]]>Діагностика життєвого призначення]]>
]]>Діагностика життєвого призначення]]>

Джордан Б. Пітерсон "12 ПРАВИЛ ЖИТТЯ. Ліки проти хаосу"

Читати фрагмент книги онлайн:

Джордан Б. Пітерсон 12 ПРАВИЛ ЖИТТЯ. Ліки проти хаосу

 

Передмова Нормана Дойджа Ілюстрації Ітана Ван Скайвера

Відмова від відповідальності

Цей переклад - неофіційний і некомерційний. Ми, автори перекладу розуміємо, що така свавільна українізація - це піратство, та змушені йти на такий крок, адже іншої можливости читати цю книжку українською мовою наразі не існує. Закликаємо читачів підтримати автора доброчинним внеском або шляхом покупки офіційного видання книжки (якщо таке з'явиться).

Зауваги редактора

З метою популяризації питомої української мови цей переклад книги Джордана Пітерсона «Дванадцять правил життя: Ліки проти хаосу» редаговано згідно з клясичним українським правописом (1929 р.), проектом нового українського правопису (2018 р.), а також елементами деяких давніших українських правописів.

В тексті трапляються деякі важкозрозумілі й забуті слова, пояснення яких подано нижче.

Гарувати - важко, без відпочинку працювати.

Гебрай - юдей, єврей.

Однострій - мундир, військова форма одягу.

Прямовисний, прямовислий - вертикальний.

Спорзний - брудний, порочний, хтивий.

Стотний - саме такий, як треба, достовірний, точний, прецизний. Устійнити - уточнити, устотнити.

Шкарадний - бридкий, гидкий.

Шкорба - стара зморщена висохла жінка.

Волдмур

 

]]>Зміст

Передмова до українського перекладу

Передмова Нормана Дойджа

Вступ

Правило 1 :Встаньте і розправте плечі

Правило 2: Ставтеся до себе, як до когось, кому ви зобовязані допомагати

Правило 3: Дружіть з тими, хто бажає вам найкращого

Правило 4: Порівнюйте себе з тим, ким були вчора, а не з иншою людиною

Правило 5: Не дозволяйте своїм дітям робити те, через що вони вам не

подобаються

Правило 6: Досконало владнайте власний дім, а тоді вже критикуйте решту

світу

Правило 7: Добивайтеся суттєвого (а не швидкоплинного)

Правило 8: Кажіть правду, або хоч не брешіть

Правило 9: Вважайте, що ваш співрозмовник може знати те, чого не знаєте ви

Правило 10: Дотримуйтеся стотности в тому, що кажете

Правило 11: Не займайте дітей, коли ті на скейтбордах

Правило 12: Погладьте кота, якого зустрінете на вулиці

Кода

Джерела

Подяка

Читайте Регшпіп

Авторські права

 

Передмова до українського перекладу

Хто такий Джордан Пітерсон і чому я вирішив перекласти його книжку?

Джордан Пітерсон - унікальний феномен нашого часу. Ця людина присвятила своє життя формулюванню і вирішенню неможливої проблеми. Навіть декількох неможливих проблем. Понад три десятиріччя він досліджував тоталітаризм, намагаючись зрозуміти, що діється в голові людини, яка з власної волі стає наглядачем у концтаборі. Чому так часто цілі країни стають на шлях ненависти до людей і буття як такого? Як так сталося, що у XX столітті людство опинилося дуже близько до повного самознищення?

Шукаючи відповіди на ці запитання, Пітерсон побудував успішну кар'єру як вчений-психолог і психотерапевт. Результатом його пошуків стала книжка «Карти значення: Будова переконання» (Марк оГ Меапіпд: Тйе АгсЬііесіиге оГ ВеІіеГ), видана ще у 1999 році. Ця книжка стала документацією його досліджень,        що тривали кілька десятиріч.

Фундаментальним висновком цієї праці стала теза, що найкращий рівень аналізу соціяльних перетворень і катастроф - це особистість, індивід. І саме від рішень кожної конкретної людини врешті залежить доля народу, і навіть світу.

Незважаючи на його академічні успіхи та помірну популярність серед студентів, мало хто у світі знав про існування цього канадського професора. Все змінилося у 2016 році. На той момент він уже кілька років мав канал на «УоиТиЬе», куди регулярно викладав свої лекції. Пітерсон виступив із різкою критикою канадського законопроекту С-16 (зараз він уже став законом), який серед иншого запроваджував як обовязкове вживання штучних займенників при звертанні до так званих «трансґендерів». Головною тезою його критики було те, що в англійській традиції права ще ніколи досі не було примусу до вживання слів, і це неприпустимо. Тоді він твердо сказав: «Я цього не робитиму».

Здавалося б, що кому до думки якогось там професора? Однак саме розвиток цього конфлікту, який супроводжувався протистоянням із адміністрацією університету, публічними протестами як на підтримку, так і проти позиції Пітерсона, а також раптової популярности цієї теми в інтернеті, про нього стало дізнаватися щораз більше й більше людей. І багато з тих, хто раз спробував послухати його, зрештою захотіли почути більше.

Сам я вперше дізнався про нього від колеги, який розповів, що подивився кілька «прикольних відяшок, де якийсь професор ставить на місце радикальних феміністок», і що цей професор «має пунктик щодо неомарксистів». Про те, що йшлося саме про Пітерсона, я довідався пізніше.

Цікаво, що ниточкою, за яку я потяг і вже не зміг зупинитися, став огляд книжки, яку ви оце збираєтеся читати. Я заґуґлив автора і подивився найпопулярніше на той момент відео з ним. Це було інтервю з британською]]> ]]>журналісткою Кетті Ньюмен,]]> яка намагалася Пітерсона «перемогти», показавши його в поганому світлі. Вийшло в неї не дуже. Тоді я послухав ]]>подкаст Джо Роґана, ]]>куди Пітерсона вперше запросили. Потім послухав одну з його лекцій, уже на його каналі. Згодом ще одну. А далі просто не міг зупинитися. Може, мені просто цікаві теми, які він зачіпає? А може, мене захопила унікальність його роботи? Так чи инакше, я дізнався багато нового, і особисто для мене це було так само корисно, як і цікаво.

Людей, які цінують працю Пітерсона, можна грубо поділити на дві групи. Люди з першої, до якої, мабуть, належу і я, кажуть: «Він зумів чітко сформулювати речі, які я й так знав, але не міг описати». А люди з другої: «Я був у „темряві”, розгублений і нігілістичний. Пітерсон допоміг згадати, що життя важливе, і є сенс до чогось прагнути».

Він говорить про такі речі, як звязок між почуттям сенсу життя і добровільно взятою на себе особистою відповідальністю; про фундаментальну реальність, у якій живуть люди: постійну боротьбу між Хаосом і Порядком; про те, що етика і мораль мають глибоке біологічне підґрунтя; що життя - сповнене страждань, але сила людини в тому, що вона здатна їх долати. Все це він аргументує з одного боку - науковими дослідженнями з неврології, психології, еволюційної теорії і багатьох инших наук; з иншого - метафоричними істинами, закладеними в стародавніх міфах та реліґійних текстах. Та головне, що його лекції це не просто розповіді про те, що йому відомо. Це пошук відповідей на питання.

Ясна річ, Пітерсон має своїх критиків. Як казав один мій друг: «Якщо назва книжки містить словосполучення „правила життя”, я не буду її читати». В наш час не модно шукати моральних настанов, чи не так?

Основні критики Пітерсона - це, як він їх сам називає, «постмодерні неомарксисти» - люди, ідейно радикальні ліві, які навіть не намагаються обговорювати його ідей, а просто воюють із ним самим, бо він не вписується у їхній світогляд. На жаль, такі люди сьогодні заполонили традиційні медіа, відділи кадрів усяких західних організацій і вищі навчальні заклади. Їхня критика - демагогічна. Вона зводиться до того, щоб асоціювати його з якимось неприємним ярликом, на кшталт «неонацист», «альтправий», «жінконенависник», «трансфоб», «гомофоб» тощо. Статей із назвами схожими на «Джордан Пітерсон - новий захисник нацизму» можна знайти чимало. Якісна критика ідей у таких статтях майже завжди відсутня.

Иншу поширену категорію критиків ідейно можна охарактеризувати як «нові атеїсти» (є такий неформальний рух в західних країнах). Вони бодай намагаються обговорювати ідеї та твердження, а не тільки самого Пітерсона як людину. Їхня основна претензія полягає в тому, що Пітерсон (за)багато уваги приділяє дослідженню й еволюційному тлумаченню релігійних текстів, а це, на їхню думку, марнування часу. Найрізкіші представники цього табору взагалі відмовляються сприймати Пітерсона серйозно, вважаючи його віруючим, бо той уникає чітких і коротких відповідей на запитання про Бога.

Незважаючи на все це, більшість слухачів Пітерсона позитивно відгукуються про його працю. Зараз його лекції і виступи, де він продовжує розповідати про свої пошуки, збирають повні зали по всьому світі.

Ця книжка - «12 правил життя: ліки від Хаосу» - це розгорнута відповідь на запитання, яке хтось колись поставив на <^иога»: «Що потрібно знати кожному?» Пітерсон відповів на це 40-ма правилами, і його відповідь стала однією з найпопулярніших на цілому сайті. Ці правила - не алґоритм хорошого, правильного життя. Ці правила і пояснення до них формулюють те, що кожен із нас може робити, щоб зробити своє життя більш значущим - в першу чергу для самого себе.

Теми, які піднімає Пітерсон, варті уваги й обговорення. На ці теми хочеться дискутувати, ділитися ідеями. Особливо у нашій країні, де і в суспільному, і часто в особистому житті окремої людини досі панує безвідповідальність, брехня і непередбачуваність - Хаос. «Моя хата скраю, нічого не знаю» - точніше і не скажеш. Ми звикли скидати з себе відповідальність і закривати очі на те, що нам неприємно бачити. Пітерсон застерігає проти такої стратегії - адже саме так, на його думку, людство дійшло до жахів і катастроф XX століття.

Після знайомства з діяльністю Пітерсона в мене часто виникало бажання поділитися його ідеями. Але тут я зіткнувся з проблемою, що в Україні досі складно ділитися англомовним контентом. Люди не знають англійської, або знають її погано. Багато хто навіть не намагається це виправити. Саме тому ще навіть не прочитавши цю книжку, я знав, що мушу її перекласти. Раніше я займався «піратським» перекладом ігор, але розумів, що сам не впораюся із перекладом такої монументальної праці. Тож звернувся до свого (тепер уже) друга по допомогу. Десять місяців копіткої праці - і ось, результат перед вами.

Сподіваюся, ця книжка допоможе вам перевідкрити щось таке, що ви й так добре знаєте, але не хочете (або не можете) витягти на світло.

Ігор «Медихронал» Солодрай 09.12.2018

Передмова Нормана Дойджа

Правила? Ще більше правил? Серйозно? Хіба життя не достатньо складне, не добряче сковує навіть без абстрактних правил, які не враховують особливостей наших обставин? Зважаючи на те, що наші мізки пластичні та розвиваються по-ріжному залежно від життєвого досвіду, звідки знати, що додаткові правила стануть у пригоді?

Люди не прагнуть правил. Навіть у Біблії... коли Мойсей сходив з гори після довгої відсутности, маючи в руках таблички з десятьма заповідями, він побачив, що діти Ізраїлю розпустилися. Вони були рабами Фараона і підкорялися тиранічним законам чотириста років, а після того Мойсей піддавав їх тяжким випробуванням у пустелі ще сорок років, аби очистити від рабських звичок. Тепер, коли вони нарешті стали вільні, їх опанувала нестримність, вони втратили над собою владу, танцювали навколо идола - золотого теляти і проявляли всіляке осквернення плоти.

«Я маю добру новину. і погану новину» - гукнув до них законодавець. «Яку волієте почути першою?»

«Добру!» - відповіли гедоністи.

«Я переконав Його зменшити кількість заповідей з пятнадцяти до десяти!»

«Алілуя!» - вибухнув непогамовний натовп. - «А погана?»

«Перелюб - все ще гріх».

Тож правила будуть - але, будь ласка, не дуже багато. Ми не в захваті від правил навіть тоді, коли знаємо, що вони нам допомагають. Якщо наші душі живі, якщо у нас є характери, правила здаються нам гнітом, чимось ворожим до почуття самостійности і гордости за те, що ми здатні порядкувати власними життями. Чому нас мають судити за чиїмись правилами?

А таки судять. Врешті-решт Бог дав Мойсею не «Десять підказок», а саме Заповіді.— Якщо я - істота вільна, то першою реакцією на чиїсь накази цілком може бути таке: ніхто, навіть сам Бог не сміє мені вказувати, навіть якщо це на благо. Але історія із золотим телям також вчить нас, що без правил ми швидко стаємо рабами власних пристрастей - а в цьому ніякої свободи нема.

Також ця історія має й инше послання: без проводу, залишені жити на власний розсуд, ми схильні прагнути легкодоступного і прославляти те, що є нижчим за нас - у даному разі рукотворного идола в образі тварини, який пробуджує наші звірячі інстинкти і ніяким чином їх не впорядковує. Стара гебрайська історія ясно показує, що стародавні люди думали про те, які можуть бути перспективи нашої цивілізованої поведінки за відсутности правил, тобто того, що би підносило наші погляди і стандарти до чогось вищого.

От що добре в Біблійній історії, то це те, що вона не просто перелічує правила, як це роблять адвокати, депутати або адміністратори; вона загортає їх у драматичні перекази, які наочно показують, нащо правила потрібні. Таким чином їх легше зрозуміти. Так само і в цій книзі професор Пітерсон не просто пропонує свої дванадцять правил, а також розповідає історії. Через пізнання багатьох сфер він ілюструє та пояснює, чому найкращі правила насправді не обмежують нас, а сприяють нашим цілям, роблять життя повнішим і вільнішим.

Уперше я зустрів Джордана Пітерсона 12-го вересня 2004-го року в помешканні наших спільних друзів, ТБ-продюсера Водека Шемберґа та лікаря-терапевта Естери Бекер.— Це була вечірка, присвячена народинам Водека. Водек і Естера - польські еміґранти, що виросли в Радянській імперії, де загальноприйнятим було замовчувати багато тем. Той, хто необережно висловлювався про певні суспільні домовленості або філософські ідеї (не кажучи вже про сам режим), ризикував потрапити у велику халепу.

Тепер господарі насолоджувалися невимушеними, щирими розмовами на елеґантних гостинах, де можна було висловлювати те, що думаєш насправді, без жодних обмежень. Тут діяло правило «Говори, що думаєш». Якщо мова заходила про політику, люди ріжних переконань розмовляли одне з одним - і навіть чекали цього з нетерпінням, що буває все рідше. Инколи Водекові власні думки або істини вибухали з нього разом із реготом. Тоді він обіймав того, хто змусив його сміятися або спровокував на більшу відвертість, ніж він збирався виявити. Це була найрозкішніша частина тих гостин, його відвертість і теплі обійми були вартими провокацій. Тим часом голос Естери линув кімнатою чітко визначеним шляхом до призначеного слухача. Вибухи правди не робили атмосферу менш дружньою для компанії, навпаки, вони спонукали лише до більших виявів правди! Це робило нас вільними, ми не переставали жартувати, і вечір ставав що далі, то приємнішим. З дерепресивними східноевропейцями на кшталт Шемберґів-Бекерів ви завше знаєте, з ким маєте справу, і ця відвертість була життєдайною. Оноре де Бальзак, письменник, описуючи балі і вечірки своєї рідної Франції, якось зауважив, що одна вечірка насправді складалася з двох. У перші години вона складалася зі знуджених людей, які прикидалися і позували для вигляду, з гостей, які приходили, аби зустріти когось одного, хто би підтвердив їхній блиск і статус. Згодом, вже набагато пізніше, коли більшість запрошених пішла, починалася друга, справжня вечірка. Тепер розмови точилися між усіма присутніми, а щиросерді жарти заступали на зміну накрохмаленій сухості. На вечірках же Естери й Водека така щира відкритість і близькість починалася, щойно ми заходили до кімнати.

Водек - такий собі сивогривий мисливець, що невтомно шукає потенційних «народних інтелектуалів». Він знає, як відріжнити того, хто вміє по-справжньому розмовляти перед камерою і бути при цьому щирим (камера теж це помічає). Він часто запрошує такого шибу людей на ті вечірки. Того дня Водек привів професора психології з мого рідного університету в Торонто. Він добре розрахував: розум та емоції гармонійно поєднані. Водек перший, хто посадив Джордана Пітерсона перед камерою. Він скидався на вчителя, що шукає учнів - бо завжди був готовий пояснювати. Не завадило також і те, що камера Пітерсонові сподобалася, і що приязнь була взаємна.

Того полудне у саду Шемберґів-Бекерів накрили стіл на багатьох. Навколо розсівся звичний набір ротів і вух, а також віртуозів усного слова. Нас діймали надокучливі бджоли, а тут з'явився цей новий гість із альбертським акцентом і в ковбойських чоботях, який не зважав ні на що і говорив собі далі. Він розповідав, а ми грали в «музичні крісла», щоб відганяти комах, але водночас намагалися не відходити від столу, бо цей незнайомець був напрочуд цікавий.

Він мав дивну звичку розмовляти про найглибші питання з будь-ким, хай хто сидів за столом - більшість він бачив уперше - неначе це були пустопорожні балачки. Навіть тоді, коли він говорив про щось неважливе, то проміжок між реченнями «Як ви познайомилися з Водеком і Естерою» чи «Я був пасічником і звик до бджіл» і більш серйозними темами складав лише долі секунди.

Обговорення таких питань можна почути на вечірках, де збираються професори і фахівці, але зазвичай розмова залишається між двома спеціялістами певної сфери, які забиваються кудись у куток. Якщо ж хтось і розповідає про таке для всього загалу, то за тим здебільша стоїть бажання просто похизуватися. Але цей Пітерсон попри ерудицію не створював враження людини з показовою вченістю. В ньому пломенів ентузіязм дітлаха, який дізнався щось нове, і просто не міг цим не поділитися. Йому, як бачиться, здавалося, наче тій дитині, що, раз йому щось цікаве, то воно може зацікавити й інших. У ковбоєві було щось пацанське. Ну хоч би в тому, що він піднімав дражливі теми, ніби ми всі виросли разом в одному селі - а то й в одній родині - і вже давно думали про ті самі проблеми людського існування.

Пітерсон не був «ексцентриком»; він мав достатньо рис звичайної людини, був професором Гарварду, джентльменом (наскільки це можливо для ковбоя), проте часто лаявся по-сільському, наче в 1950-х роках. Але всі слухали із неабияким зацікавленням, бо він і справді зачіпав питання, які турбували кожного з присутніх.

Було щось воледайне у тому, щоб бути поряд із людиною настільки освіченою, але яка висловлювалася без купюр. Його мислення було моторичне; здавалося, він був змушений думати вголос, використовувати свій апарат мовлення для розумової діяльности. Аби злетіти. Не маніякально, але його звична швидкість була висока. Надхненні думки так і вистрибували назовні. Але на відміну від багатьох академіків, які видиралися на пєдестал і намагалися там залишатися, йому навпаки подобалося, коли хтось виправляв його або кидав виклик. Він не ставав дибки. За таких обставини він по- народному казав «Ага», мимохідь схиляв голову, похитував нею, якщо десь схибив, сміявся над собою за спрощене судження. Він цінував, коли йому показували инший бік питання. Діялог для нього був основним способом розмірковування над проблемою.

Не може не дивувати й инша його риса: як на яйцеголового, Пітерсон напрочуд практичний. Майже всі його приклади із повсякденного життя: бізнес-менеджмент, виготовлення меблів (яких він чимало зробив власноруч), проектування простого будинку, перетворення кімнати на лялечку (що вже перетворилося на інтернет-мем). В иншому конкретному випадку, повязаному з освітою: створення онлайн-проекту з писання, завдяки якому учні з меншин не покидали школи. Їм доручали психоаналітичну вправу, в рамках якої вони вільно проводили асоціації зі своїм минулим, теперішнім та майбутнім (зараз це називається «8е1Г-АиШогіп£ Ргодгат»).

Я завжди захоплювався вихідцями з Середнього Заходу, які виросли на фермах або в дуже маленьких містечках посеред прерій. Люди такого шибу звикли до праці, вміли робити речі власними руками, проводили багато часу надворі, поріднилися з природою, часто самостійно здобували освіту і йшли до університетів наперекір долі. Як на мене, вони зовсім не схожі на витонченіших, проте позбавлених природньости містян, яким вища освіта судилася від початку. Завдяки цьому вони часом сприймають її як належне або не вважають особливою цінністю, а лише черговим щаблем кар'єрної драбини. Ті західняки були инакші: самостійні, непихаті, прямолінійні, товариські і не такі боязко-білорукі, як їхні міські співгромадяни, що проводять понадміру багато часу вдома, маніпулюючи символами на компютері. Цей ковбой переймався певною думкою тільки тоді, якщо вона могла якимось чином комусь допомогти.

Ми стали друзями. Як психіятра, психоаналітика і шанувальника літератури, він викликав мою симпатію тим, що був начитаним лікарем- практиком, який не просто любив філософію, античну міфологію й душевні російські романи, а ставився до цих речей, як до найцінніших скарбів. Ще він проводив статистичні дослідження особистости й темпераменту, вивчав неврологію. Хоча його готували на поведінкового спеціяліста, все ж його тягло на психоаналіз, зосереджений на снах, архетипах, конфліктах, вкоренілих з дитинства, як також цікавила роля захисту і раціоналізації у повсякденному житті. Відрізнявся від инших він ще і тим, що був єдиним членом Кафедри психології Університету Торонто, який не полишав клінічної практики.

Під час моїх відвідин наші розмови починалися з легкої балачки і сміху - так він вітав гостя у своєму домі. Таким був цей Пітерсон-селюк з альбертського загумінку, що виріс на фільмі «Фубар»,— Свій будинок

Пітерсон і його дружина Темі— буквально випатрали зсередини. Вони перетворили його на одну із найцікавіших і найбільш приголомшливих домівок середнього класу, які я бачив. У них були картини, якісь вирізьблені маски, абстрактні портрети, але все це блякло на тлі велетенської збірки оригінальних полотен соціял-реалістів, із зображеннями Леніна та ранніх комуністів, виконаних на замовлення СРСР. Незадовго по падінню Радянського Союзу, коли більша частина світу з полегшенням зідхнула, Пітерсон почав скуповувати цю пропаганду в інтернеті. Картини, що прославляли радянський революційний дух, повністю заполонили кожну стіну, всю стелю і навіть лазнички. Це було зроблено не тому, що Джордан мав якісь симпатії до тоталітаризму. Він бажав нагадувати собі те, що сам та решта світу воліли би радше забути: мільйони людей було замордовано заради утопії.

Важко було так зразу звикнути до цього будинку, «прикрашеного» мареннями, які майже знищили людство. Втім, сприйняття цього всього було не аж таким прикрим завдяки його прекрасній і неповторній дружині Темі. Вона цілком приймала екзотичну атрибутику сама і навіть заохочувала инших до такого незвичного вираження. Ті картини давали відвідувачам перше вікно, за яким розверзалася Джорданова стурбованість здатністю людини творити зло в імя добра, цією психологічною загадкою самообману. Як людина може сама себе обдурити і не бачити цього? Зацікавленість цим феноменом була для нас спільною. Крім цього, ми не одну годину провели за обговоренням того, що я б назвав меншою проблемою (меншою, бо не так поширеною): здатність людини творити зло задля зла, радість, яку одним приносить знищення инших. Це з дивовижною проникливістю виразив Джон Мілтон, англійський поет сімнадцятого століття у творі «Втрачений рай».

От ми й балакали, попиваючи чай у Пітерсона на кухні, схожій на підземний світ, зі стінами, вимощеними тією дивною колекцією картин. Вони засвідчували його щирі поривання перейти за межі простої ідеології, лівої чи правої, і не повторювати помилок минулого. З часом уже не було нічого незвичного у тому кухонному чаюванні, обговоренні сімейних справ, свіжих читацьких знахідок разом зі всіма тими картинами, які нависали над нами. Це було просто життя у світі, який колись існував, а деінде - ще існує.

У своїй книжці «Карти значення»,— першій та єдиній, яка вийшла перед цією, він ділиться своїми глибинними відкриттями в універсальних сферах світової міфології. Він пояснює, як усі культури створили перекази, аби допомогти нам боротися проти хаосу, до якого ми потрапляємо після народження, і врешті-решт скласти його карту. Цей хаос є всім, чого ми не знаємо, нерозвіданими землями, які нам належить пізнати, як у світі довкола, так і всередині психіки.

Тут поєднано еволюцію, неврологію емоцій, найкраще від Юнга, трохи Фройда, багато з чудових доробків Ніцше, Достоєвського, Солженіцина, Еліаде, Ноймана, Пяже, Фрая і Франкля. Книга «Карти значення» (видана майже два десятиріччя тому) показує широкий підхід Джордана до з'ясування того, як людські істоти і людський мозок справляються з одвічною обставиною, яка виникає щоразу, коли ми натрапляємо на незрозуміле. Вага і блиск цієї праці в тому, що у ній показано корені обставини, яка виростає з еволюції, нашої ДНК, наших мізків і найдревніших переказів. Пітерсон твердить, що ці перекази вижили і дійшли до нас саме тому, що досі здатні бути дороговказами у наших зіткненнях з непевністю і невідомим, яких неможливо уникнути.

Однією з багатьох корисних функцій книги, яку ви читаєте, є те, що вона позначає пункт входу до «Карт значення», праці неймовірно складної внаслідок того, що Джордан відточував свій підхід до психології під час її написання. Але це було засадничим, оскільки - незалежно від відмінностей у генах, життєвій спадщині чи тим, як по-ріжному наш пластичний мозок запрограмувався досвідом - нам усім доводиться мати справу з невідомим і ми всі намагаємося просуватися від хаосу до порядку. Тому чимало правил із цієї книги (а вони засновані на «Картах значення»), мають у собі силу універсальности.

«Карти значення» були зачаті у голові Джордана пекучим усвідомленням ще у підлітковому віці в часи Холодної війни: людство стояло за крок від того, щоб висадити в повітря цілу планету заради захисту своїх ріжноманітних ідентичностей. Йому захотілося зрозуміти, як же так склалося, що люди були готові пожертвувати усім заради якоїсь незрозумілої «ідентичности». Також він прагнув зрозуміти ідеології, які штовхали тоталітарні режими на таку поведінку: убивство власних громадян. У «Картах значення» і ще раз у цій книзі, він попереджає і закликає читачів остерігатися ідеології, хай би хто її намагався підсунути, і байдуже з якою метою.

Ідеології є простими ідеями, замаскованими під науку чи філософію, які на позір пояснюють складнощі світу і пропонують рішення, що нібито зроблять його досконалим. Ідеологи - це люди, які прикидаються, що знають, як «зробити світ кращим», незважаючи на панування хаосу всередині них самих (личина воїна, створена ідеологією, прикриває цей хаос). Ясна річ, це зарозумілість, а заразом і одна з найважливіших тем цієї книги: спершу «наведіть лад у власній оселі». Джордан дає практичні поради, як це зробити.

Ідеології є замінниками справжнього знання, а ідеологи завжди небезпечні, коли приходять до влади, бо підхід обмежених всезнайок не годен охопити всю складність існування. Ба більше, коли їхні суспільні проекти зазнають краху, ідеологи покладають вину не на себе, а на всіх, кого не надурили їхні спрощення. Инший видатний професор з Торонтського університету Льюїс Фоєр— у своїй книзі «Ідеологія та ідеологи»— спостеріг, що ідеології повторно використовують ті самі релігійні історії, які обіцяли замінити, але позбуваються при цьому розповідної і психологічної повноти. Комунізм позичив історію «Дітей Ізраїлю в Єгипті» з його поневоленим класом, багатими гнобителями, лідером на кшталт Леніна, який мандрує за кордон, живе серед поневолювачів, а тоді веде невільників до землі обітованої (утопія; диктатура пролетаріяту).

Щоб зрозуміти ідеологію, Джордан багато прочитав не тільки про радянський ґулаґ, але й про голокост, і про виникнення нацизму. Мені раніше не траплявся ніхто, хто народився християнином, ще й у моєму поколінні, і кого б настільки мучило те, що у Европі трапилося з гебраями, і який би так сильно прагнув зрозуміти причини цього. Я теж це поглиблено вивчав. Мій власний батько пережив Авшвіц. Моя бабуся була середнього віку, коли їй довелося зустрітися віч-на-віч із доктором Йозефом Менґелем, нацистським лікарем, який ставив над своїми жертвами невимовно жорстокі досліди. Вона вижила в Авшвіці завдяки тому, що не підкорилася наказу стати серед старих, сивих і немічних, натомісць ставши до молодих. Вдруге їй вдалося уникнути газової камери, вимінюючи їжу на фарбу для волосся, щоб її не вбили за старечу зовнішність. Мій дідусь, її чоловік, вижив у концентраційному таборі Мавтгавзен, але вдавився першим шматком твердої їжі, яку отримав всього за день до звільнення. Я розповідаю про це, бо через багато років після того, як ми стали друзями, коли Джордан зайняв клясичну ліберальну позицію щодо свободи слова, лівацькі екстремісти звинуватили його в праворадикальному бузувірстві.

Дозвольте ж сказати з усією поміркованістю, на яку здатен: в найкращому разі, його обвинувачі просто не розібралися належним чином. А я розібрався. Маючи таку родинну історію, як у мене, мимоволі розвиваєш навіть не радар, а підводний сонар для виявлення ультраправих бузувірів. Більше того, навчаєшся помічати й тих, хто має розуміння, засоби, бажання і мужність на боротьбу із ними - і от саме до таких людей належить Джордан Пітерсон.

Я був вельми незадоволений тим, як сучасна політологія намагалася пояснити появу нацизму, тоталітаризму й упередженості. Це стало суттєвим чинником у моєму рішенні підкріпити мої дослідження політики вивченням несвідомого, проекції, психоаналізу, реґресивного потенціялу групової психології, психіятрії та мозку. Джордан покинув політологію зі схожих причин. Маючи такі вагомі спільні зацікавлення, ми далеко не завжди погоджувалися щодо «відповідей» (і слава Богу), зате майже завжди доходили спільної думки щодо самих питань.

Наша дружба аж ніяк не була гнітючою і похмурою. У мене з'явилася звичка відвідувати лекції моїх колег-професорів у нашому університеті. На лекціях Джордана, де завжди було велелюдно, я мав можливість спостерігати те, що згодом мільйони людей побачили вже в інтернеті: блискучого, а часом і сліпучого оратора, чиї найліпші промови нагадували гру джазмузиканта. Інколи він був схожий на проповідника з прерій, але не богословям, а пристрастю і здатністю розповідати історії, де показані життєво важливі рішення, повязані із вірою чи невірою у певні ідеї. При цьому він дуже легко переходив до захопливого і систематичного підведення підсумків серії наукових досліджень. Він був неперевершений, допомагаючи студентам ставати свідомішими і глибше сприймати себе та своє майбутнє. Навчив їх поважати великі книги, написані впродовж історії людства. Він подавав яскраві приклади зі своєї клінічної практики, був (у межах пристойного) відкритим навіть щодо власних вразливостей. Звертав увагу на цікаві звязки між еволюцією, мозком та релігійними історіями. У світі, де мислителі на кшталт Річарда Довкінса— привчають студентів вважати еволюцію та реліґію протилежностями, Джордан доводив своїм студентам, що саме еволюція допомагає пояснити глибоку психологічну привабливість і мудрість багатьох стародавніх переказів від Ґільґамеша до життя Будди, єгипетської міфології та Біблії. Наприклад, він показав, що історії про добровільну подорож у невідоме - мономіф - є віддзеркаленням універсальних завдань, задля яких еволюціонував мозок. Він поважав ці історії, не займався редукціонізмом і не заявляв, що вичерпав їхню мудрість. Коли він обговорював такі теми, як упередження, споріднені з цим емоції страху й огиди чи пересічні відмінності між статями, то йому вдавалося показати, як ці якості еволюціонували і чому вижили.

Понад усе він звертав увагу своїх студентів на теми, яких рідко торкаються в університетах. Серед них простий факт: усі древні від Будди до авторів Біблії знали те саме, що відомо кожному досвідченому дорослому - що життя це страждання. Якщо страждаєте ви або хтось із ваших близьких, це прикро. Але попри все у цьому нема нічого особливого. Ми не страждаємо просто через «тупих політиків» чи «корумповану систему». І не через те, що ми з вами, як і більшість людей, завжди можемо правдиво описати себе, як жертву чогось або когось. Справжня причина в тому, що ми народилися людьми, а вже це одне ґарантує нам щедру дозу страждань. Якщо ви або ваші кохані не страждаєте зараз, то є суттєва вірогідність, що років за пять уже будете, хіба що неймовірно пощастить. Дітей виховувати - це важко, працювати важко, старіти, хворіти і помирати теж важко. Джордан підкреслює, що робити це все на самоті, без підтримки коханої людини, без мудрости, без психологічних підказок найбільших психологів - ще важче. Він не залякував студентів. Навпаки, його щирі розповіді здавалися їм такими, що додають упевнености, оскільки у глибині душі більшість із них знали - він каже правду. Це попри те, що майданчика для обговорення таких речей у них не було. Можливо, дорослі настільки прагли їх захистити, що самі себе обманули, вирішивши, що уникання розмов про страждання може чарівним чином йому запобігти.

Також він розповідав про «міф героя». Цю міжкультурну тему шляхом психоаналізу досліджував Отто Ранк, який зазначив (ідучи слідами Фройда), що героїчні міфи у всяких культурах між собою подібні. Цю ж тему підхопили Карл Юнґ, Джозеф Кемпбел, Еріх Нойман та инші. Фройд здійснив великий внесок до пояснення феномену неврозу, зокрема, тим, що зосередився на з'ясуванні так званої «історії героя-невдахи» (тієї, що про Едіпа), а Джордан зосередився на героях-переможцях. У всіх цих тріюмфальних історіях героєві доводиться вирушати у невідоме, до нерозвіданих земель, давати раду новим великим випробуванням і йти на великі ризики. За цей час якась частина героя має померти, або її доведеться віддати, щоб він міг переродитися і зустріти виклик. Це вимагає сміливости - риси, про яку дуже рідко згадують на лекціях чи в підручниках із психології. Нещодавно він привселюдно висловився за свободу слова і проти того, що я називаю «примусом слова» (це коли уряд примушує громадян проголошувати певні політичні позиції). В той час ставки були дуже високі; він знав, як багато міг втратити. Тим не менше, на моїх очах він (і Темі, якщо на те пішло) проявили не тільки сміливість, але й здатність жити за багатьма з правил, що описані у цій книзі, а це не легко.

Я бачив, як він виріс із непересічної людини до когось іще сильнішого і впевненішого - завдяки життю за цими правилами. Саме написання цієї книги, а також розробка цих правил, спонукали його зайняти позицію проти примусу слова. І саме тому - під час тих подій - він почав викладати в інтернет свої думки про життя і ці правила. Тепер, коли він набрав 100 мільйонів переглядів на «УоиТиЬе», ми знаємо: його почули.

Враховуючи нашу відразу до правил, як же пояснити цю неймовірну реакцію на його лекції, де йдеться про правила? У випадку Джордана справа, безперечно, в його харизмі та бажанні непохитно стояти на принципах, які на початку і привернули таку широку увагу (кількість переглядів його перших заяв на «УоиТиЬе» швидко перевалила за сотні тисяч). Але люди продовжували слухати, адже те, що він каже, відповідає невисловленій глибинній потребі. Ця потреба полягає в тому, що попри наше бажання бути вільними від правил, ми всі прагнемо впорядкування.

В наш час багато молодих людей не без причини спраглі до правил чи бодай керівних принципів. Принаймні на Заході, міленіяли— переживають унікальну історичну обставину. Як на мене, вони є першим поколінням, якого так ретельно навчали одночасно двох, здавалося б, протилежних ідей про мораль. У їхніх школах, коледжах і університетах цим займалися багато хто з мого власного покоління. Ця суперечливість залишила їх розгубленими і невпевненими, без дороговказів і - що ще трагічніше - позбавленими багатств, про існування яких вони навіть не знають.

Перша ідея, або напрям вчення, полягає в тому, що мораль є відносною чи принаймні особистою «оцінкою цінностей». Відносне означає, що нема нічого абсолютно правильного або абсолютно хибного. Натомість мораль і повязані з нею правила є всього-на-всього особистою думкою, випадковістю, «відносною» до певної структури, наприклад, етносу, виховання, культури чи історичного моменту, на який припало чиєсь народження. Не більше за випадковість народження. Відповідно до цього аргументу (який уже перетворився на кредо), історія вчить, що релігії, племена, нації та етнічні групи схильні до непорозуміння в певних засадничих питаннях, і так було завжди. Сьогодні постмодерністи-ліваки заявляють, що чиясь мораль є винятково намаганням здійснювати владу над иншою групою. Коли стає очевидним, наскільки довільними є моральні цінності ваші і вашого суспільства, доброю справою є проявити терпимість до людей, які думають инакше і походять з инших (ріжноманітних) обставин життя. Наголос на терпимості настільки сильний, що багато людей вважають однією з найгірших вад характеру схильність до «осуду»—. А оскільки ми не можемо відріжнити правильне від хибного, не знаємо, що є добрим, то найнепристойніше, що може зробити дорослий - це дати життєву пораду молодій людині.

От і виросло покоління ненавчене тому, що влучно називають «практичною мудрістю», якою керувалися попередні покоління. Міленіялам часто кажуть, що вони отримали найкращу освіту, яка тільки може бути. А насправді вони постраждали від тяжкого інтелектуального і морального занедбання. Багато релятивістів із покоління, до якого належимо і ми з Джорданом, стали професорами тих міленіялів і поклали собі знецінити тисячі років людського знання про чесноти. Вони відкинули його як таке, що віджило своє, як «невідповідне» чи навіть «гнітюче». Вони в цьому досягли такого успіху, що сьогодні навіть саме слово «чеснота» звучить як застаріле, а той, хто його використовує, скидається на самовдоволеного мораліста із минулого століття.

Втім, вивчення чесноти дещо відрізняється від вивчення моралі (слушне і хибне, добро і зло). Арістотель визначив чесноти просто як поведінку, яка найбільш ефективно веде до щастя в житті. А вади - поведінка, яка найменш ефективно веде до щастя. Він помітив, що чесноти завжди тяжіють до рівноваги та уникають крайнощів, за якими починаються вади. Арістотель досліджував чесноти і вади у своїй «Нікомаховій етиці». Це була книга, в основі якої лежали досвід та спостереження (а не припущення) щодо доступного для людей щастя. Розвиток судження щодо ріжниці між чеснотою і вадою є початком мудрости, а це ніколи не може застаріти.

А наш сучасний релятивізм, навпаки, починається з твердження, що неможливо судити про те, як належить жити, бо не існує справжнього добра, і не існує справжніх чеснот (бо вони теж є відносними). Тож у релятивізмі найближчим приблизним відповідником «чесноти» є «терпимість». Тільки терпимість згуртує наше суспільство, поділене на всякі групи, і врятує нас від заподіяння кривди одне одному. Тому ви через «РасеЬоок» та инші соціяльні медія подаєте сигнали про свою так звану чесноту. Кажете всім, які ви терпимі, відкриті та співчутливі, і чекаєте, коли накрапають вподобайки. І це при тому, що розповіді про власні чесноти є не чеснотою, а саморозхвалюванням. Сигнал про чесноту— не є чеснота. Цілком вірогідно, що це наша найпоширеніша вада.

Нетерпимість до чужих поглядів (байдуже, наскільки непослідовних чи сповнених невігластва) це не просто неправильно. У світі, де немає слушного чи хибного, це ще гірше: це ознака того, що вам непристойно бракує витончености або ви можете становити небезпеку.

Але, як виявилося, чимало людей не можуть терпіти вакуум - хаос - який є невід'ємним від життя, але стає гіршим через цей моральний релятивізм; вони не можуть жити без морального компасу, без ідеалу, якого можна було б прагнути в житті (а для релятивістів ідеали теж є цінностями, а, отже - теж відносними і не вартими жертв). Поряд із релятивізмом розростаються нігілізм і розпач, а також протилежність морального релятивізму: сліпа певність, обіцяна ідеологіями, які нібито мають відповіді на всі питання.

Такими стежинами ми прийшли до другого вчення, яким бомбардують міленіялів. Вони йдуть на гуманітарний курс, аби вивчати найбільш значущі книги в історії людства. Але їм не пропонують книги; натомісць їх піддають ідеологічним штурмам, заснованим на якихось жахливих спрощеннях. У той час як релятивіст пройнятий непевністю, ідеолог - цілковита протилежність. Він або вона є понад усяку міру осудливими, нетерпимими до инакодумства; завжди знають, що в иншої людини не так, і що з цим треба робити. Иноді здається, що в суспільстві релятивістів єдиний, хто готовий давати поради, це той, кому заледве є чим поділитися.

Сучасний моральний релятивізм має численні джерела. Мірою того, як ми на Заході вивчали більше історії, ми розуміли, що ріжні епохи мали ріжні моральні кодекси. Коли ми плавали через моря і відкривали нові землі, ми дізнавалися про існування далеких племен на всяких континентах, чиї моральні кодекси мали сенс стосовно або всередині лаштунку їхніх суспільств. Наука теж зіграла ролю, нападаючи на релігійне бачення світу, таким чином розмиваючи релігійний ґрунт етики та правил. Матеріалістична соціологія натякала, що ми можемо розділити світ на факти (які всі можуть бачити, які є обєктивні та «реальні») і на цінності (які є субєктивні і особисті). В такому разі ми можемо спершу дійти згоди щодо фактів, а тоді, можливо, колись розробимо і науковий кодекс етики (чого досі не сталося). Більше того, натякаючи, що цінності менш дійсні за факти, наука зробила ще один внесок до морального релятивізму, який теж розглядав «цінність» як другорядну. Втім, думка про те, що ми здатні легко відріжнити факти і цінності залишається наївною; до певної межі чиїсь цінності визначають, на що буде звернено увагу, і що буде вважатися фактом.

Ідея про те, що ріжні суспільства мають ріжні правила і мораль була відома і в античному світі, і досить цікаво порівнювати їхню відповідь на це усвідомлення із сучасною відповіддю (релятивізм, нігілізм та ідеологія). Коли древні греки приплили до Індії та инших місць, вони теж виявили, що правила, моралі та звичаї ріжняться від місця до місця, і побачили, що пояснення слушного і хибного випливало із якоїсь спадкової влади. Відповіддю греків був не відчай, а новий винахід: філософія.

Реагуючи на невпевненість (що походила від усвідомлення існування цих моральних кодексів, які не збігалися з місцевими) Сократ не вирішив стати нігілістом, релятивістом чи ідеологом. Натомість він присвятив своє життя пошуку мудрости, яка б могла порозумітися із цими відмінностями. Инакше кажучи, він допоміг винайти філософію. Ціле своє життя ставив бентежні, засадничі питання, наприклад, «Що таке чеснота?», «Як людині жити добрим життям?» чи «Що таке справедливість?». Він розглядав усякі підходи, питав, які з них видавалися найбільш послідовними та відповідними людській природі. На мою думку, питання такого шибу дають цій книзі життя.

Стародавніх людей не паралізувало відкриття того, що инші народи мали инакші ідеї про те, як належить жити. Воно поглибило їхнє розуміння людства і привело до чи не найбільш вичерпних розмов, будь коли ведених між людьми - про те, як можна жити.

Схоже і з Арістотелем. Замісць того, щоб упадати у відчай від цих відмінностей між моральними кодексами, Арістотель заявив, що, хоча конкретні правила, закони і звичаї є ріжними у ріжних місцях, але не змінюється те, що людям за їхньою природою властиво створювати ці правила, закони і звичаї. По-сучасному кажучи, здається, що всі люди є біологічно обдаровані якимсь непереборним зацікавленням, через що створюємо правила всюди, хай де ми є. Ідея, що людське життя може бути вільне від правил - фантазія.

Ми - генератори правил. А враховуючи, що ми є моральними тваринами, то чим же для нас обертається сучасний спрощений релятивізм? Це значить, що ми самі себе плутаємо, прикидаючись тими, ким не є. Це маска, хоч і дивна, адже дурить переважно того, хто її носить. Дряпніть ключем по мерседесі найрозумнішого професора-постмодерніста-релятивіста і одразу ж побачите, як хутко з нього спаде маска релятивізму (з його вигадкою про те, що нема ні слушного, ні хибного). Спадуть і шати радикальної терпимости.

Оскільки ми ще не маємо етики, заснованої на сучасній науці, Джордан не намагається писати свої правила з чистого аркуша - нехтуючи тисячами років мудрості, ніби то якісь звичайні забобони, та не звертаючи уваги на наші найбільші моральні досягнення. Набагато доцільніше буде включити найліпше з того, що ми зараз дізнаємося з книг, які люди вважали за потрібне зберігати понад тисячоліття, з історіями, які попри все пережили нищення часом.

Він робить те, що розсудливі провідники робили завжди: не заявляє, що людська мудрість починається з нього, а натомість спершу звертається до власних провідників. І хоча теми його книги поважні, Джордан почасти розповідає про них із дрібкою гумору, що видно з назв розділів. Він не переконує, що володіє вичерпним знанням. Деякі розділи становлять широкі дискусії про нашу психологію, як він її розуміє.

То чому би не назвати цю книгу збіркою підказок - набагато легший, привітний і не такий твердий на слух вираз, як «правила»?

Бо це й справді правила. І першим правилом є те, що ви маєте взяти відповідальність за власне життя. Крапка.

Маючи покоління, якому без кінця товкмачили їхні ідеологічні вчителі про права, права, права, які їм належать - можна подумати, що це покоління заперечуватиме, якщо хтось скаже, що їм краще зосередитися на відповідальності. У цьому поколінні багато хто виріс у маленьких сімях із надмірно турботливими батьком-матір'ю, на гральних майданчиках і мякою підлогою, а тоді вчився в університетах із «безпечними територіями», де їм не доводилося слухати того, чого вони не хотіли чути. Їх учили уникати ризиків, і тепер серед них мільйони людей, пригнічених цією недооцінкою їхньої потенційної міцности. Саме вони сприйняли повідомлення Джордана, яке полягало в тому, що на кожній людині лежить основоположна відповідальність, що для повноцінного життя слід навести порядок у власній оселі й тільки тоді думати про ще більшу відповідальність. Масштаб цієї реакції часто доводив нас обидвох ледь не до сліз.

Инколи ці правила багато вимагають. Вони вимагають, щоб ви розпочали поступовий процес, який з часом виведе вас до нових меж. Для цього, як я вже казав, належить вирушити до невідомого. Щоб вивести себе за межі свого чинного «я», конче треба уважно вибирати ідеали, а тоді рухатися до них: тих, які там, вище за вас, кращі за вас - тих, в досяжності яких не завжди буде певність.

Але якщо ми не певні, що наші ідеали можна досягти, то навіщо взагалі пробувати? Бо якщо до них не прагнути, то вже стотно буде певність в одному: ви ніколи не відчуватимете, що ваше життя має сенс.

А також, можливо, тому, що в глибині душі - як би це дивно не звучало - ми всі прагнемо, щоб нас судили.

Доктор Норман Дойдж, автор книги «Мозок, який сам себе змінює» (ТЬе Ьгаіп іЬаі сЬапдек ііьеН)

Вступ

У цієї книги є коротка і довга історії. Почнімо з короткої.

У 2012-му я став учасником веб-сайту <^иога». Тут кожен міг поставити будь-яке питання і кожен міг відповісти. Читачі голосували за відповіді, які їм подобалися, й проти тих, які не подобалися. Так найкорисніші відповіді підіймалися до верхівки, а інші падали в безодню забуття. Я зацікавився цим сайтом. Мені сподобалася його властивість - він був відкритий і безкоштовний для всіх. Обговорення завше здавалося цікавим, і цікаво було спостерігати ріжнобарвний спектр думок, утворених одним питанням.

Коли робив перерву (чи ухилявся від роботи), я частенько зазирав до <^иога» у пошуках питань для обговорення. Я обміркував і врешті-решт відповів на питання «У чому ріжниця між „бути щасливим” і „бути задоволеним”?», «Що в житті стає краще, коли старієш?» і «Що робить життя змістовнішим?»

<^иога» дає знати, скільки людей переглянуло вашу відповідь і скільки за неї проголосувало. У такий спосіб можна визначити своє охоплення і бачити, що міркують люди про ваші думки. Тільки невелика кількість тих, хто переглядає відповідь, за неї голосують. Станом на Липень 2017-го, коли я пишу це (тобто через пять років по тому, як відповів на «Що робить життя змістовнішим?») моя відповідь на згадане питання набула відносно невеликої аудиторії (14 000 переглядів і 133 голосів «за»), в той час як моя відповідь на питання про старіння була переглянута 7 200 людьми й отримала 36 голосів «за». Не дуже великі досягнення. Однак, цього варто було очікувати. На таких сайтах більшість відповідей привертає мало уваги, у той час як незначна меншість стає непропорційно популярною.

У скорім часі я відповів на инше питання: «Що такого найціннішого кожному варто знати?» Я написав список правил чи принципів; деякі серйозні, инші з гумором - «Будьте вдячні попри страждання», «Не робіть те, що ненавидите», «Не ховайте нічого в тумані» тощо. Читачі <^иога» виявилися задоволені цим списком. Вони коментували та поширювали його. Говорили: «Я обовязково роздрукую цей список і триматиму для довідки. Просто феноменально», і «Ви виграли ,^иога”. Тепер можна просто закрити сайт». Студенти з університету в Торонто, де я викладаю, підійшли до мене і сказали, як сильно їм сподобався цей список. На сьогодні моя відповідь на питання «Що такого найціннішого...» була переглянута сто двадцятьма тисячами людей, і за неї віддали свій голос дві тисячі триста. Тільки декілька сотень з приблизно шестисот тисяч питань на <^иога» здолали двотисячний бар'єр голосів. Мої роздуми, навіяні прокрастинацією,— припали людям до серця. Я написав відповідь, яка покривала 99,9 відсотків.

Коли я писав список правил життя, для мене було не очевидно, що він настільки добре себе зарекомендує. Я вельми старався, складаючи ті відповіді (яких було близько шістдесяти), що виклав впродовж кількох місяців до і після того допису. Але <^иога» забезпечує маркетингові дослідження у найдовершенішому вигляді. Відповідачі анонімні. Вони незацікавлені (у найкращому розумінні). Їхні думки спонтанні й неупереджені. Тож я звернув увагу на результати і замислився про причини непропорційного успіху цієї відповіди. Можливо, коли я складав правила, то досяг слушної рівноваги між знайомим та незнайомим. Можливо, людей привернула структура, яку передбачають ці правила. Може, людям просто подобаються списки.

Декілька місяців перед цим, у березні 2012-го, я отримав електронного листа від літературної посередниці. Вона почула, як я висловлювався на радіостанції «СВС» під час шоу «Просто скажи щастю „ні"», де я критикував ідею, що щастя - це належна ціль життя. За минулі десятиріччя я прочитав чимало моторошних книг про двадцяте століття, приділяючи особливу увагу нацистській Німеччині і Радянському Союзові. Алєксандр Солженіцин (великий документаліст жахів рабсько-трудового табору, яким був СРСР) колись писав, що «жалюгідна ідеологія», яка стверджувала, що «люди створені для щастя», була такою ідеологією, яка «розвалювалася після першого ж удару нарядчикового кийка».1В умовах кризи неуникненне страждання, викликане життям, може швидко виставити на посміховисько ідею, що щастя - це належне прагнення особистости. На радіо-шоу я висловив думку, що потрібен глибший сенс. Вказав, що природа цього сенсу була багато разів представлена у великих історіях минулого і що він більше повязаний із розвитком характеру у стані страждання, ніж зі щастям. Це частина довгої історії праці, яку ви бачите перед собою.

З 1985 по 1999 я працював по три години на день над єдиною иншою книгою, яку опублікував: «Карти значення: Будова переконання». Впродовж цього часу і в наступні роки я також викладав курс за матеріялами в цій книзі спочатку в Гарварді, а тепер у Торонтському університеті. У 2013, спостерігаючи за сходженням сайту «УоиТиЬе», а також через популярність роботи, яку виконував із «ТVО» (громадською телестанцією в Канаді), я поклав собі фільмувати свій університет і публічні лекції, викладаючи записи в інтернет. На квітень 2016 року вони встигли привернули велику аудиторію - понад мільйон переглядів. Відтоді кількість переглядів невпинно зростала (до вісімнадцяти мільйонів на час написання цих рядків), але здебільшого тому, що я втягся в політичну дискусію, яка привернула незвичайно багато уваги.

Це вже інша історія. Можливо, навіть ще одна книга.

У праці «Карти значення» я припустив, що великі міфи і релігійні історії минулого, особливо ті, які отримані з більш ранньої, усної традиції, були повчальними у своєму призначенні, а не описовими. У цих історіях не розглядалося питання, яке ставлять вчені: що таке світ? Натомість, воно стояло так: як має діяти людина? Я припустив, що наші пращури зображували світ як сцену - драму - а не місце предметів. Я описав, як прийшов до думки, що складові елементи світу-драми є порядком та хаосом, а не матеріяльними речами.

Порядок - це там, де люди навколо взаємодіють відповідно до загальновідомих соціяльних норм, тож вони передбачувані та відкриті до співпраці. Це світ соціяльної структури, розвідана місцевість, знайомість. Зазвичай стан порядку символічно (уявно) зображують як чоловіче. Це «мудрий король» і «тиран», назавжди скуті разом, оскільки суспільство є одночасно і структурою, і гнобленням.

Хаос, навпаки - це там, де (чи тоді, коли) щось трапляється несподівано. Хаос проявляється в тривіяльній подобі тоді, коли ви розповідаєте жарт на вечірці з людьми, яких, як вам здається, ви знаєте, а тоді тиша та бентежний холод спускаються на це зібрання. Хаос - це катастрофа, що з'являється, коли ви неочікувано залишаєтеся без роботи чи зраджені коханою людиною. Як антитеза символічному чоловічому порядку хаос уявно представлений як жіноче. Це нове та непередбачуване, що неочікувано з'являється серед звичайного і знайомого. Це «творіння» і «знищення», джерело нових речей і місце призначення померлих (оскільки природа, на відміну від культури - одночасно і народження, і скін).

Порядок і хаос це ян та їнь, відомі символи даосизму: дві змії від голови до хвоста.— Порядок - білий змій чоловічої стати; хаос - чорний змій жіночої. Чорна крапка в білому й біла в чорному вказує на можливість перетворення: коли все здається безпечним і надійним, невідоме може з'явитися неочікувано й у великій кількості. І навпаки, коли здається, що все втрачено, новий порядок може виникнути з катастрофи та безладу.

Для даосизму сенс перебуває на межі вічно переплетеної пари. Йти цією межею - значить залишатися на дорозі життя, на божественному Шляху.

І це набагато краще за щастя.

Літературна посередниця, про яку я згадував, слухала радіопередачу «СВС», де я обговорював ці проблеми. Це змусило її застановитися над глибшими питаннями. Вона прислала мені електронного листа, в якому спитала, чи не думав я написати книжку для широкої авдиторії. Колись я намагався зробити доступнішу версію «Карт значень», бо вона інформаційно вельми насичена. Втім, виявилося, що я не мав достатнього духу під час тієї спроби, не було того духу і в рукописі, який вийшов. Гадаю, це тому, що наслідував власну форму минулого «я» і свою попередню книгу замісць того, щоб зайняти місце між порядком і хаосом та створити щось нове. Я запропонував їй подивитися чотири лекції, котрі я зробив для програми на «ТУО» під назвою «Великі ідеї»— на своєму «УоиТиЬе» каналі. Гадав, якщо вона зробить це, ми зможемо арґументованіше та ґрунтовніше поспілкуватися щодо того, які теми я міг би розглянути в книзі, доступній для ширшого кола читачів.

Кілька тижнів по тому вона звернулася до мене, передивившись усі чотири лекції і обговоривши їх зі своєю колегою. Її зацікавленість ще більше зросла, як і її прихильність до проекту. Це було несподівано і багато обіцяло. Завжди дивуюся, коли люди добре реагують на те, що я говорю, з огляду на серйозність і непросту природу піднятої проблеми. Я вражений, що мені дозволили (навіть заохочували) викладати те, що я викладав спочатку в Бостоні, а тепер і в Торонто. Завжди думав: якщо люди по-справжньому звернуть увагу на те, що я викладаю, мені добряче перепаде. Ви зможете самі визначити, що може бути причиною їхнього занепокоєння, коли прочитаєте цю книжку. :)

Літературна посередниця припустила, що я пишу підручник про те, що необхідно людині «щоб жити добре» - хай би що це значило. Я відразу подумав про свій список на <^иога». Тим часом написав деякі майбутні міркування про опубліковані правила. Люди добре відреагували на нові ідеї. Саме тому мені здалося, що список з <^иога» добре пасує до ідей мого нового агента. Тож я відправив їй список. Він їй сподобався.

Приблизно в то самий час один мій друг - в минулому мій студент - прозаїк і сценарист Ґрег Гурвіц— подумував про написання нової книги, яка в майбутньому стала бестселером у жанрі трилер: «Сирота Ікс».— Цьому авторові теж сподобалися мої правила. Головна героїня його книги Мія одне за одним виставляла правила на своєму холодильнику, коли це було доречно за сюжетом. Це було ще одним доказом, який підтверджував моє припущення щодо привабливости правил. Я запропонував своїй літературній посередниці, що напишу по одному розділові на кожне з правил. Вона погодилася, тож я написав презентацію ідеї нової книги відповідно до цього. Однак, коли я почав писати справжні розділи, вони виявилися зовсім не стислі. На кожне з правил у мене виявилося набагато більше думок, ніж я передбачав на початку.

Частково через те, що я провів багато часу, збираючи матеріял для першої книги: вивчення історії, міфології, нейронауки, психоаналізу, дитячої психології, поезії і великі уривки Біблії. Я читав і, можливо, багато осяг у таких творах, як «Втрачений рай» Мільтона, «Фавст» Ґйоте і «Пекло» Данте. Все це було мною переплетене (на щастя чи на лихо) у намаганні вирішити проблему, що ставить у глухий кут: причина або причини ядерного протистояння «холодної війни». Я не міг зрозуміти, як системи переконань можуть бути настільки важливими для людей, що ті готові піти на знищення світу задля захисту цих переконань. Мені стало ясно, що спільні системи переконань робили людей зрозумілими одне одному, і що в системах річ була не тільки в переконанні.

Люди, які живуть однаковим принципом, взаємно передбачувані. Вони діють відповідно до очікувань і бажань одне одного. Можуть співпрацювати. Можуть навіть мирно конкурувати, бо всі знають, чого очікувати від усіх инших. Спільні системи переконань (частково психологічні, частково поведінкові) спрощують усіх - і в уяві однієї особи, і в очах загалу. Спільні переконання також спрощують світ, бо люди, які знають одне одного, можуть співпрацювати задля приборкання світу. Ймовірно, нема нічого важливішого за підтримку такої організації - такого спрощення. Коли вона під загрозою, великий корабель держави розхитується.

Я не маю на увазі, що люди будуть битися конкретно саме за те, у що вірять. Вони можуть боротися за відповідність між тим, у що вірять, чого очікують і чого прагнуть. Вони боротимуться за підтримку відповідности між тим, чого вони очікують, і тим, як усі поводяться. Адже саме підтримка цієї відповідности дозволяє всім жити разом у злагоді, передбачувано й продуктивно. Це зменшує невизначеність, а також хаотичну суміш нестерпних емоцій, які ця невизначеність неминуче утворює.

Уявіть: когось зрадила кохана людина. Було порушено священну суспільну угоду, укладену між двома людьми. Вчинки говорять гучніше за слова, і акт зради руйнує тендітний і ретельно обговорений мир інтимних стосунків. У наслідок зрадництва люди стають заручниками жахливих емоцій: огиди, презирства (до себе і до зрадника), провини, тривоги, люти і страху. Конфлікту неможливо уникнути й иноді наслідки цього смертельні. Спільні системи переконань - загальні системи узгодженої поведінки і очікування - регулюють і контролюють усі ці могутні сили. Не дивно, що люди боротимуться за захист чогось, що убезпечує їх від одержимости емоціями хаосу і жаху (і від переростання цього у фундаментальне протистояння та збройне зіткнення).

І це ще не все. Спільна система культури врівноважує взаємодію людей, позаяк є також системою цінности - ієрархією цінности, де певним речам надають пріоритет і вагу, а иншим, ні. Коли такої системи цінности нема, то люди просто не можуть діяти. Сприйняття тоді теж неможливе, бо дія і сприйняття потребують ціли, а дійсна ціль може бути тільки чимось цінним. Більшу частину наших емоцій ми переживаємо щодо цілей. Ми не щасливі, доки не побачимо себе в поступі - сама ідея руху вперед передбачає цінність. А ще гірше те, що сенс життя без позитивної оцінки не є просто нейтральним. Оскільки ми вразливі й смертні, біль і страждання є невід'ємною частиною людського існування. Нам конче потрібне щось, що можна протиставити стражданню, яким наділене Єство.— Отже, ми маємо мати сенс (властивий глибокій системі цінностей), инакше жах існування блискавично стає першочерговою проблемою. І тоді нас вабитиме нігілізм з його безвихіддю і розпачем.

Тож: нема цінности - нема сенсу. Однак між системами цінностей існує можливість конфлікту. Так ми вічно опиняємося між Сцілою і Харібдою: втрата групоцентричного переконання робить життя хаотичним, нестерпним; його ж наявність робить невідхильним конфлікт з иншими групами. На Заході ми вже деякий час відходимо від нашої культури - зосередженій на традиції, релігії і національності - зокрема для зменшення загрози конфлікту між групами. Проте ми щораз частіше стаємо жертвами відчаю через безглуздя, а це нічим не краще.

Під час написання «Карт значень» я (також) виходив з того, що ми більше не можемо дозволити собі конфліктів - принаймні не в масштабах світових конфліктів двадцятого століття. Адже наші технології знищення стали надто потужними. Потенційні наслідки війни буквально апокаліптичні. Але ми також не можемо просто відмовитися від наших систем переконань, вірувань і традицій. Я місяцями мучився над цією, на перший погляд, нездоланною проблемою. Невже існував третій шлях, невидимий для мене? І ось у ті часи мені наснився сон: я завис у повітрі за багато ярусів над підлогою і тримався за канделябр під банею велетенського собору. Люди внизу були далекими і крихітними. Між мною і стінами був величезний простір, так само було і до верхівки бані.

Я звик звертати увагу на сновидіння не тільки через мою освіту клінічного психолога. Сновидіння проливають світло на тьмяні місця, куди сама свідомість ще не подорожувала. Також я немало часу присвятив вивченню християнства (більше, ніж иншим релігійним традиціям, але я постійно намагаюся виправити це). Тому, як і инші, я можу залучати і залучаю те, що знаю, а не те, чого не знаю. Я знав, що собори були збудовані у формі хреста, і пункт під банею був його центром. Знав, що хрест одночасно є місцем найбільшого страждання, місцем смерти й трансформації, а також символічним осердям світу. Це було не те, де я хотів би бути. Мені вдалося зійти з висот символічного неба до безпечної знайомої безликої землі. Не знаю, як. Тоді, ще бувши у сновидінні, я повернувся до своєї спальні і ліжка, а тоді спробував повернутися до сну і миру несвідомости. Однак, щойно я розслабився, то відчув, що моє тіло переміщувалося. Могутній вітер розчиняв мене, готувався повернути назад до собору, щоб знову поставити у тому осерді. Не було рятунку. Це був справжній кошмар. Я змусив себе прокинутися. Фіранки позаду мене розвівалися над подушками. Напівсонним я подивився на узніжжя ліжка. І побачив величні двері собору. Труснувши головою, я остаточно прокинувся, а двері зникли.

Моє сновидіння розмістило мене в центрі самого Буття, і не було рятунку. Мені довелося збавити місяці, аби допетрати, що це означало. Упродовж цього часу я дійшов до глибшого особистого усвідомлення того, на чому неодноразово наголошували великі розповіді минулого: центер зайнятий особистістю. Центер позначено хрестом, оскільки Х позначає місце. Існування на цьому хресті - страждання і перетворення, і цей факт понад усе належить прийняти добровільно. Це дасть можливість піднятися над рабською належністю до групи і її доктрин і водночас уникнути пасток протилежної надмірности - нігілізму. Замість цього можна знайти достатньо сенсу у власній свідомості й досвіді.

З одного боку - жахлива дилема конфлікту, з иншого - психологічне і соціальне розчинення. Як можна звільнити світ від цих крайнощів? Відповідь: через підняття та розвиток особистости, а також через готовість кожного взяти на себе тягар Єства й стати на героїчний шлях. Ми маємо прийняти якомога більше відповідальности за індивідуальне життя, суспільство і світ. Ми всі мусимо говорити правду, ремонтувати поламане, а також руйнувати й потім відтворювати старе і застаріле. Саме таким способом ми можемо і зобов'язані зменшити страждання, яке отруює світ. Це велика вимога. Цьому доведеться присвятити все. Але альтернатива - жахіття авторитарного переконання, хаос зруйнованого державного устрою, трагічні смерті через неприборкану природу, екзистенційний розпач, слабкість особистости без ціли. Це явно гірше.

Я розмірковував про такі ідеї і проводив лекції на такі теми десятиріччями. Накопичив величезне зібрання розповідей та концепцій, що їх стосуються. Я ні на мить не стверджую, що цілком істинний або повний у своєму мисленні. Єство набагато складніше, ніж може пізнати одна людина, і я не маю повної картини. Просто пропоную найкраще з того, з чим упорався.

У кожному разі результатом усього попереднього дослідження і мислення є нові есеї - вони врешті і стали цією книгою. Початкова ідея полягала в тому, щоб написати короткі есеї на всі сорок відповідей, які я виклав на <^иога». Видавництво «Репдиіп Капгїот Ноике Сапагїа» пристало на цю пропозицію. Однак під час написання я скоротив кількість есеїв до двадцяти пяти, потім до шістнадцяти і нарешті до нинішніх дванадцяти. Залишок я упродовж останніх трьох років редагував з допомогою і піклуванням мого офіційного ректора (і з жорсткою та жахливо стотною критикою Гурвіца, згадуваного раніше).

Знадобилося багато часу, щоби визначити назву: 12 правил життя: Ліки проти хаосу. Чому саме ця, а не якась инша? Насамперед через простоту. Це чітко вказує, що людям конче потрібні принципи упорядкування, инакше цей хаос їх може полонити. Ми потребуємо правил, стандартів, цінностей - поодинці і разом. Ми звірі у зграї, вючні тварини. Ми мусимо нести тягар, щоби виправдати наше нещасне існування. Це порядок. Порядок може стати надмірним, і це недобре. Але й хаос може затопити нас, і ми потонемо - і це теж недобре. Нам треба залишатися на правильному і вузькому шляху. Кожне з дванадцяти правил цієї книги і їхніх супутніх есеїв слугують дороговказом до перебування там. «Там» - це на розподільній лінії між порядком і хаосом. Ось де ми водночас достатньо стійкі, здатні до розвідки, дослідження, перетворення, відновлення і співпраці. Саме там ми знаходимо сенс, що виправдовує життя і його неуникненні страждання. Можливо, якби ми жили правильно, то змогли б витримати вагу власної самосвідомости. Можливо, якби ми жили правильно, то могли б витримати усвідомлення власної крихкости та смертности, при цьому не відчуваючи себе скривдженою жертвою - адже це відчуття є джерелом спершу образи, тоді заздрощів, а потім жаги помсти і руйнування. Можливо, якби ми жили правильно, нам би не довелося звертатися до тоталітарної певности, аби затулити себе від усвідомлення власної непридатносте і невідання. Можливо, ми могли б почати уникати цих шляхів до Пекла - адже в двадцятому столітті ми бачили наскільки реальним воно може бути.

Сподіваюся, що ці правила і їхні супутні есеї допоможуть людям зрозуміти те, що вони вже знають: душа людини вічно жадає героїзму справжнього Єства. І готовість взяти на себе цю відповідальність тотожна рішенню прожити змістовне життя.

Якщо ми всі будемо жити належним чином - будемо колективно процвітати.

Найкращі побажання всім вам у подорожі крізь ці сторінки.

Доктор Джордан Бернт Пітерсон клінічний психолог і професор психології

Встаньте і розправте плечі

Лобстери і територія

Як і більшість людей, ви, певно, не часто думаєте про лобстерів,2хіба що як їсте їх. Проте ці цікаві та смачні ракоподібні заслуговують на більшу увагу. Їхні нервові системи доволі прості, з великими, легко помітними нейронами, чарівними клітинами головного мозку. Завдяки цьому вчені змогли скласти дуже детальну нейронну схему лобстерів. Це допомогло зрозуміти будову і функцію мозку, а також поведінку складніших тварин, включаючи й людей. Лобстери мають з вами більше спільного, ніж здається. Особливо тоді, коли ви роздратовані, ха-ха.—

Лобстери живуть на дні океану. Там вони шукають необхідний ареал, у межах якого вони полюють на здобич і харчуються випадковими їстівними крихтами і шматками, які падають униз внаслідок безперервного хаосу - різанини і смерти високо над ними. Вони прагнуть спокійного місця, де добре полювання і багатий збір поживи. Хочуть мати дім.

Це може бути проблематично, оскільки лобстерів багато. Що буде, якщо двоє з них раптом займуть одну й ту ж територію на дні океану і схочуть там жити? А якщо є сотні лобстерів, і всі вони намагаються вижити й утримувати сімю - в одній ділянці, повній піску й відходів?

В инших істот теж є така проблема. Коли, наприклад, співочі птахи перелітають навесні на північ, вони люто змагаються між собою за територію. Пісні, які вони співають, такі мирні та милі для людських вух, насправді є тривожними сиренами і кличами панування. Співочий птах - маленький воїн, що проголошує свою владу. Візьмімо, наприклад, кропивника - маленька, проте енергійна співоча пташка-комахоїд, поширена у Північний Америці. Новоприбулому кропивнику хочеться затишного місця, щоби звити гніздо, захищене від вітру й дощу. Хочеться, щоб було поблизу вдосталь їжі, а також, щоб це місце було привабливе для потенційної пари. Він також прагне переконати суперників триматися звідти подалі.

Пташки і територія

Коли мені було десять років, ми разом із батьком спорудили хатку для сім'ї кропивників. Вона була як критий кінний вагон і мала вхід розміром з двадцятипятицентну монетку. Завдяки цьому вона була зручною домівкою саме для кропивників, оскільки вони маленькі, а от більші птахи не могли туди залізати. У моєї старенької сусідки також була пташина хатка, яку ми тоді ж виготовили для неї, використавши старий гумовий чобіт. Вхід там достатньо великий для пташки розміром з дрозда. Сусідка з нетерпінням чекала того дня, коли там хтось поселиться.

У скорім часі кропивник знайшов нашу хатку і зробив своїм домом. Напровесні ми чули його довгеньку трепетну пісню, що повторювалася знову і знову. Проте, коли наш пернатий квартирант звив гніздечко у критому вагончику, то після цього почав носити маленькі прутики до сусідчиного чобота. Він ущільнив вхід настільки, що жодна пташка, велика чи мала, не змогла б зайти. Наша сусідка була незадоволена цим запобіжним заходом, та нічого не вдієш. Мій тато сказав: «Якщо ми його знімемо, прочистимо вхід і повісимо назад на дерево, кропивник просто ще раз забє його прутиками». Що ж, кропивники маленькі та гарненькі, але безжальні.

Попередньої зими я зламав ногу на лижах, коли вперше спускався з пагорба, і отримав гроші від шкільного страхового полісу, покликаного винагороджувати незграбних дітей, яким не пощастило. На отримані кошти я придбав касетний програвач (високотехнологічна новинка на той час). Тато запропонував, щоб я сів на задньому дворі, записав спів кропивника, а потім відтворив його, аби подивитися, що буде. Тож я вийшов надвір, коли яскраво світило сонце, й упродовж декількох хвилин записував щебіт кропивника, який люто виголошував свою заяву на володіння цією територією. Потім дав йому почути його власний голос. Ця маленька пташка, втричі менша за горобця, стала нападати на мене і мій програвач, падаючи в піке і пролітаючи туди й назад за декілька дюймів від динаміка. Ми багато разів спостерігали таку поведінку навіть без програвача. Коли більша пташка наважувалася сісти відпочити на одне з дерев поблизу із нашою пташиною хаткою, то була велика ймовірність, що її зіштовхне з гілки наш кропивник-камікадзе.

Взагалі кропивники і лобстери дуже ріжні. Лобстери не літають, не співають і не сидять на деревах. Кропивники ж мають пір'я, а не міцний панцер. Вони не можуть дихати під водою, і їх не подають на стіл із маслом. Одначе і ті й инші подібні у важливих рисах. Наприклад, вони всі одержимі статусом і становищем, як і багато инших істот. Норвезький зоолог і порівняльний психолог Торляйф Шельдеруп-Еббе ще у 1921 році спостеріг, що навіть звичайні домашні кури встановлювали «порядок клювання».3

Визначення того, хто ким є в курячому світі, має важливі наслідки для виживання кожного окремого птаха, особливо в часи нужди. Птахи, які завжди мають пріоритетний доступ до будь-якої їжі, яку зранку висипають на дворі, є такими собі курячими мажорами. Після них йдуть представники другої кляси, підлизи, вдаваки. Тоді настає черга курей третьої кляси і так далі - аж до брудних, погано оперених, недогодованих і нещасних, які

посідають найнижчий суспільний прошарок; своєрідна каста недоторканих у курячій ієрархії.

Кури, як приміські птахи, живуть спільнотами. Співочі птахи на кшталт кропивника - ні, але вони все одно живуть в ієрархії домінування. Просто в них це розтягнуто на більшу територію. Найхитріші, найсильніші, найздоровіші і ті птахи, яким найбільше пощастило, посідають найкращу територію і боронять її. Завдяки цьому в них більша ймовірність мати висококлясну пару і висидіти пташенят, які виживуть і належно розвинуться. Добрий прихисток від вітру, дощу та хижаків, а також легкий доступ до якісної їжі - це робить життя менш напруженим. Територія має значення, тому немає ріжниці між територіяльними правами і соціяльним статусом. Часто це питання життя та смерти.

Уявімо ситуацію: заразна пташина хвороба розповзається територіями, чітко розділеними на ієрархічні верстви співочих птахів. Найменш панівні з них і ті, що в найменш сприятливих умовах (тобто які посідають найнижчий прошарок пташиного світу) радше за все захворіють і помруть.4Це так само слушно і щодо районів людських поселень, коли пошесть пташиного грипу та инші хвороби ширяться по всій плянеті. Бідні та перенапружені завжди помирають в першу чергу, ще й у більших кількостях. Також вони набагато вразливіші до неінфекційних захворювань, як рак, діябет і недуги серця. Як то кажуть, коли в аристократів застуда, то робітнича кляса мре від пневмонії.

Оскільки територія має значення (а також тому, що найкращі місця завжди в дефіциті), у тварин територіяльній пошук приводить до протистояння. Конфлікт своєю чергою породжує ще одну проблему: як перемагати чи програвати без надто великої ціни для суперників. Цей останній пункт особливо важливий. Уявіть собі, що двоє птахів беруть участь у суперечці щодо місця гніздування. Ця взаємодія може легко перерости у безпосередній фізичний бій. За таких обставин один птах переможе - зазвичай той, що більший - але навіть він може в бою зазнати важкої травми. Це значить, що неушкоджений третій птах, хитрий спостерігач, може налетіти і подолати попереднього переможця, скориставшись із його каліцтва. Для перших двох птахів це аж ніяк не добре.

Конфлікт і територія

Протягом тисячоліть тварини, яким доводиться співіснувати на одних територіях, навчилися багатьох способів досягати домінування з найменшими ризиками для себе. Це відбулося саме завдяки потребі співіснувати. Наприклад, переможений вовк перевернеться на спину, виставивши свою шию переможцю, а той не буде її роздирати. Вовк, який тепер став головним, може потребувати товариша (хай і такого жалюгідного, як його подоланий супротивник), з яким у майбутньому можна буде ходити на полювання. Агами бородаті, дивовижні соціяльні ящірки, розмахують одне перед одним своїми передніми лапками, виказуючи мирні наміри та готовість зберігати тривку суспільну гармонію. Дельфіни під час полювання та в періоди сильного збудження видають спеціяльні звукові імпульси, щоби зменшити потенційний конфлікт між панівними й підлеглими членами зграї. Така поведінка поширена в кожній спільноті живих істот.

Лобстери, звиклі блукати дном океану, не є виняток.5Якщо зловите кілька десятків і перевезете у нове місце, то побачите, як вони за допомогою ріжних ритуалів і технік формують статус. Кожен лобстер почне досліджувати нову територію, щоби розвідати її та знайти належне місце для укриття. Лобстери ретельно вивчають місцевість, на якій живуть, і запамятовують пізнане. Якщо застанете одного з них коло його домівки, він хутко чкурне всередину і сховається. Якщо ж стривожити його на певній відстані від домівки, то він одразу шмигне до найближчого придатного сховку, якого раніше запримітив, а тепер згадав.

Для відпочинку лобстер потребує безпечного прихистку, де нема хижаків і стихійних небезпек. Окрім того, коли лобстери ростуть, вони линяють, скидаючи свої панцері, і через це протягом тривалого часу залишаються мякотілими і вразливими. Нірка під скелею - добрий притулок для лобстерів. Ще краще, якщо поблизу є черепашки чи инші детрити,— якими можна затулити вхід, коли лобстер затишно влаштується в норі. Втім, на кожній новій території є тільки обмежена кількість місць, де можна надійно сховатися. Вони рідкісні і цінні. Инші лобстери постійно їх шукають.

Тому лобстери часто зустрічають одне одного, коли досліджують місцевість. Дослідники довели, що навіть лобстер, якого виростили окремо, знає, що робити у такій ситуації.6У нього складні поведінкові механізми захисту та агресії, вбудовані в нервову систему. Він починає танцювати туди- сюди, наче боксер, відкриваючи і піднімаючи клешні, рухаючись назад, вперед, збоку в бік, повторюючи рухи супротивника та розмахуючи відкритими клешнями. Водночас він використовує спеціяльні отвори під очима, щоб стріляти в супротивника струменями рідини. Ця рідина містить суміш хімічних речовин, за якими инший лобстер визначає його розмір, стать, здоровя та настрій.

Буває так, що один лобстер відразу розуміє, що у нього клешні набагато менші, ніж у супротивника, і відступає без бою. Хемічна інформація, якою лобстери обмінюються, коли стріляють струменями, може мати таку саму дію: переконує слабшого чи менш агресивного лобстера відступити. Це розвязання конфлікту на рівні 1.7Проте, якщо два лобстери подібні за розміром та силою, або якщо обмін рідинами виявився не достатньо інформативним, тоді вони переходять до розвязання конфлікту на рівні 2. Скажено вихаючи вусиками і схиливши клешні донизу, один буде наступати, а инший - відступати. Після цього, навпаки - захисник наступатиме, а агресор буде відходити. Після кількох раундів такої поведінки боязкіший лобстер може вирішити, що продовження протистояння не в його інтересах. Такий рефлексивно трусне хвостом, відскочить назад і зникне, щоби спробувати долю деинде. Проте, якщо ніхто не втече, лобстери переходять до рівня 3, де передбачено справжній бій.

Тепер лобстери вже розлючені, несамовито нападають одне на одного з відкритими клешнями і борються. Кожен намагається перевернути иншого на спину. Лобстер, якого успішно перевернули, вирішує, що його супротивник здатний завдати серйозної шкоди. Зазвичай він здається і йде геть (хоча й залишається страшенно незадоволеним і позаочі розводить нескінчені плітки про переможця). Якщо ж жоден із них не зміг перевернути иншого, чи якщо перевернутий лобстер не припиняє боротьби, то вони переходять до рівня 4. В цьому є надзвичайний ризик, на який не можна йти легковажно: один чи навіть обидва лобстери зазнають травм унаслідок сутички, до того ж ці рани можуть виявитися смертельними.

Лобстери наступають один на одного зі щораз більшою швидкістю. Їхні клешні відкриті, тож вони здатні схопити ногу, вусик, очне стебло, чи будь- що инше відкрите і вразливе. Щойно йому вдасться схопити частину тіла, нападник вдарить хвостом, аби відштовхнутися назад і відірвати затиснуте в клешні. Суперечка, що дійшла до цієї стадії, зазвичай визначає явного переможця та переможеного. Той, що програв, навряд чи виживе, особливо, якщо залишатиметься на території, яку зайняв переможець - тепер смертельний ворог.

Після програного бою, незважаючи на те, наскільки агресивно лобстер перед цим поводився, він уже не хотітиме битися далі, навіть проти зовсім иншого супротивника, якого в минулому перемагав. Переможений супротивник втрачає впевненість, иноді на декілька днів. Часом поразка має ще поважніші наслідки. Якщо домінантний лобстер зазнав нищівної поразки, його мозок, можна сказати, розчиняється. Тоді він вирощує новий мозок. Це вже буде мозок підлеглого, який більш відповідає новій, нижчій позиції.8 Попередній мозок просто не здатен здійснювати перетворення з короля до дворняги, тож йому доводиться практично повністю самознищитися і відрости з нуля. Кожен, хто зазнав болісного перетворення після серйозної поразки в коханні чи кар'єрі, може відчути певну солідарність із цим ракоподібним, який теж колись був успішним.

Нейрохемія поразки та перемоги

Хемія мозку лобстера, який зазнав поразки, докорінно відріжняється від хемії у лобстерів-переможців. Це видно за їхніми поставами. Впевнений лобстер чи полохливий, це залежить від співвідношення двох хемічних речовин, які модулюють звязок між нейронами лобстерів: серотонін і октопамін. Перемога збільшує співвідношення першого до другого.

Лобстер з високим рівнем серотоніну і низьким октопаміну - зухвалий і самовпевнений, він з набагато меншою ймовірністю відступить, якщо йому кинуть виклик. Це тому, що серотонін допомагає регулювати гнучкість постави. Гнучкий лобстер виставляє свої ніжки й клешні так, щоб здаватися високим і небезпечним, мов Клінт Іствуд у фільмі-вестерні. Якщо піддати дії серотоніну лобстера, який перед тим зазнав поразки, то він розправить своє тіло і буде наступати навіть на тих, хто колись його перемагав, при цьому боротиметься довше та з більшою наполегливістю.9Препарати, що їх призначають людям з депресією, є селективними інгібіторами зворотнього захоплення серотоніну— і мають дуже схожу хемічну та поведінкову дію. Тож прозак— підбадьорює навіть лобстерів. Ось такий приголомшливий прояв безперервности еволюції життя на Землі.10

Переможця характеризують високий рівень серотоніну і низький октопаміну. Протилежний нейрохемічний склад - високе співвідношення октопаміну до серотоніну - дає нам переможеного, зімятого, пригніченого, знесиленого, скрадливого лобстера, який схильний тинятися закутками і зникати за перших же ознак небезпеки. Серотонін й октопамін також регулюють рефлекс змаху хвоста, що слугує лобстерові для швидкого руху назад, коли йому потрібно тікати. Викликати такий рефлекс у переможеного лобстера легше. Відлуння цього можна побачити в посиленому рефлексі переляку, властивому солдатам чи дітям, яких били - людям з посттравматичним стресовим розладом.

Принцип нерівного розподілу

Коли переможений лобстер відновлює свою мужність і зважується на новий бій, то програє з більшою ймовірністю, ніж можна було б спрогнозувати за підсумками попередніх боїв. З иншого боку супротивник, що вже перемагав, з більшою ймовірністю знову здобуде перемогу. У світі лобстерів «переможець забирає все» - як і в людському суспільстві, де 1% найбагатших має стільки ж благ, як і 50% найбідніших.— В цьому самому світі найбагатші 85 людей мають стільки ж, скільки й найбідніші 3,5 мільярди.

Цей же жорстокий принцип нерівномірного розподілу поширюється і за межі фінансової царини - він діє скрізь, де необхідне творче виробництво. Більшість наукових праць публікує невелика група вчених. Манюсінька частина музикантів створює майже всю записану комерційну музику. Якоюсь жменькою авторів продаються всі книжки. Щорічно в США продають півтора мільйона окремих (!) найменувань. Проте тільки пятсот із них збувають понад сто тисяч примірників.— Теж саме і з клясичними композиторами - Бахом, Бетховеном, Моцартом і Чайковським - ці четверо написали практично всю музику, яку виконують сучасні оркестри. Зі свого боку Бах написав так багато, що цілі десятиліття знадобилися б просто для

 

того, щоб вручну скопіювати його твори, але при цьому в регулярному репертуарі лише невелика частка його дивовижного доробку. Те саме стосується й инших трьох членів цієї групи гіпердомінантних композиторів: дотепер широко відтворюють тільки невелику частину їхніх творів. Отже, невелика частина музики, створена невеликою частиною всіх клясичних композиторів (які будь-коли писали) складає майже всю клясичну музику, яку світ знає й любить.

Цей принцип відомий як закон Прайса, названий так на честь Дерека Джона де Сола Прайса,— 13дослідника, що в 1963 році відкрив його застосування в науці. Його можна було змоделювати, використовуючи ^- подібний графік, з кількістю людей на горизонтальній вісі й продуктивністю або ресурсами на горизонталі. Загальний принцип було виявлено набагато раніше. Вільфредо Парето (1848-1923), італійський полімат— зауважив його застосування щодо розподілу багатства на початку двадцятого століття. Цей принцип виявлявся слушним для всіх суспільств будь-коли досліджених, і то незалежно від форми правління. Також це стосується населення міст (у дуже малій кількості міст проживають майже всі люди), маси небесних тіл (у невеликій кількості зосереджена вся речовина), частоти слів у мові (90 відсотків спілкування припадає всього на 500 слів) й багатьох инших речей. Иноді це називають принципом Матвія (Від Матвія 25:29), виходячи з чи не найсуворішого твердження, будь-коли приписуваного Христу: «кожному, хто має, дасться йому та й додасться, хто ж не має, забереться від нього й те, що він має».

Треба стеменно бути Сином Божим, щоб ваша авторитетна заява стосувалася навіть ракоподібних.

Повернімося ж до наших примхливих жителів моря: мірятися силою не забирає багато часу, тож лобстери, випробувавши один одного, дізнаються, з ким можна зчепитися, а кого краще обходити десятою дорогою. Як тільки вони це з'ясовують, то побудована у такий спосіб гієрархія стає надзвичайно стійкою. Переможцю після здобуття перемоги вистачить погрозливо махнути своїми антенами, і колишній супротивник зникне, здійнявши хмарку піску. Слабший лобстер облишить намагання і прийме свій низький статус, залишившись при цьому з ногами, які йому не відриватимуть. Зовсім инша справа із лобстером-переможцем, який посідає найкращий притулок; такий може повною мірою відпочивати, поїдаючи добру їжу. Він усім демонструє своє панування на завойованій території, вночі виганяючи підкорених лобстерів з їхніх нір просто для того, щоб нагадати, хто тут головний.

Усі дівчата

Жіночі особини лобстерів (що теж затято бються за територію впродовж явних материнських стадій свого існування14) вмах ідентифікують самця- переможця, після чого їх починає сильно до нього вабити. За моїм

судженнями - це блискуча стратегія. Її застосовують самиці найрозмаїтіших видів, серед яких і люди. Замісць того, щоб тратити зусилля на виявлення найкращого чоловіка (така справа потребує складних обчислень), жінки цілком покладаються на машинальні обчислення, які здійснює ієрархія домінування. Вони дають самцям поборотися між собою, а тоді знаходять собі коханців, збираючи вершки. Це дуже нагадує те, що відбувається з ціною на фондовому ринку, де вартість будь-якого конкретного підприємства визначається шляхом конкуренції всіх.

Коли самиці готові скинути свої панцері і стають мякшими (буквально), у них прокидається цікавість до спарювання. Вони починають снувати довкола ложа домінантного лобстера, розпилюючи в його бік свої звабні аромати й афродизіяки, намагаючись звабити його. Агресивність зробила його успішним, тож, радше за все, він буде реаґувати відповідно - домінантно і роздратовано. Окрім того, він великий, здоровий і могутній. Перемкнути його увагу з боротьби на спарювання - нелегке завдання. Втім, якщо його належно звабити, то він змінить свою поведінку щодо самиці. Це лобстерський еквівалент «П’ятдесяти відтінків сірого»,— книги, що побила всі рекорди швидкости продажу, вічний сюжет про красуню і чудовисько, архетипна любовна історія. Ця схема поведінки завжди присутня у сексуально відвертих літературних фантазіях, що так само популярні серед жіноцтва, як провокативні образи оголених жінок серед чоловічого племени.

Втім, слід зазначити, що одна тільки фізична сила - аж ніяк не стійка підстава для тривалого домінування. Це було продемонстровано завдяки зусиллям нідерландського приматолога Франса де Вааля.—В групах шимпанзе, яких він вивчав, самцям, що досягли успіху, в тривалішій перспективі довелося підкріпити свою фізичну майстерність витонченішими здібностями. Навіть найжорсткіший деспот-шимпанзе врешті-решт може бути скинутий двома супротивниками, які по-окремості слабші від нього. Тому найдовше вдається домінувати тим самцям, які встановлюють взаємні зобовязання зі своїми підлеглими і піклуються про самиць та дітей своєї групи. Політичним трюкам на кшталт поцілунку дитини без перебільшення мільйони років. Та лобстери все ж порівняно примітивні, тому для них достатньо голих елементів сюжету «Красуні та чудовиська».

Щойно самиця (лобстера) успішна звабила звіра, вона оголиться, скинувши свій панцер, ставши небезпечно м'якою, вразливою і готовою до злягання. Самець, тепер перетворений на турботливого коханця, у слушний момент відкладає порцію спорзу (сперми) у відповідне вмістище. Після цього самиця залишається поруч на кілька тижнів (ще одне явище достатньо відоме серед людей), поки тверднутиме її панцер. На дозвіллі вона повертається до своєї власної оселі, насичена заплідненими яйцями. Тоді инша самиця намагатиметься зробити те ж саме - і так далі. Домінантний самець з його прямою і впевненою поставою отримує не тільки найкращий маєток і доступ до найліпших мисливських угідь. Він також отримує всіх жінок. Якщо ви

лобстер чоловічої стати, то користь від успіху збільшується в геометричній прогресії.

Чому це все актуально? З численної низки обставин, крім тих, які до сміху очевидні. Ми знаємо, що лобстери існували в тій чи иншій формі більше 350 мільйонів років.16Це дуже довго. 65 мільйонів років тому ще були динозаври. Для нас це неосяжно далеке минуле. Однак для лобстерів динозаври - нувориші, які з'явилися і зникли у потоці часу, близького до вічности. Це означає, що ієрархія домінування була постійною ознакою середовища, до якого пристосувалися всі складні форми життя. Третину мільярда років тому мозок і нервова система були порівняно простими. Тим не менше вони вже мали структуру та нейрохемію, які необхідні для обробки інформації про статус і спільноту. Важливість цього факту неможливо переоцінити.

Природа природи

Те, що еволюція консервативна, у біології є очевидністю. Коли щось розвивається, воно має спиратися на те, що вже дала природа. Нові можливості можуть бути додані, а старі зазнати змін, але більшість речей залишиться незмінними. Саме тому крила кажанів, руки людей і плавці китів мають дивовижну подібність в своїй скелетній формі. У них навіть однакова кількість кісток. Еволюція давно заклала основи для базової фізіології.

Тепер еволюція працює значною мірою через варіяцію та природній відбір. Варіяція існує з багатьох причин, серед яких перемішування генів (кажучи просто) і випадкові мутації. З цих же причин особини ріжняться всередині одного виду. Природа вибирає з них із плином часу. Ця теорія, як уже сказано, пояснює постійну зміну життєвих форм протягом нескінченности. Але є ще одне питання, що прозирає з-під поверхні: чим є «природа» в «природньому відборі»? Чим є це «середовище», до якого тварини пристосовуються? Ми робимо багато припущень щодо природи та довкілля - і це має наслідки. Марк Твен колись казав: «Приводить до лиха не те, чого ми не знаємо, а те, у чому ми абсолютно впевнені, але що все-таки хибне».

Легко подумати, що «природа» це те, у чого є певна природа - тобто, щось незмінне. Але це не так: принаймні не строгому розумінні. Це одночасно і незмінне, і динамічне. Довкілля - природа, що обирає - і само воно також трансформується. Відомі символи даосизму їнь і ян прекрасно зображають це. Єство (сама дійсність) в даосизмі складається з двох протилежних принципів, які зчаста перекладають як жіноче та чоловіче або ще вужче як жінка та чоловік. Проте їнь та ян слушніше розуміти як хаос і порядок. Символ даосизму - це коло, що складається з двох змій від голови до хвоста. Чорна змія, хаос, має білу крапку на своїй голові. Біла змія, порядок має чорну крапку на своїй. Це тому, що безлад і лад взаємозамінні, а також вічно зіставлені. Нема нічого настільки постійного, що воно не може змінюватися. Навіть саме сонце має свої цикли нестабільности. Так само нема нічого настільки мінливого, що його неможливо зафіксувати. Кожна революція творить новий порядок. Кожна смерть одночасно є метаморфозою.

Уявлення про природу як щось повністю незмінне спричиняє поважні помилки сприйняття. Природа «обирає». Ідея вибору містить приховану в ній ідею пристосованости. Тому «пристосованість» піддається «вибору». Пристосованість, грубо кажучи - це ймовірність того, що певний організм залишить потомство (розповсюдить свої гени в часі). «Пристосування» є мірою відповідности організму до умов довкілля. Якщо цю вимогу осмислювати як незмінну, а природу - як постійну і вічну, то еволюція скидається на серію нескінченних лінійних поліпшень, а пристосованість - це те, що з плином часу може бути щораз більше наближене до ідеалу. Досі все ще потужна ідея вікторіанського еволюційного проґресу з людиною на верхівці є частковим наслідком цієї моделі природи. Це створює помилкове уявлення, що нібито існує пункт призначення природнього відбору (підвищення пристосованости до довкілля) і що його можна осмислити як фіксований.

Але природа, здійснювач вибору - не статичний відбірник, принаймні не в строгому розумінні. Природа, так би мовити, вбирається по-всякому для всяких оказій - тобто, щоразу діє инакше. Коливається, як музична партитура. Це почасти пояснює, чому музика створює глибоке відчуття сенсу. Оскільки довкілля, яке підтримує певний вид, перетворюється і змінюється, то те ж саме відбувається і з рисами, що роблять окрему особину успішною у виживанні і відтворенні. Таким чином теорія природнього відбору не визначає створінь, які б щораз стотніше відповідали шаблонові, визначеному світом, а, радше, істоти перебувають у танці з природою - щоправда, це танець смертельний. Червона Королева сказала Алісі таке: «В моєму королівстві треба бігти щодуху, щоб тільки залишатися на тому самому місці». Ніхто, хай би як добре сформований, не може тріюмфувати без руху.

Природа теж не просто динамічна. Деякі речі змінюються стрімко, але вони закладені всередині инших, які змінюються не так швидко (музика теж часто це зображає). Листя змінюється швидше за дерева, а вони, своєю чергою, хутчіш за ліси. Погода змінюється швидше за клімат. Якби це було не так, то консерватизм еволюції не працював би, оскільки елементарна морфологія рук і кистей мала б змінюватися так само швидко, як і довжина кісток рук та функція пальців. Це хаос всередині порядку, який всередині хаосу, що всередині порядку ще вищого рівня. Найреальніший порядок - це найбільш незмінний порядок, і не обовязково той, який легко зауважити. Якщо зосередити увагу на листку, він може приховати від спостерігача дерево. Дерево може приховати від нього ліс. А деякі речі, що є найбільш

реальними (наприклад, всюдисуща гієрархія домінування), взагалі неможливо «побачити».

Помилкою є уявляти природу романтично. Багаті, сучасні містяни, оточені гарячим, розпеченим бетоном, уявляють собі довкілля як щось первинне та райське, наче французький імпресіоністський ландшафт. Екоактивісти мають ще ідеалістичніше сприйняття, вони бачать природу як гармонійно збалансовану і досконалу, позбавлену людських втручань і спустошення. На жаль, «довкілля» - це також і елефантіяз (слоновість), і хвороба ришти (не питайте), і малярійні комарі, і малярія, і посуха з голодом, і СНІД, і чорна чума. Ми не фантазуємо про красу цих аспектів природи, хоч вони настільки ж реальні, як і їхні райські колеги. Звичайно, саме через існування таких речей ми намагаємося змінити наше оточення, захищаючи наших дітей, будуючи міста та транспортні системи, вирощуючи їжу і виробляючи енергію. Якби Мати Природа не була настільки одержима нашим знищенням, нам було би простіше існувати в простій гармонії з її умовами.

І це приводить нас до третього помилкового уявлення: природа є чимось чітко відокремленим від культурних будов, що виникли всередині неї. Порядок в хаосі і порядок Єства що довше тривають, то більш «природні». Це тому, що «природа» є «тим, що обирає», і що довше певна риса існувала, то більше в неї було часу на те, щоб бути обраною і щоб формувати життя. Нема значення, чи ця особливість є фізичною і біологічною, чи соціяльною і культурною. З дарвінського погляду значення має тільки незмінність, а ієрархія домінування, якою б соціяльною чи культурною вона не здавалася, існує ось уже півмільярда років. Вона вічна. Реальна. Ієрархія домінування - не капіталізм. І не комунізм, якщо вже на те пішло. Не військово- промисловий комплекс. Це не патріярхат - одноразовий, вразливий до змін, свавільний культурний артефакт. Це навіть не людське творіння; не в найглибшому сенсі. Навпаки - це майже вічний аспект довкілля. Більша частина того, у чому звинувачують ті инші, ефемерніші явища, які насправді є наслідками незмінного існування ієрархії домінування. Ми (ми у найвищому сенсі, ті ми, що існували від самого початку життя) жили в ієрархії домінування дуже-дуже довго. Ми боролися за місце в ієрархії ще до того, як у нас зявилися шкіра, руки, легені чи кістки. Немає нічого природнішого за культуру. Ієрархії домінування старші за дерева.

Отже, частина нашого мозку, яка відслідковує наше місце в ієрархії, є винятково стародавня і фундаментальна.17Це головна система керування, що модулює наше сприйняття, цінності, емоції, думки і дії. Вона має потужний вплив на кожен аспект нашого Єства, і свідомого, і несвідомого. Ось чому, коли нас хтось переміг, ми діємо так, як лобстери, які програли бій. Ми сутулимося. Унурюємо погляд у землю. Відчуваємо загрозу, біль, тривогу і слабкість. Якщо стан справ не поліпшується, наше пригнічення стає постійним. За таких умов ми не в змозі дати тої відсічи, якої вимагає від нас життя, тож стаємо легкою здобиччю для кривдників із товстішими панцерами. Вражає не лише поведінкова й емпірична подібність. Збігається більшість основної нейрохемії.

Ось є серотонін, хімічна сполука, що керує поставою і втечею лобстера. Лобстери з нижчих щаблів ієрархії виробляють порівняно низькі обєми серотоніну. Також це стосується і людей з нижчих щаблів (і ці низькі обєми зменшуються з кожною поразкою). Низький рівень серотоніну - знижена впевніть в собі. Також більша реакція на стрес, а фізична готовість до непередбачуваних ситуацій забирає більше сил - адже на дні ієрархії щомити може статися, що завгодно (і рідко щось хороше). Менше щастя, більше болю й тривог, хворобливости, менша тривалість життя (як серед ракоподібних, так і серед людей). Вищі місця в ієрархії домінування і вищий рівень серотоніну у тих, хто посідає ті вищі місця - це характеризується меншою хворобливістю, нещастям й смертністю, навіть якщо такі чинники, як абсолютний дохід (чи, для лобстерів, кількість їстівних решток) не змінюються. Важливість цього неможливо переоцінити.

Верх і низ

У глибині вас, у самій основі мозку, нижче за думки чи почуття, є невимовно древній, первісний калькулятор. Він чітко відстежує, де ви перебуваєте в суспільстві - скажімо, за шкалою від одного до десяти. Якщо ви - номер один, у вас найвищий рівень статусу, то ви приголомшливо успішні. Якщо ви чоловічої стати, то маєте привілейований доступ до найкращих місць проживання та їжі найвищого ґатунку. Люди штовхаються за можливість догодити вам. У вас необмежені можливості для романтичних і статевих стосунків. Ви успішний лобстер, і найпривабливіші самиці стають в чергу і змагаються за вашу увагу.18

Якщо ви жіночої стати, у вас доступ до багатьох першоклясних шанувальників: високих, сильних і симетричних; творчих, надійних, чесних і шляхетних. І стеменно так, як ваш домінантний чоловічий аналог, ви жорстоко, навіть безжалісно боротиметеся за те, щоб покращувати своє місце в жіночій ієрархії спарювання, що так само побудована на суперництві. Хоч ви й менш схильні використовувати для цього фізичну аґресію, у вашому розпорядженні багато дієвих словесних трюків і стратегій, включаючи обмовляння суперниць, і ви цілком можете бути в цьому експертом.

Якщо ж у вас, навпаки, десятий рівень статусу - найнижчий - то хай ви чоловік чи жінка, вам однаково ніде жити (а якщо і є, то тільки в поганому місці). Їжа жахлива, якщо і не залишаєтеся зовсім голодні. Перебуваєте у поганому фізичному й психічному стані. У романтичному пляні ви нікому не цікаві, хіба що тим, хто в такому самому відчаї. Ви з більшою ймовірністю захворієте, рано постарієте і помрете молодими, при цьому небагато буде тих, хто вас оплакуватиме - якщо взагалі хтось знайдеться.19Навіть гроші можуть не принести вам пожитку. Ви не знатимете, як скористатися ними, бо правильне використання грошей - справа складна, особливо, якщо ви їх ніколи не бачили. Гроші зроблять вас вразливими до небезпечних спокус - наркотиків і алькоголю, які даватимуть тим більше задоволення, що довше ви були його позбавлені. А ще гроші можуть зробити вас здобиччю для хижаків і психопатів, які процвітають, експлуатуючи тих, хто існує на нижніх щаблях суспільства. Низ ієрархії існування - жахливе, небезпечне місце.

Древня частина вашого мозку, спеціалізована визначати домінування, слідкує за тим, як до вас ставляться инші люди. За цим вона визначає вашу цінність і встановлює ваш статус. Якщо инші не вбачають у вас ніякої цінности, то цей лічильник обмежує доступність серотоніну. Це робить вас фізично й психологічно сприйнятливішими до будь-яких обставин або подій, що можуть викликати емоції, особливо якщо вони негативні. І ця здатність вам конче потрібна. Непередбачувані ситуації - звична річ на дні, тож ви маєте бути готовими виживати.

На жаль, ця фізична гіперреакція, ця постійна пильність - усе це спалює багато дорогоцінної енергії та фізичних ресурсів. Така реакція - те, що називають стресом. Це явище не є винятково психологічне, власне, психологічний аспект у ньому навіть не головний. Нещасливі обставини накладають справжні обмеження, а стрес є відображенням цього. Діючи на дні, стародавній мозковий лічильник припускає, що навіть найменша непередбачувана перешкода може спричинити неконтрольований ланцюг поганих подій, яким доведеться давати раду самотужки, оскільки на узбіччі суспільства надійні друзі трапляються воістину рідко. Тому ви будете невпинно жертвувати те, що могли би фізично зберегти на майбутнє. Натомісць доводиться витрачати цей ресурс для підсилення готовости й можливости негайної панічної реакції в теперішньому. Коли нема знаття як діяти, треба бути готовими робити все і будь-що в разі необхідносте. Ви наче сидите в автомобілі, до самого низу вдавлюючи педалі газу й гальма. Занадто багато пробудете в такому стані, і все почне розвалюватися. Під час криз стародавній лічильник відмикає навіть імунну систему, негайно витрачаючи енергію та ресурси, необхідні для здоровя у майбутньому. Це робить вас імпульсивним.20Наприклад, ви кидатиметеся на будь-які тимчасові можливості спарювання і отримання задоволення - хай які низькопробні, ганебні чи незаконні вони є. Це значно збільшить вірогідність того, що ви будете жити нерозважливо, хапаючись за рідкісні шанси отримати задоволення, чи навіть помрете заради них. Фізичні навантаження, спричинені готовістю до непередбачуваних ситуацій, виснажуватимуть вас у всіх сенсах.—

І навпаки, якщо у вас високий статус, тоді холодна механіка лічильника (ще древніша за первісну) вважатиме, що ваша ніша безпечна, що ви продуктивні та забезпечені, а також має чудову суспільну підтримку.

Лічильник певен: ймовірність того, що вам буде завдано шкоди - низька, тож її безпечно не враховувати. Зміна може бути можливістю, а не катастрофою. Серотонін ллється рікою. Це робить вас впевненим й спокійним, ви стоїте рівно, не горблячись, не перебуваючи в стані постійної готовости. Оскільки ваше місце безпечне, то й майбутнє імовірно буде добрим. Буде користь від того, щоб думати в більш далекій перспективі і плянувати кращий завтрашній день. Нема потреби імпульсивно хапатися за будь-які крихти, бо є всі підстави вважати, що добре буде доступне і надалі. Можна відкладати задоволення, не відмовляючись від нього назавжди. Можна дозволити собі бути надійним і розважливим громадянином.

Несправність

Иноді механізм лічильника може спрацювати неправильно. Його дії може перешкоджати нерегулярне спання і споживання їжі. Невизначеність може його заплутати. Тіло зі своїми ріжноманітними частинами має діяти, як оркестра після доброї репетиції. Кожна система має виконувати свою ролю правильно і в належний час, інакше з'явиться хаос і безладний шум. Саме тому розпорядок настільки важливий. Життєві дії, які ми щодня повторюємо, належить автоматизувати. Їх треба перетворити в стійкі та надійні звички, щоб вони перестали бути складними, натомісць набувши передбачуваности і простоти. Найвиразніше це можна побачити на прикладі маленьких дітей - вони приємні, жартівливі та грайливі, коли розпорядок сну та їжі стабільний, а за його відсутности - жахливі, вередливі та бридкі.

Тому я своїх клієнтів завжди спочатку питаю про сон. Чи прокидаються вони вранці приблизно в той самий час, що і пересічна людина, і чи не змінюється година пробудження з дня на день? Якщо відповідь - ні, то перше, що я раджу, це впорядкувати свій сон. Нема великого значення, чи вони лягатимуть спати о тій самій годині щовечора, але прокидатися в сталий час - необхідно. Тривогу й депресію важко вилікувати, якщо хворий має непередбачувані щоденні рутини. Системи, що опосередковують негативні емоції, тісно повязані з правильними циклічними добовими ритмами.

Далі я питаю про сніданок. Раджу своїм клієнтам якнайшвидше після пробудження їсти сніданок з високим вмістом жирів і білків (без звичайних вуглеводів, без цукру, оскільки вони надто швидко перетравлюються й створюють стрибок цукру в крові, а потім стрімкий його спад). Я роблю так, бо люди, які страждають на тривожні розлади й депресію, вже перебувають у стані напруги, особливо, якщо довго не тримали життя під контролем. Їхні тіла будуть виділяти надмірно велику кількість інсуліну, якщо вони займуться будь-якою складною або виснажливою діяльністю. Якщо вони зроблять це після ночи (протягом якої вони нічого не їли) і перед сніданком, то збитковий інсулін прибере з крові весь цукор. Тоді вони впадають у стан гіпоглікемії, стають психологічно нестабільними.22На цілий день. Їхні системи неможливо відновити, поки вони знову не посплять. У мене було багато клієнтів, чия тривога була знижена до неклінічного рівня просто завдяки тому, що вони почали спати і снідати за передбачуваним розкладом.

Инші шкідливі звички також можуть впливати на стотність лічильника. Иноді це відбувається безпосередньо (біологічні причини цього не зовсім зрозумілі), а деколи - тому, що ці звички започатковують складну петлю позитивного зворотнього звязку. Щоб позитивний зворотній звязок міг відбуватися, потрібен детектор вхідного сигналу, підсилювач і вихідний сигнал. Уявіть, що сигнал, отриманий вхідним детектором, посилюється й потім випромінюється у підсиленій формі. Наче нічого поганого. Біда починається, коли детектор вхідного сигналу сприймає вихідний сигнал і знову пропускає його через систему, підсилюючи та випромінюючи його знову. За кілька циклів такого посилення все небезпечно виходить з-під контролю.

Більшість людей колись чули на концерті оглушливе виття з динаміків, коли щось було не так зі звуковою системою. Ось що діється: мікрофон надсилає сигнал до динаміків. Динаміки цей сигнал виводять. Мікрофон може зловити випущений сигнал і знову направити його в систему, якщо він занадто близько до динаміків, або якщо сигнал занадто гучний. Звук дуже швидко посилюється до нестерпного рівня, достатнього для знищення динаміків, якщо це не зупинити.

Подібна руйнівна петля відбувається і в життях людей. У більшості випадків ми називаємо такі речі психічним захворюванням, і байдуже, що це не лише чи навіть взагалі не відбувається в людській психіці. Залежність від алькоголю чи инших наркотиків, що змінюють настрій, є типовим процесом зворотнього звязку. Уявіть чоловіка, що полюбляє алькоголь, може, трохи занадто. Він хутко випиває три-чотири келихи. Його рівень алькоголю в крові шпарко збільшується. Це неабияк збуджує, особливо тих, хто має вроджену генетичну схильність до алькоголізму.— Збудження триває й посилюється лише доти, доки рівень алькоголю в крові активно зростає, а це в свою чергу можливе лише тоді, коли пияк продовжує пити. Коли він перестає пити, рівень алькоголю не просто стабілізується, а починає падати. Тоді організм береться виробляти ріжноманітні токсини, метаболізуючи вже спожитий етанол. У людини також наступає позбавлення алькоголю, позаяк системи тривоги, що були пригнічені під час спяніння, починають надмірно реагувати. Похмілля - це синдром позбавлення алькоголю (така собі ломка, від якої алькоголіки часто гинуть), що починається незабаром після припинення споживання. Щоб подовжити тепле сяйво і віддалитися від неприємних наслідків, пияк може просто продовжити пити далі, доки не вичерпається все спиртне в хаті, не закриються бари та не закінчаться гроші.

Наступного дня випивака прокидається, сильно страждаючи від похмілля. Поки що це тільки неприємність. Справжня біда починається, коли він виявляє, що його похмілля може бути «вилікуване» кількома чарчинами вранці. Певна річ, що таке лікування тимчасове. Воно просто відкладає синдром позбавлення алькоголю трохи далі в майбутнє. Але, якщо страждання достатньо гостре, то це «лікування» може знадобитися - тим часом. Отже, він навчився виліковувати своє похмілля пияцтвом. Якщо ліки самі ж і викликають хворобу, то встановлено позитивний зворотній звязок. За таких умов може швидко виникнути алькоголізм.

Щось таке відбувається з людьми, у яких розвивається тривожний розлад - агорафобія, наприклад. Люди з агорафобією можуть бути настільки приголомшені страхом, що перестають виходити з дому. Ця недуга є наслідком позитивного зворотнього зв'язку. Першим чинником, що викликає розлад, найчастіше є напад паніки. Зазвичай, від нього потерпають жінки середнього віку, які були занадто залежні від инших людей. Така жінка перейшла з надмірної залежносте від батька одразу до стосунків зі старшим та відносно панівним чоловіком, практично не мавши проміжку для самостійного існування.

У тижні, що передують появі агорафобії, вона, звичайно, переживає щось неочікуване й аномальне. Це може бути щось фізіологічне, наприклад, прискорене серцебиття - явище взагалі досить поширене, і ймовірність його збільшується під час менопаузи, коли непередбачувано коливаються гормональні процеси, які регулюють психологічні переживання жінок. Будь- яка помітна зміна в серцебитті може привести до думок як про серцевий напад, так і про сором від привселюдного прояву страждання, яке наступає після серцевого нападу (смерть і суспільне приниження, два основні страхи). Неочікуваним випадком може бути й конфлікт у шлюбі потерпілої, або хвороба чи смерть чоловіка. Це може бути розлучення або госпіталізація близького друга. Певні реальні події зазвичай пришвидшують початкове збільшення страху смерти і соціального осуду.24

Після шоку жінка, у якої починалася агорафобія, могла вийти з дому і поїхати до торгового центру. Там зайнято, так просто не припаркуєшся. Це вводить її в іще більшу напругу. Знову проявляються думки про вразливість, які роїлися в її свідомості після нещодавнього гіркого досвіду. Вони викликають занепокоєння. Її серцебиття прискорюється. Вона починає дихати швидше і не на повні легені. Вона відчуває, що її серце тріпотить, тож починає думати: а раптом це серцевий напад? Це спричиняє ще більшу тривогу. Тепер вона набирає ще менше повітря з кожним подихом, через що зростає рівень діоксиду в крові. Серцебиття знову пришвидшується через додатковий страх. Вона це помічає і частота биття знову зростає.

Пуф! Позитивний зворотній звязок. Невдовзі тривога перетворюється на паніку, яку регулює инша мозкова система, призначена для найсерйозніших загроз - її можна активувати надмірним страхом. Жінка приголомшена своїми симптомами і йде до відділення невідкладної допомоги, де вона змушена деякий час почекати в своєму тривожному стані, після чого у неї

перевіряють сердечну активність. І нічого не виявляють. Але це її не заспокоює.

Навіть таке неприємне переживання потребує принаймні ще одного циклу зворотнього звязку, аби перетворитися на повноцінну агорафобію. Наступного разу, коли їй треба буде йти до торгового центру, жінка в передаґорафобному стані стривожиться, бо памятає, що відбулося минулого разу. Але все одно піде. По дорозі вона відчуває, що її серце знову починає тріпотіти. Це спричиняє ще один цикл тривоги й занепокоєння. Щоб запобігти паніці, вона повертається додому, таким чином уникаючи напруги, яку відчувала на шляху до торгового центру. Але тепер системи тривоги в її мозку помітили, що вона втекла геть від торгового центру - це приводить їх до висновку, що бувати там дійсно небезпечно. Наші системи тривоги дуже практичні. Вони припускають, що все, від чого ви тікаєте, є небезпечним. Доказом цього є те, що ви втекли.

Отже, тепер торговий центр позначено як «занадто небезпечний, не наближатися» (або жінка на перших стадіях агорафобії позначила себе як «занадто тендітну, щоб наближатися до торгового центру»). Цього може бути недостатньо для спричинення справжніх проблем. Є ж інші місця для покупок. Але найближчий супермаркет виявляється достатньо схожим на торговий центр, щоб викликати подібну реакцію, тож жінка тікає і звідти. Тепер і супермаркети займають ту категорію. Потім додасться магазин на розі вулиці. Потім автобуси, таксі та метро. У скорому часі - все. Жінка- агорафобік з часом починає боятися власного дому. Вона б утекла і звідти, якби могла. Але не може. Тож застрягає у себе вдома. Втеча через тривогу змушує усе, від чого втікаєш, наганяти ще більшу тривогу. Втеча через тривогу робить тебе все меншим, а світ усе небезпечнішим.

Є багато систем взаємодії між мозком, тілом і соціяльним світом, що можуть втрапити до петлі позитивного зворотнього звязку. Депресивні люди, наприклад, можуть почуватися непотрібними та обтяжливими, а також хворими і згніченими горем. Це змушує їх розірвати звязок із друзями та сімєю. Це відчуження робить їх самотнішими, ізольованішими - через це збільшується ймовірність того, що вони почуватимуться непотрібними та обтяжливими. Тоді вони відчужуються ще більше. Таким чином депресія закручується в спіралю та посилюється.

Якщо хтось серйозно постраждав в якийсь момент життя - травмувався - то лічильник домінування може перетворитися таким чином, що ймовірність постраждати знову буде більшою, а не меншою. Часто це трапляється з уже дорослими людьми, над якими жорстоко знущалися у дитинстві або у підлітковому віці. Вони стають тривожними і легко засмучуються. Щоб уберегтися вони займають захисну позу та намагаються не дивитися прямо у вічі, адже це можна інтерпретувати як претенсію на домінування.

Це значить, що завдана знущаннями шкода (зниження суспільного статусу і впевнености) може продовжуватися навіть після того, як саме знущання вже припинилося.25У найпростіших випадках принижені у минулому люди виростають і починають нове, успішніше життя. Але при цьому дечого не помічають. Залишилися їхні пристосування до попередньої дійсности, тепер контрпродуктивні. Через них ці люди більш напружені та невпевнені, ніж потрібно. Є і складніші випадки: якщо підпорядкування входить у звичку, це робить людину більш напруженою та менш упевненою, ніж потрібно, до того ж її звичка покірности продовжує привертати негативну увагу кривдників, не таких успішних і численних, та все ж наявних у дорослому світі. В таких ситуаціях психологічні наслідки знущання у минулому збільшують ймовірність його продовження в теперішньому (хоч і не обовязково - враховуючи статеве дозрівання, переїзд на нове місце, отримання освіти чи обєктивне підвищення статусу).

Піднесення

Деколи люди піддаються знущанням, бо не можуть дати відсічи. Так буває з людьми фізично слабшими за своїх супротивників. Це одна з найпоширеніших причин цькування, якого зазнають діти. Навіть найміцніший шестирічний не має шансів проти девятирічного. Проте багато цієї ріжниці в силі зникає у дорослому віці. Це відбувається завдяки відносному вирівнюванню фізичного розміру (за винятком ріжниці між чоловіками і жінками - перші, як правило, залишаються більшими на зріст і сильнішими, особливо у верхній частині тіла), а також завдяки жорсткішим покаранням, що їх зазвичай накладають на дорослих, які продовжують вдаватися до фізичних методів залякування.

Але так само часто люди зазнають знущань через те, що не хочуть давати відсічи. Таке нерідко трапляється з людьми, що за характером співчутливі та самовіддані, особливо якщо у них ще й вельми загострені негативні емоції. Вони дуже яскраво проявляють своє страждання, що приносить багато задоволення садистам (відповідно, дітей, яких легше довести до сліз, частіше піддають цькуванням).26Це також трапляється з людьми, які з тієї чи иншої причини вирішили собі, що всі форми агресії, навіть почуття гніву, є морально неприйнятними. Я бачив, як люди з особливо загостреною чутливістю до дрібязкової прискіпливости (малої тиранії) та надмірно агресивного суперництва, придушували в собі будь-які емоції, що могли привести до такої поведінки. У багатьох таких людей був понадміру сердитий батько, який намагався керувати кожним їхнім рухом. Проте психологічні сили ніколи не одновимірні у своєму значенні. Хоч злість і агресія мають воістину жахливу здатність породжувати жорстокість і кривавий хаос, це врівноважено тим, що у часи розбрату, непевности та небезпеки, вони можуть протистояти гнобленню, казати правду і мотивувати рішучий рух уперед.

Є люди, просто співчутливі та самовіддані (а також наївні та вразливі до експлуатації), чия здатність до агресії придушена занадто вузькою мораллю. У такому стані вони не можуть проявляти по-справжньому справедливий і захисний гнів, необхідний для самозахисту. Якщо ви здатні вкусити, то, як правило, цього не доводиться робити. Якщо її вміло інтеґрувати, то сама здатність реаґувати з аґресією та насильством зменшує, а не збільшує ймовірність того, що дійсна агресія стане необхідною. Якщо, коли спроба вас пригнобити ще тільки почалася, ви на повному серйозі скажете «ні» (тобто, чітко заявите своє заперечення і стоятимете непохитно на цьому рішенні), тоді можливості пригноблювача залишатимуться належно обмеженими й вузькими. Сили тиранії невблаганно розширюються, заповнюючи весь простір для існування, який для них хтось залишив. Люди, які просто не бажають правильно виражати свої самозахисні територіяльні реакції, відкриті до гноблення так само, як і ті, які дійсно не можуть захистити власні права через природню неспроможність чи реальну нерівність у силі.

Простодушні, беззубі люди зазвичай скеровують своє сприйняття та дії за декількома простими аксіомами: всі люди добрі; ніхто нікого не прагне скривдити; загроза (і, тим більше, використання) насильства фізичного чи якогось иншого - це неправильно. Ці аксіоми розвалюються (а то й гірше) у присутності по-справжньому зловмисних осіб.27Гірше - це коли наївні переконання стають безсумнівним запрошенням до знущання, адже ті, що жадають кривдити, навчилися вистежувати тих, хто саме так мислить. За таких умов аксіоми беззубости належить переглянути. В клінічній практиці у мене часто були клієнти, які вважали, що добрі люди ніколи не сердяться, тож я звертав їхню увагу на суворі реалії їхніх власних образ.

Ніхто не любить, коли його принижують, але люди часто терплять це занадто довго. Тож я спонукаю їх побачити власну образу спершу як гнів, а тоді як показник того, що потрібно щось принаймні сказати, якщо не зробити (і не в останню чергу через те, що цього вимагає чесність). Потім спонукаю їх подивитися на цю дію, як частину сили, що стримує тиранію - і на рівні суспільства, і на рівні окремої особи. Всередині багатьох бюрократій сидять дрібязкові авторитаристи, які плодять непотрібні правила й процедури з єдиною метою - виразити і закріпити владу. Такі люди формують навколо себе потужні підводні течії обурення. Якщо їх проявити, це може обмежити їхнє вираження патологічної влади. Саме таким чином готовість однієї людини постояти за себе захищає всіх від корупції суспільства.

Коли наївні люди відкривають у собі здатність до гніву, це їх приголомшує, деколи дуже тяжко. Яскравий приклад цього можна побачити у тому, наскільки легко у солдатів-новобранців може розвинутися посттравматичний стресовий розлад. Часто він виникає через те, що вони роблять самі, а не через те, що з ними стається. Вони реаґують стеменно як чудовиська, якими вони дійсно можуть бути в екстремальних умовах бою. Відкриття в собі цієї здатности перевертає їхній світ. І не дивно. Вони думали, що всі жахливі злочинці в історії людства були абсолютно не подібні на них самих. Вони ніколи не зауважували в собі здатности гнобити і залякувати (а заодно і здатности самостверджуватися й досягати успіху). Деякі мої клієнти були жертвами нападів. На обличчях нападників вони побачили вираз абсолютної зловмисности - це вселило в них такий жах, що вони роками, кожного дня страждали в істеричних конвульсіях. Такі люди, як правило, походять із надмірно захищених, закритих сімей, де нічому страшному не було дозволено існувати, а світ можна було сприймати тільки як казкову країну (і не дай Боже комусь порушити це правило).

Коли ж відбувається пробудження - коли раніше наївні люди виявляють у собі насіння зла, можливість бути чудовиськами - вони усвідомлюють себе небезпечними (бодай потенційно) і їхній страх зменшується. У них розвивається більше почуття самоповаги. Тоді вони можуть почати опиратися гнобленню. Усвідомлюють свою здатність витримати натиск, бо вони теж страшні. Вони бачать, що спроможні стояти за себе і розуміють, що зобовязані це робити - побачивши, якими по-справжньому пекельними істотами можуть стати, якщо віддаватимуться своїй образі, перетворюючи її на руйнівні поривання. Ще раз: Майже немає ріжниці між інтегрованою здатністю до знищення і силою характеру. Це один із найскладніших уроків життя.

Скажімо, що ви - невдаха. Може, й ні... але якщо так, то вам не обовязково і далі так жити. Може, у вас просто є погана звичка. Може, ви - цілий набір шкідливих звичок. Тим не менше, навіть якщо свою зігнуту поставу ви заробили чесно, навіть якщо були непопулярні в школі чи зазнавали знущань вдома або в початкових клясах— - такий спосіб життя не обовязково є доречним зараз. Обставини змінюються. Якщо ходити понуро, як переможений лобстер, то люди призначать вам нижчий статус. А стародавній лічильник (який у вас із ракоподібними спільний, розташований в основі мозку) призначить вам низький рівень домінування. Тоді мозок буде виробляти менше серотоніну. Це зробить вас менш щасливими, більш тривожними і похмурими, спонукає відступити тоді, коли слід постояти за себе. Це також зменшить імовірність того, що ви зможете жити в безнапасному районі, що матимете доступ до ресурсів найвищої якости, що знайдете собі здорову, привабливу дружину чи такого ж чоловіка. Це змусить вас частіше зловживати кокаїном і алькоголем, бо ви житимете сьогоднішнім днем, у світі, де майбутнє невідоме. Це збільшить схильність до серцевих захворювань, раку й деменції. Загалом, це просто погано.

Обставини змінюються і ви теж можете це зробити. Петлі позитивного зворотнього звязку, що нагромаджують наслідки за наслідками, можуть тягти в контрпродуктивному напрямі, але можуть і допомагати добиватися успіху. Це другий, оптимістичніший урок закону Прайса й розподілення Парето: хто вже почав щось мати, той з більшою ймовірністю здобуде більше. Деякі з цих петель, які тягнуть догори, можуть траплятися у вашому особистому, субєктивному просторі. Важливий приклад - зміна мови тіла. Уявімо, що якийсь дослідник попрохав вас почергово перевести мязи обличчя в таке положення, що виражатиме сум. Якщо ви це зробите, то почуватиметеся більш сумним. Якщо вас попрохають перевести ці мязи в положення, що виражатиме щастя, то, зробивши це, будете почуватися щасливішим. Емоції є частиною виразу тіла, тож їх можна посилити (або приглушити) цим виразом.29

Деякі з петель позитивного зворотнього звязку, що створюються мовою тіла, можуть виникати поза межами субєктивного переживання, а саме - у соціальному просторі, який ви поділяєте з иншими людьми. Наприклад, якщо ваша постава хирява, ви понурі, плечі скандзюблені і зігнуті, груди підібрані під себе, голова опущена - тобто, маєте вигляд дрібної, переможеної, ні на що не здатної істоти (теоретично захищеної проти нападу з заду) - тоді й почуватися будете дрібними, переможеними й ні на що не здатним. Реакція инших це посилить. Люди, як і лобстери, оцінюють одне одного, зокрема, за поставою. Якщо ви уявляєте себе переможеним, то і люди будуть реагувати на вас так, ніби ви ось-ось програєте. Якщо ви почнете випрямлятися, то люди будуть дивитися і ставитися по-иншому.

Можна заперечити: дно - реальне. Існування на дні - теж реальне. Просто змінивши поставу не можна змінити щось настільки закріплене. Якщо ви перебуваєте в десятій позиції, то, вставши прямо і набравши домінуючого вигляду, можна привернути увагу тих, хто - знову таки - хоче вас опустити. Що ж, не заперечую. Але встати з розправленими плечима - це не лише фізична дія, бо ви не тільки тіло. Ви, так би мовити, дух, а також психіка. Встати фізично означає, передбачає та вимагає також встати метафізично. Встати означає добровільно прийняти тягар Єства. Коли ви добровільно зустрічаєте вимоги життя, ваша нервова система реагує зовсім по-иншому. Ви відповідаєте на виклик, а не готуєтеся до катастрофи. Ви бачите золото скарбів дракона, а не зіщулюєтеся від страху перед самим драконом, який теж до болю реальний. Ви робите крок уперед, щоб зайняти своє місце в гієрархії домінування, зайняти свою територію, будучи готовим її захищати, розширювати і перетворювати. Це все може відбуватися практично або символічно, як фізична або концептуальна перебудова.

Встати і розправити плечі - означає із широко розплющеними очима прийняти страхітливу відповідальність життя. Це означає зважитися добровільно перетворювати потенційний хаос у придатний для життя порядок. Це означає прийняти тягар самоусвідомленої вразливости, прийняти кінець несвідомого раю дитинства, де скінченність і смертність сприймається лиш невиразно. Це означає добровільно приносити жертви, необхідні для створення продуктивної та значущої реальности (стародавньою мовою це значить діяти на догоду Богові).

Встати і розправити плечі - означає будувати ковчег, що захищає світ від повени, вести ваших людей через пустелю після того, як вони врятувалися від тиранії, рухатися геть від зручного дому та краю, а також мовити пророче слово тим, хто не зважає на вдів та дітей. Це означає нести хреста, що символізує літера Х - місце, де ви і Єство так яро перетинаєтеся. Це означає викидати мертвий, задубілий і занадто тиранічний порядок назад до хаосу, у якому його було створено; це означає витримувати невизначеність, яка через це виникає, й відповідно встановлювати ефективніший й дієвіший лад.

Тож уважно стежте за своєю поставою. Перестаньте хнюпитися і горбитися. Говоріть відверто. Виставте свої бажання вперед, так, ніби маєте на них право - принаймні таке ж саме. Йдіть з гордо піднятою головою й рішуче дивіться вперед. Зважтеся бути небезпечним. Заохочуйте серотонін повною мірою текти крізь нервові шляхи, які відчайдушно потребують його заспокійливого впливу.

Люди, включно з вами, почнуть думати, що ви - компетентні та спроможні (або принаймні не відразу припустять зворотнє). Підбадьорені позитивною реакцією, яку ви почнете отримувати, ви станете менше тривожитися. Тоді вам буде простіше звертати увагу на ледь помітні соціяльні знаки, якими люди обмінюються, коли спілкуються. Ваші розмови тектимуть краще, з меншою кількістю незручних павз. Це збільшить імовірність того, що ви будете знайомитися з людьми, взаємодіяти з ними й справляти на них враження. Це не тільки збільшить імовірність того, що з вами відбуватимуться добрі речі, це також змусить ці речі здаватися кращими, коли вони справджуватимуться.

Так зміцнені та підбадьорені, ви з певністю зможете осягти Єство і працювати задля його вдосконалення. Так зміцнившись, ви зможете вистояти навіть під час хвороби близької людини, навіть у годину смерти батька чи матери; иншим людям ви будете допомагати знаходити сили в той час, коли вони в иншому разі були б розчавлені відчаєм. Так підбадьорені, ви почнете подорож своїм життям, світлу своєму дозволите литися на небесному пагорбі та поженетеся за своєю чесною долею. Тоді сенсу вашого життя може вистачити для того, щоб на належній відстані утримувати осквернюючий вплив смертного відчаю.

Тоді ви зможете прийняти страшний тягар Світу та знайти радість.

Шукайте натхнення в лобстері-переможцеві з його триста пятдесятьма мільйонами років практичної мудрости. Встаньте і розправте плечі.

Правило 2:

Ставтеся до себе, як до когось, кому ви
зобовязані допомагати

Чому ви не заживаєте свої бісові ліки?

Уявімо, що одній сотні людей призначили ліки. Що буде далі? Третина з них цих ліків навіть не купить.30Половина із шістдесяти семи, що лишилися, купить, але не заживатимуть ліки правильно. Пропускатимуть дози. Припинять заживати раніше, ніж треба. А можуть і взагалі не зажити.

Лікарі з аптекарями сварять таких пацієнтів за непослух, бездіяльність та помилки. Мовляв, віслюка можна привести до водопою.— Психологи переважно не схвалюють таких суджень. Нас вчать, що провина за недотримання пацієнтами приписів лежить на самих лікарях, а не на хворих. Ми переконані, що спеціяліст зобовязаний дати таку пораду, яку виконають, запропонувати такий засіб, яким не знехтують, і що він має розплянувати все разом із пацієнтом або клієнтом, аж поки мети не буде досягнуто, а потім має ще й повторно перевірити, чи все йде, як належить. Це тільки частинка того, що робить психологів такими чудовими. :) Ясна річ, ми маємо вдосталь часу зі своїми клієнтами - розкіш, котрої позбавлені оті инші, більш затуркані професіонали, які дивуються, чому хворі не заживають їхніх ліків. Що з ними не так? Хіба вони не хочуть одужати?

А ось ще гірше. Уявіть собі, що комусь пересадили орган. Скажімо, нирку. Пересадка зазвичай відбувається після довгого періоду нестерпного очікування, крізь яке доводиться пройти отримувачу. Дуже мало людей згоджуються жертвувати органи по смерті (а за життя - ще менше). Із тих органів, які жертвують, лише невелика частка придатна для отримувача. Це означає, що типовий хворий, який потребує пересадки нирок, змушений протягом багатьох років покладатися на діяліз - єдину альтернативу. Діяліз передбачає прокачування всієї крови з його або її тіла через машину і назад. Це чудодійне лікування доступне далеко не всім, тож це добре, але в ньому нема нічого приємного. Процедура займає по вісім годин, і її доводиться повторювати пять-сім разів на тиждень. Це треба робити кожного разу, коли пацієнт спить. Це занадто. Нікому не хочеться залишатися на діялізі.

Одним із ускладнень, які можуть виникнути після пересадки, є відторгнення. Вашому тілу не до вподоби, коли до нього пришивають шматок тіла иншої людини. Імунна система почне нападати і знищувати такі чужорідні частини, навіть якщо вони критичні для виживання. Щоб запобігти цьому, треба заживати ліки проти відторгнення, які ослаблюють імунітет, що робить вас вразливими до інфекційних недуг. Більшість людей радо приймають таку ціну. Отримувачі пересаджених органів все одно страждають від наслідків відторгнення, попри існування і використання цих ліків. І не тому, що ліки не діють (хоч буває і таке). Частіше вони їх просто не заживають. У таке важко повірити. Коли відмовляють нирки - це дуже погано. Діяліз - не пікнік. Пересадка відбувається після довгого чекання з великим ризиком і високою ціною. І це все пропадає намарно тільки тому, що ви не заживаєте ліків? Та хто б собі таке заподіяв? Як таке взагалі можливе?

Насправді все не так просто. Багато з тих, кому пересадили орган, опиняються на самоті або страждають від багатьох хвороб (не кажучи вже про проблеми, повязані з безробіттям чи кризою в сімї). У них може бути розумовий розлад чи депресія. Вони можуть не до кінця довіряти своєму лікареві або не розуміти необхідність заживання ліків. Їм може бракувати грошей на ліки, тож вони намагаються їх економити, відчайдушно і марно.

Але - і це найнеймовірніше - уявіть, що захворіли не ви. А ваш пес. От ви його приводите до ветеринара. Той виписує ліки. Що далі? Причин недовіри до ветеринара стільки ж, скільки й до лікаря. Більше того, якби вам було байдуже, що він може виписати неналежні, недостатні або взагалі помилкові ліки, тоді ви б узагалі не вели свою тваринку до ветеринара. Отже, ви турбуєтеся. Ваші дії це доводять. Власне, в середньому ви турбуєтеся більше. Люди ретельніше купують і згодовують ліки своїм домашнім улюбленцям, ніж самі собі. Це не добре. Навіть з погляду вашої тваринки це не добре. Вона ж вас (мабуть) любить і була б щасливіша, якби ви заживали свої ліки.

З цього набору фактів важко щось зрозуміти, за винятком того, що люди люблять своїх собак, котів, тхорів та пташок (а може навіть і ящірок) більше за самих себе. Жахливо, чи не так? Скільки ж це треба сорому, щоб так було? Що ж таке з людьми, що вони більше дбають про своїх тваринок, ніж про себе?

Допомогти знайти відповідь на це чудернацьке питання мені допомогла давня історія з книги Буття - першої книги Старого Заповіту.

Найдавніша історія та природа світу

Дві розповіді про Творіння з двох ріжних близькосхідних джерел сплелися разом у свідченнях книги Буття. У хронологічно першому, але історично новішому свідченні - відомому як «Священича традиція» - оповідається: Бог створив всесвіт своїм божественним Словом, мовленням спонукаючи спершу світло, воду та землю до існування, а потім і рослини та небесні тіла. Потім Він створив птахів, тварин та риб (знову, використовуючи мову) - а вкінці створив людину, чоловіка та жінку, обидвох якимось чином подібних до себе. Це все відбувається в Бутті 1. У другій, старшій, «Ягвістичній» версії маємо ще одне свідчення про походження світу, в якому сказано про Адама та Єву (подробиці творіння яких суттєво відріжняються), а також про Каїна, Авеля, Ноя та Вавилонську вежу. Це Буття з 2 по 11. Щоб зрозуміти Буття 1, священичу традицію, яка наполягає на мові в ролі основної сили творіння, належить звернутися до кількох стародавніх засадничих уявлень (що значно відріжняються формою та намірами від уявлень сучасної науки, які з погляду історії є досить свіжим нововведенням).

Наукові істини було проголошено якихось пятсот років тому в працях Френсіса Бекона, Рене Декарта й Ісаака Н'ютона. Хай як наші пращури дивилися на світ перед цим, вони, безсумнівно, робили це не через лінзи науки (і бачили вони не більше, ніж було видно крізь лінзи телескопа - винаходу теж порівняно недавнього). Оскільки ми стали настільки науковими та матеріялістичними у своєму мисленні, нам важко зрозуміти, що инакший погляд на світ може існувати й таки існує. У ті далекі часи, коли ще тільки виникали основи наших культурних епосів, люди значно більше переймалися тим, що належить робити для виживання і яке розуміння світу наближає до цієї мети, а не узагальненням того, що ми зараз розуміємо під обєктивною істиною.

Поки не настала ера наукового погляду на світ, дійсність була побудована инакше. Існування вважали за місце дії, а не місце речей.31Щось подібніше до оповідання чи драми. Це оповідання чи драма була пережитим, субєктивним досвідом, оскільки утворювалася щомити у свідомості кожної людини. Щось подібне до історій, які ми розповідаємо одне одному про наше життя, про те, яке це має для нас особисте значення; подібне до того, що пишуть письменники, коли увічнюють існування на сторінках своїх книжок. Субєктивний досвід - це звичні речі, такі, як дерева і хмари, передовсім обєктивні у своєму існуванні, але також (і що важливіше) це емоції, сни, голод, спрага, біль та подібне. І ось такі речі, пережиті особисто, є найбільш засадничими частинами людського життя - з архаїчного, драматичного погляду. Ці речі не так легко звести до простого й обєктивного навіть сучасним мисленням, якому притаманні редукціонізм і матеріялізм. Візьмімо, для прикладу, біль - субєктивний біль. Це щось настільки справжнє, що його ніяк не можна заперечити. Всі поводяться так, ніби їхній біль справжній - в найвищій, остаточній мірі. Біль важить більше, ніж матеріяльні речі. Як на мене, то саме з цієї причини так багато традицій цього світу вважають невід'ємність страждання від існування за незнищенну істину Єства.

Хай там як, але те, що ми субєктивно переживаємо, набагато подібніше до повісти або фільму, ніж до наукового опису фізичної дійсности. Це драма пережитого досвіду - смерть вашого батька абсолютно неповторна, трагічна - порівняно з обєктивною безликою смертю, записаною у лікарняному протоколі; також біль першого кохання; відчай розбитих мрій; радість від успіху дитини тощо.

Царина не матеріального, а того, що має значення

Науковий світ матерії можна в певному сенсі спростити до основних складових частин: молекул, атомів, навіть кварків. Проте світ пережитого теж має первинні складові. Взаємодія між цими обовязковими частинами визначає драму і фантастику. Один із них - хаос. Инший - порядок. Третій (а їх саме три) - процес, що виступає між ними посередником. Він має вигляд стотно такий, як те, що сучасні люди називають свідомістю. Споконвічна підкореність першим двом змушує нас сумніватися у тому, чи є в існуванні сенс; вона змушує нас згнічуватися від відчаю і не дбати про себе так, як належить. Тільки правильне розуміння третьої складової дозволяє знайти єдиний справжній вихід.

Хаос є царство самого незнання. Це нерозвідана територія. Хаос є те, що вічно і безмежно простягається за межами усіх держав, ідей та дисциплін. Це іноземець, незнайомець, член иншої банди, нічний шурхіт у кущах, чудовисько під ліжком, прихована злість матері, хвороба дитини. Хаос - це відчай і жах, які ви відчуваєте, коли вас глибоко зрадили. Це місце, куди ви потрапляєте, коли все розвалюється; коли помирають мрії, руйнується кар'єра чи обривається шлюб. Це підземний світ казок і міфів, де дракон нескінченно співіснує із золотом, яке він охороняє. Хаос - це таке місце, в якому ми не знаємо, де ми; те, що ми робимо, коли не знаємо, що робимо. Словом, це всі ті речі та обставини, які ми не знаємо і не розуміємо.

Хаос - це також безформний потенціял, з якого (відповідно до Буття 1) Бог, використовуючи мову, викликав порядок на початку всіх часів. Це той самий потенціял, звідки ми, створені за подобою, викликаємо незвичні та вічно-мінливі миті наших життів. А ще Хаос - це і свобода, жахлива-жахлива свобода.

Порядок, навпаки, є розвіданою територією. Це ієрархія місця, позиції та влади віком у сотні мільйонів років. Це будова суспільства. Це структура, яка обумовлена також і біологією, особливо до тієї ж міри, до якої ви пристосовані до будови суспільства. Порядок - це племя, реліґія, домашнє вогнище, домівка і країна. Це тепла, безпечна вітальня, де жаріє камін та бавляться діти. Це національний прапор. Це вартість валюти. Порядок - це підлога у вас під ногами, ваш розпорядок дня. Це велич традиції, ряди парт у шкільному класі, поїзди, що ходять за розкладом, календар, годинник. Порядок є маскою, яку нам наказано носити на людях. Це ввічливість незнайомців, які зібралися разом, тонкий лід, по якому ми всі ковзаємо. Порядок - це там, де світ поводиться відповідно до наших очікувань та бажань; там, де все стається саме так, як ми того хочемо. Але деколи буває,

що порядок також є тиранією та придушенням. Це відбувається, коли потреба впевнености, однорідносте та чистоти стає занадто однобокою.

Коли у всьому є певність, ми в порядку. Ми там, коли все йде за пляном, і немає нічого нового чи тривожного. У царстві порядку все відбувається за задумом Бога. Нам подобається там бути. Знайоме довкілля приємне для нас. Коли панує порядок, ми можемо думати про щось у далекій перспективі. Все працює, ми сталі, спокійні та спроможні. Тому ми рідко покидаємо зрозумілі для нас місця, географічні чи концептуальні. І нам безумовно не подобається, коли нас щось до цього спонукає чи коли це стається випадково.

Ви в порядку, коли маєте вірного друга, союзника, який заслуговує на довіру. Коли та сама людина зраджує вас, продає, ви переходите з денного світу ясности до темного підземелля хаосу, сумяття й розпачу. Це той самий рух, і до того самого місця, що й тоді, коли компанія, в якій ви працюєте, починає розвалюватися, ставлячи ваше працевлаштування під сумнів. Коли ви заповнили податкову деклярацію, це порядок. Коли у вас проводять авдит, це хаос. Якби довелося обирати між авдитом і пограбуванням, більшість людей обрали би друге. До падіння веж-близнюків— був порядок. Після цього виник хаос. Всі це відчули. Непевність зависла в повітрі. То що ж упало? Хибне питання. Що не впало? Ось цим питанням тоді переймалися.

Коли лід, по якому ви ковзаєте, достатньо міцний - це порядок. Коли опора не витримує, коли все розпадається, коли ви провалюєтеся крізь лід - це хаос. Порядок - це Шир толкінівських гобітів: місце мирне, родюче і безпечне для заселення навіть наївними. Хаос - підземне королівство гномів, захоплене Смоґом, ласим до скарбів змієм. Хаос - глибоке дно океану, куди Піноккіо рушив, щоб урятувати свого батька від страховиська, схожого на кита і дракона, що дихає вогнем. Ця подорож у пітьму і порятунок - найважче, що має зробити лялька, якщо хоче стати справжньою; якщо прагне вирватися зі спокус обману, лицемірства, кривди, хвилинних задоволень і тоталітарного гноблення; якщо жадає посісти місце справжнього Єства у цьому світі.

Порядок - це стабільність шлюбу. Така стабільність підкріплена традиціями минулого і вашими очікуваннями, які стоять на основі тих традицій. Хаос - це коли ті основи розвалюються у вас під ногами, бо ви дізналися про невірність вашої половинки. Хаос - це переживання нічим необмеженого руху без підтримки, бо підтримувальні звички і звичаї завалилися.

Порядок - це місце і час, в яких невидимі аксіоми, за якими ви живете, впорядковують ваш досвід та дії так, щоб робилося те, що має робитися. Хаос - це нове місце і час, яке виникає після несподіваної трагедії, чи коли лиходійство показує своє страхітливе обличчя, навіть у межах вашої власної домівки. Щось несподіване чи небажане завжди може статися, коли все начебто за планом, і немає значення, що обставини знайомі. Коли це стається, територія змінюється. Тут немає помилки: простір, видимий простір може бути тим самим. Але ми живемо не тільки в просторі, але й у часі. Як наслідок, навіть найстаріші та найзвичніші місця зберігають незнищенну здатність дивувати нас. Ви можете безтурботно їхати по дорозі машиною, яку ви знаєте і любите вже багато років. Але час минає. Гальма можуть зламатися. Ви можете пішки йти дорогою у тілі, на яке завжди покладалися. Якщо серце раптом почне давати збій навіть на мить, все змінюється. Знайомий і добрий пес теж може вкусити. Старі друзі, яким ви довіряєте, теж можуть обманути. Нові ідеї можуть знищити стару та зручну певність. Такі речі мають значення. Вони справжні.

Коли з'являється хаос, наш мозок відповідає миттєво за допомогою простих, надшвидких вузлів. Вони збереглися у нас із давніх часів, коли наші пращури жили на деревах і змії могли вжалити щомити.— Після цієї майже миттєвої, глибоко-рефлективної тілесної відповіди, наступає довша, складніша, але і повільніша відповідь - емоції. І тільки після цього йдуть думки набагато вищого рівня, які можуть тривати протягом секунд, хвилин чи років. Всі ці відповіді є в певному розумінні інстинктивними - але що швидшою є відповідь, то вона інстинктивніша.

Хаос і порядок: особистість жіноча й чоловіча

Хаос і порядок це два найбільш засадничі елементи пережитого досвіду - дві найпростіші частини, на які ділиться існування. Але це не речі, не обєкти, тому їх переживають инакше. Речі та обєкти належать до обєктивного світу. Вони нерухомі; бездушні. Мертві. Цього не скажеш про хаос і порядок. Їх сприймають, переживають і розуміють (настільки, наскільки це взагалі можливо) як особистості. В цьому сучасні люди такі самі, як і їхні древні предки. Ріжниця в тому, що сучасні цього не зауважують.

Порядок і хаос не розуміють спершу обєктивно (як речі та обєкти), а тоді уособлюють. Так могло би бути, якби ми сприймали обєктивну реальність спершу, а тоді робили висновки щодо намірів та змісту. Але сприйняття працює зовсім не так, попри упередження. Наприклад, сприйняття чогось у якості інструментів відбувається перед або суголосно зі сприйняттям цих речей в якості обєктів. Ми бачимо значення речей так само швидко, а може й швидше, як бачимо, чим вони є.33Сприйняття чогось як сутности, яка має особистість, теж стається раніше за сприйняття її як речи. Це ще слушніше, коли йдеться про дії инших людей,34инших живих істот, але ми і неживий «обєктивний світ» теж бачимо так, ніби він живий, має мету і наміри. Це все через дію того, що психологи назвали «гіперактивним детектором свідомої сили», який у нас є.35Ми розвивалися в глибоко соціальних умовах протягом тисяч років. Це означає, що найбільш значущі частини нашого довкілля походили від особистостей, а не речей, обєктів чи ситуацій.

Особистості, до сприймання яких ми еволюціонували, існували навколо нас у передбачуваному вигляді і типових ієрархічних станах, грубо кажучи, завжди. Наприклад, вони були чоловіками або жінками протягом мільярдів років. Це довго. Роздвоєння життя на дві статі відбулося ще раніше, ніж виникли багатоклітинні істоти. Ссавці, які дбають про своїх дітей, виникли за одну пяту від цього часу, і цей проміжок теж немаленький. Отже, категорії «батьків» та «дітей» існували протягом двохсот мільйонів років. Це довше за час існування птахів. Тоді ще навіть квіти не росли. Це вже не мільярд років, але все одно дуже довго. Достатньо довго, щоб «чоловік», «жінка», «батько- матір» і «діти» стали життєво важливими і фундаментальними частинами оточення, до якого ми пристосувалися. Це означає, що ці категорії стали для нас природніми, закладеними глибоко в будову нашого сприйняття, емоцій та мотивацій.

Наш мозок глибоко соціальний. Инші істоти (а особливо инші люди) були надважливими для нас під час життя, розмноження і розвитку. Вони буквально були нашим природнім оселищем - нашим довкіллям. З погляду дарвінізму природа, дійсність, довкілля - це те, що обирає. Годі й уявити більш основоположного визначення довкілля. Це не просто нерухома речовина. Сама дійсність є тим, з чим нам доводиться мати справу, коли ми намагаємося виживати і розмножуватися. Великою частиною цього є инші істоти, їхня думка про нас і їхні спільноти. Отак.

Протягом тисячоліть можливості нашого мозку збільшувалися, ми розвинули цікавість, ставали щораз свідомішими та зацікавленішими у природі нашого світу, який зовні наших родин і груп - в тому, що ми врешті- решт узагальнили як обєктивний світ. І це «зовні» - не просто нерозвідана фізична територія. Зовні - це зовні нашого поточного розуміння, тобто, зовні того, з чим ми маємо справу, справляємося, а не просто обєктивно передаємо. Наш мозок уже давно зосередився на инших людях. Отже, ми почали сприймати невідомий, хаотичний, нелюдський світ у категоріях нашого соціяльного мозку.36І навіть це не зовсім так: коли ми почали сприймати його, ми використали категорії, що колись виникли для передачі долюдського світу тварин. Наш мозок набагато старіший за людство. І наші категорії набагато старіші за наш вид. Наша найпростіша категорія (в певному розумінні така ж давня, як і сам статевий акт) стосується стати, чоловічої та жіночої. Ми взяли зародкове знання про структурне, творче протиставлення і стали тлумачити все крізь цю лінзу.37

Порядок, те, що відоме, символічно повязане з чоловічими рисами (зображеними у ян з уже згаданого символу в даосизмі - їнь-ян). Можливо, справа в тому, що основна ієрархічна будова людського суспільства є чоловічою. Так є і серед більшости тварин, включно із шимпанзе, які, вірогідно, стоять до нас найближче генетично і за поведінкою. Це тому, що чоловіки впродовж історії були будівельниками сіл та міст, інженерами, каменярами, мулярами, операторами важких машин.38Порядок є Бог-Отець, вічний суддя, скарбник і той, що роздає нагороди й покарання. Порядок це армія поліціянтів та солдатів у мирний час. Це політична культура, корпоративне середовище та система. У виразі «Кажуть, що...» посилаються саме на них. Це кредитні картки, клясні кімнати, черги біля кас у супермаркетах, почерговість загалом, світлофори, звичні дороги щоденних пасажирів. Якщо зайти з порядком занадто далеко, якщо вивести його з рівноваги, він може стати руйнівним і жахливим. Це виявляється у насильному переселенні, концтаборах і в бездушно-однорідному парадному крокові.

Хаос - невідоме - символічно асоційований із жіночістю. Почасти тому, що всі відомі нам речі спершу народилися з невідомого стеменно так, як усі живі істоти, що нам траплялися, були народжені з матерів. Хаос - це матір, походження, джерело; матерія, речовина, з якої складається все инше. Це також те, що має значення, або те, в чому справа - сама суть думки та спілкування (англ. «тайег» це матерія, речовина, суть; суголосне з «таіег» - матір, як у виразі «альма матер» - пер). У своєму позитивному образі, хаос є можливість, джерело ідей, таємниче царство виношування і народження. Як негативна сила - це непроникна темрява печери або дорожня аварія. Це мати- ведмедиха, яка всією своєю природою дбає про ведмежат, бачить вас можливим хижаком і роздирає на шмаття.

Хаос, вічне жіноче - це також і нищівна сила статевого відбору. Жінки дуже перебірливі (на відміну від самиць шимпанзе, найближчих наших родичів зі світу тварин).39Більшість чоловіків не відповідають стандартам жінок. Саме через це на сайтах знайомств жінки оцінюють привабливість 85 відсотків чоловіків нижче середнього.40І саме через це в нас у всіх серед предків удвічі більше жінок, ніж чоловіків (уявімо, що всі жінки, які хай коли жили, мали в середньому по одній дитині. Тепер уявіть, що половина чоловіків мали по дві дитини, а инші не мали дітей узагалі).41Це Жінка як Природа, вона дивиться на половину всіх чоловіків і каже «Ні!». Для чоловіків це пряме зіткнення з хаосом, і це стається з руйнівною силою щоразу, коли вони запрошують жінок на побачення, а ті їм відмовляють. Перебірливість жінок також відріжняє нас від наших предків, спільних із шимпанзе, які цієї відмінности не мають. Схильність жінок відмовляти чоловікам більше за будь-яку иншу силу сформувала нашу еволюцію в істот творчих, працьовитих, прямоходячих, головатих (конкурентних, агресивних, владних).42Жінка-природа каже: «Що ж, чоловіченьку, ти підійшов би на роль друга, але моє враження від тебе поки що не свідчить, що твій генетичний матеріял варто поширювати далі».

Найважливіші релігійні символи покладаються у своїй силі великою мірою на засадниче концептуальне роздвоєння. Наприклад, зірка Давида - це жіночий трикутник, спрямований униз, і чоловічий трикутник, спрямований угору.— Так само і з індуїзмом, в якому є символи йоні та лінґам (вкриті зміями, нашими давніми ворогами і провокаторами: Шива Лінга зображений

разом зі зміїними божествами, яких називають Наґами) Древні єгиптяни зображали Осіріса, бога держави, та Ісіду, богиню підземного світу в образі двох кобр зі сплетеними хвостами. Той самий символ було використано в Китаї для зображення Фу-сі та Нюй-ва, які створили людей і письмо. Зображення у християнстві не такі абстрактні, більше схожі на особистості. Тим не менше відомі нам західні картини Діви Марії з Христом-дитям та Оплакування (Пієта), а також традиційна переконаність в андрогінії— Христа— - все це виражає єдність жіночого та чоловічого.

Варто під кінець зазначити, що сама структура мозку на валовому морфологічному рівні теж передає цю двоїстість. Для мене це означає засадничу, понадметафоричну дійсність цього символічного поділу на жіноче й чоловіче, адже мозок за визначенням пристосувався до дійсности (якщо уявити дійсність квазідарвінським способом). Елхонон Ґолдберґ, учень великого російського невропсихолога Алєксандра Лурії, висунув припущення, що півкульова будова кори головного мозку передає фундаментальний поділ між незвичним (невідомим, або хаосом) та рутиною (відомим, порядком).44У своїй теорії він не повязує це із символами, якими позначають будову світу, але так навіть краще: ідея вірогідніша, якщо виникає з досліджень у всяких областях.45

Ми вже все це знаємо, просто не знаємо, що знаємо. Але одразу розуміємо, якщо це висловити в такий спосіб. Усі розуміють порядок і хаос, світ і підземний світ, якщо їх пояснити цими термінами. Ми всі здатні відчувати на дотик хаос, який криється під усім знаним. Тому ми розуміємо дивні, сюрреалістичні історії про Піноккіо, Сплячу красуню, Короля-лева, Русалоньку, Вродливицю і страховисько з усіма їхніми нескінченними просторами відомого і невідомого, світу та позасвіття. Ми всі багато разів бували і там, і там: инколи випадково, инколи внаслідок вибору.

Багато чого матиме сенс, якщо почати свідомо розуміти світ у такий спосіб. Неначе знання вашого тіла і душі збігаються зі знаннями розуму. І це ще не все: це знання описує і забороняє. Це таке знання чогось, яке допомагає зрозуміти як. Це таке є, з якого можна зрозуміти, що має бути. Наприклад, у даосизмі зіставлення їнь і ян не просто зображає хаос і порядок основоположними частинами Єства, а також вказує, як слід діяти. Шлях, дорога життя даосизму, зображена межею (або існує на межі) між двома зміями. Шлях - це дорога правильного Єства. Це той самий шлях, про який каже Христос у Івана 14:6: «Я дорога, і правда, і життя». Ту саму ідею висловлено у Матвія 7:14: «Бо тісні ті ворота, і вузька та дорога, що веде до життя, і мало таких, що знаходять її!»

Ми вічно живемо всередині порядку, оточені хаосом. Ми вічно займаємо відому землю, оточену невідомою. Ми переживаємо значущу взаємодію, коли вправно тримаємо рівновагу між ними. Ми пристосовані в найглибшому дарвінському сенсі не до світу речей, а до світу метареальностей порядку і хаосу, їнь і ян. Хаос і порядок разом утворюють вічне, трансцендентне середовище життя.

Осідлати цю фундаментальну двоїстість означає мати рівновагу: однією ногою надійно в стремені порядку і безпеки, а другою в хаосі, можливості, зростання і пригоди. Коли життя несподівано розкривається, як сильне, захопливе та сповнене значення; коли проходить час, а ви настільки занурені в те, чим зайняті, що не помічаєте цього - саме тоді ви безумовно на цьому кордоні між порядком і хаосом. Субєктивний сенс, який ми там знаходимо, є реакцією нашого найглибшого єства, нашої інстинктивної особистости, визначеної неврологією та еволюцією. Це означає, що ми убезпечили сталість, але водночас і розширення території, придатної до життя та розвитку, простору особистого, суспільного та природнього. Це саме те місце, де (в усіх сенсах) слід бути. Ви там тоді, коли (і де) є значення. Те це, що каже музика, яку ви слухаєте - а ще більше тоді, коли танцюєте - тоді гармонійно накладені візерунки передбачуваного і непередбачуваного змушують сенс наростати і підніматися з найглибших глибин вашого єства.

Хаос і порядок є основоположними елементами, оскільки будь-яка життєва ситуація (навіть уявна) складається з обох. Хай де ми є, завсіди будуть речі, які можна впізнати, якими можна скористатися і передбачити наслідки, а деяких ми ніколи не знатимемо і не зрозуміємо. Хай ким ми є, жителем пустелі Калахарі чи банкіром з Уолл Стріт, якісь речі ми контролюємо, а якісь - ні. Тому для обидвох із них є зрозумілими одні й ті самі історії, тому вони обидвоє проживають в межах одних вічних істин. І нарешті: фундаментальна дійсність хаосу та порядку є дійсною для всього живого, а не тільки для нас. Живі істоти завше перебувають у місцях, які вони спроможні опанувати, оточені речами і ситуаціями, які роблять їх вразливими.

Самого порядку недостатньо. Неможливо просто бути стабільними, у безпеці та без змін - адже все одно є життєво важливі нові речі, які треба пізнати. Але і хаосу може бути забагато. Неможливо довго витримувати навантаження за межами ваших сил в той час, коли все ще навчаєтеся потрібним речам. Отже, належить однією ногою стояти в тому, що вже опановане і зрозуміле, а другою в тому, що ви ще вивчаєте та опановуєте. Тоді ви посядете таку позицію, в якій жах існування буде під контролем, а ви - в безпеці, але одночасно уважні та в дії. Тоді можна буде опанувати щось нове, буде наявне щось, у чому можна вдосконалитися. Тоді можна буде віднайти сенс.

Едемський сад

Як уже було сказано, історії з книги Буття були зібрані з декількох джерел. За новішою «священичою» історією (Буття 1), де розповідається про виникнення порядку з хаосу, йде ще стародавніша, «ягвістична» частина, що

починається з Буття 2. «Ягвістична» версія, де на позначення Бога використано імя Ягве, містить історію про Адама і Єву, а також значно повніший переказ подій шостого дня, на які натякали у попередній, «священичій» історії. Послідовність історій стосовно одна одної є наслідком уважного редагування людиною, відомою серед біблійних дослідників як «Редактор», що сплів ці розповіді разом. Це могло статися тоді, коли народи двох ріжних традицій з якоїсь причини обєдналися, спричинивши нелогічність у їхніх обєднаних історіях, що зливалися поступово і неоковирно - не даючи спокою комусь свідомому, сміливому і одержимому узгодженістю.

Відповідно до ягвістичної версії творіння Бог спершу створив обмежений простір, відомий як Едем («добре зрошена місцина» в арамейсько-єзуїтській мові) або Рай (раігігіаега в старо-іранській та старо- авестській мовах, що значить обгороджена або добре захищена ділянка чи сад). Бог помістив туди Адама поряд із розмаїтими плодовими деревами, два з яких належали до заборонених. Одне з них було дерево життя, а друге - дерево пізнання добра та зла. Бог сказав Адамові їсти досхочу плодів, але попередив, що заборонено куштувати з дерева життя і дерева пізнання добра та зла. По цьому Він створив Єву, щоб та була Адамові за партнерку.—

Коли Адам і Єва вперше з'явилися в Раю, вони були не дуже свідомі і, безумовно, не соромязливі. Згідно з цією історією прабатько й праматір були голі, але їм не було соромно. Така постановка питання натякає, по-перше, що соромитися оголености цілком нормально і природньо (инакше не було б згадано про відсутність сорому), а по-друге, що з нашими першими предками було щось не так. Єдиними, кому було б не соромно з'явитися в громадському місці голяка (за винятком ексгібіціоністів) - це ті, кому менше трьох років. І справді, досить часто в кошмарах голий сновида раптово опиняється на сцені перед натовпом.

У третьому вірші з книги Буття змій спершу має ноги. Одному Богу відомо, навіщо Він пустив - або сам заніс - таке створіння до саду. Я довго не міг зрозуміти значення цього. Певною мірою це схоже на відображення дихотомії порядку і хаосу, що є характерною для всіх переживань. Рай тут виступає у ролі придатного для життя порядку, а змій - у ролі хаосу. Отже, змій в Едемі означає те саме, що і чорна цятка на боці їнь у символі даосизму їнь/ян - символі сукупности. Тобто це можливість раптової появи чогось невідомого та революційного, коли все начебто спокійно.

Бачиться, що навіть сам Бог не може зробити обгороджений простір повністю захищеним від того, що зовні - це неможливо у реальному світі з усіма його невід'ємними обмеженнями, оточеному трансцендентним. Зовні - хаос - завжди прокрадається всередину, бо нічого не можна повністю відгородити від решти дійсности. Тож навіть у найбезпечнішому з безпечних місць рано чи пізно виявляється змій. Серед трав нашого первинного африканського раю завжди і щодня були справжні змії.46Навіть якби їх усіх було вигнано (якимсь неймовірним чином силами якогось первісного святого Георгія), змії все одно залишилися б у подобі первісних людей-ворогів (принаймні, коли ті діяли як вороги з нашого обмеженого, групового, родинного погляду). Врешті-решт у наших пращурів було вдосталь зіткнень та воєн, племінних чи инших.47

Та навіть якби ми й перемогли всіх зміїв-рептилій чи зміїв-людей, які нападали на нас зовні, ми все одно не були б у безпеці. І зараз не є. Ми вже бачили ворога - це ми самі. Змій живе у душі кожного з нас. Наскільки я розумію, це і є причиною дивної переконаности християн (яку прямо висловив Джон Мілтон) у тому, що змієм в Едемському саду був сам Сатана, уособлення злого духа. Неможливо переоцінити важливість і блискучість цього символічного ототожнення. Самі ідеї абстрактних моральних концепцій (з усім, що з них випливає) було розроблено завдяки такому застосуванню уяви, що тривало протягом тисячоліть. Неможливо осягти всю працю, вкладену в ідею Добра і Зла, а також схожу на сон метафору, що її супроводить. Найгірший з усіх зміїв - це людська схильність чинити зло. Найгірший з усіх зміїв - психологічний, духовий, особистий, внутрішній. Від такого не захистять жодні мури, хай які високі. Навіть, якщо мури фортеці достатньо грубі, щоб не пропускати нічого поганого, цей змій все одно відразу з'явиться всередині. Російський письменник Алєксандр Солженіцин був переконаний, що лінія між добром і злом проходить крізь серце кожної людини.48

Просто неможливо відгородити клаптик від цілої дійсности, і все всередині зробити безпечним та передбачуваним. Якась частина з того, що ми так сильно намагаємося втримати назовні, завжди просочиться всередину. Образно кажучи, рано чи пізно з'явиться змій. І найстаранніші батько-матір не годні повною мірою захистити своїх дітей, навіть, якщо замкнуть їх у підвалі, подалі від наркотиків, алькоголю та порно з інтернету. У такому крайньому прояві надміру обережні, надміру дбайливі батько-матір просто заміняють собою инші жахливі життєві проблеми. Це найбільший едіпівський жах за Фройдом.49Набагато краще зробити самостійними тих, про кого дбаєте, а не захищати їх.

Навіть якби було можна назавжди позбутися всього, що може становити загрозу - тобто, всього небезпечного (а відповідно і всього складного та цікавого), це привело би тільки до появи иншої небезпеки: людина вічно залишатиметься дитинною, абсолютно ні на що не здатною. Як людська природа зможе досягти найвищого рівня своїх можливостей, якщо її позбавити викликів і небезпек? Якими нудними і нікчемними ми стали б, якби не існувало причини бути уважними? Можливо, Бог думав, що Його нове творіння зможе дати раду зі змієм і вирішив, що його присутність є меншим злом.

Питання для батьків-матерів: ви бажаєте, щоб ваші діти були в безпеці, чи щоб вони були сильні?

Хай там як, у Саду з'явився змій, а це, відповідно до старовинної історії, істота потайлива і витончена (непомітна, отруйна, хитра, облудна і підступна). Тож нема нічого несподіваного в тому, що змій поклав собі підманути Єву. Чому Єву, а не Адама? Може, просто випадково. Шанси того, що це була б Єва, складали 50 відсотків, а це досить багато з погляду статистики. Але я вже навчений, що в цих старих історіях нема нічого зайвого. Всі випадковості - те, що не розвиває сюжет - було давно забуто у народній памяті. Російський драматург Антон Чехов радив: «Якщо в першому акті на стіні висить рушниця, то в другому вона має вистрілити. Инакше нема чого її туди вішати».50Може, у первісної Єви було більше причин зважати на змія, ніж у Адама. Можливо, змії частіше полювали на її дітей, які жили на деревах. Либонь, саме з цієї причини жінки, нащадки Єви аж до наших часів залишилися турботливішими, соромязливішими, боязкішими та нервовішими (навіть у найбільш егалітарних сучасних суспільствах, а може, й особливо в них51). Хай там як, але змій сказав Єві, що вона не помре, якщо зїсть заборонений плід. Натомість у неї відкриються очі. Вона стане подібною до Бога, бо зможе відріжняти добро від зла. Ясна річ, змій не став деталізувати, що схожість із Богом буде тільки у цьому. На те він і змій. Як і властиво людині, Єва бажала знати більше і вирішила зїсти плід. Пуф! Вона прокинулася: тепер вона свідома і здатна відчувати сором - вперше за весь час.

Але жодна просвітлена, свідома жінка не буде терпіти чоловіка, який усе ще в незнанні. Тож Єва одразу поділилася плодом із Адамом. Через що і він став свідомий та запізнав почуття сорому. Нічого не змінилося. Від початку часів жінки змушували чоловіків до самокритичности та сорому. Вони здійснюють це, відмовляючи їм - але також і присоромлюючи їх, коли ті не беруть на себе відповідальности. На жінках лежить основний тягар розмноження, тож нічого дивного. Дуже важко уявити, щоб могло бути инакше. Вміння жінок змушувати чоловіків відчувати сором і дивитися на себе збоку - це первісна сила природи.

Ви можете спитати: яким чином бачення стосується зміїв? По-перше, досить важливо бачити зміїв, бо вони можуть полювати на вас (особливо коли ви маленькі та живете на деревах, як наші предки). Пояснення має доктор Лін Ізбел,— професор антропології та поведінки тварин Каліфорнійського університету. Вона вважає, що надзвичайно гострий зір (якого крім нас не має практично ніхто) нам довелося розвинути десятки мільйонів років тому для того, щоб помічати та уникати небезпечних змій, адже наші предки еволюціонували живучи поруч із ними.52Вірогідно, це одна з причин, чому в райському саду змій став істотою, що наділила нас зором Бога (на додачу до своєї ролі первісного і вічного ворога людства). Можливо, саме з цієї причини Марія, вічний архетип матери - ідеальна Єва - так часто зображувана в іконографії доби Відродження такою, що тримає малого Христа у повітрі, якомога далі від хижої рептилії, міцно затисненої у неї під ногою.53І це ще не все. Змій пропонував плід, що теж повязано із перетворенням зору - наша здатність бачити кольори є пристосуванням, завдяки якому ми можемо швидко бачити чи плід стиглий, а, отже, чи їстівний.54

Наші первісні предки прислухалися до змія. З'їли плід. Їхні очі розплющилися. І вони пробудилися. Можна подумати, що це добре, як спочатку думала і Єва. Втім, деколи півдарунку це гірше, ніж жодного. Адам та Єва дійсно пробудилися, але при цьому вони зробили страшні відкриття. Спершу вони помітили, що зовсім голі.

Г олі мавпи

Мій син усвідомив, що голий, задовго до того, як добрав три роки. Він захотів одягтися. Щільно зачиняв двері вбиральні. Не з'являвся на людях без одягу. Хоч як я не ламав собі голову, але так і не з'ясував, яким чином це повязано з його вихованням. Це було його відкриття, його усвідомлення, і його власний вибір, як реагувати. Мені здавалося, що це вроджене.

Як це - дізнатися, що голий, і що, можливо, навіть гірше - ваша компаньйонка теж? Це може бути жахливо - наприклад, у моторошний спосіб це передав Ганс Бальдунґ Ґрін—, художник доби Відродження, чиї картини послужили надхненням для ілюстрації цього розділу. Голий - означає вразливий, такий, якого легко пошкодити. Голий - такий, якого судитимуть за красу та здоровя. Голий - незахищений і беззбройний посеред джунґлів природи та людей. Тому Адам і Єва відчули сором одразу, як їхні очі відкрилися. Вони стали бачити - і першим, що вони побачили, були вони самі. Їхні вади впадали у вічі. Їхню вразливість було виставлено на позір. На відміну від инших ссавців (чиї мякі черева прикриті спинами, немов бронею) люди це прямохідні істоти, їхні найвразливіші частини тіла виставлені у світ. Далі - гірше. Адам і Єва одразу зробили собі повязки на стегнах (за «Стандартною міжнародною версією»; за версією Короля Джеймса - фартухи) щоб закрити свої крихкі тіла - а також, щоб захистити кожен своє еґо. Тоді вони хутко чкурнули геть і сховалися. Достеменно усвідомивши свою вразливість, вони почувалися негідними стояти перед Богом.

Якщо це вам не здається близьким, то ви просто не думаєте. Краса присоромлює бридких. Сила присоромлює слабких. Смерть присоромлює живих - а Досконалість присоромлює нас усіх. Тому ми боїмося наготи, опираємося їй - навіть ненавидимо її (і, звісно ж, це і є наступною темою, розглянутою в книзі Буття, в історії про Каїна та Авеля). Що ж із цим вдіяти? Відмовитися від усіх ідеалів краси, здоровя, розуму та сили? Це не найкраще рішення. Адже єдине, що зміниться - це те, що ми тоді відчуватимемо сором увесь час, і ще більше будемо на нього заслуговувати. Я не хочу, щоб зникли жінки, здатні приголомшувати однією тільки своєю присутністю просто заради того, щоб иншим не було за себе соромно. Я не хочу, щоб зникли інтелекти на кшталт Джона фон Ноймана— просто тому, що в мене самого двійка з математики. Коли йому було девятнадцять, він перевернув уявлення про числа.55Числа! Дяка Богові за Джона фон Ноймана! Дяка Богу за Ґрейс Келі, Аніту Екберґ і Моніку Белучі!— Я пишаюся тим, що поруч із такими людьми почуваюся недостойним. Це ціна, яку ми всі платимо, щоб мати ціль, досягнення та амбіції. Немає нічого дивного в тому, що Адам і Єва прикрилися.

Як на мене, то наступна частина історії зовсім схожа на фарс, хоч при цьому є трагічною і страшною. Того вечора, коли в Едемському саду спала спека, Бог вийшов на вечірню прохідку. Але Адама не було. Це спантеличило Бога, який звик із ним гуляти. «Адаме», - гукнув Бог, очевидно, забувши, що може бачити крізь кущі, - «Де ти?» Адам одразу проявив себе, але не з найкращого боку: спершу неврастеніком, а потім донощиком. Творець усього всесвіту покликав, і Адам відповів: «Я чую тебе, Боже. Але я голий, тому сховався». Що це означає? Це означає, що люди, які стурбовані своєю вразливістю, завжди бояться казати правду - бути на межі між хаосом і порядком, створювати свою долю. Иншими словами вони бояться йти поруч із Богом. Цим навряд чи можна пишатися, але, все ж це можна зрозуміти. Бог - осудливий батько. Його вимоги високі. Йому важко догодити.

Бог запитав: «Чому ж ти вирішив, що голий? Ти зїв щось, чого не мав їсти?» І Адам, жалюгідний, вказав просто на Єву, свою кохану, партнерку, другу половинку. Доніс на неї. А тоді звинуватив Бога. Каже: «Жінка, яку ти мені дав, дала мені цей плід, я його і зїв». Як нікчемно - і стотно. Перша жінка змусила першого чоловіка відчувати сором і образу. Тоді перший чоловік звинуватив жінку. А потім звинуватив Бога. Саме так аж до сьогодні почувається кожен відкинутий чоловік. Коли жінка, можливий обєкт кохання зневажила його придатність на розмноження, він спершу здався собі нікчемним. Тоді він проклинає Бога за те, що зробив її такою падлючою, а його таким нездалим (инакше йому було б непереливки), а саме Єство таким вкрай недосконалим. Тоді він починає думати про помсту. Як жахливо і негідно (але й неймовірно близько). Принаймні перед жінкою винен змій, який до того ж потім виявився самим Сатаною, хоч це і неймовірно. Тож ми можемо зрозуміти помилку Єви і поспівчувати. Її підманув майстер своєї справи. Але Адам! Ніхто його за язика не тяг.

На жаль, найгірше ще попереду - для Людини і Звіра. Спершу Бог проклинає змія, постановляючи, що відтепер він буде пересуватися без ніг, плазуватиме, і його довіку топтатимуть сердиті люди. Потім Він присуджує жінці, що вона буде народжувати дітей у муках, бажатиме негідного, а часом і сповненого образи чоловіка, якому через це завжди буде підвладна її біологічна доля. Що би це могло означати? Можливо, це значить, що Бог - патріархальний тиран, відповідно до політично-вмотивованих інтерпретацій цієї древньої історії. Я вважаю, що це - просто опис. Більше нічого. І ось чому: Коли люди еволюціонували, мозок, у якому потім з'явилися самоусвідомлення і сором, значно розрісся. Це спричинило таку собі еволюційну конкуренцію між головою дитини та жіночим тазом.56Жінка любязно розширила стегна, ледь не до такого, що біг був би неможливий. Дитина своєю чергою дозволила собі народжуватися на рік раніше, порівняно з іншими ссавцями такого розміру, і розвинула напівскладану голову.57Ця зміна була і є болісною для обох. Дитина, яка фактично є зародком, майже повністю покладається у всьому на матір протягом цього першого року. Сприйнятливість велетенського мозку дитини до програмування означає, що її треба вчити до вісімнадцяти (або тридцяти) років, перш ніж виштовхнути з гнізда. Це вже не кажучи про біль, який жінка переживає під час пологів, а також високий ризик смерти як матери, так і дитини. Все це свідчить, що жінки дорого розплачуються за вагітність і виховання дітей, особливо на ранніх стадіях. Ще одним невідхильним наслідком є велика залежність від чоловікових чеснот, зчаста ненадійних і проблематичних.

Сказавши Єві, що з нею буде тепер, коли вона пробудилася, Бог звернувся до Адама, якому - разом із його нащадками-чоловіками - це все теж так просто не минулося. Бог каже щось таке: «Чоловіче, оскільки ти послухався жінки, твої очі відкрилися. Божественний зір, даний тобі змієм, плодом і коханкою, дозволяє тобі прозирати далеко, навіть у майбутнє. Але ті, хто бачать прийдешнє, також нескінченно бачать насування бід і змушені готуватися до всіх непердбачуваних обставин та можливостей. Для цього тобі доведеться вічно жертвувати сьогоденням заради майбутнього. Ти маєш відмовитися від задоволення заради безпеки. Коротше кажучи: тобі доведеться працювати. І це буде важко. Сподіваюся, тобі до вподоби терни і будяки, бо доведеться багато їх виростити.

Тоді Бог вигнав першого чоловіка і першу жінку з Раю, з дитинства, з несвідомого світу тварин до жахів історії людства. А тоді поставив на воротах Едемського саду херувима з вогняним мечем, щоб не дати їм з'їсти плід дерева Життя. Ось це особливо жорстоко. Чому б не зробити нещасних людей відразу безсмертними? Адже з дальшої історії випливає, що це й так входить до задуму на майбутнє. Але хто б насмілився ставити під сумнів дії Бога?

Можливо, Рай - це те, що треба збудувати самому, а безсмертя - заробити.

Тож повернімося до нашого першого питання: Чому хтось купує ліки для свого пса і уважно їх застосовує, але не робить такого для себе? Тепер у вас є відповідь, складена на основі одного з найбільш основоположних текстів людства. Навіщо комусь дбати про таких голих, бридких, присоромлених, наляканих, негодящих, боягузливих, ображених і мстивих нащадків Адама? Навіть, якщо йдеться про самого себе? І я зовсім не виключаю жінок із цієї думки.

Всі причини погано ставитися до людства, які ми розглянули, підходять до инших людей не менше, ніж до самих себе. Це узагальнення про людську природу; нічого конкретнішого. Але про себе ж ви знаєте набагато більше. Ви й так достатньо погані в очах знайомих. Але тільки вам одному відома вся повнота ваших злочинів, недоліків та неспроможностей. Ніхто, крім вас самих, так досконало не знає, що не так із вашим тілом і розумом. Ніхто инший не має більших причин зневажати вас, вважати нікчемними. Позбавляючись того, що може допомогти, ви караєте себе за всі ваші невдачі. Пес - нешкідливий, невинний, несвідомий пес - явно вартий кращого.

Та якщо ви досі не переконалися, то розгляньмо иншу життєво важливу річ. Порядок, хаос, життя, смерть, гріх, зір, праця і страждання: цього не достатньо ні для авторів книги Буття, ні для самого людства. Історія продовжується в усій своїй катастрофі й трагедії, і замішані в цьому люди (ми) мають постати перед новим болючим пробудженням. Далі нам доведеться думати про мораль.

Добро і зло

Коли їхні очі розплющилися, Адам і Єва усвідомили не тільки свою оголеність і необхідність тяжкої праці. Вони також пізнали Добро і Зло. Говорячи про плід, змій висловився так: «Бо відає Бог, що дня того, коли будете з нього ви їсти, ваші очі розкриються, і станете ви, немов Боги, знаючи добро й зло». Що це може означати? Після всього вже пізнаного, що могло залишитися нез'ясованим? З контексту випливає, що це якось повязано із садами, зміями, непослухом, плодами, статевими відмінностями і оголеністю. До розгадки мене підштовхнуло останнє - оголеність. Це зайняло не один рік.

Собаки - хижаки. Коти - теж. Вони щось убивають, а потім його з'їдають. Це не добре. Але ми все одно беремо їх за домашніх улюбленців і даємо їм ліки, коли вони хворіють. Чому? Вони хижаки, але це просто їхня природа. Вони не несуть за неї відповідальносте. Вони голодні, не лихі. У них немає ні розуму, ні творчости, ні (і що найважливіше) самосвідомости чи сорому, які конче потрібні для зумисної жорстокости, притаманної людям.

Чому не мають? Все просто. На відміну від нас хижаки не розуміють своєї фундаментальної слабкости, вразливости, того, що вони самі підвладні болю і смерті. А от ми достеменно знаємо, як завдати шкоди і навіщо. Ліпшого визначення свідомости не знайти. Ми усвідомлюємо власну беззахисність, обмеженість і смертність. Ми здатні відчувати біль, огиду до самих себе, сором, жах - і ми про це знаємо. Знаємо, що саме змушує страждати. Знаємо, як нас можна налякати і як нам завдати болю - а це означає, що ми знаємо, як заподіяти це иншим. Ми оголені і знаємо про це, знаємо, як цією оголеністю можна скористатися. А, отже, ми знаємо, що й инші голі, і як саме цим скористатися.

Ми здатні свідомо вселяти в инших жах. Здатні кривдити і принижувати їх за недоліки, які нам самим добре зрозумілі. Здатні буквально катувати їх - повільно, творчо і жахливо. Це набагато більше за хижацтво. Це якісна зміна в розумінні. Це катаклізм так само великий, як виникнення самосвідомости та сорому. Це прихід знання добра і зла до світу. Це друга, досі незагоєна тріщина у будові існування. Це перетворення самого буття на моральну справу - що безпосередньо повязано з розвитком витонченої самосвідомости.

Тільки люди могли придумати дибу, залізну діву і лещата для пальців. Тільки люди завдають страждання заради страждання. Це найкраще визначення зла, яке мені вдалося скласти. Тварини на таке не здатні, але люди, з їхніми жахливими напівбожественними здібностями - ще й як здатні. Розуміння цього майже повністю виправдовує таку непопулярну в сучасних інтелектуальних колах ідею первородного гріха. Хто насмілиться сказати, що в нашій еволюційній, особистій і теологічній трансформації не було частки добровільного вибору? Наші пращури обирали своїх сексуальних партнерів за якими якостями? Свідомість? Самосвідомість і сором? Моральне знання? Хто може заперечити екзистенційну провину, що пронизує людські переживання? І хто зможе не визнавати, що без цієї провини - цього відчуття вродженого осквернення та здатности чинити лихо - людина опиняється за крок від психопатії?

Люди мають велетенську здатність чинити лихо. Це риса є неповторною у світі життя. Ми здатні робити і змінювати щось на гірше, добровільно, і повністю розуміючи свої дії (також і випадково, з неуважности, або через те, що навмисно закриваємо очі). За такої здатности, схильности до зловмисних дій, що дивного в тому, що ми так погано дбаємо про себе й инших - чи навіть у тому, що ми сумніваємося в цінності цілого людства? Ми підозрювали себе здавна, і на те були належні причини. Наприклад, тисячі років тому древні месопотамці вірили, що людство було створене з крови Кінґу, найстрашнішого страховиська, якого тільки могла породити велика богиня Хаосу, маючи наймстивіший і найруйнівніший настрій.58Після таких висновків, як можна не піддати сумніву цінність власного існування і самого Єства? Після цього, зіткнувшись із хворобою, хто б не став сумніватися у моральності використання ліків? Ніхто не розуміє пітьми особистости краще за саму особистість. Тоді хто ж буде, захворівши, на повну силу дбати про себе?

Може, людини взагалі не мало існувати. Може, світові слід було очиститися від людської присутности, щоб Єство і свідомість повернулися до невинної жорстокости тварин. Хто каже, що ніколи не бажав нічого схожого, той просто не зазирав до своєї памяти і не дивився в обличчя своїх найтемніших фантазій.

Що ж вдіяти?

Божественна искра

У Бутті 1 Бог створює світ божественним, істинним Словом, породжуючи райський лад з передсвітового хаосу. Тоді створює Чоловіка та Жінку за Своєю подобою, наділяючи їх здатністю робити те саме - перетворювати хаос на порядок, продовжуючи Його справу. На кожному етапі творіння включно з тим, з яким повязано утворення першої пари, Бог обмірковує те, що з'явилося, і каже, що це Добре.

Зіставлення Буття 1 з Буттям 2 і 3 (останній з цих двох розділів розповідає про падіння людини, пояснюючи, чому ми такі трагічні та схильні до тортур) виявляє розповідь, глибина якої просто неймовірна. Мораль Буття 1 в тому, що створення Єства через істинну мову є Добро. Це також слушно і щодо людини, поки її не відокремили від Бога. Події падіння (а також події історій про Каїна та Авеля, Великий Потоп, Вавилонську Вежу) грубо порушують це Добро, але у нас залишився натяк про те, як було перед цим. Ми, так би мовити, памятаємо. У нас довіку зберігається ностальгія за невинністю дитинства, божественним, несвідомим буттям тварини і незайманим старим лісом, подібним до храму. В цьому ми знаходимо втіху. Ми поклоняємося цьому, навіть ті, хто належить до найбільш антилюдської когорти самопроголошених атеїстичних поборників довкілля. Первинний стан Природи, який уявляють собі у такий спосіб, є райським. Але ми більше не єдині з Богом і Природою, і до цього так просто не повернутися.

Перші чоловік і жінка існували у нерозривній єдності зі своїм Творцем і не були свідомі (і вже безумовно не почували сорому). Їхні очі не були розплющені. Але у своїй досконалості вони були чимось меншим порівняно з тими, ким стали по падінні. Їхню добросутність було їм подаровано, вони її не заслужили і не заробили. Вони не обирали. Бог усе знав, і так простіше. А що як це нічим не ліпше за, наприклад, добросутність чесно зароблену. Можливо, навіть у якомусь космічному сенсі вільний вибір має значення (якщо уявити, що свідомість є явищем космічного значення). Хто може з певністю говорити про таке? Але я не маю заміру відмовлятися від цих питань тільки тому, що вони складні. Отже, пропоную таке: можливо, сумніватися у власній цінності нас змушують не просто поява самоусвідомлення, сорому і морального знання смерти та падіння. Можливо, річ у нашому небажанні йти поруч із Богом (передане тим, як Адам присоромлено ховався) попри нашу крихкість і схильність до зла.

Ціла Біблія побудована таким чином, що все по падінні - історія Ізраїлю, пророки, пришестя Христа - все представлено як порятунок від падіння, вихід зі зла. Початок свідомої історії, поява держави з усіма її патологіями гордости і неповороткости, поява великих моральних постатей, які намагаються все виправити, і кульмінація у самому Месії - це все намагання людства виправити себе за Божою волею. Що це означає?

Неймовірно, але пояснення уже випливає з Буття 1: щоб відповідати образові Бога, щоб словами створити з хаосу Єство, яке є Добром - але зробити це свідомо, за нашим вільним вибором. Томас Еліот справедливо казав, що назад - це шлях уперед, але йти назад слід залишаючись пробудженими істотами, що здійснюють справжній вибір, на який здатні лише пробуджені істоти. Але аж ніяк не повернення до сну:

"Ми не облишимо пошуків,

І кінцем наших пошуків Стане місце, звідки ми починали,

Пізнане, наче першого разу.

Через незнану, памятну браму,

Коли на землі невідкритим лишилось Лиш те, що й було напочатку; - При витоці річки найдовшої Голос невидимого водоспаду,

І на гілках яблуневих діти -

Незнані, бо ніхто не шукав їх,

Непочуті, півпочуті у тиші,

Між двома хвилями моря.

Саме нині, тут, нині, завше - Стан цілковитої простоти (Вартий будь-чого иншого),

І все буде добре, і Все вийде на добре,

Коли язики полумя згорнуться У вузол вогнистий короною І стануть вогонь і троянда єдиним. "

(Еліот Т.С. Вибране, Видавництво художньої літератури «Дніпро», Київ,

1990; Вперше видано у 1943 р.)

Щоб по-справжньому дбати про себе, потрібно себе поважати - але ми цього не робимо, бо є упалими створіннями, особливо у власних очах. Якби ми жили в істині; якби ми говорили істину, тоді ми могли би знову іти поруч із Богом, поважати себе, инших та світ. Тоді ми б ставилися до себе, як до небайдужих до нас людей. Ми можемо прагнути виправити світ. Щоб небайдужим до нас людям було добре, ми можемо спрямувати світ в напрямку до раю. А в пеклі наша образа і ненависть прирекли б усіх.

У місцевості, де дві тисячі років тому виникло християнство, люди були набагато більш варварськими, ніж зараз. Скрізь був конфлікт. Навіть у технологічно витончених суспільствах (на кшталт стародавнього Карфагену) звичною річчю було принесення в жертву людей включно з дітьми.59У Римі спорт був змаганням на смерть, кровопролиття було повсюдним. Вірогідність

75

 

того, що сучасна людина у справній демократичній країні вчинить убивство або буде вбита, є нескінченно меншою порівняно з тим, як було у суспільствах минулого (а також досі є в деяких частина світу, що перебувають в стані безладу та анархії).60В ті часи основною моральною проблемою, з якою стикалося суспільство, був контроль над жорстокою, імпульсивною егоїстичністю, а також бездумною жадобою і брутальністю, що нерозривно з нею звязані. Люди з такими агресивними схильностями досі існують. Зараз вони хоч знають, що така поведінка є неоптимальна, і намагаються її контролювати, а в иншому разі натрапляють на великі суспільні перепони.

Але тепер виникла инша проблема, яка, мабуть, була не такою поширеною у нашому жорстокому минулому. Легко вірити, що люди самовпевнені, самозакохані та завжди дбають лише про себе. Така думка здається банальною через цинізм, який є модним і поширеним. Але таке ставлення до світу не характерне для більшости людей. У них протилежна біда: на них тисне нестерпна ноша відрази, ненависти й підвищеної уваги до себе, а також сорому. Відповідно замісць того, щоб, як нарцизи, роздувати свою важливість, вони зовсім себе не цінують і не дбають про себе вміло і з уважністю. Люди часто не думають, що заслуговують найкращого піклування. Вони до болю добре знають про свої власні недоліки і слабкості, справжні та перебільшені, тому вони почувають сором і сумніваються у своїй цінності. Вони думають, що інші люди не мають страждати, тому тяжко і безкорисливо працюють, щоб їм допомогти. Цю любязність вони виявляють навіть до тварин, яких знають - але для себе їм це зробити не так просто.

Ідея доброчесної самопожертви дійсно глибоко закладена у культуру Заходу (оскільки Захід зазнав впливу християнства, заснованого на наслідуванні того, хто здійснив найбільшу самопожертву). Отож, будь-які припущення, що золоте правило морали не означає «пожертвуй собою заради инших» здаються сумнівними. Архетипна смерть Христа існує в якості прикладу того, як можна героїчно прийняти скінченність, зраду і тиранію - тобто, як іти поруч із Богом, незважаючи на трагедію свідомого знання. Але чим це не є, так це вказівкою мучити себе, служачи иншим. Пожертвувати себе Богові (найвищому благу, инакше кажучи) аж ніяк не означає тихо і добровільно страждати, коли якась людина або організація постійно вимагає від нас більше, ніж дає натомісць. Це б означало підтримувати тиранію і дозволяти ставитися до себе, як до раба. Немає нічого доброчесного в тому, щоб дозволяти хулігану мучити себе навіть, якщо ним є ми самі.

У Карла Юнга, знаменитого швейцарського глибинного психолога, я засвоїв два дуже важливих уроки щодо «вчинення з иншими так, як хочеш, щоб чинили з тобою» і «любові до сусіда свого, як до себе самого». Перший урок полягав у тому, що ці вирази жодним чином не означають, що належить бути зручними для инших. Другий урок - обидва вирази є рівняннями, а не заборонами. Якщо я чийсь друг, родич або коханець, тоді я морально зобовязаний пильнувати власний інтерес не менше за цю людину. Якщо цього не робити, то я стану рабом, а ця людина - тираном. Що в цьому хорошого? Для будь-яких стосунків краще, якщо обидві сторони сильні. Більше того, немає ріжниці між тим, щоб захищати себе, коли нападає хуліґан (або коли хтось в инший спосіб вас мучить і перетворює на раба) і тим, щоб захищати когось иншого. Як зазначив Юнґ, це означає прийняття і любов до грішника, яким ви є, не менше, ніж це означає прощення і допомогу комусь иншому, хто недосконалий і спотикається.

Сам Бог заявляє (відповідно до розповіди): «Мені помста належить, Я відплачу, говорить Господь». Згідно з цією філософією, ви не просто належите собі. Ви не є просто своє власністю, яку можна мучити і не дбати про неї. Частково тому, що ваше Єство нерозривно звязане з иншими, тож якщо погано про себе дбати, це може мати катастрофічні наслідки для инших людей. Найяскравіше це видно, мабуть, після самогубства, коли ті, кого покинули, залишаються спустошеними і травмованими. Але, кажучи метафорично, є і таке: всередині вас є божественна искра, яка належить не тільки вам, але і Богові. Адже ми всі - відповідно до книги Буття - створені за Його подобою. У нас є напівбожественна здатність бути свідомими. Наша свідомість виражає Єство. Ми є зменшеними («кенотичними») версіями Бога. Ми можемо робити порядок із хаосу - і навпаки - по-своєму, своїми словами. Отже, ми не зовсім Бог, але і не зовсім ніщо.

У моїх власних періодах темряви, у підземеллі душі, мене часто захоплювала здатність людей ставати друзями, кохати своїх коханих, любити батьків та дітей, а також робити те, що зобовязані робити, аби світовий механізм продовжував працювати. Я знав чоловіка, покаліченого в автокатастрофі, якого найняли електриком. Протягом багатьох років він працював разом з иншим чоловіком, у якого було деґенеративне неврологічне захворювання. Ремонтуючи кабелі, вони співпрацювали, компенсуючи слабкості одне одного. Такий буденний героїзм є радше правилом, ніж винятком. У більшості людей є щонайменше по одній серйозній проблемі зі здоровям, але попри це вони справно трудяться і не скаржаться. Навіть тоді, коли комусь неймовірно щастить і, ця людина певний час перебуває у доброму здоровї, зазвичай у неї є принаймні один близький член родини в умовах кризи. І все ж, люди не здаються і продовжують робити складні та напружені справи, аби не дати розвалитися своїм родинам і суспільству. Для мене це якесь чудо - до того ж настільки неймовірне, що у відповідь я можу висловити тільки остовпілу вдячність. Є стільки всього, що може піти не так і зруйнувати все, а не дають цьому статися завжди саме поранені люди. Цим вони заслужили на щире захоплення. Це невпинне чудо витривалости та стійкости.

У моїй лікарській практиці я заохочую людей висловлювати собі та иншим вдячність за те, що працюють плідно і з увагою, а також за щиру турботу і уважність, які вони проявляють стосовно инших. Мене вражає, що люди так мучаться через обмеження і перепони єства, але при цьому хоча б инколи роблять те, що треба, і дивляться за межі своїх особистих інтересів. Але так чинять достатньо людей, щоб у нас було і опалення, і вода в кранах, і безмежна обчислювальна потужність, і електрика, і вдосталь їжі для всіх, і навіть здатність думати про ширшу картину суспільства і природи, страшної природи. Всі ті складні машини, які захищають нас від замерзання, голоду і зневоднення мають схильність ламатися через вплив ентропії, і можуть так справно працювати тільки завдяки постійній увазі дбайливих людей. Деякі люди дегенерують у пекло образи і ненависти до єства, але більшість не дають собі цього зробити попри страждання, розчарування, слабкості й потворність. Це - чудо в очах тих, хто здатен помітити.

Суспільство в цілому і зокрема ті, з кого воно складається (конкретні люди), заслуговують на співчуття за жахливий тягар, якого звичайна особистість не витримує; за те, що змушені підкорятися смертності, тиранії держави і спустошення, якого завдає природа. Це обставина існування, в яку жодна звичайна тварина не потрапляє і яку їй не доводиться витримувати. Вона настільки тяжка, що одному Богу дано повністю з нею впоратися. Саме співчуття має бути правильними ліками від зневаги до себе, що виникає через сором. Ця зневага має обґрунтування, але, є лише половиною правди. Ненависть до себе і людства треба врівноважити вдячністю за традицію і державу. Ми маємо відчувати захват від того, чого досягають цілком звичайні люди - не кажучи вже про вражаючі звершення тих, хто дійсно визначний.

Ми заслуговуємо на повагу. Ви заслуговуєте на повагу. Ви важливі для инших людей не менше, ніж для самих себе. Вам належить зіграти життєво важливу ролю у долі світу. Тому ви морально зобовязані дбати про себе. Ви маєте дбати про себе, допомагати собі і бути добрим до себе так само, як ви дбаєте про инших людей, яких любите і цінуєте, яким допомагаєте і до кого виявляєте доброту. Отже, вам доведеться поводитися так, щоб повага до вашого єства стала звичкою. Це зрозуміло, але ж кожна людина глибоко недосконала. Всім далеко до величі Бога. Проте, якби цей факт означав, що ми не зобовязані дбати про себе не менше, ніж про инших, усіх би завжди жорстоко карали. А це було б недобре. Тоді б усі недоліки світу ставали гіршими з кожним днем. А їх і так достатньо, щоб люди щирого мислення ставили під сумнів саму доречність світу. Це просто не може бути правильний шлях уперед.

Ставитися до себе, як до того, кому ви зобовязані допомагати - це те, що дійсно піде вам на користь. Це не «те, чого хочеться». І не «те, що зробить щасливим». Кожного разу, коли ви даєте дитині цукерку, ви робите її щасливою. Але ж це не значить, що дітей належить годувати самими цукерками. «Щастя» не є синонім «користи». Дітей треба спонукати чистити зуби. Коли вони виходять на мороз, діти мають вдягати зимовий одяг попри всі заперечення. Ви маєте допомогти дитині стати доброчесною, відповідальною, свідомою людиною, яка здатна діяти заради взаємної вигоди, дбати про себе та инших і при цьому розвивається. Як можна вважати прийнятним щось менше, коли йдеться про самого себе?

Уявіть своє майбутнє і подумайте: «Яким було б моє життя, якби я правильно дбав про себе? Яка кар'єра випробує мої здібності, зробить мене продуктивним і корисним, аби я міг підставити своє плече під спільну ношу, у підсумку вигравши? Маючи вибір, що належить робити, аби покращити здоровя, розширити знання і зміцнити тіло?» Потрібно знати, де ви зараз, щоб розплянувати дальший курс. Треба знати, ким ви є, щоб розуміти своє озброєння і зміцнитися там, де чогось не вистачає. Треба знати, куди ви йдете, щоб обмежити обсяг хаосу у вашому житті, перебудувати порядок, взяти божественну силу надії і нести її світом.

Необхідно вирішити, куди ви йдете, щоб захищати свої інтереси, аби не стати ображеними, мстивими і жорстокими. Треба чітко сформулювати свої власні принципи, щоб не давати принципам инших влади над собою, і щоб ви були в безпеці на роботі та під час розваг. Ви маєте ретельно дисциплінувати себе. Маєте дотримуватися обіцянок, які даєте собі, і винагороджувати себе, щоб мати довіру до себе і здатність до мотивації. Вам потрібно визначити, як чинити стосовно себе, щоб максимально збільшити шанси стати і залишатися хорошою людиною. Було б непогано зробити світ кращим. Врешті-решт рай сам собою не з'явиться. Нам доведеться працювати, щоб створити його, і зміцнитися, щоб витримати смертоносних янголів і вогненний меч суду, якими Бог перекрив вхід до раю.

Не варто недооцінювати силу бачення і напрямку. Це потужні сили, вони здатні перетворювати те, що здається нездоланними перешкодами, на доступні шляхи та розширені можливості. Зміцнюйте індивіда. Починайте із себе. Дбайте про себе. Визначайте себе. Вдосконалюйте свою особистість. Виберіть свою мету і чітко висловлюйте своє Єство. Фрідріх Ніцше, великий німецький філософ девятнадцятого століття, свого часу висловив блискучу думку: «Той, хто відповів собі на питання: „Навіщо жити?“ - зможе витримати майже будь-яку відповідь на питання: „Як жити?“».—

Світ дрейфує, а ви можете допомогти спрямовувати його трохи ближче до раю і трохи далі від пекла. Одного разу зрозумівши пекло, так би мовити, дослідивши його - а особливо особисте пекло - ви зможете покласти собі не рухатися до нього, не створювати його. Можна цілитися деинде. Можна присвятити цьому своє життя. Це дасть вам Сенс з великої літери. Це виправдає ваше жалюгідне існування. Це спокутує вашу грішну натуру, замінить сором і прискіпливість до себе природньою гордістю і чесною впевненістю людини, яка знову навчилася іти поруч із Богом в Саду.

Почати можна зі ставлення до себе, як до того, кому ви зобовязані допомагати.

 

Правило 3:

Дружіть з тими, хто бажає вам найкращого

Місто дитинства

Містечко, в якому я виріс, усього на пятдесят років раніше збудували посеред нескінченних Північних прерій. Місто Фейрвю, що в провінції Альберта,— було частиною фронтиру,— мало й відповідні ковбойські бари. Компанія «Нигїкоп'к Вау» мала на Мейн Стріт універмаг, де досі скуповували хутра бобрів, вовків та койотів - просто у місцевих мисливців. Там, за чотириста миль від найближчого міста проживало три тисячі людей. Кабельного ТБ, відеоігор та інтернету не існувало. У Фейрвю було не просто знаходити безневинні розваги, особливо протягом пяти місяців зими, під час тривалих періодів, коли звичним явищем був сорокаградусний мороз удень і ще більший вночі.

За такого холоду світ стає зовсім иншим. Міські пияки рано прощалися зі своїм сумним життям. О третій ранку непритомніли в кучугурах снігу і замерзали насмерть. Коли надворі сорокаградусний мороз, просто так із дому не вийдеш. З першим подихом сухе пустельне повітря стискає легені. На віях утворюється лід, і вони злипаються. Довге волосся, вологе після душу, крижаніє натвердо, а потім, коли висихає в теплому приміщенні, від наелектризованости стає сторчма, мов у примари. Діти торкаються язиками металевих конструкцій дитмайданчиків тільки один раз. Дим не здіймається з димарів. Його долає холод, і він опускається вниз, зависаючи понад засніженими дахами і дворами, немов туман. Автомобілі доводиться на ніч залишати з увімкненими пусковими підігрівниками двигунів, инакше зранку олива не тектиме, і двигуни не будуть заводитися. А деколи не допомагає і це. Ви марно повертаєте ключ, а стартер дзенькає і замовкає. Тоді ви виймаєте акумулятор з машини, відкрутивши прогоничі задубілими від холоду пальцями, і заносите його до будинку. Проходять години, акумулятор пріє, аж поки не нагріється достатньо, щоб утримувати належний заряд. Ще й через заднє вікно нічого не видно. Воно замерзає у жовтні і не розмерзає аж до травня. Якщо його почистити, воложіє оббивка. Тоді вона теж замерзає. Однієї пізньої ночи я їхав у гості до друга, дві години просидівши на пасажирському місці в <Юогї§е СЬаІІепдег» 1970-го року. Я притисся біля ручки передач і просякнутою спиртом ганчіркою протирав лобове скло перед водієм, бо обігрівач зламався. Зупинитися - не варіянт. Просто ніде.

Для домашніх котів це було пекло. Коти, які жили у Фейрвю, мали короткі вуха і хвости - кінчики і того, і другого вони втрачали через обмороження. Вони стали схожі на арктичних лисиць, які розвинули такі форми, щоб краще переносити сильний холод. Одного дня ми не помітили, що наш кіт опинився надворі. Коли ми його знайшли, він сидів, примерзлий до холодних бетонних сходинок перед чорним входом. Нам вдалося акуратно відділити кота від бетону без незворотніх поранень - постраждала тільки його гордість. Також узимку котам у Фейрвю становили небезпеку автомобілі - але не так, як ви думаєте. Справа не в тому, що машини заносило на скрижанілих дорогах, і вони чавили котів. Так гинули тільки коти-невдахи. Справжня небезпека була в машинах, які щойно припаркувалися. Змерзлі коти залазили під них, забиралися на ще теплі бльоки циліндрів і там сиділи. А що, коли водій вирішить знову скористатися автомобілем, раніше, ніж двигун вистигне, і кіт піде геть? Досить сказати, що спраглі тепла домашні тварини і швидкісні радіяторні вентилятори не можуть мирно співіснувати.

Оскільки ми розташувалися так далеко на півночі, холоднющі зими були також дуже темними. Вже в грудні сонце не сходило аж до 9:30. Ми ходили до школи у цілковитій пітьмі. Не набагато ясніше було і тоді, коли ми поверталися незадовго до раннього заходу сонця. Молодим людям особливо не було чим зайнятися у Фейрвю навіть влітку. А взимку все було ще гірше. Тож друзів цінували. Більше за будь-що инше.

Мій друг Кріс і його двоюрідний брат

У той час у мене був друг. Назвемо його Крісом. Він був розумник. Багато читав. Йому подобалася така сама наукова фантастика, що й мені - Бредбері, Гайнлайн, Кларк.— Він був винахідливий. Його цікавили електронні набори, прилади і мотори. Природжений інженер. Утім, усе це зблякло на тлі того, що трапилося в його родині. Не знаю, що саме. Його сестри були розумні, батько мякий, а мама добра. З дівчатами все було гаразд. Але Кріс був недоглянутим у якомусь важливому аспекті. Попри свій розум і допитливість він був сердитий, ображений і у відчаї.

Все це втілилося у формі його синього пікапа «Роггі» 1972-го року. Це авто мало принаймні по одній вмятині на кожній чверті зовнішньої обшивки. Але ще гірше, що стільки ж вмятин було і всередині. Їх робили друзі своїми тілами, коли ті билися об внутрішні поверхні під час нескінченних ДТП, від яких з'являлися зовнішні вмятини. Пікап Кріса - це екзоскелет нігіліста. На бампері була влучна наклейка: «Будьте уважні - світові треба більше Лертів»,— Закладена іронія, поєднана з вмятинами, хутко піднімала це до рівня театру абсурду. Мало що з того було, так би мовити, випадковістю.

Щоразу, коли Кріс трощив свій пікап, батько його лагодив і купував йому щось инше. У нього були мотоцикл, а також морозивний фургон. Його не цікавив мотоцикл. І морозиво він не продавав. Він часто висловлював незадоволення своїм батьком і їхніми стосунками. Але його тато був старий і хворий, а діягнозу поставили тільки багато років по тому. Йому бракувало потрібної енергії. Можливо, він не достатньо приділяв увагу синові. І це й усе, що знадобилося, аби у їхніх стосунках сталася тріщина.

Кріс мав двоюрідного брата Еда, десь на два роки молодшого. Він мені подобався - настільки, наскільки може подобатися молодший брат друга- підлітка. Він був високий, розумний, приємний і гарний хлопчина. І дуже дотепний. Якби ви зустріли його, коли йому було дванадцять, то передбачили б для нього ясне майбутнє. Але Ед поступово опускався, ставав маргіналом, доходив до напівжебрацького способу життя. Він не став таким озлобленим, як Кріс, але заплутався не менше за нього. Якби ви знали його друзів, то могли б припустити, що це вони звели його на пропащу стежку. Але вони не мали більшої схильности до злочинів, ніж він, не були більш пропащими, хіба що мали загалом трохи менше розуму. Показово, що життя Еда і Кріса не надто покращилося, коли вони відкрили для себе марихуану. Марихуана шкідлива для людей не більше за алкоголь. Буває вона навіть робить людей кращими. Та Еда не поліпшила. І з Крісом це теж не спрацювало.

Довгими ночами ми з Крісом, Едом та иншими підлітками розважалися, їздячи туди-сюди в наших автах 1970-го року та пікапах. Проїжджали по Мейн Стріт через Рейлроуд Авеню, повз школу, навколо північного кінця містечка до західного - або в инший бік по Мейн Стріт, навколо північного краю до східного - і так далі, нескінченно повторюючи. Коли не їздили містечком, то їздили сільською місцевістю. Сто років тому землеміри проклали сітку по великих західних преріях площею триста тисяч квадратних миль. Через кожні дві милі на північ була щебнева дорога, що нескінченно простягалася зі сходу на захід. Кожну милю на захід - инша тяглася на північ і на південь. У нас ніколи не закінчувалися дороги.

Підліткова пустка

Коли ми не їздили по місті і за його межами, ми були на вечірках. Якийсь відносно молодий дорослий (або трохи старший дивак) відкривав свій будинок для друзів та приятелів. Тоді цей будинок перетворювався на тимчасовий прихисток для найріжноманітніших нежданих гостей, багатьом із яких там були зовсім не раді від початку, або коли ті напивалися. Инколи вечірка могла початися випадково, коли неуважні батько й матір якогось підлітка тимчасово їхали з міста. Тоді ті, хто весь час їздив на машинах і пікапах по місті, помічали, що в будинку увімкнене світло, а родинного авта немає. Це було не добре. Бувало, що все виходило з-під контролю.

Я не любив ці підліткові вечірки. Зовсім за ними не ностальгую. Там було жахливо. Світло зажди робили тьмяним. Це щоб зводити самосвідомість і сором до мінімуму. Через надмірно гучну музику розмови були неможливі. Хоча говорити і так не було про що. Завжди приходило кілька місцевих психопатів. Всі надто багато пили і курили. На цих оказіях панував похмурий і гнітючий настрій, і ніколи нічого не відбувалося (якщо не рахувати випадку, коли мій занадто тихий однокласник напився і приніс заряджений дробовик 12-го калібру чи коли дівчина, з якою я потім одружився, презирливо кидала образливі слова тому, хто погрожував їй ножем, чи коли инший мій друг видерся на високе дерево, гойдався на гілці, а тоді гримнувся додолу на спину просто біля нашого вогнища, ледь не загинувши, а рівно за хвилину це за ним повторив і його недоумкуватий посіпака).

Ніхто не знав, якого дідька вони робили на тих вечірках. Сподівалися на прихід чирлідерки?— Чекали на Ґодо?— Хоча першому безсумнівно віддали би перевагу (байдуже, що команди чирлідерок в нашому містечку траплялися не часто), друге явно було ближче до істини. Гадаю, надто вже романтично припускати, що ми всі вхопилися б за можливість робити щось корисніше, ну хоч би з нудьги, яка нас так мучила. Але це не так. Ми всі були передчасно цинічними, втомленими від життя і недовірливими до відповідальносте, тож не цікавилися дискусійними клубами, Повітряними кадетами і шкільним спортом, що їх дорослі навколо нас намагалися організовувати. Робити будь-що було не круто. Не знаю, яким було життя підлітка до того, як революціонери пізніх шістдесятих сказали молодим людям: «увімкни, налаштуй, відпади». Чи було нормальним для підлітка щиро належати до клубу у 1955 році? Двадцять років по тому - безумовно ні. Багато з нас вмикали і відпадали. Та мало хто налаштував.

Я хотів бути деінде. І не тільки я. Всі, хто врешті-решт покинув Фейрв'ю, в якому я виріс, вирішили їхати геть ще років у дванадцять. Я вирішив. Моя дружина, яка виросла разом зі мною на вулицях, що ділили наші родини, теж вирішила. Мої друзі, котрі виїхали, і ті, що ні, теж вирішили незалежно від того, як складалося їхнє життя. У родинах тих, хто плянував вступати до коледжів, було якесь німе очікування, що виїзд - це невідхильне. У менш освічених родинах майбутнє, до якого входив університет, було просто за межами уяви. І не через брак грошей. Приготовини до розширеної освіти коштували тоді дуже мало, робочих місць в Альберті було вдосталь і платили багато. У 1980-му, працюючи на фанерній пилорамі, я заробив більше грошей, ніж потім зміг би на будь-якій иншій роботі протягом наступних двадцяти років. В багатій на нафту Альберті 1970-х років ніхто не відмовлявся від університету через фінансову нужду.

Деякі инші друзі і деякі такі самі

У старшій школі, коли моя перша ватага друзів її покинула, я потоваришував із кількома новаками. Вони приїхали до Фейрвю для навчання у формі інтернату.— У їхньому ще віддаленішому містечку, влучно названому Бер Кеньйон,— у школі було лише девять кляс. Вони були відносно амбіційним дуетом; обидва прямолінійні і надійні, але також тямущі й вельми дотепні. Коли я поїхав учитися в Ґранд-Прайрський регіональний коледж,— що був за 90 миль, один із цих двох став моїм сусідом по кімнаті. Другий подався шукати дальшу освіту деинде. Обидва цілилися на вершину. Їхнє рішення так робити сприяло моєму власному.

Коли я приїхав до коледжу, то був щасливий, мов той молюск. Я знайшов новий, ширший гурт товаришів-однодумців, до якого долучився і мій товариш із Бер Кеньйон. Нас усіх захопила література і філософія. Ми керували Студентською спілкою. Влаштовуючи коледжні танці, ми зробили спілку прибутковою - вперше за всю її історію. Хіба можна прогоріти, продаючи пиво студентам? Ми заснували газету. Навіть наш перший рік характеризувався маленькими семінарами, де ми пізнавали не тільки предмети, але й знайомилися з нашими професорами політології, біології та англійської літератури. Викладачі були раді нашому ентузіязмові й добре нас вчили. Ми будували ліпше життя.

Багато зі свого минулого я скинув, як шар мертвої шкіри. У маленькому місті всі знають, хто ти такий. Доводиться тягти за собою минулі роки, мов пес, що біжить із привязаними до хвоста бляшанками. Неможливо втекти від того, ким був. Хоч тоді, слава Богу, ще не було інтернету, але все довічно зберігалося у висловлюваних та невисловлюваних очікуваннях і памяті.

Коли переїжджаєш, то принаймні на деякий час все невизначене. Це спричиняє напруження, але в хаосі є нові можливості. Люди (і ви теж) не можуть звязати вас своїми старими уявленнями. Вас вибиває з колії. Тож з'являється можливість зробити нові колії разом із людьми, які прагнуть ліпшого. Мені здавалося, що це просто природній розвиток. Думав, що кожен, хто переїде, отримає таке саме - і теж бажане - феніксове переродження. Але так бувало не завжди.

Якось, коли мені було пятнадцять, ми з Крісом та ще одним другом, Карлом, поїхали до Едмонтона, міста шестисот тисяч. Карл ніколи не бував у містах. Це було поширено. Поїздка від Фейрвю до Едмонтона була довжиною у вісімсот миль туди і назад. Я так їздив багато разів - деколи з батьками, инколи сам. Мені подобалася анонімність, яку давало місто. Подобалися нові починання. Подобалася втеча від гнітючої, стиснутої, підліткової культури мого рідного містечка. Тож я переконав двох друзів поїхати. Але їхні враження були иншими. Щойно ми приїхали, Кріс і Карл захотіли купити трави. Ми подалися до закапелків Едмонтона, що були цілком як найгірші місця в Фейрвю. Знайшли таких самих злодійкуватих вуличних продавців марихуани. І провели решту вихідних у готельному номері, напиваючись. Попри те, що проїхали величезну відстань, ми зовсім не зрушили з місця.

Кілька років по тому мені зустрівся ще більш кричущий приклад цього. Я переїхав до Едмонтона, щоб закінчити ступінь бакалавра. Я винайняв квартиру разом із сестрою, яка навчалася на медсестру. Вона теж була непосидючою (пройде не так багато років і вона саджатиме полуниці в Норвегії, проводитиме сафарі в Африці, під загрозою від туарегів потайки гнатиме вантажівки через пустелю Сахару і няньчитиме осиротілих горил у Конґо). Ми мали добре житло в новій багатоповерхівці з краєвидом на широку долину Північної Саскачеванської ріки. А позаду яскрів обрій міста. У пориві ентузіязму я купив нове прекрасне піяніно марки «УатаЬа». Все начебто гаразд.

З чуток я дізнався, що Ед (молодший двоюрідний брат Кріса) переїхав до міста. Я зрадів цьому. Одного дня він зателефонував. Тож я його запросив до себе. Хотів побачити, як у нього справи. Сподівався, що він втілював щось із того потенціалу, що я в ньому колись бачив. Але сталося инше. Ед прийшов - старіший, лисіший і згорблений. У ньому було більше молодих негараздів, ніж молодих можливостей. Його очі гляділи характерними червоними щілинами закоренілого наркомана. Ед знайшов якусь роботу - стрижка газонів і елементарний догляд за рослинністю. Це було б нормально, як тимчасова робота для студента або для когось, хто не мав спромоги на більше, але для розумної людини це жалюгідно низька кар'єра.

З ним був друг.

І саме цього друга я по-справжньому запамятав. Він був рознесений. Спечений. Обкурений до коників. Його голові та нашій гарній, цивілізованій квартирі було не просто співіснувати в одному всесвіті. Моя сестра була там. Вона знала Еда. Вже бачила таке раніше. Але мені все одно дуже не сподобалося, що він притяг цього типа до нашої оселі. Ед сів. Його друг теж сів, але ми не були певні, що сам він це помітив. Трагікомедія. Хоч він і був обкурений, Ед все ще був здатен відчувати сором. Ми потягували пиво. Друг Еда подивився вгору. «Мої частинки розсіяні по всій стелі» - ледве вимовив він. Правдивіших слів у світі не звучало.

Я відвів Еда вбік і ввічливо сказав, що йому пора йти. Сказав, що йому не слід було приводити свого нікчемного приятеля-покидька. Він кивнув. Зрозумів. Це ще гірше. Вже набагато пізніше його старший двоюрідний брат Кріс написав мені листа про такі речі. Я долучив його до своєї першої книги «Карти значення: Будова переконання», виданої 1999-го: «У мене були друзі», сказав він.62«Раніше. Це будь-хто, кому вистачало самопрезирства, щоб пробачити мені моїх».

Що ж спричинило нездатність (чи, можливо, небажання) Кріса, Карла та Еда переїхати або замінити свої товариства, поліпшивши умови життя? Чи цього було не уникнути - через власні обмеженості, невиявлені хвороби й травми минулого? Врешті, люди доволі сильно ріжняться в таких аспектах, які є і структурними і детерміністичними. Люди ріжняться за інтелектом, що дуже сильно впливає на здатність вчитися і перетворюватися. У людей також дуже ріжні особистості. Одні активні, другі пасивні. Треті тривожні або спокійні. На кожного, хто намагається добитися успіху, припадає один бездіяльний. Міра, в якій ці відмінності становлять чиюсь невід'ємну

частину, є більшою, ніж хотілося б оптимістові. А ще є хвороби розуму і тіла, виявлені та невиявлені, які далі обмежують чи формують наші життя.

Коли йому було за тридцять, у Кріса стався психотичний зрив - після багатьох років загравання з божевіллям. Незадовго по тому він відібрав собі життя. Його посилене вживання марихуани зіграло ролю на погіршення стану чи це було прийнятне самолікування? Адже використання прописаної лікарями марихуани як знеболювального знизилося в штатах, де це було законно, наприклад, у Колорадо.63Можливо, трава пішла Крісові на ліпше, а не на гірше. Може, вона полегшила страждання, а не загострила нестабільність. Чи це виплекана ним нігілістична філософія проклала шлях до розпаду? А той нігілізм своєю чергою був наслідком справжньої хвороби чи просто раціоналізацією Крісового власного небажання відповідально зануритися в життя? Чому він - як і його двоюрідний брат, як і инші мої друзі - чому вони продовжували вибирати людей і місця, які були для них шкідливі?

Часом, коли людина має дуже низьку самооцінку або коли відмовляється від відповідальности у своєму житті - то вибирає саме таких нових знайомих, які в минулому спричиняли проблеми. Такі люди не вірять, що заслуговують на краще, тому і не шукають його. А, може, вони не бажають завдавати собі клопоту із чимось кращим. Фройд це називав «примусом повторення». Він вважав це несвідомим потягом повторювати жахи минулого - деколи щоб стотніше їх сформулювати, инколи щоб спробувати активніше їх владнати, а иноді тому, що нічого иншого не залишається. Люди створюють свої світи за допомогою інструментів, які мають в руках. Погані інструменти дають погані результати. Повторне використання тих самих поганих інструментів дає ті самі погані результати. Ось так ті, хто не вчаться на минулому, приречені його повторювати. Частково це доля. Частково нездатність. Частково... небажання вчитися? Відмова вчитися? Вмотивована відмова вчитися?

Порятунок проклятих

Люди обирають шкідливих друзів також і з инших причин. Иноді тому, що хочуть когось врятувати. Це характерніше для молоди, але такий поштовх не зникає і у старших людей, які занадто мякі, залишилися наївними або зумисне заплющують очі. Хтось заперечить: «Бачити в людях найкраще - якраз правильно. Найбільша чеснота - це бажання допомагати». Але не кожен, хто зазнає біди, є жертвою, не кожен, хто на дні, хоче піднятися, хоча багато хто і хоче, і таки добивається цього. Тим не менше люди часто приймають або навіть посилюють власне страждання, а також страждання инших, якщо це дозволяє їм виставляти це як доказ несправедливости світу. Серед пригноблених не бракує пригноблювачів, навіть, якщо їм через їхні

низькі позиції вдається хіба що прикидатися тиранами. В короткій перспективі цей шлях обрати найлегше, але в довгій це суще пекло.

Уявіть, що комусь погано. Він потребує допомоги. Може навіть хотіти її. Але не так просто відріжнити того, хто дійсно хоче і потребує допомоги, від того, хто просто експлуатує добровільного помічника. Ця ріжниця не проста навіть для того, хто хоче і потребує або експлуатує. Хтось намагається щось робити, але йому не вдається, йому пробачають, він потім знову пробує і знову невдало, йому знову пробачають - часто такі люди хочуть, аби всі вірили у щирість всіх тих намагань.

Коли річ не просто в наївності, то спроби чийогось порятунку часто підживлюються марнославством і самозакоханістю. Щось таке описано в гіркій клясиці незрівнянного російського автора Фьодора Достоєвського «Нотатки з підпілля», яка починається з цих знаменитих рядків: «Я чоловік хворий... я злий чоловік. Непривабливий я чоловік. Я думаю, що в мене болить печінка». Це сповідь нещасного, самовпевненого волоцюги в підпіллі хаосу і відчаю. Він безжально себе аналізує, але таким чином розплачується тільки за сто гріхів, вчинивши тисячу. Тоді, уявляючи себе спокутаним, чоловік із підпілля вчиняє найгірші злочини з можливих. Він пропонує допомогу справді злиденній людині, Лізі, жінці на відчайдушному шляху до проституції девятнадцятого століття. Він запрошує Лізу в гості, обіцяючи повернути її життя в правильне русло. Поки він чекає її приходу, його уява закручується все більш по-месіянському:

«Пройшов, одначе ж, день, другий, третій - вона не приходила, і я починав заспокоюватися. Особливо підбадьорювався і розгулював я після девятої години, навіть починав иноді мріяти і досить солодко: „Я, наприклад, рятую Лізу, саме тим, що вона до мене ходить, а я їй кажу... я її розвиваю, освічую. Я нарешті зауважую, що вона мене кохає, пристрасно кохає. Я прикидаюся, що не розумію (не знаю, втім, для чого прикидаюся; так, для краси, ймовірно). Нарешті вона, вся збентежена, прекрасна, тремтячи і ридаючи, падає до ніг і каже, що я її рятівник і що вона мене кохає більше за все на світі».

Нічого, крім нарцизизму підпільного чоловіка, такі фантазії не розвивають. Саму Лізу вони знищують. Порятунок, що він їй пропонує, потребує набагато більшого посвячення сил і дорослости, ніж підпільний чоловік хоче або здатен дати. У нього просто не той характер, який би дозволив цю справу довершити - він це швидко усвідомлює і так само швидко раціоналізує. Нарешті Ліза прибуває до його занедбаної квартири, відчайдушно сподіваючись знайти вихід, ставлячи все, що в неї є, на цей візит. Вона каже підпільному чоловікові, що хоче покинути своє теперішнє життя. Його відповідь?

«Навіщо ти до мене прийшла, скажи ти мені, будь ласка? - почав я, задихаючись і навіть не зважаючи на логічний порядок в моїх словах. Мені хотілося все водночас висловити, духом; я навіть не думав, з чого починати.

Навіщо ти прийшла? Відповідай! Відповідай!” - вигукував я, ледь тямлячи себе. Я тобі скажу, матінко, навіщо ти прийшла. Ти прийшла тому, що я тобі тоді жалюгідні слова казав. Ну ось ти й розніжилася і знову тобі „жалюгідних слів” захотілося. Так знай же, знай, що я тоді сміявся з тебе. І тепер сміюся. Чому ти тремтиш? Так, сміявся! Мене перед тим образили за обідом ось ті, які тоді переді мною приїхали. Я приїхав до вас для того, щоб побити одного з них, офіцера; але не вдалося, не застав; треба ж було образу на когось зігнати, своє взяти, ти підвернулася, я на тебе і вилив зло і насміявся. Мене принизили, то і я хотів принизити; мене в ганчірку розтерли, то і я владу захотів показати ... ось що було, а ти вже думала, що я тебе рятувати зумисне тоді приїхав, так? Ти це думала? Ти це думала?”

Я знав, що вона, можливо, заплутається і не зрозуміє подробиць; але я також знав, що вона прекрасно зрозуміє суть. Так і сталося. Вона зблідла, як хустка, хотіла щось промовити, губи її болісно скривилися; але її ніби сокирою підтяли, вона впала на стілець. І весь час потім вона слухала мене, розтуливши рота, розплющивши очі і тремтячи від жахливого страху. Цинізм, цинізм моїх слів придавив її.»

Роздуте почуття власної величи, недбалість і чиста зловтіха підпільного чоловіка роздавила останні надії Лізи. Він добре це розуміє. Гірше: щось у ньому від початку прагло цього. І про це він теж знає. Та лиходій, що розчарувався у своєму лиходійстві, не стає героєм. Герой - це щось добре, а не просто відсутність зла.

Можете заперечити, що сам Христос дружив зі збирачами податків і повіями. Як я смію очорнювати мотиви тих, хто намагається допомогти? Але Христос був архетипом ідеальної людини. А ви - це ви. Звідки вам знати, що ваші спроби когось підняти не стягнуть їх або вас ще нижче? Уявіть, що хтось наглядає за командою зразкових працівників, кожен із яких працює заради загальної мети; уявіть їх роботящими, розумними, творчими і обєднаними. Але наглядач також відповідає за когось засмученого, хто працює погано деинде. У пориві надхнення начальник із добрими намірами переводить проблемну людину до колективу своєї досконалої команди, сподіваючись покращити його добрим прикладом. Що буде? Психологічна література ясно про це каже.64Невже присланий чужак одразу виправляється і починає працювати добре? Ні. Натомість ціла команда занепадає. Новак залишається цинічним, зарозумілим і нервовим. Він скаржиться. Прогулює. Пропускає важливі наради. Його низькоякісна праця спричиняє затримки, і її доводиться переробляти иншим. Але йому все одно платять, як і иншим. Старанні працівники, які його оточують, почуваються зрадженими. Кожен з них думає: «Навіщо я так надриваюся, намагаючись завершити проект, якщо мій новий колега працює абияк?» Те саме стається, якщо вихователь із благими намірами приводить злочинного підлітка до компанії більш-менш цивілізованих. Поширюється злочинність, а не стабільність.65Вниз іти набагато легше, ніж нагору.

Можливо, ви когось рятуєте, бо ви сильна, щедра, добре складена людина, яка бажає чинити правильно. А може бути - і це навіть ймовірніше - вам просто хочеться привернути увагу до своїх невичерпних запасів співчуття і доброзичливости. Або тому, що вам хочеться переконати себе в тому, що сила вашого характеру є чимось більшим, ніж просто побічним наслідком щасливих збігів і місця народження. Або тому, що легше здаватися доброчесним, якщо стояти поряд із кимось зовсім безвідповідальним.

Для початку вважайте, що ви робите найлегше, а не найважче.

У порівнянні з вашим алькоголізмом мої попоїща здаються незначними. Довгі та серйозні розмови про ваш шлюб, який розвалюється, переконують нас, що ви робите все можливе, а я вам допомагаю всім, чим можу. Це скидається на докладання зусиль. Здається, що йде поступ. Але справжнє поліпшення потребуватиме набагато більших зусиль від обох сторін. Звідки вам знати, що людина, яка криком благає допомоги, насправді тисячу разів не вирішила змиритися зі своїм безглуздим і щораз гіршим стражданням - просто тому, що це легше, ніж взяти на себе будь-яку справжню відповідальність? Ви дозволяєте собі оману? Чи можливо, щоб ваша зневага виявилася цілющішою за жаль?

А може, рятувати когось у вас насправді немає намірів ані справжніх, ані фальшивих. Ви повязуєте себе з тими, хто вам шкодить, не тому, що так краще для всіх, а тому, що це легше. Ви це знаєте. І ваші друзі це знають. Ви всі звязані прихованою угодою - такою, що спрямована на нігілізм, неуспіх і страждання найдурнуватішого ріжновиду. Ви всі вирішили пожертвувати майбутнім заради теперішнього. Про це ніхто не говорить. Ви не збираєтеся разом і не кажете «Ходімо легшим шляхом. Насолодімося хвилинними радощами. І не викриваймо одне одного. Так легше забути, що робимо». Ви про це не кажете. Але ви всі знаєте, що відбувається насправді.

Перш ніж комусь допомогти, з'ясуйте, чому та людина в біді. Не слід вважати за очевидне, що він або вона є шляхетною жертвою несправедливих обставин та експлуатації. Це найлегше пояснення, а не найімовірніше. В моєму досвіді (клінічної практики і не тільки) ніколи не бувало так просто. До того ж, якщо повірити, що все погане сталося само собою без жодної особистої відповідальности жертви, то таким чином ви відмовляєте тій людині у будь-якій здатності до самостійних дій у минулому - а, відповідно, також і в теперішньому та майбутньому. Так ви відбираєте у нього або у неї будь-яку владу.

Набагато ймовірніше, що ця особа просто вирішила відмовитися від шляху наверх через його важкість. Можливо, це має бути перший висновок у такій ситуації. Ви подумаєте, що це занадто жорстоко. Може ви й праві. Можливо, це трохи занадто. Але як щодо цього: неуспіх легко зрозуміти. Для його існування не потрібні пояснення. Так само страх, ненависть, залежність, розпуста, зрада і обман не потребують пояснень. Пояснення потребують не шкідливі звички і не потурання їм. Вади легкі. Провали - теж. Легко не піднімати ношу. Легше не думати, не робити і не перейматися. Легше відкладати до завтра те, що треба зробити сьогодні, і топити прийдешні місяці та роки у дешевих радощах сьогодення. Просто перед тим, як видудлити банку майонезу з горілкою, знаменитий батько клану Сімпсонів сказав: «Це проблема Майбутнього Гомера. Ех, і не заздрю ж я йому!»66

Звідки знаття, що ваше страждання і мучеництво не є всього-на-всього приводом тягнути мої ресурси, аби тимчасово відсунути невідворотнє? Може, ви взагалі вже й не переймаєтеся наближенням краху, просто ще не хочете визнавати цього. Можливо, моя допомога нічого не виправить - просто не зможе - але тимчасово відтягуватиме це надто жахливе, особисте усвідомлення. Можливо, ваше горе - це покладена на мене вимога, аби я теж провалився, щоб болюча ріжниця між нами зменшилася, поки ви тим часом вироднієте і тонете. Звідки мені знати, що ви б не стали так робити? Звідки знати, що й сам я не просто прикидаюся відповідальним, безглуздо «допомагаючи» вам, щоб мені не доводилося робити щось дійсно важке - і насправді можливе?

Можливо, ваше нещастя - це зброя проти тих, хто піднявся, поки ви чекали і тонули. Можливо, це ваша спроба довести несправедливість світу замість ознак власного гріха, власних недоробок, власної свідомої відмови боротися і жити. Можливо, ваше бажання страждати у провалах невичерпне, бо ви використовуєте його за доказ. Може, це ваша помста Єству. Як я можу стати вашим другом, якщо ви в такому стані? Як мені це зробити?

Успіх: ось це загадка. Чеснота: ось це незрозуміло. Щоб провалюватися, досить усього лише плекати кілька поганих звичок. Достатньо просто вичікувати. І коли хтось провів досить часу, плекаючи погані звички і вичікуючи, вони стають чимось меншим. Розчинилося багато з того, ким вони могли стати, а набута нікчемність стала дійсністю. Щось розвалюється і саме собою, але людські гріхи це прискорюють. А тоді настає потоп.

Я не кажу, що немає надії на спокуту. Але набагато важче витягти когось із провалля, ніж із ями. Деякі провалля дуже глибокі. Від тіла на дні мало що залишається.

Може, перед тим, як допомагати, мені слід дочекатися, щоб стало ясно, що ви хочете допомоги. Карл Роджерс,— знаменитий психолог-гуманіст, вважав, що неможливо почати терапевтичні стосунки, якщо людина, що шукає допомогу, сама не бажає покращуватися.67Роджерс вірив, що неможливо переконати когось змінитися на краще. Передумовою поступу є бажання вдосконалитися. У мене були клієнти, які за рішенням суду були зобовязані проходити психотерапію. Вони не хотіли моєї допомоги. Їх примусили її шукати. Це не спрацювало. Вийшла пародія.

Якщо я залишаюся з вами у нездорових стосунках, можливо, це тому, що мені бракує сили волі, щоб піти, але я не бажаю цього визнавати. Отже, продовжуючи допомагати вам, я втішаю себе безглуздим мучеництвом. Тоді я можу зробити про себе такий висновок: «Якщо хтось аж настільки жертовний і має таке бажанням допомагати, то це вже воістину хороша людина». Неправда. У дійсності це може бути людина, яка тільки намагається мати добрий вигляд, прикидається, що вирішує на позір тяжку проблему замість того, щоб по-справжньому бути доброю і виправляти щось реально.

Може, замість того, щоб продовжувати нашу дружбу, мені слід просто піти деінде, взятися за розум і показати добрий приклад.

Нічого з цього не є виправданням, щоб покидати в біді тих, хто дійсно потребує допомоги, покидати заради вузьких, сліпих амбіцій - якщо вже я маю про це сказати.

Взаємна домовленість

Припустімо таке: Якщо у вас є друг, дружбу з яким ви б не порадили своїй сестрі, батькові або синові, то навіщо вам самим мати такого друга? Можете сказати: з вірности. Що ж, вірність - не те саме, що дурість. Про вірність треба домовлятися, справедливо і відверто. Дружба є взаємною домовленістю. У вас нема морального обовязку підтримувати того, через кого світ стає гіршим. Навпаки. Належить обирати таких людей, які бажають кращого, а не гіршого. Обирати того, хто для вас корисний - не егоїстично, а правильно. Правильно і похвально повязувати себе з людьми, чиї життя будуть покращуватися, якщо вони бачитимуть покращення вашого.

Якщо оточити себе людьми, які підтримують ваше спрямування вгору, вони не терпітимуть від вас цинізму і деструктивности. Натомісць вони будуть підбадьорювати вас, коли ви чинитимете добро для себе та инших, і обережно каратимуть вас в иншому разі. Це допоможе зміцнити вашу волю робити те, що належить, у найправильніший і найакуратніший спосіб. Люди, які спрямовані не в вгору, робитимуть протилежне. Вони запропонують колишньому курцеві цигарку, а колишньому алькоголіку - пляшку. Вони почнуть заздрити вашому успіхові чи добрим учинкам. Вони перестануть з вами бачитися і підтримувати вас, а то й активно каратимуть вас. Вони знівелюють ваші досягнення власними минулими діями, справжніми чи вигаданими. Можливо, це такі собі намагання перевірити: чи ваші прагнення справжні, чи ви щирі. Але переважно вони тягтимуть вас униз, бо на тлі ваших нових вдосконалень їхні недоліки здаються ще гіршими.

Саме тому кожен добрий приклад є доленосне випробування, а кожен герой - суддя. Давид - ідеальний мармуровий витвір Мікелянджело - вигукує до тих, хто дивиться: «Ви можете стати чимось більшим». Коли ви насмілюєтеся прагнути ліпшого, то викриваєте нездалість теперішнього і бачите перспективи майбутнього. Це сполошує инших до глибини душі, де вони усвідомлюють, що їхній цинізм і непорушність невиправдані. Ви граєте ролю Авеля, а вони - Каїна. Ви нагадуєте їм, що вони збайдужіли не через

жахи життя, які незаперечні, а через те, що не бажають підняти світ на власних плечах, де йому і місце.

Не думайте, що легше оточити себе хорошими і здоровими людьми, ніж поганими і хворими. Це не так. Хороша, здорова людина - ідеал. Потрібні сила і відвага, щоб стояти поряд із такими. Майте скромність. Сміливість. Використовуйте свою кмітливість, аби вберегтися від занадто некритичного співчуття і жалю.

Дружіть із тими, хто бажає вам найкращого.

Правило 4:

Порівнюйте себе з тим, ким були вчора, а
не з иншою людиною

Внутрішній критик

Коли більшість із нас жили дрібними селянськими спільнотами, людям було легше досягати вправности у чомусь. Можна стати місцевою королевою або королем.^1Можна було добре розбиратися в орфографії, математиці або бути зіркою баскетболу. Був усього один або два механіки, кілька вчителів. У своїй царині кожен із цих місцевих героїв мав упевненість переможця, підживлену серотоніном. Можливо, саме в цьому полягає причина того, що люди із невеликих поселень за статистикою так щедро представлені у когорті знаменитих і видатних.68Якщо таких, як ви - тільки один на мільйон, але ви походите із сучасного Нью Йорка, то вас уже двадцять - а більшість людей нині проживає в містах. Ба більше, ми отримали цифровий звязок із усіма сімома мільярдами. Наші гієрархії досягнень стали запаморочливо вертикальними.

Незалежно від того, як добре вам щось вдається, і наскільки високо ви оцінюєте свої здобутки, завжди знайдеться хтось, у порівнянні з ким ви здаватиметеся некомпетентним. Ви непогано граєте на гітарі, але ви не Джимі Пейдж і не Джек Вайт.— Та й у місцевому пабі ви безумовно не будете грати. Ви непогано готуєте їжу, але великих кухарів у світі багато. Мамин рецепт рижу з рибячими головами - хай як його хвалять у рідному селі, та він не витримує конкуренції в еру ґрейпфрутової пінки та морозива зі скотчем і тютюном. У якогось мафіозного дона крутіша яхта. У якогось одержимого корпоративного начальника є досконаліший годинник із механізмом самогакруту, який він зберігає у дорожчому футлярі, розробленому спеціяльно для таких годинників. Навіть найсліпучіша голівудська акторка з часом перетворюється на Злу Королеву, яка параноїдально остерігається нової Білосніжки. А ви? Ваша кар'єра нудна і безглузда, домашнє господарство підтримуєте ви так собі, ваші смаки жахливі, ви гладкіші за своїх друзів, а на ваші вечірки ніхто не хоче приходити. То й що з того, що ви - премєр-міністр Канади? Адже хтось инший - президент Сполучених Штатів!

У нас живе критичний внутрішній голос і дух, який це все знає. Він схильний робити такі надокучливі зауваження. Він засуджує наші посередні зусилля. Заглушити його буває дуже важко. Ще гірше, що такі критики потрібні. Не бракує художників без смаку, глухих музикантів, кухарів- отруйників, менеджерів середньої руки з бюрократичним розладом особистости, безталанних графоманів і нудних, заідеологізованих професорів. Речі та люди за своїми якостями дуже суттєво ріжняться. Погана музика всіх мучить. Погано споруджені будинки розвалюються під час землетрусів. Погані автомобілі вбивають своїх водіїв під час аварій. Провал - ціна за недотримання конче потрібних стандартів, позаяк посередність має реальні та жорстокі наслідки.

Ми не рівні у вміннях та здобутках і ніколи рівними не станемо. Дуже невелика частка людей створює майже все, що є. Переможці забирають не все, але найбільше, тож на дні жити погано. На дні люди нещасні. Там вони хворіють, залишаються невідомими і їх ніхто не любить. Там вони марнують свої життя. Там вони вмирають. Як наслідок самокритичний голос у людських головах сплітає нищівну історію. Життя - це гра, в якій сума виграшу одного дорівнює сумі програшу иншого. Нікчемність є початковим станом. Що ж, крім заплющування очей, може захистити людей від такої палючої критики? Саме з цих причин ціле покоління соціяльних психологів радили «позитивні ілюзії» як єдиний надійний шлях до психічного здоров'я.69 Їхнє кредо? Нехай брехня буде вашою парасолькою. Жахливішої, мерзеннішої і песимістичнішої філософії годі й уявити: усе так погано, що рятує тільки самообман.

А ось инший підхід (який не потребує ілюзій). Якщо весь час випадають погані карти, то, може, ця гра підладжена навмисне? Наприклад, самими вами, неусвідомлено. Якщо внутрішній голос змушує сумніватися у цінності ваших прагнень, вашого життя або життя загалом - може, не треба його слухати? Якщо критичний голос каже ті самі зневажливі речі про кожного, хай якими успішними вони є - то наскільки ж він надійний? Може, його відгуки - порожня балаканина, а не мудрість. «Завжди буде хтось кращий за вас» - це нігілістичне кліше, так само, як «Хіба за мільйон років буде ріжниця?» Правильна відповідь на це питання не «Що ж, тоді все позбавлене сенсу», а «Кожен дурень може вибрати такий відрізок часу, протягом якого нічого не матиме значення». Намовляти себе до незначущости - це не глибока критика єства. Це дешевий трюк раціонального розуму.

Багато хороших ігор

Стандарти, на щастя, або на жаль, не є ілюзорними чи непотрібними. Якщо би ви не поклали собі, що ваша чинна справа краща за альтернативи, то не стали б за неї братися. Ідея вибору без урахування цінностей є суперечлива за визначенням. Судження щодо цінности є передумовою дії. Більше того, кожна обрана діяльність має власні внутрішні стандарти досягнень. Якщо щось можна зробити взагалі, то це можна зробити або краще, або гірше. Отже, робити щось узагалі - означає грати в гру з чітко визначеним і підданим оцінці кінцем, якого завжди можна досягти більш або менш ефективно та вправно. У кожній грі є шанс виграшу і програшу. Відмінності у якості є всюдисущими. Ба більше, якби не було «краще» і «гірше», то взагалі не було б сенсу щось робити. Не було б цінности і, відповідно, значення. Навіщо робити зусилля, якщо це нічого не покращить? Сам сенс потребує розріжнення кращого і гіршого. То як же змусити замовкнути критичний голос підсвідомого сорому? Де тріщини у його напозір бездоганній логіці?

Почнімо з цих самих вкрай чорно-білих слів: «успіх» чи «невдача». Ви є або успіхом - найбільшою у своєму роді всеохопною доброю штукою, або її протилежністю, невдачею - найбільшою у своєму роді всеохопною поганою штукою. Ці слова не натякають на якісь альтернативи чи щось середнє. Проте у світі настільки складному, як наш, такого шибу спрощення є ознакою наївного, грубого чи навіть зловмисного аналізу. Ця система із двох значень знищує життєво важливі міри та ґрадації цінности, і наслідки цього погані.

Для початку: гра, в якій ми виграємо або програємо - не одна. Таких ігор багато, і серед них є багато добрих - таких, які відповідні до ваших талантів, які продуктивно залучають вас до взаємодії з иншими людьми. Ці ігри підтримують себе і навіть вдосконалюються з часом. Юрист - добра гра. Так само, як сантехнік, лікар, тесляр або вчитель. У світі може бути багато всяких способів Єства. Якщо якийсь із них не вдається, можна спробувати инший. Можна підібрати щось таке, що краще пасує вашій неповторній суміші сил, слабкостей та обставин. Більше того, якщо змінити гру не вдається, можна створити нову. Нещодавно я бачив шоу талантів, де був мім, який заклеїв собі рота і творив щось смішне з рукавицями для печі. Це несподівано. Оригінально. Йому це вдавалося.

Навряд чи ви граєте тільки в одну гру. У вас є кар'єра, друзі, члени родини, особисті проекти, творчі поривання та спортивні заняття. Спробуйте судити про свій успіх за всіма іграми, в які граєте. Уявіть, що в одні ви граєте чудово, в якісь - посередньо, а в инші - жахливо. Так і має бути. Можете заперечити: Я маю вигравати у всьому! Але виграш у всьому може означати, що ви просто не робите нічого нового або складного. Може, ви й виграєте, але не розвиваєтеся, а розвиток - це, мабуть, найважливіша форма виграшу. Невже перемога у сьогоденні має завжди мати вищий пріоритет за траєкторію в часі?

Врешті, ви можете виявити, що особливості багатьох ігор настільки унікально ваші, індивідуальні, що порівняння з иншими просто недоречне. Можливо, ви недооцінюєте те, що маєте, і переоцінюєте те, чого не маєте. Від вдячности є справжня користь. Це також добрий захист від небезпеки стати жертвою або жовчною людиною. Ваш колега працює краще за вас.

Проте дружина йому зраджує, а у вас шлюб стійкий і щасливий. Кому краще? Знаменитість, якою ви захоплюєтеся - постійно водить машину у пяному стані, а також він бузувір. Невже його життя дійсно ліпше за ваше?

Коли внутрішній критик принижує вас такими порівняннями, то ось як він працює: Попервах він обирає одну довільну область порівняння (славу, скажімо, чи владу). Тоді поводиться так, ніби ця область - єдина, яка має значення. Потім протиставить вас із кимось, хто в цій царині дійсно бездоганний. У цьому останньому кроці він може піти ще далі, використовуючи нездоланну прірву між вами і тим, кому вас протиставлять - щоб довести фундаментальну несправедливість життя. Таким чином можна дієво підточити вашу мотивацію робити будь-що. Тих, хто приймає такий спосіб самооцінки, безумовно не можна звинуватити в тому, що вони роблять своє життя надто легким. Але, якщо робити життя надто тяжким - це не менша біда.

Коли ми дуже молоді, ми не поінформовані і не маємо виразної особистости. У нас не було часу чи набутої мудрости, щоб розвинути власні стандарти. Внаслідок цього ми порівнюємо себе з иншими, бо стандарти необхідні. Без них нема куди рухатися і нема чого робити. Дорослішаючи, ми стаємо індивідуальнішими та неповторнішими. Умови наших життів стають все більш особистими і менш порівнянними з умовами инших. Кажучи образно, це означає, що маємо покинути дім, у якому головує наш батько, і зіткнутися з хаосом нашого індивідуального Єства. Ми маємо взяти до уваги наш безлад, не покидаючи того батька остаточно. Ми маємо заново відкрити цінності нашої культури, заслонені від нас невіглаством, сховані в припалій порохом скарбниці минулого - маємо врятувати їх та вбудувати до наших власних життів. Ось що дає існуванню його повний і необхідний сенс.

Хто ви? Ви думаєте, що знаєте, а насправді це може бути не так. Наприклад, ви для себе не є ані господарем, ані рабом. Ви не можете просто так наказати собі і примусити себе підкоритися власному наказу (не в більшій мірі, ніж можливо примусити до чогось чоловіка, дружину, сина або дочку). Вас цікавлять якісь речі, а якісь - ні. Можна формувати цю цікавість, але тільки до певної межі. Певні заняття завжди будуть приваблювати вас, а инші - ніколи.

У вас є натура. Можна намагатися пригнобити її, але тоді ви обовязково повстанете. Наскільки сильно можна примушувати себе до роботи і підтримувати бажання працювати? Скільки можна пожертвувати задля партнера, перш ніж щедрість перетвориться на образу? Що ви насправді любите? Чого вам насправді хочеться? Перш ніж висловити власні стандарти цінностей, належить подивитися на себе, як на незнайомця - і пізнати себе. Що вам здається цінним чи приємним? Скільки дозвілля, задоволення та винагороди вам потрібно, щоб почуватися чимось більшим за вючну тварину? Як належить до себе ставитися, щоб не перекинути плуга і не потрощити ярма? Можна силою проштовхувати себе крізь будні, а повертаючись додому сердито давати псові копняка. Можна спостерігати, як безцінні дні проходять повз. Або можна навчитися заохочувати себе до стійкої, продуктивної діяльности. Чи питаєте ви себе, чого хочете? Чи чесно ведете переговори із собою? Чи ви - тиран, маєте себе за раба?

За яких обставин вам не подобаються ваші батько-матір, чоловік або дружина, діти, і - чому? Що з тим можна вдіяти? Що вам потрібно від друзів та бізнес-партнерів? Це не просто питання того, чого вам належить хотіти. Я не кажу про те, що иншим людям потрібно від вас чи про ваші обовязки перед ними. Йдеться про визначення природи ваших моральних зобовязань щодо себе. «Треба» бути частиною цього, бо ви міцно вплетені до мережі суспільних обовязків. «Треба» - це ваша відповідальність, і її доведеться дотримуватися. Але це не означає, що ви мусите прийняти ролю кімнатного песика, слухняного і беззубого. Це диктатор хоче, щоб такими були його раби.

Натомісць смійте бути небезпечними. Смійте бути чесними. Смійте формулювати і висловлювати (або хоча б усвідомлювати) те, заради чого ваше життя воістину гідне зусиль. Якщо б ви, наприклад, дозволили проявитися своїм темним і невисловленим бажанням до свого партнера - якщо ви бодай подумаєте про них - то можете виявити, що вони не такі вже й темні на денному світлі. Натомісць може виявитися, що ви просто боялися і лише прикидалися, що володієте високою мораллю. Може виявитися, що отримавши те, чого ви насправді бажаєте, ви не спокушатиметеся і не зібєтеся зі шляху. Ви насправді настільки впевнені, що ваш партнер буде нещасливим, якщо відкриється більше вашої натури? Фатальна жінка і антигерой здаються сексуально привабливими не просто так...

Як із вами належить розмовляти? Що вам потрібно брати в людей? З чим ви миритеся, і щодо чого ви тільки прикидається, що воно вам подобається - через обовязок чи зобовязання? Порадьтеся зі своїм невдоволенням. Ця емоція просвітлює, попри всю свою патологію. Вона є частиною злої тріяди: самовпевненість, обман і невдоволення. Ніщо не спричиняє більше шкоди за цю пекельну Трійцю. Але невдоволення завжди означає одну з двох речей. Або невдоволена людина є незрілою, тоді їй треба замовкнути, припинити скигління і взятися до справи, або пануватиме тиранія - в цьому разі пригноблена людина має моральний обовязок говорити на повен голос. Чому? Бо наслідки мовчання будуть гіршими. Звісно ж, в короткій перспективі легше мовчати й уникати конфлікту. Але в довшій - це смертельно. Коли вам є що сказати, то тиша - це брехня, а тиранія живиться брехнею. То коли належить давати відсіч гнобленню попри небезпеку? Коли починаєте виношувати потаємні фантазії помсти; коли життя стає отруєним, а уява сповнюється бажанням пожирати і знищувати.

Десятки років тому в мене був клієнт, який страждав на тяжкий обсесивно-компульсивний розлад. Вночі, перш ніж іти спати, він мав ідеально вирівняти піжаму. Тоді збити подушку. Потім поправити простирадла. Знову і знову, і знову, і знову. Я сказав: «Можливо, це частина вас, шалено-наполеглива частина, яка чогось бажає, хоча і не може цього сформулювати. Нехай говорить. Чого ж вона хоче?» Він відповів: «Контроль». А я на це: «Заплющіть очі і дайте їй сказати вам, чого вона хоче. Нехай страх вас не спиняє. Якщо ви про щось подумаєте, його ще не обовязково втілювати». Він сказав: «Вона хоче, щоб я взяв свого вітчима за комір, притис до дверей і потрусив його, мов щура». Може, й пора було когось трусонути, мов щура, та я запропонував щось не таке первісне. Але одному Богові відомо, у яких герцях по дорозі до миру доведеться неухильно і добровільно битися. Що ви робите, аби уникнути конфлікту, хоч він і потрібний? Про що ви схильні брехати, думаючи, що правду можуть не пробачити? Що ви підробляєте?

Немовля майже у всіх своїх потребах залежить від батька-матери. Дитина - успішна дитина - може принаймні тимчасово піти від них і завести друзів. Для цього вона жертвує частиною себе, але натомісць багато отримує. Успішний підліток має довести це до логічного завершення. Він має покинути батька-матір і стати таким, як усі инші. Має влитися до гурту, щоб подолати дитячу залежність. Після цього успішний дорослий має навчитися бути достатньо, але не занадто инакшим від инших.

Коли порівнюєте себе з кимось иншим, будьте обережні. Ви - неповторна істота, коли стали дорослими. У вас свої, специфічні проблеми - фінансові, інтимні, психологічні тощо. Це невід'ємна частина унікального широкого контексту вашого існування. Ваша кар'єра чи робота підходить особисто вам або, навпаки, не підходить - у неповторній симфонії з иншими особливостями вашого життя. Ви маєте вирішувати, скільки часу витрачати на одне, а скільки на инше. Маєте вирішувати, чого добиватися, а від чого відмовитися.

Спрямування очей (або оцінка ситуації)

Наші очі завжди спрямовані на те, до чого ми хочемо наблизитися, що хочемо з'ясувати, що шукаємо або чим хочемо заволодіти. Нам потрібно бачити, але щоб бачити, треба націлитися, тому ми цілимося весь час. Наш розум побудовано на основі полювання і збиральництва. Полювати - це визначити мішень, вистежити її та влучити в неї. Збирати - це визначити і взяти. Ми жбурляємо каміння, списи і бумеранги. Закидаємо мячі крізь обручі, забиваємо шайби до сіток і доводимо різьблені гранітні камені на льоду до ціли.— Запускаємо в мішень стріли, кулі, снаряди з допомогою луків, гвинтівок, гармат і ракет. Жбурляємося образами, запускаємо пляни, підкидаємо ідеї. Коли ми дістаємося до мети або поцілюємо мішень, то досягаємо успіху В иншому разі ми провалюємося, тобто грішимо (в англійській мові слово хіп - гріх, грішити, означає «схибити»70). Ми не

можемо пересуватися без ціли, на яку себе можна спрямувати. Доки ми в цьому світі, доти мусимо рухатися доцільно.71

Ми завжди і одночасно на пункті «А» (який менш бажаний) і рухаємося до пункту «Б» (який вважаємо кращим, відповідно до наших явних і неявних цінностей). Ми завжди зустрічаємо світ у стані нестачі чогось та намагаємося це виправити. Уявляємо нові способи, якими можна щось виправити і вдосконалити навіть тоді, коли маємо все, чого, здавалося би, потребували. Навіть коли ми тимчасово задоволені, залишається цікавість. Ми живемо в системі, яка завжди визначає теперішнє як недостатнє, а майбутнє - як краще. Якби ми не мислили в такий спосіб, то взагалі не діяли б. Навіть не змогли би бачити, бо для цього треба сфокусувати зір, а, отже, вибрати щось одне, на чому належить зосередитися.

Але ми бачимо. Навіть те, чого нема. Уявляємо, як може бути краще. Ми здатні будувати нові, гіпотетичні світи, де проблеми, про які ми навіть не здогадувалися, можна виявляти і розвязувати. Переваги цього очевидні: ми можемо змінювати світ, щоб виправляти нестерпне теперішнє в майбутньому. А недолік всього цього передбачення і творчости - хронічний неспокій, дискомфорт. Оскільки те, що є, ми завжди протиставимо тому, що може бути, то тим самим націлюємося на те, що може бути. Але инколи ми цілимося надто високо. Або надто низько. Або надто хаотично. Тому ми зазнаємо невдачі і живемо в розчаруваннях навіть тоді, коли збоку здається, що в нас усе добре. Як же можна отримати вигоду від нашої творчої уяви, здатности покращувати майбутнє, але при цьому не очорнювати наші сьогоденні, недостатньо успішні, нікчемні життя?

Для початку варто оцінити ситуацію. Хто ви? Коли купуєте будинок, де збираєтеся жити, то ви наймаєте інспектора, який перерахує всі недоліки споруди - так, як є в дійсності, зараз, а не так, як хочеться. Ви навіть заплатите йому за погані новини. Знати треба. Вам потрібно виявити приховані ґанджі житла. З'ясувати, чи це просто косметичні недосконалості, чи недоліки самої будови. Конче треба знати, бо неможливо щось відремонтувати, не знаючи, що воно поламане - а ви якраз поламані. Вам потрібен інспектор. Внутрішній критик може грати цю ролю, якщо поставити його на правильний шлях; якщо ви зможете співпрацювати. Він може допомогти оцінити ситуацію. Треба разом із ним пройтися лябіринтами свого психологічного будинку і уважно вислухати, що він скаже. Можливо, ви мрія кожного ремонтника - будинок в аварійному стані. Як почати ремонт, не стаючи деморалізованим, навіть розчавленим довгим і болючим звітом про свої вади?

Ось підказка. Майбутнє - воно як минуле. Але є вирішальна ріжниця. Минуле не змінюється, а от майбутнє може стати кращим. Кращим на якусь визначену величину, якої можна досягти, наприклад, за один день, здійснюючи мінімум рухів. Сьогодення завжди має недоліки. Але те, з чого починати, може бути не так важливо, як те, куди рух спрямований. Може бути таке, що щастя завжди під час підйому на гору, а не у швидкоминущому задоволенні, що чекає на вершині. Багато щастя у надії, і байдуже, на дні якої глибокої прірви вона народжується.

Якщо внутрішнього критика правильно покликати, він може порадити, що виправити, і що можна виправити, і що ви би хотіли виправити - добровільно, без образи, навіть із задоволенням. Спитайте себе: чи є у вашому житті або ситуації щось розладнане, яке ви могли б і хотіли б виправити? Чи могли б ви і чи хотіли б ви, полагодити ось це щось, яке скромно виказує потребу в ремонті? Чи могли б ви зробити це зараз? Уявіть, що ви - це той, із ким треба вести переговори. Також уявіть, що ви ледачі, вразливі, невдоволені, і що з вами важко знаходити спільну мову. З таким ставленням вас буде важко зрушити з місця. Може знадобитися трохи зваби і грайливости. Можете сказати до себе без іронії чи сарказму: «Даруйте, я тут намагаюся зменшити непотрібне страждання, і мені не завадить допомога». Уникайте зневажливости. «Хочу поцікавитися, чи є щось таке, що ви б мали бажання зробити? Буду дуже вдячний за допомогу». Питайте щиро і зі скромністю. Це справа не проста.

Можливо, доведеться далі домовлятися залежно від настрою. Можливо, ви собі не довіряєте. Можливо, ви думаєте, що, якщо попросите у себе чогось одного і зробите це, то потім одразу вимагатимете більше. І будете дуже строгі та жорстокі щодо цього. А те, що вже було зроблено, знеціниться. Хто захоче працювати на такого тирана? Не ви. Тому ви й не робите те, чого хочете від себе. Ви поганий працівник, але ще гірший начальник. Може, слід сказати собі: «Що ж. Я знаю, що в минулому ми погано ладнали. Мені дуже шкода. Я намагаюся вдосконалитися. Можливо, в процесі я робитиму нові помилки, але постараюся дослухатися до ваших заперечень. Учитимуся. Ви сприйняли моє прохання допомогти без особливого ентузіязму - і це не пройшло повз мене непоміченим. Чи можу я щось запропонувати за співпрацю? Може, якщо ви помиєте посуд, ми підемо на каву. Ви любите еспресо. То як щодо еспресо - може, подвійну порцію? Чи ви хочете чогось иншого?» Після цього можна послухати. І почути всередині голос (можливо, він навіть належатиме давно загубленій дитині). Цей голос може відповісти: «Справді? Ви дійсно хочете зробити для мене щось добре? Ви дійсно це зробите? Це не обман?»

Ось тут треба бути обережними.

Той маленький голос належить тому, хто вже раз обпікся і тепер дмухає на холодне. На це можна обережно сказати: «Дійсно. Можливо, це мені погано вдається, і з мене кепське товариство, але я зроблю для вас щось добре. Обіцяю». Дрібка уважности та доброти зрушить справу з місця, а розсудлива винагорода - потужне заохочення. Тоді можете взяти за руку ту маленьку частинку себе і помити бісовий посуд. І тоді вже ліпше не мити замісць цього лазничку, забувши про каву, кіно чи пиво, инакше наступного

разу буде ще важче піднімати ці забуті частинки себе із закапелків підземного світу.

Можна спитати себе: «Що належить сказати комусь иншому (другові, братові, начальникові, помічникові), щоб завтра наші стосунки були вже трохи ліпші? Яку частку хаосу у мене вдома, на робочому столі, на кухні можна сьогодні усунути, щоб сцена стала придатнішою для кращої вистави? Яких зміїв можна вигнати з шафи - і з розуму?» Пятсот маленьких рішень, пятсот маленьких дій складають ваш день, сьогодні та щодня. Чи могли б ви спрямувати одну-дві з них на поліпшений результат? Поліпшений - в особистому розумінні, за власними індивідуальними стандартами? Чи могли б ви порівняти ваше конкретне особисте «завтра» зі своїм конкретним особистим «вчора»? Чи могли б ви скористатися власним судженням і спитати себе, яким може бути це краще «завтра»?

Цільтеся на дрібне. Для початку не варто брати непосильну ношу, враховуючи ваші обмежені таланти, схильність до обману, тягар невдоволення і вміння уникати відповідальности. Отже, ви поставите таку мету: я хочу, щоб до кінця дня щось у моєму житті стало трішечки кращим, ніж було зранку. Потім спитаєте себе: «Що б таке зробити і що я маю бажання зробити, що би дозволило цього досягти, і яку невелику винагороду я за це хочу?» Тоді ви робите те, що узяли на думку - навіть, якщо це погано вдається. Після цього тріюмфально даєте собі ту бісову каву. Нехай це здаватиметься дурнуватим, але ви все одно це зробите. І завтра ви зробите так само, і наступного дня, і так далі. І так з кожним днем ваша нижня планка для порівняння піднімається вище. Це чари. Це складні відсотки. Будете робити так три роки - і життя докорінно зміниться. Тепер ви цілитеся вище. Загадуєте бажання. Тепер зникла колода з вашого ока і ви вчитеся бачити. І те, що ви бачите, визначено тим, на що ви цілитеся. Це варто повторити: те, що ви бачите, визначено тим, на що ви цілитеся.

Що хочете і що бачите

Понад пятнадцять років тому коґнітивний психолог Деніел Саймонс— незабутньо показав залежність зору від спрямування (і, відповідно, від цінности - бо ви цілитеся на те, що цінуєте).72Саймонс досліджував те, що називають «стійкою сліпотою неуважности». Він саджав піддослідних перед відеомонітором і показував їм, наприклад, пшеничне поле. Тоді він повільно, потайки перетворював фотографію, поки вони дивилися. Поволі крізь поле проступала дорога. Не якась малопомітна стежка, а здоровенний шлях, що займав добру третину зображення. Дивовижно, але глядачі часто не помічали цього.

Наступна демонстрація прославила доктора Саймонса. Вона була такою ж, але драматичнішою - навіть неймовірною. Спершу він зробив відео, на якому було видно дві команди по три людини.73Одна була у білих сорочках, а друга у чорних. Вони не були десь далеко, ніщо не заваджало їх бачити - шестеро з них займали більшу частину відеоекрану, і вони були достатньо близько, щоб риси обличчя було чітко видно. У кожної команди був свій мяч, якого вони відбивали або кидали иншим членам своєї команди, рухаючись і фінтуючи у невеликому просторі перед ліфтами, де гру було сфільмовано. Зробивши відео, Ден показав його учасникам свого досліду. Він сказав кожному порахувати, скільки разів білі сорочки кидали одне одному мяча. За кілька хвилин піддослідних попросили назвати кількість пасів. Більшість відповіли: «15». Це була правильна відповідь. Більшість із них зраділи. Ха! Вони пройшли випробування! Але тоді доктор Саймонс спитав: «А ви побачили горилу?».

Це що, жарт такий? Яка ще горила?

Він сказав: «Подивіться відео ще раз. Але цього разу не рахуйте». І справді, за якусь хвилину людина у костюмі горили вилазить на середину майданчика, зупиняється і бє себе в груди, як і належить стереотипній горилі. Просто в центрі екрану. Здоровенна. Болісно і неспростовно реальна. Але кожен другий піддослідний проґавив її, дивлячись відео вперше. Далі - гірше. Доктор Саймонс провів ще один дослід. Цього разу він показав піддослідним відео людини, яку обслуговували за прилавком. Продавець спустився під прилавок, щоб щось дістати, а тоді знову підвівся. Ну і що? Більшість учасників не помітили нічого дивного. Але продавець, який підвівся, був зовсім не той, який опускався. «Не може бути», - подумаєте ви. «Таке неможливо не помітити». Але насправді - ще й як можливо. Є висока ймовірність того, що ви не помітите підміни навіть, якщо також змінити стать і расу тієї людини. Ви теж сліпі.

Частково це тому, що зір дорого обходиться - психологічно і неврологічно. Дуже мало вашої сітківки належить до центральної ямки - частини ока з найбільшою роздільною здатністю, яку застосовують для таких завдань, як ідентифікація облич. Кожна рідкісна клітина ямки потребує 10,000 клітин візуальної кори мозку для того, щоб здійснити лише першу з багатьох стадій обробки побаченого.74І кожна з цих 10,000 потребує ще по 10,000 лише для того, щоб дістатися другої стадії. Якби вся сітківка складалася з ямки, то для мозку такого розміру знадобився б велетенський череп иноплянетянина, як у дешевих фільмах. Через це, дивлячись, ми розставляємо пріоритети. Більшість нашого зору є периферійним, з низькою роздільною здатністю. Центральну ямку ми приберігаємо для важливих речей. Спрямовуємо наші високороздільні потужності на обмежені в кількості, конкретні речі, на які цілимося. А решту - тобто, практично все - ми залишаємо непоміченим, і воно зливається з тлом.

Якщо щось, про що ви не думаєте, раптом з'являється і починає прямо втручатися до справи, на якій ви зосереджені, то ви це помітите. А в иншому разі його не існує. Мяч, на якому зосередилися піддослідні Саймонса, ніколи не перекривався горилою чи кимось із гравців. Оскільки горила не втручалася до гри - цьогохвилинного, вузько визначеного діла - її неможливо було виріжнити з усього иншого, чого учасники не бачили, коли дивилися на мяч. Можна було не звертати уваги на здоровенну мавпу. Саме так ви й даєте раду із нездоланною складністю світу: ви її іґноруєте, завжди зосереджуючись на особистих справах. Бачите речі, які сприяють рухові вперед до ваших бажаних цілей. Помічаєте перешкоди, коли вони виникають на шляху. А до всього иншого ви сліпі (а цього иншого, всього, є багато - тож ви таки дуже сліпі). І так має бути, бо світу набагато більше, ніж вас. Своїми обмеженими ресурсами належить розпоряджатися ощадливо. Бачити важко, тому треба обирати, що саме бачити, а про решту забувати.

У текстах Веди (найдавнішого писання індуїзму і частини фундаменту індійської культури) є глибока ідея: світ, яким його сприймають, це майя - зовнішність, ілюзія. Це значить, зокрема, що люди засліплені своїми бажаннями (а також те, що вони просто не здатні бачити речі такими, якими вони є). Це правда - у розумінні, яке виходить за межі метафори. Ваші очі - це засоби. Вони існують для того, щоб допомогти діставати те, чого ви хочете. Ціна за зосередження на конкретному напрямкові - сліпота до всього иншого. Коли все йде добре, то це не так важливо, бо ми отримуємо те, що хочемо (але й тоді це може спричиняти біду, бо отримувати те, чого хочеться зараз, може перекрити рух до вищих покликань). Але весь той проіґнорований світ стає жахливою проблемою в момент кризи, коли ніщо не складається так, як ми того хочемо. Тоді всього може бути так багато, що неможливо дати ради. На щастя, у самій проблемі закладені зерна її вирішення. Оскільки ви не звертали уваги на так багато речей, залишається багато можливостей знайти рішення там, де ви ще не шукали.

Уявіть, що ви нещасні. Ви не отримуєте те, чого хочете. Але причина може критися якраз у тому, чого саме. Ви сліпі через те, чого саме бажаєте. Можливо, те, чого ви потребуєте, зараз просто перед очима, але ви цього не бачите, бо цілитеся на щось инше. І ось до чого це нас приводить: ціна, яку треба заплатити, перш ніж ви чи инші зможуть отримати бажане (чи ще стотніше - те, чого потребують). Думайте про це так. Ви дивитеся на світ у свій особливий, ідіосинкратичний спосіб. Ви користаєтеся набором інструментів, щоб відкинути більшість усього і виріжнити щось окреме. На створення цих інструментів ви витратили багато часу. Вони перетворилися на звичку. Ці інструменти - не якісь абстрактні думки. Вони вбудовані у вас. Ними ви орієнтуєтеся у світі. Вони є вашими найглибшими цінностями, часто неявними і несвідомими. Вони стали частиною вашої біологічної будови. Вони живі. І вони не хочуть зникати, змінюватися чи вмирати. Але колись усе ж настає їхній час і має народитися щось нове. З цієї причини (але не тільки), піднімаючись нагору, обовязково треба щось відпускати. Якщо у вас все йде погано - що ж, це може бути через те, що - як сказано у найцинічнішому з усіх афоризмів - життя паскудне, а тоді приходить смерть. Проте перш ніж криза підштовхне вас до цього жахливого висновку, припустіть таке: проблема не у житті. А у вас. Якщо це усвідомити, то хоч залишаються якісь варіянти. Раз воно йде погано, можливо, це ваші чинні знання недостатні, а не саме життя. Можливо, вашу структуру цінностей треба значно переоснастити. Можливо, те, чого ви хочете, засліплює вас до чогось иншого, що може існувати. Можливо, ви так міцно тримаєтеся за свої бажання в теперішньому, що не можете розгледіти нічого иншого - навіть того, чого справді потребуєте.

Уявіть таку заздрісну думку: «От би мені роботу мого начальника». Якщо ваш начальник зі своєї посади вперто не йде, то такі думки приведуть до роздратовання, нещастя й огиди. Це можна усвідомити. Можна подумати: «Я в нещасті. Проте цей стан можна вилікувати, якщо я просто задовольню свої амбіції». Але можна думати далі. «Стривайте», - подумаєте ви. «Може, нещастя не через те, що я не на посаді свого начальника. Може, річ у тім, що я ніяк не перестану цю посаду хотіти». Це не значить, що можна просто наказати собі перестати хотіти посади, а тоді чарівним чином послухатися і перевтілитися. Себе так просто не зміниш. Треба копати глибше. Належить змінити свої цілі на глибшому рівні.

Тож ви подумаєте: «Я не знаю, що вдіяти з цим дурнуватим стражданням. Не можу просто так покинути свої амбіції. Мені ж не буде куди податися. Але мій потяг до посади, яку я не можу здобути, також неприйнятний». Можна спробувати щось инше. Можна натомість відкрити инший плян, який задовольнить бажання та по-справжньому втілить амбіції і при цьому усуне з життя гіркоту та невдоволення, які вас діймають. Ви подумаєте: «Я складу инший плян. Спробую бажати чогось такого, що зробить моє життя кращим - хай чим воно є - і одразу почну над цим працювати. Якщо це буде не гонитва за посадою начальника, а щось инше, я прийму це і рухатимуся вперед».

Тепер ви на зовсім иншому шляху. Раніше те, що було слушним, бажаним і вартим того, щоб домагатися - воно було вузьким і конкретним. Але ви в ньому застрягли міцно і нещасливо. Тож ви його відпускаєте. Приносите необхідну жертву, щоб відкрити для себе цілий світ нових можливостей, який був від вас прихований через попередні амбіції. А в цьому світі є багато чого. Яким би було ваше життя, якби воно стало кращим? Яким би було саме Життя? Що взагалі значить «краще»? Ви не знаєте. І нема значення, що ви цього не знаєте достеменно, миттєво, бо з часом ви поволі почнете бачити, що є «краще», коли по-справжньому його зажадаєте. Почнете сприймати те, що було приховане звичними припущеннями і упередженнями - колишніми механізмами бачення. Ви почнете вчитися.

Але це спрацює тільки, якщо ви дійсно хочете поліпшити своє життя. Не можна обдурити свої приховані структури сприйняття. Анітрохи. Вони спрямовуються туди, куди ви цілитеся. Щоб здійснити переоснащення, оцінити ситуацію і націлитися на щось ліпше, треба вичерпно все обдумати.

Треба прочистити свою психіку. Відмити цю бісову штуку. І треба бути обережними - адже покращити власне життя означає взяти на себе багато відповідальносте, а це вимагає більше зусиль і турботи, ніж дурнувато жити у стражданні, залишаючись самовпевненими, облудними і невдоволеними.

А що, як світ відкриє те, що в ньому є доброго у стотній пропорційності до вашого бажання найліпшого? Що, як із підняттям, розширенням і витонченням вашої уяви про найкраще збільшаться і можливості та користь, які ви можете сприймати? Це не означає, що бажане можна отримати, просто побажавши його, чи що все є лише інтерпретацією, чи що дійсности нема. Світ і досі там зі своїми побудовами і обмеженнями. Коли ви з ним рухаєтеся, він або співпрацює, або заперечує. Але і з ним можна танцювати, якщо націлитися на танець - і цей танець можна навіть провадити, якщо мати достатні навички і ґрацію. Це не теологія. І не містицизм. Це знання на основі досвіду. В цьому нема нічого магічного - принаймні, нічого магічнішого за вже присутню магію підсвідомости. Ми бачимо тільки те, на що цілимося. Решта світу (а це більша його частина) залишається прихованою. Якщо націлитися на щось инше - на кшталт «Хочу зробити своє життя кращим» - наш розум, щоб допомогти, почне пропонувати нову інформацію, яка походить із раніше прихованого світу. Тоді ми зможемо застосувати цю інформацію і рухатися, діяти, спостерігати та вдосконалюватися. Зробивши це, вдосконалившись, ми зможемо переслідувати якусь иншу або вищу мету - наприклад, «Хочу чогось кращого за просте покращення свого життя». Так ми потрапляємо до вищої, повнішої дійсности.

На чому можна зосередитися в такому місці? Що можна побачити?

Подумайте про це так. Почніть зі спостереження того, що ми дійсно бажаємо чогось - і це щось навіть може бути нам потрібне. Це людська природа. Ми розділяємо досвід голоду, самотности, спраги, статевої жаги, агресії, страху і болю. Ці речі є складовими Єства - первісними та самоочевидними. Але ці первісні бажання належить сортувати та впорядковувати, бо світ складний і вперто реальний. Ми не можемо просто так отримати те, чого хочемо саме зараз, разом з усім иншим, чого зазвичай бажаємо, бо одні наші бажання можуть конфліктувати з иншими бажаннями, а також иншими людьми та світом. Тому належить стати свідомими щодо своїх бажань, сформулювати їх, розставити між ними пріоритети, вибудувати з них ієрархію. Це зробить їх витонченими. Вони будуть працювати одне з одним, з бажаннями инших людей, і цілого світу. Таким чином наші бажання стають вищими. Організовуються у цінності та стають моральними. Наші цінності, мораль - це показники витончености.

Філософське вчення про мораль - про правильне і хибне - це етика. Воно може зробити нас витонченішими у тому, як ми обираємо. Проте ще давнішою і глибшою за етику є реліґія. Реліґія звертає увагу не тільки на правильне і хибне, але і на саме добро і зло - це архетипи правильного і хибного. Реліґія займається цариною цінности, найвищої цінности. Це не наукова сфера. Не місце для емпіричного опису. Люди, які писали і редаґували Біблію, наприклад, не були вченими. І не могли ними бути, навіть якби хотіли. В часи, коли Біблію було написано, кути зору, методи і практики науки ще не були сформульовані.

Натомість реліґія - це про правильну поведінку. Про те, що Платон називав «Добром». Справжній послідовник реліґії не намагається сформулювати стотне уявлення щодо обєктивної природи світу (хоча може і намагатися). Натомісць він намагається бути «доброю людиною». Може бути таке, що для нього «добрий» означає всього-на-всього «слухняний» - навіть безоглядно слухняний. Звідси й клясичне просвітницьке заперечення реліґійних вірувань, характерне для ліберального Заходу: послуху не достатньо. Але для початку згодиться і це (про що ми забули): Неможливо націлитися на щось, будучи зовсім недисциплінованими і ненавченими. Ви не знатимете, на що саме спрямуватися, летітимете криво, навіть якщо якимось чином зможете цілитися правильно. І зробите висновок: «Нема чого прагнути». Тоді ви загубитеся.

Тому реліґії потрібно і бажано мати догматичний елемент. Яка користь від системи цінностей, яка не дає стабільної структури? Не вказує шлях до вищого порядку? І який пожиток від вас, якщо ви не можете або не хочете засвоїти цю структуру чи прийняти порядок - не обовязково як кінцеву мету, але хоча б як початок? Без цього ви - не більший за дворічну дитину, тільки без її чарівности та потенціялу. При цьому, повторюся, послуху зовсім не достатньо. Але людина, здатна слухатися (хоча краще назвімо її добре дисциплінованою) - це принаймні хороший інструмент. Це вже щось, а не ніщо. Звісно ж, має бути бачення - за межами дисципліни, за межами догми. Інструменту теж потрібне призначення. Саме тому Христос сказав у Євангелії від Хоми: «Царство Боже поширилося на землі, а люди не бачать його».75

Невже це значить, що те, що ми бачимо, залежить від наших реліґійних вірувань? Так! І те, чого ми не бачимо, теж! Можете заперечити: «Але ж я атеїст». А от і ні (якщо хочете зрозуміти, можете читати «Злочин і кара» Достоєвського, де головний персонаж Раскольніков вирішує поставитися до свого атеїзму з усією серйозністю, вчиняє те, що раціоналізує як доброчинне вбивство, і розплачується за це). Ви не атеїст у своїх діях, а саме вони розкривають найглибші вірування - ті, які неявні, вбудовані у ваше єство під свідомими побоюваннями, осяжними ставленнями і поверховим знанням себе. Про те, у що ви справді вірите (на противагу тому, що тільки здається тим, у що вірите), можна дізнатися, спостерігаючи за своїми діями. Інакше просто не знатимете, у що вірите. Ви надто складні, щоб розуміти себе.

Для того, щоб докопатися бодай до поверхні, потрібне уважне спостереження, освіта, рефлексія і спілкування з иншими. Усе, що ви цінуєте, є продуктом неймовірно довгого розвитку, особистого, культурного і біологічного. Ви не розумієте, яким чином те, чого ви хочете - а, відповідно, і те, що бачите - обумовлене величезним, бездонним, глибинним минулим. Просто не розумієте, як кожен нервовий вузол, крізь який ви дивитеся на світ, (болісно) сформувався етичними цілями поколінь пращурів, що тяглися мільйони років, і всім життям, що тривало мільярди років до того.

Ви нічого не розумієте.

Ви навіть не знали, що сліпі.

Дещо з нашого знання про наші вірування було задокументовано. Ми спостерігали наші дії, обмірковували побачене і розповідали історії, проціджені крізь ту рефлексію - протягом сотень тисяч років. Це все частина наших індивідуальних і колективних спроб розкрити і висловити те, у що ми віримо. Частина цього утвореного знання - це те, що закладено в основоположних вченнях наших культур, у древніх писаннях на кшталт Дао де цзін, вже згадані Ведичні писання чи Біблійній історії. На щастя чи на жаль, але Біблія - це засадничий документ цивілізації Заходу (його цінностей, морали та уявлень про добро і зло). Це наслідок процесів, які фундаментально залишаються поза межами нашого розуміння. Біблія є бібліотекою, складеною з багатьох книг, кожну з яких писало і редагувало багато людей. Це істинний документ розвитку - відібрана, вибудована у послідовність і нарешті звязна історія, написана ніким і всіма протягом тисяч років. Біблію викинуло з глибин людської уяви, що сама є продуктом неймовірних сил, що діяли протягом неосяжних проміжків часу. Якщо уважно і з повагою її досліджувати, можна відкрити те, у що ми віримо, як ми діємо і маємо діяти - й инших шляхів до такого відкриття майже нема.

Бог Старого Заповіту і Бог Нового Заповіту

Бог Старого Заповіту може здаватися жорстоким, осудливим, непередбачуваним і небезпечним, особливо при побіжному читанні. Християнські коментатори дещо перебільшували міру, в якій це дійсно так, намагаючись показати яскравішою відмінність між старшими і новішими розділами Біблії. Проте за такі інтриґи довелося сплатити ціну (в обох сенсах слова). Коли перед сучасними людьми постає Єгова, вони схильні думати так: «Ніколи не віритиму в такого Бога». Але Бог Старого Заповіту не переймається тим, що думають сучасні люди. І думками людей зі Старого Заповіту він теж не переймався (хоча з ним можна несподівано багато торгуватися, що особливо помітно в Авраамічних історіях). Тим не менше, коли Його люди збивалися зі шляху - коли не слухалися Його заборон, порушували заповіти і накази - тоді невідворотньо приходила біда. Якщо ви не робили те, чого вимагав Бог Старого Заповіту - хай що це було і хай як ви намагалися від цього сховатися - тоді ви, ваші діти та діти ваших дітей потрапляли в жахливу, серйозну біду.

Ті, хто створили або відкрили Бога Старого Заповіту, були реалістами. Коли жителі тих древніх суспільств необачно збивалися з правильного шляху, вони потрапляли в рабство, ставали нещасними - инколи на цілі століття, і це якщо їх не знищували остаточно. Це обґрунтовано? Заслужено? Справедливо? Автори Старого Заповіту ставили такі питання дуже обережно і тільки в окремих випадках. Натомість вони вирішили, що Творець Єства знав, що робив, що вся влада належала Йому і що Його накази ліпше чітко виконувати. Вони були мудрими. Він був Силою Природи. Чи голодний лев вирішує щось на підставах обґрунтування і справедливости? Що за безглузде питання? Ізраїльтяни Старого Заповіту і їхні пращури знали, що Бога краще не зневажати, що Пекло, якого здатне наслати розлючене Божество, справжнє. Нещодавно пройшовши століття, визначене бездонними жахами Гітлера, Сталіна і Мао, ми можемо прийти до такого ж відкриття.

Бога Нового Заповіту представлено, як иншого персонажа (хоча книга Обявлення з її Судним днем застерігає від надміру наївного заспокоєння). Він радше добрий Джепето, майстер-ремісник, великодушний батько. Він бажає нам тільки найкращого. Всіх любить і всіх пробачає. Звісно ж, Він кине вас до Пекла, якщо будете достатньо погано поводитися. Але в основі своїй Він є Бог Любови. Це вже здається оптимістичнішим, більш наївно- привітним, але (прямо пропорційно) менш правдоподібним. У такому світі, як цей - у цій теплиці приречености - хто б повірив у таку історію? Добрий Бог у світі після Авшвіцу? Саме з таких причин філософ Ніцше - чи не найпроникливіший критик християнства - вважав Бога з Нового Заповіту найгіршим літературним злочином в історії Заходу. У «По той бік добра і зла» він написав:76

«У гебрайському „Старому Заповіті”, книзі про божественну справедливість, є люди, події та промови в такому величному стилі, що у грецькій та індійській літературі нема з чим порівняти. Перед величезними залишками того, чим людина була раніше, відчуваєш страх і благоговіння, а також з'являються думки про стару Азію і її випхнутий півострів, Европу... Звязати цей Новий Заповіт (таке собі смакове рококо у всіх аспектах) зі Старим Заповітом у одній книзі, назвавши це „Біблією”, „Книгою в собі” - це, певно, найбільше зухвальство і „гріх проти духу”, які тільки має Европа на своєму сумлінні.

Хто, крім найбільш наївних, міг подумати, що такий добрий Бог може владарювати таким жахливим світом?» Але те, що здається неймовірним для незрячого, може бути цілком очевидним для того, хто розплющив очі.

Повернімося до тієї ситуації, де ваш приціл визначається чимось дрібязковим - вище згаданою заздрістю до начальника. Через цю заздрість, світ, у якому ви живете, виявляється місцем гірким, прикрим і лихим. Уявіть, що ви врешті помітили, замислилися над вашим нещастям і переглянули його. Далі ви вирішуєте взяти відповідальність за свою заздрість і зважуєтеся на думку, що вона може бути бодай частково підвладна вам. Ви на мить розтуляєте повіки і дивитеся. Бажаєте чогось кращого. Жертвуєте дрібязковістю, каєтеся за заздрість і розкриваєте серце. Замісць того, щоб проклинати пітьму, ви впускаєте трішки світла. Вирішуєте цілитися на краще життя, замісць кращого офісу.

Але на цьому не зупиняєтеся. Ви усвідомлюєте, що цілитися на краще життя ціною погіршення життя инших - це не правильно. Тому ви стаєте творчими. Покладаєте грати у важчу гру. Вирішуєте, що хочете кращого життя, але у такий спосіб, щоб це також покращило життя вашої родини. Або і родини, і друзів. Або і родини, і друзів, і незнайомців навколо них. А як же ваші вороги? Хотіли б і їхнє життя теж покращувати? Ви не знаєте, як можна таке робити. Але трохи читали історію. Знаєте, як складається ворожнеча. Тож ви починаєте бажати доброго і своїм ворогам, бодай у принципі, хоча ви ще аж ніяк не майстер таких сентиментів.

І так змінюється напрямок вашого погляду. Починаєте бачити поза обмеженнями, у які були несвідомо загорнуті. З'являються нові життєві можливості, ви беретеся за їхнє втілення. Життя дійсно покращується. І тоді ви думаєте далі: «Краще? Можливо, це значить краще для мене, родини, друзів, і навіть ворогів. Але це ще не все. Це означає таке краще сьогодні, яке все зробить кращим і завтра, і наступний тиждень, і прийдешній рік, і десятиліття, і століття. І тисячоліття. І вічність».

Тоді «краще» означає Покращення Єства - з великих літер. Думаючи так, усвідомлюючи це все, ви йдете на ризик. Вирішуєте ставитися до Бога Старого Заповіту з усією Його жахливою і часто (на перший погляд) примхливою владою так, якби Він також міг би бути Богом Нового Заповіту (і при цьому ви розумієте, скільки всього це робить абсурдним). Инакше кажучи, ви вирішуєте діяти так, ніби існування може бути виправдане його хорошістю - але тільки, якщо поводитися правильно. Саме це рішення, це проголошення екзистенційної віри, дозволяє побороти нігілізм, образу та самовпевненість. Таке проголошення віри відганяє ненависть Єства з усіма притаманними їй лихами. І щодо цієї віри: це аж ніяк не бажання вірити в те, про що ви добре знаєте, що воно хибне. Віра - це не дитяче вірування в магію. Тоді це вже невігластво чи навіть заплющення очей. Натомість це усвідомлення того, що трагічні ірраціональності життя треба врівноважувати відповідним обємом ірраціонального присвячення сути добра в Єстві. Це водночас і бажання поставити недосяжну мету, і пожертвувати всім, включно з (і що найважливіше) власним життям. Ви усвідомлюєте, що вам буквально нема чим більше зайнятися. Але ж як це все зробити? І це тільки якщо ви достатньо дурні, аби намагатися.

Почати можна з того, щоб не думати - чи, стотніше, хоч і не так гучно - не давати своїй теперішній раціональності з її вузькістю бачення підминати під себе вашу віру. Це не означає «стати дурним». Навпаки. Це означає, що ви маєте перестати маневрувати, розраховувати, потурати, хитрувати, примушувати, вимагати, уникати, іґнорувати і карати. Це означає, що ви

маєте відкласти свої старі стратегії. Це означає, що ви маєте бути уважними, оскільки може бути, що раніше ви ніколи уважними не були.

Будьте уважними

Будьте уважними. Зосередьтеся на тому, що навколо, у фізичному і психологічному пляні. Вловіть щось таке, що турбує вас, не дає спокою, що ви могли б виправити і хотіли б виправити. Щось таке можна знайти, спитавши себе (у такий спосіб, ніби вам дійсно цікаво) три питання: «Що саме мене турбує?», «Чи можна це виправити?» і «Чи хочу я це виправляти?» Якщо відповідь буде «ні» хоча б на одне з них, тоді шукайте деинде. Цільтеся нижче. Шукайте, поки не знайдете те, що вас турбує, що можна виправити, що ви хочете виправити - і виправте. Цього досить на один день.

Може, у вас на столі купа паперів і ви її уникали. Навіть не дивилися на неї, коли заходили до кімнати. Там криються страшні речі: податкові бланки, рахунки та листи від людей, які хочуть від вас чогось такого, на що ви, може, і не здатні. Зверніть увагу на свій страх і пожалійте його. Може, в тій купі паперів водяться змії. Вас можуть вжалити. Там і гідри можуть водитися. Одну голову зітнете, ще сім виросте. Та як з цим узагалі можна дати раду?

Можна спитати себе: «Чи є бодай щось, що я маю бажання вдіяти з тією купою паперів? Чи подивлюся я, скажімо, на одну її частину? Двадцять хвилин?» Можливо, відповідь буде «Ні!». Але тоді можна дивитися десять чи навіть пять хвилин (а якщо і це не підійде, то одну). Починайте з цього. Дуже скоро виявиться, що ціла купа зменшилася у своїй значущості - просто тому, що ви частину з неї проглянули. Ви помітите, що вся купа складається з частин. А як щодо того, щоб винагородити себе келихом вина за обідом чи примоститися на дивані та почитати або подивитися тупий фільм? А якщо проінструктувати дружину або чоловіка казати «добре попрацював(ла)» після того, як ви полагодите те, що треба було лагодити? Це вас заохотить? Ті, від кого вам потрібна подяка, на початку можуть не дуже і вміти дякувати, але нехай вас це не зупиняє. Люди здатні вчитися, навіть якщо спершу їм бракує вмінь. Спитайте себе, що вам знадобиться, щоб мотивувати себе до дії, чесно, і послухайте відповідь. Не кажіть собі: «Та я не повинен робити цього, щоб заохотити себе». Що ви при себе знаєте? З одного боку ви - найскладніша річ у цілому всесвіті, а з другого - той, хто навіть таймер на мікрохвильовій не може виставити. Не переоцінюйте рівень ваших знань про себе.

Нехай справи дня постануть перед вами, щоб ви їх обміркували. Можливо, щось ви зробите зранку, сидячи на краю ліжка. Щось спробуєте зробити напередодні, вночі, коли готуєтеся до сну. Попросіть у себе добровільного внеску. Якщо ввічливо попросите, уважно послухаєте і не вдаватиметеся до хитрощів, то можете щось отримати. Робіть це щодня протягом деякого часу. А потім робіть до кінця життя. Невдовзі ви побачите себе у зовсім иншій ситуації. З'явиться звичка питати себе: «Що я можу зробити таке, що захочу робити, щоб трішки покращити життя?» При цьому ви не диктуєте собі, що саме буде «краще». Не будьте тоталітарними чи утопічними навіть щодо себе - бо нацисти, радянці, маоїсти і власний досвід навчили вас, що тоталітарними бути погано. Цільтеся вище. Спрямуйтеся на покращення Єства. Поставте себе у своїй душі в напрямку істини і найвищого добра. Треба встановити придатний для життя порядок, створити красу. Подолати зло, полегшити страждання і вдосконалити себе.

Саме це в моєму тлумаченні є кульмінацією етики канону Заходу. Більше того, саме це закладено у тих вічно-бентежних, блискучих строфах із Нагірної проповіди Христа - в певному сенсі це є суттю мудрости Нового Заповіту. Це намагання людського духу перетворити розуміння етики з початкового, необхідного дитячого «Не вчини» із Десяти заповідей у повністю сформульоване, висловлене, позитивне бачення справжнього індивідууму. Це не просто вираження прекрасних самоконтролю і самовлади, але і основоположного бажання полагодити світ. Не припинення гріха, а рух до протилежного - самого добра. Нагірна проповідь окреслює справжню природу людини і правильне спрямування людства: зосередитися на чинному дні, щоб можна було жити у теперішньому та правильно і повністю займатися тим, що просто перед вами - але робити це тільки після того, як ви вирішили підпустити осяжне, щоб воно могло виправдати Єство та освітити світ. Робіть це тільки після того, як вирішите пожертвувати тим, що має бути віддане в жертву, аби можна було втілювати найвище добро.

«Погляньте на ті он лілеї, як вони не прядуть, ані тчуть. Та ж кажу вам, що й Соломон у розквіті слави своєї не вдягався у такі вишукані шати, як вони. І коли он траву, що сьогодні на полі, а взавтра до печі вкидається, Бог так зодягає, скільки ж краще зодягне Він вас, маловірні! Тож не піклуйтеся й не питайте: «Що нам їсти?» або «Що нам пити?» або «У що нам вбратися?» Бо всього цього й люди світу оцього шукають, Отець же ваш знає, що того вам потрібно. Натомість, дбайте насамперед про Царство Боже та робіть усе, що Господь від вас вимагає, й тоді усе инше Він неодмінно вам надасть. Не піклуйтеся про день завтрашній, бо завтра будуть свої клопоти. Кожен день має досить своїх турбот». (Луки 12: 22-34)

Настає усвідомлення. Відповідно замісць того, щоб клеїти з себе тирана, ви плекаєте увагу. Кажете правду, а не маніпулюєте світом. Ви ведете переговори, а не прикидаєтеся мучеником чи тираном. Вам більше не доводиться заздрити, бо ви більше не знаєте, що комусь иншому дійсно краще. Більше не доводиться розчаровуватися, бо ви навчилися цілитися низько і бути терплячими. Ви пізнаєте те, ким є, чого хочете, і що бажаєте робити. Ви виявляєте, що рішення конкретно ваших проблем мають бути заточені під вас особисто і стотно. Ви менше переймаєтеся діями инших людей, бо вам самим є чим зайнятися.

Займайтеся справами одного дня, але цільтеся на найвище добро.

Тепер ви спрямовані до раю. Це сповнює вас надії. Навіть людина з корабля, що тоне, може бути щасливим, коли дістається до рятувальної шлюпки! І хто зна, що він робитиме в майбутньому. Щаслива подорож може бути кращою за успішне прибуття...

Просіть, і отримаєте. Стукайте, і вам відчинять. Якщо попросити так, ніби ви щось хочете, і постукати, ніби хочете увійти - може з'явитися шанс покращити життя. Трохи, значно, повністю - і з цим покращенням здійсниться поступ і в самому Єстві.

Порівнюйте себе з тим, ким були вчора, а не з иншою людиною.

Правило 5:

Не дозволяйте своїм дітям робити те, через
що вони вам не подобаються

Насправді це не нормально

Нещодавно я спостерігав, як трирічний хлопчик тюпав за матір'ю та батьком крізь переповнений аеропорт. Щосили кричав кожні пять секунд. А головне, що він робив це зумисно. Він не був доведений до межі. Як батько я зрозумів це з тону його голосу: він дратував власних батьків і сотні инших людей, щоби привернути до себе увагу. Можливо, йому було щось потрібно. Але це було неможливо, і його батько чи мати мали йому про це сказати. Ви можете заперечити: «Вони могли бути виснажені і в стані десинхронозу після довгої подорожи літаком».— Але на те, щоб зупинити цей ганебний епізод, знадобилося би щонайбільше тридцять секунд. На їхньому синові зосередилося презирство цілої юрби - якби ці батьки були уважніші, вони б не допустили, щоб це сталося з кимось, про кого вони по-справжньому турбуються.

Також я бачив пару, яка не могла чи не бажала казати «ні» своїй дворічній дитині. Кожну мить запланованої приємної події - дружніх відвідин - вони були змушені витратити, стежачи за ним усюди, хай де той ходив. Коли він не був під наглядом, то настільки огидно поводився, що йому годі було дати й секунди свободи. Бажання батьків дозволяти дитині вчиняти все, що їй заманеться, привело до протилежного результату: вони відібрали у нього кожну можливість діяти самостійно. Оскільки вони не посміли навчити свого сина значення «ні», то він і не уявляв, де розумні межі. Це клясичний приклад того, коли надто багато хаосу породжує надто багато порядку (і навпаки). Бачив ще одну схожу ситуацію: батько й матір не могли брати участи у розмові дорослих під час спільного обіду, бо з ними були їхні діти (четверо чи пятеро). Ці діти оволоділи увагою загалу, виїдаючи серединки всіх скибок хліба, і таким чином піддаючи присутніх своїй дитячій тиранії. Тим часом їхні мама й тато тільки дивилися - їм було соромно, але вони не наважувалися втрутитися.

Коли моя донька (наразі доросла) була маленькою, один хлопчик вдарив її по голові металевою іграшковою вантажівкою. Рік по тому я побачив, як той самий хлопчик різко штовхнув власну сестру на крихкий журнальний столик зі скляною поверхнею. Одразу після цього мама підхопила його (його, а не скривджену й налякану доньку) і тихо сказала не робити такого, при цьому лагідно погладжуючи його по голівці, що чітко сигналізувало схвалення. Вона виховувала маленького Бога-Імператора Всесвіту. Це прихована мета багатьох матерів, у тому числі й тих, які вважають себе прибічницями абсолютної статевої рівности. Такі жінки голосно заперечуватимуть будь-який наказ, відданий дорослим чоловіком, але вкліп ока метнуться робити своєму чадові канапку з арахісовим маслом, якщо він його вимагатиме, егоїстично занурюючись у відеогру. Майбутні подруги таких хлопчиків мають усі підстави ненавидіти своїх свекрух. Повага до жінок? Це для инших хлопчиків, инших чоловіків, але аж ніяк не для їхніх любих синочків.

Щось подібне може лежати в основі того, що дітям чоловічої стати надають перевагу - особливо в таких країнах як Індія, Пакистан і Китай, де широко поширені аборти на підставі стати майбутньої дитини. Стаття у Вікіпедії цю практику пояснює існуванням «культурних норм», які надають перевагу дітям чоловічої стати над дітьми жіночої стати (я цитую Вікіпедію, бо її пишуть і редагують колективно, а отже це ідеальне місце для пошуку загальноприйнятої мудрости). Але нема жодних доказів того, що подібні ідеї винятково культурні. Існують вірогідні психобіологічні причини, які шляхом еволюції зумовили таке ставлення. І з сучасного егалітарного погляду вони здаються дуже поганими. Коли обставини змушують покласти всі надії на щось одне, то син, так би мовити, є найкращою ставкою - за суворими стандартами еволюційної логіки, де значення має тільки розповсюдження генів. Чому?

Що ж, репродуктивно-успішна донька може принести вам восьмеро або девятеро дітей. Їта Шварц— - жінка, яка пережила Голокост - в цьому пляні, мов звізда. Вона мала три покоління прямих нащадків, чий рівень родючости теж був відповідним. На час своєї смерти у 2010 році вона була предком для майже двох тисяч людей.77Це - донька. А з сином потенційний репродуктивний успіх може бути ще більшим - настільки, що верхньої межі практично не існує. Секс з кількома жінками - його квиток на розмноження в геометричній прогресії (враховуючи практичне обмеження нашого виду до народження однієї дитини за раз). Кажуть, що актор Ворен Біті та атлет Вілт Чемберлейн— переспали кожен із декількома тисячами жінок - явище також не рідкісне серед рокзвізд. Кількість їхніх дітей була набагато меншою - сучасні засоби контролю народжуваности наклали своє обмеження. Але знаменитості в далекому минулому цього обмеження не мали. Наприклад, прабатько династії Цін, Цзюечанань (близько 1550 р.), є предком для одного мільйона п'ятисот тисяч людей по чоловічій лінії на північному сході Китаю.78Середньовічна династія Ві Нейлів має до трьох мільйонів нащадків- чоловіків, зосереджених переважно в північно-західній частині Ірляндії, а також в США через ірландську еміграцію.79Королем серед цих плодовитих людей є Чингісхан - великий завойовник Азії - прабатько 8% чоловіків у

Центральній Азії (це аж шістнадцять мільйонів нащадків-чоловіків, тобто 34 покоління).80Тож з глибокої біологічної перспективи існують причини на те, щоб батьки надавали перевагу синам і позбувалися зародків жіночої стати. Все ж, я не стверджую безпосередности цього звязку чи відсутности инших, суто культурних спонук.

Привілейоване ставлення до сина під час розвитку може навіть створити привабливого, усебічно розвиненого, упевненого в собі чоловіка. Це відбулося у і випадку Зиґмунда Фройда, батька психоаналізу за його власним свідченням: «Людина, що була беззаперечним улюбленцем власної матери, на все життя зберігає почуття завойовника, впевненість у власному успіхові, що часто приводить до справжнього успіху».81Не заперечую. Але «почуття завойовника» може надто легко перетворити на «справжнього завойовника». Видатний успіх Чингісхана в зачатті був, безсумнівно, досягнутий ціною добробуту инших людей, у тому числі мільйонів мертвих китайців, персів, росіян та угорців.— Отож, розпещений син - цілком виграшний варіянт з погляду запропонованої еволюційним біологом Річардом Докінзом «еґоїстичности» генів (сприяння відтворенню генів улюбленої дитини в безлічі її нащадків). Але тут і зараз це може проявитися як згубне і неприємне видовище, а в майбутньому може перетворитися на щось по- справжньому небезпечне.

Це зовсім не означає, що всі матері віддають перевагу синам, а не донькам (чи що доньки не бувають улюбленицями, чи що улюбленцями батька не можуть бути сини). Очевидно, що инші фактори можуть переважати. Наприклад, иноді несвідома ненависть (а часом не така вже й несвідома) переважає будь-яку турботу, яку батько чи мати можуть мати до дитини - незалежно від стати, особистости чи ситуації. Я бачив чотирирічного хлопчика, якому регулярно дозволяли залишатися голодним. Його няня зазнала якоїсь травми, тому його передавали від сусідів до сусідів для тимчасового догляду. Коли мати привела його в наш будинок, то дала зрозуміти, що він взагалі не буде їсти цілий день. «Це нормально» - сказала вона. Але це не нормально (і це має бути очевидним). У підсумку, цей чотирирічний хлопчик, сповнений цілковитої відданости, відчайдушно тулився до моєї жінки впродовж кількох годин після того, як вона згодувала йому цілий обід. Вона підійшла до цієї справи завзято, наполегливо і терпляче, хвалила його за слухняність і всіляко заохочувала доїсти страву. Він сидів за обіднім столом разом з усіма нами - моєю дружиною, мною, двома нашими дітьми і двома сусідськими, за якими ми доглядали протягом дня. Спочатку він навіть не відкривав рота. Дружина тримала перед ним ложку і терпляче чекала, а він мотиляв головою туди-сюди, не даючи ложці ходу - вдавався до методів, властивих норовливим дворічним дітям без належної опіки.

Але йому не дозволили зазнати харчової поразки. Щоразу, як він спромагався зїсти ще одну ложку, вона гладила його і щиро казала йому «молодець». Вона справді вважала, що він молодець. Він був миле, занапащене дитя. За десять не таких уже й болісних хвилин він закінчив їсти. Усі ми пильно дивилися. Це була драма життя та смерти.

«Послухай» - сказала моя дружина, тримаючи його миску. «Таж ти все з'їв!» Коли я його вперше побачив, то цей хлопчик безрадісно стояв у кутку, і його туди ніхто не ставив. Він не взаємодіяв з иншими дітьми, весь час супився, не реагував на мене, коли я лоскотав і підштовхував його, намагаючись спонукати до гри. І ось цей хлопчик зараз просяяв широкою яскравою посмішкою. Це викликало радість у всіх за столом. Пишучи це сьогодні, коли минуло двадцять років, мені важко стримати сльози. Пізніше він до останку дня безупину ходив услід за моєю дружиною, як цуценя, не спускаючи з неї ока. Коли вона сідала, він стрибав їй на коліна, пригортався, знову відкриваючи себе світові, відчайдушно шукаючи любови, у якій йому постійно відмовляли. Того ж дня трохи згодом, але раніше, ніж належало, його мати знову з'явилася. Вона спустилася по сходах до кімнати, де ми всі були. «О, ідеальна матуся» - ображено мовила вона, уздрівши, як її синочок скрутився на колінах у моєї жінки. Тоді вона пішла, похмура, з камяним серцем, тримаючи за руку приречену на муки дитину. Вона була психологом. Чого тільки не побачиш навіть одним оком... Не дивно, що люди не хочуть піднімати повіки.

Усі ненавидять арифметику

Мої клієнти з клінічної практики часто приходять до мене, щоб обговорити їхні повсякденні сімейні проблеми. Такі банальні турботи підступні. Їхнє звичне й передбачуване виникнення надає їм подоби чогось несуттєвого. Але це омана: саме те, що стається кожнісінького дня, насправді й складає наші життя, а час, який ми проводимо роблячи одне й те саме, накопичується з тривожною швидкістю. Нещодавно один батько розповідав мені про проблеми з укладанням сина в ліжко ввечері— - традицію, що зазвичай забирала приблизно 45 хвилин боротьби. Ми полічили. Сорок пять хвилин на день, сім днів на тиждень, тобто триста хвилин чи пять годин на тиждень. Пять годин на кожний із чотирьох тижнів в місяці - тобто двадцять годин на місяць. Двадцять годин за місяць впродовж дванадцяти місяців в році - двісті сорок годин на рік. Це півтора місяця стандартних сорокагодинних робочих тижнів.

Мій клієнт витрачав півтора місяця робочих тижнів на гірку і безрезультатну боротьбу з сином. Зрозуміло, що обидва від цього страждали. Нема значення, наскільки благі ваші наміри чи наскільки добрий і терплячий у вас характер, але ви не будете підтримувати хороші стосунки з тим, із ким боретеся півтора робочого    місяця на рік. Образа неухильно

накопичуватиметься. А якщо й ні, то усе це марно згаяний, неприємно проведений час, що міг би бути використаний на очевидно продуктивнішу, кориснішу, приємнішу та менш напружену діяльність. Як розуміти такі ситуації? Чия це провина, дитини чи батька-матери? Вона у природі чи суспільстві? Якщо з цим узагалі можна щось вдіяти, то що саме?

Деякі бачать цю проблему суто в дорослих - або в батьках, або в ширшому суспільстві. «Нема поганих дітей, є погані батько-матір» - думають такі люди. Коли пригадується ідеалізоване уявлення про незаплямленість дитини, то це поняття здається цілком обґрунтованим. Краса, відкритість, радість, довіра та здатність до любови, що характеризують дітей, дозволяють легко приписувати повну провину дорослим. Але таке ставлення небезпечне та наївно-романтичне. Воно занадто однобічне, наприклад, в ситуації, коли батькові й матері випадає особливо важкий син чи донька. Також не найкращим є покладати відповідальність за людську зіпсованість на плечі суспільства. Такий висновок просто витісняє проблему назад у часі. Він нічого не пояснює та не розвязує жодних проблем. Якщо суспільство зіпсоване, а не індивіди в ньому, то звідки взялося псування? Як воно поширюється? Це однобічна, глибоко ідеологічна теорія.

Ще проблематичнішим є ствердження того, що логічно випливає з цієї презумпції соціальної зіпсованости: всі індивідуальні проблеми, байдуже наскільки рідкісні, мають бути полагоджені шляхом культурної перебудови, і байдуже наскільки радикальної. У нашому суспільстві посилюються заклики до знесення усталених традицій заради того, щоб включати все меншу й меншу кількість людей, які не вписуються або не захочуть вписуватися в категорії, на яких засноване наше сприйняття. Це не добре. Кожні особисті проблеми неможливо вреґулювати соціяльною революцією, бо революції небезпечні й приводять до дестабілізації. Ми навчилися жити разом та організовувати наші складні суспільства поступово, впродовж величезних проміжків часу, й не розуміємо достатньо виразно, чому те, що робимо, працює. Тож зміна наших способів суспільного існування в імя якогось ідеологічного шиболета— - наприклад, «ріжноманітність»— - радше за все принесе набагато більше неприємностей, ніж пожитку, враховуючи страждання, що його зазвичай породжують навіть маленькі революції.

Чи справді треба було так швидко лібералізовувати закони про розлучення в 1960-х роках? Для мене зовсім не очевидно, чи з цим погодилися б діти, чиї життя було дестабілізовано гіпотетичною свободою, яку принесла ця спроба звільнення. Жах та терор ховаються за мурами, що так мудро зведені нашими предками. Ми руйнуємо їх і робимо собі гірше. Ми несвідомо ковзаємо по тонкому льоду, під яким криються глибокі та холодні води, де сховані небачені страховиська.

Сучасні батько-матір бояться власних дітей - не в останню чергу тому, що батька й матір вважають найближчими представниками тієї гіпотетичної соціяльної тиранії, але водночас не визнано їхньої ролі доброзичливих й необхідних посередників дисципліни, порядку й традиції. Вони живуть у соромі й дискомфорті, огорнуті могутньою тінню етосу— незрілости, що панував у 1960-х роках. Надмірності, що мали місце в цьому десятилітті, привели до всезагального приниження ідеї дорослости, бездумної невіри в існування компетентної влади, нездатности відрізняти хаос незрілости від відповідальної свободи. Це посилило чутливість батька-матери до короткотривалого емоційного страждання їхніх дітей, в той самий час збільшивши страх завдати дітям шкоди. Краще це, ніж навпаки, скажете ви. Втім є катастрофи, приховані у крайнощах кожного морального континууму.

Безславний дикун

Кажуть, що кожна людина є свідомим чи несвідомим послідовником якогось впливового філософа. Віра в те, що діти від природи мають чистий дух, що зазнає ушкодження винятково через культуру чи суспільство, походить не в останню чергу від женевсько-французького філософа Жан- Жака Руссо.— Руссо безоглядно вірив у руйнівний вплив людського суспільства та приватної власности. Він заявив, що у світі не було нічого прекраснішого і добрішого за людину, якою вона була до цивілізації. І в цей самий час, зрозумівши свою нездалість як батька, він покинув своїх пятьох дітей на милість тогочасних сиротинців - ласкавих і фатальних.

Шляхетний дикун, якого описав Руссо, був ідеалом - абстракцією, архетипною і релігійною. Це не була реальність із плоти й крови. Міфологічно досконала Божественна Дитина постійно живе в нашій уяві. Вона - потенціял молоди, новонароджений герой, скривджена жертва й загублений син законного короля. Це неявне відчуття безсмертя, що супроводжує наші найперші переживання. Це Адам, досконалий чоловік без гріхів, що прогулюється з Богом в саду до гріхопадіння. Але люди - і лихі, і добрі, а темрява, що вічно живе в наших душах, також у немалій кількості присутня в нас, коли ми ще діти. Загалом люди з віком не погіршуються, а покращуються, стаючи добрішими, совіснішими й емоційно стійкішими в міру дорослішання.83Знущання на такому інтенсивному та жахливому рівні, як буває в школах,84рідко проявляється у дорослому суспільстві. Похмура і анархічна книга «Володар Мух» Вільяма Ґолдина— - клясика не без причини.

Більше того, є вдосталь безпосередніх доказів, що жахи людської поведінки не можна так просто приписати історії і суспільству. Особливо болісним відкриттям це стало для приматолога Джейн Ґудол.— У 1974 р. вона відкрила для себе, що її любі шимпанзе здатні й готові вбивати одне одного - тобто, вчиняти вбивство, якщо взяти більш придатний для людей термін.85Через приголомшливу природу цього відкриття і його важливість для антропології, вона багато років приховувала свої спостереження, боячись, що це її взаємодія з цими тваринами привела до їхньої неприродньої поведінки. Навіть після того, як вона опублікувала свої

свідчення, багато хто не повірив. Однак незабаром стало очевидно, що те, що вона побачила, було аж ніяк не рідкістю.

Скажу прямо: шимпанзе ведуть міжплемінну війну. Більше того, вони роблять це з просто неймовірною жорстокістю. Звичайний дорослий шимпанзе більш ніж в два рази сильніший за людину своєї категорії, незважаючи на менші розміри.86Ґудол з неабияким жахом відзначила, що шимпанзе, яких вона вивчала, полюбляли рвати міцні сталеві дроти і ламати важелі.87Шимпанзе здатні буквально розривати одне одного на шматки - і вони це роблять. Не можна звинуватити у цьому людські суспільства і їхні складні технології.88Вона писала: «Часто, коли прокидалася посеред ночи, у моїй свідомості поставали моторошні картини - Сатана [шимпанзе, за яким довго спостерігала], підставивши руку під підборіддя Сніфа, набирає і п'є кров, яка струменить із глибокої рани на обличчі. ... Джомео відриває смужку шкіри від стегна Де; Фіґан розганяється і гатить, знову й знову, поранене, тремтяче тіло Голіяфа, одного з його героїв дитинства».— Маленькі банди шимпанзе підліткового віку, переважно самців, обходять межі своєї території. Якщо під час обходу вони натрапляють на чужинців (навіть тих шимпанзе, яких вони колись знали і які колись відокремилися від їхньої групи, коли та стала занадто великою), то банда - якщо має чисельну перевагу - нападає і безжалісно знищує приблуд. Шимпанзе практично не мають супер-еґо.— Доцільно памятати, що здатність людини до самоконтролю також може бути перебільшена. Уважне прочитання книги, такої приголомшливої і жахливої як «Зґвалтування Нанкіна» авторки Айріс Чан,90 1056де описано жорстоке винищення китайського міста японськими завойовниками, похитне переконання навіть найвідчайдушнішого романтика. І що менше сказано про підрозділ 731 (таємний японський підрозділ досліджень біологічної зброї), створений у ті часи, то ліпше. Читайте про це на свій страх та ризик. Вас попередили.

Мисливці-збирачі теж кровожерніші за міщан, їхніх індустріялізованих родичів, незважаючи на общинне життя та виокремлені культури. Річний поріг убивств у сучасній Великобританії складає приблизно 1 на 100 000.91 Ця цифра в чотири-пять разів більша у США і в девяносто разів більша в Ґондурасі, що має найвищий показник серед сучасних країн. Але знайдені докази свідчать, що люди стали миролюбніші, оскільки з плином часу суспільства набирали дедалі більшої організованости. В 1950-х роках Елізабет Маршал Томас— романтизувала африканських кунґ-бушменів, описавши їх як «безпечних людей».92Їхній річний поріг убивств складав 40 на 100 000, що знизилося більш ніж на 30% після підпорядкування державній владі.93 Це дуже повчальний приклад того, як складні соціальні структури слугують для зменшення, а не посилення насильницьких схильностей людей. Серед бразильських племен Яномами, які славляться своєю аґресивністю, фігурують цифри в 300 на 100 000 - але це не найвища статистика. Жителі Папуа Нова Ґвінея убивають одне одного у співвідношенні від 140 до 1000 на 100 000 за рік.94 Але справжній рекорд поставили Като, корінний народ Каліфорнії, з яких 1450 на 100 000 померли насильницькою смертю близько 1840 р.95

Оскільки діти, як і инші люди, є не тільки добрими, то не можна залишати їх самих на себе, відірваними від суспільства, і думати, що вони виростуть досконалими. Навіть собаки потребують соціялізації, перш ніж можуть стати прийнятними членами зграї - а діти ж набагато складніші за собак. Це означає, що у дітей набагато більше шансів комплексно збитися зі шляху, якщо їх не вчити, не дисциплінувати і не надавати правильного заохочення. Це означає, що приписувати всі схильності людей до жорстокости патологіям суспільної будови - не просто хибно. Це настільки хибно, що прямо протилежне дійсному станові речей. Життєво-важливий процес соціялізації запобігає великому злу та утверджує багато добра. Дітей треба формувати та ознайомлювати, инакше вони не процвітатимуть. Цей факт яскраво видно в їхній поведінці: діти відчайдушно добиваються уваги і від однолітків, і від дорослих. Ця увага є життєво-важлива, вона робить їх ефективними і витонченими гравцями у спільноті.

Браком уваги можна пошкодити дітям не менше, а то й більше, ніж фізичною чи психологічною жорстокістю. Це пошкодження через бездіяльність, а не через дію, та від цього воно не менш тяжке і не менш довготривале. Діти зазнають пошкодження, коли «милосердно» легкодумні батьки не привчають їх бути уважними і свідомими, а натомість залишають їх у стані несвідомости та невизначености. Діти зазнають пошкодження, коли відповідальні за догляд бояться конфлікту, бояться засмутити своїх маленьких підопічних, не сміють виправляти їх, залишають без проводу. Таких дітей я впізнаю на вулиці. Вони схожі на тісто, неуважні, розгублені. Сірі та бляклі, а не золоті та ясні. Неотесані оцупки, навічно застряглі в очікуванні, щоб кимось стати.

Таких дітей завше ігнорують однолітки, бо з ними не цікаво бавитися. Дорослі теж схильні до такого ставлення (хоч і відчайдушно заперечуватимуть це, якщо поставити їх перед фактом). Коли я працював у дитсадках (на початку моєї кар'єри), то до мене у відчаї приходили занедбані діти. Вони зверталися незграбно, не могли чітко сформулювати, чого хотіли. У них не було поєднання уважности та грайливости, і вони не знали на якій відстані треба триматися. Вони шелепалися на підлогу біля мене, або просто на коліна, хай чим я був зайнятий - адже ними рухала потужна і невблаганна жага уваги дорослих, обовязкового каталізатора дальшого розвитку. Було дуже важко не реаґувати роздратовано, навіть з огидою, на таких дітей і їхній надмірно затягнутий інфантилізм. Було важко буквально не відштовхнути їх, хоч мене й проймав жаль, і я добре розумів їхнє скрутне становище. Думаю, що така реакція, хоч вона жорстока і страшна, є внутрішнім попередженням (яке переживає майже кожен) про небезпеку встановлення стосунків із погано соціялізованою дитиною:                        можливість миттєвої недоречної залежности (яку на себе мали б узяти батьки), а також потреба величезної кількосте часу і ресурсів, що знадобляться при такій залежності. Поставши перед такою ситуацією, потенційні товариші-однолітки та зацікавлені дорослі з набагато більшою вірогідністю зосередяться на взаємодії з иншими дітьми, чиє співвідношення «ціни до вигоди» було б набагато нижчим.

Батько-матір чи друзі

Занедбання і погане поводження - невід'ємні частини кепсько побудованих або й зовсім відсутніх дисциплінарних підходів. Це може бути зумисно на підставі явних і свідомих (хоч і помилкових) задумів батьків. Але найчастіше сучасні батьки й матері просто паралізовані страхом, вони бояться, що перестануть подобатися своїм дітям або й зовсім втратять їхню любов, якщо каратимуть їх. Дружбу зі своїми дітьми вони ставлять понад усе инше і готові заради неї пожертвувати повагою. Це недобре. У дитини буде багато друзів, але тільки один батько й одна матір - і то в кращому разі - а батько-матір є чимось більшим за друзів, а не меншим. Друзі мають дуже обмежену владу, щоб вас виправляти. Тому кожні батько й матір мають вміти миритися з тимчасовою злістю чи навіть ненавистю, яку на них спрямовують їхні діти після того, як було вжито необхідних виправних заходів - адже здатність дітей сприймати довгострокові наслідки і перейматися ними є напрочуд обмежена. Батько-матір є суддями від суспільства. Вони вчать дітей, як поводитися, щоб инші могли з ними змістовно та продуктивно взаємодіяти.

Дисциплінувати дитину - значить проявляти відповідальність. Це - не злість на погану поведінку. І не помста за поганий вчинок. Натомісць це уважне поєднання милосердя і судження в далекосяжній перспективі. Правильна дисципліна потребує зусиль - власне, вона практично і є зусиллями. Важко приділяти дітям увагу. Важко визначати, що хибно, а що правильно, і чому. Важко формулювати справедливі та співчутливі стратегії дисципліни і домовлятися про їхнє втілення з иншими людьми, які також глибоко втягнуті в догляд за дитиною. Через таке поєднання відповідальносте та складносте можна радо (хоч і даремно) прийняти будь- яку думку про те, що всі обмеження для дітей є шкідливі. Прийняття такого переконання дозволяє дорослим (які мали би бути обачніші) відмовитися від свого обовязку допомагати дітям входити в культуру, та ще й прикидатися, що це корисно для дитини. Це глибокий і злоякісний акт самообману. Це ледачо, жорстоко і не виправдано. І наша схильність до раціоналізації цим не обмежується.

Ми думаємо, що правила одразу перешкодять безмежній і природній творчості наших дітей, хоча наукова література чітко вказує, що, по-перше, творчість за межами звичного є неймовірно рідкісною96, а по-друге, строгі обмеження радше сприяють, ніж перешкоджають творчим досягненням.97

Віра в суто нищівну дію правил і структури часто поєднана з думкою про те, що діти самі правильно обиратимуть, коли їм спати і що їсти, якщо тільки дати проявитися їхній ідеальній природі. Обидва ці уявлення однаково безпідставні. Діти цілком здатні виживати на готдоґах, курячих шматочках чи «Ргаоі ^оор8»,— якщо це привертатиме увагу, даватиме владу або затулятиме від всього нового. Замісць того, щоб іти спати мудро і мирно, вони будуть боротися проти нічної непритомности, аж поки не впадуть від виснаження. Також вони цілком готові провокувати дорослих, щоб дослідити складні кордони суспільного середовища - як і молоді шимпанзе, що ріжними витівками діймають дорослих своєї групи.98Спостерігаючи за наслідками дражніння і насміхання, можемо стверджувати, що це дозволяє і шимпанзе, і дітям віднайти межі свободи, яка в иншому разі була б надто страшна і хаотична. Якщо знайти ці межі, то вони надають безпеку - навіть тоді, коли їх відкриття спочатку викликає розчарування або роздратовання.

Пригадую, як одного разу привів свою доньку до дитячого майданчика, коли їй було десь два роки. Вона бавилася на драбинках, висячи в повітрі. Одне особливо провокативне мале чудовисько приблизно того ж віку стояло над нею на тій самій перекладині, за яку вона трималася. Я спостерігав за тим, як він до неї наближався. Ми зустрілися поглядами. Він повільно і навмисно наступав їй на руки. Щораз сильніше, знову і знову, одночасно дивлячись мені в очі. Він прекрасно знав, що робив. «Щоб ти луснув, татусенку» - така була його філософія. Він уже зробив висновок, що дорослі були жалюгідними, і що їх можна відверто не слухатися (дарма, що він сам був приречений стати одним із них). Таке безнадійне майбутнє йому навязали власні батько-матір. На його великий і корисний подив, я зняв його з драбинок і пожбурив на девять метрів звідти.

Втім, ні. Я просто відвів мою доньку кудись деинде. Але для нього було б краще, якби я його пожбурив.

Уявіть собі, що малюк (від 1 до 3 років) раз за разом бє свою матір по обличчю. Навіщо він це робить? Це дурнувате питання. Наївне до непристойносте. А відповідь - очевидна: щоб панувати над матір'ю. Щоб перевірити, чи це йому минеться. Адже насильство - це не загадка. Нею є мир. Насильство - стандарт. Воно легке. А важким є мир: його навчаються, вселяють, заробляють. Люди часто розуміють психологічні питання задом на перед. Чому люди вживають наркотики? Не загадка. Чому вони їх не вживають весь час - ось це загадка. Чому люди страждають від тривоги? І це не загадка. Як люди взагалі здатні бути спокійними? Ось це загадка. Ми крихкі та смертні. Мільйон усього в нас може піти не так. Ми маємо бути до божевілля нажаханими кожної мити. Але не є. Те саме можна сказати про депресію, ледарство і злочинність.

Якщо я можу скривдити і пересилити вас, отже, я можу робити все, що хочу і коли захочу навіть тоді, коли ви поруч. Можу мучити вас, аби задовольнити свою цікавість. Можу відвернути увагу від вас і панувати над

вами. Можу вкрасти вашу забавку. Діти бються, по-перше, бо агресія вроджена (хоч в одних і більше, ніж в инших), а по-друге, бо агресія сприяє втіленню бажань. Безглуздо вважати, що такої поведінки ще треба навчитися. Змію не треба вчити жалити. Це в природі тварини. За статистикою з усіх людей саме дворічні діти проявляють найбільше насильницької поведінки.99Вони копаються, бються, кусаються, цуплять чужу власність. Вони роблять це, аби досліджувати, аби висловлювати обурення і розчарування, а також, щоб задовольнити свої імпульсивні бажання. Але важливіша для нас причина в тому, що вони намагаються відкрити істинні межі дозволеної поведінки. Як инакше вони можуть з'ясувати, що є прийнятним? Малюки - вони як сліпі, що шукають стіну. Вони змушені штовхати і перевіряти, щоб зрозуміти, де пролягають справжні межі (які рідко виявляються там, де вони є на словах).

Послідовне виправляння таких дій вказує дитині на межі прийнятної агресії. Відсутність цього тільки підвищує цікавість - тож дитина буде битися, кусатися і копатися (якщо агресивна і владна), поки щось не позначить межу. Наскільки сильно можна бити маму? Доки вона не запротестує. Враховуючи це, виправляння краще робити рано, ніж пізно (якщо батько й матір не хочуть бути битими). Виправляння також допомагає дитині зрозуміти, що бити инших - це не найкраща соціяльна стратегія. Инакше вона буде змушена витратити багато зусиль, аби порядкувати і регулювати свої поривання, щоб вони співіснували (у психіці дитини) без конфлікту із ширшим суспільним світом. Організувати розум - справа непроста.

Мій син, бувши малюком, мав вдачу особливо кепську і войовничу. Коли моя донька була маленька, я міг одним злим поглядом паралізувати її аж до нерухомости. Але на сина таке не діяло. Уже у віці девяти місяців він ставив мою дружину (яка сама не слабачка) у безвихідне становище за обіднім столом. Він боровся з нею за контроль над ложкою. «Добре!» - думалося нам. Ми й так анітрохи не хотіли годувати його довше, ніж треба. Але малий чортяка зїдав тільки три-чотири ложки. Тоді він починав бавитися. Мішав їжу в тарілці. Кидав шматочки зі свого високого стільця і дивився, як вони падали на підлогу. Нема проблеми. Він досліджував. Але через це він недостатньо харчувався. А ще через те, що він замало їв, він погано спав. Ще він своїм плачем посеред ночі будив своїх тата й маму. Через це в них псувався настрій і вони ставали дратівливими. Він дратував свою матір, а вона виливала це на мене. Траєкторія була нехороша.

За кілька днів такого занепадання я поклав відвоювати ложку. І приготувався до війни. Відвів на це достатньо часу. Терплячий дорослий може перемогти дворічну дитину, хоч у це й важко повірити. Як то кажуть: «Старість і хитрість завжди здобувають перемогу над молодістю і талантом». Частково це тому, що, коли вам два роки, час здається вічністю. Те, що для мене займало півгодини, для сина тривало тиждень. Я був певен у своїй перемозі. Він був впертий і нестерпний. Але я міг бути гірший. Ми сіли віч- на-віч із тарілкою перед ним. Це було схоже на «Рівно опівдні»,— Він це знав, і я це знав. Він підняв ложку. Я забрав її в нього і набрав у неї смачну порцію каші. Почав неквапливо рухати її в бік його рота. Він дивився на мене так само, як те чудовисько з дитячого майданчика. Він міцно стис губи, відмовляючись їсти. Я ганявся з їжею за його ротом, а він крутив головою.

Але у мене ще були козирі в рукаві. Вільною рукою я штовхнув його в груди зумисне, щоб розсердити. Він не ворухнувся. Я повторив. І ще раз. І ще раз. Не сильно - але достатньо, щоб на це не можна було не зважати. Приблизно за десять штурханів він розкрив рота, збираючись видати звук обурення. Ага! Це була помилка. Я спритно вставив ложку. Він відважно намагався прибрати небажану їжу своїм язиком. Але я знав, як упоратися, і з цим теж. Я просто приклав йому до губ пальця, горизонтально. Дещо він вичавив. Але дещо і проковтнув. Одне очко на користь Тата. Я погладив його по голівці і сказав, що він молодець. І я сказав це серйозно. Коли хтось робить те, до чого ви його спонукаєте, то належить їх винагороджувати. Ніякої зловтіхи після перемоги. Через годину все скінчилося. Було обурення. Був деякий репет. Дружині довелося вийти з кімнати - завеликий стрес. Але дитина зїла їжу. Виснажений, мій син звалився мені на груди. Ми подрімали разом. І коли він прокинувся, то я йому подобався вже значно більше, ніж до нашої дисциплінарної процедури.

Я часто помічав таке, коли ми з ним змагалися - і не тільки з ним. Деякий час по тому ми домовилися з иншою парою, щоб подоглядати за дітьми одне одного. Всі діти збиралися в одній оселі. Тоді одна пара батьків- матерів ішла кудись на обід, чи в кіно, залишаючи иншу пару доглядати за дітьми, усім з яких було менше трьох років. Одного вечора до нас приєдналася ще одна пара. Я був незнайомий із їхнім сином - великим, сильним хлопчиком дворічного віку.

«Він відмовляється спати» - казав його батько. «Коли його вкладають у ліжко, він із нього вилазить і сходить на перший поверх. Зазвичай ми вмикаємо йому передачу про Елмо і дозволяємо дивитися».

Я подумав: «Та краще мене грець вхопить, ніж я винагороджуватиму неслухняну дитину за неприйнятну поведінку. І я безумовно не буду нікому вмикати ніяку передачу про Елмо». Я завжди недолюблював ту моторошну, плаксиву ляльку. Це була наруга над спадщиною Джима Генсона.— Тож винагорода у вигляді Елмо навіть не обговорювалася. Звісно ж, я нічого про це не сказав. З батьками неможливо говорити про їхніх дітей, поки вони не будуть готові слухати.

Через дві години ми вклали дітей спати. Четверо з пяти швидко заснули - але не шанувальник Мапетів.— Я поклав його в дитяче ліжечко,— щоб не втік. Але він усе одно міг ревіти, що він і почав робити. Це була хитрість. Він придумав добру стратегію. Це дратувало мене і загрожувало розбудити решту дітей, які б тоді теж почали плакати. Одне очко на користь хлопчика.

 

Тож я пішов до його кімнати. «Лягай спати», - сказав я. Це нічого не дало. «Лягай спати», - сказав я, а тоді додав, - «инакше примушу». Сподіватися раціональносте від дітей буває безглуздо, тим більше за таких обставин, але я вірив у чесне попередження. Певна річ, він не ліг спати. І знову завив для ефекту.

Діти часто так роблять. Перелякані батько й матір завжди думають, що якщо дитина плаче, то вона зажурена або поранилася. Але це не так. Злість - одна з найпоширеніших причин для плачу. Це було доведено уважним аналізом закономірносте руху мускулатури дітей, які плакали.— Плач через злість і плач через страх (або сум) не мають однаковий вигляд. Вони і звучать не однаково, тож їх можна відріжнити, якщо бути уважними. Плач через злість часто є актом домінування, і з ним треба вчиняти відповідно. Я підняв його і поклав лежати. Мяко. Терпляче. Але міцно. Він знову встав. І я знову його поклав. Він знову встав. І я знову його поклав. Він знову встав. Цього разу я поклав його і залишив руку в нього на спині. Він боровся з усією силою, але марно. Врешті-решт він був удесятеро менший за мене. Я міг його підняти однією рукою. Отже, я тримав його в лежачому стані, а тоді сказав, що він молодець і щоб він розслабився. Я дав йому пустушку і мяко поплескав по спині. Він почав заспокоюватися. Повіки поповзли вниз. Я прибрав руку.

Він хутко встав на ноги. Це мене вразило. Оце так дух! Я знову його підняв і вклав. «Лягай спати, чудовисько» - сказав я. І ще трохи поплескав по спині. Деяких дітей це заспокоює. Він уже зморився. Був готовий капітулювати. Почав заплющувати очі. Я хутко підвівся й тихо рушив до дверей. Зиркнув назад, щоб востаннє перевірити, чи він лежав. А він стояв. Я вказав на нього пальцем. «Ану лягай, чудовисько», - сказав я абсолютно серйозно. І він миттєво ліг. Я зачинив двері. Ми сподобалися одне одному. Ні я, ні моя дружина не чули від нього ані звуку до ранку.

«То як малий?», - спитав його батько, коли повернувся додому пізно вночі. «Добре. Жодних проблем не було. Він зараз спить». - відповів я.

«Він вставав?», - спитав батько.

«Ні, весь час спав». - відповів я.

Його тато подивився на мене. Хотів знати. Але не спитав. І я не сказав.

Не розсипайте перлин своїх перед свиньми, як сказано в стародавній приповідці. Можете подумати, що це жорстоко. Але тренувати свою дитину не спати, та ще й винагороджувати витівками моторошної ляльки? Це теж жорстоко. Ви обирайте своє, а я - своє.

Дисципліна і покарання

Сучасні батьки-матері жахаються двох часто зіставлених слів: дисципліна і покарання. Вони викликають образи вязниць, солдатів і чобіт. Проміжок між тим, щоб утверджувати дисципліну, і тим, щоб

130

 

запроваджувати тиранію, дійсно легко перетнути. З дисципліною і покаранням треба бути обережними. Страх тут цілком очікуваний. Але обидві речі конче потрібні. Їх можна застосовувати як несвідомо, так і свідомо, як погано, так і добре, але уникати їх неможливо.

Не кажу, що не можна дисциплінувати нагородами. Власне, винагорода за добру поведінку може бути дуже дієвою. Найзнаменитіший поведінковий психолог Б.Ф. Скінер— яро виступав за такий підхід. Він був у цьому експертом. Він навчив голубів грати в настільний теніс. Насправді вони просто перекочували кульку туди і назад, дзьобаючи її,101але ж вони все- таки були голубами. Тож хоч вони грали погано, це все одно добрий результат. Скінер навіть навчив своїх пташок пілотувати ракети під час Другої Світової війни в рамках проекту «Голуб» (пізніше - «Оркон»).102Він просунувся досить далеко, аж поки його винахід не замінили електронні системи наведення.

Скінер із винятковою уважністю спостерігав за тваринами, яких тренував. Будь-які дії, які бодай приблизно відповідали тому, чого він добивався, він одразу ж відповідно винагороджував: не достатньо мало, щоб це було несуттєво, але і не так сильно, що б знецінити майбутні нагороди. Такий підхід можна застосовувати на дітях, і це працює дуже добре. Уявіть, що ви хочете, аби ваш трирічний малюк допомагав накривати на стіл. Це корисне вміння. Ваш малюк подобався б вам більше, якби вмів це робити. Це пішло б на користь його (аж тремчу на цьому слові) самооцінці. Для цього слід розкласти бажану поведінку на складові частини. У накриванні на стіл входить перенесення тарілки від серванту до столу. Навіть це може бути надто складно. Що як ваш малюк навчився ходити лише кілька місяців тому? Він усе ще хиткий і ненадійний. Отже, починаєте з того, що даєте йому тарілку, а він її вам повертає. Можна після цього погладити його по голівці. Це можна перетворити на гру. Пасуйте лівою. Потім правою. Обведіть за спиною. Тоді дайте йому тарілку і відійдіть на кілька кроків, щоб йому, аби повернути її, довелося пройти цю відстань. Натренуйте його, щоб він став тарілчаним віртуозом. Не залишайте його замкненим у незграбності.

Описаним методом можна кого завгодно навчити чому завгодно. Спершу визначте, чого ви хочете. Тоді спостерігайте за людьми навколо, мов яструб. І нарешті, щоразу, як будете бачити щось ближче до бажаного, налітайте (як яструб) і давайте нагороду. Ваша дочка стала дуже скутою, відколи досягла підліткового віку. Вам би хотілося, щоб вона більше розмовляла. Ось це мета: більш комунікативна дочка. Одного ранку за сніданком вона розповідає про те, що було в школі. Це чудовий час для того, щоб бути уважним. Це нагорода. Відірвіться від телефону і слухайте. Якщо не хочете, щоб вона вам більше ніколи нічого не казала.

Батьківські-материнські втручання, які ощасливлюють дитину, можна і варто використовувати, щоб формувати поведінку. Те саме стосується чоловіків, дружин, колег і батьків-матерів. Втім, Скінер був реаліст. Він помітив, що застосування нагороди є дуже важкою справою: спостерігач змушений терпляче і уважно чекати, поки обєкт випадково не проявить бажану поведінку, а тоді підкріплювати її. Це займало багато часу, багато чекання - ось у чому проблема. Також йому довелося голодом зменшити вагу своїх тварин на чверть, перш ніж вони зацікавилися у харчовій нагороді достатньо, щоб бути по-справжньому уважними. Але це не єдині недоліки суто позитивного підходу.

Негативні емоції, як і їхні позитивні відповідники, допомагають нам вчитися. А вчитися ми змушені, бо ми дурні та вразливі до пошкоджень. Ми можемо померти. Це погано і нам це не подобається. Якби подобалося, то ми би прагли смерти і помирали б. Нам не подобається навіть те, що це може статися. І так весь час. Таким чином негативні емоції захищають нас попри всю свою неприємність. Ми почуваємо біль, страх, сором і відразу до певних речей, щоб уникати пошкодження. І ми дуже схильні таке відчувати. Власне, у нас потужніша негативна реакція на втрату певної величини, ніж на набуття такої самої величини. Біль має більшу силу, ніж задоволення, а тривога - більшу, ніж надія.

Емоції, позитивні та негативні, бувають у двох зручно розріжнених варіаціях: Задоволення (насичення, власне кажучи) повідомляє нам, що ми вчинили правильно, а надія (заохочувальна нагорода) вказує на те, що щось приємне буде в майбутньому. Біль ми відчуваємо для того, щоб не повторювати дії, які завдають нам шкоди і спричиняють ізоляцію від суспільства (оскільки самотність це, технічно кажучи, теж ріжновид болю). Щоб нам не довелося зазнавати болю, тривога змушує нас триматися подалі від людей і місць, які можуть нам зашкодити. Всі ці емоції треба врівноважувати одна з одною, уважно оцінювати в контексті, але всі вони необхідні для виживання і процвітання. Тому, коли ми не користуємося наявними методами, щоб допомогти нашим дітям навчитися, то робимо їм ведмежу послугу. До цих методів належать і негативні емоції, хоч і їхнє застосування має відбуватися у якомога милосердніший спосіб.

Скінер знав, що погрози і покарання можуть зупиняти небажану поведінку так само, як нагорода може підкріплювати бажану. У світі, паралізованому самою думкою про те, щоб втручатися в гіпотетично чистий шлях природнього розвиту дитини, про ці перші методи навіть говорити буває важко. Але діти не мали б такий довгий період природнього розвитку перед зрілістю, якби їхню поведінку не треба було формувати. Вони просто вистрибували б з лона, готові торгувати акціями. А ще дітей неможливо повністю захистити від страху і болю. Вони маленькі і вразливі. Дуже мало знають про світ. Навіть тоді, коли вони роблять щось таке природнє, як ходіння, то й тоді світ постійно їх лупцює. Не кажучи вже про те розчарування і відторгнення, яке вони невідхильно переживатимуть, маючи справу з своїми братами, сестрами, однолітками і непіддатливими, впертими дорослими. Якщо враховувати все це, то фундаментальне моральне питання не в тому, як можна повністю захистити дітей від халеп і провалів (аби вони ніколи не переживали ніякого страху чи болю), а в тому, як можна найбільше сприяти їхньому навчанню, щоб вони отримали корисні знання найменшою ціною.

У діснеївському фільмі «Спляча красуня» в короля і королеви після довгого очікування народилася дочка, принцеса Аврора. Вони заплянували великі хрестини, щоб показати її світові. Запросили кожного, хто любить і шанує їхню новонароджену дочку. Але не запросили злу чаклунку,— яка за своєю суттю є королевою пекла або природою у своїй негативній подобі. Це означає - символічно - що ці двоє монархів занадто оберігають свою любу донечку, облаштовуючи навколо неї світ, у якому нема нічого поганого. Але це її не захищає. Це робить її слабкою. Чаклунка проклинає принцесу, прирікаючи її на смерть у шістнадцять років через укол веретеном. Прядильне колесо - це колесо долі, а укол, що викликає кровотечу - це втрата цноти, ознака перетворення дитини на жінку.

На щастя, добра фея, позитивна частина природи, зменшує покарання на непритомність,1065яку можна зняти першим поцілунком коханого. Король і королева в паніці знищують усі веретена в країні та віддають дочку аж надто добрим феям, яких троє. Монарше подружжя продовжує здійснювати свою стратегію усування всіх небезпечних речей - але цим вони роблять свою дочку наївною, незрілою і слабкою. Напередодні свого шістнадцятиріччя Аврора зустрічає у лісі принца і одразу закохується. За будь-якими розсудливими мірками це трохи занадто. І от вона гірко побивається, що з дитинства заручена із принцом Філіпом, і переживає емоційне спустошення, коли на уродини її приводять назад до батьківського замку. Саме тоді проявляє себе прокляття чаклунки. У замку відкривається портал, звідти з'являється прядильне колесо, Аврора коле палець і непритомніє. Вона стає Сплячою Красунею. Цим вона (повторюю, символічно) обирає несвідомість замісць жаху дорослого життя. Щось екзистенційно схоже часто трапляється з дітьми, яких надто оберігають. Перше дійсне зіткнення з невдачами або навіть зі справжнім злом, яке вони не розуміють (або не хочуть розуміти) і проти якого не мають захисту - це стає для них тяжким ударом, що спонукає їх піти у блаженство несвідомости.

Візьмімо для прикладу трирічну дитину, яка не навчилася ділитися. Вона виявляє егоїстичну поведінку в присутності батьків, але вони занадто добрі, щоб втрутитися. Кажучи відверто, вони відмовляються бути уважними до неї, визнати те, що відбувається, і навчити її, як правильно поводитися. Звісно ж, вони роздратовані, коли вона не ділиться з сестрою, але прикидаються, ніби усе гаразд. Але нічого не гаразд. Потім вони зірвуться на неї через щось цілком стороннє. Це зробить їй боляче, вона збаламутиться, але нічого не навчиться. Навіть гірше: коли намагатиметься завести друзів, це погано скінчиться через брак соціального витончення. Дітей-однолітків відлякає її невміння співпрацювати. Вони будуть з нею битися або підуть гратися з кимось иншим. Батьки-матері цих дітей помітять незграбність та погану поведінку і більше не будуть запрошувати її бавитися з їхніми дітьми. Вона буде самотньою і відкинутою. Це викличе тривожність, депресію і образу. Це викличе відвернення від життя, що є еквівалентом прагнення несвідомости.

Батьки, які відмовляються брати на себе відповідальність за дисциплінування своїх дітей, думають, що можна просто не йти на конфлікт, необхідний для правильного виховання дитини. Вони уникають ролі «поганих» (у короткій перспективі). Але цим аж ніяк не рятують і не захищають своїх дітей від страху та болю. Якраз навпаки: ширший соціяльний світ, осудливий і байдужий, буде приносити конфлікт і покарання набагато гірші за ті, які б принесли свідомі батько-матір. Можна дисциплінувати свою дитину, а можна відповідальність за це перекласти на жорстокий, байдужий, осудливий світ - і мотивацію вибору другого ніколи не можна плутати з любовю.

Можна заперечити, як це инколи роблять сучасні батьки-матері: навіщо дитині взагалі бути підданою свавільним наказам її батька-матери? Власне, є новий ріжновид політично-коректного мислення, яке стверджує, що така ідея є «адультизмом»— —: форма упередження і гноблення, подібна до, скажімо, сексизму і расизму. Питання влади дорослих належить вирішувати з обережністю. Це потребує ретельного розгляду самого питання як такого. Прийняти заперечення у даному формулюванні - це означає наполовину прийняти його слушність, що може бути небезпечно, якщо питання поставлене неправильно.

Ану розберімо його.

По-перше, чому дітей треба піддавати примусу? Дуже просто. Кожна дитина має слухати і підкорятися дорослим, бо залежить від догляду, що його готові надавати ці недосконалі дорослі. Враховуючи це, для дитини краще поводитися так, щоб викликати щиру ласку і прихильність. Можна уявити щось навіть краще. Дитина може діяти в такий спосіб, який гарантує оптимальну увагу дорослих, від чого виграє і чинний стан дитини, і майбутній розвиток. Це дуже високий стандарт, але це в інтересах дитини, тож є всі причини його прагнути.

Кожна дитина також має бути навчена чітко дотримуватися очікувань цивілізованого суспільства. Це не означає, що її буде треба роздушити в бездумне ідеологічне пристосуванство. Навпаки - батьки-матері мають винагороджувати такі ставлення і поведінку, які принесуть дитині успіх за межами родини, а використовувати погрозу і кару тільки тоді, коли це необхідно для викорінення поведінки, яка веде до нещастя і провалу. Вікно можливости для цього - дуже вузьке, тож важливо швидко все робити правильно. Якщо дитина не була навчена правильно поводитися до чотирьох років, то йому або їй завжди буде важко заводити друзів. Дослідницька література однозначно на це вказує. Це має значення, бо однолітки є основним джерелом соціялізації після чотирьох років. Відкинуті діти перестають розвиватися, бо вони відчужені від однолітків. Вони відстають все більше і більше в той час, коли инші діти продовжують розвиватися. Тож дитина без друзів часто стає самотнім, антисоціяльним або пригніченим підлітком, а тоді таким самим дорослим. Це недобре. Набагато більше доброго здоровя нашої психіки, ніж ми зазвичай усвідомлюємо, отримується внаслідок вдалого занурення до соціальної групи. Ми маємо постійно отримувати нагадування про те, як правильно мислити і поводитися. Коли ми збиваємося зі шляху, люди, які за нас турбуються і люблять нас, по-малому і по-великому підштовхують нас назад на правильну дорогу. Отож добре було би мати таких людей навколо себе.

Повертаємося до питання: далеко не всі накази дорослих є свавільними. Так є тільки в дисфункційній тоталітарній державі. Але в цивілізованих, відкритих суспільствах, більшість дотримується дієвої суспільної угоди, спрямованої на взаємне покращення - або принаймні на співіснування у відносній близькості без надмірного насильства. Навіть система правил, що дозволяє тільки цю мінімальну угоду, аж ніяк не є свавільною, враховуючи альтернативи. Якщо суспільство не дає відповідної винагороди за продуктивну, сприятливу для суспільства поведінку, наполягає на розповсюдженні ресурсів у помітно свавільний і несправедливий спосіб, а також дозволяє крадіж та експлуатацію, воно не залишиться безконфліктним надовго. Якщо його ієрархії засновані тільки (чи в основному) на владі, а не на компетентності, необхідній для виконання важливих і складних справ, то воно ще й має схильність до розвалу. У простішій формі це твердження також дійне щодо гієрархії шимпанзе, що є ознакою його основоположної, біологічної та недовільної істинности.—

Погано соціялізовані діти живуть жахливо. Отже, краще їх оптимально соціялізувати. Дещо з цього можна зробити нагородами, але не все. Отже, питання не в тому, чи слід використовувати покарання і погрозу. А в тому, щоб робити це свідомо і продумано. То як же належить дисциплінувати дітей? Це дуже складне питання, бо діти (і батьки-матері) бувають дуже ріжними за характерами. Деякі діти дуже мякі. Вони глибоко прагнуть задовольнити, але розплачуються за це схильністю уникати конфліктів і бути залежними. Инші мають міцніший розум і більш незалежні. Такі діти хочуть завжди робити те, що хочуть, коли захочуть. Вони можуть бути задиркуватими, неслухняними і впертими. Деякі діти відчайдушно прагнуть правил і чіткої структури, почуваються зручно навіть у суворих середовищах. Инші ніяк не шанують передбачуваність та рутину, непіддатливі до вимог навіть найменшого необхідного порядку. Деякі наділені багатою уявою і творчими здібностями, а инші - більш сталі та консервативні. Все це - глибокі, важливі відмінності, на які сильно впливають біологічні фактори, їх важко змінити впливом суспільства. Це велике щастя, що за такої ріжноманітности ми маємо так багато

розсудливого міркування щодо правильного використання соціяльного контролю.

Найменша необхідна сила

Ось прямолінійна початкова ідея: кількість правил не має збільшуватися за межами необхідносте. Можна сказати инакше: погані закони допомагають поважати добрі закони. Це етичний - навіть юридичний - еквівалент бритви Оккама, концепційної гільйотини вченого. Це ствердження того, що найпростіша можлива гіпотеза найкраща. Тож не перевантажуйте дітей чи тих, хто відповідає за їхнє дисциплінування, надто великою кількістю правил. Такий шлях веде до розчаровання і роздратовання.

Обмежуйте правила. Тоді визначте, що робити, коли одне з них порушать. Важко встановити загальне, незалежне від обставин правило жорстокости покарання. Проте помічна в цьому норма вже закріплена в загальному англійському праві, одному з великих творінь західної цивілізації. Його аналіз може допомогти нам встановити другий корисний принцип.

Загальне англійське право дозволяє захищати свої права, але тільки в обгрунтований спосіб. Хтось вдирається до вашої оселі. У вас є заряджений пістолет. Ви маєте право захищатися, але краще робити це поетапно. Що, як це просто пяний сусід, який переплутав двері? «Все, стріляю!», - думаєте ви. Але не все так просто. Натомісць, ви кажете: «Ані руш! У мене зброя». Якщо після цього непроханий гість не пояснюватиме своїх дій або не тікатиме, можна зробити попереджувальний постріл. Тоді, якщо порушник продовжуватиме наближатися, можна спробувати поцілити його в ногу (але не плутайте це із юридичними порадами - це просто приклад). Один чудовий практичний принцип можна використовувати, щоб викликати всі ці щораз сильніші реакції: принцип найменшої необхідної сили. Тож тепер у нас є вже два загальних принципи дисципліни. Перший: обмежувати правила. Другий: Використовувати найменшу силу, необхідну для втілення цих правил.

Щодо першого можна спитати: «На скільки конкретно правила належить обмежувати?» Ось деякі пропозиції. Не кусайтеся, не копайтеся і не бийтеся, окрім як для самооборони. Не катуйте і не знущайтеся над иншими дітьми, а то потрапите до тюрми. Їжте цивілізовано і виявляйте вдячність, щоб людям було приємно приймати вас у гості і частувати. Навчіться ділитися, щоб инші діти гралися з вами. Будьте уважні, коли з вами розмовляють дорослі, щоб вони не зненавиділи вас і зволили вас чогось навчити. Лягайте спати так, як треба, і мирно, щоб ваші батьки-матері могли мати особисте життя і не проклинали ваше існування. Доглядайте за своїми речами, бо цьому треба навчитися, а також ви маєте бути вдячні за те, що маєте їх. Будьте товариськими, коли відбувається щось веселе, щоб вас запрошували на веселощі. Поводьтеся так, щоб инші люди раділи вашій присутності, щоб

вони хотіли, аби ви були поруч. Дитині, яка знає ці правила, будуть раді скрізь.

Щодо другого принципу, так само важливого, можна поставити наступне питання: Яка необхідна сила є найменшою? Це доведеться визначити експериментальним шляхом, почавши із найменшого можливого втручання. Деякі діти камяніють від одного тільки погляду. Инших зупиняє усний наказ. Деякі потребують щигля по рученятах. Така стратегія особливо корисна в публічних місцях, таких, як ресторани. Її можна здійснювати раптово, тихо і дієво, не ризикуючи ескалацією. А яка альтернатива? Дитина, яка сердито плаче, вимагаючи уваги, не робить себе популярною. Дитина, яка гасає від столу до столу і порушує спокій людей, приносить ганьбу (старе слово, але хороше) на себе і своїх батька-матір. Такі наслідки аж ніяк не найкращі, і на людях діти обовязково будуть гірше поводитися, бо вони експериментують: намагаються визначити, чи правила діють на новому місці. Вони не можуть це з'ясувати вербально, поки їм менше трьох років.

Коли наші діти були маленькі і ми брали їх із собою до ресторанів, бачачи їх, усі всміхалися. Вони сиділи гарно і їли ввічливо. Вони не могли так триматися довго, але ми і не тримали їх там довго. Коли вони починали збуджуватися, висидівши сорок пять хвилин, ми знали, що настав час іти. Це була частина угоди. Люди, що їли неподалік від нас, казали нам, як приємно було бачити щасливу родину. Ми не завжди були щасливі, і діти не завжди добре поводилися. Але зазвичай так було. І просто чудово нам було бачити, як позитивно люди реагували на наших дітей. Це було добре для дітей. Вони бачили, що людям вони подобаються. Це також підкріплювало добру поведінку. Це була нагорода.

Люди полюблять ваших дітей, якщо ви дасте їм шанс. Це те, що я зрозумів, щойно в нас народилася перша дитина, наша донька Микаіла.— Якось у нашому французькому пролетарському кварталі Монреаля ми везли її вулицею у складаному візочку. Бачачи її, розбишакуваті типи, схожі на пияків-лісорубів, ставали, мов укопані, і всміхалися. Хихотіли, корчили міни, видавали звуки. Побачивши, як люди реаґують на дітей, починаєш знову вірити в людську природу. І це в багато разів посилюється, якщо ваші діти добре поводяться на людях. Аби упевнитися, що так і буде, ви маєте дисциплінувати своїх дітей уважно і дієво. Для цього треба розуміти нагороду і покарання, а не уникати цього знання.

Частина процесу встановлення взаємин із сином або дочкою полягає у вивченні того, як ця маленька людина реагує на дисциплінарне втручання, щоб потім втручатися ефективно. А видавати кліше дуже легко: «Нема виправдання для фізичних покарань» або «Биття дітей тільки вчить їх бити». Почнімо з першої заяви: нема виправдання для фізичних покарань. По-перше, належить зазначити, що є загально прийнята думка про деякі види поганої поведінки, особливо повязаної із крадіжкою і нападами: вони є хибні і мають підлягати санкціям. По-друге, треба підкреслити, що практично всі ці санкції мають в собі покарання - у багатьох його психологічних чи безпосередніх фізичних формах. Позбавлення волі спричиняє біль, схожий на той, якого завдає фізична травма. Те саме можна сказати і про соціяльну ізоляцію, до чого також входить тайм-аут.— Ми це знаємо через нейробіологію. Ті самі частини мозку передають відповідь на усі три покарання, і всі вони помякшуються одною клясою наркотиків - опіятами.— Тюрма це однозначно фізичне покарання (особливо у разі самітного увязнення), навіть тоді, коли насильства не відбувається. По-третє, слід зазначити, що деякі помилкові дії мають бути зупинені дієво і одразу, зокрема для того, аби не сталося щось гірше. Яке покарання для того, хто ніяк не припинить штрикати видельцем в розетку? Чи того, хто зі сміхом відбігає геть крізь юрбу на стоянці супермаркету? Відповідь проста: що завгодно, що зупинить це якнайшвидше в межах розумного. Бо альтернатива може виявитися фатальною.

Це очевидно у випадку розетки або стоянки. Але те саме стосується і суспільної царини, що приводить нас до четвертого аргументу щодо виправдань для фізичного покарання. Покарання за погану поведінку (таку, яку можна було остаточно припинити в дитинстві) стають набагато тяжчими в міру того, як діти дорослішають. Диспропорційно велику кількість тих, хто до чотирьох років залишається фактично не соціялізованим, суспільство карає тоді, коли вони досягають юности та ранньої зрілости. Ті безконтрольні чотирирічні, своєю чергою, часто були від природи надмірно агресивними у два роки. Вони статистично були більш схильні копатися, битися, кусатися і відбирати чужі забавки (що пізніше називатимуть крадіжкою) за своїх однолітків. Вони складають десь пять відсотків хлопчиків і набагато менший відсоток дівчаток.106Бездумне повторення чарівної фрази «Нема виправдання для фізичних покарань» також плекає оману, що пекельні підлітки чарівним чином з'являються з невинних маленьких янголяток. Ви не робите своїй дитині нічого доброго тим, що не звертаєте уваги на її погану поведінку (особливо, якщо він або вона має агресивний характер).

Вірити в теорію, що нема виправдання для фізичних покарань - це (по- п'яте) те саме, що думати, ніби можна сказати иншій людині «ні» і сподіватися, що це щось дасть за відсутности загрози покарання. Жінка може сказати «ні» могутньому чоловіку-нарцизу тільки тому, що за нею стоять суспільні норми, закон і держава. Батько і мати можуть сказати своїй дитині «ні», коли та хоче третій шматок торта тільки завдяки тому, що вони більші, сильніші та здібніші за дитину (і додатково їхню владу підкріплює закон та держава). Врешті-решт «ні» завжди означає таке: «Якщо ти продовжиш робити це, тоді з тобою станеться те, що тобі не сподобається». Инакше воно нічого не означає. Або гірше, воно означає «чергова нісенітниця, яку бурмочуть не варті уваги дорослі». Або ще гірше, воно означає «всі дорослі ні на що не здатні і слабкі». Це особливо поганий урок, адже кожна дитина приречена стати дорослою, а також тому, що все, чому можна навчитися і що можна зрозуміти без зайвого особистого болю, навчають і допомагають зрозуміти батьки. Чого буде чекати від майбутнього дитина, яка зневажає дорослих і не звертає на них уваги? Навіщо взагалі виростати? Це і є історія про Пітера Пена, який думає, що всі дорослі є варіяціями Капітана Гака, тиранічного пірата, який потерпає від страху власної смертности (згадайте голодного крокодила з годинником у шлунку). Без фізичного насильства «ні» може означати «ні» тільки тоді, коли одна цивілізована людина промовляє це слово до иншої.

А як щодо ідеї про те, що биття дітей тільки вчить їх бити? По-перше: Ні. Це не так. Надто просто. Для початку, «биття» - це надто грубе слово, щоб описувати ним дисциплінарну дію ефективних батьків-матерів. Якби «биття» стотно описувало весь спектр фізичної сили, тоді не було би ріжниці між падінням дощових краплин та атомних бомб. Величина сили важлива - так само, як і контекст, якщо ми не хочемо бути зумисне сліпими і наївними щодо цього питання. Кожна дитина знає ріжницю між тим, як її болюче кусає злий пес, і тим, як її легенько кусає власна домашня тваринка, коли грайливо, але необережно забирає свою кістку. Наскільки сильно когось бють і з якої причини - не можна просто так іґнорувати це, говорячи про биття. Час, як частина контексту, також має вирішальне значення. Якщо ви дасте щигля дворічному одразу після того, як він хряснув немовля деревяним кубиком по голові, то він зрозуміє звязок і в майбутньому буде вже не такий готовий займати малечу. Добрий результат. Хлопчик безумовно не подумає, що варто битися більше на прикладі щигля від мами. Він не дурний. Просто заздрісний, імпульсивний і не дуже витончений. Як инакше ви будете захищати його молодшу сестричку? Якщо дисциплінування виявиться неефективним, тоді немовля страждатиме. І це може тягтися роками. Знущання буде продовжуватися, якщо ви не захочете нічого робити, щоб його зупинити. Ви уникатимете конфлікту, необхідного для встановлення миру. Закриватимете очі. А пізніше, коли ваша молодша дитина поставить вас перед цим фактом (можливо навіть у дорослому віці), ви скажете: «А я не знав(ла), що це відбувалося». Та ви просто не захотіли знати. Тому й не знали. Просто відмовилися від відповідальности за дисципліну і виправдали це безперервною демонстрацією доброти. В кожному пряниковому будиночку живе відьма, яка пожирає дітей.

Тож із чим це нас залишає? З рішенням дисциплінувати дієво або дисциплінувати недієво (але в жодному разі не з повною відмовою від дисципліни, бо природа і суспільство мають драконівські покарання для поведінкових помилок, які не було виправлено у дитинстві). Є декілька практичних підказок: тайм-аут може бути дуже дієвим видом покарання, особливо, якщо до неслухняної дитини починають ставитися привітно одразу, коли вона бере свій норов під контроль. Сердита дитина має сидіти наодинці, поки не заспокоїться. Після цього їй треба дозволити повернутися до нормального життя. Це означає, що перемогла дитина, а не її злість. Правило таке: «Повертайся до нас одразу, коли зможеш нормально поводитися». Це дуже хороший варіянт для дитини, батьків-матерів і суспільства. Буде видно, чи справді ваша дитина опанувала себе. Вона знову вам подобатиметься - попри погану поведінку в минулому. Якщо ви досі розсерджені на дитину, то, можливо, вона не до кінця виправилася - або вам слід щось зробити зі своєю злопамятністю.

Якщо ваша дитина - то такий цілеспрямований шибеник, який просто зі сміхом біжить геть, коли його садять в тайм-аут, то можна додати до цього фізичні обмеження. Дитину можна обережно, але міцно тримати за верхні частини рук, поки він або вона не перестане вивертатися і не почне уважно слухати. Якщо це не спрацює, може знадобитися, щоб хтось, батько чи мати потримав дитину перехиленою через своє коліно. Для дитини, яка переходить межі у особливо надхненний спосіб, ляпас по седну вкаже на серйозність вимоги, яку ставить відповідальний дорослий. Є певні ситуації, в яких навіть цього не вистачить. Частково тому, що деякі діти дуже цілеспрямовані, допитливі та міцні, або тому, що їхня поведінка вже зовсім неприпустима. Якщо ви не будете це ретельно обмірковувати, то не діятимете, як відповідальний батько або мати. Тоді ви залишаєте брудну роботу на когось иншого, хто буде робити її набагато брудніше.

Перелік принципів

Дисциплінарний принцип 1:   обмежувати правила. Принцип 2:

використовувати найменшу необхідну силу. А ось третій: батьків-матерів завжди має бути пара,— Виховання дітей це справа тяжка і виснажлива. Через це батькові або матері легко зробити помилку. Безсоння, голод, наслідки сварки, похмілля, поганий день на роботі - будь що з цього може зробити людину нерозважливою, а поєднання цих речей може створити когось небезпечним. За таких умов необхідно мати поруч когось иншого, щоб ця людина спостерігала і втручалася, і щоб з нею можна було все обговорити. Це зменшить імовірність того, що плаксива, провокативна дитина і її дратівливий батько або мати доведуть одне одного до того, звідки вороття уже не буде. Виховання потребує пари, щоб батько новонародженої дитини міг дивитися за новою мамою, аби вона не наробила чогось відчайдушного, наслухавшись тридцять ночей підряд, як її маля з одинадцятої вечора до пятої ранку волає від кольок. Я не кажу, що треба погано ставитися до самотніх матерів, багато з яких хоробро здійснюють неймовірні зусилля (і частина з яких була змушена в самоті втекти з жорстоких стосунків), але це не означає, що всі види родин є однаково життєздатні. Вони такими не є. Крапка.

А ось четвертий принцип, особливо психологічний: батьки-матері мають усвідомлювати свою здатність бути жорстокими, мстивими,

 

самовпевненими, ображеними, сердитими і облудними. Дуже мало хто з людей свідомо намагається бути поганим батьком або матір'ю, але погане батьківство чи материнство повсюдне. Це тому, що люди мають велику здатність до зла так само, як і до добра - а також тому, що зумисне закривають очі на цей факт. Люди агресивні та егоїстичні, так само, як добрі та небайдужі. З цієї причини жодна доросла людина - жодна гієрархічна, хижа мавпа - не може терпіти панування над собою дитини-вискочки. Помста обовязково буде. Через десять хвилин після того, як пара таких- добрих-і-терплячих батьків-матерів не спромоглася запобігти привселюдній гістериці, вони відплатять своєму малюкові байдужістю, коли він схвильовано прибіжить показати мамі й татові своє найновіше досягнення. За достатньої кількости осоромлення, непослуху і змагань за домінування навіть найбільш самовіддані батьки-матері затаять образу. І тоді почнеться справжнє покарання. Образа плодить жагу помсти. Буде менше спонтанних пропозицій любови і більше обгрунтувань їхньої відсутности. Буде шукано менше можливостей для особистісного розвитку дитини. Почнеться непомітне відвернення. І це тільки початок шляху до повномасштабної сімейної війни, яку вестимуть здебільшого в підземному світі, під прикриттям звичайности та любови.

Цієї часто ходженої стежини краще уникати. Тож батько або мати, що серйозно усвідомлює свою нетерпимість до поганої поведінки, коли вона трапляється, може серйозно плянувати дисциплінарну стратегію (особливо, якщо за ним або за нею наглядає так само уважна друга половинка) і ніколи не допускати, щоб усе дійшло до справжньої ненависти. Стережіться. Отруйні сімї є скрізь. Вони не роблять ніяких правил і ніяк не обмежують погану поведінку. Батьки-матері вибухають випадково і непередбачувано. Діти живуть у хаосі - їх розчавлюють, якщо вони боязкі, або вони безглуздо повстають, якщо сильні. Це не добре. Так може дійти до вбивства.

Ось пятий, останній та найбільш загальний принцип. Батько-матір мають обовязок бути звязковими між дітьми і реальним світом - милосердними і дбайливими, проте все одно звязковими. Це зобовязання забезпечувати щастя, плекати творчість чи піднімати самооцінку вище за будь-яку иншу відповідальність. Робити своїх дітей соціально бажаними - це основний обовязок батька-матери. Це дасть дитині можливості, турботу про себе і безпеку. Це важливіше навіть за плекання власної ідентичности. Той Святий Ґрааль в кожному разі можна шукати тільки після того, як було встановлено високий рівень соціяльного витончення.

Хороша дитина і відповідальні батько-матір

Правильно соціялізована трирічна дитина ввічлива і цікава. Вона також не дасть себе кривдити. Вона викликає інтерес у інших дітей і високу оцінку в дорослих. Вона існує у світі, де чинші діти їй раді та змагаються за її увагу,

де дорослі раді її бачити, а не ховаються за фальшивими посмішками. В світ її приведуть люди, які раді це зробити. Це додасть більше до її остаточної індивідуальносте, ніж будь-яка боягузлива спроба уникати щоденного конфлікту та дисципліни.

Обговорюйте те, що вам подобається або не подобається у своїх дітях, зі своєю другою половинкою - а якщо це не вийде, то з другом. Але не бійтеся того, що вам щось подобається або не подобається. Можна відсіяти придатне від непридатного, як зерно від полови. Ви зрозумієте діжницю між добром і злом. Чітко прояснивши своє ставлення (розібравшись зі своєю дрібязковістю, самовпевненістю та образливістю), ви зробите наступний крок і змусите своїх дітей поводитися правильно. Ви візьмете на себе відповідальність за їхню дисципліну. За помилки, які ви неминуче зробите, наводячи дисципліну. Можете попросити вибачення, коли неправі, і навчатися діяти краще.

Врешті-решт ви любите своїх дітей. Якщо через їхні дії вони вам не подобаються, подумайте про те, яке вони справлятимуть враження на инших людей, які до них набагато байдужіші за вас. Ті чинші люди будуть жорстоко карати їх діями або бездіяльністю. Не дозвольте цьому трапитися. Краще дати своїм малим чудовиськам знати, що бажане, а що ні, аби вони стали витонченими жителями світу за межами родини.

Дитина, яка приділяє увагу, а не дрейфує, яка може бавитися і не скиглить, яка весела, але не набридлива, і яка надійна - така дитина буде мати друзів усюди, куди йтиме. Сподобається як учителям, так і батькам- матерям. Якщо уважно слухатиме дорослих, то і вони дитину слухатимуть, усміхатимуться їй і радо підказуватимуть. Дитина буде квітнути у світі, який так легко може бути холодним, безжальним і ворожим. Чіткі правила створюють захищених дітей і спокійних, раціональних батьків-матерів. Чіткі принципи дисципліни і покарання врівноважують милосердя і справедливість, щоб соціяльний розвиток і психологічна зрілість могли мати повноцінний поступ. Чіткі правила і правильна дисципліна допомагають і дитині, і сімї, і суспільству встановити, підтримувати та розширювати порядок - який є усім, що захищає нас від хаосу та жахів підземного світу, де все невизначене і спричиняє тривогу, безнадію та депресію. Нема більших дарів, що їх можуть дати цілеспрямовані та сміливі батько-матір.

Не дозволяйте своїм дітям робити те, через що вони вам не подобаються.

Правило 6:

 

Досконало владнайте власний дім, а тоді
вже критикуйте решту світу

Релігійна проблема

Нерозумно називати релігійною людиною молодого чоловіка, який у 2012 році розстріляв двадцять дітей і шість співробітників школи Сенді Гук, Коннектикут. Те саме стосується стрільця з кінотеатру в Колорадо і вбивць зі школи Колумбайн. Але ці душогуби мали проблему з реальністю на релігійній глибині. Ось що написав один із того колумбайнівського дуету:108

«Людська раса не гідна того, щоб за неї боротися. Вона гідна тільки смерти. Поверніть Землю тваринам. Вони заслуговують на неї нескінченно більше за нас. Вже ніщо нічого не значить».

Ті, хто так думає, вважають Єство загалом несправедливим і жорстоким аж до рівня розкладу, а конкретно людське Єство для них ненависне. Вони призначили себе верховними суддями дійсности і ухвалили, що вона недосконала. Вони - верховні критики. Глибоко-цинічний автор записки продовжує:

«Якщо памятаєте вашу історію, нацисти знайшли «остаточне рішення» гебрайської проблеми... убити їх усіх. Що ж, якщо ви досі не здогадалися, я кажу: „ВБИТИ ЛЮДСТВО”. Ніхто не має вижити».

Для таких людей світ вражень сповнений прогалин і зла - тож до дідька

все!

Що відбувається, коли хтось починає так мислити? Чудова німецька пєса, Фавст: Трагедія, написана Йоганом Вольфґанґом фон Ґьоте, описує цю проблему. Головний персонаж пєси, вчений Гайнріх Фавст, продає свою безсмертну душу дияволу, Мефістофелю. За це він отримує все, чого бажає, поки залишається живим на Землі. У пєсі Ґьоте Мефістофель є споконвічним противником Єства. У нього є головне, визначальне кредо:109

«Я- заперечення усього!

Бо всяка річ, що постає,

Кінець кінцем нічим стає,

І жодна річ буття не гідна.

А все, що ви звете гріхом,

Чи згубою, чи просто злом,

Ото моя стихія рідна».

Ґьоте вважав цей сентимент ненависти настільки важливим, таким ключовим елементом мстивої людської деструктивности, що Мефістофель повторює його ще раз иншими словами у другій частині пєси, написаній багато років по тому.110

Люди часто мислять по-мефістофельському, хоча дуже рідко втілюють ці думки так брутально, як масові вбивці з тієї школи, коледжу чи кінотеатру. Щоразу, коли ми переживаємо несправедливість, справжню чи уявну; коли ми стикаємося з трагедією чи стаємо жертвами чиїхось махінацій; щоразу, коли ми переживаємо жах і біль наших власних меж (на перший погляд - довільних) - тоді здіймається з пітьми зла спокуса поставити Єство під сумнів і проклинати його. Чому невинні люди мають так жахливо страждати? Що це за кривава, кошмарна плянета така?

Життя воістину дуже тяжке. Усі приречені на біль і знищення. Инколи страждання є очевидним наслідком особистих недоліків - коли ми заплющуємо на щось очі, робимо погані рішення чи лихі діла. У випадках, коли людина сама собі завдає зла, може навіть скластися враження, що це справедливо. Можна сказати, вона отримує те, на що заслуговує. Навіть коли це правда, втіхи в цьому мало. Деколи, якщо стражденні змінюють свою поведінку, то їхні життя розгортаються вже не так трагічно. Але людська влада обмежена. Всім притаманна вразливість до відчаю, хвороб, старіння та смерти. У підсумку ми не є творцями власної крихкості. То чия ж це провина?

Релігійні чи ні, тяжко хворі люди (або ще гірше - батько й матір тяжко хворої дитини) невідхильно ставитимуть це питання. Так само і з тими, кого затисло зубцями трибів велетенської бюрократії, кого піддають податковій перевірці, хто бореться з нескінченним судовим позовом чи розлученням. До того ж ті, хто мучаться потребою звинуватити когось або щось за нестерпний стан їхнього Єства, зовсім необовязково мають очевидні ознаки страждання. Наприклад, сам Лев Толстой почав ставити під сумнів цінність людського існування, перебуваючи на вершині слави, впливу та творчої потуги.111Ось як він це пояснив:

«Моє становище було жахливе. Я знав, що нічого не знайду на шляху розумного знання, крім заперечення життя, а там у вірі - нічого, крім заперечення розуму, яке ще неймовірніше за заперечення життя. За розумним знання виходило так, що життя є зло, і люди знають це, від людей залежить не жити, а вони жили і живуть, і сам я жив, хоча і знав уже давно те, що життя безглузде і є зло».

Хай як старався, Толстой зміг визначити тільки чотири способи втекти від таких думок. Перший - відступити в дитинне невідання проблеми. Другий - гнатися за безглуздими задоволеннями. Третій був таким: «... розуміючи зло і безглуздість життя, продовжувати тягти його, наперед знаючи, що нічого з нього вийти не може». Він повязав цю конкретну форму втечі зі слабкістю: «Люди цього шибу знають, що смерть краща за життя,

але, не маючи сил вчинити розумно - скоріше закінчити обман і вбити себе - чогось ніби чекають».

Тільки четвертий і останній спосіб втечі має в собі «силу та енергію»: «Він полягає в тому, щоб, зрозумівши, що життя є зло і безглуздя, знищити його». Толстой безжально продовжував свої думки:

«Так чинять рідкісні сильні та послідовні люди. Зрозумівши всю дурість жарту, якого над ними розіграли, і зрозумівши, що блага померлих більші за блага живих, що краще за все не бути, вони так і чинять і кінчають відразу цей дурнуватий жарт; благо, що і засоби є: петля на шию, вода, ніж, щоб ним проткнути серце, поїзди на залізницях».

Утім, Толстой був недостатньо песимістичний. Дурість жарту, якого над нами розіграли, спонукає не просто до самогубства. А до вбивства - масового вбивства, за яким часто йде самогубство. Це набагато ефективніший екзистенційний протест. Хоч у це й важко повірити, але станом на червень 2016-го року в США відбулася тисяча масових убивств (четверо і більше застрілених за раз, не рахуючи вбивці) за 1260 днів.112Це означає, що траплялося пять нападів щошість днів протягом більш як трьох років. Всі кажуть: «Ми не розуміємо». Як можна досі прикидатися? Толстой розумів понад століття тому. Стародавні автори біблійної історії про Каїна й Авеля теж розуміли понад двадцять століть тому. Вони описували вбивство, як перший акт післяедемської історії: і не просте вбивство, а братовбивство, вбивство когось не тільки невинного, але й ідеального та доброго, вбивство, здійснене свідомо на зло творцеві всесвіту. Вбивці сьогодення кажуть нам те саме власними словами. Хто б насмілився сказати, що це не черв у серцевині яблука? Але ми не слухаємо, бо істина пропікає до кістки. Навіть для розуму такого глибокого, як у визнаного російського письменника, виходу не було. Як же решта з нас може дати цьому раду, якщо навіть чоловік калібру Толстого визнав поразку? Роками він ховав від себе власну зброю і відмовлявся брати до рук мотузки, щоб не повіситися.

Як людина, що пробудилася, може уникнути відрази до світу?

Помста чи перетворення

Релігійна людина може у відчаї потрясти кулаком на видиму несправедлівсть і сліпоту Бога. Навіть Христос почувався покинутим на хресті чи принаймні так сказано. Дехто більш агностичний чи атеїстичний звинуватить долю або гірко роздумуватиме про жорстокість випадковости. Инший розірве себе на шматки, шукаючи вади характеру, що спричиняють його страждання і занепад. Це все варіяції однієї теми. Назва мішені змінюється, але психологія, що лежить в основі, залишається однаковою. Чому? Чому так багато страждання і жорстокости?

Що ж, можливо, це дійсно діяння Бога - чи провина сліпої, безглуздої долі, якщо ви схильні так думати. І здається, що є предостатньо причин так думати. Але що відбувається, якщо так подумати? Масові вбивці думають, що страждання, невід'ємне від існування, виправдовує суд і помсту, як дуже чітко зазначили колумбайнівські молодики:113

«Я радше помру, ніж зраджу свої думки. Та перш ніж покинути це нікчемне місце, я вбю кожного, кого вважатиму негодящим ні до чого, а особливо до життя. Якщо ви мене дійняли в минулому, то при зустрічі зі мною помрете. Може инші з часом і забувають, що ви їм заподіяли, але тільки не я. Я не забуваю своїх кривдників».

Один із наймстивіших убивць двадцятого століття, жахливий Карл Панзрам— був зґвалтований, покатований і зраджений у міннесотській установі, відповідальній за його «регабілітацію», коли він був неповнолітнім правопорушником. Після цього він став оскаженілим грабіжником, палієм, ґвалтівником і серійним убивцею. Він свідомо і послідовно цілився на знищення, навіть підраховував доларовий еквівалент спаленої власности. Почав із ненависти до тих, хто його скривдив. І ця ненависть росла, поки не охопила ціле людство, але на цьому він не спинився. Його деструктивність була спрямована в якийсь фундаментальний спосіб проти самого Бога. Инакше і не скажеш. Панзрам ґвалтував, убивав і палив, щоб висловити своє обурення Єством. Він діяв так, ніби Хтось ніс відповідальність. Те саме трапилося в історії про Каїна та Авеля. Жертви Каїна було відкинуто. Він існував у стражданні. Він звернувся до Бога і кинув виклик Єству, яке Він створив. Бог відхилив його прохання. Сказав Каїну, що той сам спричинив свою біду. У гніві Каїн убив Авеля - фаворита Бога і свого власного ідола. Ясна річ, Каїн заздрив своєму успішному братові. Але він знищує Авеля перш за все на зло Богові. Це найістинніша версія того, що відбувається, коли люди здіймають свою помсту до найвищого рівня.

Відповідь Панзрама була цілком зрозуміла (і саме це жахливо). Подробиці його автобіографії розкривають, що він був згідно з уявленнями Толстого одним із тих сильних та логічно послідовних людей. Він був могутнім, послідовним, безстрашним діячем. Мав сміливість своїх переконань. Як можна чекати від нього, щоб він усе пробачив і забув, враховуючи те, що з ним сталося? З людьми трапляються воістину жахливі речі. Не дивно, що вони прагнуть помсти. За таких умов помста здається моральною необхідністю. Як її можна відріжнити від потреби справедливости? Після пережитого лиходійства, хіба прощення не буде звичайним боягузтвом або відсутністю сили волі? Такі питання мучать мене. Але часом люди виходять із жахливого минулого і чинять добро, а не зло, хоча таке досягнення може здатися надлюдським.

Я зустрічав тих, хто спромоглися на це. В мене є знайомий, великий митець, який вийшов якраз із такої «школи», яку описав Панзрам - тільки от його туди запроторили невинною пятирічною дитиною одразу після довгої вервечки лікарень, де він одночасно хворів на кір, паротит і вітрянку. Не маючи змоги розмовляти мовою школи, зумисне ізольований від родини, він був підданий знущанням, голоду та иншим мукам, після чого він став злим, зламаним молодим чоловіком. Потім він завдав собі великої шкоди наркотиками, алкоголем та иншими формами самонищівної поведінки. Він ненавидів усіх - включно з Богом, собою і долею. Але він поклав усьому тому край. Перестав пити. Перестав ненавидіти (хоча це й досі деколи з'являється, спалахами). Він вдихнув нове життя у мистецьку культуру своєї корінної традиції та навчав молодих чоловіків, щоб вони пішли його слідами. Він виготовив пятдесятифутовий (~15 м) тотемний стовп, меморіялізуючи події свого життя, а також каное довжиною в сорок футів (~12 м) із суцільної колоди такого виду, як зараз уже майже не виробляють. Зібрав свою родину і провів великий потлач— з шістнадцятигодинними танцями і сотнями гостей - щоб висловити свою печаль і помиритися з минулим. Він вирішив бути доброю людиною і здійснив нездійсненні речі, необхідні для такого життя.

У мене була клієнтка, яка не мала добрих батька-матери. Коли вона була ще дужа мала, її мама померла. А бабця, яка її ростила, була старою шкорбою, наскрізь прогірклою, а також схибнутою на зовнішньому вигляді. Вона погано поводилася зі своєю онукою, карала її за чесноти: творчість, чутливість, розум. У неї самої було тяжке життя, і вона не могла стриматися від того, щоб не виливати образи на онуку. Із батьком стосунки були кращі, але він був наркоманом і помер у муках, поки вона його доглядала. Ця клієнтка мала сина. І нічого з цього вона з ним не повторювала. Він виріс щирим, самостійним, працьовитим і розумним. Замісць того, щоб поглиблювати розрив у спадковому культурному матеріялі, вона його скріпила. Вона відреклася від прабатьківських гріхів. Це здійсненно.

Нещастя - психічне, фізичне чи інтелектуальне не обовязково має спричиняти нігілізм (радикальне заперечення цінностей, сенсу і бажаности). «Нещастя завжди має всякі можливі інтерпретації».

Ці слова написав Ніцше.— От що він мав на увазі: ті, хто пережили зло, дійсно можуть захотіти повторити і поширити його. Але, переживаючи зло, можна навчитися і добру. Хлопчик, з якого знущалися хуліґани, може повторювати їхню поведінку. Але зі свого болю можна дізнатися, що нападати на людей і робити їх нещасними - неправильно. Дівчинка, яку мучила мама, може дізнатися з цього досвіду, наскільки важливо бути доброю матір'ю. З тих дорослих, які погано ставляться до дітей, багато, а то й більшість, самі у дитинстві були жертвами поганого ставлення. Проте більшість із тих, кого в дитинстві кривдили, власних дітей не кривдять. Це загальновідомий факт, який можна показати просто арифметично у такий спосіб: якщо хтось (батько чи мати) кривдив трьох дітей, і кожен із цих дітей потім мав по три дитини і так далі, то в першому поколінні було б троє кривдників, в другому - девять, у третьому - двадцять сім, у четвертому - девяносто один, і так далі у геометричній проґресії. За двадцять поколінь від поганого ставлення в дитинстві постраждало б уже більше десяти мільярдів: це перевищує чинну кількість населення плянети. Натомість кривдники з

плином поколінь щезають. Люди стримують поширення цього. Це свідчення справжньої переваги добра над злом у людському серці.

Жага помсти, чим би її не виправдовували, також перекриває шлях иншим продуктивним думкам. Американо-англійський поет Т.С. Еліот пояснив причину цього у своїй п'єсі «Коктейльна вечірка». Один із персонажів, жінка погано провела час на вечірці. Вона розповіла психіятру про своє глибоке нещастя. Висловила сподівання, що усе її страждання є її власною провиною. Психіятр здивувався. Спитав, чому. Вона відповіла, що довго і тяжко про це думала і прийшла до такого висновку: якщо це її провина, то вона може щось із цим вдіяти. Та якщо це провина Бога - якщо сама дійсність недосконала, одержима завдавати їй горя - тоді вона приречена. Змінити будову дійсности вона не могла. Але змінити власне життя - це їй могло бути під силу.

Алєксандр Солженіцин мав усі причини ставити під сумнів будову існування, будучи увязненим у радянському трудовому таборі в середині жахливого двадцятого століття. Він служив солдатом на погано підготовленому російському фронті, зустрічаючи вторгнення нацистів. Його арештували, били і кинули до тюрми свої ж люди. Тоді його вразив рак. Він міг стати ображеним і згіркнілим. Його життя зробили нещасним Сталін і Гітлер, двоє найгірших тиранів у історії. Він жив у жорстоких умовах. Великі відрізки дорогоцінного часу були у нього вкрадені та змарновані. Він побачив безглузді та принизливі страждання й смерті своїх друзів і знайомих. Тоді підхопив дуже серйозну хворобу. Тож Солженіцин мав причини проклинати Бога. Навіть самому Йову не було так тяжко.

Але великий письменник, глибокий, натхненний захисник істини не дозволив своєму розумові повернутися в бік помсти і знищення. Натомісць він розплющив очі. Під час багатьох своїх випробувань Солженіцин зустрічав людей, які поводилися гідно у жахливих обставинах. Він глибоко міркував над їхньою поведінкою. Тоді він поставив собі найтяжче питання: чи він особисто зробив внесок до катастрофи життя? Якщо так, тоді як саме? Він пригадував власну безумовну підтримку комуністичної партії у свої молоді роки. Переосмислив ціле життя. Він провів багато часу в таборах. Де ж він схибив у минулому? Скільки разів він діяв супроти власного сумління, вдаючись до дій, знаючи, що це неправильно? Скільки разів він зрадив себе і брехав? Чи є якийсь спосіб, яким можна виправити гріхи минулого, спокутати їх посеред багнявого пекла радянського ґулаґу?

Солженіцин прочісував подробиці свого життя густим гребенем. Поставив собі друге питання, і третє. Чи можу я тепер виправити ці помилки? Чи можу я тепер відремонтувати пошкодження, завдані моїми минулими провалами? Він навчився дивитися і слухати. Знайшов людей, якими захоплювався попри все. Він розібрав себе частинка за частинкою, дав непотрібному і шкідливому відмерти, а тоді воскресив себе. Він написав «Архіпелаг ҐУЛАҐ», історію радянської системи тюремних таборів.115Це потужна, страшна книга, написана з непереборною моральною силою незаплямленої істини. Обурення нестерпно кричало із сотень сторінок. В СРСР її було заборонено (і не без причини). До Заходу її таємно переправили в 1970-х роках, де вона вибухла на весь світ. Написане Солженіцином остаточно і безповоротньо зруйнувало інтелектуальний авторитет комунізму, як ідеології чи суспільства. Солженіцин приніс сокиру до стовбура дерева, гіркі плоди якого так погано його годували - і вирощування якого він споглядав та підтримував.

Ухвала одного чоловіка змінити своє життя, а не проклинати долю до самої серцевини, потрясла патологічну систему комуністичної тиранії. Пройшло не так багато років, і вона зовсім розвалилася, і відвага Солженіцина була цьому чималою причиною. Але не він один здійснив таке диво. Спадає на думку Магатма Ґанді, а також Вацлав Гавел, письменник- дисидент, який пізніше якимось неймовірним чином став президентом Чехословаччини, а тоді й нової Чеської Республіки.

Усе розвалюється

Цілі народи непохитно відмовилися судити реальність, критикувати Єство, звинувачувати Бога. В цьому контексті цікаво поглянути на гебраїв Старого Заповіту. Їхні страждання складалися у послідовну схему. Історії про Адама і Єву, про Каїна і Авеля, про Ноя і Вавилонську вежу - воістину древні. Їхні витоки розчиняються у таємниці часу. Тільки після потопу, описаному в Книзі Буття, починається щось схоже на історію, якою ми її розуміємо. Починається вона з Авраама. Нащадки Авраама стали гебрайським народом Старого Заповіту, також відомого як Гебрайська Біблія. Вони укладають угоду з Ягве - Богом - і розпочинають свої знані історичні пригоди.

Під проводом великої людини гебраї організовуються спочатку в суспільство, а потім у імперію. З ростом багатства зростали також гордість із нахабством. Піднімає свою бридку голову корупція. Пихата держава стає одержима владою, починає забувати свої обовязки перед вдовами і сиротами, відхиляється від споконвічної угоди з Богом. З'являється пророк. Він зухвало і привселюдно здійснює вчинок сліпої відваги - проклинає авторитарного царя і безвірну країну за їхні провали перед Богом, розповідає про прийдешній жахливий суд. Якщо його слова і не були цілком пропущені повз увагу, то послухалися його надто пізно. Бог покарав свій заблудлий народ, прирікши на принизливу поразку в битві та багато поколінь рабства. Гебраї повністю розкаялися і, щоб дотриматися Божого слова, поклали провину за гірку долю на свої власні невдачі. Твердо вирішили, що могли б діяти краще. Вони відбудували державу і цикл почався знову.

Це - життя. Ми створюємо будівлі, щоб жити в них. Будуємо родини, держави і країни. Ми витягаємо принципи, на яких ці структури збудовано, і формулюємо системи переконань. Спочатку, ми живемо в цих структурах і переконаннях, як Адам і Єва у Раю. Але успіх робить нас легковажними. Ми втрачаємо пильність. Сприймаємо те, що маємо, як належне. Заплющуємо очі. Ми не помічаємо, що щось змінюється, або що поширюється загнивання. І тоді все розпадається. Хіба у цьому винна дійсність - Бог? Чи все зруйнувалося тому, що ми були недостатньо уважні?

Коли на Новий Орлеан накотився гураґан, і місто потонуло під хвилями, це була природня катастрофа? Голляндці готують свої рови до найгіршої грози за десять тисяч років. Якби Новий Орлеан взяв це за приклад, то не відбулося б ніякої трагедії. І не можна сказати, що ніхто не знав наперед. Акт контролю за паводками від 1965-го року наказував здійснювати вдосконалення системи гребель, що стримували озеро Пончартрейн.— Система мала бути завершена до 1978 року. За сорок років після цього було виконано тільки 60% роботи. Закривання очей і корупція зруйнували місто.

Гураґан - діяння Бога. Але нездатність підготуватися, коли потреба підготовки добре відома - це гріх. Це нездатність дотриматися вимоги. «Бо заплата за гріх - смерть» (До Римлян 6:23). Стародавні гебраї завжди звинувачували себе, коли щось розвалювалося. Вони діяли так, ніби Боже добро - добро дійсности - було аксіоматичне, і брали відповідальність за свої провали. Це страшенно відповідально. Але альтернативою цьому є осуд дійсности як неповноцінної, критика самого Єства, занурення в образу і жагу помсти.

Якщо ви страждаєте - що ж, це норма. Люди обмежені, життя трагічне. Проте, якщо ваше страждання нестерпне, а ви починаєте розкладатися, варто про дещо замислитися.

Почистіть своє життя

Обдумайте свої обставини. Починайте з малого. Чи повністю ви скористалися наявними можливостями? Ви старанно працюєте над своєю кар'єрою або навіть роботою - чи все-таки дозволяєте гіркоті та образі стримувати вас і тягти вниз? Ви помирилися з братом? Ставитеся до чоловіка або дружини та дітей з гідністю та повагою? Маєте звички, які нищать ваше здоровя і гаразди? Чи несете ви свою відповідальність по-справжньому? Ви сказали те, що вам треба сказати своїм друзям і членам родини? Чи є щось, що ви безумовно могли би зробити, що покращило б те, що вас оточує?

Ви почистили своє життя?

Якщо відповідь «ні», тоді спробуйте таке: Для початку припиніть робити те, хибність чого для вас явна. Почніть припиняти сьогодні. Не марнуйте часу, допитуючись, звідки вам знати, що ваші вчинки неправильні, якщо ви певні, що таки неправильні. Несвоєчасні питання можуть заплутати, не просвітивши, а лише відтягти вас від дії. Ви можете знати, що є правильним або неправильним, не відаючи причини. Ціле ваше Єство може казати вам щось таке, що ви не в змозі ні пояснити, ні сформулювати. Кожна людина занадто складна, щоб повністю себе знати, і у кожному з нас є мудрість, яку неможливо осягти.

Тож просто зупиніться, коли відчуваєте навіть слабко, що належить зупинитися. Перестаньте вчиняти конкретно такі мерзенні речі. Припиніть казати те, через що ви почуваєтеся слабкими, за що стає соромно. Кажіть тільки те, що робить вас сильними. Робіть тільки те, про що можна буде говорити з честю.

Можна використовувати власні стандарти суджень. Можна покладатися на себе для проводу. Ви не зобовязані підкорятися якимось зовнішнім, свавільним кодексам поведінки (але при цьому не треба іґнорувати керівні принципи своєї культури. Життя коротке, нема часу на те, щоб самостійно розібратися абсолютно з усім. Мудрість минулого була важко зароблена, а ваші мертві предки можуть повідати щось корисне).

Не звинувачуйте капіталізм, радикальних лівих чи злочинство ворогів. Не перекроюйте державу, поки не впорядкуєте власне існування. Майте скромність. Якщо ви нездатні принести мир своїй господі, то як смієте керувати містом? Дозвольте власній душі вести себе. Погляньте, що відбудеться за ці дні та тижні. На роботі ви почнете казати те, що справді думаєте. Почнете казати своїй дружині, чоловікові, дітям або батькові-матері про те, чого ви дійсно хочете і що вам насправді потрібно. Коли бачитимете, що залишили щось невиконаним, ви будете діяти, щоб виправити цей ляп. Ваша голова почне очищатися, адже ви перестанете наповнювати її брехнями. Ваші враження покращаться, бо ви перестанете спотворювати їх нещирими діями. Тоді ви почнете відкривати нові, тонші речі, які ви робите неправильно. Припиніть робити і їх. За кілька місяців і років старанних зусиль ваше життя стане простішим і не таким ускладненим. Ваші судження покращаться. Ви розплутаєте своє минуле. Станете сильнішими і не такими пригніченими. Будете впевненіше рухатися до майбутнього. Перестанете робити своє життя тяжчим, ніж воно є. Тоді залишаться оголені неуникненні трагедії життя, але вони більше не будуть погіршені злістю і обманом.

Може, тоді ви побачите, що ваша менш осквернена душа значно сильніша, ніж у иншому разі, і тепер здатна витримати тягар обовязкових, мінімальних, неуникненних трагедій. Можливо, ви навіть навчитеся зустрічати їх так, щоб вони залишалися трагічними - тільки трагічними - а не такими, що вироджуються у щось справді пекельне. Можливо, ваша тривожність, безнадійність, образа і злість зменшаться, хай би якими убивчими вони були. Можливо, ваша неосквернена душа оцінить своє існування як справжнє добро, як щось варте святкування, навіть бачачи власну вразливість. Можливо, ви станете ще більшою силою миру і всього, що є добрим.

Можливо, тоді ви побачите, що якби всі так робили, у власних життях, світ перестав би бути лихим місцем. Після цього, якщо продовжувати докладати зусилля, можливо, він навіть перестане бути місцем трагічним. Хтозна, яким буде існування, якщо всі вирішать чинити краще? Хтозна, який вічний рай на цій пропащій Землі можуть створити наші духи, очищені істиною і спрямовані до неба?

Досконало владнайте власний дім, а тоді вже критикуйте решту світу.

 

Правило 7:

Добивайтеся суттєвого (а не
швидкоплинного)

Беріть, поки є що брати

Життя - страждання. Це ми зрозуміли. Нема простішої, неспростовнішої істини. В принципі це те, що Бог сказав Адаму і Єві одразу перед тим, як вигнав їх із раю.

«До жінки промовив: Помножуючи, помножу терпіння твої та болі вагітности твоєї. Ти в муках родитимеш діти, і до мужа твого пожадання твоє, а він буде панувати над тобою.

І до Адама сказав Він: За те, що ти послухав голосу жінки своєї та їв з того дерева, що Я наказав був тобі, говорячи: Від нього не їж, проклята через тебе земля! Ти в скорботі будеш їсти від неї всі дні свойого життя. Тернину й осот вона буде родити тобі, і ти будеш їсти траву польову. У поті свойого лиця ти їстимеш хліб, аж поки не вернешся в землю, бо з неї ти взятий. Бо ти порох, і до пороху вернешся» (Буття 3:16-19).

То що ж із цим можна вдіяти?

Яка найпростіша, найочевидніша і найпряміша відповідь? Домагатися задоволення. Діяти за імпульсами. Жити заради мити. Робити те, що можна здійснити легко і швидко. Брехати, махлювати, обманювати, маніпулювати - але не попадатися. Врешті-решт, яка ріжниця, якщо всесвіт не має сенсу? І ця ідея аж ніяк не нова. Цей факт - що життя сповнене трагедії та страждання - вже дуже довго використовували для виправдання пошуків негайного егоїстичного задоволення.

«Коротке й журливе життя наше, і нема ліків на кончину людині, та й невідомо про такого, що визволяв би з аду.

Бож випадком ми народились й опісля будемо, наче нас ніколи й не було. Бо дим - віддих у наших ніздрях, а думка - искра, коли бється наше серце.

Згасне вона, і тіло розсиплеться на попіл, і дух розвіється, як легіт. І наше імя забудеться з часом, і ніхто й не згадає про наші діла; і промине життя наше, немов сліди хмари, розвіється, мов мряка, розігнана промінням сонця, його жаром прибита.

Наш вік - тінь минуща, і кончина наша вороття не знає: печать прикладено, і не повернеться ніхто.

Отож користуймося з теперішніх дібр, вживаймо світ із запалом юнацтва.

Упиймось дорогим вином та пахощами, нехай не втече наш весняний виквіт!

І вінчаймось розквітлими рожами, поки не зівяли!

Нехай нікого з нас не бракує в нашій гульні, по всіх усюдах сліди радощів лишімо, бо наша це частка, наша це доля.

Гнобімо бідака праведного; не жалуймо вдовиці, і не вважаймо на довголітню сивину старого!

Хай наша сила буде законом справедливости, бо що безсиле, те являється безкорисне (Книга Мудрости, 2:1-11).

Легкодоступне задоволення може бути минущим, проте це все одно задоволення, щось, що можна протиставити жахам і болю існування. Кожен сам за себе, а останнього нехай чорт забере. Чому б просто не брати все, до чого можна дотягтися щоразу, коли з'являється можливість? Чому б не покласти собі жити в такий спосіб?

Чи є потужніша і привабливіша альтернатива?

Наші пращури розробили вельми витончені відповіді на ці питання, але ми досі їх не надто добре розуміємо. Це тому, що вони в більшості своїй залишилися неявними, вираженими в основному ритуалами та міфами і досі не до кінця сформульованими. Ми їх втілюємо і передаємо в розповідях, але поки що недостатньо мудрі, щоб висловити їх прямо. Ми все ще шимпанзе чи вовки в зграї. Знаємо, як треба поводитися. Знаємо, хто є хто, і чому. Ми з'ясували це через досвід. Наше знання сформувалося завдяки взаємодії з иншими. Ми встановили передбачувані програми і схеми поведінки - але насправді їх не розуміємо і не знаємо, звідки вони взялися. Вони еволюціонували протягом велетенських відрізків часу. Хоч ми завжди казали одне одному, як належить поводитися, ніхто не формулював ці правила виразно (принаймні за весь відомий нам час). Але одного дня, не так давно ми прокинулися. Ми вже щось робили, а тепер почали помічати, що робимо. Власними тілами ми почали відтворювати ці вчинки. Почали імітувати і відтворювати. Винайшли ритуали. Почали відтворювати наші переживання та досвід. Тоді почали розповідати історії. В них ми свої спостереження закодовували у власні драми. Таким чином інформація, що спочатку була закладена в поведінку, була передана в історіях. Але тоді ми не розуміли, що вона означає, і зараз теж не розуміємо.

Біблійні розповіді про Рай і гріхопадіння - одна з таких історій, сплетена нашою колективною уявою протягом тисячоліть. Вона дає глибоке свідчення про природу Єства і вказує шлях до уяви способів та дії, що добре відповідає цій природі. Якщо вірити цій історії, то у Едемському Саду (до початку самоусвідомлення) людські істоти були безгрішні. Наші первісні батько й матір, Адам і Єва, ходили поруч із Богом. Потім змій спокусив цю першу пару, вони скуштували плоди з дерева пізнання добра і зла - цим відкривши смерть і вразливість - після чого відвернулися від Бога. Людство було вигнане з Раю і почало своє сповнене тяжких зусиль смертне існування. Незабаром з'являється ідея жертви, починаючи з розповіди про Каїна та Авеля, потім ця ідея продовжує розвиток Авраамічними пригодами та Виходом: Після довгих міркувань занепале людство з'ясувало, що прихильність Бога можна заробити, а його гнів відвернути шляхом гідної жертви. Також людство з'ясувало, що ті, хто не схоче або не зможе цього здійснити, можуть схилятися до кривавого вбивства.

Затримка винагороди

Здійснюючи жертви, наші предки почали відігравати— припущення, яке можна висловити так: якщо в теперішньому пожертвувати чимось цінним, то щось ліпше можна буде здобути в майбутньому. Як памятаєте, обовязковість праці - одне з проклять, накладене Богом на Адама і його нащадків за Первородний гріх. Пробудження Адама до фундаментальних обмежень його Єства - вразливости, невідхильної смерти - є еквівалентом відкриття майбутнього. Майбутнє: туди йдуть помирати (якщо пощастить, то не дуже скоро). Кончину можна відтягти завдяки праці; пожертвувати зараз, щоб заробити вигоду потім. Саме з цієї причини - але не виключаючи й инших, звісно ж - уява про жертви з'явилася у біблійному розділі одразу після драми гріхопадіння. Між жертвою і працею майже немає ріжниці. Вони також є унікально людські. Иноді тварини діють так, ніби працюють, але насправді вони просто виконують приписи своєї природи. Бобри будують греблі. Вони роблять це тому, що вони - бобри, а бобри будують греблі. За працею вони не думають: «Це все прекрасно, тільки краще б я зараз був разом із дівчиною на пляжі в Мехіко».

Кажучи прозаїчно, така жертва - праця - є затримкою винагороди, але це аж надто буденна фраза, щоб описати щось настільки глибинно важливе. Відкриття того, що винагорода (задоволення) може приходити із затримкою, було одночасно відкриттям часу, а з ним і причинно-наслідкового звязку (принаймні у причинній силі навмисних дій людей). Давним-давно у бляклій мряці часу ми почали усвідомлювати, що дійсність побудована так, ніби з нею можна торгуватися. Ми з'ясували, що, якщо правильно поводитися у теперішньому - тримати під контролем свої імпульси, зважати на тяжке становище инших - то це може принести винагороди у майбутньому, у місці і часі, які ще не існують. Ми почали обмежувати, контролювати і порядкувати наші хвилинні поривання, щоб не заваджати иншим людям, а також самим собі у майбутньому. Це неможливо відріжнити від організації суспільства: відкриття причинно-наслідкового звязку між «зусиллями сьогодні» та «якістю завтра» спонукало суспільні домовленості - порядок, який дозволяв сьогоднішній праці надійно зберігатися (в основному у формі обіцянок инших людей).

Розуміння часто відпрацьовується ігровою дією, перш ніж його можна чітко сформулювати і висловити (так само, як дитина спочатку грає в те, що означає бути «матір'ю» чи «батьком», перш ніж зможе сказати, що ці ролі означають).116Здійснення ритуальної жертви Богу - раннє і витончене ігрове втілення уяви про користь затримки. Довга концептуальна дорога лежить між тим, щоб просто наїдатися з голоду, і тим, щоб відкласти трохи прокопченого на вогні мяса на кінець дня, або для когось, кого зараз нема поруч. Багато часу йде на те, щоб навчитися залишати щось для себе напотім, або ділитися цим із кимось иншим (а це практично одне й те саме, адже в першому випадку ви ділитеся із собою-майбутнім). Набагато легше егоїстично і негайно зжерти все, що є - такий варіянт найімовірніший. Не менш довгий шлях між кожним стрибком у витонченні явища затримки та його розуміння: ділитися на короткий термін, заготовляти на майбутнє, передавати заготовлене у вигляді записів, пізніше - у вигляді валюти, і врешті-решт, заощаджувати гроші у банках чи инших суспільних установах. Певні уявлення про ці речі були проміжними, без чого ніколи б не проявився повний діяпазон наших практик та ідей, що стосуються жертв і праці.

Наші предки, вдаючись до гри, створювали драму, вигадку: вони уособили силу, яка керує долею, як духа, з яким можна торгуватися так, ніби це людина. Найдивовижніше те, що це спрацювало. Частково тому, що майбутнє складається в основному з инших людей - часто саме тих, які бачили і оцінювали найменші подробиці вашої поведінки в минулому. Це не так уже й відріжняється від того, якби десь на висоті Бог сидів і слідкував за кожним вашим рухом, записуючи все у велику довідкову книгу. Ось вам продуктивна символічна думка: майбутнє - осудливий батько. Непоганий початок. Але з відкриттям жертви і праці з'явилися два додаткові архетипні засадничі питання. Обидва повязані з розширенням логіки праці - пожертвувати зараз, щоб заробити потім.

Перше питання. Чим належить жертвувати? Дрібних жертв може вистачати для вирішення дрібних окремих проблем. Але може бути таке, що більші всеохопні жертви одночасно вирішать цілу низку великих і складних проблем. Це тяжче, але і вигода може бути більша. Наприклад, звичка до конче потрібної у медінституті дисципліни буде надійно перешкоджати розбещеному способові життя старшокурсника-гуляки. Це і є та жертва. Але лікар може добре прогодувати свою родину, якщо перефразувати вислів Джорджа Буша.— Це означає позбавитися дуже багатьох проблем на тривалий проміжок часу. Отже, жертви потрібні, щоб покращити майбутнє, а більші жертви можуть дати більші покращення.

Друге питання (чи радше набір повязаних питань): Ми вже визначили основний принцип - жертва покращить майбутнє. Але визначений принцип має бути втілено. Належить зрозуміти його повний обсяг і значущість. На що натякає ідея, що жертва вдосконалить майбутнє у найбільш крайньому і остаточному випадку? Де межі цього принципу? Для

початку треба запитати: «Яка жертва буде найбільшою і найефективнішою (такою, яка приносить найбільше задоволення) з усіх можливих?». А тоді спитати таке: «Наскільки хорошим буде майбутнє, якщо здійснити найдієвішу жертву?»

Біблійна розповідь про Каїна та Авеля, синів Адама і Єви, починається одразу після розповіди про вигнання з раю, як уже було зазначено. Каїн та Авель були справжніми першими людьми, оскільки їхні батько-матір були створені напряму Богом, а не народжені у звичний спосіб. Каїн та Авель живуть в історії, а не в Едемі. Вони мають працювати. Мусять приносити жертви, щоб узадоволити Бога, і вони роблять це через вівтар і відповідний ритуал. Але все ускладнюється. Жертва Авеля задовольняє Бога, та жертва Каїна - ні. Авель отримує винагороди знову і знову, а Каїн - ні. Немає стотного розуміння, чому так сталося (хоча текст наполегливо натякає, що Каїн не викладався на повну). Можливо, якість того, що Каїн клав на вівтар, була низькою. Можливо, його дух був заздрісний. Чи, може, сам Бог був чимось роздратований з власних причин. І все це реалістично - включно з невизначеністю пояснення. Не всі жертви рівної якости. Більше того, часто здається, що начебто високоякісні жертви не приносять кращого майбутнього - без очевидних причин. Чому Бог незадоволений? Що належить змінити, щоб узадоволити його? Це важкі питання - і всі їх ставлять, весь час, навіть якщо не помічають цього.

Нема ріжниці між тим, щоб ставити такі питання, і мислити.

Нам дуже тяжко далося усвідомлення того, що задоволення можна відкласти з пожитком. Воно йде врозріз із нашими давніми, засадничими тваринними інстинктами, які вимагають негайного задоволення (особливо в умовах злиднів, які є і невідхильними, і повсюдними). Ще більше ускладнює справу те, що відкладання корисне тільки за умови, що цивілізація стабілізувалася достатньо для того, щоб гарантувати надання цієї відкладеної нагороди в майбутньому. Якщо все, що ви відкладатимете, буде знищено або вкрадено, тоді нема сенсу відкладати. Саме тому вовк за раз зїдає девять кілограмів сирого мяса. Він не думає: «Ех, даремно я так обжираюся. Варто би трохи зберегти на наступний тиждень». То як же могло так скластися, що ці два неможливі та обовязково одночасні досягнення (затримка і стабілізація суспільства у майбутньому) врешті-решт втілилися?

Пропоную послідовність розвитку від тварини до людини. Подробиці, звісно ж, не ті. Але тема для нас достатньо слушна. Спершу є надлишок їжі. Це можуть бути туші мамонтів або инших велетенських травоїдних (а мамонтів ми зїли багато, може, навіть усіх). Після успішного полювання на велику тварину, частина її залишається на майбутнє. Спершу це випадковість - але з часом користь залишеного «на потім» починають цінувати. Одночасно розвивається поняття про жертву їжі: «Якщо відкладу трохи, хоч бажаю зїсти зараз, то потім не доведеться голодувати». Це харчове поняття розвивається до наступного рівня («Якщо відкладу, то потім не доведеться голодувати ні мені, ні близьким»), тоді до наступного («Самотужки зїсти цілого мамонта я не зможу, але й рештки довго не збережуться. Мабуть варто погодувати й инших людей. Вони це запамятають і погодують мене, коли в мене не буде мамонта, а в них буде. Таким чином я трохи поїм зараз, а також потім. Непогана оборудка. І, можливо, ті, кого почастую, будуть загалом більше мені довіряти. Тоді ми зможемо обмінюватися постійно»). В такий спосіб «мамонт» перетворюється на «майбутнього мамонта», а «майбутній мамонт» перетворюється на «особисту репутацію». Це поява суспільної угоди.

Ділитися - не означає віддавати щось цінне і нічого натомісць не отримувати. Це діти відмовляються ділитися, бо бояться, що нічого не отримають. Насправді ж, ділитися - це започаткувати процес обміну, торгівлі. Дитина, яка не вміє ділитися - не вміє обмінюватися - не може мати друзів, бо мати друзів - це теж обмін. Бенджамін Франклін якось сказав, цитуючи старий афоризм, що новоприбулому варто попросити нового сусіда про послугу: «Той, хто зробив вам послугу, зробить вам ще одну послугу з більшою ймовірністю, ніж той, кому ви самі зробили послугу».— На думку Франкліна, попросити щось у когось (але не щось надмірне, ясна річ) - це найкраще і найпростіше запрошення до суспільної взаємодії. Коли новоприбулий просить щось при першій зустрічі, він цим дає сусідові можливість показати себе доброю людиною. Це також означає, що і сам сусід тепер може про щось просити новоприбулого, оскільки той у нього в боргу, таким чином зближуючись і збільшуючи взаємну довіру. Завдяки цьому обидві сторони можуть подолати природну настороженість і взаємний страх незнаного.

Краще мати щось, ніж нічого. Ще краще щедро ділитися тим, що є. І навіть краще за це - прославитися щедрістю. Це те, що буде довго триматися. Щось надійне. Дійшовши до цього етапу абстракції, ми бачимо, як було закладено основу уявлень про надійність, чесність і щедрість. Стала на місце основа сформульованої моральности. Працьовитий, чесний і щедрий - це прообраз доброго громадянина, хорошої людини. Таким чином із простого поняття «залишки - це добре» можуть виростати найвищі моральні принципи.

Так, щось таке, бачиться, і трапилося під час розвитку людства. Попервах були нескінченні десятки чи сотні тисяч років до початку періоду писаної історії та драми. В цей час «відкладання» та «обмін» почали з'являтися повільно і болісно. Тоді їх почали передавати у метафоричній абстракції, як жертовні ритуали і розповіді, висловлені десь так: «Все так, наче в Небі є могутній Дух, який усіх бачить, і судить вас. Якщо віддавати щось цінне, то це Його тішить - і краще хай Він буде задоволений, бо в иншому разі настає справжнісіньке пекло. Тож жертвуйте, діліться, поки не станете в цьому майстрами, тоді все буде добре».'— Ніхто цього не казав,

принаймні, так прямо і безпосередньо. Але це було закладено в діях, а пізніше - в оповідях.

Дія було першою (мала нею бути, оскільки тварини, якими ми колись були, могли діяти, але не могли думати). Спершу з’явилася неявна, нерозпізнана цінність (оскільки дії, що існували раніше за мислення, містили ту цінність, але не робили її явною). Люди спостерігали, як успішні досягали успіху, а невдахи зазнавали невдачі - протягом тисяч і тисяч років. Ми обміркували це і зробили висновок: Ті з нас, які є успішними, відкладають задоволення. Ті з нас, які є успішними, торгуються з майбутнім. Починає виникати велика ідея, яка набирає щораз чіткішого вигляду у щораз виразніше сформульованих оповідях: Яка ріжниця між успішними і неуспішними? Успішні приносять жертви. Все покращується в міру того, як успішні приносять жертви. Питання стає щораз стотнішим, але водночас і ширшим: Яка можлива найбільша жертва? Заради найбільшого можливого добра? Відповіді стають дедалі глибшими і ґрунтовнішими.

Бог із Західної традиції, як і багато инших богів, вимагає жертв. Причину цього ми вже розглянули. Але деколи Він іде ще далі. Вимагає не просто жертви, а жертви саме того, що люди люблять найбільше. Це зображено найбільш різко (і найбільш незрозуміло) в розповіді про Авраама та Ісаака. Авраам, улюбленець Бога, дуже давно хотів мати сина - і саме це йому пообіцяв Бог після багатьох затримок і незважаючи на його похилий вік та давно безплідну дружину. Але незадовго після цього, коли чудом народжений Ісаак був іще дитиною, Бог робить крутий розворот і безглуздо та по-варварськи вимагає у свого віруючого слуги, щоб той приніс йому в жертву сина. Історія закінчилася щасливо: Бог надсилає янгола спинити слухняну руку Авраама і замість Ісаака приймає в якості жертви барана. Це добре, але не пояснює питомої проблеми: Чому це було обовязково? Чому Він - чому життя - висуває такі вимоги?

Почнімо наш аналіз із банальности - яскравої, самоочевидної та мякої: Иноді справи йдуть кепсько. Це багато в чому повязано із жахливою природою світу, з його чумами, голодами, тираніями і зрадами. Але ось заковика: деколи, коли справи йдуть кепсько, причиною цього є не світ. А те, що в даний час для вас найцінніше субєктивно і особисто. Чому? Тому, що світ розкривається до невизначеної міри через шаблон ваших цінностей (більше про це в Правилі 10). Якщо світ, який ви бачите - не такий, як ви хочете, то настав час переглянути свої цінності. Пора позбутися цьогочасних упереджень. Пора щось відпустити. Можливо, прийшла година пожертвувати навіть тим, що ви любите найбільше, аби відкрити можливість стати тим, ким можете стати, а не залишатися тим, ким є.

Є давня і, можливо, апокрифічна розповідь про те, як спіймати мавпу - вона добре ілюструє цю ідею. Спочатку треба знайти великого глечика з вузьким горлом, крізь яке мавпа ледве могла б просунути руку. Тоді - наполовину заповнити глечик камінням, щоб він став заважкий для мавпи.

Після цього належить розкидати ласощі, яких полюбляє мавпа, навколо глечика, і трохи ласощів покласти всередину. Мавпа прийде, засуне руку до горщика і схопить бажане.— Але після цього вона не зможе витягти руку, в якій затисла ласощі, бо горло глечика завузьке. Не витягне, поки не випустить ласощі. Поки не відпустить те, чим уже володіє. І такого мавпа просто не робить. Тому ловець мавп може просто підійти до глечика і схопити мавпу. Тварина не пожертвує частинкою заради цілого.

Пожертва чогось цінного визначає майбутнє процвітання. Пожертва чогось цінного задовольняє Господа. Що є найціннішим, чим найкраще жертвувати? Чи що може його принаймні символізувати? Найкращий шматок мяса. Найкраща тварина з отари. Найцінніша власність. Що вище за це? Щось до болю особисте, розпрощатися з чим було б мукою. Мабуть, це символізовано також у тому, що Бог вимагає обрізання в якості складової ритуалів Авраама, де частину віддано задля спокути цілого. Що далі? Що більше належить до цілої людини, ніж до частини? У чому полягає найвища жертва заради найвищої винагороди?

За це місце змагаються дитина і він сам. Жертва матери, яка віддає свою дитину світові, проникливо передана у Пієті - великій скульптурі Мікелянджело, показаній на початку цього розділу. Мікелянджело створив Марію, яка думала про свого Сина, розпятого і знищеного. Це її провина. Саме через неї Він увійшов до світу та великої драми Єства. Чи правильно це - приводити дитину до цього жахливого світу? Кожна жінка ставить собі це питання. Деякі відповідають заперечно і в них є на те свої причини. Марія відповіла ствердно, з власної волі, повністю розуміючи, що буде - як розуміє і кожна мати, що дозволяє собі бачити. Це вчинок найвищої відваги, якщо здійснити його добровільно.

Своєю чергою син Марії, Христос віддає себе Богові та світові, зраді, катуванню і смерті - самому осердю відчаю, де він на хресті викрикує ті жахливі слова: «Боже Мій, Боже Мій, чому Ти покинув Мене?» (Матвія 27:46). Це архетипна історія чоловіка, який пожертвував усім заради чогось кращого, який пожертвував життям заради розвитку Єства, який дозволив Божій волі повністю втілитися у межах одного смертного життя. Це приклад для людини з честю. Проте у випадку Христа, коли він жертвує себе, то Бог - його батько - одночасно жертвує Свого сина. Саме тому християнська драма Сина і власного Я є архетипною. Це розповідь на межі, де не можна уявити нічого більш крайнього, нічого більшого. Це саме визначення «архетипного». Це серцевина того, що становить «релігійність».

Біль і страждання є визначальними частинами світу. В цьому сумнівів не може бути. Жертва може тимчасово стримувати біль і страждання в більшій чи меншій мірі - і більші жертвоприношення роблять це ефективніше за менші. В цьому сумнівів не може бути. Усі мають це знання у своїх душах. Отже, людина, яка бажає зменшити страждання, виправити вади Єства, видобути найкраще з усього можливого майбутнього, створити рай на землі - така принесе найбільші жертви, себе і свою дитину, все, що їй любе, аби жити життям, спрямованим на добро. Така відмовиться від тимчасового задоволення. Буде йти шляхом найвищого знання. І в такий спосіб принесе порятунок вічно-безнадійному світові.

Але хіба таке взагалі можливе? Чи не занадто великі вимоги до людини? Можна сказати, що для Христа все скінчилося щасливо - але ж він був справжнім Сином Божим. Та є в нас й инші приклади, деякі з них набагато менш міфологізовані й архетипні. Візьмімо, до прикладу, Сократа - древнього грецького філософа. Провівши життя, шукаючи істину і навчаючи своїх співвітчизників, Сократ потрапив під суд за злочини проти Афін, його рідного міста. Його обвинувачі дали йому вдосталь можливостей, щоб просто піти й уникнути неприємностей.118Але великий мудрець уже обдумав і відхилив такий вихід. В цей час його товариш Гермоген помітив, що Сократ говорив «про що завгодно»,119тільки не свій суд. Він спитав його, чому той такий безтурботний. Сократ відповів, що до захисту готувався ціле життя,120 а тоді сказав щось ще більш таємниче і вагоме: Коли він спробував придумати конкретну стратегію, яка привела б до виправдання «будь-якими методами»121чи навіть тоді, коли просто розглядав можливі дії на суді122- то його перервав божий знак: його внутрішній дух, голос або демон. Сократ говорив про цей голос і на самому суді.— Він сказав, що одним із факторів, що відрізняють його від инших людей,124була його абсолютна готовість слухати ті застереження внутрішнього голосу - припиняти говорити і припиняти діяти , коли голос заперечував. Самі Боги вирішили, що він мудріший за инших людей не в останню чергу через це - відповідно до слів Дельфійського оракула, чию думку в таких справах вважали гідною віри.—

Оскільки його завжди надійний внутрішній голос заперечував проти втечі (чи навіть захисту себе), Сократ кардинально змінив своє бачення важливости суду. Він почав думати, що це було радше благословення, ніж прокляття. Він розповів Гермогенові, що дух, до якого він завжди прислухався, дарує йому такий шлях із життя, який «є найлегший і водночас найменше обтяжуватиме друзів»126, зі «здоровим тілом і духом, здатним проявляти доброту»127, без «болю від хвороби» і прикрощів похилого віку.128 Рішення Сократа прийняти свою долю дозволило йому позбутися нестерпного жаху перед обличчям самої смерти - перед судом, під час суду, після оголошення вироку129та під час його страти.130Він побачив, що його життя було настільки багатим і повноцінним, що він може його відпустити з грацією. Йому було дано можливість навести порядок у своїх справах. Він побачив, що може втекти від жахливої і повільної деградації, яку принесли б наступні роки. Він усвідомив, що все, що з ним відбувалося, було подарунком богів. Тож йому не треба було захищатися перед обвинувачами - принаймні не з метою проголошення своєї невинности і втечі від долі. Натомісць він помінявся ролями зі своїми суддями і звертався до них так, що

читачеві стає чітко зрозуміло, чому вони хотіли його смерти. Тоді він зажив отруту, як чоловік.

Сократ відмовився від легкодоступного і потреб маніпуляції, яка з цим повязана. Натомісць він у найстрашніших умовах обрав іти шляхом вагомого та істинного. Дві з половиною тисячі років по тому ми досі памятаємо його рішення і знаходимо в ньому розраду. Чого можна з цього навчитися? Якщо перестати казати неправду і почати жити відповідно до покликів совісти, можна зберігати свою шляхетність навіть зустрівшись із найвищою небезпекою; якщо щиро і сміливо жити за найвищими ідеалами, можна отримати більше безпеки і сили, ніж від короткозорого зосередження на власній безпеці; якщо жити правильно, повноцінно, можна відкрити значення таке глибоке, що воно захистить навіть від страху смерти.

Невже це все правда?

Смерть, праця і зло

Трагедія самосвідомого, здатного до сорому Єства створює невідхильні страждання. Ці страждання своєю чергою породжують бажання егоїстичного, миттєвого задоволення - бо так швидше. Але жертва і праця усувають страждання набагато ефективніше за короткострокове задоволення. Проте сама трагедія (безглузда жорстокість суспільства і природи проти вразливости людини) є не єдиним і, можливо, навіть не головним джерелом страждання. Є ще проблема зла. Світ налаштований безжалісно проти нас, це безумовно, але нелюдськість людей до людей - це ще гірше. Отже, проблема жертви полягає у її складності: працею, жертвами, бажанням віддавати треба ладнати не тільки злидні та обмеженість життя. А і саму проблему зла.

Пригадаймо знову розповідь про Адама і Єву. Після гріхопадіння і пробудження наших архетипних батька-матери, життя для їхніх дітей (нас) стає дуже тяжким. По-перше, у світі після Раю - світі історії - на нас чекає жахлива доля. Неабияку вагу в цьому займає те, що Ґьоте називав «нашою творчою, нескінченною працею».131Як ми вже бачили, люди працюють. Ми працюємо, бо пробудилися і нам відкрилася правда про нашу вразливість, підвладність хворобам і смерті - тож ми захищаємо себе якомога довше. Коли ми бачимо майбутнє, ми мусимо до нього готуватися або жити в страху і запереченні. Тому ми жертвуємо радощами сьогодення заради кращого майбутнього. Але усвідомлення смертности та необхідносте працювати - не єдине одкровення, яке Адам і Єва спізнали, коли скуштували заборонений плід, прокинулися і розплющили очі. Також їх було обдаровано (чи проклято) знанням добра і зла.

На те, щоб зрозуміти, що це означає (бодай частину того), мені знадобилися десятиріччя. А означає ось що: коли надходить усвідомлення, що ви - конкретно ви - вразливі, то ви починаєте розуміти і природу людської вразливости загалом. Ви розумієте, як воно - бути наляканими, сердитими, скривдженими і згніченими гіркотою. Розумієте, що означає біль. І коли по-справжньому розумієте ці почуття в собі, як вони виникають, то починаєте розуміти, як викликати їх в инших людей. Саме тому самосвідомі істоти, якими ми є, мають досконалу здатність зумисне мучити инших (і самих себе, звісно ж - але ми зараз говоримо про инших). Втілення наслідків цього нового знання ми бачимо, коли зустрічаємо Каїна та Авеля, синів Адама та Єви.

На час їхньої появи людство вже навчилося здійснювати жертви Богові. Общинний ритуал проводять на зробленому для цього камяному вівтарі: спалення чогось цінного, відібраної тварини або її частини, перетворення її вогнем у дим (дух), який здіймається до Небес. Таким чином відтворюється ідея затримки задля покращення майбутнього. Бог приймає жертви Авеля, і він процвітає. Але жертви Каїна - ні. Той стає заздрісним і ображеним, і нічого дивного. Якщо хтось зазнав невдачі і йому відмовляють, бо він не бажає робити взагалі будь-які жертви - що ж, це хоч можна зрозуміти. Він усе одно може почуватися невдоволеним і мстивим, але принаймні в глибині серця розуміє, що сам винен. Це знання зазвичай обмежує обурення. Проте набагато гірше, коли він насправді позбавив себе деяких хвилинних насолод, трудився і працював, але все одно нічого не вийшло - і йому відмовили, не зважаючи на старання. Тоді він втратив і теперішнє, і майбутнє. Тоді його праця, жертва - марна. За таких умов світ стає темним, а душа піднімається на бунт.

Каїн обурений тим, що йому відмовили. Він виступив проти Бога, звинуватив Його і прокляв Його творіння. Це виявилося дуже поганим рішенням. Бог відповів, що вся вина лежить на Каїні - і навіть гірше: що Каїн свідомо і творчо загравав із гріхом,132а тепер пожинає плоди. Це аж ніяк не те, що хотів почути Каїн. Бог зовсім не прохав вибачення перед ним. Натомість він насипав сіль на рану. Каїн, ображений до глибини душі відповіддю Бога, задумав помсту. Він зухвало виступив проти Творця. Нахабно. Каїн знав, як завдати болю. Адже він самосвідомий - і став таким ще більше, зазнавши мук і сорому. Тож він холоднокровно вбив Авеля. Убив свого брата, свого взірця (бо Авель був усім, чим Каїн хотів бути). Він учинив цей найжахливіший з усіх злочинів, щоб одночасно плюнути на себе, ціле людство і Самого Бога. Щоб сіяти хаос і здійснити помсту. Щоб закарбувати свою засадничу неприязнь до існування. Щоб виступити проти нестерпних примх самого Єства. Діти Каїна - нащадки водночас і його тіла, і його рішення - ще гірші. У своїй екзистенційній люті Каїн убив один раз. Ламех, його нащадок, пішов набагато далі. Він сказав: «Бо якби я мужа забив за уразу свою, а дитину за рану свою, і як буде усемеро пімщений Каїн, то Ламех у сімдесятеро й семеро!» (Буття 4:23-24). Тувалкаїн, «що кував всіляку мідь та залізо» (Буття 4:22), за традицією є нащадком Каїна у сьомому поколінні - а також першим творцем військової зброї. Далі в Бутті розповідають про потоп. Таке зіставлення аж ніяк не випадкове.

Зло проникло у світ разом із самосвідомістю. Тяжка праця, на яку Бог прокляв Адама - це вже погано. Ускладнене дітородіння, яким обтяжена Єва, а також спричинена цим залежність від її чоловіка - це теж не абищо. Це ознаки невідхильних і часто нестерпних трагедій злиденности, нестачі, нестерпних нужд і підвладності хворобам і смерті - все це одночасно визначає існування і отруює його. Самого факту їхнього існування може бути достатньо, щоб повернути навіть хоробру людину проти життя. Проте я на власні очі переконався, що люди достатньо сильні, щоб миритися з неуникненними трагедіями Єства, не здаватися і не розпускатися. Я неодноразово бачив докази цього в особистому житті, у своїй роботі професора і в ролі клінічного психолога. Землетруси, потопи, бідність, рак - ми достатньо сильні, що витримати це все. Але людське зло додає до світу цілий новий вимір нещастя. Саме тому поява самосвідомости і невід'ємне від неї усвідомлення смертности, а також розуміння добра і зла представлені у ранніх розділах книги Буття (та широкій традиції, що їх інтерпретує) як катаклізм космічного масштабу.

Свідомий лихий намір людини здатен зламати і таких сильних духом, яких не похитне навіть трагедія. Пригадую, як ми разом із моєю клієнткою виявили, що її шок і наслідковий посттравматичний стресовий розлад - щоденне тремтіння і жах, а також хронічне безсоння - були спричинені одним тільки виразом обличчя її знавіснілого, пяного хлопця. Оскільки «обличчя його похилилось» (Буття 4:5), то це означало однозначне і свідоме бажання скривдити її. Вона була надміру наївна, що й зробило її вразливою до травми, але суть не в цьому: добровільне зло, якого ми завдаємо одне одному, може глибоко і незворотньо пошкоджувати навіть сильних людей. І що ж саме спонукає до такого зла?

Воно не з'являється внаслідок простої тяжкости життя. І провал сам по собі не спричиняє його появи, так само не роблять цього ні розчарування, ні образа, які часто і закономірно приходять разом із невдачею. А якщо тяжкість життя, збільшена наслідками постійно відхилених жертв (хай би якими поганими і недбалими вони були)? Ось саме це людей погне і скрутить у істинних потвор, які почнуть свідомо працювати на зло; не будуть створювати для себе та инших нічого, крім болю і страждання (і робитимуть усе саме заради болю і страждання). Таким чином замикається воістину прокляте коло: марна жертва, здійснена недбало, неприйняття цієї жертви Богом або дійсністю (потрібне підкреслити); невдоволення і злість, створені цим неприйняттям; падіння в гіркоту образи і бажання помсти; жертва, здійснена ще з меншим бажанням, або взагалі не здійснена. Кінцем цієї спіралі, спрямованої вниз, є самісіньке Пекло.

Життя і дійсно «гидке, жорстоке і коротке», як памятно казав англійський філософ Томас Гобс (ТЬотак НоЬЬек - пер). Але людська здатність до зла робить життя ще гіршим. Це означає, що головна проблема життя - як справлятися з її жорстокою дійсністю - полягає не просто в тому, коли і чим жертвувати, щоб зменшити страждання, а в тому, щоб зменшити страждання і зло - свідоме, добровільне і мстиве джерело найгіршого страждання. Розповідь про Каїна і Авеля є одним із утілень архетипної історії двох братів-ворогів, героя і супротивника: дві складові частини індивідуальної людської психіки, одна спрямована вгору, на Добро, а инша вниз, на Пекло. Дійсно, Авель - герой, але герой, якого врешті вбив Каїн. Авель умів умилостивити бога - на таке дійсно не кожен здатен. Але він став жертвою людського зла. Саме тому він і є неповноцінним як архетип. Імовірно, він просто був наївною людиною, але ж і мстивий брат міг бути здатен на великі хитрощі й підступ, як змій з Буття 3:1. Але відмовки - навіть причини - навіть поважні причини - не мають значення у підсумковому розборі. Проблема зла залишилася невирішеною навіть після того, як Бог прийняв жертви Авеля. У людства пішли тисячі років на те, щоб знайти якесь инше рішення, чи щось бодай схоже на нього. Та сама біда знову з'являється у своїй остаточній формі в розповіді про Христа і те, як його спокушав Сатана. Але цього разу її висловлено повніше - і герой перемагає.

Зло перед нами

Згідно з розповіддю, незадовго перед розпяттям на хресті Ісус прибув до пустелі, «щоб диявол Його спокушав» (Матвія 4:1). Це історія Каїна, переказана абстрактно. Як ми вже бачили, Каїн і незадоволений, і нещасливий. Він тяжко працював, чи принаймні йому так здавалося, але Богові цього замало. Тим часом Авель, як здавалося, немов танцював крізь життя. Його лани й поля процвітали. Жінки його любили. Найгірше, що він дійсно був хорошою людиною. І всі це знали. Він заслужив на своє добре життя. Це ще одна причина заздрити і ненавидіти. А от у Каїна справи йдуть погано, і він виношує своє нещастя, як стервятник яйце. У своєму горі він намагається породити щось пекельне і в такий спосіб заходить до мертвущої пустки власного розуму. Стає одержимий своїм нещастям, тим, що його зрадив Бог. Плекає свою образу. Він насолоджується усе витонченішими фантазіями помсти. І в міру того, як він це робить, його самовпевненість зростає до люциферових пропорцій. Він думає: «Мною користуються і пригноблюють. Ця планета дурнувата і проклята. Та хай би вона згинула в Пеклі». Так Каїн, кажучи сутнісно, зустрів у пустці Сатану і став жертвою його спокус. І він зробив усе можливе, аби стало якнайгірше. Ось що його спонукало (безсмертними словами Джона Мільтона):

«Настільки темні справи вигадати міг:

У зародку згубити весь рід людський,

Змішати - і пекло і землю воєдино

І славу Великого Творця стоптати ?»—

Каїн пристав на стежу зла, щоб отримати те, у чому Бог йому відмовив. Каїн учинив так добровільно, самосвідомо і з лихими намірами.

Христос пішов иншим шляхом. Його перебування в пустелі (пустці розуму) - це темна ніч душі - глибоко-людське, близьке для всіх переживання. Це подорож до місця, куди йде кожен з нас тої години, коли все розвалюється, коли друзі та родина далекі, коли панують безнадія й відчай, коли чорний нігілізм махає нам рукою. І заради стотности давніх переказів припустимо таке: сорок днів і ночей, проведених у пустці, в голоді й на самоті, можуть загнати якраз до такого місця. Ось так обєктивний і субєктивний світи врізаються одне в одного. Сорок днів - це глибоко символічний період часу, відлуння сорока років, що їх ізраїльтяни провели, блукаючи пустелею після втечі з-під тиранії єгипетського фараона. Сорок днів - це довгий час у підземеллі темних припущень, сумяття й страху; достатньо довгий час, щоб дійти до самого нутра, яким є саме Пекло. Подорож до цих химерних місць може здійснити кожен - стотніше, кожен, хто має бажання повноцінно і наповажне сприймати зло Людини і власного я. Тут не завадить трохи ознайомитися з історією. Похід крізь тоталітарні жахи двадцятого століття з його концтаборами, примусовою працею і людожерними ідеологічними патологіями - непоганий початок, особливо враховуючи, що охоронці концтаборів теж були людьми з навіть дуже людськими якостями. Це все заради того, щоб розповідь про пустелю знову стала реальною, щоб вона оновилася під сучасний розум.

Теодор Адорно,— дослідник авторитаризму, сказав таке: «Після Авшвіцу не має бути поезії». Він помилявся. Поезія має бути про Авшвіц. Після мороку останнього століття жахлива руйнівна природа людини стала проблемою, серйозність якої перевершила навіть проблему неспокутаного страждання. І жодну з цих проблем не розвязати, якщо рішення не залагоджує одночасно обидві. Тут і стає ключовою ідея про те, що Христос взяв на себе гріхи людства як Свої власні - це відчиняє двері до глибокого розуміння зустрічі з дияволом посеред пустки. Теренцій, римський драматург сказав так: «Ното шт, кишапі пікії а те аііепит риїо» (Я людина, ніщо людське не чуже мені).

Вічно-жахливий Карл Ґустав Юнґ, видатний психоаналітик, додав: «Жодне дерево не доросте до Небес, якщо його коріння не сягнуть Пекла».134 Така заява змусить завмерти кожного, хто її почує. На виважену думку цього великого психіятра рух угору неможливий без відповідного руху вниз. Саме тому просвітлення таке рідкісне. Хто готовий піти на таке? Ви готові зустрітися з тим, хто головний унизу, на самому дні найтемніших думок? Що такого незбагненного написав Ерік Гаріс,— масовий убивця зі Старшої школи Колумбайн за один день до того, як перестріляв своїх однокласників? «Цікаво бути у своїй людській подобі й знати, що я помру. У всьому є дрібка тривіяльности»,— Хто б насмілився пояснити таке послання? Чи гірше - применшити його важливість?

У пустці Христос натрапляє на Сатану (див. Від Луки 4:1-13 і Від Матвія 4:1-11). У цієї розповіди є чітке психологічне, метафоричне значення - на додаток до всього иншого матеріального і метафізичного, що вона може позначати. Це значення в тому, що Христос - вічно Той, хто ухвалює взяти на себе особисту відповідальність за всю повноту людської спорзности. Значення в тому, що Христос - вічно той, хто з власної волі постає перед спокусами, ретельно обдумує їх і йде на ризик спокус найзловмисніших елементів людської природи. Значення в тому, що Христос - завжди той, хто з власної волі зустрічається зі злом - свідомо, повноцінно і добровільно - у тій подобі, у якій воно просувалося одночасно всередині Нього і у світі. Це не просто абстракція (хоч і абстрактне), це не можна пропустити повз увагу. Це питання не просто інтелектуальне.

У солдатів посттравматичний стресовий розлад розвивається часто не через те, що вони бачили, а через те, що вони робили.136Так би мовити, на полі бою багато демонів. Залучення до бойових дій - це те, що може відкрити шлях до пекла. Инколи щось пролазить і вселяється в якогось наївного хлопчину з ферми в Айові, він перетворюється на чудовисько. Вчиняє щось жахливе. Ґвалтує і вбиває жінок та дітей у Мі Лай. Він бачить, що робить. Якась його темна частина насолоджується цим - і ця частина найнезабутніша. Потім він не знатиме, як змиритися з правдою про себе, яка йому відкрилася, і зі світом, який перед ним постав. І не дивно.

У великих і засадничих міфах давнього Єгипту бог Гор - якого часом уважають історичним і концептуальним попередником Христа— - пережив те саме, коли зіткнувся зі своїм лихим дядьком Сетом,602узурпатором трону Осіріса, батька Гора. Гор, всевидущий єгипетський бог-сокіл, єгипетське око найвищої вічної уваги, мав сміливість зустрітися зі справжньою природою Сета, безпосередньо ставши з ним на бій. Але під час того, як він боровся зі своїм жахливим дядьком, пошкодилася його свідомість. Він утратив око. І це попри його божественну подобу і неперевершену здатність бачити. Що втратила б звичайна людина, якби спробувала здійснити те саме? Можливо, з'явиться внутрішнє бачення та розуміння чогось пропорційного до того, що буде втрачено у сприйнятті зовнішнього світу.

Сатана втілює відмову від жертви; він - самовпевненість у плоті; він - те, що зло, обман, а також жорстоке свідоме лиходійство. Він - чиста ненависть до людини, Бога і Єства. Він не виявляє скромности навіть тоді, коли добре знає, що мав би це зробити. Ба більше, він цілком знає, що робить. Одержимий бажанням знищення, він здійснює усе навмисно, продумано і остаточно. Тому це мав бути тільки він - сам архетип зла - той, хто зустрів Христа і спокушав його, архетипа добра. Тому саме він мав бути тим, хто пропонував Спасителю людства під час Його найтяжчих випробувань те, чого кожен палко бажає.

Спершу Сатана спокушав голодного Ісуса насититися, перетворивши пустельне каміння на хліб. Тоді пропонував кинутися зі скелі й покликати

Бога та янголів, щоб ті зупинили падіння. Христос відповів на першу спокусу так: «Не хлібом самим буде жити людина, але кожним словом, що походить із вуст Божих». Що означає ця відповідь? Те, що навіть за найстрашніших злиднів є речі важливіші за їжу. Инакше кажучи: Від хліба немає користи тому, хто зрадив свою душу, навіть, якщо це було зроблено через голод.'— Христос безперечно міг скористатися своєю майже безмежною владою, щоб, як і казав Сатана, здобути хліба і збити голод - або, в ширшому сенсі, здобути багатство (що в теорії повністю вирішило би проблему хліба). Але якою ціною? І заради чого? Зажерливости посеред морального спустошення? Це був би найбідніший і найгіркіший з усіх бенкетів. Отож Христос спрямовується на щось вище: на описові такого режиму Єства, який би остаточно і назавжди вирішив би проблему голоду. Що було би, якби ми всі замісць швидкого задоволення вирішили харчуватися Словом Божим? Для цього треба, щоб кожна людина жила, виробляла, жертвувала, говорила і ділилася в такий спосіб, аби назавжди залишити явище голоду в минулому. І саме так проблема голоду в злиденностях пустки воістину і остаточно вирішена.

Євангелія подають й инші зразки цього у драматично відтвореному вигляді. Христа постійно зображують постачальником нескінченної підтримки. Він чудесним чином множить хліб і рибу. Перетворює воду на вино. Що це означає? Це заклик іти за вищим сенсом в якості способу життя, який одночасно і найпрактичніший, і найвищої якости. Цей заклик зображено в драматургічній/літературній формі: живіть, як живе архетипний Спаситель, тоді ви і ті, що навколо вас, не знатимуть голоду. Благо світу втілюється для тих, хто живе правильно. Це краще за хліб. Це краще за гроші, які куплять хліб. Тому Христос, символічна досконала особа, долає першу спокусу. Далі ще дві.

«Кинься з тієї скелі» - сказав Сатана, пропонуючи наступну спокусу. «Якщо Бог існує, то Він обовязково тебе врятує. Якщо ти дійсно його Син, то Він обовязково тебе врятує». Хіба Бог не став би втілюватися, щоб врятувати Свою єдину Дитину від голоду, ізоляції та присутности великого зла? Але це б не створило зразок для життя. Це не годиться навіть для літератури. Беив ех шаскіпа - поява божественної сили, яка чарівним чином рятує героя зі скрутного становища - це найдешевший трюк, яким користається безталанний письменник. Це глум над самостійністю, відвагою, долею, свободою волі, відповідальністю. Більше того, Бог - це не страхувальна сітка для сліпих. Він не той, кому можна наказувати робити магічні трюки, чи примушувати проявляти Себе - цього не може робити навіть Його власний Син.

«Не спокушуй Господа Бога свого!» (Матвія 4:7)— - ця відповідь, хоча й коротка, розправляється з другою спокусою. Христос відмовився наказувати чи навіть сміти просити Бога втрутитися заради себе. Він не захотів зняти з себе відповідальністи за події власного життя. Відмовився вимагати в Бога довести Його присутність. Також він відмовився вирішити проблему вразливости до смерти у більш особистий спосіб - спонукаючи Бога врятувати Себе - бо це не вирішило би проблеми всіх инших і назавжди. Також у цій відмові від спокуси бринить відмова від затишку божевілля. Легке, але психотичне уособлення себе у ролі якогось чарівного Месії цілком могло би бути спокусою в жорстких умовах, що їх зазнав Христос, перебуваючи в пустелі. Натомісць Він відмовився від думки, що порятунок (чи навіть короткотермінове виживання) залежить від нарцизичного вияву вищости та наказування Богу, і байдуже, що це робив би Його Син.

Врешті-решт надходить третя спокуса, найпривабливіша з усіх. Христос бачив, як перед Ним розпростерлися царства світу, над якими Він міг би панувати. Це земна влада кличе його, мов сирена: шанс контролювати і порядкувати всім і вся. Христові запропонували вершину ієрархії домінування, тваринне прагнення кожної голої мавпи:  всі йому

підкорятимуться, він матиме найнеймовірніші маєтки, силу будувати і збільшувати, необмежені чуттєві втіхи. Це швидке задоволення у великому масштабі. Але це ще не все. Таке підвищення статусу відкриває необмежені можливості для вияву внутрішньої темряви. Жага крови, ґвалтування і нищення - безперечна частина того, чим приваблює влада. Річ не тільки в тому, що люди бажають влади, аби перестати страждати. І не тільки в тому, щоб подолати підлеглість бажанням, хворобам та смерті. Влада також означає здатність чинити помсту, підкорювати і знищувати ворогів. Якби Каїн отримав достатньо влади, то він би не просто вбив Авеля. А спершу катував би його, вигадливо і невпинно. І тільки після цього вбив би. Тоді він би взявся за всіх инших.

Є дещо вище навіть за верхівку найвищої ієрархії домінування, доступом до чого не можна жертвувати заради часткового успіху. Це справжнє місце, хоч його й неможливо уявити у звичному географічному сенсі, за яким ми зазвичай орієнтуємося в просторі. Колись я мав видіння широких земель, що на багато миль простягалися переді мною аж до самого обрію. Я був високо в повітрі, споглядаючи все, мов птах. Скрізь, куди я міг сягнути очима, стриміли багатоповерхові піраміди зі скла, одні менші, инші більші, якісь перетиналися, инші були окремо - усі схожі на сучасні хмаросяги; усі наповнені людьми, що намагалися добутися до маківок своїх пірамід. Але було щось понад усім цим, царство за межами кожної піраміди, місце, де все це існувало. Це було привілейоване місце для ока, яке могло, або, можливо, вирішило летіти вільно над сутичками; яке вирішило не домінувати в жодній конкретній групі чи справі, а натомість якимось чином вийти за межі всього водночас. Це була сама увага, чиста і необмежена: відсторонена, пильна, невсипуща увага, що чекала на слушний час і місце, щоб діяти. Як сказано в Дао де цзіні:

«Хто діє, той знищує власну мету.

Хто тримається, той втрачає.

Мудрець не діє, щоб виграти.

І тому непереможний;

Він не тримається, тому не втрачає».—

В розповіді про третю спокусу є потужний заклик до правильного Єства. Щоб здобути найбільший скарб - встановлення Божого царства на Землі, відродження Раю - людина має жити в такий спосіб, для якого потрібна відмова від миттєвого задоволення як природніх, так і неприродніх бажань, хай як сильно нас до них тягне і хай як переконливо і реалістично нас до них схиляють. Від них належить позбуватися, як від спокус зла. Зло посилює катастрофу життя, значно збільшуючи мотивацію до швидкого задоволення, яка вже присутня через невід'ємну трагедію Єства. Буденна жертва може більш-менш успішно стримувати цю трагедію, але перемогти зло здатна тільки особлива жертва. Описом цієї особливої жертви і були зайняті християни (і не тільки) протягом тисячоліть. Чому це не дало бажаного результату? Чому ми досі не переконані, що нема кращого задуму, ніж підняти погляд у небо, спрямуватися на добро і жертвувати усім заради цієї мети? Ми просто не спромоглися зрозуміти, чи (зумисно або не зумисно) збилися зі шляху?

Християнство та його проблеми

Карл Юнг висловив гіпотезу, що европейський розум відчув потребу розвивати коґнітивні технології науки - досліджувати матеріальний світ - після того, як прийшов до безумовного висновку, що християнство з його аж лазерною зосередженістю на духовому спасінні, не змогло достатньо вирішити проблеми страждання «тут і зараз». Усвідомлення цього стало нестерпно гострим за три-чотири століття до Відродження. Як наслідок, десь в глибинах колективної психіки Заходу почала з'являтися дивна і глибока компенсаційна фантазія, що проявилася спершу в альхемії і тільки через багато століть по тому розвинулася в повноцінну науку.'— Саме альхеміки були першими, хто почав досліджувати перетворення речовини, сподіваючись відкрити таємниці здоровя, багатства і довголіття. Ці великі мрійники (головним з яких був Ньютон140) через інтуїцію уявили, що матеріяльний світ, який проклинала Церква, мав у собі таємні одкровення, що могли звільнити людство від земних страждань і обмежень. Саме це бачення, яке виникло із сумніву, надало величезну спільну та особистісну спонукальну силу, необхідну для розвитку науки, в якій так багато ваги покладено на окремих мислителів, на те, щоб вони зосереджувалися і відкладали задоволення.

Але це не означає, що християнство, навіть у своєму недовершеному образі, було провалом. Якраз навпаки: Християнство досягло майже неможливого. Християнська доктрина підняла душу індивіда, поставивши і раба з господарем, і простолюдця зі шляхтичем на один метафізичний рівень, зробивши їх рівними перед Богом і законом. Християнство наполягало на тому, що навіть король, цар, імператор є тільки одними із багатьох. Втім, щоб щось настільки протилежне до всіх очевидних доказів утвердилося, то для цього мусило би радикально зменшитися переконання, що мирська влада і її розміри є показниками прихильности Бога. Цього вдалося досягти завдяки дивній християнській ідеї, що спасіння не можна отримати через старання або майно, тобто через «роботу».141Попри її обмеження, розвиток такої доктрини не дав королю, аристократові і багатому торгівцю мати моральної вищости над простолюдцем. Як наслідок, метафізичне розуміння неявної трансцендентної цінности кожної душі, попри неможливі шанси, постало як фундаментальна передумова західного закону і суспільства. У світі минулого так не було, не є так і в багатьох місцях сучасного світу. Варто міцно тримати цей факт перед очима: нічим иншим, а саме дивом було те, що під тиском етично-релііійного прозріння гієрархічні рабовласницькі суспільства наших предків перебудувалися і стали вважати власність та абсолютну владу одної людини над иншою за щось неправильне.

Було б добре запамятати також, що короткотермінова користь від рабства є очевидна, а думка, що сильний має домінувати над слабким, є приваблива, зручна і зазвичай практична (принаймні для сильних). Це означає, що, перш ніж цю практику можна було не те, що зупинити, а просто поставити під сумнів, мусила пролунати революційна критика всього, що було цінним у рабовласницьких суспільствах. Серед цього - уявлення, що сила і влада роблять рабовласника шляхетним, а також ще більш засаднича ідея, що влада рабовласника є правильна і навіть моральна. Християнство чітко висловило несподіване твердження, що навіть найнижча за статусом людина має права, справжні права - і що правитель і держава на засадничому рівні морально зобовязані визнавати ці права. Християнство також однозначно висунуло ще незбагненнішу ідею: власництво над людиною принижує рабовласника чи не більше за самого раба (а раніше вважалося, що це навпаки є поважно і шляхетно). Ми не розуміємо, наскільки важко осягти таку ідею. Забуваємо, що протилежне до неї було самоочевидне протягом більшої історії людства. Думаємо, що це бажання поневолювати і підкоряти потребує пояснення. Знову ми на все дивимося навпаки.

Це не означає, що християнство позбавлене проблем. Але набагато доречніше буде сказати, що такі проблеми з'являються тільки після вирішення цілого набору инших, значно серйозніших проблем. Суспільство, утворене християнством, стало набагато менш варварським за язичницьке чи навіть римське. Християнське суспільство принаймні визнало, що згодовувати рабів голодним левам заради розваги народу - це неправильно, хоч багато варварських практик ще існувало. Християнство протестувало проти дітовбивства, проституції та принципу того, що сила означає право. Воно наполягало на тому, що жінки були так само цінними, як і чоловіки (хоча ми ще в процесі з'ясування того, як політично втілити це переконання). Воно вимагало, щоб навіть до ворогів суспільства ставилися, як до людей. Врешті воно відділило церкву від держави, щоб імператори (яким так притаманне все людське) більше не могли вимагати шани, яка належить богам. Все це було нездійсненним, але відбулося.

Проте в міру того, як християнська революція розвивалася, вирішені ним нездоланні проблеми зникали з поля зору. Ось що стається з проблемами, які вирішені. Після втілення рішення навіть сам факт, що такі проблеми взагалі колись існували, зник із поля зору. Тоді і тільки тоді проблеми, які залишалися, менш піддатливі до швидкого вирішення християнською доктриною - тільки тоді вони зайняли центральне місце у свідомості Заходу. Наприклад, вони почали мотивувати розвиток науки, спрямованої на вирішення тілесного, матеріяльного страждання, яке залишалося до болю істотним в успішно християнізованих суспільствах. Той факт, що автомобілі спричиняють забруднення, стає достатньо важливою проблемою для привернення уваги громадськості тільки тоді, коли зникли з поля зору набагато гірші проблеми, вирішені двигуном внутрішнього згорання. Людей, що зазнають злиднів, не цікавлять викиди вуглекислого газу. Це не значить, що рівні С02 не мають значення. Просто вони не мають значення, коли хтось трудиться до півсмерти, голодує, ледве-ледве видирає засоби для виживання з камянистої, безплідної землі, де тільки терни і будяки ростуть. Викиди газів не мали значення, поки не було винайдено трактор, що поклав край голоду мільйонів людей. Хай там як, але до того часу, коли до картини додався Ніцше, у кінці девятнадцятого століття невирішені християнством проблеми набули першорядного значення.

Ніцше описував себе, не перебільшуючи, як філософа з молотом- бияком.142Його нищівна критика християнства (уже ослабленого конфліктом з наукою, яку воно саме ж і породило) полягала в двох основних лініях нападу. Ніцше заявляв, що, по-перше, саме відчуття істини, розвинуте християнством у найвищому сенсі, врешті-решт почало ставити під сумнів, а тоді й підмивати фундаментальні передумови віри. Частина причини цього в тому, що ріжниця між моральною та обєктивною істинами все ще не була повністю осягнута (тож часто протистояння уявлялося там, де його не було) - але це не змінює сути. Навіть тоді, коли сучасні атеїсти, налаштовані проти християнства, принижують фундаменталістів за, наприклад, наполягання, що свідчення про творіння в книзі Буття є обєктивно правильне - то навіть тоді ці атеїсти, щоб доводити свою аргументацію, користуються власним відчуттям істини, високо розвинутим за століття християнської культури. Після Ніцше, через багато десятиліть Карл Юнг продовжив розвивати його твердження. Юнг звернув увагу на те, що під час доби Просвітництва Европа пробудилася, ніби від християнського сну, і помітила, що усе, що раніше сприймалося як належне, насправді можна і треба ставити під сумнів. Ніцше сказав: «Бог мертвий. Бог залишається мертвим. І вбили його ми. То як же ми, убивці з усіх убивць, втішимося? Те, що було найсвятіше і наймогутніше з усього, що досі належало до цього світу, стекло кровю і померло під нашими ножами. Хто зітре з нас цю кров?»143

Ніцше казав, що головні догми Західної віри більше не були правдоподібними, враховуючи те, що саме тепер вважав істиною Західний розум. Але найбільш руйнівним виявився його другий напад, завязаний на усуненні справжнього тягаря морали з християнства під час розвитку церкви. Філософ із молотом-бияком атакував рано усталене і потім дуже впливове християнське переконання: християнство означає прийняття твердження, що жертва Христа, і тільки ця жертва, спокутувала людство. Ясна річ, це не означало, що християнин, який вірив, що Христос, померши на хресті за спасіння людства, автоматично звільнявся від будь-яких особистих моральних зобовязань. Але в цьому все одно був потужний натяк на те, що основну відповідальність за спокуту вже взяв на себе Спаситель, тож грішним людям не залишилося робити нічого надто важливого.

Ніцше вважав, що Павло, а потім і протестанти-послідовники Лютера, усунули моральну відповідальність з послідовників Христа. Вони розбавили ідею наслідування Христа. Цим наслідуванням був священний обовязок вірянина не просто дотримуватися набору тверджень про абстрактну віру і не просто проголошувати його, а по-справжньому втілювати дух Спасителя у конкретних, специфічних умовах його або її життя - здійснювати або уособлювати архетип, як казав Юнґ; перетворювати вічний зразок у плоть. Ніцше писав: «Християни ніколи не робили того, чому їх повчав Христос; а нахабне і гарячкове базікання про „обґрунтування вірою” і її найвище і єдине значення - це лише наслідок того, що Церква не мала відваги і бажання сповідувати правила, дотримання яких вимагав Ісус»144Ніцше дійсно був незрівнянним критиком.

Догматична віра в головні аксіоми Християнства (те, що розпяття Христа принесло спокуту світові, що метою спасіння є життя після смерти і що спасіння неможливо досягти працею) мала три наслідки, які підсилювали одне одного: Перший: знецінення земного життя, оскільки мало значення тільки життя після смерти. Внаслідок цього прийнятним стало ухиляння від відповідальности за страждання, що існувало тут і зараз. Другий: пасивне прийняття статусу кво, оскільки спасіння все одно ніяк не можна було заробити через старання під час життя (над чим Маркс теж глумився, називаючи реліґію опіюмом для народу); і, нарешті, третій: право вірянина відхиляти будь-який реальний моральний тягар (за межами названої віри в спасіння через Христа), бо Син Божий уже здійснив усю важливу роботу. Саме з цих причин Достоєвський, чийого впливу у значній мірі зазнав Ніцше, теж критикував інституційне християнство (хоча робив це менш однозначно і у витонченіший спосіб). У шедеврі Достоєвського «Брати Карамазови», Іван - його атеїстичний супермен - розповідає невеличку історію: «Великий інквізитор».145Не завадить її коротко переказати.

Своєму братові Альоші - чиє життя в якості ченця-послушника він зневажає - Іван розповів про повернення Христа на Землю в часи іспанської інквізиції. Як і очікувалося, повернення Спасителя спричинило неабиякий переполох. Він зцілював хворих. Оживляв мертвих. Його витівки швидко привернули увагу самого Великого Інквізитора, який швидко арештував Христа і кинув до тюремної камери. Потім Інквізитор відвідав Його. І повідомив Христу, що він більше не потрібен. Його повернення - це занадто велика загроза для Церкви. Інквізитор сказав Христу, що тягар, якого Він наклав на людство - тягар існування у вірі та правді - був занадто тяжким для простих смертних. Інквізитор заявив, що Церква у своїй милості розбавила це послання, знявши вимогу досконалого Єства з пліч своїх послідовників, подарувавши натомісць простий та милосердний рятунок у вигляді віри та життя після смерти. За словами Інквізитора, на здійснення цього пішло багато сотень років, і після всіх цих зусиль Церкві аж ніяк не потрібне повернення Того, хто наполягав, щоб люди несли всю вагу. Христос слухав мовчки. Тоді, коли Інквізитор уже зібрався виходити, Христос обійняв його і поцілував у губи. Приголомшений Інквізитор зблід. А тоді вийшов, залишивши двері камери відчиненими.

Неможливо перебільшити глибину цієї розповіди та велич духу, необхідну для її створення. Достоєвський - один із великих літературних геніїв усіх часів - у своїх роботах піднімав найсерйозніші екзистенційні проблеми. Він робив це сміливо, стрімголов, незважаючи на наслідки. Попри те, що він безперечно був християнином, все ж навідріз відмовився робити логічні опудала зі своїх опонентів-раціоналістів і атеїстів. Якраз навпаки: Наприклад, у «Братах Карамазових» атеїст Іван сперечається проти засад християнства із неперевершеною чіткістю і пристрастю. Альоша, будучи на боці Церкви через свій характер і власний вибір, не може спростувати жодного з братових аргументів (хоча його віра залишається непохитною). Достоєвський знав і визнавав, що християнство було переможене раціональним мисленням - навіть інтелектом - але (і це важливо в першу чергу) він не ховався від цього факту. Він не намагався запереченням, обманом чи навіть сатирою ослабити позицію, що виступала проти того, у що він вірив і вважав найбільшою істиною і найвищою цінністю. Натомісць він поставив дії понад словами і успішно вирішив проблему. В кінці роману Достоєвського велике моральне добро Альоші - молодої і сміливої імітації Христа - здобуває перемогу над критичним інтелектом Івана, блискучим, але нігілістичним.

Християнська Церква, описана Великим Інквізитором - це та сама церква, яку присоромлював Ніцше. Дитинна, святенницька, патріархальна, прислужниця держави - ця церква є усім гнилим, проти чого досі виступають сучасні критики християнства. Ніцше при всій своїй геніальності дозволяє собі злість і недостатньо стримує її розважливими судженнями. І ось у цьому Достоєвський, на мою думку, по-справжньому перевершує Ніцше - у тому, де велика література Достоєвського перевершує просту філософію Ніцше. Зображений російським автором Інквізитор - це ідеальний в усіх сенсах зразок. Він опортуністичний, цинічний, маніпулятивний і жорстокий допитувач, готовий цькувати єретиків, навіть катувати і вбивати їх. Він є постачальником догми, про хибність якої йому відомо. Але у романі Достоєвського Христос (архетипна ідеальна людина) все одно його поцілував. Так само важливе те, що після поцілунку Великий Інквізитор залишив двері прочиненими, аби Христос міг втекти перед стратою, яка на нього чекала. Достоєвський бачив, що велика, зіпсована споруда християнства все ж спромоглася викроїти трохи місця для духа свого Засновника. Це вдячність мудрої і глибокої душі за витривалу мудрість Заходу попри його вади.

Не можна сказати, що Ніцше не бажав віддавати належне вірі і конкретно католицизму. Він вважав, що тривала традиція «несвободи», характерна для догматичного Християнства (наполягання на тому, щоб усе було пояснене у межах однієї, узгодженої метафізичної теорії), є необхідна передумова для появи дисциплінованого, але вільного сучасного розуму. У «По той бік добра і зла» він писав:

«Тривале уярмлення духу ... тривалі духові намагання всі події тлумачити за християнською схемою і в кожній випадковості знову відкривати й виправдовувати християнського Бога - все насильницьке, свавільне, суворе, жахливе, безглузде стало засобом, за допомогою якого европейському духові була прищеплена сила, непогамовна цікавість і динамізм. Додамо, що при цьому довелося безповоротно придушити, задушити і розбестити чимало сили та наснаги».146

І для Ніцше, і для Достоєвського свобода - навіть можливість діяти - потребує стримування. З цієї причини вони обидва визнавали життєву необхідність церковної догми. Індивід має бути обмежений, йому має бути надано форми, навіть доведено близько до знищення - з допомогою строгої, послідовної дисциплінарної побудови. Тільки після цього він або вона зможе діяти вільно і повносправно. Достоєвський з його великою щедрістю духу дав церкві попри всю її корумпованість певний елемент милосердя, певний прагматизм. Він визнав, що дух Христа - світотворче Слово Боже (Логос) - вже історично знаходив і ще може знайти своє місце, навіть суверенітет, усередині тієї догматичної структури.

Якщо батько правильно дисциплінує свого сина, то очевидно, що він втручається в його свободу, особливо в ту, яка є «тут і зараз». Він ставить обмеження на добровільний вияв Єства сина, змушуючи зайняти місце в якості соціялізованого члена світу. Такий батько вимагає, щоб увесь той дитинний потенціял йшов єдиним шляхом. За те, що він навязує такі обмеження своєму синові, його можна вважати руйнівною силою, яка діє так, аби замінити чудесну багатоголосість дитинства єдиною вузькою дійсністю. Але якщо батько не буде так діяти, він просто даватиме своєму синові залишатися Пітером Пеном, вічним Хлопчиком, Королем Загублених Хлопчиків, Володарем неіснуючої Небувалії. Це - аж ніяк не морально- прийнятна альтернатива.

Догми Церкви були підкошені духом істини, сильно розвинутим самою ж Церквою. Це вилилося в смерть Бога. Але догматична структура Церкви була необхідна дисциплінарна структура. Тривалий період несвободи - дотримання єдиної тлумачної структури - є необхідним для розвитку вільного розуму. Християнська догма постачала цю несвободу. Але догма є мертва, принаймні для сучасного західного розуму. Вона померла разом із Богом. Те, що з'явилося з її трупа - і це проблема першорядної ваги - виявилося мертвішим; чимось таким, що ніколи і не було живим, навіть у минулому: нігілізм, а також не менш небезпечна вразливість до нових тоталістичних, утопічних ідей. Саме від наслідків смерти Бога проросли великі колективні жахіття комунізму і фашизму (як і передбачали Достоєвський та Ніцше). Ніцше своєю чергою заявляв, що індивідуальні людські істоти будуть змушені винайти свої власні цінності після смерти Бога. Але ця частина його розумування здається найслабшою з погляду психології: ми не можемо винаходити власні цінності, бо не можемо просто навязувати вірування своїм душам. Це було найбільшим відкриттям Карла Юнґа - здійсненим не в останню чергу завдяки інтенсивному дослідженню проблем, які представив Ніцше.

Ми повстаємо проти власного тоталітаризму так само, як і проти тоталітаризму инших. Я не можу просто наказати собі діяти, і ви теж не можете. Я кажу, що перестану відкладати роботу, але не перестаю. Кажу, що буду правильно харчуватися, але не роблю цього. Кажу, що припиню пяні витівки, але не припиняю. Я не можу просто примусити себе відповідати образові, створеному моїм інтелектом (особливо, якщо цей інтелект одержимий ідеологією). У мене є натура, як і у вас, як і у всіх. Ми маємо відкрити цю натуру і позмагатися з нею, перш ніж помиримося із собою. Ким же ми насправді є? Ким же ми можемо стати найістинніше, знаючи, ким ми насправді є? Перш ніж по-справжньому відповісти на ці питання, треба докопатися до самого дна.

Сумнів, що далі за простий нігілізм

Триста років перед Ніцше великий французький філософ Рене Декарт взявся за інтелектуальну місію, яка полягала в тому, щоб серйозно сприймати свої сумніви, розбивати все на складові, аби дістатися до найважливішого - з'ясувати, чи можна створити або віднайти єдине твердження, невразливе до скепсису. Він шукав камінь для фундаменту, на якому можна поставити правильне Єство. І Декарт знайшов його (принаймні на власне судження) у тому «я», яке думає, тобто, яке є свідоме. Це висловлено у його знаменитій фразі: «содіїо егдо шт» (я думаю, отже, існую). Але це «я» було сформульоване набагато раніше. Тисячі років тому свідомим «я» було всевидюще око Гора, великого єгипетського бога і сина бога сонця, який відновив державу тим, що спершу звернув увагу на її невідхильну корупцію, а потім виступив проти неї. Раніше це зробив месопотамський Бог-творець Мардук, чиї очі охоплювали його голову і чиї слова мали світотворну магічну силу. В епоху християнства «я» було перетворене на Слово Боже (Логос), яке вклало порядок до Єства на початку часів. Можна сказати, що Декарт просто секуляризував Логос, перетворивши його на більш стотне «те, що свідоме і мислить». Це простою мовою сучасне «я». Але чим саме воно є?

Ми до певної міри здатні розуміти його жахіття, коли того хочемо, але його добро все ще важко визначити. «Я» - великий актор (діяч) зла, який пройшовся сценою Єства і як нацист, і як сталініст; створив Авшвіц, Бухенвальд, Дахау і безліч радянських гулагів. Все це слід розглядати з великою серйозністю. Але що є протилежністю до цього? Що є добро, яке виступає обовязковою протилежністю зла і яке стає ще більш випуклим і збагненним через саме існування зла? І тут ми можемо переконано і чітко ствердити, що раціональний інтелект - якість, яку так люблять ті, що зневажають традиційну мудрість - це річ щонайменше близька і споріднена до архетипного бога, який вічно вмирає і воскресає, вічного спасителя людства, Логоса власною персоною. Філософ-науковець Карл Поппер,— який аж ніяк не був містиком, вважав саме мислення за логічне продовження процесу Дарвіна. Істота, що нездатна до мислення, має лише втілювати своє Єство. Вона може тільки реалізовувати свою природу конкретно, тут і зараз. Якщо під час цього вона неспроможна виявити своєю поведінкою те, чого вимагає довкілля, то просто помре. Але з людьми не так. Ми можемо створювати абстрактні відтворення можливих способів Єства. Можемо створити ідею в театрі уяви. Можемо перевірити її, порівнявши з иншими ідеями, з ідеями инших людей і з самим світом. Якщо ідея виявляється слабкою, то ми від неї відмовляємося. За словами Поппера, ми можемо дозволяти ідеям помирати замісць нас.147Тоді життєво-важлива частина, творець цих ідей може продовжити шлях, уже не будучи необмеженим помилкою. Віра, що існує в тій частині нас, яка продовжує існувати і рухатися повз усі ті смерті, є передумовою до мислення як такого.

Звісно ж, ідея - це не те саме, що факт. Факт сам собою мертвий. У нього нема свідомости, бажання впливати, мотивацій, дій. Є мільярди мертвих фактів. Інтернет - це кладовище мертвих фактів. Але ідея, що охоплює людину - жива. Вона хоче висловлюватися, жити у світі. Саме тому глибинні психологи - перш за все Фройд і Юнг - наполягали на тому, що людська психіка є полем бою ідей. В ідеї є мета. Ідея чогось хоче. Вона будує структуру цінностей. Ідея вірить, що її спрямування приведе до чогось кращого за наявне. Вона розкладає світ на те, що допомагає або заваджає її втіленню, а все инше стає неважливим. Ідея визначає постать проти тла. Ідея це особистість, а не факт. Коли вона виявляється в людині, то має схильність перетворити людину на своє уособлення, спонукати її на те, щоб відтворювати ідею в діях. Инколи, цей імпульс (одержимість, инакше кажучи) може бути настільки сильним, що людина ладна сама загинути, аніж дати загинути ідеї. Це в цілому погане рішення, враховуючи, що часто досить того, щоб померла тільки ідея, після чого людина перестає бути її уособленням, змінює свій спосіб життя і рухається далі.

Можна це пояснити драматургічною концептуалізацією наших предків: Присутність незаслуженого і часто нестерпного страждання означає, що щось потрібно змінити. Коли взаємини з Богом порушено, мають помирати фундаментальні переконання - їх належить віддати в жертву. Суть в тому, що майбутнє можна зробити кращим, якщо здійснити правильні жертви в теперішньому. Жодна инша тварина до цього не додумалася, та і в нас на це пішли неосяжні сотні тисяч років. Після цього знадобилася ще ціла вічність спостережень і поклонінь героям, а тоді тисячоліття досліджень, щоб дистилювати ту ідею в розповідь. І по цьому знадобилися ще довжелезні проміжки часу, щоб оцінити цю розповідь і прийняти її. І все це заради того, щоб ми зараз могли просто сказати: «Якщо ви дисципліновані і надаєте перевагу майбутньому над теперішнім, то зможете міняти будову дійсности на власний пожиток».

Але як найкраще це зробити?

У 1984 році я ступив на той самий шлях, що й Декарт. Тоді я ще не знав, що це та сама дорога, і не приписую собі схожість із Декартом, якого справедливо шанують, як одного з найбільших філософів усіх часів. Але мене воістину мучили сумніви. Я переріс неглибоке християнство моєї юности в той час, коли спромігся зрозуміти основи теорії Дарвіна. Після цього вже не міг відріжнити базові елементи християнської віри від прийняття бажаного за дійсне. Незадовго після цього соціалізм став здаватися привабливою альтернативою, але і він виявився недостатнім; з часом, завдяки великому Джорджові Орвелу, почав розуміти, що таке мислення багато в чому походило з ненависти до багатих і успішних, а не щирої турботи за бідних. Крім того, соціялістам капіталістичність була ще більш властива, ніж самим капіталістам. Вони так само міцно вірували в гроші. Тільки вони думали, що якби грошима володіли инші люди, то проблеми людства зникли б. А це не так. Є багато бід, які гроші не вирішують, а деякі навіть погіршують. Багатії теж розлучаються і відсторонюються від власних дітей, страждають від екзистенційної туги, захворівають на рак і деменцію, помирають самотніми і без любови. Наркоманам, що перебувають в процесі одужання, наявність грошей - це прокляття, бо вони ошаленіло спускають усе заради вшморгування

наркотиків та пияцтва. А нудьга висить тягарем на людях, яким нема що робити.

В той самий час мене мучив факт Холодної війни. Я був ним одержимий. Уночі бачив через нього кошмари. Він загнав мене до пустки, до протяжної ночи людської душі. Я не міг зрозуміти, як же так сталося, що два найбільші світові табори спрямувалися на гарантоване взаємне знищення. Чи обидві системи були однаково свавільні та корумповані? Чи це було просто питанням кута зору? Чи всі структури цінностей були просто ширмою для влади?

Чи всі були божевільні?

Що ж узагалі трапилося в двадцятому столітті? Чому десятки мільйонів людей були змушені померти, бо їх віддали в жертву новим догмам та ідеологіям? Як же ми відкрили щось гірше, набагато гірше за аристократію та спорзні релігійні вірування, які комунізм і фашизм так раціонально намагалися витіснити? Наскільки мені було відомо, ніхто не відповів на ці питання. Як і Декарта, мене мучили сумніви. Я шукав щось, що завгодно, що я міг би вважати незаперечним. Мені потрібна була скеля, на якій можна збудувати свій дім. До неї мене привів сумнів.

Якось я вичитав одну особливо підступну практику, що була в Авшвіці. Охоронець змушував увязненого носити сорока пяти кілограмовий мішок мокрої соли з одного кінця великої загороди в инший, а потім назад. «АгЬеіі шаскі /геі» було написано на вивісці над входом до табору. У перекладі це значить «Праця звільняє», а волею була смерть. Носіння соли було актом безглуздого знущання. Витвір лихого мистецтва. Це дало мені усвідомити, що деякі дії є однозначно неправильними.

Алєксандр Солженіцин писав глибоко і з достеменністю про жахи двадцятого століття, про десятки мільйонів, у яких відібрали роботу, родину, ідентичність і життя. У своїй книзі «Архіпелаг ҐУЛАҐ», в другій частині другого тому він обговорював Нюрнберзький процес, який вважав найвагомішою подією двадцятого століття. Висновки цього процесу? Те, що деякі дії є настільки жахливими за суттю, що суперечать природі людського Єства. Це є істина в самій основі, в усіх культурах, в усіх часах і місцях. Це лихі дії. Для них нема виправдань. Позбавити людського статусу істоту, схожу на себе, опустити її до рівня паразита, катувати і забивати, мов худобу, не зважаючи на індивідуальну невинуватість чи провину, робити мистецтво з болю - це неправильно.

В чому я не можу сумніватися? В реальності страждання. Воно не потребує доведення. Нігілісти не можуть підкосити його скепсисом. Тоталітаристи не можуть усунути його. Циніки не можуть втекти від його дійсности. Страждання реальне, а з мистецькою досконалістю завдавати іншій людині страждання заради страждання - це неправильно. І це стало наріжним каменем моєї віри. Обшукуючи найнижчі закапелки людської думки і дії, усвідомлюючи власну здатність діяти так, як охоронець нацистської тюрми, наглядач архіпелагів-ґулаґів чи мучитель дітей у підземеллі - я осяг, що означає «взяти на себе гріхи світу». Кожна людська істота має велику здатність до зла. Кожна людина апріорі розуміє як не добро, то бодай те, що ним не є. А якщо є щось, що не є добро, то є і щось, що добром є. Якщо найбільший гріх - це катування инших просто заради того, щоб викликати страждання - тоді добром є прямо протилежне до цього. Добром є те, що запобігає таким речам.

Сенс як найвище добро

Саме з цього я взяв свої засадничі моральні висновки. Цільтеся вгору. Будьте уважними. Виправляйте, що можете виправити. Не будьте зарозумілими у своєму знанні. Докладайте зусиль заради людства, бо тоталітарна погорда виявляється у нетерпимості, гнобленні, катуваннях і смерті. Усвідомте власні вади - боягузтво, зловмисність, образу і ненависть. Подумайте про людожерність власної душі, перш ніж сміти звинувачувати инших і перш ніж пробувати лагодити тканину світу. Може це не світ винен. А ви. Ви не дотягли до вимоги. Не влучили в мішень. Виявилися негідні Божої слави. Здійснили гріх. Все це є вашим внеском до нужди і зла світу. І, що найголовніше, не брешіть. Не брешіть ніколи і ні про що. Брехня веде до пекла. Саме великі та маленькі неправди нацистських і комуністичних держав спричинили смерті мільйонів людей.

Тоді задумайтеся, що усунення непотрібного болю і страждання - це добро. Зробіть із цього аксіому: наскільки це можливо, я буду діяти так, щоб сприяти усуненню непотрібного болю і страждання. Тепер ви поставили на вершину своєї моральної ієрархії низку передумов і дій, спрямованих на покращення Єства. Чому? Тому що нам відома альтернатива. Нею було двадцяте століття. Альтернатива настільки близька до пекла, що відмінности не варті слів. А протилежність пекла - рай. Поставити усунення непотрібного болю і страждання на вершину своєї моральної ієрархії цінностей - це значить працювати на те, щоб збудувати Царство Боже на Землі. Це і держава, і стан розуму водночас.

Юнґ спостеріг, що спорудження такої моральної ієрархії було невідхильним - хоча вона могла залишатися погано злагодженою і внутрішньо суперечливою. Для Юнґа, що б не було на вершині моральної ієрархії індивіда, воно всіма сторонами та сенсами завжди є найвищою цінністю людини, є для неї богом. Воно було тим, що та людина чинила. Тим, у що вона вірила найглибше. Щось вже вчинене - це не факт і навіть не низка фактів. Натомісць це особистість - чи, слушніше, вибір між двома протилежними особистостями. Це Шерлок Голмс або Моріярті. Це Бетмен або Джокер. Це Супермен або Лекс Лютор, Чарльз Френсіс Ксавє або Маґнето, Тор або Локі. Це Авель або Каїн. Христос або Сатана. Якщо щось працює на ушляхетнення Єства, на утворення раю, тоді це Христос. Якщо на

знищення Єства, на створення і розповсюдження зайвого страждання і болю, тоді це Сатана. Це архетипна дійсність, від якої неможливо втекти.

Гонитва за швидким задоволенням - це гонитва сліпого пориву. Це короткочасна вигода. Це обмеженість та егоїстичність. Воно бреше, щоб досягти свого. Нічого не враховує. Незріле і безвідповідальне. Сенс - його зріла заміна. Сенс з'являється тоді, коли поривання під контролем, впорядковані та обєднані. Він з'являється із взаємодії між можливостями світу і структурою цінностей, яка діє у цьому світі. Якщо структура спрямована на покращення Єства, то відкритий через це сенс буде підтримувати життя. Він надасть ліки проти хаосу і страждання. Завдяки сенсові все матиме значення, все буде важливе. Все стане кращим.

Якщо будете діяти правильно, то ці дії дозволять бути психологічно інтегрованими і зараз, і завтра, і в майбутньому. І під час цього ви будете давати користь собі, своїй родині і ширшому світові навколо. Усе складеться і вирівняється по одній вісі. Все зійдеться. Це утворює найбільший сенс. «Все склалося» - це такий пункт в просторі й часі, який ми виявляємо, коли починаємо проживати більше, ніж те, що нам відкривають тут і зараз наші органи чуття, які без сумніву мають обмежені можливості збору та зображення інформації. Сенс перемагає швидке задоволення. Сенс задовольнить усі поривання зараз і завжди. Тому ми й можемо його виявити.

Якщо ви покладете собі, що у вас нема виправдань за свою образу на Єство, попри його несправедливість і біль, то зможете помітити те, що можна полагодити, аби бодай трохи зменшити зайвий біль і страждання. Ви можете питати себе «Що я можу зробити сьогодні?» і це означатиме «Як я можу використати свій час, аби зробити щось кращим, а не гіршим?». Такі завдання можуть з'явитися в образі купи невиконаної паперової роботи, яку можна було б виконати, чи в образі кімнати, яку можна зробити трішечки привітнішою, чи страви, яку можна зробити трішечки смачнішою і принести її своїй родині з більшою радістю.

Ви можете зауважити, що якщо будете дотримуватися цих моральних зобовязань, поставивши «зробити світ кращим» на вершину своєї гієрархії цінностей, то почнете здобувати щораз глибший сенс. Це не блаженство. Не щастя. Це щось таке, що радше нагадує спокуту злочинного факту вашого пошкодженого Єства. Це виплата боргу, який ви винні за шалене і жахливе диво свого існування. Це те, що ви памятаєте Голокост.— Це те, як ви залагоджуєте провину за патологію історії. Це прийняття відповідальности за те, що ви - потенційний житель пекла. Це готовість служити янголом раю.

Швидке задоволення - це ховання усіх скелетів у шафі. Це покривання килимом щойно пролитої вами крови. Це уникання відповідальности. Це боягузливо, неглибоко і хибно. Хибно тому, що саме швидке задоволення, помножене багатьма повтореннями, створює персонажа-демона. Хибно тому, що швидке задоволення просто переводить прокляття на когось иншого або

на вас самих у майбутньому так, що робить ваше майбутнє і майбутнє загалом гіршим, а не кращим.

В тому, щоб діяти задля швидкого задоволення, нема ні віри, ні сміливости, ні жертви. Нема в тому уважного спостереження, що дії та передумови мають значення, чи що світ складається із того, що має значення. Мати сенс у житті - це краще, ніж мати те, чого хочеться, бо ви не знаєте ні чого хочете, ні чого насправді потребуєте. Сенс - це щось, що находить на вас саме собою. Ви можете визначити передумови, можете іти за сенсом, коли він з'являється, але його неможливо просто зробити силою волі. Сенс означає, що ви там, де треба, тоді, коли треба, правильно врівноважені між порядком і хаосом, де все складається так добре, як може бути тієї години.

Швидке задоволення спрацьовує тільки тимчасово. Воно миттєве, імпульсивне і обмежене. І на противагу - те, в чому є сенс, виступає впорядкуванням в симфонію Єства того, що в иншому разі було б швидкоплинним і тимчасовим (швидким задоволенням). Сенс - це те, що виявляється потужніше, ніж можна описати «Оду до радости» Бетховена, тріюмфальне принесення з порожнечі музичних візерунків, одного за иншим, пречудних візерунків, де кожен інструмент грає свою частину, а дисципліновані голоси, нашаровані поверх цього, охоплюють всю широту людських емоцій від розпачу до екстази.

Сенс - це те, що з'являється, коли багато рівнів Єства впорядковуються в досконалу дієву гармонію від атомного мікрокосмосу до клітини, до організму, до індивіда, до суспільства, до природи і до макрокосмосу. Тож дія на кожному рівні прекрасно та ідеально сприяє дії як такій, щоб минуле, чинне і майбутнє одночасно стали спокутані та примирені. Сенс - це те, що з'являється прекрасно і глибоко, як щойно пророслий пупянок троянди, що розкривається із нічого до світла сонця та Бога. Сенс - це лотос, що тягнеться вгору, крізь темні глибини озера, крізь усе яснішу воду, розквітаючи на самій поверхні, проявляючи в собі Золотого Будду, досконало інтегрованого, щоб одкровення Божественної Волі могло проявитися у кожному його слові та жестові.

Сенс - це коли все, що є, сходиться в шалений танець єдиного призначення - прославляння дійсности, щоб вона, хай якою хорошою раптом стала, все одно продовжувала робитися усе кращою і кращою, глибшою і глибшою, довіку майбуття. Сенс справджується тоді, коли той танець став настільки сильним, що всі жахи минулого, всі страшні зусилля, яких докладало усе живе і все людство дотепер, стає обовязковою і вартісною частиною щораз успішніших спроб побудувати щось істинно сильне і добре.

Сенс - це найвища рівновага між з одного боку хаосом перетворення та можливости, а з иншого дисципліни чистого порядку, чиє призначення в тому, щоб утворити з невід'ємного хаосу новий порядок, який буде ще бездоганнішим, здатним робити хаос і порядок щораз врівноваженішими та продуктивнішими. Сенс - це Шлях, дорога щедрішого життя, кращого місця,

де ви живете, коли вас веде Любов, коли говорите Істину, коли ніщо з того, чого ви хочете чи можете хотіти, не здатне мати над цим пріоритет. Добивайтеся суттєвого, а не швидкодоступного.