]]>]]>

Її серце не билося уже півгодини… Але мати вирвала доньку з того світу

Ірина Гавришева Ця історія видається нереальною, але, як відомо, звичність завше сусідує з дивом.

 Цій дівчині 28 років і 18 з них вона бореться за життя. Але не лише своє, а й сотні інших. Маючи тридцять (!) діагнозів, багато з яких вважаються смертельними, вона знаходить сили не просто виривати у смерті право дихати цим повітрям і прогулюватися попід цим сонцем, а й бути талановитою журналісткою, багатократною переможницею конкурсу «Новітній інтелект України», інших літературних змагань, ба навіть заснувати фонд «Щаслива дитина», який допомагає важкохворим дітям.

Ірина Гавришева із Запоріжжя – приклад дивовижної сили духу та оптимізму. Вона була за межею життя, адже одна із зупинок серця тривала півгодини! Нині ця дівчина пересувається на візку, їй постійно треба підтримувати здоров’я медикаментами однак вона знайшла в собі сили та бажання переїхати до Києва, винайняти квартиру, зажити без батьківської допомоги, аби втілювати у життя складні, але такі важливі й потрібні проекти. Бо в Запоріжжі, з її слів, ніде з цим розвернутися…

– Як виявився, сім'я у мене – не така вже й звичайна, – додає Ірина. – Батьки жертвували усім заради мого порятунку. Про те, як вони голодували, аби купити рятівні ліки, як протягом сорока хвилин робили мені штучне дихання, як мама в літаку допомагала реаніматологові витягнути мене з того світу, можна розповідати довго.

 «В ОРГАНІЗМІ НІБИ ЩОСЬ ЗАМКНУЛО…»

 Ірина була бажаною дитиною у батьків. Маючи сина, запорізьке подружжя Наталія та Олександр Гавришеві мріяло про дівчинку і вона в них з’явилася. Здоровою і щасливою Ірина жила до десяти років, доки у її нозі не виявили доброякісну пухлину. На дівчинку чекала операція, що таких сотнями роблять в Україні. Коли вона опритомніла, була переконана: за кілька місяців все минеться і стане таким, як раніше. Але…

– Вже за два тижні після операції я відчула слабкість, м'язи відмовлялися мене слухатися, – згадує Ірина. – Але однаково це здавалося чимось випадковим та тимчасовим. Утім в організмі ніби щось замкнуло: імунітет перестав розуміти, де свої тканини, а де чужі, і став жерти речовину, без якої не можуть працювати м'язи. Через рік я вже не могла відвідувати школу, бо втратила змогу ходити. А через три у мене відмовили дихальні м'язи, відтак – серце.

 Ірина каже, що наступні два роки були сповнені неймовірної, просто дикої битви за життя. Деякі ускладнення здавалися несумісними з життям, але вона виживала.

«РОЗСИПАЛИСЯ КІСТКИ, ВІДМОВЛЯЛИ НИРКИ, СТАВАЛИСЯ ІНСУЛЬТИ…»Ірина Гавришева

 Ірині було шістнадцять, коли діагноз «генералізована міастенія, надважка форма» прозвучав як вирок – тривалість життя таких хворих в Україні не перевищує й десяти років. Вона стала сама підбирати собі схему ліків і всупереч усьому переступила через десятилітній рубіж.

 – Міастенія стабілізувалася і життя почало налагоджуватися, – продовжує дівчина. – Я закінчила школу, намагалася вступити до медичного вишу, оскільки все життя мріяла тільки про цю професію, але в мене не прийняли документи, бо… «таким, як ти, тут не місце!» Почала працювати в журналістиці, а потім життя занесло у благодійність. Стала волонтером сайту «Діти Запоріжжя», а з травня 2007 року є головою правління благодійного фонду «Щаслива дитина».

 Увесь цей час Ірина разом з іншими волонтерами допомагала тяжкохворим дітям та сиротам Запорізької області. Каже, що більшість проектів вдавалося реалізувати завдяки пожертвуванням простих людей.

До того ж дівчина є президентом Всеукраїнської асоціації людей, які борються з міастенією, вступила до Запорізького національного університету на психологічний факультет.  Але 2008-го настав новий виток проблем з її здоров'ям.

– Через біль у суглобах, які руйнувалися, я на очах перетворювалася на лежачу. Приховувала свій стан якнайдовше, але друзі дізналися і не захотіли миритися з ситуацією. Завдяки їхнім старанням у зборі коштів я обстежилася у Німеччині, там мені зробили дві операції із заміни суглобів. А ще виявили складні генні вади, одна з яких призводить до спонтанних зупинок серця, а друга спричиняє згортанню крові в судинах, відтак кров не надходить у тканини і настає їх омертвіння. Саме через це розсипалися кістки, відмовляли нирки, ставалися інсульти тощо.  

 Але найскладнішою була ситуація із серцем. Для того щоб врятувати Ірину від його зупинок, їй у Німеччині встановили кардіовертер-дефібрілятор. Але електрод, який пришили до серця, інфікувався. Як результат – смертельний вирок: післяопераційний стафілококовий перикардит (інфекція довкола серця).

Ірина Гавришева– Але й тоді німецькі лікарі ризикнули, використали манюсінький шанс і взялися видаляти кардіовертер, – каже Ірина. – 7 липня 2010 мені зробили унікальну операцію з унікальним результатом – я вижила! Мало того, через два місяці вдалося встановити кардіостимулятор, що убезпечив мене від злощасної аритмії. Я повернулася додому. Гадала, що – переможцем. Але…

 «У СЕРЦІ БУЛА ДІРКА. У ПРЯМОМУ СЕНСІ СЛОВА»

Через два місяці контрольне обстеження показало катастрофу: у серці, на тому місці, де був електрод – дірка. У прямому сенсі слова. Через це біля серця уторився величезний мішок із кров'ю, який будь-якої миті міг розірватися й Ірині залишалося б жити кілька хвилин.

– Я повернулася в Німеччину. Попри те, що хірург кричав, мовляв, не піду більше з нею в операційну! – Ірина вражає деталями. – І сталося диво – я витримала ще одну, четверту, операцію на серці. Це було за межею реального. Дуже довго відновлювалася, але таки отримала можливість жити. Нині, щоб функціонувати, мені потрібно пити ліки, проходити контрольні обстеження, але то вже зовсім інші проблеми.

 «СПРАВЖНЯ ЛЮБОВ НЕ КРИЧИТЬ. ВОНА ПРОСТО Є»

Ось уже кілька місяців Ірина Гавришева живе і працює в Києві. Приїхала до столиці заради мрії – хоче робити освітні проекти для пацієнтів.

– Мене часто запитують, навіщо усе це мені треба, хіба своїх проблем бракує? – усміхається Ірина. – Я довго не знала, як це пояснити. А врешті зрозуміла! Більшість людей вважає, що біда може статися із ким завгодно, але не з ними. Люди схильні жити в ілюзії, що біди – десь там, а в їхній теплий і затишний світ вони увірватися не можуть. Я знаю, що біда може статися з кожним і страховки від цього немає. А ще я хочу змінити щось на краще! Бодай щось, бодай трохи…

Жанна КУЯВА

 

Із щоденника Ірини Гавришевої:

«А лікарі… Вони визнали пухлину неоперабельною. І все, що змогли запропонувати, то це смертельну дозу снодійного «щоб швидше відпустити душу»… щоб не мучилася ні Наташа (мама Ірини, – Ж.К), ні її донька. Наташа відмовилася. Вона все ще вірила, що це не кінець, що станеться диво і дівчинка почне поправлятися. Лише віра в це диво давала їй сили сидіти біля ліжка цілодобово…

 І знову «рот у рот», до запаморочення, до потемніння в очах. І думка одна – не впасти, не втратити свідомості, адже доньці так потрібне це повітря, яке вдихнути сама вона не може. Боротьба тривала кілька годин. І коли після чергової зупинки дихання дівчинка розплющила очі, у них був такий біль! «Мамо, залиш мене, не дихай. Дай померти. Я так більше не можу»…

Наташа ридала... А ще кусала губи. До крові, але не відчуваючи болю… Раптом підскочила. На обличчі у неї була така рішучість! Вона кинулася до доньки, яка була вся синя й не мала пульсу. Серце зупинилося. Це був кінець. Але мати знала, що ще має можливість усе змінити. І вона взялася реанімувати доньку. Без емоцій, наче робот: 15 натиснень на грудну клітку, 2 вдихи… І серце знову билося!

Мама… Вона неначе знала, що мине сім років, і я скажу їй спасибі за те, що не відпустила тоді мою душу…»

.....................................................................................................................................................

«Звістка про дірку в серці. Жах, паніка, хочеться вити, хочеться битися головою об стіну. «Іруся, Іруся!!!» – міцно-міцно стискує мене в обіймах Ангел (Так Ірина називає одну зі своїх вірних подруг, – Ж.К). Мовчимо. Істерика минає. Ангел пішла розмовляти з лікарями… Набираю СМС Маньці (Марія – друга надійна подруга Ірини, – Ж.К). Капець, мовляв, мені. У відповідь: «Вже в курсі. Ще не капець, ясно? Ніхто тебе так просто не віддасть». Така проста фраза. Але я знаю – вона правдива… Не віддасть. Вона мене так просто не віддасть…

 За весь час дівчата жодного разу не дали мені відчути себе самотньою в цій проблемі. Не було метушні, недоречного підбадьорення, трагізму… Була просто любов! Любов, якою вони жили. Якою жила я!  Справжня любов не кричить. Вона тихо йде посеред засідання туди, де потрібніша. Вона стоїть біля монітора, на якому нічого не розуміє. Вона няньчить мене… Справжня любов, вона просто є…»

]]>Джерело]]>

ДолученняРозмір
Іконка зображення irina_gavrisheva.jpg52.05 КБ
Іконка зображення irina_gavrisheva_2.jpg83.76 КБ
Іконка зображення irina_gavrisheva_3.jpg57.99 КБ