]]>]]>

Іржі Томан "Мистецтво говорити" - Page 4

Життя в’язня у залізній масці, безперечно, було жахливим. І все ж він міг чути й бачити крізь отвори в масці все, що відбувалося довкола. Уявімо собі тепер людину, голова якої замкнена в порожню кулю, куди не проникає жоден звук, жоден промінь світла. Чи змогла б така людина взагалі стати розумною істотою? Адже від дня свого народження вона була б повністю ізольована від навколишнього середовища — не могла б його ані бачити, ані чути, одне слово, не могла б з ним спілкуватися, встановлювати зв’язки. Отже, розумовий розвиток людини цілком залежить від зв'язків з навколишнім середовищем. Без таких зв’язків людина жила б гірше, ніж в’язень у залізній масці, перебувала б у повній темряві та німій тиші. За таких умов годі й говорити про розвиток її розумових здібностей.

Проте, хоча б якою важкою здавалася доля такої людини, треба визнати, що кожен з нас по-своєму замкнений у своєрідну кулю. Такою кулею є наша черепна коробка. А відчиняють дверцята цієї коробки зір і слух. Відразу ж після народження кожна людина протягом короткого часу нагадує в’язня, що не може встановити зв’язків з навколишнім середовищем, порозумітися з ним. У перші тижні свого життя немовля ще не користується ні зором, ні слухом. Про¬те обидва ці чуття швидко розвиваються і після 2—3 місяців стають найважливішими «пристроями» для встановлення контактів з навколишнім середовищем. Інші три чуття — дотик, смак і нюх, які протягом перших тижнів (коли ще слух і зір недостатньо розвинуті) дають можливість встановлювати контакт з навколишнім середовищем, невдовзі поступаються місцем слухові й зору.

Чи існують люди, які протягом усього свого життя перебувають в ув’язненні вічної тиші й темряви?

Так, це люди, що не бачать і не чують, тобто водночас є сліпими і глухими. А що можна сказати про духовне життя таких людей? Спробуймо уявити собі це на основі спогадів Гелен Келлер та Ольги Скороходової.

Гелеи Келлер народилася нормальною дитиною, але у віці кількох місяців унаслідок хвороби втратила слух і зір. До семи років вона не могла ні з ким спілкуватися. Та ось з нею почала працювати вчителька, яка допомогла дівчинці подолати бар’єр між нею і навколишнім світом.

Пізніше, згадуючи про це, Гелен Келлер писала: «Прийшовши вранці до мене, вчителька дала мені в руку ляльку. В той час, коли я гралася з лялькою, вчителька показувала своїми пальцями на моїй руці літери слова «лялька». Гра мені сподобалась, і я спробувала повторювати рухи вчительки. Як тільки мені вдалося правильно відтворити літери, мене охопила невимовна радість. Я прибігла до матері, підняла руку і показала їй пальцями літери слова «лялька». Я ще не знала, що слово вимовляють голосом, не знала навіть, що таке «слово». Я ніби мавпеня рухала пальцями так, як показувала вчителька. Протягом наступних днів я навчилася артикулювати пальцями багато коротких іменників, а

також деякі дієслова: сидіти, стояти, ходити. Минуло чима¬ло часу, поки я зрозуміла, що все довкола мене має свою назву».

Цікавим є знайомство Гелен з першим загальним поняттям. Дівчинка звикла називати свою стару іграшку словом «лялька». Вона дуже здивувалася, коли вчителька, даючи їй нову ляльку, назвала її тим самим словом. Це був власне перший випадок засвоєння Гелен загального поняття. З таким самим захватом переживала вона своє наступне знайом¬ство з загальним поняттям «вода». Келлер про це пише так: «Проходили ми з учителькою повз криницю. Хтось набирав воду, і вчителька підставила мою руку під воду, що витікала з відра. Відтак проартикулювала слово «вода» пальцями...» І Гелен здогадалася, що це те саме слово, яке вона вивчила незадовго перед тим, тримаючи в руці глечик з водою. Тоді слово «вода» поширювалося в її уявленні на обидва предмети — глечик і воду. Тепер вона зрозуміла, що таке власне «вода».

Другим відомим прикладом сліпоглухоти є життя Ольги Скороходової. Широко відомі її книжки, в яких вона розповідає про своє життя. На відміну від Гелен Келлер Ольга до 5 років була нормальною дитиною. В 1919 році, коли їй виповнилося 5 років, вона тяжко захворіла, осліпла й оглухла спочатку на одне, а потім і на друге вухо. Повна глухота спричинилася, як завжди буває в таких випадках, до швидкої втрати мови. Дівчинку помістили у спеціальний інтернат для сліпоглухонімих дітей у Харкові. Спочатку професор І. О. Соколянський відновив їй здатність говорити. Пізніше за допомогою азбуки для сліпих Ольга навчилася сприймати інформацію від свого найближчого середовища, закінчила середню школу, потім вуз, почала працювати в Науково- дослідному інституті дефектології АПН СРСР. ЇЇ наукові праці присвячені глухонімим.

На перший погляд випадки з Гелен Келлер та Ольгою Скороходовою можуть здатися надто віддаленими від нашого повсякденного життя. Ми ж бо ані сліпі, ані глухонімі. З історією життя Гелен Келлер та Ольги Скороходової ми знайомимо читача для того, щоб допомогти йому усвідомити, що зір і слух — це дорогоцінний скарб, який разом із здатністю говорити дає нам можливість сприймати навколишнє середовище, спілкуватися з людьми і в процесі такого спілкування постійно вчитися, розвиватися, збагачувати свій духовний світ. 

Крім того, нам хотілося б звернути увагу на розвиток новонародженого, що приходить з темряви й тиші у світ незрозумілих образів і звуків і не може на перших порах відрізнити одні образи й звуки від інших. Як разюче змінюється дитина протягом перших трьох місяців життя, коли вона починає сприймати навколишнє середовище за допомогою зору, розрізняти й усвідомлювати різноманітні звуки за допомогою слуху!

У пеРшій половині минулого століття вчені вважали, що мозок функціонує як одне ціле і що всі його частини призначені для виконання однакової роботи. Паризький лікар Ф. Й. Галль, за походженням німець, своїми анатоміч¬ними дослідженнями започаткував так звану френологію. Згідно з цією наукою, характерні особливості людини можна встановити за формою (випуклинами, заглибинами) її черепа. Так, на основі вивчення форми певних частин черепа він робив висновки про наявність чи відсутність у людини почуття материнства, релігійних почуттів тощо. Незважаючи на те, що френологією займалося багато людей, серед них і Й. В. Гете, це вчення було відкинуте як псевдонаука. Водночас були припинені всі спроби визначити функції окремих частин мозку, встановити, наприклад, місцезнаходження механізму усної, письмової мови, нюху.

В 1861 році французький хірург Поль Брока опублікував історію хвороби двох пацієнтів, які втратили мову внаслідок поранення в задню частину третьої лівої лобової долі мозку. Ці приклади свідчили про те, що мовний центр локалізований у певному місці мозку. Через кілька років нейрохірурги Г. Фріч і Е. Гітціг, стимулюючи мозок собак за допомогою електричного струму, переконливо довели, що центри мовлення й руху знаходяться в певних ділянках мозку.

Хоч навіть сьогодні деякі вчені вважають, що функція мови не локалізована в тій ділянці, яку визначив Брока, однак ясно, що саме ця частина мозку має надзвичайно велике значення для здатності говорити.

Чи помітили ви, що наша мова чи письмо дещо схожі на телеграфічні знаки азбуки Морзе? У всіх трьох випадках ідеться про знаки або звуки, яким надано певного значення. За «наказом» мозку наші голосові зв’язки, гортань, рот, піднебіння, губи разом з дихальними органами видають різні звуки, які, відповідно поєднуючись, утворюють людську 

мову. Чужа мова незрозуміла, якщо людина не м

Сторінки