Л.Г. Терлецька "Психічне здоров'я особистості. Технологія самоаналізу"

Унаслідок цього індивід втрачає інтеграцію, його концепція "Я" включає перекручені сприйняття, неправильно репрезентуючи досвід; поведінка регулюється то з боку "Я", то тими аспектами досвіду, що не включені в "Я" (наприклад сприйнятливість), що супроводжується напруженим і неадекватним функціонуванням.

Людина завади має у своєму досвіді карту, модель, тобто суб’єктивне переживання навколишнього світу. Дуже важливо аналізувати, розуміти свою модель, чи карту, світу. Модель, яку ми створюємо, дозволяє осмислювати наш власний досвід. Моделі не слід оцінювати з погляду того, гарні вони чи погані, а тільки щодо корисностї-некорисності для успішної і творчої взаємодії зі світом навколо нас

Розширення образу "Я" за рахунок інтеграції змісту нашої моделі світу досягається шляхом самовнелізу потенційних можливостей особистості. Питома вага самоаналізу у процесі психотерапії не є однаковою в різних її методах. Тому виникає необхідність в інтегрованому підході, в інтегрованій терапії, що може охопити свмоана/ізом різні рівні психічного здоров'я особистості, фізичний, інтелектуальний, емоційний, особистісний, соціальний, творчий, духовний.

РОЗДІЛ 1. ПСИХІЧНЕ ЗДОРОВ'Я ОСОБИСТОСТІ
1.1. Психологія здоров'я як нова галузь знання про людину

Психологія здоров'я як нова галузь знання про людину безпосередньо пов'язана з появою профілактичної медицини. Шлях її становлення, як від­значають фахівці (В.А.Ананьєв, Г.С.Никифоров та ін), умовно можна розді­лити на три етапи. На кожному з них формувалася своя концептуальна стра­тегія. Перший етап зводився до залякування населення тими чи іншими не­дугами, що неминуче підстерігають будь-кого, хто зловживас, наприклад, алкоголем, чи палінням, чи жирною їжею тощо.

Квінтесенцією другого етапу було звертання до розуму людини' здорове тіло є продуктом здорового розуму.

Сучасний третій етап розвитку профілактичних концепцій орієнтований на вихідні причини і, таким чином, може бути названий каузальним Такий підхід націлений на усунення причин, а не на боротьбу з наслідком Досвід і наукові дослідження свідчать, що першопричина, яка дає поштовх до появи різних захворювань і девіантних форм поведінки, найчастіше виявляється в психо­логії людини.

Головною метою психології здоров’я є всебічне удосконалювання людини

• це процес, що принципово не має остаточної завершеності.

"Розвиток - це постійний, більш-менш безупинний рух вперед чи нагору. Чим більше індивід одержує, тим більшого йому хочеться, тому такого роду бажання нескінченне і ніколи не може бути задоволене" [67]

Отже, психологія здоров'я покликана формувати людський спосіб буття, визначати русло, вектор руху, простір нескінченного процесу становлення людини, створювати "реальний ідеал” людини і сприяти його досягненню.

Об’єктом психології здоров’я є, з відомою часткою умовності, "здорова", а не "хвора" особистість, з чого випливає, що її завдання - робити не хворих людей здоровими.

Мету психології здоров'я не може бути визначено принципово (визначити

• це якимсь чином обмежити), тому що процес удосконалення можна тільки спрямовувати, встановлюючи границі самого "русла” постійного відновлення людини, що пізнає і творить себе Додатковим завданням психології здоров’я є збереження, зміцнення й цілісний розвиток духовної, психічної, соціальної та соматичної складових здоров'я. Мета психології здоров'я виходить за межі тільки збереження здоров'я, тобто являє собою деяку "позаграничність" У такому разі саме здоров'я, на думку дослідників, можна розглядати як опти­мальну передумову для досягнення людиною намічених життєвих цілей, що є основою розуміння, пошуку сенсу життя й врешті-решт саморевлізації лю­дини на Землі [8].

Ьіпьш узаївііьнеме визначення здоров'я дітюіь екснеріи Нсисішньої ор гянізації охорону здоров'я (ВООЗ) "Ндоров'и ця иідсуміїсіь ПСИХІЧНИХ, фі зичних дефектів. В ТАКОЖ повив фізичне, духовно і с пціимьіів ГшшомопуччіГ'

Нидіняють, ик правило три ОСНОВНІ О.НІІІКИ здоров'я

1. структурна І функціональнії цілість систем І орітип людини,
2. індивідуальна пристосовність до фізичною І суспільною сврндонища
3. схоронність звичного симоппчушт

Психопопм здоров'я спирається на холістичниИ підхід у науці про людину, чим підкреслюються іармонічниИ розвиток усіх складових людини Реалізація такою підходу можв ити через розвиток потенціалів людини,

Розкрити "квітку потенціалів" особистості - от еуїмісни призначання пошті івпузі людинознйвства - психологи здоров'я. Це такі потенціали, як.

Потвнцюп розуму (інтелектуальний аспект здоров'я) - здатність людини розвивати інтелект і вміти їм користуватися.

І Іоїтицшп вол; (особистісний аспект здорпа'я) - здатність людини до па мореалізацп, вміння ставити мету і досягати її, вибираючи адекватні засоби.

Потвнцшл почуттів (емоційний аспект здоров'я) здатність людини конгруентно виражати свої почуття, розуміти І без оцінювання приймати по­чуття інших

Поптнцівп піша (фізичний аспект здоров'я) - здатність розвивати фізич­ну складову здоров'я, усвідомлювати власну тілесність як влесливість своєї особистості

Суспільний потенціал (соціальний аспект здоров'я) - здатність людини оліимально адалтуватисн до соціальних умов, прагнення постійно підвищу вати рівень комунікативної компетентності, виробляти почуття принштежнос ті до всього людства

Крввтивний іютвнцшп (творчий аспект здоров'я) - здатність людини до творчої активності і творчого самовираження, виходячи за рамки обмежую чих знань

Духовний потвнцівп (духовний аспект здоров'я) - здатність розвивати духовну природу людини [23]

Духовне, душевне (психічне, меитвпьне) І тілесне буття людини нерозри­вні Злиття цих трьох світів у людській Істоті створює її унікальність як космі­чною явища будь-який значимий процес Індивідуальною буття має свої прояви в кожній з трьох сфер Яку з них поставити в центр уваги, а яку роз глядати як пов'язану з нею, залежить від нибору предмета і цілей досліджен на Помилково оцінювати якусь з них як більш значиму чи більш достовірну, НІЖ інші 3 погляду психології здоров'я першорядне значення мас усвідом­лення свого стану, суб'єктивна картина здоров'я,

багато дослідників (ВААнаньса, Г.С Никифороп та Ін ), відповідаючи на запитання, чи можна виділити серед уже відомих критеріїв психічного здоро в'я найбільш важливі, віддають лерваагу психічній рівновазі оскільки саме за її допомогою можна судити про харакіер функціонування психічної сфери людини з різних боків (пізнавального, емоційною, вольовою тощо) Аномалії

в

9 розвитку особистості найбільш яскраво виявляються у пірни мою рівноваги

ІЗ СОЦІАЛЬНИМ ОТОЧОННИМ, ТООГО І) порушниці Процесів СбЦІіШМЮІ .'і/І.'іППіиіі ЦоИ КрИІОрІИ ОрІіЛІІЧНО пов'язаний З ДВОМА ІНШИМИ ІИрМОИІИНІМК; ОрМИІ ПІЦИ ПСИХІКИ ГЯ II ЙДИПТИВНИХ МОЖЛИНОСІОИ Щодо ПСИХІЧНОЇ РІИНОІШІИ ІО ІП/ІНО ) И М МяОИЩЄНИМ (1069), ВІД ОіуміїНН ІІ вирязиосп ЗНІІМЖИН. урШИОВЛЖОНК.Н. людини з об’єктивними умовами, и мристосонанісіь до них Причому сама по собі урівноваженість ця но якась мер тне, засіпша ріинониіа, а іюсіупатп, ний рух жипево важливих біологічних і психічних процесіє При цьому уріь иоваженість людини и идекваїнісп» и реакцій на зовнішні пилини мають, на думку автора, велике значення щодо розмежування норми і матлот У лю дими ноирінноннжоної, нестійкої фактично порушена рівновнін, гармонічна взаємодія між властивостями, ідо лежніь а основі и особиснсноіо статут.у ІІЛІ.КИ у ПСИХІЧНО здорової, тобто врівноважимо!. ЛЮДИНИ МЮСІОріГУЮГьСЙ нронни відносної сталості понеділки и адакватиосн н зовнішнім умовим [б/]

1.2. Античне концепцій здоров’я

На початку V сі. до н в Алкмоон визначив здоров'я як іармонію або ріпно ткну протилежно спрямованих сил Як проіидіючі т.или він ролондан ІІОрІІК; «лементи, що складають природу людини і визначають рнні стани, такі як но мого і сухо, тепле і холодив, рухливе і нерухливо тощо На його думку, хвороби це наслідок єдиновладдя одною з таких елементів над іншими Алкмоон вважай, що виняткове млнуианіт окремо взятою елемента о шкідливим і :иуб ним для того цілого, до складу якою даний елемент входить [/"і. о 1Ь0]

І.втюмію приємний стан духу, мету жими ще Демокриї визначав як стан душевною добробуту При цьому мислитель зробив важливе застаре жнннн: "Іой, хто бажає бути у приємному стані духу, не повинен братись за багато справ ні у своєму приватному жигм, ні у громадському, і, щоб він не робив, він не повинен прагнути робити понад свої сили і своєї природи Але новіть якщо щастя сприяє і, очевидно, підносить на жілику висоту треба передбачливо усунутись і не юркитись тою. що понад сили Ьо належним достнгок надійніший, ніж надлишок" (9. с 10У]

Чп І їла іоном, здоров’я, як і краса ("прекрасне”), визначається домірністю, вимагає "згоди протилежностей" і виражається в порівняному співвідношенні душевного і млосною \7‘\, с 22В]. У його розумінні здоров'я може бути снім віднесемо з баїаюзначним поняттям "калокагнпя", що є фундаментальною античною характеристикою "шляхетної", "прекрасної" і "досконалої" людини (капокатата). У калокаїатк, цьому складному понятійному ксиструкті, сплели ся такі різні значеннєві компоненти, як шляхетність, чеснота, мудрість, знай ня, що сіало житіям, самоспине нлвштупанни виникло житія, чесне став лення до справи, сила, мужність До цього коншомеригу також входять здо ров'я і краса

Ч одною боку, здоров'я може включатися н значеннєве поле калокаїати як одна з приватних характеристик иапокшати, з іншого калокататію в мши розмірне співвідношення переходить у злиття і тотожність, можна розглядати

як максимум тога, чого здатна досягти наділена здоров'ям особистість, як пік самовдосконалення, коли здоров'я разом з іншими достоїнствами і чеснота­ми набуває нової якості і зводить людину на вищий щабель її буття.

Немовби в унісон Платонові Цицерон характеризує здоров'я як "правиль­не співвідношення різних душевних станів".

Крайній психологізм, що має місце у формулюванні Цицерона, може бути доповнено "фізіологізмом” Гіппократа, що визначав здоров'я як "правильне змішання соків (чи гуморів людського організму)¹'. Здоров'я можливе тоді, коли всі частини тілесної природи (тобто першоелементи) "дотримують до­мірність у взаємному змішуванні" [28, с.115].

Послідовник Гіппократа Гален вважав, що людський організм не є психо­фізіологічною машиною і його не можна звести до простої сукупності складо­вих. і припускав наявність цілепокладаючого начала - цілого, що контролює свої окремі частини.

Стоїки, всіляко роблячи акцент на живому нерозривному взаємозв'язку індивідуального буття і Всесвіту (як частини і цілого), істотно доповнили і збагатили античну концепцію здоров'я: здорове існування трактується ними не тільки як постійне підтримання рівноваги (співнастроєності) душі та тіла, але і як життя у злагоді з Природою. Для здоров'я недостатньо, щоб між ті­лом і душею існувало взаємоузгодження - необхідно також, щоб вони підко­рялися таюй вищій інстанції, як Єдиний Порядок Природи - цій переважаючій та всеохоплюючій цілісності.

На думку Сенеки, здорова і благополучна людина, що живе в гармонії з Природою, відрізняється "здоровим розумом" - розсудливістю, розумінням. Відсутність розсудливості або недостатня здатність до неї (нерозумність) нерідко ототожнюються з божевіллям, розцінюються як важка недуга, а іноді - і як один з найзначніших людських пороків (поряд з несправедливістю). Саме нерозумність робить людину рабом і заручником сліпих пристрастей, випадкових обставин, дурних впливів, увергаючи її у хворобливий стан су­м'яття духу, тоді як розсудливість має підтримувати в ній душевну рівновагу і внутрішню волю, духовну автономію, без яких немислиме здорове і повно­цінне людське життя [91. с.180]

Перша фундаментальна властивість здорової людини з необхідністю має на увазі другу - засновану на пануванні розуму духовну незалежність суб'єк­та що виражається в його незворушності за будь-яких зовнішніх обставин (навіть перед лицем смерті). Здоровий дух є вільним, твердим, непохитним і непідвладним чужорідному зовнішньому впливу. Він панує над пристрастями душі й тілесними потягами, презентуючись у вільному цілепокладанні та во­левиявленні. Цю властивість здорового духу можна також позначити як са­мовладання в широкому розумінні слова. Ні спокуси зовнішнього світу, ні думка юрби, ні незліченні людські страхи не в змозі порушити внутрішню рів­новагу. поки душа підкоряється розумному духовному началу і шанує його як основу волі, чесноти і вищого блага.

Розсудливість і самовладання нерозривні, взаємозалежні, переплетені, < саме сполученням цих двох якостей забезпечується підтримання здоров'я подібно до того, як фундамент забезпечує надійність і міцність будівлі

У Епіктета знаходить радикальне вираження загальна для стоїків ідея не­зворушності як основи здорового і вільного стану духу. Як випливає з його наставлянь, для повної внутрішньої рівноваги і волі потрібен свідомий відхід від перипетій соціального життя у свої одноособові ВОЛОДІННЯ - у власний внутрішній світ:

"Єдине наше благо і зло - в нас самих, у нашій власній душі. Для кожного з нас благо в тому, щоб жити розумно, а зло в тому, щоб жити нерозумно" [113, с.219].

Епіктет також проголосив основний принцип розумно організованого жит тя: "Треба невпинно спостерігати за собою" [113, с 227]

За Сенекою, "дух не може дозріти і знайти цілісність, поки йому не вда сться побороти свою цікавість і пристрасть до мвндрівок". водночас "перша ознака упорядкованого розуму - це уміння залишатися на одному місці й жити на самоті" [88, с.ЗЗО].

"Нехай не розсіює тебе те, що приходить до тебе ззовні¹ - пише Марко Аврелій. - Немає нічого більш жалюгідного, ніж людина, що вимірює усе уз­довж і поперек, що намагається, як говорить поет, проникнути у "глибини підземні" і розгадати таємницю душ оточуючих її людей, однак не усвідо­мить. що для неї цілком достатньо спілкування з одним тільки внутрішнім генієм і чесного слухання йому" [59, с.280].

Отже, античну концепцію здоров'я можна звести до кількох основних по­ложень:

1. Здоров'я пов'язується насамперед з внутрішнім ладом людини й не­багато меншою мірою стосується системи її відносин з навколишнім СВІТОМ Грецькі й римські філософи розглядали переважно внутрішній особиспсний аспект здоров'я, а саме, внутрішню узгодженість тілесних і душевних проявів людини.
2. Здоров'я трактується як гармонія та домірність, а здоровий стен лю­дини базується на оптимальному співвідношенні тілесних і душевних скла­дових людського єства і припускає рівновагу протидіючих сил що визнача­ють життєдіяльність і активність суб'єкта
3. Бути здоровим означає неухильно слідувати власній природі < зага льній природі речей.
4. Здорове життя ґрунтується на пануванні розуму Внутрішня погодже ність досягається тоді, коли людина, керуючись розумом, живе а повній зла­годі з власною природою, не спотворюючи ЇЇ й не протидіючи )Й
5. Основними душевними якостями здорової людини є розсудливість І самовладання Завдяки їм людина панує над власними пристрастями не до­зволяючи їм увергнути себе в сум'яття, непохитно переносить життєві незгоди та нещастя, не залежить від зовнішніх позитивних чи негативних впливи

1. Звертання до самої себе є необхідною умовою здорового і повноцін­ного існування. Прагнучи до здоров’я й урівноваженості, "точку опори” варто шукати не зовні а в собі самому, тому що зовнішні блага минущі, не нале­жать тобі і можуть принести лише тимчасове задоволення або насолоду, але не забезпечують постійного стійкого положення у світі.
2. Унутрішній лад здорової людини відповідає світобудові та являє со­бою втілення "Загального Вищого Порядку”.

Основна для античного розуміння здоров'я ідея домірності та помірності зустрічається й у трактатах Лао Цзи

“Хто знаючи границі своєї діяльності, не наблизиться до небезпек, той буде жиги довго Немає гріха тяжчого за пристрасті. Ні лиха, тяжчого за не­знання задоволення Ні злочину, тяжчого за жадібне бажання придбати бага­то. От чому той хто знає міру, буває задоволений своїм станом" [50, с.273].

Античні принципи здорового існування знайшли відображення і в серед­ньовічній медичні Середньовіччя запозичило в античності не тільки "гумо­ральну теорію' школи Гіппократа, що пояснює здоров'я і недуги оптималь­ним співвідношенням рідин людського організму або його порушеннями, а й більші загальну універсальну концепцію внутрішньої врівноваженості, засно­вану на гармонії душі > тіла. Це чітко простежується в арабській медичній школі насамперед, у трактатах Ібн Сіни (Авіценни) [1, с.660].

Узагальнені психолого-педагогічні установки, що формують подальші можливості збереження здоров'я за домінуючої ролі психічних факторів, роз­кривають найголовніші закономірності психофізичного розвитку людини на ранніх етапах її онтогенезу.

"Необхідно звернути належну увагу на врівноваженість характеру дитини, що досягається збереженням (дитини) від сильного гніву, сильного переляку, печалі або безсоння Слід постійно бути готовим до того, щоб дати їй те. чо­го вона жме або бажає, і відвернути від неї те, чого вона не любить. При цьому досягається подвійна користь. Одна - для душі дитини, бо вона із са­мого дитинства росте добропорядною, що стане обов’язковою звичкою. Дру­га- для тута, бо злий норов зумовлюється різного виду поганою натурою, так само якщо (злий норов) увійде у звичку, то він потягне за собою відповідну погану натуру Наприклад, гнів дуже гарячить (тіло), сум дуже висушує його, апат'я послабляє душевну силу і схиляє натуру до слізливості.

У результаті врівноважування характеру досягається збереження здо­ров'я одночасно і душі і тіла” [2. с 142]

Слідування античній традиції спостерігається не тільки в західній меди­цині, але й у філософських вченнях, що розглядають необхідні умови і під­стави повноцінного людського життя. Так, підпорядкування "пристрастей душі', чи "афетв" розуму було основним принципом розумної упорядкова­ності життя для Денаота і Спінози Дотримання цього, відповідно до картезі­анського вчення, не тільки рятує від омани г помилки в пізнанні світу, але також дозволяє зберегти самощентичність і самототожність у будь-яких жит­тєвих обставинах Так. Декзрт стверджував, що душевна сила або слабкість

людини визначаються ЇЇ здатністю приборкувати свої пристрасті [31. с503- 605). Тоді, коли воля керує пристрастями душі, ґрунтуючись на правильник * тверезих судженнях, людина здатна жити у злагоді із самою собою, уникаю­чи нескінченної внутрішньої боротьби протилежностей Причому, за Дєкар- том, немає душі настільки слабкої, щоб за доброго керівництва вона не змо­гла б набути повної влади над своїми пристрастями [31, с 505] Розумне са мовладання, в основі якого лежить союз волі та розуму, визнається Декор­том вищим й ідеальним душевним станом, оскільки в його системі розум ви ступає відносно пристрастей як вища частина душі У такій інтралсихічній ієрархії можна побвчити не тільки пвнування Розуму і розквіт західного рвці оналізму, але й надійну підствву внутрішньої упорядкованості, погодженості та цілісності, без яких немислиме душевне здоров'я індивіда

Основи корекції емоційних станів закладено Я А Коменським " При не­доліках людського духу найкращим методом буде лікування, за якого вріано важуються надлишки і недостача обдаровань, і все доводиться до гармонії і приємної узгодженості" [46, с.234].

Людина розглядається педагогом як гармонійна цілісність душі та тіла, що відображає взаємозумовленість її психічного і соматичного здоров'я "..З ушкодженням мозку ушкоджується здатність уяви і при захворюванні частин тіла хворіє і сама душа..." [46, с.245].

Античні ідеї відобразилися і в поглядах вітчизняних філософів, психологів, педагогів. Так, професор Г.Кониський учив: щастя полягає в можливості люди- ни здобути саме те, чого вона бажає. Але як не помилитись у своєму хотінні, як це часто-густо трапляється серед людей? Помилка людини у власному ба­жанні призводить до гіркого розчарування. Її приваблює те. що здається най­вищим благом, але насправді це благо виявляється зовсім тим, чого вона пра­гне. Причина помилки полягвє в незнанні власної природи і відповідно невмінні людини обрати саме те. що якнайбільше сприяє її розвитку.

Бажання людини спрямовані на пізнання світу - така основна ідея філо­софсько-психологічних курсів Києво-Могилянської колеги (з 1701 р - акаде­мії), що була утверджена її викладачами в українській психологічній думці XVII—XVIII ст. Інтелектуальне пізнання людини створює можливості для дося­гнення мети, а отже - сенсу власного життя, в діяльності задля якого й поля­гає справжнє життя. Здоров'я, зокрема, й здоров'я душі, є водночас метою > засобом досягнення щастя.

Сучасник Г.Кониського Г.Щербацький у своєму курсі лекцій з філософи вживає поняття "різновиди душевного ладу" [42. с 221 ]. основою якого він також вважав пізнання або осягнення Таким чином, за визначенням мисли­телів цього періоду, пізнання є основою душевного ладу, првгнення < дося­гання мети, що у своїй сукупності і становить щастя людини

Відгомони античної мудрості чуються й у психологічній науці XX ст Засно­вник психоаналізу З.Фрейд. що ввів у психотерапію грецьке поняття "катар­сис", багато в чому слідував основним тезам античної концепції здоров'я, коли прагнув виявити причини внутрішньоособиспсної неузгодженості й говорив

знамените. Там, де Ід, має зміцнитися Его". Р.Ассаджіолі, глава школи лсихо- синтезу, що бачив гоповну мету психотерапії у примиренні ворогуючих суб- особистостей. возз'єднанні компонентів Я, що відкололися, і досягненні внут­рішньої гармонії, сповідав ті самі великі принципи, сформульовані грецькими мудрецями і римськими стоїками. Тому неважко простежити античну ідею са­мовладання і самовдоволення в його висловлюванні: "Ви не повинні йти за своїми почуттями - але нехай ваші почуття йдуть за вами" [10, с.42].

У сучасних наукових концепціях здоров'я (зокрема вітчизняних авторів) не­рідко використовується універсальна ідея внутрішнього балансу. Наприклвд- "психічне здоров'я - це насамперед, баланс різних психічних властивостей і процесів "чи "баланс інтелекту й афекту, тобто волі і права на вираження своїх почуте зі здатністю усвідомлювати їх і керувати ними" [103, с.73].

1. Адаптаційна концепція здоров'я

Античні філософи одними з перших в історії психології змогли осмислити здоров'я в його акаолопчному аспекті як справжню цінність буття і відкрили неминущі принципи здорового, гармонійного існування. Недарма Гєродот стверджував: "Коли немає здоров'я, мовчить мудрість, не може розквітнути мистецтво не грають сили, не приносить користі багатство і неспроможний розум" [65 с. 145]

Поряд з античною концепцією здоров'я як анутрішньоособистісної узго­дженості поидфення і визнання набула модель, що виникла на стику соціо­логічного пздходу і біологічних наук і становить концептуальний базис су­часно* психіатрії У даному випадку говориться про стійкий соціокультурний еталон здоров'я, що знаходить відображення як у наукових теоріях, так і на рівні масової свідомості, що оперує такими характеристиками, як "добре адаптований" "адекватно або неадекватно реагуючий", "не пристосований до житя" тощо

Така адаптаційна модель здорової особистості сформувалася в межах тих наукових теорій і підходів що фокусуються на характері взаємодії індиві­да з його оточенням як на головному аспекті людського існування. У них в основі будь-якого міркування щодо здоров'я лежить уявлення про біосоціа- пьиу природу людини що формується і перетворюється у процесі адаптації до довкіппя. Головний критерій оцінки оптимального функціонування - хара­ктер і ступінь включемості індивіда в зовнішні біологічні (чи екологічні) і соці­альні систем* 3 одного боку, мається на увазі такий рівень розвитку приро­дних задатків індивіда, за якого забезпечується виживання і пристосування до навколишнього природного середовища. З іншого боку, йдеться про сту­пінь сформоеаиоеті його соціальних відносин і міру відповідності його пове­дінки основним нормам і вимогам, що висуваються соціумом. У даному кон­тексті оздоровлення розуміється як успішна адаптація і всебічна гармонізація відносин суб'єкта з довкіллям

Таке уявлення про здоров’я с продуктом наукової думки XIX ст. Теорети­чні передумови даної моделі ми можемо знайти, по-перше, в еволюційному

вченні Ч.Дарвіна, що вважав головною рушійною силою еволюції боротьбу за виживання, яка приводить до все більшого пристосування до навколиш нього середовища, а по-друге, в соціології О.Конта і особливо Є.Дюркгейма що розглядали будь-який вияв духовного життя людини насамперед як фун кцію її соціальних відносин. Саме з цих двох джерел запозичено два головні параметри, на які так чи інакше орієнтується сучасна медицина і психіатрія пристосованість до навколишнього біосоціального середовища і гармонічна включеність у співтовариство людей [35, с.76].

Коли йдеться про біологічну адаптацію особистості, тобто пристосова ність до довкілля, виділяються два рівні природно-наукового аналізу про блематики здоров'я: індивідуальний і загальновидовий.

У першому випадку аналізується система інформаційного й енергетично го обміну між індивідом, що становить психофізичну єдність, і навколишнім середовищем. Виділяються шкідливі, руйнівні впливи середовище, визнвча ється ступінь стійкості організму і психіки до цих впливів Такий підхід мас місце в біологічній теорії стресу Г.Сельє: "Стрес - це неспецифічна відповідь організму на будь-яку пред'явлену йому вимогу" [89, с.15]

Фактори, що викликають стрес, різні, але вони запускають однакову біо­логічну реакцію. Природне призначення стресу полягає в актуалізації при­стосувальних здібностей організму, тому не можна розглядати стрес як реа­кцію тільки на негативні впливи середовища. У загальному континуумі досві­ду стресові реакції пов'язані як з позитивними, так і з негвтивними пережи­ваннями. Усе визначається ступенем стресостійкості організму і психіки, зда­тністю переносити стрес без необоротних втрат На думку Сельє. здорове і успішно адаптована людина може знайти у стресі "аромат і смак життя" [89, С.58]. На основі цієї теорії Сельє запропонував кодекс здорового і повноцін ного існування, слідування якому дозволяє підтримувати стрес на оптималь­ному рівні, уникаючи дистресу й водночас живучи повнокровним насиченим життям [89, с.88-95].

Здоров'я у світлі біологічних концепцій, співзвучних теорії Сельє. безло середньо пов'язано зі збереженням сталості внутрішнього середовища орга­нізму, що не повинне порушуватися у процесі взаємодії із зовнішнім середо­вищем. Американський фізіолог У.Кеннон співвідносив нормальну життєдт льність зі здатністю організму зберігати стійкість з координованою фізіоло­гічних процесів, за якої підтримується більшість стійких станів організму Кеннон увів поняття "гомеостазис" (від давньогрецького Ьотоюз - однаковий і БІазіБ - стан), яке можна так само перевести як "сила стійкості" [86. с21] Тобто біологічною мірою здоров'я можна визнати здатність підгримувати стабільність на психофізичному рівні в умовах безпосереднього й активного контакту з довкіллям.

З метою підтримання такої стабільності І Шульцем було розроблено осо блиау систему психофізичного саморегулювання, що одержала назву ауто- генне тренування". Це особливий комплекс заходів, спрямованим на форму­вання а людини вміння підтримувати оптимальний рівень функціонування

організму за допомогою спеціальних психофізичних впливів. Підхід Шульца базується на ідеї про те, що здорове функціонування організму безпосеред­ньо пов'язане зі здатністю довільно регулювати основні фізіологічні функції.

Один з послідовників Шульца, Х.Ліндеман вважав, що необхідною умо­вою оздоровлення є установка на підтримку внутрішньої стабільності органі­зму й успішна взаємодія з навколишнім світом. Причому аутогенне занурен­ня. як стверджував Ліндеман, являє собою ефективний метод свідомого фо­рмування такої установки [53, с.51-52]. Найбільш повно резерви людського організму й діапазон індивідуальних можливостей саморегуляції розкрива­ються в екстремальних ситуаціях, коли від здатності підтримувати оптима­льний рівень функціонування залежить виживання індивіда.

У цих концепціях здоров'я виступає як індивідуальна характеристика і може бути визначена як функція взаємодії індивіда з його оточенням на пси­хофізіологічному рівні. Однак та сама проблема нормального функціонуван­ня може вивчатися у світлі теорії пристосування людства як виду. У цьому разі індивідуальний розвиток людини виступає невід'ємною складовою єди­ного біологічного процесу. Будь-які явища духовного життя, будь-які внутрі- шньоособистісиі перетворення оцінюються в широкому контексті загально- видової еволюції. Так, згідно з дарвінівським вченням, К.Лоренц розглядає еволюцію людства як цілеспрямований процес пристосування до мінливих умов життя, що регулюється природним добором:

"Еволюція є процесом пізнання, тому що будь-яке пристосування до пев­них умов зовнішнього світу означає, що органічна система одержує деяку кількість інформації про ці умови" [56, с.248].

У теорії біосфери В.І.Вернадського здоров'я, як і інші фундаментальні ха­рактеристики людини, визначається у світлі масштабних біосферних проце­сів, у яких людство відіграє все більшу роль. Згідно з Вернадським, людство - складова частина біосфери, що забезпечує її поступове перетворення в ноосферу - тобто сферу духовної активності людини [24]. У ході еволюції живої матерії питома вага, значення і перетворюючий вплив людської свідо­мості. культури і духу неухильно зростають. "Свідомість людства стає тією силою, тим фактором, який ми повинні взяти до уваги, коли ми вивчаємо будь-який природний процес" [24, с.294].

Автори концепції "космопланетарного феномена людини" В.П.Скарбников і Є.А.Спірин пропонують чітко розмежувати здоров’я окремої людини і здо­ров'я популяції. "Здоров'я індивіда є динамічним процесом збереження і роз­витку його соціально-природних (біологічних, фізіологічних і психічних) функ­цій, соціально-трудової, соціокультурної і творчої активності за максимальної тривалості життеаого циклу. Здоров'я популяції, на відміну від цього, являє собою процес довгострокового соціально-природного, соціально-історичного і соціокультурного розвитку життєздатності і працездатності людського коле­ктиву в ряді поколінь. Цей розвиток припускає удосконалювання психофізіо­логічних, соціокультурних і творчих можливостей людей" [44, с.226].

Не менш значущим також є соціальний аспект адаптаційної моделі здо­ров'я. Тут акцент зміщається, і замість єдності соціоприродних та екологічних зв'язків на перший план виступає всебічна соціалізація особистості. Існуючий в основі такого уявлення про особистість і здоров'я соціологічний підхід про­тиставляє людину як істоту соціальному єдиному царству природи і розгля­дає особистість винятково як продукт соціальних відносин.

Так, згідно з Дюркгеймом, навіть ідея Бога, що лежить в основі всіх релігій світу, є насамперед колективним уявленням, що забезпечує згуртованість суспільства, тобто є інтегруючою соціальною ідеєю. Вищою духовною реа­льністю, що стоїть над індивідом, є колектив, а явища соціального життя, що спостерігаються об'єктивно, досліджуються як основні детермінанти людсь­кого існування [35, с.8].

Дюркгеймівська думка, яка абсолютизує значення Соціуму, захопила владу над розумом і визначила соціологічну спрямованість багатьох гумані­тарних досліджень нашого часу. Для Дюркгейма суспільство - Бог, для С.Московичі - "машина, що створює богів" [64]. Вплив соціальних процесів і факторів на становлення особистості і свідомості може розглядатися або як формуюче і конструктивне, або як деформуюче, що спотворює; однак у будь- якому разі всевладність і могутність соціуму запишається безперечною

Подібного підходу дотримувався і М.Вебер. За Вебером, "будучи членами соціальних груп, індивіди є продуктом соціальної організації" [13, с.569]. Ідеї та вчинки індивідів, відповідно до цього, розглядаються як відмінні риси тієї чи іншої соціальної організації; в них відбиваються цінності й особливості "способу життя" певних соціальних груп, з устремлінь яких формується ди­наміка суспільства.

Пізніше в межах соціології знання було розвинуто концепцію "соціального конструювання реальності" (П.Бергер, Т.Лукман), у світлі якої будь-яка спе­цифічна форма Прояву людської природи виступає як продукт соцюкультур- ної детермінації й не існує поза взаємозв'язком із соціальним оточенням [14, с.82-83]. Формування пізнавальних функцій індивіда і розкриття його здібно­стей значною мірою обумовлюються тим, що вважається "істинним" і "прави­льним" у тій культурі, до якої він належить.

На основі цих положень виник підхід, в якому соціальний детермінізм дося­гає своєї граничної виразності. Це соціальний конструкціонізм Так. К.Герген запропонував кардинально переглянути класичне уявлення про індивідуаль- не"Я"як про автономного агента, фокус досвіду, ініціатора дій і єдиної сутності і досліджувати не "Я як сутність", але найпевніше - "соціальні методи констру­ювання". Відповідно до його поглядів, питання полягає не в тому, якою є спра­вжня природа Я, а в тому, якими є дискурси, що формують Я-концепцію. Різні психологічні теоріГЯ"- просто еквівалентні способи осмислення цього констру- кта в різних контекстах. Будь-які моделі"Я"неминуче культурно й історично обумовлені і залежать від певних соціальних практик [23].

Останнім часом у вітчизняній науці з'явилися спроби застосувати теорію соціального конструювання реальності до вивчення феноменології здоров'я.

Так, В М Розін у роботі "Здоров'я як філософська і соціально-психологічна проблема" прийшов до такого висновку: "Здоров'я не є природним феноме­ном. це соціальний артефакт, нерозривно зв'язаний із соціальними (медич­ними) технологіями. Але усвідомлюється цей артефакт у перетвореній формі (як природний феномен): останнє пояснюється необхідністю виправдати ме­дичні технології "природою людини" (79, с. 21]

Так формується соціально орієнтований чи дискурсивний підхід до про­блематики здоров'я, а сама категорія здоров'я, виходячи за межі свого при­родно-наукового статусу, потрапляє в розряд пріоритетних інтересів соціа­льних наук.

Такий соціально орієнтований підхід знайшов відображення, зокрема, у психотерапевтичній системі А.Адлера: "Ми не зможемо усвідомити собі ро­боту людської психіки, не зрозумівши водночас соціальні взаємини... Психіка не може діяти самостійно. Перед нею постійно виникають проблеми, і необ­хідність розв язувати їх, як правило, і визначає напрямок розвитку психіки. Ці проблеми нерозривно пов'язані з логікою нашого суспільного життя; вимоги суспільства впливають на особистість, але рідко дозволяють їй впливати на себе та й то лише до певної міри" [3, с.27].

Звідси Адпер робить висновок, що необхідно прийняти логіку громадсько­го життя за абсолютну істину. Людину Адлер розглядає як "слабку тварину", здатну вижити тільки завдяки "стадному способу життя", чи як неповноцінний організм що постійно переборює свою неповноцінність, винаходячи все вдаліші способи адаптації. Найбільш здоровим способом подолання спокон­вічно властивій людині ущербності Адлер вважав усебічний розвиток соціа­льного почуття (чи інстинкту), прагнення до солідарності і здатності кооперу­ватися з іншими людьми. За Адлером, почуття неповноцінності й почуття спільності виступають як основні джерела психопатології та здоров'я. Пору­шення психічного здоров'я він пояснював тим, що "індивідууму іноді буває зручно реагувати на вимоги соціально-економічної системи неправильним чином" (3, с 28]

Найбільш послідовними прихильниками "адаптаційного" підходу до про­блем здорового і повноцінного функціонування може бути визнано предста­вників біхевіоризму. Вони, прагнучи додати психології наукової строгості І об'єктивності властивих точним наукам, перетворили ЇЇ на науку про поведі­нку В їхніх теоріях підкреслюється винятково поведіиковий аспект життєдія­льності індивіда, а вся феноменологія душевного життя (як у нормі, так і за патології) зводиться до сукупності поведінкових реакцій, які можуть бути або адекватними зовнішнім стимулам, що їх викликали (адаптивна поведінка), або неадекватними Аналіз поведінки, відповідно до парадигми біхевіоризму, має носити строго об'єктивний характер і обмежитися, як і у всіх інших при­родничих науках, феноменами, які спостерігаються зовні [118, с.344].

Основним процесом, у ході якого формується психіка людини, є научіння. У його основі лежить принцип “зумовлювання" чи умовно-рвфлекторної де­термінації [118, с.346].

Так, згідно з Ф.Скіннером, наукове дослідження може знайти в людській природі лише всепоглинаючий, тотальний детермінізм, абсолютну обумов­леність поведінки людини минулим досвідом її взаємодії із середовищем [125]. Проблематика здоров'я при такому розгляді звужується до однієї' про­блеми - відповідності ловедінкових реакцій людини вимогам навколишньої зовнішньої (соціальної) реальності. В основі порушення психічного здоров'я лежать патогенно функціонуючі умовно-рефлекторні механізми, що знову і знову запускають неадекватні поведінкові реакції.

У соціально-когнітивній теорії научіння, яку запропоновано А.Бандурою, було зроблено спробу освітити індивідуально-особистісний аспект адаптації, що більшою мірою визначається психологічними особливостями й установ­ками суб'єкта, ніж стимулами навколишнього середовища, що її обумовлю­ють. Бандура припустив існування особливого внутрішньоособистісного утворення - когнітивного механізму самоефективності, що забезпечує су­б'єкту більш успішну і корисну поведінку [106, с.390].

За Бандурою, основна мета психотерапії полягає в підвищенні “усвідом­леної самоефективності клієнта", тобто в підведенні клієнта до усвідомлення його здатності самостійно домагатися успіху в різних життєвих ситуаціях [106, с.402].

Представники необіхевіоризму спробували відновити автономну особис­тість в її правах і включили в модель адаптації домінуючі мотиви особистос­ті, поставивши їх у безпосередню відповідність до вимог навколишнього се­редовища. При цьому адаптація розглядалася або як стан гармонії між інди­відом і природним чи соціальним середовищем, коли потреби індивіда з одного боку, і вимоги середовища - з іншого, цілком задовольняються, або як процес, за допомогою якого цей гармонічний стан досягається Подібних формулювань дотримувалися Г.Айзенк, Р.Хенкі та ін. [65, с 8-9],

У світлі інтеракціоністської концепції адаптації, що ЇЇ розвиває Л Фітпс адаптованість особистості зумовлюється як факторами середовища, так і внутрішньопсихічними. Вона виражається в двох тилах відповідей на вплив середовища: а) ефективна відповідь на ті соціальні очікування, з якими сти­кається кожен відповідно до свого віку і статі; б) гнучкість і ефективність у прийнятті рішень при зустрічі з новими і потенційно небезпечними умовами, здатність додавати подіям бажаний напрямок.

Адаптованість першого типу Філіпс вважає вираженням конформності до тих вимог (норм), які суспільство висуває до поведінки особистості тоді як другий тип адаптивної поведінки пов'язаний з виявом особистої ініціативи і зі здатністю успішно використовувати умови, що створилися, для реалізації цілей, цінностей і прагнень. Крім того, представники інтеракцюністського на­прямку соціальної психології чітко розрізняють власне адаптацію і пристосу­вання. Т.Шибутані проводить таке розмежування "На відміну від поняття "пристосування", що відноситься до того, як організм пристосовується до вимог специфічних ситуацій, адаптація відноситься до більш стабільних рі­шень - добре організованим способам справлятися з тиловими проблемами

до прийомів, що кристалізуються шляхом послідовного ряду пристосувань" [108, с.78].

Далі, згідно з інтеракціоністами, виділяються дві основні ознаки ефектив­ної адаптованості:

1. адаптованість у сфері "внутрішньоособистісноі" соціально-еконо­мічної активності, де індивід здобуває знання, вміння і навички, домагається компетентності й майстерності;
2. адаптованість у сфері міжособистісних відносин, де встановлюються інтимні, емоційно насичені зв'язки з іншими людьми і потрібно соціально- психологічна компетентність, емпатія, здатність до розуміння і співробітницт­ва [65. с 16].

Ті самі проблеми взаємодії індивіда із соціальним оточенням стали об’єк­том дослідження у класичному психоаналізі й у відповідних психологічних школах.

Як зазначав Л.БІнсвангер, в основі психоаналітичної доктрини З.Фрейда лежить "спроба показати, що випливає як механічний детермінізм з даних особливостей природної організації людини, а також у разі зіткнення цих особливостей з факторами навколишнього середовища" [18, с.35]. Глибинна драма соціалізації, за Фрейдом. полягає не тільки у пригніченні біологічних інстинктів і деформації людського єства, але також і в нездатності побудува­ти довірчі, відкриті і засновані на любові відносини з іншими людьми, у не­вмінні, пристосуватися до реалій соціального життя, знайти власне стале положення у світі людей Тому втрата душевного здоров'я пов'язана не тіль­ки з інтрапсихічним процесом витіснення, але і з порушенням значимих від­носин. що може однаково важко переносити і дитина, і дорослий невротик. На цьому інтерсуб єктивному аспекті проблематики здоров'я більший акцент роблять послідовники Фрейда, особливо неофрейдисти, що перейшли від аналізу динамічного співвідношення між структурними елементами особис­тості до дослідження динаміки значимих соціальних відносин, в яких саме і формується здорова чи хвора (невротична) особистість.

Успішна адаптація у сфері міжособистісних відносин розглядалася як необхідна умова душевного здоров'я і благополуччя особистості представ­ником неофрейдизму Г Салліваном. Він вважав, що душевне захворюван­ня зумовлюється порушенням міжособистісних відносин і безпосередньо виражається в ньому. Внутрішній розлад є наслідком конфлікту між індиві­дом і людським оточенням [6, с.520]. За Салліваном, індивідуальна Само- еть розвивається у процесі взаємин з іншими людьми. Адекватне чи неаде­кватне уявлення про себе дитина формує на основі так званих "відбитих оцінок", що йдуть від значимих інших. Здорова і цілісна Самость може ви­никнути тільки на основі любові, емпатії та поваги. Батьківське ставлення до дитини, а також реакції на неї значущих інших визначатимуть самооцін­ку і самовідчуття суб'єкта протягом усього дорослого життя Самость не є "річ-у-собі", автономна і замкнута сутність, вона будується на основі "Я-Ти" патериїв і відбиває все розмаїття взаємодій індивіда з навколишнім світом лю-

дей [19, С.11СМ11]. Конструктивні міжособистісні відносини виступають як не обхідні умови розвитку чи відновлення пристосувальних психічних функцій Тієї самої пояснювальної схеми дотримується К.Хорні, що вбачає причи­ну невротичних тенденцій розвитку особистості в існуванні недозволеник внутрішніх конфліктів, що безпосередньо вказують на деякий "базальний* конфлікт" - хворобливе зіткнення дитини з ворожим чи далеким оточенням фруструючим її основну вітальну потребу а безпеці [104, с 24-34]

Подібні уявлення, що стосуються механізмів формування зрілої Самості й патогенних аспектів первинних відносин, можна знайти у працях інших аналі­тично орієнтованих психотерапевтів, таких як М.Кляйн, Д.Виннікотт, Х.Кохут У цих теоріях особливе значення надається споконвічно закладеній в індивіді спрямованості на об'єкт і його потреби у сприятливому контакті із зовнішнім світом, що спочатку втілює в собі мати: "гарна" чи "погана*' мати формує об­раз "гарного" чи "поганого" (не заслуговує довіри) світу. Майбутнє здоров'я дитини аизначається характером її первинних зв'язків (об'єктних відносин) зі значущими зовнішніми об'єктами, будь то такий "частковий" об'єкт, як мате­ринські груди ("погані" чи "гарні"), чи сама мати, рання сепарація від якої обертається психічними аномаліями. Людина постійно потерпатиме від “нар- цисичних" проблем (чи розладів Самості) і болісно шукатиме в інших людях "ідеальне дзеркало", здатне відбити її значущість й унікальність, якщо най­ближче оточення в перші роки її життя відмовить їй у любові, турботі й емо­ційному контакті. Очевидно, що при переході від недиференційованого ар­хаїчного стану "Ми", в якому суб'єкт і об'єкт (мати і дитя) нероздільні, до ін­дивідуального буття (як Я), дитина має потребу у встановленні особливої системи відносин "Я-Світ", а порушення в цій системі варто розцінювати як основні психологічні джерела майбутніх захворювань.

Аналогічний підхід, що трактує різноманітні феномени здорового і патоло­гічного функціонування психіки як похідні від соціальних зв'язків індивіда, закладено й у трансакційному аналізі Е.Берна [15, 16] За бернівською теорі­єю, повноцінне існування індивіда неможливо без постійного контакту із со­ціальним середовищем і являє собою складну соціальну гру що може обер нутися для "гравця" як успішною адаптацією, твк і психічним захворюванням Доля людини, за Берном, регулюється часто неусвідомлюваним "життєвим сценарієм", що формується з раннього дитинства під безпосереднім впливом найближчого оточення і складається з характерних для даного індивіда тор [15, с.224-244]. При цьому оздоровлення особистості можливе зв умови ви ходу з конфліктних і деструктивних ігор, усвідомлення навязаного батьківо» кого сценарію та його осмисленого "переписування" на свій лад ^тть*и тер­пляче розплутуючи клубок суперечливих взаємин, знаходячи більш ефести вні стратегії взаємодії з іншими людьми, можна поступово наблизитися до душевного здоров'я та благополуччя

Найбільш цілісну й завершену психологічну концепцію адаптаим що враховує індивідуально-особистісний аспект, було запропоновано Е.Еріксоном Це модель життєвого циклу людини заснована на втгенет*

чному принципі, що дозволяє розглядати становлення особистості як по­етапне самовизначення в конкретному соціальному аспекті, За Еріксоном, особистість розвивається, проходячи вісім послідовних стадій, на кожній з який виникають специфічні труднощі адаптації та дилеми здорового чи па­тологічного розвитку. Причому кожна з вікових стадій надає можливість посилення адаптаційних можливостей, хоч головні досягнення і даються ціною криз. Людина на кожній із цих стадій, переживаючи кризу, робить вибір між двома альтернативними способами вирішення вікових і ситуати­вних задач розвитку ("ініціатива - почуття провини", "інтимність - ізоляція" та ін.). Характер вибору позначається на успішності й продуктивності всьо­му наступного життя, а також на здоров’я - здорова особистість "активно будує своє оточення, характеризується визначеною єдністю й у змозі адек­ватно сприймати світ і саму себе" [114, с.101],

Джерела особистісного здоров’я Еріксон вбачав у базових передумовах когнітивного і соціального розвитку дитини.

"У послідовності набуття найбільш значущого особистісного досвіду здо­рова дитина, що одержала певне виховання, підкорятиметься внутрішнім законам розвитку, які задають порядок розгортанню потенційностей для вза­ємодії з тими людьми, що піклуються про неї, несуть за неї відповідальність, і тими соціальними інститутами, що на неї чекають... Особистість розвива­ється у відповідності до етапів, які переддетерміновані в готовності людсько­го організму спонукуватися розширеним колом значимих індивідів і соціаль­них інститутів, усвідомлювати їх і взаємодіяти з ними" [114, с. 102].

Також становлять інтерес міркування Е.Фромма щодо впливу адаптацій­них процесів на формування або трансформацію людського характеру, на закріплення у структурі характеру патологічних рис. У зв'язку із цим Фромм виділяє два різновиди адаптації: "статичну" і "динамічну". Статичною назива­ється адаптація, при якій характер людини залишається незмінним і лише з'являються якісь нові звички. При динамічній адаптації, як і при статичній, індивід пристосовується до зовнішніх умов, але таке пристосування змінює його: в нього виникають нові прагнення і ноаі тривоги [98, с.192].

Таким чином, вдивляючись у найбільш виражені риси характеру конкрет­ного індивіда, можна побачити за ними реальні проблеми і труднощі його адаптації до умов життя.

Так, здатність людини до творення звуків, на думку О.О.Потебні, є засо­бом відновлення втраченої душевної рівноваги: "Найближче джерело звуку для свідомості у психології є не дрижання нервів, як для фізіології, а чуттєве сприймання, певний стан душі. Звук щодо впливу його на наше душевне життя постає перед нами не заходом, необхідним для заспокоєння організ­му, а способом вирівнювати душевні потрясіння, звільнятися від їхньої гнітю­чої сили. Не кожному, звичайно, доводилося запитувати себе, яка користь людині крикнути з переляку, але кожен, хто усвідомив свій переляк і його прояв у звуці і хто поставлений цим перед необхідністю розглядати звук у відношенні його до думки, скаже, що він крикнув з переляку. Розвинуте таким

шляхом поняття про звук передбачає його відповідність впастивостям душ*- _вНИХ потрясінь І змушує шукати причини членороздільності В ЇЇ відповідною - особливому характеру чуттєвості людини" [76, с.69].

Як видно з висловлених І.О.Сікорським оцінок, продукти культури у ефеси нервово-психічної гігієни служать “джерелом розумового розвитку і оозумо _вого самозбереження" людини, а також здатні "оживляти людські душі" Цим самим у суспільстві врівноважуються духовно-інтелектуальні набутки більш обдаровані й талановиті особи діляться виробленим продуктом з менш об- дврованими, обслуговують потреби їхнього душевного життя і цим забезпе­чують ЙОГО збереження Й оживлення [21, С.42].

Дієтика тв дієтетика - це в перекладі з грецької відомості про спосіб жит­тя, можливості влаштування, врегулювання способу життя пюдини. Німецькі дослідники Е.Фейхтерслебена і Ф.Шольца, розкриввючи узагальнені законо­мірності збереження кожною людиною самої себе, звертають особливу увагу на духовну сферу розвитку цивілізації й пюдини в ній.

Визначаючи предмет дослідження та його практичну значущість для вла­сного народу, Ф.Шольц застерігав: "Кожен має розуміти, якою мірою він по­винен розраховувати на себе і на свій мозок, повинен усвідомлювати межі своєї витривалості і знати небезпеки, які загрожують його розумовому життю, при порушенні цих меж. Оберігаючи самого себе, він тим самим принесе користь суспільству.

"...Людство, як велике ціле, безперервно нвближвється ДО своєї мети ¹ шлях його веде вгору і вперед. Але історія вчить нас, що цілі народи безслі­дно зникали із земної поверхні, якщо вони не в змозі були більше чинити опір набігам варварів, сповнених здоров’я і життєвих сил. Потурбуємося ж, щоб у майбутньому і наш нврод не був стертий з лиця землі якоюсь темною мон­гольською ордою!" [109, с.21].

Отже, міра розуміння меж влвсних можливостей, за Шольцем, становить собою предмет дієтетики, метою якої є набуття людиною нових вимірів знання про себе, власного розумового потенціалу й розмежування здійснен­ного і неможливого, що перевершує людські можливості і цим виснажує ду­шевні та фізичні сили. В основі такого підходу лежить оволодіння відповід­ними знаннями, які дають змогу до певної міри виправити навіть несприят­ливу спадковість.

У світлі адаптаційної моделі поняття "здоров’я людини" синонімічне по­няттю "повноцінність" (а не "благо" чи "благополуччя", як в античній концеп­ції). Оскільки людська адаптація включає два аспекти, то й повноцінність як результат або показник успішності адаптації розуміється двояко, як повно­цінність організму і як соціальна повноцінність особистості. Якщо в антично­му розумінні здоров’я - це інтегральна узгодженість душі та тіла, то адапта­ційна модель розглядає ці дві складові окремо, виділяючи фізичне і психічне здоров'я у дві самостійні, хоч і взаємозалежні категорії. Здоров’я визначаєть­ся характером співвідношення біологічного і соціального компонентів, повна

узгодженість яких здається, найімовірніше, ідеалом чи абстракцією, ніж без посередньо пережитою внутрішньою гармонією.

Згідно з В.М.Мясищевим, існують певні типи співвідношення біологічно та соціальної повноцінності:

1. соціально і біологічно повноцінний;
2. соціально повноцінний за біологічної неповноцінності;
3. біологічно повноцінний за соціальної неповноцінності;
4. соціально і біологічно неповноцінний [94, с.74].

На думку О.С.Васильєвої і Ф.Р.Філатова, можна умовно виділити три ос­новні аспекти адаптаційної проблематики здоров'я:

1. екологічний аспект-здоров’я як гармонічне співіснування з природним оточенням, у злагоді з біологічною природою людини; природна доцільність людського буття, порушення якої призведе до хвороб і екологічних нещасть;
2. нормативний аспект - здоров'я як відповідність станів і поведінки ін­дивідуума соціальним і культурним нормам, прийнятим у даному суспільстві; здатність адекватно засвоювати ці норми;
3. комунікативно-інтерактивний аспект - здоров'я як повноцінне спілку­вання й адекватна взаємодія з людським оточенням; адекватність і продук­тивність соціальних відносин особистості [23, с.101-102].

Можна виділити одну істотну характеристику більшості уявлень про здо­ров’я, що сформувалися в оцінці адаптаційної проблематики здоров'я. її мо­жна позначити як "дефіцитарність". Специфіка адаптаційних підходів полягає в тому, що здоров'я представлено в них дефіцитарно: індивіду, включеному в соціальні відносини, для збереження і підтримання здоров'я виявляється недостатньо наявних у нього внутрішніх ресурсів і компетентності в питаннях здоров’я, тобто він відчуває дефіцит знань і можливостей. Його здоров'я значною мірою залежить від низки зовнішніх умов і факторів, таких як стан довкілля (екологічний фактор), рівень життя суспільства (економічний фак­тор), якість медичного обслуговування, сімейне оточення (соціальний фак­тор) тощо Крім того, основні критерії оцінки його здоров’я задаються ззовні - вищою інстанцією е в даному разі система соціальних норм. Дефіцитарність адаптаційних підходів є поєною протилежністю античної концепції здоров'я, відповідно до яко? людина споконвічно наділена всім необхідним для здоро­вого і щасливого життя.

Розгляд проблематики здоров'я в зовнішньому, інтерсуб'єктивному плані, у сфері соцівльної взаємодії та адаптації неминуче породжує образ індивіду­ума з обмеженими можливостями здорового функціонування. Оскільки такий критерій, як здорове самовідчуття, поступається місцем соціальним норма­тивам, людина, орієнтована на зовнішню систему оцінок, неминуче знахо­дить у собі ті чи інші порушення здоров’я, останнє ж мислиться як щось абс­трактне чи ідеальне. Здоров'я завжди не вистачвє, з ним зввжди проблеми А розраховувати доводиться або на щедрість природи, або на вдосконалю­вання медичних технологій, або на консолідацію здорових сил суспільства і тотальне оздоровлення (шлях до "здорового суспільства", за Фроммом)

Власна активність індивіде не відіграє тут вирішальної ролі. Вирвана Соціу­мом з лона Природи, людина відчужено сприймає власне здоров'я, підміня­ючи повноту здорового самовідчуття почуттям пристосованості й безпеки. Перебуваючи між Соціумом і Природою, вона не може цілком інтегруватися в жодну із систем без збитку для своєї особистої цілісності. Вона відчуває залежність від зовнішнього біосоціального світу, що споконвічно є дуалістич­ним і суперечливим [23, с. 128].

Спроба виявити стійкі й однозначні критерії оцінки ефективності процесу адаптації та зведення пристосованості до нормальності, тобто строгої відпо­відності певним нормативам, обертається твердим нормоцентризмом, що виходить з обмеженої, редуктивної моделі людського існування.

1. Антропоцентрична концепція здоров'я

Говорячи про картину світу й образ людини у світогляді Нового часу, слід зазначити, що в центрі різних концепцій здоров'я лежить уявлення про вище духовне призначення людини. Залежності від того, як розуміється це призна­чення, будуються різні моделі здорової особистості, що можуть розглядатися як своєрідні варіації або модифікації антропоцентричного підходу. Як світо­глядна парадигма, внтропоцентризм постає в найзначніших творах західного духу останніх сторіч - від гуманістичних трактатів мислителів Ренесансу до глобально філософських концепцій XX ст. (філософська антропологія М.Шелера, теорія ноосфери В.І.Вернадського, персоналізм тощо). Ця пара­дигма знайшла своє відбиття й у певному типі уявлень про здоров'я людини.

Згідно з К.Ясперсом, у християнську еру, особливо в Новий час, ситуація людського існування стає "історично визначеною" [120, с.288] Виникає "епо­хальна свідомість": епоха усвідомлюється як "час рішення" [120, с.290)] Ця свідомість виявляє відмінність свого часу від будь-якого іншого і, перебуваю­чи в ньому, надихається патетичною вірою в те, що завдяки йому, непомітно чи за допомогою свідомої дії, вона на щось зважиться. Світ уже не відчува­ється як довічний: немає більше нічого сталого, всі викликає запитання й може зазнати перетворень. Принципи життя західної людини виключають просте повторення по колу: збагнене відразу ж раціонально веде до нових можливостей [120, с.298).

У такому оновленому просторі-часі змінюється і стан людини. Вона наді­ляється безумовним і незаперечним правом жити у суб'єктивному світі, са­мостійно творити власний Всесвіт; зв висловом А.Камю, це може бути Все­світ розпачу чи віри, страху чи надії, розуму чи абсурду. Умови існування не задано споконвічно і не визначено загапьним світовим порядком, але знач­ною мірою залежать від суб'єктивного ставлення і вибору, від загальної на­строєності людини та її індивідуальної свідомості.

Згідно з Р.Гвардіні, починаючи з епохи Відродження, пробуджується зо­всім нове відчуття Я:

"Людина стає важлива самій собі; Я, і в першу чергу неабияке, геніальне Я, стає критерієм цінності життя" [27, с.259].

Відчуття волі й особистої автономії в Новий час неминуче приводить де усвідомлення, що за такого стану речей цілком покладається на Суб'єкта власної відповідальності, яку тепер уже не вдається перекласти на абсолют­ні закони Поироди чи Долю

Тотальна відповідальність, що випала на долю людини, неминуче супро­воджується тривогою і непевністю у своїх силах; людина втрачає почуття споконвічної захищеності й безпеки у світі, оскільки їй не завжди вдається знайти точку опори та гарантії надійності в собі самій. У результаті вона по­стає перед дилемою* або відмовитися від волі і передоручити свою долю суспільству (за Фроммом), або зважитися на пошук свого справжнього’Я’ї вибір «індивідуального способу буття-у-світі.

Саме прагнення до дійсності, до ідеалу чи вищої мети, що лежить поза Суб’єктом, спонукає особистість постійно розвиватися, бути динамічною; її не можна звести до набору стійких рис і якостей, співвідношення яких зумов­люють ті чи інші фіксовані стани. Людська природа постійно переборює будь- які природні обмеження, розширюючи свої можливості і намічаючи нові обрії розвитку. Це самоорганізована система.

Така спрямованість до вищого ідеалу відзначалася не тільки філософа­ми, але і вченими, прихильниками природно-наукової парадигми. Так,

1. Мечников писав: "Людство не повинне більш вважати ідеалом гармонійне функціонування всіх органів, цей ідеал стародавності, переданий нашим ча­сам. Не потрібно викликати до діяльності такі органи, що перебувають на шляху до атрофії, і багато природних ознак, що корисні для тварини, мають зникнути в людини. Людська природа, що здатна до змін так само, як і при­рода організмів узагалі, повинна бути видозмінена згідно з певним ідеалом" [63. с.269]-

Олке, в Новий час людство звело нову ціннісну ієрархію, на вершині якої утвердилися таю цінності буття, як суб'єктивність, воля, творчість, розвиток, свідомість чи отряжмсть існування. Кожна з цих цінностей окупувала деяку галузь психологічних знань про людину, визначивши загальну спрямованість і спекулятивних, і емпірично обгрунтованих побудов. Наприклад, суб'єктивність, воля і сенс існування виступили як ціннісні орієнтири в екзистенціальній психо­терапії, самореашзація, розвиток і творчість - основні ідеали гуманістичної психології цілісність та інтеграція трансперсонального досвіду - вищі цілі ін­дивідуального розвитку, за К.Юнгом і С.Грофом. Ці психологічні школи створи­ли самоспині модифікації антропоцентричних підходів до здоров'я, виділяючи і поміщаючи в центр розгляду ті чи інші його ціннісні компоненти.

На відміну від адаптаційних теорій особистості, багато з яких фокусують­ся на помилках і провалах адаптації, гуманістична психологія - це психоло­гія. "у першу чергу сконцентрована на вивченні здорових і творчих людей" [106, с.524], на збагненні конструктивних, творчих проявів людської природи, в чому й полягає її наукова специфіка. В її основі лежить ставлення до осо­бистості як до абсолютної, безперечної та неминущої цінності. Багато поло­жень, що становлять базис гуманістичної парадигми, було сформульовано

такими мислителями минулого, як Дайте, Петрарка, Д.Бруно, Дж Віко, Т Мор. М. де Монтень. Виходячи з цієї традиції, "гуманістична психологія підкреслює унікальність людської особистості, пошук цінностей і сенсу існування, а також волю, що виражається в самоврядуванні і самовдосконаленні" [106. с.524).

Основними принципами гуманістичної психології стали:

1. Людина цілісна і повинна вивчатися в її цілісності.
2. Кожна людина унікальна, тому аналіз окремих випадків є не менш виправданим, ніж статистичні узагальнення.
3. Людина відкрита світу, переживання людиною світу і себе у світі є го­ловною психологічною реальністю.
4. Людське життя має розглядатися як єдиний процес становлення і буття людини.
5. Людина має потенцію до безупинного розвитку і самореалізацн. що є частиною ЇЇ природи.
6. Людина має певний ступінь волі еід зовнішньої детермінації завдяки сутностям і цінностям, якими вона керується у своєму виборі.
7. Людина є активною, інтенціональною, творчою істотою.

Гуманістичний підхід формується вже в межах неофрейдизму, у вченнях

Еріксона й Фромма.

Так, Єріксон, розглядаючи становлення людини як поетапний процес, що включає певні стадії з характерними для них кризами, наочно показує, що самою логікою людського розвитку особистість періодично підводиться до вибору між зрілістю, здоров'ям - і регресом, особистісним зростанням, само­визначенням - і хворобою, неврозом. З його погляду, людина, приймаючи виклик у ході кожної психосоціальної кризи, отримує шанс до особистісного зростання і розширення власних можливостей. Природа людини вимагає особистісного зростання і відповіді на виклики, притаманні кожній стадіі роз­витку. Благополучне розв'язання чергової психосоціальної кризи надає інди­віду все більше можливостей для зростання й самореалізаціі [106]. Це свід­чить про те, що теорія Еріксона припускає наявність внутрішнього зв'язку між особистісним зростанням і здоров'ям.

У свою чергу, Фромм на певному етапі свого наукового шляху перейшов від аналізу умов і передумов соціально заданої ущербності сучасної західної людини до формулювання основних положень так званого нормативного гуманізму. Це вчення, покликане виявити мотиваційні та ціннісні підстави індивідуального людського буття, споконвічні та відносно незалежні від соці­ального устрою. Фромм вважав, що повноцінне задоволення є специфічним щодо людських потреб й індивідуальний дозвіл фундаментальних проблем людського існування є не менш важливою вимогою здорового життя, ніж пристосування до соціального оточення Якщо соціальні умови перешко­джають самовизначенню і розкриттю особистісного потенціалу, а соціальна адаптація вимагає предушення глибинних потреб людини і відмови від інди­відуальної своєрідності, то це призводить або до протесту і бунта, або до деформації людської природи, яка виявляється в особливих характерологіч­них змінах особистості.

Сучасна людина стоїть перед необхідністю самовизначення і вибору ндаментапьних життєвих орієнтацій, таких як деструктивність чи твореннс відчуження чи безпосередність і повнота переживань, нарцисизм чи почутт: братерської спільності та любові, конформізм чи унікальність і творчість [92 Якою б великою і могутньою не була соціальна детермінація особистост людська природа завжди припускає можливість вільного самовизначення вибору - в цьому положенні - суть гуманістичних ідей Фромма.

Один з найбільш характерних гуманістичних зразків здорової особистості що набула зрілості і досягла певного рівня розкриття людських можливостей представлено у працях Г.Олпорта. Олпорт відзначав якісне розходження мі» здоровим і патолопчним функціонуванням психіки і вважав, що клінічні спо стереження незастосовні при побудові наукової моделі здорової особистості що повноцінно розвивається. Він заперечував поширене переконання в то му. що зрілі (тобто здорові, за Олпортом) і незрілі люди мають багато спіль­ного. а спробу зрозуміти закономірності здорового функціонування на основ даних клінічного досвіду без урахування якісних розбіжностей між здоров'ям патологією вважав методологічною помилкою сучасної психології; "Деякі те­орії розвитку засновані, головним чином, на поведінці психічно нездорових ; тривожних людей або на витівках доведених до крайності лабораторних па­цюків. Далеко не всі теорії сформувалися на основі вивчення здорових люд­ських істот, таких, котрі намагаються не стільки зберегти своє життя, скільки зробити його осмисленим" [106, с.180].

Згідно з Олпортом, для розв'язання проблеми пізнання й опису природи особистості необхідні конструюй такого рівня узагальненості, як Его або стиль життя, що дозволяють охарактеризувати особистість в її індивідуаль­ній своєрідності [106, с.273]. Оскільки ці терміни досить невизначені і містять семантичні неясності. Олпорт уводить новий термін - пропріум. Пропріум являє собою позитивну, творчу, првгнучу до зростання властивість людської природи, що розвивається. За Олпортом, пропріум охоплює всі аспекти осо­бистості, що сприяють формуванню почуття внутрішньої єдності; це деяка організуюча й об'єднуюча сила, призначення якої - формування унікальності людського життя. Олпорт виділив сім різних аспеїстів "самості", що беруть участь у розвитку лропріуму з дитинства до зрілості - так звані пропріотивні функції;

1. відчуття власного тіла як тілесної основи самосвідомості,
2. відчуття самоідентичності;
3. почуття самоповаги, засноване на усвідомленні успішності в досяг­ненні різних цілей;
4. розширення самості за рахунок усвідомлення зовнішніх об'єктів як "моїх’' чи "пов'язаних зі мною";
5. образ себе, здатність уявляти себе і думати про себе;
6. раціональне керування самим собою;
7. пропріативне прагнення, що виражається в постановці й досягненні перспективних цілей і у процесі самовдосконалення [106, с.283-285].

Саме повноцінне, природне формування цих аспектів самості забезпечує особистості здоров'я і зрілість. Поступове розкриття в індивідуумі переліче­них пролріотивних функцій може бути визнано основною умовою здорового розвитку. Вони повільно еволюціонують, і в результаті їх остаточної консолі­дації формується"Я"- як об’єкт суб’єктивного пізнання і самовдчуття Копи щось перешкоджає розвитку цих функцій, є ризик, що самость почне дефор­муватися і виникнуть реальні труднощі в набутті індивідуумом психологічної зрілості.

Олпорт бачив якісну різницю між зрілою, здоровою і незрілою, невротич­ною, особистістю. Психологічно зріла людина, на думку Олпорта, характери­зується шістьма рисами:

1. має широкі границі Я;
2. здатна до теплих, щирих соціальних відносин;
3. демонструє емоційну стабільність і самоприйняття;
4. демонструє реалістичне сприйняття, досвід і домагання,
5. демонструє здатність до самопізнання і почуття гумору:
6. має цілісну філософію.

У світлі теорії Олпорта здоров'я тотожне особистісній зрілості, що пере­буває у процесі особистісного зростання й передбачає:

• сформованість пропріотиених функцій (чи інтегративних аспектів са­мості):
• волю, що виражається у відповідальному самовизначенні.
• проактиеність чи цілеспрямованість;
• цілісну філософію життя або світогляд, засноввний на певній системі цінностей.

Гуманітарне переосмислення проблем здоров'я та патології захопило найвизначніших психологів XX ст., що прагнули сформувати наукове уяв­лення про здорового індивідуума. Перехід від властивого психіатрії та психо­патології твердого фіксування "нормальних" і хворобливих станів до дослі­дження процесу становлення особистості, її вільного і щирого саморозкриття чітко позначився в роботах К.РоджеіІюа, що запропонував динамічну модель "повноцінно функціонуючої людини". Роджерс також розглядав здоров'я 8 вспекті природного особистісного розвитху, зростання - як атрибут особис­тості, що вільно розвивається і відкрита досвіду

Роджерс уводить поняття конгруентності, що відбиває здатність особис­тості реагувати і діяти, щиро, відкрито виражаючи свої справжні почуття й установки. Часто людина прагне сховати чи фальсифікувати їх. бажаючи отримати схвалення і визнання від оточуючих, і така неконгруентність (недій­сність) перешкоджає її самореалізації. негативно позначаючись і на душев­ному здоровї. З іншого боку, захищаючись від неприємних і хворобливих переживань, людина схильна заперечувати негативні аспекти життя, позбав- ляючи себе повноти життєвого досліду. Роджерс вважав, що людина віднов­лює психічне здоров'я, повертаючи собі частини свого Я, що придушувалися й заперечувалися, та асимілюючи негативні аспекти життєвого досліду. Ін-

акше кажучи, конгруентність і відкритість досвіду, які передбачають довіру Де власної людської природи і життя в цілому, є основними умовами ПОВНО ЦІН ного функціонування: "Повноцінно функціонуюча людина постійно перебував у процесі всебічної самовктуалізації; вона здатна завжди вільно реагувати не ситуацію і вільно переживати свою реакцію", що дозволяє їй жити справжнім гарним життям” [80].

Процесу "гарного життя", за Роджерсом, притаманні такі характеристики

1. зростаюча відкритість досвіду;
2. прагнення жити сьогоденням;
3. довіра до свого оргвнізму;
4. процес більш повноцінного функціонування (психічної волі);
5. нова перспектива співвідношень волі та необхідності,
6. творчість як елемент гарного життя;
7. основне довіра до людської природи;
8. більш повнокровне життя

Роджерівська психотерапія недирективна і спрямована на "зцілення” клі­єнта. Тут терапевту потрібно тільки підтримувати ту особливу психологічну атмосферу, що сприяє продуктивності цього творчого процесу і бути макси­мально відкритим у спілкуввнні.

Один з лідерів гуманістичної психології А.Маслоу проголосив основним критерієм здоров'я "повну актуалізацію можливостей людини", чи "самоакту- алізацію".

Психічно здорового індивіда, у розумінні Маслоу, може бути охарактери­зовано як "зрілого, з високим рівнем самоактуалізацїГ-

"Я уявляю собі людину, що самоактуалізувалася, не як звичайну людину, до якої щось додано, а як звичайну людину, в якої ніщо не віднято. Пересічна людина - це якась людська істота із приглушеними і пригніченими здібнос­тями й обдаруваннями” [61, с.8].

Здорова людина, відповідно до такого підходу, має розглядатися у всій сукупності її біологічних, психологічних і духовних проявів, що рівноправно представлені в мотиваційній сфері особистості. Як вважає Маслоу, стратегі­чний напрямок майбутніх біологічних досліджень має ґрунтуватися на тому факті, "що між психічним і фізичним здоров’ям людини існує синергічний вза­ємозв'язок” [62, с. 34]

Відмінною рисою концепції Маслоу є постійне акцентування взаємозв’яз­ку між здоров’ям особистості, що самоактувлізується, й основними (базови­ми) потребвми і цінностями, споконвіку властивими людській природі. Мас­лоу стверджує, що неможливість задовольнити базові психологічні потреби, такі як потреба безпеки, любові, поваги, самоповаги, ідентичності і самоа кту- алізації, призводить до хвороб і різного роду розладів, які прийнято називати неврозами і психозами. Проте навіть люди, які повною мірою задовольняють свої базові психологічні потреби, люди, яких з повною підставою можна від­нести до розряду особистостей, що самоактуалізувалися, люди, якими рухає прагнення до істини, добра, краси, справедливості, порядку, законності та

інших високих цінностей, можуть відчувати депривацію на метамотиззл.й-"-, му рівні. Метамотивація стосується поведінки, викликаної потребами *а єм­ностями зростання. Маслоу особливо підкреслював, що не можна вичерпно визначити здорову (самоактуалізовану) особистість без згадування гро сис­тему її цінностей та метамотивів. Вищі цінності мають "інстинктоподібну при­роду", тобто споконвічно закладені в самій природі людини. Кожен має по­требу в них, щоб: а) уникнути хвороби; б) досягти "олюднення'' чи наблизи­тися до нього (тобто всебічно реалізувати своє покликання)

Маслоу зазначає, що "при оцінці здорових людей, які самсактуапізуеа- лися, можна помітити поступову, але неухильну заміну чітко нормативних : відверто особистих оцінок на все більш об'єктивні поняття описового хара­ктеру" [62, с.41].

Прагнучи виділити об'єктивні показники самоактуалізації. Маслоу склав уніфікований перелік з 15 характеристик самоактуалізованих людей на основі якого можна одержати конкретний і деталізований портрет здорової особистості:

1. більш ефективне сприйняття реальності;
2. прийняття себе, інших і природи;
3. безпосередність, простота і природність;
4. центрованість на проблемі;
5. незалежність: потреба в самоті;
6. автономія: незалежність від культури й оточення;
7. свіжість сприйняття;
8. містичні переживання ("пік-переживання^,,);
9. суспільний інтерес;
10. глибокі міжособистісні відносини;
11. демократичний характер;
12. розмежування цілей і засобів;
13. філософське почуття гумору;
14. креативність, здатність до творчості;
15. опір окультуренню.

Говорячи про пікові переживання, Маслоу вказував, що в них індивід набу­ває досвіду трансценденції, що розцінював як явище більш високого духовного рівня, НІЖ "просте здоров'я". Причому "просте здоров’я" не Є ТОТОЖНИМ тому рівню особистісної зрілості чи здоров'я, якому відповідає повнота самоактуалг- зації. Розходження між людьми, що досягли трансценденції, і "просто здоро­вими” людьми Маслоу виклав у 24 пунктах. Так, у пункті 12 Маслоу зазначає "Мене наполегливо переслідує відчуття, що люди, які досягли трансценденцл не настільки "щасливі", як "просто здорові". Вони можуть бути більш екстатич­ними і більш захопленими, вони у змозі відчути більш високе "щастя" (мабуть "щастя" в даному разі занадто слабке слово) на відміну від простого щастя "просто здорових” людей. Але часом у мене складається враження, що водно­час зі щастям вони відчувають свого роду космічний сум, вищий смуток. Най­частіше ці переживання здатні затьмарити навіть світле почуття дотику до Віч-

ностк. це та плата, яку доводиться платити за безпосереднє провидіння крас, і божественних можливостей людини” [61, с.ЗОЗ].

Маслоу вважав за доцільне замінити поняття здоров'я більш універсаль ним поняттям "олюднення". У такому трансперсональному погляді на здоре в'я останнє уявляється чимось схожим на сходи, що ведуть до вищих рівнії буття: коли духовні вершини досягнуто, у сходах уже немає необхідності і \> можна відкинути.

Розглянувши найбільш значні гуманістичні моделі здорової особистості можна виділити стійкі характеристики такої здорової особистості:

1. самоактуалізація, спрямованість особистості на розкриття свого тво­рчого і духовного потенціалу;
2. повноцінний розвиток, динамізм і особистісне зростання;
3. відкритість досвіду і споконвічна довіра до процесу життя;
4. здатність до справжнього діалогу;
5. воля в переживанні, самовираженні та самовизначенні;
6. усвідомлення існування і пошук життєвого змісту;
7. цілісність і тенденція до інтеграції.

Гуманістичний сенс навчання і виховання дітей набув найбільшого впро­вадження в педологічному напрямку, що сприяв регуляції психофізичного розвитку дитини на основі використання результатів ЇЇ цілісного вивчення і був сформульований С.Холлом таким чином: "Знання, куплене ціною здо­ров’я, яке у вищого сенсі є саме по собі щось досконале або святе, не варте такої дорогої ціни. Здоров’ям обумовлено вищі радості життя, здоров’я озна­чає досконалу зрілість, національний добробут. Чи не повинні ми поставити собі з тривогою запитання: яка користь дитині, якщо вона оволодіє пізнаним усього світу, але втратить при цьому здоров’я?" [101, с.83].

Безпосередньо педологічну роботу з дітьми проводили шкільні педологи, кадрами яких уже на початку 30-х років минулого століття було укомплекто­вано більшість дослідних, зразкових шкіл нашої країни. Для відстежуваннй дитячого розвитку застосовувалися стандарти дитячого росту, ваги, індексів для кожного віку.

"На жапь, - зазначала з цього приводу Л.Р.Одинцова, - ми маємо мало пе­ревірених стандартів для російської дитини, особливо мало даних для проле­тарської дитини Доводиться користуватись для порівняння стандартами част­ково російських, частково американських і німецьких авторів" [66, с. 184].

Як правило, стандарти охоплювали параметри фізичного розвитку і спира­лися на середньостатистичні величини, характерні для дитини певного віку. Проте навіть таке просте зіставлення було корисним тим, що допомагало своєчасно звернути увагу на відставання дитини у своєму розвитку від однолі­тків чи, навпаки - на прискорений його темп, інші індивідуальні особливості.

Найпростіша схема педологічного дослідження передбачала питання спадковості, умов життя та середовища, здоров'я, антропометричні дані, різні види тестування (інтелектуальне, педагогічне, тестування характеру). На підставі такого обстеження робилися висновки про ступінь відповідності дитини середньому рівню даної дитячої маси або про ступінь відхилення від

ЗО

цього рівня Якщо висновок призначався для постановки педагогічно: мети педологічне обстеження містило в собі ще два розділи аналіз причин обумовлюють такий стан дитини, та засоби для їх усунення.

Така постановка проблеми методології індивідуальної норми здоров'я бу­ла продуктивною для розробки теоретичних і методичних засад ПСИХОГІГІЄНІЧ­НОЇ проблеми взагалі і проблеми педагогічної психогігієни зокрема. Предметом вивчення "внутрішньої картини психічного здоров'я" постає не зовнішня, функ­ціонально виражена у порушеннях психічної діяльності, а внутрішня картина природно організованого механізму психічного (ї продуктом, виробленим лю­диною, є "культура психічного здоров'я" або "психічна культура", формуванню якої приділяв велику увагу В.О.Сухомлинський. Таким чином, педагогічний зміст психогігієни, крім іншого, становить продукування психічної культури уч­ня, включаючи культуру його власного психічного здоров’я [21, с. 114].

За визначенням М.Є.Бачерикова, В.П.Петленка і Є.А.Щербини, "психічне здоров’я - це такий відносно стійкий стан організму і особистості, який дає змогу людині усвідомлено, враховуючи свої фізичні й психічні можливості а також навколишні природні і соціальні умови, здійснювати й забезпечувати свої індивідуальні й суспільні (колективні) біологічні та соціальні потреби на основі нормального функціонування психофізичних систем, здорових психо­соматичних і соматопсихічних відносин в організмі" [12, с. 35—36].

Методологічну концепцію "внутрішньої картини здоров'я" 1993 р. запро­понував В.Ю.Каган [43, с.86-88]. На його думку, це забезпечить "перехід від медицини - патології до медицини - санології" [43, с.86]. За В.Ю Каганом та

О.Р.Лурією, концепція "внутрішньої картини захворювання" входитиме до методологічної моделі "внутрішньої картини здоров’я", оскільки "внутрішня картина захворювання" - це "внутрішня картина Здоров'я" в умовах хвороби Дослідник відзначає: "Концепція "внутрішньої картини здоров’я", що пропо­нується нами, дозволяє підійти до постановки проблеми індивідуальних "внутрішніх картин здоров’я і культури здоров’я" [43, с.87]

Багато ідей психологів-гуманістів західної та вітчизняної психологи мину­лих століть набули розвитку й осмислення в сучасній вітчизняній лсихоло^гй У працях Б.С.Братуся, В.Я.Дорфмана, Д.О.Леонтьева, А.Б.Орлова й їй.

Як випливає з теорії Маслоу, гуманістична психологія, осягаючи законо­мірності самореалізації людини, підступає до меж індивідуального існування за якими відкривається безмежне поле загальнолюдського "транслерсональ- ного" досвіду. Ця територія належить уже трансперсональній психологи, де відбувається перехід від вивчення конкретної особистості до збагнення гли­бинної сутності людини.

Говорячи про трансперсональні психологічні вчення, варто сказати пре К.Юнга, що розглядав основні проблеми здоров’я і патології в аспекті вищої цілісності, до досягнення якої (часто неусвідомлено) прагне людина і яка нескінченно перевершує обмеженість індивідуальної СВІДОМОСТІ.

Юнг відзначав, що слова "цілісність", "цілий" і "зцілення", "зціляти" - у си­лу невипадкового збігу - в німецькій, англійській і російській мовах виступа­ють як однокореневі, а отже, несуть у собі подібний смисл Ці ЛІНГВІСТИ^»*.

ла^. доводять. що в мові відбився споконвічний зв’язок щиросердечного зл : ровя з нтегрованіс’по. цілісністю особистості, і основне призначення псих: теоапГ- як • будь-якої іншої цілющої практики, полягає в тому, щоб допомог-, страждаючій людині (пацієнту) перебороти дезінтеграцію і відновити ц- втознену ЦІЛІСНІСТЬ.

Вар^то правильно розуміти юнгіанськв уявлення про цілісність і прагненн- як про основний шлях до душевного оздоровлення. Передбачається а - не статична застигла у своєму розвитку і непроникній цілісності психічь: чю-слгнють характерна для багатьох патологічних особистостей. Юнг під кресловав динамічн. відносини між цілісністю як найбільш глибинним несв - ломим еталоном, що формує Я-свідомють і визначає перипетії особистісногс розвитку з одного боку, і обмеженим Его (свідомим Я) індивідуума - з інше -о Призначення людини, за Юнгом. полягає у досягненні вищої психічної духовно¹ цілісності, що потенційно закладена в архетипі Самості.

Перехід від страждаючої невротичної особистості до індивідуальності, ще перебуває у процесі індивідуації (психологічного і духовного синтезу), і ста­новить основу юнпанської психотерапії. Психічне здоров'я, за юнгіансманк' підходом можна визначити як одну з умов осмисленої Індивідуації: психічне здорова людина здатна сприйняти вихідний від Самості імператив і спряму­вали всі душевн- устремління до досягнення головної життєвої мети - ося- гення вищого змісту і повноти Буття [115-117].

Іншим видатним вченим, що досліджує проблему інтеграції особистості трансперсснальний рівень здоров’я, варто визнати С.Грофа. Він, заперечую­чи традиційно прийняте у психіатри поняття здоров'я й обговорюючи йогс соціокультурну обумовленість, писав: "Те. що має вважатися здоровим, нор­мальним чи раціональним, залежить вирішальним чином від обставин, від культурного й історичного контексту.,. Деякі явища, розглянуті західними психіатрами як симптоми ментальних захворювань, вважалися у древніх і не західних культурах зцілювальними і трансформуючими, якщо вони відбува­лися спонтанно. Глибока повага цих культур до таких форм переживання • поведінки ясно відбита в тому факті, що вони витратили багато часу і зусиль на розвиток творчої техніки їх досягнення" [ЗО, с 323-324]

За Грофом. у західній психіатрії стан щодо визначення душевного здоро­в'я і хвороби, клінічного діагнозу, загальної стратегії лікування й оцінки тера­певтичних результатів залишає бажати кращого.

Тіснене здоров'я й нормальна розумова діяльність визначаються в ній як відсутність патології, а позитивного опису нормальної людини дотепер немає... Застосовувані в даний час психотерапевтичні методи навряд чи здатні досягти тієї мети, що сформулював Фрейд: "Замінити надмірні муки невротика нормальними стражданнями повсякденного життя". Більш сміливі результати немислимі без упровадження духовності і трансперсональної перспективи у практику психіатрії, психології та психотерапії” [ЗО, с.357].

Гроф стверджує, що ефективність сучасної психіатрії значно зросте, якщо вдасться інтегрувати клінічні методи і досвід цілющих, духовних практик ста­родавності. таких як містерії посвяти.

Терапевтичний ефект ритуалів присвяти Гроф пояснює ~им .* -дз* тики забезпечували звільнення й інтеграцію на вищих. траислерсо-аг»**»»* рівнях буття, що найчастіше недоступні для ортодоксальної пспх.атр "ере ворот у психотерапевтичній практиці Гроф пов'язує з. зм ною ч льнс» -а/<овс парадигми: в наші дні механістичний ньютоно-картезіанський пст.яд -а ~си- роду і людину поступається місцем Цілісному "голографічному' уяегенмЮ у якому інтегруються матеріальні та духовні механістичн. й в.тагьн, стоу*-~ур- та динамічні складові життя. Людина визнається не тільки обмеженою у -ро- сторі і часі, детермінованою істотою, але й носієм безмежно^го д/хсв**-;^гз досвіду, що охоплює Всесвіт. Відповідно до ЦЬОГО ЗМ.НЮЄ'&СЯ ПС'ЛЯД -а душевне здоров’я людини: "Нове визначення здоровс'о фунх^іО^ува—я мас включати як критичний фактор визнання і культивування двох взаємодопов­нюючих аспектів природи людини - Гі існування як окремої ма^теоальис ->’• ності й як потенційно безмежного полюса СВІДОМОС^-1" [ЗО. с 42^і]

Ці емпіричні модуси свідомості Гроф назвав в дловдно хілс'ро“ ^,-ним -а нього орієнтується механічна західна наука) і холотротчним *модус ч.л окос­ті). їм відповідають обмеженість, фрагментарн сть і цілісність г.тегрсван с’о людського існування. Кожен з них специфічним чином визначає ди-зммг, психічних станів індивідуума:

"Розглянувши стан здоров’я пацієнта, ми постаємо перед проблемою си.- нки двох описаних модусів та їх комбінацій. Згідно з нашою концептуальною структурою, індивіду, що живе винятково у хілотропічному модус, крабів г- дійде визначення "нижчого душевного здоров'я", навіть якщо в и не виявляє психопатологічних симптомів у традиційному розумінні цього слова Цей модус украй недосконалий, деструктивний і саморуйнівний

Досаід холотропічної свідомості варто розглядати як вияв властивого людській природі потенціалу, і сам по собі він не становить психопатолог!! Коли таке переживання зустрічається в чистому вигляді й у відповідних об­ставинах, воно може бути надзвичайно цінним як проміжний стан за яким випливає процес доброю інтеграції, але його не можна зіставити з потреба­ми повсякденної реальності. Його цінність вирішальним чином залежить від того, як індивід здатен його прийняти і конструктивно інтегрувати

Поняття "вищого психічного здоров'я'’ варто застосовувати до тих осіб що досягли збалансованої взаємодії обох взаємодоповнюючих модус.в сві­домості" [29, с.421].

За Грофом, нове визначення того, що є нормальним і що - патологічним має на увазі не зміст чи природу переживань як таких, а якість інтеграц. до­свіду в особистому житті. Здоровою можна визнати ту людину що здавна витримувати "зіткнення" із трансперсональним, холотропічним досвідом -е впадаючи у стан дезадаптації, залишаючись "добре" пристосованою та >*те- грованою в повсякденному житті, тобто успішно функціонуючою у хілотрсгм- ному модусі свідомості. Здорова людина зберігає цілісність і конструктив ні сть як у механістичному, матеріальному плані існування, у се<т< твердо детермінації й обмежень, так і в безмежному транслерсональному .простер* де усе взаємозалежно й єдино, а духовні можливості людської природи не

вичерпні. Він примирює і поєднує в собі ці протилежні аспекти ПСИХІЧНОЇ ре; льності. У силу свого прилучення до вищих трансперсональних (чи духовну, рівнів буття така людина може розглядатися як носій "вищого душевног- здоров’я" [ЗО, с,422].

Юнг і Гроф (так само як Ассаджолі і Маслоу) у своїх вченнях прагнули ік тегрувати науковий світогпяд сучасної епохи і древні езотеричні, містичні релігійні традиції людства. Ними бупо зроблено спробу знайти науковий ч, психологічний шлях до універсалій духовного досвіду.

У світлі такого підходу здоров'я набуває сенсу як одна з умов розкриття * людині споконвічно закладеного в ній загальнолюдського духовного потенціа лу, тоді як у гуманістичній психології здоров'я передусім ототожнюється з роз криттям індивідуальних можливостей і творчої самореалізації окремої (уніка льної) особистості, Безумовно, "Самость" Юнга припускає цілісність індивідуа льного досвіду, проте ця унікальна цілісність має архетипічне підґрунтя і міс тмть у собі колективні аспекти психіки, а отже, суб'єктивна реальність особис тості доповнюється тут об'єктивною реальністю колективного несвідомого. гуманістів же особистість виступає як самодостатня сутність, а її своєрідність творчі здібності посідають вершину ціннісної ієрархії. Специфіка трансперсо нальної психології полягає в тому, що вона співвідносить окрему людину з людством, що утворює єдиний простір духовного буття-у-світі.

Здоров'я у трансперсонапьному розумінні виступає пише як одна з необ­хідних умов збереження цілісності індивідуума при зіткненні з вищим (містич­ним) досвідом. Тільки здоровий індивід здатен досягти трансперсональних рівнів існування, знаходячи нові духовні якості і зберігаючи при цьому іден­тичність. У давніх алхімічних текстах стверджувалося, що "звільнення зале­жить від знання, знання - від навчання, а навчання доступне лише тому, хто має здорове тіло" [48, с.63]. Інтенсивність духовних перетворень вимагала "стійкості людського тіла", а також готовності до них, тобто зрілості душі. Утім, оскільки описана традиція покликана трансцендентувати людину за межі її індивідуально-особистісного існування, в якийсь момент створені нею практики виводять особистість на такий рівень духовного буття, на якому проблема здоров'я просто втрачає свою актуальність, поступаючись місцем абсолютній цілісності. Отже, у рамках трансперсональної модифікації антро- поцентричного підходу про здоров'я має сенс говорити як про супутній фак­тор на етапі переходу до нового, більш високого духовного стану. У даному разі здоров'я виступає лише як необхідна умова переходу - міцний і надій­ний міст, що веде до Самості, духовної волі або до безсмертя. Його може бути також визначено як сполучну ланку, що забезпечує оптимальне з'єд­нання індивідуальних і трансперсональних складових досвіду.

Підводячи підсумки, можна сказати, що антропоцентричний підхід базу­ється на уявленні про динамічну особистість, що вільно розвивається, від­крита досвіду й орієнтована на вищі цінності. Основними принципами і кри­теріями здорового існування у світлі цього підходу варто визнати вільне тво­рче самовираження, розвиток (особистісне зростання), інтеграцію досвіду і духовне самовизначення.

1. Модель здорової особистості

Порівняльний аналіз різних концепцій і моделей здорової особист/у «о зволяє зрозуміти, що виявлена поліваріантність філософських і на/*юв// інтерпретацій здоров'я вимагає врахування якісно різних аспектів проблеми застосування комплексного, інтегративного підходу при побудові ново мо­делі здорової особистості. Такий підхід цілком відповідає принципу ЄДНОС' цілісності психіки, якого додержувалися ВІТЧИЗНЯНІ ПСИХОЛОГИ починаю-!/ ; Л.С.Виготського, О.М.Леонтьева, С.Л.Рубінштейна. У другій половині XX с принципи комплексного вивчення, обґрунтовані у СВІТЛІ Міждисциплінарне! теорії систем, було впроваджено в різні галузі знань про людину / вс~и створили нову науково-дослідну парадигму У сфері вітчизняної біологічно науки системний підхід було запропоновано П КАнохіним. тоді як у гумаи.тз- рних дисциплінах необхідність його застосування обґрунтував В Г Ананьєв що говорив про необхідність дослідження ЦІЛІСНОЇ особистості як багаторів­невої системи [7]. Цілісність психіки не можна адекватно збагнути за допомо­гою її аналітичного дроблення на окремі складові, а системні властивос^г> особистості не СЛІД ЗВОДИТИ ДО простої суми діагностичних ТИПОЛОГІЧНИХ рис нормативних характеристик.

Здоров'я характеризує особистість у всій повноті її проявів у цьому фе­номені відбивається сутність і мета основних біологічних. СОЦІОКуЛвТурмИХ і інтрапсихічних процесів, що інтегрують особистість. Здоров’я варто розгля­дати не тільки як соціокультурну змінну чи інтегральний семантичний конс- трукт, але і як інтегративну характеристику особистості, що охоплює волик, рівні і зміни індивідуального буття.

Для того, щоб перейти до побудови моделі психічно здорової особистос­ті, варто сказати про основні принципи побудови такої моделі холістичніс^гь структурність і динамізм. Як зазначає О.Р.Калитеєвська, "людина багатсм.р- на, і різні моделі психічного здоров'я звернені до різних рівнів, ЩО регулюють активність суб’єкта" [45, с.233].

Розгляд особистості як цілісної системи, що самоорганізується, на думку

О.С.Васильєвої і Р.Ф.Філатова, припускає врахування таких семи рівнів

1. рівень тілесних відчуттів і реакцій;
2. рівень образів і уявлень;
3. рівень самосвідомості і рефлексії;
4. рівень міжособистісних відносин і соціальних ролей.
5. рівень соціокультурної детермінації особистості;
6. рівень екзистенціальних (сутнісних) чи трансперсснальних пережи­вань;
7. рівень самоаюуалізації (самості).

До першого рівня відносяться всі тілесні стани, що формують фізичне самопочуття, а також усі феномени які виявляються в поведінці що зовні спостерігається: потяги, рефлекси, динамічні стереотипи тощо Такий харак­тер функціонування психіки є визначальним, коли йдеться про плесне чи фізичне здоров’я індивіда.

£г»гио С:зечь включає продукцію таких психічних процесів, як сприйняв одвчщ**;х подій і формування образів внутрішнього плану в уяві чи сновид - ь>ях Позитиви; образи і уявлення сприяють формуванню здорових установ; особистості. ТОДІ як негативні підкріплюють хворобливі стани. Очевид-. оздоровлення не буде повним без перетворень у системі уявлень суб’єкта На основ' цих двох рівнів формується образ "Я" й Его-свідомість. ^ створюю^» -лреліщ рівень у системі особистості, який включає всі аспект самощ ен~иф;каці' самооцінки й рефлексії. Цілком зрозуміло, що сильк диференційоване Его і цілісний позитивний образ "Я" значною мірою забе: печують здоров'я особистості, тоді як порушення самосвідомості призводя- до психопатології.

Четвертий рівень охоплює всю сукупність міжособистісних відносин від первинних об’єктних відносин дитини до складної структури соціальні* зв'язвв дорослого індивіда. До цього рівня відноситься також індивідуальні- репертуар соціальних ролей, ссобистісний сценарій поведінки в соціумі Під соцюкультуркою детермінацією особистості (п'ятий рівень) розук' ється засвоєння індивідом колективних уявлень, знань і вірувань, норм і ць ностей, цілісного спектра культурної спадщини особистості. Розкриття свО'; особиспсного потенщапу і самовизначення в конкретному соцюкультурном, контексті може забезпечити ін^теграцію соціальних аспектів здоров'я.

Екзистенціальні (сутнісні) чи трансперсональні переживання, що відно­сяться до шостого рівня, торкаються саме підстави індивідуального буття-у- свггі. пов’язані з проблемами скінчвнносгі та сенсу існування. Ці різноспря- мовані переживання можна віднести до одного рівня, оскільки в них відкри­вається кадособистісний вимір буття, і вони володіють тотальністю як чи­мось вищим чи глибинним, вихідним від самих першооснов. Здатність інтег­рувати екзистенціальний чи містичний досвід, зберігати основні навички со­ціальної адаптації, є важливим параметром здоров'я.

Сьомий рівень вбирає в себе цілісний потенціал особистості, що реалізу­ється протягом усього життя, тобто всю повноту життєвих можливостей кон­кретної людини. На вищому рівні особистісної ієрархи всі проблеми здоров'я зводяться до проблем цілісності й інтеграції, тому оздоровлення розуміється як повне "зцілення” - відновлення втраченої цілісності.

Внутрішня погодженість складених компонентів структури особистості припускає таке функціонування на всіх рівнях системи, що забезпечує опти­мальне і погоджене протікання трьох основних процесів: саморегуляції, соці­альній адаптації і самоактуалізації. Це вимагає дотримання принципу ієрар­хічної співпідлорядкованості рівнів. Так, процес саморегуляції оптимально здійснюються годі, коли тілесні стани й реакції координуються образами і уявленнями, а останні - підлягають Его-свідомості, що здатна диференцію­вати і перетворювати іх. У свою чергу, соціальна адаптація вимагає, щоб Его-свідомість була включеною в систему міжособистісних відносин, а її дія­льність спрямовувалася на гармонізацію взаємодій із соціокультурним ото­ченням. Нарешті, соціальні відносини є непродуктивними, а соціокультурний

досвід особистості - незатребуваним. якщо вони не сприятимуть всеб« «ии самореалізації особистості та досягненню цілісності

Отже, відмінна риса психічно здорової особистості полягає в тому а межах її структури процеси саморегуляції, соціальної адаптації та самоагту- алізацн нерозривно пов'язані, скоординовані і є складовими єдиного процесу становлення Індивідуальності.

Узагальнюючи вищевикладене. можна зробити висновок що побудова цілісної моделі здорової особистості вимагає інтеграції двох дослідиицьких підходів: структурного, що вкоренився в теоретичній психологи особистості . процесуального - більш характерного для психологічної практики ^т?ль*и збагнення особистості як цілісної, складно організованої структури і розумій ня прихованої логіки ЇЇ індивідуального розвитку дозволяють здобути більш об'ємне і повне уявлення про здоров'я. Оптимальне співвідношення структу­рних компонентів особистості й підтримання ієрархічної супідрядності рівнів забезпечують схоронність основних внутрішньо-психічних зв’язків, стійкість стабільність психіки на даному етапі розвитку. У той самий час динаміка вза­ємодії цих рівнів і ступінь погодженості основних психічних процесів визна чають своєрідний характер становлення індивіда як цілісно» й унікальної ін­дивідуальності. Здорова особистість характеризується упорядкованістю співпідпорядкованістю її елементів, з одного боку, і погодженістю процесів що забезпечують її цілісність і гармонійний розвиток - з іншого При цьому здоров'я виступає як показник, що характеризує особистість в її цілісності - як необхідній умові інтеграції всіх складових особистості в єдину Самость

Кожна особистість на своєму шляху до психічного здоров'я має зробити вибір: 1) жити, усвідомлювати, розкриватися, переживати, діяти, створювати єднатися або 2) вмирати, не усвідомлювати, не розкриватися, не пережива­ти, не діяти, руйнувати, відмежовуватися. Якщо особистість йде першим шляхом - вона обирає гармонію психічного життя, якщо другим - то це шлях до деградації, до розпаду особистості. Усвідомлення шляху свого життя - складний і нелегкий процес, який розпочинається з процесу самопізнання

Елементарні форми самопізнання виявляються вже в ранньому дитячому віці. Самопізнання є невід'ємним від розумового розвитку дитини від про­цесу адаптації ЇЇ до довкілля

Самопізнання виражається в різних видах - від найпростішого - самосп- рийняття окремих частин тіла, звуків мови тощо - до здатності зрозуміти власні психічні процеси (рефлексія), усвідомити свої прагнення та емоції застосувати шкали оцінок до власних умінь, здібностей, нахилів (самооцінка) та до самовиховання, саморегуляції, свмовдосконалення і самореалізації

Самопізнання, ставлення до себе та саморегуляція формують самосві­домість людини, яка включає в себе усвідомлення людиною самої себе як особистості та своєї діяльності як члена суспільства, своїх стосунків з іншими людьми Якщо розглянути чинники психічного здоров’я ЛЮДИНИ І ПОВ язати ч з компонентами самопізнання, то вибудовується система психолопчно: до­помоги особистості на її шляху до гармонії психічного життя (див схему)

ЧИННИКИ ПСИХІЧНОГО ЗДОРОВ’Я людини ГАРМОНІЯ

ВИБІР

ДЕГРАДАЦІЯ

з»

РОЗДІЛ 2. ТЕОРЕТИЧНІ ТА МЕТОДОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ПРОБЛЕМИ СВІДОМОСТІ ЛЮДИНИ

1. Самосвідомість у структурі свідомості особистості

Ключове поняття психологічної науки - свідомість - має більше сотні рі­зних, суперечливих значень:

• як ідеальне воно опозиціонує несвідомому;
• як вияв винятково людської психіки - психіці тварин;
• як стан пильнування - стану сну;
• як механізм, як процес або як стан - один одному;
• як те, що виражається у словах (вербальне) - словесно невимовно­му;
• як усвідомлення власних переживань і особистості (самосвідомість) - усвідомленню зовнішніх явищ і предметів;
• як щось якісне: наприклад, як спосіб маркірування наявної інформа­ції, як деякий ‘'промінь", що висвітлює психічні процеси, як "суб'єктивне фар­бування", яким супроводжуються більшість з цих процесів;
• як щось кількісне, предмет виміру: наприклад, обсяг свідомості, час свідомої реакції тощо.

Цей перелік, на думку В.МАлахвердоаа, далеко не довершений Адже ще говорять про рівні свідомості, про змінені стани свідомості тощо [5, с ЗО]

Етимологічний зміст терміна "свідомість" та його семантичне значення, розкривають, на думку Г.К.Ушакова, деякі аспекти самого поняття. "Со-зна- ние" (рос.) - знання себе, збагачення знань про себе, виділення себе з на­вколишнього. “Со-знание" (рос.) - співвіднесення знань у межах просторо­вих зв'язків (знання себе через те, що оточує; відносини всередині себе, в оточенні; відносини між собою й оточенням) і в межах послідовних тимчасо­вих зв'язків. Останні включають зв'язок знань, одержуваних у момент відо­браження, аферентації нового з придбаними, накопиченими раніше знання­ми, можливість зберігати і відтворювати пізніше співвіднесені, накопичені знання [74, с.51-53].

На думку К.Ясперсв, термін "свідомість" має три значення Він передба­чає, по-перше, усвідомлення (інтеріоризацію) власних переживань - на про­тивагу втраті свідомості і всьому тому, що перебуває за межами свідомості, по-друге, усвідомлення об'єкта, знання про щось предметне і зовнішнє - на противагу неусвідомленим суб'єктивним переживанням, у межах яких "Я' , "об'єкт" перебувають в усе ще не диференційованому стані: по-гретс. само­свідомість, усвідомлення особистістю власного "Я" - на противагу нвсвдо-

мому. у межах якого суб'єкт і об’єкт переживаються як окремі сутності, але особистість чітко не усвідомлює розбіжностей МІЖ НИМИ [120, С.177]

"Термін "свідомість позначає, по-перше, дійсний досвід внутрішнього пси­хічного життя (на противагу чисто зовнішньому характеру подій, що є пред. метом біологічного дослідження); по-друге цей термін указує на дихотомію суб'єкта й об'єкта (суб'єкт навмисно "направляє себе", свою увагу на об'єкт свого сприйняття, уяви або мислення); по-третє, він позначає знання власно­го свідомого "Я" (Я-свідомість).,.” [120, с.178].

На думку С.Л Рубінштейна, свідомість завжди припускає пізнавальне ста­влення до предмета, що перебуває поза свідомістю.

"Предметом усвідомлення можуть стати і психічні явища, переживання, Але, усупереч інтроспекціонізму, усвідомлення цих останніх відбувається не безпосередньо шляхом самовідображення психічного у психічному, а опос- редковано. через об'єктивно дані свідомості дії людей, через їхню поведінку. Саме усвідомлення переживань, почуттів обумовлено усвідомленням об'єк­та, на який вони спрямовані, причин, що їх зумовлюють. Самосвідомість завжди є пізнанням не чистого духу, в реального індивіда, існування якого виходить за межі свідомості і являє собою для нього об'єктивну реальність" [82, с.260].

Свідомість, за Рубінштейном, як і психічне взагалі, служить для "регуляції’ поведінки, для приведення її у відповідність до потреб людей і об’єктивних умов, в яких воно відбувається. Усяка психічна діяльність є відбиттям об'єкти­вної дійсності, буття і регулювання поведінки, діяльності. Свідомість як специ­фічна форма відображення буття за допомогою об’єктивованого у слові, суспі­льно виробленого знання - це разом з тим і специфічний спосіб регулювання поведінки, діяльності, вчинків людей, який виявляється в цілеспрямованому характері людських дій - у можливості передбачити результат своєї дії як усві­домлену мету і спланувати самі дії відповідно до неї. Виникнення свідомості - це виникнення свідомих дій, свідомої поведінки, а свідома поведінка, свідома діяльність - це специфічний спосіб існування людини [80, с.280].

На думку В.П.Зінченка, для розуміння буття свідомості корисно поверну­тися до класичної парадигми "свідомість у світі свідомості". Якщо світ свідо­мості нам відомий, відомі і його складові, то, можливо, має сенс модифікува­ти цю парадигму в такий спосіб: "самосвідомість у світі свідомості". Епіцент­ром свідомості й самосвідомості є свідомість власного "Я". Без включення поняття "Я" залишається незрозумілим не тільки те, що таке свідомість, але й відсутній суб'єкт, що потребує відповіді на це запитання [38, с. 32].

Самосвідомість - усвідомлення людиною себе самої як особистість; сво­єї діяльності як члена суспільства, стосунків з іншими людьми, рис характе­ру, власних дій та вчинків, їхніх мотивів, цілей, розумових, моральних, фізич­них якостей тощо. Самосвідомість відзначається різноманітністю форм ви­яву. Такі форми, як самовідчуття, самоаналіз, самооцінка тощо, пов'язані переважно з пізнавальним аспектом психічної діяльності людини. Інші — са­молюбство, скромність, почуття відповідальності, власної гідності тощо -

безпосередньо пов'язані з емоційним аспектом психічної діяльності 3 пс льовими характеристиками психічної діяльності особистості повязаиі . гл мовладання, самоконтроль, самодисципліна тощо

Як і свідомість, самосвідомість виникає на основі суспільно-трудової дія­льності, в ході якої в людини розвивається здатність усвідомлювати не лише навколишню дійсність, інших людей, але й себе саму Опосередковуючись через усвідомлення оточення, самоусвідомлення, як зазначав і М Сєченов проходить ті самі етапи, що й розвиток свідомості. Початок формування са­мосвідомості вчений пов'язував з періодом, коли дитина починає виділяти себе з оточення, зокрема, з моментами, коли вона здатна відрізняти відчут­тя, що йдуть від власного тіла (самовідчуття), від тих. які виникають унаслі­док дії на неї предметів, явищ зовнішнього світу.

Вирішальна роль у розвитку самосвідомості належить спілкуванню дити­ни з дорослими, ігровій, навчальній та трудовій діяльності

Нормальний розвиток самосвідомості та її центрального структурного компонента - самооцінки - базується на об’єктивних даних аналізі людиною результатів своєї діяльності, дій, вчинків, своїх взаємин з іншими пюаьми При цьому людина має постійно враховувати оцінку себе іншими.

У радянській психології самосвідомість розглядалась у нерозривному зв'язку з реальною предметною діяльністю особистості, в контексті м соціа­льного буття як суспільної істоти. Такий підхід до розуміння самосвідомосте дає змогу ЇЇ об'єктивного вивчення і визначення реальних шляхів цілеспря­мованого формування. Виховання самосвідомості здійснюється головним чином через формування в дитини вміння і потреби правильно аналізувати и оцінювати поведінку та діяльність оточуючих і перенесення цих умінь на се­бе [75, с. 165].

У структуру самосвідомості входять: самолізнвння, емоційно-ціннісне ставлення до себе (самоставлення) і саморегуляція.

Самопізнання - процес усвідомлення, спрямований нв дослідження су­б'єктом, що пізнає, себе, своєї діяльності, свого внутрішнього психічного змі­сту. Самопізнання стає можливим тільки тоді, коли особистість, що пізнає, водночас є і суб'єктом, і об'єктом пізнання [76, с. 111].

Самопізнання формується через відчуття себе як сприймаючої істоти й активно розвивається з появою здвтності відокремлювати себе від своєї життєдіяльності. Спочатку воно є безсловесним і беззнвченнєвим, і вже по­тім набуває вигляду словесного, значеннєвого, предметного.

Самопізнання є водночас і результатом, і передумовою самоусвідомлен­ня. Однак його не слід зводити до самосвідомості або рефлексії. Можна ус- відомлювати себе, рефлексувати, але ие знати сутності свого "Я". Уммия пізнавати власний внутрішній світ досягається з досвідом життя Процес са­мопізнання несе інформацію не тільки про харвктер, здібності та інші особ­ливості, він спрямований на пізнання справжнього в особистості, збагнення сутності її земного покликання.

Самоставлення - одна зі складових суб'єктивного ядра особистості й стру­ктури її самосвідомості, характеристика самоцінності та механізм керування поведінкою. На рівні свідомості самоставлення виявляється в поведінці та дія­льності як загальне, глобальне почуття "за" чи "проти" самого себе у формі самоповаги, аутосимпатії, самоінтересу, близькості до самого себе, очікувано­го ставлення інших. На рівні підсвідомості працюють механізми психологічного захисту "Я", самоцінності (компенсація, прикрашання, захист від самозапере­чення), що може провокувати деструктивну поведінку особистості.

Саморегупяція - система психічного самовпливу з метою свідомого керу­вання хобистістю своїми психічними станами відповідно до вимог ситуації та доцільності. Саморегуляція може здійснюватися на неусвідомлюваному рівні механізмами підтримання внутрішнього гомеостазу та пристосувальної поведінки і бути свідомим, довільним процесом на основі освоєння спеціаль­них методів мобілізації внутрішніх резервів, що у повсякденному житті зали­шаються незатребуваними.

1. Концепції самосвідомості в зарубіжній психології

Інтерес до "Я", до таємниці його збагнення і до усвідомлення людиною того що є вона сама, виникло у філософії у зв'язку з її більш загальними проблемами і довгий час входило до її компетенції. Предметом власне пси­хологічних концепцій проблема "Я" самосвідомості стає лише у другій поло­вині XIX ст.

В інтроспективній психології концепцію самосвідомості ми зустрічаємо в німецького психолога початку XX ст. А.ГІфендера. Побудову концепції само­свідомості він починає з розмежування "Я" і самосвідомості. "Я" не має від­ношення до реального суб'єкта, особистості, що діє в системі всіляких зв’яз­ків і відносин зовнішнього світу, це - "психічний суб'єкт, який не піддається визначенню, але зрозумілий для всіх психологічних понять, тому що він ста­вить центральну життєву крапку будь-якого психічного життя". "Я" іманентне за своєю сутністю, воно розвивається, щоправда, протягом усього життя, але існує у психічній діяльності вже із самого початку. "Я" не виникає як щось відмінне від "не-Я", а, навпаки, створює необхідну передумову всякого про­цесу розрізнення. "Я", або психічний суб'єкт, виявляється як діяльне начало в людині, що організує й упорядковує всі переживання.

"Без загального Я не існує взагалі ніякого внутрішнього зв'язку між пере­живаннями" [76, с. 331].

Усе психічне, за Пфендером, є безпосереднім переживанням, воно в ньо­го тотожне свідомості, яка розуміється не як відображення, а як внутрішньо притаманна людині даність. Психічний суб'єкт створює своє уявлення про себе Цей образ самого себе Пфендер іменує "само" [78, с.340]. "Само" має ядро і периферію. Ядро включає минуле життя й дії людини, а також усвідо­млення її здатності або нездатності до тих чи інших дій. Периферія "само" включає те. що перебуває поза психічним: тіло, одяг, майно тощо. Коли вла-

сне "само" психічного суб'єкта стає предметом, змістом предметної свідомо­сті, виникає особпивий психічний факт, що позначається самосвідомістю

Самосвідомість у концепції Пфендера подібна до екрана, на який прое­ктується те чи інше його "само", як його уяепяє психічний субект / сео'й свідомості пюди ніби безпосередньо дивляться на власне ' само", визнаючи його дійсно існуючим. Але це один погляд на "само" котрий створюється самим психічним суб’єктом. Проте є й інше "само” Люди з якими суб'єкт спілкується, виступають як різні дзеркала, в яких він бачить своє "само відбитим у різних образах. Поведінка інших людей служить для нього точ­кою опори для того, щоб уявити "само" таким, яким воно їм здається Су­б'єкт знаходить у різних людей всілякі образи свого "само" У спілкуванні з іншими людьми кожен змушений уявити себе самого в різноманітних фор­мах і образах;

Єдино щирим може бути тільки те "само", котре створюється самим пси­хічним суб'єктом, воно має бути незалежним від будь-яких зовнішніх впливів

У дусі, власне кажучи, інтроспекціонізму, але у трохи іншій формі розв'язує проблему самосвідомості інший представник цього напрямку у психології Т.Ліпс. Він як послідовний інтроспекціоніст стверджує, що тільки інтроспекція - єдино можливий і надійний метод аналізу психічних явищ у тому числі й самосвідомості;

"Єдині факти, безпосередньо дані психологу, суть факти, що стосуються його власної свідомості або його власних переживань свідомості. Отже, пси­хологічна об'єктивність полягає насамперед у тому, щоб ці факти виявляли ся в абсолютно чистому вигляді. Вони мають усюди бути вихідним пунктом < останньою інствнцією" [54, с.39].

Твк само, як і у Пфендера, в концепції Лілса "Я" (чи "почуття Я") - це чис­то психічний безпосередньо пережитий духовний суб'єкт "Я* виявляється насамперед у "почутті обумовлювання.., або в почутті панування чи влади над змістами свідомості "Я" в почутті "мого". "Я" є владним щодо всіх змкта свідомості. Свідомість і самосвідомість Лете на наділяє слецифтчнкто Са­мосвідомість у його концепції - це особлива предметна свідомість За своєю природою вони - чисто суб'єктивні явища. "Я" "будує" зміст свідомості а по­тім саме себе в ньому й уявляв.

Таким чином, аналіз свідомості та самосвідомості на мома бути іншим » винятково а межах чисто духовних, безпосередньо пережитих ЯВИЩ ЦІЛЯЄМ ізольованих від світу об'єктивного буття.

Розходження між теоретиками особистості • закордонній психологи сле сгерігається у ставленні до того, чи вважають вони пеобмдиим ушуяітг уяв­лення про "Я-концепцію”. Для ряду теоретик» найбільш аажлюим атрибутом кожної людини є образ самого себе, і процес самослрийняттк часто роаглчвв- ється як ключ до розуміння загадок поведінки окремої людини [101 с.41]

В одній з ранніх робіт З.Фрейд використовує термін "дав ЮП’, ямі пере­кладається як "Еге" ("Я") і вводиться для позначання ампуипіиио пмутте "Я”. Висуваючи свою гіпотезу про будову психам. Орайд додає, що "Еге" ме- 43

жна також уявити собі, як "організацію погоджених розумових процесів¹', що включає всі ті функції, які необхідні для регулювання потягів і адаптації до реальності інакше кажучи, маються на увазі два рівні абстрагування: емпі­ричний рівень, що забезпечує формування уявлень про себе і про об'єкт, і чеемпіричний, необхідний для цілей організації, синтезу і регуляції особисто­сті Фрейд відносить до "Его" ті функції, що служать завданню адаптації до зовнішньої реальності і водночас пов'язані зі світом внутрішнім і з підтрим­кою психічної рівноваги. Ці орієнтовані усередину і зовні функції постійно взаємодіють одна з одною і у процесі розвитку "Его" набувають навичок спіл­кування зі світом як внутрішнім, так і зовнішнім.

З погляду топіки, "Я" залежить як від вимог "Воно", так і від імперативів ’Зверх-Я" і запитів реальності. Хоч "Я" й виступає посередником, що захи­щає інтереси особистості в цілому, його самостійність лише відносна.

З погляду динаміки, "Я" являє собою насамперед захисний полюс у не­вротичному конфлікті. У відповідь на неприємний афект (сигнал тривоги) "Я" пускає у хід низку захисних механізмів.

З погляду економіки, "Я" виступає як сполучна ланка між різними психіч­ними процесами, проте в захисних діях ці спроби зв’язати між собою енергії різних потягів мають на собі відбиток первинного процесу у всій його специ­фіці: вони нав'язливі, ірреальні.

Одна з найбільш важливих функцій "Его" виявляється в тенденції органі­зовувати і поєднувати особистість. Фрейд зазначає, що ця здатність до син­тезу зростає із зростанням сили "Его". Г.Хартман (1956) зауважує, що Фрейд, визнаючи цю синтезуючу функцію поряд із функціями адаптації та контролю (на які Хартман посилається як на могутню тріаду функцій "Его"), описує "Его" не тільки як організацію, але і як інстанцію організаційну, гармонізуючу три складові системи особистості. Ф.Тайсон додає, що саме цей синергізм функціонування "Его" пояснює стійкість і зв'язаність почуття "Я" [96, с.400]. П Б Нойбауер (1980) розглядає розходження між організуючою, синтезуючою й інтегруючою функціями "Его". Питання інтеграції й організації функцій "Его" звернули на себе увагу РАСпітца (1959). Він вважає, що в міру того як дис­кретні процеси погоджуються і складаються у зв'язану структуру, формуєть­ся стереотип, що відбиває зростання інтеграції і структуралізації усередині "Его". Далі з кожним успішним кроком у структуралізації, надбання нового досвіду стає інтегрованим функціонуванням усієї структури як цілого, а не процесом, заснованим на незв'язаних, дискретних компонентах.

Теорія психоаналізу осмислює генезис "Я" с двох позицій: або це пристосу­вальний апарат що відокремився від "Воно” при контакті з зовнішньою реальніс­тю або результат самоототожнєнь, що привели до формування в надрах осо­бистості об'єкта любові, навантаженого енергією "Воно".

У першім теорії психічного апарата поняття "Я" виходить за межі системи Тіередевдомість - Свідомість*, оскільки захисні дії "Я" здебільшого несвідомі.

З погляду істеричної, концепція "Я" - це підсумок розробки поняття, яким Фрейд займався протягом услі своєї творчості [49].

Об'єктами психоаналітичного інтересу й обговорення стали концепт ких понять, як безпосередній зміст "Я", самовизначення і ' Я" як структура, а також те, як вони співвідносяться з частинами структурної моделі свадомост (Ід, Его, Суперего). Г.Кохут (1977), концептуалізуючи розвиток у 'ерянмев* структури "Я", стверджує, що "Я" оточує складові частини структурної моашг. і є їхньою суперординатою. Подібну думку ми знаходимо й у ДН Штврьа (1985), який писав, що центром психоаналізу, незалежно від вивчення *Его‘ варто було б вважати вивчення розвитку суб'єктивного сприйняття власного "Я". Він стверджує, що почуття власного ‘'Я” - головний організуючий фактор розвитку особистості [49].

Навпаки, деякі автори доводять, що окрема теорія для розвитку "Я” неви­правдана, оскільки поява почуття власного "Я" - це частина розподільно індивідуаційного процесу, яка цілком адекватно відбита в теорії об'єктних від­носин (наприклад, ГЛоевальд (1973). М.Малер і Дж.Макдевгг <1960; іиш до­дають, що і саме емпіричне почуття власного "Я" і не заснована на досвід, психічна структура містяться е концепції "Его" і що істотно інтегроване почуття власного "Я" розвивається разом з розвитком "Его"

У топографічній теорії термін Фрейда "бав Ісгі", переведений як 'Его' най­імовірніше, відноситься до всієї персони щодо пережитого субсктивного по­чуття власного "Я", а не до винятково психологічної системи, як це буде мати ся на увазі пізніше. Зв'язок між акцентом на нарцисизмі і сучасним психоанаш тичним інтересом до "Я" було встановлено Г. Хартманом (1950). який, спробу вввши зрозуміти патологію нарцисизму відповідно до структурної моделі ви­значив розбіжність між ^пЕго^п і "Я". Він уточнив, що посилання Фрейда на нар цисичне розміщення "Его", варто було б розуміти як розміщення сприйманого "Я", а не розміщення несприйманого "Его" як системи.

При використанні терміна "нарцисизм" нерідко змішуються дві пари про­тилежностей: перша - це протилежність між самоспо (вФО чи власно» осо­бистістю та об'єктом, а друга - між "Я" та іншими підструюураш особистості Об'єктному навантаженню протистоїть, проте, ке навантаження ’Я* (едо- саІЬвхів), а навантаження самості (веН>са№ехів), яке не міститься м у 'Воно" ні в “Я", ні у "Зеерх-Я."

Цей поділ призвів до зміщення акценту з "Его" у структурній твори до са»- домості, а отже, до структури "Я".

Інтерес багатьох авторів до поняття "Я", так само як і розбіжність іяим підходіа, свідчать, наскільки важливе місце посіло це поняття у лсмяоеиал»- тучній теорії. У зв'язку з цим було зроблено спробу за’азвтн відкриття психо­аналізу з досягненнями інших наук (псикофімологй, теорії наміаїкія домиє» психології', соціальної психології), щоб побудувати справді загальну помоло­гію "Я". Ця спроба привела до введення понять деоевсуалдоеаиоі т* нейт­ралізованої' сфери "Я". "Я" виступав насамперед як апарат рагупяцм та при­стосування до реальності і розвивається у процесі фізичного доірмачия та навчання, починаючи з розвитку в дитини сенсорного і моторного апарату Хоч кожне з цих концепцій «дав відправну точку а соицалцй Фрейда вв вжати

хна також уявити собі, як "організацію погоджених розумових процесів", що включає всі ті функції, які необхідні для регулювання потягів і адаптації до реальності Інакше кажучи, маються на увазі два рівні абстрагування: емпі­ричний рівень, що забезпечує формування уявлень про себе і про об’єкт, і неемпіричний, необхідний для цілей організації, синтезу і регуляції особисто­сті. Фрейд відносить до "Его" ті функції, що служать завданню адаптації до зовнішньої реальності і водночас пов'язані зі світом внутрішнім і з підтрим­кою психічної рівноваги. Ці орієнтовані усередину і зовні функції постійно взаємодіють одна з одною і у процесі розвитку "Его" набувають навичок спіл­кування зі світом як внутрішнім, так і зовнішнім.

З погляду топіки, "Я^н залежить як від вимог "Воно", так і від імперативів "Зверх-Я" і запитів реальності. Хоч "Я" й виступає посередником, що захи­щає інтереси особистості в цілому, його самостійність лише відносна.

З погляду динаміки, "Я” являє собою насамперед захисний полюс у не­вротичному конфлікті У відповідь на неприємний афект (сигнал тривоги) "Я" пускає у хід низку захисних механізмів.

З погляду економіки, "Я" виступає як сполучна ланка між різними психіч­ними процесами, проте в захисних діях ці спроби зв'язати між собою енергії різних потягів мають на собі відбиток первинного процесу у всій його специ­фіці: вони нав'язливі, ірреальні.

Одна з найбільш важливих функцій "Его" виявляється в тенденції органі­зовувати і поєднувати особистість. Фрейд зазначає, що ця здатність до син­тезу зростає із зростанням сили "Его". Г.Хартман (1956) зауважує, що Фрейд, визнаючи цю синтезуючу функцію поряд із функціями адаптації та контролю (на які Хартман посилається як на могутню тріаду функцій "Его"), описує ^гЕго‘' не тільки як організацію, але і як інстанцію організаційну, гармонізуючу три складові системи особистості. Ф.Тайсон додає, що саме цей синергізм функціонування "Его" пояснює стійкість і зв'язаність почуття "Я" [96, с.400]. П.Б.Нойбауер (1980) розглядає розходження між організуючою, синтезуючою й інтегруючою функціями "Его”. Питання інтеграції й організації функцій "Его" звернули на себе увагу Р.А.Спітца (1959). Він вважає, що в міру того як дис­кретні процеси погоджуються і складаються у зв'язану структуру, формуєть­ся стереотип, що відбиває зростання інтеграції і структуралізації усередині "Его". Далі, з кожним успішним кроком у структуралізації, надбання нового досвіду стає інтегрованим функціонуванням усієї структури як цілого, а не процесом, заснованим на незв'язаних, дискретних компонентах.

Теорія психоаналізу осмислює генезис "Я" с двох позицій: або це пристосу­вальний апарат, що відокремився від "Воно" при контакті з зовнішньою реальніс­тю, або результат самоотсггожнень, що привели до формування в надрах осо­бистості об’єкта любові, навантаженого енергією "Воно".

У першій теорії психічного апарата поняття "Я" виходить за межі системи "Передсвідомість - Свідомість", оскільки захисні ди "Я" здебільшого несвідомі.

З погляду історичної, концепція °Я" - це підсумок розробки поняття, яким Фрейд займався протягом усієї своєї творчості [49].

Об'єктами психоаналітичного інтересу й обговорення стали копиллю -■*- ких понять, як безпосередній зміст "Я", самовизначення і ' Я" я* стругтура , також те, як вони співвідносяться з частинами структурної моделі свідомого (Ід, Єго, Сулерего). Г.Кохут (1977). концептуалізуючи розвиток у термінах структури "Я", стверджує, що "Я" оточує складові частини структурне, модег- і є їхньою суперординатою. Подібну думку ми знаходимо й у Дн Оітерна (1985), який писав, що центром психоаналізу, незалежно від вивчення "Его варто було б вважати вивчення розвитку суб'єктивного сприйняття власного "Я". Він стверджує, що почуття власного "Я” - головний організуючий фактос розвитку особистості [49].

Навпаки, деякі автори доводять, що окрема теорія для розвитку “Я" неви­правдана, оскільки поява почуття власного "Я” - це частина розподільно- індивідуаційного процесу, яка цілком адекватно відбита в теорії об'єктних від­носин (наприклад, Г.Лоевальд (1973). М.Малер і Дж.Макдевгг (І980і інші до­дають, що і саме емпіричне почуття власного "Я" і не заснована на досвід психічна структура містяться в концепції ^иЕго“ і що істотно інтегроване почуття власного "Я" розвивається разом з розвитком "Его”

У топографічній теорії термін Фрейда “бає Ісгі", переведений як “Его", най­імовірніше, ВІДНОСИТЬСЯ до всієї персони щодо пережитого елективного по­чуття власного "Я", а не до винятково психологічної системи, як це буде мати­ся на увазі пізніше. Зв'язок між акцентом на нврцисизмі і сучасним психоаналі­тичним інтересом до "Я" було встановлено Г. Хартманом (1950). який, спробу вавши зрозуміти патологію нарцисизму відповідно до структурної моделі ви­значив розбіжність між "Его" і "Я”. Він уточнив, що посилання Фрейда на нар- цисичне розміщення "Его", варто було б розуміти як розміщення сприйманого “Я", а не розміщення несприйманого "Его" як системи.

При використанні терміна "нарцисизм¹* нерідко змішуються дш пари про­тилежностей: перша - це протилежність між самоспо (беИ) чи власною осо­бистістю та об'єктом, а друга - між “Я" та іншими підструктурами особистості Об'єктному навантаженню протистоїть, проте, не навантаження “Я' (едо- саОтехів), а навантаження самості (бвІЇ-саіЬехів), яке не міститься ні у “Воно . НІ 8 "Я", ні у "Зеерх-Я."

Цей поділ призвів до зміщення акценту з "Его" у структурній теорії до сві­домості, а отже, до структури "Я".

Інтерес багатьох авторів до поняття "Я", так само як і розбіжність їхніх підходів, свідчать, наскільки важливе місце посіло це поняття у психоаналі­тичній теорії. У зв’язку з цим було зроблено спробу зв'язати відкриття психо­аналізу з досягненнями інших наук (психофізіології, теорії навчання, дитячої психології, соціальної психології), щоб побудувати справді загальну психоло­гію "Я". Ця спроба привела до введення понять десексуалюоааної та нейт­ралізованої сфери ’Я\ "Я" виступав насамперед як апарат регуляції та при­стосування до реальності і розвивається у процесі фізичного дозрівання та навчання, починаючи з розвитку в далини сенсорного і моторного апфвту Хоч кожна з цих концепцій має відправну точку в концепції Фрейда, вважати 46

іх у цілому послідовним вираженням підсумкової фрейдівської теорії психіки навряд чи можливо. У загальному вигляді можна спробувати розділити фрейдівські підходи до цієї проблематики на два напрямки залежно від трак­тування трьох головних питань, пов'язаних відповідно з виникненням "Я", його місцем у психіці, тобто його топікою (особливо стосовно "Воно"), і, на­решті. з енергією "Я", з тим. якою вона є з погляду економи та динаміки.

Перший підхід трактує "Я" як продукт поступової диференціації "Воно" під впливом зовнішньої реальності.

°Я" розглядається тут як дійсний орган реальності, що, незважаючи на всі невдачі, у принципі здатен поступово опановувати потяги:

"Я" звертає увагу на вплив зовнішнього світу на "Воно" і його спонукання, воно намагається поставити на місце принципу задоволення, що безмежно панує у "Воно", принцип реальності. Сприйняття грає а "Я" ту саму роль, що у "Воно" належить потягам".

Другий підхід звертається до особливих психічних операцій, за допомо­гою яких риси, образи, форми; запозичені в іншої людини, включаються у психіку особистості (самоототожнення, інтроекція, нарцисизм, стадія дзерка­ла тощо) При цьому відношення "Я" до системи сприйняття і до зовнішнього світу набуває нового сенсу: "Я" - це не стільки апарат, що склався на основі системи "сприйняття-свідомість", скільки внутрішнє утворення, породжене особливо значущими сприйманнями - не зовнішнього світу в цілому, а світу міжособистісних відносин.

Незважаючи на семантичні й концептуальні труднощі, питання про при­роду Суттєвого усвідомлення себе залишається життєво важливим. В історії психоаналітично* думки існували різні концепції "Я". У теоріях "альтернатив­них шюл психоаналізу", включаючи Адлера, Юнга, Хорні і Салівана, вони відігравали центральну роль. Використання цими теоретиками визначення "Я* чи Саьюсті мають багато спільного з "суб’єктивними, таорчими, емпірич­ними аспектами дуці" [96].

У своїх ранніх роботах К.Юнг вважав Самость еквівалентом психіки всієї особистості. Проте, приступивши до дослідження расових основ особистості і відкривши архетипи, він знайшов один архетип, що представляє прагнення людини до цілісності. Цей архетип виражається в різних символах, головний з який - мандала чи магічне копо [117]. Юнг розробив психологію цілісності, засновану на символі мандали. Головним поняттям цієї психології цілісної єдності виступає Самость.

Самость - це центр особистості, навколо якого групуються асі інші систе­ми Вона місить ці системи разом і забезпечує особистості єдність, рівновагу і стабільність.

"Якщо ми уявимо «домий розум, центром якого е Его, як протилежний несвідомому і доповнимо нашу уявну картину процесом асиміляції несвідо­мого, то ми що аомяляцьо можемо розглянути як свого роду зближення сві­домого і несвідомого, і тоді центр особистості збігається не з Его. а із сере­динною точкою мок сждомим і несвідомим. Це буде точка нової рівноваги,

новий центр всієї' особистості', дійсний центр, що. маючи положення між не­свідомим і свідомої, забезпечує нове і більш міцне підґрунтя особистості' [115, с.219].

Самость - це ціль життя, мета, до якої люди постійно прагнуть, але яко; рідко досягають. Як І всі архетипи, вона мотивує людську поведінку і змушує шукати цілісності, особливо на релігійному шляху

Перш ніж Самость утілиться, необхідно, щоб різні компоненти особистос­ті пройшли повний розвиток та індивідуалізацію. Тому архетип Самості не є очевидним до того моменту, копи людина підходить до кризи середини ЖИТ­ТЯ- У цей період людина починає серйозні спроби змістити центр особистості зі свідомого Его на центр між свідомим і несвідомим. Цей серединний репон - сфера Самості.

Вищим досягненням А.Адлера як теоретика особистості було відкриття креативного "Я", після чого інші поняття потрапили в залежність від цього Я в ньому він нарешті знайшов шукане - першоджерело, філософський камінь, еліксир життя, першопричину всього людського. Єдине креативне "Я" відіграє роль правителя.

Як і будь-яка першопричина, креативна сила "Я" важко піддається опису. Ми можемо бачити її прояви, але не її саму. Це щось між стимульною дісі на людину і реакцією людини на цей стимул. По суті, відповідно до ідеї креати­вного "Я", людина сама впливає на свою особистість Вона створює її із си­рого матеріалу спадковості і досвіду.

"Спадковість лише наділяє її (людину) певними здібностями Середовище лише дає їй певні враження. Ці здібності й досвід, а також спосіб їх "пережи­вання" - точніше, інтерпретація цих переживань - виступають як цеглини, з яких складається ставлення до життя, що визначає взаємини із зовнішнім саітом" [96].

Щодо фактів креативне "Я" виступає чимось нв зразок дріжджів транс- формуючи їх в особистість - суб'єктивну, динамічну, єдину, що володіє уні­кальним стилем. Креативне "Я” додає життю смисл: воно створює мету і за­соби її досягнення. Креативне "Я" - активний початок людського життя, і по­няття це є відмінним від старого поняття "душа".

Наділивши людину альтруїзмом, людяністю, прагненням до співробгтниц- тва, Адлер повернув людям почуття власної гідності. Уявлення Адлера про природу людини відповідало популярній ідеї про те, що людина може бути не жертвою своєї долі, а ЇЇ господарем.

Г.С.Салліван бачив особистість як динамічний центр різних процесів що відбуваються в кількох міжособистіских полях. Розглядаючи динамізм* як дрібні одиниці вивчення індивіда, він одним з найважливіших динамізмш вввжав "Я-динамізм' та "Я-систему".

"Я-система", будучи стражем безпеки, має тенденцію до ізоляції аід іншої особистості; вона виключає інформацію, некомгруентну миліший організаїр) особистості, і, таким чином, з досвіду користі немає Оскільки "Я* захищає людину від тривоги, вона тримається на високому рівні самоповаги і заяища-

ча від критики. У міру зростання складності і незалежності "Я-системи", вона перешкоджає об’єктивній оцінці людиною власної поведінки, згладжує об'єк­тивні суперечності між тим. чим є людина насправді, і тим, що про неї "гово­рить Я-система" Узагалі, чим більше в людини переживань, пов'язаних з тривогою, тим більше "роздутою" стає "Я-система" і тим більше вона дисоці- йована з іншою особистістю. Хоч "Я-система" служить корисній меті - змен­шенню тривоги, вона перешкоджає можливості конструктивних відносин з іншими.

Салліван вважає, що "Я-система" - продукт ірраціональних аспектів сус­пільства. Він має на уаазі, що в більш раціональному суспільстві не виникло б причин, з яких дитина відчуває тривогу; і для того, щоб з придушити триво­гу. вона змушена опановувати неприродні й нереалістичні методи. Хоч Салі- ван вважає, що в сучасному суспільстві для уникнення тривоги розвиток "Я- системи" є абсолютно необхідним, він визнає і те, що "Я-система" - "голо­вний камінь спотикання на шляху сприятливих змін особистості" [77].

"Я" виступає змістом свідомості у всіх випадках, коли людина цілком ко­мфортно себе почуває у плані самоповаги, престижу серед товаришів і тієї поваги й шанування, що їй висловлюються" [138].

"Я-система" тісно пов'язана з "персоніфікацією" як індивідуальним образом себе чи іншого. Це комплекс почуттів, відносин, уявлень, що виникають на базі досвіду, набутого в результаті задоволення потреб чи відчуття тривоги.

Ці виникаючі в нас образи рідко у точності відповідають тим людям, яких вони репрезентують. Спочатку вони формуються для побудови відносин у зовсім ізольованій міжособистісній ситуації, але, один раз сформовані, вони звичайно закріплюються і впливають на ставлення до інших людей. У цих виплеканих тривогою образах місяться перекручення уявлень про значимих у даний момент людей. Самоперсоніфікації, такі як "Я-гарний" і "Я-поганий", відповідають тим самим принципам, що і персоніфікації інших. Персоніфіка­ція "Я-гарний” виникає з "міжособистісних відносин, що винагороджуються" за характером, "Я-поганий" - із ситуацій, що підвищують тривогу. Подібно до персоніфікації інших, самоперсоніфікація перешкоджає об'єктивній оцінці.

Захисні механізми пов'язані в основному з процесами сприйняття і сим­волізації. Саллівен стверджував, що межі усвідомлення - те, що людина здатна обговорювати із самою собою - встановлюються захисними операці­ями. Якщо людина може не зважувати на свої явні невдачі і зберігає самопо­вагу, її хворобливі переживання придушуються: життя йде далі, начебто ці події й не відбувалися.

З'ясовуючи природу невротичних конфліктів особистості, К.Хорні намага­лася довести, що їх не можуть викликати тільки внутрішні причини - інстинк­тами, як думав Фрейд. Вона вважає невроз продуктом "культури". Хорні ви­суває гіпотезу, відповідно до якої людина, щоб сховати свої конфлікти, ство­рює неадекватне, ідеалізоване уявлення про саму себе.

"За відповідних умов це уявлення витісняє її прагнення рости, реалізува­ти свої наявні можливості. А це означає, що невротик перестає цікавитися

можливістю вирішення або подолання своїх труднощів, реалізації своїх по тенційних можливостей, а вся його енергія спрямовується на актуалізацію свого ідеалізованого "Я" [104].

Одне з центральних понять концепції Хорні - поняття про "реальне Я" "Реальне Я" - це найістотніша, найкраща і найцінніша частина "Н" Але умо ви суспільного життя і виховання заважають розвитку "реального Я"

Фактично "реальне Я” Хорні близьке за змісюм до фреидівського інстиия ту життя, джерела всього зростаючого, творчого в людині, обумовленого суто біологічними причинами. Вихід з невротичного конфлікту можливим тільки через усвідомлення особистістю свого "реального Я" Хорні не пропо­нує як засіб звільнення особистості від патологічного стану більш адекватно уявляють реальність, свої взаємини з нею і шукати причини, що справляють на неї гнітючу дію за межами її - у взаєминах особистості із соціальним се рвдовищем.

Хорні висловила деякі ідеї, що дозволяють зрозуміти онтогенетичні пере­думови утворення фальшивого "Я”. Згідно з Хорні, якщо дитяча потреба в захищеності і спілкуванні (визнанні й приналежності) фруструсться батьків ською поведінкою - придушенням, байдужністю, відсутністю поваги до дити­ни тощо - це призводить до "первинної тривоги" - почуття ізольованості й безпорадності дитини. Первинна тривога і с тим суб'єктивним фактором, що підштовхує дитину до пошуку непрямих шляхів задоволення потреби у спіл­куванні й бвзпеці. Можна сказати, що дитина шукає нові мотиви, що задово­льнятимуть ці потреби. Так, дитина може намагатися заслужити добре став­лення покірністю і зразковою поведінкою, розжалобити батьків хворобою спробувати в майбутньому змусити любити себе, змінити власний образ - образ дитини, яку не люблять, тощо. Кожна з цих стратегій може стати, за Хорні, більш-мвнш постійною характеристикою особистості, перетворившись на невротичну потребу. Відбувається щось подібне до "заміни мотиву иа мету", точніше потреби - на неадекватний їй мотив і утворення квазіпотреби їхню суперечливість звкладено вжа а самій їхній природі: любов не можна купити, чи змусити, чи привлвснити обманом. Феноменально ці потреби від­різняються від нормальних своєю нватоленіспо, компульсианістю (нав'язли­вістю. нврвгульованістю), нереалістичністю. Ці неадекватні мотиви е каазіпо- трвбами, які, проте, нв усвідомлюються. Осмислення себе відбувається за інших, мнимих мотивів, утворюється "фальшива Я".

Патологічний стан самосвідомості - основний предмет уваги Хорні Але з'ясовуючи джерело порушення самосвідомості, вона розглядає й природу самосвідомості взагалі. Природа самосвідомості розуміється нею як щось зростаюче й таке, що розвивається зсередини.

Психоаналітичний підхід до з'ясування природи самосвідомості і до ана­лізу окремих її проявів у різних варіантах (наприклад, у поєднанні з позитиві­стським, антропологічним поглядом на людину) зберігає досить сильні пози­ції в сучасній психології Заходу. На думку Р.Мейлі, розвиток поняття "Я" не

на від критики У міру зростання складності і незалежності "Я-системи", вона перешкоджає об'єктивній оцінці людиною власної поведінки, згладжує об'єк­тивні суперечності між тим. чим є людина насправді, і тим, що про неї "гово­рить Я-система" Узагалі, чим більше в людини переживань, пов'язаних з тривогою, тим більше "роздутою" стає "Я-система" і тим більше вона дисоці- йована з іншою особистістю. Хоч "Я-система" служить корисній меті - змен­шенню тривоги, вона перешкоджає можливості конструктивних відносин з іншими

Салліван вважає, що "Я-система" - продукт ірраціональних аспектів сус­пільства. Він має на увазі, що в більш раціональному суспільстві не виникло б причин, з яких дитина відчуває тривогу; і для того, щоб з придушити триво­гу, вона змушена опановувати неприродні й нереалістичні методи. Хоч Салі- ван вважає, що в сучасному суспільстві для уникнення тривоги розвиток "Я- системи" є абсолютно необхідним, він визнає і те, що "Я-система" - "голо­вний камінь спотикання на шляху сприятливих змін особистості" [77].

"Я" виступає змістом свідомхті у всіх випадках, коли людина цілком ко­мфортно себе почуває у плані самоповаги, престижу серед товаришів і тієї поваги й шанування, що їй висловлюються" [138].

"Я-система" тісно пов’язана з "персоніфікацією" як індивідуальним образом себе чи іншого. Це комплекс почуттів, відносин, уявлень, що виникають на базі досвіду, набутого в результаті задоволення потреб чи відчуття тривоги.

Ці виникаючі в нас образи рідко у точності відповідають тим людям, яких вони репрезентують. Спочатку вони формуються для побудови відносин у зовсім ізольованій міжособистісній ситуації, але, один раз сформовані, вони звичайно закріплюються і впливають на ставлення до інших людей. У цих виплеканих тривогою образах місяться перекручення уявлень про значимих уданий момент людей. Самоперсоніфікації, такі як "Я-гарний" і "Я-поганий", відповідають тим самим принципам, що і персоніфікації інших. Персоніфіка­ція "Я-гарний" виникає з "міжособистісних відносин, що винагороджуються" за характером, "Я-поганий" - із ситуацій, що підвищують тривогу. Подібно до персоніфікації інших, самоперсоніфікація перешкоджає об'єктивній оцінці.

Захисні механізми пов'язані в основному з процесами сприйняття і сим­волізації. Саллівен стверджував, що межі усвідомлення - те, що людина здатна обговорювати із самою собою - встановлюються захисними операці­ями. Якщо людина може не зважувати на свої явні невдачі і зберігає самопо­вагу, її хворобливі переживання придушуються: життя йде далі, начебто ці події й не відбувалися.

З'ясовуючи природу невротичних конфліктів особистості, К.Хорні намага­лася довести, що їх не можуть викликати тільки внутрішні причини - інстинк­тами, як думав Фрейд. Вона вважає невроз продуктом "культури". Хорні ви­суває гіпотезу, відповідно до якої людина, щоб сховати свої конфлікти, ство­рює неадекватне, ідеалізоване уявлення про саму себе.

"За відповідних умов це уявлення витісняє її прагнення рости, реалізува­ти свої наявні можливості. А це означає, що невротик перестає цікавитися

можливістю вирішення або подолання своїх труднощів, реалізації своїх по­тенційних можливостей, а вся його енергія спрямовується на актуалізацію свого ідеалізованого "Я" [104].

Одне з центральних понять концепції Хорні - поняття про "реальне Я" "Реальне Я" - це найістотніша, найкраща і найцінніша частина "Я" Але умо­ви суспільного життя і виховання заважають розвитку "реального Я"

Фактично "реальне Я" Хорні близьке за змістом до фрейдівського інстинк­ту життя, джерела всього зростаючого, творчого в людині, обумовленого суто біологічними причинами. Вихід з невротичного конфлікту можливий тільки через усвідомлення особистістю свого "реального Я'¹ Хорні не пропо­нує як засіб звільнення особистості від патологічного стану більш адекватно уявляють реальність, свої взаємини з нею і шукати причини, що справляють на неї гнітючу дію за межами її - у взаєминах особистості із соціальним се­редовищем.

Хорні висловила деякі ідеї, що дозволяють зрозуміти онтогенетичні пере­думови утворення фальшивого "Я”. Згідно з Хорні, якщо дитяча потреба в захищеності і спілкуванні (визнанні й приналежності) фруструється батьків­ською поведінкою - придушенням, байдужністю, відсутністю поваги до дити­ни тощо - це призводить до "первинної тривоги" - почуття ізольованості й безпорадності дитини. Первинна тривога і є тим суб'єктивним фактором, що підштовхує дитину до пошуку непрямих шляхів задоволення потреби у спіл­куванні й безпеці. Можна сказати, що дитина шукає нові мотиви, що задово­льнятимуть ці потреби. Так, дитина може намагатися заслужити добре ствв- лення покірністю і зразковою поведінкою, розжалобити бетьків хворобою, спробувати в майбутньому змусити любити себе, змінити власний обрвз - образ дитини, яку не люблять, тощо. Кожна з цих стратегій може ствти. зв Хорні, більш-менш постійною характеристикою особистості, перетворившись на невротичну потребу. Відбувається щось подібне до "звміни мотиву не мету", точніше потреби - на неадекватний їй мотив і утворення квазіпотреби їхню суперечливість закладено вже в самій їхній природі: любов нв можна купити, чи змусити, чи привлвснити обманом. Феноменально ці потреби від­різняються від нормальних своєю невтоленістю, компульсивністю (нав'язли­вістю, нврвгульоввністю), нереалістичністю. Ці неадекватні мотиви є квазіпо- требами, які, проте, не усвідомлюються. Осмислення себе відбувається за інших, мнимих мотивів, утворюється "фальшиве Я".

Патологічний стан самосвідомості ~ основний предмет уваги Хорні. Але з'ясовуючи джерело порушення самосвідомості, вона розглядає й природу самосвідомості взагалі. Природа самосвідомості розуміється нею як щось зростаюче й таке, що розвивається зсередини.

Психоенвлітичний підхід до з'ясування природи самосвідомості і до ана­лізу окремих її проявів у різних варіантах (наприклад, у поєднанні з позитиві­стським, антропологічним поглядом на людину) зберігає досить сильні пози­ції в сучасній психології Звходу. На думку Р.Мейлі, розвиток поняття "Я” не

йде в напрямку уточнення позитивного його змісту, а стає все більш багато­значним і невизначеним;

"Сучасне станів наших знань не дозволяє нам говорити про систему "Я" у строгому розумінні цього слова, і навіть є деяка небезпека зловживання по­няттям "Я", оскільки воно перетворюється на синонім поняття "особистість", втрачаючи при цьому власний специфічний зміст. Якщо ми й користуємося терміном "Я", то тільки тому, що дуже зручно позначити одним словом - су­купність трьох згаданих вище аспектів, не маючи під цим на увазі цілісну ін- станцію, щось на кшталт особистості в особистості".

Дуже близьких поглядів дотримував Г.Олпорт, пропонуючи більше не звертатися в теорії особистості просто до поняття "Я", а всякий раз уточню­вати про що йдеться - про усвідомлення себе, образ себе, самооцінку або розширення "Я'’.

Одна з перших спроб виділити соціальний фактор в усвідомленні особис­тістю себе належить У.Джемсу. Серед складових елементів особистості Джеме виділяє соціальне "Я" (поряд з "Я" фізичним і духовним), під яким ма­ється на увазі думка, уявлення оточуючих про дану особистість. Соціальне "Я“ багатомірне і залежить від кількості груп, думка яких для особистості має значення. Але тому, що кожному постійно доводиться складати судження про інших людей, то й "Я" незабаром привчаюся бачити у дзеркалі чужих пристрастей відображення моїх власних пристрастей і починаю думати про них зовсім інакше, ніж їх відчувати" [32, с. 142].

Джеме помічає істотний бік становлення знання людини про саму себе, а саме те, що розвиток знання про себе завжди залежить від пізнання психо­логічних особливостей іншого. Так, при розгляді структури "Я" Джеме пише про властиву йому активність, яку він схильний вважати чисто внутрішньою, іманентною: "Самий центр, саме ядро нашого "Я" - це почуття активності, шо виявляється в деяких наших внутрішніх душевних станах. На це почуття внутрішньої активності часто вказували, як на безпосередній прояв життєвої субстанції нашої душі. Чи це так, чи ні, ми не будемо розбиратися, а зазна­чимо тут тільки своєрідний внутрішній характер душевних станів, що мають властивість здаватися активними, якими б вони не були" [32, с. 130].

Дві виділені форми самооцінки - самовдоволення і невдоволення собою -Джеме визнає безпосередніми, первинними дарунками нашої природи.

"Кожен з нас по-своєму розділяє світ на дві половинки, і для кожного майже весь інтерес життя зосереджується на одній з них, але гранична риса між обома половинками одна й та сама: ”Я^Л і "не-Я". Інтерес зовсім особливої властивості, що усяка людина відчуває до того, що називає "Я" чи "Моє", становить загадкове в моральному відношенні явище, але у асякому разі має вважатися основним психічним фактом. Ніхто не може виявляти однакову іякавють до власної особистості і до особистості ближнього. Особистість ближнього зливається з усім іншим світом у загальну масу, яка різко проти­ставляється власному "Я" [32, с.80].

У психіці існує чисте "Его", під яким мається на увазі мислячий суб'єкт на ша свідомість плинна і мінлива, а чисте “Его" розглядається як деякий незмін­ний субстрат, чинник, що викликає зміни в нашій свідомості, завжди і скрізь тотожний із самим собою, як незмінний принцип нашої духовної діяльності Значний крок вперед у переосмисленні природи самосвідомості було зроблено відомим французьким психологом П Жане. Вихідний принцип кон­цепції Жане полягає у визнанні того факту, що психіку людини обумовлене процесом соціальної взаємодії. Люди поєднуються при досягненні певної суспільно корисної мети, співробітничають один з одним У колективній дія­льності і спілкуванні людина інтеріоризус установки, позиції інших людей відносно зовнішнього світу і себе. Інтеріоризовані способи соціальної поведі­нки інших стають способами поведінки й даної людини

“Суб'єкт репродукує стосовно себе ту поведінку, ЩО ВІН здійснює стосовно інших; він реагує соціальним чином на свої власні дії, він співробітничає із самим собою" [123].

Ідеї Жане про соціальну детермінацію самосвідомості розвиває у своїй со­ціально-психологічній концепції американський філософ Д.Мід Для нього про­цес спільної діяльності людей визначає розвиток самосвідомості У взаємодії з іншими людьми, у ході цієї діяльності кожна людина стає для себе об'єктом пізнання. Пізнання себе відбувається не прямо, а опосередковано, через став­лення до даного індивіда окремих членів групи, до якої він належить, чи через гвнвралізоване ставлення всієї групи. Прийнявши ставлення до себе інших він перетворюється на самостійний об'єкт і починає діяти щодо себе так само як оточуючі діють стосовно нього [124].

Мід підкреслює, що структура соціальної детермінації самосвідомості не повинна зводитися тільки до вивчення безпосередніх, емпіричних взає­мин індивіда із соціальною групою, що суспільну детермінацію слід вивести за межі мікрогрупи, враховувати більш широкі відносини і індивіда, і його групи із суспільством у цілому, його укладом, соціальними нормами, куль­турою тощо [135].

Відтоді, як Декарт у XVII ст. розділив індивіда на дві окремі, проте взає­модіючі сутності - тіло і свідомість, а В.Вундт у ХІХ ст. за традицією британ­ського асоціанізму розділив свідомість на атоми, звівши її до елементарних часток - відчуттів, відчувань, образів - постійно робилися спроби возз'єднати свідомість і тіло і розглянути організм як єдине ціле Одна з таких спроб ві­дома за назвою організмічного, чи холічного (з гр. "холос" - повний, цілісний завершений) підходу. У психології орта ні змінна теорія розроблялася К. Го лдштейном       (1939), А-Анґялом (1941), Дж.Р.Кантором    (1947;.

Р.Х.УЇлерОм (1940), Х.Уернером (1948), Г.Мерфі (1947) і К Роджерсом (1959,

У цій теорії підкреслюється єдність, інтегрованість, погодженість І когере­нтність здорової особистості. Організованість - природний стан організму дезорганізовангсть - патологічний. В організмі»вий теорії приймається поло­ження. відповідно до якого індивід мотивується не багатьма, а одним голо­вним мотивом - це. на думку К.Гольдштейна [102], актуалізація або саморе- 61

алізація Мається на увазі, що люди постійно прагнуть реалізувати свої вро­джені потенції всіма доступними способами. Одиничність мети додає єдності й спрямованості життю людини.

За Гольдштейном, самоактуалізація - творча тенденція людської приро­ди. Вона становить основу розвитку й удосконалювання організму. Хоч за своєю природою самоактуалізація - це універсальний феномен, ті специфіч­ні цілі, до яких прагнуть різні люди, є різними. Це відбувається тому, що лю­ди мають різні внутрішні потенції, що додають форми їхнім цілям і визнача­ють лінії індивідуального розвитку і зростання, так само як відрізняються їхнє оточення і культури, до яких вони мають пристосуватися і з яких вони пови­нні "витягти" те, що необхідно їм для зростання.

Гольдштейн говорить, що нормальний, здоровий організм - це той, "в якого тенденція до самоактуалізації діє зсередини і який переборює склад­ності, шо виникають через зіткнення із зовнішнім світом, не на основі триво­ги, але е очікуванні радості перемоги" [102].

Цей рухливий стан припускає, що прихід до згоди із середовищем у пер­шу чергу полягає в оволодінні ним. Якщо це неможливо, людина змушена прийнятті труднощі і за можливості добре пристосуватися до реалій зовніш­нього світу. Якщо розрив між цілями організму і реаліями середовища занад­то великий, організм або руйнується, або змушений відмовитися від деяких зі своїх цілей і намагається актуалізуватися на більш низькому рівні.

Хоч поняття самоактуалізації припускає, що існують патерни чи стадії розвитку, що проходить прогресуюча особистість, Гольдштейн говорить, що за винятком деяких загальних положень з приводу зростання особистості в міру дорослішання особистості її поведінка стає все більш урівноваженою і упорядкованою й усе більш відповідною до оточення.

Для того щоб передати своє уявлення про холістичну цілісність індивіда і середовища, А.Анґял увів поняття - біосфера. Психологічний аспект біо­сфери - символічні функції організму (сприйняття, мислення, запам’ято­вування, уява тощо), соціальний - інтеракції між індивідом і суспільстаом, Енергія біосфери забезпечується напруженнями, що виникають між полю­сом середовища і полюсом організму. Ці протилежно спрямовані тенденції організму і середовища усередині біосфери називаються відповідно авто­номія і гомономія.

Анг'ял зробив спробу максимізувати вираження автономії та гомономії (відмовлення). Вони є вродженими і конфронтуючими тенденціями, отже, конфлікт неминучий і має бути знайдено компроміс. Автономія має відно­шення до відділення від інших і фізичного середовища, з акцентуванням на незалежності та відчуженості. Відмовлення скеровує до функціонування ди­рективу до злиття чи об'єднання з іншими людьми, ідеями чи неживим сере­довищем з акцентуванням на залежності. Вираження обох характеристик веде до одночасного диференціювання та інтеграції.

На думку Анг'яла, люди здатні виробляти ідеї про самих себе як про ор­ганізми, оскільки багато органічних процесів стають свідомими. Загальна

сума цих "Я-концепцій" складає символічне “Я". Однак символічне "Я” - не завжди надійний представник організму: те, що думає про себе людина, рід­ко дає реальну картину. Отже, якщо поведінка керується символічним "Я" тобто люди поводяться відповідно до власного образу самого себе, поведін­ка може не відповідати реальним потребам організму.

"Відносна сегрегація символічного "Я" усередині оріанізму - можливо найбільш уразливий момент організації людської особистості" (27].

У своїх численних працях А.Маслоу (1954. 1968) висловив холістико- динамічний погляд, багато в чому подібний до тих, що розвивали Гопьдш- тейн і Анг'ял.

"Усі дані, які ми маємо (в основному клінічні, але вже є і деякі дані дослі­джень) вказують, що цілком розумно допустити практично в кожній людській істоті і, зрозуміло, майже в кожному немовляті, активну волю до здоров'я, імпульс до зростання - чи до актуалізації людського потенціалу" [102, с 253]

Маслоу запропонував теорію людської мотивації, засновану на ієрархи задоволення індивідом своїх потреб. Це фізіологічні потреби, пов’язані з те­нденцією виживання (їжа, вода тощо), потреби безпеки (уникнення болю), потреби в почутті приналежності до групи і любові (інтимність, товариськість, ідентифікація) і потреби поваги (схвалення "Я" та ін.). Кожна з цих потреб стає важливою тільки після задоволення попередніх у цьому списку Коли всі потреби пов’язані з виживанням задоволено, потреби в актуалізації виступа­ють на перший план. Це потреба в самоактуалізації (акцентування на спеці­альних можливостях людей) і потреба в когнітивному розумінні (акцентуван­ня на інформаційному і стимуляційному голоді) [62].

Якщо тенденція виживання індивіде не блокується іншими ЛЮДЬМИ, тоді тенденція актуалізації матиме сильний вияв. Блокування призводить до за­хисту. Самореалізована особистість (яка відповідала тенденції до виживан­ня) характеризується реалістичною спрямованістю; прийняттям "Я”, інших і довкілля; спонтанністю; орієнтацією на завдання; відчуттям самітності: неза­лежністю; живою сприйнятливістю; духовністю, що не обов'язково релігійна у формальному сенсі; відчуттям ідентичності з людством; почуттям інтимності з деякими улюбленими людьми; демократичними цінностями; розпізнаван­ням розходжень між реальністю і очікуваннями; гумором, який є швидше фі­лософським, ніж агресивним; креативністю; нонконформізмом.

К.Роджерс, не обговорюючи у своїй теорії особистості ії структурних конструктів, приділяючи увагу змінам і розвитку особистості, все ж таки звер­нувся до розгляду двох конструктів ("організм" І "Я"), що закладені у фунда­менті всієї його теорії.

Частина феноменального поля, що постійно диференціюється, являє со­бою “Я", чи "Я-концепцію".

"Організований, погоджений концептуальний гештальт побудований з пе­рцепції характеристик "Я" чи "Моє" і перцепцій відносин "Я" чи "Моє" до ін­ших людей і різних аспектів життя, а також цінностей, пов'язаних з цими пер- цепціями. Цей гештальт доступний свідомості, хоч не обов'язково тптгди 53

усвідомлений. Це плинний і мінливий гештальт, він процесуальний, але в кожен момент творить специфічну цілісність...Стало ясно, що "Я" - важли­вий елемент переживань клієнта і що в деякому граничному змісті його ме­тою с стати "самим собою"" [ВО].

Крім "Я" як такого (структури "Я"), існує ще "ідеальне Я" - те, ким людина хотіла б бути.

Основне значення структуральних понять для теорії Роджерса - "орга­нізм” і "Я" - стає зрозумілим під час обговорення конгруентності між сприй­маним "Я" і актуальним досвідом переживань організму. Коли символізовані переживання, що творять "Я", вірогідно відбивають переживання організму, про людину говорять, що вона адаптована, зріла і повністю функціонує. Така людина приймає весь спектр організмічних переживань без відчуття загрози або тривоги Вона здатна до реалістичного мислення. Неконгруентність між "Я" і організмом змушує індивідів почувати загрозу і тривогу. їхня поведінка набуває захисного характеру, їхнє мислення стає обмеженим і ригідним. Не- конгруенткість між "Я" й "ідеальним Я" також свідчить про незадоволеність людини та її погане пристосування.

Говорячи про розвиток особистості, Роджерс вказував на основну тен­денцію організму - прагнення до актуалізації. Ця актуалізуюча тенденція вибірна, спрямована на ті аспекти середовища, що обіцяють конструктив­ний рух особистості в напрямку завершеності та цілісності. З одного боку, існує одна мотивуюча сила - прагнення до само-актуалізації; з іншого боку, є одна мета життя - стати свмоактуалізованою або цілісною особистістю [102, с. 281-283].

Тенденція руху вперед може діяти тільки тоді, коли вибір ясно сприймається й адекватно символізується. Людина не може актуалізуватися, якщо вона не здатна розрізнити прогресивні й регресивні шляхи поведінки. Не існує ні внутрі­шнього голосу, що підказав би, який шлях прогресивний, ні організмічної необ­хідності, що рухає людину вперед. Перед тим, як зробити вибір, людина має усвідомити стан речей, і тоді вона обере зростання, а не регрес.

"Поведінка в основі своїй є цілеспрямованою спробою організму задово­льнити свої потреби, як вони переживаються, в полі, як воно (поле досвіду) сприймається” [128, с. 192].

Пізніше Роджерс розрізняв актуалізуючу тенденцію організму і тенденцію до самоактуалізації: “Виходячи з розвитку "Я-структури”, загальна тенденція до актуалізації виражається також в актуалізації тієї частини досвіду пережи­вань організму, що символізована в "Я". Якщо "Я" і весь досвід переживань організму відносно конгруентні, тоді актуалізуюча тенденція залишається єди­ною. Якщо "Я" і досвід неконгруентні, тоді загальна тенденція до актуалізації організму може діяти в напрямку, що не збігається з актуалізацією "Я"" [128].

Організм і "Я", хоч і мають уроджену тенденцію до актуалізації, виступа­ють як об'єкт сильних впливів з боку середовища й особливо соціального оточення. Роджерс, на відміну від Фрейда і Саллівана, точно не визначає основних стадій, які проходить людина на шляху від дитинства до дозріван-

ня. Замість цього він фокусує увагу на тому, яким чином оцінки індивіда з боку оточуючих, особливо в дитинстві, сприяють дистанціюваиию між пере живаннями організму і переживаннями "Я".

Якщо ці оцінки винятково позитивні за знаком (що Роджерс називає без­умовним позитивним ставленням), то між організмом і "Я" не виникне диста- нціювання або неконгруентності.

"Якщо індивід відчуватиме тільки безумовне позитивне ставлення, то не виникне умов визнання, самоставлення буде необґрунтованим. потреби в позитивному ставленні й самоставленні ніколи не перебуватимуть у розбіж­ності з організмічною оцінкою, а індивід продовжуватиме бути психологічно пристосованим і цілком функціонуючим" (128, с.203]

Але, оскільки оцінки дитячої поведінки з боку батьків та інших людей є то позитивними, то негативними, дитина навчається розрізняти гідні дн і почут­тя (вони схвалювані) і не гідні (несхвалювані). Не гідні переживання мають тенденцію до виключення з "Я-концепціГ, навіть якщо вони організмічно ва- лідні. Наслідком цього є те, що ‘'Я-концепція'’ опиняється поза лінією органі- змічних переживань.

Деякі автори, орієнтовані на пошуки психотерапевтичної допомоги люди­ні, зокрема автори екзистенціального і "гуманістичного" напрямків (Л.Біесвангер, Р.Ленг, В.Франкл, А.Маслоу, К.Роджерс, Е.Фромм), цікавилися станами розщеплення самосвідомості особистості, "втраченого Я", "неви­правданого Я", дефіциту моральної мотивації особистості.

Р.Ленг розглядав самосвідомість як усвідомлення об'єктом самого себе й як усвідомлення себе об'єктом спостереження КОГОСЬ ІНШОГО. Дві Ці форми усвідомлення "Я" - як об'єкта у власних очах і як об'єкта в очах іншого - тісно пов'язані одна з одною.

"Я" може бути реальним і уявним, останнє виникає при намаганні догоди­ти намірам або очікуванням іншого чи тому, що таким вважається. Це не обов'язково означає, що уявне "Я" до абсурду гарне. Воно може бути ебсур- дно поганим [52].

В.Франкл увів поняття прагнення до сенсу життя і стверджував, що саме цей пошук є головною рушійною силою життя людини. Фрустрація пошуку змісту (екзистенціальна фрустрація) призводить до нусогенного неврозу тобто неврозу, викликаного втратою сенсу життя, екзистенціальним вакуу­мом. Вихід з цього стану - лише у знаходженні мети і слідуванні їй - такої мети, що могла б додати сенсу існуванню людини, дозволити ій знайти його і виправдати власне існування.

"Я вважаю, - пише В.Франкл, - небезпечною оманою припущення, то в першу чергу людині потрібна рівновага, чи, як це зветься в біології, “гомео- стазис". Насправді людині потрібний не стан рівноваги, а швидше боротьба за якусь мету, гідну її. Те, що їй необхідно, не є яросте зняттям напруження будь-якими способами, а є пошуком потенційного сенсу, призначення ще обов’язково буде здійснене".

Подібну думку формулює А.Маслоу, визначаючи "самоактуалізуючу" осо­бистість- "Люди, які самоактуалізуються, всі без винятку втягнуті в якусь справу, в щось, що лежить поза них самих. Вони віддані цій справі, вона є чимось дуже цінним для них - це свого роду покликання..."[102].

При цьому маються на увазі такі неминущі моральні й етичні цінності, яким людина присвячує своє життя, як істина, добро, краса тощо

При визначенні "зрілої'", "самоактуалізованої", "повноцінно функціоную­чої', "ефективної" особистості різними авторами вводиться якість мотивації, що полягає у співвіднесенні діяльності окремої людини з людськими ціннос­тями й надає морального сенсу її існуванню.

1. Концепції самосвідомості у вітчизняній психології

Одним з вихідних, методологічно важливих питань при аналізі проблеми самосвідомості у вітчизняній психології є з'ясування співвідношення СВІДОМО­СТІ й самосвідомості. За своїм походженням це однолорядкові явища психіки, сутність яких можна зрозуміти пише на основі теорії відбиття. Незважаючи на специфіку проявів і розвитку, розділити їх можна тільки абстрактно, оскі­льки 8 реальній життєдіяльності індивіда вони внутрішньо єдині - у процесах свідомості самосвідомість набуває форм усвідомлення віднесеності акту свідомості саме до власного "Я", а процеси самосвідомості можуть здійсню­ватися тільки на основі свідомості.

Суб'єктивно-ідеалістичний підхід до аналізу самосвідомості був типовим не тільки для інтроспективної психології Заходу на рубежі двох сторіч (XIX і XX), але і для методологічних концепцій деяких російських психологів. Так, Є.Бобров вважає поняття самосвідомості і "Я" тотожними: "Самосвідомість або "Я" у психологічному сенсі є єдиним елементом свідомості, неодмінно й необхідно співвідноситься з кожним без винятку іншим елементом свідомос­ті, єдиний чи загальний співвідносний пункт для всякого іншого душевного акту чи буття" [20, с.Зб].

Самосвідомість і "Я" мають різні ознаки, вони полягають у порівняння безлічі фактів, приведенні їх у єдність, в утворенні понять часу, явища, суб­станції і т.д. Крім ознак, самосвідомість і "Я" мають функції мислення, фанта­зії, пам'яті та ін. і якщо самосвідомість і "Я" самі по собі незмінні, якщо еони не розвиваються, то їхні ознаки й функції можуть мінятися під впливом духо­вної сили, що є елементом самосвідомість. Ця сила зв'язує й координує окремі психічні функції та надає їм єдності психічної групи чи асоціації, єдно­сті моменту свідомості. Без самосвідомості, без "Я" - цього єдиного живого творця духовного життя - воно взагалі неможливе.

Таким чином, у концепції Боброва самосвідомість перетворюється на са­мостійний суб'єкт, що виступає джерелом і основою існування духовного. Самосвідомість замкнута в собі, співвідноситься тільки із собою, і досліджу­вати її можна лише єдиним способом - шляхом інтроспекції і рефлексії, ана­лізу безпосередньо даних самосвідомості, способом, що природно випливає з такого розуміння сутності самосвідомості.

Найбільш чітко і послідовно принципи інтроспекцюнізму у вітчизняній лі­тературі розробляв М.Я Грот: "Усяке спостереження с насамперед формою самоспостереження. Адже ми можемо спостерігати світ тільки крізь призму своїх відчуттів, тобто спостерігаємо свої відчуття як душевні стани викликані зовнішніми подіями і змінами" [29, с. 26].

Самосвідомість, самоспостереження, на думку інтроспекціоніспв. розви­ваються й функціонують у людини фактично поза спілкуванням з іншими За виразом Грота, було б непробачною ілюзією припускати що, спостерігаючи інших, ми спостерігаємо їхнє справжнє душевне життя, а не своє власне ними породжуване [29, с. 38).

Плідні ідеї про формування фізичного "Я" людини висунув і М Сєченое Він вважав, що в основі всіх актів самосвідомості взагалі і спрямованих на усвідомлення свого фізичного ''Я” зокрема лежить рефлекторна діяльність мозку, що надає можливість створюввти різноманітні зв'язки між окремими відчуттями, які йдуть від наших органів чуття. Синтез відчуттів, акумульова­них у внутрішніх та зовнішніх органах чуття - вихідний момент у формуванні уявлень людини про своє тіло. У зв'язку з цим Сєченое підкреслював лсний генетичний зв'язок процесів предметної свідомості і самосвідомості

"Людина безперервно отримує враження від власного тіла Одні з них сприймаються звичайними шляхами (власний голос - слухом форми тіла - оком і дотиком), а інші йдуть, так би мовити, зсередини тіла і присутні у сві­домості у вигляді дуже невизначених темних відчувань. Відчуття останнього роду є супутниками процесів, що відбуваються у всіх головних анатомічних системах тіла (голод, спрага тощо) і справедливо називаються системними почуттями. У людини нв може бути, власне, ніякого предметного Відчуття, до якого не домішувалося б системне почуття в тій чи іншій формі. Перил по­ловина відчувань мвє, як говориться, об'єктивний характер, а друга - чисто суб'єктивний. Перші відповідають предметам зовнішнього світу, другі - по­чуттєві стани власного тілв, самовідчуття" [92, с.502-503].

Два види відчупіа - системні почуття і предметні - в дитини спочатку злиті, їх виділення проходить через аналіз, розчленовування спочатку асоці­йованих відчуттів об’єктивного і суб'єктивного характеру, об'єднаних у ціле­ному акті пізнання. Процес відділення самопочуття від явищ предметної сві­домості також формується на основі численних сполучень об'єкт «ного < су­б'єктивного моменту в будь-якому психічному процесі.

Дитяче самопочуття, стверджує Сєченое, дає основу для формування більш складних форм самосвідомості. "З дитячого самопочуття народиться у зрілому аіці самосвідомість, що надає людині можливість відноситися до агпв власної свідомості критично, тобто відокремлювати асе своє внутраимє «а усього, що відбувається ззовні, аналізувати його і зіставляти (порівнювати) о зовнішнім, - словом, вивчати акт власної свідомості* (92. с 504).

В.М.Бехтерее розглядав здатність самопізнання т характерну ознаку по­вної свідомості, а втрату такої здатності тс першу ознаку поіяткоаого за­тьмарення свідомості: 'Вищим ступенем свідомості мвє бути визнано, баз 67

сумніву, той стан внутрішнього світу, коли людина, з одного боку, має здат­ність довільно вводити у сферу свідомості ті чи інші з колишніх уявлень, з іншого боку - може надавати звіт про те, що відбувається в її свідомості, про явища, про зміну одних уявлень на інші, інакше кажучи, може аналізувати самі психічні процеси, що відбуваються в ній" [17, с.208].

Концепці. "Я" в радянської психології найбільше плідно розроблено С.Л.Рубінштейном у його незавершеній книзі "Людина і світ", де він писав "Я - це діюча "особа". Її виділення пов'язано з розрізненням процесу ("щось відбувається” у формі безособової пропозиції) і діяльності (дана людина щось робить). Друге пов'язано з людською довільною дією, тобто дією свідо­мо керованою. Довільна, керована, свідомо регульована діяльність необхід­но припускає діючу особу, суб'єкта цієї діяльності - "Я" даного індивіда "Я" - це не свідомість, а людина, суб'єкт як свідомий діяч. Як суб’єкт пізнан­ня...людина виступає вдруге; первинно вона - суб’єкт дії, практичної діяль­ності" [82, с.334].

З погляду психологічного аналізу самосвідомість становить складний пси­хічний процес, суть якого полягає у сприйнятті особистістю численних "обра­зів" самої себе в різних ситуаціях діяльності й поведінки, у всіх формах взає­модії з іншими людьми й у з'єднанні цих образів в єдине цілісне утворення - в уявлення, а потім у поняття свого власного "Я" як суб'єкта, відмінного від інших суб’єктів. У результаті розгорнутих актів самосвідомості, що стають усе більш складними, у міру збільшення кількості образів, що інтегруються в уявлення й поняття про самого себе, формується все більш глибокий і адекватний образ власного "Я". У структурному вдношенні самосвідомість становить єдність трьох аспектів - пізнавальної (самопізнання), емоційно-ціннісної (самостав- лення) і діючо-еольової, регулятивної (саморегуляція).

Самосвідомість особистості виявляється в тому, що вона визначає своє ставлення до інших людей, тим самим самовизначаючись у системі вироб­ництва й усвідомлюючи власну самостійність. Включвність самосвідомості е інші психічні процеси, функціонування її в них надає можливість виносити зовні, відчужувати зміст своєї розумової діяльності й аналізувати його в такій "відчуженій" від себе формі і разом з тим усвідомлювати як своє, приналеж- не своєму "Я".

"У міру того як з життя й діяльності людини, з її безпосередніх підсвідо­мих переживань виділяється рефлексія на світ і на самого себе, психічна діяльність починає виступати як свідомість. Виникнення саідомості тісно пов'язано з виділенням з життя і безпосереднього переживання рефлексії на навколишній світ і не самого себе. Свідомість - це завжди знання про щось, що поза ним. Воно припускає відношення суб'єкта до об'єктивної реальності" [80, с.37].

При аналізі різних аспектів проблеми самосвідомості особливо важливого значення набуває методологічний принцип єдності свідомості й діяльності, що затвердився в радянській психології. Систематичне розробка цього прин­ципу у вітчизняній психології почалася в 30-ті роки XX ст. (С.Л.Рубінштейн,

О.М.Леонтьев, Б.Г.Ананьєв, Б.М.Теплов, А.О.Смірнов та їм.). Основини печи тивний зміст положення про єдність свідомості й діяльності полягає у с~в*р дженні їх взаємозв'язку і взаємозумовленості діяльність людини забезпечу;, формування її свідомості, самосвідомості, психічних процесів, властивосте* у свою чергу останні, регулюючи діяльність людини, є умовою н адекватнеє ті. С.Л.Рубінштейн писав: "У радикальному протиріччі з усією ідеалістичною психологією, яка йде від Декарта і Локка, що визнавала явище свідомості безпосередньою даністю, центральним у психологи має бути визнано ге по­ложення, що психічне включене у зв'язки, що виходять зв межі внутрішнього світу свідомості, опосередковано ставленням до зовнішнього, предметного світу і лише на основі цих ставлень може бути визначено" (84, с 42-43]

Відповідно до принципу єдності свідомості та діяльності опосередкований характер пізнання зберігається цілком і для самосвідомості, самопізнання самоспостереження.

Принцип єдності свідомості й діяльності враховує, що не все пережите людиною адекватно усвідомлюється нею, тому що не усі відносини, що ви ражаються в переживанні та його визначають, самі адекватно дані у свідо­мості як відношення. Тому перед психологією поетес важливе питання об'єк­тивного психологічного пізнання, що відрізняється від простого переживання Воно може бути вирішено тільки на основі розкриття всіх істотних об'єктив­них зв'язків, що опосередковують психічне. У розкритті таких зв'язків головна роль належить діяльності, а якій свідомість і самосвідомість не тільки вияв пяються, але й формуються.

"Зв посередництва діяльності суб'єкте його психіка стає пізнавана для інших. За посередництва нашої діяльності навіть ми самі об'єктивно пізнаємо нашу психіку, перевіряючи свідчення нашої свідомості" (64, с 47]

Нвші дії і насамперед наші вчинки (реалізуючи ставлення людини до лю дини) нерідко допомагають нам глибоко усвідомити й пізнати наші власні переживання, почуття, відносини тощо.

"Вчинком дія стає в міру того, як формується самосвідомість¹' (64, с 51)

За такого розуміння діяльності, дій, вчинків, спілкування тощо як найваж­ливішої умови формування свідомості та її пізнання стає ясним принципове розходження між самоспостереженням та інтроспекцією.

"Інтроспекція - це самосвідомість, самовідображвння в собі самої чистої психіки ("психічне тим самим "знане", за Даквртом); самоспостереження самопізнання (дійсне, як воно реально дано в житті) - це самосвідомість ре­ального індивіда" [65, с.166].

Усупереч інтроспекціонізму самоспостереження аж ніяк не мас абсолют­ної, безпосередньої вірогідності. Усі дані свого самоспостереження людина перевіряв у процесі самосвідомості, сгнввідмосячм їх з тим об'єктивним що опосередковує контекст, в якому вони виникають і регулюють Дії, вчинки узагалі діяльність суб'єкта. Поступово усвідомлювані переживання етващпр- сяться нею з іншими людьми, із зовнішніми умовами ЇЇ життя тв діяльності тільки завдяки цьому вони й усвідомлюються.

Методологічні принципи аналізу самосвідомості та визнання положення про безупинну зміну самосвідомості на основі взаємин людини з навколиш­нім соціальним середовищем дозволяють досліджувати самосвідомість як розгорнутий у часі процес. Це надає можливість простежити закономірності самосвідомості не тільки як структурно сформованого явища психіки, але і досліджувати закономірності розвитку, що дають пояснення вже готовим, зрілим формам і актам процесу самосвідомості.

Необхідним методологічним принципом аналізу самосвідомості у психо­логії є принцип особистіснсго підходу.

Психологічне дослідження самосвідомості нерозривно переплітається з ви­вченням становлення особистості як реального суб'єкта, що самоусвідомлює. Процес розвитку самосвідомості включений у генезис самої особистості.

"Самосвідомість не надбудовується зовні над особистістю, а включається в неї. тому самосвідомість не має самостійного шляху розвитку, окремого від розвитку особистості, в ньому віддзеркалюваного, а включається в цей про­цес розвитку особистості, як реального суб'єкта, як його момент, сторона, компонент" [84, с. 677].

У загальній структурі особистості самосвідомість виступає як складна ін­тегративна властивість її психічної діяльності, її головне "утворююче¹’. З од­ного боку, воно немовби фіксує підсумок психічного розвитку особистості на певних етапах насамперед для неї самої; з іншого - як внутрішній регулятор поведінки самосвідомість впливає на подальший розвиток особистості, буду­чи однією з необхідних внутрішніх умов безупинного розвитку особистості, що встановлює рівновагу між зовнішніми впливами, внутрішнім станом осо­бистості та формами її поведінки.

С.Л Рубінштейн писав також про важливу роль самосвідомості у психіч­ному житті особистості і про те чинне місце, яке має посідати вивчення са­мосвідомості в цілісному дослідженні особистості:

"Якщо не можна звести особистість до її самосвідомості, до "Я", то й не можна відривати одне від одного. Тому останнє завершальне питання, що постає перед нами у плані психологічного вивчення особистості, це питання про її самосвідомість, про особистість як "Я", яка як суб'єкт привласнює собі все. що робить людина, відносить до себе усі вихідні від неї справи і вчинки й свідомо бере на себе відповідальність в них як їх ввтор і творець. Пробле­ма психологічного вивчення особистості не закінчується вивченням психічних властивостей особистості - її здібностей, темпераменту і характеру; вона завершується розкриттям самосвідомості особистості" [84, с.676-677].

Самосвідомість може бути зрозумілою лише в реальному живому зв'язку з усіма психічними процесами (відчуттями, мисленням, почуттями тощо), психічними станами і властивостями. У цьому разі будь-який психічний про­цес на досить високому рівні розвитку Може вступити в безпосередній зв'язок з процесами самосвідомості.

В усьому цьому виявляється найважливіша закономірність усякого про­цесу усвідомлення: "Усвідомлене і неусвідомленв відрізняються не тим, що в

одному випадку усе вичерпно усвідомлюється, а а іншому нічого не усвідом­лено. Розходження усвідомленого і неусвідомленого припускає врахування того, що в кожному даному випадку усвідомлюється" [83, с. 280].

Звичайно, в першу чергу усвідомлюються мета, а також деякі мотиви і найближчі наслідки тих чи тих дій, вчинків тощо. Інакше кажучи, в будь-якому психічному яаищі людини завжди є щось усвідомлене і завжди щось зали­шається неусвідомленим. Цьому принципу підкоряється й самосвідомість.

Принцип історизму в радянській психології реалізувався в конкретних експериментальних дослідженнях. Однією з перших оригінальних дослі­джень історичного характеру процесу формування самосвідомості і самооці­нки було дослідження психологів на чолі з О.Р Лурією в 1931-1932 рр. в Уз­бекистані. У результаті було зроблено важливий теоретичний висновок щодо процесу історичного розвитку самосвідомості:

"Найбільш важливим уявляється той факт, що цей шлях не вичерпується тільки переміщенням змісту свідомості й розкриттям свідомого аналізу інших сфер життя - сфер соціального досвіду і ставлення до себе самої як до учас­ника громадського життя. Йдеться про набагато більш фундаментальні зру­шення - про формування нових психологічних систем, здатних відбивати не тільки зовнішню дійсність, але і світ соціальних відносин і в кінцевому рахунку свій власний внутрішній світ, сформований у відношенні до інших людей. І це формування нового внутрішнього світу можна вважати одним з фундамента­льних досягнень історичного періоду, що розбирається нами." [58, с.162].

Історичний підхід у дослідженні самосвідомості розроблявся при аналізі розвитку самосвідомості в онтогенезі (П.Р.Чамата, Б Г.Ананьєв, А Г Шнірман, Н.Є.Анкудінова, Л.С.Виготський та ін.).

Л.С.Виготський першим у радянській психології досліджував самосвідо­мість підлітків. За Виготським, самосвідомість - це соціальна свідомість, пе­ренесена усередину, а пам'ять - те основа, що зберігає цілісність самосві­домості, нерозривність і наступність окремих її станів. При аналізі самосві­домості підлітка він реалізує найважливіший методологічний принцип психо­логії - принцип розвитку. Самосвідомість підлітка Виготський розглядає не тільки як феномен його особистості те свідомості, а й як момент розвитку особистості підлітка, обґрунтований біологічно і соціально підготовлений усією попередньою його історією. В організації нервової системи закладено можливості самосвідомості, але для того, щоб ці можливості було реалізова­но, необхідні відповідні психологічні та соціальні зміни.

Виготський критикує погляди, відповідно до яких людина "пізнає” саій внутрішній світ, окремі духовні якості шляхом несподіваного, раптового їх відкриття. Він затверджує, що "...з природною необхідністю все психологічне життя підлітка перебудовується так, що виникнення самосвідомості є лише продуктом усього попереднього процесу розвитку" [26, С. 492].

Процес становлення самосвідомості Виготський розглядав у руслі своєї культурно-історичної концепції і з погляду положення про інтеріоризацію зов­нішніх дій.

Реалізований Л.С.Виготським підхід до розробки самосвідомості підлітка знайшов свій розвиток і продовження в роботах інших радянських психологів (Т.В.Драгунова, Л І.Божович, С.Л.Рубінштейн, М.С.Лукін. В.М.Куніцина й ін.).

На самосвідомість значною мірою поширюється таке важливе положення, що характеризує основний спосіб взаємозв'язку свідомості й психічних про­цесів. "Коли йдеться про свідомість як вищу форму відображення дійсності, мається на увазі, що в реальному процесі усвідомлення зовнішнього світу над відчуттями, сприйняттями, уявленнями і мисленням не надбудовується якийсь додатковий поверх, який, спираючись на все, що нижче лежить, являє собою щось від них відмінне, поза ними існуюче. У дійсності у процесі суспі­льно-історичного розвитку людини ці форми відображення набувають нової якості. Свідомість - це не щось, що стоїть над відчуттям і мисленням, а че­рез них здійснюване, більш високе, осмислене відображення зовнішнього світу" [107, с.249].

Розгорнутий аналіз формування самосвідомості в історії розвитку людсь­кого суспільства на основі широкого історичного, археологічного й етногра­фічного матеріалів міститься в роботах відомих дослідників свідомості і са­мосвідомості А Г.Спіркіна й І.Ф.Протасені.

Історично самосвідомість є більш пізнім продуктом розвитку порівняно зі свідомістю. Різні акти самосвідомості - це немовби спілкування людини із самою собою, для якого необхідний розвиток внутрішньої мови, достатньої сформованості таких властивостей мислення, як абстракція й узагальнення, що дозволяють індивіду скласти уявлення та поняття про своє "Я", відмінне від "Я" іншого.

Самосвідомість надає можливість індивіду усвідомити себе через усвідо­млення свого ставлення до світу, через предметне ставлення до інших лю­дей, і головне - через свою практичну діяльність та її результати, через те, що він вважає своїм, у чому набула своєї реалізації його свідомість - мова, розум, одяг тощо [95, с.187].

У радянській психології переважали описові та досить широкі тлумачення самосвідомості, наприклад такого типу, як самосвідомість - це усвідомлення своєї сутності, свого місця в суспільстві, в колективі, усвідомлення своїх пси­хологічних особливостей, можливостей, переживань тощо. Імовірно, за най- загальнішого підходу до аналізу самосвідомості таке розуміння могло б бути і правомірним. Але для психології важливо з'ясувати специфіку самосвідо­мості як особливого феномена людської психіки. Спираючись на досягнення сучасної психологічної науки і рівень теоретичного й експериментального дослідження самосвідомості, необхідно підкреслити, що самосвідомість у психічній діяльності особистості виступає як особливо складний процес опо­середкованого пізнання себе, розгорнутий у часі, пов'язаний з рухом від оди­ничних ситуативних образів через інтеграцію подібних численних образів у цілісне утворення - у поняття свого власного "Я" як суб'єкта, відмінного від інших суб'єктів. Багатоступінчастий і складний процес самопізнання необхід­но сполучений з різноманітними переживаннями, що надалі також узагаль-

нюються в емоційно-ціннісне ставлення особистості до себе. Узагальнені результати пізнання себе й емоційно-ціннісного ставлення до себе закріп­люються у відповідну самооцінку, що включається в регуляцію поведінки особистості як один з визначальних моментів. У реальній життєдіяльності особистості самосвідомість виявляється в нерозривній єдності окремих вну­трішніх процесів - самопізнання, емоційно-ціннісного ставлення до себе і саморегулювання поведінки у всіляких формах взаємодії' людей у суспільстві [107, с.89-90].

На думку І.І.Чеснокової, такий підхід до розгляду самосвідомості в психо­логії з виділенням її процесуальної відкриває більш широкі можливості її аналізу: "По-перше, підкреслюється той факт, що самосвідомість у цілому - динамічне утворення психіки, вона перебуває в постійному русі і не тільки в онтогенезі, але й у своєму повсякденному функціонуванні. Процесуальність самосвідомості виявляється як у динаміці її змістовної, значеннєвої сторони, так і в динамічних проявах способів її реалізації і насамперед у процесі са­морегулювання поведінки. По-друге, розгляд самосвідомості як процесу в системі психічної діяльності надає можливість зрозуміти реально діючі ре­зультати пізнання себе, емоційно-цінністного ставлення до себе і рівня са­морегулювання, виявити причини тієї чи іншої форми їх прояву. По-третє, за такого підходу враховується внутрішня динамікв процесу самосвідомості, різне співвідношення його внутрішніх складових, котре теж впливає на дете­рмінацію поведінки. І, по-четверте, процесуальність у розумінні самосвідо­мості дає змогу перебороти тлумачення самосвідомості як статичного явища психіки" [107, с. 90].

В.П.Зінченко звертає увагу на те, що з погляду загальної психології най­більш цікавим є розширення традиційної проблематики сфер свідомості й самосвідомості, що його розпочали психологи-практики, зокрема патопсихо- логи, психотерапевти: "У цих дослідженнях детально розглядається пробле­ма фізичного "Я", поширюється культурно-історичний підхід на сферу тілес­ності. Остання впливає не свідомість і самосвідомість особистості чвсом значно більшою мірою, ніж сферв духовна. Справляють враження описи ви­падків, коли самосвідомість, що напружено працює в пошуках сенсу життя, долі чи причин оман І втрат, замикається або занурюється в тілесність влас­ного "Я". Відбувається зсув центру свідомості. Вона шукає змісту не е зовні­шніх предметностях, не у внутрішніх діяльностях, а в переживаннях аласної тілесності" [39, с.34].

Б.Ф.Ломов розглядав зміст когнітивної функції психіки на рівні свідомості "...як пізнання в поєному сенсі цього слова, тобто як активне цілеспрямоване здобуття знань. При цьому насамперед маються на увазі знання як ідеальні результати відображення, створені у процесі суспільно-історичної практики і "відлиті у форму" наукових, ідеологічних, етичних та інших ідей, принципів, норм тощо. Опановуючи їх, індивід разом з тим засвоює і сформовані види суспільної свідомості" [55, с.291].

У сучасній вітчизняній психології не існує єдиної думки щодо початкового моменту й критерію появи самосвідомості в онтогенезі. Згідно з поглядами Б Г.Ананьева, самосвідомість виникає в період, коли дитина починає виділя­ти себе як суб'єкта своїх дій. Проте межі даного періоду дуже невизначені, тому, на думку Ананьєва, остаточне вирішення цього питання на даному етапі дослідження проблеми самосвідомості ще не є можливим

Кілька послідовних моментів становлення самосвідомості в онтогенезі на­мічає С Л.Рубінштейн. Це оволодіння власним тілом, виникнення довільних рухів, самостійне пересування і самообслуговування. Так, дитина стає само­стійним суб'єктом різних дій, виділяє себе з оточення, в неї формуються перші уявлення про своє "Я". Серед психологів зустрічаються думки (Н.Є.Анкудьінова), що появу самосвідомості можна віднести до періоду фор­мування мислення та мови, у результаті чого виникає можливість оцінювати свої вміння в різних видах діяльності. У психологічній літературі зустрічається також припущення, що самосвідомість з'являється тільки в підлітковому віці.

Окремі ознаки самосвідомості на початкових стадіях розвитку ще не свід­чать про появу самосвідомості у формі усвідомлення особистістю себе в усій сукупності фізичних і психологічних якостей. Але ці ознаки можуть характе­ризувати онтогенетичний рівень самосвідомості, що відповідає певному віко­вому етапу розаитку людини.

Недосконалі форми самосвідомості з'являються в дитини вже в перші ро­ки її життя. Ці форми обумовлені певним ступенем взаємин із зовнішнім СВІ­ТОМ і відповідними моментами фізичного і психічного розвитку. Спочатку ви­діляється фізичне "Я" дитини, в основі якого лежить відображення нею її фізичних якостей та можливостей, особливостей власного тіла.

У зв’язку з ускладненням відносин дитини зі світом оточуючих її людей, а також форм спілкування з ними починається виділення духовного "Я". При цьому відбувається сприйняття людиною в собі своїх уявлень, почуттів, ду­мок, вольових процесів, їхніх мотивів.

"Людина починає розумово відокремлювати себе не тільки від процесів почуттєвого сприйняття зовнішнього світу, але і від своїх помислів, бажань, дій. Виникає самоаналіз, самооцінка, одним словом, усвідомлення себе дія­чем, людиною сприймаючою й думаючою" [111, с.221].

Формування і зміна "Я" безупинно супроводжуються фізичним і духовним розвитком особистості. "Я" дитини, "Я" дорослої людини, "Я" літньої людини мають різні змістовні характеристики. Навіть для того самого вікового пері­оду особистості "Я" залежно від особливостей переживань, від емоційного тла всіх станів особистості буває неоднаковим. Це і створює відому неповто­рність особистості, її індивідуальність [107, с.45].

1. Структура "Я" у процесі самосвідомості

Поняття "Я" широко використовується у всіх науках про людину і суспіль­ство. У радянській філософській і психологічній літературі цей феномен роз-

глядається у загальнотеоретичному плані у зв’язку як з теорією особистості те самосвідомості, так і з конкретними закономірностями розвитку

Хоч поняття "Я" - одне з найстарших філолофсько-психологічних понять, його категоріальний статус залишається вкрай невизначеним, і такі терміни як "самость" ($еії), "ідентичність”, "Его" і "Я” вживаються у всіляких значен­нях Ці труднощі не є чисто термінологічними. Поняття "Я" завжди співвідно­ситься і нерідко навіть зливається, з одного боку, з поняттям особистості, а з іншого - з поняттям самосвідомості. Проте, не кажучи вже про багатознач­ність самих цих термінів, поняття "Я" не вичерпує їхнього обсягу. "Я" - не просто індивідуальність, особистість, а особистість, розглянута зсередини У той самий час самосвідомість може бути не тільки індивідуальною, але й колективною, груповою (наприклад, класова самосвідомість).

Саме загальне значення терміна "Я" - Самость, тобто інтегральна ціліс­ність, "одноосібність", "дійсність" індивіда, на підставі яких він відрізняє себе від зовнішнього світу і від інших людей. Самость - це єдність "реальної" іден­тичності індивіда те його самосвідомості. Наївна натуралістичне теорія схиль­на жорстко розмежовувати два останні поняття, вважаючи самосвідомість простим відбиттям "даної” органічної ідентичності. На думку І.С.Кона, таке зве­дення ідентичності (Самості) до психофізіологічної цілісності, що дозволяє організму безпомилково впізнавати свої й відчужувати чужі клітини, а самосві­домості - до усвідомлення цієї своєї особливості, одиничності не витримує критики і вихолощує саму суть проблеми "Я" як активно-творчого, інтегратив­ного начала, що дозволяє індивіду не тільки усвідомлювати себе, але й свідо­мо спрямовувати і регулювати власну діяльність. Поняття ідентичності, широ­ко вживане у психофізіологічній і соціологічній літературі, позначає не форма­льну тотожність суб'єкта самому собі ("Я" * "Я"), а його усвідомлену приналеж­ність до певної категорії людей ("соціальна ідентичність", "статева ідентич­ність" тощо), тобто деякий аспект особистості та її самосвідомості

Як би не визначала неука поняття "Я", воно завжди залишається двоїс­тим, тому що, як помітив уже І.Кант, свідомість самого себе має е собі по­двійне "Я": 1) "Я" як суб'єкт мислення, рефлексуюче "Я" і 2) "Я" як об’єкт сприйняття і внутрішнього почуття. У психологічній літературі перше "Я" зви­чайно називається активним, діючим, суб'єктивним чи екзистенціальним "Я” ("Его"), а друге - об'єктним, рефлективним, феноменальним, категоріальним "Я" чи "образом Я”, "поняттям Я", "Я-концепцією" тощо.

Залежно від приписуваного поняттю "Я" онтологічного, гносеологічного і методологічного статусу, на думку І.Кона, психологи по-різному визначають свої дослідницькі завдання. Можна аиділити трохи взаємозалежних і в той самий час автономних осей чи параметрів.

По-перше, це предмет дослідження: активне, діюче "Я" (регулятивне джерело психіки) чи рефлексивне, феноменальне "Я" (самосвідомість).

По-друге, це визначення "Я* як реальної "субстанції”, "агента” чи діяльно­сті умовного психічного "конструкта".

При цьому і перший, і другий параметр можуть аналізуватися холічно чи аналітично. Холічне трактування діючого "Я" відповідає поняттю "душі", його вважають синонімом цілісного індивіда, тоді як аналітичне - бачить у ньому особливий регулятивний механізм (наприклад "Его” у психоаналізі). Це роз­ходження існує й у трактуванні рефлексивного "Я", що розглядається або як цілісний образ чи "імпліцитна теорія особистості", або як сукупність окремих оцінок, які систематизуються тільки у ході психологічного дослідження.

По-третє, концептуалізація "Я" може відбуватися у структурних чи проце­суальних термінах. У першому разі проблема формулюється у плані аналізу особливих психічних інстанцій, структурних елементів психіки ("Его", іденти­чність, моральне "Я") чи компонентів самосвідомості (образи "Я"). У другому разі йдеться про процеси й дії, що описуються як саморегуляція, самосвідо­мість, самооцінювання, самоактуалізація тощо.

По-четверте, відповідні структури і процеси можуть розглядатися як ін- траіндивідуальні, зосереджені усередині особистості, чи інтерсуб’єктивні, похідні від міжособистісної взаємодії, соціального середовища, змісту діяль­ності тощо.

По-п'яте, відрізнятися може й гносеологічний статус цих категорій: індивід осягає себе і свої властивості безпосередньо, шляхом інтроспекції чи опос- редковано, через якісь мотивації. У психологічному плані це полягає в пи­танні: чи є можливим об'єктивне пізнання "Я" чи воно вимагає якихось інших способів проникнення?

Такі різні постановки проблеми "Я" тісно пов'язані з теоретико- методологічними, філософськими орієнтаціями психологів. Для радикально­го біхевіориста такого поняття, як Самость, просто не існує. Якщо персоно- лопчна Его-психологія підкреслює внутрішню єдність Самості, то інтеракціо- нізм бачить у ній винятково соціальну конструкцію і т. ін. Проте, на думку Кона, можна зазначити низку загальних, інтегративних тенденцій [45].

Найважливіша з цих тенденцій - зростаюче розуміння відносності розхо­джень між діючим і рефлексивним "Я" І ТОГО, що їх опозиція не може бути центральним стрижнем психології самопізнання. Его-психологія часто упредметнювала діюче "Я", перетворюючи його на особливу сутність, на зразок душі. Однак описати генезис і функцію цього "Я" безвідносно його діяльності і самосвідомості принципово не можливо. Поняття діючого, пізна­вального, сприймаючого, рефлексуючого, мислячого чи морального "Я" ма­ють на увазі не якісь окремі автономні психічні інстанції, а суб'єкта, що вико­нує дані дії. "Сила Я" позначає просто здатність індивіда підтримувати свою Самость проти зовнішніх (тиск середовища) і внутрішніх (спонтанні емоційні потяги) факторів; по суті, це еквівалент життєвого поняття "сила волі" чи "си­ла характеру" [47].

Поняття "сили Я" було уведено Фрейдом як таке, що аідбиває найвищою мірою важливий психологічний фактор, від якого в першу чергу залежить успіх будь-якої психотерапії, в тому числі й психотерапії психоаналітичної: "Центральним вузлом усієї ситуації є відносна сила або слабкість "Я" [102].

На думку Ф.Балінта, одного з провідних діячів сучасної психосоматичної медицини, успіх будь-якої психотерапії залежить від "сипи Я", що в деяких випадках необхідним є проведення попередньої робота з підвищення "сипи Я" і лише після цього доцільним стає подальше втручання.

На думку Ф.В.Басіна, "сипа Я" визначається мірою здатності цілеспрямо- аано регулювати дії в умовах неможливості задоволення потягів наростаю­чої сили.

Потяги, що регулюються "силою Я", розглядаються у психоаналітичній літе­ратурі відповідно до звичайних установок теорії психоаналізу як такі, що вира­жають активність тільки антагоністичного змісту "несвідомого", як вияв так звано­го "інстинкту смерті¹' (Г.Нунберг), як подолання споконвічного і нібито невикорін­но властивого нормальній психіці - нарцисичних, мазохистських і гомосексуаль­них тенденцій (С.Нахт і С.Лебовичи) і тому подібних факторів, однотипно і нав'я­зливо повторюваних у традиційних психоаналітичних схемах [11].

Якщо підійти до розуміння природи свідомості й "несвідомого" З ПОЗИЦІЙ, відмінних від тих, на яких стоїть психоаналітична школа, якщо розглядати як основну форму вираження "несвідомого" насамперед установку (в розумінні Д.М.Узнадзе) і враховувати важливу роль установки також у структурі свідо­мості, то об'єктом регулюючого впливу "сипи Я" стає відразу широкий спектр психологічних процесів, що мають саме безпосереднє відношення до по­всякденної поведінки.

Особливості психологічної установки можуть мати експериментальну ва­ріацію, що може бути зручним для діагностики критерію так званої "сили Я"

На думку І.С.Кона, незважаючи на численні спроби, жоден психолог- теоретик не зміг скільки-небудь чітко розмежувати поняття ідентичності дію­чого "Я" ("Его") і рефлективного "Я". Автор найвідомішої сучасної концепції ідентичності Е.Еріксон поєднує ідентичність з "Его” в понятті "Єго- ідентичності", вживаючи цей термін, як і його складові, у декількох різних значеннях: то як "усвідомлене почуття індивідуальної ідентичності", то як "несвідоме прагнення до послідовності особистого характеру", то як "крите­рій мовчазної діяльності Его-синтезу".

Та сама багатозначність є характерною і для теорії "розвитку Его" Ц.Левінджер, хоч, як і теорія Еріксона, вона має непогане емпіричне підтвер­дження і впливає на західну психологію розвитку. На думку Левінджер, ви­значити "Его" твк само важко, як визначити життя. "Розвиток Его" - більш вузький процес, ніж розвиток особистості в цілому. Однвк "Его" - не явище, а процес, точніше, синтетична, оргвнізуюча функція психіки. Іноді Левінджер ототожнює "Его" з характером у широкому розумінні слова. Процес "розвитку Его", за Левінджер, містить у собі моральний розвиток, когнітивний розвиток і підвищення здатності до міжособистісних відносин. На практиці всі спроби простежити розвиток "Его" або зводяться до вналізу розвитку окремих психі­чних властивостей і процесів чи особистості, включаючи способи П життєдія­льності, рольову структуру та ціннісні орієнтації, або зосереджується на ди­наміці самосвідомості, рефлексивного "Я".

Питання щодо змісту і функцій самосвідомості викликає у філософській і психологічній літературі гострі суперечки. Природничонауковий підхід до цієї проблеми, як відомо, редукував особистість до сукупності її індивідних влас­тивостей. а самосвідомість - до їх пасивного відображення. Це викликало заперечення прихильників особистісно-діяльнісного підходу. Вони вказували на неправомірність: а) обмеження Самості психофізіологічною індивідуальні­стю організму; б) зведення самосвідомості, що розуміється як ставлення до себе в цілому, до парціальних процесів самопізнання.

Взагалі ця картина справедлива так само, як і утвердження соціальної сутності "Я" та інтерсуб'єктивності самосвідомості. Проте питання про пси­хофізіологічні аспекти і механізми рефлексивного "Я", так само як і проблема взаємозалежності самосвідомості й самопізнання, цим не знімається. З того, що образ "Я" не зводиться до суми самовідчутгів, ще не випливає, що він генетично з ними ніяк не пов’язаний (це переконливо показали дослідження французької психологічної школи А.Валлона і Р.Заззо). Але цей вододіл є відносним, і кожна модальність "Я" і "не-Я” має сенс тільки у співвіднесенні з протилежною Структура та ціннісно-смисловий зміст "Я" істотно змінюються залежно від того, структурується воно щодо зовнішнього предмета взагалі ("Я" - "не-Я"), чи власного тіла, чи самого себе як носія якихось соціальних і психічних властивостей, чи іншого "Я" ("Я" - "Ти”), чи власного "Я”, звернено­го в "ти" (автокомунікація), чи якоїсь системи надособистісних, ідеальних норм і цінностей, на які особистість орієнтується.

Звідси - принцип інтерсуб’єктивності і соціальності "Я”, яке можна зрозу­міти лише в системі суспільних відносин і конкретної взаємодії особистості з іншими людьми. Особистісний підхід знаходить найширше підтвердження в соціально-психологічних дослідженнях, що простежують взаємозалежність індивідуальної самосвідомості й суспільних відносин, і дає ключ до змістов­ного аналізу "Я" (88_: с.20].

Особистісний підхід нвсамперед уточнює категоріальний статус "Я". У за­гальній психології довгий час точилася суперечка, чи вврто вважати рефлек­сивне "Я" сукупністю самовідчутгів, уявленням вбо поняттям. Соціальна пси­хологія знімає це питання, розглядаючи "Я” як особливу настановну систему. Така концептуалізація, поширена як у вітчизняній, так і в західній літературі, надає психологам значні методологічні переваги.

По-перше, настановне модель дозволяє представити когнітивні, афекти­вні. поеедінкові й ціннісно-нормативні моменти свідомості не як різні сутності (самопізнання - це одне, а самоставлення - щось зовсім інше), а як різні аспекти того самого явища.

По-друге, вона орієнтується на вствновлення динвмічного взаємозв’язку інтраіндивідуапьних і контекстуальних, міжособистісних факторів самооціню- вання, самоповаги тощо.

По-третє, вона представляє різноманіття функцій самосвідомості як діа­лектику когнітивно-інформаційних і Его-звхисних процесів.

По-четверте, вона дозволяє суворіше диференціювати ті погляди і кути зору, під якими індивід струкгурує образи власного "Я" і з якими так чи інак­ше співвідносяться всі особистісні самооцінки.

М.Розенберг виділяє такі головні типи образів "Я": 1) надособистісне "Я" - яким індивід бачить себе в даний момент; 2) бажане "Я*¹ - яким індивід котів би бачити себе; 3) представлене "Я" - яким він показує себе іншим Кожен з цих образів можна аналізувати з погляду його змісту, структури, генезису, функцій тощо. Зміст рефлексивного "Я" включає: соціальну ідентичність тобто вказівку на ті групи, статуси і категорії, до яких індивід належить і які становлять його різні "Ми", визначаючи його відповіді не запитання "Хто Я", певні позиції (особистісні дескриптори або самооцінки), за допомогою яких індивід описує власні соціально-психологічні якості, відповідаючи не запи­тання "Який я"; фізичні характеристики, в яких він сприймає й описує своє тіло і зовнішність. Усі ці елементи існують, проте, не самі по собі, а в певній системі. Щоб зрозуміти структуру рефлексивного "Я", потрібно насамперед визначити психологічну ієрархію окремих соціальних ідентичностей, диспо­зицій і цінностей, з'ясувати, які з них є для індивіда центральними, інтегрую­чими, найбільш впливовими на рівень його самоповаги Далі потрібно з'ясувати співвідношення різних елементів і властивостей та цілого: узагаль­нений, глобальний рівень самоповаги з тим, як індивід ставиться до себе в деякому приватному ракурсі чи аспекті діяльності. Нарешті, необхідно вста­новити співвідношення об'єктивних (соціальних і поведінкових) і суб'єктивних (мотиваційних) аспектів "Я"; наприклад, чи описує індивід себе переважно в термінах саоїх соціальних ролей, статусів і вчинків, чи в термінах емоцій, установок і бажань. Слід звзначити, що структура самоаналізу і самоопису відтворює загальну логіку соціальної перцепції й розвивається за тими са­мими законами.

Ставлення індивіда до себе, як і всяка інша наствновна система, характе­ризується цілим набором вимірів. Рефлексивні "Я" в різних людей або в леї самої людини на різних стадіях її розвитку можуть відрізнятися: за змістом, напрямком (бути позитивними чи негативними), інтенсивністю (силою почут­тів), контрастністю (значущістю для суб'єкта), послідовністю, стійкістю, ясністю, верифікованістю. Крім того, образ "Я" мас деякі специфічні параметри, відсутні в інших установках. Так, нв відміну від установок щодо інших об'єктів, які мо­жуть мати різне значення для суб'єкта, власне "Я” є важливим для кожного суб’єкта - тут суб’єкт і об'єкт установки збігаються. Судження про себе завжди сполучається з оцінюванням, при цьому виникають особливі, характерні для самооцінки, емоційні реакції (гордість і сором). Справедливість таких самооці­нок важко встановити через їхню низьку верифгкованість.

Перевага тієї чи іншої моделі звичайно відбиває теоретичні орієнтації до­слідника. Трактування самооцінки як відбитої думки інших пов'язана з теорі­єю "дзеркального Я" та інтеракціонізмом, теорія соціального порівняння - з когнітивізмом, а атрибутивна модель, зокрема теорія самосприймяття Д.Бема - з біхевіоризмом. Але в певному сенсі ці моделі взаємодоповнюють 69

одна одну пояснюючи різні аспекту формування і зміни рефлексивного "Я" і його окремих компонентів. Методичний репертуар таких досліджень також дуже різноманітний.

Експериментальні дослідження самосвідомості сприяли проясненню й іноді пвреформулюванню деяких стврих філософсько-психологічних про­блем. Уже у стародавні часи точилася суперечка про те. чи є наші уявлення про себе істинними чи хибними, ілюзорними. Це питання сьогодні вивчається більш диференційовано: самооцінки зіставляються не тільки з реальними результатами діяльності суб'єкта, але і з особливостями експериментальної ситуації й особистості досліджуваного. Причому питання ставиться не взага­лі. чи може індивід адекватно сприймати й оцінювати себе, а у зв'язку з про­блемою співвідношення головних функцій самосвідомості - регулятивно- організуючою * Его-захисною. Щоб успішно спрямовувати свою поведінку, Субскт має вслодти адекватною інформацією як про середовище, так і про стан і властивості своєї особистості. Навпаки, Его-захисна функція орієнто­вана переважно на підтримання самоповаги і стабільності образу "Я", навіть ціною перекручування інформації. Залежно від цього той самий суб'єкт може давати як адекватні, так і помилкові самооцінки. З'ясування цього факту вно­сить істотні корективи в теорію захисних механізмів особистості, спонукає експериментально вивчати феномен самообману тощо.

РОЗДІЛ 3. САМОПІЗНАННЯ - ШЛЯХ ДО ПСИХІЧНОГО ЗДОРОВ’Я ОСОБИСТОСТІ

1. Структура самосвідомості: самопізнання, самоставлення, само­регулювання

Потреба в пізнанні супроводжує розвиток особистості і є однією з дуже важливих і сильних потреб людини (34, с.184].

Самопізнання_- це дослідження самого себе Здатність до самопізнання притаманна лише людині і реалізується вона за допомогою розуму. Складність самопізнання полягає в його орієнтованості на саму людину, на її внутрішній світ, багатий на суб'єктивне, індивідуальне, самобутнє. Елементарні форми самопізнання виявляються вже в ранньому дитинстві. Рівень самопізнання зростає водночас з розумовим розвитком дитини. Воно необхідне для прави­льної адаптації людини до природного середовища, її ефективної соціалізації

Самопізнання набуває різних форм - від найпростішого самослриймання окремих частин тіла, звуків вимови тощо до здатності пізнання власних пси­хічних процесів (рефлексія), усвідомлення своїх прагнень і емоцій, застосу­вання шкали оцінок до власних умінь, здібностей, поривань (самооцінка) та до самовиховання з метою досягнення життєво важливих цілей [75, с, 164],

Щоб відстежити специфіку самопізнання, емоційно-ціннісного ставлення до себе і саморегулювання, можна вичленувати їх послідовно із цілісного процесу самосвідомості. Насамперед слід розглянути самопізнання як най­першу ланки й початкову основу існування і прояву самосвідомості. Через самопізнання людина приходить до певного знання про себе. І ці знання стають серцевиною змісту її самосвідомості. Отже, слова К.Маркса про сві­домість такою самою мірою можна віднести і до самосвідомості; "Спосіб, яким існує свідомість і яким щось існує для неї, це - знання" (60, с.633]

Встановлення особливостей процесу самопізнання допоможе розкрити те, як людина здобуває знання про себе, як воно розвивається, як з окремих одиничних ситуативних образів воно формується в поняття, що відбиває сутність людини тв ЇЇ суспільну цінність А співвіднесення знання про себе із соціальними вимогами і нормами надасть їй можливість визначити і своє місце в системі суспільних відносин.

Самопізнання, як і інші форми пізнання, не забезпечує досягнення кінце­вого, абсолютно завершеного знання. Будь-який об'єкт пізнання, а людина в цьому сенсі особливо, є невичерпним Саме тому знання про себе є єдністю протилежностей - відносного й абсолютного. Відносність знань про себе обумовлено постійними змінвми в часі реальних умов життєдіяльності й са­мої людини. Нерідко спостерігається розбіжність між реальними змінами людини і тим, що відбито нею в образі самої себе, тобто нове у психічному розвитку людини ще не стало змістом її знання. Недостатньо чітко усадом- Т1

люючи появу в собі чогось нового, людина ніби із запізненням його відкри­ває, а до цього користується старими знаннями про себе, старими оцінками, хоч вони насправді вже не відповідають змісту нового психологічного утво­рення й об'єктивного його прояву [107, с.92].

Самопізнання як процес - це безупинний рух від одного знання про себе до іншого, його уточнення, поглиблення, розширення тощо. Головною ж умовою, що визначає безперервність зміни знання про себе, є динамізм са­мої реальності та взаємодій з іншими людьми. У зв'язку з необхідністю адек­ватної адаптації людини в навколишніх соціальних умовах вона має весь час звертатися до власного "Я", удосконалювати знання про себе насамперед з метою більш диференційованого регулювання поведінки. Той факт, що пі­знання людиною себе протягом життя постійно удосконалюється як процес, підкреслює, з одного боку, величезні психологічні ресурси людини як особис­тості. а з іншого - невичерпні можливості самого процесу самопізнання, як його змістовного, так і функціонального аспектів. Причому в різні періоди розвитку людини психологічна насиченість самопізнання може бути різною: іноді ефект самопізнання за багато років залишається незначним, і навпаки, в '■ущільнені" проміжки часу за відповідних умов людина піднімається на ви­сокий рівень самопізнання.

С.Л. Рубінштейн говорив. "У повсякденному житті, спілкуючись з людьми, ми орієнтуємося в їхній поведінці, оскільки ми ніби "читаємо” її, тобто роз­шифровуємо значення її зовнішніх даних і розкриваємо зміст тексту, що ви­ходить таким чином у контексті, який має свій внутрішній психологічний план. Це "читання" протікає швидко, оскільки у процесі спілкування з оточуючими в нас виробляється певний більш-менш автоматично функціонуючий психоло­гічний підтекст до їхньої поведінки" [85, с. 180].

Самопізнання - складний, багаторівневий процес, індивідуалізовано роз­горнутий у часі. Дуже умовно й узагальнено можна говорити про його два основні рівні На першому рівні самопізнання здійснюється через різні форми співвіднесення самого себе з іншими людьми, тобто при такому пізнанні себе людина переважно спирається на зовнішні моменти в порівняльному кон­тексті з іншими. Основними внутрішніми прийомами такого самопізнання є самосприймання і самоспостереження. Проте на стадії більш-менш зрілого самоспостереження підключається і самоаналіз.

Як результат спостереження за поведінкою однієї чи багатьох людей у по­дібних ситуаціях виникає уявлення, а потім і поняття про деяку психологічну якість, властивість людини. Далі здійснюється її перенесення на себе, завдяки чому встановлюється ступінь присутності цієї психологічної якості, її вираз­ність, форма, рівень розвитку тощо. Сфера значущих для себе психологічних особливостей іншого поступово розширюється - від окремих якостей, що ви­являються у приватних поведінкових актах, до більш глибинної системи сутні- сних властивостей, що характеризує лінію поведінки людини в цілому.

Таке перенесення передбачає попереднє усталення загального погляду на себе як на істоту такого самого роду, як і всі інші люди, тобто уявлення

про себе як істоту, в основному схожу на всіх інших людей, хоч і таку, що відрізняється індивідуальними особливостями. Утвердження цієї основної думки щодо людини - перша й основна ознака зрілості особистості.

У реальному процесі самопізнання звичайно переплітаються моменти поступового нагромадження даних про себе в результаті порівняння, співвід­несення себе з іншими і моменти різких зрушень, свого роду "осяянь”, у ре­зультаті яких те, що здавалося не цілком зрозумілим, набуває властивості безсумнівності, стає по-справжньому зрозумілим. На даному рівні самопі­знання людина проектує власні якості на інших, як і в будь-якому конкретно­му спілкуванні, звертає на них увагу і ставить себе на їхнє місце.

На першому рівні самопізнання складаються одиничні образи самого себе і своєї поведінки, ніби "прив'язані" до конкретної ситуації, до конкретного спілку­вання. Ці образи багаті на безпосередній, почуттєвий зміст. На даному рівні формуються деякі відносно стійкі уявлення про своє "Я", але ще немає цілісно­го, справжнього розуміння себе, як правило, вже пов'язаного з поняттям своєї сутності. Розглянутий рівень самопізнання виступає як основний та єдиний на ранніх онтогенетичних ступенях розвитку людини приблизно до підліткового віку, коли у процесі самопізнання відбувається найважливіше зрушення, зумо­влене досягненням більш високого рівня самопізнання. Надалі протягом усьо­го життя людини первісний рівень продовжує існувати поряд з останнім, і в реальному процесі самопізнання вони якнайтісніше переплетені і взаємозале­жні й актуалізація одного з них змінюється актуалізацією іншого.

Для другого рівня самосвідомості характерним є те, що співвіднесення знань про себе відбувається в межах не "Я та інша людина", а "Я та Я", коли людина оперує вже готовими знаннями про себе, якоюсь мірою сформова­ними, здобутими в різний час і у різних ситуаціях. Провідними прийомами даного рівня самосвідомості є самоаналіз і самоосмислення, які з необхідніс­тю спираються на самосприйняття і самоспостереження (107, с.98).

На другому рівні самопізнання ускладнюються способи вивчення власно­го внутрішнього світу. Аналізуючи свою поведінку, людина намагається спів­віднести її з тією мотивацією, яку вона реалізує і яка її детермінує. Виділені мотиви оцінюються людиною з погляду розуміння вимог суспільства до неї І власних вимог до себе. У результаті співвіднесення форм поведінки з пев- ною мотивацією, їх аналізу й оцінки відбувається також і усвідомлення себе як суб'єкта, якому належать виділені та проаналізовані властивості і стани, усвідомлення себе як деякого утворення певної цілісності, єдності зовніш­нього і внутрішнього буття.

Взаємозв'язки людини зі святом багаті та різнобічні У системі цих взаємо­зв’язків їй доводиться виступати в різних якостях, у різних ролях, бути суб'єк­том найрізноманітніших видів діяльності. І з кожної взаємодії зі сеітом речей і світом людей людина "виносить" образ свого "Я” у всьому багатстві, склад­ності і суперечливості його проявів. У процесі самоаналізу, розчленовування окремих конкретних образів свого "Я" на схладові утворення - зовнішньо- і внутрішньопсихологічні особливості - ніби відбувається обговорення із са- 73

мим собою своєї особистості, її цінностей. Щораз у результаті самоаналізу образ "Я" "включається в усе нові зв'язки й у силу цього виступає в усе нових якостях, що фіксуються в нових поняттях: з об’єктів, таким чином, ніби виче­рпується весь новий зміст; він ніби повертається щораз іншим своїм боком, у ньому виявляються нові властивості" [81, с.99].

Так поступово виникає узагальнений образ власного "Я", що ніби сплав­ляється з багатьох одиничних конкретних образів "Я" у ході самосприйнятгя, самоспостереження і самоаналізу. Узагальнений образ Я", що виник з окре­мих одиничних, ситуативних образів, містить загальні, характерні риси і уяв­лення про свою сутність, суспільну цінність. У ньому окремі сприйняття зли­ваються воєдино, виділяється щось стійке, узагальнене, незмінне у всіх сприйняттях. Цей образ виражається у відповідному понятті про себе. По­няття, що сформувалося на другому рівні самопізнання, про себе не є раз і назавжди даним, застиглим, йому притаманний постійний внутрішній рух. Його зрілість, адекватність перевіряються і коректуються практикою. Поняття про себе, про справжню свою сутність і цінність існує в людини не у вигляді статично-констатуючого феномена - воно значною мірою впливає на стан психіки, світосприймання в цілому, обумовлює основну лінію її поведінки навіть у важких життєвих ситуаціях.

Найвищого ступеня розвитку самосвідомість особистості досягає тоді, ко­ли формується не тільки поняття про себе в сьогоденні. Сутність людини не може бути цілком розкрито, виходячи тільки з минулого і сьогодення, вона далеко не повністю відбивається в наявному досвіді індивіда. У ньому зви­чайно приховані сили, задатки, прагнення, потенції, ще не реалізовані, по­требуючі вияву, актуалізації. Ці устремління, хоч і невиявлені, іноді ледве вгадуються смутно, іноді - більш явно, але, чітко зрозумілі, відіграють роль фактора, що детермінує, змушує людину вибирати ту чи іншу лінію поведінки на відносно тривалий термін. При цьому людина визначає свої життєві плани і наміри, свого роду життєву філософію, що зумовлює основну лінію її пове­дінки і життєву стратегію. Це завжди пов'язано з формуванням твердої сис­теми переконань, чіткого світогляду.

Ясність і адекватність життєвих цілей, твердість, здатність протистояти важким обставинам і боротися за свої ідеали - усе це передбачає глибоке розуміння себе, своїх устремлінь, правильну оцінку власних можливостей.

Рівень розвитку самосвідомості, за якого людина досягає найбільш зріло­го та істинного розуміння себе, своєї суспільної сутності, по-справжньому усвідомлює власну гідність, характеризує вищий ступінь формування ЇЇ як особистості. І тут особливо чітко виявляються індивідуальні розбіжності. Ко­жен має більш-менш узагальнений образ власного "Я", виражений у відпові­дному понятті про себе. Але в силу комплексу індивідуально-психологічних особливостей особистості, розвитку абстрактно-логічного мислення, її аналі­тичних здібностей, рівня потреби в самопізнанні й засобів його реалізації тощо, а також у силу слещфки умов формування особистості різною є міра

усвідомлення себе, з різним ступенем глибини та яскравості виявляється розуміння себе, своєї сутності і суспільної цінності.

Самопізнання - це не плавний рівномірний процес пізнання самого себе, позбавлений труднощів і суперечностей. Основні труднощі самопізнання поля­гають у тому, що тут суб'єкт пізнання є водночас і його об'єктом. Якщо у пі­знанні суб'єкт і об'єкт розчленовані й диференційовані, то в самопізнанні вони злиті. Людина як суб'єкт пізнання має ніби "вивести" себе з поля себе ж само­го, подивитися на себе очима інших, як на щось самостійне відносно себе

При пізнанні об'єктивного світу, його явищ людина прагне здобути якомо­га більш точну і повну інформацію про об'єкт, активно сприйняти найменші зміни в ньому і далі відбити ці зміни у своїх поняттях для того, щоб погодити власні дії з новим пізнаним змістом. Цей новий зміст уводиться у вже існуюче поняття, можливо, зменшуючи обсяг старого змісту або актуалізуючи його Увесь процес пізнання світу безупинно збагачується, він спрямований на наближення до абсолютної істини. Прагнення до найбільш істинного пізнан­ня об'єктивного світу - основна тенденція пізнавальної діяльності людини в системі її взаємодії з ним.

Проте у сам цей процес людина вносить щось своє, суб'єктивне. Вона звертається насамперед до того, що справляє сильний вплив на її власні потреби, інтереси, схильності.

При самопізнанні, коли важко відділити об’єкт від суб'єкта, що виступають як одне ціле, ця особливість пізнання підсилюється, природно зростає і су­б'єктивізм у пізнанні самого себе. Насамперед увесь процес самопізнання в кожної особистості залежить як від загальних її індивідуальних особливос­тей, так і від індивідуалізованості самого процесу самопізнання, зокрема, від ступеня спрямованості особистості до свого внутрішнього світу, в також рів­ня розвитку потреби особистості в рефлексії та самопізнанні, що значною мірою впливає на глибину, інтенсивність і широту пізнання самого себе.

Розбіжність між самоспостереженням як методом психологічного дослі­дження, суть якого - спостереження суб'єкта за влвсними переживаннями з наступним їх описом, та інтроспекцією як методологічним підходом чітко проступає при аналізі цієї проблеми з позиції принципу єдності свідомості та діяльності. Складна проблема самосвідомості не зводиться до питання про таку розбіжність, вле це останнє допомагає розкрити діаметральну протилежність ідеалістичного і діалекгико-матеріалістичного підходів до свмосвідомості, що у психології відповідає інтроспекціоністському принци­пу безпосередності психічного і конфронтуючому з ким принципу Єдності свідомості й діяльності.

Кожна людина не тільки відчуває різні пераживання, але й усвідомлює їх як власні стани. Ці стани стають об'єктом свідомості. Згодом їх можна описа­ти на основі того сприйняття, що існувало в людини в момент переживання Дані цього сприйняття є основою для більш широкого психологічного аналізу і допомагають виявити цілу низку особисгісних характеристик як змістовних, так і функціональних.

"Самоспостереження як метод або шлях психологічного пізнання має бу­ти насамперед відмежовано від твкого використання показників свідомості, об'єктом яких є не сам спостерігач і його переживання, а предмети чи явища навколишнього світу (метод словесного звіту і т.п ). Під самоспостереженням ми будемо розуміти використання показників свідомості, об'єктом яких є сам суб'єкт, його психічні властивості й переживання" [82, с.165].

Усупереч інтрослекціонізму самоспостереження аж ніяк не має абсолют­ної, безпосередньої вірогідності. Усі дані самоспостереження людина пере­віряє у процесі самосвідомості, співвідносячи їх з тим об’єктивним, що опо­середковується контекстом, в якому вони виникають і регулюють дії, вчинки, взагалі діяльність суб'єкта. Поступово усвідомлювані переживання співвідно­сяться нею з іншими людьми, із зовнішніми умовами її життя і діяльності; тільки завдяки цьому вони й усвідомлюються.

З багатьох переживань різних емоційних станів, почуттів особистості що­до самої себе в різні вікові періоди розвитку, в міру розширення її емоційного досвіду складається більш-менш узагальнене емоційно-ціннісне чи емоцій- но-ощнне ставлення особистості до себе. Розвиток емоційно-ціннісного самоставлення, так само як і самопізнання, підкоряється завданню форму­вання єдності особистості, інтеграції її внутрішнього психічного світу.

Ставлення особистості до себе як результат діяльності самосвідомості є водночас і однією з фундаментальних її властивостей, що значно впливають на створення змістовної структури і форми прояву цілої системи інших психіч­них особливостей особистості. Так, за відповідних життєвих умов в особистості маже виробитися таке емоційно-ціннісне ставлення до себе, у змісті якого ве­лику роль відіграють елементи низької самоповаги, хоч воно може бути і не адсдоттм істинна* цінності особистості. Звичайно таке ставлення до себе пов'язано з комплексом якихось психічних якостей, що реалізуються певним стилем поведінки. Насамперед недостатня самоповага перешкоджає форму- ванню стійкого і стабільного поняття про себе. Люди зі зниженою самооцінкою відрізняються надзвичайною чутливістю, хворобливо реагують на усе, що сто­сується їхньої особистості. Реакції' на жарт, сміх, зауваження на їхню адресу можуть бути упьтрапарадоксальиими, негативна думка їх дуже хвилює і глибо­ко ними переживається Острах негативної думки і велика чутливість виклика­ють прагнення обмежити соціальні контакти і перебувати у психологічній ізо­ляції; потребу у спілкуванні, в контактах з людьми вони намагаються реалізу­вати у вигаданому світі фантазії, в нездійсненних мріяннях.

У сфер» діяльності поведінка таких людей може бути непослідовною, не­рішучою вони вчиняють, ніби увесь час оглядаючись на оточуючих, шукають у них схвалення і власного ствердження. Описана форма вияву особистості я зниженою самоповагою не е єдиною, це всього пише одна з можливих її характеристик, індивідуальних варіацій тут може бути нескінченна безліч. Але сутність зводиться до того, що особистість зі зниженою самоповагою «Ароняетьеяммлівюі внутрішня* світом, на має твердої та послідовної лінії яомдіши у спілкуванні, у взаєминах з іншими.

Навпаки, адекватно усвідомлене і послідовне емоційно-ціннісне ставлен­ня особистості до себе, наприклад, у таких формах, як самолюбство, гор­дість, самоповага, вимогливість, совість, почуття власної гідності тощо, с центральною ланкою її внутрішнього психічного світу, що формує його єд­ність і цілісність, погоджуючи й упорядковуючи внутрішні цінності особистос­ті, прийняті нею щодо самої себе

Емоційно-ціннісне ставлення особистості до себе виникає на основі пе­реживань, включених у раціональні моменти самосвідомості. Водночас ле реживання є необхідною умовою існування емоційно-ціннісного ставлення особистості до себе, оскільки саме через них усвідомлюється ЦІННІСТЬ для особистості власних різних ставлень до самого себе, вони виступають своє­рідним критерієм позитивної чи негативної сигнальних форм самоставпення Кожен акт самосвідомості - це взаємодія самопізнання і самоставлення З одного боку, ставлення особистості до себе виникає і формується у процесі самопізнання на різних його рівнях, з іншого - самоставлення в тій формі, в якій воно склалося на даному етапі розвитку особистості, істотно впливає на весь процес самопізнання, визначеючи його специфіку, спрямованість і індиві­дуальний, особистісний відтінок. Взаємодія самосвідомості і самоставлення в єдиному цілісному акті визначає і єдність факторів, умов розвитку як для са­мопізнання, так і для самоставлення, а отже, і для самосвідомості в цілому Завершальною ланкою цілісного процесу самосвідомості є сам врегулю­вання особистістю складних психічних вктіе діяльності та поведінки

Досить високий рівень саморегулювання поведінки, що об'єктивно вира­жається в тонкості, диференційованості й адекватності всіх усвідомлених поведінкоеих реакцій, вчинків, вербальних проявів тощо, две підставу припу­скати і наявність достатньо високого рівня розвитку самосвідомості в цілому. Можна сквзати, що найбільш складні форми саморегулювання виникають як завершальний втвп формування зріло) особистості, що усвідомлює себе Процес розвитку саморегулювання, так само як самопізнання й емоційно ціннісного ставлення особистості до себе, підпорядковується й інтегрвтмвжй тенденції. У міру розширення пізнавальної й емоційно-оцінної сфер самосві­домості розвивається і його регулятивна сфера - від окремих рухів у дитини до складних форм поведінки в дорослої особистості в різних системах між- персональної взаємодії.

1. Структура самопізнання як психотерапевтичного методу: само­спостереження. рефлексія, самоаналіз, самооцінка Свмоспоствр9Ж0ння~ спостереження за своїми діями, вчинками дум­ками, почуттями Воно є необхідною передумовою контролю особистості за власною поведінкою і діяльністю. При дослідженні деяких особливостей пе­ребігу переживань спеціально оргемаоеаме спостереження може виступати як цінний науково-дослідницький метод (так званий інтроспективний метеш) Використання інтроспекції потребує виоохоі ПСИХОЛОГІЧНОЇ культури людини

Спостереження - суто людський метод пізнання об'єктивної реальності Воно вимагає активізації всіх психічних процесів особистості, особливо уваги і мислення [75, с.165].

Здатність до самоспостереження на певному віковому етапі розвитку лю­дини переростає у здатність до рефлексії.

Рефлексія (від лат геЛехіо - повертання назад, вигин, відображення) - осмислення людиною передумов, закономірностей і механізмів власної діяль­ності, соціального та індивідуального способу існування, самоаналіз. Теорети­чна рефлексія - усвідомлення парадигмальних засад, еталонів, стандартів і процедур пізнавального процесу та його результату - об'єктивного знання. Зміст рефлексії - перехід неявного знання в явне, формалізоване і логічно розчленоване із застосуванням гіпотез, ідеалізацій. Засоби рефлексії - аналіз смислових підвалин певної системи знання, зміна старих парадигм на більш досконалі. Мета рефлексії - методологічне обгрунтування теоретичної систе­ми. Результат рефлексії - збагачення її об'єкта шляхом виявлення концептуа­льних структур більш високого порядку узагальнення. Індивідуальна рефлексія

• це не тільки інтроспекція власної психіки, а й осмислення своєї життєвої про­грами, принципів світовщношєння, цілей, цінностей, вимог, установок, праг­нень. Безпосередня психічна активність - пізнання, переживання, спілкування
• невіддільна від її рефлексивного усвідомлення як засобу психічного самоко­нтролю (.самовдосконалення. Результат індивідуальної рефлексії - образ "Я" -лише тоді адекватно відображає реальне "Я", коли аналізує предметні й сус­пільні форми активності індивіда, його включеність у систему суспільних відно­син. спільну діяльність і міжособоаі комунікації [75, с.157].

Аналіз індивідом власних вчинків і переживань, або рефлексія, є невід'­ємною частиною психотерапевтичного процесу. Психотерапія як система лікувального впливу на психіку і через психіку спрямоввна на зміну всіх ос­новних компонентів відносин особистості: когнггивного, емоційного і поведін- кового. Багато авторів відзначають особливу роль когнітивного компонента. Тільки усвідомлення клієнтом змін у власній психіці гарантує ефективність психотерапевтичних впливів і стабільність їхніх результатів. Очевидно, що осмисленню передує процес самоаналізу.

Питома вага омоаналізу у процесі психотерапії є різною в окремих її ме­тодах У сугестивній психотерапії самоаналіз відіграє другорядну роль. Алв й тут він є необхідною ланкою при знайомстві з клієнтом, при підготовці клієнта до застосовуваних методик, у бесідах між сеансами терапії, в оцінці резуль­татів терапії [51]. Істотно більш важливе місце самоаналіз посідає в поведін- коой і особисгісно-орієитоваиій (реконструктивній) психотврапЇЇ Карвасарсь- кого-Ісуртої-Ташликова, де активність клієнта має особливе значення. Різ­ний стулім» активності клієнта у психотерапевтичному процесі залежить не тільки від індивідуального змісту переживань, мотивів, вчинків клієнта, але і від застосованого психотерапевтичного методу.

У раціональній психотерапії П. Дюбув, сутністю якої е логічне переконан­ня клієнта, навчання його правильному мисленню (оскільки, згідно з Дюбуа,

психогенія - ці наслідок помилкових суджень, обумовлених недоліками сприймання правильної інформації), предметом аналізу стають логічні лобу дови, конструкції, пошук логічних помилок.

У психоаналізі З.Фрейда, що сприяє переходу несвідомих, витиснутих зі свідомості, уявлень у свідомість, психотерапевт націлює увагу клієнта не на реальність, не на актуальну ситуацію, а на переживання раннього дитинства на сексуальні потяги Витиснуті зі свідомості й виявлені вільні асоціації клієнта у сновидіннях, описках, застереженнях, стають предметом роботи психоаналі- тика. Мається на увазі, що клієнт по-новому оцінить події свого життя, усвідо­мить роль даано пережитого і витиснутого і все це приведе до видужання

Метою клієнтцентрованої психотерапії К.Роджерса, недирективної за своїм характером, є збільшення конгруентності клієнта, відкритості досвіду, підвищення рівня реалістичності й об'єктивності сприйняття себе і оточую­чих, Психотерапевт лише створює доброзичливу обстановку, клієнт же сам формулює свої проблеми і шукає вихід з несприятливих ситуацій. Самоана­ліз тут спрямований на почуття, вираження яких у процесі психотерапії стає все більш вільним, на розпізнавання і диференціювання своїх почуттів і сприймань, які включають власне "Я", оточуючих і взаємини між ними.

У патогенетичній психотерапії В.М.Мясищева й особистісно-оріентованій (реконструктивній) психотерапії Карвасарського-Ісуріноі-Ташликова, метою яких є усвідомлення пацієнтом суперечливих потреб і мотивів, порушених відносин, які призвели до невротичного зриву, і як підсумок - регуляція по­треб, формування свідомого стввлення і вирішення психотравмуючої ситуа­ції, зведення психотерапевта лопягвє в тому, щоб слрямувети самоаналіз пацієнта не тільки на його суб'єктивні переживання й оцінки, але також і на зовнішні умови його соціального середовища, їхні особливості, взаємини з іншими людьми.

Першорядну роль самоаналіз відіграє в розмовній психотерапії К.Тауша, яка спрямована на розуміння і самостійну зміну клієнтом тих якостей своєї особистості, що перешкоджають самоаюуалізащТ Характерне поняття в сис­темі розмовної психотерапії - самоексллорація (Дж.Хельм, 1976). тобто міра, якою клієнт включвє в бесіду власну поведінку і особистісні емоційні пережи­вання, аналізує їх і робить на цій основі висновки для себе. Основне завдан­ня психотерапевта тут полягає у вербалізації, відображенні переживань і почуттів клієнта, що не повинне виходити за межі їх усвідомлення, що сприяє активізації ролі особистості клієнта в тервлевтичному процесі [132].

У гештальттерапії Ф.Перлса, метою якої є збільшення особистісиого по­тенціалу, мобілізація аласних ресурсів клієнте, на перший план виступає переживання контакту із самим собою, підвищення ступеня усащомлення різних установок і способів поведінки та мислення, що закріпилися в мину­лому і зберігають стійкість, а також осмислення їхнього значення і функції в сьогоденні. Завдання психотерапевта полягає у створенні ситуацій для про­ведення клієнтом пошуку й експерименту, в якому він сам перевіряє, що мо­же бути для нього цінним і корисним, а що завдає шкоди. Аналіз переживань

фунтується на принципі "тут і тепер” - клієнта просять аналізувати, що він у даний час робить, відчуває, що з ним і довкола нього в дану хвилину відбу­вається, роблячи акцент на осмисленні того, "що саме і як відбувається".

У трансактному аналізі Е,Берна, спрямованому на допомогу клієнту в за­доволенні потреби в оптимальному контакті, психотерапевт знайомить клієн­та з основними поняттями траксактного аналізу (трьох станів "Я"; Батько, Дитина, Дорослий), пояснює механізми поведінки та її розладів. У процесі психотерапії клієнт навчається самостійно аналізувати ситуації з позицій Дорослого, тобто перевіряти і заперечувати ірраціональні й надмірні вимоги Дитини і Батька, передбачаючи наслідки помилкових кроків, а також раціо­нально розв'язуввти проблеми, з якими зіштовхується В ЖИТТІ.

У поведінкоеій психотерапії, основна увага якої зосереджується на на­вчанні клієнта новим, більш адекватним нормам поведінки, предметом його самоаналізу є його зв'язки із соціальним середовищем переважно на різні поведінки.

У груповій психотерапії самоаналіз учасників носить складний характер. Змістом його стають не тільки влвсні переживання і вчинки кожного учасникв групи, але також і його взаємини з іншими членами колективу і головним чи­ном те, як, на його думку, його бачать інші. Таким чином, самоаналіз у групо­вому процесі - своєрідне подвійне віддзеркалення індивідами один одного, взаємне відображення, змістом якого є суб'єктивний внутрішній світ партне­рів по спілкуванню, що у свою чергу відбиває внутрішній світ самого рефлек- суючого [77].

У процесі самоаналізу клієнт стикається зі значними труднощами, які ма­ють і своє позитивне значення. Вдатися до самоаналізу як до одного з видів самодопомоги у власному розвитку - це шлях далеко не легкий. Від індивіда він вимагає великої рішучості і самодисципліни. У цьому відношенні само­аналіз не відрізняється від інших життєвих ситуацій, що сприяють особистіс- ному зростанню, тому що людина стає сильнішою, тільки переборюючи тру­днощі, які стають на її шляху.

На думку К.Хорні, в багатьох теоретичних посилках передбачається, що пізнати себе - справа доволі проста. Але це ілюзія, причому ілюзія, безумов­но. шкідлива Люди, що ступають на обіцяну їм легку дорогу, або невиправ­дано відчувають самовдоволення, вважаючи, що вони усе про себе знають, або розчаруються, стикнувшись з першими серйозними труднощами, і вирі­шують залишити пошук істини як невдячну роботу. Нічого подібного не тра­питься, якщо пюдина знає, що самоаналіз - це важкий, поступовий процес, часом болісний і неприємний, потребуючий усієї доступної конструктивної енергії [105, с 328].

І навль якщо людина досягає деякого інсайту, який вибиває ЇЇ з колії, то і тут існують моменти, на мі можна покластися Перший - це те, що зіткнення і правдою вимішає на тільки хвилювання, водночас воно має і звільняючу властивість, яка притаманна будь-якій істині, що може одразу ж позбавити дуй—нога сум'яття І тоді негайно з'явиться відчуття полегшення. Але навіть

во

якщо стан душевного сум'яття переважає, відкриття лрввди про себе - це все ж таки можливість порятунку, навіть якщо шлях його ще не ЗОВСІМ ясний, його буде знайдено інтуїтивно, що має додати сипи для подальших дій

Інший фактор, який слід враховувати, полягає в тому, що навіть якщо пра­вда якою б жахливою вона не була, спрввляє здоровий вплив Якщо людина довідається про те, що у глибині душі прагнула саморуйнування, то чітке уса* домлення цього є набагато менш небезпечним, ніж перебувати в невіданні Усвідомлення лякає, але воно, як правило, мобілізує сили самозбереження за умови, що залишається хоч якась воля до життя Якщо її немає, то людина есе рівно загине - з аналізом чи без нього. Цю саму думку можна виразити в більш позитивній формі: якщо людина має достатньо мужність, щоб дізнатися про щось неприємне щодо себе, то можна не сумніватися й в її рішучості досить мужньою триматися до кінця. Уже те, що вона просунулася настільки далеко, свідчить про її серйозне бажання допомогти собі, і це не дозволить їй "злама­тися". Але період від початку роботи над проблемою до її розв'язання та інсай­ту при самоанелізі може бути тривалим [105, с.337]

Самоаналізі виключає намагання передчасно братися за розв'язання тієї чи іншої проблеми - людинв інтуїтивно цього уникатиме, тому що сприймати її реально вона ще не здатна. Після декількох невдалих спроб вонв дійсно помітить, що ні на йоту не просунулася до вирішення, і тоді вона має зрозу міти, що, вочевидь, ще не готова над нею працювати і що буде краща на якийсь час її залишити. Не слід турбуватися щодо такого ходу подій, тому що дуже часто подібна передчасна атака означує напрямок подальшої роботи Проте можуть існувати й інші причини неприйняття очевидного на першим погляд рішення, і не слід поспіхом пояснювати це передчасністю [105, с 366] Наступне завдання, що постає перед людиною, - чесно і прямо подиви­тися на власні проблеми, усвідомити фактори що дотепер залишалися не- усвідомлюваними. Проте це но тільки інтелектуальний процес У психоаналі­тичній літературі, починаючи з Я. Ференці і О. Ранка, завжди підкреслювало­ся, що це водночас і інтелектуальний процес, і емоційна переживання Це так би мовити, витягнення всієї інформації про себе - із самого нутра

Спроби конструктивного самоаналізу можуть мети велике значення в пе­ршу чергу для самої людини бони надають їй можливість самореаловцн, паї якою К.Хорні розуміє не тільки розвиток якихось особливих талантів, можли­во, прихованих, пригнічених, але. що є більш важливіш. < розвиток її потен­ційних можливостей ЯК СИЛЬНОЇ І ЦІЛІСНОЇ людської істоти, Вільної від внутрі­шніх спотворюючих примусів

Рішучість людини досягти певної мети - важливий фактор у психопат» Можна з упевненістю сказати, що поеюанвлптж на зможе повести пацжктв далі, ніж той сом захоче піти Сучасні лсююемалітики мету лсмюеиалюу фо­рмулюють позитивно, звільняючи особистість фд внутрішнії оков», зробиш її вільною для реалізаі^ П потеицИГаяіх можливостей.

З.Фрейд заперечував цю ідею. Він зазначав, що прагнення до саморозви­тку виникає з "нарцисичних" бажань, тобто це схильність до самозвеличання й утвердження переваги над іншими.

На думку К.Хорні, якщо проаналізувати і відкинути потребу а самозвеличанні, то залишиться все ж таки потяг до удосконалювання, що виявляється яскравіше і сильніше, ніж колись. "Нарцисичні" елементи, хоч і пробуджують бажання лю­дини самороззиватися, в той самий час перешкоджають її реалізації.

У теоретичному відношенні невір'я Фрейда у прагнення до саморозвитку пов'язано з його постулатом, що "Я" - немічний посередник, що кидається між вимогами інстинктивних потягів, зовнішнім світом і свідомістю. Варто також згадати, що Фрейд у своїй книзі про тлумачення сновидінь, принаймні непрямо - аналізуючи власні сновидіння, все ж таки визнав, що деякою мі­рою самоаналіз є можливим. Це особливо цікаво з погляду того, що всією його філософією можливість самоаналізу заперечувалася [105, с.332].

Яким має бути самоаналіз: систематичним чи епізодичним?

Епізодично аналізувати себе порівняно легко, й інколи це дає певні пло­ди По суті, так вчиняє кожна відверта людина, намагаючись пояснити спра­вжні мотиви, що криються за її почуттями і діями. Але варто чітко розуміти, що вилікувати глибокий невроз або навіть якийсь з його компонентів за до­помогою епізодичного самоаналізу неможливо. Епізодично працюючи над собою, можна вловити окремий зв'язок там або тут, зрозуміти фактори, без­посередньо спричинені порушенням, й усунути переферійний симптом. Але щоб викликати якісні зміни, слід проробити всю структуру, тобто необхідний систематичний аналіз.

Систематичний самоаналіз зовні відрізняється від епізодичного вже тим, що вж потребує збільшення частоти сеансів, має відправною точкою конкре­тне утруднення, яке людина хоче здолати, але на відміну від епізодичного самоаналізу воно проробляється не одноразово, протягом усього процесу. Проте хоч цей опис і є формально коректним, він упускає істотні моменти. Людина може періодом займатися самоаналізом, але він усе одно залиша­тиметеся епізодичним, якщо не буде виконано певні умови.

Частота є значущою рисою систематичного самоаналізу, але не єдиною. Ще більш важливим є якість безперервності, простежування проблеми до кінця Це, однак, вимагає чогось більшого, ніж просто сумлінне збирання, накопичення й дослідження факте. Аж ніяк не поверховістю або байдужністю можна пояснити те, що люди задовольняються досягнутими в самоаналізі результатами Перейти до того, що лежить за порівняно легко досягнутими інсайтами, неминучо означає стикнутися з "опорами¹', піддатися хворобли­вим сумнівам і переведенням, вступити в боротьбу з протиборчими силами А це вимагає іншого підходу, відмінного від того, котрий годиться для епізо­дичного самоаналізу, де стимулом служать тиск деякого явного розладу і бажання усунути його Тут же, хоч робота і починається в умовах аналогічно­го тиску, внцеаою спонукальною силою є непохитне бажання людини осяг-

нуги свій внутрішній світ і розвиватися далі, не залишаючи поза увагою нічо­го, що заважає такому розвитку.

Природно, бажання бути чесним і здатність бути таким - не одне й те са­ме. Дуже часто людина просто не в змозі відповідати цьому ідеалу. Проте психоаналіз взагалі був би зайвим, коли б людина завжди могла зрозуміти сама себе. Разом з тим здатність людини бути відвертою поступово збіль­шуватиметься, якщо діятиме з деяким ступенем сталості. Кожна подолане перешкода означає завоювання території усередині себе і тому дозволяє підійти до наступної перешкоди з відчуттям більшої внутрішньої сили.

Доаоди на користь регулярності - визначення опору і необхідності збере­ження безперервності - стосуються, зрозуміло, і самоаналізу. Хоч встанови­ти заздалегідь необхідний постійний час для самоаналізу неможливо й з внутрішніх причин, ніяк не пов'язаних з проблемою опору. Людина може розмірковувати про себе у вільні півгодини перед обідом, але з роздратуван­ням відкине таку думку перед відходом на роботу. Вона може не знайти часу для самоаналізу вдень, але в неї з'являться найбільш корисні (що проясня­ють ситуацію) асоціації під час вечірньої прогулянки або перед сном

Ще одне заперечення з приводу строгої регулярності занять самоаналі­зом полягає в тому, що цей процес не повинний перетворитися на "обов'я­зок’'. Припускається, що поняття 'треба" позбавило би самоаналіз спонтан­ності - самого цінного і необхідного його елемента. Так, людина може зму­сить себе виконувати свої повсякденні службові обов'язки, не маючи до того бажання, але байдужність у психоаналізі зробить його непродуктивним. У самоаналізі не так легко перебороти байдужність, зумовлену необхідністю регулярних занять, що цілком може спричинити його припинення.

Тому регулярність у самоаналізі - не самоціль, а швидше засіб для збе­реження його безперервності й подоланню опорів.

Тут важливо зазначити лише те, що "зустрічі із самим собою" не потре­бують твердого розкладу. Якщо через деяку нерішучість у роботі людина ухилиться від розгляду проблеми, згодом вона до нього повернеться. І навіть на шкоду часу правильніше буде залишити Гі доти, поки людина не відчує, що сама хоче до неї повернутися. Свмоаиаліз має залишатися другом, на якого можна покластися, а не шкільним учителем, що змушує щодня одер­жувати хороші оцінки. Зайве говорити, що заперечення примусової регуляр­ності зовсім не означає несерйозного ставлення до самоаналізу

Далі постають запитання: чи може людина проробити самоаналіз ціладм, чи не залишатимуться всякий раз нерозв'язані чи навіть неозначені пробле­ми? На думку К.Хорні, завершеного аналізу не буває. Зрозуміло, чим більшо­го ступеня ясності і чим більшої волі досягає людинв, тим краще для неї Проте про завершений людський розвиток говорити не тільки самоапевіюпо але й навіть хибно. Життя - це боротьбо і прагнення, розміток і зростання і аналіз е одним із засобів, що може допомогти у розв'язання та подоланні проблем на цьому життєвому шляху. Звичайно, його позитивні результати важливі, але внутрішню цінність має і саме гфагнеиня (105 с 456).

ІЗ

Результати інтегративної роботи у сфері самопізнання, з одного боку, і у сфері емоційно-ціннісного самоставлення - з іншого, об'єднуються в особли­ве утворення самосвідомості особистості - в її самооцінку Самооцінка ви­никає на основі узагальнюючої роботи самосвідомості, що проходить різні етапи розвитку у ході становлення самої особистості. Тому самооцінка по­стійно змінюється, вдосконалюється і не може бути завершеною, остаточ­ною, оскільки сама особистість постійно розвивається, а отже, міняються і її уявлення, поняття про себе, емоційно-ціннісне ставлення до себе. Усе це і спричинює зміни змісту, способу формування самооцінки та ступінь її участі в регуляції поведінки особистості.

Самооцінка - судження людини про міру наявності в неї тих чи інших яко­стей. властивостей порівняно з певним еталоном, зразком. Самооцінка - вияв оцінного ставлення людини до себе. Якщо на початкових стадіях само- оцінювання еталоном виступають якості інших людей або оцінні судження дорослих чи норми поведінки, правила, то пізніше - еталони "внутрішні", ко­ли дитина вже здатна сама судити про міру наявності в неї певної якості в певний момент порівняно з тим, якою вона була раніше. На цьому ґрунтуєть­ся здатність оцінювати себе з погляду динаміки якостей, властивостей.

Самооцінка - основний структурний компонент самосвідомості особисто­сті. бона відіграє важливу роль у саморегулюванні поведінки й діяльності.

Самооцінка є результатом передусім розумових операцій - аналізу, порі­вняння, синтезу. Тому слід вважати, що раціональний компонент самооцінки є основним. Разом з тим у розумових діях, що ведуть до формування само­оцінки. наявний емоційний компонент, оскільки особистість при самооціню- ванні завжди виявляє певне емоційне ставлення до себе. Від співвідношення раціонального та емоційного в самооцінці значною мірою залежить характер останньої. Чим більше людина керується в оцінці своїх якостей, властивос­тей усвідомленими знаннями, логічними міркуваннями і доведеннями, тим ближчою до реальності є ЇЇ самооцінка; і навпаки, зниження питомої ваги раціонального на користь емоційного спричиняє зростання розбіжностей між оцінними судженнями людини про себе і тим, якою вона є насправді.

Важливою психологічною характеристикою самооцінки є ЇЇ змістовний ас­пект, тобто те, що становить об'єкт свідомого самооцінювання. Об'єктом са­мосвідомості можуть бути: предметна діяльність та її результати, поведінка людини. її моральні, розумові й фізичні якості, здібності, риси характеру, зо­внішній вигляд, місце в системі взаємин з довкіллям тощо.

Основними параметрами самооцінки е рівень і міра адекватності й стійкості. Суттєвою якісною характеристикою самооцінки е ступінь ЇЇ самокритичності.

Зміст самооцінки е багатоаспекгним, так само як складною і багатогран­ною є сама особистість, він охоплює свгт її моральних цінностей, відносин, можливостей. Єдина цілісна самооцінка особистості формується на основі самооцінок окремих складових її порочного світу. Кожен з компонентів само- оцінки, що відбиває ступінь знання особистістю відповідних її особливостей і

ставлення до них, має свою лінію розвитку. У зв’язку з цим увесь процес фо­рмування загальної самооцінки є суперечливим і нерівномірним.

За своїм внутрішнім змістом самооцінка є складною не тільки тому, що во­на багатоаспектна і включає різні змістовні елементи, але й тому, що ці еле­менти можуть відрізнятися за рівнями усвідомленості. Наявність рівнів усащо- мленості окремих компонентів самооцінки, як і самооцінка особистості в ціло­му, пов'язана з тим, що результати самопізнання і самоетавлення, на основ¹ яких виробляється самооцінка самі можуть перебувати на різних рівнях усві­домленості, тобто знання себе й емоційно-ціннісне ставлення до себе не с однаково яскравими і виразними. Вони можуть існувати і на рівні неусаідом- люваних думок і почуттів, у формі інтуїції, неясного, що не знайшло адекватно­го вираження, усвідомлення, як деяке передчуття. Іноді перевага експресивно­го моменту в самооцінці позбавляє ЇЇ внутрішньої логіки, аргументації, послідо­вності, співвіднесеності з реальними особливостями особистості

Основна функція самооцінки у психічному житті особистості полягає в тому, що вона виступає необхідною внутрішньою умовою регуляції поведінки і дія­льності, Через включення самооцінки у структуру їх мотивації особистість бе­зупинно співвідносить свої можливості, внутрішні психологічні резерви із ціля­ми і засобами діяльності. У своїй поведінці в різних ситуаціях спілкування ми безупинно приміряємо себе до особливостей ситуації, поведінки інших людей, реакцій на нашу поведінку тощо. Як зауважує Р.Азимова, самооцінка - це "по­стійно діюча система, що визначає позитивний і негативний бік намірів і вчин­ків особистості". Вища форма саморегулювання на основі самооцінки полягає у своєрідному творчому ставленні до власної особистості - у прагненні зміни­ти, поліпшити себе й у реалізації цього прагнення [4, с.99].

1. Чинники процесу самоаналізу: переживання, усвідомлення, опір, інсайт, катарсис, прийняття відповідальності

Вивчення процесу зміни у переживаннях у процесі самоаналізу дозволить по-новому поглянути на природу самих переживань. Будь-яке переживання вже містить у собі потенційну можливість подальшого розвитку. Це досвід, який ніколи не буває остаточним, цілком довершеним, не є лише тим. чим зда­сться на перший погляд, і не складається із кінцевих, незмінних елементів.

Зміни, що спостерігалися З.Фрейдом у психоаналізі, були обмежені лише усвідомленням переживань. Ніякі зміни у змісті переживань навіть не перед­бачалися. Сам же зміст визначався або інфантильними бажаннями, або по­діями, що відбувалися в минулому. На думку Фрейда, зміст не змінюється, але в міру усвідомлення поступово "втрачає енергію”, і цю енергію здобуває "Его". У певних випадках даний опис дійсно можна вважати точним, і стосов­но деяких речей він є цілком правомірним. Проте, якщо прийняти, що зміст переживань ніяк не змінюється, то процес психотерапії, особистісних ЗМШ < особистісного зростання не може бути цілком зрозумілий в одних лише тер­мінах втрати і здобуття енергії.

Для психотерапії та виникаючих під час цього процесу змін великою уда­чею є те, що минулі та дійсні події не організовані таким чином, що мають лише одну форму з фіксованим результатом. Саме тому ніщо не буває ціл­ком завершеним, і усі явища і переживання можна продовжити, і тоді відбу­ватимуться нові зміни. Вони не обов'язково логічно випливатимуть з того, що спостерігалося раніше, проте ці зміни є дуже плідними, і їх якнайменше мож­на вважати довільними Звичайно вони мають набагато більше аспектів і граней, чим їхня вихідна форма.

Кожне переживання може бути продовжене, розвинене. Одержуючи на­віть незначну допомогу, індивід відчує той відтінок переживання, що завжди буде більш складним і багатогранним, ніж будь-які слова або концепції. Цьо­му аспекту і варто приділяти особливу увагу, тому що саме там і відбувають­ся зміни.

З погляду С.Л.Рубінштейна, будь-яке переживання особистості обумов­лено реальним процесом її життя і діяльності. Поняттям переживання Рубі- нштейн позначив специфічну рису свідомості; по-різному виражена, вона присутня в будь-якому реальному прояві свідомості. Переживання завжди виступає в єдності та взаємозв'язку з іншим аспектом свідомості - знанням. Обидва ці аспекти нерозривні й усередині самого переживання, так само як і усередині знання. Як знання не представлене у свідомості в "чистому" ви­гляді (воно переплетено з різноманітними особистісними мотиваційними мо­ментами. що виявляються в переживанні), так і будь-яке переживання міс­тить у собі знання як необхідний, але підлеглий момент. Проте особистісний контекст є в ньому переважним, знання ж визначається предметним контекс­том і на перший план у ньому виступає предметний зміст відбиваного об'єк­та у переживанні відображається особистісно-значуще з усього пізнаваного в об'єктивній реальності про самого себе. Переживання не є абсолютно су­б'єктивним явищем, "оскільки воно, по-перше, звичайно є переживанням чо­гось >. по-друге, його специфічно особистісний аспект означає не випадання його з об єктивного плану, а включення його у певний план, співвіднесений з особистістю як реальним суб'єктом" [84, с. б].

Пізнаючи об'єктивний світ, людина пізнає своє відношення до окремих його аспектів Це відношення залежить від того, у які зв'язки вступає пізна­ний об’єкт із потребами, інтересами, переконаннями та іншими особливос­тями внутрішнього світу особистості. Пізнання власного ставлення до об'єк­те і явищ реального світу здійснюється в процесі усвідомлення переживан­ня. Будь-яке нове знання стає стійким змістом свідомості тільки в тому разі, мацо воно з'єднається з відповідним ставленням і буде пережито його осо- бистісие значення. У ході розвитку особистості, свідомості і її пізнавальної здатності розширюється, збагачується новим змістом і сфера переживань.

Цей загальний підхід до розгляду природи і сутності переживання як вну­трішньої складової свідомості в цілому визначає також і розуміння пережи­вання в його специфічному прояві при усвідомленні особистістю ставлення до себе само? Пертвання різної глибини почуттів у процесі самоспосте-

реження, самоаналізу, міркування особистості щодо своєї цінності, ролі і міс­ця в суспільстві нв є спонтанно виявленими і споконвічно їй притаманними особливостями психіки. Переживання у зв'язку з усвідомленням елвсних психологічних якостей опосередковуються реальним буттям особистості І виникають як результат її конкретної життєдіяльності у ході постійного спів­віднесення власних цінностей, прагнень, установок з вимогами і нормами суспільства і того безпосереднього соціального оточення, в якому дана осо­бистість перебуває. Але якщо відносно свідомості при орієнтації на світ об'­єктів і явищ переживання виступає як мотиваційно-особистісний його ппвм. що створює специфічну спрямованість і вибірковість діяльності особистості, то переживання як компонент самосвідомості виступає як ще більш внутрі­шнє явище психіки, оскільки в ньому виражається влвсне ставлення до цього індивідуально-мотиваційного плану свідомості, тобто воно опосередковуєть­ся реальним контекстом життя особистості через індивідуально- мотиваційний план свідомості.

Переживвння, так само як і виражене в ньому те чи інше самостввлення особистості, є динамічним, таким, що безупинно розвивається. Його динамі­чність виявляється насамперед у розширенні, поглибленні змістовної та фу­нкціональної сфер у процесі вікового розвитку індивіда в міру нагромаджен­ня ним емоційного досвіду. Найрізноманітніші почуття, емоційні стани, пере­житі в різний час, у різних життєвих обставинах, пов'язані з роздумами про себе, з розумінням самого себе тощо, складають той емоційний фонд, який с однією з необхідних умов створення змістовного багатства самосвідомості в цілому. Включаючись у самопізнання, ця емоційна сфера самосвідомості на більш-менш зрілому рівні розвитку робить його як за способом здійснення, так і за результатом більш тонким і досконалим [104, с. 114].

Розглянемо структуру переживань при проведенні самоаналізу. Тут варто зупинитися на розбіжностях між емоц/ями і почуттєвими відчуттями, що переживає людина.

На думку Ю. Джендліна, почуттєві відчуття - щось зовсім інше, ніж емоції хоч у деякому сенсі еони мають подібність. 1 ті, і інші живуть власним само­стійним життям, повністю не контролюються, з'являються зовсім автономно, незалежно від будь-чого. Основна ж розбіжність полягає в тему, що емоції ми можемо ідентифікувати, розпізнати.

Почуттєві відчуття мають своє власне значення, але воно набагато більш складне, ніж те. що ми можемо виразити за допомогою слів і понять. Непра­вильно обрані для опису відчуття слова спричинюють його гальмування, і це призводить до того, що ці слова не можуть його викликати

Якщо ж нам вдається знайти правильні слова, то це відчуття розкрива­ється. поглиблюється і починав природно розвиватися Воно завжди є ціле­ним і пов'язане з тим, як тіло реагує на складні ситуації Воно милить у собі багато різних компонентів, у тому числі й ті, котрі ніколи раніше не виділили­ся зокрема, різні емоції.

іитч

звичайно не звертає уваги

Мінливість відчуттів Якщо я за- і нурююся у відчуття, воно починає , змінюватися. Разом з цим виникають зміни і на рівні тіла

Відчуття не інтенсивні Звичайні відчуття не мають великої інтенсивності ^! Іноді на них вдається сконцентрувати ^{[1] [2]} увагу, а іноді - ні. (При цьому можуть - виникати дуже інтенсивні емоци./ __

можуть бути свідками свого роду барометром якогось переживання, навіть якщо людина і не мас почуттєвих відчуттів [32, с.97].

Хоч почуттєві відчуття самі по собі не є тривогою, вони нерідко слугують її індикаторами. Можливі відчуття, з яких потім виникає тривога. Відчуття тривоги майже не несе інформації - людина відчуває лише те, про що вже знала, думала, що почувала, спостерігала. При тривозі почуттєве відчуття визначити важко. Людині вони можуть зовсім не подобатися, але кожен по­дальший крок в аназілі цих відчуттів буде усе більше і більше визволяти її від неї. Так, за допомогою цих відчутті людина може визначити найнеприєм- ніший момент у своєму досвіді і, як це не дивно, зітхнути з полегшенням.

Тривогу можна порівнювати з почуттєвими відчуттями приблизно так са­мо, як і емоції. Тї можна класифікувати як різновид емоцій. Особливість три­воги полягає в тому, що вона часто стає дороговказом до пізнання самого себе, шляхом, який проходить через те, що ми почуваємо, але не усвідом­люємо. Проте сама по собі вона не містить тієї складності, що необхідна для її пояснення. Коли людина стає усе більш і більш тривожною, це означає, що в неї зменшується можливість відчути те, про що вона поки ще не знає. Тому тривога і не є почуттєвим відчуттям. Але так само, як і при будь-якому іншо­му виді досвіду, тривога найчастіше перетворюється на почуттєве відчуття, яке сприймається, як цілісний, холістичний спосіб сприйняття ситуації.

Хід наших переживань від неусвідомлених до реального факту свідомості і самосвідомості, природно, закономірно пов'язаний з розвитком пізнання людини, її мотивації, діяльності тв поведінки. Трансформація переживань від неусвідомлюваних до чітко усвідомлених - одна з необхідних умов зростан­ня й удосконалення рівня самосвідомості й свідомості в цілому.

"Усвідомлення того, що було раніш несвідомим, відразу відкриває нові аспекти дійсності на такому більш глибокому рівні, щодо якого ми були не­свідомими" [100, с. 119].

Усвідомлення відіграє певну роль практично в усіх існуючих психотера­певтичних напрямках і школах, однак його значення і питома вага у психоте­рапевтичному процесі, фокусування (генетична чи інтерперсональна, "тут і тепер" чи "там і тоді" тощо) уявлення про власний матеріал усвідомлення, методи і прийоми, що використовуються для його досягнення, цілком визна­чаються базовою теоретичною орієнтацією.

Так, у психоаналізі для розвитку "Я" як одного з компонентів структури особистості психотерапевт за допомогою спеціальних технічних прийомів (терапевтичний союз, вільне асоціювання, аналіз сновидінь, інтерпретація захистів і переносу, висока частота психотерапевтичних сеансів тощо) нама­гається привести пацієнта до усвідомлення захисних психологічних механіз­мів його реакцій переносу, зокрема, в тому вигляді, в якому вони виявляють­ся у ході його взаємодії з пацієнтом. Завдання психоаналізу і психоаналітич­ної психотерапії полягає також у встановленні характеру психотравмуючих переживань особистісних конфліктів пацієнта й у звільненні аід них шляхом

досягнення інсайту і катарсису, в усвідомленні витиснутих потягів й розумінні психологічних причин невротичних СИМПТОМІВ.

Усвідомлення ірраціональних установок "неадаптивних когніцій" ('авто­матичних думок") чи основних механізмів, що викликають неузгодженість у той час, коли людина сприймає й оцінює сприйняте, - головка завдання ког- нітивної психотерапії. Основний ЇЇ зміст зводиться до твердження, нас роб­лять нещасними не речі та явища, а те, як ми їх сприймаємо Проблеми, що є предметом психотерапії, як правило, спричинюються не тільки ірраціона­льною, а декількома установками, які пов'язані між собою певним чином (іє­рархічні, рівнобіжні, артикуляційні). Усвідомлення характеру цих зв'язків - основне завдання психотерапевта і пацієнта

У гуманістичній психотерапії значення процесу усвідомлення та його ме­ханізмів найбільш повно розкривається концепціями особистості, прийняти­ми в межасх даного напрямку. У концепції особистості, описаній, наприклад, К. Роджерсом, деякі аспекти досвіду індивіда у процесі його розвитку набу­вають характеру, символізованого в усвідомленні буття, свого функціону­вання. Це те, що Роджерс називає "Я-досвід". При взаємодії із середовищем, зокрема, зі значимим оточенням "Я-досвід" в усвідомленні поступово розви­вається в "Я-концепцію'' (реальне "Я", тобто уявлення про себе). Іншою важ­ливою ланкою є ідеальне "Я-уявлення" про те, якою людина хотіла б бути. Ідеальне "Я" значною мірою формується під зовнішнім впливом, під впливом норм і цінностей, що нав'язуються людині оточенням і не завжди збігаються з її власними потребами і прагненнями, з її реальним "Я". У ході усвідомлення "Я" в індивіда розвивається потреба в позитивній оцінці. Ця потреба, на дум­ку автора, є визначальною для всіх людей, всеосяжною і постійною. Заради збереження позитивної оцінки з боку оточуючих індивід починає фальсифі­кувати деякі з пережитих їм оцінок і сприймати їх тільки за критерієм цінності для інших. Виникає істотна перешкода на шляху розвитку психологічної зрі­лості індивіда, його розвитку як самоактуалізованої особистості, і формуєть­ся невротична поведінка.

Слід зазначити особистісно-орієнтовану (реконструктивну) психотерапію Карвасарського-Ісуріной-Ташликова як варіант вітчизняної психотерапії, роз­роблений у Психоневрологічному інституті імені В.М. Бехтерева Усвідом­лення е межах реконструктивної психотерапії прийнято розглядати у трьох сферах: інтелектувльній (когнітивний аспект), емоційній і поведінковій. У ці­лому завдання інтелектуального усвідомлення зводяться до таких: 1) усві­домлення взаємозв'язків "особистість - ситуація - хвороба", 2) усвідомлення інтерперсонального плану власної особистості; 3) усвідомлення генетичного (історичного) плану. Перше з них не є визначальним для власне психотера­певтичної ефективності, воно швидше за все створює стійку мотивацію для активної й усвідомленої участі пацієнта в терапевтичному процесі. В емоцій­ній сфері у процесі усвідомлення пацієнт починає розуміти і вербалізуватн свої почуття, може визначити справжні почуття щодо самого себе, розкрити свої проблеми з відповідними їм переживаннями, зробити емоційну корекцію 91

власних відносин, модифікувати спосіб емоційного реагування, сприйняття відносин з оточуючими. Здатності пацієнта коригувати неадаптивні реакції та форми поведінки з урахуванням їхнього значення і функцій у структурі пси­хопатологічних розладів - основний результат процесу усвідомлення в по- ведінковій сфері. При особистісно-орієнтованій психотерапії, особливо в її груповій формі, має значення не тільки усвідомлення, але, головним чином, формування більш адекватної самосвідомості й розширення її меж.

Процесу усвідомлення практично в усіх психотерапевтичних системах надається важливе значення.

Самоаналіз створює чи загострює конфлікт між двома діючими всередині особистості групами факторів з протилежними інтересами. Інтерес однієї - зберегти незмінними ілюзії й безпеку, створювані невротичною структурою, іншої - знайти внутрішню волю і силу, знищивши невротичну структуру. Са­ме тому аналіз не є процесом неупередженого інтелеюуального досліджен­ня. Інтелект - це опортуніст, що служить тим чи іншим інтересам, що мають найбільшу вагу саме зараз. Силам, що протистоять звільненню і намагають­ся зберігати статус-кво, кидає виклик кожен інсайт, що ставить під сумнів невротичну структуру. Мобілізовані таким чином, вони так чи інакше намага­ються загальмувати розвиток. В аналітичній роботі вони виявляються як "ол/р"-термін, уведений Фрейдом для позначення усього, що утрудняє цю роботу зсередини.

У психотерапії процес усвідомлення причинно-наслідкових зв’язків, конс­труктивна зміна особистісних позицій та установок, а також відмова від старих і вироблення нових форм поведінки супроводжуються певними труднощами, протидією, опором пацієнта. Опір - загальновизнаний клінічний феномен, що супроводжує тією чи іншою мірою проведення психотерапії будь-якого виду. Так, у психоаналізі й психоаналітичній психотерапії найбільш важливим ком­плексом динамічних процесів визнаються різноманітні прояви опору.

Фрейд розглядав опір як неусвідомлену протидію пацієнта спробам від­новлення в його свідомості "витиснутого комплексу". Опір має основу в осо­бистості пацієнта у вигляді пригнічуючих і захисних сил, що підтримують і зберігають невротичне функціонування. У традиційному розумінні олір вияв­ляється у психотерапії в міру того, як психотерапевтичний вплив починає протидіяти захисній організації особистості або руйнувати її і вивільняти ім­пульси, що придушуються. На думку Фрейда, механізми захисту, спрямовані проти відчутої колись небезпеки, знову повторюються як опір видужанню під час лікування, тобто "Я" пацієнта ставиться до самого видужання як до нової небезпеки. Аналіз опору значною мірою - це аналіз тих аспектів захисту, що сприяють патологічному результату конфліктів пацієнта. Такий аналіз захис­ту через аналіз опору починає відігравати велику роль у техніці проведення психоаналізу [77, с. 586].

У1939 р. Х.Дойч запропонувала три види опору: 1) інтелектуальний, чи інте­лектуалізуючий; 2) олір-леренос; 3) опір, що виникає як наслідок потреби пацієн­та захистити себе від спогадів про події, пережиті в дитинстві. Проте, якщо захи-

сні механізми розглядаються як невід’ємна частина психологічної структури па­цієнта, то опір являє собою спробу захистишся від погрози СВОЇЙ ПСИХОЛОГІЧНІЙ рівновазі, що виникла в результаті психоаналітичного лікування.

Р.Грінсон вважає, що опір підтримує статус-кво щодо неврозу і протисто­їть аналітику, самому процесу психоаналізу і розумному "Я" пацієнта. Огляд психоаналітичної літератури з питань проблеми опору свідчить про зростаю­че значення вміння аналітика е різноманітних формах опору знайти най­менші ознаки неврозу [125].

У міру розвитку психоаналізу опір став розглядатися як спрямований не тільки проти повернення гнітючих спогадів, але й проти усвідомлення ПІДСВІ­ДОМИХ неприйнятних імпульсів. Фрейд вже оцінював опір не як повне приду­шення неприємного психічного змісту, а як причину перекручування несвідо­мих імпульсів і спогадів, у результаті чого вони з'являються у вільних асоціа­ціях пацієнта в "масці". За аналогією з "цензором” у сновидіннях опір мас своєю метою перешкодити неприйнятним думкам, почуттям чи бажанням стати свідомими.

Опір присутній у процесі всього лікування. Фрейд надавав значення зв’яз­ку між переносом і опором. Так званий трансферентний опір розглядався ним як найбільш сильна перешкода на шляху психоаналізу. У психоаналізі виділено такі види опору: 1) ошр-придушення, що відбиває потребу пацієнта захистити себе від хворобливих імпульсів, спогадів і відчуттів Чим більше витиснутий матеріал наближається до свідомості, тим більше зростає опір, і завдання лсихоаналітика полягає в тому, щоб за допомогою інтерпретацій сприяти переходу цього матеріалу у свідомість у формі, стерпної для пацієн­та; 2) опір-перенос, що виражає боротьбу проти інфантильних імпульсів, що виникли як реакції хворого на особистість психоанвлітика. Це свідоме утаю­вання пацієнтом думок про лсихоаналітика, несвідомі трансферентні пере­живання, від яких хворий намагається захиститися. У цьому разі завдання лсихоаналітика також полягає в тому, щоб своїм втручанням сприяти роз­криттю змісту переносу у свідомість у прийнятній для пацієнта формі; 3) опір- вигода - результат вторинних переваг, наданих хворобою Небажання паці­єнта розстатися з ними (використання стану хворого для задоволення своїх потреб) під час лікування і становить сутність цієї форми опору, 4) опір "Во­но" являє собою опір інстинктивних імпульсів будь-яким змінам, а також спо­собу і формі їх вираження. Цей вид опору вимагає для свого усунення "про­роблення", у процесі якого необхідне навчання новим латернам функціону­вання; 5) опір "Зверх-Я", чи опір, обумовлений почуттям провини хворого або його потребою в покаранні; б) опір, що виникає в результаті неправильних дій лсихоаналітика і помилково обраної тактики; 7) опір, пов'язаний з тим. що зміни, що відбуваються у психіці пацієнта в результаті лікування, викликають складності у відносинах з людьми, значимими в його житті; 8) опір, що вини­кає через острах закінчиш лікування і втратити в результаті цього можли­вість спілкуватися зі своїм психоаналітиком. Така ситуація може скластися тоді, коли пацієнт потрапляє в залежність від лсихоаналітика і починає вва-

жати його особою, що посідає в його житті велике місце; 9) опір, спричинений тим, що психоаналіз, на думку пацієнта, загрожує його самооцінці, напри­клад, у разі появи в нього почуття сорому, викликаного спогадами пережи­вань раннього дитинства; 10) опір через необхідність відмовитися від здійс­нюваних у минулому способів адаптації, в тому числі і від невротичних симп­томів; 11) опір, пов'язаний зі спробами змінити прояви називаного В. Райхом "захисного панцира характеру", тобто "фіксованих рис характеру", що зали­шилися навіть після зникнення первісних конфліктів.

Під час проведення сеансів психоаналітичної терапії психотерапевт по­стійно докладає зусиль для розкриття і зняття опору найрізноманітніших ви­дів. Перші ознаки опору можуть проявитися в тому, що пацієнт починає спіз­нюватися чи забувати призначений час для зустрічей або заявляє, що йому нічого не спадає на думку при пропозиції зайнятися вільним асоціюванням. Про присутність опору може свідчити банальність асоціацій і спогадів, раціо­нальність міркувань за відсутності афекту, атмосфера нудьги, відсутність думок, мовчання, Важливо відразу, природно, не говорячи пацієнту прямо, що той пручається або ж не хоче видужати, а лише вказуючи на окремі його дії, спрямовані проти аналізу, так би мовити, довести до відома пацієнта, що мало усвідомлені ним внутрішньоособистісні сили заважають психоаналізу. Такий підхід дозволяє пацієнту почати протидії власному опору.

Поряд з вищеописаними очевидними опорами в лікувальній практиці зу­стрічаються й інші його форми. Слабкі опори можуть набувати, наприклад, форми згоди з усім тим, що говорить психоаналітик, опису сновидінь чи фан­тазій, які, на думку пацієнта, особливо цікавлять психотерапевта, можуть проявиться навіть через "втечу до здоров'я", коли пацієнт перериває курс лікування на підставі того, що симптоми захворювання, принаймні на даний момент, зникли [77, с.568].

На ранніх стадіях психотерапії опір пацієнта може бути пов'язаний з вста­новленням влади, контролю психотерапевта в лікувальній ситуації. У ході аналітичної терапії розвиток "трансферентного неврозу" супроводжується проявом "трансферентного опору", що відбиває позитивне чи негативне емоційне трансферентне ставлення пацієнта до аналітика. Пацієнт з еротич­ним переносом прагне до задоволення своїх бажань замість того, щоб пра­цювати в напрямку інсайту, чи виявляє опір для того, щоб уникнути в такому переносі сильного сексуального потягу. Переживаючи фрустрацію у своїх переносних потягах, пацієнт може відчувати ненависть до лікаря і бажання принизити його замість того, щоб співробітничати з ним, зрозуміти джерела своєї агресії.

У психоаналізі й психоаналітичній терапії опір переборюється за допомо­гою інтерлрєтвції та пророблення. У психоаналітичній терапії, заснованої на его-психологічній теорії, ставиться завдання частково усувати деякі опори і підкріплювати інші з подальшою частковою інтеграцією раніше пригнічених імпульсів у систему дорослого "Я". У результаті цього може відбутися деяке збільшення сили і гнучкості "Я", що надає можливість більш ефективного

гальмувати резидуальні, динамічно безсвідомі імпульси і зміни імпульсивно- захисної конфігурації. Це стимулює адаптивні - на противагу дезадаптивним - аспекти особистості.

Подальший розвиток психоаналітичної техніки сприяв тому, що аналіз опору розширився до детального аналізу функції опору внаслідок патологіч­них рис характеру. Багато видів опору визначаються характерологічною структурою пацієнта.

Так, В.Райх пов'язував феномен опору з так званою "тілесною бронею" і вважав, що його можна послабити за допомогою методик прямого тілесного впливу. У трансперсональній психотерапії С Грофа спеціальною технікою для мобілізації енергії і перетворення симптомів переживання в умовах си­льного опору є використання психоделічних препаратів чи немедикаменюз- них підходів (біоенергетичні вправи, рольфінг та інші подібні методи) У тра­диційній гіпнотерапії опір переборюється зануренням у глибокий гіпнотичний стан, а в еріксонівській моделі гіпнотерапії опір застосовується для індукції гіпнотичного трансу і терапевтичної його утилізації.

Ф. Перле знаходив прояв опору в невербальній поведінці і з метою його подолання використовував прийом "перебільшення", при якому відбувається послаблення опору й усвідомлення пригнічених переживань

В особистісно-орієнтованій (реконструктивній) психотерапії Карвасарсь- кого, Ісуріної, Ташпикова опір оцінюється як реальний клінічний факт. Як своєрідний психологічний захисний механізм, опір пацієнта виявляється у спілкуванні з терапевтом у різних формах - в ухиленні від обговорення най­більш важливих проблем і переживань, у мовчанні, переведенні розмови на іншу тему, в неясності формулювань проявів свого захворювання, в негатив­них реакціях на ті чи інші методи лікування, у настрої, а іноді навіть у зайвій піддатливості та постійній згоді з висловленнями терапевта без належної їх переробки тощо. Опір звичайно відбиває реакцію пацієнта на хворобпивий для нього дотик до найбільш глибоко прихованих тяжких переживань, а та­кож на перебудову, реконструкцію порушених відносин.

Виразність опору, протидія психотерапевтичному впливу у процесі ліку­вання можуть змінюватися - зростають за несумісності установок хворого і психотерапевтичного стилю терапевта, за явного ігноруввмня стійких очіку­вань пацієнта, передчасної інтерпретації', надмірних вимог до нього щодо відвертості або активності. Суть усієї роботи з опором полягає в тому, щоб допомогти пацієнту осмислити і подолати свої неусеідомлювані зусилля втя­гнути психотерапевта в "невротичні маневри" і в остаточному підсумку й уни­кнути впливу опору, перемогти його. Поряд з інтеграцією корисним може бу­ти емпатичне втручання, що дозволяє пацієнту не тільки обмежувати опір але й більш оптимально усвідомлювати його [77, с.589]

У самоаналізі причини для опору у принципі ті ж самі. Тут олір виклика­ють не інтерпретації лсихоаналітика, а власні посягання на хворобливий ін­сайт вбо на усвідомлення прихованого значення. Більше того, підстави до опору, зумовлені поведінкою анвлітика, відсутні. Певною мірою це є перееа-

»6

гою самоаналізу, хоч не слід забувати, що подібні провокації психотерапевта можуть виявитися надзвичайно конструктивними, якщо він правильно про- аналізує викликані ними реакції. Нарешті, в самоаналізі події повсякденного життя, схоже, більш здатні спричинювати блокування. Це цілком зрозуміло: у професійному аналізі емоції пацієнта багато в чому сконцентровані на аналі­тику через те значення, якого він тимчасово набув. Але така концентрація відсутня під час самоаналізу.

Прояви опору під час професійного психоаналізу можна умовно об’єднати у три групи: 1) відкрита боротьба з провокуючою проблемою; 2) захисні емоційні реакції: 3) захисне стримування або обхідні маневри. Хоч вони й є різними за формою, по суті, відмінним в них є лише ступінь відкритості [105, с.452].

У самоаналізі прояви опору майже такі самі, але з певними відмінностя­ми. Так, відкривши в собі щось негативне, людина відчуває емоційні реакції: сором, провину чи роздратування. Але вони не є настільки інтенсивними, як при професійному аналізі. І одна з причин цього полягає в тому, що аналі­тик, з яким пацієнт міг би вести оборонну боротьбу і на якого міг би покласти відповідальність, тут відсутній, пацієнт перебуває наодинці із самим собою. Іншою причиною є те, що пацієнт звичайно більш чуйно ставиться до себе, ніж аналітик: відчуває небезпеку набагато раніше і ледве не автоматично ухиляється від наближення до проблеми, звертаючись замість того до тих чи інших способів її уникання.

Це підводить до розуміння захисних стримувань і обхідних маневрів, де може виявлятися опір. Ці форми блокування шляхів настільки численні, як і особистісні варіації, і можуть виникати в будь-який момент. їхній прояв у са­моаналізі найпростіше показати на деяких критичних формах, в яких вони можуть перешкоджати розвитку особистості. Коротше кажучи, вони здатні не дати людині підійти до аналізу проблеми, знизити цінність її вільних асоціа­цій, заблокувати розуміння, звести нанівець її відкриття.

Небажання приступити до аналізу проблеми може й не усвідомлюватися, оскільки людина, що працює самостійно, як правило, не аналізує себе регу­лярно. Вона не повинна турбуватися щодо періодів, коли не відчуває потре­би в самоаналізі, хоч опір може мати місце й у такі періоди. Але їй варто бути напоготові, якщо вона почувається зовсім розстроєною, неадоволеною, вто­мленою, роздратованою, нерішучою, триаожною, проте, не намагається про­яснити свій стан. Людина може свідомо не бажати аналізувати себе, хоч ціл­ком усвідомлює, що свмоаналіз щонайменше надасть їй шанс позбутися страждань і, крім того, чомусь навчить. Чи вона знаходить будь-які виправ­дання - зайнята, утомилася, немає часу, щоб і не починати подібної спроби. Така форма опору, мабуть, частіше зустрічається в самоаналізі, ніж у про­фесійному аналізі, оскільки в останньому разі, хоч пацієнт і може іноді забути чи навіть скасувати призначений аналітиком сеанс, заведений порядок, борг увічливості й оплата сеансів справляють достатній тиск, щоб утримувати пацієнта від того, щоб вчиняти так занадто часто.

Опір може блокувати його розуміння, створюючи "сліпі плями" щодо пев­них факторів. Пацієнт або взагалі не зверне на них увагу, або не зрозуміє їхнього змісту і значення, навіть якщо він цілком здатен це зробити.

Нарешті, коли людина і справді приходить до відкриття, опір шляхом стримування чи відхилення може звести нанівець конструктивну цінність та­кого відкриття. Можливо, людина применшить важливість свого відкриття І замість копіткої роботи над відкритою проблемою швидко вирішить, що від неї потрібно тільки одне - свідомими зусиллями її перебороти. Вона може й утриматися від подальшого пророблення свого відкриття, не маючи "бажан­ня" до цього, "забуваючи" про нього чи з якихось причин просто оминаючи його. Коли ж їй необхідно зайняти чітку позицію, вона може з добрих намірів вдатися до того чи іншого компромісного рішення і тим самим помилятися щодо досягнутого результату. Вона вважатиме, що розв'язала проблему, хоч насправді все зовсім інакше.

Тепер про те, як подолати опір. Почнемо з того, що нічого не зробиш з тим, чого не бачиш. Тому першою і найголовнішою вимогою є усвідомлення того, що опір є і діє. Більшість опорів важко помітити, зокрема, тому, що, як правило, людина занадто заглиблюється в себе, щоб іх побачити. Однак існують певні опори, що мають тенденцію випадати з уваги, незалежно від того, наскільки заглибленою є людина чи наскільки вона прагне розвиватися. Головними з них є "сліпі плями" і зменшення почуттів. Серйозність створених перешкод залежить від того, наскільки вони поширені і чіпкі, а також від ви­трачених ними сил. Як правило, вони відбивають той факт, що людина поки не здатна стикнутися з певними явищами.

Приблизно те ж саме стосується пошуку в неправильному напрямку. У цьому разі опір розпізнати так само складно. Але його наявність можна пе­редбачити, якщо через деякий час людина не відчуває ніяких зрушень або просто рухається по колу, хоч ніби й працює з відповідною проблемою. У самоаналізі, як і в будь-якому іншому вналізі, важливо не обманюватися що­до досягнутих успіхів. Подібна ілюзія може навіть тимчасово підняти настрій, але вона легко стає перешкодою для подолання укоріненого опору. Можлива неправильна інтеграція добрих намірів є однією з причин, чому іноді виснов­ки бажано переаіряти з фахіецем-психоаналітиком [105, с.454).

Є різновиди опору, які помітити набагато простіше, тому що вони можуть становити реальну загрозу. Людина може визначити наявність власного опо­ру вже на початку роботи зі своїми проблемами, відчувши, що щось блокує рух уперед, що аона занепала духом і що це є формою опору.

Усвідомивши наявність блокування, вона має призупинити будь-які аналі­тичні вишукування і поставитися до опору як до найневідкладнішої пробле­ми, за яку слід узятися.

Подолання опору і розв'язання проблеми у процесі самоаналізу веде до певного розуміння, інсайту.

Інсайт (з англ. іпвідЬі - проникливість, збагнення) - момент осяяння здогаду, раптового зрозуміння.

У психотерапії розрізняють інтелектуальний та емоційний інсайт. Інтелек­туальний інсайт визначається як знання об'єктивної ситуації, що не викликає особистісних змін і розглядається як опір. Емоційний інсайт припускає усві­домлення на рівні переживання, виявлення несвідомої емоції чи потреби і розуміння її змісту Емоційний інсайт веде до більш глибоких змін, проте його досягнення вимагає великих зусиль з боку учасників психотерапевтичного процесу [76, с. 44].

На думку І. Ялома, людина може у груповій психотерапії досягти інсайту принаймні на чотирьох різних рівнях;

1. Людина може скласти собі більш об'єктивне уявлення про свою між- особистісну презентацію. Іноді вона вперше а житті довідується, як виглядає в очах оточуючих.
2. Людина може зрозуміти деякі зі своїх більш складних патернів між- особистісної поведінки. Будь-який з величезної кількості патернів може стати для неї досить ясним (наприклад, що аона використовує інших людей, шукає постійного замилування собою тощо).
3. Третій рівень можна аизначити як мотиваційний інсайт. Людина може довідатися, чому вона вчиняє саме так щодо інших людей. Типова форма, якої набуває цей вид інсайту - відкриття людиною того факту, що вона діє певним чином через переконання, що інша поведінка спричинить якусь особистісну ка­тастрофу; її принизять, піддадуть осміянню, залишать чи навіть знищать.
4. Четвертий рівень інсайту - генетичний інсайт - становить спробу до­помогти людині зрозуміти, як вона дійшла до свого теперішнього стану. До­сліджуючи історію власного розвитку, людина починає розуміти генезис її наявних поведінкових патернів [118, с.69].

Інсайт може дати полегшення з кількох причин. Почнемо з найбільш важ­ливої: вже саме встановлення причин якогось раніше незрозумілого явища найчастіше забезпечує певне інтелектуальне задоволення; в будь-якій жит­тєвій ситуації знання правди дає полегшення. Це стосується не тільки з'ясу­вання особливостей ситуації, але й спогадів про забуті переживання дитинс­тва, якщо вони допомагають людині зрозуміти, що із самого початку вплива­ло на її розвиток.

Ще важливішим є те, що інсайт може оголити перед людиною ії справжні почуття, розкривши показний характер її колишньої установки. Коли аона стає вільною у вираженні свого гніву, роздратування, презирства, страху - усього, що раніше було витиснуто, активне і повне відчуття життя заступає пригнічення, і людина робить ще один крок до себе. Мимовільний сміх, що часто супроводжує такі відкриття, свідчить про звільнення. Таке буває, навіть якщо відкриття далеко не є приємним, наприклад, коли людина усвідомить, що протягом усього свого життя намагалася "виходити сухою з води" чи пра­гнула завдати болю іншим і панувати над ними. Крім того, що інсайт сприяє посиленню відчуття себе, підвищенню життєздатності й активності, він може знімати напруження, що виникало колись через необхідність стримувати

справжні почуття: звільняючи сили, що використовувалися для витиснення він може збільшити кількість доступної енергії.

Нарешті, тісно пов'язане з вивільненням енергії усунення витиснення зві пьняе шлях для дії. Доти, поки спонукання чи почуття витісняються, людина перебуває в тупику. Відкриваючи можливість щось змінити у причинах пору­шення, інсайт здатен привести до значного полегшення. І навіть якщо зру­шення, що тільки-но сталося, ще не Є ПОЗИТИВНИМ, З'ЯВЛЯЄТЬСЯ МОЖЛИВІСТЬ реально змінити ситуацію на краще.

Однак першою реакцією на інсайт, швидше за все, буде біль, а не полег­шення. Існують два тили негативних реакцій на усвідомлення Перший з них - це сприйняття його винятково як погрози; другий - реакції зневіри і безма дійності. Хоч вони і виявляються по-різному, по суті - розрізняються лише інтенсивністю. Обидва зумовлені тим, що людина не здатна - чи поки що не здатна - і не бажає відмовитися від деяких фундаментальних життєвих до­магань, а від яких саме - залежить, природно, від її невротичних нахилів

Тривога, породжувана подібного роду інсайтами, є реакцією людини на проблиски розуміння того, що вона повинна щось змінити у своїй основі, знову стати вільною. Однак те, що потребує зміни, має глибоке коріння, залишається життєво важливим для неї засобом жити у злагоді із собою і з іншими Тому аона боїться змін, а інсайт не дає полегшення, а викликає паніку.

Реакції на висновки щодо себе не можна, проте, до кінця зрозуміти за до­помогою однієї тільки класифікації їх на полегшення, страх або розпач Але незалежно від того, якою буде перша реакція, інсайт завжди спричинює по­яву сумнівів щодо існуючої рівноваги. Тобто такого явища, як ізольований інсайт, не буаає. Людина може бути задоволена досягнутим результатом, він може бентежити ЇЇ, і вона може активно пручатися подальшому просуванню Але у принципі кожен досягнутий інсайт, яким би незначним він не був, вияв­ляє нові проблеми, завдяки своєму зв'язку з іншими психічними факторами і. отже, приховує у собі, так би мовити, динаміт, здатний підірвати рівновагу

Наступне завдання, яке стоїть перед людиною, полягає у зміні тих особи- стісних факторів, що перешкоджають її оптимальному розвитку Це не озна­чає лише зовнішніх змін в діях або поведінці. Такі зміни при успішному аналі­зі відбудуться автоматично. Однак вони не є первинними - це результат менш помітних змін особистості, таких як досягнення більш реалістичного ставлення до себе на противагу хитанню між самозвеличанням і самозни­щенням, настроювання на активну діяльність, відчуття впевненості й сміли­вості замість інертності, тривожності, страху, вміння планувати власне життя замість того, щоб "плисти за течією", знаходження опори в самому собі за­мість того, щоб "чіплятися" за інших, плекаючи нездійсненні надії і висуваючи неправомірні обвинувачення, альтруїзм, дружнє ставлення до людей те їх розуміння на противагу прихованої захисної ворожості. Якщо мають мюие подібні внутрішні зміни, далі відбуватимуться й відповідні зовнішні зм>ни в поведінці або її симптомах.

Ці численні зміни особистості не становлять особливої проблеми. Отже, вже сам по собі інсайт, якщо він супроводжується реальним емоційним пе­реживанням. може спричинити зміни Хтось може заперечити, що нічого не зміниться, якщо, наприклад, досягти інсайту раніше витиснутої ворожості - ворожість як була, так і залишилася, і єдине, що стало іншим, - її усвідом­лення Але це справедливо лише у формальному сенсі. Насправді ж ситуа­ція радикально змінюється, якщо людина, яка знала тільки те, що вона пово­дилася неприродно чи втомлювалася, відчуваючи неясне роздратування, усвідомить тепер нвявність конкретної ворожості, яка внаслідок самого вити­снення й викликала ці розлади. Як уже зазначалося, в момент такого від­криття вона відчуває себе іншою людиною. І якщо вона відразу не втратить цього усвідомлення, воно вплине на її відносини з іншими людьми, викличе в неї почуття здивування щодо себе, стимулюватиме до дослідження того, що приховано за її ворожістю, усуне почуття безпорадності при зіткненні із чи­мось невідомим і допоможе відчути в собі більше життя.

Деякі зміни відбуваються автоматично - як непрямий результат інсайту. Нав'язливі потреби людини знизяться, як тільки ослабне джерело тривоги. Коли витиснуте почуття приниження виявиться очевидним і зрозумілим, лю­дина автоматично стане більш дружелюбною, навіть якщо бажаність цього ще не пророблялася. Якщо нею усвідомлено і переборено страх невдачі, людина спонтанно стає більш активною і наважується на те, чого колись не­свідомо уникала.

Катарсис (з грецької каіїїагаів - очищення) - емоційне потрясіння, вищий ступінь емоційної розрядки, коли людина звільняється від патогенної дії незаве­ршених афекгіе, витиснутих переживань, пов'язаних з конфліктами, що травму­ють психіку, комплексами, деструктивними психологічними проблемами.

У сучасній психотерапії катарсис є одним з основних терапевтичних ме­ханізмів. що не тільки дозволяє поліпшити емоційний стан, але й допомагає людині краще розібратися у своїх проблемах, сприяє особистісному зрос­танню. Явище катарсису вважається одним з базових у таких видах психоте­рапії. як психоаналіз, психодрама тощо [76, с.50].

На думку І. Ялома, у груповій терапії катарсис допомагає тоді, коли між її членами склалися міцні узи взаємопідтримки. Як вважають С.Фрідман і Дж Харлі, на більш пізніх стадіях розвитку групи катарсис цінується вище, ніж на початку курсу. 1 навпаки, яскраве вираження емоції сприяє розвитку згуртованості' між учасниками групи, що виявляють сильні почуття один до одного і потім сумлінно працюють над цими почуттями, формуються тісні взаємозв'язки. У групах, організованих для людей, що втратили когось з близьких, дослідники встановили, що досягнення позитивного афекту було пов'язано з позитивним результатом терапії і рівень його вияву постійно зростав протягом усього курсу короткочасної групової терапії. Вияв же не­гативного афекту мав терапевтичне значення тільки у тоді, коли це відбу­валося в контексті щирих спроб розібратися в собі чи зрозуміти інших уча­сників групи [118, с. 105].

На думку Ю. Джендліна, при катарсисі індивід переживає минулі події так, начебто вони відбуваються зараз, але з тією важливою відмінністю, що те­пер людина може повною мірою відчути і висловити емоції, свого часу за­блоковані. Якщо емоції, які з'явилися під час розрядки, є для клієнта новими і виникають природним шляхом, це може становити велику цінність Катарсис може супроводжуватися такими явищами, як лемент, бурхливі ридання і ка­шель [33, с.318].

У травматичних подіях дитинства звичайно присутнє подвійне пригнічен­ня, пов'язане не тільки із самими подіями, але і з тим, що в людини немає можливості відкрито заплакати, затремтіти або вибухнути гнівом (а це цілком природно для всіх живих організмів). Якщо дитині після тривалої заборони нарешті дозволяють заплакати, вона може відновити власну цілісність Такі миті безцінні, і саме тому катарсис є настільки важливим для особистості.

Катарсис є природним процесом, і його багато разів немов би відкривали заново. Але як методу психотерапії самого по собі катарсису явно недостат­ньо, тому він досить часто відкидався. З.Фрейд встановив явище катарсису, але потім відмовився від нього. У 1950-ті роки катарсис заново "відкрили" в діанетиці, де його роль перебільшувалася. Пізніше катарсис з'явився в "пси­хотерапії первинного лементу". Катарсис можна викликати майже в кожної людини, але питання полягає в тому, чи треба це робити. Проте немає сум­ніву, що при виникненні катарсису природним шляхом його варто сприймати як нормальну частину процесу психотерапії.

При проведенні "психотерапії первинного лементу" люди працюють над проблемою, відчуваючи її в тілі, але роблять вони це тільки для того, щоб дозволити проявитися минулому досвіду Яскраві переживання з минулого виникають досить швидко, але звичайно виявляється, що людина раніше вже через них проходилв. Вона інтенсивно, але повторно відчуває вже зна­йомі стани. Люди фізично переживеють свій біль і лють; вони плачуть і кри­чать, імовірно, тому, що зараз їм це дійсно необхідно. їхню увагу цілком при­вертає минуле, і вони не відчувають актуальної життєвої ситуації, над якою мали б працювати. Тому у "психотерапії первинного лементу" клієнти часто стають цілком дезорієнтованими відносно свого життя в сьогоденні і власної особистості, тому що вони дуже наполегливо працюють над проблемою так. начебто вона існувала тільки в минулому.

Нерідко при роботі тільки над минулим клієнти при фокусуванні потрап­ляють, так би мовити, "в пастку": спочатку вони досягають глибокого розсла­блення, потім їм пропонують звернути увагу на всі відчуття, що виникає з приводу тієї чи іншої специфічної проблеми. При повторному переживанні ранніх дитячих подій катарсис, імовірніше, виникатиме в такому розслабле­ному стані без зв'язку із сьогоденням.

Почуттєві відчуття часто бувають дуже слабкими, в той час як емоції, на­приклад гнів, дуже сильними. Таке відчуття, пов’язане саме з тим. що викли­кає гніа, воно є більш широким і менш інтенсивним, ніж гнів.

Люди, для яких катарсис є досить звичним, нерідко відчувають утруднен­ня в розпізнаванні навіть уже виниклих почуттєвих відчуттів. Вони постійно перебувають у стані надмірної інтенсивності і драматизму довго стримуваних емоцій. Порівняно з тими моментами, коли клієнт пронизливо кричить і ри­дає. ситуація, коли він спокійно поглиблюється в щось цілісне, але невираз­не. може сприйматися як така, в якій майже нічого не відбувається. Проте інтенсивність ще не є критерієм ефективності. Дуже інтенсивні емоції іноді виникають з почуттєвих відчуттів, але самі по собі ці відчуття звичайно пере­живаються досить спокійно [32, с. 318].

Усвідомлення відповідальності саме по собі не є синонімічним зміні - во­но тільки перший крок у процесі зміни. Щоб змінитися, людина має насампе­ред прийняти на себе відповідальність: вона має діяти у відповідь. Саме слово ''відповідальність” (гезропзіЬіІіІу) означає цю здатність - "відповідь” + '‘здатність" (гезропзе + аЬіІіІу) - тобто здатність відповісти. Зміна є метою психотерапії, і виражатися вона повинна саме в дії, а не у знанні, намірі, дум­ках чи мріяннях.

Це здається очевидним, проте у психотерапії такий незаперечний факт традиційно замовчувався. Перші психоаналітики були настільки переконані, що знання про себе вже рівносильні зміні, що розглядали їх як кінцевий пункт психоаналізу. Якщо зміни не відбувалося, це приписувалося тому, що паці­єнт не досяг достатнього інсайту. У статті, опублікованої у провідному психі­атричному журналі А. Веліс (1950) визнав за необхідне нагадати психотера­певтам, що терапія може бути причиною особистісної зміни лише остільки, оскільки вона приводить пацієнта до прийняття ноаого способу поведінки. Реальна зміна, не пов’язана з дією, практично і теоретично неможлива [122].

Веліс доводить, що розширення концепції дії так, щоб вона містила в собі думку, позбавило б дію її змісту. Думка сама по собі й поза зв'язком з іншими явищами не має зовнішніх наслідків, хоч може служити необхідною увертю­рою до дії: людина, наприклад, планує, уявляє, репетирує дію або набира­ється рішучості до неї. Дія виводить людину за її думки; вона забезпечує взаємозв'язок з навколишнім фізичним чи міжособистісним світом. Вона не обов'язково спричиняє помітний рух. Легкий жест стосовно іншого чи погляд на нього може бути дією, що вже несе певний важливий зміст. Дія має зворо­тний бік - це відсутність дії, наприклад, не дія у звичній манері, не експлуа­тація інших, не нечесність можуть бути по-справжньому важливими діями.

Прийняття відповідальності для Ф.Перлза означає, що клієнт має взяти на себе відповідальність за усі свої почуття, включаючи неприємні, що часто проектуються на інші.

"Ми не готові прийняти відповідальність за свою критичність, тому прово­куємо критицизм на інших. Ми не хочемо прийняти відповідальність за свою упередженість, тому проектуємо ЇЇ зовні і потім живемо страхом відторгнен­ня. Одна з найважливіших наших відповідальноствй - за те, щоб прийняти відповідальність за свої проекти і стати тим, що ми проектуємо" [77, с.79].

Перлз чітко усвідомлював зусилля клієнта маніпулювати іншими, особли­во терапевтом, для того, щоб саме вони взяли на себе турботу про нього Не бути "втягненим" у проблеми клієнта досить важко, і терапевт повинен звик­нути до того, щоб розпізнавати численні прийоми умовляння, використову­вані клієнтом, і не піддаватися їм:

"Усякий, хто не бажає взяти на себе відповідальність за своє життя, не ходіть на цей семінар. Ви прийшли сюди з вашої власної вільної волі Я не знаю, наскільки ви дорослі, але головне в дорослій людині - це здатність узяти відповідальність за себе, свої думки, почуття тощо" [77, с 280]

X.Кайзер вважав, щоб перешкодити перенесенню клієнтом відповідаль­ності на терапевта, терапія має бути зовсім неструктуроваиою, терапевт - абсолютно недирективним, клієнт - цілком відповідальним не тільки змістов­но, але і за процедуру терапії, а для терапевта не має існувати правил.

На думку І.Ялома, помилка Перлза полягає в тому, що він дає клієнту за­надто багато структури й енергії, а помилка Кайзера - зовсім у протилежно­му. Жоден терапевт не а змозі допомогти клієнту, якщо той через збенте­ження, чи недостатню структурованість, чи відсутність упевненості в собі передчасно відмовляється від психотерапії. З того, що терапевт має намір у кінцевому рахунку допомогти клієнту у прийнятті відповідальності, ЗОВСІМ не випливає, що він повинен вимагати цього від клієнта на кожному кроці тера­пії, включаючи її початок. Терапевтична ситуація звичайно передбачає гнуч­кість; нерідко, щоб утримати клієнта, терапевт на перших сеансах повинен бути активним і підтримувати його, І тоді, коли терапевтичний альянс закріп­лено, психоаналітик може дозволити собі акцентувати фактори, що стиму­люють прийняття відповідальності [118].

Зв’язок між відповідальністю і психотерапією ґрунтується на двох спорід­нених тезах: уникання відповідальності не сприяє психічному здоров'ю; при­йняття відповідальності у психотерапії веде до терапевтичного успіху Разом з тим деякі індивіди беруть на себе надмірну відповідальність, занадто вели­ку і без достатніх внутрішніх ресурсів для подолання супутньої тривоги. Про­живання своєї екзистенціальної ситуації і притаманної їй тривоги вимагає певного рівня сили "Єго".

Експериментально довести, що уникання відповідальності шкодить психі­чному здоров'ю, на думку І.Ялома, можна лише непрямим шляхом, напри­клад, розглядаючи стан локусу контролю пацієнта.

Починаючи з робіт Дж. Роттера й Е. Дж. Фареса, багато дослідників вияв­ляли цікавість до особистісної парадигми, пов'язаної з встановленням того, внутрішній чи зовнішній локус контролю має індивід. Перш за все локус конт ролю оцінює, чи бере індивід на себе персональну відповідальність за влас­ну поаедінку і життєві переживання, чи ж вірить, що те, що відбувається з ним не пов'язано з його поведінкою і тому перебуває поза його особистим контролем. Отже, перші мають "внутрішній" локус контролю, друл - "зовніш­ній". Якщо уникання відповідальності - це "погано" для психологічного здо­ров'я, тоді варто очікувати, що зовнішній локус контролю позитивно корелює

з аномальним психічним функціонуванням. Існують дослідження, що демон­струють. що екстернали порівняно з інтерналами відрізняються вищим рів­нем неадекватності (Р.Рукман, М ІІІерман,1973, Б Фіш, С Карабенич, 1971), частішими розладами настрою (О.КІлпатрик, В.Дубін, Д Маркотс, 1974), бі­льшою напруженістю, тривожністю, ворожістю і збентеженням (Ф.Мелгас, АВейс 1971. Х.Лібкорт, 1976); вони рідше чогось досягають, є менш полі­тично активними, характеризуються більшою навіюваністю (Дж.Роттер, 1966), мають менш розвинуту уяву, є фрустрованими і відчувають більше побоювань (Дж.Істербрук. 1978) [118].

Пацієнти, особливо ті. що хочуть позбутися відповідальності, обирають активних і директивних терапеатів, які структурують психотерапевтичні сесії. Це дуже часто завдає їм шкоди: контроль, якого вони прагнуть, зовсім не є сприятливим для них. Чим активніше і сильніше виявляє себе терапеат (ні­бито заради допомоги пацієнту в набутті відповідальності), тим більше паці­єнт інфантилізуеться.

Тренінг спілкування як технологія групової психотерапії забезпечує оп­тимальні умови для терапевтичної роботи з усвідомлення відповідальності. Тут кожен є відповідальним за позицію в міжособистісних відносинах, яку виробляє для себе у групі (аналогічно й у житті), і за низку подій, що з ним відбуваються.

Головна групова активність спрямована на усвідомлення кожним членом групи персональної відповідальності за те, яким його бачать інші, як вони з ним поводяться і як до нього ставляться. Більш того, людина аідповідальна і за те, яким чином вона сама ставиться до себе.

Спілкування у терапевтичній групі забезпечує зростання усвідомлення відповідальності, дозволяючи учасникам не тільки оцінити свій внесок у вла­сну незадовільну життєву ситуацію, але й акцентуючи на ролі кожного члена групи у груповій ситуації. Основний принцип полягає в такому: коли учасники беруть на себе відповідальність за функціонування групи, вони приходять також до усвідомлення своєї здатності (й обов’язку) взяти відповідальності у всіх сферах власного життя.

У багатьох психотерапевтичних техніках завдання терапевта - допомогти пацієнту пережити різні суперечливі бажання послідовно Дж.Бьюженталь говорив, що вкрай важливо, щрб терапевт уникав у процесі психотерапії по­слаблення болю чи автономії пацієнта. Терапевт відчуває сильну спокусу дати пораду, прийти на допомогу (за висловом М.Хайдеггера, "забігати на­перед"), проте, якщо пацієнт зможе глибоко і з повною інтенсивністю пере­жити всі свої включені в ситуацію бажання, він зрештою знайде нове, творче рішення - рішення, яке інший передбачити не міг [22].

Якщо індивід повною мірою відчує бажання, йому слід буде зробити ви­бір. Рішення - це міст між бажанням і дією. Прийняти рішення означає взяти внутрішні зобов'язання щодо ходу дії. Якщо ніякої ДІЇ не відбудеться, то це свідчить, що реального рішення немає, тобто є свого роду невдале рішення.

Концепцій рішення по-різному співвідноситься з психотерапією Деякі КЛІ­ЄНТИ звертаються до психоаналітика саме тому, що охоплені муками вибору - прийняття конкретного рішення, найчастіше пов'язаного з відносинами абс кар'єрою. Тоді терапевт зосереджується саме на цьому рішенні У випадку короткострокової, сфокусованої й орієнтованої на вирішення завдання тера­пії вона зведеться до того, що терапевт надасть пацієнту можливість самому прийняти рішення, разом з пацієнтом розгляне доводи "за" і "проти" рішення і спробує допомогти йому виявити свідомий й підсвідомий зміст кожної альте­рнативи. Разом з тим, якщо терапія є більш інтенсивною, а її цілі значно ши­рші, терапевт використовує конкретне рішення, яке потрібно прийняти, як головний стовбур, від якого в міру просування відходитимуть гілки різномані­тних тем. Терапевт допоможе клієнту зрозуміти несвідоме значення пробле­ми, пов'язаної з усуненням тривоги, розглянути минулі кризи рішення І. хоч терапія в цьому разі не спрямована спеціально на прийняття конкретного рішення, прагнутиме розв'язати конфлікт, щоб клієнт міг адаптивно прийняти це рішення й інші, пов'язані з ним.

Багато психотерапевтів вузько фокусуються на цьому аспекті навіть тоді, коли клієнт звертається до нього не у зв'язку з якоюсь кризою рішення Праг­нучи підсилити почуття особистої відповідальності клієнта, ці терапевти під­креслюють, що будь-якому акту (в тому числі особистій зміні) передує рішен­ня. Такі терапевти схильні думати, що поведінка, яка звичайно й не поа’язана з цією проблемою, все одно містить аспект рішення. Він зосереджує увагу на "рішенні" клієнта зазнати невдачі, баритися, віддалятися від інших людей, уникати близькості чи бути пасивним, подавленим, тривожним Зрозуміло, такі рішення ніколи не приймаються свідомо, але терапевт вважає, що, буду­чи відповідальним за власну поведінку, кожен, мабуть, "вибрав" бути саме таким, яким він і є. Цей вибір, як про нього говорив Г.Фарбер, - "перший рід" волі. Деякі важливі рішення приймаються з повним відчуттям обміркованого, свідомого зусилля. У. Джеме, що глибоко вивчав проблему того, як прийма­ються рішення, описав п’ять його типів, з яких тільки два - перший і другий - містять у собі "вольове" зусилля:

1. Розумне рішення. Розглядаються аргументи "за” і "проти’' даного спо­собу дії і вибирається одна альтернатива. Шанси і доводи раціонально зва­жуються; людина приймає це рішення з повним відчуттям власної волі
2. Вольове рішення. Вольове, потребуюче напруження рішення, що включає в себе відчуття "внутрішнього зусилля", "повільний, глибокий рух волі". Це рідкий варіант рішення: прийняття більшість людських рішень від­бувається без зусиль.
3. Дрейфуюче рішення. У цьому разі, очевидно, немає вирішального до­воду на користь якогось певного способу дії. Будь-який здається добрим, людина відчуває втому чи розчарування з приводу цього рішення і дозволяє собі дрейфувати в напрямку, немовби випадково визначеному ззовні
4. Імпульсивне рішення. Люди почувають себе нездатними щось виріши­ти, і вибір здається таким саме випадковим, як і у третьому варіанті, але від-

повідь надходить зсередини, а не ззовні. Людина сприймає себе діючою ав­томатично і часто імпульсивно.

1. Рішення, засноване на зміні погляду. Воно часто виникає раптово і є наслідком якого-небудь важливого зовнішнього досвіду або внутрішнього стану (наприклад, як наслідок суму чи страху), що приводить до істотної змі­ни погляду, тобто до того, "до чого лежить душа".

Таким чином. Джеме вважав, що за поняттям рішення стоїть широкий ді­апазон видів активності, пов'язаних з різним суб'єктивним досвідом - різним ступенем зусилля, раціональності, усвідомлення, імпульсивності й почуття відповідальності (124].

Деякі психотерапевти, наприклад, ті, що належать до школи трансактного аналізу, вживають термін "рішення" в ще більш радикально безсвідомому сенсі. Вони вважають, що індивіди приймають ранні "архаїчні" рішення, що відіграють критичну роль у тому, як складається їхнє життя. Згідно з Е.Берном, індивід "вирішує" взяти певний "життєвий сценарій" - неусвідом- лювану кальку життя людини, що містить у себе особистісні параметри і по­вторювані міжособистісні взаємодії. "Життєвий сценарій" Берна не занадто відрізняється від "направляючої функції' А.Адлера чи ідеалізованої системи образів К.Хорні. Він також є приблизним еквівалентом фрейдівської концепції структури характеру, хоч більшою мірою є міжособистісно обумовленим.

Відповідно до текстів трансактного аналізу завдання терапевта - допомо­гти пацієнту повернутися назад, до "одвічного рішення", до "переживання першого акта" (що досить близько до одвічної травми в ранній фрейдівській теорії^-), відчути його і допомогти прийняти "нове рішення". Відповідно до цьо­го формулювання пацієнту пропонується прийняти нове раціональне рішен­ня, щоб нейтралізувати дане рішення абсолютно Іншого типу. Для процесу терапії необхідно, щоб пацієнт узяв відповідальність за те, ким він є, так св- мо, як і за те, ким він стане. Тільки тоді індивід може відчути енергію (і на­дію). необхідну для зміни.

Прийняти рішення означає, щодалі відбуватиметься дія. Якщо дії немає, це означає, що ніякого справжнього рішення не було. Коли бажання виникає без дії, отже, не було ніякого справжнього вияву волі. Якщо ж дії не передує бажання, то "волевиявлення" також немає, а є тільки імпульсивна діяльність.

Багато авторів відзначали різнобарвність відтінків значення слова "воля". Воно виражає рішучість і зобов'язання - "Я зроблю це". Дієслово, що є похі­дним від слова "воля" - "волевиявляти" - означає здійснювати вольовий акт. Як допоміжне дієслово воно вказує на майбутній час: воля складає плани на майбутнє. Ефективна психотерапія, на думку І.Ялома, має зосередитися на проектних відносинах клієнтів так само, як і на об’єктних [118].

О.Ранк [77] описав три стадії розвитку волі: 1) противоля - протистояння волі іншого; 2) позитивна воля - прояв волі людини до того, що вона має роби­ти; 3) творча воля - прояв волі людини до того, що вона хоче робити. Мета виховання особистості - трансформувати перші дві стадії у творчу волю.

РОЗДІЛ 4. ІНТЕГРОВАНА ПСИХОТЕРАПІЯ, її ВПЛИВ НА ПСИХІЧНЕ ЗДОРОВ'Я ОСОБИСТОСТІ 4.1. Зміст і функції інтегрованої психотерапії В останнє десятиліття зростає інтерес дослідників і практиків до проблем і можливостей розвитку інтегрованої психотерапії (Б.ДБейтман Н.Р.Голдфрід, Дж.С.Норкросс, 1989). Про значимість інтегрованого руху у психотерапії свідчить і видання міжнародного журналу "Журнал інтегрованої й еклектичної психотерапії’¹. Інтегрована психотерапія, що використовує спо­лучення прийомів різних психотерапевтичних напрямків, припускає насампе­ред концептуальний синтез різних теоретичних систем психотерапії (77) Інтегрована психотерапія може розвиватися на основі таких підходів 1) використання еклектичної моделі, що поєднує різні методи психотерапії, ви­ходячи з потреб практики; 2) інтеграція відповідних наукових дисциплін - медицини, психології, соціології, педагогіки, нейрофізіологи, філософії, пси­холінгвістики тощо; 3) синтез теоретичних положень різних психотерапевти­чних орієнтацій з урахуванням провідної концепції особистості та її розвитку Істотні можливості для розвитку інтегрованої психотерапії надає також пошук загального знаменника для різних теоретичних моделей за допомогою пере­кладу їхніх понять на загальноприйняту термінологію або шляхом опису пси­хотерапевтичного процесу з позицій різних напрямків.

Розвитку інтегроввного руху у психотерапії сприяли такі фактори 1) по­ширення численних форм і методів психотерапії, що утруднює вибір, а також їх вивчення і застосування; 2) неадвкввтність жодного з психотерапевтичних напрямків для всіх квтегорій клієнтів; 3) пошук загальних базових процесів, характерних для всіх форм психотерапії, і поступове визнвння того факту що різні методи, по суті, можуть мати більше подібностей, ніж розбіжностей;

1. приблизно рівна ефективність корекції незалежно від форм психотерапії,
2. акцент на істотній ролі взаємин психотерапевт - клієнт за будь-яких форм психотерапії; 6) соціально-економічні процеси в суспільстві, що ставлять під­вищені вимоги до якості, тривалості й ефективності психологічного впливу й мвють більше згуртовуючу, ніж роз'єднуючу психотарапеетів дію Найважли­вішою характеристикою інтегрованого руху у психотерапії є врахування пси­хотерапевтом при виборі методів не стільки власних теоретичних пізнань скільки індивідувльних психологічних особливостей особистості, проблем І потреб клієнта.

Хоч інтегрована психотерапія нвбула розвитку в останнє десятиліття, у попередні роки також робилися спроби постановки питань інтегрвци у психо­терапії, зростало розуміння важливості врахування в ній взвємодії когнітив- них, емоційних і поведінкових аспектів функціонування клієнта. Усередині єдиного психотерапевтичного підходу доцільним є розподіл залежно від за

вдань психологічного впливу на особистість певних прийомів на пізнавальні, емоційні і поведінкові стереотипи порушеного реагування клієнтів. Різні ком­плекси з цих методів найбільш детально розроблено в тому чи іншому пси­хотерапевтичному напрямку, і вони можуть доповнювати один одного.

Спробу інтегрувати декілька коригуючих технологій в одну систему зро­бив X. Грінвальд (1967), назвавши її терапією прямого аналізу. До цієї сис­теми ввійшли елементи психоаналізу, різні модифікації біхевюральної тера­пії та інших наукових напрямків [77, с.160].

Давно розпочалися спроби синтезувати психоаналітичну і біхевіористич- ну теорію. Проте усе обмежувалося реінтерпретацією поведінкових прийомів до психодинамічних формулювань або перефразовуванням положень пси­хоаналітичної теорії в межах теорії научіння. Останнім часом йдеться про розробку психотерапевтичних підходів, що сполучать психодинамічні і пове- дінкові методи в інтегрованій терапії хворих (М.Мюррей, 1976). У цьому разі психотерапевт при аналізі симптомоутворення враховує як інтрапсихічну динаміку, так і актуальну життєву ситуацію пацієнта й обставини, що підкріп­люють прояв проблеми [77, с. 161].

Відзначаються також спроби інтегрувати когнітивні й поведінкові підходи у психотерапії Пізнавально-навчальний підхід як синтез когнітивного і пове- дінкового напрямків у психотерапії', з одного боку, визнає важливість інтра- персональних факторів в адаптації, а з іншого - робить акцент на ролі змін­них оточення, що впливають на феноменологію і функціонування особистос­ті клієнтів (М.Махоні, 1977). Сутність цієї нової, інтегрованої форми психоте­рапії Грунтується на таких передумовах: 1) людський організм реагує не сті­льки на навколишні обставини як такі, скільки на когнітивні уявлення про них;

1. ш когнітивні уявлення функціонально пов'язані з процесами і параметрами научіння, 3) більшість людських знань когнітивно опосередковані; 4) думки, почуття і форми поведінки каузально взаємозалежні. Ці положення визнача­ють і головні тлі психотерапії: скорегувати пєрцептуальні навички, моторні й асоціативні навички особистості. Клієнта навчають тонкому перцептуально- му розрізненню впливів навколишнього середовища і внутрішньої стимуляції (думки, почуття, образи, біохімнні зміни тощо). Засвоєння цих складних знань доповнюється тренінгом розвитку і критичної оцінки асоціацій (зокрема переконань, очікувань). Клієнту надають можливість переконатися в тому, що думки й образи можуть відігравати важливу роль в адаптації і феномено­логії особистості На закінчення клієнту звичайно пропонується тренінг вико­навчих навичок, що й визначає вибір поведінки в регулюванні зовнішніх чи внутрішніх впливів

Широке сполучення різних видів психотерапії, насамперед екзистенціа­льної використовується в одному з нових напрямків - психосинтезі, мета якого - гармонізація й інтеграція в єдине ціле всіх якостей і функцій індивіду* ума. Нейроліншісгичие програмування, міждисциплінарна інтегроване кон- целцм психотерапії, надає а розпорядження психотерапевта метамодель як поетапну стратег» психотерапевтичної поведінки, що розширює модель

світу клієнта і створює умови для процесу зміни особистості Передбачаєм ся, що дана метамодель може використовуватися психотерапевтом будь- якої орієнтації і на певному етапі повинна бути інтегрована з методами шо існують у вже сталих видах психотерапії.

Особистісно-орієнтована (реконструктивна) психотерапія Караасарсько го-Ісуріної-Ташликова як відкрита психотерапевтична система в останні роки розширює свої можливості завдяки інтеграції деяких теоретичних прин­ципів і прийомів поведінкової і гуманістичної психопопі (насамперед клієнт центрованої психотерапії та гештальттерапії) Становлення інтегрованої особистісно-орієнтованої психотерапії вимагає синтезу концептуальних ос нов психології відносин, діяльності і спілкування особистості порушень м розвитку і реконструкції. На базі цієї інтегрованої концепції психотерапії мож ливе включення в дану систему релевантних їй і найбільш ефективних мето дів психологічного впливу інших психотерапевтичних орієнтацій

Прогрес у психотерапії в даний час виявляється не тільки в розробці но­вих методів, але й у спробі синтезу концепцій і технічних прийомів, пошуку більш гнучкої інтегрованої психотерапевтично! парадигми Однією з істотних передумов розвитку інтегрованої психотерапії с вивчення загальних факто рів психотерапії, властивих різним її формам і методам

Розумінню важливості визначення загальних факторів психотерапії а інтег рованому русі сприяли: 1) пошук загальних базових процесів для всіх напрям­ків психотерапії; 2) зростаюче визнання того, що різні методи можуть мати 6 льше подібностей, ніж розбіжностей; 3) констатація приблизно рівної ефектив­ності лікування у віддаленому періоді (безпосередні результати можуть мати значні розбіжності) незалежно від форм психотерапії; 4) акцент не істотній рот взаємин "психотерапевт - пацієнт" за будь-яких методів психотерапії Визна­чення факторів ефективності психотерапевтичного процесу включає розгляд взаємозв'язку характеристик пацієнта, психотерапевта і лікувальних методи Група експертів-психотерапевтів прийшли до висновку про те. що найбільший внесок у результати психотерапії роблять особиспсні якості пацієнте (зокрема мотивація до зміни), на другому місці - особистісні параметри психотерапевта і лише на третьому - використання певних психотерапевтичних метода (БДБейтман та ін., 1989) Загальноприйнятим стає розуміння важливості за будь-яких форм психотерапії взаємодії пізнавальних, емощйиих > поведикових аспектів функціонування особистості пацієнта При інтегрованому психотерв левтичному підході, відповідно до                 ? лікувального впливу на ту чи іншу

сферу особистості пацієнта, доцільним може виявитися застосування момарет них методик з різних напрямків психотерапії [77}

Психотерапевтичний вплив є багатому»іим і багатогранним провідні на­прямки психотерапії мають на меті особиспсні зміни, тобто замни шдиосми почуттю і поведінки пацієнта. Знана - результат різних втручань. 4 нерідко ¹ важко пов'язати з конкретним видом психотерапевта того впливу У психо­аналізі найбільш ефективним!» факторами є інсайт щодо вивий ного «трап смхічного конфлікту, який перетворює несвідоме на усвідомлюване, трать

вний емоційний досвід, що набувається в результаті переробки переносних (контрпереносних) відносин, і пошук джерел їх походження у ранньому дитя­чому періоді життя пацієнта, Г. Струп узяв під сумнів значимість цих лікува­льних факторів психоаналітичної терапії, висунувши гіпотезу, що такими є безумовне позитивне прийняття хворого і повага до нього як унікальної осо­бистості, майстерний (невловимий) контроль за поведінкою пацієнта, під вппивом якого він може з більшим успіхом позбутися своїх колишніх патоло­гічних стереотипів, та непряма пропозиція нових альтернативних способів переживання і поведінки Більш продуктивним уявляється не протиставлен­ня цих факторів, а їх інтеграція [77, с.319].

Найважливішою рушійною силою різних напрямків психотерапії є система відносин "психотерапевт - пацієнт", тобто загальні фактори, пов'язані зі сти­лем і стратегією поведінки психотерапевта. Поза конкретними формами пси­хотерапії. але з урахуванням її основних факторів можна виділити деякі уза­гальнені моделі інтегрованого типу: гуманістична, інструментально-інтер- акційна й інструментально-технічна.

У гуманістичній моделі вирішальним фактором дієвості психотерапії може бути визнано емпатичну комунікацію "психотерапевт - пацієнт", де основним лікувальним засобом є емпатична реакція психотерапевта у відповідний мо­мент переробки матеріалу, Істотну роль при цьому відіграє створення умов для розвитку процесу позитивних змін особистості пацієнта. Найбільш типо­вим вираженням таких умоа є тріада Роджерса (безумовне прийняття паціє­нта, емпатія. конгруентність переживань і поведінки психотерапевта). Психо­терапевт у цьому разі вважає, що якщо створити сприятливі умови, то паці­єнт природним чином буде змінюватися, розвиватися як особистість у потрі­бному напрямку, що спричинить редукцію невротичної симптоматики. Осно­вне в цій моделі поняття емпатГї, характерне для психотерапії гуманістичної орієнтації, набуло визнання й у психоаналітичній психотерапії, де тривалий час зберігалося уявлення про необхідність позиції емоційного нейтралітету, особистої анонімності аналітика, і в поведінковій психотерапії, що сприйняла факт важливості емоційного взаємозв'язку психотерапевта і пацієнта.

В інструментально-інтеракційній моделі психотерапії інтегрованого типу перевага також надається неокремим прийомам, а взаєминам "психотерапевт - пацієнт" як лікувальному інструменту. Однак психотерапевт займає більш активну позицію, бере на себе певну частку відповідальності й ініціативи. Пси­хотерапевтичний процес будується більш структуровано, ніж у попередній мо­делі, підвищується значення принципів контрактної взаємодії "психотерапевт - пацієнт”. З пацієнтом обговорюються альтернативні форми лікування, мета психотерапй та її методи, лікувальний план, тривалість і передбачувані ре­зультати лікування. Психотерапевт будь-якого напрямку тією чи іншою мірою враховує деякі загагьні феномени психотерапевтичного процесу у взаєминах з пацієнтом. На початку терапЙ звичайно виявляється дія плацебо-ефекта, по­в’язаного з тим, ідо патент очікує на те, що лікування принесе користь, споді­вається, що психотерапевт зрозуміє його і захоче йому допомогти, прагне за-

довольнити емоційні потреби в контакті. Ефективність різних методів психоте­рапії частково залежить від уміння психотерапевта підвищити надію хворого на поліпшення і тим самим розвити активні особистісні механізми боротьби з хворобою. При цьому високі чи низькі рівні очікування пацієнтом ефекту ВІД лікування справляють швидше негативний вплив на активність психотерапев­та, а помірні - позитивний Створюючи атмосферу безпеки й емоційної' під­тримки у спілкуванні з хворим, психотерапевт стимулює появу в нього механі­зму ідентифікації, що сприяє зниженню непевності в собі, підвищенню само­оцінки за допомогою неусвідомлюваного запозичення в терапевта сил, оптимі­зму і здатності до подолання труднощів. Точне емпатичне втручання психоте­рапевта у відповідний момент спілкування прискорює лікувальний процес за­вдяки тому, що проясняє пацієнту істотні переживання, що придушуються чи блокуються психологічним захистом. Крім спрямованої активації цих пережи­вань, допомоги в їх усвідомленні і переробці, психотерапевт звичайно просві­щає пацієнта щодо суті хвороби, психотерапії та його участі в ній, доводить до його відома про необхідність розуміти себе й інших, вчить новим підходам до розв'язання проблем, а також більш конструктивному способу життя, більш широкої й гнучкої життєаої філософії.

Інструментально-технічна модель психотерапії інтегрованого типу, порів­няно з попередньою, характеризується подальшим зростанням активності психотерапевта у взаєминах з пацієнтом, більш структурованим процесом психотерапії. У цій моделі істотного значення надається застосуванню різ­номанітних технічних прийомів і методів психотерапії. Прихильність психоте­рапевта до єдиної технологічної стратегії, що розділяє способи лікувального впливу на когнітивні, емоційні й поведінкові аспекти особистості пацієнта, відрізняє цю модель психотерапії інтегрованого типу від просто еклектичного підходу. З урахуванням цього, незалежно від форми психотерапії, викорис­товуються лікувальні впливи, спрямовані на зміни в різних сферах особисто­сті пацієнта: у пізнавальній - переконання, конфронтація, прояснення (кпа- рифікація) й інтерпретація мало усвідомлюваного змісту переживань; в емо­ційній - катарсис, емоційна підтримка, емпатія; у поведінковій - корективний емоційний досвід, підкріплення. Важливою особливістю інструментально- технологічної моделі психотерапії є постановка реалістичних і поетапних лікувальних цілей, вибір відповідних їм психотерапевтичних методів.

У межах інтегрованого руху загального визнання набуває низка психоте­рапевтичних принципів, розроблених у різних напрямках психотерапії Усе більша кількість дослідників і практиків психотерапії обґрунтовує доцільність об'єднання насамперед теоретично мало сумісних принципів "там і тоді" і "тут і тепер". Перший з них є важливим положенням лсиходинамічної терапії що робить акцент на цінності аналізу минулого життя пацієнта і поверненні до первинних ситуацій і переживань, які положили початок розвитку пору­шень. Принцип "тут і тепер" говорить про необхідність зосередити увагу на дійсному моменті, актуальних особливостях сприйняття, переживаннях і по­ведінці пацієнта, при цьому переробка матеріалу з минулого життя пацієнте

відбувається також в умовах контрольованого актуального його переживан­ня. Глибина і конструктивність усвідомлення пацієнтом психологічних причин і механізмів наявних розладів залежать від оптимального сполучення у пси­хотерапевтичній роботі принципів "там і тоді" (переважно когнітивне розумін­ня) і "тут і тепер" (емоційний аспект усвідомлення). Загальним у різних супе­речних один одному напрямках психотерапії в минулому, таких як психоди- намічний і поведінковий, стає принцип урахування в лікувальній роботі внут­рішньо! (інтрапсихічні механізми) і зовнішньої (психосоціальні фактори) де­термінації функціонування особистості.

К. Роджерс описує ам стадій процесу, за допомогою якого індивід може йти шляхом зростання і зміни

1. Перша стадія:

■ Тут присутнє небажання повідомляти про себе. Повідомлення акце­нтоване тільки на зовнішніх предметах.

• Почуття й особистісні змісти не усвідомлюються і не відносяться до самого себе.
• Особистісні конструюй надзвичайно статичні,
• Близькі й контактні відносини тлумачаться як небезпечні.
• На цій стадії не усвідомлюється і не сприймається існування про­блем.
• Немає ніякого прагнення до зміни.
• Присутня сильна блокада внутрішньої комунікації.

1. Друга стадія:

• Висловлення почуттів стосовно безособових тем стає вільними.
• Проблеми сприймаються як зовнішні щодо себе.
• Відсутнє почуття особистісної відповідальності за проблему.
• Почуття описуються так, начебто вони не належать людині або є об'єктами минулого.
• Почуття можуть бути продемонстровані, але не усвідомлюються як власні чи привласнені.
• Переживання обмежені структурою минулого.
• Спостерігається ригідність особистісних конструктів і усвідомлення іх як фактів.
• Спостерігається обмежене і глобальне розрізнення особистісних змістів і почуттів.
• Протиріччя можуть бути виражені, але майже не усвідомлюються як протиріччя.

1. Третя стадія:

• Спостерігається більш вільне вираження себе як об'єкта.
• Власні переживання виражаються як об'єкти.
• "Я" виражається як об'єкт, переважно вщбитий в інших.
• Спостерігається вираження й опис безлічі почуттів і особистісних змістів, що відсутні в сьогоденні.

• Спостерігається занадто слабке прийняття почуттів. Велика частина почуттів сприймається як щось ганебне, погане, ненормальне чи неприйнят­не з якихось інших причин.
• Почуття виявляються і потім іноді усвідомлюються як такі
• Переживання описуються як такі, що мали місце в минулому чи як щось віддалене від "Я".
• Особистісні конструкти ригідні, але можуть бути усвідомлені як конс- трукти, а не зовнішні факти.
• Розрізнення почуттів і змістів є дещо кращим і менш глобальним ніж на попередніх стадіях.
• Спостерігається усвідомлення протиріч у ДОСВІДІ.
• Особистісні вибори найчастіше здаються неефективними

1. Четверта стадія:

• Клієнт описує більш сильні почуття, що не ВІДНОСЯТЬСЯ до сьогодення
• Почуття описуються як об'єкти в сьогоденні.
• Час від часу почуття виражаються в сьогоденні, іноді вони вирива­ються проти бажання клієнта.
• Існують тенденція до переживання почуттів у безпосередній даності і недовіра та страх перед цією можливістю.
• Спостерігається незначна відкритість у прийнятті почуттів, принайм­ні, демонструється деяке прийняття.
• Переживання менш обмежені структурою минулого, менш вилучені і можуть раптово виявлятися з невеликою затримкою.
• Досвід витлумачується клієнтом більш вільно. Відбуваються деякі відкриття у сфері особистісних конструктів, а також певне усвідомлення IX як конструктів і починають виникати питання про їхню валідність.
• Зростає розрізнення почуттів, конструктів, особистісних змістів, іс­нують деякі тенденції у бік пошуку точності вираження почуттів.
• Спостерігається усвідомлення занепокоєння щодо протиріч і розбіж­ностей між досвідом і "Я".
• Наявне почуття власної відповідальності за проблеми, хоч у ній г ви­являються деяхі коливання.
• Незважаючи на те, що близькі відносини продовжують здаватися клієнту небезпечними, він ризикує, виражаючи свої почуття навіть незнач­ною мірою.

1. П'ята стадія:

• Почуття виражаються вільно й у дійсному часі
• Почуття наближаються до того, щоб бути цілком пережиті. Вони "охоплюють^п, "просочуються", незважаючи на страх і недовіру, що відчуває клієнт стосовно повного і безпосереднього їх переживання.
• Починає з’являтися тенденція до усвідомлення того, що при пере­живанні почуття потрібно позначити.

• Присутні і подив, і страх, а іноді й задоволення від тих почуттів, що "охоплюють"
• Зростає відчуття приналежності власних почуттів і прагнення бути ними, бути "реальним Я".
• Переживання тече вільніше, воно вже не віддалене, найчастіше ви­никає з невеликою затримкою.
• Присутні сильна і явна тенденція до уточнення в розрізненні почут­тів І змістів.
• Зростає очевидність зіткнення протиріч і розбіжностей у досвіді.
• інтенсифікується прийняття власної відповідальності за виникаючі проблеми і хвилювання про те, який внесок людина робить в їх розв'язання. Зростає воля у внутрішньому діалозі, відбувається зміна "Я” і зменшується блокада внутрішньої комунікації.

1. Шоста стадія:

• Почуття, що раніш "застрявали", придушувалися у своїх процесуа­льних характеристиках, зараз переживаються безпосередньо.
• Почуття течуть, виявляючи свою повну якість.

■ Почуття, відчуй в сьогоденні, переживаються безпосередньо і широко.

• Безпосередність переживань і почуттів становить їхній зміст, і вони приймаються. Це те, що не заперечується, що не лякає, проти чого не треба боротися.
• Клієнт суб'єктивно живе в досвіді, а не тільки відчуває його.
• "Я" як об'єкт має тенденцію до зникнення.
• На цій стадії переживання набуває якості реального процесу.
• Іншою характеристикою цієї стадії процесу є супровідне їй фізіологі­чне розслаблення.
• На даній стадії внутрішня комунікація відносно вільна і не заблокована.
• Невідповідність між досвідом і усвідомленням яскраво переживаєть­ся і переходить у відповідність.
• Важливі особистісні конструюй тануть у цей момент переживання, і клі­єнт почуває, що звільняється від стабільних зв'язків своєї колишньої структури.
• Момент повного переживання стає ясним і визначеним об'єктом.
• Розрізнення переживань є чітким і має основу.
• На цій стадії більше не існує "проблем", ні зовнішніх, ні внутрішніх. Клієнт суб'єктивно живе частиною проблеми. Вона не є об'єктом.

1. Сьома стадія:

• Нові почуття переживаються безпосередньо і з усім багатством де­талей як у терапевтичному відношенні, так і поза ними.
• Переживання такт почуттів використовуються як чіткі об'єкти.
• Спостерігається зростаюче і безупинне відчуття прийняття цих мін­ливих почуттю та їхні»# приналежності, базова довіра до свого процесу.

• Переживання майже втратило структурно обмежені аспекти і стало процесом - отже, ситуація переживається й інтерпретується як нова, а не як колишня в минулому.
• "Я" стає все більш суб'єктивним і рефлексивним усвідомленням вну­трішнього досвіду. "Я" набагато рідше є сприйманим і набагато частіше чи­мось інтимно пережитим у процесі.
• Особистісні конструкти витлумачуються по-іншому, щоб бути валід- ними стосовно майбутнього досвіду, але навіть тоді вони залишаються до сить вільними.
• Внутрішня комунікація стає чіткою, з ясно означеними почуттями і символами і новими термінами для нових почуттів.
• Клієнт відчуває, що в нього є можливість вибору нових способів існу­вання [80].

4.2. Шляхи розвитку інтегрованої психотерапії Як уже зазначалося, сьогодні у практиці психотерапії існують багато різ­них підходів. Це психоаналіз 3. Фрейда і КЮнга, гештальттерапія. психоте­рапія, центрована на клієнті, психотерапія первинного лементу, біхевюрапь- на психотерапія, психосинтез, трансперсональні техніки і багато інших

Якщо уважно розглянути різні підходи, то можна побачити в них багато загальних процедур, навіть якщо при цьому пропонуються різні терміни для їх опису. Послідовники Фрейда і Юнга інтерпретують те, що відбувається під час переносу - "трансферу"; прихильники Г.Кохута і психотерапії, центрова­ній на клієнті, однаковою мірою використовують рефлексивне слухання, а багато прихильників юнгіанського підходу застосовують запозичену з гешта- льту процедуру "двох стільців". Створюється враження, що кожен підхід складається з певної сукупності процедур. Якщо зібрати їх разом, то вийде досить великий набір практичних технік.

Слід зазначити, що теорії' й термінологія психотерапії самі по собі чітко не визначають, як свме має використовуватися та чи інша процедура Коли пси­хотерапевти, що належать до однієї і тієї самої школи, обговорюють випадки з практики, вони приходять до висновку, що свма їхня практична робота досить помітно відрізняється. А психотерапевти різної орієнтації найчастіше мають дещо більшу подібність у своїй роботі, ніж психотерапевти однієї школи

Якщо ми відкладемо на час і самі підходи, і їх сучасні описи, то виявляться більш реальні розбіжності між практичними процедурами Психотерапія може складатися із зовсім різних типів переживань. їх можна назвати шпяхами пси­хотерапії. Конкретна подія у процесі психотерапії часто складається з образів, слів, переконань, спогадів, емоційного катарсису, сновидінь, м'язових < танцю­вальних рухів, різних форм, міжособисгісної взаємодії, рольових ігор тощо У цих "шляхах" і виявляється справжнє розходження а суті психотерапії

Проте самі психотерапевтичні підходи не може бути класифіковано за та­кими "шляхами". Робота з образами, наприклад, відіграє головну роль в юн-

гачми процедурі “керованого фантазування" Жоден інший підхід не вик:- Р«*стов\е тао. процедури, проте у психосинтезі. аутогенному тренуванн' с»'мвслдрач и дев\-,ч .пших підходах застосовуються власні способи робот/ з образами їачнм чином ми можемо згрупувати процедури за “шляхам/ •сихотератії чегапеж^о від того, що вони можуть входити до різних напрям­не заснованих ча р-зних теор-ях

Кожен момент процесу психотерапч містить у собі безліч специфічних н<са*2Б . способи, за допомогою яких психотерапевт застосовує дану про­цедуру. можуть досить сипьмо відрізнятися. Виконання цієї процедури на грагиці природним чином зміниться, щоб не вступати у протиріччя зі спо­стереженнями надбаними за допомогою інших процедур. Замість того, щоб намагатися з єднати суперечні одна одній процедури, можна з'єднати спе­цифічні форми сприйнятливості. Вони не бувають суперечпивими: маючи подібний досвід сприйнятливості, людина може поводитися природно. ВИХО­ДЯЧИ з даного досвіду.

снує діла низка причин, з яких доцільно вміти працювати з усіма напрям­ками Однак у даний час більшість «фахівців здатні звертатися лише до де­яких з них. Так. перші використовують бесіду, другі відкидають її і наполяга­ють на необхідності роботи з образами або, наприклад, з рольовою грою треті працюють переважно з міжособистісною взаємодією під час різних со- цально-психололчних тренінгів. четверті проводять велику частину часу досліджуючи сновидіння Деякі терапевти, що спеціалізуються в різних фор­мах масажу, працюють з м'язами пацієнта, ігноруючи зміст, прихований у тлесноиу досаді, інші проводять увесь час сесії, плануючи крок за кроком те що клієнт має робити протягом тижня для того, щоб переструктуруват* звичні форми його поведінки. Є психотерапевти, що використовують когніти- вну сферу набагато більшою мірою, ніж почуття, є такі, які беруть до уваги тільки почуття крім зайвої інтелектуалізації висловлень клієнта.

Проте слід нагадати практично всі напрямки вже об'єднані в людині. Ко­жен з час думає, почуває, бачить сни й виховується в родині і школі, де існу­ють міжособиспсні взаємодії. У кожного з нас присутні не тільки образи і спо­гади. але й м'язи, а також існують звичні форми поведінки, прийняття'рішень і відповідальності. Якщо в людині всі ці функції вже об'єднані, то й викорис­тання їх у формі психотерапевтичних прийомів теж має бути спільним.

Усіляя теорії' різної орієнтації мало говорять про те, як з’єднати разом рі­зні прийоми психотерапії. І тільки переживання, чуттєві відчуття виявляються важливою сполучною ланкою.

Починаючи з гозсюї з форм переживань, індивід може знайти в собі від­чуття, щойияадоиоя більшою мірою під час цього переживання, індивід мо­же акайте спою, які він тільки-ио сказав, чи дії, які тільки-но зро-

бив; іи&тмтж він вщреагував на іншу людину; відчуття, пов’язані» ОйвадіііИИ, Зббравом чи спогадом, що виявляються як тиск у тій чи іншій чвйяйзйа ЗДие всі компоненти нашого досвіду не є лише тієї чітко визна­ченою Й ізольованою формою досвіду, якими вони здаються.

Звичайно ми звертаємо увагу на окремі чітко визначені компоненти будь- якої ситуації або людського досвіду, хоч у дійсності має місце складна спле тена мережа переживань, набагато більша, ніж кожен її компонент і Ця ме­режа не має певної форми чи, точніше, вона є чимось більшим складним ні* окрема форма, оскільки містить у собі багато форм, що відбивають минулий досвід.) Кожен з психотерапевтичних прийомів може виникати з деякого ос­новного процесу переживання, до нього ж і приводячи. Даний процес не е жодним зі шляхів, але водночас він включає їх у себе

Про чуттєві відчуття не можна сказати, що вони вже були в нас прихова­но присутні десь лід порогом усвідомлення І хоч основний процес пережи­вання йде завжди, чуттєве відчуття формується і з'являється ТІЛЬКИ в тому разі, якщо індивід звертає на нього увагу і якийсь час на нього очікує Воно виникає з чогось, що було колись, але індивід може, переживаючи його ви значити, що такого раніше він не відчував

Появв почуття відбивається у змінах на рівні тіла, це й фізична зміна з якою пов'язані інші, подальші зміни, що згодом формують переживання Слова й образи, що виникають при цьому, нерідко мають унікальний творчий характер і є складнішими за наш звичайний досвід

Нові слова, образи чи емоції не є частиною чуттєвого відчуття Вони ви­никають з нього, і вони ж його змінюють. Тому можна сказати, що лпесне відчуття розвивається за їх допомогою.

За відсутності таких відчуттів клієнт може прямо переходити від образу сновидіння до думок, потім до емоцій, а вже після цього - до дій Образи, думки, емоції та дії звичайно відбивають існуючий стан і торують шлях до набуття нового досвіду. Емоції самі по собі не викликають змін, як і образів, що сприяють виникненню інших емоцій.

Щоб об'єднати різні прийоми, слід звернути увагу на те, що є для них спі­льним, наприклад, прихований процес переживань, що сам по собі є знвчним і не розділеним на частини.

Кожен з прийомів може бути використвно в роботі з тією взаємно пере плетеною мережею переживань, частинами якої є вони самі. При цьому во­ни завжди виявляються чимось свідомо більшим, ніж сформовані види пе­реживань. Кожне з них сприйматиметься як таке, що веде до тієї межі, на якій і виникають невиразні чуттєві відчуття. Рвзом з тим, нове і більш масш­табне відчуття, що переживвється. може сприяти набуттю нового досвіду Коли ми дозволяємо кожному з методів психотерапії впливати на ми», змінюючи їх, теоретичне їх підгрунтя більше вже не асоціюються в нас з різ­ними обставинами. Тепер усі ці методики можна сполучити в рамках кон­тексту однієї психотерапевтичної сесії.

Так, можна працювати з тілом, не стаючи при цьому психотерапевтом тільки тілесної орієнтації. Можна використовувати рольову гру, не пропоную­чи клієнтам влаштовувати драматична дійство, як це прийнято в гештальт- терапії. Можна залучати деякі прийоми роботи оперантно) боюаюрапьнсн психотерапії, не присвячуючи їй усю терапевтичну сесію

Якщо ми думаємо про психотерапію як про процес, що відбувається з клі­єнтом, а не про тип процедури, то виявляється, що психотерапія - це допо­мога клієнту. Психотерапевт і клієнт можуть вільно видозмінювати те, чим вони займаються, переходячи від використання одного прийому до іншого.

І це завдяки тому, що ми не намагаємося працювати, наприклад, з діями як такими, а залучаємо лише ті з них, що сприяють вияву і розвитку чуттєвих відчуттів. Це той тип вчинків, на які ми природним чином звертаємо увагу, оскільки ми вже знайомі з чуттєвими відчуттями, що виникали при викорис­танні інших прийомів. Так само відбувається і з образами: ми працюємо ли­ше з тим, як той чи інший образ викликає нове відчуття, чи сприяє він розви­тку таких відчуттів.

Таким чином, становлення інтегрованої психотерапії являє собою рух у напрямку концептуального синтезу сучасних наукових теорій особистості та Г; змін, а також відповідних Гм психотерапевтичних методів.

Залежно від структури модепі психічного здоров’я особистості комплекс інтегрованої психотерапії може бути побудовано з таких психотерапевтичних технологій: соціально-психологічний тренінг (соціальний аспект психічного здоровя), тренінг трансактного аналізу (особистісний аспект психічного здо­ров'я), тренінг психосинтезу (емоційний і духовний аспекти психічного здо­ров'я). тренінг тілесної терапії (фізичний аспект психічного здоров'я), тренінг казкотерапії (Творчий аспект психічного здоров’я) і тренінг "Хто Я” (інтелекту­альний аспект психічного здоров'я).

1. Тренінг партнерського спілкування як метод дослідження соціа­льного аспекту психічного здоров’я особистості

Соціально-психологічний тренінг (СПТ) - один з методів активного навчан­ня і психологічного впливу, здійснюваного у процесі інтенсивної групової взає­модії та спрямованого на підвищення компетентності у сфері спілкування.

У вітчизняній літературі автори, що висвітлюють теоретичні й практичні проблеми СПТ. використовують цей термін дуже широко і позначають їм, по суті, цілу галузь прикладної соціальної психології. Розглядаючи СПТ як "пси­хологічний вплив на рівні групи в межах надання допомоги психічно здоро­вим людям" (ЛАПвтровська, 1962), вони відносять до нього тренінг сенси­тивності, групи особистісного зростання та інші, тобто особистісні тренінгові групи Таке розширення поняття СПТ, якщо і виправдано методологічно (будь-який груповий процес є соціально-психологічним феноменом, методи­чні й технічні прийоми запозичують один в одного різні тренінгові групи), на­вряд чи є доцільним, оскільки це вносить термінологічну плутанину. Прийня­тий у психології термін СПТ уведено німецькими психологами для позначен­ня програм, спрямованих на набуття соціально-психологічного досвіду і під­вищення соціально-психологічної компетентності у процесі групової взаємо­дії. Такі групові методи мають і інші назви: активна соціально-психологічна підготовка, активне соціальне навчання, лабораторний трвнінг тощо. Загвль- на мета СПТ - підвищення компетентності у сфері спілкування - конкретизуй

ється різними вирішуваними в його процесі завданнями. Залежно від пріори­тету завдань, на які спрямований СПТ, він може набувати різних форм. Усі різноманітні СПТ умовно можна класифікувати як такі: 1) що орієнтовані на набуття і розвиток спеціальних навичок, наприклад, уміння вести ділову бе­сіду, вирішувати міжособистісні конфлікти тощо; 2) що спрямовані на погли­блення досвіду аналізу ситуацій спілкування, наприклад, корекція, форму­вання і розвиток установок, необхідних для успішного спілкування розвиток здатності адекватно сприймати себе й інших людей, аналізувати ситуації групової взаємодії [67].

У соціально-психологічному тренінгу застосовуються рольові ігри, групові дискусії, психогімнастичні вправи. Вони дозволяють реалізувати принцип активності учасників групи СПТ, а також принципи дослідницької, творчої позиції учвсників та об'єктивації поведінки. Рольові ігри з елементами драматизації покладено в основу програми соціально-психологічного тренінгу М. Форверга.

М.Форверг пов'язував навчальну цінність рольової гри із здатністю людини краще засвоювати динамічні процеси за умови власної в них участі [97, с. 58].

Рольові ігри створюють умови для самостійної участі особи в пошуку та прийнятті відповідного рішення, що робить це рішення більш значущим для учасників СПТ, ніж те, що пропонується ззовні. Гра стає навчанням, що готує учасників до реальної ситуації життя.

Поведінка індивіда в соціальному контексті не є простим наслідком об’єктивних обставин, що впливають на нього, вона суттєво залежить від суб'єктивного сприймання та розуміння сукупності зовнішніх подій, тобто від визначення індивідом ситуації. Але визначення ситуації може здійснюватися з різним ступенем об'єктивності.

Визначення ситуації індивідом іноді залежить від його попереднього соці- окультурного та морального досвіду, що виконує функцію, за виразом Ю.М.Ємельянова , "символічного перетворювача" [36]. Індивід реагує на якусь об’єктивно задану ситуацію, спочатку перепомлюючи її через внутрішні суб'єктивні умови. Це перетворення здійснюється за допомогою культурно детермінованих знакових систем або символів, які індивід використовує в процесі визначення ситуації. Але перед тим, як оцінювати елементи ситуації, слід навчитися помічати їх.

Аристотель стверджував, що люди здатні змінюватися тільки за допомо­гою практики правильних дій. Звички - могутня сила, яку не можна перебо­роти відразу. Правильніше було б сказати, що їх можна змінити за допомо­гою практичних дій впродовж певного часу. З метою досягнення таких змін використовується одна з модифікацій соціально-психологічного тренінгу - тренінг партнерського спілкування (ТПС).

Основною метою СПС, на думку В.П.Захарова. Л.А Петровської Н.Ю.Хрящевої, є підвищення компетентності у сфері спілкування [36 , 67] Загальна мета тренінгу конкретизується в таких завданнях:

1) набуття знвнь у гвлузі психології особистості, групи, спілкування;

1. формування вмінь та навичок спілкування, наприклад, уміння бути учасником або керівником дискусії, здатність правильно побудувати ділову бесіду, вислухати і зрозуміти співрозмовника, встановити контакт з ним, ско­ректувати стосунки у ході бесіди і т ін.;
2. корекція, формування та розвиток установок, необхідних для успішного спілкування;
3. розвиток здібності адекватно і повно сприймати та оцінювати себе та інших людей, а також відносини, що складаються між ними;
4. корекція і розвиток системи відносин особистості.

Ці завдання, зважаючи на цілісний характер процесу спілкування, не мо­жна ізолювати одне від одного; вони перетинаються, взаємодоповнюються. Водночас кожного разу під час проведення занять у центрі уваги має бути лише одне з вищеназваних завдань, тоді як інші повинні залишатися на пе­риферії.

Проте перше, друге та третє завдання є більш значущими для тренінгу партнерського (ділового) спілкування (ТПС). У межах цього виду тренінгу розробляються та реалізуються різні тренінгові програми, спрямовані на за­своєння учасниками занять психологічних знань, формування в них умінь і навичок спілкування, корекцію та розвиток установок, необхідних для успіш­ного спілкування. До програм такого роду відносяться програма "Проведення партнерської бесіди у проблемній конфліктній або напруженій ситуації", роз­роблена Й.Шмідтом у Лейпцігському університеті (1972 р.), а також модифі­кації цієї програми у тренінг ділового спілкування Н.Ю. Хрящевої в Ленін­градському університеті (1985 р.). На ці програми ми спиралися при створен­ні своєї 20-годинної програми тренінгу партнерського спілкування для прак­тичних психолопв.

Успішність занять у групах тренінгу партнерського спілкування залежить від того, наскільки у ході занять реалізуються такі специфічні принципи робо­ти групи;

1. Принцип активності учасників: учасники групи постійно залучаються до різних дій - беруть участь у рольових іграх, групових дискусіях, за спеціа­льно розробленими схемами спостерігають за поведінкою учасників рольо­вої гри або групової дискусії, виконують запропоновані тренером вправи, психогімнастику тощо.
2. Принцип послідовної творчої позиції учасників; у ході занять у групах ТПС постійно створюються ситуації, в яких учасникам групи доводиться са­мим розв'язувати проблеми, відкривати вже відомі психології закономірності спілкування людей. Актуалізація творчої, пошукової позиції також сприяє реалізації принципу партнерського спілкування, про що мова піде далі. Як вважає Л.А.Петровська, "ефекти продуктивні, творчі за своєю природою, ціл­ком справедливо пов'язуються з психологічним впливом, що реалізує су- 6‘єкт-суб'ектну форму спілкування" [69, с. 197).
3. Принцип об'єктивації поведінки: поведінка учасників групи тренінгу партнерського спілкування на початку занять переводиться з імпульсивного

на об'єктивований рівень та підтримується на цьому рівні протягом занять

Універсальним засобом об'єктивації поведінки, який застосовується у всіх видах тренінгу, є зворотний зв'язок, ефективність якого зростає в разі вико ристання відеозапису.

Зворотний зв'язок або ж ті відомості, що надходять до пюдини від інших учасників групи відносно її поведінки, досягають своєї мети при дотриманні таких умов:

а) описовий характер зворотного зв'язку;

б) невідкладність зворотного зв'язку,

в) специфічність зворотного зв’язку, тобто еіднесеність до конкретного вияау учасника, а не до його поведінки в цілому,

г) релевантність зворотного зв'язку запитам як того, хто одержує так і то го, хто дає зв'язок;

д)  реалізація зворотного зв'язку в контексті групи,

е)     висловлюаання щодо тих якостей, які можна реально змінити

Під час проведення занять у групах ТПС для підвищення рівня об'єктивації та поведінки учасників використовуються допоміжні засоби ви­значений алгоритм спостереження за груповими дискусіями та рольовими іграми, перегляд відеозапису, проведення вправ у невеликих групах по дві— три особи за визначеною схемою і т. ін.

1. Принцип оптимізації пізнавальних процесів у ході стикування. Б.Ф.Ломов вважає [8], що спілкування є найважливішою детермінантою пі­знавальних процесів на будь-яких рівнях. В умовах спілкування їхня ефекти­вність та динвміка суттєво відрізняються від характеристик цих процесів в умовах ізольованої діяльності індивіда.

Спілкування створює сприйнятливі умови для реалізації та розгляду тих чи інших проблем у різних аспектах і зміни стратегії пошуку їх розв'язання Ефективність пізнавальних процесів зв умов спілкування підвищується, як вважає Ломов, за рахунок того, що в індивідуальний пізнавальний процес втягується також і та інформація, яку індивід отримує від партнерів по спіл­куванню, використовуючи "спільний фонд" інформації

1. Принцип партнерського (суб'єкт-суб'сктного) стикування■ партнер­ське (або за термінологією Л.А.Петровської. суб’скт-суб'ектне) спілкування характеризується; рівністю психологічних позицій учасників, визнанням цін­ності особистості іншої людини; уважним ставленням до інтересів співбесід­ника; активністю сторін, коли кожна з них не тільки відчуває вплив, але й са­ма рівною мірою впливає на іншу; взаємним проникненням у світ почуте, а також взвємно гуманістичним настроєм партнерів, прагненням до співучасті спілкування, прийнятій один одного.

Слід наголосити, що вктивне, дійове ставлення людини до себе та навко­лишнього світу, а також партнерське спілкування є не тільки умовою навчай- ня у групах ТПС, але й його метою.

У ході занять у таких групах використовуються групова дисяуст рольові ігри, елементи психодрами, психогімнастика. Нвйзначніша чвсгса часу од

водиться на рольові ігри, оскільки вони найкращим чином дозволяють реалі­зувати принцип активності учасників групи тренінгу спілкування, а також принцип пошукової, творчої позиції учасників та об’єктивації поведінки.

У групі ТПС кожен учасник може експериментувати із змінами в поведінці, а водночас бути спостерігачем, що контролює результати цих змін.

Учасники групи беруть участь у визначенні групових цілей, у спостере­женні за поведінкою, плануванні дій та у процесі аналізу даних.

Група - це реальний світ у мініатюрі з тими самими завданнями та між- особистісними конфліктами, які існують у нашому житті.

Однією з цілей ТПС є підвищення здатності окремих членів групи усвідо­млювати ситуацію.

Група намагається визначити якнайбільше можливостей вибору поведін­ки під час зустрічі з життєвими труднощами та проблемами. Група тренінгу партнерського спілкування дає модель спілкування, шо побудоване на спів­робітництві.

Базова програма "Ведення партнерської бесіди у проблемній, конфліктній або напруженій ситуації”'{Й. Шмідт) спрямована на вирішення завдань фор­мування в учасників умінь та навичок спілкування, а також установок, необ­хідних для його успішності. До них відносяться: визначення цінності особис­тості іншої людини, орієнтація на взаєморозуміння у процесі спілкування, увага до інтересів партнера Партнерське спілкування передбачає прийняття рішень з максимально можливим урахуванням інтересів усіх учасників спіл­кування; воно виключає досягнення особистих цілей за рахунок інтересів інших людей. Відсутність або непоаний розвиток установки на партнерство виявляється в таких особливостях поведінки: ігнорування думки співбесідни­ка, його позиції, а також його особистої своєрідності та актуального стану; нав'язування співбесідникові свого погляду; переривання співбесідника у ході розмови, багатослів'я. Досить поширеною помилкою є спроба перекона­ти співбесідника, не беручи до уваги його позицію [70].

Заняття у ТПС мають дві основні мети: навчання спонтанності поведінки та розширення рольового репертуару за допомогою програвання різноманіт­них ролей.

Рольова гра. наприклад, дає учасникам тренінгу змогу вільного вибору способів розв'язання проблем взаємодії людини з людиною, обґрунтування та розуміння доцільності такого вибору.

Ігровий характер групової роботи сприяє полегшенню процесу анамнезу ситуації учасниками, які спостерігають за грою, а це створює можливості для детального психологічного аналізу ситуації. Незважаючи на умовність ігрової ситуації, учасники гри діють реально, що зумовлює перебудову психологіч­них характеристик особистості кожного з них. Гра стає засобом розвитку особистості.

Почуття, прагнення, образи, набуті у процесі виконання якоїсь ролі, ста­ють внутрішнім надбвнням людини.

В умовах рольової гри або групової дискусії учасник групи стикається з

ситуаціями, які ідентичні тим, що виникають у реальній діяльності людини з також з необхідністю змінювати свої установки у взаємодії з різними логічними типами людей. Таким чином створюються умови для формування нових, більш ефективних, комунікативних навичок

У тренінгу партнерського спілкування інтенсифікація навчання досягаєть­ся не просто за рахунок виконання дій, а суттєво залежить від чуттєво- пізнавального включення індивіда у драматизаційний процес. Дія не виникає сама по собі, а є, на думку Ю.М.Ємельяноеа , "результатом включення уси систем психічного функціонування індивіда" [35]. Активність або пасивність характерні для учасника рольової гри, пов'язані передусім з перебудовою його "Я" в іншу соціально-адаптивну форму, з необхідністю прояву активної уяви у створенні нового варіанту своєї особистості

Навчання через безпосереднє набуття досвіду може змінити саму форму переходу до діяльності, адже воно вчить не тільки і не стільки здійснювати інтерпретацію змісту процесу спілкування, скільки приймати на себе відпові­дальність за взаємодію в конкретних ситуаціях та створення позитивного для спілкування середовища.

Порівняно з реальним життям, коли прийняте рішення або вчинок спри­чинюють післядії, з якими людині доводиться погоджуватися, в рольовій імі­тації поведінки такі післядії легко змінити. Тому, по-перше, відсутність реаль­ного побоювання за неправильність рішення робить учасників рольових ігор більш відкритими, по-друге, їхні вчинки під час гри допомагають скласти про­гнози відносно їхньої поведінки в майбутньому.

1. Тренінг трансактного аналізу як метод дослідження особистісного аспекту психічного здоров’я людини Творцем трансактного аналізу е американський психіатр Е. Берн Відпо­відно до його концепції людина запрограмована "ранніми рішеннями" щодо життєвої позиції. Вона проживає своє життя за "сценарієм", написаним за найактивнішої участі її близьких, насамперед батьків, і приймає сьогоднішні рішення, засновані на колишніх стереотипах, що в минулому були необхід­ними для ЇЇ психологічного виживання, але тепер найчастіше с марними Ос­новна мета психотерапевтичного процесу - реконструкція особистості на основі перегляду життєвих позицій, усвідомлення непродуктивних стереоти­пів поведінки, що заважають прийняттю адекватних дійсному моменту рі­шень, формуванню нової системи цінностей, виходячи з власних потреб > можливостей.

Трансактний аналіз містить у собі: 1) структурний аналіз - аналіз структу­ри особистості; 2) аналіз трансакцій - вербальних і не вербальних взаємодій між людьми; 3) аналіз психологічних ігор - прихованих трансакцій, що приво­дять до бажаного результату; 4) аналіз сценарію - індивідуального життєво­го сценарію, якому людина мимоволі слідує.

Рольові ігри є складовою трансактного аналізу, що спрямований на домлення гравцями своїх міжособистісних ролей. Останні обумовлено

~ампесєд емоційними потребами. Трансактний метод є, за виразом О V. Ємепьямова. "контргрою", інструментом пошуку та корекції непродук­тивно¹ ігрове поведінки людей [36, с 16]

Е Берн запропонував просту концепцію усвідомлення людьми прихоеа- *кх психологічних ігор та сценаріїв Основна його ідея полягала в тому, шс всередині кожного існують немов би декілька осіб і одна з них часом починає керувати функціонуванням особистості в цілому [15, 16]

Відповідно до свого життєвого сценарно беруть участь у різних іграх, яки­ми й заповнено в основному життя людства Мета навчання у групах транс- актчого аналізу - навчитися виділяти особу "Дорослий" у своїй власній сві- домхті та поведінці та у свідомості і поведінці інших людей, домагатись спі­лкування на рівні 'Дорослий" - "Дорослий"

Цінність концепції Е Берна полягає в тому, що вона ставить на меті фор­мування чесної, доброзичливої особистості шляхом програвання ігор, І саме гра дозволяє знайти те живе творче начало, яке закладено в кожній людині (15. с. 387].

Ігри, в які "грають люди", не можна вважати, на думку Берна, іграми, що тільки імітують реальність, оскільки вони - це сама реальність для їх учасни­ків, які іноді й не знають, що вони грають. Це театральність неусвідомленого перевтілення, ефект маски, що приросла до обличчя .

Основою та продуктом психологічних ігор виступає індивідуальний життє­вий сценарій, в якому присутні певні теми, сюжети, характери. Іноді люди не розуміють закономірностей своєї життєвої вистави, хоч й с Ті режисером, по­становником. художником та головним героєм одночасно.

Поняття психологічної позиції є одним з основних у трансактному аналізі Т.Харріса

Перша позиція:"Я о'кей - Ти о'кей". Цю позицію може бути визначено як гармонійну, чи симбіотичну, і вона відповідає положенню ембріона в череві матері, що вважає себе і своє оточення благополучним. Така позиція може довгий час існувати між дитиною і матір'ю, проте, якщо дитина застрягає на ній. думаючи, що все життя залишатиметься найважливішою персоною, то згодом виникнуть розчарування і негативні переживання.

Друга позиція: 1Я не о'кей - Ти не о'кей". Якщо дитину спочатку її життя оточено увагою, теплотою і турботою, а потім у силу якихось життєвих об­ставин ставлетя до неї радикально змінюється, то вона починає відчувати себе Нвбларолалучною. Життя втрачає позитивні аспекти. Збереження тако­го стану може подіяти деструктивно і призвести до переконання в тому, що 'життя «чого не варте".

Третя позиція: "Я не о’кей - Ти о'кей". Дуже швидко дитина починає пе- режнезт, що вона маленька, безпомічна, залежить від дорослих; вона від­чуває себе менш цінною, ніж оточуючі дорослі. Це може змінитися тільки у тому разі, якщо самооцінка дитини буде зростати, Якщо ж цього не відбува­ється, то такий стан фіксується, що зрештою призводить до життєвого сце-

нарію, в якому головна роль належить депресії та почуттю не^псв*си.*и'/-.- "Моє життя нічого не варте".

Четверта позиція: "Я о'кей - Ти не о'кей’ Якщо про дичину не п ютують ся, не пестують її, погано до неї' ставляться, то вона приходи’* де висновку "Тільки я одна можу захистити себе тільки я одна гарна а ^інші - погані Здійснення життєвого сценарію на основі цієї позиції може спричинити _к1;¥, мінальну ситуацію' "Ваше життя нічого не варте"

П'ята позиція• "Я о'кей - Ти о'кей" На відміну від першої вена не ^г'ру-ту ється на ранніх дитячих відчуттях, а вибирається усвідомлено Ло не< люди на приходить через життєвий досвід, переоцінку цінностей через мораль філософію. У цій позиції ніхто не програє, а кожен по-своєму доягає перемо­ги: "Життя варте того, щоб жити".

Психологічні позиції виникають не тільки відносно себе, але й відносно інших, особливо осіб протилежної статі. Обравши психологічну позицію осо­бистість намагається зміцнити її, щоб стабілізувати самооцінку і збережи своє сприйняття навколишнього світу. Психологічна позиція стає життєвою позицією, виходячи з якої людина "грає в ігри" і реалізує життєвий сценарій Трансактний аналіз - це інтеракцюна психотерапія, що відбувається V груповій формі. Клієнтів навчають основним поняттям трансактногс аналізу розумінню механізмів поведінки та ЇЇ розладів. Метою роботи є усвідомлення членами групи того, в межах якого "Я-стану" еони звичайно функціонують (структурний аналіз). Розвиваючи це усвідомлення, учасники досліджують ранні програмовані "повідомлення", які еони одержали від батьків, < свої ран­ні прийняті рішення щодо власної гідності тв життєвої позиції

Головна мета трансактного аналізу, за Р. і М.Маклюр-Голдінгами полягає в перегляді ранніх рішень. Автори відкидають уявлення Берна про те. що люди пасивно слідують сценарію, є із самого початку приреченими і думають що рішення приймаються у відповідь на реальні й уявні батьківські "повідомлення" й таким чином людина сама споконвічно створює свій життєвий сценарій Як­що дійсно існувало таке колись у дитинстві прийняте рішення, то за допомогою різних психотерапевтичних прийомів члени групи можуть заново перемогти сцени дитинства, оживити ситуації, в яких вони лишилися з поразкою, прийн­яли відповідне рішення щодо себе І СВОГО ЖИТТЯ, І Зрештою мочу-тн його пере­глянути й на інтелектуальному та емоційному рівні прийняти нове

1. Тренінг психосинтезу як метод дослідження емоційного : сукон ного аспектів психічного здоров'я особистості ПОНЯТТЯ "псввюсинтез’ І "ментальний синтез" використовували;:** оьга 'г ма психологами і психіатрами. У психотерапії варто виділити П Жан? говорив про зулЬеае пзепШв. Почавши з розгляду явищ психологічно^де тематизму, він встановив, що існує багато видів психічної діяльності, ще ед буваються незалежно від свідомості пещеній. Інші дослідники в ^тому числ З.Фрейд, також відзначали синтезуючу фуикцйо “Я*. Але вони викине -сю« вали цей термін тільки щодо лікування функціональної диооцмці, тобав^-Л-

мовлення стану, що існував перед дисоціацією внаслідок психологічної трав­ми чи сильного конфлікту. К.Г.Юнг згадував синтез, маючи справу з трансце­ндентальною функцією, а Е Кречмер й інші використовували слова "синтез" "психосинтез". "синтез буття", "синтетична психотерапія" в більш глибокому і широкому змісті - як розвиток цілісної та гармонічної особистості. Початок концепції психосинтезу як психотерапевтичної техніки поклав італійський психотерапевт Р Ассаджюлі.

Головною метою психосинтезу є гармонізація й об'єднання всіх якостей і функцій людини, що вимагає конструктивного використання всіх звільнених і активізованих спонукань особистості. У свою чергу це породжує багато про­блем і психосинтетичних завдань, пов'язаних з міжособистісними стосунками і спеціальною інтеграцією (психосинтез чоловіка і жінки, психосинтез людини з різними групами людей, психосинтез між групами, психосинтез між націями, психосинтез усього людства) [74, с. 422).

Психосинтез розглядався і використовувався головним чином у психоте­рапії, але його принципи і методи може бути застосовано й в інших галузях, у першу чергу у психологічній чи психічній гігієні для запобігання невротичних і психологічних порушень, а також у сфері освіти. Психосинтез може стати людині в нагоді для самосприйняття, прискорення внутрішнього зростання і самоактуалізації, що має бути метою, внутрішньою потребою, життєвою ек­зистенціальною необхідністю кожного.

В основі психосинтезу лежить свідоме і цілеспрямоване використання самоідентифікації та дисідентифікації. Починається це зі створення динаміч­ного центру, на якому заснований увесь процес синтезу психологічного різ­номаніття в органічне ціле. Самоідентифікація є ефективним засобом керу­вання різними елементами особистості і ґрунтується на фундаментальному психолопчному принципі: "Над нами домінує все, з чим наше "Я" ідентифіку­вало себе. Ми керуємо усім, від чого ми себе дисідентифікували".

"Самоідентифікація" - термін, що вживається у трьох різних значеннях.

Перше значення: індивід ідентифікує себе з тим, що становить для нього вищу цінність і чому він надає найбільшого значення. Цей тип самоідентифі­кації може бути таким, за якого, з одного боку, домінує функція чи фокус сві­домості, а з іншого - головна життєва функція чи роль. Цей тип самоіденти­фікації не дає переживання чистого "Я". Останнє - почуття власної особис­тості - тісно пов'язане і майже зливається з фокусом оцінки або роллю. Це призводить до важких наслідків: 1) індивідуум не знає і не реалізує себе на­справді; 2) ідентифікація з однією частиною своєї особистості виключає чи значно обмежує здатність до самоідентифікації з іншими частинами і стає квменем спотикання у психосинтезі; 3) ставлення як до рольового, так і до домінантного типу самоідентифікації; сам життєвий процес робить їх підтри­мку неможливою. Усе це може спричинити серйозну кризу - індивід почуває себе загубленим, і це трагедія багатьох людей, що досить часто призводить до крайнього самозаперечення - до самогубства.

У другому значенні терміну "самоідентифікація" - це внутрішнє ЧИСТОГО самоусвідомлення незалежно ВІД будь-якого змісту чи фуикиь Л'/', І структурі особистості. Переживання чистого "Я", самосвідомості своєї с^г.оби стості, незалежно від усього зовнішнього, не виникає спонтанно а с резугь татом певного внутрішнього експериментування.

Третє значення "самоідентифікацГГ - реалізація вищого, чи духовне-'-. "Я". Це відрізняється від переживання чистого "Я", але є невід ємним від -&о го, тому що існує одне "Я". Виділяють лише різні рівні самоздійснення Уїж самосвідомістю нормального рівня і повним духовним самоздійо-еннем с нують проміжні стадії, чи рівні.

Процес досягнення чисто! самосвідомості на рівні особистосм не с пря­мим. Тут увесь час присутнє "Я", але прямого усвідомлення його гриц/’мос*_; немає. Тому слід усунути всі часткові ідентифікацій Цю процедуру можна виразити одним словом - інтроспекція, що означає напрямок розумового погляду на світ психологічних фактів, ПСИХОЛОГІЧНИХ ПОДІЙ. ЯК' ми можемо спостерігати й усвідомлювати.

За допомогою інтроспекції ми здобуваємо більш сфокусоване ясне усв; домлення того, що У. Джеме назвав потоком розуму, що безперестанно плине в нас і що називають також позицією внутрішнього спостерігача [77, с 424)

Перша сфера внутрішнього спостереження, чи інтроспекції - ие відчуття що виникають у тілі; друга - калейдоскоп емоцій і почуттів, третя - розумова діяльність, ментальний зміст.

На практиці існує постійна взаємодія між відчуттями, емоціями > розумо­вою діяльністю. Розбіжність обумовлено лише фокусуванням уваги спостері гача. Існує відмінність між цими трьома взаємозалежними чинниками психо­логічної діяльності й спостерігачем як таким, і об'єктивне спостереження спонтанно і неминуче викликає дисідентифікацію незалежно від їхнього змю ту. Разом з тим усвідомлюється стабільність і незмінність позиції спостеріга ча, що починає розуміти, що він може не тільки пасивно стежити, але й різ­ною мірою впливати на спонтанний потік, послідовність різних психологічних станів. Таким чином, він усвідомлює себе відмінним, дисідентифнсованим вд психологічного змісту. Інакше кажучи, людина має активно розрізняти поле свідомості, його центр і те, що його створює, - "Я". Тут необхідно використо­вувати метод послідовних дисідентифікацій від різних груп і аспектів цього змісту - фізичних, емоційних і ментальних - з урахуванням адаптації методу в термінології' та мові до культурного рівня клієнта.

Методи самоідентифікацГГ є основними не тільки в лікуванні психосинте- зом; в утворенні й інтеграції особистості вони можуть відігравати роль захис­ного механізму проти постійного надлишкового потоку впливів, внутрішніх зовнішніх, котрі намагаються захопити "Я" і вимагають ідентифікації ц> при­йоми розглядаються також як частина повсякденної духовної гігієни тому самоідентифікацію рекомендують використовувати у психотерапії якнайчас- тіше, наприклад, один раз на день.

Псаздсинто моче стати 1> катодом психологічного розвитку і здійснення етичного "Я* ісамоактуалізації) для тих, хто вимовляється бути рабом свсх вн\~счш*г\ тюзій або зовнішніх впливів, хто не хоче пасивно підкорятися грі психолопччих с*»~ і вирішив стати хазяїном власного життя. 2) методом ліку­вання тсихоготч^их . психосоматичних порушень, коли причина занепокоєння - бчгхгмбни ■ ускладнений конфлікт між свідомими і несвідомими силами або коли посушеная обумовлено глибинними і болісними кризами (не зрозумілими доком самим кп-єнтомі. що часто передують фазі самоактуалізацГї; 3) мето­дом інтегрального навчання, що не тільки сприяє розвитку здібностей дитини чи пигюа. але і допомагає знайти й усвідомити свою істинну духовну природу і створити на >ї основі гармонічну особистість, життя якою має сенс

Псяхосинтез розглядають і як індивідуальне вираження більш широкого принципу - загального закону міжособмспсного і космічного синтезу 3 більш вичерпного всеосяжного погляду, всесвітнє життя саме по собі виступає для нас як боротьба між розмаїтістю та єдністю.

Виділяють особистісний і духовний псих осипте з Особистої ий психосинтез допомагає позбутися надлишку енергії, що вивільняється при дослідженні не­свідомого. і служить для керування цим надлишком емоційної енергії, що е багатьох ладей становить частку їхньої натури. Такий синтез для багатьох клюйте е надзвичайно бажаним і цілком задовільним досягненням, перетво­рюючи їх на гармонічні особистості, які узгодили свій внутрішній світ і відноси­ни із суспільством людей, до якого вони належать і якому приносять користь.

Духовний психосинтез - більш широкий і високий тип психосинтезу порів­няно з особистісним і орієнтований на людей, що не можуть бути задоволені досягненням останнього, хоч іншим і це може здаватися значним успіхом.

1. Тренінг "Хто я" (РІЖ) як метод дослідження інтелектуального аспекту здоров'я особистості

Гісихопедагопчні дослідження в межах програми “Особистість і лкадсья стосунки* (РРН) було розпочато французьким дослідником А. Роше в 1965- 1967 рр Ці дослідження були обумовлено, по-перше, питанням про те. що спад зачепити в людигв, щоб "запустити" і прискорити процес її зростання, а також вдновити порядок і згоду в її внутрішньому світі; по-друге, наміром зробити доступними для будь-якої людини знання, необхідні ЇЙ ДЛЯ ТОГО- щоб доком реалізувати себе

Водночас це досліджеюгя було й психологічним дослідженням, мета яко­го - вегаювиш ключові центри особистості, виявити, як вони взаємодіють. I зрозумій, ж грацюс вся система в цілому, і педагогічним дослідженням, слрімоипіми, по-перше на пошук загальнодоступного шляху до пізнання себе і роармття 'заслииа до двГ, що йдуть з глибини нашого єства, щоб кож­на яцрв набула можливості звільнятися вед самоведчуження, затверджу ваш у свідомості цінності своєї особистості і здійснювати своє покликання «ніЧ№, на пошук загальнодоступної мови, здатної донести результати до- ствдяень до кожної людини. У цілому завдання дослідження полягає у поиіу-

ку такого знання, заснованого на досвіді безпосереднього самопізнання аае б сприяло якнайшвидшому розвитку людини (тому ЩО ЛЮДИНІ властиве не зупинятися на досягнутому).

Теоретичний фундамент своїх досліджень А.Роше будував на коице^и' недиректиеної психологи. Дуже близькими його розумінню були де- К. Роджерса про приховане ядро натури людини, найглибший рівень * осо­бистості, фундамент її "живої природи*, істинно позитивне, яке самозбер^а- ється і надає людині можливість, по суті, бути суспільною, постійно зростаю­чою, розумною і реалістичною істотою (80. с 90-92]

Схема особистості, за А.Роше, складається з ляти психологічних реагчи що відіграють роль осьових центрів, тобто місць, з яких беруть почато* дн людини Це сутність. "Я", сприйнятливість тіло совість

Сутність людини являє собою безумовно позитивну психічну реалію яку можна відчувати в самій глибині свого "Я" На цьому рівні можна ус&домлюва- ти: 1) своє справжнє "Я" тобто хто ти є, які риси та якос^ті тоб при-амам*». 2. свій сутнісний напрямок діяльності, для якого саме людина й створена 3, сао- сутнісні зв'язки, тобто особи, з якими людина глибоко пов'язана спільним су- нюним напрямком діяльності; 4) свою відкритість чомусь більшому ид* саме вона, що перебуває за межами й водночас у самому серці людської сутносг (Любові, Справедливості. Істині, Свідомості. Буттю, Богу тощо)

Дійсне "Я* людини виникає з її сутності. Воно є джерелом усіх позитивних якостей, які кожен має у певному обсязі, тобто здатен виявляти їх до якою» межі: ми не такі розумні, як А..., не такі добрі, як Б . не такі енерлйм як в Зрозуміло, можна деякою мірою й розширити рубежі своїх можливостей на­приклад, шляхом вивчення або вправ. Але існують також межі спроба подо­лати які була б марною. Людські можливості мають границі, які становлять невід'ємну частину нашого дійсного "Я". Для людини розумно було б ж при­йняти. Якості, що характеризують нашу сутність, не є рівнозначними Лея» з них більшою чи меншою мірою має кожен. Складові елементи особистосте розміщуються в певному порядку. Ми неповторні, незважакми на те що наші якості можна знайти в будь-якій іншій людині. Виявляючи суть нашої непо­вторності, рівень властивих нам якостей, ми можемо визначити власне мкхіе серед людей, посісти його і відчути свою корисність і незамінність

Із сутності виникає й сутнісний напрямок діяльності людини урдадо якості нашої сутності, якими б необмеженими чи розвинутими вони не буть* не дозволяють нам почувати себе “скроєними* для будь-чого ?ак. час не приваблюють одні професії, і ми інстинктивно прагнемо до інших що нам більше подобаються. Деякі люди навіть мають сильну тягу де певної профе­сії. діяльності. У таких випадках ми говоримо про покликання покликання бути вчителем, лікарем, письменником, вченим тощо. Покликання до конкре­тної діяльності, яке ми називаємо її сутнісним напрямком, може виямгися вже на початку життєвого шляху - у виборі освіти, професії, способу життя З віком людина може відчути здатність до різних, апвщмииоїс цивкіп для не* напрямків діяльності, тому що має необмдм для мною меси Г^ют*. ятю

детальніше розглянути і глибше проаналізувати всі цікавлячі певну людину сфери діяльності, то можна виділити з них її головні устремління. Визначив­ши сутнісний напрямок своєї діяльності, людина наповнює власне життя се­нсом і здатна стати максимально корисною для суспільства.

Наші сутнісні зв'язки також виникають з нашої сутності. Не викликає сум­нівів, що одні люди приваблюють нас більше, ніж інші, зовні - красою облич­чя, пропорціями тіла або тембром голосу, духовно - інтелектом, живим ро­зумом, розважливістю. їхня діяльність може викликати захоплення. Так, ми можемо відчувати прихильність до однодумців, послідовників. Нас може приваблювати в людях і щось ще більш глибоке -- їхнє єство. Ми можемо відчувати сутнісну подібність до якоїсь людини, і це виникає тоді, коли її яко­сті й устремління схожі на наші. Сутнісний зв'язок - це більш ніж подібність, це результат спільної діяльності, взаємодоповнюваності.

Коли наша сутність набуває певних рис і здатності до глибоких пережи­вань, ми можемо відчути відкритість Позамежному, тобто чомусь більшому, ніж ми самі, в якомусь сенсі нескінченному й водночас дуже близькому, що перебуває у глибині нашого "Я". Це Позамежне має різні назви, наприклад, Любов - нескінченна Любов, що кличе їх далі, до більш сильного і глибокого переживання Любові ніби поза їхнім єством - до Істини. А за межами вже пі­знаної істини лежить нескінченна Істина, яку ще має бути осягнено. Це вища Справедливість. За її проявом стоїть ще вища сутність - Світовий закон, Бог.

Наша сутність має три сфери:

• Сталість сутності, що базується на твердих і усталених переконан­нями щодо нашого дійсного "Я", сутнісного напрямку нашої діяльності і сутні- сних зв’язків. Це найстійкіша частина нашої особистості.
• Глибинна сфера сприйняття, осяяна нашою сутністю, тишею і спокоєм.
• Прихована сутність, де містяться всі наші потенційні можливості, що колись можуть бути втіленими в дійсність.

Наше єство сповнене життєвої сили, пронизаної саморухом життя, що змушує нас ставати тим, ким ми можемо стати, реалізовувати можливості нашої сутності.

Діяльність "Я" як психічної реалії може бути розглянуто у трьох різних ас­пектах- інтелекту, свободи і вол/.

Інтелект діє у двох напрямках: 1) пояснює дійсність, аналізуючи і намага­ючись зрозуміти те, що існує незалежно від нього в зовнішньому і внутріш­ньому світі, 2) розмірковує, тобто створює логічні зв'язки.

Свобода являє собою здатність робити вибір і приймати рішення. Наш вибір і наші рішення завжди пов'язані з якимись уявленнями про погане і га­рне. Але ці уявлення змінюються залежно аід існуючої системи координат. Наше суспільство має власну систему цінностей, як і кожен з нас окремо. Крім того, система цінностей існує й на рівні нашої сутності, але далеко не кожне рішення індивідуума відповідає його сутності. Наше єство вважає гар­ним те, що сприяє її зростанню і удосконаленню або захищає її від небезпе-

ки. Оскільки зазначені системи координат взаємодіють, ми можемо помиля тися у своєму виборі і приймати неправильні рішення

Воля — це здатність зосереджувати власні сили у певному напрямку і за необхідності, мобілізувати їх для підвищення продуктивності ДІЯЛЬНОСТІ

Людина може знайти внутрішню гармонію і стати по-справжньому щасли­вою лише в тому разі, якщо всі три аспекти діяльності "Я" спрямовуються на розвиток її особистості 1) на рівні інтелекту інтерес викликає все. що від­бувається із сутністю, що сприяє або перешкоджає її зростанню, 2) на рівні свободи з урахуванням того, як прийняті людиною рішення відбиваються на її благополуччі, обирається лише те, що сприяє її зростанню 3) на рівні воп> мобілізуються і спрямовуються всі сили особистості на розвиток сутності І на реалізацію її можливостей. Тоді розвиток особистості визначають не двома самостійними центрами, що ігнорують один одного, особистість стає одним цілим і йде шляхом повного самоздійснення

Сприйнятливість можна порівняти з рідиною, що заповнює простір між "Я" і сутністю, яка є провідником сигналів від "Я", від сутності й від совісті, а та­кож від зовнішнього світу. Але це недосконалий провідник. Болісні страждан­ня та страхи минулого перешкоджають надходженню сигналів із сьогодення У тих сферах сприйняття особистості, до яких травмуючі сигнали не над­ходили, панує гармонія і згода. Сприйнятливість можна розвити так. щоб вона влоалювала більш точні та тонкі сигнали, а також зовсім для неї нові Крім того вона може також стимулюватися новими сигналами, і в людини може пробудитися, наприклад, естетичний смак до того чи іншою виду мис­тецтва. Благополучна сприйнятливість є запорукою повноти життя особисто­сті, яка жваво відгукується на все, що відбувається.

Проте в тих ситуаціях, коли людина тривалий час приймали ззовні тільки негативні сигнали (у стосунках, наприклад, з батьками, вчителями, доросли ми чи однолітками), в неї формувалося відчуття незахищеності, залишають­ся моральні рани. У цьому разі слід говорити про травмовану сприйнятли­вість, яка дає звістку про себе повторюваними нерозмірними реакціями в тих ділянках, де було нанесено травми.

Можливі також зовні благополучні індивіди, що приховують глибинні не- благололучні процеси у сприйнятливості. Свого часу вони їх притамували взяли під контроль, проте вони не зникли і неявно присутні й дотепер

Тіло як психічна реалія тісно пов'язане із сутністю, "Я" і сприйнятливістю Тіло як біологічний організм живе за своїми власними законами. Від нього надходять сигнали - відчуття, що несуть певний психологічний зміст, який може розшифрувати інтелект. Це - внутрішні відчуття, емоції, які виникають внаслідок спілкування з природою, з іншими людьми.

У глибині себе ми можемо знайти місце, де можна усвідомлювати всі чо­тири центри як одне ціле. Це - совість або "місце зборки" особистості у про­цесі її розвитку. Тут ми можемо відчувати, що є для нас благом благом вод­ночас для сутності, оскільки вона прагне зростання, для тіла, оскільки сипи його небезмежні; для сприйнятливості, оскільки вона має пережити можливі

неприємні наслідки прийнятого рішення; і для дійсного "Я", оскільки йому потрібно знайти відповідність своїм власним принципам.

Особистість занурена в природне та суспільне середовище. Інші люди можуть як допомагати нам у зростанні, так і заважати цьому У будь-якому разі вони неминуче на нас впливають, ми маємо тіло, і функціонування цього тіла відбивається на нашій сутності. "Я", сприйнятливості, совісті, ми зале­жимо від нашого безпосереднього оточення: умов життя, соціального та при­родного середовища. довкілля тощо.

Щоб виязмти свою сутність у лабіринті внутрішнього світу, людині необ­хідно мети час і бути уважною до того, що відбувається всередині нас На­близишся до сутності у тренінгу "Хто Я” можна через:

• образ себе
• важливі рішення:
• діяльність.
• світ природи;
• людей, що справили на нас значний вплив;
• важкі випробування;
• глибокі але ще не здійснені прагнення

1. У кожної'людини існує більш-менш усвідомлене уявлення про себе. Цей "образ себе", що супроводжує все її життя, формується з декількох дже­рел з впливів, що справляють на людину інші, власних потреб і амбіцій осо­бистості й особистого досвіду самоспостереження. "Образ себе" має три різновиди, негативний, ідеалізований і реалістичний.

Люди з таким негативним образом бачать себе в негативному світлі. Ви­знаючи наявність у собі якихось позитивних рис, вони відразу додають вели­ке "але" що нейтралізує і зводить нанівець цю позитивну оцінку. їхню увагу зосереджено головним чином на власних вадах, недоліках, а достоїнств і чеснот вони не знаходять. Крім того, вони вважають, що в очах оточуючих виглядають нікчемними Людям з негативним образом себе бракує впевне­ності в собі, оскільки у них відсутня внутрішня опора. Незважаючи на це, во­ни можуть досягати успіху у своїх починаннях, проте не вбачають у тім ніякої своєї заслуги- Вони говорять, що їм поталанило, що їм допомогли інші тощо.

Люди з ідеалізованим образом себе схильні завищувати свої позитивні риси. Іноді це відбувається з тим, щоб захистити себе від несхвалення інших Демонструючи себе оточуючим у райдужному світлі, самі ж вони бачать свої негативні і позитивні риси. Вони намагаються оберігати свій внутрішній світ а оточуючим здасться, що вони себе переоцінюють. За подібною "переоцін­кою" ховається глибока непевність у собі, обумовлена більш-менш усвідом­леним досвідом минулого. Слід зазначити, що в дійсності образ себе в таких людей не є завищеним, хоч оточуючі вважають, що вони ідеалізують себе, оскільки вони справляють таке враження. Разом з тим люди із справді зави­щенім образом себе високої про себе думки і бажають, щоб її поділяли інші У центр власного життя виносять соціальний успіх. І в першому, і в другому

випадку завищений образ себе є компенсацією непевності В СООі. неможли­вістю виявити свої сутнісні ЯКОСТІ.

Люди з реалістичним образом себе сприймають себе як цілісну особис. тість, в якої присутні як позитивні, так і негативні риси Вони не відчувають ніяких складностей щодо визнання своїх достоїнств або недоліків коли ж їді їм на них вказують. Позитивні висловлення стосовно себе вони сприймають спокійно і без ейфорії, негативні - не викликають у ник вщчуттн власної нік чемності і не стають приводом для сумнівів у собі. їхнім уявленням про себе не властива сталість чи незмінність. У міру їх зростання образ себе зміню еться і розвивається, оскільки вони можуть включати в НЬОГО НОВІ елементи усвідомлюючи їх появу. Зіштовхуючись з критикою і докорами, такі люди зда­тні на здоровий і спокійний сумнів у власній непоіріиіносп Вони не иамага ються будь-що виправдати себе Водночас вони здатні внутрішньо відсторо нитися від власних вчинків і установок, щоб роздивитися й ОЦІНИТИ їх

Наша поведінка значною мірою є наслідком образу себе. Той. хто вважає себе ледачим, лінується. Той, хто вважає себе нещасливим, не насмтюєть ся повірити у своє щастя навіть тоді, коли воно до нього приходить, намага ється йому перешкодити. Той, хто себе переоцінює, береться за справи, ви­конати які не в змозі. Той, хто дивиться на себе реалістично, згоден бути тільки самим собою - не більше й не менше.

Крім образу себе - уявлення про те, які ми сьогодні - в нас є ще ідеальне "Я". Це теж образ - образ того, до чого ми прагнемо, Так само, як і образ себе, цей ідеал породжує певну поведінку і почасти впливвс не наш спосіб життя Наш ідеал, до якого ми у глибині душі прагнемо, є результатом дії трьох меха­нізмів. очікувань інших, розкриття власної сутност і домагань "Я"

Для людини нормально мати ідеал, образ свого ідеального "Я" Цей ідеал не довільний: у ньому опредмечуються наші глибинні прагнення Цей ідеал робить нас сильнішими: визначаючи мету життя, особливо якщо вона відпо­відає дійсним устремлінням нашої сутності, ми маємо можливість сфокусу' вати на її досягненні усі свої сили. Цей ідеал приносить нам користь, тому що саме повне звдовопення і найглибше щастя людина відчуває, стаючи самою собою. От чому в безпосередньо сприйманому образі свою ідеально­го "Я" необхідно виокремлювати те. що забезпечує звільнення нашої сутнос­ті від "додаткового матеріалу” - очікуваннями нашого безпосереднього ого чення, взагалі суспільства, а також дометаннями інтелекту.

Серйозне ставлення до власних глибинних прагнень, що знаходять своє втілення а ідеалі, рівноцінне вивільненню прихованої енергії, воно дає життю мету і зміст. Наближення до цього ідеалу дозволяє гостріше відчути смак буття.

1. Упродовж життя кожній людині доводиться приймати безліч рішень Можне виділити чотири типи таких рішень:

1. рішення, прийняті після більш-менш тривалого розгляду, який прохо­дить у три етапи: аналіз проблеми, пошук правильного рішення, перевір­ка прийнятого рішення;

1. рішення, що приходять спонтанно, від душі, без попереднього аналізу. Іноді, коли думки людини зайняті чимось стороннім, зненацька спадають на думку рішення, правильність яких не викликає сумніву. Такі несподіва­ні самоочевидні рішення йдуть від зміцнілої сутності. Так, вона вказує шлях, на якому існуючі людські можливості втілюватимуться в дійсність. Такі рішення з'являються у свідомість у формі твердих переконань, й ін­телект визнає їх безумовно правильними. Зрозуміло, вони цілком можуть спантеличити "Я", увійшовши у протиріччя з його усталеними уявлення­ми, принципами, складом думок. "Я" може опиратися велінням серця чи відкладати іх здійснення, але не визнати, відкинути їх воно не в змозі. Пошук шляхів рішення покладається на "Я", і тут ми повертаємося до рі­шень першого типу.
2. рішення, прийняті після нетривалого розгляду. Стикаючись із числен­ними ситуаціями вибору в повсякденному житті, людина часто приймає рішення при нетривалому їх розгляді, і це відбувається за стадіями пер­шого типу, але дуже швидко. Наскільки правильним було таке рішення, людина довідається з його наслідків. Таким чином, розвивається інстинкт знаходження рішення, тісно пов'язаний з інстинктом сутності. Згодом, за­вдяки набутому досвіду спроб і помилок, людина стає більш упевненою в ситуаціях вибору;
3. рішення, прийняті за звичкою, без попереднього, навіть нетривалого, розгляду. У більшості випадків людина діє за звичкою. Такі звичні рішення звільняють від необхідності розглядати незліченні ситуації вибору, але іноді вони на мають цінності. Вони є цінними тоді, коли забезпечують зро­стання нашого єства, і нічого не вартими, якщо уповільнюють його. Деякі з набутих корисних звичок можуть вже не відповідати нинішнім потребам зростання нашої сутності. Слід зазначити, що коли йдеться про відмову від старих добрих звичок на користь невідомого, виникають звичайно де­які побоювання, тому таке рішення варто піддати докладному аналізу, зваживши всі "за" і "проти".

1. Людина з раннього віку бере участь у різних сферах діяльності (ігровій, навчальній, трудовій), завдяки чому, вона поступово визначає своє призна­чення, покликання. Сутнісний напрямок діяльності починає виявляти себе дуже рано, задовго до того, як людина починає його усвідомлювати. Можли­во, саме тому вона обирає саме цю сферу професійної діяльності. Імовірно, виявом сутнісного напрямку діяльності є і те, що людина залишає одне місце роботи і переходить на інше, не завжди усвідомлюючи, що шукає таке, де б вона могла цілком реалізувати свій сутнісний напрямок діяльності.

Утілення а життя власних потенційних можливостей — це шлях до слрав- жнього щастя, Професійний напрямок діяльності не вичерпує всіх можливос­тей людської сутності, але становить значну їх частину. Отже, знайшовши місце, де можна реалізувати свої професійні обдарування, людина стає більш щасливою і продуктивною. Щоб визначити сутнісний напрямок діяль­ності, слід усвідомити кіпька моментів:

• чи е глибинне відчуття, що ви остаточно знайшли саме "своє місце",
• чи стримує щосо у втіленні в життя вашого ідеалу.
• чи відчуваєте ви внутрішній спокій, навіть якщо труднощі повсякден­ного життя продовжують заявляти про себе;
• чи почуваєте, що живете з повною віддачею,
• чи розвиваєтеся подібно дереву, що знайшпо благодатний фунт. Встановлення сутнісного напрямку діяльності як процес пошуку прохо­дить три фази:

1. початкова фаза, для якої характерне різноманіття діяльності і яка закінчується виявленням сутнісного напрямку діяльності,
2. фаза включення в сутнісний напрямок діяльності Людина "входить у свою колію" і залишає інші форми діяльності;
3. фаза реалізації свого життєвого покликання, '‘місії" своєї сутності. Прагнення до дії, як внутрішній потяг, рухає людину вперед Відтепер вона живе, не стільки плануючи своє життя, скільки поєднуючи його із ці­єю внутрішньою спрямованістю.

1. Деякі почуття чи вчинки є зовсім природними для людини і не потре­бують ніяких зусиль, ніби стають другою натурою, йдучи від душі Таким природним шляхом, без найменших зусиль можуть виявлятися в повсякден­ному житті такі позитивні якості людини, як товариськість, терплячість, пра­цьовитість, здатність до співпереживання, доброта тощо.
2. Існують чинники, які відіграють найсуттєвішу роль у формуванні нашої особистості, зрозуміло, не всі, а тільки ті, які ми вважаємо для себе значи­мими. Це не тільки окремі особи, але й групи, котрі можуть допомагати або заевжати нам ставати самим собою, кому ми дозволяємо якоюсь мірою над собою панувати, наділяючи їх правом справляти на нас вплив До тих, хто допомагає, відносяться:

• люблячі нас люди; вони приймають нас такими, якими ми є їм цікаві і ми самі і те, якими ми можемо стати;
• цілісні натури, які впевнено йдуть по життю, не страждають від стра­хів і спокійно сприймають наші переживання й одкровення:
• щирі люди, які не намагаються нам догодити і говорять відверто те. що вони про нас думають.

Інші оточуючі, на противагу переліченим вище, заважають нам, створюю­чи неправильні уявлення про нашу власну сутність, і це може виражаються в таких явищах:

1. злиття - веде до зникнення того, хто зливається з іншою особистіс­тю, гублячи власну, розчиняючись в іншому, втрачаючи зв'язок зі своєю сутністю.
2. учнівська залежність - нормальне явище на шляху пошуку особисті­стю власного досвіду, але вже доросла людина набуває негативних рис. якщо інша постійно керує нею;

1. психологічне залежність - являє собою таке саме рабство, як і від­носини злиття, але люди можуть не підозрювати про це. Вони починають здогадуватися про свій стан після того, як їхня сутність зазнає відчутного утиску У результаті в них виникає прагнення до самостійності, вони ус­відомлюють, ідо обмежені, пригноблені;
2. зворотна залежність - можуть виникати почуття агресії і лютого опо­ру Це явище знаменує кінець психологічної залежності. І навчаючись ді­яти автономно, ми починаємо дистанціюватися від осіб, що справляють на нас вплив

1. Протягом життєвого шляху на долю людині іноді дістаються важкі ви­пробування. Стоячи на руїнах, іноді доводиться починати спочатку. Якась внутрішня опора, сила дозволяють людині вистояти і продовжувати жити далі, усвідомлюючи це, можна виявити важливі елементи своєї сутності.
2. Кожна людина має безліч прагнень, бажань, фантазій. Усі вони, навіть такі, що здаються на перший погляд нездійсненними, заслуговують на увагу Ці глибокі устремління служать виявом потенційних можливостей людської сутності, що готові до реалізації.

Саморозвиток за програмою РРН — це насамперед процес розкриття се­бе для себе і прийняття на себе відповідальності за власне життя для того, щоб стати такими, якими ми є у глибині душі; здійснити своє життєве покли­кання і надати своєму життю змісту і мети.

1. Тренінг тілесної терапії як метод дослідження фізичного аспекту психічного здоров’я особистості

Ще в античні часи, коли ідеал людини не мисли вся поза цілісністю й гар­монією, існували терапевтичні методи, пов’язані з рухом, диханням, танцем, масажем і психологічним впливом на людську душу У минулому столітті ста­влення до культури тіла та його удосконалення за допомогою рухів зазнало впливу, і в першу чергу постало завдання подолати байдужість, а інколи на­віть і ворожість до власного тіла. Сучасні методики використовують різнома­нітні засоби: музичної педагогіки, вокального виховання, ритміки, гімнастики, у том у числі й дихальної, техніки розслаблення й масажу. Крім того, на су­часні методи впливають або знаходять у них пряме продовження і різні сис­теми навчання акторській майстерності (терапевтичний театр, терапія, за­снована на танці, музиці тощо).

Від сучасних методів відбрунькувалися такі, які в більшості випадків можна охарактеризувати як соматералевтичні, оскільки усі вони ґрунтуються на роз­робленій В.Райхом вегетотералії. заснованій на характерологічному аналізі, а також на працях тих. хто може тією чи іншою мірою вважатися послідовника­ми Райха. Двоє з них - О.Лоуен і Дж. Пірракос - запропонували біоенергети­чний аналіз. А-Янов, творець первинної терапії, що відома як "плазмена те- рапїГ, також спирається на методики цих вчених. Розбіжності між методами основного напрямку найчастіше дуже незначні, хоч в якихось рисах вони ди- станціюються один від одного. Проте існують і досить сильні взаємовпливи,

тому спільність вихідної' позиції для всіх методів тілесно-оріенгованої терапп стає очевидною: методи роботи з тілом більшою чи меншою мірою с спадко ємцями, з одного боку, психоаналізу, з іншого - терапевтичного руху, засно­ваного на контактах у групі.

Інші джерела терапевтичної роботи з тілом можна знайти у практиці йогів особливо прихильників хатха-йоги, а через її посередництво в китайській сис темі тайц-зи (великому переділі) аж до дзен-будцизму з його різними методами медитації і масажу. Поряд з цим існує ціла низка еклектичних методів, спроб синтезувати й об'єднати різні комбінації.

У багатьох видах психотерапії, у тому числі й групової, інтерес до тіла об­межується або здобуванням додаткової інформації для вербальної і психіч­ної роботи ("Зараз у мене болить голова. Що це означає?"), або фізичним підтвердженням вербальних процесів ("Так, мабуть, воно і с У мене перо стала боліти голова "). У даному разі тіло - це, так би мовити, постачальник інформації. Проте власне психотерапевтичні процеси ніби очікуються психіч­ними, наприклад, вдумливий інтерес або (само)розуміння Ці останні можуть супроводжуватися потім фізичними відчуттями, наприклад полегшенням, що оцінюється як підтверджуюча ознака. Якщо тіло "вводиться в дію" саме таким чином, воно стає наче засобом для досягнення мети, тобто об'єктивується Наголос робиться на психічне, тілесне ж розуміється як явище, що супрово джує душевні процеси.

Під роботою з тілом мають на увазі безпосередній терапевтичний вплив на тіло, в від цього очікують психічного лікування або зміни Тут йдеться про прямий вплив на тіло. На психічне переживання справляє вплив стан тіла "Тіло як рятувальник душі" чи "терапія душі через роботу з тілом" - ці слова винесено на титульні аркуші книг з біоенергетики Лоуена "Зцілити душу че­рез тіло" - таку назву має уведення в біодинвміку Г. Бойєзена. Таким чином, вплив на людину здійснюється через тіло, наприклад, безпосередньо через дихання або скорочення м'язів, що у свою чергу зумовлює супутні ПСИХІЧНІ зміни. З "фізичним визволенням" пов'язують очікування душевної репаксацн [87, с.5-6].

Кожна людина рухається, відчуває, думає і говорить по-своєму, тобто спо собом, що відповідає автопортрету, який вона продовжує малювати протягом усього життя. Щоб змінити цей спосіб дії, вона має змінити автопортрет. Час то наші уявлення про себе, що відбиваються в нашій "схемі тіла", бувають перекрученими чи неповними, що веде до внутрішньої незадоволеності, не­врозів і психосоматичних захворювань Сутність методу М. Фепьденкрайца полягає в тому, щоб бути спроможним знаходити власні варіанти руху шля­хом експериментального добору. У такий спосіб помітно поліпшується тілес­не чутливість, а істотно розширюється й уточнюється схема тіла

Нервова система й опорно-руховий апарат тісно пов'язані один з одним Будь-яка активізація нервової системи супроводжується зміною стану м'язів, а в мозок, у свою чергу, постійно надходить інформація про кожну зміну ста­ну тіла, суглобів, про м'язове напруження тощо.

Такий взаємозв'язок систем дозволяє, з одного боку, за м'язовим напру­женням розпізнавати внутрішній стан нервової системи, а з іншого - через дію на м'язи і суглоби впливати на нервову систему. М’язове напруження - це зовнішня, видима картина стану нервової системи Кожна думка і кожне по­чуття знаходять своє вираження в русі. Сильні емоції, наприклад злість і страх, викликають помітні зміни в м'язах тіла.

Зміни зовнішні викликають зміни внутрішні. Цей факт ліг в основу методики М. Фельденкрайца і послужив відправним пунктом для таких висновків:

• усяка м'язова діяльність є рух:
• нервова система переважно забезпечує можливість рухатися;
• рухи відбивають стан нервової системи.
• якість руху легше визначити ззовні;
• завдяки рухам набувається значний тілесний досвід;
• рухи виступають базисом для відчуттів, почуттів і думок;
• рух - основа самоусвідомлення [87, с.86].

1. Казкотерапія як метод дослідження творчого аспекту психічного здоров'я особистості

У власному розвитку людство завжди зверталося до казки, хоч це й не називалося казкотерапією. У розвитку казкотерапії можна виділити чотири етапи Характерним є те, що жоден з них не закінчується, лоступаючись міс­цем. а знаменує початок наступного.

Перший етап казкотерапії - це усна народна творчість, джерело якої гу­биться у глибині століть, але сам процес усної (а пізніше й письмової") твор­чості продовжується донині.

Другий етап казкотерапії - збирання і дослідження казок і міфів. Дослі­дження мфе і казок у психологічному глибинному аспекті пов'язано з імена­ми К.Юнга. М.-Л. фон Франц, Б.Беттельхейма, В.Проппа й інших. Термінопо- ля психоаналізу також ґрунтується на міфах. Процес пізнання прихованого змісту казок і міфів продовжується й сьогодні.

Третій етап - психотехнічний. Напевно, немає ні однієї педагогічної, пси­хологічної й психотерапевтичної технології, в якій би ні використовувався прийом "Склади казку⁴ Сучасні практичні підходи застосовують казку як тех­ніку, як підставу для психодіагностики, корекції та розвитку особистості.

Четвертий етап - інтегративний. Цей етап пов'язаний з формуванням концепції комплексної казкотерапії, з духовним підходом до казок, з розумін­ням казкотерапії як природно-доцільної, органічної для людського сприйнят­тя виховної системи, перевіреної багатьма поколіннями наших предків.

Сьогодні казкотерапія ситезуе багато досягнень у психології, педагогіці і філософії різних культур - усе це "упаковано'' у казкову форму, у форму ме­тафори. У казкотерапії на сьогоднішній день використовуються різні психоте­хнічні прийоми аналіз, розповідь, створення, переписування, лялькотерапія,

іміджтерапія, малювання, психодинамічні медитації, постановка казок і бага­то інших.

Казкотерапія - це терапія середовищем, особливою казковою обстанов кою, в якій можуть виявитися потенційні якості особистості, щось нереалізо­ване; може матеріалізуватися мрія; а головне - виникає почуття захищеності й аромат таємниці (38, с 14].

Казкотерапія - це процес утворення зв'язку між казковими подіями і поведінкою в реальному житті. Це процес перенесення казкових змістів у реальність

Дійсно, коли починаєш розглядати казку з різних боків, з різних поглядів на різних рівнях, виявляється, що казкові історії містять інформацію про ди­наміку життєвих процесів. У казках можна знайти повний перепік пюдських проблем і образні способи їх розв'язання. Тому казкотерапія * це процес пошуку змісту, розшифровки знань про світ і систему взаємин у ньому, це ще й процес об'єктивації проблемних ситуацій

Людина не завжди може усвідомити існуючі в неї проблеми, проблеми міжособистісного плану або проблеми взаємодії в колективі На перший по­гляд, людина, звертаючись до психолога за допомогою, почуває свою слаб кість. Проте, казки вчать, що випробування випадають на долю сильним - тим, хто здатен їх витримати, усвідомити, використати на благо, і еоно їм під силу. Розуміння цієї простої істини через перевтілення в казкового героя дає психотерапевтичний ефект: людина раптом усвідомлює всередині себе дже­рело сили. Казкотерапія в цьому плвні - це процес активізації ресурсів, по­тенціалу особистості.

Іноді людям складно пізнати чарівний світ природних духів через недо­розвиненість почуттів, нездатність проникнути за межі грубих елементів реа­льності. За цими міркуваннями стоїть ідея натхненності навколишнього світу Чарівництво казок пов'язане з творчістю, творенням, вірою в добрі сили і нові можливості, воно не є ілюзорним: якщо ми входимо у світ казки як її герої, ми самі стаємо чарівниками і створюємо добро.

Достоїнством ігор у казкотерапії є те. що вони забезпечують іншу систему координат, відмінну від системи координат, що існує 8 реальному житті У цм іншій системі може бути освоєно й досліджено нові способи поведінки без тих наслідків, з якими поа'язано їх використання в реальному житті ігри мо­жуть надавати можливість для непрямого звертання до актуальних проблем, безпосереднє обговорення яких було б занадто хворобливим Вони можуть стати джерелом радості й веселощів, будучи водночас і серйозною справою [86, с.93].

Американський фольклорист С Томпсон визначає казку як історію певно* довжини, в якій існує безліч мотивів й епізод» Дія її відбувається а нереаль­ному світі, в непевно визначеному МІСЦІ, де ДІЮТЬ уявні герої

Б.Беттвльхайм зазнечае, що казка спирається на фантазію і що в ти іс­нують дві площини - вона розважає і водночас розкриває несвідомі аспекти психіки. У казці ми визначаємо чотири істотні можливості фантазувати о та­

митися після глибокого горя; вижити в певних обставинах небезпеки, а голо­вне-розважитися, отримати позитивні емоції

Казки несуть у собі як індивідуальність, так і універсальність. Універсаль­не, чи архетипічне виконує захисну роль, коли важко залишитися віч-на-віч з особистими проблемами.

Роль казки є істотною ще й тому, що вона надає можливість легкого і природного доступу до візуального світу, і крім усього іншого, створити міст між минулим і сьогоденням. Іноді враження від цього є таким СИЛЬНИМ, Що практично дорівнює першому досвіду, набутому багато років тому.

В.Каст (1989) вказував на те. що в казках ми часто знаходимо рішення, які в дійсності здаються не реальними. Адже ми говоримо: "Це ж казка". І це зменшує занепокоєння щодо майбутнього, що є важливим і для сьогодення.

У квзках можуть знайти символічне вираження ті почуття, про які ми не любимо згадувати, про які важко говорити. Таким чином, ми отримуємо ро­бочу дистанцію - ми маємо справу з власним образом, але водночас він є не тільки нашим особистим, ОСКІЛЬКИ ми поділяємо його з іншими.

У квзкотерапГі існують два основні підходи: один фокусується на іденти­фікації проблеми і конфліктів, інший ґрунтується головним чином на зцілю­вальній силі казки.

У казках ми маємо справу швидше з предметами і діями, ніж з почуттями, в тому сенсі, що почуття й емоції викликані персонажами, предметами, діями.

Б.Брун говорить про чотири техніки казкотерапії

• підхід наївний, інтуїтивний,
• психодинамічна інтерпретація символів і мотивів у казках;
• використання казки як виду ігрової терапії;
• створення казки.

У казкотерапії учасники групи ідентифікують себе з казковими персона­жами, а також представляють у казці події власного життя. Це може допомо­гти зрозуміти емоційні відносини між людиною й оточуючими її важливими для неї особами.

Створення впвсних історій, які можуть мати місце в реальному житті, чи­мось схоже на самотерапію, а може входити й до організованого психотера­певтичного процесу.

висновки

Головні завдання тренінгів як активних методів навчання передбачають надання їх учасникам знань, вмінь та досвіду у пізнанні себе, у сфері спілку вання, формування та розвиток установок, які необхідні для успішної життє­діяльності. Відповідно до цього основне ядро ефектів гренінювих програм становлять ефекти пізнавального типу нові знання, вміння та досвід що на­бувають учасники тренінгу у плані пізнання себе, інших людей та групи в ці­лому в ситуаціях спілкування в рольових іграх, драматизаціях, групових дис­кусіях, фізичних вправах тощо.

Існує декілька груп ефектів Перша група -- це ефекти, що відносяться до самодіагностики. їх умоано можна розподілити на дві підгрупи набуття учасни­ками конкретних відомостей щодо самих себе у спілкуванні та набуття ними деяких загальних знань, вмінь, установок, досвіду в галузі самодіагносгики.

Перша підгрупа ефектів включає в себе такі позиції

а) визначення учасниками того, якими їх бачать інші (як розвивається їх­ній образ від першого враження до наступних контактів, якими почуттями в іншого супроводжуються їхні прояви у спілкуванні тощо);

б) визначення учасниками тренінгу, якими вони є насправді (уточнення реальних труднощів, проблем у спілкуванні, реальних можливостей, здобут­ків та недоліків тощо);

в) оцінювання учасниками адекватності свого "образу Я" як необхідного компоненту їхньої індивідуальних концепцій, стилів життя

Друга підгрупа ефектів включає в себе такі складові:

а) усвідомлення того, що пізнання себе є найбільш продуктивним у конта­кті з іншими людьми;

б) усвідомлення необхідності й труднощів ясно та чітко виражвти себе.

в) набуття вмінь виражати свої почуття, бажання, прагнення як вербаль­но, так і невербально, за допомогою міміки та рухів;

г) розвиток рефлексії.

Сутність першої групи ефектів полягає в тому, що учасники групи набу­вають можливості перевірити (визначити, проаналізувати, дослідити, вста­новити) та скоригувати у разі необхідності ступінь адекватності та повноти власних конкретних уявлень про самого себе. Сформульований у такій фор­мі діагностичний ефект, як свідчвть самозвіти учасників тренінгу, забезпечу­ється у більшості випадків. Але, звичайно, конкретні прояви даного ефекту в різних учасників різні, бо різними є люди й різними межі ефекту.

Для ефектів типу самодіагностики властивий такий момент, учасники тренінгу одержують такі відомості про себе, що є, як правило, дуже значущи- ими для них (наприклад, відомості про себе як професіонала).

Сприймання' нових відомостей про себе та пов'язане з цим можливе пе­реосмислення власного чи ідеального "образу Я“ зумовлюють необхідність

141

ноес-о погляду джерело проблем та труднощів, готовність звернутися д: себе самого в цьому плані

Друга група ефектів - це ефекти, ям забезпечують здобуття знань, вмінь та досвіду партнерів пс спілкуванню. Умовно їх можна розподілити на тр* пцгрг«’

розширення конкретних відомостей про внутрішній та ЗОВНІШНІЙ СВГ- інших людей;

2' лереврка учасниками тренінгу своїх загальних установок, які стосують­ся інших людей.

З' загале^; діагностичні установки, що спрямовані на іншого (прагнення зрозумгк псзиию пастмеса. виявити увагу до його проблем, встати на йогс псзишс звесзння уваги на світ почуттів та невербальних проявів партнера; установка на безоцінне сприймання партнера; розвиток уміння вислухати свого сп'Вбеадника тещо).

Зростання готовності до вступу в контакт та легкості належить до числа яскраво виражених ефектів використання тренінгу партнерського спілкуван­ня казкотералл. трансак - це ефекти, що забезпечують здобуття певних ві­домостей. вмшь та досвіду щодо пізнання групи в цілому. Це конкретні знан­ня та переживання, що відносяться до групи та групових процесів. Це пі- з»ахня необхідно окремій особистості для повсякденної орієнтації у групових аспектах спілкування: для відчуття відносин довіри, співробітництва, згурто­ваності. грийняттн групових рішень, визначення соціально-психологічних статусів членів групи тощо.

Порад з основними трьома групами ефектів пізнавального типу виявля­ються ще декілька груп супутніх ефектів;

1. розвиток гуманістичної установки;
2. усвідомлення спілкування як самостійної цінності;
3. розвиток установки на соціально-психологічну активність;
4. психотерапевтичні ефекти.

Гуманістична позиція учасників також відбивається в тому, що, за їхніми словаьм. після ігор та вправ вони роблять висновки, що всі люди їх цікав­лять, що люди різні, мають багато гарних рис характеру. Учасники тренінгу вювляють таю яіосп: здатність прийняти психічну своєрідність іншої люди­ни. чутливість до її внутрішнього стану, особистих проблем, готовність розу­міти Ті, здатність до співпереживання тощо.

Тренінги надають можливість пережити дійсне спілкування, хоч й у кон­центрованій формі групової психологічної роботи. Тут народжується сприй­мання спілкування як цінності що потім у реальне життя зумовлює посилен­ня загальної потреби у спілкуванні, у соціальній включеності.

Участь у тренінгових програмах стимулює подальшу активність учасників груп, створює в них стійку установку на майбутню активність у професійному спілкуванні, на своє індивідуальне зростання, на пізнання себе.

Активність учасників виявляється в зростаючій упевненості в собі, само­стійності, незалежності, спонтанності, розкутості тощо. Тренінги стимулюють

формування установок на розширення психологічних знань. розви^тои осико логічної культури.

Кажучи про ефекти психотерапевтичного типу, ми маємо на уваз> тільки той чи інший ступінь зняття стану вираженого психологічного дискомфорту, який учасники тренінгу на початку занять можуть мати через невпевненість у собі відчуття своєї неадекватності у спілкуванні, ізольованості і т їй Психотерапев тичні ефекти тісно пов'язані з іншими супутніми ефектами ^так зростання та установка на активність сприяє переходу від стану пасивності, невпевненості а собі у стан активності, зменшення психологічного дискомфорт

У процесі навчання у тренінгах учасник починають усвідомлювати те шс проблеми, які хвилюють їх, не є чимось унікальним, що такі ж проблеми мо жуть виникати й в інших членів групи та в інших людей взагалі Це приводить до зменшення негативізації образу себе створює впевненість у можпивост’ подолання проблем. Групова підтримка також знижує внутрішнє напруження окремих учасників, допомагає їм навчитися самовираженню підвищує їхню самооцінку й почуття внутрішнього комфорту

Слід зауважити, що описані тут різні групи ефектів використання тренін- гових технологій можуть створити ілюзію про безмежність можливостей да­них методик, з одного боку, та гарантованість досягнення всіх цих ефектів з іншого. Це не завжди так.

Кажучи про гарантованість ефектів, спід пам'ятати, що не можна розуміти її так, що кожен учасник тренінгу закінчить заняття з "поемою валізою* гаран­товано набутих вмінь, знань та навичок.

Реальність ситуації полягає в тому, що хтось з учасників закінчить заняття з одними результатами, а хтось - з іншими, в когось вони будуть невеликими а в когось - значними. Після тренінгу в декого сформується установка до більш позитивної життєдіяльності, а іншого - залишиться незмінною попере­дня установка. Не виключається й відсоток "нульового ефекту" в деяких учас­ників, що може зумовлюватися конфліктними особливостями даної особистос­ті, якимось її глибокими травмами та внутрішньо-особмспсними конфліктами Ми згодні також з думкою Ю.М.Ємельянова, що може бути й відстрочений ефект впливу тренінгових програм на учасників групи, тобто учасники відмі­чають у себе особистісні зміни після шести місяців, року, а то й більше, які вони все ж таки приписують своїй участі у тренінгу.

Ще раз підкреслимо, що, виключаючи якісь гарантії того, що кожен учаоьм закінчить заняття й буде досягнуто повного переляу можливих ефектів можна все ж стверджувати (практично, гарантувати), що абсолютна більшість учасни­ків групи вийде з неї зі своїм багажем надбань, а це - найбільш важливо з практичного погляду: процес самопізнання відбувся < шлях до досягнення гар­монії психічного життя, до психічного здоров'я відкрито

Отже, психічне здоров’я - це набагато більше, ніж просто відсутність пси­хічних захворювань. Психічне здоров'я - це те. що ми всі бажаємо мати причому незалежно від того, чи знаємо ми, що це таке, чи м Копи ми гово­римо про щастя, духовний спокій, радість або задоволеність, ми говоримо про психічне здоров'я.

Т43

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Авиценна (Абу Апи ибн Сина). Трактат по гигиене // Книга знання Избр.филос.произв. - М., 1999.
2. Авицена (Абу Али ибн Сина). Какон лекарской науки // Избр. лроизв

1. - Ташкент, 1994.

1. Адлер А. Понять природу человека. - СПб., 1997.
2. Азимова Р. Социапьно-психологическая природа самооценки и ее морапьньїй аспект II Вести. АН Аз.ССР. - 1969. - Т.З. - С.99.
3. Алахвердов В.М. Сознание как парадокс // Зкспериментальная психологіиа. - СПб., 2000.- Т.1.
4. Александер Ф., Селесник Ш. Человек и его душа: познание и врачевание от древности до наших дней. - М., 1995.
5. Ананьев Б.Г. Человек как предмет познания. - Л., 1969.

8 Ананьев В.А. Введение в психологию здоровья. - СПб., 1998.

1. Античньїе философьі: Свидетельства фрагменти и текстьі. - К., 1955.
2. Ассаджоли Р. Психосинтез. - М., 1997.
3. Басин. Ф.В. О “силе Я" и "психологической защите"// Вопр. философии. - 1969. - №2.
4. Бачерников Н.Е., Петленко В.П., Щербина Е.А. Философские вопросьі психиатрии. - К., 1985.
5. Бендикс Р. Образ общества у Макса Вебера II Вебер М. Избр. - М., 1994.

1. Бергер П., Лукман Т. Социальное конструирование реальности. - М., 1995.
2. Берн 3. Игрьі, в которьіе играют люди. Люди, которьіе играют в игрьі. - СПб., 1992.

1. Берн 3. Трансакционньїй анализ и психотерапия — СПб., 1992.
2. Бехтерев В.М. Избр. трудьі по психологии личности. - СПб., 1999.-Т.1,
3. Бинсвангер Л. Фрейд и его концепция человека в свете антролологии. - М., 1999.
4. Блюм. Г. Психоаналитические теории личности. - М., 1996.
5. Бобров Е. О самосознании. - Казань, 1898.
6. Болтівець С.і. Педагогічна психогігієна: теорія і практика. - К., 2000.
7. Бьюженталь Дж. Наука бьіть живьім. Диалоги между терапевтом и пациентами в гуманистической тералии. - М.,1998.
8. Васильєва О.С., Филатов Ф.Р. Психология здоровья человека. - М., 2001.
9. Вернадский В.И. Мьісли и наброски. - М., 1998.
10. ВернанЖ.П. Происхождение древнегреческой мьісли. - М., 1988.
11. Вьіготский Л.С. Педология подростка. - М.; Я., 1931.
12. Гвардини Р. Конец нового времени Н Феномен человека. - М., 1993.

1. Гилпократ. О природе чеповека // Клятва Закон О враче Наставленая. - Минск, 1998
2. Грот Н.Я. Основаная зкспериментальной психолотии // Вундт В Очерк психологии. - М„ 1897.
3. Гроф С. За пределами мозга. Рождение, смерть и трансцендеиция в психотерапиа. - М., 1993
4. Декарт Р. Страсти души // Соч.. В 2т. - М , 1989 - 1 1
5. Джеме У. Психология - СПб,. 1922.
6. Джендлин Юд. Фокусированае. Новий психотерапевтическии метод работь» с переживаннями. - М., 2000
7. Добрьінан Н.Ф. Об активности сознания / Проблеми сознаная М 1966.
8. Дюркгейм 3. Самоубийство Социологический зтюд М.1994
9. Ємельянов Ю.Н. Активное социально-псахологическое обученае Я., 1989.
10. Захаров В.П , Хрящева Н Ю. Социально-психологичесиии треиинг Учеб. лособие. -Л.. 1989.
11. Занкевач-Евстигнееаа Т Д. Практикум по сквзкотерапии - СП6 2000.
12. Занченко В.П. Мирьі сознаная а структура сознания // Вопр психологии. - 1991. - №2.
13. Инновационная психотерапия / Под ред. Д.Джоунса. - СПб , 2001.
14. Интегративньїе аспекти современной психотерапиа - СПб., 1992
15. Історія філософії України. Хрестоматія. Навч.посібник / Упорядн М.Ф.Тарасенко, М.Ю.Русін, А.К.Бичко та ін. - К., 1993.
16. Каган В.Е. Внутренняя картина здоровья - термин или концепция? II Вопр. психологии. -1993. -N«1.
17. Казначеев В.П., Спирин ЕА Космоллвнетарнмй феномен чеповека Проблеми комплексного изученая. - Новосабирск. 1991.
18. Катлиевская Е.Р. Психическое здоровье кек способ битая в мире от обьяснения к переживанию // Психология с челоаеческим лииом Гуманистическея перспектива а постсоветской психологии - М . 1999
19. Коменский Я.А. Большая дидактика / Изб.пед соч. В 2т -М 1982 -Т.1.
20. Кон И.С. Категория "Я" в психологии // Психол. журн - 1981 - Т 2 №3.
21. Космическое сознение. - М, 1995. (Библиотека восточной религиозно-мистической философии).
22. Лаппанш Ж., Понталис Ж. Словарь по психоанализу - М , 1999
23. Лао-Цзи. Дао де цзин - Кмее, 1903.
24. Лебединский М.С. Оче-рки психотералии - М , 1971.
25. Р.Ленг. Расколотое "Я\ - М., 1995.

1. Линдеман X. Система психофизичесхого саморегулироеамия - М

1992.

14в

1. Г*п“£^т Саадссозна-ие -СПб 1903
2. ;ісмов В.о. ’Иетсдсгогичесхие и теоретические проблемь

¹984

1. Лорени < Обосютная сторона зеркала -М 1998

с7 г*сузн А ^ерапия. котрая ислользует язь»к тега. - СПб.. 2000.

56 Гуо*^ А Р 05 историческом разе и ти и познавательньїх проиесов. - М 1974

1. 'Дар* Авоєяий Чаедлне с собой. Размьішления // Римские стопки Ое*«*а. Зпигтет. Мар* Аарелий - М . 1996.

60 Маркс К ЗнгельсО. Из рамних произведений. - М., 1956.

б". Маслоу А. Дальние предельїчеловеческой психики - СПб.. 1997

62. Маслоу А Психология бьлия. - М., 1997.

53 Мечкикое И И. Зтюдьі отимизма. - М., 1987.

64 Московичи С Машина, творяіцая богов. — М.. 1998.

1. гіалчаджян АА. Социально-психическая адаптация личностм <ОорМ!> механизмь и стратети). - Ереван, 1988.

1. Сдинцова Л. Практика педологических измерений и осноание стандарту //Педагоп«есісая знциклоледия: В 3 т. - М., 1927 - Т.1.
2. Панкратов А.Н Саморегуляция психического здоровья: Праіст руховодство -М., 2001

68. Петпенко В.П.. Давиденко Д.Н. Зтюдьі валеологии; Здоровье кя ^еловеческая ценность - СПб., 1998.

1. Петровсхая ЛА Компетентності» в общении. Социально- псююпопмеамй тренинг. -М 1989.

1. Петрововя ЛА Теоретические и методические проблему соі#*ально-лсихолоо*месхого третина. - М., 1982.
2. Ппагои. Тіш» // Собр.соч.: В 4 т. - М., 1994.
3. Потебня АА. Мьюль и язьнс - Одесса. 1922.
4. Практикум по зкслериментальной и прикладной психологом. - Л.. 1990.
5. Проблеми свідомості. - М.. 1966.
6. Психологізмі словак / Под ред. В.І.Войтка. - К., 1982.
7. Психология личности: Слов.-справ. / Под ред. П.П.Горносгая, Т-М.Тктаренхо. - К, 2001.
8. Поаотералевтическая зжржлопедия / Под ред. В Д.Карвасарского. -СПб. 1998
9. ПфендерА. Вваедениевпсихолоппо.-СПб., 1904.
10. Рвзин в.М Здоровье кав фшюсофская и соцнально-

гкдеологичеодо проблема//Міф павюлогои. -2000. - № 1 (21).

1. Родаврс К. взгпяд на пааюйврапию. Становление человека. - М.. 1994.

81 Рубияитейн С.Л. Оммшлвяии и путях его исследования. - М , 1959. 82. Рубзшлейн СЛ. Проблеми общей психологои. - М., 1973.

33. Рубинштейн С.Л. Бьггие и сознание. О месте психического в обшей взаемосеязи явленим матеріального мира - М . 1957

1. Рубинштейн С.Л Основи психопопт - М . 1935
2. Рубинштейн С Л Принципи и ггути развитмя ясихопогии - М 1959
3. Рудестам К Грулпоеая лсихотерапия. - М 1990
4. Руководство по телесно-ориентмроеамной тервпии - СПб . ІООС
5. Самосознание и защитмие механизми пичности / ^гкід ред Д.Я.Рамгородского - Самара. 2000
6. Селье Г Стресе без дистресса -Рига. 1992
7. Сенека Л-А. С блаженой жмзни !< Древмеримсхие миспитепн Свидетельства Тексти, Фрагменти - Киее 1958
8. Сенека Л А О ечастливом жизни/.'Римскиє стопки Сенека Злиг»-е~ Марк Авралий - М . 1995
9. Сеченов И.М. Избанние фмлософские и психологичесхме труди - М., 1947.

93 Сидоренко Е. Терапия и тренинг по Альфреду Адлеру - СПб 2000

1. Соотношение биологмчесхого и соціального в челоееке - М 1975
2. Спиркмн А.Г Происхождемие сознания - М . 1960
3. Тайсон Ф., Тайсон Р. Психоаналитичесяме теорим рвзаитмя - Єкатеринбург, 1998.

97 Фореерг М. Альберт Т. Характеристика социальмо- психологического треиинга ловедения II Психол яурн - 1984 - N>4

98. Фромм 3. Бегство от свобода* //Догмат о Христе - М. 1986

99 Фромм 3 Иметь мли бьггь? - М.. 1990.

1. Фурст Дж.Б. Невротик. Єго ереда и внутрониий мир. -М . 1957
2. Холл С. Собрание статей по ледологии и пвдегогихе / Под ред НД Виноградова. - М., 1912.
3. Холл К.С., Линдсей Г. Теории личности - М., 1997.
4. Холмогорова А.Б., Гараян Н.Г. Культур. амоции и психичеошое здороеье II Вопр. психологми. - N>2. - 1999
5. Хорни К. Наши виутрсикио конфлікти. Конструктивная творим невроза II Психоанализ культури. Избракние труди Карен Хорми « Зршшм Фромма-М., 1995.
6. Хорни к. Самоанализ Псмхология женщиии Ноша луш а псиюзвналкзе. - СПб., 2002.
7. Хьелл Л., Зиглер Д. Теории тчности - СПб , 1997.
8. Чеснокова И.И. Проблема самосозмтяя в психологам -М.. 1977

106 Шибутани Т. Соціальная психологи*. - М.. 1969.

1. Шольц Ф. Диетика духа / Под ред. П.И.Коеалеесмого. - X , 1888
2. (Порохова Е.В. Проблема соанаїаія а фипософии и есіествознаиш -М., 1981.
3. Шорохова Е.В. Проблема Я а самалошаеіе Н Проблеми поимітя - М., 1966.
4. Зкзистенфіальная психологію /Педрад. РА*ж-М., 2002

1. Зпиктет В чем наше благо? Избранньїе мьісли римского мудреца II Римские стопки' Сенека, Зпиктет. Марк Аврелий. - М., 1995,
2. Зриксон 3. Идентичность: Юность и кризис. - М., 1996
3. ЮнгКГ Практикалсихотералии -СПб., 1998.

1. ЮнгК.Г. Проблемьі души нашего времени. - М., 1993.
2. Юнг К Г. Структура психики и процесе индивидуации. - М., 1996.
3. Ялом. И. Теория и практика групповой психотералии. - СПб., 2000.
4. Ярошевский М Г. История психологии. - М., 1985.
5. Ясперс К. Общая психопатология. - М., 1997.
6. Ясперс К. Духовная ситуация времени // Смьісл и назначение истории. - М . 1994
7. ВапОига А. ЗеІЇ-егїісасу тесЬапізт іп Ьитап адепсу Н Атег. РзусИоІодізї -1981- - УоІ. 87.
8. ВапОига А. ЗосіаІ содпіііуе ІЬеогу ої регзопаїііу // Тґіе соЬегепсе оГ регзопаїііу: Зосіаі-содпіііуе Ьазез ої сопзізіепсу, уагіаЬШІу, апсі огдапігаїіоп / ЕО. ЬуО.Сеп/опе, У.ЗЬо^а. — №\«Уогк, 1999.
9. ВапОига А. Ехегсізе ої регзопаї алеї соіієсііує егїісасу іп еґіапдіпд 50СіеІіе5 II ЗеІЇ-егїісасу іп сЬапдіпд зосіеііез / Еб. Ьу А.Вапбига. - №уу Уогк; СатЬгіОде, 1995.
10. Рііпсіег О.С., Віоск 3. ТЬе гоїе оїедо-сопігої, едо-гезіїіепсу, апсі Ю іп сіеіау оїдгаШісаїюп іпабоїезсепсеII3. оїРегзопаї. Зос. РзусЬоІ. -1989. -\/оІ. 57.
11. Нагі 0.. Уаіез М. Тґіе іпіеггеїаііоп зеїї апсі ібепїіїу іп асіоіезсепсе: А ОеУеІортелїаІасашпі//АппаїзоїСЬіїсі сіеуеіортепі: А гезеагсЬ аппиаі. ЕО. Ьу РЛ/азІа.-Іопгіоп, 1997.-УОІ. 12.
12. Ніддіпз Е.Т. Сопїіпиіііез апсі йізсопііпиіііез іп зеїї-гедиіаїогу зеїї- еуаіиайуе ргосеззев: А сіеуеіортепіаі ІЬеогу геїаііпд зеїї апсі аїїесі // З.Регзопаїіїу. - 1989. - УоІ. 57.
13. ДвпеТ О. Із рзусЬоІодіе йе Іа сопсіиііе Н Епсусіоребіе їгапсаізе. - Рагіз, 1950.
14. ЗатезМ. Ргіпсіріе оїрзусНоІоду.-СгеетіУісЬ, 1963.
15. Іоеуіпдег •}. Едо сіеуеіортепі: Сопсерііопз апсі Іґіеогіез. - Зап Ргапсізсо, 1976.
16. Іоеуіпдег Меавигетепі іп регзопаїііу: Тгие ог Іаїзе // РзусЬоІ.І Іпчиігу. -1993. - УоІ.4
17. Магкчз Н. ЗеІЇ-зсЬетаїа апсі ргосеззіпд іпЬгтаїіоп аЬоиі Іґіе зеїї // 3.Регзопаї. Зос. РзусЬоІ. - 1977.-\/оІ.35.
18. Магкцз Н., Мцпиз Р РоззіЬІе зеїуез // Атег. Рзусґюіодізі. - 1986 - \/о».41.
19. Магкцз Н., Рііуоіо А. РоззіЬІе зєіуєз Регзопаїігесі гергезепіаііопз ої доаіз // СоаІ сопсерів іп регзолаШу апсі зосіаі рзусЬо/оду / Есі. Ьу І_.А.Реплп. - НЖзсІаіе; Мєуу Уогк, 1989.
20. МеайС.Н. МіпЬ, зеКаті зосіеІу.-СЬісадо, 1934.

1. Родегз С. А {Пеогу о( іПегару, регзопаМу, апР іпіегрег50паі геІаііопзПірз, аз РеуеІореР іі Ше сііепі-сепіегер їгатеиюгк // Рзусіїоіоду а зіиру о і а зсіепсе / ЕР. Ьу З.КосІг - Уогк, 1959. - УоІ З
2. Зкіппег В.Р. Веуопд їгееРот апР Рідпііу. - Ме\* Уогк, 1971
3. ЗиІІіуап Н.З. ТПе Ризіоп о( рзусґнаїгу апР зосіаі зсіепсе - Уогк

1964.

1. Зу/апп УУ.В., ,Лг. Зеекіпд "ІгиІМ", ГіпРіпд Резраіг: Зоте ипЬарру соп5едиепсез ої а педаїіуе зеїї-сопсері // Сиг. Оігесі РзусМоІ Зсіепсе - 1992 - \/о1.1.
2. Теззег А., Ріікіпдіоп С.З., МсіпІозР УУ.О. ЗеІЇ-еуаІиаііоп таіпіепапсе апР ІПе теРіаІюпаІ гоїе ої етоііоп: ТЬе регсерїіоп ої їгіепРз апР зігапдегз II ^ РегзопаІ. Зос. РзусЬоІ. - 1989. -\/оІ. 57.
3. УУіІкіпзоп 3. їосіїз дгоирз іп ИеаІіЬ рзускіоіоду ехріогіпд ІРе теапіпд ої ЬеаІІґі апР іііпезз // X НеаІІР РзусРоІ. - 1998. - \/оІ З, N3
4. УУооР XV. ТМеогу апР гезеагсП сопсегпшд зосіаі сотрапзоп ої регзопаї аїїгіЬиїез // РзусРоІ. ВиІІ. ~ 1989). - \/оІ.106,

ЗМІСТ

Вступ                                                                                                                                 З

Розділ 1. Психічне здоров'я особистості                                                                   5

1. Психологія здоров’я як нова галузь знання про людину                            5
2. Антична концепція здоров'я                                                                             7

1 -3- Адаптаційна концепція здоров’я                                                                       12

1. Антропоцентрична концепція здоров'я                                                     23
2. Модель здорової особистості                                                                    35

Розділ 2. Теоретичні та методологічні аспекти

проблеми самосвідомості людини                                                                          39

1. Самосвідомість у структурі свідомості особистості                               39
2. Концепції самосвідомості в зарубіжній психології                                   42
3. Концепції самосвідомості у вітчизняній психології                                  56

2.4 Структура "Я" у процесі самосвідомості                                                          64

Розділ 3. Самопізнання - шлях до психічного

здоров'я особистості                                                                                                    71

1. Структура самосвідомості: самопізнання,

самоставлення, саморегулювання                                                                             71

1. Структура самопізнання як психотерапевтичного методу: самоспостереження, рефлексія,

самоаналіз, самооцінка                                                                                               77

3.3 Чинники процесу самоаналізу: переживання, усвідомлення, опір, інсайт, катарсис,

прийняття відповідальності                                                                                       85

Розділ 4. Інтегрована психотерапія, її вплив

на психічне здоров’я особистості                                                                              07

1. Зміст і функції інтегрованої психотерапії                                                  107
2. Шляхи розвитку інтегоованої психотерапії                                                 115
3. Тренінг партнерського спілкування як метод дослідження соціального аспекту психічного

здоров'я особистості                                                                                                    118

1. Тренінг трансактного аналізу як метод дослідження особистісного аспекту психічного

здоров'я людини                                                                                                       123

1. Тренінг психосинтезу як метод дослідження емоційного і духовного аспектів психічного здоров’я

особистості                                                                                                                 125

1. Тренінг “Хто Я" (РЯН) як метод дослідження

інтелектуального аспекту здоров’я особистості                                                 128

1. Тренінг тілесної терапії як метод дослідження

фізичного аспекту ПСИХІЧНОГО здоров’я особистості                                       1 36

1. Казкотералія як метод дослідження

творчого аспекту психічного здоров’я особистості                                             138

Висновки                                                                                                                     141

Список Літератури                                                                                                    144