]]>]]>

Вікторія Горбунова "Записки шкільного психолога" - Page 4

Рубрики сайту: 

   Завжди пам'ятатиму, як вперше побачила свiй кабiнет — захаращену комiрчину з полущеною штукатуркою та облiзлою фарбою, довгу, немов змiїний стравохiд, з верху до низу забиту бiологiчними плакатами iз зображеннями комах, черв'якiв та ще бозна чого. Хвилину тому, щаслива вiд передчуття зустрiчi, я стрiмголов летiла до дверей, де на мене чекали директорка та завгосп. I от стою на порозi, занiмiла й приголомшена: «Що я робитиму з цiєю купою мотлоху? Як сама все розгрiбатиму?»

   — Ось, приймай у користування. Подобається? — оптимiстично запитала Iнга Iванiвна. Вiдповiдь, певно, проступила на моєму обличчi, бо директорка додала: «От i добре. Порядкуй тут. До першого вересня час ще є«. «Аякже, є, - думаю, — три днi. Якраз встигну пробратися до вiкна i привiтати дiтей помахом ганчiрки». Самiй цiкаво, скiльки б я стовбичила у дверях, якби не пiдiйшла «технiчка» тьотя Зiна:

   — Доню, — торкнула моє плече, ляснула вiдром об пiдлогу та кинула купу паперових мiшкiв, — тут є все, що треба. Я почну, а ти йди у двадцяту, там старшаки на практицi, вiзьми хто моцнiший, нехай допоможуть.

   Вiдразу не второпавши про що йдеться, я поповзла коридором. Не знаю, яке враження справив загальмований психолог на старшокласникiв, але вони хутко зiбралися й ми рушили до моїх вистражданих апартаментiв. Пiд керiвництвом тьотi Зiни кабiнет на диво швидко позбувся залишкiв бiологiчної наочностi та став подiбним на величезну осиротiлу шафу — стару, порепану й без одягу, зате з великим вiкном. Це втiшало… трохи.

   Ранком наступного дня, коли я без пiдборiв й у старих джинсах прийшла на роботу, то побачила, що справи просувалися напрочуд скоро. Тьотя Зiна, моя чарiвна фея в синьому халатi, керувала чотирма десятикласниками: у довоєнних респiраторах вони фарбували стiни у нiжний колiр дитячої несподiванки. Стеля вже бiлiла свiжою штукатуркою, навкруги стояв мiцний запах оновлення. Натягнувши респiратор, я приєдналася до будзагону. Менi довiрили фарбувати вiкно.

   Опiвднi, сповнена гордiстю за створене, я частувала своїх рятiвникiв кавовим напоєм i булочками. Ми примостилися в коридорi на пiдвiконнi. Воду по черзi грiли старим кип'ятильником, що тягнувся з розетки щойно вiдремонтованого кабiнету. Втомленi, замащенi фарбою хлопцi, брава тьотя Зiна i я, порятована цiєю дивною компанiєю. Олег, Роман, Вiктор й Олексiй стали моїми найкращими друзями у школi. Вони ще не раз прогулюватимуть уроки та скаржитимуться на прикрощi шкiльного життя у власноруч вiдремонтованому кабiнетi. Розморена кавою та ще тим, що звалося «моєю вдячнiстю», тьотя Зiна зiзналася: вона отримала розпорядження лише показати менi що до чого, але, побачивши «це нещастя» (себто мене), вирiшила взяти справу у власнi руки. Довiку пам'ятатиму її майже безкорисливий вчинок.

   Стою на порозi того, що вже завтра зватиметься кабiнетом психолога, i ковтаю сльози. Видовище рве душу. Довга вузька кiмната; прямо по центру пiд вiкном кинуто стiл, за яким вiджило не одне поколiння вчителiв; бiля столу два стiльцi того ж вiку. За мною, гордий роботою, стоїть завгосп, взявши руки у боки:

   — Харашо! Ще поличку приб'ємо й готово!

   Годиною пiзнiше, вислухавши мої страждання, винесла свiй вирок Iнга Iванiвна:

   — А ти хотiла, дорогенька, на все готове? Докладай зусиль, попрацюй з батьками! Ти ж психолог.

   «Ти ж психолог!» — скiльки разiв я ще почую цi слова вiд директорки, вчителiв, учнiв, власних батькiв та чоловiка. Такий собi хронiчний дiагноз. «Ти ж психолог!» — а отже повинна бути стриманою, розумiти та прощати iнших, робити неможливе…

   I знову прийшов на допомогу мiй будiвельний загiн. Хлопцi десь знайшли папiр «пiд дерево», ним ми обклеїли стiл, полички й вузеньку шафу, випрошену у завгоспа поза нормою. Дружня вчителька Iрина Сергiївна принесла старi класнi штори, якi моя мама перешила пiд кабiнетське вiкно та чохли для стiльцiв. Вона ж повiдомила батькам свого класу про те, що в школi завiвся нужденний психолог. Пожалiли, вiдчинили гаражi й горища, притягли журнальний столик й крiсло, — пiсля реанiмацiї вони стали окрасою й гордiстю кабiнету. Суворий завгосп, дивлячись на нашi старання, розщедрився на килим, який виявився не лише симпатичним, а й новим. Ось вiн, Мiй Кабiнет! Справжнiй! Любий! Я сиджу за столом i роздуваюся вiд гордостi. Щойно прилiпила на дверях табличку з розкладом консультацiй, яку сама намалювала — плакатним пером. Вiдчуваю: я — справжнiй психолог!

       Р. S. Вiдтодi не було в мене власного кабiнету. Лише вдома, та й той навпiл з чоловiком. А власного, вистражданого, — нi. Прийшовши в унiверситет, я отримала шухлядку в столi й мiсце на шафi. Ми, викладачi, ходили по магазинах й випрошували великi коробки з-пiд печива i цукерок для того, щоб зберігати у них студентськi звiти, курсовi та практичнi.

     Боляче було дiзнатися про те, що мiй кабiнет не став прихистком усiх психологiв нашої школи, — вiдiйшов у користування педагогам-органiзаторам. Вже кiлька рокiв шкiльнi психологи (а їх уже аж двоє) дiлять примiщення iз соцiальним педагогом, — дiтей консультують за шафою, там же й чай п'ють iз бутербродами.

     Кабiнет — атрибут справжнього психолога. Де ж iнакше створювати психологiчний клiмат, мiркувати над дитячими проблемами, вiдпоювати чаєм знервованих вчителiв? Кабiнет психолога — це фортеця, де вiн сам може сховатися, а може сховати й когось iншого, уберегти вiд педагогiчно цiлеспрямованого виховного впливу!

       КОРИДОРНI КОНСУЛЬТАЦIЇ

       Тримайся!   (третє правило психолога)  

   Коридорними консультацiями я охрестила вчительськi спроби спiймати мене десь у шкiльних лабiринтах й витрясти, випросити, вичавити пораду: «Що робити? Як бути? Чи правильно вчинити саме так?» Молода й недосвiдчена, я щиро намагалася вислухати, допомогти, порадити. Де лишень не вiдбувалися цi спасеннi розмови: дорогою до школи, у вестибюлi, бiля класiв, в їдальнi, навiть у шкiльному туалетi.

   Усi пропозицiї зустрiтись у моєму кабiнетi, розiбратися в ситуацiї виважено i спокiйно, натикалися на купу вiдмовок. Змучена, вичавлена, я частенько опускала руки пiд цим шаленим тиском i вимовляла заборонене «не можу вiдповiсти одразу» або «треба подумати». Цi фрази — визнання власної некомпетентностi. Школою вiдразу повзли чутки про те, що «ця психолог нiчого не знає». Кожного разу пiсля такої коридорної консультацiї я вiдчувала себе зґвалтованою — нiби мною скористалися без дозволу.

   Згодом я зрозумiла просту рiч: якщо людину дiйсно щось турбує, якщо вона справдi прагне вирiшити проблему, то не робитиме цього похапцем, по кутках, мов якийсь злочинець. А як iнакше витлумачити цi допити з тортурами у шкiльних коридорах?

   Це або спроба перекинути свою провину на iншого…

   — Вiкторiє Валерiївно, зупинiться, мен

Сторінки

ДолученняРозмір
Іконка зображення viktoriya_gorbunova_zapiski_shkilnogo_psihologa.jpg84.08 КБ