Іржі Томан "Мистецтво говорити"

В науково-популярній книзі відомий чеський письменник і соціолог Іржі Томан на основі власного досвіду та життєвих спостережень дає практичні поради щодо того, як краще оволодіти технікою розмови з колегами, друзями, рідними, як побудувати свій виступ перед аудиторією.

2-е видання

Переклад з чеської В. І. Романця

Художнє оформлення Р. Є. Бет'ятава, Г. П. Філатова

Читати фрагмент книги Іржі Томана "Мистецтво говорити" онлайн:

Кожна людина зацікавлена в тому, щоб уміти правильно й гарно говорити, оскільки це дає можливість установлювати й підтримувати добрі стосунки з людьми в різних колективах: у сім’ї, в школі, на підприємстві, в громадських та інших організаціях.

У цій книзі даються конкретні поради щодо того, як опанувати основи психологічних знань, які слід використовувати у сфері спілкування з людьми, щоб краще їх розуміти, про що саме говорити у вузькому колі, на нарадах, як побудувати й виголосити промову перед широкою аудиторією.

Щоб навчитися правильно й гарно говорити, потрібні три основні передумови, а саме: володіти технікою мовлення, знати головні психологічні засади стосунків між людьми і — що найголовніше — мати що сказати! Бо чи ж потрібно було б людині вміння красномовно висловлюватись, якби їй нічого було сказати?

Для того, щоб вас уважно слухали (у вузькому колі чи широка аудиторія), необхідно завжди мати в запасі щось нове,

причому розповідати цікаво, захоплююче. А для цього треба бути спостережливим, стежити за подіями не тільки у своїй країні, а й у всьому світі, цікавитися громадським і політичним життям, культурою і спортом, наукою і технікою, любити природу, мати певні захоплення і заняття. Знання, інформацію, події слід сприймати таким чином, щоб пізніше ними можна було поділитися з друзями, знайомими, співробітниками, слухачами під час лекції.

Для того щоб навчитися добре, змістовно говорити, необхідно постійно збагачувати свої знання й досвід, удосконалювати освіту, інакше кажучи, всебічно розвивати свою особистість. Успіхів у праці та стосунках з людьми ви досягнете лише тоді, коли постійно працюватимете над собою. Адже вміння добре говорити завжди розвивається одночасно з розширенням політичного, культурного та професійного кругозору. Ви не зможете виявити себе в малому чи великому колективі, якщо повторюватимете лише те, що чули від інших.

Людина, що вміє правильно і гарно говорити, легко встановлює стосунки зі своїми близькими, з іншими людьми довкола себе, знаходить собі справжніх друзів, товаришів, супутника в житті... Завдяки цьому вона дістає задоволення від життя. Адже самотні люди щасливими не бувають.

Приміром, ви не повністю задоволені життям. Причиною цього нерідко є те, що ви не зуміли встановити добрих стосунків з людьми, які вас оточують. Вам здається, що таке становище змінити вже не можна. І ось ви прочитали цю книгу. Прочитавши її, ви, безперечно, переконаєтесь, що дещо зробити можна. Для цього треба насамперед змінити свої звички, поведінку, вивчити психіку людей (оскільки вона не в усіх однакова), застосовувати знання з психології у спілкуванні з людьми.

Перша частина книги, в якій ідеться про те, як навчитися добре говорити у вузькому колі, і викладаються головні засади добрих стосунків з людьми, призначена для широкого кола читачів. Адже кожному треба знати, як покращити взаємини з людьми, як оволодіти навичками доброго спілкування.

Другу частину книги присвячено питанням правильного мовлення на нарадах і перед широким загалом слухачів. Ця частина, здавалося б, призначена в основному для тих, хто виступає перед широкою аудиторією. Однак кожен з нас, дорогі читачі, навіть наймовчазніший і найсором’язливі- ший, прочитавши цю книгу, може настільки змінитися, що зрештою почне гарно і без страху говорити і під час публічного виступу. І це не перебільшення! Автор пропонованої книги пережив усе це на власному досвіді. За молодих років був сором'язливий і боявся говорити в широкому колі людей. Однак з часом дуже змінився, подолавши ніяковість і страх.

Тих, кого цікавить насамперед техніка публічного виступу, застерігаємо, що було б неправильно починати читати книгу зі сторінки, на якій починається частина, присвячена публічним виступам. Річ у тому, що в першій частині викладено все те, що важливо знати для мовлення як у вузькому колі, так і під час публічного виступу. І від самої людини залежить, чи зможе вона або захоче використати всі ті поради, що містяться у цій книзі. На жаль, у наших школах немає спеціальних уроків, на яких би дітей навчали гарно говорити у вузькому колі, а тим більше ораторського мистецтва. Тому автор ставить собі за мету заповнити цю прогалину в літературі і дати можливість усім, хто прагне навчитися гарно говорити, оволодіти навичками красномовства, щоб застосовувати потім набуті знання і вміння у своїй практичній діяльності.

Проте не всі питання, що стосуються опанування методів та прийомів красномовства, висвітлено у книзі. З огляду на обмежений обсяг і на мету, що її ставив перед собою автор, тут мало порад щодо стилістики мовлення. За невеликим винятком у ній відсутні також спеціальні вимоги, що стосуються різних видів промов, як, наприклад, політична промова, наукова лекція, промова, що виголошується за різних специфічних обставин (під час похорону, весілля, зустрічі гостей тощо), виступ по радіо та телебаченню і т. ін. При потребі відповіді на зазначені питання читач знайде в інших публікаціях з даної тематики в тому аспекті, який його цікавить.

Щоб засвоїти всі поради, які даються у книзі, прочитати її один раз не досить. Треба повертатися до прочитаного доти, поки той чи інший принцип буде належно засвоєний. Для цього наприкінці книги дано перелік основних принципів, які в ній розглядаються. Для кращого їх запам’ятовування в тексті наводиться чимало прикладів. Велике значення має систематичне застосування цих принципів на практиці, аж поки не виробляться у вас відповідні навички. Тоді вже не треба буде думати про них — вони стануть невід’ємними складовими вашої особистості.

Автор поставив перед собою завдання: з одного боку, досить популярно і цікаво розповісти читачам про здобутки сучасної психології у сфері стосунків між людьми, з другого — на основі наукових знань, власного досвіду та досвіду численних практиків створити своєрідний посібник для тих, хто прагне навчитися гарно говорити і тим самим деякою мірою змінити свою особистість. У зв’язку з цим слід зауважити, що вагомих успіхів від прочитання даної книги досягне не той читач, який розглядатиме її як розважальне науково-популярне чтиво, а той, хто поставить собі за мету використовувати на практиці викладені в ній принципи й рекомендації і тим самим самовдосконалюватись на користь самого себе і всього суспільства.

Книга розрахована на широке коло читачів: адже кожна людина, мабуть, відчуває потребу навчитися гарно говорити, а тим більше ознайомитися з психологією міжлюд ських стосунків. Однак найбільше скористатися з неї зможе лише той, хто прагне чогось досягти і хто має досить сильну волю, щоб удосконалювати самого себе і, зокрема, цю сторону своєї особистості шляхом застосування рекомендованих нами принципів у власному житті.

В одному із своїх романів «Александр в залізній масці» Дюма описує життя людини в залізній масці, яку за наказом французького короля Людовіка XIV було кинуто до в’язниці на багато років. Важко навіть уявити собі життя цього в’язня. Адже протягом 23 років йому було заборонено спілкуватися з іншими людьми. Нікому не дозволялося ані бачити його обличчя, ані говорити з ним.

Життя в’язня у залізній масці, безперечно, було жахливим. І все ж він міг чути й бачити крізь отвори в масці все, що відбувалося довкола. Уявімо собі тепер людину, голова якої замкнена в порожню кулю, куди не проникає жоден звук, жоден промінь світла. Чи змогла б така людина взагалі стати розумною істотою? Адже від дня свого народження вона була б повністю ізольована від навколишнього середовища — не могла б його ані бачити, ані чути, одне слово, не могла б з ним спілкуватися, встановлювати зв’язки. Отже, розумовий розвиток людини цілком залежить від зв'язків з навколишнім середовищем. Без таких зв’язків людина жила б гірше, ніж в’язень у залізній масці, перебувала б у повній темряві та німій тиші. За таких умов годі й говорити про розвиток її розумових здібностей.

Проте, хоча б якою важкою здавалася доля такої людини, треба визнати, що кожен з нас по-своєму замкнений у своєрідну кулю. Такою кулею є наша черепна коробка. А відчиняють дверцята цієї коробки зір і слух. Відразу ж після народження кожна людина протягом короткого часу нагадує в’язня, що не може встановити зв’язків з навколишнім середовищем, порозумітися з ним. У перші тижні свого життя немовля ще не користується ні зором, ні слухом. Про¬те обидва ці чуття швидко розвиваються і після 2—3 місяців стають найважливішими «пристроями» для встановлення контактів з навколишнім середовищем. Інші три чуття — дотик, смак і нюх, які протягом перших тижнів (коли ще слух і зір недостатньо розвинуті) дають можливість встановлювати контакт з навколишнім середовищем, невдовзі поступаються місцем слухові й зору.

Чи існують люди, які протягом усього свого життя перебувають в ув’язненні вічної тиші й темряви?

Так, це люди, що не бачать і не чують, тобто водночас є сліпими і глухими. А що можна сказати про духовне життя таких людей? Спробуймо уявити собі це на основі спогадів Гелен Келлер та Ольги Скороходової.

Гелеи Келлер народилася нормальною дитиною, але у віці кількох місяців унаслідок хвороби втратила слух і зір. До семи років вона не могла ні з ким спілкуватися. Та ось з нею почала працювати вчителька, яка допомогла дівчинці подолати бар’єр між нею і навколишнім світом.

Пізніше, згадуючи про це, Гелен Келлер писала: «Прийшовши вранці до мене, вчителька дала мені в руку ляльку. В той час, коли я гралася з лялькою, вчителька показувала своїми пальцями на моїй руці літери слова «лялька». Гра мені сподобалась, і я спробувала повторювати рухи вчительки. Як тільки мені вдалося правильно відтворити літери, мене охопила невимовна радість. Я прибігла до матері, підняла руку і показала їй пальцями літери слова «лялька». Я ще не знала, що слово вимовляють голосом, не знала навіть, що таке «слово». Я ніби мавпеня рухала пальцями так, як показувала вчителька. Протягом наступних днів я навчилася артикулювати пальцями багато коротких іменників, а

також деякі дієслова: сидіти, стояти, ходити. Минуло чима¬ло часу, поки я зрозуміла, що все довкола мене має свою назву».

Цікавим є знайомство Гелен з першим загальним поняттям. Дівчинка звикла називати свою стару іграшку словом «лялька». Вона дуже здивувалася, коли вчителька, даючи їй нову ляльку, назвала її тим самим словом. Це був власне перший випадок засвоєння Гелен загального поняття. З таким самим захватом переживала вона своє наступне знайом¬ство з загальним поняттям «вода». Келлер про це пише так: «Проходили ми з учителькою повз криницю. Хтось набирав воду, і вчителька підставила мою руку під воду, що витікала з відра. Відтак проартикулювала слово «вода» пальцями...» І Гелен здогадалася, що це те саме слово, яке вона вивчила незадовго перед тим, тримаючи в руці глечик з водою. Тоді слово «вода» поширювалося в її уявленні на обидва предмети — глечик і воду. Тепер вона зрозуміла, що таке власне «вода».

Другим відомим прикладом сліпоглухоти є життя Ольги Скороходової. Широко відомі її книжки, в яких вона розповідає про своє життя. На відміну від Гелен Келлер Ольга до 5 років була нормальною дитиною. В 1919 році, коли їй виповнилося 5 років, вона тяжко захворіла, осліпла й оглухла спочатку на одне, а потім і на друге вухо. Повна глухота спричинилася, як завжди буває в таких випадках, до швидкої втрати мови. Дівчинку помістили у спеціальний інтернат для сліпоглухонімих дітей у Харкові. Спочатку професор І. О. Соколянський відновив їй здатність говорити. Пізніше за допомогою азбуки для сліпих Ольга навчилася сприймати інформацію від свого найближчого середовища, закінчила середню школу, потім вуз, почала працювати в Науково- дослідному інституті дефектології АПН СРСР. ЇЇ наукові праці присвячені глухонімим.

На перший погляд випадки з Гелен Келлер та Ольгою Скороходовою можуть здатися надто віддаленими від нашого повсякденного життя. Ми ж бо ані сліпі, ані глухонімі. З історією життя Гелен Келлер та Ольги Скороходової ми знайомимо читача для того, щоб допомогти йому усвідомити, що зір і слух — це дорогоцінний скарб, який разом із здатністю говорити дає нам можливість сприймати навколишнє середовище, спілкуватися з людьми і в процесі такого спілкування постійно вчитися, розвиватися, збагачувати свій духовний світ. 

Крім того, нам хотілося б звернути увагу на розвиток новонародженого, що приходить з темряви й тиші у світ незрозумілих образів і звуків і не може на перших порах відрізнити одні образи й звуки від інших. Як разюче змінюється дитина протягом перших трьох місяців життя, коли вона починає сприймати навколишнє середовище за допомогою зору, розрізняти й усвідомлювати різноманітні звуки за допомогою слуху!

У пеРшій половині минулого століття вчені вважали, що мозок функціонує як одне ціле і що всі його частини призначені для виконання однакової роботи. Паризький лікар Ф. Й. Галль, за походженням німець, своїми анатоміч¬ними дослідженнями започаткував так звану френологію. Згідно з цією наукою, характерні особливості людини можна встановити за формою (випуклинами, заглибинами) її черепа. Так, на основі вивчення форми певних частин черепа він робив висновки про наявність чи відсутність у людини почуття материнства, релігійних почуттів тощо. Незважаючи на те, що френологією займалося багато людей, серед них і Й. В. Гете, це вчення було відкинуте як псевдонаука. Водночас були припинені всі спроби визначити функції окремих частин мозку, встановити, наприклад, місцезнаходження механізму усної, письмової мови, нюху.

В 1861 році французький хірург Поль Брока опублікував історію хвороби двох пацієнтів, які втратили мову внаслідок поранення в задню частину третьої лівої лобової долі мозку. Ці приклади свідчили про те, що мовний центр локалізований у певному місці мозку. Через кілька років нейрохірурги Г. Фріч і Е. Гітціг, стимулюючи мозок собак за допомогою електричного струму, переконливо довели, що центри мовлення й руху знаходяться в певних ділянках мозку.

Хоч навіть сьогодні деякі вчені вважають, що функція мови не локалізована в тій ділянці, яку визначив Брока, однак ясно, що саме ця частина мозку має надзвичайно велике значення для здатності говорити.

Чи помітили ви, що наша мова чи письмо дещо схожі на телеграфічні знаки азбуки Морзе? У всіх трьох випадках ідеться про знаки або звуки, яким надано певного значення. За «наказом» мозку наші голосові зв’язки, гортань, рот, піднебіння, губи разом з дихальними органами видають різні звуки, які, відповідно поєднуючись, утворюють людську 

мову. Чужа мова незрозуміла, якщо людина не може її «розшифрувати», так само як азбука Морзе незрозуміла для людини, що з нею незнайома.

Кожна людина має передавач мовних кодів — органи мовлення, а також приймач тих кодів, у ролі якого висту¬пають органи слуху — вуха. Висловлюючись за допомогою термінології сучасної техніки, мозок розшифровує коди, що їх уловлює цей приймач, і встановлює їх значення. Зви¬чайно, процес дешифрування, або декодування, що відбу¬вається в нашому мозку, набагато складніший, ніж дешиф¬рування крапок та рисок телеграфічного коду і перетво¬рення їх на письмові знаки.

Батькам здається, що починаючи вже з перших тижнів життя їхня дитина, агукаючи, вимовляє окремі звуки чи склади. Насправді ж тут має місце випадкове утворення окремих звуків. Лише на другому, третьому місяці, вперше усміхаючись і тим самим реагуючи на появу когось із членів сім’ї, дитина починає усвідомлювати присутність людей довкола себе. Протягом наступних місяців діти починають видавати окремі звуки. Розвивається центр вокалізації (утворення звуків). Діти мусять виробити здатність воло¬діти десятками м'язів, які беруть участь у вимовленні одного-єдиного звука.

Нелегко видати на цьому музичному інструменті, яким є наші голосові зв’язки, один звук, потім другий, третій І при цьому не переплутати їх. Це набагато складніше, ніж сісти за рояль, натиснути на клавішу, викликавши тим самим певний звук, і, можливо, більше нагадує гру на скрипці, ко¬ли треба видати правильний звук за допомогою точних рухів пальців та смичка по струні. Тут взаємодіють три компонен¬ти, тоді як в утворенні звуків людської мови бере участь значно більша їх кількість.

Уміння говорити сприймається як невід’ємна риса люди¬ни. Однак не кожен усвідомлює, що немовляті треба два-три роки, а часом і більше для того, щоб навчитися правильно вимовляти всі звуки.

Дитина намагається вимовляти звуки так, як вимовля¬ють їх батько й мати, намагається встановлювати зв’язки між звуками, які чує, і предметами, на які їй указують бать¬ки. На це спрямовані всі її зусилля. Випадок з Гелен Келлер доводить, яке значення у встановленні зв’язків з навколиш¬нім середовищем мають зір, слух і здатність говорити. Адже дівчинка навчилася встановлювати зв’язки з навколишнім середовищем і розвинула свої розумові здібності за допомо¬

гою самого лише дотику — відчуття, яке може дати тільки частину можливостей порівняно із слухом та зором.

Не менше значення тут має і допомога дорослих, які оточують дитину і які допомагають їй тим більше, чим сильнішим є її прагнення оволодіти звуками, навчитися говорити. Незабаром дитина усвідомлює, що крики та плач, за допомогою яких вона намагається виразити свої почуття й бажання, не завжди зрозумілі для оточуючих. Тож немає нічого дивного в тому, що дитина прагне навчитися говорити якомога швидше. Часом ми дивуємося з того, що і дорослі, і діти вчаться іноземної мови з далеко меншим успіхом, ніж рідної. Причина цього полягає в тому, що при вивченні іноземної мови відсутній той життєво важливий мотив, яким керуються діти, вивчаючи рідну мову.

Певних успіхів в оволодінні рідною мовою кожна людина досягає вже в п’ятнадцятьгіністнадцять років. Однак, щоб успішно впливати на своє оточення, вміння говорити на рівні п’ятнадцяти-шістнадцяти років, навіть самого доброго знання рідної мови, її граматики та лексики ще не досить. Про те, що необхідно ще для цього знати, і йдеться в наступних розділах книги.

Однорічна дитина звичайно може вимовити кілька слів: «мама», «тато», «гам-гам», «бух». Ці прості слова часто замінюють цілі речення і мають різне значення. Наприклад, слово «гам-гам» може означати і «я хочу їсти», і «я їм», і те, що ви показуєте як їжу. Перші слова, що їх засвоюють діти,— це, звичайно, іменники. Вони означають назви предметів, які дитина бачить навколо себе і які їй показують батьки. Згодом вона засвоює слова, що означають дію, яку вона виконує: сидіти, ходити, стояти, їсти, пити тощо. Далі — прикметники, що означають якість предметів: одна лялька мала, а друга велика; помаранчі солодкі, а іграшки м’які або тверді і т. д.

Спочатку словник дитини розширюється поволі, а пізніше значно швидше. М. Е. Сміт проаналізував мову багатьох дітей, щоб визначити, скільки слів вони вживають у тому чи іншому віці, і дійшов таких висновків (див. табл. на с. 16).

При цьому треба зазначити, що активний словник, тобто кількість уживаних слів, буває набагато менший, ніж пасив¬ний словник, що складається зі слів, значення яких людина розуміє. 

 

 Робертс у своїй книзі про механізми мозок людини мови й мозку пишуть, як можна визна¬чити ділянку мозку людини, де зна¬ходиться центр мовлення.

Заглянемо разом з ними всередину людського черепа, щоб краще зрозуміти зв’язок між цією ділянкою мозку і мовленням.

Під час електричної стимуляції окремих частин мозку використовують різні види електродів, якими торкаються поверхні кори мозку. Якщо, наприклад, торкнутися електро¬дом до рухового центру, то пацієнт, навіть не бажаючи цьо¬го, зробить певний рух. Щось схоже відбувається і в центрі мовлення. Подразнення даної ділянки мозку електричним струмом або порушує мову, або активізує її. Пацієнт, який спокійно лежить на операційному столі, взагалі не знає про те, що до центру мовлення було прикладено електрод. Але в момент електричної стимуляції він з подивом помічає, що не може говорити або не може знайти потрібне слово, хоч і силкується висловитися, допомагаючи собі жестами. В момент віддалення електрода пацієнт відчуває, що знову може говорити або знайти потрібне слово. Доторкуючись електродом до кори мозку, визначають межі ділянки кори, де міститься центр мовлення.

Під час експериментів досліджують різні питання, по¬в’язані з мовою або письмом. Спостерігач сидить біля паці¬єнта, показує йому різні малюнки і просить сказати, що на них зображено («це — човен», «це — собака» тощо). Як тільки трапиться порушення мови, хірург кладе в мозок маленьку картку з номером у те місце, до якого торкався електрод. Так само пацієнта просять лічити, писати або чи¬тати. При цьому уважно стежать, коли почнуть виявлятися порушення. Так, під час лічби пацієнт перескакує від шести аж до двадцяти п'яти, а потім повертається до дев’яти. На¬зиваючи предмети, не може згадати слово «гребінець» і за¬мість нього каже: «Те, чим розчісують волосся». Внаслідок доторкування електродом до іншої частини мозку відбува¬ється не порушення мови, а її активізація. Пацієнт, наприк¬лад, раптом згадує випадок, який стався з ним дуже давно.

Різні види порушень та активізації мови мають місце не лише під час обстеження за допомогою електродів. Вони відбуваються протягом тривалого часу або й завжди внаслі¬док певних захворювань. Так, ще наприкінці минулого сто¬ліття Гордіньє опублікував історію хвороби тридцятисеми- річної жінки, яка страждала від головного болю й нудоти. Пізніше вона втратила здатність писати, хоча й могла гово¬рити, читати і розуміла мову. З плином часу її мова дедалі погіршувалася, хоч певна афазія (порушення мови) і не наступала. До речі, люди, що страждають на афазію, не можуть, наприклад, знайти відповідний словесний символ для предмета, який бачать. Інший пацієнт не розуміє того, що йому говорять, не може поєднати словесний символ з відповідним предметом.

               

При цьому слід пам'ятати, що в ранньому дитинстві мислення розвивається одночасно з розвитком мови. Як уже зазначалося, саме в цей період діти починають абстрактно мислити, тобто включати до класів окремих понять цілі групи предметів, що мають схожі властивості. І в цьому їм активно допомагає здатність говорити. Без мови, вважає більшість фахівців, мислення неможливе, оскільки, просто кажучи, мислення — це мов¬ення про себе. Чим більше знань здобуває людина, сціл- куючись із зовнішнім світом, чи то шляхом безпосереднього пізнання, чи за допомогою літератури або іншими способами, тим багатше її духовне життя.

Велику роль у вивченні процесів мислення відіграє кі-бернетика. Одна з її заслуг полягає в тому, що вона вперше почала систематично порівнювати функції складних біоло¬гічних систем, однією з яких є, зокрема, людський мозок, з функціями машинних механізмів. Виникли електронно- обчислювальні машини (ЕОМ), або комп’ютери, і сьогодні функції ЕОМ нерідко порівнюють з діяльністю мозку. Вдамося й ми до такого порівняння.

Мозок новонародженої дитини являє собою сирий матеріал, який у процесі розвитку перетворюється на найдиво- вижніший мислячий пристрій. У момент народження дитини більшості тих складних зв’язків, що характеризують функцію мислення, ще не існує. Лише завдяки взаємодії із зов¬нішнім світом, завдяки розвиткові уваги й мови в мозку з’являються постійні нові зв’язки і він набуває тієї склад¬ності, якої досі не має жодна ЕОМ таких самих габаритів, як мозок.

У чому ж різниця між ученим, наприклад лауреатом Нобелівської премії, і звичайною людиною І Висловлю¬ючись технічною мовою, можна сказати, що той учений має в голові у тисячі разів більше різноманітних знань, якими він оволодів, ніж звичайна людина. Цілком очевидно, що в одних людей здібності до дедукції, узагальнення, винахідництва, логіки тощо кращі, ніж в інших. Однак якщо і вони не поповнюватимуть свій «мислячий пристрій» певною кількістю знань через лінощі, брак наполегливості чи працездатності, то можливості їхнього мозку не будуть реалізовані. Це нагадує ситуацію, коли б у велику ЕОМ третього покоління, яка завдяки своїй досконалості може роз-в’язувати найскладніші завдання, ввели дуже мало інфор¬мації і вимагали від неї виконання лише найпростіших операцій. Можна уявити собі, як багато втрачає суспільство, коли досконалий пристрій дає лише невеличку частину того, на що він здатен. Те ж саме можна сказати і про мозок людей, що не цінують здібностей, якими їх наділила при¬рода.

Читачеві може здатися, що автор відвертає свою увагу від теми книги. Але це не так. Основною умовою належного служіння ЕОМ людині є досконала машинна мова. На су¬часному етапі розвитку ЕОМ досконалість машинної мови і програми має набагато більше значення, ніж технічна якість машини. Те ж саме можна сказати і про людину.

Як уже зазначалося, мова тісно пов'язана з рівнем мис¬лення. Перевага людини над іншими істотами полягає в її здатності працювати з символами. Просте сприймання окремих об’єктів і дій нічого б не дало, якби людина не була здатна виробляти поняття, позначати їх словесними симво¬лами і працювати з ними за допомогою свого мислячого пристрою. Підвищення рівня мислення неможливе без роз¬ширення системи символі Я, тобто окремих слів і виразів, для позначення не тільки нових предметів та їх частин, які з’являються завдяки розвитку науки й техніки, але й для позна¬чення нових ідей та видів діяльності, для вираження нових абстрактних понять.

Деяким читачам може здатися, що автор зайшов у нетрі надто теоретичних міркувань про важливість символів для людського мислення. Щоб показати, яке значення мають символи в розумовій праці, наведемо два приклади найпро¬стіших арифметичних дій: один приклад на додавання, а другий — на множення чисел.

Спробуйте виконати такі дві дії:

ХСІІІ      ХІІХХІУ = ?

+ ІЛУ XIX

Сума?

Поморочившись p додаванням та множенням чисел, вира-, жених символікою римських цифр, напишіть ці самі числа арабськими цифрами, і ви відразу ж переконаєтесь, що розу¬мова праця посувається набагато швидше й легше, якщо користуватися досконалішою символікою.

93           12X14=?

+ 54 19

Сума?

Я впевнений, що навіnь той читач, якому проблема сим¬волів, уживаних у процес* мислення, здається далекою і об¬тяжливою, на практичному прикладі простих арифметичних дій переконається, яке значення мають символи для мис¬лення.

Згадаймо інший приклад, що ілюструє, як можуть впли¬вати малораціональні письмові символи на способи спілкування між людьми. Тоді як у нас знання та інформацію можна однаковою мірою легко передавати як за допомогою слова, так і на письмі, є країни, в яких передавання знань 

Можна не перебільшуючи сказати, що без мовного апарата, здатного видава¬ти звуки, і без розвинутого мовного центра мозку, який керує вимовлен- ням окремих звуків, поєднанням їх у слова, а слів у речення, людство завжди перебувало б на рівні мавпи. Лише завдяки мові людина може спілкуватися зі своїми ближніми, вчитися у них і переймати досвід не тільки всіх тих людей, що живуть довкола неї в даний мо¬мент, а й досвід і знання, що передаються з покоління в покоління, а також досвід інших народів.

Вік перших письменних пам’яток становить приблизно 6000 років. Виникнення письма значною мірою вплинуло на дальший розвиток цивілізації, оскільки думки, які рані¬ше виражалися за допомогою мови і зберігалися лише в пам’яті (а з плином часу деформувалися й забувалися), стало можливим зберігати довше й надійніше спочатку в камені, на глиняній табличці, на пергаменті або на папері. Вся людська культура й цивілізація нерозривно зв’язані з цим величезним сховищем людських знань і досвіду, що їх нагромаджено за весь час існування людства як суму знань видатних людей усіх поколінь.

Мета написання попередніх сторінок полягає в тому, щоб примусити читача замислитися над речами, над якими він звичайно не замислюється. Щоб він усвідомив, яке значення мають для людини органи чуттів, що дають їй відомості про світ довкола неї. Три з наших п’яти органів чуттів дале¬ко не такі розвинені засоби спілкування з навколишнім середовищем, як слух і зір. Останні ж дуже зручні для спіл¬кування з кількох причин.

1.            Вони сприймають подразнення, що надходять здаля, тоді як, наприклад, за допомогою дотику й нюху можна сприймати подразнення лише за умови безпосередньої близькості органу чуття до предмета.

2.            Дають можливість вловлювати дуже незначні відмін¬ності між подразненнями, що надходять ззовні. Вухо здатне сприймати сто тисяч різних звуків.

3.            Дають можливість сприймати сигнали, які передають¬ся механічними засобами (за допомогою радіо, телебачення тощо).

4.            Сигнали, що їх сприймають слух і зір, можна зареє¬струвати за допомогою фотоплівки, кіноплівки, платівки й магнітофонної стрічки.

Решта органів чуттів таких можливостей не має, і тому, якби у людини були тільки ці менш досконалі органи чуттів, вона не змогла б досягти сьогоднішнього рівня свого розу¬мового розвитку. Винятки Гелен Келлер, Ольги Скорохо- дової та деякі інші лише підтверджують цю думку.

 

 

Мірилом задоволення людини є реалізація нею своїх здібностей у суспільстві.

Чи замислювались ви коли-небудь над тим, що задоволення чи незадоволення людини, щасливі хвилини в її житті, так само як і нещасливі, здебільшого прямо чи опосередковано залежать від того, як складаються її стосунки з іншими людьми? В будь-якому колективі суспільства — в сім’ї, у школі, відтак у групах приятелів і товаришів, у трудовому колективі та ін.— мірою успіху людини є визнання з боку близьких людей, а також її становище в суспільстві, яке великою мірою визначається її ставленням до праці.

Адже навіть дитина прагне, щоб у сім’ї їй приділяли якнайбільше уваги, щоб усі її любили і віддавали перевагу перед іншими. Всім, мабуть, відомо, як реагують первістки на народження брата чи сестри, на яких раптом зосереджується увага й любов батьків. Скільки ревнощів, заздрощів викликає у малої дитини втрата своїх давнішніх привілеїв! Те ж саме відбувається в дитячому садку і школі, де дитина намагається привернути до себе увагу, виділитися у змаган¬ні з іншими.

Успіх чи неуспіх у стосунках з іншими людьми супроводжує нас від народження до самої смерті. На роботі, крім професійної майстерності, величезне значення має наше вміння (чи невміння) встановлювати й підтримувати добрі

стосунки з людьми. Те ж саме можна сказати і про стосунки з іншою статтю. Одні вміють налагодити прекрасні стосунки з коханою (коханим), дружиною (чоловіком), а в інших це не виходить. Так само і в стосунках з товаришами, в колективі, суспільстві в цілому.

Чим же можна пояснити те, що одні змалку можуть підтримувати добрі стосунки з іншими людьми і тим самим «вписуються» в суспільну групу (сім’ю, колектив у школі, на підприємстві тощо), а іншим це не вдається? Чи, може, тут ідеться про природжені здібності, які в одних є, а в ін¬ших їх нема? Безперечно, у деяких людей такі здібності є від народження. Однак я переконаний, що ці якості можна виробити в собі шляхом виховання або самовиховання. І однією з важливих передумов їх розвитку є вміння добре гої- ворити.

Для цього недостатньо добре опанувати рідну мову, і зокрема її граматику і словник. Необхідно оволодіти знан¬ням мови з погляду того, щоб говорити завжди тактовно, цікаво, своєю мовою впливати на слухачів, уміти переконати людину або ж просто розважити її, уміти говорити зі зна¬йомими і з незнайомими людьми, з молодими й старими, з рівними собі й високопоставленими, з людьми, що симпа¬тизують нам, і з тими, хто проти нас, уміти говорити вдвох, утрьох і в більших групах, навіть перед широким загалом — словом, уміти своєю мовою завойовувати прихильність людей.

Про всі згадані аспекти «вміння добре говорити» ми й розповімо на наступних сторінках книги.

               

Починаючи з трьох місяців дитина вже сприймає людей, що її оточують, посміхається до них, вимагає присутності матері чи батька, хоче, щоб з нею розмовляли, не залишали її на самоті, щоб люди з нею бавилися і гралися. Чим далі, то вимоги підвищуються: навчившись говорити, вона буквально «засипає» всіх нескінченними за¬питаннями. В цьому саме і виявляється прагнення дитини (як майбутньої людини) до спілкування.

Суспільна сутність людини виявляється уже в тому, що кожного дня вона протягом якогось часу спілкується з членами своєї сім’ї, з товаришами та приятелями, під час праці на підприємстві чи в установі, в гуртках, у різних суспіль¬них групах. Шляхом постійного, щоденного спілкування ми , пристосовуємося до свого найближчого оточення, зміцнюємо наші суспільні зв'язки. За допомогою мови люди впливають

одне на одного, на суспільні групи, до яких вони належать. Зі свого боку ці групи впливають на кожного свого члена. Отже, все життя людини — це її спілкування з оточенням і взаємний вплив одне на одного.

Без спілкування, без стосунків з людьми ми не можемо бути щасливими. Самотність для людини — важка і гнітюча.

У зв’язку з цим мені пригадалося оповідання, автор якого розповідає начебто просту історію. Якось, маючи досить вільного часу, він ішов на роботу кружною дорогою. На одній з бічних вулиць відчинилися двері, з будинку вийшла старенька жінка й запитала його, котра година. Після цього почала розмову. Нарешті запитала, чи він проходитиме ще коли-небудь цією вулицею. На другий, третій день і далі вона завжди на нього чекала, питала, котра година, і розпо¬відала йому щось із свого життя. Деякий час він не міг ходи¬ти тією вулицею. Коли ж знову пішов нею, то побачив, що з помешкання, в якому жила старенька, виносять речі. Дові¬дався, що вона померла. Він не міг не здивуватися, побачив¬ши, що з помешкання виносять кілька годинників. Отже, старенька добре знала, котра година, і питала його про це лише для того, щоб мати змогу з кимось поговорити, розва¬жити свою самотність.

Як ми уже зазначали, людина — суспільна істота, вона живе в суспільстві і коли опиняється поза його межами, то це нерідко має негативні психічні наслідки. Канадські пси¬хологи провели експеримент, метою якого було встановити, як впливає цілковите припинення сприймання подразнень, що надходять з навколишнього середовища, за допомогою зору, слуху й дотику. Добровольці з-поміж студентів вищих навчальних закладів, які брали участь в експерименті, по¬винні були лежати на зручному ліжку в маленькій звуко- ізольованій кімнаті. На очах вони мали окуляри, які роз¬сіювали світло і не давали змоги бачити форми предметів, на руках—рукавички, що закривали руки від ліктів до кінчиків пальців, а в вухах — гумові подушечки. За винят¬ком короткого часу, призначеного для прийняття їжі та від¬відання туалету, студенти повинні були цілими днями неру¬хомо лежати. Вже через кілька годин вони не могли зосере¬джуватися. Нудьга зростала без упину. Почали просити, щоб їм дали розв’язувати якісь завдання. А коли дістали такі завдання, то не могли вже зібратися з силами, щоб ними займатися. їх здатність розв’язувати навіть прості завдання різко знижувалася, і це зниження тривало ще від півдня до одного дня після ізоляції. І хоча студенти одержували добру платню, більшість з них не витримала перебування в ізоляції довше, ніж три дні. У тих, що продовжували брати участь в експерименті, почались галюцінації і порушення мислительних процесів. Ці досліди показують, який вплив може мати на людину ізоляція, під час якої всі органи чуття не одержують сигналів з навколишнього світу.

Навіть серед дітей у сім’ї чи в дитячо¬му садку впадає в око те, що діти, які мають кращий «дар мови», легше справляються з труднощами, ніж ді¬ти, що поступаються їм у вмінні гово¬рити. Так, складаючи екзамени у школі, деякі діти, незважаючи на слабі знання, виходять із складного становища лише тому, що вміють добре говорити і цим впливають на вчителя. Під час ігор дуже часто одні діти захоплюють керівне становище, тоді як інші, через свою маломовність, підкоряються їм у всьому.

В подружньому житті, як відомо, іноді виникають конфліктні ситуації. Якщо подружжя здатне розумно обгово¬рити спірні питання, то труднощі можна усунути швидко й легко. Натомість, якщо суперечки вирішуються шляхом сварок або мовчання, то труднощі, звичайно, збільшуються.

Майже всі люди важко переносять самотність. Іноді людина сама винна в тому, що вона самотня, але ж буває і так, що ніякої вини самотньої людини в тому нема. Якщо, наприклад, хтось старий та немічний, прикутий до ліжка або важко пересувається, то на таку людину не можна скла¬дати вину за те, що вона не може підтримувати контакти зі своїм оточенням, як раніше.

Однак у більшості випадків провина за самотність до деякої міри лежить на нас самих.

Кожен, хто відчуває самотність або вважає, що люди його не люблять, що він не користується такою популяр¬ністю, як інші, повинен усвідомити: людські стосунки — це обмін цінностями. Навіть у стосунках між двома людьми необхідно, щоб кожен з них робив певний внесок для їх підтримування. Якщо з таких стосунків користь має лише одна сторона, то зрозуміло, що з часом друга втратить до них інтерес. Звичайно, користь у такому випадку не можна роз¬глядати як матеріальну вигоду. З однією людиною ми підтримуємо зв’язок тому, що вона вміє цікаво говорити, від другої ми дістаємо важливу інформацію, третя має приємну зовнішність і поведінку (особливо це стосується прекрасної статі), четверта — оптиміст і вміє підбадьорити людину,

п’ята людина завжди готова дати необхідну пораду тощо.

Проте є люди, які у стосунки не роблять ніякого внеску, щоб їх покращити, а лише вимагають від них то одного, то іншого. Зрозуміло, що мало хто поважатиме таких людей, а намагатиметься обмежити зв’язки з ними, звести їх до мінімуму. Цікаво, що саме такі особи часто дивуються, чому їх перестають поважати і припиняють з ними стосунки.

Інший тип людей втрачає друзів і симпатії своїх знайомих через нетактовність, адже контакти з такими людьми приносять мало приємного. Зустріне така особа знайому і відразу ж почне розмову про те, що людині неприємно чути: «Дорогенька, ти, здається, потовстішала відтоді, як ми бачилися востаннє» або «Чула, що ваш син одержав трійку з поведінки...», або «Чи це правда, що твій чоловік уже не на керівній посаді? А чого ж би то, га?» До таких неприємних для оточення осіб належать і люди злостиві, в’їдливі, такі, що кепкують з інших. Нерідко це люди кмітливі і вмі-ють говорити краще, ніж інші. Вони тішаться з того, що вміють розвеселити і розсмішити товариство, кепкуючи то з одного, то з другого, а потім ще й дивуються, чому це їх люди поступово цураються. Тав цьому немає нічого див¬ного, адже кожній людині, безперечно, неприємно бути посміховиськом в очах інших. Тим то і не любимо тих, хто ро¬бить нас смішними, намагаємось уникнути їхнього товариства.

Дуже прикро, що людина інколи мусить терпіти таку неприємну поведінку. Це буває тоді, коли одна людина так чи інакше залежить від іншої. Наприклад, начальник кепкує зі своїх підлеглих, батько — зі своїх дітей тощо. Безперечно, подібна поведінка не додає згаданим людям авто¬ритету, а коли залежність від такого начальника припиняється, нічого дивуватися, що люди виявляють до нього в кращому разі байдужість.

Деякі не користуються повагою через те, що їх не цікав¬лять інші люди. Вони весь час говорять тільки про себе, а якщо хтось захоче висловитися, вони його не слухають, пер- шої-ліпшої нагоди перебивають, знову заводячи мову про себе.

Мимоволі згадується одне подружжя. Чоловік користу¬вався повагою і прихильністю людей, а його дружину мало сказати не любили — навіть не хотіли й бачити. Причина була проста. Вона не тільки говорила людям самі неприємності. Бувало, коли хто-небудь розповідав про якусь прикру пригоду чи нещасний випадок у своєму житті, вона відразу ж перебивала його: «О, то дурниця! От що зі мною було...» І якби хтось водночас овдовів, втратив двох дітей і став погорільцем, то він тут-таки довідався б, що то все дрібниці порівняно з тим, що сталося з нею.

Чи не вимагаємо ми від інших більше, ніж даємо їм? Чи допомагаємо людям, коли вони того потребують? Чи приносить їм користь спілкування з нами, те, що ми збу¬джуємо в них оптимізм, підкреслюючи їх позитивні якості, даємо їм потрібну інформацію, добру пораду? Велика муд¬рість криється у словах: «Незначні люб’язності зміцнюють дружбу».

І хоча існує ще самотність не з вини людини, яка перебуває в такому стані, все ж у більшості випадків самітник у першу чергу винен у своїй ізольованості від інших. Саме через те йому необхідно проаналізувати своє становище і вирішити, як змінити поведінку, щоб люди бажали й шукали його товариства.

Пригадую одного інваліда, який не мав ані якогось особ¬ливого становища в суспільстві, ані досить грошей, а люди тягнулися саме до нього, тому що він завжди вмів розповісти про щось цікаве, підняти дух людини та її впевненість у своїх силах, уважно вислухати її, дати корисну пораду.

Тим читачам, які зібралися деякі частини цієї книги проглянути мимохідь і зупинитися лише на тих, що їх більше цікавлять, раджу уважно прочитати цей та два дальші підрозділи наступного розділу: не прочитавши їх, не можна зрозуміти мети книги. Якщо йдеться про красномовність, то тут існують дві крайності: або людина сором’язливий мовчун, або ж самовпевнений балакун. Серед ваших знайомих обов’язково є хтось такий, чия присутність у товаристві майже непомітна. Така людина завжди тримається позаду, дуже мало говорить, на запитання відповідає коротко. І ось випадково ви повертаєтеся додому разом. Вам удається завести розмову, і ви з подивом переконуєтеся, що ця людина багато знає, ясно мислить і що ви її недооцінювали або майже не поміча¬ли саме через її маломовність.

Маломовність людей має різні причини. Можливо, ці люди зростали в сім’ях, де брати й сестри були активніші й енергійніші за них, що змушувало їх триматися завжди позаду. Подібна ситуація була, очевидно, і в школі, де внаслідок їхньої пасивності над ними брали гору діти, які мали авторитет серед своїх ровесників. А може, були в дитинстві слабкі, часто хворіли і не могли брати участі в іграх, як інші діти. Це призвело до того, що в товаристві вони завжди трималися осторонь, бо боялися образ, глузувань, стусанів.

Могли бути й інші причини, що зумовили виникнення у дитини почуття неповноцінності. Можливо, вона трохи заїкалася, була неспритна у виконанні фізичних вправ або в дитячих іграх, мусила носити окуляри; можливо, була свідком розлучення батьків і пов’язаних з цим щоденних сварок, а може, жила з однією тільки матір’ю, яка, будучи недостатньо матеріально забезпеченою, не могла дати своїй дитині всього того, що мали інші діти.

Кожна з цих та десятки інших причин можуть призвести до виникнення у людини почуття неповноцінності, яке негативно впливає на її поведінку в товаристві. Проте якщо хтось мало говорить і ніяковіє в оточенні інших людей, це не означає, що він не має що сказати. Навпаки, дуже часто саме замкнені люди відзначаються освіченістю.

Отже, ніяковість і мовчазність можуть бути різними. Деякі молоді люди такі сором’язливі, що постійно червоніють, мовчать і завжди радо уникають будь-якого товариства. Інші здатні добре спілкуватися з одним-чотирма співрозмовниками, а у широкому товаристві розгублюються. Зрозуміло, що ця книга призначена насамперед для них, для тих, хто відчуває брак уміння поводитися в більш-менш широкому товаристві.

Друга крайність — це самовпевнений балакун. Серед ваших знайомих є, звичайно, й такі люди. Говорять вони без упину, перебивають інших і не мають не тільки сором’язливості, а й елементарної тактовності, щоб вислухати інших. Своєю агресивністю вони змушують замовкати кожного, хто не такий балакучий.

Балакуни звичайно багато говорять, але мало про що скажуть. Вони, як ведеться, розповідають про свої особисті справи і про речі, які інших не цікавлять. Здебільшого вони настільки захоплюються собою і своєю балаканиною, що не помічають, як нудяться інші і наскільки їм неприємні пусті балачки.

Бувають різні типи людей, що полюбляють багато говорити. Одні докучають нам своїми анекдотами, якими грубо перебивають серйозні розмови. Інших навіть важко назвати балакунами. Уявіть собі чемну і пристойну людину, єдина вадаякої полягає в епічній широчині її розмови. Розповідає все з такими подробицями, що треба мати неабияку терплячість, аби дослухати до кінця.

Отже, однією з проблем, які стосуються навчання доброго мовлення, є також проблема відучити людей від пусто¬порожньої балаканини. Перші знають свої вади, якими є ніяковість та мовчазність. І це дає їм можливість подолати їх. Натомість виправити других, балакучих,— справа набагато важча. Більшість з них навіть не усвідомлює своїх вад. Навпаки, вони ще й пишаються тим, що в будь-якому товаристві ведуть перед у розмові, не соромляться говорити у широкому колі людей, що на всіх зборах чи в суперечках беруть верх. їм навіть на думку не спадає, що своєю балакучістю вони завдають лише шкоди. І більшість з них переконана, що їх люблять і поважають, тоді як насправді часто буває навпаки.

Автор даної книги прагне допомогти людям навчитися краще говорити і брати в розмові активну участь. Але він далекий від думки, що всі мовчазні люди поспіль повинні стати балакучими з усіма недоліками, які випливають з цієї крайності. Старе прислів'я «Слово — срібло, мовчання — золото» підтверджується багатьма ситуаціями в нашому житті.

Пригадую епізод із своєї молодості. У вузькому колі молодих людей був один чоловік старшого віку, який з ораторськими манерами почав вихваляти «послідовність» як рису характеру. Всі ми з цікавістю спостерігали його жести і терпляче вислухали натхненну промову, що тяглася близько двадцяти хвилин. Та промова мала одну особливість — не було в ній ніякого змісту і логіки. Мене здиву¬вало, що можна так довго говорити й нічогісінько не сказати.

Тоді ж таки я приятелював з кількома молодими людь¬ми, в колі яких відбувалися бурхливі дискусії на найрізноманітніші теми. Один з них — Франта, який був трохи старший за нас і відзначався ясним мисленням, стислим і влучним формуванням аргументів, під час однієї бурхливої дискусії не промовив жодного слова. Він був ніби осторонь усього того, про що ми сперечалися. Учасники дискусії нарешті звернулися до Франти і зажадали, щоб він висловив свою точку зору. Лише тоді він висловився з упевненістю щодо питань, які порушувалися під час дискусії, що ніяк не могла закінчитися, і тим поклав їй край.

Наведені приклади ілюструють одну з найважливіших засад цієї книги: «Говори тоді, коли маєш що сказати». Хоч дана публікація присвячена переважно проблематиці форми мовлення (вибір слів, виклад матеріалу, жестикуляція, міміка тощо), однак основою всього має бути зміст. Говорити беззмістовно — те ж саме, що язиком горох молотити.

Насамперед ви повинні мати що сказати, а тоді вже говорити. Даремним витрачанням часу було б опанування і застосування рекомендацій, які даються у книзі, якби у вас не було чого сказати людям, що вас оточують.

Це означає, що вам треба пройти важкий і довгий шлях, аби стати особистістю, яку варто слухати. Необхідно старатися стати людиною з широким кругозором, до якої підходить часто вживане визначення освіченої людини: знає про все трохи, а про дещо все. Отже, ви повинні мати певні знання в найрізноманітніших галузях, а крім того в якійсь вузькій галузі знати майже все, тобто бути в даній галузі фахівцем. Досягти цього нелегко, бо людське пізнання не стоїть на місці.

Внаслідок бурхливого розвитку науково-технічного прогресу картина світу навколо нас змінилася протягом життя одного покоління. Виросли райони нових будов, сучасні заводи й фабрики, аеродроми, комунікації. Телебачення, радіо, автомобільний транспорт, серійне виробництво, механізація побуту настільки змінили навколишнє середовище і все наше життя, що їх не впізнали б люди, які жили на початку нашого століття. Ракети, запущені з Землі, приносять нам інформацію з Місяця і планет Сонячної системи. Автоматичні ЕОМ здійснюють нову революцію, ще важливішу, ніж перша промислова революція, яка відбулася внаслідок упровадження машинного виробництва.

Яким же чином можна одержувати інформацію про події довкола нас і в усьому світі? Регулярно читайте пресу, популярні наукові тижневики та спеціальні журнали і книги. Стежте за передачами по радіо й телебаченню, звертайте увагу не тільки на розважальні програми, а й на передачі, в яких висвітлюються наукові, технічні, педагогічні та інші проблеми.

Якщо ваші інтереси більш широкі, то вам треба стежити не тільки за політичним, громадським та технічним розвитком, а й за культурним та спортивним життям, новинками в галузі вашого фаху, ваших інтересів (як, наприклад, шахи, садівництво тощо).

Це означає, що час від часу ви повинні подивитися гарний фільм, театральну виставу чи спортивну зустріч. І хоча спортивні змагання, ігри або фільм ви можете подивитися по телевізору, все ж безпосереднє сприйняття гри акторів у театрі, наприклад, справляє набагато сильніше враження. Крім того, вам необхідно активно займатися спортом, туризмом чи музикою, брати участь у роботі громадських організацій тощо.

Все це шляхи й можливості поглиблення ваших знань, серед яких одним з важливих є спілкування з іншими людьми, оскільки воно дає змогу обмінюватися новими знаннями та інформацією, думками і враженнями.

Якщо ж ви нічого не читаєте, не буваєте в театрі, на концертах, не дивитеся фільмів, не відвідуєте музеїв, виставок, не буваєте на спортивних змаганнях, то немає жодної надії на те, що ви навчитеся гарно говорити, навіть якби ви й керувалися порадами, що викладені у книзі. Це нагадувало б ситуацію, коли людина теоретично повністю опанувала техніку скульптурного мистецтва, а на практиці вона не має матеріалу, на якому можна було б випробувати ту техніку. Хіба може своєю розмовою зацікавити людей той, хто нічого цікавого не пережив, не бачив, не читав і не чув?

У зв'язку з цим пригадав я свого доброго знайомого Карела, якого завжди поважав за приємний характер, щирість, за його професійні знання. Та одного разу він розкрився мені зовсім з іншого боку. З кількома іншими фахівцями протягом трьох місяців був він у відрядженні в Америці. Після повернення півдня розповідав нам Карел про свої враження, набутий досвід, і з усього було видно, що йому ще є багато чого розповісти. Ми уважно слухали його розповідь і дуже шкодували, коли настав час розходитися. Якими цікавими були його спостереження, висновки, судження! Після зустрічі у мене склалося враження, що я завжди недооцінював Карела. Лише тепер виявилося, як добре він уміє спостерігати й розповідати, який він прекрасний спеціаліст, як правильно може оцінити набуті знання і досвід.

Не кожному з нас випадає можливість набратися й пережити стільки цікавих вражень. Адже є серед нас люди, що теж побували за кордоном, здійснили цікаві поїздки до Радянського Союзу, на Далекий Схід, в Індію, Японію, Китай, а проте ніхто не зміг розповісти й частини того, що розповів Карел.

Отже, не досить лише читати, подорожувати, брати участь у цікавих культурних заходах і розмовах. До цього потрібно ще:

1)            вміти спостерігати, переживати й оцінювати те, що ми бачимо й чуємо:

2)            запам’ятовувати побачене й почуте з метою розповісти про це своїм приятелям, знайомим, співробітникам.

Дехто, буває, їде в службове відрядження за кордон, а повернувшись, не може розповісти нічого цікавого хоча б тому, що ні на що не звертає уваги, нічого не запам’ятовує. Нічого від нього не дізнаєшся, за винятком хіба що вартості поїздки, її тривалості і маршруту.

Недоліки людей з цього погляду можна пояснити, як уже зазначалося, двома причинами. Вони або не вміють бачити речі довкола себе, спостерігати, сприймати, порівнювати, оцінювати й робити висновки, або припускаються помилок, які заважають їм запам’ятовувати побачене й почуте з тим, щоб потім розповісти про це іншим.

Адже відомо, що коли ви не маєте на меті запам’ятати нові враження і знання, то ваша пам’ять зареєструє їх не досить міцно. Цей психологічний факт можна проілюструвати поведінкою людей, пасивних і маломовних у товаристві. Можливо, вони переживають, читають і слухають далеко більше, ніж інші, але ніколи не сприймають усе це з метою запам’ятати й передати іншим.

Буває, зустрічаються два подружжя, щоб разом удома провести вечір. Увімкнуть після вечері телевізор і всі четверо мовчки дивляться на екран. Постає питання, чого вони, власне, зійшлися? Якщо дивитися телепередачу, то з таким самим успіхом могли зробити це у своєму помешканні. Як буде сказано далі, постійне вдосконалення розважальних програм, які передають засоби масової інформації, призводить до зледащіння людей щодо відвідування культурних заходів, до зниження їхньої активності. Вони поступово втрачають здатність творчо, активно підтримувати спільні заняття й розваги.

Отже, ви мусите докласти відповідних зусиль, щоб з пасивного слухача дискусії, лекції, театральної вистави тощо перетворитися на активного, що помічає нові й цікаві факти і намагається запам'ятати їх. Наголошуємо на словах «намагається запам’ятати», оскільки інакше стати суспільно активною людиною неможливо.

Якщо ви хочете добитися згаданих вище змін у своїй поведінці, то вам треба при кожній нагоді, коли ви щось цікаве чуєте або бачите, запам’ятовувати і подумки повторювати все, що, на ваш погляд, варте того, і найближчим часом ділитися усім тим зі своїми знайомими чи співробітниками, яким це буде цікаво. Якщо ви не покладаєтеся на свою пам’ять, робіть записи: коротко занотовуйте цікаві події, новини, пригоди чи навіть дотепи. Не лякайтеся. Це не забере у вас багато часу. Йдеться лише про те, аби під час читання, перегляду фільму, театральної вистави тощо ви оцінювали й запам’ятовували цікаві речі з тим, щоб пізніше могли про них розповісти. В розмові можна також принагідно використати цікаві відомості, пов’язані з вашою роботою, фахом, діяльністю в громадській організації тощо.

Закінчуючи цей підрозділ, зазначимо, що саме з погляду призначення книги «Мистецтво говорити» ми настійно наголошуємо на важливості розширення вашого власного кругозору, оскільки тим самим розширюється коло тем для розмов. Проте найважливіше полягає в тому, що завдяки широким і нтересам ми зростаємо духовно і розвиваємо свою особистість. Те, що при цьому розширюється коло тем для обговорення, є тільки одним з проявів такого розвитку. Зро¬зуміло, що для людей, які невдоволені своєю поведінкою в товаристві, це може бути одним з мотивів розширення кола інтересів і тим самим розвитку своєї особистості.

Питання нагромадження інформації та матеріалів, їх опанування й виклад детально розглядаються наприкінці цієї книги, в частині, присвяченій публічним виступам.

Як зазначалося в попередніх розділах книги, мова — це один з найважливіших засобів, що є в розпорядженні людини. Лише завдяки мові людство досягло свого нинішнього розвитку. Мова дає можливість людям обмінюватися поглядами, зближуватися, долати мирним шляхом розходження в поглядах, розв’язувати суперечності.

З другого боку, сказане слово може бути причиною незгод, сварок, засобом інтриг та наклепів. Красномовність, поєднана з поганим характером в одній особі, може спричи¬нити багато зла.

З історії ми знаємо, що слово часто було причиною людських страждань. Згадаймо релігійні суперечки, викликані окремими словами з біблії та їх тлумаченням. Характерною з цього погляду є розмова про інквізицію між кардиналом Рішельє і одним з його приятелів. Кардинал сказав, що будь-кого можна поставити перед судом інквізиції всього за три слова. Його співрозмовник висловив сумнів щодо цього, замислився, відтак посміхнувся і промовив: 

— А що, коли я скажу «вірую в бога». Як може мене інквізиція спіймати на слові?

Кардинал на це відповів:

— Дуже просто. Вас спалять як єретика, що не вірить у святу трійцю.

Мова може служити як добру, так і злу. Її можна вико-ристовувати як засіб для гноблення людей, так і для їх визволення. Слова інколи несуть у собі великий заряд. В істо¬рії людства слова піднімали пригноблених на боротьбу про¬ти гнобителів. Досить згадати повстання рабів під проводом Спартака, бунти селян в епоху Середньовіччя, Французьку революцію, Велику Жовтневу соціалістичну револю¬цію...

Коли я починав писати книгу, я мав намір звернути увагу читача також на різні ораторські прийоми, якими дехто користується на шкоду другій стороні. Чимало з них відомі в ораторському мистецтві з давніх-давен і описані в книгах з риторики.

В історії ораторського мистецтва існують аналогії книги «Монарх», яку написав відомий письменник Середньовіччя Ніколо Макіавеллі. Так, англійський адвокат, політик і член парламенту В. Дж. Гамільтон написав книгу «Парламентська логіка, тактика і риторика», яку було опублікова¬но в Лондоні в 1908 році. В ній автор описує засоби й методи спростування доводів опонентів та утримання своєї пере¬ваги над ними. На 60 сторінках він дає цілу низку правил (кожне з яких викладено в 2—10 рядках), що стосуються логіки і тактики мовлення. Багато з цих правил можуть бути використані й тепер. Наприклад: «Якщо проблема складна, поділи її на кілька простих»; «Ніщо не вводить в оману так, як враження, одержане за допомогою лише одного з органів чуттів; перевір його за допомогою інших органів чуттів»; «Якщо у процесі дебатів обидві сторони погоджуються на спільній основі, подумай, наскільки близькі вони у своїх поглядах. У такий спосіб ти зможеш легко визначити предмет суперечки».

Проте є правила, які не можна розглядати інакше як трюки: їх мета полягає в тому, щоб перемогти супротивника в ораторському двобої. Наприклад: «Оголоси головною (з видимою щирістю) ту частину виступу свого супротивника, яку найлегше можеш спростувати»; «Відповіді на заперечення уникнеш тоді, коли висунеш свої заперечення». Ми навели лише два приклади «ораторських трюків». На інших не спинятимемося, бо це суперечило б етичним засадам цієї книги.

Повернімося до першого розділу книги. Ми говорили в ньому про те, що кожна новонароджена дитина намагається вийти за межі свого «я» і встановити зв’язки зі своїм оточенням. Малі

діти не шкодують зусиль, аби протягом перших років свого життя навчитися розмовляти й опанувати рідну мову. Завдяки цьому вони дістають можливість спілкуватися з людьми довкола себе. Підростаючи, дитина поступово встановлює зв’язки з дедалі більшою кількістю людей. Багато залежить від того, які це зв'язки. Різні індивіди можуть мати різні види зв’язків. Дехто має вроджену здатність завойовувати симпатії людей, натомість іншим у процесі спілкування доводиться долати неабиякі труднощі. Вони вчаться вмінню спілкуватися, набуваючи досвіду щодо цьо¬го, часто роблячи помилки в житті. Наскільки було б легше, якби ще за молодих років ми знали психологічні засади спілкування людей одне з одним.

У перших розділах книги і йдеться про ті основні психологічні засади, б’ез знання яких було б важко мати добрі стосунки з людьми.

Органи мовлення — один з найдосконаліших «пристроїв»

стем, які створила природа? Геніальною думкою основоположника кібернетики Норберта Вінера було порівняти машинні механізми з біологічними системами і взяти за взірець «конструкції» природи. Так, внаслідок порів¬няння діяльності машин з функціями головного мозку ви¬никли автоматичні ЕОМ. Але якщо мозок має відносно не¬великий розмір, перша ЕОМ займала дуже великий простір. І хоч пізніше були створені набагато менші ЕОМ, все ж- їхні габарити набагато перевищують розмір мозку. Чимало функцій мозку ЕОМ взагалі не може виконувати.

Повернімося до першого розділу цієї книги. Як зазнача¬лося в ньому, центральним органом людини є «біологічна 

ЕОМ» — мозок. П’ять органів чуттів, найважливішими з яких є зір і слух, являють собою, так би мовити, вхідні при¬строї. За їх допомогою здійснюється зв’язок з зовнішнім світом. ЕОМ також має пристрій, через який надходить інформація ззовні. Але ж «ЕОМ» людини має ще і «вихід¬ний пристрій» — органи мовлення. Це, як ми вже говорили, один з найдосконаліших і найскладніших «пристроїв» людського організму, свого роду кодувальний пристрій, за допомогою якого мозок перетворює думки у звукові симво¬ли — звуки, склади, слова і речення.

Порівняйте органи мовлення з іншими кодувальними пристроями, наприклад телеграфом, телетайпом, друкар¬ською машинкою, та швидкостями, з якими вони працюють, і вам стане зрозуміло, яку прекрасну «конструкцію» мають органи мовлення. Якщо безперервно говорити цілу годину приблизно на висоті звуку «мі» (тобто 131 коливання в се¬кунду), то голосові зв’язки зроблять за цей час у цілому 470 000 коливань. Віднімемо тепер від загального часу тре¬тину на зупинки і глухі приголосні й одержимо 300 000 ко¬ливань голосових зв'язок за годину. А якщо жіночий голос звучить приблизно на октаву вище, ніж чоловічий, то кіль¬кість коливань голосових зв’язок у жінки дорівнює 600 000 за годину.

При середній швидкості цей кодувальний вихідний пристрій може передати приблизно 600 різних звуків за хвилину, тобто приблизно 30 000 звуків за годину. До того ж, вимовляючи той чи інший звук, органи мовлення щоразу займають інше артикуляційне положення. Спортивний радіокоментатор, ведучи репортаж, вимовляє до 50 000 звуків за годину.

Зверніть увагу ще й на те, як цей вихідний пристрій зв’язаний з «ЕОМ» — мозком і яку функцію виконує при¬ймач — вхідний, тобто слуховий, пристрій. Останній приймає звукові сигнали, що надходять від органів мовлення, і передає у центр мовлення, який розшифровує їх. Крім того, людина має ще один вхідний пристрій — органи зору. З їх допомогою вона сприймає світ довкола себе, а також розшифровує інший тип сигналів, якими передається інформація,— письмові символи. Цей другий вхідний пристрій може сприймати сигнали ще з більшою швидкістю, ніж слуховий.

Після розгляду мовлення людини з дещо незвичного погляду вам, мабуть, буде цікаво познайомитися більш- менш детально з органами мовлення, їх функціями та деякими відомостями, що мають велике значення для оволодіння вмінням добре говорити.

Органи мовлення поділяють на:

1)            дихальні органи, які утворюють під час видиху потрібний для мовлення потік повітря;

2)            голосові, де утворюється й модулюється голос;

3)            артикуляційні, в яких утворюються основні елементи мови, тобто звуки.

Функції дихальних органів необхідно добре знати, оскільки для того, щоб гарно говорити, треба мати правиль¬не дихання. Неправильне дихання може бути серйозною перешкодою для мовлення.

Якщо людина спокійна, вона і дихає спокійно. Під час спокійного дихання вдихи й видихи рівномірні. Натомість під час мовлення виникає потреба економно витрачати по¬вітря, крім того, час видиху — довший, ніж час вдиху. Вдих треба скоротити, зробити більш швидким і посилити. Тоді як у спокійному стані відношення між видихом і вдихом дорівнює приблизно 3 : 2, під час мовлення воно становить 7:1, 12 : 1 і навіть більше.

Незнання техніки правильного дихання призводить до того, що деякі люди бояться говорити: наважившись щось сказати, вони заїкаються, ковтають останні склади, дуже хвилюються, що теж негативно позначається на диханні. Легені можуть умістити приблизно 5000 куб. см повітря. При нормальному диханні в них міститься близько 2500 куб. см повітря, а приблизно 500 куб. см замінюється при кожному вдихові й видихові.

Як же працюють дихальні органи під час мовлення? Коли людина готується щось сказати, вона робить вдих. Грудна клітка при цьому розширюється. Коли починає гово¬рити, м’язи живота відразу ж злегка скорочуються. Далі скорочуються м'язи між ребрами, які під час вимовлення кожного складу швидко нагнітають повітря в органи мовлен¬ня. М’язи живота скорочуються далі невеликими уривчас¬тими рухами, а по закінченні речення розтягуються, умож¬ливлюючи тим самим вдих нової порції повітря для вимов¬лення наступного речення.

Витрати повітря під час вимовляння різних звуків різні. Найбільших витрат потребують звуки «г» і «х». Спробуйте вимовити на одному видиху слова «того гучного гарного голосу». Наприкінці вимовлення цих чотирьох слів, що складаються всього з одинадцяти складів, запас повітря буде вже дуже малий. При чому витрати повітря в процесі мовлення тим більші, чим гучніший вищий голос у людини.

Щоб не спинитися раптом посередині фрази без запасу повітря, зберігайте спокій і правильно дихайте, тобто після кожного речення робіть глибокий вдих. Зрозуміло, що не можна думати більше про дихання, ніж про слова, які про¬мовляєте. Через те навчіться правильно дихати за допомо¬гою вправ.

Богуслав Гала, автор книги «Техніка мовлення з погляду фонетики» рекомендує для полегшення мовлення:

1)            перед тим як говорити, а також після кожного видиху вдихайте достатню кількість повітря. «Достатню» не означає надміру: кожен мовець повинен керуватися власним досвідом і вдихати таку кількість повітря, яка відповідає особливостям його організму;

2)            вдихнуте повітря витрачайте поволі й економно; пам’-ятайте, що завеликий запас повітря в легенях може, особливо на початку видиху, спричинитися до марної його витрати;

3)            не підвищуйте голос, говоріть так, як завжди; при підвищенні голосу витрати повітря зростають;

4)            вдихати повітря треба і ротом і носом;

5)            груди тримайте рівно, ледь-ледь випнувши їх уперед — це полегшує дихання;

6)            говоріть, наскільки це можливо, лише в доброму фізичному, а також у спокійному нервовому стані.

Оскільки під час мовлення ми змушені вдихати повітря через рот, то воно сухіше, холодніше і має більше хвороботворних мікробів, ніж повітря, яке вдихається носом. Через те небажано говорити, наприклад, у холодних місцях, а також там, де багато пилу чи куряви.

Важливою частиною органів мовлення є також голосові органи (голосові зв’язки). Датський фонетист Й. Єсперсен писав: «Гортань без будь-якого перебільшення можна назвати найдивовижнішим з музичних інструментів, що взагалі існують, бо вона дає можливість непомітними й порівняно простими засобами утворювати дивовижну різноманітність музикальних звуків, які своєю музикальною красою можуть виразити далеко більше, ніж будь-яка інструментальна му¬зика, не говорячи вже про багато інших звуків, що також утворюються в гортані людини».

Голос має силу, висоту й забарвлення. Сила голосу залежить від сили потоку повітря, що його видихає людина, розвитку голосових зв’язок, а також від стану резонансних порожнин під голосовими зв’язками. Зрозуміло, що промов¬ці з добре розвинутою грудною кліткою і нормальними дихальними шляхами мають сильніший голос, ніж слабкі люди з запалою грудною кліткою.

Діапазон людського голосу перед мутацією — приблиз¬но півтори октави, а в дорослих — приблизно дві октави. Під час звичайної розмови він не перевищує однієї сексти.

Відомо, що голос залежить від статі. Чоловіки, як пра¬вило, мають нижчий голос, а жінки — вищий. У дитячому віці і аж до перехідного віку різниці між висотою голосу у хлопців та дівчат немає ніякої. Порушення розвитку ста¬тевих залоз призводить до порушень у розвитку голосу. Євнухи, наприклад, мали голос, подібний хлопчачому. Оскільки такий голос з погляду музичності має широкий діапазон, силу й чистоту, то в добу середньовіччя трапля¬лися випадки кастрування хлопців, з яких готували церков-них співаків.

Промовець повинен мати таку силу голосу, щоб слухачі його добре чули. Голос треба пристосовувати до обставин: під час публічного виступу, наприклад, враховувати величи¬ну приміщення, під час бесіди в товаристві брати до уваги кількість і розміщення слухачів, гуркіт довкола тощо. Не можна перенапружувати голос, бо це призводить до порушень, а в окремих випадках і до тривалого захво¬рювання голосових зв’язок. Не рекомендується надто го¬лосно говорити під час хрипоти і захворювання органів мовлення та дихальних шляхів, а також відразу ж після хвороби.

Голос треба пристосовувати до середовища, в якому ви говорите. Недоречно і неввічливо, наприклад, голосно говорити в приміщенні, де знаходяться незнайомі люди, скажі¬мо, в кав’ярні, залах чекання тощо. По-перше, ми заважаємо людям, а по-друге, привертаємо увагу до справ, що стосу¬ються тільки нас і наших знайомих.

По голосу можна судити і про характер людини. Боязкі люди говорять, як правило, тихо, тоді як енергійні (або агресивні) майже завжди голосно. Говорити тихо й бояз¬ко — це така са*ма вада, як і надмірна гучність голосу. В першому випадку у людей складається враження, що перед ними людина, яка не має достатньої віри ні в себе, ні в те, що говорить. У другому — люди думають, і здебільшого мають рацію, що людина, яка говорить надміру голосно, намагаєть¬ся довести силою свого голосу те, чого не може зробити аргументами. Різні народи користуються в розмові різною силою голосу. Наприклад, в арабському світі розмова дося¬гає такого рівня напруження голосу, що в нашому суспільстві вона сприймалася б як вияв агресивності або сварки. Проте самі араби вважають гучність голосу за вияв сили і щирості, а тихий голос — за вияв слабкості.

Кожен індивід має своє власне забарвлення голосу, яким він відрізняється від інших людей і по якому ми його впізнаємо, навіть не бачачи. Експерименти в галузі сучасної фонетики доводять, що так само, як немає двох людей з од¬наковими відбитками пальців, немає і двох людей, які б мали однаковий голос.

Якщо вам доведеться побувати у фонетичній лабораторії Інституту чеської мови Чехословацької Академії наук, подивіться пристрій, що нагадує гейрівський полярограф, який під час розмови креслить на екрані коливання вашого голосу. Отже, кожен з нас має свій особистий голос, і це можна було б використовувати так само, як відбитки пальців у дактилоскопії.

Голос може викликати у слухачів симпатію, антипатію, а може взагалі не викликати ніяких емоцій. Добре, зви¬чайно, якщо людина має приємне забарвлення голосу від природи. І все ж голос можна тренувати й удосконалювати, особливо коли він має неприємне звучання внаслідок поганих звичок. Наприклад, дехто може мати монотонний, холодний (повчальний) і т. п. голос.

Забарвлення голосу часто відповідає характерові людини. Бездушні люди мають, як правило, безстрастний, байдужий голос, тоді як голос веселої людини звучить бадьоро й радісно. Забарвлення голосу може мінятися залежно від внутрішнього стану людини. Якщо мовець перебуває у стані депресії, слухач відчує це так само, як і його радісний настрій. Фонетисти розрізняють вроджене забарвлення голосу, що притаманне природі людини, і штучне, яке змінюється залежно від ситуації. Таким чином, мовна діяльність зумовлюється загальним психічним та фізичним станом людини. Негативно впливають на неї хвороба, нездужання, голод, роздратування.

Третьою складовою частиною органів мовлення є органи артикуляції, до яких належать усі органи мовлення, що розміщені над гортанню: губи, щелепи, верхні й нижні зуби- різці, м’яке й тверде піднебіння, язичок і язик. І хоча більшість мов має всього-навсього близько п’ятдесяти звуків, артикуляційний апарат може утворити їх у кілька разів більше.

Мова деяких людей незрозуміла через те, що вони неправильно артикулюють. Звуки або склади вимовляють недбало, коротко, нечітко, ковтають їх або змішують з сусідніми звуками.

Якщо ви хочете перевірити, чи правильна ваша артикуляція, запишіть свою мову на магнітофонну стрічку. Під час прокручування запису стежте, чи всі звуки і склади зрозумілі. Якщо ні — потренуйтеся, намагаючись перебільшено чітко вимовляти звуки. Не бійтеся, що звикнете до такої утрированої артикуляції. Після тренування запишіть на магнітофоні той самий текст, що й першого разу, і порівняйте, наскільки покращилася ваша вимова. Неправильна артикуляція часто буває наслідком поганих мовних навичок. Запам’ятайте, що нечіткість мови не можна усунути лише одним посиленням голосу.

Одним з дефектів мови, що найчастіше має місце, є так звана шепелявість, тобто неправильне вимовлення шиплячих звуків. Деякі люди неправильно вимовляють або пропускають звуки «к» і«г» (вибухове). У інших порушується вимова звука «р», що має назву «гаркавлення». Ці дефекти можна усунути шляхом тренування у поєднанні з правильною артикуляцією, а також вимовляння вивчених звуків у складах, словах і реченнях. При цьому органи мовлення перенапружувати не можна.

До дефектів мови слід віднести і гугнявість, яка виникає внаслідок порушення резонансу в носоглотці й порожнині носа.

Найпоширенішим мовним дефектом є заїкуватість, яка, крім фізичних, має ще й психічні причини. Заїкуватість посилюється саме тоді, коли людина намагається будь-що при¬ховати її, а також у стані нервового збудження. У знайомому оточенні цей дефект виявляється значно менше. Приблизно одна третина випадків заїкуватості невиліковна. В решті випадків її можна вилікувати повністю або частково.

Порушення голосу можуть виникнути внаслідок зловживання курінням. Гортань у цьому випадку пошкоджується ароматичними оліями, які виникають у процесі згоряння тютюну. Слизова оболонка гортані уражається навіть у тих, хто не курить, якщо вони перебувають у накурених приміщеннях.

Так само шкідливим є зловживання алкоголем, яке призводить до розширення судин і тим самим до напухання слизової оболонки гортані. Пошкодження слизової оболонки може виникнути також внаслідок того, що мовець з тієї чи іншої причини постійно дихає ротом.

У своїй публікації «Наука про голос і мову» 3. Кочка пише: «Для кращого розуміння виступу велике значення має спостереження руху губ, утворення губного отвору, руху нижньої щелепи та міміки промовця. Якщо у слухачів немає такої зорової опори на додаток до слухового сприймання, то промовець повинен особливо пильно стежити за тим, щоб компенсувати брак оптичних засобів засобами акустичними, а саме: ретельною артикуляцією звуків, правильною інтонацією і мелодією мови, в міру необхідності посиленням голосу і відповідним уповільненням темпу мовлення».

Під час мовлення утворюються звукові хвилі, або коливан¬ня, які характеризуються, з одного боку, амплітудою, а з другого — частотою, тобто кількістю коливань за одиницю часу, наприклад за секунду. Максимальна амплітуда — це максимальне підвищення або зниження тиску повітря, що його створює звукова хвиля. Тиск повітря вимірюється в паскалях (Па). За оптимальних умов людське вухо здатне вловити звукові хвилі з надзвичайно малою амплітудою, яка викликає тиск усього 10-5 Па.

Частота вимірюється в герцах (Гц), тобто в коливаннях за секунду. За сприятливих умов людина здатна сприймати акустичні вібрації до 20 кілогерц (кГц). Більшість читачів знайома ще з однією одиницею виміру, що застосовується в акустиці,— децибелом *. Найслабший звук, який ми чує¬мо, дорівнює 5 дБ. Цю одиницю фізики прийняли за основну. Звук гучностю 5 дБ знаходиться нижче межі 2 • 10 ~5 Па. Дуже тихий шепіт на віддалі неповних 2 метрів дорівнює приблизно 20 дБ. Шум, який учиняють глядачі в кінотеатрі, дорівнює приблизно 45 дБ, гамір в універмазі — 60 дБ, гуркіт машин на заводі — 75 дБ, гуркіт швидкого поїзда — 100 дБ. Межа, на якій сприймання звуку викликає больові відчуття,— 140 дБ. Звук пострілу з дванадцятидюймової гармати дорівнює приблизно 230 дБ. Діапазон людського голосу, від найтихішого шепоту до найсильнішого крику, дорівнює 60 дБ.

Вухо людини найчутливіше до звуків, що мають 2— 4 кГц. Наскільки тонким є людський слух, показує той факт, що барабанна перетинка у вусі рухається в діапазоні однієї десятимільйонної частки метра. Якби вухо було ще чутливішим, воно вловлювало б випадковий рух молекул повітря.

А наскільки відмінними один від одного повинні бути звуки, щоб вухо могло їх розрізняти? Існують мільярди різних складних звуків, і вивчити їх усі неможливо. Через те спинимося лише на чистих звуках. Підраховано, що між найнижчою і найвищою частотними межами існує 1600 час¬тот. Крім того, існує ще інтенсивність звуку — кількість звукової енергії, що припадає на одиницю площини. Від найнижчої до найвищої інтенсивності звуку, яку здатне сприйняти людське вухо, можна розрізнити приблизно 350 окремих ступенів інтенсивності.

Вчені встановили, що вловлюваний вухом звуковий діа¬пазон охоплює приблизно. 340 000 звуків, які теоретично можна відрізнити один від одного. Чи означає це, що може існувати мова, яка складається з 340 000 різних звукових символів? Звичайно, ні. Вухо може розрізняти звуки лише тоді, коли вони сприймаються не одночасно, а послідовно — один за одним. Проте в мові два звуки можуть бути від¬окремлені один від одного іншими звуками, і в цьому разі розрізнити їх набагато важче. Щоб краще це зрозуміти, неведемо приклад. Якщо подивитися на двох близнят, які знаходяться поруч одне одного, то відмінності між ними помітити не важко. А от коли ми зустрінемо одного з них на вулиці, то навряд чи визначимо, хто це з них двох. Так само і зі звуками. Вухо найчутливіше сприймає звуки, що за енергією знаходяться довкола 50 дБ, а за частотою — в діапазоні між 500 і 4000 Гц.

У людського вуха є дивовижна властивість, якої немає, наприклад, у зору. Воно може чути два звуки водночас, з яких один має, скажімо, 800 коливань, а другий — 1200. Натомість людське око не може бачити водночас червоне і жовте світло, що випромінюється з одного джерела. Оби¬два кольори зливаються в один — оранжевий.

Ця виняткова здатність людського слуху дає можливість чути голос людини, незважаючи на навколишні шуми. Ми можемо виділити цей голос, відтінити його. Постійні навко¬лишні шуми є причиною того, чому мова має обмежену кількість звукових символів, які зате чітко відрізняються один від одного. Завдяки цьому ми не плутаємо звуки в умо¬вах навколишніх шумів.

Як впливає швидкість мови на її зрозумілість? Г. Голд- стайн проводив досліди, під час яких слухачам прочитува¬лися тексти зі швидкістю 100, 137, 174, 248, 285 і 322 слова за хвилину. При малих швидкостях зрозумілість тексту була повною, але й при швидкості 322 слова на хвилину вона не падала до нуля. З цього випливає, що за інших оптимальних умов середню швидкість мови можна подвоїти. Рівень розу¬міння того, що ми чуємо, значною мірою залежить від мови, якою говорять. Якщо це рідна мова або мова, яку ми

добре знаємо, то нам не важко відновлювати непочуті склади і слова. Інша річ — іноземна мова, якою ми добре не володіємо. В даному випадку ми не зможемо вгадувати пропущені склади й слова.

Найзручніший спосіб тренування голосу — це читання вголос, під час якого постійно контролюється правильність вимови. Не можна читати ані надміру сильним голосом, ані надто довго. Б. Гала (автор, якого ми вже згадували) рекомендує проводити тренування тричі на день по 15 хвилин з перервами після кожних 5 хвилин. До тренування голосу треба приступати після тренування дихання.

Відповідно до сили голосу тренуйте і його модуляцію, тобто його зміни у певному тоновому та силовому діапазоні. Таке тренування особливо потрібне людям, що мають моно¬тонний голос, який не виходить за межі однієї тональності. Одноманітність мови такої людини справляє на слухачів не-гативне враження. Зворотною стороною монотонності є ефективність. Люди, що звикли до монотонного чи афективного способів мовлення, не усвідомлюють своїх вад. У дано¬му разі запис власного голосу на магнітофонну стрічку допоможе їм критично оцінити свої мовні звички.

Треба пам'ятати, що модуляція голосу надає змістові мови ширшого значення. Уявіть собі, що вас, наприклад, приятель запитує: «Дворжака призначили від нашого під¬приємства членом тієї нової комісії?» Смисл цього запитання може бути різним. Він залежатиме від модуляції голосу. В одному випадку запитання означає, що ваш приятель хоче дізнатися, чи справді Дворжака призначили членом комісії. Якщо ж він зробить наголос на імені «Дворжак» і, вимовляючи це ім’я, змінить висоту голосу, то запитання матиме зовсім інший смисл: «Дворжака (цього нездару!) було призначено членом нової комісії?»

Зміна висоти й сили голосу, тобто його модуляція, допо¬магає мовцеві утримати увагу слухачів.

Голос підвищують тоді, коли ставлять запитання, ви-словлюють нерішучість або сумнів. Якщо ж треба вислови¬ти рішучість, довір’я, переконання в необхідності зробити якусь справу чи відповісти на запитання, то висота голосу падає.

Мову можна модулювати також у часі, тобто змінювати темп мовлення. Швидкість мови залежить від характеру людини. Нерішучі люди говорять повільніше, так само як і меланхоліки або флегматики. Натомість люди, що мають жвавий і веселий характер, говорять швидко. Жінки 

говорять швидше, ніж чоловіки, іноді навіть удвічі швидше.

Темп мовлення в різних народів, так само як і сила голо¬су, про що вже йшлося, неоднаковий. Відомо, що, наприклад, представники романських народів (італійці, французи) го¬ворять набагато швидше, ніж народи скандінавських країн. Темп мовлення може змінюватися залежно від ситуації. Іноді треба говорити швидше, а іноді (наприклад, під час публічного виступу) повільніше.

Темп мовлення залежить також від значення інформа¬ції. Виклад менш важливого матеріалу ведеться швидше, але при цьому на окремих найважливіших його частинах робиться наголос шляхом уповільнення темпу мовлення. Не рекрмендується користуватися ані занадто повільним, ані занадто швидким темпом. У першому випадку слухачі почи¬нають нудьгувати, а в другому — не можуть належною мі¬рою стежити за змістом того, про що мовиться. В обох ви¬падках увага слухачів послаблюється. Найкраще, коли мовець періодично міняє темп мовлення.

Кілька зауважень щодо словникового запасу та внутрішньо¬го мовлення (мовлення «про себе») в процесі мислення.

Коли дитина починає вчитися говорити, її словниковий запас щороку збільшується на певну кількість слів, що постійно зростає. Доросла людина має словниковий запас, яким користується активно (активний словник), і далеко більший словниковий запас, яким володіє пасивно (пасивний словник), тобто знає значення слів, але не вживає їх.

Вчені США в результаті досліджень установили, що серед 80 000 слів, якими люди користувалися під час телефонних розмов, виявилося 2240 основних словесних одиниць і 5000 різних інших слів. Отже, обсяг словникового запасу, яким людина користується активно, не дуже великий. Натомість автори високохудожніх романів вживають приблизно 10 000 слів. Мовознавці вважають, що запас слів, значення яких людина знає, в 5—6 разів перевищує її активний словник. А в деяких мовах загальна кількість слів набагато біль¬

ша — приблизно від 200 000 до 400 000. Звичайно, точну цифру назвати неможливо, оскільки мова у зв’язку з різноманітністю видів людської діяльності постійно змінюється й поповнюється новими словами і виразами.

Кожен з нас також має активний словник певного обсягу, а крім того в кілька разів більший пасивний словник. Коли ми говоримо, то вибираємо слова з запасу активно вживаних слів. Одні мають малий запас слів, інші — великий. Зрозу¬міло, що той, у чиєму розпорядженні більше слів, може висловлюватися точніше, слова вибирати виразніші, опису¬вати події барвистіше, ніж той, хто має бідніший словник.

Наступною проблемою є зв’язок між мовою і мисленням. Це питання безпосередньо стосується тематики даної книги, і тому не спинитися на ньому, хоч і побіжно, ми не можемо. Радянський учений А. М. Соколов у книзі «Внутренняя речь и мьішление» (М., Просвещение, 1968) стверджує думку про те, що під час мислення людина виголошує внутріш¬ній монолог. Сто років тому це питання вивчав російський психофізіолог І. М. Сєченов, а в 20—30-і роки радянський учений Л. С. Виготський та деякі вчені на Заході. В кількох радянських лабораторіях проводилися досліди, протягом яких записувались електроміографічні реакції під час внутріш¬нього мовлення. До язика і губ суб’єкта прикріплювалися по¬верхневі електроди, за допомогою яких вимірювалася напруга. В стані спокою суб’єкта напруга була 5 мікровольт, а під час розв’язання завдань — 50 і більше мікровольт. Наприкінці своєї книги Соколов пише: «Мислення в будь-якому випадку пов’язане з мовленням. Щоправда, під час окремих моментів чи етапів розв'язання завдань (особливо візуальних) мовні рухові імпульси можуть бути обмеженими. Однак це не озна¬чає, що в даному разі ми маємо справу з безмовним мисленням».

Теорія, запропонована А. М. Соколовим, має в певному розумінні особливий, винятковий характер і свідчить про труднощі, які постають під час дослідження мислення. Про¬те кожна людина може перевірити її. Чи аналізували ви коли-небудь самі себе під час процесу мислення і чи намага¬лися визначити, як він відбувається? Чи одночасно з вну¬трішнім мовленням, чи без нього? На перший погляд від¬повісти на це запитання дуже просто: хіба ж можемо ми думати і водночас спостерігати перебіг думок? І ще одне питання щодо цього: чи полегшує великий запас слів процес мислення, а отже, і внутрішнє формування думок?

А якщо в людини малий запас слів? Хіба це означає, що така людина гірше мислить? А можливо, більше значення має знання понять, а не слів?

Таким чином, ми переходимо ще до одного питання — про зв’язок між мисленням і внутрішньою мовою. Якщо людина добре володіє однією чи кількома іноземними мова¬ми і побувала за кордоном, то вона, здавалося б, може мислити не тільки рідною, а й іноземною мовою. З власного досвіду можу сказати, що так буває, але, здається, лише в окремих випадках. Ось я веду сам з собою внутрішню бесіду російською, англійською чи якоюсь іншою мовою, наприклад: «Зараз мені треба було б поїхати на метро до...», «Після обіду треба відвідати пана X і поговорити з ним про...» і т. п. Однак я не впевнений, що мислено іноземною мовою можна розв’язувати будь-яку проблему. Мені здаєть¬ся, що тут, зокрема у сфері мислення в цілому, ще дуже багато невирішених питань. Це саме та галузь психології, де найбільше білих плям.

Закінчивши теоретичні зауваження, повернімося до практичних рекомендацій, як розширити свій словниковий запас. По-перше, радимо більше читати книжок авторитетних авторів, по-друге, слухати лекції кваліфікованих промовців з метою збагачення свого словникового запасу. Крім того, якщо у вас не все гаразд з пам’яттю, треба або записувати вислови, яких ви досі не вживали, або підкреслювати їх у тексті книги і частіше повторювати.

 

 Ми справляли б дивне враження на людей довкола себе, якби в розмовній мові користувалися усім словниковим запасом художньої літератури.

Через те не досить знати, що існують два словники: словник активний і словник пасивний, оскільки активний словник містить у собі слова, що ними користуються в літературній мові, і слова, які вживають в усній мові. В ос¬танньому випадку треба зважити й на те, про яку усну мову йдеться — лекцію, дискусію, товариську бесіду, розмову людей у вузькому колі і т. ін.

Розмову і вибір слів необхідно пристосовувати до обставин. Незвично й неввічливо, наприклад, якщо мол.ода людина говорить на жаргоні своїх ровесників у колі дорослих (причому останні не завжди її розуміють). Недоречно також, коли хтось під час дискусії або на зборах вживає різкі, а то навіть і грубі вирази, якими він звик користуватися у колі своїх приятелів.      '

Більшість людей можуть писати літературною мовою, але у розмові чомусь нею не користуються. Можливо, тому, що вони, як правило, пристосовуються до того середовища, в якому перебувають? Цю проблему детальніше ми розглядатимемо в тій частині книги, де йдеться про публічний виступ, про те, як готуватися до нього.

 

Ваша мова не тому така одноманітна, що складається з невеликої кількості постійно повторюваних слів, а тому, що деякі улюблені слова ви вживаєте надто часто. Говорячи, намагайтеся звертати увагу на ці часто вживані слова або попросіть когось із знайомих стежити за вашою мовою саме з цього погляду. Якщо у вас є можливість записувати свою мову на магнітофонну стрічку, після кількох прослухувань ви краще зрозумієте свої мовні вади, які можуть бути по¬в’язані чи то з недбалою вимовою, чи з нечіткими формулюванням речень, чи з вибором слів.

Прослухування магнітофонного запису безперечно допоможе вам покращити вашу усну мову. Але не дуже на це покладайтеся. Імпровізована розмова або ж невідпрацьова- ний виступ завжди мають певні недоліки. Так, на одній конференції загальнодержавного значення виступи промовців записали на магнітофонну стрічку, а потім надрукували на друкарській машинці. Кожен з промовців одержав машинопис свого виступу й дискусійні матеріали для підготовки до друку. Мене і багатьох інших дуже здивувала недосконалість форми записаних виступів: мова далеко не літературна, прикметники часто не узгоджуються в роді й числі з іменниками, деякі речення не закінчені; виступам здебільшого характерна нелогічність викладу, який часто переривається реакцією на поведінку слухачів тощо. Через те в процесі підготовки таких доповідей та дискусійних матеріалів до Друку їх майже завжди доводиться правити й доопрацьовувати.

Це ще раз підтверджує відомий усім факт, що письмова мова — це не те ж саме, що мова усна. Разом з тим якщо промовець під час публічного виступу читає з рукопису і не відірветься від нього жодного разу, причому читає монотонно, то навряд чи його виступ матиме такий вплив на слухачів, як під час усної імпровізованої промови на основі власних знань, власних вражень, які надають їй своєрідності стилю й забарвлення (хоч імпровізована промова й непридатна до друку без значного опрацювання).

Але повернімося до проблеми вибору слів. Якщо ви переконалися, що деякі слова вживаєте надто часто, намагайтеся позбутися такої небажаної звички. Ці слова можуть бути найрізноманітнішими — один повсякчас повторює «так би мовити», другий «так точно», третій «справді?», четвертий — «чуєш?» або «знаєш?». Деякі з цих слів можна вилучити, не завдавши ніякої шкоди мовленню, а деякі замінити іншими словами або виразами.

З проблемою вибору слів пов'язана проблема вживання синонімів. Не дуже приємне враження справляє на читача мова літератора, який у двох чи трьох сусідніх реченнях уживає те ж саме слово. Якщо це так необхідно, йому треба було б в одному з речень замінити це слово синонімом або ж дати іншу синтаксичну конструкцію. У звичайній розмові не обов’язково строго додержуватися даної засади. Для полегшення вибору синонімів існують синонімічні словники. Є люди, які дуже полюбляють уживати в розмові іноземні слова, тоді як іноземних слів інші віддають перевагу словам рідної мови. Звичайно, в деяких випадках, наприклад, у розмові співробітників про виробничі справи, немає сенсу навмисно вишукувати слова й вирази рідної мови замість поширених і зрозумілих іноземних термінів. Проте, якщо хтось починає в колі нефахівців зловживати іноземними словами та про¬фесійними термінами (а таке часом трапляється серед фахівців, захоплених своєю сферою діяльності), люди його не завжди розуміють. Цій людині варто порадити стати на місце слухачів і уявити їхній рівень знань у даній галузі.

Чим же пояснити таку «любов» до вживання іншомовних слів та наукових термінів у розмові з нефахівцями? Очевидно, причина полягає в бажанні справити враження своєю «науковістю» на інших людей. їм можна дати пораду, пере¬фразувавши прекрасне англійське прислів’я:

 У перекладі на українську мову воно звучить приблизно так: «Пиши для того, щоб висловитися, а не для того, щоб справити враження». Ще більше ця настанова стосується усної мови.

До речі, той, хто вживає іншомовні слова або професійні терміни чи вирази, безумовно, повинен знати їх значення і правильну вимову. Як правило, великий подив і навіть обурення викликає у нас людина, яка користується іншомовни¬ми словами, не знаючи їх значення або правильної вимови. 

Мова постійно змінюється. В ній з'являються нові слова й мовні ЗВО- роти, а старі відживають своє і зникають.

Деякі нові слова швидко стають модними і дуже поширюються. Але не всі так звані модні слова гарні і відповідають духові рідної мови. Спочатку ці нові слова надають мові більшої виразності, однак потім, поширюючись, перетворюються на банальність. Тому, вживаючи ці слова, треба бути дуже обережними.

Те ж саме можна сказати і про прислів’я та афоризми. Якщо їх доречно вживати, вони збагачують мову, роблять її яскравою, барвистою, цікавою. В деяких прислів’ях та афоризмах криється велика мудрість. Так, наприклад, пра¬цюючи над книгою, я звернув увагу на вираз Епіктета «У людини два вуха і один язик, щоб слухати удвічі більше, ніж говорити». Але якщо зловживати прислів’ями та афоризмами, вони зрештою швидко набридають і роблять мову нудною й одноманітною.

 

Хто хоче оволодіти вмінням гарно говорити, повинен навчитися висловвисловлювання люватися чітко. У товариській бесіді вибору виразів можна, либонь, приділити не таку вже пильну увагу, однак під час відповідальних розмов точність ви¬словлювань відіграє дуже важливу роль.

Про рівень працівників розумової праці можна судити з того, наскільки точно вміють вони висловлюватись. Під час переговорів, що передують, наприклад, укладенню уго¬ди, формулювання повинні бути винятково точні, бо в дано¬му разі кожне слово має велике значення.

З часів стародавнього Риму існує професія, основний зміст якої полягає в тому, щоб виражати й формулювати думки під час переговорів двох сторін. Це професія юриста. Завдання юриста, між іншим, і полягає в тому, щоб точно формулювати найрізноманітніші види законодавчих дирек¬тив, угод, договорів тощо. Нефахівцям така точність часто здається зайвою. Проте мова, яку ми чуємо довкола і якою спілкуємося, нерідко відзначається неточністю, а найголовніше — часто дає підставу по-різному тлумачити сказане. Отже, основна мета точного формулювання — виключити можливість неоднакового тлумачення змісту.

Не пам'ятаю точно, але хтось із військових діячів наприкінці минулого століття сказав: «Військовий наказ по¬винен бути однозначний. Якщо ж він допускає подвійне тлумачення, то обов’язково буде виконаний неправильно». 

Наведемо приклад. Якщо рота дістала наказ почати наступ 08 год. ЗО хв., то можуть виникнути сумніви щодо того, коли саме повинна розпочатися та військова акція: вранці чи ввечері. І це незважаючи на те, що розподіл доби на 24 години є загальноприйнятим. Те ж саме можна сказати

про накази на підприємстві. Наказ, який дає можливість подвійно тлумачити зміст, буде витлумачений так, як вигідно тим, хто повинен той наказ виконувати. Якщо, наприклад, 20 лютого на виробництві поставлено конкретне завдання з терміном виконання до кінця місяця, то знайдуться люди, які твердитимуть, що вони зрозуміли наказ так, ніби завдан¬ня має бути виконано до кінця наступного місяця, тобто до кінця березня.

Висновок, що випливає з цього, може бути лише один: висловлюватися треба точно і однозначно. В наведеному на попередній сторінці прикладі усунути неправильне тлумачення змісту можна, замінивши слова «до кінця місяця» словами «до кінця лютого».

Як навчитися Для того, щоб овололдіти точністю вислову, найкраще тренуватися на письмових текстах та різноманітних формулюваннях.

Візьміть проект угоди або договору, який перебуває на стадії обговорення на вашому виробництві, і прочитайте його повільно й уважно, речення за реченням. При цьому намагайтеся визначити, як інакше можна витлумачити (можливо, й не на користь вашого підприємства) окремі слова й формулювання кожного речення. На полях записуйте свої зауваження та варіанти кращих формулювань. Звичайно, таку роботу не можна робити похапцем. Вона потребує багато часу, оскільки до уваги мають бути взяті кожне слово і кожне речення.

Далі ми говоритимемо про те, що бажано заздалегідь підготуватися до дискусії чи обговорення договору. Така попередня підготовка полягає насамперед у знаходженні найкращих варіантів формулювань, які б ви могли запропонувати, а також у пошуку й формулюванні аргументів на користь вашого підприємства. Якщо ви робите таку підготовку подумки, то зробіть письмові помітки хоча б у тих місцях, де точність висловлювання має особливе значення.

Однак у деяких випадках мовець зацікавлений у тому, щоб його висловлювання були неоднозначними. До цього часто змушують обставини, що склалися. Тоді людина вда¬ється до абстрактного мислення, оскільки загальні вислов¬лювання сприймаються слухачами по-різному, тобто неоднозначно, нерідко вводять їх в оману. Тому, вибираючи слова, треба дбати про те, щоб ужите слово не несло в собі такого смислового навантаження.

Треба також пам’ятати, що надто часте вживання абстрактних понять вимагає від слухачів великого напружен¬ня, особливо тоді, коли матеріал для них новий і незнайо¬мий. Надто стисла мова, повна абстрактно виражених думок, може спричинитися до того, що слухачі втратять здатність стежити за викладом змісту. Існує межа швидкості, з якою мозок людини може сприймати й засвоювати нові поняття.

Пригадую цікавий випадок, що стався зі мною кілька років тому, коли по радіо передавали дотепні афоризми з творів видатних письменників. Афоризми читали один за одним без зупинок, і в кожному з них ішлося про щось інше. І ось незабаром я відчуй, що мій мозок не здатний сприймати афоризми один за одним з такою швидкістю і тим більше зважити й оцінити думки та життєву мудрість, що в них містяться. Працівники радіо, очевидно, потім усвідомили свою помилку, в усякому разі я більше ніколи не чув радіопередачі, в якій один афоризм читався б услід за другим без зупинок, які потрібні для того, щоб дати слухачам можливість усвідомити їх зміст, значення, їх мудрість.

З цього випливає: коли ми хочемо розповісти слухачам про щось нове і досі для них невідоме, то мусимо дати їм час для зрозуміння змісту того, про що йдеться. Допомогти їм у цьому можна, навівши конкретний приклад або перед абстрактним висловлюванням, або відразу ж після нього.

Спробуйте уявити, що було б, якби я в наведеному вище тексті написав лише одне коротке речення, яке виражає го¬ловну думку цілого абзацу: «Мозок не може сприймати стислі думки, які викладаються у швидкому темпі одна за одною». З цього речення у вас не склалося б правильного уявлення, про що йде мова. Натомість приклад допоміг вам краще зрозуміти викладене Твердження.

Мені здається, що існує велика різниця в запам’ятовуванні матеріалу залежно від його викладу. Абстрактно висловлену засаду ми пам’ятаємо протягом дуже короткого часу. А от практичний приклад, який цю засаду ілюструє, зберігається в пам’яті значно довше. Дуже мало фахівців усвідомлюють це і враховують під час мовлення. Більшість людей не може зрозуміти, що те, чим вони так добре володіють, що знають або вміють у результаті тривалої роботи чи навчання, для інших людей може бути просто невідоме. А якщо до того ж вони у своєму викладі зловживають аб

страктними поняттями, то навряд їх колись слухачі зрозуміють.

Треба завжди пам’ятати, яка велика відмінність існує між абстрактними і конкретними поняттями. Порівняймо кілька слів, що виражають конкретні поняття (лампа, стілець, кошик, гвинт, мати, молоток, олівець, книга), зі словами, що виражають абстрактні поняття (правда, спра¬ведливість, краса, честь, демократія). Не важко уявити зна¬чення конкретних понять. А спробуйте зробити те ж саме з абстрактними поняттями. Не слід поспішати заявити: ко¬жен з нас, мовляв, знає, що таке правда, справедливість і т. ін. Спррбуйте визначити або принаймні пояснити зміст цих абстрактних понять і запишіть собі свої визначення, а коли прийде хтось з ваших приятелів, попросіть його пояснити вам, що він розуміє під словами «правда», «краса» чи «демо¬кратія». Ви переконаєтеся, наскільки неоднаково пояснюють абстрактні поняття різні люди.

Не думайте, що все це дрібниці. Раджу обов’язково провести згаданий дослід. Він дуже корисний і допоможе вам зберегти чимало часу в майбутньому.

Якщо ви поставили собі за мету навчитися гарно говорити, то мусите дбати про упорядкування своєї мови незалежно від того, чи йдеться про дискусію, чи про обговорення важливих справ, чи про товариську бесіду. Навряд чи зможе захопити слухача той, хто викладає свої думки безладно, хто не розмежовує першорядні та другорядні поняття, хто часто перескакує з однієї теми на іншу, у кого кінець розповіді не має нічого спільного з її початком.

В якій же послідовності треба викладати інформацію (думки, події, факти)? Це залежить від змісту повідомлення чи розповіді. Під час розповіді про якісь події найчастіше застосовується послідовність у часі. Якщо ви розповідаєте про якусь пригоду, то викладаєте окремі її події так, як вони насправді відбувалися: одна за одною. З погляду слухачів таке упорядкування розповіді має недолік: у більшості випадків вона починається буденно і, отже, нецікаво. 

Цікавими бувають, як правило, середина розповіді та її кінець.

Ось, наприклад, я так починаю свою розповідь:

«їхав я одного разу зі своїм дядьком в автомобілі з Карлових Вар до Праги. Позаду сиділа його знайома з хлопчиком, якого везла до лікаря на медичне обстеження».

З цих двох перших речень слухач не може здогадатися, розповідь буде цікавою чи ні. Тому хронологічність викла¬ду подій тут краще перервати для того, щоб познайомити слухача з учасниками подій та ситуацією:

«Дядько, який працював службовцем у Карлових Варах, тільки-но придбав тоді автомобіль «Піколо».

У такий спосіб ми коротко описуємо одного з головних учасників подій. Однак послідовність розповіді у часі треба ще раз перервати, щоб сказати кілька слів про другого учас¬ника подій, тобто про самого себе:

«Коли стався цей випадок — а було це незадовго перед війною,— мені не виповнилося ще й двадцяти років. Я дуже цікавився автомобілями, хоч у мене не було ані посвідчення, ані досвіду водія».

Слухач і тепер не може ще уявити собі, до чого ж зво¬диться розповідь. До речі, багато залежатиме від того, яка у вас репутація як оповідача. Якщо люди переконані, що ви вмієте гарно розповідати, вони з цікавістю слухатимуть вас далі. Якщо ж у вас немає репутації гарного оповідача або якщо люди вас не знають, то може статись, що вас хтось переб’є і почне сам говорити. Всі присутні будуть слухати його, тому що їм початок вашої розповіді видався неціка¬вим. Через те з самого початку увагу слухачів, очевидно, треба привертати стислим викладом змісту того, про що ви хочете розповісти:

«Одного разу ох і натерпівся ж я страху, коли наше авто зупинилося просто на переїзді, що не охоронявся, і на нас у цей час мчав швидкий поїзд».

Якщо ви поставите це речення на початку розповіді, то, безперечно, привернете до неї увагу слухачів. Вони вже знатимуть, що буде її головним змістом. Після цього почат¬кового речення розповідь можна продовжувати у наведеній вище послідовності, а закінчити її таким чином:

«Під’їхали ми до переїзду. Щоб не пошкодити ресори, дядько зменшив швидкість, скільки можна було. Саме в той момент, коли ми вже переїжджали через колію, двигун пере¬став працювати. Задні колеса залишилися на рейках. Рап¬том почувся тривожний гудок локомотива швидкого поїзда, що наближався. Дядько перелякався насмерть. Він силку¬вався завести двигун, але нічого не виходило. Вигукнув «Ря¬туйтеся!» і вистрибнув з машини. Молода мати на задньому сидінні перелякано кричала і била руками в зачинені двері. Поїзд наближався. Пролунав застрашливий гудок локомо¬тива. І раптом я згадав, як деякі таксисти на стоянці про¬їжджають кілька метрів уперед, не заводячи двигуна. Я увімкнув швидкість і натиснув на стартер. Авто трохи під¬скочило вперед. Знову натиснув на стартер. Після четвертої спроби авто переїхало колію. Поїзд з гуркотом промчав мимо. Блідий, як крейда, дядько повернувся до машини, з якої так полохливо втік. Він навіть не спромігся подякувати мені за врятування попутників і машини».

Якщо ви хочете зацікавити слухачів своєю розповіддю, то випускайте з неї всі неістотні подробиці. Швидко, але не порушуючи послідовність, наближайтеся до розв’язки. Поганий же оповідач, радіючи з того, що дістав змогу ви¬говоритися, як правило, розповідає детально, з найменшими подробицями.

Упорядковуючи розповідь, мета якої — викласти події в драматичному дусі аж до самої розв’язки, не слід порушувати стислість викладу. Крім викладу подій розповіді в хронологічній послідовності та використання елементів драматичного характеру, неабияке значення має описання обставин (місця, обстановки), в яких відбувається дія.

Іншої форми організації потребує дискусія. У цьому випадку спочатку необхідно викласти проблему та причини її виникнення. Потім подаєте всю ту інформацію, яка потрібна слухачам для того, щоб вони могли оцінити запропонований вами спосіб розв’язання проблеми. При цьому треба підібрати аргументи, які б свідчили про користь вашого способу розв’язання, а також продумати, як спростувати можливі контраргументи учасників дискусії, що мають іншу думку.

Якщо ви маєте на меті розповісти слухачам щось таке, чого вони досі не знають, то в процесі викладу треба йти від простого до складнішого або від відомого до невідомого. Добре підібраний приклад чи порівняння значно полегшать розуміння змісту.

Припустимо, ви хочете розповісти про дивовижну властивість людського мозку зосереджуватися серед 'великої кількості предметів лише на одному. Для цього можна навести приклад з книги англійського психолога де Боно «Механізм мислення»: «Уявіть собі, що вранці ви стоїте перед дзеркалом у ванній кімнаті і бачите в ньому лише один предмет, наприклад зубну щітку. Решти відображення для вас не існує. Людський мозок має таку конструкцію, що за допомогою рефлексів уваги він спрямовується на певний предмет довкола себе і зосереджується на ньому. Всі інші предмети при цьому не сприймаються. Це винятково корисна властивість мозку. Завдяки їй людина не відвертає своєї уваги від предмета, який у даний момент має для неї головне значення».

Якщо ви свідомі того, що досі ще не опанували вміння гарно розповідати, то вам необхідно тренуватися в упорядкуванні головних думок повідомлення або складанні плану розповіді перед тим, як іти в товариство, де ви будете говорити. Подумайте, в якій послідовності краще викласти окремі епізоди. І пам'ятайте, що будь-яка розповідь значну виграє від того, наскільки вона стисла. Через те її треба проаналізувати так, як було описано в прикладі про авто¬мобіль на переїзді, і заздалегідь визначити, що в ній істот¬не, а що другорядне. Розбийте свою розповідь на частини, як, наприклад, письмовий текст розбивається на абзаци. В кожній частині має бути лише одна важлива думка. Це полегшує запам’ятовування головних моментів чи епізодів розповіді. Коли ж ви починаєте розповідати про пригоду або випадок без попереднього обдумування, без усякого плану, то не дивуйтеся, що навіть цікава пригода втратить свою привабли¬вість, якщо ваші думки не будуть заздалегідь упорядковані.

Особливу увагу треба приділяти початку, оскільки саме він вирішує успіх усієї розповіді. Й. В. Гете колись дотепно сказав: «Якщо я перший гудзик застебну неправильно, то й далі застібатиму неправильно». Якщо ви з самого початку не зумієте привернути увагу слухачів, то може статися, що до вашої розповіді справа взагалі не дійде. Це буває тоді, коли в товаристві є активні люди, які вміють привертати увагу слухачів до себе. Через те подумайте заздалегідь, що саме сказати слухачам, аби їх зацікавити. Часто буває доцільно вже в першому ж реченні визначити, що цікаве чи несподіване буде змістом вашої розповіді. Про те, наскільки цікавим є її зміст, судіть не з свого погляду, а з погляду тих, на кого вона розрахована.

 

 Велике значення має також порядок слів у реченні, його структура. Одні вживають довгі і складні речення, інші — короткі і прості.

Бажано в розмові або розповіді не зловживати довгими реченнями, оскільки слухачам важко їх сприймати й відразу

зрозуміти думку, висловлену таким реченням. Якщо ж та сама думка висловлена кількома реченнями, кожне з яких складається, припустимо, з п’яти слів, то слухач зрозуміє її швидше, ніж тоді, коли вона висловлена реченням з двадцяти чи більше слів, які треба тримати в пам’яті, щоб ухо¬пити зміст усього речення.

Це, звичайно, не означає, що, говорячи, треба вживати лише короткі речення: адже їх нагромадження робить мову монотонною. Найкраще вживати речення середньої довжини, а також чергувати короткі речення з трохи довшими за середні. В момент кульмінації доцільно вживати короткі речення, наприклад: «Машиніст подавав тривожні гудки. Поїзд мчав на нас. Ось він уже на відстані якихось двохсот метрів...»

Коли ви говорите, завжди стежте за тим, щоб слухачі вас добре розуміли. До нерозуміння викладу може призвес¬ти часте вживання особових займенників замість іменників.

Уявімо собі, що в розповіді водночас ідеться про трьох чоловіків. Якщо оповідач скаже: «Він йому на те відповів», то слухач може не зрозуміти, хто з цих трьох і кому саме відповів. З вами, певно, не раз бувало, що ви не розуміли оповідача тільки тому, що він надто часто вживав займенни¬ки і через те не будо ясно, про кого він говорить.

Або ось іще один подібний недолік. Оповідач починає говорити про якогось Ярка, не сказавши спочатку, ким доводиться йому отой Ярко? Рідний брат, двоюрідний? Приятель? Учіться помічати помилки інших, які утруднюють розуміння змісту, і намагайтеся не допускати подібних помилок у своїй мові.

Якщо ви вживаєте складні речення, не забувайте, що головна думка завжди висловлюється головним реченням, а не підрядним. Якщо головне речення має кілька підрядних, це може утруднити розуміння змісту. Як приклад наведемо таке речення: «Добре відомо, що часто буває, що в людей складається думка, що...»

Так само негарно виходить, коли один біля одного стоять кілька іменників. Наприклад: «З’ясування поглядів пра¬цівників інститутів Міністерства промисловості щодо ве¬дення нової системи фінансування прикладних досліджень за допомогою анкет не виправдало себе». У цьому реченні ми бачимо ряд іменників, які послідовно залежать один від одного (підрядний зв’язок), що утруднює розуміння змісту речення в цілому. Не зовсім ясно, до чого відноситься «за допомогою анкет»: чи до «з’ясування поглядів», чи до «нової системи фінансування».

Однією з особливостей майже кожної слов'янської мови є те, що порядок слів у реченні можна вільно міняти і тим самим робити наголос то на одному, то на іншому слові. На¬приклад:

«Влітку ми будуватимемо гараж разом з братом».

«Влітку разом з братом ми будуватимемо гараж».

«Гараж ми будуватимемо разом з братом влітку».

В першому випадку наголос робиться на тому, що гараж будуватиметься разом з братом, у другому — що влітку вони з братом візьмуться за будівництво саме гаража, а в третьому — що гараж будуватиметься саме влітку (а буди¬нок, можливо, восени).

В деяких випадках, упорядковуючи думки або аргумен¬ти, керуються психологічними установками. Так, наприклад, ми знаємо, що слухачі несхвально ставляться до даної спра¬ви чи якогось конкретного заходу. В такому разі не можна говорити з самого початку, що ми маємо намір переконати їх у протилежному.

Припустимо, попередній промовець зумів переконати слухачів у тому, що він говорив. Оскільки в даний момент симпатії слухачів на його боці, недоцільно відразу ж спро-стовувати його аргументи. Краще погодитися з дечим іа ска¬заного і лише після цього ввести оте загальновідоме «але».

«З тим, що говорив X, можна погодитись... але варто, мабуть, узяти до уваги й те, що...»

У книжках про ораторське мистецтво для ілюстрації такого випадку наводиться як взірець промова Антоні я над тілом убитого Цезаря з п’єси В. Шекспіра «Юлій Цезар». Брут пояснює населенню Рима причини вбивства Цезаря. Імператор, мовляв, був тиран і хотів позбавити римський люд свободи. Римляни погоджуються з цим. Тоді на трибу¬ну піднімається Антоній. Перед ним стоїть важке завдання: примусити римлян змінити думку про причину вбивства Цезаря. Починаючи промову, він говорить про те, що Брут — чесна людина. Далі значення цієї думки, яку Анто¬ній повторює у промові кілька разів, міняється. Спочатку вона звучить як похвала Брутові та його діям, а наприкінці, коли Антоній розповідає римлянам про все те, що Цезар зробив для них, і показує заповіт, в якому імператор кожно-му римлянинові відписував 75 драхм,— як іронія.

У даному разі Шекспір створив справді досконалу з погляду вимог психології промову. Антоній передусів посила¬ється на промову Брута, вбивці й приятеля Цезаря, і про людське око з ним погоджується. Далі він говорить про заслуги Цезаря, про те, що той тричі відмовлявся від трону, і нарешті показує заповіт, кажучи, що не може його прочи¬тати, бо ж римляни, мовляв, зроблені не з каменю: вони можуть розлютитися на ворогів Цезаря. Відтак Антоній все ж таки читає заповіт, в якому згадується про відписання римлянам грошей, і тим самим змінює ситуацію, яка склала¬ся після промови Брута.

Кожна людина має свій, властивий лише їй стиль мови, який відрізняється від стилю інших людей. Цей особистий стиль відносно постійний, усталений щодо даної конкретної людини. Тому нерідко по стилю можна здогадатися, хто виголосив промову.

За кордоном проводили дослідження, мета яких полягала в тому, щоб з-поміж багатьох письмових робіт студентів вузів визначити ті, які написав один і той самий студент. В експерименті брало участь 70 студентів. Кожен з них написав дев’ять робіт на дев’ять тем. Завданням рецензентів було зібрати докупи роботи, автором яких виступала одна людина. Успіхи були неабиякі, хоча самі рецензенти і не могли пояснити, за якими ознаками вони зробили висновок про схожість стилю.

Вчені встановили також фактори, що характеризують стиль окремих авторів чи промовців. Передусім це обсяг словникового запасу. Адже відомо, що мова людини, яка має більший словниковий запас, розмаїтіша й багатша, ніж мова того, хто оперує меншою кількістю слів.

Для підрахунку словесної розмаїтості були складені спеціальні формули. За допомогою однієї з них виявляється найчастіше вживане слово і вимірюється віддаленість між першим і другим випадком його використання. Дану від¬стань виражають кількістю слів, що знаходяться між пер¬шим і другим випадками. За другою формулою кількість ужитих слів ділиться на кількість слів мови. Наприклад, у газетній мові було нараховано всього 44 000 слів, а в одно¬му з газетних текстів — 6000. Отже, індекс становить 0,136 (6000 : 44 000).

Ще одним фактором, який характеризує мову окремої людини, є довжина речень, що виражається загальною кіль¬кістю складів у них. Зрозуміло, що цей фактор має значення насамперед у письмовій мові. Вчені США провели такий дослід. Вони підрахували, що в одному американському журналі, наприклад, кількість складів у реченні стано¬вить пересічно 13-У діалогах театральних вистав на один прикметник припадає дев’ять інших частин мови. Нато¬мість у науковому тексті цей показник становить лише  1 : 3. У романах на один прикметник припадають три дієслова.

На основі цих показників деякі психологи роблять висновки про емоційну врівноваженість дітей. Емоційно не врівноважені діти вживають, як правило, більше дієслів (за допомогою яких завжди виражається дія або діяльність), ніж прикметників (які частіше вживаються при описуванні).

В англійській мові, аналізуючи стиль, до уваги беруть не тільки кількість слів у реченні, а й кількість довгих слів, що мають більше трьох складів. Показник читабельності, яким користуються, наприклад, у США, оснований на двох факторах: чим довші речення і чим більше довгих слів вони мають у своєму складі, тим важче читати текст. Інший показник читабельності (показник Флеша) включає ще й тре¬тій фактор — кількість особових займенників. Люди найбільше люблять читати або слухати про інших людей. Тому газетна стаття, в якій подаються спогади очевидця або ін¬терв’ю з визначною особою, викличе, звичайно, більшу зацікавленість, ніж та сама інформація, викладена безосо¬бово. В показнику Флеша до уваги береться кількість особо¬вих займенників на сто слів тексту і середня кількість особо¬вих речень на сто речень тексту. Під особовими реченнями розуміють речення, що вводяться за допомогою лапок, запи¬тання читачів, відгуки тощо.

Читачам цієї книги важливо запам'ятати, що мова стає цікавішою, якщо наводити приклади із свого власного жит¬тя або з життя інших людей. Менш цікавими є зображення та описи неживих предметів, де немає ніякої дії. Так само мало зацікавлять слухача теоретичні міркування та заува¬ження, виражені абстрактними поняттями, без зв’язку з практикою життя.

 

 

Бесіду можна вести в різних положеннях: сидячи, стоячи, лежачи (наприк¬лад, на пляжі) або й під час плавання. Якщо положення тіла мовця таке саме, як і слухачів, то він не відчуває прн цьому ніяковості. Якщо ж він займає інше положення, на¬приклад, стоїть, тоді як решта сидить, то це може мати на нього певний вплив. У такому разі він більше притягує до себе увагу людей. Боязкі люди почувають себе в таких випадках незручно. Різниця у положеннях може бути пов'язана з підлеглістю одних людей іншим. Начальник викликає до свого кабінету підлеглого і говорить з ним сидячи, тоді як підлеглий стоїть. Начальник може запропонувати підлег¬лому сісти і тим самим дати йому зрозуміти, що в даній розмові він не має наміру повністю використовувати своє керівне становище. Якщо ж він не пропонує сісти, то це може означати, що розмова триватиме недовго. Якщо від-відувача запрошують сісти, то тим самим йому пропонують продовжувати розмову.

На багатьох підприємствах ці відомі істини часом вико-ристовують для того, щоб якнайшвидше провести нараду. Керівник скликає працівників на десятихвилинку, яка справді триває всього десять хвилин, бо починається рівно в призначений час, і всі учасники слухають настанови стоя¬чи. Безперечно, у такий спосіб можна заощадити чимало часу. Якщо ж працівники приходитимуть на нараду один по одному, зручно всідатимуться у кріслах, крім того, палити¬муть, то та ж сама нарада триватиме втричі довше. До речі, нарада, на якій працівники стоячи швидко вирішують пи¬тання, змушує її учасників висловлюватися коротше, ніж на нарадах, на яких вони сидять. Це трохи нагадує звичай одного тубільного племені, в якому промовець міг говорити стільки, скільки часу він витримував стояти на одній нозі. Правда, цікавий спосіб обмеження дискусій?

У більш широкому товаристві бесіда стоячи може мати ще й іншу мету. Так, під час прийомів, влаштовуваних на міжнародних конгресах, симпозіумах та конференціях, гості пригощаються стоячи. Такі прийоми виконують важливу роль: вони дають можливість гостям краще познайомитися. Коли б, наприклад, вечерю подавали на стіл, то познайоми¬тися могли б тільки сусіди, що сидять поруч одне одного. Натомість, якщо гості під час прийому не сидять, а, як ми тільки-но зазначили, стоять, то утворюються групи, до яких приєднуються нові члени, дехто ж відходить до інших груп. Це дає можливість познайомитися й поговорити між собою далеко більшій кількості людей, ніж якби вони сиділи за столом у вузькому колі.

Уявіть собі, що семирічна дитина повертається зі школи, стає перед батьками, закладає руки за спину і починає розповідати про автомобільну катастрофу, свідком якої їй довелося бути. Ваговоз наскочив на легковий авто¬мобіль, той загорівся, поранених витягли з автомобіля, при¬їхала швидка допомога, міліція тощо... Розповідаючи про цю жахливу подію, дитина стоїть спокійно.

Що неправдоподібно у поведінці дитини? Чи може дитина, переживши такий випадок, поводитися спокійно, не виражаючи свого хвилювання жестикуляцією й мімікою? Зви¬чайно, ні. Адже звукова мова доповнюється мовою тіла: мімікою обличчя, рухами інших частин тіла. Особливо тоді, коли мовець переживає під час своєї розповіді якісь відчуття, він, цілком природно, супроводжує свою усну мову мо¬вою тіла. Промовець, який під час свого виступу залишаєть¬ся нерухомим, справляє на слухачів враження неприродності 

Чим інтенсивніші його відчуття, тим жвавіша мова його тіла.

Жестикуляція, рухи тіла завжди загострюють увагу слухачів. Якщо ж промовець не робить ніяких рухів, то ува¬га слухачів послаблюється. Але чи варто вправлятися в жестикуляції? Мені здається, що ні. Тут також (як і при вживанні абстрактних понять, про що йшлося вище) не тре¬ба зловживати жестикуляцією, можливо, навіть відучитися від деяких зайвих жестів. Іноді промовці роблять такі жести й рухи тіла, які своєю неприродністю й незвичністю впада¬ють у вічі і привертають увагу слухачів. Ті перестають слу¬хати промовця і починають стежити за його жестами. Один мій знайомий розповів мені якось про реакцію слухачів на одну з промов. На трибуну вийшла жінка, яка під час своєї короткої промови час від часу заламувала руки. Ніхто не слухав, що вона говорила: всі заворожено чекали, коли вона знову заломить руки.

Сам я теж пригадав собі один семінар, на якому виступав непоганий, але надто темпераментний промовець, що під час промови дуже жестикулював. Поступово я перестав його слухати і повністю зосередився на його жестах. У нього була звичка робити особливі і, треба сказати, навіть гарні рухи рукою: він випростовував руку на всю довжину, а потім обидві руки спрямовував собі на груди. Його жести так захопили мене, що замість того, щоб робити нотатки, я по¬чав малювати його руки.

Жести мають супроводжувати й доповнювати усне слово. Але вони не повинні привертати до себе більшу увагу, ніж сама мова. Однак уміння управляти собою, своїм емоційним станом, оскільки саме останнім зумовлюється часто надмір¬на жестикуляція людини, не означає, що треба взагалі уни¬кати жестикуляції. Адже брак жестів у промовця справляє враження неприродної нерухомості. Йдеться в даному разі про те, що треба лише контролювати свої жести, уникаючи сторонніх, неприродних жестів, які притягують до себе надмірну увагу. Попросіть членів своєї сім’ї або знайомих про¬стежити за вашими рухами і вказати на ті з них, що надто впадають у вічі.

Один з моїх добрих знайомих, вельми приємна людина, яку я дуже поважаю, здивував мене тим, що іноді під час тривалих професійних дискусій починав раптом терти й кру¬тити рукою ніс. Це траплялося надто рідко для того, щоб можна було пояснити, чим викликані такі рухи. Мені здається, що в нього вони були пов'язані з заглибленням у роздуми над дискутованою проблемою. Багато хто з нас несвідомо припускається таких незвичних рухів або жестів. Лише приятелі можуть звернути на це нашу увагу.

Вони можуть також вказати нам і на інші хиби в жестах і рухах: притупування ногою, знизування плечима, надто часті торкання обличчя рукою, стукіт пальцями на столі, часте кивання головою і т. ін. Деякі жести, як, наприклад, маніпуляції зі своїм носом, про іцо вже йшлося виїце, справ¬ляють, звичайно, неприємне враження на присутніх, хоча ті, хто здійснює такі рухи й жести, аніскільки цього не усві¬домлюють. Отже, запам’ятаймо. Жести мають супроводити усне слово, але не відвертати увагу слухачів. Не годиться починати або закінчувати свою промову або розмову несподіваним жестом. Особливо недоречний жест на початку промови, бо ж не може в цей момент мати якусь підставу. А вза¬галі слід відзначити, що не існує ніяких приписів щодо того, якими саме повинні бути жести. Основна засада, якою треба керуватися, полягає в тому, що жести, як уже зазначалося, не повинні відвертати увагу слухачів від змісту промови.

Крім видимої мови тіла існує ще й мова прихована. Слу¬хач завжди відчує невідповідність між прихованою мовою і видимими жестами. Уявіть собі, що хтось промовляє на¬тхненні слова про те, як добре бути весною на природі, і супроводжує їх жестами; при цьому нерухомі м’язи обличчя різко контрастують з штучним натхненням мовця.

Рухи м’язів обличчя, особливо навколо рота й очей, іноді промовистіше свідчать про настрій і характер того, хто говорить, ніж самі слова. Деяким людям (наприклад лікарям, психологам, слідчим) ці малопомітні рухи можуть багато про що сказати. Для них вони мають неабияке значення. А взагалі для людини, яка звикла стежити за реакцією співрозмовника, дуже неприємно, коли він не виявляє ніякої реакції. Пригадую, як один відвідувач висловив мені якусь пропозицію, чекаючи віджене певної реакції. Проте зовні я не виявив ані позитивного, ані негативного ставлення до тієї пропозиції. Було помітно, що це збило його з пантелику. Трохи пізніше, коли моя нова співробітниця з незворушним виразом обличчя слухала мою розповідь про досить цікаві речі, я зрозумів, яким неприємним може бути «кам'яний» вираз обличчя для того, хто звик стежити за реакцією співрозмовника. Мені стало ясно, чому моє нерухоме об¬личчя вивело тоді відвідувача з рівноваги. Бо ж неприємно, якщо ваш візаві незворушно слухає вас і ніяким чином не виявляє при цьому своєї згоди чи незгоди.

У Швеції я колись познайомився з паном Мальмбергом та його дружиною. Пан Мальмберг працював інспектором  і консультантом у будинку глухонімих недалеко від Сток-гольма. Коли я з ним розмовляв, мене вразила одна особливість його поведінки: він дуже часто кивав головою на знак згоди. Чому в нього виникла така звичка, я дізнався дещо пізніше, коли він запросив мене на екскурсію по стокгольмському порту, яку було організовано з нагоди конференції глухонімих.

Екскурсія справила на мене глибоке враження. На пароплаві було повно веселих людей, серед яких лише четверо не були глухонімими. Мало коли я бачив людей, що вміють бути такими радісними. Особливо якщо взяти до уваги, що єдиним засобом їхнього спілкування була мова жестів. На палубі заграв оркестр, почалися танці. На пароплаві я зрозумів, чому пан Мальмберг схвально киває головою у відповідь на почуте речення: будучи інспектором глухонімих, він тим самим показував співрозмовникові, що розуміє його. Про жестикуляцію ми ще поговоримо далі у зв’язку з публічним виступом.

Коли ми говоримо, певні частини нашого тіла перебувають у стані руху: ми жестикулюємо руками, виражаємо свою реакцію мімікою обличчя, посміхаємося, морщимо брови й чоло, примружуємо очі, змінюємо напрямок погляду тощо.

Слухаючи, ми або схвально, або заперечливо хитаємо головою; за допомогою рухів голови ми виражаємо своє здивування, сумнів, презирство залежно від того, що нам розповідають. Міміка супроводжує нашу мову так само, як і жести.

Якою, наприклад, може бути усмішка? Вона може бути ніяковою, якщо людина не розуміє того, що їй кажуть. А може виражати погорду або презирство до того, про що гово¬риться. Закоханим усмішка замінює слова симпатії. У поєд¬нанні з киванням головою на знак згоди усмішка заохочує того, хто говорить, розповідати далі.

Дехто має звичку сміятися, розповідаючи якийсь дотеп чи анекдот. Цієї звички краще позбутися. Гарний оповідач залишається серйозним тоді, коли інші сміються.

Деякі люди, особливо молоді, відчувають нерішучість, навіть страх, знайомлячись з новими людьми. В товаристві незнайомих людей вони ніяковіють, мовчать, не знають, про що говорити. Через свою боязкість та мовчазність вони самі собі здаються нетямущими і тому уникають ситуацій, в яких могли б познайомитися з людьми, які багато знають і вміють цікаво розповідати.

Таким людям треба рішуче подолати свою скованість, якщо вони не хочуть стати самітниками внаслідок відсутності контактів з оточенням. Саме життя постійно вимагає знайомства з новими людьми, спілкування з ними. Хто боїться першим зробити крок, щоб познайомитися з кимось, тому важко навчитися добре говорити. 

Приходимо ми до своїх знайомих і бачимо там людину, якої не знаємо. Нас знайомлять з нею. Той, хто знайомить двох людей між собою, повинен не тільки назвати їх імена (щоб вони не запитувати одне одного, як кого звати), а й подати короткі відомості про осіб, яких знайомлять, принагідно згадавши про їх спільні інтереси.

Знайомлення повинно відбуватися приблизно так: «Це — Карел Новак, а це — Ярослав Шмід. Пан Новак працює конструктором будівельних машин. Пан Шмід, як я вже колись вам говорив, пане Новаку, працює плановиком на заводі будівельних матеріалів. Крім будівництва, ваші інтереси збігаються ще й у тому, що обоє ви любите грати у шахи».

Правильне знайомлення не обмежується лише оголошенням імен осіб, яких рекомендують одна одній: адже чим більше відомостей буде подано про одну й другу особу, тим легше їм буде встановити контакти між собою.

На жаль, коли знайомлять людей, не завжди про це пам’ятають. Тому особам, які щойно познайомилися, не залишається нічого іншого, як розповідати самим про себе, щоб надолужити брак інформації. Не забувайте під час такого взаємного пізнання поводитися тактовно. Бо якщо ми звертаємося до рекомендованої нам особи з великою кількістю запитань, у тому числі й особистого характеру, то можна поставити її в незручне становище.

Щодо цього пам’ятаймо важливу засаду, якої треба дотримуватися не тільки під час знайомства, а й надалі. Якщо вк хочете порушити в розмові питання, які друга особа може розглядати як надто особисті, то вам краще спершу розповісти про себе.

Скажімо, не можна ставити одне запитання за другим, так, наче ви допитуєте людину, наприклад:

— Де ви живете?

— Який ваш фах?                          

— Скільки ви заробляєте?

— Скільки у вас дітей?

До того ж питати будь-кого про його зарплату нетактов¬но. Якщо ж ви все-таки хочете дізнатися про заробіток спів розмовника, то зробити це можна інакше. Розповівши Яро свою роботу, ви називаєте свою зарплату і тоді запитуєте. «А яка середня зарплата у вашій установі?» Той, кого ви запитуєте, має можливість відповісти на це запитання за¬гальною фразою. Якщо ваш співрозмовник не вважає дані

про свій заробіток особистою справою, то він спокійно вам відповість. Водночас це запитання дасть йому можливість уникнути відповіді.

Під час знайомства з іншою людиною радимо якомога швидше виявити спільні інтереси. Якщо той, хто познайомив людей, не згадав про те, що обидві особи люблять грати в шахи, то мине чимало часу, перш ніж виявиться, що в цих людей спільне захоплення. Через те доцільно, крім основних відомостей, сказати дещо і про свої інтереси, наприклад: «Я люблю симфонічну музику, люблю грати в шахи, а у вихідні займаюсь городництвом та садівництвом». Якщо інтереси вашого співрозмовника в чомусь збігаються з вашими, то це виявиться відразу: він тут-таки почне з вами про це говорити. І от двоє людей, які на початку вечора ще не знали одне одного, ідуть з дому господаря разом, розмовляючи, як давні знайомі.

Мета перших фраз під час знайомства полягає в тому, щоб виявити спільні інтереси і справи. Як тільки цього буде досягнуто, розмова почне розвиватися сама собою.

Теми розмов про англійців кажуть, що вони надто часто говорять про погоду. Хоч це і досить нудна тема для розмови, зате безпечна в тому розумінні, що вона навряд чи приведе до розходжень у поглядах, чого під час знайомства слід уникати. Бо ж малоймовірно, що ви зумієте встановити контакти з людиною, почавши знайомство з суперечки. Якщо мова зайде про музику, то один із співрозмовників може виявитися прихильником класичної музики, а другий — сучасної; подібною може виявитися ситуація і в розмові про мистецтво. Розговорившись про футбол, співрозмовники раптом виявляють, що один з них уболіває за «Динамо», другий — за «Спартак» тощо. Тож не дивно, що люди під час випадкового знайомства в поїзді чи автобусі віддають перевагу нейтральним темам, наприклад розмові про погоду.

Під час знайомств жінки і чоловіки звичайно торкаються різних тем: чоловіки частіше говорять про економіку, політику, спорт; натомість жінок більше цікавлять приватні сторони життя, особливо діти, усе, що з ними пов’язане (наприклад, школа, здоров’я, харчування, ведення домашнього господарства), одяг, мода тощо.

Якщо ви обираєте для розмови тему, яку не можна назвати повністю нейтральною, будьте обережні, щоб не образити інших. Тема відпустки, здавалося б, абсолютно нейтральна. Та ось ви починаєте описувати свою подорож до Італії чи до Єгипту, яку можете дозволити собі завдяки тому, що не маєте дітей, або й тому, що з дружиною добре заробляєте. Чи викличе це приємні відчуття у тих, хто не має таких можливостей? Все залежатиме від того, як ви розповідатимете. Якщо високодумно наголошуватимете, в яких розкішних готелях ви мешкали, чого собі накупили і т. ін., то приємного враження на свого нового знайомого (знайому) ви не справите. Якщо ж розповідатимете про різні веселі пригоди та історії під час подорожі, то цим ви зацікавите свого співрозмовника. При цьому наприкінці можна зауважити, що подорож по далекій чужині втомлива і що відпустка вдома має свої переваги. Після цього ви з цікавістю запитуєте, де провів свою відпустку ваш новий знайомий (знайома) і уважно його (її) вислуховуєте.

                Часом ви знайомитеся з новими людьми самі, без рекомендації з боку тре               тіх осіб. Нові знайомства відбуваються за найрізноманітніших обставин: у поїзді, в залі чекання, за столом у ресторані... Та чи інша ситуація, звичайно, спрямовує розмову в певному напрямі. В поїзді звичайно говорять про мету поїздки, в лікарні — про різні хвороби, в ресторані — про кухню. Одні за таких обставин виявляються надто говіркими, інші уникають розмов. Щоб не набридати сусідові, спершу можна зробити лише одне зауваження, а після цього трошки помовчати. Якщо сусіда зацікавить ваше зауваження, він продовжить розмову сам, якщо ж ні — розмову варто припинити.

В таких випадках ідеться скоріше не про нові знайомства, а про розмови з незнайомими людьми. Люди, що зустрічаються в поїзді, автобусі, в залі чекання, як правило, більше не бачаться, за винятком хіба що поодиноких випадків, коли у співрозмовників виявляється стільки спільних інтересів, що вони вирішують продовжувати знайомство.

Психологи виявили досить цікаву прикмету таких випадкових знайомств і розмов. З випадковими співрозмовниками люди говорять набагато відвертіше, ніж зі своїми давніми знайомими та приятелями, і розповідають те, чого своїм приятелям ніколи 6 не сказали. В розмовах зі своїми давні¬ми знайомими вони, наприклад, соромляться говорити про те, скільки неприємностей завдає їм їхній син чи донька і як вони розчарувалися у своїх дітях. Натомість під час випадкової зустрічі в поїзді вони, як то кажуть, «виливають душу», бо знають, що з тією людиною ніколи більше не зустрінуться. Це психологічне явище, до речі, допомагає проводити бесіди і під час соціологічних досліджень. Опитувана особа в даному разі може говорити про інтимні спра

ви відвертіше, ніж за інших обставин, оскільки знає, що людину, яка проводить опитування, вона більше ніколи не побачить і її інформація не буде поширена далі.

Навчитися встановлювати контакти з людьми нелегко. Насамперед треба подолати боязкість або ж нерішучість. Для цього потрібно, по-перше, цікавитися людьми, їх життям, а по-друге, використовувати кожну нагоду для спілкування. Спілкуйтеся за принципом Емерсона. «Кожен, з ким я стикаюсь,— говорив він,— має в чомусь перевагу переді мною. Саме цього я й хочу від нього навчитися». Бо якщо поводитися зарозуміло і ставитися з погордою до інших людей, вважаючи їх не вартими уваги, то встановлювати контакти надзвичайно важко. Уявіть собі людину, яка відмежовується від усіх, вважає себе генієм, а потім раптом дивується, чому це вона в тій чи іншій сфері відстає від інших. Річ у тому, що у тих «інших» більше друзів, а отже, й інформації, без чого досягти успіхів у житті дуже важко.

Нагод для спілкування може бути безліч. Ось ви чекаєте, наприклад, у коридорі установи, поки прийде потрібний вам працівник. Біля вас столяр полірує письмовий стіл. Ви з цікавістю спостерігаєте його роботу і запитуєте про деякі деталі. Він розповідає вам, якими засобами краще полірувати світлий дуб, а якими — березу. А якщо вдома у вас є стіл, який теж треба відполірувати, то ви зацікавлено слухаєте, як це найкраще зробити.

Будь-яка людина має в чомусь перевагу перед вами. То чи ж не цікаво дізнатися, в чому саме? Пригадую одного архітектора, з яким я познайомився ще за молодих років. Ми провели з ним разом цілий тиждень. Він мені розповів багато цікавого про своє життя, роботу, а я йому все про себе. Користь від розмови була взаємна.

Повернімося, однак, до теми про те, як навчитися встановлювати контакти з людьми. Як ми вже зазначали, треба подолати сором’язливість і буквально щодня шукати нагоди для встановлення нових і нових контактів. Якщо досі ви не наважувалися знайомитися з людьми через свою нерішучість, то поставте собі за мету щодня заводити розмову хоча б з однією людиною. Чим частіше ви розмовлятимете з людьми, тим швидше набудете досвіду, який підказувати¬ме вам, як діяти в таких ситуаціях. Ви переконаєтеся, що люди, їхні думки й переконання завжди чимось цікаві, і тому їх не можна недооцінювати.

А починати треба з розмов удома, у своїй сім’ї, вести їх цікаво, на різні корисні теми. Тут уже вам нема кого і чого боятися. Якщо ви хочете цікаво розповісти якусь історію чи пригоду, спробуйте це зробити серед своїх близьких. Після цього не будете боятися повторити те саме в товаристві.

Члени вашої родини гідно оцінять вашу увагу до них і спроби розважити їх. Бесіди в сімейному колі, крім того, сприяють поглибленню і зміцненню взаємин.

                Зверніть увагу на те, як люди довкола Що допомагає вас встановлюють контакти з іншими людьми, в тому числі і з вами, і ви переконаєтеся, що той, хто має до цього хист, застосовує або всі, або деякі з наведених нижче способів.

1.            Насамперед він намагається якомога швидше знайти спільні інтереси, викликати враження, які збігаються з його власними, тощо. Наприклад, обидва народилися в одному місті, діти вчаться в одній школі, обидві сім’ї мешкають в одному кварталі, проводять відпустку в тому самому місці і т. ін.

2.            Важливою прикметою людини, яка вміє налагоджувати контакти з іншими людьми, є дружнє до них ставлення. Під час розмови така людина доброзичливо посміхається і тим самим запобігає виникненню у співрозмовника почуття настороженості.

3.            Ініціатор знайомства говорить зі співрозмовником, як з рівним. Він ніколи не виявляє зверхності, яка б могла випливати, наприклад, з того, що він займає вищу посаду або має більш високу освіту.

4.            Виявляє щиру зацікавленість до другої особи і дуже уважно слухає її. При цьому він не поглядає на годинник, не роздивляється довкола, а зосереджує всю свою увагу на партнерові. Він уміє добре слухати і доречними запитаннями заохочувати співрозмовника продовжувати бесіду.

5.            Знає, як забезпечити встановлення сталих і приємних для обох стосунків.

6.            Уміє пристосуватися до поведінки людини, з якою говорить, та її термінології.

 

 

Вміння привертати й утримувати увагу слухачів має велике значення в будь-якій розмові: чи то в товариській, метою якої є розважити й розвеселити присутніх, чи в дискусіях та обговореннях, де ставиться мета переконати слу¬хачів.

Існує кілька способів привернення й утримання уваги слухачів. Один з найважливіших — вдалий вибір теми розмови. Не менше значення має також вибір слів, використання наочних посібників.

1.            Увагу слухачів можна привернути насамперед повіомленням про щось нове й цікаве. Всім людям властиві допитливість, цікавість, бажання дізнатися про щось нове. При цьому всі прагнуть дістати нові відомості якнайскоріше. Багато людей не хочуть завдавати собі клопоту добувати знання шляхом копіткої роботи з величезною масою не тільки цікавої, а й нецікавої інформації.

Мало хто усвідомлює, наскільки змінився стиль газет, журналів та книг протягом останніх 50 років. Раніше, коли темп життя був не такий швидкий, як зараз, а кількість доступної інформації досить скромною, люди уважно читали й великі тексти, з яких можна було почерпнути небагато інформації. Однак сьогодні всяк прагне протягом якнайкоротшого часу дістати якнайбільше цікавих відомостей. Щоб задовольнити ці потреби людей, відповідно змінився і стиль популярних газет, книг, радіопередач. Зверніть увагу, як змінилися останні. Тепер музика передається у проміжках між короткими повідомленнями. Читачі віддають перевагу коротким уривкам з великих статей або книг, які їм потрібні для їх життєвого досвіду, для роботи. Журнали почали публікувати статті, написані в такому стилі, перед другою світовою війною. Варто подавати інформацію, вести розповідь чи робити повідомлення цікаво й коротко.

2.            Увагу слухачів можна привернути, розповідаючи їм щось незвичне, таке, що викликає подив. Люди люблять слухати про незвичайні пригоди, виняткових людей, нові досягнення науки й техніки, про цікаві випадки під час мандрівок і взагалі про все те, що є відмінним від повсякденного життя й побуту.

3.            Крім того, увагу слухачів можна привернути розповіддю про нове, що стосується їх професії: садівникові — про особливий сорт яблуні, автомобілісту — про новий пристрій проти крадіжки автомобіля, молодій матері — про новий продукт харчування для дитини тощо.

Отже, слухаючи або читаючи щось цікаве, чи думаєте ви, кого з ваших знайомих може зацікавити така інформація?

4.            Увагу одного слухача можна привернути, розказуючи йому про те, що пов’язано з його особистими інтересами. Якщо ж маєте перед собою більшу кількість слухачів, інтереси яких не збігаються, говорити треба про більш загальні теми або проблеми. Чи звертаєте ви увагу на те, як говорите з людьми в першому і другому випадках?

5.            Якщо ви, щоб привернути увагу слухачів, розповідаєте їм про відомих гравців, співаків, науковців, про якусь постанову чи, скажімо, про тільки-но прийняте і поки що нікому невідоме рішення адміністрації підприємства тощо, будьте обережним, щоб не поширити 

вісті типу «одна баба сказала» або відомості про інтимні справи.

6.            Відомо, що коли в товаристві дцоє починають дискутувати, увага людей посилюється. Але такий спосіб привернення уваги досить небезпечний. Не можна в товаристві привертати до себе увагу слухачів нападами на когось іншого. В такому разі присутні спочатку з зацікавленням при- слуховуються до словесного двобою, але поступово починають виявляти обережність і побоювання, бо ж ніхто з них не знає, чи не стане і він мішенню так само, як його попередник. Якщо ж рівень учасників дискусії виключає небезпеку перетворення її в особистий конфлікт, якщо з обох сторін можна чекати лише дисциплінованого обміну поглядами, то така дискусія буде цікавою не тільки для ії учасників, а й для всього товариства. Однак завжди треба пам’ятати про те, що не можна піддаватися спокусі тріумфувати над переможеним.

7.            Увагу слухача можна привернути, запропонувавши йому для розгляду нові аспекти справи і нові аргументи, яких він доти не знав.

8.            Гарний стиль висловлювання також привертає увагу слухачів. Багато хто з оповідачів не усвідомлює, що абстрактно викладені думки сприймаються не з такою цікавістю, як конкретні факти або приклади. До того ж короткі й прості речення набагато зрозуміліші, ніж довгі і складні, які, крім того, ще й мають багато іноземних слів.

9.            Оскільки привернути увагу слухачів краще з самого початку розповіді, то починати варто з цікавого порівняння або прикладу. А ще краще, коли відразу ви почнете говорити про вирішення якихось важливих проблем. Не затримуйте увагу слухачів довгими вступами — відразу ж переходьте до суті справи.

10.          Велике значення має спосіб викладу. Зміни тону й сили голосу, темп мови, смислові паузи, виділення певних слів, жести — все це, без сумніву, впливає на увагу слухачів.

11.          Той, хто має звичку багато говорити, але мало що сказати, навряд чи приверне увагу товариства, починаючи щось оповідати. Натомість той, хто говорить лише тоді, коли хоче розповісти про щось важливе або цікаве, легко привертає до себе увагу слухачів, бо всі заздалегідь знають, що його варто послухати.

Спробуйте проаналізувати самих себе, свою поведінку, манеру говорити. Можливо, ви і не боїтеся говорити, і характер у вас не з полохливих, а все ж вас не слухають і, крім того, завжди перебивають. Причини цього можуть бути дві: або в групі є, так би мовити, агресивні люди, які постійно намагаються говорити самі і не дають можливості говорити іншим, або причина у вас самих: говорите багато й нецікаво, і тому присутні не звертають на вас уваги.

12.          Якщо свою розповідь ви супроводитимете якимись ілюстраціями — картинами, фотокартками, чи покажете якийсь пристрій або виріб, якщо йдеться про технічні чи промислові досягнення, то тим самим привернете увагу присутніх більше, ніж якщо обмежитеся лише словесним описуванням.

Чому одну людину в товаристві вважають симпатичною, а іншу ні? Які особливості притаманні першій, а які другій? Існує цілий ряд ознак та факторів, що зумовлюють популярність або непопулярність тієї чи іншої особи. Для зручності викладу розіб’ємо їх на три групи: зовнішній вигляд; внутрішні якості особистості; вміння спілкуватися з людьми.

                Деякі люди від природи вродливі, а деякі ні. Було б неправильно думати, зовнішність що нічого тут уже не поробиш, ніяк цьому не зарадиш. Але нерідко буває так, що гарна жінка або гарний чоловік можуть бути погано, без смаку вдягнуті, і тоді напевно їхньої краси ніхто не помітить. З другого боку, невродлива жінка завдяки вдалій зачісці або космети¬ці може стати якщо не гарною, то принаймні симпатичною.

Отже, зовнішність для жінки — це свого роду капітал, який у однієї є, а в іншої його немає. У більшості випадків вродливість жінки впливає на спілкування не тільки з протилежною статтю, але й з представниками своєї статі. Справа в тому, що інколи вродлива жінка не користується любов’ю й прихильністю інших жінок. І саме тому, що вродлива.

Однак треба завжди пам’ятати, що фізична краса сама по собі, якщо вона не поєднується з іншими якостями, про які йдеться далі, мало що значить. Недаремно про холодну красу говорять так само, як про гарну, але порожню посудину.

Вміти гарно говорити означає вміти справляти враження на людей. Проте у людини, з якою ви знайомитеся, може скластися погане про вас враження набагато раніше, ніж ви промовили перше слово. Вирішальний вплив тут безперечно матиме гарний або недбалий зовнішній вигляд. Якщо ж ваш зовнішній вигляд або поведінка посилюють те враження, то словами змінити його буде дуже важко.

Багато хто з молодих людей не може або не хоче зрозуміти цієї простої істини. Зрозуміти, що міра популярності в певній суспільній групі залежить, крім усього іншого, також і від того, наскільки зовнішній вигляд, поведінка й манери спілкування того чи іншого індивіда відповідають уявленням і неписаним правилам даної групи. Скажімо, один може мати успіх і повагу в гуртку шахістів і водночас бути посміховиськом у спортивному клубі. Другий користується популярністю серед любителів сучасної музики, але не може розраховувати на таку ж популярність серед прихильників симфонічної. У цих випадках ідеться, як правило, не тільки про відмінність інтересів, а й про різні способи поведінки, висловлювання, різні манери одягатися тощо.

З досвіду ми знаємо, що молоде покоління завжди протиставляє себе старшому, і ця розбіжність у поглядах виявляється в інакшому вбранні, інакших зачісках, інакшій манері говорити, в інакшій поведінці. Та з плином часу (після закінчення школи або по досягненні зрілого віку) молоді люди, почавши працювати на якомусь підприємстві чи в установі, стають членами групи людей з іншими поглядами та іншими критеріями. І чим легше вони пристосовуються до нових умов, тим швидше увіллються в новий колектив і набудуть певного досвіду. Якщо ж і далі намагатимуться виділятися вбранням та поведінкою, то неминуче зіткнуться з труднощами.

Молодим людям, читачам цієї книги, варто задуматися над цим питанням. Зберегти оригінальність у поглядах і мові, в поведінці та вбранні можна, але передусім у групі однодумців. Що ж до інших груп, з якими доводиться стикатися, то тут, як ми вже зазначали, треба керуватися правилами і критеріями даної групи.

Є люди, які користуються популярністю в різних суспільних групах. Як це їм удається? Справа в тому, що вони мають такі риси характеру, які позитивно сприймаються в більшості суспільних груп (веселу вдачу, товариськість, тактовність тощо), а крім того, вміють пристосовувати свою поведінку до неписаних правил тієї чи іншої групи.

І, нарешті, слід пам’ятати, що, спілкуючись з людьми, необхідно дбати не лише про свій зовнішній вигляд, а й про чистоту тіла й одягу. Під час розмови люди, звичайно, знаходяться на близькій відстані одне від одного. Тому треба особливо стежити за тим, щоб з рота не відчувався неприємний запах. Причини неприємного запаху під час дихання можуть бути різні. Якщо у вас хворі зуби, не зволікайте з візитом до зубного лікаря. Якщо причина криється у хворобі шлунка, печінки, треба лікуватися. Регулярно чистіть зуби, щоб рештки їжі не залишалися між ними і не розкладалися в ротовій порожнині. Причиною неприємного запаху з рота можуть бути також алкоголь або надмірне куріння. Якщо ви випадково випили трохи вина, не дихайте на людей з близької відстані, аби не справити на них враження алкоголіка.

Щоб запобігти неприємному запахові з рота, дехто вживає пігулки. Догляд за порожниною рота має велике значення, бо іноді навіть вродлива і добре вбрана людина справляє неприємне враження, якщо у неї, вибачте, тхне з рота. Неприємне враження про людину може скластися й тоді, коли від неї несе потом. Цей недолік має небагато людей. їм треба щодня приймати ванну або душ.

Вбрання

Хоча часи й змінилися, а проте старе прислів’я «Одяг робить людину» не втратило свого значення й сьогодні. Бо ж перше враження про людину складається саме з того, як вона одягнена, яка в неї зачіска.

З одягу можна судити про те, які плани має людина на сьогодні: відвідати театр, здійснити екскурсію за місто тощо. Одяг часто впливає і на виступ промовця. Добре одягнена особа виступає впевненіше, ніж одягнена недбало, оскільки на цю недбалість слухачі відразу відреагують. Невипрасуваний, пожмаканий і брудний одяг, іноді навіть з масними плямами (йдеться, звичайно, не про робочий одяг, хоч і за робочим одягом треба доглядати), справляє неприємне враження. Те ж саме можна сказати і про взуття та чоловічі сорочки. Отже, ваш пристойний зовнішній вигляд завжди сприяє створенню доброго враження у людей, з якими ви спілкуєтесь.

Уміння гарно поводитися

Однією із складових частин приємного зовнішнього вигляду є вміння добре поводити себе, інакше кажучи, мати гарні манери. З фотографії, яка є статичним образом люди¬ни, можна судити про зовнішність та одяг. А от про вміння поводитися можна судити лише тоді, коли людина перебуває в русі, в оточенні інших людей. Отже, манери — це динамічна складова частина особистості людини. Сюди відносяться ваша хода, постава, манера сидіти, рухи рук, голови, ваша рухливість взагалі тощо.

Вам, очевидно, доводилося зазнавати прикрого розчарування під час першої ж зустрічі з людиною. Наприклад, вродливий і високий на зріст юнак, з яким ви стоїте й розмовляєте, справляє на вас приємне враження. Але ось ви прощаєтесь, він повертається до вас спиною, йде геть, і вас раптом неприємно вражає його недбала, вайлувата хода. А буває навпаки: не дуже вродлива дівчина може бути привабливою завдяки своїм гарним манерам.

В історії людства існувало багато культур, і в кожній з них були свої писані й неписані правила світської поведінки. Єгиптяни при дворі фараона Тутанхамона поводили себе не так, як, наприклад, дворяни при дворі іспанського короля Карла V, за часів якого панував суворий світський церемоніал. І якщо в сьогоднішньому цивілізованому світі люди не дуже відрізняються одні від одних своїм вбранням, у правилах суспільної поведінки певні відмінності все ж існують. У нас, наприклад, прийнято, що чоловік, ідучи поряд з жінкою, має триматися зліва від неї. Натомість в Англії чоловік має йти ближче до краю тротуару, а по який бік від жінки, це не має значення. У кожній сфері людського життя є свої правила. Проте в одній цій книзі, звичайно, немає можливості навести всі ті правила.

Гарні манери, добре вміння поводити себе — такі ж важливі складники приємного зовнішнього вигляду людини, як і фізичні дані, і вбрання. Так само як не обдарована фізичною красою людина може багато в чому компенсувати брак фізичних даних хорошими манерами та відповідним вбранням, вона може навчитися гідно тримати себе серед інших людей.

Про гарні манери можна дізнатися з літератури, але навчитися добре поводитися за допомогою одних лише книжок дуже важко. Вивчити себе, свої манери можна, якщо спостерігати їх під час ходіння, сидіння, жестикуляції у великому довгому дзеркалі. Але краще всього, коли у вас є близький приятель чи приятелька, попросити їх, щоб вони вказували вам на хиби, яких ви припускаєтесь у своїх манерах поводити себе. Безперечно, гарних манер можна навчитися. Для цього треба спостерігати за людьми, за їхньою поведінкою, придивлятися, як поводять себе люди у фільмах, у театральній виставі та навколо вас в реальній дійсності.

Особистість ^ першій частині даного розділу ми говорили про зовнішні прикмети осо¬бистості, а зараз коротко спинимося на внутрішніх особливостях, таких, як інтелект, характер, сила волі. Не менш важливими є й інші якості людини: енергійність, витриманість, наполегливість та інші.

Риси характеру відіграють дуже важливу роль у встановленні приятельських стосунків. Адже не захочете ви стати приятелем людини, про яку знаєте, що вона нечесно поводиться, ніколи не додержує свого слова, що вона егоїстична і думає тільки про себе, груба, вульгарна тощо.

Під поняттям «сильна особистість» більшість людей уявляє собі людину, яка своїми особистими якостями виділяється з-поміж них. Про таку людину говорять, що вона «не абихто». В її поведінці відчувається впевненість і рішучість. Як правило, це людина, яка у своїй професійній діяльності чогось досягла або має всі передумови для цього. Вміння             Аюди, яких люблять і шанують, не

обов’язково вродливі й не завжди спілкуватися винятково розумні. Проте вони мають такі властивості, які полегшують їм установлювати контакти з іншими людьми і допомагають знаходити собі друзів. Ці властивості можуть бути закладені в характері від самого народження, але їх можна й виробити, доклавши до цього певних зусиль. Мета даної книги полягає, зокрема, в тому, щоб допомогти читачеві зрозуміти, в чому ж таємниця правильного спілкування з людьми, які риси для цього необхідні. Отож спинимося на деяких з них.

Усмішка

Недаремно говорять, що люди—ніби дзеркало. Усміхайся — і світ вертатиме тобі усмішку. Якщо ж хмуритимешся на людей — вони хмуритимуться на тебе.

Це одна з мудростей, яка має велике значення у спілкуванні з людьми. Образно кажучи, посмішка — це найді новіша зброя, за допомогою якої найлегше проникнути крізь панцир інших «я». Дружня усмішка усуває настороженість або агресивність, долає всілякі перешкоди у спілкуванні з людьми.

Якщо досі ви не користувалися цим засобом, щоб завоювати симпатії людей, спробуйте провести такий дослід. Усміхайтеся до кожного, з ким ви маєте намір установити контакти, і ви переконаєтеся, що усмішка настроює розмову на зовсім інший лад. І люди навкруги здаватимуться вам приязнішими, доброзичливішими. Отже, усмішка може повністю змінити атмосферу довкола вас. Ви побачите, що ваша усмішка піднімає настрій не тільки вашого оточення, а й ваш власний. Гідним подиву психологічним явищем є те, що не тільки внутрішній стан людини впливає на зовнішні його вияви (тобто усмішку, похмурність), а й, навпаки, ті чи інші зовнішні вияви незабаром створять відповідний внутрішній стан. Іронізуйте над собою, посміхайтеся, і поступово ваш настрій неодмінно покращиться. Зрозуміло, що все своє життя ми не можемо ходити усміхненими. Тут, звичайно, багато залежить від ситуації та обставин, але не слід забувати, що людина — господар свого настрою: вона може створити його.

Дружнє ставлення

Пліч-о-пліч з усмішкою йде дружнє ставлення до людей. У чому ж воно полягає? Уявіть собі закоханих: їхні усмішки, радість, що знову бачать одне одного, особливий тон розмови. Якщо абстрагуватися від еротичного забарв¬лення їхніх стосунків, то це й буде дружнє ставлення людей одне до одного.

Хто любить людей, того й люди люблять. Людина, характерною рисою якої є дружнє ставлення до інших, не чекатиме усмішки чи привітання. Вона першою привітається і посміхнеться. На її обличчі з’являється радість від зустрічі. Вона починає розмову з запитань про здоров’я, сім’ю, службові й особисті справи, інтереси тощо. І лише після такого своєрідного вступу переходить до суті справи, якщо їй потрібно було вирішити якесь питання. Зрозуміло, що вся дальша розмова ведеться в такому ж дружньому тоні. І нарешті ще одне важливе зауваження. Дружнє ставлення полегшує спілкування між людьми лише тоді, коли воно щире. Якщо ж хтось лише робить вигляд, що по-дружньому ставиться до іншого, а сам при цьому переслідує корисливі цілі, то таке «дружнє ставлення» заслуговує якнайсуворішого засудження. Добре, що люди дуже швидко розгадують таку людину.

Приязність у більшості випадків впливає на людей так само, як і усмішка. Людям дуже важко ставитися нечемно до того, хто ставиться до них приязно. Через те привітність і ввічливість — найкращі засоби боротьби проти нечемності. Якщо ви стримаєте себе, коли хтось лютує й лається, ви обеззброїте його своєю витриманістю і схилите до спілкування на належному рівні.

В чому ж тоді полягає приязна поведінка?

1.            Ставтеся доброзичливо до всіх людей довкола вас.

2.            Не чекайте, поки ви сподобаєтеся людям, уявіть собі, що в даному разі ви вже їм сподобались.

3.            Виявляйте ініціативу в приязному ставленні до інших і не чекайте, поки інший привітається з вами й виявить своє приязне ставлення. Вітайтеся й усміхайтеся перші.

4.            Намагайтеся вести розмову довірливим тоном.

5.            Підкреслюйте, в яких випадках ви погоджуєтеся зі співрозмовником.

6.            Привітність одного співрозмовника, як правило, викликає привітне ставлення з боку іншого.

т.            Чи хотіли б ви, щоб люди виявляли

до вас зацікавленість і Щоб цікавилися тим, як вам живеться, чим ви займаєтеся, що вас гнітить? Для здійснення такого бажання існує єдиний шлях. Цікавтеся людьми, що вас оточують, їхньою роботою, турботами та радощами, і вони, у свою чергу, цікавитимуться вами.

Є люди, які за 50, 60, 70 років свого життя не зрозуміли цієї істини, зачерствіли й озлилися на весь світ, який, на їх думку, недобрий і якому до них нема ніякого діла. А насправді саме їм нема до світу ніякого діла: вони думають і говорять лише про себе, про те, що їх цікавить, не виявляючи уваги до інших. Однак кожній людині, мабуть, подобається, щоб нею, її роботою та справами цікавилися. Тому ніколи не буде користуватися авторитетом той, хто не виявляє інтересу до справ інших людей. Отже, хорошим співрозмовником може бути той, хто вміє не тільки добре говорити, а й уважно слухати і доречними запитаннями заохочувати іншого співрозмовника говорити далі. Тому-то люди так цінують доброго слухача. Чому ж не задовольнити їхньої потреби в цьому?

Але слухати з ввічливості і виявляти зацікавлення до розповіді — не одне й те саме. Адже розумна людина завжди відчує, чи цікавить вас те, про що вона вам говорить. Уважно слухаючи, співрозмовник водночас стежить очима за тим, хто говорить: іноді кивне головою на знак згоди, іноді здивується і своє здивування висловить запитанням.

Дуже зближують людей розмови про спільні інтереси й заняття. Наведемо приклад. У неділю до однієї сім’ї завітав їхній давній знайомий. Дванадцятирічний син подружжя, заповзятий турист і веслувальник, був у захваті від гостя, хоча раніше й не знав його. А причиною цього було те, що гість уважно вислухав розповідь хлопчика про роботу в туристському піонерському гуртку і про те, як він веслує на байдарці.

Психологи висловлюють з цього приводу переконання, що нашу прихильність викликають люди, які поділяють наші інтереси, думки, в тому числі й думки про нас самих. Про самих себе ми, зрозуміло, буваємо високої думки, і якщо хтось думає про нас так само, як і ми, то така особа нам симпатична.

Якщо у людини все гаразд і вдома і на роботі, то вона відчуває потребу в тому, аби інші цікавилися її особистими справами, радощами й турботами. їй подобається, що люди виявляють, наприклад, інтерес до того, як її син закінчив школу, чи влаштувався на роботу, чи склав екзамени у вуз; або ж чи вийшла її дочка заміж; як вона сама збирається святкувати свій п’ятдесятирічний ювілей і т. п. Все це тішить людину. Адже навколо неі стільки людей, що не виявляють до ії особистих справ ані найменшого інтересу, і от з’являється людина, яка щиро цікавиться ними. Така людина відразу ж припадає вам до серця.

Коли ми з вами говорили про дружнє ставлення, то т.ут варто зауважити, що воно включає в себе також і співпереживання іншим людям в їх справах. Не забувайте про це ніколи. Якщо з цього погляду ви цікавитиметеся людьми, то дасте їм відчути, що вони самі, їх життя, їх доля не байдужі для інших людей, і це матиме для них неабияке значення.

Самі ж ви дістанете велику насолоду, співчуваючи їм. Адже ви побачите, що працівник сусідньої установи не просто бухгалтер, який тільки й уміє, що складати стовпчики цифр. Він ще й батько, який переживає за те, чи зуміє його син, що недавно переніс важку хворобу, успішно скласти екзамени. Ви зрозумієте, що касирка не тільки виплачує гроші, а що вона також і мати, яка з хвилюванням і водночас з радістю чекав народження первістка у своєї дочки, що в кожного довкола вас є свої радощі, турботи, прикрості... А слушна нагода для таких особистих розмов може виникнути навіть під час тих кількох хвилин, коли ви йдете разом після роботи до автобусної зупинки.

Людина, з якою ви давно не бачилися, приємно здивується, переконавшись, що ви пам’ятаєте про її трьох дітей і знаєте, хто де вчиться. Якщо ж ви не покладаєтеся на свою пам’ять, то краще записати адресу, телефон та назву установи, в якій працює той чи інший знайомий. Коли ж записана ще й дата народження, то є можливість знайомому, з яким ви давно не бачилися, зробити приємність, пославши на день народження листівку з поздоровленням. Згодом ви переконаєтесь: яка ж то радість — робити людям приємне!

У спілкуванні з людьми важливе значення має вміння поставити себе на місце іншого. Якщо ви вмієте це робити, то вам не важко буде стати на місце іншої людини і дивитися на речі її очима. Якщо ж ви досі не оволоділи таким умінням, то для вас це буде дуже важко.

Докладіть усіх зусиль, щоб навчитися цього. Існує навіть думка, що в умінні поставити себе на місце іншого криється таємниця успіху спілкування з людьми. Лише тоді, коли ви навчитесь дивитися на речі з точки зору іншої людини, ви знайдете відповідні аргументи, які зможуть її переконати.

Правду сказати, більшість людей ніколи не намагалися дивитися на обставини та ситуацію з будь-якого іншого погляду, крім свого власного. Це відчувається під час суперечок, коли можна почути, наприклад, таке: «Ось я йому покажу» або «Я його примушу прийняти мої думки», а далі йдеться про те, що буде після «славної» перемоги над супротивником. Чи ж багато суперечок, які можна виграти? Дуже і дуже мало. У кожній з них зустрічаються два погляди, дві вимоги, дві претензії. Розв’язати суперечку означає знайти компроміс між тими двома поглядами або вимогами. Якби кожна із сторін у суперечці лише на мить поставила себе на місце другої, то обидві вони зрозуміли б, якою зайовою є дана суперечка і як вигідно для них обох якнайшвидше знайти компроміс. Кожна із сторін по-своєму має рацію, незважаючи на те, про які суперечки йдеться — побутові, подружні чи якісь інші.

Вміння поставити себе на місце іншого — одна з найцінніших та найнеобхідніших якостей у спілкуванні з людьми. Спробуйте перед кожною розмовою поставити себе на місце

другої сторони, і ви переконаєтеся, що це допоможе вам покращити стосунки з людьми і здобути перевагу над тими, хто не виробив у собі такого вміння.