365 притч на щодень

ЛЮДИ У ВАШОМУ МІСТІ

На узбіччі дороги, що вела до міста, сиділа стара жінка. До цеї підійшов мандрівник і спитав:

-        Що за люди живуть у цьому місті?

-        А які люди у твоєму місті? - і собі зацікавилася жінка.

-      О, жахливі! - обурено відповів мандрівник. - Брехуни, шахраї, нездари - нікому не можна довіряти. Радий, що пі­шов звідти.

-      Ти побачиш, що в цьому місці люди точнісінько такі самі, - відповіла стара жінка.

Невдовзі до неї прийшов інший мандрівник, який також спитав її про людей, що живуть у цьому місті.

-        А які люди у твоєму рідному місті? - спитала вона. -О, чудові! - вигукнув мандрівник. - Милі, чесні, добрі,

працьовиті. Я мав велику честь жити з ними. Я так шкоду­вав, коли покидав їх!

-       Ласкаво просимо! Ти побачиш, що в цьому місті люди точнісінько такі самі, - відповіла стара жінка.

А які люди живуть у нашому місті?

Якось в аптеці у черзі стояв молодий чоловік. Перед ним було двоє покупців: не до сезону одягнута бабуся і молода матір, що зігнулася під вагою дитини на руках. Бабуся піді­йшла до віконечка, простягнула рецепт і промовила:

- Доню, мені тільки ті перші ліки, бо грошей не вис­тачить.

Аптекарка знайшла ліки й оголосила ціну. Старенька жінка попорпавшись неслухняними пальцями в обшарпа­ному гаманці, дістала останні копійки, але й тих не виста­чило. Аптекарка звела плечима, забрала ліки й почала обслуговувати молоду маму. Бідна жінка відійшла на бік, щоб покласти свої монетки назад у гаманець.

У ту мить чоловік, що спостерігав за всім цим, запропо­нував свою допомогу. Бабуся спершу не повірила: дивила­ся на нього, як на якесь диво. Але згодом зрозумівши щирі наміри добродія, вхопилась за його руку, наче боячись, що він утече.

Так, мабуть, хапаються за останню надію.

Чоловік і бабуся підійшли до віконечка, бабуся прос­тягнула рецепт, а чоловік звелів:

-      Все за списком, будь ласка.

Коли вони виходили з аптеки, бабуся не вмовкала, по­вторюючи:

-      Бережи тебе, Боже, сину... Бережи тебе, Боже...

Незнайомець вклав у долоню старенької значну купю­ру, і поки жінка оговтувалася, зник. Щире серце і зболіла душа на мить пересіклись у цьому збіднілому житті...

Багато мають засоромитися, що наші старенькі не можуть придбати найдешевших ліків. Багато мають за­соромитися, що наші старенькі не мають гідної ста­рости.

Той чоловік, також засоромлений, наче особисто був винен перед бабусею за її злидні, відтоді з особливим трепетом ставився до старих людей у крамницях, ап­теках і до тих, що просять милостиню...

ІДЕАЛЬНА ЖІНКА

Чоловік сидів у чайній крамничці, коли до нього піді­йшов сусід.

- Я одружуюся, - сказав він другові, - і тому дуже схви­льований. А ти ніколи не думав одружитися?

Чоловік відповів:

-     Авжеж, думав. Коли був молодий, то дуже хотів одру­житися. І я вирушив у подорож, щоб знайти її. В одному місті зустрів вродливу жінку, зграбну, ввічливу і духовну, та вона не знала життя. І тоді я вирушив далі, у інше місто. Там я зустрів жінку, що була і глибоко духовна, і компаній­ська, і прекрасна з усякого погляду, але спілкуватися нам було важко. Врешті-решт пішов я далі, і після довгих поне­вірянь знайшов ту, про яку мріяв. Вона була глибоко духов­на, сповнена грації, прекрасна з будь-якого погляду і про­менилася спокоєм. Я вирішив, що знайшов ідеальну жінку.

Тоді приятель спитав його:

-       То чому ж ти з нею не одружився?

-     Гай-гай, - відказав чоловік, похитуючи головою. - Вона також шукала ідеального чоловіка.

Любити - це значить приймати «іншого» з його спо­собом життя, багатогранністю особистости, негатив­ними рисами, а не шукати втілення нерозумної мрії. До­сконалий чоловік той, що не шукає ідеальної жінки.

4 БЕРЕЗНЯ

МИ ТУТ ПРОЇЗДОМ

Якось чоловік вирушив у місто до великого мудреця. Виявилося, що живе мудрець у старезній халупі на околиці. В оселі не було нічого, крім прогнутого ліжка і завалено­го книгами стола, за яким сидів старий дід, заглибившись у читання. Гість запитав його:

-       Де живе мудрець?

-    Ви мене шукаєте, - пояснив йому старий. - Що вас так здивувало?

-     Не розумію. Ви - великий мудрець, маєте багато учнів. Ваше ім’я відоме всій країні. Ви маєте жити в палаці.

-       А де живете ви? - запитав старий.

-       Я живу в своїй садибі - великому, багатому домі.

-       А як ви заробляєте на життя?

Гість розповів господарю халупи, що він купець і два рази на місяць їде у велике місто за товаром, який потім пе­репродує місцевим крамарям. Старий слухав його уважно, а потім поцікавився, де він зупиняється в чужому місті.

-     У маленькій кімнаті невеличкого готелю, - повідо­мив той.

-     Якщо би хтось відвідав вас у цій маленькій кімнатці, то міг би спитати: «Чому ви, заможна людина, живете в та­кій бідній кімнаті?» А ви могли би відповісти: «Я тут проїз­дом і ненадовго. Тут є все, що мені треба. Приїжджайте у мій справжній дім, і ви побачите, що він зовсім інший». Те саме стосується і мого пристановища. Я тут лише про­їздом. Цей матеріальний світ - тільки дорога. У моєму справжньому домі все виглядає інакше. Приходьте в мою духовну оселю, і ви переконаєтеся, що я живу у палаці.

5 БЕРЕЗНЯ:

ЖІНКА НА МОСТІ

Жінка переходить річку по тоненькому мосту і труситься від страху.

Боже! - думає вона. - Якщо перейду, то віддам тисячу карбованців першому жебракові.

Міст перестав хитатися.

-         Та чи не багато я обіцяю? Червінця, гадаю, вистачить!

-         Міст знову захитався.

-       Боже, хіба ти жартів не розумієш?! - злякано викрик­нула вона.

6 БЕРЕЗНЯ:

СВЯЩЕННА СТРАВА

Чи не нагадує це наші взаємини з Богом?

Якось уранці учитель і його учень ішли полями. Учень запитав, яка їжа наблизить його до Бога. Хоча учитель зав­жди говорив, що всяка страва, благословенна молитвою, корисна для людини, учень йому не вірив.

-     Мусить бути якась особлива їжа, що приведе до Бо­га, - сказав учень.

-     Наприклад, гриби, що ростуть отам, - промовив учи­тель.

Учень захвилювався, вважаючи, що гриби мають спов­нити його особливою благодаттю. Але, нахилившись, щоб зірвати один, він закричав:

-     Вони отруйні! Якщо я з’їм хоча б один, то обов’яз­ково помру!

-     У такому разі я не знаю жодної іншої страви, що при­веде тебе так швидко до Бога, - сказав учитель.

Четвертий мудрець також бачив зорю, що сяяла над Вифлеємом. Але він завжди спізнювався прийти туди, де мав бути Ісус, тому що на дорозі його повсякчас спиняли бідні й убогі, що просили допомоги.

Тридцять років ходячи дорогами Ісуса Христа, мудрець врешті дійшов до Єрусалиму, але знову спізнився. Ісус став уже чоловіком, і мудрець прийшов у місто в день розп’ят­тя. Мудрець ніс перли, щоб подарувати Христові, але вже встиг продати усі, роздаючи милостиню. Залишилася тіль­ки одна перлина, але Спаситель був уже мертвий.

-       Я провалив справу всього життя, - подумав він.

А потім почув голос:

-      Насправді був ти зі мною повсякчас. Я був нагий, а ти мене одягнув. Я був голодний, а ти мене нагодував. Я був у в’язниці, а ти відвідав мене. Я був у кожній убогій душі на твоєму шляху. Дякую тобі за те, що ти так часто виявляв любов.

Один священик прочитав монахам прекрасний текст, що зворушив усіх.

Монахи відразу спитали: - Хто його написав?

- Якщо я скажу, що Ісус, то ви будете умлівати над текстом, щоранку класти на нього квіти і бити поклони. Якщо я скажу, що написав його патріярх, то ви відчуєте велику шанобу, але не будете поклонятися перед ним так, як перед словами Ісуса. Якщо я скажу, що автором був простий монах, то ви, мабуть, здивуєтеся. А якщо дізна­єтеся, що текст написав ваш кухар, то тільки посмієте­ся, - відповів священик.

ЖИТТЯ ПІСЛЯ ПОЛОГІВ

У животі вагітної жінки розмовляють двоє малюків.

Один каже:

-      Ти віриш у життя після пологів?

-     Певна річ. Усім очевидно, що життя після пологів іс­нує. Ми тут, аби стати досить сильними і готовими до то­го, що нас чекає згодом.

-     Це дурість! Жодного життя після пологів бути не може! Ти хіба можеш уявити таке життя?

-     Я не знаю подробиць, але вірю, що там буде більше світла, і що ми, можливо, ходитимемо самі і їсти ротом.

-     Яка дурниця! Ніхто не може ходити і їсти ротом! Це геть смішно! Ми ж маємо пуповину, що нас годує.

-     Я певен, що так і буде. Все просто виглядатиме тріш­ки інакше.

-     Але ж звідти ще ніхто і ніколи не повертався! Життя просто закінчується пологами. І взагалі, життя - це одне суцільне страждання в темряві.

-     Ні! Ні! Я добре не знаю, як буде виглядати наше життя після пологів, але у всякому разі ми побачимо маму і вона піклуватиметься про нас.

-      Маму? Ти віриш у маму? І де ж вона?

-      Ми - це вона! Вона повсюди навколо нас, ми перебу­ваємо в ній і завдяки їй рухаємося та живемо, без неї ми просто не можемо існувати.

-      Нісенітниця! Не бачив я ніякої мами, а тому її просто немає.

-      Тоді скажи, завдяки чому ми існуємо?

-      Цього я ще не можу вичерпно пояснити. От підросте­мо ще трохи, і я знайду пояснення для всього! І якщо вона так піклується про нас, то чому не допомогла нам? Чому ми мали стільки клопотів?

-      Не згоден я з тобою. Бо часом, коли все навколо стихає, можна почути, як вона співає, і гладить наш світ. Я твердо вірю, що наше справжнє життя почнеться тільки після пологів.

Якось він перестрів юних музикантів і спинивши їх, сказав:

- Діти, ви такі милі. Мені подобається, що ви виказуєте свою радість до життя. У вашому віці я сам так робив. Чи не зробите мені послугу? Я дам кожному з вас по доларові, якщо пообіцяєте приходити сюди щодня і калатати далі.

-      Економічний занепад витрусив мого гаманця. Тепер я зможу платити вам лише п’ятдесят центів.

Юним бешкетникам це не припало до вподоби, але вони пристали на пропозицію і продовжували свої денні навали.

Ще за кілька днів винахідливий чоловік знов прийшов до хлопчаків, що барабанили у сміттєві баки.

-      Слухайте, мені затримують пенсійні виплати, а тому я можу давати лише по двадцять п’ять центів. Ну як?

-      Жалюгідний четвертак? - вигукнув головний заво­діяка. - Якщо ви думаєте, що ми згодимося марнувати час, гупаючи тут за четвертак, то ви зійшли з розуму! Не буде цього, пане! Ми йдемо!

І старий до останку днів своїх тішився миром і спокоєм.

«Будьте, отже, мудрі, як змії» (Мт 10,16).

РИБАЛКА І БІЗНЕСМЕН

Якось одного разу бізнесмен стояв на причалі в малень­кому селі і стежив, як рибалка у вутлому, човнику спіймав велетенського тунця. Бізнесмен привітав рибалку з цим успіхом і запитав, скільки часу потрібно, щоб спіймати таку рибу.

-       Кілька годин, не більше, - відповів рибалка.

-      Чому ж ти не зостався в морі довше і не спіймав ще кілька рибин? - здивувався бізнесмен.

-      Однієї вистачить, щоб моя сім’я прожила завтрашній день, - відповів той.

-       Але що ти робиш решту дня? - не вгавав бізнесмен.

-    Я сплю до обіду, потім йду на кілька годин пориба­лити, а згодом бавлюся зі своїми дітьми, і опісля ми з дру­жиною влаштовуємо собі сієсту. Ввечері я йду в село на прогулянку, п’ю вино і граю з друзями на гітарі. Я тішуся життям, - пояснив рибалка.

-    Я - випускник Гарварду, - сказав бізнесмен. - Я допо­можу тобі. Ти все робиш неправильно. Ти маєш рибалити цілий день, а тоді придбати собі великого човна.

-       А що далі?

-    Далі ти будеш ловити ще більше риби, і зможеш купи­ти собі кілька човнів, навіть кораблів, і одного чудового дня матимеш цілу флотилію.

-       А далі? - спитав рибалка.

-    Далі, замість того, щоб продавати рибу посереднику, ти будеш привозити рибу просто на завод і, збільшивши прибутки, відкриєш власний бізнес.

-       А далі?

-    Потім ти покинеш це забуте Богом село і переселиш­ся у велике місто, і, можливо, одного дня зможеш відкрити величезний офіс і стати директором.

- 1 скільки на це треба часу?

- Років 15-20.

-       А що ж далі?

-    А далі, засміявся бізнесмен, - далі настане найприєм­ніше. Ти зможеш продати свою компанію за кілька міль­йонів і дуже розбагатіти.

-А далі?

-    Ти зможеш закинути працю, переїдеш у невеличке село на узбережжі, і будеш спати до обіду, трохи рибалити, бавитися з дітьми, влаштовувати сієсту з жінкою, гуля­ти селом, пити вино вечорами, грати разом з друзями на гітарі...

12 БЕРЕЗНЯ:

ЧОТИРИ ДРУЖИНИ

Жив собі багатий купець, і було в нього чотири дружини.

Першу купець любив понад усе. Одягав її у пречудові сукні і прикрашав коштовностями. Він піклувався про неї, милував і леліяв.

Другу купець також сильно любив. Він невимовно нею гордився і при кожній нагоді старався показувати її дру­зям. Але завжди боявся, що колись вона піде від нього до когось іншого.

Третю дружину він теж любив. Вона була дуже дбай­лива і терпляча. І щоразу, коли в купця був клопіт, вдавав­ся до неї по допомогу. І вона допомагала йому перебути важкі часи.

Четверта часто жертвувала собою заради його гаразду. Але він не любив її і ледь приділяв їй увагу, хоча вона пал­ко й віддано любила його.

Одного разу купець зліг у ліжко від важкої недуги і не­вдовзі зрозумів, що кінець близько. І тоді він озирнувся на прожите життя й подумав: «Тепер у мене чотири дружини, а в мить смерті буду я цілком один. Ох, як же мені буде самотньо...»

І тоді сказав купець улюбленій своїй дружині:

-      Я любив тебе над усіх, одягав тільки в найкраще і ле­ліяв тебе. Тепер, коли я вмираю, чи зостанешся ти зі мною, щоб я не був самотнім у тогосвітньому житті?

-      Ніколи у світі! - відповіла перша дружина і, не сказав­ши більше ні слова, пішла.

Ця відповідь увігналася купцеві в саме серце, як гост­рий ніж.

Засмучений купець звернувся до другої жінки:

-      Я так сильно любив тебе все життя і піклувався про тебе. Чи підеш ти за мною в годину смерти?

-Ні, - відповіла друга жінка. - Життя таке чудове. Ско­ро ти помреш, я вийду за іншого, не ображайся на мене.

Від цих слів серце купця застогнало й похололо.

Опісля купець спитав третю жінку:

-    Я завжди вдавався по твою поміч у важку хвилину, і ти допомагала мені. Чи допоможеш мені тепер, чи не по­кинеш мене?

-    Мені дуже шкода, - відповіла вона, - але цього разу я не зможу тобі допомогти. Хіба проведу тебе до могили і поховаю, як велить звичай.

Відповідь, як блискавиця, вразила купця, і він зовсім по­хнюпився.

І раптом у тиші пролунав голос:

-    Я піду за тобою. Я піду туди, куди підеш ти. І я ніколи не покину тебе.

Купець підніс голову і побачив четверту дружину. Вона була такою худою та тендітною, мабуть, від повсякчасно­го недоїдання. Глибоко засмучений купець сказав:

-    Я мав би приділяти тобі більше уваги, коли ще міг. Я не мав рації. Пробач мені.

Насправді ми всі маємо чотирьох дружин у житті.

Перша - це наше тіло. Хай як би ми не піклувалися про нього і не догоджали йому, воно покине нас у годину смерти

, Друга - це наше майно, стан і достатки. Після смерти це все неодмінно потрапить в інші руки.

Третя- сім’я і друзі. Хай які близькі були вони нам у житті, та зможуть лише бути поряд у мить смерти і провести нас в останню дорогу.

Четверта- це те, чого ми не можемо побачити Це душа. Ми часто нехтуємо її, женучись за матеріальними благами і мирськими втіхами, але вона насправді завжди і всюди залишається з нами Навіть після смерти Може, і справді варто подбати про неї, поки ще не пізно.

13 БЕРЕЗНЯ:

УКРАДЕНА ПОЖИВА

Учитель та його учні мандрували і в дорозі не могли як слід попоїсти. Учитель попросив їх піти знайти їжу. Учні повернулися наприкінці дня. Кожен приніс те, чим погре­бували інші: фрукти, що от-от мали зіпсуватися, черствий хліб, гірке вино. Один з учнів, проте, приніс кошик доспі­лих яблук.

-     Я мусив скоїти щось, аби допомогти учителю і своїм братам, - сказав він, розділивши яблука на всіх.

-       Де ти їх дістав? - запитав учитель.

-      Я їх украв, - відповів учень. - Люди давали нам тіль­ки зіпсуту їжу, навіть знаючи, що ми проповідуємо Слово Боже.

-     Віднеси ці яблука туди, звідки взяв, - сказав учитель. - Кожен, хто хоче украсти для мене, краде у мене.

ТОЙ, ЩО БІЖИТЬ ПО ВОДІ

Жив собі місіонер, який уславився на весь християн­ський світ тим, що привів у лоно Церкви чимало людей, від­відуючи найглухіші закапелки світу. Одного разу його ко­рабель пристав до маленького острівця, де жив тільки один чоловік. Місіонера вразили його ясні очі, але ще більше те, що той нічого не чув про Бога. І він палко та довго пропо­відував йому Слово Боже. І під час тієї проповіді відчув він, що ніхто ще так добре його не розумів. Потім він розповів про основні молитви, і вони разом помолилися Богу.

Наприкінці дня, дуже задоволений виконаною роботою, місіонер відпливав від острова. Але тут він побачив чудо:

- Зачекай, я забув останню молитву, чи не міг би ти повторити її ще раз!

ВИДЮЩИЙ І СЛІПИЙ

Одного разу видющий і сліпий вирушили в подорож. Цілу дорогу видющий вів сліпого за собою, переводив його через струмки та балки, застерігав про вибоїни на дорозі. Але простелився їм шлях через темні гірські печери. Тоді каже видющий до сліпого:

- Тепер твоя черга мене вести. Бо в печері темно так, що хоч око вибери.

Так і кожен з нас то сліпим, то видющим перед Богом буває. Для цього ми потрібні одне одному.

ЗАПОРУКА МИРУ В РОДИШ

По сусідству жили побожна і безбожна сім’ї. Безбожні сваряться без упину, а в оселі вірних повсякчас тиша і ро­зуміння.

Жінка безбожного каже чоловікові:

- Піди-но до сусідів і роздивися, чому в них завжди все так добре. Пішов той, заховався і спостерігає. От бачить, жінка миє підлогу. Раптом щось привернуло її увагу, і вона побігла на кухню. У цей час чоловік її дуже поспішав і за­чепив ненароком відро, розливши воду.

Й от приходить жінка, просить пробачення у чоловіка і каже:

-        Пробач милий, я винна.

Він:

-        Ні, це ти пробач, я винен.

Безбожний чоловік засмутився і пішов додому.

-        Ну що, бачив?

Чоловік:

-Так!

Жінка:

-        Ну і що?

Чоловік:

-        Зрозумів усе! В нас усі ПРАВІ, а в них усі ВИННІ.

Короля Пруссії Фридриха (1712 -1786) ще за життя прозивали «Великим», оскільки він насправді був видат­ним державним діячем. Крім того, його любив народ, який чи не найбільше цінував справедливість короля. У пізні роки його життя люди ласкаво називали короля «старий Фриц». Він часто ходив у народ, щоб краще пізнати його потреби і клопоти. І кожен міг, не церемонячись, звернути­ся зі своїм проханням особисто до короля.

Якось старий король відвідав в’язницю. Він довго роз­мовляв з ув’язненими, передусім, питаючи про вчинений злочин і ухвалений вирок. Особисто бесідуючи з кожним ув’язненим, король на превеликий подив дізнався, що всі мешканці в’язниці сидять там безневинно. На одного звели наклеп, інший вважав, що потрапив туди через помилку, ще інший пояснював свою присутність несправедливістю судді. Король терпляче вислухав усіх. Врешті-решт черга дійшла до чоловіка, що сидів, глибоко похнюпившись. На питання, що його так пригнічує, той відповів:

-    Ваша величносте, я - шахрай. Почалося все з того, що я почав прогулювати заняття у школі. Пізніше почав ухилятися від повсякденної роботи. Моїх старих батьків це вельми смутило. Та я був лайдаком. Через лінь я скоро вліз у борги. Потім почав красти. Тепер усе моє життя зруйноване. Ах, як хотів би я все це виправити!

Опісля старий король звелів начальнику в’язниці:

-    Цей чоловік - єдиний негідник серед усіх цих поряд­них людей. Виженіть його геть, щоб він не псував інших!

Старий рибалка ледве-ледве волік в’язку дров, зібраних у лісі. На мості він стрінувся з лісничим, який давно чекав нагоди відімстити старому за те, що той своїм благочести­вим життям вводив його в сором.

Розгніваний лісник забрав у старого хмиз і жбурнув у воду. Рибалка почвалав додому, опустивши голову.

Навесні наступного року ріка вийшла далеко з берегів. Сталося так, що старий ішов по тому самому містку і по­мітив схвильованого лісника. У того син впав у воду, і течія відносила його чимраз далі. Рибалка кинув в’язку дров, яку ніс, стрибнув у воду і врятував хлопчика.

Лісник так зворушився, що зміг лише вимовити слова:

- Пробач мені.

Хто кого переміг? «Не дозволь, щоб зло тебе перемо­гло, але перемагай зло добром» (Рим. 12, 21).

19 БЕРЕЗНЯ

ПРОПОВІДЬ ДЛЯ ПОРАНЕНОГО

Проповідний ішов полем, де нещодавно відбувся запеклийлий бій. Він помітив пораненого, підійшов до нього і спів­чутливо спитав:

Не хочете, щоби я прочитав вам Слово Боже?

Поранений відповів:

-       Я втомився і вмираю від спраги. Було би краще, якби ви принесли мені трохи води. Проповідник приніс поране­ному води, солдат випив її і сказав:

-       Дякую. А тепер піднесіть мою голову і підкладіть що- небудь під неї.

Проповідник скинув пальто, згорнув його і обережно підклав під голову пораненого.

-         Мені холодно, - тремтячи, сказав він.

Проповідник мовчки скинув свою теплу сорочку і вкрив нею пораненого.

Поранений глянув проповіднику у вічі, усміхнувся і сказав:

-         А тепер почитайте мені Слово Боже.

Часто турбота про ближнього - найкраща проповідь.

20 БЕРЕЗНЯ:

ЩАСТЯ ДІТЕЙ

Якось ішов дорогою мудрець, милувався красою світу і тішився життям. І ось стрівся йому чоловік, що згорбив­шись двигав велетенський тягар.

- Навіщо прирікаєш ти себе на такі страждання? - за­питав мудрець.

-     Я страждаю заради щастя своїх дітей та онуків, - від­повів чоловік. - Мій прадід все життя страждав заради щастя діда, дід страждав заради щастя мого батька, і я буду страждати все життя, тільки щоб діти мої й онуки були щасливі.

-     А чи був хтось щасливий у твоїй сім’ї? - запитав мудрець.

-     Ні, але мої діти і внуки доконче будуть щасливі! - від­казав нещасний чоловік.

Неписьменний не навчить читати, а кротові не вихо­вати орла! - мовив мудрець. - Спершу навчися сам бути щасливим, а тоді зрозумієш, як ощасливити своїх дітей та онуків!

21 БЕРЕЗНЯ:

МАЛЕНЬКА ДІВЧИНКА ТА АТЕЇСТ

Маленька дівчинка повертається додому з недільної школи. Назустріч їй іде атеїст, який помічає радісну ус­мішку на обличчі дитини.

-         Що тебе так тішить? - спитав атеїст.

-         Іду з недільної школи.

-        Ну і що ж сьогодні вам розповідали? - чоловік вирі­шив посміятися з дитини.

-         Нам розповідали історію з Біблії про те, як пророка

-       Як може риба ковтнути чоловіка, щоб той опісля за­лишився живий?

Дівчинка замислилася на хвилину, але згодом відповіла:

-       Я не знаю, як це сталося, але коли опинюся в раю, то стріну там Йону і розпитаю його.

-         А якщо Йона потрапив у пекло? - спитав атеїст.

-         Ну тоді ти в нього спитаєш.

22 БЕРЕЗНЯ

ПОРАДА МУДРЕЦЯ

Якось до срібноволосого мудреця, обливаючись сльоза­ми, прийшла молода і дуже вродлива дівчина:

-      Що мені робити? - крізь сльози скаржилася вона. - Я завжди прагну по-доброму поводитися з людьми, ніко­го не ображати, допомогти, як тільки можу. І хоча зі всіма я привітна й ласкава, але часто замість вдячности й поваги дістаю гіркі образи й глузування. Я ні в чому не винна, і це так несправедливо й образливо, що аж плач бере. Порадьте, що мені робити?

Мудрець глянув на красуню і з усмішкою промовив:

-       Роздягнися і прогуляйся по місту нагою.

-      Та ви з’їхали з глузду! - обурилася красуня. - В та­кому вигляді будь-хто збезчестить мене і ще бозна-що сотворить зі мною.

Тоді мудрець відчинив двері і поставив на стіл дзеркало:

-      От бачиш, - відповів він, - з’явитися на людях, оголив­ши своє красиве тіло, ти боїшся. То ж чому ходиш світом з оголеною душею? Вона розчинена у тебе, як ці двері. Всі, кому тільки охота, приходять у твоє життя. І якщо бачать у доброчинствах твоїх, як у дзеркалі, відображення брид- кости своїх пороків, то прагнуть обмовити і принизити тебе. Не кожному вистачає мужности признатися, що хтось кращий за нього.

-       То що ж мені робити?

-      Ходімо, я покажу тобі свій сад, - запропонував ста­рець. - Багато років я поливаю і доглядаю ці прекрасні кві­ти. Але ще жодного разу не бачив, як розпускається пуп’я­нок, хоча втішаюся красою й ароматом кожної квітки. І ти, наче квітка, розкривай своє серце перед людьми без поспі­ху, непомітно. Зважай, хто доглядає і поливає квітку, чиня­чи тобі добро, а хто обриває пелюстки і топче її ногами.

ГОСПОДИНЯ І ФОТОГРАФ

Один фотограф, отримавши запрошення на святковий вечір, захопив кілька своїх світлин, аби при нагоді показати їх гостям.

Господиня, побачивши світлини, вигукнула:

-      Які пречудові фотографії! Ви, мабуть, маєте дуже до­рогий фотоапарат!

Фотограф не відповів їй на це нічого, але на прощання зауважив:

-     Дякую, вечеря була приготована чудово! У вас, ма­буть, дуже добре начиння!

ЯК ВИБИРАТИ ДРУЗІВ

Один чоловік вирішив порадитися зі старцем Паїсієм Святогорцем, як позбутися пристрасти, що йому дошку­ляла. Той чоловік мав пихатих приятелів, які часто лихо­словили супроти інших. Отож поки він міркував, як краще запитати про це, хтось приніс старцю в подарунок чудовий кавун.

Паїсій взяв його і звернувся до прочан зі словами:

- Оскільки ви принесли кавун, позичте мені ножа, щоб його розрізати. А потім я відкрию вам таємницю, як зроби­ти, щоб кавуни завжди росли солодкі і смачні.

Старець почав розрізати кавун на дольки, роздаючи кожному по одній. Коли дійшла черга до чоловіка, який чекав відповіді на своє питання, старець поглянув на нього

пильним поглядом і сказав з усмішкою:

- Якщо садити разом кавуна і гарбуза, то станеться таке: гарбуз забере всю солодкість від кавуна, і кавун ста­не несмачним і несолодким. А от гарбуз, хай скільки би не відбирав солодкосте, все одно зостанеться гарбузом. Тому, якщо ми хочемо мати солодкі і смачні кавуни, треба сади­ти їх подалі від гарбузів.

І чоловік зрозумів, що хотів сказати старець: друзів тре­ба обирати зі ще більшою розсудливістю!

КРАВЕЦЬ І ДІВЧИНА

Одна дівчина вирішила замовити сукню у відомого крав­ця, тому що шив він гарно і завжди сумлінно. Однак вона вважала, що його сукні надто дорогі. А тому, зайшовши в майстерню, передусім вирішила домовитеся про ціну.

-       Ви дуже дорого берете за свої сукні, - оголосила вона.

-       Хіба? Я так зовсім не вважаю, - заперечив кравець.

-     Ще й як дорого! Зважте самі - для пошиття сукні для мене знадобиться не більше двох метрів тканини. Так?

-       Так, - згодився той.

-     Так от, якщо до вартосте матерії додати вартість ни­ток, голок і навіть ножиць, якими буде викроєно цю сукню, то все одно вийде щонайменше вдвоє дешевше. Тому і пла­тите вам я повинна вдвоє менше.

Кравець помовчав хвилину і відповів:

-     Ну що ж, панянко, ви мене майже переконали. Настіль­ки, що я готовий взяте з вас половину первісної вартосте. Якщо ви наполягаєте.

-       Звісно, наполягаю! - зраділа дівчина.

-     Домовилися. Зараз я візьму з вас мірку і за тиждень посланець доставить замовлення просто вам додому.

Цілий тиждень дівчина нахвалялася перед подругами, як дешево дістане вона сукню від відомого кравця. Ті не вірили і захотіли особисто перевірити, що їх не дурять. У призначену годину всі зібралися біля її оселі. Прийшов посланець з коробкою. Дівчина урочисто скинула накривку і витягла звідти... два метри тканини, пару мотків ниток, голки і ножиці.

-       Розгнівавшись, вона кинулася до кравця.

-     Як ви сміли обдурити мене?! - викрикнула вона, пере­ступивши через поріг.

-     Я й не думав дурити вас, - похитав головою кравець. - Я поклав у коробку все, що ви назвали. Якщо ж вам чогось бракує, то, можливо, це сталося тому, що ви забули за це заплатити.

«...Робітник вартий утримання свого» (Мт 10,10)

ЛЮБЛЯЧА ДОЧКА

Було в матері сім дочок. Одного разу поїхала матір до сина, який далеко жив. Вернулася вона додому тільки че­рез тиждень. Коли зайшла до хати, дочки одна по одній по­чали розповідати, як вони тужили за нею.

-      Я тужила за тобою так, як маківка за сонячним лу­гом, - сказала перша дочка.

-     Я чекала тебе, як висохла земля чекає на краплину води, - промовила друга.

-     Я плакала за тобою, ж мале пташеня плаче за пта­хою, - щебетала третя.

-     Мені так тяжко було без тебе, ж бджолі без квітки, - говорила четверта.

-       Ти снилася мені, як троянді сниться краплина роси, - мовила п’ята.

-       Я виглядала тебе, як вишневий сад виглядає солов’я, - сказала шоста.

А сьома дочка нічого не сказала. Вона скинула з ма­тері черевики і принесла у мисці води - помити ноги.

ШКОЛА

Пішов Гусак у город дивитися, чи все там гаразд. Зирк - а на капусті хтось сидить.

-         Ти хто? - питає Гусак.

-         Гусениця.

-        Гусениця? А я - Гусак, - здивувався Гусак і заґелґо­тав. - От чудово - Гусак і Гусениця.

Він ґелґотав і лопотів крилами, тому що такого цікавого збігу йому ще ніколи не випадало. І раптом він замовк.

-         Ти не маєш крил! - зауважив Гусак. - Як же ти літаєш?

-         А я не літаю, - зізналася Гусениця. - Я тільки повзаю.

-        Хочеш, я навчу тебе літати? Це зовсім не важко, якщо ти здібна, то швидко навчишся.

Гусениця охоче згодилася. Заняття почалися наступ­ного дня.

-        Оце земля, це - небо. Якщо ти повзаєш по землі, то просто повзаєш, а якщо повзаєш по небу, то вже не повза­єш, а літаєш.

Так розповідав Гусак. Він добре тямив у теорії.

З-під капусти визирнула чиясь голова:

-         А можна й мені. Я сидітиму тихо.

-         А ти що - Гусениця?

-         Ні, я Черв’як. Але я хотів би літати... Це моя дитяча мрія.

-      Гаразд, - погодився Гусак. - Сиди й уважно слухай. Отже, ми зупинилися на небі...

Вони училися щодня з ранку до полудня. Особливо ста­рався Черв’як. А Гусениця не була така запопадлива. На уроках вона плела павутину і обмотувала себе, поки не пе­ретворилася на якусь воскову лялечку.

-      Так діла не буде, - зробив їй зауваження Гусак. - Тепер я бачу що ти, Гусенице, ніколи не літатимеш. От Черв’як полетить - за нього я не хвилююся.

Але одного разу, прийшовши на заняття, Гусак застав самого Черв’яка.

-       А де Гусениця? - запитав Гусак. - Вона занедужала?

-      Вона полетіла, - сказав Черв’як. - Он бачите того ме­телика?

Кожній людині Бог дав здібності, що відповідають її призначенню. Найголовніше- не прагнути до чужого призначення, а розкрити власне. Завдання мудрого вчи­теля - допомогти розпізнати його.

БОЖЕ МИЛОСЕРДЯ

Один чоловік дуже полюбляв випити і частенько загля­дав до пивнички. Але згодом у нього прокидалося сумлін­ня, і він каявся:

-       Прости мені, Господи!

Це траплялося раз у раз. Сатана дивився-дивився на це все, а тоді не витримав і питає в Бога:

-      Цей чоловік грішить і кається, а потім знову грішить, і Ти щоразу приймаєш його після покаяння?

Бог відповів:

- Якщо ти, сатано, готовий радісно прийняти його після кожного гріха, то я після кожного покаяння й поготів, бо ж милосердя моє набагато більше.

29 БЕРЕЗНЯ

ЧОМУ БІДНІ ЛЮДИ СПІВЧУТЛИВІ

Якось у старенького священика хтось запитав:

-       Чому бідні люди співчутливі до чужої біди, а ба­гаті - ні?

-         Виглянь у вікно, - відповів той, - що ти бачиш?

-         Бачу дерева, автомобіль, гуляють діти...

-        А тепер поглянь у дзеркало, - продовжив священик, - що там?

-         Бачу себе, - пролунала відповідь.

-       Так ось, - промовив священик, - вікно зі скла і дзерка­ло зі скла. Досить лише додати трохи срібла - і ти вже ба­чиш тільки себе.

Прийшов чоловік до мудреця питати пораду.

-       Скажи, яка таємниця твоїх знань? Ти щасливий. До тебе йдуть люди, щоб дізнатися, як поліпшити своє життя. Я багато вчуся. Але незгоди сипляться на мене.

Мудрець лише усміхнувся і покликав свою дружину. Через кілька хвилин увійшла вродлива жінка. її' очі сяяли.

І тоді мудрець попросив:

-       Кохана, сьогодні ми маємо гостя. Іди заміси тісто на пиріг.

Жінка пішла на кухню.

Незабаром вона повернулася до кімнати і сказала чо­ловікові:

-         Тісто готове, мій любий. .

На що мудрець відповів:

-         А тепер додай у тісто горіхи, сушені фрукти і мед.

Жінка запитала:

-         Ті, що я лишала для пирога на річницю нашого весілля?

-         Саме ті, - відповів мудрець.

І жінка згодилася, не промовивши і слова.

Невдовзі вона принесла тацю з духмяним пирогом. Але мудрець не спішив пригощати гостя. Він сказав:

-       Люба, ти дуже старалася, але віднеси цей пиріг жебракам.

Жінка усміхнулася і вийшла з кімнати.

Вражений гість вигукнув:

-         Шкода пирога!

На що мудрець відповів:

-       Ти питав, як стати мудрим? Попроси свою жінку спекти пиріг.

Додому летів чоловік як на крилах. Але там його спітка­ло розчарування. Молода жінка балакала з приятельками. Та чоловік вирішив виконати пораду мудреця:

-       Люба, - почав ласкаво він, - я хочу, щоб ти замісила тісто.

Жінка невдоволено гаркнула:

-         Не маю я часу. Вдома є що їсти.

Та чоловік не вгавав. Буркочучи, жінка провела подруг і пішла готувати.

Невдовзі вона повернулася і сказала:

-       Тісто готове, але я вирішила приготувати печиво, а не пиріг.

За годину жінка принесла тацю з печивом.

І тоді, набравши у груди якомога більше повітря, чоло­вік випалив:

ДАРЕМНА НАГОРОДА

Купець повертався додому з далеких країв із дорогим крамом. Зненацька погода зіпсувалася: здійнявся ураган, почали ламатися дерева, курява заступила дорогу. Купець не мав де сховатися і, врешті, збився з дороги. Він відчай­душно кликав на допомогу, але ніхто не відгукувався. Зро­зумівши, що наближається ніч, він почав молитися.

І диво сталося: буря стихла, а на дорозі купцеві трапив­ся бідний селянин, що повертався з гостини додому. Бідняк допоміг зібрати вцілілий крам і запросив подорожнього до себе ночувати.

Вранці купець віддячив господареві, подарувавши йому найдорожчу річ з того, що було у нього з собою, і пообі­цяв, що постійно відвідуватиме його, коли повері ’атиметься з далеких мандрів.

Місяць за місяцем вдячний купець дарував селянину красиві дрібниці, поки той не запитав його:

-     Чому ти не привезеш мені мішок зерна? Я міг би за­сіяти поле і не голодувати взимку!

Купець здивовано подивився на свого рятівника і спитав:

-       Чому ж ти не попросиш найпотрібнішого?

Між людьми часто з’являється непорозуміння, коли одна людина не замислюється про потреби ближнього, а ближній нічого не каже про свої потреби.

ЛЮДИНА І СКАРБ

Шукач скарбів прочитав у стародавній книзі, що в одно­му місці закопані в землі незліченні скарби, і вирішив від­шукати їх. Він довго розшукував цей скарб. Одного разу, копаючи землю, він помітив, що з неба на нього опускаєть­ся золота лопата. Чоловік радісно схопив її, і, не тямлячись від щастя, поніс додому.

Про закопані скарби він вже не думав, вважаючи, що зо­лотої лопати йому вистачить. І почув з неба голос: «Цією лопатою мав ти викопати незліченні скарби! І саме вона привела би тебе до них! А ти, нещасний, поміняв ці скарби на золоту лопату. Тому буде відібрано її у тебе!»

Старий чернець сказав так: «Молитва - велика цін­ність, але найцінніший Бог, до якою молитва веде душу».

Жив собі один цар, який мав надзвичайно розумну і гар­ну дочку. Однак хворіла вона на невідому недугу. Щороку слабшали її руки і ноги, зір і слух. Чимало лікарів марно намагалися лікувати її. Якось у двір прийшов старець, про якого казали, що він знає таємницю життя.

Усі царедворці поспішили звернутися до нього з про­ханням допомогти недужій принцесі. Старець дав принце­сі кошика з лози, закритого покривалом, і сказав: «Візьми й піклуйся про нього, це тебе вилікує».

Принцеса, сповнившись радістю, відкрила покривало, але те, що вона побачила, приголомшило її. У кошику ле­жало дитятко - ще нещасніше й стражденніше, ніж вона. Співчуття заполонило серце принцеси. Попри біль, вона взяла дитя на руки і почала колихати його.

Минуло багато місяців: принцеса дивилася тільки на ди­тятко. Вона годувала його, пестила, усміхалася до нього. Вона чувала ночами, ніжно бесідуючи з ним, хоча це завда­вало їй ще більшого болю і страждань.

І за сім років сталося щось неймовірне. Якось уран­ці дитя усміхнулося і пішло. Принцеса взяла його на руки і почала танцювати, сміючись і приспівуючи. їй було легко і добре, як ніколи. Непомітно, вона одужала сама.

Наші прикрощі і скорботи, що згинають нас додолу, можуть розвіятися з вітром, якщо ми, незважаючи на свій біль, візьмемося допомагати слабшому від себе.

Єдиного пасажира, що вижив після корабельної аварії, викинуло на безлюдний острів.

З уламків корабля, що прибилися до берега, він так-сяк збудував собі схованку, заніс туди все, що викинуло море і могло стати йому в пригоді.

Він підніс хвалу й подяку Богові за свій порятунок.

Минуло багато днів, та поряд з островом не пропливало жодне судно. Щоранку він обходив острів, шукаючи їжі. Одного разу, під час такої мандрівки, спалахнула пожежа. Полум’я пожерло всі дерева навкруги. Його житло і всі речі згоріли дочиста. Тільки чорний дим підносився до неба.

Повернувшись і знайшовши згарище на місці житла, бі­долашний заволав до неба.

- Як Ти міг мені таке учинити? За що?

Він зовсім занепав духом. Але раптом почув незвичний шум і побачив корабель, що наближався до острова.

-        Як ви знайшли мене?

-        Ми помітили вогнище, яке ти розклав.

Навіть у тому, що особливо важке й болісне, треба вбачати надію. Чорний дим на попелищі життя може бути сигналом, на який відгукнеться спасіння.

Помер учений, і його душа стала перед Богом. Каже учений до Бога:

-       Ми, люди науки, дійшли висновку, що більше Тебе не потребуємо! Ми осягли всі таємниці і знаємо те, що знаєш Ти, вміємо клонувати людей, трансплантувати людські ор­гани, створювати нові види тварин і рослин... Одне слово, ми можемо робити все, що раніше вважали чудесним і при­писували Твоїй мудрості й всемогутності.

Бог терпляче слухав, і коли вчений врешті змовк, запро­понував йому:

-       Перевірмо тоді, чи потребує людство мене, а чи ні? Влаштуймо невелике змагання з творіння.

Учений згодився і спитав:

- І що ж я маю створити?

Бог відповів:

-        Першого чоловіка, Адама.

Учений сказав:

-        Чудово! - і нахилився, щоб набрати пригорщу пороху.

На що Бог сказав:

-       Не так хутко! Ти використовуй свій порох, мого не чіпай.

ДИТЯЧА ЛЮБОВ

Вулицею йшла дівчинка і вела за руку дуже п’яну жінку, яка горбилась і лаяла когось. Її волосся було розкуйовдже­не, а Ьдежа - дуже брудна. Люди навколо не приховували своєї огиди й відхилялися вбік, а хтось обурено сказав:

-       Жахіття! Яка п’яниця!

Дівчинка зупинилася, повернулася заплаканим облич­чям до перехожих, і, затремтівши, як у пропасниці, закри­чала з болем:

-       Не п’яниця вона! Не п’яниця! Це моя мама!

Не поспішаймо «шити латку» ближньому, згадаймо, що його Господь любить так само, як нас.

Надумав якось хлопець одружитися і прийшов до роди­ни нареченої. Приніс він подарунки і солодощі. Брати на­реченої питаються жениха:

- Чому ти береш за себе нашу сестру?

І відповів їм жених казкою-притчею.

Давно-давно страшний, велетенський дракон захопив єдине джерело у краї. Люди залишилися без води. Жінки плакали, діти стогнали від спраги. Найсміливіші і найсиль- ніші мужі збройно нападали на чудовисько, але воно зміта­ло всіх ударами довгого хвоста. Дракон збудував біля дже­рела великий чудовий палац. Обгородив його частоколом і насаджував на палі голови убитих. Люди впали у розпуку. Хто ж переможе страшного дракона?

У ту пору ріс в однієї бідної вдови син. Бачив він, яке неподобство чинив біля джерела дракон, і зненавидів його. І поклявся перед усім світом звільнити край від чудовиська.

Матір, родичі і товариші довго відраджували його:

-       Ти тільки-но виріс. Молодий ще. Загинеш у розквіті літ. Пошкодуй себе!

Але юнак сів на коня і вирушив на бій з чудовиськом.

Дракон здалеку вчув його і заревів страшним голосом:

-         Хто ж це наважився наблизитися до джерела?

-       Я хочу поборотися з тобою, чудовисько окаянне! - від­повів юнак.

Дракон розгонисто загиготів:

-        Божевільцю! Хіба ж не відомо тобі, що б’юся я не зброєю? Усім супротивникам своїм ставлю я лише одне пи­тання. Якщо він не зможе правильно відповісти, то вбиваю його одним ударом свого величезного хвоста! Якщо ж ти відповіси правильно, то в ту ж мить я згину сам!

-         Гаразд! Я згоден! - відповів юнак. - Запитуй!

Дракон заревів щодуху і з вікна палацу виглянули дві

жінки. Одна - неймовірно осяйна красуня, а інша - звичай­на проста жінка.

-         Яка з них гарніша? - запитав дракон.

Юнак глянув на обох жінок і відповів:

-         Гарніша та, що до вподоби тобі більше!

-         Правду мовиш! - прохрипів дракон і випустив дух.

Так край звільнився від чудовиська.

Закінчив жених казку і сказав:

-         Мені ваша сестра до вподоби!

-         Таки справді! - вигукнули брати нареченої.

І промовили вони слова молитви за молодих і благосло­вили їхнє подружжя.

8 КВІТНЯ

СИЛА ЛЮБОВІ

Якось ішов старець до себе в пустелю з молодим учнем. Дорога вела догори. Юнак випередив свого навчителя і не­ждано-негадано зустрів на завороті язичницького жерця.

-     Відступи, слуго диявола! - гукнув до нього надміру за­пальний юнак.

Жрець розсердився і щосили вдарив кривдника пали­цею. Юнак упав без пам’яті. За другим заворотом жрець зустрів і самого старця, який, не чекаючи на привітання, сказав сам:

-     Боже, помагай, любий мій брате! Дай тобі Боже доб­рої дороги!

Жерця розчулило і вразило таке привітання: він знав, що старець був християнином.

-     Та я ж язичник! - промовив він до угодника. - А ти звеш мене братом? І до того ж я щойно приголомшив па­лицею твого учня. То невже і тепер побажаєш ти мені доб­рої дороги?

-     А тепер і поготів, бо йдеш ти лихим шляхом, шляхом злоби і помсти. А зву тебе братом, тому що в нас усіх один Творець - Господь, і всі ми поміж собою брати.

Люди у світі поступають грубо. Вони не знають іншої сили, сили добра й любови, сили лагідної ласки і дбайли­вої турботи про ближнього. їм треба показати цю силу, і Спаситель посилає з таким завданням своїх учнів: «Оце я посилаю вас, немов овець серед вовків» (Мт 10,16).

9 КВІТНЯ

ВОЛОЦЮГА І ПЕРУКАР

Прийшов один чоловік у перукарню. Під час стриження і гоління заговорив він з перукарем про Бога. В якийсь мо­мент перукар твердо сказав:

-       Хай що би мені не говорили, а я не вірю, що Бог є.

-       Чому? - запитав клієнт.

-     Досить вийти на вулицю, аби переконатися, що Бога немає. От скажіть, якщо Бог існує, то звідки стільки хво­рих дітей? Звідки безпритульні діти? Якби він існував на­справді, то не було би страждання й болю. Важко уявити собі люблячого Бога, який би все це допускав.

Клієнт замислився. Коли перукар закінчив роботу, клі­єнт щедро заплатив. Виходячи з перукарні, він побачив на вулиці зарослого і неголеного чоловіка. Тоді чоловік повер­нувся до перукарні, запросив перукаря до вікна і, показав­ши пальцем на волоцюгу, сказав:

-       Перукарів не існує!

Ввічливо підніс капелюха і пішов.

10 КВІТНЯ

ЗОЛОТЕ ВЕСІЛЛЯ

Одна сімейна пара вирішила відсвяткувати золоте ве­сілля. Цілісінький день вони готувалися до торжества. Привітати їх прийшла сила люду: друзі, знайомі і родичі. Ювілянти полегшено зітхнули, коли надвечір зосталися врешті-решт самі. Стоячи на порозі оселі, вони милува­лися призахідним сонцем, відпочиваючи після нелегкого дня.

Старий ніжно поглянув на дружину і сказав:

- Агато, я пишаюся тобою.

-      Що ти сказав? - спитала Агата. - Ти ж знаєш, що я погано чую. Скажи голосніше.

-        Я сказав, що пишаюся тобою.

-      Велика річ, - відповіла вона, махнувши рукою, - я та­кож журюся тобою!

11 КВІТНЯ

ЧИ ВСІ ЧОЛОВІКИ ОДНАКОВІ?

Якось сказала внучка до бабусі:

-      Усі чоловіки однакові! Бабусю, йому досить сказати мені перший раз «привіт», а я вже знаю, як він себе поводи­тиме, які байки розказуватиме, як усміхатиметься, свари­тиметься і йтиме.

-      Ти не маєш рації, онучко. Всі чоловіки різні. Прос­то нам подобаються подібні чоловіки. Тобі подобаються скромні, домосіди? То чому ти нарікаєш, що знову трапив­ся зануда, який і носа вистромити з дому не хоче?

Якщо ти вибираєш чоловіка - «душу товариства», то не дивуйся, що доведеться ділити його з друзями.

Якщо любиш романтиків, то готуйся не лише до свічок, віршів та шампанського, а й до тимчасових зникнень та де­пресій, які він пояснюватиме «творчою кризою».

Якщо вибираєш чоловіка, з яким будеш, як за кам’яною стіною, то не дивуйся, що не зможеш знайти в цих стінах двері на волю.

12 КВІТНЯ

ПРОФЕСОР І ЧОВНЯР

Якось один із найвідоміших у світі професорів, номінант на Нобелівську премію, вийшов на берег озера і попросив човняра покатати його на човні. Той згодився. Коли вони відплили далеко від берега, професор почав розпитувати човняра:

- Ти знаєш історію?

-   Ні

-  Тоді можеш вважати, що втратив чверть свого життя.  

-   Ти знаєш астрономію?

-   Ні.

-  Тоді ти втратив дві чверті свого життя.

-   Ти знаєш філософію?

-  Ні

- Тоді ви втратили все своє життя.        

Зненацька здійнялася люта буря. Човен, що плив посе­ред озера, почало гойдати, як горіхову шкаралупу. Намага­ючись перекричати свист вітру, човняр запитав професора:

-         Ви вмієте плавати?

-         Ні, - відповів професор.

- Тоді ви втратили все своє життя. 

12 КВІТНЯ

ТРИ НАЙСТРАШНІШІ ЛЮДСЬКІ ВАДИ

Одного разу, повернувшись зі прогулянки, мудрець застав своїх учнів за бурхливими дебатами. Він запитав: - Про що ви сперечаєтеся?

Учні відповіли:

-     Учителю, ми прагнемо визначити, які три людські вади найстрашніші.

- І якого ж висновку ви дійшли?

-     Ми вирішили, що три найстрашніші людські вади - це сліпота, глухота і німота, - відповів один з учнів.

-     Ви сказали лише половину того, що мали сказати, - відповів мудрець.

-     Половину? - здивувалися учні. - Але ж ми назвали всі три вади.

-     Так, але ви забули згадати про те, що нема страшніших вад, ніж сліпота до чужого горя, глухота до благань серця і німа байдужість, що мириться з ними.

Одна молода хмара народилася над Середземним мо­рем. Не встигла й вирости, як вітер погнав її разом з усіма родичами геть, у далеку Африку. Щойно вони прибули на континент, клімат змінився. Угорі палило сонце, а внизу переливалися золотом розпечені піски Сахари. Вітер вирі­шив погнати хмари далі, у джунглі, тому що в пустелі дощі не падають. Але допитлива молода хмарка відстала від гур­ту, щоб оглянути велику пустелю.

Після довгої прогулянки хмара помітила, що одна з дюн усміхається їй. Золотокудра красуня відразу припала хма­рі до серця. Хмара замислилася і широко усміхнулася:

-     Якщо хочеш, я покроплю тебе дощем! Ти не повіриш, але я вже встигла полюбити тебе і мені хотілося б залиши­тися тут назавжди!

-     Коли я вперше побачила тебе в небі, то також полюби­ла тебе! - зізналася дюна. - Але якщо ти перетвориш своє біляве волосся на дощ, то помреш...

- Любов ніколи не вмирає, - мовила хмара.

І почала окропляти дюну краплями дощу. І так тривало доти, поки над дюною на з’явилася ніжна веселка.

Наступного дня маленька дюна вкрилася квітами. І ко­ли інші хмари пропливали над пустелею і бачили позеле­нілу дюну, вони думали, що то починається ліс і випадали дощем.

Через двадцять років маленька дюна перетворилася на прекрасний оазис, який під покровом дерев дарував відпо­чинок і затінок мандрівникам пустелі.

І це тільки тому, що одного разу хмара не злякалася від­дати своє життя за любов.

ЯК ЗНАЙТИ ВІРНИХ ДРУЗІВ

Вистромивши голову з гнізда, орленя побачило силу- силенну птахів, що літали внизу серед скель.

-      Мамо, що це за птахи? - спитав він.

-    Наші друзі, - відповіла орлиця синові. - Орел живе самотньо - така його доля, - але й він подеколи потребує товариства. Який же він тоді цар птахів? Усі, кого ти ба­чиш внизу, - наші вірні друзі.

Вдовольнившись поясненням матері, орленя далі сте­жило за польотом птахів, віднині вважаючи їх вірними дру­зями. Раптом воно закричало:

-      Ой-ой, вони украли в нас поживу!

-     Заспокойся, синку! Нічого вони в нас не крали. Я сама пригостила їх. Запам’ятай раз і назавжди, що я скажу тобі тепер! Хай який буде голодний орел, він завжди мусить ді­литися частиною здобичі з птахами, що живуть поблизу. На такій висоті вони не можуть прогодувати себе, і їм треба допомагати. Кожен, хто бажає знайти собі вірних друзів, мусить бути добрим і терплячим, виявляючи повагу до чу­жих потреб. Шани й поваги досягають не силою, а велико­душністю і готовністю поділитися з нужденними останнім шматком.

НАЙГОЛОВНІШЕ

Жив собі цар, і все життя не давали йому спокою три пи­тання: яка найголовніша пора? хто найголовніша людина? і яка найголовніша справа?

Думав цар: «Якщо знатиму відповіді на ці питання, весь світ підкорю, здійсню все, що забажаю, і стане народ шану­вати мене, як великого мудреця».

Без ліку людей приходило перед царя, цілий сонм вчених мужів, але на ці питання так ніхто й не відповів. Дійшли одного разу до царя чутки, що живе далеко пустельник один і що славиться він мудрістю. Велів цар осідлати йому коня і поїхав сам розшукувати пустельника. їде він лісови­ми хащами і бачить: стоїть хижка, а біля неї хирлявий ста­рий землю сапує. Мало з ніг від втоми не падає, але мотики не випускає. Зіскочив цар на землю, підійшов, поклонився старцеві.

-     Приїхав я до тебе, щоб дістати відповідь на три своїх запитання. Яка найголовніша пора? Хто найголовніша лю­дина? Яка найголовніша справа?

Вислухав його пустельник, але нічого не відповівши, продовжував обробляти землю.

-     Ти, мабуть, втомився, дозволь допомогти тобі, - запро­понував цар.

Узяв він у пустельника мотику і взявся до роботи. Потім знову своїх три питання повторив. І цього разу не відпо­вів пустельник, а сказав лише мотику повернути. Але цар слухати його не хоче, мотики не віддає, сам вирішив справу закінчити.

Раптом бачить цар: іде назустріч чоловік, все лице по­ранене, залите кров’ю. Зупинив його володар, потішив доб­рим словом, пішов до струмка, приніс води, омив рани, пере­в’язав. Попросив поранений пити - цар його напоїв. Потім повів до хижки, поклав спати. Та й сам почав готуватися до сну - уже повечоріло. Зрання знов до пустельника пішов. Дивиться - а той зерно садить у ґрунт, що вчора спушений був.

-     Мудрий пустельнику, - почав благати цар, - невже ж не відповіси на мої питання?

-     Вистачить з тебе, - мовив той, - ти вже сам на них відповів.

-       Не чув я жодних відповідей, - здивувався цар.

-     Ти, побачивши мою старість і неміч, змилосердився наді мною і взявся допомагати. Якби не залишився тут, то вбили би тебе розбійники на дорозі, ті, що подорожньому скалічили лице.

Цар з подиву слова вимовити не може, а пустельник далі мову провадить:

-        Найважливіша пора - коли ти допомагав мені. Най­головніша в ту пору людина - я, а твоя допомога - най­важливіша справа. Прийшов поранений - і найголовнішим став він, а найголовнішою справою стала твоя допомога йому.

Мало-помалу зрозумів цар смисл слів пустельника.

- Пам’ятай, отже, - мовив пустельник на прощання, - найголовніша пора - сьогодні, найголовніша людина - яка поряд у ту пору. А найголовніша справа - чинити добро тому, хто поряд, тому що саме для цього ми й народжує­мося.

Сів цар на коня і поїхав до палацу. Довіку пам’ятав він напучення пустельника, і слава про великодушність та справедливість того царя рознеслася по всьому світі.

ДОБРА ВЧИТЕЛЬСЬКА ПОРАДА

Одного разу до старого вчителя бойових мистецтв при­йшов учень і сказав:

Учителю, я - чемпіон країни з боксу і французької боротьби. Чого ви ще можете навчити мене?

Старий майстер помовчав хвилину, усміхнувся і сказав:

- Уяви собі, що, гуляючи містом, ти випадково забредеш на вулицю, де на тебе чекають кілька здорованів, що мрі­ють пограбувати тебе і поламати тобі ребра. Так-от, я навчу тебе не гуляти такими вулицями.

Не будь надто самовпевнений і не спокушай Бога.

До відомого жонглера прийшов чоловік:

-        Я хочу навчитися жонглювати, як ви, - казав він.

Жонглер дав йому три кульки:

-       Основа нашої майстерности - каскад, підкидання трьох кульок. Приходьте, коли опануєте цей трюк.

Чоловік тренувався багато днів без успіху - кульки па­дали.

Розчарований, він повернувся до майстра:

-        Не виходить у мене нічого. Чому?

-       Секрет не в тому, щоб уміло ловити кульки, секрет у тому, щоб правильно їх підкидати, - відповів жонглер. - Думати треба, як кидати, а не як ловити. Навчіться пра­вильного помаху рукою під час підкидання - і все вийде. А вміння ловити прийде само.

Коли ми беремося за якусь нову справу, найперша при­родна спонука- вибрати оптимальний шлях. Щоб вирі­шити звичайні завдання, такого «тактичного» мислення цілком вистачає. Але подеколи буває так, що тільки пра­вильно вибрана стратегія дає добрий результат Успіх на довгій дистанції формується набагато раніше, ніж ми собі уявляємо.

18 КВІТНЯ

ПРИТЧА ПРО СПРИЙНЯТТЯ ДІЙСНОСТІ

Жив собі в селі старий чоловік. Він був дуже бідний, але навіть королі заздрили йому, тому що в нього був пречудо­вий білий кінь. Йому пропонували за коня нечувані гроші, але чоловік відповідав:

-     Цей кінь для мене не кінь, а товариш. Як можна про­дати товариша?

Чоловік бідував, але не згоджувався продати коня. Од­ного ранку він не знайшов коня у стійлі. Зібралося все село, і всі почали осуджувати старого:

-     Ти - дурний старий, - говорили йому. - Ми знали, що коли-небудь коня вкрадуть. Ліпше би ти його продав. Який неталан!

Старий сказав:

-     Я не знаю всієї історії. Я не знаю, чи пішов він, чи його украли. Існує факт, а все решта - судження. Ще неві­домо, чи це неталан, чи благословення, і хтозна, що ста­неться потім.

Люди засміялися. Вони завжди знали, що він трішки схиблений.

Через п’ятнадцять днів кінь несподівано повернувся і на­віть привів з собою чотирьох лошат.

Люди знову зібралися і сказали:

-       Правду казав ти, старий, не лихо це насправді, а благо.

І знову старий сказав:

-      Не знаю я ще всього. Тільки те, що коня не було, а по­тім він повернувся. Хтозна, благословення це чи ні? Ви прочитали одне слово у реченні - як ви можете судити про всю книгу?

Але люди все одно вирішили, що він не має рації, бо ж коней побільшало!

У старого був єдиний син. Він почав об’їжджати лошат і за тиждень упав і зламав ногу.

Люди сказали:

-      Ото невезіння! Твій єдиний син не може ходити, а він же єдина твоя підмога! Ліпше би ти продав коня і мав би хоч гроші.

І котрий вже раз старий відповів їм:

-      Ви, одержимі судженням, не заходьте так далеко. Я тільки знаю, що син упав і зламав ногу. Ніхто не знає, чи горе це, чи благословення.

Так сталося, що за кілька тижнів спалахнула війна, і молодих хлопців забрали у військо. Зостався лише скалі­чений син старого. Всі мешканці плакали, тому що битву було програно і майже вся молодь погинула.

Люди прийшли до старого і сказали:

-      Ти мав рацію, це виявилося благом. Може твій син і скалічився, але він з тобою, а наші пропали назавжди.

І знову старий сказав:

-      Ви знову судите. Я не знаю всієї історії, і ніхто не знає...

Насправді, наша мандрівка не закінчується ніколи. Коли одні двері зачиняються, відчиняються інші. Ви до­сягаєте вершини, але з’являється інша, ще вища. Жит­тя- безкінечна подорож!

19 КВІТНЯ

НАЙВЕЛИЧНІША РІЧ

Колись давно жив один дід. Жив він у старому храмі. До того храму приходили бавитися діти.

Одного разу, коли найпустотливіший хлопчик бавився на приступцях храму, до нього прилетіли три горобці. Пер­ший горобець сказав:

-      Найвеличніша річ у цьому світі - сонце. Завдяки сон­цю наш світ такий прекрасний. Але люди, що звикли до його світла, сприймають сонце як щось звичайне.

Почувши це, другий горобець сказав:

-      Ні, найвеличніша річ у цьому світі - вода. Без води не­має життя. Але люди, що звикли до її повсюдносте, сприй­мають її як належне.

І врешті-решт заговорив третій горобець:

-      Те, що казали ви, правда. Сонце і вода - чудові дари. Але найцінніше на землі - повітря. Люди його щедросте навіть не помічають, а без нього ми би погинули.

Вислухавши розмову горобців, хлопчик замислився. Він ніколи не відчував вдячносте до повітря, води і сонця. Він побіг до діда і розповів про почуте. Його засмутило, що маленькі пташки виявилися мудрішими за людей.

Дід усміхнувся і сказав:

-      Вітаю тебе з великим відкриттям. Ти кажеш правду. Люди забули про найважливіше в житті. Але всі їхні по­милки можна пробачите, якщо вони навчаться любови. Любов - це дорога до Бога. Завдяки Любові люди проща­ють одне одному, сприймають одне одного і творять пре­красний світ.

20 КВІТНЯ

РУХ І ПОСТУП

Один літній чоловік мав дуже слабке здоров’я. Одного разу він почув, як Бог наказує йому штовхати величезний камінь на своєму подвір’ї. День у день, місяць у місяць, рік у рік штовхав він цей камінь. Настав день, коли сатана прийшов до нього і спитав, наскільки далеко він пересунув камінь, штовхаючи його щодня.

-     Ні на дюйм, - відповів старий. - Я взагалі його не зсунув.

-     Ну ти й невдаха, - відказав йому диявол. - Бог ніколи не казав тобі штовхати цей камінь. Якби Він повелів би це тобі, то ти давно би вже зсунув його з місця.

Старий подумав над тим, що сказав йому диявол, і звер­нувся до Бога з питанням, чому він штовхав камінь упро­довж багатьох років, але так і не зсунув його.

-      Я ніколи не казав тобі зсунути камінь, - мовив Бог. - А тільки просив його штовхати. І поглянь, як завдяки цьому послухові ти змінився. Ти був таким слабим і хво­рим, коли отримав від мене наказ. А тепер ти сильний і здо­ровий. Ти дуже змінився. Можливо, ти не зміг би пересу­нути камінь, але це можу зробити я. І своїми зусиллями ти вправлявся у вірі.

Чи був рух у тому, що він робив? Ні. Чи був поступ? Так. Не плутаймо рух з поступом у своєму житті. Вони можуть відбуватися одночасно. Тільки через те, що ми не бачимо руху, не думаймо, що немає поступу.

Мудрець запитав учня:

-       У чому полягає найсумніша трагедія людського життя?

-     Напевно, у тому, що людина не знаходить відповідей на свої питання? - відповів учень.

-      Ні, - промовив мудрець. - Трагедія у тому, що люди­на не ставить собі питань, на які треба доконче знайти від­повідь.

22 КВІТНЯ

УРОК ЖИТТЯ

Звернулися два брати до Бога:

-       Навчи нас великої науки життя.

-      Добре, відповів Всевишній, - я прикличу вас, коли бу­дете готові.

Один брат вирішив чекати на знак з неба, а інший вирі­шив встигнути в житті якомога більше до тієї години, коли Бог покличе його до учнівства. Він збудував дім, посадив сад, виростив дітей, написав книгу, вчився у людей, вчив людей сам і поспішав, щоби встигнути якомога більше. Він лягав пізно, вставав рано, але весь час відчував, що багато чого не встигає, що відкладає на завтра більше, ніж зробив сьогодні.

А перший брат, знай, чекав на знак і підганяв час, щоб якнайшвидше взятися до справжнього діла. Але наблизився час смерти й обидва брати звернулися до Бога:

-     Ми чекали Твого поклику все життя. Ми хотіли ста­ти Твоїми учнями, щоб, пізнавши велике вчення, перемі­нити світ.

- Людина не потребує знаку, - відповів Бог. - Ви хотіли дістати знання, щоб перемінити світ, але поки один хотів, інший невтомно трудився. Та настав для вас останній час, і ви покидаєте цей світ. Озирніться і погляньте, іцо залиша­єте ви після себе. Один з вас побачить свої діла, а інший - тільки хотіння. Справжній учень, - промовив Бог, - не той, який бажає, а який, бажаючи, творить.

В одному гірському селищі жив чоловік, відомий тим, що ніколи не сперечався. Приїхав до нього кореспондент, щоб написати про це статтю. І між ними відбулася бесіда:

-   Скажіть, це правда, що ви прожили 90 з лишком років і жодного разу ні з ким не сперечалися?

-   Так, це правда.

- І що, взагалі ні з ким?

-  Взагалі ні з ким!

- І що, навіть зі своєю жінкою?

- Навіть з жінкою.

- І навіть з дітьми?

-  Навіть з дітьми.

- І що, за 90 років жодного-жодного разу?

-  Жодного разу.

-  Ніколи-ніколи ні з ким, ні з ким? - врешті роздрату­вався кореспондент.

-  Саме так, - спокійно відповів старий.

Кореспондент (червоніючи і нервуючись):

-       Та не може такого бути, щоб ви за все життя ніколи ні з ким не сперечалися!

-       Та сперечався, сперечався... - примирливо відповів старий.

ТОРЖЕСТВО ДОБРА

Мешканці одного села усіляко переслідували жінку, яка стала християнкою. Коли вона йшла у церкву, на неї сипалися глузування, погрози, обмови. Всі знущання вона терпіла спокійно, покладаючись на Господа. Одного разу озлоблені селяни закидали її картоплею. Жінка ретельно повизбирувала картоплю, що лежала на землі, і склала її в одну купу. Мешканці злякалися, що сердита жінка тепер їх закидуватиме картоплею, і розійшлися.

Але жінка зібрала картоплю в мішок і пожертвувала її церкві. Це було навесні, перед садінням картоплі, і ця кар­топля, висаджена на церковній ділянці, чудово вродила.

Коли ми Божою силою оберігаємо серце від злоби й обу­рення, Господь покаже нам дорогу, де навіть злі наміри врешті-решт посприяють перемозі і торжеству добра.

Один старий і мудрий чоловік сказав своєму учневі:

-      Роздивися кімнату, де ми сидимо, і спробуй запам’я­тати речі, коричневого кольору.

У кімнаті було повно всього коричневого, і учень швид­ко впорався з завданням. Але мудрець далі запитував його:

-       Заплющ-но очі і перелічи всі речі синього кольору!

Учень розгубився й обурився:

-      Я не помітив нічого синього, бо ж запам’ятовував, як ви наказали, тільки речі коричневого кольору!

На що мудрий чоловік відповів йому:

-      Розплющ очі й озирнися - у кімнаті повно синіх речей.

І то була щира правда.

Опісля мудрець заговорив знову:

-     Цим прикладом я хотів показати тобі правду жит­тя: якщо ти шукаєш в кімнаті тільки речі одного кольору, а в житті - тільки лихе, то будеш бачити тільки його, помі­чати виключно його, і тільки воно буде запам’ятовуватися тобі і впливати на твоє життя.

Якщо ти шукаєш лихе, то обов'язково його знайдеш і ніколи не помітиш нічого доброю.

До віконечка придорожньої кав’ярні для автомобілістів під’їжджає на старенькій машині жінка, яка тут вже бага­то років поспіль постійно замовляє каву. Перекидаючись люб’язністю з продавцем, вона помічає машину, що стає за нею у чергу. У доброму настрої жінка хоче зробити якесь добро і платить продавцеві за каву для наступної машини. Продавець здвигає плечима і думає, що ці люди знайомі.

Жінка від’їжджає. Наступного дня вона, як завжди, під’їжджає до віконечка кав’ярні.

-     Я думаю, що вчора сталася помилка. Хлопець, за якого ви заплатили, не знає вас, - каже продавець.

Жінка, трохи збентежившись, пояснює, що так і мало бути. І тоді продавець розповідає, що сталося вчора:

-     Я сказав тому хлопцеві, що ви заплатили за його каву. Тоді він хотів заплатити за наступну машину. Водієві на­ступної машини я пояснив те саме, і він вчинив так само. Так сталося чимало разів. Я вражений!

Не втомлюйтеся чинити добро- воно заразливе!

ПОКИНУТИ НЕЗЛАГОДУ

Одного разу чернець, прийшовши до церкви, почув, що деякі брати сперечалися між собою. Перш ніж повернутися до своєї келії, він обійшов її тричі, і тільки потому зайшов до неї. Ті, хто бачили це, запитали, чому він так учинив.

Чернець відповів:

- У моїх вухах закарбувалися слова суперечки. Я про­гулювався, щоби очиститися, і не занести незлагоду у свою келію.

І ЦЕ МИНЕ ТАКОЖ

Один цар уславився своєю мудрістю. Але, попри цю мудрість, у житті не мав він спокою. І одного разу звернув­ся цар до мудреця з проханням:

-     Допоможи мені - дуже багато в цьому житті доводить мене до нестями. Маю велику схильність до пристрастей, і це вельми заважає мені.

Мудрець дав йому перстень, на якому була викарбувала фраза: «Це мине!» - і сказав:

-     Одягни цього персня. Коли тебе настигне сильний гнів чи радість, поглянь на цей напис, і він протверезить тебе. У цьому знайдеш ти рятунок від пристрастей.

Минав час, цар послухав поради мудреця і знайшов спо­кій. Але настала мить, коли, як зазвичай, глянувши на пер­стень, він не заспокоївся, а навпаки - ще більше нестямився.

Він зірвав перстень з пальця і хотів кинути його якнай­далі у став, але раптом помітив, що на внутрішньому боці персня є напис: «І це мине також...»

НАЙКРАЩЕ ВІД УСІХ

Жив собі брат при церкві і мав він недугу на ім’я «най­краще від всіх». Хай про що тільки мова не зайде, він по­всюди старався бути найкращим від усіх. Прибрати в церк­ві - він вже мітлою мете, всеношна молитва - він серед пер­ших запопадливо молиться, рулади словесні виписує.

І от в ніч на П’ятдесятницю приснився йому сон. По­трапляє цей брат на небо, стоїть у черзі праведників, чекає і думає, як Ісус його серед усіх виокремить, під білі ручки візьме, похвалою засипле. Годину, жде, другу, а Ісус все не підходить.

Захвилювався брат, озиратися став. Помітив врешті- решт, що Ісус, недалеко від нього ідучи, похвалив когось. Тоді виступив брат назустріч і питає:

-       А як же я? Невже ж про мене забули?

Ісус глянув на нього і сказав:

-       Не знаю, хто ти.

-     Та ж як? Я у церкві служив, у хорі співав, Біблію чи­тав, нічні молитви вистоював.

-       Не пам’ятаю я тебе, - відказує йому Ісус.

Тут брат помічає диякона з церкви, що тиждень тому як помер, а доти молився за всю громаду. І просить брат його допомогти, заступитися, потвердити, що він справді слу­жив у їхній громаді і таке інше. Заступився за нього диякон словом, вислухав його Ісус і каже:

-     Може ти і правду мовиш, але я особисто його не знаю, і тут йому не місце.

Підхопили брата ангели і віднесли, куди належить.

І от прокинувся брат серед ночі, облитий потом і з силь­ним криком, і замилився добре - яка ж несправедливість! До ранку міркував і згадав, що диякон перед смертю таку науку давав: «Не той у царстві Бога великий, хто зробив багато, а той великий, хто пізнав Христа!»

І після цього сну брат позбувся своєї духовної недуги. Він зрозумів, що найбільше Ісус цінує в людях.

ПОГЛЯД НА ЖИТТЯ

Вирішив один чоловік побудувати дім. Спершу він ви­копав глибоку яму під фундамент. У нечасті хвилини від­починку видно було йому тільки хмари в небі і ноги людей, які йшли зовсім поряд.

Коли фундамент був готовий, чоловік почав зводити стіни першого поверху. Тепер він стояв на землі, а під час відпочинку міг дивитися в будь-який бік. Та й видно було йому звідти набагато більше від того, що міг він роздиви­тися досі.

Що вище виростав дім, то далі чоловік міг зазирнути. З другого поверху чоловік міг бачити майже всю вулицю, а з третього - сусідню. І коли чоловік вибрався на дах бу­динку, то побачив ціле селище - всі будинки, вулиці, про­вулки. Видно йому стало і те, куди і чому поспішають вулицями люди.

Так само міняється уявлення про світ, що оточує нас. У немовлячому віці ми помічаємо небагато, а те, що бачимо, часом не спроможні правильно оцінити. До­рослішаючи й навчаючись, ми здобуваємо дедалі біль­ше знань. Щороку світ, який нас оточує, стає більшим і складнішим.

Що вище підносяться вгору стіни нашого життя, то різноманітнішим постає перед нами довколишній світ При погляді з висоти стає незначним те, що нам було видно з першого чи другого поверху. Деталі розпливають­ся, усе меншає.