]]>Діагностика життєвого призначення]]>
]]>Діагностика життєвого призначення]]>

Пол Екман "Теорія брехні"

Рубрики сайту: 

]]>

Замовити книгу Пол Екман "Теорія брехні. Як визначити брехуна в бізнесі, політиці та приватному житті": в інтернет-магазині "Книги для саморозвитку"

]]>

Пол Екман Теорія брехні Як визначити брехуна в бізнесі, політиці та приватному житті

Чи відомо вам, що зазвичай навіть під час десятихвилинної розмови будь-яка лю¬дина бреше тричі? Чи знаєте ви, що детектор брехні насправді викриває не брехню, а лише емоційний стан піддослідного? Чому досвідчені брехуни з легкістю проходять перевірку на детекторі брехні, а багато підозрюваних у збудженому емоційному стані були помилково визнані винними і отримали довічне ув’язнення за злочини, яких не скоювали? Проте викрити брехуна можна навіть за однією з численних ознак поведінки: рухів тіла, жестів, міміки обличчя або обмовок. Треба лише вміти це помітити і проаналізувати.    -
Автор цього світового бестселера вчить викривати приховані емоції інших людей, розпізнавати ознаки брехні, відрізняти брехню від прихованих емоцій і навіть... бреха¬ти. Книжка буде корисною не тільки фахівцям, яким потрібно викривати брехню під час роботи (керівникам, менеджерам з питань безпеки, фахівцям з підбору персоналу, торговим представникам, агентам з продажу нерухомості тощо), а й звичайним людям, які можуть стати жертвами брехні навіть за досить звичайних обставин, наприклад при укладанні усних угод, купівлі товарів і послуг, а особливо у приватних стосунках.

Науково-популярне видання.

    © ТОВ «Видавництво «Країна Мрій», 2012 

ЗМІСТ:
ПОДЯКА    7
ВІД РЕДАКТОРА УКРАЇНСЬКОГО ВИДАННЯ    8
Розділ 1. ПЕРЕДНЄ СЛОВО    9
Розділ 2. БРЕХНЯ, ВИТІК ІНФОРМАЦІЇ І ОЗНАКИ БРЕХНІ    18
Розділ 3. ЧОМУ БРЕХНЮ МОЖНА ВИКРИТИ    36
Невдала лінія поведінки     36
Брехня і почуття    38
Емоції, що супроводжують брехню    40
Страх викриття    41
Докори сумління    53
Захоплення від обдурювання    63
Розділ 4. ВИКРИТТЯ БРЕХНІ ЗА СЛОВАМИ, ГОЛОСОМ
І РУХАМИ ТІЛА    66
Слова    72
Голос    76
Рухи тіла    82
Ознаки, зумовлені вегетативною нервовою системою    95
Розділ 5. ОЗНАКИ БРЕХНІ НА ОБЛИЧЧІ    102
Розділ 6. ПОМИЛКИ І ЗАПОБІЖНІ ЗАХОДИ    133
Запобіжні заходи під час тлумачення поведінкових ознак брехні .. 153
Розділ 7. ДЕТЕКТОР БРЕХНІ    156
Хто використовує детектор брехні    158
Як працює детектор брехні     162
Техніка контрольних питань    164
Тест на обізнаність винного    169
Вивчення точності детектора брехні    172
Польові дослідження    172
Аналогічні дослідження    173
Гібридні дослідження    175
Результати наукових досліджень    177
Випробування на детекторі брехні під час прийняття на роботу .. 181 Випробування на детекторі брехні кандидатів під час
прийняття на роботу в поліцію    185
Випробування на детекторі брехні з метою виявлення шпигунів... 187 
ЗМІСТ
Використання детектора брехні для перевірки співробітників .... 190
Виявлення витоку інформації і теорія залякування    193
Порівняння детектора брехні та поведінкових ознак брехні    195
Розділ 8. ТЕХНІКА ВИЯВЛЕННЯ БРЕХНІ            199
Розділ 9. ПРАКТИКА ВИЯВЛЕННЯ БРЕХНІ У 1990-Х РОКАХ    233
Хто може викрити брехуна?    234
Нові дані про поведінкові ознаки брехні    242
Чи можна викрити брехуна в залі суду?    244
Сигнали у справі адмірала Пойндекстера    245
Акторські здібності Олівера Норта    249
Розділ 10. БРЕХНЯ У СУСПІЛЬНОМУ ЖИТТІ    251
Виправдання Олівера Норта стосовно його брехні    251
Президент Річард Ніксон і Вотергейтський скандал     254
Виправдана брехня президента Джиммі Картера     255
Брехня Ліндона Джонсона про війну у В’єтнамі    258
Катастрофа космічного човника «Челленджер» і самообман    259
Суддя Кларенс Томас і професор Аніта Хілл    265
Країна брехні    270
Розділ 11. НОВІ ЗНАХІДКИ ТА ІДЕЇ ПРО БРЕХНЮ
ТА її ВИКРИТТЯ    275
Нові відмінності    275
Мотиви брехні    279
Нові результати    280
Чому так важко виявити брехунів    282
Розділ 12. МІКРОВИРАЗИ, ТОНКІ ВИРАЗИ І ВИРАЗИ
НЕБЕЗПЕЧНОЇ ПОВЕДІНКИ    294
Найголовніші результати    294
Мікровирази    297
Макровирази    300
Тонкі вирази    ЗОЇ
Виявлення небезпечної поведінки    ЗОЇ
Застереження    303
ЕПІЛОГ            305
ДОДАТОК    310
АЛФАВІТНИЙ ПОКАЖЧИК    317 
Присвячую пам’яті Ервінга Гоффмана, близького друга і колеги, а також
моїй дружині, першому читачу та критику,
Мері Енн Мейсон 
Коли ситуація виглядає саме такою, якою вона здається, ймовірно, її було сфальсифіковано; коли підробка видається надто очевидною, най¬більш вірогідним є те, що насправді зовсім нічого не було підроблено.
Ервінг Гоффман (ЕГУІП§ Сойтпап), Бігаїе^іс Іпіегасгіоп
Відповідна структура виходить не з моралі, а з виживання. На всіх рівнях, від грубого маскування і до поетичного бачення, лінгвістич¬на здатність приховувати, дезінформувати, залишати неоднознач-ність, припускати і вигадувати вкрай необхідна для врівноваження свідомості людини і для розвитку людини в суспільстві.
Джордж Стайнер (Сеог^е Зїеіпег), «Аіїег ВаЬеІ» (1998)
Якщо брехня, як і правда, мала б тільки одне обличчя, то наше жит¬тя значно поліпшилося б. За правду ми приймали б лише протилеж¬не тому, що сказав брехун. Але протилежне істині має сотні тисяч різних облич і не має меж.
Монтень (Мопїаі^пе), «Еззауз» (1580) 
ПОДЯКА
Я вдячний відділенню клінічних досліджень Національного ін-ституту психічного здоров’я за підтримку моїх досліджень у галузі невербального спілкування з 1963 по 1981 роки (грант МН11976). Національний інститут психічного здоров’я в рамках програми на-укових досліджень усебічно підтримував розвиток моєї дослідниць-кої програми протягом останніх двадцяти років і сприяв написан¬ню цієї книги (грант МН06092). Також хочу подякувати Фонду Гаррі Ф. Гугенхейма і Фонду Джона Д. і Кетрін Т. Мак-Артурів за підтримку досліджень, описаних в розділах 4 і 5. Воллес В. Фрізен (\Уа11асе V. Ггіезеп), з яким я пропрацював пліч-о-пліч понад два де¬сятки років, має рівні зі мною права на всі результати, які я описав в цих розділах; чимало цікавих ідей, наведених у цій книжці, були наслідком наших тривалих бесід.
Я вдячний Сільвану С. Томкінсу, другу, колезі і вчителю. Він надихнув мене написати цю книгу, а згодом висував пропозиції щодо прочитаних рукописів. Я високо ціную критичні зауважен¬ня моїх друзів, які читали і коментували рукопис: лікаря Роберта Блау (КоЬеП Віаи), адвоката Стенлі Каспара (Зїапіеу Сазраг), пись-менника Джо Карсона До Сагзоп), відставного агента ФБР Росса Муллені (Ко88 Миііапеу), політичного діяча Роберта Пікуса (КоЬегї Ріскш), психолога Роберта Орнштайна (КоЬегї Огшїеіп) і консуль-танта з питань менеджменту Білла Вільямса (ВІН Шііііатз). Моя дружина Мері Енн Мейсон (Магу Апп Мазоп) була першим чита¬чем і уважним критиком.
Багато з ідей цієї книги я обговорював з Ервінгом Гоффманом (Ептп§ Соїїтап), який також цікавився дослідженнями брехні. І хоча наші підходи до цієї теми були абсолютно протилежними, це аж ніяк не заважало продуктивній співпраці. Його коментарі були б дуже важливими для мене, проте він помер настільки несподівано, що я навіть не встиг вислати йому рукопис. Внаслідок цього нещас¬тя читачі, і я разом з ними, втратили можливість дізнатися його дум¬ки стосовно даної теми, про які тепер можна лише здогадуватися. 
ВІД РЕДАКТОРА УКРАЇНСЬКОГО ВИДАННЯ
Ця книжка витримала кілька перевидань англійською мовою і була перекладена багатьма іноземними мовами. В цьому першому українському перекладі було виправлено кілька незначних поми¬лок в іменах і датах, а також вихідних даних для наукових публіка¬цій автора та його колег.
Більшість публікацій автора, на які він посилається, було вида¬но ще в «до-електронну» еру в журналах, які в друкованому вигля¬ді не були доступними в минулому (і не є доступними навіть зараз, оскільки не були переведені у цифровий формат) для вітчизня¬них фахівців і широкого кола читачів. Проте більшість своїх нау¬кових публікацій автор виклав в електронному форматі на власно¬му персональному сайті за адресою: \у\у\у.раи1ектап.сот в розділі «Публікації». Хоча якість деяких з цих публікацій не дуже висока, рекомендуємо допитливим читачам шукати подальшу інформацію і детальні відомості про діяльність автора і його колег саме в цих першоджерелах.
На сторінках книги читач часто зустрічатиме піктограми, які позначають:
Коментар автора книжки з посиланням на першо¬джерела.
Коментар редактора українського перекладу з по¬ясненнями історичного контексту і фотографіями, що ілюструють відповідні події та дійових осіб. 
ПЕРЕДНЄ СЛОВО
15 вересня 1938 року готується ймовірно найбільш ганебна і смертоносна брехня. Адольф Гітлер, рейхсканцлер Німеччини, і Невілл Чемберлен, прем’єр-міністр Великої Британії, вперше зустрічаються. Весь світ завмер в очікуванні — може, це остання надія уникнути ще однієї світової війни. (Минуло лише шість мі-сяців — і гітлерівські війська ввійшли до Австрії, приєднавши її до Німеччини, Англія і Франція ж лише виразили протест.) 12 вересня, за три дні до цієї зустрічі з Чемберленом, Гітлер вимагає приєднан¬ня до Німеччини частини Чехословаччини і провокує заворушен¬ня в цій країні. Гітлер вже здійснив таємну мобілізацію німецької армії з метою нападу на Чехословаччину, але армія буде повністю готова лише наприкінці вересня.
Якби Гітлеру вдалося призупинити мобілізацію чехословаць¬кої армії хоча б на кілька тижнів, то він мав би усі переваги неспо-діваного нападу. Щоб виграти час, Гітлер приховує свої військові плани від Чемберлена, давши йому слово, що мир можна зберег¬ти, якщо чехи погодяться з його вимогами. Чемберлена обдурено, він намагається переконати чехів не проводити мобілізацію, поки є надія домовитися з Гітлером. Після цієї зустрічі Чемберлен пише своїй сестрі: «Незважаючи на помічені мною безсердечність і жор¬стокість з вигляду його обличчя, у мене склалося враження, що це людина, на яку можна покластися, якщо він дав слово».
Я вкрай зобов’язаний книзі Роберта Джервіса «Логіка образів у міжнародних відносинах» (РоЬегі Іеп/із, ТЬе іо&іс ої Іта£ез іп Іпіегпаїіопаї Яеіаііопз. Ргіпсеіоп, N1: Ргіпсеіоп ІІпіуегзіїу Ргезз, 1970) за міркування стосовно брехні у міжнародній політиці і за те, що вона привернула мою увагу до робіт Александра Гроса. Цю цита¬ту проаналізовано в стані Гроса (Аіехапбег СгоІГі, Оп №е ІпіеІІІ£епсе Азресіз ої РегзопаІ Оіріотасу, ОгЬіз, 7 (1964), рр. 834-849), її взято із книги Кейта Фейлінга «Життя Невілла Чемберлена» (Кеі№ РеіІіп£, Тїіе Иїе ОЇ№УІІІЄ СїіатЬегІаіп, Ьопсіоп: Мастіііап, 1947).
Захищаючи свою точку зору перед тими, хто мав сумніви щодо правдивості слів Гітлера, Чемберлен п’ятьма днями потому у звер-ненні до парламенту пояснює, посилаючись на особисту зустріч  
із Гітлером, що Гітлер «говорить саме те, що думає» (3 промови в Палаті Громад 28 вересня 1938 р.; цитата зі статті А. Гроса, книга N. СЬашЬегІаіп, Іп Зеагск о/Реасе. Ке\\7 Уогк: Риіпаш апсі 8ош, 1939, р. 210.)
П’ятнадцять років тому, коли я почав вивчати брехню як яви¬ще, я навіть не міг собі уявити, що мої дослідження стосуватимуть¬ся брехні такого роду. Я вважав, що вони знадобляться лише в робо¬ті з психічнохворими. Мої дослідження в цій галузі почалися під час навчальних занять з терапевтами, коли я пояснював, що міміка уні-версальна, а жестикуляція специфічна і залежить від культури. Мене запитали: чи може така невербальна поведінка пацієнта свідчити про те, що він бреше? (Ця робота висвітлювалася в серії статей кін¬ця 60-х років, а також у книзі під моїм редагуванням «Дарвін і мімі¬ка» (Р. Екгпап, Оагшіп апЛ Расіаі Ехргешоп: а Сепіигу о/Везеагск іп Ктіетм.
Уогк: Асасіешіс Рге88, 1973).) Припустімо пацієнти, які потрапи¬ли в стаціонар через спробу самогубства, починають стверджувати, що їм покращало. Лікар ризикує бути обдуреним, адже пацієнт піс¬ля виписки з лікарні може зробити чергову спробу самогубства. Такі практичні міркування наштовхують на дуже загальне питання сто¬совно людського спілкування. Чи може людина сповна контролюва¬ти свою поведінку, над усе в стані сильного потрясіння, або її невер¬бальна поведінка все одно видасть те, що приховується за словами?
Я досліджував відеозаписи бесід з пацієнтами психіатричної клі-ніки, шукаючи ознаки проявів брехні в їхній поведінці. Я мав на меті виокремити міміку і жести, які могли б допомогти визначи¬ти тяжкість та тип психічного розладу. Проте, коли я зосередився на дослідженні брехні, мені здалося, що в багатьох жестах наявні ознаки брехні. Однак це потрібно було довести. Проте один випа¬док не викликав жодних сумнівів — те, що сталося після бесіди, до¬водило мою теорію.
Мері — 42-річна домогосподарка. Її остання з трьох спроб само-губства виявилася досить серйозною. Зовсім випадково її знайшли і врятували від смерті внаслідок передозування снодійним. Ця іс¬торія майже не відрізняється від безлічі інших історій про жінок, які страждають від кризи середнього віку. Діти виросли і вона їм більше не була потрібна. Чоловік здавався зануреним у свою робо¬ту. Мері почувалася геть покинутою. Вона почала страждати від без¬соння, не могла більше займатися хатньою роботою і часто плакала. У перші три тижні їй призначили медикаментозне лікування і гру¬пову психотерапію. Після цього, здавалося, вона стала виглядати
краще: пожвавилася і більше не згадувала про самогубство. В одній з відзнятих нами бесід Мері запевнювала лікаря, що відчуває себе набагато краще, і просила відпустити її додому на вихідні. Проте, коли її вже збиралися відпустити, несподівано зізналася, що збре-хала з метою вийти з лікарні, оскільки все ще відчайдушно хотіла накласти на себе руки. Після трьох місяців перебування в клініці стан Мері дійсно покращився, хоча через рік стався ще один реци-див. Вона більше не потребувала стаціонарного лікування і впро-довж багатьох років почувалася добре.
Відеозапис розмови з Мері обдурив більшість молодих і навіть бага¬тьох досвідчених психіатрів і психологів, яким я його показував. (Цю тему розглянуто в моїй першій статті, присвяченій проблемі брех¬ні: «Невербальний витік інформації та ознаки брехні» (Раиі Ектап, Маїїасе V. Ггіехеп, МогшегЬаІ Ьеака^е аші Сіиез (о Весерііоп. Рзускіаігу, 32, 1969, рр. 88-105). МИ вивчали фільм сотні годин, прокручуючи його знову і знову, проглядали кожен жест і вираз обличчя на уповільненій швидкості, аби виявити всі можливі ознаки брехні. І ось під час коро¬тенької паузи, що виникла перед відповіддю на запитання лікаря про її подальші плани, ми помітили на обличчі пацієнтки проблиск від¬чаю, настільки швидкоплинний, що пропустили його, коли дивили¬ся плівку перші кілька разів. З’ясувалося, що приховані почуття мо¬жуть проявлятися в ось таких коротких мікровиразах. Ми почали їх шукати і знайшли багато інших мікровиразів, які зазвичай миттєво прикриваються посмішкою. Нам також вдалося виявити мікрожести. Розповідаючи лікарю про те, як добре вона долає свої проблеми, Мері часом злегка знизувала плечем, не повністю, а лише частково. Вона злегка підіймала одну руку, трохи повертаючи її. Або, коли її рухи ви¬глядали спокійними, лише на мить підводилося одне плече.
Здавалося, ми знайшли й інші невербальні ознаки брехні, але ва-галися, чи не є вони наслідком нашої уяви. Абсолютно природна поведінка здається підозрілою, якщо напевне відомо, що людина бреше. Тільки об’єктивні спостереження, що не спираються надані про те, бреше людина чи ні, можуть довести справедливість наших висновків. До того ж потрібно дослідити поведінку багатьох людей, аби бути певним в тому, що ознаки брехні не є наслідком ідіосинкра¬зії. Безумовно, для дослідника, який намагається виявити брехню, було б простіше, якби поведінка, яка видає брехню однієї людини, дозволяла виявити її і в іншої. Проте ознаки брехні можуть вияви¬тися індивідуальними для кожної людини. Ми побудували експери¬мент за типом брехні Мері, в якому піддослідним запропонували 
приховувати свої інтенсивні негативні емоції саме в ту мить, коли вони безпосередньо брешуть. Так, людям показували дуже непри-ємний фільм, в якому були кроваві сцени хірургічних операцій. Глядачам пропонували приховати свої справжні неприємні почуття. Більш того, піддослідні мусили переконати дослідника, який не знає змісту фільму, що вони насолоджувалися зовсім іншим фільмом про чудові квіти. (Наші висновки наведено в розділах 4 і 5.)
Не минуло й року — ми ще були на початковій стадії наших екс-периментів із виявлення брехні, — і знайшлися люди, зацікавлені у викритті інших видів брехні. Чи можна відповідні знахідки і мето¬ди використовувати під час викриття людей, підозрюваних у шпи-гунстві? За кілька років ми опублікували в наукових журналах бага¬то статей про ознаки брехні під час спілкування хворих із лікарем, і коло зацікавлених нашою працею осіб розширилося. Чи можна навчити офіцерів охорони викрити терориста, який надумав учи¬нити вбивство, за його поведінкою і жестами? Чи можна розроби¬ти для ФБР і поліції методики безпомилкового викриття брехні під час допиту? Згодом мене вже не дивували прохання допомогти на¬шим дипломатам під час переговорів, аби уникнути брехні з боку їх¬ніх закордонних колег. Або прохання визначити за фото Патриції Херст, відзнятому під час пограбування банку, чи була вона добро¬вільною або мимовільною співучасницею пограбування.
Патрицію (Патті) Херст, онуку медіа-магната і мільярдера, було ви¬крадено в 1974 році угрупованням «Симбіоністська Визвольна Ар¬мія». Пізніше, начебто під впливом терористів, вона відмовилася повертатись додому і взяла участь у пограбуванні банку «Хібернія». 
Після арешту в 1975 році була визнана винною і отримала 35 ро¬ків ув’язнення. Після 22 місяців Патті було звільнено за наполя¬ганням громадськості, а у 2001 році вона була помилувана пре¬зидентом Біллом Клінтоном.
За останні п’ять років цей інтерес став вже міжнародним. До мене зверталися представники дружніх до США держав, а коли я читав лекції в СРСР, зі мною спілкувалися офіційні особи, пред¬ставники такого собі «електротехнічного інституту», в якому на¬чебто розроблялися методики проведення допитів.
Мене аж ніяк не тішила ця метушня, оскільки я побоювався не¬гідного або занадто завзятого і некритичного використання моїх відкриттів. На мою думку, дослідження невербальних ознак брех¬ні не обов’язково очевидні в більшості кримінальних, політичних і дипломатичних випадках застосування брехні. Втім, це було всьо¬го лише передчуття, якому я не міг знайти жодних розумних по¬яснень. Для того щоб обґрунтувати його, потрібно було з’ясувати, чому люди завжди роблять помилки, кажучи неправду. Адже не вся¬ку брехню можна викрити. Іноді брехня буває бездоганною. Інколи такі явні ознаки брехні, як застигле обличчя, мимовільний жест, швидкоплинні зміни в голосі, геть відсутні. Незважаючи на це, я впевнений, що ознаки брехні існують. І найчастіше брехунів викри¬ває саме їхня поведінка. Саме тому вміння визначати, коли брехня може бути успішною або ні, коли можна виявити ознаки брехні і коли не варто намагатися це робити, допомагає зрозуміти відмін¬ності у видах брехні, в типах брехунів і в підходах до їх викриття.
У випадку спілкування Гітлера з Чемберленом і Мері з лікарем викриття брехні набуло ваги, оскільки від цього залежали життя людей. Обидва брехуни для прикриття своїх планів на майбутнє ви¬користовували як основу імітацію почуттів, яких не відчували. Але відмінність між їхньою брехнею величезна. Гітлер є чудовим при¬кладом природженого актора. До того ж, крім даного йому приро¬дою таланту, Гітлер, у порівнянні з Мері, набагато більше практи¬кувався в брехні.
Перевагою Гітлера було ще й те, що він брехав саме тим лю¬дям, які хотіли бути обдуреними. Чемберлен був добровільною жертвою, яка дуже прагнула повірити, що Гітлер не буде напада¬ти на Чехословаччину в разі задоволення його вимог про пере¬гляд кордонів. Інакше Чемберлен змушений був би визнати, що його політика примирення провалилася і значно послабила по-зиції його країни. На подібному випадку загострила свою увагу політолог Роберта Вольштеттер, аналізуючи шахрайство в пері¬од нарощування озброєнь. Обговорюючи порушення Німеччиною Англо-Німецької морської угоди 1936 року, вона зазначила: «...бре¬хун і жертва брехні... робили ставку на можливу оману противни¬ка. Обидві сторони мали потребу в збереженні ілюзії, що угоду не було порушено. Побоювання Великої Британії щодо нарощування озброєнь успішно були використані Гітлером і призвели до Англо- Німецького морського пакту, в якому Велика Британія (без обгово-рення з Францією та Італією) переглянула Версальський договір. Ці побоювання завадили Лондону передбачити або визнати порушен¬ня нової угоди» (КоЬегіа Шоііікіеііег, 51ои> Реагі НагЬоп агиі іНе Ркатгех о/ Оесерігоп // ІпіеІЩепсе Роїісу агиі Маііопаї 8есигііу. Під ред. КоЬегГ Ь. Ріакг^гаїї, ІМ Ка’апап апб \Уаггеп Мі1Ьег§. Натсіеп, Сопп.: АгсЬоп Воокх, 1981, рр. 23-34.)
Дуже часто жертва не помічає прорахунків брехуна, вважаю¬чи за краще трактувати неясності поведінки у вигідному для себе світлі, таємно потураючи брехні, бажаючи уникнути неприємної ситуації викриття брехні. Ігноруючи абсолютно очевидні ознаки того, що у дружини є коханець, обдуреному чоловіку, принаймні, вдасться уникнути принизливої клички «рогоносець» та перспек¬тиви можливого розлучення. Навіть якщо чоловік дізнався про не¬вірність дружини, він може потурати її брехні, уникаючи можли¬вості впевнитися в подружній зраді та поставити всі крапки над і. Поки все не висловлено, у нього залишається надія (неважливо, на¬скільки вона мізерна), що він помилився в своїх підозрах і дружина ніколи не зраджувала йому.
Звісно, не кожна жертва так охоче дає себе обдурити. Часом не¬має ніякого сенсу ігнорувати брехню або потурати брехні. Деяким людям вигідніше викрити брехню, оскільки вони від цього навіть виграють. І слідчий, і банківський службовець, відповідальний за видачу кредитів, тільки втратять, якщо будуть брехати. Вони добре виконають свою роботу лише за умови, що будуть спроможні відріз¬нити правду від брехні. Часто людина отримує і втрачає щось, коли її обманюють або вона викриває брехню. Хоча, звичайно ж, завжди що-небудь переважує. Лікар, який лікував Мері, трохи ризикував, повіривши їй. Якщо Мері позбулася б депресії, то він зміг би тіши¬тися вибором ефективної терапії. У разі ж її брехні лікар втратив би набагато менше, аніж отримав, якщо б пацієнтка сказала прав¬ду. На відміну від Чемберлена, він не ризикував своєю кар’єрою, він не був зобов’язаний звітувати перед громадськістю і добиватися, незважаючи ні на що, її згоди зі своїм рішенням. А якби Чемберлен розкрив брехню, це могли б визнати політичною помилкою; роби¬ти це в 1938 році було вже надто пізно — якщо на слово Гітлера не можна покластися, якщо немає можливості уникнути раптового на¬паду його армії, значить кар’єру Чемберлена можна вважати закін¬ченою: війна, якій він сподівається запобігти, неодмінно почнеться.
Крім того, що Чемберлену було вигідно вірити Гітлеру, брехня вдалася ще й тому, що Гітлер не відчував особливо сильних емоцій. Адже найчастіше обдурити не вдається саме тому, що ознаки при¬ховуваних емоцій все-таки прориваються назовні. Що сильніші та різноманітніші емоції, які приховують брехню, то більше ймо¬вірність викриття брехні. Гітлер, звичайно ж, не відчував почуття провини, тобто емоцію, яку занадто складно приховати брехуну. З одного боку, крізь це почуття можуть просочитися ознаки брехні, а з іншого — докори сумління, навіяні почуттям провини, можуть спонукати брехуна зробити фатальні помилки, що зможуть його викрити. Але Гітлер, обманюючи представника держави, який здо¬був ганебну й образливу для німців військову перемогу, не відчував за собою ніякої провини. На відміну від Мері, Гітлер не поділяв суспільних цінностей своєї жертви. Він не поважав Чемберлена і не захоплювався ним. Мері ж, навпаки, змушена була приховува¬ти сильні емоції для того, щоб її брехня вдалася. Жінці треба було придушувати відчай і тугу, що штовхають її до скоєння самогубства. І в Мері було достатньо причин, щоб відчувати почуття провини з приводу її брехні лікарям: вона любила їх, вірила їм і знала, що вони дійсно хочуть їй допомогти.
Отже, зазвичай набагато легше помітити ознаки брехні в пове¬дінці пацієнтів-самовбивць або невірних чоловіків і дружин, аніж у поведінці дипломатів або подвійних агентів. Але не кожен дипло¬мат, злочинець або агент спецслужб є досконалим брехуном. Іноді трапляються помилки. Моє дослідження дозволяє оцінити ймовір¬ність отримання об’єктивних ознак брехні. Суть мого послання до всіх, хто зацікавлений у викритті брехні, особливо в галузі кримі¬налістики чи політики, не тільки в тому, щоб навчити викривати брехню навіть за відсутності явних ознак, але й в тому, щоб врахо-вувати обмеження і можливості такого аналізу.
Деякі дані про ознаки брехні в поведінці ще не достатньо твер¬до доведено. Результати ж моїх досліджень досконалої і невдалої брехні аж ніяк не суперечать даним експериментів інших дослід¬ників, а також історичним та художнім описам. Хоча в нас було ще замало часу для того, аби зрозуміти, чи витримають всі ці теорії ви¬пробування критикою і наступними експериментами. Проте я ви¬рішив не дожидати, поки всі відповіді будуть знайдені, і написати цю книгу, тому що ті, хто викривають брехню, не можуть чекати. Це вкрай важливо, якщо ціна помилки висока й існує нагальна по¬треба у використанні надійних ознак брехні. На жаль, деякі «фа-хівці», які взагалі не обізнані з усіма складнощами цієї діяльності, пропонують свої послуги з визначення брехні під час відбору при¬сяжних або прийняття співробітника на роботу. Деякі поліцейські і професійні оператори детекторів брехні вже напрацювали свої методи виявлення брехні. Приблизно половина з тих матеріалів, які я бачив, є помилковою. Працівники митної служби проходять спеціальний курс з визначення невербальних ознак контрабанди. Мені повідомили, що результати моєї праці залучають до цього тренінгу, проте у відповідь на неодноразові прохання подивити¬ся матеріали я чув тільки нескінченні відмовки. Також неможли¬во дізнатися, які методики використовують агенти розвідувальних служб, оскільки взагалі будь-яка їхня діяльність є секретом. Однак у Міністерстві оборони цікавилися моїми роботами, відзначали пе¬реваги та недоліки моїх досліджень. Згодом я дізнався, що окре¬мі спеціалісти продовжують працювати з моїми матеріалами; але на мої запити не відповіли, пояснивши це неможливістю надати інформацію. Непокоїть те, що і суспільство, і зазвичай настільки прискіплива наукова критика навіть не сумніваються в кваліфікації цих «фахівців». Сподіваюся, ця книга допоможе зрозуміти перева¬ги і недоліки будь-яких методик, спрямованих на розкриття брехні.
Ця книга адресована не тільки тим, для кого викриття брехні має життєво важливе значення. Я дійшов висновку, що досліджен¬ня брехні може допомогти зрозуміти особливості взаємовідносин між людьми. На жаль, людські стосунки рідко обходяться без брех¬ні. Батьки брешуть своїм дітям про секс, щоб приховати від них речі, до яких діти, на їхню думку, ще не готові. Так само і діти, під¬ростаючи, приховують від своїх батьків свої сексуальні пригоди, оскільки вважають, що батьки цього не зрозуміють. Брешуть один одному приятелі (навіть ваш кращий друг буває нещирим), викла¬дачі та студенти, лікарі та хворі, чоловіки та дружини, свідки й при-сяжні, адвокати та їхні клієнти, продавці та покупці.
Брехня охоплює майже всі сфери людської діяльності. Дехто буде неприємно вражений, оскільки вважає брехню огидною. Я не поділяю цієї думки. Занадто примітивною є думка, що в людських відносинах не повинно бути брехні або будь-яка брехня неодмін¬но має бути викритою. Оглядач Енн Ландерс вважає, що правдою часом користуються, наче ломакою, завдаючи жорстокого болю. Брехня теж може бути жорстокою, але не завжди. Іноді (але наба¬гато рідше, ніж про це твердять брехуни) брехня буває альтруїстич¬ною. А деякі громадські стосунки є взаємовигідними саме завдяки своїй міфологічній основі. Проте жодному брехуну не варто споді¬ватися на те, що жертва бажає бути обманутою. І жодному дослід¬нику брехні не варто припускати, що у нього є право розкривати будь-яку брехню. Брехня буває нешкідливою, а часом навіть гуман¬ною. Іноді розкриття брехні може образити жертву або іншу особу. Однак говорити про все це детальніше варто лише після обговорен¬ня безлічі інших питань. Почнемо ж з визначення брехні, розгляне¬мо дві основні форми брехні і два види ознак брехні. 

 
БРЕХНЯ, ВИТІК ІНФОРМАЦІЇ І ОЗНАКИ БРЕХНІ
Вісім років по тому, як Річард Ніксон залишив посаду президен¬та, він все ще заперечував, що часом відверто брехав, але визнавав, що, подібно до інших політиків, дещо приховував. Це було необхід¬но для того, аби здобути й у подальшому утримувати свою посаду, стверджував він. «Не слід говорити все, що ви думаєте про ту чи іншу людину, тому що вона може стати вам у нагоді... Необачно ви-словлювати свою думку про світових лідерів, тому що, можливо, вам доведеться мати з ними справу в майбутньому» (8ап Егапшсо Скгопісіе, ОсіоЬег 28, 1982, р. 12).
Ніксон не самотній у своєму прагненні уникати терміну брехня, особливо коли замовчування правди може бути виправданим.
Проте ставлення до брехні може змінюватися. Джоді Пауелл, прес-секретар колишнього президента Картера, намагався ви¬правдовувати навіть явну брехню: «З самого початку, щойно журналіст поставив найперше незручне питання державно¬му чиновнику, почалися дебати про те, чи має уряд право на брехню. Має. За певних обставин уряд не тільки має право, але зобов’язаний брехати. За чотири роки мого перебування в Білому домі я стикався з такою необхідністю двічі». Далі він описує випадок, у якому вдався до брехні, щоб пом’якшити «великий біль і збентеження безлічі безневинних людей». Інша брехня, в якій він зізнався, полягала в запереченні факту під¬готовки збройного звільнення американських заручників в Іра¬ні. (Іосіу Ро\л/еІІ. Г/те Оі/тег Зісіе ої і/те Зіогу. ІМе\л/ Уогк: \Л/іІІіат Могго\л/ & Со., 1984.)
В Оксфордському словнику англійської мови зазначено: «У су-часному повсякденному вжитку слова [брехня] зазвичай є відтінок яскраво вираженого морального осуду, і у ввічливій бесіді його нама-гаються уникати, часто замінюючи пом’якшеними синонімами «об-ман» і «неправда»» (Тке Сотрасі ЕсПііоп о/(ке Ох/огб Ещііьк Вісііопагу. .\те\\' Уогк: Охіогсі ЇІппегзіїу Ргезз, 1971, р. 1616). Досить легко 
назвати нещиру людину брехуном, якщо вона вам неприємна, але важко вжити це слово стосовно людини, яка, незважаючи на свою явну брехливість, подобається вам чи викликає у вас захоплення.
Ще задовго до Вотергейтського скандалу президент США Річард Ніксон стосовно своїх опонентів-демократів так образно визначив зміст слова «брехун»: «Чи купите ви старе авто в такої лю¬дини?» Тимчасом вміння Ніксона приховувати правду і явно бре¬хати його республіканські шанувальники трактували як доказ полі¬тичної кмітливості.
Вотергейтський скандал — політичний скандал у США у 1972¬1974 роках, що закінчився відставкою президента країни Рі- чарда Ніксона. За чотири місяці до президентських виборів 1972 року у штабі кандидата в президенти від демократичної партії у готелі «Вотергейт» було затримано п'ятьох чоловік, які проникли в готель шляхом злому. Вони налаштовували апара¬туру для підслуховування і фотографували внутрішні документи штабу демократів. Громадськість цікавило не тільки те, чи стояв Ніксон за конкретною групою з п’яти зломщиків, а й те, як він і його штаб реагували на події постфактум — зокрема це стосува¬лося об’єктивності їхнього розслідування.
Все це, однак, не має відношення до мого визначення брехні чи неправди (я використовую ці слова як синоніми.) Багато людей — на-приклад, ті, хто бреше ненавмисно, — хоча і говорять неправду, не є брехунами. Жінка з параноїдальною манією, яка стверджує, що вона Марія Магдалина, аж ніяк не брехуха, хоча її твердження є неправди-вим. Невдала порада клієнту про спосіб інвестування не є брехнею, якщо фінансовий консультант сам не знає правди. Деякі люди, чия 
зовнішність справляє оманливе враження, не обов’язково є бреху¬нами. Богомол, стаючи схожим на травинку, бреше не більше, ніж людина, високий лоб якої наводить на думку, що вона розумніша, ніж це є насправді.
Цікаво звернути увагу на походження подібних стереотипів. Ви¬сокий лоб помилково наводить на думку про великий обсяг моз¬ку. Думка про жорстоку вдачу людини з тонкими губами заснова¬на на влучному спостереженні, що губи звужуються в моменти гніву. Помилка полягає у застосуванні ознаки тимчасового емо¬ційного стану до визначення постійної риси характеру. Такий ви¬сновок ґрунтується на тому, що губи у людей стають тонкими че¬рез безперестанну звичку гніватися, і при цьому не береться до уваги те, що тонкі губи можуть бути просто спадковою ознакою. Так само переконання, що люди з пухкими губами є чуттєвими, помилково будується на вірному спостереженні, що губи під час сексуального збудження набухають, наливаючись кров'ю. Зно¬ву при цьому ігнорують той факт, що товсті губи можуть бути просто спадковою ознакою. (РаиІ Р. Зесогсі, РасіаІ Реаіигез апсі Іпіегепсе Ргосеззез іп ІпіегрегзопаІ Регсерііоп // РегзопаІ регсерііоп апсі ІпіегрегзопаІ Веі^аVІо^. ЕсІ. Та£иігі В. апсі РеігиІІо І.. ЗіапїогР: ЗіапїогР ІІпіуегзііу Ргезз, 1958; РиаІ Ектап, РасіаІ Зіп£з: Расіз, Рапіазіез РоззіЬІІІііез // 5І£М, Зоипб апсі Зепзе. ЕР. ЗеЬеокТА ВІоотіп£Іоп: ІпРіапа Ііпіуегзііу Ргезз, 1978).
Брехун може обрати', брехати йому чи ні. Брехня — цілком умис-на дія; брехун завжди бреше навмисно. Брехня може мати або не мати виправдання з боку брехуна і суспільства. Брехун може бути порядною або поганою людиною, приємною або неприємною осо¬бистістю. Але людина завжди обирає сама — збрехати чи сказати правду, а тому вбачає різницю між цими діями.
Досі тривають суперечки про те, чи можуть або не можуть бре¬хати тварини. (ОауіР Ргетаск апР Апп ^тез Ргетаск, ТІїе Міпб оР ап Аре. Л/еи'Уогк: \ЛШ. І^оЦоп апР Со., 1983. йауір Ргетаск апР Апп іатез Ргетаск, Соттипісаііоп аз ЕVІбепсе оРТбіпкіп§ //АпітаІ Міпб — РІитап Міпб. ЕР. Сгігїіп О.Р. №\л/ Уогк: Зргіп£ег- Уегіаб, 1982.)
Патологічні брехуни, які усвідомлюють, що брешуть, але не мо-жуть контролювати свою поведінку, не відповідають цьому визна-ченню. Також це стосується людей, які самі не знають, що брешуть, і яких називають жертвами самообману. 
Хоча я не заперечую існування патологічних брехунів і людей, які є жертвами самообману, проте їх дуже важко визначити. Звісно, що свідчення брехуна не можна розглядати як доказ. Після викриття брехун з метою пом’якшити покарання може стверджувати, що він став жертвою самообману.
Іноді брехун може сам повірити власній брехні. У такому разі його не можна вважати брехуном, і його брехня, з причин, які я по¬ясню в наступному розділі, розкрити значно важче. Випадок з жит¬тя Муссоліні доводить, як шкідливо часом вірити у власну брехню: «У 1938 році склад дивізій [італійської] армії був скорочений з трьох полків до двох, що задовольняло Муссоліні, оскільки тепер він міг заявити, що фашисти мають шістдесят дивізій, хоча на¬справді їх було майже вдвічі менше. Ці зміни стали причиною ко¬лосальної дезорганізації армії саме перед початком війни. До того ж він, забувши про ці зміни, кількома роками пізніше трагічно про¬рахувався в оцінці реальної сили своїх військ. Здається, що таким чином йому не вдалося нікого, крім себе, ввести в оману». (Автор вдячний Майклу А. Ханделю (МісЬаеІ А. Напсіеі) за згадку про це в його досить гострій і полемічній статті Іпіеііщепсе ап<1 Весеріит // ^игпаї оґ Зігаїедіс Зіисііез 5, МагсЬ 1982, рр. 122-154 з цитатою із Маск 8шііЬ Б. Мшзоііпі’з Кютап Етріге, р. 170.)
Визначаючи брехню, слід брати до уваги не тільки самого бреху¬на, а й жертву брехні. Вона не просить, щоб її ввели в оману, і бре¬хун не робить будь-якого попереднього повідомлення про свій намір збрехати. Було б, наприклад, дивно називати брехунами акторів. Глядачі заздалегідь згодні сприймати їхнє перевтілення і саме тому люди ходять до театру. Актори, на відміну від шахраїв, грають свої ролі відкрито. Звісно, що клієнт не буде дотримуватися порад бро¬кера, який надасть хоча і переконливу, але недостовірну інформа¬цію. Якби Мері, пацієнтка психіатричної клініки, попередила док¬тора, що буде виявляти почуття, яких насправді не відчуває, брех¬ні не було б, як її не було б і в тому випадку, якби Гітлер попередив Чемберлсна, аби той не надто довіряв його обіцянкам.
Йдеться про Мюнхенську угоду (ще відома як Мюнхенська змо¬ва), підписану ЗО вересня 1938 року прем’єр-міністром Вели¬кої Британії Невілом Чемберленом, прем’єр-міністром Франції Едуаром Даладьє, рейхсканцлером Німеччини Адольфом Гітле- ром та прем'єр-міністром Італії Беніто Муссоліні. Угода стала ви¬рішальним кроком на шляху до остаточної ліквідації державної 
самостійності Чехословаччини в березні 1939 року, коли Німеч¬чина захопила всю територію країни. 

За моїм визначенням брехня, або обман — це дія, якою одна лю-дина вводить в оману іншу, роблячи це навмисно, без попередньо¬го повідомлення про свої цілі і без чітко вираженого з боку жертви прохання не розкривати правди.
Це визначення стосується твердження Ервіна Гоффмана про нахабну брехню, коли «існують незаперечні докази брехні, а брехун, знаючи про це, все одно продовжує брехати». Гоффман не обмежувався тільки цим визначенням брехні, його цікавили й інші можливі спотворення дійсності, в яких різниця між прав¬дою і брехнею не є настільки явною: «... навряд чи є які-небудь щоденні справи або взаємини, учасники яких не приховують будь-яких слів чи дій заради створення сприятливого враження». (ЕГУІП§ Соїїтап, Тґіе Ргевепїаїіоп оґ Зеї? іп Еуегубау ІІЇе.
Уогк: Апсбог Воокв, 1959, р. 59, 64.)
Визначають дві основні форми брехні: замовчування і перекру-чування. (Цю різницю визнають більшість дослідників брехні. Докладніше про практичне застосування цієї відмінності під час аналізу військової брехні див.: МісЬаеІ А. Напсіеі, Іпіеііщепсе апсі Оесерііоп //Зоигпаї оіЗтгатефс 8тис1іе$ 5, МагсЬ 1982, рр. 122-154; \\гЬа1еу В., Тошагсі а Сепегаї ТНеогу о/Весерііоп // фшгпаї оі 8ігаІе§іс 8шсІіе$ 5, МагсЬ 1982, рр. 179-192.) Замовчуючи, брехун при¬ховує істинну інформацію, але не повідомляє помилкової. При 
спотворенні брехун уже втручається у справу — він не тільки прихо-вує правду, а й надає натомість неправдиву інформацію, видаючи її за справжню. Часто тільки поєднання замовчування і спотворення призводить до брехні, але інколи брехун може досягти успіху, лише замовчуючи правду.
Не всі вважають замовчування брехнею. Багато людей прийма¬ють за брехню тільки відверте спотворення дійсності.
Наприклад, Сісела Бок використовує термін «брехня» для того, що я називаю спотворенням, а термін «таємниця» — для замов¬чування. Така різниця має важливе моральне значення і озна¬чає, що «брехня сприймається негативно, на відміну від таємни¬ці». (Зіззеіа Вок, Зесгеїз.    Уогк: РапШеоп, 1982, р. XV.)
Наприклад, у випадках, коли лікар не повідомляє пацієнтові про те, що його хвороба смертельна, або чоловік не говорить дру¬жині, що під час обідньої перерви зустрічається в мотелі з її най¬кращою подругою, або поліцейський не ставить підозрюваного до відома про те, що його розмови з адвокатом прослуховують- ся, жодна помилкова інформація не передається. Проте всі ці ви¬падки підпадають під моє визначення брехні. Тут жертви брехні не просять ввести їх в оману, а ініціатори замовчування правди діють умисно, тобто без попереднього повідомлення про свій намір при¬ховати якісь факти. Інформацію приховують навмисне, з наміром, а не випадково. Проте бувають і виключення, тобто замовчування не можна вважати брехнею, якщо існує певна попередня домовле¬ність з цього приводу. Наприклад, якщо чоловік і дружина згодні на вільний шлюб (тобто вони домовились не розповідати про свої зра¬ди, допоки партнер не запитає про це прямо), то замовчування про побачення в мотелі не буде брехнею. Або якщо пацієнт заздалегідь просить лікаря не повідомляти поганих новин про своє здоров’я, замовчування також не буде брехнею. Однак за законом підозрюва¬ний має право на конфіденційну бесіду з адвокатом, і замовчування про порушення цього права в будь-якому разі є брехнею.
Зазвичай, якщо є можливість вибору форми брехні, брехуни рад¬ше воліють замовчувати, ніж спотворювати правду. Замовчування має більше переваг. Перш за все, змовчати завжди легше, ніж явно обдурити. Для цього нічого не треба робити. Факт замовчування важко викрити, оскільки не треба розробляти «легенду», на відмі¬ну від спотворення правди. Авраам Лінкольн зауважив, що в нього недостатньо добра пам’ять, аби брехати. Якщо лікар бреше хворо¬му з метою приховати смертельну хворобу, він мусить дуже добре 
запам’ятати все, що з цього приводу сказав пацієнтові, щоб за кіль¬ка днів не заплутатись у власній брехні.
Замовчування приваблює брехунів ще й тому, що воно здаєть¬ся менш ганебним, аніж спотворення. Це пасивна, а не активна форма брехні. І хоча обидві ці форми можуть однаково зашкодити жертві брехні, проте брехуни відчувають набагато менше почуття провини при замовчуванні, ніж при спотворенні правди.
Втім, Єва Світсер ВИСЛОВЛЮЄ цікаве зауваження про те, що жерт¬ва може відчувати себе більш ображеною саме замовчуван¬ням, ніж спотворенням інформації. Замовчування наче позбав¬ляє жертв можливості поскаржитися на брехню і вони радше відчувають, що брехун скористався юридичною лазівкою. (ЕУЄ Змееїзег, те йеіїпШоп ої а Не // СиІіигаІ Мосіеїв іп Іап&иа&е апй ТІюи£М. ЕсІ. №оті (}иіпп апсі Оогоібу НоІІапсІ (СатЬгісІбе Ііпіуегзіїу Ргезз, 1987) р. 56.)
Брехун може заспокоювати себе думкою, що жертва здогадуєть¬ся про брехню і просто не хоче дивитися правді в очі. Жінка може подумати, наприклад, так: «Мій чоловік певне знає, що я йому зра-джую, адже він ніколи не питає мене про те, де я вештаюся вечора¬ми. Я ж не брешу йому, а виявляю обережність з гуманних почуттів до нього. Я волію не принижувати його і не змушую його пережи¬вати через мої зради».
Крім того, замовчування завжди легше виправдати в разі роз¬криття правди. Брехун може сказати, що сам нічого не знав, чи за¬був, чи мав намір розповісти всю правду пізніше тощо. Коли люди¬на після присяги починає свідчити, попереджаючи «якщо мені не зраджує пам’ять», то вона тим самим забезпечує собі лазівку для ви¬правдання: раптом пізніше виявиться, що вона чогось не розпові¬ла. У цьому разі немає необхідності постійно пам’ятати вигадане, навмисне утримуючись на межі між спотворенням і приховуванням істини. Це знадобиться лише тоді, коли брехун більше не зможе мовчати, а на питання потрібно буде дати чітку відповідь. При спо¬творенні ж правди брехун може послатись лише на забудькуватість. Таким чином, можна взагалі уникнути необхідності пам’ятати вига¬дану історію. Достатньо лише пам’ятати про свою погану пам’ять. І якщо правда раптом випливе назовні, брехун завжди зможе заяви¬ти, що й не збирався нікого вводити в оману, оскільки його самого підвела пам’ять.
Події, пов’язані з Вотергейтським скандалом, через який прези¬дент Ніксон позбувся своєї посади, чудово ілюструють використання 
стратегії «забудькуватості». Спочатку, з накопиченням важливих доказів причетності до цієї справи, були змушені вийти у відстав¬ку помічники президента Г. Р. Халдеман і Дж. Ерліхман. Тиск на Ніксона посилювався і місце Халдемана посів Олександр Хейг. «Не минуло й місяця, як Хейг повернувся в Білий дім, а вже 4 червня 1973 року вони з Ніксоном обговорювали можливу від¬повідь на серйозні звинувачення, висунуті на адресу президен¬та Джоном Діном, колишнім радником Білого дому. Відповідно до магнітофонного запису їхньої бесіди, що стала відомою за¬вдяки розслідуванню в порядку імпічменту, Хейг запропонував Ніксону послатися на неможливість згадати всі деталі і таким чином викрутитися з ситуації» (КозепЬаит Б. Е. Хе\у Уогк Тітез, ВесетЬег 17, 1980).
За рішенням Верховного суду США касети, записані через кілька днів після інциденту у Вотергейті, було опубліковано. На них Нік- сон обговорює Вотергейтську історію і способи перешкоджання розслідуванню за допомогою ЦРУ й ФБР. Ніксон, передбачаючи неминучий імпічмент, пішов, нарешті, у відставку. Дотепер не до¬ведений зв’язок цього інциденту з адміністрацією Ніксона. Відо¬мо, що в нього були плівки з нелегально записаними переговора¬ми демократів, але те прослуховування аж ніяк не було пов’язане з готелем «Вотергейт». 
Однак послатися на «забудькуватість» можна не завжди. Лікар, у якого запитують про результати аналізів, не може посилатися на те, що не пам’ятає їх, так само як і поліцейський, коли обвинуваче¬ний цікавиться, чи немає в кімнаті апаратури для підслуховування. На забудькуватість можна посилатися лише в незначних справах або з приводу подій, що відбулися досить давно. У разі ж, наприклад, екс-траординарних подій, про які люди зазвичай пам’ятають все життя, не може бути й мови про жодні виправдання забудькуватістю.
Але брехун втрачає можливість обмежитися тільки замовчуван¬ням, якщо жертва брехні кидає йому виклик. Наприклад, якщо дру¬жина запитує в чоловіка, чому не може зв’язатися з ним під час обіду, він вимушений, аби зберегти в таємниці свою інтрижку, що- небудь збрехати. Навіть звичайне питання — «Як минув день?» — може розглядатися як запит конкретних відомостей. Однак чоло¬вік може згадати про інші справи й надалі замовчувати побачення, допоки прямо поставлене питання не змусить його зробити вибір між правдою і брехнею.
Інколи доводиться брехати з самого початку, оскільки одного лише мовчання замало. Мері, пацієнтка психіатричної клініки, змушена не тільки приховувати свій відчай і план самогубства, але також симулювати добре самопочуття, щоб здійснилося її бажан¬ня провести вихідні в колі сім’ї. Під час співбесіди з працедавцем простого замовчування також недостатньо, якщо є потреба ввес¬ти адміністрацію в оману щодо свого попереднього досвіду робо¬ти за пропонованою спеціальністю. Окрім необхідності прихова¬ти недосвідченість, доводиться ще й вигадувати відповідну трудову біографію. Аби уникнути нудної вечірки, не образивши при цьому господарів, небажано посилатися на те, що вам більше до вподоби вечір вдома біля телевізора, краще винайти якийсь слушний при¬від начебто важливої ділової зустрічі вранці або раптовою необхід¬ністю підмінити няню ваших дітей тощо.
Необхідність вдатися до прямого спотворення дійсності може ви-никнути також, якщо брехунові явно вказують на те, що він щось не-договорює. Така брехня допомагає приховати емоції. Згаслі почуття приховати досить легко, проте набагато складніше приборкати емо¬ції, що виникли раптово, передусім якщо вони достатньо сильні. Крім того, набагато складніше приховати відчуття жаху, ніж зане¬покоєння, а також відчуття гніву, ніж роздратування. Що сильніше почуття, то більша ймовірність, що якісь його ознаки можуть проя¬витися, незважаючи на всі спроби приховати це. Одним із способів приховати глибокі почуття є імітація несправжніх емоцій. І часом така імітація дійсно допомагає приховати справжні почуття.
Сцена з роману Джона Апдайка «Давай одружимося» є чудовою ілюстрацією цього і багатьох інших описаних мною явищ. Чоловік випадково почув розмову Рут з коханцем. За сюжетом роману до цього епізоду Рут приховувала свою зраду, не кажучи неправди, але тепер, відповідаючи на пряме запитання чоловіка, вона змушена збрехати. Метою її брехні є необхідність приховати від чоловіка свою зраду. Крім того, на цьому прикладі добре видно, як емоції цілком природно переплітаються з брехнею і як вони ускладнюють приховування правди.
«Джері [чоловік Рут] налякав її, почувши уривки їхньої теле¬фонної розмови з Діком [її коханцем]. Вона гадала, що він пора¬ється на подвір’ї. Він несподівано вискочив з кухні і запитав:
—    Це хто дзвонив?
Її охопив переляк.
—    Та це жінка з недільної школи питала, чи збираємося ми запи-сувати Джоанну і Чарлі». (}о1іп Іірсііке, Малу Ме. Ме\у Уогк: Га\тсеЦ Сге8і, 1976, р. 90.)
Паніка сама по собі не є доказом брехні, але якби Джері її по¬мітив, то міг би запідозрити Рут; якби їй нічого було приховувати, вона не панікувала б. До речі людина, яка ні в чому не винна, на до¬питі може злякатися, і тому слідчі часто не звертають уваги на такі реакції. Рут опинилася в складному становищі: їй довелося брехати несподівано і без підготовки. Потрапивши в скрутне становище, вона злякалась викриття і запанікувала, що важко було приховати і підвищувало шанси Джері підловити її на слові. Єдине, що вона могла тепер зробити, — це зізнатися у своїх почуттях, оскільки їй все одно не вдалося приховати їх, але збрехати в тому, що стало справжньою причиною почуттів. Вона могла сказати, що злякала¬ся, але злякалася того, що Джері їй не повірить, а не того, що їй є що приховувати. Це не спрацювало б, якби раніше не було схожих випадків, а оскільки Джері вже неодноразово сумнівався щодо щи¬рості слів Рут (що спростовувалося подальшими подіями), то одна лише згадка про його колишні невдалі звинувачення могла відвес¬ти його підозри і зараз.
Ймовірно, Рут не змогла б ввести в оману чоловіка, якби спро-бувала надягти на своє обличчя холодну і безпристрасну маску кар-тяра. Якщо ви хочете приховати тремтіння рук, то краще схрести¬ти їх або стиснути в кулаки, і аж ніяк не залишати їх на видноті. Так само дуже важко зберегти обличчя спокійним, якщо губи самі стис¬каються, а повіки і брови здригаються від переляку. Щоб прихова¬ти ці справжні мимовільні рухи, краще замаскувати їх іншими руха¬ми: почати скрипіти зубами, покусувати губи, насупити брови або метати грім і блискавку.
Кращий спосіб приховати сильні емоції — замаскувати їх. Але якщо прикрити обличчя або його частину рукою або відвернути¬ся від співрозмовника, це, швидше за все, не позбавить вас необ¬хідності брехати. Найкраща маска — це фальшива емоція. Вона не лише вводить в оману, але і відмінно маскує. Людині, яка перейма¬ється емоціями, неймовірно важко зберегти обличчя безтурботним, а руки нерухомими. Коли емоції беруть гору, найважче виглядати спокійним або байдужим. Краще обрати позу, яка дозволяє поясни¬ти мимовільні дії, викликані справжніми почуттями.
За мить Джері говорить Рут, що не вірить їй. Після таких слів її па-ніка могла б стати настільки потужною, що приховати її було б не під силу. Щоб замаскувати її, вона могла б спробувати зобразити гнів, подив, здивування; могла б розсердитися на Джері за те, що він не вірить їй і пхає свого носа не в свої справи. Зрештою, її могла б вра-зити його недовіра або те, що він підслуховує її телефонні розмови.
Але не всяка ситуація дозволяє брехунові замаскувати справжні емоції. Деколи потрібно виконати більш складне завдання, тобто приховати справжні емоції без жодного маскування іншими. Езер Вейцман, колишній міністр оборони Ізраїлю, згадував таку непро¬сту ситуацію. Після драматичного візиту Анвара Садата в Єрусалим військові делегації Єгипту та Ізраїлю зробили спробу розпочати переговори. Мохаммед ель-Джамасі, глава єгипетської делегації, під час засідання повідомив Вейцману, що йому наразі стало відо¬мо, що Ізраїль будує нові поселення в Синаї. Вейцман розумів, що це може загрожувати переговорам, оскільки питання про те, чи може Ізраїль зберегти вже наявні поселення, все ще залишалося предметом обговорення.
«Я був ображений, хоча і не міг дати виходу своєму гніву. Поки ми тут обговорювали гарантії безпеки, поволі підштовхуючи вагон миру вперед, мої колеги в Єрусалимі, замість того щоб потурбува¬тися про законність вже наявних поселень, закладають ще одне, і саме тоді, коли в переговорах намітився прогрес» (Егег Шеігтап, ТНеВаіііе/огРеасе Меи> Уогк: Вапїат Воокз, 1981, р. 182).
Вейцман не міг показати, що розсердився на єрусалимських ко¬лег, незважаючи на те, що вони діяли, не порадившись з ним. Він був 
змушений приховувати справжні почуття, не маскуючи їх уявними емоціями. Тобто він аж ніяк не мав виглядати щасливим, переляка¬ним, засмученим, здивованим або обуреним. Йому залишалося гра¬ти роль уважного, але безпристрасного політика, не показуючи, що інформація від ель-Джамасі може мати будь-які наслідки. На жаль, в його книзі немає жодних натяків на те, чи досяг він успіху в цьому.
Після війни Судного дня в 1973 році Ізраїль та Єгипет підписали проміжний договір, за яким зобов’язувались не застосовувати військову силу, а вирішувати територіальний конфлікт у мирний спосіб. У 1977 році Анвар Садат оголосив про свою готовність прибути до Єрусалима для обговорення умов миру з Ізраїлем. Після візиту до Єрусалиму Вейцману вдалося потоваришува¬ти із Садатом. Ці дружні відносини були вирішальним фактором у переговорах, які завершилися перемовинами в Кемп-Девіді (США) в 1978 році, а потім мирною угодою в 1979 році. 1978 ро¬ку за підписання мирних угод Садат отримав Нобелівську пре¬мію миру, а Нобелівський комітет відзначив: «історичний візит Садата до Ізраїлю в листопаді 1977 року зруйнував психологіч¬ний бар’єр, що стояв на заваді цілому поколінню мешканців Ближнього Сходу досягти порозуміння». Велика заслуга в цьому належить саме Езеру Вейцману.
Під час гри в покер також не можна підміняти одну емоцію ін¬шою. Гравець із вдалими картами і збудженням від перспекти¬ви зірвати великий банк мусить приховувати будь-які ознаки сво¬го хвилювання від інших гравців. Маскування справжнього пере¬живання якоюсь іншою емоцією є небезпечним. Якщо він спробує  
прикидатися розчарованим або роздратованим, то партнери поду-мають, що він має погані карти, і будуть чекати, що він скине їх, а не залишиться в грі. Тому він мусить мати безпристрасний вигляд обличчя. Але якщо йому потрібно приховати своє розчарування чи невдоволення поганим добором карт, він може надягти маску, бле-фувати і намагатися змусити партнерів скинутися. Зобразивши ра¬дість або збудження, гравець може приховати своє розчарування і створити враження, що в нього на руках хороша карта. Йому мо¬жуть повірити, особливо якщо вважатимуть новачком, тому зазви¬чай досвідчені гравці в покер досконало володіють талантом при¬ховування будь-яких емоцій, які б відображали хід гри і добір карт.
У своєму дослідженні гравців у покер Девід Гайяно описує інший прийом, який використовують професіонали: «Справжні гравці постійно базікають упродовж усієї гри, змушуючи противників турбуватися і нервувати... Правда подається як брехня, а брехня видається за правду. З поєднання натхненної балаканини і роз¬машистих жестів складається витончена вистава... Про одного з таких гравців говорили, що він грає так, ніби виконує танець живота». (Оауісі Науапо, Рокег І/ез апс( ТеІІз // Нитап Веііауіог, Магсб 1979, р. 20.)
(Між іншим, хитрощі у грі в покер — тобто замовчування або блеф — не підпадають під моє визначення брехні. Ніхто не чекає від гравця в покер, що він відкриє карти. Самі правила гри припуска¬ють, що гравці намагатимуться ввести один одного в оману.)
Будь-яку емоцію можна використати для маскування справжніх емоцій. Найчастіше для цього застосовують усмішку, що дуже вдало приховує усі негативні емоції: страх, гнів, смуток, обурення тощо. Усмішку часто воліють використовувати ще й тому, що завдяки щас-ливому виразу обличчя вдається набагато простіше обдурити спів-розмовника. Розчарований співробітник посміхається, аби бос не подумав, ніби він ображений на те, що його позбавили підвищен¬ня. Жорстокий приятель, висловлюючи свої критичні зауваження з усмішкою на обличчі, може виглядати доброзичливцем.
Інша причина, з якої так часто використовують усмішку-маску, полягає в тому, що вона є частиною традиційного вітання. Під час зустрічі люди звичайно намагаються не говорити про невдачі та неприємності. Навпаки, на запитання: «Як справи?» людина, не-зважаючи на дійсний стан речей, з ввічливою усмішкою відповість: «Спасибі, добре. А у вас?» Можливо, справжні почуття в даному разі не прикриваються усмішкою, адже ввічливий обмін вітаннями  
не передбачає довгих розповідей про негаразди зі здоров’ям чи проблеми на роботі. Це всього лише проста люб’язність і бажання бути приємним. На такі усмішки рідко звертають увагу. Люди зви¬кли не звертати уваги на брехню при ввічливому обміні вітання¬ми. Втім, не варто називати брехнею таку поведінку, оскільки за неписаними правилами у ввічливому вітанні не слід виказувати свої справжні емоції.
Широке використання усмішки можна пояснити ще й тим, що це найбільш природний вираз обличчя. Навіть немовлята мають усміхнений вираз обличчя. Це один з найпростіших виразів дити¬ни, який використовують навмисне, аби висловити задоволення від спілкування з іншими людьми. Популярна в наш час соціальна усміш-ка виражає не справжні почуття, а радше потрібні або корисні емо¬ції в певному контексті. Однак і тут можливі помилки: занадто швид¬ка або, навпаки, надмірно тривала усмішка. Крім того, усмішка може виникнути передчасно або спізнитися. Але в будь-якому разі «зроби-ти» усмішку досить легко, набагато легше, ніж застосувати будь-який інший вираз обличчя.
Навмисна імітація негативних емоцій багатьом людям дається важко. Завдяки дослідженню вдалося з’ясувати (див. розділ 5), що більшість людей неспроможні навмисно викликати скорочення певних м’язів обличчя для достовірної імітації горя або страху. Трохи легше зобразити гнів і огиду, але й у цій ситуації найчастіше поміт¬на фальш. Таким чином, якщо для успішної брехні треба зобража¬ти негативні емоції, а не усмішку, то у брехуна можуть виникнути певні складнощі. Але трапляються й винятки: наприклад, Гітлер, будучи прекрасним актором, легко і переконливо імітував негатив¬ні емоції. На зустрічі з послом Великої Британії Гітлер виглядав вкрай розлюченим, даючи зрозуміти, що він вже не в змозі обгово¬рювати що-небудь іще. Але німецький чиновник, який спостерігав за цією сценою, писав: «Однак щойно за послом зачинилися двері, Гітлер ляснув себе по стегнах, засміявся і сказав: «Чемберлен не пе¬реживе цього; сьогодні ж ввечері його кабінет завалиться». (АПап Виїїоск, Ніііег. Ке\у¥огк: Нагрег & Ко\у, 1964, р. 528. Цитата із книж¬ки КоЬегіЦегуія, Тке Ьо£Іс о/Іта,£Є5 іп Іпіетаїіопаї Кеіаііот. Ргіпсеїоп, ЦпІУЄГ8ІІу РГЄ88, 1970.)
Крім двох основних форм брехні, тобто замовчування та пере-кручення, існує безліч різновидів брехні. Я вже згадував про одну з них — йшлося про уривки з роману Джона Апдайка «Давай одру-жимося», в якому Рут вдалося б приховати брехню, незважаючи на
паніку. Замість того щоб намагатися приховати свій переляк, що було б досить-таки важко зробити, Рут могла б зізнатися у своїх по¬чуттях, але вигадати для них іншу причину. Вона могла би заявити, що абсолютно невинна і злякалася тільки того, що їй не повірять. Так само, якби психіатр запитав Мері, чим вона стурбована, вона також могла б зізнатися в тому, що дійсно хвилюється, але прихова¬ти справжню причину свого хвилювання, сказавши, наприклад: «Я дуже хочу додому, до родини». Щиро відображаючи свої емоції, вона брехала б тільки про причину її виникнення.
Ще один різновид брехні — це говорити правду, проте таким чи-ном, щоб в це не можна було повірити. Тобто говорити правду... як брехню. Коли Джері запитав Рут, з ким вона говорила по телефону, вона могла б відповісти таким чином: «О, я говорила з коханцем, він дзвонить мені щогодини. Оскільки ми з ним кохаємося тричі на день, нам необхідно повсякчас підтримувати зв’язок, щоб до¬мовлятися про подальші зустрічі». Таке перебільшення правди за¬грожувало б остаточно зробити Джері посміховиськом в разі по¬дальших з’ясувань стосунків. Глузлива інтонація або відповідний вираз обличчя при цьому також можуть сприяти брехні.
Інший приклад подання правди як брехні показано у фільмі, зня-тому за книгою Роберта Дейлі «Принц Міста. Правдива історія про поліцейського, який занадто багато знав». Підзаголовок наголошує на тому, що це справжня, а не вигадана історія. Головний герой, по-ліцейський Роберт Лейсі, став таємним інформатором федераль¬ного прокурора з метою добути свідоцтва злочинного зв’язку між поліцією і адвокатами з одного боку і ділками наркобізнесу та мафі¬єю — з іншого. Більшість доказів він отримав за допомогою диктофо¬на, якого було прилаштовано під одягом. Але ось його запідозрили в тому, що він таємний інформатор. І якби у нього виявили диктофон, йому навряд чи вдалося б врятуватися. Лейсі розмовляє з одним зі злочинців на ім’я Де Стефано:
«— Давай сьогодні не будемо сідати поруч з музичним автома¬том, а то минулого разу мені не пощастило нічого записати.
— Це не смішно, — сказав Де Стефано.
Лейсі почав хвалитися, що він дійсно працює на уряд, як і офі-ціантка, у якої радіопередавач сховано в її...
Усі навколо засміялися, і тільки сміх Де Стефано був дещо сухува-тий». (ОаІеуК.. ІкеРгіпсео/(ке Сііу. NекУогк: ВегкІеуВоокл,1981, р. 101.)
Лейсі виставив Де Стефано посміховиськом, нахабно сказав¬ши йому правду: він дійсно не міг зробити якісного запису поряд з музичним автоматом і справді працював на уряд. Лейсі відкрито зізнався в цьому, та ще й приплів офіціантку з нібито захованим під спідницею або в бюстгальтері мікрофоном. Зрештою він доміг¬ся того, що подальші підозри Де Стефано робили останнього не¬проторенним бовдуром.
Також близьким до правди видом брехні є напівправда, тобто коли говорять правду, проте не всю. Недомовки або ігнорування критично важливого аспекту правди дозволяють обдурити жерт¬ву без жодних брехливих свідчень. Незабаром після згаданої мною сцени з роману Апдайка «Давай одружимося» Джері, вже лежачи з Рут в ліжку і притискаючись до неї, запитав, кого вона любить.
«— Я люблю тебе, — сказала вона, — і всіх голубів на цьому дереві, і всіх собак у місті, крім тих, що риються в наших сміттєвих бачках, і всіх котів, крім того, від якого завагітніла наша Дулу. І ще люблю рятувальників на пляжі і полісменів в місті — окрім того, який вила¬яв мене за те, що я не там припаркувала машину, і я люблю деяких з наших нестерпних друзів, особливо коли хильну зайве...
—    А як ти ставишся до Діка Матіасу? [Дік — це коханець Рут.]
—    Мені начхати на нього».
Ще один спосіб збрехати, не кажучи неправди, — це збити спів-розмовника з пантелику або вивернутись. Ось який кумедний при¬йом запропонував один газетний оглядач для вирішення старої проблеми, а саме: що сказати приятелеві, який просить вас оціни¬ти свій останній опус (до речі, ви не в захваті від його шедевру). Уявіть собі, що ви на відкритті виставки вашого друга. Його ро¬боти вам здалися бездарними, проте перш ніж ви встигаєте дати драла, він підбігає до вас і цікавиться вашою думкою. «Джері, — го¬ворите ви (припустимо, що художника звуть Джері), пильно див¬лячись йому в очі, ніби знесилені від надлишку емоцій, — Джері, Джері, Джері». Стисніть його в обіймах і подивіться йому в очі. Десять з десяти, що Джері врешті-решт вирветься з ваших обі¬ймів і, скромно пробурмотівши що-небудь, втече... Можливі варі¬анти. Спробуйте піднесену інтонацію витонченого мистецтвоз¬навця: «Джері. Дже-рі. Ну що тут можна сказати?...» Або більш оманливим низьким тоном: «Джері, у мене немає слів...» Або щось іронічне: «Джері... Всі, всі тільки й говорять про це...» (|оп Саггої, Еьегуйау Нуросгізу - А Езег Оиійе. 8ап Ргапсізсо СЬгопісІе, Аргії 11, 1983, р. 17.) Перевага цього виверту перед напівправдою і подан¬ням правди як брехні в тому, що брехунові тут взагалі не потріб¬но говорити ніякої неправди. Однак я вважаю це брехнею, тому що маємо навмисну спробу ввести в оману без попереднього пові¬домлення.
Будь-який з цих видів брехні можна виявити завдяки деяким мо-ментам в поведінці брехуна. Є дві ознаки брехні — помилка може роз-крити правду, а може тільки навести на думку, що вам брешуть, проте правда при цьому так і залишиться нерозкритою. Коли брехун нена-вмисно видає себе, я називаю це витоком інформації. Коли ж брехуна видає його поведінка, але правда при цьому не виявляється, я нази¬ваю це ознакою брехні. Якби лікар помітив, що Мері стискає руки, ка¬жучи про своє добре самопочуття, у нього була б причина запідозри¬ти її у брехні. Але він не міг знати, що саме відчуває пацієнтка; Мері могла злитися на лікарню, відчувати відразу до самої себе або страх перед майбутнім. її справжні почуття можна було б виявити завдяки виразу обличчя, інтонації або певним жестам.
Інформація про наявність брехні дає відповідь тільки на питан¬ня, бреше людина чи ні, але не розкриває істину. Правду ж можна дізнатися лише завдяки витоку інформації. Втім, часто питання, бреше людина чи ні, є більш важливим, аніж те, що саме людина приховує, — для цього задосить інформації про наявність брехні й у витоку інформації немає особливої потреби. Правду, в разі не¬обхідності, можна дізнатися й у інший спосіб. Якщо роботодавець під час прийому на роботу помітить, що кандидат говорить неправ¬ду, цього може бути більш ніж досить для відмови, і його вже геть не цікавить, що саме приховує від нього претендент.
Але іноді цього замало — необхідно точно знати, що саме при-ховують. Виявлення того факту, що співробітник, якому довіряли, розтратив державні гроші, може бути недостатнім. Інформація про наявність брехні може навести на думку, що співробітник бреше, а це, в свою чергу, може змусити шефа поставити йому пряме запи¬тання і добитися зізнання. Однак навіть якщо інцидент вичерпано, співробітника звільнено й розслідування добігло кінця, керівник може продовжувати дошукуватися повної правди. Його може заці¬кавити питання, як саме співробітник вчинив крадіжку і що зробив з поцупленими грошима. Якби Чемберлен помітив будь-які ознаки брехні, він міг би зрозуміти, що Гітлер бреше, але в тій ситуації ко-рисно було б ще й дізнатися про справжні плани Гітлера.
Іноді витік інформації забезпечує тільки частину тієї правди, про яку жертва брехні хотіла б дізнатися. Тобто виток дає біль¬ше, ніж просто інформацію про наявність брехні, але не розкри¬ває прихованої правди повністю. Повернімося до епізоду з роману «Давай одружимося». Джері несподівано почув телефонну розмову Рут із коханцем. Коли Джері запитав її про це, Рут могла чимось ви¬дати свою паніку, наприклад, у неї могли б затремтіти губи. Це вка¬зало б на те, що вона бреше. Однак ця інформація про наявність брехні не допомогла Джері збагнути ні того, що крилося за брехнею, ні того, з ким вона розмовляла. Проте дещо він все-таки відчув:
«— Мене збентежила твоя інтонація.
—    Ось як? А якою ж була моя інтонація? — Вона ледь не захихо-тіла. Він дивився наче в далечінь, ніби вирішував якусь проблему. Виглядав втомленим, юним і худим. Волосся у нього було дуже ко-ротко підстрижено.
—    Не такою, як завжди, — сказав він. — Теплішою. Це був голос жінки.
—    Але ж я і є жінка.
—    Коли ти розмовляєш зі мною, — зауважив він, — голос у тебе зо¬всім дівчачий».
З такою інтонацією не спілкуються з вчителями недільної шко¬ли, зате вона цілком доречна у розмові з коханцем. Її інтонація явно свідчила про подружню зраду, але не дозволяла дізнатися про щось більше: ні про тривалість цих стосунків, ані про щасливого супер¬ника. Однак інтонація її голосу видала набагато більше, ніж можна було довідатися тільки завдяки інформації про наявність брехні, яка лише наводить на думку про брехню.
Я визначаю брехню як свідому дію, якою одна людина вводить в оману іншу, роблячи це навмисне, без попереднього повідомлення про свої цілі й без чітко вираженого з боку жертви прохання не розкривати правди. Існують дві основні форми брехні: замовчуван¬ня (приховування правди) і спотворення (повідомлення неправ¬дивої інформації). Є ще різновиди брехні, зокрема приховування справжньої причини емоції; повідомлення правди як брехні; напів¬правда і виверт. І нарешті, існують два види ознак брехні: витік ін¬формації (брехун видає себе ненавмисно) та інформація про на¬явність брехні (поведінка брехуна видає лише те, що він говорить неправду). Витік інформації та повідомлення про наявність брех¬ні є помилками. Але помилки трапляються не завжди. Іноді брехня вдається бездоганно. У наступному розділі ми поговоримо про те, чому це відбувається 
ЧОМУ БРЕХНЮ МОЖНА ВИКРИТИ
Брехню можна викрити з багатьох причин. Жертва брехні може випадково натрапити на докази, виявивши приховані документи чи зрадницьку пляму від губної помади на хустці. Брехуна може хто- небудь видати. Завидющий колега, покинутий чоловік, платний інформатор — всі вони сприяють розкриттю брехні. Однак нас цікавлять тільки помилки, що відбуваються у процесі брехні, тоб¬то помилки, які було вчинено брехуном всупереч його бажанням; нас цікавить брехня, яку можна викрити за поведінкою брехуна. Ознаки брехні можуть виявлятися в міміці, рухах тіла, модуляції го¬лосу, ковтальних рухах, в дуже глибокому або поверхневому дихан¬ні, в довгих паузах між словами, обмовках, мікровиразах обличчя, неконтрольованій жестикуляції. Невже брехуни не можуть прихо¬вати такі промахи в поведінці? Інколи їм це вдається і тоді брехун виглядає бездоганно; ніщо в його словах і діях не видає його брехні. Але чому все-таки це відбувається не завжди? У першу чергу, з двох причин: одна з них стосується розуму, інша — почуттів.
Невдала лінія поведінки
Брехун не завжди знає наперед, що і де доведеться збрехати. У нього також не завжди є час для того, щоб виробити лінію пове¬дінки, потренуватися і вивчити легенду, Рут в процитованому епі¬зоді з роману Апдайка «Давай одружимося» не очікувала, що чоло¬вік випадково почує її телефонну розмову з коханцем. Вигадана на ходу відмовка про дзвінок з недільної школи видавала її, оскільки не зовсім відповідала тому, що почув чоловік.
Але навіть за досить успішної брехні, коли лінія поведінки до¬бре продумана, брехун може виявитися не настільки розумним, аби передбачити всі можливі питання і приготувати відповіді на них. А часом, коли обставини змінюються непередбачуваним чином, недостатньо навіть виняткової спритності, й ефективна раніше лінія поведінки стає даремною. Під час розслідування  
присяжними справи Вотергейтського скандалу федеральний суддя Джон Дж. Сайріка, пояснюючи свою реакцію на свідчен¬ня Фреда Базхарта, радника президента Ніксона, описав такий випадок: «Перша ж проблема, на яку натрапив Фред Базхарт, на¬магаючись пояснити прогалини в магнітофонних записах, поля¬гала в тому, щоб зробити свою версію якнайбільш правдоподіб¬ною. Спочатку він сказав, що запис зустрічі президента з Діном від 15 квітня відсутній через... несправність таймера... Але потім змінив своє початкове пояснення. [Базхарт дізнався, що можуть бути оголошеними інші свідчення стосовно того, що таймери працювали.] Він заявив, що зустріч із Діном 15 квітня... не була записана через нестачу місця на двох наявних плівках, тому що цей день був дуже насичений» ([оііпф Зігіса, То 8еі Іке Яесопі 8ігіфі. Ке\у Уогк: Ке\у Атегісап ІлЬгагу, 1980, р. 142). Але буває, що бре¬хун змінює лінію поведінки навіть без усілякого тиску обставин, просто через власне занепокоєння, а згодом не може швидко й послідовно відповідати на питання.
Будь-яка з цих невдач — невміння передбачити необхідність брехні, підготувати потрібну лінію поведінки й адекватно реагу¬вати на мінливі обставини, дотримуватися наміченої заздале¬гідь лінії поведінки — легко генерує ознаки брехні. Брехня почи¬нає суперечити сама собі або фактам, які відомі наразі чи стануть такими пізніше. Але навіть такі явні ознаки брехні не завжди на¬стільки прості та надійні, як це може видатися на перший погляд. Навпаки, часом занадто гладка лінія поведінки може бути ознакою шахрая, який добре вивчив свою роль, і деякі шахраї навмисне ро¬блять незначні помилки для того, аби брехня виглядала достовір¬ніше. Репортер кримінальної хроніки Джеймс Фелан наводить ку¬медний приклад такого трюку з історії фіктивної біографії мільяр¬дера Говарда Хьюза.
Багатій Говард Хьюз активно знімав фільми, був власником авіа-компанії і найбільшого казино в Лас-Вегасі, проте впродовж декіль¬кох років він не з’являвся на публіці. Хьюза не бачили так довго, що деякі вже почали сумніватися в його реальному існуванні. Яким же було загальне здивування, коли такий собі Кліффорд Ірвинг за¬явив, що ця усамітнена особа раптом дозволила йому написати свою біографію. Видавництво «МсСгаш-Ніїї» заплатило Ірвингу 750 тисяч доларів за публікацію цієї біографії, а журнал «Лайф» — 250 тисяч за видання трьох уривків з неї. Зрештою ця історія з біографією ви¬явилася брехнею! Джеймс Фелан згадує, що Кліффорд Ірвинг був «великим шахраєм, одним з кращих. Наприклад, коли ми розмов¬ляли з ним, намагаючись його розколоти, він не зробив жодної помилки і розповідав свою історію щоразу однаково. Були лише незначні суперечності, але коли ми ловили його на цьому, він лег¬ко визнавав їх. У шахрая середньої руки завжди є в розпорядженні якась чудово складена історія, яку він може розповідати скільки за¬вгодно і ніколи не зіб’ється. Чесна ж людина зазвичай робить не¬великі помилки, особливо в таких довгих і складних історіях, як у Кліффа. І Кліфф був досить розумний для того, щоб знати це, — він чудово зіграв роль чесної людини. Коли ми намагалися злови¬ти його на чому-небудь, що могло викрити його, він спокійно го¬ворив: «Так. Мабуть, це виглядає не дуже добре. Але нічого не по¬робиш — що було, то було». Він здавався абсолютно щирим, часом не боячись говорити навіть на шкоду собі, а насправді просто бре¬хав, брехав і брехав» (|ате8 РЬеІап, Ьсапсіак, Зсатрз апсі Ьсмипсігеїл. Уе\у Уогк: Капсіот Ноше, 1982, р. 22). Проти таких хитрощів важ¬ко встояти, і багатьом шахраям дійсно вдається досить переконли¬во брехати. Але більшість брехунів не настільки майстерні в цьому ремеслі.
Відсутність підготовки або невміння дотримуватися обраної заздалегідь лінії поведінки зазвичай генерують ознаки брехні, які полягають не в тому, що саме, а в тому, як брехун говорить. Необхідність обмірковувати кожне слово (зважувати можливості й обережно добирати слова) виявляє себе в паузах або в більш тон¬ких ознаках, таких, наприклад, як напруга вік і брів, а також у змі¬нах жестикуляції (більш докладно про це читайте в розділах 4 і 5). Ретельність підбору слів є ознакою брехні не завжди, а лише за де¬яких обставин. Наприклад, коли Джері запитав Рут, з ким вона го¬ворила по телефону, саме її обережність у доборі слів свідчила про брехню.
Брехня і почуття
Незмога заздалегідь продумати й обрати належну лінію пове¬дінки — це лише одна з причин виникнення помилок, що гене¬рують ознаки брехні. Набагато більше помилок відбувається че¬рез емоції, які важко підробити або приховати. Не всяка брехня супроводжується емоціями, але якщо вони є, то створюють для брехуна виняткові труднощі. Спроба приховати емоції може ви¬явитися в словах, але випадки подібних обмовок досить рідкісні.
Зазвичай не так вже й складно нічого не говорити про свої почут¬тя, але приховати вираз обличчя, стримати раптово прискорене дихання або несподівану зміну голосу вдається не всякому.
Коли емоції опановують брехуна, все відбувається мимоволі, не залишається ні вибору, ні часу на обдумування. У романі «Давай одружимося», коли Джері звинуватив Рут у брехні, їй вдалося не вигукнути із запалом: «Так, це правда!» Але нею оволоділа паніка через те, що її зраду викрито, і ця паніка проявилася в певних ви-димих і чутних ознаках. Паніка почалася проти її волі, і зупинити тривогу жінці було не під силу. її стан вийшов з-під контролю. Саме це, я вважаю, і є джерелом емоційного переживання.
Люди відчувають емоції не з власної волі, а навпаки, приймають їх пасивно. Негативні ж емоції, наприклад страх і гнів, захоплюють людей всупереч їхній волі. Проте люди не тільки не обирають свої емоції, вони неспроможні за власним розсудом керувати їхніми зо-внішніми проявами. Рут не могла раптово припинити паніку. У неї не було кнопки, на яку можна було натиснути і зупинити емоційну реакцію. Інколи взагалі не існує жодних можливостей контролюва¬ти свої дії, особливо якщо емоції породжують дуже сильну реак¬цію. Часто люди навіть намагаються пояснити свої негідні вчин¬ки саме емоціями, хоча це і не завжди можна пробачити: «Я не хо¬тів кричати (бити по столу, образити, вдарити вас), але я втратив контроль».
Коли емоція наростає поступово (наприклад, люті передує доса¬да), зміни в поведінці незначні і сховати їх відносно легко, особливо якщо людина контролює свої почуття. Проте для більшості людей це не так. Якщо емоція виникає поступово і не є занадто сильною, вона може здаватися помітною скоріше для інших, ніж для люди¬ни, що переживає її, принаймні допоки почуття не стане більш ін¬тенсивним. Однак сильні емоції важче контролювати. Крім того, що виникає потреба приховати інтонацію, міміку чи специфічні рухи тіла, які виникають при емоційному збудженні, людина почи¬нає певну боротьбу сама із собою. Тому навіть у разі вдалого прихо¬вування почуттів помітними можуть стати спрямовані на це зусилля, які стають ознакою брехні.
Приховувати емоції нелегко, так само як і фальсифікувати їх, навіть якщо немає потреби прикривати удавані емоції. Для цього буде замало заявити: «Я серджуся» чи «Я боюся». Якщо брехун хоче, щоб йому повірили, він має відповідно виглядати, тобто його голос мусить бездоганно передавати переляк або лють. Не так-то просто 
Розділ В
підібрати необхідні для успішної фальсифікації емоцій жести чи інтонації голосу. До того ж, не всі люди можуть керувати своєю мі-мікою (див. розділ 5). А для успішної фальсифікації горя, страху чи гніву необхідно дуже добре володіти мімікою.
Фальсифікувати емоції вкрай важко, коли потрібно приховати дійсні почуття. Виглядати сердитим і так досить нелегко, але якщо в цю мить людина відчуває страх, її може просто розірвати від емо¬цій. Страх штовхає людину до одних зовнішніх проявів, а намаган¬ня здаватися сердитим — до інших. Брови, наприклад, від страху мимоволі злітають вгору. Для того ж, щоб фальсифікувати гнів, лю-дина мусить їх опустити. Часто саме ознаки такої внутрішньої бо-ротьби між випробовуваними і фальшивими емоціями викривають брехню.
А як щодо брехні, яка не викликає почуттів, тобто брехні про вчинки, плани, думки, наміри, факти або фантазії? Чи можна вия¬вити таку брехню, спостерігаючи за поведінкою людини?
Емоції, що супроводжують брехню
Не для всякої брехні необхідно приховувати або фальсифікува¬ти емоції. Розтратник приховує факт крадіжки грошей. Плагіатор приховує, що привласнив чужу роботу, і претендує на авторство. Бабій приховує свої роки, а для цього фарбує сиве волосся і при-меншує свій вік. Втім, хоча така брехня не спирається на емоції, вони все ж таки можуть впливати на результат. Чоловік може со¬ромитися свого марнославства, і, щоб досягти успіху в брехні, йому доведеться приховувати ще й збентеження. Плагіатор може відчу¬вати презирство до того, кого вводить в оману, — він вимушений буде приховувати не тільки джерело своєї роботи і брак здібнос¬тей, на які претендує, але ще й своє презирство. Розтратник може відчути здивування, коли в тому, що зробив він, звинуватять когось іншого, і йому доведеться приховувати своє здивування або, при¬наймні, його причину.
Таким чином, брехню часто супроводжують емоції, і бреху¬ни не завжди намагаються їх приховувати. Проте брехун мусить приборкати раптові емоції, аби брехню не було виявлено. Будь- які емоції можуть стати на заваді для брехуна, взагалі ж із брех¬нею переплітаються наступні три емоції: страх викриття, почуття провини з приводу брехні і радісне піднесення від прийдешнього успіху. 

 
Страх викриття
У слабкій формі цей страх не є небезпечним — навпаки, він може навіть допомогти брехунові уникнути помилок. Лише з наростанням такого страху починають виявлятися поведінкові ознаки брехні, які стають помітними досвідченому спостерігачеві. Але сильний страх викриття свідчить лише про те, що людина чогось дуже боїться. Якщо брехун має надто велике передчуття бути викритим (беіесііоп сотргеНепзіоп), він може вирішити, що ризикувати не варто, і, можли¬во, не стане брехати. Якщо ж він вже збрехав, то вірна оцінка влас¬ного емоційного стану допоможе йому зменшити або взагалі прихо¬вати свій страх. Однак ця інформація може допомогти досліднику брехні. Він буде пильно спостерігати саме за ознаками страху, якщо знає, що підозрюваний дуже боїться бути спійманим.
Міра передчуття бути викритим залежить від безлічі факторів. І першим з них, який обов’язково слід брати до уваги, є оцінка бре-хуном здатності жертви брехні розпізнавати брехню. Якщо жерт¬ва брехні — м’яка і довірлива людина, то передчуття бути викри¬тим зазвичай є не дуже сильним. З іншого боку, якщо доводиться мати справу з людиною, що має репутацію затятого скептика, то передчуття бути викритим може бути дуже сильним. Батьки часто переконують своїх дітей, що легко можуть виявити будь-яку їхню брехню: «Мені досить тільки подивитися в твої очі, і я відразу ж зрозумію, брешеш ти чи ні». Дитина, яка сказала неправду, може бо-ятися бути спійманою на брехні, а тому вона відразу лякається або зізнається у брехні, вирішивши, що шансів на успіх все одно немає.
У п’єсі Теренса Раттігана «Хлопчик Вінслоу» й у стрічці 1950 року, знятій за цією п’єсою, батько використовує цей прийом дуже обе¬режно. (Тегепсе Капітал, Тке Ш,п$1аиі Воу. Хе\у Уогк: Вгатаіі$1$ Ріау ЗЄГУІСЄ Іпс. Асііп§ Есііііоп, 1973, р. 29.) Його сина Ронні було від-раховано з військово-морської школи за звинуваченням у крадіжці грошей.
«Артур (батько): У цьому листі йдеться про те, що ти вкрав по-штовий переказ. (Ронні намагається щось сказати, але Артур зупи¬няє його.) Почекай, ні слова, поки не вислухаєш, що я тобі скажу. Відповіси мені тільки після того, як вислухаєш мене. Я не буду сер-дитися на тебе, Ронні, якщо ти скажеш мені правду. Але якщо ти мені збрешеш, я все одно дізнаюся це, тому що брехня між мною і тобою неможлива. Я дізнаюся правду, Ронні. Подумай про це, перш ніж відповідатимеш. (Він замовк.) Ти вкрав цей переказ?
Ронні (нерішуче): Ні, батьку, я не робив цього.
Артур робить крок у напрямку до нього.
Артур (пильно дивлячись йому в очі): Ти вкрав цей переказ?
Ронні: Ні, батьку, я не крав.
Артур продовжує дивитися йому в очі ще мить, потім полегше¬но зітхає».
Артур повірив Ронні, і далі в п’єсі розповідається про величезні зусилля батька і всієї родини, які зробили все, щоб відстояти Ронні.
СЇ'У'Шк ТеРенс Раттіган, відомий англійський драматург, народився ІЇШШгк в 1911 році, одержав освіту в Оксфордському університеті. Де¬бютував як драматург у 1934 році комедією «Перший епізод», яка протягом кількох десятиліть ставилась у багатьох театрах Англії та США. У 1950-х роках його п’єси ставилися і в Радян¬ському Союзі, наприклад драма «Вогні на старті» протрималася на сцені Московського художнього академічного театру кілька сезонів. Багато його п’єс було екранізовано; дві з них —за участі
А.    Асквита — «Хлопчик Вінслоу» і «Версія Браунінга».
Батьки не завжди можуть використовувати стратегію Артура для того, щоб добитися правди. У дитини, яка раніше багато разів успішно брехала своїм батькам, немає причин думати, що це рап¬том може не вийти. До того ж батьки можуть не пробачити провину дитини навіть у разі щирого зізнання, тому дитина, виходячи зі сво¬го попереднього досвіду спілкування з батьками, може їм просто не повірити, якщо вони раптом запропонують прощення в обмін на зі-знання. Дитина має довіряти батькові, і, безсумнівно, батько пови¬нен бути гідний довіри. Батько, який раніше не вірив своєму сино¬ві, постійно підозрював його в чому-небудь, може викликати страх у дитини, яка нічого не скоїла. В цьому полягає одна з головних про-блем, що виникають при спробах викриття брехні, а саме у неспро-можності відрізнити побоювання несправедливого звинувачення від страху викриття. Прояви страху і в тому, і в іншому випадку мо¬жуть виглядати абсолютно однаково.
Ця проблема характерна не тільки для стосунків між батьками й дітьми. В будь-якій ситуації дуже непросто зрозуміти, з чим саме ми маємо справу: з острахом несправедливого обвинувачення чи з ост-рахом викриття. Причому це завдання виявляється вкрай важким, якщо розпізнати брехню намагається людина недовірлива, яка на все дивиться з підозрою. Для такої людини щораз буде все важче і важче відрізнити побоювання несправедливого звинувачення від страху викриття. Проте страх викриття послаблюється завдяки тривалій практиці, тобто після кількох успішних спроб викорис¬тання брехні. Чоловік, який мав більше п’ятнадцяти коханок, вже не надто турбується про те, що його викриють. У нього за плечи¬ма великий досвід, який дозволяє заздалегідь передбачити, що і як потрібно приховати. Але найголовніше, він упевнений, що завжди зможе викрутитися; тобто самовпевненість теж знижує страх ви¬криття. І тоді вже брехун може робити помилки саме через безтур¬ботність, а тому певне побоювання викриття буде навіть корисним для такого брехуна.
Принцип роботи детектора брехні (поліграфа) засновано на ви-явленні поведінкових проявів брехні, тому детектор є вразливим до таких проблем. Детектор брехні виявляє не саму брехню, а тільки емоційну реакцію. Дроти детектора брехні приєднані до підозрюва-ного лише для того, щоб вказувати на фізіологічні зміни: посилення потовиділення, тиск тощо. Самі по собі зміни тиску або потовиділен-ня не є ознаками брехні. Те, що руки стають більш вологими і серце починає битися сильніше, свідчить лише про виникнення якихось емоцій. Однак перед тестуванням на детекторі брехні оператори на-магаються переконати підозрюваного, використовуючи так звану «стимуляцію», що апарат ніколи не зазнає невдачі у викритті бреху-нів. Для цього підозрюваному пропонують переконатися, що маши¬на в змозі визначити ту карту, яку людина вибрала з колоди. Після того як випробовуваний вибере карту і поверне її в колоду, опера¬тор починає показувати йому карту за картою і просить кожен раз говорити «ні», навіть якщо той бачить карту, яку вибрав. Деякі з опе-раторів ніколи не помиляються, але лише тому, що, не довіряючи показанням детектора, використовують краплені карти. На виправ-дання своєї брехні вони наводять два наступних міркування. Якщо підозрюваний неповинний, необхідно переконати його в тому, що машина не помиляється, інакше острах несправедливого обвинува-чення може завадити при випробуванні. Якщо ж він винен, необхід¬но змусити його боятися викриття, інакше тест виявиться просто марним. Втім, більшість операторів не вдаються до такого роду хи-трощів і цілком покладаються на свідчення детектора, вони вірять, що свідчення детектора дійсно допоможуть їм дізнатися, яку карту обрав підозрюваний. (З книжки Девіда Ліккена «Тремтіння в крові: користь і шкода детектора брехні» (Патісі І.уккеп, А Тгетогіп ІкеВІооіі: ІІзез апЛАЬизез о/іНеЬіеБеїесіог. Хе\\’ Уогк: МсОга\у НІН, 1981).)
ЯК це було в п’єсі «Хлопчик Вінслоу», підозрюваний повинен по-вірити в здатність жертви брехні викрити брехню. І тоді ознаки 
страху будуть поганим свідченням лише в тому випадку, якщо пи-тання недостатньо продумані, тобто можуть викликати переляк у того, хто говорить правду. Втім, перевірки на детекторі брехні не вдаються не тільки тому, що деякі випробовувані лякаються не¬справедливого обвинувачення чи відчувають хвилювання з яких- небудь інших причин під час тестування, але також і тому, що окре¬мі злочинці просто не вірять в магічну силу машини. Вони знають, що можуть обдурити її, а тому роблять це досить легко.
Деякі фахівці, що працюють з детекторами брехні, вважають, що впевненість підозрюваного у точності результатів, отриманих за допомогою машини, не має значення. Ці та інші висновки про тестування за допомогою детектора брехні, а також про викорис¬тання поведінкових ознак брехні наведено в розділі 7.
У свою чергу оператор детектора брехні намагається домогти¬ся зізнання за будь-яку ціну. Як батько зі згаданої вище п’єси заявляв про свою особливу здатність до викриття брехні, прагнучи змусити сина зізнатися, якщо той винен, так і деякі оператори намагаються витягнути зізнання, переконуючи підозрюваних у тому, що машину не проведеш. Коли підозрюваний не зізнається, деякі оператори детектора брехні тиснуть на нього: буцімто за показами детектора брехні він бреше. Завжди є ймовірність, що зі зростанням небезпе¬ки викриття винний зрештою зізнається. Неповинний же витри¬має неправдиві звинувачення або, можливо, почне доводити свою непричетність до злочину. На жаль, у такій ситуації деякі непови¬нні можуть зробити помилкове зізнання лише для того, щоб позбу¬тися психологічного тиску.
Оператор детектора брехні, на відміну від батька, не має пра¬ва прощати злочин у разі зізнання в ньому. Слідчий же, допитуючи підозрюваного, має можливість хоча б натякнути на те, що добро-вільне зізнання може пом’якшити покарання. Хоча зазвичай слід¬чий і не в змозі запропонувати повне прощення, проте, аби вича¬вити зізнання, він може запропонувати психологічне прощення, тобто не соромити чи не загрожувати справедливим покаранням. Слідчий може співчутливо пояснити, що дуже добре розуміє зло¬чинця і що, можливо, сам вчинив би так само на його місці. Або ж запропонувати підозрюваному рятівне пояснення мотивів злочи¬ну. Для прикладу розглянемо уривок з магнітофонного запису під час допиту людини, яку підозрювали у вбивстві і яка згодом вияви¬лася невинного. Слідчий каже підозрюваному: «Інколи оточення, 
хвороба або інша причина штовхає нас з прямого шляху у прір¬ву... Іноді й сам напевно не розумієш, що відбувається. Скоїш що- небудь під впливом пристрасті чи гніву або через якусь дурну думку. Згодом жалкуєш і хочеш усе виправити, бо розумієш, що помилив¬ся». (]атез РЬеІап, Зсашіак, Зсатрз апЛ Зсоипйгеїз. ХемгУогк: Капсіот Ноиве, 1982, р. 110.)
Отже, репутація дослідника брехні може суттєво впливати на виникнення страху викриття у брехуна і страху несправедливого звинувачення у невинного. Інший фактор, що впливає на страх ви-криття, це особистість самого брехуна. Деяким людям брехня да¬ється дуже важко, інші ж брешуть з неперевершеною легкістю. Причому набагато більше відомо про людей, які брешуть доскона¬ло, ніж про тих, хто на це нездатний. Однак мені пощастило дізна¬тися дещо і про таких людей під час досліджень, пов’язаних із при¬ховуванням негативних емоцій.
У 1970 році я почав серію експериментів, аби підтвердити озна¬ки брехні, які було виявлено мною при ретельному аналізі відеоза- пису бесіди пацієнтки психіатричної клініки Мері з її лікарем (див. розділ 1). Нагадаю, Мері приховала від доктора свій відчай, аби отримати дозвіл піти на вихідні додому і там, звільнившись від на¬гляду, зробити нову спробу самогубства. Я перевіряв подібні випад¬ки брехні в інших людей, намагаючись переконатися, чи наявні в їхній поведінці ті ж ознаки брехні, які було виявлено в Мері. Важко було знайти достатню кількість клінічних прикладів. Хоча часто іс¬нують підозри, що пацієнт бреше, проте точно встановити це вда¬ється досить рідко, хіба що він сам у цьому зізнається (як це і було у випадку з Мері). Тому єдине, що мені залишалося, це створити на основі випадку з Мері експериментальну ситуацію, аби виявити по-милки, що виникають в моменти брехні.
Для того щоб опинитися в ситуації, в якій була Мері, учасни¬ки експерименту повинні були відчувати сильні негативні емоції і бути зацікавленими в тому, щоб приховати їх. Я показував учасни¬кам експерименту фільми з огидними медичними сценами, закли¬каючи їх приховувати будь-які ознаки своїх переживань під час пе¬регляду. Однак перший мій експеримент провалився, бо ніхто на¬віть не спробував досягти успіху. Спочатку я не міг собі навіть уяви¬ти, як важко змусити людей брехати в лабораторних умовах. Люди соромляться, коли знають, що вчені спостерігають за їхньою по-ведінкою. А відсутність серйозних мотивів для брехні призводить до того, що брехня в експериментальних умовах виходить менш 
Розділ В
переконливою, ніж у дійсності. Тоді в якості піддослідних я обрав студенток, майбутніх медсестер, бо для них успіх в приховуванні справжніх емоцій під час їхньої роботи мав велике значення. їм запропонували попрактикуватися у навичках, необхідних для по-дальшої роботи. Іншою причиною вибору медсестер в якості під-дослідних було прагнення уникнути етичної проблеми, що вини¬кає під час демонстрації таких неприємних сцен. Отже, студентки медичного коледжу ідеально відповідали для роботи з такого роду матеріалами. Інструкції, які я їм дав, були наступними: «Уявіть собі, що ви працюєте в пункті надання невідкладної допомоги і до вас кидається мати з сильно скаліченою дитиною. Ви не маєте пра¬ва виказувати ваші почуття, навіть якщо знаєте, що дитина від¬чуває жахливий біль і в неї мало шансів вижити. Ви мусите стри¬мувати власні почуття і заспокоювати матір до прибуття лікаря. Або ж уявіть, що вам доведеться мити судно пацієнта, який не в змозі контролювати дії свого кишківника. Він вкрай збентежений і соромиться того, що опинився в стані немовляти. Ви, можливо, відчуваєте огиду, але змушені приховувати це почуття. І експери¬мент пропонує вам перевірити вашу здатність контролювати по¬чуття, а також попрактикуватися в цьому. Спочатку ви побачите приємний фільм з барвистими сценами з життя океану. Під час пе¬регляду вам треба описувати ваші почуття співрозмовнику, який не має можливості бачити, який саме фільм ви дивитеся. Потім вам продемонструють кілька найогидніших сцен, які тільки мож¬на собі уявити за роки роботи в медичній установі. Але при пе¬регляді цих сцен ви мусите приховувати свої переживання, щоб співрозмовник подумав, що ви дивитеся ще один приємний фільм (можете, наприклад, сказати, що вам показують чарівні квіти з Парку Золотих Воріт у Сан-Франциско). Прошу докласти максимум зусиль».
Ми відібрали найнеприємніші для перегляду медичні фільми, які тільки змогли знайти. Під час попереднього перегляду ми ви¬явили, що багатьох глядачів надзвичайно засмутив фільм про хво¬рих з важкими опіками, особливо після того як вони дізнавалися, що нестерпний біль неможливо полегшити ніякими медикамен¬тами. Інші були засмучені сценою ампутації почасти через велику кількість крові, а почасти через співчуття до постраждалої люди¬ни, адже щойно вона прокинеться, то усвідомить, що втратила кін¬цівку. Ми змонтували обидва фільми таким чином, ніби жертві опі¬ку роблять ампутацію. Згодом ми виявили, як добре люди можуть 
приховувати дуже сильні негативні емоції, а над усе коли вони хо¬чуть або мають зробити це.
Оскільки конкурс в медичний коледж нашого університету дуже високий, ці молоді студентки вже подолали складну систему тесту-вання, мали відмінні оцінки та добрі характеристики. Однак, не-зважаючи на це, всі вони помітно відрізнялися одна від одної умін¬ням приховувати свої почуття. Деякі робили це досконало, про¬те іншим нічого не вдавалося приховати. Поговоривши з цими ді¬вчатами після експерименту, я з’ясував, що нездатність брехати аж ніяк не пов’язана з нашим експериментом. Деякі студентки взага¬лі не вміли приховувати своїх почуттів. Є люди, надто чутливі до можливого викриття їхньої брехні. їм здається, що будь-яка люди¬на, тільки подивившись на них, зможе відразу ж сказати, брешуть вони чи ні. Що зрештою і викриває їхню брехню. Потім я переві¬рив усіх студенток, запропонувавши їм безліч всіляких тестів, і, на мій подив, виявив, що вправні брехунки нічим не відрізняються від інших своїх подруг, які не вміють брехати (і їхні родичі та друзі, прекрасно знаючи цю особливість характеру, поблажливо ставили¬ся до їх надмірної правдивості).
Мені також хотілося дізнатися більше і про протилежні їм типи людей, тобто про тих, хто бреше легко й успішно. Природжені бре¬хуни знають про свої здібності, так само як і ті, хто з ними добре знайомий. Вони брешуть з дитинства, обдурюючи своїх батьків, вчителів і друзів. Вони не відчувають страху викриття взагалі, а швидше навпаки, вони впевнені у своєму хисті. Така самовпевне¬ність і відсутність страху викриття є ознаками психопатичної осо¬бистості. Проте це лише одна характеристика, яку природжені брехуни поділяють з психопатами. На відміну від останніх, бреху¬ни здатні логічно мислити і вчитися на власному досвіді. У них не¬має інших психопатичних характеристик, таких як «побіжна чарів¬ність ... відсутність каяття або сорому; антисоціальна поведінка без очевидних докорів сумління; патологічний егоцентризм і нездат¬ність до любові (КоЬегІ Б. Наге, Рзускораіку: Ткеогу ап<і геяеагск. Уе\\' Уогк:_}оЬп \Уі1еу, 1970, р. 5). (Далі я буду описувати докори сумління і поясню докладніше, як каяття і сором видають брехню.)
У моєму експерименті природжені брехуни за оцінками різнома-нітних тестів нічим не відрізнялися від своїх подруг. У тестах не було й натяку на наявність рис психопатичної особистості. А в їхньому ха-рактері не було нічого антисоціального. Також, на відміну від психо-патів, вони не використовували своє вміння брехати на шкоду іншим. 
Злочинці-психопати обдурюють навіть фахівців. Роберт Реслсер, спостерігач Союзу біхевіористів при ФБР, опитавши 36 вбивць- рецидивістів, підсумував: «Більшість з них на перший погляд здаються нормальними» ... У Енн Рул, що змінила роботу в по¬ліції на вивчення психології та написала п’ять книг про вбивць- рецидивістів ... під час знайомства з Тедом Банді, з яким вона потім багато років пліч-о-пліч працювала в поліції, несподіва¬но майнула думка про вбивць. [Згодом Банді був засуджений за вбивства, багато з яких скоїв саме в той час, коли працював з Рул.] Тоді вони швидко стали друзями. [Рул згадує]: «Тед вмів говорити так, що не можна було зрозуміти, бреше він чи ні... Антисоціальна особистість завжди здається щирою, а її манера поведінки чудовою. Я думала, що знаю, як відрізнити злочин¬ця від нормальної людини, проте Тед не дав мені жодного при¬воду для підозр» (Ебмагсі Імаїа. Тґіе Ваіїїіпц Иогтаїсу ої 5егіаі Мигсіегз // Зап Ргапсізсо Сїігопісіе, Мау 5, 1984).
Природжені брехуни, які вміють надзвичайно вправно брехати, цілком свідомо застосовують свій хист, працюючи акторами, про-давцями, адвокатами, парламентерами, шпигунами і дипломатами.
З надзвичайною цікавістю до характеристик людей, здатних до-сконало брехати, поставилися дослідники військових хитрощів: «Така людина повинна мати гнучкий розум комбінатора, розум, який працює, розкладаючи ідеї, поняття або «слова» на компонен¬ти і потім комбінуючи їх на свій розсуд. (Гра в «Ерудит» є відмін¬ним зразком такого типу мислення.) ... Найбільш відомі брехуни ... були індивідуалістами, які прагнули будь-що домогтися успіху; такі люди зазвичай не годяться для колективної роботи ... і вважають за краще працювати поодинці. Вони часто переконані в першості власної думки. Таких людей іноді, завдяки їхній ексцентричності й замкнутості, вважали представниками богеми. Проте їхнє мис¬тецтво зовсім іншого роду. Це, мабуть, тільки загальний знамен¬ник для таких великих практиків брехні, як Черчілль, Гітлер, Даян і Лоуренс». (Напсіеі М. І. Іпіейщепсе апй Оесеріїоп, [оигпаї ої 8ггаге§іс Зїисііез, 5, 1982, р. 136.)
Такі «великі практики» мають володіти двома абсолютно різни¬ми здібностями: здатністю планувати стратегію брехні і здатніс¬тю вводити опонента в оману під час особистих зустрічей. Гітлер, очевидно, володів цими здібностями нарівні, хоча, можливо, якась з них була розвинена сильніше. На превеликий жаль, такі успіш¬ні брехуни вивчались дуже мало, а тому відсутні роботи, присвя¬чені питанню взаємозалежності особистості брехуна і галузі його 
діяльності. Я підозрюю, що відповідь на це питання має бути нега-тивною, тобто ті, хто успішно бреше у військовій галузі, не менш успішно брехатимуть у великому бізнесі.
Є спокуса затаврувати будь-якого політичного супротивника, який уславився своїм умінням брехати, як антисоціальну психопа¬тичну особистість. Проте я до подібних оцінок ставлюся з підозрою. Так само як Ніксон може бути героєм або негідником залежно від його політичних дій, інші лідери можуть виявитися психопатами або проникливими політиками залежно від того, як буде оцінено їхню діяльність в майбутньому. До того ж, психопатам дуже рідко щастить пробитися крізь бюрократичні структури й посісти місце національного лідера.
Я вказав на два вирішальних фактори страху викриття: з одного боку, особистість брехуна, а з іншого — репутація та характер цілі (або жертви) брехні. Проте не менш важливою є ставка (тобто мо¬тивація брехні — прим. ред.). Є одне просте правило: що вище став¬ка, то сильніше страх викриття. Однак застосування цього просто¬го правила може бути пов’язане з деякими труднощами, оскільки не завжди достеменно зрозуміло, що саме є ставкою.
Іноді це доситьлегко визначити. Наприклад, студентки-медсестри були надто зацікавлені в успіху, особливо на початку навчання, і, від-повідно, ставка була високою. Отже, у майбутніх медсестер мав бути сильним страх викриття, який мусив проявитися і виявити їхню брехню. І навпаки, якщо б це не стосувалося їхньої кар’єри, страх викриття був би слабшим. Наприклад, якби вони дивилися сюжет про крадіжки в магазинах, більшість з них навряд чи докладала ве¬ликих зусиль, аби приховати свої почуття. Ймовірно, ставка зросла б ще більше, якби нам вдалося переконати їх, що тих, хто провалить експеримент, буде відраховано з коледжу.
Згодом з’ясувалося, що ті, хто продемонстрував кращі результа¬ти в нашому експерименті, тобто хто успішніше контролював свої емоції, виявилися кращими студентками протягом наступних трьох років навчання.
Продавець, що вводить в оману покупця, навіть більше зацікавле-ний у факті продажу, ніж в отриманні відсотку від продажу. Але що більшою є винагорода, то вищою ставка, отже, страх викриття ся¬гає найвищого рівня. Втім, іноді для брехуна вирішальною є навіть не сама винагорода. Продавець може просто підпасти під вплив ко¬лег і стати жертвою марнославства. Він буде намагатися обдурити 
впертого покупця (навіть якщо зароблені при цьому комісійні мі¬зерно малі), аби отримати величезну насолоду від захоплення ко¬лег його спритністю. Таким чином, ставки можуть бути дуже високи¬ми навіть при копійчаному виграші у покер, особливо якщо гравець хоче завдати поразки супернику і привернути увагу його подружки. Для деяких людей виграш — це все. Його розмір, кілька центів або сотні доларів, не має значення, бо для них ставка висока в будь-якому змаганні. А іноді на карту можуть бути поставлені речі абсолютно ідіосинкратичні і незрозумілі. Наприклад, який-небудь ловелас тіль¬ки від самої можливості обдурити дружину може отримати набагато більшу насолоду, ніж від любовних пристрастей.
Боязнь викриття зростає, коли ставка передбачає не тільки ви-нагороду, але ще й можливість уникнути покарання. Коли людина вперше вирішує збрехати, ставкою зазвичай є якась винагорода. Брехун головно думає про те, що йому, можливо, вдасться отри¬мати. Розтратник, який вперше привласнив гроші, буде думати тільки про «вино, жінок і пісні». Але минає час, нестачу коштів виявлено, і розтратник опиняється під підозрою. Тепер він зму¬шений брехати, щоб не опинитися за ґратами і ставкою стає не винагорода, а нагальна потреба уникнути покарання. Проте така потреба може виникнути і з самого початку, особливо якщо жерт¬ва брехні надто недовірлива або ж брехун не дуже впевнений у своїх здібностях.
Брехня, в свою чергу, передбачає два види покарання: власне за брехню, якщо вона виявиться, і за проступок, що змусив брехати. І якщо брехунові загрожують обидва види покарання, страх викрит¬тя буде сильнішим. Іноді покарання за брехню буває набагато суво¬рішим, аніж за негідний вчинок. Батько з п’єси «Хлопчик Вінслоу» дав зрозуміти синові, що за брехню покарає його набагато сильніше. І якщо дослідник брехні зможе переконати підозрюваного в тому, що покарання за брехню буде набагато суворішим, аніж покарання за сам злочин, це може запобігти брехні.
Батьки мають знати, що суворість їхнього покарання — це один з найважливіших факторів, що визначають, будуть їхні діти зізна¬ватися чи ні. Доречний приклад можна знайти в романі Мейсона Лока Вемза «Життя і незабутні вчинки Джорджа Вашингтона». В одному з епізодів батько звертається до юного Джорджа: «Багато батьків самі змушують своїх дітей до цієї мерзенної практики [брехні] жорстокими побоями за будь-який дрібний проступок. Це означає, що наступного разу маленька налякана істота неодмінно почне брехать). І тільки для того, щоб уникнути палиці. Що ж до тебе, Джордже, ти знаєш, я завжди говорив і зараз повторю: щораз, коли ненавмисне ти зробиш що-небудь не так, що, загалом-то, буває досить часто, особливо поки ти тільки маленький хлопчик без до¬свіду або знань, не треба нічого придумувати, щоб приховати свою провину, треба просто бути маленьким чоловіком, сміливо прийти до мене і в усьому зізнатися. І тоді замість того, щоб покарати тебе, Джордже, я буду ще більше поважати і любити тебе за це, мій до¬рогий». Наведений далі епізод з вишневим деревом доводить, що Джордж повірив батькові.
Брешучи, можна втратити набагато більше, ніж у разі щирого зі-знання, і це справедливо не тільки у стосунках між батьками та ді¬тьми. Наприклад, чоловік може попередити свою дружину про те, що подружня зрада буде дуже болісною для нього, але він проба¬чить їй зраду, якщо тільки вона не брехатиме. Для нього втрата до¬віри є набагато страшнішою, ніж втрата ілюзій з приводу вірнос¬ті дружини. Хоча насправді це не завжди так, і його дружина може думати про це інакше. Зізнання в зраді може бути витлумачено і як жорстокість; винний чоловік може вважати, що набагато делі¬катніше не говорити про свої необачні вчинки. Чоловіки й дружи¬ни в цьому часто не згодні одне з одним, адже почуття дуже сильно впливають на перебіг спільного життя. Взаємовідносини після зра¬ди можуть вельми відрізнятися від тих, що були, поки про зраду не стало відомо.
Однак навіть якщо винний усвідомлює, що за брехню буде по-караний набагато суворіше, ніж у разі зізнання, брехня може зали-шатися дуже спокусливою, оскільки зізнання несе із собою негайні і певні втрати, тимчасом як брехня іноді допомагає уникнути будь- яких втрат взагалі. І перспектива уникнути негайного покарання може виявитися настільки привабливою, що брехун недооцінюва¬тиме можливі наслідки. Усвідомлення того, що визнання провини було б найкращим виходом зі складного становища, зазвичай при¬ходить занадто пізно, коли брехня триває так довго і обростає та¬кими подробицями, що зізнання навряд чи вже може сприяти від¬чутному зменшенню покарання.
Іноді важко визначити доцільність зізнання або брехні, оскіль¬ки вони мають непевне відносне значення. Існують вчинки, які самі по собі настільки негідні, що зізнання нітрохи не полегшить покарання. Таке буває, наприклад, коли приховують розбещен¬ня дітей, інцест, вбивство, зраду чи тероризм. Якщо щире каяття інколи може виправдати ловеласа, то тим, хто зізнається в наведе¬них вище злочинах, прощення немає (хоча щиросерде зізнання і може дещо пом’якшити покарання). І в разі розкриття таких злочи¬нів навряд чи хтось буде засуджувати злочинця за те, що той не від¬крився сам. Причому опинитися в ситуації, коли брехня краща від зізнання, можуть не тільки свідомо огидні й жорстокі люди. Єврей, що приховує свою національність під час окупації нацистами, або шпигун під час війни нічого не набувають від свого зізнання і нічо¬го не втрачають від брехні. Однак навіть коли немає ніякого шан¬су зменшити покарання, брехун може зізнатися, аби не обтяжувати свою брехню новою брехнею, або для того, щоб позбутися сильного страху викриття чи докорів сумління.
Ще один аспект впливу ставки на страх викриття полягає в тому, що набуває і що втрачає жертва брехні, а не сам брехун. Зазвичай брехуи отримує винагороду за рахунок жертви. Розтратник здобу¬ває те, що втрачає роботодавець. Однак набутки і втрати не завжди є рівноцінними. Комісійні продавця від продажу неякісного това¬ру можуть бути набагато меншими, ніж втрати, яких зазнав дові¬рливий покупець. Крім того, участь брехуна і жертви брехні може відрізнятися не тільки кількісно, але і якісно. Ловелас знаходить лише чергову пригоду, тимчасом як рогоносець втрачає самоповагу. І рівень страху викриття дуже залежить від такого розходження в ставках брехуна і жертви. Що, в свою чергу, залежить ще й від того, чи усвідомлює це розходження сам брехун.
Брехун не завжди в змозі вірно оцінити становище своєї жертви. Він зацікавлений лише в тому, щоб йому повірили. До того ж брехуну зручніше думати, що жертві брехня необхідна настільки ж або навіть більше, ніж йому. Таке дійсно трапляється. Не всяка неправда шкід-лива, адже брехня буває альтруїстичною: «Блідого, кволого одинад-цятирічного хлопчика, пораненого, але живого, було витягнуто вчо¬ра з-під уламків невеликого літака, який розбився в неділю в горах Йосемітського національного парку. Хлопчик пробув на місці аварії на висоті 11 000 футів кілька діб, він лежав, загорнутий у спальний мішок на задньому сидінні завалених снігом уламків серед бурхливої заметілі. «Де мої мама і тато? — було перше запитання приголомше¬ного п’ятикласника. — 3 ними все гаразд?» Рятувальники не сказали хлопчикові, що його вітчима й матір знайшли вже мертвими у роз¬битій вщент кабіні». (8ап Ргапсіясо СЬгопіс1е, ]апиагу 9, 1982, р. 1.)
Мало хто буде заперечувати, що це була брехня з альтруїстич¬них міркувань, так звана брехня для порятунку яка не передбачає ніякої вигоди для рятувальників. Однак благородство брехні зо¬всім не означає, що брехун не буде відчувати сильного страху ви¬криття. Якщо ставка висока, існує ймовірність дуже сильного стра¬ху викриття, і тут вже неважливо, хто від цього виграє більше. Рятувальників непокоїло, чи витримає хлопчик таке потрясіння, отож вони мали подбати про те, щоб їхня брехня виглядала якомо¬га правдоподібніше.
На підставі викладених вище фактів можна зробити висновок, що страх викриття є найбільшим у випадках, коли:
•    жертва має репутацію людини, яку складно обдурити;
•    жертва починає щось підозрювати;
•    брехун має обмежений досвід брехні;
•    брехун схильний до страху викриття;
•    ставки дуже високі;
•    ставками є одночасно нагорода і покарання, або, якщо має місце тільки щось одне з них, ставкою є уникнення покаран¬ня;
•    покарання за брехню чи за скоєний вчинок настільки велике, що немає сенсу говорити правду;
•    брехня не передбачає жодних вигод для жертви брехні.
Докори сумління
Вони мають безпосереднє відношення лише до почуттів бреху¬на, а не до юридичного визначення його провини або невинності. Крім того, докори сумління необхідно відрізняти від почуття прови¬ни, зважаючи на зміст брехні. Припустимо, Ронні в п’єсі «Хлопчик Вінслоу» справді вкрав поштовий переказ. Він би почувався винува¬тим за крадіжку, картаючи себе за те, що накоїв. А якби Ронні при¬ховав свою крадіжку від батька, він відчував би ще й провину за те, що збрехав, тобто мучився би від докорів сумління. Не обов’язково відчувати себе винуватим з приводу змісту брехні, аби страждати від докорів сумління. Припустимо, Ронні обікрав хлопчика, який за¬вдяки брехні переміг його в шкільному змаганні. У цьому разі він, швидше за все, не відчував би ніякої провини за свою крадіжку у такого підлого однокашника; він міг вважати це заслуженою пом¬стою. Але водночас він міг би відчувати провину за те, що обдурив вчителя або батька. Мері, пацієнтка психіатричної клініки, не від¬чувала себе винуватою щодо своїх планів самогубства, але почува¬лася винною в тому, що обдурила лікаря.
Як і страх викриття, докори сумління можуть бути різної інтен-сивності. Вони можуть бути досить слабкими або ж, навпаки, на-стільки сильними, що брехня не вдасться, тому що почуття про¬вини спровокує витік інформації або виявить будь-які інші ознаки брехні. Надмірне почуття провини призводить до болісних пере¬живань, які підривають у страждальця найбільш фундаментальне почуття — почуття власної гідності. Одне лише бажання позбутися таких жорстоких почуттів може підштовхнути до зізнання не зва¬жаючи на подальше покарання. Часом навіть покарання може бути саме тим звільненням від болісного почуття провини.
Наважуючись збрехати вперше, люди часто не уявляють собі, як сильно страждатимуть потім від докорів сумління. Брехунові важко передбачити, як вплине на них щира подяка жертви за уяв¬ну допомогу або звинувачення будь-кого іншого за їхню провину. Зазвичай подібні сцени викликають докори сумління, хоча для де¬кого це всього лише приправа, що робить брехню по-справжньому смачною. (Ми обговоримо цю реакцію, так зване захоплення від об¬дурювання, далі в цьому розділі.) Інша причина, з якої брехуни не¬дооцінюють значення докорів сумління, полягає в тому, що недо¬статність одноразової брехні стає очевидною тільки згодом, коли виявляється, що тепер брехня має повторюватися знову і знову, об¬ростати все новими і новими подробицями, хоча б для того, щоб не розкрилась початкова брехня.
Тісно пов’язане з докорами сумління і почуття сорому, але між ними існує ключова якісна відмінність. Для докорів сумління не по-трібна публіка — людина сама собі суддя. І навпаки, для почуття соро-му потрібно несхвалення або осміяння з боку інших. Якщо немає ні-кого, хто знав би про злочин, то не буде і сорому. А докори сумління все одно можуть виникнути. Звичайно ж, можуть бути присутніми обидва ці почуття. Але ця відмінність між соромом і докорами сум-ління дуже важлива, оскільки ці дві емоції можуть «розірвати» лю-дину. Бажання полегшити провину спонукає до визнання, а бажання уникнути принизливого почуття сорому перешкоджає цьому.
Припустимо, що Ронні вкрав гроші і тепер почувається винним за те, що накоїв, і до того ж його стали мучити докори сумління, адже він приховав свій злочин. У Ронні могла з’явитися потреба у зізнанні, аби позбутися докорів сумління. І тільки сором перед батьком міг зупинити його. Щоб уникнути цього, батько, як ви пам’ятаєте, обіцяв у разі зізнання не карати сина. Що менше бо¬явся Ронні покарання, то зменшувався його страх викриття, але батько намагався ще послабити у Ронні почуття сорому, І він спро¬бував зробити це, пообіцявши пробачити хлопчика. Проте він міг би взагалі запобігти появі сорому й домогтися тим самим зізнання, якби використовував методи і прийоми слідчого, який намагаєть¬ся під час допиту вичавити з підозрюваного зізнання у вбивстві. Батько міг би сказати Ронні: «Я цілком в змозі зрозуміти навіть зло¬дійство. Можливо, я і сам вчинив би так само на твоєму місці, адже це величезна спокуса. Кожен робить помилки у своєму житті і ча¬сом не відразу розуміє, що був не правий. А сам собі допомогти не завжди можеш». Хоча, звичайно ж, добропорядний англійський батько не в змозі відкрито визнати таке і, на відміну від слідчого, не захоче брехати, аби лишень домогтися зізнання.
Деякі люди в разі брехні є особливо схильними до почуття соро¬му і докорів сумління. І в першу чергу ті, хто з дитинства звик вва¬жати брехню одним з найжахливіших гріхів. Ті ж, кого виховува¬ли, не засуджуючи саму по собі брехню, а просто вселяючи почуття провини за все, згодом тільки й шукають можливості підсилити це своє почуття провини і безсоромно виставляють його на загальний огляд. На жаль, особи, схильні до такого роду відчуттів, досліджені занадто мало. І дуже мало відомостей про людей, які взагалі не від¬чувають провини за брехню.
Оглядач Джек Андерсон у газетній статті виразив недовіру Мелу Вейнбергу, головному свідку обвинувачення ФБР в Ебскамскій справі, й відрекомендував його як безсоромного брехуна. Андерсон описав реакцію Вейнберга на виявлення його дружиною Мері по¬дружньої зради, яку він приховував протягом чотирнадцяти років: «Коли Мел несподівано почув про це, він тільки знизав плечима у відповідь на вимогу Мері порозумітися. «Отже, мене викрито, — сказав він. — Я ж завжди казав тобі, що я найбільший в світі бре¬хун». Потім затишно влаштувався у своєму улюбленому кріслі, замо¬вив трохи китайської їжі і попросив Мері дати йому манікюрний набір». (8ап Ггапсізсо СЬгопісІе,^пиагу 21, 1982, р. 1.)
Відсутність почуття провини або сорому вважають ознакою пси-хопатії лише в тому разі, якщо вона поширюється на всі або майже всі сфери життя. (Очевидно, на підставі одного лише газетного зві¬ту такий діагноз ніхто не поставить.) Існують також розбіжності між фахівцями і в тому, наслідком чого є відсутність провини або сорому: наслідком виховання або яких-небудь біологічних факторів. Проте всі фахівці дотримуються єдиної думки в тому, що ані почуття провини, ані страх не змусять психопата припустися помилки, коли він бреше.
Особливих докорів сумління не буде також, якщо брехун не по¬діляє суспільних цінностей своєї жертви. Люди відчувають себе менш винними перед тим, хто, на їхню думку, живе не так, як слід було б. Бабій, приховуючи свої зради від фригідної дружини, може зовсім не відчувати за собою ніякої провини. А революціонер чи терорист рідко відчуває докори сумління, брешучи представникам держави. Також і шпигун не буде мучитися докорами сумління че¬рез те, що вводить в оману свою жертву, Один колишній агент ЦРУ дотепно зауважив: «Якщо прибрати лушпиння тріскучих фраз, то очевидно, що робота розвідника полягає в зраді довіри». (Ноосі Ш. Моїе. Уе\у Уогк: ДУШ. Когіоп & Со., 1982, р. 11.) Коли я консульту¬вав представників служби безпеки, які ловлять людей, що скою¬ють вбивства державних чиновників високого рівня, я не міг орі¬єнтувати їх на те, що звинувачувати брехунів допомагають докори сумління. Наймані вбивці можуть боятися бути спійманими, якщо вони не професіонали, однак навряд чи коли-небудь вони будуть відчувати почуття провини з приводу своєї справи. Професійні злочинці не відчувають за собою жодної провини, оскільки бре¬шуть супротивнику. На цьому заснована їхня робота, і це пояснює, чому дипломати або розвідники не відчувають провини через те, що вводять в оману тих, хто не поділяє їхніх цінностей. У таких си¬туаціях брехун вважає, що здійснює доброчинний, на його думку, вчинок.
Брехню було дозволено у більшості з наведених прикладів, тоб¬то кожен з цих людей діяв у рамках певних соціальних норм, які узаконюють їхню брехню. У таких випадках практично не вини¬кає ніякого почуття провини, оскільки жертва брехні сповідує інші цінності. Але часом брехня буває дозволеною і тим, хто не є супротивником і чиї цінності збігаються з цінностями брехуна. Лікарі можуть не відчувати докорів сумління з приводу того, що обманюють пацієнтів, якщо впевнені, що це робиться на користь останніх. Використання плацебо, тобто таблеток з цукру, які зовні схожі на справжні ліки, — це досить старий і освячений століття¬ми тип медичної брехні. Якщо подібний трюк принесе пацієнто¬ві полегшення або, нарешті, задовольнить його бажання прийма¬ти саме такі таблетки (які, якщо їх застосувати насправді, можуть нашкодити), то така брехня, на думку багатьох лікарів, є виправда¬ною. У клятві Гіппократа нічого не говориться про чесність перед пацієнтом, просто передбачається, що лікар повинен робити лише те, що може допомогти хворому. 
Приблизно 30-40% пацієнтів отримують полегшення від плаце- бо, проте деякі медичні працівники та філософи вважають, що використання плацебо підриває довіру, необхідну у взаєминах лікаря і хворого, й інспірує більш небезпечну брехню (бгивоп І.. ІІзе оґ РІасеЬоз Веіп£ Аг&иед оп ЕіґіісаІ Сгоипсіз // №\д/ Уогк Тіплез, РеЬгиагу 13,1983, р. 19).
Священик, що приховує від поліції каяття злочинця під час спо¬віді, навіть у разі явної брехні на пряме запитання поліцейського не мусить відчувати жодних докорів сумління. Його обітниця до¬зволяє йому таку брехню. Він не отримує з цієї брехні жодної виго¬ди для себе, це вигідно лише злочинцеві; і злочин може залишити¬ся нерозкритим. Студентки медичного коледжу, приховуючи свої справжні почуття, не відчували жодних докорів сумління. Брехню було дозволено — їм пояснили, що медсестра повинна вміти прихо¬вувати свої почуття під час роботи заради полегшення страждань пацієнта.
Але найчастіше брехуни можуть не усвідомлювати або ж не ви-знавати, що брехня, яка на перший погляд видається брехнею для спасіння, вигідна їм самим. Наприклад, один старший віце- президент національної страхової компанії вважає, що правда може виявитися жорстокою, якщо страждає самолюбство іншої людини: «Часом не так-то просто кинути якомусь хлопцеві в об¬личчя: «Ні, ти ніколи не будеш керівником» (Ногошіг В., Шіеп ЗкоиІЯАпЕхесиїтеЬіе?// Іпсішігу \Уеек, УоуетЬег 16,1981, р. 81). В даному разі почуття хлопця і віце-президента не постраждають. Адже насправді важко сказати таке цьому хлопцю прямо в очі — з його боку можливий протест, особливо якщо він вважатиме, що це лише особиста думка віце-президента. У цьому випадку брех¬ня щадить обох. Але деякі можуть зауважити, що цьому хлопцеві брехня шкодить, оскільки позбавляє його цінної інформації, хоча і неприємної, але необхідної для того, щоб поліпшити свої ділові якості або ж переорієнтуватися і пошукати якусь іншу роботу. Так само можна погодитися і з тією думкою, що лікар, який дає пла¬цебо, хоча і є альтруїстом, теж отримує вигоду з брехні — він по-збавлений можливого розчарування пацієнта в тому, що немає ліків від його хвороби, або гніву, якщо пацієнт дізнається, що доктор дає плацебо, ймовірно, вважаючи пацієнта просто іпохон¬дриком, а не хворим. Крім того, залишається відкритим питання, чи дійсно брехня є корисною для пацієнта або ж вона все-таки шкодить йому. 
Проте є безперечні приклади брехунів-альтруїстів: священик, що приховує сповідь злочинця, рятувальники, які не сказали поранено¬му хлопчику, що його батьки загинули під уламками літака. У цих випадках брехун не отримує для себе ніякої вигоди. А якщо брехун не бачить у своїй брехні ніякої вигоди для себе, він, швидше за все, не буде відчувати і докорів сумління.
Коли брехню дозволено, то навіть егоїстична брехня може не ви-кликати докорів сумління. Гравців у покер не мучить совість за те, що вони блефують. Це також стосується торгів, де б вони не про¬ходили: на східному базарі, на Волл-Стріт або в найближчому офісі агенції нерухомості. В одній статті, присвяченій брехні, говориться: «Можливо, найпопулярнішою формулою брехні є фраза: це моя оста-точна пропозиція. Такі мовні звороти не тільки прийнятні в світі біз-несу, на них очікують... Під час публічних торгів ніхто не припускає, що всі карти будуть викладені на стіл з самого початку (Ногошіг В., Шіеп ЗТіои/А Ап Ехесиїіое Ьіе? // Іпсішігу \Уеек, ГчїоуетЬег 16, 1981, р. 83). Домовласник, який оцінює вартість свого будинку дорожче, ніж вона є насправді, не буде відчувати за собою ніякої провини, якщо отримає затребувану ціну. Його брехню дозволено, адже учас¬ники очікують один від одного саме дезінформації, а не правди; тому в торгах і в покері немає брехні. Сама природа цих ситуацій припус¬кає, що жоден з учасників не буде правдивим. Тільки дурні показу¬ють свої карти і називають мінімальну ціну.
Докори сумління найбільш вірогідні тоді, коли брехню не до-зволено. І найсильніше совість мучить брехуна, якщо було досяг¬нуто попередньої домовленості не брехати одне одному: жертва довіряється брехунові, не припускаючи, що її ошукують. У таких опортуністичних видах брехні докори сумління посилюються, якщо жертва страждає принаймні настільки ж, наскільки виграє брехун. Підліток, який приховує від батьків, що курить мариху¬ану, може не відчувати за собою жодної провини, якщо вбачає у своїх батьках тільки дурнів, які бубонять про шкоду наркоти¬ків, адже йому чудово відомо з власного досвіду, що вони непра¬ві. Якщо він до того ж вважає їх лицемірами, які вживають сильні алкогольні напої, а йому не дозволяють побавитися навіть легкими наркотиками, то ймовірність, що його буде сильно мучити совість, невелика. Однак, хоча підліток і не згоден зі своїми батьками з при¬воду марихуани, якщо він дійсно прив’язаний до них і турбується про рідних, то в разі викриття брехні він може відчути сором. Для виникнення сорому потрібна все ж наявність поваги до тих, хто не схвалює негідні вчинки, інакше таке несхвалення викликає лише гнів або презирство, а не сором.
Брехуни набагато менше відчувають докори сумління, якщо об’єк-ти їхньої брехні безособові або анонімні. Покупець, приховуючи від контролера на виході, що заплатив за свою покупку менше, ніж вона вартує, відчуває себе менш винним, якщо бачить цього контролера вперше. Якщо ж цей контролер є власником магазину або членом його сім’ї (наприклад, маленький родинний магазинчик), то, брешу¬чи йому, покупець буде відчувати себе більш винним, ніж якби це від¬бувалося в якомусь із супермаркетів. Коли жертва брехні анонімна, набагато легше потурати всіляким фантазіям, що зменшують власну провину, наприклад, уявляти, що їй це зовсім не зашкодить і, мож¬ливо, ніхто навіть нічого і не виявить; або більше того — що вона сама цього заслужила або сама хоче бути обдуреною. (Цю ідею вису¬нули Роберт Волк і Артур Хенлі в книзі «Право на брехню» (КоЬеП Б. \\га1к, АгіЬиг А. Бепіеу, Тке Кщкі Іо Ьіе. Nеш Уогк: Реіег Н. \\гусіеп, Іпс., 1970).)
Взаємозалежність докорів сумління і страху викриття неодно-значна. Боязнь викриття буває сильною навіть за дуже слабких до¬корах совісті. Коли брехню дозволено, докори сумління зазвичай слабкі, проте дозвіл на брехню підвищує ставки і, відповідно, страх викриття. У нашому експерименті з медсестрами дозвіл на брехню мав для них велике значення, і вони відчували сильний страх ви¬криття при слабких докорах совісті. Підприємець, який бреше сво¬єму працівникові, приховуючи від нього підозри з метою один раз схопити його за руку, швидше за все, також буде відчувати сильний страх викриття і вельми слабкі докори сумління.
Ті ж самі фактори, які посилюють докори сумління, можуть змен-шувати страх викриття. Брехун може відчувати себе винуватим, вво-дячи в оману довірливу жертву, але у нього не буде особливих підстав боятися, що його викриють, оскільки сама жертва навіть не припус¬кає думки про це. Звичайно, можна страждати від докорів сумління і водночас дуже боятися бути спійманим, або ж майже не відчувати ні того ні іншого. Це залежить від конкретної ситуації, а також від осо-бистості брехуна і жертви брехні.
Деякі люди буквально насолоджуються докорами сумління. Часом вони навіть спеціально брешуть для того, щоб таким чином помучитися. Більшість же, навпаки, знаходять ці відчуття настіль¬ки неприємними, що раді будь-якій нагоді їх позбавитися. Існує безліч шляхів для виправдання брехні. Брехню можна вважати помстою за несправедливість. Або ж можна цілком щиро думати, що жертва брехні є негідником, а негідник не вартий чесності. «Бос справжній скупердяй — він жодного разу не винагородив мене за все те, що я для нього зробив, тому я і прихопив дещо з його ки¬шені». Крім того, якщо жертва брехні виявилася занадто довірли¬вою, брехун може вважати, що вона сама в усьому винна.
Два інших виправдання, що ослабляють докори сумління, було згадано раніше. Одне з них — це благородна мета чи так звана ви-робнича необхідність. Згадаймо Ніксона, який пояснював свою брехню необхідністю зберегти посаду. Інше виправдання — це своєрідне бажання захистити жертву брехні від неприємностей. Іноді брехун може перетнути межу — він думатиме, ніби жертва сама хоче бути обдуреною. Якщо жертва знає про брехню, спри¬яє їй і прикидається, що нічого не підозрює, то ніякої брехні не¬має і брехун вільний від будь-якої відповідальності. Щира згода жертви з брехнею, незважаючи на явну невідповідність фактів і поведінки брехуна, допомагає брехуну. Бо той, хто не хоче бути обдуреним, обов’язково що-небудь запідозрить і спробує розкрити брехню.
Цікавий приклад можливої згоди жертви з брехнею міститься у наведеній вище історії про Роберта Лейсі (див. розділ 2). Цю іс¬торію я запозичив з книги Роберта Дейлі «Принц Міста. Правдива історія про поліцейського, який занадто багато знав», за мотивами якої було знято фільм. Автор претендує на правдивий опис того, як Лейсі допоміг федеральному прокурору добути докази коруп¬ції серед поліцейських і адвокатів. Коли Лейсі завербувався на цю роботу, його запитали, чи робив він будь-які злочини. Він зізнався у трьох. Ті ж, кого він пізніше викрив, запевняли, що Лейсі ско¬їв набагато більше злочинів, а оскільки він брехав про власні зло¬чини в минулому, то йому, мовляв, не слід довіряти і в свідченнях проти них. Однак ці голослівні заяви нічим не підтверджували¬ся, і багато людей було засуджено на підставі показань Лейсі. Алан Дершовіц, адвокат, який захищав одного з засуджених на підставі показань Лейсі, описав свою розмову з ним після суду, в якій Лейсі зізнався, що і справді скоїв набагато більшу кількість злочинів.
«Я [Дершовіц] сказав йому [Лейсі], що важко повірити, ніби Шоу [федеральний прокурор] не знав про інші злочини Лейсі до суду над Роснером [підзахисним Дершовіца]. «Звичайно ж, він і не сумнівався в тому, що я скоїв набагато більше злочинів, — сказав Лейсі. — Він знав це. Майк [Шоу] не дурень».
—    То як же він міг сидіти тут і спокійно дивитися на те, як ти, бу-дучи свідком, брешеш!? — запитав я.
—    Але ж він не був абсолютно впевнений в тому, що я брешу, — від¬повів Лейсі. — Він, звичайно, підозрював це і, ймовірно, вірив у це, але я попросив його не тиснути на мене, і він послухався. Я сказав йому: «три злочини», — Лейсі показав мені три пальці і широко по-сміхнувся, — тож прокурор із цим погодився. Обвинувачі завжди під-куповують лжесвідків, Алан. Ти ж знаєш». (Аіап Бегвіютіг, Тке Вені Бе/епне. Ме\уУогк: Капйот Ноше, 1982, р. 370.)
Незабаром Дершовіц дізнався, що і це зізнання Лейсі також вия-вилося брехнею. Судовий виконавець, який був присутній при пер¬шій зустрічі Лейсі з федеральним прокурором, сказав Дершовіцу, що Лейсі відразу ж зізнався більш ніж у трьох злочинах. Але фе¬деральний прокурор підтримав Лейсі в його замовчуванні повної правди, щоб зберегти довіру до нього як до свідка — присяжні мо¬жуть повірити поліцейському, який вчинив три злочини, але не тому, хто здійснив їх цілу купу. Після суду, коли стало широко ві¬домо, що Лейсі вчинив більше злочинів, Лейсі брехав Дершовіцу і тоді, коли говорив, що прокурор був тільки добровільною жерт¬вою, тим самим приховуючи, що вони змовилися. Крім того, обе¬режний Лейсі таємно зробив і зберіг магнітофонний запис свого зізнання прокурору, завдяки чому міг бути впевнений, що проку¬рор буде завжди залишатися до нього лояльним, захищаючи його від будь-яких судових переслідувань.
Тепер немає значення, що є правдою, а що брехнею у всій цій іс-торії, але сама розмова Лейсі з Аланом Дершовіцом є блискучим прикладом того, як добровільна жертва, для якої брехня є вигід¬ною, може полегшити брехунові домогтися свого. Однак жерт¬ви брехні можуть об’єднуватися з шахраями і за більш гідних при¬чин. Часто людина добровільно стає жертвою брехні через ввічли¬вість. Наприклад, коли господиня проводжає гостя, який вирішив піти занадто рано, не розпитуючи його про причини. Важливий аспект: для дотримання пристойності і поваги до почуттів господи¬ні досить навести який-небудь більш-менш правдоподібний привід. Оскільки у таких випадках жертва не тільки добровільно піддається брехні, вона навіть вітає подібну брехню, то я не включаю її у своє визначення брехні.
Любовний зв’язок — це інший приклад такого роду брехні, в яко¬му обидві сторони, об’єднавшись, підтримують спільну брехню. В сонеті 138 Шекспір писав: 
Клянеться мила в правді без упину,
Я бачу — то брехня, та вірю їй,
Коли мене приймає за хлопчину,
Ненавченого в школі життєвій.
Так, юнаком вона мене малює,
Хоч знає, що пройшла моя весна.
Я ж вірю їй, хоч знаю, вірю всує —
Тут з двох сторін панує лож одна.
Моя кохана побрехати рада,
Я рад: за юного беруть мене!
О, то закоханих найбільша вада —
Довір’я неправдиве й показне.
Ми дурим одне одного навзаєм І наші вади брехнями влещаєм.
(Переклад Д. Павличка)
Звичайно ж, не всі любовні компліменти настільки добросерд¬ні, і не всі жертви такої брехні хочуть бути обдуреними. Про заці¬кавленість у брехні самої жертви жодним чином не можна судити за свідченням брехуна. Брехуну будь-що важливо декларувати до¬бровільність жертви, оскільки це зменшує відчуття провини. Адже якщо жертва хоча б щось запідозрила, вона вже наполовину зірва¬лася з гачка.
Випадкові жертви, щоб уникнути розплати за розкриття брех¬ні, з часом можуть стати і добровільними. Уявіть собі становище урядового чиновника, який раптом запідозрив, що коханка, якій він так довіряв і стільки розповідав про свою роботу, була шпигун¬кою. Агенту з підбору персоналу інколи краще стати добровільною жертвою брехні у підробленій анкеті кандидата на посаду, якщо брехуна взято на роботу, ніж зізнатися у своєму помилковому рі¬шенні. Роберта Вольштеттер наводить безліч прикладів того, як національні лідери ставали добровільними жертвами брехні з боку противників і випадок з Чемберленом не є винятком. «У всіх цих прикладах брехні, які тривали довгі роки, в ігноруванні дедалі ва¬гоміших і явно суперечливих одне одному свідоцтв, дуже важливу роль відіграє дбайливо плекана надія на сумлінність потенційного противника і на ті загальні інтереси, які нібито наявні в обох сто¬рін. ... Противнику залишається лише злегка підштовхувати жерт¬ву, яка воліє відмахуватися від тих дій, які можуть бути розцінені як обридливі». (КоЬегІа \УоЬІ8ІеІІег, НІои> РеагіНагЬоигз апсі іНе Ріеатгех о/
БесерНоп //Іпіеііі^епсе Роїісу апсі Кайопаї Зесигіїу. Есі. РТакг^гаіїК.Ь., ІІгі Ка’апап & Мі1Ьег§Ш Натсіеп, Сопп.: АгсЬоп Рге88,1981.)
Підсумовуючи все вищевикладеие, можна стверджувати, що до-кори сумління посилюються в тих випадках, коли:
•    жертву обманюють проти її волі;
•    брехня дуже егоїстична; жертва не дістає ніякої вигоди з брехні, а втрачає стільки ж або навіть більше, ніж брехун на¬буває;
•    брехня не є дозволеною, а ситуація передбачає чесність;
•    брехун давно не практикувався в брехні;
•    брехун і жертва дотримуються одних і тих же суспільних цін-ностей;
•    брехун особисто знайомий з жертвою;
•    жертву важко звинуватити в негативних якостях або зайвій довірливості;
•    у жертви є причина припускати брехню чи, навпаки, брехун сам не хотів би обманювати.
Захоплення від обдурювання
Дотепер ми обговорювали тільки негативні почуття брехуна: страх викриття і докори сумління. Але брехня може викликати та¬кож і позитивні емоції. Брехня може вважатися досягненням, що вже саме по собі завжди приємно. Брехун може відчувати радісне збудження або від виклику, або безпосередньо в процесі брехні, коли успіху ще не досягнуто. У разі ж успіху може виникнути задо¬волення від полегшення, гордість за досягнуте чи почуття само- вдоволеної зневаги до жертви. Захоплення від обдурювання сто¬сується як усіх відразу, так і кожного з цих почуттів окремо, і якщо брехун не надто прагне приховати їх, вони теж можуть викрити брехню. Невинним прикладом захоплення від обдурювання є ви¬падок, коли дитина дурить довірливого приятеля. Брехун змуше¬ний приховувати своє захоплення, навіть якщо його витівка ско¬ріш адресована тим, хто з не меншим захопленням спостерігає, як дурять наївного хлопчика.
Захоплення від обдурювання також може мати різну інтенсив¬ність. Воно може бути геть відсутнім; бути незначним в порівнян¬ні з острахом викриття; або ж настільки сильним, що вплине на певні поведінкові ознаки. Люди можуть визнавати свою брехню, бажаючи поділитися своїм захопленням з іншими. Відомо, що 
Розділ В
злочинці розповідають про свої злочини друзям, незнайомим і навіть поліцейським, сподіваючись на визнання та високу оцін¬ку своїх здібностей, завдяки яким вони так вправно дурили інших людей.
Подібно до альпінізму або грі в шахи, брехня може принести за-доволення, тільки якщо є певний ризик. Під час мого навчання в коледжі Чиказького університету на початку 1950-х років було мод¬но красти книги з університетського книжкового магазину. Це було справжнім обрядом посвячення для новачків. Зазвичай крадіжка обмежувалася лише кількома книжками і здійснювалася майже пу-блічно. Докори сумління при цьому були дуже незначні. Студенти вважали, що університетський книжковий магазин не повинен бути комерційним підприємством, а оскільки той продовжував працю¬вати заради прибутку, то і заслуговував такого ставлення. Прилеглі приватні книжкові магазини ніхто не чіпав. Боязнь викриття була також невелика, оскільки жодних заходів, що запобігали б крадіж¬кам, у книжковій крамниці не робилося. За весь час мого навчання було спіймано тільки одну людину, яку було викрито саме завдяки неймовірному захопленню від обдурювання. Бернарда не влашто-вувала звичайна крадіжка. Він вирішив підвищити ставку, щоб про-демонструвати свою зневагу до магазину і викликати захоплення приятелів. Він став красти великі художні альбоми, які дуже важ¬ко сховати. Після того як це йому вже набридло, він пішов ще далі і став тягти відразу по три або чотири альбоми. Однак і цього ви¬явилося замало. Він почав дражнити продавців. Він зупинявся по¬руч з касиром, тримаючи свою здобич під пахвою і не докладаю¬чи жодних зусиль, щоб приховати її. Він провокував службовців. Захоплення від обдурювання спонукало його спокушати долю все більше і більше. Зрештою явні поведінкові ознаки захоплення від обдурювання викрили його. У його спальні виявили майже півсо¬тні викрадених книг. Згодом Бернард став мільйонером, займаю¬чись вельми респектабельним бізнесом.
Захоплення від обдурювання може зростати і з інших причин. Наприклад, Бернарда дуже п’янила потреба обдурити того, хто має репутацію дуже обачливої та недовірливої людини. Вельми спри¬яє захопленню від обдурювання присутність людей, що передчува¬ють тріумф брехуна. До речі, увага проникливої і розумної публіки може викликати у брехуна таке захоплення, що приховати обман буде дуже важко і вся афера провалиться. Досвідчений гравець у по¬кер тримає під контролем будь-який прояв своїх почуттів, зокрема 
і захоплення від обдурювання. Якщо у нього на руках сильна кар¬та, своєю поведінкою він мусить переконати всіх, що його карти не дуже гарні, щоб інші гравці підняли ставки і залишилися в грі. Навіть якщо сторонні глядачі бачать, що він робить, він повинен стримувати будь-які прояви свого захоплення. А для цього краще не зустрічатися з цими мимовільними свідками очима.
Деякі люди можуть бути більш схильними до захоплення від обдурювання, ніж інші. На цю тему ще не проводилося жодних досліджень, проте зазвичай найбільше у захваті від обдурювання хвалькуваті особистості.
Під час брехні людина може відчувати захоплення від обдурю-вання, докори сумління, страх викриття (або одночасно, або по-чергово). Розглянемо покер. Коли гравець блефує і претендує на те, щоб усі інші скинули карти, його може опанувати страх викрит¬тя, особливо якщо ставки дуже високі. Якщо ж він бачить, що парт¬нери один за одним здаються, він може відчувати захоплення від обдурювання. Але оскільки брехню дозволено, у нього не буде жод¬них докорів сумління, якщо, звичайно, він не шахрай. Розтратник може відчути всі три емоції одразу: захоплення з приводу того, як він пошив у дурні співробітників і господаря; побоювання через те, що його можуть будь-якої миті зловити, і, можливо, докори сумлін¬ня через те, що порушив закон і не виправдав наданої йому довіри.
Отже, підсумовуючи наведені вище відомості, можна зробити висновки, що захоплення від обдурювання зростає, коли:
•    жертва поводиться зухвало, маючи репутацію людини, яку важко обдурити;
•    сама брехня є викликом, оскільки щось треба приховати, або через природу самого предмета містифікації;
•    за брехуном спостерігають розумні глядачі й поціновувані майстерності брехуна.
Докори сумління, страх викриття, захоплення від обдурювання можуть проявитися в міміці, голосі чи рухах тіла, навіть коли бре¬хун намагається приховати їх. Якщо їх все ж таки вдається прихова¬ти, то внутрішня боротьба, зумовлена неприродними діями, може також видати поведінкові ознаки брехні. У наступних двох розді¬лах ми розглянемо способи визначення брехні за словами, голо¬сом, рухами тіла і мімікою. 
ВИКРИТТЯ БРЕХНІ
ЗА СЛОВАМИ, ГОЛОСОМ
І РУХАМИ ТІЛА - А звідки вам відомо, що я збрехав ?
- Брехню, дорогий мій хлопчику, видно відразу, тому що вона буває двох видів. Буває з короткими ногами, а буває з довгим носом.
Твоя, схоже, належить до довгоносої.
Карло Коллоді, «Піноккіо», 1892
Люди брехали б менше, якби вірили, що існують вірні ознаки брехні. Але ознак брехні, як таких, не існує — немає жодного жесту, ви¬разу обличчя або невимушеного скорочення м’язів, які самі собою означали б, що людина бреше. Існують тільки ознаки того, що сло¬ва невдало підібрано або емоції не відповідають їм. Саме ці ознаки дають витік інформації. Дослідник, який намагається викрити брех¬ню, має знати, яким чином емоції впливають на мову, голос, тіло й обличчя, як можуть виявлятися почуття, які брехун намагається приховати, і що саме видає фальшивість спостережуваних емоцій. Для викриття брехні також необхідно знати про те, що може виказа¬ти намагання брехуна приховати свою брехню у розвитку.
Виявити брехню не так вже й просто. Одна з проблем — це злива інформації, тобто необхідність розглядати занадто багато даних од-разу. Слова, паузи, тембр голосу, вираз обличчя, рухи голови, жес¬ти, поза, дихання, піт, рум’янець або блідість — усі ці джерела мо¬жуть передавати інформацію по черзі або з накладенням, однаково претендуючи на увагу дослідника. На щастя, досліднику не потрібно приділяти однаково пильну увагу до всього, що він чує і бачить. Не на всяке джерело інформації можна покластися однаковою мірою. Деякі з них видають більше, ніж інші. Досить дивно, але більшість людей насамперед звертають увагу на найменш достовірні джере¬ла — слова і вирази обличчя — і таким чином легко помиляються.
Брехуни зазвичай відстежують, контролюють і приховують не всі аспекти своєї поведінки. Швидше за все, вони не змогли б цього зробити, навіть якщо б дуже хотіли. Малоймовірно, щоб хтось міг контролювати все, що може видати його: від кінчиків пальців до  
маківки. Тому брехуни приховують і фальсифікують тільки те, за чим, на їхню думку, інші будуть спостерігати найпильніше. Брехуни схильні вкрай ретельно добирати слова. Із віком людина дізнаєть¬ся, що більшість людей прислухаються саме до слів. Вочевидь, словам приділяють таку увагу тому, що це найуживаніший і най¬важливіший спосіб спілкування. Словами можна передати набага¬то більше інформації і зробити це вдається набагато швидше, ніж мімікою, голосом або тілом. Коли брехуни хочуть щось приховати, вони ретельно обмірковують свої слова не тільки тому, що їм відо¬мо, яку увагу приділяють інші люди цьому джерелу інформації, але й тому, що за слова швидше доведеться відповідати, ніж за тон, ви¬раз обличчя або рухи тіла. Брехун завжди може заперечити, що він мав сердитий вираз обличчя або грубий тон. Він легко може стати в позу вимушеного захисту: «У мене абсолютно нормальний голос. Тобі почулося». Набагато важче заперечувати гнівні слова. Кинуті слова легко повторити, і від них непросто відректися.
Інша причина, через яку за словами так ретельно стежать і так часто намагаються їх скорегувати, полягає в тому, що це найлег¬ший спосіб обдурити. Промову можна заздалегідь підготувати і навіть записати. Ретельно підібрати й опрацювати всі вирази об¬личчя, жести та інтонацію може тільки професійний актор. А ви¬вчити напам’ять і прорепетирувати слова може будь-яка людина. Крім того, брехун в процесі мовлення має постійний зворотний зв’язок: він чує себе і, таким чином, завжди в змозі підібрати відпо¬відну манеру викладу. Спостерігати ж за виразами свого обличчя, пластикою й інтонаціями набагато складніше.
Не меншу увагу, ніж словам, приділяють виразу обличчя. Часто можна почути від співрозмовника такі репліки: «А що це у тебе з об-личчям?», «Ти б хоч посміхнувся», «Чого ти на мене так дивишся?» Виразу обличчя приділяють дуже пильну увагу, адже воно відобра¬жає і символізує людське «Я». Саме завдяки обличчю ми відрізня¬ємо одну людину від іншої. Обличчя — це свого роду ікони, зобра¬ження яких вішають на стіни, розміщують на письмових столах або носять в гаманцях і сумочках.
У статті «Мімічні ознаки: факти, фантазії та можливості» (РасіаІ 5і£пз: Расїз, Рапіазіез апб РоззіЬІІіїіез / / $і§М, Зой псі апсі Зепзе. Еб. ЗеЬеок ТА ВІоотіп£їоп: Іпбіапа ІІпв/егзіїу Ргезз, 1978) я описав 18 різних видів інформації, що можуть переда¬ватися обличчям; один з них — «ознака унікальності особистості» (тагк ої ипідие іпбк/ібиаі ібепїіїу). 
Згідно з результатами досліджень, окрема ділянка мозку при-значена саме для розпізнавання обличчя. (8ег§епІ Віпсіга Б., Оі[/егеп(іаІ НетізрНегіс Ргосе$$іщ о/ Расе$: МеіКоАпІоргсаІ СотіАегаІіот апсіКеіпіегргеїаііоп / / РзусЬоІо^ісаІ Виїїеііп 89 (1981), р. 554.)
Є безліч інших причин, через які люди приділяють обличчю стільки уваги. Обличчя насамперед відображає емоції. Разом з го¬лосом воно може інформувати слухача про почуття промовця, але не завжди ця інформація буде точною, тому що обличчя може вводити в оману. Якщо гомін заважає слухати оратора, то слухач, який стежить за його губами, може здогадатися, про що говорять. Спостереження за мімікою співрозмовника також дозволяє оці¬нити його поведінку, що є необхідним для продовження розмо¬ви. Оратор завжди цікавиться тим, чи слухають його. Вважають, що людина, яка дивиться в очі співрозмовнику, слухає його, але це ненадійна ознака. Ввічливий слухач може дивитися оратору пря¬мо в обличчя, а подумки знаходитися далеко від співрозмовника. Слухачі також можуть кивати або підтакувати, але загалом такі ре¬акції можна вдало імітувати.
Більшість ораторів слідкують за реакцією співрозмовника і, за її відсутності, намагаються швидко запитати: «Ти слухаєш?» Лише недосвідчені промовці продовжують говорити незважаючи на те, слухають їх чи ні.
Отже, слухач щедро приділяє увагу словам та обличчю співроз-мовника, однак пластика і голос майже позбавлені уваги. Втім, втрати інформації при цьому невеликі, адже зазвичай тіло повідо¬мляє набагато менше, ніж обличчя, а голос — набагато менше, ніж слова. Жести можуть нести достатньо змістовну інформацію (як, наприклад, у мові глухонімих), але стримані північні європейці та американці північноєвропейського походження не часто викорис¬товують їх, хіба що їм заборонять розмовляти.
Наприклад, робітники лісопильні, яким необхідно якось спілкува¬тися, незважаючи на шум, використовують налагоджену систе¬му жестів. Так само роблять пілоти і персонал аеропорту.
Голос, як і обличчя, може демонструвати ступінь емоційності, але поки що не відомо, чи дає голос стільки ж інформації про ха¬рактер випробовуваних емоцій, скільки міміка.
Брехун зазвичай стежить за своїми словами і мімікою і намагаєть¬ся їх контролювати, оскільки йому відомо, що оточуючі звертають 
на них набагато більше уваги, ніж на голос і рухи тіла. До того ж слова контролювати легше, ніж обличчя. І спотворити істину за допомогою слів легше, ніж за допомогою міміки, тому що, як уже зазначалося, промову можна вивчити. Приховати істину теж лег¬ше за допомогою слів. Люди намагаються відкидати все, що може їх видати, а за словами простежити легше, ніж за обличчям. Легко контролювати те, що говориш, і набагато важче слідкувати за ви¬разом обличчя. Ясність зворотного зв’язку, коли людина чує свої слова безпосередньо в момент їх виголошення, можна порівняти хіба що з дзеркалом. Хоча напруження лицьових м’язів і супрово¬джується деякими відчуттями, дослідження доводять, що більшість людей майже не використовують інформацію, що надходить від цих відчуттів. Рідко хто, керуючись тільки відчуттями, усвідомлює вираз свого обличчя, за винятком хіба що екстремальних ситуацій.
Нейрофізіологи не можуть пояснити, як саме людина отримує ін¬формацію про зміни виразу свого обличчя і яким чином реє¬струються ці зміни в м’язах і в шкірі. Психологи теж іще не дійшли згоди щодо того, наскільки добре люди можуть описати вираз на своєму обличчі. Мої дослідження доводять, що людина погано усвідомлює, що виражає її обличчя, і здебільшого взагалі мало звертає уваги на власне лице.
Існує ще одна, більш важлива причина, чому завдяки міміці лег¬ше помітити брехню, ніж виявити її за словами. Обличчя безпо¬середньо пов’язано з ділянками мозку, що відповідають за емоції, а слова — ні. Коли щось викликає емоцію, м’язи обличчя спрацьо¬вують мимоволі. Люди можуть навчитися впливати на ці вирази і більш-менш успішно приховувати їх. Але для цього необхідно до¬класти зусиль і постійно тренуватись. Первісний вираз обличчя, який з’являється в момент виникнення емоції, не вибирається спе¬ціально. Проте вираз обличчя може бути навмисним і мимовіль¬ним, брехливим і правдивим — іноді те й інше одночасно. Ось чому такою складною і чарівною є міміка людини, ось чому вона так час¬то вводить нас в оману. У наступному розділі я більш детально роз¬гляну нейрофізіологічні основи відмінностей між навмисним і ми¬мовільним виразами обличчя.
Підозрілим людям варто було б звертати більше уваги на голос і тіло. Голос, так само як обличчя, пов’язаний з ділянками мозку, що відповідають за емоції. Дуже важко приховати деякі зміни в голосі, викликані емоціями. Брехунові треба знати, як звучить його мова, 
проте дослідити власні звуки голосу важче, ніж прослідкувати за змістом слів. Люди часто дивуються, вперше почувши свій голос у записі, бо чують власний голос частково через кістку і тому в запи¬сах він звучить зовсім інакше.
Тіло також є гарним джерелом витоку інформації та інших ознак брехні. На відміну від обличчя або голосу, більшість рухів тіла без-посередньо не пов’язані з ділянками мозку, що відповідають за емо¬ції. Контролювати рухи тіла не так вже й важко. Людина може від¬чувати, а часто і бачити своє тіло. Приховати рухи набагато легше, ніж навіяні якими-небудь емоціями вирази обличчя або зміни в го¬лосі. Але більшість людей цього не роблять. Вони звикли думати, що в цьому немає жодної потреби. Мало кого вдавалося викрити на підставі пластики. І оскільки тілу приділяють так мало уваги, воно дає постійний витік інформації. Ми дуже зайняті тим, що дивимо¬ся на обличчя і прислуховуємося до слів.
Хоча всім відомо, що слова можуть не відповідати дійсності, мої дослідження показують, що люди зазвичай сприймають інших, ви-ходячи зі слів, і часто потрапляють в халепу. Це не означає, що сло¬ва слід ігнорувати. Багато хто здійснює вербальні помилки, які, будучи ознаками брехні, забезпечують витік інформації. І навіть якщо на словах все гладко, брехню часто можна виявити завдяки невідповідності між тим, що говориться, і тим, про що свідчать го¬лос, тіло й обличчя. Але більшість ознак брехні, які можна помі¬тити, звертаючи увагу на голос, обличчя або тіло, ігнорують або неправильно інтерпретують. Я виявив це в результаті ряду експе-риментів, під час яких просив людей дати оцінку зафіксованої на відеозаписі поведінці інших людей.
Дехто звертав увагу тільки на обличчя, дехто — тільки на тіло, хтось слухав промову, яка була пропущена через спеціальний фільтр, який робив слова невиразними, але залишав незмінною інтонацію, а інша група чула лише звук. Всі бачили або чули одних і тих самих людей — студенток-медсестер, описаних в попередньому розділі, частина яких говорила правду, а частина брехала щодо почуттів, які виникли у них під час перегляду фільму, Згадайте, що студентки, що говорять правду, дивилися приємний фільм і мали вказівки чесно описувати свої почуття. Брехунки дивилися фільм, що містив непри-ємні медичні сцени з великою кількістю крові, їх завданням було пе-реконати співрозмовника, що вони теж дивляться приємний фільм. Людина, яка брала у студенток інтерв’ю, не знала, який саме фільм дивилися студентки, і вони дуже старалися ввести її в оману, тому 
що ставки були високими. Вони вірили, що наш експеримент прово-диться з метою перевірки їхньої здатності контролювати свої емо¬ційні реакції в критичних ситуаціях або в операційній кімнаті.
Досліджуючи можливості визначення правди чи неправди у сло¬вах студенток, ми не лише намагалися виявити оптимальне джере¬ло інформації про брехню (обличчя, тіло, голос або слова), але та¬кож визначити, хто краще виявляє брехню — ті, кого попередили про це, або ті, хто не підозрює про брехню. Ми розділили людей, які повинні були переглянути або прослухати відеозапис, на дві гру¬пи. В одній групі ми викликали підозри, розповівши їм дещо про тих, кого вони повинні були оцінювати, в іншій ми намагалися не порушувати відносно студенток ніяких підозр. Тому ми не сказали їм жодного слова про експеримент і навіть не натякали на можли¬вість брехні. Ми лише сказали, що вони побачать або почують лю¬дей, які розповідають про фільм. А щоб у них ніяких підозр не вини¬кало, ми поставили перед ними завдання оцінити поведінку дівчат щодо дружелюбності, екстравагантності, здібності переконливо го¬ворити, вміння триматися, врівноваженості та зокрема чесності, вказаної десь далеко в довгому списку якостей.
Незважаючи на те, що деякі студентки виявилися бездарними бре-хухами і глядачі одразу зауважили це, більшості з дівчат вдалося ввес-ти в оману дослідників-суддів, які нічого не підозрювали. Найгірші результати показали ті, хто стежив тільки за обличчям, або ті, хто чув один лише звукозапис: брехливі студентки здавалися їм чесни¬ми. Проте й результати дослідників-суддів, які підозрювали брехню, були не набагато кращими. їм докладно розповіли про інструкції, отримані студентками, і попередили, що дехто з дівчат, яких їм дове¬деться оцінювати, бреше, а дехто говорить правду. їх просили відпо¬вісти тільки на одне питання: бреше студентка в даний момент або говорить правду. Проте результати виявилися не кращими, ніж ви¬падковий вибір одного з двох варіантів. Найкраще впоралися ті, хто стежив лише за рухами тіла, але навіть вони дали правильну оцінку лише в 65% випадків, тоді як просте вгадування дає 50%.
Частина цієї роботи була представлена мною, Фрізеном, О’Салліваном і Шерер у статті «Відносна значущість обличчя, тіла і мови і їхній вплив на судження про особистість» (РаиІ Ектап, \Л/аІІасе V. Ргіезеп, Маигееп О’ЗиІІіуап, КІаиз Зсбегег, ЯеІаШе Ітрогіапсе оїРасе, ВосІуапсІ Зргеесґі іп ^исI§теп^5 оіРегзопаїііу апсі АГГесі // .Іоигпаї ої Регзопаїііу апб ЗосіаІ РзусРюІо^у, 38, 1980, рр. 270-277). 
Невелика кількість дослідників-суддів показали дуже хороший результат — 85%. Деякі з них виявилися дуже досвідченими психо-терапевтами, відомими своєю високою кваліфікацією. Інші ж були просто надзвичайно уважними представниками інших професій.
Багато психологів намагалися визначити, що ж робить людину здатною грамотно судити про інших. Відчутних результатів, од¬нак, не було. Огляд таких досліджень див.: Маигееп О'ЗиІІІуап, Меазигіп£ іЬе АЬіІііу іо Несо&піге РасіаІ Ехргеззіопз о1 Етоііоп // Етоііоп іп Фе Нитап Гасе. Під ред. Р. Ектап. Меж Уогк: СатЬгісі£е ІІпіуегзііу Ргезз, 1982.
Однак подібні результати можна виправити, якщо навчитися розпізнавати ознаки деяких видів брехні. Люди, яким коротень¬ко переказували зміст цього та наступного розділів, діяли набагато успішніше, визначаючи брехню не гірше досвідчених психотерапев¬тів. Крім того, у дослідника брехні набагато більше шансів виявити брехню, якщо йому намагається збрехати емоційно збуджений і не дуже досвідчений брехун. Основними завданнями дослідника брех¬ні є наступні: якнайбільше викривати брехню, якнайменше сприй¬мати правду за брехню і, найголовніше, чітко розуміти, коли прав¬ду і брехню неможливо розрізнити.
Слова
Дивно, проте багато брехунів видають себе власними необе-режними висловлюваннями. Справа не в тім, що вони не змогли висловити свою думку якось інакше або намагалися і не спромо¬глися. Ні, вони просто не вважали за потрібне ретельно підібрати слова. Глава фірми з підбору керівного персоналу розповідав про чоловіка, який двічі за рік звертався до них в агентство під двома різними іменами. Коли в нього спитали ім’я, він «спочатку нази¬вав себе Леслі Д’Ейнтером, а потім — Лестером Дейнтером, брехав без запинки, потім миттєво пояснив, що змінив ім’я, тому що Леслі занадто схоже на жіноче, а прізвище — для простоти вимови. Але його брехню викрили відгуки від начебто колишніх роботодавців. Він надав керівнику три схвальних рекомендаційних листи, і в усіх трьох було по-різному написано його ім’я». (Вгисе Ногомчіг, ШНеп ЗкоиШ Ап Ехесиїте Ьіе? // Іпсішігу \¥еек, ІчіоуетЬег 16, 1981, р. 83.)
Навіть обережного брехуна може підвести те, що Зигмунд Фрейд визначив як обмовка. У «Психопатології повсякденного життя» Фрейд продемонстрував, що помилкові дії у повсякденному житті, 
наприклад, обмовки, раптова забудькуватість, помилки при чи¬танні і на письмі, зовсім не випадкові і свідчать про внутрішні психологічні конфлікти. Він вважав, що обмовки — це «...щось, що не хотілося би сказати, і чим видаєш самого себе». (8і§типс1 Ргеисі, Р$ускораІкоІо[гу о/ тегусіау Ще, 1901, зі збірки «ТЬе Сошріеіе РяусЬоІофсаІ Шогкя», переклад і редагування }атея ЗігасЬеу, УОІ. 6, Ке\у¥огк: ШШ Могіоп, 1976, р. 86.) Фрейд не особливо переймався брехнею, але в одному з наведених ним прикладів йдеться про об¬мовку, яка видала брехню. Він описує випадок з доктором Бріллом, одним з найперших і добре відомих послідовників Фрейда.
«Якось увечері я пішов прогулятися з доктором Фрінком, і ми обговорили деякі справи Нью-Иоркського психоаналітичного то-вариства. Ми зустріли колегу доктора Р., якого я не бачив багато років і про чиє особисте життя я нічого не знав. Ми були дуже раді знову зустрітися і запросили його з собою в кафе, де провели дві го¬дини за жвавою бесідою. Він, здавалося, знав деякі подробиці мого життя, тому що після звичайних вітань запитав про мою маленьку дитину і розповів мені, що говорив про мене із нашим другом, і що моя робота цікавить його з тих пір, як він прочитав про неї у ме¬дичній пресі. На моє запитання, чи одружений він, доктор відпо¬вів негативно і додав: «Навіщо такій людині, як я, одружуватись?»
Коли ми виходили з кафе, він раптом повернувся до мене і ска¬зав: «Я хотів би знати, як би ви вчинили в такій ситуації. Я знаю одну няньку, яка притягувалася як відповідачка у справі про розлу¬чення. Дружина подала на чоловіка до суду і назвала її відповіда¬чкою, і він отримав розлучення». Я перебив його, зауваживши: «Ви хотіли сказати, вона отримала розлучення». Він негайно виправив¬ся: «Ну так, звісно, вона отримала розлучення» і продовжував роз¬повідь про те, що цей процес і скандал так сильно подіяли на бід¬ну няньку, що та почала пити, стала дуже нервовою. Наприкінці він попросив поради, як її лікувати.
Щойно я виправив його помилку, я попросив пояснити її, але отримав тільки звичайні здивовані питання: адже кожен може обмовитися, це сталося випадково, за цим нічого не стоїть тощо. Я зауважив, що для будь-якої обмовки завжди є причина. Якщо б він не розповів мені до цього, що не одружений, я міг би подумати, що він говорить про себе. В цьому разі обмовка може пояснювати¬ся саме його бажанням отримати розлучення, щоб (згідно нашого шлюбного законодавства) не платити аліменти і мати можливість знову одружитися в штаті Нью-Йорк. Він наполегливо заперечував 
справедливість моєї здогадки. Проте його заперечення супрово-джувалися перебільшеною емоційною реакцією із явними озна¬ками збудження, яке він намагався замаскувати сміхом, що лише посилило мої підозри. На заклик сказати правду в інтересах науки він відповів: «Якщо ви не збираєтеся звинуватити мене у брехні, то повинні мені повірити, що я ніколи не був одружений, і, отже, ваша психоаналітична інтерпретація хибна». І додав, що людина, яка звертає увагу на всілякі дрібниці, є досить небезпечною. Потім він раптом згадав, що у нього призначена зустріч, і залишив нас.
Проте ми з доктором Фрінком були переконані, що моя інтер-претація його обмовки правильна, і я вирішив підтвердити або спростувати її, провівши подальше розслідування. Кілька днів по тому я відвідав сусіда, старого друга доктора Р., який підтвердив мою здогадку в усіх деталях. Шлюборозлучний процес стався кіль¬ка тижнів тому, і нянька притягувалася як відповідачка.
Фрейд наводить безліч цікавих і коротких прикладів мовних за¬стережень, але вони не такі переконливі, як вибрана тут мною, оскільки вимагають перекладу з німецької. Доктор Брілл був американцем, і Фрейд навів цей приклад англійською. (5і£типсі Ргеиб, РзусІюра(ІюІо£у оґ емегуйау Ііїе, 1901, зі збірки «Тіге Сотріеїе РзусІгоІо£ісаІ \Л/огкз», переклад і редагування Іатез Зїгасітеу, УОІ. 6, №\л/ Уогк: МЖІЧогіоп, 1976, рр. 89-90.)
Фрейд стверджував, що «стримування свого наміру сказати що- небудь є необхідною умовою для того, щоб відбулася обмовка» (курсив ори¬гіналу). (Зі^типй Ргеисі, Рагаргахе.ч, 1916, із збірки «ТЬе СотрІеГе РхусЬо1о§іса1 Шогкз», переклад і редагування^тез ЗігасЬеу, УОІ. 6, Уогк: Ш.Ш. ІЧогіоп, 1976, р. 66.) Стримування може бути навмис¬ним, якщо опонент бреше свідомо, але Фрейда більше цікавили ви¬падки, коли людина не усвідомлює стримування. Обмовившись, вона може зрозуміти, що відчувала стримування, але може і не звер¬нути на це жодної уваги.
Дослідник брехні повинен бути обережним, тому що геть не вся¬ка обмовка свідчить про брехню. Зазвичай брехню через обмовки можна визначити за контекстом. Дослідник брехні повинен також намагатися уникати іншої поширеної помилки і вважати правди¬вою людину, яка не робить обмовок. Часто брехня зовсім не супро¬воджується обмовками. Фрейд не пояснює, чому обмовки не завжди пов’язані з брехнею. Крім того, є спокуса вважати, що обмовки від¬буваються тоді, коли брехун підсвідомо бажає бути спійманим, ймо¬вірно, відчуваючи себе винуватим. Доктор Р., звичайно ж, відчував 
за собою провину, обманюючи свого поважного колегу. Але тоді ще не було жодних досліджень (і навіть припущень), які пояснювали б, чому одна брехня видається обмовкою, а інша — ні.
Тиради — ось третій спосіб, яким видають себе брехуни. Тирада відрізняється від обмовки. Тут помилкою є не одне чи два слова, а зазвичай ціла фраза. Інформація не прослизає, а просто виливаєть¬ся. Брехуна «несе» емоція і він навіть не усвідомлює наслідки своїх одкровень. Часто холоднокровний брехун не допускає такого вито¬ку інформації. Проте саме тиск сильних емоцій (лють, жах, страх або горе) змушує брехуна давати витік інформації.
Том Брокау, ведучий програми «Тойау Зйом?» на каналі КВС, опи-сав четвертий тип ознак брехні. «Більшість ознак, на які я звертаю увагу, не фізичні, а вербальні. Я не шукаю на обличчі людини ознак того, що вона бреше. Мене цікавлять ухильні відповіді або витонче¬ні виверти». (}оііп \Уеіктап, Тке ТгиІЇї тії Оиі. ТУ Сиісіе, ЗерІетЬег З, 1977, р. 13.) Окремі дослідження психології брехні підтверджують підозри Брокау. Згідно з ними, деякі люди, коли брешуть, не дають прямих відповідей або дають більше інформації, ніж потрібно. Інші дослідження показали протилежний результат: більшість людей за-надто хитрі, щоб ухилятися і уникати прямих відповідей.
Важко судити, як слід розцінювати такого роду суперечності в лі¬тературі, присвяченій вивченню психології брехні, оскільки цим експериментам не можна особливо довіряти. Майже всі студен¬ти, що брали участь в них, розповідали всілякі нісенітниці, оскіль¬ки від цієї брехні нічого не залежало. В більшості експериментів не ставилося питання про те, який саме тип брехні буде вивча¬тися. Зазвичай для вивчення вибирали ситуації, які можна легко змоделювати в лабораторних умовах. Наприклад, студентів про¬сили висловити і відстоювати протилежну їхньому переконанню думку про ставлення до смертної кари або абортів. Або студентів питали, подобається чи не подобається їм людина, фотографію якоїїм показують, і просили обґрунтувати протилежне ставлення. Типовим для цих експериментів було те, що в них не враховува¬лося ставлення брехуна до жертви і можливий вплив цього став¬лення на брехуна. До того ж брехун і жертва, як правило, не були знайомі і не мали підстав вважати, що коли-небудь зустрінуть¬ся ще. А іноді брехунові потрібно було відповідати машині. Кри¬тичний огляд цих експериментів див.: Мігоп 2искегтап, Веііа М. ОеРаиіо, РоЬегі РозепіІтаІ, УепЬа/ апд МотегЬа! Соттипісаііоп оЮесерІіоп // АсАапсез іп ЕхрегітепТаі Зосіаі Рзусіюіо^у, УОІ. 14. №\л/ Уогк: Асабетіс Ргезз, 1981. 
Таких брехунів Том Брокау може і не помітити. А ще більшим тут є ризик неправильної оцінки правдивої людини, мова якої вияви¬лася ухильною або повною вивертів. Деякі люди завжди говорять таким чином, і це не є ознакою брехні, це просто їхня звичайна манера говорити. Справа в тім, що певні дії і реакції, які здебіль¬шого явно вказують на брехню, для деяких людей можуть вияви¬тися лише частиною їхньої звичайної поведінки. Можливість не¬правильної оцінки таких людей я буду називати небезпекою Брокау (Втокаиі Нагагб). Дослідник брехні завжди може стати жертвою такої небезпеки, особливо якщо незнайомий з підозрюваним і не знає його типової поведінки. Способи уникнення небезпеки Брокау розглядатимуться в розділі 6.
Поки що не було виявлено жодних інших вербальних джерел витоку інформації і ознак брехні. Підозрюю, що їх буде важко зна¬йти. Як уже зазначалося, приховати щось або спотворити істину за допомогою слів найпростіше, хоча при цьому і трапляються по¬милки (зазвичай через безтурботність): обмовки, тиради, а також ухильні відповіді або виверти.
Голос
Голос для характеристики людської мови навіть важливіший, ніж слова. Тут найбільш поширеними ознаками брехні є паузи. Паузи можуть бути дуже тривалими або занадто частими. Затримки перед словами, особливо під час відповіді на питання, завжди на¬водять на підозри. Підозрілими є також короткі паузи, якщо вони трапляються дуже часто. Ознаками брехні також можуть бути мов¬ні вигуки, наприклад «гм», «ну» і «е-е»; повтори, наприклад «я, я, я маю на увазі, що я ...»; подовжені склади, наприклад «мені ду-у-уже сподобалося».
Ці голосові ознаки брехні — мовні помилки і паузи — можуть від-буватися за двома схожими причинами. По-перше, брехун не про-думав лінію поведінки заздалегідь (якщо він не очікував, що дове-деться брехати, або був до цього готовий, але не передбачав якогось певного питання, він може вагатися або робити мовні помилки). Або ж брехун підготувався добре. Сильний страх викриття може змусити запинатися навіть підготовленого брехуна, який може раптом забути продуману заздалегідь лінію поведінки. Боязнь ви¬криття посилює помилки також у погано підготовленого брехуна. Коли він чує, як неправдиво звучить його брехня, він починає ще 
більше боятися бути спійманим, внаслідок чого збільшується кіль¬кість пауз і мовних помилок.
Тон голосу також може видавати брехню. Більшість людей вва-жають, що тон голосу відображає поточні емоції, проте це ще не доведено науковими дослідженнями. Налічується багато спосо¬бів розрізняти приємні і неприємні голоси, але поки не відомо, чи буде голос звучати по-різному за різних негативних емоцій: під час гніву, страху, смутку, відрази або презирства. Ймовірно, з часом такі відмінності будуть виявлені. Наразі ж розглянемо те, що вже ві¬домо і може виявитися корисним.
Найбільше вивченою ознакою прояву емоцій у голосі є підви¬щення тону. Те, що у засмучених людей висота голосу зростає, по¬казали майже 70% експериментів. Насамперед це стосується ситу¬ацій, коли люди відчувають гнів або страх. Є деякі свідчення того, що під час смутку висота голосу знижується, але це ще не доведено. Ученим поки не відомо, чи змінюється висота голосу під час хвилю¬вання, суму, відрази або презирства. Інші ознаки емоцій, хоча й не так добре вивчені, видаються більш надійними: гучніша і швидка мова під час гніву або страху, або тихіша і повільніша мова під час смутку. Ймовірно, прорив у цій галузі відбудеться, коли вчені по¬чнуть вивчати такі аспекти голосових характеристик, як тон, енер¬гетичний спектр в різних частотних діапазонах, і зміни, пов’язані з диханням.
Поява безлічі нових технологій вимірювання висоти тону обіцяє справжній прорив у цій галузі в найближчі кілька років. Деталь¬ніше про це див. КІаиз Зсбегег, МеіГіосІз о1 Резеагсії оп )/осаІ Соттипісаііоп: Рагаді^тз апд Рагатеіегз // НапбЬоок ої МеібосІз іп ІМот/егЬаІ Вебауіог ВезеагсН. ІЧе\л/ Уогк: СатЬгісІ£е Упмегзіїу Ргезз, 1982.
ЕМОЦІЙНІ ЗМІНИ голосу сховати непросто. Якщо брехня стосу¬ється головним чином поточних емоцій в момент проголошення брехні, то шанси, що відбудеться витік інформації, досить великі. Якщо метою брехні є приховування страху або гніву, голос буде зву¬чати вище і голосніше, а мова, можливо, швидше. Прямо протилеж¬ні зміни голосу можуть видати смуток, який намагається приховати брехун.
При раптовому виникненні емоцій звук голосу може також ви-давати брехню, не спрямовану на приховування емоційного ста¬ну. Страх викриття неодмінно позначиться на голосі. Такі ж зміни 
в голосі можуть викликати докори сумління і смуток, але це лише здогад. Поки не ясно, чи можна визначити і виміряти стан завзят¬тя, пов’язаний з обдурюванням. Взагалі можна припустити, що будь-який вид хвилювання накладає характерний відбиток на зву¬чання голосу.
Наш експеримент зі студентками-медсестрами вперше докумен-тально зафіксував зміну висоти голосу брехуна. (Раиі Ектап, \\?а11асе V. Ргіезеп, Кіаиз 8сЬегег, Воду Могтпті апд Уоісе РйсН іп Весерііье Іпіегасііот // Зетіоїіса, 16, 1976, рр. 23-27.) Ми виявили, що під час брехні висота голосу зростала, і можливо, це відбувалося тому, що студентки відчували страх. Вони відчували його з двох причин. Ми зробили все можливе, щоб створити враження, що від успіху брехні дуже багато чого залежить. Це було потрібно для того, щоб посили¬ти страх викриття. До того ж видовище неприємних медичних сцен викликало у деяких медсестер емфатичний жах. Ми могли б і не ви-явити цього, якби жах був слабший. Припустимо, дослідження про-водили б серед людей, на чию кар’єру вони не могли вплинути, для яких це було б тільки експериментом. Мотивація була б слабкою, і випробування жахом могло виявитися недостатнім для зміни висоти голосу. Або, припустимо, ми показали б студенткам фільм про вмира-ючу дитину, що викликало б швидше сум, а не жах. Хоча жах бути ви-критим у брехні збільшив би висоту їхнього голосу, ця реакція була б зведена нанівець почуттям смутку, яке знижує тон.
Підвищення тону голосу не є індикатором брехні; це ознака страху або гніву і, можливо, збудження. У нашому експерименті наявність емоцій, виявлених завдяки голосу, допомогла викрити брехню студентки, яка стверджувала, що фільм про квіти викли¬кає у неї почуття душевного спокою. Однак не слід будь-який прояв емоцій в голосі інтерпретувати як свідчення брехні. Правдива лю¬дина, з остраху, що їй не повірять, може через це підвищувати го¬лос так само, як і брехун, що боїться бути викритим. Проблема по¬лягає в тому, що не тільки брехуни, а й абсолютно неповинні люди відчувають часом емоційне збудження. Помилку подібного роду, що виникає при інтерпретації дослідником брехні потенційних ознак брехні, я буду називати помилкою Отелло (ОіНейо еггог). У розді¬лі 6 я розгляну цю помилку детально і вкажу, як можна її уникнути. На жаль, уникнути її нелегко. До того ж, при інтерпретації змін голосу дослідник брехні мусить зважати на небезпеку Брокау (інди¬відуальні відмінності в емоційній поведінці), про яку йшлося, коли ми описували паузи і мовні помилки.
Такі голосові ознаки емоцій, як висота голосу, не завжди вказу¬ють на брехню. їх відсутність також не завжди доводить правди¬вість. Достовірність свідчень Джона Діна під час трансльованого по національному телебаченню Вотергейтського процесу частково залежала від того, як буде інтерпретовано відсутність емоцій у його голосі. Його голос під час свідчень залишався надзвичайно рів¬ним. Джон Дій, радник президента Ніксона, давав свідчення через 12 місяців після безпосередніх подій, пов’язаних з Вотергейтом. За місяць до того Ніксон визнав, що його помічники намагалися зам’яти Вотергейтський скандал, але заперечував, що йому самому було про це відомо.
Федеральний суддя Джон Сайріка згадував: «Дрібні сошки по-трапили у небезпеку головним чином через свідчення один одного. Залишалося встановити лише провину чи неповинність людей на¬горі. І свідчення Діна якраз мали б дати відповідь на це питання ... Дін зізнався [в свідченнях Сенату], що не раз говорив Ніксону, що треба мільйон доларів, аби заткнути пельки обвинуваченим [у Вотергейтській справі], і Ніксон не заперечував можливості ви¬плати цих грошей. Ні шоку, ні обурення, ні відмов. Це було най¬більш сенсаційним звинуваченням Діна. Він заявив, що Ніксон особисто схвалив спробу підкупу обвинувачених». Цоїшф Зігіса. То 8еі Іке КесогЛ Зігащкі. Уогк: \¥. \¥. ИоЛоп, 1979, рр. 99-100.)
Наступного дня Білий дім спростував заяви Діна. У своїх мему-арах, що вийшли п’ять років потому, Ніксон писав: «На мою дум¬ку, свідчення Джона Діна щодо Вотергейтської справи були май¬стерною сумішшю правди і брехні, можливо, кількох добросовіс¬них помилок і явно свідомих перекручень істини. Намагаючись применшити власну роль у цій справі, він приписував своє особис¬те прагнення зам’яти цю історію іншим. (КоЬегІ №хоп, Тке Метоіп о^КгскагЛШхоп. Уоі. 2. Ие» Уогк: \¥агпег Воокз, 1979, р. 440.) Свого часу нападки на Діна були набагато грубішими. У пресу просочила¬ся версія (за чутками, з Білого дому) про те, що Дін нібито брехав у своїх закидах на президента, побоюючись гомосексуальних зну¬щань у разі ув’язнення.
Дін стверджував одне, а Ніксон — інше, і мало хто знав напев¬но, на чиєму боці правда. Суддя Сайріка, зважаючи на свої сумні¬ви, зазначав: «Мушу сказати, що я скептично ставився до тверджень Діна. Він явно сам був ключовою фігурою в спробі зам’яти справу ... Він багато втрачав ... Мені тоді здавалося, що Дін, цілком можли¬во, не стільки прагне сказати правду, скільки бажає вигородити себе за рахунок президента». (|оЬп^ 8ігіса, То 8еі (ке Кесогб 8ігащкі, рр. 99-100.)
Далі Сайріка описує, яке враження справив на нього голос Діна: «Протягом багатьох днів після того, як він прочитав свою заяву, члени комітету закидали його провокаційними питаннями. Але він твердо стояв на своєму. Він зовсім не виглядав засмученим. Його рівний безпристрасний голос викликав довіру». (}оЬп ]. 8ігіса, То 8е( іке Кесопі 8ігащкі, рр. 99-100.) Кому-небудь іншому може здати¬ся, що людина, яка говорить рівним голосом, себе контролює, а це, в свою чергу, вказує на те, що вона щось приховувє. Щоб не поми¬литися в інтерпретації безпристрасності тону, потрібно знати, чи взагалі характерна для Діна така манера говорити.
Безпристрасний голос не обов’язково свідчить і про правди¬вість. Деякі люди ніколи не виявляють своїх емоцій, принаймні, голосом. І навіть емоційні люди деколи можуть брехати, не вияв¬ляючи почуттів. Суддя Сайріка зіткнувся з небезпекою Брокау. Згадайте, що телеведучий Том Брокау інтерпретував ухильність як ознаку брехні, а я пояснив, що він може помилятися, оскільки де¬які люди завжди ухиляються від відповіді. А от суддя Сайріка, схо¬же, зробив прямо протилежну помилку — повіривши у правдивість свідчень на підставі відсутності ознак брехні і не зрозумівши, що деякі люди ніколи їх не демонструють.
Обидві помилки доводять, що емоційна виразність у різних лю¬дей різна. Дослідник брехні зробить таку помилку, якщо не знає звичайної емоційної поведінки підозрюваного. Небезпеки Брокау не існувало б, якби не було взагалі жодних поведінкових ознак брехні. Тоді досліднику брехні не було б від чого відштовхуватися. Також не існувало б небезпеки Брокау, якщо б поведінкові ознаки брехні були притаманні абсолютно всім, а не тільки більшості лю¬дей. Жодна ознака брехні не є універсальною, проте часто окремо і в комбінації з іншими вони можуть допомогти досліднику брехні. Дружина Джона Діна, його друзі та співробітники напевне знали, чи природно проявляються емоції в його голосі, як це відбувається у більшості людей, чи навпаки, він володіє незвичайною здатністю контролювати свій голос. Суддя ж Сайріка не був знайомий з Діном і не зміг уникнути небезпеки Брокау.
Безпристрасні свідчення Діна дають ще один урок. Дослідник брехні завжди повинен враховувати, що підозрюваний може ви-явитися надзвичайно обдарованим актором, здатним так міняти свою поведінку, що неможливо зрозуміти, бреше він або говорить правду. Джон Дін сам зізнавався, що був обдарованим актором. Він, здавалося, заздалегідь знав, як Сайріка та інші будуть інтерпрету¬вати його поведінку. За його словами, коли він планував свою по¬ведінку під час свідчень, у нього виникали такі думки: «Тут легко переграти або здатися занадто балакучим... Я вирішив, що буду чи¬тати рівно, без емоцій, холодним тоном, і так само відповідати на питання... Люди схильні думати, що ті, хто говорять правду, завжди роблять це спокійно». Доїти Беап, Вііпсі АтЬіІіоп. N6^/ Уогк: 8ітоп & ЗсЬизІег, 1976, р. 304.) За словами Діна, коли після закінчення свід¬чень почався перехресний допит, він відчув сильне емоційне збу¬дження. «Я задихався, відчуваючи себе самотнім і безсилим перед владою президента. Я зробив глибокий подих, щоб здалося, що я розмірковував; насправді ж я просто боровся з собою... Не можна показувати емоції, — сказав я собі. — Пресу це відразу ж зачепить: це не по-чоловічому, це можуть розцінити як ознаку слабкості». ДоЬп Беап, В1іп<1 АтЬіІіоп. Кеш Уогк: 8ітоп &8сЬи8Іег, 1976, рр. 309-310.) Той факт, що виступ Діна було продумано заздалегідь і що він на-стільки талановито контролював свою поведінку, ще не викриває його у брехні; це вказує лише на те, що його поведінку слід інтер¬претувати з більшою обережністю. Власне кажучи, як з’ясувалося згодом, покази Діна здебільшого були правдивими, а ось Ніксон (який не володів таким акторським хистом) брехав.
Останнє, що слід розглянути, — це твердження, що існують машини, які можуть з точністю визначати брехню за голосом. Це, зокрема: психологічний аналізатор стресу (РзусЬоІофсаІ 8іге88 Еуаіиаіог — Р8Е), аналізатор голосу «Магк II» (Магк II Уоісе Апаїухег), аналізатор стресу за голосом (Уоісе 8іге88 Апаїу/ег), аналізатор психологічного стресу (РзусЬоІофсаІ 8іге88 Апаїухег — Р8А), пристрій «На§оіЬ», монітор стресу за голосом (Уоісе 8іге88 Мопііог) тощо. Виробники цих пристроїв стверджують, що їхня техніка здатна визначати брехню за голосом навіть по телефону. Втім, назви пристроїв свідчать скоріш про те, що вони виявляють не брехню, а стрес. У голосі не може бути ознак брехні як таких, а можливі лишень ознаки негативних емоцій. Виробники цих пристроїв схитрували, бо не попередили користувачів про мож¬ливість пропустити брехню від людей без негативних емоцій або несправедливо звинуватити правдивих людей, які чимось засму¬чені. Вчені, що спеціалізуються на вивченні голосу, і фахівці, що визначають брехню за іншими методиками, виявили наступне: ці машини правильно визначають брехню лише в половині випадків (так само як під час звичайного вгадування) і навіть не можуть точ¬но відповісти на простіше запитання: чи є засмученим об’єкт про- слуховування. (Докладний огляд різних технік виявлення брехні за голосом див.: Пауісі Т. Буккеп, Тгетог іп (ке Віосхі. КЄУУ Уогк: МсОга\у НіП, 1981, сЬар. 13; Наггу НоПіеп, Тке Сазе а^аіпзі 8ігезз Еьаіиаіогз агиі Уоісе Ьіе Оеіесііоп. 1/приЬ. тітеі^гарк., Ішіііиіе Гог Айуапсесі 8іи(іу оґ іЬе Соттипісайоп Ргосеззез, Спіуегяііу оґ Иогкіа, Саіпезуіііе.) Проте це, схоже, ніяк не відбивається на обсягах продажів. Занадто привабливою є можливість виявляти брехню напевно, та ще й ненав’язливо.
Рухи тіла
Ще під час експерименту, проведеного більше 25 років тому, коли я був студентом, я дізнався, що рухи тіла теж видають інфор¬мацію про приховані почуття. Тоді було мало наукових даних про те, чи є рухи тіла точним відображенням емоцій або характеру лю¬дини. Деякі психотерапевти так вважали, але їхні припущення, не підтверджені науково, зі сміхом відмітали біхевіористи, що панува¬ли тоді в академічному середовищі психологів. Безліч досліджень, що проводилися в період з 1914 по 1954 роки, не змогли підтверди¬ти припущення, що невербальна поведінка дає точну інформацію про емоції і характер особистості. Академічна психологія якоюсь мірою пишалася тим, що наукові експерименти викрили як міф обивательські уявлення про те, що по обличчю або за рухами тіла можна визначити емоції або отримати інформацію про характер особистості. Тих небагатьох соціологів або лікарів, які продовжу¬вали писати про рухи тіла, ставили в один ряд з тими, хто цікавить¬ся екстрасенсорними здібностями або графологією, тобто з людь¬ми наївними, недоумкуватими або шарлатанами.
Я не міг повірити в це. Під час сеансів групової психотерапії я зрозумів, що можу цілком упевнено визначити, керуючись тільки рухами тіла, хто чим засмучений. Тоді з усім оптимізмом молодос¬ті я вирішив змусити академічну психологію змінити свою думку про невербальну поведінку. Я придумав експеримент, аби проде-монструвати, як стрес впливає на рухи тіла. Джерелом стресу був наш старший викладач, який погодився, дотримуючись придума¬ного мною плану, провести опитування серед моїх однокурсників по темі, що хвилювала тоді всіх нас. Викладач розпитував майбут¬ніх психологів про те, що вони збираються робити, закінчивши навчання. Його бесіди зі студентами знімали на приховану відео- камеру. Викладач накидався на тих, хто планував наукову кар’єру, за те, що вони намагаються сховатися в лабораторії від свого обо¬в’язку допомагати нужденним в них хворим людям. Тих же, хто збирався зайнятися психотерапією, він критикував, звинувачуючи в прагненні «робити гроші» й ухиленні від свого обов’язку шукати шляхи лікування душевних хвороб, поринувши в наукову роботу. Він також питав, чи не лікувався раптом студент коли-небудь у пси¬хотерапевта. Якщо хтось відповідав ствердно, викладач запитував, як вони збираються допомагати іншим, якщо самі хворі. На тих же, хто ніколи не звертався за допомогою до психотерапевтів, ви¬кладач нападав, стверджуючи, що не можна консультувати інших, якщо сам ніколи не радився з лікарем. Таким чином, ситуація була безвихідною. Щоб погіршити становище, я попросив викладача переривати студентів, не давати їм можливості відповідати до кін¬ця на жодне з його уїдливих зауважень.
Студенти зголосилися взяти участь у цьому важкому експери¬менті, щоб допомогти мені, своєму однокурсникові. Вони знали, що цей експеримент проводиться в наукових цілях і має на меті стресову ситуацію, але від цього їм було не легше. І справа тут не тільки в експерименті. Викладач, що діяв настільки необгрунтова¬но, все ж таки мав над ними величезну владу. Його оцінки мали для них велике значення, оскільки студенти закінчували навчання, а його рекомендації могли вплинути на те, яку роботу в подальшому їм пощастить отримати. Протягом декількох хвилин студенти по¬водилися зовсім безпорадно. Не маючи можливості ні вийти, ні за¬хищатися, у стані безсилого гніву вони були змушені мовчати або нерозбірливо мимрити щось у відповідь. Я попросив викладача не продовжувати екзекуцію більше п’яти хвилин і по закінченні пояс¬нив, що він робив і навіщо, а потім похвалив кожного студента за те, що той так добре переніс стрес.
Я спостерігав за експериментом крізь дзеркальне вікно і на¬правляв камеру так, щоб вести безперервну зйомку саме рухів тіла. Я просто очам своїм не повірив, побачивши реакцію на перше ж питання. Після третього нападу викладача одна студентка показала йому середній палець (рис. 4.1)!
Вона утримувала руку в цьому положенні майже цілу хвилину, Однак виглядала вона, ніби нічого не сталося, і викладач вів себе так, ніби нічого не бачив. Коли розмова закінчилася, я увірвав¬ся всередину. Обидва вони заявили, що це мої вигадки. Дівчина
 

зізналася, що була розгнівана, але заперечила, що хоча б якось висловила це. Викладач теж вважав, що мені це здалося, оскільки він не міг не помітити непристойного жесту. Після спільного пере¬гляду плівки я отримав докази. Ця обмовка в жесті (виставлений середній палець) була свідченням неусвідомленого почуття. Вона знала, що відчуває роздратування, але вияв цього почуття був несві¬домим. Вона не усвідомлювала, що показує йому середній палець. Почуття, які вона навмисно намагалася приховати, самі собою про¬билися назовні.
П’ятнадцять років потому я спостерігав той самий тип невер- бального витоку інформації, що супроводжували інші невимуше¬ні жести в експерименті зі студентками, які намагалися прихова¬ти свою реакцію на натуралістичні медичні фільми. Цього разу це був не виставлений палець, а потиск плечима. Одна за одною 
студентки видавали свою брехню, трохи знизуючи плечима, коли ведучий запитував їх: «Хочете подивитися далі?» або: «Ви б показа¬ли цей фільм маленькій дитині?»
Знизування плечима і виставлення пальця є жестами, які мають дуже конкретне значення, відоме кожному, хто належить до певної культурної групи, їх ще називають емблемами. Кожен знає, що вистав¬лений середній палець означає грубу форму висловлення «я тебе мав» (іиск уои) або «вшивайся» (ир уоигз), а знизування плечима означає «не знаю», «нічого не можу вдіяти» або «яка різниця?». Більшість ін¬ших жестів не мають такого конкретного значення, і їхня суть не¬ясна. Багато жестів мало що значать без супровідних слів. Емблеми ж, на відміну від самих лише жестів, застосовують замість слів або там, де словами скористатися не можна. У Сполучених Штатах люди сьогодні повсюдно використовують близько шістдесяти емблем. (Відповідний емблематичний словник існує для кожної країни, а часто і для регіональних груп всередині країни.) Прикладами інших добре відомих емблем є: кивок головою — «так» і горизонтальний рух головою — «ні», кивок — «йди сюди», рух рукою — «привіт/бу¬вай», приставляння вказівного пальця до губів — «мовчи», пристав¬ляння руки до вуха — прохання говорити голосніше, підняття вели¬кого пальця простягнутої руки — сигнал водію «зупинись» тощо.
Опис нашої роботи з емблемами і її результати, які стосуються американців, див.: Нагоісі 6. їоітпзоп, Раиі Ектап, \Л/аііасе V. Ргіезеп, Соттипісаііуе Воду Моуетепіз, Атегісап ЕтЬІетз // Зетіоііса, 15, 1975, рр. 335-353. Про емблеми в інших куль¬турах див.: Раиі Ектап, М0Vетеп^5 шіІГі Ргесіве Меапіп§5 // .Іоигпаї ої Соттипісаїіоп, 26,1976, рр. 14-26.
Емблеми завжди показують навмисно. Людина, що демонструє емблему, точно знає, що робить. Вона прийняла усвідомлене рі¬шення передати якесь повідомлення. Проте бувають і винятки. Так само як трапляються обмовки в мові, бувають промахи і в рухах — це і є емблеми, що видають інформацію, яку людина намагається приховати. Визначити, що емблема є промахом, а не робиться навмисно, можна у два способи. Один з них — дія виконується не повністю, а лише фрагментарно. Стенути плечима можна, підняв¬ши обидва плеча або повернувши руки долонями вгору; це можна зробити мімікою — підняти брови й одночасно опустити повіки і надати ротові підковоподібної форми — або поєднанням всіх цих дій, іноді ще й з нахилом голови вбік. Коли емблема є ненавмисним 
витоком інформації, зазвичай людина показує тільки один еле¬мент, до того ж неповністю. Можна підняти тільки одне плече, і до того ж не дуже високо, або випнути нижню губу; або лише трохи повернути руки долонями вгору. Емблема з виставленим пальцем може супроводжуватися не тільки особливим чином складеними пальцями, але і викидом самої руки вперед і вгору, причому часто це відбувається кілька разів. Коли емблема з виставленим паль¬цем демонструвалася ненавмисно, а лише видавала стриману сту¬денткою лють, то рух виявлявся неповністю, оскільки працювали тільки пальці.
Другою ознакою того, що емблема це скоріше невимушена, ніж навмисна дія, є те, що вона виконується в незвичній позиції. Більшість емблем людина демонструє прямо перед собою (ділян¬ка від талії до шиї). Емблему у звичній позиції неможливо не по¬мітити. В промахах емблему ніколи не виконують у звичній пози¬ції. Коли студентка показувала викладачеві непристойний жест, палець не виставлявся вперед, а лежав на коліні поза межами звич¬ної позиції. В експерименті зі студентками-медсестрами знизуван¬ня плечима, що видають їхнє відчуття безпорадності й нездатність приховати свої почуття, виражалося у ледь помітному повороті кистей рук, що залишалися при цьому на колінах. Якби емблема ви¬конувалася цілком, а не частково, брехун зрозумів би, що відбува¬ється, і виправив би її. Звичайно, ці моменти — фрагментарність та виконання поза межами звичної позиції — заважають іншим по¬мітити емблему. Ці зрадницькі емблеми можуть демонструватися знову і знову, але зазвичай ні сам брехун, ні його жертва не помі¬чають їх.
Проте не можна бути впевненим у тому, що брехун зробить про¬мах з емблемою. Таких стовідсотково вірних ознак брехні просто не існує. Поки проведено недостатньо досліджень для оцінки час¬тоти емблематичних застережень, скоєних брехливими людьми. Спілкуючись з вороже налаштованим викладачем, їх продемон-стрували двоє з п’яти студентів. Серед студенток-медсестер це зробили більше половини. Невідомо, чому ця форма витоку ін¬формації не виявляється в усіх однаковою мірою.
На жаль, жоден з дослідників брехні поки що не підтвердив наше відкриття щодо невимушених промахів з емблемами. Упродовж 25 років я двічі виявляв приховану інформацію завдяки невиму¬шеній демонстрації емблем, і саме тому я з оптимізмом очікую, що незабаром це зроблять й інші дослідники. 
Хоча й не кожен брехун демонструє промахи з емблемами, але, коли вони трапляються, це цілком надійна ознака: таким промахам можна довіряти. Вони є справжніми ознаками невимушеного ви¬току інформації. їх інтерпретація зменшує ймовірність здійснення помилок типу небезпеки Брокау або помилки Отелло. Деякі люди завжди говорять ухильно, але мало хто постійно робить прома¬хи з емблемами. Обмовки можуть свідчити про стрес, а стрес не обов’язково пов’язаний з брехнею. Емблеми ж мають дуже кон¬кретні значення (у цьому вони подібні словам), тому промахи з емб¬лемами зазвичай легше інтерпретувати. Якщо у людини прослизає повідомлення типу «мав я тебе», або «я скаженію», або «я не на¬вмисне», або «он там» — кожне з яких можна зобразити за допомо¬гою емблеми, — особливих проблем з інтерпретацією немає.
Яку саме емблему буде мимоволі показано в процесі брехні та яке при цьому просочиться повідомлення, залежить від того, що саме хочуть приховати. Студенти, які брали участь в моєму експеримен¬ті з вороже налаштованим викладачем, приховували гнів і обурен¬ня, тому промахами з емблемами тут були виставлений палець і ку¬лак. В експерименті з навчальним фільмом студентки медичного коледжу не відчували гніву, але багато з них здогадувалися, що не¬достатньо добре приховують свої емоції. Безпорадне знизування плечима було саме промашкою з емблемою. Всім дорослим відо¬мо про емблеми, які використовують представники їхньої власної культури. Однак не всі знають, що емблеми можуть виконуватися мимоволі. Якщо дослідник брехні не буде напоготові, він припус¬титься промашок з емблемами, які надто малопомітні через те, що виконуються частково і поза межами звичної позиції.
Ілюстрація — це ще один тип рухів тіла, що може бути ознакою брехні. Ілюстрації часто плутають з емблемами, однак дуже важли¬во вміти їх розрізняти, тому що вони чисельно змінюються про¬тилежно в процесі брехні: якщо кількість емблем збільшується, то кількість ілюстрацій зазвичай зменшується.
Ілюстрації названо так тому, що вони начебто ілюструють промову, Існує багато типів ілюстрацій: можна робити особливий наголос на слові або фразі подібно до того, як ставлять знак наголосу або підкрес¬люють що-небудь при письмі; можна простежувати в повітрі хід думки рукою, ніби диригуючи своєю мовою; можна малювати руками в пові¬трі або зображувати дії, повторюючи або підсилюючи сказане. Саме руки зазвичай ілюструють промову, хоча рухи брів і повік часто теж є ілюстраціями, так само як і все тіло або верхня частина торсу 
Ставлення суспільства до ступеня пристойності ілюстрацій змі-нювалося протягом останніх декількох століть. Були часи, коли ви-користання ілюстрацій було притаманне вищим класам, а деколи їх використання вважалося ознакою незграбності. Необхідні для успішних публічних виступів ілюстрації наводилися в книгах з ора-торського мистецтва.
Найперше дослідження ілюстрацій було зроблено не для вияв¬лення ознак брехні, а задля критики деяких заяв нацистських соці¬ологів. Результати цього дослідження можуть допомогти дослід¬нику брехні уникнути помилок, причиною яких є ігнорування національних відмінностей. У 1930-ті роки з’явилося багато ста¬тей, в яких стверджувалось, що ілюстрації вроджені, і що «нижчі раси», зокрема євреї або цигани, роблять багато широких, розго¬нистих ілюстрацій, на відміну від «вищих», більш стриманих у жес¬тах арійців. Проте ніхто не згадував найяскравіші ілюстрації, які було продемонстровано італійськими союзниками Німеччини! Давид Ефрон (Бауісі Еігоп), аргентинський єврей, який навчав¬ся в Колумбійському університеті в антрополога Франца Боаса (Егапх Воаз), вивчав ілюстрації людей, що живуть на східній околиці Нью-Йорка. (Книга Ефрона «Сезіиге апсі Епуігоптепі» (Жест і оточення) була опублікована в 1941 році, вдруге вийшла під назвою «Сезіиге, Пасе апсі СиІШге» (Жест, раса і культура) (ТЬе На^ие: Моиіоп Рге88, 1972).)
Він ВИЯВИВ, що ілюстрації іммігрантів з Сицилії виражалися в малюванні картин або зображенні дій, тимчасом як єврейські ім-мігранти з Литви використовували ілюстрації, які роблять мовні наголоси або простежують хід думки. Однак їхні нащадки, які на-родилися в Сполучених Штатах і відвідували змішані школи, по-слуговувалися спільними ілюстраціями. Діти сицилійців викорис-товували ті ж ілюстрації, що й діти литовських євреїв. Ефрон довів, що характер ілюстрацій є не вродженим, а придбаним. Люди різ¬них культур не тільки використовують різні типи ілюстрацій, але ще і з різним ступенем інтенсивності; деякі ілюструють вкрай мало, а інші — дуже багато. Навіть у межах однієї і тієї ж культури окремі люди розрізняються за кількістю типових для них ілюстрацій.
Іммігрантські родини з культур, де рясно використовуються ілю¬страції, часто вчать своїх дітей «не говорити руками». Дітей попе¬реджають, що через це вони будуть виглядати як приїжджі. Стри¬муючи ж себе, вони будуть уподібнюватися уродженцям півночі Європи, тобто старішій породі американців. 
Брехню видає не тільки кількість або тип ілюстрацій. Ознакою брехні служить і зменшення кількості ілюстрацій у порівнянні зі звичайною манерою говорити. Потрібні більш докладні пояснен¬ня того, в яких саме випадках люди вдаються до ілюстрацій, щоб уникнути неправильного тлумачення, чому вони демонструють меншу ніж зазвичай кількість ілюстрацій.
Замислимося: навіщо люди взагалі вдаються до ілюстрацій? Зазвичай їх використовують, намагаючись пояснити те, що важко виразити словами. Так, люди набагато охочіше вдаються до ілю-страцій, коли треба дати визначення слову «зиг-заг» або пояснити, як пройти до пошти, ніж дати визначення слову «стілець» або пояс¬нити свій вибір професії. Ілюстрації також використовують, коли людина не може підібрати потрібне слово. Створюється враження, що клацання пальцями або спроби вихопити щось із повітря немов¬би допомагають людині знайти потрібне слово, ніби воно марить над співрозмовниками і його можна зловити рукою. Таке добиран¬ня слів, принаймні, повідомляє іншій людині, що йде пошук, і що співрозмовник за мить буде готовий говорити. Ілюстрації, можли¬во, також відіграють роль підказки, допомагаючи людям зв’язати слова в більш-менш осмислену мову. Люди схильні ілюструвати більше, ніж зазвичай, коли вони розлючені, нажахані, збуджені, за¬смучені, схвильовані або сповнені ентузіазму.
Тепер розглянемо причини, за якими люди ілюструють менше звичайного і коли це може бути ознакою брехні. Перша причи¬на — це відсутність емоцій, які людина вкладає в слова. Люди ілю¬струють менше, ніж зазвичай, коли тема розмови їх ніяк не зачіпає, коли їм нудно, нецікаво або у хвилини глибокого смутку. Людей, що зображують турботу або ентузіазм, може видати те, що вони не су-проводжують свою промову збільшеною кількістю ілюстрацій.
Ілюстрацій стає менше, коли людина точно не знає, як висло-витись. Якщо хтось ретельно зважує кожне слово, попередньо об-думуючи сказане, він не буде багато ілюструвати. Під час першо¬го чи другого виступу, хай це буде лекція або рекламування товару, ілюстрацій буде набагато менше, ніж згодом, коли не потрібно буде витрачати багато сил на пошуки слів. Кількість ілюстрацій змен-шується завжди, коли говорять виважено. Це може не мати жод¬ного відношення до брехні. Людина може говорити обережно, коли ставки в грі досить високі: коли вона намагається справити перше враження на начальника; відповідає на питання, за яке мож¬на отримати приз; вперше звертається до людини, якою раніше пристрасно захоплювалася на відстані тощо. Суперечливість по¬чуттів також призводить до того, що люди підбирають слова вива¬жено. Пропозиція більш вигідної роботи може здаватися боязкій людині надто спокусливою, але її буде лякати ризик, пов’язаний з переходом на нове місце. Нездатна прийняти рішення, вона не буде знати, що відповісти.
Якщо брехун як слід не пропрацював лінію поведінки заздале¬гідь, йому також доведеться бути обережним і ретельно обдумувати кожне слово, перш ніж вимовити його. Брехуни з невеликим досві¬дом, які погано підготували свою брехню, не зуміли передбачити, що і коли у них запитають, обов’язково продемонструють змен¬шення кількості ілюстрацій. Навіть якщо брехун добре підготував і відрепетирував свою промову, кількість ілюстрацій у нього може скоротитися під впливом емоцій. Деякі емоції, особливо жах, мо¬жуть порушити зв’язність мови. Стримування сильних емоцій за¬звичай відволікає від процесу створення словесних конструкцій. Мало впоратися з сильною емоцією, треба ще й сховати її; навіть брехун, який добре підготував свою роль, ймовірно, буде зазнавати труднощів у такій ситуації, отож ілюстрацій буде менше.
Студентки-медсестри, які намагалися приховати негативні реак¬ції від фільму про ампутації і опіки, ілюстрували менше, ніж ті, які дивилися фільм про квіти і чесно описували свої почуття. Це змен-шення кількості ілюстрацій відбувалося принаймні з двох причин: по-перше, у студенток не було досвіду брехні такого роду, і вони не мали часу підготуватися, а по-друге, у них виникли сильні емоції: страх викриття і відраза, викликана кривавим фільмом. Багато ін¬ших дослідників також виявили, що у брехуна ілюстрації менш оче¬видні, ніж у людини, що говорить правду. Але в їхніх дослідженнях емоції практично не працювали, а «брехуни» були погано підго¬товлені.
Ілюстрацію треба вміти відрізняти від емблеми, тому що у разі брехні їх прояви змінюються по-різному: кількість емблематич¬них застережень збільшується, а кількість ілюстрацій зменшується. Вирішальна відмінність між емблемами та ілюстраціями полягає в точності рухів і значень. Для емблем і те й інше вкрай необхідно: тільки певний рух передає значення з належною точністю. Взяти хоча б емблему ОК, в якій великий палець з’єднаний із вказівним, її можна показати тільки одним способом. Якщо приставити великий палець до середнього або до мізинця, то сенс емблеми буде втраче¬но. Значення жесту ОК теж дуже конкретне: «добре» або «порядок». 
Ця емблема має зовсім інше, непристойне значення в деяких південно-європейських країнах. Емблеми не універсальні. їх значення є різним для різних культур.
Ілюстрації не мають особливого значення, якщо їх розглядати окремо від слів. Якщо не чути слів, то по самих тільки ілюстраціях мало що вдасться зрозуміти з розмови. Інша справа, коли людина показує емблему. Ще одна відмінність між емблемами та ілюстра¬ціями полягає в тому, що хоча і ті й інші демонструються під час розмови, емблеми можуть замінювати слова в тих ситуаціях, коли люди мовчать або не можуть говорити. Ілюстрації, згідно з визна¬ченням, супроводжують процес мовлення, вони не заміняють мову і їх не використовують мовчазні люди.
Інтерпретувати ілюстрації потрібно обережніше, ніж промахи з емблемами. Як уже зазначалося, і помилка Отелло, і небезпека Брокау працюють у разі ілюстрацій і не працюють у випадку прома¬хів з емблемами. Якщо дослідник брехні відзначає зниження кіль¬кості ілюстрацій, він повинен перевірити всі інші можливі причи¬ни ретельності підбору слів (крім брехні). У промахах з емблемами двозначності менше. Вони зазвичай досить чітко передають зна¬чення і досліднику брехні легше їх інтерпретувати. Крім того, до¬сліднику брехні не потрібно бути знайомим з підозрюваним, щоб інтерпретувати промахи з емблемами. Така дія, навіть окремо взя¬та, має певний сенс сама по собі. У разі ж ілюстрацій неможливо су¬дити про будь-які зміни, не маючи даних для порівняння, оскільки різні люди виявляють їх по-різному. Інтерпретація ілюстрацій, як і більшості інших ознак брехні, вимагає попереднього знайомства. При перших зустрічах помітити брехню дуже складно. І саме тут у нагоді стають промахи з емблемами.
Причина пояснення наступного типу рухів тіла, а саме маніпу¬ляцій, полягає в необхідності попередити дослідника брехні про ризик їх інтерпретації як ознак брехні. З’ясувалося, що люди, які намагаються виявити брехню, часто помилково вважають прав¬диву людину за брехуна, якщо той демонструє багато маніпуляцій. Маніпуляції можуть означати, що людина в розпачі, проте це не завжди так. Хоча люди і думають, що збільшення кількості маніпу¬ляцій є надійною ознакою брехні, це не відповідає істині.
До маніпуляцій відносять усі ті рухи, якими обтрушують, маса-жують, потирають, тримають, щипають, колупають, чешуть іншу частину тіла або здійснюють будь-які інші дії з нею. Маніпуляції можуть тривати від кількох секунд до багатьох хвилин. Деякі 
з коротких маніпуляцій мають певну мету: поправити волосся, про-чистити вухо, почухати якусь частину тіла. Інші маніпуляції, які продовжуються надто довго, на вигляд абсолютно безцільні: це за-кручування і розкручування волосся, потирання пальців, постуку¬вання ногою. Зазвичай маніпулюють рукою, а об’єктом маніпуляції бувають волосся, вуха, ніс або промежина. Здебільшого рука є ма¬ніпулятором, але вона теж може виявитися об’єктом маніпуляції, як і будь-яка інша частина тіла. Маніпуляції можуть обмежуватися обличчям — їх можна виконувати, ковзаючи язиком по щоці або злегка покусуючи губи, — або рухами однієї ноги відносно іншої. Частиною маніпуляції можуть стати якісь предмети: сірник, олі¬вець, скріпки або цигарка.
Незважаючи на те, що більшість людей виховані таким чином, аби не виконувати згадані вище дії публічно, дехто продовжує ма-ніпулювати на публіці, не помічаючи власних дій. І справа тут не в тому, що люди не усвідомлюють їх. Варто людині побачити, що хтось спостерігає за одним з її рухів, вона відразу ж зупиниться, зробить його менш помітним або спробує якось замаскувати, при¬крити жест іншим. Але навіть приховуючи маніпуляції за допомо¬гою таких хитромудрих прийомів, люди діють не цілком свідомо. Маніпуляції знаходяться на краю свідомості. Жодні намагання не можуть допомогти більшості людей відмовитися від них надовго. Люди звикли до маніпуляцій.
Людина набагато пристойніше веде себе як спостерігач, ніж у ролі виконавця. Один співрозмовник зазвичай дає можливість за¬кінчити маніпуляцію іншому, навіть якщо той починає маніпулю¬вати посеред розмови. Хтось дивиться вбік, поки виконується ма¬ніпуляція, і повертається до співбесідника тільки по її закінченні. Якщо маніпуляція виражена якоюсь довгою безцільною дією, на зразок невпинного кручення волосся, тоді, звичайно, неможливо дивитися весь час вбік, — доводиться ігнорувати цей рух. Така ввіч¬лива неувага до маніпуляцій є занадто добре завченою звичкою. Дивно, але правила пристойності порушує той, хто спостерігає (як би підглядає) акт маніпуляції, а не той, хто його виконує. Коли два автомобілі гальмують біля світлофора, правила пристойності пору¬шує той водій, який дозволяє собі зазирнути в інший автомобіль, а не той, який цієї миті енергійно прочищає вухо.
Дослідники цього явища, не виключаючи і мене, задавалися питанням про причини переваги тих чи інших маніпуляцій. Чому хтось вважає за краще чухати, а не колупати що-небудь, пощипувати, а не потирати? І чим можна пояснити те, що один воліє чесати руку, інший — вухо, а третій — ніс? Інколи такі переваги можна поясни¬ти ідіосинкразією. У кожного є свої улюблені маніпуляції, властиві саме йому. Один буде крутити обручку, інший — колупати прищі, третій — закручувати вуса. Чому ж люди віддають перевагу тій чи іншій маніпуляції, або чому деякі не мають особливих ідіосинкра- зійних маніпуляцій? Існує думка, що деякі маніпуляції свідчать про дискомфорт. Звичка колупати притаманна психічнохворим, які приховують свій гнів. Хворі, які відчувають сором, зазвичай при-кривають очі. Однак ці експериментальні дані отримані на основі звичного уявлення, що дискомфорт збільшує кількість маніпуля¬цій. (Більш детальне висвітлення дискусії про маніпуляції див.: Раиі Екшап, Маїїасе V. Ргіезеп, ИопоегЬаІ Векаьіог апі Рзускораікоіо^у // ТЬе РзусЬо1о§у оГ Бергеззіоп, Сопіешрогагу ТЬеогу агісі КезеагсЬ. Під ред. КД. Ргіесітап апсі М.ІЧ. Каї/, \Уа$Ьіп§іоп, Б. С.: Шіпзіоп, 1974.)
Зазвичай вважають, що, коли люди почуваються ні в сих ні в тих або нервують, вони соваються і здійснюють неспокійні рухи, і це досить добре обґрунтовано наукою. Маніпуляції почісування, здав-лювання, колупання, прочищення отворів і обтрушування стають більш інтенсивними в міру збільшення дискомфорту будь-якого виду. Ймовірно, люди демонструють багато маніпуляцій також у розслабленому стані і коли перестають стримуватися. У компанії друзів зазвичай менше турбуєшся про пристойність. Деякі люди найбільше схильні робити ті речі, від яких більшість хоча б почас¬ти стримується, наприклад відригувати. Якщо все вищесказане спра-ведливо, то маніпуляції є ознаками дискомфорту тільки в офіційних ситуаціях або якщо людина потрапляє у компанію незнайомців.
Таким чином, маніпуляції не є надійною ознакою брехні, тому що можуть означати діаметрально протилежні стани — диском¬форт і розслабленість. Крім того, брехуни знають, що маніпуляції потрібно стримувати і більшості з них це вдається. Ніяких спеці¬альних знань з цього питання брехуни не мають. Відомості про те, що маніпуляції є ознаками дискомфорту і нервозності, стали час¬тиною загальновідомого фольклору. Неспокійну поведінку вважа¬ють вірною ознакою брехні, тому зазвичай думають, що брехун не¬одмінно буде соватися. Коли ми запитували людей, чому вони підо¬зрюють когось у брехні, то найпоширенішою відповіддю була така: брехуни соваються і ховають очі. Відомі всім ознаки, що складаються з дій, які легко стримати, будуть не надто надійні у випадках, коли став¬ки високі, а брехун не хоче бути спійманим.
Студентки-медсестри демонстрували не більше маніпуляцій, коли брехали, ніж коли говорили правду. І хоча в результаті інших дослі-джень було виявлено збільшення кількості маніпуляцій під час брех¬ні, ймовірно, такі суперечливі результати пояснюються різницею в ставках. Коли ставки високі, маніпуляції можуть перериватися, тому що на людину впливають протилежні сили. Високі ставки змушують брехуна простежувати і контролювати настільки доступні та широ¬ко відомі ознаки брехні, як маніпуляції, але ті ж високі ставки, викли-кавши страх викриття і збільшивши дискомфорт, можуть збільшити кількість маніпуляцій у поведінці. Людина може помічати часті мані-пуляції, стримувати їх до повного зникнення, через деякий час знову помічати (коли вони знову з’являться) і знову стримувати. Оскільки ставки в нашому досліді були високі, студентки чимдуж намагалися стримувати свої маніпуляції. У дослідженнях, які виявили почастішан-ня маніпуляцій у процесі брехні, ставки були невеликі. Незвичайна ситуація (людину нечасто просять збрехати в експериментальних ці-лях) могла викликати в учасників експерименту дискомфорт, достат-ній, аби підвищити інтенсивність маніпуляцій. Але значні надбання або втрати не могли стати результатом успіху або невдачі такої брех¬ні, тому у брехунів не було особливої причини витрачати сили на простежування і стримування маніпуляцій. Навіть якщо моє пояс¬нення суперечливості отриманих результатів хибне (не можна спо¬вна довіряти такій інтерпретації постфактум, поки її не буде підтвер¬джено подальшими дослідженнями), саме розбіжність у результатах досліджень є вагомою причиною для обережної інтерпретації мані-пуляцій. Вивчаючи здатність людей виявляти брехню, ми з’ясували, що тих, хто демонструє багато маніпуляцій, вважають брехунами. Не має значення, правду говорить людина або бреше: якщо маніпу¬ляцій багато, її вважають брехливою. Дуже важливо усвідомлювати ймовірність припуститися такої помилки. Далі наведено численні причини, за якими маніпуляції не є надійною ознакою брехні.
Люди дуже різняться за кількістю і типом властивих їм маніпуляцій. Цієї проблеми (небезпека Брокау) можна уникнути, якщо дослідник брехні вже хоч трохи знайомий з підозрюваним і може порівнювати його поведінку.
Помилка Отелло також впливає на інтерпретацію маніпуляцій, оскіль¬ки маніпуляції стають інтенсивнішими, коли люди почувають себе ніяко¬во. Ця проблема може виникати і в зв’язку з іншими ознаками брехні, але для маніпуляцій вона особливо гостра, оскільки вони є ознаками не тільки незручного становища, а й затишної дружньої атмосфери. 
Усі думають, що велика кількість маніпуляцій видає брехню, а тому брехун з сильною мотивацією буде намагатися стримувати їх. На відміну від виразу обличчя, яке люди теж намагаються контролювати, ма¬ніпуляції стримувати досить просто. Якщо ставки високі, брехуно¬ві вдається стримувати маніпуляції, хоча б на деякий час.
Пози (це ще один аспект тіла) вивчали багато дослідників, але витоку інформації або ознак брехні завдяки їм було виявлено мало. Люди знають, як у відповідному оточенні слід сидіти або стояти. Поза, прийнятна для офіційної бесіди, відрізнятиметься від пози під час розмови з приятелем. Обманюючи когось, людина добре контролює свою позу й успішно нею керує (принаймні, дослідники брехні не виявили відмінностей у позах людей, які брешуть або го¬ворять правду).
В одному з досліджень брехні виявлено широко поширену думку, що ті, хто часто змінює позу, брешуть. Проте фактично доведено, що поза не пов’язана з правдивістю чи брехливістю людини. Див: НоЬегТ Е. Кгаиі:, Оопаісі Рое, Вебап'ога/ Яооіз ої Регзоп Регсерііоп: Тде Оесерб'оп І їид^етепі ої Сизіот Іпзресіогз а псі баутел // .Іоигпаї оїРегзопаіііуапбЗосіаі РзусбоІо§у39(1980), рр. 784-798.
Звичайно, ми не вимірювали ті характеристики пози, які є змін-ними. Можливо, існує тенденція нахилятися вперед, відчуваючи інтерес чи гнів, і відхилятися назад у момент страху або відрази. Брехун з сильною мотивацією, однак, повинен бути здатним при-ховати всі ознаки цих емоцій, що їх видає поза.
Ознаки, зумовлені вегетативною
нервовою системою
Дотепер йшлося про дії, спричинені опорно-руховим апаратом. Вегетативна нервова система (ВНС) також спричиняє в організ¬мі певні зміни, помітні в разі виникнення емоцій: зміни частоти і глибини дихання, частоти ковтання, інтенсивності потовиділення (зумовлені ВНС зміни, що позначаються на обличчі, зокрема по¬червоніння обличчя, блідість і розширення зіниць, обговорюють¬ся в наступному розділі). Ці зміни, які супроводжують виникнення емоцій, відбуваються мимоволі, їх дуже важко приховати, і саме тому вони є цілком надійними ознаками брехні.
Детектор брехні фіксує зміни вегетативної нервової системи, але багато з них можна помітити і без використання спеціальної 
апаратури. Якщо брехун відчуває страх, гнів, збудження, прикрість, провину або сором, ці емоції зазвичай супроводжує часте дихання, рухи грудної клітки, часте ковтання, запах або посилене потови-ділення. Впродовж десятиліть психологи сперечалися про те, чи існує для кожної конкретної емоції характерний набір змін ВНС. Більшість психологів вважають, що це не так і будь-які емоції спри¬чиняють прискорене дихання, посилене потовиділення і ковталь¬ні рухи. Зміни ВНС залежать від сили емоції, а не від її характеру, Ця точка зору суперечить досвіду більшості людей. Людей охоплю¬ють різні фізичні відчуття в стані переляку і в стані гніву. На думку багатьох психологів, це відбувається тому, що в різних станах люди по-різному інтерпретують одні й ті самі відчуття. Але це не є дока¬зом того, що сама діяльність ВНС відрізняється під час страху і гні¬ву. (Сучасним представником цієї теорії є Джордж Мандлер (див. С. Мапсіїег, Мгпд апд Воду, Ркусїю1о§у оі Етоііоп апсі 8іге88. Це\\' Уогк: \У\У Г4оПоп & Со., 1984).)
Моя остання дослідна робота, розпочата незадовго до закінчен¬ня цієї книги, оскаржує таку точку зору. Якщо я маю рацію і зміни ВНС не завжди однакові, а, навпаки, специфічні для кожної емо¬ції, це може виявитися дуже важливим критерієм виявлення брех¬ні. Завдяки цьому дослідник брехні може виявити брехуна навіть без детектора, керуючись лише зором і слухом, і зрозуміти не тіль¬ки те, чи відчуває підозрюваний емоції, але і які саме емоції він від¬чуває — страх або гнів, огиду або смуток. І хоча подібну інформацію дає також міміка, багато рухів лицьових м’язів людина спроможна приховати. Діяльність же ВНС контролювати набагато важче.
Ми поки опублікували лише одну роботу, проте багато психоло¬гів не згодні з тим, що нам вдалося виявити (Раиі Ектап; КоЬегі \¥. І.ЄУЄПЯОП, \¥а11асе Е Кгіеяеп, АиіопотісМегоош Зузіет Асітіу Шзііпдиіь- Іхяееп Етоііош // 8сіепсе, 1983, УОІ. 221, рр. 1208-1210). Отримані мною дані вважаються суперечливими і недостатньо доведеними; проте вони обґрунтовані і, впевнений, з часом будуть схвалені нау¬ковим співтовариством.
Існують дві проблеми на цьому шляху і я поставив собі за мету вирішити обидві, для чого потрібно було знайти переконливі свідо-цтва різної діяльності ВНС при різних емоціях. По-перше, складно отримати чисті зразки емоцій. Аби порівняти зміни ВНС, зумовлені страхом, з відповідними змінами, зумовленими гнівом, вчений пови-нен знати напевно, коли саме об’єкт його досліджень відчуває кожну з цих емоцій. Оскільки вимірювання змін ВНС вимагає складного обладнання, об’єкт повинен відтворити зразки емоцій в лаборато¬рії. І тут проблема полягає в тому, як викликати природні емоції в стерильних, неприродних умовах. Крім того, як можна налякати або розсердити людину, не зробивши того й іншого водночас? Це останнє питання є вельми важливим: якщо людину враз налякати і розсердити, вийде те, що ми називаємо сумішшю емоцій. Якщо емоції не будуть випробовуватися окремо (тобто зразки не будуть чистими), навряд чи вдасться зафіксувати розбіжності в діяльності ВНС для кожної емоції. І навіть у випадку їх відмінності, коли зра¬зок гніву містить деяку частку страху або зразок страху містить деяку частку гніву, зрештою здаватиметься, що зміни ВНС одні й ті самі. Уникнути суміші емоцій непросто як у лабораторії, так і в житті; змі¬шані емоції трапляються набагато частіше чистих.
Найвідоміший технічний прийом для збору зразків емоцій є та¬ким: об’єкт просять згадати або уявити щось жахливе. Припустимо, об’єкт уявляє, що на нього нападає грабіжник. Учений має бути впевнений, що, крім того, що об’єкт наляканий, він не відчуває гні¬ву до грабіжника або до самого себе за свій страх або за те, що по¬трапив у халепу. Інші методики мають той самий недолік, оскільки з їх допомогою отримання сумішей замість чистих емоцій є таким же ймовірним. Припустимо, учений показує об’єкту фільм жахів, на-приклад сцену з фільму «Психо» Альфреда Хічкока, де Тоні Перкінс раптово кидається з ножем на Дженет Лі, яка приймає душ. Об’єкт може розсердитися на експериментатора за те, що той його лякає, розсердитися на себе за свій страх, розсердитися на Тоні Перкінса за те, що той напав на Дженет Лі, відчути відразу від виду крові, за-смутитися, дивлячись на страждання Дженет Лі, здивуватися цій події взагалі тощо. Не так вже й просто придумати спосіб отриман¬ня зразків чистих емоцій. Більшість вчених, що досліджували ВНС, просто брали за аксіому (я вважаю, що марно), що об’єкти експери¬ментів виконують необхідні дії в потрібний час і «надають» їм зраз¬ки чистих емоцій. Вони не робили жодних кроків, щоб гарантувати відбір дійсно чистих емоцій або хоча б упевнитися в їх чистоті.
Друга проблема полягала в необхідності відбору зразків емоцій в ла¬бораторії, тобто у використанні різного роду пристосувань. Більшість людей соромляться того, що станеться з ними в лабораторії. У ході експерименту це почуття посилюється. Для вимірювання діяльнос¬ті ВНС до різних частин тіла прикріплюють дроти. Аби лише слідку¬вати за диханням, частотою серцевих скорочень, температурою шкі¬ри і потовиділенням, до людини потрібно прикріпити безліч дротів. 
Розділ 4-
Більшість людей при цьому відчувають збентеження: адже коли вони підключені до приладу, вчені в найдрібніших подробицях спостеріга-ють, що відбувається всередині організму, а камери часто ще й запи-сують видимі зміни. Зніяковілість — це емоція, і якщо вона викликає якусь діяльність ВНС, ці зміни ВНС будуть накладатися на кожен зра-зок емоції, який намагається отримати вчений. Можна припустити, що зараз об’єкт згадує щось жахливе, згодом — заново переживає ко-лись випробуваний гнів, а насправді на тлі обох цих спогадів об’єкт за¬знає ще й збентеження. Ніхто з цих дослідників не прикладав жодних зусиль, аби зменшити збентеження, і перевірити, що збентеження не псує чистоту отриманих ними зразків.
Ми з колегами виключили фактор збентеження, оскільки ви¬брали об’єктами дослідження професійних акторів. (Раиі Ектап, КоЬегї Щ БЄУЄПКОП, Шаііасе Е Ргіекеп, Аиіопотіс Л/тюгм 5'узіет Асііьііу ОАііщиіз-Ішеп Етоііот // Зсіепсе, 1983, тої. 221, рр. 1208¬1210.) Актори звикли до того, що їх розглядають, і спостережен¬ня за кожним їхнім рухом не викликає у них негативних емоцій, їм навіть сподобалася думка, що до них підключать дроти і стежи¬тимуть за змінами всередині організму. До речі, вивчення акто¬рів допомогло також вирішити проблему отримання зразків чис¬тих емоцій. Актори роками тренувалися в застосуванні системи Станіславського, а отже навчилися майстерно згадувати і пережи¬вати випробувані раніше емоції. Вони практикують цю техніку для того, щоб використовувати спогади про почуття під час створення різних образів. Отож, ми підключили до акторів апаратуру і напра¬вили на їх обличчя відеокамери, після чого попросили їх згадати і пережити з максимальною інтенсивністю найсильніше в їхньому житті почуття гніву, потім жаху, смутку, подиву, щастя й огиди. Цю методику використовували й інші вчені, але ми вважали, що наші шанси на успіх вище, адже, на відміну від них, ми мали справу не просто з людьми, а з тренованими професіоналами. Більше того, ми не вважали цілком очевидним, що об’єкти експерименту будуть робити саме те, що ми говоримо; ми пересвідчувались в тому, що отримуємо не суміші емоцій, а чисті емоції. Впродовж експеримен¬ту ми періодично просили акторів оцінити, наскільки сильно вони відчували вказану емоцію і чи відчували при цьому будь-які інші емоції. Усі зразки, що супроводжувалися сторонніми емоціями, які тільки наближалися за силою до необхідної, ми відкидали.
Залучивши до експерименту акторів, ми змогли випробувати іншу методику отримання зразків чистих емоцій, яку раніше ніколи 
не використовували. Ми випадково виявили цей новий спосіб ви-кликати емоцію кілька років тому, коли працювали над іншими до-слідженнями, а саме вивчали відповідність м’язів виразу обличчя (тобто який м’яз за який вираз обличчя відповідає). Ми з колегами систематично відтворювали тисячі мімічних виразів, знімаючи їх на плівку і потім аналізуючи зміни зовнішнього вигляду, спричи¬нені поєднанням рухів м’язів. На наш подив, коли ми виконували рухи м’язів, пов’язані з емоціями, ми раптово відчували у своєму тілі зміни, зумовлені діяльністю ВНС. Ми аж ніяк не очікували, що навмисні рухи лицьових м’язів можуть викликати мимовільні змі¬ни ВНС, але це траплялося знову і знову. Ми досі не з’ясували, чи розрізнялася діяльність ВНС для кожного конкретного набору ру¬хів. Ми вказували акторам, якими саме лицьовими м’язами рухати відповідно до кожної з шести емоцій. Акторів не бентежило, що до¬водилося відтворювати вираз обличчя на замовлення або працю¬вати перед камерою, вони робили це вміло і з легкістю виконали більшість наших прохань. Проте й цього разу ми припускали, що вони не відтворять потрібні нам емоції. Ми зробили відеозапис їх¬ніх облич і користувалися отриманими результатами тільки за умо¬ви, якщо в момент вимірювань набір необхідних рухів обличчя був відтворений сповна.
Наші експерименти доводили, що діяльність ВНС не є однаковою для всіх емоцій. Зміни швидкості серцевих скорочень, температу¬ри шкіри і потовиділення (ми вимірювали тільки це) відрізнялися під час відтворення різних емоцій. Наприклад, коли рухи м’язів на обличчях акторів відповідали міміці гніву або страху (зауважте, їх просили не зобразити ці емоції, а лише вчинити певні дії м’язами обличчя), їхні серця в обох випадках билися частіше, але темпера¬тура шкіри змінювалася по-різному. Шкіра ставала гарячою від гні¬ву і холонула від страху. (Згодом ми повторили цей експеримент з іншими випробовуваними і отримали такі ж результати.)
Якщо під час проведення подібних експериментів аналогічні ре-зультати отримають й інші вчені, це дозволить принципово змінити дію детектора брехні. Замість того щоб просто намагатися з’ясувати, чи відчуває об’єкт якусь емоцію взагалі, оператор детектора зможе сказати, вимірявши кілька даних діяльності ВНС, яку саме емоцію він відчуває. Більш того, дослідник брехні навіть неозброєним оком зможе помітити зміни в характері дихання або потовиділення, а це допоможе виявити наявність конкретних емоцій. Кількість поми¬лок у виявленні брехні, які ведуть до того, що вірять не правдивій людині, а брехуну, можна було б скоротити, якби діяльність ВНС, приховати яку дуже важко, дозволяла з точністю визначати почут¬тя підозрюваного. Нам поки не відомо, чи можна розрізняти емоції тільки за візуальними та вербальними ознаками діяльності ВНС, але тепер з’явилася нагода це з’ясувати. Яким чином можуть ознаки кон¬кретних емоцій (незалежно від того, зафіксували їх по обличчю, тілу, голосу, словам або змінам у діяльності ВНС) допомогти визначити, правду каже людина або бреше? (Про небезпеку здійснення помилки в цьому випадку та шляхи її уникнення читайте в розділі 6.)
У розділі 2 повідомлялося, що існують два основних види брехні: приховування інформації та її спотворення. В цьому розділі йшло¬ся про те, як слова, голос або тіло видають приховувані почуття. Спотворення ж інформації відбувається тоді, коли брехун не відчу¬ває ніяких емоцій, але демонструє їх, або коли він намагається замас-кувати почуття. Наприклад, людина може прикинутися засмученою, дізнавшись, що бізнес свояка розвалився. Якщо йому абсолютно на-чхати на свояка, фальшива печаль просто допоможе дотриматися пристойності, якщо ж він потай радіє нещастю родича, сумний ви¬гляд приховає справжні почуття. Чи можуть слова, голос або тіло од-нозначно викривати лицемірство — нікому не відомо. Промахи під час зображення штучних емоцій досліджувалися значно менше, ніж витік інформації у процесі приховування емоцій. Можу запропону¬вати читачеві тільки власні спостереження, теорії і припущення.
Незважаючи на те, що слова безпосередньо призначені для пе-редачі інформації, описати емоції словами дуже важко будь-кому, як правдивій, так і брехливій людині. Тільки поет може передати нюанси людських переживань. Причому описати вигадані почуття не складніше, ніж справжні. Описам обох типів почуттів зазвичай не властиві ні красномовство, ні вишуканість, ні переконливість. Сам лише вербальний опис, за відсутності голосу, пластики і мімі¬ки, не може передати справжньої суті емоцій. Підозрюю, що біль¬шість людей вміє досить добре вводити в оману оточуючих, нада¬ючи своєму голосу інтонацій, характерних для гніву, жаху, горя, щастя, відрази чи подиву, Хоча приховати характерні для цих емо¬цій голосові зміни дуже важко, зобразити їх набагато легше. Саме тому дурити людей найпростіше за допомогою голосу.
Деякі зміни, зумовлені вегетативною нервовою системою, імі-тувати нескладно. Прискорене дихання або ковтання важко при-ховати, але не потрібно докладати надзвичайних зусиль, щоб імі¬тувати їх: просто дихати швидше або ковтати частіше. Правда, потовиділення важче як приховати, так і зобразити. Хоча, здаєть¬ся, небагато брехунів використовують прискорене дихання і ков¬тання, щоб створити враження пережитої негативної емоції.
Незважаючи на те, що брехун може збільшити кількість маніпу-ляцій, намагаючись продемонструвати, що він «не в своїй тарілці», більшість людей, ймовірно, не згадає вчасно про цю можливість. Ці дії, які так легко виконати, можуть своєю відсутністю видати брехливість запевнень, які є переконливими в усіх інших аспектах.
Ілюстрації можна виконувати свідомо стосовно предмета роз¬мови для створення враження зацікавленості та ентузіазму, про¬те з малою ймовірністю успіху, якщо вони не супроводжуються справжніми почуттями. Як пишуть у газетах, колишні президенти Ніксон і Форд працювали над своєю промовою з викладачем, який рекомендував їм збільшувати кількість ілюстрацій. Коли я бачив їх по телевізору, у мене постійно виникала думка, що саме в результа¬ті цих занять вони стали виглядати так неприродно. Дуже важко належним чином поєднати ілюстрації зі словами, коли робиш це навмисно, — вони мають тенденцію випереджати слова, чи запіз¬нюватися, або навіть затягуватися. Це все одно що, наприклад, ка¬таючись на лижах, намагатися обдумувати кожен рух: координація порушується і починаєш виглядати незграбним.
Я описав деякі ознаки поведінки, що можуть свідчити про наяв-ність прихованої інформації, вказувати, що людина погано проду¬мала лінію своєї поведінки, або свідчити про емоції, які не відпові¬дають цій лінії поведінки.
Обмовки, промахи з емблемами, а також тиради можуть видати будь-яку приховану інформацію: емоції, скоєні вчинки, плани, на¬міри, фантазії, ідеї тощо.
Ухильні відповіді, паузи, мовні помилки і зниження кількості ілюстрацій можуть означати, що промовець висловлюється дуже обережно, оскільки не продумав лінію поведінки заздалегідь. Ці ознаки можуть вказувати на будь-які негативні емоції. Зниження кількості ілюстрацій може відбуватися також від нудьги.
Підвищення тону, гучності й темпу мови супроводжують почут¬тя жаху, гніву й іноді збудження. Протилежним чином змінюють голос печаль і, можливо, почуття провини.
Зміни в диханні і потовиділенні, прискорене ковтання внаслі¬док надмірної сухості в роті є ознаками сильних емоцій, і, ймовір¬но, в майбутньому за характером таких змін вдасться встановлювати, яких саме 
ОЗНАКИ БРЕХНІ НА ОБЛИЧЧІ
Вираз обличчя є дуже цінним джерелом інформації для дослід¬ника брехні, оскільки обличчя може «брехати», «говорити правду» або робити це одночасно. Зазвичай вираз обличчя несе відразу два повідомлення: що брехун хоче сказати і що він хотів би прихова¬ти. Одні вирази обличчя вдало прикривають брехню і надають не¬вірну інформацію, інші ж — видають правду, тому що виглядають фальшиво, і справжні почуття просочуються крізь усі спроби при-ховати їх. У якийсь момент вираз обличчя, навіть брехливий, може виглядати цілком переконливо, проте вже за мить на ньому можуть проявитися потаємні думки. А буває і так, що щирі та показні емо¬ції передаються різними частинами обличчя одночасно. Більшість людей не може відразу ж викрити брехуна лише тому, що їм важко відрізнити щирий і брехливий вирази обличчя.
Справжні почуття відображаються на обличчі тому, що міміка може бути непідвладною нашим думкам і намірам. Вдало ж прикри¬вати фальшиві почуття можна за рахунок контролю за мімікою, що не дозволяє людям побачити правду і змушує їх прийняти брех¬ню. Обличчя — це подвійна система, в якій поєднуються навмисні та спонтанні вирази. Поряд з навмисними і спонтанними вираза¬ми існують ще й колись завчені, які надалі з’являються автоматич¬но, незалежно від бажання людини, а часом навіть і всупереч цьо¬му (вони зазвичай неусвідомлені). Прикладами є вирази обличчя, що увійшли в звичку і досить часто з’являються на обличчі люди¬ни, особливо якщо їй, наприклад, не вдається висловити свій гнів на адресу керівництва. Проте допоки розглянемо лише навмисні, контрольовані, фальшиві вирази, які мають на меті ввести в оману, і спонтанні, емоційні, які часом видають справжні почуття брехуна всупереч всім його намаганням приховати їх.
Дослідження людей з різними ушкодженнями головного мозку переконливо доводять, що за навмисні й спонтанні вирази облич¬чя відповідають різні ділянки мозку. Пацієнти, що страждають від пошкоджень ділянок, де задіяна так звана пірамідальна система, не  
можуть посміхатися, якщо їх про це попросити, але посміхаються у відповідь на жарт або від радості. Зворотну картину спостеріга¬ють у пацієнтів, які страждають від ураження іншої ділянки мозку, яка не включає пірамідальну систему Вони можуть навмисно по¬сміхнутися, проте залишаються з кам’яним обличчям під час роз¬ваг. Пацієнти з ураженнями пірамідальної системи (які нездатні до¬вільно змінювати вираз обличчя) не змогли б приховати брехню, тому що не можуть перешкоджати появі на своєму обличчі справ¬жніх емоцій і демонструвати нещирі почуття. Навпаки, пацієнти з ураженнями мозку, що не зачіпають пірамідальної системи (ці люди нездатні виражати справжні почуття), могли б стати чудови¬ми брехунами, тому що їм не потрібно піклуватися про приховуван¬ня своїх справжніх емоцій.
Опис впливу такого роду ушкоджень на навмисні й спонтанні ви¬рази обличчя взято з клінічної літератури (К. Тзсбіаззпу, ЕІ£Ііі Зупсіготез ої Еасіаі Рагаїузіз а псі Тіїеіг Зі£піїісапсе іп /_осаР'п£ і/те Іез/оп // Аппаіз ої (ХоІо§у, РІііпоІо§у апсі І_агуп§оІо§у 62 (1953), рр. 677-691). Спостереження за тим, як різні пацієнти досягають успіху або, навпаки, відчувають труднощі при спробі збрехати, — моя власна екстраполяція.
Спонтанний вираз емоцій на обличчі є результатом еволюції. Багато виразів обличчя людини подібні тим, що можна бачити і в де-яких приматів. Декотрі вирази обличчя — принаймні ті, які стосують-ся відчуття задоволення, страху, гніву, відрази, смутку, горя, а можли-во, і низки інших емоцій — є універсальними і однаковими для всіх людей незалежно від віку, статі, расових і культурних відмінностей.
ОГЛЯД усіх наукових свідчень міститься в моїй книзі (Раці Ектап, Оатіп апсі Еасіаі Ехргеззіоп. А Сепіигу оГ Резеагсґі іп Нетем. ІМемУогк: Асабетіс Ргезз, 1973). Обговорення цієї ж теми з додат¬ком фотографій, зроблених в Новій Гвінеї, викладено в моїй іншій книзі (Раці Ектап, Гасе оїМап Ехргеззіоп оїііпмегзаі Етоііопз іп а №и/ Оиіпеа УІІІа§е. І\Іе\л/Уогк: Сагіапб 5ТМР Ргезз. 1980).
Ці вирази обличчя дають багату інформацію про емоції люди¬ни і розкривають найменші нюанси її миттєвих почуттів. Обличчя може передати такі відтінки емоційних переживань, які здатен ви¬разити в словах лише поет. Воно може повідомити наступне:
• які емоції відчуває людина, наприклад гнів, страх, смуток, від-разу, горе, радість, задоволення, збудження, подив, презирство, адже кожній з цих емоцій відповідає певний вираз обличчя; 
•    про поєднання емоцій, наприклад коли людина відчуває кілька почуттів водночас і вони частково відбиваються на її обличчі;
•    про силу випробовуваних емоцій, оскільки всі емоції мають різні ступені прояву: від роздратування до люті, від побою¬вання до жаху тощо.
Однак обличчя — це не просто спонтанна емоційна сигнальна система. Вже в перші роки життя діти вчаться контролювати вираз свого обличчя, приховуючи справжні почуття і зображуючи емо¬ції, яких не відчувають. Батьки навчають цього дітей і власним при¬кладом, і відвертими повчаннями типу: «Не дивись на мене так сер¬дито», «Посміхайся, коли тітка дає тобі цукерку», «Чого це ти так похмуро дивишся?» З віком люди настільки звикають до цих пра¬вил виявлення емоцій (сімріау тіез), що такі вирази обличчя входять у звичку, яку важко викорінити. Згодом ці правила починають дія¬ти автоматично, і ми вже не контролюємо і не усвідомлюємо їх про¬явів. Але навіть якщо люди й усвідомлюють ці правила, не завжди вдається припинити їх дотримання, в усякому разі це непросто, адже якщо якась звичка закріпилася і діє автоматично, не вимага¬ючи усвідомлення, то позбутися її нелегко. Найскладніше поборо¬ти саме ті звички, що ґрунтуються на правилах виявлення емоцій.
Саме такі правила виявлення емоцій, які є різними для різних культур, дають зрозуміти, що вирази обличчя не є універсальними. Цікаво, що японці переглядають емоційні фільми з тим же виразом обличчя, що й американці, але тільки за умови, що вони це роблять на самоті. Якщо в кімнаті з’являється інша людина, особливо якийсь керівник, японці починають значно більше, ніж американці, сліду¬вати своїм правилам виявлення емоцій, прикриваючи негативні емоції ввічливою посмішкою (Р. Ектап, Расео/Мап, рр. 133-136).
Крім автоматичних, звичних виразів обличчя, у людей можуть бути й цілком усвідомлені вирази, до яких вони вдаються, придушу¬ючи прояв своїх істинних емоцій та імітуючи інші, яких насправді не відчувають. Більшість людей успішно використовує ті чи інші мі¬мічні способи брехні. Практично кожен може пригадати випадок, коли чиєсь обличчя геть збило його з пантелику, проте звичайною є й інша ситуація, коли обличчя людини красномовно свідчить про те, що вона бреше. У житті кожної подружньої пари бувають хви¬лини, коли один читає на обличчі іншого почуття (зазвичай страх чи гнів), яке його партнер не тільки не усвідомлює, а й заперечує. Більшість людей вважають, що здатні помітити фальш на облич¬чі іншого, проте дослідження засвідчують, що насправді це не так. 
У попередньому розділі було описано експеримент, упродовж якого випробовуваним не завжди вдавалося визначити, коли сту-дентки брехали, а коли говорили правду. Результати тих, хто сте¬жив лише за обличчями дівчат, виявилися навіть гіршими, ніж ви¬падковий вибір: вони називали чесними саме тих з них, які бреха¬ли. Піддослідні приймали імітацію за правду й ігнорували ті риси обличчя, які видавали справжні почуття. Коли людина бреше, її найбільш очевидна міміка, на яку насамперед звертаєш увагу, вияв¬ляється підробкою, а тонкіші прояви нещирості й швидкоплинні ознаки приховуваних емоцій залишаються взагалі непоміченими.
Більшість дослідників намагалися визначати прояви брехні не по обличчю людини, а зважаючи на інші ознаки, які легше підда¬ються оцінці, наприклад по рухах тіла або обмовках. Дехто все ж взявся оцінювати мімічні вирази обличчя, проте спостерігачі бра¬ли до уваги тільки посмішку і навіть її розглядали занадто спрощено. Вони дійшли висновку, що люди посміхаються однаково часто, коли брешуть або кажуть правду. Але вони не брали до уваги характер по¬смішки. Не всі посмішки завжди однакові. Наша техніка оцінки ви¬разів облич дозволила виділити понад 50 видів посмішки. Ми по¬мітили, що коли студентки брехали, вони посміхалися інакше, ніж коли говорили правду. Детальніше про наші спостереження я роз¬повім в кінці цього розділу.
Саме завдяки такому розмаїттю виразів обличчя дослідники більше цікавилися невербальним спілкуванням і психологією брех¬ні, і не бралися оцінювати вирази обличчя. До останнього часу просто не було повного об’єктивного способу оцінки усіх виразів обличчя. Ми вирішили розробити такий метод, бо зрозуміли завдя¬ки нашому експерименту зі студентками, що визначення мімічних ознак брехні вимагає більш ретельного підходу. На розробку тех¬нологій оцінки виразів обличчя ми витратили майже десять років.
Наша книга містить різноманітний матеріал (разом із фотографі¬ями, фільмами, комп’ютерними програмами), на підставі якого читач може навчитися визначати й описувати будь-який вираз обличчя (РаиІ Ектап, \Л/аІІасе V. Ргіезеп, Гбе РасіаІ Асііоп Содіп£ Зузіет. Раіо АІНо: Сопзиіііп^ Рзусігоіо^ізіз Ргезз, 1978).
Існують тисячі різних виразів обличчя, і всі вони відрізняють¬ся один від одного. Багато з них не пов’язані з емоціями, їх відно¬сять до так званих мовних знаків (сопиегзаііопаї зі^пз), які, так само як і рухи тіла, роблять наголос або виражають синтаксичні конструк¬ції (наприклад, коли вираз обличчя виражає знак питання або 
оклику). Але є ще й мімічні емблеми: підморгування, здивоване під-няття брів, презирливе мруження очей, скептичне зведення однієї брови тощо. Є також мімічні маніпуляції: покусування губ, облизу-вання губ, витирання губ, надування щік. Крім того, є просто емо¬ційні вирази обличчя, як щирі, так і удавані.
Причому одній емоції відповідає не один вираз обличчя, а десят¬ки, а часом навіть і сотні. Кожна емоція має певний і дуже специфіч¬ний набір виразів. У цьому немає нічого дивного. Кожній емоції властиве не одне почуття або оцінка, а цілий набір. Для прикладу розглянемо наступну групу виразів для гніву, яка характеризується:
•    інтенсивністю (від легкого роздратування до люті);
•    ступенем контрольованості (від вибуху до прихованої люті);
•    розвитком (від раптового спалаху до повільного кипіння);
•    згасанням (від швидкого до довгого);
•    напруженням (від гарячого до холодного);
•    щирістю (від справжнього до награного, як у батьків, які сва¬рять неслухняну дитину).
А якщо до цього додати ще й інші емоції (наприклад, зловтіхи, провини, праведності, презирства), то складових цього набору буде ще більше.
Невідомо, чи існують різні вирази обличчя для кожного з видів гніву. Швидше за все, існують, та ще й по декілька для кожного виду. Ми вже маємо свідчення того, що виразів обличчя на кожну емо¬цію більше, ніж відповідних їм слів. Обличчя передає такі нюанси й відтінки емоцій, які неможливо висловити мовою. Наша робота з вивчення всього набору мімічних виразів і визначення кількості виразів на кожну емоцію (тобто визначення того, які є взаємоза-мінними, а які висловлюють різні, але схожі за внутрішнім станом) почалася в 1978 році. Деякі з наведених результатів цієї роботи за-сновані на систематичному використанні нашої техніки оцінки ви¬разів облич, а деякі — на багатого динних спостереженнях. Усі ці результати є лише попередніми, оскільки ще жоден дослідник не намагався повторити наші експерименти з виявлення відміннос¬тей між навмисною і спонтанною мімікою.
Давайте почнемо з найбільш складного джерела витоку інфор¬мації, а саме з мікровиразів обличчя. Ці прояви дають повну карти¬ну приховуваних емоцій, але настільки швидкоплинну, що її зазви¬чай не встигають помітити. Мікровирази тривають не більш ніж чверть секунди. Ми виявили їх під час нашого першого дослідження 
ознак брехні, майже 20 років тому, коли переглядали запис розмо¬ви з Мері, пацієнткою психіатричної клініки (див. розділ 1), яка приховувала свій задум вкоротити собі віку. За кілька тижнів піс¬ля надходження Мері в клініку було зроблено відеозапис, у якому вона розповідала лікарю, що більше не почувається пригніченою і просить відпустити її на вихідні додому. Пізніше вона зізналася, що брехала і хотіла ще раз накласти на себе руки, позбувшись на¬гляду персоналу. Вона також зізналася, що все ще відчуває себе від¬чайдушно нещасною.
Мері неодноразово злегка знизувала плечима (емблема) і дуже мало вдавалася до рухів тіла. Використовуючи уповільнений по¬втор плівки, ми виявили також мікровирази: глибоку печаль, яку швидко прикривала посмішка. Мікровираз охоплює все обличчя, але дуже ненадовго, тому його важко помітити. Нарис. 5.1 зображе¬но обличчя, що виражає смуток. Цей вираз легко впізнати, тому що його зафіксовано на фотографії. Але якщо він промайне за одну двадцять п’яту частку секунди і зміниться іншим, як це і відбува¬ється в житті, його легко можна пропустити.
Незабаром після того, як ми відкрили ці мі¬кровирази, інші дослідники також заявили про свої відкриття в цій галузі, визначивши їх як результат придушення несвідомих емоцій (Е.А. Н১агсІ, К.8. Паакк, Місгототепіагу Расіаі ІСхргешот //В книзі «МеіЬосВ о! КезеагхЬ іп РзусЬоіЬегару» під ред. Ь.А. СоКхсЬаІк,
А.Н. АиегЬасЬ. Ие\у Уогк: АррІеЮп Сепіигу Сгоїік, 1966). Однак очевидно, що почуття Мері не були несвідомими, вона болісно усві-домлювала ту печаль, яка і проявилася в її мі- кровиразах.
Ми показували різним людям уривки відеозапису бесіди з Мері, що містять ці мікровирази, і просили їх визначити, що вона відчу¬ває. Непідготовлені спостерігачі, упускаючи ці мікровирази з ува¬ги, помилялися і вважали, що з нею все гаразд. Тільки коли ми про-крутили запис на сповільненій швидкості, вони звернули увагу на ці сумні вирази її обличчя. Досвідчені психологи, проте, змогли вловити ці мікровирази і при перегляді на звичайній швидкості.
Зазвичай людині вистачав години, щоб навчитися помічати ці швидкоплинні явища. Ми налаштували проектор слайдів таким 
Розділ О
чином, щоб можна було експонувати слайд дуже короткий час. Спочатку, коли ми показували обличчя лише одну п’ятдесяту част¬ку секунди, спостерігачі заявляли, що нічого не бачать і не можуть побачити, однак дуже швидко навчилися розрізняти зображення, їм це почало вдаватися настільки легко, що вони навіть думали, ніби ми збільшили витримку. Переглянувши кілька сотень виразів обличчя, всі спостерігачі могли впізнати емоцію, навіть незважаю¬чи на короткий час експозиції. Кожен може навчитися цьому і без проектора слайдів. Для цього досить кинути на зображення швид-коплинний погляд і спробувати вгадати, яка емоція там відображе¬на, потім уважно подивитися на неї і перевірити справедливість своєї оцінки, після цього перейти до іншої картинки тощо. Проте для якісного тренування потрібно таким чином переглянути сотні зображень (Раиі Ектап, \\'а11асе V. Ргіезеп, ІІптазкіп§ Іке Расе. Раїо АКо: Сопзи1ііп§ РзусЬоІофзіз Ргезз, 1984).
Однак аналіз мікровиразів — це дуже складна справа, оскільки, незважаючи на цінність інформації про приховані емоції, мікрови- рази проявляються досить рідко. В експерименті зі студентками ми виявили лише кілька мікровиразів. Набагато частіше зустрічалися придушені вирази; людина встигає усвідомити появу цього виразу на обличчі й намагається прибрати його, часом придушуючи іншим виразом. Посмішка є найбільш поширеним способом прикрит¬тя таких проявів. Іноді вираз придушується так швидко, що важ¬ко визначити, яка саме емоція була прихована. Але навіть якщо неможливо точно визначити емоцію, сам факт придушення є яв¬ною ознакою того, що людина щось приховує. Придушений вираз триває довше, ніж мікровираз, але, на відміну від останнього, не є цілісним і завершеним. Хоча мікровираз і більш стислий в часі, перед нами скороминуща, але повна картина емоції. Придушений вираз не дає всебічної картини емоції, але він триває довше і сам факт переривання більш помітний.
Під час аналізу мікровиразів і придушених виразів виникають дві проблеми, які ускладнюють тлумачення більшості ознак брех¬ні. Згадаймо описану в попередньому розділі «небезпеку Брокау», яка полягає в ігноруванні дослідником брехні індивідуальних особ-ливостей людини. Не кожна людина, що приховує свої емоції, ви-являє мікровирази і придушені вирази, тому їх відсутність ще не є свідченням чесності. У різних людей наявні індивідуальні роз¬біжності в умінні тримати певний вираз обличчя, а деяким людям, яких я називаю природженими брехунами, це вдається просто 
чудово. Друга проблема, «помилка Отелло», виникає через нездат¬ність зрозуміти, що навіть чесні люди починають занадто хвилю¬ватися, коли відчувають, що їх підозрюють у брехні. Цієї помилки можна уникнути, якщо пам’ятати, що наявність мікровиразів і при¬душених виразів сама по собі ще нічого не говорить про брехню. Практично будь-які емоції, що прослизають в таких виразах, мо¬жуть бути щирими переживаннями чесної людини, які їй просто не хотілося б показувати. Невинна людина може побоюватися недо¬віри до себе, відчувати себе винуватою, обурюватися проти неспра¬ведливого обвинувачення, радіти від думки, що вдасться довести свою порядність, або дивуватися висунутим звинуваченням. Якщо ж людина спробує приховати ці почуття, то на її обличчі можуть з’явитися мікровирази і придушені вирази. Проблеми інтерпрета¬ції мікровиразів і придушених виразів ми обговоримо в наступному розділі.
Не всі лицьові м’язи однаково легко можна контролювати. Рухи деяких є більш надійними ознаками емоції, ніж інші. Це означає, що дані м’язи не можуть бути використані для брехні, тобто вони не підвладні волі людини. Тому брехунові нелегко приховати по¬чуття, які впливають на ці м’язи, оскільки їхні рухи важко перерва¬ти або придушити.
Щоб з’ясувати, якими м’язами обличчя найскладніше управля¬ти, ми попросили людей спонукати до руху різні лицьові м’язи, а також спробувати викликати різні емоції.
П
Орізен і я розробили тест на мімічні рухи, на підставі якого мож¬на дослідити, як саме людина рухає кожним лицьовим мускулом, Ц*    виражаючи емоції. Див. також Раиі Ектап, Со\л/еп Рорег, їозеріг
Деякими м’язами майже нікому не вдавалося управляти з влас¬ної волі. Наприклад, тільки 10% наших піддослідних могли довіль¬но опускати вниз куточки рота, не рухаючи при цьому підборіддям. Однак ці м’язи, що важко контролювати свідомо, рухалися самі со¬бою, коли люди дійсно відчували емоції, що зумовлюють їхній рух. Наприклад, у тих, хто не міг опустити куточки рота на прохання, це відбувалося само собою в стані суму, смутку чи горя. Ми навіть з’ясували, що можна навчитися керувати цими неконтрольова- ними м’язами, але для цього потрібно дуже багато часу. Рухи цих м’язів є вірними ознаками, адже людина не може керувати ними 
за наказом і використовувати їх для імітації тих чи інших почуттів. Я міркував так: якщо людина не може змусити ці м’язи зображати несправжні почуття, то їй буде важко «зупинити» або придушити їх рух при вираженні справжніх емоцій. Якщо не вдається імітува¬ти вираз обличчя з їх допомогою, отже, важко і приховати рух тих частин обличчя, якими вони управляють.
Я обговорював свої припущення з професійними нейропсихоло- гами, які погодилися, що мої міркування логічні і, ймовірно, пра¬вильні. Однак їх ще не було перевірено і тому вони поки що за¬лишаються лише гіпотезою.
Але є й інші способи приховувати свої справжні почуття, не ма¬ючи можливості придушити їх. Можна прикрити їх посмішкою, хоча це і не усуває ознак емоцій в рухах чола і повік. Можна напру¬жити інші м’язи, що викликають зворотний рух, щоб у результаті вираз обличчя не змінився. Наприклад, задоволену усмішку мож¬на придушити, якщо стиснути губи і підняти підборіддя. Однак рух протидіючих м’язів може видати брехню, так само як одночасний рух тих й інших м’язів надає обличчю неприродний і напружений вираз. Кращим способом приховати свої почуття є повне усунення рухів м’язів обличчя. Але це важко зробити, особливо коли емоція зачіпає ті м’язи, які дають вірні ознаки емоцій.
Ці м’язи зосереджені здебільшого на лобі. На рис. 5.2А зобра¬жено ознаки печалі, горя, розладу, а також, ймовірно, провини (та¬кий самий вираз представлений і на рис. 5.1, але на рис. 5.2А лег¬ше зосередити увагу на лобі, оскільки інша частина обличчя затем¬нена). Зверніть увагу, що внутрішні куточки брів підняті. Зазвичай це також робить трикутними верхні повіки і зумовлює зморшки в центрі лоба. Не більше 15% наших піддослідних могли навмисно зробити такий вираз обличчя. Це означає, що даний вираз не буває фальшивим і з’являється, якщо людина дійсно відчуває розлад або смуток (можливо, з домішкою провини), незважаючи на всі спроби приховати ці почуття. На цьому та інших рисунках зображені емо¬ції у своєму максимальному прояві, щоб відтворити чітку картину виразу обличчя, оскільки немає можливості показати його в русі. Якщо людина відчуває тільки легкий смуток, зморшки на її лобі бу¬дуть такими ж, як на рис. 5.2А, але менш помітними. Якщо ви вже добре знаєтеся на загальному характері виразів обличчя чи іншої емоції, ви зможете розпізнати і слабкі її прояви в реальних умовах, коли побачите обличчя в русі, а не статичним. 
На рис. 5.2Б відображені вірні ознаки страху, занепокоєння, страху чи жаху. Зверніть увагу на брови, які підняті і зрушені. Таку сукупність рухів дуже важко виконати навмисно, це вдалося мен¬ше ніж 10% наших піддослідних. На рис. 5.2Б також можна побачи¬ти піднесені верхнє і нижнє напружені повіки, що є характерною ознакою страху. Однак цих рухів може не виявитися, якщо людина намагається приховати свій страх, тому що їх досить легко контро¬лювати. Але положення брів, швидше за все, буде таким же.
На рис. 5.2В показано положення брів і повік, характерне для гніву, а на рис. 5.2Г — для подиву. Інші емоції не супроводжують¬ся такими характерними ознаками руху брів і повік. Причому рухи 
повік і брів на рис. 5.2В і 5.2Г не є вірними ознаками (їх здатний імі-тувати кожен), тому їх часто зображують на обличчі, бажаючи по¬казати фальшиві емоції, або усувають, аби приховати справжні. Ми наводимо їх тут, щоб окреслити повну картину руху повік і брів і яс¬ніше показати їх відмінність від виразу вірних ознак емоцій, зобра¬жених на рис. 5.2А і 5.2Б.
Взагалі, підняття чи опускання брів (рис. 5.2В і 5.2Г) є найужи-ванішим мімічним виразом. Рухи брів надто часто використовують під час розмови, бажаючи підкреслити або підсилити мовну інто¬націю. Підняття брів зазвичай виконує роль знаку питання або зна¬ку оклику, чи символізує недовіру та скептицизм. Дарвін називав м’яз, що зводить брови разом і опускає їх вниз, «м’язом труднощів». Він мав рацію, вважаючи, що цей рух супроводжує подолання всіля¬ких труднощів, починаючи від підняття важких речей і закінчуючи виконанням складних арифметичних дій. Крім того, це характерно ще для зосередження або збентеження.
Вірні ознаки емоції утворюють також і м’язи рота. Стиснення губ є переконливою ознакою гніву; слизова оболонка стає менш помітною, але при цьому людина зовсім не обов’язково закушує або стискає губи. Такий рух більшість людей відтворюють з великими труднощами; зазвичай стиснення буває перед початком гніву, часом навіть ще до того, як людина зрозуміє, що вона сердиться. Однак цей ледь помітний рух губами легко прихова¬ти за удаваною посмішкою. На рис. 5.3 пока-зано, як цей рух змінює форму губ.
Помилка Отелло або нерозуміння того факту, що навіть чесна людина, коли її підо¬зрюють у брехні, починає виявляти ті ж ре¬акції, що й цей ошуканець, може ускладнити тлумачення вірних ознак емоцій. Невинний підозрюваний може проявляти вірні ознаки страху (рис. 5.2Б). Побоюючись помилкового звинувачен¬ня і злякавшись, що, побачивши ознаки страху, його запідозрять у брехні, він спробує приховати переляк. Прояв цього почуття за¬лишиться тільки в русі брів, які важко контролювати. При цьому справжній брехун, що боявся викриття, буде виглядати точно так само. (У розділі б пояснюється, як дослідник брехні може виріши¬ти цю проблему.) 
Небезпеку Брокау (тобто нерозуміння індивідуальних відміннос¬тей, завдяки яким справжній брехун може ке проявляти ознак брех¬ні, тоді як чесна людина дійсно демонструє їх) також важливо вра¬ховувати, інтерпретуючи вірні мімічні ознаки емоцій. Деякі люди (зокрема психопати або природжені брехуни) мають дивовижну здатність стримувати прояви своїх справжніх почуттів, тож у дано¬му разі не можна довіряти навіть рухам надійних м’язів обличчя. Такими екстраординарними здібностями володіють багато хариз- матичних лідерів. Подейкують, що Папа Іван Павло II дуже красно¬мовно демонстрував їх під час свого візиту до Польщі в 1983 році.
Ставлення суспільства до брехні є настільки негативним, що коли я використовую слово «брехун» стосовно відомих і шанова¬них людей, це може здатися блюзнірством. Однак я вже поясню¬вав у розділі 2, що не вкладаю в це слово зневажливого відтінку. Переконаний, що брехня часом буває морально виправданою.
Страйк докерів у Гданську породив надію, що комуністич¬ні лідери Польщі підуть на поступки і гарантуватимуть певну по¬літичну свободу. Багато хто побоювався, що лідер профспілки «Солідарність» Лех Валенса зайде надто далеко і СРСР введе свої війська до Польщі, як це вже було в Угорщині, Чехословаччині та Східній Німеччині. Радянські війська вже кілька місяців проводили на кордоні з Польщею «військові навчання». Зрештою ліберальне керівництво пішло у відставку, і його місце, заручившись підтрим¬кою Москви, зайняла польська вояччина. Генерал Ярузельський призупинив діяльність профспілок, обмежив повноваження Леха Валенси і запровадив військовий стан. І візит Папи до Польщі, по¬ляка за походженням, після півтора року військового режиму, міг мати серйозні наслідки. Чи Папа підтримає Валенсу і тим самим за¬охотить страйк і спровокує нове повстання? Або ж благословить дії генерала Ярузельського? Журналіст Вільям Сафір так прокоменту¬вав зустріч Папи і генерала: «... Священнослужитель і політична ма¬ріонетка обмінялися усмішками і рукостисканнями. Папа знав, як отримати потрібний ефект своєю появою перед камерою, і завжди ретельно продумував вираз обличчя під час таких подій. Сенс пода¬ного ним знаку був очевидним: церква і держава прийшли до таєм¬ної угоди, і цю сцену найвищого благословення, даного ним ставле¬нику Москви Ярузельському, безперестанку крутили по польському телебаченню» (\Уі11іат ЗаГіге, Ипсіеіегтіпей, 8ап Ргапсізсо Ехатіпег, ]ипе 28, 1983). 
Розділ О
Військовий стан у Польщі (1981-1983) було оголошено генера¬лом Войцехом Ярузельським, який у комуністичній Польщі бо¬ровся з опозицією, котру представляла профспілкова організа¬ція «Солідарність». В результаті зіткнень з поліцією загинуло або зникло більше 100 людей. Ключову роль у примиренні обох сто¬рін зіграла Католицька церква Польщі і візит Папи Івана Павла II до Польщі в 1983 році.
Не кожен політичний діяч здатний так майстерно керувати ви-разом обличчя. Колишній президент Єгипту Анвар Садат писав про свої юнацькі спроби навчитися контролювати м’язи обличчя: «... Моїм хобі була політика. У ті роки в Італії правив Муссоліні. Я ба¬чив його фотографії і читав про те, як він умів міняти вираз облич¬чя перед публікою, набирав твердого або агресивного вигляду, так що люди, дивлячись на нього, читали міць і силу в кожній рисі об¬личчя. Мене це зачаровувало. Я стояв вдома перед дзеркалом і нама¬гався імітувати владність його обличчя, проте мої старання були не¬втішними. У мене лише втомлювалися м’язи обличчя. Було боляче» (Апжіг Ншісіі - іп кіз стіп ьюгсіз // 8ап Ггапсізсо Ехатіпег, ОсІоЬег 11, 1981).
Хоча Садат так і не навчився керувати своєю мімікою, успіх його таємної змови з Сирією і раптового нападу на Ізраїль у 1973 році свід-чить, що він тим не менш добре володів мистецтвом брехні. У цьому немає суперечності. Брехня не вимагає обов’язкового володіння мі-мікою, пластикою і голосом. Це важливо тільки під час особистої зустрічі, коли брехун і жертва сходяться віч-на-віч, як під час зуст¬річі Гітлера з Чемберленом. Кажуть, що Садат ніколи й не намагав¬ся приховувати свої справжні почуття під час особистих зустрічей з противниками. Езер Вайцман, ізраїльський міністр оборони, який вів переговори з Сад атом після війни 1973 року, писав про єгипет¬ського лідера: «Він не був людиною, що тримає свої почуття при собі, вони одразу ж відбивалися на його обличчі, в голосі, жестах». (Егег \Уеігтап. ТкеВаШе/огРеасе. Меш Уогк: Вапіат, 1981, р. 165.) 
Є й інший, менш поширений випадок, коли індивідуальні відмін-ності заважають правильно прочитати вірні мімічні ознаки емо¬цій. Він пов’язаний зі знаками мови, про які йшлося трохи вище. Деякі з цих знаків мови подібні рухам, які підкреслюють певні сло¬ва. Більшість людей при цьому або піднімають, або опускають бро¬ви (як це зображено на рис. 5.2В і 5.2Г). Дуже небагато акцентують свою промову з допомогою брів, що стають задіяними при відчут¬тях смутку чи страху (рис. 5.2А і рис. 5.2Б). У тих же, хто це робить постійно, такі ознаки не є вірними; прикладом такої людини може служити актор і режисер Вуді Аллен.
Вуді Аллен (\Л/оосІу АІІеп) — американський кіноактор, режи¬сер, сценарист, продюсер, письменник, чотириразовий воло¬дар премії «Оскар», відомий цинічними, дотепними пародіями й ексцентричним гумором. Його вважають творцем жанру «ін¬телектуальної комедії», де серйозність тем подається в іроніч¬ній формі. Заслужив визнання публіки дотепними комедіями і психологічними драмами, які містять елементи абсурду і са¬тири. 
Він постійно використовує у промовах вираз обличчя з рухом брів, який характерний саме для смутку. Якщо більшість людей, роблячи наголос на слові, піднімають або опускають брови, Вуді Аллен натомість підтягує внутрішні краї брів вгору. Почасти саме це і надає його обличчю такий задумливий або сентиментальний вигляд. Той, хто, як і Вуді Аллен, постійно супроводжує свою про¬мову мімікою смутку, легко можуть імітувати цю емоцію. Вони не тільки можуть зробити сумний вираз обличчя, але за необхіднос¬ті й приховати свій смуток. їм вдається керувати тими м’язами об¬личчя, які підвладні небагатьом. І якщо підозрюваний часто послу¬говується в розмові якимсь виразом обличчя, то дослідник брехні може бути певним, що засновані на ньому ознаки не можна вважа¬ти вірними.
Третя проблема на шляху тлумачення вірних мімічних та інших ознак брехні — це акторська техніка, що дозволяє за допомогою мі-міки імітувати будь-які почуття. Акторська техніка (відома також як система Станіславського) вчить актора запам’ятовувати власні емо-ційні переживання, щоб згодом правдоподібно відтворювати їх на сцені. В кінці попереднього розділу я згадував про використан¬ня нами цієї техніки для вивчення вегетативної нервової системи. Коли актор користується цією технікою, вираз його обличчя є не імітацією, а результатом повторного проживання емоції, тобто, як припускає наше дослідження, пожвавленням емоції і на фізіологіч¬ному рівні. Якщо нашим випробовуваним не вдавалося зробити ви¬раз обличчя, як на рис. 5.2А і 5.2Б, я просив їх скористатися техні¬кою Станіславського, пояснюючи їм, як можна відчути, наприклад, смуток або страх. Саме тоді у них з’являвся той вираз обличчя, який спочатку вони не могли імітувати. Брехун теж може скористатися технікою Станіславського, і тоді не буде ніяких ознак того, що його емоції брехливі, бо в певному сенсі вони будуть справжніми. На об¬личчі брехуна з’являються вірні ознаки фальші тільки тоді, коли він імітує фальшиві почуття; система ж Станіславського дозволяє розми¬ти межу між істинними і помилковими емоціями. Більше того, якщо брехун переконав себе в щирості власних емоцій, він сам починає вірити в них. Такого брехуна вже неможливо викрити. Ймовірніше викрити тільки того, хто бреше і при цьому знає, що бреше.
Отже, ми розглянули три шляхи витоку інформації: мікрови- рази, придушені вирази і так звані вірні ознаки емоцій, що вини¬кають під час роботи важко керованих м’язів обличчя. Більшість людей вважають, що є ще й четверте джерело — очі. їх називають дзеркалом душі, вважаючи, що в них сховано найпотаємніші почут¬тя. Однак антрополог Маргарет Мід наводить слова одного радян¬ського професора, незгодного з цією думкою: «До революції ми теж говорили, що очі — це дзеркало душі, але очі можуть брехати, та ще як! Ними можна висловити таку безроздільну відданість, про яку на-справді і згадки немає. Можна висловити і незворушність, і подив...» (Магігагеї Меасі. Зоиіеі АиіІисІе$ Іоиіапі Аиікогіїу. Иеш Уогк: МсСгаад- НіИ, 1951, рр.65-66. Цит. по: ЕГУІП§ Соїїтап. 8ігаІе§іс Іпіегасііоп. Рїіііасіеірїпа: Ипіуегзіїу обРеппзуїуапіа Ргезз, 1969, р. 21.) Вирішити суперечку про щиросердість очей можна, лише окремо розглянув¬ши всі п’ять джерел інформації, яка походить з очей. Проте лише три з них видають брехню.
Перше джерело — це зовнішні зміни, що виникають завдяки ро-боті м’язів, які розташовані навколо очей. Ці м’язи змінюють фор¬му повік, впливають на розміри видимої частини білка і райдужної оболонки, а також на загальне враження від очей. Деякі з цих змін можна бачити на рис. 5.2А, 5.2Б, 5.2В і 5.2Г, проте ці м’язи не дають вірних ознак брехні. Ці рухи можна придушити або імітувати від-носно легко, внаслідок чого будуть наявні хіба що кілька мікрови- разів або придушених виразів.
Другим джерелом інформації, яку дають нам очі, є напрямок по-гляду. Коли людина відводить погляд, це свідчить про наявність певних почуттів: рух вниз означає сум, вбік — відразу вниз і убік — провину чи сором. Однак коли брехун навіть відчуває свою прови¬ну, він намагається не відводити очі вбік, бо знає, що люди можуть помітити це і запідозрити брехню. Радянський професор, якого цитувала Маргарет Мід, зазначив, як легко контролювати напрям погляду. Вражає те, що брехуни, які навчилися не відводити очі убік, ще й дотепер вводять людей в оману. «Патриція Гарднер зая¬вила вчора на суді, що Джованні Вільотто (людина, яка мала вже со¬тню дружин) причарував її саме своїм «чесним намаганням» диви¬тися прямо в очі» [з матеріалів слідства у справі про багатошлюб¬ність] (8ап Ргапсізсо СйгопісІеЦапиагу 11, 1982).
Третє, четверте і п’яте джерела інформації є більш обнадійливи¬ми щодо ознак брехні. Моргати очима (третє джерело — прим, ред.) можна навмисно, але це також і спонтанна реакція, що часто спосте-рігається під час емоційного збудження. Водночас розширюються зіниці, і цю реакцію, на відміну від попередньої, неможливо свідо¬мо контролювати. Розширенням зіниць (четверте джерело — прим, ред.) управляє вегетативна нервова система, яка також відповідає за 
Розділ З
слиновиділення, дихання, потовиділення (див. розділ 4) і за деякі мімічні рухи, про які йтиметься далі. Хоча часте моргання і розши-рені зіниці свідчать про емоційні порушення, проте не можна на-певно сказати, яка саме емоція при цьому виявляється. Це може бути проявом захоплення, гніву або страху. Тому моргання і розши¬рення зіниць стають доказами для дослідника брехні, тільки якщо сам факт підвищеної емоційності говорить про те, що ми маємо справу з брехуном, а не з чесною людиною, яка боїться несправед¬ливого обвинувачення.
Сльози — це п’яте і останнє джерело інформації, вони також є ре-зультатом дії вегетативної нервової системи (ВНС). Однак сльози свідчать не про всі емоції, а тільки про деякі з них. Вони пов’язані з горем, сумом, полегшенням, а іноді з щастям і нестримним сміхом. Вони можуть видати сум чи горе, коли всі інші ознаки цих емоцій придушені (хоча рухи брів також на це вказують), оскільки, якщо у людини з’являються сльози, впізнати приховане почуття стає зо¬всім просто. Сльози радості не видадуть правди, якщо посмішку вдалося придушити.
ВНС викликає й інші зовнішні зміни в обличчі: рум’янець, блі-дість, піт. їх досить важко приховати, так само як і всі інші мімічні й тілесні зміни, вироблені ВНС. Поки точно не встановлено, чи є піт ознакою загального емоційного збудження (подібно морганню і роз-ширенню зіниць) або ж він характерний тільки для однієї або двох конкретних емоцій. Так само мало відомо про рум’янець і блідість.
Рум’янець вважають ознакою збентеження, сорому і, можли¬во, провини. Його частіше спостерігають у жінок, ніж у чоловіків, хоча причини цього невідомі. Рум’янець може свідчити або про те, що брехун збентежений і присоромлений своєю поведінкою, або про те, що він намагається приховати сам факт свого збентеження. Обличчя червоніє також і від гніву, тож чим цей рум’янець відріз¬няється від почервоніння від сорому сказати важко. Є припущення, що обидві реакції викликані розширенням периферичних крово¬носних судин шкіри обличчя, однак багрова фарба гніву може від¬різнятися від рум’янцю збентеження за ступенем, місцем розташу¬вання і тривалістю. Я припускаю, що обличчя червоніє тільки під час неконтрольованої люті або коли людина ще стримує свій гнів, але вже знаходиться на межі вибуху. Якщо це так, то мають бути й інші ознаки гніву на обличчі і в голосі, а тому можна визначити цей стан навіть без урахування почервоніння шкіри. При контрольова¬ному гніві обличчя може стати блідим, як від страху. Обличчя може 
стати блідим і тоді, коли всі інші ознаки страху чи гніву пригнічені. Дивно, але досить мало досліджень було присвячено зв’язку сліз, рум’янцю і блідості із проявами або прикриттям різних емоцій.
Отже, ми розглянули, як можна визначити за обличчям ознаки прихованих емоцій, а тепер звернімося до тих ознак, які свідчать про фальшиві емоції. Один випадок вже було розглянуто, а саме що вірні ознаки емоції можуть обдурити, якщо людина володіє талан¬том Вуді Алл єна або користується технікою Станіславе ького. Але є ще три види ознак, за якими можна судити про фальшивість вира¬зу обличчя: асиметрія, тривалість і момент виникнення виразу об¬личчя.
В асиметричному виразі обличчя певні прояви сильніше позна-чаються на одній половині обличчя, ніж на іншій. Його не варто плутати з одностороннім виразом, коли рухається тільки одна по-ловина обличчя. Такі односторонні вирази обличчя не викликані емоціями (за винятком презирства, яке супроводжується сіпанням губи або напругою кута рота). Вони зазвичай використовуються в емблемах, таких як підморгування або скептичне підняття брови. Асиметричні вирази не так помітні, як односторонні, проте зустрі-чаються набагато частіше і є більш цікавими.
Науковці, які вивчають роботу мозку, з’ясували, що, оскільки права півкуля відповідає за емоційну сферу, якась сторона облич¬чя може бути більш емоційною. Оскільки права півкуля керує біль¬шістю м’язів лівої сторони обличчя, а ліва півкуля — м’язами правої сторони, то вчені припустили, що емоції повинні сильніше прояв-лятися на лівій стороні. Намагаючись знайти суперечності в їх¬ніх експериментах, я випадково виявив, яким чином асиметрія обличчя може стати ознакою брехні. Якщо одна сторона облич¬чя викривляється сильніше, ніж інша, це є вірною ознакою фаль¬шивої емоції.
Це відкриття сталося тому, що група вчених, які заявили про сильніший прояв емоцій на лівій стороні обличчя, користувалася фотографіями, позиченими у мене. Тому я став уважніше перевіря¬ти результати і з’ясував багато чого з того, що вони не помітили, на підставі інформації, яку знав тільки я, оскільки сам фотографу¬вав цих людей. Гарольд Сакейм і його колеги розрізали фотогра¬фії навпіл і складали обличчя з двох тільки лівих чи двох правих половинок, тобто кожне обличчя складалось з двох дзеркальних копій половинок обличчя. Всі, кому вони показували ці фотогра¬фії, визнавали, що обличчя з лівих половинок виглядають більш емоційними, ніж ті, що були складені з правих (НагоШ Заскеіт, КиЬеп С. Сиг, Магсеї С. Заису, Етоііот Аге Ехргеаей Моге Іпіетеїу оп (ке Ее/( 5іЛе о/ІкеЕасе // Зсіепсе, 202 (1978), р. 434). Але я ПОМІТИВ, що було одне виключення: обличчя зі щасливим виразом люди оці¬нювали однаково. Сакейм не зробив з цього жодних висновків. Оскільки я сам робив фотографії, лише мені було відомо, що фото¬графії щасливих облич були єдиними, що відображали істинні емо¬ції. В інших випадках я просив навмисно рухати певними м’язами обличчя. Фотографії же щасливих облич я робив без попереджен¬ня, в той момент, коли люди дійсно веселилися.
Зіставивши ці висновки з дослідженнями ушкоджень мозку і спостереженнями за виразом облич, про які я вже згадував у цьо¬му розділі, я прийшов до зовсім іншої інтерпретації експеримен¬тів з асиметрії обличчя. Дослідження показували, що в спонтанних і навмисних виразах обличчя беруть участь різні нейронні ланцю¬ги, деякі з них можуть бути порушені, а інші ні — залежно від того, яку ділянку мозку було ушкоджено. Оскільки спонтанні та навмис¬ні рухи є незалежними, то якщо один рух є асиметричним, то ін¬ший таким може й не бути. Останній крок моїх міркувань базувався на загальновідомому факті, що півкулі головного мозку управляють тільки навмисними мімічними рухами, спонтанними ж керують нижчі й примітивні відділи ЦНС. Тому відмінності між правою і лі¬вою півкулями мають стосуватися лише навмисних мімічних рухів.
Сакейм, відповідно до моїх міркувань, виявив саме протилежне тому, що, на його думку, він довів. Важливо не те, що на різних сто-ронах обличчя фокусується різна емоційність. Головним є те, що асиметрія має місце тільки тоді, коли вираз обличчя є навмисним, фальшивим або зробленим на замовлення. Якщо вираз обличчя спонтанний, як це і було на фотографіях щасливих облич, то аси-метрія була практично відсутньою. Саме асиметрія є ознакою того, що вираз обличчя не відповідає справжнім емоціям (Раиі Ектап, А$утте(гу іп Еасіаі Ехргеззіопз). Ми перевірили мої припущення в ряді експериментів, порівнюючи навмисні й природні вирази об¬лич.
Навколо цього питання зав’язалася гаряча наукова супереч¬ка, проте згодом було досягнуто часткового порозуміння (правда, це стосується тільки позитивних емоцій). Сьогодні більшість до¬слідників згодні з нашими висновками про те, що у разі фальши¬вих емоцій м’язи, що викликають посмішку, на одній стороні об¬личчя скорочуються сильніше. Коли ми просили людей навмисно посміхатися або зображати веселощі, спостерігалася асиметрія, і точно така ж асиметрична усмішка мала місце під час перегляду на¬шого експериментального фільму. Зазвичай емоції виявляються дещо сильніше на лівій стороні обличчя, якщо людина праворука. У природних усмішках ми спостерігали асиметрію набагато рідше і не помітили жодних ознак більш сильного їх вираження на лівій стороні обличчя (Раиі Ектап, ]охер1і С. На§ег, \¥а11асе V. Ргіекеп, ТкеЗуттеїгу орЕтоІіопаїапсШеїіЬегаІеРасіаІАсІіопз / / Р ху сію раїїю 1 о §у, 18/2 (1981), рр. 101-106).
МИ також ВИЯВИЛИ асиметрію в рухах, пов’язаних з негативни¬ми емоціями, коли їх прояви були навмисними, а не спонтанни¬ми. Іноді прояви були сильнішими на лівій стороні обличчя, іно¬ді на правій, а деколи асиметрія була зовсім відсутня. Крім усміш¬ки, опускання брів, яке часто виражає гнів, частіше з’являється та¬кож на лівій стороні обличчя. Зморщений від огиди ніс, стиснуті й розтягнуті губи, що свідчить про страх, звичайно, у разі навмис¬ного зображення, більш помітні на правій стороні обличчя. Ці не¬щодавно опубліковані дані, можливо, й переконають прихильни¬ків Сакейма, який запропонував іншу гіпотезу для пояснення аси¬метрії виразів обличчя Цохерії С. На^ег, Раиі Ектап, Тке Азуттеїгу о/Еасіаі Асігош Із Іпсопзізіепі тік Мосіеіз о/ Нетізркегіс 8ресіаІішйоп / / РкусЬораіІіоІо^у, 49 (5) (1985) рр. 1416-1426).
Спочатку я думав, що все це навряд чи може допомогти людям викривати брехню. Асиметрія проявляється настільки непомітно, що практично неможливо визначити її без допомоги точних вимі¬рювань. Але я помилявся. Коли ми просили людей визначити, чи є вираз обличчя симетричним або ні, відсоток правильних відпо¬відей був значно вище випадкового, навіть без уповільненої швид¬кості показу і повторних переглядів. (Я дуже вдячний Рональду ван Гелдеру (Копаїсі уап СеИег) за допомогу в цій роботі, результати якої ще не опубліковані.) Однак учасники нашого випробовування легко впоралися із завданням, оскільки ми попереджали їх, на що саме слід звернути увагу. Ми не були впевнені в тому, що люди бу¬дуть так само спостережливі, коли їм доведеться одночасно стежити за рухами тіла, голосом, та ще й відповідати людині, з якою вони роз¬мовляють. Дуже складно з’ясувати це за допомогою експериментів.
Якщо у людини під час розмови спостерігається безліч асиме-тричних виразів обличчя, то, швидше за все, її емоції не є щири¬ми, хоча це зовсім не означає, що асиметрія завжди є доказом не¬щирості. Деякі вирази, хоча таких дуже мало, є асиметричними  
самі по собі. Аналогічно, відсутність асиметрії ще не доводить ав-тентичності емоцій, можливо, її просто не помітили. Крім того, не кожен навмисний нещирий вираз є асиметричним (і це вірно для більшості з них). Дослідник брехні ніколи не повинен покладатися тіль¬ки на одну ознаку брехні; їх обоє ’язково має бути декілька. Вирази облич¬чя повинні супроводжуватися відповідними інтонаціями, словами або жестами. Навіть якщо розглядати тільки обличчя, не варто су¬дити по окремих проявах, якщо вони не повторюються або не під¬тверджуються іншими виразами. Ми вже говорили про три джере¬ла приховуваних емоцій: вираз обличчя, очі та прояви діяльності ВНС. Асиметрія є одним з трьох ознак іншого роду і має відношен¬ня не до тих почуттів, які люди намагаються приховати, а до тих, які намагаються зобразити, не відчуваючи їх. Тривалість є другою з цих трьох ознак.
Тривалість (Іітіпр) обіймає три характеристики: загальний час ви-разу обличчя, час виникнення (початок) і час зникнення (кінець). Всі три показники можуть свідчити про брехню. Тривалі вирази є фальшивими (наприклад ті, що тривають більше десяти секунд, безсумнівно підроблені, а ті, що тривають близько п’яти секунд, є фальшивими з досить великою ймовірністю). Більшість щирих виразів змінюється значно швидше. За винятком найвищого на¬пруження пристрастей, таких як екстаз, буйна лють або глибока депресія, справжні почуття здебільшого короткочасні, і їх прояв триває не більше декількох секунд. Навіть в екстремальних ста¬нах зовнішні прояви почуттів рідко утримуються довше і вони здійснюються радше як набір послідовних короткочасних вира¬зів. Тривалі вирази обличчя є, швидше за все, емблемами або глуз¬ливими виразами.
Не існує чіткого і швидкого правила інтерпретації щодо часу ви-никнення і часу зникнення емоції (за виключенням подиву). Що ж до подиву, то, якщо він є непідробним, його виникнення, трива¬лість і зникнення становить не більше секунди. Якщо ж він триває довше, то він є глузливим виразом (людина зображує його), емб¬лемою подиву (людина зображує когось, хто був здивований) або просто підробкою (людина тільки робить вигляд, що здивована). Подив завжди швидкоплинний і триває лише до тих пір, поки лю¬дина не усвідомлює того, що сталося. Хоча більшість людей зна¬ють, як імітувати подив, мало в кого це виходить правдоподібно. Наведений далі витяг з випуску новин свідчить про те, наскіль¬ки цінним може виявитися справжнє здивування: «Вейн Мілтон, несправедливо звинувачений у збройному пограбуванні, був звіль¬нений з-під варти після того, як прокурор помітив його реакцію на обвинувальний вирок. Під час подальшого розслідування вдало¬ся знайти нові докази, які довели неповинність Мілтона. Том Сміт (прокурор) сказав: «Я був упевнений, що тут щось не так, побачив¬ши, як здивувався Вейн, коли присяжні звинуватили його у при¬власненні 200 доларів газової компанії» (8ап Ргапсіксо СЬгопісІе, іипе 14, 1982).
Що ж стосується всіх інших емоційних висловів, то для них за-звичай достатньо і частки секунди, лише деякі з них можуть три¬вати до декількох секунд. їх поява і зникнення можуть бути як різ¬кими, так і поступовими. Це залежить від контексту, в якому цей вираз виник. Припустимо, підлеглий зображує сміх, вже вкотре слухаючи нудний жарт свого забудькуватого шефа, геть позбавле¬ного почуття гумору. Те, як швидко з’являтиметься посмішка на обличчі нещасного працівника, залежить від того, як шеф буде розповідати жарт — повільно або швидко. Тривалість посмішки залежатиме від характеру жарту, від того, чи пристойно його по¬вторювати і обговорювати. Кожен може вичавити з себе посміш¬ку, зображуючи веселощі. Проте брехун, швидше за все, не зможе правдоподібно пов’язати її виникнення і зникнення з тонкощами контексту.
Точний момент виникнення (ехасі Іосаііоп) виразу обличчя по від-ношенню до мови, інтонацій і рухів є третьою ознакою нещирос¬ті емоцій. Припустимо, людина зображує гнів і каже: «Мені вже остогидла твоя поведінка». Якщо гнівний вираз з’являється піз¬ніше слів, то, швидше за все, гнів є підробленим, оскільки справ¬жній вираз з’явився б або на самому початку фрази, або навіть тро¬хи раніше. Ще менший розрив має бути між мімікою і рухами тіла. Припустимо, вигукуючи слово «остогидла», людина стукає кулаком по столу. Якщо гнівний вираз з’являється на обличчі після удару ку¬лаком, то людина, швидше за все, бреше. Вирази обличчя, не синх¬ронізовані з рухами тіла, зазвичай є ознаками брехні.
Розповідь про мімічні ознаки брехні була б незакінченою, якби ми не розглянули одне з найважливіших виразів обличчя — посміш¬ку. Посмішка відрізняється від усіх інших виразів. Вона висловлює радість за допомогою лише одного м’яза, тоді як вираження інших емоцій потребує напруження від трьох до п’яти м’язів. Завдяки своїй простоті посмішка розпізнається легше інших емоцій. З’ясувалося, що посмішку можна розрізнити на більшій відстані 
Розділ О
(300 футів) і за коротший час, якщо порівняти з іншими виразами обличчя (Раиі Ектап, )о8ерЬ С. На§ег, Ьощ БШапсе Ігаттішоп о/ Расіаі А//есі Зірпаїз // ЕіЬо1о§у апй 8осіоЬіо1о§у 1 (1979), рр. 77-82). На посмішку важко не ВІДПОВІСТИ ТИМ же, люди посміхаються у від¬повідь, навіть якщо дивляться на фотографію. На усміхнену люди¬ну приємно дивитися, і це добре відомо рекламістам.
Посмішка — це найбільш недооцінений вираз обличчя. Вона є набагато складнішою, ніж її уявляють більшість людей. Існують десятки видів посмішок, що розрізняються як зовні, так і за своїм змістом. Посмішкою супроводжуються багато позитивних емоцій: радість, фізичне та естетичне задоволення, щастя тощо. Але люди можуть усміхатися навіть коли їм нелегко. Це не та фальшива по-смішка, якою людина зазвичай намагається переконати інших, що їй добре, прикриваючи при цьому негативні емоції. Виявляється, підроблена усмішка цілком може ввести в оману. Ми просили ви-пробовуваних подивитися на фотографії посмішок, знятих у нашо¬му експерименті зі студентками, і визначити, чи є посмішка щирою (що з’явилася під час перегляду приємного фільму) або неприрод¬ною (що з’явилася при перегляді фільму з великою кількістю крові). Результати виявилися не кращими, ніж випадкові. І проблема по¬лягає не в тому, що дуже важко розпізнати неправдиву посмішку, а в нерозумінні того факту, що усмішки бувають різними. Помилкову посмішку важко відрізнити від щирої без попереднього розгляду основних видів посмішок. Далі наведено опис вісімнадцяти різних видів тільки щирих усмішок.
Спільним для всіх різновидів посмішок елементом є зміна ви¬разу обличчя, яку спричиняють головні виличні м’язи (гу^отаїгсин тизсиїиз). Ці м’язи розташовані біля вилиць, охоплюють усю ниж¬ню частину обличчя і закінчуються в кутах рота. У процесі скоро¬чення виличні м’язи піднімають куточки губ у напрямку до вилиць. Сильне їх скорочення розтягує губи, піднімає щоки, утворюючи мішечки під очима і так звані «воронячі лапки» в куточках очей. (У деяких людей при цьому також трохи опускається кінчик носа й натягається шкіра біля вух.) Поєднання дії виличних м’язів із дією інших утворює різні види посмішок. Однак деякі різновиди посмі¬шок виникають через дію інших м’язів, без участі виличних.
Природну, невимушену та радісну посмішку створюють тільки виличні м’язи. Інші м’язи нижньої частини обличчя не беруть учас¬ті у виразі щирої посмішки. Єдиною помітною зміною у верхній час¬тині обличчя може бути напруження м’язів навколо очей. Ці м’язи, 
які сприяють більшості змін верхньої частини обличчя (піднят¬тя щік, мішечки під очима, «воронячі лапки»), можуть скорочува¬тися і під впливом виличних м’язів. На рис. 5.6А показана щира усмішка. Її тривалість і ступінь виявлення залежать від сили пережи¬тих позитивних емоцій (Раиі Ектап, \\'а11асе V. Ргіехеп, Зопіа Апсоїі, Еасіаі 8щт о/ Етойопаї Ехрегіепсе / / }оигпа1 о і Регхопаїііу апгі Зосіаі Р$ус1ю1о§у, 39, 1980, рр. 1125-1134). Я вважаю, що всі ПОЗИТИВНІ емоційні переживання (щастя близької людини, радість полегшен¬ня, веселощі, радість, задоволення від тактильних, слухових і зоро¬вих вражень) виражаються щирою усмішкою і розрізняються лише своєю інтенсивністю і тривалістю.
Перелякана (/ваг) посмішка (рис. 5.6Б) не має нічого спільного з позитивними емоціями, хоча її іноді плутають з посмішкою ра¬дості. її утворюють м’язи сміху (гі&огіоиз тизсиїш), які розтягують куточки губ у напрямку до вух, так що рот набуває форми прямо¬кутника. Слово гізогіиз в перекладі з латини означає «сміх», про¬те насправді така усмішка зазвичай з’являється від страху, а не від сміху. Причиною плутанини ймовірно є те, що, коли м’язи сміху го-ризонтально розтягують губи, їх куточки злегка підіймаються вго¬ру, нагадуючи дуже широку щиру посмішку. Однак у разі страху така зміна форми рота (як з підняттям куточків губ, так і без) супрово-джується також рухом брів і очей, показаним на рис. 5.2Б.
Презирлива (сопіетрі) посмішка ніяк не пов’язана з позитивними емоціями, хоча її часто і схильні тлумачити саме так. Вираз презир-ства (варіант якого зображений на рис. 5.6В) зумовлює скорочення м’язів в куточках губ, що викликає випинання куточків губ, часто з ямками і невеликим вигином вгору. (Презирство може виявлятися і в односторонньому варіанті, коли напружений і злегка піднятий тільки один куточок рота.) В даному разі причиною плутанини є таке ж підняття куточків рота, як при щирій усмішці. Інший загаль¬ний елемент — це ямочки, які іноді з’являються разом зі щирою усмішкою. Основна ж відмінність презирливої усмішки від щирої полягає в напрузі куточків рота, що характерно тільки для презир-ливої посмішки.
Демонструючи стриману (сіатрепесі) усмішку, людина пережи¬ває сильні позитивні емоції, але намагається не виявляти своєї радості сповна. Метою є стримування (але не придушення) пози¬тивних емоцій, утримання своїх емоційних проявів, а можливо, і переживань, в певних рамках. Губи при цьому можуть бути стисну¬тими, кути рота напружені або опущені, нижня губа випнута вгору, 
    
і будь-яке поєднання цих ознак може супроводжувати також просту посмішку. На рис. 5Г наведено приклад стриманої усмішки, в якій всі три стримуючих фактора поєднуються з простою природною посмішкою.
Жалюгідна (тішаЬІе) посмішка видає негативні переживання лю-дини. Вона не є спробою приховати емоцію і відображає дійсний стан людини. Жалюгідна усмішка говорить також про те, що люди¬на, принаймні в даний момент, схильна змиритися зі своєю жалю¬гідною долею. Ми спостерігали подібні посмішки на обличчях тих людей, які сиділи в нашій лабораторії і дивилися неприємні філь¬ми, але при цьому не підозрювали про те, що їх знімають. Зазвичай 
ця реакція настає досить швидко, тільки-но вони зрозуміли, який саме фільм їм запропо¬нували подивитися. Ми спостерігали ці по¬смішки й у пацієнтів, що знаходяться в стані депресії. Такі посмішки часто асиметричні і накладаються на відверто негативні вира¬зи обличчя, не прикриваючи, а підкреслю¬ючи їх, або ж з’являються відразу після не-гативних висловів. Жалюгідна посмішка, що свідчить про спроби контролювати про¬яви страху, гніву, засмучення, нерідко може нагадувати стриману посмішку. Губи стис¬нуті, нижня — випнута вгору, куточки рота напружені або опущені — все це може бути засобом для стримування раптових емоцій. Основна відмінність жалюгідної усмішки (рис. 5.6Д) від стрима¬ної — це відсутність усіх ознак напруження м’язів навколо очей. Дія цих м’язів або поява «воронячих лапок» при стриманій усміш¬ці є ознакою позитивних емоцій, а їх відсутність — ознакою нега¬тивних емоцій. Жалюгідна посмішка може також поєднуватися з рухами брів і чола, що свідчить про визнання людиною власних негативних емоцій.
Інколи в одному виразі обличчя проявляється відразу дві або більше емоцій, що виникають одночасно, які можуть мати зовсім різні поєднання. Але надалі ми розглянемо тільки ті поєднання, які пов’язані з позитивними емоціями.
Наприклад, якщо людина відчуває задоволення від свого гніву, її гнівно-задоволеному (еп]оуаЬІе-ащег) обличчю притаманні звуження губ, а іноді підняття верхньої губи, що поєднується зі щирою по-смішкою. В такому разі вираз верхньої частини обличчя відпові-датиме прикладу на рис. 5.2В. (Цей вираз також називають жор-стокою або садистською посмішкою.)
На презирливо-задоволеному (еп)оуаЬІе-соп(етрІ) обличчі щира по¬смішка поєднується з напругою одного або обох куточків рота. Сум і страх можуть теж викликати приємну посмішку, наприклад, у авторів чи сценаристів у процесі створення страхітливих або сентиментальних сюжетів.
Сумно-задоволену (ещоуаЬІеладпезз) посмішку характеризують тро¬хи опущені куточки рота, щира усмішка також може поєднувати¬ся з виразом верхньої частини обличчя, як показано на рис. 5.2А. 
Розділ О
Для злякано-задоволеног (епіоуаЬІе-/еаг) посмішки характерне поєд¬нання виразу верхньої частини обличчя, яке показано на рис. 5.2Б, з щирою посмішкою і надмірною розтягнутістю іуб. Іноді приємні переживання носять характер безтурботної задоволеності, але часом радість несе із собою збудження, викликаючи почуття захоплення.
Збуджено-задоволену (епіоуаЬІе-ехсіїетепІ) посмішку супроводжує під¬няття верхніх повік на додаток до щирої усмішки. Кіноактор Харпо Маркс (Нагро Магх) часто демонструє таку захоплену усмішку, спо-внену радості, а коли шаленіє, зображує гнівно-задоволену посмішку.
Артур «Харпо» Маркс (Агїїіиг «Нагро» Магх) — американський ко¬мік і зірка кіно, комічний стиль якого відповідав традиціям кло¬унади і пантоміми. Він носив велику перуку і ніколи не говорив під час виступу (зазвичай для спілкування він грав на рожку або насвистував). 
Здивовано-задоволена (епуоуаЬІе-зигргізе) посмішка поєднує у собі щиру посмішку зі здійнятими бровами, піднятою верхньою губою і опущеною нижньою щелепою.
Два інших види поєднують щиру усмішку з характерним вира¬зом очей. Фліртуюча (/Іггіаііоиз) усмішка є щирою, хоча спокусник і відводить очі вбік від об’єкта свого інтересу, щоб потім знову кину¬ти на нього лукавий погляд, який знову ж миттєво відведе, тільки- но буде помічений. Унікальність враження від перегляду знамени¬тої картини «Мона Ліза» почасти й полягає в тому, що Леонардо да Вінчі вдалося відтворити саме цю фліртуючу усмішку (повернувши голову в один бік, жінка дивиться в інший, а саме на те, що ЇЇ ціка¬вить). У житті цей вираз обличчя є швидкоплинним і погляд крадь¬кома триває не більше миті.
При збентеженій (етЬагаззтепі) усмішці погляд зазвичай спрямо-ваний вниз або убік, що пояснюється прагненням уникнути зустрічі з очима співрозмовника. Іноді на додаток до щирої усмішки на мить піднімається підборідна ямка (ділянка між нижньою губою і підборід-дям). В іншому варіанті збентеження виражається поєднанням стри-маної посмішки з опущеним або відведеним убік поглядом.
Посмішка Чапліна незвична тим, що в ній беруть участь м’язи, які більшість людей не¬спроможна контролювати. Відмінною ри¬сою посмішки Чапліна було дугоподібне під¬няття губ, що є набагато потужнішим, ніж при щирій усмішці (рис. 5.6Є). Це суперпос- мішка або посмішка над посмішкою.
Наступні чотири види посмішок вигля¬дають однаково, але виконують зовсім різні соціальні функції. Кожна з них є навмисною і найчастіше асиметричною.
Оцінювальна (циаЩіег) усмішка пом’якшує різкий неприємний відтінок критичного ви¬разу обличчя і часто змушує посміхнутися у відповідь. Така усмішка, як правило, виникає раптово, при цьому куточки рота зазвичай напружені, а нижня губа часто на мить злег¬ка підіймається. Оцінювальна усмішка часто підкреслюється лег¬ким кивком голови трохи вбік, через що створюється враження, ніби людина дивиться трохи зверхньо.
Догідлива (сотрііапсе) посмішка підкреслює, що людина готова без заперечень проковтнути призначену їй гірку пігулку. Ніхто, 
Розділ З
природно, не приймає цей вираз за посмішку радості; така усміш¬ка показує, що людина готова погодитися з небажаним для неї пе¬ребігом справи. Вона схожа на оцінювальну посмішку, але позбав¬лена відповідного руху головою. Замість цього зазвичай на мить піднімаються брови, що часто супроводжується зітханням або по-тиском плечей.
Примирлива (соопііпаііоп) посмішка регулює відносини між де-кількома співрозмовниками. Ця ввічлива, доброзичлива усмішка служить для чемного вираження згоди, розуміння. Така усмішка, слабка і асиметрична, зазвичай не супроводжується участю оточу¬ючих очі м’язів.
Відповідна (Іізіепег) посмішка є окремим випадком примирливої усмішки, коли слухач повідомляє, що добре зрозумів співрозмовни¬ка і немає потреби повторюватися або висловлювати свою думку іншими словами. Цей вираз обличчя є еквівалентним словам «до¬бре» або «так-так», які зазвичай супроводжуються кивком голови. Співрозмовник знає, що ця посмішка свідчить не про почуття слу¬хача, а є лише знаком, що пропонує йому продовжувати говорити.
Кожна з цих чотирьох видів посмішок (оцінювальна, догідлива, примирлива або відповідна) іноді може замінюватися на щиру по-смішку. Для тих, хто отримує задоволення від перерахованих вище дій, ці посмішки завжди є природними, а відповідно, і щирими.
Розглянемо тепер фальшиві (фаЬе) посмішки. Вони служать для того, щоб переконати кого-небудь у позитивних, проте відсутніх, почуттях. При цьому людина може залишатися байдужою або на¬віть відчувати негативні емоції, які буде намагатися прикрити уда¬ваною посмішкою. На відміну від жалюгідної посмішки, яка пря¬мо заявляє про відсутність радості, фальшива посмішка має на меті ввести в оману і створити враження, що усміхнене обличчя свідчить про приємні почуття. Тільки така усмішка і є насправді фальшивою.
Існує ряд ознак, що відрізняють фальшиву посмішку, що претен-дує на те, аби здаватися щирою, від дійсно щирої посмішки.
Фальшива посмішка більш асиметрична, ніж щира.
Щира усмішка не супроводжується рухом м ’язів, розташованих навколо очей. При ледве або середньовираженій фальшивій посмішці щоки не підняті, відсутні мішечки під очима, «воронячі лапки» і легке опускання брів, що характерно для щирої посмішки. Порівняйте приклади на рис. 5.6А (щира посмішка) і рис. 5.8 (фальшива по-смішка). Під час широкої посмішки рух м’язів обличчя (особливо головних виличних м’язів) піднімає щоки, збирає шкіру під очима 
і утворює зморшки навколо очей. Але брови при цьому не опуска-ються. Якщо ви, дивлячись у дзеркало, будете робити свою посміш¬ку все ширше і ширше, то помітите, як поступово підніматимуться щоки й утворюватимуться зморшки навколо очей, однак брови не опустяться, поки ви не задієте м’язи, розташовані навколо очей. І хоча ця відсутність руху брів ледь помітна, вона є вирішальною ознакою, яка відрізняє широку фальшиву посмішку від справжньої. 

Фальшива посмішка зникає несвоєчасно. Вона може зникнути мит-тєво або ж розсипатися на серію фрагментів і, перш ніж щезнути остаточно, знову на мить застигне на обличчі.
Фальшива посмішка поширюється тільки на нижню частину облич¬чя і нижні повіки. Незважаючи на таку посмішку, у верхній частині обличчя можуть з’явитися вірні ознаки таких емоцій, як страх або сум. Навіть на нижній частині обличчя фальшива посмішка може частково перекривати прояви стримуваних емоцій, замість цього елементи обох емоцій часто-густо переплутуються, і на обличчі за-лишаються сліди змішаних почуттів.
Для перевірки цих гіпотез ми насамперед вирішили дослідити посмішки студенток медичного коледжу, які брали участь в нашо¬му експерименті. Якщо мої припущення щодо посмішок вірні, то посмішки студенток, зняті під час перегляду приємного фільму, по-винні бути щирими. І навпаки, посмішки, зняті під час перегляду вкрай неприємного фільму, мають бути фальшивими. Ми зверта¬ли увагу тільки на дві ознаки удаваних посмішок: відсутність ско¬рочення м’язів навколо очей і наявність ознак відрази (наморще¬ний ніс) або презирства (напруга куточків рота). Результати цілком 
Розділ 5
виправдали всі наші очікування: в першому випадку було більше щирих посмішок, ніж фальшивих, і були відсутні ознаки відрази чи неприязні, у другому — всі посмішки були, як правило, фальшиви¬ми. Я був вражений не тільки тим, наскільки вірними виявилися ці ознаки брехні, але ще й тим, що, оцінюючи поведінку інших, люди зазвичай не надають значення явним ознакам брехні. Коли ми по¬казували відеозаписи цих висловів та просили людей визначити, де студентки брешуть, а де ні, результати мало чим відрізнялися від простого вгадування. У чому ж справа? Можливо, ми звертаємо ува¬гу на щось занадто невловиме для звичайного погляду? Або люди просто не знають, на що потрібно звертати увагу? У нашому наступ¬ному дослідженні ми спробуємо з’ясувати, наскільки точно можна визначати брехню, якщо спостерігати за м’язами навколо очей.
Вираз обличчя може демонструвати численні ознаки брехні, зо-крема мікровирази, придушені вирази, вірні ознаки емоцій, мор¬гання, розширення зіниць, сльози, рум’янець і блідість, асиме¬трію, зайву тривалість і несвоєчасність виразів, а також фальши¬ві посмішки. Деякі з цих ознак видають приховувані почуття, інші свідчать про сам факт приховування чого-небудь, треті ж просто говорять про те, що вираз обличчя є фальшивим.
Ознаки брехні на обличчі (як і ознаки брехні в словах, голосі та рухах, про які йшлося в попередньому розділі) розрізняються за ха-рактером інформації, яку вони несуть. Деякі ознаки дозволяють на-певно сказати, які почуття людина відчуває насправді, незважаючи на всі спроби їх приховати. Інші ознаки дозволяють лише визначи¬ти, чи є приховувані емоції позитивними або негативними, але без вказівки на конкретні емоції. Є ознаки ще більш розмиті, що до¬зволяють виявити лише те, що брехун насправді відчуває якісь емо¬ції, проте невідомо які саме, позитивні чи негативні. Втім, іноді достатньо і цього. Оцінюючи залишки приховуваних емоцій, вже можна припустити, що людина бреше, за винятком, мабуть, тих ви¬падків, коли брехун взагалі не відчуває жодних емоцій. Іноді брех¬ню не вдається розкрити, якщо відсутня інформація про те, що саме людина відчуває насправді. Це залежить від характеру брех¬ні, обраної лінії поведінки, ситуації та наявності будь-яких інших пояснень того, чому людина намагається приховати свої почуття.
У процесі розкриття брехні треба пам’ятати, що одні ознаки дають точну, а інші — лише загальну інформацію. У табл. 1 і 2 в додатку наве¬дено перелік усіх ознак брехні, які обговорювалися в цьому і попере¬дньому розділах, а в табл. З перераховано ознаки фальшивих емоцій. 
помилки
І ЗАПОБІЖНІ ЗАХОДИ
Зазвичай брехунам чудово вдається обдурити більшу частину людей. В нашому і більшості інших досліджень виявлено, що зов¬сім небагато людей спроможні визначити брехню співрозмовника із ймовірністю більшою, ніж випадкова. Проте більшість людей вважає, що здатні викрити брехню, хоча насправді це зовсім не так. Лише дуже небагато кмітливих людей дійсно безпомилково можуть викривати обман. Поки що невідомо, чи ці люди обдаровані від при-роди, чи набули свої навички завдяки конкретним обставинам. Моє дослідження не стосується питання, як визначити тих, хто здатен викрити брехню. Припускаю, що цю здатність неможливо отримати завдяки звичайному професійному тренуванню в галузі психіатрії.
Навіть діти у віці восьми або дев’яти років (а деякі батьки вважа-ють, що й у більш юному віці) можуть успішно брехати своїм бать¬кам. Помилки у виявленні брехні полягають не тільки в тому, що людина вірить брехуну, але й у тому, що вона не довіряє людині, яка говорить правду, а це набагато гірше. Такі помилки можуть завда¬ти щиросердній дитині важкої психологічної травми, навіть незва¬жаючи на всі наступні спроби виправити становище. Наслідки мо¬жуть бути катастрофічними навіть для щирої правдивої дорослої людини. Таким чином можна втратити друга, роботу і навіть жит¬тя. Відомі випадки, коли людина, яка несправедливо відбула строк у в’язниці, раптом виявляється невинною. Більше того, подібні прикрощі відбуваються досить часто. Оскільки неможливо взага¬лі уникнути помилок у виявленні брехні, слід брати до уваги деякі застереження, аби знизити кількість таких помилок.
І перше застереження полягає в якомога більш точному тлумачен-ні поведінкових ознак брехні. Інформація, наведена мною в двох по-передніх розділах про те, як обличчя, тіло, голос і мова можуть видати обман, ще жодним чином не рятує від помилкових оцінок брехні. Вона лише допомагає виявити такі помилки і виправити їх. Дослідникам брехні більше не треба спиратися лише на власні від¬чуття та інтуїцію. Озброєні знаннями про передумови своїх оцінок, 
Розділ 5
дослідники брехні навчатимуться, спираючись на власний досвід, відкидаючи, виправляючи або наголошуючи на певних ознаках брехні. Жертва помилкового звинувачення також може виграти від цього, оскільки помилкову оцінку простіше спростувати, якщо відомі її передумови.
Друге застереження полягає в прагненні якомога точного розумін-ня природи помилок, які трапляються у процесі виявлення брехні. Відомі два типи таких помилок, які прямо протилежні один одному за при¬чинами і наслідками. У випадку недовіри правді дослідник брехні по¬милково оцінює правдиву особу як брехуна. І навпаки, у випадку дові¬ри до брехні дослідник брехні помилково вважає, що брехун говорить правду,
Вивчаючи помилки, що трапляються під час різних досліджень, науковці часто застосовують термін позитивна помилка, який я називаю недовірою правді, і термін негативна помилка, який я називаю довірою до брехні. Я не використовую згадані термі¬ни, оскільки вони можуть внести певну плутанину під час розгля¬ду брехні, коли епітет позитивна жодним чином не стосується дій брехуна. До того ж нелегко повсякчас пам’ятати, до якого типу належить певна помилка: до позитивного чи негативного. Існу¬ють також інші терміни, наприклад, помилковою тривогою часто називають помилку недовіри правді, а промахом — помилку до¬віри до брехні. Ці терміни стислі, але менш точні у порівнянні із термінами, запропонованими мною.
Незалежно від того, чи працює дослідник брехні з детектором брехні або з поведінковими ознаками брехні, він уразливий для обох цих помилок. Згадаємо вже цитований мною в розділі 2 ури¬вок з роману Апдайка «Давай одружимося», коли Джері підслуховує телефонну розмову своєї дружини Рут з коханцем. Помітивши, що її голос набуває жіночних відтінків, Джері питає: «Хто це?» Рут одра¬зу ж вигадує і відповідає: «Дзвонила якась жінка з недільної школи. Цікавилася, чи не збираємося ми записати Джоанну і Чарлі». Якби Джері повірив цій історії, то явно зробив би помилку довіри до брех¬ні. Але припустимо зворотне: Рут — чесна дружина і дійсно розмов¬ляла з жінкою з недільної школи, а Джері — ревнивий і недовірливий чоловік. Якби Джері вирішив, що його дружина бреше, тимчасом як вона говорила правду, то він зробив би помилку недовіри правді.
Під час Другої світової війни Гітлер зробив помилку довіри до брехні, а Сталін, навпаки, помилку недовіри правді. З різних при¬чин (імітація концентрації військ, розповсюдження чуток, передача 
німецьким розвідникам дезінформації про військові плани тощо) союзники переконали німців у тому, що їх вторгнення в Європу, від-криття так званого «другого фронту» відбудеться в Кале, а не на узбережжі Нормандії. Протягом шести тижнів після початку опе¬рації в Нормандії німці не могли повірити у свою помилку і три¬мали в Кале велике скупчення військ, замість того щоб допомог¬ти своїй армії в Нормандії, бо вперто продовжували вірити, що тамтешній десант є всього лише диверсійна прелюдія до висадки в Кале! Це була явна помилка довіри до брехні: німці вірили в те, що дізналися істинний план союзників, насправді ж він був тільки до¬бре сфальшованою дезінформацією. Німці оцінили брехню — план висадки в Кале — як чисту правду.
Протилежної помилки — не повірив правді — припустився Сталін, коли не повірив численним попередженням від власних агентів в німецькій армії, що Німеччина має намір напасти на СРСР. Це була типова помилка недовіри правді: Сталін вважав, що точні звіти про німецькі плани були брехнею.
Різниця між цими двома типами помилок є вкрай важливою, бо змушує дослідника брехні зосередити увагу на цих двох таких схо¬жих зовні загрозах. Уникнути повністю обох помилок неможливо: завдання в тому, аби зменшити ризик помилки. Дослідник брехні повинен оцінити, що є кращим: виявитися обдуреним або ж вису¬нути помилкове звинувачення. Втрати і здобутки від цього вибору залежать від самої брехні, брехуна і дослідника брехні. Наслідки однієї з помилок можуть виявитися набагато гіршими, або ж обидві помилки матимуть однаково невтішні результати.
Не існує жодних загальних правил щодо того, якого типу поми¬лок простіше уникнути. Іноді шанси уникнення в обох випадках при-близно рівні, а іноді різниця є суттєвою. Знову, це залежить від самої брехні, брехуна і дослідника брехні. Те, на що дослідник брехні пови-нен звернути увагу, аби вирішити, яким типом помилки ризикнути, зазначено в кінці наступного розділу після обговорення детектора брехні й порівняння результатів його застосування з результатами використання поведінкових ознак брехні. Наразі я опишу, наскіль¬ки кожна з поведінкових ознак є уразливою для обох типів помилок і які запобіжні заходи варто використати, аби їх уникнути.
Індивідуальні відмінності, тобто те, що раніше я називав небез-пекою Брокау через помилковое ігнорування індивідуальних від-мінностей емоційної поведінки, відповідальні за обидва типи по-милок. Жодна ознака брехні, обличчя, тіло, голос або слова, не є 
Розділ Б
безпомилковим доказом брехні. Так само не є ним і активність ви¬щої нервової системи, яку фіксує детектор брехні. Помилки довіри до брехні відбуваються через те, що деякі люди взагалі не припуска¬ються помилок, коли вони брешуть. Це не тільки психопати, але й природжені брехуни, які використовують систему Станіславського, і ті, хто щиро вірять у свою брехню. Дослідник брехні повинен пам’ятати, що відсутність ознак брехні не є доказом правди.
Наявність ознак брехні теж може вводити в оману і призводити до іншої помилки, а саме до недовіри правді, коли правдиву люди¬ну звинувачують у брехні. Ознаками брехні може навмисно скорис¬татися шахрай, створюючи у своєї жертви помилкове враження, ніби вона помітила брехню шахрая за цими ознаками. Гравці в по¬кер постійно використовують цей трюк, який на їхньому жаргоні називається «хибним сигналом» (раїзе Іеїї). «Наприклад, гравець може навмисно кашляти, коли блефує. Спостережливий супротивник відразу ж зрозуміє зв’язок між покашлюванням і блефом. Проте у вирішальний момент гри, коли ставки стануть високими, брехун знову може почати покашлювати, але цього разу вже не блефуючи, і таким чином несподівано зірвати весь банк і перемогти супротив¬ника» (Науісі М. Науапо, Соттипісаііье Сотреіепсе атощ Рокег Ріауегз //^игпаї оіСоттипісаііоп, ЗО, 1980, р. 117).
У цьому прикладі гравець у покер використовує помилку недові¬ри правді, отримуючи перевагу з того, що його вважають брехуном. Однак набагато частіше виникають ситуації, коли дослідник брехні припускається помилки недовіри правді і, внаслідок цього, людина, яку невірно ідентифікували як брехуна, дуже страждає. Деяких людей вважають брехунами не за звивистість, а за дивну манеру поведінки і своєрідність самовираження. Прояви поведінки, які для інших мо¬жуть стати ознакою брехні, для них не є такими, оскільки деякі люди:
•    висловлюються плутано і багатослівно;
•    використовують численні короткі або довгі паузи між сло¬вами;
•    здійснюють багато обмовок;
•    використовують мало ілюстрацій (тобто мало жестикулюють);
•    роблять багато маніпуляцій частинами свого тіла;
•    часто виявляють на обличчі ознаки страху, страждання і гні¬ву незалежно від того, відчувають вони ці почуття насправ¬ді чи ні;
•    мають схильність до асиметричних виразів обличчя. 

 
Таких відмінностей у поведінці людей існує надзвичайно бага¬то, і саме ці відмінності породжують не тільки помилки недовіри правді, але і помилки довіри до брехні. Назвати брехуном правди¬ву людину, яка плутано висловлює свої думки, — це значить зроби¬ти типову помилку недовіри правді. І навпаки, назвати правдивою людиною якогось брехуна зважаючи на його вишукану мову — це значить припуститися помилки довіри до брехні. Навіть якщо роз¬повідь брехуна виявиться трохи заплутаною, він все одно здатний уникнути викриття, бо його мова буде значно досконалішою, ніж у більшості людей.
Єдиний спосіб зменшити ризик небезпеки Брокау полягає у прагненні виносити судження тільки зважаючи на зміни в поведінці підозрюваного. Дослідник брехні зобов’язаний порівняти звичай¬ну поведінку підозрюваного і його поведінку після того, як підозру на його адресу висловлено відкрито. Люди часто отримують оман¬ливе враження від першого знайомства саме тому, що не мають можливості порівняти і таким чином помітити зміни в поведінці. Абсолютні судження — людина робить багато маніпуляцій, а отже приховує щось неприємне — ймовірно, виявляться хибними. Проте відносні судження — людина робить більше маніпуляцій, ніж зазви¬чай, значить, чомусь почувається незручно — це єдина можливість зменшити кількість помилок недовіри правді, які виникають вна-слідок індивідуальних відмінностей поведінки. Досвідчені гравці в покер дотримуються цих правил, коли намагаються запам’ятати своєрідні «сигнали» (ознаки брехні) постійних партнерів. (Бауісі М. Науапо, Соттипісаііье Сотреіепсе атощ Рокег Ріауегз / / 5оигпа1 о£ Соттипісаііоп, ЗО, 1980, р. 115.) Якщо досліднику брехні потрібно винести судження опісля першої зустрічі, ця зустріч повинна три¬вати досить довго для того, щоб дослідник брехні мав можливість поспостерігати за звичайною поведінкою підозрюваного. Для цьо¬го можна, наприклад, спробувати для початку зосередитися на спо¬кійних темах. Інколи це неможливо. Зустріч від початку може бути напруженою для підозрюваного, який обурюється або збентежений своїм станом підозрюваного. Саме тому дослідник брехні повинен чітко усвідомлювати, що йому може загрожувати небезпека Брокау, оскільки не знає особливостей звичайної поведінки підозрюваного.
Перші зустрічі вкрай уразливі для невірних суджень ще й тому, що існують індивідуальні відмінності в тому, як люди на них реа¬гують. Деякі намагаються вести себе якнайкраще, пам’ятаючи до¬бре вивчені правила пристойності, і тому демонструють абсолютно
Розділ 5
нетипові ознаки своєї звичайної поведінки. В інших перша зустріч викликає тривогу, і їхня поведінка (однак з протилежних причин) є теж нетиповою і тому невідповідною для порівняння. За можли¬вості, дослідник брехні має виводити свої судження, оцінюючи де¬кілька зустрічей, щоб якомога ретельніше підготувати остаточні висновки. Часом навіть здається, що виявити брехню простіше, коли люди є не просто знайомими, а навіть дуже близькими, про¬те це не завжди так. Коханці, члени сім’ї, друзі або близькі прияте¬лі можуть бути емоційно засліпленими чимось або мати упереджен¬ня, що заважає вірному тлумаченню поведінкових ознак брехні.
Тлумачення чотирьох джерел витоку інформації — обмовок, емо-ційних тирад, емблем і мікровиразів — є не дуже вразливим до небез-пеки Брокау. їх оцінка не потребує порівняння, оскільки вони мають абсолютний сенс самі по собі. Згадайте приклад з Фрейдом, коли доктор Р. описував нібито чиєсь розлучення: «Я знаю одну нянь¬ку, яка притягувалася як співвідповідачка у справі про розлучення. Дружина подала на чоловіка до суду і назвалася співвідповідачкою, і він отримав розлучення». Звичайно ж, треба було знати закони про розлучення того часу, щоб через обмовку доктора Р. зрозуміти, що чоловіком в цій історії був він сам. (Єдиною підставою для розлучен-ня тоді був лише адюльтер, тобто подавати на розлучення могла тіль-ки обдурена сторона, і тільки обдурена сторона отримувала в разі розлучення постійну і зазвичай цілком пристойну компенсацію.) Але навіть і без знання цих законів обмовка «він» замість «вона» має специфічне значення і є зрозумілою сама по собі: доктор Р. хотів, щоб розлучення отримав чоловік, а не дружина. Обмовки не схожі на паузи, які можна залучати в якості ознак брехні тільки тоді, коли змінюється їхня кількість. Обмовки зрозумілі завжди, незалежно від того, чи вживає їх людина частіше, ніж зазвичай.
У будь-якому разі обмовки, мікровирази і тиради дають витік ін-формації. Вони руйнують факт приховування інформації. Згадайте наведений у книзі приклад з експерименту зі студентами, коли ді-вчина під тиском професора продемонструвала емблематичну об¬мовку в жесті, тобто показала йому середній палець. Це не схоже на випадок з аналізом кількості ілюстрацій, які можна оцінити тіль¬ки порівнюючи частоту їх вживання в екстремальній і звичайній ситуаціях. Демонстрація середнього пальця є надзвичайним фак¬том, оскільки значення цього непристойного жесту є загальнові¬домим. І оскільки це емблематична обмовка — тобто тільки части¬на емблеми, яка демонструється зазвичай, — то висунутий середній 
палець можна було сміливо тлумачити як виявлення тих почуттів, які студентка хотіла приховати. Коли Мері, пацієнтка психіатрич¬ної клініки, намагалася приховати свої плани про самогубство за допомогою мікровиразів, їх можна було тлумачити без усіляких по-передніх спостережень за її поведінкою. Той факт, що смуток ви-ражався в мікроскопічній мірі, а не в звичайному повному обсязі, показував, що Мері намагалася приховати його. Інформація про контекст може допомогти в інтерпретації повноти картини брех¬ні, проте додаткові повідомлення завдяки обмовкам, тирадам і мі- кровиразам допомагають викрити приховану інформацію і є дуже важливими.
Ці чотири джерела витоку інформації — обмовки, тиради, емб-леми і мікровирази — не схожі на інші ознаки брехні лише в одно¬му: дослідник брехні не потребує базових відомостей про звичайну поведінку для порівняння, аби уникнути помилок недовіри прав¬ді. При першій зустрічі немає сенсу непокоїтися через невірне тлумачення обмовок, мікровиразів або тирад, оскільки співрозмов¬ник може виявитися людиною, яка взагалі демонструє їх часто. Навпаки, досліднику брехні навіть пощастило, якщо підозрюва¬ний виявився тією людиною, яка схильна до обмовок, тирад або мікровиразів. Однак якщо за цієї умови відсутня необхідність в по¬передньому знайомстві для уникнення помилок недовіри правді, проте залишаються актуальними запобіжні заходи для зниження ймовірності помилок довіри до брехні. Відсутність цих або будь- яких інших ознак брехні не можна тлумачити як доказ того, що лю-дина говорить правду. Адже не кожен брехун припускається поми-лок, тобто вдається до обмовок, мікровиразів або тирад.
Наразі ми розглянули лише одне джерело помилок у виявленні брехні — неуважне врахування індивідуальних відмінностей у пове-дінці підозрюваного, тобто небезпеку Брокау. Іншим не менш сер-йозним джерелом недоліків, яке призводить до скоєння помилок недовіри правді, є помилка Отелло. Вона трапляється тоді, коли дослідник брехні не вірить правдивій людині, яка відчуває стрес. Будь-яка з емоцій, які стосуються брехні (див. розділ 3) і призво¬дять до витоку інформації, може виникати за інших причин саме в ті моменти, коли чесну людину підозрюють у брехні. Правдиві люди часто налякані тим, що їм не повірять, і жах, який вони від¬чувають через це, дуже легко сплутати з жахом викриття бреху¬на. Деякі люди почуваються винними зовсім з іншого приводу, і це відчуття може спливти в будь-який момент, особливо якщо їх 
Розділ 6
підозрюють у брехні або у скоєнні чогось незаконного. Ознаки та¬кої провини легко сплутати з докорами совісті брехуна. Крім того, правдиві люди можуть відчувати презирство до тих, хто їх звину-вачує, чи збудження від можливості довести несправедливість зви-нувачень, або навіть насолоду в передчутті реабілітації. Брехунів і чесних людей, що знаходяться під підозрою, можуть охоплювати безліч інших почуттів. Незважаючи на те, що джерела цих почуттів будуть абсолютно різними, брехун і чесна людина можуть відчува¬ти здивування, гнів, розчарування, стрес або відразу стосовно об-винувачень і запитань дослідника брехні.
Я назвав це помилкою Отелло, оскільки сцена з п’єси Шекспіра є чудовим і відомим прикладом. Отелло звинуватив дружину в зра¬ді з Кассіо і зажадав зізнання, інакше пригрозив смертю за віро¬ломну зраду. Дездемона благає привести Кассіо, щоб той міг за¬свідчити її неповинність. Отелло відповідає їй, що він вже вбив Кассіо. Дездемона розуміє, що вона не здатна довести свою право¬ту і Отелло вб’є її.
Дездемона: О горе! Наклеп зведено на нього, І я загинула...
Отелло: Ганьба, повіє! За ним переді мною смієш плакать!
Дездемона: О, проженіть мене, мій володарю, та тільки не вбивайте!
Отелло: Згинь, повіє!
(Вільям Шекспір, Отелло, венеціанський мавр, Дія 5, сцена 2. Переклад Ірини Стешенко.)
Отелло інтерпретує жах і страждання Дездемони як реакцію на звістку про смерть коханця, і це тільки підтверджує його впевне¬ність. Отелло не розуміє, що безневинна дружина може виявляти такі самі емоції: страждання і відчай лише через його недовіру і неспроможність виправдатися, оскільки Кассіо (а з ним і її остан¬ню надію виправдатися) вбито і вона жахається неминучої смер¬ті. Дездемона бідкалася через своє скрутне становище і недовіру Отелло, а не за втраченим коханцем.
Помилка Отелло є також прикладом того, як упереджені думки мо-жуть створювати упереджені судження у дослідника брехні. Отелло переконаний у невірності дружини ще до цієї сцени. Отелло ігно¬рує альтернативні пояснення її поведінки і навіть не припускає думки, що вони не можуть бути доказами. Отелло шукає тільки підтвердження своїх підозр і навіть не намагається перевірити, чи дійсно Дездемона винна. Отелло — це екстремальний приклад, про¬те упереджені думки дуже часто спотворюють судження, змушую¬чи дослідника брехні нехтувати міркуваннями, можливостями або 
фактами, які не відповідають його упередженій точці зору. ОТЄЛЛО страждає через брехню коханої дружини, але це аж ніяк не змушує його піти в іншому напрямку і спробувати виправдати її. Він тлума-чить поведінку Дездемони тільки в найбільш небажаному варіанті, який завдає йому нестерпного болю.
Такі упереджені думки, що спотворюють судження і ведуть до помилок недовіри правді, можуть виникати з багатьох причин. Переконання Отєлло в невірності дружини були справою рук Яго, його смертельного ворога, який заради власної вигоди прагне за-шкодити Отєлло і тому створює і живить його підозри. Проте Яго міг би і не досягти успіху, якби Отєлло не був таким ревнивим. Ревнивці не потребують Яго. Вони прагнуть знайти будь-які дока¬зи, аби підтвердити найгірші підозри і викрити в брехні усіх ін¬ших. Недовірливі люди у пошуках брехні легко припускаються по¬милок недовіри правді. Легковірні люди часто мають протилежну ваду і постійно припускаються помилок довіри до брехні, навіть не підозрюючи, що їх обманюють.
Коли ставки дуже високі і брехня підозрюваного може коштува¬ти дуже дорого, тоді навіть урівноважені люди можуть дійти хиб¬них висновків. Коли дослідник брехні розлючений, боїться зради і вже відчуває приниження, яке чекає на нього у разі, якщо виправ¬даються його найгірші підозри, він може ігнорувати все, що мо¬гло б переконати його в протилежному, і шукає лише те, що тільки збільшить його страждання. Він може трактувати приниження як остаточне доведення зради, хоча згодом виявиться, що його про-довжують дурити. Краще постраждати зараз, ніж і надалі зазнава¬ти катувань невизначеністю, яка його лякає. Він набагато більше боїться повірити брехні, тобто зробити помилку довіри до брехні, ніж не повірити правді, тобто зробити помилку недовіри правді. Проте такий вибір він робить несвідомо. Дослідник брехні сам стає жертвою того, що я називаю емоційним спалахом (етоііоп тШ(гге). Емоції виходять з-під контролю, отримують новий імпульс і не зга¬сають з часом, як це відбувається зазвичай, а, навпаки, посилюють¬ся. Цьому сприяє все, що живить ці жахливі почуття і збільшує їх руйнівну силу. В такому емоційному пеклі людину важко перекона¬ти у протилежному, оскільки вона не бажає нічого іншого. Всі дії такої людини спрямовані лише на те, аби посилити свої пережи¬вання, якими б вони не були: перетворюючи тривогу на жах, гнів на лють, неприязнь на огиду, а страждання на горе. Цей емоційний спалах поглинає все, що трапляється на його шляху, поки не згасне: 
Розділ З
речі, думки, кохану людину, самого себе. Ніхто напевне не знає, че¬рез що виник такий спалах і коли він скінчиться. Деякі люди схиль¬ні до таких спалахів більшою мірою, ніж інші. Очевидно, що такі люди є злостивими суддями, оскільки вірять лише тому, що завдає їм страждань.
Для виникнення помилок недовіри правді — впевненості у неіс-нуючій брехні — не обов’язково потрібен емоційний спалах, рев¬нощі або наявність Яго. Зазвичай люди схильні підозрювати брех¬ню тому, що вона є найбільш прийнятним і зручним поясненням незрозумілого перебігу подій у реальному світі. Ось що пише спів¬робітник ЦРУ із 28-річним досвідом роботи: «Брехня виглядає досить природно у ролі звичайного пояснення, оскільки таке пояснення часто вважається логічним і раціональним. Коли інші ґрунтовні пояснення недоступні (ймовірно через те, що дослі¬джувані події відбулись внаслідок помилок, невиконання нака¬зів або інших невідомих факторів), то брехня виглядає найбільш зручним і простим поясненням. Зручним тому, що офіцери роз¬відки взагалі дуже скептично ставляться до будь-якої інформації, а виявлення брехні часто сприймають як показник складного ре¬тельного аналізу. ... Простим тому, що на практиці майже будь- який факт можна витлумачити як додатковий доказ на користь гіпотези про наявність брехні. Дійсно, якщо вже така гіпотеза виникла, то спростувати її практично неможливо». (КісЬагсІз ]. Неиег, ]г. Со^пііюе Расіогз гп Песерііоп ап/і Соипіепіесерііоп // 8(хаіе§іс Мііііагу Весерііоп. Під ред. Попаїсі С. Вапіеі, КаїЬегіпе Б. НегЬщ, Уе^Уогк: Рег§атоп Ргезз, 1982, р. 59.)
Ці спостереження актуальні не тільки стосовно роботи поліції або розвідки. Варто тільки досліднику брехні запідозрити кого- небудь — дітей, батьків, друзів або коханих — у зраді, і він миттєво може припуститися помилок недовіри, підозрюючи брехню для по¬яснення незрозумілого. Упереджена точка зору про зраду близької людини відфільтровує всю інформацію, яка мала б спростувати її.
Дослідник брехні має усвідомлювати можливість власного упередже¬ного ставлення до підозрюваного. Байдуже, яким чином з’являються ці упереджені думки (через особливості характеру людини, емоцій¬ний спалах, вплив інших людей, досвід, втому від навантаження на роботі або через потребу позбавитися невпевненості), якщо вони усвідомлені і зрозумілі, у дослідника брехні ще є шанс захистити¬ся від них і позбутися упередженого тлумачення фактів. У край¬ньому разі дослідник брехні може принаймні усвідомити, що став 

 
жертвою власних упереджень, які заважають зробити справедливі судження про брехливість підозрюваного.
Дослідник брехні повинен усвідомлювати, що емоційні ознаки мо-жуть бути ознаками не брехні, а реакції правдивої людини на підозри в брехні.
Дійсно, хіба емоція підозрюваного не може однаковою мірою свідчити про почуття провини брехуна або почуття несправедли¬вого звинувачення правдивої людини? Дослідник брехні повинен обґрунтувати, які емоції скоріше за все буде відчувати підозрю¬ваний не тільки тоді, коли бреше, але, щонайперше, коли гово¬рить правду. При цьому слід зважати на те, що не кожен брехун неодмінно буде щось відчувати під час брехні, так само як і чесна людина не завжди буде емоційно збудженою через несправедливе звинувачення. (Див. розділ 3, в якому наведено принципи, які ви¬значають, що саме відчуває підозрюваний: жах викриття, докори сумління чи захоплення від брехні.) Тепер давайте розглянемо, як дослідник брехні може визначити саме ті емоції, які відчуває прав¬дива людина.
Дослідник брехні може оцінити ці почуття, тільки спираючись на відомості про особистість підозрюваного. На початку цього роз¬ділу я наголошував, що попереднє знайомство і знання того, як може змінюватися поведінка людини залежно від обставин, є важ¬ливим чинником уникнення помилок, які виникають внаслідок першого враження. Надалі знадобляться відомості зовсім іншого типу. Досліднику брехні потрібно знати про характерні емоції підо-зрюваного для того, щоб не вважати ознаками брехні прояви його справжніх емоцій. Не всі люди схильні відчувати жах, провину, гнів тощо, коли їх раптом запідозрять у правопорушеннях або брехні. Це частково залежить від особистості самого підозрюваного.
Впевнена у власній непогрішності людина може обуритися у від-повідь на звинувачення у брехні, проте не викаже ознак переляку або провини. Навпаки, ляклива особа, яка не впевнена у собі і зви¬кла до невдач, може злякатися, проте не відчує провини або обу¬рення. Є люди, які почуваються винними навіть під тиском підозри у правопорушеннях, яких вони не скоїли. Проте такі люди можуть зовсім не відчувати жаху, гніву, подиву, страждань або збудження. Дослідник брехні не повинен вважати емоції ознаками брехні, якщо особливості характеру підозрюваного ймовірно сприяють демонстрації саме таких емоцій, навіть коли він говорить правду. Які емоції варто ігнорувати — це залежить від особистості підозрюваного, оскільки
РОЗДІЛ 8
не кожну емоцію можна викликати у правдивої людини, яка пере¬буває під підозрою у брехні.
Емоції невинних людей (якщо вони їх відчувають) під тис¬ком підозри у правопорушеннях залежать від того, в яких стосун¬ках підозрюваний перебуває з дослідником брехні. Батько з тво¬ру «Хлопчик Вінслоу» знав, що Ронні вважає його справедливою людиною. Він ніколи незаслужено не звинувачував і не карав сина, коли Ронні був невинним. І завдяки таким відносинам батько не сумнівався щодо ознак страху. У хлопчика не було причин лякати¬ся, що йому не повірять, а єдине, чого він міг боятися, це викрит¬тя у брехні. Люди, яких часто незаслужено звинувачують і яким постійно не довіряють, коли вони говорять правду, встановлюють з іншими відносини, за яких ознаки страху стають двозначними. Дружина, яку постійно звинувачують у зрадах і піддають за це об¬разам або фізичним знущанням, буде лякатися незалежно від того, говорить вона правду чи ні. Її чоловік втратив можливість вірно¬го тлумачення ознак страху в якості ознак брехні. Дослідник брех¬ні також не повинен вважати емоції ознаками брехні, якщо його стосун¬ки з підозрюваним можуть змусити останнього демонструвати їх, навіть коли він говорить правду.
Під час першої зустрічі, незважаючи на відсутність минулого до-свіду, людину безперечно можна запідозрити у брехні. Наприклад, під час першого побачення один з партнерів може подумати, що інший приховує факт свого одруження. Або здобувач, який шукає роботу, під час інтерв’ю з роботодавцем може запідозрити, що ро¬ботодавець обманює його, запевняючи, що для прийняття рішен¬ня йому потрібно провести інтерв’ю ще з кількома кандидатами. Злочинець може підозрювати слідчого в брехні про зізнання його спільника і показах стосовно його самого. Покупець може запідо¬зрити агента з нерухомості в тому, що той намагається завищити ціну, коли говорить, що власник нерухомості навіть не буде роз¬глядати пропозицію з такою низькою ціною. Без попереднього спілкування з підозрюваним висновки дослідника брехні часто ви¬являються необгрунтованими. Ні інформація про особу підозрю¬ваного, ані відомості про його манеру поведінки не допоможуть досліднику брехні точно оцінити емоції підозрюваного: чи відпо¬відають вони почуттям брехуна або правдивої людини. Навіть за наявності таких відомостей лише інформація про те, що підозрю¬ваний очікує від дослідника брехні, допоможе оцінити емоції, які правдива людина може відчувати під тиском підозри у брехні.
Не кожен підозрюваний має чітко сформульовані подібні очікування, і не кожен, у кого вони є, стане їх демонструвати. Припустимо, що підозрюють людину, яка має доступ до секрет¬ної інформації, оскільки її бачили разом з тими, кого у ФБР вважа¬ють радянськими агентами. Ця людина не мала жодних контактів з агентами ФБР, а тому немає жодних очікувань щодо результатів та¬ких контактів. Якщо підозрюваний вірить у те, що ФБР ніколи не робить помилок і завжди поводиться чесно, то немає підстав сумні¬ватися в ознаках страху і можна сміливо інтерпретувати їх як жах викриття. Але якщо підозрюваний вважає, що співробітники ФБР здатні фабрикувати докази проти невинних людей, тоді не вар¬то брати до уваги ознаки переляку. Людину може дуже непокоїти те, що їй не повірять. Дослідник брехні не повинен вважати емоції ознаками брехні, якщо очікування підозрюваного можуть змусити остан¬нього демонструвати їх, навіть коли він говорить правду.
Дотепер йшлося тільки про плутанину внаслідок аналізу почут¬тів людей, несправедливо звинувачених у брехні. Але буває й так, що емоційні реакції правдивих людей прояснюють, а не заплуту¬ють ситуацію, допомагаючи відрізнити їх від брехунів. Плутанина починається тоді, коли правдива людина і брехун емоційно одна¬ково реагують на підозри, а прояснення — тоді, коли їхні реакції напевно відрізняються. Правдива людина під підозрою може відчу¬вати зовсім інші почуття, ніж брехун.
Наприклад, у творі «Хлопчик Вінслоу» батько мав вдосталь ін-формації (добре знав характер свого сина і мав великий досвід спілкування з ним), яка дозволяла йому точно оцінити, як саме по-чувається його син Ронні, коли говорить правду або бреше. Він знав, що його син не психопат, не природжений брехун, не страж¬дає від почуття провини і поділяє батьківські цінності. Таким чи¬ном, через брехню Ронні страждатиме від сильних докорів сумлін¬ня. Нагадаю, що брехня полягала б у запереченні крадіжки. Батько знав і те, що його син у разі вчинення злочину почувався би вин¬ним незалежно від того, брехав би він при цьому чи ні. Отже, якщо Ронні насправді вчинив крадіжку і приховав це, його могли видати два дуже сильних почуття: провина за брехню і провина за злочин. А якби Ронні, заперечуючи крадіжку, говорив правду, то ніякої про¬вини він не відчував би.
Крім того, батько знав, що син йому абсолютно довіряє. їхні стосунки були такими, що Ронні не сумнівався: батько повірить його щирим словам. Таким чином, Ронні міг не боятися, що йому 
Розділ Б
не повірять. Щоб посилити жах викриття, батько, як оператор де-тектора брехні, постарався переконати сина в силі власних мож-ливостей: «... якщо ти мені збрешеш, я все одно дізнаюся це, тому що брехня між мною і тобою неможлива. Я дізнаюся правду, Ронні. Подумай про це, перш ніж вирішиш відповідати». Ронні повірив словам батька зважаючи на минулий досвід. Таким чином, Ронні був би наляканим лише за умови, що він бреше і боїться бути спій¬маним на брехні. В разі зізнання батько навіть запропонував йому прощення: «Якщо ти зробив це, ти маєш сказати мені про це. Я не буду сердитися на тебе, Ронні, якщо ти скажеш мені правду». Цим твердженням батько підняв ставку дуже високо; якби Ронні збре¬хав, то він став би об’єктом батьківського гніву. Ронні був би силь¬но присоромлений, якби дійсно вкрав, і це могло стримувати його від зізнання. Батько міг би наголосити ще й на тому, що прекрасно розуміє, як легко піддатися спокусі, проте головне — це не прихову¬вати зроблене, а чесно зізнатися в крадіжці.
Оцінивши, які емоції повинен відчувати Ронні в разі брехні (жах і провину) і маючи основу для оцінки емоцій хлопчика, які не відповідають поведінці сина, коли він говорить правду, батькові все ж варто було зробити ще один крок, аби зменшити можливість помилки в тлумаченні поведінки свого сина. Треба було домогти¬ся максимальної впевненості в тому, що, кажучи правду, Ронні не буде відчувати жодної з тих емоцій, які походять на жах або про¬вину Ронні міг би розсердитися на вчителя за помилкове звинува¬чення в крадіжці і тоді варто було б засумніватися в ознаках страху, що виникають при згадці про школу. Ймовірно, хлопчик міг відчу¬вати справжнє горе через те, що потрапив у таку халепу, і ця гір¬кота могла відбитися на його поведінці взагалі, а не тільки на де¬яких почуттях. У такому разі батько міг інтерпретувати ці прояви за почуття страху або провини і витлумачити їх як свідчення брех¬ні, проте Ронні міг демонструвати гнів і горе і тоді, якщо б він го¬ворив правду.
Але навіть коли обставини окреслені настільки чітко — відомо, які емоції повинен виявляти підозрюваний у разі брехні і говоря¬чи правду, — інтерпретація поведінкових ознак брехні може бути помилковою. Поведінка людей містить кілька емоцій і таку групу емо¬цій не варто брати до уваги, якщо, наприклад, одна з емоцій може вказува¬ти на те, що підозрюваний бреше, а інша - на те, що він говорить правду. У табл. 1 і 2 в додатку є підказки, які дозволяють визначати, які саме емоції відповідають різним поведінковим ознакам. 
Припустимо, що батько помітив, що Ронні спітнів і часто ковтав слину. Ці ознаки нічого не варті, оскільки вони однаково свідчать як про позитивні, так і про негативні емоції. Якби Ронні брехав, то вони свідчили б про почуття провини чи страху, а якби Ронні гово¬рив правду — про гнів чи горе. Якби хлопчик демонстрував багато маніпуляцій, в них теж було б мало користі, адже кількість мані-пуляцій зростає на тлі будь-яких негативних емоцій. Навіть озна¬ки виключно негативних емоцій, наприклад зниження голосу теж треба було поставити під сумнів. Голос міг знизитися через почут¬тя провини, і це було б ознакою брехні, але те саме могло стати¬ся й через печаль або страждання (Ронні міг дуже страждати не¬залежно від того, брехав він чи говорив правду). Ознакою брехні можна вважати тільки поведінку з явними проявами жаху або про¬вину, а не гніву, печалі або страждань. Поведінку ж, яка видає гнів або страждання, а не жах чи провину варто тлумачити як ознаку чесності. Вивчення табл. 1 і 2 показує, що незалежно від того, бре¬хав Ронні чи ні, він міг виявляти такі ознаки брехні: обмовки, емб¬леми, мікровирази та рухи певними м’язами обличчя. Тільки ці ознаки дають інформацію, спираючись на яку можна доволі точно відрізнити жах або провину від гніву або страждання. Між іншим, якби Ронні змусили пройти випробування на детекторі брехні, то навряд чи з цього щось вийшло б. Детектор брехні тільки визна¬чає ступінь емоційного збудження і не дає інформації про характер емоцій. Ронні почувався б емоційно збудженим незалежно від того, був він винним або ні. Хоча дослідження детектора брехні встано¬вили, що його точність перевищує результат випадкового вгадуван¬ня, проте в деяких з цих досліджень траплялися помилки недовіри правді. Але все це ми обговоримо в наступному розділі.
На прикладі твору «Хлопчик Вінслоу» я намагався показати, що дуже непросто оцінити, які емоції відчуватиме правдива лю¬дина і як вони будуть відрізнятися від емоцій брехуна. Це вимагає наявності великого обсягу інформації про підозрюваного, якої на практиці зазвичай не вистачає. Проте навіть наявність такої інфор¬мації не завжди може допомогти викрити брехуна. Може виявити¬ся, що підозрюваний відчуває ту саму емоцію, коли говорить прав¬ду і коли бреше, як це було в прикладі з Дездемоною. Навіть коли правді і брехні відповідають різні емоції, двозначність поведінко- вих ознак може перешкодити правильній оцінці. До того ж навряд чи хтось здатен виражати емоції настільки чітко, аби це дало змогу одразу відрізнити брехуна від правдивої людини. В наведених далі 
Розділ б
ситуаціях відомостей для оцінки емоцій підозрюваного явно не ви-стачає; одна і та ж емоція виникає при висловленні брехні і правди; емоції брехуна і правдивої людини різні, а поведінкові ознаки дво-значні — дослідник брехні не може використовувати ознаки брех¬ні. які базуються на емоціях.
Варто пам’ятати, що існують й інші ознаки брехні, які не є наслід¬ком емоцій: обмовки, емблеми і тиради.
Усвідомлення всіх цих труднощів може допомогти дослідни¬ку брехні уникати помилок недовіри правді і розуміти свою враз¬ливість щодо помилок довіри до брехні. Зрозуміло, іноді навіть простий аналіз емоцій, що їх відчуває брехун і правдива людина, може допомогти спіймати брехуна. У прикладі з твору «Хлопчик Вінслоу» такий аналіз дозволив ізолювати ознаки, які однозначно є ознаками чесності (або брехні), і спростив роботу дослідника брех¬ні, оскільки допоміг йому зосередитися на пошуку тільки певних аспектів поведінки підозрюваного.
Усі ці можливі помилки і запобіжні заходи стосувалися поки лише тих ситуацій, коли звинувачення вже висунуто підозрювано¬му. Проте буває і так, що правдиві люди навіть не підозрюють про те, наскільки ретельно вивчається кожне їхнє слово, кожен жест чи ви¬раз обличчя. А буває і навпаки: чесним людям здається, що їх підо¬зрюють, хоча насправді це не так. Брехуни теж не завжди знають, підозрює їх жертва чи ні. Витончене вибачення, яке було зробле¬но для запобігання підозри, може викликати у довірливої жертви сумніви. Жертви, запідозривши брехню, самі можуть почати бреха¬ти, приховуючи цю підозру і приспавши увагу співрозмовника по-милковими реакціями. Існують також інші причини, за яких пиль¬ність брехуна можна приспати. В контррозвідці, коли шпигуна вже розкрито, викриття всіляко приховується для того, аби мати мож-ливість дезінформувати противника через шпигуна. Інші жертви брехні приховують викриття лише для того, аби насолодитися змі¬ною ситуації і подивитися, як брехун буде продовжувати брехати, не підозрюючи про те, що жертва усвідомлює наявність брехні.
Необізнаність людини стосовно того, що її підозрюють у брех¬ні, може сприйматись дослідником брехні або як перевага, або як вада. Брехун може зовсім не приховувати своїх трюків, перед¬бачувати запитання, готувати відмовки, репетирувати лінію пове¬дінки, тобто не вживати ніяких запобіжних заходів, якщо він не знає про підозру. З плином часу, коли жертва проковтне брехню, 
брехун може навіть розслабитися настільки, що почне робити по¬милки внаслідок самовпевненості. Брехун, самовпевнений до без¬печності, швидше за все, не буде відчувати страху викриття. Таким чином, помилки безпечності дослідник брехні купує ціною поми¬лок, які зроблено через страх викриття. Але тоді дослідник брех¬ні втрачає не тільки поведінкові ознаки брехні, що відбуваються через переляк. Також зникає дезорганізуючий вплив страху, який міг би сплутати початкові плани брехуна. Якщо брехун не знає про підозри, то ймовірно найважчою втратою для дослідника брехні є буря емоцій через страх викриття, яка може бути недостатньо по¬тужною, аби мотивувати зізнання.
Росс Маллені (К.055 Миііапеу), експерт з тренування слідчих по-ліції, відстоює так звану стратегію «троянського коня» (Тгоуап Нопе зігаіеду). Вона полягає в тому, що під час допиту слідчий прикидаєть-ся, що абсолютно довіряє підозрюваному, і таким чином дає йому можливість розговоритися і заплутатися у власних же суджен¬нях. У цій ситуації, як стверджує Маллені, ігноруючи можливість викриття, підозрюваний схильний здійснювати помітні помил¬ки: «Слідчому варто сприяти розвитку брехні джерела інформації [підозрюваного], підштовхуючи його вперед для пошуку біль¬шої кількості подробиць у сфабрикованих брехуном відомос¬тях. Насправді слідчий теж обманює, коли показує, що довіряє джерелу інформації ... Це не може зашкодити правдивій людині. Якщо слідчий помилково вважає, ... що підозрюваний бреше, ... то [така техніка допиту] не викличе несправедливості. Тільки бреху¬ну варто боятися її». (К.055 Миііапеу, ТНе ТНігЛ Шау— ТНе Іпіеггоуіегш. Неопублікований препринт, 1979.) Ця стратегія нагадує пораду Шопенгауера: «Якщо ви маєте причини для підозри, що співроз¬мовник бреше, зробіть вигляд, що ви вірите кожному його слову. Тоді він продовжуватиме брехати з більшою наснагою, згодом просто шаленіючи від своєї брехні і, зрештою, сам викриє себе». (АгіЬиг ЗсЬорепЬаиег, Оиг Кеіаііоп Іо Оікегь, з КНИГИ ТНе Ш>гк$ о/ Яскорепкаиег, під ред. \\,ті11 Бигапі, Сагсіеп Сіїу, К.У., Сагсіеп Сіїу РиЬ1І8Ьіп§ Сотрапу, 1933.)
Якщо довіра брехуну за відсутності підозр до певної міри зни¬жує страх викриття, то важко сказати, наскільки ця довіра впли¬ває на інші почуття, які пов’язані з брехнею. Деякі брехуни можуть відчувати сильніші докори сумління через брехню, якщо брешуть довірливий жертві, ніж украй обачливій. Інші можуть зовсім не від¬чувати їх, пояснюючи це тим, що, поки жертва не здогадується про 
Розділ 5
брехню, вона не страждає, а значить, брехня не завдає їй жодної шкоди. Такі брехуни можуть вірити в те, що їхня брехня мотивована в першу чергу добротою, аби пожаліти чутливість жертви. Завзяття від шахрайства теж може посилюватися або зменшуватися, якщо брехун усвідомлює, що жертва вірить у брехню. Обдурювання абсо¬лютно довірливої жертви може викликати захоплення і водночас су-проводжуватися почуттям презирства. І навпаки, обдурювання дуже обачної жертви може збуджувати саме через наявність виклику і ба-жання позмагатися із цими підозрами.
Таким чином, неможливо передбачити, чи стане брехун роби¬ти більше помилок, коли його жертва продемонструє свої підо¬зри. Звичайно, завжди є ймовірність, що підозри безпідставні, а підозрюваний — правдива людина. Чи простіше визначити, що підозрюваний говорить правду або бреше, якщо він не знає про існування підозр? У такому разі він не боїться, що йому не пові¬рять; він також не відчуває гніву або страждання через те, що його підозрюють несправедливо. Але все це на краще, оскільки ознаки будь-якої з цих емоцій можуть бути витлумачені як ознаки брех¬ні, незважаючи на те, що насправді вони можуть бути почуттями цілком чесної людини, яку підозрюють у брехні. Отже, деякі по¬чуття, які створюють ознаки брехні (зокрема, жах викриття), бу¬дуть слабшими, якщо людина, яка не знає про підозру, дійсно є брехуном. Якщо людина не знає про існування підозри на її адре¬су, то дослідник брехні зазвичай здійснює менше помилок недові¬ри правді, оскільки ознаки емоцій у цьому випадку, ймовірніше, є ознаками брехні. Проте тоді зростає ймовірність помилок довіри до брехні, бо почуття стосовно брехні зазвичай недостатньо силь¬ні, аби видати брехуна. Навпаки, коли про підозру відомо, зростає ймовірність помилок недовіри правді і зменшується вірогідність помилок довіри до брехні.
Ще дві проблеми ускладнюють становище дослідника брехні в ситуації, коли підозрюваний не знає про підозри. Перша пробле¬ма виникає тоді, коли у дослідника брехні може не бути вибору. Не в кожній ситуації жертві вдається приховати свої підозри. Навіть коли це здійсненно, не кожен, хто вважає себе жертвою брехні, стане їх приховувати і почне брехати, аби схопити брехуна. Крім того, не кожен дослідник брехні володіє талантом брехні такою мірою, аби успішно приховувати власну брехню.
Друга проблема є набагато складнішою. Намагаючись прихова¬ти свої підозри, дослідник брехні ризикує зазнати поразки, навіть 
не усвідомлюючи цього. Звичайно, що в такому разі він не може розраховувати на щирість свого опонента! Деякі брехуни можуть холоднокровно продовжувати свою справу, зауваживши, що жерт¬ва щось запідозрила або хоче приховати свої підозри. Брехун може стати в позу ображеної людини через те, що жертва не тільки не висловлює прямо своїх підозр, але ще й таким негідним чином по-збавляє його останньої можливості реабілітуватися. Навіть якщо така гра виглядає непереконливо, вона може налякати жертву на деякий час. Однак не всі брехуни настільки нахабні. Деякі прихова¬ють, що здогадалися про підозри, аби виграти час і замести сліди, приготувати відступ тощо. На жаль, втаїти таку здогадку здатний не тільки брехун; правдиві люди теж можуть приховати виявлені ними підозри на свою адресу. Вони можуть робити це з різних причин: щоб уникнути неприємних сцен, або виграти час і зібрати докази на свій захист, або вдатися до якихось дій, які змусять дослідника брехні їх оцінити, адже ці дії застосували без усвідомлення про на¬явність підозри.
Одна з переваг знання про існування підозри — це можливість уникнути трясовини невизначеності. Принаймні жертва розуміє, що підозрюваний у брехні знає про наявність підозри. Навіть тоді правдива людина, так само як і брехун, може спробувати прихова¬ти будь-які свої почуття щодо цього усвідомлення про наявність підозри. Після осмислення підозри брехун може спробувати при-ховати страх викриття, а правдива людина — страх перед тим, що їй не повірять, гнів або страждання, які виникли внаслідок такої підозри, не подумавши про те, що ці почуття можуть бути невірно витлумачені. Наскільки простіше було б виявляти брехню, якби тільки брехуни намагалися приховувати свої почуття! Хоча і тоді б знайшлися брехуни, достатньо розумні, аби демонструвати відпо¬відні почуття.
Інша перевага незнання жертви про підозру полягає в можли¬вості застосування так званого тесту на обізнаність винного (СиШу КпошШ^е Тескпщие). Девід Ліккен (Оауісі Буккеп), психолог-фізіолог, який критикує використання детектора брехні, переконаний, що цей тест може значно поліпшити точність результатів детектора брехні. Тест на обізнаність винного проводиться таким чином: слід¬чий запитує підозрюваного не про те, чи скоїв він злочин, а про те, що може знати тільки дійсно винний. Припустимо, що когось пі¬дозрюють у вбивстві (у підозрюваного є причина вчинити злочин, його бачили неподалік від місця злочину і т.д.). В рамках такого 
Розділ 5
тесту підозрюваному пропонують відповісти на запитання, вибрав¬ши один з кількох варіантів відповідей. В кожному запитанні один із варіантів завжди відповідає дійсності, а інші, які здаються досить правдоподібними, вигадані. За допомогою цього тесту можна спро-бувати відновити картину, яка насправді відома лише злочинцю, а невинна людина нічого про це не знає. Наприклад, у підозрюва¬ного можуть запитати: «В якому положенні знаходилася вбита лю¬дина: лежала обличчям вниз, горілиць, на боці, або сиділа?» Після кожної частини питання підозрюваний повинен сказати «ні» або «я не знаю». Той, хто дійсно скоїв вбивство, знає, що вбитий лежав, наприклад, горілиць. Під час лабораторних досліджень Ліккен вия¬вив, що у людини, яка володіє знанням винного, при згадці справж¬нього стану справ тут же відбуваються зміни ВНС, які фіксуються детектором; неповинна ж людина на всі питання реагує однаково. Незважаючи на будь-які спроби винного приховати факт свого зна¬ння, у разі застосування цієї техніки детектор брехні обов’язково виявляє брехню.
Для більш детального ознайомлення з роботою тесту на обізна- ІІ&иШ ність винного із застосуванням детектора брехні в кримінальних і!»розслідуваннях див.: Оауіб І-уккеп, А Тгетог іп (ґіє ВІоосІ. І\1е\л/ і- ^ Уогк: Мс0га\л/ НІН, 1981.
Перевага цього тесту полягає в тому, що в процесі його застосу-вання всі незвичайні реакції невинуватої людини жодним чином не стосуються того, в чому її підозрюють. Навіть якщо людина побоюється, що їй не повірять, або розгнівана, або страждає че¬рез те, що потрапила в таку важку ситуацію, все одно ймовірність того, що невинна людина найсильніше емоційно відреагує на ва¬ріант «вбитий лежав горілиць», практично дорівнює ймовірнос¬ті випадкового вибору. Проте даний тест передбачає чимало за¬питань із кількома варіантами відповідей. Коротше кажучи, тест на обізнаність винного усуває найбільшу небезпеку, яка існує при спробах виявлення брехні, тобто помилку недовіри правді, яка від¬бувається через те, що почуття запідозреної у брехні правдивої лю¬дини плутають з почуттями брехуна.
На жаль, цей багатообіцяючий тест виявлення брехні ще не став предметом масштабних наукових досліджень, а точність резуль¬татів досі залишається під питанням, бо кілька проведених на цю тему досліджень не підтвердили тієї абсолютної точності, яку попе¬редньо припускав Ліккен. Звіт Бюро Технологічної Оцінки — БТО 
(ОШсе ої ТесЬпоІо^у АккекктепС — ОТА) щодо використання де-тектора брехні зазначає, що тест на обізнаність винного «... дає більш низький процент виявлених винних, ніж звичайні тести з використанням детектора брехні».
З’ясувалося, що тест на обізнаність винного характеризується відносно високим рівнем помилок довіри до брехні, проте низьким рівнем помилок недовіри правді. (ЗсіепіЩс УаШіІу о/РоІу^гарк Тезйщ: А Кезеагск ЯЄУІЄНІ апсі Еьаіиаііоп - А Тескпісаі Метогапсіит, ШакЬїпфюп Б. С.: И. 8. Соп§ге88, ОШсе оі'ТесЬпоІо^у Ахкехктет, ОТА-ТМ-Н-15, ІЧоуетЬег 1983.)
Тест на обізнаність винного має вельми обмежене застосування, хіба що під час кримінальних розслідувань. Надто вже часто люди¬на, яка припускає, що стала жертвою брехні, не володіє тією інфор-мацією, яка є у брехуна, а без цього проведення тесту не має сенсу. У романі Апдайка «Давай одружимося» Рут знає, що у неї роман, і знає з ким. У Джері, її чоловіка, є тільки підозри, і оскільки він не володіє інформацією, доступною тільки винному, то він не може застосувати тест на обізнаність винного. Аби застосувати його, до¬сліднику брехні необхідно точно знати, що сталося; він сумніваєть¬ся лише в тому, хто це зробив.
Навіть якщо дослідник брехні передбачив усі варіанти того, що сталося, цей тест не можна застосовувати для з’ясування, який саме варіант подій відбувся. Він вимагає абсолютної впевненості з боку дослідника брехні у всьому, що стосується події, крім виконавця. Якщо досліднику брехні невідомі всі обставини справи (і виникають питання на кшталт: що саме зробив обвинувачуваний, або що він від-чуває), то застосовувати тест на обізнаність винного неможна.
Запобіжні заходи під час тлумачення
поведінкових ознак брехні
Оцінка поведінкових ознак брехні містить чимало небезпек. У наведеному далі списку я підсумував усі запобіжні заходи, які необхідно задіяти, аби знизити ймовірність помилок під час їх тлу-мачення. Дослідникам брехні потрібно постійно оцінювати ймо-вірність того, наскільки жест або вираз може свідчити про брехню або правду: абсолютна впевненість можлива лише в дуже рідкісних випадках (наприклад тоді, коли на обличчі людини читаються емо¬ції, які явно суперечать брехні, або частина прихованої інформації 
Розділ З
проривається в словах емоційної тиради, підозрюваний це також усвідомлює і зізнається у брехні).
1.    Намагайтеся ясно усвідомити, на чому ґрунтуються ваші здо-гадки або інтуїтивні міркування про те, бреше людина чи ні. Із усвідомленням способу вашого тлумачення поведінкових ознак брехні ви навчитеся виявляти власні помилки й оціню¬вати ймовірність правильного судження.
2.    Пам’ятайте про дві небезпеки в процесі виявлення брехні: недовіру правді (коли правдиву людину вважають за брехуна) і довіру до брехні (коли брехуна визнають чесною людиною). Неможливо взагалі уникнути цих помилок. Саме тому варто взяти до уваги наслідки будь-якої з цих помилок.
3.    Відсутність ознак брехні ще не є доказом правди; деякі бре¬хуни взагалі не припускаються жодних помилок. Проте на¬явність ознак брехні ще не свідчить про брехню. Деякі люди відчувають себе невпевненими або винними, навіть коли го¬ворять правду. Небезпеку Брокау, яка виникає через індивіду¬альні відмінності у поведінці, можна знизити, якщо будувати судження з огляду на зміни у поведінці підозрюваного.
4.    Ретельно проаналізуйте наявність упереджень щодо підо-зрюваного. Поміркуйте, чи можуть вони завадити винесен¬ню справедливого судження. Не намагайтеся судити про те, бреше людина чи ні, якщо ви охоплені ревнощами або під¬далися емоційному спалаху. Уникайте спокуси запідозрити брехню тільки тому, що у вас немає жодних інших пояснень для певних незрозумілих подій.
5.    Пам’ятайте: ознака емоції — це не ознака брехні, а лише по-казник того, як людина реагує на підозру у брехні. Не сприй-майте емоцію за ознаку брехні, оскільки правдива людина під підозрами може відчувати таку емоцію внаслідок особли¬востей характеру, природи особистих стосунків із підозрюва¬ною людиною або очікувань підозрюваного.
6.    Враховуйте те, що багато ознак брехні зумовлює не одна, а кілька емоцій, і групу емоцій варто відкинути, особливо якщо одна з цих емоцій може характеризувати почуття правдивої людини, а інша — брехуна.
7.    Поміркуйте про те, чи усвідомлює людина наявність підозр на свою адресу, а також про відповідні втрати і надбання.
8.    Якщо ви володієте інформацією, яка може бути доступна тільки дійсно винному брехуну, спробуйте застосувати тест на обізнаність винного. 
9.    Ніколи не робіть остаточного висновку про те, бреше лю¬дина чи ні, тільки на підставі власної інтерпретації поведін- кових ознак брехні. Окрім визначення поведінкових ознак брехні дослідник має знайти додаткову інформацію та про¬вести більш детальне розслідування. Поведінкові ознаки брехні, як і дані детектора брехні, ніколи не можуть бути аб¬солютними доказами.
10.    Для того щоб оцінити брехню, брехуна і самого себе як до-слідника брехні, а також визначити ймовірність виникнення помилки або винесення правильного судження, скористайте¬ся матеріалом з табл. 4 у додатку.
Спроби виявити брехню за допомогою детектора (див. наступ¬ний розділ) теж наражаються на багато небезпек. І хоча я зосеред¬жую увагу на поведінкових ознаках брехні, а не на детекторі брех¬ні із вузькими межами його застосування, проте існує широке коло ситуацій, коли люди можуть брехати або опинитися запідозрени¬ми у брехні. Детектор брехні використовується в багатьох відпо¬відальних ситуаціях: у контррозвідці, в кримінальних розслідуван¬нях, а також в бізнесі. Сподіваюсь, що мій аналіз брехні у цьому та попередніх розділах зможе допомогти краще зрозуміти вади і пе¬реваги детектора брехні. Крім того, розгляд проблем, пов’язаних з точністю роботи детектора, допоможе дослідникам брехні краще зрозуміти небезпеки, які виникають під час роботи з поведінкови- ми ознаками. Далі ми спробуємо відповісти на цікаве і практичне питання: що дає більш точні результати — детектор брехні чи пове¬дінкові ознаки? 

 
ДЕТЕКТОР БРЕХНІ
Сержант В. К. Мік (\У. С. Меек), оператор детектора брехні (Са- лінас, штат Каліфорнія, США) згадує у звіті про дослідження засто-сування детектора брехні в його поліцейському відділку:
«Якось один офіцер поліції з іншого містечка в штаті Каліфорнія звернувся з проханням перевести його до нашого відділку. Він зда-вався справжнім втіленням поліцейського: знав правила і, оскільки мав великий професійний досвід, ідеально підходив для цієї робо¬ти. В інтерв’ю перед випробуванням його на детекторі брехні він не визнавав за собою ніяких правопорушень. Лише після того, як завдяки детектору вдалося запідозрити його в брехні, він зізнався, що за період служби здійснив понад 12 злочинів; у службовій ма¬шині вивозив крадене, підкидав невинним людям наркотики, аби заарештувати їх, і кілька разів мав статеві контакти у службовій машині з дівчатками молодше 16 років». (КісЬагсІ О. АпЬег, Ноги Мапу КоЬЬегз, Виг^іагз, 8ех Сгітіпаїз Із Уоиг Верагітепі Нігіщ ТНіз Уваг? (НорериЩ,]изї 10% ор'Пюзе Етрі/ууесі!) //фшгпаї оґРо1у§тарЬ 5ішііе8, б (Мау-^ипе 1972).)
ПСИХОЛОГ Девід Ліккен (Батієї Ьуккеп) згадує про ІНШИЙ випадок у своїй статті, де випробування на детекторі названо «псевдонауко¬вою технологією» (Батісі Ьуккеп, Роїургаркіс Іпіеггораііоп // КаГиге, їеЬгиагу 23, 1984, рр. 681-684):
«Фея було заарештовано в Толедо в 1978 році за звинуваченням у вбивстві з метою пограбування знайомого, який встиг перед смертю заявити, що грабіжник був «дуже схожим на База [Фея]». Протягом двох місяців Фей не перебував під вартою, поки тривали пошуки до-казів його причетності до вбивства. Нарешті прокурор запропону¬вав зняти звинувачення, якщо Фей успішно пройде випробування на детекторі брехні, але зажадав, аби Фей погодився на використання показань детектора брехні в суді у протилежному випадку. Фей пого-дився. Він не пройшов перший іспит, потім завалив другий тест з ін-шим оператором, взяв участь у судовому процесі, його було визнано винним у вбивстві за обтяжливих обставин і засуджено до довічного ув’язнення. За два роки було спіймано справжних вбивць. Оскільки вони зізналися, то Фея було виправдано і негайно звільнено». 
Подібні приклади за і проти створюють суперечливе ставлення до детектора брехні, оскільки бракує наукових свідчень про його точність. Із більш ніж 4000 опублікованих статей лише десь 400 дій¬сно спираються на наукові дослідження і не більше 40 з них відпо¬відають мінімальним науковим стандартам. (З приватної бесіди з Леонардом Саксе (Ьеопагсі 8ахе).) Цю суперечку стосовно детекто¬ра брехні ще не розв’язано, тому це питання й надалі залишається відкритим. Найбільш затятими його прихильниками є представ¬ники силових структур, розвідувальні служби, бізнесмени, які до¬сліджують випадки розтрат і дрібних службових крадіжок, а також вчені, задіяні в цій галузі. Критиками детектора брехні є цивільні правозахисники, деякі юристи, адвокати та вчені, які вивчають ці питання. (Насправді науковими дослідженнями, які стосувалися виявлення брехні за допомогою детектора брехні, займалася неве¬лика група вчених.)
Моя мета в цьому розділі полягає не в остаточному вирішенні цієї суперечки, а в більш зрозумілому поясненні аргументів з обох сторін. Я не збираюся робити жодних рекомендацій стосовно до¬цільності або способу використання детектора. Замість цього я на¬магатимуся прояснити природу аргументів, щоб допомогти всім тим, хто повинен виносити судження з цих питань, і показати всю обмеженість наукових свідоцтв на цю тему. Урядові чиновники, по¬ліцейські, судді, прокурори мають усвідомлювати важливість пра¬вильного використання детектора брехні: коли саме слід його за¬стосовувати і як інтерпретувати результати проведених на ньому випробувань. Було б нерозумно вирішувати такі питання без залу¬чення добре поінформованих спеціалістів. У деяких людей можуть бути ще й свої, глибоко особисті причини побільше дізнатися про ці аспекти. В багатьох галузях діяльності неурядового рівня, для яких навіть не вимагають особливого рівня освіти чи досвіду, спів¬робітникам, яких ніхто ніколи й не підозрював в жодних злочинах, пропонують пройти випробування на детекторі для того, щоб ви¬рішити, чи взяти їх на роботу, чи варто утримувати на певній поса¬ді, чи гідні вони підвищення тощо.
Багато з запропонованих мною ідей, розглянутих в початкових розділах цієї книги щодо поведінкових ознак брехні, можна засто-сувати також до виявлення брехні за допомогою детектора. Під час тесту із детектором брехні брехуни можуть видати себе через страх викриття, докори сумління або захоплення від обдурюван¬ня. Дослідники брехні можуть припуститися помилки Отелло або 
потрапити в небезпеку Брокау, тобто забути про індивідуальні від-мінності в емоційній поведінці людей. Оператори детектора брех¬ні також не застраховані від помилок довіри до брехні і недовіри правді. У дослідженні брехні більшість небезпек і запобіжних за¬ходів є однаковою, незалежно від того, визначається брехня за до¬помогою детектора брехні або за поведінковими ознаками. Проте варто відразу ж визначити нові більш складні поняття:
•    різниця між точністю і корисністю, тобто знання про те, яку користь можна отримати з показів детектора брехні у разі одержання неточних результатів;
•    пошук базової істини (ргоипб, ІгиіК), тобто наскільки важко ви-значити точність детектора брехні без абсолютної певності в тому, хто саме є брехуном;
•    базова частота помилок (Ьазе гаіе о/іуіп£), тобто скільки помилок може виявитися навіть за дуже точної роботи детектора брех¬ні, коли серед підозрюваних налічується небагато брехунів;
•    залякування неминучістю викриття (беїеггіщ Іуіщ), тобто на-скільки загроза викриття брехні відлякує підозрюваного від брехні, навіть незважаючи на можливі похибки процедури.
Хто використовує детектор брехні
Використання детектора брехні для виявлення деяких форм брехні поширене дуже широко і має тенденцію до збільшення. Важко визначити точну кількість таких випробувань, проведених в США, проте не менше мільйона на рік.
Більшість тестів (близько 300 000 на рік) проводять приватні ро-ботодавці. Ці випробування здійснюються як частина попередньої співбесіди під час прийняття на роботу, для виявлення всіляких правопорушень серед співробітників і для складання рекоменда¬цій на підвищення. Попередня співбесіда із застосуванням детекто¬ра брехні «дуже поширена серед членів Національної асоціації ап¬текарів та Національної асоціації побутового обслуговування ...», 
а також в Асоціації працівників бакалії. (Бауісї 8. Кахкіп, Тке Тгиік акоиі Ьіе Беїесіогз // ТЬе ШЬагСоп Ма^агіпе, Гаїї 1980, р. 29.) Хоча в 18 штатах його застосування заборонено, роботодавці знаходять всілякі обхідні шляхи для цього. «Роботодавець може звинуватити працівника у крадіжці, але якщо той знайде спосіб довести свою неповинність, ТО ЙОГО не буде звільнено». (ОТЇЇСЄ оТ ТеСІ1ПОІО£у А$$е$$тепі (ОТА) герогі, р. 31.) Використання детектора брехні офіційно дозволено в 31 штаті. Найчастіше його використовують в банках і установах роздрібної торгівлі. Наприклад, більше поло¬вини із 4700 закладів швидкого харчування «МакДональдз» засто¬совують випробування на детекторі під час прийняття на роботу. (Веп]атіп КІеіптипСг Диііапф Згиско, Оп ікеРаШЬіІіІу о/Не Оеіесііоп // Ьа\у апсі Зосіеіу К.ЄУІЄ\У, 17 (1982), р. 91.)
Після комерційних структур найчастіше використовують тес¬ти на детекторі брехні під час розслідування кримінальних злочи¬нів. Причому тест застосовують не тільки для підозрюваних, а й для жертв і свідків, особливо якщо є розбіжності в їхніх показах. Міністерство юстиції, ФБР і поліція застосовують правило: детек¬тор брехні використовувати тільки після того, як слідству вдасть¬ся звузити коло підозрюваних до кількох осіб. В багатьох штатах заборонено оприлюднювати результати таких випробувань в суді. В 22 штатах ці результати виступають доказами, якщо це було обу¬мовлено заздалегідь і узгоджено з обвинуваченням і захистом. Адвокати використовують таку угоду в обмін на обіцянку прокуро¬ра закрити справу, якщо детектор покаже, що підозрюваний гово¬рить правду. Так було у випадку з Базом Феєм, який було наведе¬но на початку цього розділу. Зазвичай, якщо у прокурора є вагомі підстави, достатні для того, щоб переконати присяжних у винності підозрюваного, він не пропонує такої угоди.
У штатах Нью-Мексико і Массачусетс результати тесту можуть бути оголошені незалежно від згоди однієї зі сторін. Результати тесту зазвичай не визнають, якщо його застосування не було обго¬ворено заздалегідь у федеральному апеляційному суді. Жоден дер¬жавний апеляційний суд не скасує рішення районного суду на під¬ставі того, що той відмовився від визнання подібних результатів. Як стверджує Річард К. Віллард (КісЬагсІ К. ШіПагб), заступник по¬мічника Генерального прокурора СІЛА: «Не було жодного рішен¬ня Верховного Суду стосовно прийнятності результатів тесту на детекторі брехні у федеральному суді». (Заява Річарда К. Вілларда для Підкомітету законодавства і національної безпеки Комітету
урядових операцій Палати представників США, Жовтень 19, 1983, препринт.)
Федеральний уряд є третім найбільшим користувачем тестів на детекторі брехні. За повідомленням різних федеральних агентств у 1982 році на детекторі брехні було проведено 22 597 випробувань. Більшість з них належить до кримінальних розслідувань, за винят¬ком випробувань, проведених Агентством національної безпеки (АНБ) і Центральним розвідувальним управлінням (ЦРУ). АНБ і ЦРУ, як правило, застосовують детектор брехні в розвідці і контр¬розвідці. Це зокрема випробування людей, які мають допуск до се¬кретної роботи, але є підозрюваними у діяльності, що загрожує режиму секретності, а також людей, підозрюваних у шпигунстві, і працівників, які прагнуть отримати допуск до секретної роботи. За повідомленнями АНБ, в 1982 році було проведено 9672 тести, головним чином під час прийняття на роботу. ЦРУ не дає звіту про використання детектора, але відомо, що воно застосовує його практично в тих же ситуаціях, що й АНБ.
У 1982 році Міністерство оборони запропонувало внести кілька змін до правил застосування детектора брехні. Ці зміни могли озна-чати більш широке його використання для перевірки працівників, які прагнуть отримати доступ до секретної роботи, і для постій¬них перевірок працівників з таким допуском. Ще одна запропоно¬вана Міністерством оборони зміна означала, що відмова пройти випробування на детекторі брехні ймовірно матиме «негативні наслідки». У 1983 році президент Рейган запропонував ще біль¬ше розширити застосування подібних випробувань. Усім закладам виконавчої влади було рекомендовано «вимагати від працівни¬ків проходження випробувань на детекторі брехні в ході розслі¬дувань про несанкціоноване розголошення таємної інформації...». [Як і в пропозиції Міністерства оборони, відмова] пройти випро¬бування на детекторі брехні спричинила б... адміністративні санк¬ції та зняття допуску до секретних матеріалів... [Ще одна нова уря¬дова політика] також дозволяла б широке застосування детектора брехні у випробуваннях працівників (так само як і кандидатів на вакантні посади), які мають допуск до секретних документів. Нова політика давала б право керівництву агентств проводити подібні випробування періодично або постійно для довільно обраних пра¬цівників з числа тих, хто має допуск до дуже важливих таємних матеріалів, а відмова пройти випробування на детекторі брехні мала б наслідком позбавлення такого допуску». (ОТА герогі, р. 29.) 
Конгрес відповів на такі пропозиції Міністерства оборони зако¬ном про відстрочення застосування детектора брехні до квітня 1984 року і зажадав від БТО підготувати висновок про наукові дока¬зи точності результатів, які дає випробування на детекторі брехні. (БТО було створено в 1972 році як аналітичний підрозділ конгре¬су. Звіт стосовно детектора брехні можна отримати за письмовим запитом на адресу: Зирегіпїепсіепі оі Цоситепік, ТГ.8. Соуегптепі Ргіпііп§ ОШсе, Ша8Іііп§іоп, Ц.С. 20402.) Цей висновок було опублі¬ковано в листопаді 1983 року; згодом Білий дім переглянув свою пропозицію про розширення сфери застосування детектора, а за тиждень конгрес призначив слухання у цій справі.
Звіт БТО є екстраординарним документом, який дає глибокий детальний огляд і критичний аналіз доказів наукової обґрунтова¬ності випробувань на детекторі брехні.
Багато матеріалів звіту БТО було використано мною для написан¬ня цього розділу. Я вельми вдячний спеціалістам, які перечитали чернетку цього розділу і зробили безліч цінних зауважень. Зокре¬ма це автор звіту, асистент професора психологіїУніверситету Бос- тона, Леонард Саксе (І_еопагсІ Захе); соавтор звіту, аналітик БТО, Деніз Догерті (Оепізе Оои§Ітег1:у); Девід Т. Ліккен (Оауісі Т. Буйкеп) з Міннесотського університету, Девід К. Рескін (йауісі С. Разкіп) з Університету штату Юта. Деніз Догерті, крім того, дала відповідь на мої численні питання, поки я пробивався важким шляхом че¬рез купу суперечливих аргументів і складних питань.
Зробити це було нелегко, оскільки питання дуже складні і навіть у науковій спільноті все ще вирують пристрасті навколо законності застосування детектора брехні. Тому до складу наглядової ради, яка спостерігала за підготовкою звіту, ввійшло кілька провідних вче¬них, які відстоюють протилежні наукові точки зору. Проте незва¬жаючи на суперечності, науковці врешті-решт дійшли порозуміння. Звичайно, не обійшлося без спроб ухилитися від прямих відповідей на окремі запитання.
Деякі професійні оператори детектора брехні, які не пов’язані з науковою спільнотою, вважають, що звіт БТО трактує роботу детектора брехні занадто негативно. Такої самої думки додержу¬ються, наприклад, фахівці з Міністерства оборони. У 1983 році Агентство національної безпеки склало звіт «Точність і корисність випробувань на детекторі брехні». Розробляли цей документ гла¬ви відділів, які займаються випробуваннями на детекторі брехні в армії, флоті, військово-повітряних силах і АНБ. (Магсіа Сатоосі, 
ІЧогтап Апкіеу, ТкеАссигасу апсі ІЛИгіу о/РоІу^гарк Тезііщ, Берагітепі оШеІепяе, 1983.) Цей звіт, який, за словами його авторів, було під-готовлено всього за ЗО днів, не взяв до уваги думок або оглядів з боку наукової спільноти, за виключенням одного прибічника детектора брехні. Звіти АНБ і БТО збігаються лише в одному (хоча БТО і ро¬бить це обережно): випробування на детекторі найбільш ефективні при розслідуванні окремих кримінальних злочинів. (Трохи згодом я поясню відмінність оцінок в звітах БТО і АНБ щодо переконливості цього твердження і використання детектора брехні для надання до-пусків до секретної роботи і в контррозвідці.)
У звіті БТО немає єдиного або простого висновку, який можна було б перекласти мовою закону. Як можна було очікувати, точність детектора брехні (так само, як й інших технік з виявлення брехні) залежить від природи брехні, самого брехуна і дослідника брехні (хоча в звіті БТО не використовуються подібні терміни). Точність детектора брехні залежить від способу формулювання питань, уміння оператора складати такі питання і від того, як обраховують¬ся й інтерпретуються сигнали детектора брехні.
Як працює детектор брехні
В англомовному тлумачному словнику Вебстера детектор брех¬ні (роїу^гарк) має таке визначення: «Інструмент для одночасного запису різних імпульсів; в ширшому сенсі ДЕТЕКТОР БРЕХНІ». Імпульси записуються у вигляді чорнильного треку від коливань пера самописця на рухомому аркуші паперу. Під «імпульсами» розу¬міють зміни діяльності вегетативної нервової системи (ВНС), хоча коливання пера самописця можуть відображати зміни будь-якої ді¬яльності. У розділі 4 вже зазначалося, що зміни в діяльності вегета¬тивної нервової системи (а саме зміни пульсу, артеріального тиску, температури шкіри, потовиділення тощо) є лише показниками емо¬ційного збудження. Згадував я і про те, що деякі з цих змін, зокрема збільшення частоти дихання, потовиділення, блідість і рум’янець, можна помітити й без детектора. Детектор лише ретельно реєструє їх, відображаючи також незначні зміни, які неможливо помітити неозброєним оком, і фіксуючи всі інші прояви діяльності ВНС, такі як, наприклад, пульс, який зовні помітити неможливо. Це робить¬ся за рахунок посилення сигналів від датчиків, які прикріплено до різних частин тіла випробовуваного. В типовому випадку ви¬користовують чотири датчики. Двома пневматичними ременями 
обв’язують груди і живіт для фіксації змін глибини і швидкості ди-хання. Рукав для вимірювання тиску обертають навколо передпліч¬чя для більш точної фіксації діяльності серця. Четвертий датчик вимірює незначні зміни в потовиділенні за допомогою металевих електродів, які прикріплюють до пальців.
В тлумачному словнику Вебстера точно визначено, що цей апа¬рат іноді називають детектором брехні, але це не зовсім так. Цей пристрій не виявляє брехню як таку. Все було б набагато простіше, якби існувала якась унікальна ознака самої лише брехні. Але такої ознаки не існує. Хоча ставлення майже до всього, що стосується де¬тектора брехні, є дуже суперечливим, всі його користувачі погоджу¬ються, що він ке виявляє брехню. Єдине, що він робить, це вимірює інтенсивність проявів збудження ВНС, тобто фізіологічні зміни, які відбуваються від емоційного хвилювання людини.
Деякі аспекти обробки інформації — зосередження, пошуки ви¬хідних даних, подив — також можуть змінювати діяльність ВНС. Хоча в більшості згадок про причини неточності показів детек¬тора брехні підкреслюється роль емоційного збудження, проте Рескін і Ліккен переконані, що обробка інформації також має важливе значення в посиленні діяльності ВНС під час тесту на детекторі брехні.
Те саме відбувається і з поведінковими ознаками брехні. Я вже наголошував на тому, що зміни в міміці, жестах і голосі ще не є озна-ками брехні як такої. Це всього лише сигнали емоційного збуджен¬ня або ускладнення в осмисленні. Висновок, що людина бреше, можна зробити тільки на підставі або того, що її емоції не відпові¬дають лінії поведінки, або того, що вона намагається їх приховати. І в цьому плані детектор брехні дає менш точну інформацію, ніж поведінкові ознаки, про те, які саме емоції задіяні. Мікровирази можуть виявити гнів, переляк, провину тощо, а детектор брехні лише покаже, що в людини з’явилися якісь емоції, але він не вка¬же, які саме.
Для виявлення брехні оператор детектора брехні порівнює за-фіксовані показники, які отримано під час релевантних (що ма¬ють відношення до предмету дослідження) питань («Ви вкрали 750 доларів?»), із показниками, які отримано під час другорядних питань (наприклад, «Сьогодні вівторок?» або «Чи доводилось вам що-небудь красти в житті?»). Підозрюваного визнають винним, якщо детектор, реагуючи на релевантні питання, показує посилен¬ня показників у порівнянні з другорядними питаннями. 
Випробування на детекторі брехні, як і поведінкові ознаки, дуже вразливі до того, що я називаю помилкою Отелло. Згадайте, як Отелло не зміг зрозуміти, що переляк Дездемони був не переля¬ком спійманої зрадниці, а переляком безневинної жертви, яка не бачить жодного способу довести власну невинність. Невинні люди можуть відчувати дуже сильне емоційне збудження, дізнавшись, що їх підозрюють у брехні. Тим паче, якщо їх підозрюють у скоєнні злочину, розпитують про діяльність, яка унеможливлює допуск до секретності, такий необхідний для їх роботи, або звинувачують у ви¬току закритої інформації. А для деяких людей інколи досить лише самої вимоги пройти випробування на детекторі брехні. Переляк може посилитися, якщо підозрюваний має підстави думати, що оператор детектора брехні і поліція мають упереджену думку сто¬совно нього. До того ж переляк — це не єдина емоція, яку може від¬чувати брехун: як уже зазначалося у розділі 3, він може відчувати ще й вину, і захоплення від обдурювання. А будь-яка з цих емоцій посилює діяльність ВНС, що й фіксує детектор брехні. Будь-яку подібну емоцію може відчувати не тільки брехун, а й абсолютно безневинна людина. Які саме емоції відчуватиме підозрюваний, залежить від його особистості, від характеру стосунків між ним і дослідником брехні, а також від очікувань обох, про що йшлося в розділі 6.
Техніка контрольних питань
І ті, хто використовує, і ті, хто критикує детектор брехні, визна¬ють ймовірність здійснення помилки Отелло. їх оцінки різняться в тому, наскільки процедура опитування може знизити ризик помил¬ки. При випробуваннях зазвичай застосовують чотири процедури постановки питань (або більше із урахуванням деяких варіантів). Зараз ми розглянемо тільки два. Перший — це техніка контроль¬них питань (Сопігої Оиекііоп ТесЬпЦие), яку часто застосовують при розслідуванні кримінальних справ. Підозрюваному задають не тільки релевантні для данного злочину питання (наприклад, «Ви вкрали 750 доларів?»), але й контрольні. Більша частина дискусій точиться навколо того, що саме контролюють ці питання і наскіль¬ки успішно вони це роблять.
Процитую пояснення з цього приводу психолога Девіда Рескіна, оскільки він є провідним науковцем, який підтримує використан¬ня техніки контрольних питань у кримінальних розслідуваннях: 
«Оператор може сказати підозрюваному наступне: «Оскільки йдеться про крадіжку, я змушений задати вам кілька загальних пи¬тань, що стосуються вашого ставлення до крадіжок та вашої поряд¬ності. Я змушений зробити це, аби встановити, яка ви людина і чи могли ви бути тим, хто викрав гроші і тепер всіх обманює. Отже, відповідайте на запитання: «У віці до 18 років, чи брали ви коли- небудь речі, які вам не належали?» Манера, в якій ставиться це пи¬тання, і поведінка самого оператора навмисне продумані так, щоб підозрюваний відразу почав обурюватися, виправдовуватися і го¬ворити: «Ні». Ця процедура [пише Рескін] проводиться для того, щоб невинний більше зосередився на контрольних, а не на релеван- тних питаннях. Однак винний все одно приділятиме більше уваги питанням релевантним, оскільки саме вони становлять для нього найбільш серйозну і безпосередню загрозу. Невинний же, знаючи, що на релевантні питання він відповідає чесно, починає сумніва¬тися щодо правдивості відповідей на контрольні питання. (Бауісі С. Казкіп, Тке Зсіепіірїс Ваш о/ Роїу^гарк Тескпщиез апЛ Ткеіг ІІ.че.ч іп Іке ]и(іісіаІ Ргосе.ч.ч // Кесоп8СгисСіп§ сіте Разі: ТЬе Коїе ої Р8усЬо1о§І8І8 іп Сгітіпаї Тгіаїз. Під ред. Е.ТгапкеІІ. ЗіоскЬоїт: Уотесії апй 8опег8, 1982, р. 325.)
Девід Ліккен — психолог і великий шанувальник тесту на обізна-ність винного, описаного мною наприкінці попередньої глави, — є принциповим противником техніки контрольних питань. (А Рескін, навпаки, критикує тест на обізнаність винного.) У своїй ро¬боті про використання детектора брехні він пише: «Для того щоб ця техніка працювала, треба змусити кожного випробуваного повіри¬ти, що результати практично безпомилкові (а це не так) і що контр¬оль над відповідями обов’язково зумовить викриття (насправді все навпаки). Навряд чи оператори детектора брехні здатні перекона¬ти усіх підозрюваних в цих двох помилкових судженнях». (Бастеї Т. І.уккеп, А Тгетогіп ІкеВІооЛ. Уе\у Уогк: МсСгамг-НіП, 1981, р. 118.)
Ліккен має рацію, що обидва ці судження, в які треба змусити по-вірити підозрюваного, є помилковими. Жоден оператор детектора брехні, навіть самі палкі його захисники, не вірить у те, що детектор брехні є безпомилковим. Детектор брехні робить помилки. Ліккен має рацію: підозрюваний не повинен знати цього.
Хоча міркування Ліккена з цього питання здаються правдоподібни¬ми і послідовними, Рескін вказує на те, що його докази не є над¬то надійними. Під час порівняння двох досліджень, в одному з яких випробуваний вірив у безпомилковість детектора, а в іншому — ні, 
помітної різниці в результатах виявити не вдалося. Однак адек¬ватність досліджень Рескіна також сумнівна. Це питання потребує більш детального дослідження.
Якщо невинна людина знає, що детектор брехні не є безпомил-ковим, вона може лякатися невірного тлумачення своїх відповідей через недосконалість техніки. Наляканий таким чином (через влас¬ну недовіру) підозрюваний може однаково реагувати і на контроль¬ні, і на релевантні питання, а якщо він буде однаково емоційно збу¬джений, відповідаючи на будь-яке питання, оператор детектора брехні не зможе Зробити висновок про його винуватість або непо¬винність. Навіть гірше, безневинний підозрюваний, який вірить у ймовірні помилки з боку детектора брехні, може виказати біль¬ше переляку, відповідаючи на релевантні питання і, таким чином, його можуть визнати винним.
Рескін стверджує, що досвідчений оператор завжди зможе при¬ховати від випробуваного, яке саме питання буде найважливі¬шим у вирішенні його долі: контрольне чи релевантне. Проте це видається малоймовірним як мені, так і всім Іншим критикам тех-ніки контрольних питань, особливо якщо маємо справу з дуже кмітливими піддослідними.
Друге твердження — Що контроль над відповідями тільки за-шкодить — є теж помилковим, і всі оператори знають це. Навпаки, правДОю є яКраз протилежне: якщо підозрюваний більше хвилю¬ється, відповідаючи на контрольні запитання («Чи брали ви коли- небудь речі, які не належали вам, у віці до 18 років?»), ніж на реле¬вантні («Ви вкрали 750 доларів?»), то він поза небезпекою. Тобто буде визнано, що він не бреше і, відповідно, є невинним у вчиненні злочину Саме злодій, а не чесна людина, сильніше відреагує на ре¬левантне питання про крадіжку 750 доларів.
Для того щоб випробування на детекторі відбулося успішно, контрольне питання має збудити емоції невинної людини — при-наймні настільки ж, якщо не більше, наскільки це мусить зробити релевантне питання. Мета в тому, щоб змусити невинного зосереди-тися на контрольному питанні набагато більше, ніж на релевантно- му, і завершити справу таким чином, щоб він повірив, що саме від¬повідь на контрольне запитання важить набагато більше і впливає на весь результат випробування. Наприклад, оператор детектора вважає, що майже кожен до свого повноліття привласнював щось чуже. Зазвичай люди досить легко зізнаються в таких помилках 
юності. Однак під час випробування на детекторі брехні невинний часто не робить цього, оскільки оператор наштовхує його на дум¬ку, що зізнання в подібному вчинку вкаже, що він саме та людина, яка могла вкрасти і ці 750 доларів. Оператор хоче, щоб невинний брехав, відповідаючи на контрольне запитання, тобто заперечував дрібні крадіжки, вчинені в юному віці. Оператор очікує, що неви¬нний буде емоційно засмученим брехнею і це відіб’ється на показ¬никах детектора брехні. Коли безневинному зададуть релевантне запитання «Ви вкрали 750 доларів?», то він правдиво відповість «Ні». Оскільки він не бреше, то він не буде емоційно засмученим, принаймні настільки, наскільки він був засмученим, коли брехав на контрольне запитання, і ніякого посилення активності детек¬тор брехні не покаже. Злодій теж скаже: «Ні», коли його запита¬ють про крадіжку 750 доларів, проте його хвилюватиме брехня при відповіді на релевантне питання, ніж при відповіді на контрольне питання. Логіка полягає в тому, що для невинного підозрюваного детектор брехні покаже більше емоційне збудження під час відпо¬відей на питання типу «Чи брали ви коли-небудь речі, які не нале¬жали вам?», ніж на питання «Це ви вкрали 750 доларів?». І тільки злодій буде емоційно збудженим під час відповіді на питання про крадіжку 750 доларів.
Техніка контрольних питань виключає помилку Отелло тіль¬ки у разі, якщо невинний буде більш занепокоєний контрольни¬ми питаннями, ніж релевантними. В іншій ситуації виникають помилки недовіри правді. Давайте розглянемо, як може статися така помилка. Що може змусити невинного бути більш емоцій¬но збудженим, коли він відповідає на релевантне питання («Це ви вкрали 750 доларів?»), а не на контрольне питання («Чи бра¬ли ви коли-небудь речі, які не належали вам, у віці до 18 років?»)? (На практиці опитуваному ставлять безліч релевантних і контр¬ольних питань, однак це не змінює суті мого аналізу.) Для цього необхідно задовольнити дві умови: інтелектуальну й емоційну. Інтелектуальна умова полягає в тому, що підозрюваний мусить зро¬зуміти, що обидва ці питання є різними, незважаючи на всі спроби оператора приховати це. Невинна людина може помітити лише те, що питання про 750 доларів стосується нещодавньої і особливої по¬дії. Або невинна людина може подумати, що релевантне питання є для неї більш загрозливим. Тобто воно може спричинити покарання, натомість контрольні питання стосуються давно минулих вчинків, які вже ніякому покаранню не підлягають. 
Захисники техніки контрольних питань могли б заперечити, що досвідчений оператор детектора брехні може змусити підозрю¬ваного так відчути свої минулі гріхи і так переконати його в тому, що якась дрібна давня помилка може виявитися вирішальною в нинішніх обставинах, що той неодмінно повірить у небезпеку бути спійманим на брехні в цьому питанні і поставиться до ньо¬го з набагато більшим острахом, ніж до релевантного питання.
Оператор повинен продовжувати випробування, навіть якщо не-винний не виявляє більшого емоційного збудження, відповідаючи на конкретні, загрозливі, релевантні для даного злочину питання. Давайте розглянемо кілька причин, за яких деякі невинні підозрю¬вані можуть реагувати інакше і тому можуть бути визнані винними, оскільки вони сильніше реагують на релевантне питання, ніж на контрольне.
1.    Поліція може помилятися. Не всі, хто міг вчинити даний кон-кретний злочин, проходять випробування на детекторі брехні. Невинний, якого просять пройти таке тестування, знає, що поліція вже зробила серйозну помилку, яка може зашкодити його репутації навіть самою підозрою. До того ж невинний уже давав свідчення про те, чому не здійснював, не вчинив і не міг зробити жодного злочину. Вочевидь йому не повірили, навіть незважаючи на те, що повинні були по¬вірити. Отож він може розглядати випробування на детекто¬рі брехні як добру нагоду підтвердити свою невинність, але водночас він боятиметься, що ті, хто вже одного разу зробив помилку, запідозривши його, можуть зробити і ще більш сер¬йозні помилки. Якщо методи поліції призводять до підозри чесної людини, детектор брехні також може бути вразливим до помилок.
2.    Справедливість поліції під сумнівом. Людина може взагалі не симпатизувати і не довіряти персоналу правоохоронних ор-ганів, навіть до виникнення підозр. Якщо ж підозрюваний є представником якоїсь меншини або субкультури, які тради¬ційно ставляться до поліції з презирством або недовірою, то він, швидше за все, буде чекати і лякатися невірного тлума¬чення його відповідей з боку оператора детектора брехні.
3.    Техніка може помилятися. Деякі люди вважатимуть цілком справедливим, що поліція допитує їх про злочин, якого вони не скоювали. Проте ці самі люди можуть не довіряти детекто¬ру брехні. Це переконання може сформуватися через недові¬ру до техніки взагалі або з огляду на ті статті і телепередачі, які критикують роботу детектора брехні. 
4.    Підозрюваний переляканий, винний чи просто озлоблений. Деякі люди, зокрема перелякані або винні, можуть вкрай емоцій¬но відповідати на конкретні, загрозливі питання. Аналогіч¬но поводяться розлючені люди, особливо якщо вони схильні злитися на владу взагалі. Будь-яку з цих емоцій буде зафіксова-но детектором брехні.
5.    Підозрюваний, навіть не будучи винним, емоційно реагує на події, пов ’язані зі злочином. Не тільки винні більш сильно реагують на релевантне питання, ніж на контрольне. Припустимо, не¬винна людина, яку підозрюють у вбивстві колеги, заздрила його швидкому просуванню по службі. Тепер, коли його су¬перник мертвий, підозрюваний може відчувати докори сові¬сті, або задоволення від того, що «виграв» суперництво, або провину за відчуття задоволення тощо. Або, припустимо, невинний був дуже засмучений, несподівано натрапивши на закривавлене, скалічене тіло свого колеги. Коли його запи¬тують про вбивство, в пам’ять знов закрадається сцена вбив¬ства, проте почуття чоловічої гідності не дозволяють йому відкрито виказати слабкість. Підозрюваний може навіть не усвідомлювати таких почуттів. Проте детектор брехні пока¬же, що він бреше, і це дійсно так, але за цим ховається лише згадуване почуття, і аж ніяк не причетність до злочину. У на-ступному розділі ми розглянемо випадок, коли безневинний підозрюваний не витримав випробування на детекторі брех¬ні і його було засуджено як вбивцю.
Прихильники використання техніки контрольних питань у розслі-дуванні кримінальних злочинів знають деякі з цих джерел помилок, однак вважають, що вони трапляються досить рідко. А противники доводять, що великий відсоток невинних підозрюваних — найбільш завзяті критики стверджують про 50% невинних — виявляють силь-нішу емоційну реакцію на релевантне питання, ніж на контрольне. Коли це трапляється, можна вважати, що таким чином виникла по-милка Отелло, тобто виникла недовіра до правдивої людини.
Тест на обізнаність винного
Описаний у попередньому розділі тест знижує можливість по¬милок недовіри правді. Щоб використовувати цю техніку, дослід¬ник брехні повинен володіти такою інформацією про злочин, яка є тільки у злочинця. Припустимо, що про кількість викрадених гро¬шей і в яких саме купюрах (наприклад, у купюрах по 50 доларів) знають тільки роботодавець, злодій і оператор детектора брехні.
Тоді при тестуванні підозрюваного запитають: «Якщо ви вкрали гроші з каси, то вам відомо, скільки було взято. Скільки: 150? 350? 550? 750? 950?» і «Вкрадені гроші були в банкнотах однакового но¬міналу. Якщо ви взяли гроші, то вам відомо, які саме це були бан¬кноти: по 5? 10? 20? 50? 100 доларів?»
«У невинного є один шанс із п’яти для більш емоційної реак¬ції на правильну відповідь з першого ряду, один шанс із двадцяти п’яти для більш емоційної реакції під час відповіді на два питання, і один шанс з десяти мільйонів — у разі десятка подібних питань». (Повідомлення Д. Ліккена під час особистої бесіди.)
«Важлива психологічна різниця між винним і невинним підозрю-ваними полягає в тому, що перший був присутній на місці злочину і знає, що там відбулося, — в його свідомості зберігаються образи, недоступні невинному... Завдяки цій обізнаності винний буде ре-конструювати людей, предмети та події, пов’язані зі злочином... Подібна уявна реконструкція провокує і збуджує його...» (Начіс! Т. Ьуккеп, А Тгетогіп іке Віооеі. Уеш Уогк: МсСгаш-НіІІ, 1981. р. 251.)
На жаль, цей тест не завжди можна використовувати навіть у кримінальних розслідуваннях. Інформація про злочин буває ши¬роко відомою завдяки публікаціям, і невинний часом знає все, пов’язане зі злочином, не гірше, ніж винний. Навіть якщо газе¬ти не розкривають інформацію, то поліція сама часто робить це в процесі допиту. Деякі злочини самі по собі не дозволяють викорис¬товувати цю техніку. Наприклад, було б важко оцінити щирість людини, яка, зізнавшись у злочині, стверджує, що вчинила його за¬для самооборони. Часом невинний міг і сам бути присутнім при вчиненні злочину і знати все не гірше поліції.
Рескін, прихильник техніки контрольних питань, стверджує, що тест на обізнаність винного дає більший відсоток помилок до¬віри до брехні: «... припускають, злочинець повинен знати ті де¬талі злочину, що приховані в питаннях, які йому задають. Якщо він не звернув достатньо уваги на ці деталі, якщо у нього не було певної можливості їх помітити або він був неадекватним в мо¬мент злочину, то цей тест до нього застосувати не можна». (Оауій С. Как кін, Тке Зсіепіг/іс Ва$і$ о/РоІургарк Тескпщиез апд, Ткеіг ІІзез іп іке рисіісіаі Ртсезз / / К.есоп8ІгисІ:іп§ іЬе Рак і: ТЬе К.о1е оі РкусЬоІоф.Мк іп Сгітіпаї Тгіаїк. Під ред. Е. Тгапкеїі. 8іоскЬо1т: ІЧогкІебі апс! Бопегк, 1982, р. 341.)
Тестом на обізнаність винного також не можна буде скористати¬ся, якщо підозрюваний є одним з тих людей із реакцією ВНС, якої 
недостатньо для вимірів на детекторі брехні. Як уже зазначалося у попередньому розділі, щодо поведінкових ознак брехні існує вели-чезна кількість індивідуальних відмінностей у плані емоційної по-ведінки. Не існує універсальних ознак емоційного збудження, які притаманні всім і які все виявляють однаково. При цьому не має значення, що саме розглядається — міміка, жести, голос, пульс, по-товиділення, — деякі люди абсолютно не виражають своїх емоцій. Зауважте: відсутність будь-якого роду обмовок ще не доводить пра-воту підозрюваного. Аналогічно, відсутність змін у діяльності ВНС, вимірюваних детектором, ще не доводить, що людина незбуджена. Тест на обізнаність винного стосовно людей, які не демонструють сильні зміни діяльності ВНС, можна вважати марним. Ліккен вва¬жає, що таке трапляється вкрай рідко; однак питання, наскіль¬ки часто відбувається подібне серед людей, підозрюваних в шпи¬гунстві, злочинах тощо, вивчене ще недостатньо. Люди, які не демонструють яскраву діяльність ВНС, не показують переконли¬вих результатів і при використанні техніки контрольних питань, оскільки різниця у їхніх відповідях на контрольні і релевантні пи¬тання відсутня.
Медикаменти, які пригнічують діяльність ВНС і тому роблять результати випробувань непереконливими, можуть грати велику роль при використанні техніки контрольних питань і тесту на обі¬знаність винного. Це та інше питання про те, чи можуть психопа¬ти успішно пройти обидва цих тести, я розгляну далі, коли буду підбивати підсумки.
Висновок БТО, що містить критичний погляд на детектор брех¬ні, довів, що обидві згадані техніки дійсно уразливі. Тест на обізна¬ність винного зазвичай допускає більше помилок довіри до брехні, а тест із застосуванням контрольних питань — більше помилок не¬довіри правді. Проте навіть цей висновок заперечують деякі опе¬ратори детекторів брехні і дослідники. Адже було проведено дуже мало досліджень, до того ж інколи не вдається однозначно оцінити точність роботи детектора брехні.
Незважаючи на те, що детектору брехні присвячено вже тися¬чі статей, проте на наукові дослідження спираються лише деякі з них. БТО пропрацювало більше 3200 статей і книжок, з яких більш-менш науковими можна визнати близько 320. Але біль¬шість з них не відповідала мінімальним науковим стандартам. На думку БТО, тільки ЗО досліджень роботи детектора брехні ви¬явилися по-справжньому надійними. 
Помилки ж виявляються постійно. Основна проблема полягає у встановленні базової істини, тобто знаходженні якогось, незалежного від детектора брехні способу визначення, бреше людина чи ні. Якщо дослідник не знає базової істини — хто з піддослідних бреше, а хто каже правду, — то немає і способу оцінити точність роботи детектора.
Вивчення точності детектора брехні
Дослідницькі підходи до вивчення точності детектора брехні роз-різняються ступенем їхньої надійності. Польові дослідження спрямо-вані на реальні події, які справді мали місце. Аналогічні дослідження стосуються штучно створених ситуацій. Польові й аналогічні дослі-дження немов у дзеркалі відображають переваги і недоліки один од-ного. У польових дослідженнях підозрювані дійсно переживають за результат випробувань і таким чином виявляють сильні емоції. Інша перевага цих досліджень полягає у вивченні справжніх учасників по-дій, а не студентів-першокурсників. Слабкість польових досліджень полягає в незнанні базової істини. Безперечно, знання базової істи¬ни і є головною перевагою аналогічних досліджень, в яких дослідник сам визначає, хто буде брехати, а хто говоритиме правду. Слабкість аналогічних досліджень полягає в тому, що «підозрюваних» не тур¬бує важливість свідчень, а тому відповідні емоції вони виявляють рідко. Крім того, несправжні «підозрювані» зазвичай зовсім не схо¬жі на тих, хто проходить випробування на детекторі брехні.
Польові дослідження
Чому ж в польових дослідженнях так важко встановити критерій типу базової істини? Люди, які справді є підозрюваними у скоєнні злочину, випробовуються на детекторі брехні в рамках слідства, а не наукового дослідження. Під час слідства надходить інформація: підозрювані зізналися або ні, винні або невинні, або навіть справу може бути взагалі закрито. Здавалося б, маючи таку інформацію, легше встановити базову істину, проте це не так. Наведу цитату зі звіту БТО.
«Справи зазвичай закривають не внаслідок встановлення невин-ності, а швидше внаслідок недостатності доказів. Якщо присяжні виправдовують підсудного, то все одно неможливо повного мірою визначити, переконані вони в його безневинності або їм про¬сто не вистачило доказів визнати його винним. Існує безліч заяв підсудних, які фактично є зізнаннями в скоєнні (менш серйозних) злочинів; як зауважує Рескін, навряд чи можна інтерпретувати по¬дібні заяви як спробу приховати більш серйозний злочин, у зв’язку з яким було висунуто звинувачення. Використання детектора брех¬ні в практиці кримінального судочинства пов’язане з безліччю поми¬лок (недовіри правді) у разі засудження та (довіри до брехні) у разі закриття справи». (ОТАгерогІ, р. 50.)
Здається, ці проблеми можна було б розв’язати, скликавши комі-сію, що складалася б з кваліфікованих фахівців і виносила обґрунтова-ні рішення про вину чи невинуватість. Однак фахівці не завжди дохо-дять згоди, а якщо навіть це і відбувається, вони все одно невпевнені у власній правоті. Навіть зізнання обвинуваченого не завжди вирішує проблему. Іноді абсолютно невинні люди визнають себе винними, а дійсні підтверджені зізнання дають базову істину в дуже малій кількос¬ті справ, у яких використовується детектор брехні. Недоліком польо¬вих досліджень є відсутність проведення оцінки вибірки, тобто не ви¬значається типовість обраних для дослідження випадків.
Аналогічні дослідження
Аналогічні дослідження теж не позбавлені проблем, проте вони полягають в іншому. Цим дослідженням притаманна абсолютна впевненість у базовій істині, оскільки дослідник сам призначає, кому бути «злочинцем», а кому невинним. Проблема полягає у тому, чи може умовний злочин схвилювати людину так само, як справ¬жній? Дослідники, що ставлять подібні експерименти, намагають¬ся зацікавити учасників якою-небудь винагородою у разі, якщо ті не будуть викриті детектором брехні. Іноді відбувається і зворотне: випробуваним загрожують покаранням у разі виявлення брехні, але за етичними мотивами покарання такого роду є вкрай незначними (наприклад, відмова у подяці за участь в експерименті). Практично всі, хто використовує техніку контрольних питань, вдаються в сво¬їх аналогічних дослідженнях до варіанту умовного злочину, описа¬ного Рескіним.
«Деяким випробовуваним повідомляють про те, що в сусідньому офісі хтось украв обручку. їм пропонують пройти тест на детекторі брехні, щоб переконатися, що вони не брали участь у цій крадіж¬ці. Крім того, якщо їх свідчення будуть визнані детектором брех¬ні правдивими, вони отримають матеріальну винагороду. Іншим випробуваним розповідають про те, як і який злочин вони нібито 
Розділ 1
вчинили... (Виманили секретарку з офісу, зайшли туди, обшукали стіл, знайшли обручку і пішли.) їх просять нікому не розкривати факту участі в експерименті і мати напоготові алібі. Також їх про¬сять не розкривати подробиць злочину перед оператором детек¬тора брехні, бо якщо він про це дізнається, вони не отримають обіцяної винагороди (10 доларів)». (Е)а\'іс1 С. Каккіп, Тке 8сіепііріс Ваяія о/ Роїу^гарк Тескпщиез апй Ткеіг ІІзез іп (ке рлАіслаї Ргосеяя / / К.есоп8£гис£іп§ іЬе Разі: ТЬе К.о1е оі РяусЬо1о§І8і8 іп Сгітіпаї Тгіаія. Під ред. Е.ТгапкеІІ. 8їоск1ю1т: ІЧотесІї: апй 8опегк, 1982, р. 330.)
Люди намагаються зобразити із себе справжніх злочинців, і тому неминуче постає питання про емоції, які супроводжують обман. Оскільки детектор брехні відзначає емоційне збудження, то вчинен¬ня умовного злочину допоможе оцінити точність детектора брехні тільки тоді, коли в людині вирують ті ж емоції, що й у справжньо¬го злочинця. У розділі 3 я пояснював, що в момент виголошення не-правди у людини можуть проявитися три емоції, і для кожної з них я дав пояснення з приводу їх інтенсивності. Цікаво, чи будуть емоції, викликані умовним злочином, вчиненим заради перевірки точнос¬ті детектора брехні, схожі на емоції, що виникають під час скоєння справжнього злочину?
Жах викриття. Те, що в даний момент поставлено на карту, силь-ніше за все визначає ступінь жаху перед розкриттям брехні. У розді¬лі 3 я зробив припущення: що більшою є винагорода за успіх і що ва-гомішим покарання за невдачу, то сильніше відчувається жах бути викритим. І з цієї пари обставин, мабуть, більш грунтовно діє тяж-кість покарання. Вона буде впливати і на людину, що говорить прав-ду через побоювання, як би її слова не витлумачили неправильно, і на брехуна через жах викриття. Обидва постраждають через одне і те саме почуття. Але при здійсненні умовного злочину нагорода невелика, а покарання, як правило, і зовсім відсутнє; тому ні бре¬хун, ні правдива людина не відчувають жаху викриття. Можливо, учасники випробувань трохи турбуються про отримання винагоро¬ди, але ця емоція практично ніщо у порівнянні із жахом брехуна або невинної людини під час розслідування дійсних злочинів.
Докори сумління. Почуття провини безумовно посилюється, але воно не є таким інтенсивним при вчиненні умовного злочину, адже брехня в даному разі є дозволеною, потрібна і навіть необхідна для проведення конкретної роботи. При вчиненні умовного злочину брехуну зазвичай говорять, що він повинен збрехати заради науки. Тому умовні брехуни не відчувають провини за свій обман. 
Захоплення від обдурювання. Збудження від виклику, тобто від мож¬ливості перехитрити когось, брехун відчуває особливо сильно, якщо має репутацію невдалого брехуна. Обдурити детектор брех¬ні, безсумнівно, здається дуже заманливим, і ця емоція буває дуже сильною, якщо, звичайно, відсутні інші — жах або провина, — які можуть розпорошити її.
Ще до ознайомлення з моїм аналізом випробувань на детекторі брехні Рескін запевняв мене, що саме бажання кинути виклик видає брехуна, а не захоплення від обдурювання і не жах ви¬криття. Це не зовсім збігається з моїми переконаннями, зате посилює мої аргументи на користь того, що емоції, які супрово¬джують умовний злочин, не можуть бути гідним аналогом емо¬цій, які супроводжують справжній злочин, коли на карту у винних і невинних поставлено надто багато.
Крім того, тільки брехун, а не правдива людина, може відчувати захоплення від обдурювання.
З вищенаведеного аналізу випливає, що умовні злочини можуть адекватно генерувати тільки одну з трьох емоцій, які можна було б очікувати під час дослідження цього злочину, а саме захоплення від обдурювання. Більше того, емоцію цю відчувають, як правило, тіль¬ки брехуни. Оскільки в аналогічному дослідженні сильне емоційне збудження буде відчувати тільки брехун, то викриття виявиться до-сить легким, в усякому разі, набагато легшим, ніж при розсліду¬ванні цих злочинів, коли людина, що говорить правду, схильна відчувати ті самі емоції, що і брехун. Тому використання умовних злочинів сприяє переоцінці точності роботи детектора брехні.
Гібридні дослідження
Існує ще один вид досліджень, завдяки яким намагаються уник-нути вад польових і аналогічних досліджень шляхом комбінації їх переваг, У таких гібридних дослідженнях експериментатор створює ситуацію, в якій можливе вчинення злочину. В аналогічних дослі-дженнях немає сумнівів у базовій істині, а в польових дослідженнях на карту поставлено достатньо багато як для брехуна, так і для не-винної людини. Саме це було покладено в основу гібридного до-слідження, проведеного Нетцер Дає (МеІ/ег Баіе), співробітником відділу наукових розслідувань ізраїльської поліції в Єрусалимі. Брехня була «...справжньою, а не імітованою ... випробовувані вірили, що слідчий не знає, хто саме скоїв злочин; вони (були) 
зосереджені на результатах проведених випробувань;... а оператор детектора брехні не знав співвідношення кількості винних і невин¬них у даному дослідженні». (А\'і(а1 Сіпїоп, Кеїгег Оаіе, Еіїап Еіаай, СегкЬоп Веп-81іакаг. А Меікосі/ог Енаіиаііщ іке ІІ$е о/ іке Роїу^гарк іп а КеакЬі/е Зііиаііоп // }оигпа1 оі Аррііесі Р$усЬо1о§у, 67, 1982, р. 132.) Випробовували ізраїльських поліцейських (всього 21 особу), які вже пройшли тест «запропонований як необхідний кваліфікацій¬ний. Піддослідних попросили переглянути свої відповіді на тести, що забезпечувало можливість шахрайства, тобто перегляду пер¬винних відповідей. Папір, однак, було заздалегідь оброблено так, що будь-які виправлення легко виявлялися. Сім учасників експе¬рименту дійсно змінили початкові відповіді. Потім їм повідомили, що вони підозрюються у шахрайстві, і запропонували пройти ви¬пробування на детекторі. Кар’єра поліцейських тепер залежала від результатів цього випробування». (Звіт ОТА, р. 132.)
Треба було враховувати і те, що поліцейські можуть відмовитися від випробувань на детекторі брехні (у кримінальних розслідуван¬нях такі випробування проводяться лише за згодою підозрюваних, і вимога подібної згоди є неприпустимою). В результаті троє з семи ошуканців зізналися, один і ще двоє невинних відмовилися пройти випробування на детекторі, а одного викрити не вдалося.
Ось іще один спосіб застосування детектора брехні — іноді до¬сить лише тільки загрози подібного випробування, щоб змусити винного зізнатися в скоєному. З іншого боку, відмова пройти ви¬пробування ще не доводить провини підозрюваного.
Зрештою випробування на детекторі брехні проходили тільки 15 поліцейських із 21, тобто 3 брехливих і 12 чесних поліцейських. У ході випробування застосовувалася техніка контрольних питань, на якій і попалися обидва брехуни, але помилково були викриті у брехні ще двоє правдивих поліцейських.
Однак жодних висновків з цього дослідження зробити все-таки не можна, бо в ньому було задіяно дуже мало учасників. Втім, поді¬бні гібридні дослідження можуть виявитися дуже корисними, незва¬жаючи на етичні проблеми, що при цьому виникають, оскільки лю¬дей змушують брехати і шахраювати. Але ізраїльські дослідники вва¬жали свій досвід цілком законним, оскільки не сумнівалися у важли¬вості правильної оцінки роботи детектора. «Тисячі людей щорічно проходять випробування на детекторі брехні ... і на підставі таких випробувань виносяться важливі рішення. Проте надійність цьо¬го інструменту не відома ...». (Ауііаі Сіпіоп, КеГгег Оаіе, ЕіГап Еіаасі, 
СегзЬоп Веп-8Ьакаг. А Меікосі/ог Еуаіиаііп£ Іке ІІ$е о/ Іке Роїургарк іп а КеаІ-Ьі/е Зііиаііоп // ]ошпа1 оТАррІіесі РзусЬоІо^у, 67, 1982, р. 136.) Можливо, до подібних досліджень поки дійсно краще залучати тіль¬ки поліцейських, оскільки сама їхня робота вже передбачає певний ризик, крім того, вони взагалі працюють з подібною технікою біль¬ше, ніж будь-хто інший. Потужність таких гібридних досліджень по¬лягає в їх автентичності. Деякі поліцейські дійсно шахраюють на ви-пробуваннях. «Засекречені внутрішні розслідування високопостав-лених чиновників ФБР показали, що кілька сотень службовців шах-раювали при випробуваннях на отримання бажаних посад таємних агентів», Цаск Апсїегзоп, 8ап Ргапсізсо СЬгопісІе, Мау 21, 1984.) Цей гібридний експеримент в Ізраїлі не був грою. Це не було змагання в обдурюванні дослідників. Жах викриття мав бути досить сильним і, принаймні, дехто мав відчувати провину за свій обман, оскільки на карту було поставлено репутацію (а може, і кар’єру).
Результати наукових досліджень
Мінімальним науковим стандартам відповідали 10 польових досліджень і 14 аналогічних досліджень, в яких використовували техніку контрольних питань, а також 6 аналогічних досліджень, в яких застосовували тест на обізнаність винного.
Інформацію про відповідність досліджень науковим стандартам я запозичив зі звіту БТО. Ліккен наголосив, що вірить тим польо¬вим дослідженням, на які посилається БТО, але в цілому вважає оцінку таких досліджень завищеною, оскільки вони були вибірко¬вими. При підведенні підсумків в звіті БТО не враховано жодних результатів використання тестів на обізнаність винного. Я навів їх для того, щоб читач міг порівняти результати застосування обох технік. Для цього я використовував усі результати досліджень з табл. 7 звіту БТО за винятком експерименту Тімма, в якому вза¬галі не було невинних підозрюваних. Я скористався даними пер¬шого тесту дослідження Баллуна і Холмса, а також даними ЕОЯ з дослідження Бредлі і Янісса. (Н.\Л/. Тітт, АпаІугіп£ Оесерііоп ґгот Резрігаііоп Раііегпз // Іоитаі ої Роііїісаі Зсіепсе апсі Асітіпізігаїіоп 10, 1982, рр. 47-51; К.й. Ваііоип, 0.3. Ноїтез, Еііесіз оіРереаіеб Ехатіпаііопз оп іке АЬііііу їо Оеіесі Оиііі \міік а Роіу£гаркіс Ехатіпаііоп: А іаЬогаіогу Ехрегітепі тік а РеаІ Сгіте // Іоитаі ої Аррііеб РзусігоІо§у, 64, 1979, рр. 316-322; М.Т. ВгасІІеу апсі М.Р. Іапіззе, Ассигасу Оетопзігаііопз, Ткгеаі, апсі іке Оеіесііоп оі Оесерііоп: Сагб^азсиіаг, Еіесігобегтаі апд РиріІІагу Меазигез // Рзусїюрїіузіоіо§у, 18, 1981, рр. 307-314.) 
Наведена далі схема, яку зроблено на підставі цих досліджень, демонструє, що детектор брехні дійсно працює. Детектор часті¬ше ловить, ніж пропускає, шахраїв, хоча трапляються помилки. Кількість помилок (і їхній характер) залежить від того, які до¬слідження проводять (польові або аналогічні), яку техніку (конт¬рольних запитань або на обізнаність винного) застосовують і яки¬ми були особливості кожного проведеного дослідження. В цілому можна зробити наступні висновки.
1.    Точність польових досліджень значно вища, ніж аналогіч¬них. Багато факторів впливає на точність оцінки. До того ж у польових дослідженнях емоційне збудження набагато сильні¬ше, а підозрювані менш підготовлені до тестів, проте тут ба¬зова істина і типовість вибірки є менш визначеними.
2.    Ймовірність помилок недовіри правді більше притаманна аналогічним дослідженням, за винятком випадків застосуван¬ня тесту на обізнаність винного. Тому існує нагальна потреба подальших досліджень, особливо польових і гібридних, із за-стосуванням цього тесту.
3.    Ймовірність помилок довіри до брехні дуже висока, а під час використання тесту на обізнаність винного є особливо високою.
Графік (рис. 7.1) дає середні показники, які не завжди точно відображають діапазони результатів дослідження. Брехунів вір¬но ідентифікують в межах 71-99% випадків в польових дослід¬женнях, в аналогічних дослідженнях із застосуванням техніки контрольних питань в межах 35-100%, в аналогічних дослід¬женнях із застосуванням тесту на обізнаність винного в межах 61-95%. Правдивих людей вірно ідентифікують: у польових до¬слідженнях в межах 63-94%, в аналогічних дослідженнях із за¬стосуванням техніки контрольних питань в межах 32-91%, в аналогічних дослідженнях із застосуванням тесту на обізна¬ність винного в межах 80-100%. Правдивих людей помилково ідентифікують: у польових дослідженнях в межах 0-75%, в ана¬логічних дослідженнях із застосуванням техніки контрольних питань в межах 2-51%, в аналогічних дослідженнях із за¬стосуванням тесту на обізнаність винного в межах 0-12%. Брехунів помилково ідентифікують: у польових дослідженнях в межах 0-29%, в аналогічних дослідженнях із застосуванням техніки контрольних питань в межах 0-29%, в аналогічних до¬слідженнях із застосуванням тесту на обізнаність винного в межах 5-39%. 
Хоча Рескін вважає оцінку точності роботи детектора брехні заниженою, а Ліккен — завищеною, проте вони згодні з наведени¬ми трьома висновками. Розбіжності залишаються тільки щодо ві-рогідності результатів випробувань на детекторі брехні. Чи легше психопатам уникнути викриття на детекторі брехні? Щодо техніки контрольних питань докази є вельми суперечливими. Ліккен вва¬жає, що психопата легше зловити на обмані, використовуючи тест на обізнаність винного. Аргументи Ліккена ґрунтуються на тому, що, хоча психопати і не виявляють жаху викриття чи захоплен¬ня від обдурювання (як я це називаю), вже саме знання відповід¬ної реакції на питання призводить до змін у діяльності ВНС. Втім, до цих пір ще не було проведено жодного дослідження, яке оціню¬вало б те, як працює тест на обізнаність винного щодо психопатів. Для цього потрібно провести подальші дослідження поведінки не тільки психопатів, але й здорових людей, які демонструють досить слабку емоційну реакцію під час випробування на детекторі брехні.
Наскільки успішними можуть бути контрзаходи — навмисні дії брехунів для уникнення викриття під час тесту на детекторі брехні? 
Знову таки, для цього необхідні подальші дослідження. Припускаю, що деяка кількість брехунів досягне успіху у своїх спробах уникнути викриття, застосовуючи контрзаходи. Це цілком ймовірно за умов тривалого спеціального тренування контрзаходів із використанням складних технологій. А оскільки ніхто не знає, чи добре натреновані сучасні шпигуни, то було б нерозумним припускати, що вони не на-вчені взагалі таким контрзаходам. Подейкують, що в країнах Східної Європи існували навіть спеціальні школи, в яких агентів навчали, як обдурити перевірку на детекторі брехні. У цьому начебто зізнався агент КДБ, який, ймовірно, не дуже добре вчився в такій школі.
У підсумковому параграфі звіту БТО стверджується, що до-слідження детектора брехні визнають «...цінність тестування на детекторі як доповнення до традиційних методів розслідування окремих кримінальних злочинів ...» (ОТА герогі, р. 102.) Проте я думаю, що можна трохи відійти від цього обережного висновку і зберегти деякий консенсус між основними протагоністами.
Більшу вагу варто надавати тим результатам випробувань, в яких припускається, що підозрюваний говорить правду, а не тим, в яких перед¬бачається, що він бреше. Якщо докази є сумнівними, то слідчому кра¬ще зняти звинувачення на адресу підозрюваного, свідчення якого вважаються правдивими за результатами тесту на детекторі брех¬ні. Рескін і його співавтори вважають, що таке припущення є ви¬правданим, тільки якщо використовується техніка контрольних питань, оскільки саме вона дає невелику кількість помилок довіри брехні. Натомість Ліккен вважає, що техніка контрольних питань не повинна застосовуватися взагалі і в кримінальних розслідуван¬нях має сенс лише тест на обізнаність винного.
Коли результати випробування на детекторі свідчать про наявність брехні, це ще зовсім не означає «достатню підставу для звинувачення. ... Викриття брехні за тестами на детекторі брехні варто вважати лише підставою для продовження слідства...» (Доповідь Девіда Рескіна на слуханнях 8.1845 конституційного підкомітету в Сенаті СІЛА 19 ве¬ресня 1978 р., ст. 14.) Ліккен погоджується з цією цитатою з допо¬віді Рескіна, проте тільки стосовно тесту на обізнаність винного, а не техніки контрольних питань.
У розділі 8 роз’яснюється термін перевірка брехні (Не скескігщ), а в додатку (в табл. 4) наведено 38 питань, які допоможуть визначити наявність будь-якої брехні як з використанням детектора, так і за поведінковими ознаками. Доречним прикладом до такої перевірки брехні є докладно описаний випадок з людиною, яку запідозрили у 
вбивстві за результатами випробувань на детекторі брехні. Це ще одна нагода переглянути питання про те, як можна використову¬вати детектор брехні в ході кримінального розслідування. А тепер розглянемо інші випадки використання детектора брехні, щодо яких точаться суперечки.
Випробування на детекторі брехні
під час прийняття на роботу
Звіт БТО, Рескін і Ліккен одностайно і категорично протестують проти застосування детектора брехні для попереднього випробуван¬ня під час прийняття на роботу. З іншого боку, це улюблена мето¬дика багатьох роботодавців, професійних операторів детектора брехні і навіть багатьох державних чиновників, особливо в розвід¬увальних управліннях. Хоча детектор брехні найчастіше викорис¬товують саме під час прийняття на роботу, наукові дослідження, присвячені тому, наскільки точно він виявляє брехню кандидатів, ще не проводилися. Очевидно, що визначити базову істину в по¬льових дослідженнях не так вже й легко. Одним зі способів такого визначення базової істини могло б стати вивчення ситуації, коли приймають усіх кандидатів незалежно від результатів випробувань, а потім встановлюють за ними робочий нагляд. Іншим способом визначення базової істини могло б бути докладне дослідження ми¬нулої трудової діяльності кандидатів з метою визначення, що і як вони збрехали про своє минуле. Але такі дослідження коштували б дуже і дуже дорого. Поки ж на цю тему було проведено лише два аналогічних дослідження, одне показало високу точність результа¬тів випробувань на детекторі, інше — низьку.
Судження про ці два дослідження я взяв зі звіту БТО (ОТА герой, рр. 75-76.) Ті, хто використовує детектор під час прийняття на ро¬боту, вважають ці дослідження важливими і надійними. Навіть якщо ці дослідження є саме такими, я вважаю, що варто заяви¬ти про відсутність наукової основи для висновків проточність ре¬зультатів випробувань на детекторі брехні під час прийняття на роботу — треба провести не два, а значно більше досліджень для вирішення цього суперечливого і важливого питання.
Точність результатів випробування на детекторі брехні під час прийняття на роботу не можна оцінити з огляду на припущення, що вона є такою ж, як і в подібних дослідженнях для випробувань 
на детекторі брехні в кримінальній практиці (див. попередній гра¬фік). Адже тут випробування проходять зовсім інші люди, також ін¬шими є самі дослідники і застосовувані ними технології. Кандидати зобов’язані пройти тест для того, щоб отримати роботу, а підозрю¬вані можуть вибирати, проходити цей тест чи ні, причому відмо¬ва від тексту ніяк проти них не свідчитиме. Рескін вважає, що по¬переднє тестування на детекторі брехні під час прийняття на ро¬боту «...є примусовим і, ймовірно, викликає почуття обурення, яке може сильно вплинути на точність результатів». (Доповідь Девіда Рескіна на слуханнях 8.1845 конституційного підкомітету в Сенаті СИТА 19 вересня 1978 р., ст. 17.) Ставки в обох випадках також дуже різні. Покарання за викриття брехні в тестуванні під час прийнят¬тя на роботу набагато менше, ніж у кримінальних справах. А оскіль¬ки ставки нижче, то й жах викриття не такий сильний, а тому зло¬вити брехунів важче. Однак чесні й дуже охочі отримати роботу люди можуть злякатися, що їх оцінять неправильно, і саме через це їхній переляк можуть оцінити помилково.
Контраргумент захисників використання детектора брехні під час прийняття на роботу полягає в тому, що ця техніка робить свою справу. Безліч кандидатів після такого випробування зізнаються у скоєнні вчинків, про які вони ніколи не обмовилися б до випробу-вання на детекторі брехні. Це практичний аргумент. І не має зна¬чення, наскільки точно детектор виявляє брехунів, якщо в підсум¬ку все одно знаходять тих, кого не треба брати на роботу. Отже, детектор корисний. Ліккен заперечує, що такі заяви про практич¬ність можуть виявитися невірними. (Пауісі Ьуккеп. А Тгетог іп Іке Віоой, сії ар. 15.) Кількість зроблених неприємних зізнань може пе¬ревищувати реальний стан справ, а деякі з цих зізнань можуть вия¬витися фальшивими, які було зроблено під тиском. Більше того, не¬приємні зізнання людей, через які їх не прийняли на роботу, могли статися зовсім не від переляку перед детектором брехні. Без точ¬них досліджень у цій галузі неможливо дізнатися ні про те, скільки людей з тих, які провалилися на таких випробуваннях, є насправді чесними, ні про те, скільки людей з тих, які пройшли цей тест, по¬тім обкрадають своїх роботодавців.
Підготовлений Рескіним психолог Гордон Барланд (Оогсіоп Вагіапсі) наводить зовсім інші висновки на користь застосуван¬ня детектора брехні під час прийняття на роботу. Барланд вивчив 400 кандидатів на роботу, таких як водії вантажівок, касири, комір¬ники тощо, яких роботодавці направили до приватних фірм для проходження випробувань на детекторі брехні. Половина з 155 кан-дидатів, визначених як брехуни, зізналися в цьому відразу ж після оголошення результатів випробувань. Тимчасом Барланд виявив, що роботодавці, навіть не чекаючи результатів, вже прийняли на ро¬боту 58% цих брехунів. «Багато роботодавців вдаються до випробу¬вань на детекторі брехні не для того, щоб вирішити, брати чи не бра¬ти людину на роботу, а скоріше для того, щоб визначити, яку посаду запропонувати кандидатові. Наприклад, якщо з’ясується, що канди¬дат є алкоголіком, то його візьмуть докером, а не водієм». (Согсіоп Н. Вагіапсі, А Зигоеу ор іке Ер[есІз ор іке РоЬургарк іп Зсгеепіщ Шок ]оЬ Арріісапіз: Ргеіітіпагу Кезиііз // Роїущгаріт, б, ОесетЬег 1977, р. 321.)
Барланд справедливо вказує на те, що найбільший інтерес пред-ставляють ті 78 людей, яких було визначено як брехунів, проте вони не визнали цього, оскільки могли виявитися жертвами поми¬лок недовіри правді. Науковець повідомив, що 66% з них було при¬йнято на роботу. Проте невідомо, взяли їх саме на ту посаду, на яку вони хотіли влаштуватися, або ж результати випробувань все ж за¬вадили їм у цьому. Більшість з тих, кому відмовили у прийнятті на роботу і які заперечували свою брехню (незважаючи на протилеж¬ний висновок детектора брехні), була відбракована за результата¬ми попередньої співбесіди ще до випробування на детекторі брехні. «Тільки дуже невелика частина (менше 10%) кандидатів, яких було визначено брехунами і які не визнали цього, була забракована по¬тенційними роботодавцями саме на підставі випробувань на детек¬торі брехні». (Согсіоп Н. Вагіапсі, А Зигоеу ор іке Ерресіз оріке Роїургарк іп Зсгеепіщ ІІіак ]оЬ Арріісапіз: Ргеіітіпагу Кезиііз // Ро1у§гар1і, б, БесетБег 1977, р. 321.)
Як ставитися до цих менше 10% людей і до завданої шкоди, зале-жить від базової частки брехунів. Базова частка — це деяка група людей з певною харктеристикою. Наприклад, базова норма вин¬них серед підозрюваних в кримінальних злочинах, які прохо¬дять випробування на детекторі брехні, дуже висока і сягає 50%. Випробування на детекторі брехні проходять не всі, а тільки неве¬лика група підозрюваних в кримінальних злочинах. За досліджен¬нями Барланда базова норма брехунів серед кандидатів на роботу складає близько 20%. Приблизно один з п’яти кандидатів бреше під час випробування на детекторі брехні, що згодом може викри¬ти і позбавити його шансів отримати бажану роботу.
Якщо навіть визнати, що детектор брехні насправді більш точ¬ний, ніж це здається, то при базовій нормі 20% існує ймовірність небажаних помилкових результатів. Рескін, заперечуючи застосу¬вання попереднього випробування на детекторі під час прийняття на роботу, оцінює результативність детектора брехні на рівні 90%, тобто дещо вище, ніж це є насправді.
«Виходячи з цих міркувань, попередні випробування на детек¬торі брехні під час прийняття на роботу мали б такі результати (з розрахунку на 1000 кандидатів): з 200 брехунів 180 були б ві¬рно визначені як брехуни, 20 були б невірно визначені як правди¬ві особи; з 800 правдивих осіб 720 були б справедливо визначені як чесні особи, а 80 були б помилково визначені як брехуни. Тобто з 260 осіб, визначених як брехуни, 80 насправді були б правдиви¬ми. Таким чином, з усіх визнаних брехунами людей виявилося би 31% правдивих людей. Це дуже висока норма [помилок недовіри правді] для негативного висновку про прийняття на роботу, якщо детектор брехні використовують як основу для прийняття таких рі¬шень. Подібних результатів не було б у кримінальних розслідуван¬нях, оскільки базова норма брехні там становить 50% і більше, і така точність техніки не спричинила б такого високого рівня по¬милок». (Доповідь Девіда Рескіна на слуханнях 8.1845 конституцій¬ного підкомітету в Сенаті США 19 вересня 1978, ст. 21.)
Тут можна було б навести наступний контраргумент:
20% оцінка може виявитися заниженою для базової норми брехунів серед кандидатів на роботу. Цей результат грунтується тільки на од¬ному дослідженні кандидатів, яке було проведено в штаті Юта. Цілком можливо, що в штатах з меншою кількістю мормонів відсо¬ток брехунів буде вищим. Однак навіть якщо він сягне 50%, проти¬вники попереднього випробування можуть сказати, що без доказів дійсної точності детектора брехні не можна робити жодних висно¬вків. Ця точність, ймовірно, значно менше 90%.
Насправді точність детекторних випробувань взагалі не має значен¬ня. Випробування або тільки його загроза змушує людей робити зі¬знання, які за інших обставин вони ніколи не зробили б. Висновок знову зводиться до того, що без вивчення точності випробувань на детекторі брехні неможливо визначити кількість людей, які вла-штувалися на роботу і не зізнались у вчинках, які зрештою можуть зашкодити роботодавцю.
Відносна користь детектора брехні полягає в періодичному ви-пробуванні тих людей, яких вже взяли на роботу. Для такого способу застосування детектора справедливими є усі ті критичні зауваження, які стосуються попередньої співбесіди під час прийняття на роботу.
Випробування на детекторі
брехні кандидатів під час прийняття
на роботу в поліцію
Це ще одне з широко поширених застосувань детектора брех¬ні. Наведені вище аргументи щодо використання детектора брех¬ні в попередніх випробуваннях стосуються також і цього випадку. Однак питання про прийняття на роботу в поліцію розглянемо окремо, оскільки особливості цієї діяльності напевно дозволяють навести ще один аргумент на користь використання детектора брехні під час попередньої співбесіди кандидатів.
Назва статті Річарда Артера (КїсЬагсІ АгіЬег), професійного оператора детектора брехні, передає суть цього нового аргумен¬ту: «Скільки грабіжників, розбійників і гвалтівників ваше мініс¬терство прийняло на роботу в цьому році? (Сподіваюся, не більше 10%!)» (КїсЬагсІ О. АгіЬег, Ноги Мапу КоЬЬегч, Виг^іагч, 8ех Сгіпгіпаїч Іч Уоиг Берагітепі Нігіщ ТНіч Уваг? (Норе/иііу,]ичі 10% о{ ТНоче Етріоуей!) // ;|оигпа1 о( Ро1у§гарЬ Зіисііех, 6 (МауЦипе 1972).) ВИСНОВКИ Артера базуються на дослідженні звітів 32 різних правоохорон¬них організацій. (Артер не повідомляє, який відсоток становить ця цифра від усіх тих організацій, від яких він хотів отримати інфор¬мацію.) Він вказує на те, що в 1970 році в правоохоронних органі¬заціях, які відгукнулися на його дослідження, було проведено 6524 попередніх випробувань на детекторі брехні під час прийняття на роботу. «Значну і ганебну для їх репутації інформацію було отрима¬но від 2119 кандидатів! їх частка дорівнює 32%! А найголовніше по¬лягає в тому, що переважна більшість з цих 6524 випробувань було проведено вже після того, як кандидати пройшли попередню співбе¬сіду». Артер підкріплює свій аргумент кількома прикладами, які до¬водять, наскільки важливим є застосування детектора брехні для ви¬пробувань під час прийняття на роботу в поліцію. Так, наприклад, Норман Лакей (ІМогтап Ідіскау), оператор детектора брехні з полі¬ції міста Клівленда, штат Огайо, повідомляє: «Співробітнику який перебував у десятці кандидатів на підвищення, було запропонова¬но пройти випробування на детекторі брехні. І він зізнався, що брав участь в нерозкритому озброєному пограбуванні». (КісЬапї О. АгіЬег, Ноги Мапу КоЬЬегч, Вищіагч, 8ех Сгіпгіпаїч Ь Уоиг Берагітепі Нігіщ ТНіч Уваг? (Норе/иііу, ]ичІ 10% о/ ТНоче Етріоуей!) / / ;|оигпа1 о і Ро1у§гарЬ Зішііез, 6 (МауЦипе 1972).) 
Розділ 1
Незважаючи на подібні приголомшливі історії та кількісні по-казники, які свідчать про те, як багато кандидатів виявляється бре-хунами, не слід забувати, що все ще відсутнє наукове обґрунтуван¬ня точності результатів використання детектора брехні в попере¬дніх випробуваннях під час прийняття на роботу в поліцію. Якщо в це важко повірити, то лише тому, що точність часто плутають із ко-рисністю. Дані Артера стосуються лише корисності. Однак про де¬які проблеми він навіть не згадав.
Скільки кандидатів, означених як брехуни, не визнали своєї брехні і не зізналися в будь-яких правопорушеннях? Що сталося з ними? Це також корисні дані, проте велика частина прихильників використання детектора брехні в попередніх випробуваннях під час прийняття на роботу обходить це питання.
З-поміж кандидатів, яких було визначено брехунами, проте вони запе¬речували це, скільки дійсно говорили правду і скількох з них можна було прийняти на роботу ? Щоб відповісти на це питання — тобто визна¬чити, скільки відбулося помилок недовіри правді, — необхідно про¬вести спеціальні дослідження з оцінки результатів.
Скільки кандидатів, визначених як чесні особи, насправді брехали ? Скільки злодіїв, розбійників, гвалтівників тощо одурили операто¬рів? Щоб відповісти на це питання — тобто визначити, скільки від¬булося помилок довіри до брехні, — також необхідні спеціальні до¬слідження з оцінки результатів.
Дивно, але стосовно цих питань не існує жодних достовірних свідчень. Подібні дослідження, звичайно ж, дуже складні і дорогі заходи; проте практичні висновки не можуть вважатися достатні¬ми. Ставки дуже високі для того, щоб нехтувати помилками довіри до брехні, не кажучи вже про помилки недовіри правді.
Однак використовувати детектор під час прийняття на робо¬ту в поліцію можна і без очікування результатів нових досліджень, оскільки це все ж дозволяє виявити достатній відсоток небажаних працівників, навіть за наявності великої кількості помилок. І якщо деяким людям, які б згодом виявилися хорошими поліцейськими, було відмовлено у роботі (тобто вони виявилися б жертвами поми¬лок недовіри правді), то це не є занадто високою ціною.
Це цілком суспільно-політичне судження. Варто усвідомлюва¬ти, що не існує наукового обґрунтування точності роботи детекто¬ра брехні під час прийняття на роботу в поліцію. Але я сподіваю¬ся, що ті, хто висловлюється на користь застосування детектора для виявлення небажаних працівників, будуть також зацікавлені у проведенні подібних досліджень точності, хоча б лише для визна¬чення того, як часто відбуваються помилкові відмови гідним кан¬дидатам.
Випробування на детекторі брехні
з метою виявлення шпигунів
«Армійський сержант, який володів доступом до секретних шифрів, наймався на цивільну посаду [в розвідувальному підрозді¬лі] . Під час випробувань на детекторі брехні він постійно реагував на релевантні питання. В подальшій бесіді він зізнався в деяких про-ступках та протиправних діях. Оператор детектора помітив незмін¬ну специфічну реакцію під час відповідей на релевантні питання, і за кілька тижнів сержанту запропонували пройти випробування ще раз. Ситуація повторилася. Його позбавили допуску до секретних документів, і почалося слідство. Через деякий час його знайшли мертвим у власній машині. Згодом було встановлено, що він зай¬мався шпигунською діяльністю на користь Радянського Союзу». (>І. Сапуоосі апсі М. Апзіеу, Тке ассигасу апсі иіііііу о{роїуіпарк іезііп§, Бері. оІБеїепзе (ШазЬіпдїоп, Б.С.), 1984.)
У звіті Агентства національної безпеки про застосування детек¬тора брехні наводиться чимало інших прикладів виявлення шпигу¬нів під час випробування на детекторі брехні, коли вони намагали¬ся влаштуватися на роботу. Можливо, що деяким чесним і порядним людям не вдавалося пройти такий тест. АНБ не дає жодної інформа¬ції про те, скільки шпигунів було виявлено взагалі і скільки з них успішно пройшло тестування на детекторі брехні. Проте повідо-мляється про те, скільком людям було відмовлено у роботі через різного роду зізнання, зокрема вживання наркотиків, підривна ді-яльність, кримінальне минуле тощо. В одному звіті повідомляється про випробування 2902 кандидатів на роботу з допуском до секрет¬ної інформації. 43% кандидатів було визначено правдивими особа¬ми, проте згодом з’ясувалося, що 17 осіб з цих 2902 кандидатів при¬ховали ганебну для них інформацію. Таким чином, відома частка помилок довіри до брехні склала менше 1% (17 з 2902). 21% канди¬датів провалили випробування і згодом дали такі важливі зізнання, які завадили їм отримати бажану посаду. 24% кандидатів провали¬ли випробування і згодом зізналися у незначних порушеннях, які не завадили їм отримати бажану роботу. Проте 8% кандидатів прова¬лили випробування і згодом не зробили жодних зізнань. 
Саме ці 8% можуть вважатися показником помилки недовіри до правди. АНБ не згадує про них у своєму звіті, проте я обчислив цей відсоток на підставі даних, наведених у цьому звіті. АНБ підкрес¬лює, що детектор брехні є лише одним із інструментів, який допо¬магає визначити, кого варто взяти на роботу, а кого ні. З тими, хто не витримав випробування на детекторі брехні, проводять співбе¬сіди, щоб визначити причини невдач. Гордон Барланд повідомляв, що АНБ не бере на роботу людей, якщо не вдається знайти пояс¬нень їх поразки під час випробування на детекторі брехні.
Потрібно пам’ятати, що ці дані свідчать лише про корисність, а не про точність. Без даних про точність неможливо визначити, скільки талановитих брехунів знаходиться в даний час на роботі в АНБ. В АНБ переконані, що їх не більше 1%, проте немає жодних досліджень, які б підтвердили це. Спеціалісти з АНБ можуть спо¬діватися на те, що детектор не пропускає жодного брехуна, однак вони не впевнені у цьому. У звіті БТО наголошується, що «ті особи, яких федеральний уряд бажав б виявити понад усе (наприклад, в ін¬тересах національної безпеки), можуть бути найбільш мотивовани¬ми і, ймовірно, найкраще тренованими в способах уникнення поді¬бного виявлення». (ОТАгерогі:, р. 100.) Без спеціальних досліджень, спрямованих на вивчення точності роботи детектора, не можна бути абсолютно впевненим у визначенні кількості можливих поми¬лок довіри до брехні. Дослідження точності провести дуже важко, однак можливо. Наприклад, можна провести гібридні дослідження, подібні вже згадуваному мною експерименту ізраїльської поліції.
Чи можна обдурити детектор брехні за допомогою контрзахо¬дів? Під контрзаходами я розумію фізичну діяльність, зокрема стис¬кання язика зубами, використання медикаментів, застосування гіпнозу і керування біологічними реакціями. Проводилися дослід¬ження, які підтверджують, що подібні контрзаходи деякою мірою спрацьовують. Отже, національна безпека може зазнати неабия¬ких збитків, якщо хоча б одного шпигуна не буде виявлено, — тобто відбудеться помилка довіри до брехні. Саме тому в даній галузі не¬обхідні подальші дослідження. Об’єктом цих досліджень повинні бути «шпигуни», які використовують контрзаходи для обдурювання детектора брехні (створені за підтримки експертів, технічного об-ладнання і багатомісячного тренування), тобто володіють здібнос¬тями і можливостями справжніх шпигунів. Доктор Джон Бірі III 0оІт Веагу III), який колись працював помічником міністра оборо¬ни СІЛА з питань захисту здоров’я, «...попереджав співробітників
Пентагону, що, покладаючись на детектор брехні, вони створю¬ють загрозу, а не захищають національну безпеку. Я вже зазначав, що Радянський Союз створив професійну школу в одній з країн Східної Європи, в якій навчають шпигунів обдурювати детектор брехні. Оскільки багато співробітників Міністерства оборони ціл¬ковито довіряють детектору брехні, то у них виникає помилкове відчуття безпеки, що спрощує проникнення в Пентагон радянсько¬го шпигуна». (Лапіеі Кароргі. То Теїі іке Тгиік // ТЬе ШаяЬіпфтпіап, РеЬгиагу 1984, р. 80.) Отже, постає питання: чому за даними звіту БТО в АНБ проводяться лише незначні дослідження контрзаходів.
Скільки з цих 8%, яких визначили брехунами, але вони запере-чували це (за моїми підрахунками це 245 осіб), були дійсно бреху¬нами і скільки з них насправді говорили правду? Знову ж таки від¬повісти на це питання можна тільки після спеціальних досліджень з оцінки точності отриманих результатів.
Існує лише одне дослідження точності (відповідно до звіту БТО про діяльність АНБ і ЦРУ), а саме аналогічне дослідження за учас¬ті студентів. Стосовно цих досліджень існують сумніви щодо кри¬терію про базову істину, до того ж запитання аж ніяк не пов’язані з національною безпекою. Невідомо, чому таке важливе питання так мало досліджується. Навіть якщо залишити осторонь помилки не-довіри до правди, все ж варто було б, особливо з огляду на такі високі ставки, повного мірою зосередитися на помилках довіри до брехні.
Безсумнівно, що навіть незважаючи на точність результатів, ви-користання детектора брехні є надзвичайно корисним у відборі лю-дей, які домагаються роботи з доступом до секретної інформації, витік якої до того ж загрожує національній безпеці. Заступник по¬мічника Генерального прокурора СІЛА генерал Річард К. Віллард (КісЬагсІ К. Шіііагсі) висловився про це так: «Навіть якщо застосу¬вання детектора брехні може несправедливо відкинути тих кан¬дидатів, які насправді гідні роботи, все ж набагато важливіше уникнути прийняття на роботу тих, хто загрожуватиме національ¬ній безпеці» (Заява Річарда К. Вілларда для Підкомітету законодав¬ства і національної безпеки Комітету урядових операцій Палати представників СІЛА, Жовтень 19, 1983, препринт, ст. 36.) Ліккен заперечує застосування детектора брехні в коментарі до рішення уряду Великої Британії про застосування детектора брехні в роботі організацій, пов’язаних із секретною інформацією: «Окрім шкоди для кар’єри і репутації невинних людей, результатом такого рішен¬ня, схоже, буде ще й втрата урядом деяких з найбільш сумлінних цивільних чиновників. ...Оскільки існує тенденція до більш доро¬гих і ефективних способів забезпечення безпеки, то після впро¬вадження детектора брехні це рішення може суттєво полегшити проникнення в секретні служби іноземних агентів, навчених обду¬рювати детектор брехні. (Пауісі Ьуккеп, Роїу^гаркіс Іпіегго^аііоп // Каїиге, РеЬгиагу 23, 1984, рр. 681-684.)
Використання детектора брехні
для перевірки співробітників
Якщо варто уникати прийняття на роботу небажаних людей, особливо в розвідувальні управління, ювелірні крамниці, супер-маркети тощо, то здавалася б очевидною потреба у випробуванні вже працюючих співробітників, щоб упевнитися у правильному виборі. Саме так роблять у багатьох сферах трудової діяльності. Проте тут також відсутні дані, наскільки точними є результати по¬дібних випробувань. Можливо, базова частка брехунів тут нижче, оскільки безліч недостойних кандидатів вже відсіяно попереднім тестуванням, і у небажаних осіб набагато менше можливостей схо¬ватися серед решти працівників. Але що нижчою є базова частка брехунів, то більшою є ймовірність помилок. Повернімося до попе¬реднього прикладу, в якому йшлося про перевірку 1000 кандидатів на детекторі брехні із точністю 90%. Якщо в цьому разі домовимо¬ся, що базова частка брехні становить не 20%, а всього 5%, то: 45 брехунів будуть визначені абсолютно вірно, проте 95 правдивих осіб теж будуть визнані брехунами; 855 правдивих осіб будуть ви¬знані чесними, а 5 брехунів все одно проскочать, оскільки вони бу¬дуть помилково визначені як правдиві особи.
Рис. 7.2 і 7.3 наочно ілюструють результати такої низької базо¬вої частки брехні. Щоб загострити увагу читача на тому, як низь¬кий рівень базової частки брехні впливає на кількість людей, які помилково визнані брехунами, я прийняв твердження про точ¬ність результатів детектора брехні на рівні 90%. (Оскільки не іс¬нує жодних адекватних досліджень на цю тему, то неможливо ви¬значити, якою буде точність результатів у кожному випадку. Проте досить малоймовірно, що вона може бути вище 90%.) Якщо базова частка брехні становить 20%, то на кожну правдиву особу припадає по два брехуни. Якщо ж частка становить 5%, то, навпаки, на кож¬ного спійманого брехуна припадає дві людини, які будуть помилко¬во визначені як чесні особи. 
Варто взяти до уваги аргумент, що обурення з приводу необхід-ності пройти випробування на детекторі брехні ускладнює отри¬мання точних результатів. Вже працюючі особи можуть відчувати навіть більше обурення з цього приводу, ніж кандидати.
Ці оцінки використання детектора брехні для перевірки кан-дидатів і співробітників можна застосувати до поліцейських або працівників таких організацій, як АНБ. У поліції для випробуван¬ня вже працюючих співробітників детектор застосовується вкрай рідко, хоча це варто було б робити з огляду на всілякі спокуси цієї роботи або випадки корупції. В АНБ детектор брехні іноді засто¬совують для перевірки співробітників. Якщо працівник не витри¬мує випробування і подальша співбесіда не дає пояснень цієї не¬вдачі, стосовно його ініціюють розслідування. На моє запитання, що ж відбувається, коли пояснень не знайдено (тобто людина по¬стійно не витримує випробування на детекторі брехні, але розслі¬дування нічого не виявило), мені пояснили: такого не буває ніколи; 
не існує чітких правил, окрім того, що для прийняття рішення ко¬жен окремий випадок розглядається дуже прискіпливо. Це дуже де¬лікатне питання. Важко звільнити кваліфікованого працівника, зважаючи не на реальні правопорушення, а лише на його невдачі в проходженні випробувань на детекторі. Якщо працівник не ви¬нен, то гнів, викликаний тим, що його запідозрили у брехні, може спонукати його на розголошення секретної інформації, якою він володіє. Адже якщо щоразу на запитання: «Чи розголошували ви секретну інформацію агентам будь-якої іноземної розвідки в мину¬лому році?» детектор брехні фіксуватиме сильне емоційне збуджен¬ня при негативній відповіді, розслідування неминуче.