]]>]]>

Іржі Томан "Мистецтво говорити" - Page 6

Кожна людина має передавач мовних кодів — органи мовлення, а також приймач тих кодів, у ролі якого висту¬пають органи слуху — вуха. Висловлюючись за допомогою термінології сучасної техніки, мозок розшифровує коди, що їх уловлює цей приймач, і встановлює їх значення. Зви¬чайно, процес дешифрування, або декодування, що відбу¬вається в нашому мозку, набагато складніший, ніж дешиф¬рування крапок та рисок телеграфічного коду і перетво¬рення їх на письмові знаки.

Батькам здається, що починаючи вже з перших тижнів життя їхня дитина, агукаючи, вимовляє окремі звуки чи склади. Насправді ж тут має місце випадкове утворення окремих звуків. Лише на другому, третьому місяці, вперше усміхаючись і тим самим реагуючи на появу когось із членів сім’ї, дитина починає усвідомлювати присутність людей довкола себе. Протягом наступних місяців діти починають видавати окремі звуки. Розвивається центр вокалізації (утворення звуків). Діти мусять виробити здатність воло¬діти десятками м'язів, які беруть участь у вимовленні одного-єдиного звука.

Нелегко видати на цьому музичному інструменті, яким є наші голосові зв’язки, один звук, потім другий, третій І при цьому не переплутати їх. Це набагато складніше, ніж сісти за рояль, натиснути на клавішу, викликавши тим самим певний звук, і, можливо, більше нагадує гру на скрипці, ко¬ли треба видати правильний звук за допомогою точних рухів пальців та смичка по струні. Тут взаємодіють три компонен¬ти, тоді як в утворенні звуків людської мови бере участь значно більша їх кількість.

Уміння говорити сприймається як невід’ємна риса люди¬ни. Однак не кожен усвідомлює, що немовляті треба два-три роки, а часом і більше для того, щоб навчитися правильно вимовляти всі звуки.

Дитина намагається вимовляти звуки так, як вимовля¬ють їх батько й мати, намагається встановлювати зв’язки між звуками, які чує, і предметами, на які їй указують бать¬ки. На це спрямовані всі її зусилля. Випадок з Гелен Келлер доводить, яке значення у встановленні зв’язків з навколиш¬нім середовищем мають зір, слух і здатність говорити. Адже дівчинка навчилася встановлювати зв’язки з навколишнім середовищем і розвинула свої розумові здібності за допомо¬

гою самого лише дотику — відчуття, яке може дати тільки частину можливостей порівняно із слухом та зором.

Не менше значення тут має і допомога дорослих, які оточують дитину і які допомагають їй тим більше, чим сильнішим є її прагнення оволодіти звуками, навчитися говорити. Незабаром дитина усвідомлює, що крики та плач, за допомогою яких вона намагається виразити свої почуття й бажання, не завжди зрозумілі для оточуючих. Тож немає нічого дивного в тому, що дитина прагне навчитися говорити якомога швидше. Часом ми дивуємося з того, що і дорослі, і діти вчаться іноземної мови з далеко меншим успіхом, ніж рідної. Причина цього полягає в тому, що при вивченні іноземної мови відсутній той життєво важливий мотив, яким керуються діти, вивчаючи рідну мову.

Певних успіхів в оволодінні рідною мовою кожна людина досягає вже в п’ятнадцятьгіністнадцять років. Однак, щоб успішно впливати на своє оточення, вміння говорити на рівні п’ятнадцяти-шістнадцяти років, навіть самого доброго знання рідної мови, її граматики та лексики ще не досить. Про те, що необхідно ще для цього знати, і йдеться в наступних розділах книги.

Однорічна дитина звичайно може вимовити кілька слів: «мама», «тато», «гам-гам», «бух». Ці прості слова часто замінюють цілі речення і мають різне значення. Наприклад, слово «гам-гам» може означати і «я хочу їсти», і «я їм», і те, що ви показуєте як їжу. Перші слова, що їх засвоюють діти,— це, звичайно, іменники. Вони означають назви предметів, які дитина бачить навколо себе і які їй показують батьки. Згодом вона засвоює слова, що означають дію, яку вона виконує: сидіти, ходити, стояти, їсти, пити тощо. Далі — прикметники, що означають якість предметів: одна лялька мала, а друга велика; помаранчі солодкі, а іграшки м’які або тверді і т. д.

Спочатку словник дитини розширюється поволі, а пізніше значно швидше. М. Е. Сміт проаналізував мову багатьох дітей, щоб визначити, скільки слів вони вживають у тому чи іншому віці, і дійшов таких висновків (див. табл. на с. 16).

При цьому треба зазначити, що активний словник, тобто кількість уживаних слів, буває набагато менший, ніж пасив¬ний словник, що складається зі слів, значення яких людина розуміє. 

 

 Робертс у своїй книзі про механізми мозок людини мови й мозку пишуть, як можна визна¬чити ділянку мозку людини, де зна¬ходиться центр мовлення.

Заглянемо разом з ними всередину людського черепа, щоб краще зрозуміти зв’язок між цією ділянкою мозку і мовленням.

Під час електричної стимуляції окремих частин мозку використовують різні види електродів, якими торкаються поверхні кори мозку. Якщо, наприклад, торкнутися електро¬дом до рухового центру, то пацієнт, навіть не бажаючи цьо¬го, зробить певний рух. Щось схоже відбувається і в центрі мовлення. Подразнення даної ділянки мозку електричним струмом або порушує мову, або активізує її. Пацієнт, який спокійно лежить на операційному столі, взагалі не знає про те, що до центру мовлення було прикладено електрод. Але в момент електричної стимуляції він з подивом помічає, що не може говорити або не може знайти потрібне слово, хоч і силкується висловитися, допомагаючи собі жестами. В момент віддалення електрода пацієнт відчуває, що знову може говорити або знайти потрібне слово. Доторкуючись електродом до кори мозку, визначають межі ділянки кори, де міститься центр мовлення.

Під час експериментів досліджують різні питання, по¬в’язані з мовою або письмом. Спостерігач сидить біля паці¬єнта, показує йому різні малюнки і просить сказати, що на них зображено («це — човен», «це — собака» тощо). Як тільки трапиться порушення мови, хірург кладе в мозок маленьку картку з номером у те місце, до якого торкався електрод. Так само пацієнта просять лічити, писати або чи¬тати. При цьому уважно стежать, коли почнуть виявлятися порушення. Так, під час лічби пацієнт перескакує від шести аж до двадцяти п'яти, а потім повертається до дев’яти. На¬зиваючи предмети, не може згадати слово «гребінець» і за¬мість нього каже: «Те, чим розчісують волосся». Внаслідок доторкування електродом до іншої частини мозку відбува¬ється не порушення мови, а її активізація. Пацієнт, наприк¬лад, раптом згадує випадок, який стався з ним дуже давно.

Різні види порушень та активізації мови мають місце не лише під час обстеження за допомогою електродів. Вони відбуваються протягом тривалого часу або й завжди внаслі¬док певних захворювань. Так, ще наприкінці минулого сто¬ліття Гордіньє опублікував історію хвороби тридцятисеми- річної жінки, яка страждала від головного болю й нудоти. Пізніше вона втратила здатність писати, хоча й могла гово¬рити, читати і розуміла мову. З плином часу її мова дедалі погіршувалася, хоч певна афазія (порушення мови) і не наступала. До речі, люди, що страждають на афазію, не можуть, наприклад, знайти відповідний словесний символ для предмета, який бачать. Інший пацієнт не розуміє того, що йому говорять, не може поєднати словесний символ з відповідним предметом.

               

При цьому слід пам'ятати, що в ранньому дитинстві мислення розвивається одночасно з розвитком мови. Як уже зазначалося, саме в цей період д

Сторінки