А. Б. Коваленко, М. Н. Корнєв "Соціальна психологія"

М.Н.КОРНЄВ - А.Б.КОВАЛЕНКО "СОЦІАЛЬНА ПСИХОЛОГІЯ"

Допущено Міністерством освіти України як підручник для студентів вищих навчальних закладів
 
Рецензенти: д-р психол. наук, проф., акад. АПН України С. Д. Максименко д-р психол. наук, проф., чл.-кор. АПН України Ю. Л. Трофімов
Корнєв М.Н., Коваленко А.Б.
К67 Соціальна психологія: Підручник. — К., 1995. - 304 с.
ІБВК 5-308-01646-1.

Висвітлено сучасний стан загальних проблем і конкретних питань соціальної психолога.
Для студентів вищих навчальних закладів, усіх, хто цікавиться соціально психологічними аспектами регуляції поведінки особистості та міжособистісних стосунків.

Читати книгу М.Н.КОРНЄВ - А.Б.КОВАЛЕНКО "СОЦІАЛЬНА ПСИХОЛОГІЯ" онлайн:

ПЕРЕДМОВА

Соціальна психологія — відносно молола наука. Ставши самостійною на початку XX ст., в наш час вона є однією з дисциплін, що динамічно розвиваються. Пояснюється це тим, що з часів свого зародження соціальна психологія почала виконувати цілком конкретні замов¬лення у сфері політики, виробництва, бізнесу, управління, військової справи. Особливо інтенсивно в ці роки велися соціально-психологічні дослідження в США та країнах Західної Європи.
Так, у США більш як 8 млн студентів вивчають курси з психології, де переважає соціально-психологічна проблематика. Дослідження в галузі соціальної психології ведуть майже 40 тис. професійних психологів. У Франції з 35 на-ціональних центрів, що займаються соціальними науками, 9 зайняті соціально-психологічними дослідженнями. Державні установи та приватні організації щорічно витрачають на це багатомільйонні суми.
В Україні, як і в колишньому Радянському Союзі, соціальна психологія пройшла складний і суперечливий шлях: від бурхливого розвитку в 20-х роках до застою і фактичної заборони у 30—50-х роках. Це було зумовлено багатьма причинами, серед яких непотрібність і навіть шкідливість соціально-психологічного аналізу дійсності за тих ідеологічних і соціально-політичних засад, що Існували в країні.
Початок вщродження соціальної психології датується 60-ми роками: соціальна психологія стає навчальною дисципліною і викладається в багатьох навчальних закладах України, створюються відділи та лабораторії у науково-дослідних установах, вузах, на підприємствах.
Водночас тривала ізольованість радянської психології від світової науки, її ідеологізація призвели до деформацій у ході розвитку. Достатньо високий рівень психологічної теорії поєднується з низьким рівнем соціально-психологічної практики впровадження соціальних технологій, спрямованих на психологічну регуляцію поведінки людини і соціальних спільностей. Професійна соціальна психологія розвивається насамперед у великих вузівських центрах.
Є ще одна обставина, яка гальмувала загальний розвиток вітчизняної соціальної психології. Відомо, що тривалий час домінуюче місце в соціальній психології посідали вчені США. їхній досвід, методики та техніки досліджень, застосування новітніх засобів реєстрації та обробки результатів, висока лабораторна культура експерименту забезпечували їм пріоритет та визнання в цій галузі. Це призвело до того, що теоретичні тези, підходи та метсди американських дослідників переносилися на вітчизняний грунт, часто без критичного осмислення. Поза увагою деяких учених залишилося те, що у 70-ті роки в Європі почався етап аналізу американської соціальної психології, критики її прагматичної позитивістської спрямованості, обмеженості теоретичних концепцій та напрямків.
За цих умов більшість європейських, а також деякі американські соціальні психологи ставлять питання про необхідність створення загальної соціально-психологічної теорії, яку неможливо побудувати тільки на засадах позитивізму чи якоїсь іншої окремо взятої методології, про визначення належного їй місця у суспільній практиці та ролі соціального психолога у цьому процесі.
Видані в Радянському Союзі в 60—80-ті роки підручники здебільшого виконують свою освітню функцію: дають загальне уявлення про соціальну психологію як науку, її головні проблеми і напрямки, відіграють позитивну роль у розвитку її як навчальної дисципліни. Проте вони не вільні від ідеологічних штампів і не враховують тих змін, які відбулись у розвитку цієї науки. 
Зважаючи на те, що соціальна психологія викладається в багатьох вузах України і відіграє важливу роль у підготовці спеціалістів різного профілю, цей підручник покликаний якоюсь мірою заповнити цю прогалину.
Структура і зміст пропонованого підручника визначились у ході багаторічного читання курсу «Соціальна психологія» студентам Київського університету імені Тараса  Шевченка та інших навчальних закладів, бесід та обговорення з ними і викладачами соціальної психологи головних її проблем, у ньому висвітлюються вузлові проблеми, конкретні теми і питання курсу, головні концепції і напрямки сучасної соціальної психології.
У підручнику вміщено також додатки, де зібрані матеріали для практичних занять; основи соціально-психологічного тренінгу, деякі соціально-психологічні методики, тести, опитувальники тощо.
Автори щиро вдячні рецензентам за зроблені зауваження та побажання, які були враховані під час підготовки підручника. 

ЧАСТИНА 1

ПРЕДМЕТ, ЗАВДАННЯ ТА МЕТОДИ СОЦІАЛЬНОЇ ПСИХОЛОГІї

Розділ 1 СОЦІАЛЬНА ПСИХОЛОГІЯ ЯК НАУКА

1.1.    Предмет та завдання соціальної психології
Складність і багатогранність явиш, які вивчає соціальна психологія, викликали до життя різні підходи до визначення її предмета, завдань і місця в системі наукового знання.
Внаслідок того, що становлення соціальної психології відбувалося за умов значного розвитку різних галузей суспільних наук, виокремлення соціально-психологічних явищ як об’єктів дослідження нової соціальної науки відбувалося досить суперечливо, багато закономірностей за усталеною традицією досліджувалося в межах, зокрема, соціології, філософії та психології.
У різні періоди розвитку соціальної психології її предмет визначали як:
—    умови соціальної детермінації психічного, або, інакше кажучи, причинну зумовленість психічного соціальним, що було предметом обговорення ще під час дискусії 20-х років і стало передумовою розвитку соціально-психологічних досліджень у рамках загальної психології та педагогіки;
співвідношення соціальної (суспільної) психології та ідеології, психології соціальних груп та особистості (традиції, громадська думка, звичаї, інші масові психічні явища суспільної свідомості). При цьому соціальна (суспільна) психологія розглядалася як один із рівнів свідомості, поряд з іншим її рівнем — ідеологією;
-    закономірності поведінки людей, зумовлені їхньою спільною діяльністю, взаємодією та взаємовпливом один на одного. Така точка зору склалася поступово як наслідок дискусії про предмет соціальної психології у 20-х та 60-х роках. Багато в чому це було компромісне рішення, що поєднало в собі два різні підходи — психологічний та соціологічний. Відмінність цих підходів зумовлена тим, з точки зору якої науки — психології чи соціології — розглядався предмет соціальної психології.
Згідно з так званим соціологічним підходом визначення предмета соціальної психології йшло, так би мовити, від «зовнішнього» до «внутрішнього», тобто від суспільства, соціального середовища, групи до особистості. За психологічного підходу основою предмета соціальної психології є особистість, її психологічні особливості, міжособистісні взаємини. Такий розгляд предмета соціальної психо¬логії демонстрував так званий інтрадисциплінарний метод у науці, коли соціальна психологія розглядалась як галузь або соціології, або психології. Оскільки це не сприяло становленню соціальної психології як самостійної науки, потрібна була нова парадигма у визначенні її предмета.
Останнім часом більшість дослідників розглядає соціальну психологію як інтердисциплінарну науку, тобто таку, яка досліджує явища на стику психології та соціології. Цей підхід справді дає змогу об’єднати переваги й зняти обмеженість психологічною та соціологічного підходів, точніше визначити її предмет і специфіку досліджень. У найконцентроваиішому вигляді, зокрема щодо визначення предмета соціальної психології, знаходимо його у Г.М.Андреєвої, А.В.Петровського. Так, на думку Г.М.Андреєвої, предметом соціальної психології є закономірності поведінки та діяльності людей, зумовлені включенням їх до соціальних груп, а також психологічні характеристики цих груп.
Нам здається, шо на сучасному етапі розвитку суспільства та самої соціальної психології таке розуміння її предмета потребує певного уточнення.
По-перше, предмет кожної науки, у тому числі й соціальної психології, не є чимось застиглим. Конкретні наукові та соціально-історичні умови постійно спричиняють його зміни.
По-друге, в багатьох визначеннях предмета соціальної психології, не є винятком і вищенаведене, розглядається радше не її предмет, а об’єкт. І хоч не завжди легко ви-окремити всі відмінності першого від другого, все ж вони не збігаються.
По-третє, стверджуючи самостійний статус соціальної психології як міждисциплінарної науки, ми повинні чітко визначити її місце у системі наукового знання та розглянути її зв’язки з іншими науками.
Соціальна психологія — відносно молода наука, що виникла на межі кількох наук. Але поява нових галузей знання за таких умов не є простою взаємодією двох методів дослідження або зближенням двох систем чинників. Як показує досвід розвитку біофізики, біохімії, етнопсихології, психолінгвістики та інших наук, це приводить не тільки до формування нових проблем, понять, а й до докорінної перебудови наукової логіки самих базових дисциплін.
У зв’язку з цим необхідно розглянути, чим було зумовлено виникнення соціальної психології, а також, у першу чергу, її відносини з соціологією та психологією. Для цього слід з'ясувати специфіку використання таких понять, як «соціальне» та «психічне», які й дали назву со¬ціальній психології. Це варто зробити хоча б тому, що різні дослідники (не тільки психологи, а й філософи, соціологи) неоднаково тлумачать значення обох понять і» отже, по-різному визначають предмет соціальної психології.
Відомо, що психологія як самостійна наука розвивалась перш за все як вчення про психічні (душевні) вияви окремого індивіда. Але, як довів Л.С.Виготський, для того, щоб підійти до створення наукових основ дослідження складних психічних явищ, треба було вийти за межі особистості і шукати генезис вищих форм свідомої психічної діяльності людини у значно ширшому соціальному контексті. Розвиваючи думки попередніх дослідників, головний шлях формування вищих психічних процесів Л.С.Виготський визначив таким чином: «Кожна вища психічна функція, яка виникає у процесі історичного розвитку людини, з’являється на сцені двічі: спочатку як функція соціально-психологічного пристосування, як форма кооперації та співробітництва між людьми, як категорія інтерпсихологічна, а потім як форма індивідуального пристосування, як функція психології особистості, як категорія інтрапсихологічна» .
Це означає, що психологія суттєво змінила зміст свого предмета і психічне розглядається вже як продукт соціально-історичного розвитку людини і суспільства. Введення до психології для пояснення онтогенезу психічних процесів нових категорій, за суттю соціальних, а не психологічних — взаємодії, спілкування, співробітництва, — знімало антагонізм індивідуального та соціального, внутрішнього та зовнішнього. Не втрачаючи своєї головної функції — відображення людиною об’єктивної дійсності, функцій орієнтації, управління, регуляції індивідуальної поведінки, психічне водночас розглядається і як регулятор соціальних взаємин.
Соціальне, таким чином, виступає не зовнішнім чинником, під тиском якого відбувається трансформація внутрішнього (психічного) життя людини, а його первинним чинником. Разом із тим внутрішні психічні процеси не є чимось незалежним від соціальних чинників. Це зовнішні операції, які за умов взаємодії перейшли у внутрішній план окремої людини, стали її емоційним, вольовим або інтелектуальним актом. Аналіз розвитку психічного як детермінованого соціальним неминуче підводить до того, що психічні процеси, які експеримен¬тально вивчались на ізольованому індивіді, треба перевіряти за умов впливу або присутності інших, окрім експериментатора, людей.
Експерименти, які проводились у 20-х роках XX ст. Ф.Олпортом, В.Меде, В.М.Бехтерєвим та іншими дослідниками, засвідчили, що за присутності інших людей, особливо під час взаємодії з ними, результативність діяльності індивіда змінюється — вона підвищується чи зменшується. Це, по суті, означало початок дослідження дії соціально-психологічного чинника. Не можна у зв’язку  цим не погодитися з Б.Ф.Поршневим, котрий зауважує, що соціальна психологія як самостійна наука починає
формуватися з того часу, коли були зроблені перші спроби пояснити, чому зростає чи знижується активність одного індивида у присутності інших. Безпосередній вплив одного індивида на іншого є найпростішим соціально-психологічним явищем.
Одночасно з орієнтацією психології на використання соціальних чинників у поясненні сутності психічного соціологія починає аналізувати соціальні структури і відносини, використовуючи психологічні дані, що особливо яскраво виявилось у мікросоціології, яка головну увагу в поясненні соціальних явищ приділяє зразкам поведінки, мотивам і смислам, міжособистісним стосункам.
Так, на початку XX ст. психологія і соціологія в деяких підходах до розв’язання своїх власних проблем зливаються, утворюючи нову дисципліну — соціальну психологію. Але її виникнення ще не означало, шо предмет цієї науки розумівся однаково всіма, хто називав себе соціальним психологом. Нерідко траплялося, що багато професійних соціологів вважалися соціальними психоло¬гами і навпаки. Зустрічний рух «психологізації» соціоло¬гії та «соціологізації» психології призводив не тільки до появи спільних об’єктів, а й до ототожнювання предме¬тів дослідження.
Власне, таке становище зберігається й досі. У більшості публікацій предмет соціальної психологи визначається через перелік тих об’єктів, які вона повинна вивчати. Не важко помітити, що сам по собі цей перелік (до того ж далеко не повний) ще не вказує на специфіку соціально-психологічного підходу. Адже психологічні особливості груп, закономірності поведінки та діяльності у процесі взаємодії з іншими людьми, кооперація, форми спілкування, масові психічні явища тощо можуть бути об’єктом дослідження багатьох наук — соціології, психології праці, педагогічної і медичної психології, психології спорту тощо.
На нашу думку, для визначення предмета науки треба виокремити з реальності, яку вона вивчає, те істотне І суттєве, differentia specifica (особливу своєрідну відмінність), що відрізняє ЇЇ від іншої науки. З цих позицій найпростіше відповісти на запитання, що таке соціальна психологія, можна так:
Соціальна психологія — це наука яро закономірності становлення соціально-психологічної реальності, її структуру, механізми розвитку та функціювання.
Але чи існує така реальність, і якщо існує, то в чому полягає її зміст? Що є спільного і відмінного між нею та тим, що ми називаємо соціальною чи психічною (психологічною) реальностями, яке місце посідає вона в загальній структурі буття?
Соціально-психологічна реальність виникає на межі соціального та психічного, має суттєві ознаки кожного з них і разом із тим не є простим їх поєднанням, а становить якісно нове утворення. У зв’язку з цим соціальну психологію можна характеризувати як науку, що вивчає конкретні механізми взаємозв’язку соціального та психічного, їхню взаємодію та взаємозалежність.
Соціальні закономірності зрештою реалізуються в діяльності та поведінці людей і соціальних груп, які діють свідомо, цілеспрямовано, мотивовано, виходячи зі своїх потреб, інтересів, цілей. Тож кожне соціальне явище має свій психологічний аспект, що переломлюється через психологічні особливості конкретних осіб та соціальних груп.
Психічне відображення породжується і одночасно є наслідком активності людини, яка можлива тільки в процесі реальної діяльності, спілкування з іншими людьми. Але психічне — це об’єкт, який існує у формі специфічного суб’єктивного світу людини. Його специфіка полягає в тому, що образи психічної реальності для самого суб’єкта відрізняються від явищ зовнішньої реальності, але водночас є для нього цілком реальними утвореннями. Саме завдяки цій реальності, ЇЇ здатності виявлятися в динаміці психічних процесів, мотивів, предметних дій, станів особистості стає можливим вплив психічного на життя людини, регуляцію її діяльності та відносин.
Таким чином, психічне — не тільки форма відображення соціального, а й засіб його регуляції та існування. Адже неможливо говорити про соціальну поведінку людини, яка перебуває, скажімо, у стані повного наркозу чи гіпнотичного сну, тобто коли у неї виключений психічний рівень життєдіяльності. 
Із сказаного випливає, що соціально-психологічне відображення — де завжди відображення психічне, тобто всі соціально-психологічні явища виступають у формі психічних (суб'єктивних) образів, переживань, станів. Разом з тим, на відміну від психічного відображення, воно здійснюється не тільки у формі суб’єкт-об’єктних відносин, а й суб’єкт-суб’єктних, коли кожен із учасників взаємодії сприймає іншого саме як суб’єкта і дія одного викликає відповідну реакцію іншого. Такий взаємний «обмін реакціями» підкріплює чи змінює поведінку партнерів по взаємодії, викликає двосторонню активізацію їхніх зусиль для досягнення успіху в розв’язанні спільного завдання. Це зумовлено тим, що об’єктом соціально-психічного відображення на відміну від психічного є не все довкілля, а тільки те, що пов’язане із взаємодією людей, їхньою спільною діяльністю.
Отже, соціально-психологічне відображення викликане появою якісно нового утворення — групового суб’єкта діяльності (групи, колективу, соціальної спільності). Це суттєвим чином змінює характер регуляції між людьми, бо взаємодія між ними, спільна діяльність неможливі тільки на ґрунті інтерсуб’єктивних відносин. Соціальна поведінка людей (спільна діяльність, взаємодія) завжди потребує координації, розподілу функцій, контролю, тобто повинна функціонувати на ґрунті певних суспільно (спільно) вироб-лених норм. Саме вони зв’язують в один вузол розмаїття інтересів, цілей, мотивів окремих суб’єктів.
Така соціально-нормативна регуляція на відміну-від регуляції психічної виявляється через інтерсуб’єктивні відносини, а саме — через оцінки дій та вчинків інших людей
—    партнерів по взаємодії. Ці оцінки стосуються не тільки змісту того, що робить людина, а й того, як вона це робить, заради чого. У них концентровано відображені уявлення людей про бажане, необхідне, правильне або засуджуване. Як бачимо, соціально-психологічне постає тут у формі деонтологічного, як певна ієрархія цінностей, що зближує соціальну психологію та етику.
У взаємодії соціального та психічного саме соціальне як вищий рівень регуляції поведінки та діяльності людини є провідним, воно визначає зміст соціально-психічного реагування. Проте соціальне як дія на підставі норм та цінностей реалізується через почуття, переживання, уявлення конкретних людей. Отже, соціально- психологічне відображення є соціальним за змістом і психічним за формою та способом регуляції.
Таким чином, соціальна психологія на відміну від соціології вивчає не об’єктивно існуючі соціальні відносини між людьми, не соціальні спільності, які виникають на грунті цих відносин, а їх сприйняття, відображення людиною. І якщо для соціології головним у вивченні є над індивідуальне в регуляції поведінки людини та соціальних спільностей, то для соціальної психології на перший план виступають особистісні механізми регуляції соціального процесу. Можна сказати, шо, вивчаючи конкретні закономірності і механізми взаємодії між особистістю та суспільством, соціальна психологія повинна відповісти на запитання: як і чому соціальне (суспільство, організація, група) впливає на особистість і, одночасно, яким чином особистість, її діяльність впливають на функціювання соціальної організації.
На нашу думку, таке розуміння специфіки соціально-психологічного знання відповідає сучасному стану науки і соціальним запитам сьогодення. Складні проблеми нашого суспільства — соціально-економічні, політичні, національні неможливо розв’язати, не враховуючи соціально-психологічний чинник. Навряд чи можна також пояснити суперечливі, а часто й трагічні сторінки нашої історії, не з’ясувавши, що було зумовлене соціальною системою, а шо — психологією людей. Розширення сфери соціально-психологічної регуляції — це об’єктивна потреба, що не може не збагачувати наших уявлень про предмет соціальної психології. Він дедалі більше включає в себе не тільки традиційні сфери дослідження — міжособистісні стосунки в малих групах, а й ширшу соціальну реальність, пов’язану з масовою свідомістю і масовою поведінкою людей.
Зі всього сказаного випливає, що для уточнення предмета соціальної психології та и місця в системі наукового знання принципове значення має розв’язання питання про співвідношення соціального та індивідуального. Такої думки дотримуються і відомі сучасні соціальні психологи СІНА, Франції, Англії (Т.М.Ньюком, С.Московічі, А.Тешфел та інші), які вважають, що саме інтеграція соціального та індивідуального підходів є визначальною у подальшому розвитку соціальної психології як самостійної науки, в подоланні тих кризових явищ, які виникли в соціальній психології 60—70-х років.
Головну причину цієї кризи багато вчених вбачають у тому, що соціальна психологія надто довго залишалася індивідуалістичною і нездатною пояснити соціальну поведінку людей у великих соціальних групах. А це в свою чергу пов’язано з тим, що в соціальній психології голов¬ним методом є лабораторний експеримент. Критика йо¬го означає спробу соціальних психологів вийти за межі експериментальної ситуації, подолати його низьку екологічну валідність.
Сама експериментальна ситуація при цьому розглядається як соціально-психологічна взаємодія, коли реакція індивіда зумовлена залежними змінними. Інакше кажучи, у лабораторному експерименті моделюється діадична міжособистісна взаємодія між експериментатором і піддослідним, визначальними стають «ефект експери-ментатора», його режисерські здібності. Відомий німецький психолог М. Розенберг навіть увів поняття «передбачувана оцінка», яка складається у піддослідного щодо експериментатора і змушує його «підігравати» експериментатору.
У зв’язку з цим виникло питання про соціальну релевантність соціальної психології. Під цим поняттям розуміють не тільки практичну значущість експериментальних даних І адекватність їх теорії, а й здатність соціальної психології пропонувати способи розв’язання та прогнозування соціальних проблем. Французький психолог С. Московічі, один із найпослідовніших критиків «лабораторної культури» американської соціальної психології, прямо звинувачує соціальних психологів у тому, що во¬ни, захопившись лабораторним експериментом, не змогли передбачити студентські бунти та демонстрації у 70-х роках, не дали відповіді на проблеми соціальної нерівності, політичного насильства, національних і расових конфліктів.
Йдеться про наповнення соціальної психології адекватним соціальним змістом, її «соціологізацію». Це стимулюється не стільки розвитком теорії, скільки об’єктивними запитами практики, необхідністю враховувати людський суб’єктивний чинник у розв’язанні суспільних проблем. Тому дедалі більше дослідників розглядають соціальне (соціальний процес) як спільну зміну людьми свого соціуму, як особливий простір мислення та реаль¬ності. До традиційних для соціальної психології сфер до¬слідження «індивід—індивід», «індивід—група», «група— група» додаються відносини «група—суспільство» та «індивід—суспільство».
Розвиваючи цю логіку, німецькі психологи В.Мертенс та В.Фукс виокремлюють у соціально-психологічному дослідженні п’ять рівнів аналізу: взаємодія «Я—інший»; вплив соціальних умов (серед них груп) на поведінку особистості; вплив індивіда на соціальні умови; взаємний вплив груп; взаємодія «Я—інший», опосередкована соціальним контекстом. Останній рівень багато психоло¬гів вважають предметом соціальної психології. Його можна визначити як дослідження взаємозв’язку між об’єктивними суспільними відносинами, з одного боку, і реальною поведінкою людини та її міжособистісними стосунками. з іншого.
В історії соціальної психології відомі різні спроби об’єднати об’єктивність соціального та суб’єктивність психічного: колективні уявлення (Е.Дюркгейм); соціальні установки (У.Томас, Ф.3нанецький); соціальні уявлення (С.Московічі) та ін.
Для деяких сучасних дослідників такою соціально- психологічною реальністю є соціальна психіка, яка виникає в процесі спілкування, взаємодії між людьми, а також пов’язує в єдине ціле елементи індивідуального та соціального за внутрішніми законами соціуму, а тому має примусову силу щодо індивідів.
Поняття «соціальна психіка» визначають як сукупність поглядів, намірів, почуттів, думок, що виражають готовність до певних дій. Головна її функція полягає в  
тому, що вона, впливаючи на поведінку, приводить її у відповідність з вимогами конкретної СПІЛЬНОСТІ і є не носієм «істини» (як у науковій інформації), або «норм цінності» (як у моралі), а схваленням-несхваленням з боку групи, прийняттям чи неприйняттям певної ДІЇ, довіри чи недовіри з боку суб’єкта — носія чи споживача інформації (Р.Самсонов, В.Вічев).
Соціальну психіку розглядають також як неусвідомлювану структуру соціуму, подібну до міфа, в якому постійно повторюються та закріплюються одні й ті самі соціопсихічні властивості, як колективний словник історико-культурної спадкоємності суспільства, що стимулює, актуалізує і санкціонує реалізацію численних програм і вмінь суспільства. Специфічними адаптивними психіч¬ними процесами є ідентифікація, індивідуалізація, маргіналізація та ін, (О.А. Донченко),
І все ж, незважаючи на різні підходи до визначення соціальної психіки, спільним для них є її аналіз через регулятивну функцію. Можна погодишся з думкою П.М.Шихирєва, що незалежно від того, в річищі якої з наук розроблялася соціальна психологія, її основу складають три провідні ідеї: ціннісне відношення (оцінка) як регулятор поведінки; форма його існування та способи функціювання; соціальна взаємодія (спілкування) як середовище зародження та існування ціннісного відношення.
Саме в ціннісному відношенні фіксується уявлення людей про бажане, те, що існує, чи те, що має бути в їхніх взаєминах з іншими людьми, групами, суспільством. Виходячи з цього, предметом соціальної психології є психічне ж суб’єктивне відображення об’єктивного, соціального й одночасно ж ціннісне відношення до нього, як регулятор соціального процесу, соціальної системи. Таке визначення знімає дуалізм соціального та індивідуального й утворює ту реальність, що складає суть і специфіку соціальної психології як самостійної науки. Воно також вказує на взаємозв’язки соціальної психології з іншими науками — не тільки з соціологією та психологією, а й з етикою, етнологією, антропологією, правознавством, політологією тощо.
Визнання ціннісного відношення психологічним регулятором соціального процесу привело до зародження вже в надрах самої соціальної психології таких галузей, що стали чи стають самостійними науками: політичної психології, етнопсихології, психології управління, масо¬вих комунікацій та пропаганди, юридичної психології, психології релігії, економічної психології та ін.
1.2.    Виникнення та становлення соціальної нсихології як науки
Появі соціальної психології як науки передував тривалий період накопичення знань про людину і суспільство.
Уже в античній філософії виникають два діаметрально протилежні підходи до розв’язання питання про взаємовідносини індивіда і суспільства. Для Арістотеля, наприклад, вихідним пунктом його світоглядної концепції був індивід як джерело усіх соціальних форм. Платон у своїх працях «Держава» та «Закони» висловлює зовсім іншу точку зору: суспільство у нього є первинною, незалежною змінною, що зумовлює розвиток особистості.
У подальшому проблема співвідношення соціального та індивідуального розв’язувалася різними дослідниками з наголосом або на «соціоцентризмі або на «індивідуалізмі».
Під впливом традицій християнства та розвитку капіталістичних відносин суспільну думку поступово почала опановувати ідея індивідуалізму. Це виражалося, зокрема, в тому, що головним напрямком соціальних розробок стає пошук рушійних сил поведінки індивіда, які, на думку мислителів, зумовлювали утворення, розвиток і функціювання суспільства, держави, її політичного та економічного життя.
Самі ж рушійні сили вчені уявляли неоднаково. Т.Гоббс, відомий англійський філософ XVII ст., вбачав їх у прагненні людини до влади. А.Сміт, один із засновників класичної політичної економії, — у симпатіях та прагненні до задоволення власних інтересів. Ще один англійський філософ і юрист, І.Бентам, головним принципом поведінки вважав принцип корисності. Індивідуальні (приватні) інтереси він розглядав як єдино реальні, а суспільні, на його думку, є сукупністю індивідуальних інтересів.
Разом із тим не була забута і «соціоцентрична» традиція Платона У різних варіантах вона тлумачилась відомим Італійським політичним діячем і мислителем Н. Макіавеллі, французьким філософом, соціологом та економістом П.Прудоном та ін.
У XVIII ст. у працях Ш.Монтеск’є, Ж-ЖРуссо, К.Гельвеція та інших авторів ми знаходимо численні (хоч і розрізнені, а часто й непослідовні) висловлювання щодо поведінки людей у суспільстві, впливу, який вони справляють один на одного, їхніх традицій та звичаїв. Багато з вислов¬лених ними думок підготували грунт для перших соціально-психологічних концепцій, для виокремлення соціальної психології в самостійну галузь знань, становлення та розвитку її певних етапів та напрямків,
Більшість спеціалістів з історії психології вважає, що сучасна соціальна психологія була започаткована такими теоретичними напрямками (концепціями), як «психологія народів», «психологія мас», «інстинкти поведінки». Виникли вони в XIX ст. не випадково. Саме в цей час із особливою гостротою виявляються соціальні суперечності, пов’язані із закономірностями розвитку капіталістичного суспільства. З одного боку — це розвиток продуктивних сил, формування націй, зростання чисельності населення, поява пролетаріату як реальної масової сили. З іншого — посилення класової боротьби, загострення національних конфліктів, колоніальні загарбання, міждержавні війни.
Спробою дати наукове пояснення цим суспільним явищам і були згадані теоретичні розвідки.
Концепція «психології народів» виникла в Німеччині. Її засновниками були німецькі вчені М.Лацарус, Г.Штейнталь і В.Вундт. У 1860 р. вийшов перший номер «Журналу психології народів і мовознавства», вступна стаття в якому була написана саме М.Лацарусом та Г.ІПтейнталєм. У 1863 р. В.Вундт під впливом їхніх ідей виклав у книзі «Лекції про душу людини і тварини» своє розумін¬ня психології народів.

Спираючись на вчення Г.В.Ф.Гегеля про «об’єктивний дух», М.Лацарус і Г.Штейнталь твердили, що сутність людини полягає в її суспільному бутті, тільки у взаємозв’язку із собі подібними вона може стати тим, ким має бути. Виходячи з цього, в основу концепції «психології народів» В.Вундт поклав ідею про деяку надіндивідуальність душі, її надіндивідуальну цілісність, яка й становить народ, націю. Душа чи дух конкретного індивіда — це лише частина народної душі, психологія якої виражена у мові, міфах, звичаях, релігії, фольклорі. Проте твердження, що ціле (психологія народу) більше, ніж сума його часток (психологія індивіда), не поясню¬вало своєрідності ні індивідуально-психологічного, ні соціально-психологічного.
Прибічником концепції «психології народів» був також професор Харківського університету, філолог-славіст О.О. Потебня, котрий розвивав ідею про єдність мови народу та його духовних особливостей. Психологія народів, писав він у книзі «Думка і мова», повинна показати можливість відмінності національних особли¬востей і будови мов як наслідку загальних законів на¬родного життя. Для 0.0.Потебні характерним є історичний підхід до аналізу мислення народу, його мови. Саме слово, на думку вченого, є головним етноформуючим і одночасно етнодиференціюючим чинником, тому втрата народом своєї мови означає втрату національної своєрідності. У його творах була здійснена спроба подолати дуалізм соціального та індивідуального за допомогою мови як засобу спілкування.
Оцінюючи загалом концепцію «психології народів», можна сказати, що вона радше була етнопсихологією, ніж соціальною психологією. Розвиваючись у річищі «соціоцентричного» підходу, вона абсолютизувала су¬спільний (колективний) бік буття людини на шкоду своєрідності, неповторності індивідуального. 
Концептуальна побудова «психології мас» грунтувалась на ідеї співвідношення соціального та індивідуального. Визначні її представники — французький соціолог і юрист Г.Тард, французький соціолог Г.Лебон. італійський юрист С.Сігеле.
Натовп та масові явища завжди привертали увагу політичних діячів, представників громадської думки. Явища симпатії, наслідування, навіювання, поведінки особистості в натовпі, взаємодії лідера та маси на зломі XIX—XX ст. були предметом ретельного вивчення багатьох учених різних країн.
Г.Тард у праці «Закони наслідування» (1890) рушійною силою психології і всього соціального розвитку визначав наслідування, яке відіграє в суспільному житті таку ж роль, як спадковість у біологічному.
У 1895 р. була видана книга Г.Лебона «Психологія народів і мас», де він виокремлює чинники, що зумовлюють напрямок суспільного руху: душа раси, вплив вожаків, наслідування, навіювання і взаємне зараження, а також головні ознаки маси: знеособленість, втрата інте¬лекту та особистої відповідальності, домінування почуттів,
У тому ж 1895 р. з’явилася праця С.Сігеле «Злочин маси». Подібно до своїх попередників він розглядає масу як ірраціональну, сліпу силу, де «втрачається контроль» за власними діями.
Концепція «психології мас» стає підгрунтям для створення перших підручників Із соціальної психології. За визнанням більшості дослідників, першими підручниками з соціальної психологи були праці американського соціолога Е.Росса «Соціальна психологія» та англійського (згодом американського) психолога В. Мак-Дугалла «Вступ до соціальної психології», які вийшли друком у 1908 р. Дата виходу цих підручників вважається роком виникнення соціальної психології як науки. Ці праці — типовий приклад двох різних підходів до розв'язання соціально-психологічних проблем.
Засадовою в соціально-психологічній теорії Е.Росса Є проблема соціального контролю, як навмисного впливу суспільства на поведінку людини, на відміну від неусвідомлюваного соціального впливу. Він розрізняв зовнішній і внутрішній механізми контролю: перший базується на по-чуттях і е етичним за своїм характером, другий — на силі та авторитеті і є політичним (закони, освіта тощо).
Особливе місце в аналізі психології мас посідають погляди З.Фрейда та його послідовників. 
Соціально-психологічні уявлення про групові процеси найповніше виражені в праці З.Фрейда «Масова психологія і аналіз людського Я» (в англійському варіанті ця праця називається «Групова психологія і аналіз Его»). Звернення до проблематики групової психології засновника психоаналізу не було випадковим і базувалося на нагромадженому ним досвіді. Його вплив на розвиток соціальної психології на Заході нині визнають усі значні соціальні психологи, ставлячи його ім’я поряд із такими засновниками цієї науки, як Г.Тард, В.Мак-Дугалл, С.Сігеле та ГЛебон.
У дослідженні згаданих проблем З.Фрейд вперше виходить за межі психології особистості. До того ж йога цікавила не психопатологія, як у попередніх працях, а нормальна, здорова особистість, її структура та рушійні сили поведінки.
Але, розглядаючи питання групової психології, З.Фреід та його послідовники виходили все ж із методології психоаналізу, екстраполюючи поняття та принципи, розроблені в практиці лікування неврозів, на сферу соціально-психологічних явищ. За основу Інтерпретації міжособистісних і міжгрупових відносин бралися психологічні механізми та¬кої групи, як сім’я, сили, які пов’язують людей у групу, ті ж самі лібідо, ідентифікація, комплекси, що зумовлюють ставлення дитини до своїх батьків. Особливо це стосується аналізу взаємин лідера та маси.
Будь-яка соціальна група розглядалась як сукупність індивідів, які вважають лідера своїм ідеалом. Інакше кажучи, індивіди замінюють свій ідеал «Я» масовим ідеалом, що втілюється у вожді. Якщо вождь у психології натовпу є суб'єктом своїх дій, свідомий вольовий акт якого полягає в нав’язуванні іншим свого образу, то це стає можливим за особливого стану людей у натовпі.
Ідентифікація одного індивіда з іншим відбувається завдяки і насамперед тому, що вони (індивіди) ідентифікують себе з лідером як своїм ідеалом. Згідно із схемою З.Фрейда, відносини з лідером будуються за аналогією відносин дитини з батьком («Едіпів комплекс») — батько викликає в дитини (хлопчика) почуття страху та ненависті. Ідентифікація з лідером є одночасно і механізмом захисту проти ворожих почуттів до нього.
До речі, й у вищезгаданих авторів поняття маси протиставляється еліті, вождю, лідеру, які здатні навести порядок у масі, повести її за собою. У загальному плані концепція «психологи мас» розв’язує питання про співвідношення індивіда і суспільства шляхом абсолютизації і розв’язання суперечностей між індивідуальним та соціальним на користь індивідуального.
Ще однією спробою розв’язати дилему «соціальне—індивідуальне» з позицій індивідуалізму була теорія інстинктів поведінки В.МакДугалла та його послідовників. У «Вступі до соціальної психології» він підкреслює, що рушійною силою соціальної поведінки людини є так звані інстинкти (пізніше він визначав їх як «схильності», «прагнення»),
Під інстинктом розумілися внутрішні, успадковані прагнення до цілеспрямованих дій. Тому психологію В.Мак-Дугалла інколи називають «гормічною» (від грец. «горме» — прагнення, поривання). Кожному Інстинктові, на його думку, відповідає певна емоція, наприклад, інстинктові втікання — емоція страху. Емоція з короткочасного стану перетворюється на почуття, яке є стійкою й організованою системою схильностей до дії, що й визначає «інстинкт поведінки». Отже, поведінка людини як соціальної істоти жорстко регулюється певним набором успадкованих, неусвідомлюваних Індивідом інстинктів.
Підсумовуючи викладені головні концептуальні засади соціальної психології, можна зробити такі висновки:
1.    Жодна з цих теоретичних концепцій не змогла адекватно розв’язати системотвірну проблему соціальної психології — співвідношення соціального та індивідуального.
2.    У концепції «психології народів» абсолютизувалися існування «надіндивідуальної душі», принцип «колективістського» розв’язання суперечностей між людиною та суспільством.
3.    Прихильники концепції «психології мас» ототожнювали соціальне (колективне) з ірраціональними руйнівними силами, абсолютизуючи індивідуальність (еліту, вождів) як гарант розуму, порядку та прогресу.
4.    Соціально-психологічне вчення про інстинкти розглядало поведінку людини, соціальні зв’язки, форми суспільного життя як похідні від природжених (біологічних) здібностей індивіда.
Разом із тим треба визнати, що ці концепції підготували грунт для переходу соціальної психології на інший, якісно новий рівень, пов’язаний із перетворенням соціальної психології на емпіричну, експериментально - прикладну науку.
Розглядаючи натовп як сліпу некеровану силу, Г.Тард, Г.Лебон, С.Сігеле та З.Фрейд шукали шляхи перетворення його на таку спільноту, яка позбулася б своїх негативних руйнівних сил. Окрім волі, інтелекту, свідомості лідерів вони бачили й інші можливості подолати суперечності між індивідом і суспільством. Так, В.Мак- Дугалл вважав, що ефективним засобом коригування психічних дефектів натовпу є його організація, об’єднання в групу; З.Фрейд висунув завдання повернути масі саме ті якості, які були притаманні окремому індивідові до ного включення в масу, та ін.
Уявлення цих учених про майбутнє ідеальне суспільство безпосередньо пов’язується з максимальною згуртованістю і загальною узгодженістю дій людей. На їхню думку, саме тоді, коли індивіди самі починають контролювати свою «соціальність», стає можливим передбачення їхньої поведінки.
Звідси випливала ідея організації, регуляції та управління натовпом. Вважалось, шо колективність і масовість можуть бути прийнятними й корисними за умови цілеспрямованого впливу на них. Динаміка соціального розвитку від натовпу до групи як структурної одиниці організації — результат запільного поступу суспільства, а також зусиль учених — управлінців з організації групи і водночас, різно-бічного впливу її на індивіда. Так поступово формувалася соціально-психологічна ідея про вплив як функцію організації, управління та регулювання, яка стала визначальною у подальшому розвитку соціальної психології як експеримен-тальноприкладної науки.

1.3.    Експериментальпо-прикладннй етап розвитку соціальної психології
Як було показано раніше, концепція «психології мас» пояснювала проблему управління як суб’єкт-об’єктне відношення. Суб’єктом виступав той, хто керував, — лідер, вождь, еліта; об’єктом — той, ким керували, — маси. На цих ідеях грунтувалися тогочасні теорії держави, управління, влади.
Розвиток економічних відносин капіталізму, коли робоча сила стає товаром, а отже, з’являється можливість вибору місця роботи, веде до зміни ВІДНОСИН між об’єктом і суб’єктом управління. Централізований державний апарат вже не може діяти за старою схемою: «сила—підпорядкування» . За умов конкуренції, постійного впровадження нових винаходів у виробництво, гонитви за максимальним прибутком потрібна була постійна раціоналізація виробництва і відтворення робочої сили з міні¬мальною вартістю. Це, у свою чергу, вимагало зміни сутності самої концепції управління, де ключовим стає поняття «продуктивність праці».
Сама ж продуктивність праці розглядається як похідна від оптимальної організації соціальних дій та відносин у суспільстві. На відміну від Г.Тарда, Г.Лебона та інших прихильників концепції «психології мас», які головний регулятор поведінки людей вбачали в діях лідера (еліти), представники нового напрямку висунули іншу тезу. На їхню думку, єдиною силою, здатною впорядкувати стихію поведінки, є система соціальних норм. Свідоме ставлення індивідів один до одного за умови дотримання певних норм забезпечує узгодженість між ними і порядок у суспільстві.
Нормативний порядок, тобто підпорядкування індивідуальної поведінки системі прийнятих у суспільстві норм інтерпретується як реальність суспільства, як специфічно-соціальний чинник або соціальна поведінка.
У свою чергу, соціальна поведінка розглядається як взаємодія двох або більше індивідів на підставі усвідомлених установок та орієнтацій, зумовлених суспільними нормами. У більшості випадків взаємодія пояснюється за допомогою понять, які прямо чи опосередковано збі¬гаються з поняттям «комунікація». Остання означає здатність людей до взаєморозуміння і визначається їхніми уявленнями один про одного та про особливості довкілля. Отже, соціальна поведінка формується в процесі взаємовідносин людей між собою і виявляється в поглядах, почуттях, настроях, уявленнях про себе та партнера по взаємодії. Вихідною моделлю соціальної взаємодії е акт взаємин будь-яких двох індивідів, тобто їхні міжособистісні відносини, які включають мотиви та цілі діяльності, очікувані дії тощо.
Наука про соціальну поведінку сформувалась і набула поширення на початку 30-х років насамперед в американській індустріальній соціальній психології та соціології. її виникнення було зумовлене практичними завданнями підвищення продуктивності праці за рахунок ефективніших методів управління, удосконалення організаційних структур.
У науковому плані колізія індивіда і суспільства розв’язувалась як підпорядкування Індивідуального нормативному (соціальному).
Подальшим розвитком і конкретизацією концепції нормативного порядку (соціальної поведінки) були так звані класична і неокласична теорії організації. Вони виникли в 30-х роках у США і згодом стали підгрунтям практичного управління (менеджменту) в багатьох країнах. Популярність цих концепцій пояснюється не тільки тим, що їх використання сприяло безпосередньому під¬вищенню продуктивності праці, зміцненню існуючої організаційної структури, а й певним чином знімало гостроту суперечностей капіталістичної системи.
Засновником класичної теорії організації та управління в науці про виробництво став американський інженер Ф.Тейлор. Суть його концепції наукового управління можна узагальнити у трьох головних тезах.
Перша — детальна розробка способів та прийомів трудової діяльності робітника. Розвиток наукової організації праці передбачає вироблення численних законів, правил, формул, які мають замінити особисті су¬дження окремого робітника. На практиці це означало примусову стандартизацію методів робота, обов’язкове використання знарядь та жорстке врахування умов праці, розмежування функції планування і виконання, кон¬центрація ініціативи в руках адміністрації.
Друга — зосередження уваги на чинникові мотивації тобто суб’єктивному ставленні робітника до власно діяльності. Жодні зміни в організації праці суттєво не вплинуть на її продуктивність, якщо робітник не переконаний в їхній корисності для себе. Такою користю і стимулом для робітника є насамперед гроші, тобто економічні мотиви.
Третя — орієнтація не на маси, а на кожного конкретного робітника. Ф.Тейлор принципово виходив з ізольованості, «атомізованості індивіда» в соціальному середовищі і був противником, зокрема, артільної праці.
Концепція наукового управління Ф.Тейлора — не стільки продукт його суб’єктивно-індивідуальних уявлень, скільки відображення соціально-економічних реалій тогочасного розвитку. Велика кількість емігрантів із різних країн, політична роз’єднаність робітничого класу, етнічні та національні розбіжності, жорстока конкуренція, експлуатація робочої сили — все це було психологічним підгрунтям практики і теорії організації та управління такого тилу.
Ще одним представником класичної теорії організації та управління був французький інженер А.Файоль. На відміну від Ф.Тейлора, який розглядав насамперед нижні рівні організаційної структури, він аналізував адміністративну організацію загалом як певну ієрархію рівнів Спільними для обох дослідників є такі моменти:
—    аналіз соціальної організації як виключно формальної, тобто такої, що задається ззовні і диктує людям шаблон поведінки. Найменше відхилення від нього розглядається як порушення нормального стану, що шкодить ефективності праці;
—    індивід у цій системі стає ізольованою одиницек не пов’язаною з іншими, а власне організація є закритою, замкненою в собі структурою;
—    мотивація праці робітника обмежується економічними стимулами, головним з яких є заробітна плата;
—    визначається необхідність жорсткого поділу функцій на керівні та виконавчі, при цьому між управлінцями і підлеглими існують лише функціональні ділові стосунки.
Класична теорія організації відіграла позитивну роль у пошуках способів раціональної організації виробництва, підвищенні його ефективності. Вона вперше поставила питання про дві функції управління, пов’язані, з одного боку, з регуляцією технологічного процесу, а з іншого — з регуляцією людської діяльності. Разом із тим обмеження аналізу організації роботи тільки директивними функціями спонукало до пошуку нових джерел підвищення продуктивності праці та нових засобів регуляції людської поведінки. Це стимулювалося й тим, що наприкінці 20-х і початку 30-х років XX ст. у США розгорнулась жорстока економічна криза, яка перейшла в глибоку депресію.
Неокласична концепція організації, або теорія людських відносин. Головним принципом пошуку нових підходів до підвищення ефективності виробництва стала переоцінка ролі людського чинника в організації виробництва. Перші роботи у цьому напрямку розпочав у 1923 р. професор Гарвардської ділової школи Е.Мейо.
Досліджуючи плинність робочої сили на текстильних підприємствах, Е.Мейо дійшов висновку, що головною її причиною були не умови праці, як вважалося, а відсутність контактів між робітницями під час робочої зміни. Це істотно впливало на їхню задоволеність роботою і було головною причиною плинності. Як «лікувальний» засіб, учений запропонував упровадити обов’язкові паузи для відпочинку впродовж дня. Це дало змогу робітницям спочатку перезнайомитися, а потім, спілкуючись, утворити дружні компанії, що привело до зменшення плинності. Пізніше сам Е.Мейо так пояснював цей ефект: «Відбулася трансформація орди одиначок у соціальну групу».
У 1926—1932 рр. у ході всесвітньовідомих Хауторнських експериментів (Хауторн — місто в США, де знаходились підприємства Чикагської електротехнічної кампанії) висновки Е.Мейо дістали нове підтвердження. 
Вивчаючи закономірності впливу фізичного середовища на продуктивність праці, дослідники одержали несподівані для них результати. У спеціальній експериментальній кімнаті залежно від поліпшення освітленості приміщення підвищувалась продуктивність праці. А одночасно вона зростала і в контрольній групі, де освітлення не змінювалося. В іншому випадку освітленість поступово зменшувалась, доводилась до мінімальної, рівень виробітку зростав.
Висновки, зроблені дослідниками, зводились до того, що існують якісь ще невідомі чинники, які викликали на продуктивність праці більше, ніж фізичне середовище. У подальших експериментах було доведено, її такі чинники, як монотонність праці, втомлюваність навіть збільшення платні, хоч і мають значення для підвищення ефективності праці, але не є головними.
Головним чинником було визнано згуртованість групі її високий корпоративний дух, що виявлялося в активної спілкуванні поза роботою, у допомозі хворим колегам тощо. До того ж учасники експерименту відчували на со постійну увагу дослідників і це відбивалося на виконані ними своїх обов’язків. Інакше кажучи, було зафіксовано що на поведінку людей впливають не стільки самі по собі зміни фізичного середовища, скільки його соціальне сприйняття та інтерпретація. Відповідно зміна продуктивності праці є наслідком загальної адаптації робітників до зміни ситуації, як вони її розуміють.
Отже, дослідження Е.Мейо дали змогу глибше зрозуміти важливість суб’єктивного ставлення індивідів до роботі умов праці, один до одного. Мотивація до праці та задоволеність нею постають тут насамперед як функції взаємини робітника з його партнерами по роботі, з групою загалом.
Хауторнський експеримент започаткував новий напрямок в Індустріальній соціології та соціальній психології, який одержав назву «теорії людських відносин».
Людські відносини почали розглядатися передусім я безпосередні контакти членів соціальної організації. На відміну від концепцій Ф.Тейлора і А.Файоля, теорії людських відносин по-новому тлумачить єдність робітника та організації. У концепції Е.Мейо робітник є не тільки функціонером виробництва, а й людською істотою, особистістю зі своїми почуттями, прагненнями, на¬строями, сформованими соціальним оточенням. Відносини «людина—людина», «людина - група» стають ключовими для розуміння трудової поведінки і продуктивності праці. Мотивація праці робітника вже не обмежується матеріальними цінностями (прибутком). Вони відіграють певну роль, але більш значущими стають цінності соціально-психологічні: престиж, участь у спільних справах, стабільність становища. Група, первинний колектив перетворюються на джерело особистого успіху.
Первинна група посідає центральне місце в теорії людських відносин. Перші міркування про неї висловили німецький соціолог Г.Зіммель та американський соціолог Ч.Кулі, Саме Ч.Кулі ввів у соціологію та соціальну психологію поняття «первинна група», розуміючи під ним сім’ю, групу сусідів, неформальні об’єднання за місцем проживання. Г.Зіммель і Ч.Кулі одними з пер¬ших почали розглядати особистість, процес її соціалізації як зумовлені взаємодією з іншими людьми.
Було виявлено, що група здатна здійснювати досить жорсткий контроль за трудовою поведінкою своїх членів. Так, на одному з підприємств, незважаючи на обіцяне підвищення платні, робітники ніяк не збільшували вироблення продукції. Дослідження показало, що тут мала місце таємна змова робітників між собою через побоювання, шо адміністрація все ж зменшить платню і скоротить кількість працюючих. Зрештою група виробила свій кодекс поведінки, який регулював взаємини робітників між собою, з адміністрацією і керівництвом.
Крім того, була зафіксована внутрішня структура групи працюючих. Вона складалася з кількох малих груп по п’ять-шість осіб, які об’єднувалися спільними інтересами, симпатіями тощо. Ці групи мали свою систему статусів, взаємин, норм, які не передбачались офіційною організацією. Так був відкритий феномен неформальної групи, яка в теорії людських відносин збігалася з понят¬тям «первинна група» у Ч.Кулі.
Розглядаючи загалом неокласичну концепцію організації, можна зазначити, що вона зробила новий крок не тільки в конкретних питаннях організації та управління виробництвом, а й у розумінні взаємодії соціального та індивідуального, а також у подоланні їх протиставлення. Робітник тут розглядається не як ізольована одиниця, а як особистість, включена в систему взаємодії з Іншим» людьми. У концепції Е.Мейо з’являється, хоч і в нерозвиненому вигляді, поняття «спільний суб’єкт діяльності»
—    «неформальна група». Це означало відхід від традиційного індивідуалізму до визнання ролі взаємозалежності людей, їх співробітництва. Зовнішній контроль і пряме співробітництво в дусі тейлоризму змінюється регуляцією поведінки робітника через його суб’єктивні відносини з соціальним середовищем.
Разом із тим теорія людських відносин, як і попередні теорії, залишила нерозв’язаними багато аспектів проблеми взаємовідношення соціального та індивідуального. Соціальне в ній розглядається як набір міжособистісних контактів. Вони формуються і розвиваються за принципами і правилами, які лежать у сфері психічного як розуміння та уявлення людей один про одного. Цін¬ність особистості для організації визначається залежне від того, наскільки вона орієнтована на пристосуванні до системи міжособистісних стосунків. Отже, теорій людських відносин залишилась у межах суб’єкт-об’єктної детермінації, хоча вона більшою мірою, ніж попередні концепції, враховує суб’єктивність та інтерсуб’єктивність людської поведінки.
З появою теорії людських відносин соціологія та соціальна психологія стають соціально релевантними науками, тобто здатними запропонувати способи розв’язання соціальних проблем.
Численні соціальні дослідження підтвердили прагматичну цінність теорії й практики людських відносин. Виконуючи соціальне замовлення, прибічники цієї теорії наполегливо шукали нові шляхи підвищення продуктивності праці і через певний час це привело до нових теоретичних узагальнень. Одночасно відбувся поділ соціальної психології на теоретичну і прикладну, або на академічну науку і таку, що безпосередньо розв’язує проблеми замовника. Прикладні дослідження почали фінансуватися промисловістю, військовими відомствами, сферою бізнесу, політики.
Перехід в управлінні від зовнішнього контролю до регуляції соціальної поведінки через суб’єктивність та інтерсуб'єктивність, розуміння малої групи та особистості як психосоціальної реальності, замовлення на конкретні результати та рекомендації вимагали адекватного методичного розв’язання цих проблем. Лабораторний експеримент і став тим методом, за допомогою якого, на думку соціальних психологів, можна забезпечити регуля¬цію і передбачуваність людської поведінки, моделювати і вимірювати вплив індивідів один на одного.