Микола Квасила "Життя в Христі"

СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ IV – XIV СТ.

ДЖЕРЕЛА ХРИСТИЯНСЬКОГО СХОДУ

Читати книгу Миколи Квасили "Життя в Христі" онлайн:

НАЙМУДРІШОГО, НАЙОСВІЧЕНІШОГО І НАЙСВЯТІШОГО У ВСЬОМУ ДОБРОДІЯ МИКОЛИ КАВАСИЛИ ХАМАЕТИ ПРО ЖИТТЯ В ХРИСТІ

ЛЬВІВ, Видавництво «Свічадо», 2 0 0 5

Переклад за виданням: Niкоlаs Саbаsilas. La vie en Christ. Introduction, texte critigue, traduction et annotation par Marie-Hélène Congourdeau. – Livres I-IV. – Paris: Les Edition du Cerf 1989 (=SC, 355); Livres V – VII, 1990 (=SC, 361)

ББК 86.37-4

УДК248

К12

Переклала з давньогрецької Дзвінка Коваль

Художнє оформлення Олени Гижі

Перекладач висловлює щиру вдячність за допомогу в пошуку оригінального тексту перекладеного твору Ендрю Квінлану (Австралія), о. Христофору Хомі (Польща) та Тарасові Тимо.

Видавництво спирається на «Український правопис. Проект найновішої редакції» (1999) Інституту української мови НАН України.

 

Кавасила Микола

К 12 Життя в Христі/ Пер. з давньогр. Дз. Коваль. – Львів: Свічадо, 2005. – 168 с.

(серія «Джерела Християнського Сходу»)

ISВN 966-8744-28-4

Микола Кавасила, відомий ще як Хамаета, архиєпископ Тессалоніків, є одним із найвизначніших представників візантійської богословсько-містичної літератури XIV ст.

Згадана праця якраз і належить до такого типу літератури. Християнин, на думку Автора, уже в цьому проминаючому світі повинен розпочинати нове життя, яке досягає своєї досконалости уже після смерти. Це нове життя полягає в єднанні з Ісусом Христом через таїнства хрещення та миропомазання, які сприяють духовному зросту, і Євхаристії, яка з’єднує душу з воскреслим Христом. А завдяки чеснотам, молитві та спогляданню і в земному житті можна досягти досконалости в наближенні до Господа.

Для широкого кола читачів.

 

СЛОВО ПЕРШЕ

 

Про те, що воно сотворяється за допомогою 5 божественних таїнств: хрещення, миропомазання, святого сопричастя.

 

1. Життя в Христі зароджується у цьому житті і в ньому бере початок, але довершиться у житті прийдешньому, коли ми досягнемо того дня. І ні теперішнє життя не може цілковито вкласти його в душі людські, ні прийдешнє, якщо воно не буде закладене в цьому житті. Бо коли йдеться про теперішнє життя, то воно затьмарюється плоттю, сьогочасною темінню і тлінням, воно не може "успадкувати нетління " (1 Кор. 15, 50), тому і вважав апостол Павло, що краще померти, аби бути з Христом: "померти, – каже він, – щоб із Христом бути, бо так багато краще " (Флп. 1, 23). А життя прийдешнє, навіть прийнявши людей, у яких немає ні сили, ні почуттів для того життя, ні на крок не наблизить їх до благополуччя, тож будуть жити вони в тому блаженному й безсмертному світі мертвими та нещасними. А все через те, що хоча світло сяє, і сонце посилає свій ясний промінь, проте око не спроможне побачити його. І пахощі духа щедро виливаються і наповнюють все довкола, але від цього не з’являється почуття нюху у того, хто не мав його раніше.

 

2. Через таїнства можна буде сопричаститися в той день із Сином Божим друзям [Його] і довідатися від Нього, "що [Він] чув від Отця"(Йо. 15, 15), але приходити до Нього треба вже будучи другом Його і маючи вуха (див. Мт. 13, 9). Бо там не можна сотворювати дружбу й отверзати вуха, підготовляти весільні шати й наладовувати инше, без чого не обійтися у тому шлюбному чертозі, однак місцем для приготування всього цього є теперішнє життя, і хто не матиме цього ще перед відходом, той не має нічого спільного і з тим життям. А свідками можуть бути п’ять дів і той, кого покликали на весільний бенкет (див. Мт. 22, 1-4); вони прийшли без нічого, тому нічого й не отримали, – ні єлею, ні одягу.

І справді, цей світ виношує у своєму лоні внутрішню, "нову людину, створену на подобу Божу"(Еф. 4, 24); зачавшись і отримавши свій образ тут, вона народжується вже виношеною для того, досконалого й вічного, світу.

 

3. Бо як і з зародком: поки він перебуває у теміні та в утробному житті, природа готує його до життя у світлі й формує його немовби за законами того життя, яке йому доведеться прийняти, – так само й зі святими, і аж ніяк не инакше, як сказав апостол Павло, пишучи до Галатів: "О мої дітоньки, яких я знову народжую в муках, доки Христос не вообразиться у вас!" (Гал. 4, 19).

Але відмінність у тому, що зародки ніколи не усвідомлюють цього життя, тоді як блаженні уже в теперішньому житті передчувають життя прийдешнє. Причиною ж цього є те, що для зародків важливішим є не теперішнє життя, а прийдешнє, бо жоден промінчик світла не досягає цих місць, як і ніщо инше, що якраз і складає це життя. Для нас же, навпаки – майбутнє життя ніби влите в теперішнє, ніби підмішане до нього, і те сонце людинолюбно сходить і для нас, і небесне миро вилито на сморідні місця, і хліб ангелів дано людям (див. Пс. 78 (77), 25).

 

4. Бо в теперішньому житті святі живуть життям у Христі.

Отож, саме тому святі можуть у теперішньому житті не тільки пристосовуватися і готуватися до [цього] життя, а й уже жити ним і діяти за його законами. "Старайся осягнути життя вічне" (1 Тим. 6, 12), – каже божественний Павло, пишучи до Тимотея. Також: "...живу вже не я, а живе Христос у мені" (Тая. 2, 20). А святий Ігнатій твердить: "Є вода жива і та, що говорить у мені" (св. Ігнатій Антіохійський. Посл. до римлян 7, 2). І Писання виповнене подібними твердженнями.

 

5. А понад те – коли саме життя сповіщає, що станеться зі святими у всьому: "Отож, – сказав Він, – Я з вами по всі дні аж до кінця віку"(Мт. 28, 20), то про що іще можна думати? Бо, кинувши в землю насіння життя і випробувавши його вогнем та мечем, Він не відійшов відразу, не полишив людей вирощувати й харчуватися, і підпалювати, і споживати все це, а Сам істинно є присутній у нас, викликаючи "хотіння і діяння за своїм уподобанням" (Флп. 2, 13), – як говорить божественний Павло; і вогонь Він сам запалює, і приносить, і сам меч приймає. І справді: "Хіба сокира хвалиться перед тим, хто нею рубає?" (Іс. 10, 15), і де немає Благого, там не може бути нічого доброго.

 

6. Проте не лише бути присутнім у святих обіцяв Господь, а й перебувати у них, що більше – закласти в них своє житло (див. Йо. 14, 23). Та що я кажу, коли мовлено, що Він поєднується з ними так людинолюбно, що стає одним духом з ними; "Хто ж пристає до Господа, є одним духом" (1 Кор. 6, 17), і за словом апостола Павла, щоб були ви "одне бо тіло, один Дух, а й в одній надії вашого покликання" (Еф. 4, 4).

 

7. Бо як невимовне людинолюбіє і любов Божа до роду нашого переважає розум людський і подобає одній божественній доброті (це – "мир Божий, що вищий від усякого уявлення" (Флп. 4, 7)), так само і єднання Його з возлюбленими стоїть понад усіляким єднанням, про яке лише можна було б подумати й уявити в зорових образах.

 

8. Тому Писання вдається до багатьох образів, бо одного недостатньо, аби вказати на ту спільність. Воно використовує то образ мешканця і дому, то виноградної лози й галузки, то шлюбу й весільного бенкету, то членів тіла й голови, оскільки жоден з них не відповідає [за своєю досконалістю] тому сопричастю, бо всім їм неможливо осягнути щось подібне до дружби, то що ж може дорівнятися божественній повноті істини, адже вкрай необхідно, щоб сопричастя було рівне божественній любові?

 

9. Отож те, що, як видається, найдосконаліше виявляє поєднання і єдність – це шлюб і сполучення членів з головою, – цілковито внутрішнє і потребує ще багато, щоб з’ясувати, чим воно є насправді. Бо і шлюб так не поєднує, аби злучені перебували й жили один в одному, а саме це є між Христом і Церквою; тому божественний апостол, говорячи про шлюб – "це велика тайна", додає: "Я говорю про Христа і Церкву" (Еф. 5, 32), вказуючи цими словами не на шлюб, а на дивовижне в ньому. Хоча члени справді поєднуються з головою і живуть поєднанням, і вмирають при роз’єднанні, але й вони, здається, більше поєднані з Христом, ніж зі своєю власною головою, і скорше живуть Ним, ніж гармонією з нею.

 

10. І це очевидно на прикладі блаженних мучеників, які легко витерплювали одне й не могли навіть слухати про инше, які з радістю відмовлялися від голови та [инших] членів, а від Христа не могли відцуратися ні одним словом.

Скажу ще одну дуже незвичайну річ. Чи могло би щось поєднатися з иншим більше, ніж саме з собою? Але навіть ця сув’язь слабша від того поєднання [із Христом].

 

11. Святі більше живуть у Христі, ніж у собі.

Із блаженних духом кожний є одне й те ж із самим собою, але більше поєднаний зі Спасителем, ніж із самим собою. Бо Він любить його більше, ніж той сам себе, і Павло, бажаючи засвідчити це у слові, просить "бути відлученим від Христа" (Рим. 9, 3) задля спасіння юдеїв, щоб йому було ще більше слави. Якщо такою є людська любов, то про божественну годі й подумати. Бо якщо лихі виявляють таку шляхетність, то що можна сказати про ту благість? Але коли любов настільки всепоглинаюча, треба, щоб і сопричастя, до якого вона закликає люблячих, ставило людський помисл настільки низько, щоб воно не могло бути пов’язане з якимось образом. Погляньмо на це ще й таким чином.

 

12. Хоча є багато речей, які з необхідности співіснують у житті, – повітря, світло, їжа, одяг, самі природні сили і члени, але ніщо з них не співіснує повсюдно і не слугує нам завжди і всюди – або одне, або инше, оскільки кожна з цих речей по-иншому допомагає, залежно від потреб, які весь час виникають. Ми вбираємося в одяг, але він не дає нам поживи, отож коли надходить пора сідати за стіл, доводиться шукати чогось иншого. І світло не дає нам дихати, хоча повітря не спроможне замінити нам промінь світла. Також ми не завжди вдаємося до вияву своїх почуттів чи дій членів, і не використовуємо їх усіх; так око й рука не діють, коли потрібно слухати; і тим, хто хоче доторкнутися, достатньо руки, але цього не досить, щоб відчути, почути й побачити – тоді ми облишаємо руку і вдаємося до иншої сили.

 

13. Проте з тими, хто живе в Ньому, Спаситель завжди й у всьому присутній, отож задовільняє всілякі їхні потреби і є для них усім, не дозволяючи звертати увагу на щось инше, ні шукати чогось в иншому місці. Бо немає нічого такого, в чому б вони відчували потребу, і чим би Він сам не був для святих. Адже Він і народжує, і дає вирости, і годує, Він [для них] є світлом і диханням. І собою самим створює у них око, самим собою просвітлює їх і дарує їм бачити себе самого. Він і хлібодавець, і пожива, Він сам – Той, хто дає "хліб життя" (Йо. 6, 35), і сам же є Те, що дає. Він – життя для тих, хто живе, миро – для тих, хто дихає, одяг – для тих, хто хоче одягнутися. Воістину, Він – Той, ким ми можемо ходити, і Він же – дорога, а крім того, Він – пристановище на дорозі й кінець дороги. Ми – члени, Він – Голова. Потрібно подвизатися, Він подвизається [з нами]; тим, які заслуговують похвали, Він – Суддя-оцінювач подвигів; ми перемагаємо, Він – вінець [наш].

 

14. Таким чином, Він у всьому навертає до себе й не дає помислу приділяти увагу чомусь иншому, чи відчувати любов до чогось иншого, що вже існує. І якщо в нас прокинеться пристрасть до одного, Він зупиняє це і кладе цьому край, а якщо до иншого – то знову сам Він, уже инакше, стримує і на цій дорозі, і сприяє тим, хто блукає по ній. "Зійшов би я на небо – Ти там єси, – каже Писання, – ліг би я у шеолі – і там Ти. Взяв би крила зірниці, осівся б на край моря, – і там рука Твоя мене б водила, і Твоя десниця мене б тримала" (Пс. 139 (138), 8-10). При цьому, Він якоюсь дивовижною принукою і людинолюбним насиллям прихиляє до себе одного й поєднує із одним собою. Таким, на мою думку, було приневолений, яким Він змусив увійти в дім і на бенкет тих, кого покликав, кажучи рабові: "Наполягай увійти, щоб дім мій наповнився" (Лк. 14, 23).

 

15. Істинно так. Отож, життя в Христі у святих, які живуть ним і діють відповідно до нього, є не лише в майбутньому, а вже в теперішньому, – і це очевидно з того, що сказано. А як можна жити так, щоб, за словами апостола, "ми теж жили новим життям" (Рим. 6, 4), инакше кажучи, що повинен робити той, хто злучається з Христом і виростає з Ним, (не знаю, як тут і висловитися) – про це мова піде далі.

 

16. Яким чином життя в Христі поєднується в нас: починаючи від посвячення у святі таїнства хрещення, миропомазання, Євхаристії.

З одного боку, це відбувається з волі Божої, а з другого – завдяки нашим старанням; перше, за суттю, є справою Його, друге ж і від нас вимагає ревности; а радше ми привносимо лише стільки, скільки потрібно, щоб отримати ласку й не знецінити скарб, і не погасити світильник, уже запалений; иншими словами, ми нічого не робимо такого, що суперечить життю і породжує смерть. Бо в тому полягає всіляке людське благо й всіляка доброчесність, щоб ніхто не ввігнав меча собі самому, і не втікав від щастя, і не скидав вінців з голови своєї.

 

17. Тому що сам Христос, у якийсь невимовний спосіб присутній у нас, засіяв у наші душі сутність життя. Він бо направду присутній і допомагає початкам життя, які сам дарував своїм пришестям. Але присутній, не як раніше – у нашому способі життя, у наших бесідах, заняттях і спілкуванні, а в иншому, кращому й досконалішому способі, завдяки якому ми стаємо одним тілом з Ним і живемо з Ним, стаємо членами й усім, що лише має стосунок до цього. Бо як невимовне людинолюбство, через яке так полюбивши найбільш упосліджених, Він захотів удостоїти їх найбільшої ласки, і як злука, якою Він поєднується з тими, кого любить, перевершує всілякий образ і всіляке найменування, так само й той спосіб, у який Він присутній і яким благотворить, дивовижний і подобає Одному, Хто чуда учиняє (див. Пс. 98 (97), 2).

 

18. Коротко про значення сили божественних таїнств.

Бо тих, які наслідують у деяких символах, наче на картині, смерть Того, хто справді помер за наше життя, Він самими діяннями відновлює, відтворює і робить спільниками свого життя.

Тому що зображаючи у священних таїнствах Його поховання і звіщаючи смерть Його, через них ми народжуємося, утворюємося і цілковито поєднуємося із Спасителем. Бо ж це через них "у Ньому... живемо, – каже апостол Павло, – рухаємося й існуєм" (Ді. 17, 28).

 

19. Бо хрещення дарує буття і повне перебування в Христі; тому що воно, прийнявши мертвих і розтлінних, перше [зі всіх таїнств] вводить їх у життя. А помазання миром довершує народження, вкладаючи у таке життя відповідну енергію. Божественна ж Євхаристія зберігає і підтримує це життя та здоров’я. Бо щоб вберегли вже набуте і зміцнити тих, які живуть, дається хліб життя. Тому ми живемо цим хлібом, рухаємось завдяки мирові, отримавши буття від купелі.

 

20. І в такий спосіб живемо в Бозі, перемістивши життя від цього видимого світу у світ невидимий, змінивши не місце, а спосіб існування і саме життя. Бо не ми самі прямували чи піднеслися до Бога, а Він сам прийшов і зійшов до нас. Бо не ми шукали, а нас відшукали. Не вівця шукала пастиря, і не драхма – господиню, а Він сам споглядав землю [з неба] й шукав свій образ, і був у тих місцях, де блукала вівця, і підняв її, і стримав від блукання; не перемістив звідси [людей], а тих, які перебували на землі, небесними зробив, і вклав [у них] небесне життя, не возносячи на небо, а небо нахиливши й опустивши до нас. Каже ж бо Пророк: "Він небо нахилив, спустився" (Пс. 18 (17), 10).

 

21. Ось так за допомогою цих священних таїнств, немов крізь віконця, пробивається у цей світ темряви Сонце справедливости й умертвлює життя, притаманне цьому світові, але воскрешає життя надсвітове. І Світло світу перемагає світ, на чім наголошує Він, кажучи: "Я бо подолав світ" (Йо. 16, 33), – вводячи у смертне і тлінне тіло життя вічне й безсмертне.

 

22. Подібно як у будинку, коли пробивається промінь світла, світильник вже не привертає до себе погляди тих, які дивляться, а притягує їх всеперемагаюче сяйво променя – так само і в цьому житті сяйво майбутнього життя, проникаючи та вселяючись у душі за допомогою таїнств, перемагає життя у плоті й затьмарює красу і сяйво світу цього.

 

23. І таким є життя в Дусі, яке перемагає всіляку пристрасть плоті, за словами апостола Павла: "Духом ходіте і тіла пожадливостей не будете чинити" (Гал. 5, 16).

Цю дорогу проторував Господь, прийшовши до нас, і ці ворота відчинив, увійшовши у світ; і піднявшись до Отця, не дозволив їх зачинити, а від Нього через ці ворота повертається до людей. Здебільшого ж є [з нами] й завжди серед нас перебуває, і прибуде назавжди, дотримуючись тих обітниць.

 

24. Отже," це ніщо інше, – сказав би Патріярх, – як дім Божий, і це ворота небесні" (Бут. 28,17), через які сходять на землю не лише ангели, – бо й вони присутні у кожному з тих, хто прийняв хрещення, а й сам Владика ангелів. І тому, коли сам Спаситель захотів бути охрещеним хрещенням Йоана, немов на письмі наперед окресливши своє хрещення, Він отверз небо, показавши, що через хрещення ми можемо побачити це небесне місце.

 

25. І цим було явлено, що не можна увійти в життя не охрещеному, й так само наголошено на тому, що купіль – це вхід і ворота. "Відчиніть мені ворота правди" (Пс. 118 (117), 19а), – каже Давид, прагнучи, на мою думку, щоб ці ворота були відчинені. Бо це є те, що "багато пророків і царів хотіли бачити" (Лк. 10, 24), а саме – пришестя на землю Майстра цих воріт. Тому що, коли б трапилось йому, каже він, скористатися входом і пройти через ворота, то він воздав би подяку Богові, з яким його розділяє стіна. "Я ввійду ними, – каже він, – воздам Господеві подяку" (Пс. 118 (117), 196). Безперечно бо, через ці ворота він би зміг досягти того найдосконалішого пізнання благодати Божої і людинолюбства до роду людського.

 

26. Бо який ще може бути важливіший знак доброти й людинолюбства, над той, який, омиваючи водою, звільняє душу від скверни, помазуючи миром, воцаряє у небесному царстві, і нагодовує, пропонуючи тіло своє і кров? А що люди стають богами й синами Божими, і природа наша пошановується почестю божественного, й порох земний так високо підноситься до слави, що стає рівношанованим і навіть подібним до Божої природи – з чим це можна порівняти? І яку ще перевагу обновлення можна запропонувати?

 

27. Бо "покрила небеса доброта Твоя"[1], і [перевершила], на мою думку, всіляке сотворіння, і всіляке творіння Боже приховала, перемігши їх величчю та красою. Бо зі всіх творінь Божих, таких численних, настільки прекрасних і великих, немає жодного, яке б гірше від инших виявляло мудрість і мистецтво Творця, і справді не можна сказати, аби із того, що існує, щось могло бути гарніше і більш розмаїте. Якщо ж можливо, щоб творіння Боже було настільки добре, настільки корисне, що змагалось би з тією мудрістю, силою та мистецтвом, і, так би мовити, дорівнялося б безмежності, і, наче відбиток, показувало б усю велич Божої благодати, гадаю, йому під силу перемогти все.

Бо якщо це справді є завше творінням Божим, щоб дарувати добро, й задля цього Він творить усе, і такою є ціль того, що вже було, і того, що буде опісля, – "щоб добро розливалося, – як каже, і розповсюджувалось" (див. Гр. Бог. Пр. 38, 12), – то це роблячи, Бог дарував найбільше благо з усього, краще за яке вже не міг дати. У цьому полягає найзначиміше і найпрекрасніше творіння благодати й кінцева межа доброти.

 

28. Саме таким є творіння домоустрою, здійснене щодо людей. Бо тут не просто Бог дарував людській природі якесь добро, зберігши більше для себе, а "всю повноту Божества" (Кол. 2, 9), всього себе вклав у нього, як природне його багатство. Тому і сказав апостол Павло, що справедливість Божа особливо об’являється у Євангелії (див. Рим. 1, 17). Бо якщо й існує якась доброчесність Божа і справедливість, вона полягає в тому, щоб усім Він щедро дарував свої блага й сопричастя блаженства.

 

29. Тому священні таїнства цілком слушно можна назвати воротами правди (див. Пс. 118 (117), 19), бо найвизначальніші для роду людського людинолюбіє Боже і благодать, що є доброчесністю Божою та справедливістю, зробили їх для нас входом на небо.

 

30. І ще в инший спосіб, за якимось правом та справедливістю спорудив Господь цей трофей і подарував [нам] ці ворота й цю дорогу.

Бо не поневолював полонених, а дав викуп (див. Мт. 20, 28; Мр. 10, 45) і зв’язав сильного (див. Мт. 12, 29) не тим, що мав більшу силу, а засудивши його справедливим вироком суду; і зацарював над домом Якова (див. Лк. 1, 33), зруйнувавши у душах людських тиранію, не тому, що було справедливо, аби вона була зруйнована. І на цьому наголосив Давид, кажучи в Писанні: "Право й справедливість – основа Твого трону" (Пс. 89 (88), 15).

 

31. Справедливість не лише розчинила ці ворота, а й дійшла через них і до нашого роду. Бо в давні часи, перед тим, як Бог прийшов до людей, не можна було знайти справедливість на землі. Споглядав з неба (див. Пс. 14 (13), 2; 53 (52), 3) і шукав її сам Бог, від Якого вона не могла сховатися, якби тільки була, але все ж Він не знайшов її. "Всі відвернулися загалом і зледащіли; нема нікого, хто добро чинив би, нема ні одного." (Пс. 14 (13), 3; 53 (52), 4; Рим. 3, 12).

 

32. Після того, як "правда з землі виросла" (Пс. 85 (84), 12а) для тих, хто сидить у темряві брехні й тіні (див. Мт. 4,16; Лк. 1,79), тоді "справедливість подивилася з неба" (Пс. 85 (84), 126), вперше правдиво й остаточно явившись людям; і ми, насамперед звільнені від пут і ганьби, були виправдані, коли Той, Який не створив неправди, захистив нас смертю через хрест, якою був покараний за содіяні нами злодіяння; потім через ту смерть ми стали і друзями Божими, і праведними. Бо Спаситель, померши, не лише звільнив нас і примирив з Отцем, а й дав нам "право дітьми Божими стати" (Йо. 1, 12), поєднавши із собою нашу природу через плоть, яку прийняв, поєднуючи кожного з нас зі своєю плоттю силою таїнств. І в цей спосіб справедливість свою і життя зміцнив у душах наших.

 

33. Так за допомогою священних таїнств у людей з’явилася можливість пізнавати і здійснювати правдиву справедливість. Бо якщо, згідно з Писанням, було багато праведних і друзів Божих перед пришестям Того, хто виправдовував і примирював, слід розуміти це, ясна річ, стосовно до їхнього часу, а потім – майбутнього. Тому вони стали такими й були приготовлені стреміти до справедливости, яка мала виявитися; і були звільнені, коли було дано викуп, і побачили, коли з’явилося світло, і відвернулися від ідолів, коли відкрилася істина. Цим праведні відрізняються від лукавих, які були майже в тих самих путах, і тією самою тиранією були уярмлені; одні відчували відразу до того поневолення та рабства, і молилися, щоб в’язниця була знищена й пута ті були розірвані, і прагнули побачити голову – тирана, яку топчуть в’язні, а другим ніщо сучасне не лише не видавалося дивним, а вони ще й втішалися, перебуваючи в рабстві. І в ті блаженні дні вони були схожі на тих, які не прийняли сонця, що засіяло в них, і намагалися, як тільки могли, ї його пригасити, роблячи все, що, на їх думку, могло би знищити його проміння. Тому одні визволилися від тиранії в пеклі, коли з’явився цар, инші залишилися у путах.

 

34. Подібно серед хворих: ті, що будь-яким способом шукають ліку і з радістю зустрічають лікаря, зазвичай бувають кращими й терпеливішими від тих, які навіть не знають, що вони хворі й ухиляються від ліків, – бо таких, думаю, лікар, ще не лікуючи, назве вже одужуючими, якщо тільки не визнає, що його мистецтво безсиле перед хворобою; так само в ті часи Бог закликав праведних і деяких друзів. Бо зі свого боку вони зробили все і виявили можливу справедливість, що і зробило їх гідними того, щоб бути звільненими, коли з’явиться Той, хто може звільнити, але зовсім не звільнило їх. Якби це була правдива. справедливість, то вони, позбувшись цього тіла, були б "у мирі" і "в руці Божій" (див. Муд. 3, 1), – сказав Соломон; а тоді, коли відходили звідси, їх приймало пекло.

 

35. Бо правдиву справедливість і дружбу з Богом повернув наш Владика – не ту, яка раніше була лише в чужих землях, – а сам ввів її у світ, і дорогу – не ту, яка раніше існувала й вела на небо – знайшов, а сам проторував її. Бо якби вона була [і раніше], то хто-небудь із попередників відкрив би її. А дотепер ніхто не ввійшов у небо, крім Того, хто зійшов з неба: Син Божий (див. Йо. 3, 13).

 

36. Оскільки до хреста неможливо було отримати відпущення гріхів і звільнення від покарання, то як же можна було думати про справедливість? Бо не пасувало б, гадаю, перед примиренням стати в ряд друзів, і тих, що ще мають на собі пута, прославляти як увінчаних. Словом, якщо б все це содіяв той агнець, чи була б тоді потреба в цьому останньому (див. Євр. 10, 1-3)? Коли б ці тіні й образи приносили сподіване блаженство, зайвими були б істина й діяння. І те, що через зруйнована ворожнеча та зсередини знищена перегорода 16 (див. Еф. 2, 14), мир і справедливість розквітли у дні Спасителя (див. Пс. 72 (71), 7), і все подібне до цього яке б мало місце, коли б перед тією жертвою були друзі Божі і праведні?

 

37. А доказ маємо такий. Тоді закон поєднував нас із Богом, а тепер – віра і благодать, і таке інше. Отож зрозуміло, що тоді було рабство, а тепер синівство і дружба визначають спілкування людей з Богом (див. Йо. 15, 15; Гал. 4, 7). Адже закон – для рабів, а для друзів і синів – благодать, віра й відвага.

 

38. Відтак стає очевидним, що "первородний із мертвих" (Кол. 1, 18) – це Спаситель, і ніхто з померлих не міг ожити для безсмертного життя, коли ще Він не воскрес; у такий спосіб Він сам Один веде людей до святости і справедливости, і це показав апостол Павло, написавши: "Ввійшов за нас у святеє, як предтеча, Ісус" (див. Євр. 6, 20).

 

39. Бо ввійшов у святеє, самого себе приносячи Отцю (див. Євр. 7, 27), і вводить тих, які приєдналися до Його смерти, але які померли не як Він, а в купелі зобразили ту смерть і сповістили про неї при священній трапезі, були в незбагненний спосіб помазані й наситились самим померлим і воскреслим. І так вводячи через ці ворота, веде їх у царство й до вінців.

 

40. Бо ці ворота набагато почесніші й корисніші від воріт раю. Ті для нікого не розчиняються, хто напередодні не пройшов через ці ворота, які відчинені й тоді, коли ті замкнуті. Ті можуть і назовні випускати, а ці лише вводять, і нікого не виводять. Ті могли бути й зачиненими, і знову розчиненими, а в цих повністю зруйновані і знищені завіса й серединна перегорода.

 

41. І вже не можна відновити ту перегороду та припасувати двері, і світи відділити один від одного невеликою стіною. Тому вони не лише відчинилися, а й " небо розкрилось" (Мр. 1, 10), – мовив предивний Марко, засвідчуючи, що вже не залишилось ні дверей, ні колон, ні жодних завіс. Бо Той, який примирив, поєднав і умиротворив вищий світ з нижчим, "зруйнувавши стіну, яка була перегородою" (Еф. 2,14), "сам себе зректися не може" (2 Тим. 2,13), – сказав блаженний Павло, бо ті ворота, що розчинилися задля Адама, безперечно годилося б зачинити, коли він не залишився там, де йому слід було залишатися. А ці відчинив сам Христос, який "не вчинив гріха" (1 Пт. 2, 22), і не може вчинити, бо "правда Його, – говорить [Писання], – стоїть повіки" (Пс. 111 (110), 3). Тому вкрай необхідно, щоб вони перебували розчиненими і входили в життя, але виходу із життя не давали нікому. Бо "я прийшов, – каже Спаситель, – щоб ви мали життя" (Йо. 10, 10).

 

42 Життя ж, яке приніс Господь, полягає в тому, щоб за допомогою цих таїнств тих, які приходять, залучити до співучасти у своїй смерті і зробити їх причетними до страждань, а без цього нікому не дано уникнути смерти.

Бо не може увійти в життя той, хто не був охрещений водою і Духом, як і той, хто не спожив плоті Сина Людського й не пив його крові, не може мати життя в собі (див. Йо. 6, 53). І звернімо увагу ось на що.

 

43. За допомогою чого самі таїнства можуть вкласти життя в Xристі у людські душі.

Тим, що ще не померли для гріхів, жити в Бозі ніяк не можна, а гріх умертвити спроможний лише один Бог. Хоча це повинні були б зробити люди, бо ми, будучи праведними, могли б, зазнавши поразки, добровільно відновити боротьбу, але це зробити неможливо та й не під силу нам, коли ми вже потрапили в рабство до гріха. Як же ми станемо кращими, залишаючись у рабстві? І якщо б навіть були кращими, не буває "слуга над пана свого" (Мт. 10, 24). Отже, той, хто повинен був сплатити цей борг і здобути цю перемогу, був рабом того, кого треба було перемогти в боротьбі, а Бог, для якого це можливо, не мав боргу ні перед ким; через це ні той, ні инший не розпочинали боротьби, і гріх існував, і вже не було жодної можливости, щоб відкрилося істинне життя, – з одного боку, нагорода за перемогу того, хто має борг, а з другого – того, хто має силу; тому й перше, і друге слід було поєднати, щоб одному і другому мати дві природи – ту, яка подобає боротьбі, й ту, яка може перемогти.

 

44. Так і станеться. Бог бере на себе боротьбу за людей, бо Він людина, а людина перемагає гріх, якщо вона чиста від всілякого гріха, бо була Богом. І в такий спосіб природа позбулася ганьби й увінчалася вінком перемоги, коли було знищено гріх.

 

45. З людей же ніхто не переміг задля цього й не боровся – усе ж вони були звільнені від тих пут. І це зробив сам Спаситель, чим кожному із людей дав владу подолати гріх і стати спільником Його подвигу.

 

46. Коли після тієї перемоги належало бути увінчаними й тріюмфувати, Він зазнав і хреста, і смерти, і тому подібного, і як каже Павло: "Замість радости, що перед Ним була, витерпів хрест, на сором не звертаючи уваги" (Євр. 12, 2). Що ж сталося?

 

47. Він не вчинив жодної несправедливости, за яку так був покараний, не скоїв гріха й не мав у собі нічого, за що міг би Його звинуватити навіть найбезсоромніший наклепник. А рани, страждання і смерть були замислені від початку за гріх. Як же Владика, будучи людинолюбним, дозволив таке? Бо не можна, щоб благодать мала втіху від згуби і смерти. Тому відразу після гріха Бог допустив смерть і страждання, не так покаравши того, хто прогрішився, як запропонувавши ліки тому, хто захворів.

 

48. Оскільки цьому покаранню не можна було піддати содіяне Христом, і Спаситель не мав жодного вияву недуги, яку потрібно було б знищити, прийнявши ліки, то на нас переходить сила тієї чаші й умертвлює гріх, що загніздився в нас, і рани невинного стають покарою за тих, які багато завинили.

 

49. І хоча покарання виявилося велике, незбагненне й більше, ніж було потрібно для того, щоб зрівноважити його з людським злом, воно не лише звільнило від звинувачення, а й принесло такий надмір благ, що на саме небо сходять і там прилучаються до царства Божого ті, які походять від землі – ворожі, пов’язані, уярмлені, переможені. Бо та смерть є настільки дорогоцінною, що людям і справді годі зрозуміти; хоча за згодою Спасителя, за певну невисоку ціну, вона й була продана убивцям, щоб і це доповнило його вбогість і безчестя.

 

50. Таким чином, зазнавши рабських принижень, через продаж Він таки отримав винагороду. Бо надбанням вважав безчестя заради нас, а незначна ціна вказувала на те, що Він прийняв смерть задля світу безкорисно і як дар. Помер із власної волі, нікому й ні в чому не виявивши несправедливости – ні щодо людського життя, ні щодо суспільного, проливши й на убивць благодіяння набагато більші за всі бажання і надії.

 

51. Але що це я кажу!? Помер Бог, кров Божа пролита на хресті. Що може бути коштовніше від цієї смерті? Що страшніше від неї? Яких же численних гріхів припустилася людська природа, щоб спокутувати їх такою покарою? І якою глибокою мала бути рана, щоб вилікувати її силою такого ліку?

 

52. Бо треба було покутувати гріх якимось покаранням, аби й ми, які прогрішили в чомусь перед Богом, лише зазнавши належної кари, могли бути звільнені від звинувачень. Бо покараного вже не можна звинуватити в тому, за що він відбув покарання. Серед людей же немає жодного, хто, будучи невинним, сам віддав життя за инших, оскільки ніхто не спроможний витерпіти належну кару ні за себе самого, ні за весь рід [людський], хоч би йому вмерти й десятки тисяч разів. Бо чого вартує страждання найнікчемнішого раба, який розтрощив царський образ і зневажив його велич?

 

53. Тому безневинний Владика, витерпівши стільки жахливих страждань, помирає і несе рану за людей, захищаючи [їх] як людина. Він звільняє рід [людський] від обвинувачень і дарує зв’язаним волю, бо сам, як Бог і Владика, не потребував її. А чому саме істинне життя переходить у нас через смерть Спасителя – це видно ось із чого.

 

54. Спосіб, яким ми приваблюємо його в наші душі, полягає у тому, щоб були здійснені Таїнства: омиватися, бути помазаним, насолоджуватися священною трапезою. Тому до тих, які це роблять, приходить Христос і вселяється [в них], і поєднується [з ними], і міцніє в них, і придушує в нас гріх, і вкладає своє життя та подвиг, і робить нас співучасниками перемоги. О, ця вершина блаженства! Омитих [тобто охрещених] коронує і тим, що за трапезою, воздає хвалу.

 

55. Чому Христос увінчує омитих, помазаних миром і тих, що за трапезою.

Чому і з якої очевидної причини від купелі, миру, трапези – перемога й вінець, що є плодом праці й поту?

Тому що, хоча ми й не виявляємо себе в цьому, і не працюємо, звершуючи це, але оспівуємо той подвиг і дивуємося із перемоги, й обожнюємо переможну нагороду, і засвідчуємо якусь надзвичайну й невимовну любов подвигу. І ті рани, й покарання[2], і смерть сприймаємо як свої, через що ніби притягуємо їх до себе і призволяємося самої плоті Померлого й Воскреслого. Тому справедливо насолоджуємося благами, які йдуть від смерти й тих подвигів.

 

56. Бо якщо хтось, проходячи повз тирана, якого спіймали, і на якого чекає покарання, звільнить його й відзначить вінком, і висловить захоплення тиранією, і з його падінням сам готовий померти, І подає голос проти законів, і обурюється справедливістю, вчиняючи так без сорому й не приховуючи злоби, а говорячи відкрито, й засвідчуючи, і вказуючи на нього – який же із судових вироків вважатимемо гідним його? Чи не покараємо так, як і тирана? Очевидно, що не инакше.

 

57. Відтак, цілком протилежне до цього, якщо хтось подивляє подвиг, радіє переможцю, сплітає йому вінки, оплесками стрясає театр, із задоволенням припадає до тріюмфатора, ніжно голубить його голову, цілує правицю, настільки захоплюючись воїном і перемогою, яку той здобув, що начебто він сам прикрасив свою голову вінком. Чи може такий, на думку розважливих суддів, бути учасником у нагородах переможця, подібно до того, який, гадаю, з тираном розділить покарання? Якщо ж стосовно лукавих ми вбережемо те, що потрібно, вимагаючи покарання за намір і помисл, то навряд чи буде правильно позбавити добрих того, що вони заслужили.

 

58. Якщо ж додати й те, що той, хто здобув ту перемогу, сам не має потреби у нагородах за неї, а перш за все хоче побачити на видовищі славним [свого] прихильника, і визнає нагородою за свій подвиг те, щоб [його] товариш був увінчаний, хіба несправедливо й цілком незаслужено, коли без пролитого поту й небезпек той отримає вінок за війну?

 

59. А це можуть [сотворити] нам ця купіль і трапеза, і доброчесна насолода миром. Бо будучи посвяченими у таїнства, ми осуджуємо тирана, упосліджуємо й відвертаємося [від нього], а переможця хвалимо, подивляємо його, виявляємо шану, любимо усією душею, отож, як хліба, прагнемо [його] усіма бажаннями, як миром, помазуємося і, як водою, оточуємося.

 

60. Адже очевидно, що задля нас Він прийняв цю боротьбу, і, щоб ми перемогли, сам витерпів смерть. Отож, нічого недоладного й недоцільного немає у тому, щоб через ці таїнства ми дійшли до вінців. Тому ми виявляємо можливу готовність, і чуючи, що вода ця має силу смерти Христової та поховання, охоче віруємо і приступаємо із задоволенням, і занурюємося [у неї], – а Він, бо ж не мале дає і не малим відзначає, – тих, які приєднуються, після смерти й поховання приймає, даючи не якийсь вінець, не славу даруючи, а самого Переможця, самого себе увінчаного.

 

61. І виходячи із води, ми несемо самого Спасителя: у душах наших, у голові, в очах, у самих нутрощах, у всіх членах – чистого від гріха, вільного від усілякого тління, який воскрес і явився учням, і вознісся, який знову прийде, вимагаючи назад цей скарб.

 

62. Він сам оберігає входи життя, щоб ми, будучи так народжені й ніби відбиті від Христа своєю подобою і зовнішністю, не внесли ніякого чужинецького вигляду. І з їхньою допомогою, приймаючи повітря і їжу, ми підтримуємо життя тіла, через них же Він сам проникає у душі наші й обидва входи робить своїми власними; до одного – як миро й пахощі, а до другого – як їжа. Тому ми і вдихаємо Його, і Він стає для нас їжею. І так всіляко вкорінюючи себе у нас та поєднуючи [з собою], Він робить [нас] своїм тілом і стає для нас тим, чим є голова для членів. Тому ми стаємо співучасниками всіх благ у Ньому, бо Він голова. А те, що властиве голові, повинно перейти і в тіло.

 

63. Хтось може здивуватися, що ми не беремо участі з Ним у ранах і смерті, а Він один подвизався, а коли треба було увінчуватися, тоді Він робить нас своїми спільниками.

 

64. Це притаманне для невимовного людинолюбства, що не вивищується над розумом і доцільністю. Бо ми були поєднані з Христом після хреста, а коли Він ще не вмирав, у нас не було нічого спільного з Ним. Бо Він Син і Улюблений, а ми – осквернені, й раби, і вороги своїм помислам. Коли ж Він помер, і був заплачений викуп, і зруйнована в’язниця диявола, тоді ми отримали волю й усиновлення, і сталися членами тої блаженної Голови. А звідси те, що належить голові, стає і нашим.

 

65. І тепер через цю воду ми перетворюємося на безгрішних, через миро беремо участь у Його благодіяннях і через трапезу живемо з Ним тим самим життям. А в майбутньому ми боги через Бога і спадкоємці одного й того ж із Ним, царюючи в одному з Ним царстві, якщо тільки з власної волі самі не засліпимо себе в цьому житті й не роздеремо царського хітона. Бо для цього життя [від нас] вимагається лише втримати дари і вберегти благодіяння, і не скидати вінця, який сплів для нас Бог з великим потом і працею.

 

66. Таким є життя в Христі, яке підтримують таїнства. Зрозуміло, яку силу має для нього й людське старання. І чому тому, хто хоче вести про нього мову, спершу треба було б поміркувати над кожним із таїнств, а потім послідовно розглянути діяння і за доброчесністю.

 

 

 

 

 

СЛОВО ДРУГЕ

 

1. Отже, із сказаного видно, що священне життя твориться за допомогою святих таїнств. А тепер погляньмо, як кожне із таїнств вводить у це життя. Адже життя в Христі якраз і є поєднанням із Христом. А в який спосіб кожне Таїнство поєднує із Христом тих, що приймають його, про це й поведемо мову.

 

2. У який спосіб через таїнства ми поєднуємося із Христом.

Бути поєднаним із Христом, задля чого й прийшов Спаситель, можливо для тих, які проходять через все так, як і Спаситель пройшов, і які заради цього все терплять і стають такими, як і Він. Отже, Він поєднався з кров’ю і плоттю, чистими від всілякого гріха, і від [самого] початку будучи Богом за своєю природою, Він зробив божественним і те, чим став пізніше – людську природу, а вмираючи, Він і помер через плоть, і воскрес. Так і тому, хто прагне поєднатися з Ним, треба і плоть Його прийняти, і в обожуванні брати участь, і прилучитися до поховання й воскресіння.

 

3. І ми хрестимося, щоб померти Його смертю й воскреснути Його воскресінням, помазуємося, аби стати співучасними з Ним у царському помазанні обожування. Споживаючи найсвятіший Хліб і п’ючи з Найбожественнішої чаші, ми стаємо причетними до тієї самої плоти й тієї самої крови, які прийняв Спаситель: у такий спосіб поєднуємося із Воплоченим за нас, Обожествленним, Померлим і Воскреслим.

 

4. Про устрій таїнств.

Але чому ми не дотримуємося того ж устрою, що й Він, починаємо звідти, де Він закінчив, і закінчуємо там, де Він почав? Бо Він опустився, щоб ми піднялись, і хоча одна й та ж стелиться дорога, але Його справою було зійти вниз; ми ж підіймаємося, немов по драбині, й те, що було останнім для Нього, який сходив донизу, для нас, які підіймаються, стає першим.

 

5. По-иншому й бути не може для самих діянь. Бо хрещення є народженням, миро – причина нашої енергії та руху, а хліб – життя і чаша благодарення є їжею і правдивим питтям. Не можна рухатися чи споживати [їжу] перед народженням.

 

6. А ще хрещення примирює людину з Богом, відтак миро удостоює дарів [від Нього], а сила трапези прилучає до плоти й крови Христа того, хто приймає таїнство. Неможливо перед примирення стати поруч инших і удостоїтися щедрот, які їм належні; не можна пити безгрішну кров та споживати плоть тим, які підвладні лукавому і гріхам. Тому спершу ми омиваємося, потім помазуємося і таким чином уже чистими й духмяними приймаємо трапезу.

 

7. Та годі про це. Погляньмо ще на кожне із таїнств, як підтримують вони священне життя, і спершу [поведемо мову] про хрещення – що може внести воно у це життя.

 

8. Бо хрещення – початок буття для тих, що живуть згідно з Богом, і яке значення цього устрою для инших таїнств.

Отож, бути охрещеним означає народитися у Христі й отримати саме буття та існування для тих, які ще не існують. Збагнути це можна багатьма способами. По-перше – із самого устрою, бо ми насамперед посвячуємося у це таїнство, і воно раніше від инших таїнств вводить християн у нове життя; по-друге – із найменувань, якими називаємо його, і по-третє – із того, що в ньому здійснюється і співається.

 

9. Від початку встановлено такий устрій: спершу омитися, потім помазатися миром і приступити до святої Трапези, що є очевидним доказом того, що купіль – початок життя, його підмурівок і тому подібне уготування, тому й сам Христос, із усім тим, що прийняв за нас, мусив і охреститися, і прийняв хрещення раніше від усякого иншого.

 

10. Тому хрещення – початок буття для тих, що живіть згідно з Богом. Про значення найменувань, які ми [йому] даємо.

Що ще можуть означати його найменування? Ми називаємо [хрещення] Народженням, Відродженням, Відтворенням, Печаттю, а ще Даром, Просвітленням, Купіллю: все це має один і той же смисл – [таїнство це] для сущих, тих, що живуть згідно з Богом, є початком [їхнього] буття.

 

11. Адже Народження, звичайно, нічого иншого, ніж це [поняття], не може означати. І Відродження, і Відтворення означають лише те, що вже народжені та сотворені народжуються вдруге, й ті, які втратили образ, у другому народженні знову повертаються до первісного вигляду. Такі митець, надавши форму речовині розбитої статуї, відроджує образ та відтворює його, тому що саме хрещення є для нас виглядом і образом. Адже воно окреслює певну подобу й закарбовує образ у [наших] душах, роблячи їх відповідними смерті й воскресінню Спасителя.

 

12. Через це хрещення і називається Печаттю, оскільки творить за царською подобою і блаженним виглядом. Оскільки ж цей вигляд оповиває тілесність і приховує неподобу, тому ми називаємо [це] таїнство одіянням і зануренням. І Павло, пояснюючи, що одіяння і печать вказують на це таїнство, иноді каже, що Христос відтворюється і воплочується у християнах, а інколи – що [Він] оповиває їх, наче одяг, [зокрема, про це йдеться] в Посланні до Галатів: "О мої дітоньки, яких я знову народжую в муках, доки Христос вообразиться у вас!" (Гал. 4, 19) і "перед очима в яких був зображений Ісус Христос розп’ятий" (Гал. 3, 1), і далі: "Всі бо ви, що у Христа христилися, у Христа одягнулися" (Гал. 3, 27).

 

13. Бо й золото, і срібло, і мідь, поки не потечуть, розплавившись від вогню, постають перед нашим поглядом як гола речовина; вони тому й називаються лише золотом і міддю, що є назвою речовини. Коли ж за допомогою форми будуть стиснені у відповідний вигляд, то для тих, які дивляться, – будуть уже не речовиною, а приберуть окреслений вигляд, так як одяг на тілі; тому й дістають певну особливу назву, бо є вже статуєю або перстнем, або чимось подібним, і означають вже не речовину, а лише вигляд і образ.

 

14. Чому дають імена тим, що хрестяться.

Може тому спасенний день хрещення у християн називається днем наречення найменувань, бо тоді ми витворюємося і втілюємося, і наше безформне та неокреслене життя набирає вигляду й обрису. Тобто, пізнані тоді Знаючим своїх, як каже Павло: "Коли ви спізнали Бога, чи радше, коли Бог спізнав вас" (Гал. 4, 9), – ми чуємо слово, яке знаменує цей день – найменування, оскільки тоді ми істинно пізнані; тому бути пізнаним Богом означає істинно бути знаним. Через що про тих, які нічого спільного не мають з цим життям, Давид сказав: "Не спом’яну імен їхніх моїми устами" (Пс. 16 (15), 4). Бо непізнані й неявлені ті, які опинилися далеко від того світла. Адже без світла ні для очей не буває ніщо ясним із того, що можна побачити, ні для Бога не буває знаний той, хто не прийняв звідти промінь. А причина [полягає в тому], що насправді не існує те, що не є явним для того світла, згідно з цим словом: "Господь знає своїх" (2 Тим. 2, 19), – а в иншому місці [Святе Письмо] каже, що Він не знає нерозумних дів (див. Мт. 25, 12).

 

15. Тому хрещення є просвітленням, бо даючи істинне буття, робить їх відомими Богові і, провадячи до того світла, віддаляє від темного зла. Тому воно й купіль, що воно просвітлення. Бо так воно дозволяє світлові правдиво поєднуватися, всіляку скверну, яка заступала нашим душам божественний промінь, знищує, наче якусь серединну перегородку.

 

16. А даром є тому, що воно – народження. Бо чи може хтось заплатити за своє народження? Тому якщо хто-небудь захоче пильно придивитися, то побачить, що як і під час природнього народження, так само ми завчасно не привносимо й самого бажання благ хрещення. Адже ми жадаємо того, про що можна помислити, а це " на думку людині не спало" (1 Кор. 2, 9), про це ніхто не може розмірковувати, поки не пізнає на досвіді. Хоча чуючи про обіцяну волю і царство, ми роздумуємо про якесь щасливе життя, яке можна охопити людським помислом, але це щось цілком инакше, вище від нашого розуміння і прагнення.

 

17. Помазання [воно] тому, що Христа, помазаного для нас, воно накреслює в тих, які приймають таїнство, воно є і печаттю, яка викарбовує самого Спасителя. Бо помазання скрізь досконало по всьому образу проникаючи в тіло того, хто [його]приймає і всотує, робить помазаного відзначеним, і виявляє вигляд його, і є воістину печаттю.

 

18. Із мовленого видно, що від народження воно може бути печаттю, як і від печаті – облаченням і хрещенням. А коли й дар, і просвітлення, і купіль – як творення та народження – стосуються до одного і того ж, то зрозуміло, що всіляке найменування хрещення означає лише те, що купіль для нас є народженням і початком життя у Христі.

 

19. А що здійснене і мовлене у таїнстві може мати той самий зміст, стане явним для тих, хто ґрунтовно розгляне таїнство.

 

20. Бо хрещення – це початок буття для тих, що живуть згідно з Богом; і що означає мовлене і здійснене в ньому.

Очевидним є, що той, хто приступає до таїнства, перш ніж отримати [його], ще не примирений з Богом, ще не звільнений від давньої ганьби. Бо здійснюючий таїнство, приступаючи до нього, перед тим, як що-небудь належне до таїнства зробити, [благає] про звільнення від демона, який нуртує в ньому, і не лише з Богом, падаючи перед ним, розмовляє про нього, а й паплюжить тирана і, бичуючи, виганяє. А бич для нього є "ім’я, що понад усяке ім’я" (Флп. 2, 9).

 

21. Хто ще залишається рабом тирана, не може бути живим, і сином, і спадкоємцем. Бо хто перебуває разом з лукавим, той, безумовно, віддалений від Бога, а це означає бути повністю мертвим. Тому, оскільки життя ще зовсім не прийняте, вершитель таїнства, наблизившись, дує на обличчя, бо дихання від початку є ознакою життя.

 

22. І [все] инше стосується до цього. Бо все притаманне тим, які недавно вчинили опір та нехтують теперішнім і тим, що під руками, а навертаються до иншого. Бо вони повинні, один зі світів зневажити, інший – вшанувати, одного життя всіляким способом уникати, а до другого з усім завзяттям прагнути. Отже, з того, що відкидає теперішнє, цілком зрозуміло, чого цурається той, хто ще й тепер не змінився; а тим, що через це таїнство отримує те, що видається йому кращим і якому віддав перевагу перед теперішнім, він показує, що хрещенням починає гідне похвали життя.

 

23. Бо входячи у священне житло, відкладає хітон, розв’язує сандалі – одягом і сандалями, якими послуговується у житті, символізуючи колишнє життя. Потім, спрямовуючи погляд на захід, видуває із уст дихання – знак життя у темряві, простягає руки й відштовхує лукавого, наче б він був тут і загрожував, і плює [на нього] як на нечестивого й огидного, і зрікається ворожих, безбожних та винних у всілякій загибелі союзів, і повністю пориває гірку дружбу, й оголошує їй ворожнечу.

 

24. Потім він утікає від темряви і прибігає до дня, і, обернувшись до сходу, шукає сонце, й вивільнившись з рук тирана, поклоняється цареві, і відцуравшись від фальші, пізнає законного Владику, і молиться, щоб підкоритися Йому та служити Йому цілою душею, і передусім вірувати в Нього як у Бога, й пізнати про Нього те, що потрібно.

Бо початок блаженного життя – це правдиве пізнання про Бога: "Пізнати ж тебе, – каже Соломон, – корінь безсмертя" (Муд. 15, 3), оскільки непізнання Бога викликало смерть з [самого] початку. Бо коли Адам, не знаючи людинолюбія Божого, подумав, що Благий є заздрісний, і забувши про премудрість, намислив сховатися від Премудрого, і зневаживши Владику, уподібнився втікачеві, то [за це] у нього було відібране життя, він зазнав страждань і помер. Тому той, хто поспішає до життя і до Бога, всіляко повинен бути приведений до пізнання Бога.

 

25. А повним оголенням і скиненням останнього хітону ми засвідчуємо, що ще торкаємося [тієї дороги], яка веде до раю і тамтешнього життя. Тому Адам від того щасливого облачення дійшов до голизни, а від неї вдався до жалюгідного одягу. А ми, йдучи від шкіряних хітонів до голизни і діставшись середини, відверто показуємо, що слід повернутися на ту ж дорогу й поквапитися до царського одягу. І звідки, й задля чого той [Адам] опустився у цей світ, [задля того ж] ми відтепер повертаємося.

 

26. Може, оголення є ознакою і того, що тепер у [повній] чистоті приступаємо до "справжнього світла" (див. Йо. 1,9), не прикриваючись нічим, звідки "тінь смерті" (Мт. 4, 16; Лк. 1,79) і те, що відгороджує блаженний промінь від людських душ, подібно до одягу, який слугує певною огорожею між цим світлом і тілами.

 

27. Адже й помазання миром, на мою думку, може бути ознакою чогось иншого, стосуючись ось до чого. Пригадаймо камінь Якова, який він приніс Богові, помазавши олією (див. Буг. 28, 18-22), а також царів і священиків, яких він же посвячував для людської спільноти й Бога, і які жили зовсім не для себе, а для Бога та громади, для чого й були поставлені. Бо ми своє власне життя і нас самих віддаємо Богові, а це означає, що, відкинувши колишній вигляд, уподібнюємося до Нього.

 

28. І [цей] символ сповна властивий і відповідний назві християн. Бо ми помазуємося і прагнемо бути подобою Христа, який Божеством помазав людство. Тому [цим] помазанням і ми стаємо співучасними з Ним, а що це помазання є ознакою того помазання – показує вершитель таїнства у тих [словах], які співає, помазуючи того, хто приступає до таїнства. Бо це слова, якими Давид засвідчує те помазання і царство. Тому священик каже: "Помазується цей (маючи на увазі того, хто приймає таїнство) єлеєм радости". А Давид мовив про Спасителя: "Помазав тебе Бог, Бог твій, миром радости над друзями твоїми" (Пс. 45 (44), 8), називаючи нас друзями, яких завдяки людинолюбності робить спільниками царства.

 

29. До цього часу ми ще не живемо. Бо для того, хто приймає таїнство, це є знаменням і якимось передвістям та приготуванням до життя. Після того, як його занурили у воду, він тричі з’являється над її поверхнею, прикликаючи Тройцю; тоді посвячений у таїнство отримує все, чого бажав, і народжується, і твориться денним народженням і творенням, як сказав Давид, і приймає чудову печать, і має всіляке жадання щастя, і стає і світлом, будучи колись темрявою, і існує, будучи колись нічим, і приймається, і всиновлюється Богом, Який веде його від в’язниці й найгіршого рабства до царського престолу.

 

30. Бо ця вода одне життя губить, а друге створює, і стару людину умертвлює, а молоду воскрешає. Для тих, які в особливий спосіб пройшли випробування, це очевидно із самих діянь, а потім і явлене в цьому таїнстві дає у всьому уподібнення до цього. Бо занурюючись у воду, людина щезає [під нею], здається, вона втікає від життя в повітрі, а втікати від життя, – означає померти. Коли ж знову виринає, зіштовхуючись з повітрям і світлом, прагне, очевидно, до життя, і відразу ж його отримує. Тому і Творця прикликуємо тут, бо содіяне є початок життя і друге творення, набагато краще за перше. Бо ретельніше від попереднього накреслюється образ, і статуя набуває чіткішого Божественного вигляду.

 

31. Чому ми не хрестимося просто в ім’я Бога, а в ім’я Отця, Сина і Святого Духа.

Тепер треба представити Прообраз більш доступно. Бо ті, що хрестять, прикликуючи Бога під час купелі, виголошують не спільне для Тройці ім’я Бога, що не достатньо зрозуміло й виразно для тих, які займаються богословієм, а ґрунтовніше і більш досконало уславлюють властивості кожної із Іпостасей.

 

32. Існує й инша причина. Бо хоча Тройця єдиною людинолюбністю врятувала рід [людський], усе ж кажуть, що кожна із Божих Іпостасей посприяла цьому своїм власним вкладом. Бо Отець примирився, Син примирив, а Дух Святий став даром для тих, які вже були иншими – друзями. Один звільнив, Другий є викупом, за який ми звільнені, Дух же – воля: "Де Господній дух, там воля" (2 Кор. 3, 17), – каже Павло. І Один сотворив, Другий сотворив нас, а Дух животворить. Тому й у першому творенні Тройця втілилася немов у затіненні. Один творив, Другий був рукою для Творця, а Утішитель – духом для Того, хто вдихнув життя (див. Бут. 2, 7).

 

33. Та що це я кажу? Чи ж у цій єдиній із Божественних дій можна розпізнати Бога? Бо із множинности того, чим споконвіку Бог щедро обдарував кожну істоту, не зможемо знайти нічого такого, що зводилось би лише до Отця, чи до Сина, чи до Духа, але все спільне для Тройці, оскільки все чиниться одною силою, і провидінням, і творенням.

Одначе в домоустрої, у якому відновився наш рід, це було щось нове, і нашого спасіння захотіла та промислила, щоб можна було [це] здійснити, вся повна Тройця, хоч і діє не вся загалом. Бо Самовершитель є не Отець, не Дух, а Одне Слово, і Один Єдинородний прилучився до крови й плоті, і був бичований, і зазнав страждань, і помер, і воскрес, через що єство було оживлене, і встановлене хрещення – це нове народження й відтворення.

Таким чином ті, що отримують священне відтворення, яке одне показало Бога розділеним, під час божественної купелі повинні були прикликати Бога, розрізняючи Іпостасі (во ім’я Отця, Сина і Святого Духа).

 

34. Чому під час виголошення хрещення ми не згадуємо про домоустрій Христа.

Тож що, як не домоустрій, а надто оце, ми вшановуємо під час хрещення? Звичайно, не тим, що говоримо, а тим, що робимо. Бо коли людина, тричі занурюючись, виринає [із води], кому не зрозуміло, що цим представляє триденну смерть Спасителя і воскресіння, що є кінцем усього домоустрою? Думаю, не даремно вчення про Бога ми виголошуємо, а домоустрій і мовчки показуємо [на ділі]. Бо одне споконвіку у пізнання людей приходило лише через голос, а друге було содіяне й видиме для очей людських, його навіть можна було відчути руками. Ось чому блаженний Йоан, знаючи, що ті двоє – одне й те ж щодо двоякого Спасителя[3], сказав: "Що було споконвіку, що ми чули", – і додав: "Що бачили нашими очима і чого руки наші доторкалися, – про Слово життя" (1 Йо. 1, 1). А ще у вчення про Бога треба тільки вірити, а віра виявляється у слові [такому]: "... бо серцем вірується на оправдання, а устами визнається на спасіння"(Рим. 10, 10) – домоустрій ж необхідно всіляко наслідувати й виявляти в ділах. Бо слід, як каже [Писання], йти слідами за Тим, який за нас помер і воскрес. Отже, тому Тройцю зображаємо за допомогою голосу, а пристрасть і смерть записуємо на тілі водою, перетворюючи самих себе у той блаженний вигляд та подобу.

 

35. Тож зі сказаного зрозуміло, що з усього того, що так чи инакше стосується хрещення – від самого облаштування і назв, які йому даємо, і у здійсненому під час його проведення, і в оспівуваному – пізнаємо те, що життя в Христі отримує початок буття від купелі. Що ж означає саме буття життя – залишається [ще] розглянути.

 

36. Що означає бути народженим у Христі та в Ньому існувати.

Бо коли ми одне втрачаємо, иншими стаємо; одне відкидаємо, а инше зберігаємо – тоді стає зрозуміло, у чому полягає кожне з них, стає очевидним і те, що означає саме існування в Христі. Дійсно, одне є гріх, а инше – правда, одне – стара людина, а инше – молода. Роздумаймо ж над цим ще пильніше.

 

37. Оскільки гріх є подвійним і виявляється в тому чи иншому, він буває у діях і у звичці; сама дія не завжди довготривала, і наскільки швидко здійснена, то [настільки ж швидко] її вже немає, подібно до стріли, яка, пролітаючи, разом з ударом, залишає рану на тих, для кого вона була призначена – образи, зла, ганьби і повинність суду. А звичка до поганих дій, наче хвороба, вкладена в душі від руйнівного способу життя, буває стійкою і пов’язує її [душу] нерозв’язаними путами, і уярмлює думку, і робить усе найгірше, спонукуючи полонених нею до найтихіших діянь, від яких народжується сама і які постійно народжує, будучі народжена й народжуючи водночас, немов у колі.

 

38. Звідси той наслідок, що гріх стає безконечним, оскільки звичка породжує дію, а з примноженням дій зростає звичка, і таким чином одне і друге зло постійно мають взаємний успіх, "гріх ожив, а я умер" (Рим. 7, 9-10), тому що не вчора й не сьогодні почалося зло, а відтоді, як ми існуємо. Бо відколи Адам, повіривши лукавому, зневажив благого Владику і спотворив [власні] бажання, відтоді й душа втратила здоров’я і рівновагу, від чого й тіло узгіднилось та злилося з душею, і було перетворене, наче знаряддя під рукою майстра. Бо душа сполучується з тілом дуже тісним єднанням пристрастей. А ознакою є те, що тіло червоніє, коли душа соромиться, і чоло хмурніє, коли душа занепокоєна. Оскільки ж природа розвивається по висхідній, і рід [людський] розмножується, то від того першого тіла нам передаються, як і будь-що інше з природного, лукавство і зло.

 

39. Тому тіло не лише мимоволі зазнає шкоди від пристрастей душі, а й бере участь у них – бо душа і радіє, і терзається, а деякі [люди] бувають розсудливі й вільні, що визначається [тією чи иншою] схильністю тіла. Звідси виходить, що душа кожного успадковує зло першого Адама, яке від його душі було передане тілу, а від тіла [його] иншим тілам, котрі походять від нього, відтак від [цих] тіл воно переходить у [наші] душі.

 

40. Такою була прадавня людина, насіння зла якої ми отримали від предків разом із буттям, і тепер не знаємо жодного дня, чистого від гріха, навіть не зітхнемо, вільні від лукавства, бо, як каже пророк: "Збилися з дороги нечестиві вже від материнського лона" (Пс. 58 (57), 40).

 

41. Ми не зупинилися на тій нещасній спадщині – гріхові прабатьківському, не вдовольнилися лихом, яке залишилось нам у спадок, а ще більше додали зла і примножили лукаве багатство, так що останнє зло перекриває перше, і послідовники виявляються набагато гіршими за взірці.

І що найважливіше – ніхто не отримує передиху від зла,; хвороба безперервно набирає сили, і може з цієї причини стає неможливим, щоб рід людський зміг сам себе вилікувати, бо майже ніколи не куштував волі, а не відчувши її, не може навіть сповнитись бажанням її мати, чи бодай запрагнути й повстати проти тиранії.

 

42. Від цих тяжких пут, від цього осуду, від хвороби і смерти вивільняє купіль – і так легко, що не вимагає і часу, так цілковито й досконало, що не залишає і сліду, і не лише визволяє від зла, а й породжує протилежне бажання.

Бо сам Владика вже тим, що помер, дав нам владу умертвляти гріх, а тим, що воскрес, зробив нас спадкоємцями нового життя. Бо та смерть, оскільки сама була смертю, умертвлює лукаве життя; оскільки ж є спокутуванням, вивільняє від покарань за прогрішення, в яких завинив кожний із нас своїми лукавими діями.

 

43. У такий спосіб купіль являє нас чистими від всіляке схильности до гріховної дії, оскільки робить нас спільникам цієї животворної смерти. Коли ж ми через купіль беремо участь у воскресінні, Христос дарує нам инше життя, і створює члени, і додає сили, які потрібні тим, хто лине до майбутнього життя бо через це повністю звільняємося від прогрішень і відразу ж отримуємо здоров’я – саме тому, що це є діло дійсно Бога, який обтяжений часом, і який не тепер лише робить добро роду [людському], щоб не потребував часу і для цього, а вже зробив йому добро. Бо не тепер зазнає покарання Владика за те, в чому м; прогрішили, не тепер приготовляє лікування і створює члени, вкладає сили, а вже створив Він, вклав та приготував. Бо відтоді, як зійшов Він на хрест, помер і воскрес, відновлена воля людей, усталені вигляд і краса, приготовлені новий образ і нові члени.

 

44. Тепер же потрібно лише прийти й наблизитися до благодати, яку може нам повернути купіль: мертвим – життя, зв’язаним – волю, а ушкодженим – блаженний образ. Викуп був даний, тепер нам тільки [треба] звільнитися; миро вилито, і пахощі [його] виповнюють усе, залишається лише вдихати, ба навіть дихання зайве, бо й можливість дихати приготовлена Спасителем, так само як і можливість звільнення, і можливість просвітлення. Бо Він, прийшовши у світ, не лише світлом засяяв, а й око приготував, не лише миро розлив, а й почуття дарував. Тепер же ця священна купіль вливає в омитих ці почуття і сили. Бо ми, немов та речовина, що не має ні вигляду, ні форми, занурюємося у воду, і раптово виходимо у цьому прекрасному вигляді.

 

45. Тому нам укупі даються всі блага. Бо все приготовлено:" Ось я обід мій зготував: зарізано волів та підгодовану худобу, – каже [Писання], – все готове, ідіть на весілля" (Мт. 22, 4) Залишається тільки прийти запрошеним на свято, а тим, які прийшли, що ще потрібно для щастя? Зовсім нічого.

 

46. Бо в прийдешній вік ми ввійдемо з Христом уже приготовлені, тепер же приготовляємося, щоб увійти. Тоді треба було прийти, вже маючи все, а в теперішньому віці ті, які приходять, повинні одержати все. Через те весільний четорг тоді був недоступний для нерозумних дів, а в теперішньому віці й безумних кличуть на бенкет і вечерю. Тоді не можна було воскреснути мертвому, сліпому прозріти, а розтлінному відродитися, а в цьому житті потрібне лише бажання і зволення, і все піде своєю чергою: "Я прийшов, – каже [Писання], – щоб ви мали життя" (Йо. 10, 10) і "Як світло у світ прийшов" (див. Йо. 3, 19).

 

47. І в тому невимовна людинолюбність, що Він, здійснивши все, чим вивільнив нас, залишив і для нас щось, чим ми можемо прийти до волі, самої віри у спасіння через хрещення та бажання прийти до Нього, щоб від цього нами було зважено і все те, що Він сам щедро дарував нам, і те, задля чого сплатив нам борг. Отож коли омитим випаде небавом відійти з життя, нічого иншого не виносячи із собою, окрім печаті, прикликає їх до вінців, наче тих, які подвизалися задля цього царства.

 

48. Отже, чому і як хрещення вивільняє душі, про це сказано. Оскільки ж і якесь життя дарує задля Воскреслого, погляньмо, яке це життя.

 

49. Тобто, хрещення вкладає у нас життя. Годиться йому бути не таким, яким ми жили раніше, а кращим від попереднього, притаманного природі. Бо якщо попереднє маємо й тепер, навіщо треба було вмирати? Якщо инше, але яке має ту ж силу, це не означало б воскреснути. Якщо ангельське, що спільного у нас з ними? Бо коли людина грішна, воскреснувши, стає ангелом, то це вже не та людина, яка відтворилася. Це приблизно так, коли розбивши статую, вже не людський образ накладається на мідь, а инша подоба, що означає творити щось инакше, а не відтворювати статую.

 

50. З цього виходить, що це життя є людське, нове і краще від попереднього, а все це відповідає лише життю Спасителя. Життя нове, бо не має нічого спільного зі старим; краще, наскільки можна помислити, бо воно Боже; воно властиве й природі, бо було воно життям людини, і той, хто жив цим життям, був і Богом, і справжньою людиною, і за людською природою був чистий від всілякого гріха. Тому нам, тим, які відроджуються, доконче необхідно отримати життя Христове. Тому й безгрішними виходимо із цієї води. Це зрозуміло ще й ось із чого.

 

51. Народження у хрещенні – початок прийдешнього віку, а набування нових членів і почуттів є приготуванням до тамтешнього життя. А приготуватися до прийдешнього життя можна не инакше, як уже тут отримавши життя Христа, який став Отцем будучого віку (див. Іс. 9, 6), як Адам – теперішнього, бо до життя у тлінні допровадив людей він. Тому як нікому не жити оцим людським життям, не отримавши почуттів Адама й цих людських сил до життя – так само живучий не може перейти у той блаженний світ, якщо не приготовлений життям у Христі й не був створений за образом Його та подобою. І по-иншому купіль є народженням. Народжує Він, народжуємось ми, а кожному народженому, зрозуміло, вкладає своє життя той, хто народжує.

 

52. Чому ж і невірні, що не повірили в Христа. який сам є Провідником того воскресіння, також воскреснуть нетлінними?

У цьому є щось надзвичайне. Бо не лише омиті, а також і ті, яким не випало силою таїнств приготуватися до безсмертного життя, і загалом всі люди повернуть назад нев’янучі тіла й воскреснуть нетлінними. Воістину подиву гідне, що у воскресінні, яке принесла у світ сама смерть Христова, братимуть участь і ті, які не отримали купелі, за допомогою якої ми є співучасними з животворною смертю. Бо якщо втекли від лікаря і не прийняли Допомоги, відкинули єдиний лік, що залишається у них такого, чого вистачає для безсмертя? Здається, мало би бути одне з двох: або щоб усі, без винятку, отримали все те, винуватцем чого став для нас померлий Христос, і з Ним ми воскресли, і співжили, й царювали разом з Ним, і мали инше щастя, якщо щодо нас немає нічого над Тебе (див. Пс. 16 (15), 2); або, якщо й нам украй необхідно внести щось, ті, які не принесли віри у Спасителя, щоб і не воскресали.

 

53. Тож про це слід сказати таке. Воскресіння – це відродження природи, це Бог дарує безкорисно – як створює [нас], хоча ми й не хочемо, так і відроджує, хоча ми нічого не принесли раніше. Царство ж і споглядання Бога, і єднання з Христом є насолода бажанням. Тому це дозволено лише тим, які захотіли, полюбили і запрагли. Бо їм і випадає насолоджуватися, коли прийде те, чого вони прагнули, а тому, хто не хотів, не можна. Бо як може він насолоджуватися і радіти теперішньому, коли не мав бажання [до того] при його відсутності; тому він тоді не може ні бажати, ні шукати, "бо не бачить Його і не знає" (Йо. 14, 17), оскільки він переходив у тамтешнє життя сліпим і позбавленим всілякого почуття і сили, за допомогою яких можна і пізнати Спасителя, і хотіти перебувати [з Ним], і мати для цього силу.

 

54. Тому не слід дивуватися, якщо всі житимуть безсмертно, але не всі щасливо, бо промислом Божим стосовно природи всі загалом насолоджуються однаково, а дарами, які прикрашають бажання – одні лише благочестиві у ставленні до Бога. Причина в тому, що Бог хоче всім всілякого добра і всім порівно роздає свої дари – і ті, якими щедро обдаровує бажання, і ті, якими оновлює єство. А ми всі, навіть не бажаючи, отримуємо Божі благодаті, що стосуються нашої природи, бо не можемо їх уникнути. Бо й тих, які не хочуть, Він щедро обдаровує та силує людинолюбно, і коли б ми хотіли відмовитися від благодіянь, то не можемо.

 

55. Такий дар воскресіння. Бо це не залежить від нас – ні спочатку не радитися, ні після смерті знову воскреснути, чи навпаки. А що залежить від бажання людського – кажу про вибір добра, відпущення гріхів, виправлення звичок, чистоту душі, любов до Бога – нагородою за це є останнє блаженство. Отримати його чи уникнути – це вже від нас залежить; тому тим, які хочуть, можна, а тим, що не хочуть, як можна насолодитися цим? Бо не можна хотіти проти волі й бути присилуваним до бажання.

 

56. Особливо з такої причини. Бо коли сам Господь звільнив єство [наше] від тління, душу від гріха, одне тим, що "став первістком із мертвих" (Од. Йо. 1, 5; див. Кол. 1, 18), друге тим, що предтечею за нас увійшов у Святая Святих (див. Євр. 6, 20), бо умертвив гріх і примирив з нами Бога, і серединну перегороду зруйнував (див. Еф. 2, 14), і за нас посвятив самого себе, щоб і ми "були освячені в істині" (Йо. 17, 19). Зрозуміло, що лише ті справедливо звільняються від тління і гріха, які поєднуються з Ним бажанням і єством, – в одному, як люди, а в иншому, як ті, "що з любов’ю чекали на Його появу" (2 Тим. 4, 8), і стражданням, і які скоряються велінням Його, і прагнуть того ж, що й Він.

 

57. А ті, які мали одне, а инше не отримали, – їм випало бути людьми, а вірувати Спасителю задля спасіння і бути співучасними з Благим з власної волі не довелося, – такі, які відступилися розумом, повинні бути позбавлені відпущення гріхів і вінців справедливости, отримати ж ту волю й воскреснути їм ніщо не заважає, оскільки вони мають ту саму природу, як і людина – Христос. Бо хрещення – це причина лише блаженного життя в Христі, а не просто життя. Бо просто безсмертне життя однаково для всіх дає смерть Христа й воскресіння. Тому воскресіння є спільний дар усім людям, а відпущення гріхів, вінці на небесах і царство доступні лише для тих, хто виявляє всіляку допомогу та сприяння, хто вже на цьому світі підготовляє себе так, щоб бути відповідним тому життю і Нареченому. Вони народжені по-новому, бо від того нового Адама сяють красою і зберігають красу, яку їм дарувала купіль, тому що Він "найкращий... на вроду між людськими синами" ( Пс. 45 (44), 3); і голову тримають прямо, немов олімпійці, бо Він є вінець; мають вуха, бо Він є слово; мають очі, бо Він – сонце; мають нюх, бо Наречений є миро і "миро розлите" (П. п. 1, 3); вони достойні і в одязі для шлюбу. Нехай буде так.

 

58. Чому ті, що зреклися Христа, розкаявшись, знову не приймають купіль.

З цього випливає й инша проблема, яку справедливо не можна залишати поза увагою. Бо якщо захотіти, увірувати і приступити до дарів хрещення – означає для тих, які осягнули все це, тим самим приготовлятися, щоб народитися. А уникати цього – означає уникати того всього блаженства. Отож тих, які відійшли після прийняття, карталися за колишні думки і зреклися Христа, але розкаялися у тому, що незаконно вчинили, і повертаються до Церкви, випадало б вести до купелі і здійснити [над ними] таїнство від початку, як над такими, що все втратили; а тим часом священний закон, помазавши їх тіла божественним миром і більше нічого не додавши, вписує їх до числа вірних – що ж можна сказати про це? Оскільки двох речей ми потребуємо для благочестя Божого – отримати око від таїнства, потім ним користуватися і дивитися на той промінь, то ті, які зрадили християнство, гублять друге, а перше залишається, тобто здатність дивитися і здібність до цього.

 

59. А причина в тому, що хто бажає, може відмовитися від цього, бо нашим [правом] є або зустрічати сонце, або заплющувати очі від променя [його], але вирвати саме око й повністю зруйнувати його будову ми не спроможні. Бо якщо із сил душі, якими при народженні обдарувала нас природа, ми не можемо зруйнувати жодної, то тим більше [ми не можемо зруйнувати] ту, яку безпосередньо вклав у нас Бог, відроджуючи нас. Оскільки найбільш визначальні задатки, які б вони не були, створює і вкладає у нас купіль – чи це самовладдя розуму й волі, чи якось инакше слід би назвати те, чому підвладна всіляка сила душі, і що керує її рухом, але чого ніщо не може підкорити й змінити, навіть [воно] саме себе, бо кращого від нього немає нічого, і навіть Богові невластиві [такі зміни]. Бо в нас не відбирається жоден із даних дарів, тому що "незмінні, – каже [Писання], – дари Божі" (Рим. 11, 29), і будучи безмежним у благодаті, [Бог] бажає нам всілякого блага й дарує, не порушуючи найбільш суттєвої переваги – нашого вільного вибору.

 

60. Таке благо хрещення. Бо не пригнічує волі й не стримує; хоча воно є силою, однак тим, які користуються нею, приносить користь, а тим, які не користуються, ніщо не стоїть на заваді залишатися лукавими, подібно до того, як і володіння здоровим оком не перешкоджає жити в пітьмі тим, які хочуть цього. І це зрозуміло всім, бо самі ж ті є свідками, які після того, як обмилися й отримали від хрещення усе, повернулися до найгіршого безвір’я і зіпсутости. Тому оскільки не відбираються вкладені під час другого творення сили, священик не омиває знову тих, які не мають у цьому потреби, а помазуючи вселяє духовну благодать благочестя і страху Божого, і любови, і тому подібного, що, на мою думку, може відродити в них колишню волю. Бо такі [дари] миро дає тим, які приймають його. Та годі про це. Звернімо увагу на подальше слово.

 

61. Тож із сказаного очевидно, що відроджені за допомогою хрещення живуть життям Христа.

 

62. Що означає те, що відчувають охрещені, прилучаючись до життя в Христі.

Що ж таке життя Христа? Тобто, що це за [стан душі], який виникає під час хрещення, омиті яким стають співучасними з життям Христа? Це ще залишається незрозумілим.

 

63. Понад усе, це вище від людського розуміння. Бо це є сила прийдешнього віку, як каже Павло (див. Євр. 6, 5), і приготування до того життя. Не виходячи на світ, не можна пізнати доброчесности ока і приємність кольору; і сплячим, доки вони сплять, не відомо про тих, які перебувають у стані неспання; так само і про нові члени й сили, якими сповна можна скористатися лише у прийдешньому житті, не можна довідатися у теперішньому житті – які вони насправді і в чому їхня краса. Бо для цього потрібно, щоб красі відповідало рівноцінне світло.

 

64. Те, що ми є члени Христа – це справа хрещення, а осяйність членів і їхня краса полягає у голові. Тому члени, не поєднані з головою, видаються негарними. Голова ж цих членів ховається у теперішньому житті, а з’явиться в майбутньому. Тоді і члени засвітяться й відкриються, оскільки засяють разом з головою. І вказуючи на це, Павло каже: "Ви померли, і життя ваше поховане з Христом у Бозі. Коли ж Христос, ваше життя, з’явиться тоді й ви з Ним з’явитесь у славі" (Кол. 3, 3-4). І апостол Йоан твердить: "Ще не виявилося, чим будемо... Коли виявиться, ми будемо до Нього подібні" (1 Йо. 3, 2).

 

65. Тому досконало пізнати силу цього життя неможливо навіть для найблаженніших, але здебільшого вони погоджуються, що не знають його, а пізнають лише в розмірковуванні, опосередковано й почасти; а що й можуть пізнати, того не можуть пояснити жодним словом. Відчути ж це й пізнати можуть чисті серцем. Але неможливо підібрати таке слово й мову, які відповідали б пізнаному, і для тих, які не відають, була ознакою блаженного стану душі. Бо це є те, що почув апостол, узятий до раю і до третього неба, "слова несказанні, – каже він, – яких годі людині вимовити" (2 Кор. 12, 4).

 

66. А що пізнається і може бути вимовлене словами, будучи виявом життя і сокровенного, – це успіхи тих, які прийняли таїнство, новий звичай омитих, які зберегли свою статечність; доброчесність їхня надприродна й вища за людські закони, яку ні мудрість, ані вправляння, ні природа, ні щось инше з людського не може створити.

 

67. Бо душа инколи прагне того, що не так легко уявити людям, а тіло не пригашує її бажання, а завдає собі такого труду, якого прагне душа. Але оскільки сили душі й тіла обмежені, то ні душа, ні тіло не можуть витримати всього труду; і трапляється, де й можна було б перемогти, душа відрікається, а тіло знемагає. І хоча ніщо не стримує ті блаженні душі, але б яких страждань вони не зазнали, яких би помислів не витворив вільний розум, вони все витримують і у всьому є мужні.

 

68. Чи не кажемо ми щось дуже дивне? Вони й не витримують, і зовсім не мужні. Бо не з надією на найвищі нагороди і краще життя зневажають вони життя теперішнє, тобто не за л якимось рішенням і помислом зважилися вони на цю відвагу, і не проти волі терплять, подібно як хворі витримують вогонь і ніж лікаря. Але найдивніше з усього те, що люблять свої рани, люблять свої покарання, саму смерть вважають жаданою, хоча нічого иншого й не було обіцяно попереду. Вони прагли мечів, тортур і смерти, коли ж зазнали їх, загорілися ще більшим бажанням; инші терпіли життєві негаразди, трудилися і жили без будь-якого послаблення, а своєю поживою вважали те, щоби щоденно вмирати – і тіло сприяло цьому, й допомагало тим, які подвизалися проти тілесних законів. І таких не двоє, не троє чи двадцять, і не тільки мужі, й не лише ті, які вже у літах, а сила-силенна, незліченна кількість, яка переважає це число, [людей] обох статей і до того ж всілякого віку.

 

69. Найкраще це видно на прикладі мучеників. Бо з них і ті, які були віруючими перед гоніннями, і ті, яким Христос дарував правдиве життя під час самих переслідувань, водно виявляли перед гонителями віру в Христа і сповідували Його ім’я, і бажали померти, й одноголосно прикликали катів, і наче до чогось доброго поривалися однаково і жінки, і діви, і мужі, і діти – будь-якого стану і будь-якого [способу] життя.

 

70. Слід і на це зважати, бо існує немала різниця між людьми. Тому й не однаково переносить подвиги і труди той, хто живе, працюючи в поті чола, і той, чиє життя не знає боротьби; на меч і на смерть не одними й тими ж очима дивиться воїн і флейтист. Але ніщо із цього не перешкодило отому дивовижному потягу й не стало на заваді тому, щоб усі однаково досягали вершин любомудрія, оскільки одна була сила, яка всіх народжує і творить, всі осягли останній рубіж доброчесносте, вшанували благо й возлюбили його понад закони природи; инші ж задля нього зневажали і свої душі. Бо й жінки на сцені, й розпусні чоловіки, і подібна до них маса людей приймали слово спільного для нас спасіння, і всі перемінювалися, і перетворювалися, набуваючи прекрасної гармонійности, і так купно й так легко, наче змінили маску.

 

71. Траплялося, що отримували досконалість у цьому сонмі багато й не омитих, яких, ще не охрещених водою від Церкви, хрестив сам Наречений Церкви. Тож багатьом посилав Він і хмару [з небес], і воду, яка мимовільно била джерелом із землі, і таким чином хрестив їх, а більшу частину відтворив потаємно. Бо як потребу Христа доповнюють члени Церкви (див. Кол. 1, 24), Павло чи хтось подібний до нього, так немає нічого дивного, якщо потребу Церкви поповнить її голова. Бо якщо існують члени, які в чомусь, як видається, допомагають голові, то наскільки було б справедливіше, щоб сама голова доклала те, чого не вистачає членам. І насправді так і є. А тепер повернемося до [попереднього] слова.

 

72. Отже, ту силу, завдяки якій вони сміливі в завзятості і пристрасні в бажанні, і можуть, врешті, досягати того, чого запрагли, не можна пояснити розумом. А оскільки вона існує, то причиною цього треба визнати благодать хрещення; тому погляньмо, яким чином купіль у них це творить.

 

73. Цілком очевидно, що лише для тих, які люблять, властиві ті зусилля і подвиги; і що стріли Христові й любов приводять їх до цього нововведення. А що є причиною любови, чим викликана така їхня любов, і звідки вони прийняли цей вогонь, роздумаймо вже тепер.

 

74. Хрещення дає тим, кого хрестять, цілком ясне відчуття Бога, за допомогою якого святі здійснюють найбільші зі всіх діянь.

Бо пізнання є причиною любови й народжує її, і ніхто не. може відчути любов до блага, поки не збагне, яку воно має красу. Оскільки ж инколи вдається пізнати її в усій повноті й досконало, а инколи неповно, то й любов, ясна річ, повинна бути такою ж. І що із прекрасного і благого пізнається досконало, те й любленим є теж досконало, й відповідним такій красі, а що не до кінця зрозуміле тим, які люблять, [до того] й любов неповна. Таким чином, стає очевидним, що купіль вклала у них певне знання про Бога й відчуття [Його], і вони ясно пізнали благо, і відчули досконалість, і скуштували красу Його. Кажу ж, бо ті, що навчаються, можуть досконаліше пізнати із якогось досвіду, ніж із словесної науки.

 

75. Адже у нас пізнання предметів двояке: одне [людина] – отримує за допомогою слуху, а друге пізнає через саму себе; першим способом ми не охоплюємо сам предмет, а бачимо його у словах, наче в якомусь образі, а не в образі його власного вигляду. Бо в тому, що існує, неможливо знайти у всьому подібний до Нього образ, який для тих, які користуються ним як взірцем, був би достатнім для пізнання Його. А пізнати досвідом – означає зустрітися із самим об’єктом [пізнання].

 

76. Ось чому тут сам вигляд входить у душу й викликає бажання, немов відбиток, відповідний красі. Тимчасом, як там втрачається найвиразніша ознака предмета, від чого він узагальнюється з иншими, отримавши якийсь неясний та невиразний образ, і саме з ним ми співвідносимо прагнення до предметів, тому й не любимо його настільки, наскільки він має бути любленим, і не терпимо настільки, наскільки він може вплинути на нас.

Бо як різний вид існування кожного предмета вкладає в душу різний помисл, так само є і з любов’ю. Чи маємо ми в собі любов до Спасителя? Коли не буде виявлено нічого нового й високого, зрозуміло, ми залишимося при одних словах, які отримали про Нього, із яких хіба можна Його добре пізнати, коли неможливо знайти нічого подібного до Нього, коли немає нічого спільного між Ним та иншими, ніякого взірця, з яким [можна] Його порівняти, ні того, кому Він є за взірець? Як же пізнати красу й полюбити гідно [цієї] краси?

 

77. А у кого є таке прагнення, через що вони порушують межі природи, бажають і можуть більше, ніж те властиво мати в душі людям, то їх вразив сам Наречений, Він сам відкрив для очей їхніх якийсь промінь краси. Бо глибина рани вказує на стрілу, а прагнення виявляє того, хто поранив.

 

78. Тому неможливо, щоб людина ставала досконалою лише за допомогою словесних настанов.

Цим Новий Завіт відрізняється від Старого, і в цьому його перевага, бо тоді слово було учителем, а тепер сам присутній Христос якимсь невимовним способом налаштовує і сотворяє душі людей. Бо за допомогою слова, вчення і законів людям неможливо досягти бажаного кінця. Бо якби можна було [це зробити] за допомогою слова, не було б потреби в діяннях, до того ж дивовижних у воплоченні Бога, у [Його] розп’ятті і смерті.

 

79. Це очевидно передусім з благочестя самих отців наших – апостолів. Бо ж вони, отримавши користь від різного у вчення і навіть від самого Спасителя, були очевидцями всього: і того, якими щедротами наділив Він природу; і яких терпінь зазнав за людей; і як, померши, воскрес і вознісся на небеса. Та знаючи все це, вони однак не явили нічого нового, ні благородного, ні духовного, ні кращого від попереднього, поки не охрестилися. Коли ж отримали хрещення і Утішитель увійшов у душі їхні, вони стали новими, отримали нове життя і почали наставляти инших, і надихали самих себе й инших до прагнення Христа. Хоча вони перебували біля сонця і були співучасниками способу життя і вчення, у них ще не було відчуття променя, поки не прийняли духовної купелі.

 

80. Подібно Бог удосконалив пізніше всіх святих. І вони пізнали Його й полюбили, .бо були прикликані не простими словами, а силою купелі налаштовані до цього, коли заново творив їх і перетворював сам Улюблений; який, відкидаючи нечулість, творить "серце чисте" (Пс. 50, 12), виймає "кам’яне серце" і дає "серце тілесне" (6з. 36, 26), і пише, як каже Павло, "не на камінних таблицях, а на тілесних таблицях серця" (2 Кор. 3, 3), і не просто закон, а самого Законодавця, сам самого себе. Це найочевидніше виявилося у багатьох святих, коли вони зі слів не могли пізнати істину, з чудес не зрозуміли силу того, хто проголошував – ревними християнами відразу ж явила їх прийнята [ними] купіль.

 

81. [Погляньмо] на блаженного Порфирія, який жив у ті часи, коли закон Христа заволодів цілим світом, і голос проповідників почули всі люди, і повсюди були утверджені переможні здобутки мученицьких подвигів, які виразніше за голос свідчили про справжнє божество Христа. Усе ж, почувши десятки тисяч слів, і бувши очевидцем таких подвижників і див, він залишався в омані й брехню визнавав за правду. Коли ж під час гри на сцені для жарту був охрещений, то не лише відразу став християнином, а й завершив свій шлях у сонмі святих. Бо будучі чи лицедієм і займаючись цією справою, він зважився на цю сміливість, і щоб викликати сміх, зобразив на сцені купіль: зійшовши в театрі у воду, хрестив самого себе, проголосивши Тройцю. Одні сміялися, вважаючи це театральним дійством, а для нього те вже не було ні сміхом, ані живою сценою, а справжнім народженням і відтворенням, власне саме тим, чим і є таїнство. Бо не лицедієм зостався, отримавши душу мученицьку, тіло мужнє, немовби завжди вправлявся у філософії та подвигах, і слова, що замість сміху викликали у тирана гнів. І він, упродовж життя граючи на сцені, так сприйняв усе близько до серця, так запрагнув Христа, що, перетерпівши багато тортур, помер із радістю, навіть і словом не зрікшись любови.

 

82. Так само й Геласій полюбив Христа і пізнав у такий же спосіб. І як видається, один і другий прийшли [до Нього] [налаштовані] вороже й войовничо. Але коли Переслідуваний відкрив очі душі його і явив свою власну досконалість, він одразу ж зачудувався красою і показав себе цілковито инакшим, замість ворога ставши прихильником. Бо захопленням була та любов, підкорених вона виводила поза людські межі, й на це вказуючи, каже Пророк: І жахнуться численні від Тебе, і промовляючи до Христа про хрест і смерть, сказав: "Як жахнуться багато від Тебе, так обезславиться вигляд Твій від людей і краса Твоя від синів людських" (Іс. 52, 14).

 

83. А відважний Ардаліон охрестився замість иншої гри, щоб догодити глядачам. Він був майстром сміху і творцем подібних до цього видовищ для присутніх. Наслідуючи Спасителя, охрестився не символами й образами, а самими діями. Він вдавав на сцені щиру сповідь (див. 1 Тим. 6, 13) мученика, що зазнав терпінь, і оголений задля жарту був підвішаний на дерево лицедіями. Коли ж вимовив ім’я Христа й відчув удари, раптом перемінився, і душа його погодилася з голосом, а думка прийшла у стан відповідности з вигаданим образом. І по-справжньому став тим, чим назвав себе у грі на сцені – християнином, такою була дія жартівливих ударів і вдаваного голосу. І сказавши, що любить Христа, відразу полюбив [Його], коли любов, наче вогонь, від уст своїх вдихнув у саме серце. Коли в инших "добре від доброго скарбу серця" (див. Лк. 6, 45) спливає на уста, у Ардаліона скарб небесних рік поплив у серце від уст.

 

84. О невимовна сило Христова! Бо не благодіючи, не вдаючись до вінців, навіть не благими сподіваннями привернув його до себе, а зробивши співучасником в ударах і безчесті, вибрав і возніс так, що переконав у тому, чого раніше він не чув ц і не зазнавав. Вмить позбувся звичок, які укорінялись у ньому упродовж тривалого часу. Він навернувся думкою до цілком протилежного стану, скерувавши її від усього найгіршого до найкращого з усього. Бо не може бути нічого нікчемнішого за лицедія, і нічого розважливішого за мученика. Що спільного у них для природнього розуму? Яка доцільність у тому, що рани й безчестя породжують любов, і щоб з допомогою того, через що навіть віруючому варто було б уникати християнства, – схопити й підкорити ворога? Підкорити саме тому, чому він був ворогом? Хто ж може радіти, завдаючи біль? Чи в такий спосіб того, хто силкується ненавидіти, переконає любити й забезпечить собі друга і прихильника замість найбільшого ворога й переслідувача?

 

85. Нехай і так. Отож слово вчення, виявляється, нібито не має ніякої сили, а все здійснює сила хрещення. Бо й Ардаліон чув слова спасіння, спільного для нас, був очевидцем багатьох див мучеників, які відважно подвизалися при ньому, та незважаючи на це, він сліпував [нічого не бачив і не розумів] і був ворогом світла, поки не охрестився, прийнявши знамення Христа і склавши добре визнання (див. 1 Тим. 6, 13). Мета ж хрещення така: наслідувати визнання Христа перед Пилатом і твердість у ньому аж до хреста і смерти, а наслідувати можна в образах і в цих священних символах[4], а можна й за допомогою самих діянь, являючи при потребі служіння серед небезпечних обставин.

 

86. Із багатьох ліків, винайдених упродовж віків для хворіючого роду [людського], лише смерть Христа виявилась спроможною принести справжнє життя і здоров’я. І тому бути відродженим новим народженням, жити блаженним життям і осягти здоров’я є не що инше, як пити, цей лік і, наскільки можливо для людей, скласти визнання, витерпіти Страсті й померти смертю. Такою є сила нового закону, так народжується християнин, у такий спосіб він досягає дивовижного любомудрія, прилучаючись до прекрасних діянь, маючи непохитну віру, віруючи не з необхідности переконання (див. 1 Кор. 2, 4) і не за законами встановлюючи звичай, а з поміччю сили Божої отримує і те й инше, за допомогою кожного з них перевтілюючись у Христа. "Бо царство Боже, – гласить Писання, – не у слові, а в силі" (1 Кор. 4, 20), і "слово про хрест ... для нас, що спасаємося, сила Божа" (1 Кор. 1, 18).

 

87. Через це і духовний цей закон (див. Рим. 7, 14), бо здійснює все Дух, а писаний він тому, що обмежують його письмена і слова, від чого він є тінь і образ, а дійсність та істина – в теперішньому (див. Євр. 10, 1). Бо слова й письмена мали значення образу доти, поки не звершились діяння. Перш ніж вони здійснились, упродовж довгого часу Бог сповіщав про них устами Пророків: "Сотворю, – каже [Писання], – завіт новий, не такий завіт, що я уклав з батьками вашими" (див. Євр. 8, 9). "Цей завіт, – каже, – який я укладу з домом Ізраїля і з домом Юди" (див. Євр. 8, 8), "вкладу закони свої їм у розум і напишу їх у них на серці" (див. Євр. 8, 10), не голосом його проголошуючи, а безпосередньо як сам Законодавець: "Бо не буде вже навчати кожен ближнього свого, кажучи: пізнай Господа! Усі бо вони будуть мене знати від малого аж до найбільшого між ними" (див. Євр. 8, 11).

І Давид, маючи на увазі цей закон, вигукнув блаженним голосом: "Я знаю, що Господь великий" (див. Пс. 135 (134), 5). "Я пізнав, – говорить, сам набувши досвіду, – не вчення инших почувши. Тому й иншим, приводячи до цього, каже: "Спробуйте й подивіться, який добрий Господь" (Пс. 34 (33), 9). Хоча блаженний оспівує доброту Божу багатьма й розмаїтими словами, однак оскільки слова не можуть показати дійсність, то самих слухачів закликає до досвіду того, що оспівує.

 

88. Купіль вкладає цей досвід у душі тих, хто охрещується, і робить зрозумілим Творця для створіння, істину – для розуму, самого Жаданого – для жадання. Роздумаймо над цим. Тому і прагнення таке велике. І поривання невимовне, і любов надприродна, бо ні в чому не бракує нічого і все узгоджує, ні від чого не ухиляється, і, окрім цього, всього має понад міру.

 

89. Бог вклав у душі бажання, отож якщо є потреба отримати благо, потрібно подумати про істину. Поза сумнівом, ми н прагнемо цього цілком чистого блага – без зла, а істини – без брехні. Бо хто введений в оману, той не радіє; і той, який блукає і отримує зло замість добра, не може тішитися. Тим, які бажають цього, не завжди доводилось мати їх досконалими, але у нас благо й істина – не те саме, що так називається, ба навіть протилежне йому. Яка ж тут сила любови й радости – для нас лишається незрозумілим, бо перед нами немає того, що треба любити й чому радіти. Бо ні узи бажання невідомі, ні те, яким був вогонь. Тому того, чого жадали, не було ніде.

 

90. А для тих, хто відчув Христа, жаданим є саме те, до чого від початку, ніби до якогось правила чи межі, була приготовлена людська любов, подібно до скарбниць настільки великих і просторих, що змогли б вмістити в собі Бога. Ті ж, які мають всі блага в житті, ніякого насичення не отримують [від них], ніщо не вгамовує бажання, а відчувають спрагу, начебто нічого не одержали з того, що так жадали. Бо спрага людських душ має потребу в якійсь безмежній воді. Тож як цей обмежений світ може задовільнити її? І на це вказує Господь, промовляючи до жінки з Самарії: "Кожен, хто оту воду п’є, знову захоче пити. Той же, хто нап’ється води, якої дам йому я, – не матиме спраги повіки" (Йо. 4, 13-14). Бо це та вода, яка вгамовує жадання душ людських. "Насичуся, – каже [Писання], – твоїм видом" (Пс. 17 (16), 15). Бо й око створене для світла, і слух для голосу, і кожне з них тому відповідає, жадання ж душі прагне лише Христа. І це є для неї пристанищем, бо і благо, й істина, і все, що можливе для любови – Він Один.

 

91. Тому тим, які збагнули Його, ніщо не перешкоджає любити, наскільки було вкладено в душу любови від початку, й радіти, наскільки може радіти природа, і якщо їм щось додала доброчесність і вода відродження. Що ж до благ у житті, то ні любов, ані радість не можуть бути діяльними, оскільки вводять в оману своєю назвою. А коли щось і видається прекрасним, воно – лише жалюгідний образ істини. Тут же, оскільки немає нічого, що стояло б на заваді, відкривається дивовижна й невимовна любов, і така радість, яку неможливо пояснити. Особливо тому, що кожну із цих пристрастей Бог вклав у себе самого, для того, щоб ми любили Його, за Нього Одного раділи. Гадаю, необхідно зберегти певний зв’язок із тим безмежним благом, щоб, так би мовити, дотримуватися належної відповідности.

 

92. Роздумаймо, якою є велич Його, потім над тим, що є ознакою Його надлишку. Бо зі всіх благ, які від початку Він дарував нам, вважає єдиною нагородою любов, і якщо отримує її від нас, прощає борг. Отож як те, що рівноцінне безлічі благ у Бога [нашого] Судді, не [називати] цілком відповідним законам природи? Очевидно ж бо, що радість повністю прирівнюється надміру любови, а пориванню у всьому відповідає втіха, і що найбільше співвідноситься з найбільшим. Тому зрозуміло, що в душах людських зберігається якесь велике й напрочуд дивовижне приготування до любови й радости; і коли з’явиться воістину радісне й улюблене, воно тоді сповна стає дієспроможним. І це є те, що Спаситєль називає повною радістю (див. 1 Йо. 16, 24).

 

93. Тому, коли Дух перебуває в комусь і наділяє обіцяними плодами, любов і радість займають серед нас перше місце. "Плід Духа, – гласить [Писання], – є "любов, радість" (Гал. 5, 22). А причина в тому, що Бог, перебуваючи [в людині], дарує душі таке перше відчуття себе. Тим же, що відчувають благо, треба і любити його, й тішитися ним. .

 

94. І коли Він тілесно явився людям, перш за все вимагав від нас пізнання себе, і цьому навчав, і це відразу ж приніс, ба більше, через це відчуття Він прийшов і задля цього все робив. Бо ж [Писання] говорить: "Я на те уродився і прийшов у світ на те, щоб свідчити істину" (Йо. 18, 37), – а оскільки істиною був Він сам (див. Йо. 14, 6), то немов би сказав: "Покажу себе самого". Це й тепер чинить, приходячи до тих, які охрещуються, і свідчить істину, відкидаючи благо оманливе, а істинне приносячи й відкриваючи, і як сам каже: "Сам їм об’явлю себе" (див. Йо. 14, 21).

 

95. А що це справді так, і що омиті цією купіллю певним досвідом пізнають Бога, відкривається, як було мовлено, від діянь їхніх. Якщо є потреба у свідченнях, то хоча й багато є боголюбивих, і велику силу мають [вони] в тому, про що свідчать, але найвагоміший з усіх Йоан, який має достатньо сил [відповісти] за всіх, і душа [його] світліша від промінчика світла, а голос блискучіший від золота. Треба навести вислови [цієї] чудової мови.

 

96. "Що означає: віддзеркалюючи славу Господа, ми переображуємось у той же образ?" (див. 2 Кор. 3, 18) Це було зрозуміліше, коли діяли дари знамень. Хоча й тепер тому, хто має очі віри, неважко це збагнути. Бо в той час, як ми охрещуємося, душа [наша], очищена Духом, сяє яскравіше від сонця, і ми не лише дивимося на славу Божу, а й отримуємо сяйво від неї. Наче те чисте срібло, що лежить супроти сонячного проміння і саме відсилає промені не лише від власної природи, а й від сонячного блиску, так і душа, яка очистилася і стала блискучіша від усякого срібла, приймає промінь від слави Духа у славу, яка доступна нам і яка, правдоподібно, від "Господнього Духа" (2 Кор. 3, 18).

І далі. Хочеш, я покажу тобі це виразніше на апостолах? Подумай про Павла; одяг якого діє (див. Ді. 19, 12), і про Петра, тінь якого має силу (див. Ді. 5, 15). Бо коли б вони не носили образ Царя і сяйво було неприступне для них (див. 1 Тим. 6, 16), то як діяли б їхня одіж і тіні, адже одіж Царя страшна і для розбійників. Чи ти хочеш побачити, як цей образ сяє у тілі? [Писання] каже: "Зупинивши свій погляд на обличчі Стефана, вони дивились, немов на обличчя ангела" (див. Ді. 6, 15). Але це ще нічого не означало у порівнянні зі славою, яка світилася у нього зі середини. Те, що Мойсей мав колись на обличчі (див. Вих. 34, 30), вони – що більше – носили в душі. Бо те було властивіше відчуттям, а це безтілесне. Подібно як і тіла, коли осяє їх вогонь від світлих тіл, кидають відблиск на ближні тіла й передають їм власне сяйво, так є і з вірними. Тож досягши цього, вони віддаляються від земного й переймаються мріями про небесне. Горе мені! Добре тепер і зітхати скрушно, бо отримавши таке благородство, ми не зрозуміли, про що йде мова, оскільки досить хутко занедбали справи і віддалися чуттєвому. Бо ця протиправна й жахлива слава залишається в нас лише на один чи два дні, а далі ми гасимо її, знову переймаючись щоденними справами і затінюючи сонячне проміння скупченням хмар.

 

97. Сяйво, яке з’явилося у душі від святого хрещення.

Отже, не лише помислом, розмірковуванням і вірою тим, які охрещуються, можна пізнавати Бога, а можна й віднайти у цих водах щось більше й ближче до суті. Бо думати, що той промінь вкладає у помисл пізнання Бога і є якимсь просвітленням розуму, не може бути істинним розмірковуванням. Оскільки воно може затьмаритися через день або два, коли тих, які прийняли таїнство, огорне неспокій і сум’яття, бо ж немає нікого, хто б турбуючись про це такий короткий проміжок часу, не сумнівався у вірі; навпаки, можна і справами займатись, і вміти добре вести бесіди про Тройцю, ба навіть більше, зазнавати переслідувань підступних пристрастей, але знати слово спасіння і правдивої філософії. Відтак зрозуміло, що є якесь безпосереднє відчуття Бога, коли промінь від Нього заторкує саму душу.

 

98. Знамення цього променя – це прийняття купелі [тобто хрещення]. Бо все виповнене сяйвом: світильники, пісні, хори, тріюмфи, немає нічого, що б не було сяючим. Весь одяг і осяйний і пристосований для споглядання світла, а головний убір зображає самого Духа і в своєму вигляді таїть загадку Його пришестя. Бо й зроблено його на подобу язика, щоб настільки можливо і для голови зберегти убір, і втримати той вигляд, у якому від початку явився Дух, хрестячи апостолів. Для того й торкнувся Він тоді цієї частини їхнього тіла, і на голові кожного з них можна було побачити вогонь у вигляді язика, щоб, думаю, образом язика явити причину зішестя. Бо Він прийшов, щоб пояснити споріднене з собою Слово і напоумити тих, які його не знають. Бо такою є роль язика, який виносить назовні сокровенне, будучи провісником незримих порухів душі. Бо ж [слово] сповіщає про Того, хто породив Його, 53 а Дух – про Нього: "Я тебе... прославив" (Йо. 17, 4), – каже Він до Отця, – і прославить він мене" (Йо. 16, 14), – мовлячи про Утішителя; тож через те й з’явився їм у цій подобі.

 

99. Знамення навертає нашу думку до того дива й до того прекрасного дня, який бачив перше творення хрещення, щоб ми знали, як ті, на яких перших зійшов Дух, передали Його н наступникам, а ці тим, які слідували за ними, і так крок за я кроком дійшов Він аж до нас. І не зубожіє дар, поки сам Дарувальник воістину перебуває з нами. Таким чином, Владика тоді дарує блаженним чисте відчуття себе, коли вони позбуваються покровів, а тепер, наскільки можливо, то й для прикритих грубою плоттю.

 

100. Невимовна радість і природна любов є плодом цього відчуття, як також велич подвигів і дивовижний вияв справ, і те, чого досягають переможці й увінчані. Бо озброєні цією зброєю не можуть бути переможені ні страхом, ані задоволенням. Тому радість долає скорботу, а приємне не може ні полонити, ні ослабити утверджених і пов’язаних такою великою силою любови.

 

101. Суть хрещення полягає у тому, щоб звільнити від гріхів, примирити Бога з людиною, зробити людину сином Бога, розплющити очі душі, звідати божественний промінь, загалом кажучи, приготувати до прийдешнього життя. Отже, ми чинимо слушно, коли даємо йому назву Відродження, а також ті, що мають такий же зміст, та подібні, бо воно забезпечує пізнання Бога душам тих, які приймають таїнство. Воно – це життя, це основа й корінь життя, оскільки сам Спаситель визначає вічне життя пізнанням "єдиного істинного Бога, який послав Ісуса Христа" (див. Йо. 17, 3). А Соломон каже до Бога: "Пізнати ж Тебе – корінь безсмертя" (Муд. 15, 3).

 

102. Можна додати й таке міркування – хто не знає, що істинне буття і перевага людей полягають саме у мисленні й пізнанні! Якщо в тому, щоб мислити і пізнавати, полягає буття, то воно повинно бути у пізнанні, найкращому з усіх і вільному від брехні. А коли сам Бог відкриває очі душі й навертає до себе самого, яке знання може бути кращим і чистішим за всіляку оману, ніж пізнання Бога? А воно є плодом хрещення.

 

103. Таким чином, із всього, що мовлено, виплива, що початком життя у Христі і причиною того, що люди існують, живуть і домагаються успіхів у правдешньому житті й існуванні є таїнство. Якщо ж це трапляється не з усіма тими, які охрещуються, не гоже вбачати в цьому слабкість таїнства, а потрібно віднести це чи до страстей тих, які прийняли таїнство, чи до того, що вони не приготувалися як слід для благодати, або ж змарнували скарб. Бо значно доречніше цю різницю віднести до самих тих, які прийняли таїнство і потім по-різному використовують хрещення, ніж таїнство, яке є одним і тим же для всіх, звинувачувати у протилежних діях!

 

104. Адже зрозуміло, що сукупність згаданих благ не є справою ані природи, ні аскези, а хрещення. Якщо ж і протилежне до цього трапляється, то як не вважати недоречним, щоб одне й те ж могло просвітлювати і не могло, могло робити небесними і аж ніяк не вивищувати над земним. Ми не гудимо ні сонця, ані не осуджуємо його як темне, бо не всі бачать промінь його, але тих, які дивляться, можемо піддати осуду, і не правдиво поведемося щодо Просвітлення, думаючи, що воно здатне на щось инше, ніж саме на те, звідки й виходить його назва.

 

 

 

 

 

СЛОВО ТРЕТЄ

 

1. Яке значення має для нього Божественне миро.

Тим, що так духовно створені і в такий спосіб народжені, годилося б мати наполегливість, яка пасувала б для такого народження і відповідала б тому рухові. І це дає нам таїнство божественного мира. Бо активними робить духовні дії – то одну, то другу, та багато инших, залежно від того, як кожний приготувався до таїнства. І тепер з тими, які прийняли таїнство, твориться те саме, що в колишні часи проробляли руки апостолів з охрещеними від них. Бо коли апостоли покладали руки на тих, які приймали таїнство, – гласить [писання], – їм надавався Дух" (див. Ді. 8, 17-18), і тепер Утішитель сходить на тих, що приймають помазання.

 

2. А доказом є ось що. По-перше, оскільки давній закон однаково помазував царів і священиків (див. Вих. 30, 30; 1 Сам. 10, 1; 16, 13), то традиція церкви (П. п. 1, 3) освячує царів миром, а на священиків накладає руки і молиться за благодать Духа, виявляючи в такий спосіб, що і те й инше має в обидвох [випадках] однакову силу. Далі, в одного й другого виявляється спільне у назвах: те називається помазанням, а це – сопричастям Духа. Найбожественніші з єреїв рукоположення священиків називають помазанням і, навпаки, тих, які звершують таїнство миром, які моляться і вірують, [називають] спільниками Святого Духа. А тим, які приступають до таїнства, пояснюють, чим воно є, називаючи його печаттю духовного дару. Саме це й оспівують під час помазання.

 

3. До того ж і сам Владика є помазаником [Божим], не лише прийнявши на голову вилите миро, а й Духа Святого, тому для прийнятої Ним плоті Він став скарбницею всілякого духовного діяння. І не тільки помазаником, а й помазанням, бо каже [Писання]: "Розлите миро – Твоє ім’я" (П. п. 1, 3), одне від першопочатку, а друге опісля. Він був миро, перебуваючи в самому собі, поки не став тим, кого Бог наділив дарами своїми. Коли ж блаженна плоть, прийнявши "всю повноту Божества" (Кол. 2, 9), почала існувати, і якій, як каже Йоан, не мірою дав Бог Духа (див. Йо. 3, 34) і вклав усе природне багатство, тоді вилите на неї миро справді стало помазанням і ним називається. Бо бути переданим означало для Нього стати помазанням і бути розлитим.

 

4. Він бо не змінив місця, ані не зруйнував стіну, ні не переступив через неї, а [знищив] те, що відділяло Його від нас, сам прийнявши його в себе, не залишив жодної середини.

Бо Бог, який наповнює кожне місце, від людей відрізняється не місцем, а розходженням у різниці, і природа сама відділяє себе від Бога тим, що у всьому різниться від Нього, нічого спільного не має з ним; тому Він лише Бог, а природа лише людина.

 

5. Коли ж плоть обожилася і людська природа отримала іпостась самого Бога, миро вже перейшло через огорожу. І різниця та не має місця, коли одне, воістину, було, а друге ставало іпостассю, яка знищує відстань між Божеством і людством, будучи спільною межею кожної природи; а між тими, які розходяться, не існує спільної межі. Отож, так якби алебастр за допомогою якогось способу колись став миром і перетворився у нього, миро вже не було б не співучасним для зовнішнього, воно б не зоставалося ні всередині, ні в собі самому; так само коли наша природа обожилась у тілі Спасителя, не залишилось нічого, що відділяє рід людський від Бога, тому ніщо й не заважає нам брати участь у Його благодіяннях, окрім гріха (див. Євр. 4, 15).

 

6. Хоча стіна була подвійною – одна від природи, а друга від волі, зруйнованої злом, – то одну Спаситель знищив воплоченням, а другу – розп’яттям. Адже хрест звільнив від гріха. Через те після хрещення, яке має силу того хреста і смерти, через миро ми одержуємо сопричастя Духа. Бо коли зліквідовано обидві перешкоди, ніщо не стримує, щоб Дух Святий був вилитий на всяке тіло (див. Йоіл 3, 1; Ді. 2, 17), – наскільки це можливо, наголошую, у теперішньому житті. Бо для безпосереднього єднання з Богом є і третя перешкода – смерть; і ті, які наділені смертним тілом, не можуть залишити поза увагою загадку і дзеркало (див. 1 Кор. 13, 12).

 

7. Оскільки люди потрійно різняться від Бога – природою, гріхом, смертю, – Спаситель зробив [так], щоб вони щиро приступали, безпосередньо приходили до Нього, знищивши почергово все, що стояло на заваді: одне – прилучившись до людства, друге – умерши на хресті, а останню перегороду – безмірне владарювання смерти – повністю вигнав із природи, воскреснувши. Через це Павло каже: "Знищений буде останній ворог – смерть" (1 Кор. 15, 26); і не назвав би її ворогом, коли б вона не була перешкодою для нашого справжнього щастя. Бо спадкоємцям безсмертного Бога необхідно бути вільними від тління. Бо не [можуть] "тлінні успадкувати нетління" (1 Кор. 15, 50), – твердить [Писання].

Бо після загального воскресіння людей, причиною якого є воскресіння Спасителя, дзеркало і загадка відступлять, і ті, які є "чисті серцем" (див. Мт. 5, 8), побачать "обличчям в обличчя" (1 Кор. 13, 12) Бога.

 

8. Таким чином, справа таїнства полягає у переданні діянь Святого Духа, а миро вводить самого Господа Ісуса, в якому все спасіння людей (див. Ді. 4, 12; 2 Тим. 2, 10), всі сподівання благ, звідти ж у нас і сопричастя Святого Духа, через якого і [маємо] доступ до Отця (див. Еф. 2, 18). Бо хоча Пресвята Тройця загалом і є творцем відтворення людей, проте виконавцем – тільки Слово, і не лише тоді, коли Воно було співучасним у житті з людьми і, як каже Павло, себе принесло, щоб "узяти на себе гріхи багатьох" (див. Євр. 9, 28), а з того часу і назавжди, поки ще наділене нашою природою, завдяки якій ми маємо в Ньому заступника перед Богом (див. 1 Йо. 2, 1). Через себе очищує наше сумління від мертвих діл (див. Євр. 9, 14), через себе дарує [нам] Духа.

 

9. Це таїнство у прадавні часи давало охрещеним благодаті зцілень, пророцтв і мов, і таке инше, що для всіх людей було очевидним доказом дивовижної Христової сили. Бо в них була потреба тоді, коли утверджувалося християнство і ще встановлювалося благочестя. І сьогодні таке теж трапляється з деким із нас, і дещо сказано про минуле й майбутнє – і демонів вони виганяли, і недуги зцілювали однією молитвою, і не лише упродовж життя, а й уже померлі могли здійснювати подібне, оскільки духовна енергія не полишає і блаженних, що відійшли.

 

10. А що кожного разу миро дає християнам і для того зручна будь-яка година – благодать благочестя, молитви, любови, непорочности та иншого, що так необхідне для тих, які приймають [його]. Якщо ж це пройшло повз увагу багатьох із християн і якою є сила таїнства приховано від них, і як сказано в Діяннях апостолів: Вони не знали, чи є Святий Дух (див. Ді. 19, 2), – то це від прийняття таїнства у ранньому віці, коли вони отримали дари [його] несвідомо, а ввійшовши в літа, звернулись до того, до чого не слід [було звертатись] і осліпили очі душі – так що правдивий Дух робить співучасними із собою тих, які приймають таїнство, окремо розподілює кожному, як він хоче (див. 1 Кор. 12, 11); і Владика, благотворячи, не полишив нас, оскільки обіцяв бути з нами повіки (див. Мт. 28, 20).

 

11. Бо таїнство не є марнотою, але тому що від божественної купелі отримуємо відпущення гріхів і від священної трапези прилучаємось до тіла Христового, і не припиниться це до того часу, поки не прийде явно сам Той, хто є їх підмурівком, – так само вкрай необхідно, щоб від найбожественнішого мира християни отримували те, що потрібно, і прилучались до дарів Святого Духа. У чому ж тут глузд, щоб із священних таїнств одні були дієвими, а инші цілком непотрібними? І ще про инші думати, що, за словами Павла, "обіцяне є вірне" (див. Євр. 10, 23), і в тому ж сумніватися? Потрібно або про жодне не думати, або [думати] й про инші так само, оскільки одна й та ж сила діє через усі, і єдине заколення єдиного Агнця і Його смерть, і кров дає усім звершення таїнства.

 

12. Таким чином Святий Дух воістину дарується одним, щоб вони могли иншим робити добро і, як каже Павло, повчати Церкву (див. 1 Кор. 14, 5), передрікаючи майбутнє, чи навчаючи таїнств, чи словом вивільняючи від недуг; а другим, щоби вони самі ставали кращими, сяючи або благочестям, або перевагою розсудливости, або любови, або смирення.

 

13. Бо для того, хто мав до цього стосунок, стає можливим розмірковувати помислом і натурою, тренувати свій характер у справедливості, молитися, любити й у всьому иншому виявляти ревність. А тому, кого спонукує Бог, можна втримати волю від пристрастей, бути людинолюбним, діяти згідно з законом і виявляти инші [види] премудрости. Бо так як у людей, які діють під впливом лукавих духів, трапляються дикі пристрасті, так і навпаки, коли спонукує сам Бог, існують божественні доброчесності й вищі від людського закону. Саме так любив блаженний Павло, смиренний був Давид (див. Пс. 132 (131), 1), та й инші із прославлених, явили розум вищий за людську істоту. Бо написав він до филип’ян, що любить їх серцем Ісуса Христа (див. Фил. 1, 8); і про Давида Бог сказав: "Знайшов чоловіка мені до серця" (див. 1 Сам. 13, 14; Пс, 89 (88), 21; Ді. 13, 22). І віра – це дар духовний, який бажали одержати апостоли від Спасителя, кажучи: "Додай нам віри" (Лк. 17, 5). І сам Він просить для них освячення від Отця, говорячи: "Освяти їх у твоїй істині" (Йо. 17, 17); і Бог дає молитву тому, хто молиться; і "сам Дух заступається за нас стогонами невимовними" (Рим. 8, 26), даруючи, думаю, силу молитви. І, взагалі, за словом Дух Святий є “духом мудрости, духом розуму, ради, кріпости та благочестя" (див. Іс. 11, 2) та иншого, від чого отримують назви ті, кого Він наділяє дарами своїми.

 

14. Отож, таїнство дарує свої дари всім, хто приступає до нього, але відчуття дарів і старання, щоб скористатися дарованим скарбом, – не всім, бо одні через вік ще не можуть охопити [його] розумом, а инши не підготовлені й не виявляють належного старання; потім у декого з них каяття у гріхах, сльози і життя за правдивим словом виявляють благодать, вкладену у їхні душі. Ось чому Павло, пишучи до Тимотея, каже: "Не занедбуй у собі дару" (1 Тим. 4, 14), – оскільки нічого корисного у нас [не буде], якщо, прийнявши дар, ми лінуватимемося; і тому для тих, які хочуть мати діяльну у всьому душу, необхідні праця і безсонні ночі.

 

15. Отож, якщо хтось із наполегливих досягне великих успіхів у любові чи в чистоті поміркованости, чи в перевазі смирення, чи благочести, чи у чомусь подібному, що вище за людську можливість, причиною цього маємо вважати найбожественніше миро й вірити, що такому подарований дар, коли він приймав таїнство, а дієвим він став пізніше. У подібний спосіб і ті, які вміють ясно передрікати майбутнє і без допомоги будь-якого вміння бути спасителями для розпусних у думці чи вражених иншими недугами, і ті, які щось близьке до того виявляють – все це вони [мають] від таїнства.

 

16. Бо якби таїнство й під час свого звершення не чинило активними у духовних силах тих, які приймають його, і якби тому, що опісля вони діють духовно, не таїнство було причиною, тоді навіщо було б і приступати до нього? Для чого ще нам може прислужитися прийняття божественного мира, коли воно не може провадити до того, задля чого його й жадають?

 

17. І воістину тоді не можна буде сказати, щоб коли цього не отримуємо від помазання, це таїнство могло б допомогти нам у чомусь иншому. Бо якщо не дає того, що може дати, і що обіцяно, і до чого все скеровано, і за що молиться вершитель таїнства, і в чому переконує того, хто приймає таїнство, що відразу одержить, то навряд чи варто очікувати від нього якогось иншого блага. Якщо ж таїнство не марнота, як і все инше у християнстві – Не марна проповідь наша, не марна й віра ваша (див. 1 Кор. 15, 14), і якщо можна знайти в людях якусь духовну силу й що-небудь із кола благодатей, то необхідно віднести це до цих молитов і священного помазання.

 

18. Бо взагалі не існує жодного блага, що надається від Бога звільненим людям, яке б обійшлося без посередника між Богом і людьми, а знайти посередника, отримати і прийняти від Нього всі блага ніщо не дає, окрім таїнств. Бо вони роблять нас близькими до тієї крови й тих дарів, які отримав Він задля плоті, і спільниками того, за що Він витерпів страждання.

 

19. Оскільки ж подвійним є те, що зближує нас із Богом і в чому все спасіння людей, – по-перше, приймати Чесні Дари і вправляти думку у благочесті, а по-друге, я кажу про людську ревність, для якої не може бути жодної иншої справи як вберегти подароване і не згубити скарб; то залишається у нас одна дарувальниця всіх благ – сила таїнств.

 

20. Із цих таїнств кожне має инший вплив, участь же Духа і Його дарів залежить від пресвятого мира; через те, якщо не в час самого звершення таїнства, а набагато пізніше хтось зможе явити духовне дарування, то не слід залишатися в невіданні про причину цього і звідки та сила. І хоч просвітлення від хрещення відразу ж після купелі вселяється у душі тих, які прийняли таїнство, проте не для всіх воно є зрозумілим відразу, – а в декого з ревних виявляється з часом, коли вони багатьом очистили очі душі потом, діяннями й любов’ю до Христа.

 

21. Завдяки мирові доми молитви допомагають нам у молитвах. Бо, помазані миром, стають для нас тим, чим і називаються; тому що "розлите миро" (П. п. 1, 3) є для нас "заступником перед Богом і Отцем" (див. 1 Йо. 2, 1) саме тому, що розлите і стало помазанням, і пролилося навіть на нашу природу. Жертовники зображають руку Спасителя, а хліб від помазаної трапези ми приймаємо як тіло пречистої руки Христової; і п’ємо кров Його, неначе ті, яких Владика перших зробив спільниками священної трапези, надпивши чашу, повну гіркоти [тобто після хрещення].

 

22. Оскільки ж Він і священик, і жертовник, і жертва, і той, який приводить жертву і заради чого приводить, і те саме, що приводить, це розділив Він між таїнствами, одне благословення віддавши хлібові (див. 1 Кор. 10, 16), а друге – мирові. Бо й жертовник є Спасителем і той, що жертвує через помазання. Бо жертовникові з висот призначалося бути помазаним (див. Вих. 30, 28-29), а для священиків бути священиками означало бути помазаними (див. Вих. 30, 30). Жертва ж Він через хрест і смерть, якими Він помер для слави Бога й Отця (див. Ио. 13. 31-32), а смерть і те заколення ми звіщаємо кожного разу, коли їмо хліб цей (див. 1 Кор. П, 26), – як каже [Писання].

 

23. Миро ж є Христос і помазання через Духа Святого, через якого здійснює найсвятіше зі всього і освячує, але не освячується сам і не зазнає чогось подібного. Це притаманне жертовникові й тому, хто жертвує і приводить, а не тому, кого приводять і жертвують. Бо і про жертовник кажуть, що він освячує; "жертовник – це дар, який освячує" (Мт. 23, 19), – твердить [Писання]. Хліб же Він задля освяченої і обоженої плоті, яка прийняла і перше й друге – помазання і рани. "Хліб, що його я дам – це тіло моє, – каже [Писання], "яке я дам", очевидно приносячи в жертву "за життя світу" (Йо. 6, 51). Тому приноситься у жертву як хліб, приносить же як миро, і обоживши плоть в самому собі, робить нас співучасниками помазання.

 

24. Яків, показуючи образ цього, намазав камінь олією і підніс його Богові, жертвуючи його цим помазанням (див. Бут. 28, 18) і символізуючи "наріжний" (Еф. 2, 20; 1 Пт. 2, 6; див. Мт. 21, 42; див. Ді. 4, 11) камінь – плоть Спасителя, на яку пролив миро Божества істинний Ізраїль, єдиний розум, що знав Отця (див. Йо. 7, 29) чи на нас, яким передавши помазання, сам з каміння будить (до життя) дітей Авраама (див. Мт. 3, 9). Бо Дух Святий, пролитий на помазаних, є для нас не що инше як "дух усиновлення" (Рим. 8, 15) і "свідчить разом з духом нашим, що ми – діти Божі" (Рим. 8, 16), – каже [Писання], "викликуючи в серцях наших "Лева! Отче!" (Рим. 8, 15). Так найбожественніше миро допомагає тим, які хочуть жити у Христі.

 

 

СЛОВО ЧЕТВЕРТЕ

 

1. Яке значення має святе сопричастя для життя в Хресті.

Опісля мира ми приступаємо до трапези, цієї межі життя, за якою для тих, що досягли її, вже не існує жодної потреби для жаданого щастя. Бо приймаємо вже не смерть, поховання, і сопричастя кращого життя, а самого Воскреслого; і не дари Духа, які можна отримати, а самого Благодійника, сам храм, у якому вміщається вся сукупність благодатей.

 

2. Бо Він є у кожному із таїнств; і саме ним ми помазуємося й обмиваємося, і Він же наша вечеря. Присутній з тими, які приймають таїнство, і наділяє їх своїми дарами, але не у всіх [таїнствах] однаковим чином. Обмиваючи, звільняє від зла і бруду, і вкладає в нього свій образ; помазуючи, робить Духа активним у діях, для яких сам став скарбницею задля плоті. Коли ж приводить до трапези й дає спожити тіло, повністю змінює того, хто прийняв таїнство, і перетворює у свою особливість. І глина, яка набрала царського вигляду, вже не глина, а сама є тілом царя – більшого щастя і помислити годі.

 

3. В чому полягає повнота і звершення життя в Хресті від святого сопричастя.

Через те воно й останнє таїнство, що не можна вже далі сягати, не можна й додати нічого. Бо ж зрозуміло, що перше потребує середнього, а це – останнього. Після Євхаристії вже не знайдеться нічого такого, до чого б нам прагнути, але зупинившись тут, мусимо намагатися збагнути, як можна назавжди зберегти скарб. І хоча таїнство, коли ми хрестилися, наділило нас усіма своїми дарами, але в нас усе ж лишилася потреба, бо і ще немає дарів Святого Духа, які поєдналися б із пресвятим миром. Дух Святий задля цих благодатей ще не зійшов на хрещених Пилипом, до того ж була потреба в руках Йоана і Петра. Бо каже [Святе Письмо]:" Бо Він ще не зійшов був ні на кого з них, а лише були охрищені в ім’я Господа Ісуса, Тоді поклали на них руки, і вони прийняли Святого Духа" (Ді. 8, 16-17).

 

4. Коли ж ми Його отримуємо, і таїнство виявляє у нас і свою силу, ми маємо подаровану благодать; передавати ж інше, для благодійника не має необхідности, хоча немає нічого не можливого, і нести відповідальність можна в иншому; і це аж ніяк не заважає, аби таїнство було звершене, і щоб подароване не було втрачене, й не виявилося недостатнім у тому, в чому є потреба.

 

5. Багато [є] свідків цього. У часи апостолів були вони і серед жителів Коринту. Бо сповнені [дарів] Духа, вони і пророкували, і розмовляли мовами, й виявляли инші дари; та все ж не лише не були цілковито божественними і духовними, а й не були позбавлені заздрости, недоречної честолюбности, чвар і тому подібних пороків. І на це вказуючи, каже їм Павло: "Ви є тілесні і поводитесь як люди" (див. 1 Кор. 3, 3). Хоча були духовними як учасники благодатей, але цього для них виявилось недостатньо, щоб викорінити з душі всіляке зло.

 

6. Нічого схожого немає в Євхаристії. Хліб життя стає дієвим для нас тим, чим ми порятовані від смерти, і якщо учасники вечері не мають і не привносять нічого поганого, ніхто ні в чому не може йому дорікнути. Бо неможливо, аби звершення таїнства було у всьому дієвим, і ті, які приймають таїнство, були учасниками якоїсь недосконалости. Чому? Бо в тому й і полягає дієвість таїнства, щоб усім, хто приймає його, не забракло нічого з того, що можуть одержати. Тому обітниця трапези вселяє нас у Христа, а Христа – у нас. Писання каже:" Той у мені перебуває, а я в ньому" (Йо. 6, 56). А коли Христос перебуває у нас, то в чому ще відчуватимемо потребу, яке із благ втратимо? Перебуваючи у Христі, чого иншого будемо прагнути? Він і мешканець наш, і житло, отож блаженні ми в оселі, блаженні, що самі стали оселею для Нього.

 

7. Яке із благ є відсутнє за таких умов? Що спільного має порок із тими, які отримують тут сяйво? Яке наявне [у душі] зло може залишитися, а яке відсутнє здатне піднестися, коли Христос такий близький до нас і через нас усіх проникає, і володіє усією [нашою] серединою, і довкола нас перебуває. Бо коли ззовні в нас метають стріли, Він перешкоджає їм торкнутися нас, звідусіль охоплюючи нас, – тому Він є оселя [наша]. Якщо ж порок є всередині, Він виштовхує і виганяє його, бо є мешканцем, який виповнює усе своє житло.

 

8. Бо ми приймаємо в душі не дещицю із Його дарів, а Його її самого, не якийсь промінь чи світло, а сам сонячний диск приймаємо; отож і живемо в Ньому, і є для Нього житлом, і одягнені в Нього, і зайняті Ним, і злиті з Ним воєдино, і стаємо "одним духом" (див. 1 Кор. 6, 17). Так і душа, і тіло, і всі сили відразу ж стають духовними, бо душа змішується з душею, тіло з тілом, а кров з кров’ю. І що ж [випливає] звідси – краще, сильніше подужує слабше, божественне – людське і, як каже Павло про воскресіння: "Смертне проглинуте життям" (див. 2 Кор. 5, 4); і ще каже: "Живу вже не я, а живе Христос у мені" (Гал. 2, 20).

 

9. О велич таїнств! Бо як же можна розум Христа змішати з нашим розумом, волю Його з нашою волею, і злучити тіло з тілом, і кров з кров’ю! Який же розум наший, коли гору над нами бере розум божественний, яке бажання наше, коли бажання блаженного першенствує, яка ж глина, коли її перемагає той вогонь? А що саме так трапляється, засвідчує Павло, кажучи, що він не має ні розуму свого, ні бажання, ні життя, а все це в ньому – діло Христа. Мовить бо: "Ми ж маємо задум Христовий" (1 Кор. 2, 16) і "Шукаєте доказу, що у мені говорить Христос" (2 Кор. 13, 3), і "Думаю, що і я маю Духа Божого" (1 Кор. 7, 40), "Я тужу за всіма вами любов’ю Христа Ісуса" (див. Флп. 1, 8), звідки зрозуміло, що має з Ним одне й те ж бажання, і підсумовуючи все, каже: "Живу вже не я, а живе Христос у мені (Гал. 2, 20).

 

10. Відтак не таїнство є досконале, вище за всілякі таїнства, і провадить аж до самої вершини благ, тому й пролягає тут для будь-якої людської ревности остання межа. Бо в ньому ми поєднуємося зі самим Богом, і Бог поєднується з нами найдосконалішим єднанням. А яке ще може бути найдосконаліше єднання, як не стати одним духом з Богом?

 

11. Пресвята Євхаристія звершує й инші таїнства. І через неї ж бо після хрещення стається відпущення гріхів.

Через те Євхаристія і дарує иншим таїнствам одне із таїнств – бути звершеними. І допомагає їм у цьому звершенні, бо без неї вони не можуть дарувати досконалість; допомагає після наділення [дарами] і тим, які прийняли таїнство, коли є потреба викликати із темряви гріхів промінь, пробуджений таїнствами.

 

12. Бо обтяжених і умертвлених гріхами відразу ж оживити – справа лише священної трапези. Бо неможливо людською силою воскресити пропащу людину і людською правдою звільнитися від пороку людського. Бо грішити – це образа для самого Бога, [Писання] ж гласить: "Переступом закону Бога зневажаєш" (Рим. 2, 23); тому потрібна доброчесність, більша за людську, якою можна було б звільнитися від осуду.

 

13. Через що не досить людського старання для прощення гріхів.

Для найгіршого образити найкращого навіть дуже легко, але неможливо відшкодувати за образу шаною, особливо тоді, коли ображеному він зобов’язаний настільки, що годі й знайти міру. Тому, аби звільнитися від осуду, необхідно повернути ображеному відібрану шану, намагаючись при цьому привнести більше, ніж людина винна. І одну втрату відновити, а другу винагородити тою мірою, якою він повівся несправедливо. Але оскільки людина не спроможна і близько підійти до того, що повинна [робити], то як зможе вона тягнутися до більшого?

 

14. Тому ніхто з людей не зміг примирити Бога зі собою, приносячи свою справедливість; ось чому ні давній закон не зміг "зруйнувати ворожнечу" (див. Еф. 2, 14), ні тим, які живуть у благодаті, ревність не була б достатньою для цього миру; бо це все діла людські і справедливість людська. Тому й сам закон блаженний Павло називає людською справедливістю. Він, маючи на думці давній закон, каже: "Не розуміють Божої справедливости, шукають встановити свою власну справедливість" (див. Рим. 10, 3); бо щодо наших нещасть, він був лише здатен на те, щоб приготувати до здоров’я і зробити достойними руки лікаря. "Так що закон був нашим вихователем, – стверджує Павло, – аж до Христа куса" (Гал. 3, 24). І блаженний Йоан хрестив для того, який "по ньому прийде" (див. 67 Ді. 19, 4), і вся філософія людська, і вся праця були якимось починанням і приготуванням до справжньої справедливости.

 

15. Чому божественна Євхаристія може звільнити від гріха.

Так ось, коли ми і в нас самих, і самі по собі не могли показати справедливість, сам Христос став для нас від Бога "і оправданням, і освяченням, і відкупленням" (1 Кор. 1, 30), і "зруйнував ворожнечу своїм тілом" (див. Еф. 2, 14), і примирив з нами Бога (див. Рим. 5, 10; 2 Кор. 5, 18); не лише природу [людську] загалом, і не тільки тоді, коли помер, але щоразу. І для кожної людини: тоді як розіп’ятий, а тепер як той, хто щедро нас частує, коли ми, пізнавши, що грішимо, просимо [у Нього] прощення за [свої] провини. Бо Він один міг віддати всю належну шану Тому, хто Його породив, і виправдати її втрачену. Одне – своїм життям, а друге – смертю. Смертю, якою після довгого приготування і як рівноцінною винагородою за нашу образу помер на хресті задля слави Отця (див. Йо. 12, 28; 13, 31; 17, 1), Він насправді повернув ту почесну шану, яку ми відкинули через те, що согрішили, а життям воздав всіляку шану – і ту, якою годилося вшанувати Його, і якою бути вшанованим Отцеві.

 

16. Бо, окрім цього, Він явив численні й величні діла, які в Отця мали найбільшу шану, з одного боку, проводячи життя, чисте від всілякого гріха, а з другого, якнайретельніше і найдосконаліше дотримуючись Його законів, не тільки в тому, що сам чинив, бо ж каже [Святе Письмо]: "Я зберіг заповіді мого Отця" (Йо. 15, 10), – а й у тому, що встановлено законом для життя людей, сам явивши й насадивши небесну філософію на землі; а ще своїми чудесами, причиною яких оголошував Того, хто Його породив (див. Йо. 14, 10). А окрім цього всього, кому невідомо, що лише одним перебуванням з людьми Він був так глибоко злучений з плоттю, що якнайповніше і якнайочевидніше явив доброту й людинолюбство Того, хто послав Його, і воздав належну Йому славу. Якщо доброту треба вимірювати благодіянням, то Бог у домоустрої виявив таке благодіяння для 68 роду [людського], що нічого не пошкодував із того, що сюди належить (див. Рим. 8, 32), а все своє багатство вклав у природу, бо [Писання] мовить: "У Ньому бо враз з людською природою живе вся повнота Божества" (див. Кол. 2, 9); очевидно, що у Спасителі ми пізнали останню межу божественного людинолюбства. І тим, що чинив, Він сам навчив людей, наскільки "Бог полюбив світ" (Йо. 3, 16), і яка турбота Його про рід [людський]. Тому й Никодима приводить до цього, щоб пізнав людинолюбство Отця, і вказує на це прекрасне знамення Його безмежної доброти. І "Бог бо так полюбив світ, що Сина свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує у Нього, не загинув, а жив життям вічним" (Йо. 3, 16).

 

17. Бо якщо Він не міг подарувати чогось більшого чи кращого від тих благодатей, які Отець вклав у природу при сходженні Єдинородного, зрозуміло, що доброта й людинолюбство не могли отримати слави більшої від тієї, яку мали тут. І тому за допомогою цього способу Спаситель через себе самого віддав Отцеві шану, гідну й себе самого, і Того, хто породив Його. Чи ж може бути шана Божа чимось иншим, як не тим, аби явним стало, що Він благий? І цю славу давно належало принести, але ніхто з людей не міг воздати її, і через це [Писання] каже: "Коли ж я батько, то де моя пошана?" (Мал. 1, 6) Бо лише Єдинородному можливо вберегти все, що було потрібно для Отця. І це ж доводить, що саме Він Один міг звершити цей подвиг і "виконати діло" (див. Йо. 17, 4) для прославлення Отця. "Я, – мовить [Святе Письмо], – Тебе на землі прославив,... я об’явив Твоє ім’я людям" (Йо. 17, 4.6). Як справедливо.

 

18. Бо Слово носить точний образ Того, хто породив, і є "відблиск Його слави, образ Його істоти" (Євр. 1, 3). І після того, як Він поєднався з плоттю, для тих, які наділені відчуттям, стало зрозуміло, що Він вияснив усіляке благе бажання розуму, який виніс його назовні. На це, думаю, вказує те, що каже Спаситель до Пилипа, який прагнув побачити Отця: "Хто мене бачив, той бачив Отця" (Йо. 14, 9); і тому сказав Ісая:"І дадуть йому ім’я: ангел великої радости" (див. Іс. 9, 5).

 

19. Таким чином, Єдинородний, не знехтувавши нічим, що стосувалося слави Отця, один руйнує "перегороду ворожнечі" (див. Еф. 2, 14) і звільняє людину від осуду. Так як за иншою природою (нашою, наголошую, людською) Ісус, який має дві природи, вшанував Отця, від тіла свого і крови сплівши Отцеві той предивний вінець слави; тому один лік від гріха – тіло Христове, й одне звільнення від провин – [Його] кров.

 

20. Бо через це Він і воплотився спочатку, аби прославити Отця і, як каже сам Спаситель, "на те уродився і прийшов у світ на те" (Йо. 18, 37). І решту часу частково задля цього "виконував всіляке діло" (див. Йо. 17, 4), а частково понад це витерпів важкий труд. І це тіло стало скарбницею "повноти Божества" (див. Кол. 2, 9); і було позбавлене всілякого гріха; і сповнило всіляку справедливість; і звістило людям одного роду про Отця, про якого не знали; і одним говорило про Нього, а иншим показало Його, Це тіло, принесене в жертву на хресті й ведене на заколення, сповнювалось тривогою, і мучилось, і було облите потом, і було зраджене, і схоплене, і терпіло беззаконня суддів, і "при Понтійському Пилаті склало добре визнання" (1 Тим. 6, 13), як каже Павло; і зазнало покарання смертю на хресті за визнання, і прийняло на спину бичі, на руки й ноги – цвяхи, а в бік – спис. І, бичоване, терпіло біль, і мучилось, пронизане цвяхами. Та кров, яка витекла з ран, затьмарила сонце й захитала землю, і освятила повітря, і весь світ обмила від бруду гріха.

 

21. Так як для писаного закону існувала доконечна потреба в законі духовному, для недосконалого – в досконалому, для того, який не міг зробити раба досконалим – у тому, хто може; так само й ті, які згрішили після купелі, працею, потом і слізьми благають благодати, потребують крові Нового Завіту (див. Мт. 26, 28) й жертовного тіла, оскільки нішо не дає жодної користи, окрім них.

 

22. Божественний Діонісій каже, що й самі священні таїнства не здійснював би, і в них не було б сили, якби не була додана священна трапеза, а тим більше [неможливо], аби праця і справедливість людей могли звільняти від гріхів і робити ще щось подібне. Хоча одне особливе зі священних таїнств звільняє від всілякого покарання перед Богом Суддею тих, які усвідомили, в чому прогрішили, і які висповідалися перед священиками. Але ж і воно не може бути дієвим, якщо вони не скуштували священної вечері.

 

23. Тому ми омиваємося один раз, а до трапези приступаємо часто, бо стається так, що люди щоразу гнівлять Бога; а щоб звільнитися від осуду, для покутників існує потреба у покаянні, праці й у звитязі над гріхом. Але що можна вдіяти супроти гріха, якщо від людських нещасть був поданий лише один лік?

 

24. Подібно до того, коли добра оливка була прищеплена до дички оливної, то повністю уподібнила її собі, і плід став зовсім не такий, який властивий дикій оливці (див. Рим. 11, 17-24); так само і справедливість людська сама по собі ні до чого не приводить, а для поєднаних з Христом і співучасних з плотію та кровію Його відразу ж стають можливими найбільші із благ – повне відпущення гріхів і успадкування царства, що є плодом Христової справедливосте.

 

25. Бо оскільки від священної трапези ми отримуємо тіло Христове, тіло благ, які мають велику перевагу, то звідси й випливає, що справедливість наша є справедливістю, подібною до Христа. Тому мовлене: "Ми ж – Христове тіло, і члени кожний зокрема" (див. 1 Кор. 12, 27), – стосується, слід думати, не лише тіла, а буде набагато справедливіше пояснювати його сопричастям у душі та її діяльній силі. І тому, "хто ж пристає до Господа, є одним духом" (1 Кор. 6, 17), тобто ці слова позначають це сопричастя і тісний зв’язок, що існують переважно у свідомості й душі.

 

26. Через це не лише в тіло одягнувся [Він], а прийняв і душу, і свідомість, і бажання, і все инше людське, щоб можна було повністю поєднатися з нами, й уловні перебувати в нас, і нас розчинити в собі, злучивши все своє з усім нашим. Ось чому з тими, що грішать, Він є непримиренний і не поєднаний, бо в цьому лише у нас спільне з Ним.

Тому і все инше прийняв від нас людинолюбно і пристає до нас ще більш людинолюбно. Бо в одному потрібно було, щоб Бог зійшов на землю, а в иншому – щоб вивів нас звідси. І там Йому слід очоловічитись, а тут – людині обожитись; і там взагалі вивільняє природу від поганьблення, в одному тілі і в одній душі поправши гріх; тут кожну людину вивільняє від гріхів і я прирівнює до Бога, а це ще більше людинолюбно. Коли ж неможливо було нам, піднявшись, поєднатися з Ним, Він сам, зійшовши до нас, прийняв наше; і настільки правдиво поєднався з тим, що прийняв, що віддаючи нам прийняте від нас, передає і своє; і прилучаючись до плоти й крови людської (див. Євр. 2, 14), ми приймаємо душею самого Бога, і тіло Боже, і кров, І душу Божу, і свідомість, І бажання, не меншою мірою, ніж людське.

 

27. Тому годилося і цьому бути, і тому стати ліком від моєї хворости. Бо коли б Він був тільки Богом, не поєднався б так. Як став би вечерею для нас? Коли ж був би лише тим, що й ми, не вчинив би так. А тепер і те, й инше разом; з одного боку, так поєднується і зріднюється з людьми, як з одноплемінниками, а з іншого – може перевершити й перемогти природу, уподібнивши її собі. Тому меншим силам більші не дозволять залишатися собою, коли поєднуються з ними. І залізо нічого залізного не зберігає, зійшовшись з вогнем; І земля з водою, зазнавши дії вогню, змінюють свої властивості на властивість вогню. Якщо в однакових силах кращі так впливають на гірші, то що й говорити про ту надприродну силу?

 

28. Адже очевидно, що Христос, виливаючись у нас і поєднуючись з нами, змінює і перетворює нас у себе, немов малу краплину води, влиту у безмежне море мира. Бо це ж миро має стільки сили над краплинами, які впали в нього, що не просто робить їх духмяними, які лише пахнуть, як миро, а й самим ароматом і природою пахощів розлитого задля нас мира (див. П. п. 1, 3). "Бо ми є пахощі Христові" (2 Кор. 2, 15), – стверджує [Святе Письмо].

 

29. Таку силу і благодать дарує вечеря тим, які приступають до таїнства, якщо приступивши чистими від всілякого зла, ми потім не внесемо нічого лукавого; бо коли ми такі й так приготовлені, ніщо не перешкоджає Христові бути так правдиво поєднаним з нами.

 

30. Містичний шлюб Христа, у чому й полягає Святе Причастя.

"Це велика тайна" (Еф. 5, 32), – говорить блаженний Павло, і восхваляючи це єднання. Бо це і є щедро оспіваний шлюб, до якого всесвятий Наречений приводить, наче діву, свою наречену – Церкву (див. 2 Кор. 11,2). Бо тут Христос "піклується" (див. Еф. 5, 29) про клир свій, який Його оточує, і за допомогою цього одного таїнства "ми є плоть від плоті Його, і кість від костей Його" (див. Бут. 2, 21-23). У такий спосіб апостол, означуючи шлюб, показує, що Христос є наречений (див. Еф. 5, 22-32) і "має наречену" (див. Йо. 3, 29), як говорить Йоан.

 

31. Святе Причастя кожному з тих, хто приступає до нього і хто має потребу, дарує дорогу до спасіння, бо без нього не можна переступити закон тіла.

Це таїнство є світлом для уже очищених, очищенням для тих, які ще очищуються, помазанням для тих, хто подвизався проти лукавого і пристрастей. Тому для одних нічого иншого не залишається, як, подібно до ока, очищеного від гною, прийняти "світло світу" (Йо. 8, 12), а для тих, хто має потребу в тому, хто міг би ще очистити, яке ж инше [очищення] може бути? "Бо кров сина Божого очищує нас від усякого гріха" (1 Йо. 1,7), – каже особливо улюблений для Христа Йоан. А кому невідомо, що перемогу над лукавим здобув один Христос, тіло якого є єдиним трофеєм над гріхом; і що Він може допомагати тим, хто бореться, за допомогою того тіла, в якому сам постраждав і здобув перемогу, коли був підданий випробуванню" (див. Євр. 2, 18).

 

32. Оскільки у плоті не було нічого спільного з духовним життям, або ж вона була до нього дуже неприязна й ворожа, бо, як каже [Писання]: "Вона пожадає проти духа" (Гал. 5, 17), тому вигадано проти плоті плоть, проти земної – духовну, законом плоти руйнується плотський закон, і плоть скоряється духові, і допомагає проти закону гріха.

 

33. Через те ніхто не міг жити духовним життям, поки ще не була створена ця блаженна плоть; тоді не рятував і сам закон, хоча й не позбавлений філософії, він не мав ніякої сили серед людей, оскільки наша [природа] сприяла вродженій нашій гіршій частині. Бо "закон був ослаблений через плоть" (див. Рим. 8, 3), повчає [Святе Письмо], – і потрібна була инша плоть, яка могла дати йому силу. "Бо те, що було неможливим для закону, ослабленого тілом, Бог, – пославши свого Сина в тілі, схожім на гріховне тіло, ради гріха, осудив гріх у тілі" (див. Рим. 8, 3).

 

34. Тому ми завжди потребуємо цієї плоти й постійно насолоджуємося трапезою, щоб закон духу діяв у нас, і для життя плоти не було жодного місця, і щоб у неї не з’явилася нагода бути прихиленою до землі, подібно до важких тіл, яких позбавили підтримки.

Бо це таїнство досконале у всьому, і немає нічого, чого б потребували ті, які приступають до нього, і чого б воно їм сповна не давало.

 

35.Коли ж непридатність речовини не дозволяє печаті залишатись незмінною – "а маємо цей скарб у глиняних посудинах" (2 Кор. 4, 7), – тому не один раз, а постійно вдаємося до ліків; і гончареві завжди треба біля глини сидіти і відразу ж відновлювати образ, що розпливається; і нам треба постійно вдаватися до руки лікаря, яка зцілювала б ослаблену речовину й виправляла б схиблену волю, аби смерть, прийшовши, не захопила нас зненацька. "І ви були мертві, – твердить [Святе Письмо], – провинами, оживаючи з Христом" (див. Еф. 2, 1), і "кров Христа очистить наше сумління від мертвих діл, на служіння Богові живому!" (Євр. 9, 14)

 

36. Служіння в дусі і правді Божім є справою святого сопричастя.

Бо правдиве життя від того блаженного серця притягує до нас сила священної трапези, звідси у нас дар – щиро служити Богові. Бо якщо щире служіння – це покора, послух і виконання всього за Його спонукою, то не знаю, коли більше ми можемо бути покірні Богові, як не тоді, коли стаємо Його членами. Бо хто і ким може краще керувати, як не голова членами? А стати членами Христа, як і під час здійснення кожного иншого таїнства якнайдосконаліше дарує нам хліб життя. Бо як члени живуть за допомогою голови й серця, "так і той, хто споживає мене, – каже [Писання], – житиме мною" (Йо. 6, 57).

 

37. Живемо бо за допомогою їжі. Проте таїнство діє в инший спосіб. Бо їжа, не маючи сама життя, не може сама по собі принести життя [для нас]. Оскільки ж вона сприяє життю, яке властиве тілу, то, як видається, вона є причиною життя для тих, що вживають її. А хліб життя – сам живий, і через нього воістину живі ті, яким він вділяється. Ось чому їжа перетворюється у того, хто споживає її; і риба, і хліб, і будь-які инші харчі стають людською кров’ю, а тут усе навпаки. Бо хліб життя сам рухає тим, кого годує, і змінює, і перетворює у себе самого, і – що зазвичай властиво серцю й голові, – ми рухаємося і живемо. І в цьому уподібнюємося до Нього, наскільки і Він має життя. І сам Спаситель цим показує, що не різновид їжі підтримує наше життя, а Він сам, із власної волі, вдихає його [в нас] і, як серце чи голова, передає життя членам, тому й назвав себе хлібом живим (див. Йо. 6, 51), сказавши: "І топ, хто споживає мене, житиме мною" (Йо. 6, 57).

 

38. Тож виявляється, що поклонятися Богові "у дусі й правді" (Йо. 4, 23-24), і щиро служити Йому – справа священної трапези. Бо не лише бути членами Христа і в такий спосіб підкорюватись Йому дається нам від цих таїнств, а й те, що мертві не можуть служити Богові, а бути живими і вільними від мертвих справ неможливо, якщо постійно не споживати цієї вечері (див. Євр. 9, 14). Тому як "Бог – Дух, Ті, що Йому поклоняються, повинні у дусі й правді поклонятися" (Йо. 4, 24), так і живим треба бути тими, які вибирають для себе служіння живому, бо каже [Святе Письмо]: "Бог не є Бог мертвих, але живих"(див. Мт. 22, 32).

 

39. Отже, служити Богові – це жити за правдивим словом і прагнути до доброчесности. Але це було справою рабів, бо [Писання] говорить: "Отак і ви, як зробите все, кажіть: «Ми слуги – непотрібні»" (Лк. 17, 10). А це служіння є справою лише синів, і ми покликані не до рабів, а до шерегу синів (див. Гал. 4, 7).

 

40. Через те прилучаємося ми до плоти і крови Його: "Бо діти, – зауважує [Святе Письмо], – були учасниками тіла і крови" (Євр. 2, 14). Подібно як Він, аби стати нашим Отцем і бути в змозі сказати те слово: "Ось я і діти, що їх Бог мені дав"(Євр. 2, 13), – став співучасником з нами в плоті і крові, так і нам, щоб стати Його дітьми, необхідно прийняти те, що належить Йому; і в такий спосіб за допомогою таїнства ми стаємо не лише членами Його, а й дітьми, з тим, аби служити Йому, скоряючись добровільно і з власної волі, наче діти, а [якщо] точніше – неначе члени. Бо служіння настільки подиву гідне й таке особливе, що потрібен і той, і инший образ – і синів, і членів, оскільки одного з двох недостатньо для визначення сутности.

 

41. Бо що дивного в тому, що тими, які самі по собі не мають жодного руху, рухає Бог, наче членами голова? Що небуденного в тому, щоб бути підкореними Отцеві духів, так як і Отцеві плоти? (див. Євр. 12, 9) Але одне і друге виняткове, коли зберігаючи самостійність розуму, як діти, ми здатні підкорятися, як члени.

 

42. Бо усиновлення відповідно до благодаті і зв’язок з Богом полягають у святошу сопричасті.

І це є важливою справою усиновлення, яке [ми] прославляємо і яке полягає не в слові, як у людей, і не за те тільки його шанують. Бо у нас усиновлені поєднані з батьками лише іменем, і через це у них спільний батько, але жодного народження, ані мук. А тут є справжнє народження і сопричастя з Єдинородним не лише в імені, а й у самих ділах – сопричастя крови, тіла, життя. І що важливіше, як не те, коли сам Отець визнає у нас члени свого Єдинородного, коли сам образ Сина знаходить у наших обличчях! "Були подібні до образу Сина Його" (Рим. 8, 29), – мовить [Святе Письмо].

 

43. Згідно з усиновленням, усиновлені більше злучені з Христом, а ніж з батьками.

І що казати про усиновлення, коли усиновлення [божественне] є прийнятніше й рідніше за природне синівство, і так народжені є більше синами Бога, аніж своїх батьків, і настільки більше, наскільки більше ті, [що народили], ніж ті, що усиновили. Бо що ж саме створює наших істинних отців? Те, що цю плоть ми маємо з їхньої плоті, та що з їхньої крови постало наше життя. Це стосується і Спасителя: ми є плоть від плоті моєї, кість від костей моїх (див. Бут. 2, 23); але віддаль між кожним сопричастям зокрема велика.

 

44. Бо відповідно до законів природи, тепер кров дітей уже не є тією, що у батьків, вона була їхньою [батьків], перш ніж стала [кров’ю] дітей; і саме походження роду [людського] полягає ось у чому: тепер – кров дітей, колись – кров батьків. А справа таїнства така: кров, якою живемо, і тепер є кров’ю Христа, і плоть, якою нас з’єднує таїнство, є тіло Христове, а ще – спільні члени і спільне життя.

 

45. Таким є правдиве сопричастя, коли обом в один і той же час притаманне одне й те ж, а якщо кожний зокрема має то одне, то друге – це вже не сопричастя, а радше роз’єднання. Бо не поєднує те, що не однаково присутнє в обох, а що кожний має окремо; через що вони й не співучасні один з одним і ніколи не були по-справжньому співучасними в чомусь, хоча одним і тим же є те, що раніше було для одного, а тепер – для иншого, це лише певна подоба сопричастя. Подібно, як хтось не може бути співмешканцем того, з ким жив колись в одному будинку, якщо той, хто живе пізніше, ні у повноваженнях, ні у справах, ні у клопотах не має нічого спільного з тим, хто мешкав раніше; а співмешканцем у них буде той, хто живе в тому ж місці, зайнятий тими ж справами, і до того ж – у той же час. Так само й тут: ми не повністю і не в один і той же час пов’язані з батьками плоттю і кров’ю, а з Христом злучені істинно, з Ним завжди спільні [у нас] і тіло, і кров, і члени, і все инше.

 

46. Якщо дітьми це робить для того, щоб бути співучасними плоти і крови, зрозуміло, що через [священну] трапезу ми стаємо ріднішими Спасителю, ніж через природу самим батькам. Бо Він, живучи і співіснуючи [з нами], ще ні разу не полишив нас, як вони, а завжди присутній і поєднується з нами, а вже самою присутністю дарує [нам] життя.

 

47. Тим, які віддалилися від батьків, ніщо не перешкоджає жити, а тим, які відійшли від Христа, не залишається нічого иншого, як померти. І чому ж не сказати більше? Бо існувати самим по собі синам можна не инакше, як відійшовши від батьків, а те, що одні народили, а инші були народжені, створює початок поділу. Усиновлення ж у таїнствах полягає у співіснуванні й сопричасті, а це означає бути втраченим, уже не існувати, бути розділеним.

 

48. Отже, якщо назва споріднености вказує на певний зв’язок і тих, які поєднані спільною кров’ю, називає [рідними], то одна, гадаю, може бути спільність крови, одна спорідненість і одне усиновлення, за допомогою якого ми поєднуємося з Христом. Тому замовчується природне народження, коли народжуються цим народженням: "Котрі ж прийняли Його – тим дало право дітьми Божими стати, які в ім’я Його вірують" (5 Йо. 1, 12), – зазначає [Святе Письмо]. Хоча [вони] були вже народжені тілесними батьками, і те народження передувало цьому, але друге настільки взяло гору над тим давнішим, що не залишилось ні сліду, ні імени його. Таким чином, священний хліб, приводячи нову людину, з корінням відкидає давню (див. Кол. 3, 9-11; Еф. 4, 24).

 

49. І це діло священної трапези:"котрі ж прийняли Його, були народжені не з крові" (див. Йо. 1, 12-13), – каже [Писання]. А коли ж ми приймаємо Його? Розгляньмо ці слова, а також і те, про яке із таїнств, як я розумію, сказано слово: "Прийміть" (див. Мт. 26, 26). Бо ж зрозуміло, що це слово нас запрошує до трапези, у якій ми справді руками беремо Христа, приймаємо устами, єднаємося душею, з’єднуємося тілом і змішуємося кров’ю.

 

50. І ці слова правдиві. Бо для тих, які так приймають Сласителя і постійно оберігають Його – Він відповідна голова, а вони для Нього – доречні члени, членам же належить бути народженими одним і тим же народженням з головою. Не з крови плоть ця, "ані з тілесного бажання, ані з волі людської лише від Бога" (Йо. 1, 13), Святого Духа: "Бо те, що в ній зачалось, походить від Святого Духа" (Мт. 1, 20), – стверджує [Святе Письмо]. Годилося б, аби і члени були в такий же спосіб народжені, щоб і саме народження голови було таким, яким було народження цих блаженних членів. Бо те, що члени припасовані, означає, що [й] голова народжена.

 

51. Якщо ж початком життя для кожного є народження, і починати жити означає народитися, а Христос – життя для тих, які поєдналися з Ним, то вони народжені тоді, коли Христос ввійшов у це життя і народився.

 

52. Така сила-силенна благ з’являється нам від священної трапези: вона звільняє від покарання, згладжує сором гріха, відновлює красу, міцніше за природні пута прив’язує до самого Христа, словом, найбільше з-поміж будь-яких таїнств чинить [нас] досконалими у справжньому християнстві.

 

53. Чому таїнство трапези досконаліше від хрещення: ані не відтворює грішника, ані не очищує без трудів, як «пінить хрещення?

Тут багато хто міг би подивуватися з приводу таїнства, що воно будучи найдосконалішим з усіх, звільнити від покарання, здається, здатне менше від хрещення, хоча й більше за нього; бо те здійснює [це] без труду, а це – після попередніх трудів. І в очищених там навіть немає жодної різниці з тими, кого взагалі не торкнулася будь-яка давня скверна, а в багатьох із тих, які приступають до вечері, є сліди гріхів.

 

54. Приглядаючись до цього уважніше, [треба] сказати, що в тих, які согрішили, можна спостерігати такі чотири речі: той, що скоює гріх, погана дія, покарання за це, а відтак і вкладена в душу схильність до злого. Отож тому, хто скоює [гріх], з власної волі слід вивільнитися від [початої] дії і, зупинившись [у цьому], іти до купелі, а все инше, хоч би ніхто нічим і не займався, у них проробляє хрещення: знищує і провини, і хворобу, і самого грішника, бо він помирає у водах; новою людиною є той, кого повертає купіль.

 

55. А священний хліб, який кого приймає вже скорботним і вимученим важким трудом, тому справедливо відпускає провину за прогрішення, але не обмиває душу від поганої звички й аж ніяк не умертвлює його, бо не здатен відтворити знову. І лишає незмінним тільки цей знак гріха, дозволяючи зберегти неторканим те, що хоч і не піддане осуду, але все ж здатне на провини. Є так, що носять на собі ознаки хвороби й рубці від давніх ран, коли менше, ніж годилось би, клопочуться про свої рани і приготування душі не співвідносять із рівним за силою ліком.

 

56. І те очищення [Євхаристії] відрізняється від цього [хрещення] тим, що не занурює грішника [у воду] й не відтворює, а лише очищує, бо він залишається тим же, та й це дається нам не без зусиль. Але стосується воно не таїнства, а самої суті справи: підданим осуду слід очищатися там обмиваючись, а тут вечеряючи.

 

57. Навіщо приймаємо у хрещенні силу дії? Для того, щоб ми діяли.

Про потребу трудів скажу таке: хрещення, приймаючи ще не створених, тих, які не набули хоч якої-небудь сили, прагне до кращого; недаремно робить це все для нас безкорисно і нічого не потребує від нас, оскільки що-небудь дати ми не можемо. А трапеза, яка пропонується нам уже створеним, тим, які живуть і здатні бути самодостатніми, дозволяє користуватися силою і подарованою зброєю, продовжувати прагнути до добра, тому що нас уже не [змушують] приходити й стреміти до неї, а ми з власної волі, самі по собі до неї прагнемо і прямуємо, як ті, що вже вміють це робити.

 

58. Яка була потреба прийняти ту силу дії, якщо нею не користуватися? Для чого зміцнюватися і озброюватися тому, хто має намір сидіти вдома? Якщо б ні для народжених на початку, як і для бажаючих очиститися пізніше, не були своєчасними боротьба і труди, не знаю, у який спосіб ми були б корисними для самих себе; як діяли б люди, коли перестали б прагнути до доброчесности, та більше, що було б гірше від нашої дії, коли не робити ні одного діла, гідного похвали, а для лихого щоразу мати діяльну душу.

 

59. Тому слід, аби для людей було підготовлене місце для дій і час для подвигів; і досконалими мужами годиться стати тим, хто вже отримав від таїнства можливість робити діло, яке відповідало б природі; і коли надходить день, "який учинив Господь" (див. Пс. 118 (117), 24), [треба] вже не сидіти, а братися до діла, як каже Давид: "Виходить чоловік до свого діла й до своєї праці аж до вечора" (Пс. 104 (103), 23). Бо після цього дня "ніч надходить, за якої ніхто не зможе діяти" (Йо. 9, 4), як і перед цим днем була повна неспроможність дії і ніхто не знав, куди слід іти, бо була ніч на землі, "в якій, – каже [Святе Письмо], – хто ходить, не відає, куди йде" (див. Йо. 12, 35).

 

60. А коли зійшло сонце і сонячний промінь через таїнства розлився всюди, доконче треба, щоб не було жодної затримки у людських ділах і праці, "в поті лиця" (Бут. 3, 19) [слід] їсти цей наш хліб, що для нас розламаний, особливо тому, що призначений він лише для тих, хто наділений розумом, і, як говорить Господь, "треба працювати на ту їжу, яка залишається" (див. Йо. 6, 27); що слід розуміти як повеління, щоб до цієї вечері приступали не ліниві й бездіяльні, а працьовиті. Бо якщо закон Павла відводить лінивих від трапези, яка гине, і каже: "Лінивий хай не їсть" (див. 2 Сол. 3, 10), – то яка є потреба в ділах, що закликають нас до цієї трапези?

А що в такий спосіб випадає торкнутися священних дарів, і тому ще перед таїнством нам самим слід очиститися – це зрозуміло зі сказаного. Як і те, що воно не лише не менше від инших таїнств, а й більшу має силу.

 

61. Бо, по-перше, кращим Бог дарує більше і, за словами пророка, "ярмом певним утверджує милість" (див. Єр. 5,5), "і справедливістю усе творить" (див. Єр. 9, 23), тож набагато кращими нас робить тоді, коли ми вже прийняли таїнство і вдосконалювались у доброчесності, ніж тоді, коли ми ще не зовсім були обмиті; а звідси випливає висновок, що ця благодать була краща від тієї і всі кращі дари отримали ті, які вже прийняли це таїнство. Перше є хрещення, а друге – священна вечеря, яку вважаємо настільки досконалішою, наскільки потрібніше приготування тих, які хочуть приступити до неї. Тому не годиться, щоб, коли всі бажають кращого, менше було дано тим, які очищуються подвигами, ніж тим, що роблять це з допомогою таїнств. Навпаки, тут доцільніше віддати перевагу і вважати досконалим те, чого не можна отримати без багатьох і благородних діянь.

 

62. Треба знати й таке, що Христос, щедро нас нагодовуючи, є нашим помічником у боротьбі. А помічник у боротьбі подає руку не лежачим, не хворим, а повним сили й відваги, які сміливо й доблесно протистоять ворогові.

 

63. Тому сам Христос, який діє у кожному з таїнств, є для нас усім: творцем, наставником, помічником у боротьбі – першим, коли обмиває, другим, коли помазує, а останнім, коли годує. Бо там від початку творить члени, тут зміцнює [їх] Духом, а під час святої трапези є дійсно присутній і сприяє подвигу. А після закінчення його буде подвигодавцем і сидітиме зі святими, як суддя тих трудів, у яких сам брав участь. Він сам і переможець, а коли потрібно увінчати випробовуваних, Він стає вінцем.

 

64. Окрім того, аби змогли відважитися на подвиги філософії і здійснювати їх, той, хто творить і помазує в ім’я цього дарує все; проте помагає у боротьбі не в усьому, а під час подвигів навіть ні в чому. Бо для наставника і творця [не годиться] нехтувати тим, що може бути приготовлено для подвижника; і помічникові у боротьбі закон спілкування не дозволяє взяти все на себе, иншому ж дозволити насолоджуватися, а лише самому готуватися до борні; і подвигодавцеві не личить ані сплітати сам вінець чи займатися лікуванням, ані допомагати подвижникам: або мужністю, або силою, або доблестю, або ж чимось иншим подібним до цього, а [дозволено] лише вміти прикрашати [перемогу], яка очевидна [для всіх].

А для мужніх краще бути увінчаними, ніж лише подвизатися для перемоги, і краще бути переможцями, ніж лише приготовленими до перемоги. Бо це – для перемоги, а перемога – задля вінців.

 

65. А якщо б ознакою недосконалосте й гіршої долі було те, що не зовсім очищує, ані не підготовляє, ані не сотворює, то недостатньою для щастя була б навіть крайня межа блаженства. Маю на увазі те, що під час трапези, під покровом приймають самого Бога, який увінчує, отож трапеза має і певне приготування, і очищення, а цих вінців позбавлена цілком.

 

66. Тому не треба дивуватися, якщо вечеря, будучи таїнством більш досконалим, менше спроможна очищувати, а надто коли, згідно зі сказаним, і нагорода за перемогу – це [її] дар, і подібні нагороди ані не створюють, ані не вдосконалюють найкращих, а лиш показують їх і увінчують. Бо під час вечері Христос є не лише очищенням і помічником у боротьбі, а й нагородою, яку треба прийняти тим, які подвизалися.

 

67. Бо ж яка инша нагорода [може належати] блаженним за тутешні труди, як не та, аби прийняти Христа і з Ним разом жити? І Павло сказав, що після того бігу (див. 2 Тим. 4, 7) отримує заспокоєння у цьому останньому у поєднанні з Христом. Він каже: "Хотілося б мені померти, щоб із Христом бути, бо так багато краще" (Фил. 1, 23). А це, переважно, справа трапези.

 

68. Хоча і в инших таїнствах можна знайти Христа, але так, щоб лише приготуватися до співжиття з Ним, а тут – щоб уже по-справжньому прийняти Його й поєднатися з Ним. Бо в цьому з усіх инших [таїнств] – і одне тіло, й один дух, і перебування в Ньому, й можливість мати Його в собі. Задля цього, думаю, і сам Христос блаженство праведних назвав вечерею, на якій Він сам служить (див. Лк. 12, 37).

 

69. Отже, хліб життя є нагородою. Коли ж ті, що приймають цей дар, ще топчуть землю і відбувають подорож, через це й оступаючись, і вкриваючись порохом, і боячись рук розбійників, то, зазвичай, для потреби, яка з’явилася, їм вистачає [цього хліба] – він і на силі підтримує, і служить проводирем, і очищує, поки не дістануться туди, де, за словом Петра, добре бути людині (див. Мт. 17, 4), де тим, що вже перебувають у країні, вільній від діянь, не потрібна жодна инша країна, а єдиним їхнім вінком є Христос, який справді перебуває з ними.

 

70. Тому [Христос], будучи очищенням, і для цього існуючи від початку, звільняє нас від всілякого бруду; і як спільник наш у борні, в якій є і проводирем, перший вступивши у неї, дає нам силу проти ворогів. Тому Він і нагорода, але не без зусиль. Отож коли вечеря є нагородою і останнім блаженством, який сенс доводити, що вона має силу меншу [ніж инші таїнства].

 

71. Так само слід розмірковувати й думати про инше, що воно не противиться досконалості таїнства. Бо не тому, що може небагато, не відтворює зіпсованого гріхами, атому, що він сам не здатний це прийняти й випробувати, оскільки має ще перше ліплення, про яке сказано у попередніх словах, і якого навіть крайнє зло не може знищити й викорінити з душ колись охрещених, якщо вони не відважились зректися того служіння, яке сповідували спільному Владиці, бо й вища філософія не спромоглася дати більше, ніж справжнє сповідування.

 

72. А ще тому, що в цілому людина зостається сильнішою, аніж померлий чи виснажений, а без цього відтворення неможливе. Тому смерть – це застаріла монета: може вмерти той, кого створила глина, "сокира вже при корінні дерев" (Мт. 3, 10), – каже Йоан. А обмитий носить уже нову [людину] (див. 1 Кор. 15, 49). Тож як помиратиме той, хто поєднаний з Адамом, який уже не вмирає? Задля кого помирати йому, коли вже носить він в душі Того, для прийняття якого треба було померти?

 

73. А цього не можна отримати й від самої купелі. Як те із таїнств може бути кращим від цього в тому, чого все одно не можна знайти в обох? Бо і хрещення не спроможне відроджувати знову тих, що вже існують і сотворені; через це священний закон жодну людину не обмиває двічі, не звичаю чи порядку дотримуючись, а тому, що неможливо народжуватися двічі в один і той же спосіб.

 

74. Але хтось може сказати, що хрещення є і для того, щоб померти, вбивши перед гнобителями служіння Богові; отож багато з тих, які отримали таїнство водою, пройшли по цьому шляху, прийнявши цю другу купіль.

І до цього можна додати таке: для раніше вибраних співіснувати й жити з Христом для доброго відтворення необхідно, з одного боку, бути створеними тією рукою, а з другого – через доброчесність і гідні шани діяння самим досягати цього. Хрещення водою сотворяє людину, і лише в цьому має силу, а смерть за Христа, очевидно, має і те, й инше: і те, що може давати вода, і те, що ми повинні привнести.

 

75. І тому для тих, які ще не прийняли таїнства, воно є хрещення і сотворення, якщо вони свідчать про Христа і відбувають поховання з Христом, в чому й полягає мета хрещення; також є доброчесність, сповнена подвигів задля добра і виняткової мужности. А для тих, які отримали таїнство, вона аж ніяк не є першим, оскільки вони вже створені й живуть, а є другим, бо служить місцем для вправляння благочестя, а також виявом доброчесносте й того, що вони знають Христа і люблять Його понад усе, що дається любити, і нічого не вважають твердішим за надію[на Нього] – вона є ясним свідченням, що підтверджує це мечем, вогнем і найгіршим насильством (див. Пс. 66 (65), 10). З цієї причини тим, які прийняли тайну хрещення, ніяк не можна знову повертатися до Нього, бо воно нічого більшого не може дарувати від того, що ми вже маємо, отримавши від Нього; а зазнавати мучеництва знову [можливо], бо воно може не лише народжувати і творити, а й вінки їм сплітати за благородні вчинки; і тому тим, які не отримали таїнства, дає і те, й инше, а тим, які отримали, – лише одне з двох.

 

76. Адже коли воно є корисне для обидвох, нічого особливого немає в тому, щоб ті, які не відчувають потреби в обох, отримали одне з них, зазвичай те, що потребують; так і дари священної трапези спроможні очищувати тих, які ще не прийняли його, і можуть просвітлювати уже очищених, отож ніщо не заважає приступати до таїнства задля другого, коли хто вже має перше. Та годі про це.

 

77. Звідси й почалася наша розмова про те, що тим, яке творить досконале сопричастя людей з Богом – чи слід назвати його справою служіння, чи усиновленням, чи тим та іншим водночас, – є священна вечеря, яка чинить нас близькими з Христом більше, ніж народжених із самими їхніми батьками. Бо не слабку якусь основу тіла закладає в нас, і не малі початки крові, а досконалі [тіло і кров] робить співучасниками для нас; бо Він не лише причина життя, як батьки, а й саме життя; і не тому називається Життям, що є причиною життя, подібно як апостолів називає світлом, бо вони для нас є провідниками світла, а тому, що є тим, чим треба воістину жити, Він є самим життям.

 

78. Бо святими і праведними сотворяє тих, які прив’язалися до Нього, не лише наставляючи й повчаючи чого слід, вправляючи душу в доброчесності, і приводячи в дію ту силу, яку вона має стосовно справжнього розуму, а й сам є для них оправданням від Бога і освяченням (див. 1 Кор. 1, 30). Через це переважно буває, що святі в подібний спосіб стають блаженними і святими, задля Блаженного, який присутній у них і за допомогою кого вони стали із мертвих живими, мудрими із нерозумних, святими і праведними синами Божими із нечестивих і лукавих рабів. Бо в них самих, ані в людській природі, ні в старанності не було нічого, за що б вони могли по-справжньому так називатися, а святими [іменуються] через Святого, і праведними та мудрими – через Праведного і Мудрого, який перебуває в них. Загалом же, якщо з людей хтось воістину гідний чути це велике і святе, то звідти отримує і найменування, а надто тому, що їх особисті риси характеру й зусилля не тільки не можуть учинити їх праведними й мудрими, а навпаки, ще й лукавством є їхня справедливість, а [їхня] мудрість – справжнім безумством (див. 1 Кор. 3, 19). Окрім того, якщо доброчесність учиняє нас і вельми благородними, і дарує нам окрасу, через що до справедливости й мудрости Божої ми стаємо ближчими, ніж до людської, а це допомагає нам досягти старання, то доречніше мати назву від цієї [доброчесности], ніж від тієї.

 

79. Бо таки воістину ми маємо найменування не від зовнішнього й чужого, а, зазвичай, від свого власного й того, що є в нашій природі, означені й називаємося – бо не дім і не одяг можуть спричинитися до нашої вдачі, і не вони визначають назву пороку чи доброчесности, до того ж зі самих наших власних вчинків те [боже] точніше виявляє і дає спільне найменування, яке є кращим від нашого. А Христове набагато більше за наше, ніж наше власне. Воно є нашим власним тому, що ми стали членами й синами, і прилучились плоти і крови (див. Євр. 2, 14), і Духа Його (див. 1 Кор. 6, 17). Тому те ближче нам не тільки від того, що від подвигу, а й від того, що бере початок від природи, бо Він виявився нам ближчим за самих батьків.

 

80. Тому ми всі зобов’язані не людську філософію привносити і не в тих подвигах бути стійкими, а жити цим новим життям у Христі й виявляти ту справедливість. Коли б вона у цьому нам ніяк не підходила, то не була б саме для нас [призначена]. Бо для того "ми поховані з Христом через хрещення, щоб і ми жили новим життям" (див. Рим. 6, 4). І каже Павло до Тимотея: "Старайся осягнути життя вічне" (1 Тим. 6, 12). "Станете святими за тим святим, який [вас] покликав" (див. 1 Пт. 1, 15). "Будете милосердні" не милосердям людським, а "як і Отець ваш милосердний" (див. Лк. 6, 36). "Любіть один одного, як я полюбив вас" (див. Йо. 13, 34). Такою любов’ю полюбив Павло – "любов’ю Христа Ісуса" (див. Фил. 1, 8). Ось чому сам Спаситель, наказуючи учням мати мир, саме свій мир дарував їм: "Мій мир даю вам, – гласить [Святе Письмо] (Йо. 14, 27); і до Отця Він каже: "Щоб любов, якою Ти полюбив мене, в них перебувала" (Йо. 17, 26).

 

81. Подібно як народження є чимсь божественним і надприродним, так само – й життя, і спосіб життя, і філософія, і загалом все нове й духовне. І Спаситель, пояснюючи це Никодиму, говорить: "Що народжується від Духа – дух" (Йо. 3, 6). Тому й Павло зауважує: "І опинитися в ньому не з праведністю моєю, що від закону, а з тією, що через віру в Христа, з праведністю, що від Бога" (Фил. 3, 9).

 

82. Писання повчає, що це є царська одіж, бо наша – рабська; з иншого боку, свобода й царство, до якого слід поспішати, у який спосіб можуть бути нагородою рабів? Бо неможливо стати гідними царства, не засвідчивши, окрім доброчесности рабів, нічого понад те. Так як "тління не може успадкувати нетління"(див. 1 Кор. 15. 50), – каже Павло в посланні "мусить бо це тлінне одягнутися в нетління, і це смертне одягнутися в безсмертя" (1 Кор. 15, 53); подібно й діла рабів не можуть бути достатніми для того царства, а потрібна нам праведність від Бога. Тому спадкоємцю треба бути сином, а не рабом, бо як стверджує [Святе Письмо]: "Невільник не перебуває в домі повсякчас – повсякчас перебуває син" (Йо. 8,35).

 

83. Тому кожному з тих, хто приходить до цієї спадщини, потрібно, спершу скинувши [подобу] раба, показати [себе] Сином, тобто носячи на обличчі своєму образ Єдинородного, з цієї красою явитися Тому, хто народив. І це означає бути Сином Божим, звільненим від всілякого рабства, і стати по-справжньому вільним, що й має на увазі те [слово], мовлене Христом до юдеїв: "Тож коли Син визволить, то справді станете вільні" (Йо. 8, 36).

Бо Він звільняє рабів і учиняє синами Божими, тому що сам, будучи Сином і вільним від всілякого гріха, сотворяє спільними для них і тіло, і кров, і Дух, і все своє. Таким чином і [нас] відтворив, і визволив, і обожив, поєднавши з нами себе – чистого, вільного і правдивого Бога.

 

84. У такий спосіб Христос, будучи істинною справедливістю і нашим благом, встановлює для нас священну вечерю, яка вища за саму природу; отож ми вихваляємо її блага, і ніби самі содіявши добро, набуваємо доброї слави й отримуємо від неї назву, якщо зберігаємо спільність; і якщо той, хто називається воістину святим і праведним, і подібними похвальними іменами, одержує назву задля того, що одержав від Нього. [Святе Письмо] каже: "Душа моя нехай Господом хвалиться" (див. Пс. 34 (33), 3) і "у ньому благословенні будуть всі народи" (див. Бут. 18, 18; Гал. 3, 8).

 

85. Тому не людське, а Христове вимагаємо і вносимо в душі, й, носячи, відходимо, і до вінків усіляко виявляємо цю філософію і [зберігаємо] цей новий скарб, не докладаючи жодної фальшивої монети, тому що лише ця ноша достойна небесного царства.

 

86. Бо коли нагородою, яку мають отримати ті, що подвизалися, є сам Бог, треба, щоб і божественні подвиги були рівноцінні з нагородою; і щоб для подвижників Бог був не тільки помічником і вождем подвигів, а й сам був у них переможцем, так, аби мета, до якої прагнули, відповідала приготуванню, а приготування – меті.

 

87. Бо як на землю [нас] посилаючи, нічого надприродного не зробив і не вимагав від нас, так приводячи до Бога й забираючи від землі, не дозволяє мати нічого людського, але в чому ми відчували потребу, – до всього самого себе пристосував і в собі не залишив нічого незайнятим із того, що може приготувати до цієї мети.

 

88. Бо якщо хтось наше назве недугою, а те – зціленням, то Він не тільки прийшов до хворого, зволив подивитися і простягнути руку, а й усе, що треба було для лікування, сам приготував, і сам став ліком, і способом життя, і таким иншим, що веде до здоров’я.

 

89. І якщо це відтворення, то із себе самого і з власної плоти відновлює потрібне, і сам стає тим, що замінює пошкоджене в нас. Бо ми були відтворені не із тієї самої речовини, з якої [Він нас] сотворив, – тоді витворив "взявши із земного пороху" (див. Бут. 2, 7), а вдруге дарував власне тіло. І відновлюючи життя, не душу зробив кращою, а виливаючи кров свою у серця, які приймають таїнство, народжує у яких своє власне життя. Тоді "вдихнув віддих життя" (див. Бут. 2, 7), – гласить [Писання], тепер же робить співучасним з нами Духа свого. "Бог послав у ваші серця Духа Сина свого, який взиває Авва, Отче (Гал. 4, 6) – повчає [Святе Письмо]. Оскільки і світло було потрібне: "І сказав Бог: «Нехай буде світло! І настало світло»" (Буг. 1, 3). Колись не світло [було] рабське, а тепер сам Владика "освітлив серця наші", сказавши тоді: "Нехай із темряви світло засяє" (2 Кор. 4, 6), – це слово Павла.

 

90. Загалом скажемо так: у прадавні часи був благодійником роду [людського] з поміччю цих видимих істот і провадив людину повеліннями, заповідями й законами, при сприянні то ангелів, то достойних мужів; а тепер – безпосередньо сам собою, діючи у всьому сам.

 

91. Отож, міркуймо далі. Аби врятувати рід [людський], Він не ангела послав (див. Іс. 63, 9), а сам прийшов. Коли потрібно було навчати людей тому, задля чого прийшов, то не в одному місці перебуваючи, закликав слухачів, а сам, обійшовши землі, шукав тих, кому передати вчення. І носячи на язиці найбільші із благ, входив у двері тих, які потребували Його благодіянь, і справді так зцілював недужих, сам приходячи [до них] і рукою торкаючись [їх]. І сліпому від народження очі сотворив, наклавши на обличчя глей, який сам приготовив, підняв і помазав (див. Йо. 9, 6). Сам "доторкнувсь до мар" (Лк. 7, 14), – зазначає [Святе Письмо]. І зупинився біля могили Лазаря, і голос подав поблизу (див. Йо. 11, 38-43), хоча, якби захотів, то звіддаля словом і самим порухом це, і ще понад це зробив би Той, хто небо створив у такий спосіб. Але то було явним доказом Його могутності, а це є знаком людинолюбства, яке Він прийшов явити.

 

92. Коли треба було, щоб у пеклі розрішити в’язнів, то справу [цю] Він не довірив ангелам чи архангелам, а сам зійшов у темницю (див. 1 Пт. 3, 19). Полоненим же слід було не задарма отримати волю, а бути викупленими, тому й вибавляє їх, проливши кров (див. 1 Пт. 1, 19). У такий спосіб відтоді й аж до останнього дня вивільняє [нас] від гріхів, відпускає провину й омиває нечистоту душі.

 

93. Бо сам Він є тим, чим очищує, на що вказуючи, Павло каже: "Собою здійснив очищення гріхів наших і возсів праворуч престолу величі на небесах" (див. 1 Пт. 1, 19). Ось чому [Павло] називає Його і слугою (див. Рим. 15, 8), і сам Він [називає] себе "тим, що служить" (див. Лк. 22, 27), і говорить, що прийшов від Отця у світ, щоб послужити (див. Мт. 20, 28).

 

94. І ось що найважливіше: не лише бо в теперішній час, коли Він явився у немочі людській і прийшов не для того, щоб "судити світ" (див. Йо. 3, 17), показуючи притаманне рабам, і приховуючи все, що властиве Владиці, а й в прийдешньому віці, коли надходитиме з потугою (див. Мт. 24, 30) і явиться у славі Отчій, в одкровенні царства свого "Він підпережиться, – мовить [Святе Письмо], – посадить їх, і приступивши, почне їм служити" (Лк. 12, 37), хоча, звичайно, Ним царі царюють і тирани правлять землею (див. Прип. 8, 15-16).

 

95. Бо саме так Він став на престол у чистому й істинному царстві, сам собою достатній для царства, і так скеровує тих, якими володіє; Він [для них] люб’язніший від друзів, вимогливіший від правителів, співчутливіший за отця, ближчий за члени, необхідніший за серце; прихиляючи не страхом, захоплюючи не нагородою, а сам по собі є силою влади, і лише сам злучує зі собою тих, які правлять. Бо царювати страхом чи обіцянкою нагороди не означає істинно правити самому, а причиною покірности слід [тоді] вважати сподівання і погрози. Тож так як не по-справжньому править той, хто владарює инакше, так не означає і слугувати істинно як Богові, коли ми покірні Йому за якимось із зазначених способів.

 

96. Оскільки ж належало Йому царювати найчистішою владою, а иншою не годилося, Він намислив, як домогтися цього. І спосіб цей був щонайдивніший.

Бо пішов від протилежного, й щоб стати справжнім Владикою, набуває природи раба (див. Фил. 2, 7) і служить рабам аж до хреста і смерти, і так переймає душі рабів і посередньо провадить їхні бажання. Саме тому Павло, знаючи, що це служіння є причиною царства, каже: "Він понизив себе, став слухняним аж до смерти – смерти ж – хресної. Тому і Бог Його вивищив" (Фил. 2, 8-9). І предивний Ісая повчає: "Тому я дам Йому, як пай, премногих; Він з сильними буде ділити здобич за яких на смерть видав свою душу і за грішників заступався" (див. 1с. 53, 12).

 

97. Бо внаслідок першого творення Христос є Владикою нашої природи, а через нове сотворення Він оволодів волею, що означає істинно царювати над людьми, коли Він керує, поєднавши тут і підкоривши самовладність розуму і незалежність волі, які роблять людиною, через що й мовив: "Дана мені всяка влада на небі й на землі" (Мт. 28, 18), – як наче щось нове вистраждав предвічний Владика світу, коли разом з небесними і людська природа пізнала спільного Владику. І таке слово Давида: "Бог над народами царює" (Пс. 47 (46), 9) – натякає на це царство, в якому "погани члени того самого тіла" й сопричасники Спасителя (див. Еф. 3, 6), – каже Павло. Тому одного разу так поєднавшись з тілами і душами, Він став Владикою не лише тіл, а й душ та зводень, і істинно володіє самостійним та незайманим царством, правлячи ним сам через себе, як душа – тілами, а голова – членами.

 

98. А тими, які обрали любити це ярмо, правлять, немов вони самі не живуть розумом і не володіють самовладністю зводень. "Немов тварина, перед Тобою" (Пс. 73 (72), 22), – говорить [Святе Письмо] а це означає зненавидіти й погубити свою душу і самою згубою порятувати її, коли нове творіння набуде влади й новий Адам повністю сховає старого, і нічого не залишиться із давньої закваски ані в народженні, ані в житті, ані в смерті (див. 1 Кор. 5, 7).

 

99. Для прадавньої людини тіло поєднане із землею, а "нова людина народжена від Бога" (див. Йо. 1, 13), – стверджує [Писання]. А свідченням того, другого життя є та і друга трапеза, бо одне виношує земля, а нову людину Пренебесний живить власною плоттю. Тому після вивільнення один повертається у землю, iз якою постав, а другий відійде до Христа, звідки взятий.

 

100. І кожний матиме кончину, відповідну до того, що відбулося на початку: "Який земний, – повчає [Писання], – такі й земні, і який небесний, такі й небесні (1 Кор. 15, 48). І не тільки душею, а й самим тілом. Бо і воно небесне, як там те і друге земне; тому душа перебуває у руках Небесного (див. Мудр. 3, 1), а тіло є членом Його і душі воно не має, проте сповнене живим Духом і живе краще, наскільки це можна висловити після завершення попереднього життя, тому що по-справжньому не вмирало від початку. "Очам безумних, – каже Соломон, – видалось, що вони вмерли" (Мудр. 3, 2), і до того ж не премудрими. Бо як "Христос, воскреснувши з мертвих, вже більше не вмирає: смерть над ним більше не панує" (Рим. 6, 9), так: члени Христові "повіки не побачать смерти" (Йо. 8, 51). Бо ті, що завжди злучені з живим серцем, як зазнають смерти?

 

101. Якщо видиме є порох і більш нічого, не треба [тут] дивуватися. Бо скарб всередині: "Життя наше поховане" (див. Кол. 3, 3), – мовить [Святе Письмо], а скарбницею його є глиняна посудина, бо "маємо цей скарб у глиняних посудинах" (2 Кор. 4, 7), – каже Павло. Через що ті, кому видно лише ззовні, бачать один бруд.

 

102. Коли ж появиться Христос, то й порох покаже свою красу, тому що, будучи членом тієї блискавки (див. Мт. 24.27), відкриється й уподібниться до сонця, і випромінюватиме спільний з ним промінь. "І тоді праведні засяють, як сонце, в Царстві Отця свого" (Мт. 13, 43), – говорить [Писання], царством Отця називаючи той промінь, у сяйві якого Він був явлений, відкриваючи апостолам (див. Мт. 17, 2), які бачили, як сам сказав, "царство Боже, що прийшло вже у могутності" (див. Мр. 9, 1). Засяють у той день також і праведні, однією ясністю і славою, коли вони прийматимуть, а Він передаватиме їм світло. Бо цей хліб, це тіло, яке понесуть від цієї трапези, відходячи туди, з’явиться тоді у хмарах перед очима всіх і, неначе блискавка, в одну часову мить, на сході і на заході, явить свою красу (див. Мт. 24, 27).

 

103. З цим променем блаженні й тут живуть, і навіть після смерти світло не віддаляється від них. "Світло завжди з праведними" (див. Прип. 13, 9), і осяяні ним, відходять до того життя, прямуючи до Того, з ким завжди перебували у часі. Бо що станеться тоді з кожним із тих, які оживуть – кістки, частини, члени, поєднуюючись із головою, відновлять цілість тіла, так буде зі Спасителем Христом, спільною головою усіх.

 

104. Коли лише засяє [вона] на хмарах, звідусіль збере власні члени – Бог серед богів, прекрасна голова прекрасного ореолу – як важкі тіла, що висять, підтримувані путами, падають на землю і відразу знаходять своє місце, так і тіла святих прикуті до землі, віддані тлінню і залишаються під гнітом, і тому [Святе Письмо] засвідчує: "Стогнемо в наметі цім" (див. 2 Кор. 5, 4), а коли з’явиться воля, вони стрімким поривом прямуватимуть до Христа, щоб посісти своє місце. Ось чому Павло, наголошуючи, що той порив невтримний, називає ту дію охопленням: "Будемо разом з ними вхоплені на хмарах у повітря назустріч Господеві" (1 Сол. 4, 17); Спаситель же каже, що їх забере: "Тоді з двох, що будуть у полі, одного візьмуть, другий залишиться" (Мт. 24, 40), – чим наголошує, що до людського це не має стосунку і не підвладне їм, так немовби існує якесь місце для [їхнього] відпочинку, але захопить їх і забере сам Він, який не підвладний ніякому часові.

 

105. Бо як на початку не очікував, щоби шукали Його, а сам шукав заблуканих і, вказавши дорогу, далі сам ніс тих, які не могли іти по ній, піднявши на плечі свої, і занепалих [духом] напоумлював і зневірених підбадьорював, і тих, які віддалялися, прикликав, і загалом, співчуваючи, [все] здійснював для їхнього спасіння. Так і тоді тих, які здійснюють останній до Нього хід, сам виявить і сам буде для них у їхньому леті крилами. Тому й називають їх орлами, тих, які мають відношення до трупів: "Де бо є мрець, там і орли зберуться" (Мт. 24, 28).

 

106. Бо підуть від трапези до трапези, від сокровенної до вже явленої, від хліба до тіла. Бо тепер Христос є для них хлібом, для тих, які ще живуть людським життям, і пасхою, бо переходять звідси у небесне місто (див. Гал. 4, 26; Євр. 12, 22; Од. 21, 2). Коли ж вони "відновлять сили, немов орел, здійму крила" (див. Іс. 40, 31), – каже предивний Ісая, – тоді сядуть коло самого тіла, вільного від облачень.

 

107. Вказуючи на це, євангелист Йоан каже; "Ми побачимо Його, як є" (1 Йо. 3, 2). Бо Христос уже не хліб для них, коли припиниться життя у плоті, і не ласка для тих, які відтепер залишаються на одному місці. Бо має багато ознак від трупа. І з стигматами руки Його, і ноги Його мають сліди цвяхів, і бік ще береже знак списа (див. Йо. 20, 27).

 

108. До того трупа приводить ця вечеря, без неї неможливо отримати його, так само як із вирваними очима не можна проводити випробування світла. Коли ж ті, які не полуднують пополудні, "не мають життя в собі" (див. Йо. 6, 53), як же Безсмертний може бути головою мертвих членів?

 

109. Бо одна сила трапези, і Один готує її в кожному з обидвох світів, і одне є весільний покій, а друге – приготування до весільного покою, ще інше – сам Наречений. Ось чому для тих, які відходять не з цими дарами, для життя більше нічого не залишається. А кому поталанило отримати благодать і вберегти її, ті увійшли в радість Господа свого (див. Мт. 25, 21) та з Нареченим вступили до весільного покою (див. Мт. 25, 10), і иншою втіхою насолоджувалися під час вечері, не тоді отримавши все, а лише, коли Він з’явився, виразніше відчувши те, з чим прийшли.

І таким є слово, за яким "царство Боже є всередині нас" (див. Лк. 17, 21).

 

 

 

 

 

СЛОВО П’ЯТЕ

 

Яке значення має для життя в Христі освячення священного жертовника

1. Такий сенс мають священні таїнства і в такий спосіб вони підготовляють нас до істинного життя. Оскільки жертовник – початок всілякого таїнства, чи потрібно прийняти [святу] вечерю або помазання, чи здійснити жертвоприношення, або взяти участь в особливому таїнстві хрещення, – отож, окрім уже сказаного, наскільки це буде нам під силу, розмірковуватимемо про нього і про таїнство, яким він утверджується. Не маю і гадки робити щось непотрібне і зайве. А досконалішим зробимо слово, витлумачивши основу таїнств, чи їхній корінь, чи як по-иншому слід це назвати.

 

2. Тому те, що роблять руки вершителя таїнства, і те, з чого складається жертовник, розгляньмо нижче, крок за кроком роз’яснюючи все, що символізує кожну дію, і для чого вона здійснюється.

 

3. Отож, спочатку єрарх, одягнувши на себе біле тонке покривало і підперезавшись по руках і по всьому тілу, падає ниць перед Богом, нахилившись не над голою землею; помолившись, щоб досягти бажаної для нього мети, зводиться на ноги, ревно [беручись] до справи й піднявши покладену трапезу, встановлює її [належним чином] і надає стійкости, не лише наказуючи, а й сам докладаючи рук до цього.

 

4. Встановивши ж, обмиває її теплою водою, молячись, щоб [ця вода] мала силу очищення не тільки з видимого бруду, а й від згубного впливу демонів; далі помазує, виливаючи на неї найкраше вино і чисту олію, зроблену із троянд, гадаю для того, щоб скапувала. Опісля він приносить священне миро й помазує, тричі роблячи знак хреста над нею і співаючи Богові пророчу урочисту пісню. Потім накриває білим покривалом, прикрашає дорогоцінним одягом та вкладає на нього инші облачення, помазані, як і трапеза, божественним миром; покладені зверху трапези, вони повинні лежати безпосередньо під священними книгами.

 

5. Зробивши так, сам розв’язує і скидає із себе покривало, маючи на собі архиєрейське облачення, виходить у котрийсь із сусідніх священних будинків. Узявши там наготовлені для цього кості святих мучеників і помістивши їх у якусь із посудин жертовника, до якої кладуть винятково Святі Дари, і накривши, чим їх накривають, благоговійно підіймає їх і, тримаючи над головою, простує до святого храму; багато вірних супроводжують його хід лампадами, піснями, тиміямом і запашними оліями.

 

6. Коли так урочисто йдучи, дістається до храму, спиняється біля нього і стоїть перед зачиненими дверима, а тим, які перебувають за ними, велить відчинити двері для Царя слави (див. Пс. 24 (23), 7-10). І вимовивши слова Давида, які той вкладає в уста ангелів, що говорили один одному при сходженні Спасителя на небо, і вислухавши їх [ці слова] від тих, що всередині, після того, як двері відчинилися, входить у святилище, тримаючи над головою ту посудину.

 

7. Коли підходить до жертовника й до самої трапези, ставить [ту посудину] на неї, відкриває і виймає звідти скарб, схований у ній, вкладає [його] у скарбничку, співмірну за величиною із вкладеним, і після цього, проливши на це всесвятіше миро, помішує його під священною трапезою. І коли в такий спосіб все це здійснено, дім стає домом молитви (див. Мт. 21, 13; Іс. 56, 7), а трапеза – придатною для жертви та приготовленою, і стає істинним жертвоприношенням.

 

8. А причину, з якої, коли звершуються ці таїнства, те стає святилищем і чому після тайнодіянь священика воно може бути й домом, і трапезою, дізнаймося тепер, розмірковуючи над кожним [діянням].

 

9. Тож і ризи, і те, що єрарх так одягнутий приступає до звершення таїнства, за людським розумінням, являє образ святилища, бо, казав Давид, обмившись од всілякого зла і ставши білішим над сніг (див. Пс. 51 (50), 9), людина зосереджується в собі, приймає себе у себе і проникає до себе самої, по-справжньому вселяє Бога в душу й робить жертовником [своє] серце.

 

10. Ознакою цього є те, що, стосовно першого, на ньому є біла і сяюча риза, а стосовно другого, що він повністю замкнутий у собі й обмежений тілом. І таким чином, наскільки можливо, у собі самому явивши жертовник, далі й до освячуваного місця простягає руку, яка звершує таїнство.

 

11. Тому що в тих, які займаються мистецтвами, і загалом у всіх, хто може працювати, помисл раніше від рук у собі самому звершує справу; і що він намислив, те для рук стає правилом, і вони втілюють це у речовині (див. Арістотель. Про види душі І, 22, 730 АВ).

 

12. Буває так, що живописці малюють за прообразом, з картин творячи своє мистецтво, інколи ж вони для цього використовують пам’ять і в душі споглядають взірець; і кожному відомо, що подібне трапляється не тільки із живописцями, а ще із скульпторами, з архітекторами і зі всіма творцями. І якби була хоч якась можливість побачити очима душу художника, ти побачив би саму будівлю чи статую, чи щось [инше] із витворів, але не в речовині.

 

13. Тому що ієрарх не лише тим представляє взірець жертовника, що сам є будівничим його, а й тим, що зі [всього] видимого лише людська природа може бути храмом Божим та істинним жертовником, отож поставлений руками людськими жертовник і зберігає образ її. Ось чому треба, щоб у цьому дійстві діло було явлене раніше зображення, а істина передувала образам.

 

14. Бо той, хто сказав: "Який дім ви мені збудуєте?" (Ді. 7, 49; див. Іс. 66, 1) – також каже: "Я поселюся в них, і (посеред них) буду ходити" (2 Кор. 6, 16; див. Лев. 26, 12), – даючи зрозуміти, на мою думку, що той, хто хоче бути корисним для инших, повинен насамперед допомогти собі самому, і хто удостоєний у бездушне вкладати таку силу, перед цим повинен принести таку користь самому собі; подібно думає Павло, що єпископ, який має намір бути благим для міста й народу, повинен почати зі своєї сім’ї і добре рядити власним домом, спершу повинен сам поводитись за праведним словом (див. 1 Тим. 3, 2-5).

 

15. А для цього діла потрібен Бог, бо без помочі Божої ніхто не може здійснити будь-що, а особливо таїнства, у яких усе є тільки Його справою.

 

16. Коли Владика всіх не наказом турбувався про рабів і не радників послав до них, а сам прийшов і сам був винуватцем усього, що потрібно для спасіння, то з цієї причини й єрархові, учневі Його, треба власноручно встановити жертовник, від якого у нас усі засоби для спасіння; і здійснює він це, устами глаголячи той псалом: "Я вознесу тебе, мій Боже, Царю" (Пс. 145 (144), 1) – який містить подяку Богові і спомин про чуда Його. Якщо закон Павла велить дякувати за все, то наскільки справедливіше дякувати за найголовніше зі благ.

 

17. Після цього додає инший псалом: "Господь – мій пастир: Нічого мені не бракуватиме" (Пс. 23 (22), 1). І цим оспівує не просто Божу людинолюбність, а й заторкує справжні події. Бо і про хрещення згадується [у ньому], і про божественне помазання, і про чашу, і про трапезу, яку склав священний хліб. А хрещення називає і "водою заспокоєння", і "місцем буйнотрав’я" (див. Пс. 23 (22), 2), і добре мовив той, чиїм пастирем є Бог, що нарешті спочине у ньому. Бо оскільки гріх і труди завдав тим, які зважились на нього, і землю для нас виповнив терням, то вода, що обмиває гріх, справедливо щодо трудів називається "водою заспокоєння", а щодо терня – "місцем буйнотрав’я", а останнім спочинком тому, що й останнє благо, в якому спочинемо ми, шукачі Бога, тут можна знайти. І ще з тієї причини її можна [назвати] "водою заспокоєння", що вона приборкала пристрасть природи, що хотіло бачити багато пророків і царів (див. Лк. 10, 24), як твердить [Святе Письмо].

 

18. Чому схиляючи коліна перед Богом і молячись, єрарх не торкається безпосередньо церковної підлоги? Чи ж не тому, що те, що ще не отримало освячення, не відповідає таїнству? І дім, який ще не став домом молитви, як належно прийме того, хто молиться? Хоч і навпаки, Мойсею, який збирався ступити на "священну землю", потрібно було зняти взуття, як такому, який входив у безпосередню розмову з Богом; також і обраний Богом єврейський народ свого часу повинен був землю єгипетську топтати у взутті (див. Вих. 3, 5).

 

19. Тож вчинивши це, [єрарх] потім омиває трапезу священною водою. Бо оскільки загальний тиран, закабаливши людину – владику видимого, вдерся потім у все чуттєве, наче в царський дім після падіння царя, то ось чому кожне таїнство, приймаючи із чуттєвого речовину, має потребу в чомусь такому, що давало б очищення від влади лукавого. Так спершу молитвами священик очищує від усілякої диявольської злоби воду, в якій треба хрестити того, хто приступає до таїнства, потім виголошує завершальне слово; з тієї самої причини і трапезу насамперед обмиває водами, які захищають від нещасть, і водночас подає взірець, як треба прагнути до добра, тобто спершу "відступити від зла" (Пс. 34 (33), 15; 37 (36), 27); тому учиняючи це, і співає псалом, співаний від зла людського: "Окропи мене іссопом, і я буду чистий, обмий мене, і я над сніг буду біліший" (Пс. 51 (50), 9).

 

20. Після цього воздає подяку Богові і вшановує [Його]. І це [присутнє] у кожному із таїнств. Бо все треба здійснювати на славу Божу, а понад усе – таїнства, оскільки вони й корисніші від усього, і від одного лише Бога.

 

21. Потрібно не тільки очиститися перед Божими благодатями, а й виявити властиві їм чесноти, наскільки нам це під силу, бо инакше неможливо зустріти дарувальника тих же [благодатей]. Бог бо дає молитву не тому, хто спить, а тому, хто просить (див. 1 Сам. 2, 9), і зміцнює духом того, хто [хоче] подвизатися, і дарує благодать розсудливости такому, який, наскільки спроможний, надає їй перевагу. І загалом, у всьому треба виявляти бажання того, що шукаємо, не тільки тим, що хочемо, а й самими справами. Тому перед найбожественнішим миром, яке повинне давати жертовникові благодать від Бога, намащує при нас трапезу пахощами, вином і миром, із яких одне приносить нам лише задоволення, а инше допомагає в 100 житті; щоб явити людське, привносячи все, що виповнює усе наше життя, тобто необхідне для життя і приємне, починає [тайнодіяння] з одного і з другого. Тому що й сам [Христос], прийшовши, дав і життя, і більше додав, не лише воскресивши нас і звільнивши, а й воцаривши, і прилучивши нас до блаженної насолоди.

 

22. З цієї причини й [єрарх] використовує миро, яке, маючи всіляку силу для таїнства, і до самої жертви має відношення.

Оскільки Спаситель спочатку звершив [жертву] цими двома [ рукою і словом], як каже [Святе Письмо]: Узяв хліб і поблагословив [його] рукою, то й ми [мусимо] шукати і руку, і слово. Тому священики виголошують слово, і воно стає дієвим, наче б Він сам наказував, як говорить [Писання]: "Чиніть це на мій спомин" (Лк, 22, 19). Миро ж має силу замість руки. Адже "миро вводить самого Ісуса", – стверджує божественний Діонісій (Діонісій Ареопаг. IV, 3, 4). Апостоли також покладали свою руку, і це була та ж благодать, а наступники їхні для цього таїнства потребували слова, і лише за його допомогою вони могли тайно діяти. Бо для перших священиків жертовником були руки, а для їхніх наступників через них же Христос сотворив доми для Звершення Таїнств.

 

23. Проливаючи миро на трапезу, [єрарх] не промовляє жодного слова, лишень співає єврейською мовою Богові пісню, яка обмежується небагатьма складами, за змістом – всесвяту пісню лику священних пророків.

Бо тим, які розповідають про події минулого, випадає славословити тривалою промовою, а оспівувати те, що гідне слави, доречно обмеживши пісню небагатьма словами. Перше, гадаю, годиться, коли події минулого і майбутнього вихваляють, аби замість них для тих, хто споглядає, були слова; а друге, на мою думку, потрібне для теперішнього і того, що здійснюється, коли діла явні самі по собі, а слова необхідні не так для того, щоб передати задоволення тих, які проголошують, як для того, аби висловити подив, так як і пророки пророкували до Йоана (див. Мт. 11, 13). Бо ж яка була потреба у вісниках тут, коли явився Той, кий сам звіщав? Не залишилось нічого иншого, як оспівувати Його й увінчувати, що було очевидним і для ангелів, яким першим Він явився, прийшовши на землю, і "Слава на висотах Богу" (див. Лк. 2, 14) було їхнє слово, коли довкола Нього раділи. З цієї причини єрарх, коли за самими ділами пізнав благодійника, якому воздавали хвалу, про ніщо зі згаданого в молитвах не молиться і не перелічує справ людинолюбства, які а постають перед очима, а тільки прославляє це у містичній пісні.

 

24. Оскільки силою жертовника є миро, треба, щоби для цієї сили була й відповідна речовина. Бо так краще вона може діяти, як вогонь і світло [діють] через відповідні тіла. Тому й саме ім’я Спасителя, яке прикликають, має силу у всьому, але не в устах усіх однаково виявляє свою силу. Отже, вершитель [таїнства], пошукавши, яке б із тіл належно прийняло миро, не знайшов нічого гіднішого за кості мучеників і, помазавши їх миром, намащених приклав до трапези і освятив жертовник.

 

25. Адже для таїнств Христових немає нічого ближчого за мучеників, бо ж у них із самим Христом спільне все – і тіло, і дух, і образ смерти. Він і за їхнього життя був присутній з ними, і померлих не залишає мертвими, а злучений з їхніми душами, із цією тлінністю співперебуває та поєднується із прахом; і якщо в чомусь із цього видимого можна знайти й мати Спасителя, то, безперечно, у цих кістках.

 

26. Тому, прийшовши до храму, [єрархові] треба внести [ці кості], для них він тими словами відчиняє двері, наче б вводив самого Христа, і у всьому иншому вшановує їх нарівні з Чесними Дарами. Воістину справжнім храмом Божим і жертовником є кості ці, а цей рукотворний – наслідування справжнього. Отож, до цього храму потрібно додати той і для звершення цього ним скористатися, так як і поміж законів новий вживають для довершення старого.

 

27. Після того, як уже все здійснив і приготував дім для жертвоприношення та молитов, запаливши світильник на жертовнику, виходить. По-перше, вказуючи цим, на мою думку, на час пожертви, коли вона була принесена спочатку, бо це [могло бути] пополудні і під час запалення світильників. По-друге, щоб як у будинку того, хто загубив драхму (див. Лк. 15, 8), цей світильник викликав у нашій пам’яті той світильник, якого Він запалив і з яким шукав та знайшов драхму, сховану темрявою і товщею землі, ніби лежала вона під землею у пеклі. Бо це, гадаю, означає вимести дім і все відкрити, і винести на світло – [а Він] Той, хто й пекло світлом наповнив, зійшовши у нього.

Обходячи, помазує миром весь дім, аби він став домом молитви й мав дієву назву, і допомагав нам у молитвах. Бо прихід людей до Бога й щира наша молитва, мов кадило (Пс. 141 (140), 2), суть миро розлите – Спаситель (див. П. п. 1, 3), який став нашим заступником (див. 1 Йо. 2, 1) перед Богом і посередником (див. 1 Тим. 2, 5). Бо коли, будучи Єдинородним, самого себе пролив на рабів, тоді Отець воістину змирився і милосердно споглядає на нас, і людинолюбно приймає тих, які приходять, наче набуває у нас свого улюбленого Сина. Ось чому слід, аби на дім, у якому ми прикликаємо Бога, і який є кузнею молитви, було пролите всесвятіше миро молитви, щоб привернути до нього Бога, якого закликаємо в ньому; і щоб, як молився Соломон, очі Його день і ніч були розплющені на храм цей (див. 1 Цар. 8, 29). І воістину щоб храм, названий храмом Божим, вознісся до храму істинного та мав з ним щось спільне, а для цього необхідно, щоб як Той був помазаний Божеством (тобто Святим Духом, див. Ді. 10, 38), так і цей став помазаним, будучи намащений миром. Називаю ж істинним храмом Божим всесвяте тіло Його, як сам Він називав його, кажучи: "Зруйнуйте храм цей" (Йо. 2, 19).

 

 

 

 

СЛОВО ШОСТЕ

 

1. Як слід вберегти життя, прийняте від таїнств.

Отже, це є те, що з життя в Христі стосується самого Христа й відповідає Йому одному. Оскільки виникнення життя на початках залежить від одної руки Спасителя, а зберегти утверджене й залишатися живими – це справа нашої старанности, то тут необхідні й людські зусилля, і підтримка з нашого боку, щоб, одержавши, не втратити благодать, а до кінця вберегти її; і відійти звідси, маючи в руках скарб, і зважити на те, як у майбутньому можна здобути його, хоч [для цього] доконечний був би й подвиг. І це справедливо було б частиною нашого слова про життя [в Христі].

 

2. Бо як у наших справах цілком доречно, отримавши життя, не заспокоюватися на цьому й не сидіти сиднем, наче б уже все здобули, а належить клопотатися про те, як зберегти його, так само й тут, до слів про перше необхідно додати слово і про друге, і мовивши, звідки у нас життя, як і чим досягаємо його, потім повинні були б витлумачити й те, що слід робити, аби не позбутись благополуччя.

 

3. А це – доброчесність і життя за правильним судженням. Про те сказано у багатьох прадавніх і в багатьох наступних [поколіннях], і не зостається нічого, про що треба було б сказати, тому небезпечно, що ми беремося за цей надмірний подвиг. Оскільки на початку ми були схильні вести мову і про те, чого бажали, то якщо не долучимо цього, розмірковування наше не може бути цілісним; тому полишивши те, що відповідає кожному способові людського життя, яких є багато, мусимо визнати, чим ми всі разом зобов’язані Богові.

Бо ніхто не скаже, що та сама доброчесність повинна бут у людей, що керують громадськими справами, і в тих, які займаються лише своїми власними; у тих, які після купелі більше нічого не обіцяли Богові, і в тих, у яких життя самотнє, які надали перевагу обітниці чистоти й не мають нічого свого, і не є панами не тільки над иншим надбанням, але й над своїм власним.

 

4. Про те, як діяння Божих заповідей зберігає для нас [даровану] через таїнства благодать, без якої жити в Христі неможливо.

А що є спільним обов’язком для всіх, хто названий від Христа, оскільки у них [спільна] і сама назва, і що треба здійснювати всім однаково, без чого ті, які у всьому иншому досягають успіху, не можуть отримати прощення, хоча б з огляду на вік, переконання, долю чи на іще щось: на недугу, здоров’я, обставини, на пустелю, місто або ж на шум, чи на будь-що инше, на що зазвичай посилаються обвинувачені, тоді як ніхто не може цим захиститись, – то це те, що всім потрібно не протидіяти волі Христа, а всіляко оберігати Його закони й будувати життя за Його приписами.

 

5. І про це не можна сказати, що воно понад людську силу, бо не було б визначено покарання для тих, хто порушує закон, і серед християн немає жодного, хто б сам по собі не був свідомий того, що зобов’язаний дотримуватися усього [закону]. Бо ті, які на початках приходили до Нього, усі однаково обіцяли слідувати у всьому за Ним і, пов’язавши себе такими обітницями, лише тоді брали участь у таїнствах.

 

6. Таким чином, заповіді Спасителя для усіх віруючих є спільними обов’язками, і для тих, хто прагне їх сповнити, вони й посильні, і вкрай необхідні; без них не можливо прийти до Христа тим, які віддалені в найважливішому й найкращому волею і бажанням.

Тому необхідно волею поєднатися з Тим, з ким ми співучасні кровію, а не так, аби погоджуватися в одному иншому розходитися, там любити, а тут ворогувати, бути ці зле такими, які гідні осуду, бути членами, але мертвими для яких уже немає жодної сенсу рости й бути народженими разом з тілом, як і галузці, відрізаній від справжньої виноградної лози для якої один кінець – бути викинутою геть, засохнути й бути вкинутою у вогонь (див. Йо. 15. 6).

 

7. Через те тому, хто вибрав життя в Христі, доцільно злучитися із серцем та з тою головою, бо життя наше не з якогось иншого місця – а це неможливо для тих, які не бажають цього; і необхідно, наскільки це під силу людям, свою волю вправляти за зволенням Христа і прагнути того, що й Він, і тішитися тим, чим Він [тішиться]. Бо протилежні бажання не можуть міститися в одному серці. "Лиха людина з лихого скарбу серця нічого іншого, – каже [Писання], – не вміє винести, крім лихого, а добра [виносить]добре" (див. Лк. 6, 45). І у віруючих у Палестині, оскільки вони прагли одного й того ж, "серце [одне] і душа одна", твердить [Святе Письмо] (Ді. 4, 32). Так само, якщо хтось не співучасний волею з Христом, а відрікається від того, що Він велить, і влаштовує своє життя не за одним з Ним серцем, то, й поза сумнівом, залежить від иншого серця. Оскільки Він знайшов Давида до серця свого (див. Ді. 13, 22), бо той мовив: "установ Твоїх не забуваю" (Пс. 119 (118), 83).

 

8. Якщо ж не можна [так жити] тим, які не хочуть цього, то для того, аби ми були здатні на життя, прослідкуймо, щоби змогли ми любити так, як і Христос, і радіти тому ж, що й Він.

 

9. Отже, початком якої-небудь справи є бажання, а [початком] бажання – помисл. Отож, перш за все, слід намагатися відвертати око душі від марноти й мати серце, завжди виповнене благими намірами, щоб, спорожнівши, воно ніколи не стало місцем для лукавих помислів.

 

10. Про те, що стає причиною і початкові постійного роздумування про подвиги Христа й навернення душі до здійснення заповідей.

Хоч існує багато такого, що варто зробити предметом розмірковування і справою душі, насолодою і вправлянням Розуму, та найприємніше і найкорисніше – говорити и розмірковувати про таїнства, роздумувати про те, який маємо від них скарб. Бо ким ми були перед тим, як отримали таїнства, і якими стали, прийнявши їх; і яке колишнє рабство, а тепер яка воля і царство; і скільки благ нам уже подаровано, і скільки обіцяно. І перш за все, Хто є винуватцем цього всього для нас, яка краса Його і яка доброта, до якої міри полюбив Він рід людський і наскільки міцною є ця любов.

 

11. Бо ж коли цим розум зайнятий заздалегідь і душа виповнена цим, нелегко помислу споглядати на инше і бажанню прямувати в инший бік, оскільки [це] таке добре й таке привабливе. Бо ці благодіяння переважують своєю кількістю і величчю, а любов, яка підштовхнула до цього, понад розуміння людським помислом.

 

12. Тому, подібно як людська любов виводить із рівноваги люблячих, коли стає занадто сильною і перевищує сили тих, які прийняли її, так само й любов до людей применшила Бога (див. Фил. 2, 7). Бо не на місці залишаючись, кличе до себе раба, якого полюбив, а сам, зійшовши, шукає його. І багатий приходить до господи убогого, і наблизившись, сам через себе виявляє любов, і бажає такої ж любови, не полишає того, хто не приймає її, і на образу не гнівається, і, гнаний, сидить при дверях, і робить усе, щоби показати себе люблячим, терпить страждання і вмирає.

 

13. Бо існують дві речі, які виявляють і засвідчують любов до когось: одне – усім, чим можна, тому, кого любиш, творити благо, і друге – згоджуватися терпіти за нього муки і, якщо є потреба, то й постраждати за нього. І хоча другий доказ любови набагато вагоміший за перший, проте він неможливий для Бога, безпристрасного до [всілякого] зла. Будучи людинолюбним, Він міг творити благо людині, але терпіти за неї тортури не міг. І оскільки любов [Його] була надмірною, а явного знаку, яким би виявив [її], не було, треба було не приховувати, як сильно Він любить, а люблячи, намагатися подарувати найбільшу любов і явити її надзвичайну силу. Тому Він замислює це виснаження, докладає зусиль і здійснює те, через що спромігся би терпіти тортури і страждати. І тим, що витерпів, довівши, як понад міру Він любить, навертає до себе того, який утік [від Нього], будучи переконаним, що Благий ненавидить [його].

 

14. Але що зі всього найбільш нечуване – не лише витерпів, зазнавши тортур і померши в ранах, а й ожививши та воскресивши тіло, ще зберігає ці рани, і рубці носить на тілі, і з ними постає перед очима ангелів (див. 1 Тим. 3, 16), і пишається цим та радіє, показуючи, що витерпів тортури; инше тілесне Він відкинув, і тіло у Нього духовне (див. 1 Кор. 15, 44), отож ані важкости, ані грубости, ні жодної иншої тілесної пристрасти не залишилось [у Ньому], а ран не відкинув зовсім, ані рубців до останку не згладив, виявляючи, що через любов до людини любить і їх, бо завдяки їм віднайшов загубленого (див. Лк. 15, 6) і, будучи поранений, здобув улюбленого.

 

15. Бо инакше, чи доцільно було б безсмертному тілу носити сліди ран, які иноді [у тілах] смертних і тлінних знищує н мистецтво та природа? Але, як видається, у Нього було бажання | неодноразово страждати за нас (див. Євр. 9, 26), оскільки ж це п неможливо, тому що тіло Його зовсім не піддалось тлінню (див. Рим. 6, 9), і разом з тим Він щадить людей, які бичували б [Його], то, принаймні, сліди ран зволив зберегти на тілі й назавжди залишити знаки уражень, які мали обриси важких травм, аби було зрозуміло, що Він був розіп’ятий за рабів, і бік [Його] був глибоко простромлений, і при тому невимовному світлі це й стало окрасою для царя.

 

16. Що ж може дорівнятися цій любові? Чи хоча раз так любила людина? Яка мати настільки ніжнолюбляча і який батько настільки сповнений любови до дітей? Або хто із добрих володів такою несамовитою любов’ю, щоб любити, зазнавши болю, завданого саме тим, кого любив, але не тільки витерпіти, а й зберегти любов до невдячного, ще й самим ранам надати перевагу над усім иншим? А втім, це посвята не лише любови, а й великої шани, і до того ж щонайбільша честь – не соромитись слабкостей природи, а з синцями, які успадкував від людської немочі, посісти царський престіл.

 

17. І не лише природу визнав гідною цього, а кожного зокрема упослідив, але й прикликає всіх до цієї діядеми, [всіх] звільнив від рабства, зробив синами. Всім відкрив небо і, показавши шлях, щоб можна було злетіти до Нього, дав крила. І на цьому не заспокоївся, а сам і веде, й підтримує, і підбадьорює байдужих.

 

18. І про ще більше не сказано, бо після цього не Владикою залишається для рабів, і, причастивши їх до своїх благ, не тільки руку подає, а й себе самого повністю дарував нам, ось чому ми є храмом живого Бога (див. 1 Кор. 3, 16). Ці члени є членами Христа, а Голові цих членів поклоняються херувими, ці ноги, ці руки залежать від Його серця.

 

19. Немає нічого кориснішого й нічого приємнішого, як роздумувати про це, бо коли над тим міркуємо, і ці помисли заволодівають душею, по-перше, жодне лихо не має до нас доступу, по-друге, тим, які пізнали благодіяння, не можна не пройнятися любов’ю до Благодійника, а полюбивши Його так сильно, ми стаємо виконавцями Його заповідей і спільниками Його волі. [Писання] каже: "Хто ж мене любить, заповіді мої збереже" (див. Йо. 14, 21).

 

20. Воістину, пізнавши власну гідність, нелегко відмовимось від неї і не погодимося бути рабами рабові-втікачеві, коли збагнемо царство у нас самих; для лукавого слова не відкриємо уст, якщо триматимемо в пам’яті трапезу й те, якою кров’ю зачервонимо цей язик. Як скеровуватимемо свої очі, до чого не слід, після того, як споглядали [ними] страшні таїнства? Не будемо направляти ноги та простягати руки до чогось лихого, якщо матимемо в душі правдивий помисл про них що вони – це члени Христа, і члени священні, і подібно до келиха, носять Його кров, ба більше, повністю одягнені самим Спасителем, не як в одіж, і не як у природню шкіру а настільки досконаліше за це, наскільки ця одіж тісніше поєднується з одягнутими, ніж [шкіра] із самими зв’язками та кістками Бо їх хтось може відітнути супроти волі, а Христа вже ніхто із людей та демонів не може від’єднати від одягнутих, ні теперішнє, каже Павло, – ні майбутнє..., ні висота, ні глибина, ані инше якесь створіння" (Рим. 8, 38-39). скільки б не мало сили.

 

21. Бо у мучеників Христових руками катюг лукавий мав змогу відривати і знімати шкіру, відрубувати члени і трощити кістки, випускати кишки й виривати нутрощі. Але намагаючись зняти цю одіж й оголити блаженних від Христа, настільки заплутувався у своїх намірах, що, нехотячи, ще більше, ніж до цього, одягав тим, чим думав роздягти.

 

22. То що ж може бути священніше за це тіло, з яким Христос злучений тісніше від будь-якого природнього поєднання? Тож ставмося до нього шанобливо і збережім достойним для Нього, якщо знаючи про предивну його світлість, завжди матимемо її перед очима душі. Бо якщо храм, і посуд, і будь-що инше священне, як тільки усвідомимо, що воно священне, всіляко зберігаємо недоторканним, тим більше не зрадимо [щось вище], бо ніщо не є настільки священним, як людина, з якою і за природою поєднався Бог.

 

23. Розважмо, кому "всяке коліно приклониться на небі, на землі й під землею" (Фил. 2, 10)? Хто прийде на хмарах із "потугою та славою великою" (див. Мт. 24, 30), сяючи, немов у всій повноті взірець? Це людина й водночас Бог. І кожен із нас може воістину як сонце засяяти (див. Мт. 13, 43), бути підхопленим на хмарах (див. 1 Сол. 4, 17), побачити те Боже тіло, вознестись до Нього, наблизитися і лагідно бути явленим. І тоді з’явиться Владика, оточиться сонмом благих рабів, і коли Він засяє, засяють і вони (див. Кол. 3, 4). Що за видовище, виразно бачити незліченну кількість світильників на хмарах, людей підхоплених і вознесених для того, щоб сотворити урочистість понад всілякий взірець; багато богів навкруг Бога, гарних довкола прекрасного, рабів довкіл Владики, який не заздрить рабам, якщо хто й прилучиться до Його світлости, і не думає, що змаліє Його слава, якщо Він прийме багатьох учасників царства, як ті, хто має владу над людьми, роблять із залежними від них. Бо хоча дають їм все, але й уві сні не потерплять, щоб [ті] прилучилися до царського скіпетра. Бо не рабами вважає їх, і вшановує їх не рабськими почестями, а має їх за друзів, і дотримуючись законів дружби, які сам встановив від початку, все робить спільним, і не будь-що, а дарує їм саме царство, саму діядему.

 

24. Бо саме з огляду на це блаженний Павло мовив: "Спадкоємці ж Божі – співспадкоємці Христа" (Рим. 8, 17), – і з Христом царюватимуть ті, які перейшли страждання (див. 2 Тим. 2, 12). Що [виявимо] приємним настільки, щоб воно могло може змагатися із тим видовищем? Сонм блаженних, сила-силенна радіючих? Він сходить з неба на землю, а земля посилає инші сонця до сонця справедливости і все виповнює світлом. Тут ті, які роздумуванням, стражданням, важкими трудами, піклуванням про подібних до себе довели свою твердість щодо Христа. Тут ті, які наслідують страсті Його і віддавши себе мечеві, вогню та смерті, ще показують рубці на сяючих тілах і тріюмфують слідами ран, наче надписом перемог – вінок найвідважніших із славними ранами довкіл царя, який переміг задля страждань, і як каже Павло: "За те, що перетерпів смерть, увінчаний славою і честю" (Євр. 2, 9).

 

25. Для нас, які роздумують про це і які упродовж усього часу звертають до цього свої помисли, стає очевидною гідність нашої природи і зрозумілою людинолюбність Божа до нас.

 

26. Ті із грішників, які розмірковують про подвиги Христа, не відмовляються від спасіння, а навпаки, відразу повертаються за допомогою ліків покаяння до душевного здоров’я.

Саме це не дозволить нам споглядати нечестиве, а якщо доведеться впасти у гріх, лагідно піднесе нас.

Бо ж у спасінні нам перешкоджає багато чого, але найбільше те, що, согрішивши, ми відмовляємося відразу звернутися до Бога, а, соромлячись і ганьблячись, дорогу до Нього вважаємо важкою [і думаємо], що Він гнівається на нас, і сприймає нас вороже, і що велике приготування потрібне для тих, які прагнуть прийти до Нього.

 

27. Проте людинолюбність Божа повністю виганяє із душі цей помисл. Бо як достеменно знаємо, що Він повен поблажливости, і як "ти тоді візвеш, Він скаже: – Ось я!" (Іс. 58, 9), то що ж є перешкодою для тих, які грішать, відразу прийти до Нього? У цьому супроти нас прихована пастка і хитрий виверт спільного ворога, що приводячи до гріха, зроджує сміливість і зухвалість, а тим, які зважилися на найогидніше і впали у гріх, вселяє сором і недоречний страх, аби одних приготувати до падіння, а иншим не дати воскреснути, иншими словами – одних відвернути від Бога, а другим завадити знову прийти до Нього; і таким чином, тягти до одної прірви за допомогою протилежного.

А цього слід остерігатися й уникати якомога пильніше – і відваги до гріха, і сорому та страху після нього, бо від них немає щ, жодної користи. Адже цей страх є не зворушенням, а якимсь заціпенінням душ. І не задля того ми соромимося, аби віднайти те, чим вилікуємо їх, а для того, щоб втекти від очей Спасителя; І подібно до Адама, який також ховався через рану, уникаючи ? руки лікаря, і коли йому треба було шукати, щоб гріх не брав гору над ним, він, вказуючи на жінку, приховував слабкість в волі своєї (див. Бут. 3, 8-12); і після нього Каїн, прагнучи сховатися, думав, що можна зачаїтися від Того, у кого все перед очима (див. Бут. 4, 14)

 

28. Корисно бо є і лякатися, і соромитися, і смутити душу, і знесилювати тіло, коли це може допровадити до Бога, "бо за плодами їхніми, – зауважує [Писання], – пізнаєте їх" (Мт. 7, 16).

І хоча не тільки сором і страх ідуть услід за гріхом, а й якась важка зажура, проте вона не завдає жодної шкоди тим, які чудово розуміють людинолюбність Божу. Бо хоча вони й усвідомили б свою найгіршу провину, все ж не втрачають надії, знають, що нічого вищого за прощення немає, нічого, що могло б перемогти доброту Божу. Смуток же їхній рятівний, і жадають побільшити його, а инший, який приводить до хиткости, виганяють благими надіями (див. 2 Кор. 7, 10).

 

29. А що смуток з приводу гріхів буває подвійний: один виправляє, а другий приводить до загибелі тих, які ним одержимі, яскраво свідчать апостол Петро і нечестивий Юда. Першому з них смуток порятував волю і після гіркого плачу (див. Мт. 26, 75) злучив з Христом не менше, ніж до його гріха супроти Нього, Юду ж довів до мотузки. І відійшов він, скований путами під час загального визволення, і коли проливалася очисна для всього світу кров, зневірився в очищенні однієї людини – себе самого (див. Мт. 27, 5).

 

30. Смуток з приводу гріхів подвійний, і яка різниця між тим, який веде до згуби, і тим, який рятує.

Отож, знаючи це достеменно, один маємо сприймати, а другого уникаймо, а для цього слід визначити різницю між кожною з пристрастей і те, чому одна дозволяє нам чинити добро, а друга – зло.

 

31. Оскільки скоюючи гріхи, ми стаємо нікчемними перед Богом і самими собою, то один смуток, а саме – з приводу [нашої] нерозсудливости перед Владикою, – не завдасть ніякої шкоди, а навпаки, може стати для нас своєчасним. А другий смуток – стосовно нас самих, коли ми розуміємо, що були призначені для якогось предивного жеребу, а потім викриті в тому, що прогрішилися супроти належного; відтак журимося і побиваємося, і якимсь гірким каяттям ущемляємо серце, ніби й не слід було жити тим, які впали у таке зло. Від такого смутку треба відвертатися, бо він безперечно є матір’ю смерти й веде до пекла. Той смуток є зарозумілістю, бо ми вважаємо себе достойними чогось великого, а инший, щодо Владики, породжує любов і ясне розуміння благодійника; і ми всі, наважуючись у чомусь опиратися Йому, не приносимо собі користи й навертаємося до зла. Як зарозумілість, так і біль, що виникає від неї в душі, є злом; і знову ж як любов до Христа найбільш похвальна, так від того, що зранені тут стрілами боліють серцем і засмучуються душею, і для добродушних немає нічого блаженнішого.

 

32. Слід постійно роздумувати про Христа і Його таїнства, не роз’єднуючи їх.

Коли ж смуток, сповнений благодатей, залежить від любови до Христа, а любов – від помислів, спрямованих на Христа і Його людинолюбність, то їх треба тримати в пам’яті й навертати в душі, і в цьому занятті ніколи не знати перепочинку, а щиро цим перейматися: і наодинці роздумувати про не, і в товариствах перетворювати це в мовну насолоду та в джерело співбесід, і, крім того, намагатися, ні на що не відволікаючись виявляти цю постійну ревність, чи, наприклад, упродовж життя, чи якомога частіше, аби [смуток] міг вкорінитися в душі й повністю заполонити серце. Бо як вогонь нічого не зробить із тим, чого торкнеться, якщо постійно його не підтримувати, так і скороминущий помисл не може прихилити серце до якоїсь пристрасті, а треба, щоб він затримувався на деякий час.

 

33. Отже, помисли розбурхують пристрасть від відчуття прекрасного і приємного – оскільки відчуття зазвичай діють на нас від початку, а помисли зроджуються від них – вони є суголосні нам, і легко переконують у тому, чого хочуть – чи тим, що приємні, чи тим, що наявні у нас упродовж тривалого часу.

 

34. А ті, що пізніше в часі досягли розуму та його філософії, потребують великої ревности, хоч би короткотривалої і в частому відвідуванні, щоб відчути хоч яку-небудь схильність до добра, яке не відразу звеселяє і надто пізно проникає у тих, хто вже наповнений багато чим приємним. Бо настійливою старанністю, ламаючи тривалість звички, через силу можемо внести справжнє, замість того, що [таким] видається, і добре замість приємного.

 

35. Чому добрі помисли не завжди перемагають лукаві?

Тому не слід дивуватися, якщо найкращі з помислів не скрізь беруть гору над лукавими, і в тих, хто наділений розумом, благородні [помисли] не мають переваги над ницими.

Думаю, для того, щоб можна було стати благим, мабуть, недостатньо бути переконаним в потребі благості. А необхідно й жити роздумуючи, і бути наполегливим у роздумах та набувати справедливе слово не пізнанням лише, а й використовувати його до того, до чого слід. Подібно і їжа, і зброя, і ліки, й одяг приносять користь не тим, які просто знають про них і мають їх, а допомагають тим, які справді користуються ними.

 

36. Якщо ж негідні помисли, внадившись, заполонюють розум собою, а від благих відчуттів ми віддаляємося, ледь призволившись ними, що ж дивного, коли зло перемагає, і лукаві [помисли], діючи, виповнюють усю душу, а добрі, будучи бездіяльними, цілком виганяються, як переможені.

Отож, немає нічого дивного, що той, хто лише знає, не зможе побудувати будинок, чи лікар не зуміє вилікувати, чи будь-хто инший з митців не зробить свого доти, доки не буде користуватися своїм мистецтвом. Так само немає нічого дивовижного в тому, якщо хтось, маючи справедливе слово, а не маючи діяльности, не має користи від ревности. Бо зброю використовують проти нападників, володіючи нею як годиться, а мистецтвом діючи, як воно вчить. Найкращими помислами ми користуємося наче порадниками, скеровуючи розум не так до того, аби пізнати, що потрібно, як щоб бути переконаними у пізнаному й мати любов до нього, як до істинно прекрасного, що потребує постійного дбання. І навпаки, щодо негідних [помислів], бути охопленими ними й плекати їх у душі є згубою, проте просто їх знати аж ніяк не шкідливо. Тому тут необхідно – уникати дбання, а там посилювати його.

 

37. Роздумування про божественні подвиги, які, будучи безперервними, запалюють [у нас] любов до Христа.

Так, бажати блага ще не є ділом, бо ніяка ревність не передує ділу. А для того, щоб отримати і зберегти благо, яке вимагає праці, конечною є потреба у діяльності й методі, що дало б змогу добровільно обрати такі подвиги, бо не легко підібрати для себе заняття.

 

38. А приготовленням до подвигів в усьому є любов до того, задля чого ми здійснюємо подвиги, вона ж бо робить труди приємними, хоч би й були вони занадто важкі. Любов до доброго запалює у нас не що инше, як увагу розуму до нього й пізнання його краси. І це є той вогонь, який від роздумування про Бога розпалюється у душі пророка. "Від думок моїх, – мовить, – огонь зайнявся" (Пс. 39 (38), 4). В иншому місці він же, вказуючи, про що повинне бути роздумування і якій людині притаманна ця праця, одне називає блаженним мужем, а друге – законом Божим; блажен муж, який над законом Божим день і ніч роздумуватиме (див. Пс. 1, 1-2).

 

39. Якщо й справді роздумування про писаний закон може запалювати цей вогонь, то що ж під силу учинити закону Духа, який один вклав у людей правдиву любов до Бога і розпалив полум’я бажання, яке нічим не можна вгасити (див. П. п. 8, 7), ні насолодами, ні чимось иншим, ні теперішнім, ні майбутнім? Через те, як мені видається, Він і явився, зійшовши у вогненних язиках (див. Ді. 2, 3), бо подібно до вогню, приніс любов всеосяжну. Оскільки раніше й самого засновника закону любов привела на землю, і саме тіло Законодавця є плодом людинолюбности, і, крім того, весь закон Його повний любови. І Він виявляє її у всьому, в чому [тільки] можна, її вселяє, до неї навертає, а отримуючи її від нас, вважає достатнім даром за те, що нам дарував.

 

40. Бо не повеліває, як рабам-боржникам, а так, немов ми попередньо доклали багато зусиль для Нього, виявили велику прихильність і любов, а тих, які приходять до Нього, Він відразу ж прикликає до сопричастя із собою. Я подвизався заради царства, каже Він, і великими трудами сплів вінець, а ви без зусиль отримуєте його; замість цього прошу вас – нічого не любіть понад мене.

 

41. О невимовна доброта, що не тільки сам Він так міцно любить нас, а й нашу любов до Нього цінує понад усе, і всіляко сприяє цьому. Бо задля чого сотворив небо й землю, сонце й видимий світ, як і красу [світу] невидимого, і зблизив лише порухом, і тут навчає всілякої премудрости, чи ж не для того, щоб привернути до себе, переконати нас полюбити Його? І, як найпалкіші у любові люди, Він являє нам і мудрість, і доброту, і мистецтво, аби змогти вкласти [у нас] любов до себе. Тож надає такого великого значення [цій] справі й так високо цінує її, що, здійснивши для цього все, що властиве природі Божій, Він не вдовольнився цим, а віддав себе иншій природі, щоб і нею скористатися для цього і, коли в чомусь не переконав, будучи Богом, змогти [здійснити] це, ставши людиною, і через одне й друге – через своє, що приніс, прийшовши [на землю], і через чуже, що ззовні отримав, відчути улюбленого.

Таким чином, закон Духа (див. Рим. 8, 2) по праву є законом приятельства і сам по собі спонукує до доброзичливости. Тому нам слід звернути на нього увагу.

 

42. Про те. що роздумування про подвиги Христові не вимагає зусилля і зовсім не заважає нам у мирському житті.

Перш за все тому, що немає тут ніякого поту, ні трудитися не слід, ані витрачати гроші, ні ганьби не буде, ні сорому, ні в чомусь иншому не станемо гіршими. І мистецтвами можна користуватися без шкоди, і для будь-якого роду заняття не має жодної перепони, і полководець командуватиме військом, і хлібороб оброблятиме землю, і з цієї причини в жодному із наданих благ не відчуватиме потреби. Тому немає необхідности віддалятися на край світу, ні споживати якусь незвичайну їжу, ні змінювати одяг, ні нищити здоров’я, ні відважуватись на якийсь инший сміливий вчинок. А можна, залишаючись вдома й нічого не втрачаючи із свого майна, постійно поринати в [ці] помисли.

 

43. Отже, що стане на заваді цьому бути корисним, задля чого й годилося докласти необхідних зусиль? Якщо людям, які живуть і які здатні роздумувати, необхідно роздумувати про щось, то чому б їм не роздумувати про найкраще? Якщо тим, які роздумують про марне й негідне, в чому немає жодної користи, ніколи не спадає на думку, що це може зробити гіршою долю, чи мистецтво, чи майно, чи щось инше, що має стосунок до життя, то менш за все будемо докоряти в цьому благим помислам і добро обвинувачувати у лукавстві.

 

44. Роздумування про подвиги Христа властиве всілякому роду заняття.

Усе ж, невже нічому корисному вони не заважають, невже в них немає нічого неприємного? Очевидно, не більше, ніж хтось може назвати їх самою радістю. Бо якщо ми втішаємося прекрасним, то нічого не може бути кращим від помислів, які скеровані на Христа і Його людинолюбність, бо і в самих подвигах Він сам є довершеною межею доброти. Ніхто і працюючи до втоми, не знайде нічого приємного й гідного любови, що відповідало б нам більше від цього. Бо не лише від близьких по крові й від самих батьків, а й від нас самих нам ближчий Христос, як було доведено у попередніх словах. Тому, зазвичай, для того, хто роздумує про душу, нічого властивішого за помисли про Нього бути не може. Адже через них Він стає нам рідним та близьким, і саме вони є найкращим і найприємнішим, якого лишень можна бажати, заняттям для тих, хто отримав хрещення душ.

Маю на увазі тих, які після купелі не надто окріпли, кого, як декого із євреїв, блаженний Стефан називає "необрізаними серцем і вухом" (Ді. 7, 51).

 

45. Отож, від цих помислів ніякої шкоди людському життю бути не може, вони приносять задоволення і радість для тих, хто роздумує, це зрозуміло зі сказаного. А що це корисно й допомагає корисному, і містить справді найкраще й найсвоєчасніше з усього, вже було показано і ще чіткіше виявиться надалі, якщо зупинимо на цьому щонайпильнішу увагу.

 

46. Про те, що таке роздумування украй корисне і що подвиги з боку Христа звершують блаженство висловлювання.

Перш за все, щоб зайняти душу благими помислами, треба, звичайно, звільнитися від лихих, опісля через таїнства одержати промінь, вільний від слабкости, і це без зайвих зусиль приносить нам силу-силенну всіляких благ. Потім треба, щоб і самі помисли своїми засобами вершили свою справу, і серце виповнювалося найкращим з усього. Бо як від лихих помислів народжуються лихі пристрасті, так само й доброчесність повинна походити від добрих помислів.

 

47. Бо й справді, помисли і роздуми завжди схиляють до того, аби перейнятися тим чи иншим задумом – що говорити чи діяти, чи терпіти, чи з чогось щось обрати. І в такий спосіб учителі доброчесности своєчасно вкладають помисли найкращі, а лукаві демони, навпаки, навіюють образи нечестиві, одні учиняючи вправними у нечесності, а другі – виконавцями обов’язку.

 

48. Отож, потрібне всіляке варте хвали роздумування про те, щоб ділом сприяти доброчесності; а звертати помисли до Христа й до того, що Він, як людинолюбний, вимислив для нашого спасіння, якраз і є для нас самим життям, і в усьому чинить нас блаженними.

 

49. А щоб ми це виразніше побачили, спогляньмо, кого із тих, хто звершив подвиги, сам Христос назвав блаженними – чи ж не все в них залежить від цих помислів.

Тож кого Він, єдиний воістину блаженний, утішив? Убогих духом, плачучих, смиренних, голодних і спраглих справедливости, милосердних, чистих серцем, миротворців, тих, що терплять зневагу і всіляку ганьбу задля правди й задля ревности стосовно Христа (див. Мт. 5, 3-11). Бо такі досягають блаженного життя.

 

50. Отож, якщо роздивившись, побачимо, що від цих помислів витворюється прекрасний німб, і вони ж виплітають вінці, всім стане зрозуміло, що заняття цими помислами й турбота про них є безпечною дорогою, і сходженням, і драбиною, чи як ще инакше це можна назвати, до блаженного життя.

 

51. Про перше блаженство: як за допомогою вже згаданого роздушування набувається духовна убогість

Духовна убогість і те, як каже Павло, щоб "не думати понад те, що треба думати, а думати скромно" (Рим. 12, 3), кому ж може належати, як не тим, хто розуміє убогість Ісуса? Який і природою, і способом життя прилучився до рабів, будучи Владикою, і став плоттю (див. Йо. 1, 14), будучи Богом, і будучи багатим, вибрав бідність (див. 2 Кор. 8, 9); і Цар слави (див. Пс. 24 (23), 8) терпів зневагу, і Його, який звільнив рід [людський], водили в путах, і прийняв осуд беззаконних Той, який прийшов сповнити закон (див. Мт. 5, 17). І суддями, які втішалися шалом і викриками народу, був засуджений Той, якому Отець дав увесь суд (див. Йо. 5, 22). Яку гординю це не принизить?

 

52. До того ж, коли прокинеться пихатість від звершених подвигів, які видадуться пречудовими, той, хто роздумує про Христа, пізнає, що нічого він великого не здійснив; і сам по собі не лише не здатний звільнитися від полону, а й після звільнення не може зберегти незайману волю.

 

53. Бо Він кров’ю викупив нас і подарував нам волю, здобувши її такою дорогою ціною (див. 1 Пт. 1, 18-19). А хто із визволених залишився в тому, що отримав, і до кінця зберіг недоторканим духовне багатство? А не звершивши подвиги у цьому великому, чи можна вважати, що мало прогрішився проти благодати?

 

54. Отож чим нам, на свій розсуд, почати хизуватися, коли власна доброчесність сама по собі ні до чого корисного не провадить? А якщо в нас і є справжнє добро, його вкладає Бог без жодних зусиль з нашого боку. До того ж, щоб і ззовні вкладене багатство надійно вберегти, немов у бездушній скарбниці, – то й на це ми нездатні. Бо й після нового народження та перетворення у воді, і сповнені вогнем трапези навіть наймудріші з людей виявляються настільки кволими до доброчесности, що мають постійну потребу у священній трапезі та в очисній крові, і в допомозі згори, щоб не скотитися до крайньої озлоблености. І промовисті свідки цього ті, хто, відмовившись задля блага й доброчесности від всілякої праці, потім став зухвалим у всьому злому; хто відійшов у гори, втікаючи від будь-якого гамору й суспільного життя, наче від мору, щоб зосередити свою увагу на одному Богові, і, наскільки можливо людям, якнайкраще звершивши подвиги, аби у всьому перед Богом мати велику силу, коли ж трохи підупадали у сподіваннях на Нього і в повній вірі у Нього, то відразу ж зважувались на найгірше з усього й ні в чому не стримувалися від зіпсованости.

 

55. Тож чим почнемо вихвалятися? Звершеннями подвигів? Але в нас немає нічого великого. Може тим, що велике в нас? Але воно не наше. Чи тим, що зберегли отримане? Але ми втратили його. Може тим, що носимо печать Христа? Але саме це і є підтвердженням, що не носимо. Бо в тих, які вихваляються, немає нічого спільного з Тим, який "лагідний і сумирний серцем" (Мт. 11, 29). І трапляється так, що при цих помислах зарозумілість сама по собі гине і пристрасть з обох боків щезає. Якщо ж думаємо про те, що треба (див. Рим. 12, 3), не хизуємось. Коли ж хизуємось, то при цьому нашому хизуванні, усвідомлюючи, що відходимо від Христа, і є не цілком здорові, не будемо хизуватися самі собою, як жалюгідні люди.

 

56. Про друге блаженство: як за допомогою вже згаданого роздумування набувається смуток за Богом.

Усе ж, тим, які роздумують про подвиги Христа, випадає і побиватися, і плакати, якщо лише хтось замислиться над тим, що нового Він зробив для нашого спасіння і яка наша байдужість, і який сон нас сковує! Бо втрата найдорожчого нас засмучує і спогад про загублені блага налаштовує на сльози, і тоді ми пізнаємо, яке багатство маючи в руках, могли б втримати, але змарнували, а усвідомлення того, якою великою є наша невдячність до такого шани гідного благодійника, жалить і терзає душу; тоді особливо стає зрозумілим, яку смиренність і людинолюбність виявляє Він до нас, і яку байдужість виявляємо ми щодо Нього.

 

57. Бо, удостоюючи нас, Він перш за все зійшов з неба, щоби промовити до нас властивим нам голосом і явити вигляд, притаманний нам. Він вчинив так, аби ми любили Його чи як одноплемінника, чи як Найвище Благо, а Він був і тим, і другим; і поєднавши в собі обох, Він повсюдно викликає любов у тих, які приходять до Нього, щоб запалити нас до найбільшої любови.

 

58. Потім, підсилюючи дружнє єднання, додав і таке. Оскільки кожен любить себе самого, любить і одноплемінника, але віддає перевагу самому собі настільки більшу, наскільки більше любить самого себе, ніж одноплемінника, то щоб залишити собі краще місце для любови у крайнощах жадань, і щоб отримати не таку любов, з якою ми ставимось до одноплемінників, а таку, якою ми любимо самі себе, Він не вдовольнився бути одноплемінним з нами, а прийнявши ту саму природу, зробив нас співучасними із самим тілом, кров’ю та духом, аби стати справді для кожного з тих, хто злучується з Ним, як приповідка каже про друзів, гіперболізуючи, – иншим я (див. Аріст. Ніком. Етика, IX, 4, 1166 а).

 

59. І якщо Він так удостоїв нас, що не залишив жодного способу дружби даремним для себе, то й показав себе і благодійником, і братом, і замість нас самих став нами; і то не лише бажанням та порухом, як сотворив Він це небо, а потом і важкою працею, що ніяк не притаманно Йому, і внутрішньою боротьбою (див. Лк. 22, 44), і приниженням, і ранами, і на довершення смертю. І ми не тільки не зберігаємо хоч якоїсь вдячности до Нього за всілякі блага для нас, не намагаємося бодай чимось віддати Йому належне, а ще й настільки нерозумні, що пристаємо до того, що Йому ненависне, і від чого Він відводить нас, того тримаємося, і до чого заохочує, від того втікаємо, і так виявляємо недоречне лукавство. Якого плачу і яких сліз не достойні ми, які [все] инше вважаємо вартим уваги, а Спасителя та Його Провидіння зневажаємо так, наче иншим випадає прагнути цього, а не для нас призначалось несказанне Його провидіння!

 

60. І для себе вважаємо пожиточним те, чим слід послуговуватися, а саме: і словом, і ділом, і всілякими мистецтвами, і всим, що належить до життя. Чи потрібно обробляти землю, командувати військом, чи виконувати якісь спільні обов’язки для загального [блага], чи робити щось для себе самого – всюди ми шукаємо відповідного й радо користаємо з нагоди; і цінуємо все, що реальне, належне й справедливе, і повсюдно вагоме для нас. І тільки щодо того, що справді наше, та як треба зберігати його та як виявляти справедливість до нас самих, дбаємо найменше за все, ніби вважаємо себе гіршими від усього иншого.

 

61. Якщо не на чомусь иншому, то принаймні слід зосередити свою увагу на нововведенні, яким Він усе похитнув і перевернув, за допомогою чого на землі побачили те, що було вище неба; і земля піднялася над небесами, і закуто спільного тирана світу, а ув’язнені топчуть голову тирана; і видно Бога, який носить тіло, піддане ранам, який, маючи кров, проливає її на хресті, й потім, мертвий від людини, стрясає землю і повертає життя мертвим. І все це, щоб людина пізнала Владику й постала з землі, і подивилась на небо, – коли все це здійснено, люди ще залишаються сплячими, наче статуї, нічого не відчувають під час грому, чи ж не нещасніші вони від усіх? Чи ж не заслуговують на те, аби весь час життя вважати часом плачу?

 

62. Кого ж бо ми оплакуємо? Хворобу? Чи ж не хворіє у нас найкраще? Може вбогість? Але ж ми чинимо настільки гірше від убогих, наскільки потрібніше тут і краще це багатство. До того ж убогість після теперішнього віку неминуче припиниться, а цього лиха не зможе відвернути й смерть, у майбутньому ж воно завдасть нам ще більшого сорому. Може божевілля, гідне жалю? Гаразд! Чи ж лукавий демон не відбирає нам розум, виповнюючи його таким безумством? Бо якщо ходити по гострих лезах і прогулюватися над урвищами, не помічати друзів і приставати до найбільш злозичливих людей притаманне божевільним, то чи не втікаємо ми від Люблячого? Чи не шукаємо ворога у тому, що робимо? Чи ж не поспішаємо до геєни, скоюючи все, що штовхає до неї?

 

63. Отож, коли самі усвідомимо всі ці нещастя, доведеться нам сумувати й плакати. А це дасть змогу усвідомити самих себе й пізнати дійсність, і не прогрішатися тим, що не знаємо про свою злобу; якщо ж пізнаємо благополуччя і багатство, розмірковуватимемо про те, чим зможемо скористатися, не привносячи окрім бажання, нічого иншого, оскільки Христос нам уже все приготував, коли ми ще зовсім не докладали праці.

 

64. Бо це найбільше засмучує – бути невдахою, коли можна вибрати благополуччя, і залишатися у темряві (див. Лк. 1, 79) тим, хто має можливість жити у світлі. Це викликає сльози не лише в безтурботних, а й у найбільш ревних, і в них переважно, оскільки вони більше відчувають шкоду. Бо і в цьому, і ще в гіршому від цього вони осуджують себе, коли думають про оголеного, офіруваного на хресті Бога, якому все служить, та який терпить за нас відповідну кару. Ось чому, будучи Богом, Він прийняв природу людини, щоб із людей ми стали богами і щоб земля замінилася небом, рабство – царством, безчестя, в якому перебуваємо – справжньою славою. Для цього Творець неба одягнувся землею, Владика за природою – подобою раба (див. Фил. 2, 7), Цар слави (див. Пс. 24 (23), 7) "витерпів хрест, на сором не звертаючи уваги" (Євр. 12, 2).

 

65. Про третє блаженство: як за допомогою уже згаданого роздумування набувається смиренність.

Щодо смирення й того, щоб приборкувати гнів і не гніватися на тих, які образили, багато є такого, за допомогою чого Спаситель збагатив світ істинною премудрістю – і тим, що сказав, і тим, що вчинив, і тим, що витерпів, страждаючи, явивши численні й найкращі взірці цього.

 

66. І перш за все прийняв плоть і кров за тих, які зневажили Його, і прийшов, аби дати розгрішення тим, яких міг звинуватити у всіх найважчих провинах. І коли вони потім засуджували благодіяння, якими Він виправляв природу, не переставав бути благодійником для наклепників. За те, що виганяв із людей демонів, чув, що [Його називають] Велзевулом (див. Мт. 10, 25) і князем демонів, та найгіршими йменнями, які лиш є, тим не менше не перестав виганяти. І одного з учнів, що намислив убити Його, не тільки стримався викинути із сонму учнів, а й жив з ним, як личить жити з друзями, і з убивцею з’їв пуд солі, і зраднику дав невимовне таїнство й саму кров (див. Мт. 26, 23-28), і нарешті дозволив себе обійняти й поцілувати (див. Мт. 26, 49).

 

67. І відважився на найбільш нечуване. Помер від [рук] тих, яким чинив добро, а вони, отримавши благодіяння, встромили у Нього Меч. Друг Супроводжував убивць в убивстві, поцілунок же був знаком убивства. І терплячи все це, Він був настільки лагідний та людинолюбний, що коли один із Його учнів поранив одного з тих безсоромників, Він не знехтував рани, а, торкнувшись пораненої частини тіла, відразу ж зцілив її (див. Лк. 22, 5). І коли так явив знак і надмірної сили, й крайньої лагідности, тих, які не побоялися першої та не посоромилися другої, не занапастив і не послав на нечестивих вогненного дощу (див. Бут. 19, 24; Лк. 9, 54), не вразив громовицями, хоча вони заслужили й на це, і на ще гірше.

Той, на якого сонм ангелів не міг дивитися без страху, ішов услід за тими, які тягли Його, і дозволив пов’язати руки, якими звільняв від пут, хвороб та руйнував тиранію демонів. І найнегіднішого раба, якого міг покарати за те, що вдарив Його по щоці, не умертвив, а вельми лагідно та людинолюбно удостоїв слова й виправляв його перекручене розуміння (див. Йо. 18, 22-23).

 

68. Згодом, коли нечестиві судді засудили Його на смерть, Він мовчки переніс присуд (див. Мт. 26, 63) і прийняв покару, і, вже прибитий цвяхами до дерева, Він не зрікся своєї любові до вбивць, тому за їхню зухвалість супроти Єдинородного, просив не накладати на них жодної покари. І не лише просив за них, а й захищав їх, і слово захисту було вельми огнисте й ласкаве: "Отче, відпусти їм, не знають бо, що роблять" (Лк. 23, 34). І як люблячий дітей Отець, поблажливий до нерозумних слів і вчинків малечі, лагідно настановляє їх на розум – і тоді після цих слів Він помер.

 

69. Коли ж воскрес Він, і треба було зробити співучасниками свята своїх учнів, у яких залишалося благовоління, Він не тримав на них зла за те, що вони полишили Його, повтікавши від зримої небезпеки, а скликав учнів і оголосив, де слід їм зустріти Його (див. Мт. 28, 7); коли прийшов, явлений їм, не дорікнув за втечу, не пригадав їм нічого подібного, хоча являвся їм, ні про те, як усі наполегливо стверджували, що будуть співучасниками у смерті Його та муках (див. Мт. 26, 35), а вони не витримали й видовища, і не лише теперішніх, а й прийдешніх бід (див. Мт. 26, 56). Дав же їм мир, Духа Святого й тому подібне (див. Йо. 20, 21-23), а потім довірив їм турботу про весь світ (див. Мр. 16, 15), поставивши їх правителями по всій землі (див. Пс. 45 (44), 17).

 

70. І це зробив для цілого сонму. А що Він вчинив для Проводиря, який не раз відрікся від Нього, відмовився від любови й прихильности до Нього (див. Мт. 26, 70-74)! Бо не тільки не надав його зреченню розголосу, і не тільки не нагадав про обітниці його, у яких той присягав Йому бути співучасним у смерті учителя, та які не забарившись відразу ж зрадив (див. Мт. 26, 33-35), а й вісника воскресіння послав до нього раніше, ніж до инших (див. Мр. 16, 7); і вшанував його так, і явившись, дружньо з ним говорив та запитував про його любов – чи вона є більше в ньому, ніж в инших вибраних? І коли Петро сказав, що любить, Він знову запитав про це, і ще раз почувши: "Люблю тебе", – ізнов запитав: чи любиш; і, як мені видається, не переставав би ще й ще допитуватися про любов, коли б Петро не відповів засмучений: невже той, що все знає, аби упевнитись, що любить Його, має потребу в багатьох словах (див. Йо. 21, 15-17)? Та це не було ні незнанням про друга, ні удаванням незнання. Бо одне було б помилкою, а друге – обманом, ані одне, ні друге не притаманне чистій істині. А було доказом того, що Він не тримає зла за порушення попередніх обітниць, бо не про инші обітниці запитує, а в такий спосіб розпалює у Петра любов, яка ледве не опинилася у небезпеці зовсім погаснути. Бо ставити такі запитання і викликати такі відповіді дуже багато важить для товариськости, і спогад про дружбу та розмова про неї не тільки побільшує приязнь, яка вже існує, а й може відродити ту, якої ще нема. Так є. То ж чи видається Спаситель таким, що в діяннях являє гнів, а у вченні й законодавстві, що є вищим за його лагідність?

 

71. Бо Він каже, що не прийме ні самої молитви, ні жертви, якщо ми будемо приносити жертви й молитися гніваючись (див. Мт. 5, 22-24); і тим, які гніваються один на одного, ніколи не даватиме відпущення гріхів, спільного дару для всіх (див. Мт. 5, 25-26), хоча б окрім цього ми зробили все, хоча б пролили ріки поту і сліз, хоча б саме тіло віддали мечеві й вогневі (див. 1 Кор. 13, 3). І так провадячи [нас], показує, настільки важливою є лагідність.

 

72. А звідси випливає, щоб ті, які роздумують про діяння Його, мали лагідне серце щодо тих, які засмучують їх. І вказуючи на це, Він говорить: "... якщо мене пізнаєте, скільки я маю лагідности, то й серце ваше стане лагідним"; "навчіться, – далі каже Він, – від мене, бо я лагідний і сумирний серцем, тож: знайдете полегшу душам вашим" (Мт. 11, 29).

 

73. Ще й у такий спосіб лагідність може бути справою роздумування про Христа. Бо тому, хто живе в цих помислах, необхідно мати любов до священної трапези, а оскільки до неї не можна приступати злопам’ятному на будь-яку образу, то він утримається [від гніву] і збереже душу чистою від ненависти. Бо кров цю, від початку пролиту задля примирення, не можуть належно прийняти ті, які плазують перед гнівом і люттю. Бо хоча вона й піднесла свій голос про заплямлених кров’ю до Отця (див. Лк. 23, 46), як пролита кров Авеля (див. Бут. 4, 10), але не звинувачувала їх перед Ним і не вимагала їхнього покарання, як та [покарання] брата, а навпаки, звільнила їх [від покари], і голос убитого був прощенням для вбивць (див. Євр. 12, 24).

 

74. Про четверте блаженство: як набувається справедливість за допомогою цих помислів.

Принаймні, вершителями справедливосте (див. Євр. 11, 33) передовсім є ті, хто живе з цими помислами, з яких видно, що Владика світу так пошанував правду, що був з рабами, зі скривдженими і з мертвими, аби всім віддати, як належить: Отцеві – славу й послух, якого належного мірою ніхто не міг виявити, тиранові ж – пута, зневагу та сором, тому що відібрав у нього неправедну владу й вигнав, караючи судом і справедливістю (див. Пс. 97 (96), 2).

 

75. Про п’яте блаженство: як набувається милосердя за допомогою цих помислів.

А бути співчутливими та співпричетними із зануреними у глибоку скорботу, і біду инших вважати своїм лихом, звідки ж іще можна отримати, як не від цих помислів, у яких ми й самих себе бачимо вельми гідними співчуття, над якими змилостивились понад усяке сподівання? Бачимо той полон, рабство, пута й лють, що нас уярмила; і до того ж, не було кінця нашим бідам, і ми постійно зазнавали все більше терпінь від суворого й жорстокого тирана, і всюди знаходили для себе безпорадність та покинутість, бо ніхто не міг подати нам руки. А [тиранові] можна було сповняти свою волю над нами, і нас, подібно до проданих, вважали власністю того, хто купив. І не було для нас жодної втіхи у нещастях, ні ліку – ні всередині нас, ні ззовні, ні від вищих за нас, ні від одноплемінних з нами, бо ж усім однаково важко було стати корисними людській природі. Кажу ж, жодних ліків, оскільки неможливо було ні думати про лікаря, ні вдаватися до нього.

 

76. Отож над тими, що перебували в такій недолі, змилосердився не вістун, не ангел, а сам Господь (див. Іс. 63, 9), супроти якого ми ворогували, якого ображали беззаконням; Він змилосердився незвичайним співчуттям, вищим за слово і від усього, що належне в цьому випадку. Бо не лише забажав нашого звільнення від лих, і не тільки за свій визнав наш біль, ай зробив їх своїми, і перейнявся як своїм нашим жалем, і запраг сам явитися гідним співчуття, аби нас учинити блаженними. Бо "за днів свого тілесного життя" (Євр. 5, 7), – як сказав Павло, – для багатьох видався таким, що заслуговує на співчуття, і Він пробуджував співчуття, вмираючи неправедною смертю. Бо [Писання] зауважує: "І плакали [за Ним] та голосили" (Лк. 23, 27), коли вели Його на смерть.

І ця журба була не тільки в тих, що були з Ним і дивилися на страждання, а вже й Ісая, далеко перед тим передбачивши, без сліз не міг витерпіти [цього] видовища, а, наче плачучи над мертвим, скрикнув голосом, повним скорботи. "Ми бачили Його, – говорить [він], – не було в ньому ні виду, ні краси, ні вигляду принадного не було в Ньому" (Іс . 53, 2), вигляд його зневажений більше за вигляд синів людських.

 

77. Що можна порівняти із цим співчуттям, коли був причетний до страждань нещасних не тільки помислами і бажанням, а самими справами, і не вдовольнився бути тільки учасником у нещастях, а й прийняв усе на себе і помер нашою смертю? Що ж краще від цих думок може спонукати нас пройнятися жалем до нам подібних?

 

78. Якщо ж ті, що раніше вже зазнавали якихось нещасть, з розумінням налаштовані до долі тих, яким випали подібні зло-страждання, то яких тільки лих не випало нам терпіти? Чи не втратили ми справжньої нашої батьківщини? Чи не терпіли убогости, хвороби чи крайнього божевілля? І від цього всього ми звільнилися "завдяки сердечній милості нашого Бога" (Лк. 1, 78). Тому нехай і ми будемо милосердними, якщо когось спіткає подібне лихо, і виявимо до друзів по рабству співчуття, яке виявив наш ласкавий Владика (див. Мт. 18, 23-27). І спаситель, вказуючи на це, а саме, що треба бути лагідними з одноплемінниками, споглядаючи на взірець божественної людинолюбности, каже: "Будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний" (Лк. 6, 36).

 

79. Про шосте блаженство: як за допомогою згаданого роздумування набувається чистота серця.

Очистити серце й скріпити душу в освяченні, якому притаманніше подвигу чи ревності, чи праці, чи краще якійсь важкій праці, як не цим помислам і цьому розважанню? Бо той, хто уважно роздумує, не тільки скаже, що це є плодом роздумування про Христа, а й про те, що [чистота серця] є самим роздумуванням.

 

80. Бо перш, ніж віддаватися найкращим помислам, слід утриматися від лихих, а це означає – мати чисте серце. Оскільки наше життя є двояке, і народження є духовне та плотське, і дух бореться проти тіла в тому, чого воно прагне, а тіло повстає проти духа (див. Гал. 5, 17), і протилежному неможливо примиритися й поєднатися, то кожному зрозуміло, що в пам’яті над помислами домінуватимуть ті з пожадань, які витіснять протилежні до них.

 

81. Тому, як пам’ять плотського життя та народження, і увага до цього розуму вносить щонайгірше згубне пожадання й осквернення, яке від нього виходить, так само народження купелі й відповідна народженню їжа та инше, притаманне новому життю, полонячи душу при помочі постійного спомину, мимоволі провадить наше бажання від землі до самого неба.

 

82. Про сьоме блаженство: як набувається умиротворення за допомогою сказаного роздумування.

Коли Христос є "наш мир, Він, що зробив із двох одне, зруйнувавши стіну, яка була перегородою, тобто ворожнечу, – своїм тілом’" (Еф. 2, 14), який замислив усе заради миру, то що може бути вище за мир для тих, які спрямовують до діянь Його й помисли душі, і зусилля розуму? Бо й самі вони домагаються миру, як велить Павло (див. Рим. 14, 19; Євр. 12, 14), і як ніхто инший спонукуватимуть і решту [людей] до цієї справи, і руйнуватимуть ненависть, і звичайно, приборкуватимуть безглуздо воюючих, знаючи, що мир настільки дорогоцінний, що сам Бог зійшов на землю, щоб набути його для людей, і будучи багатим і Господом усього, не знайшов [для нього] ніякої гідної ціни й тому пролив свою кров.

 

83. Бо оскільки в народжених та сущих не побачив нічого, що вартувало б жаданого миру і примирення, Він сотворив инше "нове створіння" (див. 2 Кор. 5, 17), тобто кров свою, і віддавши її, відразу став примирителем і правителем миру (див. Іс. 9, 2). Тому ті, які шанують ту дорогоцінну кров, шукаючи успіху, чи вважатимуть для себе корисним робити щось инше, ніж те, аби стати для людей творцями примирення й миру?

 

84. Про восьме і дев’яте блаженство: як через це роздумування набувається терпіння переслідувань і образ задля справедливости і Христа.

Якщо ж те, наскільки вагомим є благо і якою красою сповнені повнота справедливости і, наголошую, доброчесности, можна побачити в житті самого Спасителя, оскільки Христос пожертвував своє життя за людей і оскільки Він один виявив себе повністю чистим від протилежного [істині], бо Він не сотворив гріха (див. 1 Пт. 2, 22; 2 Кор. 5, 21), і коли прийшов князь світу (див. Йо. 12, 31; 16, 11), не знайшов, за що може переслідувати ту божественну душу, і нічого не може закинути її красі, споглядаючи все заздрісними очима – то любов до н Христа і до доброчесности, зрозуміло, можуть отримати ті, які роблять не що инше, як роздумують про подвиги Христові. Таким чином, достатньо пізнати красу доброчесности і Спасителя, аби, пізнавши, полюбити, бо пізнання є завше причиною любови. Тому і Єву в такий спосіб звабив плід дерева, і до того ж заборонений, бо [Святе Письмо] каже: "Тож побачила, [жінка] що [дерево] було добре для поживи й гарне для очей" (Бут. 3,6).

 

85. Про десяте блаженство: як від вищезгаданого розважання перемагає радість у тих, кого переслідують і ображають.

Так тим, що отримали любов до Христа й доброчесности, випадає зазнавати терпінь від переслідування; і їм треба рятуватися втечею, і вислуховувати найгірші з усіх образи. І при цьому ще й радіти, оскільки найбільші та найкращі нагороди призначені їм на небесах (див. Мт. 5, 10-12).

 

86. Бо любові до Подвижника тих, які подвизаються, під силу й це, вона навчає вірити Йому стосовно нагород, ще не явлених, і покладати тверді надії на майбутнє вже в теперішній час (див. Євр. 11, 1). Тож тих, що постійно роздумують про Христа і турбуються про це, вона робить поміркованими й обізнаними з людськими немочами, так само як і тими, що плачуть, і лагідними показує їх, і справедливими, і людинолюбними, і розсудливими, і, таким чином, володарями Христа й доброчесности. Отож, зазнаючи образ, вони не лише терплять їх, а й радіють, і знаходять задоволення у переслідуваннях (див. Ді. 5,41).

 

87. Загалом кажучи, від цих роздумувань можна отримати найвищі блага та з їх допомогою стати блаженними, і так підтримувати волю у благові, і при такій природній красі зробити душу кращою, і зберегти від [одержаних] таїнств скарб, не розірвати й не осквернити царського хітону.

 

88. Як людській природі властиво мати здоровий глузд і користуватися розумом, так споглядання подвигів Христа маємо вважати справою помислу; особливо тому, що взірець, на який слід дивитися людям, коли чи їм самим треба щось робити, чи инших скеровувати до потрібного, – є єдиний Ісус, який для людей був і першим, і середнім, і останнім.

 

89. Окрім того, Він сам є і нагородою, і вінцем, яким потрібно увінчати тих, що подвизалися. Отже, на Нього треба дивитися і про Його подвиги уважно роздумувати, і, наскільки можливо, намагатися пізнати, щоб ми усвідомили, як треба наполегливо трудитися. Бо в подвижників нагороди співмірні з подвигами, і на них дивлячись, терплять вони труднощі, виявляючи стільки терпеливости, скільки пізнали краси, якою [подвиги] сповнені.

 

90. Поза тим, кому не відомо, задля чого Він Єдиний нас набув, викупивши своєю кров’ю, і немає нікого иншого, кому треба було б слугувати; і для кого годилося б нам користуватися і тілами своїми, і душами, і любов’ю, і пам’яттю, і діяльністю здорового глузду. Тому й каже Павло: "Уже не належите до себе самих. Ви бо куплені високою ціною" (1 Кор. 6, 19-20).

 

91. Бо задля нової людини від початку була сотворена й природа людська, і здоровий глузд, і бажання були приготовлені для неї, і розум ми отримали, щоб пізнавати Христа, і бажання, аби до Нього прагнути, і пам’ять маємо, щоб Його у ній тримати, тому що й для тих, кого творено, Він був прообразом.

 

92. Адже не старий для Нового, а Новий Адам для старого є взірцем. Бо хоча й мовиться, що Новий народжений на подобу старого, але тільки стосовно тління, яке з того розпочалося, а Цей успадкував, аби знищити слабкість природи своїм власним зцілянням, і щоб, як каже Павло: "... смертне було поглинуте життям" (2 Кор. 5, 4).

 

93. У який же спосіб, з огляду на саму природу, старий Адам може бути прообразом для нас, які знають, що ще перед ним був Цей, у якого все перед очима раніше від самого буття (див. Дан. 13, 42); і як старший є наслідуванням другого, коли її той створений за образом Його і подобою, але не залишився таким, прагнув до цього, але не досяг цього. Тому той і прийняв закон, а Цей зберіг його. І послуху вимагали від старого, а виявив його Новий "аж до смерти, стерти ж – хресної" (Фил. 2, 8), – стверджує Павло. Перший був, поза сумнівом, порушником закону, несповна маючи те, що слід було мати людині, бо закон не перевищує [людської] природи, і той, хто переступив його, підлягає справедливому покаранню, а другий був досконалий у всьому, і "Я зберіг, – говорить [Писання], – заповіді мого Отця" (Йо. 15, 10).

 

94. І той запровадив недосконале життя, яке потребувало незліченних допомог, а Цей став для людей Отцем життя найдосконалішого, наголошую, [Отцем] життя нетлінного. І природа [людська] від початку була призначена для безсмертя, а досягла його пізніше в тілі Спасителя, оскільки Він воскресив його із мертвих у життя безсмертне, і для роду [людського] став вождем безсмертя. І на завершення скажу – справжню людину, досконалу у вдачі й у житті, показав перший і єдиний Спаситель.

 

95. Якщо ж справді межа людини є такою, зважаючи на яку, як на граничну, Бог і створив [людину] – маю на увазі життя нетлінне, то й тіло її не підлягало тлінню, і воля звільнена від всілякого гріха, бо тоді б [людина] була досконала сама по собі, коли б Творець зробив для неї все, що вважав за потрібне, як і краса статуї врешті-решт постає за допомогою руки митця. Якщо ж одному бракувало багато чого, аби бути досконалим, а другий досконалий у всьому, і людям дарував досконалість, і весь рід [людський] удосконалював по собі, то як же другий не буде взірцем першому, і як того не вважати прообразом, а цього сотвореним за ним? Бо недоречно думати, що найдосконаліше зі всього сотворене за взірцем недосконалого, і гірше слугує прикладом для кращого, і незрячі правлять зрячими.

 

96. Бо не тому слід дивуватися, що воно раніше в часі, а треба вірити, що це досконале є початком недосконалого, звертаючи увагу на те, що для потреби людини багато було приготовлено заздалегідь, і мірило цього всього – людина, яка останньою зі всіх прийшла на землю (див. Бут. 1, 26-31).

 

97. Нехай і так. Тож понад усе, людина і природою, і волею, і помислами прагне до Христа, не лише заради божества, яке є межею всього, а й заради иншої природи; і Він, з одного боку, є пристановищем людських бажань, а з другого – насолодою помислів, і любити що-небудь инше чи розмірковувати про ще щось, крім Нього, безперечно, є ухилянням і упущенням перед обов’язком, вкладеним у природу від початку.

 

98. А щоб ми могли постійно роздумувати про Нього і завжди були сповнені цієї ревности як підстави для помислів, Його весь час прикликаймо. Усе ж не приготування до молитов, не місце і не крик потрібні тим, хто Його кличе. Бо немає місця, де б не перебував з нами Той, який для спраглих Його є ближче від самого [їхнього] серця (див. Пс. 145 (144), 18).

 

99. Тому й стосовно молитов, нам дуже потрібно вірити, що Він сповнить їх, і не сумніватися, оскільки маємо лукаву вдачу, а відважуватися; бо Той, якого прикликають, благий для невдячних і злих (див. Лк. 6, 35), Він не тільки утримується зневажати благання рабів, які паплюжили Його і тепер волають до Нього, але коли вони ще не прикликали Його й не промовили Йому жодного слова, Він сам, зійшовши на землю, перший прикликав їх: "Бо я прийшов, – каже [Святе Письмо], – кликати грішних" (Мт. 9, 13).

 

100. А Той, хто знайшов тих, що Його не шукали, яким буде, коли Його прикликатимуть? І якщо Він полюбив, коли ми ненавиділи, то як не зглянеться на нас, коли ми полюбили Його? На це звертаючи увагу, мовить Павло: "Коли, бувши ворогами, ми примирилися з Богом смертю Його Сина, то тим більше тепер, примирившись, спасемося Його життям" (Рим. 5, 10).

 

101. Зважмо ще й на форму покірного благання, бо просимо не те, що належить просити і, зазвичай, отримувати друзям, а що можна просити й тим, хто залежний, і рабам, які паплюжать, і їм найбільше. Бо ми благаємо Владику не для того, аби Він увінчав чи дарував нам якусь иншу подібну благодать, а щоб змилосердився над нами. Милосердя ж, прощення, відпущення провини й подібне просять у людинолюбного, і просячи, відходити не з порожніми руками кому ж личить, як не винним, бо "здорові не потребують лікаря" (Мт. 9, 12). Бо якщо взагалі людям призначено звертати до Бога голос, який н благає милосердя, то це є голос тих, які скоюють щось таке, за що потрібне милосердя, тобто голос грішників.

Взиваймо ж до Бога і язиком, і волею, і помислами, аби до всього, через що впадаємо у гріх, додати єдиний рятівний лік: "Бо й імени немає іншого, – зауважує [Писання], – яким ми маємо спастися" (Ді. 4, 12).

 

102. А вистачає для всього цього і додає ревности міці, і виганяє притаманну для душі безтурботність "хліб, що скріплює серце людське" (Пс. 104 (103), 15), який, зійшовши з неба, приніс нам життя; насичення ним слід бажати повсякчасно (див. Йо. 6, 33). І ця вечеря оберігає від голоду тих, хто постійно приступає до неї. І не слід надто зловживати таїнствами чи більш, ніж потрібно, утримуватися від Трапези, щоб не зробити душу слабшою і найгіршою за все, але насамперед приступаючи до священиків з каяттям у гріхах, треба пити очисну кров.

 

103. Загалом же, не настільки великі [наші] провини, аби цуратися священної трапези, якщо лише будемо живитися цими помислами. Оскільки було б переступом, коли б хтось, согрішаючи на смерть (див. 1 Йо. 5, 16), потім наважився приступити до святині, так і тим, які не хворіють тяжко, не слід цуратися хліба. Бо тим, чия воля воює із жаром, треба остерігатися вогню, не приймати його до себе як співмешканця, перш ніж не примиряться. Для тих же, які мають правдиву волю, і в той же час немічні, існує потреба у скріплюючому лікові, і їм слід поспішати до творця здоров’я, який "узяв наші недуги й поніс наші хвороби" (Мт. 8, 17). А тим, хто понад усе бажає не хворіти, слід намагатися звернутися до лікаря. Бо ця кров призначена для дверей наших почуттів (див. Пс. 141 (140), 3) і не дозволяє увійти до них нікому, хто може їх осквернити; особливо ж, роблячи знак на дверях, відганяє від них губителя (див. Вих. 12, 13; 22-23), і те серце, в яке вона вилита, перетворює на храм Божий, кращий від стін храму Соломона (див. 1 Цар. 8, 63-64), хоч і кров символічна не дозволяла стояти в ньому лукавому ідолу – "мерзоті запустіння, – каже [Святе Письмо], – на святім місці" (Мт. 24, 15; див. Дан. 11, 31; 12, 11), а духом владичним утверджуючи помисл (див. Пс. 51 (50), 14), як благає Давид, підкорює йому прагнення плоті (див. Рим. 8, 6), і людина насолоджується глибоким спокоєм.

 

104. Та чи є потреба й далі вести мову про таїнство, коли попередньо було чимало сказано, якими воно робить тих, що прийняли його! Але щоб так поєднатися з Христом таїнством, молитвами, роздумуванням, помислами, всією душею подвизаймось у доброчесності, бережімо передання (див. 1 Тим. 6, 20; див. 2 Тим. 1,12; 14), як велить Павло, – і збережемо вкладену в нас таїнствами благодать. Бо як Він сам є Той, який звершує таїнства, сам же – і таїнства, то Він так само і зберігає в нас те, що дає, і сам підготовляє перебування в тому, що ми прийняли. "Без мене ж ви, – говорить [Святе Письмо], – нічого чинити не можете" (Йо. 15, 5).

 

СЛОВО СЬОМЕ

1. Яким стає той, хто, прийнявши таїнство, із вимогливістю до себе зберіг благодать, [отриману] від таїнств.

Оскільки було сказано, яким стає той, хто прийняв таїнства, і яким шляхом простуючи, може зберегти те, що отримав від таїнств, треба простежити, яким може бути він, зберігши іде, і яку матиме вдачу, коли додасть своє до того, що отримав від Бога. Бо життя виповнюється тим, що було для нас предметом попередніх слів, зокрема, з одного боку, – благодаттю від таїнств, а з другого, щоб зберегти дар, – старанністю тих, які прийняли таїнства.

Тепер залишається споглянути на цілість, на саме так облаштоване життя, і показати одне і друге разом, як і те, чого може досягти людська доброчесність за допомогою благодати.

2. А це може статися тоді, якщо розглянемо людину, яка поєднала в собі й одне, і друге. Так само, на мою думку, коли хтось захоче показати, що то є здоров’я і яка користь від нього, то особливо яскраво те буде помітно, коли виведе перед очі людину, яка сповна користується здоров’ям. І ми, поставивши на виду людину, яка так живе, довідаємося про її благий стан, зі всіх боків оглянемо її красу. Особливо будемо приглядатися не до того, чим вона прикрашається, і не до того, чи сяє вона чудами, або чи має якусь подібну благодать, а просто подивимось на неї саму, на її внутрішню красу й на доброчесність її душі. І якщо хтось може порівняти в такий спосіб ревність, вона одна нехай буде доказом доброчесности, а дослідити сам спосіб життя – означає пізнати саму людину.

3. Отже, якщо вже тепер слід збагнути сутність, навіщо здогадуватись і шукати знаки (див. Мт. 12, 39), коли треба приглянутися до самих діянь. Та й ці знамення не достатні для доброчесности. Бо не всім ревним вони даються, а ті, що їх одержують, не всі учинителі доброчесности. Бо багато із тих, які мають велику силу перед Богом, нічого такого не виявляють, і в той же час деяким із лукавих подібне буває під силу, і для тих, які прикликають Христа, нічого неможливого немає (див. Мт. 7, 21-23), бо не натури це спричиняють, а щоб явлений був той.

4. І тому для доброчесности існують і таїнства, і всіляка праця, а для [одержання] тієї сили ніхто нічого не намислив із того, що відомо, як треба працювати. Та що ж я кажу? Коли не було [цих знамень], не мали й жодного бажання до них, ані не прагнули, але коли вони з’явилися, не можна було їм радіти. "Не радійте тому, – каже [Писання], – що духи вам коряться, але радійте тому, що ваші імена записані на небі" (Лк. 10, 20).

Таким чином, якщо це ні не породжує доброчесности, ні не вказує на її присутність, то той, хто шукає її, надто клопочеться про зайве. Але, якби хтось мав якісь видіння і одкровення, і відав усі тайни (див. 1 Кор. 13, 2), то з цієї причини не вважаймо його [доброчесним] і не дивуймося. Бо і це иноді трапляється у тих, які живуть у Христі, але не породжує і не складає життя, оскільки тому, хто зважає лише на це, ніщо не сприяє для доброчесности. І на це вказав блаженний Павло, пишучи у [Святому Письмі] до коринтян: Якщо я відаю усі тайни і маю усе знання, але любови не маю, то я – ніщо, і був би немов мідь бреняча або кимвал звучний (див. 1 Кор. 13, 1-2).

5. Тому, полишивши инше, погляньмо на саме бажання душі, в якому й полягає доброта людини і злоба, справжнє здоров’я і недуга, і загалом життя чи смерть; мати його добрим і спрямовувати тільки до Бога – це і є блаженне життя.

6. Бо суть таїнств і розмірковувань людини в тому, щоб воля належала лише справжньому благу. Можна бачити, і всього божественного промислу про рід [людський]. Це єдина мета, і до цього скерована вся обітниця благ, і всіляка загроза нещасть. Для того Бог і сотворив для нас цей світ, встановив закони, тішив незліченними благами, карав нас багатьма скорботами, щоб навернути до себе і переконати прагнути й любити тільки Його.

7. Це ж очевидно, за все, чим Він сприяв [нам], від нас Він жадає тільки цього приношення – прагнути добра й мати добру волю. І всі заповіді свідчать про це, свідчать похвали, і взагалі все писання, корисне для людей, спрямоване на це. Бо вгамовуючи зарозумілість, караючи тілесну похіть, стримуючи гнів і викорінюючи злопам’ятність, нічого [иншого] не жадає, як доброти й зичливости. З иншого боку, духовна убогість, плач, милосердя, лагідність і все инше, прихильників чого Христос назвав блаженними (див. Мт. 5, 3-7), безперечно, є справою хотіння.

8. А ще погоджуватися із правдивими вченнями і посправжньому вірити в Бога властиво для людей добродумних. І взагалі, задля любови, стверджує [Святе Письмо], Бог встановив закон, а любов є чеснотою волі. Так, коли після всього напучування і провидіння Він вимагає від нас плодів бажання, то очевидно, що засіває в нього й помішує у ньому всіляку можливість і схильність до блага.

Таким чином, і хрещення тому Він подарував, і в инше, що потрібно, нас посвячував, щоб [нам] передати добру волю, а вся сила таїнств і нове життя – у ній.

9. Загалом же яке значення мають для нас таїнства? Вони приготовляють до прийдешнього життя, бо, як каже Павло, це – "сили майбутнього віку" (Євр. 6, 5).

10. Чим же одним ми можемо бути приготовлені? Дотриманням заповідей Того, Хто може увінчувати й карати у прийдешньому, бо це вселяє в нас самого Бога. [Писання] каже: "Коли хтось мене любить, то слово моє берегтиме і злюбить його мій Отець, і прийдемо ми до нього, і в ньому закладемо житло" (Йо. 14,23).

11. А дотримуватися законів – повністю справа волі. Бо тим, які бояться законодавця, призначені нагороди, подібно як покари для тих, які погорджують Ним, і такий [вибір] є добровільний. Бо це справа душі, виважено все прийняти, і у всьому є добра воля, чи хтось вибере вінець, чи покарання. Отже, якщо розкриємо волю того, хто живе за Богом, знайдемо у ній сяйво блаженного життя.

12. Коли ж спізнаємо всю її силу, побачимо її у самій її надмірності, так як і силу тіла – у повній зрілості.

13. Надмір же бажання є задоволення і смуток (див. Арист. Нік. Ет. II, 3), одне – при досягненні, а друге – при відверненні. Тому в цьому відкривається, що таке людина, це виявляє спосіб життя кожного й відрізняє злостивих від щирих. Отож, життя людини є двояким, оскільки злостиві втішаються ганебним і суєтним, а добрі – благим. Одні обтяжені позірними неприємностями, а другі – справжніми бідами. І цим розпізнаються не лише зіпсованість і доброта, а й принадність життя і [його] труднощі, невдачі та успіхи.

14. Тому як не [визнати] необхідним розмірковуванням слово про блаженне життя, за допомогою якого можна пізнати і природу життя, і щастя? Оскільки ж смуток передує задоволенню, тому що останнє є плодом першого – "Блаженні засмучені, – говорить [Святе Письмо], – бо будуть утішені" (Мт. 5, 5), годиться і слово почати про нього.

15. Окрім того, засмучуватися тим, чим слід, означає уникати зла, а радість, навпаки, – це прагнення до добра, тому перше передує другому. "Відступи від зла й чини добро", – мовить [Писання] (Пс. 34(33), 15).

16. І хоча в попередніх словах уже було сказано про смуток за Богом, і йшлося в них про те, що можна вважати одним плачем, але що стосується иншого і всього, що властиве стражданню, про це сказано недостатньо. А тепер треба розглянути, і нехай Бог провадить слово, що ж є тим, чим слід засмучуватися ревній людині, і яким чином; і, поза сумнівом, про инше, і в чому полягає різниця між похвальним смутком і лихим.

17. Отож про що треба і, звичайно, як треба засмучуватися тому, хто живе в Христі, це для всіх зрозуміло, але чому треба і який спосіб тут годиться, – не для всіх тих, хто роздумує, зрозуміло; тому не зайвим буде, наскільки він нам під силу, розглянути це.

Смуток залежить від ненависти, а ненависть – від усвідомлення зла. Бо ми відвертаємось від того, що видається лихим, а якщо хтось вважає щось шкідливим і відчуває до того ворожість, то засмучується його присутністю. Тому той, хто живе правильно й відданий справжній премудрості, знає передусім, що є злом насправді, а також, що треба ненавидіти, і засмучується тим, чим можна себе обтяжити.

18. Тому пошукаймо, що насправді є злом для людини. Адже численним і розмаїтим є те, що назвалося цим ім’ям одне важке для всіх людей загалом, а інше – лишень для деяких, але все це не може бути злом для душі і хворобою волі.

19. Бо і зміни клімату, і смутні часи, і безпліддя країн, і – провалля землі, і землетруси, і голод, ще й бідність, хвороба, насильство, в’язниця, рани, і будь-що тому подібне, саме по собі може бути злом, але для людини аж ніяк не зло. Бо це вражає зовнішнє і далі тіла та майна не поширюється. А людина – не тіло, щоб, коли воно захворіє, і вона була вся хвора, тим менше зазнає шкоди сама людськість, втрачаючи те, що потрібно для життєвости тіла.

І ще від думок багатьох людина не стає гіршою, хоча б хтось і думав погано про неї. Бо якщо б пристати на це, то людині треба було б і зло чинити, і кращою бути в самій собі, бути лихою і доброю, знедоленою і блаженною, залежно від того думають про неї так, чи инакше.

20. Людина ж насправді – воля і розум, і ніщо инше для неї не має значення, а це може принести їй інколи доброчесність, інколи зло. І якщо трапляється зазнавати бід, творити добро, хворіти чи бути здоровою, жити в обмеженні чи розкошувати, то одне стається тоді, коли уникаємо, а друге, коли залишаємося у тому, в чому слід.

21. Оскільки непевність помислу є облудою, а непевність волі – зло, залишається простежити, за якою чіткою ознакою ми розпізнаємо помилковість того й иншого. Найістотнішим з усієї незліченної кількости ознак є суд самого Бога, і тому благе та істинне те, яке [приємне] Йому, а зло і брехня – це те, що не отримує у Нього схвалення. І те, чого Він удостоює людину навчати – це істина, а чого велить бажати – це благо, протилежне ж до цього сповнене брехні, повне лукавства.

22. З-поміж божественних віщувань одні прийшли на землю через людей, які їх принесли, а вісником инших був сам Бог, який зодягнувся у людську природу й голосом, властивим людям, пояснив людині її обов’язок. Отож, що є корисніше за правила чи істинніше за догми, законодавцем яких був сам Бог і сам був учителем, був провідником, Він єдиний істинний, єдиний благий (див. Мт. 19, 17).

23. Отже, слід довідатися, що, будучи спотворенням природи, засмучує справжню людину, і вибрати протилежне до цього. Бо, направду, лихе те, що протистоїть тій волі, а коли воно є зло, то тим, які піклуються про благо, годиться ненавидіти [його], а ненавидячи, не відвертатися з огидою, коли воно відсутнє, і протидіяти, коли воно є. Існуюче зло засмутить їх, коли або вони самі відхиляться від закону, або коли [відхиляться] инші, разом з якими вони прагнуть кращого. Вони ж моляться за всіх людей, щоб ті прагли Божої людинолюбносте й забажали бачити славу Божу, яка сяє у кожному.

24. Отож, тим, які живуть у Христі, огидний тільки гріх, по-перше тому, що він – це зло, а вони за своєю вдачею – благі, а по-друге тому, що чинить опір законам Бога, з Яким вони жадають поєднатися волею, і по-третє тому, що тим, які живуть за праведним словом, найменше личить надаремно засмучуватись. Тільки тоді не марною є скорбота, коли смуток приносить плоди, найкорисніші з усього.

25. Бо в чомусь иншому нічого не станеться від того, якщо хтось терпить біль: і вбогість, і хвороба, і будь-що подібне до цього не буде порятовано сльозами, а від зла душевного ліком є смуток. Він і прийдешнє зло попередньо знищує, і теперішнє зупиняє, і від провини скоєного може звільнити. Задля цього, як мені видається, смуток від початку закладений у природу, оскільки в чомусь иншому нам допомогти не може.

26. Бо ж не марно впадаємо у гріх, а спонукувані нагородою якогось задоволення і спокушаючись радістю благого стану душі, бо загибель душі і сліпоту розуму не обрали б задля них самих. І ясно знаючи все це, після того, як покаявшись у тому, в чому згрішили, ми засмучуємось, гребуючи цим задоволенням, і одну пристрасть виганяємо иншою, явно відкидаючи те, що прийняли, і приймаючи те, що відкинули.

І разом зі скорботою у нас звершується покарання того, на що ми зважились, а для очищених уже не потрібні инші рани. Ось чому Бог від початку карає своїми законами тих, які їх порушили, піддаючи покаранню смутком і працею кожного, хто вчинив супроти закону. І не вважав би це покарання достатнім, якби це не було нагородою за провину й не могло звільнити від відповідальности.

Таким чином, сам пізніше прийшовши, допоміг людині супроти гріха, і гріх, який треба було вигнати із природи людини, вигнав, зазнавши терпінь.

27. Воістину, не тільки марним є те, якщо хтось журиться чимось, що належить до тіла, а й шкода від цього велика. Бо це означає надавати перевагу чомусь иншому, а не Богові. Крайністю такого лукавства є безумство Юди, який проміняв за невелике срібло Бога і Спасителя (див. Мт. 26, 14-16), а приводом і сім’ям є те, що він погрішив супроти пам’ятанню про Нього, і прихильність до Нього була поглинута любов’ю до чогось иншого.

28. Бо коли [ця] пристрасть посилилася, і забуття Бога оволоділо душею, любов до Нього зів’яла, тому й народжується протилежне до постійного спомину. А коли згасла любов, відразу ж з’являється байдужість до його заповідей і беззаконня. Так як каже [Писання]: "Той мене любить, хто заповіді мої береже" (див. Йо. 14, 21). У тих, які порушують Божі закони й зухвалі в цьому, ніякої незгідности немає в тому, щоби зрадити слово віри, якщо потрібно отримати користь (див. 1 Тим. 4, 6).

"Деякі відкинувши добре сумління, відпали від віри" (див. 1 Тим. 1, 19), – сказав блаженний Павло. Бо мертвою, як говорить [Святе Письмо], є віра (див. Як. 2, 17) тих, які не дбають про відповідні їй діла, ось чому нічого дивного немає в тому, якщо швидко [вони] стають розпусними.

29. Бо оскільки існують три причини, які зберігають у нас благоговіння перед Богом – страх бідувань, які загрожують нечестивим, блага надія благочестивих, любов до самого Бога й до блага, то не залишається нічого діяльного в тих, які навчилися беззаконню. Але як у людей, життя яких облаштоване за Божими законами, зростає благоговійний страх перед Ним, то так само в тих, які погорджують Його приписами, він потрохи слабне. І немає нічого дивного, якщо в людях, які віддають перевагу цій пристрасти перед добром, він і зовсім зникає. Коли ж усе, що може втримати зло, руйнується, і від постійного мовчання зовсім затихне помисл, який провадить до доброго, то їм неважко сягнути й найостаннішого зла.

30. Тому ревні зберігають турботу й від початку опираються кореню лиха (див. 1 Тим. 6, 10), і бережуть своє серце для єдиного Бога, немов якийсь скарб, пам’ятаючи про Нього. Бо знають, що і в священних домах до багато чого не дозволено торкатися, нечестиво є використовувати для чогось иншого посуд та одяг, які призначені для нього. Коли душа посвячена Богові, ніщо зі священного їй не рівня, тому понад усе не можна допустити, щоб бути її продавцями й покупцями, і [слід] уникати трапез, бенкетів і инших подібних справ (див. Мт. 21, 12). Якщо ж так треба шанувати дім молитви (див. Мт. 21, 13), то якою шаною оточити Того, Кому моляться, для Якого і місце те потрібно очищати від нечистот? До того ж, не кожного разу те ім’я відповідає йому, і не завжди він був домом молитви, иноді залишаючись без тих, які моляться. А християнам закон Павла повеліває бути в сопричасті з Богом у будь-який час, молячись без перерви (див. 1 Сол. 5, 17).

31. Зважаймо на те, що Спаситель, відвертаючи словами від инших прогрішень, використовує тут і язик, і гнів, і руку, і бич (див. Йо. 2, 15), даючи зрозуміти, якої дбайливости удостоює цю справу. Бо це притаманно не так бажанню вшанувати той храм, яким цілком знехтував під час Його руйнації, як бажанню кожному віруючому, з яким обіцяв перебувати (див. Йо. 6, 56), показати, як шанує Він звільнення від клопотів і турбот; і разом з тим, яка є потреба в дусі, у твердості душі, у тверезому помислі, і передовсім у самій руці Спасителя, за яку тим, які не взялися за неї, неможливо уникнути неспокою.

32. Тому закон приписав карати смертю блюзнірів, і для Святая святих потрібна була завіса. Узза помер, простягнувши [свою] опоганену руку до ковчегу (див. 2 Сам. 6, 6-7), і від [кадильного] жертовника Уззія отримав проказу (див. 2 Хрон. 26, 16-21), і багато подібного приписує, щоб душа охрещена, цей правдивий Божий храм, була неторканим прихистком.

33. Через це для тих, які живуть у Христі, чи не найважливішим є мати незайману турботами душу. І навіть якби займало волю щось таке, що видається корисним, воно не відвертає помислу, подібно як Петра не стурбувало те, що було в руках його, коли він почув Спасителя, який кликав. Бо і ці прикликаються якимось постійним і незмінним кличем за допомогою благодати, яка закарбовується в душі від таїнств, і яка, як говорить Павло, є Духом Сина Божого, що взиває у серцях їхніх "Авва, Отче!" (див. Гал. 4, 6).

34. І так щоразу відвертаються від усього, аби щоразу могли слідувати за Христом. "Не личить, – мовить Писання, – лишити слово Боже і при столах служити" (Ді. 6, 2), по-перше тому, що для них немає нічого важливішого понад Бога, по-друге тому, що очікують отримати від Нього і все инше, оскільки Він розпоряджається усіма благами. Бо тим, які шукають перш за все царства Божого, за неоманливою обіцянкою (див. Тит. 1, 2) все инше нехай докладеться (див. Мт. 6, 33).

35. Спаситель, відвертаючи від всілякої турботи про це тих, які прагнуть Його, звертає велику увагу на цей закон, аби вони не були позбавлені кращого, і ті, які дбають, що найперше повинна бути турбота про Нього (див. Мт. 6, 8), не марно трудилися.

36. Якщо ж турбота про це є згубою, куди помістимо смуток? Він полягає не лише в тому, одо душа віддаляється від спомину про Бога, а й розум повністю затьмарюється і стає сліпим, так що вона легко піддається будь-якому падінню. Бо коли розум пройметься відчаєм від того, що зазнає падінь і запаморочень, він і для себе використовує усе, що найгірше, надто швидко занедбуючи свою діяльність і гідність, і те, що набув, наче ті, які охоплені глибоким летаргічним сном, упускають усе, що мали в руках, і подібно до рабів, легко піддаються пристрастям, якими [він] мав би правильно керувати. І, таким чином, душі, яка отримала незліченну кількість ран, ніщо не загрожує вмерти, коли з висоти багато є тих, які воюють супроти неї (див. Пс. 56 (55), 3), як каже Давид, а того, хто може допомогти їй, немає. Тому Павло говорить: "Смуток цього світу смерть спричиняє" (2 Кор. 7, 10).

37. Зважаючи на це, ті, які хочуть, щоб у них владарювала і жила душа, не тільки уникають смутку, а й утримуються від – турбот, далеко відсуваючи зло. Хоча багатьом із ревних, що живуть у містах і у спільнотах, доводиться перейматися турботами й займатися справами, але усе ж не беруть вони близько до серця клопоти, і помисл їхній не відходить від своєї твердої основи.

38. Ми піклуємося, навіть коли невідомо, чи отримаємо те, що хочемо і про що дбаємо, щоб воно сталося, оскільки маємо до нього певну прихильність.

Бо вже те може викликати неспокій і тривогу душі, коли нічого невідомо як про бажану любов, так і про кінець, який матиме турбота про неї. Бо якщо нічого не знаємо про те, що любимо, чи за нашим бажанням обізнані з тим, що любимо, для нас і турбота не є важкою. Якщо ж у пошуках того, що любимо, достеменно знаємо, що не отримаємо його, то і для турботи не залишиться жодного місця. Бо тут немає ні занепокоєности, ні страху, в чому й полягає суть турботи, а просто залишається страждання, ніби вже настало зло.

39. Оскільки ніщо з того, що спричинює турботу, не тривожить душі тих, які живуть у Христі, то очевидно, що вони звільнені й від нещасть, які викликають турботи. Бо вони зовсім не пов’язані з чимось буденним, а якщо щось і роблять для потреби тіла, то мета кожної турботи вказує і на її міру. Бо межею важких трудів вважають те, що до вподоби Богові, й доволі ясно усвідомлюють, як скоро може обманути те, чого жадають від молитов.

40. Піклуються ж або ті з убогих, які жадаючи більших насолод, шукають необхідне для життя, або ті з багатих, для яких вище грошей немає нічого, і які, коли мають гроші, трусяться, щоб вони не розтікалися невідомо куди; помічаючи ж,як вони розходяться, страждають, хоч би вони й витрачалися на найнеобхідніше для тіла. До того ж, вони так безглуздо люблять їх, що воліли б краще зберегти їх на всі часи, хоч вони й не принесуть там користи, ніж, відрікшись від них, отримати потрібні скарби. А що мають острах перед витратами, це стається з ними недаремно, бо вони аж ніяк не можуть сподіватися на кінець трудів, оскільки не на Божу руку покладають надії, що завше непохитна й міцна, а все скеровують до себе самих і до своїх помислів, з якими звершують справи, помисли ж ці "нужденні і непевні", – мовить Соломон (Муд. 9, 14).

41. А в тих, які ненавидять будь-яку насолоду, зневажають усе видиме, і в усьому, що чинять для себе чи для инших, користуються проводом світильника закону Божого (див. Пс. 119 (118), 105), здійснюють усе як із упованням на Нього, так і з довірою, що [все] буде їм корисно, то ж яка [у них] є потреба піклуватися? Навіщо їм непокоїтися, коли вони вважають це ніби вже здійсненним? Бо не шукають усіляким способом цілі, що відповідає зусиллям, а погоджуються з тим, що стається, не турбуються про прийдешнє, досить добре знаючи, що отримають за прохання, і вірять, що з тими, які люблять, трапиться найкорисніше з усього, і що це буде саме те, чого вони жадають (див. Рим. 8, 28). Як і подорожні, у яких є провідник, що добре знає, як провадити їх туди, куди потрібно, немає жодного страху заблудитися і немає жодної турботи про місце зупинки, так само й вони, поклавши свої турботи на Всезнаючого і Всемогутнього, і Одному Йому довіривши життя й опіку над ним, самі зберігають душу вільною від турботи, аби, звертаючи увагу на одного істинно Доброго (див. Мт. 19, 17), клопотатися про "Господні справи" (див. 1 Кор. 7, 32), так, щоб коли і слід боятися і засмучуватися, то тільки за те, що Йому до вподоби, і відчувати тільки подібне до цього.

42. Бо тут вони виявляються корисними не тільки для себе самих, а й для инших, за яких плачуть. Бо ж хіба [тут не слід] дивуватися Божій доброті, оскільки ніхто не зможе уникнути хвороби, якщо инший почне пити ліки, а від покарання ми [можемо] звільнитися, коли инші зазнають болю.

Отож, що засмучуються ті, які хочуть жити в Христі, це зрозуміло зі сказаного. А як вони зазнають болю і з якими помислами, корисно додати щось і про це.

43. Бо не всі задля одного й того ж терплять через гріх, а одних спонукує плакати гонор, бо вважаючи самих себе достойними найбільшого, вчиняють супроти очікувань; иншим, гадаю, болісна втрата нагород, багатьом тяжкий страх покарання, а для найкращих з усіх любов до Законодавця робить нестерпним беззаконня.

44. Бо подібно до благополучних, у яких найліпше життя мають ті, у кого немає ні страху перед нещастями, ні сподівання нагород, а лише любов до Бога робить [їх] працю доброчесною; так само серед тих, які прогрішилися і через це побиваються, найкращими за инших є ті, у яких плач викликаний любов’ю до Бога. Бо ті самі створюють у собі страждання і починають плакати над самим собою, і плачуть тому, що люблять самих себе. А цими рухає сам Бог. Оскільки ж рух обов’язково відповідає тому, хто рухає, то це [останнє] настільки краще від того смутку, наскільки краща спроможність тих, які рухають. Подібно як і політ стріли найкраще досягає цілі від рук тих, які вміють майстерно пускати стріли. .

45. Тому необхідно знати, не тільки за що і як, а й скільки боліти серцем. Бо можливо доведеться терпіти менше, ніж належить для тих, що згрішили, а можна віддатися почуттю більше, ніж потрібно – а ті, що плачуть з такими помислами, знають міру сліз.

Бо як болить завдана тілу рана, для очищення плоті можна або додавати щось, або взагалі нічого не вживати, або можна посприяти утворенню нарива, більшого, як це буває зазвичай з природнім, а коли природа очиститься сама по собі і звільниться від хвороби, вона відразу ж повертається до належної симетрії і зцілюється, нічим не нагороджуючи втрачене; так само буває з немочами душі. Бо так як смуток з приводу гріхів, і страждання, і сльози, і все подібне до цього має за мету знищити гріх, відновити добро душі, наскільки це можливо, то і смуток, що виникає від божественної любови, єдиний здоровий з-поміж инших, єдиний узгоджується з розумом, і єдиний знає міру для иншого.

Якщо ж вони і схиблять, то коли в них залишається Божа _е любов, не підуть манівцями, не змінять напряму, а знатимуть я шлях і місце, де їм треба спинитися.

46. Тому правильно йти до Бога означає іти з любов’ю, або Й ж "стати на дорогу бездоганну" (Пс. 119 (118), 1), як сказав Псалмоспівець: Бо вони "шукають його всім серцем" (Пс. 119 (118), 2), виявляючи цим своє непохитне бажання (Вт. 6, 5) – як говорить [Писання]. Бо ті, "що ходять за Господнім законом" (Пс. 119 (118), 1), що живуть у любові, на яку спирається весь закон (див. Мт. 22, 40). Але щойно скинуто з себе весь гріх, який єдиний затьмарює око душі, уже ніщо не заважає їм навіть у відчаї зважати на правдиве слово і добре знати, скільки слід плакати.

47. Через те, що сутність людської доброчесности зі сказаного вище – полягає у тому, щоб волею сопричаститися з Богом, а сутність зла протилежна до цього, то в одному [випадку] людина досягає мети, а в другому – впадає у гріх. Ті ж, які поглинуті розмірковуванням про нагороди, осягаючи успіхи в доброчесності, люблять її не задля неї самої і, зазнаючи невдач, ремствують на зло не з причини його самого, але перше викликає у них любов до нагород, а друге – втрату. Ось чому замало ненавидячи, так би мовити, сутність гріха, не далеко віддаляються від нього настановою своєї волі, хоча й трапляється, що вони зупиняються у гріховних діях. Бо як людину, що ненавидить лихих людей через їх вдачу, не можна назвати людиноненависницею, так і мати відразу до гріха є не від того, що він супротивний законам Божим, а від того, що завдає шкоди тим, які учиняють його; відраза властива тим, які направду уникають шкоди, а не тим, які відвертаються від самого зла. Вони, мабуть, не стали б і уникати зла, якби можна було грішити безпечно.

48. Тих же, яких спонукала до премудрощів любов Божа, і які шанують закон, бо люблять Законодавця, коли пізнають, що образили Бога, оскаржують і оплакують сам гріх у собі не тому, що не дістануть нагород за доброчесність, а тому, що не відповідають Богові своєю волею.

49. Ось чому одні й пізнавши, в чому прогрішилися, мають душу не зовсім чисту від зла, і через це жадатимуть якогось нещастя, сліз і трудів за прогрішення, що необхідно для [досягнення] певної міри здоров’я.

А иншим, які викидають із себе всю хворобу, цілком достатньо й цього. Бо оскільки гріх двоякий, вони уникають обох частин, тому що, покаявшись, зупиняють саму дію. І [в них] не залишається погана пристрасть чи схильність до гріха, бо всіяне в їхні душі прагнення до добра і до Бога не припиняється. І це про смуток.

50. Радіти ж доводиться тоді, коли осягнемо те, що любимо. Навіть трапляється радіти з приводу очікуваного. Бо радіємо і в надії (див. Рим. 12, 12), як сказав Павло, тому що любов полягає в радості за це. І тому ми тішимося за нас самих, наскільки любимо нас, і за инших задля нас самих. Є такі, які приємні самі по собі, оскільки вони добрі за вдачею і мають зичливе оточення.

Отож, ревний, знаючи, що треба любити одне благо, задля Нього тішиться за себе, задля Нього ж – і за инших, тому що, з одного боку, гідні цього за вдачею, а з другого – тому що сприяють йому [в русі] до блага. І, крім цього, добра людина радіє за чуже добро, і межа її бажань і прагнень у тому, якщо хтось чинить щось добре.

51. І це є найчистіший спосіб задоволення, який спільним чинить задоволення душі, і не тільки для себе самого, і не свого тільки прагне, і пишається не тільки своїм, і не з користи любить, а веде до вінця й инших переможців. Бо в цьому людина вивищується над природою і уподібнюється Богові, який є спільним благом. Таким чином і справді стає зрозуміло, що людина любить благо задля нього самого, а не задля користи, коли не менше радітиме, помічаючи його й в инших. І плодом иншого може бути щось инше, а в добрих мужів те, щоб усім бажати добра й радіти за благочестивих. І це можна вважати за знак цілковито добрих людей, подібно як плодоношення зростаючої рослини унаочнює її силу (див. Мт. 7, 20).

52. Бо як природа, коли від початків не буде сама в собі досконалою, не сотворить народження подібних, так само ніхто із людей не стане добрим для инших, якщо раніше не буде таким у собі. Бо для себе самого він існує раніше, ніж для инших. Він близький самому собі, і раніше від усіх користується самим собою, і бажає бути корисним перш за все самому собі. І що може йому завадити допомогти насамперед самому собі, якщо ж він тішиться добром, а природа і його, й турботу про нього спрямовує до нього самого, подібно як і до кожного із людей? Бо ж для себе самого існує, до себе самого перш за все добрий, і щоб кожний був таким же – це перше й загальне бажання для всіх.

53. Тому цілком очевидно, якщо хтось любить благополуччя инших І радіє за їхнє щастя, то й сам він не позбавлений цього і не має в тому нестачі. Бо, не зваживши на себе й на свою користь, у якій сам мав би потребу, він не став би думати про инших. Бо ж як би жадав побачити в руках инших те, чого не зумів знайти у власному домі?

54. Хоча деякі з людей перейняті байдужістю до блага й доброчесности, натягнувши на себе личину найкращих людей, заохочують до доброчесности, а самі зовсім не знають того, в чому прагнуть верховодити иншими, просто пориваються досягти хоч деякого визнання і неправдивої слави, а аж ніяк не доброчесности і блага. Але тим, які прагнуть цього супроти праведного слова, зовсім неможливо бути добрими. Бо це властиво для мужів, вільних від всілякої заздрости і наклепу, які дарують щиру й досконалу любов подібним собі, що і складає досвід досконалої премудрости. Тож необхідно, щоб ті, які хочуть бути причетними в цьому задоволенні, були найкращими з усіх і найбільшими любомудрами, а найкращі з усіх і найбільші любомудри були учасниками в цьому задоволенні. Бо доцільно, щоб ті, які причетні до блага, виявляли в душі природу блага. А природа того блага полягає в тому, щоби проливатися і сопричащатися. Тому подібно до того як прагне вона до всього свого, так і до себе дозволяє прагнути всьому. Бо ж не бажала б вона все своє отримати, якби не пропонувала саму себе всьому. А щоб даремним виявилось таке настільки загальне бажання, то яка ж у цьому доцільність?

Поняття доброти вимагає, щоб добра людина, як самій собі, так і всім пропонувала саму себе, і щоб вона засмучувалася, і раділа, і взагалі аби переживала в душі щось подібне до цього стосовно инших не менше, як і стосовно себе самої. І правдива любов Божа народжує одну й ту ж радість. Бо люблячому необхідно радіти не лише за любого, а й за тих, за яких він сам радіє.

55. Перейдімо [тепер] до найдосконалішого й найчистішого задоволення. Бо оскільки понад усе любить Бога той, хто живе в Ньому, і радіє радістю, що відповідає такій великій любові, то слід ще уважніше подивитися, якою вона є, а в тих, хто її має, роздивитися вагомість її і природу.

56. По-перше, не себе самого [такий] робить причиною радости, і Бог йому приємний не тому, що благий для нього. Бо це притаманно не тому, хто істинно любить самого Бога, але хто більше любить себе самого і в тому, що чинить, дивиться на самого себе як на мету. Де ж розважливість у людині, якщо вона зовсім не любить свого благодійника? Де ж справедливість у ній, якщо найбільш жаданому вона вділяє меншу міру любови? Де ж мудрість у ній, якщо вона ще на щось сподівається після останнього кінця? Оскільки ж їй треба бути й великодушною, і справедливою, і мудрою, то слід і любити Бога, й радіти за Нього якнайкращим чином.

57. І радості випадає бути й постійною, і міцною, до того ж незвичайною і предивною.

Постійною, бо щомиті стикається із тим, що належить улюбленому, не приймає завжди, тим користується задля [свого] тіла й про те роздумує, і тим підтримується, і тим живе, і існує, і діє, в усьому, що має і чим є. Бо знає всі діла Божі, всі вони постійно перед нею. Ось чому все для неї зберігає пам’ять про Нього, все дотримує любов невгасиму, усе утішає. І вона сама не залишає Його, і не перестає перебувати з Ним, і неможливо відібрати цю радість від неї. Ми ж бо радіємо не лише тоді, коли живемо з тими, кого любимо, а й за діла їхні та за все, що якось їх стосується.

58. З иншого боку, і в тому, що властиво їм самим, є якась велика радість, і вона може сама по собі дуже втішати, і міцною є вона. Бо той, хто радіє, не може відмовитися від неї, втішаючись такою втіхою, і радісне не може припинитися, будучи саме по собі радісним. Бо такий нічого не вимагатиме від пристрасти, не дорікне самому собі, коли переможе його така втіха, яка несправедливо і сказати не може, і не суперечить природі слова, яка уважна до самого слова. Але радісне існує і поєднується із тим, хто має задоволення, яке досягло апогею, і не треба боятися за нього, ані підозрювати зміни його чи переміни тіні його (див. Як. 1, 17).

59. Велич задоволення може збагнути той, хто споглядає саме радісне, бо треба, щоб радість відповідала такій величі приємного. І як ніщо не може перевершити Його, так для людей ніщо не може бути подібне до радости за Нього, коли й сила бажання відповідає тому, до якого прагнуть.

60. Бо й жадане не таке велике, а те, яке жадає, не таке і погане, щоб виявитись недостатнім для такого багатства благодати (див. Рим. 2, 4). Але воно існує для цієї безмежности і приготовлене для неї. Хоч і визначають, що воно співвідносне з природою, але ми бачимо, що ніщо із гарно сотвореного не відповідає йому, а все є меншим від нього, і поривається воно далі, ніж усе инше, які б то не були блага, нехай би і всі разом, і позираючи на те, що існує вічно, прагне не теперішнього, зважаючи завжди на теперішнє, і бажання це більш нічим не наповнюється, і не відчуває повною мірою, і сила радости в душі ніколи не діє сповна.

61. З цього зрозуміло, що жадання цим обмежується, хоч і приготовлене до безмежного блага, і що природа має межу, а діяння і прагнення межі не мають, оскільки ми на загал знаємо, що все життя душі безконечне в тому, що має межу. А причиною є те, що Бог і життя душі, і прагнення, і радість, і все наше припасував до самого себе, душа ж безсмертна, щоб після смерті ми перебували у блаженстві з Ним, і не знає межі, щоб тільки у Ньому ми могли радіти, віддавшись повноті втіхи. Тож коли поєднаються і те, й інше – і безмежне благо, у якого немає меж, і сповнення безмежного бажання – якої ще втіхи шукати?

62. Тільки ж ніхто не може вмістити такого надміру. Бо не радіє в душі, переважно не отримуючи того, чого забажав би. Або радіє настільки, наскільки може отримати, і наскільки позбавляється, настільки втрачає задоволення. Тепер же радіє з причини повноти блаженства Божого, і оскільки все пізнає в Бозі, все і приносить йому втіху, бо бажає не себе самого, а Його. Бо як життя має він не для себе самого, так і бажання не для власного блага, але маючи його скерованим до Нього, радіє божественним благам, не тому, що сам насолоджується ними, а тому, наскільки у них присутній Бог; і вважає себе блаженним не в тому, що сам отримав, а в усьому, до чого має бажання. І залишає себе самого, а до Бога прямує усім бажанням, і забуває про свою убогість, але жадає того багатства. І на перше дивиться як на чужий талан, друге ж сприймає як власне надбання. І через перше не вважає себе нещасним, але багатим і блаженним визнає себе через друге.

63. Бо сила любови здатна прищепити люблячим те, що притаманно для тих, кого люблять, оскільки вся сила бажання і прагнення звернена до Бога і Його одного вони вважають своїм благом. І ні тіло не може їх потішити, ні душа, ні блага душі, ні щось инше близьке і властиве природі; тому що ніщо із того саме по собі не здатне викликати їхню любов, але, як раз уже вивільнившись від себе самих і перемістивши життя і всі бажання до иншого місця, вони вже не знають самих себе.

64. І в цьому немає нічого неймовірного, бо любов до людей схиляє погорджувати і набутками, і тілами; і хіба ти не бачиш, що ті, які палко люблять, не розкошують, хоч би й почувалися здоровими, коли ж побачать недужими тих, кого люблять, не відвертаються від них через їхню неміч, хоча самі мають кращі тіла; і багато із люблячих, коли їх відкинуто, вмирають охоче, воліючи краще віддати тіла, ніж бачити себе знехтуваними. А любов до Бога настільки вища від любові до людей, наскільки вища є віддаль між люблячими.

65. То ж що залишається такого, що ми пожертвували б н для Нього, або чого більше дамо Йому, якщо одержимий любов’ю занапастить і саму душу (див. Мт. 16, 26)? По-справжньому ж зневажає душу не той, хто умертвлює тіло, а той, хто зраджує її саму і її блага. Зраджує як негідник, усього себе розтринькуючи на втіхи тіла; так боголюбивий усю діяльність і бажання переносячи на Бога, для душі нічого не залишає. Хоча й веде мову про добробут, але не з тим, аби шукати душу та її блага, а про те, щоб любити Бога і дбати про Його заповіді, щоб їх зберегти. Як і маючи на думці знаряддя з огляду на використання, наприклад, кліщі з огляду на віз, ми хочемо не кліщів, а воза.

66. А втім, це можна зараз пояснити. Бо що схиляє душу прив’язатися і міцно любити? Не що инше, як бажання існувати. А хочемо ми існувати для того, щоб добре існувати, бо існувати не хоче той, кому важко, і через те багато хто нищить самого себе, і Спаситель сказав: "Ліпше було б йому, коли б він не народився" (див. Мт. 26, 24).

Оскільки існувати добре можна не инакше, як люблячи Бога, зрозуміло, що за природою ми на те й існуємо, щоб любити Бога, люблячи і саму душу. Тож багатьом невідомо, звідки для них таке благоіснування (див. Пс. 4, 7), тому мають любов до иншого, і помиляючись у меті прагнення, вони часто беруться за те, від чого стають гіршими, і душу не шанують, як належить [шанувати], і не зневажають, коли слід би було.

67. Ревні ж, прихиливши себе до Бога, як ті, що знають, де шукати благоіснування і як користуватися самими собою, єдиною причиною любови вважають Бога, Його одного люблять задля Нього самого і задля Нього люблять і душу, і буття, і все инше. Тож, люблячи душу, насправді люблять не її, а Того, задля якого її люблять.

68. Якщо ж ми любимо душу як щось близьке, то Спаситель тоді ближчий нам і самій душі. І ті, які впродовж життя звертають увагу лише на це, знають, що Спаситель поєднаний із ними всіма близькістю; і що задля Нього для них дорогі та близькі і душа, і саме буття. Навіть якщо хтось і клопочеться про себе, то впадає у незлагоду із собою і не отримує спокою, що не знайшов Бога, Мало того, праведні судді речей, якими слід вважати тих, що живуть у Христі, не відрізняють Бога від притаманного Йому. А це трапляється, коли досконале благо любимо недосконалою любов’ю, якою сповнені. Недосконало ж любимо тоді, коли любимо і щось инше, поділяючи любов (див. 1 Кор. 7, 34). Тому і закон гласить: "І будеш любити Бога усією душею твоєю, всією думкою твоєю" (Мр. 12, 30).

69. Отже, коли прагнучи Його, всю любов спрямовують на Нього і ні иншим, ні самим собі не залишають ніякої частки дружби, то своєю волею віддаляються і від себе самих, і від усіх. Бо любов пов’язує все і всюди (див. Кол. 3, 14). Тож повністю віддаючи себе одному Богові, Ним одним живуть, Його одного люблять, за Нього одного радіють.

70. А коли ми прагнемо, співіснуємо і радіємо за найвластивіше нам самим, це стається не тому, що воно наше, а тому, що любимо його, хоча би воно було й не наше, оскільки ця властивість сама по собі не може нас з’єднати з нею чи спонукати радіти за неї. Бо багато що із нашого нас засмучує, і в нас самих є те, за що ми докоряємо собі. А деякі вже й самі себе явно ненавидять, і прагнуть втекти від себе, й умертвлюють себе. Є і такі, які були зухвалі, і відходили передчасно, насильно прийнявши свій кінець мечем чи повісившись.

Отже зрозуміло, що стосовно всього, з ним ми живемо й ним утішаємося, і стосовно душі, й [нашої] власности, і стосовно нас самих любов породжує і співжиття, і радість. Отже, якщо хтось хоче благ иншого і любить їх не менше за свої, тому необхідно і пристосуватися волею, і тішитись разом з иншими їхніми благами більше, ніж своїми власними.

71. Через це тому, хто любить Бога, коли природа ще не перетворилася і не змінилася на божественне, так щоб воно перебувало в, самій природі його, коли бажання і любов перенесені від свого до Бога, ніщо не перешкоджає мати повну радість за нього, начебто він уже перемінився. Бо хоча й має ще людську природу, і єством не поєднується з божественним, як із своїм власним, але все [своє] бажання має уже там, і воно настільки суттєве, що можна по-справжньому радіти, і має й таку у нас силу, щоб утримати ту втіху. Тож, подібно як і той, хто любить себе самого, радіє, думаючи про благо, що міститься у ньому, так і ті, які люблять одного лиш Бога, отримують для себе задоволення від Його благ і пишаються Його багатством, і величаються Його славою, і увінчуються, коли поклоняються Йому, і заслуговують на повагу, коли дивуються Йому.

72. Ті, які живуть тільки для себе, хоч би й раділи за істинні блага, не зазнають чистого задоволення, але як радіють за наявні блага, так їм слід уболівати за блага відсутні або за присутнє зло.

А в тих, які присвятили Богові своє життя, втіха чиста, а смутку ніякого, оскільки перше викликається багато чим, а того, що засмучує, немає. Бо у Бозі, яким вони живуть, немає нічого неприємного, ні щодо теперішнього у них немає ніякого відчуття, яке могло б засмутити, бо шукати свого не дозволяє їм закон досконалої любови, і як каже Писання: "Не шукає свого" (1 Кор.13, 5). Але і люблячих, оскільки блаженний той, якого люблять, пристрасть незвичайна і дивовожна. Земля і порох (див. Бут. 18, 27) перетворюються у властиве Богові і стають подібними Йому; це так само, якби бідні й нещасні люди, увірвавшись у царський дім, відразу позбулись убогости, яка їх супроводжувала, і оповилися всією тамтешньою світлістю.

73. За що, гадаю, і викрадачами вони називаються, і здобувають силою Царство [Небесне] (див. Мт. 11, 12), бо на тих, які б дали їм, не очікують, на тих же, які обрали б їх, не звертають уваги, а самовладно захоплюють престіл і за власним рішенням накладають собі діядему.

Бо хоча вони й отримують, але не в цьому вбачають своє щастя і не в цьому мають утіху, а в Тому, якого люблять і в якому пізнали царство; і радіють не тому, що Він прилучає їх до благ, а тому, що Він сам у благові, благо ж вони мають самі по собі й за власною розсудливістю; тому, якби у них не було нічого спільного із Царством, і той, якого люблять, не зробив би . їх учасниками блаженства, усе ж вони й щасливими були б, і царювали б, і були б увінчані, і сповна насолоджувалися б тим царством.

Ось чому їх справедливо називають грабіжниками і викрадачами божественних благ, бо вони привласнюють собі насолоду ними. Це ті, які ненавидять і згубили душі (див. Мт. 16, 25), а замість них прийняли у себе Владику душ.

74. То що ж може бути вищим і надійнішим від цієї радости! Бо для тих, які радіють за себе, втратити радісне не є чимось непередбачуваним; бо ні в чому сущому не існує блага непохитного, ось чому радіють не так за те, чим насолоджуються, як засмучуються тим, чим тривожаться щодо багатства.

А у цих – і скарбниця благ неторкана, і втіха не розведена смутком, і немає жодного страху щодо сталости й надійности справи.

Одні самі справедливо побоюються, щоб радість не допровадила їх до гордині, коли занадто перейматимуться самі собою, що втісі завдає найбільшої шкоди. А инших ніщо подібне не тривожить, бо вони не звертаються до себе самих, оскільки у Богові вбачають свою силу (див. Пс. 59 (58), 12), Ним вихваляються і взагалі вони не так насолоджуються як ті, [і радіють] не так, як належить радіти людям, але приносять плоди якоїсь незвичайної божественної втіхи.

75. Бо якби хтось обміняв житло на житло, гірше на краще, і задоволення отримав би замість задоволення, тобто замість того, яким тішився, живучи в першому житлі, [дістав би] друге, яким годиться втішатися тому, хто користується другим житлом. Це так само, якби за допомогою якогось способу тіло стало кращим, то відкинувши колишнє, залишив би і радість від нього, і на стільки більше почав би радіти, на скільки кращим почав користуватися тілом. Отже, коли [людина], знехтувавши не тільки тілом і житлом, а й сама собою, іде до Бога, який заміняє їй і тіло, і душу, і власність, і друзів, і все инше, то треба, щоб утіха перевершила будь-яку людську втіху, треба одержати таку втіху, яка б відповідала божественному блаженству й надавалась би на таке перетворення.

76. Через це й кажуть, що вони радіють радістю Христовою (див. Йо. 15, 11; 17, 13), бо за що Він радіє, таку ж радість і їм дарує. Бо радіє за себе самого, а коли те, що може звеселити, є одне й те ж, виходить, що і втіха є одна й та ж.

77. І про це можна не лише здогадуватися і роздумувати, а й докладно знати це з виразних слів Спасителя. Бо коли Він закладав закони про любов і переконував учнів до кінця зберігати незмінну любов до Нього, то мовив їм: "Я казав вам так для того, щоб була у вас моя радість і щоб ваша радість була повна" (Йо. 15, 11). Тому, каже, велю вам любити, щоб ви, коли любов зробить усе спільним для вас, тішились однією і тією ж втіхою зі Мною, за Мене, і за Моє. "Бо ви померли, і життя ваше, каже [Писання], поховане з Христом у Бозі" (Кол. 3, 3); однаково і радість, і все инше, і нічого людського немає у них.

78. І пояснюючи все коротким словом, блаженний Павло каже: "Ви бо куплені високою ціною" (1 Кор. 6, 20). А проданий не на себе самого дивиться, а на того, хто купив його, і живе згідно з його волею. Проте той, хто служить людям, лише одним тілом зобов’язаний жити за волею господаря, а своєю волею та помислом він вільний користуватися усим, чим хоче. А тому, кого купив Христос, неможливо залишатися собою. І оскільки ніхто із людей не купує цілу людину і немає такої ціни, за яку можна було б придбати людську душу, то ніхто не робив викуп людини й не поневолював її, окрім її тіла. Але Спаситель купив усю людину, тому й люди платять за раба тільки гроші, а Він приніс себе самого (див. Євр. 9, 14), і віддав тіло і душу за нашу свободу; і перше віддав смерти, а друга полишила власне тіло, перше страждало, зазнаючи ран, а друга терпіла муки не лише тоді, коли вбивали тіло, а й перед ранами. "Смуток у мене на душі – аж до смерти!" (Мт. 26, 38) – говорить [Святе Письмо].

79. І так віддавши усього себе, Він купив цілу людину, а отже, купив і бажання, надто ж його. Бо всього иншого Він був владикою і володів усією нашою природою, а в чому ми можемо уникнути рабства – це в бажанні, і Він содіяв усе, щоб купити його. А тому, що шукав волі, нічого насильницького Він не зробив, не загарбав, а купив. Ось чому ніхто з куплених, керуючись бажанням [лише] для себе, не може чинити справедливо, а буде несправедливим щодо Того, хто купив, позбавляючи його набутку, використовуючи бажання для себе, хоче себе самого і радіє за своє, нашкодить собі.

Відтак зрозуміло, що ніхто із чесних та праведних мужів не любить себе самого, а тільки Того, хто купив його, тому всіляко необхідно, щоб деяких із них, якщо не всіх, було куплено, инакше який сенс, аби даремною працею виявився той страшний відкуп?

80. А тим, які люблять Його одного, слід насолоджуватися втіхою, вільною від всілякої скорботи, до того ж найвищою, незвичайною і божественною, бо Той, кого люблять, нічого не чинить усупереч їхньому бажанню, бо тут вони вичерпують усю силу радости, і тому приємне для них перевершує весь надмір благодатей.

81. І справді, як рабові людей є чого засмучуватися, так рабові Христа треба радіти. Бо той виповнюється радістю не своєю, а радістю Того, хто купив його, до того ж, Він за допомогою трудів і мук слідує за людиною, яка піддана скорботі й незліченним випробуванням, а в цього які підстави для суму, коли ним керує справжня радість? Бо там хто заплатив гроші за раба, волів заплатити не для того, щоби чинити добро купленому, а щоб самому звідти мати знак, отримуючи блага від його праці. Ось чому раб, як куплений для користи тих, які придбали його, поки буде підданий трудам, аби принести їм утіху, сам зазнає постійної скрухи.

82. А тут навпаки; все бо зроблено для благополуччя рабів, і викуп Він дав не для того, аби насолоджуватися тим, що належить викупленим, а щоби своє зробити їхньою власністю, і прибутком для рабів є Владика і труди Владики, і сам той, який купив, сприйняв усього купленого.

83. Тому тим, які не відкинули цього рабства, а прийняли пута Його, кращі за всіляку свободу, треба радіти, бо вони змінили вбогість на багатство, в’язницю на царство і крайню ганьбу на найвищу славу. Бо що за законами можна робити володарям людей для рабів, це завдяки людинолюбству Владики дозволено рабам щодо спільного володаря.

84. Бо тих закон настановив володарями рабів і того, що належить рабам, щоб не зреклися панування і не полишили рабства; а ці володітимуть своїм Владикою і успадкують те, що належить Йому, лише б полюбили ярмо Його і примирилися з купівлею.

85. І це є те, що заповідав Павло: "Радуйтеся у Господі" (Фил. 4, 4), – вказуючи на купленого Господом. І Спаситель, дохідливіше визначаючи нам причину радости, називає благим рабом того, хто прилучився до Його радости, а себе володарем, мовлячи: "Увійди, благий рабе, в радість Господа твого" (див. Мт. 25, 21, 23); залишаючись рабом і не знищивши записи купівлі, увійди в радість Того, хто придбав тебе.

86. Тому можлива одна й та ж радість не тільки через те, що один і той же предмет радости, а ще й тому, що один і той же вияв розсудливости. Бо як Він не "собі догоджав" (Рим. і5, 3), а жив для рабів, і помер, і народився спочатку, і вознісшись, і возсівши на Отчому престолі (див. Євр. 8, 1; 12, 2; Од. 7, 17; 22, 1, 3), сидить там для нас і клопочеться за нас повіки (див. 1 Йо. 2, 1); так і поміж рабів, Владикою яких був раніше за їхні душі, лише ті люблять Його єдиного, які не зважають на самих себе.

87. Таким був Йоан, і коли через явлення [Христа] слава його затьмарилась, він не тільки не відчув себе нещасним, а й сам провіщав і вказував на Нього незнаючим (див. Йо. 1, 26), і не було для нього нічого приємнішого від того голосу, від якого йому довелося одержати маління слави (див. Йо. 3, 29-30). І він вважав достойним те, щоби скерувати до Нього погляди і сповнити прихильністю до Нього весь народ, і навернути до Нього помисли всіх, як помисли нареченої до нареченого, а самому залишатися задоволеним, якщо, стоячи, почує Його голос, і як нагороду за всі свої старання, одержить голос улюбленого (див. Йо. 3, 29).

88. Павло ж, шукаючи Його поваги (див. Фил. 2, 21), не тільки знехтував собою, а й зрадив самого себе. Бо і в геєну вкидав себе задля Нього, і благав страждань (див. Рим. 9, 3). І був він неначе загадка: бо так сильно любив Його, що бажав бути відлученим від Того, кого возлюбив, і здається, та любов не лише спалювала його сильніше від геєни, а й була могутнішою за саму радість співперебування з улюбленим.

Бо як він погодився знехтувати цією радістю, так легко міг зневажити геєну, хоч уже дістав ясний доказ краси Його і скуштував уже Його (див. 2 Кор. 12, 1-7). А оскільки співіснування, співжиття і співцарювання з Ним (див. 2 Тим. 2, 11; Рим. 6, 8) було і його власним благополуччям, а він не шукав свого (див. Фил. 2, 21; 1 Кор. 10, 24) задля Його слави, то був готовий і від цього відмовитися. Отож, і бажаючи, він бажав не для себе, а для Нього, і чого потрібно було уникати, уникав задля Нього. І якщо єдиного жаданого не хотів бажати для себе, то що ж залишалося йому бажати зі всього иншого? Бо заради Кого все здійснював, усе терпів, Кого шукав, зважаючи не на себе самого, не для того, щоб самому насолоджуватись, адже спокійно міг шукати щось инше, що зневажав (див. Фил. 3, 7). З чого було очевидно, що цілковито втікаючи від себе самого і зрікаючись своєї волі, лише щодо Христа він був діяльний. А оскільки в Ньому немає нічого відразливого, ніякого суперечного до Нього бажання, виходить, що гідна подиву та втіха, з якою він постійно співперебував і співжив з Ним, а неприємности в його душі не було жодної (див. 2 Кор. 7, 4).

89. Бо хоча й було те, за що він терпів і за чим жалкував, але сумне не переважувало втіху, і ніщо не могло позбавити його суму, оскільки сам вигляд цього неспокою був наповнений радістю; бо смуток був плодом любови і благородства, ось чому в серце його не входило нічого прикрого, або нестримного, чи жалюгідного.

90. Бо те, що він радів постійно, було видно з того, що й инших переконував завжди радіти, каже ж бо [Святе Письмо]: "Радуйтеся завжди у Господі; знову кажу: Радуйтеся!" (Фил. 4, 4) та й иншим не радив би того, чого сам би раніше не показав ділами.

91. Таким є життя святих, блаженне навіть тепер, коли вони надією та вірою отримують плоди блаженства. А коли їм буде відпущено гріхи, воно стане настільки кращим, наскільки й справді досконаліше за надію, і чисте споглядання Благого – досконаліше за віру.

92. Наскільки досконаліший від цього життя у Бога дух усиновлення (див. Рим. 8, 15), ось чому досконалою є любов, завдяки якій блаженне і життя. Бо цей дух дарував приймати таїнства Христові. "Котрі ж,прийняли Його, – говорить [Писання], – тим дало право дітьми Божими стати" (Йо. 1, 12); а любов дітей досконала, вона ж бо прогнала всілякий страх (див. 1 Йо. 4, 18). Бо для того, хто справді любить, неможливо боятися ні втрати нагород, ні ран, бо перше притаманне рабам, друге – найманцям, а так щиро любити властиво лише синам. І в такий спосіб благодать вкладає істинну любов у душі тих, які прийняли таїнство. А що вона з ними сотворяє і який закладає досвід, це вже знають загалом; можна сказати, що вона вкладає відчуття божественних благ і тим, які скуштували багато що, подає надію на більше, і від уже теперішнього вкладає тверде сподівання нате, що ще не стало явним (див. Євр. 11, 1).

93. А наша справа – зберегти любов. Бо не досить лише возлюбити і запалитися пристрастю, а треба й зберегти її, і до вогню додати матеріялу, аби підтримати його.

94. Бо це означає перебувати в любові, в чому й полягає повнота блаженства – перебувати в Бозі і мати Його перебуваючим у собі. "Хто перебуває в любові, – говорить [Святе Письмо], – той перебуває в Бозі, і Бог перебуває в ньому" (1 Йо. 4, 16). А це буває, і маємо ми любов, закорінену в наше серце, коли досягаємо цього за допомогою заповідей і дотримуємося законів улюбленого. Бо душа діями схиляється до тої чи иншої навички, щоб вони відповідно мали добро або зло; так і з ремесел ми засвоюємо ті і навчаємось тих, до яких привчаємося діями.

95. А закони Бога, встановлені стосовно людських діянь і для того, щоб визначати їх, скеровуючи тільки до Нього, вкладають у тих, які дотримуються їх, відповідний навик, тобто бажати того, чого бажає Законодавець, і Йому одному підкоритися всією волею, і, крім Нього, не хотіти нічого, а це означає вміти істинно любити лиш Його. І тому Спаситель каже: "А в любові моїй перебуватимете, коли заповіді мої будете зберігати" (Йо. 15, 10).

96. Плодом же такої любові є блаженне життя. Бо збираючи звідусіль бажання і віддаляючи його від усього иншого, і самого того, хто бажає, воно зосереджує на одному Христі. Все ж наше йде услід за бажанням, і куди прямує воно, туди скеровуються пристрасть тіла, порух помислу і всіляке діяння, і все людське; і взагалі бажання керує і приводить у рух усе в нас; а коли воно приборкується, усе там зв’язане, і той, який володіє ним, володіє усім собою.

97. Отож, у кому воля повністю перейнята Христом і до Нього одного скерована, і все, чого бажають, і що люблять, і чого шукають – є Він один, у тих ціле буття і життя у Ньому; тому й саме бажання не може існувати і бути діяльїчим, коли не перебуває у Христі, бо у Ньому все благо, так як і око не могло б виконувати свого призначення, якби не користувалось світлом. Бо в ньому лише світло дарує те, стосовно чого може діяти бажання.

98. Тож оскільки розподілювачем усіх благ є Він, то якщо не всю волю скерувати до Нього, то якусь незначну частину бажання ми спрямуємо на щось инше, поза цей скарб, і воно залишиться безплідним і мертвим. "Якщо хтось у мені не перебуває, – мовить [Святе Письмо], – той, мов гілка, буде викинутим геть і всохне; їх бо збирають, кидають у вогонь, – вони згоряють" (Йо. 15, 6).

99. Тому наслідувати Христа й жити за Ним означає жити в Христі, і це справа волі, коли вона підпорядкована велінням Божим. Бо як Він із своїх бажань підкорив людське Божому, і щоб навчити цьому й залишити нам взірець праведного життя (див. 1 Пт. 2, 21), Він не просив смерти за світ, хоча Йому й належало вмерти; а поки ще не прийшов час, Він молився (див. Євр. 5, 7; Мт. 26, 39), щоб відвернути її, показуючи, що не сам собі уподобав те, від чого помер (див. Рим. 15, 3), а, як сказав Павло, "ставши слухняним" (Фил. 2, 8), зійшов на хрест не як той, який мав одне бажання з двох, а згоду двох бажань.

100. З цього всього видно, що блаженне життя полягає у досконалості бажання, я ж кажу про теперішній час.

Оскільки людина має дві важливі сили – розум і волю, то щоб бути їй сповна блаженною у майбутньому, необхідно, щоб вона обома силами наблизилася до Бога й поєдналася з Ним, споглядаючи Його виключно розумом, а волею досконало люблячи його.

101. Усе ж, нікому із живих не можна бути блаженним у тлінному тілі, адже таких людей приймає лиш те життя, яке вільне від тління; а у теперішньому житті стосовно бажання і блаженні досконалі в тому, що стосується Бога, але за дією розуму аж ніяк не досконалі. У них можна знайти досконалу любов, проте чистого споглядання Бога знайти не можна. Бо хоча в них і присутнє майбутнє життя під час життя у тілі, і вони вже мають досвід нагород, але не постійно, не безперервно, не досконало, оскільки життя не дозволяє цього. І тому радіємо в надії (див. Рим. 12, 12), каже Павло, – і "ходимо вірою, а не видінням" (2 Кор. 5, 7), і "знаємо частинно" (1 Кор. 13, 9); і хоча він бачив Христа (див. 1 Кор. 9, 1; 15, 8), але не постійно перебував у цьому спогляданні. Тому завжди тільки пророкуючи, що побачить прийдешнє, сам це засвідчив, коли, сказавши про той прихід, додав: "І так будемо з Господом завжди" (1 Сол. 4, 17).

102. Отже, якщо хтось живе в Христі, будучи в тілі, і може, як закликає Павло (див. 1 Тим. 6, 12), тут отримати вічне життя, він має його у волі, досягаючи невимовної радости через любов, оскільки чисте споглядання розуму зберігається для прийдешнього, а до любови провадить віра. Саме це блаженний Павло говорить: "В якого, не оглядаючи, віруєте, радіючи радістю невимовною і повною величі" (1 Пт. 1, 8).

103. А в цій любові і в радості полягає блаженне життя. Саме ж життя, з одного боку, згідно зі словом Павла, сховане, як каже [Писання]: "Життя ваше поховане" (Кол. 3, 3), – з иншого боку виявляється, і як мовив Господь: "Вітер віє, куди забажає, і шум його чуєш, а не відаєш, звідки приходить і куди відходить. Так бо і з коленим, хто народжується від Духа" (Йо. 3, 8).

104. А те, як приходить благодать для народження і творення життя, що є самою благодаттю, і в який спосіб вона творить – це життя сокровенне, виявляється воно в участі живих, у невимовній любові до Бога і в радості за Нього. Це очевидне саме по собі і вказує на сокровенну благодать. По-перше тому, що це плід благодати, бо як говорить [Святе Письмо]: "А плід Духа: любов, радість" (Гал. 5, 22) і "дерево пізнається з плоду" (Мт. 12, 33). По-друге тому, що Дух свідчить про благодать усиновлення, а любов про саму їхню спорідненість, бо вони – діти Божі (див. Рим. 8, 15-16), які не мають нічого ні наємницького, ні рабського.

 

105. У такий же спосіб і Соломон знайшов матір живої дитини, і знаком, здатним виявити її, визнав сильну любов до немовляти (див. 1 Цар. 3, 16-28). Тому не буде неправдоподібним упізнати за цим свідченням і синів живого Бога. Бо так як на ту матір, яка не мала нічого спільного з померлою дитиною, ясно вказала ніжна любов до живої дитини і й турбота про неї, так і в цих благоговіння перед живим Богом, і любов до Нього є очевидним доказом того, що вони мають не мертвих батьків, яких Спаситель не дозволив ховати, бо як мовить [Писання]: "Зостав мертвим ховати своїх у померлих" (Мт. 8, 22).

 

106. Хоча не лише любов’ю доводять своє синівство, як Отця поважаючи Бога й люблячи Його, а тим, що любов’ю уподібнюються до Нього, бо вони повні любови, "Бог – любов" (1 Йо. 4, 8), і живе Він задля любови, і вони живуть [завдяки їй]. Бо істинно живі ті, у яких цю прекрасну пристрасть виховано, як мертві є ті, у яких вона зовсім відсутня.

Тому вони сини, і шанують Отця тим, що чинять, і живучи самі, провіщають живого Бога, яким народжені, і про невимовне народження, завдяки якому, згідно зі словом Павла, зажили "новим життям" (див. Рим. 6, 4) і прославляють Отця, що на небі (див. Мт. 5, 16). Так невимовно і людинолюбно народжуються вони. І як видається, тому радіють, що Бог не є Бог мертвих, але живих (див. Мт. 22, 32), бо в них Він знаходить і власну славу. Ось чому Він мовив лихим: "Коли ж я батько, то де моя пошана?" (Мал. 1, 6).

 

107. Таким є життя в Христі, і так утаюється, і так виявляється воно світлом добрих справ, а це і є любов. Бо в ній світлість всілякої доброчесности, і вона підтримує життя в Христі, наскільки це можливо для людської ревности. Тому не зробить помилки той, хто назве її самим життям, бо вона є єднанням з Богом, а це і є життя, оскільки знаємо, що смерть – це віддалення від Бога. Тому говорячи про любов, [Писання] каже: "Заповідь Його – життя вічне” (Йо. 12, 50). І сам Спаситель говорить: "Дух – ті слова, що я їх вимовив до вас, вони й життя" (Йо. 6, 63), – а суть їх – любов. І "хто перебуває в любові, той перебуває в Бозі, і Бог перебуває в ньому" (1 Йо. 4, 16), що одне й те ж – перебувати в житті і житті – в ньому, бо "Я – життя" (Йо. 11, 25), – наголошує [Святе Письмо].

 

108. Якщо ж життя є сила, яка приводить у рух живе, то що ж рухає істинно живими людьми, Бог яких є Богом не мертвих, але Бог живих? (див. Мт. 22, 32) Чи ти знайшов щось инше, як не саму любов, яка не тільки їх провадить і спонукає до руху, а й легко виводить із себе самих, і таким чином може сотворити у них більше від будь-якого життя, тому вона виявляється сильнішою за життя? Бо вона схиляє нехтувати не лише швидкоплинним життям, а й постійним.

109. То ж що, окрім любови, можна назвати життям? До того ж, з усього сказаного зрозуміло, що життям є те, що не дозволяє живому вмерти, а це і є любов. Бо коли, за словами і Павла, все инше зникне у прийдешньому житті, крім однієї любови, яка залишиться, її вистачатиме для того життя в Христі Ісусі, Господі нашому, якому належить уся вічна слава. АМІНЬ.

 

Літературно-художнє видання

 

МИКОЛА КАВАСИЛА

ЖИТТЯ В ХРИСТІ

 

Літературний редактор Надія Олейнюк

Богословський редактор Тереза Ференц

Художній редактор Олена Гижа

Комп’ютерна верстка Ростислав Рибчанський