Дмитро Туптало "Лік духовний"

ЛЬВІВ, Видавництво «Свічадо», 2 0 0 5

її смиренно, з благодаренням усвідомлюючи, не від гніву-бо, а від благодате Божої допущена до нас ця спокуса, тож, тер­пеливо й не бентежачись зноситимемо її. І апостол Павло терпів щось подібне, бо ж згадував про посланця сатани, за­ради якого тричі благав Господа, щоб цей від нього відступив­ся, однак не вдовольнив Бог прохання Павла, а мовив: «До­сить тобі моєї благодаті» (2 Кор. 12, 9).

Один великий отець часто мовив про себе: «Не згоджую­ся, не згоджуюся». 1 що б він лишень не чинив, ходив чи сидів, 22 працював або читав, чи ж молився, раз у раз повторював: «Не погоджуюся». Почувши це, його учень запитав, кажучи: «Ска­жи мені, авво, пощо часто проказуєш ці слова, яка в них тай­на?» Старець відказав: «Коли до мого ума закрадається якийсь злий помисел, і я це зауважую, то кажу йому: “Не погоджуюся на тебе”, й помисел притьмом зникає безслідно».

Кожен, на кого напосівся дух святотатства, допоки ще прийдуть нечисті й хульні помисли, вправно зможе їх позбу­тися й відігнати від себе, кажучи: «Не згоджуюся, не згоджу­юся, дияволе, на твої хуління, твої-бо це, а не мої мерзоти; я ж на них не лише не погоджуюся, а й ненавиджу їх».

Достоблаженна Катерина, що її називають Сенейською, від міста Сенни, впродовж тривалого часу зазнавала від бісів збен­теження скверними помислами, й коли ті відступили від неї, явився їй Ісус Христос. Вона ж заголосила до Нього: «Госпо­ди, де Ти був до сих пір, Ісусе мій солодкий?» Відповів їй Господь: «Я був у серці твоїм». Вона ж каже: «Чи ж це мож­ливо, воно ж бо було сповнене скверними думками?» А Гос­подь відповідає: «По тому знатимеш, що Я перебував у твоєму серці, коли не матимеш ані найменшого уподобання до нечи­стих думок, ба більше: ретельно намагаєшся позбутися їх, однак не можеш, а тому вболіваєш. Так вчинила єси для мене місце у своєму серці».

Тому ніхто хай не бентежиться, ані не споневірюється, терплячи наклепи святотатських помислів, а знає, що це рад­ше нам на користь, а не на згубу, а самим бісам — на наругу.

МОЛИТВИ НА ВИЗВОЛЕННЯ ВІД ХУЛЬНИХ ПОМИСЛІВ

МОЛИТВА 1

Боже предвічний, свідку сокровенного, що випробовуєш серця й утроби, сидиш на херувимах і бачиш безодні та ще здалеку пізнаєш мої думки, Ти знаєш, що ненавиджу й не хочу нечистих, мерзенних, хульних помислі, та й не погоджуюся на них, вони ж безсоромно напосідаються на мене. Отож молю Твою благість: заборони духові хульному, нехай відступить від мене, віджени злі думки, нехай не докучають мені, вгамуй хвилювання мого серця, втихомир бурю моїх помислів, при­сором ворога, що бентежить сумління моє, нехай не насміха­ється наді мною супротивник мій; перед Тобою-бо тремтять і дрижать лукаві духи, Тобі усе кориться в послусі, Ти накажи бурі й хвилюванню ума мого, нехай уляжуться, аби без смути й бентеги служив я Тобі, Господеві моєму, по всі дні життя мого. Амінь.

МОЛИТВА 2

Господи! Ти бачиш мою журбу, бачиш мою біду, бачиш і безсоромність ворога мого, який люто й важко нападає на мене хульними помислами, зневажаючи душу мою, засмучую­чи серце моє, затьмарюючи ум мій та бентежачи сумління моє; я ж його богохульного нашіптування й богопротивного про­сторікування в умі моєму до того ненавиджу, що радше бажав би умерти, аніж прийняти чи погодитися на ці помисли свя­тотатські, шо в умі моєму ворог проти Тебе, мого благого Бога, помножує. Але через свою слабкість супроти цих гидких, бо­гохульних і богопротивних помислів я не в силі їх здолати, й без Твоєї, Боже мій, помочі їх від себе прогнати: природа-бо

моя пристрасна, ум непостійний, сила моя немічна, а ворог мій — міцний, та й потуга його понад мої сили. І якщо б не Ти, Господи, що кріпкий єси й могутній у людях своїх, то хто б міг неушкодженим зберегтися від ворога й чоловіковбивці, диявола? Тому припадаю до Тебе, о всемилостивий і преми- лосердний, що не бажаєш зневіри моєї, сотворителю, Боже! І благаю Твою всесильну поміч, здолай ворога, що напосівся на мене, сяйни блискавицею й розжени супротивників, що об­лягли мене; запали в моїм серці зорю світлої Твоєї благодати, нехай згине темна хмара хульних помислів, що насуваються на мене, аби в світлі помочі Твоєї побачити мені Тебе, Христа мого, що просвітлюєш кожного чоловіка. Нехай простую я в світлі лиця Твого й іменем Твоїм возрадуюся на віки. Амінь.

МОЛИТВА З

На прогнаная біса хули

Нехай обернеться біль твій на голову твою й на тім’я твоє хула твоя спаде, бісе лукавий і нечистий. Я ж Господу Богу моєму поклоняюся і Його ніколи не хулитиму. Чи ж можу я засмутити або хулити Того, Кого щодня й щоночі, й щогоди­ни славословлю, й Кому поклоняюся від усієї душі моєї, сили моєї й мислі моєї. Тож, славословлення є моє, хула ж — твоя, ти побачиш. На нього зводиш наклепи і, як відступник, на Бога сквернословиш.

МОЛИТВА 4

Заборона дияволу

Забороняє Тобі, вселукавий душе, дияволе, Господь, що прийшов у світ через Пречисту й святу Діву, воістину Богоро­дицю, на спасіння світу заради нас, грішних. Проклятий єси ти й усі бісівські твої помисли, що вдень й уночі. Заклинаю тебе іменем єдиносущної й нероздільної Тройці: Отця, Сина й Святого Духа, відступися від мене, раба Божого [ім’я], не вселяй у серце моє помислів диявольських, а відійди в місця порожні й безлюдні, де не перебуває Господь. Заклинаю тебе, нечистий і богохульний душе, іменем Господа нашого, Ісуса Христа, не спокушати й не бентежити мене помислами хуль- ними, коли творю молитву до Господа Бога мого, а нехай спадуть усі твої помисли святотатські в день суду на тебе са­мого. Я ж бо Господу Богові моєму служу й удень і вночі возси- лаю молитву до Нього одного, який тебе знесилює, мене ж милує й зміцнює, та з великої своєї благости й милости відпус­кає мені всі прогрішення. Геть сатано, й будь ти проклятий і уся твоя бісівська й супротивна сила, бо благословилося і прославилося пречесне ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа нині, повсякчас і на віки віків. Амінь.

МОЛИТВА До Пресвятої Богородиці

Пречиста Владичице моя, Богородице, святими Твоїми й усесильними молитвами віджени від мене, окаянного раба Твого, занепад духа, нерішучість, невторопність, недбалість і всі скверні, лукаві й хульні помисли від окаянного мого сер­ця, від потьмареного мого ума й погаси полум’я моїх пристра­стей, бо я — вбогий та окаянний; і визволи мене від багатьох згубних згадок і діл, і від усіх діянь злих визволи мене, бо благословенна єси в усіх родах, і славиться пречесне ім’я твоє вовіки. Амінь.

МОЛИТВА До Бога

У руки Твого превеликого милосердя, о Боже мій, віддаю душу й тіло мої, почуття й слова мої, наміри й помисли мої, вчинки мої і всі душі й тіла мого немочі, вхід і вихід мій, віру й усе життя моє, його тривалість і його кончину, день і час відходу мого, переставлення моє й упокоєння, воскресіння душі моєї і тіла мого з усіма Твоїми вибраними святими. Ти ж, преблагий і чоловіколюбний Боже, прийми мене під захист Твій і визволи мене від усілякого зла, прости многоту гріхів моїх, очисти осквернену мою душу й тіло, і збережи мене під покровом Твоєї милости в усі дні життя мого, щоб, зміцнив­шись Твоєю благодаттю, визволитися мені від ворожих сітей, що роставили на мене, і Твоєю благістю на добрий розум наставитися і на шляху істинного покаяння сподобитися мені християнської кончини життя мого, безпристрасного, бездо­ганного, мирного і супокійного пришестя нематеріяльних

духів, і доброї відповіді на страшному Твоєму суді; й нехай сподоблюся узріти Твою славу й почути пресолодкий Твій благословенний голос, і щоб від Тебе, Бога мого, отримати мені життя і спасення. Амінь.

Тоді — псалом 26: «Господь — світло моє і Спаситель мій; Кого убоюся?» Тоді: <<Достойно...» і Відпуст.

Якщо це можливо, поклади поклони, скільки стане в тебе сили, й позбудешся думок святотатських за Божою поміччю.

Найкоротшнй спосіб для визволення від думок святотатських

Коли спостигне тебе хульний помисел на Бога, проказуй «Вірую» (до кінця). Коли це можливо, роби метанії або клади поклони, скільки стане сили.

Коли спостигне тебе хульний помисел на пречисті тайни Христові, проказуй: «Вірую, Господи, й ісповідую, що Ти єси воістину Христос...» (до кінця) й сотвори поклоніння.

Коли спостигне тебе хульний помисел на Пречисту Богоро­дицю, проказуй якусь Богородичну молитву: «Під Твою милість...» чи «Богроодице Діво, радуйся...» чи один із Богородичних тро­парів, кладучи поклони й кажучи: «Пресвята Богородице, спа­си мене, грішного».

Коли спостигне тебе хульний помисел на якогось святого, проказуй ось що: «Моли Бога за мене, грішного, святий [ім’я], бо я після Бога до тебе прибігаю, скорого помічника й молільника за душі наші». Й поклади поклонів, що маєш сили, проказую­чи: «Святий [ім ’я], моли Бога за мене, грішного».

Коли спостигне тебе хульний помисел на одну з ікон, поклади перед нею п’ятнадцять поклонів або, скільки стане в тебе сили, молячись до того, хто зображений на іконі, й так нізащо матимеш хульні помисли за Божою поміччю. Амінь.

АПОЛОГІЯ ІІА ПОГАМУВАННЯ ПЕЧАЛІ

чоловіка, сущого в біді, гоніннях, бідуванні, стисло укладена за радон» святого апостола Павла, що мовив: «Втішайте один одного і будуйте один одного» (1 Сол. 5, 11)

Один старець, а був він духовною особою й жив у Бозі, почув, що славний, богобоязливий і христолюбний мирянин переживає велику скорботу, та й зглянувся над ним і помо­лився до Бога такими ось словами: «Боже, Отче Господа на­шого, Ісуса Христа, Отче щедрот і Боже всякої утіхи, що вті­шаєш нас у кожній скорботі нашій! Потіш цього мужа, сущого в скорботах, його ж бо сотворили руки Твої й умудрила пре­мудрість Твоя, й піднесла десниця Твоя, і прославила благість Твоя. Нині ж навідав єси його й Отчим Твоїм покаранням допустив на нього ці короткотривалі скорботи, бо ж любиш його, то й караєш співчутливо й милуєш тепло, й у сльозах його бачиш, отож, покаравши, помилуй, заплаканого вгамуй, переміни скорботу на веселість і розвій печаль радістю, яви на нім дивну милість Твою, Владико, що дивен єси у замислах своїх і незбагненний у присудах, Господи, й у ділах благосло­венний вовіки. Амінь».

Оце, помолившись і сівши собі, чує старець голос духа свого, що в ньому ж мовить до нього: «Недостатньо лише молитися за тих, що перебувають у зажурі, належить їх ще й словами потішати, це-бо є одне із семи духовних діл милосер­дя — у скорботі потішити. Бо ж і апостол Павло переконує: “Втішайте один одного і будуйте один одного” (1 Сол. 5, 11). Отож, і тобі треба піти й на словах утішити того, за чиє утішен- ня молишся ти до Бога». Підвівшись, старець знову звернувся до молитви, як і святий Єфрем Сирієць радив, кажучи: «Ду-

ховний, бажаючи йти та потішити брата, перш ніж вийде зі своєї келії, стане на молитву, аби Господь виправив шлях його». Тож, помолившись про виправлення своєї дороги, ви­рушив старець. Коли ж дійшов до дому мужа, що терпів скор­боту, ввійшов в оселю його, як звичайно, творячи Ісусову молитву, й прорікши «Мир домові», вклонився, як належить, його господарю та й сів мовчки. Опісля почалася поміж ними ось яка бесіда.

Каже зажурений муж:

— Добре, що прийшов єси до нас, отче, бо ж прийшов нас- таки благословити.

Старець, що навідався для утішення чоловіка, мовить:

— Благословенний Бог і Отець Господа нашого, Ісуса Хри- ста, що благословив нас усяким благословенням духовним у небесному в Христі, Він хай благословить вас у всьому житті вашому, як і всі діла ваші, коли сідаєте й устаєте, вхід і вихід ваш перед Ним нехай буде вгодний Йому і Ним приснобла- гословенний.

Зажурений:

— Чи є, отче, якась инша причина вашого приходу до нас?

Утішник:

— Чув я про твою христолюбність, що клопочешся ти, аби вгодити Господеві твоєму, служачи Йому зі страхом, та й вель­ми зрадів я цьому, мені бо «вельми почесні... стали друзі Твої, Боже» (Пс. 138, 17). Тож, довідався я, що спостигла вас печаль від лиходійства цього марнотного світу, ото не полінувався прийти сюди, воліючи радше увійти в дім плачу, ніж у дім радости, аби самому мені плакати з тими, що плачуть. Тож, як християнин, співчуваючи, бажав би у Господі принести вам бодай крихту потіхи й духовною розмовою покласти край гні­тючій печалі.

Зажурений:

— Дяка Богові, який послав мені тебе, отче, нині, бо ж до цього часу чекав тих, хто скорбітиме зі мною, та не було ніко­го, й розрадника не знайшов я. Отож, скажи мені, що подав тобі Бог на потішення скорбної моєї душі й на погамування горя серця мого?

Утішник:

— Нехай Бог дозволить нам говорити корисне й нехай улаштує нашу бесіду духовною потіхою. Тож скажи мені на­самперед, христолюб’я твоє, яка печаль напосілася на тебе, мовлю-бо зі златомовними вустами: принеси й перев’яжу бо­лячку твоєї печалі та й розжену хмару твоїх думок. Тож, чим ти печалишся й через що скорботою проймаєшся?

Зажурений:

— Не питайся, отче, чим печалюся, аби не додавати біль­шого жалю моєму серцю: бо ж коли почну детально розпові­дати тобі мої скорботи, що їх перетерпів я за Божим допус- том, сповниться душа моя великим смутком, і замість потіхи вдамся я до ще більшого ридання, зрівнялася-бо моя печаль з печаллю Ноеми, що казала: «Не звіть мене Ноема [гебр. вродлива, мила], звіть мене Мара, бо Всемогутній послав на мене велике горе» (Рут. 1, 20).

Утішник:

— Позаяк знаєш, що за Божим допустом прийняв ти тугу печалі, нехай прикладом тобі буде Йов, що мовив: «Приймали ми добро від Бога, а лиха-то й не приймати?» (Йо. 2, 10). Але ж те, що трапляється нам з волі Божої не є зло, навіть коли • злом видається, бо ніколи не є злою Його воля свята, що у нас звершується, а завжди добра й блага, так і те, що приходить з волі Його, є благе, а не лихе, бо нам на користь, а не на згубу, й на наше зростання, а не на погибель служить. Чи ж не на всяк день молимося Отцеві Небесному, кажучи: «Нехай »буде воля Твоя» (Мт. 6, 10)? Не властиво благій волі Господній хотіти для нас зла, коли Його благовоління мовить: «Мені-бо не люба смерть грішника» (Єз. 18, 32). Чи бажає зла батько синові своєму, чи ж шукає лиха й біди матір для доньки своєї? Так само й Бог жодних печалей чоловікові не зичить, а повсяк­час лише благого для нас прагне, завжди хосенного нам поси­лає. А скорботи допускає до нас, аби ми не загорділи: бо ж і батько б’є сина, якого піддержує, і мати карає доньку, якій старається прищепити щось доброго. Так і Бог, чадолюбець, б’є нас печалями, аби ми знали, що Він над нами сущий, і Його боялися та й лагідно й благоговійно перед Ним ходили, зберігаючи Його повеління. Отож, не печалься надміру, Христолюб­не, бачачи дочасну скорботу, що її Господь допустив заради користи твоєї, а з вдячністю приймай усе, кажучи, як у Єван­гелії: «Так, Отче: бо так Тобі було до вподоби» (Мт. 11, 26).

Зажурений:

— Нехай навіть і з благої волі Божої, що все нам на ко­ристь посилає, трапляються скорботи, все ж вони є скорбота­ми, й не можливо людині не журитися ними й через них не плакати, бо ж допускає їх Господь заради гріхів наших, якими важко засмучуємо й гнівимо Бога. Отож, як над гріхами пла­кати, так і над карою, що наступає за гріхи, пристало нам побиватися.

Утішник:

— Істинно, що Бог не рідко караючи дочасно гріхи наші, наводить на нас біди й печалі. Так і три отроки, що у Вави- лоні, промовляли до Господа: «Ти учинив присуди правдиві в усьому тому, що навів на нас» (Дан. З, 28). Утім не зла хоче для нас блага воля благого Бога, коли карає за гріхи. Поглянь на лікаря, який доглядає тіло, що він чинить недужому, подаючи гірке пиття, ріжучи й припікаючи та й великий біль лікуван­ням спричинюючи? Бо ж не можливо зцілити болячку без болю. Це ж усе чинячи, не хвороби, а здоров’я, не смерти, а життя хоче для того, кого зцілює. Так само Лікар душ наших, Бог, бачачи наші зіпсовані гріховні рани, подає належний для цього лік. Припікає напастями, ріже раптовими печалями, напуває гіркими планами — чинить це нам не на згубу, а на зцілення, й не вмертвить нас, а оживить, не повалить, а вос­кресить. Тому й каже Давид: «Караючи, покарав мене Господь, та на смерть не віддав мене» (Пс. 117, 18). Та й тоді, коли карає нас, більше є добрим, аніж лютим, більше милосердним, ніж розгніваним, більше співчутливим, аніж мстивим, бо ж нехай навіть і жорстокої скорботи вино виливає Він на рани наші, однак не без єлею; б’є, проте не без пощади; завдає печалі, але не без помилування; смутить, однак не без потішення. Бо каже псалмопівець: «Господи, коли прибільшилися страждання мої в серці моєму, розважання Твої звеселяли душу мою» (Пс. 93, 19). Мусять бути покарання, бо инакше не можливо було б зцілитися нашим болячкам душевним: як для недужого є не­
обхідне лікування, так для грішного - покарання. «Прийміте науку, щоб не прогнівивсь Господь» (Пс. 2, 12). А покарання Його маємо приймати з подякою, а не зі скорботою, з терпін­ням, а не з наріканням, з великодушністю, а не зі знемогою, за словом апостола: «Як сумні, та завжди веселі» (2 Кор. 6, 10).

Зажурений:

— Знаю, що печалями й скорботами, які допускає до нас Бог, лікуються наші рани гріховні, очищуються нечистоти душевні й, зносячи скорботи, осягає чоловік святість, за сло­вом одного з Отців: «Прикрощами святі творяться». Однак немічна людська природа, бо в напастуванні скорбот і біду­ванні радше до ремствування схиляється, а не до благодарен- ня вдається, більше до нарікань і знемоги, аніж до радосги й веселости схиляється. Так само й покарання за гріхи, нехай навіть і дочасне, завдає душі печалі й скорботи.

Утішник:

— Воістину таке діється з недосконалими, слабкодухими й тими, які не звиклі до терпінь, що навіть коли й бачать для душі користь від печалі, все одно знемагають. З тобою нехай не так буде, о Боголюбче! Не знемагай, а мужайся, й нехай кріпиться серце твоє; нехай не здолає тебе слабкодухість, а разом зі Золотоустим молися: «Господи, подай мені душевну силу». І не рівняйся на недосконалих, а уяви собі, за апосто­лом, чоловіка досконалого в Ісусі Христі, щоб стати тобі дос­коналим і сповненим усякої волі Божої, досконалим стань, чоловіче Божий, на усяке діло заздалегідь готовим, а у всіх напастях природне терпіння перемагай упованням на Божу милість й благодари Господа всетворчого, як написано, дя­куємо Богові завжди (див.:1 Сол. 1, 2). Це-бо як каже з цього приводу блаженний Ієронім, властива для християн чеснота, — навіть у тому, що видається лихим, благодарити Господа й у самих нещастях та бідах завжди воздавати Богові благода- рення, кажучи: «Благословенний Бог, знаю-бо, що терплю менше, ніж мав би терпіти, — це мізер супроти гріхів моїх, не воздалося мені за заслугою». Цей християнський ум, що слідом за Спасителем несе свій хрест, не ослабить ані образа жодна, ані терпіння.

Окрім цього, затям, що не завжди лишень за гріхи попус­каються скорботи, лиха й печалі, буває, що Бог Чоловіколю- бець, люблячи раба свого, зумисне вводить його у всілякі біди, немов золоту руду у вогонь, аби випробувати його, як золото в горнилі, й учинити його гідним себе (див.: Муд. З, 5-6) Бо, за словом Соломона, «як горно срібло, а вогонь золото, так Господь випробовує серце» своїх вибраних (Пр. 17, 3). Поглянь на Йова чи на Товита — Божих праведників та Його улюб­ленців — якими численними скорботами й печалями доволі тривалу, немов золото, перетерпіли вони пробу, за те ж потім якими радощами й веселощами втішено їх: перенесли ж вони стільки лиха не заради гріхів своїх, а щоби явити цим терпі­нням ще більшу віру й любов до Бога. Так і Мойсей казав до Ізраїля: «Господь Бог ваш випробовує вас, щоб довідатися, чи ви любили Господа Бога вашого всім серцем вашим і всією вашою душею» (Втор. 13, 4). Думаю, що й тобі, Христолюбче, саме заради цього допустив Бог ці дочасні терпіння, аби твоя віра й любов до Нього, пройшовши через вогонь проби, зас­іяла більше, ніж золото.

Зажурений:

— Нехай станеться за волею Господа: чи за гріхи він мене карає, а чи випробовує, бути Його святій волі — мушу терпіти: «Чи не Богові буде коритися душа моя? Бо від Нього спасення моє» (Пс. 61, 2). Лишень нехай не допускає мені випробування понад міру.

Утішник:

— На це відповідає тобі апостол: «Вас не спостигла ще спокуса понад людську силу. Бог вірний: Він не допустить, щоб вас спокушувано понад вашу спроможність, але разом із спокусою дасть вам змогу її перенести» (1 Кор. 10, 13). Бог допускає скорботи рабам любим своїм за їхньою мірою, та й терпіння у нещастях подає Він тим, що на Нього уповають. О Боголюбче, «здай на Господа турботу свою, і Він буде живити тебе» (Пс. 54, 23), «Господь збереже тебе від усякого зла, збе­реже душу твою Господь» (Пс. 120, 7). Бо ж написано: «Охо­роняє Господь усіх, що люблять Його» (Пс. 144, 20). Отож, якщо любиш Господа, не побивайся скорботами, що напосі- лися на тебе, Він визволить тебе від них, бо ж мовив: «З ним
я буду в журбі і визволю його» (Пс. 90, 15). Коли Його любиш, не журися лихом, що облягло тебе, бо «тим, які люблять Бога..., усе співдіє на добро» (Рим. 8, 28); все, що світ цей вважає злом, — переслідування, бідування, досади, принижен­ня та багато чого иншого — все це тим, що люблять Бога, не згубу, а спасіння приносить. Під силу Богові плач і ридання враз на потіху й веселість перемінити. Слухай, що кажуть золотомовні вуста: все, що видається смутним, чи це біда, чи злигодні, чи ув’язнення, або неврожай, чи смерть, або що инше (себто зло) спостигне, сильний Бог усе це перемінити на протилежне (себто на добро). Це ж бо Його сили неви­мовні, які те, що видається нам необхідним і лиховісним, чинять для нас легким і нам помічним.

Зажурений:

— Коли б то Господь перемінив мої сльози на мою радість та й утішив би скорботу серця мого!

Утішник:

— «Чому сумна єси, душе моя, і чому тривожиш мене? Надійся на Бога» (Пс. 41, 6). «І виведе, як світло, правду твою і суд твій, як полудень» (Пс. 36, 6).

Зажурений:

— Чи ж це вгодне нашому Владиці, аби в бідах і скорботах протікали дні наші?

Утішник:

— Полишаючи цей світ, Господь наш, Ісус Христос, тим, що Його люблять, немов якийсь особливий дар, заповів пере­слідування у світі, сльози, ридання і скорботи. Сказав-бо: «Виключать вас із синагог» (Йо. 16, 2) і ще ось: «Голоситиме­те, ридатимете, світ же радітиме» (Йо. 16, 20). Однак не для того послав це Господь тим, що люблять Його, аби їх скрив­дити, знищити й вкинути їхню славу в порох, а щоби згодом їх вельми потішити, звеличити ще й прославити. Подібно як і самому Христові треба було так страждати й увійти в свою славу (див.: Лк. 24, 26), тому й каже: «Журитиметесь, але жур­ба ваша у радощі обернеться» (Йо. 16, 20). І ще: «Оце й ви нині в журбі. Але я вас знову побачу, і зрадіє ваше серце, і ніхто ваших радощів від вас не відбере» (Йо. 16, 22). Залишив тим, ‘ що люблять Його скорботи, аби ними, немов вистеленим тер-

ням шляхом, вузьким і скорботним, дійшли вони до немину­щої радости. Бо подібно як того, що навсякдень веселиться й днесь втішається, очікує плач, як написано: «Горе вам, що смієтеся нині, бо будете ридати й сумувати» (Лк. 6, 25), та «Кінцем радощів буває смуток» (Пр. 14, 13), так і тих, що нині плачуть, чекає радість і веселість: «Блаженні засмучені, — каже Господь, — бо будуть утішені» (Мт. 5, 5). І Товія мовить: «Після бурі Господь тишу сотворить, після ж плачу й ридання радість та веселість проллє»*.

Зажурений:

— Якби ж то благий Господь не барився й зволив, пере­пливши цими печальними та плачевними хвилями, звесели­тися мирним пристанищем!

Утішник:

— Терпеливо очікуй на милості Господні, чуєш-бо слово апостола: «...Очікуємо ...витривало» (Рим. 8, 25). Та й Давид мовить: «Терпеливо надіявся я на Господа, і Він зглянувся на мене, і вислухав молитву мою» (Пс. 39, 2). «...Хлібороб чекає терпеливо на дорогоціний плід землі аж до дощів осінніх та весняних», — каже апостол Яків (Як. 5, 7). Отож, і ти в довго­терпінні своїм очікуй милости Божої, що до дощу подібна в час посушливий; послухай Сираха, що мовить: «Благодатне милосердя — за часів скрути: наче хмари дощові за пори по­сушливої» (Сир. 35, 24). Такого дощу Божої милости очікуй у терпінні зрання, ввечері й повсякчас, допоки настане час ущедрити тебе, а очікуючи, не сумнівайся, ані не бентежся, бо, за словом Золотоустого, терпіти й не поступатися занепо­коєнню — значить любити Бога (Бесіда на 2 Послання до Коринтян). Отож, не бентежся у скорботах своїх, а радше тішся, послухавши святого Якова, що ось як переконує нас: «Уважайте за найвищу радість, мої брати, коли підлягаєте різно­манітним спокусам» (Як. 1, 2).

Зажурений питає:

— Які спокуси згадує тут святий Яків?

Відповідь утішника:

— Апостол тут мовить, що траплятимуться усілякі споку­си: скорботи, печалі, лиха, переслідування, бідування, недуги й нещасливі трапунки, нужда, страждання, що надходять чи
то з допусту Божого, чи зі злоби людської, або з природи, або випадково, чи з підступу ворога. Не каже, що одна лише спо­куса, а різні, й у них велить радіти: бо все життя людське про­тікає у спокусах, тобто в усіляких бідах і скорботах, як напи­сано, «у річкових небезпеках, у небезпеках від розбійників, у небезпеках від земляків, у небезпеках від поган, у небезпеках у місті, у небезпеках у пустині, у небзпеках на морі, у небез­пеках від братів неправдивих у праці та втомі» (2 Кор. 11, 26- 27), зовні й унутрі біди; поза тілом — боротьба, у тілі — страх, і як на морі хвиля наздоганяє хвилю, буря бурю і вітер вітру, так і в житті людськім біда йде чередою за бідою, скорбота за скорботою і спокуса за спокусою. Тому й каже Йов: «Чи ж то життя людині на землі не служба?» (Йов. 7, 1). Немовби мо­вив: у цім однім полягає буття насельників земних, щоб зно­сити їм різні біди й напасті, й немає на землі чоловіка, що був би вільний від скорботи, від печалі, від спокуси й недуги. Втім, зносячи все це, апостол радить благочестивому чолові­кові не занепадати, а радіти: «Уважайте за найвищу радість, мої брати, коли підлягаєте різноманітним спокусам» (Як. 1, 2).

Запитання:

— Чому ж у тих різноманітних спокусах апостол велить радіти, й не просто радіти, а «радіти найвищою радістю»?

Відповідь:

— Бо різні спокуси можуть призвести до різних благ. Що може бути кращим за блага Небесного Царства, які око не бачило, вухо не чуло й на ум чоловікові не приходили, та й яким чином можливо людині їх одержати? Не інакше, як спокусами та терпінням скорбот. Сказано-бо: «Через багато страждань нам треба ввійти в Царство Боже» (Ді. 14, 22). Хто отримує в дар небесні вінці? Чи не той, що страждає у споку­сах? «Блаженний чоловік, що перетриває пробу, — каже Яків, - бо він, як буде випробуваний, дістане вінець життя, що Господь обіцяв тим, які Його люблять» (Як. 1, 12). Також Товія свідчить: «Того життя увінчається, якщо в спокусах його пе­ребуде»[5]. Хто сподоблюється вічної слави? Чи не той, що в печалях бідує? Як апостол мовив: «Те, що одну мить триває,

— наше легке горе — готує нам понад усяку міру вічну ваготу слави» (2 Кор. 4, 16). Це якась печаль, що незвідь як нас спо­стигне, і нехай навіть вона незначна, а все ж коли з вдячністю її знесемо, виклопоче нам многоту вічної слави. Коли ж ве­ликі, чесні й славні печалі приймемо благодарно — станемо синами Божими, за словом Писання: «На вашу науку ви тер­пите. Бог поводиться з вами, як із синами. Хіба є такий син, що його батько не карає? (карою називає апостол різні печалі й скорботи, що трапляються не за Божим допустом). Коли ж вас виховано без картання, — якого всі зазнають, — то ви незаконнонароджені, а не сини» (Євр. 12, 7—8). Дивися, як стане відомо, син ти Богові споріднений чи ні: той, що не терпить — байстрюк, а той, що терпить — милий Богові. Отож, терпи, Боголюбче, аби наректися тобі сином, що його Бог любить. Я й не сумніваюся, що ти один з-посеред любих чад Божих, бачачи як зносиш ти випробування печалями, що від Бога послане: так-бо воно ведеться, що тих Господь карає й випробовує дочасу, які суть Йому милі й любі. Це ж запевню- ють і слова ангела, мовлені до Товії: «Я зносив ваші молитви перед славу Господню» (Тов. 12, 12). Заради цього вгодно було Йому послати випробування. Поглянь, задля чого було Госпо- деві випробовувати Товита: бо ж він був Богові любий, бо до­годив Йому, бо полюбив Той його завдяки великому вдячному терпінню, як і написано про нього: не журився перед Госпо­дом, зносячи кару сліпотою, що спала на нього, а жив у не­схитному страсі Божому, хвалячи Господа по всі дні життя свого. Поглянь, як цей терпеливий Боголюбець, досвідчивши всілякої радосте, зносив різні випробування. «Не журися, — каже, — перед Господом, бо тим, хто на Нього уповає й несхит­но надіється, Він дочасні печалі перемінить на вічну радість».

Зажурений:

— Та й я надіюся на Господа мого, однак помисел мені нашіптує, що у великих і жорстоких скорботах полишив мене Господь заради гріхів моїх, і бентежуся.

Утішник:

— На це тобі не своїми, а із Золотомовних вуст словами відповідаю: нехай не видається нікому, що полишило нас і
погордило нами знамення Боже, коли доводиться терпіти випробування, а нехай вони будуть нам великою вісткою про опіку Господню, позаяк, випробовуючи нас, очищує гріхи. Отож, знай, що простив тебе Бог та з тобою ще перебуває, очищаючи твої прогрішення напасними скорботами. Бо ж як полишить Бог вірного раба свого, що про нього багато піклу­ється, немов мати про своє дитинча. Послухай Його, що через вуста пророка Ісаї мовить: «Невже ж забуде молодиця своє немовля? Не матиме жалю до сина свого лона? Та хоча б вона й забула, я тебе не забуду» (Іс. 49, 15).

Зажурений заплакав і мовив:

— Невже й мене, негідного милосте, не забув Господь Бог, невже й про мене грішного турбується? Одначе вірую в Його невимовну благість й чоловіколюбство, вірую, що й мого спа­сіння хоче, й нехай Він сам буде винагородою для тебе, отче, за труд твій, бо приносиш мені велику користь і потішаєш мене, наводячи тут слушні писання у час мій скорбний. Од­нак вельми прикро мені, що, не заподіявши жодного зла тим, які ненавидять мене, сам я безвинно скривджений.

Утішник:

— Це вгодне є перед Богом, апостол мовить: «...То благо­дать, коли хтось свідомо заради Бога терпить злидні, страж­даючи несправедливо. Яка-бо похвала страждати, коли вас б’ють за те, що ви завинили? Але коли ви, робивши добро, за те страждаєте і переносите страждання терпеливо — це благо­дать у Бога» (1 Пт. 2, 19-20). Замислися, любий, над Владикою нашим — Христом, що постраждав за нас і залишив нам об­раз, аби ми пішли за стопами Його, того, Хто ані не згрішив, ані слова оманливого не зронив з вуст своїх. Він не лише жодного зла не заподіяв ворогам своїм, юдеям, а й щедро одобродіяв їх! Незрячих їхніх просвітив, прокажених очистив, кульгавих, немічних і стражденних зцілив, хліби помножив та многоту народу наситив, і знаєш, як потерпів Він за все це. Замість подяки одні волали: «Розіпни, розіпни!», инші: «Це той, що руйнує храм», і, зневаживши численними прикроща­ми та повісивши на дереві, вбили Його. Ми ж мізерних скор­бот, що наче тінню суть супроти страждань Владики, знести

не хочемо. Образом нашим є Христос, отож, мусимо й ми, християни, відповідати цьому образові (Христові) у страждан­нях, коли ж не так, то бодай що спромоги нашої, до кінця терпіти, бо обов’язок істинного християнина — терпіти. Зга­даймо тут слова святого Єфрема, що мовить: «Посеред різних скорбот і спокус християнин нехай стоїть, немов те ковадло, що по ньому завжди вдаряють, а воно, однак, не ступається з місця свого, ані не зазнає жодної урази, а повсякчас зали­шається незмінним. О, коли б ми наслідували істинних Хрис- 38 тових страстотерпців, що вони і муки, і рани, й смерть безвинно прийняли з солодкістю, радіючи з апостолом у стражданнях! Ми ж навіть мізерної якої напасти, ані слова жорстокого зно­сити не хочемо» (10 бесід про віру).

Зажурений:

— Правду кажеш, отче, що, буває, й на одне якесь слово ображаємося й не терпимо. Що, отже, маємо чинити, аби утвердитися нам у терпінні?

Утішник:

— Мусимо мати перед очима своїми страсті Христові, коли зневажений не докоряв і страдник не розлютився, а, що більше, молився за своїх убивців: «Отче, відпусти їм» (Лк. 23, 34). Зга­даємо ще й різноманітні страждання, вигнання та утиски свя­тих, й коли надійдуть на нас скорботи, скажемо: «Це малі страждання супроти тих, які вони перетерпіли».

Зажурений:

— Однак святі страждали Христа ради й були певні в своє­му спасінні. Я ж не за Христа терплю гоніння, а через зави- дющість людську, що позаздрила моєму короткочасному бла­гополуччю.

Утішник:

— Навіть коли й не за Христа гоніння терпиш, однак тер­пиш неповинно й благодариш Бога, то це терпіння зарахуєть­ся тобі як терпіння заради Христа. Пригадай собі страстотерп­ців руських Бориса і Гліба, чи за Христа вони постраждали? Воістину ні, а через заздрощі брата. Однак зарахувалося їм це страждання, як за Христа потерпілим, бо ж безвинно пост­раждали вони, й до лику мучеників Христових зачислено їх.

Отож, не кажи, що не за Христа терпиш, лишень терпи до кінця і не споневірюйся у милосердній Божій помочі, згаду­ючи многотрудні подвиги й скорботи святих та кажучи в собі: «Ви ще не протиставились до крови в боротьбі проти гріха» (Євр. 12, 4); легкими є мої напасті, що оце зношу як випробу­вання, супроти гріхів моїх, ніщо є бідування принесені мені, супроти страждань святих, тінню є моє терпіння супроти тер­піння тих, кого світ був не вартий».

А окрім того, споглядай на вічну нагороду, що в небі, як вчить святий Василій Великий: «Чи вдарить тебе хто безчес­тям, споглянь на славу, що на небесах покоїться; чи відберуть щось у тебе, ще більше гляди на багатство небесне й на скарб незрівнянний; а чи вигнанцем доведеться тобі бути — маєш вітчизну — Єрусалим небесний; або син загине твій — маєш ангелів друзями, з ними станеш довкола престолу Господнь­ого й радітимеш повік» (Бесіда про подяку). Ось так можна легко зносити скорботи, коли докладно розвідаєш хосен, що його вони приносять; не намарно бо святий апостол, зносячи скорботи, хвалиться: «...Ми хвалимось і в утисках, знаючи, що утиск виробляє терпеливість, терпеливість — досвід, а досвід — надію. Надія ж не засоромить» (Рим. 5, 3).

Ще й це відай, любий, що у всіх бідах, скорботах, печалях і випробуваннях велику відраду здобуває той, хто в усьому покладається на волю Господню, яка від природи є блага й завжди прагне нашого добра й усе влаштовує нам на користь: бо все, що Він лишень нам не посилає, навіть те, що нам немилим видається, — все слугує нам на краще. Ось і садів­ник, очищуючи сад, коли навіть зрізає стебла, не калічить цим дерево чи виноград, а чинить його ще плодоноснішим: «Кож­ну в мені гілку... яка не приносить плоду, відрізує він. А кож­ну, яка вроджує плід, він очищує, аби ще більше плоду дава­ла» (Йо. 15, 2). Так і Бог допускає біди не на шкоду нам, а щоби збагатити нас духовними плодами; й коли бачить, що ми терпимо й коримося Його волі, перемінює біди на благо­получчя і скорботи на радість. Заради цього покладімося на Його святу волю, кажучи: «Як хочеш, так вчини зі мною, нехай у мені довершується Твоя свята воля». Так Йов праведний усі тяжкі трапунки згоджував з Господньою волею, мовив-бо: «Господь дав, Господь і взяв. Нехай ім’я Господнє буде бла­гословенне» (Йов 1, 21). От поглянь, як згодом усі лиха Йова, що спостигли його за волею Божою, допровадили до блага.

Зажурений:

— Отож і я довірюся волі Бога мого й скорюся Його поста­новам та промислу, а Він же, коли хоче, нехай своєю рукою чинить зі мною, як знає; нехай буде у всьому Його свята воля.

Утішник:

— Слушно вчиниш, о Христолюбне! Довірся вповні волі Господній, Творця й опікуна твого: бо це, кажуть, дорога, що просто провадить до спасіння. Послухай про це одну оповід­ку, що мені її недавно трапилося прочитати.

Був собі один відомий учитель, що доволі довго ревно молився до Бога, аби Він показав йому такого чоловіка, який би міг наставити на праведну стежку, що легко й безпечно провадить до неба. Отож, якогось дня, будучи вельми прой­нятий цим своїм бажанням і підносячи до Бога щиросердні моління, здалося чоловікові, що почув він голос згори, який велів йому вийти зі своєї келії та й піти до притвору храму, де й мав узріти людину, за якою шукав. Оце вийшов він із келії та й знайшов побіля дверей храму вбогого старця, вкритого струпами й чиряками, ноги його були зранені й стікали гноєм, а одіж дуже злиденна, заледве чи й трьох гер варта. Присту­пивши до нього, учитель, як то звично, привітався, кажучи: «Доброго дня тобі, старче!». А той відказує йому: «Не прига­дую, щоби трапився мені коли поганий день». Тоді вчитель, почувши таку відповідь, зупинився і, немов би виправляючи своє перше привітання, мовив: «То нехай зробить Господь тебе щасливим». А старець у відповідь: «Ніколи не був я нещасли­вим». Здивувався вчитель такій відповіді, однак замислився, чи не причулося йому бува чогось, чи, може, недочув, а чи не зрозумів слів старця, і ще раз своє привітання, змінивши тро­хи слова, повторив: «Що ти мовиш, старче? Я бажав тобі, аби ти був благополучним». А він знову каже: «Ніколи не був я нещасним». А вчитель подумав, що старець цей просторіка, й вирішив випробувати його спізнання, кажучи: «Хочу, щоби ​​​​​​​

сталося з тобою те, чого сам собі бажаєш». Старець на це відказав: «Не маю ні в чому жодної потреби, бо все, що ли­шень бажаю, стається мені, бо й не шукаю дочасного благо­получчя». Учитель: «Спасе тебе Бог, чоловіче, позаяк знева­жаєш світське благополуччя, втім благаю тебе, скажи мені, чи ти єдиний єси з-поміж бідаків безбідний? Бо тоді неправдою є слова Йова, що мовив: “Чоловік, що родиться від жінки, віком короткий і тривоги повний” (Йов. 14, 1). А як тобі єди­ному вдалося уникнути всіх нещасливих днів? Не розумію твого глузду». Старець на це: «Так є, мій пане, як сказав ти, коли бажав мені доброго й щасливого дня, суперечиш, коли зичиш мені, щоб ніколи не пізнав жоднрго нещастя чи прикро- сги, бо що пошле мені Бог, за це я Йому вдячний, а не бажа­ти благополуччя — ось моє благополуччя. А примари щастя чи нещастя не шкодять нікому, хіба лишень тим, хто цього боїться. Але я не дбаю про щастя навіть тоді, коли молюся про нього до Отця Небесного, що всім управляє, і так ніколи не був я нещасним, як той, кому збуваються всі його бажання. Чи з голоду знемагаю — дякую за це Богові як Отцеві, що знає все, чого ми потребуємо; чи мороз мені дошкуляє або під дощем вимокаю до нитки, чи инша яка негода мені допікає — все одно хвалю Бога. Коли мене всі зневажають — однаково хвалю Бога, знаю-бо, що все це Він творить, й не можливо, аби те, що він чинить, не було добре. Тому й усе, що Бог подає чи допускає, щасливе чи ні, солодке чи гірке — все вважаю однаковим й приймаю з радістю, немов з рук доброго Отця, і лише того хочу, чого хоче Бог. Так, усе, що хочу, маю. Ока­янний той, що шукає в світі цьому якихось розкошей, бо істин­на розкіш у житті цьому — на одну лишень волю Господню покладатися. Вона-бо абсолютно добра й справедлива, та й ані більш благою не стане, ні лихою не може бути: вона всіх судить, її ж — ніхто. Її-то я тримаюся запопадливо та й усією думкою побіля неї перебуваю, аби хотіти мені того, чого во­лить Бог, і також не бажати того, чого не хоче Він. Тому зовсім не вважаю себе нещасливим, коли так всю свою волю всеціло віддаю волі Божій і з нею узгоджую, щоби не иншого чогось мені бажати чи не бажати, а лишень того, чого хоче чи не хоче Бог». Каже учитель: «Чи зі спізнання твого так оповідаєш мені, тож благаю тебе, скажи, чи так само ти б думав, якби Бог зволив послати тебе в ад?» А старець одразу ж: «Чи мене пошле Він в ад? Одначе поглянь — маю два напрочуд міцні рамена, що ними я обхопив би Його в нерозлучних обіймах: одне моє рамено — це глибоке смирення, друге — нелукава любов до Бога; й цими ось раменами я так міцно припав би до Господа, що куди б лишень не послати мене, туди і Його потягнув би я за собою, та й воістину радше перебував би я поза небом із Богом, аніж у небі без Нього». Чудувався учи­тель цим відповідям старця та й думав про себе, що правиль­ною є дорога до Господа, яка з волею Його згідна. Та й, ба­жаючи ще більше випробувати премудрість старцеву, яка під вбогою покрівлею його тіла затаєна, запитав: «Звідкіля єси прийшов сюди?» «Від Бога прийшов я», — відказав на те ста­рець. А вчитель до нього: «А де ж знайшов ти Його?» Старець мовив: «Там знайшов я Бога, де залишив усе сотворене». Учи­тель знову питає: «Де ж нині залишив єси Господа?». Старець: «Воістину в думках чистих і в добрім сумлінні залишив Його». Каже вчитель: «Що ж ти за чоловік?» Старець у відповідь мовить: «Якийсь та й чоловік, втім такий, яким мене бачиш, що способом та існуванням своїм так вдоволений, що не змі­няв би його на багатства всіх земних царів. А царем є кожна людина, що вміє панувати над собою і керувати своїми думка­ми». «Тож чи цар єси ти, — відказує вчитель. — Та й де твоє царство?» А старець, вказавши пальцем на небо, каже: «Отам моє царство. Цар той, кому відомі писання Царства цього». Закінчивши свої запитання, вчитель мовив: «Хто тебе, старче, навчив цьому й хто дав тобі таку премудрість?» А той мовив: «Скажу тобі, мій пане, коли я повсякдень мовчу, коли молю­ся чи в благочестивих думках вправляюся, однаково тільки про те усіляко дбаю, аби бути мені міцно з Богом поєднаним, а єдність з Господом і згода з Його волею цього всього й навча­ють». Так учитель скористав з бесіди старця, й поблагосло­вивши його миром, пішов, хвалячи Бога, що затаїв це від премудрих і розумних, а відкрив цьому вбогому старцеві, що за злобою був, немов немовля.

Зажурений:

• Воістину дивна ця оповідь та й великою користю спов­нена, воістину дивний цей муж і сокровенний раб Христовий.

Утішник:

• Багато є у Господа таких, що служать Йому потаємно та й з любови до Нього прагнуть лишень волю Його святу вико­нувати, та й навіть Царства Небесного собі не бажають, а лишень того, аби воля Господня в них довершувалася. «Що ж, - каже, - єсть у мене на небі? І, крім Тебе, чого на землі бажав я?» (Пс. 72, 25). Тобто ні вгорі, ані надолі, за словом Золотоустого, немає нічого, чого би я прагнув, окрім Тебе єдиного. Це-бо царство, це насолода, це радість, це світло душі — любити Бога, а люблячи Його, любити в усьому Його святу волю й великою солодкістю все з Його рук приймати: чи то благе, чи те, що видається лихим; такий навіть муку з волі Господньої, немов царство, готовий прийняти. Знав-бо я од­ного з отців, що ні спасіння понад волею Божою не шукав, ані муки, що з Його волі траплялася, не уникав, а повсякдень молячись, мовив: «Якщо, Господи, волиш мати мене в світлі благодаті Твоєї, будь благословенний; чи ж бажаєш мене мати в темряві відкинення від лиця Твого, знову будь благословен­ний; якщо, Господи, розчинені мені двері милосердя Твого, — добре це й благе; а якщо зачинеш для мене милосердя свого двері, Благословен єси, Господи, що вчинив це мені за заслу­гою; якщо, Господи, не погубиш мене з беззаконнями моїми, слава безмірному милосердю Твоєму, а якщо погубиш мене з ними — слава праведному судові Твоєму, й учини зі мною за волею Твоєю». Так покладався на волю Господню і був гото­вим прийняти з руки Його святої все: чи добро, чи зло, чи царство, чи муку.

Зажурений:

— Гідне подиву моління цього отця, бо хто ж не благає Господа, аби визволитися йому від муки та перепочити. А той ані Царства Небесного не просить, ні муки не зрікається, а лишень на волю Господа покладається.

Утішник:

— Євятий Доротей каже, що досконала любов геть прога­няє страх, а отець цей Бога любить досконало й не боїться від

Нього приймати те чи те, та й мовить сміливо: «Знаючи благу Господню волю, що не зла, а добра нам бажає, бо ж Бог не погубити, а спасти всіх бажає, тому, не вагаючись, покладаю­ся на Його волю, знаю, що Господь радше помилує, аніж пошле на муку; втім, що вже Богові вгодно, бо ж хочемо, аби не наша, а Його воля в нас діялася. Поглянь, о любий! Отець цей з волі Господньої навіть муки не зрікався, ми ж нетрива­лої напасти лякаємося і знемагаємо в скорботах. О, як далеко ми від досконалих!»

Зажурений:

— Нехай буде з нами воля Господня! Однак, бува, каже мені помисел, що терплю я через злобу й заздрощі людські, а не з волі Господньої.

Утішник:

— Скажи, що трапляється не з волі Господньої? Без волі Отця Небесного жоден птах не впаде на землю, сказано-бо в Євангелії: «...волосини з голови у вас не впаде» (Лк. 21, 18). Отож, не думай, що зі злоби людської, а з волі Божої терпиш, так-бо Господь чинить: подібно до батька, який, хотячи по­карати сина, бере в руки бич і б’є чадолюбно, тоді, покарав­ши, скільки хотів був, відкидає геть бича свого й милостиво обіймає сина. Так і Отець Небесний, коли хоче нас, як дітей своїх, покарати, наводить на нас лихих людей, за словом Да­вида: «Ти... посадив людей на голови наші» (Пс. 65, 11), і їхньою злобою, як різкою, б’є нас по-батьківському; коли ж покарає нас, скільки Йому було вгодно, різку цю (лихих лю­дей) далеко від себе відкидає, а нас обіймає вітцівськими об­іймами, а якщо, лишень з вдячністю, знесемо Його кару, — цілує, милосердиться над нами та потішає нас, та й помножує свою вітцівську милість до нас взаміну за те, що знесли пока­рання. Отож-бо й ти, любий мій, розумій, що ті, які нині повстають супроти тебе за волею Божою, є немов бич у руці Господній, що ним Він карає тебе дочасу; а настане пора, коли Господь забажає явити тобі милість свою, от тоді й побачиш, що бич цей геть відкинений з руки Божої; тебе ж, чадо, тур­ботливо помилує Отець та мало-помалу утішишся, лишень терпеливо сподівайся на волю Господню і благоволи в тім, що з Його благовоління терпиш, наслідуючи того, що мовив: «... в усьому виявляємо себе, як слуг Божих, у великій терпели­вості, в скорботах, у нуждах, у тіснотах» (2 Кор. 6, 4). Тож благоволи в скорботах твоїх і в бідуванні та й дякуй тому, що допустив тобі все це, обцілуй Господню волю, благу й доско­налу, що все творить тобі на добро, й, докладаючись на неї, очікуй Божої милости.

Зажурений:

— Слава Богу за все. Дякую тобі, отче, за те, що багато нині навчився я від тебе, та й не мала потіха це для печалі моєї.

Утішник:

— Богу належить дяка, Він-бо навчає кожного чоловіка й користь йому приносить, і зажурених потішає, мовив-бо: «Як утішає когось рідна мати, так я буду вас утішати» (Іс. 66, 13). Тож нехай збудеться на тобі це слово Господнє, й нехай Він скоро порадує тебе утішенням Святого Духа, як мати й отець чадо своє, й нехай подасть тобі всіляку радість, що не від­німеться від тебе у нинішньому й у прийдешньому віці. Амінь».

Так старець духовний, потішивши зажуреного, відійшов собі, славлячи Бога.

Коли ж ти, читачу, хочеш віднайти потіху більшу, аніж ця, трудися над читанням книг — і здобудеш багато; а того, що трудився, прости та й Бога за нього моли.

ВНУТРІШНІЙ ЧОЛОВІК,

що в комірчині серця свого усамітнившись, роздумує і молиться таємно

«У мене в нутрі запалало моє серце, і від думок моїх огонь зайнявся» (Пс. 39, 4).

ПЕРЕДМОВА

Позаяк багато хто з-посеред нас не знає, що таке внут­рішнє діло (піднесеного думками до Бога) богомисленного чоловіка, ані не відає, що таке (роздумування про Божествен­не) богомисленність й, нічого не тямлячи в молитві, яку тво­риться умом, вважає, що лише тими молитвами належить молитися, які суть написані в книгах церковних, про таємну ж у серці розмову з Богом і про хосен, який вона приносить, не здогадується, ані не засмакувавши ніколи тієї духовної со- лодкости, немов сліпонароджені, лишень чує про сяяння сон­ця, а яке-то воно, це сяяння, не відає, так само й ті, що про богомисленне поучення і молитву хіба що чують, розуміти ж не розуміють, та й позбавляють себе через невігластво власне численних благ духовних і зрікаються поступу в чеснотах, який підносить до досконалого вгоджування Господеві, цього заради наводжу тут деякі невеликі поучення про внутрішнє навчання і богомисленну молитву для простих, нехай радо починають поволі навчатися за поміччю Божою.

Духовне навчання (поучення) внутрішнього чоловіка по­чинається ось цими Христовими словами: «...Коли молишся, увійди у свою кімнату, зачини за собою двері і молись Отцеві твоєму, що перебуває в тайні» (Мт. 6, 6).

ГЛАВА 1

Про двоякість чоловіка, навчання (поученим), молитви й комірчини

Чоловік є двояким: зовнішнім і внутрішнім, тілесним і ду­ховним. Зовнішній, тілесний, є видимий, натомість внутріш­ній, духовний, — ні. Проте, за словом святого апостола Петра, «прихована сердечна людина, в нетлінності лагідного і мов­чазного духа» (1 Пт. З, 4)^[6]. І святий Павло виявляє двоякість чоловіка, кажучи: «Хоч наша зовнішня людина занепадає, однак наша внутрішня обновлюється день у день» (2 Кор. 7, 16). Це мовить апостол, аби засвідчити існування внутрішнь­ого й зовнішнього чоловіка. Отож, зовнішнього чоловіка тво­рять багато членів, а внутрішній за Божою благодаттю досягає досконалосте умом, увагою до себе й острахом Господнім. Діла зовнішнього чоловіка суть явні, внутрішнього ж — таємні, за словом псалмопівця: «Приступить чоловік, і серце глибоке» (Пс. 63, 7). Та й апостол каже: «Хто-бо з людей знає, що в людині, як не дух людський, що у ній» (1 Кор. 2, 11), лишень єдиному Господеві, що випробовує серця й утроби, відомі всі тайни внутрішнього чоловіка.

Двояке й поучення (навчання), зовнішнє і внутрішнє: пер­ше в книгах, друге — в роздумуванні про Бога, одне в любові до мудросте, инше — в любові до Господа, зовнішнє у пиш- номовстві, внутрішнє в моліннях, це — в гостроті ума, те — в теплоті духа, зовнішнє у проповідництві, внутрішнє ж у по­мислах, перше знання надимає, друге будує (див.: 1 Кор. 1, 8); зовнішнє клопочеться, бажаючи все знати, а внутрішнє ли­шень до себе дослухається й, окрім Бога, нічого иншого знати не хоче, та й, услід за Давидом, мовить до Нього: «Тобі ска­зало серце моє: “Я шукаю лиця Твого!” Лиця Твого шукатиму, Господи» (Пс. 26, 8). І ще: «Як прагне олень до джерел водя­них, так прагне душа моя до Тебе, Боже» (Пс. 41, 2).

Двояка й молитва, зовнішня і внутрішня: явно мовлена й таємно, соборна та келійна, уставна й спонтанна (самовільна).

Молитва, яку творимо явно, що її церковний устав нам приписує, соборна, має визначений час — полунощниці, ут­рені, часів, літургії, вечірні, повечір’я, на які люд закликає дзвін; мусять-бо вірні ці моління, як належну данину, Цареві Небесному на всякий день воздавати.

Молитва ж, яку творимо таємно, спонтанна (самовільна), триває безнастанно, коли хто забажає, й ніхто до неї не зак­ликає, лишень сам дух, що спонукає молитися. Згадана хра­мова молитва має певну кількість псалмів, тропарів, канонів та инших піснеспівів і дій єрейських. Самовільна ж молитва подібна до безнастанної, цебто числом її не визначити, бо молиться хто, скільки хоче: инколи коротко, инколи довго. Першу мовимо вустами й вслух, другу — лише умом. Ту тво­римо стоячи, а цю не тільки коли стоїмо чи ходимо, а й си­дячи чи на ложі спочиваючи, тоді, коли лишень трапиться нам піднести ум свій до Господа. Соборну молитву творимо в храмі, в Церкві Господній або з якоїсь нагоди у домі, де вірні зберуться. Самовільну ж молитву творимо в своїй зачиненій комірчині, за словом Господнім: «...Коли молишся, увійди у свою кімнату, зачини за собою двері і молись Отцеві твоєму, що перебуває в тайні» (Мт. 6, 6).

Двояка є й комірчина, зовнішня і внутрішня: кажу, види­ма й духовна; видима — з дерева чи з каменю, а духовна — серце, або ум, чи, за св. Теофилактом, таємна думка — це все одне й те ж. Видима комірчина перебуває на сталому місці, духовна ж — разом із чоловіком, де б він не був, і завжди в нутрі серця його, в якому, зібравши помисли свої, може умом своїм замкнутися і таємно молитися до Бога. І навіть коли посеред людей перебуває і з багатьма бесідує, бо ж внутрішня молитва (навіть коли трапиться кому, перебуваючи між людь­ми, відчути потяг духа на молитву) ні вуст не потребує, ані книг не шукає, й порухів язика не вимагає, а також і голосу (якщо це на самоті відбувається), лишень піднесення ума до Бога й заглиблення у Нього, що на кожному місці можливе.

Видима комірчина самого чоловіка безмовного зачиняє, внутрішня ж, духовна, вміщує в собі Бога й усе Небесне Цар­ство, бо ж сам Христос у Євангелії мовив: «Боже Царство всередині вас» (Лк. 17, 21)^[7]. Також Слова Макарія Єгипетсько­го пояснюють це — серце маленьке, однак може вмістити все: у ньому Бог, у ньому ангели, там — життя і царство, там град небесний, там і скарби благодаті.

У цій внутрішній комірчині серця чоловікові належить зачинятися частіше, ніж у стінах дому, й, зібравши всі свої помисли, ставати умом своїм перед Господом та й молитися до Нього таємно, теплотою духа й живою вірою, і повчатися у роздумуванні про Бога, аби зрости мужем досконалим.

ГЛАВА 2

Про молитву, що зігріває чоловіка, та й любов’ю з’єднує його з Господом

Насамперед нехай буде відомо, що християнинові (а що більше духовній особі за гідністю її покликання) належить усіляко клопотатися повсякчасно, аби з’єднатися йому з Бо­гом Сотворителем, який любить, благодіє і є найбільшим добром чоловіка, та й Господом і для Господа той сотворе­ний. Бо центром душі (останнім місцем), яку Бог сотворив, є тільки Він сам, від Нього ж вона буття й природу прийняла, у Ньому їй і жити вічно. Все-бо видиме на землі, що його любимо й бажаємо, слава чи багатство, дружина чи діти, сло­вом, усе красиве, миле й люблене у світі цьому, не є властиве душі, хіба що трохи тілові, та й дочасне все це, отож, як тінь, мине швидко; душі ж, вічно сущій, ніде вічно впокоїтися, лишень у Бозі вічному, як у найбільшому своєму добрі, велич­нішому за всі красоти, кращому за насолоди й приємності, найсолодшому й наймилішому, та в її (душі) властивому місці, яке ніколи не промине й куди вона ще мусить повернутися: як плоть, що з землі взята, в неї покладається, так душа, що в Бога суща, до Нього ж повертається і в Ньому перебуває, для того ж і створив її Господь, аби в Ньому перебувала вона довіку. Ось тому в житті цьому дочасному ревно треба шукати злуки з Богом, аби у прийдешньому сподобитися з Ним і у Ньому вічно перебувати.

А злучитися з Ним можна не инакше, як найбільшою сер­дечною любов’ю. Бо і грішниця з Євангелії завдяки цій любові одержала від Господа велике милосердя через прощення її гріхів і міцно з’єдналася з Ним, «бо багато полюбила» (Лк. 7, 47). Він-бо любить тих, які Його люблять, і єднається з тими, які прагнуть єдносте, та являється тим, що Його шукають, та й тим, які бажають насолодитися Його любов’ю, подає невичер­пну насолоду (див.: Прип. 8, 17).

Тож, аби під силу було чоловікові розігріти в своїм серці таку Божественну любов, що вона з Господом в’яже та й по­єднує із ним нерозлучним союзом любови, треба часто моли­тися, підносячи ум свій до Бога; бо як дрова, які щоразу до­кидають до вогнища, підсилюють полум’я, так часта молитва заглибленого в Бога ума розпалює в серці Божественну любов. А коли вона розгориться, то просвітить, навчить і зігріє всього внутрішнього чоловіка, невідоме й таємне мудросте своєї явить йому та й учинить його полум’яним серафимом, що повсяк­час духом своїм предстоїть перед Богом і умом своїм на Нього споглядає, черпаючи з цього солодкість духовну.

ГЛАВА З

Про те, що молитва, яку проказуємо вустами без уваги ума, є ніщо

Не зайве тут буде згадати деякі вислови апостолів про молитву, що її творимо духом чи умом, які дещо важкі для розуміння, та й покласти край згаданим труднощам.

У Посланні до ефесян святий апостол Павло радить мо­литися духом: «Моліться завжди в дусі всякою молитвою і благанням» (Еф. 6, 18). У 1 Посланні до коринтян той самий апостол мовить: «Коли я молюся мовами, дух мій молиться, а розум мій без плоду» (1 Кор. 14, 14). Як це зрозуміти, що чо­ловік, який молиться духом, залишається безплідний умом?

Відповідь: слово «дух» у Святому Письмі має різні значен­ня щодо чоловіка: инколи воно означає дихання, инколи саму душу, а ще коли добрий або злий намір чи бажання, або й якусь внутрішню чесноту чи її протилежність. Ось приклад: дух смирення, дух любови, дух милосердя і подібне. І навпаки:

дух гордости, дух ненависти, дух грошолюбности тощо. Мико­ли «дух» ужито для позначення якогось дару Святого Духа, як-от: дух премудросте, дух пізнання, дух прозорливосте й подібне, а инколи слово це означає сам ум, що можемо про­читати в цього ж апостола: «Відновлюйтесь духом вашого ума» (Еф. 4, 23).

Отож, радячи ефесянам молитися духом, апостол має на увазі сам ум, яким чоловік, молячись, мусить піднестися до Бога. Пишучи ж до коринтян, апостол мовить про дух, що МОЛИТЬСЯ, Й про ум, ЩО перебуває без ПЛОДУ, тобто, ПІД духом 51 розуміє людський голос і дихання, коли каже: «Яка вам ко­ристь, о коринтяни, коли лише голосом, що від вашого ди­хання, молитеся, а ум ваш до молитви не дослухається, а про щось собі мріє? Який хосен багато язиком мовити, а умом не розуміти слів проказаних? Бо коли й тисячу слів язиком про­мовиш, чоловіче, й навіть коли усією гортанню щодуху заспі­ваєш, а ум твій не предстоїть перед Богом й на Нього не спогля­дає, а сторонніми помислами відволікається, то ця молитва твоя не принесе тобі жодної користе, й Бог її не почує та й без плоду зоставить». Добре пояснив це святий Кипріян, ка­жучи: «Як ти хочеш, аби Бог почув тебе, коли ти сам себе не •чуєш? Бажаєш, щоби Бог пам’ятав про тебе, коли молишся, а однак не пам’ятаєш сам про себе!» Та й апостол коринтя- нам, а разом й усім нам, ставить себе за приклад, мовлячи: «Буду молитися духом, а й розумом буду молитись. Буду співа­ти духом, а й розумом буду співати» (1 Кор. 14, 15). Коли ж, як каже, творити молитву язиком і голосом, що походить з дихання, то треба й умом молитися.

ГЛАВА 4

Про те, що коротка, часто проказана молитва корисніша за трипалу

Довідався я від досвідчених у богомисленні й у сердечно- умовій молитві, що теплішою і кориснішою є коротка й часто повторювана, ніж тривала, молитва (й вона не залишається без великого хосену, але в досконалих, а не в почаківців). Бо в тривалій молитві ум (у чоловіка, що не звик до неї) не може

довго предстояти перед Богом, бо вражає його (ум) звична неміч непостійности, викрадає до зовнішнього, і теплота духа незабаром остигає у ньому; і є така молитва не молитва, а сум’яття ума, якого туди й сюди відволікають помисли, що трапляється і в храмових соборних піснеспівах, і в келійний довготривалих правилах. Коротка ж і часто повторювана мо­литва надійніша, бо тепліше може довершитися через заглиб­лення в Бога на часину всього ума. Заради цього й Господь мовить: «...Коли молитесь, не говоріть зайвого» (Мт. 6, 7), та й святий Йоан Ліствичник у «Райський драбині» повчає: «Не многослов, нехай ум вдається не до вишукування слів. Бога вмилостивило єдине митареве слово, також одне спасло й розбійника. Многослів’я-бо часто в молитві розсіює ум та спонукає його до мріяння, однослів’ю ж під силу ум зосере­дити» (Слово, 28).

Однак хтось запитає: навіщо ж тоді апостол пише до со- лунян: «Моліться без перерви» (1 Сол. 5, 17)?

Відповідь: зазвичай, у Святому Писанні часто повторюва­не діло назване повсякчасним, неперервним, як ось про свя­того Захарію написано: «...Ось одного разу, коли Захарія за порядком своєї черги служив перед Богом» (Лк. 1,8). Так треба розуміти й веління апостола Павла щодо безперервного мол­іння — не можливо чоловікові так перебувати в молитві, аби ні вдень, ні вночі її не припинити, бо ж потрібен час для ин- ших діл і необхідних турбот: для праці, розмови, трапези, сну й відпочинку. Тож, як можна безнастанно перебувати на мо­литві? Хіба що можливо часто молитись, а молитва, яку тво­римо часто, зараховується як безнастанна. Отож, нехай твоя, часто творена, але коротка молитва не помножує зайвих слів, про що й святі Отці вчать. Святий Теофилакт у тлумаченні на Матея (6) писав: не належить довго мовити молитву, а часто; говорити ж мало. В Бесідах Золотоустого на послання апосто­ла Павла до ефесян (6) написано ось що: той, хто зайве мо­вить у молитві, не молиться, а пустословить. Ще й Теофилакт у згаданому тлумаченні Євангелія каже: зайве говорення — це пустослів’я. Гарно каже апостол: «...Волію п’ять слів розумом моїм сказати..., ніж десять тисяч слів мовами» (1 Кор. 14, 19).

Тобто, краще мені піднести до Бога коротку молитву уважно, аніж без уваги проказувати численні слова, й лишень намарно словами й голосом сповнювати повітря.

А ще згадані апостольські слова «Моліться без перерви» можна розуміти як такі, що стосуються умової молитви: ум-бо може постійно перебувати піднесеним до Бога й молитися до Нього безнастанно.

 

Отож, уже тепер почни, о душе, поволі торкатися викладе­ного тобі повчання, почни в ім’я Господнє, заохочена апосто­лом, що мовить: «...Все, щоб ви тільки говорили й робили, — все чиніть в ім’я Господа Ісуса» (Кол. З, 17). Тобто робіть з добрим наміром, не лише власної, а й духовної користи шу­каючи — якомога більшої слави Божої, аби в усіх наших словах і ділах, і помислах прославлялося ім’я Господа Ісуса Христа, Спаса нашого.

Однак насамперед стисло з’ясуй для себе, що таке молитва.

Молитва — це звернення ума і помислів до Бога. Молити­ся — значить стояти своїм умом перед Богом і оглядати Його невідступною думкою, та й розмовляти з Ним із благоговій­ним страхом і упованням.

Отож, зібравши всі свої помисли й відклавши всі зовнішні життєві турботи, піднеси свій ум до Бога й дивись на Нього.

ПРО ТЕ, ЩО ЛИШЕНЬ У ГОСПОДІ ЄДИНОМУ НАЛЕЖИТЬ ВТІШАТИСЯ,

а не речами тлінними світу сього

«Радосте моя, визволь мене від тих, що оточили мене», — мовить пророк (Пс. 31, 7). Подібно й ангел мовить до Товита: і «Вітаю тебе щиро й бажаю тобі щастя!» А Товит відповідає ангелові: «Яке вже там для мене щастя! Для мене, що незду- ¹ жаю на очі й світла небесного не бачу...» (Тов. 5, 10). Яка, отже, радість для душі в цій долині сліз, у темряві й тіні смертній, в наслідцях беззмістовних, ні на що инше не сподіватися, лишень на смерть, лишень на відхід звідси, лишень на кончи­ну безвісну? Яка ж бо радість у скорботі й гіркоті сущому, яка веселість у темряві скритому? Яка прохолода закутому в ланці? Яка потіха в лихові тому, що смерти сподівається? Жодної. Чим потішити себе хочеш? Чи швидкоминущою славою світу сього, чи посілістю, а чи статком, що зникне небавом; чи насолодою, або похотями плотськими, що в сморід і гній обертаються, чепуристістю чи вродливістю плоті, що скорі до тління, в порох і попіл обертаються. Не маєш, чоловіче, чим , себе потішити у віці цьому жалюгідному, а, радше, плакати й ; ридати мусиш. Не у вітчизні перебуваєш, а на вигнанні, не в і мирі й спокої, а на сильній раті, не в радості й веселості, а в цій долині сліз. Хто, маючи борги, тішиться, хто, в тюрмі сидячи, радіє, хто, сподіваючись смерти, веселиться? Ніхто. Світ-бо цей сповнений плачем, а не радощами, скорботою й печаллю, а не веселощами, тягарями й лихами, а не втіхами. Ніщо в ньому не є постійним і незмінним. Радість його злуче­на зі скорботою, веселість з печаллю, слава минуща, багатство зникає, врода на порох і попіл перемінюється, насолода плот­ська на сморід і гній перетворюється; опісля ж усе це раптова смерть припиняє й уриває. Ніщо в цьому віці не є варте радоста й веселосте, ніщо не варте втіхи й потурання, а все пла­чем і риданням сповнене, марнота марнот — вік людський. Отож, народився чоловік від тління, росте в хворобах і недузі, виснажує життя своє в скорботах і печалях, у мольбі, бурі, невідомості та у всілякій непостійності: звідусіль-бо біди, звід­усіль пастки, гонителі, бійці й протиборці, звідусіль боротьба й вагання, страх і страховиська, ніде немає миру й спокою. Куди не вдашся, всюди борню і рать побачиш. А звідси долає обжирство, пияцтво, лінь, звідси черствість, похіть, скверні насолоди, звідси страх, гріх і переступ, звідси нехтування стра­ху; нічим тішитися у віці цьому многослізному. А ще ж наста­не смерть, зі всім розлука, настане всього раптова переміна, душа ж піде в инший вік і прийме те, що тут учинила, а плоть залишиться на поталу червам, у сморід і гній обернеться. Ніщо в ньому не є радісним. Цього ради не тішся нічим дочасним у віці цьому слізному, позаяк усе в нім непостійне й неправди­ве, все в нім брехливе й змінне. Але якщо хочеш утішитися — в Господі єдиному втішайся, якщо хочеш радіти — в Господі єдиному радій. Радість-бо плотська зникає швидко, а радість у Господі триває повік. Потіха земна раптово зникає й у пе­чаль обертається, а потіха Пресвятого Духа в Господі присно потішає й на віки віків потішатиме потіхою невимовною. За­ради цього ні в чому иншому, лише в Господі радуйся. «...Ра­дуйтеся, праведні, і хвалітеся, всі правії серцем!» — каже про­рок (Пс. 31, 11). І ще апостол: «Завжди радійте. Моліться без перерви. За все дякуйте» (1 Сол. 5, 16-18): бо в цьому наше спасіння. Ні в чому иншому, лише в Господі радуйся; всіляка- бо радість, якщо не в Господі, є брехня й омана. Всіляка потіха, якщо не в Бозі, є тягар і сум’яття душі. Тому не наїдка­ми й питтям, не багатством і славою світу цього радуйся, ані якимись красотами й безсловесними похотями, а в Господі радуйся, в Бозі єдиному веселістю веселися, бо в цім дочаснім немає радоста істинної, лише оманлива, тимчасова, безмовна. Бо в темряві світла немає, в смерті життя не знайдеш, у брехні правда не явиться. Радість світу цього оманлива, потіха його непостійна, веселість легко мінлива. Дещиця радоста й потіхи — й тут-таки раптово горе; дещиця веселости — й тут-таки рап­тово плач і ридання. Ще й потіха його не минула, а вже скорбота й печаль настигла. Того ради в Господі єдинім радіс­тю радуйся й веселістю веселися. Радуйся в Господі Бозі, бо Бог твій, Бог великий, вічний, безсмертний, всемогутній, усе- держитель. Бог щедрий, милоствий, праведний, чоловіколюб- ний і премилосердний, Отець щедрот, Бог усілякої потіхи. Його є небо й земля, гори, холми, дерева, діброви, звірі і всяка скотина, гади і птиці пернаті. Його є всяке дихання і все со- творіння, видиме й невидиме, що на небі й на землі. Його сонце й місяць, зорі й усі стихії небесні. Його води, ріки, моря, озера, джерела, град, сніг, дощ, вітер, грім, блискавиця. Його є всі люди, всі роди земнородні. Його ангели, архангели, пре­столи, господьства, херувими й серафими, й усі сили небесні. Там правда, там суд нелукавий, там благість чоловіколюб’я, там премудрість і джерело розуму. Там тиша, спокій без стра­ху й печали. Там слава, багатство, скарб і вічна насолода. Там радість, веселість, світло, просяяння, краса, миловидність, солодкість і всіляка потіха. Там свобода, обшир, достаток і вік незмінний. Що лишень чоловікові любе, все там є, тільки до Господа Бога твого припади всією душею твоєю й у Ньому єдиному радістю радуйся й веселістю веселися. Радуйся в Гос­поді й благодарення приноси Йому, бо сотворив тебе за обра­зом своїм і подобою, від небуття до буття привів тебе, славою і честю увінчав тебе: не сотворив тебе звіром, ні китом, ані иншою якоюсь твариною, а чоловіком, розумним творінням, безсмертям і волею нагородивши душу твою. Якщо й тимчасо­во розлучаємося з плоттю, однак на краще місце переходимо, душею живемо повіки: не на тисячу чи на дві, а чи три тисячі літ, а на віки віків, кінця не маючи. Радуйся в Господі й бла­годарення приноси Йому, бо все заради тебе як дар сотворив: небо й землю, сонце й місяць, і весь небозвід приоздоблений. Заради тебе — звірів, скотів, птахів пернатих і усіляких тварин. Заради тебе — моря, ріки, джерела, озера, рибу всіляку, китів — страховищ превеликих; заради тебе — ліси, діброви, пустелі різні. Заради тебе видиме й невидиме суть сотворене. Радуйся у Господі й благодарення приноси Йому, бо все для тебе пра­ведний і милосердний зробив і безнастанно дбає про душу твою: захищає тебе, береже тебе, покриває тебе, заступається за душу твою, дарує тобі силу, здоров’я, живить тебе, врозум- ляє тебе, просвіщає тебе на всілякі благі діла, все праведно й премилосердно щодо тебе діє. Радуйся в Господі й приноси Йому благодарення, Він-бо Бог усесильний, пребагатий, за­ради тебе став убогим, заради тебе був чоловіком, щоби тебе зі собою з’єднати воєдино: не знехтував взяти наше, щоб нам себе усього віддати. Заради тебе лежав у яслах, заради тебе пеленами сповився Той, що вдягає небо хмарами, заради тебе прийняв обрізання восьмого дня, заради тебе втікав у Єгипет, заради тебе хрестився в Йордані, заради тебе схилив голову перед Предтечею, аби тебе піднести вгору, Той, що не мав потреби хрещенням хреститися, й тобі хрещенням подасть очищення. Радуйся в Господі й благодарення приноси Йому, бо заради тебе був побитий, збезчещений і опльований, у лице вдарений, зв’язаний, терновим вінком понівечений. Заради тебе свої руки до хреста прибив, скуштував оцту й жовчі, списом проколений у своє пречисте ребро, заради тебе, про­ливши свою пречисту Кров, своєю Кров’ю викупив, заради тебе покладено Його до гробу, заради Тебе по трьох днях із гробу воскрес, аби всім нам дарувати воскресення з гробу. Радуйся в Господі й благодарення приноси Йому, бо якщо й тисячу тисяч перед Богом согрішаєш, Він милостиво приймає тебе, коли каєшся. Скільки б не грішив перед Ним, Він усе ж не відкидає тебе. Скільки б не помилявся, а Він, однак, не відвертається. Скільки б ти не падав, Він тебе підводить, тобі довготерпить й не віддає тебе смерти відразу, а очікує твого навернення навіть до кончини, коли ти навернешся. Подав тобі закон й відання своєї волі. Не відкинув тебе у хрещенні, не полишив тебе в инаковірстві чи в згубній єресі перебувати. Радуйся в Господі й благодарення Йому приноси, бо лишень заради малого боговгодження життя вічне, Царство Небесне пообіцяв дати. Той, що сотворив і все, щоб за Ним ходити, дав, дарує життя вічне: не на якусь коротку часину, ані на термін якийсь швидкоплинний, не на сто літ і не на тисячу чи тисячу тисяч, а на віки віків, що немає їм кінця. Слава несказанному Його милосердю, слава премудрому Його захо- роненню, слава невимовній і незбагненній Його благості й чоловіколюбству. Бо Йому належить усяка слава, честь і влада з безначальним Отцем, і з пресвятим, і благим, і животворя- щим Духом нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

ПОКАЯННА МОЛИТВА

на щодень до Бога від чоловіка, що покладає початок свого спасіння

Перебуваючи наодинці, віднайди усамітнене місце, сядь і, роздумуючи над своїм життям, пригадуй у своєму умі всі гріхи, що їх ти ще від юности твоєї накоїв, з яких сповідався й ні. Коли ж усіх їх пригадаєш, зітхни з глибини серця, бийся в груди і, якщо зможеш, заплач; і, підвівшись, упадь навколіш­ки та й піднеси ум свій від землі ген до Божого престолу, перед яким стоять херувими й серафими, і, узрівши умовими очима Господа, що сидить на високім і піднесенім престолі, промиш­ляючи твій прихід і провиджуючи всі дороги твої, та й дослу­хаючись до того, що хочеш вповісти, прострися перед стопа­ми Його премилосердними й зі страхом почни проказувати до Нього ось що:

Початок покаяння

Боже предобрий, джерело благости, безодне милости! Сотво- рителю, Визволителю і Спасителю мій! Тобі, що знаєш сокро­венні тайни, випробовуєш серця й утроби, сповідаюся з гріхів моїх і приношу перед Твоє всевидяче око, аби чули всі Твої ангели й архангели мої беззаконня. Згрішив я, Господи мій і Творче (цим і цим).

Тут детально перелічуй всі свої гріхи, шепочучи стиха, немов на вухо Господеві, соромлячись, з трепетом серця і зі слізьми на очах, мовлячи:

Ось болячки, струпи та виразки мої, о всемилостивий Лікарю! Ось важкий мій тягар, о благий Господи! Ось сором мій і нагота моя, о довготерпеливий Судде! Цими ділами свої­ми засмутив, прогнівив і роздратував я Твою благість, осквер­нив Твій образ, зневажив Твого Духа Святого та відігнав від себе свого ангела хоронителя, потоптав за мене пролиту Твою
найдорожчу Кров, погордивши нею, погубив красу душевну, обнажився з Твоєї благодати та й став печерою розбійників, осідком бісів і пристрастей, зруйнував Церкву, яку Ти відку­пив своєю Кров’ю, осквернюючи все своє тіло, вчинивши свої члени членами блудниці, опоганивши душу нікчемними, хуль- ними, гордими, мерзенними, блудними помислами; на них погоджуючись і ними насолоджуючись, приніс радість для бісів, а для ангелів — плач. Оце й умерла душа моя, тож ле­жить, немов у гробі, в згубних звичках, присипана порохом нечулости й пригнічена каменем жорстокости. Ось, Господи, беззаконня мої, що перевищили голову мою, помножилися більше, ніж волосся на голові моїй, і більше, ніж пісок у морі. З них сповідаючись, я сам себе викриваю, осуджую й виную, та не лише те, що постало в моїй пам’яті, а й те, що вона поглинула, що через незнання моє гріхом не вважаю та й що висловити не зумію ^— все це віддаю в Твоє превелике мило­сердя, всемилостивий і лагідний Боже.

Довершивши силу-силенну діл ганебних, так потьмарив­ши ум свій і ошаленівши опісля стількох лютих падінь і нечу­лости, заледве що отямившись та й з глибини відчаю мого споглянувши на Твоє велике милосердя, що його не здолали навіть усі гріхи людські, побачив, що не хочеш Ти смерти грішника, а милосердно чекаєш на його навернення і заради самих лишень грішників пролив єси Кров свою, не пощадив­ши її, аби лишень призвати їх до покаяння. Це-то збагнувши, я, окаянний, я грішний, що перевершив гріхи всього світу, вчинив себе за злими ділами другим дияволом, послідовни­ком Юди, спільником катів-розпиначів, я, окаянний і безза­конний, непрохідне море усіляких мерзот, бездонне провалля всіх нечистот, скверний, безсоромний довершувач усього зла, прибігаю і припадаю до Тебе, всемилостивого й усе щедрого, в скорботі серця мого, в покаянні кличу: «Згрішив я, Отче, супроти неба й перед Тобою, згрішив і прожив беззаконно, переступив заповіді Твої, згрішив, як ніхто й ніколи, і недо- стойний називатися Твоїм сином, недостойний споглянути й бачити висоту небесну, недостойний розтулити вуст своїх перед Тобою, бо ж був Твоїм ворогом. Але благаю Твою доброту й молюся твоїй лагідності: помилуй мене, Боже, з вели­кої ласки Твоєї, та з безмежности милосердя Твого загладь беззаконня моє. Помилуй, прости й очисти, бо в Тебе очи­щення є. Господи! Якщо хочеш, можеш мене очистити. Знаю, що хочеш спасіння кожного, то спаси й мене, бо ж можеш, коли захочеш, яви свою милість, Господи, згадай свої древні милості й щедроти й прости мої прогрішення, не пом’яни багатьох моїх злих учинків, не ввійди в суд з рабом Твоїм, не відплати мені за ділами моїми, ані обуренням Твоїм не вик- 00 рий мене, ні гнівом Твоїм не покарай мене. Відчини мені двері благости Твоєї, двері покаяння, в покаянні мене прийми, в розумі призови, підведи поверженого, віднайди заблуканого, поверни загиблого, зціли недужого, воскреси померлого. Гос­поди, Боже сил! Відзискай мене, яви лице своє, і спасуся, просвіти лице Твоє на раба Твого. Докіль, Господи, забувати­меш про мене до краю, докіль відвертатимеш від мене облич­чя своє?! Відверни лице своє від гріхів моїх, та не відвертайся від мене, бо скорблю, скоро вислухай мене. Знаю, що не гід­ний чоловіколюб’я і милосердя Твого, а вартий усіх мук, які лишень є в аді, гідний черви невсипущої, скреготу зубів, тьми кромішньої, ворню невгасимого, який приготовано дияволові та ангелам його. Гідний безодні пекельної, перед якою трем­тить навіть сам сатана. Втім, яка безмірна велич Твоя, такою є й милість Твоя, і немає гріхів, які б здолали Твоє чоловіко­люб’я. Тому не споневірююсь, а уповаю на Твою невичерпну благість, що струменить на всіх безнастанно, й покладаюсь на Твоє невимовне милосердя: надіюся на Тебе, Господи, й упо­ваю, нехай не посоромлюся повік. Ти єси уповання моє, Боже, а уповання не посоромить. Не посором мене, Господи, на Твоєму Страшному суді перед тисячами тисяч небесних сил і всіх святих Твоїх. Сердечно шкодую, що прогнівив Тебе, Твор­ця мого, вічну й невичерпну благість злодіяннями своїми зас­мутив; і того, кого мав безнастанно любити й чиї заповіді зберігати, Його, неначе б ненавидячи, незліченним гріхам себе віддав; того, кого мав ревно прагнути, про того лиш коли-не- коли згадав і того знехтував; того, ким мав з насолодою наси­чуватися, покривдив і відкинув; від того, до кого мав припадати, відсахнувся; для того, задля кого єдиного мав жити, умер, живу ж для гріха, насолод і пристрастей; кого мав бо­ятися й почитати, того образив й збезчестив у менших братах, у собі самому, всього ж себе осквернюючи ділами, словами й помислами; від того, кого мав благодарити й славословити безнастанно, при Ньому ж перебуваючи, від того відвернувся й віддалився на дороги розпусні, та й лінувався розтулити вуста, аби прославити Його пресвяте ім’я. О бажання моє! О мій милоствивий Боже! Не до краю розгніваєшся на мене, нині-бо за це все караючись, шкодую й шкодувати не переста­ну. О, нехай ніколи мені не прогнівити Тебе, Господа мого! О, нехай мені радше померти, аніж Тебе образити, Господа мого! Навіщо ж мене народили, для чого виховали, пощо живу до­нині й опечалюю тяжко Тебе, Владику?! Тож нехай запеча­литься нині серце моє, побиваючись, нехай розпадеться й сокрушиться закаменіння моє зворушенням, нехай розтану весь, немов віск, від внутрішнього горіння, бо втратив я Бога мого, відпав від благодаті Його, образив милосердя Його, відчужився від Його любови, відвернувся від Його слави, уник­нув Його милостивої опіки. Нехай проллють очі мої потоки сліз над цим удень і вночі, бо ж не дотримав я закону Твого, бо багато переступив, багато згрішив я перед Тобою. Через це смутилося серце моє, навіть не перед мукою так тремтячи, ані не через відлучення від благ небесних знемагаючи, а тому танучи, що прогнівило Тебе всеблагого, всесолодкого, вселю- бого, всебажаного, і через це лише побиватимусь повсякчасно віднині й довіку. Нехай знидіє в журбі життя моє і роки мої у зітханнях, нехай знеможе в горі душа моя і кости мої нехай занепокояться над цим, що Бога мого, Творця мого, Владику мого, Збавителя мого тяжко засмутив. Та й чим зараджу?! Знаю, що благий єси Ти, Бог мій, милосердний єси Ти, Сотворитель мій, милостивий і щедрий єси Ти, Ізбавитель мій, настільки благий єси, що й душу свою не пощадив, а віддав її за нас, грішних, і не за беззаконнями нашими чиниш із нами, ані за гріхи наші відплачуєш нам.

Ось це учиню: біля стіп Твоїх чистих упаду, поклонюся, припаду й заридаю перед Тобою, Господом, що сотворив мене.

Я — безодня гріхів, повергаюся у безодню милосердя Твого, Боже мій, і молю Тебе, спрямуй мене до істинного покаяння і спам’ятай непритомного й закаменілого. Ти прийняв єси бага­тьох грішників, що каялися: Давида, Манасію, Йосію, митаря, блудницю, блудного сина, розбійника, Петра, Савла, Фотинію, Таїсію, Пелагею, Марію Єгипетську. Не відкинь і мене, що перевершив усіх їх у гріхах, не прийшов-бо єси закликати пра­ведних до покаяння, а грішних. Отож, призови й мене, що більше за усіх ірішний, навіть коли нічого доброго не вчинив 92 я перед Тобою, все ж дай мені за благодаттю Твоєю покласти початок добрий. І сподоби мене, Господи, полюбити Тебе, як полюбив колись той самий гріх, і послужити Тобі не лінуючись, як колись послужив сатані облудному. Насамперед послужу Тобі, Господу Богові моєму, Ісусові Христові, в усі дні життя мого, якщо подаш мені на поміч благодать свою.

Чудуюся Твоєму воістину безмірному довготерпінню, о все- милостивий, що в часі моїх беззаконь, не навів єси на мене Твого суду праведного, ба навіть не викрив мене обуренням Твоїм, ані гнівом Твоїм не скарав мене, ні з високости блис­кавкою не поверг мене, ані не звелів єси землі поглинути мене живцем до аду та й не допустив, аби яка нагла смерть пожала мене. Отож, вельми цьому дивуючись, пізнав я, що незглиби­ме Твоє милосердя довготерпеливо й милостиво очікувало мого покаяння і порочного життя виправлення, і не скарав єси мене, аби я спам’ятався і зрозумів свої беззаконня та й відцурався свого злого життя. Ось це пізнав я і вдався з пока­янням до Тебе не сам від себе, а Ти мене наставив і привів єси до себе. І задля чого Ти вчинив так, що спонукало Тебе до такого великого милосердя, чи ж маєш з цього якийсь хосен, коли призовеш мене? Не відомо мені. А відомо лишень те, що я, грішний і беззаконний, та й досі був Тобі ворогом, ще й до тепер не виправився. А позаяк Ти сам закликав і сам привів мене до себе, просвіти ум мій, розкрий вуста мої, навчи мене, що маю казати перед Тобою, і очисти мої численні беззаконня та мерзоти, омий їх, окропи мене іссопом милости Твоєї, вчини мене білішим від снігу, аби не стояти мені перед Тобою огидним і скверним. Краще бо мені причаїтися в темних надрах земних, аніж перед величністю неприступної слави Твоєї так ганьбитися, і так безславно обнаженому і всьому покрито­му сквернами гріховними, окаянному й огидному стояти, коли дивляться на мене всі предстоячі перед Тобою херувими й серафими. Проте немає місця, яке б могло скрити мене від Твоїх очей, що суть ясніші за сонце.

Ото дивлюся й не тямлю, як не гидуєш Ти стількома моїми бридкими сквернами й дозволяєш мені стояти перед Тобою і відважно, без остраху мовити?! Як не бридишся Ти спогляда­ти на нечистоту серця мого і на мерзоту душі моєї? Як служи­телі Твої, враз не заборонивши мені вогненною зброєю, не відкинуть і не відженуть мене від лиця Твого? Як, спротивив­шись мною, не ввергнуть мене в тьму кромішню? Проте не хочуть цього Твоя лагідність і Твоє безмірне милосердя: вели- ка-бо, воістину велика милість Твоя, більша, ніж небо, глиб­ша, ніж безодня аду, просторіша, ніж усі моря і землі, благість Твоя, що не хоче моєї погибелі, а очікує навернення і радіє покаянням грішників. Велика Твоя милість, Господи, бо ж довготерпеливий єси до мене, що часто обіцяв Тобі каятися, однак падав ще частіше й ще нижче; бо не раз і не двічі обіцяв я покаятись, ще й присягами підтверджував обіцянку свою, проте збрехав, пристрасний. Каюся, тремтячи, Господи, не­вже завдаш мені болю? І незабаром знову чиню те ж саме, а Ти ще милосердишся наді мною, не гублячи мене з беззакон­нями моїми.

Слава довготерпінню Твоєму, слава милосердю Твоєму, слава ласкавості Твоїй, слава множеству щедрот Твоїх, слава незглибимій благості Твоїй, слава милостивому лицю Твоєму, перед яким нині стоячи, Господи мій, приношу Тобі волю й рішення моє, користаючись надією на Твою поміч, від нині, від цього дня, від цієї години, від цієї хвилини — скільки сили в мені виправити погане й окаянне життя моє, а над колишн­іми гріхами до смерти сокрушатися й за них шкодувати, тих же, які дошкулятимуть, пильно стерегтимусь за поміччю Твоєю. Відаєш, Господи мій, що ненавиджу огидні вчинки мої, а через них і себе самого, та й усе скверне життя своє ненавиджу й не хочу більше гнівити ними Тебе, Бога мого благого; лишень Ти, Господи, подай мені поміч, без неї-бо, всесильної, і без благо-

дати не сила мені злих моїх учинків і гріховних звичок позбу­тися, і жодного благого діла довершити годі: без Тебе-бо нічого чинити не можу. Волію каятися, якщо Ти, Боже, поможеш мені, можеш мене очистити. Боже, поможи мені, і спасуся.

Вірую, Господи, Твоєму милосердю, поможи моєму не­вірству; вірую, що близько єси до тих, які призивають Тебе в істині. Істинно, істинно, істинно прагну всім серцем у пока­янні навернутися до Тебе, Бога мого. Боже, уваж на поміч мені, Господи, поможи мені, поспішися!

Потім, підвівшись, утверджуйся в упованні на Господа, і, роздумуючи про велику Його благість і милосердя, мов пса­лом 102, нехай утішиться душа твоя: «Благослови, душе моя, Господа і, вся істота моя, — ім’я святеє Його...»

Коли ж усе це неможливо тобі вмістити в своїй пам’яті, поклади сказане в своєму умі короткими статтями ось як: 1) спо­відаюся Богові з усіх гріхів моїх; 2) вважаю себе негідним Його милосердя, а вартим вічних мук; 3) однак не споневірююся; 4) смиренно прошу прощення; 5) покладаю намір виправити своє життя; 6) не сумніваючись, вірю в прощення своїх гріхів.

Поклоніння Пресвятій Тройці

Прийдіте, поклонімся Богові в Тройці єдиному Отцю, Сину і Святому Духові.

Всіма думками серця мого.

Прийдіте, поклонімся Тройці, що Її в одності почитаємо.

Всіма почуттями тіла мого;

Прийдіте, поклонімся і припадім, і заплачмо перед Гос­подом, що сотворив нас.

Поклоняюся Тобі, Пресвята, єдиносущна, животворяща й нероздільна Тройце: Отче, Сину й Святий Душе, вірую в Тебе й ісповідую, славлю, благодарю, хвалю, почитаю, величаю Тебе й молю, помилуй мене, непотрібного раба Твого (тричі).

Поклоняюся Тобі, Боже Отче, бо від небуття до буття привів мене єси, образом своїм Божественним приоздобив мене єси.

Поклоняюся Тобі, Сину Божий, бо Чесною своєю Кров’ю здобув мене єси, від законної клятви вибавив мене єси, хре­щенням святим просвітив мене єси.

Поклоняюся Тобі, Боже Душе Святий, бо оживив мене єси, врозумив мене єси, світлом віри освітив мене єси.

Поклоняюся Тобі, Боже Отче, бо дав мені єси душу бо­жественним і животворящим подихом.

Поклоняюся Тобі, Сину Божий, бо душу свою за мене на хресті віддав єси.

Поклоняюся Тобі, Боже Душе Святий, бо позбавляєш душу мою від смерти, очі мої від сліз і ноги від спотикання.

Поклоняюся Тобі, Боже Отче, бо мене, що согрішаю, не губиш із беззаконнями моїми, а довшгерпиш, очікуючи мого навернення.

Поклоняюся Тобі, Сину Божий, бо не хочеш смерти мені, грішному, а милосердно призиваєш мене до покаяння.

Поклоняюся Тобі, Боже Душе Святий, бо не погорджуєш тим, що помсту чинить, не відкидаєш того, що прибігає, а як блудного сина приймаєш і духа правого обновляєш в утробі моїй.

Поклоняюся Тобі, Богові Отцеві, який очищає всі безза­коння мої.

Поклоняюся Тобі, Сину Божий, який зцілює всі недуги мої.

Поклоняюся Тобі, Богові Духові Святому, який позбавляє від тління життя моє.

Поклоняюся Тобі, Богові Отцеві, який не до кінця розгн- івується і не на вік лютує.

Поклоняюся Тобі, Сину Божий, який не за беззаконнями моїми чинить зі мною.

Поклоняюся Тобі, Богові Отцеві, який ущедрює мене, як батько ущедрює синів.

Поклоняюся Тобі, Сине Божий, який знає мою пристрас­ну природу й слабкість.

Поклоняюся Тобі, Богові Духові Святому, який зціляє мої немочі й очищає мене від усілякої скверни.

Поклоняюся Тобі, Боже Отче, який піднімає мене, по­валеного.

Поклоняюся Тобі, Сину Божий, який віднаходить мене загиблого.

Поклоняюся Тобі, Боже Душе Святий, який оживляє мене, мертвого.

Поклоняюся Тобі, Боже Отче милосердний, уповання моє.

Поклоняюся Тобі, Сину Божий, довготерпеливий, при- біжище моє

.Поклоняюся Тобі, Боже Душе Святий, лагідний, покро­вителю мій.

Впавши ниць до землі, промовляй ось що.

Достойно є воістину поклонятися, славословити й благо- дарити Тебе, Тройце Пресвята, яку всі сили небесні, херуви­ми, серафими трисвятими піснями восхваляють, всі святі бла- годарять, усіляке творіння покірно поклоняється, і я, тлінний черв, що плазує, не маючи відваги перед величчю Твоєї не­приступної слави, надіючись на милість Твою, наважуюся припасти і молити: подай мені завжди неосудно й без ліности кланятися Тобі, Творцю моєму, Тебе єдиного знати, Тебе лю­бити й боятися, Твої повеління зберігати, ходити дорогою Твоїх заповідей, Тебе хвалити й славити до останнього мого віддиху, й по розлученні з моїм тлінним тілом, та й ще в тілі мене не позбав разом із тими, що вгодили Тобі, радісно за­кликати: «Свят, свят, свят» навіки. Амінь.

Поклоніння Пресвятій Богородиці

Прийдіте, поклонімся Цариці нашій, Богородиці.

Прийдіте, поклонімся Діві Марії, Цариці нашій, Богородиці.

Прийдіте, поклонімся і припадім до самої Владичиці Діви Марії, Цариці нашої, Богородиці.

Поклоняюся тобі, Пресвята Богородице, що своїм різдвом явила нам світло істинне, Царице неба і землі, надіє безнад­ійних, помічнице немічних і заступнице всіх грішних, ти мене покрий і заступи від усіх бід і нужд душевних і тілесних, і молю тебе, будь для мене заступницею у святих твоїх молитвах.

Поклоняюся твоєму безгрішному зачаттю і різдву від свя­тих твоїх родителів, Йоакима й Анни, і молю тебе: подай мені зачати життя безгрішне й зродити покаяння.

Поклоняюся твоєму введенню в храм Господній трирічною отроковицею й молю тебе, світло моє, вчини мене храмом Духа Святого молитвами твоїми.

Поклоняюся Благовіщенню твоєму, Пречиста Діво, коли за дією Святого Духа зі слова архангела зачала єси Слово Отче, й молю тебе, світло моє, благовісти мені, зневіреному, спасіння.

Поклоняюся Різдву твоєму, коли воплотила й породила єси Христа, спасителя світу, й будь, Богородице всім світом уславлена й звеличена, та й молю тебе, світло моє, явися для мене Матір’ю милосердною нині й у віці прийдешньому.

Поклоняюся очищенню твоєму, нескверна, непорочна, не­тлінна, пресвята й молю тебе, світло моє, очисти мене від усілякої скверни плоті й духа молитвами цими.

Поклоняюся й почитаю біль твій, який знесла єси в час добровільних страстей Сина твого, коли збулося пророцтво Симеона: «Та й тобі самій меч прошиє душу» (Лк. 2, 35), й молю тебе, світло моє, від недуг душевних і тілесних визволи мене.

Поклоняюся тобі, Владичице моя, споминаючи радість твою, коли воскрес Син твій, і молю тебе, світло моє, радости духовної не позбав мене.

Поклоняюся чесному й славному Успенню твоєму й молю тебе, світло моє, за твоєю поміччю усипи мої пристрасті тілесні.

Пресвята Владичице Богородице, прийми це коротке мо­ління й донеси його до Сина твого й Бога нашого, щоб спас і просвітив заради тебе душі наші.

На твій пресвятий образ споглядаю, немов тебе істинну Богородицю бачу, вірою серця і любов’ю душі припадаю, поклоняюся та з предвічним немовлям, Господом нашим Ісу- сом Христом, що Його на руці тримаєш, богодостойно тебе почитаю та слізно благаю: покрий мене покровом своїм від ворогів видимих і невидимих, ти-бо рід людський в Царство Небесне ввела єси. Амінь.

Співаємо: «Достойно».

Плач на погребеиня Христове

Камо грядеши, Ісусе найсолодший, спочиваючи на марах! Камо від нас грядеши, надіє і прибіжище наше; Камо, світло наше, заходиш від очей наших; сонце, що не знаєш заходу, як пізнаєш захід свій?

Зупиніться ви, що несете того, хто весь світ несе на своїй долоні! Зупиніться ви, що несете того, хто поніс гріховне ярмо всього роду людського. Зупиніться ви, що несете того, заради кого зупинили свій рух сонце й місяць, побачивши Його на хресті

.

Не бороніть нам, дітям, приходити до Отця, якщо вже й помер Він; не бороніть дітям поплакати за батьком, для всіх спільним, що породив нас своєю Кров’ю; дайте хоча б малі краплі сліз із очей пролити над тим, хто задля нас із усього тіла пролив рясні потоки Крови своєї, а від ребра Кров і воду.

О, що оце бачу! Видовище страшне й жахливе! О, що оце бачу! Бачу те, чого від віку очі праотців не бачили! Хто-бо коли бачив Бога обнаженого, збитого, терням увінчаного, оцтом і жовчю напоєного, цвяхами й списом покаліченого й 03 померлого! Вжахнися цьому, ти, що боїшся неба, й нехай порушаться основи землі.

Що бачу оце! Бачу Бога без віддиху, життєдавця мертвого, світло потьмяніле, солодкість, забарвлену гіркотою, вродли­вого красою, більш ніж сини людські, бачу позбавленим зору й краси: але вигляд Його зневажено й впокорено більше за синів людських.

Бачу пречисте, пре благословенне, від Пречистої Пребла- гословенної Діви несказанно роджене Тіло мого Христа, все окривавлене, все покалічене, немов веретище розтерзане, від ніг до голови немає на ньому здорового місця.

Зранена пречиста голова, голова, що премудрістю своєю все творить, усім управляє і для безнадійного спасіння людсь­кого дивні віднаходить нагоди. Ця голова гострими тернови­ми колючками до мозку покалічена. Нині бачимо слово Боже, що впало між терня, і терня, яке виросло, заглушило його; нині бачимо, що збулися древні слова Бога, який прорік чо­ловікові: «...Проклята земля через тебе... Терня й будяки буде вона тобі родити» (Бут. З, 17-18). Ось земля окаянна зростила терня для голови Ісуса мого!

Потьмяніли очі, очі, що милосердно на всіх споглядали, любовно на всіх дивилися; очі, від світлого погляду яких, ті, що люблять Його, радувалися, зажурені втішалися, грішники до покаяння наверталися, ці очі слізьми і кров’ю залиті й мертвотою заплющені.

.Потьмяніло обличчя, обличчя пречесне, пресвітле, ангеловидне, радше боговидне, що його на Таворі Божественна слава осіяла, що немов сонце сяяло; це обличчя нині зганьблене, опльоване, сильно рукою вдарене, посиніле. Зайшла доброта Твоя, о прекрасне, о найлюбіше!

Вуста пресолодкі, що з них стікає потік небесної солодко­сте, слова, що за мед і патоку солодші, стулені гіркотою оцту й жовчі; змовк язик, що прорікав слова Божі, змовкла й гор­тань Божественного голосу, на Боже Слово накладено мов­чання. Отож, хто втішить тих, що плачуть, хто зцілить словом недужих, воскресить мертвих, хто мовить до грішниці: «Від­пускаються тобі гріхи твої великі»?

Покалічені руки, руки, від доторку яких здригалася смерть; 09 руки, що були немов пластир цілющий на усілякі недуги; руки, в яких кілька хлібів помножились, аби подостатком насити­лися тисячі. Ці руки гострими, залізними, довгими цвяхами наскрізь пробиті, від катувань посинілі; руки, що сотворили чоловіка, чоловіком-нелюдом замучені.

Покалічені ноги, ноги, що по водах, наче по суші ходили; ноги, омивши які своїми слізьми й волоссям своєї голови обтерши, явна грішниця багатьом своїм гріхам прощення отри­мала; ноги, для яких той, хто сподобиться стати підніжжям, буде вищим за увесь світ. Ті ноги також гострими, залізними, довгими цвяхами наскрізь прошиті так, що змочиться нога •Його Кров’ю.

Проколено живоносне ребро тому, хто з ребра сотворив помічницю праотцеві нашому, Адамові; витворить Він нині собі з ребра свого, Жених Небесний, любу Невісту, а нам милу матір — Церкву свою святу, Кров’ю Його викуплену, й зро­дить багатьох дітей водою і духом.

Назвав себе Господь наш дверима, кажучи: «Я — двері. Хто ввійде крізь мене — спасеться» (Йо. 10, 9). І ще мовив: «Сту­кайте, і відчинять вам» (Мт. 7, 7). Однак уже не потрібно стукати до цих дверей: рука бо воїна списом «застукала», й широко розкрила їх — «один з вояків проколов Йому списом бік» (Йо. 19, 34). Отож розкриті двері ці, кожен, хто хоче, нехай ввійде крізь них, «вийде — і знайде пасовисько!» (Йо. 10, 9).

Проколено ребра гострим, залізним, довгим списом, що, пройшовши все нутро, досягнув самого серця й зранив його; зранив серце, яке було началом і джерелом усілякої любови;

зранене серце, яке полюбило всіх сущих у світі, до кінця по­любило їх; зранено серце жалісливе, милосердне, до страджен- них співчутливе. Світ зранив Христове серце за те, що полю­бив Він його усім серцем. Нині ж бачимо, як любить Христос невдячний світ. Так Бог полюбив світ, що й серця свого не пощадив заради нього.

Сильно було розпечене серце Христове, розпечене пала­ючою до чоловіка любов’ю безмірно, тож хай трішки охоло­диться від цього жару, зводив усередину серця СВОГО Прийня­то ти холодне залізо, нехай прохолодний легіт овіє теплоту сердечну; розчинив ребра, як двері, а в серце прийняв рану, немов віконце прочинене. Отож, постань, півноче, прийди, півдне, й провійте в серці того, що нас любить, того, який від безмежної до нас любови смертно згорає.

Писання нарекло Христа Бога вогнем, мовлячи: «Бог твій — вогонь жерущий» (Втор. 4, 24), Бог є вогонь, чи коли всім світить, чи коли всіх зігріває, й ніщо не сховається від теплоти Його. Позаяк вогонь цей сильно розгорівся любов’ю до людсько­го роду, тож охолоджується своїми джерелами — Кров’ю і во­дою, що з ребра витекли.

Ударив було Мойсей палицею камінь у пустелі й потекла з нього вода; вдарив воїн залізним списом у бік Христа-каме- ня — притьмом вийшла Кров і вода. О рука тиранська, що по- тиранськи ребер Христових торкнутися осмілилась! О серця камінні, що таке вбивство намислили! Але прийде час, коли вони побачать Того, Кого прокололи (див.: Йо. 19, 37).

Два джерела Господь наш виточив з пречистих своїх ре­бер — Кров і воду: воду на омовіння наше, Кров на освячення наше; воду для нашої спраги, Кров для нашого зцілення. Спраг­лі води, грядіть, недужі душею і тілом, приступіть до цілющої Крови непорочного Агнця, не славою бо Його, а раною всі ми зцілимося.

Що ж то за люди були, що пили мед із каменю? Ми, о найдорожчий наш камене, Христе, п’ємо солодкість із Твоїх ребер пречистих. О солодкосте, солодкосте, що нею ненасит­ним бажанням насичуватися повсякчасно хочемо. О солодко­сте, солодкосте, що її найлюбішою любов’ю насолоджуватися повік намірююся. Увесь єси бажання, увесь солодкість, Слове Божий, Сину Діви.

Ти єси Отець наш, що породив нас до житія смертю своєю; Мати наша єси Ти, бо живиш нас любов’ю твоєю; ми ж діти твої, що від пречистих ран Твоїх, як від грудей, п’ємо як від грудей Кров Твою! О солодкосте, солодкосте, найбільш бажа­на! О солодкосте, солодкосте, найлюбіша!

Ані очі наші від споглядання найлюбіших нам ран Твоїх не хочуть куди-инде дивитися, ні вуста від цілування солод­ких нам ран Твоїх не бажають ухилитися, ані серце наше від 71 Тебе до когось иншого не бажає прихилитися. Якщо ж хтось що инше любить, нехай собі любить, коли хоче, а нам благо — припадати до Тебе, Бога нашого. О солодкосте, солодкосте, що жодним словом не вимовна! О солодкосте, солодкосте, що жодною мовою невисловлена!

Світ цей окаянний, що весь у злі перебуває, сповнений гіркотою, гіркішою за Меру[8]; відкриє Господь наш у ребрах своїх джерело невимовної солодкости, що перевершуватиме усіляку чуттєву насолоду, бажаючи осолодити гірку долю світу.

О лихо мені, намарно-бо нехтуємо цю солодкість. О світе, окаянний світе! Чим гіркоту твою осолодити бажаєш, якщо •цю солодкість зневажаєш?

Однак нехтую світ цей марнотний, себе пильную, ставлю перед своїми очима Бога мого, що ранами, немов вустами, до мене кличе: полюбив тебе, полюби мене, ніщо инше не по­требую від тебе, лише любови, любови твоєї шукаю. Заради тебе народився, заради тебе всю юність трудився, терпів спра­гу й голод, постив заради тебе, постраждав, оцту й жовчі скуштував тебе ради; розп’явся, прийняв ці рани й помер заради тебе. За все це не що иншого від тебе одержати не хочу, лише любови до себе. «Возлюблю Тебе, Господи, кріпосте моя! Господь твердиня моя, і пристановище моє» (Пс. 17, 2-3).

Та й що инше маємо полюбити, коли не Тебе, найлюбі- шого Господа нашого, люблені яким повік бажаємо бути. Чим иншим осолодимо гіркоту нашу, якщо не Тобою, найсолодшй Ісусе, яким усе безконечне життя солодко живитися сподіває­мось. Лишень Ти сам дій у нас, як хочеш, любове: подай лю­бити Тебе й полюбимо, подай бажати Тебе й забажаєм, роз­пали нас любов’ю до Тебе, Слове Божий, Єдинородний.

Цвяхи й спис, що ними поранений єси був заради любови нашої, Господи, нехай прошиють серця наші, так, що полю­бимо Тебе, Господи; рани Твої нехай навчать серця наші лю­бовного щему до Тебе, Ісусе! Любов Твоя нехай заполонить нас у любов Твою, Владико! Тягни нас за собою, й подамося за пахощами Твого миру.

Отож, і я іду слідом за Тобою з усіма разом, о любове, що перемагаєш усілякі бажання, Ісусе! Ти тілом, ми ж серцями нашими погребемося разом з Тобою; нехай для Твого пречи­стого Тіла гробом буде гріб, а серцям нашим нехай будуть рани гробом і погребенням Твої пречисті. Та й серця наші нехай не відлучаються від ран Твоїх пречистих, допоки не вселимося ми в наш гріб. Бо що має бути бажаніше для наших сердець, що більш любе, що солодше від пречистих Твоїх ран, коли очима слізно споглядаємо, вустами любовно, нехай і недостой- но, торкаємось, а серцем солодко цілуємо. Амінь.

Молитва, або короткий спомин страстей Христових

Радуйся, голово Господа нашого Ісуса Христа, перед якою тремтять усі власті, яку ради нас за волосся терзали, терням увінчали, тростиною били й навіть до мозку прокололи. Ра­дуйся, найдорожче лице Спасителя нашого, що вродливе кра­сою більше, ніж сини чоловічі (див. Пс. 44, 3), Божественним зором сяюче, в яке ангели вдивлятися бажають, та й усім дивне єси; ради нас опльоване, ганебно покрите злобою, кулаками побите, все посиніле, ні вигляду, ні вроди не маєш. Радуйте­ся, всемилосердні очі, що світліші від сонця, що поглядом усі серця до себе притягуєте й зворушуєте, ради нас слізьми спов­нені й кров’ю залиті. Радуйтеся, пребожественні ніздрі, що пахощі духовні відчуваєте, ради нас від беззаконних вуст, скверних і мерзенних, блювотний сморід терпіли. Радуйтеся, вуста медові й гортане пресолодка, ради нас оцтом і жовчю напоєні. Радуйтеся, всечесніші вуха, заради нас несказанну ​​​​​​​наругу, хулу й безчестя витерпілі. Радуйся, усесмиренна шиє, в гріхові неповинна, нас заради побиття витерпіла й мотузком на розп’яття ведена. Радуйся, хребете пресвятий, нас ради лютими палачевими батогами побіля стовпа побитий і увесь до кісток посічений. Радуйтеся, всесильні й уседержавні руки й рамена, нас ради мучительно зв’язані, що хрест несли, на якому вас простягнено. Радуйтеся, препокірні груди, що більше, ніж лоно Авраамове, вихованцям і друзям своїм спокій дару­вали, заради нас нестерпним жахом страждань і мук пройняті й від батога палача разом із хребтом і черевом постраждалі. Радуйся, вічно живе серце, нас ради смертними скорботами, печалями й списом зранене. Радуйтеся, всі преблагоутробні нутрощі, нас ради гіркими надприродними недугами без міри вимучені. Радуйся, преславне медоносне ребро, нас ради вої­нським списом аж до серця проколене, з якого Кров і вода витекли, що від них животворна купіль сімох таїнств нашого ради очищення і освячення влаштована. Радуйтеся, шановані й усепоклонні коліна, в молитві до землі прихилені, що під хрестом на землю й каміння падали. Радуйтеся, шановані й усепоклонні ноги й руки, нас ради цвяхами до хреста прибиті. Радуйся, все Тіло Господа нашого, Ісуса Христа, нас ради на хресті поміж розбійників розіп’яте, немилосердно зранене, що від ніг до голови немає на нім неушкодженого місця, померле й погребенне. Радуйся, безцінна Крове, що з усіх жил, з усієї істоти Спасителя, з самого серця нас ради нещадно пролита. Радуйся, пресвята душе Христова на хресті за нас із сильним криком Богові Отцеві віддана. Цим пройнявшись, і я днесь душу мою Тобі, Спасові й Відкупителю моєму віддаю, й усі почуття й слова мої, волю й помисли, та всі потреби тіла й душі моєї, віру, й життя та його кончину, день і годину мого відходу, переставлення й упокій, та й воскресення душі й тіла мого вручаю й молюся: прийми в руки Твого Владичного за­хисту, благослови Твоїми розп’ятими долонями, збережи в Твоїх ранах й визволи мене від усякого зла. Кров’ю Твоєю очисти многоту беззаконь моїх, хрестом Твоїм, як списом, проший серце моє окаяннне, щоб, крім Тебе, життєдавця мого, ніщо инше не полюбити йому й щоб на Тебе, розп’ятого, завжди дивитись йому, співстраждаючи Тобі й зворушую­чись; гріхом, немов мерзенною блювотиною, гидуюючи, волю свою відкидаючи й себе Твоєму промислові поручаючи, й звід­си на хосенний для себе здобуток уповаючи. Смертю Твоєю умертви мої душетлінні пристрасті тілесні й подай виправлен­ня мого поганого й розпусного життя, й від майбутніх гріхо- падінь лютих мене визволяючи, від бісів, пристрастей і злоби людської неміч мою покриваючи, й безпечним спасительним шляхом до Тебе, пристановища мого й проводиря до краю моїх бажань, до благословенних овець Твоїх мене долучи, щоб з ними Тебе, Творця мого, з Отцем і Святим Духом славити мені на віки віків. Амінь.

Смиренного архиєрея Дмитра усечееній монахині Варсонофії Євфимівні Боже благословення

Один Отець усіх нас, що на небі живе, й усюдисущий Бог і єдиний архипастир великий, Христос, що пройшов небеса, й один утішитель усіх, Дух Святий. Отець, отож, Небесний буде тобі вітцем, і опікуном, і хоронителем, і пастирем. Хри­стос, Син Божий, нехай спасе тебе, вівцю свою загиблу, яку здобув Чесною своєю Кров’ю; і Параклет Дух Святий нехай потішить тебе в печалі твоїй і наставить тебе на путь спасіння.

Якщо ж і від нашого смирення потребуєш якоїсь духовної потіхи, то ми, смиренні, цю корисну пораду тобі пропонуємо: відкинь усілякий помисел, що в світі цьому, й полиши зажуру думки твоєї, а проймися Христовою любов’ю усією душею і всім серцем, і всією думкою, й на Христа того ж, Сина Божого, по­клади всю свою надію, й заглиб у пресвяті Його рани свій ум та й старанно прямуй за Ним, і станеш Його любою невістою і чертогу спадкоємицею. Наскільки-бо ти Його полюбиш, на­стільки Він тебе любитиме в житті прийдешньому повіки, і наскільки нині Йому послужиш, настільки Він там воздасть тобі. Отож, знехтуй дочасне й марнотне й полиши печаль, що її тобі нанесли, поглянь на Христа свого, на хресті розіп’ятого, яке ж Він, люблячи нас, перетерпів безчестя! Ми ж, грішні, чи ж не знесемо зажури незначної, заради Його любови?

Смиренний Дмитро, митрополит Ростовський і Ярославський написав це задля користі! свого окаянства

Знаю, що піднесення моє перемінюється на упадок, моло­дість на старість, вік життя коротшає; живу ото, як той, що має вмерти, по смерті не знаю, де опинюся; процвітаю в юності, в’яну в старості, гнию по смерті. Якщо ж смертний, то чому ж живу, наче б ніколи мені не вмерти? Якщо ж помирати, то чому гріхопадіння й злоба в мені не вмирають? У порох і чер­ву, в сморід і сопух маю обернутися, то чому ж на краще не навертаюся? Належну маю кару прийняти й жорстоку від­повідь почути, чому всі члени свої на сльози не перетворюю й усім тілом не тремчу?

Піду ото до гробу свого вельми зажурений і з болем серця свого та й побачу там єство своє перемінене, тіло своє окаян­не, від зітління смердяче, червами з’їджене, кості, в порох перетворені. Запитаю ж в гроба мого й пошукаю ретельно: де ж миловидність обличчя мого, де світлість очей моїх, де крас­номовство, де діла преславні, де пресолодка й превесела бесі­да з друзями моїми? Де всіляка марнотна насолода й окраса світу цього? Та й чую з гробу мого: «Тут, тут, в гробі цім вся врода твоя, порох і попіл, черви й сморід. Дивися, дивися, — каже він, — на красу свою, дивися й затям добряче, й цілуй мене, гріб твій, мило обіймаючи, бо ж маєш в мені до дня Судного перебувати й Суду праведного очікувати». Коли ж устану на суд перед нелукавим Суддею і Богом моїм, що тоді, бідний, промовлю, до кого вдамся і що собі на виправдання скажу? Ой леле, леле! О горе, горе! Лихо, лихо! Бо там, де пра­ведник ледве спасеться, я ж, многогрішний і усескверний, мов пес смердячий, як покажуся й спасуся, не маючи одежі вес­ільної? Це проникливо прочитаю й слізьми лице зрошу, та ревно попрошу премилостивого Бога, творця мого: подай мені, премногогрішному й усескверному, як псові смердячому, від­пущення гріхів моїх й після кончини моєї несказанною благ- істю Твоєю вічне життя прийняти, скоро воскреснути разом із тілом і душею, й мати частку з тими, що стоятимуть праворуч, Тебе на віки віків повсякчасно хвалити за молитвами непохит­ної моєї надії, Пресвятої Владичиці нашої Богородиці й При- снодіви Марії й усіх Твоїх святих. Амінь.

Богонатхненне напучування християнське

< >Вставши зі сну, першою твоєю думкою хай буде думка про Бога, першим словом — молитва до Бога, Творця твого, що володіє життям твоїм і завжди може умертвити й оживити, сокрушити й зцілити, спасти й погубити.

Поклонися й піднеси подяку Богові, що підняв тебе зі сну й не погубив разом із беззаконнями твоїми, а довготерпе­ливо очікує на твоє навернення.

Поклади початок кращого, мовлячи з псалмопівцем: «Я 76 сказав: “Буду додержувати путів моїх, щоб не грішити язикоммоїм”» (Пс. 38, 2). Бо шлях до неба ніхто добре не звершує, лишень той, хто щодня кладе початок кращого.

Зранку будь у молитві серафимом, у ділах херувимом, а в поведінці ангелом.Часу зовсім не марнуй, лише займайся конечними подвигами.У всіх ділах, словах і помислах ум твій нехай перебуває в Бозі, не приймай до ума нічого, крім Христа, жоден-бо образ не торк­неться чистого серця, лише чистий образ Христа Бога й Спаса.Усіляко спонукуй себе до Божої любови, скільки лишень зможеш, найбільше ж разом з псалмопівцем проказуй оце тверд­ження: «...В думці моїй розгорівся вогонь» (Пс. 38, 4).Безнастанно Бога любити бажаючи, на Його присутність завжди очима внутрішніми споглядаючи, від усякого лихого діла, слова й помислу ухилишся. Тому твори, говори й помиш­ляй усе чесно, смиренно й зі страхом синівським.Лагідність з похвалою і смирення з чесністю разом хай перебувають.Слово хай буде тихе, смиренне, чесне й корисне. Мов­чазність хай розпізнає слова, коли маєш говорити. А беззміс­товне і брутальне слово хай ніколи не спадає з вуст твоїх.Якщо трапиться тобі посміятися, то лише всміхнися, та й то не часто.Від лоті, запальносте та сварки пильнуйся: знай міру гнівові.Завжди дотримуйся поміркованосте в їжі та питті.Будь поблажливий до всього — й ублажить тебе Бог та й похвалять люди.Кінець усьому — смерть, про яку завжди слід роздумувати.