]]>Діагностика життєвого призначення]]>
]]>Діагностика життєвого призначення]]>

Психологічний словник За Ред. В. І. Войтка (1982)

Психологічний словник

А

АБАЗІЯ (від гр. а... і Расгід — ходін­ня) — втрата здатності стояти або хо­дити, порушення координації рухів ниж­ніх кінцівок. Є наслідком захворювання нервової системи.

АБРАКАДАБРА (лат. аЬгасасіаЬга — заклинання, від гр. ”А[Зра|од — наз­ва божества) — набір слів, що не мають смислу, нісенітниця; те, що за межами розсудку, неадекватне здоровому глузду.

АБСАНС (фр. аЬзепсе — відсутність чогось) — короткочасна, раптова втрата свідомості. А. є симптомом і виявом пев­ного захворювання, наприклад епілеп­сії. Після короткого затьмарення сві­домості хворий повертається до норми. Медикаментами чи функціональними ме­тодами лікують основне захворювання.

АБСОЛЮТНИЙ ПОРІГ ВІДЧУТТЯ — поняття загальної психології, що визна­чає мінімальну і максимальну величину подразника, при якому виникає відчут­тя. Відповідно розрізняють нижній і верхній А. п. в., що зумовлені мінімаль­ною і максимальною силою подразника і властивістю нервової системи. Так, для здорового аналізатора мінімальне зна­чення інтенсивності видимого світла об­межується нижнім абсолютним порогом, його середнє значення — 1 мілімікро- ламберт (10~9 ламберта). Максимальне значення інтенсивності світла, що ви­кликає здорове (небольове) відчуття, становить 16 лб. Світло більшої сили викликає відчуття болю в очах. Діапазон видимих світлових подразників стано­вить від 10~6 до 105 млб, тобто зміну ін­тенсивності в 10 млрд. разів. Для слу­хового аналізатора діапазон частот, які реєструє людське вухо, становить від 16 до 20 000 герц. Є свої пороги відчуття і для інших сенсорних аналізаторів (ню­ху, дотику, смаку).

А.  п. в — це та експериментально ви­мірювана інтенсивність подразника, під впливом якої вперше виникає або зату­хає відчуття. А. п. в. позначається — І0. Відповідно абсолютна чутливість аналізатора Е визначається як величина обернена порогу чутливості: Е =

Методи вимірювання порогів відчуттів є опосередкованими, за їх допомогою визначають величини подразників, які близькі до порогових, сам же поріг варіюється у проміжній (усередненій) області. Тому й поняття абсолютного порога і абсолютної чутливості є_не аб­солютними, а лише відносними. їх від­носність підсилюється залежно від ха­рактеру подразника, природи аналіза­тора, його індивідуальної специфіки в окремих осіб, у конкретних ситуаціях. Наприклад, в аварійних ситуаціях ор­гани чуття людини можуть протягом де­якого часу витримувати сенсорні пере­вантаження, що перебувають за межами А.   п. в. Див. Пороги відчуттів.

АБСОЛЮТНИЙ СЛУХ (музичний слух) — висока здатність розрізняти і відтворювати на слух музичні звуки.

А.   с. є істотною професійною властивістю для композиторів, співаків, музикантів. Наявність А. с. у дітей є передумовою обрання ними музичної чи вокальної професії. А. с., як правило, є природже­ним.

АБСТИНЕНЦІЯ (від лат. аЬзІіпео — утримуюсь) — у психофізіології — ста­теве утримання, а також особливий пси­хічний і фізіологічний стан у наркома­нів, які припиняють вживання наркоти­ків. Характеризується певною незруч­ністю, відчуттям дискомфорту. Потрібні вольові зусилля, щоб пережити, перебо­роти такий стан і шкідливу звичку.

АБСТРАГУВАННЯ (від лат. аЬзіга- Ьеге — віддаляти, відволікати) — один з моментів пізнання, процес мисленого виділення, ізолювання одних ознак, властивостей, зв’язків і відношень кон­кретного предмета або явища з числен­них інших ознак.

У процесі мислення людина відсорто­вує випадкове, неістотне і прагне до піз­нання необхідного, важливого. Напри­клад, слова «матерія» і «рух» це мислені скорочення, в яких ми охоплюємо від­повідно до їх загальних властивостей багато різних чуттєво сприйнятих ре­чей. Здатність людського мислення аб­страгуватися від неістотного у предметі або явищі виявляється в закріпленні у свідомості людини багаторазових повто­рень трудових процесів, передачі вироб­ничих навичок і знань.

Щоб мислено відтворити досліджува­ний предмет у «чистому вигляді», треба залишити в стороні ті відношення, які не мають нічого спільного з даним об’єктом аналізу або не цікавлять до­слідника.

Фізіологічний механізм А. виявляєть­ся у негативній індукції, здійснюваній 8а участю другої сигнальної системи.

А.— це рух думки у глибину предмета або явища, їх мислене розчленування,

переробка споглядань і уявлень в по­няття. Завдяки А. виникли всі поняття й категорії, в яких відображені істотні і необхідні властивості предметів і явищ дійсності. Застосовуючи А. і узагаль­нення, людина створила науку, яка дає змогу проникати в таємниці природи, перетворювати її з метою прогресу су­спільства.

А.  має свої межі, що визначаються природою речей, їх властивостями і взаємозв’язками, а також здатністю та індивідуальними рисами мислення. Ви­хід за ці межі веде до безплідних, суб’єк­тивістських спекуляцій. Здатність до

А.   в людини виникає і розвивається вна­слідок потреб суспільно-виробничої прак­тики. Слід пам’ятати, що процес А. в загальній тканині мислення є лише мо­ментом, тісно пов’язаним з іншими пі­знавальними операціями та діями, і що впадати в абстрактність, відриватись від реального життя, практики неприпус­тимо.

АБСТРАКТНЕ МИСЛЕННЯ — один в різновидів людського мислення. Сут­ність А, м. полягає у виробленні понять, суджеьь, умовиводів і здатності оперува­ти ними. Абстрактне (понятійне) мис­лення виростає на грунті узагальнення даних емпіричного пізнання. Якщо від­чуття дають відображення одиничного і конкретного, то мйслення й слово відо­бражають загальне й абстрактне. Саме завдяки А. м. людина розкриває істотні зв’язки і відношення речей, об’єктивні закони розгортання явищ і подій. Щоб виробити поняття про будь-який пред­мет або явище дійсності, людина в про­цесі мислення використовує численні чуттєві сприйняття, піддаючи їх аналі­зові, синтезу, абстрагуванню від друго­рядного і неістотного, а також узагадь- ненню. Внаслідок цих складних мисли- тельних операцій виробляються поняття як відбиття необхідних і суттєвих влас­тивостей, сторін, ознак предметів і явищ.

З допомогою А. м. людина не лише виробляє поняття, а й оперує ними, по­в’язуючи їх в судження, а судження в умовиводи; створюючи наукові абстрак­ції, використовує їх для глибшого пі­знання конкретного. У процесі А. м, людське пізнання, якщо воно істинне, не віддаляється від дійсності, а, навпаки, наближається до неї, заглиблюється у її сутність.

АБСУРД (лат. аЬзигсІиз — безглуз­дий) — у психології — безглузді твер­дження, вислови, позбавлені раціональ­ного смислу. Можуть виникати як на­слідок розладів психіки, а також свідо­мого, нарочитого відходу від істини.

АБУЛІЯ (від гр. а^окАдос — нерішу­чість). Термін патопсихології, вживає­ться на означення хворобливого ослаб­лення або втрати волі. У практичній діяльності людини А. виступає як без­вольність, незібраність, невміння спря­мовувати свої психологічні зусилля в на­прямі досягнення мети, нездатність при­ймати рішення і діяти. Незначні прояви

А.   можуть переборюватися шляхом тре­нування, виховання у людини вольових якостей. Сильні прояви А. є симптомом хвороби, і людина, у якої вони помі­чені, вимагає спеціального медико-пси- хологічного лікування. У дитячому віці А. може бути початком психічного захворювання.

АВАНГАРДИЗМ (від фр. ауапі — попереду і £агс1е — охорона) — риса ін­дивідуальної психології. Розвивається в окремих некритичних людей (іноді сві­домо, а часто й підсвідомо). Полягає у перебільшенні значення своєї особи, прагненні будь-що бути попереду всіх, турботі лише про свою популярність, власний престиж. У художній літературі комплекс авангардизму показаний у ро­мані Івана Мележа «Метели, декабрь» (1977).

АВАНТЮРНА ДІЯ (фр. ауапіиге — пригода, те, що випадково трапляється) — акції не співмірні з реальними ціля­ми і можливостями індивіда. А. д., як правило, ризиковані, позбавлені ста­більного і кінцевого успіху, часто зумов­лені нечесними і корисливими розраху

ками. Конкретним виявом А. д. є такі антиподи моральної поведінки, як не­об’єктивна інформація, прагнення одер­жувати від суспільства побільше, а від­давати йому поменше; у науковій робо­ті — підтасування фактів тощо.

А.  д. засуджується комуністичною мораллю, а особи, які вдаються до особ­ливо небезпечних А. д., караються за­коном.

АВІАЦІЙНА ПСИХОЛОГІЯ — галузь психологічної науки, яка вивчає пси­хологічні аспекти і закономірності ді­яльності пілотів, штурманів, праців­ників наземних авіаційних служб. Мета

А.   п.— відшукання оптимальних режи­мів функціонування льотних екіпажів, добір кандидатів для роботи в авіації, підвищення ефективності і безпеки робо­ти операторів авіаційних служб.

А.  п. виникла на стику психології праці і авіаційної медицини на початку XX ст. в умовах, коли широкого розвит­ку набуло повітроплавання, а авіаційні спеціальності стали масовими. Перепади тиску, великі швидкості, часта зміна по- годних умов ставлять підвищені вимоги до центральної нервової системи піло­тів, зокрема вимагають швидкого пере­ключення уваги, емоційної урівноваже­ності, здатності швидко і оптимально приймати рішення і оперативно діяти в надто динамічних ситуаціях.

Істотний внесок у розвиток А. п. в СРСР зробили С. Є. Мінц, М. М. Доб- ротворський, К. К. Платонов, Ф. Д. Гор- бов та ін.

А.  п. має широкі виходи в практику. Її рекомендації використовуються для профілактики несприятливих впливів авіаційних польотів на психіку пілотів, максимальної адаптації авіаційної тех­ніки до психічних можливостей людини, добору найпридатніших людей для ос­воєння ними і виконання льотної діяль­ності, вивчення поведінки екіпажів і пасажирів в аварійних ситуаціях, для регулювання їх поведінки в умовах по­льоту.

А.  п. тісно пов’язана з загальною пси­хологією.. ергономікою, інженерною пси­хологією, авіаційною фізіологією та ме­дициною.

АВТОБІОГРАФІЯ (від гр. абтод — сам, рі'о£ — життя, урасрсо — пишу)— буквально:   власний життєпис.

У соціальній психології, психології особистості, психології праці автобіо­графії є важливим об’єктивним докумен­том для вивчення людини, її психічних параметрів, соціального статусу, рівня
соціалізації тощо. Це пояснюється тим, що в А. описуються особистість, її вну­трішній стан, віхи життя, виявляються життєві позиції.

АВТОГІПНОЗ (від гр. абтод — сам і ОзілЮ£ — сон) — самонавіювання, ви­кликання гіпнотичного стану людини за допомогою її власних інтелектуальних і вольових зусиль, без участі інших людей. А. може бути використаний в лі­куванні деяких хворобливих станів (на­приклад, безсоння), а також з метою подо­лання окремих шкідливих звичок (схиль­ності до алкоголю, паління, лінощів тощо).

АВТОГРАФ (від гр. абтод — сам і урасрсо — пишу) — авторський рукопис­ний текст. У психології є цінним матеріа­лом для вивчення творчої індивідуально­сті вченого, письменника, громадського діяча. За умов НТР журналісти, письмен­ники, науковці дедалі частіше викори­стовують друкарську машинку, дик­тофони та інші технічні засоби, замість листування користуються телефоном. Ру­кописна спадщина стає рідкістю. Це знижує можливість психологічного ана­лізу почерку, стилю, розгортання думки, її мовного вираження у того чи іншого автора.

АВТОМАТИЗМ (від гр.абторатіарбд — самочинне діяння) — високий рівень пе­ретворення свідомих дій в автоматичні; послаблення свідомого контролю мислен­ня, уваги й волі людини за її психічними діями. Якщо з-під такого контролю ви­ходить лише виконання дії — це навич- ковий А., якщо ж саме спонукання до дії,— це звичковий. Досить відчутним є

А.   під час гіпнотичного сну. А. виробля­ється внаслідок багаторазового повто­рення певних дій (ходіння, писання, тощо).

АВТОНОМНА НЕРВОВА СИСТЕМА

(від гр. а^Т0V0^I^а — незалежність) — термін для позначення вегетативної нер­вової системи, запроваджений англій­ським дослідником Ленглі в період спіль­ного з Гаскеллом вивчення будови нер­вової системи (1890—1920).

 

 
  Надпись: б

АВТОНОМНЕ МОВЛЕННЯ — мовлен­ня «для себе», найчастіше трапляється у дітей; характеризується невизначеністю змісту слів, який істотно змінюється залежно від ситуації. А. м. є певною формою оволодіння змістом мови, буває досить розвиненим у дітей-одноліток, які ростуть разом, але недостатньо спіл­куються МІЖ собою. А. м. є предметом вивчення вікової психології і психолін­гвістики.

 

АВТОРИТАРНИЙ (фр. аиіогіїаіге —

владний) —у психології управління—ав­торитарний стиль як антипод демократич­ного стилю управління (керівництва).

АВТОРИТЕТ (від лат. аиіогііаз — влада, вплив) — загальновизнаний вплив окремої людини або колективу, організацій в різних сферах суспільного життя. Залежно від того, про яку галузь діяльності йдеться, можна говорити про

А.   у матеріальному виробництві, полі­тиці, науці, вихованні тощо. У навчаль­но-виховному процесі виняткове значення має А. учителя, наставника, вихователя.

А.— конкретно-історична       категорія.

Наприклад, життя суспільства первісно­общинного ладу було зумовлене «силою звички, традицій, авторитетом або по­шаною, якою користувалися старійши­ни роду або жінки» (Л е н і н В. І. Повн. зібр. тв., т. 39, с. 65). З виникненням класовоантагоністичного суспільства такий А. був замінений релігійним —

А.   бога, святих та ін.

Марксизм-ленінізм заперечує А., по­роджений насильством, страхом, сліпою вірою в надприродне. У період розвину­того соціалістичного суспільства дедалі більше зростає А. КПРС, суспільної думки, моральних норм і правил соціа­лістичного співжиття. Психологічним підгрунтям А. окремої особи чи колек­тиву є наявність у них певних заслуг, особистих морально-психологічних якос- стей, а службового А.— визнання зна­чущості, престижності певної посади, відповідності особи, що її обіймає.

АВТОСУГЕСТІЯ (від гр. абтбд — сам і лат. зи££Єго — навчаю) — самонавію­вання, автогіпноз.

АВТОФІЛІЯ (від гр. абтод — сам, <рі^єсо — люблю) — закоханість у само­го себе, самозамилування. Морально- психологічна риса, що виникає на грун­ті переоцінки людиною самої себе, своїх можливостей і здібностей та недооцінки, ігнорування позитивних рис інших лю­дей. А. є виявом егоїзму. У практич­ному житті самозакохана людина важко входить або й зовсім не входить до колек­тиву, у неї ослаблена психологічна су­місність.

АГНОЗІЯ (від гр. ауусоаіа — незнан­ня) — розлад процесів впізнавання по­дразників зовнішнього середовища (оп­тичних, акустичних, тактильних, ню­хових, смакових) або частин власного тіла, що виникає, як правило, внаслі­док руйнування певних кіркових зон головного мозку при збереженні ціліс- ності органів відчуття (вухо, око тощо).

В дитячому віці і при незначних органіч них ушкодженнях піддається частково­му лікуванню.

АГРАМАТИЗМ (від гр. аурарратод — нерозбірливий) — порушення мовної ді­яльності людини. Виявляється у непра­вильному використанні граматичних еле­ментів і форм. Фізіологічною основою А. є ушкодження мовних зон кори головно­го мозку. А. може свідчити про порушен­ня центрів мови (див. Афазія). А. пев- ною мірою може бути компенсований завдяки спеціально організованому на­вчанню. У нашій країні таке навчання здійснюється у спеціальних школах-ін- тернатах.

АГРАФІЯ (від гр. а ... — заперечна частка і урасрсо — пишу) — розлад пи­семної мови, що виявляється у повній втраті здатності писати або значних дефектах на письмі (грубих перекруче­ннях слів, пропусках складів і літер, у нездатності сполучати літери та скла­ди у слова тощо). Здатність переписува­ти готовий текст, як правило, зберіга­ється. А. виникає в результаті органіч­ного ураження певних ділянок кори го­ловного мозку. Переборюється, якщо з дитиною проводяться логопедичні за­няття.

АГРЕСИВНІСТЬ (від лат. ১гесІіог — нападаю) — емоційний стан і риса ха­рактеру людини. Характеризується ім­пульсивною активністю поведінки, афек­тивними переживаннями — гніву, злос­ті, прагненням заподіяти іншому трав­му (фізично чи морально). В агресивному стані особа може повністю втрачати са­моконтроль. А. інколи розглядають як стенічний активний прояв фрустрації. У зв’язку з цим А. визначають як реак­цію на обставини. Проте А. виникає і в результаті наслідування зразків або ви­користовується людиною як навмисний засіб для досягнення мети. Причиною А. може бути афект неадекватності, який виникає внаслідок незадоволення потреби особи в самоутвердженні. Про­тилежним А. вважається стан депресії. Якщо агресивний стан більш типовий для грубої, нестриманої людини, то депресія характеризує невпевненого в собі ін­дивіда. -А. може виявитися і у стри­маної людини після ряду фрустрацій. Тоді А. виступає як ситуативна і корот­кочасна реакція і не визначає глибинної сутності людини. Перебороти А. допома­гає усунення причин, які її викликають. Поведінка людини у стані А. значною мірою залежить від її характерологіч­них рис і особливо від її виховання.

 

АДАПТАЦІЇ ПРИНЦИП (від лат. асіаріо — пристосовую) — один з фун- даментальних принципів науки, що від­ображає здатність організму активно пристосовуватися до навколишнього се­редовища. А. п. остаточно утвердився завдяки еволюційному вченню Дарвіна. У другій половині XIX ст. було розроб­лено поняття біологічної, а пізніше і психологічної адаптації, обгрунтовано її активний характер на противагу меха­ністичній концепції простого урівнова­жування організму з середовищем. Ви­робилося уявлення, за яким взаємо­діють організм і середовище, до якого він активно пристосовується. В кінці XIX ст. психологія починає вивчати при­стосувальний характер відчуттів і пове­дінки людини, розкривати об’єктивні закономірності адаптації з метою свідо­мого керування нею. Розвиток вчення про активно-пристосувальний характер психічних функцій відбувався в гострій ідейній боротьбі з механіцизмом і праг­матизмом. Механіцисти, оголосивши «ко­мплекси відчуттів» єдиною реальністю, таким чином, цілковито ігнорували про­блему співвідношення психіки і об’єк­тивно-реального світу. Прагматисти твер­дили, що дія творить і світ, і істину, так як цього хоче і прагне суб’єкт. Антинауковість поглядів представни­ків суб’єктивного ідеалізму на проблему відчуттів і їх роль у пристосувальних актах організму розкрив В. І. Ленін: «...Людина не могла б біологічно при­стосуватись до середовища, якби її від­чуття не давали їй об'єктивно-правиль­ного уявлення про нього» (Ленін В. І. Повн. зібр. тв., т. 18, с. 170).

У людському суспільстві А. п. реалізу­ється на біологічному, фізіологічному, психічному І соціальному рівнях. Го­ловними регуляторами психічної адапта­ції людини виступають її вищі психічні функції — мислення і воля. А. п. нероз­ривно пов’язаний з принципом саморегу­ляції (див. Саморегуляції принцип).

У суспільстві адаптація індивіда-осо- бистості відбувається щодо малих груп, їхнього способу мислення і розподілу соціальних ролей, щодо трудового про­цесу, соціальних інститутів, здобутків цивілізації тощо.

АДАПТАЦІЯ (від лат. абарїо — при­стосовую) — зміна параметрів чутливос­ті аналізаторів, пристосування їх до подразників (наприклад, око адапту­ється при сприйманні віддаленого об’єк­та завдяки механізмам акомодації та конвергенції). При вужчому розумінні цього терміна говорять про А. сітківки (ретини) ока до світлових променів. Відомо, що перехід з яскраво освітленого приміщення до темного викликає тим­часове «засліплення» людини: потрібен певний час, щоб сітківка пристосу­валась до слабкого освітлення. В той же час перехід з темного приміщення до світлого викликає спочатку захисну ре­акцію ока (примруження), а потім по­трібен деякий час для зміни чутливості ока щодо сили світла. Схожі фізіологія- ні процеси відбуваються також і в інших рецепторах організму.

У біології А. розглядається як відпо­відність (та процес, що приводить до такої відповідності) між живою систе­мою і зовнішніми щодо неї умовами. Сучасна біологія широко користується поняттям А. при характеристиці присто­сування організму до динамічних умов не тільки зовнішнього, а й внутрішнього середовища. Кібернетичний підхід при аналізі складних систем супроводжуєть­ся використанням поняття А. (гомеостаз). Адаптивність часто розглядається як один з найважливіших критеріїв при кон­струюванні складних технічних систем, що включають механізми саморегуляції.

Поняття А. дедалі ширше використо­вується в психології та соціальній пси­хології на означення пристосування ін­дивіда до групових норм і соціальної групи до окремого індивіда. При цьому виділяються специфічні процеси А., які відбуваються на рівні індивіда або особистості, а не тільки організму. Соціально-психологічна А. особистості в групі чи колективі забезпечується зав­дяки функціонуванню певної системи механізмів (рефлексії, емпатії, прийому соціального зворотного зв’язку тощо).

АДЕКВАТН ЇСТЬ (від лат. аба姧иа- іиз — прирівняний, рівний, відповід­ний) — в діалектико-матеріалістичній тео­рії пізнання означає відповідність люд­ських відчуттів, уявлень, думок пізна­ваному об’єкту. У психології йдеться про А. образу об’єкта, а отже, про точ­ність і повноту пізнання психічної ре­альності. А. психологічного пізнання до­сягається шляхом великих зусиль до­слідника в розробці і використанні надійних методик (у наш час і апаратур­них), експериментальних процедур, пра­вильного описання та інтерпретації фак­тів, застосування об’єктивних методів дослідження.

АЖІОТАЖ (фр. а^іоіа^е) — психічний стан людини. Винятково важливе зна­чення у виникненні А. відіграють емо­ції людини. Оскільки вони можуть бути позитивними чи негативними^ то й сам

А.   буває як позитивним, таь' і негатив­ним. Психологічний механізм А. полягає в навіюванні, захопленні, наслідуванні груповим захопленням (наприклад, ма­совий А. під час хокейних чи футболь­них ігор). А. може викликатися і під­тримуватися окремими людьми, певними соціальними групами як у вузькогрупо- вих і егоїстичних інтересах (коли особа чи група регресивна, наприклад спеку­лятивна гарячка на капіталістичних біржах), так і в колективних інтересах (коли група чи особа прогресивні — під­бадьорювання спортсмена з боку боліль­ників).

АЗАРТ (фр. Ьазагсі — ризик, випа­док) — психічний стан людини, при якому спостерігається високий рівень її екзальтованості, емоційного збуджен­ня, прагнення до задоволення певної потреби. У стані А. людина у своїх вчин­ках керується переважно емоціями, тому вона може діяти навіть всупереч розуму. В окремих випадках і в окремих людей А. може набувати позитивного забарвлення і виступати емоційним чин­ником творчої діяльності (у письменни­ка, вченого, спортсмена тощо). А. лю­дини виявляється в одних випадках як захопленість, піднесеність, завзяття, в інших — як гарячковість, негативний спалах.

АКАЛЬКУЛІЯ (від гр. а ... — за­перечна частка і лат. саісиїиз — ліч­ба) — порушення здатності лічити. А. зумовлена ураженням певних ділянок лівої півкулі головного мозку, призво­дить до утруднень при вивченні дитиною математики. З дітьми, хворими на А., провадяться індивідуальні заняття за спеціальною методикою.

АКІНЕЗІЯ (від гр. ахт)сгіа — нерухо- хмість) — нездатність до довільних рухів. Причини А.— фізичне або функціональ­не ураження суглобів. Психогенна А. може наступати як вияв психастенії, істерії, а також при сильному відчутті страху тощо.

АКМ£ (від гр. — розквіт, верши­на, вищий ступінь чогось) — соматич­ний, фізіологічний, психічний і соціаль­ний стан особистості, який характеризу­ється зрілістю її розвитку, досягненням найвищих і найкращих показників у її діяльності, творчості. Цей стан пов’я­заний з віком людини і припадає при­близно на період від ЗО до 50 років, у де­яких осіб, особливо творчих професій,— на значно пізніший час.

Після А. в організмі людини наступа­ють інволюційні процеси, що конкретно виявляються в спаді окремих фізіологіч­них функцій, притупленні психічних параметрів, зниженні працездатності тощо.

АКСЕЛЕРАЦІЯ (від лат. ассеїегаііо — прискорення) — прискорений індиві­дуальний розвиток людини (найвідчут- ніше в дитячі і юнацькі роки). Явище

А.   спостерігається уже понад сто років і в народі називається швидким дорослі­шанням дітей. Так, за останнє століття середній ріст людини в розвинених інду­стріальних країнах збільшився майже на 10 см. Одна з найважливіших причин А. у XX ст.— науково-технічна револю­ція. Завдяки НТР різко знизилась пи­тома вага важкої фізичної праці, поліп­шилися житлові і побутові умови, змен­шилась кількість інфекційних захво­рювань, різко знизилась дитяча смерт­ність. Все це сприяло повнішій реаліза­ції видових біологічних можливостей Ьото заріепз. За даними медиків і фізіо­логів, діти й підлітки нині розвиненіші фізично й розумово, ніж їх ровесники на> початку століття.

А.  супроводжується і позитивними, і негативними явищами. До позитивних можна віднести більш раннє дозрівання- інтелекту, формування інтересів, при­скорення змужніння, активізацію кон­тактів дитини з ровесниками і старши­ми. Негативні моменти А.— почастішан­ня захворювань підлітків на неврози, дитячі паралічі, карієс зубів, очні хво­роби. Швидкий стрибок у фізичному рості організму нерідко спричиняється до дисгармонії у розвитку внутрішніх органів (зокрема, серця, судинної си­стеми тощо). Збільшується розрив між прискореним фізичним дозріванням і дещо сповільненим включенням дитини в трудове життя. Звідси — труднощі формування у підлітків самостійної по­ведінки. Одночасно з цим у них частіше виявляється ілюзія дорослості.

Батьки, вчителі, старші повинні чуй­но, з розумінням ставитися до дітей, підлітків, юнаків, всіляко допомагати їм при найменших психологічних втратах перейти з дитячого стану до дорослого, тобто оптимізувати свою діяльність.

Фізіологічні і психологічні дослід­ження показують, що є межі А., зокрема її темпи в Радянському Союзі і деяких інших країнах дещо сповільнилися.

Явище А. досить складне, воно потре­бує комплексного вивчення біологією, медициною, психологією, соціологією.

 

АКТ (лат. асіиз — приведення в рух) — одинична психічна дія. Із від­повідним чином з’єднаних А. складається -психічний процес. Поведінка і діяль­ність людини також складаються з ок­ремих А.— реакцій, дій, вчинків, опера­цій. Щоб не сповзти до суб’єктивізму, не слід абсолютизувати психічні А.—слід неодмінно розглядати їх у цілісній струк­турі психічного життя особи, групи.

АКТИВ (від лат. асііуиз — діяль­ний)— у соціальній психології — найді- ■.яЛЬніша, енергійна й активна частина соціальної групи, колективу.

Див. Ядро колективу.

АКТИВАЦІЯ (від лат. асііуиз— ді­яльний) — нейрофізіологічний і пси­хічний процеси підсилення активності організму. З погляду сучасної концеп­ції «фізіології активності» (Анохін П. К., Бернштейн М. О., Ліндсль Д. та ін.) всі фізіологічні функції від елементар­них до найскладніших інтерпретуються як ієрархічно організовані динамічні системи, що здійснюються за замкнутою -кільцевою схемою і мають у своїй струк­турі апарат, який випереджає перебіг всієї функції. Енергетичною основою 'цих систем є постійна або змінна А., що надходить до кори головного мозку -через ретикулярну формацію, таламус, стовбурну та лімбічну мозкові системи (неспецифічні мозкові структури). В про­цесі А. відбувається енергетична мобілі­зація існуючих функціональних систем під час переходу від нижчих до вищих рівнір активності організму. Акад. П. ІС Анохін підкреслював особливе значення висхідних активуючих впли­вів ретикулярної формації для діяльнос­ті мозку.

А.  е змінною величиною і залежить від внутрішніх і зовнішніх факторів, що виступають у процесі взаємодії ор­ганізму з навколишнім середовищем. Будь-який подразник поряд із специ­фічним інформаційним впливом чинить також і активуючий вплив, тобто зумов­лює певні зміни в наявному стані ак­тивності організму в напрямі його під­вищення.

Розрізняють два класи процесів А., які пов’язані з діяльністю неспецифіч­них структур головного мозку: коротко­часні, що входять у систему орієнтуваль­ного рефлексу, і триваліші процеси А. Перший прийнято називати «реакцією

А.», другий — «рівнем А.», або зрушенням функціонального стану. Обидва класи процесів А. пов’язані між собою. Корот­кочасні процеси А. розгортаються на фоні повільної зміни функціонального стану. Залежно від типу стану (сон, спокійне неспання, насторожена увага, збудження, стрес) короткочасні орієн­тувальні процеси А. виявляються по- різному.

Рівень А. (зрушення функціональних станів) виявляється як актуальна тенден­ція і готовність організму до дії. Можна виділити два аспекти дослідження про­блем А.: нейрофізіологічний, тобто до­слідження різноманітних показників рів­ня нервової активності, і психологіч­ний — дослідження проявів цих рівнів у поведінці людини.

АКТИВНА ЖИТТЄВА ПОЗИЦІЯ — відносно стійка, усвідомлювана система ставлення особистості до суспільства, до окремих людей, до самої себе, а також система установок, мотивів, цінностей, якими особистість керується у своїй діяльності. Для радянської людини ха­рактерна А. ж. п., яка найповніше ви­являється і оцінюється у конкретних ви­дах творення комуністичних форм життя.

Об’єктивна сторона А. ж. п. радянсь­ких людей детермінується соціалістичним способом життя, потребами його зміц­нення і розвитку, суб’єктивна — пов’я­зана з ставленням людини до її оточен­ня — природного і суспільного.

Важливим критерієм в оцінці А. ж. п. є уміння розуміти іншу людину, поважа­ти її гідність. В А. ж. п. діалектично по­єднані емоційні, інтелектуальні, пове- дінкові і діяльнісні аспекти соціалістич­ного способу життя радянських людей.

Ядро, серцевину А. ж. п. особистості в умовах соціалізму становить кому­ністична світоглядна зрілість. Вона ви­ростає на грунті глибоких і міцних знань (загальноосвітніх і професійних), діа- лектико-матер іалістичних             переконань,

здатності і психологічної готовності осо­би до практичної діяльності.

«Ніщо так не підносить особу, як ак­тивна життєва позиція» (Л. І. Бреж­нєв) — в цьому твердженні висока оцін­ка А. ж. п., її значущості у структурі внутрішнього світу і поведінки особис­тості. А. ж. п. є світоглядно осмисленою, мотиваційно-оціночною складовою жит­тєвої програми особистості соціалістич­ного суспільства.

АКТИВНІСТЬ ОСОБИСТОСТІ — здат­ність особистості до свідомої трудової і соціальної діяльності, міра цілеспрямо­ваного, планомірного перетворення нею навколишнього середовища і самої себе.

А.  о. виявляється в її ініціативності, діловитості, психологічному настрої на діяльність. Із діалектичної суми активно­сті окремих осіб, об’єднаних у групу, складається групова активність.

АКТУАЛІЗАЦІЯ (від лат. асіиаііз — справжній, сучасний) — перехід певного інстинкту, схильності, здатності із мож­ливого (потенціального) у справжній (актуальний) стан. У процесі А. подраз­нення, стимул, мотив виступають як по­штовх, привід для виявлення певної дії, вчинку, які вже потенціально до­зріли. У загальній психології говорять про А. уваги, сприймання, пам’яті, уяви тощо, у соціальній психології — А. потреб, громадської думки, рольової поведінки особистості тощо.

АКТУАЛЬНИЙ — той, що виявляєть­ся у дії на противагу потенціальному, що є лише можливим. Наприклад, А. образи, знання, потреби, відношення.

АКУРАТНІСТЬ (від лат. ассиго — точно виконую) — риса людини, що виявляється у точності, ретельності, охайності, своєчасності виконання пев­ного виду діяльності. А. не є природже­ною рисою, а формується в процесі вико­нання трудових операцій, морально зба­лансованої поведінки. Важливе значен­ня має вироблення А. у дітей з малих років (у сім’ї; дитячому дошкільному закладі, школі) і підтриманні її в кон­кретних^ ситуаціях трудового життя.

АКЦЕПТОР Дії (акцептор результатів) (лат. ассеріог — той, що приймає) — властивість центральної нервової систе­ми, нейрофізіологічний механізм перед­бачення результатів дії та контролю, регулювання перебігу цієї дії. Це нер­вовий апарат мозку для оцінки і звірян­ня одержуваних результатів дії з на­перед поставленою метою. В основі А. д. лежить випереджаюче відображен­ня. Поняття А. д. запровадив радянський учений П. К. Анохін.

У людини А. д. нерозривно пов’язаний зі зворотною аферентацією і аферентним синтезом. Він «передбачає» аферентні властивості того результату, який має бу­ти одержаний відповідно до прийнятого рішення, а отже, випереджає хід подій у відносинах між організмом і навколиш­нім середовищем.

р Див. Випереджаючого відображення принцип.

АЛАЛІЯ (гр. аХаХос, — німий) — від­сутність або недорозвиненість звукової мови у дітей, які нормально чують і не мають первинних вад розумових здіб­ностей. Виникає через недорозвинення або ушкодження мовних ділянок кори великих півкуль головного мозку під час пологів, а також внаслідок мозкових захворювань або травм, які сталися у дитини в домовний період життя.

За важкої А. спостерігається цілкови­те невміння вимовляти звуки або збері­гаються лише лепетні уривки слів. У легких випадках спостерігаються за­чатки мови з обмеженим запасом слів, аграматизм, труднощі у засвоєнні чи­тання та письма.

Розрізняють дві основні форми А.— моторну та сенсорну. При моторній А. дитина розуміє мову, але говорить мало і неправильно, при сенсорній — відбу­ваються розлади розуміння мови. Випад­ки сенсорної А. трапляються порівняно рідко.

Велике медичне і педагогічне значен­ня має відмежування А. від вторинних порушень мовного розвитку, виклика­них розумовою відсталістю чи тугову­хістю. Дітей-алаликів, залежно від рівня та характеру мовного недорозвинення, навчають за допомогою спеціальних методів, спрямованих на розвиток пізна­вальної діяльності, формування звуко­вого та морфологічного аналізу і смис­лової сторони мови.

АЛГОРИТМІЗАЦІЯ НАВЧАННЯ — використання в навчанні алгоритмів, тобто певної системи правил, яка веде до розв’язання задачі, наприклад способу знаходження найбільшого спільного дільника (алгоритм Евкліда). А. н. поля­гає в тому, що учнів навчають не лише розумінню суттєвих ознак і властивостей певних об’єктів, а й алгоритмів, за яки­ми ці ознаки і властивості поєднуються з діями, що необхідні для розв’язування задач.

АЛЕКСІЯ (від гр. аХкусо — читаю) — нездатність оволодіти процессом читан­ня. А. у дітей є одним з проявів алалії або афазії, тобто наслідком загального недорозвинення мови, викликаного ор­ганічним ураженням мозку. В окремих випадках вади читання зумовлені недо­розвиненням тільки фонетичного боку мови дитини, неповноцінністю звуково­го аналізу й синтезу, що призводить до ускладнень в оволодінні не лише читан­ням, а й письмом. Завдяки логопедичним заняттям деякі види А. у дітей можуть бути послаблені.

АЛКОГОЛЬНІ ПСИХОЗИ — психічні розлади і захворювання, які виникають на грунті хронічного алкоголізму (на­приклад, біла гарячка, марення, алко­гольні галюцинації, алкогольний пара- ноїд тощо). Хворих госпіталізують і лікують у стаціонарних умовах. Велике

 

значення мають профілактика А. п., усу­нення причин, які їх породжують і жив­лять.

Див. Психози.

АЛЬТЕРНАТИВА (від лат. аііегпо — чергую, змінюю) — поняття психології управління. Означає необхідність вибору між двома або кількома можливостями, що виключають одна одну. У загальній психології виступає як метод досліджен­ня: результати експерименту поділяють на два протилежні класи (норма або ненорма, наявність факту чи відсутність його). Метод А. використовується у соці­альній психології в масових обстежен­нях, результати яких опрацьовуються на основі математично-статистичних прийомів. ,

АЛЬТРУЇЗМ (від лат. аііег—інший) — у психології — вид діяльності, безкорис­лива турбота про благо людей, готовність поступатися і жертвувати особистими ін­тересами заради іншої людини. А. про­тилежний егоїзму. Марксистськи витлу­мачений А. є одним із моментів колекти­візму.

АМБІВАЛЕНТНІ ЇСТЬ ПОЧУТТІВ (від лат. атЬо — обидва і уаіепііа — сила) — суперечливе, двоїсте емоційне пережи­вання людини щодо тієї самої події або об’єкта (наприклад, задоволення і неза­доволення, симпатії і антипатії, любові і ненависті тощо).

Термін А. п. запропонував швейцар­ський психолог Е. Блейлер для визна­чення суперечливих, швидко змінюваних реакцій і відношень при шизофренії.

А. п. є свідченням суперечливості по­чуттів, що виникають через багатогран­ність предметів і явищ, багатоманітність потреб та інтересів особистості, неодно­значного ставлення людини до навко­лишньої дійсності.

А. п. чітко виражена у дитячому віці, а також у невротиків. Нормальні дорослі люди можуть приглушувати А. п. за до­помогою волі та інтелекту.

АМБІДЕКСТРІЯ (від лат. атЬо — оби­два, бехег — правий) — двоправору- кість, однакова вправність обох рук. Як самостійний феномен зустрічається рідко. Частіше виникає внаслідок пере­учування ліворуких.

АМБІЦІЯ (від лат. атЬіо — обхо­джу, домагаюсь) — надмірне захоплення своїм «я», самозакоханість, чванливість, пихатість. У осіб з цими рисами дефор­моване розуміння свого «я» і образів інших людей. Вони важкі у спілкуван­ні, колектив їх не приймає, вони вияв­ляються в ньому ізолянтами. А. як пси­хологічна риса особистості перешкоджав її вихованню в дусі колективізму, ро­зумному поєднанню у неї громадських і особистих інтересів.

АМЕНЦІЯ (від лат. атепііа — бе­зумство) — різновид душевного роз­ладу, затьмарення свідомості. Виявляє­ться в розладах мислення, галюцинаці­ях, втраті орієнтації в навколишньому середовищі, невпевненості. А. може бути причиною фізичних уражень мозку або функціональних порушень психіки. Окремі види А. піддаються лікуванню.

АМІМІЯ (від гр. а ...— заперечна ча­стка і р,ї|іо£ — наслідувач) — розлад, ослаблення або повна втрата здатності наслідування рухів і жестів за умов, коли сенсорні і моторні апарати людини неушкоджені. Спостерігається при де­яких захворюваннях нервової системи. У психології розрізняють два види А.— моторну і сенсорну.

АМНЕЗІЯ (від гр. арл>ї]аіа — забут­ливість) — порушення пам’яті, хвороб­ливе забування подій власного життя за певний відтинок його. Виникає в резуль­таті патологічного стану мозку. Наприк­лад, можуть забуватися події, що від­бувалися безпосередньо після травми мозку (антероградна А.), або події, що передували травмі мозку (ретро­градна А.).

АМПУТАЦІЙНА ІЛЮЗІЯ — спостері­гається у хворих при ампутаціях руки або ноги. Полягає у відчуванні люди­ною ампутованої частини тіла. Поясню­ється тим, що подразнення залишеної після ампутації частини нервів продов­жує пов’язуватися (на основі поперед­нього досвіду) з уявленням про відрізану

н.гу чи руку.

АМУЗІЯ (від гр. а ... — заперечна частка і рюСаа — музика) — втрата здатності впізнавати або відтворюва­ти раніше відому мелодію. А. є резуль­татом розладнання сприйняття навко­лишніх предметів (за характерним для них звуком) і порушення сенсорного син­тезу. А. спостерігається при деяких нервово-психічних захворюваннях, по­в’язаних з органічними ураженнями го­ловного мозку.

АНАЛІЗ (від гр. агаАлктіс;— розкла­дання, розчленування, розбирання) — логічний прийом, метод дослідження, розкладання виучуваного предмета на складові частини, кожна з яких потім окремо досліджується для того, щоб виділені елементи поєднати за допомогою синтезу — в ціле, збагачене новими знаннями.

 

А.  як процес вивчається, з одного бо­ку, психологією, з другого — теорією пізнання і логікою. Елементи А. спосте­рігаємо уже в діях тварин. У людини виникає вища форма А.— логічний А., що зумовлено суспільно-виробничою практикою. Такий А. супроводжується утворенням суджень і понять про істот­ні властивості речей або явищ матері­ального світу.

Виконання практичних дій з предме­тами сприяє мисленому розчленуванню їх, є підгрунтям А. як мислительної операції. Особливо яскраво це спостері­гається у дітей. Коли дитина вчиться рахувати, вона широко користується практичними діями як основою А.: показує пальцем на предмет, відкладає його убік тощо. У складних ситуаціях подібне спостерігається і в дорослих.

Форми А. різноманітні, вони залежать від досліджуваного об’єкта і тієї мети, яку людина ставить перед собою при ви­вченні його.

Діалектико-матеріалістична філософія розглядає А. як один з методів, що веде до поглиблення пізнання дійсності. Кла­сики марксизму-ленінізму широко кори­стувались А. Наприклад, перший абзац славнозвісного твору К. Маркса «Капі­тал» да'є вказівку на те, що це дослі­дження розпочинається з аналізу катего­рії «товар». А. існує в нерозривному зв’язку з синтезом.

АНАЛІЗАТОР — орган чуття з від­повідною ділянкою мозку і нервовими шляхами, що їх з’єднують. Механізм

А.   полягає у сприйнятті і аналізі по­дразників зовнішнього середовища і ор­ганів власного тіла. А. містить: 1) рецеп­тор, який сприймає подразнення;

  1. кондуктор — провідник нервового збудження; 3) кірковий кінець А., де збу­дження перетворюється на відчуття.

А.  поділяються на органи зовнішніх чуттів, що отримують нервові імпульси з екстероцептивного поля,— екстероцеп­тори (органи чуття — дотику, слуху, зору, смаку та нюху); органи внутріш­нього чуття: а) що отримують імпульси з пропріоцептивного поля (м’язово-су­глобове чуття), а також органа рівноваги (внутрішнє вухо) — пропріоцептори;

б)   що сприймають нервові імпульси з ін- тероцептивного поля (нутрощів та су­дин) — інтероцептори.

АНАМНЕЗ (від гр. ал>арл>ї](пс; — при­гадування) — метод дослідження у ме­дицині; сукупність відомостей, одержа­них у бесіді з хворим або його рідними чи близькими про умови життя хворого, його попередні захворювання, розгор­тання картини хвороби. А. збирається для встановлення діагнозу, тому має бути повним і точним.

Відомості про хворобу дитини збира­ють у батьків або тих, хто їх заміняє.

А.   містить дані про внутрішньоутроб- ний період (протікання вагітності, ре­жим праці, побут, фізичні та психічні травми матері), перебіг пологів, розви­ток дитини в ранньому віці, фізичний роз­виток, формування психічних процесів на різних етапах життя дитини, засвоєн­ня нею шкільної програми, труднощі, які при цьому виникають. Слід пам’ята­ти, що дані А. містять у собі дуже багато суб’єктивного, а тому є лише частковим джерелом для встановлення діагнозу. У психології використовується А., а також автоанамнез (власні спогади до­сліджуваного про його минуле) для гли­бинного вивчення життєдіяльності лю­дей.

АНЕСТЕЗІЯ (від гр. а\>аюдї](7іа — нечутливість) — повна або тимчасова втрата чутливості всього тіла чи його окремої ділянки. А. виникає при ура­женнях чутливих периферичних нервів або мозку (спинного чи головного). Штучна А. використовується в медицині для обезболювання. Тимчасова і част­кова А. піддається переборенню, а повна

А., пов’язана з істотними ураженнями мозкових центрів, є необоротною.

АНІМІЗМ (від лат. апіта, апітиз — душа, дух) — віра в духів і безсмертну душу. Одна з давніх форм релігійного світосприймання. Однією з причин ви­никнення віри в духів і душу було не­знання, невміння пояснити ті психічні явища, які повсюдно супроводжували людину: народження, смерть, сон, снови­діння, галюцинації, втрата притомності тощо. А. був складовим елементом полі­теїзму (віра в багатьох богів). У тій чи Іншій формі А. увійшов до християнства, іудаїзму, буддизму, ісламу та інших монотеїстичних релігій. А. є одним із головних уявлень релігійної психоло­гії. Матеріалістична фізіологія і психо­логія, спростовуючи релігійні повчання про душу, розкриває рефлекторну при­роду психічного і тим самим показує безпідставність А.

АНКЕТУВАННЯ (від фр. епди^іе — буквально: розслідування) — один з тех­нічних засобів конкретного соціологіч­ного дослідження — письмове (іноді усне) опитування значної кількості лю­дей за певною схемою — анкетою. Мета

А.— масове збирання матеріалу, який після відповідної обробки використову­ють для розв’язання певних соціологіч­них, соціально-психологічних, економіч­них, демографічних та інших завдань. Уперше А. почали застосовувати в Ан­глії у 80-х роках XIX ст.

А.  передбачає запитання респонден­там (опитуваним) відкриті (довільна від­повідь) і закриті (вибір одного з кількох тверджень), які носять, як правило, анонімний характер.

За змістом запитань анкети поділяють­ся на 1) об’єктивні (вік, стать, освіта, заробітна плата респондента) і 2) суб’єк­тивні, які виявляють соціально-психо­логічні особливості опитуваного, його ставлення до умов життя, до інших лю­дей, до самого себе і до певних подій.

Основні критерії побудови анкети: логічна послідовність порушуваних пи­тань теми; відповідність формулювання запитань освітньому рівню опитуваного; наявність можливих варіантів відпові­дей на «закриті» запитання; зацікавле­ність опитуваного.

АНОМАЛІЯ (гр. агсоройїа— ненор­мальність, відхилення) — у психоло­гії різноманітні відхилення від норми перебігу психічних процесів і функцій. Психічна А. може зумовлюватися фізіо­логічними дефектами аналізаторів, со­матичними вадами, а також неправиль­ними діями з навчання, тренування то­що. А. психічного розвитку є об’єктом вивчення спеціальної галузі психології (психологія аномального розвитку).

АНОМАЛЬНІ ДІТИ — діти з тими чи Іншими відхиленнями у фізичному або психічному розвитку. Основні групи

А.  д : діти з недоліками слуху (глухі, слабкочуючі, пізньооглухлі); з недоліка­ми зору (сліпі, слабкозорі); сліпоглухо­німі; розумово відсталі; з важкими роз­ладами мови; з порушеннями опорно- рухового апарату. Серед А. д. зустрі­чаються особи з комбінованими дефек­тами (відсутністю слуху або зору та ро­зумовою відсталістю).

Зазначені аномалії можуть бути вро­дженими або набутими. Причинами ви­никнення природжених аномалій є гене­тичні (спадкові) фактори, шкідливі впли­ви (інтоксикація, травма, інфекція) на плід, що розвивається.

В основі набутих аномалій найчасті­ше лежать інфекційні, захворювання (епі­демічний цереброспінальний менінгіт, поліомієліт, грип, кір тощо), рідше трав­ма, інтоксикації.

А.  д. навчаються в спеціальних шко­лах. Навчальні плани кожної спецшколи передбачають, крім загальноосвітньої та трудової підготовки, спеціальні за няття для дітей з певним видом анома­лії (навчання вимови, читання з губ, розвиток слухового сприймання). Про­грами, за якими навчаються А. д., побу­довані з урахуванням їх можливостей у навчанні. Робота з А. д. спрямована на виховання у них трудової активності і включення в суспільне життя. Ті, хто закінчив спецшколи, можуть працювати в різних галузях народного господар­ства або продовжувати освіту в техні­кумах і деяких вищих навчальних за­кладах.

АНОСМІЯ (від гр. а... — заперечення і оарл] — запах) — втрата нюху, чутли­вості до запахів. Причина виникнення

А.— ураження нюхового аналізатора (хвороби носа, горла, вуха, алергія, нервові розлади тощо).

АНТИПАТІЯ (від гр. агтшадєіа — огида) — почуття неприязні, відрази до чогось чи когось. Спостерігається між людьми психологічно несумісними. А. протилежна симпатії, може виникати на грунті непринципових розбіжностей людей (зовнішній вигляд, голос, манери, звички) і принципових розходжень (кла­сових, політичних, світоглядних) або не­прийняття морально-психологічних рис тієї чи іншої особи. А. гальмує процес спілкування людей, перешкоджає згур­туванню соціальної групи, є одним із факторів соціально-психологічної неко­мунікабельності.

АНТИЦИПАЦІЯ (лат. апіісіраіїо — угадування наперед, передбачення) — у психології як здатність випереджаю­чого відображення явища, передбачен­ня поведінки індивіда тощо. Введено у психологію В. Вундтом. Нині має два значення: 1) очікування організмом певної ситуації і відповідно прийняття певної пози, здійснення певних рухів (наприклад, у боксера при боротьбі на рингу); 2) уявлення особою результатів своїх дій, вчинків ще до того, як вони здійснені. А. тісно пов’язана з здатністю інтелекта людини до випереджаючого відображення. Психологічні аспекти А. вивчаються в Інституті психології АН СРСР (праці Б. Ф. Ломова та ін.).

АНТРОПОГЕНЕЗ (відгр. агдрсояод — людина і у^8<л5 — походження) — про­цес виникнення і розвитку людини з людиноподібних тварин (антропоїдів) — безпосередніх її предків; розділ антро­пології, в якому вивчається цей процес. У вивченні А. основною проблемою е розкриття причин перетворення антро­поїда на людину. Наукове розв’язання соціальної проблеми А. було здійснене марксизмом, а природничих — еволю­ційною теорією Ч. Дарвіна. Ф. Енгельс у статті «Роль праці в процесі перетво­рення мавпи в людину» розкрив значення праці, соціально-трудової діяльності і мови як рушійних сил виникнення лю­дини і людської свідомості. Палеонтоло­гічні дані підтверджують, що тваринним предком людини є дріопітек — мавпа третинного періоду. Пізнішими її пред­ками були австралопітек, пітекантроп, синантроп, атлантроп. Неандертальця і кроманьйонця вважають безпосередні­ми предками сучасної людини. Явище

А.   вивчається на основі даних природ­ничих і суспільних наук. Марксистсько- ленінське розуміння А. є науковою ос­новою боротьби з релігійними уявлен­нями про створення людини богом. Поняття А. входить до категоріального апарату антропології, соціальної психо­логії, психології рас і націй.

АНТРОПОМОРФІЗМ (від гр. агОрсояод

  • людина і [хорсрт] — форма, вид) — фор­ма донаукового мислення, коли первісна людина наділяла предмети, сили при­роди, тварин, міфічні істоти (богів, ду­хів) психічними, фізичними та інтелек­туальними властивостями людини, внас­лідок чого вони сприймались як істоти, здатні відчувати, прагнути певної мети.

А. тісно пов’язаний з анімізмом як елементом первісної релігії. На пізні­ших щаблях розвитку суспільства А. притаманний всім релігіям. Л. Фей- єрбах справедливо зазначав, що А.— характерна риса ідеї божества, бо «люди створили бога за своєю подобою».

Найбільшого розвитку А. досяг у куль­ті богів давніх греків. Боги олімпій­ського пантеону зображуються близьки­ми до людини, з людським способом мис­лення і поведінки. Ця антична традиція перейшла в християнство (православна і католицька іконографія свідчить про це). А. як форма донаукового мислення переборюється шляхом історичного роз­витку людського пізнання, піднесення влади людини над силами природи. На фоні передових форм людського мислення антропоморфістські уявлення тепер ви­ступають як анахронізм.

АНТРОПОТЕХНІЧНИЙ КОМПЛЕКС

  • матеріальна система, до якої входять людина, комп’ютер (ЕОМ), середовище. Всі елементи А. к. перебувають у тісно­му зв’язку і взаємовпливають одне на одного. Центральною ланкою в А. к. е людина, в зв’язку з чим об’єктивно створюються змішані людино-машиннії системи у виробництві, управлінні, пі­знанні, навчанні тощо.

Основні принципи функціонування А. к.— єдність людського і технічного ком­понентів, оптимальності, гуманізації, на­дійності, усереднення тощо. Із станов­ленням машинної техніки вкоренялася' ідея, що людина обслуговує машину. Нині створюються умови для принципо­во нового підходу. Сутність його в тому, що на перше місце висувається людина? яксуб’єкт праці з її позитивними якостя­ми і перевагами, а машина має обслу­говувати діяльність людини. При такому підході головна увага акцентується на< тому, що людина може і проектувати і будувати ЕОМ так, щоб вони посилюва­ли людські можливості. Така концепція була обгрунтована в спільній праці Ін­ституту кібернетики АН УРСР і Науко­во-дослідного інституту психології УРСР» Закономірності функціонування А. к, вивчаються багатьма науками,] втому числі сім’єю психологічних наук.

АНТРОПОЦЕНТРИЗМ (від гр. ауїїр®- яод — людина і лат. сепігшп — центр) — концепція у психології, яка при пояс­ненні явищ і процесів дійсності ставить у центрі уваги людину. При цьому пред­ставники А. виходять з передумови про те, що закони біологічної еволюції єдині і неминуче спричиняються до появи на різних планетах вищої форми самопізна- ваючої матерії — людини.

На цій гіпотезі грунтується можли­вість контактів з розумними цивіліза­ціями у Всесвіті, А. покладено в основу деяких радянських науково-фантастич­них романів.

Проблема А. актуалізувалася в інже­нерній психології у зв’язку зі створенням і функціонуванням змішаних людино- машинних систем у виробництві, уп­равлінні, навчанні тощо. На зміну ме- ханоцентричній концепції, яка ставила на перший план машину і вважала, що людина обслуговує машину, прийшла ан- тропоцентрична концепція, за якою ма­шина обслуговує людину, підсилює її фізичні І ПСИХОЛОГІЧНІ можливості. В* сучасній ергономіці та інженерній пси­хології інтенсивно вивчаються законо­мірності функціонування антропотехніч­ного комплексу.

АПАРАТ «ЛУЧ-68» — апарат дл» психологічних досліджень; є релейним автоматом, у якого можуть бути запро­грамовані методики з вивчення особливо­стей уваги, мислення, пам’яті, оператив­них дій, стереотипії, сенсомоторних реакцій тощо. «Луч-68» може використо­вуватися також як демонстраційний при­лад у процесі викладання психології і як автоматичний тренажер. Сконстру­йований і апробований у лабораторії профорієнтації НДІ психології УРСР.

АПАТІЯ (від гр. аяаОеіа — нечут­ливість) — психічний стан людини, при якому виявляються індиферентність, бай­дужість, відсутність інтересу до навко­лишніх явищ і подій. А. буває справжня і мнима. Стан А. може зумовлюватися •окремими розладами фізичного здоров’я, нервової системи людини або певними со­ціально-психологічними факторами (роз­чарування в житті, втрата ідеалу, не­відповідність між очікуваннями особис­тості і її можливостями у досягненні поставленої мети тощо). А. означає втра­ту активного ставлення особи до життя.

А.   шкідлива в навчанні (брак інтересу, зниження пізнавальних потенцій), у трудовій діяльності (ігнорування су­спільного значення праці, небажання виявляти трудову ініціативу), у повсяк­денному житті (ізольованість від колек­тиву, втрата громадської активності тощо). У психологічному плані перебо­рення А. має здійснюватися шляхом вольових дій і тренування здатності до наполегливості і напруження. Серед психологічних механізмів подолання А. відзначимо збудження інтересу до життя, зацікавленості щодо суспільно корисної діяльності.

АПЕРЦЕПЦІЯ (від лат. асі—до, регсерііо — сприймання) — різновид і властивість сприймання, в яких вияв­ляється залежність сприймання від по­переднього індивідуального досвіду лю­дини, її знань, інтересів, актуальних для неї потреб, полягає у включенні но­вих об’єктів до наявної в людини систе­ми уявлень. А. впливає на зміст і харак­тер перебігу сприймання, надає йому активного спрямування, воно стає пов­нішим і глибшим. Проте в А. може на­ступити (свідомо чи несвідомо) упередже­ність ставлення людини до ряду об’єк­тів. Рівень розвитку й особливості А. важливо враховувати у навчально- виховному процесі, науковій і художній творчості.

А. соціальна означає властивість гру­пової діяльності зосереджувати увагу членів групи на рисах особи і міжособис- тісних стосунках, які мають суттєве зна­чення для сукупної діяльності всієї групи.

АПЛОМБ (фр. арІотЬ — рівновага, вертикаль) — у психології вживається для характеристики манери поведінки, коли людина веде себе і розмовляє з надмірною самовпевненістю.

АПРАКСІЯ (від гр. аяра^а — без­діяльність) — хворобливе порушення здатності виконувати дії, що зумовлене ураженням певних ділянок кори го­ловного мозку. А. поділяють на ідеа- торну, коли порушується виконання складових частин дії у передбаченій задумом послідовності, хоча кожна з цих частин окремо може бути виконана; моторну, коли структура рухів не може бути відтворена згідно з завданням; конструктивну, що полягає в неможли­вості конструювання цілого з частин, наприклад слова з літер. АРТИКУЛЯЦІЯ (від лат. агіісиїаііо

  • розчленування) — взаємодія мовних органів (губ, язика, зубів, м’якого піднебіння, голосових зв’язок), пов’я­зана з вимовлянням звуків мови і різно­манітних їх комплексів ^(складів, слів). Дотримання правильного положення ар­тикуляційних органів при вимовлянні як окремих звуків, так і складів, слів визначає чіткість А., яка є необхідною умовою адекватного сприймання навко­лишніми змісту мовлення.

АСИМІЛЯЦІЯ І АКОМОДАЦІЯ (від лат. аззігпііаііо — уподібнення; ассо- тобаїїо — пристосування) — вихідні ка­тегорії в ученні швейцарського психо­лога Ж. Піаже. В них відображено здатність організму, завдяки якій він засвоює (асимілює) середовище і водно­час до нього пристосовується (акомоду­ється). На основі категорій А. і А. була розвинута концепція стадіального роз­витку^ нтелекту дитини, що є внеском Пі­аже до психологічної науки.

АСИНАПСІЯ (від гр. а... — заперечна частка і обгафід — зв’язок, з’єднання)

  • розлад психічних функцій, що супро­воджується функціональними порушен­нями зв’язку між спеціалізованими ут­ворами (аксонами та дендритами), через які передається нервове збудження. При А. виникають зміни в функціональ­ному стані нервової тканини, що веде до зміни біострумів, до порушень функціо­нальної субординації та гетерохронізму. Більшість гострих психозів, пов’язаних з порушеннями зв’язку (синапсів), зу­мовлюють тільки тимчасову дезінтегра­цію їх, і тому вони є оборотними, вилі­ковними, здатними до реінтеграції.

АСКЕТИЗМ (від гр. аокгуїУ]^ — добре навчений) — релігійно-містичне вчення, за яким людина має придушувати свої чуттєві потреби і таким чином нібито

 

Надпись: 17

 
  Надпись: 2 1 — 1753

 

наближуватися до «царства божого». Аскети вигадували найрізноманітніші форми самозречення: «умертвління пло­ті», чернецтво, піст, відлюдництво, без­шлюбність, самотортуои плоті, зречення радощів земного життя тощо. А. є одним із центральних уявлень у релігійній психології. Розрізняють не тільки релі­гійний А., а й світський, що проповідує самообмеження, знецінення колективних форм буття. Соціальна шкідливість А. в тому/що він розвиває пасивність, без­діяльність, відвертає людину від бороть­би за прогресивне перетворення життя.

АСОЦІАТИВНА ПСИХОЛОГІЯ (від лат. аззосіо — приєдную) — напрям у психології, який склався в XVII ст. (Гоббс) під впливом успіхів класичної механіки. За А. п., вся структура люд­ської психіки утворюється шляхом ви­никнення і розгалуження зв’язків — асоціацій між відчуттями і уявленнями як вихідними елементами. Заслугою матеріалістичної лінії в А. п. була спроба розкрити механізм підкріплення і зміцнення асоціацій, научування. А. п. спиралася на механістичне розу­міння принципу причинності (Декарт, Гоббс, Локк, Гартлі), пояснюючи, як індивід набуває нового досвіду. Ідеаліс­тична лінія в А. п. (Берклі, Мілль) тлумачила асоціації як незалежні від об’єктивної реальності, тобто суб’єкти­вістські. Хоча в XIX ст. А. п. хибувала на еклектизм (Бен, Ціген, Рібо), не слід забувати про її окремі здобутки. Так, у кінці XIX ст. німецький психолог Еб- бінгауз в руслі А. п. розробив оригі­нальну експериментальну модель і від­крив ряд універсальних закономірностей набуття організмом нових сенсомотор- них реакцій. Високо оцінював свого часу А. п. І. П. Павлов.

А. п. на грунті детермінізму відкрила деякі найзагальніші закономірності на­буття організмом досвіду, експеримен­тально показала значення таких об’єктив­них параметрів, як частота повторень і їх часове розміщення. Обмеженість А. п. зумовлювалася нерозумінням діалекти­ки загального і одиничного в психічних явищах і процесах. Невдоволеність ме­тодологією і методикою А. п. і пошуки нової концепції спричинилися до вису­нення в XX ст. динамічного і ймовірніс­ного аспектів психічної реальності. При­хильники А. п. нині є в США та інших ка­піталістичних країнах.

З позицій діалектико-матеріалістичної методології А. п. оцінюється як одна з форм історичного розвитку психологіч­
ного пізнання. А. п. відіграла певну по­зитивну роль і нині поступилася місцем вірогіднішим науковим концепціям у психології.

АСОЦІАТИВНИЙ ЕКСПЕРИМЕНТ —

різновид психологічного експерименту, в процесі якого досліджуваному пред’яв­ляють різні подразники, щоб виклика­ти в нього відповідні асоціації. А. е. може бути довільним, коли дослідник не ставить певних правил і вимог щодо до­сліджуваного, і контрольованим, коли експеримент спеціально програмується. Як подразники в ході А. е. можуть вико­ристовуватися численні сигнали, що не­суть інформацію (слова, літери, звуки, малюнки, жести, числа тощо).

У педагогічній психології А. е. викори­стовується для вивчення дитячих уяв­лень, процесів пам’яті, рівня інтелекту­ального розвитку, у психіатрії — для ви­явлення форми психічного захворювання.

АСОЦІАЦІЯ (від лат. аззосіо — з’єд­ную, зв’язую). У психології А. є суб’єк­тивним образом існуючих поза свідоміс­тю людини зв’язків між явищами і пред­метами об’єктивно реального світу. Фі­зіологічним механізмом А. є тимчасові нервові зв’язки, які утворюються в цен­тральній нервовій системі під впливом об’єктивно діючих подразників. Поняття А. вперше запровадив Арістотель. Він поділяв А. на чотири види — за схожіс­тю, контрастом, суміжністю у просторі, у часі. Поняття А. уявлень вперше ввів Дж. Локк. В історичному плані психо- логам-матеріалістам доводилося долати суб’єктивістське та механістичне тлу­мачення А. Завдяки фізіологічним пра­цям І. М. Сєченова та І. П. Павлова роз­винулося наукове тлумачення А. як фундаментального фізіологічного і пси­хічного явища. «...Тимчасовий нервовий зв’язок є найуніверсальнішим фізіоло­гічним явищем у тваринному світі і в нас самих. А разом з тим воно ж і психіч­не — те, що психологи називають асо­ціацією, чи буде це утворення з’єднань з усіляких дій, вражень або з літер, слів, думок» (Павлов І. П. Двадця­тирічний досвід об’єктивного вивчення вищої нервової діяльності (поведінки) тварин. К., 1953, с. 531).

Радянська психологія здійснює вив­чення А. як зв’язку відчуттів, уявлень, ідей, керуючись діалектико-матеріаліс- тичною методологією, широко викори­стовуючи новітні методи і апаратурні методики.

АСТЕНІЯ (від гр. ааїїєгєіа — без­силля, слабкість) — зниження сил

 

певної психічної функції органа або тканини, загальна ослабленість. У пси­хології говорять про астенічні почуття, астенічний тип індивіда тощо.

АСТЕРЕОГНОЗІЯ (від гр. а... — за- перечна частка, атєребд — твердий і угсооід — пізнання) — розлад стерео- гностичного чуття, що виявляється у по­рушенні узнавання предметів при об­мацуванні їх із закритими очима. А. бу­ває первинною — так звана тактильна агнозія, коли елементарна тактильна чут­ливість збережена, а ураженим вияв­ляється мозковий центр тактильної чут­ливості (передня частина тім’яної облас­ті), та вторинною, коли порушено перифе­ричні чи провідникові механізми так­тильної чутливості.

АТЕНЦІОМЕТР — електромеханіч­ний прилад для експериментального дослідження властивостей уваги (кон­центрації, розподілу, переключення), а також психологічних особливостей дина­мічного формування і вдосконалення ви­щезгаданих параметрів уваги в процесі безперервного і дискретного стеження. А. дає змогу певною мірою прогнозувати успішну діяльність майбутнього опера­тора на основі поетапного формування властивостей його уваги.

В основу досліджень здатності уваги з допомогою А. покладено чотири принци­пи: моделювання умов операторської

діяльності, навчання в процесі дослі­дження, оптимальність умов виконання успішної діяльності, об’єктивність оцін­ки одержаних результатів.

АУДИТОРІЯ (від лат. аибііюг — слу­хач) — соціальна група, на яку в про­цесі прямого чи опосередкованого спіл­кування здійснюється цілеспрямований вплив з метою її інформування, навчан­ня, переконання, стимулювання певних практичних дій.

Тривалий час термін А. стосувався переважно слухачів лекцій, що читалися в навчальних закладах, але поступово по­ширився на учасників агітаційно-масо­вих заходів, радіослухачів, телегляда­чів, читачів книг, газет і журналів тощо. Нині залежно від сфери вживання від­повідно інтерпретується і використову­ється соціологією, теорією інформації, педагогікою, різними галузями психоло­гії.

АУДІОЛОГІЯ (від лат. аибіо — чую, гр. ^буод — вчення) — вчення про слух. Предметом А. є вивчення нормальної слухової функції, її порушень, що по­в’язані з розладом мовлення, встановлен­ня причин цих порушень, способів їх запобігання. Практичне завдання А.— боротьба з туговухістю та глухотою.

АУРА (від гр. айра — подих) — корот­кочасний (кілька секунд) психічний стан, що передує епілептичному нападові. А. поділяють на сенсорну, коли порушуєть­ся діяльність аналізаторів (галюцинації, втрата зору); вегетативну, коли настає розлад у діяльності внутрішніх органів; моторну, яка виявляється в різноманіт­них рухових автоматизмах; психічну — немотивовані переживання страху, бла­женства тощо; мовну — коли порушено мовний синтез; сенситивну — порушено чутливість на певних ділянках тіла, можливе запаморочення.

АУТЙЗМ (від гр. аотос, — сам) — хво­робливий стан психіки людини, що характеризується послабленням зв’яз­ків з реальністю, виявляється у зосе­редженості на власних переживаннях, обмеженні спілкування з іншими людь­ми. Хворі на А. створюють свій власний світ марення. Хвору на А. людину важко вернути до дійсності.

АУТОГЕННЕ ТРЕНУВАННЯ — си­стема прийомів свідомої психічної само­регуляції людини. А. т. може реалізува­тися з допомогою технічних, зокрема й автоматичних, приладів (тренажери ува­ги, пам’яті, уяви, волі тощо), а також завдяки зусиллям волі та інтелекту осо­би щодо власної психіки. А. т. є спеціаль­но організованим процесом, воно спря­моване на окремого індивіда, має бути достатньо індивідуалізованим і водночас містити те загальне, яким би могли кори- статися близькі між собою за психофізіо­логічними параметрами особи. А. т. є важливим засобом удосконалення лю­дини, воно конче потрібне для формуван­ня психологічно сумісних груп людей, яким доручено виконання складної гру­пової діяльності в екстремальних умовах (космічний корабель, барокамера, геоло­гічна пошукова партія та ін.).

Важливого значення набуває А. т. в умовах НТР — застосовується з метою виявлення і використання психофізіо­логічних і психічних резервів окремого індивіда в його продуктивній праці, у спорті, творчій діяльності.

АФАЗІЯ (від гр. асрадіа—оніміння) — повна або часткова втрата здатності говорити внаслідок ураження мовних центрів головного мозку: може породжу­ватись судинними порушеннями, запа­ленням мозку (енцефаліти, абсцеси), черепно-мозковими травмами. На відміну від алалії, при А. втрачається мовлення, яке вже розвинулось.

 

Розрізняють дві основні форми А.— моторну (коли уражено руховий мовний центр) і сенсорну (коли уражено чуттє­вий центр мови). При моторній А. пору­шується експресивна мова — втрача­ється повністю або частково здатність говорити. Розуміння мови здебільшого зберігається, хоч і не цілком.

Мовні процеси, порушені в результаті А., можна певною мірою відновити за до­помогою логопедичних занять та ліку­вання.

АФЕКТ (від лат. аїіесіиз — хвилюван­ня, пристрасть) — короткочасний мак­симальний за інтенсивністю емоційний стан (лють, жах, відчай, екстаз, екзаль­тація тощо), під час якого знижується ступінь самовладання: дії та вчинки здій­снюються за особливою емоційною логі­кою, а не за логікою розуму. Перебіг А. супроводжується напруженою мімі­кою та жестикуляцією (так звані виразні рухи). В стані А. послаблюється робота кори головного мозку, підвищується роль підкірки.

АФЕКТ НЕАДЕКВАТНОСТІ — стан хвилювання, стурбованості внаслідок незадоволення нагальної потреби люди­ни у її самоутвердженні. Може настава­ти в результаті імпульсивності, неврів­новаженості, завищених вимог до оточен­ня з боку самої особи, а також несприят­ливих об’єктивних факторів, іноді дій з боку групи (колективу), до якої входить особа. При А. н., як правило, можуть
порушуватися раніше вироблені системи зв’язків і ролей особи і навіть наставати дезорганізація усієї її поведінки.

АФЕРЕНТАЦІЯ (від лат. аїїего — приношу) — у функціональних біоси- стемах є одним з вузлових механізмів процесу випереджаючого відображення (див. Випереджаючого відображення прин- цип) зовнішнього та внутрішнього сві­ту. Згідно з теорією функціональних систем П. К. Анохіна механізм А. надає біосистемам здатності самоорганізації і є першою універсальною стадією будь- якого цілеспрямованого акту поведінки. А. включає: 1) процес безперервного пе­редавання аферентних (доцентрових) ім- пульсацій від рецепторів до центральної нервової системи, які виконують роль первинної інформації від середовища і підтримують необхідний тонус вищих відділів мозку; 2) аферентний синтез, в ході якого відбувається одночасна об­робка 4 основних видів аферентних збуджень — домінуючої мотивації, си­туаційної і пускової А. та пам’яті;

  1. зворотну А., яка дає змогу звіряти та оцінювати реальні результати дії з їх програмою.

АФОНІЯ (від гр. афата — безмов­ність, німота) — хворобливий розлад мов­лення, виявляється у нездатності голос­но говорити. Водночас хворий може ше­потіти. А. є наслідком розладу окремих мовних центрів у корі мозку або фізич­ного ушкодження органів мовлення.

 

 

 

 

 
 

Б

 

 

 

 

       
  Надпись: 2*   Надпись: 19

 

БАЖАННЯ — один із структурних компонентів розвитку вольового про­цесу: переживання людиною своїх ак­туальних потреб. Б. характеризується усвідомленим уявленням про прагнення щось здійснити. Цим Б. відрізняється від потягу, який є переважно неусвідомле- ним. Б.— важливий момент психічного стану особистості, який передує її пове­дінці і діяльності.

БАЗАЛЬНИЙ (від гр. Раоїд — основа) — основне наукове поняття. Наукова психологія має ряд Б. понять. У за­гальній психології — образ, дія, по­треба, мотив; у соціальній — особи­стість, соціальна роль, спілкування тощо. Знання Б. понять належить до тео­ретичних і методологічних засад науки.

БАЙДУЖ ЇСТЬ — психічний стан лю­дини:. характеризується притупленням або цілковитою втратою інтересу до ін­
ших людей, до навколишнього світу. Причинами Б. можуть бути фізичні чи нервові хвороби, перевтома, психічні травми, комплекс невдоволеності тощо.

БАЛ (від фр. Ьаііе — м’яч, куля) — умовна одиниця для оцінювання якості або інтенсивності психічного явища. Ви­користовуючи соціометричні методи, пси­хологія також вдається до оцінювання в Б. Наприклад, за кількістю Б. ми су­димо про рівень засвоєння учнями знань, емоційної урівноваженості оператора, придатності до виконання людиною пев­ної професійної діяльності. Не слід абсолютизувати психологічну інформа- цію, зафіксовану в Б., процентілях% коефіцієнтах. Адже у психологічному пізнанні досить високий неформалізова- ний компонент знань, тут виняткове значення має якісний аналіз пізна­вальної інформації.

 

БАНДА (італ. Ьапсіа — загін) — у со­ціальній психології група з асоціальною метою і спрямованістю, злочинна група, зграя, кліка.

БАТАРЕЯ ТЕСТІВ—упорядкований набір тестів, їх сукупність для вивчення певного психічного явища чи процесу.

БАТОФОБІЯ (від гр. радод — глиби­на) — хворобливий страх глибини, на­в’язливе уявлення.

БЕЗНАДІЙНОСТІ ВІДЧУТТЯ — пси­хічний стан людини: характеризується цілковитою втратою сподівань, зневірою в майбутнє. Б. в. може бути реальним (ко­ли людина справді потрапила у винят­ково несприятливі для неї умови) і мни­мим, вигаданим (коли вона несвідомо або свідомо гіпертрофує обставини). В дру­гому випадку Б. в. є необгрунтованим, його можна і слід долати шляхом ін­телектуальних і вольових зусиль особис­тості .

БЕЗПОРАДН ЇСТЬ — морально-психо­логічна риса окремих людей, що харак­теризується їх нездатністю або невмін­ням керувати своєю свідомістю і поведін­кою, а отже, досягти успіхів у діяльнос­ті. Переборення Б. (часткової, а в ок­ремих випадках і цілковитої) можна досягти шляхом цілеспрямованого на­вчання і виховання людини, а також вольовими та інтелектуальними зусил­лями.

БЕЗСИЛЛЯ — негативний стан лю­дини, що характеризується неможли­вістю, нездатністю або невмінням вико­нати певну роботу, задовольнити певну власну потребу. Особливо гнітючим є Б. для активних, енергійних і ініціатив­них особистостей. Б. може зумовлювати­ся об’єктивними, соціальними обстави­нами (для переборення Б. у цьому випад­ку потрібні зусилля передових класів), а також психофізіологічними якостями самої людини (коли подолання Б. зале­жить від мобілізації фізичних і духовних зусиль самої особи, її наполегливості і активності).

Почуття Б. породжує апатію, втрату Ініціативи і активності, справляє нега­тивний вплив на поведінку і діяльність людини.

БЕСІДА — у психології (дитячій, педагогічній, соціальній) — один із при­йомів вивчення психіки особистості. Б. передбачає насамперед активність учителя, дослідника, який ставить запи­тання, частково відповідає на них, а частково спонукає самих досліджуваних шукати відповіді. Б. є іііаож.ефективним васобом спілкування лккей, виявлення думки окремих осіб і всієї групи, форму­вання суспільно необхідних поглядів тощо.

БІЛАТЕРАЛЬНІСТЬ (від лат. Ьїз — двічі і Іаіегаїіз — бічний) — двобічна симетрична побудова організму у хребетних тварин і людини. Звідси — права і ліва рука, праве і ліве око, вухо, ліва і права півкуля головного мозку. Б. склалася в ході тривалої ево­люції живої матерії як вияв підвищеної акомодації (пристосування) організмів до оточення.

БІЛЬ — неприємні відчуття; виника­ють внаслідок подразнення особливих больових точок на шкірі. Б. виконує в організмі функцію самозахисту, він попереджає про небезпеку і спонукає уникати її. Слід розрізняти больову чут­ливість шкіри і больові відчуття, які надходять до кори головного мозку від внутрішніх органів. У людини відчуття Б. детерміноване і біологічними і соці­альними чинниками.

БІНАУРАЛЬНИЙ ЕФЕКТ (від лат. Ьіпі — два і аигіз — вухо) — здатність людини визначити напрям джерела зву­ку завдяки тому, що звук від дже­рела в обидва вуха надходить неодночас­но. Б. е. відіграє важливу роль у присто­суванні людини до навколишньої дійс­ності, в її орієнтації у просторі.

БІНЕ—СІМОНА ТЕСТ — перший інди­відуальний тест інтелекту, розробле­ний в 1905—1908 роках відомим фран­цузьким психологом Альфредом Біне спільно з паризьким лікарем Томасом Сі- моном з метою виявлення розумово відс­талих дітей і направлення їх у спеціальні школи. Пізніше в різноманітних модифі­каціях став широко застосовуватися для визначення коефіцієнта інтелектуаль­ності дітей віком від 2 до 16 років. Вико­ристовується також для визначення валід- ності щойно створюваних тестів інтелек­ту. Містить у собі окремі серії інтелекту­альних задач, розташованих за певними віковими рівнями. До кожного такого рівня віднесені ті задачі, з якими діти з нормальним темпом інтелектуального розвитку успішно справляються, почи­наючи саме з цього віку. За допомогою Б.— С. т. встановлюється розумовий вік досліджуваних дітей.

БІНОКУЛЯРНИЙ ЗІР (від лат. Ьіпі — два і осиїигп — око) — бачення правим і лівим оком одночасно; одна з умов, за якої є змога бачити світ рельєфним, визначати взаєморозташування предме­тів у просторі. При Б. з. одержуємо два зображення предмета, однак бачимо один. Зумовлено спеціальною будовою сітків­ки очей.

БІОГЕНЕТИЧНИЙ ЗАКОН (від гр. ріод — життя і у^єсгід — походжен­ня). Основний Б. з.— еволюційна за­кономірність, яка полягає в тому, що індивідуальний розвиток організму по­вторює— особливо на ембріональній ста­дії — деякі риси свого роду, тих предко­вих форм, від яких він походить (філо­генез). Першим звернув увагу на це яви­ще Ч. Дарвін, а осмислив його як закон Е. Геккель (1866). І хоч його формулю­вання було позначене спрощенством (он­тогенез Геккель уявляв лише як скороче­ний і пришвидшений філогенез), цей за­кон прислужився передовим біологам у їх боротьбі з антидарвіністами. Значення Б. з. для теорії еволюції підкреслював і Ф. Енгельс (див.: Маркс К-, Енгельс Ф. Твори, т. 20, с. 461).

Неправомірною була спроба деяких буржуазних учених початку XX ст. (американські психологи С. Холл, Дж. Болдуїн та ін.) механічно перенести Б. з. з природознавства у психологію та педагогіку. За їх уявленням, онтогенез людини повторює антропогенез і історич­ний розвиток людства. Так, раннє ди­тинство порівнювалося з періодом пер­вісного збирання плодів і викопування коренів, вік від 5 до 12 років — з періо­дом полювання, старший вік — з періо­дом промислового виробництва тощо.

Хоч в індивідуальному психічному розвитку людини насправді спостеріга­ються окремі риси історичного розвитку людського роду (перехід від наочно- дійового і наочно-образного мислення, характерних для дитинства і раннього періоду розвитку людства, до абстрактно- словесних його форм тощо), проте в ці­лому механічне перенесення Б. з. на люд­ське суспільство є надуманим і безпід­ставним.

БІОНІКА (від гр. ріот] — осередок, елемент життя) — наука, яка вивчає принципи і механізми перетворення речовини, енергії та інформації в живих організмах і розробляє засоби застосу­вання цих принципів у техніці. Назву Б. офіційно визнано на І Міжнародному симпозіумі з Б. (1960). Символ Б.— знак інтеграла, який об’єднує скальпель і паяльник, а девіз — «Живі прототипи — ключ до нової техніки».

Завдання Б.— створення принципово нових технічних автоматичних систем, що самі адаптуються (одночасно органі­зуючись і настроюючись) і навчаються. Основним методом Б. в моделювання біологічних елементів (нейронів, м’язо­вих волокон тощо), структур (аналізато­рів, нейронних та м’язових структур то­що) і функцій (розпізнання візуальних і слухових образів, навігація, управлін­ня та ін.).

Бїонічні системи моделюють відповід­ні біологічні прототипи і здатні аналізу­вати процеси і об’єкти, що не формалі­зуються (число параметрів яких п — оо, а тривалість перехідного процесу р 0) в реальний час і в складній ситуації з перешкодами. Найскладнішою біоніч- ною системою є адаптивний людино­подібний робот з штучними аналізатора­ми, штучними робочими органами і шту­чним інтелектом.

БІОРЙТМИ (від гр. ріод — життя і ^0[хбд — розмірність, злагодженість) — періодичні зміни інтенсивності перебігу фізіологічних і психічних процесів за­лежно від часу. Б. є одним з виявів ос­новних ритмів природи, що виникли під впливом обертання Землі навколо Сонця та зірок. Б. властиві всім живим істо­там на Землі і є передумовою їхньої нор­мальної життєдіяльності.

Розрізняють адаптивні, функціональ­ні, ендогенні та екзогенні Б. До адаптив­них Б. належать добові, місячні, сезонні, річні та ін. Завдяки їм максимальна ак­тивність і посилений обмін речовин в організмі збігаються з найсприятливі­шими для цього зовнішніми умовами І часом доби, місяця, року. Наприклад, внаслідок дії добових «циркадних» рит­мів у ранкові часи підвищується інтен­сивність більшості фізіологічних проце­сів і чутливість органів чуття. Кожен з органів має певні періоди максимальної активності (для серця 11 —13 год, печін­ки 1—3, легенів 3—5, шлунку 7— 9 год).

Сезонні ритми виявляються в організ­мі людини у підвищенні обміну речо­вин навесні і зниженні його восени та взимку. Збудливість дихальної системи підвищується у весняно-літній сезон. Для регуляції функціонального стану людини суттєве значення має місячна періодичність, внаслідок якої в різні періоди люди почувають себе неодна­ково. Спричинюється це ритмічним пере­бігом трьох циклів — фізичного (23 дні), емоційного (28 днів), інтелектуального (33 дні), кожний з яких має позитивну та негативну фази і критичні дні на зміні фаз. Критичні дні вважаються найне- сприятливішими для здоров’я і діяльнос­ті людини. Розрахунки місячних Б. застосовуються для прогнозування поведінки людей у складних і відпові­дальних ситуаціях.

Функціональні ритми забезпечують безперервну життєдіяльність організму і мають цикли від часток секунди до хви­лин (цикли нервово-м’язового збуджен­ня, гальмування та ін.).

Екзогенні ритми залежать від змін зовнішнього середовища (біохімічні про­цеси). Перебіг ендогенних ритмів (біо­логічний годинник) відбувається в умо­вах зовнішнього середовища. Вони мають діапазон частот від двох тисяч циклів/с до одного циклу на рік (ритми серце­биття, пульсу, дихання, розумової пра­цездатності, сну тощо).

БІСЕКСУАЛЬН ЇСТЬ (від лат. Ьіпі — два і зехиаііз — статевий) — наявність у індивіда статевих залоз або ознак ін­шої статі: двостатевість, гермафродитизм.

БІХЕВІОРЙЗМ (від англ. ЬеЬауіоиг — поведінка) — напрям у психології, за­початкований американським зоопсихо- логом Дж. Уотсоном на початку XX ст. Представники Б. виступили проти ін­троспективної психології; замість свідо­мості вони оголосили предметом вивчен­ня психології поведінку. Звідси синонім Б.— поведінкова психологія. Як вихід Уотсон рекомендував такі терміни пси­хологічного пізнання:               стимул-реакція

утворення навичок, інтеграція навички, що дало підстави його опонентам охарак­теризувати біхевіористську концепцію як «психологію без психіки». Раціональ­ним у Б. було наголошення на ана­лізі категорії реакції, а також прагнення поставити на експериментальні рейки вивчення поведінки, розробка частко­вих схем керування нею тощо. Слабкість, однобічність Б. полягала в тому, що тілесні реакції абсолютно відмежовува­лися від образу і від мотиву. З одного боку, Б. прагнув відшукати причинні засади поведінки, а з другого — саму поведінку тлумачив за принципом ма- шиноподібності, ігнорував її суспільно- історичний характер, участь у ній сві­домості тощо. На практиці Б. обіцяв завдяки маніпуляції зовнішніми стиму­лами виготовляти людину з будь-якими константами поведінки. Ця ідея імпону­вала великому бізнесові і у США знай­шла собі найсприятливіший соціальний грунт.

Незважаючи на високу експерименталь­ну культуру досліджень окремих при­хильників Б. як учення, він не витримав у протиборстві з потребами наукового прогресу. Не врятували його і численні модернізації, так званого необіхевіо- ристського гатунку. Жодна з основних психологічних проблем (психофізична, психогностична, психосоціальна, психо- практична) так і не дістала в Б. раціо­нального розв’язання. Причиною того були істотні вади суб’єктивно-ідеаліс­тичної методології, на якій будувалися теоретичні концепції Б.

Критикуючи Б., матеріалістична пси­хологія і експериментально, і теоретич­но довела, що образ, мотив, психічно регульована дія — все це вияви пси­хічної реальності, вони мають причинно- наслідкове пояснення.

БЛЮЗНІРСТВО — абсолютне знехту­вання святині. Б. є агресивно-цинічним виявом морального нігілізму. Воно ви­являється у бездумно-зневажливому або свідомо-садистському глумлінні над за­гальновизнаними цінностями. Зухвале нехтування незаперечними нормами по­ведінки і людського співжиття, згань­блення предметів загального захоплен­ня або людини високих моральних ус­тоїв, завдання кривди хворим, дітям і людям похилого віку.

БОЖЕВІЛЛЯ — психічний стан лю­дини, при якому втрачено контроль ро­зуму за поведінкою і діями. Характери­зується тимчасовими або постійними роз­ладами психіки. Б. може виникати в стані сильного афекту, коли психічно нормальна людина припускається бе­зумства і безрозсудних дій. Б. може ви­никати на грунті захворювання, при цьому спостерігаються тяжкі розлади психіки. Хворих ізолюють у спеціальні психоневрологічні диспансери.

БРАЙЛЯ шрифт — спеціальний ре­льєфно-крапковий шрифт для сліпих. Винайдено французьким тифлопедаго­гом Л. Брайлем.

Різні комбінації рельєфних крапок да­ють змогу одержати 63 знаки для позна­чення літер, цифр, знаків пунктуації, математичних та хімічних формул і нотних знаків. У системі Б. ш. прийнято порядок літер латинського алфавіту. Спеціальними знаками позначаються від­повідні літери слов’янського та інших алфавітів. Особливі знаки введено для букв, які позначають звуки, характерні для національної мови незрячого.

Книгодрукування за системою Брайля в Росії розпочалось з 1855 р. Нині в СРСР щорічно видається брайлівським друком понад 300 книг навчальної, політичної, науково-популярної та ху­дожньої літератури.

БРЕХНЯ — свідоме утвердження лю­диною неправди (або заперечення того, що відповідає дійсності). Способи обману (введення в оману) можуть бути різними: усними і писемними висловлюваннями, мімікою, певною дією або відсутністю дії, мовчанням тощо.

Б.— специфічно людське явище, але деякі аналоги її помічаємо в поведінці тварин.

Психологічними дослідженнями Б. (Ба- умгартен, 1927; Ліпман та Плаут, 1957; Маєвська та ін., 1962) виявлено різно­манітність причин і видів її у дітей та дорослих. Б. може бути прямою про­тилежністю правді (не чорне, а біле) чи являти собою частковий відступ від неї (перебільшення в розповідях мислив­ця, слова в компліментах, формулах ети­кету тощо).

Особливим видом ствердження неправ­ди є псевдобрехня, тобто Б. лише за ви­димістю. Характерним виявом її є дитя­ча псевдобрехня, коли дитина вислов­лює щось, не маючи наміру когось об­дурити і вірячи в те, що так є на­справді.

Диференціація Б. від псевдобрехні, як і етична оцінка конкретних її проя­вів, можлива за умови правильного розу­міння мотивів і причин цих явищ.

Найчастішою причиною Б. є страх перед неприємностями різного роду — болем, голодом, осудом, приниженням, невдачею тощо.

БРОКА ОЕНТР — руховий центр мов­лення, вперше описаний французьким анатомом і антропологом Полем Брока (1824—1880). Б. ц. міститься в нижній лобовій звивині кори головного мозку (здебільшого в лівій півкулі). При пору­шеннях Б. ц. людина розуміє мову, але втрачає здатність вимовляти слова.

БУДЕННА СВІДОМІСТЬ — переважно емпіричний рівень відображення навко­лишнього світу. Б. с. формується на грун­ті емпіричного пізнання явищ і подій, тісно пов’язана з груповою та індиві­дуальною психологією: включає в себе сукупність почуттів, переживань, емо­цій, а також розумових дій, у яких ви­ражається ставлення людей до суспіль­ного буття. У Б. с. є окремі ідеї абстракт­ного і аналітичного характеру, що спо­ріднює її з суспільною ідеологією. Б. с. безпосередньо пов’язана з усією конкрет­ністю суспільного, групового і особис­того буття людей. Реалізується у ви­гляді почуттів, переживань, здорового глузду, елементарних операцій роз­судку.

«БУМЕРАНГА ЕФЕКТ» — резуль­тат впливу на особистість чи соціальну групу, протилежний очікуваному. Най­частіше його причиною є нехтування пси­хологічними закономірностями вихов­ної, пропагандистської та навчальної діяльності «Б. е.» може виникати, коли висловлювана (пропагована) позиція різ­ко відрізняється від установок, прита­манних даній аудиторії, а також внаслі­док одноманітного, нав’язливого повто­рення певних тез, фактів, поглядів, не­вміння пов’язати їх з потребами та інте­ресами слухачів (читачів, глядачів), непереконливої або несвоєчасної кри­тики протилежної точки зору, негатив­ного ставлення аудиторії до особи, що веде виховну чи пропагандистську ро­боту. При цьому має місце дія так званих захисних механізмів психіки: вибірко­вої уваги, селективного запам’ятовуван­ня і т. п.

БУТТЯ — філософська категорія, яка означає наявність об’єктивного світу поза і незалежно від свідомості людини. Б. неможливо розглядати у відриві від матерії, у вигляді «чистого буття», тому що матерія є сутністю Б. Найважливі­шими ознаками Б. є матеріальність, пер­винність і визначальний характер щодо свідомості. Діалектичний матеріалізм спростовує погляди ідеалістів про Б., яке нібито існує до матерії чи незалежно від неї.

Основне питання філософії — питання про відношення мислення до Б. Отже, пізнання матерії означає і пізнання Б.

Поняття Б. і матерії гранично широкі, вони визначаються через зіставлення з такими категоріями, як психічне і сві­домість. Б. не лише існує поза свідоміс­тю; воно первинне, визначає її розвиток. Матерія перебуває в русі, розвитку, іс­нуючи в нескінченній різноманітності форм Б., в тому числі й мозку, з особ­ливою властивістю і психічною здатні­стю відображення Б. Звідси — питання про місце психічного в природі, а в част­ковому аспекті — проблема співвідношен­ня психічних й фізіологічних (нервових) процесів. Діалектико-матеріалістичне розв’язання цієї проблеми виходить з матеріальності світу. Психічне — про­дукт матерії, мозку, а мозок — високо- організована форма Б. матерії. Психіч­не виникає внаслідок впливу предметів, явищ навколишнього світу на мозок лю­дини і являє собою не що інше, як суб’­єктивний образ об’єктивного світу. Фор­мується психічне в процесі рефлекторної роботи головного мозку.

 

 
  Надпись: в

ВАЖКОВИХОВУВАН ЇСТЬ —у широ-

кому розумінні — ПОНЯТТЯ, ЩО ПОЯСНЮЄ випадки труднощів, з якими стикається педагог при організації і здійсненні ви­ховного процесу. У вузькому розумінні термін В. використовується для позна­чення максимально наближеного до нор­ми рівня відхилень у поведінці дитини (на відміну від правопорушності чи пато­логії діяльності), який потребує відпові­дної уваги і зусиль вихователя для його подолання.

В.  зумовлюють певні психофізіологіч­ні особливості дитини (надмірна подраз­ливість, збудливість нервової системи або, навпаки — високий рівень загальмо- ваності реакцій); недостатня вікова роз­виненість її мотиваційно-вольової сфери, психічних процесів (відчуття, сприйман­ня, уваги, пам'яті, уяви, мислення то­що); соціально-психологічні вади роз­витку її особистості (занижена здатність до вольової адаптації, неадекватна само­оцінка і рівень домагань, нерозвиненість здатностей до спільної, колективної ді­яльності, низький ступінь соціалізовано- сті тощо).

В.  є здебільшого наслідком негатив­ного психологічного впливу найближчо­го оточення на підростаючу особистість, хиб її виховання. Встановлення опти­мального психологічного режиму нав­чання і виховання, забезпечення здоро­вого психологічного мікроклімату, пси­хологічно коректне застосування методів виховання і перевиховання є необхід­ною передумовою попередження і про­філактики В.

ВАЛІДАЦІЯ (психологічного тесту) —

визначення валідності тесту.

ВАЛ ЇДН ЇСТЬ (психологічного тесту)

— у найзагальнішому значенні міра від­повідності між тим, що конкретній тес­товій методиці приписується, й тим, що вона фактично собою являє. Існують два основні типи: В. змістовно-пізнаваль­на й практична. Перший визначає сту­пінь відповідності між описом психоло­гічного змісту даного тесту (яку саме психічну властивість він випробовує й вимірює) і його справжнім, фактичним змістом. Змістовно-пізнавальна В. ви­значається шляхом застосування як тео­ретичного аналізу, так і різноманітних емпіричних процедур (експеримент, рей- тінг тощо). Основним видом практичної

В.   є В. прогностична. Вона характери­зує тест з точки зору підтвердження тих
прогнозів майбутньої діяльності дослі­джуваних, які роблять за допомогою да­ного тесту. Прогностична В. визнача­ється шляхом обчислення коефіцієнтів кореляції між тестовими оцінками пред­ставницької виборки досліджуваних і показниками їхньої майбутньої (або тепе­рішньої) навчальної чи професійної ді­яльності.

ВАНДАЛ ІЗМ —асоціальна діяльність, неаргументоване, безглузде знищення матеріальних і культурних цінностей. До В. вдаються найбільш реакційні групи людей і окремі особи. Наприклад, ганьбою суспільних актів В. заплямува­ли себе німецькі фашисти, маоїсти в роки «культурної революції», лівацькі теро­ристичні групи в Італії та інших капіта­лістичних країнах. В. ворожий людству, його культурі.

ВАРІАЦІЯ, ВАРІАТИВНІСТЬ (від лат. уагіаііо — зміна) — відхилення від середнього значення величини (типу, норми, стандарту тощо). У психології означає змінність психологічних параме­трів індивіда — показників уваги, сприй­мання, пам’яті, мислительної діяльнос­ті, вольових дій, відхилень від опти­муму діяльності. При дослідженні гру­пової свідомості і групової поведінки В. відображає змінність їх компонентів.

В.    психофізіологічних станів людини, соціально-психологічних характеристик фіксується в кількісних величинах, що дає можливість здійснювати їх фак­торний, ранговий, кореляційний аналіз.

ВЕБЕРА — ФЕХНЕРА ЗАКОН (ос­новний психофізичний закон) — закон про співвідношення між величиною змі­ни інтенсивності подразника і силою зумовленого ним відчуття; якщо зміни подразнення відбуваються в геометрич­ній прогресії, то інтенсивність відчуттів змінюється в арифметичній прогресії. Перевірки цього закону довели, що дія його поширюється лише на середні ін­тенсивності подразнень. Закон відкритий німецькими ученими Е. Вебером і Г. Фех- нером у XIX ст.

ВЕГЕТАТИВНА НЕРВОВА СИСТЕ­МА (автономна нервова система) — частина нервової системи, яка іннервує всі внутрішні органи, залози, органи чуття, кровоносні та лімфатичні судини, гладкі та частково поперечносмугасті м’язи, а також регулює обмін речовин.

За «Міжнародною анатомічною но­менклатурою», затвердженою IV Міжна­
родним конгресом анатомів у Парижі в 1955 р., прийнято вважати основним термін «автономна нервова система». У вітчизняних енциклопедичних видан­нях (БСЗ, БМЗ, УРЕ), навпаки, В. н. с. вважається основним терміном, оскіль­ки назва «автономна нервова система» містить в собі уявлення про незалежність останньої від центральної нервової си­стеми, що неприйнятне з погляду павлов- ської фізіології. Історично первинним також є термін В. н. с. Він запровадже­ний французьким лікарем, анатомом і фізіологом Біша в 1800 р. і позначає ту частину нервової системи, що відає вегетативними (рослинними) функція­ми, тобто живленням, розмноженням та ростом, на відміну від системи тваринно­го (анімального) життя, що здійснює зв’язок тваринного організму із зовніш­нім середовищем. Сучасною фізіологією доведено, що В. н. с. регулює не тільки вегетативні функції організму, а й впли­ває на процеси, які відбуваються в ске­летних м’язах і органах чуттів.

За своєю анатомією В. н. с. поділяєть­ся на центральну та периферичну.

У цілісному організмі діяльність В. н. с. підпорядкована центральній нерво­вій системі, особливо її вищим відділам, зокрема корі головного мозку. Кортико- вісцеральні зв’язки докладно дослідже­ні вітчизняною фізіологією (К. М. Би- ков, Л. А. Орбелі та ін.). Якщо соматич­ні, тобто скелетно-м’язові, компоненти цілісної реакції можуть бути підпорядко­вані довільному корковому контролю навіть після завершення аналітико-син- тетичної стадії реакції (аферентного син­тезу), то вегетативні компоненти, нав­паки, майже позбавлені цього довільно­го контролю й неодмінно мимовільно ви­являються на периферії. Ця особливість є підставою того, що реєстрацію і кіль­кісний аналіз вегетативних компонен­тів використовують психологи і психо- фізіологи як об’єктивні показники при вивченні деяких психічних процесів.

Існує можливість певного розвинення здатності людини до довільного керу­вання вегетативними функціями, що ви­користовується практикою та сучасни­ми методами психічної саморегуляції (аутопсихотерапія, аутогенне тренуван­ня та ін.).

ВЕКСЛЕРА ТЕСТ — один з широко використовуваних індивідуальних тес­тів інтелекту, розроблений американ­ським психологом Д. Векслером. Перший варіант цього тесту, створений у 1949 р., призначався для тестування дітей ві­ком від 5 до 15 років. У 1955 р. було роз­роблено другий варіант, який викорис­товується для тестування дорослих. Відмітною рисою обох варіантів є те, що вони поряд з вербальними завдання­ми містять також завдання, що вимага­ють невербальних, маніпулятивних дій. В обох варіантах оцінка дається у формі коефіцієнта інтелектуальності.

ВЕРБАЛІЗМ (від лат. уегЬаІіз — сло­весний) — надмірне захоплення словес­ними формами, марнослів’я. Прагнення за пишномовністю приховати убогість думки (коли йдеться про наукову роботу) чи збідненість почуттів (у літературно- художній творчості).

ВЕРБАЛЬНИЙ (від лат. уегЬит — слово) — словесний, мовний, усний, на­приклад вербальне спілкування, вер­бальні форми роботи вчителя тощо.

ВЕРБОМАН ІЯ — хвороблива захоп­леність розмовами, пристрасть до бала­канини.

ВЕРЕДЛИВІСТЬ ДИТЯЧА — один з проявів неслухняності. Ознаки В. д.— швидка зміна бажань, їх недоречність і невмотивованість. Часом здається, що дитина, яка вередує, сама не знає, чого хоче, такими плинними, випадковими і скороминучими є її вимоги. їй важливо просто зробити по-своєму, виявити свої бажання, якими безглуздими і нездій­сненними вони не були б. На відміну від упертості, для якої характерне наполя­гання на своєму, задоволення власного бажання будь-що, В. д. полягає в са­мому вияві бажань, а не в обов’язковому їх задоволенні. В. д. є своєрідним вия­вом протидії дорослим. Ця протидія не завжди спрямована проти дорослого, але завжди адресована йому. Виявля­ється В. д. під час різних психічних реакцій з яскраво вираженим емоційним компонентом: агресивністю, галасом, пла­чем, депресією, руховими реакціями. При цьому дитина може збліднути чи, навпаки, почервоніти; порушується ди­хання; інколи вередування супроводжу­ється спазмами різних груп м’язів.

В.   д. може бути результатом неправиль­ного виховання з раннього дитинства: потурання примхам, порушення звич­ного режиму, немотивованої м’якості або надмірної суворості батьків.

В.  д. утруднює контакти дитини з до­рослими та інтими дітьми. Слід твердо протистояти примхам, але не можна ла­мати їх силою, придушенням дитячих бажань. Це травмує нервову систему і пригнічує психіку дитини. В. д. буває і наслідком перевтоми, коли дитині да­ють надто важке завдання або висувають надсильні для її віку вимоги.

ВЕРНІКЕ ЦЕНТР — слухово-мовна зона кори головного мозку. Названо за іменем німецького ученого К- Вер- ніке (1948—1905). Розташований у зад­ній третині верхньої скроневої звивини лівої півкулі. При порушеннях В. ц. людина не втрачає здатності вимовляти слова, але не розуміє мови інших людей.

ВРСТИБУЛЯРНИЙ АПАРАТ (від лат. уезііЬиІшп — вхід) — периферична ді­лянка органа чуття положення й руху тіла в просторі. Розташований у внут­рішньому вусі. Складається з перед- двер’я та півколових каналів. Рецептори вестибулярного нерва, розташовані у переддвер’ї, забезпечують відчуття по­ложення голови та прямолінійного руху тулуба. Півколові канали, розташо­вані у трьох взаємно перпендикулярних площинах, спрямовують обертальні ру­хи голови і тулуба. Одержані імпульси надходять по вестибулярній гілці слу­хового нерва до кіркового центру вести­булярного аналізатора у скроневій об­ласті кори великих півкуль, там аналі­зуються і трансформуються у відповідні команди, що надходять потім до скелет­них м’язків і забезпечують рівновагу тіла та координацію рухів. Правильне функціонування В. а. є одним із важли­вих чинників профпридатності у бага­тьох професіях, зокрема в діяльності космонавтів.

ВЗАЄМОРОЗУМІННЯ — спосіб сто­сунків між окремими людьми, соціаль­ними і рунами, колективами, організа­ціями, ь раїнами, при якому максималь­но осмислюється і враховується на практиці точка зору чи позиція сторін, які спілкуються.

В.  є найважливішим показником со­ціально-психологічного спілкування і має винятково важливе значення для групової, спільної діяльності людей.

Об’єктивною основою В. виступає спільність інтересів, ближніх чи від­далених цілей, поглядів. В. конкретно реалізується через сприйняття природ­ної мови (головним чином), а також штуч­них засобів комунікації — жестів, фор­малізованих мов тощо. Воно передбачає сб'лін думками, цінностями, вивчення ре­ального досвіду сторін з метою встанов­лення В.

ВИБІР ПРОФЕСІЇ — свідоме форму­вання людиною власних професійних інтересів з метою оптимальної реаліза­ції своїх фізичних і духовних сил у пев­ній галузі діяльності. В. п. об’єктивно зумовлений, з одного боку, поділом пра­ці в суспільстві, з другого — індивіду­альними можливостями людини (здіб­ностями, нахилами, станом здоров’я тощо). Обираючи собі професію, член суспільства одночасно вирішує одне з найважливіших народногосподарських завдань, оскільки оптимально обрана професія є додатковим резервом підви­щення продуктивності суспільної праці.

ВИБОРУ РЕАКЦІЯ — складна сен- сомоторна реакція, передбачена в ситу­ації подання кількох сигналів, на кож­ний з яких треба відповісти певним ру­хом. Латентний період В. р. перевищує час простої реакції тим більше, чим з більшої кількості сигналів здійснюєть­ся вибір. За кількісними показниками

В.   р. можна судити про придатність лю­дини до певного виду діяльності.

ВИПАДІННЯ (психічних функцій) — хворобливі розлади у провідних шляхах нервової системи або нервових центрах головного мозку. Приклади В. кіркових функцій: афазія (втрата мови), алексія і аграфія (втрата умінь читати або писа­ти), амнезія (втрата пам’яті) та ін. Аб­солютна частина названих та інших В. не піддається корекції.

вип ереджАючого ВІДОБРА-

ЖЕННЯ ПРИНЦИП— спільний для фі­зіології, психології і психофізіології фундаментальний принцип, сформульо­ваний видатним радянським ученим П. К. Анохіним. В. в. п. є подальшим роз­витком вчення І. П. Павлова про умовні рефлекси. У змісті цього принципу фік­сується об’єктивний факт випереджаю­чого відображення мозком людини чи вищих тварин явищ і подій зовнішнього світу. Явище випереджаючого відобра­ження реально сформувалося і закріпи­лося у процесі довготривалої еволюції живих організмів. У боротьбі за вижи­вання живі істоти змушені були «впису­ватися» в рамки просторово-часового континууму рухомої матерії. Це об’єк­тивно вимагало випереджаючого відобра­ження живими істотами навколишнього середовища і вироблення на цій основі орієнтувальних рефлексів.

У нижчих істот випереджаюче відоб­раження здійснювала протоплазма. На вищих ступенях еволюції органом ви­переджаючого відображення виступає центральна нервова система, у людини — мозок, у діяльності якого нерозривно пов’язані минуле, сучасне і майбутнє. Конкретними формами вияву В. в. п. у діяльності інтелекту є його здатність до завбачування, передрішення, очі­кування, постановки мети, прийняття рішення, яке адекватно відбиває вимоги ситуації тощо.

У В. в. п. відображується універсаль­на властивість живого (особливо на ви­щих щаблях його еволюції). Ця власти­вість сформувалася як наслідок ритміч­ності просторово-часових явищ, бага­торазового повторення певних впливів зовнішнього середовища на поведінку живих істот, активності організмів.

В.  в. п. є предметом вивчення біології і фізіології (біохімічний і нейрофізіоло­гічний механізми, саморегуляція організ­мів), психології (передрішення, завба- чувальна, орієнтувальна і цілеспрямо­вана діяльність інтелекту), філософії ■(моделювання майбутніх явищ і подій). В соціології конкретизацією В. в. п. виступає закон випереджаючого розвит­ку науки порівняно з технікою і вироб­ництвом.

В.  в. п. є гносеологічною передумовою евристичної і прогностичної функції науки.

виражальні РУХИ — означають зміни тіла (пантоміміка, жести), виразу обличчя (мімічні рухи сміху, жалю, від­рази, здивування тощо). Головна їх роль — виражати емоційні реакції (і позитивні, і негативні). Мова також є різновидом В. р. Цінність вивчення

В.     р., і при простому спостереженні і завдяки спеціальним апаратам, полягає в тому, що в них віддзеркалюються пси­хофізіологічні стани людини. Біологічну природу В. р. вперше матеріалістично пояснив Ч. Дарвін. Психофізіологічні аспекти В. р. грунтовно розкрив

В.     Вундт. В. р., як і вся психічна діяльність людини, є продуктом довго­тривалого її розвитку як біологічного виду і особливо як істоти соціальної.

ВЙЩА НЕРВОВА ДІЯЛЬНІСТЬ — відображальна умовнорефлекторна ді­яльність вищих відділів центральної нервової системи (кори великих півкуль головного мозку та найближчих підкір­кових центрів), спрямована на забез­печення найскладніших взаємовідно­шень цілісного організму людини (і вищих тварин) із зовнішнім середовищем. На відміну від В. н. д., нижча нервова діяльність базується головним чином на природжених безумовнорефлекторних, інстинктивних реакціях і спрямована пе­реважно на інтеграцію діяльності різ­них органів тіла.

Поняття В. н. д. введено в науку І. П. Павловим. Грунтуючись на теорії І. М. Сєченова про рефлекторну природу всіх психічних процесів, І. П. Павлов експериментально довів, що психічна ді­яльність людини і вищих тварин має в своїй основі умовні рефлекси в їх тісній взаємодії з безумовними рефлексами.

У павловських лабораторіях були з’ясовані основні закономірності нейро- динаміки, співвідношення основних нер­вових процесів — збудження і гальму­вання. Такими основними законами руху нервових процесів є їх іррадіація, кон­центрація та взаємна індукція. Засвід­чена також велика роль у здійсненні

В.   н. д. типів нервової системи. Павлов- ське вчення про В. н. д. стало могутньою теоретичною зброєю передового природо­знавства в боротьбі з ідеалізмом, фіде­їзмом, механіцизмом. Воно виступило науково-природничою основою ленінсь­кої теорії відображення. І. П. Павлов показав, що умовні рефлекси мають ^ві- дображальний, сигнальний характер. Йо­го вчення про сигнальні системи уточни­ло анатомо-фізіологічний апарат відо- бражальної діяльності людини й тварин. При цьому розроблена ним концепція другої сигнальної системи підвела на­уково-природничу базу під м ірксист- сько-ленінське вчення про ЛЮДСоКу пси­хіку як про якісно вищий етап еволюції психіки на землі.

Вчення про В. н. д. має широкий вихід у різні галузі прикладної фізіології і психології, в педагогіку, медицину, кі­бернетику, біоніку, наукову організа­цію праці тощо.

ВЙЩІ ПСИХІЧНІ ФУНКЦІЇ —тер-

мін, введений радянським психологом Л. С. Виготським у 30-ті роки XX ст. До В. п. ф. належать довільне запа­м’ятовування, активна увага, понятійне мислення, вольова дія. Виготський вва­жав, що для розкриття суті В. п. ф. необхідно вийти за межі організму і шукати їх детермінанти в суспільних умовах життя людей, в історичному ста­новленні всіх їх психічних процесів. Сам факт засвоєння індивідом соціаль­ного досвіду веде до зміни не лише зміс­ту людської психіки, а й до появи нових її форм, зокрема вищих, опосередкованих діяльністю і спілкуванням особистості в мікро- і макросоціумі.

Ідея В. п. ф. піднесла на вищий ща­бель розуміння соціальної зумовленос­ті людської психіки.

ВІБРАЦІЙНЕ ВІДЧУТТЯ (від лат. уіЬгаііо — коливання) — вид шкірного відчуття, джерелом виникнення якого є переривчасті подразники: вібрації ка­мертона, струменя стиснутого повітря, миготіння джерела тепла тощо. В. в. широко використовується глухими і глу­хонімими для сприйняття звуків мови і може досягти в них високого ступеня розвитку.

ВІДНОШЕННЯ — термін, введений Арістотелем для відображення певного способу буття і пізнання. У В. знаходить вияв взаємозв’язок речей матеріаль­ного світу. В. об’єктивні, як і самі речі. Вивчаються багатьма науками — філосо­фією, логікою, математикою, психоло­гією тощо.

Під психологічними В. В. М. Мясищев розумів «інтегральну систему вибірко­вих свідомих зв’язків особистості з різними сторонами об’єктивної дійснос­ті». Ці зв’язки виражаються в діях, реакціях і переживгннях людини. У В. відбиваються потреби та інтереси, що є рушійними силами особистості. Система

В.   індивіда з оточенням утворює внут­рішній світ людини.

Існування різних видів В. зумовлено розмаїтими можливостями реакцій лю­дини і багатоякісністю об’єктів. Усі види В. можна поділити на дві групи: позитивної і негативної спрямованості психічної активності людини. В. фор­муються у процесі взаємодії людини з довколишніми. В. М. Мясищев підкрес­лював, що психологія відношень вирос­тає з практики взаємодії, з педагогічної, медичної і виробничої практики.

ВІДОБРАЖЕННЯ — загальна влас­тивість матерії, яка полягає в здатності матеріальних об’єктів реагувати надію, впливи.

В.  розвивалося в ході еволюції ма­терії. Його зміст і форма визначаються будовою матерії, законами її руху, специфікою зовнішніх дій. Спираючись на точні природничо-наукові факти,

В.   І. Ленін писав: «...Логічно припусти­ти, що вся матерія має властивість, по суті споріднену з відчуттям, власти­вість відображення...» (Ленін В. І. Повн. зібр. тв., т. 18, с. 83). В. тіл, яким властиві фізико-хімічні пере­творення, підпорядковане специфічним законам фізико-хімічних змін. Дзеркаль­не В., В. відполірованих поверхонь, а також В. за допомогою фотоапарата — найпростіші веди В. Між ними і свідо­містю людини є лише зовнішня схожість при глибоких якісних відмінностях. В наш час складовою формою неорганіч­ного В. є дія ЕОМ.

Відомо, що між неорганічною і орга­нічною природою немає прірви, що вони перебувають в єдності, мають спільну матеріальну основу, їм притаманна спіль­на хімічна структура тощо. Проте неправомірно ототожнювати матерію ор­ганічну і неорганічну. Органічна при­рода — це вища якість у розвитку при­роди, життя — це особлива форма руху матерії. Тривала еволюція живої речо­вини спричинилася до виникнення по­дразливості — здатності живого відпо­відати на вплив зовнішнього світу. Ус­кладнюючись, подразливість переростає у збудливість. Збудливість означає реа­гування спеціалізованих тканин на зов­нішні впливи цілком специфічним чином: м’язові тканини — скороченням або роз­ширенням; залози — виділенням відпо­відного секрету; нервові клітини — через виникнення і поширення нервового імпульсу тощо. Згодом на базі подраз­ливості і збудливості виникають відчут­тя як більш складна властивість В. Вища форма В.— свідомість — виникає у процесі виробничої діяльності люди­ни і фіксується у мові. В. є істотною ознакою психічного. Саме в процесі В. здійснюється вироблення з допомогою нервових апаратів і в ході практичної діяльності більш або менш адекватних чуттєвих і мислительних образів, які несуть сигнально-інформаційне, моти­ваційне, орієнтувальне, адаптаційне і регулююче навантаження.

ВІДОБРАЖЕННЯ ТЕОРІЯ — діалек- тико-матеріалістична теорія пізнання, згідно з якою людські відчуття і поняття є формою відображення об’єктивно-ре­ального світу в людській свідомості. Відомо, що всій матерії притаманна за­гальна властивість відображення, яка є передумовою виникнення психічного відображення. Наукову В. т. розробив

В.   І. Ленін у творах «Матеріалізм і емпі­ріокритицизм», «Філософські зошити» та ін.

Основним змістом ленінської В. т. є такі принципові положення:

  1. об’єктивно, незалежно від людської свідомості існують речі, вони — дже­рело відчуттів, уявлень, понять, знань;
  2. поняття, уявлення людини є копія­ми, знімками, відображенням об’єк­тивної дійсності: вони є тим ідеальним, яке утворюється внаслідок відображення матеріального;
  3. у теорії пізнання, як і в інших нау­ках, треба бути діалектиком, тобто роз­глядати наші знання про світ не як щось незмінне, а в їх діалектичному взаємо­зв’язку, переході від незнання до знан­ня, від простого до складного (див.: Ле­ні н В. І. Повн. зібр. тв., т. 18, с. 92—93).

Ленінська В. т. є методологічною ос­новою матеріалістичної психології.

відпочинок — у психології —ді­яльність суб’єкта, не заповнена трудо­вими справами. Під час В. відбувається відтворення людини як головної про­дуктивної сили суспільства, духовний розвиток її як особистості, вдоволення потреб у дозвіллі, іграх, розвагах, знят­тя фізичної і нервово-психічної втоми. У радянській психології утверджується концепція активного відпочинку, що на­самперед передбачає духовний прогрес особи (групи) завдяки раціональній зміні видів і місця діяльності, заповне- ності часу В. суспільно і особистісно значущими справами. Актуалізація про­блем активного В. спричинилася до поя­ви окремої галузі психології — психо­логії відпочинку і дозвілля.

ВІДТВОРЕННЯ — один з процесів пам’яті, під час якого відбувається ожив­лення свідомості у вигляді образів об’єктів, що колись сприймалися, уяв­лень, думок, почуттів, дій. В. здійсню­ється завдяки активізації раніше утво­рених тимчасових нервових зв’язків у мозку людини. Істотною рисою В. є ре­конструкція відтворюваного матеріалу, що відбувається під час його зберігання.

В.    може бути мимовільним, що відбува­ється без спеціальної мети — пригадати, і довільним — цілеспрямованим проце­сом, який викликається свідомо постав­леною задачею — пригадати щось. До­вільне В. має вибірковий характер, воно потребує мислительних і вольових зу­силь.

ВІДЧАЙ — психічний стан розпачу, безперспективності (дійсних чи уявних), зневіри людини у свої можливості, втрата позитивних надій щодо сучасного і май­бутнього. В. може виникати на грунті невиліковних хвороб, глибоких розла­дів нервової системи і психіки, а також завдяки збігу надто несприятливих для даної людини зовнішніх обставин. Дуже важливо,]щоб людина вміла подолати В., не дала йому заволодіти своїм духовним світом. У стані В. іноді спостерігають­ся найбільші злети в поведінці (захисні реакції щодо стресових ситуацій), коли люди чинять відчайдушний опір, здій­снюють відчайдушні зусилля.

ВІДЧУТТЯ — психічний процес, що полягає у відображенні мозком власти­востей предметів і явищ об’єктивного світу, а також станів організму при безпосередньому впливові подразників на відповідні органи чуття. Матеріаль­ним органом В. є аналізатори. Органи чуття людини одержують, відбирають, накопичують інформацію і передають її в мозок. У результаті виникає адек­ватне В. навколишнього світу і стану самого організму. Виникнення В. зу­мовлюється перетворенням специфічної енергії подразника, який впливає в да­ний момент на рецептор, на енергію нервових процесів, перетворення енер­гії зовнішнього подразника на факт сві­домості. Як і будь-яке психічне явище,

В.   мають рефлекторну природу, їх фі­зіологічною основою є нервовий процес, який виникає під час дії подразника на відповідний йому аналізатор.

Здатність до В. виникла в процесі еволюції з подразливості (елементарна форма реакції живого організму на зов­нішні впливи).

Природничо-наукове обгрунтування матеріалістичної теорії В. дав І. П. Пав- лов у вченні про вищу нервову діяль­ність.

Діалектико-матеріалістичне розумін­ня В., яке спирається на ленінську тео­рію відображення та на дані науки, пря­мо протилежне ідеалістичним концепці­ям, що розглядають В. незалежно від діяльності мозку, у відриві від зовніш­ніх впливів, вважають їх першоосновою світу тощо.

Поряд із сприйманням В. складає чуттєвий рівень пізнання.

Оскільки В. виникають внаслідок впливу певного подразника на відповід­ний рецептор, їх класифікують за власти­востями подразників і рецепторів:                                                1)

В.   зовнішніх подразників (екстероцеп- тивні) — зорові, слухові, дотикові, ню­хові, смакові; 2) внутрішніх подразни­ків (інтероцептивні) — органічні (В. спраги, голоду тощо); 3) В. кінестатичні й статичні — В. рухів та положення тіла.

У людини розвиток В. зумовлений її суспільно-історичною, трудовою прак­тикою.

В ІЗ ІОН ІЗМ (від фр. уізіоп — привид, бачений) — збірна назва неістинних зо­рових відчуттів, вражень, які породжу­ються глибокими душевними розладами, вживанням наркотиків, алкоголю то­що. В. споріднений з галюцинацією.

ВІК — поняття, що характеризує період (тривалість) життя живої істоти, а також стадії життя. Рахунок В. ведеть­ся від народження до фізичної смерті Щодо людини існує кілька періодів її

В.— вік немовляти, ранній дитячий, дошкільний, молодший шкільний, під­літковий, юнацький, зрілий, вік старос­

 

ті (ранньої і похилої). Психологія вив­чає притаманні для кожного з них ві­кові особливості — анатомофізіологіч­ні і психологічні. Середній В. життя лю­дей у різних регіонах Землі, у різних країнах неоднаковий. У Радянському Союзі він становить ^72 роки.

ВІКАРУЮЧИЙ (лат. уісагіиз — за­ступник) — заміщуючий; наприклад, у сліпоглухонімих дотик замінює зір і слух, короткозорі люди, як правило, відзначаються гострим слухом. Здатність до заміщення однієї психічної функції іншою зумовлена способом організації і діяльності нервової системи (вікаруючі відчуття, образи, дії).

ВІКОВА ПСИХОЛОГІЯ — галузь пси­хологічної науки, яка вивчає закономір­ності психічного розвитку людини на різних вікових стадіях. Найбільше ви­вченим! у В. п. є дитинство, підлітковий і юнацький вік. Однак обмежувати В. п. лише цими періодами було б неправиль­но. Нині спостерігається розширення горизонтів В. п.— вивчення психологіч­них параметрів студентської молоді, людей зрілого віку і навіть похилого {ге­ронтопсихологія) .

ВІКОВА ЧУТЛИВІСТЬ — здатність людини до підвищеної чутливості щодо навколишнього світу (предметів, рослин, тварин, людей). У різних людей В. ч. неоднакова — найбільше вона вира­жена у дітей. Змінюється рівень і спря­мованість В. [ч., а це конкретно означає, що кожен період дитинства має свої не­повторні внутрішні умови розвитку. З віком відбувається не лише нарощення чи спад розумових сил, а й іноді затухан­ня (і навіть втрата) деяких цінних пси­хічних якостей уже прожитих вікових періодів. Приклади В. ч.: підвищене сприйняття мови в окремі періоди дити­нства, яскравість і гострота образів у дошкільника чи молодшого школяра, піднесення моральної чутливості у під­літковому віці, підвищена здатність до синтетичного мислення у юнацькому і особливо зрілому віці тощо.

ВІРА — прийняття певного тверджен­ня за істинне, що грунтується не стільки на об’єктивному факті чи логічному доведенні, скільки на емоційно-вольовій сфері. Діалектико-матеріалістична філо­софія розрізняє релігійну і наукову В. Довгий час у нашій філософській літера­турі В. висвітлювали лише в релігій­ному плані, як «сліпе переконання в існуванні надприродного світу» («Фило- софская знциклопедия», т. 1, с. 240). Наукова В. несумісна з релігією, це пе­
реконання людини, що грунтуються на знанні об’єктивних закономірностей роз­витку світу, причому така В. не супере­чить науці, а виникає з неї. Таким чи­ном, В. виражає внутрішні переконання суб’єкта в істинності ідеї, правильності плану її практичної реалізації. Зверта­ючись до практичної дії без переконань в істинності ідеї, яку вона збирається втілювати в життя, людина позбавлена вольової установки, цілеспрямованості.

Представники деяких напрямів сучас­ної ідеалістичної філософії (зокрема позитивізму і неотомізму) твердять, що наука і В. збігаються, причому під ос­танньою вони розуміють релігійну В.

Марксистська теорія наголошує на співвідношенні наукового знання не з будь-якою В., а лише з тією, яка спира­ється на дані науки, її аргументи і спо­нукає людину до практичного втілення наукових ідей. Тут знання і В. торкаю­ться однієї і тієї ж форми — явищ об’єк­тивної реальності. Наука творчо відо­бражає їх, а В., переконання виступають необхідною передумовою практичної дії в реалізації наукової ідеї.

У психології В. є передумовою і на­слідком навіювання і самонавіювання.

ВІСЦЕРАЛЬНА СИСТЕМА — див. Вегетативна нервова система.

ВОЛЯ — свідома саморегуляція лю­диною своєї поведінки і діяльності, ре­гулююча функція мозку, що полягає в здатності активно домагатись свідомо по­ставленої мети, переборюючи зовнішні та внутрішні перешкоди. В. виникла і сформувалась під впливом суспільної трудової діяльності в міру того, що, опа­новуючи закони природи, людина пере­творювала її своїми планомірними ді­ями. В. виконує дві взаємопов’язані функції — спонукальну та гальмівну, що виявляється у спрямовуванні актив­ності, її посиленні, а також у стриманні зовнішніх рухів та дій. Всупереч ідеаліс­тичному розумінню «свободи волі» як такої, що не залежить від об’єктивної дійсності і виходить з власного «я» (ін­детермінізм) ,                             марксистсько-ленінське

 

 
  Надпись: ЗО

вчення твердить, що вольові дії здійс­нюються із знанням справи і визначають­ся усвідомленою необхідністю. В. вияв­ляється у формі організованих дій, вчинків та поведінки. Суттєвою ознакою вольової дії є вольові зусилля, що пере­живаються як своєрідне напруження мобілізуючого характеру. Вольова дія починається з усвідомлення мети і праг­нення до неї, яке стає дійовим, перетво­рюючись на бажання, намір. Відповідно

 

до мети, яка визначає зміст та спрямова­ність дії, намічаються засоби її досягнен­ня. Нерідко рішенню передує зіткнення кількох поривань, тоді необхідне звужу­вання підстав для дії. Труднощі вибору мети можуть породжувати вагання, не­рішучість і супроводжуватися бороть­бою мотивів. Прийняття рішення іноді потребує значних зусиль. Недаремно в деяких психологічних теоріях В. йому надають вирішального значення. Але справжня цінність рішень і В. лю­дини визначається за їх втіленням.

«ВОПРОСЬІ ПСИХОЛОГИИ» —на­уковий журнал АПН СРСР. Виходить з січня 1955 р. 6 разів на рік. Містить стат­ті і повідомлення з усіх галузей психо­логічної науки.

ВПІЗНАВАННЯ — найпростіша фор­ма відтворення зафіксованого в пам’яті.

В.    пов’язує минулий досвід людини з актуальним сприйманням нею навколиш­нього середовища і сприяє її орієнту­ванню в навколишній дійсності. В. бу­ває неоднаковим за ступенем визначе­ності (переживання почуття відомого при неможливості точного визначення об’єк­та), повноти (визначається об’єкт, але не пригадуються умови його поперед­нього сприймання, призначення тощо) та узагальнення (впізнається конкрет­ний об’єкт без віднесення його до певної категорії, або, навпаки, конкретний об’єкт не впізнається, хоч є давно знайо­мим, а сприймається лише його катего­ріальна віднесеність).

Віднесення предметів до тої чи іншої категорії відіграє важливу роль при В. Розрізняють неспецифічне В., коли виз­начається лише категорія об’єкта (авто­машина), і специфічне В., коли визна­чається вид об’єкта (автомашина ГАЗ-24).

ВРАЖЕННЯ — чуттєві образи з яск­раво вираженим емоційним відтінком. Людині властиво проводити сприйняте через свої емоції і почуття, так би мови­ти, почуттєво оцінювати сприймане. В од­них людей така здатність виражена бі­льше. їх називають вразливими. Враз­ливість більше притаманна також дітям. Інші люди менше привносять до своїх

В.    почуттєвого, відповідно вони мен­ше вразливі. В. несуть у собі не лише пізнавальну інформацію, а й мають пев­ний емоційний відтінок.

ВСЕБІЧНИЙ РОЗВИТОК ОСОБИС­ТОСТІ — головна мета комуністичного виховання. Передбачає гармонійний роз­виток особистості, в духовному світі якої органічно поєднуються висока еру­диція, моральна і естетична досконалість, фізичне загартування організму. В. р. о. здійснюється через оволодіння особою знаннями, соціальним досвідом, духов­ними цінностями, що їх виробило люд­ство за свою багатовікову історію.

Психологічні аспекти В. р. о. є предме­том вивчення психології виховання.

ВТІХА — психічний стан вдоволено­сті людини внаслідок реалізації певної потреби (частіше духовної). Діти часті­ше втішаються лялькою, іграшкою, яс­кравим одягом, цукерками і т. п. У до­рослих людей потреби набагато об’єм­ніші. Велику В. людина переживає з приводу реалізації соціальних потреб — успіхів у праці, створенні наукових чи художніх творів, спілкування з симпа­тичними людьми, фізичного здоров’я рід­них і близьких, перспектив духовного вдосконалення тощо. Тут перелічено су­то земні підвалини В. на противагу релі­гійній В., яка переносить віруючу лю­дину у сферу ілюзій, потойбічного світу. У системі психологічної допомоги, яка практично має надаватися кожній лю­дині, реалістично зумовлена В. посідає чільне місце.

ВТОМЛЮВАНІСТЬ — зрушення у фізіологічному стані організму людини внаслідок щойно виконаної фізичної або розумової праці. У психологічних до­слідженнях В. розрізняють два типи по­казників:   об’єктивні та суб’єктивні.

Основними об’єктивними показниками

В.   є збільшення часу та зниження якості виконання певних операцій. За цими за­гальними показниками стоять такі кон­кретні психічні явища, як звуження об­сягу уваги, сповільнення процесів пере­ключення та зниження її стійкості, а також зменшення обсягу короткочасної пам’яті, сповільнення асоціативних та мислительних процесів, зростання часу чуттєво-рухової реакції тощо. Суб’єк­тивними показниками В. є відчуття дис­комфорту та болю. Як показують психо­логічні дослідження, людина здатна ди­ференціювати інтенсивність В. принайм­ні за такими трьома ступенями: слабка, середня і сильна.

ВУНДЕРКІНД (нім. \УипсІегкіпсІ — букв, чудо-дитина) — дитина, яка ви­являє для свого віку винятковий розумо­вий розвиток або обдарованість у нау­ці, мистецтві, спорті, конструюванні то­що (див. Обдаровані діти). Іноді термін В. вживається в іронічному значенні, коли батьки дитини, довколишні чи сама ди­тина заявляють про якусь винятковість, а реально її немає, претендують на талант

якого насправді в дитини немає. Такі діти часто виявляють негативні риси: заздрість, підвищену образливість, хво­робливе самолюбство, вередливість тощо.

ВЧЙНОК — у психологічному розу­мінні специфічний вид розумово-вольової дії, необхідна складова діяльності лю­дини, вияву її характеру і поведінки. На відміну від автоматичних, звичних, стандартних поведінкових дій при здій­сненні В. відбувається творення нових індивідуально-значущих і суспільно ко­рисних морально-психологічних цінно­стей, зразків спільної діяльності людей.

В.   відіграє винятково важливу роль у морально-психічному розвитку осо­бистості, В. органічно поєднує в собі діалектичний сплав індивідуального і суспільного, суб’єктивного і об’єктив­ного, свідомості і діяльності, мотиву і на­слідку, слова і діла. Розрізняють пози­тивні і негативні В. Часто грані між ни­ми умовні.

У розгорнутому вигляді психологічна структура В. містить послідовний ряд певних функціональних етапів його пере­бігу: 1) попереднє усвідомлення мети, боротьба мотивів; 2) вибір (або створен­ня) необхідних засобів досягнення мети; 3) прийняття рішення; 4) виконання при­
йнятого рішення; 5) оцінка якості вико­наної дії; 6) фіксація в індивідуальному досвіді результатів і способів здійснення вчинку.

Враховуючи морально-психологічну сутність В., його значення для розвитку особистості, можна вважати, що форму­вання прагнення і здатності особистості до здійснення морального В. є важливим завданням виховної роботи серед трудя­щих і зокрема молоді.

ВЧУТТЯ, ВЧУВАННЯ — термін фі­лософії і психології, широко вживаний також у художній літературі. Означає об’єктивацію відчуття, внесення його у відображуване явище, наприклад хо­лодно-болючий вітер, сумний ландшафт, веселий колір, натхненна споруда та ін. Сутність В. полягає в тому, що риси, приписувані предмету, переживає лю­дина, і в той же час створюється вражен­ня, що ці відчуття і переживання існу­ють у самому предметі як його внутріш­ні властивості. В. є своєрідною психоло­гізацією предметів і явищ, що оточують людину, з допомогою її власних відчут­тів і переживань. В. має неабияке зна­чення у творчості письменників, худож­ників, митців та для інших людей — у сприйманні творів літератури і мис­тецтва.

 

 

 

 

 
 

г

 

 

 

ГАЛЮЦИНАЦІЯ (від лат. — (Ь)а- Ііиііпаіо — марення) — хибне сприй­няття, що виникає поза впливом реально існуючого в даний момент об’єкта под­разнення. Г.— істотна ознака психіч­ного захворювання. В поодиноких ви­падках спостерігаються у людей психіч- но’здорових (наприклад, гіпногонічні Г.).

За вченням І. П. Павлова, Г. виника­ють внаслідок патологічної інертності подразнювального процесу в деяких ді­лянках кори великих півкуль головного мозку при неповному гальмуванні решти ділянок. Залежно від аналізаторів, у межах яких виникають Г., розрізняють зорові, слухові, тактильні, смакові, нюхові. Г. можуть поширюватися на кілька аналізаторів одночасно (склад­ні Г.).

ГАЛЬМІВНИЙ ТИП — один з типів нервової системи, що характеризується сильно розвиненим пасивно-оборонним рефлексом і слабкістю нервових процесів. Звідси друга, основна його назва — слабкий тип.

ГАЛЬМУВАННЯ —у психології—нер­вовий процес,що лежить в основі умовно­рефлекторної діяльності живого організ­му. Г. взаємодіє і водночас нерозривно пов’язане з протилежним нервовим про­цесом — збудженням і полягає в припи­ненні або послабленні нервової актив­ності. Г. пригнічує збудження і пере­шкоджає його виникненню; спричиню­ється впливами зовнішніх і внутрішніх подразників. Розрізняють безумовне (зовнішнє, пасивне) і умовне (внутріш­нє, активне) Г. (П. К- Анохін, 1958). Цей процес має складну фізико-хімічну основу, де провідна роль належить електрохімічним явищам.

Г. сприяє диференціації, спеціаліза­ції умовного рефлексу. Кожний умовний подразник, на який вироблено умовний рефлекс, стає поступово гальмівним, якщо його певний час не підкріплювати безумовним подразником. Це згасання є одною з основних властивостей кірко­вих клітин. Г., як і збудження, буває різної сили і глибини, підлягає іррадіа-

 
   

ції і концентрації. Обмежуючи процес збудження в корі головного мозку, за­тримуючи активізацію тих чи інших уже вироблених у ній зв’язків,. Г. є необхідною умовою розвитку аналізу і синтезу в пізнанні явищ навколишньої дійсності, правильного орієнтування в них, вироблення нових дій, уміння по­водити себе відповідно до вимог групи, суспільства. Г. виступає певною мірою як охоронець клітин кори великих пів­куль головного мозку.

ГАПТЙЧНИЙ (гр. акхікЬЯ>— доти­ковий) — хапальний, стискувальний. У психології говорять про Г. чутливість, певний рівень її має важливе значення для виконання певних видів діяльності. Немовлятам найчастіше властиві Г. ре­акції, що виявляються в міцному хапан­ні іграшок.

ГАРМОН ЇЙН ЇСТЬ,     ГАРМОНІЯ

(від гр. арр,ол>іа — злагодженість) — у психології — поєднання індивідуальних чи особистісних позитивних рис. Г. ви­робляється в процесі виховання особи і участі її в життєдіяльності певного ко­лективу. Г. особистості, психічного яви­ща чи процесу характеризує його високу організованість, інформаційну і соціа­льно-психологічну співмірність. Щоб по­глиблювати Г., потрібні неабиякі зу­силля особи, колективу і матеріальні витрати суспільства. Принцип Г. роз­витку є атрибутом системи з високим рівнем структурності її елементів.

ГЕДОНІЗМ (гр. ї|6оут) — насолода) — філософсько-етичне вчення, за яким найвищою метою і найвищим благом люд­ського життя є чуттєве вдоволення, насолода. Найповніше виявлення знай­шло в ідеях давньогрецького філософа Епікура (епікуреїзм). Г. протилежний аскетизму. Марксизм виступає проти перебільшення ролі насолоди, розуміння людини лише як природної істоти з її індивідуальними радощами і втіхами. Людина є суспільною істотою, з сус­пільно зумовленими потребами, запита­ми, інтересами. Цього не бачили пропо­відники Г. в минулому. Однак марксизм не відкідає Г. цілком, він підкреслює, що світ, який оточує людину, має при­носити їй втіху, насолоду.

* ГЕДОНІЯ (від гр. т]6ол>т| — насоло­да) — психічний стан; приємне само­почуття, відчуття піднесення, вдоволен­ня, насолоди.

ГЕНЕАЛОГІЯ (гр. уж&аХоуіа — родовід) — історія роду певної особи. У психології знання Г. важливе для вста­новлення генотипу індивіда, його здіб­
ностей, обдарованості тощо, а також для з’ясування витоків психічного недугу.

ГЕНЕТИЧНИЙ КОД (від гр. уєл>єаіЄ — походження) — відносно стійка система кодування спадкової інформації в мо­лекулах нуклеїнової кислоти. Г. к. фор­мується з елементарних одиниць спадко­вості — генів. Для кожної людини він має індивідуальні відмінності, що на­кладає істотний відбиток на її природні задатки, схильності і є фізіологічною передумовою її психологічного профі­лю, індивідуального оптимуму в діяль­ності.

ГЕНЕТИЧНИЙ МЕТОД — у психоло­гії—спосіб дослідження психічних явищ, що грунтується на аналізі їх походження і розвитку. Передбачає вивчення почат­кових умов розвитку, вичленування ос­новних стадій, етапів тощо. Г. м. виник у XVII ст., у психології набуває поши­рення з другої половини XIX ст. У поєд­нанні з моделюванням, системним, струк­турним та іншими методами Г. м. дає змогу вивчати явища в часі, переходи від нижчих форм до вищих, одержувати вірогідні знання про психічні феномени в їх динаміці.

ГЕН ІАЛЬН ЇСТЬ (від лат. ^епіаііз — притаманний генієві, плідний) — осо- бистісна характеристика людини, най­вищий ступінь її обдарованості, таланту. Г. людини виявляється у творчій діяль­ності (технічній, науковій, художній, організаційній), результати якої мають соціально-групову і вселюдську значу­щість. Г. включає природжені задатки і нахили й особливо набуті індивідом за певних історичних умов його творчості. Г. означає, з одного боку, здатність лю­дини до творчого злету, а з другого — оцінку результатів творчості генія.

Якісний стрибок у діяльності індиві­да, що підносить його творчість на рі­вень Г., настає внаслідок величезного напруження всіх фізичних і нервово- психічних зусиль у поєднанні з об’єк­тивними потребами і закономірностями розвитку історичної практики певного класу, народу.

ГЕНОТЙП (від гр. уеVVаю — поро­джую і тбяо? — відбиток, зразок) — сукупність спадкових структур організ­му (насамперед, генів). У Г. індивіда ко­реняться причини спадкових захворю­вань психіки, а для здорових людей — витоки темпераменту, індивідуальних рис обдарованості тощо. Знання Г. має істотне значення для оптимізації навчан­ня і виховання людини.

Див. Фенотип.

 

ГЕОПСИХІЧНІ ЯВИЩА — виника­ють внаслідок впливу на психіку лю­дини факторів земного середовища — тиску атмосфери, температури грунтів, клімату, вітру тощо.

ГЕРМАФРОДИТИЗМ — явище ста­тевого усереднення; характеризується наявністю в особини одночасно ознак чоловічої і жіночої статі. У нижчих організмів (наприклад, безхребетних тва­рин) Г. є природним явищем, у вищих тварин, а особливо у людей, він є виявом патології. Г. накладає істотний відбиток на психологію і поведінку таких індиві­дів, на ,їх спілкування і діяльність.

ГЕРОЇЗМ (від гр. іірсод — воїн, бога­тир) — найвищий вияв самовідданості, мужності, відваги, хоробрості при вико­нанні значущих дій. Розрізняють Г. індивідуальний, груповий і масовий. Може виявлятися на полі бою (військо­вий Г.), у праці (трудовий Г.), у побуті (наприклад, при рятуванні дітей від пожежі тощо). Г. не є чимось надприрод­ним, він — наслідок неймовірної кон­центрації і виявлення фізичних і мораль­них зусиль індивіда (групи). Виявляє­ться Г. у визначних, величних, краси­вих вчинках передусім людського ду­ху, волі, характеру, як-от: Г. першопро- ходців космосу, будівників БАМу, Г. ма­тері, яка народила і виховала багато дітей, тощоДГероїчні вчинки завжди по­в’язані з самопожертвою, безкорисли­вістю.

ГЕРОНТОПСИХОЛОГІЯ (від гр. уєр- ©V—старий, фих'Й — душа і Ібуо£ —вчен­ня) — галузь психологічної науки, яка вивчає явища і процеси, пов’язані зі ста­рінням організму, виявлення в ньому інволюційних тенденцій (притуплення окремих психічних функцій, затухання окремих процесів, спад активності осо­би).

Предметом Г. є вивчення психоло­гічних аспектів старості і психологіч­ної підготовки особистості до неї.

ГЕШТАЛЬТПСИХОЛОГІЯ (від нім. Оезіаіі — образ, цілісна форма, струк­тура, конфігурація, гр. фцХт] — душа і Я6уо£ — вчення) — напрям у психоло­гії, який ставить у центрі вивчення ка­тегорію образу. Причому образ розгля­дається безвідносно до мотиваційних факторів його побудови, поза предмет­ною діяльністю індивіда. Школа Г. представлена М. Вертхеймером, який запропонував експериментальне вив­чення ср-феномена, В. Келером, К- Коф- фкою та ін. Гештальт розглядається як організоване ціле, властивості якого не можуть бути здобуті з властивостей його частин. Г. виникла на початку XX ст. як реакція проти атомізму у психології. Позитивним у Г. був заклик розглядати психічне життя в його цілісності. Лідери Г. прагнули надати психологічному пі­знанню такої ж експериментальної спря­мованості, як це спостерігалося у фізико- математичних науках. Тому однією із стрижневих ідей Г. стала ідея ізомор­фізму фізіологічних і психічних проце­сів. Келер висунув гіпотезу інсайта — раптового осяяння. Г. одержала деякі позитивні результати на шляху експе­риментального вивчення чуттєвих обра­зів уцілісності, динаміці, перетвореннях. Однак Г. роздирали внутрішні супереч­ності між вихідним феноменологічним підходом і фактичними експерименталь­ними дослідженнями. Слабкість Г. по­лягає в її хибній феноменологічній ме­тодології (Е. Гуссерль та ін.), нездатно­сті вийти за межі психофізичного паралелізму. Представники Г. так і не змогли реалізувати ідею цілісності в психології, яка охопила б у загально- психологічній теорії єдність зовнішнього і внутрішнього. Хибність методології перешкодила Г. пов’язати категорію об­разу з реальною, предметною дією, а це спричинилося в майбутньому до розпаду самої школи Г.

гїдн їсть — етичне і психологічне поняття, в якому фіксуються уявлення про цінність людини як особистості. Г. також категорія соціальної психоло­гії, означає ставлення людини до самої себе (на грунті адекватної самооцінки) і ставлення до неї інших людей. У пси­хологічному плані Г. є формою вияву самосвідомості і самоконтролю, на яких базується вимогливість людини до самої себе. Поняття Г. тісно пов’язане з такими морально-психологічними категоріями, як совість, честь, відповідальність. Ви­вчення Г. на рівні соціальних почуттів є об’єктом психології, а на рівні суспіль­ної ідеології — предметом етики.

ГІДРОЦЕФАЛІЯ (від гр. обсор —вода і хефа^т| — голова) — водянка голов­ного мозку; хвороба, пов’язана зі збіль­шенням кількості спинномозкової рі­дини в черепній порожнині. Г. буває вродженою й набутою. Вроджена Г. є наслідком інфекційних захворювань, травм та інтоксикацій матері під час ва­гітності. Набута Г. виникає внаслідок травм мозку під час пологів або мозкових захворювань в ранньому дитинстві.

У гідроцефалів голова має великі роз­міри, лобні та тім яні бугри різко виді-

ЛЙЮТЬСЙ, КІСТКЙ черепа дуже ТОНКІ, че­репні шви розширені, а інколи й розхо­дяться. Нерідко Г. призводить до розумо­вої відсталості різних ступенів.

ГІЛОЗОЇЗМ (від гр. іЗХт] — речовина, матерія і — життя) — філософське вчення про загальну одухотвореність матерії, про наявність у всіх матеріаль­них формах здатності до відчуття, сприй­мання і мислення.

Г. в тих чи інших формах спостерігав­ся у філософів і натуралістів різних епох (Фалес, Дж. Бруно, Спіноза, Дідро, Геккель, Лейбніц та ін.). Нерідко Г. служив своєрідною формою матеріалі­стичного світосприймання. Визнаючи відображення і свідомість невід’ємною властивістю матерії, гілозоїсти тим са­мим заперечують ідеалістичне уявлення про ідеальне як про самостійну духовну субстанцію.

Діалектичний матеріалізм припускає наявність у самому фундаменті матерії властивості, схожої з властивістю відо­браження. Проте психічне як таке (від­чуття, мисль, свідомість) є властивістю не будь-якої, а лише високоорганізованої матерії — мозку.

ГІПЕРТРОФІЯ (від гр. бяєр...— пре­фікс, що означає надмірність, і троф'Г) — живлення) — надмірне збільшення об’єму певних органів тіла; підсилений розвиток окремих психічних функцій.

ГІПНОЗ (від гр. Ояуо£ — сон) —стан, близький до сну, при якому зберігається можливість контактування загіпнотизо­ваного з гіпнотизером і виконання спо­нукань останнього. Нерідко Г. назива­ють частковим, парціальним сном. В основі Г. лежить гальмування вищих відділів головного мозку. Однак, на від­міну від звичайного сну, гальмуванням охоплюються лише окремі ділянки моз­ку, зберігаються окремі осередки збуд­ження (так звані «сторожові пункти»). Під час Г. інтенсивність гальмування виражена досить різко. Наявність об­меженої ділянки концентрованого збу­дження у поєднанні з глибшим, ніж у звичайному сні, гальмуванням в решті функціональних ділянок кори головного мозку сприяє утворенню контакту за­гіпнотизованого з гіпнотизером. Г. є динамічним процесом. Основні фази Г.— зрівнювальна, парадоксальна, ультра- парадоксальна. Явище Г. широко ви­користовується у медичній практиці для лікування ряду захворювань, насамперед нервових і психічних.

ГІПНОЛОГІЯ (від гр. Оллю£ — сон і            — слово, розум) — комплексна галузь науки, предметом вивчення якої є фізіологічні та психічні основи сно- подібних станів (насамперед, гіпнозу) і можливості їх практичного застосу­вання в медицині, педагогіці тощо.

ГІПНОПЕДІЯ (від гр. Оллюд — сон, ясабеіа — навчання, виховання) — га­лузь педагогічної науки, предметом якої є розробка методів навчання під час сну. Інша назва — ноктопедія. Сно- навчання було відоме ще в давнину. Жерці китайських, індійських, тібетсь­ких, ефіопських, єгипетських, грецьких храмів нашіптували уві сні своїм учням різні філософські та релігійні тексти з метою кращого їх запам’ятання. Згодом здійснювалися спроби навчання у стані гіпнозу. В перші десятиліття XX ст. в різних країнах провадились аматорсь­кі гіпнопедичні сеанси (заучування уві сні телеграфного коду курсантами тощо), але пріоритет систематичної на­укової розробки Г. належить нашій країні. У 1936—1940 рр. радянський учений А. М. Свядощ розробив наукові основи Г. на основі павловського вчення. Приблизно в ті ж роки Г. почав займа­тися Л. А. Близниченко. Розроблена ним методика нині іноді використовується в нашій країні і за рубежем для вивчен­ня іноземних мов, для засвоєння різно­манітного довідкового матеріалу, науко­вих формул, історичних дат, латинських термінів. За даними окремих дослідни­ків, Г. пришвидшує процес запам’ятан­ня у 4—5 разів. При цьому забезпечує­ться міцність запам’ятання.

Поряд з цим Г. зазнає і серйозної кри­тики. Деякі автори ставлять під сумнів продуктивність гіпнопедичного навчан­ня. Ще більше сумнівів існує щодо впли­ву снонавчання на здоров’я. Нез’ясова- на до кінця і психологічна та фізіологіч­на природа Г.

ГІПОБУЛІЯ (від гр. Ояо...— префікс, що означає нестачу, і арооХіа — нерішу­чість) — зниження вольових дій. Вини­кає внаслідок перевтоми, фізичного або нервового виснаження, вживання нарко­тиків, алкоголю, а також при деяких психічних розладах, наприклад припад­ках істерії. При Г. різко знижується контроль індивіда за своїми словами і вчинками.

ГІПОПАТІЯ (відгр. ояо — під, з-під і яа'О'о? — страждання, хвороба) — хво­робливий стан організму, що виявля­ється у зниженні тонусу сенсорних, емо­ційних, мнемічних та інших психічних процесів. Г. може бути зумовлена пато­логічними або інволюційними процесами

 

в організмі людини, нервовим шоком чи психічним стресом. У стані Г. люди­на, наприклад, може усвідомлювати тра­гізм певної ситуації, однак страждати нездатна. Знайома обставина чи знайомі люди для неї здаються незнайомими, ніби вона їх вперше бачить. Протилеж­ним до Г. є явище гіперпатії — посилен­ня, інтенсифікація психічних процесів. При гіперпатії відчуття можуть досяга­ти больових рівнів, довільно народ­жуються думки («наплив думок»), емо­ційні реакції набувають гранично вели­кої сили аж до відчуття безперспектив­ності, загибелі світу, втрати смислу жит­тя тощо. Обидва стани характеризують аномальні прояви людської психіки.

ГІПОТЕЗА (від гр. блоФеоІе — осно­ва) — в психології — форма наукового припущення, при якому на основі ряду фактів роблять висновок про причинний зв’язок явищ, предметів, подій. Г. широко використовується у психологіч­ному пізнанні, основні етапи якого: постановка проблеми, вибір об’єкта до­слідження, розробка Г., використання різноманітних прийомів для збирання фактичного і експериментального мате­ріалу, логічна і практична перевірка припущення.

Г. є імовірним знанням; лише після перевірки і доведення Г. може стати тео­рією.

ГІПОФІЗ (від гр. блофшід — від­росток) — нижній придаток мозку (у людини масою близько 0,5 г). Розміще­ний біля основи головного мозку, під схрещенням зорових шляхів. Як залоза внутрішньої секреції, що підпорядкова­на центральній нервовій системі, Г. справляє безпосередній вплив на ріст людського тіла. Захворювання Г. може призвести до порушення пропорцій тіла (карлики, гіганти тощо), а нерідко й до відхилень у психіці.

ГІПОФУНКЦІЯ (від гр. ало— під, з-під і лат. Гипсііо — виконання, звер­шення) — знижена робота певного орга­на або недостатність, заниженість пев­ної психічної функції, наприклад Г. уваги, пам’яті, мислення. Термін Г. є протилежністю гіперфункції. При Г., як і при гіперфункціях, порушується нормальна життєдіяльність організму, перебіг психічних процесів.

ГЛИБИННА ПСИХОЛОГІЯ — уза­гальнена назва для ряду концепцій зарубіжної психології, які вивчають так звану «глибинну душу», глибинні сили особистості на противагу тим про­цесам, що розгортаються «на поверхні» духовного життя. Прихильники Г. п. ігнорують значення свідомого в життє­діяльності особистості, надають винят­кового значення підсвідомим прагненням і спонуканням як таким, що нібито ви­являють справжню сутність людської психіки.

Аморфність теоретичних засад Г. п. спричинялася до того, що в її межах об’єднуються різні психологічні течії і школи (вчення 3. Фрейда, К- Юнга, А. А. Адлера, неофрейдизм, необіхевіо- ризм, егопсихологія та ін.).

Значне місце в Г. п. посідає вивчення мотивів поведінки людини, причому активна роль відводиться несвідомій мотивації. За уявленнями представни­ків Г. п., зовнішній світ не має істотного значення для психіки, він може лише справляти певний гальмівний вплив на розкриття природжених спонукань (пан- сексуалізм 3. Фрейда, «воля до влади» А. А. Адлера, колективна несвідомість К. Юнга тощо).

Г. п. є неоднорідною і суперечливою течією в сучасній зарубіжній психології. Діалектична оцінка її передбачає: а) відсічення всього суб’єктивістського і механістичного, що привнесено до Г. п. різними школами ідеалістичного світо­розуміння; б) позитивне збереження і розвиток того цінного, що внесла Г. п. в розуміння людської психіки,— методи психотерапії, нові факти в психології несвідомого, постановка проблеми психо­логічного вивчення глибинної сутності особистості, в історії культури — тлу­мачення міфів, символів, релігійно-ма­гічних обрядів тощо.

Прогрес психологічного пізнання ви­магає діалектико-матеріалістичного пе­реосмислення конкретних фактів, які накопичила Г. п., її експериментальних прийомів і методичних процедур у на­прямі об’єктивного і поглибленого вив­чення закономірностей людської психіки на індивідуальному і колективному рів­нях її вияву.

ГЛУХОН ІМОТА — відсутність або глибоке порушення слуху і пов’язана з ним відсутність мовлення. Г. виникає внаслідок глухоти уродженої або набутої в домовний період на відміну від алалії та афазії, що є результатом органічних уражень. Дитина, яка народилася глухою або втратила слух до закріплен­ня мовних навичок, неспроможна само­стійно навчитися говорити. Втрата слу­ху навіть в п’яти-, семирічному віці веде до того, що дитина втрачає мовлення і потребує спеціального навчання.

При Г. патологічні процеси в органах слуху, як правило, необоротні. Боротьба з Г. полягає в попередженні й усуненні причин, які її породжують, а також в подоланні деяких її наслідків шляхом спеціального навчання з раннього віку.

Лише у небагатьох глухонімих повніс­тю відсутній слух, а у решти частково збережений (але не такою мірою, щоб розрізняти без спеціальної апаратури мовні звуки). Часто у глухонімих спосте­рігаються порушення функції вестибу­лярного апарату, які значною мірою компенсовані й виявляються лише шля­хом спеціального дослідження. Недостат­ність слухових вражень може частково компенсуватись за рахунок діяння збе­режених аналізаторів, здатності повно­цінно оперувати наочними образами. В СРСР організовано спеціальні нав­чально-виховні заклади для глухонімих дітей, де їх вчать сприймати зором усну мову («читати з губ»), говорити, читати, писати, розвивають залишки слуху, дають загальноосвітню і професійну під­готовку.

ГЛУХОТА — найгостріша фаза ура­ження слуху, за якої стає неможли­вим чітке сприймання усного мовлення. Розрізняють провідникову Г. (пору­шення та зрощення в системі передачі звуку до звукосприймального центру) та центральну (неврит слухового нерва). У більшості випадків при Г. зберігають­ся залишки слуху. Відповідно розріз­няють 4 групи глухоти: 1) відчуття силь­них механічних звуків (гудок, гудіння мотора); 2) відчуття людського голосу (крику) біля вушної раковини; 3) роз­різнення голосних а, у та окремих слів різної акустичної характеристики після тренування; 4) розрізнення голосних а, о, у та деяких приголосних (р), слів і речень після тренування. При значних залишках слуху Г. межує з туговухістю. Психологічно різниця між глухотою і туговухістю виявляється в обмеженості (при глухоті) чи необмеженій можливо­сті (при туговухості) формування слухо­вих образів слів й користування слухо­вим каналом для сприймання усного мовлення. Г. буває вроджена і набута.

Г. у дітей може бути результатом трав­ми, зокрема під час пологів. Г. нерідко розвивається внаслідок тривалого впли­ву сильного шуму і вібрацій, а також інтоксикацій деякими лікарськими ре­човинами (хініном, стрептоміцином) та промисловими отрутами (миш’яком, ртут­тю). Розрізняють ранню та пізню Г. Якщо дитина втрачає слух у домовний період чи на початку формування мови,— це рання Г. В таких випадках рано- оглухла дитина не має змоги оволодіва­ти мовою без спеціальних прийомів на­вчання, а якщо мова вже почала форму­ватися, то рання Г. може призвести до розладу недостатньо закріплених мовних навичок. Г., що настає після того, як мова у дитини сформувалася, є пізньою. При значних залишках слуху суттєву допомогу надають звукопідсилювальні апарати. Лікування Г. здебільшого ма­лоефективне. Якщо причиною Г. є ура­ження звукопровідного апарату (ото­склероз та ін.), покращання слуху дося­гається через хірургічне втручання.

ГНІВ — психічний стан людини. Фізіологічним механізмом Г. є підви­щення процесів збудження в корі голов­ного мозку, викликаних певними нега­тивними подразниками. У психічному плані Г. виявляється під час негативних емоційних станів, супроводжується по­слабленням вольового і розумового кон­тролю над свідомістю і поведінкою. Причини Г. можуть бути різними — фі­зичними і фізіологічними (наприклад, при ударі, опіках, пораненнях), мораль­ними (образа), соціальними (пов’язані з класовими інтересами). Г. має специ­фічні зовнішні вияви в різних рухах, мі­міці, жестах, словах. Г. є однією з ос­новних емоцій, виявленням інстинкту са­мозбереження. Не слід приймати рішення у стані Г., коли знижений вольовий і інтелектуальний контроль особи над собою і своїми діями.

ГОЛОД — відчуття, викликане відсут­ністю або недостачею їжі. Фізіологічна основа Г.— внутрішні подразнення пе­риферичних нервових клітин стравоходу і шлунка внаслідок збіднення крові необхідними елементами і передача збу­джуючих імпульсів до мозкових центрів. Переробка в мозку інформації відчуття Г. веде до виконання організмом орієн­тувальних рухів щодо пошуків їжі.

Г. є також психофізіологічним станом, який характеризується незабезпеченістю поживою на противагу ситості як забез­печеності харчами.

У суспільних стосунках термін Г. нерідко вживається для означення не­достачі чогось (наприклад, книжковий Г., душевний Г., Г. до творчої діяльно­сті, коли людина певний час не могла нею займатися).

ГОМЕОСТАЗИС (від гр. броюд — од­наковий, подібний і отаоїС — стан) — здатність живого організму підтримува­ти стабільність свого внутрішнього середовища в умовах безперервної зміни фізико-хімічних, енергетичних, інформа­ційних умов його життя. Ця стабільність забезпечується завдяки певним адап­таційним діям, а на рівні людини також актами психічної саморегуляції. Зокре­ма, для Г. виняткове значення має ви­переджаюче відображення, бо саме зав­дяки йому організм швидко і ефективно реагує на зміну зовнішніх впливів і здійснює відповідні корекції з саморегу­ляції. Принцип Г. виявився плідним для вивчення регуляції всередині організму, але він слабкий, недостатній для пояс­нення творчої діяльності людини, її невдоволеності досягнутим, постійної по­треби у зміні і вдосконаленні навколиш­нього світу, в самоудосконаленні.

ГОРДІСТЬ — моральне почуття; ви­никає в результаті усвідомлення особис­тістю суспільного значення своїх до­сягнень.

Почуття Г. виступає одним з регуля­торів процесу морального самовдоско­налення особистості

На перших етапах психічного розвитку людини Г. виявляється у формі емоцій­ної реакції на схвалення. Дальший роз­виток Г відбувається під впливом оці­нок членів первинних колективів (нав­чальних трудових, спортивних тощо). Становлення самосвідомості сприяє то­му, що переживання, які супроводжують почуття Г., дедалі більшою мірою почи­нають грунтуватися на самооцінці та переконаннях самої особистості.

Як наслідок неправильного вихован­ня, переоцінки особистості в колективі та недостатнього рівня розвитку її само­свідомості можуть виникати хворобливі форми вияву Г. (чванливість, зарозумі­лість, пиха).

Велику роль у формуванні Г. відіграє колектив. У соціалістичному суспільст­ві почуття Г. набуває високого змісту, якщо людина оцінює свої успіхи у зв’яз­ку із здобутками колективу, свого на­роду, інтернаціональними завданнями людства.

ГОРМІЧНА ПСИХОЛОГІЯ (ВІД гр.

ЗрИ — прагнення, інстинкт, потяг) — психологічна концепція, що виникла на початку XX ст. на грунті традиційного вчення про інстинкти.

Становлення Г. п. пов’язують з іменем англійського психофізіолога Мак-Ду- галла (1871 —1938). У своїх працях він прагнув підвести фізіологічну базу під людську свідомість. У дослідженнях з фізіологічної психології і нейрофізіо­логії тяжів до фрейдизму. Перебував під впливом ідеалістичної філософії Ніц- ше, Шопенгауера, а тому сам припустив­ся суб’єктивізму у тлумаченні психічних явищ. Науково доведено, що гормони ві­діграють важливу роль у регуляції об­міну речовин. Проте неправомірно пе­реносити їх роль у сферу психічного життя людини, оголошувати визначаль­ними. Соціальна психологія, яка грунту­ється на діалектико-матеріалістичній методології, показує неспроможність на­туралістичного підходу Г. п. і обгрунто­вує тезу про визначальну роль соціа­льних факторів щодо свідомості і життє­діяльності людських індивідів.

Г. п. не дістала широкого розповсю­дження і нині виявляється іноді в ок­ремих психотерапевтичних процедурах зарубіжних психологів.

ГОСТРОТА ЗОРУ — властивість зо­рового аналізатора, яка характеризує його просторовий поріг. Г. з. вимірює­ться тією мінімальною відстанню між дво­ма точками, при якій можливе сприй­няття їх роздільності. За нормальну Г. з. вважають таку, поріг якої дорівнює 1 кутовій мінуті. Отже, людина, Г. з. якої дорівнює «одиниці», розрізняє від­стань між двома точками, що сприйма­ється під кутом 1' (на відстані 6 метрів). Середня Г. з. у людей від ЗО до 40 кутових секунд.

Г. з. змінюється залежно від відстані до об’єкта спостереження, його освіт­лення, контрасту між об’єктом і фоном, психофізіологічними характе­ристиками аналізатора тощо.

ГРАФІВ М£ТОД (граф-моделюван- ня)— прийом пізнання, що застосо­вується у психології, здебільшого при вивченні процесів мислення, а також динаміки соціально-психологічних про­цесів. Г. м. базується на теорії графів — одному з розділів топології. Сутність теорії графів полягає у використанні ліній для визначення певних дій, ходів тощо. Ці лінії можуть об’єднуватись у замкнуті фігури, як плоскі, так і об’є­мні, або бути незамкнутими; при цьому самі лінії мають назву «ребра графа», а точки, з яких вони виходять,— «вер­шини графа». У психології граф-моде- лювання дає змогу, наприклад, певною мірою об’єктивувати процес розв’язання завдання. Для графа обираються умовні зображення ліній, масштаб (наприклад, за часом,— коли 10' означають 1 см лі­нії), напрями ребер (наприклад, при вертикальному виборі осі з лівого боку відкладаються правильні варіанти дій, з правого — помилкові). Якщо скориста­тися визначенням різних форм ліній (пунктирна, жирна, подвійна на ін.) для характеристики окремих видів мис- лительних дій (аналогія, комбінування та ін.), то зрештою можна одержати досить характерну картину перебігу мислительного процесу в цілому. Граф- моделювання має певні переваги над блочним, оскільки розкриває графіч­но деякі особливості розумових дій та мислительних стратегій в цілому. Проте не слід перебільшувати можливості Г. м., треба пам’ятати про його допоміж­ну роль у вивченні психічних процесів.

ГРОМАДСЬКА ДУМКА — поняття соціології і соціальної психології, в якому відображається наявність у со­ціальної групи (колективу) спільних уявлень, суджень, спільного розуміння значущих для неї предметів і явищ. Г. д. як спільність суджень членів гру­пи виникає в ході їх спільної діяльності (суб’єктно-об’єктні відносини) і спіл­кування (суб’єктно-суб’єктні відно­сини). Г. д. є сукупністю оціночних суджень, в яких відображається пози­ція соціальної групи щодо важливих для неї подій. У Г. д. тісно перепліта­ються раціональний і емоційно-вольо­вий компоненти: це конкретно означає, що Г. д. поєднує в собі спільні для чле­нів групи уявлення і судження про пев­ні об’єкти і в той же час включає став­лення до відображуваних об’єктів (схва­лення, осуд, індиферентність).

У Радянському Союзі Г. д. спирається на принципи і норми морального кодексу будівника комунізму. Г. д. виконує такі основні функції: пізнавальну, спонукаль­ну, інтегративну, регулюючу.

Виникнення і формування Г. д. здій­снюється шляхом діалектичного взаємо­проникнення, взаємоопосередкування ін­дивідуального і групового. Г. д.— важ­ливий показник інтегрованої соціальної групи (колективу). За ступенем сформо- ваності і рівнем зрілості Г. д. ми судимо про колектив як цілісну і дієздатну «оди­ницю» суспільства. Г. д. групи — це її атрибутивна соціально-психологічна ха­рактеристика. Водночас існують відмін­ності (нерідко істотні) у змісті та кон­кретних формах вияву Г. д. у виробни­чих, навчальних, творчих колективах. Істотний вплив на Г. д. справляють пред­метна діяльність колективу, стиль уп­равління в ньому, міжособистісні вза­ємини. Г. д. виростає на грунті індивіду­альної думки, яка найповніше відбиває уявлення і ставлення групи як цілісного утворення.

Найчастіше Г. д. колективу формує його керівник або лідери. Особливістю Г. д. є те, що вона тримається на внутріш­ньому переконанні людей, приймається ними добровільно, без примусу, вва­жається прийнятною для кожного члена колективу.

Г. д. групи може нести в собі як пози­тивний, так і негативний заряд. Позити­вно орієнтована Г. д. підвищує соціаль­ний авторитет групи, стимулює розвиток моральних рис особистості, є могутнім виховним фактором.

У соціалістичних виробничих колек­тивах Г. д. виконує важливу роль по мо­білізації трудящих на своєчасне і якісне виконання народногосподарських пла­нів, соціалістичних зобов’язань. Г. д. має чимале значення при обговоренні проектів законів, планів, сприяє уник­ненню однобічності і суб’єктивних оці­нок, рішень.

Не слід, однак, абсолютизувати мож­ливості Г. д., адже вона є спільною для більшості групи, але не обов’язково для кожного члена групи. У структурі Г. д. є значний вміст емоційного і того, що йде від буденної свідомості, групової психології. Звідси Г. д. не є такою не­обхідною і логічно ущільненою, як, наприклад, теорія чи концепція. У зміс­ті Г. д. нерідко співіснують суперечли­ві одне одному, емпіричні судження і відношення. Досвідчений керівник ко­лективу має підходити до Г. д. кон­кретно діалектично: підсилювати своїм авторитетом ті моменти Г. д., які сприя­ють згуртованості колективу, піднесен­ню його життєвості, дієздатності, і в той же час обмежувати сферу дії руйнівних для колективу моментів Г. д.

ГРУПОВА ПСИХОЛОГІЯ — психо­логія соціальної спільності (групи, асо­ціації, колективу). Не зводиться до ариф­метичної суми індивідуальних психо- логій членів групи, а становить певну цілісність. Г. п. є об’єктом вивчення со­ціології і соціальної психології.

ГРУПОВА СВІДОМІСТЬ — цілісна, рівнодіюча, яка складається з діалектич­ної суми індивідуальних свідомостей членів певної соціальної групи. Оскіль­ки соціальні групи утворюються насам­перед для виконання певного виду ді­яльності, то і в Г. с. провідними висту­пають ідеї і уявлення, які відображають мету, завдання і цілі того чи іншого виду діяльності. Г. с. не зводиться до простої арифметичної суми поглядів окремих членів групи, вона становить нову якість як відбиток найістотніших рис колек­тивної свідомості всієї групи. Знання Г. с. необхідні для з’ясування інтересів і потреб групи, для оптимального керу­вання діяльністю соціальної групи.

ГРУПОВІ ВЗАЄМИНИ — виникають і здійснюються між членами соціальної групи під час їх контактів. Г. в. можуть стосуватися предметної діяльності чле­нів групи, організаційної структури групової діяльності, міжособистісного спілкування. Цементуючим фактором Г. в. є мета предметної діяльності групи, суспільно ціннісні і особистісно значу­щі питання спільної життєдіяльності її членів.

ГУГНЯВІСТЬ (РИНОЛАЛІЯ) (гр. —

рі^.ріуос, — ніс і КаКіа — мурмотіння, говір) — вада вимови, що характери­зується спотворенням тембру голосу і вимовляння звуків. Г. зумовлена по­рушенням нормальної участі носової порожнини в процесах голосоутворення й артикуляції. Розрізняють два види Г.— відкриту і закриту. При відкритій Г. під час вимовляння всіх звуків мови повітря проходить не лише через рот, а й через ніс; при закритій Г. повітря проходить тільки через рот навіть і під час промовляння носових звуків (м, н), внаслідок цього повністю або частково виключений носовий резонанс, голос зву­чить глухо. Відкрита Г. трапляється зна­чно частіше, ніж закрита. Виправлення мови в обох випадках Г. здійснюється зав­дяки запровадженню логопедичних за­нять і застосуванню спеціальних медич­них засобів

ГУМАНІЗАЦІЯ (від лат Ьшпапиз — людяний) — олюднення техніки, праці, побуту тощо. Проблеми Г. актуалізува­лися в умовах НТР. Наприклад, у вироб­ництві Г. є захисною реакцією соціаліс­тичного суспільства на негативні соціаль­ні наслідки широкої індустріалізації і технізації праці.

Стосовно трудової сфери Г.— це сис­тема технічних, економічних, юридичних психологічних, моральних і естетичних заходів соціалістичного суспільства з метою перетворення праці на джерело морального задоволення і естетичної насолоди. Великий інтерес становить питання про об’єктивний критерій Г. праці. Рівень Г. праці в соціалістичному суспільстві визначається багатьма па­раметрами. Вирішальними серед них є реалізація тенденцій до економічної і технічної оптимальності, задоволення трудящих своєю працею, гармонійний розвиток особистості. Принцип Г. є відправним (основоположним) у марк­систській соціології, соціальній, інже­нерній і педагогічній психології. Так, дотримання принципу Г. є основним в інженерній і космічній психології при створенні змішаних людино-машинних систем, у педагогічній психології в умо­вах технізації навчального процесу тощо.

ГУМОР (від лат. Ьитог — волога, рідина) — здатність бачити, розуміти і відображати смішне, ставитися до нього доброзичливо і жартома. Людям власти­ві почуття Г.— тактовного сміху, здат­ності стати вище буденних дріб’язково­стей, не надавати великого значення не­істотним, другорядним явищам і подіям. Людство створило обширну гумористич­ну літературу. Невеликі за розміром її форми дістали назву гуморесок. Г. є передумовою позитивних емоцій — ве­селості, радості тощо.

ГУМОРАЛЬНІ РЕАКЦІЇ (від лат. Ьитог — рідина) — реакції центральної нервової системи на стан і функціонуван­ня рідинних систем організму — крові, лімфи, тканинної рідини. Мозок людини постійно контролює зміни, які відбува­ються в кровоносних чи лімфатичних судинах, оптимізує їх внутрішні процеси на основі випереджаючого відображення, аферентного синтезу тощо. Г. р. є захис­ними силами організму і психіки в на­прямі гармонізації взаємозв’язків осо­бини з динамічним довколишнім середо­вищем

 

 

 

д

 

ДАКТИЛОЛОГІЯ (гр. бахтіАое— па­лець і Хбуо? — вчення) — своєрідна фор­ма мовлення, ручна азбука, якою корис­туються глухі, сліпоглухонімі при без­посередньому спілкуванні з іншими лю­дьми. Д. являє собою систему знаків, кожний з яких відповідає певній літері.

Дактильні знаки передаються положен­ням і рухом пальців та кисті руки.

ДАУНОВА ХВОРОБА (за ім’ям лікаря Л. Дауна)—одна з форм олігофренії, яка поєднується із певними фізичними відхиленнями. Діти з Д. х. мають недо­розвинений округлий череп, .плескату потилицю, косе розташування очей, широке перенісся, напіввідкритий рот, товстий у борознах язик, деформовані вуха, малий зріст, короткі пальці, низь­кий голос.

При Д. х. зазнають ураження всі ор­гани і системи, найбільше змінюються центральна нервова система та залози внутрішньої секреції, у хворих завжди спостерігається різке зниження інте­лектуального розвитку. В поодиноких випадках діти з Д. х. спроможні навча­тися в допоміжних школах.

Причиною Д. х. є аномальне ділення хромосом у заплідненій статевій клітині, зокрема нерозходженья двадцять пер­шої пари. У дітей з Д. х. у всіх клітинах організму замість 46, як за нормою, 47 хромосом.

ДЕБІЛЬНІСТЬ (від лат. беЬіІіз — не­мічний, кволий) — перша стадія розумо­вого недорозвинення, слабоумства. Може бути природженою і набутою в ранньо­му дитинстві. Д. характеризується за­ниженим розвитком інтелекту, нездат­ністю до абстрагування і оперування по­нятійним апаратом. При Д., однак, збе­рігається здатність до наочних, предмет­них уявлень. Розумово відсталі піддають­ся навчанню у спеціальних школах, можуть оволодівати нескладними профе­сіями і виконувати суспільно корисну працю. Д., як правило, не піддається лікуванню.

ДЕГЕНЕРАЦІЯ (від лат. бе^епего— вироджуюсь) — процес погіршення з по­коління в покоління певного біологічно­го виду, зниження органічних чи психіч­них якостей особи. Д. може відбуватися під впливом спадкових і набутих захво­рювань, несприятливих умов життє­діяльності, що спричиняють фізичне або психічне виродження.

ДЕГРАДАЦІЯ ПСИХІЧНА (від лат. бе^габо — спускаюся) — загальне про­гресуюче зниження рівня психічного розвитку людини, пов’язане з перебігом психічного захворювання. Д. п. шир­ше поняття, ніж слабоумство. Ступінь Д. п. залежить від складності і тривалос­ті захворювання.

ДЕЗИНТЕГРАЦІЯ (від фр. без...—

префікс, що означає відсутність чогось, і лат. іпіе£гаііо — поповнення, віднов­лення) — термін соціальної психології, означає зниження згуртованості, об’єд­наності соціальної групи (колективу), розпад цілого на частини. Протилежною до Д. є інтеграція.

ДЕКВАЛІФІКАЦІЯ (від бе...—пре­фікс, що означає віддалення, припинен­ня, ^иа1і5 — який, якої якості і їасіо — роблю) — термін психології праці, оз­начає зниження або втрату професійних знань, умінь, навичок. Може наставати при тривалій перерві у виконанні пев­ного виду професійної діяльності, а та­кож під час захворювання, у зв’язку зі старістю. _

ДЕЛІКАТНІСТЬ (від лат. беїісаіиз — ввічливий) — морально-психологічна ри­са особистості, яка виявляється в її тон­кому розумінні внутрішнього світу і психіки інших людей. Д. не природжена якість, вона формується в процесі ціле­спрямованого виховання. Д. є свідченням високої внутрішньої культури людини, її вміння поводитися серед людей; по­в’язана з такими поняттями, як тактов­ність, повага до людської гідності тощо. Д. виховується з раннього дитинства. Велику роль відіграє приклад Д. бать- ків, учителів, дорослих.

ДЕЛІРІЙ (від лат. беїіго — божево­лію) — розлад свідомості людини вна­слідок деяких інфекційних хвороб, за­палення кори головного мозку, отруєн­ня алкоголем, наркотиками, отрутохі­мікатами. Виявляється у галюцинаціях. При незначних ураженнях психіки’ Д. піддається лікуванню.

ДЕМАГОГІЯ (від гр. 6^ио£—народ, аусо — веду) — вид мовлення, яке роз­раховане на обман слухачів; брехливі обіцянки, навмисне, свідоме перекручен­ня фактів. У буржуазній пропаганді Д. часто використовується для завоюван­ня довір’я некритично мислячих людей.

ДЕЛ1£НЦІЯ (лат. бетепііа — безум­ство) — слабоумство, яке виявляється у стійкому зниженні пізнавальної діяльно­сті та емоційно-вольової сфери. -Д. виникає в результаті мозкових захворю­вань, які ведуть до органічних змін моз­ку. На відміну від олігофренії Д. розви­вається у дітей пізніше, уже після пері­оду нормального розвитку. Д. прогре- дієнтна: нарощування слабоумства по­в’язане з перебігом основного захворю­вання. Дементні діти навчаються у допо­міжних школах. Своєчасна і правильна лікувально-педагогічна робота сприяє певній компенсації їх дефекту, частково­му переборенню Д.

ДЕПЕРСОНАЛІЗАЦІЯ (від лат бе... — заперечна частка, регзоп — особа) — стан відчуженості від самого себе, неадек­ватне сприймання людиною своєї особи, свого «я»; власне тілесне чи психічне єство сприймається при Д. як частково’ або повністю втрачене. Причини Д. мо­жуть бути психофізіологічні (певні 'захворювання), а найчастіше соціальні. Так, експлуатація і відчуженість у капі­талістичному суспільстві спричиняються до масової Д., неадекватного сприйнят­тя людиною свого «я», виникнення ком­плексу неповноцінності.

ДЕПРЕСІЯ (лат. сіергеззіо — при­гнічення, придушення) — відчуття при­гніченості, песимізму, занепаду духов­них сил. Виникає внаслідок деяких пси­хічних і загальних захворювань або як реакція на важкі життєві ситуації (смерть рідних, втрата життєвої перспек­тиви, розчарування в чомусь чи в ко­мусь).

У хворих на Д. спостерігається за- гальмованість рухів, мови, зниження ак­тивності, ініціативи, порушення сну, апетиту.

У дітей у стані Д. з’являються тяжкі немотивовані страхи. Д. у них часто су­проводжує інфекційні хвороби (кір, жов­туху тощо). Особливо важкий перебіг Д. спостерігається у підлітковому і юнацькому віці.

Запобігання Д. полягає в боротьбі з інфекціями, у створенні умов для пра­вильного фізичного і психічного розвит­ку людини.

ДЕФЕКТОЛОГІЯ (від лат. беїесіиз — недолік і гр. Лбуод—слово, вчення) — наука про психофізичні особливості роз­витку та закономірності навчання, ви­ховання і трудової підготовки дітей з фізичними і психічними аномаліями — глухих, туговухих, сліпих, слабкозо- рих, сліпоглухонімих, розумово від­сталих, дітей з вадами мовлення, з роз­ладами рухів тощо.

Радянська Д. будується на матеріа­лістичному розумінні розвитку аномаль­ної дитини. Структура аномального роз­витку складна. Провідну роль тут ві­діграє спеціальне навчання, яке є по своїй суті компенсаторним.

Д. розробляє науково обгрунтовані способи компенсації різних дефектів розвитку дітей, виховання з аномальних дітей корисних членів суспільства. Ра­дянські дефектологи встановили, що ком­пенсаторні можливості у аномальних дітей мають великі резерви.

Залежно від того, які категорії ано­мальних дітей вивчаються, Д. ви­діляє такі основні розділи — сурдопе­дагогіку (розглядає дітей з вадами слуху), тифлопедагогіку (розглядає дітей з вадами зору), олігофренопеда- гогіку (вивчає дітей розумово відста­лих), логопедію (розглядає недоліки мови).

ДЕФІЦЙТ СПІЛКУВАННЯ — недо­статність або цілковита втрата контактів людини з навколишнім середовищем, з іншими людьми. Причини Д. с. різні — тяжкі хвороби; замкнутість, відлюд­ність, некомунікабельність самої люди­ни, брак у неї потреби і смаку до спілку­вання з іншими. Д. с. негативно впливає на духовний світ людини, позбавляє її радості спілкування з іншими людьми, обмежує, звужує її пізнавальні інтереси і соціальні потреби.

ДЗЕН — напрям у японській психо­логії, який склався під впливом вчення буддійської секти. В цілому вчення секти Д. має релігійний характер. Про­те в Д. виділяються частини, пов’я­зані з регуляцією пам’яті та розу­мової діяльності. Певний інтерес стано­вить система практичної реалізації ок­ремих положень Д.-психології, що від­бивається у тренуванні. За Д., людське тіло у певній позі набуває стану рів­новаги, в якому найоптимальніше функ­ціонують внутрішні органи, що в свою чергу сприяє досягненню позитив­ного самопочуття, рівномірному дихан­ню тощо. Саме в такій позі, за Д., най­краще досягти стану просвітлення, тобто стану осягання істини, високого рівня свідомості та самосвідомості, коли суб’єкт нібито може порівняно легко опану­вати складними знаннями та збагнути сенс земного життя. Застосування пси­хофізіологічної апаратури для вивчення стану в позі Д. справді показує, що різ­номанітні показники (пульс, частота ди­хання, електроактивність мозку та ін.) в цей час перебувають на високому рівні, сприятливому для творчого мислення. Д.-психологія набула по­ширення у японській педагогіці, в си­стемі підготовки спортсменів, в армії, медицині (так звана терапія Моріта). Останнім часом Д.-психологія вивчає­ться й застосовується в інших країнах (ЧССР, США, Франції та ін.). Не слід переоцінювати роль Д.-психології, ад­же вона, подібно мнемотехніці, має головним чином тренувальне зна­чення.

ДИДАКЮГЕНІЯ (від гр. бібіохш — повчаю і ує\ю£ — рід) — зрушення в психічній діяльності учня або учнів­ського колективу, навіяне вчителем, ви­хователем. Грубість і безтактність пе­дагога, надмірно підкреслені дорікання нездатністю до навчання, непоправніс­тю у поведінці, бездарністю у праці і науках викликають в учня негативні настрої і установки, інколи навіть хво­робливого спрямування. Негативним впливам педагога легко піддаються вразливі, безвільні і недостатньо само­стійні учні, із слабким типом нервової системи. Д. навіює дітям переконаність у своїй нездатності і непоправності по­ведінки. Аналогічне навіювання спосте­рігається у медичній практиці (ятро­генія), коли медичні працівники необе­режними зауваженнями і висловлюван­нями навіюють пацієнтам хворобливі стани.

ДИНАМІЧНА ПСИХОЛОГІЯ — уза­гальнена назва психологічних концепцій, представники яких розглядають психіку як цілісний внутрішній процес. Термін Д. п. вперше вжив американський пси­холог Р. Вудвортс у 1918 р. для позна­чення нового напряму, який підкреслю­вав те, що психічні феномени мають ха­рактер процесу, а не стану. Представни­ки Д. п. розглядали реакції організму на зовнішній подразник якскладнийпро­цес, зумовлений внутрішньою активніс­тю організму, його потребами, які за­безпечують вибіркову чутливість орга­нізму до стимулів оточення.

Термін Д. п. став використовуватися пізніше в ширшому розумінні для по­значення різних напрямів, що розгляда­ють переважно динамічний аспект психі­ки — побудження, мотиви, інтереси, за­хоплення, внутрішньоособистісні конф­лікти і т. п. Теорія Д. п. торкається питання про рушійні сили людської по­ведінки, про «духовну енергію», тлума­чить їх як результат дії несвідомих пси­хічних сил. До Д. п. в широкому її ро­зумінні належать психоаналіз 3. Фрейда та інші відгалуження глибинної психо­логії (Юнг, Адлер, К- Лоренц), а та­кож гормічна психологія (У. Мак-Ду- галл).

У вужчому розумінні Д. п. може роз­глядатися як одна з теорій динамічного психічного поля (К. Левін).

Д. п. включає в себе також зарубіжні концепції особистості як саморегульо­ваної системи, що діє поза конкрет­ними соціально-психологічними умо­вами (Г. Олпорт, Т. Мерфі, А. Мас- лоу).

ДИНАМІЧНИЙ СТЕРЕОТИП — по­рівняно стійка система тимчасових умов­норефлекторних зв’язків у корі голов­ного мозку; утворюється в процесі жит­тєдіяльності людини при багаторазово­му повторенні одних і тих же впливів зовнішнього середовища. Д. с. характе­ризується певною інтенсивністю і послі­довністю реакцій. Вироблення Д. с. є напруженою працею, яка вимагає вели­ких нервових зусиль від людини. Супе­речливість Д. с. полягає в його подвій­ності: з одного боку, він робить людину стійкою, є передумовою формування її як цілісної особистості; з другого — в ньому закріплюються прихильність і звичка до існуючого ладу життя. Із зміною умов злам Д. с. нерідко супровод­жується негативними переживаннями, а в екстремальних випадках може при­звести навіть до нервово-психічних стресів.

Д. с. відіграє значну роль у саморегу­ляції людського організму, його психо­логічній адаптації і соціалізації, адже на фізіологічній основі Д. с. виростає система навичок, умінь, звичок лю­дини, стійкі характеристики її пове­дінки.

ДИНАМ ІЧН ЇСТЬ (від гр. бі^аріхб£ — сильний) — запропонований відомим радянським психологом В. Д. Небили- циним (1963) термін для позначення од­нієї з основних властивостей нервової системи, яка виражається в швидкості і легкості утворення умовних рефлек­сів. Поняття Д. відбиває фундаменталь­ну властивість вищої нервової діяль­ності — функцію рефлексоутворення і істотно збагачує поняття: тип нервової системи та основні нервові властивості. Термін Д. міцно увійшов до радян­ської і зарубіжної психології та фізіо­логії.

Подальшого з’ясування потребують структура і властивості Д., її зв’язки з іншими нервовими функціями. На від­міну від поширеної думки, що Д. не пов’язана з силою нервових прсцесів, їх урівноваженістю та рухливістю, ряд дослідників (І. П. Павлов та його спів­робітники і послідовники, а також спів­робітники лабораторії Б. М. Теплова —

В.   Д. Небилицина та ін.) експеримен­тально довели зв’язок цих нервових влас­тивостей із швидкістю і легкістю форму­вання рефлексів. У такому разі Д. слід розглядати як особливу комплексну властивість нервової системи — влас­тивість, що є своєрідним сумарним вира­женням усіх інших основних нервових властивостей (сили, балансу, лабіль­ності тощо).

ДИСГАРМОН ІЯ ОСОБИСТОСТІ — ча­сткове або цілковите порушення прин­ципу гармонійності у розвитку особис­тості. Часткова Д. о. спостерігається часто: наприклад, в період швидкої тех­нізації, інтелектуалізації людини і ви­никлого на цій основі дефіциту емоцій­ності. Повна Д. о. може наставати внас­лідок нервових і психічних захворю­вань. Запобігання часткової Д. о. від­бувається під час правильного вихован­ня, чіткого дотримання марксистського принципу гармонійного і всебічного роз­витку особистості.

ДИСКОМФОРТ (від гр. 6ш... —пре­фікс, що означає порушення, розлад, і англ. сошіогі) — брак комфорту, необхід­них умов для життєдіяльності людини, не­зручність, неприйнятність ситуацій. Пси­хологічний Д. насамперед стосується міжособистісного спілкування.

ДИСКРЕДИТАЦІЯ (від фр. сіізсгесіі- іег — підривати довір’я) — термін со­ціальної психології. Означає принижен­ня гідності особи, підрив довір’я до неї.

Засіб зниження згуртованості колек­тиву (наприклад, шляхом Д. його керів­ника чи окремих членів). У переносному значенні — знецінення ідеї, гіпотези, твору.

ДИСОЦІАЦІЯ ОСОБИ (від лат. сіез- зосіаііо — роз’єднання) — розлад між Ідеями, прагненнями і діями індивіда. Д. о. спостерігається у хворих на істерію та деякі інші нервово-психічні хвороби. У такого хворого в одній особі одночасно співіснує кілька «я», які не знають про існування одне одного. Наприклад, у параноїка існує двоє «я», причому зі своїм двійником параноїк веде розмови, сперечається, бореться, звичайно, у сфе­рі хворобливої свідомості. Д. о. може зумовлюватися патологічними змінами в організмі, нервово-психічними розла­дами, різного роду потрясіннями, конф­ліктами індивіда з природним середови­щем чи соціальним оточенням. Д. о. є від­хиленням від норми, виявом аномальної психіки і потреби лікування — медико- психологічного, а нерідко й активних соціальних впливів на людину.

ДИСПОЗИЦІЯ (від лат. сіізропо — розташовую, розміщую) — у психології наперед визначений план поведінки, спосіб дій людини. Д. може бути при­роджена або набута. Д. часто є діяльністю у її потенційній формі (у вигляді здат­ності, нахилу, установки). Знаючи Д., можна докладніше пояснити причини поведінки людини. Окремим видом Д. є звичка.

ДИТЯЧА ПСИХОЛОГІЯ — галузь психологічної науки, що вивчає умови і рушійні сили онтогенезу людської психіки на стадії дитинства, закономір­ності перебігу пізнавальних, вольових, емоційних та інших психічних проце­сів в дитячому віці, особливості фор­мування дитини як особистості. Д. п. в СРСР будується на методологічних принципах діалектичного матеріалізму — об’єктивності, історизму, конкретної єдності психічного і соціального тощо. Д. п. тісно пов’язана з педагогічною пси­хологією, фізіологією вищої нервової діяльності і педагогікою. Останнім часом в Д. п., крім традиційних методів, де­далі більше використовуються прийоми кількісних оцінок, апаратурні методики, інформаційні моделі. Здобутки Д. п. є науковою передумовою оптимальної організації дошкільного виховання і нав­чально-виховного процесу в школі.

ДИТЯЧИЙ Вік (ДИТИНСТВО) — період інтенсивного фізичного Й ПСИ­ХІЧНОГО розвитку індивіда, протягом якого відбувається підготовка його до життя дорослих. У тваринному світі при­значення дитинства — підготовка інди­віда до його головної функції — про­довження виду, якій підпорядковані всі інші функції — харчування, само­оборони та ін. Відповідно дитинство тварин триває до моменту статевої зрі­лості, включаючи збільшення маси тіла, ріст особини, розвиток окремих органів і функцій, що забезпечують пристосу­вання до зовнішніх умов та статеве до­зрівання.

В умовах людського суспільства, де основним змістом діяльності стають су­спільна праця, створення матеріальних і духовних цінностей, призначення різ­них вікових періодів істотно змінюєть­ся. Роль дитинства у людини далеко не вичерпується біологічним дозріванням, а передбачає формування готовності до участі у суспільно-трудовому житті до­рослих. Ця готовність забезпечується системою навчання та виховання і є наслідком засвоєння індивідом досвіду людства, здобутків його матеріальної та духовної культури. З ускладненням життя суспільства, з підвищенням вимог до людини як до працівника, громадя­нина час, необхідний для підготовки і включення дитини в доросле життя, подовжується, сягаючи нерідко за межі статевого дозрівання.

У тих соціально-класових умовах, в яких діти з ранніх літ включаються у виробничий процес дорослих, дитинство безрадісне.

Саме поняття Д. в. стосовно людини має історичний характер і залежить від особливостей суспільства і місця в ньо­му дитини.

ДИФЕРЕНЦІЙНА ПСИХОЛОГІЯ —

галузь психології, що вивчає психічні відмінності між окремими індивідами та групами, зокрема види та прояви цих відмінностей, їх кількісні характерис­тики, причини та наслідки. Поняття Д. п. протиставляється поняттю загальна пси­хологія. Основним інструментом Д. п. є психологічні тести. Д. п. широко вико­ристовує також методи математичної статистики.

ДИФУЗНА ГРУПА — група, в якій переважають безпосередні взаємини між індивідами, зведено до мінімуму зна­чення спільної предметної діяльності. Д. г. характеризується низьким рівнем згуртованості, легко піддається руй­нуванню, здатна в будь-який момент розпастися.

ДІАГНОЗ (від гр. біаугсоаі? — розпізнавання) — аргументоване визна­чення певного стану (наприклад, хворо­би, рівня розвитку, здібностей, профе­сійної придатності тощо). Стосовно до сфери крикладання розрізняють Д. тех­нічних систем, медичний Д. і т. п.

Психологічний Д. має ту особливість, що він стосується не лише індивіда, а й особистості. В ході такого Д. доводить­ся тлумачити складну ієрархію взаємо­пов’язаних і цезалежних параметрів, які істотно залежать від швидкозмінної зовнішньої щодо досліджуваного ситу­ації.

ДІЄСПРОМОЖНІСТЬ — риса осо­бистості; виявляється у спроможності і спрямованості до дії, активності. Д. реалізується у спілкуванні індивіда з іншими людьми, співпраці чи суперницт­ві з ними. Правомірно також говорити про Д. соціальної групи, колективу, суспільного класу, цілого народу.

дія — основний елемент у структурі діяльності. Суб’єкта спонукає до дії певний мотив (або сукупність мотивів). Кожна Д. спрямована на досягнення певної мети суб’єкта. Предмет Д. мо­же бути не лише матеріальним, а й іде­альним, зокрема, у пізнавальних діях, які спрямовані на збагачення знань суб’­єкта, або в комунікативних діях, орієн­тованих на передачу інформації іншому суб’єктові. Істотну роль у детерміна­ції будь-якої Д. відіграє розбіжність між метою суб’єкта щодо предмета Д. та іс­нуючим у цього суб’єкта образом наявно­го стану вказаного предмета. Успішною Д. досягають результату (продукту), передбаченого її метою; водночас, крім прямого продукту, можуть бути одер­жані й побічні продукти Д. Залежно від зовнішніх і внутрішніх умов діяльності мети Д. досягають за допомогою відповід­ної операції (або системи операцій). У способах Д., крім виконавчих опера­цій, що безпосередньо реалізують пере­творення предмета Д., виділяють також операції, які забезпечують орієнтування в ситуації, планування потрібного пере­творення і контроль за досягненням мети.

ДІЯЛЬН їсть — одна з основних ка­тегорій психологічної науки. Предметом психології є саме цілісна Д. суб’єкта у різних формах та видах, у її філогене­тичному, історичному та онтогенетичному розвитку. Основною, генетично ВИХІДНОЮ є зовнішня, предметна Д., яка породжує усі види внутрішньої психічної Д. Д. включає дії та операції як складові оди­ниці, що співвідносяться з потребами, мотивами, цілями. Головними проце­сами Д. виступають інтеріоризація її зовнішньої форми та екстеріоризація внутрішньої; перша веде до створення образу дійсності, друга — до опредмечен- ня образу. Саме предметність є консти­туціональною характеристикою Д.: спо­чатку Д. визначається предметом, а по­тім вона опосередковується та регулю­ється його образом як суб’єктивним продуктом (О. М. Леонтьєв, В. В'. Дави- дов). Загальну психологічну структуру Д. характеризують також, крім назва­них вище складових цілей, засоби Д. Розглядаючи Д. як систему, можна виді­лити в ній суб’єкт Д., процес Д., пред­мет Д., умови Д., продукт Д.

Прийнято виділяти три основні види людської Д.: гру, навчання та працю. Кожен з цих видів визначається своїми мотивами, цілями та засобами. У грі дитину приваблює сам її процес, домі­нуюче значення має саме «виконання» певних ігрових ролей. Головна мета навчання — засвоєння знань, навичок та вмінь, підготовка до трудової Д. Праця пов’язана з свідомою Д. людини, спрямованою на створення матеріаль­них та духовних цінностей. У всіх цих видах Д. важливу роль відіграє спіл­кування (В. І. Воїтко, Г. С. Костюк, А. В. Петровський).

Методи психологічного аналізу Д. спрямовані на з’ясування її конкретно- історичної природи, структури, пред­метного змісту та співвідношення її різних форм, їх взаємозв’язків.

ДО ВИЗНАЧЕННЯ ЗАДАЧІ — в умо­вах, коли задачу ставлять ззовні, суб’єкт, аналізуючи її з точки зору актуалізованої множини цілей, намічає певні вимоги до процесу розв’язання і структури задачі, яких немає в умо­ві, тобто довизначає задачу. Довизначена задача — це проекція актуалізова­них у суб’єкта цілей на одержану ззов­ні задачу. Шлях, яким суб’єкт довиз- начає задачу, є істотним показником її інтелектуальної спрямованості як особистості.

ДОВІЛЬНЕ ЗАПАМ’ЯТОВУВАННЯ

— форма запам’ятовування, що є про­дуктом спеціальної мнемічної дії, тобто коли людина має певні мотиви, ставить перед собою мету запам’ятати щось і ви­користовує спеціальні прийоми для до­сягнення цієї мети. Способами Д. з. є повторення, переказування, групування матеріалу тощо. Найважливішим є скла­дання плану запам’ятовуваного матеріа­лу: розчленування його на смислові час­тини, добір заголовків до них, виділення опорних пунктів, за якими легко асоцію­ється увесь зміст даної частини; пов’я­зування частин за їх заголовками або опорними пунктами в єдиний ланцюг асоціацій. Ці розумові операції не лише створюють необхідні смислові опори (щаблі) для Д. з., а й раціоналізують ро­боту пам’яті. Обсяг запам’ятовуваного матеріалу можна значно збільшити шля­хом його перекодування, чим досяга­ється зменшення одиниць і кількості інформації, що її містить заучуваний ма­теріал.

ДОВІЛЬНІСТЬ ПСИХІЧНИХ ПРО­ЦЕСІВ — підпорядкованість перцеп- тивних, мнемічних, мислительних, іма- жинативних та інших внутрішніх дій конкретним цілям завдання чи діяль­ності. Складається в онтогенезі як здат­ність до цілеспрямованих дій. На від­міну від мимовільних Д. п. п. потребують більш високих форм орієнтувальної ді­яльності на основі випереджуючого відо­браження. Передумовами формування Д. п. п. є довільні рухи й дії, опосеред­ковані уявленням. В ранньому віці роз­виток Д. п. п. пов’язаний з навмисним наслідуванням і оволодінням мовою, яка завдяки своїй функції планування починає випереджати дію і стає засобом саморегуляції. У процесі виконання ви­мог дорослого і правил гри у дитини виробляється уміння керуватися заду­мом, свідомо ставити цілі, підкоряючи їм свої практичні й ігрові дії. Завдяки цьому в дошкільному віці стає можливою поява довільної діяльності такої струк­тури, в якій зміст мотиву й мети не збі­гається. З подальшим розвитком мотива­ції, усвідомленням навчальних і трудо­вих завдань, засвоєнням зразків поведін­ки і соціальних норм відбувається пере­орієнтування свідомості з кінцевого ре­зультату нй способи його досягнення. На цьому грунті стає можливим оволодіння людиною спеціальними прийомами орга­нізації своїх дій не тільки в їх зовнішніх формах, а й у внутрішньому плані* Формування засобів самоконтролю сприяє удосконаленню процесу розвитку довільності психічної діяльності.

ДОВІР’Я — морально-психологічна категорія, яка позначає ставлення до дій іншої особи і до неї самої; грунту­ється на переконаності, що діє ця особа правильно, що їй притаманні сумлін­ність і чесність. Протилежним Д. висту­пає недовір’я, яке породжує підозрі­ливість, сумніви, невпевненість тощо. Д. є широкою категорією. Вона, на­приклад, вживається у гносеології: пі­знаючи світ, людина не може не довіря­ти своїм відчуттям і своєму розумові, які в принципі дають адекватне відо­браження речей і явищ.

Д. є обов’язковим компонентом у ді­яльності будь-якої соціальної групи, в якій люди спілкуються і мають тим­часові ЧИ ПОСТІЙНІ ЦІЛІ.                       ' -]

ДОМІНАНТА (від лат. ботіпапз — пануючий) — явище психічного зосе­редження навколо певного питання, про­блеми, ідеї тощо, що характеризується спрямованістю уваги, волі, мислення саме на аналіз, розв’язання цієї проб­леми. Наприклад, у процесі трудової діяльності розрізняють три найістот­ніші Д., що характеризують цей про­цес: Д. розуміння, Д. проектування, Д. апробації і втілення проекту.

ДОПЙТЛИВЇСТЬ — психічна риса, властивість інтелекту людини. Виявля­ється у прагненні до широти і глибини знань про довколишній світ і саму себе. Д. є однією із форм вияву любові до знань як соціальної і духовної потреби розвинутої особистості.

Д. є психологічною передумовою роз­криття сутності явищ і подій. Д. роз­вивається в процесі пізнання і практич­ного освоєння людиною об’єктивної дійс­ності.

ДОРОСЛІСТЬ — у віковій психоло­гії— період життя людини, який настає після юності. Характеризується вищим, порівняно з дитячим і юнацьким віком, рівнем зрілості мислі і самостійності у трудовому процесі та розв’язанні жит­тєвих проблем; домінуючого значення набуває інтелект, підпорядковуючи собі вияви емоцій і почуттів.

Усі системи організму і підструктури особистості працюють на повну силу, людина досягає світоглядної зрілості.

Саме в дорослому віці люди створюють видатні зразки і нові форми у праці, творчості, науковому і художньому піз­нанні світу. У дорослої людини її ха­рактер загалом сформований, створюєть­ся чітка життєва позиція; ставлення до навколишнього світу і самої себе має світоглядну осмисленість і є відпові­дальним. Межі Д. широкі (від пізньої юності до глибокої старості). Психічний стан Д. у різних людей має індивіду­альні відмінності.

У педагогічній психології за умов НТР дедалі більшого розвитку набуває пси­хологія навчання і виховання дорослих.

досконАл їсть — високий ступінь злагодженості систем організму, психіч­них функцій. У психології — досконала діяльність, досконала пам’ять, доскона­ле володіння мовою тощо. Д. фізична чи духовна є не чимось застиглим, устале­ним, вона зазнає змін, розвитку. В цьо­му одна з передумов прогресу матеріаль­ної і духовної культури людства. Д. у праці, культурному розвитку, пове­дінці досягається завдяки великим зусил­лям окремого індивіда з оволодіння соціальним досвідом, що його нагрома­дило людство упродовж своєї історії. Д. діяльності тісно пов’язана з такими поняттями, як майстерність, професіо­налізм, вправність.

ДОТЕПНІСТЬ — здатність інтелекту, що виявляється в оптимальному оперу­ванні образами, поняттями, словами, наприклад дотепний жарт, дотепне по­рівняння тощо. Д. спирається на при­родні задатки гумору, а ще більше на набуті в процесі життєдіяльності люди­ни знання, досвід. Д. є конкретним вия­вом гнучкості думки, нетрадиційності мислення. Дотепна людина володіє здат­ністю винятково точно й естетично, краси­во відображати в своїх судженнях від­ношення предметів об’єктивного світу. Д.— специфічно людська здатність, не­віддільна від мовної оболонки мислі.

ДОТИК — один із основних видів відчуття. Полягає у відображенні об’єк­тів зовнішнього середовища за умови доторкання до них. Фізіологічний меха­нізм Д.— подразнення ряду рецепторів (тактильних, кінестичних, температур­них). Д. є джерелом різноманітної і жит­тєво важливої для людини інформації.

Для сліпих, сліпоглухих Д. є надзви­чайно важливим каналом здобуття ін­формації про зовнішній світ.

У зв’язку з перевантаженням зорових рецепторів у космонавтів, пілотів, опе­раторів перед експериментальною психо­логією постало актуальне завдання — перекласти частину інформаційних на­вантажень на тактильні відчуття і, та­ким чином, хоча б частково виправити ту нерівномірність, яка існує в природі щодо надмірної перевантаженості зору і слуху.

дошкільний ВІК — у ПСИХОЛОГІЇ — вік дитини від 3 до 7 років; орієнтовно, поділяється на три періоди: молодший (З—4 роки), середній (4—5) і старщий (5—7). Відзначається високою здатні­стю до навчання; велика кількість знань та умінь, набутих в Д. в., зберігається усе життя і втрачається лише при ста­речій деградації та патології мозку. Ряд психічних якостей і здатностей, таких як складні форми сприймання простору і часу, наочно-образне мис­лення, творча уява, безпосереднє емо­ційне ставлення до навколишніх, здат­ність співчувати їм і діяти спільно то­що, є характерними для Д. в. Провідною діяльністю в Д. в. є гра. Через ігрову роль та сюжет реалізуються прагнення дошкільника до участі в житті доросли* і потреба у спілкуванні з ровесниками. В Д. в. виробляється уміння підкоряти свої дії словесним інструкціям, підви­щуються організованість й цілеспря­мованість. Емоційність, імпульсивність поведінки, нестійкість уваги молодшо­го дошкільника змінюються в старшому Д. в. певною упорядкованістю почуттів і мотивів, здатністю до вольових зусиль. Приблизно у п’ятирічному віці починав ється інтенсивний розвиток довільних процесів пам’яті, сприймання, уваги, уяви; наочно-образне мислення стає дедалі узагальненішим і послідовнішим, що дає змогу засвоювати не тільки кон­кретні знання, а й найпростіші загальні зв’язки та закономірності оволодіння елементарними логічними міркуваннями. Від самообслуговування дошкільник пе­реходить до систематичного виконання нескладних трудових доручень. Посту­пово складається фізична і психологічна готовність його до навчання в школі.

ДРЕСУРА (фр. (ігеззег — випрям­ляю) — спільна назва для всіх навче­них, набутих в індивідуальному досвіді реакцій* Спочатку термін Д. вживався щодо навчання, дресирування тварин, пізніше, у переносному значенні, хоча й не дуже часто, його стали вживати і щодо людських індивідів. У ході Д. виробляються умовні рефлекси, вони надбудовуються на інстинктах, закріп­люються і переходять у клас набутих психічних структур.

ДУАЛІЗМ (від лат. сіиаііз — двоїс­тий) — філософське вчення, що визнає два незалежних начала: дух і природу, ідеальне і матеріальне. У психології Д. конкретно виявився в так званому пси­хофізичному паралелізмі, тлумаченні ду­ші і тіла як двох рівнозначних і неза­лежних начал.

Д. протистоїть філософському моніз­му, визнанню первинності якогось од­ного начала. У матеріалістичній діалек­тиці К- Маркса чітко проводиться мате­ріалістичний монізм, що для наукової психології означає визнання примату матерії щодо свідомості, детермінованос­ті психіки як функції високоорганізо- ваної матерії — мозку. Д. суперечить науковим здобуткам, у сучасних умовах він втратив свою популярність, бо є лжевченням.

ДУБЛЕР (від фр. боиЬІег — подвою­вати) — той, хто замінює основного ви­конавця. Потреба в Д. з’явилася у зв’язку з виконанням надто складних видів діяльності, які вимагають най­вищої зосередженості, психологічної мо­білізації, стійкості фізичного і психіч­ного здоров’я, наприклад Д. у космонав­та, пілота надзвукового літака, опера­тора тощо.

ДУХ — одне з найзагальніших понять філософії. Відношення Д. (мислення) до буття становить основне питання філо­софії.

Поняття про Д. склалося у глибоку давнину у первісних релігіях. На уяв­ленні про первинність Д. побудована вся теологія, а також ідеалістичні вчення.

Уявлення про самостійність і незалеж­ність Д. від матерії є підгрунтям для існування численних марновірств.

Діалектико-матеріалістична філосо­фія, спираючись на дані природознав­ства, фізіології і психології, довела, що немає Д. як якоїсь автономної, одірва­ної від матерії сутності. «Дух сам є лише продукт матерії», — писав Ф. Енгельс. Велика заслуга в утвердженні науково- матеріалістичних уявлень про Д., свідо­мість людини, психічні процеси нале­жить вітчизняним ученим І. М. Сєче- нову, І. П. Павлову, В. М. Бехтерєву, П. К. Анохіну та іншим.

ДУХ КОЛЕКТИВУ — специфічна морально-психологічна атмосфера, яка панує в групі людей. Оскільки колектив є групою з чітко визначеною метою, по­зитивною соціальною орієнтацією, то він справляє позитивний вплив на своїх членів. Д. к. є явищем суб’єктивним, він не може бути кількісно виміряний, побачений, почутий і т. п. Конкретними формами Д. к. є дух сім’ї, армійського підрозділу, навчального і виробничого колективу тощо.

ДУХОВНІСТЬ — специфічно людська риса. Виявляється у багатстві духовно­го світу особи, її ерудиції, розвинутих інтелектуальних і емоційних запитах, моральності.

Може бути усвідомлена, осмислена як вияв інтелігентності. Може бути част­ково неусвідомлена — про таких людей кажуть: сердечний, добрий, щирий від природи. Втрата Д. рівнозначна втраті людяності.

Криза Д. окремої особи чи групи, якщо вона тривала, веде до їх духовної заги­белі.

( Соціалістичне суспільство дбає про роз­виток і вдоволення духовних потреб тру­дящих, нарощення потенціалу Д. кож­ного, прилучення до здобутків матеріаль­ної і духовної культури.

ДУХОВНІ ЦІННОСТІ — витвори людського духу, зафіксовані у здобут­ках науки, мистецтва, моралі, куль­тури.

ДУША (гр. лат. апіта) — термін, яким позначають сукупність пси­хічних явищ, свідомість окремої люди­ни, тобто властивість високоорганізо- ваної матерії — мозку відображати пред­мети дійсності у відчуттях, сприйманнях, уявленнях, судженнях. Поняття Д. ви­никло ще в первісному суспільстві для позначення незрозумілих для людини явищ свідомості. Пізніше релігія і ідеа­лістична філософія зображували Д. як якусь самостійну, нематеріальну і неза­лежну від смертного тіла безсмертну сутність, що нібито виходить від бога або «абсолютної ідеї».

Значний внесок у пояснення проблем взаємозв’язку Д. і тіла зробили росій­ські вчені І. М. Сєченов (рефлекторна теорія) та І. П. Павлов (вчення про ви­щу нервову діяльність). Вони обгрунту­вали наукову концепцію психіки як функції мозку.

Діалектико-матеріалістичне розуміння Д. виходить із залежності психічної діяльності людини від матеріальних, соціально-економічних умов даного су­спільства. Діалектичний матеріалізм і су­часне природознавство довели цілковиту неспроможність релігійних та ідеалістич­них уявлень про душу. Коли сучасний вчений говорить про Д., то розуміє під цим терміном психіку як відображення матеріального.

ДУШЕВНІСТЬ — моральна риса осо­бистості, свідчення її душевної теплоти, зверненості і відкритості щодо інших людей. Д. є антиподом черствості і без­душності. Д. позначені почуття людей, що кохають одне одного, а також близьких за поглядами, переживаннями, ду­ховними якостями. Моральний кодекс будівника комунізму орієнтує радян­ських людей на встановлення стосунків Д. між людьми у їх повсякденному спіл­куванні.