Хіба можна таке викинути?

Одного разу вчителька математики з Міннесоти дала учням таке завдання: скласти список класу, подумати, що найбільше подобається в кожному з однокласників і записати цю рису навпроти його прізвища.

Наприкінці уроку вона зібрала списки. Це було в п'ятницю. За вихідні вона опрацювала результати і в понеділок роздала кожному учневі листок, на якому перерахувала все те хороше, що помітили в ньому однокласники.

Хлопці читали; то тут, то там чувся шепіт: «Невже це все про мене? Я і не знав, що мене так люблять». Вони не обговорювали результати в класі, але вчителька знала: вона досягла мети. Її учні повірили в себе.

Через кілька років один з цих хлопців, Марк Екланд, загинув у В'єтнамі.

Його ховали на батьківщині, в Міннесоті. З Марком прийшли попрощатися друзі, колишні однокласники, вчителі. На поминках його батько підійшов до вчительки математики: «Я хочу показати вам дещо, - з гаманця він дістав складений учетверо, потертий на згинах листок. Було видно, що його багато разів читали і перечитували.

- Це знайшли в речах Марка. Він не розлучався з ним. Впізнаєте?» Він простягнув папір їй. Це був список позитивних якостей, які помітили в Марку однокласники.

- Велике вам спасибі, - сказала мати Марка. - Наш син так цим дорожив.

І тут сталося дивовижне: один за одним однокласники Марка діставали такі ж листки. Багато з них завжди тримали їх при собі, в гаманцях. Хтось навіть зберігав свій в сімейному альбомі. Один з них сказав: «Ми всі зберегли ці списки. Хіба можна таке викинути?»