]]>Діагностика життєвого призначення]]>
]]>Діагностика життєвого призначення]]>

Психологічний словник За Ред. В. І. Войтка (1982) - Page 6

В дитячому віці і при незначних органіч них ушкодженнях піддається частково­му лікуванню.

АГРАМАТИЗМ (від гр. аурарратод — нерозбірливий) — порушення мовної ді­яльності людини. Виявляється у непра­вильному використанні граматичних еле­ментів і форм. Фізіологічною основою А. є ушкодження мовних зон кори головно­го мозку. А. може свідчити про порушен­ня центрів мови (див. Афазія). А. пев- ною мірою може бути компенсований завдяки спеціально організованому на­вчанню. У нашій країні таке навчання здійснюється у спеціальних школах-ін- тернатах.

АГРАФІЯ (від гр. а ... — заперечна частка і урасрсо — пишу) — розлад пи­семної мови, що виявляється у повній втраті здатності писати або значних дефектах на письмі (грубих перекруче­ннях слів, пропусках складів і літер, у нездатності сполучати літери та скла­ди у слова тощо). Здатність переписува­ти готовий текст, як правило, зберіга­ється. А. виникає в результаті органіч­ного ураження певних ділянок кори го­ловного мозку. Переборюється, якщо з дитиною проводяться логопедичні за­няття.

АГРЕСИВНІСТЬ (від лат. ১гесІіог — нападаю) — емоційний стан і риса ха­рактеру людини. Характеризується ім­пульсивною активністю поведінки, афек­тивними переживаннями — гніву, злос­ті, прагненням заподіяти іншому трав­му (фізично чи морально). В агресивному стані особа може повністю втрачати са­моконтроль. А. інколи розглядають як стенічний активний прояв фрустрації. У зв’язку з цим А. визначають як реак­цію на обставини. Проте А. виникає і в результаті наслідування зразків або ви­користовується людиною як навмисний засіб для досягнення мети. Причиною А. може бути афект неадекватності, який виникає внаслідок незадоволення потреби особи в самоутвердженні. Про­тилежним А. вважається стан депресії. Якщо агресивний стан більш типовий для грубої, нестриманої людини, то депресія характеризує невпевненого в собі ін­дивіда. -А. може виявитися і у стри­маної людини після ряду фрустрацій. Тоді А. виступає як ситуативна і корот­кочасна реакція і не визначає глибинної сутності людини. Перебороти А. допома­гає усунення причин, які її викликають. Поведінка людини у стані А. значною мірою залежить від її характерологіч­них рис і особливо від її виховання.

 

АДАПТАЦІЇ ПРИНЦИП (від лат. асіаріо — пристосовую) — один з фун- даментальних принципів науки, що від­ображає здатність організму активно пристосовуватися до навколишнього се­редовища. А. п. остаточно утвердився завдяки еволюційному вченню Дарвіна. У другій половині XIX ст. було розроб­лено поняття біологічної, а пізніше і психологічної адаптації, обгрунтовано її активний характер на противагу меха­ністичній концепції простого урівнова­жування організму з середовищем. Ви­робилося уявлення, за яким взаємо­діють організм і середовище, до якого він активно пристосовується. В кінці XIX ст. психологія починає вивчати при­стосувальний характер відчуттів і пове­дінки людини, розкривати об’єктивні закономірності адаптації з метою свідо­мого керування нею. Розвиток вчення про активно-пристосувальний характер психічних функцій відбувався в гострій ідейній боротьбі з механіцизмом і праг­матизмом. Механіцисти, оголосивши «ко­мплекси відчуттів» єдиною реальністю, таким чином, цілковито ігнорували про­блему співвідношення психіки і об’єк­тивно-реального світу. Прагматисти твер­дили, що дія творить і світ, і істину, так як цього хоче і прагне суб’єкт. Антинауковість поглядів представни­ків суб’єктивного ідеалізму на проблему відчуттів і їх роль у пристосувальних актах організму розкрив В. І. Ленін: «...Людина не могла б біологічно при­стосуватись до середовища, якби її від­чуття не давали їй об'єктивно-правиль­ного уявлення про нього» (Ленін В. І. Повн. зібр. тв., т. 18, с. 170).

У людському суспільстві А. п. реалізу­ється на біологічному, фізіологічному, психічному І соціальному рівнях. Го­ловними регуляторами психічної адапта­ції людини виступають її вищі психічні функції — мислення і воля. А. п. нероз­ривно пов’язаний з принципом саморегу­ляції (див. Саморегуляції принцип).

У суспільстві адаптація індивіда-осо- бистості відбувається щодо малих груп, їхнього способу мислення і розподілу соціальних ролей, щодо трудового про­цесу, соціальних інститутів, здобутків цивілізації тощо.

АДАПТАЦІЯ (від лат. абарїо — при­стосовую) — зміна параметрів чутливос­ті аналізаторів, пристосування їх до подразників (наприклад, око адапту­ється при сприйманні віддаленого об’єк­та завдяки механізмам акомодації та конвергенції). При вужчому розумінні цього терміна говорять про А. сітківки (ретини) ока до світлових променів. Відомо, що перехід з яскраво освітленого приміщення до темного викликає тим­часове «засліплення» людини: потрібен певний час, щоб сітківка пристосу­валась до слабкого освітлення. В той же час перехід з темного приміщення до світлого викликає спочатку захисну ре­акцію ока (примруження), а потім по­трібен деякий час для зміни чутливості ока щодо сили світла. Схожі фізіологія- ні процеси відбуваються також і в інших рецепторах організму.

У біології А. розглядається як відпо­відність (та процес, що приводить до такої відповідності) між живою систе­мою і зовнішніми щодо неї умовами. Сучасна біологія широко користується поняттям А. при характеристиці присто­сування організму до динамічних умов не тільки зовнішнього, а й внутрішнього середовища. Кібернетичний підхід при аналізі складних систем супроводжуєть­ся використанням поняття А. (гомеостаз). Адаптивність часто розглядається як один з найважливіших критеріїв при кон­струюванні складних технічних систем, що включають механізми саморегуляції.

Поняття А. дедалі ширше використо­вується в психології та соціальній пси­хології на означення пристосування ін­дивіда до групових норм і соціальної групи до окремого індивіда. При цьому виділяються специфічні процеси А., які відбуваються на рівні індивіда або особистості, а не тільки організму. Соціально-психологічна А. особистості в групі чи колективі забезпечується зав­дяки функціонуванню певної системи механізмів (рефлексії, емпатії, прийому соціального зворотного зв’язку тощо).

АДЕКВАТН ЇСТЬ (від лат. аба姧иа- іиз — прирівняний, рівний, відповід­ний) — в діалектико-матеріалістичній тео­рії пізнання означає відповідність люд­ських відчуттів, уявлень, думок пізна­ваному об’єкту. У психології йдеться про А. образу об’єкта, а отже, про точ­ність і повноту пізнання психічної ре­альності. А. психологічного пізнання до­сягається шляхом великих зусиль до­слідника в розробці і використанні надійних методик (у наш час і апаратур­них), експериментальних процедур, пра­вильного описання та інтерпретації фак­тів, застосування об’єктивних методів дослідження.

АЖІОТАЖ (фр. а^іоіа^е) — психічний стан людини. Винятково важливе зна­чення у виникненні А. відіграють емо­ції людини. Оскільки вони можуть бути позитивними чи негативними^ то й сам

А.   буває як позитивним, таь' і негатив­ним. Психологічний механізм А. полягає в навіюванні, захопленні, наслідуванні груповим захопленням (наприклад, ма­совий А. під час хокейних чи футболь­них ігор). А. може викликатися і під­тримуватися окремими людьми, певними соціальними групами як у вузькогрупо- вих і егоїстичних інтересах (коли особа чи група регресивна, наприклад спеку­лятивна гарячка на капіталістичних біржах), так і в колективних інтересах (коли група чи особа прогресивні — під­бадьорювання спортсмена з боку боліль­ників).

АЗ

Сторінки