Джон Павел "Твоє щастя залежить від тебе"

Висновок, що наше щастя залежить від инших. Можливо, ми чули звинувачення: «Ти мене дратуєш». І зробили ви­сновок, що нас инші також можуть дратувати, що від них залежить наше щастя чи нещасливість, роздратування чи радість, відчуття безпеки чи страх. Або ж ми підхопили за­терту приказку: «Було б здоров'я — все инше додасться». Був час, коли я вважав себе незалежним мислителем. Але що старшим стаю, то краще розумію, що батьківські касети є великою часткою мене і мого життя. Я повинен постійно їх переглядати і змінювати.

Пастки порівнювання і змагання

Порівнювання є однією з найбільш вкорінених звичок. Відколи нас вивели на люди, відтоді й порівнюють з іншими. «Він подібний на батька». «Вона подібна на маму». Що зазвичай порівнюють:

• зовнішній вигляд

   • розумові здібності

• поведінку
• досягнення.

Звісно, завжди будуть інші, які мають кращий вигляд, розумніші, ліпше поводяться і досягли більше, ніж ми. Наші батьки і вчителі, мабуть, ставили їх нам за взірець. «Чому ти не можеш бути таким, як ..?», «Чому ти не вмієш так, як твій брат?», «Якщо ти зачісуватимеш волосся на чоло, ніхто не побачить, яке воно в тебе високе. Так ти пристойніше виглядатимеш». І так більшість із нас навчилися порівнюва­ти себе з іншими. Психологи погоджуються: порівнювання є смертю для справжнього задоволення самим собою.

Пастка змагання дещо інша. І в школі, і поза школою більшість із нас протиставляють іншим. І звісно, інших протиставляють нам. Ми змагаємося за оцінки, за спортив­ні відзнаки, за популярність, за приналежність до «групи». На жаль, такі змагання залишили на багатьох із нас шра­ми на все життя. Усе ж багато хто продовжує змагатися. Далі в житті змінюється лише символіка суспільної позиції. У нас все ще тече слина при вигляді й звуках розкоші. Нас постійно «душить жаба»: «О, якби я виглядав ось так...»,

«Якби мені прийшло на думку сказати усі ті розумні слова...», «Якби я мав такий будинок...», «Якби я заробляв стіль­ки грошей...». Але ми навіть не наближаємося до всього цьо­го. У змаганні всі програють.

Мій власний досвід і висновки

Моє життя зводило мене з різними людьми. Багато хто розповідав мені про свої особисті проблеми і успіхи. За всі ті роки спілкування з людьми я відклав у пам'яті свідчен­ня про істинні шляхи до щастя. Окрім цього професійного зацікавлення існує ще мій власний пошук щастя. Я добре пам'ятаю свої успіхи і невдачі. Є певні тупики, що вигля­дають привабливо, однак нікуди не ведуть. Є гори, на які треба сходити крок за кроком. Є пастки, в які ми можемо легко потрапити.

Переглядаючи всі ці спогади, я переконуюся, що щас­тя досяжне для кожного. Єдина проблема полягає в тому, що коли ми пробуємо до нього дотягнутися, то насправді робимо щось не те. Щастя є і завжди було внутрішньою роботою.

Напрошується ще один важливий висновок: щастя є та­кож побічним продуктом. Воно є результатом «чогось іншого». Як і невловимий метелик, щастя неможливо наздог­нати. Усі зусилля знайти щастя приречені. Майже все інше можна шукати і знаходити безпосередньо: їжу, притулок, знання. Тільки не щастя. Щастя здобувають через роблення «чогось іншого».

Отож, що таке це «щось інше»? Після тривалих роздумів над своїм власним досвідом я дійшов висновку, що це «щось інше» можна звести до десятьох життєвих завдань чи прак­тик. Впевнений, що не всі зі мною погодяться, і дехто захо­че змінити список з десяти пунктів («чогось іншого»), які запропонував я. Ви вільні так робити. Але я переконаний, що оті десять речей є необхідні, аби стати по-справжньому щасливою людиною. Роз’яснення цих завдань і буде зміс­том книжки, яка є моїм для вас подарунком з любов'ю. Я маю надію, що ви візьмете цю книжку у свої добрі руки і прочитаєте її з відкритим серцем.

Шляхи до людського щастя є завданням усього життя. То не є прості речі, які можна зробити раз і назавжди. Тут не можна просто вкласти певну кількість монет у автомат, що видає щастя, і ось нате — вискакує цукерка щастя! Це нагадує продаж дірки від бублика. Життя — це процес, поступовий процес зростання. Ми можемо виконувати наші життєві завдання лише поступово. Дорога до щастя — то міст, який треба перейти, а не ріг вулиці, за який треба звернути.

Оскільки щастя є побічним продуктом, то що більше ми виконаємо з десяти запропонованих завдань, то глиб­ше осягнемо відчуття особистого спокою і задоволення. Що частіше ми заглядатимемо всередину нас самих, а не задивлятимемось на інших людей чи речі, сподіваючись на щастя, то більше відчуватимемо сенс і мету нашого життя. Пам'ятайте, тут не йдеться про все або про нічого, а радше про щораз більше і більше. Жити — означає рости, а ріст завжди поступовий.

Латинське слово Ьеаіив означає «щасливий». Веаіііийо, «благословення», є одночасно викликом і досягненням — обіцяє принести (опосередковано) справжнє щастя людині, яка приймає виклик і поступово його осягатиме.

Ось мої «благословення».

НАМ СЛІД ПРИЙМАТИ
СЕБЕ ТАКИМИ, ЯКИМИ МИ Є

Ми маємо схильність чіплятися за речі, зокрема і за ідеї. Ми неохоче розлучаємося з уявленням про себе самих. Однак відмова від деяких старих поглядів є суттєвою для зростання. Я маю навчитися відкидати статичний образ того, ким, на мою думку, я є. Якщо хочу зроста­ти, мушу звільнитися від минулого. Мушу усвідомити, що я такий один-єдиний, людина в процесі, яка постійно навчається, змінюється, зростає. Єдина важлива реаль­ність — це ким я є зараз. Я не той, ким був раніше. І ще не той, ким буду. А найголовніше, я маю знати: я є тим, ким повинен бути, і маю все необхідне для того, аби ро­бити те, що маю робити зі своїм життям.

Ознаки прийняття себе

Перше і найголовніше: прийняття себе означає радіс­не задоволення від того, що ми є тими, ким є. Примирен­ня з тим, що ми саме такі, — це прийняття типу «якось воно буде». Таке прийняття може розхолоджувати. Якщо я хочу бути щасливою людиною, то маю навчитися бути задоволеним тим, ким я є. Але справа ця не з простих. У всіх нас є «несвідомий» рівень нашої свідомости. Це сховок або могила для тих речей, які ми не хочемо ба­чити чи з якими не можемо жити. Неприємна істина в тому, що ми ховаємо ці «більма на очах» не мертвими,

а живими. Вони продовжують впливати на нас. Але ми не знаємо про них і про їхній тривалий вплив на всі наші думки, слова і дії.

Отож, завдання не просте. Поставте собі такі запи­тання: Чи я дійсно приймаю себе? Чи подобається мені бути тим, ким я є? Чи знаходжу я сенс і задоволення в тому, що я саме такий? Відповідям, що спадають на дум­ку легко і швидко, не можна повністю довіряти. Однак існують надійні ознаки, або симптоми, істини. Ці озна­ки прийняття себе проявлятимуться у моєму щоденному житті. Зараз я назву десять ознак, які, на мою думку, притаманні тим, що з радістю приймають себе такими, якими вони є.

1. Люди, які приймають себе, — щасливі. Дивовижно, що першою ознакою правдивого самоприйняття є саме щастя. Скидається на зачароване коло, правда? Однак люди, яким дійсно подобається бути тим, ким вони є, завжди в гарному товаристві. Вони є з особою, яку люб­лять, усі двадцять чотири години на добу. Гарний день чи поганий, ця знайома, радісна особа завжди поруч. Мало що може їх засмутити. Якщо інші ставляться до них критично чи неприхильно, ті, хто справді люблять себе, будуть переконані, що сталося якесь непорозу­міння. А якщо ні, то вони зроблять припущення, що неприхильна до них особа має особисті проблеми. Во­ни будуть співчувати тій особі, а не сердитися на неї.
2. Люди, які приймають себе, легко зав'язують кон­такти. Що більше ми приймаємо себе такими, якими є, то більше схильні вважати, що сподобаємося іншим. Отож, сподіваючись на їхню прихильність, ми захочемо бути з ними. Ми впевнено увійдемо до кімнати, де багато незнайомих людей, і самі з усіма перезнайомимось. Ми будемо думати про себе як про подарунки, які робимо, розкриваючись до інших; і про інших — як про пода­рунки, які маємо отримувати обережно і з вдячністю. Однак, якщо ми дійсно любимо себе, ми також будемо втішатися моментами самотности. Правду кажуть, що для тих, хто по-справжньому любить себе, побути самому є мирним часом наодинці. Для тих, хто не приймає себе, самотність є болісною. Вони перебувають у пустці і тому шукають, чим би себе зайняти, — газетою, філіжанкою кави, голосним радіо.
3. Люди, які приймають себе, завжди відкриті до любови й компліментів. Якщо я по-справжньому приймаю себе і задоволений собою, то розумію, що інші також мене любитимуть. Я зможу приймати любов від інших галантно і з вдячністю. Я не буду змушений боротися з невисловленим жалем: «Якби ви по-справжньому зна­ли мене, то не полюбили б». Також зможу приймати прихильні зауваження і компліменти. Буду почуватися комфортно, почувши такі слова. Я не буду змушений постійно відшукувати приховані мотиви тих, хто каже мені приємне: «Ну гаразд, а який твій інтерес?», «Чого ти хочеш?» І не буду змушений сумно зітхати про себе: «Ох, ти просто жартуєш».
4. Люди, які приймають себе, спроможні виявляти своє справжнє я. До тієї міри, до якої я по-справжньому і з радістю приймаю себе таким, яким я є, мені буде притаманна автентичність, яка з'являється лише при справжньому самоприйнятті. Іншими словами, щоб ста­ти самим собою, насамперед потрібно прийняти себе. Тоді я буду справжнім. Коли мене щось вразить, я зможу голосно скрикнути: «Ой!». Коли я закохаюся і захоплюся кимось, я чесно і відкрито зможу розкрити цій людині свою любов і захоплення. Мене не буде мучити імовір­ність того, що мене неправильно зрозуміють. Я не буду перейматися — взаємні мої почуття чи ні. Одне слово, я буду вільний бути собою.

Ця автентичність означає, що мені не доведеться но­сити зі собою, мов якусь торбу чи життєвий багаж, на­бір масок, Я просто не повинен грати роль перед вами, а маю бути самим собою. Маєте те, що бачите. Це я,  один-єдиний, оригінальний витвір Бога. Ніде немає моєї копії. Більшість із нас носили маски чи грали роль так довго, що вже не знають, де та роль закінчується і де по­чинається справжнє я. Але ми інстинктивно відчуваємо правдивість. Усвідомлення того, що ми є самими собою, приносить полегшення.

1. Люди, які приймають себе, люблять себе такими, якими є в цей момент. Мене вчорашнього вже не існує. Я завтрашній — невідомий. Звільнитися від свого мину­лого і не жити сподіваннями майбутнього — зовсім не просто. Але єдиний спосіб по-справжньому себе прийня­ти — є зосередитися на тому, ким я є в цей момент.

Ким я був і які помилки зробив, насправді не має зна­чення. Важливо лише те, ким я є саме зараз. Також при­йняття себе теперішнім не містить у собі сподівання себе таким, яким я стану. Якщо я полюблю себе чи дозволю іншим любити мене таким, яким би я лише міг бути, лю­бов ця не матиме сенсу. Вона не є безумовною любов'ю, що суттєво для справжньої любови. Вона лише говорить: «Я любитиму тебе, якщо ти станеш...» Як сказав колись добрий старий Чарлі Браун: «Найбільше страждання у житті — мати великий потенціял».

1. Люди, які приймають себе, можуть сміятися над собою часто і легко. Надто серйозне ставлення до себе — майже беззаперечна ознака невпевнености. Стара ки­тайська мудрість говорить: «Благословенні ті, що вміють сміятися над собою. Вони завжди зможуть розважитися». Уміння визнавати і сміятися над власною вразливістю і глупотою вимагає внутрішньої впевнености, яка народ­жується лише з самоприйняття. Тільки коли я знаю, що за своєю суттю я добрий, я можу визнати і свої обме­ження. Я можу сміятися навіть тоді, коли недоліки вип­ливають на поверхню і їх помічають інші. «Я ніколи не обіцяв тобі зірки з неба, чи не так? »
2. Люди, які приймають себе, вміють розпізнавати і задовольняти свої власні потреби. Вони насамперед

добре усвідомлюють свої власні потреби — фізичні, емо­ційні, інтелектуальні, соціальні та духовні. І, по-друге, тут справджується приповідка, що доброчинність починаєть­ся вдома. Якщо я не люблю себе, я, звісно ж, не можу любити інших. Намагання ігнорувати свої власні пот­реби — самовбивча практика. Я повинен любити свого сусіда, як себе самого. Однак очевидним є те, що якщо я по-справжньому і щиро люблю себе самого, то зможу любити свого сусіда, спонтанно і природно. Люди, які приймають себе, прагнуть жити збалансованим життям, в якому їхні потреби будуть задоволені. Зазвичай вони достатньо відпочивають, розслабляються, займають­ся спортом і добре харчуються. Вони утримуються від усіх надмірних і деструктивних звичок на кшталт пере­їдання, куріння, пияцтва і вживання наркотиків. Також вони вміють зрівноважити власні потреби з потребами, бажаннями і вимогами інших. Вони уважні до потреб інших, котрим вони часто можуть допомогти зі співчут­тям. Однак вони також можуть відмовити іншим, без за­тяжного відчуття жалю чи вини. Вони знають свої власні обмеження і потреби.

1. Люди, які приймають себе, самі визначають власне життя. Вони прислухаються до себе, а не до інших лю­дей. Якщо я по-справжньому і радісно приймаю себе, то зроблю те, що вважаю за потрібне і доречне, а не те, що думають чи кажуть інші люди. Ті, хто приймають самих себе, мають своє бачення ситуації. Якщо необхідно, вони не побояться плисти проти течії. Як сказав Фріц Перлз: «Я не прийшов у цей світ, щоби виправдовувати ваші сподівання. А ви не прийшли, аби виправдовувати мої».
2. Люди, які приймають себе, живуть у реальному світі. Такого типу контакт з реальністю іноді легко пояс­нити, описуючи протилежне. Він унеможливлює марен­ня чи уявляння себе в іншому житті іншою особою. Я такий, який є, а інші — такі, якими є вони. Я не шкодую, що ми не є іншими. Я отримую задоволення і активно живу тим життям, яке маю. Я не мандрую подумки туди, де міг би бути.
3. Люди, які приймають себе, — наполегливі. Остан­ньою ознакою самоприйняття є те, що називають напо­легливістю. Як людина, яка приймає себе, я наполягаю на своєму праві бути сприйнятим серйозно, на праві мати власну думку і робити власний вибір. Я вступаю у всі стосунки лише як рівний. Я не буду безпорадним хлоп­чиком, якого можна відлупцювати, чи жалісливим рятів­ником безпомічних. Я також наполягатиму на своєму праві на помилку. Багато з нас уникають правдивої наполегливости тільки тому, що ми можемо помилятися. Ми замовчуємо наші думки, відмовляємося озвучити наші бажання. Радісне самоприйняття вимагає від нас впевне­носте — поважати і виражати себе відкрито і чесно.

Чи не є самоприйняття
просто замаскованим егоцентризмом?

Інстинктивно більшість із нас ніяковіють, коли чують про любов до самих себе. Ми по-справжньому боїмося егоцентризму. Я не знаю, чи ми все ще говоримо про «смертні гріхи», але на початку старого списку була гор­диня. Дивовижним є те, що цей егоцентризм, або нарцисизм, насправді походить від ненависте до себе, а не від любови. Егоцентрична особа відчуває порожнечу в собі й намагається заповнити цю болісну пустку хвальбою, змаганням, тріюмфом над іншими і т. ин. В особи, яка себе любить, громадянська війна за самоприйняття за­кінчилася. Гвинтівки мовчать. Темрява розвіялася. Біль, що привертав до себе всю увагу, втишився. Нарешті за­панував спокій. З'явилася нова свобода вийти з себе до інших. Лише ті, хто по-справжньому і радісно прийма­ють себе, можуть осягнути самозабуття в любові і в тур­боті про інших.

Мені видається, що гординя і правдива смиренність починаються однаково: через усвідомлення і втішання власного доброчесністю і обдарованістю. А далі шляхи чесноти й пороку розходяться. Гординя заявляє, що доб­рочесність і обдарованість є особистим досягненням. Вона прислухається до аплодисментів, принюхується до фіміяму. Без визнання і винагороди гординя самотня. Смиренність знає, що «все, що в мене є, мені було дано». Смиренність вдячна, не жадібна.

Перепони для самоприйняття

Хтось мудро сказав, що перш ніж шукати адекват­не рішення, треба чітко визначити проблему. Отож, ми запитуємо: «Чому багатьом із нас важко прийняти себе такими, якими ми є?» На мою думку, тому, що всі ми маємо комплекси меншовартости. Ті, хто їх нібито не ма­ють, насправді лише вдають це.

Ми прийшли в цей світ з запитаннями, на які не має­мо відповідей. І найочевидніше наше запитання: «Хто я такий?» Від народження до п'ятирічного віку ми, припус­тімо, отримували в середньому 431 негативне послання щодня: «Іди звідси», «Ні, ти ще малий», «Віддай це мені! Ти поранишся», «Ох, ти знову все порозкидав», «Не шуми, будь ласка. У мене був важкий день»... Один мій друг присягається, що до восьми років він був переко­наний, що його звати «Фреді Ні-Ні». Не дивно, що у нас залишається це перше враження нашої неадекватности.

Правда також у тім, що перепони до самоприйняття в кожного з нас різні, як і наша особиста історія. Причини і підстави, чому я не можу сповна насолодитися тим, що я саме такий, відрізняються від причин і підстав того, чому ви не можете втішатися собою. Тому, аби визна­чити проблему чіткіше, почнімо з п'ятьох загальних ка­тегорій. Що з поданого нижче вам найважче прийняти у собі? Що найлегше? Читаючи далі, зазначте подумки, як би ви уклали список для себе особисто. Розмістіть кате­горії від найсерйознішої перепони для самоприйняття до найменш серйозної:

• моє тіло
• мій розум
• мої помилки
• мої почуття або емоції
• моя особистість.

Чи приймаю я своє тіло?

Фізичний вигляд, мабуть, є першою і найчастішою оз­накою, за якою оцінюють і порівнюють. Як наслідок, для багатьох із нас він став найсерйознішою перепоною для самоприйняття. Чимало клінічних психологів переконані, що фізичний вигляд є найважливішим фактором у само­оцінці більшости людей. Ми хотіли б змінити принаймні одну фізичну рису. Хотіли б бути вищими або нижчими, мати густіше волосся чи менший ніс. Якось мені потра­пив до рук тест для визначення самооцінки. Спочатку треба було стати перед дзеркалом на повен зріст. Далі були інструкції: «Тепер поверніться перед дзеркалом, критичним оком оцінюючи своє тіло. Тоді гляньте на себе в дзеркало і запитайте: "Чи подобаюсь я собі таким, яким я є, фізично?"» Інколи справді хороші люди не є дуже гарно складені. І тому я маю себе запитати: «Яким чином моя «упаковка» впливає на моє самоприйняття?» Лише чесна відповідь є добрим початком.

Більшість пластичних хірургів стверджує, що коли в пацієнтів виправляється фізичне відхилення, настає май­же миттєва психологічна зміна. Людина, яка має гарні­ший вигляд, легше іде на контакт, стає приязнішою і впев­ненішою. Ортопед якось сказав мені, що він пропонує своїм пацієнткам старшого віку користуватися космети­кою і укладати волосся. Подібні, відповідні поради лікар дає і чоловікам. Він усміхнувся і додав: «Дивовижно, як покращений вигляд моїх пацієнтів піднімає їх у власних очах і додає їм упевненосте».

Інший бік нашого фізичного самоприйняття стосуєть­ся нашого здоров'я. Часто сильні люди не наділені здоро­вим тілом. Через генетичні чи іинші причини багато хто з нас має певні проблеми — хворі легені чи очі, нездорові товсту кишку чи шлунок, проблемну шкіру, епілепсію чи діябет. Ми маємо без страху запитати себе, як ці фізич­ні недоліки впливають на наше самоприйняття. Знову ж таки, єдино правильною точкою відліку є абсолютна чес­ність. Лише правда може звільнити нас.

Чи приймаю я свій розум?

Майже в усіх ситуаціях у школі чи на роботі певний наголос робиться на інтелекті. У стосунках між партне­рами часто має місце інтелектуальне змагання. Багато хто з нас має болісні спогади про те, як нас присором­лювали чи висміювали в класі або в іншому товаристві.

Інші дивилися на нас мало не жалісливо чи сміялися над висловленою думкою, запитанням або поведінкою.

Отож, ми маємо запитати себе, чи почуваємося ми комфортно з інтелектом, яким наділені? Чи схильний я порівнювати себе з ішпими за цими ознаками? Чи відчуваю я загрозу від тих, хто кмітливіший чи інформованіший за мене? Моя самооцінка і, як наслідок, моє щастя можуть серйозно залежати від цих запитань і моїх на них відповідей.

Чи я приймаю свої помилки?

Людська природа є слабка. Тому на олівцях є гумки для стирання. Усі ми робимо помилки. Бог обдарував тварин і птахів несхибними інстинктами. Ми ж, людські істоти, маємо навчатися більшости речей методом проб і поми­лок. Один мудрець якось сказав: «Намагайтеся вчитися на помилках инших. Вам життя не вистачить зробити їх усіх самим». Для більшости з нас зрозуміло, що якщо ми не припустилися жодної помилки, то, мабуть, не зробили жодних відкриттів. Очевидно, що єдиною справжньою помилкою є та, яка нічого нас не навчила. Помилки — це процес навчання. Отож, приєднуйтесь до товариства!

Як і більшість чеснот, дух порозуміння і толерантнос- ти починається вдома. Якимось чином усі ми маємо при­йти до моменту особистого розпачу, перш ніж як стане­мо спроможними на доброзичливе розуміння. Ми маємо опуститися на дно і знову почати підніматися.

Отож, я маю запитати себе: «Де я є? Чи перестав я відтворювати своє «порубцьоване помилками» минуле? Чи звільнився від відчуття сорому за свої невдачі і жалі? Чи можу я чесно і спокійно сказати: «Це особа, якою я був колись, моє старе я. Тепер я не такий. Я инший»?» Більшість з нас не усвідомлює, що ми зробили висновки з наших помилок минулого і переросли нашу незрілість.

Чи усвідомлюю, що моє старе я навчило багатьох речей моє нове я?

Пасткою тут може стати ототожнення себе з темною стороною і помилками свого минулого. Я бачу себе та­ким, яким був колись. Це нагадує особу, яка була товстою в дитинстві, але стала стрункою, коли виросла. Постає важливе запитання: «Я себе бачу «товстим» чи «струн­ким»?» Очевидно, що зростання вимагає зміни, а зміна означає «звільнитися». Наскільки це для вас складно чи просто? Пам'ятайте, що ми маємо починати з абсолютної чесности, бо инакше до правди ми ніколи не дійдемо. А без правди немає росту, немає радости.

Чи приймаю я свої почуття та емоції?

Зміни настрою відомі нам усім. В один момент у нас гарний настрій, а через мить — поганий. Але деяких по­чуттів ми не допускаємо через нашу запрограмованість у дитячі роки. Наприклад, мені завжди було важко визна­ти свій страх, тому що мій батько наполягав, що «мужчи­на нічого і нікого не боїться». Хтось вважає за необхідне заглушити в собі заздрість чи відчуття задоволення. Хтось колись навчив нас, що ці емоції просто неприпустимі. Одна емоція, яку засуджують мало не всі, — це жаль до “себе. Ми або чули, або самі виголошували звинувачення: «Ох, ти жалієш тільки самого себе».

Скидається на те, що ми керуємо своїми емоціями, роздумуючи про них. І тому ми маємо себе запитати: «Чи діють в мені емоції, яким я дозволяю стати переш­кодою для радісного самоприйняття? Чи можу я відчу­вати страх, біль, роздратування, неприязнь, задоволення чи жаль до себе без того, аби вдаватися до самокритики і самозневаги? Чи є якісь почуття, які я хочу приховати, сподіваючись, що вони просто минуться?»

Не вдаючись до подробиць, я вважаю правильним припущення, що існують різні типи характерів. Частково вони зумовлена генами, а частково є наслідком раннього програмування. Звісно, серед характерів кожного типу є «здорові» і «нездорові» особистості. І завжди є простір для росту. Однак базовий тип вкорінений в нас досить міцно. Одні з нас є екстравертами, инші — інтровертами. Одні — вроджені лідери, а инші — слухняні виконав­ці. Одні — спокійні, инші — балакучі. Одні — смішні, инші навіть жарту добре не прочитають. Одні — товсто­шкірі, инші — вразливі. Але кожен з нас є унікальним, відмінним від усіх инших. Вирізняють нас наші таланти. Визначають нас наші недоліки. Попри все те, що я знаю про свій характер, чи радий я бути самим собою? Мій тип особистости здається мені привабливим чи відраз­ливим?

Для кращого розуміння своєї особистости помічним може стати список із п'яти рис, які найкраще мене ха­рактеризують. Наприклад: спокійний, щирий, диплома­тичний, смішний, балакучий, емоційний, допитливий, сумний, радісний, стурбований і так далі. Можна попро­сити близького, але дуже чесного друга скласти подібний список якостей, які найкраще мене описують, які відоб­ражають мою особистість. Порівняння двох списків має стати для мене точкою відліку. Моя особистість — це я в дії. Чи мені подобається те, що я бачу, чи я незадоволений собою? Хотів би я радикально змінити свою особистість чи я задоволений тим, що я саме такий? Чи вибрав би я когось такого, як я, близьким другом?

Програмування і самоприйняття

Хтось колись жартома зауважив, що найрозумніше, що може зробити дитина, — це мудро вибрати собі бать­ків. Найглибші коріння нашого радісного самоприйнят- тя — в ранньому дитинстві. Ми, люди, инколи діємо, як комп'ютери. Усе, що ми коли-небудь бачили, чули чи пе­режили, назавжди зберігається в нашій пам'яті. Мозок людини важить лихпе приблизно півтора кілограма. Але неврологи припускають, що якби сконструювати такий комп'ютер, який міг би зберегти стільки ж інформації, як людський мозок, той комп'ютер був би заввишки де­сять поверхів, а його площа дорівнювала б штату Техас. Рудольф Дрейкурс, гісихіятр-адлєріянець, висунув при­пущення, іцо має значення не те, що нам казали, а те, що ми почули (пережили). І, як згадувалося вище, те, що ми чули чи переживали, не завжди запевняло нас у тому, що кожен з нас є прекрасним творінням Бога, якому призна­чено вирости на повний зріст чудової людської істоти.

Учителька монтресорійської початкової школи якось розповіла мені таку історію. Школа зазвичай розсилає реєстраційні анкети батькам майбутніх учнів. Ось одне із запитань: «Чи є щось таке, що ми маємо знати про вашу дитину до початку занять?» Дехто з батьків від­повідає: «О, наша дитина просто прекрасна. Вона вам обов'язково сподобається». Учителька мені пояснила: «Досвід показує, що від таких дітей слід чекати великих успіхів. Вони впевнені, наполегливі і неначе завжди за­доволені собою». Звісно, багато батьків пишуть, що їхні діти легко засмучуються, впадають в істерики і плачуть. Моя подруга, монтресорійська вчителька, сумно похита­ла головою: «Вони поводяться, як і передбачено, — ста­ють самоздійсненним пророцтвом своїх батьків».

Важливо знати, що ми самі здатні редагувати ці бать­ківські касети. Ми можемо, навіть уже дорослими, «пе­реписати» будь-які деморалізуючі записи. Звісно, нам за­хочеться зберегти лише здорові й сприятливі. Свідомість людини нагадує сад. Якщо нам хочеться, щоби там росли квіти, їх необхідно доглядати. Нам слід розпочати цей процес, уклавши список запрограмованих у нашій сві­домості ідей. А далі їх треба розділити на дві категорії: корисні і здорові та деморалізуючі й шкідливі. Ми також маємо скласти список усіх наших особливих дарів і осо­бистих благословень. Невдовзі почнуть з'являтися «кві­ти». Ми краще усвідомлюватимемо нашу особисту доб­рочесність і обдарованість. Краса поступово займе місце потворности, яка тримала нас у заручниках.

Важливо усвідомити:
я є тим, ким маю бути!

Незалежно від того, яку релігію ми сповідуємо, таке твердження є безсумнівною правдою про Бога і Його творіння: ваша і моя історія не почалися з нашим при­ходом у цей світ. Цілу вічність Бог думає про вас і про мене й любить нас. О, Бог міг створити нас иншими. Бог міг обдарувати нас йншими дарами, дати нам инший набір генів. Але тоді ні ви, ні я не були б тими, ким ми фактично є. Бог хотів, щоби ви були собою, а я був со­бою — такими, якими ми є. Бог міг створити цей світ зовсім иншим. Але одна з причин, чому Він створив його саме таким, є те, що ви — це ви, а я — це я.

За давньою єврейсько-християнською традицією, Бог посилає нас у цей світ, аби ми донесли особливе послан­ня, здійснили певний акт любови. Ваше послання і ваш акт любови довірені лише вам, а мої — тільки мені. Чи це послання має дійти лише до кількох людей у невелич­кому місті, чи до всіх людей у цілому світі — цілком за­лежить від вибору Бога. І кожен з нас має для цього все необхідне. У вас є всі потрібні дари, аби донести ваше послання, а в мене — старанно підібрані дари для мого.

Особлива частка Божої правди була вкладена у ваші руки, і Бог попросив вас поділитися нею з иншими. Те саме стосується і мене. І оскільки ви такі одні-єдині, ваша правда дана лише вам одному. Ніхто инший не зможе сказати світові вашу правду чи здійснити щодо инших ваш акт любови. Лише ви маєте все необхідне для того, аби робити те, що повинні робити. Лише я маю все не­обхідне для того, аби виконати завдання, для якого я був посланий у цей світ.

Даремно і навіть безглуздо порівнювати себе з вами. Кожен із нас унікальний. Не існує копій чи клонів будь-кого з нас. Таке порівняння було б смертю для ра­дісного самоприйняття. Погляньте на свої долоні. Пальці різної довжини. Якби вони були однакові, ви не змог­ли б добре тримати голку для вишивання чи в'язальні шпиці. І так само хтось із нас високий, а хтось низь­кий. Хтось має талант до чогось одного, инший обда­рований в иншому. Ви створені для того, щоби викона­ти ваше завдання. Я — щоб виконати моє. Отож, я — не ви, а ви — не я. І це добре, дуже добре. Нам слід не лише приймати, а й радіти з наших відмінностей. Світ цінує оригінали, і кожен з нас — оригінал, створений Богом.

Осмислення ідей про самоприйняття

Ті, кому часто доводиться виступати перед великими авдиторіями, знають, що дуже важливо попросити слу­хачів якось осмислити почуті ідеї. Те саме стосується і писаного слова. Читача слід попросити щось зробити, аби він засвоїв представлені переконання. Промовлені чи написані слова, що просто проходять повз, не зали­шають нічого постійного в нас самих чи в нашому житті. Однак, коли ми витрачаємо якийсь час на опрацювання ідей, на порівняння їх з нашим власним досвідом, вони згодом стають нашими і частиною нашого життя. А коли це стається, ми змінюємося. Отож, наприкінці кожно­го із завдань, представлених у цій книжці, є пропозиції щодо вашого особистого осмислення. Те, що ви зробите, додасть вам більше мотивації і змінить ваше життя — на відміну від слів, які ви просто прочитаєте. Ваша власна діяльність пробудить ваш ентузіязм. Повірте мені і, будь ласка, зробіть таке.

1. Запишіть у щоденнику-записнику. Зазначте, що вам у собі найважче прийняти: (а) тіло, (б) розум, (в) свої по­милки, (г) почуття або емоції, (д) свою особистість.

Сядьте і подумайте. Вивчіть свій внутрішній простір. Спробуйте окреслити в письмовому вигляді, що вам най­важче прийняти в собі і чому.

Що б ви сказали тому, хто має таку ж проблему з само- прийняттям?

1. Фантазія порожнього крісла. Сядьте в тихому місці і бажано на самоті. Зручно вмостіться і заплющіть очі. Спробуйте розслабитися, глибоко вдихнувши, але без на­пруження. Повністю видихніть. Звільніть ваші легені так, щоби наступний вдих наповнив їх цілком новим запасом кисню. Дихаючи отак, спробуйте уявити собі сплетіння усіх м'язів вашого тіла. Уявіть, що ваші м'язи і нерви — це витягнуті і напнуті гумові шнури. А потім уявіть, що ці самі м'язи і нерви не напружені, розслаблені. Відчуйте, як ви поволі заглиблюєтеся у тишу і спокій.

Тепер уявіть собі порожнє крісло на віддалі двох мет­рів, повернуте до вас. Роздивіться усі деталі крісла. Що це за крісло? Якого воно кольору? Чи здається воно зручним? Чи оббите воно тканиною? Роздивіться його зблизька. Уявіть когось, кого ви дуже добре знаєте, ко­гось, з ким працюєте чи вчитеся, або члена вашої роди­ни. Уявіть, що ця особа виходить з-за лаштунків і сідає в крісло обличчям до вас. Зверніть увагу, як ця особа на вас дивиться. Чи комфортно їй з вами? Коли ви від­повісте на її погляд, ви усвідомите свою реакцію на цю людину. Усе, пережите з цією людиною, почуття, які її стосувалися, і всі судження, які ви зробили про цю лю­дину, — стане поживою для відчутної реакції. Після того, як ваша реакція стане цілком для вас зрозумілою, при­готуйтеся щось сказати цій особі. Що би вам хотілося сказати чи запитати? Скажіть це подумки. Тоді спостері­гайте, як вона встає і виходить.

Тепер инша добре вам знайома особа заходить і сідає у крісло. Ви усвідомлюєте, як вона дивиться на вас і яка у вас щодо неї реакція. Ви зауважите, що ця реакція відріз­няється від вашої реакції на попередню особу. Коли це стає цілком зрозуміло, ви подумки щось їй кажете. Потім спостерігаєте, як вона встає і виходить.

Третя особа, яка виходить з-за лаштунків, — це ви. Ви уявляєте, як ви самі сідаєте в крісло і прямо дивитеся собі в очі. Ви зауважуєте вираз обличчя вашого уявного я. Повільно, але впевнено ви усвідомлюєте реакцію на себе. Ви відчуваєте, до якої міри ви подобаєтеся чи не подобаєтеся собі і чому. Вас дивує те, що ви зауважуєте в собі, і помічаєте реакції на обличчі і в мові тіла вашо­го уявного я. Ви подумки говорите до себе. Ви говорите все, що у вас на серці. Тоді спостерігаєте, як ви повільно встаєте з крісла і виходите.

Тепер розплющіть очі і запишіть реакції на самого себе. Як ваше уявне я дивилося на вас? Чи подобалася вам особа, яку ви бачили? Чи вибрали б ви таку особу собі за друга? Чи було вам себе шкода? Чи були ви со­бою задоволені? Ваше уявне я виглядало втомленим чи енергійним? Чи подобалася вам ваша зовнішність? Що ви собі сказали? Запишіть усе суттєве.

3. Складіть два списки. Перший має містити ті еле­менти, які ви вважаєте власними здобутками чи благо­словеннями: ваші особливі риси, фізичні дані, здібності, таланти, дари і так далі. Цей процес, звісно, буде трива­лою вправою. У наступні дні і роки ви відкриватимете в ‘бобі щораз більше добрих рис і чеснот. Отож, не припи­няйте записувати свої відкриття.

У другому списку запишіть особисті обмеження і жалі, які найбільше вас турбують. Той другий список є чимось на зразок домашнього прибирання. Правдиве самоприй- няття має початися з правдивої оцінки. Нас не повинні розхолоджувати наші обмеження, і ми не повинні їх від­кидати. Ми не вітаємо себе за наші жалі чи за наші не­

врози. Правдиве самоприйняття означає прийняття всієї болючої правди про себе. Ми всі - обмежені людські істоти. Без визнання цього факту ми будемо жити у світі претензійности і фантазій. Поки ми не приймемо і не визнаємо наших обмежень, ми не побачимо чіткого на­пряму нашого майбутнього розвитку і росту.

Корисно було б показати обидва списки близькому другові. Склавши опис наших сильних сторін і слабкос- тей, ми будемо готові почати «перший день решти на­шого життя». Він буде початком правдивої самооцінки, постійного прославляння «одних-єдиних вас і мене»!

Пам'ятайте

Кожен з нас — оригінал, створений Богом.

Ніде немає наших копій.

НАМ СЛІД ВЗЯТИ НА СЕБЕ ПОВНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА НАШЕ ЖИТТЯ

Взяти на себе повну відповідальність за всі наші дії, включаючи емоції і поведінку у всіх життєвих ситуа­ціях, — визначальний крок до людської зрілости. Однак схильність звинувачувати инших людей чи ситуації за наші реакції така давня, як людська раса. Багато хто з нас виріс, звикнувши до звинувачень. Ми захищали нашу найбільш неприйнятну поведінку: «Ти це заслужив», «Ти зробив мені те саме», «Я просто відплачую тобі тією ж монетою». Ми навчилися виправдовувати наші невда­чі на підставі того, що не мали відповідних матеріалів для праці, або навіть заявляємо, що тоді «зірки були не в тому розташуванні, місяць — не в тому сузір'ї». Сум­на правда в тому, що звинувачувачі не відчувають ре­альності!. Як наслідок — вони не пізнають себе. Вони не стають зрілішими. Вони не ростуть. А життєва правда така: ріст починається там, де закінчуються звинува­чення. Протилежністю цієї схильности до звинувачень є прийняти повну відповідальність за наше життя, ста­ти власником, а не звинувачувачем. Власники знають, що щось у них самих пояснює їхні емоції та поведінку у жит­ті. Без сумніву, це є визначальним кроком до людської зрілости. Відповідальність забезпечує наш ріст.

Що таке «повна відповідальність»?

Усім нам з особистого досвіду відомо, що ми не є ціл­ковито вільними. Бувають часи, коли наші реакції зовсім скидають вуздечку самоконтролю. Ми не можемо вми­кати і вимикати наші емоції, неначе вони управляються вимикачами. Трапляється, що ми не можемо бути тими, чим хочемо, робити те, що хочемо, і говорити лише те, що хочемо сказати. Инколи наші звички роблять нас за­ручниками. Здається, що їх неможливо змінити. Наше вчора дуже впливає на наше сьогодні, а наше сьогод­ні — на наше завтра. Ми плачемо тоді, коли знаємо, що мусимо сміятися. Ми переїдаємо чи обпиваємося, знаю­чи, що шкодимо собі цим. Ми мовчимо, коли знаємо, що маємо говорити. Отож, що означає брати на себе «повну відповідальність»?

Погоджуємося, що всі ми не є цілком вільними. Нас усіх запрограмовували від самого народження і впродовж дитинства. І це програмування обмежує нашу свободу. Окрім того, ми так довго і так віддано практикували наші звички. Звички також обмежують нашу свободу вибору. А инколи ми робимо усе за інерцією. Разом з апостолом Павлом мусимо визнати: «Отож, знаходжу такий закон, що коли хочу робити добро, зло мені накидається; мені бо милий, за внутрішньою людиною, закон Божий, але я бачу инший закон у моїх членах, який воює проти закону мого ума і підневолює мене законові гріха, що в моїх членах» (Рим. 7, 21-23).

Очевидно, що повна відповідальність не означає пов­ної свободи. У цьому контексті повна відповідальність оз­начає таке: існує щось у мені, що визначає мої дії і реакції на різні подразники і ситуації в житті. Це можуть бути мої гени, моє програмування чи звички. Але це — щось у мені. Я беру за нього повну відповідальність. Я роблю, що роблю, я кажу, що кажу, через те щось у мені. Ияші люди чи ситуації можуть стимулювати відповідь, але природа цієї відповіді буде визначена тим чимось у мені.

Насамперед розглянемо значення повної відповідаль­ностіі за всі свої дії. Один з моїх улюблених прикладів — це добре відома історія від пізнього Сідні Гарріса. Підій­шовши з другом до газетного кіоску, Гарріс зауважив, що продавець був дуже похмурим і неприязним. Він також помітив, що його друг привітно і сердечно спілкувався з цим чоловіком. Відійшовши з ним, Гарріс запитав; «Чи цей чоловік завжди такий неприязний?» «Так, на жаль, завжди», — відповів друг. Гарріс продовжував розпиту­вати: «А ти завжди такий приязний до нього?» «Так, за­вжди», — відповів друг. І нарешті Гарріс запитав про те, що мучило його з самого початку: «Чому?»

Друг Гарріса задумався. «Тому що, — нарешті пояс­нив він, — я не хочу, аби він чи будь-хто инший вирі­шував, як мені діяти. Я вирішую, як мені діяти. Я діяч, а не реагувач». Сідні Гарріс відійшов, бурмочучи до себе: «Це і є одне з найважливіших усвідомлень і досягнень у житті: бути діячем, а не реагувачем».

Повна відповідальність і трансактивний аналіз

Ерік Берн і Томас Гарріс — два психіятри, які запо­чаткували і популяризували так званий трансактивний аналіз (Т. А.). Вони говорять (можливо, у складнішій фор­мі) те саме, що сказав друг Сідні Гарріса. Згідно з тео­рією трансактивного аналізу, у всіх нас співіснують три компоненти: батько, дорослий і дитина. Батько в нас — це збірка всіх ідей і програмування, записаних у ранні роки нашого життя. Дорослий — це наш розум і воля, які дають нам можливість думати і вирішувати за себе. Дитина — це сукупність усіх наших емоційних чи почут­тєвих реакцій. Психіятри Т. А. стверджують, що ті емо­ції, які ми найсильніше переживали в перші п'ять років після нашого народження, ми будемо схильні пережива­ти решту свого життя.            '

Згідно з теорією Т. А., ми можемо проаналізувати на­ші стосунки з иншими і визначити, хто нами керує, — батько, дорослий чи дитина. Людська зрілість, говорить теорія, досягнута, коли за прийняття усіх наших рішень відповідає дорослий. Нам треба почути, а тоді відреда­гувати наші батьківські касети, а також щиро і вільно переживати наші почутгя. Однак вони не можуть при­ймати за нас рішення. Ми не можемо дозволити нашо­му програмуванню батьківськими касетами або нашим почуттям вирішувати за нас, як нам діяти. Ми повинні думати самі за себе і діяти по-зрілому.

Отож, брати на себе повну відповідальність — не озна­чає бути цілковито вільним. Це навіть не означає повного і цілковитого контролю дорослого. Однак це означає, що я чесно визнаю те, що щось у мені визначає і контролює усі мої дії і реакції. Це щось у мені може бути моїм бать­ківським програмуванням, що захопило весь мій розум. Це може бути вибух емоцій, що позбавляє мене, принай­мні частково, моєї свободи. Отож, якщо я є реагувачем, а не діячем, все-таки це щось у мені визначає мої реакції.

Більшість із нас пригадає ситуації, коли в нас пере­важали батько чи дитина. Пізніше ми розуміли, що дорослий у нас діяв би по-иншому. Можливо, ми дозво­лили якійсь батьківській ідеї примусити нас мовчати, коли ми мали б говорити. Мабуть, ми по-дитячому відмо­влялися вибачитися, коли це було потрібним. Дорослий в нас заговорив би, вибачився б. Ми зауважуємо різ­ницю. Коли в мені діє дорослий, я думаю незалежно і приймаю раціональні рішення. Я прислухаюся до само­го себе. Я не дозволяю иншим вирішувати, як мені діяти. Якою б не була моя ситуація, я все ж маю узяти повну відповідальність за батька, дорослого і дитину в мені. Навіть якщо я дозволяю батькові чи дитині вирішувати, як мені діяти, все ж таки щось мене спрямовує. Це моя відповідальність.

Повна відповідальність і наші емоції

Тепер ми розглянемо складнішу проблему: повну від­повідальність за наші емоції чи почуття. Багато з нас звикли до міту, що за наші почуття ми не відповідає­мо. Так могло бути, коли ми були немовлятами чи навіть дітьми. Ми не мали дорослого всередині нас, щоби він посортував наші ідеї та емоції. У якомусь сенсі ми були під владою старших людей, які нас оточували. Коли ми стали дорослими, все змінилося. Емоції все ще можуть виникати в нас швидко і спонтанно. Однак, як відпові­дальні дорослі, ми можемо повністю і вільно їх пережи­вати, а потім вирішувати, як виразити їх конструктивно і зріло. Згодом, можливо, у момент роздумів, ми прослід­куємо корені наших спонтанних почуттів: чому я реагую саме так?

За означенням, емоція — це сприйняття, яке вили­вається у фізичну реакцію. Отож, оскільки емоція є спри­йняттям і фізичною реакцію на це сприйняття, ми б не переживали емоцій, якби не мали мозку і тіла. Наприклад, якщо я вважаю вас своїм другом, фізично я реагуватиму на вас спокійно і почуватимуся комфортно. Емоційно я радий вас бачити. Але якщо я сприймаю вас за ворога, моя фізична реакція буде иншою. Мої м'язи напнуться, а серцебиття прискориться. Я буду боятися вас і того, що ви можете зробити чи сказати мені.

Хоч, може, я і не здатний контролювати свою емоцій­ну реакцію, все ж я знаю, що вона спричинена чимось у мені: тим, як я вас сприймаю. Це сприйняття може бути правильним або хибним. Його можуть забарвлю­вати инші переживання, але, без сумніву, мою емоційну реакцію спрямовує це щось у мені.

Цьому легко знайти ілюстрацію. Я часто наводжу своїм студентам такий приклад: «Уявіть собі, що хтось із вас роздратовано виходить із класу. Він таким чином показує зневагу до мене і до мого викладацького вміння.

Як я буду почуватися?» Зазвичай мої студенти миттєво відповідають: «Ви розсердитесь. Ви нагадаєте студентові, що ви знаєте його прізвище і номер його соціяльного забезпечення». Хтось заперечить: «Ні, ви образитесь. Ви дуже стараєтеся бути добрим вчителем. Вас засмутить, що всі ваші зусилля спричинили таку реакцію». А ще ин- ший запропонує: «Ні, на мою думку, ви почуватиметесь винним. Ви попросите студента повернутися і дати вам ще один шанс. Можливо, ви навіть спробуєте вибачити­ся». Майже завжди буде хтось, хто висловить співчутли­ву відповідь: «Вам буде пікода дитини. Ви подумаєте, що, без сумніву, його турбують якісь инші проблеми».

До кінця дискусії я зазвичай чую дєсять-одинадцять пропозицій щодо моєї можливої емоційної реакції в цій ситуації. (Передбачаю, що більшість студентів проектує на мене свої можливі почугтя). Далі я зауважую, що міг би зреагувати будь-яким із запропонованих способів. Тоді дуже підкреслено додаю: «Але зверніть увагу на таке. Існує стільки можливих реакцій. Я не знаю напев­не, якою саме буде моя реакція. Але зрозумілим є те, що мою емоційну реакцію спровокує щось у мені, а не той факт, що студент покинув авдиторію. Такий студент може лише стимулювати реакцію. Мою точну емоцій­ну реакцію визначить це щось у мені. Що я думаю про себе, яким вчителем я себе бачу, наскільки важливим я вважаю презентований матеріял — усі ці речі всередині мене визначатимуть мою точну емоційну реакцію. Я по­винен взяти на себе повну відповідальність за це. І саме це я розумію як повну відповідальність за свої емоції».

Багато моїх емоційних реакцій є добрими. Инші ма­ють тенденцію до деструктивности. Отож, коли я роз­думую над своєю емоційною реакцією у цій ситуації, я повертаюся до сприйняття, з якого все почалося. Я можу поставити під сумнів, докладніше вивчити або навіть змінити це сприйняття. Можливо, мені слід уважніше придивитися. Можливо, ви хотіли просто виразити свою приязнь, а не присоромити мене. Можливо, я відчув себе меншовартісним і замість того, аби це визнати, спробу­вав приховати це пихою. Але я знаю: якщо я поставлю під сумнів і, можливо, зміню своє сприйняття, то моя емоційна реакція також зміниться.

Власники проти звинувачувачів

Я вважаю, що коли ми намагаємося пояснити свою поведінку та емоційні реакції, то маємо лише два варіян- ти. Ми або «привласнюємо» їх, або «перекладаємо» на когось иншого чи на щось инше. Але це не є простим ви­бором без наслідків. Моя чесність виведе мене на шлях до зрілости або моє виправдання приведе мене до втра­ти контакту з реальністю. Якщо я опаную своїм реакції, якщо візьму відповідальність за свої емоції і поведінку, то згодом пізнаю себе. Я виросту. Якщо буду намагатися пояснити свої реакції і почуття, перекладаючи відпові­дальність на инших осіб чи ситуації, то ніколи не пізнаю справжнього себе. Доки я вперто не визнаватиму свою відповідальність, я буду стримувати свій особистий роз­виток. Пам'ятайте: ріст починається там, де закінчу­ються звинувачення.

Инколи ви зауважуєте, що люди по-різному реагують на ту саму особу чи ситуацію. От, наприклад, нестерпна чи неприємна особа. Ця людина може нас лише дратува­ти, але якось ми довідуємося, що комусь иншому її жаль. Усе залежить від сприйняття. Очевидно, якби я сприйняв цю особу як зумисне злісну, моєю емоційною реакцією був би гнів чи обурення. Моєю поведінковою реакцією був би сарказм. Але якщо я бачитиму цю особу як таку, що страждає чи зазнала втрати, моя реакція, ймовірно, буде співчутливою.

Зауважте, що, переглядаючи наші набуті сприйнят­тя чи ставлення, ми також переглядаємо наші емоційні реакції. Важливо пам'ятати, що сприйняття завжди є в основі кожної емоції. Саме сприйняття буде визначати природу та інтенсивність емоцій. Мабуть, правдою є те, що багато з моїх емоцій здорові й радісні. Однак, якщо мої емоційні звички є деструктивними чи соціяльно від­чужуючими, мені варто придивитися до сприйняття чи ставлення, які пишуть мій життєвий сценарій. У цьому частково полягає моя «повна відповідальність».

Чи справді ми стаємо щасливими, узявши на себе повну відповідальність?

Питання добре, хоч і просте. Моя відповідь така: «Не автоматично і не миттєво». Я впевнений, ви чули таку ідею, що правда звільнить вас, але перед тим може трохи принизити. На жаль, наше вчора дуже впливає на наше сьогодні, Наші звички глибоко в нас вкорінені. Такі звич­ки, як, наприклад, піднімати галас через дрібниці, можуть частково і на якийсь час обмежувати свободу наших ре­акцій. Сказати, що в мене «гаряча кров», — лише звичне виправдання. Насправді ж річ у звичці. Мабуть, у мину­лому ми навчилися наших реакції від инших, найчастіше від членів родини. Неспокій радше породить неспокій. Однак, повторюючи ті самі реакції, ми риємо в собі гли­бокі борозни звички. Так вони стають автоматичними реакціями. Ви натискаєте на цю кнопку і отримуєте ось цю реакцію. Ми стаємо рабами наших звичок. Ми є «дре­сированими тваринами», а звички — «кільцями>>, через які ми стрибаємо. Ми можемо постійно погано реагувати у якійсь ситуації, наприклад, втрачаючи самоконтроль. Але якщо ми дозволимо, щоб це переросло у звичку, то призупинимося у своєму особистісному розвитку. Коли це трапляється, ми зазвичай схильні звинувачувати ин­ших людей чи ситуації за наші реакції. І якщо ми потрап­ляємо в це зачароване коло, то застрягаємо в стражданні і там залишаємося.

Але якщо ми беремо на себе повну відповідальність, то можемо усвідомити і виправити наші реакції. І це, звісно, шлях до спокою і особистого щастя. Я не можу змінити світ і підлаштувати його під себе, але я можу змінити мою реакцію на світ. Щастя — це внутрішня робота.

Власники, звинувачувані і самопізнання

Самопізнання є вершиною мудрости. Якщо я перекла­даю відповідальність за свої дії і почуття на когось ин- шого чи на щось инше, то нічого про себе не дізнаюся. Невдаха-звішувачувач не перестає перекладати відпові­дальність на инших людей чи инші речі: «Це ти мене розізлив», «Мені тут нудно», «В його присутності я по­чувався таким незначним». Бідолашний звинувачувач не перестає повторювати вигадані факти. Це класичний ме­ханізм самозахисту, що називається проекцією. Застряг­нувши там, звинувачувач втрачає зв'язок з реальністю. Можливости росту не існує. Те, що могло б бути, втра­чене доти, доки звинувачувач не стане власником. Ріст починається там, де закінчуються звинувачення.

Власник ставить єдине корисне запитання: «Що зі мною? Чому я поводжуся чи почуваюся саме так?» За­уважте, будь ласка, що власник не вибачає і не виправ­довує поганої поведінки инших. Власники можуть вва­жати поведінку инших хибною чи навіть деструктивною. Але вони знають, що змінити можуть лише себе. Вони можуть мати бажання допомогти тим, хто їх ображає, але значно більше вони зацікавлені у своїй власній від­повіді. Коли власники потрапляють у дорожні затори, то запитують себе таке: «Якщо водій переді мною також за­стряв, то чому мені безперервно сигналити? Чому я так дратуюся і кидаю на нього такий зневажливий погляд біля наступного світлофора? Яке сприйняття, ставлення чи звичка викликали в мене цю реакцію? Чи видався мені цей водій грубим і небезпечним? Чи спало мені на гадку, що він міг спішити у лікарню до хворої дитини? Чи навіть якщо він насправді дбає тільки про себе, чому б мені його не пожаліти?» Якщо ми поставимо собі такі запитання, то, без сумніву, довідаємося більше про себе самих.

Звісно, я не завжди є тим власником, яким би хотів бути. Як і багато инших, я вдамся до звинувачень, до перекладання відповідальности за мої власні реакції. Але дозвольте мені розповісти історію з тих часів, коли я дій­сно «володів» і справді пізнавав самого себе.

Якось після заняття два моїх студенти мало не грайли­во зауважили: «Чи відомо Вам, що дехто вважає Вас шах­раєм?» Я відчув, як роздратування піднімається в мені, але мене не так легко вивести з рівноваги. Для цього надто добре себе контролюю. Отож, з точністю хірурга, який торкається скальпелем, я запитав: «О, справді, а що означає шахрай?» Вони запротестували, стверджуючи, що вони так не вважають. Вони намагалися вибачитися, але я був невблаганним. «О, я чув, що ви сказали, але мене просто зацікавило значення слова “шахрай"» Наре­шті я витиснув з них відповідь, якої очікував: «Гадаю, це означає, що ви самі не робите того, що навчаєте».

Прибравши покірної постави, я тут же визнав вину: «О, в такому разі я — шахрай. Мої ідеали просто зави­сокі для мене». І навіть зацитував апостола Павла про «инший закон у моїх членах» (Рим. 7, 23). (Я сміюся, коли згадую цю ситуацію). Далі я мав завдати їм останнього удару. «Є ще одне значення слова "шахрай", друзі мої. Воно означає, що я не вірю в те, чого навчаю. Цього звинувачення я не приймаю. Я справді вірю в те, що проповідую. Я просто не можу практикувати його такою мірою, як би того хотілося». Усім нам стало незручно, і ми розійшлися.

Звинувачувач, яким я часто є, пригадав би, що він віда,ає життя своїм студентам. Він би подумав, як хтось може бути таким невдячним за його дар. Він, можливо, розказав би иншим про свій досвід з цими двома «безна­дійними юнаками». У нього, мабуть, виділилося б дуже багато шлункового соку, а задавлена образа підняла б йо­му кров'яний тиск. Він би викопував для себе щораз глиб­шу і глибшу канаву. Мені здається, я мав таку спокусу.

На щастя для мене, у цьому випадку звинувачувачем я був недовго. Невдовзі я став власником. Пішов до своєї кімнати і посидів там зі своїми думками. «Чому я роз­лютився?» Привідкрив покривало свого роздратування, щоб розгледіти під ним сприйняття. Через двадцять хви­лин самоаналізу все стало зрозумілим. Я розсердився, тому що є шахраєм в иншому значенні. Я пригадав ба­гато ситуацій, в яких про щось говорив, а потім задуму­вався, чи справді так вважаю. Пригадую, одного разу я читав велику проповідь про смерть: «Чого нам боятися? О, смерте, де твоя перемога? Де твоє жало?» Під час мого оскароносного виконання я раптом відчув різкий біль у грудях. Мій шлунок почав стискатися. Згори до­низу хребтом пробіг страх. Десь у глибині я запанікував: «Мабуть, це серцевий напад». Але мої уста спокійно про­довжували проповідь.

Звісно, біль швидко минув. Але пізніше, коли ніхто мене не бачив, я посміхнувся і подумав про себе: «Від мого живота до уст лише сорок сантиметрів, а між ними немає зв'язку». Я розсміявся: «Справді, важко жити з собою після доброї проповіді».

З моєї пам'яті виринуло безліч таких спогадів. Але користь була у тому, що я знав, чому розсердився. Мої студенти перечепилися об оголений нерв. Я складений з осколків. Частина мене вірить у те, що я говорю, частина сумнівається. Пізніше, всупереч протестам юнаків, що в цьому немає потреби, я вибачився і все їм пояснив. Я розповів, чому розлютився і що довідався про себе. Вони сказали, а я погодився, що «Усе гаразд, правда?»

Звинувачення як активний алкоголізм

Гадаю, що за останні десять років мого життя від То­вариства анонімних алкоголіків я навчився більше, ніж від будь-якого иншого людського джерела. Сам я не ал­коголік, отож я чуюся, мов дитина, якій пощастило ви­грати безкоштовний квиток в кіно. Можу дивитися шоу без плати за вхід. Там я довідався, що хімічно залежні особи не зрілішають, доки приймають алкоголь чи нарко­тики. А правда в тому, що «бути в контакті з реальніс­тю» — це необхідна умова для дорослішання. Коли алко­голь чи наркотики відділяють людей від реальносте, ці особи уже не можуть «побачити все так, як воно є». Вони зупиняються у своєму особистісному розвитку. Один мій студент з коледжу, який п'ять чи шість років сильно пи­ячив, аж доки нещодавно не протверезів, постійно мені нагадував: «Не забувайте: у мене не було юносте». Після п’яти чи шести років перебування в алкогольному тумані цей молодий чоловік повинен був зібрати докупи оскол­ки і почати дорослішати.

Те ж саме відбувається зі звинувачувачем. Відмова взя­ти відповідальність за своє життя і реакції стає бар'єром між цією особою і реальністю. Це бар'єр проекції і раціо­налізації. Це туман самозахисту. Самообман стає спосо­бом втечі. Звинувачувач, як і алкоголік, не росте. Активні алкоголіки витворюють свій власний туманний світ. Вони спокійні лише тоді, коли їх «камєнують». Щодо звинува- чувачів, то вони хибно тлумачать правдиві факти. Вони шукають спокою, перекладаючи відповідальність за своє життя і щастя на инших.

Чи стосується це всіх?

Усе, що ми говорили про повну відповідальність, сто­сується усіх людських істот, тільки різною мірою. Немо­влятами і малими дітьми ми нагадуємо м'який віск, на якому можна зробити будь-який відбиток. Касета нашої пам'яти порожні і саме тоді вони записуються. Наші сприйняття і емоційні реакції ми зазвичай засвоюємо від дорослих. Принаймні вчимося з наших тлумачень їх впливу.

Водночас ми знаємо, що поступово дітям слід давати свободу думати і вибирати самим. Так само і ми маємо поступово навчитися брати на себе цілковиту відповідаль­ність за наше життя і щастя. Це важливий етап розвитку людини, виконання завдань щодо нашого становлення. Ми знаємо, що трапилося б, якби батьки наполягали на прийнятті всіх рішень за своїх дітей, доки тим не випов­ниться двадцять один рік. Результатом були б якісь дуже незрілі двадцятиоднорічні молоді люди. Ми також знає­мо, що би сталося, якби дітей своїм прикладом привчи­ли перекладали відповідальність за їхнє життя на инших. Вони б залишилися дітьми на все життя.

Отож, повна відповідальність — це доросла відпові­дальність. Але привчатися до неї треба на ранніх стадіях життя і щораз більше її на себе брати. Покаранням за від­мову є ймовірність опинитися у пастці вічного дитинства.

Я намагаюся втілювати в життя те, чого навчаю. Ин- коли мені це вдається. Иншим разом — ні. Проте я дуже стараюся взяти на себе повну відповідальність за своє життя і своє щастя. Я вже згадував про напис над моїм дзеркалом, який бачу і читаю кожного ранку:

ТИ ДИВИШСЯ В ОБЛИЧЧЯ ЛЮДИНІ,

ЯКА ВІДПОВІДАЛЬНА ЗА ТВОЄ ЩАСТЯ!

Життя — це процес. Усі ми — в дорозі до повноти жит­тя. І нам призначено втішатися мандрівкою. Я переко­наний, що тими двома ногами, якими нам належиться пройти життям, є перші два завдання, які тут описані: (1) радісне самоприйняття, тобто цінування нашої людської унікальности, і (2) готовність взяти на себе повну відпові­дальність за кожний крок і за кожну необачність.

1. Напишіть листа-вибачення. Напишіть до всіх ва­ших улюблених «звинувачуваних» (один лист на всіх). Цей лист має включати не лише осіб, а й групи, ситуації і навіть інтимні справи. Скажіть їм, що вам прикро за те, що ви зробили з них офірних цапів. У своєму листі виз­найте, що було великою помилкою перекладати на них відповідальність за ваші реакції. Запевніть їх, що відте­пер ви будете власником. Будь ласка, пам'ятайте, що це не означає, що инші були непомильними. Це не означає, що певні ситуації не були складними. Це просто означає, що навіть коли ми маємо справу з недосконалими особа­ми і важкими ситуаціями, ми все ж таки відповідальні за наші реакції. Таким чином, ми просто визнаємо, що наші реакції визначає щось у нас. Коли наші реакції є небажа­ними, ми маємо знайти це «щось у нас» і розібратися з ним. Нашим життям має керувати наш дорослий.
2. Складіть список. Включіть у цей список усіх «склад­них» людей, усі ситуації і речі, які можуть знову з'явитися у вашому житті. Використовуючи прийом, знаний як по­зитивне уявлювання, постарайтеся вималювати у своїй уяві якомога образніше звичний сценарій. У цій «прак­тичній сесії» спробуйте зреагувати як особа, якою би ви хотіли стати. Побачте і почуйте себе, коли ви реагуєте як власник, а не як звинувачувач. Ваш дорослий, а не ваш батько чи дитина, керують усіма вашими реакція­ми. Якщо цю практику успішно повторити кілька разів, то ваша реакція в реальній ситуації буде такою, як «на практиці». Ви станете повністю відповідальною особою, яку собі уявили під час цієї практики.
3. Пригадуйте і записуйте. Якими є взірці повної від- повідальности у вашому житті? Пригадайте добре відомих вам людей, які вміють брати на себе відповідальність. Як кожна з цих осіб демонструє цю відповідальність у сто­сунках? Примусьте себе викласти все це на письмі.

Пам’ятайте

Ріст починається там, де закінчуються звинувачення.

НАМ СЛІД ЗАДОВОЛЬНЯТИ
НАШІ ПОТРЕБИ У ВІДПОЧИНКУ,
ФІЗИЧНІЙ АКТИВНОСТІ
ТА ПОВНОЦІННОМУ ХАРЧУВАННІ

Ми, люди, не є ангелами, які спустилися на землю, ані чистими духами, спійманими у пастку плоті. Але ми не тільки матеріяльні істоти. Усе не так просто. Правда в тому, що ми є надзвичайною єдністю трьох взаємо­пов'язаних частин: тіла, розуму і духа. Инколи все стає дуже заплутаним. Ми хочемо «розділяти і владарювати». Ми хочемо спростити цю безмірну людську таємницю. Нам не подобається така взаємозалежність усіх частин. Ми не хочемо визнавати, що матеріяльне тіло може впливати на те, як ми думаємо і що вибираємо. Також ми не хочемо визнавати, що розум і дух можуть реалізувати свої приховані завдання за рахунок тіла. Ми воліємо за­перечувати такого типу єдність і взаємопов'язаність.

Однак правдою є таке: викривлений розум і убогий дух роблять нас фізично нездоровими. Ми сміємося з думки, що головний біль може бути наслідком невизнаної турбо­ти або гнітючого складу розуму. Але, подобається це вам чи ні, фактом є те, що ми — це таємнича цілість трьох тонко взаємопов'язаних частин. Тіло має вплив на розум і дух. Розум впливає на тіло і дух. А дух впливає на тіло і розум. Отож, турбуючись про наше тіло, ми турбуємося , про розум і дух. Така турбота завжди буде необхідною для повноцінного і щасливого життя.

Історія роз'єднання

Ми цілком природно підходимо до наших упереджень. Заперечення щодо існування взаємозалежности трьох наших складових висловлювали ще давньогрецькі філо­софи. Платон першим розділив людську природу на ок­ремі категорії. Він, очевидно, думав про розум (мисляче я) як про найвищу з них. Він трактував розум відокремле­ним і відмінним від тіла. І зробив висновок, що тіло не може впливати на розум, і навпаки. Тоді Августин, Захід­на цивілізація і християнські мислителі — усі доклалися до цієї ілюзії, що розум і тіло є розділеними і відмінними. Врешті-решт філософ Рене Декарт провів між душею і тілом чорну лінію поділу. Декарт хотів зробити людську природу такою ж зрозумілою, як його улюблена геомет­рія. Цей «картезіянський дуалізм» (душа/тіло) проісну­вав аж донині. Тіло — це тіло, а душа — це душа. Не існує такого — розум-тіло-дух = одне я.

Щось із нашого минулого, мабуть, збило нас з панте- лику. Наш дух і матерія не подібні на олію і воду. Подо­бається це вам чи ні, ми є таємничою цілісністю. Наше тіло, розум і дух — це тонко взаємопов'язані частини тої цілісности. Все, що трапляється з однією з цих частин, якимось чином впливає на дві инші.

Ми довіряємо наше тіло лікарям, розум — психіятрам, а наш дух — богословам. Але нам уже не вдається ут­римувати це тонке розрізнення. Наші лікарі инколи ка­жуть нам, що наш біль не є суто фізичним. Він психосо-' матичний. Иншими словами, наш біль є в нашому тілі,' але спричинений він психологічно. З иншого боку, наші психіятри инколи кажуть, що депресія спричинена тіль­ки фізичним станом, таким, як хімічний дисбаланс чи брак вітамінів. І богослови можуть повідомити, що наше страждання насправді не є Божим випробуванням, а, можливо, просто наслідком викривленої ідеї про те, що значить бути людиною. Нашим духовним наставникам, мабуть, треба звернутися до нашого раннього психоло­гічного програмування. Наші духовні проблеми могли за­родитися саме в ньому.

Зв'язок між тілом, розумом і духом означає, що про­блема, яка з'явилася в одній частині, може проявитися в иншій. Гнітюче сприйняття може викликати головний біль. Фізичні наслідки нераціонального харчування мо­жуть стати причиною психологічної депресії. І невтамо- ваний голод людського духу може спричинити захворю­вання нашого тіла і розуму.

Аби щастя стало можливим, потрібно, щоб усі ці три взаємопов'язані частини були доглянутими. Ніхто не може бути по-справжньому щасливий, доки потреби усіх трьох частин не задоволені. У цьому третьому завданні, звісно, ми будемо говорити здебільшого про тіло і про його потреби у відпочинку, фізичній активності і харчу­ванні. Однак, через взаємопов'язаність, ведучи розмову про потреби тіла, ми, звісно, будемо мати на увазі тур­боту про розум і дух, які також є суттєвими частинами кожного з нас.

Стрес

Як вже було зазначено, фізична проблема може спри­чинити психічні і духовні труднощі. Правда також те, що задоволення наших фізичних потреб сприяє роботі розу­му і функціям духу. Одна з основних проблем, від яких ми нині потерпаємо, — це стрес. Він починається з якогось зусилля, напруження або тимчасової втрати внутрішньої гармонії. Він руйнує наше відчуття рівноваги. Цей стрес безсумнівно є реальним. Нікому його не уникнути. Події чи ситуації, які спричиняють стрес, можуть бути як пози­тивними, на перший погляд, так і негативними. Будь-яка нова ситуація вимагає певної адаптації, і навіть це вже може спровокувати стрес. Ми, люди, звичайно виграємо від зростання, однак ми також прагнемо рівноваги і без­пеки, ясности, стабільного і безпроблемного стану. Тому народження дитини у сім'ї може спровокувати такий же стрес, як і смерть. «Закохування» може бути таким же стресовим, як і «розкохування». Однак не залежно від того, що стало причиною стресу, він легко може зробити нас нещасними.

Ось чотири основні джерела, через які стрес входить у наше життя:

• наше оточення,
• наше тіло,
• наш розум
• наш дух.

Що стосується оточення, то завжди існуватиме потре­ба адаптуватися до нього. Нам доводиться терпіти холод і спеку, шум, натовп, життя з иншими, часові рамки, за­грози особистій безпеці і самоповазі. Наше тіло також кидає багато викликів, наслідком яких є стрес: скороми­нуча молодість, повільний тягар старіння, хвороби, не­щасні випадки, порушення сну чи дієти. Стрес можугь спровокувати розум і його різноманітні сприйняття. На­приклад, ми сприймаємо себе неадекватно чи думаємо, що нас не люблять. Ми думаємо про себе як про невдах чи нікчем. Наші помилки ми вважаємо катастрофічними. Реальність ми інтерпретуємо як загрозливу. У кожному випадку наслідком є стрес!

І, врешті-решт, значний дискомфорт для нас може створити пригнічений дух. Ми думаємо, що можемо обійтися без комфорту і безпеки, без віри та розуміння. Але за відсутносте усього цього дуже скоро починаємо потерпати від болісної самотносте та неспокою. Ми впа­даємо у депресію. Щось у нас хоче знати, звідки ми при­йшли, що ми тут робимо і куди йдемо. Дух фіксує стрес, коли ми не здатні знайти сенс життя. Ми не хочемо вва­жати себе звичайними смертними, що ковзають повер­хнею безсенсового життя. Як і тіло, що може хворіти

Тільки-но ми впадаємо у стрес, якою б не була його причина, у нашому тілі починають відбуватися біохімічні зміни. У нас з'являється реакція типу «бийся або втікай». Наш розум фіксує якийсь відчай чи загрозу. Наші регулю­ючі фізичні центри розсилають цю інформацію по всь­ому тілу. Хімічні речовини, які переносять це послання, •наказують тілові пришвидшити його органічні й гормо­нальні процеси і готують нас до подолання чи уникнення загрози. Лише за останні двадцять років медична наука відкрила існування хімічних посланців, відомих як ней- ротрансмітери. У результаті зіниці очей розширюються, щоб ми краще бачили. Слух загострюється. Мускули на­пружуються, щоб ми справилися з цією новою загрозою. Пришвидшуються серцевий і дихальний ритми. Кров від­пливає від кінцівок і починає збиратися в тулубі й голові, тому руки і ноги стають холодними і пітніють.

Якщо стрес триває, то такий фізичний стан стає хронічним. З психологічного погляду, при стресі ми все перебільшуємо. Те, що зазвичай нас мало турбує, стає мукою. Нам важко зосередитися. Хронічний стрес погір­шує сон і засвоєння їжі. Ми намагаємося його здолати за допомогою надмірного сну й переїдання або через не­регулярний сон і харчування.

З часом хронічний чи повторювальний стрес виснажує тіло. Доведено, що стрес може завдати шкоди імунній системі. Тому ми хворіємо, а иноді стрес стає причиною смерти. Наприклад, хронічний стрес може спричинити у високий кров'яний тиск чи гіпертонію. Вважається, що 25 мільйонів американців мають гіпертонію, хоча полови­на з них про це навіть не здогадується. Стрес часто стає головною причиною респіраторних інфекцій, артритів, колітів, діяреї, астми, аритмії серця, багатьох сексуаль­них проблем, проблем кровопостачання і навіть раку. Лікарі Американської Академії психосоматичної медицини, Заснованої 1953 року, переконані, що від 75 до 90 від­сотків усіх відомих хвороб частково є наслідком стресу. Три найпродаваніші за рецептами медичні препарати в Америці — це Уаіішп для розслаблення, Іпсіегаї від ви­сокого кров'яного тиску і Тадатеі від виразки. Провідні виробники підрахували, що від 50 до 75 мільярдів доларів щороку втрачається через симптоми, пов'язані зі стре­сом. Може здатися, що багато з нас є чимось подібні до нещасного випадку чи вибуху, який шукає, де б йому трапитись.

«Мєпб запа іп согроге запо»

Стародавньою латинською мудрістю і рецептом щастя була приказка «В здоровому тілі — здоровий дух». Сучас­на наука, яка так добре вивчила стрес, також стверджує, що його можна подолати. Замкнуте коло можна розір­вати. Однак для цього необхідно навчитися відпочива­ти, займатися спортом і збалансовано харчуватися. Ста­родавні люди мали рацію: здорове тіло значною мірою сприяє щасливому розумові і здоровому духові. Усі вони, не забуваймо, є тонко взаємопов'язаними частинами.

Аби переконатися у важливості фізичного стану, спробуйте пригадати, як ви реагували на певний стимул в розслабленому стані. Тоді пригадайте, як ви реагува­ли на той самий стимул, коли були напружені, втомлені чи голодні. Часто щось зовсім не значне створює напру­ження чи стрес. Це, наприклад, розірвана шнурівка, коли инша загубилася. Або поворот, якого «ніяк не можна пропустити», коли ви ідете машиною. Стрес і, відповідно, напруження, яке він створює, побільшують усі ці дріб­ні життєві подразнення. Зазвичай ми спотикаємося не через гори, а через кротячі гірки. Стрес і напруження втягують нас у телескопічну пастку. Усе виглядає і спри­ймається перебільшеним.

Розслаблення

Перший крок до подолання стресу — це розслаблен­ня. А перший крок до вміння розслаблятися — це навчи­тися розпізнавати чинники стресу. За першої ж нагоди складіть список людей, дій та ситуацій, які викликають у вас стрес. Більшість із нас також має так званий «ці­льовий орган» стресу. Ви легше розпізнаєте стрес, якщо ідентифікуєте ваш цільовий орган і прислухаєтеся до його сигналів. У декого з нас болить голова, в инших — спина. У когось трапляється розлад шлунку, инших свер­бить шкіра. У мене стрес проявляється в носових пазу­хах. Коли я починаю відчувати тиск у носових пазухах, я розумію, що прийшов час перейти на повільніший ритм. Моя особиста проблема — розпізнати стрес, коли він у мені накопичується. Я такий цілеспрямований і так легко захоплююся. Стрес часто збирає в мені ураганну силу ще до того, як я можу його розпізнати. (Сподіваюся, вам це краще вдається, аніж мені).

Деякі стресові чинники нам допомагають, инші нас принижують. Стрес у нашому жйтті можна прирівня­ти до тертя смичка до скрипкової струни. Якщо тертя відсутнє, то нема і музики. Якщо воно засильне — чути лише болісне скрипіння. Помічний стрес підштовхує нас. Помічні стресові ситуації, здається, збуджують нас і пе­реповнюють енергією. Я завжди вважав, що заходити в клас як учитель — це помічний стресовий чинник для мене. Мене майже завжди стимулює така перспектива.

Розслаблення через перетворення стресових чинників

Деякі стресові чинники руйнівного характеру можнц перетворити на помічні. Наприклад, більшість із нас у стримуванні образи бачить лише руйнівний стрес. Ми схильні жорстоко засуджувати тих, на кого ображені. Ми їх уникаємо. Якщо нам все таки доводиться мати з ними справу, то намагаємося приховати нашу образу, але після того почуваємося спустошеними. Хтось мудро сказав: якщо ви хочете стати рабом якоїсь особи, обра­жайтеся на неї. Вона буде з вами вранці, упродовж дня і до ночі. Вона сідатиме з вами до столу і псуватиме вам травлення. Вона зруйнує вашу здатність зосереджувати­ся, зіпсує ваш гарний настрій і позбавить дорогоцінного спокою і радости.

Як можна перетворити стрес, який виникає від об­рази? Чи можна змінити його на помічний? Мені дуже сильно допомагає усвідомлення того, що, ображаючись на иншу особу, я вкладаю своє щастя в її руки. Я дав цій особі дуже реальну владу наді мною. Зміна від негативно­го до позитивного заряду відбудеться у той момент, коли я щиро візьму на себе відповідальність за своє власне щастя. Зазвичай це означає, що я маю вибачити особі, на яку ображений. Я повинен відпустити реальний чи уяв­ний борг цій особі, а себе звільнити від тривалої образи.

Я думаю, що правдиве і цілковите прощення залежить від такої ідеї: у вчинку кожної людини є психологічний сенс. Завжди є стільки всього, чого я не знаю і знати не буду про тих, на кого я схильний ображатися. Щоби зро­зуміти цих людей, я мав би знати про їхню спадковість, сім'ю, освіту, життєвий досвід, оточення і т. ин. Як було зазначено вище, людський мозок важить лише півтора кілограма. Та він вміщає в собі більше інформації, аніж найдосконаліший комп'ютер. Коли людина починає дія­ти, усі ідеї, збережені в мозку, якимось чином активі­зуються. Усі вони живлять кожну дію і кожну реакцію. Отож, я ніколи не знаю, наскільки заслуговує на виба­чення инша людина. Можливо, якби я міг пізнати всі ідеї, збережені в мозку цієї особи, я був би радше співчутли­вим, аніж критичним. Правда така: я просто не знаю.

Мені завжди слід зізнаватися у незнанні. Я даю особі стільки прощення, скільки вона потребує. Бог знає, що я сам часто потребую того самого вирозумілого прощення, яке мушу пропонувати. У кінці процесу прощення від­чуватиму до кривдника жаль, а не лють. Я заспокоюся, тому що звільню нас обох від рабства образи. Я поверну собі відповідальність за своє власне щастя. До тієї міри, до якої я спроможний це здійснити, мій негативний стрес буде перетворений на позитивний і помічний.

Буває, деякі вчителі дратуються, коли студенти з ними не погоджуються. Я сам часто потрапляв у цю пастку. Тут є ще одна добра ідея: у суперечці типу «пан або пропав» програють усі. Однак, якщо попросити студента деталь­ніше викласти свою думку, це приведе до цінного спілку­вання. У взаємообміні виграють усі. Звісно, таке спілку­вання вимагає від учителя відмовитися від думки, що він усе знає. А це нелегко. Якщо, всупереч усьому, студент і далі неприязний чи зверхній, варто пам'ятати, що «не­приємна особа сама себе ранить». Такі відкриття можуть стати поштовхами, потрібними для подолання стресу.

Такий підхід можна застосувати і до вираження по­чуттів. По-перше, ми маємо усвідомити, що почуття самі собою не є морально добрими чи поганими. Ми також маємо усвідомити, що сповна переживати і вільно вира­жати усі почуття — добре для нас усіх. В иншому випад­ку страждає шлунок і придушена емоція стає руйнівною, а то й смертельною. Ми хворі настільки, наскільки таєм­ничі. Звичайно, почуття слід виражати від свого імени. Наприклад, «Я розізлився», а не «Ти мене розізлив!». Очевидні ідеї та прості вміння можуть досить легко зро­бити чудо перетворення. Шкідливий стрес стає поміч­ним. Спокій займає місце напруження.

Отож, по-перше, нам слід навчитися розпізнавати наші стресові чинники. Трансформація негативного стресово­го чинника у позитивний чимось нагадує переживання чуда. Те, іцо було болісним, — стає помічним. Ми завжди можемо отримати наснагу і силу на таке перетворення, обговоривши цю проблему з иншою особою. Таке об­говорення буде особливо помічним, якщо ця особа пе­режила подібний стрес і успішно пройшла через досвід перетворення.

Методики розслаблення

Очевидно, не всі негативні стресові чинники можна перетворити на позитивні. Наприклад, смерть дорогої нам людини означає, що ми мусимо пройти через про­цес скорботи. Не існує короткої дороги через цей жаль. Ми ніяк не зробимо горе приємним. І, отже, варто шука­ти способи звільнитися від такого напруження. Чи наші напруження є результатом великого горя, чи щоденного стресу, усім нам потрібно практикувати і використову­вати якусь помічну форму розслаблення. Таких форм є багато, і кожен з нас, має використати те, що стане для нього помічним’.

Однією з поширених методик є відвести якийсь час кожного дня для хобі, яке заспокоює і розслаблює. Що­вечора я зазвичай граю на піяніно і відпочиваю. Я такий музикант, як дятел — столяр. Моя музика, без сумніву, не розслабила би того, хто знається на ній і любить її, але вона розслаблює мене. Серед инших хобі, які можуть вас приваблювати, — випікання солодощів, садівництво, чи­тання, спілкування, слухання музики, колекціонування, розглядання фотоальбомів, писання і т. ин.

Кілька заключних порад, щоб розслабитися:

1. Знайдіть довірену особу, з якою ви можете бути цілком відвертими і почуватися в повній безпеці. Будь ласка, не відмахуйтеся і не кажіть, що просто не можете нікого знайти. З незначною підготовкою згодиться мало не будь-яка позитивно налаштована особа. Виговоріть усі ваші важливі емоційні пере­живання. Але подбайте, щоби й у вашого друга була така сама можливість. Ніхто не хоче бути звалищем для людського емоційного сміття.
2. Підіть на прогулянку на природі. Насолоджуйте-

ся красою квітів. Спостерігайте і прислухайтеся до хвиль на озері чи океані. Гляньте на небо і попоми- луйтеся зірками.                                                                      ;

1. Перечитайте улюблену книжку чи вірш.
2. Опишіть у щоденнику останню невдачу чи кризу у вашому житті, і не забудьте додати те, чого цей до­свід вас навчив. У кожній проблемі чи кризі завжди існує позитивний аспект.
3. Ведіть щоденник. Записуйте ваші думки, почуття і потреби.
4. Пригадайте ваші улюблені жарти і посмійтеся. Гу­мор лікує.

Фізична активність

Традиційна формула напруження є такою: «Надто ак­тивний мозок у недостатньо активному тілі». Щоденна енергійна (у міру можливосте) фізична активність від­новлює рівновагу і вивільнює накопичену напругу. Вона очищує мозок і кров від хімічних речовин напруги, а та­кож сприяє виробленню і поширенню хімічних речовин, таких, як ендорфіни, завдяки яким ми почуваємося роз­слаблено і спокійно. Дуже важко залишатися в депресії після активних занять спортом. Бігунів часто охоплює відчуття піднесеносте, що прийнято називати ейфорією бігунів. На фізичному рівні це наслідок нейрохімічних змін, що сталися в організмі завдяки заняттям.

Цікаво зауважити, що багато авторів, які пишуть про кризу середини життя, рекомендують насамперед що­денні, енергійні заняття спортом. Часто психологічні чи духовні потреби найактивніше заявляють про себе в середині життя. Результатом є не лише поява стресу, а й замкнуте коло, в яке потрапляють багато з нас. Це трапляється з нами тоді, коли наші потреби викли­кають стрес. Наслідком є ще більший стрес. Найшвид­ший вихід — щоденні активні заняття спортом. Бігайте, плавайте, швидко ходіть, але робіть щось!

Більш ніж п’ятнадцять років тому я пройшов «стресо­вий тест» для серця. Це було приховане благословення. Я ступив на біговий тренажер, а за моїм серцем спостерігав лікар. Я був переконаний, що тест — це звичайна рутина і що все пройде добре. Однак за шість чи сім хвилин лі­кар зупинив тренажер. Він попросив мене сісти і підняти ноги вгору. Тоді почав уважно прислухатися стетоскопом до роботи мого серця. Врешті-решт він сказав, що все по­вернулося до норми. Лікар пояснив, що в певний момент моє серце почало «трепетати». Воно важко працювало, але без видимого результату. Він припустив, що сталося це через «брак фізичної активносте».

Це стало початком моєї кар'єри бігуна. Я розпочав з повільного бігу на короткі дистанції. (Дідусі на прогулян­ці з собаками часто мене обганяли). Потім йшов, доки не міг відновити бігу. З часом мої можливості зросли, і тепер я пробігаю по три-чотири милі щодня. (Мені все ще доводиться остерігатися тих дідусів із собаками). Той день, коли я почав бігати, був справді «першим днем ре­шти мого життя». Як сказав «бігаючий лікар» кардіолог др. Джордж Шіган, біг може не продовжити тривалосте: вашого життя, але він точно покращить його якість. Поза сумнівами, біг зробив це для мене.

Людське тіло — дивний механізм. Воно зношується через недостатнє використання. Дивним чином людсь­ка енергія з'являється саме тоді, коли ми фізично пра­цюємо чи займаємося спортом. У результаті фізичне на­вантаження відновлює ту енергію, яку нам доводиться витрачати. Часто найкращим ліком від втоми чи висна­ження є півгодинна аеробіка. Бездіяльність робить нас в'ялими. Вона спричиняє брак енергії, веде до депресії та відчаю. У це важко повірити, але нагромадити енергію неможливо; тобто ми не можемо назбирати запас енергії, не використовуючи її. Звичайно, адекватний відпочинок важливий, але якщо він не супроводжується фізичною активністю, то для більшосте з нас такий відпочинок виявиться депресивним. Невикористана енергія, як і не­використаний потенціял, обертається в руйнівну силу. Гадаю, з певністю можна сказати, що фізичні вправи бу­дуть корисними для всіх. Заняття спортом дозволять усім нам збільшити запас енергії.

Відколи дослідники почали вивчати вплив фізичної активносте, її переваги не викликають сумнівів. Рівень смертносте від раку і хвороб серця Завжди був найвищим серед людей, чия робота вимагає найменше фізичного навантаження. На иншому кінці спектра рівень смерт­носте від раку і серцевих проблем був найнижчим серед тих, чия робота потребує найбільшого фізичного наван­таження. (Порівн. ЗіерЬапіе МаШхеуге Зітопїоп, КоЬегі І. Зїюок. Тіїе Неаііпд Ратіїу. Вапіаш Воокз, 1984).

Звісно, не кожен може чи хоче бігати. Але майже кожен може швидко ходити. Швидка хода має майже всі переваги енергійних тренувань. Як і біг чи плаван­ня, швидка хода пришвидшує метаболізм, у результаті чого тіло спалює калорії з більшою швидкістю. Вона пок­ращує тонус м'язів і серцеву діяльність. Вправи також зменшують відкладення бляшечок у судинах, понижують кров'яний тиск і сповільнюють процеси старіння. Зва­жаючи на всі ці очевидні переваги, фізична активність є вагомим чинником людського щастя.

Регулярні фізичні вправи значно зменшують стрес і напруження. У результаті фізично активні люди бачать мирний і пропорційний світ. Вони мають здоровий пог­ляд на речі. Вони думають чіткіше, пам'ятають краще і є радіснішими, приємнішими і оптимістичними. Звісно, початок може виявитися найважчою частиною. Але на­городи, що прийдуть згодом, величезні.

Харчування: мотор, який не пранюватиме без відповідної заправки

Аби нам бути щасливими і жити повноцінним жит­тям, добре харчування є вкрай необхідним. Підтримувати форму за допомогою правильного харчування дуже важ­ливо. Людський мотор просто не працюватиме злагод­жено без відповідної заправки. Я знаю, що прив'язувати наші соціяльні хвороби до харчування — це звучить над­то драматично. Однак такий зв'язок існує — від злочин- ности й божевілля до розлучень і наркоманії. Адель Де- віс, одна з найбільш шанованих дієтологів наших часів, стверджує:

«Безперечно, що всі оці соціяльні проблеми зростати­муть, охоплюючи іцораз більшу кількість населення, доки наше харчування значно не покращиться. Я не кажу, що погане харчування — єдина причина цих соціяльних хво­роб... але неадекватне харчування все ж таки є вагомим чинником, якого, як сказала др. Маргарет Мід, “майже цілковито обійшли увагою"» (Ьеґз Еаі КідМ Іо Кеер Ріі. Нагсоигі Вгасе .Іоуапоуісїі, 1970).

Тіло, очевидно, є інструментом, завдяки якому цра- цюють розум і дух. Один з драматичних прикладів і до­казів цього — ушкодження мозку. Уміння пізнавати і вибирати — це здатності розуму і духу. Але якщо мозок уражений, як у випадку з жертвами нещасних випадків чи побитими боксерами, спроможності розуму і духу мо­жуть бути дуже обмеженими. Подібним чином, якщо мо­зок не отримуватиме необхідної поживи, то пропорційно зростатимуть ті ж самі наслідки. У випадку тривалого алкоголізму мозок з часом перетворюється на «місиво». Инший приклад: вітамін В₆ необхідний для нормального функціонування мозку. Коли його усувають з дієти, на­магаючись виснажити ракові клітини, і в дітей, і в дорос­лих настають конвульсії.

Східна притча

Східна притча про коня, візок і конюха добре ілюс­трує людське становище і людську взаємозалежність. Візок у цій притчі — це тіло людини, кінь — емоції, а конюх — розум.

Якщо система не працює справно, насамперед треба перевірити стан візка. Якщо його не змастили і не об­катали, то, мабуть, деталі його заржавіли чи прогнили. Можливо, за ним погано доглядали, а через відсутність відповідного ремонту його стан ще більше погіршився. Цей візок має вбудовану систему самозмащування. Ви­боїни на дорогах мають сприяти циркуляції цих змазок. Однак, якщо за візком не доглядали чи зовсім не вико­ристовували, то може таке статися, що багато з його дета­лей заржавіли. Навіть його вигляд може бути занедбаним і непривабливим. Очевидно, задля безпечної та ефектив­ної подорожі візок слід утримувати в доброму стані.

Тому багато психотерапевтів рекомендують почати з розслаблення, доброго харчування і фізичної активнос­те. Якщо подорож життям виявляється некомфортабєль- ною, найперше, що треба перевірити, це стан візка (тіла). Може виявитися, що проблема саме в ньому. Якщо про­блеми не зникають, добрий психотерапевт тоді перей­де до перевірки коня (емоції) і конюха (розум). Однак серйозні на перший погляд проблеми зникають, якщо тіло відповідно розслабити, нагодувати і потренувати.

Висновки

Багато з наших історично вкорінених упереджень прагнуть заперечувати взаємодію тіла, розуму і духу. Та все ж ця тонка взаємопов'язаність щодня виявляєть­ся у нашому власному досвіді. Коли ми перенапружені, то легко дратуємося. Коли фізично недостатньо тре­новані — «розпадаємося» емоційно. Ми втрачаємо спро­можність чітко думати. При тривалому стресі наш дух просто задихається. Належна увага до наших фізичних потреб у відпочинку, вправах і харчуванні має великий сенс. Без цієї турботи якість нашого життя дуже погір­шується. Світ просто втрачає сенс і життя починає зда­ватися втомливою одноманітною працею. Ми починає­мо запитувати себе: «Взагалі, до чого все це?».

Осмислення ідей про задоволення наших потреб

1. Складіть список (Ви готові до ще одного списку?). Цього разу прохання скласти список речей, які ви зро­били за останній тиждень, турбуючись про своє тіло. Ви­користайте категорії розслаблення, фізичної активности і харчування. Тоді поставте собі оцінку за ваші зусилля турбуватися про тіло: 5 — фантастично, 4 — прекрасно, З — добре, 2 — посередньо і 1 — самообман.
2. Виберіть партнера для звітности. Близький друг, без сумніву, буде радий приєднатися до вас у цьому про­цесі. Домовтеся, що ви регулярно зустрічатиметеся. При­йміть три рішення, які стосуються: розслаблення, фізич­ної активности і харчування. Поділіться ними з вашим партнером і пообіцяйте регулярно обговорювати ваші ус­піхи і невдачі. Зробіть написи, щоб нагадувати собі про ці рішення. Причепіть ці написи на вашому дзеркалі, на закладках до книжок, на вашій персональній дошці оголо­шень. Безперечно, все це вимагатиме від вас рішучої на- полегливости. Але, будь ласка, запам'ятайте: спрацьову­ють лише ті програми, над якими ми готові працювати.
3. Локалізуйте свої стресові чинники. У списку нижче відзначте ознаки стресу, які ви регулярно переживаєте. Деякі з них — фізичні, инші ж — емоційні. Усі є сигна­лами, які щось говорять вам про ваше розслаблення, фі­зичну активнісвпь і харчування.

• М'язове напруження
• головні болі
• поганий стан шкіри
• болі в грудях
• холодні кінцівки
• ненормальні звички харчування
• тремтіння
• запаморочення голови
• збої в серцебитті
• проблемне дихання
• психосоматичні хвороби

(гіпертонія, виразка, кропив'янка, часті простуди)

• систематична втома, попри достатній сон
• нездатність добре виспатися
• нервозність
• часті напади гніву, дратівливість / _;
• часте відчуття спустошення
• виснаження: «Я просто далі так не можу»
• нездатність сповільнити діяльність

• нездатність радіти, сміятися¹
• постійне відчуття «накручености»
• часті напади тривоги, страху, хвилювання
• нездатність зосередитися
• неспокій
• труднощі у спілкуванні з иншими
• систематичні марення
• часті бажання уникати ситуації, що повторюється
• брак апетиту, надмірний апетит.

Запустивши в дію програму розслаблення, фізичної активности і харчування, ще раз перегляньте симптоми, які ви щойно відзначили. Зауважте, послабилися вони чи зникли.

Пам'ятайте

Важко бути щасливим, якщо ви подорожуєте життям напружені або втомлені. Отож, починайте. Все решта — легко.

НАШЕ ЖИТТЯ МАЄ СТАТИ АКТОМ АЮБОВИ

Для тих, хто не любив, старість є зимою самотнос- ти. Найбільший людський талант був заритий в землю для того, щоб він не загубився. 1 врешті-решт втрачено було все. Ніхто не прийшов і ніхто не подбав. Зосталася лише нелюбляча людина, що самотньо очікує смерти.

Для тих, хто любив, старість є часом збирання вро­жаю. Зерна любови, так старанно і так давно висаджені, з часом дозріли. У сутінках свого життя любляча особа оточена присутністю і турботою инших. Те, що давали вільно і радісно, повернулося сторицею.

Що таке любов?

Якщо є слово, яке найчастіше вживають неправильно, то мені воно невідоме. Більшість молоді і багато з нас, достатньо дорослих і досвідченіших, вважають любов по­чуттям. Коли почуття приходить до нас, ми говоримо про «закохування». Коли почуття минає, любов раптово стає справою минулого. Вона закінчилася. Захоплення, чи тимчасове емоційне притягання, дуже часто плутають з любов'ю.

Ще одним джерелом непорозуміння є те, що майже всі ми в якийсь час хибно тлумачимо потребу в любові. Коли з'являється инша людина і задовольняє одну з на­ших потреб, ми спокушені сказати: «О, я люблю тебе».

Класичний вираз справжньої любови: «Я потребую тебе, бо люблю», — дуже відрізняється від «Я люблю тебе, бо потребую». Ви не заробляєте мою любов тим, що запов­нюєте мою порожнечу, задовольняєте мою потребу. Моя любов завжди є вільно подарованим даром.

Справжня любов, на мою думку, — це рішення і зобо­в'язання. Перш ніж зможу по-справжньому когось по­любити, я повинен прийняти внутрішнє рішення, яке зобов'язує мене робити те, що є найкращим для дорогої людини. Любов спонукає мене сказати, зробити, бути тим, чим кохана людина потребує. Любов попросить мене бути жорстким чи ніжним, сталевим чи оксами­товим. Любов попросить мене сперечатися з коханою особою чи заспокоїти її. Але спочатку маю сказати так любові. Я повинен прийняти це рішення і зобов'язання. Що би любов не вимагала від мене — маю бути готовий це виконувати. Приймаючи рішення, маю спитати себе тільки одне: «Який вчинок буде вчинком любови?».

Чи це можливо? Звісно, неможливо бути доскона­лим у всьому. Але ідеал цей прекрасний. Фактично, та­ким є єдиний життєвий принцип, який здатен зробити нас щасливими. Кожної миті нашого життя ми ставимо собі фундаментальне запитання. Воно стосується нашо­го життєвого принципу. Я можу запитати: «Як заробити найбільше грошей?». Або: «Де мені буде найцікавіше?». Особа, яка вирішила зробити своє життя вчинком лю­бови, не думає найперше про гроші чи розваги. Любля­ча особа не питає про задоволення, не прислухається до аплодисментів і не принюхується до фіміяму. Основне спонукання цієї особи є просто бути люблячою особою. Єдине питання таке: «Який вчинок буде з любови?». Та­ким є життєве рішення. Таким є життєве зобов'язання.

Любов на різних рівнях

Звичайно, любов може існувати на багатьох рівнях. Одні люди мають перевагу над иншими. Рівень «зобов'я­зання» глибший у деяких випадках, наприклад, у под­ружжі чи сім'ї. Існують незнайомці, знайомі, вороги, шкільні друзі, колеги, друзі, сусіди, близькі друзі, сестри чи брати, батьки, чоловіки і дружини, діти. Любляча осо­ба намагається, наскільки це можливо, збагнути, упізна- * ти і задовольнити потреби инших. Однак, через те, що існують різні рівні близькости, завжди існуватимуть різ­ні рівні присвяти себе иншим. Існує порядок пріоритетів, відповідних до рівнів зобов'язання. Сім'я перед друзями. Друзі перед незнайомцями і т. ин.

Любов ДО себе І любов ДО ИНШИХ

Звісно, ми не можемо говорити про любов до инших, не згадавши спочатку, що любов починається вдома. Насамперед ми повинні любити самих себе. Психіятр у сфері міжособистісних стосунків Гаррі Стак Салліван каже, що «коли щастя, безпека і добробут иншої людини настільки ж важливі чи навіть важливіші для вас, аніж ваші власні, ви любите цю людину». Зрозумілим є припу­щення, що моє власне щастя, безпека і добробут важливі для мене. Фактично, до якої міри мені не вдається люби­ти себе, до тієї ж міри я буду нездатним любити инших.

Якщо я хочу бути люблячою особою, то повинен зрів­новажити своє власне щастя, безпеку і добробут зі щас­тям, безпекою і добробутом инших. Я маю збалансувати свої потреби з потребами инших, яких також люблю. Наприклад, я голодний і саме йду обідати або втомлений і збираюся спати. Я зустрічаю вас, а ви кажете, що вам потрібно поговорити. Маю запитати, наскільки важли­вою, наскільки нагальною для вас є потреба поговорити саме в цей час. Якщо справа незначна, я можу домови­тися про зустріч завтра. Мої потреби візьмуть гору над вашими. Однак, якщо ви пережили серйозну невдачу, смерть у сім'ї чи у вас самогубні настрої, мій обід чи сон можуть почекати. Ваші потреби візьмуть гору над моїми. Любляча особа буде змушена приймати багато важких рішень, і це визначення пріоритетів напевно є одним із цих рішень.

Більшість із рішень любови має стосуватися добра осо­би, яку люблять. Дійсно добре для вас є не обов'язково тим, чого би вам хотілося. Ви можете, наприклад, напи­тися і попросити мене купити ще одну чарку. Або ви по­просите мене підтримати вас у брехні чи обмані. Водно­час ви можете бути сором'язливою людиною і попросите мене не зважати на вас. Я повинен відповісти заперечно на всі ці прохання. Инакше відбудеться емоційне при­ниження. Вам захочеться «переступити» через мене або грубо мене облаяти. Ви спробуєте маніпулювати мною з допомогою вашої люті чи ваших сліз. У цих випадках любов попросить мене не поступатися ані на сантиметр. Любов забороняє мені бути «хідником» чи «боксерською грушею». Любов попросить протистояти вам або відійти. Отож, що б ми не говорили про любов, вона однозначно не для тих, хто шукає найменшого опору. Вона для тих, хто може стати щасливим.

Мій друг більшу частину свого життя працював учи­телем. Якось він зізнався мені, що двадцять років своєї кар'єри був алкоголіком. Увесь цей час, розповів він, його сім'я і друзі виправдовували його. Вони були класичними «уможливлювачами», приймаючи його алкоголізм. Инші проводили його уроки, коли він був надто п'яним або у стані похмілля. Отож, усі ці роки тривало його саморуй­нування. «Тоді, — він зітхнув з полегшенням, — дяку­вати Богові, хтось полюбив мене жорстокою любов'ю. Хтось полюбив мене достатньо сильно, аби протистояти мені. Він став просто переді мною і пообіцяв, що, якщо я не прийму його допомоги, він розкаже про це всім. Він сказав, що я хворий і що мені потрібна допомога. Він сказав, що любить мене занадто сильно, аби спостеріга­ти, як я себе руйную. Саме це мене врятувало. Отак мені допомогли.»

Історія мого друга про те, як його любили жорстокою любов'ю, нагадала мені колись почуте: якщо кохана лю­дина приходить додому у п'яному безпам'ятстві і засинає на траві перед домом, то найбільш люблячим і найдобрі- шим вчинком було б її там залишити. Це стане частиною її «сягання дна». Людина зміниться лише тоді, коли їй дозволять відчути весь біль, перестраждати наслідки пия­тики. До речі, найжорстокіше було б увімкнути поливалку.

Третій об'єкт любови: Бог

Існує третій об'єкт моєї любови — Бог. Окрім себе самого та инших, я маю любити Господа Бога усім розу­мом, серцем і силою. Любов до Бога додає любові новий та инший вимір. Не зважаючи на те, у що нам хочеться вірити, ми, безперечно, не можемо дати Богові нічого та­кого, чого Він не має. Бог не потребує нас так, як ми пот­ребуємо один одного. Лише нужденні відчувають потре­бу, а Бог не є нужденним. Він просить нас любити один одного. І Господь обіцяє, щЬ все, зроблене для наймен­ших із Його дітей, Він вважатиме зробленим для себе.

І, звісно, Бог таки просить нас прийняти і виконувати Його волю. Як я це розумію, найсуттєвіше у виконанні Божої волі є відповідь на запитання: Чи складаю я свої власні плани, а тоді прошу Бога підтримати їх? Чи, навпа­ки, запитую Бога, якими є Його плани, а тоді шукаю сво­го місця у них? Щоби нагадувати собі про це, на своєму дзеркалі я маю ще один напис — зі словами подяки Бо­гові за любов до мене і запитанням: Якими є Твої плани на сьогодні? Я хотів би до них долучитися.

Звісно, Божа воля часто таємнича. Однак усі ми мо­жемо бути впевненими: Бог хоче, щоби ми на повну силу використовували всі дари, якими Він нас обдарував. У другому столітті святий Іриней писав, що «славою Бога є людина, життя якої повноцінне». Чи дарували ви колись щось иншій людині, а потім помічали, що вона ніколи тим дарунком не користувалася? Пам'ятаєте, що ви хоті­ли запитати: «Чи тобі не сподобався мій дарунок? Чому ти ніколи ним не користуєшся?». Можливо, Бог хоче за­питати нас про свої дарунки. У молитві «Отче наш» ми промовляємо: «Нехай буде воля Твоя». Я впевнений, що частина цієї волі в тому, щоб я використовував усі свої таланти. Я знаю, Бог хоче, щоби я розвинув свої відчуття, емоції, розум, волю і серце якомога повніше. «Славою Бога є людина, життя якої повноцінне.»

Щось у мені каже, що наша любов до Бога повністю вимірюється нашим бажанням робити ці дві речі: любити один одного, як ми любимо себе, і в усьому виконувати Божу волю.

Три складові любови один до одного

Добре сказано, що існує три складові любови, які ми маємо дарувати один одному. Це доброта, заохочення і виклик. Лише розум і серце люблячої людини знають, коли і яка з них потрібна коханій людині. Але, скидається на те, що в загальному ці три складові любови будуються одна на одній у цьому ж порядку. Якщо я люблю вас на­справді, то спочатку маю дати вам зрозуміти, що турбу­юся про вас, що я на вашому боці. Я зобов'язуюся бути «для вас». Таким є послання доброти. Коли це з'ясовано, далі я повинен заохочувати вас повірити в себе. Дозво­лити вам вилізти мені на голову чи зловживати моєю силою — не значить любити вас. Це значить утримувати вас слабкими і залежними. Я повинен допомагати вам використовувати вашу власну силу, стимулюючи вас ду­мати і вибирати самому. Таким є завдання заохочення. І, врешті-решт, після того, як я так гарно проявив добро­ту і заохочення, я маю кинути вам виклик, щоби втілити вашу доброчесність і обдарованість у життя. Ви знаєте, що я дбаю про вас. Ви знаєте, що я вірю у вас і я впев­нений, ви можете це зробити. Тепер я кажу: «Зробіть це. Вперед, робіть це!». Таким є момент виклику.

Еріх Фромм влучно назвав любов мистецтвом. У на­уці, як у рецептах, існують точні міри і детальні інструк­ції. У любові не так. Я мушу творчо вирішувати, коли час для доброти, коли потрібне заохочення, а коли особа, яку я люблю, готова до виклику. Не існує підручників з інструкціями, немає однозначних відповідей, лише моє найкраще розуміння. Инколи я помиляюся у своїх суд­женнях. Але завжди можу вибачитися за свої помилки. А инші завжди можуть прийняти мої добрі наміри, навіть коли моє судження було хибним.

Справжня любов безумовна ⁵

Одна з вимог, яким має відповідати справжня лю­бов, є її безумовність. Протилежна, умовна, любов не є справжньою любов'ю. Це своєрідний бартер. «Я лю­битиму тебе за умови... поки... якщо...» Скидається на контракт, надрукований гарним шрифтом, і того, кому пропонують таку умовну «любов», просять відповідати усім вимогам. В иншому випадку контракт анулюють. Умовна любов лякає. Нас можуть її позбавити за один хибний крок. Умовна любов — це любов «терезів». Якщо ви кладете вашу пожертву на одну з шальок, то я пок­ладу свою частку на иншу. Але я не дам себе обманути. Я спостерігаю за вами. Якщо ви не пройдете 50 відсотків шляху, не пройду і я. Звісно, така «любов» є фальшивою. Вона ніколи не виживає.

Я гадаю, що багато гніву в нашому світі є наслідком такої умовної любови. Врешті-решт, ми схильні обража­тися на того, хто «любив» нас у такий умовний спосіб. Ми почуваємося використаними. Ми хочемо протесту­вати: «Насправді ви мене ніколи не любили. Ви любили моє обличчя, поки воно було гарним. Ви любили мій одяг і вимагали, щоби я тримав його в чистоті. Ви любили мої гарні оцінки і давали зрозуміти, що я не мав права не скласти іспиту. Ви любили мої здібності. Але ви ніколи не любили мене. Я завжди намагався вам вгодити. Я знав: якщо коли-небудь не зможу задовольнити ваші вимоги, то ви будете ставитися до мене, як курець до цигарок. Ви мене використаєте, витиснете з мене все і викинете».

Любов і невірність

Отож, любов, за своєю природою, безумовна. Але якщо я полюблю когось, а та людина постійно мені зрад­жуватиме? Чи безумовна любов просто щоразу пробачає і не перестає любити? Це добре запитання, і на нього потрібно відповісти, але відповідь не проста. Любов, звіс­но, не вимагає від мене стати дурним чи наївним. Отож, я маю обдумати — якомога старанніше — яким буде мій люблячий вчинок, поведінка, слово. Насправді тут не йдеться про вибачення. Звісно, я пробачаю вам. Любов не накладає обмежень на пробачення. Питання у тому, що є найкращим для вас і для мене.

Ось що я маю зробити. Мені слід зрівноважити мою любов до себе з любов'ю до вас. Я маю запитати: «Як мені найкраще зберегти самоповагу і водночас із любові допомогти вам?». Любов насправді є мистецтвом, а не наукою. Не існує чітких і очевидних відповідей. Любов не обіцяє нам зірку з неба.

Звичайно, покинути вас через те, що ви мене розчару­вали, було б проявом добре завуальованої форми умовної любови. З иншого боку, і далі довіряти вам після регуляр­них зрад не свідчило би про любов до вас. Така любов лише уможливила б вашу слабкість. Вона також свідчила б про відсутність любови до себе. Вона підривала б мою самоповагу. Отож, я мушу поставити собі це складне запитання: «Враховуючи всі обставини, що найкраще мож­на сказати, зробити, яким найкраще бути, — для вас і для мене?». Гадаю, у певний момент мені доведеться поп­росити вас вибрати між вірністю зі мною чи невірністю без мене.             -

Любов включає... любов виключає...

Иноді надзвичайно важко відповідати на запитання, які ставить любов. Спершу помічним буде обдумати таке питання: Що любов включає і що любов виключає? Свя­тий Павло у своєму Першому листі до коринтян дає нам кілька пропозицій:

Любов, про яку я говорю, не легко втрачає терпіння.

Вона завжди шукає способу бути творчою.

Любов не власницька.

Вона не прагне вразити, ані не плекає пихатих ідей про власну значущість.

Любов чесно поводиться і не шукає егоїстичних вигод.

Любов не є вразливою чи крихкою.

Вона не пам'ятає зла, ані не втішається з зіпсутости инших людей.

З иншого боку, любов радіє із усіма добрими людьми, якщо перемагає правда.

Любов не втрачає надії щодо инших.

Любов не має кінця своєї довіри, а її надія ніколи не гасне.

Любов перемагає усе.

Любов — це фактично єдине, що вистоїть, коли все инше впаде.

Перифраз 1 Кор. 13, 4-8

Мій власний список такий:

Два дари на всі пори року

Одне з найболючіших запитань, які ставить любов, таке: «Що вам потрібно?». Ваші відповіді різнитимуться у залежності від життєвої ситуації і настрою. Але, здаєть­ся мені, що два дари завжди йдуть у такому порядку: чесне саморозкриття і щира підтримка. Бути відкритим і цілком чесним — це ніби гостинність. «Будь ласка, за­ходьте і почувайтеся зі мною, як вдома.» Більшість із нас боїться того, що подумають инші. Ми боїмося, що наша відкритість дорого нам обійдеться. Инші можуть з не­приязні використати її проти нас. Звісно, ми намагаємо­ся раціоналізувати наші страхи. Ми вибудовуємо стіни самозахисту на підставах того, що «добрі плоти творять добрих сусідів».      ,

Один чоловік зізнався своєму терапевтові, що не поді­лився зі своєю дружиною своїми почуттями, бо «остан­нім часом вона в депресії, і я не хочу поглиблювати її сум». Через тиждень той самий чоловік повідомив, що ні­чого не розказав своїй жінці, бо «цього тижня вона дуже добре почувається, і я не хотів казати їй нічого такого, що би її засмутило». Терапевт правильно покритикував бідолаху. «Тут проблема у вас. Я гадаю, ви насправді бої­теся розказати їй про свої почуття. Ви використовуєте будь-яку відмовку, аби викрутитися.»

Любов чесна і відкрита. Але любов також добра і так­товна. Було б дуже сумно, коли б ми проходили один повз одного, мов кораблі уночі. Але було б сумно і тоді, коли б ми таранили і руйнували один одного. Спілку­вання — це насправді таємниця успішних любовних стосунків. (Я спробував викласти кілька помічних порад для успішного спілкування в иншій книжці, яку написав спільно з психотерапевтом Лореттою Бреді, У/іП і ке Кеаі Мє Ріеазе Зіапсі Vр? Тіютаз Моге РиЬІізйіпд, 1985).

Другий дар любови, який завжди вчасний, — це щира підтримка. Підтримуючи инших, ми допомагаємо їм оці­нити їхню власну доброчесність і обдарованість. Ми під­тверджуємо їхню цінність як особи, їхнє відчуття вар- тости. У першому з десяти завдань, запропонованих у цій книжці, ми сказали, що радісне самоприйняття є вкрай необхідним для правдивого щастя. Однак ніхто не може утримати його без допомога инших. Мені важко пові­рити в те, що я добрий вчитель, якщо мій клас постій­но говорить протилежне. Більшість людських створінь ув'язнена за стінами і масками через страх вчинити неа­декватно. Ніхто не зможе повірити у свою унікальну цін­ність, якщо инші її не визнають. Якщо людей щиро виз­нають, то вони повертаються до життя, як зів'яла квітка, яку щойно полили. Я довго вірив, що найбільша користь, яку може принести любов, —це щира підтримка. Вона змінює життя. Вона може змінити світ.

Звісно, пропонована нами підтримка має бути чесною і щирою. Люди відразу розпізнають нещиру підтримку. Однак усі ми знаходимо те, що шукаємо. І в людях довко­ла нас є стільки доброчесности і обдарованости, які пере­важно залишаються непоміченими. А можливо, нашого визнання і підтримки хтось дуже потребує?      ;

Основна перепона любови - біль

Пригадую, якось до мене прийшла молода жінка, яка хотіла зробити аборт. Вона була на третьому місяці ва- гітности. Пригадую, як я описував їй стан її ненародже­ної дитини. Я розповів, що немовля має мозкові звивини і серце, що б'ється. На третьому місяці працюють усі фізичні системи. Я пообіцяв надати їй усю необхідну до­помогу, якщо вона «дасть дитині шанс на життя». Чітко пам'ятаю, як вона підвела очі від підлоги. У них було за­питання, дуже мені потрібне: «Я знаю, що ви любите мою дитину. А мене ви любите?». Раптом мене осяяло про­зріння. Вона не мала любови, щоби поділитися нею з не­народженим малям, бо ніхто не любив і не турбувався про неї. Її власні страждання і страхи позбавили її здат­носте любити инших.

Щоразу, коли думаю про неї, мені пригадується роз­мова, яку я мав зі своїм другом психіятром. Я запитав його, чому для більшосте з нас так важко любити. Він усміхнувся до мене тієї усмішкою, яку психіятри зазви­чай бережуть для неодружених. Він погодився зі мною, що ми створені для любови так само, як ми створені рос­ти фізично. Але, як певна хвороба може призупинити наш фізичний ріст, так само існує певна перепона, яка може перешкодити нам зростати в любові. Добрий лікар запитав мене: «Чи болів колись вас зуб?». Я визнав, що болів. «Про кого ви думали, коли у вас болів зуб?» — за­питав він. «Тільки про себе», — відповів я. «Ось тут і відповідь, — зауважив він. — Біль притягує усю увагу до себе, до нас. Фізичний біль, турбота, невдачу, горе чи до­кори сумління — усі вони є болючими, і тому крадуть у нас нашу здатність любити. Коли біль стає стилем життя, людина стає дуже егоцентричною.»

Найскладніше зробити своє життя актом любови якраз у період болю. Здається, що біль притягує всю нашу увагу, абсорбує усю нашу енергію. Для любови ні­чого не залишається. Криниця суха. Більшосте людей у стражданні відома лише одна реальність: «Мені боляче». Лише коли ми успішно подолали або витримали біль до­статньо довго, щоби він минувся, ми здатні знову поча­ти любити себе та инших. Біль допомагає це зрозуміти. Упізнати демона — це щонайменше початок успішного його подолання.

Хронічна нешасливість свідчить про неспроможність любити

У більшості випадків джерелом хронічної нещасливос- ти є неспроможність любити. Усі видатні психіятри — Фройд, Адлер, Юнґ, Франкл — говорили про це. Однак це зовсім не означає, що така неспроможність заслуговує на звинувачення. Можливо, моє раннє програмування і досвід не заохочували мене любити себе, мого сусіда чи мого Бога. Я можу провести більшу частину свого життя, сплачуючи високу ціну за цю неспроможність любити. Однак, можливо, я лише втілюю в життя своє минуле програмування і досвід. Можливо, мені не вдається лю­бити через ідеї, які в дитинстві я засвоїв від иніиих.

Звісно, ми не можемо судити людську відповідаль­ність. Але можна впевнено сказати, що якщо людина себе не любить, то попереду її чекають лише нещастя. Або, ймовірно, що через ранній досвід недовіри вона не любить инших по-справжньому. Доки переважає такий стан, реальної надії на щастя нема. Така людина живе в сумному і тісному світі, і єдиним його жителем є вона сама. І я маю сказати, що без люблячих стосунків з Бо­гом людський дух серйозно страждає. Як писав колись французький автор Леон Блой: «Лише святі по-справж­ньому щасливі».

Любов і лабораторія життя

Пригадую, колись мені дуже не подобався один чо­ловік. Він був класичною ложкою дьогтю у моїй бочці меду. Ще тривалий час після того, як він щез із мого життя, мене переслідував неприємний спогад про нього. Отож, я зрадів, коли мене відвідав мій друг психолог, який стверджував, що коли щось дуже вас непокоїть, це значить, що ви не дослідили повністю причину вашого неспокою. Причина неспокою може бути не в тому, про що ви думаєте. Якщо б ви правильно її визначили, то ви не були б так нею занепокоєні. Отож, я розповів йому про свою проблему, і ми зробили його тест. Спочатку я заплющив очі і розслабився. Потім «звільнив» свій мозок від усього зайвого і пройшов через уявні двері. У кімна­ту за дверима я взяв зі собою лише несимпатичну мені особу і мої неприємні спогади. Невдовзі моє тіло почало реагувати, і, відповідно до вказівок, я вів діялог зі своїми фізичними реакціями. Яку емоцію я заштовхав глибоко в себе, так що вона проявлялася лише як фізична реакція? Укінці я відчував вину, а не злість. Коли мої плечі опус­тилися і зітхання полегшення зірвалося з моїх уст, мій друг психолог зрозумів, що я знайшов справжню причи­ну мого неспокою.

Я справді зрозумів, що причиною мого внутрішнього неспокою було те, що я ніколи не любив неприязного мені чоловіка, а лише обурювався на нього. Я не міг при­гадати, чи жалів його, чи запитував, чим йому допомогти. Глибоко в душі я знаю, що прикрі люди — це люди, які страждають. Але я не співчував йому його стражданні. Я витрачав усю свою енергію на те, щоби заперечувати прикрі прояви його характеру. Але я вчуся. Тепер знаю, що образа — це форма рабства. Я знаю, що платою за перетворення свого житгя на акт любови є зміна багать­ох моїх старих звичок і цінностей. Це важко, але альтер­нативою є жалюгідне життя і самотня старість.

Любов: Божий дар для нас
і наш дар для Бога

Є дві речі, які я хотів би сказати про любов і про Бога. Я усвідомлюю, що в нашому плюралістичному сус­пільстві обидва мої твердження можуть стати темою для серйозних суперечок. Однак я вірю, що ця дискусія про життя з любов'ю буде неповною, якщо їх не розгляну­ти. Мої переконання є такими: Любов — це Божий дар і Коли ми любимо, діє Бог.

Любов справді є Божим даром

Я приймаю Біблію як слово Боже. Отож, я звертаюся до Біблії за відповідями на запитання, подібні до тих, які ми зараз обговорюємо. На мою думку, Біблія досить чіт­ко роз'яснює це питання. Любов дійсно є Божим даром. Святий Павло говорить про три основні Божі дари: віру, надію і любов. Далі він проголошує, що найкращим з цих дарів є любов. Павло каже, що існує багато різноманіт­них Божих дарів, але понад усе ми маємо просити дару любови (див. 1 Кор. 13, 14).

Святий Йоан висловлюється ще чіткіше. Він просто ка­же: «Любі, любім один одного, бо любов від Бога, і кожен, хто любить, народився від Бога і знає Бога» (1 Йо. 4, 7).

Гадаю, я можу передбачити, що ви зараз спитаєте: «Якщо любов є Божим даром, то чи можуть ті, хто не ві­рить в Бога, справді любити?». Щоби адекватно відповіс­ти на це запитання, потрібно буде більше часу і місця, ніж ми маємо. Але дозвольте мені сказати просто. Так, звісно, люди без віри здатні любити. Бог вірить в бага­тьох людей, які не вірять в Нього. У деяких випадках Бог дає нам, наприклад, спроможність любити як пре­людію до дару віри. Инколи Бог просто просвіщає не­віруючих у їхньому виборі любови і дає їм сили в їхнь­ому зобов'язанні любови. Великий богослов Карл Ранер якось назвав таких людей «анонімними християнами». А святий Тома Аквінський наполягав на тому, що «Бог не обмежує себе в даруванні дарів тим, які поєднані з ним сакраментально ».

Иншими словами, «Бог дозволяє дощу зрошувати вро­жаї віруючих і невіруючих. Бог дозволяє сонцю обігрі­вати поля віруючих і невіруючих». Якщо це правда, то яку цінність має віра? Тих, хто вірить, віра відкриває до стосунків любови з Богом. Вона допомагає нам зрозумі­ти, звідки прийшли наші дари. І, звісно, віра завойовує для нас наступні дари, як ми довідуємося з історії крово­точивої жінки. Тій жінці і більшості людей, для яких Ісус творив чуда, Він сказав: «Твоя віра спасла тебе». Немає сенсу для Бога робити чудо, якщо воно не буде визна­ним. Для мене є очевидним, що для того, аби розпізнати чудо, потрібна віра. Багато чудес Ісус не міг зробити че­рез те, що в людей не було віри. Бог є чимось на зразок електричної розетки: можна отримати багато сили, але лише коли ми під'єднані. А під'єднання — це віра. Віра вивільняє силу Бога.

Знати про те, що любов є Божим даром, важливо, бо ми впевненіше отримаємо цей дар, якщо будемо знати, що його джерело — Бог, а не просто наші власні сили. Більшості з нас спершу треба випробувати наші власні маленькі засоби для встановлення стосунків любови. Зго­дом ми прийдемо до моменту так званого его-відчаю. Це момент визнання: «Я не можу цього зробити сам». Мушу повернути своє життя до просвітлення і натхнення від Бога. Мушу попросити Бога зробити мене провідником Його любови, наповнити мої криниці, щоби я зміг напої­ти спраглих.

Коли ми любимо - діє Бог

Таким є друге з моїх тверджень про Бога і про любов. Мені здається, я не завжди вірив, що коли ми любимо, то діє Бог. Тепер вірю в це. Колись я думав, що наші вчинки змінюють реальність. Якщо захищатиму правду, годува­тиму голодних, кричатиму з дахів про те, що нашіптується мені на вухо, то так зміню все. Моя правда, моє співчуття і доброчесність згодом огорнуть цілий світ. Такими були мої думки упродовж «месіянського періоду», часу, коли я вдавав із себе Бога. Тепер я вірю у значно простішу ідею: коли ми любимо, Божа благодать вливається у цей світ через нашу любов - зцілюючи його, випрямлюючи його покрученість, лагодячи його зіпсутість і осяваючи його темряву. Ми є лише інструментами Бога.

Я переконаний, що коли ви і я приймаємо благодать любови і користуємося нею, то ми творимо умови для Бо­жої дії. Наша любов — це канал, через який потече Боже зцілення і помічна благодать. Більшість із нас не має вели­ких талантів, але всі ми можемо робити маленькі справи з великою любов'ю. І саме це є суттєвим. Любляча мати, на чиїх руках багато дітей, мовчазний монах, що молить­ся в якомусь далекому монастирі, стара людина, чий зір погіршується, підліток, який хвилюється через прищі, — усі вони здатні прийняти і втілити у вчинки дар любови. І коли вони це робитимуть, буде діяти Бог. Через тих, хто любить, Бог змінюватиме цей світ.

Чи можемо ми по-справжньому любити всіх? Навіть наших ворогів?

Пригадую, як одного разу перед п'ятнадцятьма особа­ми я відстоював своє переконання, що жити необхідно з любов'ю. Вони, вочевидь, не вірили в те, у що вірив я. Цього вечора я дійсно намагався плисти проти течії. Мої друзі, які не погоджувалися зі мною, вивільняли свою за- тиснуту лють. Для більшосте з нас дуже легко почати від­чувати себе, як місто в облозі. Нас нудить від людей, які нам брешуть, спотворюють правду і підтасовують факти. Хочемо їх ненавидіти і боротися з ними. Мої друзі пот­рапляли в такі ситуації. Вони наводили один приклад за иншим. їх висновок: «Деяких людей просто неможливо любити». Про себе я подумав, що вони плутали слово подобати собі зі словом любити. І, мабуть, я недостат­ньо чітко пояснив своє розуміння любови, як і різні її прояви.

Попри всю нашу схильність до змагання «пан або пропав», ми покликані любити. Незважаючи на всі наші дрібні сварки, постать Христа височить над усім нашим життя і всією людською історією. Він каже: «Любити лише ваших друзів? Це ж навіть погани роблять. Я про­шу вас любити і ваших ворогів». Саме в такі моменти ми стикаємося з важкими викликами і наслідками життя в любові. Ми поволі приходимо до віри, що такого типу любов може бути лише благословенням або даром Бога. Бог не просив би нас любити людей, які нам навіть не подобаються, якби Він не хотів допомогти нам і зробити нас сильнішими. Отож, ми поволі починаємо вірити, що наша любов є Божим даром і водночас умовою Його дії. «Це все, що вам наказую... Все решту я зроблю сам».

Велике питання:

чи робить нас любов щасливими?

На Тайній вечері Ісус готується обмити ноги своїм апостолам. Звісно, Петро протестує. Клянуся, що чо­ловік, якого назвали «Скеля», завжди мав якісь застере­ження. Йдеться про те, що господар мив ноги лише тим гостям, котрим він хотів віддати честь. Після протесту Петра, «Ні, не митимеш моїх ніг повік!» (Йо. 13, 8), Ісус говорить про істину, про яку завжди говорив і згідно з якою жив. Він виразно пояснює, що кожен християнин має зробити своє життя актом любови. Він визнає свою владу, але наполягає, що Він не прийшов, щоби служили Йому, а щоби самому служити. Він пояснює апостолам важливість розуміти всіляку владу як службу любови. Тоді Ісус повертається до Петра: «Коли тебе не вмию я, то не матимеш зо мною частки». Отож, з розумінням чи без розуміння, Петро просить Ісуса вмити його голову і руки.

У Євангелії від святого Йона Ісус закінчує цю розмову таким словами:

«Знавши те, щасливі будете, коли так чинитимете»

(Йо. 13, 17).

Щастя, яке приходить лише як побічний продукт лю­бови, можна пізнати лише тоді, коли його переживають.

Нелюблячі люди просто ні про кого не дбають. Вони затаюють образи, старанно описані й відкладені у пам'яті. Вони не довіряють иншим. А почуваються упевненіше, ховаючись за масками. Вони вирішують, яку маску одяга­ти, залежно від ситуації чи присутніх людей. Вони вважа­ють, що стіни є безпечнішими, аніж мости. Ніхто ніколи не зміг їх збагнути. І люди, які бажають вступити з ними у якісь стосунки, є настільки ж обережними, нещирими і зацикленими на собі. Це життя в темниці. Усюди камери з ґратами. Самотність инколи стає дуже болючою, але завжди знайдуться якісь розваги, задоволення і чуттєві втіхи. Та тоді нелюбляча особа може лише запитати: «А щодалі?».

Любов - ие істина, яка нас звільняє

Я вже розповідав цю історію, і досить часто. Це був один з тих коперниківських моментів мого життя. І він має конкретне місце і час. Таким був мій власний досвід звільнюючого впливу любови.

Я був останнім промовцем із трьох. Я страшенно хотів вразити своїх слухачів, це була моя релігійна спільнота. Вони ще ніколи не чули, як я виступаю, і мені хотіло­ся, щоб вони знали, який скарб був серед них. Я рідко коли нервую перед промовами. Розумієте, мій язик має великий досвід. Але цього вечора він був сухим, а руки холодними. Я нервував. Тоді почав мовчки молитися, го­туючись до сподіваного моменту слави. Але моя молитва не приносила результатів. Я і далі нервував. 

Тепер мені не важко повірити у люблячого Бога, який взаємодіє і спілкується з нами. Фактично, тільки в такого Бога я і вірю. Хай там як, а того вечора, коли я сидів пе­ред 120 братами-єзуїтами, я знаю, що до мене промовляв Бог. Знаю, що це була Божа благодать. Десь углибині себе я почув:

«Ти готуєшся ще до однієї вистави. А мені вона не потрібна. Ти хочеш показатися перед своїми братами так, щоб вони дізналися, який ти хороший. Вони цього теж не потребують. їм потрібна твоя любов, щоби вони знали, які хороші вони».

Я знаю, що не придумав сам цього послання. Знаю, що воно прийшло від Бога. Воно глибоко змінило мене і моє життя. Після того, як я почув ці слова, я глянув на членів своєї спільноти. Я подивився на старих, котрі залишили вчителювання і готуються піти з життя. Досить молодий і повен сил, я запитав себе: «Як це бути старим? Яке це відчуття, коли рух життя проходить осторонь? Коли ніх­то ніколи не зупиниться спитати, як ти? Яке це відчут­тя?». Тоді я подумав про хронічно хворих. Кожного ран­ку вони прокидаються з агонією в нутрощах, що зветься виразкою, чи з болем у кістках — артритом. Втішаючись життям із майже безперервно добрим здоров'ям, я запи­тав себе: «Яке це відчуття, коли ти майже весь час хво­рий? Як це, коли щоночі береш зі собою біль до ліжка і щоранку з ним прокидаєшся?».

Тоді я глянув на чотирьох чи п'ятьох членів моєї спіль­ноти, які є анонімними алкоголіками. «А на що це подіб­не? — запитав себе. — Що значить жити зі шкідливою звичкою? Що значить боротися за підтримання твере­зосте з дня у день? Що значить встати на зібранні і ска­зати: "Мене звати... Я алкоголік"?». Тоді я глянув на лю­дей, які не надто успішні у своїй праці. Щиро кажучи, Бог благословив мене більшим успіхом, аніж я коли-не­будь мріяв. «Ви почуваєтеся невдахами? — подумки спи­тав я своїх менш успішних братів. — Ви не визнаєте або заздрите успіхові инших? Чи задумуєтеся ви колись над тим, чому вам нічого не вдається, а в инших усе скла­дається добре?».

Нелегко пройти навіть кілометр у чужому взутті. Це праця чесноти, що зветься емпатією. Емпатія, перекона­ний я, є прелюдією до любови до инших. Після напливу цих емпатичних запитань я почувався присоромленим своїм егоцентричним бажанням вразити цих людей. Я молився за благодать показати їм, наскільки гарним був я. А мав молитися за благодать любити їх.

Але цього вечора Бог мав для мене ще одне завдання. Сповнений благодаті, я пригадав Мері Мартін, співачку і комедійну артистку. Якось про неї сказали, що «важ­ко було б сидіти серед авдиторії Мері Мартін і уявити, що авдиторія любить її більше, ніж вона любить авдито- рію». Хай там як, саме ця Мері Мартін сказала, що вона ніколи не виходила на сцену без того, щоби спершу не визирнути з-за завіси на своїх глядачів і не прошептати: «Я люблю вас! Люблю вас! Люблю вас!». Мері Мартін стверджує, що ви не будете нервувати, якщо по-справж­ньому любите. Єдиний спосіб нервувати, сказала вона, — це бути зосередженим на собі. Ви будете нервувати, лише коли запитаєте: «Як у мене справи?». Але ви пере­станете, коли запитаєте: «Як у тебе справи?». Це останнє запитання позбавляє зациклення на собі.

Отож, я глянув на спільноту цього пам'ятного вечора і дуже тихо пообіцяв: «Я не знаю, чи дійсно любив вас раніше, але я буду любити вас, любити вас, любити вас». Немовби чарівною паличкою змахнули над моєю голо­вою — уся нервозність і напруження зникли. Сухість зникла з вуст, а кров приплила до кінчиків пальців.

Це був досвід, який я отримав раніше, але вчитися якого маю знову і знову. Одного дня, можливо, я пов­ністю відкриюся для його значення. Любов — це звіль­нення. Любов — це те, що полегшує життя. Любов поз­бавляє напруження і нервового зациклення на собі. Вона звільняє нас для життя у спокої. Любов дає нам надію на тривале щастя.

Осмислення ідей прб любов

1. Напишіть свій власний варіянт: «Що робить лю­бов» і «Чого любов не робить». Складіть список того, що, на вашу думку, любов включає в себе, а що виключає. Судячи з цього списку, що любов просить вас зробити і чого уникати?
2. Складіть список і порівняйте. Напишіть імена де­сятьох людей, яких ви знаєте найкраще. Тоді пронуме­руйте їх відповідно до їхньої активної спроможности любити. Поставте найбільш здатних до любови (на вашу думку) на вершині списку, а найменш здатних — внизу. Тоді пронумеруйте тих самих десять людей відповідно до їхнього очевидного щастя, спокою і задоволення. Знову ж таки, найіцасливіших (на ваше судження) поставте на вершині вашого списку, а найменш щасливих — внизу.
3. Спробуйте повправлятися в емпатії. Виберіть чле­на сім'ї або близького друга і напишіть, що означає буги цією особою. Знайдіть якомога більше подробиць. Тоді покажіть цей опис вибраній особі. Запитайте скромно: «Ти справді саме такий?».

1. Ведіть щоденник. Насамкінець, напишіть у щоден­нику короткий список проблем, які ви мали останнім ча­сом. Пригадайте старі і знайомі турботи, важких людей, фізичні проблеми чи проблеми зі здоров'ям, неприємні обов'язки і т. ин. Після кожної «проблеми» пригадайте, з якою силою вона притягувала вашу увагу і зменшува­ла вашу спроможність до любови. Чи залишалася у вас можливість думати про инших? Як ви ставилися до них, коли ця проблема досягла піку? Що в цей час відбувалося всередині вас?

Чи висновки, до яких ви дійшли під час цього само- дослідження, допомагають вам зрозуміти инших? Чи по­годитеся ви, що страждання, видиме воно чи ні, зменшує людську спроможність до любови?

Пам'ятайте

Любов є поганим математиком. Вона не веде точних рахунків того, що зробила. Вона просто продовжує роби­ти добро... і усміхатися.

НАМ СЛІД ВИЙТИ ЗА МЕЖІ НАШИХ КОМФОРТНИХ ЗОН

Усі ми — прочани, істоти у процесі. Кожен з нас має сміливо йти своєю дорогою, сходити на власні вершини, боротися за долю, що є тільки його. Я — це я, а ви — це ви. Иноді здається, що значно безпечніше йти добрим старим битим шляхом. Безпечніше бути частиною ста­да. Непроторена стежка завжди здається надто ризико­ваною. Але усі ми є прочанами, кожен на шляху до власної долі. Не існує одного шляху для всіх. Усі ми обдаровані величезним, унікальним потенціялом. Однак на нашій зу­стрічі з долею ми йдемо на ризик, нас відкидають і ра­нять, нас збивають з ніг і нам доводиться вставати. Ми маємо навчитися переживати поразки. Уся ця подорож така незнана, така жахаюча, сповнена пригод.

Прочани на своєму шляху до обіцяної землі, здавалось би, понад усе мають бути сміливими і дуже сильними. Иноді здається, що одна лише цілеспрямованість змушує нас іти далі. Великою спокусою є знайти місце під сон­цем і там зупинитися. Багата уява може і таки вигадує тисячі виправдань: «Таке просто не для мене», «Ось це настільки ж добре», «Навіщо пробувати щось нове?». Ми можемо у сотні способів виявляти свою нещасливість. Серця, що спливають кров'ю, обов’язково хтось помі­тить, і нас кинуться рятувати. Наші рятівники також знайдуть для нас виправдання. Вони переконають нас у тому, що люблять нас такими, якими ми є, і що немає потреби прагнути до чогось більшого.

Отож, ми приречені залишатися в одному і тому ж місці. Ми робимо все те саме, що робили завжди. Наші дії і реакції стали дуже передбачуваними. Комусь ми здава­тимемось надійними. Инші помітять, що нас паралізува­ли наші власні страхи. Ми застиглі і закостенілі. Кожен день стає точною копією попереднього. Кожен новий рік дуже скидається на минулий. Наші кістки болять тро­хи більше. Нові зморшки з'являються на обличчі. Енергії стає все менше. Але у всьому иншому ми залишаємося такими ж, якими були завжди, живучи у світі без викли­ків і змін.

Визначення термінів

Усі ми живемо переважно у безпечних межах зони комфорту. Поки залишаємося там, почуваємося безпеч­но і знаємо, що робити. Ми випробували на практиці усе в межах тієї зони комфорту. Є певні емоції, які нам легко виражати, бо ми чуємося комфортно, показуючи їх. Инші емоції перебувають просто поза межами нашої зони комфорту, а ще инші здаються неймовірно далеки­ми. Якісь дії даються нам легко і невимушено. Ми може­мо їх робити, як кажуть, з однією рукою за спиною. Але инші нас лякають. Ми жахаємося від однієї думки про них. Наші зони комфорту поширюються навіть на одяг, який ми носимо. Нам зручно дотримуватися певної моди і обирати певні кольори, але є инші, в яких ми би чулися надто помітними чи надто простими, і тому вони для нас незручні.

Одна з перепон до росту є тою, що ми схильні по­яснювати і виправдовувати ці зони комфорту. Успішне виправдання завжди починається з фільтрування нашої мови. Нам лиш слід підібрати правильні слова. Отож, ми кажемо: «Це просто не для мене», «Це не мій стиль», «Мені просто незручно так діяти». Найраціональніше буде прямо сказати: «Я просто не можу». Ці слова ма­ють своєрідну «завершеність». Якщо би ми сказали: «Я не буду», — хтось нас запитає: «Чому?». Але якщо ми кажемо: «Я не можу», — нас радше залишать у спокої. Якщо ви не можете, то значить не можете. Ах! Нарешті я сам у моїй зоні комфорту.

Свідомо виходити за межі нашої зони комфорту — це те, що я називаю «переростати себе». Але тут же, однак, треба зробити зауваження. Ми докладаємо певних зу­силь, коли робимо щось правильне і розумне. Не йдеться про те, щоб ми роздягалися у публічних місцях, ранили чи бентежили инших людей в ім'я нашого зростання. Ріст є викликом здійснювати щось правильне і розумне, але від чого нас завжди стримував страх. Наприклад, я би хотів виголосити промову на людях або висловити свої правдиві почуття. Однак мені надто лячно. Ось це і буде найкращою сферою, в якій слід переростати себе.

Очевидно, що всякий ріст включає певні зусилля. Мені слід спробувати щось нове. Спочатку я буду почува­тися незграбно, незручно і навіть трохи присоромлено. Але щоразу, як це робитиму, мені буде комфортніше. Зрештою, те, що колись було поза межами моєї зони ком­форту, тепер буде всередині неї. Повторні зусилля ви­ведуть мене у новий і ширший світ. Я стану вільнішим. З часом я вироблю в собі «звичку зростання». Мене поч­не розважати випробовування нового. Старі страхи і па­ралізуючі обмеження, які колись заганяли мене в глухий кут життя, здаватимуться такими безглуздими. Я навіть дивуватимусь, як я дозволив залякати себе таким беззу­бим звірам.

Переростати себе — це ніби народжуватися заново. Чи доводилося вам бачити пологи? Новонароджене маля має такий вигляд, неначе йому хочеться повернутися до теплого лона, з якого воно вийшло. Але лоно, за своєю суттю, дуже обмежувало. Немовля мусило було там, де його мати. Тепер воно вийшло в новий світ, у ширший світ. З часом і з невеликою практикою немовля зможе вивчати цей більший світ.

Особу, що націлена переростати себе, сама сила тої цілеспрямованосте виводить у ширший світ. Тоді така особа здатна вивчати цей більший і прекрасніший про­стір. Стримуючі обмеження зони комфорту поступово будуть поступатися повноті життя і щастя.

Тепер ми, очевидно, можемо продумати свій шлях у новий спосіб діяння. Наприклад, якщо я навчуся дума­ти про себе як про особу компетентну, то матиму силу брати на себе щоразу відповідальніші завдання. Однак переростати себе — це і зворотний процес. Це означає, що коли ми будемо діяти по-новому, то почнемо думати про себе инакше. Наприклад, я думаю, що не можу ви­голосити промову на людях. Моя концепція самого себе не включає такої здатносте. Якимось чином я просто не думаю, що «я це вмію». Тоді одного дня все змінюється. Я виголошую промову, і всі кажуть, як гарно я це зробив. Поступово починаю думати про себе як про промовця. Я дією створив собі нову думку про себе. Гадаю, усі ми ко­лись мали подібний досвід. Чи пам'ятаєте ви, коли впер­ше змогли проплисти без підтримки инших? «Я вмію пла­вати!», — крикнули ви на весь світ. Так само було, коли ви спекли свій перший пиріг чи забили першого гола. Ви зробили щось уперше, і ваша концепція себе змінилася. Раніше ви були переконані, що ви є особою, що не може, а тепер ви думаєте про себе як про особу, що може! Це ще одна перемога.

Царини, де можна перерости себе

Наші можливості настільки ж великі, як і той світ, у якому живемо. Але існують певні сфери, на які багато кому з нас необхідно звернути особливу увагу. Перша з них — це вираження емоцій. Не раз було доведено, що придушування у собі почуттів є саморуйнівним. Просто так нам це не обійдеться. Про що б ми не говорили, ми втілимо це в дії. Наші невисловлені почуття відгукнуть­ся болем голови чи виразкою. Ми спрямуємо наші при­ховані почуття на невинних людей. Або затаїмо образу, яка поступово нас отруюватиме. Але придушення наших почуттів просто так нам не минеться. Ми мусимо гово­рити иншим, що ми насправді відчуваємо. Тут важливе правильне і розумне вираження почуттів. Будь ласка, пе­регляньте розділ про спілкування (завдання 8) і вивчіть необхідні для цього методики. А детальніші поради ви можете знайти у ШІ1 ікє Кеаі Ме Ріеазе 5іапсі ІІр? (Ровгеїі апб Вгасіу, Тіютаз Моге РиЬІізЬіпд, 1985).

Корисну сферу для переростання себе можна окрес­лити виразом: «Те, що я завжди хотів зробити, але боявся спробувати». Усі ми колись мріяли «дістати зірку». Але наші страхи, особливо боязнь невдачі, стримували нас. Звісно, наші переживання здебільшого суб'єктивні. Те, що комусь страшно спробувати, хтось инший вважатиме природним і легким. Але з типових викликів можна зга­дати такі: виголосити промову, виявити свою вдячність иншим, не погодитися з учителем чи начальником, вийти у відкрите море, полетіти кудись літаком, навчитися гри на музичному інструменті, висловити свою думку, коли промовчати значно простіше, брати уроки танців, напи­сати лист-похвалу чи протест у газету. Що ви завжди хотіли, але боялися зробити?

Обов'язковою сферою для переростання себе є осо­биста автентичність, чи справжність. Така автентич­ність закликає прислухатися до того, що відбувається всередині нас, і по-зрілому чітко про це заявити. Якщо я непевний, то все, що маю зробити, — це визнати цю не­певність. Якщо я чогось не розумію, то мушу прийняти, що я дійсно цього не розумію. Коли знаю, що я в чомусь обдарований і мій талант потрібний, — маю вийти впе­ред і стати добровольцем. Я завжди по-дорослому буду висловлювати свої потреби. Не буду боятися попросити инших зробити мені послугу. І якщо щось мені болить, я голосно зойкну: «Ой!». Згодом я зможу відмовитися від своїх масок і удавань. Я буду чесним, відкритим і справж­нім! А якщо я не справжній, то я — ніщо. Поставити собі таку мету — це, звісно, правильно і розумно.

Вирішальними для повноцінного і щасливого життя є взаємостосунки. Однак для багатьох із нас непросто їх зав'язувати. Саме тут було б добре починати перероста­ти себе. Звичайно, для цього необхідно представити себе иншому: «Здається, саме з такою людиною, як ви, я хотів би познайомитися». Ох, повірили, подумаємо ми. Ну, але все одно продовжуйте. Стосунки також означають, що згодом ми ділитимемося «таємницями» і робитимемо щось разом. Аби започаткувати стосунки, ми маємо роз­критися, прийняти таємниці инших, стати приязнішими, не боятися бути відштовхнутими.

Звісно, є безліч «маленьких кроків», на які кожен з нас має наважитися. Знаєте, на кшталт тих, що не пот­ребують багато внутрішніх зусиль чи боротьби. Отож, ви спитаєте: «Навіщо перейматися тими майже непотріб­ними зусиллями?». Вони можуть здаватися несуттєвими. Однак, якщо здійснювати їх регулярно, то вони виб'ють вас зі звичної колії. І це може спричинити великі зміни і ріст. Потроху ми будемо змінюватися: з людини, яка на­магається перерости себе, до тої, яка зробила це, — і далі до сміливої людини. Поступово ми переходимо до життя у значно ширшому, цікавішому світі. Ми виявляємо, що кожен момент ми проживаємо як новий і свіжий.

Найлегшими спробами перерости себе можуть буги такі: подрімайте дощового дня; призначте зустріч зі са­мим собою, щоби розслабитися і подумати; складіть спи­сок справ, які слід зробити сьогодні, і дотримуйтеся пла­ну; зробіть комусь послугу анонімно; напишіть пісню або поему; щиро зробіть комплімент комусь, хто вам ніколи не казав приємного; відмовте у проханні, не піддаючись почуттю вини; поспілкуйтеся з дитиною; потримайте чи­юсь руку; спробуйте зробити щось таке, що може не вда­тися; ідіть повільно, коли поспішаєте; позбудьтеся чогось, до ЧОІ'О звикли. Ну ж бо, вперед!

Дослідники людської природи підрахували, що серед- ньостатистична людина використовує лише 10 відсотків свого потенціялу. Дев'яносто відсотків того, що могло б бути, тихо вмирає, пригнічене страхом і обмеженнями. Певні зусилля допомагають виправити це співвідношен­ня. Инакше ми змарнуємо 90 відсотків життєвої краси, доброчесности та обдарованости. Ми підемо в могилу з невикористаними 90 відсотками нашої потенційної доб­рочесности та обдарованости. Сумно, правда? Дев'яносто відсотків нашого потенціялу запечатані у наших домови­нах разом з нашими власними тлінними рештками.

Прагнути до нового, забувати старе

Те, що скоро приносить користь і нагороду, зазвичай дається легко. На жаль, більшість досягнень вимагають часу і неабияких зусиль. Ми, звісно, не вбиваємо дра­конів наших страхів одним помахом меча. Однак, якщо наполягати на своєму, то ми дедалі легше і спокійніше робитимемо те, чого ніколи раніше зробити не могли.

Я дуже виразно пригадую свою колишню сором'язли­вість. Але, на щастя для мене, добрі й люблячі люди кида­ли мені виклик. Отож, я почав вступати в дискусії і брати участь в ораторських конкурсах у школі. Мені здавалося, що я помру чи принаймні втрачу свідомість від сорому під час своєї першої появи на сцені. Але за якийсь час і завдяки наполегливості сором'язливість почала зника­ти. Тепер вона майже щезла. (Час від часу я відчуваю сором'язливого хлопчика десь усередині. Він кліпає очи­ма і хоче довідатися, чи все це реальне). Але не забувай­те: ріст — це завжди поступовий процес, це міст, який поволі переходять, а не ріг, за який круто повертають.

Пригадую, як я читав про звільнення нацистських концентраційних таборів силами союзників наприкінці Другої світової війни. Скидалося на те, що багато поло­нених неохоче покидали бараки, мружилися на сонце, а тоді поверталися назад. Лише таке життя вони знали тривалий час. Вони звикли думати про себе як про поло­нених. Вони не могли уявити себе вільними. Отож, вони не могли відразу пристосуватися до життя на волі. На мою думку, така людська схильність певним чином при­таманна усім нам. Ми були в'язнями наших страхів так довго. Ми продовжуємо жити в тісному, але безпечному куті, і, як це не сумно, використовуємо 10 відсотків на­шої обдарованости. Тоді нам кидають виклик звільнити­ся — зробити перші незграбні кроки з нашої особистої темниці. Ми мружимося на сонце, а тоді хочемо мовчки повернутися до добре знайомих речей, до наших тісних, однак добре нам знайомих зон комфорту.

Один з неухильних законів людської природи такий: коли ми відмовляємося від одного задоволення, то му­симо знайти втіху в иншому і, якщо можливо, більшому задоволенні. Людська природа не зносить вакууму. Ми переступаємо через наші обмеження; покидаємо наше «місце під сонцем». Ми відмовляємося від безпеки наших зон комфорту. Ці зони комфорту завжди пропонували нам існування малоцікаве і без викликів. Задоволення, отримане у процесі переростання себе, дає нам свободу. Ми стаємо вільними. Ми діємо всупереч нашим паралі­зуючим страхам, а це звільнює. Як відомо, ми викорис­товуємо лише 10 відсотків нашої обдарованости — обда­рованости наших відчуттів, емоцій, розуму, серця. Пере- силивши себе, ми поволі виходимо з темряви до світла, з нашої самотности до любови, з нашого обмеженого існу­вання до повноти життя.

На моє переконання, істиною є те, що не існує силь­ної або слабкої волі. Сильне чи слабке в нас — це моти­вація. Мотивація штовхає нашу волю до дії. Нами рухає бажання. Очевидно, мотивація зростання певним чином буде стосуватися нашої свободи, радости і самоактуаліза- ції. Усі ми хочемо гарантованих і певних нагород, повні­шого життя і більшої свободи. Що більше ми себе пере­ростатимемо, то сильнішою ставатиме ця мотивація.

Мотивування малоуспішних

У кожній школі є група учнів, яких вважають мало­успішними. Вони мають усе необхідне, окрім бажання використовувати свої обдарування. І майже в кожній школі існує курс чи клас для таких учнів. На цих курсах завжди пропонують таке: «Зробіть щось самі. Спробуй­те пробудити свою зацікавленість. Прочитайте книжку. Візьміть участь в якомусь проекті». Більшість малоуспіш­них сидять в останніх рядах, чекаючи на натхнення від учителя. Але троє з чотирьох учителів просто не здатні їх надихнути. Класичний малоуспішний учень звик сидіти осторонь життя, переживаючи одну кризу особистости за иншою. Він безперервно бурмоче: «Хто я такий? Чого я вартую? І кому яке до того діло?». Це скидається на сидіння у кріслі-гойдалці: ви нічого не досягнете, але має­те щось до роботи.

Доки малоуспішного не переконають перебороти себе, це напівіснування буде тривати. Запанувавши над собою, малоуспішний відчує ентузіязм, який зростатиме сам собою. Коли ми за щось беремося, сама наша діяль­ність збуджує подальший ентузіязм, який живиться сам від себе. Він природно зростає і множиться.

Осмислення ідей про переростання себе

Ми вже говорили про користь переростати себе. Ка­жучи конкретніше — переборіть себе в чомусь одному кожного дня. Зробіть це за порядком аж до кінця списку. Тоді почніть спочатку. Переконайтеся самі, що ці зусилля вивільняють вас із малого і самотнього світу комфортних зон. Пережийте звільнення дією всупереч вашим стра­хам і болісним обмеженням. Пам'ятайте: одне завдання на день і одне завдання на раз,

1. Емоція, про яку я ніколи не розповідав. Сьогодні я розповім комусь про неї.
2. Ризик, на який я ніколи не наважувався. Сьогодні я наважуся.
3. Досягнення, до якого я ніколи не прагнув. Сьогод­ні я спробую його здійснити.
4. Відмова, на яку я ніколи не наважувався. Сьогодні я ризикну.
5. Потреба, про яку я нікому не зізнавався. Сьогодні я зізнаюся в такій потребі.
6. Вибачення, якого я ніколи не міг попросити. Сьо­годні я вибачуся.
7. Підтримка, яку я ніколи не пропонував. Сьогодні я запропоную таку підтримку.
8. Таємниця, про яку я ніколи не розповідав. Сьогод­ні я розповів її комусь.
9. Страждання, яке я приховував. Сьогодні я виявлю це страждання.
10. Любов, яку я ніколи не висловлював. Сьогодні я скажу комусь: «Я люблю тебе».

Пам'ятайте

На вас чекають ширший світ і повніше життя. Але ви маєте дорости до нього, виходячи за межі комфорт­них зон. Ну ж бо, вперед! Творіть своє життя.

ЗАВДАННЯ 6

НАМ СЛІД НАВЧИТИСЯ БУТИ «ДОБРОШУКАЧАМИ»

Загалом, більшість людських пошуків закінчується успіхом. Усім нам вдається знайти те, що шукаємо. Об'єк­ти наших надій неначе весь час чекали, що їх колись знай­дуть. Дехто з нас ще з самого дитинства неначе сфор­мований для розчарування. Звісно, в таких випадках ми знаходимо розчарування в надмірі. Життя стає п'єсою розбитих мрії і втрачених ілюзій. Наші герої неначе за­вжди розсипаються, виявляючи свої глиняні ноги. Усе, що може статися не так, — стається. Промандрувавши всі­ма випробовуваннями життя, ми виявляємо, що дорога закінчується безвихіддю.

Дехто керується иншим «компасом». Ми неначе ру­хаємося битим шляхом. Краєвид мальовничий, а люди по дорозі охоче допомагають. Нам здається, що ми оточені добротою і нам щастить. У нас бувають невдалі дні, але врешті все закінчується добре. На власному досвіді ми розуміємо, що саме Господь Бог мав на увазі, коли глянув на своє творіння і усміхнувся: «Усе дуже добре!» (пор. Бт. 1, 31).

Спільний знаменник шастя

Кілька років тому вчені вирішили дослідити щастя суто науковим способом. Отож, вони знайшли 100 най­успішніших і найбільш задоволених людей, яких тільки можна було відшукати. Тоді вони взяти інтерв'ю у цих благословенних душ. Усю інформацію, зібрану під час спілкування з ними, відповідально і старанно вклали у потужний комп'ютер. Учені сподівалися з'ясувати, чи всі ці люди мали щось спільне. Вони намагалися знайти спільний знаменник людського щастя.

Спочатку цей науковий пошук спільного знаменника щастя виявився не надто обнадійливим. Ці найуспішніші і найбільш задоволені люди, на перший погляд, не мали нічого спільного — ні освіти, ні походження. Хтось із них навіть не закінчив університет, инші ж мали докторські ступені. Одні виростали в багатстві, иншим доводилося підніматися з бідности, у якій вони народилися. З усіх категорій найближче для спільного знаменника був той факт, що 70 із 100 опитаних осіб родом були з маленьких містечок з населенням менше 15 тисяч. Однак у кінцево­му аналізі всієї інформації пошук науковців увінчався ус­піхом. Фактично, він завершився несподіваним відкрит­тям. Науковці виявили, що кожен зі ста суб'єктів був просто ... «доброшукачем». Однак треба було придумати слово доброшукач, щоби описати цю спільну рису.

Визначення доброшукача

За визначенням, доброшукач — це та людина, яка шу­кає і знаходить, що є доброго в ній, в инших людях і в усіх життєвих ситуаціях. Мабуть, зазвичай ми знаходимо те, що шукаємо. Якщо ми постановимо собі знайти зло, то відшукати завжди буде що. З иншош боку, якщо ми шукаємо за добром, також існує багато добра, яке чекає, коли його знайдуть. Якщо ми шукаємо недоліки в собі і в инших, то пошук, без сумніву, завершиться успіхом. Однак, якщо ми пропускатимемо повз увагу слабке й не­досконале і намагатимемося знайти добре і прекрасне, чого ніхто инший ніколи не шукав достатньо наполегливо, то наші пошуки будуть винагороджені успіхом. Усе зале­жить від того, що ми шукаємо. «Дивилися двоє з-за ґрат темниці. / Один угледів лиш болото, инший — зірниці».

Старий сільський проповідник якось виголосив: «Лю­ди завжди намагаються пояснити проблему зла. Але іс­нує инша проблема. Як пояснити усю доброту у світі?». На мою думку, проповідник має рацію. Як ми пояснимо, що є люди, які дотримують свої обіцянки? Як ми пояс­нимо людську відданість і турботу, життя, витрачене на служіння иншим? Як ми пояснимо героїзм? Існує багато доброти, і часто вона виявляється у несподіваних людях і місцях.

Ми знаходимо те, що шукаємо. Я спробував собі уя­вити, що було б, якби священик, поет і політик разом ішли однією вулицею. Кожен з них шукав би і знайшов би щось инше. Священик думав би про всі душі у висо­ких будівлях і замислився б над їхнім життям і тим, як Бог діє у їхньому житті. Він поставив би складні питан­ня про Божу присутність. Тимчасом поет занурився б у споглядання краси навислих гілок, справжнього тунелю з дерев. Ось він помічає усю гаму відтінків, шаленіє від розмаїття кольорів. Він іде вулицею у захопленні. Погляд політика ковзає по тих самих високих будинках, і він по- думки підраховує: «Он там багато голосів». Він роздумує, хто є лідером району і чи хтось пробував впливати на цих виборців. Священик, поет і політик — усі шукають і знаходять щось инше у тій самій ситуації.

Шукати добре в собі

Ви пригадуєте вправу під назвою «фантазія порож­нього крісла»? Її пропонувалося для осмислення ідей, викладених у завданні 1. На семінарі про ставлення до життя, який я колись проводив, запропонував учасникам цю вправу. Через рік я отримав ось такого листа:

«Ваша реклама запрошувала емоційно стабільних людей, але я зуміла пройти. Я була у скрутному психо­логічному становищі більшість із моїх двадцяти дев'яти років. Однак після вправи «фантазія порожнього крісла» зрозуміла, що всі мої проблеми минулися. «Я», що вийш­ло і сіло в те крісло, було обшарпаною невдахою. Воно було немов побите щеня, що готувалося до ще більших знущань. Сумно було з того, що я добре знала, хто вла­штовував ці побиття, - я сама. Я цілком зневірила сама себе постійною критикою. Щоразу зазираючи у дзерка­ло, я не бачила прекрасної усмішки, прямих білих зубів чи блискучих очей. Я шукала (поки не знаходила) якусь пляму, огидний прищик. Коли щось писала, то завжди шукала слова, неправильно вжиті чи написані. Мені пре­красно вдалося зруйнувати образ самої себе. Коли я мала сказати щось своєму уявному я у вашій вправі, я могла лише вибачатися перед собою: "Послухай, мені дійсно прикро. Мені прикро за все, що я зробила з тобою. І я урочисто обіцяю: відтепер буду твоїм другом. Я буду підтримувати тебе і надихати. Буду хвалити і цінувати тебе. Буду помічати в тобі хороше. Обіцяю: я справді буду дуже старатися".

Минув рік. Я чесно дотримувалася даних собі обіця­нок. І кожного дня ставала дедалі впевненішою у тому, що мої проблеми минулися. Я припинила ходити до свого психотерапевта. Він погодився, що більше мені не потрі­бен, принаймні зараз. Враження таке, ніби це нове жит­тя, другий шанс. Я стала другом самій собі. Почала зосе­реджуватися на доброму в собі. І все змінилося. Нарешті я стала достатньо щасливою і здорового особою».

Пошук доброго в собі жодним чином не є гординею чи марнославством. Воно може і має завершитися покір­ливим актом вдячности. Шукання доброго в собі — це єдина розумна річ, яку я можу зробити, якщо хочу бути щасливим. Бернард з Клерво колись сказав, що доско­налий вияв правдивої покірности у Новому Завіті — це величання Марії, матері Христа. Там, як ви пам'ятаєте, Марія говорить своїй кузені Єлизаветі, що вона дуже щаслива: «Мій дух радіє у Бозі, моєму Спасителеві. Від­нині хто мене пізнає, той зрозуміє також, наскільки я благословенна» (пор. Лк. 1, 46-47). Покірність не запере­чує, а втішається дарами Бога. Покірність вдячна за свої благословення.

Щоби бути правдивим доброшукачем, мушу спряму­вати свій погляд на дари, які отримав від Бога. Я маю по­волі скласти список своїх благословень. Я повинен пошу­кати і знайти усю доброчесність і обдарованість, якими Господь благословив мене. Я маю погодитися з очевидним фактом, що все, що є в мені, — це Божий дар. Я повинен бути радісно вдячним за ці дари, які є частиною мене.

Шукати добре в инших

Люди бувають подібні на польові квіти. їхню добро­чесність і обдарованість можна так легко не зауважи­ти чи прийняти за належне. Усім варто колись зірвати польову квітку і уважно її роздивитися. Її листочки ма­ють делікатні прожилки, Пелюстки такі тендітні, цвіт та­кий прекрасний. Коли ви це зробите, покрутіть квіткою на сонці і зверніть увагу на її особливу симетрію. Сама собою вона прекрасна.

Говорячи словами Роя Крофта, «Я люблю тебе за те, що... обходиш мовчанням усі мої дурощі і слабкості, яких не можна не помітити в мені, і за те, що витягнув на світло усе те прекрасне, за яким ніхто инший так уважно не шукав».

На людей також треба поглянути уважніше. Але нам слід зазирнути по той бік слабкого чи недосконалого, яке прикриває доброчесність у більшості з нас. Нам слід шукати красу, за якою ніхто достатньо довго не шукав чи так далеко не заходив. Однак заздалегідь попередимо доброшукачів: инші вважатимуть вас наївними. Світ за­галом неохоче вірить в оптимізм доброшукачів.

Мені часто спадало на думку, що призначенням кризи в людських стосунках насправді є кинути виклик. Біль­шість людей у таких стосунках якийсь час рухається по рівнині спокою. Тоді приходить буря чи затишшя кри­зи. Можливо, усе починається через страх близькосте або через звичайну нудьгу. Або, можливо, це стається через звичну поведінку типу «пан або пропав», боротьбу за верховенство. Якою б не була причина чи природа цього, настає криза. Як кажуть китайці, в ній і небезпека, і можливість.

На мою думку, більшість із криз — це попереджу­вальний сигнал. Криза сповіщає партнерам про потребу знайти один одного на глибшому рівні. І ви могли таке переживати в якийсь момент вашого життя. Чи прига­даєте час, коли почувалися чужим близькій вам людині? Ви задумувалися, а чи не минула вже любов? Були ки­нуті сердиті слова, були ображені почуття, западала дов­га, тліюча неприязнь. Тоді ви раптом дізнаєтеся, що ця людина серйозно захворіла чи травмувалася. Увесь по­верхневий конфлікт і, як наслідок, відчуження неначе зникають. Ви кидаєтеся на поміч цій людині. Ви дістаєте з ваших глибин те, про існування чого ви навіть не пі­дозрювали. У цей момент сформувався новий і глибший зв'язок. Позолота поверхневої любови переплавилася на золото. Ви знайшли один одного на глибшому рівні. Та­ким був новий початок ваших стосунків.

Знайти шось добре у всіх життєвих ситуаціях

Кажуть, що наші найбільші можливості приходять у наше життя замасковані під проблеми. Проблеми уміють кидати нам виклик, пробуджувати в нас сили їх дола­ти, про існування яких ми навіть не підозрювали. Про­блеми можуть виштовхнути нас із нашої передбачуваної рутини лише для того, аби вивести у життя нових мож­ливостей. Врешті-рехпт ми, мабуть, виграємо більше від страждання, аніж від успіху. Але я переконаний, що міра отриманої користи залежить він нашого звичного складу розуму. Ми повинні бути готовими шукати і знаходити щось добре у всіх життєвих ситуаціях.

Нещодавно я почув, що мою подругу заарештували за незначне дорожнє порушення. Ця жінка є матір'ю п'ятьох дітей і дуже милою, делікатною особою. Вона їхала до крамниці у передмісті Чикаго. Високий і надто серйозний поліцейський зайшов за нею і звелів їй пока­зати посвідчення водія. Він сказав, що, під'їжджаючи до крамниці, вона не там повернула. Коли вона попросила його зізнатися, що це був просто жарт, він заарештував її. Одягаючи на неї кайданки, він загнув її руку за спину. Рука зачепила його, і він додав обвинувачення: побиття поліцейського. Тоді, вірте чи ні, він покликав підмогу. Мою подругу забрали до поліції, обшукали, зняли відбит­ки пальців і посадили до камери.

Я почув усі ці подробиці ще до того, як зустрів її. Коли я розповів цю історію знайомому юристові, то він хапнув ротом повітря: «Це мрія юриста. На ній великими літе­рами написано “легкий мільйон"». І поцікавився, чи є в тієї жінки юрист.

Потім у мене з'явилася нагода ще раз почути цю іс­торію з перших уст. Моя подруга запевняла мене: «Це був один із найважливіших досвідів усього мого життя. Я сказала поліцейським, що нарешті зрозуміла, що мав відчувати Ісус. Я запевнила їх, що впродовж Страсного тижня, коли ми пригадуємо Його страждання, як ніколи раніше я добре все розумітиму. Вони без упину тверди­ли: «Ми виконуємо свій обов'язок, мем». А я без упину заспокоювала їх і дякувала».

До речі, я таки запитав її, чи має вона намір подати в суд на поліцейського, що її заарештував. Вона відповіла: «О, ні. Той поліцейський був просто бідолахою, що зре­агував надто емоційно. Знаєш, він весь час називав мене "мем", але один раз обмовився і сказав “мам". Я відчу­ваю, він просто шукає маму».

Ми говоримо про потребу «обрамити» наш неприєм­ний досвід для того, щоби знайти в ньому щось добре. Я гадаю, що термін походить від обрамлення картини. Рама підкреслює певні деталі, яких в иншому випадку могли б не помітити. Коли ми обрамлюємо наш досвід, ми переглядаємо його, щоби знайти срібну підбивку в темній хмарі, зосередитися на пройдених уроках, на здо­бутих перевагах. Багато психотерапевтів просять своїх клієнтів повторити історії їхніх нещасть. Лише повторний раз клієнта просять розповісти ту саму історію як історію можливости і прибутку. Наприклад, художник Джеймс Вістлер хотів бути професійним солдатом, доки його не виключили з Вест Поінта. Через цю невдачу він впав у таку депресію, що з метою терапії взявся до малювання. Співак Хуліо Іґлесіас прагнув бути винятково футболіс­том, поки його через травму тимчасово не паралізувало. Медсестра принесла йому гітару, щоби швидше минав час. Здається, коли зачиняються одні двері, тоді ж від­криваються иніні. Але важливо бути доброшукачем.

Бог - найдосконаліший лоброшукач

У часи Ісуса світ був холодним і жорстоким. Багаті марнували своє ліниве життя в безконечних оргіях, бідні жили у безпросвітній бідності. Дві третини усіх людей того світу існували у напівлюдській формі рабства. Улюбленим видом спорту тоді було спостерігати, як б'ються два гладія- тори, доки один з них не впаде від ран чи виснаження. У цей момент гладіятор-переможець очікував від глядачів подальших вказівок. Тоді глядачі брали гроші чи коштов­ності в одну руку, а великим пальцем иншої показували вниз або вгору. Піднятий палець означав: «Ці гроші або ці коштовності твої, якщо ти його помилуєш. Він жорс­токо бився і знову повернеться нас розважати». Палець, обернутий донизу, був сигналом, хцо підштовхував пере­можця: «Вбий його. Він нецікавий. Проткни своїм мечем його горлянку».

Це був світ, про який Письмо говорить: «Бог бо так полюбив світ, що Сина свого єдинородного дав, щоб ко­жен, хто вірує в Нього, не згинув, а жив життям вічним. Бо не послав Бог у світ Сина, щоб засудити, лише ним — світ спасти» (Йо. З, 16-17). Прихід Христа у цей світ був найвищим актом доброшукання. Світ, котрий Бог визнав «дуже добрим» при його сотворенні, попри усю його нік­чемність, все ще був добрим. Глибоко всередині кожного людського серця перебуває Бог і визнає доброчесність і обдарованість, які там приховані.

Ми, що створені за образом і подобою Бога, прилу­чимося до Божого щастя тією мірою, наскільки стане­мо доброшукачами. Для цього навіть існує науковий комп'ютерний доказ.

Осмислення ідей про доброшукання

1. Опишіть себе в щоденнику. На кількох сторінках опишіть три свої найкращі якості. Нехай це стане почат­ком рахунку особистих благословень.
2. Опишіть у щоденнику когось иншого. Напишіть ще кілька аркушів, описуючи три найкращі якості того, хто вам не подобається.
3. Обрамлення кризи, нещодавно вами пережитої. Роз­кажіть другові чи довіреній особі історію недавньої травми чи розчарування, але в контексті можливости і переваги. Пригадайте те, чого ви навчилися з досвіду. Проаналізуйте всеіопишітьдобрі результати,користь,узятузцьогодосвіду.

Пам'ятайте

Багато найбільших життєвих можливостей прихо­дять у наше життя замасковані під проблеми.

ЗАВДАННЯ 7

НАМ СЛІД ШУКАТИ РОСТУ, А НЕ ДОСКОНААОСТИ

Усе здавалося таким благородним, таким великодуш­ним, і якщо я кажу це сам собі, то навіть повним свя- тости: «Сягайте вершин. Викладіться якнайкраще. Не погоджуйтеся на другосортне». Сама риторика мого за­палу зробити все якнайкраще, стати якнайліпшим, жене вогонь по жилах. Але риторика зраджує реальність. Ри­торика була нереалістичною. Нема нічого досконалого. Усе найкраще в мені завжди було надщербленим. Наслід­ки мого запалу до досконалости залишили по собі гіркий присмак. Глибоко всередині мене чувся тихий і протяж­ний стогін: «Але я так старався. Я віддав усе, що мав. Це була моя найкраща спроба». Потім від розчарування я рвав на голові волосся. Я замахнувся на недосяжне. Але нічого не допомогло. Я змушений був визнати, що я не досконалий. Я — творець помилок. Людський стан вип­робування і помилок — мій стан. Я випробував усі свої прикриття, всілякі відмовки. Я намагався робити вигляд, що все є при мені. Але, попри увесь мій шарм і претен­зійність, я весь час знав, що ніколи не міг зіставити свої мрії з їхнім втіленням. Я ніколи не міг бути досконалим.

Корені перфекціонізму

«Нав'язливо-примусовий» — це спарений діягноз про­блем: проблема позаду і проблема попереду. «Нав'язли­вий» стосується розуму. Така людина майже постійно думає про свою одержимість, якою б та не була. «Приму­совий» стосується поведінки чи «роблення». Така люди­на повинна робити, робити, робити. «Примусова» люди­на може мити руки двадцять разів на день.

Тепер фактом є те, що дехто з нас є «нав'язливо-при­мусовим» щодо досконалосте. І я гадаю, що в кожному з нас є щось від цього. Навіть ті, хто наполягають, що вони не є перфекціоністами, незручно почуваються в ролі «творців помилок». Вони можуть запевняти у своїй готовності бути недосконалими, але щойно зроблять по­милку, їхні запевнення закінчуються. Та міра, до якої ми переживаємо, діючи одержимо і за примусом, є мірою, до якої ми приречені страждати. Зовсім не дивує той факт, що серед перфекціоністів найвищий рівень депресії.

Як і инші наші схильності, перфекціонізм має глибокі корені. Инколи він свідчить про приховані страхи. Нап­риклад, ми можехмо думати на підсвідомому рівні: «Якщо я недосконалий, то люди не довірятимуть мені» або «Я ніколи не доб'юся успіху». Або, ховаючись під моїми по­верхневими думками, може діяти логіка «все або нічого»: «Якщо я недосконалий, значить, я — невдаха». Инколи я потай думаю (але рідко коли визнаю), що «якщо я не­вдаха, то люди мене критикуватимуть». Або може таке бути, що тоненький голос із мого минулого пошепки за­питає: «Якщо не зроблю цього довершено, то що скаже моя матуся чи татусь?». Можливо, мій потяг до доскона­лосте є просто моїм способом добитися визнання. І це могло початися ще в ранньому дитинстві.

У дитячому віці багатьох із нас запрограмовують ду­мати саме в такий спосіб. Ймовірно, таку ідею проде­монстрували для нас вимогливі батьки. Вони запрограму­вали нас бути перфекціоністами, самі намагаючись бути досконалими. Або, можливо, така схильність до перфєк- ціонізму була вихована в нас тими, хто хотів втішатися в уяві нашими досягненнями. Ще одним вагомим чинни­ком міг бути тиск однолітків. Багато з нас були в ситуації, коли з нас сміялися. Після того ми вирішили для себе ніколи більше не помилятися на людях. Покарання було надто болюче і присоромливе. Якщо я є «керованою» особою, то хтось колись покладе на мене сподівання, ре­алізація яких принесе лише біль. Звісно, причиною може бути моє хибне тлумачення. Але, у будь-якому разі, на людей впливає не сказане, а почуте.

Висока иіна перфекиіонізму

Перфекціонізм завжди має низхідну спіраль. Він за­лишає місце лише для невдач. Ніщо не вдається точно так, як ми планували. І кінцевим результатом такої не­вдачі є знеохочення. Дуже часто наші нереалізовані на­дії поступово перетворюються на розчароване роздра­тування. Ми виражаємо наше знеохочення чи роздра­тування, але завжди приховуємо їх за претензійністю. Ніхто б і не здогадався.

Таке саморуйнівне прагнення до досконалости трап­лялося у житті багатьох. Молода жінка, з якою я поз­найомився кілька років тому, зізналася мені при нашій першій зустрічі, що вона двічі хотіла покінчити житія самогубством. Однак запевняла, що якби вона отримала диплом медсестри, це обов'язково заповнило б її боліс­не відчуття порожнечі. Звісно, вона отримала свій дип­лом, але й далі була нещасливою. На той час вона вже була переконана, що одруження було саме тим, що їй потрібно. Тут з'явився гарний молодий чоловік, і вони побралися. Але депресія, що переслідувала її все життя, знову, мов темна хмара, нависла над головою. На цей момент вона упевнилася, що діти були всім, що вона пот­ребувала. Вони точно її ощасливлять. Невдовзі вона ста­ла матір'ю трьох дітей. Але небо було ясним не довго. Минуло небагато часу, і вона мені зізналася, що діти її ненавидять. Фактично, сказала вона, її майже дорослий син скривдив її фізично. Я порадив їй звернутися до сі­мейного консультанта, аби з'ясувати, що з прихованого в ній виражають її діти. Гадаю, вона не прийняла цієї пропозиції.

Нарешті кілька років тому до мене подзвонив її чо­ловік. «Джин мертва, — сказав він. — І що справді сум­но, то це те, що вона себе вбила. Вона заїхала машиною в гараж і залишила мотор працювати, чекаючи на смерть. На столі в кухні вона залишила посмертну записку. У своїх останніх словах до нас вона просто сказала: “Не су­муйте. Ви старалися"». Джин відспівували під час нашої телефонної розмови. Її чоловік телефонував з похорон­ного бюро. Мені просто не вірилося, що він ставиться до важкої втрати так відсторонено. Він знав про наші з Джин телефонні розмови. Він запитав: «Чи казала вона вам, що діти ненавиділи її?». «Так, — визнав я, — вона казала мені про це».

«Справді, вони її ненавиділи. У сусідній кімнаті, де її відспівують, можна відчути, з яким полегшення діти спри­ймають її смерть. — Він продовжував. — У неї були най­кращі наміри. Вона перепробувала все, тільки щоб відво- ліктися від свого болю. Але вона ніколи не визнавала справжнього джерела свого болю. Вона була перфекціо- ністкою. Вона оголосила тривалу війну усім формам недосконалости. Вона вимагала безумовної капітуляції усього, що було недосконалим. Вона цькувала дітей, аж доки ті не почали її ненавидіти. Щонайменше, вони нена­виділи звук її голосу і палець, яким вона їм тицяла. Вона довела себе до фізичного та емоційного виснаження. Так тривало тридцять дев'ять років. Тоді вона померла, прос­то попрощавшись: “Не сумуйте. Ви старалися"».

Бідолаха зізнався, що дуже її жалів. Але він також додав, що йому шкода усіх инших людей, які намагалися вести війну з тим самим демоном перфекціонізму. Вони вмирають крок за кроком, день за днем. Але навіть якщо вони насправді не вмирають, як моя Джиммі, то втрача­ють бажання жити. Вони заповзають у кут безнадійности і там чекають смерти, щоби сказати "Всьому кінець!"». Перфекціонізм насправді веде до самогубства.

Невизнання демона

Більшість знайомих мені людей неохоче визнає, що їх здолав демон перфекціонізму. Вони пригадають якусь звичку неохайности, яка їх неначе дискваліфікує. Однак ті ж самі люди незручно почуваються через свої помил­ки чи недогляди. Я визнаю, що мені самому незручно, навіть попри те, що сам я не є цілковитим перфекціоніс- том. Ми, напівперфекціоністи, не терпимо помилок і не­доглядів инших людей і засуджуємо власні. Нам важко посміятися над власними помилками і слабкостями. Нам незручно зізнатися, що ми належимо до типу «проб і помилок», і ми неохоче передаємо цей привілей иншим. Наша форма перфекціонізму може бути не з найшкід- ливіших, але її вистачить, щоби позбавити радости життя себе та инших.

Звісно, будь-яка форма чи ступінь перфекціонізму — нереалістичні. І, здається, що саме заперечення хвороби є її симптомом. Тільки-но ми визнаємо, що перфекціонізм є нав'язливо-примусовою поведінкою, ми опосередко­вано скажемо, що він є формою недосконалосте, тобто саме тим, з чим ми не можемо жити. Очевидно, справж­ній перфекці-оніст не може визнати, що нереалістичні надії чи сподівання ускладнюють йому життя. Це зняло б його прикриття.

Анатомія перфекціонізму

Перфекціонізм нездоровий для людини. І різниця між здоровою людиною і перфекціоністом у тому, що здорова людина контролює своє життя. Пєрфекціоніст є підкон­трольним, ним рухає примус. Здорова людина свобідна і вибирає вільно. Пєрфекціоніст не вільний. Він повинен... мусить... зобов'язаний бути успішним, бути досконалим. Це рабство, ув'язнення вільного духу.

Перфекціонізм починається з віри. Такі люди переко­нані, що їхня цінність вимірюється їхнім успіхом. Звісно, помилки потім понижують особисту цінність. Вони та­кож вірять у те, що єдиний спосіб вразити инших — це бути досконалим. У певному сенсі, вони вважають себе соло-виконавцями. Вони не є частиною команди, а лише самотніми борцями. Як наслідок, очевидними емоціями стають страх і паніка. Пєрфекціоніст бояться невдово­лення і покарання инших. Вони знають, що якось зму­шені будуть заплатити за можливі промахи. Вони втра­тять повагу инших. Отож, наслідком емоційного підйому стає самотність, сум і депресія.

Оскільки емоції, за своєю природою, частково фізичні, то існують фізичні симптоми перфекціонізму. Вони бува­ють різними у різних людей і залежать від «цільового ор­гану» перфекціоніста. Трапляються симптоми стресу, які порушують сон і харчування та викликають напруження. У результаті виробляється тип поведінки, котра посилює початкову віру, з якої все і почалося. Перфекціоністи на­магаються задовольняти очікування инших. Вони дають надто великі обіцянки. Вони встановлюють нереалістич­ні стандарти і мають перебільшені очікування. Вони не люблять просити допомоги, тому що це означатиме капі­туляцію і визнання ними своєї нєадекватности.

Перфекціоністи вірять, що инші сприйматимуть їх на основі їхніх досягнень. Вони вважають себе успішними, якщо в них добре йдуть справи, а не тоді, коли вони просто є самими собою. Виконання і відповідальність для них завжди важливіші за почуття і потреби, а покарання за невдачу — це втрата любови инших і самоповаги.

Перфекціоністи не дозволяють собі прийняти себе та­кими, якими вони є, не чекають цього і від инших, Вони не дозволяють собі зазнати невдачі, тому вони знерво­вані і неспокійні перед кожною дією. Вони не думають, що инпіі люди будуть підтримувати і заохочувати їх, а вважають, що ті спостерігатимуть, приготувавши ручку і папір, аби оцінювати їх.

Мирна згода з людським становишем

Звісно, повернення назад чи зцілення від цієї одержи­мосте досконалістю неможливе без усвідомлення того, який стан і яка залежність будуть її наслідком. Перфек- ціонізм насправді є рабовласником. Передати своє щастя в руки такого власника насправді нерозумно. Людське становище — це становище слабкосте. Ми всі належимо до типу «проб і помилок», ми справжні творці помилок. Дикі тварини і птахи обдаровані досконалими інстинк­тами. Вони роблять характерне для них навіть з першо­го разу, неначе керуються якимось набором інструкцій. Горобець завжди, навіть вперше, досконало збудує своє гніздо і буде його впізнавати. Але бідолашні люди, об­даровані дуже обмеженими інстинктами і цінним даром розуму, мають рухатися за допомогою методу проб і по­милок. Ми схильні до хибних розрахунків. Дорослішан­ня — це процес. Наші найкращі уми вигадали космічну капсулу, яка вибухає у повітрі. Наші найновіші поїзди сходять з рейок. Літаки розбиваються. Автомобілі зніма­ють з виробництва через потенційно фатальні дефекти.

Це правда, що людський дух вивів людину на Місяць і збудував хмарочоси, які здіймаються до запаморочливих висот. Але на кожен такий успіх припадає тисяча невдач. Під час кожного успішного експерименту підлога в лабо­раторії всипана сміттям невдач. Однак ми не перестаємо робити наші спільні зусилля вдосконалюватися. Водно­час, не визнавати правди про людське становище — це означає привести в наше життя біль і розчарування.

Людське благословення у цій справі вимагає від нас визнати і погодитися з правдою. Ми схильні помилятися. Ми вчимося методом проб і помилок. Невдача ніколи не є цілковитою і абсолютною невдачею. Це лише навчаль­ний досвід. Єдиною реальною невдачею є та, яка нічого нас не навчила. Усі невдачі можуть буги повчальними. Сповідь корисна для нашої душі ще й тому, що ми виз­наємо нашу глупоту і слабкість. Згідно з уже згадуваною старою приказкою, якщо ми навчимося сміятися з самих себе, ми ніколи не перестанемо розважатися. Можли­вості безконечні.

Усі ми є співучасниками, а не конкурентами. Для нас усіх це характерно. Кожен з нас має вчитися на досвіді инших. Вам не треба повторювати мої невдалі експери­менти. Усе це частина поради мудреця: «Вчіться на по­милках инших. У вас не вистачить часу самим їх усіх переробити». Коли Генрі Форд створив першу модель ав­томобіля, він знав, що инші покращать її дизайн і будо­ву. Кожне покоління перевершує попереднє, але тільки тому, що стоїть на плечах попереднього.

Шукати росту

Якщо досконалість — це ідеал, який завдає страждань, то ріст — ні. Ріст бачить життя як процес, упродовж якого поступово набуваються уміння. Навчання гри на піяніно починається зі старанного вправляння у безконечних та­мах. Потім ми переходимо до мелодій, які стають дедалі більш «класичними», у міру зростання нашої вправнос­те. Якщо перфекціонізм прагне осягнути щось негайно (якщо не ще швидше), то ріст знає, що навіть подорож у тисячу кілометрів починається з єдиного кроку. Тут сут­тєві час і практика. Насправді, коли в нас з'являється за­взяття, поступовий ріст приносить значно більше втіхи, аніж негайне досягнення.

Що би ви сказали, якби я запропонував вам таке. Пе­ред вами двоє дверей. На одних напис «негайна доско­налість», а на иніиих — «поступовий ріст». Яким дверям ви віддали б перевагу? На диво, дуже мало людей, з мого власного досвіду, вибрали «негайну досконалість». Якщо вони пройдуть крізь ці двері, то усьому кінець. Що ви зробите на додаток до досконалосте? Подорож закінчи­лася. Однак, якщо вибрати двері «поступовий ріст», то така людина втішатиметься тим, що стає щораз кращою, і цей процес триватиме все життя. Будуть маленькі успі­хи у зростанні, без великого провалу перфекціонізму.

Для того, щоб зростати, слід вирішити втішатися, а не прагнути досягти досконалосте. Коли я почав писа­ти цю книжку, то намагався дотримуватися своєї пора­ди. Щось у мені знає, що все це можна сказати у кращий спосіб. Можливо, навіть існує досконалий варіянт. Але я не пишу сім чи вісім чернеток, і не шматую їх у відчаї тому, що вони не досконалі. Я радше намагаюся тішити­ся тим, що усе це вам розказую. Я перечитую написане, викреслюю одне чи инше, додаю слово тут і там. Потім я думаю: «Отак. Достатньо виразно. Здається, тепер у мене вийшло краще, ніж у попередніх спробах. Можли­во, можливо саме те, що я написав, комусь допоможе». Така думка заспокоює.

І ось тут ще одна несподіванка. Якщо ви вирішили вті­шатися, то ви справді зробите роботу краще, аніж коли ви націлитеся зробити її досконало. Можливо, ви поки що в це не вірите, але я думаю, що колись повірите. Якщо ви вчитеся, налаштуйте свою свідомість якомога більше втішатися предметами, які вивчаєте. Б'юся об заклад, ре­зультати вас здивують. Якщо ви працюєте, намагайтеся робити усе з якомога більшою втіхою. Найімовірніше, ви зауважите, що справляєтеся із завданнями краще.

Рішення досягнути досконалосте, навпаки, викличе стрес і деморалізує. Кінцевим результатом, цілком можливо, стане знеохочення. А тоді завжди хочеться втекти, все кинути.

Кілька «протиотрут» від перфекиіонізму

1. Від будь-якої нав'язливо-примусової звички ко­рисно відвикати. Отож, коли наступного разу ви заува­жите, що стискаєте зуби, намагаючись бути досконали­ми, спрямуйте усі свої думки на задоволення від того, що робите. Будьте щасливими, замість того, щоби бути гіпе- рактивними. Це прокладе шлях для ваших нових звичок. Таке відволікання або розщеплення перфекціоністського складу розуму буде говорити вашому нав'язливому при­мусові: «Я не твоя власність. Я проголошую себе вільним від твоєї тиранії. Я належу сам собі, а не тобі, як раб». Проголошення особистої незалежносте можна досягти, відкладаючи виконання свого примусу. Якщо я думаю, що щось треба зробити саме зараз, нехай воно почекає годину чи навіть день.
2. Притупіть свою чутливість до невдач у досягнен­ні досконалосте. Обговоріть свої невдачі, посмійтеся над ними, будьте відкритими. У такий спосіб ви згодом спо­кійніше будете ставитися до людського становища. Я пе­реконаний, що незабаром ви зауважите, що почали біль­ше подобатися людям. Вони зможуть ототожнювати себе з вами. Багато з нас якимось чином приходять до думки, що инших людей вражають наші досконалі досягнення. Ми думаємо, що вони вимагають від нас досконалосте. Отож, ми намагаємося бути гарними, навіть якщо таки­ми не є. А річ у тім, що инші, які перебувають у тому ж людському становищі слабкосте, відчували б більшу близькість, якби знали, що ми є такими ж вразливими й глупими. Зізнайтеся в цьому, і світ вам зааплодує.

Осмислення ідей про перфекціонізм

1. Складіть два списки. В одному перечисліть перева­ги перфекціонізму, в иншому — недоліки.
2. Ведіть щоденник для того, аби встановити кон­такт зі собою. Напишіть про себе у стилі потоку свідо­мосте. У чому, на вашу думку, ваша цінність? Чи ви коли- небудь переживали симптоми перфекціонізму? Чи свідо­мі ви надмірної зосередженосте на собі, на вашій успіш­ності, помилках, на вашій самотності? Що ви втратите, якщо зазнаєте поразки у важливій справі? Що найгіршо­го може тоді трапитися?
3. Складіть список. Назвіть усі вміння, яких ви пос­тупово і радісно набули. Наприклад, уміння грати на му­зичному інструменті, уміння грати у гольф, теніс чи фут­бол, куховарити чи пекти. Пригадайте, що навчання було процесом і що вам нічого не вдавалося відразу.
4. Ведіть щоденник. Напишіть про себе як про люди­ну, яка шукає росту, а не досконалосте. Ви студент, буді­вельник, продавець чи будь-хто инший. Опишіть себе як такого, хто росте, а не є досконалим. Чи віддаєте ви пе­ревагу росту і вважатимете його корисним? Запишіть усі «за» і «проти».

Пам'ятайте

Невдачі — це просто навчальний досвід. Єдина справж­ня невдача — та, яка нічого нас не навчила.

ЗАВДАННЯ 8

НАМ СЛІД ВЧИТИСЯ СПІЛКУВАТИСЯ ЕФЕКТИВНО

Людське становище прирівнюють до ситуації нещас­ного чоловіка, який опинився на дні глибокої сухої крини­ці. Усі благання про допомогу залишаються без відповіді, їх наче відносить вітром, що завиває над криницею. Лю­дина потроху втрачає надію. Тоді, коли надія вже нена­че лежить на смертному ложі, згори долинає голос: «Ми знаємо, що ти там унизу. Ми тобі допоможемо. Ми вря­туємо тебе». У серці ув'язненої людини вибухає радість: «Дякую, Господи, хтось нарешті дізнався, що я тут!».

Саме так відбувається у реальному спілкуванні. Лю­дина, яка відкрилася до иншої і була почута, безсумнівно, має те саме відчуття полегшення і розради. «Дякувати Богу, хтось нарешті зрозумів, що значить бути мною».

«Ми настільки ж хворі, наскільки таємничі»

Таємниці, які ми приховуємо всередині нас, стають отрутою, від якої ми хворіємо. З часом ці таємниці нас зруйнують. Поет Джон Берріман, який скочив з мосту і забився на смерть, написав такий рядок: «Ми хворі настільки ж, наскільки таємничі». Лише йому одному було відомо, які особисті демони довели його до смерти. Але слова, які він залишив після себе, його життя і його смерть є попередженням для усіх нас. Через якесь ДИНІІГ людське внутрішнє бродіння те, ЩО МИ тримаємо у собі' всередині, перетворюється на отруту. Та все ж більшість із нас і далі приховує свої фатальні таємниці, тому що ми боїмося, що нас відкинуть, висміють чи засудять.

Усередині нас, у закритих підвалах нашого внутріш нього світу, наші таємниці нагадують дим. Те, що я бо­юся виговорити, розповзається, аж доки я не втрачаю впевнености, чим воно є насправді, де його початок і де кінець. Лише коли б я міг усе це скласти докупи, мов мозаїку, в тому був би якийсь сенс. Дійсно правдою с те, що найперша перепона до спілкування насправді міс­титься всередині нас. Я не можу сказати тобі те, чого я не говорю навіть собі. І навіть якщо б я знайшов смі­ливість розкритися, я не впевнений, щоО б я сказав.

Звісно, для початку було б добре віднайти страхи, які мене переслідують і ув'язнюють. Що би сталося, якби я почав знімати пласти своєї претензійности і виставляти свій потайний світ на світло дня? Що би сталося, якби я розповів шипим людям, що значить бути мною? Чи зрозуміли б вони? Мене турбують тисяча запитань і сум­нівів. Чи втрачу я свою репутацію? Чи инші сміятимуть­ся наді мною, а чи, може, відкинуть мене? Чи покарають мене за мою чесність? Чи використають її проти мене колись згодом? Чи вразить їх почуте? Чи не звинуватять мене у брехні? Звісно, я був фальшивим, але чи инші скажуть про це прямо? Я гублюся у всіх своїх питаннях і сумнівах. Усі вони здаються мені реальними. Водночас, я не відмовляюся від своєї претензійности, сподіваючись, що ще один день я «проскочу непоміченим». Я ховаюся від тиску колег. Я прислухаюся до инших. Я знаходжу собі маску, спосіб існування у страшному світі.

Спілкування

Спілкування — гарне слово. Здається, усі за нього, так ■ .їмо, як усі за мир і любов. Спілкування назвали рятів­ною линвою любови. За своїм первинним значенням (від латинського соттипіз — спільний), слово стосується акту участи. Воно означає, що двоє чи більше людей тепер мають щось «спільне», тому що поділилися ним. У його найглибшому значенні, спілкуючись, люди діляться са­мими собою. Завдяки нашому тривалому спілкуванню ви пізнаєте мене, а я пізнаю вас. Ми маємо спільне саме це: нас. Звісно, це спілкування не завжди гладке і безболіс­не. Якщо ви хочете пізнати мене, то я маю бути готовим поділитися з вами своїми прихованими невдоволеннями, які киплять десь глибоко в мені. Я повинен розказати вам про принизливі страхи, які неначе мене пригинають. Иноді між нами може з'явитися заздрість. У мене виник­не спокуса поринути у боротьбу типу «пан або пропав» за верховенство над вами. Я маю упевнитися, що ви на­стільки ж віддані чесному і відкритому спілкуванню, як і я. Я не хочу, аби ви використовували мою відкритість як привід зневажити мене чи покинути. І я мушу гаран­тувати, що ніколи не зловживатиму вашою відкритістю. А також бути готовим відкласти усі свої справи, щоби вислухати вас, щоби довідатися, що значить бути вами.

Страх близькости

Якщо ми справді віддаємося спілкуванню, то близь­кість між нами неминуча. Усім притаманний страх близь­кости, і через це всі інстинктивно бояться спілкування. Одна з проблем у тому, що наші страхи настільки ж уні­кальні, як і наші відбитки пальців. Ваш страх близькости має инший відтінок, аніж мій. Дехто з нас боїться роз­ставання. «Я не хочу надто зближатися з тобою, бо зго­дом ти можеш мене покинути. Ти можеш померти або розлучитися зі мною. Безпечніше не любити, ніж втрати­ти.» Инші бояться розчинитися у вас. «Якщо я ділитиму­ся з тобою усім, що з мене залишиться? Чи матиму свій власний куток, місце, де я зможу бути на самоті? Я не хочу бути як віск, що вплавлюється в більший шматок. Я ненавиджу симбіотичні стосунки, в яких не розбереш, де закінчується одна людина і де починається инша. Це сплутаність, а не близькість.»

А ще инші бояться бути відкинутими. «Якщо ти по- справжньому мене пізнаєш, то я тобі не сподобаюся. Ти поступово втратиш інтерес, коли дізнаєшся про все, що хочеш. Ти знайдеш привід чи нагоду піти до когось ин- шого.» Мій власний страх, здається, є страхом відпові- дальности. Якщо я надто зближуся з кимось, то буду по­чуватися зобов'язаним бути біля тієї людини у момент, коли вона мене потребуватиме. Але я майже завжди відчуваю, що надмірно зближуюся. І я не хочу обіцяти забагато. Окрім того, я також відчуваю сильну відразу, коли стають помітними мої слабкість і вразливість. Мої дії, чи моя роль, завжди були такими, ніби все у мене під контролем. Я не хочу, щоби люди знали, наскільки я не- цілісний. Таким є тягар мого перфекціонізму. Дуже часто люди, кожен з різних причин, руйнують близькість ще до того, як вона може пустити глибокі корені. Супере­чки, мовчазність чи затаєні образи, утримування когось в «немилості», — все це реальні перепони для близькости. Ми не визнаємо, навіть для самих себе, що близькість є справжньою проблемою. Ми прикриваємо наш страх «щирим удаванням» злости чи неприязні. У такий спосіб ми тримаємо инших на відстані. Ніхто насправді не за­хоче підходити близько до дикобраза, правда? Чого ми насправді боїмося, то це близькости.

Спілкування як акт любови ^

Існує два переконання, які є суттєвими умовами для спілкування у любові. Перше полягає в тому, що нам тре­ба думати про себе як про дари, які дарують. Друге — що ми повинні вважати инших дарами (инколи невпевнено і з ваганням), які пропонують нам. Обмін цими дарами — це спілкування. Безперечно, воно є актом люб'язного за­прошення иншого до нашого потаємного світу. Так само люб'язно буде, коли инші запросять нас туди, де вони живуть і працюють, в їхні потаємні кімнати. Але це трап­ляється лише тоді, коли спілкування сприймають як акт любови. Єдиний вартісний дар, який маю подарувати, — я сам. Єдиний вартісний дар, який можете запропонува­ти ви, — це дар себе через саморозкриття. Якщо ми не хочемо йти на ризик, пов'язаний з цим обміном дара­ми, то насправді нічого один одному не дали. Ми може­мо лише мати стосунки з потреби, а не з любови. Якщо наша любов один до одного хоче вижити, то спілкування насправді є не розкішшю, а необхідністю.

Дехто помилково вважає, що дарувати себе треба за­для корисливого обміну. Але я не мушу спілкуватися для того, аби краще почуватися, а лише для того, аби ви мене краще зрозуміли. І я не повинен розказувати вам щось для того, щоб ви реагували у той самий спосіб, який я мав на думці. Я не ділюся з вами думками, сподіваючись, що ви почуватиметесь відповідальними за мене, щоби ви вирішили мої проблеми чи щоб почувалися винним. Я роблю це лише для того, аби ви знали, що я такий і що значить бути мною. Я прошу вас прийняти мій дар у добрі та вдячні руки. Але не маю жодних прихованих намірів. Робіть з ним що захочете. Це просто мій для вас дар.

Не треба думати, що спілкування робить з двох людей одну. Ви завжди маєте залишатися собою, і я мушу за­вжди зберігати свою ідентичність. Ви — це ви, а я — це я. Ми всі маємо власну думку, свої уподобання, робимо власний вибір (і йдемо на компроміс лише коли необхід­но). Саме так було, так є зараз, і так буде завжди. Спіл­куючись з вами, я не хочу дивитися у дзеркало і бачити там своє відображення. Ані не хочу, аби ви танцювали під мою дудку. Краса нашого спілкування буде у спільно­му визнанні наших відмінностей. Усі ми унікальні. Бути вами — не те саме, що бути мною. Однак, якщо ви візь­мете мене у свій унікальний світ і покажете мені його, то така участь мене обов'язково збагатить. І якщо я за­прошу вас у свій приватний світ, ви станете багатшими, пізнавши мене.

Розмова у спілкуванні

Мені стільки всього треба вам розповісти про своє минуле. Це не простий набір біографічних фактів. Я маю розповісти вам про свій сміх і сльози, про успіхи і невда­чі. Я маю розповісти вам про свої спогади, ті, що сформу­вали і спрямували моє життя. Бог дав нам спогади, щоби ми мали троянди у грудні. Деякі з моїх спогадів світлі і сонячні. Инші записані в темряві і прослуховуються лише під сумний акомпанемент. Я маю розповісти вам про своє унікальне бачення реальности, спосіб, у який усе бачу: себе, инших людей у моєму житті, світ довкола мене і Бога, котрому поклоняюся і молюся. Я також повинен поділи­тися своїми таємницями, своїми надіями і цінностями.

Але чомусь насамперед маю розповісти вам про свої почуття. Деякі з них світлі, инші — темні; одні — пре­красні, инші здаються мені огидними. Але всі вони мої. Я насправді не можу їх виразити. Я можу лише описати їх вам. Я знаю, що вони численні і переплутані. Деякі з них походять з самої глибини. Вони тягнуться з місць і переживань, відкладених так глибоко в мені, що я ніколи по-справжньому їх не досліджував. Але ось це я знаю: ці почуття — мої, і коли ділюся ними з вами, то маю таке відчуття, що ділюся з вами найвразливішою частиною самого себе. Мої почуття містять у собі всю мою осо­бисту історію, досвід, який сформував мій світогляд. Мої почуття залежать також від мого фізичного стану, хар­чування і сну. І хоча ми використовуємо спільні ярлики, на кшталт злости чи пристрасти, ніхто так не почувався, як я. Звідкись я знаю, що коли я ділюся з вами свої­ми почуттями, то ділюся з вами своїм одним-єдиним я.

Ще одне. І я хочу це висловити. Хочу, щоб ви це на­завжди запам’ятали: я беру на себе повну відповідаль­ність за свої почуття. Я знаю, що маю бути у своєму спіл­куванні власником, а не звинувачувачем. Звинувачуван­ня — це гра. Вона відводить нас від реальносте. Це, по суті, спосіб перекинути відповідальність і втримати владу над иншими. Звинувачення хоче прибити своїх жертв до хреста. Дорослі алкоголіки хочуть покласти всі свої осо­бисті нещастя на поріг своїх батьків. Инші не розуміють їх або не достатньо люблять. Гра ця даремна, бо служить лише виправданням, щоби пояснити те, що я не можу про себе прийняти. Звинувачування — це перекидання мого власного почуття вини і ганьби на вас. «Зі мною було би все гаразд, якби не...» У людських стосунках насправді не так важливо, хто «правий», а хто ні. У звинуваченні програють усі. Так званий переможець почувається доб­ре чи задоволено якийсь час, але переможений чекає у засідці на шанс зрівняти рахунок. Звинувачувач втрачає контакт з реальністю. Обвинувачений почувається, мов смітник. Гра у звинувачення — це лише одна з тих ігор, у які грають люди, в такий спосіб підробляючи чи замі­нюючи стосунки. Наскільки ж правдива думка, що «ріст починається там, де закінчується звинувачення».

Власники супроти звинувачувачів. їх легко розрізни­ти. Власники завжди говорять від першої особи, а зви­нувачувані схильні висловлюватися від другої. «Я розлю­тився» — це твердження від першої особи. Так говорить власник, який знає, що роздратування з'явилося через щось у ньому самому. «Ти мене розізлив!» — це твер­дження звинувачувача. Воно робить зі слухача офірно- го цапа, перекладає відповідальність за лють із мовця на слухача. Власники знають себе, і вони дорослішають. Звинувачувані живуть у вигаданому, але неприязному світі. Відділені від реальносте своїми звинуваченнями, вони насправді ніколи не пізнають себе та инших. На жаль, вони не стають зрілішими.

При спробі розкритися перед вами мені захочеться приховати свої вразливі місця. Я захочу зачинити певні кімната, бо в них заховані таємні слабкості. Мені легко показати вам трофейну кімнату успіхів, але я не хочу, щоб ви бачили шрами моїх невдач. Якщо я таки прихо­вую свою вразливість, слабкості і невдачі, то насправді не розкрив для вас усього свого я. Я відредагував своє роз­криття, показав вам лише ті частини, які хотів, щоб ви бачили. Ви це відчуєте, я впевнений, і вам захочеться зробити те саме. Ви захочете відредагувати ваніе роз­криття. Але якщо я виклав усього себе, яким я є, перед вами, то ви відчуєте, що я пішов на ризик і довірився вам. Вам захочеться зробити те саме. Як і любов, спілку­вання — це рішення і зобов'язання.

І врешті, як слухач, я мушу буги обережним, щоби не судити вас. Я маю привчити себе усвідомлювати таємни­ці кожної унікальної людської істоти. Людський мозок вагою півтора кілограма є складнішим від найдосконалі­шого комп'ютера. Враження, відкладені в нашій свідо­мості, певним чином активуються в усьому, що ми ро­бимо і кажемо. Я знаю, що все, що ви робите, має сенс з погляду психології, а то й логіки. Я знаю: якби в мене були ваші гени і ваша сім'я, якби я виріс у вашому районі і ходив би до вашої школи, то був би більше подібний на вас, аніж зараз. Отож, зізнаюся тут і зараз і назавжди, що мої очі — не рентгенні промені. Якщо мені здається, що я бачу вас наскрізь, то це лише моя претензійність і, мабуть, моя власна проекція. Я щиро поважатиму таєм­ницю, якою є ви, і таємницю, якою є я.

Слухати спілкуючись 

Правдиве слухання, емпатичне, насправді є талантом, який не часто трапляється. Якщо ви зустрінете п'ять доб­рих слухачів за все життя, то вам дуже пощастить. На­самперед я повинен слухати, тому що справді хочу зна­ти, що таке бути вами. Це означає, що я почую значно більше, аніж ви скажете. Почую емоції, що вібрують у вашому голосі. Побачу вираз обличчя і прочитаю мову вашого тіла, яка супроводжує ваші слова. Я не буду по- думки готувати відповідь на вашу розповідь. Врешті-решт я, мабуть, просто кивну і дуже щиро подякую. Я скажу вам, наскільки вдячний за ваш подарунок. Я пообіцяю ставитися до ваших таємниць з великою повагою.

І хоча Бог дав нам два вуха і тільки один рот, біль­шість із нас не вміє добре слухати. Ми слухаємо лише доти, доки не знайдеться що сказати, — запропонувати маленьку пораду, розказати анекдот, переповісти кілька історій з власного досвіду. Иноді ми виступаємо в ролі вирішувана проблем. Або починаємо вести розмову, аналізуючи власне життя. Иноді виявляємо нашу влас­ну неспроможність слухати, закриваючи рота мовцеві. Ми позіхаємо, стаємо зовнішньо неуважними, ставимо невідповідні запитання або просто змінюємо тему. Для декого з нас тиша є нестерпною, і ми встряваємо, щоби заповнити павзй.

Добрий слухач у минулому також намагався бути доб­рим мовцем. Отож, добрі слухачі знають, наскільки важ­ко розговоритися. Якщо я добрий слухач, то перебивати­му вас лише для того, аби краще зрозуміти вашу думку чи перепитати якусь подробицю. Я ніколи зумисне не буду збивати вас з думки своїми перепитуваннями. Я на­магатимусь створити атмосферу, необхідну для того, аби ви подарували мені свій дар. Очевидно, щоби стати доб­рим слухачем, потрібна праця і практика. Але найбільше для цього необхідна емпатія, терпляча цікавість, яка хоче знати, що значить бути вами.                                        

Усім нам відома фраза «слухати розумом і серцем». Буги логічним і мати справу лише з ідеями значить слу­хати лише головою. Більшість мовців таке слухання буде дуже розхолоджувати. Кожному з нас доводилося чути благання: «Послухай, почуй те, чого я не кажу». Май­же всі ми інстинктивно це розуміємо. Бувають ситуації, коли ми просто не спроможні знайти відповідних слів чи сміливости сказати ці слова. Нам залишається надіятися, що серце слухача додасть ці значення. Майже банальною є ідея, що в спілкуванні слова відіграють найменшу роль. Радість і сум, пристрасть і знеохочення, надія і відчай передаються стількома різними способами, окрім слів. їх можна розпізнати лише серцем. І вони будугь схоплені тільки тим серцем, яке віддане любові.

Семантичні та инші проблеми спілкування

Слова — це знаки. На жаль, реальність, символізована одними і тими ж словами-знаками, буває неоднакова для різних людей. Одна людина зрадіє, коли її назвуть «ми­лою», иншу, навпаки, одна думка про такі слова розсер­дить. Це факт: слова мають різне значення для різних людей. Кожен, хто хоч раз звертався до групи людей, знає, що кожна людина в авдиторії почує дещо инше послання.

І мовець, і слухач мають усвідомлювати цю проблему. Практика може внести деяке прояснення. Мовець про­сить слухача переиовісти, іцо він почув. Тоді і мовець, і слухач можуть погодитися, що виголошена ідея є тією ж, хцо й ідея почута.

А ще існує проблема упередження. Якщо я не поми­ляюся, усім нам притаманні всілякі упередження. Нап­риклад, імена, які нам подобаються, імовірно, є іменами тих людей, які були нам симпатичні у минулому. Імена, які нам не подобаються, — тих людей, яких ми недолюблювали. Ми маємо упередження стосовно майже всього, включаючи їжу, кольори, стилі, раси і релігії. Упереджен­ня — це передчасне судження. Судження передчасне, тому що воно робиться на фальшивому чи неповному свідченні. В акті упередження свідомість зробить суд­ження ще до того, як отримає усі факти. Зазвичай це трапляється через емоційні сили, свідомі чи несвідомі.

Очевидно, що упередження може проникнути і зруй­нувати спілкування. Якщо я приношу зі собою малень­кий список на кожну розмову, то буду слухати вас, щоби переконатися, чи ви зі мною погоджуєтеся, перевірити, чи відповідаєте ви всім пунктам. Замість того, аби довіда­тися, що значить бути вами, я буду переглядати пункти свого списку, щоби побачити, чи ви є одним із «добрих хлопців». Також моє упередження закриє мою свідомість до всього доброго, що є у вас, тому що я пригадаю усе, що ви коли-небудь сказали. Тоді я дав вам «оцінку» і від­мовляюся її змінити. Врешті-решт, може бути щось, що мені у вас не подобається. Це може бути ваша зовніш­ність, ваші манери чи політичні переконання. Якщо я дозволяю одному з цих джерел неприязні перешкодити мені відкритися до вас чи слухати вас емпатично, то ста­ну жертвою упередження.

Ще одна перепона для спілкування — це уява. Якщо щось не сказано прямо, уява схильна домалювати подро­биці. Наприклад, у вас можуть бути проблеми із зором. Отож, коли ви дивитеся на инпгу людину, ви будете тро­хи мружитися. Ваші очі помітно звузяться. Якщо ви не скажете, що ставитеся до мене прихильно, я, мабуть, по­думаю, що це не так. Я роблю цей висновок з того, як ви на мене дивитеся. Якщо спілкування доповнюється уя­вою — непорозуміння неминуче. Така ймовірність кладе тягар і на мовця, і на слухача. Мовець має намагатися залишати якомога менше прогалин для уяви слухача. Але слухач також має перевіряти свої інтерпретації. «Я бачу, ви дуже незадоволені мною. Це правда чи мені так прос­то здається?»   ,

Спокуса втечі

Я впевнений, що усі чули вислів: «Переможці ніколи не здаються. Ті, що здаються, ніколи не перемагають». Окрім спорту, цей вислів може стосуватися і спілкуван­ня. Трапляються випадки, коли найкращі слова у спілку­ванні сказані невчасно. Непорозуміння, суперечка, пос­пішне судження можуть легко перервати потік доброго спілкування. Я впевнений, що щось подібне инколи трап­ляється зі всіма.

Криза є тестом для нашої цілеспрямованости. Також це є час взяти відповідальність — замість того, щоб зви­нувачувати инших. Ми, звинувачувані, завжди думаємо: йдеться про добро чи про зло, про правильність чи хиб­ність? Ми хочемо вияснити, хто у всьому винен і чому. Вибачте, що заперечую собі на людях, але жодна з вище­згаданих категорій сюди не підходить. Якщо я вирішую не спілкуватися, то маю взяти за це повну відповідаль­ність. Я повинен сказати, що через щось у мені самому я перестав намагатися зрозуміти, що таке бути вами. О, можливо хтось із нас або навіть обоє маємо помилкове враження чи зробили хибний висновок. Але це не є при­чиною, щоби ображено відвернутися чи вимагати виба­чення. Любов не така мізерна, а спілкування або є актом любови, або його нема взагалі. Рішення бути відданим в любові, я переконаний, є рішенням не переставати до­кладати зусиль, долаючи труднощі, продовжувати спіл­куватися.

Взаємини завжди міцніші, коли двоє людей пережива­ють кризу. Це щось на зразок зламаної кістки. Природа накопичує додатковий кальцій довкола перелому, і кістка стає міцнішою після зростання. Більшості з нас инколи хочеться втекти, здатися, звинувачувати, піти шукати втіхи і розумінням у когось иншого. Я гадаю, що дуже важливо відновити лінії комунікації і далі продовжувати це робити. Стосунки назавжди стануть сильнішими і вит­ривалішими завдяки цим зусиллям і зобов'язанню.

Осмислення ідей про спілкування

1. Визначте ваші катастрофічні страхи у спілкуван­ні. Катастрофічна боязнь об'єкта чи певного виду діяль- ности зазвичай є наслідком очікування найгіршого, що може трапитися. Спробуйте встановити контакт із ва­шими власними страхами щодо доброго спілкування. Що найгірше могло б трапитися, якби ви були відкритою і чесною людиною зі всіма? (Однак це не означає, що ми маємо розповідати усім наші таємниці.) Що непоправне могло б статися, якби ви були правдиво емпатичним слу­хачем?-Яка одна специфічна річ щодо близькосте най­більше вас лякає?
2. Напишіть на одну сторінку роздуми на тему «Що значить бути мною». Викладіть своє найглибше я на па­пері. Тоді покажіть текст вашому найближчому партнеро­ві у спілкуванні. Запитайте в цієї особи, чи те, що ви напи­сали, справді про вас? Більшість із нас має у собі приват­ну особу і публічну. Чи ваші одинакові? Чи думаєте ви, що люди справді знають вас? Якщо ні, то це тому, що ви не розкрилися, чи тому, що инші насправді вас не слухали?
3. Тепер напишіть роздуми на тему «Що значить бути вами (иншим)». Спробуйте описати вашого дру­га, людину, якій довіряєте, свою дружину (чоловіка) на глибокому рівні. Не забудьте зазначити, що ваш опис умовний, просто ваші враження. Ми ніколи не можемо непомильно сказати иншим, що вони мали на увазі, а лише переказати, що ми почули. Ви можете поділитися тим, що ви зауважили і як ви це тлумачите. Зробіть це, а потім запитайте: «Чи добрий я слухач? Чи хочеться вам завдяки мені сказати: "Дякувати Богу, хтось нарешті знає, що таке бути мною!"?».

Пам’ятайте

«Ми настільки ж хворі, наскільки таємничі». І ми на­стільки ж здорові, наскільки здатні вільно давати і вдяч­но отримувати.

Талмуд — це зібрання мудрости рабинів, що сягає ча­сів Ісуса. Один з рядків Талмуда, який захопив мою увагу, є таким: «Кожен буде прикликаний до відповідальности за всі дозволені радості, якими він не спромігся навтіша­тися». Я підозрюю, що більшість із нас нічого про це не чули. Божа воля в тому, щоби ми втішалися усім добрим, що Він створив.

Ми є прочанами. Ми в дорозі до святого і щасливого місця — дому нашого Отця. Коли я про це думаю, то згадую прочан, які колись висадилися на нашому східному узбере­жжі. Можемо уявити собі, як вони вирушили з цього бере­га з наміром добратися до Каліфорнії. Вони безперервно жалілися і бурмотіли: «Мусимо добратися до Каліфорнії». Подумайте про весь чудовий досвід і красу, яку б вони тоді не помітили. Небеса і озера, схід та захід сонця. Зміна пір року: від весни через літо й осінь до зими. Наскільки не­розумні ці прочани з опущеними очима і гнітючою цілеспря­мованістю.

Багато хто з нас є цими нерозумними прочанами. Що б ми не захотіли зробити і куди б не хотіли піти, ми починаємо настільки цим перейматися, що не помічаємо краси на своєму шляху. Чомусь я погоджуюся зі сказаним у Талмуді: «Втішання — це мистецтво, і Бог хоче, щоб усі ми його розвивали».

«Веселе серце — ліки добрі, а дух прибитий висушує й кості»

(Прип. 17, 22).

І щастя, і радість приходять із джерела всередині нас Стародавній римський філософ Епіктет намагався донес­ти до своїх сучасників таке: «Усе залежить від того, як їм це подивитися». Згадайте про двох чоловіків, що визирали з-за ґрат. Один бачив болото, инший - зорі. Радість - це радше склад розуму, а не обставин. Радість — це рад­ше вибір, а не шанс. Усім нам відомо, що деякі люди вті- ’ шаються життям значно більше за инших. І я гадаю, всі ми знаємо, що ті, хто втішається життям, не обов'язково обдарованіші чи удачливіші за безрадісних. Просто одні є внутрішньо налаштовані радіти життю, а шипі неначе наполягають на житті з труднощами.

Прагнення втішатися життям, здається, свідчить про наявність одного з тих складів розуму, які ми виносимо з дитинства. Ми неначе прийшли у цей світ із запитан­ням: «Навіщо життя?». Якось відповідь знаходиться, і ми робимо власні висновки. Звісно, неможливо сказати, де чи від кого ми отримуємо відповідь на наше запитання. Важливо те, що ми її таки отримуємо. Те, що ми почули, не обов'язково є тим, що було сказано, але воно таки ста­ло для нас відповіддю. Воно сформувало наші сподівання, сказало нам, на що сподіватися. Решта нашого життя ста­ла самоздійснювальним пророцтвом.

Згодом ми навчилися дивитися на реальність, на саме життя, крізь лінзи цього сформованого складу розуму. Ми почали очікувати від життя втіхи чи труднощів. Ми прокидалися щодня з цим складом розуму, і він забарв­лював усі наші дні і всі наші переживання. Иноді нам це дуже важко визнати, але через цей склад розуму ми самі сформували і визначили наше власне життя. Ми зробити наші переживання, наші дні і наше житгя щасливими або сумними. Будь ласка, зрозумійте, що підставовий склад розуму був, імовірно, запрограмований в наше житгя ще в дуже ранньому віці. Він був результатом підказок

инших і того, як ми їх інтерпретували. У будь-якому ви­падку, таке ставлення поступово стало частиною нас і налаштувало нашу свідомість на боротьбу чи на радість, або на щось проміжне.

Дорослі діти алкоголіків і раннє програмування

Одне з останніх утворень у сфері алкогольної реабі­літації — це група під назвою ДДА — Дорослі діти алкого­ліків. Двоє студентів коледжів допомогли зрозуміти мені, в чому річ. В обох батьки були алкоголіками. В обох ви­падках батьки перестали пити, коли студенти були підліт­ками. Однак послання вже були записані на так званих батьківських касетах їх обох. Студенти описали ці пос­лання так: «Не торкайся... Не говори... Не підходь ні до кого близько... Не дозволяй собі почуттів... Не торкайся нікого і не дозволяй нікому торкатися тебе... Завжди будь напоготові і готовим пристосуватися до несподіваного».

Звісно, кожна доросла дитина алкоголіка реагує по- різному, але переважно крізь такі лінзи життя здається безбарвним. Існує неначе емоційна затерплість, страх прив'язуватися до инших, недовіра до власних реакцій. Иноді здається, що увесь світ святкує величезний і радіс­ний бенкет. Доросла дитина алкоголіка відчуває, що її не запрошено. Вона стоїть самотою, сумно зазираючи через паркан.

Доросла дитина алкоголіка, як і всі ми, мусить змі­нитися. Це можна зробити. Позбутися старих звичок, а нових — навчитися. Поекспериментуйте з наступною годиною вашого життя. Прийміть рішення, що ви будете втішатися цією годиною. Визначіться, що ви цінуватиме­те в ній усе добре, що ви скористаєтеся з усіх запропоно­ваних можливостей. Щоразу, коли ви це робитимете, ви будете вправлятися у звичці втішання. Згодом ця звичка сформує ваш сталий склад розуму.

Пригадую одну студентку, яка здавалася дуже обдаро­ваною. Вона була розумна, красива зовні, здібна у спорті. Однак вираз ЇЇ обличчя завжди був напружений і боліс­ний. Коли вона зайшла поговорити зі мною, я зауважив, що її обличчя не дозволяло розгледіти її доброчесність і обдарованість. Вона відповіла, що завжди про це знала. «Розумієте, — сказала вона, — я прийомна дитина. Мої названі батьки ніколи мені цього не казали, але я завжди думала, іцо якщо вони будуть мною незадоволені, то я змушена буду повернутися до сиротинця. Я завжди на­магалася усім сподобатися. Я ніколи не була певна, що мене люблять.»

Отож, вона марнувала своє житгя, намагаючись усім сподобатися. Вона старалася не викликати негативної ре­акції. Вона боялася, що її відправлять назад до сиротин­ця, Знову ж, це був випадок успадкованого бачення, що потребувало зміни. Але, на щастя, ця зміна зараз відбу­вається, і дівчина поступово перетворюється на щасливу людину, яка здатна на втіху.

На зустрічах ДДА, якщо ви дозволяєте иншим поз­бавити вас щастя, вам приписують хибне мислення. Ми хвилюємося через те, що того не вартує, ми пітніємо че­рез дрібниці, переймаємося часовими рамками і хвилює­мося через рішення. Ми дозволяємо иншим речам і лю­дям позбавляти нас радости життя, яка є Божою волею.

Дівчина на ім'я Бетті і чоловік на ім'я Френк

Моя колишня студентка, спокійна і стримана дівчи­на, знову мене відвідала. Кілька хвилин ми балакали, а тоді я запитав її, чи скористалася вона своїм дипломом медсестри: «Ні, — відповіла вона. — Розумієте, я поми­раю. У мене розвинута форма лейкемії». Звісно, мені перехопило подих. Коли я відійшов від шоку, я запитав Бетті, як вона це переживає: «Як це, мати двадцять чо­тири роки і думати, що все ваше життя ще попереду, а тоді раптом рахувати дні, що залишилися?». Як завжди стримано і спокійно вона відповіла: «Я не впевнена, чи можу це пояснити, але ці дні є найщасливішими в моєму житті. Коли думаєш, хцо в тебе попереду роки, легко усе відкладати. Ти кажеш собі: «Я зупинюся понюхати квіти наступної весни». Але коли знаєш, що дні твого життя пораховані, то зупиняєшся понюхати квіти і відчути теп­ле сонячне проміння сьогодні. Через хворобу, від якої я зараз страждаю, у мене брали кілька спинномозкових пункцій. Це болісна процедура. Однак мій хлопець три­мав мою руку під час операцій. Мені здається, я більше відчувала теплоту його руки, аніж голку, яку встромляли мені у спину».

Ми довго говорили про смерть і перспективи, які вона приносить для повноцінного життя. Я часто чув, що лю­дина не може жити повноцінним життям, якщо вона не усвідомлює, що життя колись добіжить кінця. Бетті до­помогла мені зрозуміти, чому так є. Зараз її вже нема з нами. Лейкемія таки забрала її життя. Але вона дала мені глибше розуміння потреби втішатися усім добрим у нашому житті. Так, наче Бог говорив мені через неї: «Ти прочанин, який долає шлях, але спробуй втішатися дорогою».

Ще одна людина, яка допомогла мені зрозуміти радіс­ний склад розуму, — це чоловік на ім'я Френк. Френк усім подобався. Він був радісний і добрий. Він завжди усміхався. Френк любив «маленьких людей» і цінував «маленькі речі». І раптом Френка не стало. Хоча якийсь час він був досить заможним, він не залишив спадку в нерухомості чи інвестиціях. Але, як і Бетгі, Френк зали­шив мені особливий спадок. Це були дві сторінки «Спис­ку моїх особливих утіх». Добрий старий Френк актив­но вправлявся у своїй здатності втішатися за списком щоденними радощами. Він налаштував свою свідомість на те, щоби радіти усьому смішному в житті, веселкам і метеликам. Згідно з його списком, за своє життя на цій землі Френк натішився багато чим, включаючи ман­дри, схід сонця, написання вітальних листівок, птахами у небі, альбомами з фотографіями, грою оркестру «Бостон Попе», а також грою у складання слів, сидячи перед ка­міном. Останні чотири пункти його довгого списку були одинакові: «морозиво, морозиво, морозиво, морозиво». Я переконаний, що Френк мав і свої приватні страждання, але йому вдавалося втішатися добрим у житті. У цьому він завжди буде для мене взірцем для наслідування.

Викликання демонів

Я переконаний, що радісний склад розуму не може бути поверхневим типом складу розуму. Його не мож­на використовувати як просте покриття для похмурос­те й напруження. Тоді це було б накладанням однієї маски на иншу. Спочатку нам слід з'ясувати причини, які стримують нас від радосте. Психологи мають різні погляди на цю проблему. Існує так багато причин, які можуть применшити нашу спроможність радіти. Кожен із нас має дослідити свій внутрішній простір для того, аби вигнати своїх власних демонів. У «Листах Круте- ня» К. С. Льюїс описує інструкції головного диявола для своїх прибічників. «Спокушайте цю особу в такий спосіб, але з иншою не використовуйте цієї техніки. Змарновані зусилля. Спробуйте цей підхід» і так далі. Я впевнений, що кожного з нас спокушає унікальна і під нього скроєна перепона для радосте.

У когось із нас це може бути безпосередня ідея, за­своєна у дитинстві. Ймовірно, що ніхто ніколи нам цього не казав, але ми зробили висновок з побаченого і пе­режитого, що життям не можна втішатися. Хворобливі ідеї, почуті і записані нами в ранньому дитинстві, будуть прокручуватися всередині нас усе життя, аж поки ми не ідентифікуємо їх і не відмовився від них. Можливо, ми чули таке: «Життя — це боротьба. Не сподівайся на до­помогу від инших. Зачекай, ось вийдеш у холодний, жор­стокий світ, тоді побачиш».

Багато з нас карають самих себе. Ми пам’ятаємо усі наші найменші помилки. Ми ведемо бібліотечні каталоги усіх наших гріхів. Один відомий психіятр сказав, що на небесах є Бог, який прощає нам гріхи, але ми набага­то неохочіше пробачаємо самі собі. Так, наче ми судили себе і записали наші невдачі у кожному м'язі, тканині й мозковій клітині нашого єства. Комплекс вини є однією з перепон для радости, з якими людські істоти повинні змагатися.

Ми вже говорили про жахливу плату за перфекціонізм. Ми назвали його «самогубним курсом», бо він позбавляє нас повноцінности життя. Через те, що ми не є доскона­лими і що все нами зроблене також не є досконалим, ми залишаємо собі місце лише для невдачі. І коли невдача все ж трапляється, нас поглинає смуток і депресія.

Кожен із нас має комплекс неповноцінности. Ті, хто нібито його не мають, лише так удають. їхнє удавання може бути навіть самообманом, але це обман. У всіх нас є сфери непевности. Меншовартість — термін віднос­ний і завжди включає порівняння. Я порівнюю себе з иншими і виявляю, що инші є розумнішими, гарнішими, здібнішими чи доброчеснішими за мене. Почуття меншо- вартости завжди починається з порівняння. Ми майже ніколи не можемо втішатися чимось, якщо не є любими самим собі.

Мислення типу «все або нічого» може понижувати са­мооцінку. Наприклад, я можу подумати, що якщо я не є всім, чим хочу бути, то я — ніщо. Або через те, що я не є абсолютно чесним, я зовсім фальшивий. Потрібно тро­хи часу і роздумів, аби почуватися комфортно зі своєю нецілісністю, а саме такими ми всі і є. Одна частина нас добра і прекрасна, але є й инша, яка залишається непе- ретвореною. Одна частина нас світла, а инша — темна.

Одна вірить, йшла — сумнівається. Одна любить, инша — егоїстична. Те, що ми назвали мисленням типу «все або нічого», не дуже терпить фраіментарности. Воно не лю­бить сірого кольору — проміжного між чорним і білим. І це мислення навіть не знає слова «процес», не кажу­чи вже про «реальність». Воно не сприймає поступового росту і зміни, тому хоче бути вирізаним з одного шматка тканини, без відтінків і кольорових малюнків. Воно має неймовірну здатність применшувати і заперечувати щас­тя. Усе мусить пройти абсолютно добре, усі мають бути завойовані і переконані, кожна оцінка має бути відмін­ною, бо инакшє настає чорна ніч душі.

Врешті, ми мусимо переглянути наші переконання. Дехто з нас збудував життя на ірраціональних переко­наннях. Наприклад, «Я не можу втішатися, коли я на са­моті». Оці наші ірраціональні переконання мають схиль­ність обертатися на самоздійсненні пророцтва. Людина, яка вважає, що на самоті щастя не буває, ніколи не буде щасливою на самоті. Людина, яка вважає, що инші люди і речі роблять нас щасливими, завжди буде розчарова­ною. Мабуть, найфатальнішим є вірити, що «Я є ось та­кий, і край!». Пригадую, колись я вів тривалі дискусії з чоловіком, який думав, що, оскільки його дитинство було нещасливим, то він приречений на нещасливе життя. Як тільки я зауважував, що він може змінитися, чоловік про­тестував і казав, що я його не слухаю. Було дуже важко його переконати.

Вигнання демонів

Теоретики поведінкової модифікації переконують нас, що ми можемо змінитися без чіткого розуміння, як саме ми потрапили в наш стан «заперечення радости». Важли­во лише змінитися, і це можна зробити, створивши собі систему винагород і покарань. Наприклад, припустимо, що ваш особистий демон, яким би він не був, починає діяти. Коли ви переможете і втішатиметесь чимось всу­переч демонові, винагородіть себе. Якщо перемагає ваш демон, накладіть на себе якесь невелике покарання. Нап­риклад, натягніть на руку гумовий браслет і щоразу, коли ви повертаєтесь до свого демона, лясніть себе по руці.

Для мене є очевидним, що розуміння природи нашої проблеми нам допоможе. Якщо я дуже гарно проводжу вечір, але дозволяю одному незначному інциденту усе зруйнувати, то мені справді потрібно з'ясувати, чому я це зробив. Якщо я насолоджуюся приємною вечерею, слу­хаю прекрасний концерт, а повертаюся додому нещас­ний, бо заплатив шість доларів за паркування машини, то мені потрібно поставити собі кілька запитань. При­пустімо, що лише одна особа у великій групі мене не любить, а всім решта я подобаюся. Я починаю пережи­вати через цю одну людину. Здається, що це має стати справою персонального дослідження. Хтось колись ска­зав, що, якщо ви називаєте свого демона, то ви прибор­куєте його. Дуже допомогло б, гадаю, назвати і виявити маленького демона, відповідального за крадіжку в мене моєї втіхи. Як сказав один психіятр: «Ми всі знаємо, що можемо бути щасливі, але завжди існує велике якщо або велике але. Гадаю, прийшов час позбуватися наших але». Якими є ці «якщо» і «але», котрі обмежують мою радість життя? Иноді, коли це прозріння приходить достатньо чітко, воно може змінити наше життя.

Якось я склав довгий список масок, які носять люди. Кожному я вигадав прізвисько, наприклад, Елмер Яй- цеголовий, Петті Солоденька, Деніс Дверний Килимок, Полі Дикобраз. Я надіявся, що кожен з нас зможе іден­тифікувати маску, яку носить, і тоді зняти її. Багато з моїх друзів сказали: «Але я бачу себе потроху в кожній із запропонованих масок. Мені здається, що я грав усі ролі, залежно від обставин. Але була одна — Гарі Пома­гач, яка мене переслідує. Я усвідомив, що брав на себе цю роль найчастіше. Я ніколи не буду абсолютно чесним щодо себе, тому що инші захочуть допомогти мені, а іщ все переплутає. Я наполягав: "Я тобі допомагаю, а ти при­ймаєш допомогу. Будь ласка, не плутай нічого, залишайся у призначеній для тебе ролі"».

Коли я аналізую демонів, які крадуть втіху, то бачу, що всі вони непокоять мене якщо не сьогодні, то завтра. Але існує один демон, перфекціонізм, який здається мені головною проблемою. Далі все стає справою типу «розділяй і володарюй». Я відокремив свою схильність бути помічником-рятівником-уможливлювачем і своїм соратником у перфекціонізмі. Тепер я працюю над цим. Я знаю, що потрібна поступова зміна, треба позбутися старих і завчених звичок і замінити їх новими і життєс­твердними. Отже, я стараюся бути терплячим, але для нас — перфекціоністів — це складно. Однак я маю бути чесним і сказати, що кожна маленька перемога неначе просвітлює небо мого світу і розширює мою спромож­ність до радости і повноти життя. І з плином часу я отри­мую щораз більше задоволення від подорожі.

Осмислення ідей про втішання добрим у житті

1. Назвіть свого демона. Який із зазначених нижче демонів втручається у ваш особистий простір найчастіше і підриває спроможність радіти?

а) батьківські касети (ідеї, що є постійно всередині вас)

Конкретно, якими є ці ідеї?

б) комплекс вини

Чи не думаєте ви, що самі себе караєте? Чи ненавидите ви себе за свої помилки? Чи пригадуєте ваші жалі?

в) перфекціонізм.

Чи оцінюєте ви зроблене вами? Чи вважаєте, що му­сите бути досконалими? Чи важливо для вас вражати і задовольняти инших? Чи знеохочують вас ваші не­вдачі?

Чи відчуваєте ви себе менш вартісними за инших, з якими себе порівнюєте? Як ви вимірюєте свою вар­тість? Чи вірите ви в те, що є тим, ким маєте бути, і що ви забезпечені усім, щоб зробити те, що маєте зробити?

д) мислення типу «все або нічого»

Чи ви справді вірите у повільний ріст і прогрес? Чи існує для вас сіра зона між чорним і білим? Якщо ви скажете правду 100 разів, а один раз збрешете, як ви себе назвете: мовцем правди чи брехуном?

е) ірраціональні переконання

Чи відштовхуєтесь ви від якихось переконань, що руйнують втіху? Чи ви справді вірите, що всі ми має­мо бути щасливими?

2. Складіть список своїх «улюблених речей». Звісно, це буде тривала процедура. Не переставайте розширювати ваш список. Инколи варто переглянути його і запитати: «Чи трапляється, що иноді мені не вдається втішатися цими «улюбленими речами»?». Увечері напишіть про те, чим ви дійсно втішалися того дня. Чи помічаєте ви якусь закономірність, яка, можливо, скаже щось про вас? (Я помітив, що найчастіше у моєму списку втіх з'являлося «допомагати иншим». Ви пригадаєте, що я є добрий ста­рий Гарі Помагач).

Пам'ятайте

Одного дня вас прикличуть до відповідальности за всі законні задоволення, якими ви не змогли навтішатися. Тож уперед, Прочанине, втішайся своєю подорожжю!

МОЛИТВА МАЄ СТАТИ ЧАСТИНОЮ НАШОГО ЖИТТЯ

Єзуїтське послушництво було спартанським у ці доб­рі старі часи. Ми говорили латиною, вітаючи один од­ного словом Сагіззіте, що перекладається як «сердечно любий». О, Боже! Наставник послушників говорив нам, що ми покликані зі світу, і, звісно, ми йому вірили. Якось один із послушників сказав водієві, що його здивувало зростання ціни за проїзд. Потім послушник додав: «Коли я був у світі, це коштувало лише п'ятдесят центів». У водія піднялися брови від здивування. Бідолаха задумав­ся, а потім спантеличено запитав послушника: «Вибач­те, друже, а де, на вашу думку, ви є?».

У моєму досвіді послушництва найбільше мене бенте­жила молитва. Це був пустельний край. Коли наставник послушників питав мене, чи не мав я проблем зі сном під час ранкових медитацій, я тут же його запевняв: «О ні, щоранку у мене відразу все виходить». Найважче було спостерігати «квакерів і шейкерів» (як я про себе їх на­зивав) у каплиці. Мені хотілося їх запитати: «Чи знаєте ви щось мені невідоме?». Але такого типу запитання і об­говорення не були дозволеними, отож я і далі дивувався.

Я ототожнював себе з бідолашним метеликом, що на­магався пробитися крізь шибку до світла. Бідолаха вда­рявся головою об скло і пробував знову. Йому це так і не вдалося.

А тоді сталося непередбачуване. Я був переконаний, що все це жарт. Я був переконаний, що я у ніщо не вірив. Але наставник послушників порадив мені бути терпля­чим, хоча я не був певним, в чому саме я мав бути терп­лячим. Мабуть, я забув запитати, на що я мав сподіва­тися.

Тоді одного вечора ранньою весною Бог торкнувся мене. Я відчув себе наповненим незаперечною присутніс­тю. Пам'ятаю, як я думав: «Якщо саме це є щастям, то я ще ніколи не був щасливішим. Це смак молодого вина». Пам'ятаю, як я стояв і проливав сльози полегшення. Це справді був Бог. І Він увесь час був усередині мене.

Вирішальне запитання

Мабуть, одне з питань, яке найбільше розділяє вірую­чих, таке: «Чи Бог дійсно спілкується з нами?», Кажуть, Томас Джефферсон, який вважав себе віруючим, запере­чував цю готовність Бога взаємодіяти з нами. Подейку­ють, він навіть вирізав зі своєї Біблії ті місця, де описано, як Бог входив у людську історію і вів діялог з людьми. Є навіть богослови, які заперечують цю готовність Бога з нами спілкуватися. І багато з нас, хто теоретично не хоче сприймати байдужого Бога, фактично думають про Нього в такий спосіб. Багато хто справді вважає, що Бог мовчазний і далекий. Часом ми перекидаємо наші молит­ви і дари через високу стіну, що відділяє нас від Бога. Ми надіємося, що Він чує, але не сподіваємося на відповідь.

Питання важливе, тому що всі стосунки процвітають при спілкуванні. Навіть на суто людському рівні без ак­тивного спілкування не може бути будь-яких стосунків. Я думаю, те саме буде правдою і щодо наших стосунків з Богом. Лише спілкування з Господом має особливе ім'я: молитва.

Бар'єр до спілкування: маски, які ми одягаємо

Спілкування рідко коли буває легким. На жаль, біль­шість із нас одягає собі маски, накидає на себе одяг вибра­них ролей і починає проголошувати добре завчені рядки. Проблема в тому, що маски, костюми і слова не є насправ­ді нами. Вони зазвичай є лише нашою адаптацією до ре- альности. Вони також є бар'єрами до справжнього обміну і чесного діялогу. Ви це знаєте, і я це знаю, принаймні у тео­рії. Якщо я граю роль, байдуже, яку, ви ніяк не можете зі мною взаємодіяти. Я не представив вам справжньої особи, з якою можна спілкуватися. Отож, ми намагаємося зус­трітися десь на сцені і зачитуємо один одному наші за­вчені рядки. Я хотів би висловити думку, що Бог може по-справжньому спілкуватися з нами лише до тієї міри, до якої ми реальні. А це, брати мої та сестри, не легко. Щоби стати реальними, абсолютно відкритими і чесни­ми, потрібно багато часу.

Звісно, існує багато типів молитви, як і способів спіл­кування. Але в молитві завжди присутній певного виду діялог. Це не обов'язково має бути діялог, хоча слова за­звичай знаходять свій шлях до спілкування. Ми, люди, кажемо один одному більше усмішкою чи обіймами, аніж здатні сказати словами. Але жести і вираз обличчя часто можна неправильно зрозуміти, якщо їх не супроводять словесними поясненнями. Якою б не була обрана молит­ва, суттю спілкування є чесне саморозкриття.

Чесне бажання молитися                 

Треба погодитися, що є моменти, коли ми можемо всту­пити у безсловесну молитву. Але є одна річ, без якої ми просто не здатні молитися. Це щире бажання молитися. Спочатку ніхто з нас не хоче цього визнати, але всі ми боїмося підійти надто близько до Бога. Тисячі запитань і сумнівів опановують нас при одній думці близькости до Бога. Що Бог мені скаже? Що Він у мене попросить? Куди мене заведе? Невідоме завжди трохи лякає. І в цьо­му випадку ставки високі. Йдеться про все моє життя. Бог може зруйнувати усю мою особистість, перебудувати усі мої цінності.

Далі я вступаю у кожен наступний діялог як рівний. Мої думки такі ж добрі, як і ваші. Мій вибір є моїм, і ви не маєте права втручатися. Я не прийшов у цей світ, що­би здійснювати ваші сподівання, а ви не прийшли у цей світ, щоби задовольняти мої. Усе цілком инакше в діялозі з Богом, який каже: «Будь спокійним і знай, що я Бог». Як сказав Альберт Ейнштейн, «Коли я підходжу до цього Бога, я мушу скинути черевики і ступати легко, бо я на священній землі».

Висока ціна молитви: капітуляція

Ще одна суттєва умова успішної молитви — капіту­ляція. Це слово зазвичай нас жахає. Але суть справи в тому, що капітуляція є тією умовою молитви, яка не під­лягає обговоренню. Я пам'ятаю, як читав історію, напи­сану незнайомою мені жінкою. У своїй статті вона опи­сує своє скромне походження, квартиру з холодною во­дою, збирання дрібних монет на «частування». Тоді вона зустріла свого майбутнього чоловіка. Він уособлював її вимріяного героя. Коли хлопець запропонував їй одру­житися, вона не повірили своїм вухам. Він мав досить грошей, тож вони переїхали у передмістя, де була гаряча вода, великі вікна і зелені газони. Улітку там росли квіти. Невдовзі у них з'явилися чудові діти. Це було все те, про що мріяла Джил.

Згодом у неї погіршилося здоров’я. Вона пішла до лі­каря, і він залишив її у лікарні на обстеження. Для Джил було великою несподіванкою, коли лікар сумно глянув на неї і сказав: «Ваша печінка перестала працювати».

Вона мало не крикнула на нього: «Ви кажете мені, що я вмираю?». Опустивши очі, він серйозно додав: «Ми зро­били усе можливе». Тоді він обернувся і мовчки вийшов з її палати.

Вона відчула, як у ній запалало полум'я люті. У нестямі їй захотілося викричатися на Бога. У лікарняному халаті коридорами вона ледве дійшла до каплиці. Це мала бути сутичка лице до лиця. Вона почувалася такою слабкою, що мусила опиратися на стіни. Вона увійшла до темної каплиці. Там нікого більше не було. Отож, вона пройшла центральним проходом до вівтаря. Дорогою від кімнати до каплиці, яка здавалася безконечною, вона готувала свою промову: «О, Боже, Ти шахрай, справжня фальшив­ка. Усі ці дві тисячі років Ти подавав себе як любов. Але щоразу, як хтось знаходить своє щастя, Ти висмикуєш килим із-під ніг. Отож, я хочу, щоб Ти знав, що я це зро­зуміла. Я бачу Тебе наскрізь».

У центральному проході, біля входу до каплиці, вона впала. Джил була дуже слабкою, вона ледве бачила. Її очі ледь розібрали слова, вплетені в килим, який був простелений на сходах каплиці. Вона прочитала, а потім промовила вголос: «Господи, будь милосердним до мене, грішної». Раптом усі злі слова, усе бажання виговорити їх Богові щезли. А залишилося лише таке: «Господи, будь милосердним до мене, грішної». Тоді вона поклала втом­лену голову на схрещені руки і прислухалася. Глибоко всередині себе вона почула: «Усе це є простим запро­шенням, щоби попросити тебе передати мені своє життя. Ти цього ніколи не робила, ти знаєш. Лікарі роблять усе можливе, аби тебе вилікувати, але тільки я один можу тебе зцілити».

У тиші і темряві тієї ночі вона передала своє життя Бо­гові. Вона підписала порожній чек і передала його Йому, щоб Він вписав необхідні суми. Це був час Бога. Це був момент її капітуляції.

Повернувшись до палати, вона міцно заснула. Наступ­ного дня, після аналізів крові та сечі, лікар повідомив їй обнадійливі новини: «Здається, ваша печінка знову за­працювала». Як Йова у Старому Завіті, Бог підвів її до межі, але лише для того, аби запропонувати капітуля­цію. Це важлива передумова для спілкування молитвою. Слова «Нехай буде воля Твоя!» — величезна і лякаюча поступка. Вона залишає нас відкритими і беззахисними. Ніяких масок, жодних захисних бар'єрів. Просто оце: «Будь спокійним і знай, що я — Бог».

Можливість молитви і наше розуміння Бога

У кожного з нас с своє розуміння Бога. Мабуть, хтось із нас може інтелектуально означити Бога, використову­ючи ті самі слова. Але ми більш ніж просто інтелекти. Звісно, ніхто не може сказати напевно, звідки прийшло його розуміння Бога. Але воно є і викликає в нас від­повідні реакції. Наша концепція Бога рухає нас уперед або стримує. Звідки ми взяли нашу ідею Бога? Наші батьківські касети і ранні релігійні інструкції, наш до­свід, фантазії і навіть запрограмовані реакції на автори­тетні постаті допомогли викувати нашу концепцію Бога. Книга Буття розказує нам, що ми створені за образом і подобою Бога. Але фактом є й те, що ми також формує­мо нашу концепцію Бога за нашим власним людським образом і подобою. Ми робимо Бога «одним із нас». Ми проектуємо нетерплячість на Бога. Ми уявляємо, що Бог відвертається від нас. Ми думаємо про тисячі речей, які неможливі. А правда така: Бог — це Любов, згідно з Свя­тим Письмом. Природа Бога — любити. Звісно, божест­венна любов значно більша, ніж ми можемо собі уявити, але ми мусимо знати: що би не робив Бог, Він робить це з любови.

Досвід Бога і анонімні алкоголіки

Велика група віруючих у Бога любови — це Товарис­тво анонімних алкоголіків. Один із засновників руху і один із авторів відомої Програми дванадцятьох кроків — чоловік на ім'я Біл Вілсон. За останні двадцять п'ять років було опубліковано його листування з психіятром Карлом Юнґом. Коли листування тільки почалося, у січні 1961 року, Біл Вілсон з подякою писав до Юнга про його роль у заснуванні Товариства. Виявляється, Юнґ лікував яко­гось Роланда Г. (члени Товариства зберігають анонім­ність, називаючи себе таким чином).

Після тривалого лікування Юнґ сказав Роналду Г., що він безнадійний алкоголік. Вілсон наполягав, щоби Юнґове визнання безнадійносте Роланда стало першим каменем у фундаменті анонімних алкоголіків. Першим з відомих дванадцяти кроків є визнання особистого без­силля, некерованосте власного життя. Коли Роланд запи­тав у Юнґа, чи є якась инша надія, Юнґ відповів, що, ма­буть, є — за умови, що Роналд стане суб'єктом духовного чи релігійного досвіду, одне слово, щирого навернення. Вілсон надзвичайно дякував Юнґові за підказку про те, як такий досвід може надати необхідну мотивацію, коли ніщо инше вже на це не здатне. Саме ця пропозиція ста­ла причиною другого і третього кроків: віри у люблячого і помічного Бога та віддання свого життя цьому Богові.

Здається, що сам Вілсон був безнадійно призвичаєний до алкоголю тоді ж, коли і Роланд Г. Особистий лікар Вілсона, др. Сілкворт, також втратив надію на його оду­жання. У своєму листуванні з Юнґом Вілсон зізнався, що він волав до Бога, благав Його про допомогу. У тому ж листі він пише, що до нього тут же прийшли «прозріння неймовірного впливу і розмаху». Біл Вілсон відчув, що ніколи не зможе адекватно описати цього моменту. Він знав лише, що його звільнення від алкогольної залеж­носте було миттєвим. «Тут же я знав, що став вільною людиною».

Вілсон також зізнався Юнґові, що його дуже надих­нула книжка Вільяма Джеймса «Різноманіття релігійно­го досвіду». Він написав психіятрові, що ця книжка дала змогу йому усвідомити, що більшість досвідів навернен­ня, попри всю їхню різноманітність, мали спільний зна­менник у своїй глибині, а саме — «розпад его», що є відмовою від себе і своїх власних сил.

На світанку його власного духовного досвіду до Біла Вілсона прийшло бачення концепції Товариства алко­голіків. Він подумав, що якщо кожен зі страждальців принесе в Товариство новину про наукову безнадійність у лікуванні алкоголізму, то такий обмін думками відкриє кожного новачка до трансформуючого духовного досві­ду. Саме ця концепція виявилася основою успіху, якого Анонімні алкоголіки досягли за роки.

Тому й не дивно, що Товариство анонімних алкоголіків є відверто духовною програмою. З відомих дванадцятьох кроків лише перший крок згадує алкоголь. Усі инші, пря­мо чи непрямо, згадують Бога. Але особливий інтерес для нас тут і тепер являють перші три кроки. Першим кроком є визнати некерованість свого життя. І хоч особисто я не є алкоголіком або членом Товариства анонімних ал­коголіків, я дуже багато навчився з мудрости цього руху. Я прийшов до усвідомлення і визнання того, що в моєму житті є так багато сфер, замішаних на ірраціональності. Мій перфекціонізм, моя надмірна чутливість і незрілість, коли все йде не так, як мені хочеться, моє бажання обра­жатися і карати инших — усе це підтверджує той факт, що в моєму житті є некеровані сфери. Моє життя дійс­но стало некерованим. Я намагався змінитися, але тепер знаю, що не можу досягти успіху без допомоги. Другим кроком є повірити в Бога, який любить тебе і хоче тобі допомогти. Я маю повірити, що цей уважний і турботли­вий Бог допоможе мені, тільки-но я Йому дозволю. (Цей крок справді важкий для нас — Гарі Помагачів.) Така від­критість до Божої допомоги включає третій крок, яким є передати своє життя Богові. Як кажуть багато членів ТАА: «Відпускай і дозволяй Богові».

Ніхто не переконував членів Товариства у необхід­ності молитви. Це люди, які мали скинути з себе мас­ки фальші й претензійности. Це люди, які повірили в уважного і турботливого Бога, «вищу силу», яка направ­ляє зіпсуте, випрямлює перекручене, просвітлює темне і відживлює те, що померло в нас. Це люди, які передали своє життя цьому Богові. Така концепція Бога і капітуля­ція перед Ним є важливою прелюдією до молитви.

Примирення зі своїми слабкостями

Більшість із нас має інстинктивний страх перед Богом, який базується на нашій власній слабкості. Ми навіть бої­мося инших людей, які, на нашу думку, можуть бачити нас наскрізь. Ми насправді є творцями помилок, і деколи наші помилки дорого обходилися як нам, так і иншим. Ми мусимо або пристосуватися до цього людського ста­новища, або продовжувати вдавати, що це неправда. Ми повинні і далі ховатися за нашими масками. Природно, я не пропоную, щоб ми просто втікали і піддавалися люд­ським слабкостям. Я кажу, що ми маємо навчитися бути у злагоді зі своєю нецілісністю. Ми усі грішили і зно­ву грішитимемо. Для мене самого надзвичайно важливо знати Ісуса, який приходить як Божественний Цілитель, відвідуючи домівки тих із нас, хто хворіє. Для мене важ­ливо знати Ісуса, який є добрим Пастухом. Я постійно повинен пам'ятати, що Він шукає нас, загублених овець, і радіє, коли знаходить.

Знову-і знову я переглядаю притчу про блудного сина. Я є блудним сином, який змарнував свої дари на стільки незрілих речей. Я відчуваю глибоке розкаяння. Я був та­ким невдячним. Я підбираю слова обережно і з острахом: «О, я не можу просити, щоби мене прийняли назад як Сина. Візьми мене назад як найманого працівника. Будь ласка, просто прийми мене». Озброєний розкаянням, на­родженим із самотности й потреби, я вирушаю додому. Я ступаю непевно і вагаючись. Але мій Батько бачить мене і вибігає на дорогу. Він обіймає мене і схлипує з полег­шенням: «Ти вдома. Знаєш, це те, чого я найбільше хотів. Ти вдома». У своїй притчі Ісус переконує, що в такий спосіб мене запрошує мій Бог. Я перечитував цю притчу знову і знову. Я мав вирушити в довгу дорогу додому не один раз. Поступово я починаю усвідомлювати лагідну любов і щире милосердя Бога.

Світ духа

Нещодавно мій друг розказав мені історію про двох рибок, що пливли океаном. Маленька рибка підпливає до великої і питає: «Вибачте. А де океан?». Велика риба відповідаєм «Ти в океані». Маленька рибка не розуміє і запитує ще раз: «Тобто, ви не скажете мені, як доплисти до океану?». І знову велика риба відповідає: «Ти вже в ньому». Маленька рибка відпливає в пошуках відповіді на своє запитання.

Мій друг порівнює запитання малої рибки із такими: «Що таке духовність? Де є життя духу?», Він зображує з себе велику рибу і каже: «Ти в ній». Віктор Франкл, ві­денський психіятр, говорить, що останні п'ятдесят років сучасна психологія зосередилася на вивчені мозку і тіла. Він скаржиться, що вона послідовно ігнорує людський дух і світ духовного.

Але ми дійсно не маємо вибору. Ми є тілом, розумом і духом. Ми є «в ньому». Ми знаємо, коли тіло хворе, і тоді йдемо до наших лікарів. Ми знаємо, коли хворий розум, і довіряємо його психіятрам. Але і дух хворіє. Дух може зголодніти, як і тіло. Дух також потребує раціонального харчування і регулярних вправ. Якими є симптоми хво­рого духу? Ми пам'ятаємо образи, неприязно ставимося до багатьох людей, ми не знаходимо сенсу в житті чи у людській діяльності. Нам важко розважатися. Ми слаб­кі, коли потрібна сила, і постійно скаржимося і звинува­чуємо. Ми позбавлені того, що Письмо називає «дарами Святого Духа!»: любови, милосердя, щастя, спокою, тер- пеливости, приязності, доброти, лояльности, люб'язності і самоконтролю.

Хтось сказав, що коли Бог нас створив, то ми мали такий вигляд, як швейцарський сир: у нас було багато дірок, які лише Бог міг заповнити. Але ми не просимо Його заповнити наші порожнини, а вперто намагаємося заповнити їх самі. Ми хвалимося. Ми обманюємо, пліт- куємо, збираємо трофеї, чванимося, змагаємося, намагає­мося взяти владу над иншими, обпиваємося біля джерел чуттєвих задоволень і шукаємо втіх. Але врешті-решт ми залишаємося з болісною порожнечею, заповнити яку може лише Бог.

Роки в коледжі зазвичай є періодом ризиків і зміни. Отож, мене не здивувало, коли один із моїх колишніх студентів повернувся, аби розказати мені про зробле­ний ним експеримент. У кінці свого навчання він все ще не був упевнений, вірить він чи просто так його навчи­ли. Отож, він вирішив провести тиждень так, наче Бога нема. Він стримувався від молитви, не ходив до церкви, віддалився від усього, що пов'язане з вірою. Наступного тижня він жив життям інтенсивної віри, багато молився і робив усе, що належиться християнину. Коли він за­кінчив розповідь про свій експеримент, то усміхнувся і додав: «Яка різниця! Якби я мав колись заперечити важ­ливість віри і молитви, то мав би заперечити весь свій досвід. Цього я зробити не зміг би».

Година Бога

Слово година має нейтральне значення. Це просто одиниця часу. Однак у Святому Письмі «година Бога» має особливе релігійне значення. Година Бога вказує на поворотний момент у житті або в людській історії, за­вдяки особливому втручанню Бога. Господь просить нас бути насторожі і завжди готовими, бо ми не можемо зна­ти наперед «години Бога» — години Божого приходу до нас із Його особливим втручанням. Тепер я дорослий і достатньо мудрий, щоби знати, що я не можу вимагати чи створити сам цю «годину Бога». Бог прийде до мене і до вас у свій спосіб і у свою годину. Иноді ми маємо спо­кусу стати, немов дресирувальники тварин з цирковими кільцями. Ми примушуємо Бога прийти і якнайскоріше стрибнути через наші кільця! Але врешті усвідомлюємо, иноді з сумом, що Бог не є тренованою істотою. Він ви­бирає свої моменти. Бог використовує свої засоби. Ми маємо лише бути готовими до цих особливих моментів. Иноді Божа година приходить на самій межі нашої вит- ривалости. Ми повинні довіряти Богові, бо Він прийде до нас у найкращий з можливих часів і в найкращий з можливих спосіб. Я маю дозволити тобі бути тобою, а ти мені — бути мною. І ми маємо дозволити Богові бути Богом.

Одна з цінностей у так званих свідоцтвах віри — це те, що ми можемо поділитися «годинами Бога» в нашому житті. Звісно, ми не будемо наївними. Ми не можемо повністю довіряти усім, хто хоче нам розповісти історію з особистого досвіду. Існує «часовий тест», який пере­віряє, чи досвід має тривалі наслідки. Також існує «тест на реальність», який з'ясовує, чи досвід посилив контакт оповідача з реальністю, чи послабив. І врешті, існує «тест на любов», який досліджує, чи досвід поглибив рішення індивіда і його зобов'язання любови.

Кілька років тому я написав про мої власні години Бога. Маленька книжка називається «Той, кого торкнув­ся Бог: Моє паломництво молитви. Вона була написана на прохання мого друга проповідника. У книжці я визна­вав багато моїх слабкостей і особисту нецілісиість. Звіс­но, я також говорив про доброту Бога до мене. Але коли рукопис був закінчений, я усвідомив, що тепер увесь світ знатиме, якою фальшивкою я був. Отож, я додав:

«Я не певний, наскільки цінною для вас є моя історія. Може таке бути, що ви значно розвинутіші у діялозі мо­литви і випереджаєте мене. Деякі з зізнань, які я зробив на цих сторінках, особливо стосовно моїх власних слаб- костей і невірности, далися мені важко. Думка про те, що вони вийдуть друком, викликає в мене занепокоєння. Але я хочу зробити це для вас. Справжній дар любови — це саморозкриття. Поки ми його не дали, ми не дали нічого. І я сподіваюся, що ви приймете цей дар так, як я цього хотів — як акт любови».

Ця невеличка книжка на 100 сторінок спричинила те, що багато людей поділилися зі мною своїми історіями віри. Я отримував по чотири-п'ять листів щотижня уп­родовж майже двох років. Сотні инших людей торкнув­ся той самий люблячий Бог, і вони хотіли поділитися зі мною своїм досвідом. Один з листів був від молодої жін­ки з південного ‘ сходу Сполучених Штатів. Вона визна­вала, що впродовж багатьох років вела недобре життя. Самогубство здавалося їй єдиним виходом з морального болота, в якому вона застрягла. Якось дивно, але вона хотіла втопитися. Вона писала, що завжди уявляла собі океан як велику, м'яку і вологу матір, яка «навіки зако­лише її на руках своїх хвиль».

Того дня, коли вона хотіла померти, вона подума­ла, що океан був радше ревучим звіром, аніж доброю і люблячою матір'ю. День був похмурий, а океан — роз­бурханий. Але вона сказала собі: «Чи мене заколишуть ці хвилі, чи поглине цей страшний звір, — я знаю, що маю вмерти. Я мушу віддатися цим хвилям». Отож, вона спокійно пішла безлюдним пляжем, наче прощаючись із цим світом. Згодом, писала вона, почула чіткий і вираз­ний голос, який наказав їй «зупинитися, обернутися і глянути вниз». Коли вона це зробила, то побачила лише свої сліди на піску. Вона подивилася, як океанські хвилі напливали і змивали їх. Тоді знову почула голос: «Так само, як на твоїх очах хвилі океайу стирають твої сліди на піску, моя любов і милосердя стерли усе твоє минуле. Я кличу тебе жити і любити, не вмирати». Інстинкт під­казав їй, що то був голос Бога.

Жінка розказала мені, що вона відвернулася від океа­ну і невдовзі відкрила нову силу в Богові, який заговорив до неї на тому похмурому і покинутому пляжі. Згодом вона відкрила для себе щасливе і осмислене життя. Тут вона додала: «Багато років минуло з того важливого дня, але я нікому про нього не розповідала. Гадаю, одна з при­чин у тому, що це надто особисте. Але є й инша причина. Моє життя побудоване на цьому моменті, і я не хотіла, щоби хтось обсміював , його чи мене через мою нібито наївність. Я не хотіла, щоби хтось сміявся і казав: "О, та ти просто не хотіла вмирати і тому вигадала той голос". Ні, я ще нікому про це не говорила. Але я дуже хочу сказати вам. Я хочу, щоби ви знали про “годину Бога" в моєму житті. Це мій акт любови до вас. Візьміть його у ваші добрі руки».

Я написав листа подяки. Відтоді ми більше не листу­валися. Але я досі тримаю цей скарб у «добрих руках». Я переконаний, що готовність тієї доброї людини поділи­тися Божою добротою до неї знову розпалила у мені дух відкритосте. Вона укріпила моє бажання до близькосте з Богом. Я завжди буду їй за це вдячним.

Пропонована форма молитви

Ми знаємо, що є багато форм молитви. Нещодавно я побачив таку, про яку раніше не міг і подумати. Вона починається зі споглядання «секулярної» картинки, при­значення якої — розворушите у глядачеві молитовні дум­ки і бажання. Мені подобається цей підхід, тому що він неначе інтегрує віру в життя. Я дивлюся на зображення квітки чи будинку і пригадую особливий символізм любови у квітах. Або, дивлячись на будинок, пригадую, що одного дня усі ми будемо зібрані в домі Бога. Мій розум і серце рухаються від цих роздумів до подальших моли­товних образів і думок.

Що би я хотів запропонувати, так це щось добре знайо­ме. Почніть зі спроби сказати Богові, хто ви є на цей час. Мені кажуть, що коли ми думаємо, ми також вербалізує- мо наші думки, принаймні подумки. Отож, зобразіть для Бога, ким ви є. Примусьте себе намалювати цей вербаль­ний портрет. Инколи це буде важко зробити. Але зану­рення щораз глибше у своє я — дуже корисна вправа, як і добра молитва. І оскільки усе справді є Божим даром, то помічним буде почати з молитви про дар доброї молитви. «Допоможи мені, люблячий Боже, пізнати себе і Тебе. Допоможи мені зрозуміти наші стосунки. Просвіти мене і дай мені сили. Дякую.» Далі спитайте себе: «Хто я та­кий? Як я сьогодні почуваюся? Якими є думки і почуття, що кружляють у мені останні двадцять чотири години? Що було для мене найголовніше? Яка людина була мені найдорожчою? Що мене втішало? Що мені боліло? Чи є особливі люди, які відігравали важливу роль у моєму нещодавному житті? Які мотиви були в моїх діях? Чого я насправді хотів досягти, що виграти, чого уникнути? І взагалі, що я роблю зі своїм життям? Чи справді я цього хочу?».

Я бачу, що коли змушую себе вербалізувати свої від­повіді на такі запитання, то дійсно пізнаю себе краще. Кожного наступного дня відповіді дещо різняться, бо я знімаю щораз більше нашарувань і зазираю у нові кутки самого себе. Змінюються також мої настрої. Инколи усе це мене втомлює, а, буває, я готовий пересувати гори. Я також залишаю відчиненими двері для розмови з Бо­гом. Ми, люди, насправді маємо багато «дверей», через які Бог може вступити з нами в діялог. Ми маємо нашу свідомість, в яку Бог може вкласти нові ідеї, прозріння, перспективи. Ми маємо наші волю і серце, в які Бог може вкласти бажання і силу. Ми маємо емоції, і Бог може заспокоїти нас у наших стражданнях чи завдати болю у нашому спокої. Бог може прийти в наші емоції з миром чи з викликом. Ми також маємо уяву, а це означає, що в нашому діялозі Бог може промовляти слова чи навіть навівати образи. Коли Роберт питає Жанну д'Арк у п’єсі Шоу «Свята Жаина»: «Ви справді чуєте голос Бога чи це голос вашої уяви?», Жанна відповідає: «І те, і те. У та­кий спосіб Бог розмовляє з нами, тобто через уяву». Ми також маємо спогади, і Бог може збурити наші спогади в молитві спогадів. Бог також може зцілити наші болісні спогади чи перетворити їх на помічні. Загалом, це ті п’ять входів, через які Бог може вступати в нашу рефлективну молитву. Важливо знати, що наші обмеження є можли­востями Бога.

У кінці молитви я прошу Бога про свої потреби: «Про­світи мене побачити і дай мені сили зробити справу лю- бови цього дня мого життя. Наповни мої пересохлі кри­ниці своєю любов'ю, так щоби я міг передати її далі». Тоді згадую імена людей, за яких я пообіцяв молитися. Я прошу Бога благословити їх. Молюся за людей, котрим я завдав болю, — одним свідомо, иншим — несвідомо. Але тоді я був так зайнятий собою, що навіть не помітив цього. Дякую Богові за те, що Він мене любить. Запитую Його, що Він сьогодні робить, бо я дійсно хотів би бути частиною Його плану.

Осмислення ідей про молитву в нашому щоденному житті

1. Напишіть характеристику для благодати. Спро­буйте коротко описати ситуацію і досвід. Поділіться цим, якщо можете, з однією людиною. Це ваше особисте «свідчення благодаті».
2. Напишіть «П'яте євангеліє». Слово євангеліє озна­чає добра новина. Пишучи Євангелія, перші християни намагалися поділитися своїми добрими новинами з при­йдешніми поколіннями. Напишіть євангеліє про вас і про ваше життя. Назвіть його «Доброта Бога до мене». Навіть якщо ви ніколи не поділитеся цією історією віри ні з ким иншим, ваше письмо допоможе вам усвідомити дари Бога для вас.

1. Оцініть ваші стосунки з Богом. Бувають «надто за­лежні» і «замало залежні» люди. Можна бути одним або иншим у наших стосунках з Богом. Дехто з нас надто за­лежний. Ми постійно просимо Бога робити для нас щось, замість того, аби попросити Його просвітити нас і дати нам силу зробити ці речі. Инші замало залежні. Наші плани і мрії ми вважаємо лише нашими планами і мрія­ми. Ми впевнені, що знаємо, що для нас найкраще. Тоді ми просимо Бога підтримати наші плани. Ми нещасні, коли Бог не дає нам того, що ми просимо. Ідеалом, звісно, буде попросити Бога просвітити нас і дати сили пізнати і зробити те, для чого Він послав нас у цей світ, Напишіть відповідь на запитання: «Чи маю я схильність бути надто чи замало залежним, чи я знаходжу рівновагу?».

Я сподіваюся, що ці думки про молитву, як і инші осо­бисті «благословення», викладені у цій книжці, допомо­жуть вам у вашій особистій подорожі до щоразу більшо­го щастя. Ці сторінки були виявом моєї любови до вас. Дякую за ваш відкритий розум і добрі руки. Пам'ятайте про мене як про такого, що любить вас.

Я висловлюю припущення, що природний стан
людини — це бути щасливою. Десь глибоко в душі
я впевнений, що всі ми створені для щастя. Я вірю
в те, що Бог створив нас бути щасливими у цьому
світі й довіку в иншому. І тому, як я це розумію,
звідси логічно випливає: якщо людина постійно
нещаслива — то щось із нею негаразд. Чогось їй
бракує. Звісно, в цьому може бути не її вина і не
її вибір. Однак я наполягатиму, що чогось
їй не вистачає...

Більшість із нас — безнадійні романтики. І сумно
те, що романтична надія вмирає нелегко. Ми не
перестаємо плекати наші нереальні мрії. Ми славимо
реальність з кольоровими очікуваннями. Ми
будуємо повітряні замки. Ми не перестаємо думати,
що щастя — це замок із кодом. Тільки-но ми
вгадаємо комбінацію — усе здійсниться само
собою. Але нас завжди буде охоплювати
розчарування, доки очікуватимемо, що щастя нам
принесуть речі чи инші люди.

Джон Павел