]]>Діагностика життєвого призначення]]>
]]>Діагностика життєвого призначення]]>

Марко Іван Рупнік  "Духовне життя" - Page 2

"Духовне життя" Марко Іван Рупнік 

Видруковано у Римі в грудні 1995. Переклад Мар’яни Прокопович.

МАРКО ІВАН РУПНІК, єзуїт, народився в 1954 р. в Задлогу, Словенія. Вивчав художнє мистецтво в Академії мистецтв і богословію в Григоріанському університеті в Римі.Тепер викладає в Папському Східному Інституті матерії "Християнський схід і сучасність’’ та “Богословія і духовість євангелизації”. Є директором центру Алетті.

Наприкінці другого тисячоліття ми з певним подивом стверджуємо, що сучасна людина, до якої б культури, релігії чи географічної зони вона не належала, виказує великий інтерес до всього духовного, до духовности, до духовного життя. "З подивом", адже здавалось, що протягом останніх століть духовність і питання духовного життя були практично відсунуті набік.
Ми не ставимо тут собі за мету робити припущення щодо причин відновлення цього інтересу. Ми зупинимося на тому незаперечному фактові, що сьогодні "духовне питання" повернулося на перший план. Ним займаються інтелектуали, письменники, журналісти, навіть мистецтвознавці і науковці. Духовні теми з’являються у часописах та газетах. Це духовність, котра виходить за межі класичних канонів і пропонує себе як платформу взаєморозуміння для людей сьогодення.
Але за терміном "духовність" приховані безліч відмінних одне від одного, іноді навіть суперечливих понять. Чимало з них не мають нічого спільного з християнською духовністю; йдеться про форми, так би мовити, постмодерністичної релігійности, еклектичні, невиразні, позбавлені осереддя, без жодного посилання на Бога-Особу. Це також різні форми імпортованої релігійности, плоди східної духовности, пристосованої до західних смаків.
У християнському середовищі, після життєдайного поштовху, спричиненого II Ватиканським Собором, в умовах загального змагання до повернення до джерел, у питанні духовности теж відчуваються нові бродіння, які й у цьому випадку набувають різних облич. Релігійні ордени вертаються до вивчення епохи свого заснування, щоб віднайти первісний відбиток своєї духовности. Церква говорить про духовність праці, родини, різних ділянок людського життя, про духовність різних покликань.
Те, що колись називалося аскезою або духовним богослов’ям, втратило свою справжню суть внаслідок зіткнення з постмодерністичною епохою та її спрагою непізнаванного. Тому сьогодні так необхідно очистити цю царину від двозначностей та чужорідних нашарувань і пролити світло на справжню суть християнської духовносте.
Що таке "духовність"? Що таке "духовне життя" в християнській традиції? Я сподіваюся відповісти на це запитання стислим викладом того, що могло б служити "підвалиною", мислячи категоріями теологічної антропології. Мені б хотілося, щоб ці міркування допомогли кожному, хто бажає пізнати християнський смисл духовносте; щоб таким чином утворилася якась особиста основа, на базі котрої, з Божою допомогою, ця людина зможе почати щось будувати. Саме таким співрозмовникам я присвячую цю працю.
Ми знаходимося на порозі нової ери християнства; Церква готує і починає проводити нову євангелізацію чи повторну євангелізацію, або ще точніше, наступну фазу євангелізації секуляризованого світу. У світі, де християни знаходяться в діаспорі, необхідно працювати над великими темами, над фундаментальними питаннями, починати з суттєвого, щоб допомогти також і нехристиянам осягнути величезну духовну спадщину Церкви і глибину її традиції.
Гадаю, саме це є нині завданням богослов’я - полегшити дорогу, дати новий кут зору роздумам того, хто відчуває у собі бажання заглибитися в духовний всесвіт Церкви, зупиняючись насамперед на фундаментальних питаннях. На порозі третього Тисячоліття, гадаю, саме це завдання стоїть перед усіма християнами, спонукуваними любов’ю до Христа, яка є основою їх життя, і любов’ю до всіх сучасних чоловіків та жінок.
Вступні вияснення
1.    Духовне як нематеріальне
"Люди [...] є духовні завдяки участі Духа, а не завдяки позбавленню та знищенню плоті".І "Великим внеском Іринея проти гностиків було те, що він усунув концепцію духовного за природою (як ‘нематеріального')" ?
Часто про духовне говорять як про нематеріальне. У загальновживаній мові ці два поняття часто ототожнюються.
Таке ототожнення може привести нас до половинчастого або навіть викривленого розуміння того, що є духовністю насправді. Розуміння духовного як нематеріального призводить до виключення з духовного виміру всього матеріального, фізичного, тілесного світу. Це переконання знайшло значне відображення і в Церкві. Протягом довгого часу віруючих у проповідях закликали не займатися земними речами, не грузнути в матеріальному світі.
Для кращого розуміння наведу приклад, епізод, який показує, наскільки подібна ментальність проникла й поміж християн. Я читав лекцію на півночі Італії якраз на тему духовности. Я говорив саме про небезпеку ототожнення духовного лише з нематеріальним. Підвівся один священник і заперечив, що це лише моє припущення, що таке явище, можливо, і мало місце колись, але не тепер.
Після лекції була вечеря. По закінченні вечері, яка була смачною і щедрою, ми затрималися за столом, і я почув, як цей священник говорить:    "Які ми
матеріалісти! Духовним речам ми присвятили так мало часу, а матеріальних нам, здається, ніколи не досить! "І ми справді звичайно так думаємо.
2.    Переміна в сучасній антропології
"Цей історичний період стоїть під знаком звільнення творчої енергії людини, духовної децентралізації, відриву від духовного центру, диференціації всіх секторів суспільного та культурного життя, коли всі ділянки культури стають автономними [...]. Перехід від середньовічної історії до нової означає певний поворот від Божого до людського, від Божої глибини, від зосереджености всередині, від духовного ядра, назовні, у зовнішні культурні вияви. Цей поворот від духовної глибини, з якою були зв'язані людські сили, до якої вони були внутрішньо прикріплені, є не лише вивільнення людських сил, але й перехід їх на поверхню людського життя, з глибини на периферію, перехід від середньовічної релігійної культури до світської, коли центр ваги з Божої глибини переноситься в чисто людську творчість. Духовний зв'язок з центром життя починає все більш і більш слабшати. Вся нова історія є проходження європейською людиною шляху, який все більше віддаляється від духовного центру, шляху вільного випробування творчих сил
людини". Якщо до глибокої неясности щодо того, що таке духовність, ми додамо ще культурні зміни, що відбулися в антропології в модерну епоху, суперечливість ще збільшується.
Перш за все слід з’ясувати християнську концепцію "особи". Найбільш автентичним розумінням особи, успадкованим нами від християнського богослов‘я, є розуміння її як істоти, що складається з тіла, душі та освячуючої благодаті або надприродного життя, яке їй знову дається при хрещенні. Будучи створеною за образом і подобою Божою, людина за допомогою
Н. БЕРДЯЕВ, Смьісл истории, Берлин, 1923, с. 156-157. -8- хрещення повертається до своєї справжньої сутности. Але з плином історії таке розуміння зникає, замутнюється, забувається.
Після періоду Відродження починається "модерна епоха", яка характеризується антропоцентризмом. Епіцентр культури зміщується від божественного до людського, від богословського до філософського, до людських наук. Антропоцентризм модерної епохи знаменує

Сторінки