Джон Медіна "Правила розвитку мозку дитини. Як виховати розумну та щасливу дитину від нуля до п'яти років"

ВСТУП

Хоч як я намагався перевести розмову до езотеричного світу не- йронної диференціації, батьки знову і знову ставили ці п'ять запи­тань у різних варіаціях. Нарешті зрозумів свою помилку. Я давав батькам «вежу зі слонової кістки»^[1], а вони потребували «мила кольо­ру слонової кістки»^[2]. Тому ця книжка не стосуватиметься природи регуляції генів у розвитку ромбенцефальону. «Правила розвитку мозку дитини» відповідатиме на практичні запитання, які я повсяк­час чую від своєї аудиторії.

«Правилами розвитку мозку» я називаю наші безперечні знання про роботу мозку в ранньому дитинстві. Кожен закон постає із шир­ших прошарків поведінкової психології, клітинної та молекулярної біології. Кожен здатен допомогти новоспеченим матусям і татусям подолати страх, доглядаючи безпорадну маленьку людину.

Я, звісно ж, розумію потребу відповідей. Перша дитина — це мов ковток п'янкого напою, навпіл замішаного на щасті і стра­ху та запитий відром змін, про які ніхто не попереджав. Знаю це з власного досвіду: в мене двоє хлопчиків, і обидва — з доважком приголомшливих запитань, проблемної поведінки і без жодних інструкцій. До того ж я швидко збагнув, що це ще не все, з чим вони прийшли. Діти володіли гравітаційною силою, яка витягу­вала з мене надзвичайну любов і незламну відданість. Вони були магнетичні: я не міг відвести погляду від їхніх бездоганних ніг­тиків, чистих оченят і зворушливо скуйовджених чуприн. Перед народженням молодшого сина я зрозумів, що любов можна роз­ділити на безмежність, не зменшуючи при цьому жодної її окре­мої частинки. У батьківстві справді стає можливим множення шля­хом ділення.

Як науковець я добре усвідомлював: спостерігати за розвитком дитячого мозку — це немов сидіти в першому ряду, споглядаючи біологічний Великий вибух. Мозок починається з однієї клітини в утробі, тихо, як таємниця. За кілька тижнів він уже множить нерво­ві клітини з астрономічною швидкістю — вісім тисяч на секунду. А за кілька місяців — уже на шляху до того, щоб стати найдоскона­лішою мислячою машиною у світі. Ця містерія породила в мені не лише захоплення та любов, а й запитання та занепокоєння.

Занадто багато міфів

Батьки потребують фактів щодо виховання своїх дітей, а не лише порад. На жаль, ці факти важко знайти у горі книжок із питань батьківства, яка невпинно зростає. Їх неможливо відшукати у бло- гах, повідомленнях, передачах, розповідях свекрухи та всіх родичів, які коли-небудь мали дітей. Навколо стільки інформації. Батькам важко второпати, чому вірити.

У науці чудово те, що вона не пристає ні на чий бік і не бере по­лонених. Щойно збагнеш, яким дослідженням вірити, вимальову­ється загальна картина і міфи розвіюються. Щоб здобути мою до­віру, дослідження мусить пройти «чинник скептика». Перш ніж потрапити в цю книжку, дослід має бути оприлюднено в широко цитованій літературі та успішно відтворено. Деякі результати діс­тали підтвердження десятки разів. Якщо я робитиму виняток для передових, надійних, але ще не перевірених часом експериментів, зазначу про це окремо.

Для мене виховання дитини зводиться переважно до розвитку мозку. Не дивно, враховуючи те, чим я заробляю на життя. Я мо­лекулярний біолог, особливо зацікавлений дослідженнями розви­тку, а також генетики психічних розладів. Більшість своїх дослі­джень здійснив як приватний консультант, діагностик проблем за контрактом на замовлення бізнес-сектора та державних дослід­ницьких закладів, які потребували генетика із досвідом у психіатрії. Я також заснував дослідницький інститут Таларіс, що розташова­ний у Сіетлі поруч із Вашингтонським університетом. Його метою було вивчити процес оброблення інформації у немовлят на моле­кулярному, клітинному та поведінковому рівнях. Саме це спону­кало мене читати лекції для груп батьків, як отого дощового вечо­ра у Сіетлі.

Науковці, звісно ж, не знають про мозок усього. Але те, що ми таки знаємо, дає чудовий шанс виховати розумних та щасливих ді­тей, незалежно від того, чи ви тільки дізналися про вагітність, чи вже маєте маля, чи опинились у ситуації, коли повинні виховати онуків. Тому з величезним задоволенням я відповім у цій книжці на важливі запитання, поставлені мені батьками, а також розвін­чаю найбільші міфи.

Ось деякі з моїх улюблених:

Міф: музика Моцарта для ще ненародженої дитини покращить її майбутні математичні здібності.

Реальність: ваш малюк лише пам'ятатиме Моцарта після наро­дження, як і решту звуків, запахів та смаків, отриманих в утробі (див. «Діти пам'ятають», с. 39). Якщо ви хочете, щоб він, подорослі­шавши, добре знав математику, найкраще, що можете зробити, — це навчити його контролювати імпульсивність у ранньому віці (див. «Самоконтроль», с. 116).

Міф: перегляд немовлям ^V^ із мовними програмами збільшить його словниковий запас.

Реальність: деякі ^V^ можуть навпаки зменшити словниковий за­пас дитини (с. 31). Збільшити словниковий запас та ^ дитини здатні лише ви самі, спілкуючись і вживаючи якнайбільше різноманітних слів (див. «Багато говоріть із вашою дитиною», с. 139). Слова пови­нні виходити від вас — справжньої, живої людини.

Міф: щоб підвищити інтелект, дітям потрібно брати уроки фран­цузької до трьох років і мати кімнату з іграшками, що «сприяють розвитку мозку», та бібліотеку навчальних ^V^.

Реальність: найефективнішою у світі педіатричною технологією з розвитку мозку, мабуть, є проста картонна коробка, набір олівців для малювання та дві години часу. Найгіршою — ваш новий теле­візор із пласким екраном (див. «Ура — гра!» на с. 144).

Міф: весь час повторюючи своїм дітям, що вони розумні, ви підви­щуєте їхню впевненість у собі.

Реальність: вони матимуть менше мотивацій працювати над склад­ними завданнями (див. «Що відбувається, коли кажете: „Ти такий розумний!”», с. 152). Якщо хочете, щоб вашу дитину прийняли у хо­роші виші, — хваліть її зусилля.

Міф: діти самі якось знаходять своє щастя.

Реальність: найкращим прогнозом щасливого майбутнього є дру­зі. Як здобути і втримати друзів? Слід добре вміти розшифровува­ти невербальні сигнали (див. «Допомагайте своїй дитині здобува­ти друзів», с. 181). Навчившись грати на музичному інструменті (с. 223), можна покращити цей досвід на 50 %. Натомість постійне читання СМС може його зруйнувати (с. 164).

Свіжі експерименти весь час публікуються у респектабельних наукових виданнях. Та якщо ви не передплачуєте «Журнал експе­риментальної дитячої психології», цей розмаїтий парад відкриттів може вас оминути. Ця книжка покликана донести до вас нові знан­ня, не вимагаючи для їхнього розуміння наукового ступеня.

Чого не може зробити наука про мозок (когнітивістика)

Я переконаний, що відсутність суворого наукового фільтру є од­нією з причин, що стільки книжок із виховання дітей доходять до кардинально протилежних висновків. Спробуйте лише знайти кон­сенсус серед експертів із батьківства щодо того, як допомогти вашій дитині спати цілу ніч. Це найперше, що здатне спантеличити бать­ків першої дитини.

Залишається фактом, що когнітивна наука не може розв'язати всіх проблем батьківства. Вона лише дає нам загальні правила, та не за­вжди здатна зарадити у специфічних питаннях. Візьмемо для прикла­ду історію, яку один із батьків опублікував на ТшиСопіеззіопз.сот — ресурс, який я використовуватиму впродовж всієї книжки:

Вчора ввечері зняв із петель двері в кімнату мого любого сина. Без криків і такого іншого. Попереджав, що якщо він знову замкнеться попри мою заборону, то зніму двері. Про­ходячи коридором, я помітив, що кімнату знову замкнено. Тому повернувся з електродрилем, і двері пішли ночувати в гараж. Поставив їх сьогодні на місце, але, якщо доведеться, зніму знову. Він знає, що я не жартую.

Чи може в такій ситуації зарадити когнітивна наука? Не дуже. Дослі­дження показують, що батьки повинні мати чіткі правила, порушен­ня яких матиме негайні наслідки. Але ніде не вказано чи варто зні­мати двері. Правду кажучи, ми лише починаємо вчитися правильно виховувати дітей. Заважають нам це робити чотири причини:

1. Кожна дитина інакша

Кожен мозок у прямому значенні має свою проводку. Кожна дитина відреагує на ту саму ситуацію по-своєму. Тому не існує порад, які б беззастережно підходили всім. Саме тому я благаю вас добре вивчи­ти власних дітей. Це означає бути разом із ними багато часу. Зна­ти, як вони поводяться і як змінюється їхня поведінка, — це єдиний шлях навчитися виховувати.

З погляду дослідника, бажання мозку реагувати на зовнішнє се­редовище — досить спантеличливе. Індивідуальні риси перепліта­ються з культурними відмінностями і доповнюються особистими системами цінностей. До того ж у бідних сім'ях проблеми геть інші, ніж у сім'ях вищого та середнього класу. Мозок на все це реагує (бід­ність, щонайменше, може вплинути на ^). Не дивно, що цю цари­ну так важко досліджувати.

1. Кожен із батьків інакший

Діти, виховані у сім'ї з двома батьками, мають два стилі виховання. У мам і татусів часто різні пріоритети виховання і це здатне призвес­ти до серйозних конфліктів у стосунках деяких пар. Дитина, однак, здатна комбінувати обидва стилі. Наприклад:

Я божеволію, коли бачу свого брата з дружиною та їхні­ми дітьми. Вона виховує рідко, з дивана. Натомість він це компенсує і кричить на них за ВСЕ. Збоку здається, що причиною поганої поведінки дітей є те, що вони й ГАДКИ НЕ МАЮТЬ, якими є правила. Вони мають проблеми не­залежно від своїх учинків, тому навіть не намагаються по­водитися добре.

Справді два стилі. Приклад показує, що у вихованні дітей між мамою і татом має бути стовідсоткова співпраця. Це, звісно, неможливо. Виховання дітей у сім'ї з двома батьками завжди буде гі­бридним. З часом діти почнуть реагувати на кожного з батьків, що вплине на їхню майбутню поведінку. Це ускладнює дослідження.

1. На дітей впливають інші

Діти дорослішають, і життя стає ще складнішим. Школа та спілку­вання з ровесниками відіграють суттєву роль у формуванні дітей (хіба не кожен із вас має жахливий шкільний досвід, про який ви досі згадуєте?). Один із дослідників офіційно заявив, що однолітки, надто однакової статі, формують поведінку дитини набагато більше за батьків. Як ви, мабуть, здогадуєтеся, до цієї ідеї поставилися скеп­тично. Але цілком її не заперечили. Діти не живуть в ексклюзивно­му соціальному середовищі з винятково батьківською домінантою.

1. Ми можемо говорити «пов'язано із», але не «спричинено»

Навіть якби мозок був влаштований у всіх однаково і батьки пово­дилися шаблонно, значна кількість сучасних досліджень були б не­досконалими (чи, в кращому разі, лише попередніми). Більшість даних, якими ми володіємо, асоціативні, а не причинно-наслідкові. Чому це проблема? Дві речі можуть бути асоційовані і без того, щоб одна спричиняла іншу. Для прикладу, це правда, що всі діти, які влаштовують істерики, пісяють — асоціація сто відсотків, — од­нак це не означає, що пісяння спричиняє істерики.

Ідеальне дослідження мало б: (а) винайти поведінковий секрет­ний соус, який робить розумних, щасливих та моральних дітей та­кими, (б) знайти батьків, яким бракувало секретного соусу та дати його їм, (в) оцінити дітей через двадцять років і побачити, що з них виросло. Це не тільки дорого, а й неможливо. Саме тому більшість досліджень із виховання дітей — асоціативні, а не причинно-наслід- кові. Ці дані буде подано з позиції, що ідеальне не повинно бути во­рогом хорошого. Іншим явищем, яке розчаровує та дивує є те, що:

Людська поведінка складна!

Ззовні ми можемо здаватися простими та спокійними, як гладенька морська поверхня, але під нею ви знайдете скелясті каньйони емо­цій, темні думки та плавучі малораціональні спонуки. Іноді ці ха­рактеристики — для кожного свої — випливають на поверхню. Ві­зьміть для прикладу одну типову реакцію на малу дитину:

Це вже все. Офіційно заявляю: у мене не зосталось ані кра­плини терпіння. Криниця висохла. Син примудрився ви­черпати мій життєвий запас терпцю, не досягнувши на­віть трьох років. І я не бачу, як цей запас можна поповнити до початкового об'єму без концентрованих зусиль... скажі­мо, тиждень на Карибах із необмеженою подачею коктей­лю Май Тай.

Як науковець із когнітивістики, я можу нарахувати щонайменше вісім окремих питань досліджень поведінки у коротенькому абза­ці цієї матусі. Її реакція на стрес виробилася ще на рівнинах Серен- геті^[3]. Те, як жінка втрачає терпіння, частково залежить від генів, а частково від подій, які відбувалися навколо неї, коли вона ще була маленькою дівчинкою. Гормони теж грають роль, як і неврологічні сигнали, через які вона сприймає свого непокірного малюка. Також очевидною є пам'ять про звільнення від стресу, — здається, вона зга­дує круїз? — а також бажання втекти. Лише п'ятьма реченнями вона вивела нас із африканської савани у ХХІ століття.

А науковці із когнітивістики, від теоретиків-еволюціоністів до фахівців із питань пам'яті, все це вивчають.

Отже, дослідники таки здатні сказати про виховання дітей дещо вагоме. Інакше я б не робив свого внеску до незліченної купи кни­жок для батьків. Щоб здобути таку неоціненну інформацію, тала­новиті дослідники витратили багато років.

Стосується не лише немовлят, а й дітей віком до п'яти років

«Правила розвитку мозку дитини» охоплює розвиток мозку дітей від народження і до п'яти років. Найімовірніше, ви вбиратимете в себе інформацію про батьківство під час вагітності і навряд чи по­вернетеся згодом по додаткову порцію. Тому я прагну привернути вашу увагу на ранніх стадіях. Бо те, що ви робите протягом п'яти років життя вашої дитини, а не лише в перший рік, — надзвичайно впливає на її подальшу поведінку. Ми переконалися в цьому завдя­ки колективу дослідників, які протягом чотирьох десятиліть терпля­че стежили за сто двадцятьма трьома дошкільнятами з бідних сімей, що належали до групи ризику. Ласкаво просимо до дошкільного до­слідження Хайскоуп Перрі (НідЬЗсоре Реггу РгезсЬооІ Зіигіу), одно­го з найдивовижніших експериментів такого штибу.

У 1962 році науковці вирішили перевірити ефект розробленої ними дошкільної навчальної програми раннього розвитку дітей. Малюків з Іпсіланті, Мічиган, у довільному порядку було поділе­но на дві групи. Перша відвідувала дошкільну програму, яка зго­дом стала моделлю для решти аналогічних напрацювань на націо­нальному рівні, включно з планом Хед Старт (Неагі Зіагі). Друга група цієї програми не відвідувала. Різниця між двома групами на­очно продемонструвала важливість ранніх років у розвитку дитини.

Діти, задіяні у програмі, перевищили академічну групу за всі­ма можливими показниками продуктивності — від ^ та мовних тестів у ранньому віці до стандартизованих перевірок навчальних досягнень та тестування письма у старшому віці. Більшість із них за­кінчили старшу школу (84 % у хлопців та 32 % у дівчат) і, природно, мали кращі шанси вступити до коледжу. Діти, котрі програми не відвідували, вчетверо частіше потребували лікування психічних роз­ладів (36 % проти 8 %). Імовірність залишитися на другий навчаль­ний рік у них теж була вдвічі вищою (41 % проти 21 %).

У дорослому віці особи, залучені до програми, були менш схиль­ні до злочинів і частіше знаходили стабільну роботу. Вони більше заробляли, мали заощадження та ставали власниками будинків. Еко­номісти підрахували, що суспільний прибуток з інвестицій у цей проект становив від 7 до 10 %, — показник, який зазвичай дає фон­довий ринок. Дехто називає суттєво вищу цифру: шістнадцять до­ларів з кожного долара платника податків, вкладеного у програму раннього розвитку.

Зерно та ґрунт

Дослідження Хайскоуп є найкращим прикладом важливості ото­чення у вихованні дитини. Проте спадковість відіграє рівнозначну роль. Часто їх важко розмежувати, як у старому анекдоті: третьо­класник приходить додому і дає татові свій щоденник. Батько пе­реглядає його і каже: «Як ти поясниш оці трійки та двійки?» Хло­пець зводить на нього очі і відповідає: «Краще ти мені скажи: це гени чи виховання?»

Якось ми з сином-третьокласником відвідали жвавий і галасли­вий науковий ярмарок, де оглядали плоди зусиль його однокласни­ків. Зокрема, експерименти з насінням, ґрунтом та графіками росту рослин. Запам'яталась одна маленька дівчинка, яка завзято намага­лася нам пояснити, що її насінини мали ідентичну структуру ДНК. Одну вона посіяла в поживний ґрунт і старанно поливала. Іншу — в збіднену землю і теж добре поливала. Минув час. Із зерняти, під­живленого чудовим ґрунтом, виросла розкішна рослина, яку дівчин­ка великодушно дозволила мені потримати. Насінина у поганому ґрунті дала жалюгідну, мляву стеблину. Мені і її було дозволено роздивитися зблизька. Дівчинка доводила, що для росту рослин за­мало однакового потенціалу. «Потрібно мати і зерно, і ґрунт», — по­яснила вона мені. Тобто, щоб досягти бажаного результату, важли­ві і хороші дані, і сприятливі умови.

Це, звісно, слушний висновок, тому цю метафору я використо­вую у книжці, узагальнюючи дослідження з виховання розумних та щасливих дітей. Існують чинники, непідвладні батькам, але є і такі, що їх можна контролювати. Є зерно і є ґрунт. Усі світові методики виховання не змінять того факту, що п'ятдесят відсотків потенціа­лу вашої дитини закладено генетично. Але, доклавши максимум зусиль, батьки таки здатні пом'якшити негативні впливи. Навіть як фаховий генетик я переконаний, що ми можемо більше вплинути на наших дітей, ніж звикли вважати. Це надважливе і затратне за­вдання. Причина зусиль, яких воно потребує, має глибоке еволю­ційне коріння.

І справді, навіщо нам виховання?

Питання, яке хвилює багатьох вчених-еволюціоністів: чому вихо­вання людської дитини потребує стільки часу? Ми маємо найдовше дитинство на планеті, не враховуючи китів. Звідки взявся цей деся­тилітній тимчасовий стан і чому його немає в решти тварин? Ось кілька чудових моментів, які ми, людські батьки, мусимо пережити:

Я вкрай виснажена! Джей-Джей покакав у підгузок, щойно я зняла його з горщика, потім виблював на килим, перекинув свій горщик і знову залив килим сечею, потім попісяв на ки­лим ІЩЕ РАЗ перед купанням. Я відчуваю, що вже не можу впоратись із материнськими обов'язками, та все ж якось справляюся....

У нас із чоловіком досить колоритна лексика. Ми ніколи не лаємо нашу любу донечку і намагаємося в її присутності контролювати свою мову, та, схоже, з тріском провалюємо

це завдання. Моя мама запитала, як звати її ляльку, і мала

відповіла: «Мудак». Ой...

Так, ви мусите навчити дітей усього — навіть контролювати виді­лення продуктів обміну речовин з їхнього організму. Дітей створе­но, щоб навчати, тому маєте стежити за власною поведінкою. І те, й інше забирає надзвичайно багато енергії. От еволюційні біологи і дивуються: чому люди з власного бажання покладають на себе та­кий обтяжливий обов'язок?

Зарахування на цю роботу — той єдиний сексуальний акт — було, звісно, класне. Але тепер вас найнято виховувати дити­ну. Є і прекрасні моменти, та умови контракту однозначні: вони беруть, ви даєте. За свою працю ви ніколи не отримаєте грошей, самі лише рахунки, і краще завчасно приготуватися до певних по­трясінь. Ви витратите понад двісті двадцять тисяч доларів, не вра­ховуючи кредитів на навчання у коледжі. Батьківська кар'єра не передбачає відпусток і лікарняних, натомість автоматично ста­вить вас на чергування і вдень, і вночі, і на вихідні. Її успішне ви­конання, ймовірно, перетворить вас на згусток нервів. Та попри це, тисячі людей щодня кажуть цій роботі «так». Має бути якась переконлива причина.

Насамперед виживання

Звісно, це так. Головне завдання мозку — вашого, мого і ваших не­стерпно чарівних дітей — допомагати нашому тілу пережити чер­говий день. Причина виживання давня, як теорія Дарвіна, і юна, як секс-чат по мобільному, — щоб ми могли проектувати свої гени на наступне покоління. Чи здатна людина добровільно поступитися особистими інтересами, щоб забезпечити виживання своїх генів у наступному поколінні? Очевидно, що так. Більшість із нас зроби­ли це сотні тисяч років тому, захоплюючи Серенгеті, а потім і ре­шту світу. Догляд за дитиною — це хитромудрий спосіб подбати про себе.

Але чому це потребує стільки часу та зусиль?

Обвинувачувати слід наш великий, жирний, важелезний, золо­тий, «ні на що не схожий» мозок. Ми еволюціонували до найбіль­шого мозку з найвищим ^, що дозволило нам перетворитися з іжі леопарда на Повелителів Світу за якихось коротких десять мільйо­нів років. Ми отримали цей мозок завдяки збереженню енергії, бо ходили на двох ногах замість чотирьох. Проте вироблення балан­су для вертикальної ходи спричинилося до звуження тазового ка­налу Ношо заріепз. Для жінок це означає одне: нестерпно болючі та часто фатальні пологи. Згідно з теоріями еволюційних біологів, паралельно зі змінами ширини родового каналу та розміру мозку стрімко розвивалася гонка озброєнь. Якби голова дитини була зама­ла — немовля помирало б (без зовнішнього та негайного медично­го втручання недоношена дитина не проживе і п'яти хвилин). Якби голова дитини була завелика — помирала б мати. Яка на це рада? Народжувати дітей іще до того, як їхній череп збільшиться аж так, щоб убити маму. Наслідок? Діти приходять у світ із недорозвину­тим мозком. Наслідок? Виховання дітей.

Оскільки булочку виймають із печі недопеченою, дитина роками потребує інструкцій мізків-ветеранів. Цю роботу виконують рідні, адже саме вони привели дитину в світ. Не потрібно глибоко занурю­ватись у дарвінівський сценарій, щоб знайти переконливе пояснен­ня батьківської поведінки.

Це частина містерії батьківства, яка наголошує на його важли­вості. Ми вижили, бо більшість із нас стали досить хорошими бать­ками, здатними провести у доросле життя своїх какливих, пісьли- вих, вередливих, зворушливо безпорадних нащадків. І тут ми не маємо права голосу. Мозок немовляти просто не готовий вижити у цьому світі.

Дитинство, безперечно, — вразливий період. Щоб здобути здатність розмножуватися, від народження дитини має минути понад десятиліття, — вічність порівняно з іншими видами. Ця прірва свідчить не лише про недостатньо розвинений мозок, а й про еволюційну потребу повсякчас уважних батьків. Дорослі, які збудували турботливі і тривалі взаємини з наступним поколінням, мали значну перевагу над тими, які цього не змогли чи не схотіли зробити. Деякі еволюційні теоретики переконані, що мова сповна розвинулася лише на те, щоб батьківські настанови дітям стали глибші та ефективніші. Стосунки між дорослими теж мали пер­шорядне значення у виживанні — і, незалежно від нас, такими і залишаються.

Ми - соціальні істоти

Сучасне суспільство робить усе, щоб пошматувати глибокі соці­альні зв'язки. Ми весь час рухаємося. Наші родичі мешкають за со­тні, навіть тисячі кілометрів від нас. Ми знаходимо друзів і підтри­муємо з ними зв'язок віртуально. Одна із головних проблем, на яку скаржаться новоспечені батьки, — це потужна ізоляція від свого со­ціального кола. Для їхніх родичів дитина часто є чужинцем. Для їх­ніх друзів дитина зазвичай є лише словом із шести букв. Все мало бути інакше. Зверніть увагу на те, скільки разів автор цих слів зга­дує своїх друзів та рідних:

Я повернулася жити до своїх діда і баби, щоб заощадити трохи грошей на навчання. Я тут виросла. Тут моє корін­ня. Один із моїх найулюбленіших сусідів помер, і його роди­на хоче продати будинок. Сьогодні ми цілим гуртом, разом із його сином, збиралися у гаражі. Попивали вино та згадува­ли всіх сусідів і родичів, які вже відійшли. Були сльози і сміх, але було також важливе відчуття, ніби ті, що пішли від нас, були там разом із нами, і сміялися разом із нами теж. Це просто надзвичайно!

Ми такі, чорт забирай, соціальні. Усвідомлення цієї властивості мозку — фундаментальне для розуміння багатьох тем моєї книж­ки, починаючи зі співпереживання і закінчуючи ефектами соціаль­ної ізоляції. Бо якщо мозок — це біологічний орган, то причини цього — еволюційні. Більшість учених вважають, що ми вижили завдяки формуванню соціальних груп взаємодопомоги. Це змуси­ло нас проводити багато часу у просторі стосунків, вивчаючи мо­тивації одне одного, психологічне нутро та механізми заохочен­ня та покарання.

Виникли дві корисні речі. Одна — це здатність працювати в ко­манді — важлива для полювання, пошуку притулку та захисту від хижаків. Друга — це здатність допомагати виховувати дітей одне од­ного. Боротьба між розміром родового каналу та розміром черепа дитини означала, що жінкам був потрібен час, щоб отямитися піс­ля пологів. Хтось мав доглянути дітей або вигодувати їх, якщо мати помирала. Це завдання лягало переважно на жіночі плечі (чолові­ки, врешті-решт, не здатні годувати грудьми). Однак багато науков­ців вважають, що найуспішнішими стали групи, в яких чоловіки ак­тивно допомагали жінкам. Ця общинна потреба була така сильна і вагома для нашого виживання, що дослідники дали цьому фено­мену свою назву: «алопарентинг» (аііорагепіїпд)^[4]. Якщо відчуваєте, що не в змозі виконувати батьківських обов'язків, це означає, що ви ніколи не мали до них покликання.

Хоча не існує машини часу, здатної повернути нас в епоху Плей­стоцену^[5], тенденційних доказів цього останнім часом побільша­ло. Дитина народжується з бажанням встановити зв'язок зі своїми ближніми і налаштована знаходити з ними спільне. Одна мама роз­повіла, як дивилась шоу «Американський ідол» зі своїм дворічним сином. Коли ведучий інтерв'ював учасника заходу, який програв і плакав, хлопчик підскочив, погладив екран і мовив: «О ні, не плач». Здатність співпереживати вимагає глибоких навичок взаємин, ілю­струє як біологічний процес, так і доброту дитини. Всі ми маємо вроджену здатність встановлювати взаємозв'язок.

Якщо ви розумієте, що мозок має сильну потребу взаємодіяти і що він, насамперед, зацікавлений у виживанні, тоді ця книжка — про речі, які найкраще розвивають дитячий мозок — матиме для вас сенс.

Кілька вступних нотаток

Визначення сім'ї'

Ви бачили ту рекламу безалкогольного напою? Під час вечірки у великому будинку камера стежить за симпатичним хлопцем студентського віку. Свято триває, і він знайомить нас зі своїми чис­ленними друзями та рідними, наспівуючи пісню та передаючи на­пої. Там присутні його мати, сестра, брат, «напрочуд класна мачу­ха» та двоє дітей, яких його мачуха народила ще до шлюбу з його батьком, плюс тітки, кузени, колеги, найкращий друг, тренер із дзю­до, алерголог і навіть його фани з Твітеру. Це був найкращий ба­чений мною приклад того, як стрімко змінюється визначення аме­риканської сім'ї.

Воно ніколи не було стабільним. Формула «нуклеарної сім'ї»^[6] — один чоловік, одна жінка і 2,8 дітей — виникла лише за вікторіан- ських часів. За рівня розлучень від сорока до п'ятдесяти відсотків, що наче гриф кружляє над американським шлюбом понад три деся­тиліття, та загальноприйнятим повторним одруженням, «змішана» сім'я тепер є типовим сімейним досвідом. Як і неповна сім'я. Адже більше сорока відсотків дітей в Америці народжують незаміжні жін­ки. Понад чотири з половиною мільйони дітей виховують не біоло­гічні батьки, а біологічні прабатьки. Кожна п'ята одностатева сім'я у наш час виховує дитину.

Чимало з цих змін виникли занадто стрімко, щоб наукове сус­пільство могло їх адекватно вивчити. Скажімо, неможливо здійсни­ти двадцятилітнє дослідження одностатевих шлюбів, що їх лише нещодавно легалізували. Найкращі дані щодо виховання дітей ро­ками здобувались із гетеросексуальних традиційних шлюбів ХХ сто­ліття. Поки не буде простежено динаміки сучасніших родин, ми не можемо знати, чи викладені тут дані пасуватимуть до інших обста­вин. Саме тому я використовую терміни «шлюб» і «подружжя» за­мість «партнер».

Джерела історій

Більшість історій для цієї книжки запозичені з ТгииСопіеззюпз.сот, веб-сайту, на якому люди можуть анонімно зняти тягар зі своїх пле­чей, порадившись чи поділившись власним досвідом батьківства.

Інші історії взяв із практики, яку ми з дружиною здобули, ви­ховуючи двох наших синів, Джоша та Ноя. Поки створювалася ця книжка, хлопці стали підлітками. Ми вели щоденник їхнього зрос­тання, записуючи спостереження, спогади про відпустки, свята, по­дорожі або ж дивовижі, яких діти навчили нас певного дня. Обидва переглянули кожну історію, героями якої вони були, і я попросив дозволу використати їх у книжці. На цих сторінках — лише схвале­ні хлопцями історії. Я аплодую їхній мужності і почуттю гумору, бо сини дозволили своєму любому старому батькові поділитися клап­тиками свого раннього дитинства.

Джерела даних

У книжці є сторінки, де буквально кожне речення має примітки. Але для кращої читабельності примітки мігрували онлайн на веб- сторінку ^^^.Ьтіпшіез.пеі/геіегепсез. Веб-сайт наповнений додат­ковим супровідним матеріалом і містить анімацію базових концеп­цій. Деякі теми я цілком залишаю поза книжкою — одні для того, щоб видання мало притомний обсяг, інші через те, що для них про­сто немає достатньої доказової бази.

Кухня моєї дружини

Ми практично готові почати. Враховуючи неймовірний обсяг ін­формації, я хотів підібрати метафору до побудови книжки і знай­шов її завдяки дружині, яка, крім решти талантів, ще й розкішний шеф-кухар. Наша кухня запакована всякою всячиною, від прозаїч­них продуктів на кшталт вівсянки (так, наша сім'я вживає вівсяну кашу) до пляшок з екзотичними винами. Дружина готує багато до­машньої їжі. Тому в нас є чимало інгредієнтів для тушкованої ялови­чини та маринадів для курки. За дверима нашої кухні — фруктовий сад і овочеві грядки. Керрі доглядає їх, використовуючи природні добрива для збагачення ґрунту. В кухні є стільчик на трьох ніжках, на який наші хлопці стають, щоб дотягнутися до шафок і допомага­ти готувати їжу. В процесі читання ви пізнаватимете різні речі, такі як зерно і садовий ґрунт. Сподіваюсь, що візуалізація саду та кух­ні моєї дружини дозволить подати багато ідей у доступній та зро­зумілій формі.

Готові виховати розумну, щасливу дитину? Сідайте в крісло. Ви на порозі пізнання справді магічного світу. Найважливіша робота, на яку ви колись погоджувалися, може виявитися ще й найцікаві­шою справою, за яку вам коли-небудь доводилося братися.

1. ВАГІТНІСТЬ

Діти розвивають у лоні активне ментальне життя

Стрес у матері — стрес у дитини

Добре харчуйтеся, підтримуйте форму і частіше робіть педикюр

Я добре пам'ятаю той кумедний момент; ми від душі посміяли­ся. Але радилися вони зі мною цілком щиро, кидаючи запитальні погляди.

Щоразу, читаючи лекції про надзвичайне ментальне життя пло­да, я майже фізично відчуваю хвилю паніки, що пробігає рядами. Майбутні матусі і татусі починають переживати, щось занотовува­ти, часто стурбовано перешіптуватися з сусідами. Батьки старших дітей іноді бувають задоволені, іноді сповнені каяття, а в декого на обличчі навіть читається провина. Часом трапляється і скептич­не ставлення, і здивування, але запитань завжди багато. Чи справ­ді дитина може вивчити азбуку Морзе на пізніх стадіях вагітності? І, якщо це так, що воно їй дасть?

Науковці відкрили багато нової інформації про ментальне життя дитини в утробі. В цьому розділі ми заглибимося у диво­вижну містерію розвитку мозку, який зароджується з дрібочки малесеньких клітин. Ми поговоримо про те, що може значити азбука Морзе на тлі доведених чинників, які сприяють розви­тку мозку в утробі. Підказка: їх лише чотири. І ми побіжно роз­глянемо кілька міфів; для початку можете без вагань відкласти свої С^ Моцарта.

Тихіше, будь ласка: дитина в процесі розробки

Поради, які враховують відомі нам дані про внутрішньоутробний розвиток у першій половині вагітності, одним реченням можна ви­класти так: дитина хоче, щоб їй дали спокій.

Принаймні спочатку. Для дитини найбільшою перевагою жит­тя в утробі є відносна відсутність подразників. Лоно темне, вологе, тепле, надійне, як бомбосховище, і значно тихіше за зовнішній світ. Саме таке, яким має бути. Щойно почнеться процес, зачаток моз­ку вашого маленького ембріона продукуватиме нейрони з неймо­вірною швидкістю — півмільйона клітин на хвилину. Це понад ві­сім тисяч на секунду, темп, який триватиме тижнями. Цей процес можна спостерігати вже через три тижні після зачаття і десь до се­редини вагітності. Немовля має багато чого досягнути у дуже стис­лий час! Спокійна відсутність втручання батьків-аматорів — саме те, чого насправді потребує дитина.

Деякі еволюційні біологи переконані, що це основна причина вранішнього токсикозу у вагітних жінок. Нудота, яка може трива­ти ввесь день (деколи — всю вагітність), змушує жінку дотримува­тися м'якої простої дієти, — якщо вона взагалі хоч щось їстиме. Ця стратегія уникання тримала наших прадавніх матерів якнайдалі від природних токсинів екзотичної чи зіпсованої їжі у дикій природі нерегульованого меню Плейстоценової епохи. Втома, що супрово­джує вагітність, призводила до браку фізичних навантажень у жі­нок, які могли завдати шкоди дитині.

Сучасні науковці вважають, що цей чинник теж здатен зробити маля розумнішим. Одне дослідження (воно ще потребує повторно­го підтвердження), охопило дітей, чиї матері потерпали від потуж­ного токсикозу під час вагітності. У шкільному віці 21 % цих дітей отримали сто тридцять і більше балів на стандартних ^-тестах — рівень, що вважають ознакою обдарованості. І лише 7 % дітей, чиїх матерів під час вагітності не нудило, досягли того ж рівня. Існує те­орія про причини цього явища. Два гормони, що спричиняють у жінок нудоту, можуть також діяти як нейронне добриво для розви­тку мозку. Що дужча нудота, то більше добрива, отже, сильніший вплив на ^. Хай там як, схоже, дитина здатна на все, щоб змусити вас дати їй спокій.

Чи вдається нам дати дитині спокій — на цій стадії чи на будь- якій іншій? Не дуже. Більшість батьків мають в'їдливу потребу ро­бити щось, щоб допомогти дитині, надто коли це стосується її моз­ку. І підтримує цю потребу величезний сектор індустрії іграшок, чиєю основною стратегією, на моє переконання, є маніпулюван­ня (із добрими намірами) батьківськими страхами. Зверніть на це особливу увагу, оскільки за хвилину я заощаджу вам купу грошей.

Навушники для живота та генії

Зайшовши кілька років тому в іграшковий магазин, я побачив ре­кламу ^V^ «Дитина-вундеркінд», призначених для новонародже­них та немовлят. Рекламна брошура проголошувала: «Чи знаєте, що ви можете сприяти розвиткові мозку вашої дитини? Перші тридцять місяців життя — це період, коли дитячий мозок проходить найкри- тичніші стадії своєї еволюції... Разом ми можемо зробити ваше маля дитиною-вундеркіндом!» Мене це так розлютило, що я зім'яв буклет і викинув його у смітник.

Ці химерні заяви мають давню історію. В 1970-ті роки ми були свідками створення Внутрішньоутробного університету. В реклам­ному проспекті йшлося, що заняття підсилять зосередженість ди­тини, покращать її розумові та мовленнєві здібності, і все це — до її народження. Дитині було обіцяно диплом, що проголошував її піс­ля народження «Наддитиною». Наприкінці 80-х з'явилися навуш­ники для живота вагітних «Прегафон» — славнозвісна система сте­тоскопа з динаміками, призначена постачати у лоно мамин голос, класичну музику чи будь-які інші звуки, покликані насичувати ден­не ^-меню плода. Невдовзі з'явилися й інші продукти, доповне­ні винятковою рекламною маячнею: «Навчіть свою дитину писати ще в утробі!», «Навчіть свою дитину другої мови ще до народжен­ня!», «Покращте математичні здібності своєї дитини за допомогою класичної музики». Особливо був популярний Моцарт — кульмі­нація вже, мабуть, знайомих вам нісенітниць про «ефект Моцарта». У 1990-х ситуація не покращилася. Книжки для майбутніх батьків рясніли тоді інструкціями з коротких щоденних занять, які мали б «покращити ^ дитини аж на 27-30 балів» та збільшити уважність дитини «від 10 до 45 хвилин».

Якщо ви сьогодні зайдете у будь-який іграшковий магазин, то неодмінно знайдете продукт зі схожим описом. Більшість цих заяв не підтверджена внутрішньо-корпоративними тестуваннями, не кажучи вже про надійні незалежні дослідження. Зіжмакайте і ви­киньте.

Жоден комерційний продукт ніколи не отримував підтвердження здатності впливати на покращення роботи мозку плода

Вірите чи ні, жоден комерційний продукт ніколи не отримував під­твердження щонайменшого його впливу на покращення роботи моз­ку плода у науково-відповідальному (чи навіть у безвідповідально- ненауковому) сенсі. Жодних рандомізованих дослідів подвійним сліпим методом, де незалежним елементом була б присутність чи відсутність ґаджета. Жодних ретельних досліджень, які довели б, що програма внутрішньоутробної освіти дає довготривалі академічні переваги дитини у старших класах. Жодних досліджень близнят, розлучених при народженні, покликаних відсіяти елементи спад­ковості та виховання від ефекту згаданого продукту. Це стосуєть­ся як Внутрішньоутробного університету, так і слухання Моцарта в материнському лоні.

На жаль, там, де бракує фактів, швидко множаться міфи, здат­ні заманити людей у пастку. Навіть через багато років безліч таких продуктів продається, як браконьєрські рибацькі сітки, що видурю­ють у наївних батьків тяжко зароблені долари.

Поспіх створення комерційних продуктів, відверто кажучи, ля­кає наукове суспільство. Штучність таких продуктів — так само антипродуктивна. Вони генерують стільки уваги, що можуть пе­решкодити донесенню інформації про деякі справді важливі висновки. Але майбутні батьки таки здатні посприяти когнітив- ному розвитку свого «маляти в процесі розробки». Ці дії було про- тестовано та оцінено, а їхні результати обговорювались у поважній науковій літературі. Щоб зрозуміти їхню важливість, треба знати кілька фактів про мозок плода в утробі. Дізнавшись, що там відбу­вається насправді, ви зрозумієте, чому стільки продуктів — звичай­нісіньке шахрайство.

Запустімо процес

Перший акторський склад дитинотворчої вистави — це лише спер­матозоїд і яйцеклітина, плюс масна пісня Марвіна Гає ^еі5 Сеі Іі Оп^[7]. Щойно ці два складники об'єднаються, вони починають творити велике число клітин у малому просторі. Людський ембріон швид­ко набуває вигляду дрібної шовковиці. (Одна з ранніх стадій розви­тку справді називається «морула» — з лат. шовковиця.) Перше за­вдання вашої шовковички суто практичне: вона має вирішити, яка її частина стане тілом дитини, а яка — притулком. Це відбувається миттєво. Деякі клітини дістають наказ будувати житло, створюва­ти плаценту та амніотичний мішок, у якому плаватиме плід. Інші мають будувати ембріон, створювати вузли внутрішніх тканин, так звану «внутрішню клітинну масу».

Тут ми мусимо зупинитись і дещо усвідомити: на цій стадії вну­трішня клітинна маса містить клітину, похідні якої сформують людський мозок. Найдосконаліший у світі процесор для аналізу ін­формації починає свій шлях. І розпочинається він із чогось значно і значно меншого за крапку в кінці цього речення.

Я вивчав ці процеси понад двадцять років і досі вважаю їх ди­вовижними. Як казав вчений Льюїс Томас у «Медузі та равлику» (ТЬе Мегіиза апгі іЬе Зпаіі): «Саме лише існування такої клітини має бути одним із найбільших див планети. Люди повинні цілими днями намагатися це усвідомити і зачудовано обговорювати одне з одним цю виняткову клітину». Ану ж бо! Телефонуйте своїм су­сідам — я зачекаю.

Диво триває. Якби ви могли спостерігати його в дії (цей ембріон, що плаває у морських водах), то помітили б, що внутрішня клітин­на маса роїться клітинами, які метушаться навколо ембріона, наче кулінари на містечковому ярмарку. Клітини організовуються у три живі прошарки — для нас це має скидатися на чизбургер. Нижня булка, яка називається ентодерма, формуватиме більшість клітин­ної маси, що збудує органи та судини вашої дитини. Котлета — ме­зодерма, формує її м'язи, дихальні шляхи, систему травлення та кістки. Верхня булка — це ектодерма. Вона сформує шкіру, волос­ся, нігті та нервову систему. Саме в ектодермі живуть чудодійні ма­ленькі домозкові клітини.

Придивившись, ви помітите найдрібнішу лінію клітин, що фор­муються на верхівці горішньої булки. Під цією лінією утворюється щось на зразок циліндра, подовжуючись та використовуючи лінію над ним як орієнтир. Цим циліндром є нервова трубка. З неї почи­нається розвиток хребта — один кінець сформує дитячу дупцю, а другий перетвориться на мозок.

Коли щось іде не так

Життєво важливо, щоб ця трубка розвинулася належним чи­ном. Якщо цього не станеться, в дитини може бути випинання спинного мозку чи навіть утвориться пухлина в нижній части­ні хребта — розщеплення хребта (ЗріпаЬіййа). Або ж плід може розвиватися без частини голови — рідкісне явище, що зветься анен­цефалія (апепсерЬаІу). Саме тому кожна книжка про вагітність на­полегливо рекомендує вживати В-комплекс вітамінів з фолієвою кислотою: вона допомагає формувати нервову трубку належним чином з обох боків. Жінки, які вживають ці вітаміни до запліднен­ня та впродовж перших тижнів вагітності, мають на 76 % менше шансів, що їхній плід матиме дефекти нервової трубки, ніж ті, які не вживають цих добавок. Це найперше, як ви можете допомогти розвитку мозку.

Упродовж віків майбутні батьки переймалися належним роз­витком зародка. У 1573 році французький хірург Амбруаз Паре перерахував речі, які мають знати молоді розважливі жінки, щоб уникнути розвитку вроджених вад у дитини. «Є кілька речей, що створюють монстрів, — написав він у книзі «Монстри та дива». — Перша — це воля Божа. Друга — Божий гнів. Третя — завелика кількість сперми. Четверта — замала кількість сперми». Паре мав теорію, що вроджені вади могли виникати через непристойні пози матері (вона занадто довго сиділа зі схрещеними ногами). Або ж у жінки була завузька матка; або винні демони та дияволи; або злий плювок жебрака. Ми, мабуть, можемо пробачити Паре його дона­укове нерозуміння внутрішньоутробного розвитку мозку. Бо, на­віть для сучасного розуму, це лячна, безнадійно складна та найза- гадковіша тема.

Теперішні дослідники неспроможні пояснити майже дві трети­ни всіх вроджених вад. Насправді, лише чверть знаних дефектів зу­мовлено певними проблемами ДНК. Однією з причин цього незна­ння є захисний механізм організму майбутньої матері. Відчуваючи збій у розвитку, її тіло часто свідомо спричиняє викидень. Майже двадцять відсотків вагітностей закінчуються спонтанним викиднем. Знані токсини, за якими спостерігають у лабораторіях, спричиня­ють лише до 10 % вроджених вад.

Делікатна павутина клітин, що потріскує електрикою

На щастя, мозок більшості дітей формується без проблем. Мозко­вий кінець нервової трубки продовжує свій будівельний проект шляхом створення опуклостей клітин, що схожі на коралові фор­мування. Врешті вони утворюють великі структури мозку. Напри­кінці першого місяця манюсінька домозкова клітина дитини пере­ростає у міцну армію на мільйон клітин.

Мозок, звісно ж, не розвивається ізольовано. Близько четверто­го тижня вагітності в ембріона з'являються тимчасові зяброві дуги, дуже схожі на риб'ячі. Вони швидко перетворюються на м'язи об­личчя та структури горла, що дозволятимуть вашій дитині розмов­ляти. Потім ембріон отримує куций хвостик, але швидко змінює курс та поглинає цей відросток. Наш розвиток має потужне еволю­ційне коріння, і ми поділяємо це диво зі всіма іншими тваринами на планеті. Крім однієї.

Ті опуклості на кінці нервової трубки вашого ембріона перетво­ряться на величний, кремезний, жирний, суперрозумний мозок — найважчий за співвідношенням «мозок-на-масу-тіла», що існує на планеті. Ця масивна структура складається з делікатного павутиння клітин, що потріскує дрібними електричними розрядами. Найваж­ливішими тут є два типи. Перший — гліальні клітини. Вони станов­лять дев'яносто відсотків мозкових клітин всередині голови вашої дитини, формують структуру мозку та допомагають нейронам пра­вильно обробляти інформацію. Ця назва їм добре пасує: «гліал» із грецької означає «клей». Другий тип клітин — це відомий усім не­йрон. Хоча нейрони відповідають за значний обсяг процесу мис­лення дитини, вони посідають лише десяту частину від загальної кількості клітин мозку. Мабуть, звідси і міф про те, що ми викорис­товуємо лише десять відсотків нашого мозку.

Один нейрон, п'ятнадцять тисяч зв'язків

То як же все-таки клітини перетворюються на мозок? Ембріональ­ні клітини стають нейронами під час процесу, що зветься «нейро- генез». Це і є той час у першій половині вагітності, коли дитина прагне, щоб їй дали спокій. Згодом, у другій половині, нейрони мі­грують до місця, що врешті стане їхньою домівкою, і починають на­лагоджувати між собою контакти (синапси). Цей процес називаєть­ся «синаптогенез».

Для мене міграція клітин асоціюється з тим, як бладгаундів (порода мисливських собак) нарешті випускають із машини ше­рифа, щоб узяти слід злочинця. Нейрони розсіюються зі свого ек- тодермального полону, повзучи один по одному, винюхуючи мо­лекулярні сліди, зупиняючись, намацуючи інші шляхи, безладно просуваючись крізь мозок, що розвивається. Нарешті досягають кінцевої мети, що могла бути попередньо запрограмована в їхніх клітинних головах. Вони роззираються у своїх нових клітинних барлогах і намагаються заприятелювати з сусідами. Коли це вда­ється, утворюються дрібненькі, жвавенькі проміжки між нерво­вими клітинами. Це і є синапси (звідси і термін «синаптогенез»). Електричні сигнали скачуть між порожнинами в просторі, забез­печуючи нейрозв'язок. Цей останній крок — дуже серйозна річ для розвитку мозку.

Тривалість синаптогенезу легко пояснити: це неймовірно склад­ний процес. Окремий нейрон повинен встановити з «місцевими» приблизно п'ятнадцять тисяч зв'язків, перш ніж його роботу мож­на вважати закінченою. Декотрі нейрони мають налагодити понад сто тисяч зв'язків. Отже, щоб довершитися, мозок вашої дитини повинен створити несамовиту кількість нових зв'язків, приблизно 1,8 мільйона на секунду. Багато з нейронів так ніколи і не закінчу­ють цей процес. Вони просто помирають, як лососі після парування.

Навіть беручи до уваги цю надзвичайну швидкість, дитячий мозок ніколи не вкладається у кінцеві терміни до народження. Близько 83 % синаптогенезу триває після народження. Хоч як це дивно, але мозок вашої маленької дівчинки цілком завершить встановлювати контакти лише після двадцяти років. Хлопчачий мозок може потребувати навіть більше часу. Людський мозок — це орган, який завершує своє формування останнім.

Коли ваша дитина може почути вас та відчути ваш запах?

Метою такого шалено швидкого (а згодом гнітюче повільного) темпу розвитку є побудова функціонального мозку, спроможно­го сприймати подразники та реагувати на них. Отже, у допитли­вих батьків виникає запитання: що та коли знають зародки? Коли дитина може відчути, скажімо, постукування по маминому животу?

Ось принцип розвитку, який варто пам'ятати: першу частину ва­гітності мозок облаштовує свою нейроанатомічну майстерню, блажен­но ігноруючи втручання батьків. (Йдеться про втручання з добри­ми намірами. Бо те, що шкідливі речовини, такі як алкоголь і нікотин, можуть зашкодити мозкові дитини — очевидна річ). Друга полови­на вагітності — це геть інша історія. Із переходом розвитку мозку від нейрогенезу до синаптогенезу, плід стає суттєво сприйнятливіший до зовнішніх подразників. Бо налагодження контактів між клітинами — процес значно тендітніший, ніж саме творення клітин, отже, й значно чутливіший до зовнішнього впливу, зокрема і вашого.

Відчуття формуються стратегічно

Як будується сенсорна система мозку немовляти? Запитайте ко­мандирів десанту. Вони вам скажуть, що успішна воєнна операція здійснюється у три кроки: висадка парашутистів на територію во­рога, захоплення стратегічних об'єктів і налагодження зв'язку з го­ловною базою. Цей процес дає головному командуванню як інфор­мацію про розвиток подій, так і «ситуативне розуміння» наступних кроків. Щось схоже відбувається із сенсорними системами у мозку під час внутрішньоутробного розвитку.

Як і парашутисти, що перебирають контроль над територією ворога, нейрони захоплюють певний регіон мозку, встановлюю­чи різні сенсорні бази. Нейрони, що кріпляться до очей, врешті буде задіяно для зору, до вух — для слуху, до носа — для запаху. Щойно ці території опиняться під контролем, клітини встанов­лять контакти, діставши змогу досягнути структур контролю ор­ганів чуття, які теж розвиваються у мозку. (У світі мозку є багато центральних контрольних пунктів.) Схожі на генеральних дирек­торів, структури, відповідальні за сприйняття, захоплюють тери­торії як десантники. Ці часточки плода чи не найпізніше завершу­ють процес встановлення необхідних контактів. Отже, нейрони, прикріплені до очей, вух чи носа, можуть отримати короткі гудки сигналу «зайнято», коли намагатимуться відзвітувати своїй голо­вній базі. Через такі дивні графіки розвитку частини мозку пло­да можуть реагувати на сенсорні стимулятори ще до того, як усві­домлять їхній вплив.

Та починаючи з другої половини вагітності, коли плід нарешті матиме здатність усвідомлювати подразники, такі як звук та запах, він до них уже готовий. І підсвідомо пам'ятає. Іноді це навіть тро­хи моторошно, як одного дня виявив легендарний диригент Бо­рис Бротт.

Діти пам'ятають

«Це просто наскочило на мене!» — вигукнув Бротт до своєї матері. Він стояв на подіумі перед симфонічним оркестром, уперше дири­гуючи музичний твір, аж раптом почали грати віолончелісти. Він моментально зрозумів, що чув твір раніше. Це не скидалося на зви­чайне згадування чогось схожого та забутого: Бротт міг точно вга­дати наступну музичну фразу. Міг передчувати плин усього твору впродовж репетиції; він знав, як диригувати, навіть загубивши міс­це в нотах, на якому зупинився.

Занепокоївшись, Бротт зателефонував до своєї матері, фахової віолончелістки. Вона запитала назву твору, а почувши, розсміялася.

Це була композиція, яку вона репетирувала на пізньому термі­ні вагітності. Віолончель торкалася до середини її живота, напо­вненого звукопровідними рідинами, що ретранслювали музичну інформацію її ненародженому синові. Його мозок був уже достат­ньо чутливим, щоб записати музичні спогади. «Всі партії, які я знав напам'ять, вона грала, коли була вагітна мною», — розпові­дав згодом Бротт. Надзвичайно для органа, який ще не досягнув нульового віку. Це лише один із багатьох прикладів, як діти в утробі можуть ха­пати інформацію з зовнішнього світу. Те, що ви їсте і нюхаєте, та­кож може вплинути на сприйняття вашого немовляти. Для новона­родженого ці речі є знайомим затишком дому.

Ось коли чуття дитини — дотик, зір, слух, запах, рівновага, смак — починають функціонувати в процесі вашої вагітності:

Дотик

Одне з перших відчуттів — це дотик. Місячні ембріони мо­жуть відчувати дотик до їхніх носів та губ. Ця здатність швидко вдосконалюється; до дванадцятого тижня вагітності майже вся по­верхня обличчя стає чутливою.

Присягаюся, я виявив це ще раніше, ніж моя дружина встигла дійти до середини свого третього триместру з нашим молодшим сином. Він був немислимий крутько, і часом я бачив щось схоже на випуклий плавець акули, що рухається животом моєї дружини, то випинаючись, то занурюючись. Моторошно. Але й круто. Думаю­чи, що це може бути ніжка малого, одного ранку я спробував дотор­кнутися до горбочка. Той моментально мені «відповів», змусивши нас обох захоплено скрикнути.

Якщо спробуєте зробити так у першій половині вагітності, не матимете жодного результату. Відчути дотик у тому розумінні, яке ми з вами в це вкладаємо, діти можуть лише близько п'ятого місяця після запліднення. Саме тоді мозок вашого маляти формує «мапи тіла» — дрібненькі нервові відображення цілого тіла.

До початку третього триместру зародок уже демонструє пове­дінку уникання (наприклад, намагаючись відплисти, коли до ньо­го наближається голка для біопсії). З огляду на це ми робимо ви­сновок, що діти в утробі здатні відчувати біль, хоча достеменно це визначити неможливо.

Схоже, що у цей період зародок має здатність відчувати і тем­пературу. Хоча, можливо, електричні схеми температурної чут­ливості ще не повністю завершені при народженні і, щоб цілком розвинутися, потребують досвіду із зовнішнього світу. Є два не пов'язані між собою випадки жорстокого поводження з дітьми. Французького хлопчика та американську дівчинку роками три­мали в ізоляції. Обидві дитини мали моторошну нездатність від­різнити холодне від гарячого. Дівчинка ніколи не вдягалася від­повідно до погоди, навіть коли надворі був мороз. А хлопчик регулярно витягував печену картоплю голими руками з вогню, не зважаючи на різницю температур. Ми не знаємо чому. Але ми знаємо, що дотик залишається дуже важливим для розвитку ди­тини після народження.

Зір

Чи можуть діти бачити в утробі? Це складне питання, тому що зір — наше найскладніше відчуття.

Приблизно через чотири тижні після зачаття починають фор­муватися крихітні очі-крапочки з обох боків його манюсінької голівки. Незабаром усередині цих крапочок з'являються чашо­подібні структури, що частково формуватимуть очні лінзи. По­тім позаду цих примітивних очей виповзуть нерви сітківки і пов'ються, намагаючись досягнути потилиці та з'єднатися з еле­ментами мозку, які врешті сформують зорову частину кори. У цій частині клітини теж заклопотані, готуючись зустріти мандрівні не­рви та укласти з ними партнерські стосунки. Другий і третій три­местри сповнені масових зустрічей та вітань нервів, певною кіль­кістю клітинних смертей та спілкуванням під час налагодження контактів. На цьому етапі мозок формує близько десяти мільярдів нових синапсів на день. Здавалося б, дитина має дістати страш­ний головний біль!

Один із результатів цієї діяльності — створена ще до на­родження нервова схема, необхідна для контролю кліпан­ня, розширення зіниць чи стеження за предметами в русі. Екс­перименти показують, що на початку третього триместру у відповідь на сильний промінь світла, спрямований на лоно, плід починає рухатися чи змінювати серцебиття, або ро­бить одночасно і те, і те. Однак розбудова повноцінно функ­ціональної схеми триває так довго, що дитині потрібно біль­ше дев'яти місяців для її завершення. Ще майже рік після народження мозок формуватиме по десять мільярдів синапсів на день. Протягом цього часу він вбиратиме зовнішній візуальний досвід, щоб завершити внутрішні будівельні проекти.

Слух

Якби ви мені сказали, що важливий науковий факт буде відкрито завдяки читанню «Кота в капелюсі» та смоктанню, я б вас запитав: «Що ви курите?» Але саме це сталося у ранніх 1980-х. Жінок, які брали участь у дослідженні, попросили двічі на день уголос читати книжку Доктора Сьюза^[8] під час останніх шести місяців вагітності. Це досить багато: загальний час впливу на дитя — майже п'ять годин. Коли немовлята народились, їм дали соски, підключені до машини, що вимірювала силу та частоту смоктання. Частоту і силу смоктан­ня використовують, щоб оцінити, чи немовля щось упізнає (форма пошуку закономірностей). А далі дітям давали слухати касету із за­писом «Кота в капелюсі» у виконанні їхніх мам, потім мами читали іншу книжку, й нарешті діти просто смоктали, не слухаючи нічого.

Результат вразив науковців. Немовлята, які чули Доктора Сьюза ще в утробі, здавалося, впізнавали твір і віддавали перевагу запису із читанням «Кота в капелюсі». Вони смоктали соску у такт мамино­му голосу, чуючи саме цю книжку, а не якусь іншу, і не тоді, коли їм не читали нічого. Немовлята впізнали свій внутрішньо утробний слуховий досвід.

Завдяки тестованим у цьому надзвичайному експерименті не­мовлятам, ми знаємо, що слухове сприйняття починається ще до на­родження. Сполучні тканини, що формують слух, можна помітити вже через чотири тижні після зачаття. Слух починається з появою двох структур, схожих на мініатюрні кактуси карнегія, що пророс­тають з обох боків дитячої голівки і називаються так: примордіальні отоцисти^[9]. Вони сформують значну частину слухового апарату ва­шої дитини. Наступні тижні після створення буде присвячено об­лаштуванню домівки: від внутрішніх волосинок, схожих на мікро­скопічні вусики, до слухових каналів, що один в один скидаються на мушлі равликів.

Коли ж ці структури під'єднуються до решти мозку, даючи ди­тині здатність чути? Ви б уже мали знати відповідь: не раніше по­чатку третього триместру. В шість місяців ви можете постачати за­родку у лоні звук (переважно клацання) і здивовано слухати, як мозок слабенько вистрілює у відповідь електричними сигналами! Через місяць інтенсивність і швидкість реакції цих тріскотливих звернень-відповідей посилюється. А ще через місяць-два ви вже ма­єте дородове маля, яке не лише може чути, а й відрізняє різнома­нітні звуки мови: — «ах» від «е-е», «ба» від «бі». Ми знову бачимо цю «десантну» аналогію — спочатку захоплення території, а потім з'єднання з центральним командуванням.

Мамин голос діти починають чути наприкінці другого триме­стру, і саме йому, а не іншим, віддадуть перевагу після народжен­ня. Особливо сильно немовлята реагують на приглушений голос, бо це їм нагадує звукове середовище лона. Діти реагують навіть на телевізійні шоу, які їхня мама дивилась вагітною. Під час одно­го веселого тесту передродовим малюкам вмикали вступну пісню телесеріалу. Коли, народившись, немовлята чули цю пісню, вони переставали плакати (контрольна група не мала такої особливої реакції). Новонароджені мають сильну пам'ять на звуки, з якими вони зіткнулися в останній період внутрішньоутробного розви­тку. Щоб пом'якшити їхній перехід до життя на цій холодній не­відомій планеті, варто і після народження постачати затишні зна­йомі звуки.

Нюх

Те саме стосується і запахів. Після п'яти тижнів після заплід­нення ви можете спостерігати, як комплекс мозку встановлює схеми для нюху. Проте, як і з рештою відчуттів, самого лише обладнання замало, щоб виникло сприйняття. На початках плід страждає від сильно закладеного носа. Носові порожни­ни забито корком з тканин, який, вочевидь, перешкоджає будь- якому сприйняттю запахів. Все це змінюється впродовж тре­тього триместру. Захисний корок трансформується у слиз із великою кількістю нейронів, безпосередньо під'єднаних до ді­лянок сприйняття у мозку. Мамина плацента теж стає менш вибаглива, пропускаючи до лона дедалі більшу кількість за- пахопровідних молекул (що називаються одорантами). Завдя­ки цим біологічним змінам, через шість місяців після заплід­нення нюховий світ вашої дитини стає багатший і складніший. Плід здатен відчути запах ваших парфумів і розпізнати часник у піці, яку ви щойно з'їли.

Через шість місяців після запліднення дитина здатна відчути запах ваших парфумів і розпізнати часник у піці, яку ви щойно з'їли

Після народження ваша дитина віддаватиме перевагу саме цим за­пахам, — властивість, що називається «нюховим маркуванням». Цей феномен зумовлює дещо дивну пораду. Нейронауковець Ліз Еліот у своїй книзі «Що там відбувається?» (ШЬаі'з Соіпд Оп іп ТЬеге?) за­кликає: не мийте немовля водою з милом відразу після народження, а обітріть його власною амніотичною рідиною — як показують до­слідження, це заспокоїть дитину. Чому? Як і звуки, запахи нагаду­ють дітям затишний дім, у якому вони мешкали протягом дев'яти місяців. Адже запах як різновид спогадів формує сильні зв'язки у людському мозку (і справді, багато матерів можуть упізнати своїх немовлят за самим лише запахом).

Рівновага

Ось що ви можете спробувати зробити вдома, якщо ви на восьмо­му місяці або маєте немовля, молодше п'яти місяців. Покладіть не­мовля на спинку. Потім легенько підніміть обидві ніжки чи обидві ручки і відпустіть, щоб вони вільно впали на ліжко. Зазвичай дити­на зі здивованим личком різко відводить ручки в різні боки і роз­туляє кулачки долоньками вгору. Це називається рефлексом Моро.

На восьмому місяці вагітності ви можете спостерігати рефлекс Моро всередині. Якщо ви читаєте це у вашому м'якенькому ліж­ку — переверніться, якщо сидите — встаньте. Відчуваєте щось сут­тєве? Плід має рефлекс Моро ще в лоні, і саме його спричинили ваші попередні дії.

Рефлекс Моро — це нормальне явище, та зазвичай проявляєть­ся, коли немовля заскочене зненацька і відчуває ефект падіння. Вва­жається, що в людини це єдина ненабута реакція на страх. Важливо, щоб немовлята мали цей рефлекс: його відсутність може свідчити про неврологічний розлад. Реакція має триматися протягом п'яти місяців від народження. Проте, коли рефлекс триває довше, це теж вказує на неврологічні негаразди.

Моро демонструє, що велика частина моторики (рух) та вес­тибулярних здібностей (рівновага) встановлюється вже до восьми місяців. Вестибулярні здібності дозволяють м'язам перебувати в постійному контакті з органами слуху, і все це контролює мозок. Для рефлексу Моро форма цього зв'язку має бути доволі складна.

Діти, звісно ж, не здатні відразу на повноцінну гімнастику. Проте ще на стадії ембріона, через шість місяців після запліднен­ня, вони вже вміють «пожвавлюватися», помахуючи кінцівками (хоча мама зазвичай ще нічого не відчує впродовж наступних п'яти тижнів). Цей рух також важливий: якщо його не буде, суглоби ва­шої дитини належно не розвинуться. До середини третього триме­стру ваш малюк навчиться свідомо наказувати своєму тілу викону­вати серії координованих рухів.

Смак

Тканини, що розвивають смак («смакові бруньки»), з'являються на маленькому язичку ембріона не раніше восьмого тижня з момен­ту запліднення. Це, звісно ж, не означає, що ваша дитина відразу отримає здатність відчувати щось на смак. Це відчуття виробляєть­ся не раніше третього триместру. Ми знову бачимо ту саму законо­мірність сенсорного розвитку: «сприйняття ще до усвідомлення».

На цьому етапі ви можете спостерігати певну характерну для всіх нас поведінку. На третьому триместрі, коли мама їсть щось солодке, діти змінюють спосіб ковтання: ковтають частіше. Спо­внені смаками компоненти маминої дієти проникають через пла­центу в амніотичну рідину, яку діти ковтають в об'ємі 0,9 літра на день. Ефект такий сильний, що ваше харчування на останній стадії вагітності може вплинути на майбутні смакові вподобання вашої дитини.

В одному дослідженні вчені вприснули яблучний сік у лоно вагітних щурів. Коли щуренята народилися, вони виявляли не­абиякий апетит до яблучного соку. Так само відбувається і в лю­дей. Якщо матері на пізніх етапах вагітності п'ють багато морк­вяного соку, то їхні діти після народження віддають перевагу морквяному пюре. Це називається програмуванням смаку, що до нього можна вдатися і відразу по народженню дитини. Жінки, які годують немовлят материнським молоком і їдять зелений горох та персики, прищеплюють малюкам смак до цих продуктів, що залишиться і після відлучення від грудей.

Ймовірно, будь-що, здатне просочитися крізь плаценту, може сформувати смакові вподобання дитини.

Пошук золотої середини

Від дотику та запаху до слуху та зору, малюки мають у лоні надзви­чайно активне ментальне життя. Що це означає для батьків, яким кортить посприяти розвиткові дитини? Якщо моторика аж така важ­лива, то, може, майбутнім мамам варто що десять хвилин робити ко­лесо, провокуючи в дітей рефлекс Моро? Якщо смакові вподобання встановлюються в утробі, то чи повинні майбутні мами ставати ве­гетаріанками в останній половині вагітності, щоб їхні діти їли біль­ше фруктів та овочів? І чи наповнення мозку вашої ненародженої дитини Моцартом та Доктором Сьюзом справляє якийсь корисний ефект, крім нав'язування потенційних уподобань?

Тут легко вдатися до спекуляцій. Тому застерігаю: згадані до­слідження — на межі відомого, і тому дуже легко перебільши­ти їхню вагу. Це все є цікавим матеріалом для наступних дослі­джень. Однак сьогоднішні дані не достатньо повні, щоб пояснити містерію раннього ментального життя. Вони лише показують, що воно існує.

Те, що треба

Біологія розвитку мозку немовляти нагадує мені «Золотоволос- ку та ведмедів»^[10]. Класична версія казки змальовує біляву дівчинку, яка проникає в порожню хатинку ведмежої сім'ї і практично нівечить її. Вона все перевіряє і виносить свої вироки ведмежим мискам з кашею, стільцям та ліжкам. Золотоволосці не подобаються речі Мами Ведмедиці й Тата Ведмедя — фізичні характеристики за­надто екстремальні. Але те, що належить Малому Ведмежаті, — саме «те, що треба», починаючи з температури і закінчуючи затишним ліжком. Як і в багатьох легендарних дитячих казках, ця дивна коро­тенька розповідь має безліч варіацій. У першій опублікованій вер­сії, що належить поетові XIX сторіччя Роберту Сауті, зла старенька жінка вдерлася до хатинки і скуштувала страви трьох ведмедів чо­ловічої статі. Деякі дослідники літератури вважають, що Сауті за­позичив дещо з історії про Білосніжку, яка, проникнувши у житло гномів, куштувала їхню їжу, сиділа на їхніх стільцях, а потім заснула на одному з їхніх ліжок. У ранній версії «Золотоволоски» загарбни­цею була лисиця, а не жінка; згодом вона перетворилася на дівчин­ку, яка мала різні імена — Срібноволоска, Срібні Кучері, Золоте Во­лосся. Однак принцип «те, що треба» зберігся скрізь.

Оці «те, що треба» характеристики інтегровані у біологію стіль­кох створінь, що науковці дали цьому феномену доволі ненаукове ім'я: Ефект Золотоволоски. Явище набуло поширення тому, що бі­ологічне виживання у цьому ворожому світі часто вимагає пошуку балансу між протилежними силами. Надмір або брак чогось, скажі­мо, тепла чи води, часто шкодить біологічним системам, більшість з яких узалежнені від гомеостазу^[11]. Ідея «те, що треба» є в детально­му описі багатьох біологічних процесів.

Чотири доведені речі, що сприяють розвитку дитячого мозку

Всі дії, що безсумнівно сприяють внутрішньоутробному розви­тку мозку і особливо важливі в другій половині вагітності, — дотримуються принципу Золотоволоски. Придивімося до чотирьох складових балансу:

• вага,
• харчування,
• стрес,
• вправи.

Жодних навушників для живота немає і близько.

1. Наберіть достатньої ваги

Ви вагітна, отже повинні їсти більше. І якщо не переїдатимете, ви­ростите розумнішу дитину. Чому? ^ вашої дитини — це функція об'єму її мозку. Розмір мозку може відповідати приблизно за 20 % різниці у результатах ^-тестів (особливо префронтальна кора го­ловного мозку, що відразу за чолом). Об'єм мозку пропорційний вазі при народженні, отже, певним чином, більші діти — це розум­ніші діти.

Харчове пальне допомагає виростити більшу дитину. Між четвертим місяцем вагітності та народженням зародок стає надзвичайно чутливий як до об'єму, так і до видів спожитої їжі. Ми це знаємо з досліджень недоїдання. Мозок, що потерпає від браку поживних речовин, має менше нейронів, рідкісніші та короткотри- валіші контакти між існуючими нейронами і менший захист довко­ла себе у другому триместрі. Подорослішавши, діти з таким мозком матимуть більше поведінкових проблем, повільніше становлення мовлення, нижчі показники 10, отримуватимуть гірші оцінки, і, за­галом, програватимуть у всіх змаганнях ще на старті.

ІО зростає водночас із вагою зародка, аж до 3,6 кілограма

До якого розміру слід вирости дитині? Маємо такий критерій вста­новлення балансу. ^ дитини в утробі стабільно зростає з її вагою аж до моменту досягнення нею 3,6 кілограма. Діставшись цього по­казника, процес практично завершено: між дитиною, яка важить три кілограми, і дитиною трьох з половиною кілограмів ваги різни­ця ^ у середньому лише один бал. Більше чотирьох кілограмів — і ^ трохи падає, теж приблизно на один бал. Ця втрата стається, ма­буть, через те, що діти з більшою вагою більш схильні до гіпоксії — кисневої недостатності, чи інших пологових травм.

Скільки вам потрібно їсти? Це залежить від маси вашого тіла до вагітності. Погано те, що близько 55 % жінок дітородного віку в США вже і так занадто огрядні. Їхній індекс маси тіла (ІМТ)^[12], що є чимсь на кшталт «валового внутрішнього продукту» надмірної ваги, зафіксо­вано десь між позначками 25 і 29,9. Якщо це стосується і вас, то, щоб народити здорову дитину, згідно з даними Інституту медицини^[13], по­трібно набрати лише близько 7-11 кілограмів. У критичні другий і третій триместри вагітності — це 220 грам на тиждень. Якщо у вас замала вага (ІМТ нижче 18,5), то для оптимізації розвитку мозку ди­тини слід набрати 13-18 кілограмів. Тобто, близько 0,5 кілограма на тиждень у критичну другу половину вагітності. Це стосується і жі­нок з нормальною вагою.

Отже, кількість «пального» важлива. Велике значення має і те, що саме споживає жінка у критичний період вагітності. Наступ­ний етап — балансування між їжею, яку хоче їсти мама, та їжею, оптимальною для розвитку дитячого мозку. На жаль, це не за­вжди тотожні речі.

1. їжте тільки правильні продукти

Під час вагітності у жінок з'являються дивні смакові вподобання. Вони знеохочуються до їжі, яку раніше обожнювали або ж раптово починають любити страви, які досі ненавиділи. Це не лише квашені огірочки та морозиво, як вам можуть розповісти чимало вагітних. В однієї жінки виник потяг до буріто, скропленого лимонним соком. Ця забаганка тривала три місяці. Іншій заманулося квашеної окри^[14]. На диво багатьом вагітним хочеться подрібненого льоду. Жінка може забажати навіть неїстівних речей. Один із продуктів, що не­змінно входить у десятку дивних смакових уподобань вагітних, — це дитячий тальк. Як і вугілля. Одній жінці кортіло лизати пилю­ку. Спотворений смак — це типовий розлад: бажання їсти неїстівні речі, як от глина чи болото, триває довше місяця.

Чи слід конче зважати на ці примхи? Чи справді це дитина в та­кий спосіб телеграфує про свої харчові потреби? Відповідь — ні. Є певні докази, що можна самостійно визначити брак заліза, але аргу­ментація там досить слабенька. Найчастіше причина у тому, як жін­ка споживає їжу в повсякденному житті. Тривожна людина в стре­сових ситуаціях може прагнути шоколаду, бо її заспокоюють його хімічні властивості. А під час вагітності потрясінь додається. Втім, потреба у шоколаді — радше набутий рефлекс, ніж біологічна ви­мога (хоча моя дружина навряд чи з цим погодиться). Насправді ми не знаємо, чим зумовлено ці дивні вподобання вагітних.

Це, звісно ж, не означає, що тіло не має дієтичних потреб. Жін­ка в тяжі — це корабель із двома пасажирами, та лише одним кам­бузом. І ми намагаємося заповнити цю кухню правильними інгре­дієнтами для зростання мозку. Із сорока п'яти поживних речовин, необхідних для здорового росту тіла, тридцять вісім потрібні для розвитку нервової системи. Щоб побачити цей перелік, достатньо глянути на зворотний бік упаковки будь-якого мультивітамінно- го додатка для вагітних. По настанови щодо їжі, сповненої пожив­них речовин, варто звернутися до нашої еволюційної історії. Зна­ючи дещо про клімат, у якому ми розвивалися впродовж мільйонів років і який підтримував постійне зростання об'єму мозку, можемо припустити, які саме види їжі цьому сприяли.

Кухня печерної людини

Давній фільм із назвою «Боротьба за вогонь» (^иеві Юг Біте) почина­ється сценою, де наші прабатьки сидять навколо вогнища, жуючи різ­номанітну їжу. Великі комахи дзижчать над полум'ям. Раптом один із прародичів випростовує руку і незграбно ловить комаху з повітря. За­пихає її до рота, старанно пережовує і продовжує дивитися на вогонь. Згодом його одноплеменці длубаються в землі у пошуках бульбових овочів та зривають фрукти із навколишніх дерев. Ласкаво просимо до вишуканої кухні Плейстоцену. Дослідники вважають, що впро­довж сотень тисяч років наша щоденна дієта складалася переважно з зілля, фруктів, овочів, маленьких тварин та комах. Час до часу ми могли завалити мамонта, щоб об'їдатися червоним м'ясом упродовж наступних двох-трьох днів, аж поки дичина зіпсується. Раз чи двічі на рік могли роздобути трохи цукру, надибавши вулик, але навіть тоді не отримували поєднаних глюкози та фруктози. Деякі біологи вважають, що сучасні люди схильні до карієсу, бо цукор так і не став регулярним компонентом еволюційного досвіду, і ми не виробили системи захисту проти нього. Сьогодні прадавній спосіб харчування (за винятком хіба що комах) у певних колах називають палеодієтою.

Хоч це нудно і загальновідомо, але найкраща порада вагітним жінкам — споживати збалансовану іжу, де переважають фрукти та овочі. Для запеклих м'ясоїдів до цього доречно додати червоне м'ясо як джерело заліза. Адже незалежно від того, вегетаріанець ви чи ні, цей елемент необхідний для належного розвитку та нормального функціонування навіть дорослого мозку.

Чудодійні препарати

Існує багато міфічних поглядів про те, що варто, а чого не варто їсти, — і не лише під час вагітності, а й упродовж усього життя. У Вашингтонському університеті я мав студента-відмінника, вдум­ливого хлопця, який мусив сідати собі на руку, щоб не тягнутись відповідати на запитання. Одного дня він, захеканий, підійшов до мене після лекції. Готуючись до вступного іспиту в медінститут, він дізнався про «чудодійний» препарат. «Це нейротонік! — оголосив він. — Покращує пам'ять. Стимулює мисленнєвий процес. Може, мені слід його приймати?» Він розмахував переді мною рекламою кореню ґінкго.

Видобуту з дерева ґінкго, гінкгобілобу роками рекламовано як стимулятор мозку, що покращує пам'ять у молодих та старих, і на­віть виліковує хворобу Альцгеймера. Ці заяви можна перевірити. Багато дослідників почали вивчати ґінкго, як і будь-який багатоо- біцяльний фармацевтичний продукт. «Вибачай, — відповів я сту­денту. — Гінкгобілоба не покращує когнітивності у здорових дорос­лих — ні пам'яті, ні візуально-просторової орієнтації, ні мовної чи психомоторної швидкості чи виконавчої функції». — «А як щодо старих людей?» — спитав мій студент. Ні. Вона не попереджає і не гальмує хвороби Альцгеймера чи деменції. Вона навіть не здатна вплинути на звичайний віковий когнітивний спад. Інші рослинні препарати, як звіробій (якому приписують здатність лікувати де­пресію), теж неспроможні вплинути на ці стани. Мій студент пі­шов зажурений. «Найкраще, що ви можете зробити, це добре ви­спатись!» — гукнув я навздогін.

Чому ж ці дієтичні міфи здатні заморочити навіть найрозумніших дітей, як-от мій студент? По-перше, дієтичні дослідження дуже-дуже важко проводити і вони кричущо недофінансовані. Такі довгостро­кові, детальні, рандомізовані дослідження, необхідні для встановлен­ня ефективності харчових додатків, часто залишаються невтіленими. По-друге, більшість споживаних нами їстівних речовин дуже складні на молекулярному рівні (вино може мати понад триста компонентів). Доволі часто важко розрізнити, яка саме складова харчового продук­ту насправді справляє ефект (чи завдає шкоди).

Ще складніше визначити, яким чином наше тіло переробляє їжу. В нас усіх різний метаболізм. Деякі люди можуть висмоктати калорії з аркуша паперу, а деякі не набиратимуть ваги, навіть якщо дихати­муть молочними коктейлями. Деякі люди використовують арахісове масло як основне джерело протеїну, а деякі помруть від алергічної реакції від самого його запаху у літаку. Практично кожен дослідник у цій царині приречений на вічне розчарування, адже, через неймо­вірну індивідуальність людей, універсальних дієт не існує. Надто, якщо йдеться про вагітних.

Нейронам потрібні омега-3

Лише два харчових додатки мають підтверджений вплив на вну- трішньоутробний розвиток мозку. Перший — це фолієва кислота, що вживається перед заплідненням. Другий — омега-3 ненасичені жирні кислоти. Омега-3 кислоти є важливими компонентами мемб­ран, що утворюють нейрон; без них вони не можуть добре функ­ціонувати. Людям складно самостійно виробляти омега-3, тому ми повинні отримувати їх для наших нервів ззовні. Хороший спосіб досягнути цього — споживати рибу, особливо жирну. Дослідження показують, якщо людина в достатній кількості не отримуєте омега-3, підвищується ризик дислексії, синдрому дефіциту уваги, депресії, біполярного афективного розладу і навіть шизофренії. Більшість із нас отримує достатньо цих кислот у звичній дієті, тому зазвичай це не проблема. Проте дослідження наголошують: мозок потре­бує омега-3 ненасичені жирні кислоти для належного функціону­вання нейронів. З'ясувалося, що троє бовдурів (ТЬе ТЬгее Зіоодез)^[15] знали про це десятиліття тому! (Ларрі: «А знаєш, риба — це чудова їжа для мозку». Мо: «Знаєш, тобі треба буде впіймати кита».)

Отже, якщо помірковане вживання омега-3 запобігає психіч­ним розладам, то чи допоможе покращити мозкові здібності, на­самперед у дітей, гігантська порція, розміром з кита? Докази цьо­го діаметрально суперечливі, але кілька досліджень вказують на те, що питання потребує подальших досліджень. Під час одного гарвардського експерименту спостерігали за сто тридцяти п'ятьма немовлятами та дієтичними звичками їхніх мам під час вагітності. Дослідники визначили, що матері, які, починаючи з другого триме­стру, їли більше риби, мали розумніших дітей, ніж жінки, які цього не робили. Кажучи «розумніші», я маю на думці дітей, які показали кращі результати на когнітивних тестах, що оцінюють пам'ять, упіз­навання та увагу через півроку після народження. Ефект був незна­чний, але помітний. У результаті дослідники рекомендували вагіт­ним жінкам їсти принаймні триста п'ятдесят грамів риби на тиждень.

Але як щодо шкідливого для когнітивності меркурію, що містить­ся в рибі? Виявляється, що користь переважає шкоду. Дослідники ре­комендують вагітним отримувати ці триста п'ятдесят грамів із по­рід, що мають меншу концентрацію меркурію (лосось, тріска, пікша, сардини та консервований світлий тунець), на противагу хижій рибі з довшим періодом життя (риба-меч, скумбрія, тунець Альбакор).

Я, звісно ж, знаю, що важко правильно харчуватися, конт­ролюючи водночас кількість їжі та її якість. Тому повернемося до Золотоволоски: правильної їжі потрібно достатньо, але не забага­то. І третього не дано.

1. Уникайте надмірного стресу

Опинитися в Квебеку 4 січня 1998 року, та ще й вагітною, було вкрай зле. На сході Канади понад три доби безперервно мрячило, обби­ваючи все крижаною сльотою, а потім температура стрімко впала. Цей метеорологічний подвійний удар перетворив край на льодяне пекло. Не встоявши перед морозом, тисячі металевих вишок елек­тропередач повалилися, мов доміно. Тунелі обвалилися. Загинуло тридцятеро осіб. Невдовзі оголосили надзвичайний стан; на допо­могу покликали армію. Попри це, від електропостачання було від­різано тисячі людей. І це в мороз. Якщо за таких обставин вагітна не може дістатися до лікарні на черговий огляд, а ще як, боронь Боже, в неї почалися пологи, вона зазнає надмірного стресу. І, як з'ясувалося, такі ж емоції переживає її плід. Наслідки цього шторму можна буде спостерігати в його мозку через роки.

Звідки ми це знаємо? Група дослідників вирішила вивчити вплив цього природного катаклізму на немовлят, яких трагедія заскочи­ла в материнській утробі, а потім спостерігати за дітьми, поки вони росли та вчилися. Результат лякає. В п'ятирічному віці поведінка ді­тей «льодяного шторму» помітно відрізнялася від поведінки дітей, матері яких не зазнали удару стихії. Їхні вербальні ^ та мовний роз­виток були мляві, незалежно від освіти, роду занять і прибутків бать­ків. Чи спричинив це стрес, що його зазнали їхні мами? Безперечно.

Стрес матері може суттєво вплинути на розвиток плода. Раніше ми так не думали. Певний час навіть не були впевнені, чи здатні гормони материного стресу зачепити дитину. Але вони зачіпають, і це дає довготривалі поведінкові наслідки, надто коли жінка зазнає сильного, а тим більше постійного потрясіння в ці магічні, надчут­ливі останні місяці вагітності. Які саме наслідки?

Якщо під час вагітності ви відчуваєте сильний стрес:

• Це може змінити темперамент вашої дитини: немовлята ста­ють дратівливіші, їх важче заспокоїти.
• Це може знизити ^ вашої дитини: у перший рік життя спад по деяких ментальних і моторних досягненнях у середньому може становити вісім пунктів. Використовуючи схему Девіда Векслера 1944 року, ця різниця може відмежувати «середньо- статистичне ^» від «нормального розумника».
• У майбутньому це може послабити моторику, увагу та здат­ність концентруватися, — отже, різницю можна спостерігати і в шестирічному віці.
• Це може зашкодити організмові вашої дитини системно реа­гувати на стрес.
• Стрес може навіть зменшити розмір мозку вашої дитини.

Огляд понад сотні досліджень у країнах різного рівня розвитку під­тверджує, що негативний уплив потрясінь на дородове формування мозку — явище міжкультурне. Давід Лаплант, головний дослідник наслідків льодяного шторму, висловився приблизно так: «Ми при­пускаємо, що вплив потужного стресу змінив неврологічний розви­ток плода, вплинувши на нейроповедінкові характеристики дітей у ранньому дитинстві».

Помірний стрес на противагу токсичному стресу

Це завдає вам стресу? На щастя, не всі стреси однакові. Помір­ний стрес, що його більшість жінок відчувають під час вагіт­ності, як з'ясувалося, корисний для плода (він спонукає жінку рухатись, і ми вважаємо, що це добре впливає на дитину). Лоно — дивовижно комфортне і напрочуд пристосоване для того, щоб про­ходити разом зі своїм пасажиром крізь типові стрес-фактори вагітнос­ті. Але воно не готове до тривалої атаки. То як відрізнити стрес, який шкодить мозку, від помірного, чи навіть лагідного і позитивного?

Три токсичні види стресу

Дослідники виокремили три токсичні види. Їхня спільна характе­ристика: людина не контролює поганих речей, що на неї насува­ються. З переходом стресу з помірного в сильний і з випадкового у хронічний, втрата контролю стає катастрофічна і починає вплива­ти на дитину. Ось погані види стресу:

• Часто повторюваний. Хронічний, неослабний стрес під час вагітності шкодить розвитку мозку дитини. Стрес не обов'язково мусить бути сильний. Отрутою є повсякчас­ний, довготривалий вплив стрес-факторів, що ви їх не здатні контролювати. Це і занадто вимоглива робота, хронічна хво­роба, брак соціальної підтримки та бідність.
• Занадто сильний. Справді сильний, глибокий навіть під час вагітності, стрес може зашкодити розвитку мозку дитини. Це не конче має бути льодяний шторм. Так само впливають не­гаразди у стосунках: розставання, розлучення, смерть коха­ної людини (надто чоловіка). Сильний стрес — це також втра­та роботи, насилля чи наруга. Ключовим елементом, знову ж таки, є втрата контролю.
• Занадто для вас. Фахівці з психічного здоров'я вже давно зна­ють, що деякі люди чутливіше за інших сприймають потря­сіння. Якщо ви не стійкі до травм, таким буде і ваше лоно.

Збільшується число доказів того, що чутливість до стресу час­то є генетичною. Жінки, перебуваючи в полоні цієї біологіч­ної диктатури, під час вагітності мусять мінімалізувати стрес.

Щури! Знову їх випустив із рук!

Багато дослідників намагаються зрозуміти, яким чином материн стрес впливає на розвиток мозку дитини. І ми почали відповідати на це запитання на найінтимнішому рівні: рівні клітин та молекул. Цьому прогресу завдячуємо насамперед незграбному дослідникові Гансу Сельє. Він є засновником сучасної концепції стресу. Молодий науковець Сельє подрібнював «ендокринні екстракти», що, ймовір­но, містили активні гормони стресу, та вколював їх щурам, очікую­чи на їхню реакцію. Йому це не надто добре вдавалося.

Лабораторна техніка Сельє була, м'яко кажучи, жахлива. Він часто впускав на землю тварин, яким намагався вштрикнути. Гасав за ними зі шваброю, силкуючись загнати назад до клітки. Не див­но, що щурів лякала його присутність. Сельє помітив, що викликав цю фізіологічну реакцію самою своєю появою. А він же лише нама­гався вколоти деяким тваринам ендокринні екстракти, а іншим, у контрольній групі, — фізрозчин. Його вразило відкриття, що оби­дві групи в процесі експерименту обростали виразками, втрачали сон і ставали чутливішими до інфекційних хвороб.

Після багатьох спостережень він зробив висновок, що такий ефект спричиняла тривога. Як на той час, це була абсолютно нова концепція. Якщо щурам не вдавалося уникнути джерела занепоко­єння чи усунути його відразу, щойно те з'являлося, це могло при­звести до хвороб чи інших негативних наслідків. Щоб означити цей феномен, Сельє зрештою використав термін «стрес».

Далекоглядність Сельє спричинила найрідкісніше відкриття: зв'язок між видимою поведінкою та незримими молекулярними процесами. Праця Сельє спонукала наукову громаду досліджува­ти вплив стресового сприйняття на біологічні тканини, скажімо, на розвиток мозку. Завдяки цій новаторській інформації, ми ба­гато знаємо про те, як гормони стресу впливають на ріст нервових тканин, зокрема у дітей. Здебільшого досліджувалися щури, але чи­мало схожих процесів відбуваються і в людей.

Важливим гормоном стресу є кортизол. Це зірковий гравець у команді паскудних молекул, які називаються глюкокортикоїди. Ці гормони контролюють багато наших найпоширеніших реакцій на стрес. Скажімо, змушують наші серця мчати, як боліди Формули-1, або викликають раптове бажання попісяти чи викакатися. Глю­кокортикоїди такі впливові, що мозок виробив природну систему «гальм» для того, щоб після стресу їх вимкнути. Шматочок невроло­гічної нерухомості посеред мозку завбільшки з горошину, що нази­вається гіпоталамус, контролює пуск та гальмування цих гормонів.

Мішень: система реагування на дитячий стрес

Прослизаючи крізь плаценту, материнські гормони стресу вдаря­ють у мозок дитини, мов крилата ракета, запрограмована поціли­ти одразу в дві мішені. Це основа Законів Мозку: стрес у матері — стрес у дитини.

Першою мішенню є лімбічна система дитини — ділянка, сут­тєво задіяна в емоційному регулюванні та пам'яті. Ця структу­ра розвивається повільніше у разі надлишку гормону, і, на нашу думку, це одна з причин того, що когнітивності дитини шкодить, коли мама перебуває під впливом сильного чи хронічного стресу.

Другою мішенню є щойно згадана мною система гальмуван­ня — та, що мала б приборкати рівень глюкокортикоїдів після того, як стрес мине. Надлишкові материнські гормони можуть означати, що дитина має проблеми з вимиканням своєї влас­ної системи гормонів стресу. Її мозок маринується у глюкокор- тикоїдах, концентрацію яких дедалі важче контролювати. Ди­тина може пронести цю деформовану систему реагування на стрес у доросле життя. Малюк може мати проблеми з гальму­ванням у будь-якій стресовій ситуації; відповідно, підвищений рівень глюкокортикоїдів стане звичною частиною його жит­тя. А якщо це дівчинка, то, завагітнівши колись, скупає у над­лишкових токсинах власний плід. Зародок розвине частково спантеличений гіпоталамус, виштовхне більше глюкокортикоїдів, і мозок наступного покоління теж зменшиться. Коло зла триватиме. Надлишковий стрес заразний: ви можете його отримати від своїх дітей, але можете це їм і передати.

Контролюйте себе

Очевидно, що надлишок стресу шкодить вагітним жінкам чи їхнім малюкам. Для оптимального розвитку мозку дитини вам слід уни­кати занадто стресових середовищ, надто в останні кілька місяців вагітності. Ви, звісно ж, не можете цілком змінити своє життя, і усві­домлення цього теж може бути джерелом занепокоєння. Але ви мо­жете зменшити стрес за допомоги ніжної турботи вашої другої по­ловинки. Докладніше ми розповімо про це у наступному розділі. Ви також можете спершу визначити ті життєві моменти, які вам важко контролювати, а потім обдумано сформувати стратегії, як можна себе опанувати. У деяких випадках це означатиме вихід із ситуацій, що спричиняють стрес. Дещиця вашої тимчасової відваги перетво­риться на суттєві бонуси для мозку вашої дитини.

Крім того, існує достатньо способів активно практикувати ви­вільнення стресу. На сторінці ^^^.Ьгатшіез.пеі ми навели пере­лік технік зменшення стресу, знаних із наукових публікацій. Чи не найважливішими з них є фізична активність, яка має стільки пе­реваг, що стала предметом нашого четвертого та останнього уро­ку самоопанування.

1. Робіть необхідну кількість вправ

Мене завжди вражав життєвий цикл антилоп гну. Вони стали ві­домими завдяки видовищним щорічним міграціям на рівнинах і рідколіссі Танзанії та Кенії, тисячі за тисячами у гіпнотичному по­всякчасному русі. Вони мігрують із двох причин. Перша і найваж­ливіша — пошук нових пасовищ. Але, крім того, це ще й 250-кіло- грамові рухомі стейки; через свою високу популярність у хижаків антилопи гну мусять безупинно переміщатися.

Беручи до уваги цю динаміку, найцікавішою частиною їхнього життєвого циклу є вагітність і пологи. Дозрівання плода в них май­же таке ж тривале, як у людей, — близько двохсот шістдесяти днів. Але щойно починаються пологи, схожість закінчується. Самиця на­роджує швидко. Так само швидко вона повертається в норму, якщо немає ускладнень. Новонароджені зазвичай спинаються на ноги — тобто копитця — впродовж години з моменту народження. У них немає вибору. Дитинчата уособлюють майбутнє табуна, але вони теж є найвразливішою ланкою, адже легко можуть стати поживою для леопардів.

Ми також провели наш еволюційний підлітковий вік на цих са­мих саванах, і ділимо з гну багато схожих проблем типу хижак-здо- бич. Але, як ви можете собі уявити, в процесі народження та ви­ховання нащадків між гну та людьми існують суттєві відмінності. Жінки потребують багато часу, щоб відновитися після пологів (че­рез, знову ж таки, цей величезний, заважкий мозок, секретну зброю еволюції, що проштовхує себе крізь вузький родовий канал), і їхні діти не вмітимуть ходити ще майже рік. Незважаючи на це, еволю­ційне відлуння натякає, що вправи були значною частиною нашо­го життя, зокрема під час вагітності. Антропологи вважають, що ми проходили близько дев'ятнадцяти кілометрів щодня.

Жінкам у хорошій формі треба менше тужитися

Чи це означає, що за вагітності вправи мають бути регулярні? Пе­реконливо доведено, що так. Є багато причин, щоб залишатись у хорошій фізичній формі під час вагітності, і перша перевага до­сить практична, бо стосується пологів. Багато жінок свідчать, що пологи — це найбільш хвилюючий і, одночасно, найболючіший досвід у їхньому житті. Але у спортивних вагітних пологи легші, ніж у немічних і опасистих. Для жінок у хорошій формі друга стадія пологів — ота болюча фаза, коли вам потрібно багато ту­житись — у середньому триває двадцять сім хвилин. Жінки у по­ганій фізичній формі змушені тужитися близько години, декотрі навіть довше. Не дивно, що стрункі жінки переживають цю ста­дію менш болісно.

Що коротша фаза потуг, то менший ризик, що через брак кис­ню у немовляти пошкодиться мозок. Якщо ви боїтеся пологів, то зобов'язані належно до них підготуватися, привівши себе в що­найкращу фізичну форму. І обґрунтування цього знаходимо про­стісінько в Серенгеті.

Вправи створюють буферну зону від стресу

Стрункі матері спроможні народжувати розумніших дітей, по­рівняно з огрядними. На це є дві причини. Перша належить до безпосереднього впливу вправ — особливо аеробіки — на мо­зок дитини в стадії розвитку. Ця теза потребує подальшого до­слідження. Більш ґрунтовні дані встановлюють зв'язок між ае­робікою та зменшенням стресу.

Певні види вправ насправді захищають вагітну жінку від не­гативного впливу стресу. Пам'ятаєте ті токсичні глюкокортикої- ди, що захоплюють нервові тканини та завдають шкоди мозкові? Аеробіка активізує у вашому мозку молекулу, яка може цілеспря­мовано блокувати токсичні ефекти паскудних глюкокортикоїдів. Ця героїчна молекула називається нейротрофічний фактор моз­ку (Ьгаіп-гіег^егі пеигоігорЬіс £асІог, В^NБ). Що більше В^NБ, то менше стресу, отже — менше глюкокортикоїдів у вашому лоні та кращий розвиток дитячого мозку.

Це може звучати дивно, але струнка мама, на відміну від глад­кої, має значно кращі шанси мати розумну дитину — чи принай­мні таку, що зможе краще мобілізувати свій ^.

Від надлишку енергії дитина перегрівається

Однак тут, як завжди, потрібен баланс. Дитина здатна відчува­ти материнські рухи та реагувати на них. Коли серцебиття в жін­ки пришвидшується, воно пришвидшується і в дитини. Коли мама починає частіше дихати, частіше дихає і дитина. Тому слід бути

поміркованою. Під час інтенсивних вправ, особливо на пізній ста­дії вагітності, серцебиття дитини починає спадати, як і частота її дихання. Занадто енергійні вправи починають перекривати по­стачання крові до лона, обмежуючи постачання кисню дитині — а це погано для мозку. Лоно теж може перегрітися. Підвищення температури більш ніж на 2 °С підвищує ризик викидня та може за­шкодити розвитку мозку та очей. У будь-якому разі, рівень вашого запасу кисню досить низький до третього триместру, тому це спри­ятливий час, щоб ближче до пологів зменшити кількість інтенсив­них вправ. Один із найкращих видів вправ на останніх стадіях — плавання; вода допомагає відвести від лона зайву температуру.

Що таке правильний баланс? Чотири слова: помірні регулярні аеробні вправи. Для більшості жінок це означає утримувати серце­биття нижче сімдесяти відсотків від його максимального рівня (двіс­ті двадцять ударів на хвилину мінус ваш вік), а з наближенням дати пологів — плавно сповільнювати вправи. Але не припиняти. Якщо у вас немає пологових або інших медичних ускладнень, Американ­ський коледж акушерів рекомендує робити помірковані фізичні вправи півгодини на день.

Хоч ми й не антилопи гну, та це хороша порада.

Кожна дрібничка важлива

Може, ви не звикли щодня виконувати вправи. Або вже й так по­чуваєтеся винною за друге випите під час вагітності горнятко кави. Якщо так, можливо, вас дещо заспокоїть запевнення науковців: як вид, гомо сапієнс успішно робив дітей упродовж двохсот п'ятдесяти тисяч років. Богу дякувати, ми чудово давали собі раду і без цього гламурного знання. Та ще й так успішно, що підкорили весь світ. Ваші найкращі зусилля — включаючи настукування по животу аз­буки Морзе — все долучиться до створення чудового середовища для дитинки, що розвивається.

Ключові моменти

• У першу половину вагітності діти хочуть, щоб їм дали спокій.
• Не викидайте грошей на продукцію, що обіцяє покращити Ю, темперамент чи особистість вашої ще не народженої дитини.
• У другій половині вагітності діти починають сприймати та обро­бляти значну частину сенсорної інформації. Вони можуть чути за­пах ваших парфумів та часнику в піці, яку ви щойно з'їли.
• Майбутня мама може сприяти розвитку мозку чотирма способа­ми: набирати належну вагу, вживати збалансовану їжу, виконува­ти помірні вправи та зменшити стрес.

1. СТОСУНКИ

Щасливий шлюб — щаслива дитина Мозок понад усе прагне безпеки

Те, що очевидно вам, очевидно лише вам

СТОСУНКИ

Коли занесли немовля в будинок, його крихітне личко рап­том роздратовано скривилося. Він почав верещати. Ми змінили підгузок, але малий не вгавав. Дружина його нагодувала. Він зо два рази ковтнув і верещав далі, намагаючись викрутитися з ма­миних рук і втекти. В лікарні такого не було. Що ми робили не так? Я потримав його на руках. Моя дружина потримала. Вре­шті, він заспокоївся. Потім начебто заснув. Як гора з пліч упала. «Ми зможемо, у нас усе вийде», — повторювали собі. Вже було пізно і ми вирішили взяти з нього приклад. Щойно наші голови торкнулися до подушки, Джошуа знову почав плакати. Дружи­на піднялась і погодувала його. Потім передала мені. Я допоміг маляті зригнути, змінив підгузок і поклав його назад. Синочок лежав тихо та спокійно, і ми повернулися в ліжко. Я ще не встиг відчути тепла ковдри, як верещання та плач поновилися. Дру­жина була виснажена майже добовими пологами, тому зовсім не мала сил йому допомогти. Я знову піднявся, взяв малюка на руки, потім повернув у ліжечко. Він заспокоївся. Успіх! Я заповз у наше ліжко. Та щойно доторкнувся до подушки — знову плач. Я накрився з головою, сподіваючись, що вереск ущухне. Не вщу­хав. Що мені було робити?

Цей дивний ритуал та моя реакція на нього повторювалися день у день. Я мав дуже глибокі почуття до свого сина — і завжди матиму,— але в той час іноді виникало запитання, що мене взага­лі спонукало завести дитину. Я гадки не мав, що щось таке чудове буде одночасно таким обтяжливим. Я засвоїв складний, але важ­ливий урок: з народженням дитини обчислення щоденного жит­тя видає нові рівняння. Я розуміюся на математиці, але не на до­гляді немовляти. Як розв'язати цю проблему, я не знав.

Для багатьох новоспечених татусів і матусь першим шоком є неминучість цього нового соціального контракту. Дитина бере. Батьки дають. І крапка. Зненацька багато пар починають жахати­ся цього нещадного податку, яким немовля змінює якість їхньо­го життя — особливо шлюб. Дитина плаче, дитина спить, дити­на зригує, її пригортають, вона потребує зміни підгузків, їжі, і все це до четвертої ранку. А потім вам треба йти на роботу. Чи ва­шій другій половинці. Це повторюється день у день, нескінченно. Батькам хочеться хоч на міліметр спокою, бодай коротеньку се­кунду для себе, та вони ніколи не отримують ні того, ні того. Ви навіть не можете сходити в туалет, коли заманеться. Ви недосипа­єте, ви втрачаєте друзів. Ваші домашні обов'язки потроїлися, ва­шого статевого життя не існує, і вам бракує енергії запитати одне в одного про те, як минув день.

Хіба дивно, що за таких обставин страждають подружні сто­сунки?

Про таке рідко говорять, але це факт: у перший рік життя ди­тини зростає агресія у подружніх стосунках. Іноді маля спричиняє насичений гормонами другий медовий місяць. (Знайоме подруж­жя регулярно цитували одне одному Тагора: «Кожна дитина, що приходить у світ, — це звістка, що Бог іще не розчарувався у лю­дях!») Але навіть тоді стосунки швидко погіршуються. Ворожість може загостритися так, що для деяких шлюбів народження дитини є загрозою розлучення.

Чому про це зайшлося в книжці, присвяченій розвитку дитячо­го мозку? Бо це — важливо для мозку. В розділі про вагітність ми дізналися, яке неймовірно чутливе до зовнішніх стимулів немовля в материнському лоні. Щойно дитя покидає свій комфортний во­дяний інкубатор, його мозок стає ще вразливіший. Іноді ворожне­ча між батьками може вкрай негативно позначитися на ^ дити­ни та її здатності долати стрес. Потреба немовляти в стабільності її опікуна така сильна, що дитя цілком перелаштовуватиме свою не­рвову систему, що розвивається, залежно від турбуленцій, яких за­знаватиме. Якщо хочете забезпечити свою дитину найкращим моз­ком, ви повинні знати про дещо, перш ніж принести свій згорток щастя додому.

Коли я читаю лекції про дитячі мізки, татусі (це майже завжди татусі) хочуть знати, як забезпечити вступ їхньої дитини до Гарвар­ду. Це запитання мене завжди дратує. «Ви хочете, щоб ваша дитина вчилася в Гарварді? Ви справді хочете знати, що кажуть результати досліджень? То слухайте, що вони кажуть: ідіть додому і любіть свою дружину!» Цей розділ присвячено тому, як виникає агресія між по­дружжям, як вона змінює дитячий мозок у процесі формування і як можна протидіяти агресивності та мінімізувати її ефект.

Більшість шлюбів страждає

Більшість пар не уявляють собі такого рівня подружньої турбулен­ції, коли жінка вагітніє. Діти, врешті-решт, мають дарувати нескін­ченну, незмінну радість. У багатьох із нас є цей ідеалістичний по­гляд, надто якщо наші батьки зростали наприкінці 1950-х — в епоху традиційних уявлень про шлюб та сім'ю. Такі телешоу, як «Зали­ште це Біверу»^[16] та «Пригоди Оззі і Гарріет»^[17] зображали працьови­тих татусів надрозумними, матусь-домогосподарок — надклопітли- вими, дітей — напрочуд чемними. Якщо вони й завдавали клопоту, то незначного, такого, який можна було усунути протягом двадця­ти трьох хвилин. Головні герої переважно належали до середнього класу, були здебільшого білі, і в основному помилялися.

Надмірний оптимізм епохи Ейзенгауера охолодив відомий со­ціолог Ерсель ле Мастерс. У 1957 році він опублікував досліджен­ня, яке показало, що під час транзиту в батьківство 83 % новоспече- них батьків переживають кризи у шлюбі, — від помірної до сильної. Вони стають занадто агресивні одне до одного у перший рік життя дитини. Більшість подружжів переживають «важкі часи».

Ці висновки були соціологічним еквівалентом твердження, що Земля кругла. Народження дитини має приносити радість, а не спричиняти конфлікти. До оприлюднення результатів цих дослі­джень більшість вважала, що народження дитини — це сильне позитивне переживання, здатне врятувати подружжя. ЛеМастерс спростував цю ілюзію. Опублікувавши результати своїх досліджень, психолог зазнав різкої критики. Деякі науковці навіть вважали, що він сфабрикував дані.

Але це було не так. З роками критичні методології (та кілька довготривалих досліджень, що включали повторні спостереження впродовж багатьох років) підтвердили слушність його висновків. До кінця вісімдесятих та дев'яностих років дослідження в десятьох роз­винутих країнах, включно з США, показали, що після народження першої дитини в більшості чоловіків та жінок ентузіазму поменша­ло, а наступних п'ятнадцять років захоплення шлюбом незворотно послаблювалося. Для більшості пар ситуація покращилася, аж коли діти покинули батьківський дім.

Тепер ми знаємо, що ця затяжна ерозія є регулярним досвідом подружнього життя, починаючи з перехідного періоду батьківства. Якість шлюбу, пік якого припадає на останній триместр першої ва­гітності, спадає десь на 40-67 % у перший рік життя немовляти. Су­часніші дослідження, які ставлять запитання трохи інакше, пока­зують цифру ближчу до 90 %. Впродовж цих дванадцяти місяців показники індексів агресії — заміри подружніх конфліктів — зашка­люють. Зростає ризик клінічної депресії як для мам, так і для татусів.

Від третини до половини всіх молодих батьків стикаються із таким самим рівнем подружніх розладів, як і кризові пари, що вдаються до терапії, намагаючись урятувати свій шлюб. Невдоволення зазви­чай починається з мами, а потім переходить на батька. Процитую витяг із нещодавнього дослідження, опублікованого у «Журналі сі­мейної психології»: «Підсумок: батьківство пришвидшує подруж­ню кризу - навіть серед відносно задоволених пар, які самі обира­ють цей перехід».

Один характерний приклад згадує британський юрист, що спе­ціалізується на розлученнях: чоловік Емми був захоплений футбо­лом, особливо командою «Манчестер Юнайтед», гравців якої ще називають «Червоні». З народженням дитини захоплення посили­лося. Емма назвала це причиною розлучення. Її чоловік відповів: «Мушу зізнатися, що в дев'яти із десятьох випадків я краще диви­тимусь Червоних, ніж кохатимусь, але не через погорду до Емми».

Зважаючи на всі ці відкриття, здається, що будь-яка пара, плану­ючи народити дітей, мусить пройти психіатричну експертизу, а по­тім добровільно обрати стерилізацію. То що ж нам із цим робити?

Зерно надії

Надія є. Ми знаємо чотири основних причини подружніх конфлік­тів у перехідний період батьківства: брак сну, соціальна ізоляція, не­рівномірне навантаження та депресія. Дослідимо кожну з них. Пари, свідомі цього, можуть поводитися пильніше та зрештою краще да­вати собі раду. Ми також знаємо, що не кожному подружжю влас­тива ця депресивна тенденція. Пари, які входять у вагітність із силь­ним подружнім зв'язком, протистоять штормовим силам першого року життя дитини краще за тих, у кого відсутні такі почуття. А та­кож ті, хто ретельно планує батьківство ще до вагітності. З'ясувалося, що одним із найбільших показників сімейного щастя є спільна зго­да мати дітей. Одне велике дослідження вивчало пари, в яких обоє хотіли мати дітей на противагу тим, де цього хотів лише хтось один із подружжя. Подружжя, в яких дітей хочуть обоє, розлучаються рідко, і показники сімейного задоволення або залишались на попе­редньому рівні, або навіть зростали у перший рік життя дитини. Всі конфліктні подружжя, де один із партнерів просто здався (зазвичай чоловік), тимчасово або назавжди розлучаються до досягнення ди­тиною п'ятирічного віку.

Дані, які це підтверджують, належать до згаданого вище до­слідження «Журналу сімейної психології». Повна цитата дає зна­чно більше надії: «Підсумок: батьківство пришвидшує подружню кризу — навіть серед відносно задоволених пар, які самі обира­ють цей перехід, але чинник планування та стан подружнього задоволення до моменту вагітності загалом захищає подружжя від цих спадів».

Шлюби не однаково страждають від перехідного періоду бать­ківства — декого це взагалі оминає. Але, як показав ЛеМастерс та пізніші дослідження, це вдається меншості. Оскільки соціальні на­слідки явища достатньо значні, це гарантувало його подальші до­слідження. Науковці почали шукати відповіді на запитання: «Про що сваряться пари, коли приносять додому немовля? І як впливає цей конфлікт на дитину?»

Діти прагнуть насамперед безпеки

Дослідники відкрили, що емоційне середовище, в яке потрапляє дитина після народження, може суттєво вплинути на розвиток її нервової системи. Щоб зрозуміти цю взаємодію, ми повинні розпо­вісти про майже нереальну чутливість дитини до середовища, в яко­му вона виросла. Це чутливість із міцним еволюційним корінням.

Натяки на цю вразливість вперше прийшли з лабораторії Гар- рі Гарлоу, який спостерігав за поведінкою дитинчат мавп в уні­верситеті Вісконсин-Медісон. Факт, що ці результати можна застосувати і до людей, ілюструє глибину цього еволюційного ко­ріння. Гарлоу мав вигляд типового науковця 1950-х, образ якого доповнювали характерні окуляри ботаніка діаметру тарілки. Як сам зізнавався, він захоплювався «любов'ю», хоча й у дивний, як в особистому, так і професійному сенсі, спосіб. Уперше він одружився зі своєю студенткою, розлучився з нею, народивши двох дітей, дру­гий шлюб узяв із психологом, пережив її смерть від раку, а в останні роки життя знову побрався зі своєю колишньою студенткою.

Гарлоу зокрема розробив серію новаторських експериментів над макаками резус, які були такі брутальні, аж деякі науковці були пе­реконані, що Гаррі мимовільно ініціював рух захисту прав тварин. Його експерименти включали камери ізоляції та металевих матерів- замісників. Описуючи свої дослідження, Гарлоу вдавався до коло­ритних образів, називаючи свої камери «ямами відчаю», а матерів- замісників — «залізними дівами»^[18]. Але він практично самотужки відкрив існування емоційної прив'язаності немовлят. Це, своєю чер­гою, стало підґрунтям до розуміння того, як стрес батьків познача­ється на поведінці дитини.

Класичне обладнання Гарлоу для дослідження прив'язаності включало двох «залізних дів» — лялькоподібних конструкцій, що виконували роль мам. Одну сплетено з твердих дротів, іншу — з м'яких махрових рушників. Він забирав новонароджених мавпенят резус від їхніх біологічних мам і поміщав у клітки з двома ляльками. Холодна дротяна лялька забезпечувала іжею із прикріпленої пляш­ки. Те ж робила і м'яка махрова лялька. Хоча по їжу мавпи йшли до обох ляльок, але значно більше часу проводили, повзаючи по м'якій «мамі». Якщо дитинчат поміщали у незнайому кімнату, вони міц­но притискалися до м'якої «мами», аж поки достатньо звикали, щоб досліджувати клітку самостійно. Якщо їх поміщали у цю ж кімна­ту без тканинної «мами», тварини налякано завмирали, а потім по­чинали плакати і кричати, тікаючи від одного об'єкта до іншого, у пошуках, як здавалось, їхньої втраченої мами.

Вибір завжди був однаковий, незалежно від того, скільки разів повторювався експеримент і в яких варіаціях. Я дивився фільм про ці досліди — видовище, ладне розбити серце і подарувати неза­бутні висновки. Зовсім не їжа заспокоювала малюків, як прийнято було вважати на той час, а присутність чи відсутність затишного прихистку.

Людські діти, хоч які б складні вони були, прагнуть того ж.

Мавпа бачить — мавпа повторює

Діти надзвичайно сильно налаштовані на відчуття безпеки, на­віть якщо цього не видно. На перший погляд, діти здаються закло­потаними більш приземленими біологічними процесами, такими як харчування, випорожнення та зригування на вашу сорочку. Це ввело в оману багатьох дослідників, змушуючи їх думати, що діти більш нічим не переймаються. Науковці запровадили термін «табу- ла раса» — чистий аркуш, щоб описувати ці «порожні» створіння. Вони вважали немовлят лише безпорадним згусточком симпатич­ного і контрольованого людського потенціалу.

Сучасні дослідження відкривають кардинально протилежний погляд. Ми тепер знаємо, що найбільшу біологічну потребу ди­тини закладено в її мозку. Немовлята з'являються з багатим про­грамним забезпеченням, встановленим на нервові жорсткі диски, і більшість із тих дисків пов'язано з навчанням. Хочете трохи приго­ломшливих прикладів?

У 1979 році психолог Вашингтонського університету Енді Мелцофф показав язика дитині, якій було сорок дві хвили­ни від народження, і сів подивитися, що буде. Після кількох спроб дитина йому віддячила, повільно висолоплюючи свого язичка. Мелцофф знову показав язика. Немовля повторило. Мел­цофф виявив, що діти здатні імітувати вже з моменту народження (чи принаймні через сорок дві хвилини від початку їхніх крихітних життів). Це надзвичайне відкриття. В імітації задіяно багато склад­них для дитини процесів: від з'ясування, що в світі існують інші люди, до усвідомлення, що вони мають функціональні частини тіла та й ще такі само, як у неї. Це не порожній аркуш. Це надзвичайний, цілком функціональний когнітивний аркуш.

Базуючись на цьому відкритті, Мелцофф розробив серію екс­периментів, що, власне, і показують пристосованість дітей до на­вчання, і їхню чутливість до зовнішнього впливу у досягненні цієї мети. Мелцофф збудував дерев'яну коробку, накриту помаранче­вою пластмасовою панеллю, в яку помістив лампу. Лампа засвічу­валась, коли він торкався до кришки.

Мелцофф ставив коробку між собою та однорічною дівчин­кою, а потім здійснював незвичний трюк: нахилявся вперед, тор­кався своїм чолом до кришки, від чого коробка починала світи­тися зсередини. Дитині не дозволяли до неї торкатися. Натомість дівчинка та її мама повинні були вийти з кімнати. Через тиждень вони повернулися до лабораторії, і Мелцофф поставив коробку між собою та дитиною. Цього разу він нічого не робив, тільки ди­вився. Дівчинка не вагалась. Як за командою, вона негайно нахи­лилась уперед і торкнулась чолом до коробки. Дитина пам'ятала! Вона бачила цю подію лише раз, але досконало пригадала її через тиждень. Вісім з дванадцяти тестованих немовлят робили те саме. Однак жодне з 24-х немовлят у контрольній групі не зробило та­кого руху самостійно.

Це лише два приклади, які ілюструють, що немовлята прихо­дять у світ, озброєні надзвичайним набором когнітивних здібнос­тей та обдаровані багатьма інтелектуальними приладами, здатни­ми ці здібності розширити. Вони розуміють, що розмір предмета не змінюється, навіть коли на відстані той виглядає меншим. Вони де­монструють передбачення швидкості. Вони розуміють принципи спільної долі: чорні лінії на баскетбольному м'ячі рухаються, коли м'яч підскакує, бо вони є частиною м'яча. Ледь народившись, не­мовлята здатні відрізнити людей від тварин і, схоже, віддають пе­ревагу людям. З еволюційної точки зору, ця остання властивість ха­рактеризує сильні захисні здібності. Адже обличчя оточуватимуть нас більшість життя.

Як діти здобули всі ці знання ще до народження? Ніхто не знає, але малюки їх мають і використовують напрочуд швидко і точно.

Діти створюють гіпотези, тестують їх, а потім без упину оцінюють свої висновки зі жвавістю досвідченого вченого. Вони все схоплюють.

Ось кумедний приклад. Педіатр везла свою трирічну доньку до садочка. Добра лікарка забула свій стетоскоп на задньому сидінні і помітила, що дівчинка почала ним бавитися, запихаючи до вух вуш­ні частини. Педіатр була в захваті: її донька наслідувала її! Малень­ка схопила другий кінець стетоскопа, піднесла до рота і виголоси­ла: «Вітаємо у Макдональдсі. Що замовлятимете?»

Так, діти безперервно за вами спостерігають, і це неймовірно на них впливає. Коли ж татусь із матусею починають сваритися, наслі­дування може перетворитися з кумедного на невтішне.

Встановлення контакту з вами гарантує безпеку

Якщо виживання є ключовим пріоритетом мозку, то безпека — це найважливіший його вияв. Це урок, що його нам дають «залізні діви» Гарлоу. Діти цілковито залежать від ніжності людей, які при­вели їх у цей світ, наче поведінковий радіус «вибуху» в немовлят по­глинає решту їхніх поведінкових пріоритетів.

Як діти впораються з цими проблемами? Вони намагатимуться якнайшвидше встановити продуктивні взаємини з місцевими си­ловими структурами, себто з вами. Ми називаємо це прив'язаністю. Під час процесу встановлення прив'язаності мозок дитини інтен­сивно вивчає опікунів, які їй дісталися. Він, по суті, ставить собі за­питання на кшталт: «До мене торкаються? Мене годують? Мені не загрожують?» Якщо вимоги дитини виконано, мозок розвивається в один спосіб; якщо ні — генетичні програми змушують його розви­ватись інакше. Це може трохи напружувати, але немовлята не від­ривають очей від своїх батьків практично від моменту народження. Стеження покликано захищати їхні найважливіші еволюційні інте­реси, інакше кажучи — діти не здатні від цього відмовитися. Їм біль­ше нема до кого звернутись.

Існує лише кількарічне «вікно», коли діти намагаються створи­ти ці зв'язки і здобути відчуття безпеки. Якщо цього не станеться, в кращому разі вони дістануть тривалу емоційну травму, а в гіршо­му — рану на все життя.

Ми про це знаємо завдяки приголомшливій і розпачливій істо­рії, що сталася в комуністичній Румунії, відкритій західними ре­портерами десь у 1990-х роках. 1966 року, намагаючись покращити демографічну ситуацію в країні, диктатор Ніколае Чаушеску забо­ронив контрацептиви та аборти і обклав податком бездітних осіб, старших двадцяти п'яти років, незалежно від того, одружені вони, неодружені, плідні чи неплідні. Зі зростанням народжуваності під­вищувався і рівень бідності та кількість бездомних. Дітей часто ки­дали напризволяще. Чаушеску створив низку державних сиротин- ців на тисячі дітей.

Незабаром утримання дитячих будинків погіршилось. Щоб по­крити національний борг країни, який щораз збільшувався, дикта­тор почав експортувати більшість вітчизняної продукції. Сиротин­ці шокували. Дітей майже ніколи не брали на руки, позбавляючи їх сенсорної стимуляції. Малюків прив'язували до ліжечок, днями за­лишаючи в товаристві самих лише кашок у пляшечках, небезпечно підпертих під їхні ротики. Немовлята безцільно дивились у простір. У сиротинцях на сотні дітей годинами можна було не почути жод­ного звуку. Ковдри були наскрізь просякнуті сечею, екскрементами і кишіли вошами. Рівень дитячої смертності у цих закладах був не­мислимо високий, тому деякі громадяни Заходу назвали їх «педіа­тричними освенцімами».

Зрештою виникла нагода дослідити і, можливо, допомогти ба­гатьом травмованим дітям. Одне надзвичайне дослідження охопи­ло канадські сім'ї, які всиновили румунських немовлят та виховали їх у себе вдома. Діти дорослішали, і дослідники могли легко роз­ділити їх на дві групи. Одна група була виразно стабільна. Соці­альна поведінка, реагування на стрес, успішність, медичні момен­ти — у цьому вони не відрізнялися від здорових канадських дітей контрольної групи. Друга група була кардинально протилежна — виразно проблемна. Діти мали проблеми з харчуванням, частіше хворіли і демонстрували підвищено агресивну антисоціальну по­ведінку. Що відрізняло дітей у групах? Вік усиновлення.

Якщо малюків забирали до четвертого місяця життя, вони пово­дились, як поводилась би кожна щаслива дитина. Якщо їх усинов- лювали після восьмого місяця, вони поводились, як члени банди. Очевидно, величезного стресу їхнім нервовим системам завдало те, що немовлята не змогли до певного віку встановити прив'язаності, яка гарантувала б їм безпеку. І цей стрес вплинув на поведінку ді­тей через багато років. Їх давно визволили з дитячих будинків, але насправді вони так ніколи і не звільнилися.

Як діти реагують на стрес

Стрес запускає нашу систему реакції — «борись або тікай». Хоча кра­ще, якби ця реакція була просто «борись». Типова реакція людини на стрес підпорядкована одній меті: постачати до м'язів достатню кіль­кість крові, щоб зуміти втекти від загрози. Загнані в глухий кут, ми завжди атакуємо. Та навіть у такому разі боротьба триває саме стіль­ки часу, скільки потрібно для втечі. Відчуваючи небезпеку, мозок сигналить, випускаючи два гормони, епінефрин (знаний також як адреналін) та кортизол, з класу молекул під назвою глюкокортикоїди.

Ці реакції достатньо складні, тому потребують часу, щоб належ­но налаштувати кожен контакт. На це йде весь перший рік життя. Якщо немовля огорнуте безпекою, живе в емоційно стабільному домі, система чудово підготується. Якщо ж ні, то нормальні проце­си керування стресом провалюються. Дитина перебуває або в стані підвищеної готовності, або в стані повного занепаду. Якщо маля ре­гулярно відчуває агресивне, емоційно насильницьке соціальне се­редовище, її вразливі маленькі реагувальники на стрес стають гіпер- активними (цей стан знаний як гіперкортицизм)^[19]. Якщо дитина наражається на глибоке нехтування, як румунські сироти, система стає слабореактивною — стан, що називається гіпокортицизм (звідси і відсутній погляд). Життя, цитуючи Брюса Спрингстіна, може ви­даватися суцільною аварійною ситуацією.

Що відбувається, коли ви сваритеся

Не варто виховувати дітей в умовах табору смертників, щоб побачи­ти негативні наслідки для розвитку їхнього мозку. Достатньо бать­ків, які день у день прокидаються з бажанням завдавати одне одно­му емоційних ударів. Подружні конфлікти цілком здатні зашкодити розвитку дитячого мозку. І хоча щодо цього існують певні розбіж­ності в думках, ефект може бути доволі тривалий і чітко проступити в дорослому житті. Це сумно, адже наслідки можуть бути незворот- ні. Навіть немовлята, яких забирають із украй неблагополучних си- ротинців і поселяють у співчутливе та турботливе середовище, поки їм ще не виповнилося восьми місяців, можуть демонструвати покра­щення в регулюванні своїх гормонів стресу вже через десять тиж­нів. Все, що вам потрібно, це сховати в шафу боксерські рукавиці.

Що саме може статись, якщо ви цього не зробите?

Кожен із батьків знає, що переживають діти, спостерігаючи їхні сварки. Проте вік, у якому вони здатні відреагувати, спантеличив дослідників. Менш як піврічні немовлята зазвичай уже розуміють, коли щось не так. Вони відчувають психологічні зміни — підвище­ний тиск, пришвидшене серцебиття та гормони стресу — точнісінь­ко, як дорослі. Деякі науковці стверджують, що можуть визначи­ти кількість чвар між подружжям за добовим аналізом дитячої сечі.

Стрес змінює поведінку дитини

Стрес позначається і на поведінці. Діти в емоційно нестабільних сім'ях менш здатні позитивно реагувати на нові стимули, самостійно заспокоюватися, відходити від стресу, тобто регулювати власні емо­ції. Навіть їхні маленькі ніжки іноді не розвиватимуться нормально, оскільки гормони стресу можуть сповільнити мінералізацію кісток. До чотирирічного віку рівень гормонів стресу в таких дітей може бути вдвічі вищий за рівень у дітей з емоційно стабільних сімей.

Немовлята та малюки не завжди розуміють, про що сварка, але добре усвідомлюють сам її факт.

Якщо ворожнеча між подружжям не вщухає, а їхні діти йдуть до школи, то за статистикою ці учні схильні частіше за однолітків де­монструвати антисоціальну поведінку та агресію. Тривають про­блеми з контролем власних емоцій, які в колективі загострюються.

Такі діти не вміють фокусувати увагу. В них мало засобів для самозаспокоєння, більше проблем зі здоров'ям, надто з кашлем і шмарклями, вони також мають вищий ризик педіатричної депресії та тривожних неврозів. ^ у них майже на вісім балів нижчий, ніж у дітей, вихованих у стабільних сім'ях. Закономірно, що порівняно з ровесниками, вони рідше закінчують вищу школу, а якщо і закін­чують, то мають гірші академічні показники.

Беручи кінцевий пункт цієї нестабільності — зручною для цього точкою може бути розлучення — ми спостерігаємо, що діти страж­датимуть від цього ще багато років поспіль. Діти з розлучених сімей віком до чотирнадцяти років на 25 % частіше за ровесників зловжи­вають наркотиками. Дівчатка схильні вагітніти до шлюбу, а взявши шлюб удвічі частіше розлучаються. У школі такі діти отримують гір­ші оцінки, ніж їхні однолітки зі стабільних сімей. У них значно менше шансів отримати грант на навчання у коледжі. Коли батьки залиша­ються разом, 88 % налаштованих на коледж студентів отримувати­муть постійну підтримку їхнього навчання в коледжі. Коли ж шлюб розпався, на підтримку можуть розраховувати до 29 % юнаків і дівчат.

От вам і Гарвард.

Навіть в емоційно стабільних сім'ях, де немає регулярної по­дружньої ворожнечі, інколи виникають сварки. На щастя, дослі­дження показують, що колотнечі не такі нищівні, як відсутність примирення на очах дітей. Багато пар сваритимуться у присут­ності дітей, а миритимуться наодинці. Це спотворює сприйняття дитини, навіть у ранні роки, адже вона завжди є свідком поранен­ня, але ніколи не бачить процесу загоєння ран. Батьки, котрі ми­ряться при дітях, дають змогу навчитися їм цивілізовано і свари­тись, і миритися.

Чотири головні причини, через які ви сваритиметесь

Чому ви сваритиметесь? Я згадував чотири постійних причини по­дружніх конфліктів у перехідний період батьківства. Кожна з них може суттєво вплинути на ваш шлюб, а отже і на розвиток мозку ва­шої дитини. Я називатиму їх «Чотири грона гніву»:

• брак сну,
• соціальна ізоляція,
• нерівномірний розподіл обов'язків,
• депресія.

Коли ви народили дитину і принесли її додому, то, за статисти­кою, схильні зашпортатися принаймні на кількох із них. Битва по­чинається у ліжку... але ні, нічого спільного з сексом тут немає.

1. Брак сну

Якщо ви знаєте молодих батьків, запитайте, чи нічого їм не нагадує нарікання від Емілі:

Я жахливо зла на свого чоловіка за те, що він може спати цілу ніч. Моїй доньці дев'ять місяців, і вона досі прокидаєть­ся двічі-тричі на ніч. Попри це, мій чоловік спить, а про­кидається «такий утомлений». Протягом щонайменше останніх дев'яти місяців я не спала більше п'яти-шести годин на ніч, а вдень маю давати раду з надокучливою малою дитиною та немовлям, а втомлений ВІН???

Ми поговоримо про подружню нерівність у цьому поведінковому фрагменті, але спершу зробимо дослідження, як мало насправді спить Емілі і що це робить з її шлюбом.

Тяжко переоцінити, як брак сну впливає на пари у перехідний період батьківства. Більшість майбутніх батьків розуміють, що уно­чі дещо зміниться. Але мало хто уявляє масштаби цих змін.

Закарбуйте це собі на серці: новонароджені діти не мають гра­фіку сну. І їм не спадає на думку, що такий графік є у вас. Сон та харчування не мають фіксованого розпорядку в новонародженому мозку: ці дії безладно розкидані впродовж доби. І знову ж цей соці­альний контракт: вони беруть, ви даєте.

Це може тривати місяцями. Бажаний графік може не вироби­тися ще впродовж півроку або й довше. Від двадцяти п'яти до со­рока відсотків немовлят у цей період мають проблеми зі сном — статистика, яку можна спостерігати в усьому світі. Діти врешті вста­новлюють графік сну; ми навіть думаємо, що це закладено в їхній ДНК. Але в сухому, незручному постутробному світі існує багато подразників (внутрішніх і зовнішніх), здатних тримати немовлят без сну цілу ніч. Це просто забирає трохи часу, поки їхній недосвід­чений мозок призвичаїться. Навіть через рік нічна батьківська ува­га так чи інак потрібна половині дітей. Більшості дорослих треба майже півгодини, щоб знову заснути після заспокоєння своєї про­будженої дитини. Батьки можуть тижнями бути позбавлені полови­ни необхідних годин сну. Це шкідливо для їхнього тіла. І не менш шкідливо і для їхнього шлюбу.

Позбавлені сну, люди стають дратівливі — значно дратівливіші за людей, які сплять достатньо. Позбавлені сну, люди зазвичай втра­чають до 91 % здатності регулювати сильні емоції порівняно з інши­ми. Спад загальних когнітивних здібностей так само вражає (саме тому хронічно невиспані люди стають менш працездатні). Вміння розв'язувати проблеми теж знижується до 10 %. Страждає навіть мо­торика. Вам достатньо лише трошечки недосипати впродовж тижня, щоб потрапити до цієї статистики. Спочатку відбуваються зміни на­строю, далі виникають когнітивні погрішності, а потім і поведінкові.

Якщо вам бракує енергії, і від вас вимагають віддавати її своїм ді­тлахам кілька разів на хвилину (за спостереженнями поведінкових психологів, дошкільнята вимагають уваги сто вісімдесят разів на го­дину), ваш резервуар доброї волі стосовно другої половини швид­ко вичерпається. Сам лише брак сну здатен спричинити агресію в стосунках молодих батьків.

1. Соціальна ізоляція

Це рідко стається під час візиту до педіатра, а дарма. Хороший лікар, завершивши плановий огляд вашого згорточка щастя, запитав би про здоров'я дитини. А потім, зазирнувши вам у вічі, поставив би справді інтимні запитання про ваше соціальне життя. «Чи багато у вас дру­зів? — запитав би педіатр. — До яких соціальних груп ви і ваш чо­ловік належите? Наскільки ці групи важливі для вас? Чи різноманіт­ні вони? Як багато часу ви з чоловіком маєте на контакти з ними?»

Лікар не запитує вас про ці речі, адже ваше соціальне життя його не обходить. Але проблема у тому, що це неабияк стосуєть­ся немовлят. Соціальна ізоляція може спричинити в батьків клі­нічну депресію. Депресія може вплинути на їхнє фізичне здоров'я, роблячи вразливими до інфекційних хвороб та серцевих нападів. Соціальна ізоляція є результатом енергетичної кризи, з якою стика­ються більшість новоспечених батьків. Дослідження показують, що це основні скарги подружніх пар у транзитний період батьківства. Одна мама написала:

Я ніколи досі не почувалася такою самотньою. Діти на мене не зважають, а чоловік ігнорує. Я переймаюся лише хатньою роботою, кухнею, доглядом за дітьми... Я більше не особис­тість. Я не маю ані хвилинки для себе, і до того ж я цілком ізольована.

Самотність, болючу та всеохопну, відчувають аж 80 % новоспече­них батьків. Після народження дитини пари бувають наодинці при­близно третину того часу, який вони присвячували одне одному до появи дітей. Збудження від очікування маляти поступово минає, а безперервна робота батьківства — ні. Бути мамою чи татом стає обов'язком, а потім рутиною. Безсонні ночі спустошують сімейні ре­зерви енергії; подружні конфлікти цілковито їх знищують.

Через ці втрати у пар закінчується пальне для соціальної діяль­ності. Мамі й татові проблематично утримувати дружні стосун­ки одне з одним, не кажучи вже про знайомих. Друзі перестають заходити в гості. Батьки не знаходять енергії, щоб заводити нових. Крім своєї другої половини, типові молоді батьки мають менш ніж півтори години на день для спілкування з рештою дорослих. Стра­хітливі 34 % осіб ізольовані увесь день. Не дивно, що багато моло­дих батьків почуваються у пастці. Як каже одна мама-домогоспо- дарка: «У деякі дні мені просто хочеться замкнутися в своїй кімнаті і цілісінький день розмовляти по телефону з найкращою подругою замість того, щоб доглядати за дітьми. Я їх люблю, але бути мамою, яка сидить вдома з дітьми, зовсім не те, про що я мріяла». Інша про­сто розповіла про свою самотність: «Я плачу в машині. Дуже часто».

Належність до багатьох соціальних груп є необхідною буфер­ною зоною. Однак ці взаємини швидше за все не виживуть у пере­хідний період батьківства. Жінки відчувають себе надмірно ізольо­ваними. Є також біологічні причини, чому це може бути для них особливо згубно:

Народження — до прогресу сучасної медицини — часто закін­чувалося маминою смертю. І хоча ніхто не знає точної цифри, в се­редньому помирала кожна восьма жінка. Племена, де жінки могли швидко заприятелювати і відчути довіру до інших жінок, мали кра­щі шанси вижити. Старші жінки, маючи мудрість попереднього до­свіду народжень, могли доглядати за молодими мамами. Жінки з ді­тьми могли забезпечити новонароджену дитину цінним молоком, якщо її мама помирала. Отже, розподіл обов'язків та соціальні взає­мини, що його супроводжували, забезпечували переваги виживан­ня, як вважає антрополог Сара Грді (і так, у її прізвищі немає «а»). Вона називає це «алопарентинг». Услід за цим твердженням при­йшло також відкриття того, що ми єдині примати, які дозволяли ін­шим дбати про наших дітей.

Одна мама стисло розповідає про свою потребу у соціальному зв'язку:

Іноді, коли я тримаю мою прекрасну дитину на руках і ми з любов'ю дивимось одна одній у вічі, я потайки мрію, щоб вона заснула і я могла перевірити свою електронну пошту.

Чому потреба у товаристві стосується більше жінок, аніж чолові­ків? Частково причина може бути молекулярною. Жінки виробля­ють окситоцин як складову своєї нормальної реакції на стрес, гор­мон, що підсилює комплекс біологічних учинків, які змальовано терміном «доглядай та товаришуй». Чоловіки цього не роблять. Їх­ній резидент тестостерон дає забагато гормональних шумів, приту­плюючи ефект їхнього ендогенного окситоцину. Гормон, який для обох статей є ще й нейромедіатором, стає посередником для довіри та спокою і досконало надається для зміцнення стосунків з кимось, кому, можливо, доведеться стати прийомними батьками для дити­ни. Дивовижно, зручно і цілком послідовно щодо сказаного раніше, окситоцин теж задіяно в стимулюванні лактації.

Отже, соціальні стосунки мають глибоке еволюційне коріння. Ніхто не може уникнути цієї життєвої потреби. Психотерапевт Ру- селен Джоселсон, яка вивчала стосунки «доглядай і товаришуй», наголошує на їхній важливості: «Щоразу, коли ми надміру заванта­жені роботою та сім'єю, перше, що робимо, це послаблюємо друж­бу з іншими жінками. Ми пересуваємо їх на дальню конфорку сво­єї плитки. Це насправді помилка, бо жінки є джерелом сили одна для одної».

1. Нерівномірне навантаження

Третє «Гроно гніву» яскраво демонструє болюча сповідь молодої мами, яку я називатиму Мелані:

Якщо мій чоловік іще раз скаже, що йому потрібно відпочи­ти, бо він «цілий день працював», я пожбурю весь його одяг на подвір'я перед хвірткою, поставлю його машину на ней­тральну передачу і дивитимусь, як вона відкочується геть, а також продам увесь його дорогоцінний спортивний інвен­тар на інтернет-аукціоні за долар. А потім я його вб'ю. Він взагалі нічого не розуміє! Так, він працював цілий день, але він працював із англомовними, навченими ходити на горщик та цілком самостійними дорослими людьми.

Він не мусив міняти 'їм підгузки, класти їх спати і відчища­ти стіну від їхнього обіду. Він не повинен був рахувати до десяти, щоб заспокоїтися, не мусив дивитися «Барні» трис­та три мільйони двісті сорок три тисячі двісті сорок три рази, і йому не треба було шість разів оголяти своїх грудей, щоб нагодувати голодне немовля. Я також ЗНАЮ, що він не їв скоринку канапки з арахісовим маслом та повидлом на обід. Він МАВ ДВІ п'ятнадцятихвилинні перерви на прогу­лянку, годинну перерву на спортзал, годинну подорож додо­му в потязі з можливістю почитати чи подрімати.

Так, я не отримую зарплатні, цілий день ходжу в спортив­них штанях, маю змогу залізти в душ раз на два чи три дні, та можливість цілий день «бавитися» з нашими дітьми...

Я все одно роблю стократ більше роботи за годину, ніж він за цілісінький день. То візьми свою зарплатню, запхай її в банк та дай мені можливість зробити довбаний педикюр раз на місяць, не супроводжуючи це словами: «Може, ти б знайшла роботу... і мала свої власні гроші».

Ого! Від себе додам — у яблучко! Я хочу вас попередити: якщо ви чо­ловік, ця частина буде не зовсім приємна для читання. Але це може бути найважливіша для вас інформація з цієї книжки.

Крім недосипання та соціальної ізоляції, у період транзиту до батьківства є ще й хатня робота. Словом, основний тягар ярма па­дає на жіночу шию, незалежно від того, чи жінка теж працює або скількох дітей має подружжя. Навіть зі зміною ставлення до жі­нок у ХХІ столітті, вони й далі виконують практично всю домаш­ню роботу. Як одного разу сказала громадська активістка Флоринс Кеннеді: «Будь-яка жінка, яка досі вважає, що шлюб — це співвід­ношення п'ятдесят на п'ятдесят, не розуміється або на чоловіках, або на відсотках».

Скарги Мелані демонструють, що цей дисбаланс корозійно впли­ває на якість шлюбу. Тобто уповні здатний справити негативний уплив на розвиток дитячого мозку. Я попереджав, що читати це буде не надто приємно.

Ось такі цифри: жінки, які мають сім'ю, виконують 70 % всіх домашніх обов'язків. Посуд, бруд, підгузки, ремонт дрібних по- ламок — усе. Ці дані часто трактують як хорошу новину, оскіль­ки тридцять років тому цей показник дорівнював 85 %. Не потріб­но бути математичним генієм, щоб зрозуміти, що ці цифри не є однозначні. З появою дитини кількість домашніх обов'язків жін­ки зростає втричі порівняно з чоловіком.

Брак допомоги такий значний, що присутність чоловіка додає ще сім годин роботи на тиждень, тобто дружина заощаджує своєму чоловікові близько години домашньої роботи на день. Одна моло­да мати зізнається: «Інколи я фантазую про розлучення, щоб бодай час від часу мати вихідні».

Жінки витрачають тридцять дев'ять годин на тиждень, догляда­ючи дітей. Сучасний батько проводить із дітьми лише близько по­ловини цього часу — менше двадцяти двох годин на тиждень. Це зазвичай теж подається як хороша новина, оскільки це втричі біль­ше за час, який чоловіки проводили з дітьми у шістдесяті роки. І все одно ніхто не може назвати це рівністю. Близько сорока відсотків та­тусів проводять зі своїми дітьми не більше двох години на день, а чотирнадцять відсотків — менше години.

Дисбаланс у навантаженні, на додачу до фінансових конфлік­тів, — одна із найчастіше цитованих причин подружніх конфлік­тів. Це відіграє значну роль у сприйнятті жінкою чоловіка, заміж за якого вона вийшла, надто якщо він витягує козир «Я годуваль­ник», як чоловік Мелані. Фінанси тут промовляють голосно. Ти­пова мати, що сидить із дитиною, працює майже дев'яносто п'ять годин на тиждень. Якби її зусилля було оплачено, вона б заробля­ла близько ста сімнадцяти тисяч доларів на рік (це підрахунок по­годинної оплати та часу, витраченого на десять різновидів робіт, які мами традиційно виконують в американських сім'ях, зокрема обов'язки покоївки, водія, няньки, штатного психолога та виконав­чого директора). Більшість чоловіків не проводять стільки годин на тиждень на своїй роботі. Та 99 % з них заробляють менше ніж сто сімнадцять тисяч доларів на рік.

Це може пояснити, чому в переважній кількості випадків агресив­не спілкування зазвичай починається з жінки і переходить на чолові­ка. Є маленька за обсягом книжка, яка може дати підказку для зцілен­ня. Моїй дружині її подарувала подруга. Називається вона «Порно для жінок» (Рогп £ог Мотеп)^[20]. Ця книжка ілюстрована красенями, сфотографованими у всій своїй витонченій, м'язистій, тестостерон- но-маринованій, з розряду «тільки для дорослих», красі. Багато ого­лених торсів і джинсів з низькою талією, доповнені скуйовдженим волоссям та звабливими очима. І ВСІ вони виконують хатню роботу.

Там є фото гарно збудованого Адоніса, який завантажує пран­ня в пральну машину. Світлину підписано: «Щойно я закінчу пран­ня, піду по продукти. І візьму дітей, щоб ти могла відпочити». Є ін­ший красень, чоловік з обкладинки, що пилососить підлогу. Чоловік із винятковими атлетичними даними визирає із секції спорттова­рів, проголошуючи: «О, поглянь, сьогодні плей-оф МБР. Можу би­тися об заклад, що ми легко знайдемо місце для паркування на яр­марку митців».

«Порно для жінок». Доступне для вас у кожному шлюбі.

1. Депресія

Чого чекати від періоду транзиту в батьківство? Ми вже окреслили досвід, що вимагає «віддачі у відповідь» тричі на хвилину, дозволяє спати вдвічі менше, ніж ви потребуєте, залишає мало енергії для дружби, а проблеми на кшталт «хто винесе сміття» перетворює на такі, що загрожують шлюбові. Якщо це не ідеальні умови для фер­ментації нашого фінального «Грона гніву», тоді я й не знаю, якими вони можуть бути. Наш четвертий суб'єкт вивчення — депресія. На щастя, більшість із вас її не переживатиме, але це достатньо серйоз­на проблема, щоб звернути на неї увагу.

Близько половини всіх новоспечених матерів відчувають тим­часовий післяпологовий сум, що минає через кілька годин чи днів. Це типовий дітородний смуток. Але від десяти до двадцяти відсо­тків матерів переживають дещо глибше і значно бентежніше. Цих жінок переслідують чимраз більші відчуття відчаю, суму, власної нікчемності, навіть якщо їхній шлюб у повному порядку. Ці болючі ворохобні відчуття тривають тижнями та місяцями. Матері страж­дають, весь час плачуть чи просто безцільно дивляться у вікно. Вони можуть перестати їсти. Вони можуть почати їсти забагато. Ці матері впадають у стан хронічного смутку, знаний як післяпологова депре­сія. І хоча існує багато протилежних думок щодо 'її джерел та крите­ріїв діагностики, розбіжностей щодо її лікування немає.

Жінки, що переживають нездоланну тривогу, мінливість настрою чи сум, потребують допомоги. Без лікування наслідки післяпологової депресії можуть бути трагічні — від суттєвого зниження рівня життя до дітовбивства чи самогубства. Невилікувана післяпологова депре­сія теж послабить живий, інтерактивний контакт, який має встанови­тися між батьками та дитиною у найперші місяці. Натомість дитина почне імітувати депресивну поведінку матері. Це називається зворот­не відсторонення. Такі діти втрачають упевненість у собі, соціально відгороджуються, вони залякані та пасивні — приблизно вдвічі ля­кливіші за дітей, вихованих недепресивними матерями. Шкоду мож­на спостерігати навіть через чотирнадцять місяців після народження.

Ризик депресії існує не тільки для жінок. Новоспечені татусі теж впадають у депресію (приблизно від однієї десятої до чверті від за­гальної кількості), коли народжується дитина. Якщо дружина теж депресує, цей показник зростає до 50 %. Не надто оптимістична для дитини картинка.

На щастя, це не повна картина.

«Ніхто не казав мені, що буде так важко»

Типовий коментар, який я чую, читаючи лекції про розвиток моз­ку, звучить так: «Ніхто не казав мені, що буде так важко». Я не хочу применшити важкості транзиту в батьківство, але хочу показати його перспективи.

Однією з причин, через яку ветерани батьківства не акцентують на труднощах виховання дітей, є те, що «важко» — це неповна кар­тина. І навіть не основна її частина. Час, який вам випаде провести з вашими дітьми, насправді приголомшливо короткий. Вони змінять­ся дуже швидко. Врешті ваша дитина виробить графік сну, звертати­меться до вас по захист і вчитиметься у вас того, що варто, і того, чого не варто робити. Потім вона вас покине і почне самостійне життя.

І з вами залишиться не те, як важко було виховувати дитину, а те, як ви до неї прикипіли. Авторка Елізабет Стоун якось сказала: «Рішен­ня народити дитину — поважна справа. Це означає зважитися на те, що твоє серце відтепер і назавжди розгулюватиме поза твоїм тілом».

Батьки-ветерани мають за плечима безсонні ночі, але вони пере­жили також збудження від першого самостійного кола на велосипе­ді, першого випускного, для декого — першого внука. Вони пережи­ли решту історії. Вони знають, що воно того варте.

Є і інші гарні новини.

Як захистити ваші стосунки

Пари, які знають про «Чотири грона гніву» та які починають готу­ватися завчасно, менш схильні об них перечепитися, коли в дім при­ходить маля. Коли у таких подружжів виникають конфлікти, наслід­ки зазвичай набагато м'якші.

Можу це підтвердити. Я виріс у сім'ї військових в 1950-х. Хоч коли б ми їхали кудись машиною, моя мати завжди намагалася швидко зібрати двох дітей віком до трьох років на екскурсію, скла­даючи ковдри, пляшечки, підгузки та чистий одяг. Мій батько ні­коли не допомагав і підганяв, якщо збори затягувалися. Штурмую­чи вихід, він плюхався на водійське сидіння і заводив двигун, щоб показати своє роздратування. В цьому стільки сильних переживань, таких само корисних, як серцевий напад.

Я лише туманно пригадував його поведінку, коли був дорослий. На шостому місяці шлюбу ми з дружиною запізнювалися на уні­верситетську вечерю-зустріч. Вона особливо довго збиралась, і мені урвався терпець. Я гнівливо вийшов з хати, сів у машину і вставив ключі у замок запалювання. І раптом усвідомив, що я роблю.

Я пам'ятаю, як глибоко вдихнув, дивуючись, яким глибоким за­лишається вплив батьків на дітей, а потім пригадав цитату рома­ніста Джеймса Болдвіна: «Дітям завжди погано вдавалося слухатись своїх батьків, але вони завжди вдало їх імітували». Я повільно витяг ключ із замка запалювання, повернувся до своєї молодої дружини і вибачився. Я більше ніколи не повторював цього вибрику.

Багато років по тому, коли ми збирали вже власних двох дітей у подорож, я садив нашого молодшого в автомобільне крісло, аж рап­том його підгузок вибухнув. Я всміхнувся, мацаючи в кишені ключі від авто, і, наспівуючи, пішов до пеленального столика. Не буде ні­якого ревіння мотору — я добре засвоїв урок і на диво легко при­стосувався до змін.

У цій історії немає нічого героїчного. Нічого насправді не змі­нилось, окрім специфічного усвідомлення. Але я хочу поділитися власне цим усвідомленням, оскільки воно має значні позитивні на­слідки. Дослідники знають, як полегшити транзит у батьківство для пар, і я прагну не лише розповісти вам — як, але й підтвердити, що це правда. Якщо ви готові докласти трохи зусиль, діти не будуть для вас якоюсь смертельною хворобою, від якої не виліковується жодне подружжя. Пишучи цю книжку, я вже тридцять років у шлюбі, а мої діти майже підлітки. І це були найкращі роки мого життя.

Те, що очевидно вам, очевидно лише вам

Історія з ключами від авто показує зміну ставлення, висловлену одним із наших Правил Мозку: «Те, що очевидно вам, очевидно лише вам». Мій батько не бачив, що потрібно зробити, щоб зібрати дітей (і, мабуть, не хотів допомогти, навіть якщо бачив). Однак моя мама досить чітко знала, що слід зробити. В їхніх поглядах була «асиметрія сприйняття». Це призвело до деяких дуже неприємних суперечок.

У 1972 році соціологи Едвард Джонс та Річард Нісбетт висунули гі­потезу, що асиметрія сприйняття лежить в основі більшості конфлік­тів. Більш того, вони стверджували, що прокладення мосту між цими асиметріями допоможе розв'язати більшість конфліктів. Вони мали рацію. Їхнім ключовим спостереженням було таке: люди сприйма­ють власну поведінку як правильну за певних обставин, а поведінку інших як таку, що виходить із притаманних, незмінних рис характе­ру. Класичним прикладом є кандидат на вакантну посаду, який запіз­нюється на інтерв'ю. Кандидат приписує своє спізнення обставинам за межами його контролю (застряг у дорожньому корку). Інтерв'юер приписує його запізнення персональній безвідповідальності (те, що не взяв до уваги корки на дорозі). Один вдається до ситуативних об­межень, щоб пояснити своє спізнення. Інший вдається до образ.

Нісбетт із колегами каталогізували ці асиметрії десятиріччями. Нісбетт виявив, що люди схильні роздувати своє бачення себе та свого майбутнього. Вони вважають, що у них більше, ніж насправ­ді, шансів стати багатими, мати світле професійне майбуття і мен­ше шансів підхопити інфекційні хвороби (одна з причин, чому такі хвороби як рак аж такі емоційно руйнівні — люди ніколи не дума­ють, що це станеться саме з ними, лише з «кимось іншим»). Люди переоцінюють свої знання про інших, здобуті завдяки нетривалим знайомствам. Коли сперечаються, то переконані, що саме вони є іде­ально неупереджені, інформовані та об'єктивні, водночас вважаю­чи, що опоненти — безнадійно упереджені, без щонайменшого уяв­лення про тему розмови та геть суб'єктивні.

Ці асиметрії беруть початок із феномену, добре знаного в когні- тивних нейронауках. Будь-яка людська поведінка має багато рухомих частин, які приблизно можна розділити на фонові та головні елемен­ти. Фонові елементи включають нашу еволюційну історію, генетичну складову та навколоплідне середовище. А головні, перебуваючи на передньому плані, утворюють такі деталі, як «кмітливі гормони» по­передній досвід та одномоментні зовнішні чинники. Лише у наших черепах ми маємо привілейований доступ до обох наборів компонен­тів, що дає детальні знання про наше психологічне нутро, мотива­ції та наміри. Формально це називається інтроспекцією — ми знаємо, що в нас на думці чи про що ми намагаємося повідомити в цю хви­лину. Проблема в тому, що більше ніхто цього не знає. Люди не мо­жуть читати наших думок. Єдина інформація, яку вони мають про наш внутрішній стан та наші мотиви, — це зміст наших слів, мова нашого тіла та обличчя. Формально це називається екстроспекцією.

Ми, на диво, сліпі щодо меж екстроспективної інформації. Зна­ємо, що наші дії не відповідають нашим внутрішнім думкам та від­чуттям, але іноді забуваємо, що це знання не доступне для інших. Ця невідповідність може нас неабияк збентежити і здивувати сто­совно того, в якому світлі ми постаємо для інших. Як написав поет Роберт Бернс: «Яка б то сила дар дала нам пишний — себе поба­чить, як нас бачать інші».

Зіткнення інтроспективного знання із екстроспективною інфор­мацією є великим вибухом для більшості людських конфліктів. Це безпосередньо спостерігалося серед людей, які намагались дати до­роговказ заблукалій душі, та серед ворожих націй, які провадили перемовини, намагаючись досягти мирної угоди. Це причина біль­шості комунікативних незгод, включно з конфліктами у шлюбі.

Чи виграли б ви змагання зі співчуття?

Якщо в основі більшості сварок лежить асиметрія, то що більше си­метрії, то менше агресії. Важко повірити, що чотирирічний хлопчик у примітивному конкурсі з емпатії (співчуття) може продемонстру­вати, наскільки це правда. Але так і було. Покійний письменник Лео Бускалія розповідав, як його попросили бути суддею на дитячому конкурсі для визначення найспівчутливішої дитини. Хлопчик, який переміг, розповів історію про свого старенького сусіда.

Чоловік щойно втратив дружину, з якою прожив десятки років. Малий почув, як він схлипує у себе на задньому подвір'ї, і вирішив подивитися, що сталося. Залізши на коліна до старого, хлопчик про­сто сидів там, поки старий тужив. І це неймовірно втішило дідуся.

Хлопчикова мати згодом запитала, що саме він сказав сусідові. «Ні­чого, — відповів малий. — Я допоміг йому плакати».

Емпатія спрацьовує так добре,

бо не потребує вирішення. Вона просто

потребує розуміння

У цієї історії є багато шарів, але її суть виразна: це відповідь на аси­метричні стосунки. Старий був сумний, а хлопчик ні. Однак бажан­ня цього випадкового помічника увійти в емоційний простір старо­го чоловіка, поспівчувати, змінило рівновагу стосунків.

Обрання емпатії (переважно це свідомий вибір) є таке потуж­не, що може навіть змінити розвиток нервової системи у немовля­ти, батьки якого регулярно практикують співчуття.

Визначення емпатії

Колись я думав, що мутні теми, як-от емпатія, мають стільки ж ней- ронаукової підтримки, як і гаряча лінія психологічної підтримки. Якби десять років тому хтось сказав мені, що емпатія буде так само добре емпірично описана як, скажімо, хвороба Паркінсона, я б го­лосно розсміявся. Але зараз мені не до сміху. Більша кількість до­стовірної наукової літератури описує емпатію, визначаючи її через три ключові інгредієнти:

• Виявлення афекту. Спершу людина повинна зауважити змі­ну емоційного стану іншого. У біхевіоральних науках термін «афект» означає зовнішній вияв емоції чи настрою, що зазви­чай асоціюється з ідеєю чи дією. Діти-аутисти зазвичай ніко­ли не досягають цієї стадії, тому вони рідко виявляють емпа- тію у своїй поведінці.
• Образна транспозиція. Щойно людина зауважить емоційну зміну, вона транспозиціонує побачене на власне психологіч­не нутро. Вона «приміряє» почуття, які спостерігає, наче одяг, а потім дивиться, як би реагувала за подібних обставин. Для

тих із вас, хто цікавиться театром, це основа системи Станіс- лавського. Ддя тих, хто ось-ось матиме дітей, це початок на­вчання, як вести «чесний бій» з іншими, зокрема і з вашою другою половиною.

• Встановлення меж. Особа, яка співчуває, весь час усвідомлює, що емоція відбувається з іншою людиною, а в жодному разі не зі спостерігачем. Емпатія — потужне явище, проте вона теж має межі.

Емпатія працює

Пари, які регулярно практикують емпатію, досягають вражаючих результатів. Це незалежна змінна, що пророкує щасливий шлюб, згідно з біхевіористом Джоном Готтманом, який, попри ретроспек­тивну критику, передбачає імовірність розлучення з точністю на 90 %. У дослідженнях Ґоттмана, якщо жінка відчувала, що чоловік її почув (і він визнає її позитивний вплив на його поведінку), шлюб був практично недосяжний для розлучення. (Цікаво, що те, чи почу­вався почутим чоловік, не впливало на статистику розлучень). Якщо цей рух емпатії був відсутній, шлюб розпадався.

Дослідження показують, що 70 % подружніх конфліктів немож­ливо розв'язати; непорозуміння залишаються. Це не конче пога­на новина, допоки пари вміють жити з цими розбіжностями. Од­нак протиріччя мають бути усвідомленими, навіть якщо проблему не усунено. Одна з причин, через яку емпатія так добре впливає на шлюб, це те, що вона не потребує розв'язання. Вона потребує лише розуміння. Це надзвичайно важливо усвідомити. Оскільки лише у тридцяти відсотків випадків конфлікт можна залагодити перегово­рами, тому емпатія стає основною вправою для будь-якої пари, що намагається контролювати конфлікти. Власне, тому її відсутність є таким сильним чинником у передбаченні розлучень.

Ґоттман, зокрема, виявив схожий вплив співчуття на виховання дітей. Він сказав, що емпатія не лише має значення, а й складає фун­дамент ефективного виховання дітей.

Зробіть емпатію рефлексом за два прості кроки

Що потрібно зробити для успішного шлюбу, про який говорить Готтман? Ви маєте заповнити описану мною прогалину — дисба­ланс між тим, що знаєте про свої внутрішні почуття, і тим, які ви­сновки робите щодо внутрішніх переживань своєї другої половини. Це можливо завдяки утворенню «рефлексу емпатії» — напрацюван- ню вашої першої реакції на будь-які емоційні ситуації. Дослідники визначили рефлекс емпатії, намагаючись соціалізувати достатньо адаптованих аутичних дітей. Це, на диво, просто і, на диво, ефек­тивно, схоже на історію, в якій маленький хлопчик заліз на коліна до старого. Коли ви вперше наражаєтеся на чиїсь «гарячі» емоції, виконайте два прості кроки:

1. Опишіть емоційні зміни, які, на вашу думку, ви спостерігаєте.
2. Зробіть припущення щодо того, чим їх зумовлено.

Після цього ви можете задіяти будь-які звичні для вас паскудні ре­активні шкідливі звички. Але попереджаю. Якщо рефлекс емпатії стане активною частиною того, як ви даєте собі раду з конфліктами, вам буде важко залишатися недобрими та реактивними. Ось реаль­ний життєвий приклад із мого дослідницького матеріалу.

П'ятнадцятирічній доньці однієї жінки дозволяли вийти у су­боту ввечері, але вона мала дотримуватися правил суворого комен­дантського часу. Одного вечора вона їх проігнорувала, повернувшись додому аж о другій ночі. Дочка прокралася в будинок і злякано за­уважила увімкнуту у вітальні лампу і розлючену матір, яка чекала у кріслі. В дитини, звісно ж, душа в п'яти сховалася. Вона теж мала стур­бований вигляд. Мама зрозуміла, що в доньки був важкий вечір. За­звичай така сцена є сигналом для вступних раундів емоційного по­єдинку, таких знайомих і спустошливих актів для обох. Однак мати чула від подруги про рефлекс емпатії і вирішила, що краще вдати­ся до нього.

Почавши із простого ефективного опису, вона прокоментувала: «В тебе смертельно переляканий вигляд». Дівчина принишкла і ле­генько кивнула. «І не лише переляканий, — продовжила мати, — а й засмучений. Дуже засмучений. Щоб не сказати, принижений». Ді­вчина заціпеніла. Це було геть не те, чого вона очікувала. Далі мати перейшла до другого кроку, роблячи припущення щодо причин: «У тебе був поганий вечір?» Донька витріщилася на матір. Важкий вечір, не те слово. Аж раптом їй на очі накотилися сльози. Мати по­чала припускати, що ж могло статися, і її голос пом'якшав: «Ти по­сварилась зі своїм хлопцем?» Дитина зайшлася слізьми: «Він мене покинув! Мені довелося шукати інший спосіб доїхати додому! Саме тому я повернулась так пізно!» Дитина впала у теплі материнські обійми, обидві заплакали. Того вечора не відбулося жодного поє­динку. Він рідко виникає в обіймах рефлексу емпатії — стосується це виховання дітей чи подружніх стосунків.

Це, звісно ж, не вся історія. Мама таки покарала доньку: прави­ла є правила, тому дівчину на тиждень залишили під домашнім арештом. Але стосунки змінилися. Донька навіть почала імітувати рефлекс емпатії, що, згідно з дослідженнями, зазвичай відбуваєть­ся у сім'ях, де він активно практикується. На початку наступного тижня дочка побачила, що мати метушиться, готуючи пізню вече­рю, і, вочевидь, засмучена після тривалого робочого дня. Замість того, щоб запитати про меню, дочка сказала: «Мамо, в тебе дуже за­смучений вигляд. Це тому, що вже пізно, ти втомилася і не хочеш готувати вечері?»

Мама не повірила власним вухам.

Краще запобігти, ніж виправляти

Пари, які мають міцні стосунки, для яких характерна емпатія, і ті, що готуються до переходу в батьківство, уникають найгіршого з «Чотирьох грон гніву». Така підготовка створює найсприятливіше домашнє середовище для здорового розвитку мозку дитини.

Ключові моменти

• Більш як 80% пар відчувають значний спад у якості по­дружнього життя в транзитний період батьківства.
• Ворожість між батьками може зашкодити мозку новонаро­дженого та розвитку його нервової системи.
• Емпатія зменшує ворожість.
• Чотири основних джерела подружньої турбуленції: брак сну, соціальна ізоляція, нерівномірний розподіл домашніх обов'язків та депресія. Усвідомивши їх, ви зможете створи­ти захисну буферну зону від цих грон гніву.
• Регулярно практикуйте рефлекс емпатії. Реагуючи на будь- яку емоційну ситуацію — опишіть емоційні зміни, які, на вашу думку, ви спостерігаєте, а тоді спробуйте вгадати їхню причину.

1. РОЗУМНА

ДИТИНА:

ЗЕРНО

Мозок спершу переймається безпекою, а потім — навчанням

Інтелект — це більше, ніж ^

Сам на сам із батьками, а не з екраном

Через слабке здоров'я батьки змушені були навчати його вдо­ма. Лікарі рекомендували обрати Рузвельту фах, не пов'язаний із фізичними навантаженнями; через серйозну хворобу серця май­бутньому президентові пророкували винятково сидячу роботу.

На щастя, розум Рузвельта не послухався ні його тіла, ні його лікаря. Маючи пожадливий інтелект, фотографічну пам'ять і не­впинну потребу пізнавати, у дев'ять років він написав перше нау­кове дослідження («Природнича історія комах»). У шістнадцять — вступив до Гарварду; став членом РЬі Веіа Карра^[21]; у двадцять три балотувався в парламент штату; наступного року опублікував свою першу наукову працю з історії війни 1812 року. Він заробив репутацію історика, який змушує замислитись, а згодом — рено­ме видатного політика. А також — зоолога. А ще — філософа, ге­ографа, воїна і дипломата. У сорок два роки Рузвельт став наймо­лодшим за всю історію головнокомандувачем. Він залишається єдиним президентом, нагородженим медаллю Пошани Конгресу та першим американцем — лауреатом Нобелівської премії миру.

Що зробило Рузвельта таким з біса розумним, враховуючи його менш ніж сприятливий початок? Очевидно, що двадцять шостий президент США має завдячувати генетиці. Спадковість зумовлює близько 50 % нашої інтелектуальної потуги, решту визначає сере­довище. Для батьків це означає дві речі: по-перше, хоч яких зусиль докладатиме ваша дитина, все залежить від спромоги її мозку. По- друге, генетика — це лише половина справи. Аспекти інтелекту вашої дитини значним чином залежатимуть від впливу оточення, особливо від вас, батьків.

Ми подивимось як на зерно, так і на ґрунт. Цей розділ описує біологічні засади інтелекту дитини. Наступний — пояснює, що мо­жете зробити задля його оптимізації особисто ви.

Яким має бути розумний мозок

Якби ви могли зазирнути в мозок вашої дитини, чи побачили б там ключі до її майбутньої інтелектуальної величі? Який інтелект на ви­гляд — у вигинах та складках заплутаної архітектури мозку? Якщо ви схильні до вандалізму, єдиний очевидний спосіб відповісти на ці запитання — це подивитися на мізки розумних людей після їх­ньої смерті і пошукати розгадки інтелекту в нейронній архітектурі. Вчені зробили це з різними відомими мізками, від німецького ма­тематика Карла Гаусса до не дуже математичного росіянина Воло­димира Леніна. Вони також вивчали мозок Альберта Ейнштейна та отримали дивовижні результати.

Просто ваш пересічний геній

Ейнштейн помер у Нью-Джерсі 1955 року. Розтин його тіла здійсню­вав Томас Штольц Гарві, який повинен увійти в історію як пожад­ливий патологоанатом. Він вирізав мозок знаменитого фізика і сфо­тографував його з різних боків, а потім порізав на крихітні кубики.

Але Гарві вскочив у халепу. Як з'ясувалося, він не мав дозволу Ейнштейна чи його сім'ї на подрібнення цього знаменитого моз­ку. Адміністратори Принстонської лікарні вимагали, щоб Гарві по­вернув мозок. Гарві відмовився, покинув роботу, втік до Канзасу та утримував законсервовані зразки понад двадцять років. Час від часу Гарві відсилав дослідникам на аналіз клаптики мозку Ейнштейна, дражнячи їх. Зрештою, Гарві вирішив повернути мозок Ейнштей­на, чи принаймні те, що від нього залишилось, голові патологічного відділення Принстонської лікарні. Вчені почали докладно вивчати ці фрагменти мозку, шукаючи підказок, що дадуть змогу розкрити геніальність Ейнштейна.

Що вони відкрили? Найнесподіванішою була відсутність неспо­діванок. У Ейнштейна був цілком звичайний мозок. Орган мав стан­дартну внутрішню архітектуру з кількома структурними аномаліями. Ділянки, відповідальні за візуально-просторове пізнання і математич­ні здібності були трохи більші (на 15 % товщі, ніж у середньому). Ма­ючи більше, ніж у решти людей гліальних клітин (вони допомагають мозку створювати його структури та обробляти інформацію), мозку Ейнштейна бракувало деяких частин, які є навіть у менш кмітливих мізках. На жаль, жоден із цих результатів не достатньо інформатив­ний. Більшість мізків мають структурні аномалії — зі зморщеніши- ми та набряклішими ділянками. Через ці індивідуальні особливос­ті ми зараз не можемо стверджувати, що певні фізичні відмінності в структурі мозку призводять до геніальності. Мозок Ейнштейна, звіс­но ж, був розумний, але жоден його шматочок — завбільшки з граль­ний кубик — не міг розповісти, чому саме.

А що як подивитися на живі, функціональні мізки? У наш час не конче чекати чиєїсь смерті, щоб визначити структурно-функціо­нальні зв'язки. Можна використовувати неінвазивні методи діагнос­тики і подивитися на мозок у момент виконання якогось завдання. Чи можемо ми виявити обдарованість людей, спостерігаючи за ор­ганом, упійманим в момент, коли він є самим собою? Ні, не можемо. Принаймні поки що. Спостерігаючи, як живі генії вирішують пев­ні складні завдання, ви не знайдете переконливої схожості. Ви від­криєте бентежну індивідуальність. Не існує двох мізків, які однако­во розв'язують проблему та ідентично обробляють її на сенсорному рівні. Це призвело до великої плутанини і суперечливих висно­вків. Деякі дослідження намагаються довести, що «розумні» люди мають ефективніші мізки (вони використовують менше енергії для розв'язання складних проблем), але інші дослідники виявили зовсім протилежне. У деяких розумних людей товстіший шар сірої речо­вини, у інших — білої. Вчені виявили чотирнадцять окремих діля­нок, відповідальних за різні аспекти людського інтелекту, розсипа­них по всьому мозку, наче когнітивний магічний пил. Ці магічні ділянки становлять підґрунтя теорії Р-ПТ, скорочено від «Тім'яно- фронтальної теорії інтеграції» (Рагіеіаі-Ргопіаі Іпіедгаіїоп ТЬеогу). Коли за ділянками Р-ПТ спостерігають під час заглиблення людини в роздуми, дослідники, знову ж таки, отримують невтішні результа­ти: різні люди використовують усілякі комбінації цих ділянок для розв'язання складних проблем. Ці комбінації, ймовірно, пояснюють широкий спектр інтелектуальних здібностей, що ми можемо спосте­рігати у людей. Загальнопоширених моделей мало.

Про інтелект дитини у нас є ще менше інформації. Проводити неінвазивні томографічні дослідження підгузковій громаді досить важко. Скажімо, щоб зробити функціональне МРТ, голова повинна бути цілком нерухомою протягом тривалого часу. Бажаю успіху тому, хто захоче спробувати зробити це з непосидючим піврічним малюком! Навіть якщо вам це вдасться, враховуючи рівень сучас­них знань, аналіз архітектури мозку не може успішно прогнозува­ти, буде ваша дитина розумною чи ні.

У пошуках «гена розуму»

А як щодо ДНК-рівня? Чи виявили дослідники «ген розуму»? Чи­мало людей його шукають. Варіанти одного відомого гена, що нази­вається СОМТ (Катехол-О-метилтрансфераза, англійською саІесЬоІ- О-шеїЬуІ ігапзіегазе, якщо вам цікаво), схоже, пов'язані з вищими показниками короткотермінової пам'яті у деяких людей, але в ін­ших — ні. Ще один ген, катепсин ^, теж пов'язаний із високим ін­телектом. Як і варіації гена дофамінового рецептора, з родини генів, які зазвичай беруть участь у відчуттях задоволення. Проблема з усі­ма цими відкриттями у тому, що їх важко відтворити. Навіть якщо їх успішно підтвердили, присутність змінної зазвичай призводила до підвищення рівня ^ лише на три-чотири бали. Досі не виокрем­лено жодного гена розуму. Враховуючи складність інтелекту, я дуже сумніваюся, що він існує.

Пряме влучення: 10 тест дитини

Якщо не допомагають ні клітини, ні гени, може, щось скаже пове­дінка? Отут дослідники відкопали скарб. Вже маємо серію тестів для немовлят, які можуть передбачити їхній ^ в дорослому віці. В од­ному тесті довербальним немовлятам дають відчути на дотик об'єкт, якого вони не бачать (він у коробці). Немовлята, які зможуть по­тім розпізнати цей об'єкт на вигляд (що називається крос-модальне перетворення)^[22], згодом матимуть вищі оцінки з ^ тестів, аніж діти, яким це не вдається. В іншому тесті вимірюють те, що дослідники називають пам'яттю візуального розпізнавання; немовлят садовлять перед шаховою дошкою. Це — надстимулювання, але що довше вони дивляться, то ймовірніше матимуть вищий ^. Не віриться? Ці досліди за участі дітей віком від двох до восьми місяців правильно передбачили бали ^ тих самих дітей у вісімнадцять років!

Що насправді це означає? Принаймні те, що коли ці діти досяг­нуть шкільного віку, у них будуть хороші результати ^ тестів.

Інтелект чи ІЦ

Багато хто звертає увагу на ^, зокрема, приймальні комісії елітних приватних дитячих садочків і початкових шкіл. Вони часто вима­гають, щоб діти пройшли тести на визначення рівня інтелекту; по­ширеним явищем є ШІ5С-ІУ, скорочення від «Шкали дитячого ін­телекту Векслера» (МесЬзІег ІпіеІІідепсе ЗсаІе £ог СЬіИгеп), версія IV. Чимало шкіл приймають тільки тих дітей, які отримують неймовір­но високий результат — 97 %. Ці тести, вартість яких п'ятсот доларів, іноді використовують замість вступного іспиту до дитячого садоч­ка для шестирічних чи навіть молодших дітей! Ось два типових за­питання тестів ^:

1. Який із цих п'яти найменше схожий на решту чотирьох? Корова, тигр, змія, ведмідь, собака.

Ви сказали змія? Вітаю. Творці цих запитань з вами згодні (решта тварин мають ноги; вони ссавці).

1. Візьміть 1000 та додайте до неї 40. Тепер додайте ще 1000. Тепер додайте 30.1 ще 1000. Тепер додайте 20. Тепер додайте ще 1000. Тепер додайте 10. Яка загальна сума?

Ви сказали 5000? Якщо так, то ви опинились у хорошому товаристві. Дослідження показують, що 98 % людей відповіли саме так. Але по­милилися. Правильна відповідь — 4 100.

^ тести переповнені запитаннями такого штибу. Якщо ви пра­вильно на них відповісте, чи означає це, що ви розумні? Можливо. Але, може, й ні. Деякі дослідники вважають, що ^ тести вимірюють не більше, ніж вашу здатність проходити ^ тести. Дослідники не дійшли згоди стосовно того, що саме вимірюють ^ тести. Врахову­ючи діапазон існуючих інтелектуальних здібностей, мабуть, розум­ніше відкинути підхід «одна цифра для всіх» як остаточне слово у визначенні потужності мозку вашої дитини. Озброївшись деякими даними з історії цих тестів, ви все зрозумієте.

Народження 10 тестів

Багато розумних людей досліджували людський інтелект, часто на­магаючись розгадати загадку власної унікальної обдарованості. Од­ним із перших був Френсіс Гальтон (1822-1911), двоюрідний брат Чарльза Дарвіна. З волосся на його черепі були тільки величезні модні бакенбарди у формі свинячого стейка. Сер Френсіс був суво­рий, геніальний, і, мабуть, трохи не в собі. Він належав до відомої лінії пацифістів-квакерів^[23], чиїм сімейним бізнесом, хоч як це див­но, було виробництво зброї. Гальтон був вундеркіндом: не маючи ще й шести років, читав та цитував Шекспіра, вже у ранньому віці володів грецькою та латиною. Здається, він захоплений усім на сві­ті: зробив свій внесок у метеорологію, психологію, фотографію та навіть у кримінальне правосуддя (обстоював науковий аналіз від­битків пальців для ідентифікації злочинців). А ще він винайшов ста­тистичні концепції стандартного відхилення і лінійної регресії та використовував їх для вивчення людської поведінки.

Одним із його головних захоплень були рушійні сили людсько­го інтелекту, особливо спадковість. Ґальтон одним із перших усві­домив, що на інтелект впливають як спадкові характеристики, так і середовище. Саме йому належить фраза «спадковість чи вихован­ня». Завдяки цим відкриттям Ґальтон зробив найбільше, щоб на­дихнути вчених досліджувати визначне коріння людського інтелек­ту. Та коли дослідники почали вивчати це питання системно, вони відчули дивну потребу описувати людський інтелект однією циф­рою. Для отримання цієї цифри використовували ті ж тести, що й нині. Першим із них є наш часто згадуваний ^ тест, скорочено від іпіеііідепсе ^иоііеп^ (коефіцієнт розумового розвитку).

Першими ^ тести розробили французькі психологи, зокрема Альфред Біне, які невинно намагались визначити дітей, які потре­бували допомоги у школі. Колектив розробив тридцять різнопла­нових завдань, від дотику до власного носа до малювання візерунків із пам'яті. Стиль цих тестів мав дуже слабку емпіричну підтримку в реальному світі, тому Біне весь час застерігав буквально їх інтерпре­тувати. Він передбачав, що інтелект є абсолютно пластичний і що його тести давали велике поле для помилок. Однак німецький пси­холог Вільям Штерн почав використовувати ці тести для вимірюван­ня інтелекту дітей, позначивши кількісну оцінку результатів термі­ном ^. Результатом було співвідношення розумового віку дитини до її хронологічного віку, помножене на сто. Таким чином, десяти­річна дитина, що могла впоратись із завданнями, які зазвичай до снаги лише п'ятнадцятирічним підліткам, мала ^ 150: (15/10) х 100. Тести набули популярності в Європі, а потім перепливли і через Ат­лантику.

У 1916 році професор Стенфордського університету Льюїс Тер- мен вилучив деякі з питань і додав нові — теж без суттєвих на те емпіричних підстав. Відтоді цю конфігурацію охрестили тестом Стенфорд-Біне. Зрештою, пропорцію було змінено на номер, розта­шований на дзвоноподібній кривій, зі середньостатистичним показ­ником у сто балів. Другий тест, розроблений 1923 року британським військовим офіцером і психологом Чарльзом Спірменом, вимірював те, що він назвав «загальним інтелектом», який тепер просто позна­чають як «д». Спірмен помітив, що люди, які набрали вище серед­нього рівня в одній підкатегорії стандартизованих тестів, зазвичай мають тенденцію успішно розв'язувати й решту тестових завдань. Це випробування вимірює тенденцію виконання великої кількості когнітивних завдань, які треба зіставляти.

Протягом десятиліть точаться суперечки про те, що означають результати цих тестів і як вони повинні використовуватися. Це до­бре, тому що виміри інтелекту значно пластичніші, ніж вважає біль­шість людей.

Набір та втрата кілограмів 10

Пригадую, як уперше побачив на екрані актрису Кірсті Еллі у ролі розумної та сексуальної героїні у фільмі «Зоряний шлях». Перед тим колишня черлідер Кірсті знялась у низці телевізійних шоу і навіть отримала дві нагороди Еммі за роль у легендарному сері­алі «Веселе товариство» (СЬеегз). Але її більше знають через про­блеми з вагою. У 2005 році з'явилась інформація, що через непра­вильне харчування Кірсті важить понад сто кілограмів. Вона стала «обличчям» програми з втрати ваги і знялася в телевізійному шоу про спроби акторок із надмірною вагою знайти роботу в Голлівуді.

Зрештою вона втратила тридцять чотири кілограми. Однак її вага і далі коливалася.

Як нестабільна вага стосується нашої розмови про інтелект? Як і розмір одягу Кірсті, ^ — гнучкий. ^, як було продемонстрова­но, змінюється впродовж життя людини і є напрочуд чутливим до зовнішнього впливу. Може змінюватись через стрес, вік чи особли­вості культури тестованого. На ^ дитини впливає і її родина. Ска­жімо, діти, які зростають в одному будинку, часто мають наближені ^. Бідні люди часто мають нижчі показники ^, ніж багаті. І якщо ви отримуєте дохід нижче певного рівня, економічні чинники ма­тимуть значно більший вплив на ^ вашої дитини, ніж у дитини представників середнього класу. Дитина, народжена у бідності, але всиновлена сім'єю середнього достатку, матиме щонайменше два- надцять-вісімнадцять додаткових балів ^.

Доречно відкинути підхід «одна цифра для всіх» як вирішальне слово у визначенні потужності мозку вашої дитини

Є люди, які не хочуть вірити, що ^ такий гнучкий. Вони думають, що показники ^ і «д» постійні, як дата народження, а не змінні, як розмір одягу. Засоби масової інформації часто оцінюють нашу ін­телектуальну спроможність такими незмінними категоріями і наш власний досвід схильний цьому вірити. Деякі люди народжують­ся розумними, як Теодор Рузвельт, а деякі — ні. Це припущення — заспокійливо спрощене. Але інтелект — непросте явище, як і наша здатність його виміряти.

Розумніший з роками

Вбивчим доказом цього є факт, що ^ з тієї чи іншої причини не­впинно зростало десятиліттями. З 1947 по 2002 рік колективне ^ американських дітей збільшилося на вісімнадцять балів. Відкрив це явище Джеймс Флінн — непохитний старий філософ із Нової

Зеландії зі скуйовдженим волоссям (саме тому його суперечливе відкриття жартома охрестили «Ефектом Олійна»). Він провів те­оретичний експеримент. Узяв середнє американське ^ у сто ба­лів, а потім прогнав цифри в зворотному напрямку від 2009 року і спостеріг певні закономірності. Він виявив, що середнє ^ амери­канців до 1900 року було між п'ятдесятьма і сімдесятьма балами. Це той показник, який тепер мають більшість людей із синдро­мом Дауна — класифікація, названа «помірною розумовою відста­лістю». Отже, у чому полягає проблема — в людях чи в методиці? Очевидно, що бачення ^ як сталого показника потребує певного переосмислення.

Я, звісно ж, вірю в концепції інтелекту і вважаю, що ^ та «д» оці­нюють його окремі аспекти. Як і багато моїх колег, що підписалися 1997 року під редакційною статтею у науковому журналі Іпіеііідепсе, заявивши, що має безпосередній стосунок, можливо, більше за будь-яку іншу вимірювану людську рису, до багатьох важливих освітніх, фахових, економічних та соціальних результатів». Я зго­ден. Але хотів би знати, що насправді вимірюється.

Що означає «бути розумним»?

Мінливість цих ^ тестів може спантеличувати. Батьки хочуть зна­ти, чи розумна їхня дитина. І вони прагнуть, щоб їхня дитина таки була розумною. Це має сенс, враховуючи нашу базовану на знанні економіку ХХІ століття. Однак, якщо заглибитись у це питання, ви­явиться, що для багатьох батьків насправді йдеться про академічну успішність дітей як запоруку їхнього щасливого майбутнього. Чи пов'язані між собою розум і середній бал? Так, пов'язані, але це не те саме, і співвідношення не таке аж сильне, як здається.

Окремі цифри, чи навіть кореляції між певними окремими циф­рами, просто не достатньо гнучкі, щоб описати велику кількість складних комплексів людського інтелекту.

Гарвардський психолог Говард Гарднер, який 1993 року опублі­кував свою останню теорію множинного інтелекту, висловився так: «Існують незаперечні докази того, що розум є багатогранним, ба­гатокомпонентним інструментом, який не можна у будь-який правомірний спосіб цілком охопити одним стандартизованим паперово-олівцевим засобом». Готовий заплакати, дядечку? Чи ста­не інтелект простором для коментарів на кшталт «Я не знаю, що це таке, але впізнаю, коли побачу»? Ні, але щоб усвідомити проблему, ми повинні змінити підхід «одна цифра для всіх».

Людський інтелект більше нагадує інгредієнти тушкованої стра­ви, ніж числа у таблиці.

Мамина тушкована яловичина: п'ять інгредієнтів інтелекту

Запах тушкованої яловичини, що булькоче на кухні моєї матері хо­лодного зимового дня, є, мабуть, моїм найкращим спогадом про до­машню їжу. Хрумкотіння тушкованої яловичини, солодкий і пеку­чий запах нарізаної цибулі, чудовий вигляд морквяних кружалець завбільшки з п'ятак, що плавають на поверхні казанка. Мамина пе­ченя була, мов теплі обійми у мисці.

Якось вона повела мене на кухню, щоб навчити, як готувати її знамениту тушковану яловичину. Завдання непросте, бо вона мала нестерпну звичку чи не щоразу змінювати рецепт. «Це зале­жить від того, хто прийде на вечерю, — пояснила мама, — чи від того, що росте біля будинку». За її словами, для створення цьо­го шедевра було тільки два незмінних компоненти. Перший — це якість м'яса. Другий — якість соусу «Ру», в якому воно тушкуєть­ся. За цих двох умов печеня вдасться, незалежно від того, що іще потрапило в казанок.

Дві базові складові: пам'ять та імпровізація

Як і мамина печеня, людський інтелект має дві головні складо­ві, обидві нерозривно пов'язані з нашою еволюційною потребою виживання. Перша — це можливість записувати інформацію, інак­ше кажучи, — «кристалізований інтелект». Він включає в себе різ­ні системи пам'яті мозку, які об'єднуються для створення багато- структурної бази даних. Друга складова — це вміння адаптувати цю інформацію до унікальних ситуацій. Це містить у собі здат­ність імпровізувати, що частково полягає в спроможності при­гадати та перекомбінувати специфічні частини бази даних. Ця здатність пошуку причин та розв'язання проблем називається «плинним інтелектом». З погляду еволюції, потужна комбінація запам'ятовування та експромту затвердила в нас два види поведін­ки задля виживання: вміння швидко вчитися на своїх помилках і здатність застосовувати це знання в унікальних комбінаціях у по­стійно змінному та незмінно жорстокому світі нашої Східно-Аф­риканської колиски.

Інтелект, якщо дивитися на нього крізь таку еволюційну при­зму, — це здатність робити щось краще за інших.

Незважаючи на незамінність цих складових пам'яті та плинно­го інтелекту, вони не є завершеним рецептом людського розуму. Як і змінний рецепт моєї матері, різні сім'ї мають різні комбінації та­лантів, що тушкуються в їхніх мозкових казанках. Син може мати погану пам'ять, але блискучі математичні здібності. Дочка може де­монструвати надзвичайну схильність до мов, і водночас найпрості­ше рівняння зіб'є її з пантелику. Як можна говорити, що одна дити­на розумніша за іншу?

Печеня людського інтелекту складається із багатьох інших інгре­дієнтів, і я б хотів описати п'ять, які, на мою думку, доцільно взя­ти до уваги, визначаючи інтелектуальну обдарованість вашої ди­тини, а саме:

• бажання досліджувати,
• самоконтроль,
• творчість,
• вербальне спілкування,
• тлумачення невербальних повідомлень.

Більшість цих характеристик випадають зі звичного спектру Ми вважаємо, що чимало з них мають генетичне коріння; більшість можна спостерігати у новонароджених. Ці п'ять чинників глибо­ко вкорінені у нашу еволюційну історію, проте вони не ізольова­ні від зовнішнього впливу. Виховання — навіть для Тедді Рузвель­та — відіграє важливу роль у тому, чи зможе дитина максимізувати свій інтелект.

1. Бажання досліджувати

Це один із моїх улюблених прикладів прагнення немовлят дослід­жувати. Я відвідував пресвітеріанське хрещення дев'ятимісячної дитини. Все почалося досить добре. Немовля спокійно вмостилося у тата на руках, чекаючи своєї черги бути покропленим перед па­ствою. Коли батько озирнувся до пастора, немовля помітило руч­ний мікрофон. Маля негайно спробувало вирвати його із пасто- рових рук, висовуючи язика до кульки мікрофона. Дитя, здається, вирішило, що то морозиво, і захотіло перевірити свій здогад на смак.

Це була геть непристойна поведінка. Пастор відтягнув мікрофон від малюка і відразу усвідомив свою помилку: навіть у довербально- му товаристві немає нікого лютішого за науковця, якому відмовили в дослідженні. Малюк заверещав, намагаючись вирватись, і вчепив­ся в мікрофон, весь час облизуючи повітря. Він був у процесі дослі­дження, чорт забирай, а йому перешкодили здобувати знання. Це неподобство, надто, коли йдеться про солодке.

Не знаю стосовно татуся, але я страшенно тішився, спостеріга­ючи такий чудовий приклад дитячого дослідницького ентузіазму. Батьки знали, що діти — природжені науковці задовго до виник­нення мікрофонів. Однак ми зуміли виокремити компоненти їхніх чудових розвідницьких дій не раніше другої половини ХХ століття.

Тисячі експериментів підтверджують, що діти вивчають навко­лишнє середовище через серії послідовних самокорегувальних ідей. Вони роблять сенсорні спостереження, передбачають те, що спостерігають, розробляють та здійснюють експерименти, здатні підтвердити їхні прогнози, оцінюють досліджене та додають ці зна­ння у самонакопичувальну базу даних, яка весь час зростає. При­родно агресивний, дивовижно гнучкий та дражливо наполегливий стиль. Вони використовують плинний інтелект, щоб отримати ін­формацію, а потім кристалізують її у пам'яті. Ніхто їх цього не вчить, але немовлята всього світу чинять саме так. Це свідчить про міцне еволюційне коріння такої поведінки. Вони — дослідники, в чому й не сумнівалися їхні батьки. І їхньою лабораторією є цілий світ, зо­крема мікрофони у церкві.

ДНК інноватора

Дослідницька поведінка — готовність експериментувати, ставити надзвичайні запитання про звичайні речі — це талант, що висо­ко цінується і в дорослому світі робочої сили. Хороші ідеї зазвичай приносять гроші. Ця риса видається зараз такою ж цінною, як ко­лись стратегія виживання на рівнинах Серенгеті.

Які риси вирізняють творчих, із багатою фантазією, людей, які послідовно знаходять фінансово успішні ідеї, з-поміж менш креа- тивних осіб управлінського типу, котрі ці ідеї впроваджують? Це просте питання вивчали двоє дослідників бізнесу. Вони провели ко­лосальні шестирічні дослідження, залучивши понад три тисячі інно­ваційних керівників, від хіміків до інженерів програмного забезпе­чення. Після опублікування в 2009 році їхнє дослідження отримало нагороду гарвардського видання Нагоаггі Бизіпезз КеVІе^ («Гар­вардський бізнес-огляд»).

Креативні люди мали п'ять спільних характеристик, які дослід­ники назвали «ДНК інноватора». Ось перші три:

• Здатність творчо шукати зв'язки. Вони могли бачити зв'язки між, здавалося б, не пов'язаними між собою концепціями, проблемами чи питаннями.
• Надокучлива звичка весь час запитувати «А що як?». І «Чому б ні?» та «Чому ви робите це саме так?». Ці мрійники випробовували межі статус-кво, штурхаючи його, термосячи, підкидаючи на дванадцять кілометрів вгору, щоб звідти по­дивитися, чи це має сенс, а потім різко поверталися назад на землю з пропозиціями.

• Ненаситне бажання покращувати й експериментувати. У підприємців може народитись ідея, але креативні люди навіть спонтанну ідею насамперед розкладали на частини. Вони демонстрували невпинну потребу тестувати речі: шу­кати їхню верхню та нижню межу, поверхню, стійкість, пе­риметри ідей — їхніх, ваших, моїх, чиїх завгодно. У них була місія — дослідити.

Який найбільший спільний знаменник цих характеристик? Ба­жання досліджувати. Найбільшим ворогом інноваторів була не схильна до експериментів система. Гел Греґерсен, один із провід­них авторів дослідження, сказав у На^аггі Бизіпезз КеVІе^: «Усі виявлені навички можна об'єднати одним словом: допитливість. Я провів двадцять років, вивчаючи великих світових лідерів, і саме це було спільним знаменником». Далі він продовжив опові­дати про дітей:

«Якщо ви подивитеся на чотирирічних, вони весь час став­лять запитання. Але після шести з половиною років перестають запитувати, бо швидко усвідомлюють, що вчителі більше ціну­ють правильні відповіді, а не провокаційні запитання. Старшо­класники рідко виявляють допитливість. І до того часу, як вони подорослішають та опиняться у корпоративному середовищі, з них уже цілком виб'ють їхню цікавість. Вісімдесят відсотків ке­рівників витрачають менше двадцяти відсотків свого часу на по­шук нових ідей».

Це прикро. Я ніколи не міг зрозуміти, чому ми створили наші школи і місця праці саме такими. Але як батьки ви можете зроби­ти дещо задля стимуляції природного бажання досліджувати — по­чніть із розуміння того, як допитливість сприяє інтелектуальній успішності вашої дитини.

1. Самоконтроль

Здоровий, добре підготований дошкільник сідає за стіл перед дво­ма гігантськими свіжими шоколадними тістечками. Це не кухонний стіл —це стенфордська лабораторія Волтера Мішела кінця 1960-х. Запах божественний. «Ти бачиш ці тістечка? — запитує Мішел. — Можеш з'їсти одне з них просто зараз, якщо хочеш, але якщо ти за­чекаєш, то зможеш з'їсти обидва. Я мушу вийти на п'ять хвилин. Якщо до мого повернення ти не з'їси жодного, я дозволю тобі з'їсти обидва тістечка. Якщо, доки мене не буде, ти з'їси одне з них, нашу угоду буде скасовано і другого ти не отримаєш. Домовилися?» Ди­тина киває. Дослідник виходить.

Що робить дитина? Мішел зняв відео найчарівніших, найсміш- ніших дитячих реакцій. Вони вовтузяться на стільцях, повертають­ся спиною до печива (чи зефіру, чи іншого різновиду калорійного кондитерського виробу, коли як). Вони сідають собі на руки. Вони заплющують одне око, потім обидва, далі крадькома підглядають. Вони хочуть мати обидва тістечка, але життя жорстоке. Сімдесят два відсотки дітей дошкільного віку не витримують, і з'їдають ласощі. Та вже серед учнів четвертого класу^[24] спокушаються лише сорок дев'ять відсотків. Для шестикласників цей показник становить тридцять ві­сім відсотків, майже удвічі нижчий порівняно з дошкільнятами.

Ласкаво просимо до цікавого світу контролю імпульсів. Він є частиною набору поведінкових дій із загальною назвою «виконав­чі функції». Виконавчі функції керують плануванням, передбачен­ням, розв'язанням проблеми та виробленням цілей. Вони залучають чимало частин мозку, зокрема короткострокову форму пам'яті, що називається «робоча пам'ять». Мішел та його численні колеги вия­вили, що виконавча функція дитини є ключовим компонентом ін­телектуальної досконалості.

Виконавча функція є насправді кращим свідченням майбутньої успішності, ніж

Ми тепер знаємо, що вона насправді є кращим свідченням майбут­ньої успішності, ніж Це також досить суттєва різниця: Мішел з'ясував, що діти, які можуть відкласти задоволення на п'ятнадцять хвилин, набирають на двісті десять балів більше на стандартизова­них вступних тестах 5ЛТ, аніж діти, які стримувалися не довше хви­лини.

Чому? Виконавча функція базується на здатності дитини відфіль­тровувати думки, що відволікають (у цьому разі спокусу), і це має вирішальне значення за умов перенасичення сенсорними стимула­ми і безмежних можливостей для вибору. Такий наш світ, як ви, без сумніву, вже помітили, і він буде світом наших дітей. Щойно мозок обрав відповідні стимули з галасливої купки непотрібних варіантів, виконавча функція дозволяє мозку зосередитися на завданні та ка­зати «ні» непродуктивним чинникам, що відволікають.

На нейробіологічному рівні самоконтроль бере початок із «сиг­налів загального значення» (показники нейронної діяльності), що виробляються специфічною частиною мозку за чолом. Це нази­вається — обережно, мозковий жаргон! — вентромедіальною пре- фронтальною корою головного мозку. Ще одна ділянка мозку, дорсолатеральна префронтальна кора, стріляє електричними роз­рядами в бік свого вентромедіального кузена. Що більше дитина практикує відтермінування задоволення, то точнішими стають ці розряди і кращий контроль власної поведінки. Дослідники впер­ше це виявили, коли примушували дорослих, які дотримуються ді­єти, дивитися на зображення моркви, замінюючи його згодом на зображення цукерок. Мозок піддослідних видавав потужні сигна­ли штибу «мені все одно, чи це цукор, але цього не можна», коли з'являвся шоколад.

Мозок дитини можна навчити підвищити самоконтроль та ре­шту аспектів виконавчої функції. Але, безсумнівно, гени теж бе­руть у цьому участь. Схоже, існує вроджений графік розвитку, що пояснює, чому експеримент із печивом показує різні результати у дошкільнят та шестикласників. Деякі діти навчаються самоконтро­лю раніше, деякі — пізніше. Деякі борються із спокусами все життя.

Однак діти, здатні відфільтровувати те, що відволікає, мають зна­чно кращі показники в школі.

1. Творчість

Найулюбленішим у світі художником моєї матері був Рембрандт. Вона захоплювалася тим, як він відтворює світло і простір, які легко переносили її у XVII століття. Їй значно менше подобалося мисте­цтво ХХ століття. Пам'ятаю, як вона критикувала трактування «Фон­тану» Марселя Дюшана — звичайнісінького пісуару — на тому ж артистичному рівні, що й її улюбленого ван Рейна. Туалети як мис­тецтво? І вона це ненавиділа? Для мене, одинадцятирічного хлоп­чика, це було художньою Валгаллою!

Мама, якій я завдячую кожним атомом цікавості, реагувала з її типовою батьківською проникністю та прихильністю: відклала влас­ні вподобання і пішла за моєю цікавістю. Вона принесла додому дві фотографії, загорнуті в коричневий папір, і посадила мене навпро­ти себе. «Уяви собі, — почала вона, ледь закотивши очі, — що ти намагався висловити у двовимірному просторі всю інформацію про тривимірний об'єкт. Як би ти це зробив?» Я поглянув навко­ло, намагаючись знайти правильну відповідь чи бодай будь-яку від­повідь, але безрезультатно. Мама втрутилася: «Можливо, ти при­думав би щось на кшталт цього!» Із запалом акторки, якою вона врешті й була, вона розірвала папір, під яким були репродукції ше­деврів Пікассо: «Троє музикантів» і «Скрипка та гітара». Це було ко­хання з першого кубу.

Не маю нічого проти Рембрандта, але картина «Троє музикан­тів» стала для мене одкровенням, як і творчий розум, що вимислив її. Чому я так вважав? Як хто-небудь розпізнає творчість? Це складне питання, насичене культурною суб'єктивністю та індивідуальним досвідом, як показали відмінності між мною і моєю матір'ю. Дослід­ники, однак, вірять, що творчість має кілька основних компонентів. До них належать здатність бачити нові зв'язки між старими реча­ми, щоб викликати в уяві ідеї, предмети або будь-що, чого цієї миті не існує (на думку приходять спроби зобразити 3^ в 2^ світі). Твор­чість також повинна викликати в інших емоції, позитивні чи нега­тивні. Щось — продукт, результат — повинно з'явитися внаслідок цього процесу. І в цьому значна частка ризику. Знадобилося багато мужності, щоб створити образ музикантів, які наче вибухнули. По­трібно було багато мужності, щоб поставити пісуар на вітрину нью- йоркської виставки 1917 року і назвати це мистецтвом.

Творчість людини включає в себе безліч груп когнітивних дріб­ничок, зокрема системи епізодичної та автобіографічної пам'яті. Як ТіУо^[25], що записує комедійний серіал, ці системи дають змогу мозку відстежувати події, що відбуваються з вами, відсилаючи до вашого особистого досвіду у часі і просторі. Саме завдяки цим епізодичним системам пам'яті ви можете згадати свій похід у продуктовий мага­зин і те, що ви купили, не згадуючи вже про ідіота, який наїхав на вашу п'ятку своїм візком. Вони відокремлені від елементів систем пам'яті, які дозволяють відрахувати ПДВ від вартості ваших поку­пок, або навіть пригадати, що таке ПДВ. Але це не все, що роблять епізодичні системи.

Вчений Ненсі Андреасен виявив, що ці ТіУо застосовуються, коли інноваційні люди починають поєднувати асоціації, встанов­люючи глибокі зв'язки між, здавалося б, не пов'язаними між собою поняттями, які дозволили їм творити. ТіУо проживають у ділян­ках мозку, що називаються асоціаційні зони, які у людей мають ве­личезний розмір (більший, ніж у будь-якого примата) — розтягну­ті, немов павутина, по всій лобовій, тім'яній і скроневій частинах.

Інттті дослідження пов'язують креативність зі здатністю ризику­вати. Це немає нічого спільного із тим нерозсудливим вчинком у студентські часи, коли ви з'їли за раз дві піци діаметром 40 санти­метрів, бо хтось на ім'я Том-Том зробив вам виклик (не розпитуйте). Аномальна ризикованість, більше пов'язана зі зловживанням пси­хотропними речовинами і біполярною манією, не додає творчос­ті вашій натурі. Втім, існує вид ризику, який на це спроможний, і наукове співтовариство називає його «функціональною імпульсив­ністю». Дослідники виявили дві окремі системи нейронної обробки, що керують функціональною імпульсивністю. Одна — низькори- зиковими, або «холодними», прийняттями рішень; інша — високо- ризиковими, або «гарячими», рішеннями. «Холодне» рішення — це, наприклад, похід дитини з другом до улюбленого ресторану. «Га­ряче» — це замовлення несамовито пекучого чилі у відповідь на ви­клик друга. Діти роблять божевільні речі, але як відрізнити функ­ціональну імпульсивність від аномального ризику? На жаль, немає тесту, який може визначити «продуктивних» і «божевільних» дітей (або дорослих, якщо вже про це зайшлося).

Дослідження ризику показують деякі відмінності на статевому ґрунті. Хлопчики, скажімо, менш обережні. Різниця починає про­являтися на другому році життя, і збільшується далі: хлопчикам загрожує на сімдесят три відсотки більше, ніж дівчатам, померти від нещасних випадків у період між народженням та статевим до­зріванням, і вони частіше порушують правила. Але в останні де­сятиліття відмінності на статевому ґрунті почали зменшуватися, можливо, через зміни в очікуваннях. У таких питаннях страшен­но складно відокремити спадковість від виховання. Незалежно від статі, творчі підприємці мають надзвичайні функціонально-ім­пульсивні інстинкти. Вони набирають астрономічно високі бали на тестах, що вимірюють ризикованість, і у них є хист долати не­визначеність. Якщо впіймати їхній мозок у момент творчості, меді­альна та орбітальна зони префронтальної кори, ділянки за очима, починають сяяти, наче шалені, на МРТ. Більш «владні типи» (так їх називають дослідники) не демонструють таких показників і та­кої нервової діяльності.

Чи можете ви передбачити творчість у дітей? Психолог Пол Тор- ранс створив півторагодинний іспит, що називається «Тест творчого мислення Торранса». Тести полягають у розв'язанні кількох справ­ді цікавих проблем. Дітям показують зображення м'якого іграш­кового кролика і дають їм три хвилини на покращення дизайну, — щоб із ним було веселіше бавитись. Їм можуть подати набір слів та попросити за ті ж три хвилини скласти з них розповідь. Уперше Торранс у 1958 році проіспитував кілька сотень дітей, а потім спо­стерігав за ними аж до зрілого віку, весь час оцінюючи їхні творчі здобутки: зареєстровані патенти, написані книжки, опубліковані дослідження, отримані гранти та заснований бізнес. Дослідження й досі триває, його учасників охрестили «Дітьми Торранса». Тор­ранс помер 2003 року, і його працю підхопили колеги.

Як дослідницький інструмент, випробування неодноразово офі­ційно оцінювали. Хоча тест має деякі недоліки, найдивовижнішим відкриттям залишається те, як добре набрані дитиною бали прогно­зують її майбутню творчу віддачу. Насправді, ці бали передбачають творчу продуктивність упродовж усього життя з кореляцією втри­чі сильнішою, ніж звичайний тест ^. Тест переклали п'ятдесятьма мовами і перевірили його на мільйонах людей. Це найнадійніший стандарт для оцінки дитячої творчості.

1. Вербальне спілкування

Найпам'ятнішою подією моїх років у ролі батька нашого наймолод­шого сина Ноя був момент, коли він промовив своє перше багато­складове слово. Півроку Ноєвого життя були фонтаном радості для нашої сім'ї. Він належить до тих малюків, у яких склянка наполо­вину повна, усмішка іскриста, наче рутбір^[26], а сміх нагадує мильні бульбашки у ванні. Ной підійшов до вивчення мови так само радіс­но. Особливо його захоплювали морські істоти, і до цього однаково спричинилися «В пошуках Немо» та «Маіїопаї СеодгарЬіс». Ми по­чепили на стелі над його пеленальним столиком зображення мор­ських створінь, зокрема малюнок гігантського червоного тихооке­анського восьминога. Він іще не сказав жодного повного слова до досягнення піврічного віку, але готувався до цього.

Одного дня, коли я змінював його підгузок, перед тим як піти на роботу, Ной раптово перестав усміхатися та пильно витріщився на стелю, поки я його витирав. Він повільно та усвідомлено підняв свій пальчик догори, відвів погляд від стелі, подивився мені просто у вічі та чітко вимовив «вось-ми-ніг». Потім голосно засміявся. Він знову показав на картинку пальчиком, промовив голосніше: «Вось-ми-ніг» і зареготав. У мене мало не стався серцевий напад. «Так! — заволав я. — Вось-ми-ніг!» Він, сміючись, відповів: «Восьми, восьми, восьми­ніг». Ми обоє проскандували це. Я забув, що робив решту ранку — думаю, я сказав на роботі, що захворів, і того дня ми танцювали та­нок, присвячений всім восьминогим істотам. У наступні дні швидко з'явилися й інші слова (і продовжилася моя відсутність на роботі).

Не можна заперечити, що вербальні навички відіграють важ­ливу роль у формуванні людського інтелекту. Вони навіть потра­пили до ^ тестів. Одна із засадничих радощів для будь-яких бать­ків — спостерігати, як дитина опановує цей унікальний людський дар у перші місяці життя. Що відбулося в мозку Ноя, що змусило стільки речей зібратися докупи в один момент на тому пеленаль- ному столику — чи у мозку будь-якої іншої дитини, коли мова зі­йшла на них, як світанок? Ми цього насправді не знаємо. Існує ба­гато теорій про те, як ми навчаємося мови. Відомий лінгвіст Ноам Чомські вважає, що ми народжуємося з пакетом мовного програм­ного забезпечення, попередньо встановленим в наші голови, який він називає універсальною граматикою.

Щойно з'явившись, мова має тенденцію швидко розвиватися. Протягом півтора року більшість дітей можуть вимовити п'ятдесят слів та розуміють іще близько ста. Після цього дитина вибухає сло­вами: від тисячі слів — до трьох років та до шести тисяч слів лише до шостого року життя. Рахуючи від дня народження, ми набуває­мо нові слова в темпі трьох на день. Цей проект вимагає багато часу. Англійська мова потребує опанування близько п'ятдесяти тисяч слів, і це без ідіом та сталих висловів, як «мерщій додому» чи «золота жила». Це дуже складні речі. Крім словника, діти повинні вивчити звуки мови (фонеми) і соціальне значення слів (афективні наміри).

Немовлята відстежують ці характеристики мови на диво рано. Народившись, ваша дитина може розрізняти звуки будь-якої коли-небудь винайденої мови. Це виявила професор Патрісія Кул, співдиректор Інституту навчання і наук про мозок в університе­ті Вашингтона. Вона називає щойно народжених дітей «громадя­нами світу». Чомські каже про це так: «Ми не народжені з умінням розмовляти певною мовою. Ми народжені зі здатністю розмовля­ти будь-якою мовою».

Громадяни світу перетворюються на громадян однієї країни

На жаль, все змінюється. До кінця першого року життя, як виявила Кул, діти більше не можуть розрізняти різних звуків кожної мови на планеті. Вони лише можуть розрізнити ті, до яких їх привчили у другій половині першого року.

Японська дитина, що не чула «ложки» та «рожки» впродовж дру­гого півріччя свого життя, не зможе відрізнити цих двох звуків. Як завжди, є винятки. Дорослих іще можна навчити розрізняти звуки інших мов. Але, загалом, скидається на те, що мозок має обмежене вікно можливостей у ранньому віці. Когнітивні двері починають за­микатися у півроку, і якщо ніщо їх не штовхатиме, вони зачинять­ся. До року мозок вашої дитини вже прийняв рішення, які вплива­тимуть на неї решту життя.

Кул та решту дослідників мучило запитання: що здатне втрима­ти ці двері відчиненими? Скажімо, ви вмикатимете у критичний пе­ріод життя своєї дитини запис когось, хто говорить іноземною мо­вою. Чи залишиться мозок відчиненим для фонематичної справи? Відповідь: ні, не надто. Як щодо ^V^ із записом когось, хто говорить іноземною мовою? Двері продовжують зачинятися. Тільки одне за­лишає ці двері відчиненими для іншої мови. Ви повинні подати сло­ва через соціальну взаємодію. Реальна жива людина має прийти в кімнату і говорити іншою мовою безпосередньо до дитини. Якщо мозок дитини виявляє цю соціальну взаємодію, його нейрони роз­починають запис іншої мови, фонем і всього решти. Для виконан­ня цих пізнавальних завдань мозок потребує багатої інформаційної стимуляції, штибу «дай і візьми», що йде від іншої людини.

У цих даних закладено вибухову ідею, що має емпіричну під­тримку в усіх науках розвитку. Навчання людини в її найбільш при­родному стані - це насамперед постійна взаємодія. Інтелект роз­вивається не в електронних тиглях холодних, неживих машин, а в обіймах чуйних люблячих людей. Ви можете буквально перемонту­вати мозок дитини, даючи їй досвід стосунків.

Інтелект розвивається не в електронних тиглях холодних неживих машин, а в обіймах чуйних люблячих людей

Чуєте цей сміх? Це мій син Ной, який демонструє своєму старому важливість активної участі у навчанні того, як робити щось таким же чудовим та людським, як вивчення мов.

1. Тлумачення невербальних повідомлень

Хоча мова — унікально людська риса, вона міститься всередині ве­личезного світу дій спілкування, багато з яких використовують і тва­рин. Однак ми з ними не завжди маємо на думці те саме, як одного сонячного дня виявив дворічний хлопчик із Південної Каліфорнії. Суперечність вклала його на тиждень до лікарняного ліжка.

Малюк гуляв з матір'ю. Вона зупинилася поспілкуватися з по­другою. Непосидюче дошкільня забрело на сусідський газон непо­далік. Точніше сказати, на газон сусідського добермана. Не знаючи про собачу прив'язаність до території, дворічний хлопчик помітив невелику блискучу монету на траві і пішов по неї. Собака подивив­ся на маленького хлопчика, кілька разів попереджувально гавкнув, опустив голову і погрозливо загарчав. Злякавшись, хлопчик підняв голову, встановлюючи прямий зоровий контакт. У розумінні соба­ки це було оголошення війни. А для хлопчика обернулося трива­лим перебуванням у відділенні невідкладної допомоги. Пес кинув­ся малому до горла, але той затулився рукою, на яку згодом наклали двадцять швів, а собаку постановою суду було вирішено усипити.

Хоча собака діяв згідно з прадавнім поведінковим інстинктом, який, зокрема, містить реакцію на чиєсь обличчя.

Спілкування очі в очі має багато значень у світі тварин, більшість із них не дуже хороші. Зчитування соціальної інформації шляхом вивчення обличчя є потужним шматком еволюційної історії ссавців.

Але ми, люди, використовуємо наші обличчя, зокрема контакт очі в очі, для багатьох цілей, не тільки для попередження загрози. Ми маємо найскладніші на планеті невербальні комунікаційні сис­теми. Від народження ми весь час передаємо соціальну інформацію нашими тілами у координації з нашими усмішками чи похмурою мімікою. Разом вони становлять найцінніші перли екстроспектив- ної інформації (пам'ятаєте цей термін?), що є потужним способом достатньо швидко передати свою точку зору.

Хоча про мову тіла склалося багато міфів (іноді люди схрещують та розпрямляють ноги просто через втому), її дослідження втілили­ся у справжні відкриття, деякі з яких стосуються і виховання дітей. Два найзагадковіші дослідження розкривають, як мова тіла і жести взаємодіють із людським мовленням.

Вивчення мови жестів може підвищити когнітивність на 50 %

Упродовж нашої еволюційної історії жести й мовлення використо­вували схожі нейронні ланцюжки. Психолінгвіст Чиказького уні­верситету Девід Мак-Ніл перший заявив про це. Він вважав, що не- вербальні та вербальні навички могли зберегти тісні зв'язки попри те, що розійшлися в різні поведінкові сфери. Він мав рацію. Дослі­дження підтвердили це дивним відкриттям: люди, не здатні руха­ти кінцівками після травм головного мозку, поступово втрачають і здатність до вербального спілкування. Дослідження з немовлятами показали такий самий прямий зв'язок. Ми тепер знаємо, що немов­лята не поповнюють словниковий запас, поки не вдосконалять дріб­ної моторики. Це надзвичайне відкриття. Жести є «вікнами у про­цес мислення», як стверджує Мак-Ніл.

Чи може розвиток фізичних жестів поліпшити інші когнітив- ні навички? Одне дослідження натякає, що може, хоча це по­требує більше доказів. Діти з нормальним слухом відвідували дев'ятимісячний курс «Американської мови жестів» у першому кла­сі, а потім їм запропонували низку когнітивних тестів. Їхня здатність фокусувати увагу, просторові уявлення, пам'ять, візуальне розпіз­нання значно поліпшились — аж до 50 % — порівняно з контроль­ною групою, що не навчалась на курсі.

Діти потребують безпосереднього контакту

Важливим набором жестів, як ви можете здогадатися, є міміка. Не­мовлята люблять витріщатися на людські обличчя. Мамине — най­краще, але вони воліють дивитися на будь-чиє людське обличчя, ніж на мордочку мавпи, лами, кота чи собаки. Що вони шукають у вашому обличчі? Емоційну інформацію. Чи ви щасливі? Чи сум­ні? Перелякані?

Ми всі витрачаємо багато часу на читання облич. Невербальне спілкування людини може підтвердити її вербальне спілкування, по­ставити його під сумнів чи навіть йому суперечити. Наші взаємини залежать від здатності інтерпретувати їх. Отже, люди читають облич­чя рефлекторно, і ви можете це спостерігати у перші години життя немовляти. Навички виробляються з часом, удосконалюючись між п'ятим та сьомим місяцем після народження. Деякі люди народжу­ються з кращою до цього здатністю. Однак іноді ми читаємо вираз об­личчя неправильно. Дослідники називають це «помилкою Отелло».

У трагедії Шекспіра мавр Отелло вважає, що дружина його зра­джує. Отелло лютує, обвинувачуючи її у спальні. Вона, природно, налякана до смерті. Побачивши паніку на її обличчі, він сприймає це як провину, єдиний доказ невірності, який йому потрібний. Пе­ред тим, як задушити дружину, він вимовляє знамениті слова лю- бові-ненависті:

Та бодай вона згнила, бодай пропала!

Хай поглине її пекло цієї ж ночі, бо не жити їй на світі!

Ні, серце моє обернулося в камінь; я вдарив об нього і забив собі руку...

Ах, не було ще на світі істоти чарівнішої за неї: поруч імператора могла б вона лежати- і він слухався б її, неначе раб...^[27]

Вміння грамотно декодувати обличчя іншої людини може потре­бувати багатьох років досвіду; як і Отелло, дорослі іноді помиля­ються. Єдиний спосіб поліпшити це вміння — взаємодіяти з інши­ми людьми. Ось чому діти потребують уваги з ранніх років життя. Не комп'ютера. Не телебачення. Мозок вашої дитини потребує осо­бистої постійної взаємодії з вами.

Або так, або тренінг психолога Пола Екмана.

Що в обличчі

Пол Екман, почесний професор Каліфорнійського університету у Сан-Франциско, рідко помилявся, трактуючи обличчя людей. Він каталогізував більше десяти тисяч імовірних комбінацій міміки, створивши інвентарний опис і назвавши це «Системою кодування рухів обличчя» (Гасіаі Лсіїоп СоФпд Зузіеш — ЕАС5). Цей інстру­мент дослідження дає змогу досвідченому спостерігачеві розкласти вираз обличчя на дії м'язів, які його створили.

За допомогою цих інструментів Екман виявив кілька дивовиж­них речей про розпізнання людських облич. По-перше, люди в усьо­му світі виражають схожі емоції, використовуючи аналогічні м'язи обличчя. Цими універсальними базовими емоціями є щастя, печаль, здивування, відраза, гнів та страх (відкриття доволі вражало, поза- як тогочасні дослідження приписували вирази обличчя переважно культурним звичаям). По-друге, свідомий контроль, який ми має­мо над власною мімікою, доволі обмежений, отже ми видаємо бага­то додаткової інформації. Скажімо, м'язи навколо очей не контро­люються свідомо. Може, тому ми схильні більше довіряти погляду.

Одна з дослідницьких відеокасет Екмана показує взаємодію між психіатром і Джейн, його дуже стурбованою пацієнткою. Джейн страждала на таку важку депресію, що її госпіталізували і контролю­вали як потенційну самогубцю. Коли жінці начебто суттєво покра­щало, вона благала лікаря відпустити її додому на вихідні. Камера сфокусована на обличчі Джейн, коли лікар запитує про її плани на майбутнє. Коли Екман ставить запис на сповільнене програвання, раптовий спалах глибокої депресії пробігає обличчям Джейн. Вона, здається, не може цього проконтролювати. Виявляється, Джейн пла­нувала збавити собі віку, повернувшись додому, але, на щастя, не змогла цього приховати. Екман використовує запис для тренуван­ня офіцерів поліції та фахівців у царині психічного здоров'я. Він зу­пиняє стрічку і запитує студентів, чи помітили вони спалах депре­сії тривалістю приблизно одну дванадцяту секунди. Дізнавшись, що саме шукати, вони його помічають.

Ці спалахи, які називають мікровиразами, тривають частку се­кунди, але, зазвичай, видають наші найщиріші почуття у відповідь на раптові запитання. Екман виявив, що деякі люди можуть поміча­ти та розуміти мікровирази краще за інших. Люди багато брешуть, і ті, хто міг розпізнати мікровирази, блискавично виявляли брехню (на цьому базується телесеріал «Теорія брехні»)^[28]. Екман виявив, що може навчити людей читати мікровирази, покращуючи їхню здат­ність розпізнавати невербальні сигнали.

Сліпота на обличчя

Чому ми вважаємо, що здатність читати обличчя така важлива? Част­ково тому, що мозок виділяє величезну кількість нервового просто­ру (зокрема, важливу зону, що зветься «веретеноподібні звивини») для одного завдання — обробляти інформацію обличчя. Нейропло- ща такого розміру коштує дорого; мозок не виділяє стільки місця для однієї обмеженої функції, якщо на те немає поважних причин.

Ми знаємо, що мозок має призначені для облич цілі ділянки, оскільки людина може втратити здатність впізнавати людей, коли ці зони пошкоджено. Розлад називається прозопагнозія, або сліпо­та на обличчя. Батьки сліпих на обличчя дітей повинні давати їм інструкції штибу «Пам'ятай, Дрю, — це той, у помаранчевій фут­болці; Медісон має червону сукню». Інакше вони розгублюються се­ред дітей, з якими бавляться. З дитячими очима все гаразд, пробле­ма — у їхньому мозку.

Командний гравець

Здатність правильно інтерпретувати жести й міміку високо ціну­валася в нещадній Серенгеті. Це тому, що соціальна координа­ція є чудовою навичкою виживання, і корисною, незалежно від того полюєте ви на більших за вас тварин, чи просто намагає­тесь уживатися з сусідами. Серед багатьох інших дарів, соціальна координація уможливлює командну роботу. Більшість дослідників вважають, що здатність працювати в колективі дала змогу нам пе­ребороти фізичну слабкість та уникнути деградації. Як інтерпре­тація облич допомагає командній роботі? Здатність співпрацювати в умовах високого ризику вимагає глибокого, щохвилинного розу­міння чужих намірів і мотивацій. Знання поступу чийогось психо­логічного нутра дозволяє точніше передбачити його поведінку (за­питайте в будь-якого захисника НФЛ^[29]).

Читання емоцій на чиємусь обличчі є одним із найшвидших спо­собів отримати необхідну інформацію. А ті, хто міг це робити вправ­но, краще функціонували у команді Серенгеті. Неспроможність чи­тати емоційну інформацію, сховану в обличчях, зараз ми називаємо аутизмом. Робота в команді є заскладним завданням для таких дітей.

Інноватори — експерти з невербальних комунікацій

Чи може здатність вашої дитини читати обличчя і жести сприяти її успіху у професійному світі нашого ХХІ століття? Дослідники, які вивчали успішних підприємців, впевнені у цьому. Ми вже до­слідили три з п'ятьох характеристик інноваторської ДНК. Остан­ні дві — надзвичайно соціальні:

• Інноватори були успішні у специфічному налагодженні контактів. Успішних підприємців притягували розумні люди, які здобули інакшу освіту. Це давало нагоду здобути знання про речі, які вони не знали. З соціальної позиції, цей поведін- ковий пірует виконати непросто. Як їм вдавалося робити це постійно? Використовуючи інформацію, генеровану згада­ною спільною рисою.
• Інноватори уважно спостерігали за особливостями пове­дінки інших людей. Підприємці були природними експер­тами в мистецтві інтерпретації екстроспективних сигналів: жестів і міміки. Послідовна і точна інтерпретація невербаль- них сигналів, схоже, давала змогу отримати інформацію від тих, хто мали іншу освіту.

Хочете, щоб ваша дитина виросла успішним інноватором? Переко­найтеся, що у неї досконалі невербальні навички та допитливість відповідного рівня.

Чого немає в тестах ІЦ

Після досліджень самоконтролю і творчості, а також вербальних та невербальних здібностей, зрозуміло, що печеня інтелекту має бага­то інгредієнтів. Стандартні тести ^ не здатні вимірювати більшість елементів, які відіграють важливу роль у майбутньому успіху ваших дітей. Зважаючи на їхню унікальність, це не дивно. Деякі елементи такі несподівані, аж не віриться. Невже шанси вашого малюка бути видатним підприємцем пов'язані з його здатністю декодувати об­личчя? Тому не зневірюйтеся, якщо ваша дитина не набрала 9 8% з певних тестів. У неї може бути безліч інших інтелектуальних пере­ваг, яких ці тести не здатні виявляти.

Це не означає, що всі є потенційними Ейнштейнами. Такі дари нерівномірно обсипають наших дітей, а більшість із них мають ге­нетичні компоненти. Наприклад, ваша аутична дитина може так ні­коли і не стати чуйною, наче пастор, хоч як ви намагатиметеся. Але, як ви знаєте, інтелект — це більше, ніж просто насіння. Отже, пора засукати рукави і дослідити деякі справді надзвичайні відкриття про ґрунт, який робить наших дітей такими розумними, якими до­зволить їм їхнє зерно.

Ключові моменти

• Існують аспекти інтелекту вашої дитини, з якими ви нічого не можете вдіяти: генетичний внесок становить близько 50 %.
• Ю, сприяє деяким важливим досягненням у дитинстві, але це лише один із показників інтелектуальних здібностей.
• Інтелект вміщає в собі багато інгредієнтів, зокрема бажання до­сліджувати, самоконтроль, творчість, вербальне спілкування і тлумачення невербальних повідомлень.

1. РОЗУМНА ДИТИНА:

ҐРУНТ

Хваліть зусилля, а не інтелект Щодня — вільна гра Емоції, а не смайлики

РОЗУМНА ДИТИНА: ҐРУНТ

Він не тільки надзвичайно і невтомно дбав про мене ... він також мудро відмовився панькатися зі мною і допоміг від­чути, що я повинен змушувати себе самостійно боронити­ся перед іншими хлопцями і підготуватися до важкої праці.

Старший Рузвельт не міг знати, що він практикував досить солідну когнітивну нейронауку, виховуючи своє знамените дитинча. Тедді народився розумним та заможним — два чинники, які здатен забез­печити не кожен батько. Але Тедді також було виховано в любові та під пильним наглядом — дві речі, які спроможний дати кожен батько. Насправді, є багато актів поведінки, які здатні справити на дитину величезний вплив. Незалежно від генів, ви можете допо­могти своїм дітям мобілізувати їхній інтелект так само повно, як це зробили Теодор Рузвельт, Альберт Ейнштейн або найуспішні­ші інноватори, що працюють сьогодні. Але як виростити розум­ну дитину?

Оскільки ми послуговуємося метафорою ґрунту, те, що нам те­пер треба сформулювати, — це добриво. Чим ви удобрите ґрунт, так само важливо, як і те, чого ви забудете в нього додати. У вашій поведінковій формулі мають бути чотири живильні речовини, які слід коригувати в процесі дорослішання дитини: грудне вигодо­вування, спілкування, керовані ігри і схвалення зусиль, а не досяг­нень. Дослідження мозку кажуть нам, що також існує кілька ток­сичних впливів: підштовхувати дитину до виконання завдань, які її мозок ще не готовий виконати, з огляду на недостатній розвиток; доводити дитину до стресу на межі психологічного стану, який на­зивають «набутою безпорадністю»; а для малят віком до двох ро­ків — телебачення. Кілька добавок, розрекламованих маркетолога- ми, є необов'язковими або безрезультатними. А ми відкриємо для себе глибоку необхідність знайти баланс між інтелектуальною сво­бодою і дисциплінованою суворістю.

Навчання — це не основна робота мозку

Для початку мені слід виправити хибне уявлення. Багато мам і та­тусів щиро переконані, що мозок їхньої дитини зацікавлений на­вчатися. Це не зовсім так. Мозок байдужий до навчання, він зосе­реджений на виживанні. Кожну деталь у нашому інтелектуальному наборі інструментів розроблено для того, щоб вижити. Навчання існує тільки для вимог цього засадничого завдання. Нам пощасти­ло, що наші інтелектуальні інструменти можуть робити подвій­ну роботу за шкільною партою, наділивши нас можливістю ство­рювати електронні таблиці і розмовляти французькою. Але це не основне місце праці мозку. Це лише випадковий побічний про­дукт значно глибшої сили: уїдливе, відчайдушне бажання прожити наступний день. Ми не виживаємо, щоб навчатися. Ми навчаємо­ся, щоби вижити.

Цій головній меті підпорядковано чимало речей, і ось найголо­вніше: якщо хочете мати добре освічену дитину, мусите створити атмосферу безпеки. Коли реалізована потреба мозку в безпеці, його нейрони матимуть можливість підробляти за сумісництвом на за­няттях із алгебри. Коли вимог безпеки не виконано, алгебра відпо­чиває. Батько Рузвельта спочатку тримав його в себе на руках, що дало сину відчуття безпеки, отже, майбутній президент міг собі до­зволити побавитися з географією.

Лазерний фокус на безпеці

Є один простий приклад концентрації мозку на безпеці. Це на­зивається «фокус на зброю». Жертви агресії часто страждають на амнезію чи плутанину в пам'яті; вони зазвичай не запам'ятовують рис обличчя злочинця. Зате часто можуть пригадати найдрібні- ші деталі використаної нападником зброї. «У лівій руці він три­мав 5М5^[30] пістолет із дерев'яною ручкою!» — може вигукнути сві­док. Навіщо запам'ятовувати пістолет злочинця, якщо це навряд допоможе поліції, та не запам'ятати обличчя? Відповідь підказує знайомий пріоритет мозку: безпека. Зброя нам загрожує найбіль­ше, тому мозок спрямовує увагу саме на неї, щоб фокусуватися на виживанні. Мозок вчиться в цих несприятливих умовах (стрес здатен неймовірно активізувати мозок); він просто концентруєть­ся на джерелі загрози.

Колишній льотчик-винищувач, викладаючи в університеті аеронавтики, виявив, як це діє під час навчання. Одна з його сту­денток була «зіркою» навчання на землі, але мала проблеми в по­вітрі. Під час тренувального польоту вона неправильно витлума­чила показники приладу, і викладач закричав на неї, думаючи, що це змусить дівчину сконцентруватись. Натомість вона почала плакати, і хоча й далі намагалася прочитати показники, не змо­гла зосередитись. Він посадив літак — урок закінчено. Що було не так? Із позиції мозку — все було добре. Мозок студентки зосере­дився на джерелі загрози, бо саме так його навчено діяти впродовж останніх кількох мільйонів років. Злість вчителя не могла скерува­ти увагу студентки на прилад, бо той не був джерелом загрози — джерелом загрози був сам викладач. Це і є фокус на зброю, із за­міною 5М5 на «колишнього льотчика-винищувача».

Те саме стосується і виховання дітей. Мозок завжди маніакально перейматиметься безпекою.

Чотири потрібні інгредієнти

Тепер ми можемо глибше копнути наше добриво, починаючи з чо­тирьох інгредієнтів, якими варто забезпечити ґрунт розвитку.

1. Грудне вигодовування протягом року

Пригадую зустріч із давньою знайомою, яка щойно стала матір'ю. З дитиною на буксирі, ми увійшли до ресторану. Вона наполягла сісти в окремій кабінці, і через п'ять хвилин я зрозумів чому. Мати знала: щойно її малюк почує запах їжі, одразу зголодніє. Коли так сталося, вона непомітно розстебнула свою сорочку, поправила ліф­чик і почала годувати грудьми. Дитина присмокталась, як назавжди. Мамі довелося добряче постаратися, щоб приховати свою діяльність. «Мене виганяли за це з інших місць», — пояснила вона. Навіть за­кутана у широкий светр, моя знайома помітно нервувалася, даючи офіціантові замовлення.

Якби Америка знала, що грудне молоко може зробити для моз­ку її наймолодших громадян, матерів-годувальниць би оспівували, а не соромили. У науковому середовищі з цього приводу майже не сперечаються. Грудне молоко є поживним еквівалентом чудодій­ної пігулки для розвитку дитини. Воно містить важливі мінерали і ще важливіші вітаміни; імуносприятливі властивості запобігають вушним, дихальним та шлунково-кишковим інфекціям. І як на­слідок — дослідження з усього світу підтвердили, що грудне виго­довування робить дітей розумнішими. Американські немовлята, вигодувані грудним молоком, мають у середньому на вісім пунк­тів вищі показники на когнітивних тестах, ніж штучно вигодувані діти — і цей ефект не зникає впродовж майже десяти років після припинення годування грудьми. Ці діти також краще навчаються, особливо — читають і пишуть.

Як це діє? Ми не зовсім упевнені, але певні міркування в нас є. Грудне молоко має інгредієнти, які мозок дитини потребує для росту після народження, але самостійно виробити не може. Один із них — таурин, незамінна для розвитку нервової системи амінокислота. Грудне молоко також містить омега-3 жирні кис­лоти, чию користь для когнітивного розвитку ми обговорювали в розділі про вагітність («Їжте тільки правильні продукти», с. 50). Американська академія педіатрії рекомендує, щоб усі матері ви­годовували дітей лише грудним молоком упродовж перших пів­року життя, годували, коли дитина почне переходити на твер­ду їжу та поступово відлучали від грудей через рік. Якби ми, як країна, хотіли мати розумніше населення, ми б наполягали на лактаційній кімнаті в кожному громадському закладі. На дверях таких кімнат висіла б табличка: «Тихо, будь ласка. Мозок у про­цесі розвитку».

1. Багато говоріть із вашою дитиною

Протягом тривалого часу ми не могли розшифрувати слів, які ви­давав наш дев'ятимісячний син. Щоразу, коли він їхав у машині, то белькотів слово «Да-а», повторюючи це знову і знову, поки ми при­стібали його в автокріслі: «Да-а-да-а-да-а, гу-у, да-а-да-а, великий- да-а, великий-да-а». Це часто звучало як дитячий варіант старої піс­ні групи Роїісе. Ми не могли його декодувати і просто відповідали, трохи присоромлено: «Да-а?» Він завзято відповідав: «Да-а». Іно­ді наша відповідь його тішила, іноді він не реагував на неї. Лише одного лагідного сонячного дня, коли ми мчали трасою з навстіж відчиненим верхнім люком, ми врешті допетрали.

Джош побачив літак, що пролітав над ним, та радісно закричав: «Небо-да-а! Небо-да-а!» Моя дружина раптово зрозуміла. «Я думаю, так він називає літак!» — сказала вона. Запитала, показуючи на небо: «Небо-да-а?» Джош радісно відповів: «Небо-да-а!» Одразу після цього повз нас проторохтіла велика вантажівка, і Джош занепокоєно на неї показав. «Великий-да-а, великий-да-а», — ствердив він. Моя дружина теж показала на вантажівку, що віддалялася. «Великий-да-а?» — пе­репитала вона і малюк радісно відповів: «Великий-да-а!» Потім: «Да- а, да-а, да-а». Ми зрозуміли. Невідомо чому, але словом «да-а» Джош позначав «транспорт». Згодом ми з Джошем спостерігали за човном на затоці П'юджет-Саунд. Я вказав на транспортний човен і висло­вив припущення: «Вода-да-а?» Він сів, дивлячись на мене так, ніби я впав із Марсу. «Мокрий-да-а», — заявив він, звертаючись до мене, наче нетерплячий професор до тугодума-студента.

Не так багато спільних із дітьми занять є такі ж веселі, як вивчен­ня їхньої мови. Коли малюки вчаться розмовляти, єдина з найздо- ровіших речей, яку батьки можуть зробити для їхніх мізків, — це заштовхувати в їхню голову слова. Спілкуйтеся з вашими дітьми за кожної нагоди. Це одне з найобґрунтованіших відкриттів у всій лі­тературі з розвитку.

Зв'язок між словами та розумом було виявлено через певні досить інвазивні дослідження. В одному з них учені приходили в сім'ю що­місяця протягом трьох років і записували кожен аспект вербального спілкування між батьками та дітьми. Вони визначали словниковий запас, різноманітність і темпи зростання словника, частоту вербаль­ної взаємодії та емоційний зміст мовлення. А незадовго до закінчен­ня візитів здійснили тест на ^. Протягом сорока років було вивче­но понад сорок сімей. Грунтовний аналіз цієї надзвичайно складної роботи дав змогу зробити два висновки:

• різноманітність та кількість слів має значення,
• розмова підвищує ^.

Що більше батьки розмовляють зі своїми дітьми, навіть у ранні моменти життя, то кращі лінгвістичні здібності набувають малю­ки. Золотий стандарт — це дві тисячі сто слів на годину. Різнома­нітність вживаних слів (іменники, дієслова, прикметники, а також довжина та складність фраз і речень) майже так само важлива, як кількість слів і частота позитивної оцінки з вашого боку. Ви можете підсилити мовні навички через взаємодію: дивлячись на ваше не­мовля; наслідуючи його вокалізи, сміх і вирази обличчя; нагороджу­ючи своєю підвищеною увагою його спроби говорити. Діти, з яки­ми батьки позитивно, багато і регулярно розмовляли, знали вдвічі більше слів, аніж їхні ровесники, обділені батьківською увагою. У школі такі діти значно краще писали та читали. Попри те, що не­мовлята не відповідають, як дорослі, вони таки слухають, і це пози­тивно на них впливає.

Розмова підвищує ІЦ

Розмова з дітьми в ранньому віці підвищує їхній ^, навіть після врахування таких важливих змінних, як дохід. Трирічні діти, з яки­ми регулярно розмовляли їхні батьки (названі «говіркою групою»), мали у півтора раза вищі бали ^ на відміну від дітей, чиї батьки спілкувалися з ними мало.

Затямте, що для позитивного впливу на мозок вашої дитини по­трібна реальна жива людина, тому готуйтеся потренувати свої го­лосові зв'язки. Не портативний ^V^-програвач, не об'ємний звук вашого телевізора, а ваші голосові зв'язки.

Що говорити і як говорити

Може видаватися, що дві тисячі сто слів на годину — це багато, але насправді йдеться про досить помірний темп мовлення. Поза робо­тою людина чує близько ста тисяч слів на день. Отож немає жодної потреби безперервно бубоніти до своєї дитини в неспинному ма­рафоні «24/7».

Надмірне стимулювання може бути таким же небезпечним для розвитку мозку, як і брак стимуляції (пам'ятаєте Золотоволоску?), і дуже важливо стежити, щоб немовля не втомлювалося. Але розмов ніколи не буває забагато. «Зараз ми змінимо тобі підгузок», «поди­вись на чудове дерево!», «що це?» Йдучи сходами, ви можете вголос їх рахувати. Просто виробіть звичку говорити.

Важливо також, як ви промовляєте слова. Уявіть собі таку сцену з навчального ^V^, розробленого в дослідному інституті Таларіс, коли я був його директором:

Група кремезних міцних чоловіків із очима, прикутими до екрана, дивляться футбол, передаючи по колу миску з попкорном. Поруч у манежі щось задоволено вивчає дитина. У критичний мо­мент гри один із нероб гукає до захисника: «Давай, ти зможеш! Зроби це для мене! Це мені так потрібно!» Всі чоловіки підстри­бують вгору і щось кричать. Гамір лякає малюка, і ви чуєте, як він починає плакати. Найбільший чоловік на дивані виявляється бать­ком. Він біжить до свого малюка, підхоплює його на руки, що за­вбільшки, як стовбури дерева. «Гей, здорованю, — заспокоює він тонесеньким голосом. — Хочеш приєднатися до забави?» Хлопці на дивані переглядаються, піднявши брови. «Погляньте на тат­кового хлопчика! — продовжує батько співучим голосом. — Як мій т-а-а-а-т-ко-о-овий хлопчик? Ти зго-о-о-ло-о-одні-і-і-в?» Бать­ко, здається, вже й забув про гру. «Ходімо поїмо трохи спа-а-агеті- і-і»,— продовжує він, йдучи на кухню. Хлопці на дивані дивляться на нього, не вірячи своїм очам. Матч триває, а батько годує свого щасливого сина спагеті.

Щойно ми були свідками гіпнотичного ефекту, який немовлята здатні справити на дбайливих батьків. Але що відбувається з батько­вим голосом? Виявляється, саме так розмовляють зі своїми дітьми всі на світі батьки — форма розмови має назву «парентіз» (рагепіезе). Це як муркотіння для дитячого вуха. Парентіз характеризується ви- сокотоновим та співучим голосом із протяжними голосними звука­ми. Хоча батьки не завжди усвідомлюють, що вони це роблять, цей вид мовлення допомагає мозку дитини вчитися. Чому? Насамперед, набагато легше зрозуміти мовця, який сповільнив своє мовлення. Парентіз також увиразнює кожну голосну, завдяки чому дитина чує слова як окремі елементи і краще їх розрізняє. Мелодійний тон допомагає немовлятам виокремити звуки в контрастні категорії. А високий тон — імітує характеристики мовлення. Зрештою, дитячі голосові зв'язки на три чверті менші за ваші, тому здатні виробля­ти менше звуків, спочатку — лише на високих тонах.

Коли слід починати всі ці розмови? Точно ніхто не знає, але у нас є достатньо доказів, що відповідь — «відразу після народження». Як ми бачили з новонародженим, який висунув язика у відповідь Енді Мелцоффу, немовлята здатні чітко взаємодіяти з дорослими вже че­рез сорок дві хвилини після народження. І довербальні немовлята обробляють великий обсяг вербальної інформації, навіть якщо не видно, що вони їі засвоюють. Навіть читання тримісячній дитині є, швидше за все, корисним, особливо якщо ви пригортаєте немовля до себе і даєте йому можливість із вами взаємодіяти.

Освітній психолог Вільям Фавлер навчав гурт батьків розмовляти зі своїми дітьми, дотримуючись певних принципів. Діти казали своє перше слово між сьомим і дев'ятим місяцями життя, а деякі вже у де­сять місяців говорили реченнями. Вони опанували більшість осно­вних правил граматики до двох років, тоді як контрольна група до­сягає такої майстерності ближче до чотирьох. Тривалі дослідження показали, що діти мали суттєві успіхи в школі, зокрема в математиці та природничих науках. Під час вступу до середньої школи шістде­сят два відсотки з них були зараховані на посилені або прискорені програми. Критичні аспекти навчальної програми Фавлера вимага­ють подальшого вивчення, але його робота — надзвичайна. Це до­повнює приголомшливі докази того, що часті розмови — наче до­бриво для нейронів.

Очевидно, мовлення є надзвичайним ґрунтом для розвитку ро­зуму вашої дитини. Коли маля дорослішає, решта елементів так само стають важливими. Наступною поживною речовиною у нашо­му добриві є невимушена гра, чудовий приклад якої я спостерігав, коли жодному з наших хлопчиків не виповнилося і чотирьох років.

1. Ура — гра!

Був різдвяний ранок. Під ялинкою стояв пакунок з іграшковим кон­структором для наших двох хлопчиків — треком для автоперегонів. Я нетерпляче чекав, коли вони розпакують подарунок. Сподівався, щойно вони побачать забавку, то відразу почнуть зойкати і радіти. Вони розірвали обгортку, і — незбагненна мовчанка. Минула хви­лина. Тоді вони відкинули іграшку і підняли коробку над своїми го­ловами. Ентузіазм миттю повернувся.

«Я знаю! — загорлав один із них.— Це літак!» — «Ні,— закри­чав братик. — Це космічний корабель!» — «Так, це космічний ко­рабель», — швидко погодився перший, і вони обидва схопилися за кольорові олівці, що лежали поруч на підлозі, а за мить уже малю­вали фігурки на коробці від іграшки — загадкові маленькі кола, лінії і квадратики, геть ігноруючи розкидані довкола них деталі конструктора. Мене ж мучило запитання, навіщо я викинув на цю іграшку гроші?

Старший побіг нагору шукати ще олівців, а потім видав пере­можний клич. Він зауважив величезну картонну коробку, у якій того ж ранку прибуло куплене нами з дружиною крісло. «Ага! — вигукнув він, доклавши чимало зусиль і успішно стягнувши цю коробку вниз. — Наша каюта!» Наступні дві години їх поглину­ли олівці, фарби, скотч і захоплене малювання. Вони прикріпили коробку від іграшки до великої коробки. «Місце для зберігання іно­планетян», — урочисто пояснив один із них. Намалювали крихітні панелі управління. Виліпили лазерні гармати з трубки від обгорт­кового паперу. Намалювали пательню для смаження картоплі. А ре­шту дня літали у своєму космічному апараті, вигадуючи ворогів із колоритними іменами, як-от Злий Гірський Бобер та королева Во­доростей. Вони більше не були в Сіетлі. Вони були капітаном Дит­садком та хлопцем Підтягни-Штанці у Світі Майбутнього в Альфа Квадранті.

Ми сміялися до сліз, спостерігаючи за ними. Така творчість — втіха для очей будь-яких батьків. Але було також щось значно глибше: цей вид невимушеної гри був добривом для їхніх мізків, поведінковим еквівалентом родючого ґрунту «Мігасіе Сго»^[31]. Ця фраза може видатися дивною.

Невимушена гра замість купівлі електронної навчальної іграш­ки? Не уроки французької з годинами військової муштри? На­справді я вірю у дисципліноване повторення, коли діти починають формальну шкільну освіту. Але чимало батьків так переймаються майбутнім своєї маленької дитини, що перетворюють кожен крок на подобу промислового виробництва, відмовляючись від невимуше­ності. З 1981 до 1997 року кількість вільного часу, який батьки при­свячують своїм дітям знизилася приблизно на чверть. Ці дані взяті із дослідження Естер Ентін, описаного у виданні АЙапіїс: діти «почали проводити на 18 відсотків більше часу в школі, на 145 відсотків біль­ше часу робити домашнє завдання та на 168 відсотків більше часу гайнувати на закупки разом з батьками. Дослідники виявили, що у 1997 році діти бавилися лише близько 11 годин на тиждень, врахо­вуючи час на відеоігри».

Індустрія «виготовлення розумної дитини», ці спеціально ство­рені іграшки, які є цілковитою протилежністю чомусь природному (що може бути більш клаустрофобним за ^V^ для немовлят?), — це багатомільярдна промисловість.

Зараз ми знаємо, що невимушені заходи такі ж важливі для не­врологічного розвитку дитини, як і протеїн. Насправді ж, коробка, в якій лежать гральні картки зі словами, мабуть, корисніша для моз­ку малюка, ніж самі картки. Залежно від того, чого ви навчаєте і як це оцінюєте, користь може бути надзвичайною. Дослідження пока­зують, що діти, яким давали час на невимушені ігри без правил, у порівнянні з контрольною групою:

• Більш творчі. На тестах з дивергентного мислення (що пока­зує альтернативне використання знайомих предметів) вони придумали утричі більше нестандартних способів викорис­тання предметів, ніж контрольна група.

• Здібніші до мови. Мова давалась їм легше. Вони демонстру­вали багатший запас лексики і різноманітніше використан­ня слів.
• Спритніші у розв'язанні проблем. Це «плинний інтелект», один із базових інгредієнтів інтелектуального рагу.
• Стійкіші до стресу. Діти, які регулярно бавились у спонтан­ні ігри, мали наполовину нижчий рівень занепокоєння порів­няно з контрольною групою. Вони набагато краще за інших навчилися розв'язувати проблеми, адже менше піддавалися тривогам, до яких малюки чутливі на етапі формування на­вичок вирішення проблем.
• Мають крашу пам'ять. Ігрові ситуації поліпшують показники пам'яті; наприклад, діти, які вдавали, що були в супермаркеті, згадали вдвічі більше назв продуктів, аніж контрольна група.
• Мають кращі соціальні навички. Переваги гри як соціальної буферної зони відображені у кримінальній статистиці щодо міських дітей. Коли дітей із бідних сімей зараховували до до­шкільних закладів, орієнтованих на невимушену гру в ран­ньому віці, менш ніж 10 % із них опинилися за Гратами до до­сягнення двадцяти трьох років. Для дітей, які зазнали впливу орієнтованих на дисципліну дошкільних установ, цей показ­ник склав більше 33 %.

До цих даних є безліч запитань штибу «що було раніше — курка чи яйце», тому ми повинні зберігати високий рівень скептицизму. Чи гра є методом пізнання чогось, чи це просто практика або кон­солідація навичок, які вже розвиваються? На щастя, такі суперечки спричинили явище, миле серцю будь-якого вченого: додаткові ра­унди фінансування досліджень. Нові дослідження поставили запи­тання: «Чи невимушена гра містить специфічні дії, що дають пози­тивні результати?» Відповідь — безперечно так.

Не кожен вид невимушеної гри дасть вам ці надзвичайні резуль­тати. Секретним соусом не є неструктурована, «роби-що-хочеш» гра.

Підтримка цієї моделі невтручання леліє старе романтичне уявлен­ня, що діти народжуються з яскравою, чудово сформованою уявою і безпомилковим інстинктом створювати уявні світи. Припускають, що якби ми просто дозволили дітям нас скеровувати, то все було б добре. Певним чином погоджуюсь із цією думкою. Діти винахідли­ві та допитливі, і, мабуть, я більше дізнався про уяву від моїх дітей саме завдяки грі, а не з будь-яких інших джерел. Але діти теж дуже недосвідчені. Більшість із них не мають всіх ключів для відмикання власного потенціалу, тому вони і потребують батьків.

Видом гри, що дає всі когнітивні переваги, є гра, сфокусована на контролі імпульсивності та саморегулюванні — поведінкових ви­конавчих функціях як інгредієнта інтелекту (про що ми говорили в попередньому експерименті, а також в експерименті з печивом). Дані такі переконливі, що їх можна використовувати для дизайну сімейної ігрової кімнати.

«Інструменти розуму»: досвідчена драматична гра

Типом гри є досвідчена драматична гра, або ДДГ. Щоб отримати позитивні результати із наведеного вище списку, дитина має бути залучена до ДДГ кілька годин на день. Це було враховано у шкіль­ній програмі «Інструменти розуму» (ТооЬ о£ іЬе Міпгі), одній із не­багатьох таких програм, що вивчалась через рандомізовані дослі­дження.

Ідеї для «Інструментів розуму» належать радянському психоло­гові Леву Виготському, вродливому ерудиту, який швидко згорів у полум'ї перших років радянської епохи. Він був джерелом натхнен­ня для всіх геніїв-початківців, які не могли визначитись із планами на майбутнє. Виготський почав із літературного аналізу, написав­ши у вісімнадцять років знаменитий есей про Гамлета, а потім ви­рішив піти вчитися в медичну школу Московського університету. Незабаром він змінив своє рішення, перевівшись на юридичний фа­культет, і одночасно вступив до приватного університету вивчати літературу. Хоч він не досяг омріяного, та отримав ступінь доктора психології. Кілька років по тому, у тридцять вісім, Лев помер. Але десять років активних психологічних досліджень були вельми про­дуктивні й ідеї, як на ті часи, доволі новаторські.

Виготський був одним із небагатьох дослідників своєї епохи, що вивчав драматичну гру в дітей. Він дійшов висновку, що здатність малюків віком до п'яти років залучатися до уявної діяльності дасть кращі показники академічних успіхів, ніж будь-що інше, зокрема математичні та словесні вправи. Причина, вважав Виготський, була у тому, що така діяльність давала змогу дітям навчитися регулюва­ти свою соціальну поведінку.

Це мало скидається на безтурботну гру. Але Виготський тракту­вав творчі ігри як одну з найбільш суттєвих для розвитку свідомості моделей поведінки, з якою стикаються діти. Якщо маленький Сашко збирався бути шеф-кухарем, йому доводилось дотримуватися пра­вил і обмежуватися «шеф-кухарством». Якщо до цієї уявної вправи приєднувалися друзі, вони теж повинні були дотримуватися пра­вил. Їм дозволяли штовхатися, смикати одне одного і сперечатися, аж поки не узгодять перелік правил і способи їх дотримання. Так і розвивається самоконтроль, стверджував психолог. В умовах гру­пи таке завдання є надзвичайно інтелектуально вимогливим навіть для дорослих. Якщо для вас це звучить, немов прелюдія до сучасно­го поняття виконавчої функції, ви стовідсотково маєте рацію. По­слідовники Виготського показали, що діти, які діяли в рамках уяв­них сценаріїв, контролювали свої імпульси значно краще, ніж поза ситуаціями ДДГ. Попри те, що решта частин роботи Виготського мають ознаки інтелектуальної гарячки, його ідеї про саморегуля­цію вистояли.

Каскад підтверджувальних досліджень, що пішли вслід за цим відкриттям, безпосередньо привів до створення програми «Інстру­менти розуму». Вона містить низку змінних частин, але три найак­туальніші для нашої дискусії включають планування гри, пряму вказівку на те, що уявляти, а також — тип середовища, в якому від­буватиметься цей інструктаж. Ось що розігрується у класі «Інстру­ментів розуму»:

План гри

Перед тим, як дошкільнята розпочнуть наповнений уявною грою день, вони беруть кольорові маркери та заповнюють роздрукова- ну форму, що називається планом гри, в якому зазначається ден­на діяльність: «Я збираюся пити чай зі своїми ляльками у зоопар­ку» або «Я збираюся зробити замок „Лего" і уявляти, себе лицарем». Діти носять із собою дошку, до якої прикріплюється листок із пла­ном заходів.

Практичне завдання для уяви

Після цього дітей скеровують до драматичної гри технікою, що на­зивається «уявна ігрова практика». Діти отримують прямі, але від­криті вказівки про механізм уяви! Ось речення з тренувального ма­теріалу: «Я уявляю, що моя дитина плаче. А твоя? Що нам треба сказати?»

Після цього малюків залишають наодинці з уявою. Наприкін­ці кожного тижня діти мають коротку «навчальну конференцію» з інструктором, розповідаючи про пережите і вивчене за цей період. Вони також мають групові зустрічі. Будь-яке дисциплінарне втру­чання зазвичай стає приводом для групового обговорення, сфоку­сованого на розв'язанні проблеми.

Одна велика ігрова кімната

Більшість навчальних кімнат «Інструментів розуму» схожі на віталь­ню Різдвяного ранку. Скрізь розкидані деталі конструктора «Лего». У кімнатах є пісочниці. Головоломки для розгадування. Кубики для побудови цілком нових світів. Костюми для перевдягання. Місця для трудових занять. Ящики! Багато часу і простору для взаємодії з рештою дітей. Нескінченні комбінації ситуацій, в яких може спа­лахнути індивідуальна уява та творчість.

Протягом дня в програмі відбувається чимало різних заходів, і ми поки не знаємо, яка комбінація працює найкраще. Ми та­кож не знаємо про довгострокові результати програми. На момент написання книжки тривало не менше чотирьох широкомасштабних досліджень, які шукають відповіді на ці запитання. Але ми знаємо про програму ось що: вона діє. Діти в програмі від 30 і до 100 % кра­ще за контрольну групу виконують практично кожне поставлене перед ними завдання з виконавчої функції. Це означає також кращі оцінки, адже розвинута виконавча функція є одним із двох найбіль­ших провісників академічних успіхів, описаних у дослідницькій лі­тературі. Також багато переваг, які ми раніше описували, виявлено завдяки програмі «Інструментів розуму».

Ці дані випромінюють світло, яке може засліпити непризвичаєні очі. Вони роблять виклик теорії, показуючи, що атмосфера навчан­ня у стилі муштри і зубріння не завжди означає кращі показники. Отримані дані прямо твердять, що емоційна регуляція (приборку­вання імпульсів) пророкує кращі когнітивні функції. Ця ідея — наче бомба, адже безпосередньо прив'язує інтелектуальну потужність до емоційних процесів. Я не відмовляюсь від муштри пам'яті, оскільки завчена база даних є надзвичайно важливою частиною освіти людей. Але цілком ясно: Виготський на щось таки натрапив.

1. Хваліть зусилля, а не ^

Хоча їхні життя розділені часом, я думаю, Виготському дуже сподо­балась би Евелін Елізабет Енн Гленні. Це найвідоміший у світі і, можливо, найуніверсальніший перкусист. Вона також любить ігри, що залучають уяву, хоча її оточення коливається від цілих симфо­нічних оркестрів, як-от Нью-Йоркська філармонія, до рок-груп, як Сепе5Ї5, і до перформанс-співачки Бйорк. Гленні навчалася в Еллон- ській академій та в Лондонській королівській музичній академії, і 1989 року отримала «Греммі». Хоч Гленні — досвідчений і потужний музикант, але талант не є її найвизначнішою рисою.

Гленні глуха. Зусилля, яких потребує її ремесло, важко уявити. Втративши слух у дванадцять років, вона клала руки на стіни кла­су, щоб відчути вібрацію, коли грали її вчителі музики. Народив­шись із абсолютним слухом, вона змогла перекласти на музику ті грубі звуки, які відчуло її тіло. Вона часто виступає на сцені босо­ніж, кажучи, що це допомагає їй відчувати музику. Геній Гленні роз­кривається у цілеспрямованій рішучості і твердій затятості, які ви­дно з її відповіді одному репортерові, що нав'язливо допитувався в неї про втрату слуху: «Якщо ви хочете знати про глухоту, — відпо­віла вона, — вам слід узяти інтерв'ю у лікаря аудіології. Моя спеці­альність — музика».

Ми знаємо, що такі досягнення йдуть від великих зусиль, і не обов'язково пов'язані із високим ^. Як розуміє кожен досвідчений батько, вроджений розвинутий розум не гарантує дитині місця у ре­єстрі студентів Гарварду. І навіть не гарантує високий бал на тесті з математики. Хоча ^ є вірогідним показником майбутньої високої успішності, він насправді має взаємини «любові-ненависті» з індиві­дуальним середнім балом студента, і навіть невиразно пов'язаний з рештою видів інтелектуально багатої діяльності (одним із дивовиж­них прикладів є шахи).

Те, що насправді відрізняє сильних виконавців від слабких, — не якась божественна іскра. Це, як показують найновіші дослі­дження, — досить нудний і цілком контрольований чинник. За інших рівних умов — це зусилля. Добра старомодна нейронна робота ліктями. Цілеспрямована практика. З погляду психоло­гії зусилля частково є готовністю сфокусувати свою увагу, а потім втримувати цей фокус. Зусилля також включає контроль імпуль­сів і наполегливу здатність до відтермінування нагороди. Зву­чить, наче виконавча функція, приправлена кількома унікальни­ми складовими.

Як досягти такого рівня зусиль від вашої дитини? Дивно, але це те, як ви її хвалите. Досягнення, за яке ви хвалите, ваша дитина вва­жатиме своїм успіхом. Ось де батьки роблять одну спільну помилку, причину найсумніших вчительських зітхань: розумна дитина, яка ненавидить вчитися. Як Ітан, спритний син високоосвіченого про­фесора зі Сіетла.

Батьки Ітана постійно казали йому, який він розумний. «Ти такий розумний! Ти можеш зробити все, Ітане. Ми так тобою пишаємося», — таке лунало щоразу, коли він проходив тестування з математики. Або — з правопису. Або ще якесь тестування. З най­кращими намірами вони послідовно прив'язували досягнення Іта- на до якоїсь вродженої характеристики його інтелектуальних зді­бностей. Батьки не могли припустити, що ця форма похвали була токсична.

Маленький Ітан швидко зрозумів, що будь-яка академічна успіш­ність не потребує жодних зусиль, оскільки це наслідок його обдаро­ваності. Почавши навчатися у вищій школі, він зіткнувся з предме­тами, які таки вимагали зусиль. Він більше не міг випливати просто так, і вперше почав припускатися помилок. Але хлопець не сприй­мав цих помилок за поштовх до вдосконалення. Зрештою, він був розумний, бо міг дуже швидко все схоплювати. А якщо йому вже не вдавалося схоплювати, що це мало означати? Те, що він більше не був розумним. Оскільки він не знав інгредієнтів, які роблять його успішним, то й не знав, що робити, коли щось не вдавалося. Вам не треба часто вдарятись об цю цегляну стінку, перш ніж ви зневіри­тесь, а потім впадете в депресію. Але Ітан перестав намагатися. Його оцінки поповзли вниз.

Що відбувається, коли кажете: «Ти такий розумний»

Дослідження показують, що сумна історія Ітана — типова для дітей, яких хвалять за якісь фіксовані характеристики. Якщо ви саме так заохочуєте свою дитину, можливі три речі:

По-перше, дитина почне сприймати помилки як невдачі. Оскіль­ки ви сказали, що успіх був досягнутий завдяки якимось уродженим здібностям, над якими вона не має ніякого контролю, дитина почне трактувати невдачі (наприклад, погану оцінку) теж як статичну річ, що тепер сприйматиметься за брак таланту. Успіхи сприйматимуть­ся як подарунки, а не керований результат зусиль.

По-друге, внаслідок реакції на перший пункт, дитина перейма­тиметься лише тим, щоб мати розумний вигляд, а не самим на­вчанням. (Хоч Ітан був розумний, він більше прагнув здаватися розумним для людей, які мали для нього значення. Він не мав по­ваги до навчання.)

По-третє, дитина матиме менше бажання протистояти невда­чам, буде не здатна докладати зусиль. Таким дітям важко визнава­ти помилки. Вони занадто багато поставили на карту, щоб дозво­лити собі невдачі.

Кажіть натомість: «Ти добре попрацював!»

Що належало зробити Ітановим батькам? Дослідження підказують просте рішення. Замість того, щоб хвалити його за розум, варто було заохочувати його зусилля. Після успішного завершення завдання вони не повинні були казати: «Я так пишаюся тобою. Ти такий ро­зумний». Це апелює до незмінної, неконтрольованої інтелектуаль­ної риси. Це називається похвалою «фіксованого мислення». Треба було сказати: «Я так пишаюся тобою. Ти, мабуть, справді старанно вчився». Це адресовано до контрольованих зусиль, та називається похвалою «мислення розвитку»^[32].

Понад тридцять років досліджень показують, що діти, які ви­росли в сім'ях, налаштованих на мислення розвитку, в оцінках знань випереджають однолітків, що зростали у сім'ях з фіксова­ним мисленням. Вони також краще дають собі раду в дорослому житті. І це не дивно. Діти з мисленням розвитку мають тенденцію прогресивніше сприймати невдачі. Вони не зациклюються на по­милках, ставляться до них як до проблем, що потребують роз­в'язання, а потім беруться до праці.

У лабораторії чи в школі вони витрачають набагато більше часу на складніші проблеми, ніж студенти з фіксованим мисленням. І часто їм це чудово вдається. Діти, зусилля яких заохочують, успіш­но розв'язують на 50-60 % більше складних математичних завдань, ніж діти, яких хвалять за інтелект. Керол Двек, відома дослідниця цієї царини, спілкувалася зі студентами, які проходили її тести. Час­то від них лунали коментарі штибу «Мені слід сповільнитись і спро­бувати знайти корінь проблеми» або ж чудове «Я люблю виклики». Вони вірять, що причиною помилок є недостатні зусилля, а не не­стача здібностей, тому розуміють, що помилки можна виправити, просто більше стараючись.

Діти, зусилля яких заохочують, успішно розв'язують на 50-60 % більше складних математичних завдань, аніж діти, яких хвалять за інтелект

Якщо ви вже прямуєте шляхом похвали фіксованого мислення, то чи не запізно змінити напрям? Це специфічне запитання потребує глибшого вивчення, але дослідження показали, що навіть помірно застосовуючи заохочення мислення розвитку, ви здійснюватимете позитивний вплив.

Звісно ж, похвала є не єдиним чинником. Ми починаємо розу­міти, що гени теж здатні відігравати певну роль. Гурт лондонських дослідників вивчав набуті здібності (названі 5РА) майже чотирьох тисяч близнюків. 5РА вимірюють набуті здібності дитини викону­вати складні наукові завдання. Однакові домашні умови близнят, де практикувалась поведінка, спрямована на мислення розвитку, мали різницю 5РА не більше двох відсотків. Дослідники дійшли висновку, що, з великою ймовірністю, ген 5РА можна виокреми­ти. Ці спостереження вимагають значно більше досліджень. Однак, навіть якщо такий ген знайдуть, це не звільнятиме батьків від від­повідальності, а просто змінить стратегію виховання деяких дітей. Одні не потребуватимуть багато настанов; інші потребуватимуть постійного нагляду.

Можливо, докладаючи зусиль, діти краще мобілізують вродже­ний інтелект. Хай там як, зусилля відіграють роль четвертої пожив­ної речовини у вашому добриві.

А ще є речі, які слід обмежити.

Цифрова ера: телевізор, відеоігри та інтернет

Я щойно дочитав лекцію для групи вчителів і батьків про візуаль­не опрацювання даних і той високий пріоритет, який надає йому мозок. Коли зупинився для запитань, мама середнього віку випа­лила: «Отже, корисне телебачення для мозку?» У залі здійнявся га­мір. До обговорення приєднався літній чоловік: «А як щодо всіх тих новомодних відеоігор? — так, він сказав: „новомодних". — І як щодо інтернету?» Втрутився молодий чоловік: «В іграх немає нічо­го поганого. І немає нічого поганого в інтернеті». Цей обмін дум­ками перетворився на гарячу дискусію: люди старшого віку — з од­ного боку, а молодші — з іншого. Зрештою, хтось голосно сказав: «Запитаймо фахівця в царині мозку». Він звернувся до мене: «Що ви думаєте?»

«Я хотів би процитувати мого давнього друга із XIX століття, Дж. Ватсона, — почав я, без особливого бажання вступати в цю бійку. Я завжди витягую цю цитату, коли спалахують супереч­ки. — Він був членом Конгресу, майже дипломатом. Ватсона ко­лись запитали, як він збирається голосувати за одну суперечливу частину законодавства. Він кмітливо викрутився: „У мене є друзі по обидва боки цієї дискусії, і я люблю стояти поруч із моїми дру­зями”». Всі засміялися, і це, здавалося, зняло напругу в кімнаті. А також зняло питання.

Однак це не те запитання, яке слід ігнорувати. Від розумних телевізорів до ще розумніших телефонів, цифрова ера вплинула практично на кожну людину на планеті, і час наодинці з екраном тепер є невід'ємною частиною і дитячого розвитку. Чого батькам слід остерігатись в телевізорі, відеоіграх, інтернеті? Правду кажу­чи, крім деяких телевізійних проектів, про які ми поговоримо тро­хи пізніше, я ніколи не бачив заплутанішої дослідницької літерату­ри із питань мозку, поведінки та відеоігор. Навіть побіжний огляд доступних книжок показує паскудно сконструйований матеріал, упередженість, безконтрольність, відсутність рандомізованих зві­рок, занадто дрібну вибірку, брак експериментів — і безліч гучних, навіть сердитих, думок. Перспективні дослідження щодо відеоігор та інтернету перебувають у попередній стадії, але, що типово для будь-яких дослідницьких зусиль, ранні відкриття показують змі­шані результати. Отже, ми маємо досить інформації, щоб утішити всіх і водночас нікого.

Малюк у смітнику

Головне, що треба пам'ятати, коли ви думаєте про знайомство своїх дітей із Телевізійним Світом — це зміст, який ваша дитина спожи­ватиме. На це є дві причини.

Перше — це те, що діти є чудовими імітаторами. Пам'ятаєте ко­робку зі світлом і дитину, яка торкалася до неї чолом? Ця здатність відтворювати поведінку, побачивши її лише раз, називається відтер- мінованою імітацією (гіе£еггегі ітііаііоп). Відтермінована імітація — це дивовижна навичка, що швидко розвивається. Дитина, якій рік, може пам'ятати раз побачене протягом тижня. У півтора року діти можуть імітувати подію, яку бачили лише раз чотири місяці тому. Таке вміння в дітей ніколи не зникає — про це рекламна індустрія добре знає вже давно. Звідси дуже поважні наслідки. Якщо малю­ки можуть вмонтувати у свою пам'ять складну послідовність подій після лише одного спостереження, уявіть, що вони можуть увібра­ти за години, проведені онлайн чи дивлячись телевізор. (Не кажучи вже про те, що вбирають в себе діти, спостерігаючи поведінку сво­їх батьків двадцять чотири години на добу, триста шістдесят п'ять днів на рік. Відтермінована імітація допомагає пояснити, чому ми досі схильні імітувати модель поведінки батьків навіть через бага­то років після того, як покинули батьківське гніздо — як робив я зі своєю дружиною і ключами від машини.)

Стосовно дітей, то відтермінована імітація може проявитися в найнесподіваніший спосіб, як показує ця історія молодої матері:

У нас було чудове Різдво. В один момент я помітила, що моя трирічна дочка зникла. Я вирушила на пошуки, і знайшла її в моїй ванній. Запитала, чому вона пішла до моєї ванної, а не до своєї, і мала відповіла, що «бавилась у кошеня». Я поди­вилася на ящик із котячим піском, і справді, вона покакала на пісок! Нема слів...

Ця історія свідчить про те, як діти здобувають інформацію. Ма­ленька дівчинка створила загальну ідею про «місця для какання», мала певні очікування і план, як поводитись. Огидна тема. Чудо­вий матеріал.

Друга причина, через яку зміст такий важливий, полягає в тому, що наші очікування та припущення надзвичайно впливають на сприйняття реальності. Таке відбувається через палке бажання моз­ку висловити свою думку про події, а потім примусити вас дума­ти, що створений гібрид і є реальною дійсністю. Хоч ця інформа­ція може вас збентежити, але сприйняття реальності — справді не відеокамера, що точно записує все на якийсь клітинний жорсткий диск. Ваше сприйняття реальності — це угода, як потискання рук, між тим, що ваші почуття доносять до мозку і тим, що, на думку ва­шого мозку, відбувається. А ваші очікування безпосередньо пов'язані з тим, що ви з самого початку в мозок пропустили.

Досвід перетворюється на очікування, що, своєю чергою, впли­ває на вашу поведінку. Єльський психолог Джон Барг провів екс­перимент, який ілюструє таку надзвичайну чутливість. Він пові­домив групі здорових студентів, що протестує їхні мовні здібності. Потім дав перелік слів і попросив створити з них речення. Ви мо­жете спробувати зробити це просто зараз. Складіть речення з тако­го набору слів:

сісти самотній чоловік зморшкуватий сумно з обличчям старий

Легко зробити? Однозначно. Перший швидкий варіант: «Само­тній старий чоловік зі зморшкуватим обличчям сумно сів». Але це не був лінгвістичний тест. Зверніть увагу, скільки слів у цьому на­борі пов'язано зі старістю. Баргу не йшлося про творче застосуван­ня суб'єктами граматики. Його цікавило, скільки часу знадобиться студентам, щоб вийти з лабораторії і пройтися коридором після того, як їм дали ці слова.

Його відкриття вражає. Ті студенти, які отримали набір слів, пов'язаних зі старістю, йшли коридором майже на 40 % довше, ніж ті, яким дали набір зі словами про біг. Деякі студенти навіть згор­билися та човгали ногами, неначе постаріли на п'ятдесят років. За словами Барга, набір слів «активізував у пам'яті стереотип старості, і учасники почали діяти у спосіб, який відповідає відомому активі­зованому стереотипові».

Результат Барга є лише одним у довгому ланцюжку даних, які свідчать про сильний вплив прямих зовнішніх чинників на поведін­ку. Те, що ви пропускаєте у мозок дитини, впливає на її очікуван­ня від світу, а згодом позначається не лише на здатності сприймати, але й на поведінці. І байдуже — йдеться про місячних немовлят чи про двадцятирічних студентів.

Як відтермінування та очікування проявляють себе в цифрово­му світі? Найбільше є досліджень телебачення.

Ніякого телека до двох років

Питання про вплив телевізора на дитину вже не викликає стільки палких суперечок, як раніше. Існує загальна згода, що слід обмежу­вати перегляд дитиною телебачення. Однак всім відомо, що ми ціл­ком ігноруємо цю пораду.

Пам'ятаю, як дитиною кожного недільного вечора чекав на «Ди­вовижний світ кольору» Волта Діснея. Я його обожнював. Також пригадую, як мої батьки вимикали телевізор, щойно мультфільм закінчувався. Ми більше так не робимо. Американці у віці двох років і старше зараз проводять у середньому чотири години і со­рок дев'ять хвилин на день перед телевізором — на двадцять від­сотків більше, ніж десять років тому. Глядачі щораз молодші, а си­туація ускладнюється ще й великою різноманітністю цифрового телебачення, доступного повсякчас. У 2003 році 73 % дітей віком до шести років дивилися телевізор щодня. А діти молодші двох років

мали щодня дві години і п'ять хвилин «екранного часу». Я вже згадував, що середньостатистичний американець щодня чує близь­ко десяти тисяч слів за межами місця праці. Повних 45 % цих слів ідуть з телевізора.

Але ж річ у тім, що дітям до двох років неприпустимо взагалі ди­витися телевізор.

Телевізор здатен викликати агресію та призвести до проблем із концентрацією уваги

Десятиліттями ми знали про зв'язок між агресивною поведінкою се­ред однолітків і часом, який дитина проводить перед телевізором. Такий зв'язок раніше вважався суперечливим (можливо, агресивні люди дивляться телевізор більше за інших?), але тепер стало зрозу­мілим, що це проблема нашої здатності до відтермінованої іміта­ції, поєднана з втратою вміння керувати імпульсами. Один особис­тий приклад:

Колись у дитячому садку ми з найкращим другом дивилися «Троє виродків» («ТЬе ТЬгее Зіоодез»), телешоу 1950-х років. Шоу містить чимало елементів комедії, як-от тикання пальцями в очі ін­ших. Коли шоу закінчилось, мій друг утворив своїми маленькими пальцями букву «V», а тоді швидко тицьнув мене в обидва ока. Піс­ля цього я втратив зір на годину, і мене забрала «швидка». Діагноз: подряпана рогівка і розрив очних м'язів.

Інший приклад ми почерпнули з дослідження, присвяченого цькуванню в школі. Кожна година, проведена перед телевізором ді­тьми віком до чотирьох років, на 9 % підвищує ризик того, що в шко­лі вони братимуть участь у цькуванні своїх однолітків. Ось вам і по­гана емоційна регуляція в дії. Навіть ураховуючи непевності штибу «що було раніше — курка чи яйце», Американська асоціація педіа­трії вважає, що 10-20 % насильства у реальному житті відбувається під упливом насильства в ЗМІ.

Телевізор також отруює увагу і здатність зосередитися — кла­сичні ознаки виконавчої функції. З кожною додатковою годиною перегляду телевізора дитиною до трьох років, ймовірність проблем із концентрацією уваги до семирічного віку зростає приблизно на 10 %. Отже, дошкільня, яке дивиться телевізор три години на день, на 30 % більш схильне до проблем із зосередженням уваги, ніж ди­тина, яка не дивиться телевізора взагалі.

Навіть пасивний перегляд, коли телевізор працює на задньому плані, шкодить дитині, бо так чи інак упливає на неї. У тестових лабораторіях миготливі зображення та гул безперервно відволіка­ли дітей від будь-якої діяльності, зокрема від тої чудової для розви­тку мозку творчої гри, про яку ми говорили раніше. Наслідки були такі шкідливі для дітей у підгузках, що Американська асоціація пе­діатрії створила досі актуальну відозву:

Педіатри повинні закликати батьків уникати перегляду те­лебачення дітьми віком до двох років. Хоча для цієї вікової групи рекламують деякі телевізійні програми, дослідження з раннього розвитку мозку показують, що немовлята і ма­люки мають гостру необхідність безпосереднього спілкуван­ня з батьками та іншими важливими піклувальниками (на­приклад, вихователями дитячих садків) для здорового росту мозку та розвитку відповідних соціальних, емоційних та когнітивних навичок.

Поточні дослідні проекти вивчають потенційний вплив те­лебачення на оцінки, і попередні результати свідчать, що пе­регляд телевізора впливає як на оцінки з читання, так і на оволодіння мовою. Для мозку дітей віком понад два роки найгірші наслідки полягають у тому, що телебачення відриває їх від активних вправ — тема, яку ми розглянемо, коли дійдемо до ві- деоігор.

Телебачення для немовлят — не таке вже й мозковите

А як щодо полиць магазинів, заповнених навчальними відео та ^V^- дисками? Виробники, звісно ж, стверджують, що їхня продукція підвищує пізнавальну здатність у дітей дошкільної групи. Такі за­яви надихнули групу дослідників із Вашингтонського університе­ту провести власні дослідження. Пам'ятаю, як одного незвично со­нячного для Сіетла дня я читав серію прес-релізів про їхню роботу. Спочатку я голосно сміявся, а потім раптово прозрів. Президентові нашого університету щойно зателефонував сам Роберт Айіер, ке­рівник «Дійсней Компані» ^ізпеу Сотрапу). Міккі Маус був не в захваті. Вчені Вашингтонського університету щойно опублікували результати тестування діснеївської продукції, а саме О'УО-дисків «Бейбі Ейнштейн» (БаЬу Еіпзіеіп), і ці результати були просто вбивчі.

Це вас не здивує, враховуючи все, що ми тут обговорювали. Про­дукція не працювала взагалі. Не виявлено жодного позитивного впливу на словниковий запас цільової аудиторії — немовлят віком від півтора до двох років. Та навіть завдано фактичної шкоди. Діти, які щодня протягом години дивились певні дитячі ^V^-диски і ві- део, вивчили в середньому на шість-вісім слів менше, ніж діти, які того не дивилися.

Компанія Діснея вимагала спростування, посилаючись на недо­ліки дослідження. Після консультацій із науковцями, університет наполіг на своєму і випустив прес-реліз із заявою. Після всіх бурх­ливих подій настала тиша. Через два роки, у жовтні 2009 року, Діс- ней зробив те, що скидалося на акцію з відкликання продукції; він запропонував відшкодування всім, хто купив матеріали «Бейбі Ей­нштейн». Та зрештою компанія лише забрала слово «освітній» з упаковки.

Журі не визначилося щодо дітей після п'яти

З часу перших досліджень впливу телебачення науковці виявили, що не вся зареєстрована продукція — шкідлива. Все залежить від змісту телешоу, віку дитини, і, можливо, навіть генетики.

До двох років дітям краще взагалі уникати телебачення. Але як бути з дітьми після п'яти років, експерти не дійшли спільної думки. Деякі телевізійні шоу підвищують продуктивність мозку в цьому віці. Не дивно, що корисні шоу зазвичай інтерактивного типу («До­слідниця Дора» — добре; «Барні і друзі» — погано, згідно з деяки­ми дослідженнями). Отже, враховуючи, що позиція про необхідність обмеження перегляду телебачення є одностайна, телевізор не мож­на замальовувати одним кольором. Ось кілька рекомендацій щодо перегляду ТБ, які ґрунтуються на дослідженнях:

1. Не вмикайте телевізор для дитини, якій іще не виповнилося двох років. Знаю, як важко це чути батькам, які так потребують відпочин­ку. Якщо ви не можете вимкнути телевізор, якщо не створили тих соціальних мереж, які дозволять вам відпочити, то принаймні об­межте вплив телебачення на вашу дитину. Ми живемо в реальному світі, тож роздратовані, виснажені батьки можуть так само зашкоди­ти розвитку дитини, як і надокучливий фіолетовий динозавр Барні.
2. Після двох років допоможіть дитині обрати телепрограму, яку вона дивитиметься. Зверніть особливу увагу на будь-які медіа-пе- регляди, які дозволяють інтелектуальну взаємодію.
3. Дивіться обрані передачі разом зі своїми дітьми, взаємодійте з ними, допомагаючи проаналізувати і критично осмислити побаче­не. І добре подумайте, чи розміщувати телевізор у дитячий кімна­ті: діти з власними телеками набирають у середньому на вісім балів менше на математичних та мовно-мистецьких тестах, ніж ті, в сім'ях яких телевізори лише у вітальні.

Відеоігри: не сиди так увесь час

По-перше, загальне застереження. Я люблю Музі^[33], стару комп'ю­терну відеогру. Я був художником-графіком і професійним аніма- тором, перш ніж став вченим, і Музі був коханням із першого по­гляду! Це був прекрасний світ, елегантно вималюваний цифровими фарбами, з якого лилося те, що я можу описати тільки як піксельну любов. Я провів у цьому світі години — досліджуючи, розв'язуючи проблеми, розроблені під упливом Леонарда да Вінчі, Жуля Берна і Джина Роденберрі, читаючи (в цій грі є книжки!), розглядаючи зо­ряні карти, маніпулюючи технологіями. Навіть зараз звук справжніх хвиль, що м'яко прибиваються до берега, відсилає мене до омріяно­го цифрового світу, де я пізнав справжню силу комп'ютерних тех­нологій. Якщо я видаюся вам схибленим на цьому, то я правильно передав думку. Це небезпечно для вченого, особливо якщо він зби­рається коментувати відеоігри.

На щастя, існують і холодніші голови; ось чому це, врешті-решт, називають науковою літературою. Що ця література говорить про відеоігри і гнучкі мізки немовлят у процесі розвитку? Там небагато інформації, і рішуче змальовано суперечливу картину. Це й зрозу­міло. Об'єкт занадто новий, і технології, які дають йому підґрунтя, змінюються занадто швидко. Отже, поради про те, що батьки ново­народжених і дітей дошкільного віку повинні знати про ігри, похо­дять не з даних про те, що відеоігри роблять із розумом, а з того, що вони роблять із тілом.

Як і з телебаченням, більшість відеоігор потребують сидіння. Рухо-орієнтовані ігрові приставки, такі як Ми, що дебютувала 2006 року, — це потенційний виняток, але вони, здається, теж мають ґандж: вага дітей, як і раніше, стрімко росте. Ця тенденція зростан­ня дитячої ваги така сильна, що наші діти починають слабувати на захворювання, зазвичай характерні для людей середнього чи стар­шого віку, зокрема артрит! Від дитячого ожиріння утричі частіше страждають геймери, ніж ті, хто не захоплюється відеоіграми.

Мозок обожнює активні вправи

Про зростання ожиріння в дитячому віці особливо боляче чути в середовищі дослідників мозку, передусім тому, що ми так ба­гато знаємо про стосунки між фізичною та розумовою активніс­тю. Вправи, а надто аеробіка, — фантастичні для мозку, позаяк збільшують показники виконавчої функції десь на 50-100 %. Це стосується всіх, від маленьких дітей до дорослих чиновників. Си­лові вправи так не впливають (хоча є багато інших причин, щоб їх виконувати).

Батьки, які впроваджують енергійний графік тренувань для своїх нащадків, найбільш імовірно матимуть дітей, для яких впра­ви стануть постійною життєвою звичкою (в півтора-два рази біль­ше, залежно від дослідження). Діти у хорошій формі мають кращі показники в тестах із виконавчої функції, ніж їхні ровесники, що ведуть малорухливий спосіб життя, і ці показники не змінюються, поки триває активна фаза життя. Найкращі результати отримуємо, до речі, якщо ви робите вправи разом зі своїми дітьми. Пам'ятаєте про ту відтерміновану імітацію? Заохочення активного способу життя є одним із найкращих подарунків, який ви можете дати своїй дитині. Це означає, що вам слід відкласти МогИ о£ МагсгаЙ^], підняти свій зад із дивану та подати хороший приклад. Це не робить Музі менш прекрасним. Це просто додає ігровій реальності нюан­сів. Я досі люблю цей жанр, і завжди любитиму, але дедалі більше переконуюся, що електронні ігри повинні випускатися із застереж­ним написом.

Застережна історія про текстові повідомлення

А як щодо інтернету і його, пов'язаних із цифровим спілкуванням, слуг? Знову ж таки, підтверджених даних бракує, і вони далеко не однозначні. Ті, що зараз маємо, дають деякі підстави для занепоко­єння, що ілюструє така історія.

Дев'ятирічна дівчинка вирішила запросити п'ятьох чи шістьох своїх найближчих подруг на першу дівочу вечірку. Її мати, соціо­лог за фахом, була в захваті. Вона згадала свої власні дитячі вечір­ки, коли залишалась ночувати у подруг, і вона очікувала безперерв­ного спілкування, боїв подушками, таємничого перешіптування у темряві та реготу о другій ночі. Але цього не сталося. Щойно друзі її доньки зібралися разом, мама відразу помітила речі, які насторожи­ли її соціологічне шосте чуття. Спілкуючись, дівчата не скидались на типових дев'ятирічних дітей, чий соціальний взаємообмін може бути на диво дорослий, але емоційно незрілий, як у чотирирічних. Винуватцем цього виявилося спотворене сприйняття та трактуван­ня невербальних сигналів. Мама також побачила, що через півго­дини від початку вечірки п'ятеро з шістьох дівчат витягнули свої мобільні телефони. Вони заклопотано переписувались із друзями, яких не було на вечірці, роблячи та надсилаючи фото. І так тривало весь день. Глибокої ночі, близько другої години, абсолютно все за­вмерло. Мама піднялася нагору переконатися, чи все добре. Поло­вина дівчаток заснули. Решта досі сиділи зі своїми мобільними теле­фонами — маленькі екрани світилися в темряві під простирадлами.

Чи текстові повідомлення можуть бути пов'язані з соціальною незрілістю? Це непросте запитання. Середньостатистична дитина 2008 року надсилала і отримувала 2 272 текстових повідомлення на місяць, близько вісімдесяти на день. З 2009 року 27 % слів діти дізна­ються завдяки комп'ютеру. Що в цьому поганого? Ніхто поки на­справді не знає. Те, що ми зараз можемо сказати, пов'язано з приро­дою самого середовища. Інтернет та відповідні носії заохочують до індивідуального вжитку. Це спричиняє дивну ситуацію, як показала вечірка з ночівлею: навіть коли ми разом, часто перебуваємо далеко одне від одного. Діти не отримують достатньої практики інтерпре­тації невербальних сигналів (хіба що їхнє цифрове спілкування від­бувається через відеокамеру). Це, між іншим, якраз той світ, у яко­му живуть аутичні діти.

Удосконалення навичок невербального спілкування потребує ро­ків практики, і, як ми вже говорили в попередньому розділі, важли­во, щоб діти в цьому вправлялися. Справжні життєві ситуації наба­гато заплутаніші, ніж життя в інтернеті, і зовсім не анонімні. Люди з плоті й крові торкаються одне до одного, заважають одне одному, постійно передають одне одному інформацію у спосіб, який непро­сто переформатувати в смайлики та милі абревіатури з трьох літер.

Пригадайте, що як вдома, так і на роботі, найбільшим джерелом конфліктів є асиметрія між екстроспективною та інтроспективною інформацією. Величезної частки цієї асиметрії можна уникнути за допомоги правильного тлумачення невербальних сигналів. Що мен­ше люди його практикують, то, ймовірно, більш незрілою буде їхня соціальна взаємодія і сумніші її наслідки — від майбутніх розлучень і до ерозії продуктивності робочої сили.

Повчальні спостереження мами-соціолога можуть бути сигна­лом до дій. Звісно ж, це створює сприятливий ґрунт для досліджень. Враховуючи, що поставлено на карту, здоровий скептицизм до ви­нятково цифрового світу, мабуть-таки, доцільний. Найкраща пора­да — тримайте ці прилади якнайдовше вимкненими.

На краще чи на гірше, але ми — соціальні тварини. Це, мабуть, прописано в нашій ДНК. Не треба шукати ще одного Теодора Руз­вельта, щоб побачити, що людські взаємини є основним інгредієн­том майбутнього успіху дитини. Культура, замаринована в техно­логії, може легко обвинуватити дослідників у тому, що вони стали не на той бік історії. Дослідники, натомість, можуть обвинувачува­ти культуру, що вона на неправильній стороні людяності.

Гіпербатьківство: моя дитина краща за твою

Нещодавно, чекаючи поки злетить мій літак, я почув фрагмент те­лефонної розмови: «Стефані вже ходить? Ні? Брендон пішов ще до дев'яти місяців!», а згодом: «Стефані досі у підгузках? Брендон ходив на горщик іще до двох років!» Розмова про різні досягнення супер- дитини Брендона порівняно з невдахою Стефані тривала і тривала.

Я чую версії цього змагання немовлят практично усюди. Це еле­мент гіпербатьківства — ще одного інгредієнта, який варто обме­жити в добриві для розуму вашої дитини. Коли розмова скінчилася, я уявив собі, що відчуває мама Стефані. Гнів? Сором? Вона, можли­во, пішла в магазин і купила всі іграшки для інтелекту, які там були, щоб прискорити розвиток її маленької дівчинки. А, можливо, про­сто плакала.

Такі порівняння не тільки контрпродуктивні, але й розходяться із сучасними доступними знаннями про нейронауку, а також чи­нять на дитину тиск, який може зашкодити її мозку.

Немає двох мізків, які однаково розвиваються

Як ви вже знаєте, мозок дотримується графіка розвитку, індивідуаль­ного, як і особистість його власника. Діти не проходять через етапи розвитку штивними кроками, маршируючи наче маленькі мозкові солдати на шляху до свого майбутнього. Дитина, яка у чотири роки є генієм математики, не обов'язково буде такою у дев'ять. Подейку­вали, що Ейнштейн, здавалося б, найрозумніший з усіх, до трьох ро­ків не вмів говорити зв'язними реченнями (його першими словами було: «Суп занадто гарячий»). Індивідуальність частково генетично задана, але також зумовлена неймовірною чутливістю нейронів до зовнішнього середовища. Вони легко утворюють нові зв'язки і роз­ривають ті, що існують, — властивість, знана як нейропластичність.

Мозок, схоже, проходить деякі загальні стадії розвитку. Але мало хто в середовищі науковців дійшов згоди, що ж це за ста­дії. Психолог з розвитку Жан Піаже, який свого часу працював із Альфредом Біне, ^-шником, визначив у дітей чотири фази когнітивного розвитку: сенсорно-моторну, передопераційну, конкретних операцій та формальних операцій. Ця концепція ста­дій розвитку, дуже впливова на той час, зараз викликає суперечки. Дослідники почали сумніватися в цій концепції в кінці ХХ століт­тя, з'ясувавши, що діти набувають певних навичок та понять зна­чно раніше, ніж стверджував Піаже. Наступні роботи показали, що, навіть у межах певної категорії, діти проходять через стадії розви­тку в своєму власному темпі. Багато хто взагалі не дотримується ви­значеного Піаже порядку: іноді діти пропускають крок або два чи повторюють ту ж саму стадію кілька разів поспіль. У деяких узагалі немає між стадіями жодних кордонів.

З мізками наших дітей немає проблеми. Проблема лише з на­шими теоріями.

Це не перегони

Деякі батьки вважають, що розвиток мозку наче олімпійські пе­регони. Вони прагнуть, щоб їхня дитина будь-що перемогла на кожному етапі. Ви досі можете бачити наслідок такого мислення, коли діти згаданих батьків опиняються в коледжі. Хоча я переваж­но вчу аспірантів, іноді працюю зі студентами, які хочуть вступи­ти в медичну школу, і більше ні про що не можуть думати. Чима­ло з них описують, як суворо муштрували їх наукою наполегливі батьки, для яких діти, здається, були більше почесною медаллю, ніж людьми.

Описане явище називається гіпербатьківством, і його дослідже­но. Дитячий психолог Девід Елкінд, нині почесний професор в уні­верситеті Тафтса, поділив мамусь і татусів, що намагаються забага­то досягнути, на чотири категорії:

• Батьки-гурмани. Такі батьки багато досягли і хочуть, щоб їхні діти досягли подібного успіху.
• Батьки-дипломи. Класичні батьки, для яких диплом най­кращого університету — це основне; схожі на батьків попе­редньої категорії, але вважають так: що раніше починається академічна підготовка, то краще.
• Батьки-загартовувачі. Вони намагаються прищепити своїм дітям навички фізичного виживання, тому що світ — це дуже небезпечне місце; такі батьки часто працюють у військовій чи правоохоронній сферах.
• Батьки-генії. Матеріально забезпечені і вельми скептично ставляться до системи освіти. Такі батьки хочуть захистити своїх дітей від негативних наслідків навчання.

Незалежно від категорії, гіпербатьки часто забезпечують інтелек­туальну успішність своєї дитини ціною її щастя. Хоча реальні циф­ри знайти важко, повчальною історією може послугувати ситуація студентів старших класів у Південній Кореї, для яких батьківський тиск у досягненні найвищих показників у стандартизованих тес­тах може бути занадто сильним. Самогубство тут є основною при­чиною смерті 15-19-річних, на другому місці — автомобільні аварії.

Ризики гіпербатьківства

Я розумію, чим керуються такі батьки. У конкурентному світі, де переможцями є найрозумніші з нас, цілком зрозуміло, що любля­чі батьки переймаються інтелектом дитини. Маленький брудний секрет полягає, однак, у тому, що екстремальний інтелектуальний тиск зазвичай призводить до протилежних результатів. На певних етапах гіпербатьківство може завдати справжньої шкоди інтелекту­альному розвитку дитини.

1. Екстремальні очікування обдурюють мислення вищого рівня

Діти надзвичайно чутливі до батьківських очікувань: маленькі праг­нуть задовольнити та виправдати очікування; доросліші — праг­нуть повстати та протистояти. Коли маленькі діти відчувають, що їхні батьки сподіваються на певні інтелектуальні досягнення, до яких їхній мозок іще не готовий, вони потрапляють в глухий кут. Це примушує мозок повернутися до стратегій мислення нижчого рів­ня, створюючи фальшиві звички, яких, мабуть, пізніше доведеть­ся позбуватися.

Одного вечора я побачив таке на вечірці. Гордий батько оголосив мені, що його дворічний син розуміє множення. Він змусив малого хлопця прочитати напам'ять таблицю множення. Після обережно­го тестування стало очевидно, що хлопчик не мав жодного понят­тя про множення, а, як папуга, видавав завчене. Навички мислення низького рівня витіснили вищі рівні обробки інформації. Елкінд зневажливо називає подібні хвастощі «дресурою поні» і вважає, що жодна дитина не має такого зазнавати. Я з ним згоден.

1. Тиск може притлумити допитливість

Діти є вродженими дослідниками. Але якщо батьки продукують лише жорстокі освітні очікування, цікавість поступово згасатиме. Діти перестануть ставити потужні запитання штибу: «Чи мені це цікаво?» І почнуть запитувати: «Що задовольнить володаря?» До­слідницька поведінка не винагороджується, тому з часом відкида­ється взагалі. Пам'ятайте, що мозок є органом виживання, і ніщо не важить для дитини більше, ніж безпека (в нашому разі — похвала), яку можуть дати батьки.

1. Постійні гнів чи розчарування спричиняються до отруйного стресу

Є й інша шкода від тиску, який чинять батьки на своїх дітей задля виконання завдань, поки що не підвладних їхнім маленьким мізкам. Наполегливі батьки часто розчаровуються чи гніваються, коли їхні діти не виконують сподіваного — реакція, яку діти здатні відчути в дуже ранньому віці і якої відчайдушно намагаються уникнути.

Така втрата контролю — токсична. Вона може створити психо­логічний стан, який називають «набутою безпорадністю», що може фізично пошкодити мозок. Дитина дізнається, що вона не здатна контролювати негативних стимулів (гніву чи розчарування бать­ків) або ситуацій, що їх зумовлюють. Подумайте про третьокласни­ка, який повинен щовечора повертатися додому зі школи до п'яного тата, що його б'є. В малюка має бути дім, але такий дім — це жахли­во. Він усвідомлює, що не має жодного виходу, і, врешті-решт, при­пинить спроби вирватися, навіть якщо пізніше з'явиться така мож­ливість. Ось чому це називається набутою безпорадністю. І щоб викликати цей стан, не конче повинна існувати фізична наруга.

Набута безпорадність є дверима у депресію, навіть у дитинстві. Я знав батьків аспіранта, який наклав на себе руки; вони були над­мірно наполегливі, вимогливі і, правду кажучи, неприємні. Хоча де­пресія — складна тема. Передсмертна записка студента свідчила, що його рішучі дії були опосередкованою відповіддю на нездатність ви­правдати очікування своїх батьків. Це потужна демонстрація того, що мозок не зацікавлений навчатися; він зацікавлений виживати.

Напишіть це собі на лобі, перш ніж ваша дитина прийде у світ: виховання — це не перегони. Діти не є запорукою успіху батьків. Конкуренція може надихати, але її певні види здатні прошити мо­зок вашої дитини токсичними зв'язками. Порівняння ваших дітей із дітьми ваших друзів не допоможуть досягнути бажаних резуль­татів ані їм, ані вам.

Є чудові можливості для оптимізації потужності мозку вашої дитини. Зосередьтеся на вільній грі, великій мовній взаємодії і зао­хоченні зусиль — це добриво гарантовано підвищить інтелект ва­шої дитини, хоч на якому етапі розвитку вона перебуватиме. Це нескладно. Зрештою, пакет інтелектуальної матриці мозку було роз­роблено у світі, який існував не тільки задовго до появи інтернету. Він існував іще до Льодовикового періоду.

Ключові моменти

• Ось те, що допомагає навчатися: грудне вигодовування, спілку­вання зі своїми дітьми, вільна гра, хваліть зусилля, а не інтелект.
• Мозок більше цікавить виживання, а не гарні оцінки у школі.
• Шкідливо примушувати дітей вивчати предмет, якщо їхній мозок до цього не готовий.
• Дії, які можуть зашкодити навчанню в ранньому віці: надмір те­лебачення, набута безпорадність і малорухливий спосіб життя.

1. ЩАСЛИВА

ДИТИНА:

ЗЕРНО

Емоції — це лише нотатки на пам'ять

Співчуття знаходить добрих друзів

Дівчинку з довгим каштановим волоссям, віком близько п'ятнадцяти років, розпитують про школу і позашкільні занят­тя. Коли вона починає відповідати, ви бачите, що щось не гаразд. У неї такий само стурбований погляд, як у немовляти! Підліток без­перервно вовтузиться. Вона дригає колінами, крутить у руці волос­ся, шарпає свої вуха. Відповіді даються їй важко, з великими пауза­ми. Дівчинка каже, що поза школою не має багато занять, вона лише грає на скрипці і трохи пише. Коли дослідник запитує, що її так не­покоїть, вона знічується, а потім дає волю штормові. Стримуючи сльози, відповідає: «Я почуваюся дуже незручно, особливо якщо ре­шта людей навколо мене знають, що роблять. Я завжди думаю: мені йти сюди? чи туди? чи я часом не стою комусь на дорозі?» Вона за­мовкає на мить, а потім вигукує: «Як я житиму, коли виросту? Чи ко­лись робитиму щось бодай трохи корисне?» Емоції спадають, і вона затискається, переможена. «Я не можу перестати про це думати», — шепоче вона схвильовано.

Безсумнівно, той самий темперамент. Це і є оте немовля п'ятнадцять років по тому.

І, вочевидь, — це нещаслива дитина.

У світі психології розвитку її знають і називають Немовлям Дев'ятнадцять. Завдяки роботі з цією дівчинкою і схожими на неї, психолог Джером Каґан дослідив багато з того, що ми сьогодні зна­ємо про темперамент і його потужну роль у формуванні щасливої дитини.

Цей розділ про те, чому одні діти щасливі, а інші ні. (Насправ­ді, більшість дітей щасливі. Немовля Дев'ятнадцять назване так, бо перші вісімнадцятеро досліджених Каґаном дітей були доволі ве­селі). Ми обговоримо біологічний підмурівок щасливого дитин­ства, ваші шанси отримати тривожну дитину, генетичне підґрун­тя щастя і секрет щасливого життя. У наступному розділі йдеться про те, як можна створити середовище, сприятливе для щастя ва­шої дитини.

Що означає «щасливий»?

Батьки часто кажуть мені, що їхня найвища мета — виховати щас­ливу дитину. Коли запитую, про що саме йдеться — отримую різні відповіді. Деякі батьки сприймають щастя як емоцію: вони хочуть, щоб їхні діти регулярно відчували позитивний суб'єктивний стан. Інші батьки бачать його як стан стабільності: вони хочуть, щоб їхні діти були спокійні, емоційно врівноважені. Ще комусь здається, — це означає безпеку чи моральність: вони моляться, щоб їхні діти отримали хорошу роботу і вдало одружилися, чи щоб вони були «гідними». Але більшості батьків важко означити це поняття.

Вченим також. Чудовий ельф психології Деніел Гілберт з Гарвар­ду багато років намагався знайти визначення щастя. Існують, звіс­но, й інші дефініції, але Гілберт пропонує три:

• Емоційне щастя. Це те, що у словах більшості опитуваних батьків, імовірно, і йшлося. Такий тип щастя, писав Гілберт, «є

почуттям, досвідом, минущим суб'єктивним станом», зумов­леним чимось об'єктивним у реальному світі. Ваша дитина в захваті від синього кольору, зворушена фільмом, захоплена Гранд Каньйоном, задоволена горнятком молока.

• Моральне щастя. Потрактоване як чеснота, моральне щас­тя більш подібне на філософський набір ставлення до жит­тя, ніж на спонтанне суб'єктивне відчуття. Якщо ваша дити­на має хороше й гідне життя, наповнене моральним змістом, вона може відчувати глибоке задоволення та гармонійність. Щоб описати цю ідею, Ґілберт використовує грецьке слово «евдемонія», яке Арістотель переклав як «робити і жити до­бре». «Евдемонія» буквально означає «мати хорошого анге- ла-охоронця».
• Поверхове щастя. В цьому разі слово «щастя» супроводжу­ється такими словами, як «за», або «з того», або «що». Ваша дитина може бути щасливою з поїздки в парк. Вона може бу­ти щаслива за друга, якому купили собаку. Це передбачає прийняття судження про світ не в термінах якогось перехід­ного суб'єктивного почуття, а як джерело потенційно приєм­них почуттів минулого, сьогодення чи майбутнього.

Звідки це щастя, незалежно від типу, береться? Основне джерело щастя виявлено завдяки найстарішому експериментові в історії су­часної американської науки, який триває і досі.

Секрет щастя

Психолога, що головує у цьому дослідницькому проекті, звуть Джордж Вайлант. З 1937 року дослідники під його керівництвом не­впинно збирали найповніші особисті дані кількох сотень людей для «Гарвардського дослідження розвитку дорослих». Цей проект час­то називають «Дослідженнями Гранта» — на честь магната супер­маркетів у. Т. Гранта, який фінансував початок роботи. Дослідники з'ясовують, чи є формула для «хорошого життя»? Іншими словами, що саме робить людей щасливими?

Вайлант був керівником проекту понад сорок років, і він остан­ній із пастирів «Дослідження Гранта». Його заанґажованість вихо­дить за межі професійної цікавості. Вайлант називає себе «батьком на відстані». Був одружений багато разів, у нього п'ятеро дітей, один із яких аутист, і четверо з яких не спілкуються з батьком надто час­то. Його власний батько вкоротив собі віку, коли синові було десять, майже не залишивши хороших прикладів для наслідування. Хіба не чудова кандидатура, щоб керувати пошуком щастя?

Наукові прадіди дослідження, всі з яких уже померли, залучи­ли до експерименту двісті шістдесят вісім гарвардських студентів. Це були білі чоловіки, переважно добре влаштовані в житті, де­які з яскравим майбутнім (включаючи багаторічного редактора МазЬіпдіоп Розі Бена Бредлі і президента Джона Ф. Кеннеді). Їхні життя мали постати, як стенд із розвішаними роками, так, щоб ко­манди фахівців, зокрема психологів, антропологів, соціальних пра­цівників, навіть фізіологів, могли відстежувати все, що з ними від­бувалося. Саме це вони й зробили.

Їхній ретельності міг би позаздрити Департамент внутрішньої безпеки. Піддослідних зобов'язали що п'ять років відбувати ґрун­товні медичні огляди, терпляче проходити купу психологічних тес­тів, кожні п'ятнадцять років витримувати приватні інтерв'ю і що два роки заповнювати й відсилати анкети. Це тривало майже сімдесят п'ять років. Протягом десятиліть експериментом досить нерівномір­но керувала «бойова команда» науковців, але це, ймовірно, найпо­вніше дослідження такого штибу.

І що з'ясувалося після всіх цих років? Що таке, врешті-решт, хо­роше життя? Що послідовно робить нас щасливими? Дозволю Вай- ланту говорити від імені групи, з його інтерв'ю Аііапііс:

«Єдине, що справді має значення в житті, - ваші взаєми­ни з іншими людьми».

Після майже сімдесяти п'яти років єдиний послідовний висновок ціл­ком збігається з головною думкою фільму «Це дивовижне життя»^[35].

Успішні дружні стосунки — складні мости, що з'єднують друзів і сім'ю — це те, що може зробити людей щасливими, поки вони мчать по життю. Дружба є кращим провісником за будь-який інший еле­мент. До досягнення людиною середнього віку — це єдиний чинник. «Людські істоти інколи як бджоли. Ми еволюціонували, щоб жити в інтенсивно-соціальних групах, і в нас усе не надто добре, коли ми покидаємо вулики», — каже Джонатан Гайдт, дослідник, який при­скіпливо вивчав зв'язок між соціалізацією та щастям.

І що інтимніші стосунки, то краще. Колега Вайланта показав, що відсоток людей, позбавлених романтичних взаємин, не очолять верхніх щаблів у рейтингу щасливої юрби. Шлюб є впливовим чин­ником. Близько сорока відсотків одружених дорослих вважають себе «дуже щасливими», а серед людей, які ніколи не були у шлюбі, та­ких лише двадцять три відсотки.

Згодом ці прості відкриття підтвердили та доповнили додатко­ві дослідження. Крім стосунків для задоволення, решта речей, що прогнозують щастя, включають:

• стійку дозу альтруїстичних дій;
• складання переліку речей, за які ви вдячні, що генерує почут­тя щастя в короткостроковій перспективі;
• вироблення загального «ставлення вдячності», яке спричи­няє почуття щастя у довгостроковій перспективі;
• обмін новим досвідом з тим, кого любиш;
• запуск підготованого завчасно «рефлексу прощення», коли люди, яких любиш, тебе образять.

Якщо це звучить очевидно — зазвичай такі підозри властиві жур­налам психологічної самодопомоги, — то оцей пункт може зди­вувати: гроші не відіграють тут жодної ролі. На думку «Журналу досліджень щастя», люди, які заробляють більше п'яти мільйо­нів доларів на рік, не щасливіші за тих, хто має сто тисяч. Гроші збільшують щастя, витягуючи людину з бідності до принаймні се­редини п'ятизначної цифри заробітку. Після зростання доходу до п'ятдесяти тисяч доларів на рік, шляхи заможності і щастя розбіга­ються. Звідси практична і дещо втішна порада: допоможіть своїм ді­тям опанувати професію, що дасть їм принаймні заробіток близь­ко п'ятдесяти тисяч доларів на рік. Щоб захоплюватися життям, до якого ви їх підготували, ваші нащадки не повинні бути мільйонера­ми. Після задоволення основних потреб, їм потрібно багато близь­ких друзів та родичів.

А іноді, як свідчить наступна історія, — навіть рідних братів.

Мій брат — це ДЖОШ!

Одного хмарного ранку у Сіетлі мої двоє синів, трирічний та п'ятирічний, бавилися на дитячому майданчику. Джош і Ной ра­дісно злітали вгору на гойдалці, разом із рештою хлопчиків вовтузи­лися в землі і галасували; кожен поводився, мов левеня на навчанні, бо вони такі і були. Раптом кілька місцевих хуліганів, великі чотири­річні хлопці, повалили Ноя додолу. Джошуа зі старту рвонув на до­помогу своєму молодшому братові, як Кегі Виїї на перегонах. Стри­баючи між Ноєм і хуліганами, з піднятими догори кулаками, Джош процідив крізь зуби: «Ніхто не ображатиме мого брата!» Вражена банда швидко розсіялася.

Ной був у захваті від свого порятунку. Обійняв брата і, переповне­ний радісною енергією, почав довкола нього кружляти. Він вистрі­лював лазерами з уявних рушниць, щосили волаючи на всю округу: «Мій брат — це Джош!» З почуттям виконаного обов'язку, всміхаю­чись від вуха до вуха, Джошуа повернувся на гойдалку. Наша няня ще довго аплодувала цьому неймовірно радісному шоу на одну дію.

Суть цієї історії — в існуванні щастя, генерованого близьки­ми, інтенсивними стосунками. Ной був вочевидь схвильований; Джош — вочевидь задоволений.

Враховуючи суперництво між братами, бо воно таки існує, аль­труїзм не є постійною складовою їхньої звичайної поведінки. Але на той момент діти були добре налаштовані і щасливі, що спосте­рігається з майже кінематографічною наочністю.

Допомагайте своїй дитині здобувати друзів

Відкриття щодо важливості людських взаємин — у всій їхній непро­стій красі — значно полегшують розуміння того, як виховати щас­ливих дітей. Якщо ви хочете цього, навчіть їх ефективно соціалізу­ватися — знаходити друзів і підтримувати з ними взаємини.

Як ви, мабуть, здогадуєтеся, для виховання соціалізованих дітей потрібні розмаїті інгредієнти, яких занадто багато, щоб уміститися в певних поведінкових контейнерах. Я вибрав два, які мають най­більшу підтримку нейронауки. Вони також найпрогнозованіші для соціальної компетентності:

• емоційне регулювання,
• наш старий друг — емпатія.

Почнемо з першого.

Емоційне регулювання: ти такий хороший

Після десятиліть дослідницької роботи, що з'їла мільйони доларів, вче­ні виявили приголомшливий факт: ми маємо більше шансів підтриму­вати глибокі, тривалі взаємини з добрими людьми. Мама не помиляла­ся. Турботливі, чуйні, відкриті люди, які вміють зрозуміти і пробачити, здатні на глибшу і тривалішу дружбу. Серед них також нижчий рі­вень розлучень, аніж у примхливих, імпульсивних, грубих, егоїстич­них, негнучких і мстивих. Негативний баланс у цьому переліку може також сильно вплинути на психічне здоров'я людини, не лише змен­шуючи кількість її друзів, але й наражаючи на ризик виникнення де­пресій і тривожних розладів. Згідно з «Гарвардським дослідженням», такі емоційні мінуси перетворять нас у найнещасніших у світі людей.

Вередливий, грубий та імпульсивний — звучить наче збій пове- дінкового контролю, однак це лише частина проблеми. Такі люди не контролюють власних емоцій. Щоб зрозуміти це, спершу слід від­повісти на одне наріжне запитання:

Що воно таке — емоція?

Ви можете додати цю маленьку замальовку до папки «Роби як я кажу, а не як я роблю»:

Минулого вечора мій син жбурнув свою соску. Я була втом­лена і розгублена. Сказала: «Не можна кидатися речами!», а потім пожбурила соскою в нього.

Можливо, син не хотів лягати спати і жбурнув соску на знак протес­ту. Мати нам уже повідомила, що була втомлена і розгублена; ма­буть, можна додати, що й сердита. Стільки емоцій у трьох коротких реченнях. Що саме вони відчували? Вас може здивувати моя відпо­відь. Вчені цього не знають.

У науковому світі точиться багато суперечок щодо природи емоцій. Частково тому, що в головному мозку емоцій зовсім не ви­окремлено.

Ми часто відрізняємо організоване інтенсивне мислення, як- от розв'язування математичної задачі, від неорганізованого, роз­митого переживання, розчарування або щастя. Та коли дивимо­ся на схеми елементів мозку, відмінність зникає. Є ділянки, що генерують і обробляють емоції, а є такі, що генерують і обробля­ють аналітичну когнітивність, але всі вони надзвичайно перепле­тені між собою. Динамічні, складні коаліції мережевих нейронів потріскують електричними сигналами один одному у високо інте­грований і напрочуд адаптивний спосіб. І неможливо відрізнити емоції від аналізу.

Для наших цілей найкраще ігнорувати те, чим емоція є, а зосе­редитися на тому, що емоція робить. Розуміння цього підкаже стра­тегію регулювання емоцій — одну з двох головних гравчинь коман­ди підтримки здорових дружніх стосунків.

Емоції мітять наш світ, як Робокоп поганих хлопців

Один із моїх найулюбленіших фільмів, «Робокоп», має чудесне ви­значення емоцій. Події фільму, знятого 1987 року, відбуваються у футуристичному, вкрай злочинному Детройті, місті, яке що тоді, що зараз, дуже потребує героя. Цим героєм виявляється кіборг Ро­бокоп — гібридна людина, утворена з померлого поліціянта (яко­го грає актор Пітер Веллер). Робокопа випускають у кримінальний андеґраунд міста, яке ні про що не здогадується, і він починає наво­дити лад. Найкрутіше те, що кіборг здатен затримати зловмисника, мінімізуючи ймовірну шкоду невинним людям. В одній сцені він сканує ландшафт, переповнений злочинцями та випадковими пе­рехожими. Ви ніби перебуваєте всередині візуалізатора Робокопа: можете бачити, як він оцифровує та позначає лише поганих хлоп­ців для подальшої обробки, не займаючи решти. Ціль, вогонь: він підриває тільки лихих.

Таке фільтрування — це саме те, що роблять у мозку емоції. Ви, напевно, звикли думати, що емоції тотожні почуттям, проте мозок їх розрізняє. Використовуючи визначення з підручників, емоції — це активізація нейронних ланцюгів, які пріоритизують наш чуттє­вий світ на дві категорії: на що потрібно звернути увагу і що можемо спокійно ігнорувати. Почуття — це суб'єктивні психологічні пере­живання, які виникають з цієї активізації.

Бачите схожість з програмним забезпеченням у візуалізаторі Ро­бокопа? Скануючи наш світ, ми позначаємо певні речі для наступ­ної обробки і залишаємо поза увагою решту предметів. Емо ції — це позначки. Інший спосіб — думати про емоції як про нотатки-стіке- ри, що змушують наш мозок звернути на щось увагу.

Емоції як нотатки-стікери, що змушують наш мозок звернути на щось увагу

Де саме ми наклеюємо наші маленькі розпізнавальні наліпки? Мозок реагує на сигнали, які безпосередньо стосуються нашого

виживання — це загроза, секс і закономірності (щось, як ми вважа­ємо, знайоме нам). Більшість людей не чіпляють на все поміток, і емоції теж допомагають нам пріоритизувати наші сенсорні імпуль­си. Ми можемо одночасно бачити злочинця, що наводить на нас пістолет, і газон, на якому він стоїть. Ми не реагуємо на газон, але маємо емоційну реакцію на пістолет. Емоції забезпечують важливу здатність фільтрувати сприйняте, і це допомагає нам вижити. Вони привертають нашу увагу до речей та допомагають приймати рішен­ня. Здатність дитини регулювати емоції потребує часу на розвиток.

Навіщо цей галас? Важливість нотаток на пам'ять

У перші кілька тижнів, як ми принесли нашого старшого сина до­дому, Джош, здавалося, тільки плакав, спав або виділяв зі свого тіла огидні речовини. Він прокидався вдосвіта, плачучи. Іноді я тримав його на руках, іноді клав знову до ліжка; і те, і те лише примушувало його плакати дужче. Я запитував у себе: невже це все, на що він зда­тен? Одного дня я раніше повернувся з роботи. Дружина колихала малого у візочку, і коли я до них наблизився, Джош побачив мене і, здається, відчув раптовий імпульс впізнавання. Він засяяв мегават- ною усмішкою, що могла б протягом години освітлювати Лас-Вегас, а потім уважно на мене подивився. Я не міг у це повірити! Я скрик­нув і простягнув руки, щоб обійняти його. Та скрик був занадто гуч­ний, а рух занадто раптовий. І малий знову заплакав. А потім він об- какав свої пелюшки. От вам і вся різноманітність.

Те, що я не міг розшифрувати Джоша в найбільш ранні тижні його життя, не означає, що він, як і будь-який інший малюк, здатен був лише на односторонню емоцію. Значна частина нервової діяль­ності у перші тижні життя немовлят відбувається як у корі головно­го мозку, так і в лімбічних структурах. (Про ці дві структури ми по­говоримо через кілька сторінок.) До півроку типове немовля може відчувати подив, відразу, щастя, сум, гнів і страх. Але діти позбав­лені численних фільтрів. Упродовж місяців плач залишається най­швидшим і найефективнішим засобом змусити батьків помітити наліпкою їх самих. Батьківська увага глибоко в інтересах виживання немовлят, без неї вони безпорадні. Тому діти плачуть, коли боять­ся, голодні, здивовані, надмірно стимульовані, самотні, або ж коли позбавлені кожного з цих подразників. Це зумовлює багато плачу.

Сильні переживання спантеличують маленьких дітей

Немовлята не можуть розмовляти. Поки що. Але розмовлятимуть — це одне з їхніх перших довготермінових, унікально людських за­вдань. І все ж їхні невербальні та вербальні системи комунікації ще досить довго не будуть поєднані. Вони поки що не здатні назвати емоцію, тобто позбавлені важливої стратегії емоційної регуляції.

Поки крихітні, переповнені емоціями дитячі мізки прошивати­муть себе, поки малюки діставатимуть із його віддалених закамар­ків мову, поти в них виникатиме багато спантеличення і зніяковін­ня. Ця боротьба особливо гостра у перші роки. Малюки можуть не знати про емоції, які вони переживають. Вони ще не володіють со­ціально правильним способом їхньої передачі. Тому дитина може виражати гнів, коли її справді щось дратує, але може і роздратува­тися без жодної видимої причини. Іноді одна подія викликає суміш емоцій. Ці емоції і супутні з ними почуття можуть здаватися таки­ми значними і такими непідконтрольними, що діти починають ля­катися і їх теж. Це тільки посилює ефект.

Діти часто виявляють свої емоції опосередковано, тому перш ніж намагатися розшифрувати їхню поведінку, слід дослідити контекст. Ви абсолютно маєте рацію, якщо дійшли висновку, що варто зверта­ти багато уваги на емоційний ландшафт своїх дітей, щоб зрозумі­ти їхню поведінку та допомогти належним чином соціалізовуватися.

Зрештою все стане на свої місця. Структури мозку, відповідаль­ні за оброблення та регулювання емоцій, під'єднаються одні до од­них, спілкуючись між собою, як підлітки по мобільних телефонах. Проблема в тому, що все це не стається відразу. Робота триватиме аж поки ви складете кредитну заявку на навчання вашої дитини в університеті. Встановити такі канали зв'язку — надзвичайно важли­во, хоч і потребує багато часу.

Емоційна регуляція: переборювання себе

Ось який вигляд має емоційна регуляція: уявіть, що ви на виста­ві разом із друзями дивитеся зворушливу сцену з мюзиклу «Зне­долені» (Ьез МізегаЬІез). Лунає на диво потужна (а для декого — сентиментальна) пісня «Поверни його додому» (Вгіпд Ніт Ноте). Дві речі очевидні: а) плачучи, ви схлипуєте, б) ця сцена може справ­ді вас пройняти.

Щоб уникнути публічної ганьби, ви заново оцінюєте ситуацію, і, сидячи у кріслі, намагаєтеся погамувати сльози. Вам ледве вдається.

Це переборення себе і є емоційною регуляцією. Немає нічого по­ганого у плачі чи в будь-яких інших численних виявах емоцій, але ви розумієте, що є соціальні контексти, де певна поведінка припус­тима або ні. Люди, яким таке добре вдається, зазвичай мають бага­то друзів. Якщо хочете мати щасливих дітей, ви витратите чимало часу, щоб навчити їх фільтрувати емоції.

Де в мозку відбуваються емоції

«Він світиться!» — водночас захоплено і нажахано заверещала малень­ка дівчинка. «О, я бачу його кігті!», — вслід за нею озвався хлопчик. «А там є жало!», — зробила відкриття інша дівчинка, на що хлопчик відповів: «О, він точнісінько, як ніс у твоєї сестри!» Після цього вони почали штурхатися. Я засміявся. Це відбувалося на екскурсії в музеї, мене оточував гурт гомінливих, жвавих третьокласників, захоплених тим, як скорпіони світяться в ультрафіолетовому світлі.

Однією з найкрасивіших частин цієї виставки був фокусний центр — недосяжний дисплей, підвішений вище дитячих плечей. Чималий самотній скорпіон нерухомо сидів на камені всередині ве­ликого, осібно розташованого акваріума. В ультрафіолетовому світ­лі, яке падало згори, тварина скидалася на Володаря павуків, що сві­титься в темряві. Або, якщо ви фахівець із когнітивістики (науки про мозок), — на одну з найскладніших структур у мозку, що генерує і обробляє наші емоції.

Якщо хочете, можете уявити того-таки скорпіона всередині ва­шого мозку. Мозок складається з двох часток, або півкуль, щось на кшталт двох почасти з'єднаних акваріумів. Спочатку я опишу аква­ріуми, а потім скорпіона.

Частково з'єднані акваріуми є головними півкулями мозку — лівою та правою. Кожна півкуля вкрита товстою оболонкою, зробленою не зі скла, а зі змішаного прошарку нейронів і молекул. Ця клітин­на тканинна оболонка і є корою головного мозку. Кора, завтовш­ки лише кілька клітин, не схожа на кору жодної іншої живої істо­ти в світі. Ця тканина і робить людину людиною. Крім багатьох інших функцій, наша кора бере участь в абстрактному мислен­ні (як при розв'язанні завдань з алгебри). Вона також задіяна в обробці зовнішньої сенсорної інформації (наприклад, виявлення шаблезубого тигра). Але завдяки їй ми не відчуваємо загрози ні від алгебри, ні від тигрів. Це робота скорпіона.

Мигдалина: емоції та спогади

Цей мозковий арахнід є частиною набору структур лімбічної (себ­то граничної) системи. Кігті скорпіона, по одному на кожну пів­кулю, недарма називаються мигдалиною, адже і справді схожі на мигдаль. Мигдалина допомагає генерувати емоції, а потім зберіга­ти про них спогади. У реальному мозку ви не побачите скорпіона. Лімбічні області закрито іншими структурами, зокрема непроник­ними хащами кліткових зв'язків, що звисають із кожного міліметра поверхні акваріума. Але мигдалина під'єднана не тільки до вашої кори. Вона з'єднана з частинами, які регулюють серцебиття, леге­ні і ділянки контролю за рухами. Емоції насправді розподілено між скупченням клітин, розсіяних по всьому мозку.

Ви за мною встигаєте? Зараз буде ще складніше.

Що за балачки!

Центральна ділянка мигдалини має масивні, грубі зв'язки з невели­кою часточкою мозку поблизу центру, яка називається острівцем. Це важливе відкриття. Острівцева частка, за допомоги свого мигдале­подібного приятеля, допомагає створити суб'єктивні емоційно від­повідні контексти для сенсорної інформації, що надходить з усьо­го тіла — з очей, вух, носа, кінчиків пальців. Як це відбувається? Ми не маємо про це жодної гадки. Знаємо, що острівцева частка зчитує з решти тіла інформацію про температуру, напругу м'язів, сверб­лячку, лоскіт, тактильний контакт, біль, рН шлунка, напруженість кишківника, голод. І після цього обговорює з мигдалиною свої здо­бутки. Деякі дослідники вважають, що це обговорення є однією з причин, через яку збір інформації півкулями мозку такий важли­вий для створення і сприйняття емоційних станів. Описана кому­нікація також може бути пов'язана з певними психічними захворю­ваннями, зокрема нервовою анорексією.

Створюється враження, що скорпіон відповідальний за більшість балачок. Зв'язки, наче телефонні лінії, дозволяють одній півкулі моз­ку — а опосередковано майже всім частинам тіла — почути, що гово­рить інша півкуля. Маємо відвертий натяк, що функції емоцій роз­кидані по всьому мозку, чи принаймні оголошуються всьому мозку.

Як мигдалина вчиться виготовляти емоції і чому вона потребує стільки інших нейронних регіонів для допомоги — певним чином загадка. Ми знаємо, що мозок не поспішає під'єднувати утворені зв'язки один до одного — у деяких випадках процес триває роки. (Ви коли-небудь спостерігали, як із маленького егоїстичного хлоп­чика виростає чуйний юнак? Усе, що потрібно — це трохи часу).

Емпатія (співчуття): клей взаємин

У соціальній компетентності вашої дитини, поруч зі здатністю регу­лювати емоції, величезну роль відіграє також хист сприймати потре­би іншої людини і співчувати їм. Досить вагомий, щоб стати зако­ном мозку, факт: співчуття знаходить нових друзів. Щоб навчитися співчутливості, ваша дитина повинна розвивати вміння зазирнути всередину психологічного нутра іншої людини, збагнути її поведін- кові мотивації, нагороди і покарання, а потім відреагувати добротою і співчуттям. Зовнішній поштовх емпатії допомагає зцементувати людей одне з одним, забезпечуючи тривалу стабільність їхніх взає­мин. Погляньмо, що відбувається між матір'ю і дочкою в цій історії:

Повертаючись додому, МУШУ навчитися не бути такою брутальною. Якось після роботи я скаржилася Шеллі по те­лефону, якою колькою в дупі є мій бос. Через кілька хвилин відчула запах крему від пелюшкової висипки і як задирається моя спідниця. Люба дворічна донечка відкрила тюбик «Деси- тину» і намагалася намастити ним мої сідниці! Я запита­ла: «Що, на Бога, ти робиш?» Вона відповіла: «Нічого, ма­мусю. Це щоб тобі не боліла дупця». Як же сильно я люблю це дівча. Могла б розчавити її в обіймах.

Зверніть увагу, як креативне співчуття дочки позначилося на став­ленні мами до 'їхніх стосунків. Воно, здається, поєднало їх. Ця чуйна взаємодія має назву. Коли одна людина по-справжньому щаслива за іншу або здатна сумувати разом із нею, ми говоримо про активно- конструктивну поведінку. Ці впливи такі потужні, що можуть три­мати разом не тільки батьків і дітей, але й чоловіків і дружин. Якщо в активно-конструктивній взаємодії — на противагу токсично-кон­фліктній — ваш шлюб має співвідношення три до одного, ви маєте броньований захист від розлучення. Найкращі шлюби мають спів­відношення п'ять до одного. Розмовляючи про стосунки, ми вже зга­дували роль емпатії у транзиті в батьківство.

Дзеркальні нейрони: я тебе відчуваю

Співчуття має нейробіологічне підґрунтя, і мені про це нагадали, коли мій молодший син отримав перше щеплення. Коли лікар на­повнював шприц, я стурбовано стежив за його рухами. Маленький Ной, відчувши щось недобре, почав звиватися в моїх руках. Він го­тувався отримати свою першу партію щеплень, і йому це вже не подобалось. Я знав, що найближчі кілька хвилин мали бути жахли­во болісними. Моя дружина й так не любить голок (коли вона була маленькою дівчинкою, медсестра її педіатра потерпала від хвороби Паркінсона), але вже відбула цей процес із нашим старшим сином і зараз відсиджувалася в почекальні. Тепер настала моя черга міцно тримати Ноя, поки лікар виконував свою роботу.

Це не мало бути аж такою винятковою ситуацією. В мене з гол­кою нормальні взаємини. Я вводив мишам патогени, приєднував до нейронних тканин скляні електроди, вставляв пластмасові зонди з барвниками, іноді втрачаючи трубку, але ж не палець. Та цього разу все було геть інакше. Коли голка металевим пекельним комаром уві­йшла в Ноєву маленьку руку, малий уп'явся в мене очима. Я був не готовий до зрадженого виразу обличчя молодшого сина. Його чоло зморщилось, як целофан. Він завив. Я теж, але мовчки. Без жодної розумної причини я почувався невдахою. Моя рука теж заболіла.

Звинувачуйте у цьому мій мозок. Коли я побачив, що Ноя бо­лить, як вважають деякі дослідники, нейрони, які забезпечують мою здатність відчувати біль у руці, прокинулися. Щеплення робили не мені, але моєму мозку було до цього байдуже. Я віддзеркалював по­дії, буквально переживаючи біль того, кого дуже люблю.

Так звані дзеркальні нейрони розкидані по всьому мозку, як кри­хітні кліткові астероїди. Стикаючись із досвідом іншої людини, ми за­лучаємо їх разом із системами пам'яті і частинами мозку, які відпові­дають за емоційну обробку. Нейрони з дзеркальними властивостями діють по різному, вважають дослідники. Я відчував дзеркальця, най­тісніше пов'язані з болем кінцівок, а також активував рухові нейрони, що регулюють бажання моєї руки відсахнутись від болючого відчуття.

Багато інших ссавців, здається, теж мають дзеркальні нейрони. Їх виявили італійські дослідники, які спостерігали за мавпами, що збирали родзинки. Науковці помітили, що деякі ділянки мозку ак­тивувалися не лише тоді, коли мавпи підбирали родзинки, але й коли вони просто дивилися на решту мавп, які робили те саме. Міз- ки тварин «віддзеркалювали» поведінку. У людей ті самі ж нейрон- ні ділянки активізуються не тільки, коли вони, скажімо, шматують клаптик паперу і коли бачать, як шматує папірець тітка Марта, але й коли чуючи слова: «Тітка Марта шматує папірець».

Це так, ніби маєш прямий внутрішній зв'язок із психологічним досвідом іншої людини. Дзеркальні нейрони дозволяють вам зро­зуміти дію, яку ви спостерігаєте, відчути її безпосередньо, не пере­живаючи. Це дуже схоже на співчуття. Дзеркальні нейрони можуть також бути активно залучені як до здатності трактувати невербаль- ні сигнали, надто вирази обличчя, так і до здатності розуміти чужі наміри. Цей другий талант потрапляє під парасольку навичок, що зветься теорією свідомості, про яку ми докладно розповімо в підсум­ковому розділі. Деякі дослідники вважають, що навички з теорії сві­домості є рушіями співчуття.

Не всі вчені згодні щодо ролі, яку дзеркальні нейрони відігра­ють як посередники у складних формах людської поведінки, при­міром як емпатія чи теорія свідомості. Це є справою переконання.

Більшість результатів підтверджує цю теорію, але я вважаю, що тре­ба здійснити значно більше досліджень. Тоді ми зможемо виявити, що емпатія — це не просто феномен доторку-відчуття, а радше ме­ханізм з глибоким нейрофізіологічним корінням. Це було б диво­вижне повідомлення.

Нерівномірний талант

Оскільки тип нервової діяльності можна легко виміряти, запитай­мо в себе, чи кожна дитина має однаковий талант до емпатії. Нега­тивна відповідь не здивує. Скажімо, діти, які страждають на аутизм, не здатні помічати змін в емоційних станах людей. Вони просто не можуть декодувати психологічного стану іншої людини, не можуть виявити мотивів людей або передбачити їхні наміри. Деякі дослід­ники вважають, що це через брак дзеркально-нейронної активнос­ті. Навіть за межами цієї крайності, емпатія є нерівномірною. Ви, напевно, знаєте як людей, вельми співчутливих від природи, так і людей, які за рівнем емоційності схожі на камінь. Чи вони такі на­родилися? Хоч як важко відокремити соціальні та культурні впли­ви, проте наважуся на неоднозначну відповідь: імовірно, що вони такі від народження.

Саме нейронне прошиття дає підстави вважати, що певні аспек­ти соціальних навичок малюка батьки просто не в змозі контролю­вати. Це гучна заява, але рівень майбутнього щастя вашого нащад­ка може мати генетичний компонент. Сама ідея дещо лякає, тому заслуговує на докладніше тлумачення.

Чи можуть щастя або печаль успадкуватися генетично?

Моя мама каже, що я народився усміхнений. Хоч я з'явився на світ не під прицілом відеокамер чи пильними поглядами татусів у поло­говому залі, але таки знаю, як самостійно перевірити цей факт. Пе­діатр, який стежив за моїм народженням, залишив записку, яку збе­регла моя мама: «Здається, немовля усміхається».

Це кумедно, та я справді люблю сміятися. Я також оптиміст, схильний думати, що все якось уладнається, навіть коли жодних під­став для цього немає. Моя склянка завжди буде наполовину повна, навіть якщо у склі тріщина. Описана риса, ймовірно, не раз ряту­вала мою емоційну шкіру, враховуючи скільки років я мав справу з подекуди гнітючою генетикою психічних розладів. Якщо я народив­ся сміючись, то чи означає це, що я народився щасливим? Ні, звісно ж. Більшість дітей з'являються на світ плачучи, і це не означає, що вони народжуються в депресії.

Та чи є схильність до щастя чи смутку генетичною? Дослідник Мартін Селіґман, один із найвизначніших психологів ХХ сторіч­чя, вважає, що так. Селіґман чи не найперший установив прямий зв'язок стресу з клінічною депресією. Його попередні дослідження включали вплив шоку на собак аж до стану набутої безпорадності; можливо, саме через це багато років тому він кардинально змінив тему, почавши вивчати набутий оптимізм.

Термостат щастя

Після декількох років дослідження оптимізму, Селіґман зробив ви­сновок, що всі приходять у цей світ із установкою на щастя, що на­гадує поведінковий термостат, який дозволяє нам відчувати щастя у певних поведінкових межах. Концепція ґрунтується на ідеях по­кійного Девіда Ліккена, поведінкового генетика з Міннесотського університету. Установки деяких дітей запрограмовані на високий старт; вони природно щасливі незалежно від життєвих викликів. Установки інших дітей запрограмовані на низький старт. Вони по своїй природі депресивні, незалежно від обставин, які життя підки­дає їм. Решта перебувають посередині.

Це може здатися трохи обмеженим, але так воно і є. Ви може­те пересунути стрілку на кілька градусів, вважає Селіґман, але зде­більшого людина прагне залишатися навколо свого Богом дано­го центру. Вчений навіть розробив формулу — «Рівняння щастя». Це сума ваших генетичних налаштувань, плюс певні обставини вашого життя, плюс чинники, які ви можете контролювати само­стійно.

Не всі згодні з Селіґманом («Рівняння щастя» викликало осо­бливу критику). Значна кількість даних свідчить, що у цій ідеї на­лаштувань щось є, але потрібні додаткові дослідження. На сьо­годнішній день не знайдено нервових центрів, підпорядкованих винятково термостатові. Або відчуттю щастя загалом. На молеку­лярному рівні дослідникам ще належить виділити ген «щастя» або його термостатичні регулятори. Докладніше про це поговоримо в кінці розділу.

Народжені з темпераментом

Століттями батьки знали, що немовлята приходять у цей світ із вро­дженим темпераментом. Уперше це довів науковець Джером Ка- ґан, що вивчав Немовля Дев'ятнадцять. Людський темперамент — складна та багатогранна концепція — характерний спосіб дитини реагувати на зовнішні події емоційно та поведінково. Такі реакції є відносно сталі та вроджені; ви можете їх спостерігати у свого ново­народженого немовляти.

Батьки раз у раз плутають темперамент із особистістю, але з на­укового погляду це не те саме. Експериментальні психологи часто описують особистість в термінах, що постійно оновлюються, оскіль­ки поведінка формується насамперед батьківськими і культурни­ми чинниками. На особистість впливає темперамент, так само як на будинок впливає його фундамент. Багато дослідників вважають, що темперамент дає емоційні та поведінкові будівельні цеглинки для особистості.

Високореактивні проти низькореактивних

Каґана цікавив один аспект темпераменту: як немовлята реагують на нові предмети. Він зауважив, що більшість дітей одразу оби­рають новинку, спокійно і зацікавлено її роздивляючись. Але де­які діти реагували роздратовано. Каґан хотів виокремити кілька чутливіших малюків і спостерігати за ними після подорослішан- ня. Діти з першого до вісімнадцятого без проблем вписувались у модель. Ці спокійні діти мали низькореактивні темпераменти. Немовля Дев'ятнадцять було геть іншим. Дівчинка і схожі на неї не­мовлята мають високореактивні темпераменти.

Поведінка залишається виразно стабільною впродовж тривалого часу, як виявив Каґан у своєму найвідомішому експерименті. Дослі­дження триває досі, переживши навіть вихід на пенсію старого му- драгеля (його обов'язки перебрав на себе колега). До експерименту залучили п'ятсот дітей, починаючи з чотиримісячного віку, яким присвоїли коди за низьку реактивність та високу реактивність. До­слідник повторно протестував тих самих дітей у віці чотирьох, семи, одинадцяти і п'ятнадцяти років, а декотрих і пізніше. Каґан виявив, що високореактивні немовлята були вчетверо боязкіші за контроль­ну групу аж до чотирнадцяти років і демонстрували класичну пове­дінку Немовляти Дев'ятнадцять. До семи років половина з них були тривожніші, ніж десять відсотків дітей у контрольній групі. Пере­ходу практично не існує. В іншому дослідженні з чотирма сотнями дітей лише три відсотки змінили свою поведінку після п'яти років. Каґан називає це довгою тінню темпераменту.

Чи попадеться вам тривожна дитина?

Мій друг, дослідник, батько двох маленьких дівчаток, яким на мо­мент написання цієї книжки виповнилося шість і дев'ять років, і їхні темпераменти не могли бути «каґаністичніші». Шестирічна — це Міс Сонечко, безстрашна, схильна ризикувати, палка, впевнена у собі. Вона ввійде в чужу дитячу кімнату з безліччю незнайомців, ініціює дві бесіди відразу, швидко обдивиться всі іграшки, а по­тім, зосередившись на ляльках, бавитиметься годинами. Її старша сестра — цілковита протилежність. Полохливо, невпевнено і на­вшпиньках зайде до тієї самої ігрової кімнати, неохоче відійшов­ши від мами. Знайде затишний куток і сидітиме там. Вона не вияв­ляє зацікавленості, не досліджує кімнати, практично не розмовляє і лякається, коли хтось намагається з нею заговорити. Мої друзі ма­ють своє власне Немовля Дев'ятнадцять.

Чи буде таке ж і у вас? Шанси один до п'яти. Високореактив- ні становлять близько двадцяти відсотків товариства у досліджен­нях Каґана.

Але що виросте з такої дитини, залежить від багатьох чинників. Кожен мозок улаштований інакше, тому не кожен стан мозку спри­чиняє однакову поведінку. Це важливий момент. Крім того, висо­ка реактивність — це лише один із аспектів темпераменту. Дослід­ники зважили на все, від видів подразників до концентрації уваги, соціалізації, рівня активності та регулювання функцій організму. Схожі з Каґановими дослідження роблять висновки про тенденції, а не долі. Дані не прогнозують, ким ці діти стануть, а радше те, ким вони НЕ стануть. Високореактивні діти не виростуть життєрадісни­ми, відкритими, бурхливими чи відчайдушними. Старша дочка ні­коли не стане молодшою дочкою.

І що робити, коли ваша дитина високореактивна? Може здатися, що її важко виховувати, але є позитивний бік. Навчаючись у шко­лі, більшість із цих високореактивних дітей, навіть якщо скидали­ся на клубок нервів, були академічно успішні. Вони знайшли ба­гато друзів. Були менш схильні експериментувати з наркотиками, завагітніти чи ризиковано водити машину. Ми думаємо, що це че­рез зумовлену тривожністю необхідність створювати компенсатор­ні механізми. Каґан регулярно залучав високореактивних під час своєї наукової кар'єри до досліджень. «Я завжди шукаю високоре­активних, — сказав він Уогк Тітез. — Вони компульсивні, не роблять помилок, обережно кодують дані».

Чому неспокійні немовлята згодом найбільш схильні виконувати волю батьків, краще соціалізуватись і отримувати кращі оцінки? Бо вони чутливіші до свого оточення, навіть якщо незадоволено бур­кочуть, що їм весь час вказують, що робити. Допоки ви відіграєте активну, люблячу роль у формуванні їхньої поведінки, навіть най­більш емоційно неспокійні виростуть нормальними людьми.

Нема одного гена для темпераменту

Отже, ви можете побачити темперамент при народженні і з часом він не змінюється. Чи означає це, що темперамент повністю контро­люється генами? Навряд. Як ми бачили з дітьми крижаного шторму в розділі «Вагітність», можна народити дитину в стресовому стані, збільшивши кількість гормонів стресу в матері — жодної подвійної спіралі ДНК тут немає. Участь генів — це наукове питання, а не на­уковий факт. На щастя, зараз його вивчають.

Дослідження показують, що неспокійні немовлята згодом більш схильні виконувати ваші побажання, краще соціалізуються і отримують хороші оцінки

Дослідження близнюків показують, що немає якогось одного гена, що відповідає за темперамент. (Генетичне дослідження майже за­вжди починається з близнюків, золотий стандарт — близнюки, роз­ділені при народженні, які зростали в різних домівках.) Коли ви дивитеся на темперамент ідентичних близнюків, ступінь схожості, тобто кореляція, становить близько чотирьох десятих. Це свідчить про ймовірність генетичного спадку, але аж ніяк не про попадання в десятку. Для двійнят і звичайних дітей кореляція становить між п'ятнадцятьма і вісімнадцятьма десятими, ще менше попадання.

Однак було виділено кілька генів, що можуть допомогти пояс­нити один із найзагадковіших феноменів у всій психології розви­тку: стресостійку дитину.

Як може дитина пройти через вогонь і воду, залишившись нормальною?

Батько Майла напивався як свиня, а потім бив усе, що рухалося. Майло зазвичай уникав наруги. А ось його сестрам перепадало. У шестирічному віці хлопчик неодноразово ставав свідком, як батько ґвалтував старших сестер. Хоч п'яний, хоч тверезий, бив Майлову маму. Вона стала холодна і байдужа, не гоїла ні емоційних, ані фі­зичних ран у своїх дітей. Одного дня їй урвався терпець, і жінка на­завжди втекла у сімейному авто з коханцем. Лютуючи, тато зламав хлопчику ніс. Відтоді Майло став сімейною грушею для биття. Не­вдовзі батько цілком деградував як особистість, поринувши в алко­гольні та наркотичні оргії та дрібні злочини. Якось чоловік нака­зав шістнадцятирічному хлопцю піднятися на горішній поверх, а тим часом висадив собі мізки. Можна подумати, що майбутнє Май- ла було приречене від ваги болісного минулого. Але так не сталося.

Майло любив цифри. Він добре вчився, досягнув успіхів у ма­тематиці. У чотирнадцять Майло взяв на себе домашнє господар­ство, забираючи гроші на їжу з кишень п'яного батька, коли той вирубався. Він також почав підтягувати в навчанні своїх старших сестер. Майло досяг хороших результатів у навчанні, став прези­дентом студентської організації та зрештою дістав грант на навчан­ня у коледжі, де отримав ступінь бакалавра. Дитячі спогади скал­кою засіли в серці хлопця, але не завадили йому стати хорошою людиною. На момент написання цієї книжки Майло — принципо­во непитущий, одружений, батько двох дітей і власник автосало­ну. Цитуючи свого улюбленого джазового музиканта Майлза Деві- са, Майло заявив: «Я не був готовий стати спогадом».

Як ми можемо пояснити таких людей як Майло? Коротка відпо­відь: не можемо. Більшість дітей за таких обставин дублюють по­милки своїх батьків. Але не всі. Такі, як Майло, мають майже над­природну здатність піднятися над обставинами. Деякі науковці всю свою кар'єру присвятили розкриттю таємниці цієї стійкості. Недав­но до них приєдналися генетики, досягнувши дивовижних резуль­татів у поведінкових дослідженнях.

Три гени стійкості

Поведінка людини майже завжди регулюється узгодженою команд­ною роботою сотень генів. Проте, як і в будь-якому командному спорті, є домінантні гравці і другорядні. Але ця робота в кращому разі є попередньою. Ось три генетичні «зіркові гравці», на яких вар­то звертати увагу. Вони можуть мати певну роль у формуванні тем­пераменту і особистості наших дітей.

Повільний МАОА: полегшення болю від травми

Діти, які зазнають сексуального насильства, як сестри Майла, ри­зикують стати алкоголіками — факт давно відомий дослідникам. Існує більший ризик, що вони можуть потерпати від руйнівних проблем психічного здоров'я, так званого антисоціального розла­ду особистості.

Однак цього можна уникнути, якщо у дитини є варіант гена МАОА (моноаміноксидаза-А). Існує дві версії цього гена: «повільна» і «швидка». У дитини з повільною версією — напрочуд сильний іму­нітет до шкідливих моментів дитинства. Якщо вона має швидкий ва­ріант, то її чекає доля відповідно до відомого стереотипу. Швидкий варіант цього гена допомагає гіперстимулювати гіпокамп і части­ни мигдалини, коли записується травматична пам'ять. Біль занадто сильний; за полегшенням часто звертаються до ]аск ^ате15. Повіль­на версія цього гена значно заспокоює. Травми є, але вони не сприй­маються занадто гостро.

^К^4-7: захист від невпевненості

Діти, які виростають без батьківської підтримки, або діти, у яких емоційно віддалені та холодні батьки, часто почуваються глибоко невпевненими у собі та діють напоказ, щоб привертати увагу. По­ведінка зрозуміла, але неприємна.

Та не всі діти неблагополучних матерів є невпевненими, і гру­па дослідників у Нідерландах знає чому. Ген, який називається ОКБ4, допаміновийк рецептор Б4, бере найактивнішу участь у цьому. Це одна із сімейства молекул, здатних зв'язуватися з не- йромедіатором допаміна, зумовлюючи специфічні психологічні ефекти. Якщо у дітей є варіації цього гена — ^К^4-7, то невпев­неність ніколи не розвинеться. Це так, ніби ген покриває мозок тефлоновим прошарком. Діти без цього варіанту не мають меха­нізму захисту від впливу нечуйних батьків; діти, які його мають, вшестеро стійкіші.

Довгий 5-НТТ: стійкість до стресів

Дослідники вже багато років знали, що деякі дорослі реагують на стресові, травматичні ситуації, легко сприймаючи їх. Вони можуть бути пригнічені на якийсь час, але, врешті-решт, демонструють чіт­кі ознаки відновлення. Інші дорослі в тих самих ситуаціях відчува­ють глибоку депресію і тривожні розлади, не проявляючи жодних ознак відновлення після декількох місяців. Дехто навіть вкорочує собі віку. На цих прикладах показано дорослі версії низькореактив- них і високореактивних немовлят Каґана.

Ген 5-НТТ, передавач серотоніну, може частково пояснити цю відмінність. Як випливає з назви, білок, закодований цим геном, діє ніби міні-вантажівка, транспортуючи нейромедіатор серотонін до різних частин головного мозку. Він існує в двох формах, які я назву «довгий» і «короткий» варіанти.

Якщо у вас довга форма цього гена — ви перебуваєте в хоро­шій формі. Ваші реакції на стрес, залежно від тяжкості та тривалос­ті травми, перебувають у «типовому» діапазоні. (Ризик самогубства низький, а шанс на видужання високий.) Якщо у вас коротка фор­ма цього гена, ризик негативних реакцій (депресії, триваліший час відновлення) у відповідь на травми — високий. Цікаво, що пацієн­ти з цим коротким варіантом теж мають проблеми з регулюванням своїх емоцій та не дуже добре соціалізуються. Хоча зв'язку не вста­новлено, та це схоже на Немовля Дев'ятнадцять.

Скидається на те, що є діти чутливі до стресу і діти, які народи­лися стресостійкими. Те, що ми можемо частково пов'язати це з по­слідовністю ДНК, означає, що ми можемо також відповідально ка­зати про існування генетичного підґрунтя. Отже, батьки здатні змінити вплив цього чинника на поведінку своєї дитини не більше, ніж змінити колір її очей.

Тенденції — не долі

Сприйміть цю генетичну дискусію з часткою скептицизму. Деякі з цих ДНК-базованих відкриттів потребують набагато більше дослі­джень, щоб заповнити прогалини, перш ніж ми зможемо оголоси­ти їх істинними. Деякі мають бути відтворені ще кілька разів, щоб їх визнали переконливими. Все демонструє асоціативний, а не при- чинно-наслідковий зв'язок. Пам'ятайте: тенденція, а НЕ доля. Спри­ятливе середовище кидає велику тінь на всі ці хромосоми — тема, яку ми обговоримо в наступному розділі. Проте, ДНК заслуговує на місце за поведінковим столом, хай навіть це не завжди чільне місце. Наслідки для матусь і татусів просто приголомшливі.

У прекрасному сучасному світі медицини генетичний відбір вка­заних форм поведінки, ймовірно, стане колись доступним для бать­ків. Чи буде корисно знати — високореактивна ваша дитина чи ні? Вразливі до стресу потребують іншого підходу, ніж невразливі. Ко­лись ваш педіатр зможе надати цю інформацію, засновану на чо­мусь такому ж простому, як аналіз крові. Та поки що такий тест є да­леким майбутнім. Тому насіння для щастя вашої дитини доведеться шукати, пильно вивчаючи свого нащадка.

Ключові моменти

• Кращий провісник щастя? Друзі.
• Діти, які навчаються регулювати свої емоції, здатні на міцнішу дружбу, ніж ті, хто цього не робить.
• Жодна окрема ділянка мозку не обробляє всіх емоцій. Широко розгалужені нейронні мережі відіграють критичну роль.

• Емоції неймовірно важливі для мозку. Вони працюють, як нотат­ки, допомагаючи мозкові ідентифікувати, фільтрувати та пріори- тизувати.
• Імовірно, що існує генетичний компонент того, наскільки щасли­вою може стати ваша дитина.