]]>Консультація по Джйотіш - Ведичній астрології]]>
]]>Консультація по Джйотіш - Ведичній астрології]]>

Старець Паїсій Святогорець "Духовне пробудження". Том ІІ

Читати книгу онлайн:

Старець Паїсій Святогорець Духовне пробудження

БЛАЖЕННОЇ ПАМ'ЯТІ СТАРЕЦЬ ПАЇСІЙ СВЯТОГОРЕЦЬ СЛОВА ТОМ ІІ ​​​​​​​"Духовне пробудження"

МОНАСТИР СВЯТОГО АПОСТОЛА ТА ЄВАНГЕЛІСТА ЙОАНА БОГОСЛОВА.

СУРОТІ, САЛОНІКИ

РЕДАКЦІЯ ЖУРНАЛУ "ПРЕМУДРІСТЬ БОЖА СОФІЯ"

СТРИЙ 2007

Видано з благословення

Святійшого Патріарха

Київського і  всієї Руси-України

ФІЛАРЕТА

Переклад російською мовою здійснено

ієромонахом Доримедонтом (Сухініним)

 

Переклад українською мовою здійснено редакцією журналу "Премудрість Божа Софія"

ЗМІСТ

 

До читачів

Передмова

Вступ (зі слів Старця)

 

ЧАСТИНА ПЕРША - ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЛЮБОВІ

 

ГЛАВА ПЕРША Збайдужіле покоління

ГЛАВА ДРУГА Про те, що сама присутність християнина вже є сповідування віри

ГЛАВА ТРЕТЯ  "Для чистих все чисте"

ГЛАВА ЧЕТВЕРТА Про те, що діяти потрібно з розсудливістю і любов'ю

 

ЧАСТИНА ДРУГА - ПРО ПОДВИЖНИЦТВО І БЛАГОГОВІННЯ

 

ГЛАВА ПЕРША "Подвиг добрий" ГЛАВА ДРУГА Про те, як діє диявол

ГЛАВА ТРЕТЯ Про користь від доброго спілкування

ГЛАВА ЧЕТВЕРТА Про те, що від благоговіння розчулюється Бог

ГЛАВА П'ЯТА Про те, що милостиня містить у собі божественний кисень

 

ЧАСТИНА ТРЕТЯ Про духовну відвагу

 

ГЛАВА ПЕРША Про знамення часів

ГЛАВА ДРУГА Про те, що жертва приносить людині радість

ГЛАВА ТРЕТЯ Про те, що відвага народжується від довіри до Бога

ГЛАВА ЧЕТВЕРТА Про те, що для людини віруючої мучеництво є торжеством

 

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА - ЗАЛЕЖНІСТЬ ВІД НЕБА

 

ГЛАВА ПЕРША Про те, що Бог промишляє про людину

ГЛАВА ДРУГА Про віру в Бога і довіру до Нього

ГЛАВА ТРЕТЯ Про те, що Бог допомагає там, де не вистачає людських сил

 

ЧАСТИНА П'ЯТА Про духовну зброю

 

ГЛАВА ПЕРША Про молитву, зброю міцну

ГЛАВА ДРУГА Про те, що монастирі — це фортеці Церкви

ГЛАВА ТРЕТЯ Про найглибший сенс життя

 

До читачів

Сили зла не могли і ніколи не зможуть перемогти добро, бо Бог є добро, а Він — непереможний. В історії Православ'я було набагато більше періодів страждання і приниження, ніж слави й влади. І якщо нашій Церкві і є чим хвалитися, то насамперед мучениками і подвижниками благочестя, а не світською силою.

Християнство мало найбільший вплив на суспільство і світ у ті періоди своєї історії, коли духовні цінності мали пріоритет у житті й діяльності людей і суспільства. Завдяки християнським цінностям виникли християнська культура і європейська цивілізація. Ми можемо говорити про вплив християнства на всі сфери людського життя, зокрема на розвиток архітектури, образотворчого мистецтва, музики, літератури, права. Християнська культура стала виявом і втіленням духовності й високих ідеалів.

Християнство - це не вчення, а спосіб життя. Завдяки цьому способу життя воно виросло з гірчичного зерна в могутнє дерево. Християнська любов зруйнувала рабство, створила міцну християнську сім'ю.

У перші тисячоліття відбулася справжня і глибока християнізація світу. Результатом цього була висока християнська духовність з безліччю святих мучеників, преподобних отців, святителів, золотий вік християнської писемності, подолання язичництва і створення культури на християнських засадах. Перше тисячоліття не було спокійним: точилася постійна боротьба з єресями, але це була боротьба за втілення в життя християнського віровчення і моралі. Християнство боролось з неправдою і злом цього світу і перемагало.

Як позитивний вплив на світ треба відзначити появу у XIII-XIV cm. християнського ренесансу, коли західноєвропейська культура досягла найвищої точки свого розвитку. А потім в історії людства був перехід від духовних цінностей до матеріальних. Уперше за весь час з моменту утвердження християнства було відкинуто увагу про Бога як про Особу, що посідає центральне місце у всесвіті. Людина як особа залишилася одна у світі, сенсом її життя стало не служіння Богу, а самоутвердження. Люди тієї епохи, яких стали називати гуманістами, створили для людства свій духовний світ. Цей шлях розвитку привів до атеїзму, революцій, масового знищення людей, геноциду.

Друга половина другого тисячоліття характерна відпущенням на свободу творчих сил людини, духовною децентралізацією, коли всі сфери людської культури, а також і Церква, стали автономними. Всі сфери громадського і культурного життя почали розвиватися під гаслом так званої «свободи» і «прав людини». Відбувся поступовий відхід від християнства і християнського способу життя. Та коли в житті й діяльності людей Бог не посідає центрального місця і людина може жити без Бога, - тобто, без джерела правдивого духовного життя, - відбувається деморалізація суспільства. Це ми, на жаль, спостерігаємо й зараз.

У другому тисячолітті відбулося трагічне розділення християнства. З'явилися небачені раніше в історії ненависть і боротьба серед християн. Навіть проповідь Євангелія була, по суті, нехристиянською, тому що місіонерство нав'язувало християнство без усякого зв'язку з культурою народів, без любові до людей, яку заповідав Господь. У XX столітті релігія, як світогляд і як інститут, остаточно втратила свою роль у політичній, соціальній і культурній сферах. Вона стала приватною справою людини. Сучасне суспільство зорієнтоване насамперед на матеріальні цінності.

Дана книга «Слова» старця Паїсія є збіркою питань та відповідей сучасності. Бесіди старця Паїсія для сучасного віруючого є екватором, який показує чітку межу між всім добрим, богоугодним, корисним людині, та злом, неправдою, некорисним. Старець учить нас довіряти Богові й Церкві. Говорить, що зберігати Священне Церковне Передання слід з такою ж любов'ю і старанністю, як крихітну монету, отриману від матері або від діда.

Велику увагу Паїсій приділяє сучасному збайдужілому поколінню. Такий моральний стан він називає духом тепло-холодності: «Ми вкрай зіпсувалися! Як нас ще Бог терпить?» Говорить, що байдужість до Бога призводить до байдужості до всього іншого, призводить до розпаду. «Віра в Бога - велика справа. Людина служить Богові, а потім любить своїх батьків, свій дім, своїх рідних, свою роботу, своє село, свою область, свою державу, свою Батьківщину. Той, хто не любить Бога, своєї сім"ї, той не любить нічого. І, природно, що Батьківщини своєї він не любить, тому що Батьківщина - це велика сім'я.»

Велику частину своїх промов старець присвятив подвижництву. Він говорить, що якби кожна людина хоч на мить відчула ту радість, яку відчувають ченці, то вона б не змогла більше жити своїм старим гріховним життям. Все її нутро постійно шукало б цю радість.

Таким чином старець Паїсій приводить всіх своїх слухачів до пізнання найглибшого сенсу життя. А сенс цей полягає в тому, щоб підготувати себе для нашої справжньої Батьківщини, для Царства Небесного: «Суть у тому, щоб людина вловила цей найглибший сенс життя, бо це спасіння душі».

Тому будьмо уважними до мудрих настанов Божого старця, відчуймо себе Божими дітьми, і нехай любов Христова завжди зігріває наші душі.

Патріарх Київський     і всієї Руси-України  Філарет.

 

ПЕРЕДМОВА

Починаючи з 1980 р. Старець Паїсій говорив нам про грядущі тяжкі часи. Він часто повторював, що, можливо, і нам доведеться пережити багато що з того, що описано в Апокаліпсисі. Своїми настановами він прагнув розбудити в нас добре занепокоєння, щоб ми підсилили духовну боротьбу і чинили опір духові байдужості, котрий, як бачив Старець, поволі проникає й у надра чернецтва. Своїми бесідами Старець намагався допомогти нам позбутися себелюбства і перемогти неміч, щоб дістала силу наша молитва. «Від немощів, -говорив він, - стає немічною молитва, і потім ми не можемо допомогти ні собі, ні людям. Зв'язківці стають непридатними. А якщо не працюють зв'язківці, то інших бійців захоплює ворог».

У передмові до І тому «Слів» блаженнопочившого Старця, під назвою «З болем і любов'ю про сучасну людину», пояснено, яким чином з'явився, був зібраний і систематизований матеріал, з якого почало складатися зібрання «Слів» Старця Паїсія Святогорця. Другий том «Слів», під назвою «Духовне пробудження», містить у собі слова Старця на теми, що мають відношення до сьогоднішньої дійсності. Ці слова закликають нас до постійного чування і готовності, готують до тих  непростих ситуацій, у яких ми, можливо, опинимося. Адже нам уже довелося побачити те, про що часто говорив Старець: «Ми пройдемо крізь грози - одну за одною. Тепер кілька років так і будемо йти: загальне хвилювання всюди».

Даний том розділений на п'ять частин. У першій частині мова йде про загальну байдужість і безвідповідальність, які поширилися в нашу епоху, і про те, що в ситуації, яка склалася, обов'язком свідомого християнина є допомога іншим через виправлення самого себе, розважливу поведінку, сповідування віри і молитву. «Я не закликаю брати плакати, - каже Старець, - але прошу здійняти руки до Бога». В другій частині книги отець Паїсій, не обмежуючи читача закликом тільки до одного подвигу, запалює ревність до духовного діяння, після чого кожному залишається відповідно до своїх сил і любочестя боротьба, спрямована до того, щоб жити в земному раю, тобто життям у Христі. У третій частині йдеться про нетривалу за часом диктатуру Антихриста, яка дасть християнам сприятливу можливість ще раз, після Святого Хрещення, свідомо сповідувати Христа, піти на подвиг і ще заздалегідь зрадіти Христовій перемозі над сатаною. Як говорив Старець, такій можливості позаздрили б і святі: «Багато хто зі святих просили б про те, щоб жити в нашу епоху, щоб звершити подвиг. Але це випало нам... Ми недостойні, принаймні, визнаємо це». Для того, щоб такий нелегкий час був прожитий нами належно, потрібно особливо розвинути в собі хоробрість і дух жертовності. Про те, з якого джерела варто черпати сили для подолання будь-яких труднощів, мова йде в четвертій частині даного тому, присвяченій Божому Промислу, вірі, довірі до Бога і дарованій від Нього допомозі. 1, нарешті, у п'ятій частині книги підкреслені необхідність і сила сердечної молитви, «бо це є зброєю міцною» проти все більше і більше поширюваного зла. Старець закликає ченців до стану повної бойової готовності, подібної до готовності солдатів у воєнний час. Він спонукає ченців безперестанку допомагати світові молитвою і намагатися вберегти від змін справжній дух чернецтва, зберегти закваску для прийдешніх поколінь. У заключній главі дано визначення найглибшого сенсу життя і підкреслено необхідність покаяння.

Мірилом слів і вчинків Старця є, як і завжди, мірило розмірковування. У нижченаведених главах ми побачимо, що в одному випадку отець Паїсій не перериває молитви, скільки би не стукали нетерплячі прочани в клепальце біля хвіртки його келіі, кричачи: «Закінчуй молитися, Геронде, Бог не образиться!», а в іншому - виїжджає у світ, тому що його відсутність на народній демонстрації протесту може бути не так потрактовано і зашкодити Церкві. У якійсь ситуації Старець, обурений богохульством, протистоїть цьому ганебному явищу, в іншій же - він лише мовчки молиться за хулителя. Тому читачеві не слід поспішати з висновками доти, поки він уважно не прочитає книгу до кінця. Варто бути особливо обережними і при використанні цитат з повчань Старця, тому що, вирвані з контексту, вони можуть привести наших співрозмовників до помилкових висновків. Варто мати на увазі: приводом до того, що говорив отець Паїсій, завжди був якийсь конкретний випадок чи запитання, і мова Старця була звернена до конкретної людини, спасіння душі якої було для нього кінцевою метою.

Ті, хто знав Старця Паїсія, пам'ятають ту ніжність, що з'являлася в серці від його слів, якими б суворими вони часом не були. Це відбувалося тому, що завданням Старця завжди було лікування зла, а не таврування його соромом. Він не ставив до ганебного стовпа пристрасть свого співрозмовника, але допомагав йому звільнити від неї душу. Тому ті самі слова Старця можуть мати іншу і, можливо, не зцілюючу дію, якщо їх позбавити попереднього взаємозв'язку із сердечним болем і любов'ю до співрозмовника. Замість божественної розради і почуття надійності вони можуть посіяти у серця сумніви і страх або ж призвести до крайностей. Але наш Старець не був людиною однобічності чи крайностей, його турбувало те, щоб добро робилося по-доброму - так, щоб воно приносило користь. Він, зрозуміло, ніколи не вагався висловлювати істину, але робив це після тривалих розмірковувань; бачачи осквернення святині, він міг спалахнути полум'ям божественного обурення; він передбачав ті грізні події, які мають відбутися, але його поведінка не викликала страху чи тривоги. Навпаки, його мова передавала кожному великодню надію і радість, однак це була радість, яка випливає з жертовності, радість, яка ріднить людину з Христом. Якщо ж ти поріднений із Христом, якщо ти береш участь у таємничому житті Церкви і дотримуєшся Його заповідей, то тобі вже нічого не страшно: «ні дияволи, ні муки». Як у своєму звичайному світлому і життєрадісному тоні говорить сам Старець: «Коли ти викидаєш із себе своє "я", в тебе входить Христос». Задача всього духовного життя полягає саме в цьому, тому особливу увагу отець Паїсій звертає на одну з підстерігаючих християнина небезпек: не розвивши в собі духу жертовності, співучасником життя Христового стати неможливо. Без жертви можна стати лише формальним християнином, людиною, яка не має внутрішнього життя.

Когось з читачів, можливо, збентежить те, що у своїх розповідях Старець часто посилається на власне життя, що він, як здається, легко і невимушено розповідає про чудесні події, які йому довелося пережити.

 Але варто мати на увазі, що, відтворюючи усну мову Старця на папері, неможливо передати те, як важко було йому говорити про самого себе, а також той тиск, якому він заради цього піддавався. Іноді бувало і так, що Старець уривками і з різними подробицями говорив про одну подію різним сестрам, і згодом, при нагоді, ми дуже несміло намагалися «вивудити» з нього відомості, які доповнюють відсутнє в його розповіді. Таким чином. Старець Паїсій протягом тих двадцяти восьми років, коли він духовно керував монастирем, відкривав нам (для того, щоб нам допомогти) деякі з чудесних подій свого життя. Це було для нас «духовним донорством». Тому, не бачачи очікуваного духовного успіху, він дуже засмучувався, так що навіть іноді говорив: «Я удобрюю пісок».

Ми дякуємо всім, хто з повагою до слова Старця прочитав нижченаведені повчання перед їх виданням і висловив у зв'язку з цим свої зауваження, а також тим, хто своїми словами про те, що вчення Старця звернене до всієї повноти Церкви, надихав нас продовжувати розпочату справу.

Ми бажаємо, щоб молитвами блаженнопочившого Старця Паїсія, котрий, за свідченнями багатьох, вдень і вночі стежить за нами і допомагає нам своєю божественною любов'ю, його слова, зібрані в даному томі, вселяли в нас добре занепокоєння, щоб ми з любочестям служили Богові, а зло відступило, і на землі запанував мир Божий. Амінь.

Успіння Пресвятої Богородиці, 1999

Ігуменя обителі Святого Апостола і Євангеліста

Йоана Богослова черниця Філофея із сестрами у Христі.

 

 

  •  Геронде, а чому Ви залишаєте келію і йдете в ліс
  • Та хіба знайдеш безмовність у келії! Хтось звідси стукає, інший звідти. На одному схилі я знайшов гарне місце. Якщо буду здоровим, то влаштую там молитовний дзот,     радар.     Місце     дуже мальовниче, для літа те,  що потрібно, з деревами... Зможу й на ногах стояти. Якщо я можу виконувати свої чернечі обов'язки, то це моя радість, моя їжа! Завітайте при нагоді!..

 

 

 Вступ (зі слів Старця)

«Для того, щоб пройти в Раду Божу, треба стати «депутатом» від Бога, а не влаштовувачем теплих містечок для себе самого»

 

Геронде[1], як ви оцінюєте те, що відбувається?

— А ви як оцінюєте?

Нам що казати, Геронде?.. Це ви нам розкажіть.

— Мене турбує безтурботність, яка панує. Щось готується. Ми ще не зрозуміли як слід ні того, в який час живемо, ні того, що помремо. Що з усього цього вийде, не знаю, становище дуже складне. Доля світу залежить від кількох людей, але Бог ще втримує гальма. Нам потрібно багато і з болем молитися, щоб Бог втрутився в те, що відбувається. Візьмімося за це з жаром і починаймо жити духовно. Часи дуже складні. Зібралося багато попелу, сміття, байдужості — і для того, щоб усе це полетіло, потрібно, щоб сильно подуло. Старі люди казали, що настане час, коли люди почнуть брикатися. [І ось] — зносять огорожі, ні на що не звертають уваги. Страшно! Настало вавилонське стовпотворіння! Прочитайте молитву трьох отроків2[2] і побачите, з якою смиренністю вони молилися. І в 82 Псалмі: «Боже, хто уподібниться до Тебе, не промовчи...». Ось це і потрібно, інакше добра не чекайте. Потрібне божественне втручання.

З'являються деякі європейські хвороби і приймають усе більш занедбану форму. Якийсь глава сімейства — кіпріот, що живе в Англії, — сказав мені: «Ми наражаємося на духовну небезпеку. Треба втікати з Англії зі всією сім'єю». Дивишся — там батько одружується з дочкою, там мати виходить заміж за сина... Такі речі, що сказати соромно. А ми спимо, як ховрашки. Я не закликаю брати плакати, лише хочу звернути нашу увагу на велику майбутню небезпеку і здійняти руки до Бога. Подумаймо, як нам захиститися від зла. Потрібно притримувати гальма, тому що є намагання все згладити [знівелювати]. Зараз час молитися словами пророка: «Вчини з ними, з князями їхніми, як з Оревом і Зеевом, і Цалмунною... які говорили: "візьмемо собі у володіння поселення Божі"»[3].

Відбувається велике хвилювання. Така каша, голова в народу заморочена. Народ — як бджоли. Якщо вдариш по вулику, то бджоли вилітають назовні, починають гудіти: «Ву-у-у...» і, стривожені, кружляють навколо вулика. Потім вони візьмуть напрямок залежно від того, який вітер повіє. Якщо північний — повернуться до вулика, якщо південний — полетять. Так і народ, якому дме то «національний північний», то «національний південний», і в нього, у бідного, паморочиться голова. Однак, незважаючи на це запаморочення, я відчуваю в собі якусь втіху, якусь впевненість. Оливкове дерево, можливо, і засохло, але воно дасть нові пагони. Є частина християн, у яких перебуває Бог. Є ще люди Божі, люди молитви. Добрий Бог терпить нас і знову приведе   все до ладу. Ці люди молитви залишають нам надію. Не бійтеся. Ми як етнос пережили стільки гроз і не загубилися. Так що ж, злякаємося бурі, яка повинна здійнятися? Не загубимося і зараз! Бог любить нас. У людині є прихована на випадок необхідності сила. Тяжких років буде небагато. [Лише] одна гроза.

Я говорю вам це не для того, щоб ви налякалися, а для того, щоб знали, де ми перебуваємо. Для нас це дуже сприятлива можливість, торжество — труднощі, мучеництво. Будьте з Христом, живіть згідно з Його заповідями і моліться, щоб ви змогли дати труднощам відсіч. Залишіть пристрасті, щоб прийшла Божа Благодать. І якщо ввійде в нас добре занепокоєння (де ми перебуваємо і що ми маємо зустріти), то це нам дуже допоможе вжити необхідних заходів і приготуватися. Життя наше хай буде щораз більш невибагливим. Намагаймося жити більш духовно, бути дружнішими, допомагати тим, кому болить, допомагати бідним з любов'ю, зі співчуттям, з добротою. Давайте молитися, щоб з'явилися добрі люди.

Бог вкаже вихід

Якнайкраще влаштує все Добрий Бог, але необхідно багато терпіння й уваги, оскільки часто, кваплячись розплутати клубки, люди заплутують їх ще більше. Бог розплутує з терпінням. Те, що відбувається зараз, триватиме недовго. Візьме Бог мітлу! У I860 р. на Святій Горі було багато турецького війська, і тому на певний час у монастирі Івірон не залишилося жодного ченця. Отці пішли — хто зі святими мощами, хто для того, щоб допомогти Повстанню. Тільки один чернець приходив здалеку запалювати лампади і підмітати. І всередині монастиря, і зовні було повнісінько озброєних турків, і цей неборака, підмітаючи, говорив: «Мати Божа! Що ж це таке буде?» Одного разу, з болем молячись до Божої Матері, він бачить Жінку, Яка наближається до нього, світиться і сяє лицем. Це була Мати Божа. Бере Вона з його рук мітлу і промовляє: «Не вмієш ти добре замітати, Я Сама підмету». І почала замітати, а потім зникла всередині вівтаря. Через три дні пішли геть всі турки! Мати Божа їх вигнала. Те, що не по правді, Бог викине геть, як з ока сльозою викидає порошинку. Працює диявол, але і Бог працює і зло перетворює на користь, так щоб з нього вийшло добро. Розіб'ють, наприклад, кахель, а Бог складає з уламків прекрасну мозаїку. Тому не засмучуйся, бо над усім і над усіма є Бог, Котрий керує всім і посадить кожного на лаву підсудних, щоб дав відповідь за вчинене, а відповідно і нагороду кожен від Нього одержить. Будуть нагороджені ті, хто в чомусь допоможе добру, і буде покараний той, хто чинить зло. Бог, зрештою, розставить все по своїх місцях, але кожен з нас відповідатиме за те, що він зробив у ці важкі роки своєю молитвою, добротою.

Сьогодні намагаються зруйнувати віру і, для того щоб будівля віри завалилася, потихеньку виймають по камінчику. Однак відповідальні за це руйнування всі: не тільки ті, хто виймає каміння і руйнує, але і ми, що бачимо, як руйнується [віра], і не докладаємо зусиль до того, щоб її зміцнити. Той, хто провокує ближнього до зла, дасть за це відповідь Богові. Але дасть відповідь і той, хто в цей час перебував поруч: а він же бачив, як хтось чинив зло своєму ближньому і не протидіяв цьому. Народ легко вірить людині, яка вміє переконувати.

  • Люди, Геронде, як звірі...
  • Я на звірів не скаржуся. Бачиш, тварини не можуть зробити великого зла, тому що в них нема розуму, тоді як людина, яка далеко відійшла від Бога, стає гіршою від найстрашнішого звіра! Велике зло чинить. Міцний оцет робиться з прокислого вина. Інші, штучні види оцту не такі гострі... Страшніше, коли диявол вступить, у союз з розбещеною людиною, тоді він робить іншим подвійне зло, як і плотський помисел, коли вступить у союз із плоттю, робить плоті більше зло. Але для того, щоб диявол співпрацював з такою людиною, вона повинна розраховувати на нього, ця людина повинна сама віддавати перевагу злу, мати його в собі.

Згодом, помилуй нас Боже, ці розбещувачі [свідомо] створять нам труднощі, завдадуть клопоту іншим людям, монастирям. Церква, чернецтво озлоблять їх, тому що вони перешкодять їхнім планам. Нинішній ситуації можна протистояти тільки духовно, а не по-світськи. Шторм підсилиться ще трохи, викине на берег консервні банки, сміття, всякий непотріб, а потім становище проясниться. І ви побачите, як у цій ситуації одні дістануть чисту винагороду, а інші оплатять борги. Вийде так, що страждання, які переживаються людьми, не стануть для них непосильними, хоча, звичайно, і «слава Тобі, Боже» говорити теж не будуть.

Як же любить нас Бог! Якби те, що діється сьогодні[4], і те, що зараз задумують зробити, відбувалося двадцять років тому, коли люди мали більше духовне незнання, то було б дуже важко. Зараз люди знають: Церква зміцніла. Бог любить людину — Своє творіння— і подбає про те, що їй потрібно, тільки б сама людина вірувала і дотримувалася Його заповідей.

«Проклятий той, хто справу Господню виконує  недбало»[5]

У старовину, якщо хтось з благоговійних ченців витрачав час, піклуючись про стан справ у світі, то його треба було замкнути у вежу[6]. Зараз навпаки: благоговійного ченця треба замкнути у вежу, якщо він не цікавиться і не вболіває за той стан, який запанував у світі. Якщо раніше ті, хто керував, мали в собі Бога, то зараз багато хто з тих, хто керує, у нього не вірують. Чимало таких, хто прагне розкласти все: сім'ю, молодь, Церкву. У наші дні цікавитися і турбуватися про стан, у якому перебуває наш народ — це віросповідання, тому що держава воює проти Божого закону. Закони, які вона приймає, спрямовані проти закону Бога.

Є і настільки байдужі люди, що і Церкву не визнають [божественним] установленням, і до власного народу ставляться зарозуміло, але заради того, щоб самим поледарювати, говорять: «Апостол Павло каже, що не треба цікавитися світськими речами» і залишаються байдужими. Але апостол Павло мав на увазі інше. Тоді влада була в ідолопоклонницьких народів. Деякі поривали з державою і вірували в Христа й апостол Павло звертався до них: «Не піклуйтеся про справи світу цього» для того, щоб вони відокремилися від світу, тому що увесь світ був ідолопоклонницьким[7] . Однак відтоді, як прийняв владу Константин Великий і перемогло християнство, сформувалося потихеньку велике християнське Передання з церквами, монастирями, мистецтвом, богослужебним статутом і т.п. І, виходить, ми відповідальні за те, щоб зберегти все це і не дати ворогам Церкви це зруйнувати. Мені доводилося чути навіть духівників, котрі говорять: «Ви цим не займайтеся!» Якби вони мали велику святість і молитвою доходили б до такого стану, що їх нічого не цікавило, то я б і ноги їм цілував. Але зараз вони байдужі, тому що хочуть бути для всіх добрими і жити розкошуючи.

Байдужість недозволена навіть світським, а вже тим більше людям духовним. Людина чесна, духовна не повинна нічого робити з байдужістю. «Проклятий той, хто справу Господню виконує недбало», — говорить пророк Єремія.

Будемо допомагати людям духовно

У давнину шестеро людей з десяти були богобоязливі, двоє помірні і двоє байдужі, але й останні мали всередині себе віру. Сьогодні не так. Не знаю, до чого це дійде. Постараємося зараз, наскільки можемо, допомогти людям духовно. Щоб — як тоді, при потопі, у Ноєвім ковчезі, так і зараз — врятувався б дехто, не покалічився духовно. Потрібно багато уваги і міркувань: проаналізувати те що відбувається з різних боків і допомогти людям. Думаєте, подобається мені, що збираються люди, чи я хотів бачити стільки народу? Ні, але в тому становищі, в якому ми перебуваємо, нещасним людям потрібно трохи допомогти. Я не став священиком саме для того, щоб не мати справ з людьми, і зрештою спілкуюся з ними ще більше. Але Бог знає мою прихильність і дає мені більше того, що Він давав би мені, якби я робив те, що мені подобалося. Скільки разів я просив Матір Божу знайти мені місце тихе, віддалене, щоб мені нічого не бачити, не чути і молитися за весь світ, але Вона не чує мене; а інші, дріб'язкові прохання мої — чує. Але ось, перед тим, як має прийти народ, Бог прив'язує мене до ліжка якоюсь хворобою, щоб я відпочив. Він не дає мені тієї насолоди, що я відчував колись у молитві, бо я не зміг би тоді розлучитися з нею. У той час, якщо хтось приходив у келію, я примушував себе вийти з цього духовного стану[8].

Там, у келії, я живу за розпорядком інших. Читаю всередині Псалтир, зовні стукають. «Почекайте, — кажу, — чверть години», а вони кричать: «Гей, отче, закінчуй молитися, Бог не образиться!» Зрозуміло, до чого доходять? І хай, якби доводилося відриватися ненадовго, але ж, як вийду назовні — все. Що встиг до того часу, те і встиг. О пів на сьому чи о сьомій ранку, щоб бути спокійним, я мушу вже і вечірню закінчити. «Світло ранішнє святої слави!» Коли ви закінчуєте утреню, я вже закінчую чотки за вечірню. Добре, якщо встигну з'їсти вранці антидор, потім жодних чаїв - падаю як, труп. Бувало, що і на Великдень, і на Світлу седмицю витримував дев'ять годин, триденки[9]. Можеш — не можеш, а треба змогти. Одного разу, вже не знаю, що народу завадило приїхати - можливо, шторм був на морі і не пішов корабель — але в келію не прийшов ніхто. Ех, я прожив синайський день, як тоді в печері святої Єпистимії! [10] Коли на морі шторм, то в мене штиль. Коли на морі штиль — у мене шторм.

   Звичайно, у мене є можливість віддалитися куди-небудь для безмовності. Знаєте, скільки людей пропонували мені оплатити дорогу, щоб я поїхав у Каліфорнію, у Канаду? «Приїжджай, — кажуть, — у нас є ісихастирій»[11]. Якщо я опинюся в незнайомому місці, то почуватимуся як у раю. Ніхто мене не буде знати, буде свій розпорядок, чернече, як я хочу, життя. Але, як бачиш, демобілізація буває тільки після війни. А зараз війна, духовна війна. Я повинен бути на передовій. Стільки марксистів, стільки масонів, стільки сатанистів і всіляких інших! Скільки біснуватих, анархістів, спокушених приходить, щоб я благословив їм їхні блуди. А скількох присилають до мене, не змушуючи їх задуматися; одні для того, щоб позбутися їх, інші, щоб самим не витягати змію з нори... Якби ви знали, як на мене тиснуть і зі скількох боків! В роті моєму гіркота від людського болю. Але всередині я відчуваю втіху. Якщо піду, то буду вважати, що пішов з передової, відступив. Буду вважати це зрадництвом. Так я це розумію. Хіба цього я хотів, коли починав служити Богові, чи, можливо, я монастирям хотів допомагати? Я відправлявся в одне місце, а опинився в іншому, і як же я зараз б'юся! І не чути, щоб [про те, що діється навколо] говорив хтось ще. Церкву руйнують? «Нічого», — скаже хтось. А сам дружить і з тим, і з іншим, тільки б тепліше влаштуватися! А що значить тепліше? Чи не те, що і його самого зрештою «влаштує» диявол. Це ж безчестя! Якби я хотів робити те, що приносить мені задоволення, — ех, знаєте, як це було б легко! Однак мета не в тому, щоб робити те, що влаштовує мене, але в тому, що допомагає іншому. Якби я думав про те, як влаштуватися самому, то міг би влаштуватися будь-де. Але для того, щоб пройти в Раду Божу, треба стати «депутатом» від Бога, а не влаштовувачем теплих містечок для себе самого.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЧАСТИНА ПЕРША

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЛЮБОВІ

«Церква діє за допомогою любові, а не так, як законники. Церква дивиться на все з довготерпінням і прагне допомогти кожному, що б він не накоїв, яким би грішником він не був»

 

 

ГЛАВА ПЕРША

Збайдужіле покоління

 

Байдужість до Бога призводить до байдужості до всього іншого.

- Що це там за звук такий?

- Літак, Геронде.

- Зачини-но вікно, щоб він ще, чого доброго, сюди не залетів! При такому очманінні, до якого

дійшов світ, потихеньку і до цього може дійти! Розіслалося все: сім'я, освіта, державні служби... А вони й у вус не дують! Нічого-бо не мають у собі...

  • Геронде, хто винен у тому, що ми доко тилися до такого стану?
  • Кажучи загалом, хочу підкреслити,   до чого дійшла байдужість. Піди у будь-яку школу і побачиш, наприклад, якщо вікна відкриті і рами б'ються од вітру, то це велика робота — підійти   дитині і зачинити їх, щоб скло не побилося. Будуть  ловити гав,  дивитися, як вікна розбиваються, ходити повз них, начебто нічого не відбувається.   Байдужість!   Один   офіцер,   він   був відповідальним на складах, розповідав мені:

«Страшенно мучуся, щоб знайти нормального солдата для охорони складу із ПММ [12], щоб інші його не підпалили чи він сам через неуважність не кинув якогось недопалка».

Дух тепло-холодності, мужності нема зовсім! Ми вкрай зіпсувалися! Як нас ще Бог терпить? А колись яке було достоїнство, яке любочестя! У війну 1940-го року[13] на кордоні італійці іноді спілкувалися з нашими прикордонниками і відвідували їх на грецьких заставах. І подивіться, яке було в греків любочестя: одного разу, коли італійці прийшли на грецьку заставу, греки взялися готувати їм каву. Тоді якийсь грек-офіцер дістає перед ними пачку грошей, купюри по п'ятдесят, по сто драхм, а тоді гроші мали вартість, і кидає їх у вогонь для розпалювання, щоб показати італійцям, що грецька держава багата. Італійці від здивування язик проковтнули. Ось це була жертовність!

А сьогодні і до нас дійшов той дух, що жив у комуністичних державах. У Росії, незважаючи на те, що цього року був врожай, знаєте, який буде голод![14] Не зібрали своєчасно пшеницю — вийшли жати аж восени. Жнуть восени? Бо якщо пшениця не їх власна, то як же вони будуть про неї дбати і підуть її жати! Життя в них — самі суцільні примусові роботи. У них нема завзятості створювати щось, тому що стільки років вони не творили. І з цим розхлябаним духом, який з'явився, з цією байдужістю вся держава пішла на дно. Йде дощ, а вимолочена пшениця сушиться на току. їм нема до цього діла. Прийшов час йти геть, йдуть, а дощ псує пшеницю.

Наступного дня прийдуть у визначений час збирати те, що залишилося! Тоді як, якщо твоя власна пшениця лежить на гумні і почався дощ, — хіба ти даси їй пропасти? Спати не будеш, щоб її врятувати. І тоді від втоми ти будеш відчувати радість, задоволення.

Байдужість до Бога призводить до байдужості до всього іншого, призводить до розпаду. Віра в Бога — велика справа. Людина служить Богові, а потім любить своїх батьків, свій дім, своїх рідних, свою роботу, своє село, свою область, свою державу, свою Батьківщину. Той, хто не любить Бога, своєї сім'ї, той не любить нічого. І, природно, що Батьківщини своєї він не любить, тому що Батьківщина — це велика сім'я. Я хочу сказати, що все починається з цього. Людина не вірить у Бога і не рахується потім ні з батьками, ні з родиною, ні з селом, ні з Батьківщиною. Ось саме це і хочуть зараз розкласти, для чого і насаджують цей стан розхлябаності. Мені написав поліцейський: «Не можу приїхати, тому що навалилося багато роботи. Нас у районі залишилося двоє, тоді як повинно бути восьмеро». Чуєш, що діється! Ні, щоб додати ще двох, то ні, — вони лише двох залишають!

Але, на щастя, є і винятки. Одного разу прийшов якийсь батько і каже мені: «Помолись за Ангелоса[15], інакше його уб'ють». Я його сина знав ще малою дитиною, а тепер уже він був в армії на строковій службі. «Чому, — запитую, — що трапилося?» Він розповідає: «Якось він побачив, як інші солдати, замість того, щоб виконувати свої службові обов'язки, грали в карти. Він зробив їм зауваження, його не послухали. Потім він подав на них рапорт, тоді один з тих, що грали, почав погрожувати, що вб'є його». — «Слухай, — відповідаю, — вбити його він не вб'є. Але я буду молитися, щоб Ангелоса не віддали під трибунал за те, що і він не грав у карти!»

А почувши про інший випадок, я сказав: «Слава Богу, є ще греки, що уболівають за свою Батьківщину». Один пілот, коли турецькі літаки порушили кордон, спробував їх трохи обігнати, щоб зробити фотознімок на доказ того, що вони порушили кордон. Інший пілот кричав йому по рації: «Залиш ти його!» Але той наполягав, старався. У турка літак був більшим, і летів він швидше, до того ж так низько, що грек, бідний, залетів у море! А є такі, що тільки прогулянками на літаку займаються! Ось як відрізняються люди один від одного!

Людині необхідно усвідомити смисл добра, відчути його необхідність, інакше буде тільки суцільна розхлябаність. Спробуй відправ кого-небудь примусово воювати! Він буде намагатися відтіля втекти та звідси зникнути. Однак, зрозумівши, яке зло принесе ворог, сам потім піде і запишеться добровольцем.

Сьогодні люди крутяться навколо самих себе.

— Колись у мене на Батьківщині, у Фарасах, говорили: «Якщо в тебе є робота, то не залишай її на завтра. Якщо в тебе є добра страва, то залиш її на завтра — може прийти гість». Зараз думають так: «Роботу залишимо, може завтра прийде хтось і нам допоможе. А добру страву давай-но з'їмо самі сьогодні ж увечері!» Більшість людей нині крутяться навколо себе, думають тільки про себе. Припустимо, почалася злива. От побачите: більшість з вас подумають про те, чи не розвішана в них білизна, і побіжать її знімати. Поганого в цьому нічого нема, але далі цього вони не йдуть. Білизна, якщо і намокне, висохне знову. А як тим, хто в цей час молотить на току? Чи боляче вам за них, чи помолитесь ви за них? Чи в грозу, коли спалахують блискавки, ще

питання, чи знайдуться п'ять-шість душ, щоб згадати про тих бідолах, які працюють в полі, чи про тих, хто працює в теплицях. Тобто людина не думає про іншу людину, не виходить з власного «я», але постійно крутиться навколо себе самої. Однак, обертаючись навколо себе, вона має своїм центром себе, а не Христа. Вона поза тією віссю, якою є Христос. Якщо людина хоче досягти того, щоб думати про ближнього, то її розум повинен бути спочатку [утверджений] у Христі. Тоді вона думає і про ближнього, а потім думає і про тварин, і про всю природу. її «радіостанція» включена, і, як тільки приходить сигнал, — вона поспішає на допомогу. Якщо ж розум її не в Христі, то не працює її серце, і тому вона не любить ні Христа, ні ближнього, ні тим більше природу — тварин, дерева, рослини. Якщо ви будете поводитися так, як зараз, то як вам дійти до спілкування з тваринами, з птахами?! Якщо птах впаде з даху, то ви будете його годувати, але якщо ж не впаде, то ви про це і не подумаєте. Я бачу птахів і кажу: «Треба їх, бідних, нагодувати!» — сиплю крихти і водичку ставлю, щоб вони попили. Бачу на деревах хворі гілки, відразу хочу їх обрізати, щоб вони не заразили інші гілки. Чи б'ються, ляскають двері, вікно — подумки я туди. Себе, якщо мені щось потрібно, забуду, але подивлюся: не поламалися б двері, вікно, не було б якоїсь шкоди. Про себе я думаю між іншим. Якщо хтось думає й уболіває за творіння, то наскільки більше він думає про їх Творця! Якщо ж людина не поводиться так, то як вона прийде до злагоди з Богом?

І ще: виходячи на вулицю, киньте погляд навколо. Можливо, хтось, чи через неуважність, чи зі злості (бажаю, щоб ніхто не робив зла) щось кинув, і загорівся вогонь. Тому подивіться. Це теж відноситься до духовної царини, бо й у цьому погляді присутня любов. Я, коли виходжу з келії, подивлюся вниз, подивлюся на дах, понюхаю, чи не пахне горілим. Інша справа, якщо в тебе така віра, що, коли почнеться пожежа і ти станеш молитися, то пожежа згасне. Якщо ж такого нема, то треба діяти [і по-людськи]. Чи коли долинає грім, я прислухаюся, що це: гармата, навчання йдуть, щось підривають? Туди відразу ж спрямовується мій розум, і я починаю молитися про те, що відбувається. З тим, хто байдужний до себе через любов до інших, перебуває велика Божа опіка, і всі люди піклуються про нього.

Але сьогоднішнє покоління — це покоління байдужості! Більшість тільки для параду і годиться. Коли щось трапиться, то не скажи їм: «Обороняйтеся!» Втім, вже й парадів зараз не хочуть! Колись ходили на паради, слухали марші, у них усередині щось трепетало. Сьогодні серед нас, греків, є розхлябаність. Звичайно, іншим народам ще гірше, тому що в них нема ідеалів. Чи бачиш, у греків є ціла купа недоліків, але є і дар від Бога — любочестя і завзяття. Все-то їм свято! В інших народів і слів таких у словнику нема.

Ми відповідальні[16]

— Прийшов до мене в келію один атеїст з голови до п'ят. Наговорив усілякого, а потім заявляє. «Я іконоборець». Ось так: почав з того, що ні в що не вірив, а дійшов аж до іконоборства! «Ах ти, кажу, безбожнику, та коли ти ні в що не віриш, тоді навіщо говориш мені, що ти іконоборець? В часи іконоборства[17] деякі християни від надмірної ревності впали в оману, дійшли до іншої крайності, але потім Церква розставила все по своїх місцях. Не було таких, що вони не вірили». І, між іншим, цей атеїст схвалював весь сьогоднішній стан речей. Посварилися ми з ним. «Так, добре, — кажу, — що ж це за справи? Судді бояться судити. Люди подають позови на злочинців, але потім позивачам погрожують, і їм доводиться брати позови назад. І хто, зрештою, всім цим заправляє? Тобі що, подобається таке? Схвалюєш їх? Та ж ти сам злочинець! За цим ти прийшов? А ну, геть звідси!» Вигнав я його.

—  Геронде, не боїтеся ви, що так говорите?

 — Чого мені боятися? Могилу я собі уже викопав. Якби не викопав, то мене турбувало б, що комусь іншому треба буде витрачати силу і копати. А зараз залишиться тільки кілька бляшанок землі кинути...

Знаю ще одного безбожника, хулителя, якому дають виступати по телебаченню, незважаючи на те, що він вимовив найзневажливіші слова на Христа і на Матір Божу. І Церква мовчить і не відлучає цих богохульників. Церкві треба було б відлучати таких. Відлучити шкода, чи що?

  • Геронде, а що вони зрозуміють, якщо їх відлучать, адже вони все одно нічого не визнають?
  • Принаймні, буде видно, що Церква висловлює свою думку.
  • Мовчання, Геронде, це все одно, що визнавати таке?
  • Так. Хтось написав щось зневажливе про Божу Матір, і всі мовчали. Звертаюся до одного такого: «Не бачиш, що пише такий-то?» — «Е, — відповідає, — що з ним зробиш? Забруднишся, якщо зв'яжешся з ними». Бояться говорити.
  • А чого він злякався, Геронде?
  • Боїться, щоб про нього нічого не написали, щоб не виставили його перед усіма, і терпить хулу на Божу Матір! Давайте не будемо чекати, поки хтось інший витягне змію з нори, щоб ми залишалися спокійними. Не відсутність любові. Потім людиною починає рухати розрахунок. Тому і розповсюджений зараз такий дух: «Давайте з таким-то будемо в [добрих] стосунках, щоб він нас хвалив. А з таким-то давайте дружити, щоб він нас не зганьбив, щоб нас не вважали дурниками, щоб нам не стати жертвами!» А хтось мовчить через байдужість: «Промовчу, — думає, — щоб про мене в газетах не написали». Тобто більшості абсолютно байдуже. Зараз ще щось потрохи почало мінятися, але ж стільки часу ніхто нічого не писав. Давно (багато] років тому, я накричав на якогось [чоловіка] на Святій Горі. «Патріотизму в тебе забагато», — сказав він мені тоді. А недавно він приїхав, знайшов мене і почав: «Все розіслали: сім'ю, виховання...» От коли прийшла моя черга відповісти йому його ж словами. «Патріотизму, — кажу, — у тебе забагато!»

Увесь цей стан справ призвів до чогось поганого і до чогось доброго. Погано те, що навіть люди, які щось мають всередині себе, байдужіють і говорять: «Хіба я зможу змінити ситуацію?» А добре те, що багато хто почав задумуватися і змінюватися. Деякі приїжджають, знаходять мене і намагаються знайти виправдання якомусь злу, що вони зробили раніше. Це тому, що вони задумалися.

—     Тобто,  Геронде, ми  повинні  завжди сповідувати свою віру?

—   Необхідно розмірковувати. Є випадки, коли не варто говорити вголос, і є випадки, коли ми повинні відважно сповідувати нашу віру, тому що якщо ми промовчимо, то будемо відповідати. У ці важкі роки кожен з нас повинен робити те, що можливо по-людськи, а те, що по-людськи неможливо, залишати на волю Божу. Так наша совість буде спокійна, тому що ми робили те, що могли. Якщо ми не збунтуємося, то піднімуться з могил наші предки. Вони стільки вистраждали за Батьківщину, а що робимо для неї ми? З Православною Елладою, її Переданнями, її святими і її героями воюють самі греки, а ми мовчимо! Це ж страшно! Я сказав комусь: «Чому ви мовчите? Куди годиться те, що творить такий-то?» Він відповідає: «А що говорити? Він же весь засмердівся». — «Якщо він весь засмердівся, то чому ви мовчите? Всипте йому!» Нічого подібного, йому дають спокій! Одному політику я влаштував прочуханку. «Скажи, — кажу, — "Я з цим не згоден"! Це буде по-чесному! Ти що, хочеш, щоб було зручно тобі, а все інше хай руйнують?»

Якщо християни не стануть сповідниками віри, не протистоятимуть злу, то [руйнівники] знахабніють ще більше. Якщо ж християни протистоятимуть, то ті ще подумають. Але і теперішні християни — не бійці. Перші християни були міцними горішками: вони змінили увесь світ. І у візантійську епоху — якщо з церкви забирали одну ікону, то народ бунтував. Христос перетерпів розп'яття для того, щоб нам воскреснути, а ми байдужі! Якщо Церква мовчить, щоб не вступити в конфлікт з державою, якщо митрополити мовчать, щоб бути з усіма в добрих стосунках, тому що їм допомагають з гуманітарними закладами і т.п., якщо і святогорці мовчать, щоб їх не позбавили економічної допомоги[18], тоді хто ж буде говорити? Я сказав одному ігумену: «Якщо вам заявлять, що припинять виплати, тоді ви дайте відповідь, що зі свого боку припините приймати прочан[19], щоб вони почухали потилицю». Викладачі богослов'я теж сидять тихіше води. «Ми, — твердять, — державні службовці: втратимо зарплату і як потім будемо жити?» Монастирі, між іншим, ще і на пенсіях піймали. А чому я не хочу брати навіть цієї скромної пенсії ОГА[20]? Навіть якщо чернець застрахований у них по страховці ОГА, це все одно нечесно. Якщо він у них застрахований як незаможний — тоді так, це робить йому честь, але в ОГА його страхувати навіщо? Чернець залишив великі пенсії, пішов зі світу, прийшов у монастир — і знову йому платять пенсію! І до того дійдемо, що заради пенсії зрадимо Христа!

  • Геронде, а як бути, якщо, наприклад, черниця     пропрацювала     стільки-то     років учителькою і тепер має право на пенсію?
  • Це ще куди не йшло. Але я тобі ось що скажу: якщо вона і цю пенсію куди-небудь віддасть, то Христос їй дасть добру пенсію!

Я бачу, що нас очікує, і тому мені боляче

Роки минають, і які тяжкі роки! Труднощі ще не закінчилися. Казан вирує. І якщо хтось не укріплений, то як він поведеться, опинившись у складній ситуації? Бог не сотворив людей нездатними до успіху. Нам потрібно виплекати в собі любочестя. І якщо справді, Боже збав, почнеться тряска, чи багато хто встоїть на ногах? Перед війною сорокового року в Коніці[21], поруч з моєю столярною майстернею був ринок, на якому із сіл привозили кукурудзу, пшеницю і т.п. Коли бідні селяни привозили продавати кукурудзу на ринок, то деякі «багаті» — а які вони були багаті, так, одержували в банках якісь відсотки — копали її ногою і запитували: «Скільки»? Коли прийшла війна і їм самим довелося все розпродати, то один посміхався: «День добрий!». Інший чемно запитував: «Чи нема в тебе кукурудзи?» Тому зараз дякуйте Богові за все. Постарайтеся бути мужніми. Піднатужтесь трішки. Я бачу, що нас очікує, і тому мені боляче. А знаєте, що витримують християни в інших країнах? У Росії — на каторгах! Такі труднощі! Які там духовні книги! Албанію навіть не беремо до уваги! їсти нічого. Не залишили ні церков, ні монастирів. Імена і ті поміняли, тому що не хотіли, щоб чулися християнські імена. Навіть в Америці таке: православних небагато, вони розсіяні по різних місцях і, знаєте, як мучаться? Якщо нема [поблизу] православної громади, то поїздом годинами їдуть у якусь далечінь для того, щоб побути на службі. Для того щоб порадитися в якійсь проблемі, приїжджають на Святу Гору! [Тому] цей розхлябаний дух, що живе в Греції, є велика невдячність.

Скількох святих явить Бог у колишніх комуністичних країнах! Мученики! Вони зважилися на смерть. Високі посади займали і не погоджувалися з законами, коли ті були противні Божому закону. «Я не згоден; убийте мене, посадіть мене до в'язниці», — говорили вони, щоб не спокусилися й інші. А в нас багато хто без примусу виявляють таку байдужність. Якби вони знали, що таке труднощі, війна чи лихоліття, то дивилися б на речі по-іншому. Тому що зараз начебто нічого не відбувається. Це коли б людина, скажімо, на літо прилітала б з Австралії в Грецію, а восени, коли в Австралію приходить весна, летіла назад. З весни у весну, а зими не бачить. Навіть і не знає, яка вона, зима; ні негоди, нічого такого не відає.

  • Геронде, як допомогти байдужій людині?
  • Треба змусити її по-доброму занепокоїтися, спантеличити, щоб вона сама захотіла собі допомогти.

Для того, щоб дати іншій людині води, треба, щоб вона хотіла пити. Спробуй, присилуй їсти того, у кого нема до того бажання, — та його знудить. Якщо інша людина [чогось] не хоче, то я не можу позбавити її волі, вільного волевиявлення.

Виправдання невіданню нема

  • А можливо, Геронде, деякі байдужі через невідання?
  • Яке там ще невідання! Я тобі розповім про невідання: філолог з Халкідики не знав, що таке Свята Гора[22]! Якийсь німець, учитель, розповів йому про Святу Гору, і вони приїхали разом.  Німець, хоча і  був протестантом, знав, скільки на Святій Горі монастирів, і навіть, де які святі мощі. Є виправдання такому невіданню? Інший житель Халкідики дістав пораду приїхати до мене за допомогою від свого знайомого з Америки. З Америки! Зараз ще розповім: прийшов до мене в келію чоловік із Флоріни[23]. «Ти із самої Флоріни?» — запитую. «Так, — відповідає він, — із самої». — «У вас там, — кажу, — митрополит хороший». — «Він у якій команді грає?» — запитує. Думав, що це футболіст! Так він був на футболі помішаний, що навіть свого Владику не знав. Бо Кандіотіса[24], принаймні, усі знають. Такому невіданню виправдання нема.

Ні, сьогодні у світі нема виправдання невіданню. Не вистачає доброї прихильності, любочестя. Той, у кого є добре налаштовування пізнати Христа, пізнає Його, звернеться [до Нього]. І нехай поруч з ним не виявиться ні богослова, ні ченця, і він не почує слова Божого, але, якщо в нього є добре налаштовування, то приводом для його звертання стане чи якась змія, чи звір, блискавка, повінь чи яка-небудь інша подія. Бог допоможе йому. Юнак-анархіст із Греції поїхав до Німеччини. Там його посадили у виправний дім, тому що він зв'язався з наркотиками і т.п. Нічого йому не допомагало. Хтось у виправному домі дав йому Євангеліє. Він прочитав його і відразу змінився. Вирішив: «Поїду в Грецію, там Православ'я». Повернувся у своє село, рідня насіла, щоб його оженити. Оженили, з'явилася дитина. Молодий батько читав Євангеліє, ходив до церкви, у свята не працював. Інші, бачачи, що він так живе, говорили: «Він від читання Євангелія поїхав розумом, збожеволів». Дружина незабаром його покинула, забрала зі собою і дитину. Коли пішла дружина, то він залишив все, що в нього було там, у селі: угіддя, трактор — усе, що мав, і пішов у печери служити Богові. Якийсь духівник сказав йому: «Ти повинен спершу знайти свою дружину, все залагодити з нею, а потім уже вирішити, що тобі робити». Що ж, поїхав він у Салоніки шукати дружину. Він вірив, що коли йому так сказав духівник, то Христос йому її явить. У Салоніках Христос не явив йому дружини. Познайомився він, між іншим, з якимись німцями, навчив їх віри, і один з них охрестився. Ці німці взяли йому квиток до Афін, але і там дружина не знайшлася. Німці знову купили йому квиток, і він поїхав на Кріт. Влаштувався там на якусь роботу і пішов до одного духівника. Той, почувши про його проблему, говорить: «А твоя дружина і твоя дитина, випадково, не так-то виглядають? Приїхала нещодавно одна жінка і десь тут працює». І докладно описав гостеві його дружину. «Напевно, вона», — говорить той. Духівник повідомив дружину. Та, як тільки побачила чоловіка, заціпеніла. «Ти мене, — каже, — за допомогою чаклунства знайшов. Ти чаклун». Залишила його й утекла, перш ніж він встиг що-небудь сказати, і знову він її втратив. Довідався він і про мене і прийшов до мене в келію. Постукав один раз і чекав, а поки я відкривав, відійшов убік і бив поклони. Одяг на ньому був поношений. Розповів він мені все. У мене було трохи сухих смокв, і я йому їх дав. «У мене зубів нема», — каже він. «У мене, — відповідаю я, — теж нема». — «А тобі, — запитує він, — боляче? Мені боляче. Через біль народжується радість Христова». — «Може, тобі якусь майку дати?» — запитую. «У мене, — говорить він, — є дві. Як потеплішає, одну віддам». Я далі: «Дивися, побережи своє здоров'я, поки ти все не владнаєш і не домовишся з дружиною, тому що ти і за дитину несеш відповідальність». Яка ж самовідданість! Яка віра! Але ж йому не було ще і двадцяти семи років. І де б йому було пізнати чернече життя? Він мав повне невідання, але і добра налаштованість в нього була, Бог допоміг йому, і він глибоко по-євангельски процвітав.

Тому я і кажу, що невідання сьогодні не виправдовується нічим. Тільки розумово неповноцінна людина чи мале дитя виправдаються у своєму невіданні. Але сьогодні і малі діти хапають все на льоту! Отже, якщо людина хоче, є багато можливостей для того, щоб пізнати істину.

 

ГЛАВА ДРУГА

Про те, що сама присутність християнина є вже сповідування віри

Геронде, чи є користь від різних рухів протесту з боку християн? — Сама присутність християнина — це вже сповідування віри. Можливо, що хтось більше допоміг    би    молитвою,    але    його    мовчанням скористаються і скажуть: «Такий-то і такий-то не висловили протесту, отже, вони на нашому боці, вони згідні  з нами». Якщо хтось не почне воювати проти зла

  • тобто не почне звинувачувати тих, хто спокушає віруючих, — то зло стане ще більшим. А так потроху підбадьоряться вірні. І тим, хто воює з Церквою, буде важче. Церква — це не їхній прогулянковий катер, вона
  • Корабель Христовий. Ці люди заслуговують на осуд, їхній єдиний інтерес — мати велику заробітну плату, розкішну машину, бігати по розвагах... А потім вони приймають закони про цивільний шлюб[25], узаконюють аборти. Звичайно, Бог не дозволить тріумфу зла, але мова зараз йде не про це.

І ці богохульні фільми вони показують, щоб осміяти Христа. Вони роблять це для того, щоб сказати: «Подивіться, ось яким був Христос! Месія прийде зараз!» — і потім явити свого «месію». Вони ведуть справу до цього.

  • А люди, Геронде, цьому вірять і псуються!
  • Псується зіпсований. А вірить він у це тому, що хоче виправдати те, чому виправдання нема, і заспокоїти свою совість. Усіма цими богохульствами прагнуть виправдати моральне свавілля. Вони перейшли уже всі межі. Віруючі подали позов, тому що фільм «Остання спокуса Христа»[26]  ображає  віру, а  прокурори за перечують: «Нічого страшного!» Про такі богохульства і чутки ніколи не було! Для нас протест проти цієї богохульної картини був сповідуванням віри. Але, звичайно, і щось добре від усіх цих богохульств відбувається: кукіль відокремлюється від пшениці, світ просівається як крізь решето.
  • Геронде, чи не слід в одних випадках захищатися, чи особисто, чи спільно, а в інших ні? Наприклад, ви, коли вам сказали, іцо ви єретик, відповіли, а у відповідь на інші звинувачення промовчали.
  • Так святі отці говорять, а не я. Будь-яке інше звинувачення допомагає мені в духовному житті, тоді як звинувачення в єретицтві відлучає мене від Христа [27].

Народ намагаються приспати

  • Геронде, а як людям виправитися попри все те, що відбувається у світі?
  • Той, хто хоче виправитися, виправляється від дрібниць. Наприклад, хитається лампада чи ж його самого трусне як слід під час землетрусу, і в такий спосіб ця людина приходить до тями. А невіруючі, чуючи, що буде війна чи якась катастрофа, робляться ще гіршими і твердять: «А ну давай повеселимося, все одно помирати». І вдаються до повного розгулу. А за старих часів навіть і байдужі люди, довідавшись, що буде війна, приходили до тями і змінювали своє життя. Зараз таких дуже мало. У минулому наш народ жив духовно, тому Бог бла гословляв його, і святі чудесним чином нам допомагали. І ми перемагали наших ворогів, котрі завжди пере вершували нас кількістю. Ми кажемо зараз, що ми православні, однак, на жаль, часто носимо лише ім'я «православних», але не живемо православним життям.

Я запитав одного духівника, який займається суспільною діяльністю з цілою купою духовних чад: «Знаєш що-небудь про богохульний фільм?» Він мені відповів: «Не знаю нічого». Не знав нічого, але ж сам у великому місті служить. Вони присипляють народ, залишають його, як є, щоб він не хвилювався і розважався. Дивися, в жодному разі не скажи, що буде війна чи що буде Друге Пришестя і тому нам треба готуватися, дивися, щоб люди в жодному разі не розхвилювалися! Так, ніби ті бабусі, які, немов їх і не чекає смерть, голосять: «Не говори про смерть, тільки про свята та про хрестини» і відчувають у такий спосіб хибну радість. А якби вони задумалися про те, що дідусь, який жив неподалік, помер учора, що інший перебуває при смерті і теж помре, що післязавтра буде панахида по комусь, хто був набагато молодшим від них, то вони б думали про смерть і говорили б: «Треба мені висповідатися, треба мені готуватися духовно, тому що, можливо, і мене незабаром прикличе Христос до іншого життя». У протилежному випадку приходить смерть і забирає їх неготовими. А інші, неправильно розуміючи «доброту», говорять: «Не кажіть єретикам, що вони в омані, щоб показати нашу любов до них» і так зрівнюють все. Якщо б жили вони в перші роки християнства, ми не мали б жодного святого! Християнам говорили тоді: «Тільки кинь ладану на вогонь, а від Христа не відмовляйся». Християни того не приймали. «Зроби лише вигляд, що кидаєш». Не приймали. «Не говори про Христа та йди, куди хочеш, вільним». Християни і цього не приймали. А сьогодні бачиш, що народ замішаний на воді. Закваска не та.

  • Геронде, апостол Павло, говорячи: «А плід Духа: любов, радість»[28], має на увазі те, що радість є доказом правильного життя?
  • Так, тому що є світська радість і є божественна радість. Коли щось недуховне, нечисте, то в серці не може бути щирої радості і миру. Радість, яку відчуває духовна людина, — це не та радість, за якою багато хто сьогодні женеться. Не треба плутати різні речі. Чи мали святі радість у тому її вигляді, в якому шукаємо ми? Мати Божа мала таку радість? Христос — чи сміявся Він? Хто зі святих прожив це життя без болю? У якого святого була така радість, до якої прагнуть багато християн нашого часу, які не хочуть і чути ні про що неприємне, щоб     не    розхвилюватися,    не     втратити    свою безтурботність? Якщо я уникаю хвилювань, заради того щоб бути радісним, заради того щоб не порушувати свого спокою, заради того щоб бути м'яким, то я байдужий! Духовна покірність  — це одне, а м'якість через байдужість — це інше. Дехто каже: «Я християнин і тому повинен бути радісним і спокійним». Але це не християни. Вам зрозуміло? Це байдужість, це радість світська. Той, у кого присутні ці мирські начала — не є духовною людиною. Духовна людина - це суцільний біль, тобто їй боляче за те, що відбувається, їй боляче за людей. Але за цей біль їй відплачується божественною втіхою. Вона відчуває біль, але відчуває в собі і божественну втіху, тому що Бог з раю кидає в її душу благословення, і людина радіє від божественної любові. От що таке радість, духовна радість — невимовна і така, що наповнює серце.

Приклад говорить сам за себе

Геронде, чи повинні люди, які живуть духовним життям у світі, показувати перед невіруючими, що вони постять?

—   Якщо мова йде про пости, установлені нашою Церквою — середу, п'ятницю, багатоденні пости, то повинні, тому що це сповідування віри. Однак інші пости, чинені від подвижництва заради любові до Христа чи для того, щоб була почута наша молитва про якесь прохання, мають відбуватися потай.

Мета у тому, щоб православно жити, а не просто православно говорити чи писати. Тому і бачиш, що коли в проповідника нема особистого досвіду, то його проповідь не доходить до серця, не змінює людей.

—   А якщо, Геронде, той, хто слухає або читає, має добре налаштування?

—    Е, тоді він уже має божественну Благодать і користь одержує саме тому. Однак той, у кого нема доброго  налаштування,  стане  розбирати  сказане проповідником і жодної користі не дістане. Православно думати легко, але для того, щоб православно жити, необхідно трудитися.

Якось один богослов у своїй проповіді закликав людей йти здавати кров, тому що в цьому була потреба. І дійсно: багато хто були підняті його проповіддю і здали багато крові. Сам він, однак, не здав ні краплі, хоча крові в нього, прямо скажемо, вистачало з надлишком. Люди обурилися. «Я, — сказав їм тоді богослов, — своєю проповіддю спонукав народ до здавання крові, і це все одно ніби я здав крові більше за всіх!» Так він заспокоював свій помисел. Та краще б йому було не проповідь виголошувати, а піти і без шуму здати трохи крові самому!

Гідність має спосіб життя. Якась людина, що зовсім не мала зв'язку з Церквою, сказала мені: «Я з правих». — «Та коли ти себе хрестом не осіняєш, що користі в цьому?» — відповів я йому. «Що користі в тому, що рука вважається правою, якщо вона не робить хресного знамення? Чим вона відрізняється від лівої, котра не робить хресного знамення, адже, як не крути, вона його теж не робить. Якщо ти з правих, а хресного знамення не робиш, то чим ти відрізняєшся від лівих? Ціль у тому, щоб ти був людиною духовною, щоб ти жив біля Христа. Тоді ти  й іншим допоможеш».

Якщо людина веде гідний спосіб життя, то її справа говорить сама за себе. В якомусь місті жив протестант, який засуджував усіх: і кліриків, і владик. А в монастирі неподалік служив Богу один чернець. Одного разу якийсь атеїст запитує протестанта: «Ну, добре, ось усіх владик, усіх попів ти засуджуєш. А от про цього ченця що скажеш?» — «З цим ченцем, — відповідає, — я рахуюся, тому що він не такий, як вони». Як же допомагає іншим людина віруюча, де б вона не була, якщо сама вона живе правильно! Пам'ятаю, мій знайомий поліцейський служив на кордоні [з Югославією]. [З іншого боку] були серби-комуністи, і не прості, а із найбільш безбожних, із найбільш довірених членів партії. Коли кордон переходили священики, цей поліцейський цілував їм руку. Комуністи це помітили. «Грек-поліцейський, а цілує руку сербам-попам!» Це справило на комуністів велике враження, і вони задумалися про віру.

А як допомагають іншим ті, хто займає якусь відповідальну посаду і при цьому зберігає вірність християнським принципам! Тому і я, коли приїжджають деякі «великі» люди, намагаюся побачитися з ними, щоб допомогти їм, тому що вони своїм прикладом можуть подіяти на інших дуже благотворно. От один маршал, якого я знаю, — це взірець. Що він не робить, все йде зсередини, від серця, не ззовні. Інші, бачачи його, задумуються і виправляються.

А в колишні часи і помісна знать мала добрі начала, мала віру. Знаєте, що в якомусь місті сказала одна знатна дама якомусь члену Парламенту? Вона зі своїм чоловіком була на обіді. Йшов Успенський піст, а подавали м'ясо, рибу... Знатна дама постила і тому не їла. Депутат помітив це і говорить: «Немічні і подорожуючі посту не дотримують». — «Ну звичайно, — відповіла вона, — і особливо ті, що на колесах подорожують». Так і не доторкнулася до скоромного. На обіді серед інших був і якийсь клірик, що звернувся до них із промовою: «Для мене велика честь бути присутнім разом з вами» і т.д., говорив-говорив, наговорив цілу купу похвал. Тоді чоловік цієї дами його перериває і говорить: «Не покладайся на вельмож, на сина чоловічого, який спасти не може»[29]. Тому що цей клірик хотів перед ними бути підлабузником. А іншого разу ця ж сама дама сказала якомусь університетському професору богослов'я: «Не чіпляйтеся до дрібниць і не завалюйте священиків на іспитах. Намагайтеся, щоб вони їх здавали, тому що в єпархіях не вистачає священиків!» Я хочу сказати, що колись помісна знать уболівала за Церкву, була для народу взірцем.

Сьогодні позитивний вплив на людей мають наш власний християнський приклад і наше християнське життя. Християни повинні відрізнятися і духовним молодецтвом, і шляхетністю, жертовністю. Тому я говорю мирянам: «Любіть Христа, майте смирення, виконуйте свій обов'язок — і Христос явить ваші чесноти перед людьми». У чеснот є правило: «видавати» людину, де б вона не перебувала. Навіть якщо вона сховається чи прикриється Христа заради юродством, чесноти видадуть її, хоча б і пізніше. І накопичений нею скарб, який відкриється тоді у всій повноті, ще раз допоможе багатьом душам, і, можливо, тоді він допоможе їм більше.

Бог терпить нас

Зараз Бог терпить те, що відбувається. Терпить для того, щоб зла людина не змогла виправдатися. У деяких випадках Бог втручається Сам і негайно, в інших же випадках Він чекає і не вказує виходу відразу. Він очікує від людей терпіння, молитви, боротьби. Яке ж у Бога благородство! Іншу людину взяти: скільки народу перерізала на [громадянській] війні[30], а дотепер жива! В іншому житті Бог скаже їй: «Я дав тобі жити більше, ніж добрим». Зм'якшуючих провину обставин у такої людини не буде.

  • Геронде, а чому іноді такі люди, будучи важко хворі, не вмирають?
  • Очевидно, у них є тяжкі гріхи, тому і не вмирають. Бог чекає, можливо, вони покаються.
  • А як же люди, яких вони мучать?

Ті, хто не винен і мучиться, відкладають на ощадкнижку. Ті, хто винен, погашають борги.

  • Геронде, що значить: «А лихі люди й дурисвіти  будуть чим  далі,  тим  до  гіршого посуватися, зводячи інших, і самі зведені»[31]?

—  Дивися: є люди з деяким егоїзмом, і Бог дає їм по потилиці, щоб вони спустилися нижче. В інших людей егоїзму трохи більше, і Бог дає їм по потилиці, щоб вони спустилися ще нижче. Однак тих, у кого є сатанинська гордість, Бог не торкається. Може здаватися, що ці люди процвітають, але яке це процвітання? Це чорне процвітання. І потім вони падають не просто вниз, але прямо в безодню. Боже збав!..

Захист праведного

Геронде, в якійсь стихірі співається: «Люттю наповнився найправеднішою»[32]. Яка лють чи гнів є найправеднішими?

—    Волати і гніватися від дійсного болю, коли кривдять інших, — це «найправедніший гнів». Гніватися, коли кривдять тебе самого, — це гнів нечистий. Якщо бачиш, що хтось страждає за святиню, то це значить, що в нього є ревність в Бозі. І Христа заради юродивого можна так розпізнати. Якщо взяти, наприклад, ікону і поставити її перед ним догори ногами, то Христа заради юродивий відразу підскочить! Такий «тест» на юродивих. Отже, є і праведне, в Бозі, обурення, і тільки таке обурення виправдане в людині. Коли Мойсей побачив, як народ приносить жертву золотому тельцю, він, розгнівався, кинув на землю скрижалі з заповідями, які [33] дав йому Бог, і вони розбилися[34]. Фінеес, онук первосвященика Аарона, вчинив два вбивства, а Бог заповів, щоб з роду його походили священики Ізраїлеві! Коли Фінеес побачив, як ізраїльтянин Замврій грішить з мадіанитянкою Хазві перед Мойсеєм і всіма ізраїльтянами, то він не стримав себе. Піднявшись від сонмища, він убив їх, і гнів Божий зупинився. А якби він не вбив їх обох, то гнів Божий упав би на весь народ ізраїльський[35]. Як це страшно! Я, коли читаю в Псалмах стих «Тоді встав Фінеес і вчинив розправу, і кара припинилася, багато разів цілую його ім'я. І Христос, коли побачив, як в огорожі Храму продають волів, овець, голубів, побачив міняйлів, які міняють гроші, взяв бич і вигнав їх геть

Коли духовна людина, обурюючись, прагне захистити себе саму в чомусь особистому, то це цілковито егоїстично, це дія диявола. Така людина ззовні піддається бісівським впливам. Якщо ж когось кривдять чи над кимось знущаються, то за нього повинні заступитися інші, і заради справедливості заступитися, а не заради своєї особистої вигоди. Негоже сваритися за себе самого. Інша справа — протистояти кривдникам, щоб захистити серйозні духовні питання, те, що стосується нашої віри, Православ'я. Це твій обов'язок. Думати про інших і протидіяти для того, щоб їх захистити, — це чисто, тому що це відбувається з любові.

Коли я виїхав на Синай, то раз на один-два тижні сходив в монастир, щоб причаститися. Дікеос[36] там був дуже простий. Одного разу він мені каже: «Та ні, не щотижня. Ченці повинні причащатися чотири рази на рік». Тоді в них був звичай причащатися рідко. Я надягав на камилавку кукіль. «І куколю теж не носи», — каже він мені. Вони надягали куколі тільки в урочистих випадках. «Як благословите», — відповів я йому і носив кукіль перекиненим через плече як шарф. Більше це питання мене не займало. Сваритися через це, чи що? Але до Святого Причастя я щораз готувався і йшов до церкви. Коли священик виголошував: «Зі страхом Божим і вірою приступіть...» — я схиляв голову і промовляв: «Ти, Христе мій, знаєш, яка в мене велика потреба у Твоїх Пречистих Тайнах». І я відчував у собі настільки [відчутну] зміну, що не можу з упевненістю сказати, чи довелось би мені відчути її у випадку, якби я не причащався. Минуло кілька місяців, і в монастир прийшло четверо чи п'ятеро хлопців, що вирішили приїхати на Синай через мене. їм теж сказали не причащатися. Ось тоді я заговорив про це, і питання було влагоджено.

Протистояння сквернословам

Геронде, Священне Писання говорить, іцо хула на Святого Духа не прощається[37]. Що це за хула?

— Хула на Святого Духа — це взагалі презирство до божественного (зрозуміло, коли людина перебуває при здоровому глузді). Тоді вона винна. Наприклад, коли хтось сказав мені: «Та пішов ти разом зі своїми богами...» — я його штовхнув і труснув як слід, тому що це було богохульством. Чи, наприклад, проходять двоє повз церкву. Один хреститься і каже до другого?: «Друже, перехрестися і ти...», а той протестує: «Та відстань ти, теж будеш мені вказувати де хреститися!» Таке презирство — хула. Отже, хули в побожної людини бути не може. І безсоромність — це теж богохульство. Безстидник для того, щоб виправдати своє падіння, спотворює чи зневажає якусь, наприклад, євангельську істину. Він не шанує істини, не шанує дійсності, він свідомо бгає її, він втоптує святиню в бруд. І поступово не стає вже його станом. Потім від нього віддаляється Благодать Божа, і людина піддається бісівським впливам. І до чого ж це дійде, якщо вона не покається!.. Боже упаси!.. Якщо хтось у гніві похулить навіть і Святого Духа, то це богохульство не є непрощенним, тому що людина не вірила в ту лайку, яку вимовила. Вона виказала її тому, що в ту мить, у гніві, втратила контроль над собою. І кається вона теж відразу. Але безстидник виправдовує неправду для того, щоб виправдати своє падіння. Той, хто виправдовує своє падіння, виправдовує диявола.

  • А як,  Геронде, він виправдовує своє падіння?
  • Він може згадати щось, сказане десять років тому з іншого приводу і навести це як приклад, щоб виправдати себе. У ту мить навіть і диявол — найбільший адвокат — не зміг би придумати подібне.
  • А що відчуває така людина?
  • Що відчуває? Нема їй ніколи спокою. Отут навіть якщо людина має рацію і намагається виправдати себе саму, вона не має спокою. Тим більше, якщо вона не   має рації і виправдовує себе найбезсоромнішим чином. Тому будемо, наскільки можна, побоюватися безсоромності і презирства і не тільки до божественного, але і до нашого ближнього, тому що наш ближній — образ Божий. Безсоромні люди перебувають у першій стадії хули на Святого Духа. В другій стадії перебувають ті, хто нехтує божественним. У третій стадії перебуває диявол.

—     Геронде,   що  потрібно  робити,  коли говорять щось проти Церкви чи проти чернецтва і т.д.?

—     Почнемо з того, що, коли хтось погано говорить, наприклад, про тебе як про особистість, це не страшно.   Подумай:   «Христа,  Який   був  Христом, паплюжили, і Він не відповідав, а чого гідний я, грішник?» Якби хотіли образити особисто мене, то це мене б зовсім не турбувало. Але коли мене ображають як ченця, то ображають і весь інститут чернецтва, тому що я як чернець від нього невідривний. У цьому випадку я не повинен мовчати. У таких випадках треба дати тим, хто зневажає, трохи виговоритися, а потім сказати їм декілька слів. Одного разу в автобусі якась жінка лаяла священиків. Я дав їй виговоритися, а коли вона замовкла, сказав: «У нас багато претензій до священиків, але ж їх не на парашутах Бог з неба скинув. Вони люди з людськими недоліками. Але скажи мені ось що: така мати, як ти, нафарбована і з нігтями, як у яструба, яку дитину народить і як її виховає? І яким вона стане потім священиком чи ченцем, якщо стане?» Пам'ятаю, іншого разу, коли я їхав автобусом з Афін до Яніни, якийсь чоловік всю дорогу засуджував митрополита, який тоді щось там накоїв. Я сказав йому одне-два слова, а потім молився. Він продовжував своє. Коли ми приїхали в Яніну і вийшли, я відкликав його на бік і кажу: «Ти знаєш, хто я такий?» — «Ні»,   відповідає він. «А що ж ти тоді, — продовжую, — сидиш і говориш такі речі? Можливо, я в багато разів гірший за того, кого ти паплюжиш, а може, я — святий?! Як же ти сидиш переді мною і мелеш таке, що я навіть про мирян уявити собі не можу того; щоб вони подібне творили? Постарайся ж виправитися, тому що інакше ти можеш дуже дістати по мізках від Бога! Для твоєї ж користі, звичайно». Дивлюся, почав він тремтіти. Але і до інших теж дійшло, як я зрозумів з того переполоху, який виник.

[Часто] бачиш, як ображають святе, а оточуючі мовчать. Одного разу, виїжджаючи зі Святої Гори, я зустрів на кораблі якогось нещасного, що втік із психіатричної лікарні на Святу Гору. Він без зупинки кричав і лаяв усіх: сильних світу цього, уряд, лікарів... «Стільки років, — кричав він, — мене мучили електрошоком і таблетками. А вам добре! Все, що хочеш, у вас є, машини у вас є! А мене в дванадцять років мама відправила на якийсь острів, і з тієї пори вже двадцять п'ять років — з божевільні в божевільню!» Він лаяв усі партії, а потім почав хулити Христа і Божу Матір. Я встаю і кажу: «Закінчуй! Невже тут нема жодного представника влади?» Бачу, захвилювався його супутник, швидше за все, поліцейський, і трішки його приструнив. Цей нещасний, кричачи і хулячи, виговорив усю свою біду. І мені стало за нього боляче. Потім він підійшов, поцілував мені руку, і я його теж поцілував. Він мав рацію. Усі ми — хто більше, хто менше — відповідальні за це. І я теж був причиною хули цього нещасного. Якщо б я був настільки духовним, то зробив би його здоровим.

Як же розчаровані були фарасіоти[38], коли при обміні[39] вони плили на кораблі в Грецію! Два моряки лаялися між собою і хулили Христа і Божу Матір. Фарасіотам це здалося дуже важким. «Греки, християни — і хулять Христа і Матір Божу!» Вони схопили богохульників і кинули їх у море. На щастя, ті вміли плавати і врятувалися. Навіть якщо ображають якусь людину, ми зобов'язані її захистити, а тим паче Христа!

До мене в келію прийшов  одного разу якийсь хлопчик—          він кульгав, але личко його сяяло. «Тут, — думаю, — справа непроста, раз так сяє божественна Благодать!» Запитую: «Як поживаєш?» І він розповів, що з ним трапилося. Якийсь звірюга, ростом під стелю, хулив Христа і Матір Божу, і цей хлопчик кинувся на нього, щоб його зупинити. Звірюга повалив його додолу, стоптав, покалічив йому ноги, і після цього неборака закульгав. Сповідник! А що перетерпіли сповідники, мученики!

  • Геронде,   в  армії  деяким  побожним юнакам важко з тими, хто лається. Що їм робити?

Необхідні розважливість і терпіння. Бог допоможе. Радист, з яким ми разом служили, колишній лікар, був невіруючим, богохульник. Щодня він приходив у Відділ Управління промивати мені мізки. Розповідав мені теорію Дарвіна, і тому подібне паскудство — все наскрізь просочене богохульством. Але після певного випадку він дещо зрозумів. Ми були разом з ним на завданні. Один великий мул був у нас навантажений рацією і ношами. На якомусь дуже слизькому спускові я тримав мула за хвіст, а лікар тяг його за вуздечку. І ось у якусь мить носилки зачіпають мула по вухах, і він — раз! — сильно б'є мене задніми копитами, і я лечу. Незабаром я отямився й усвідомив, що йду! Пам'ятав я тільки те, що встиг крикнути: «Владичице моя!» І більше нічого. Сліди від підків були на мені, ось тут — усі груди були чорними, так сильно мул мене вдарив. Лікар, коли побачив, що я йду, витріщив очі. Продовжуємо шлях. Трохи далі лікар вивихнув ногу до каменя, впав і не міг підвестися. Тоді почав він кричати: «Владичице моя, Христе мій!» Він боявся, щоб його не схопили вороги: «Зараз мене всі залишать, все, кінець, і що ж зі мною буде, і хто ж мені допоможе!» — «Не хвилюйся, — кажу,— я з тобою залишуся. Якщо мене схоплять, то і тебе схоплять». Потім задумався бідолаха: «Арсенія[40] мул брикнув, і тому нічого не зробилося, а я ледве спіткнувся і вже йти не можу!» Незабаром він підвівся, але кульгав, і я допомагав йому йти. Решта пішли вперед. Він дістав урок і після цього напоумився. Колись щодня богохульствував, а в мить небезпеки почав кричати: «Владичице моя, Владичице моя!» Відразу про Владичицю згадав. А от інший мотоциклістом був в армії, два рази ногу ламав і продовжував богохульствувати.

—  Ви йому нічого не говорили, Геронде?

— Що йому було говорити? Я і не говорив нічого, а він, не перестаючи, хулив Христа і Божу Матір — навмисно, щоб зробити мені боляче. Я потім це зрозумів і тільки молився. І ось як, якщо раніше і він, і інші лихословили ні з того, ні з сього, то потім, коли в них щось не виходило і вони хотіли вилаятися, кусали собі язики!    Коли    людина    безсоромно    лихословить, богохульствує, то краще вдати, що ти чимось зайнятий і не чуєш її, а самому молитися. Адже, якщо вона зрозуміє, що ти за нею стежиш, вона може лихословити, не перестаючи. І ти, таким чином, станеш причиною її одержимості нечистим духом. Однак, якщо лихословить не безстидник, а людина, у якої є совість, і лихословить вона через дурну звичку, то ти можеш їй щось сказати. Але, якщо в неї є не тільки совість, але вистачає й егоїзму, то будь обережний. Не говори з нею суворо, але, як можеш смиренно і з болем. Святий Ісаак так говорить: «Викрий силою твоїх чеснот тих, хто бореться з тобою... і загороди їхні вуста покорою і миром своїх вуст. Неприборканих   викрий   своїм   доброчесним   поводженням ,  а чуттєво безсоромних стриманістю своїх очей»[41].

 

 

 

 

 

 

 

 

ГЛАВА ТРЕТЯ

«Для чистих усе чисте»[42]

Духовна людина «вогонь, що пожирає»

Геронде, як можна сьогодні жити в суспільстві правильно, по-християнськи, не спокушаючись через людей, які живуть далеко від Бога?

— А навіщо спокушатися тими, хто не живе біля Бога? Якщо в сім'ї зі шістьох або вісьмох братів і сестер одного чи двох спокусив би сатана, хіба спокушало б таке їхнє гріховне життя інших?

  • Ні, вони б за них переживали, тому що це брати.
  • Ну от, бачиш, зло перебуває всередині нас. У нас нема любові, тому ми не відчуваємо всіх людей своїми братами і спокушаємося через їхнє гріховне життя. Усі ми — одна велика родина і брати між собою, тому що всі люди — це діти Бога. Якщо ж ми дійсно усвідомлюємо те, що ми брати з усіма людьми, то нам буде боляче за тих, хто живе в гріху. І тоді їхнє гріховне життя не спокусить нас, але ми будемо молитися за них.

Отже, якщо ми спокушаємося, то зло перебуває не зовні, а всередині нас. Скажемо самим собі, коли нас хтось спокушає: «А скількох спокушаєш ти? І в ім'я Боже ти не терпиш свого брата? А як тебе з усім тим, що ти чиниш, терпить Бог?» Подумайте про Бога, про Пресвяту Богородицю, про Ангелів, що бачать усіх людей на землі. Вони ніби перебувають на балконі і, дивлячись униз на площу, бачать усіх людей, зібраних там. Бачать, що одні крадуть, інші лаються, треті грішать тілесно і так далі. Як же вони їх терплять? Вони терплять усе зло і гріх світу, а ми не терпимо нашого брата! Це ж жахливо!..

  • Геронде, а що значать слова апостола Павла: «Бог наш - вогонь, що пожирає»[43]?
  • Якщо в пічку кинеш папір, сміття, хіба вони не згорять? Ось так само і в духовній людині: все, чим не кидає в неї диявол, згоряє. «Вогонь, що пожирає» Коли займеться в людині божественне полум'я — згоряє все. Не прилипають уже погані помисли. Тобто диявол не перестає кидати в нього поганими помислами, але людина духовна — «вогонь» і спалює їх. І потім диявол стомлюється і припиняє [боротьбу]. Тому і говорить апостол Павло: «Для чистих усе чисте». У чистих усе чисте, нічого нечистого нема. Чистих якщо й у болото вкинути, вони залишаться чистими, як сонячні промені, які, на що б не впали, залишаються світлими і чистими.

Людина духовна від дотикання зі святим змінюється в доброму значенні цього слова, а від тілесної людини не запалюється. Вона бачить цю людину, страждає за неї, але сама не псується. Людина, яка перебуває в середньому духовному стані, від людини духовної змінюється до добра, від людини тілесної теж змінюється, але до зла. Людина тілесна святого не розуміє і від людини тілесної запалюється. І, якщо біснуватий бачить святого і втікає, то тілесна людина йде до святого, щоб його спокусити і звабити. Той, хто дійшов до стану содомлян, спокушається навіть Ангелами[44]. Людина смиренна, якщо навіть недосвідчена духовно, розрізняє Ангела Божого від біса, маючи духовну чистоту і будучи ріднею Ангелові. А людина егоїстична і тілесна мало того, що легко спокушається лукавим дияволом, але ще і сама передає лукавство і збуджує його в інших своєю тілесністю і заражає слабкі душі своїми духовними мікробами.

  • Геронде, як досягти того стану, у якому все бачиться чистим?
  • Повинно очиститися серце, щоб у ньому почивала Благодать Божа. «Серце чисте сотвори в мені, Боже»[45], — чи не так говориться в псалмі? Коли серце чоловіче чи жіноче очищується, у ньому живе Христос. І тоді люди не спокушають і не спокушаються, але передають іншим Благодать і благоговіння. Людина уважна і яка береже свою духовну чистоту, зберігає і божественну Благодать і не тільки бачить усе чистим, але і нечисте використовує на благо. Навіть нечисте перетворюється в щось корисне на її   доброму духовному   підприємстві.    Непотрібні    папери    він переробляє в чисті серветки, у клей, у зошити; уламки бронзи — у свічники і так далі. І навпаки: людина, яка приймає лукавство і мислить лукаво, навіть добро перетворює в зло, як завод, що виготовляє боєприпаси — навіть із золота він зробить кулі і гільзи для снарядів, тому що так на цьому заводі налаштовані верстати.

Якщо хтось починає поступатися гріхові, то він чорніє зсередини, мутніють очі його душі, і бачить він спотворено. Потім він [уже] забруднений гріхом, і гріх лякає його. Навіть чисте він може побачити нечистим.

Є люди, що, приміром, не можуть повірити в те, що бувають юнаки і дівчата, які живуть цнотливим, чистим життям. «Сьогодні, — кажуть вони, — таке неможливо». Нещасні настільки занурилися в гріх, що бачать все гріховним. Ті, хто водиться з рогатими пиками, не можуть і уявити того, що є інші, ті, хто дружний з Ангелами Божими. Але не треба жадати від свиней благоговіння до лілій. Адже і Христос сказав: «Не кидайте перел ваших перед свиньми, щоб не потоптали їх ногами»[46]. Тому той, хто живе духовно, чисто, повинен бути дуже обережний і ніколи не допускати вільності в стосунках з мирськими людьми, але і їм не дозволяти втручатися в духовне, щоб не пошкодитися самому і не пошкодити їх, тому що в світських статут інший, канонарх [47] інший, і святого мира від одеколону вони відрізнити не можуть.

  • Чи можуть, Геронде, зовнішні спокуси перешкодити тому, хто хоче жити біля Христа?
  • Ні. Від Христа нас може відлучити тільки наше недуховне життя. Рогата пика цим і займається — породжує спокуси і сіє злобу, воює з людьми то жорстоко, то лукаво.

Христос любить нас, і, коли ми живемо згідно з Його волею, Він перебуває біля нас. Тому, коли ви бачите, що народжуються спокуси, не лякайтесь і не піддавайтеся паніці. Якщо людина духовно не поставиться до того, що відбувається, вона не буде мати радості жодного дня, тому що диявол буде бити її в слабке місце і постійно породжувати спокуси, щоб вивести її з рівноваги — сьогодні одним, завтра іншим, післязавтра ще іншим.

Не будемо створювати спокус самі

— Будемо, наскільки можливо, уваленими і не дамо приводу до того, щоб створювалися спокусливі для людей ситуації. Не відкриємо перед лукавим тріщин, тому що душі з ушкодженим помислом ще більше пошкоджуються і потім шукають нагоди для того, щоб виправдати себе. І в цьому випадку, з одного боку, ми будемо будувати, а з іншого — руйнувати.

Одного разу до мене в келію прийшло кілька юнаків, сучасних хлопців. Ми з ними поговорили. У той же день мені треба було виїжджати зі Святої Гори. Вони, довідавшись про це, теж зібралися їхати. На кораблі підійшли до мене і сіли поруч. З великим зацікавленням вони ставили мені різні духовні питання. Однак деякі наші попутники розцінили те, що відбувається, неправильно і дивилися на нас з великою підозрою. Якби я міг передбачити те, що нашу бесіду хтось зрозуміє неправильно, то я подбав би про те, щоб вжити належних заходів.

Світ лукавий. Треба намагатися не створювати спокус. Ми не несемо відповідальності за те, у чому не можемо вжити належних заходів, або за те, у чому ми недосвідчені. Але не будемо чекати від Бога винагороди, якщо ми створюємо проблеми через неуважність. Винагороду ми одержимо тоді, коли ми уважні, а проблеми створює ворог. Наприклад, хтось говорить, що я в омані. Спершу я подивлюся, в омані я чи ні. «Якщо він так говорить, виходить, він щось побачив. Не міг він такого сказати ні з того, ні з сього. Щось він зрозумів неправильно», — так міркую я і намагаюся знайти, що в мені можна було зрозуміти неправильно, щоб це виправити. Якщо говорять, що я в спокусі, що я чаклун, — мені це на руку, тому що не будуть збиратися люди і моє життя стане по-чернечому тихим. Але той нещасний, котрий розпустив чутки, буде в пеклі, тому що він робить зло Церкві. Хіба не шкода [його]? І винен буду я, тому що я був неуважний. Наприклад, деякі миряни підходять поцілувати мені руку, і я їх легенько стукаю по голові. Хтось побачить це і скаже: «Простий чернець, а благословляє, він що — священик?» І він не буде винен. Це мені не треба так більше робити.

  • Геронде, коли людина через неуважність створює якусь спокусу, то дехто каже: «Залиш ти його,   він   несповна   розуму». Як до цього ставитися?
  • Несповна розуму той, хто не може подумати, а не той, хто неуважний. Людина неуважна розпалює багаття і не думає про те, що там, де вона його розпалила,  буде пожежа. Коли такі люди розпалюють багаття  й  обпалюють  душі  інших,  ми  повинні молитися і вилити на вогонь хоча б відро води. А є й інші люди, як вихор: і благоговіння в них є, але з головою в них не все гаразд, і якщо вони чують щось, з чим не згідні, то, не розбираючи, правильно це чи ні, розбивають все вщент. Тоді нам треба делікатно пригальмувати їх, а коли вони зупиняться, знов-таки делікатно підкласти їм під колесо який-небудь камінь, тому що вони можуть покотитися назад і змести разом із собою інших.

Як любить дехто створювати спокуси

Не вірте легко тому, що чуєте, тому що дехто говорить тільки те, що розуміє сам. Якось прийшла одна людина до Хаджефенді[48] і каже йому: «Благослови, Хаджефенді. Там нагорі сто змій сповзлося!» — «Сто змій!? Відкіля?» — здивувався святий Арсеній. «Е, сто не сто, але п'ятдесят то вже точно!» — «П'ятдесят змій?» — «Ну вже двадцять п'ять-то було!» — «Ти коли-небудь чув, щоб двадцять п'ять змій разом сповзалися?» — запитує святий. Той йому потім твердить, що десять точно було. «Ну добре, - відповідає йому святий, - невже в них збори там були, що відразу десять змій приповзли? Перестань, бути такого не може!» — «П'ять було», — не здається той. «П'ять?» — «Ну добре, дві були». Потім святий його запитує: «Ти їх бачив?» — «Ні, — відповідає, — але чув, як вони в гілках сичали: с-с-с!..» Тобто, можливо, це взагалі якась ящірка була! Я з того, що чую, ніколи не роблю висновків без розгляду. Хтось може говорити щось, щоб осудити, інший говорить просто так, а третій з якоюсь особливою метою.

Як же любить дехто створювати спокуси! У Коніці були двоє друзів, дуже близьких. По святах і по неділях вони не тинялися містом, а приходили в монастир, у Стоміон[49] і навіть співали на криласі, а потім піднімалися на гору, на «Верблюдицю»[50]. І ось одного разу якийсь зіпсутий тип влаштував їм спокусу. Підходить до одного з друзів і мовить: «А знаєш, що сказав про тебе твій приятель? Те-то і те-то». Потім йде він до іншого друга і говорить до того: «Чи знаєш, що сказав про тебе той, з ким ти дружиш? Те-то і те-то». Вони обоє відразу озвіріли і затіяли просто в монастирі скандал. А тим часом той, хто запалив ґніт, накивав п'ятами, а вони собі лаються! Той, що молодший, був до того ж трохи нервовим і почав ображати того, хто був старшим. Я думаю: «Що ж робити? Дивись-но, вражина що творить!» Йду я і кажу старшому. «Слухай, він же ж молодий та до того ж і нервовий трохи, так що ти вже на нього не ображайся, попроси в нього пробачення». — «Отче, — відповідає він,

  • яке там пробачення просити, чи не бачиш, як він мене ображає? А я про те, у чому він мене звинувачує, вперше чую». Тоді йду я до молодого і говорю до нього: «Слухай, він і старший, і справа виявляється не такою, як ти думаєш, піди, попроси в нього пробачення». Той завівся, почав кричати: «Ми і з тобою, отче, посваримося!» — «Ну що ж, - відповідаю, — давай, Пантелісе, посваримося, дай-но я тільки трішечки приготуюся». Сказав я так і пішов. За монастирем, метрах у чотирьохстах, у мене були заготовлені величезні жердини для садової огорожі. Пішов я туди, взяв одну жердину метрів зо п'ять довжиною і потяг її в монастир. Ледве-ледве тягнув, щоб змусити його засміятися. Він почув, що я щось тягну, але здогадаєшся хіба, що я хотів зробити? Затяг я її у двір і зупинився напроти входу до церкви. «Агов, — кричу, — Пантелісе, закінчуй, а то посваримося». Розреготалися обоє, коли зрозуміли, для чого мені потрібна була ця жердина. Все! Тріснув лід. Тріснув диявол. «У вас голова, — кажу, — є?! Що ж ви таке творите?» І вони знову стали друзями.
  • Наклеп в той же самий день відбувся?
  • Так, і лаялися вони дуже недобре! Бачиш, що робить диявол? Той, третій, напевно, заздрив їм, що вони були такими дружними, як брати. Наговорив одному на іншого й утік. Обмова — це дуже гидко. Тому ворог і називається диявол[51]. Він наговорює, одному каже одне, іншому інше. І створює спокуси. А ці бідолахи повірили і зчепилися.

 Він це навмисно зробив?

  • Так, щоб їх розлучити. Він, звичайно ж, зробив це «по любові», тобто через заздрість.

Розголошення гріхів

Коли ми бачимо щось погане, покриємо його і не будемо про нього довго говорити. Неправильно, коли моральні падіння стають відомі [усім]. Припустимо, що на дорозі лежать нечистоти. Людина розсудлива, проходячи повз них, візьме і чим-небудь їх присипле, щоб вони не викликали в людей відрази. Нерозумний навпаки, замість того, щоб накрити, розколупає їх і тільки підсилить сморід. Так і ми, без роздумування піддаючи розголосу гріхи інших, викликаємо ще більше зло.

Євангельський вислів «скажи Церкві» не означає, що все повинно ставати відомим, тому що сьогодні Церква — це не всі. Церква — це віруючі, які живуть так, як хоче Христос, а не ті, хто воює проти Церкви. В перші роки християнства, коли сповідь відбувалася перед усіма членами Церкви, слова Господа «скажи Церкві» мали буквальний зміст. У наш час, коли стало рідкістю, щоб уся сім'я сповідалася в одного духівника, не дамо ворогові заплутати нас цим «скажи Церкві». Тому що, піддаючи розголосу який-небудь, наприклад, моральний гріх, ми оповіщаємо про нього тих, хто ворогує з Церквою і даємо їм привід почати проти неї війну. І в такий спосіб у слабких душах хитається віра.

Якщо в якоїсь матері є дочка блудниця, то вона не паплюжить і не принижує її перед іншими, але робить усе можливе для того, щоб повернути їй добре ім'я. Вона продасть усе до останнього, вона візьме дочку і виїде в інше місто, постарається видати її заміж і таким чином виправити її минуле життя. Саме таким же чином діє і Церква. Добрий Бог з любов'ю терпить нас і нікого не виставляє на посміховисько, хоча Йому, Серцезнавцю, відоме наше окаянство. І святі ніколи не принижували грішну людину перед [усім] світом, але з любов'ю, духовною витонченістю і таємничим чином допомагали виправленню зла. А ми самі, будучи грішниками, робимо навпаки — як лицеміри. Ми повинні бути уважними, щоб не ставати легкими жертвами непорозумінь і не вважати злом те, що роблять інші.

  • Геронде, ви торкнулися обнародування моральних гріхів. А   чи потрібно повідомляти комусь про   гріхи   або   нездорові ситуації іншого характеру?
  • Дивися: з деякими своїми знайомими я так поводжуся. Наприклад, бачу, як хтось безчинствує і спокушає інших. Я раджу йому виправитися: один раз, п'ять,   десять,   двадцять,   тридцять,    але    він    не виправляється. Однак після багаторазових нагадувань він не має права продовжувати безчинствувати, тому що захоплюються й інші і наслідують його. Чи бачиш, люди здатні легко наслідувати зло, але не добро. І тому настає час, коли я змушений сказати про це іншим, які бачать це безчинство, щоб уберегти їх.

Іншими словами, коли я промовляю: «Те, що робить такий-то, мені не подобається», я кажу це не заради осуду, тому що я вже п'ятсот разів йому самому про це сказав, але тому, що інші, які бачать його слабість, підпадають під вплив, наслідують його і до того ж говорять: «Якщо Старець Паїсій нічого йому не каже, виходить, у його поведінці нема нічого страшного». І, якщо я не висловлю своєї думки, що мені це не подобається,   то   створиться   враження,   що  я   це благословляю, що мені теж це подобається. І в такий спосіб руйнується ціле, тому що хтось може вирішити, що тактика того, хто чинить свавільно, правильна, і почне застосовувати її сам. А що з цього вийде? І думають, між іншим, що я йому не говорив, тому що не знають, як він мене вимучив за весь цей час. А ще і диявол тут як тут і собі: «Нічого страшного, що ти це робиш. Бачиш, і інший робить те ж саме, і Старець Паїсій йому нічого не каже». Тому, коли я бачу, що хтось продовжує жити за своїм типіконом[52], бешкетувати, після того, як я радив йому виправитися, то в розмові з тим, хто знає цю людину, говорю: «Те, що робить такий-то, мені не подобається», щоб уберегти його від пошкодження. Це не осудження, не треба плутати різні речі.

А потім приходить дехто і починає дорікати: «Ти навіщо про це розповів іншому? Адже це був секрет». — «Який ще, — кажу, — секрет? Я тобі тисячу разів говорив, а ти не виправився. Ти не маєш права псувати інших, тих, що думають, ніби я згоден з тим, що ти твориш!» Ще не вистачало мені мовчати, а він буде псувати інших! Особливо коли приходить дитина зі знайомої мені сім'ї і я бачу, що своєю поведінкою вона руйнує сім'ю, я кажу їй: «Слухай, якщо ти не виправишся, то я скажу про це твоїй матері. Ніхто тобі не давав права приходити до мене, усе це розповідати, а потім продовжувати дути у свою дуду. Я скажу твоїй матері для того, щоб зберегти вашу сім'ю». Якщо дитина покається, тоді справа інша. Але якщо вона продовжує свою тактику, то я повинен сказати про це її матері, тому що несу за це відповідальність.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ГЛАВА ЧЕТВЕРТА

Про те, що поводитися личить з розсудливістю і любов'ю

Праця над самими собою

Коли ти хочеш допомогти Церкві, то намагайся краще виправити себе самого, а не інших. Якщо ти   виправиш   самого   себе,   то   відразу   ж виправиться часточка Церкви. І зрозуміло, що якби так робили всі, то Церква була б приведена до повного порядку. Але люди сьогодні займаються всім,  чим завгодно, крім самих себе, тому що займатися іншими легко, а для того, щоб займатися самим собою, потрібна праця.

Якщо ми займемося самовиправленням і, покладаючись переважно на божественну допомогу, звернемося більше до внутрішньої діяльності, ніж до зовнішньої, то ми допоможемо іншим більше і результативніше. Крім того, ми здобудемо і внутрішню тишу, що буде тихо допомагати тим душам, з якими ми зустрінемося, тому що внутрішній духовний стан видає душевну доброчесність і змінює душі інших. Коли хтось віддається зовнішній діяльності, не досягши ще очищення внутрішнього духовного стану, то він може вести якусь духовну боротьбу, але мати при цьому і розлад, муку, йому не вистачатиме довіри до Бога, і він часто буде втрачати мир. Якщо він не робить добрим самого себе, то не може сказати і того, що його турбота про загальне благо є чистою. Звільнившись від своєї тлінної сутності і від усього світського, він буде мати вже божественну Благодать. Так що й у нього самого на душі буде спокій, і він зможе допомогти людині будь-якого складу. Але якщо він не має Благодаті Божої, то не може ні дати раду самому собі, ні допомогти іншим так, щоб результат був бажаний Богові. Спочатку сам він повинен зануритися в Благодать, і лише потім його сили, вже освячені, можуть бути використані для порятунку інших.

Добро повинно робитися по-доброму

-   Геронде,   про   що   ви   думаєте,   коли зустрічаєтеся з якоюсь проблемою?

— Думаю, що можна і чого не можна зробити по-людськи. Я розглядаю питання з усіх боків: «Зроблю я так-то: а як це відгукнеться там-то і як там-то?.. Що поганого може з цього вийти і що доброго?..» Завжди намагаюся розглянути проблему з багатьох боків, так, щоб прийняте мною рішення було, наскільки це можливо, якомога правильнішим. Тому що через неуважність можна наробити багато помилок. І коли вчорашнім розумом розумієш потім, що треба було робити, то користі від цього нема — все, пташка, як то кажуть, полетіла!.. Скажімо, хтось з неуважності спалив будинок. Добре, що робити, не страчувати ж його. Але зле діло вже зроблено...

[Одного разу] в якійсь організації виникла певна проблема. Прийшов до мене тамтешній начальник і говорить: «Ну, все залагоджено. Я пішов туди-то, знайшов такого-то і такого-то, сказав їм те-то і те-то, і проблема розв'язалася». — «Проблема, - кажу, — тільки зараз і не проблема була. Спершу було кілька вуглинок, вони б самі по собі і загасли, а от зараз полум'я запалахкотіло». Він-то думав, що своїми діями все владнав, та ще хотів, щоб ми його похвалили. А насправді він наробив своїми діями багато гамору, і проблема ускладнилася.

Необхідно багато уваги, розсудливості і міркувань, щоб добро робилося по-доброму і приносило користь, тому що інакше замість користі воно буде дратувати іншого. І от що ще: краще дати дозріти тому, що думаєш зробити. Тому що коли «зірвати» справу неспілу, тобто прийняти поспішне рішення, то потім можна зіткнутися з труднощами і страждати. Коли серйозні справи трішечки призупиняються, то потім вони робляться швидко і правильно. Можна і всі розуми поїсти, але мати при цьому марнославство з егоїзмом, що будуть передувати твоїм діям, а ти можеш не звертати [на це] уваги. Наприклад, на полюванні, якщо пес і не породистий, але уважно шукає, то знаходить сліди зайця. А інший пес, хай навіть дуже породистий, із усіма найкращими собачими характеристиками, але коли він квапиться, то бігає вправо-вліво безглуздо. Дія поперед думки є гординя. Тому не варто в своїх діях поспішати. Треба попередньо все обмірковувати і молитися. Коли передує молитва, то працює не розумова піна, не легкодумство, але освячений розум.

Ми, духовні люди, часто поводимося так, немов нема Бога — ми не даємо Йому діяти. А Бог Свою справу знає. Я маю на увазі, що ми хочемо діяти по-світськи тоді, коли є духовні засоби для того, щоб залагоджувати складності по-духовному. Коли я був на Синаї, якийсь ходжа[53] щоп'ятниці приходив у монастир, заходив усередину, піднімався на мінарет мечеті, що там була, і починав лементувати! І який же в нього був голосище! Навіть наверх доносилося, до печери святої Єпістимії. Потім монастир знайшов «вихід»: по п'ятницях, коли приходив ходжа, двері монастиря стали закривати, щоб він не міг увійти. Я про це не знав. Сходжу одного разу вниз і бачу ходжу в люті. «Зараз, — каже, — я їм покажу, як закривати двері перед моїм носом!..» Я відповідаю: «Так їх закрили, щоб верблюди не входили. Не думаю, що їх закрили для того, щоб ти не міг увійти». Потім я сказав про це отцям монастиря. Якийсь секретар говорить. «Я йому покажу, цьому ходжі! Я йому пропишу пігулку! Я в уряд напишу, що ходжа нас пригноблює!» — «Слухай, — відповідаю я йому, — Православ'я це ж не пігулка. Давайте відслужим молебен преподобним Синайським отцям і святій Катерині і залишимо слово за Богом. Піду і я наверх і буду молитися». Декому із братії я теж сказав, щоб вони молилися, і дістав-таки ходжа своє! Зібрався, виїхав, зник! А якби двері продовжували закривати, то уряд усе одно б з'ясував, що неправда, начебто нас ходжа пригноблює, і почалися б скандали. Ходжа б говорив, що двері закривали тому, що він приходив щоп'ятниці, і нашкодив би монастиреві. А ще раніше якийсь [багатій] побачив [Синайську] гору і захотів побудувати собі дачу на вершині святої Катерини. Занедужав чимось і вмер. І не дуже давно хтось теж хотів щось там влаштувати — і він теж помер. Тому краще не покладатися тільки на наші власні людські старання, але молитися і давати діяти Богові.

Поведінка з розмірковуванням

—  Геронде,   коли  ми   бачимо,   що  хтось поводиться погано, чи треба йому щось говорити?

—   Залежить від того, що він за людина. У наш час потрібно багато розмірковування й божественного просвітлення. Відповісти на ваше питання не так просто. Я помітив, що в кожному окремому випадку буває по п'ятсот «підвипадків». Деякі люди здатні виправитися, інші не виправляються й на наше зауваження можуть відреагувати   негативно.  Особливо   погано   реагує егоїстична людина, якщо її зачепити. Навіть розуміючи часто свою неправоту, така людина не відступає від свого. І коли наші спонукальні причини не бездоганні, іншими словами, коли, крім турботи про іншого, у нас є й гордість, коли наша любов не чиста, тоді ця людина противиться дуже сильно.

Якщо ми викриваємо чиїсь недоліки з любові, з болем, то незалежно від того, розуміє він нашу любов чи ні, у його серці відбувається зміна, тому що нами рухає чиста любов. А викриття без любові, із пристрастю робить того, кого ми викриваємо, звіром, тому що наша злість, ударяючи в його егоїзм, висікає іскри, як сталь у запальничці висікає іскри із кременя. Якщо ми терпимо нашого брата з любов'ю, то він розуміє це. І нашу злість він теж розуміє, навіть якщо вона внутрішня й ніяк не виражається зовні, тому що наша злість викликає в нього тривогу. Так і диявол, навіть приймаючи подобу ангела світла, приносить тривогу, тоді як справжній ангел приносить ніжну невимовну радість.

  • Тобто, Геронде, коли ми щось говоримо й виникає   негативна  реакція,   це  означає,   що відправною точкою наших дій є егоїзм?
  • Трапляється й багато непорозумінь. Хтось розуміє [справу] так, інший інакше. Але треба завжди випробовувати себе: «Для чого я хочу сказати це? Від чого я виходжу? Чи боляче мені за ближнього, чи ж я хочу сказати це для того, щоб показати себе добрим, покрасуватися?» Якщо людина очистилася, то навіть

коли вона гнівається, кричить, робить комусь зауваження, її спонукальні причини будуть чисті. І потім все йде правильно, тому що вона діє з роз-міркрвуванням. Розмірковування — це очищеність, це божественна просвіта, духовна ясність, а водночас як там, усередині, з нею може вжитися егоїзм? І коли спонукальні причини чисті, серце людини перебуває в спокої. Таким от чином ви можете зрозуміти кожну вашу дію — чи добра вона.

Ви часто не розумієте того, що розмовляєте з іншим у директорському тоні: «Це треба зробити так-то й так-то». Підключається егоїзм, і ви налаштовуєте ближнього проти себе. Якщо спонукальні причини чисті і є смиренність, то зауваження допомагає іншому. У противному ж випадку підключається егоїзм і приводить до протилежного результату. Спонукальні причини ваших дій будуть у всьому чисті, якщо очистити їх від свого «я», від свого егоїзму. Від нерозсудливої поведінки часто відбувається зло більше, ніж від поведінки божевільних, які перебувають у нестямі й розбивають [свої й чужі] голови. Тому що нерозважливі люди своїми гострими словами ранять вразливі душі й часто приводять їх до розпачу, наносячи смертельні рани.

А деякі поводяться однаково з усіма. Але не можна ж в наперсток налити стільки ж, скільки в бочку, або навантажити на бика стільки ж поклажі, скільки на коня. Бик — для оранки, не годиться нав'ючувати на нього сідло й вантаж. Теж саме і кінь — негоже впрягати його в плуг, тому що він призначений для того, щоб на ньому возили вантажі. Один — для однієї роботи, інший — для іншої. Не треба прагнути підрівняти увесь світ під свій гребінь. У кожного є щось своє. І якщо нема шкоди, то на деякі речі можна й закрити очі. Якби всі люди могли вже в цьому житті ввійти в [належний їм] чин, то припинилася б усяка сваволя, і на землі теж був би рай. Отже, не будемо пред'являти до інших надмірні претензії.

Духовна щирість відрізняється любов'ю

—    Погані нині справи світу, тому що всі ви словлюють істини «великі», однак вони не відповідають дійсності. Солодкі слова й великі істини мають ціну тоді, коли виходять із правдивих вуст. Вони знаходять ґрунт тільки в людях,   які мають добре бажання й чистий розум.

—  Геронде, щирість буває світська й духовна?

  • Так, звичайно. У світській щирості присутня нерозсудливість.
  • Це коли людина говорить і доречно, і невлад?
  • Не тільки це. Істина є істиною, але якщо ти висловиш істину без розмірковування, це вже не істина. Наприклад, те, що в якоїсь людини не все в порядку з головою — істина. Але якщо ти прагнеш висловити цю істину, то користі це не приносить. Інший каже: «Для того, щоб бути щирим, піду на площу й згрішу там перед всім  народом».   Це  не   щирість.  Той,  хто  багато розмірковує, має великодушну любов, жертовність і смиренність. Навіть про гірку істину така людина говорить із великою простотою й своєю добротою підсолоджує її. У результаті зі солодкими словами вона приносить більше користі, подібно до того, як гіркі ліки приносять більше користі, якщо їх приймати із солодкими сиропами.

Істина, яка використовується без розмірковування, може вчинити злочин. Декотрі скоюють злочин, діючи в ім'я істини. Той, хто має щирість без розмірковування, може зробити подвійне зло: спершу собі, а потім іншим. Тому що в такій щирості нема співчуття. Той, хто хоче бути по-справжньому щирим, нехай почне з того, щоб бути щирим насамперед із самим собою, тому що духовна щирість починається із цього. Якщо хтось нещирий із самим собою, то він обділяє тільки себе й знущається тільки над самим собою. Але, поводячись нещиро стосовно інших, він смертно грішить, тому що знущається з інших.

  • Геронде, а чи можна бути таким від простоти?
  • Яка ще простота! Де ти бачила в такій людині простоту! Якщо це дитина, то в неї буде простота. Якщо це святий, у нього буде простота. Якщо ж так поводиться дорослий і не розумово відсталий, то це диявол!
  • А що він відчуває?
  • Справжнє пекло. Одна спокуса змінюється іншою. Спокуси без зупинки.
  • Однак, Геронде, чи не варто поводитися з прямотою?

—   Прямота в тому вигляді, як [розуміють і] використовують її багато хто, має в собі дух законничий. Кажуть: «Я людина пряма, "проповідую на дахах"» , — і виставляють інших на посміховисько. Але зрештою посміховиськом стають вони самі.

"Буква закону вбиває"

—   Якось я запитав одну людину: «Хто ти? Воїн Христовий чи воїн лукавого? Чи знаєш ти, що в лукавого теж є воїни?» Християнин не повинен бути фанатиком, йому  треба мати  любов до  всіх  людей.  Хто  без розмірковування розкидається словами, нехай навіть і правильними, той робить зло. Був я знайомий з одним письменником. Людиною він був дуже благочестивою, однак з людьми світськими говорив мовою грубою, яка доходила до глибини душі й зворушувала їх. Одного разу він говорить мені: «На якихось зборах я сказав певній пані те-то й те-то». Однак він сказав їй це так, що скалічив її. Він образив її перед усіма. «Слухай, — сказав я йому, — ти кидаєш людям золоті вінки з алмазами, однак, шпурляючи їх таким чином, ти проламуєш голови, і не тільки слабенькі, але й міцні». Давайте не будемо «по-християнському» [у лапках] побивати людей камінням. Хто перед іншими викриває того, хто згрішив або із пристрастю говорить про якусь людину, того спонукає дух не Божий, але інший. Церква діє за допомогою любові, а не так, як законники. Церква дивиться на все з довготерпінням і прагне допомогти кожному, що б він не накоїв, яким би грішником не був.

Я бачу, що декому властива дивна логіка. їхнє благоговіння — це добре, їхнє налаштування на добро — це теж добре, але необхідно ще духовне розмірковування й широта, щоб супутницею благоговіння не стала вузьколобість, щоб голова не стала такою твердою й впертою, що хоч кіл на ній теши. Вся основа в тому, щоб мати духовний стан, для того щоб у людині було духовне міркування. Інакше вона стоїть на «букві закону», а «буква закону вбиває». Той, у кого є смиренність, ніколи не прагне бути вчителем, він вислуховує [іншого], а коли запитають його думку, говорить смиренно. Він ніколи не скаже «я», але «помисел говорить мені» і «отці сказали». Тобто він говорить, як учень. Той, хто вважає, що він здатен виправляти інших, має багато егоїзму.

Геронде, коли хтось, починаючи щось робити, має добре налаштування, але [потім] ухиляється в крайності, чи значить це, що в нього не вистачає розсудливості?

—   У цій його дії є егоїзм І така людина, не знаючи себе саму, не розуміє цього, тому й впадає в крайнощі. Часто дехто починає із благоговіння, і до чого тільки не доходить потім! Як, наприклад, іконобожники й іконоборці. І одне крайність, і інше крайність. Одні дійшли до того, що шкребли ікону Христа й, для того щоб «поліпшити» Божественне Причастя, сипали цей пил у Святу Чашу! Інші палили ікони, топтали їх... Тому Церква й була змушена помістити ікони високо, а коли розбрат  затих,   вона   опустила   їх   вниз,   щоб  ми поклонялися  їм  і  вшановували  тих,  хто  на  них зображений.

Що б не робила людина, вона повинна робити це заради Бога

  • Геронде, мною,   як правило, рухає страх засмутити інших або впасти в їхніх очах; про те, щоб    не   засмутити    Бога,   я   не   думаю.    Як помножується страх Божий?
  • Чування необхідне. Що б не робила людина, вона повинна робити це заради Бога. Ми забуваємо Бога, і потім підключається помисел, що ми робимо щось важливе.  Підключається  й  людинолюбство, і  ми намагаємося не впасти в очах людей. Якщо хтось діє з думкою, що Бог бачить його, спостерігає за ним, то надійне все, що б він не робив. В іншому випадку, роблячи щось для того, щоб здатися людям хорошим, він все губить, все розтрачує намарне. Людина повинна питати з себе про кожну свою дію: «Добре, хай мені подобається те, що я роблю, але чи подобається це Богові?» І розглядати,  чи угодно це Богу. Якщо людина забуває робити це, то забуває потім і Бога. Тому раніше й говорили «Бога ради» або «ах, він безбожник, Бога не боїться». Або говорили: «якщо Бог бажає», «коли Бог

дасть». Старі люди відчували присутність Бога скрізь, вони завжди мали перед собою Бога й були уважними. Вони переживали той стан, про який говориться в Псалмі: «Господь переді мною завжди... не захитаюсь». Вони тому й [не зривалися], були непохитними. А зараз бачиш, як потихеньку входить у моду європейський типікон і багато хто поводиться добре тільки через світську вихованість. Що б людина не робила, вона повинна робити це тільки для Христа, усвідомлюючи, що Христос бачить її, спостерігає за нею. Усередині не повинно бути людського начала. Серцевиною кожного руху людини повинен бути Христос. Якщо ми робимо щось із метою сподобатися людям, то це не приносить нам ніякої користі. Потрібна велика уважність. Необхідно постійно випробовувати, які причини спонукують нас до дій? Як тільки я усвідомлюю, що мене спонукає до чогось людинолюбство, я повинен його негайно бити, тому що, якщо я хочу зробити щось добре й при цьому підмішується людинолюбство — тоді я черпаю з криниці воду дірявим відром.

Більшість спокус часто створює наше «я», коли, взаємодіючи з іншими людьми, ми маємо усередині себе самість, тобто коли нами рухає особистий розрахунок, коли ми хочемо звеличити самих себе й домагаємося свого особистого задоволення. На небо сходять не світським підйомом, але духовним спуском. Той, хто йде низько, завжди йде впевнено й ніколи не падає. Тому будемо, наскільки це можливо, виполювати із себе світське випинання й світську вдачливість, бо це є неудачливість духовна. Будемо гребувати прихованим і явним егоїзмом і людинолюбством, щоб щиро возлюбити Христа. Наша епоха відрізняється не тишею, але сенсаційністю, порожнім галасом. А духовне життя неголосне. Буде добре, якщо ми станемо робити те, що нам під силу, як треба: неголосно, не переслідуючи ті цілі, які перевищують міру наших можливостей, тому що інакше справа піде на шкоду нашій душі й тілу, а часто й на шкоду Церкві.

У щирому бажанні блага ближньому [завжди] полягає й бажання догодити Христу. От на що потрібно звернути увагу: як зробити благодогоджання ближньому чистим, тобто як видалити з нього людинолюбство для того, щоб і це людське приношення тобто благодогоджання ближньому пішло до Христа. Якщо хтось намагається нібито по-православному впорядкувати церковні проблеми, а справжня мета його в тім, щоб якнайкраще «упорядкуватися» самому — тобто він має на увазі свою особисту вигоду — то як така людина благословиться Богом? Треба, наскільки можливо, зробити своє життя таким, щоб зблизитися з Богом. Треба завжди викривати себе й намагатися виконувати Божу волю. Виконуючи Божу волю, людина родичається з Богом й тоді, не просячи в Бога, вона безупинно бере воду із джерела.

Нам потрібно придбати орган духовного чуття

— Святий Дух не буває в одному місці таким, а в іншому — іншим, Він Єдиний і має безліч дарів. Він не є духом збентеження, але Духом любові, миру. Коли духовні люди нападають один на одного, це значить, що вони є під впливом багатьох інших духів, що не мають ніякого відношення до Духа Святого. Раніше Святий Дух просвіщав, підказував. Велика справа! Сьогодні Він не знаходить передумов для того, щоб зійти. Старозавітне вавилонське стовпотворіння було безневинною забавою. Ти просив, наприклад, глини, а тобі    несли    солому.    Зараз    у    нас    вавилонське стовпотворіння з пристрастями. Ти просиш глини, а тобі запускають у голову цеглою. Але якщо людина відкидає власне «я» з кожної своєї дії й відтинає свою волю, то вона працює правильно. Така людина обов'язково буде мати божественне просвітління, і дух взаєморозуміння із ближнім у неї теж буде. Тому що, коли людина видаляє із себе свою власну ідею, до неї приходять ідеї божественні.

Для того, щоб мати божественне просвітління, потрібно придбати орган духовного чуття. Це те основне, що слід зробити, щоб люди щось зрозуміли, особливо в нашу епоху. До цього просто змушують обставини. Дивіться: у Малій Азії тоді, у ті тяжкі роки, обставини змушували греків ворушити мізками. Два греки могли розуміти один одного, перебуваючи серед вірменів, турків, а ті не розуміли нічого. І от що ще: сьогодні, бачачи, до чого дійшло наше життя, людям духовним необхідно знаходити між собою взаєморозуміння. Настануть тяжкі часи. Треба ворушити мізками. Якщо людина не ворушить мізками й божественного просвітління [у неї] теж нема, то в кожному окремому випадку їй треба запитувати вказівок, як діяти. Не чекайте, що вам будуть говорити все. Щось ви повинні розуміти й самі, не чекаючи, щоб вам про це говорили. Пам'ятаю, одного разу у Коніці, перед тим як іти в армію, ми довідалися, що йдуть заколотники[54]. Ми були вчотирьох: я й троє мусульман. Ми забігли в якийсь турецький будинок на окраїні міста. Одне п'ятирічне турченя усе зрозуміло і залопотіло: «Ходи-ходи сюди, тут твоя тікай через моя кухня!» Пройшли ми через кухню, вийшли з будинку й встигли сховатися в якихось коморах внизу. Коли прийшли заколотники, малюк вийшов з будинку, сказав їм, що всередині нікого нема, і втік.

П'ятирічне дитинча, от такесенька дрібушечка, говорити ще до ладу не вміло, а дивіться, як розумно себе повело. Треба ж, одразу все зрозуміло! Дивися: воно усе розуміло, воно любило, а інша, доросла людина могла б з необачності вчинити зло. Тож не будемо ми, хрещені, помазані святим миром, навчені, начитані, перебувати в стані недорозвиненому, дитячому! Будьте окриленими! Знаєте, хто такі «окрилені»? Шестикрилі Серафими! Вони мають шість крил і змахують ними, співаючи «Свят, Свят, Свят!» То летіть же, майте шість крил!

Божественне просвітління — це все

Часто я кажу людям: «Зроби так, як тебе Бог наставить». Говорячи «як тебе Бог наставить», я хочу, щоб людина побачила речі за допомогою божественного просвітління, а не людської логіки. Не слід думати, начебто саме те, що тобі подобається, і є просвітління від Бога.

—     Геронде,   як  приходить  божественне просвітління?

—   Якщо очистити дроти від іржі, то стара людина стає добрим провідником. Тоді вона проводить через себе    Благодать    Божу й  приймає    божественне благодатне   світло.   У   протилежному   ж   випадку відбуваються короткі замикання, й Благодать не діє. Вся основа в цьому: людина повинна звернути увагу на те, щоб не залишила її Благодать Божа, і тоді вона буде мати божественне     просвітління.     Тому     що,     якщо божественного просвітління нема, то й вся справа ні на що не годиться.

До того, як Благодать осінила учнів, як же намучився з ними Христос, тому що вони були тлінні! Перед П'ятидесятницею учням була дана влада від Бога допомагати    світові.    Однак    вони    ще    не   мали божественного просвітлення, яке одержали в П'ятидесятницю. У той час, коли Христос говорив їм, що Він піде в Єрусалим, що Син Людський буде розіп'ятий і подібне цьому, вони думали, що, коли Він піде в Єрусалим, Його зроблять царем. Вони мислили по-людськи. Тому їх і хвилювало те, хто йде праворуч і хто ліворуч від Христа. Мати синів Зеведеєвих пішла просити в Нього, щоб у Царстві Своєму Він посадив одного з її дітей праворуч від Себе, а іншого ліворуч! Однак від дня П'ятидесятниці, коли Христос послав їм Утішителя Духа Святого, апостоли мали божественну Благодать уже постійно. Раніше вони мали божественне просвітлення тільки часом, так ніби їхній акумулятор заряджався й знову втрачав свій заряд. Треба було знову підзаряджати його від розетки. Знову розряджався — знову в розетку! Коли Він послав їм Утішителя, то «розетка» стала вже не потрібна. Я не говорю того, що нам зараз краще, ніж їм. Але ми живемо в часи Благодаті й тому не маємо пом'якшуючих провину обставин. Ми хрещені, у нас є Утішитель, у нас є все. Тоді Христос ще не був розіп'ятий, і диявол деяким чином мав владу й легко спокушав людей. Після Розп'яття Христос дав всім людям можливість мати божественне просвітління. Христос приніс Себе в жертву й звільнив нас. Ми хрестилися в ім'я Його. Він підключив нас до «розетки» уже на постійно. Зараз причиною непрохідності струму божественної Благодаті стаємо вже ми самі, тому що ми залишаємо свої дроти іржавими.

  • Геронде, які передумови необхідні для того, щоб у людині жив Святий Дух?
  • Необхідні подвижницький дух, смиренність, любочестя, великодушність, жертовність. Якщо не буде благодаті Святого Духа, то людина ні на що не придатна. Дух Святий є Світло, божественне Світло. У цьому вся основа. Якщо людина не бачить, то вона може вдаритися об скло, впасти з обриву, провалитися в яму, в нечистоти й навіть у прірву. Вона не бачить, куди йде, тому що вона позбавлена світла. Однак якщо вона хоч трохи бачить, то бережеться. Якщо вона бачить більше, то уникає всіх цих небезпек і безпечно йде своїм шляхом. Для того, щоб прийшло Світло, треба хотіти вийти з пітьми. Якщо люди будуть бачити, хай і трохи невиразно, вони вже не будуть падати, і Бог не буде засмучуватися. Якщо якийсь [земний] батько засмучується, коли його діти падають у бруд, у колючки, з обриву, то наскільки більше засмучується Бог!

Усе зло у світі походить від того, що нема божественного просвітлення. Коли божественного просвітлення нема, людина перебуває в мороці. Тоді хтось каже: «Підемо сюди», інший говорить: «Ні, я добре знаю, краще сюди підемо», третій: «Туди», четвертий: «Сюди». Кожен думає, що правильно йти туди, куди вважає він. Іншими словами, усі хочуть добра, але перебувають у помутнінні й не можуть прийти до взаєморозуміння. Якби помутніння не було, то вони б не лаялися: ясно бачили б, який шлях кращий, і разом ішли б до нього. Я хочу сказати, що всі можуть діяти з добрим налаштуванням, але через помутніння створюється багато проблем і в суспільстві, і в Церкві. Принаймні, у Церкві в більшості нема злих намірів, але відсутнє божественне просвітлення. Борються за добре, а чим, зрештою, закінчують?.. Тому будемо просити в Бога, щоб Він дав нам хоча б трохи божественного просвітлення, тому що інакше ми будемо борсатися, як сліпі. На Божественній Літургії, коли священик виголошує «Твоя від Твоїх», я молю Бога просвітити світ, щоб він бачив. Хай просвітить Він хоч трішки, щоб розсіявся морок, щоб люди не калічилися духовно! І, читаючи другий псалом, котрий святий Арсеній Каппадокійский читав, «щоб Бог просвітив тих, хто йде на збори», я кажу: «Хай просвітить Бог всіх правителів, потім хай просвітить Він священновладців й всіх отців Церкви, хай приймуть вони Духа Святого, щоб допомагати світові». Якщо Бог одного трішки просвітить, а інших зробить сприйнятливими, то знаєте, скільки добра може із цього вийти? Правителеві варто тільки слово сказати, й усе міняється. Люди мають нужду у божественному просвітленні.

Добрий Бог дає Своє божественне просвітлення тим, у кого є благе бажання. Один суддя розповідав мені про випадок, з яким йому самому довелося зіштовхнутися. Монастир послав якогось ченця з п'ятьмастами золотими лірами щоб купити земельну ділянку. Чернець звернувся до торговця, а той йому й каже: «Залиши їх мені, чого тобі їх із собою тягати». Чернець залишив йому гроші й у доброму помислі подумав: «Яка ж добра людина, полегшив мою ношу!» Коли він повернувся, торговець не тільки не віддав йому п'ятсот лір, але ще й запевняв, що чернець йому винен вісім мільйонів! Нещасний чернець задумався: як йому повертатися в монастир?! Віддав п'ятсот золотих, нічого не купив, до того ж з нього вимагали ще вісім мільйонів! Дійшло до суду. Суддя натхненно задав ряд питань, і було доведено, що торговець не тільки нічого не давав ченцеві в борг, але ще й ліри в нього взяв. Я розпізнав у цьому судді стан, що мав пророк Даниїл. У нього був страх Божий, і тому Бог просвітив його, і його дії були правильними.

Основа всього — це божественне просвітлення. Якщо воно прийде, то людина втішає тих, хто оточує її й сама розвивається духовно. Тому я й запевняю, що світильники й люстри — винахід [людського] розуму — річ добра, але [незрівнянно] вищим за них є божественне світло Благодаті Божої, яке просвічує людину. Людина, яка має божественне просвітління, бачить речі дуже чітко, відкидає сумніви й не тільки не стомлюється сама, але й іншим  допомагає досить успішно.

ЧАСТИНА ДРУГА ПРО

ПОДВИЖНИЦТВО І БЛАГОГОВІННЯ

 

«Той, хто уважно й гаряче береться

 за спасіння своєї душі, подвизається,

процвітає, плодоносить, живиться

духовно й радується ангельски»

 

ГЛАВА ПЕРША

«Подвиг добрий»

Боротьба за освячення душі

Мені дуже радісно, коли я бачу у світі, який наповнився тангалашками, душі уважні й такі, які служать Богові. Бог, будучи добрим і справедливим, всім нам дав відповідні дари: наприклад, мужність чоловікам і любов жінкам. Він дав їх нам для того, щоб ми вдосконалювались, за допомогою божественної Благодаті піднімалися по духовній драбині й усе більше наближалися до Того, Хто є нашим Творцем. Ніколи не треба забувати, що крім людей, які можуть допомогти нам духовно, ми маємо біля себе й Самого Христа, який нам допомагає, Пресвяту Богородицю, Херувимів, Серафимів і всіх святих. Отже, дерзайте! Христос дуже сильний, Христос всесильний, Він дасть нам Свою божественну силу, щоб ми «зламали роги» лукавому. Він постійно невидимо стежить за нами, Він буде зміцнювати нас, якщо матимемо благий намір й робитимемо невеликий, по наших силах, подвиг.

Станемо, наскільки можливо, уникати приводів до гріха. Будемо уважні до наших почуттів, тому що все починається із цього. А якщо часом це для нас важко, то давайте, принаймні, уникати цікавості, щоб наші очі не

 розглядали гріховні картини і біси потім не влаштовували б нам кіносеансів. Якщо взяти палаючі вуглинки й стиснути їх у руці, то вони її, природно, обпечуть. Але якщо ми станемо катати їх у руці, звичайно, не надто довго — то вони не заподіють шкоди. Так і гидкі образи: коли вони миготять швидко, очі їх не втримують, а тільки торкаються злегка, і ці образи не печуть потім душу.

Ті люди, які були неуважними й у мирському житті набули поганих звичок, хай після свого навернення, не нарікаючи терплять брань від ворога, не задовольняючи, однак, злої похоті. Якщо вони стануть у такий спосіб діяти, то очистяться й досягнуть стану людей доброчесних, які не пізнали великих гріхів, не набули поганих звичок, але не терплять і великої брані. Чимало досягнуть ті, хто використає свої попередні падіння як досвід. Ідучи мінним полем, не знаючи місцевості, людина змушена просуватися вперед дуже повільно й обережно, інакше злетить у повітря. А якщо знати місцевість, то з наявним досвідом можна і будучи пораненим просуватися вперед упевнено й швидко. Той, хто зайнявся необробленою нивою своєї душі, виполе з неї всі терни пристрастей і насадить на їхньому місці чесноти. Однак це дуже тяжка праця, яка вимагає великої сили волі й терпіння.

  • Геронде, не могли б ви розповісти нам про практичну сторону цієї праці?
  • Треба намагатися щодня поміщати в себе щось духовне, яке протидіє чомусь світському й грішному, й так, потихеньку, позбутися тлінної людини й згодом уже вільно рухатися в духовному просторі. Заміняти гріховні картини, що перебувають у пам'яті, святими ликами, світські пісні — церковними піснеспівами, світські журнали — духовними книгами. Якщо людина не відвикне від усього світського, грішного, не буде мати зв'язку із Христом, з Божою Матір'ю, зі святими, з торжествуючою Церквою й не віддасть себе цілковито в руки Божі — вона не зможе досягти духовного здоров'я.
  • Геронде, що таке духовне здоров'я?
  • Духовне здоров'я прирівнюється до чистих помислів, просвіченого розуму й очищеного серця, що постійно має в собі Христа й Пресвяту Богородицю. Велика увага, самоспостереження й молитва суттєво допомагають набути здоров'я душі. Молитва необхідна для очищення душі, і розважливість — для збереження доброго духовного стану.

Звичайно, життя — це не будинок відпочинку: воно має радощі, але має й скорботи. Воскресінню передує Розп'яття. Удари випробувань необхідні для спасіння нашої душі, тому що вони її очищають. Як і з одягом: наскільки більше ми його тремо, коли перемо, настільки чистішим він стає. Те ж саме й восьминіг: чим більше ми його б'ємо, тим чистішим й м'якшим він стає. І риба здається прекрасною, коли вона жива плаває в морі й навіть коли вона лежить на базарі — у лусці й невипотрошена. Але до вживання вона придатна тільки тоді, коли очиститься — стане на вид потворною і потім спечеться. Так і людина: коли вона скине з себе все світське, то при нібито зовнішній втраті життя, світської жвавості — луски, вона вишкрябує із себе все непотрібне, «пропікається» і тоді вже стає придатною до вживання.

Що допомагає духовно процвітати

Тим людям, яким Бог допустив (або для того, щоб пригальмувати їх, або від заздрості лукавого) бути побитими холодом північних вітрів — випробувань, потрібно потім багато сонячного тепла й духовної  свіжості, щоб вони розцвіли й принесли плід. Так і деревам, які довірливо розкрили свої бруньки назустріч оманливому теплу зимової відлиги й безжально побитим після цього крижаним північним вітром, потрібно потім багато весняного сонячного тепла й дощику, щоб почали циркулювати їхні соки й ці дерева принесли квіти й плоди.

—    Геронде, що необхідно для духовного навернення?

—   Любочесний подвиг з надією й довірою до Бога. Простота з любочесним подвигом приносять внутрішній мир і впевненість, і тоді душа наповнюється надією й радістю. Для того, щоб той, хто бореться, був увінчаний, необхідні терпіння, любочестя й духовна відвага. Відвага виливається з любочесного серця, а якщо від серця робити щось для Христа, то це не втомливо й не боляче, тому що біль за Христа є духовним бенкетом. При невеликій любочесній завзятості й спостереженні за собою можна духовно розвинутися в дуже короткий термін. Потім душа буде діставати допомогу від Христа, Пресвятої    Богородиці,   ангелів   і   святих.   Дуже допомагають також читання, молитви, звернення всередину себе. І трохи помовчати  допомагає теж.

Христос наш дає силу тим, хто заповзявся «подвигом добрим», який вчинили всі святі заради того, щоб підкорити плоть духові. Навіть якщо ми дістанемо рани, не потрібно втрачати холоднокровності, але просити допомоги Божої і мужньо продовжувати боротьбу. Пастир Добрий почує й відразу поспішить [на допомогу], як біжить на допомогу пастух, почувши, як жалібно бекає ягня від отриманої рани, укусів вовка або пса. До тих, хто [колись] жив життям, яке було гідне плачу, і [нині]   здійснює   духовний подвиг, я відчуваю  більше любові, постійно маю їх у своїй пам'яті й відчуваю за них більше болю, ніж за тих, кого не мучать пристрасті. Так і чабанові за ягня поранене або ослаблене боляче більше, ніж за інших, і про нього він піклується особливо, поки й воно не стане здоровим.

А іноді причиною того, що ми, духовно працюючи правильно, не бачимо ніякого успіху, буває от що: біс, оскільки ми оголосили йому війну, попросив у сатани підкріплення. І якщо рік тому ми воювали з одним бісом, то нині воюємо з п'ятдесятьма, а через рік їх буде ще більше й так далі. Бог не допускає нам це бачити, щоб ми не загордилися. Ми не розуміємо цього, а Бог, бачачи [у нас] добре налаштування, працює над нашою душею.

  • Геронде, у чому причина, якщо хтось духовно працює, але насправді не процвітає?
  • Можливо, він   діє гордо. Але сказати вам, на чому спалюються деякі й не процвітають? Маючи передумови [для духовного розвитку], вони розтрачують їх на дрібниці, і потім у них нема сили, яка відповідає духовному подвигу. Припустімо, ми починаємо наступ на ворога й, зібравши все необхідне, готуємося до бою. Однак ворог, боячись поразки, намагається диверсіями й атаками в інших місцях фронту нас розколоти й відволікти   нашу увагу. Ми звертаємо нашу увагу туди, відправляємо війська праворуч і ліворуч. Час іде, боєприпаси й продовольство витрачаються, обмун дирування ми даємо старе. Солдати починають нарікати. У результаті виснажаться всі наші сили, й ми не зможемо поборотися з ворогом. І в духовній боротьбі   дехто поводиться так само.
  • Геронде, а чи не допомагає духовному успіху і навколишнє середовище?
  • Так, допомагає, але іноді можна жити серед святих і не процвітати. Хіба існували передумови більші, ніж в Юди, що постійно перебував з Христом? Юда не мав смиренності й доброго налаштування. Після своєї зради він знову не упокорився, з гнівом і егоїзмом жбурнув срібняки й з лукавством поліз у петлю. А фарисеї вчинили по-диявольски. Після того, як їхня справа була зроблена, вони сказали Юді: «Ти побачиш» Бог діє відповідно до стану людини. Духу Святому не перешкоджає ніщо. І от що я зрозумів: де б не опинилася людина, якщо вона буде діяти любочесно, може досягти бажаного, тобто спасіння своєї душі. Лот взагалі жив у Содомі й Гоморрі, а в якому духовному стані він перебував! Зараз же, хочемо ми цього чи ні, ми повинні діяти, щоб стати кращими й у нас діяла божественна Благодать. Те, що відбувається, змушує й буде змушувати нас ще більше наблизитися до Бога, щоб мати божественну силу й правильно діяти в будь-якій ситуації. І, звичайно, добрий Бог не залишить, Він надасть нам Своє заступництво.

Повинні знати й те, що, поліпшуючи свій духовний стан, ми й самі почуваємося краще й Христа тішимо. Хто може уявити собі ту велику радість, яку відчуває Христос, коли Його діти процвітають? Бажаю всім людям досягти духовного процвітання й з'єднатися із Христом, Який є Альфа й Омега. Коли все наше життя залежне від Альфи й Омеги, тоді все освячено.

Духовне читання

—     Геронде,   читання   яких   книг   може допомогти людям, у яких пробуджується добре занепокоєння?

—   Нехай вони спочатку читають Євангеліє, щоб зрозуміти, що значить «Христос». [Після того, як вони] трохи прийдуть у сокрушення, хай читають Старий Завіт. Знаєш, як буває важко, коли твоєї допомоги просять люди, які нічого не читали? Це так ніби учень початкової школи йде до професора університету й каже йому: «Допоможи мені». І що тоді говорити професорові? Що «один плюс один дорівнює два»?

А трапляється, що приходять люди, які не мають у собі доброго занепокоєння, і говорять: «У мене, отче, проблем нема, все прекрасно, так просто зайшов подивитися на тебе». Але людина ніколи не може сказати, що в неї нема ніяких проблем. Щось [все одно] є. Боротьба за духовне життя не закінчується ніколи. Або як дехто мені каже: «Скажи нам щось духовне». Однаково що прийти до бакалійника й сказати: «Дай нам товару». Тут тобі й бакалійник розгубиться. Не просять чогось конкретного: стільки-то рису, стільки-то цукру й т.д., а твердять «Дай нам товару». Або все одно що до фармацевта прийти й сказати: «Дай нам ліків», не пояснивши, чим вони хворі, чи ходили до лікаря й що їм сказав лікар. Спробуй тут розберися! А той, у кого є духовне занепокоєння, розуміє, чого йому не вистачає, шукає це й одержує користь. Я коли був початкуючим і читав якусь книгу — переписував її, щоб не забути, і намагався застосувати прочитане на практиці. Я читав не для того, щоб приємно проводити час. У мені було добре занепокоєння, і коли я чогось не розумів, то запитував, щоб дізнатися [правильний зміст]. Я мало читав і багато випробовував себе прочитаним. «Де я перебуваю? Що роблю?» — я садив себе на лаву підсудних, не давав читанню безмитних прав [на вхід в одне вухо й вихід з іншого].

Сьогодні люди від великого читання доходять до того, що стають [подібними] до магнітофонів і забивають свої касети непотрібними речами. Однак, за святим Ісааком, «навчання без діяння є передумовою сорому»[55] Точно так само багато тих, хто цікавиться спортом, сидячи на дивані, ліниво читають спортивні журнали й газети — самі при цьому можуть бути, як телята, а спортсменами захоплюються. «Ех — кажуть, — це вражаючий спортсмен, молодчина», а самі при цьому не пітніють і власної ваги ні на один кілограм не скидають. Читають-читають про спорт, при цьому валяються на дивані й дістають не користь, а одне тільки задоволення від читання. Зі світських одні читають газети, інші пригодницькі романи, іце інші дивляться, як грають на стадіонах, і так [всі] ці люди проводять свій час. Те ж саме роблять деякі з тих, хто читає духовні книги. Вони можуть ночами не спати, читати ці книги запоєм й діставати задоволення. Беруть духовну книгу, всідаються зручніше й читають. «Я дістав користь», — скаже хтось із них. Скажи краще, що ти одержав задоволення, що приємно провів час. Тому що це не користь. Ти дістаєш користь тільки тоді, коли розумієш, про що говориться в книзі, випробовуєш себе й примушуєш себе застосовувати прочитане до самого себе. «Про що говорить те, що я читаю? Де я духовно перебуваю? Що мені варто робити?» І потім чим більше хтось дізнається, тим більшу він несе відповідальність. Я не кажу, що не треба читати, щоб не знати багато й не бути [за це] відповідальним. Таке ставлення до читання було б лукавством. Я маю на увазі те, що не слід читати лише для того, щоб діставати задоволення. Погано, якщо в такого читача міцна пам'ять, і він багато чого запам'ятовує. Говорити він теж може багато чого й обманювати себе, вважаючи, що застосовує прочитане до свого життя. У такий спосіб і в собі й в інших він викликає помилкові почуття. Тому не заспокоюйте свій помисл великим читанням. Візьміться за застосування [прочитаного]. Багато читання дає освіту енциклопедичну — так кажуть?

  • Так, Геронде.
  • А завдання в тому, щоб сформувати себе богоцентрично. Я не збираюся ставати університетським професором і не зобов'язаний знати багато. Отримавши ж богоцентричну освіту, я, якщо буде потреба, зможу легко дізнатися щось із іншої галузі. Ясно?

—     Чи  корисно  у випадку неуважності сконцентруватися на читанні?

—   Так, треба трошки почитати щось дуже сильне, для того, щоб зігрілася душа. Піклування й турботи покриються прочитаним, і розум перенесеться в царину божественну. Інакше розум відходить в ті справи, якими він займався більшу частину часу.

—    Геронде, а коли хтось стомився або засмучений і хоче почитати щось легеньке: якесь оповідання, повість тощо?

—   Хіба нема ніякої духовної книги, придатної для такого випадку? Мета не в тому, щоб людина забула свій смуток, а в тому, щоб вона його позбулася. Художня література порятунку не дає. Ні романи, ні газети, ні телевізор не допомагають у духовному житті. Навіть духовні журнали часто завдають християнам шкоди, збуджуючи    безглузду    ревність    й    викликаючи зніяковілість. Будьте уважні: не читайте у вільний час зайвого. Читати книги певного роду — це однаково що набивати свій шлунок ріденькою юшкою з гарбуза, однаково ніби порпатися в скирті соломи в пошуках одного пшеничного зернятка. «Так, — каже дехто, — але від такого читання я відпочиваю». Та як же ти від почиваєш, голубчику, коли в тебе від цього «чтива» запаморочена голова й ріже очі? Треба  поспати, для того щоб відпочити. З того, що читає людина, можна розпізнати її духовний стан. Людина дуже світська буде читати аморальні журнали. Не дуже світська буде читати журнали не такі брудні або газети. Той, хто ходить до церкви, — духовні видання, сучасні духовні книги або твори святих отців й так далі.

—    Геронде, які духовні книги допомагають найбільше?

—       Дуже     велика     користь     від     різних святоотцівських книг, які в наші дні видаються, слава Богу, тисячами. У цих книгах можна знайти те, до чого ти прагнеш, чого потребуєш. Вони — справжній духовний хліб, вони безпечно ведуть по духовному шляху. Однак для того, щоб вони допомогли, їх потрібно   читати   зі   смиренністю   й   молитвою. Святоотцівські книги подібні до томографії[56]: подібно тому як на томографії запам'ятовується тілесний стан людини, так у духовних книгах — її духовний стан. У кожній пропозиції святоотцівських текстів криється не один, а  безліч  змістів, які  кожен  розуміє у відповідності зі своїм духовним станом. Добре б читати самі першоджерела[57], а не переклади, тому що перекладач відтворює оригінал відповідно до власної духовності. Але в кожному разі для того, щоб зрозу міти  святих  отців,  треба  стиснути  себе,  скон центрувати розум і жити духовно, тому що свято- отцівський дух сприймається тільки духом. Особливо сильно допомагають подвижницькі слова авви Ісаака Сіріна, але читати їх необхідно потроху, щоб їжа засвоювалася. «Евергетінос»[58] — це велике благодіяння, оскільки [через нього] можна пізнати весь святоотцівський дух. Ця книга допомагає тому, що вона описує боротьбу святих отців з усіма пристрастями по порядку, душа пізнає те, як трудилися отці, і дістає користь. Також і житія святих: це освячена історія, і тому вони неабияк допомагають, особливо дітям. Але не слід читати їх, як казки.

Для того щоб набувати благоговіння, нема потреби мати багато знань. Якщо міркувати над тим малим, що ми знаємо, то серце запрацює. У когось від одного тропаря все всередині перевертається, а інший знає все напам'ять і нічого не відчуває, тому що рухається поза духовною дійсністю. Отже, читайте отців, хоча б один-два рядки на день. Це вітаміни, що суттєво зміцнюють.

«Істинні  поклонники...»

«У цьому маленькому й зворушливому храмику, — говорить дехто, — я переживаю Божественну Літургію, а у великому храмі — ні. Якщо церква поштукатурена й побілена, то я не відчуваю нічого, у розписаній же, з гарним іконостасом і т.п. я переживаю Божественну Літургію». Це [те ж саме], що людині, яка не хоче їсти, підсолити й поперчити їжу для того, щоб у неї з'явився апетит.

  • Тобто, Геронде, назване вами не має ніякого значення? Не допомагає?
  • Я такого не кажу. Допомагає, але не треба зупинятися на цьому. В іншому випадку людина буде прагнути відчути Христа магічним способом, буде шукати темну келію, тьмяну лампадку, храм, що налаштовує до розчулення і  без цього не зможе молитися. Але в будь-якому місці [мусимо почувати себе] однаково: чи у поїзді, чи у печері, чи в дорозі. Бог зробив кожну людину малою церківкою, і її можна всюди носити із собою.

Усі шукають спокою, але спокій приходить до нас зсередини. І ці нещасні, які ходять на прощу від однієї святині до іншої, хочуть знайти Христа, у той час як Христос перебуває біля них. Маючи змогу знайти Його без зусиль, вони стомлюються й в кінцевому результаті не знаходять Його. Людина по-справжньому духовна не досягає спокою від вештання і милування різними визначними пам'ятками. Вони для тих, хто страждає, тому що допомагають їм трохи забути свій розлад. Людина духовна, що має божественну втіху, не має потреби в подібних речах. Якщо ж вона не має в собі божественної втіхи, то нічим не відрізняється від світських людей. її прагнення й інтереси теж будуть не духовними, а світськими. Така людина буде прагнути досягти спокою за допомогою чогось світського.

Багато людей приїжджають на Святу Гору, відвідують різних отців, надихаються тим, що чують від кожного, по-своєму витлумачують і плутають зміст сказаного і на додачу говорять: «Дуже добре провели час!» Але якби вони відвідували якогось одного отця, радилися б з ним і намагалися виконати те, що він їм сказав, то одержували б справжню допомогу. Те, чим вони займаються зараз, називається «духовним туризмом». Вони марнують час, без мети мучаться й користі не отримують. А як було б легко, якби вони трималися одного отця й виконували те, що чули! Тому що тоді вони відчували б, що внутрішньо відходять від втоми, у той час як зараз вони бродять із одного місця в інше й, подібно як люди світу цього, відпочивають, милуючись зеленню святогорських пейзажів.

Є й такі, що кажуть: «Поїду до одної Матері Божої, до іншої Матері Божої!» Матір Божа одна. Вони ж займаються цим не від благоговіння, а від бажання покататися, розважитися. З цього видно, що в них неспокійно на душі. Того, у кого нема благоговіння, смиренності, хоч у саму Кувуклію Всесвятого Гробу Господнього посади — нічого не побачить. Якщо ж є благоговіння, то можна побачити Благодатний Вогонь біля Голгофи. Якось один послушник з Лаври Святого Сави прийшов у Велику Суботу до Гробу Господнього за Благодатним Вогнем для своєї обителі. Переважно навколишні монастирі посилають братію за Благодатним Вогнем. Послушник пішов на хитрість: будучи одягненим у рясу, він відтіснив мирян і виліз уперед. Але пізніше, коли прийшли священнослужителі, його самого відсунули назад, тому що було заздалегідь визначено, кому де стояти. Тоді послушник почав лаяти себе: «Ах ти грішник останній, ах ти пропаща душа, ще й уперед поліз із усією своєю скверною! Ану ж бо геть звідси, забирайся! Ти й у храмі бути недостойний!» І він вірив у те, що говорив собі. Вийшов він із храму й став просити Христа: «Христе мій, прошу Тебе, не гидуй мною й дозволь піти до якої-небудь іншої святині». Потім він  піднявся до Голгофи й там знову ганив себе: «Подумай тільки, на яке ти пішов лукавство! Носиш, нікчемо, рясу й через це відпихав інших, кращих за себе...» І в якусь мить, коли він так себе ганив, зі Святої Голгофи вийшло сильне Світло, яке пройшло через все його єство. «Благодатний Вогонь зійшов!» — сказав тоді бідолаха, пішов, взяв від Голгофи Благодатного Вогню у свій каганець і пішов.

  • Тобто, Геронде, паломництво, наприклад на Святу Землю, не йде на користь?
  • Дивись: у наші дні, подорожуючи для того, щоб дістати невелику користь, ти в поїздах, літаках, готелях отримаєш [швидше за все] велику шкоду. Все стало світським. Яку користь можна одержати, прямуючи у духовне місце й бачачи там великий світський безлад? Для того, щоб все це пішло на користь, треба бути дуже сильною людиною. І цей екскурсовод, що розповідає й пояснює, коли подорожують групами, краще б він часом помовчав! Тому що він розповідає не благоговійно, наприклад: «Тут Гетсиманія, тут — Всесвятий Гріб Господній», а починає торохтіти: «Це те, це се, зараз ми їдемо у Вифлеєм, туди прийшли мудреці з Персії» і потихеньку «відвозить» прочан... [мало не ] до Кувейту! Тому, хто читав Святе Письмо й знає, що тут Гріб Господній, а тут Гетсиманія, такий екскурсовод не дає зосередитися й помолитися. Ці розповіді потрібні тільки для того, хто не читав Святого Письма, але ті, хто їде на паломництво до Святої Землі, його читали. І люди, замість того, щоб отримати користь, залишаються із замороченою головою. Так ще й тікають відразу від однієї святині й поспішають до іншої — почуте не втримується в них. Інша справа, коли супутники й керівники  в  паломництві  —  люди духовні, коли заздалегідь була проведена відповідна підготовка.

Якась переселенка з Фарас, що поселилася в Яниці, говорила: «Це що, хаджі?[59] За півгодини летять до Єрусалима, за півгодини повертаються. Хіба це хаджі?» За старих часів бідненькі прочани залишалися біля святинь і здійснювали там чування для того, щоб дістати духовну користь, а ще для того, щоб не витрачати гроші на готель і роздавати милостиню. Якщо ж хтось після повернення з прощі ні в чому не змінювався духовно, то йому говорили: «І пішов ти часником, і повернувся цибулею». Святий Арсеній Каппадокійський кожних десять років ходив на прощу в Єрусалим і п'ять днів ішов пішки до Мерсини, щоб сісти там на корабель. Сьогодні таке зустрінеш нечасто. Пам'ятаю, як прийшов до мене в келію якийсь росіянин з Владивостока. Це навпроти Японії. Він дав обітницю піти пішки на Святу Землю. Коли він прийшов до Владики за благословенням, той сказав йому: «Ненормальний, ну куди ти підеш пішки?» Тому спочатку він пішов у Загорськ, біля Москви, у монастир і взяв благословення в одного старця. На Великдень він вийшов пішки із Загорська й у жовтні прийшов до Єрусалима. По сімдесят кілометрів на день проходив. Потім з Єрусалима він пішки прийшов на Святу Гору й зібрався знову йти в Єрусалим. У ньому була дійсно божественна ревність, він жив в іншому світі. Він знав трохи по-грецьки, і ми один одного розуміли. «Я думав, — сказав він мені, — що зустріну там антихриста й стану мучеником, що він мені голову відріже! Але не було його там! Зараз знову піду до Єрусалима і за тебе поклін покладу перед Гробом Господнім, а ти моє ім'я поминай». Підхопився він і поклав земний уклін, щоб показати мені, як він це зробить, і як стукнеться головою об камінь! У ньому було видно полум'я. А так, як подорожують на Святу Землю інші — для туризму й без благоговіння, — краще туди не їздити.

Наскільки ж відчутна на Святій Землі присутність Христа! Наприклад, по дорозі до Голгофи відчуваєш, як щось міняється. Навіть не знаючи, куди веде цей шлях, йдучи по ньому, дуже переживаєш. Там є й табличка, на якій латиною написано «via Dolorosa»[60]. А біля Гробу Господнього — розмаїття людей. Клірики, миряни, одні одягнені пристойно, інші непристойно, хто в довгій одежі, хто в короткій, хто зовсім майже без одягу, одні пострижені, інші з довгим волоссям. Різний народ, різні люди, різні племена. І віросповідань різних: той римо-католик, цей вірменин. Але всі приходять туди й поклоняються святині. Це справило на мене враження. Це вражає. Але все вищезгадане потрібно розглядати з добрим помислом для того, щоб воно розчулювало й піднімало духовно.

  • Геронде, а якщо немає бажання бути прочанином,    то    це    значить,    що    відсутнє благо говіння?
  • Ні. Я от був не у всіх монастирях Святої Гори, не був у багатьох святинях. Наприклад, до святого Йоана Руського я не їздив, але не не значить, що я не визнаю нього святого. Добре мати благоговіння до якогось святого [мощі якого перебувають] у якомусь святому місці, але не треба гнатися за тим, щоб поїхати туди. Поїдемо, коли нам випаде сприятлива нагода  або буде якась   причина.   Важливо  те,   що  сказав   Христос самарянці: «Істинні поклонники поклоняться Отцю в дусі й істині».

Спасіння нашої душі

—   Геронде, одні відчувають впевненість у тому, що вони спасуться, а інші сумніваються в цьому. Яке налаштування є більш правильним?

—Мета у тому, щоб людина дотримувалась заповідей Божих. Духовна людина повинна досягти такого стану, що якби навіть Бог і не впустив її в рай, то її це не хвилювало б. Треба добре зрозуміти, що сьогодні ми живі, а завтра можемо відійти, і намагатися прийти до Христа. Ті, що досягли по Благодаті Божій пізнання суєтності цього життя, одержали найбільший дар. Їм нема потреби досягати дару прозірливості й передбачати майбутнє, оскільки досить передбачити, потурбуватися про спасіння своєї душі й вжити максимально можливі духовні заходи для того, щоб врятуватися. От і Христос сказав: «Скільки коштує одна душа, не коштує увесь світ». Якою ж вагомою є вартість душі! Тому спасіння душі — це велика справа.

—    Тобто, Геронде, не слід надіятися на спасіння і боятися мук?

—   Якщо є надія на спасіння, то страху мук нема. Якщо у людини є надія на спасіння, то вона більш-менш у порядку. Бог не залишить людину, яка чинить духовний подвиг, наскільки вона може, з любочестям, не налаштовану до безчинств і то переможену, то перемагаючу в боротьбі своїй. Хто хоч трохи налаштований до того, щоб не засмутити Бога, піде в рай «у холошах». Благий за Своєю природою Бог «вштовхне» того в рай, Він дає набагато більше, ніж людина заслужила, Він влаштує все так, щоб взяти її душу в той час, коли вона перебуває в покаянні. Вона може битися все своє життя, але Бог не залишить її, забере її в найбільш сприятливий час.

Бог добрий, Він хоче, щоб всі ми спаслися. Якби порятунок був тільки для декого, то для чого було розпинати Христа? Райські ворота не тісні[61], вони відкриті всім людям, що смиренно схиляються й не роздуті гординею. Аби тільки вони покаялися, тобто віддали тягар своїх гріхів Христові, і тоді вони вільно пройдуть крізь ці двері. Крім того, у нас є пом'якшуюча обставина: ми тілесні, ми не один тільки дух, як Ангели. Однак нам нема виправдання, якщо ми не каємося й не наближаємося смиренно до нашого Спасителя. Розбійник на хресті сказав одне тільки «прости» і спасся. Спасіння людини залежить не від хвилини, а від секунди. Смиренним помислом людина рятується, приймаючи ж помисел гордий, вона втрачає все.

Нам потрібно спастися через любочестя, і не через що інше. Для Бога нема найбільшого болю, ніж бачити людину в муках. Думаю, що самої лише вдячності Богові за всі Його благословення і смиренного, з любов'ю, ставлення до Його образів — наших ближніх у поєднанні з невеликим любочесним подвигом досить для того, щоб наша душа була упокоєна і в цьому, і в іншому житті[62].

 

ГЛАВА ДРУГА

Про те, як діє диявол

 

Диявол намагається вивести подвижника з ладу

Геронде, іноді спокуси навалюються одна за одною, і сил у мене нема...

— Я тебе навчу, як уникнути спокус. Приймеш те, що я тобі скажу?

  • Так.
  • Єдиний спосіб уникнути спокуси — це стати... союзником диявола! Чого смієшся? Не подобається тобі цей спосіб? Ну, тоді слухай.

Поки людина бореться, у неї будуть спокуси й труднощі. І чим більше вона намагається уникнути спокус, тим сильніше повстає на неї диявол. Іноді наше життя протилежне життю євангельському, і тому через спокуси, якщо ми розумно використаємо їх, нам дається можливість привести наше життя згідно до Євангелія.

  • А я, Геронде, заплутуюсь в дрібницях, і потім в мене нема налаштування прагнути чогось вищого.
  • Це однаково що міни, які ставить ворог для того,   щоб   вивести   військо   з   ладу.   Тангалашка намагається вивести подвижника з ладу за допомогою дрібниць, коли бачить, що не може нашкодити йому інакше. Але знай, що бувають і маленькі тангалашки, які завдають, однак, чималої шкоди. Якось запитали одного маленького тангалашку «Ну а що ж можеш зробити ти?» — «Що можу зробити я? — перепитав той. — Я ходжу до кравчинь, до шевців — плутаю їм нитки й дратую їх!» Найбільші спокуси походять від дрібниць і не тільки між нами, але іноді й між державами. У людей духовних нема серйозних приводів для спокус, і тоді диявол як приводи використовує дрібниці. Він душевно ламає людину на глупоті, на дитячості, диявол робить людське серце таким, як хоче він, а людина після цього стає байдужою і стоїть на місці — як пеньок.
  • Геронде, а чому, встановивши розпорядок, чин свого духовного життя й маючи спочатку налаштування подвизатися, я швидко втрачаю над собою контроль і повертаюся до старого?
  • А ти сама не знаєш? Тангалашка, отримавши оповіщення   про   те,   що  ми   працюємо   духовно, «перемикає» нашу «програму» на іншу. Установивши для себе якийсь порядок, почавши рухатися по одній колії, ми опиняємося в іншій. І при нестачі уваги ми розуміємо  це  лише  через  деякий  час.  Ось  чому подвижник повинен у всьому йти всупереч дияволу (з розважанням, звичайно), і [крім того], за ним повинен спостерігати досвідчений духівник.
  • А чи веде сатана боротьбу з людиною, яка не здійснює тонкої роботи над самою собою?
  • Сатана не йде до людей посередніх, він іде до подвижника: спокусити й вивести його з ладу. Ворог не буде втрачати часу й займатися тонкою роботою з тим, хто сам не робить над собою тонкої роботи. До того, хто шиє циганською голкою, він пошле біса із циганською голкою. До того, хто займається тонким рукоділлям, пошле біса, який займається тонким рукоділлям. До найтоншого вишивальника — біса [фахівця] з дуже тонких робіт, до тих, хто працює над собою грубо — грубого біса. До початківця він посилає біса початкуючого.

Люди з тонкою душею, з великим любочестям і вразливі повинні бути уважними, тому що диявол крутить своїм хвостом і робить їх ще більш чутливими, так що вони можуть дійти до зневіри, або навіть, Боже борони, до самогубства. Диявол хоча й підбурює нас, людей, іти всупереч своєму ближньому й сваритися, сам ніколи не йде всупереч. Недбалого він робить ще більше недбалим, він заспокоює його таким помислом: «У тебе болить голова, ти погано себе почуваєш, нічого страшного, якщо ти не піднімешся на молитву». Благоговійного диявол робить ще більш благоговійним, щоб вкинути його в гординю, або під'юджує його на подвиг, який перевищує його сили, щоб колись старанний подвижник знесилився, склав згодом всю свою духовну зброю й здався. Жорстокосердого диявол робить більш жорстокосердим, людину вразливу він робить надмірно чутливою.

Скільки ж людей, одні від вразливості, інші від своїх розхитаних нервів мучаться від безсоння, ковтають пігулки або без користі мучаться по лікарнях! Сьогодні рідко побачиш людину врівноважену. Люди стали акумуляторами, більшість немов наелектризована. А ті, хто не сповідаються, приймають на додачу і бісівські впливи, мають якийсь бісівський магнетизм, оскільки диявол має над ними владу. У небагатьох мирний погляд, юнаки це, дівчата чи люди похилого віку. Біснування! Знаєш, що таке біснування? Це коли неможливо прийти до взаємного розуміння з людьми.

Диявол робить нам знеболюючий укол

Якимсь лікарям, що обговорювали тему анестезії при хірургічних операціях, я сказав: «Анестезія лукавого спричиняє тяжкі для людини наслідки, та ж, яку робите ви, йому допомагає». Анестезія диявола — це як отрута, якою змія паралізує птахів або зайченят, щоб пожерти їх без опору. Коли диявол хоче побороти людину, він посилає поперед себе бісеня-«анестезіолога», щоб той спочатку зробив людину байдужою. Потім уже диявол приходить сам і шматує людину, робить з нею, що хоче. Починається, проте, з «анестезіолога», який робить нам знеболюючий укол, і ми забуваємося. Наприклад, як ченці, ми обіцяємо «терпіти докучання й докори», даємо душі священні обітниці, а потім буває, що диявол заплутує нас, і ми робимо протилежне тому, що обіцяли. Ми починаємо з одного, а закінчуємо іншим, ми вирушаємо в одне місце, а приходимо в інше. Ми неуважні. Хіба я не наводив вам такі приклади?

Колись в Коніці не було банку. Коли люди хотіли отримати позику, вони йшли в Яніну. По декілька людей з навколишніх сіл збиралися і йшли сімдесят два кілометри пішки, щоб позичити грошей і купити, наприклад, коня. У той час, маючи коня, можна було утримувати сім'ю: впрягали свого коня в парі ще із чиїмось конем і орали. Отож, якось вирушив один селянин у Яніну позичити грошей, щоб купити коня, орати ним землю й не мучитися з мотикою. Отримав він у банку позику, а потім пішов ловити гав по єврейських крамницях. Один єврей побачив його й потяг усередину. «Ну-бо, дядьку, заходь, що за чудо, подивися!» Зайшов селянин у магазин, почав єврей знімати з полиць рулони тканини, брав один, кидав інший: «Бери, — казав, — гарний матеріал, а для дітей твоїх я віддам і дешевше!» Вирвався роззява з однієї крамниці й пішов до іншої. «Ану ж бо, дядьку, — говорить йому інший єврей, — проходь усередину, для тебе-то я продам дешевше!» Знімав перед ним рулони, розкривав, розвертав... Під кінець закрутилася в нашого бідолахи голова. Було в нього на додачу і трохи любочестя. «Ну що ж поробиш, — мовить, — якщо вже він і познімав рулони з полиці, і порозвертав їх... і нібито поступається для дітей ціною...» Віддав він євреєві ті гроші, що взяв у банку, і купив рулон тканини, але й вона виявилася зітлілою! Та й для чого було купувати цілий рулон тканини? Рулонами тканину навіть багатії не купували, брали, скільки було потрібно. Повернувся він зрештою додому з рулоном гнилої тканини. «А де кінь?» — запитують його. «Я, — відповідає він, — матеріалу для хлопців приніс!» Але що їм було робити з такою кількістю тканини? І в банк він заборгував, і коня не купив — нічого, крім рулону поїденої тканини! Ну й давай знову за своє: мотичити землю, мучитися, відпрацьовувати позику! А якби він купив коня, то повернувся б верхи, прикупив би й для дому чого-небудь і надалі не убивався б на полі з мотикою. Але бачите, до чого він дійшов через своє роззявство по єврейських магазинах? Так само робить і диявол. Як хитрий торгаш, він тягне тебе то з одного боку, то з іншого, він ставить тобі підніжки, домагаючись в остаточному підсумку того, що ти йдеш туди, куди хоче він. І якщо ти неуважний, то, відправляючись в одне місце, ти закінчуєш свій шлях в іншому. Диявол обманює тебе, і ти втрачаєш свої кращі роки.

Диявол робить усе для того, щоб людина не дістала користі

Диявол — умілець. Наприклад, якщо духовній людині принести під час Божественної Лтургії лихий помисел, то вона зрозуміє це, стрепенеться й віджене його. Тому диявол приносить їй думку духовну. «У такій-то, — говорить він, — книзі про Божественну Літургію написано те-то». Потім він відволікає увагу, наприклад, на панікадило, і людина думає про те, хто його виготовив. Або ж лукавий нагадає про те, що треба провідати такого-то хворого. «От це так, так! — скаже людина. — Осяяння прийшло під час Божественної Літургії!» — тоді як усередину вже встряє диявол. Людина починає співбесідувати зі своїм помислом і, тільки почувши, як священик виголошує: «Зі страхом Божим і вірою приступіть!» — розуміє, що Божественна Літургія закінчилася, а сама-то вона анітрішки не брала участі у ній. Так ось і тут, у храмі, коли черниця йде запалювати свічки на панікадилі, я зауважую, що навіть людям літнім спокусник перемикає туди увагу, і вони видивляються на те, як сестра запалює свічки. Це ж справжнє дитинство! Подібні речі тільки дітлахам на радість. «Запалила!» — кажуть вони. Малим дітям є в цьому виправдання, але дорослим людям?.. Або, тоді як під час Божественної Літургії потрібно уникати рухів, спокусник може підштовхнути яку-небудь із сестер перегортати у священний момент книгу на аналої, створювати шум і відволікати інших, що моляться, які чують шелестіння і запитують «Що це таке?» їхній розум відходить від Бога, а тангалашка радіє. Тому варто бути уважними, щоб під час богослужіння через нас не відволікалася увага інших. Ми шкодимо людям і не розуміємо цього. Або простежте за яким-небудь читанням у храмі: як тільки читець дійде до найсвященнішого моменту, від якого люди дістануть користь, то відразу [що-небудь відбудеться] або вітер сильно лясне дверима, або хтось закашляється... Увага людей відірветься, і користі від священних слів, які читаються, вони не дістануть. Так робить свою справу тангалашка.

О, якби бачили, як діє диявол! Ви не бачили його, тому й не розумієте деяких речей. Він робить усе для того, щоб людина не отримала користі. Я зауважую це в себе в келії, коли розмовляю з людьми. Як тільки я доходжу до потрібного мені, щоб допомогти слухачам, до кульмінаційного моменту бесіди, то відразу або відбувається якийсь шум, або хтось приходить, і я перериваюся. Диявол заздалегідь вселяє їм або ловити гав, дивлячись на скит навпроти[63], або допомагає їм побачити щось цікаве й підгадує час так, щоб вони прийшли в найважливіший момент бесіди, я перемінив тему, а мої співрозмовники не дістали користі. Тому що диявол, знаючи від початку бесіди, чим вона закінчиться, і бачачи, що він зазнає втрат, у найважливіший момент присилає кого-небудь, щоб мене перервати. «Агов, — кричить новоприбулий, — отче, де тут вхід?» — «Візьміть, — відповідаю, — лукуму й води й заходьте відтіля», а в ту ж хвилину заходять інші й переривають мене, тому що я повинен підвестися й привітатися з ними. Через недовгий час приходять треті, знову мені треба вставати, а вони й розмову заводять: «Ти звідки?» та інше, так що я знову змушений починати все спочатку — наприклад, повторювати те порівняння, що я вже наводив. Тільки я розійдуся, знизу кричить ще хтось: «Агов, отче Паїсію! Ти де живеш? Двері тут?» Давай знову піднімайся. Та хай тобі, спокуса! В один день диявол шість-сім разів влаштовував мені таке, і я навіть був змушений... виставити вартових! «Ти сідай там і дивися, щоб ніхто не прийшов відтіля. А ти сиди тут, поки я не закінчу своєї справи». Так можна шість-сім разів починати розповідати цілу історію, доводити розповідь до моменту, у якому люди можуть дістати користь, а тангалашки знову будуть тобі вистави влаштовувати.

Ох спокуса, що ж творить ворог! Він постійно перемикає нашу увагу на іншу частоту. Тільки та людина, яка подвизається, готова від чогось розчулитись, він «клац!» — перемикає їй настройку на що-небудь, що може відволікти людину. Знову згадує щось духовне? «Клац!» — приводить йому на пам'ять що-небудь інше. [Так] ворог раз у раз збиває християнина з толку. Якщо людина зрозуміє, як працює диявол, то багато від чого звільниться.

  • Геронде, а як це зрозуміти?
  • Спостерігати. Спостерігаючи, вчишся. Хто найкращі метеорологи? Пастухи. [Чому?] Тому що вони спостерігають за хмарами, стежать за вітром.

Крило [людської] волі

—   Люди легко підпадають як під добрий, так і під поганий вплив. Під поганий вплив потрапити легше, тому що канонаршить там диявол. Скажи, наприклад, комусь кинути курити, тому що це шкідливо. Як тільки він вирішить кинути, до нього відразу направиться диявол і скаже «Ось у цих сигаретах менше нікотину, а в цих — фільтр, який очищає, то кури такі, шкоди не буде».   Тобто   диявол   знайде   для    цієї   людини виправдання, щоб не кидати куріння, знайде для неї «вихід»! Адже диявол може знайти нам цілу купу виправдань. А ті сигарети, які він пропонує, можуть завдавати ще більше шкоди. Тому ми повинні мати силу волі. І якщо не перебороти свої недоліки, поки ти ще молодий, то потім їх буде важко перебороти, тому що чим дорослішою стає людина, тим слабіша її воля.

Якщо людина не має сили волі, то вона не може зробити нічого. Святий Йоан Златоуст говорить: «В "хотіти" і "не хотіти" полягає все»[64]. Тобто все залежить від того, хоче людина чи не хоче. Велика справа! Бог за природою благий і завжди хоче нам добра. Однак потрібно, щоб хотіли й ми. Тому що людина духовно летить за допомогою двох крил: волі Божої і волі власної. Одне крило — Свою волю — Бог назавжди приклеїв до одного з наших плечей. Але для того, щоб летіти духовно, нам теж потрібно приклеїти до іншого плеча своє власне крило — волю людську. Якщо людина має сильну волю, то в неї є людське крило, рівнодіюче з крилом божественним, і вона летить. Якщо ж воля в людини нерозвинена, то вона хоче злетіти, а [замість цього] летить шкереберть. Намагається знову — і знову те ж саме!

  • Геронде, а можна укріпити силу волі?
  • Хіба ми не говорили про те, що можна укріпити все? У всіх людей є сила волі — в одних менша, в інших більша. Коли людина схильна до подвижництва, коли вона молиться й просить Бога помножити в ній силу волі, Бог допомагає їй. Людина повинна знати, що якщо вона не процвітає, то [це значить, що] вона або зовсім не прикладає волі, або прикладає її недостатньо, і [до того ж] вона ослаблена, так що користі в цьому знов-таки нема. Припустимо, що в якогось птаха одне крило міцне, а інше він залишає в недбальстві. З цього крила починає випадати пір'я, і згодом птах не може літати як треба. Одне його крило працює добре, але інше — немов поламаний гребінець. Птах ворушить цим крилом, але його наскрізь продуває вітер, і він не може злетіти. Ледь підскакує й летить шкереберть. Для того, щоб злетіти, цілим повинно бути й друге крило.

Я хочу сказати, що також і людині, якщо вона хоче завжди летіти правильно, духовно, варто бути уважною і не залишати без уваги свою волю. Тангалашка що робить? Потрошечки підбирається й висмикує з людського крила спершу яку-небудь малюсіньку пір'їнку, потім трохи більше перо, а потім, якщо людина неуважна, витягає й велике перо, так що людина хоче злетіти й не може. І якщо ворог висмикнув кілька пір'їн, то людина, намагаючись злетіти, летить шкереберть, тому що крізь обскубане крило її волі повністю гуляє вітер. Крило божественне постійно повне пір'я, воно «укомплектоване», диявол не може обскубати це божественне крило. Увага людини повинна бути спрямована до того, щоб не стати недбалою і не дати дияволу висмикнути перо зі свого [людського] крила. Коли людина потихеньку починає десь ледарювати, десь бути байдужою, то її воля втрачає силу. А якщо [сама] людина не хоче [трудитися духовно], то що зробить Бог? Бог не хоче втручатися, тому що Він шанує людську волю. У такий ось спосіб і Боже крило людині теж стає непотрібним. Однак, коли в людини є сила волі, тобто коли не ушкоджене і її власне крило, тоді хоче Бог — хоче й людина. І тоді людина летить.

  • Геронде, що ж все-таки таке цей політ? Ви маєте на увазі бажання духовного успіху, бажання спастися?
  • Ну звичайно ж, брате мій! Коли я кажу «політ», то маю на увазі духовний підйом, не маю на увазі те, щоб залетіти на який-небудь кипарис!
  • Геронде, колись ви говорили, що можна зорати й засіяти землю, зробити все, що потрібно, і в підсумку не зібрати жодного зернятка.
  • Так, це так. Плоди праці людини неуважної розкрадає диявол. Але той, хто уважний і гаряче береться за спасіння своєї душі, — подвизається, процвітає, плодоносить,  наповнюється  духовно  й  радується ангельськи.

 

 ГЛАВА ТРЕТЯ

Про користь від доброго спілкування

Братерські відносини

Геронде, я тривожуся, коли ви говорите, що нас чекають нелегкі роки.

— Будьте між собою дружними й у злагоді, будьте духовно підготовленими й відважними, будьте одним тілом і нічого не бійтеся. Допомагає й Бог. Плекайте духовну любов, майте її такою, яку відчуває мати до своєї дитини. Хай відносини між вами будуть братніми, хай живе серед вас жертовність. А важкі дні ми потихеньку переживемо.

Ми, ченці, зрозуміло, ідемо зі світу цього й залишаємо знайомих і рідних заради того, щоб увійти у велику сім'ю Адама й Бога. Але миряни повинні підтримувати стосунки з родичами й знайомими, які живуть духовно, для того, щоб допомагати один одному. Якщо християнин, який духовно трудиться серед світу, підтримує зв'язок з людьми духовними, то йому є на кого опертися. Як би духовно ти не жив, добре коло спілкування (особливо в наш час) необхідне. Зв'язок з людьми духовними дуже (навіть більше ніж духовне читання) допомагає християнинові, тому що ця радість духовного союзу будить у ньому сильне завзяття до духовних подвигів. Добре також, якщо й на роботі, на службі духовні люди знайомі один з одним для того, щоб вони могли один одному допомагати. Наприклад, серед співробітників може виникнути якась проблема, і знадобиться взаємна підтримка. Якщо люди духовні не знають один одного, то вони можуть і не зважитися заговорити між собою.

  • Геронде, припустимо хтось [одного разу] відмовився допомогти нам у чомусь, і тепер ми не наважуємося знову попросити в нього допомоги. Чи правильно це?
  • Ні. Можливо, спочатку він не мав можливості допомогти. Однаково, що ти в мене просиш хрестик, і я тобі його даю. Іншого разу ти попросиш, а в мене нема, і [зрозуміло, що] я тобі його не даю. Потім я купую хрестики, щоб було що роздавати, а ти підходиш і не просиш, тоді як я чекаю випадку, щоб їх роздати.

Сьогодні люди живуть в одній багатоповерхівці й не знайомі між собою. А колись існувало сусідство, що допомагало людям пізнати одне одного, і при нестатках один одного підтримував. їхав, наприклад, хтось кудись на возі, зустрічав дорогою знайомого, запитував: «Звідки йдеш, куди прямуєш? Туди ж і я їду. Сідай, разом поїдемо». Або якщо людина хотіла кудись їхати конем, йшла до сусіда й запитувала його: «Збираєшся кудись? Якщо можеш зачекати, я через три години їду на коні й можу взяти тебе зі собою». Або казав: «Завтра їду туди-то. Приходь, переночуєш у нас, щоб швидше разом виїхати». Люди думали про ближніх і, коли могли в чомусь допомогти, не ухилялися від цього. У людей був добрий інтерес, і запитували вони про всяк випадок, щоб виручити. Навіть і по інших селах мали добрих знайомих.

  •  Геронде, яка користь від того, що люди духовно пов'язані між собою?
  • У наші дні, якщо навіть духовні люди і не хочуть бути пов'язаними між собою, то їх змусить до цього зв'язку диявол. Сьогодні диявол великою своєю злобою робить людям найбільше благо. Якщо, приміром, віруючий батько хоче знайти для своїх дітей домашнього вчителя, то він змушений буде знайти вчителя доброго й віруючого, тому що він збирається ввести його у свій дім. З іншого боку, віруючий вчитель, який не дістав ще місця й бажає давати дітям приватні уроки, буде шукати добру сім'ю, щоб почуватися в безпеці. Або якийсь майстер, який живе духовним життям, чи то маляр чи електрик, почне шукати роботу в хорошій сім'ї, щоб почуватися легко, тому що в домі світському він наживе собі неприємностей. Хазяїн-християнин теж буде шукати для роботи в себе в домі доброго майстра й віруючу людину. Як один, так і інший будуть шукати людину духовну, з якою можна співпрацювати. І так, потроху,  духовні  люди  всіх  ремесел  і  всіх  наук познайомляться між собою.

В остаточному підсумку диявол, не бажаючи того, робить своєю злобою добро: відокремлює овець від козлів. Вівці відокремляться від козлів і почнуть жити єдиним стадом і з Єдиним Пастирем. Колись в селах селяни давали овець і кіз пастухові — хто п'ять, хто десять, і вівці паслися з козами разом, тому що кози в той час були розумні й не буцали овець своїми рогами. Зараз козли озлобилися й боляче буцають овець Христових. Вівці чекають доброго пастуха й хочуть собі стадо, яке складається з самих лише овець. Бо те, у що перетворився світ, годиться лише для тих, хто живе у гріху. Тому люди розділяться. І вівці, і козли будуть самі по собі. Ті, що хочуть жити духовним життям, поступовоне зможуть жити в цьому світі, вони постараються знайти подібних до себе людей Божих, знайти духівника й ще більше віддалитися від гріха. Ось оце добро й робить зараз диявол, сам того не бажаючи. І зараз не тільки в містах, але й у селах бачиш, що одні поспішають у розважальні центри й живуть байдуже, інші ж поспішають на чування, на молебні, на духовні збори, і ці люди спаяні між собою.

Дуже сильні братерські відносини народжуються у тяжкі роки. На війні ми, солдати одного напівбатальйону, два роки прожили разом і були спаяні між собою більше, ніж брати, тому що труднощі й небезпеки ми переживали разом. Ми були настільки спаяні, що кликали один одного «братом». Світські були люди, з світським напрямом думок, ні Євангелія не читали, ні духовних книг, а проте один з одним не хотів розлучатися. У людей була звичайна мирська, у доброму значенні цього слова, освіта, але вони мали те, що за все вище — любов, братерство. Недавно помер один з наших товаришів по службі, й інші однополчани приїхали на його похорон зі всіх кінців країни. І сюди кілька днів тому приїхав побачитися зі мною один мій однополчанин. Як же він мене стиснув у своїх обіймах! Я не міг з них вирватися!

Зараз ми воюємо з дияволом. Тому постарайтеся ще більше зріднитися один з одним, ще більше стати один одному братами. Так всі разом ми будемо йти по обраному нами шляху, разом підніматися по крутій стежці на солодку Голгофу.

Про духовне споріднення

Геронде, вчора ви сказали нам, що відчували всіх людей, з якими зустрічалися в промину лі дні, своїми братами. Що таке духовне споріднення?

 —  З усіма людьми ми брати по плоті. Всі ми брати, і всі ми раби Бога. Ми ж, віруючі, крім того, й по Благодаті діти Божі, спокутувані божественною Кров'ю нашого Христа. У житті духовному ми за плоттю є родичами по Адаму й духовно — родичами по Христу. Люди, які живуть духовно, відчувають між собою це духовне споріднення. Вони думають про одне, вони прагнуть одного,   вони   переслідують  єдину  мету.  А  якби, наприклад, у тебе була сестра по плоті, яка живе, як їй заманеться,  по-світськи,  то     ніякого     духовного споріднення з нею ти б не відчувала.

А    чи    може    розпастися    духовне споріднення?

  • Коли хтось з людей припиняє жити духовно, то і його спорідненість з іншим, який живе духовно, припиняється.   Не   інший,   який   духовно   живе, віддаляється,  а  той,  хто  перестав духовно  жити відокремлює себе від нього; так само як наскільки живе людина з Богом, настільки вона до Бога й наближається, наскільки ж віддаляється вона від життя з Богом, настільки далі від Нього йде. І як Божественна Благодать є силою, що діє на відстані й передається людям, так і лукава енергія диявола є діюча на відстані й є силою, яка передається. Якщо, наприклад, дві душі перебувають у стані духовному й одна з них думає про іншу, то між ними   є   духовне   єднання   й   одна   душа   передає божественну силу іншій. Так само і дві душі, які живуть гріховно й які мають між собою якесь спілкування: одна з них на відстані переймає від іншої бісівський вплив, від однієї йде телеграма до іншої.
  • Геронде, а коли хтось із двох людей, що мали   між   собою   такий   бісівський   зв'язок, змінюється на краще, то чи допомагає це іншому?
  • Так. Він не отримує відповіді, тому що той, хто змінився на краще, ніби не піднімає «слухавку» [свого духовного] «телефону». Обривається лінія, і зв'язку вже нема. Таким чином, є ймовірність, що людина, яка залишилася без відповіді, задумається, і, якщо вона захоче, це може їй допомогти.
  • Коли ми спілкуємося з людиною, яка має пристрасті, і ці пристрасті не мають на нас шкідливого впливу, то [ чи значить це, що] ми впливаємо на її характер?
  • Якщо в нас є духовний стан, святість, то ми справляємо на людину великий вплив, оскільки [тоді] на неї впливає Благодать Божа, і в такий спосіб наш ближній одержує користь. Коли ми від любові терпимо нашого брата, то він це розуміє. Так само й злість: якщо вона в нас є, то він її теж розуміє, навіть якщо вона не проявляється зовні. Що душа має, то вона й передає [іншій душі]. Пристрасть    передає    пристрасть, роздратування передає роздратування, гнів передає гнів. Благодатний  же  дар  благодатної  душі  передасть ближньому благодатний дар.
  • Допомагає,   виходить,   спілкування   з людьми доброчесними?
  • Звичайно допомагає. Якщо піти в келію, де постійно кадять ладаном, то, вийшовши з неї, ти й сам будеш пахнути ладаном. Підеш у хлів — пропахнеш запахом хліва. Після світського дому будеш пахнути світськими ароматами. [Пам'ятаю], в окупацію ми посадили    п'ять    гектарів    динь    різних    сортів: американський сорт із сільськогосподарської школи — білі дині от такі величезні й дуже солодкі, а також «аргські» дині місцевого сорту й інші. Якщо траплялося, що поруч з американськими динями росли кабачки, то солодкість з дині йшла в кабачок. Кабачок ставав солодшим, а диня без смаку. Таке стається від запилення, від бджіл, які перелітають з квітки на квітку. Якщо побачиш диню з більшим «пупком», то знай, що вона виросла поруч з кабачками. Якщо «аргська» диня буде рости поруч з доброю динею, то вона забере в доброї солодкість. Добра диня солодкість втратить, але, принаймні, у цьому випадку вона теж піде в диню. Але якщо поруч з хорошою динею опиниться кабачок, то він стане солодшим, і потім при його готуванні знадобиться ціла пригорща солі. І диня втрачає, і кабачку це не на користь. Якщо ж диня поруч із динею, то добра втрачає, але інша стає солодшою. Я хочу сказати, що якщо християнин, який не дуже процвітає духовно, буде перебувати біля духовно процвітаючої людини, то остання може стомитися, може трохи виснажитися, але зате перший дістане користь. Якщо ж біля людини духовної буде людина світська, невіруюча, то й труд і час першої будуть витрачені даремно. Якщо людину світську зворушить щось зі сказаного іншою людиною, то це буде найбільше з того, що можливо. Але витлумачить вона сказане в поняттях [своєї] світської філософії, тобто сприйме це духом світським, і користі не отримає. Тобто залишиться кабачком, хоча й стане солодшим на смак.

Обачність у спілкуванні

В армії, у військах зв'язку, у нас була таблиця розпізнавання, що виказувала деякі конкретні ознаки, по яких було зрозуміло, яка радіостанція наша, а яка чужа; свої радіостанції ми знали. Якийсь час на спеціальних заняттях з техніки радіоприйому ми встановлювали проміжну радіостанцію й намагалися розпізнати приналежність чужої станції — запитували: «Що це?» або говорили: «Раз!» і слухали, яка буде відповідь, щоб упіймати їх на цьому. Іншими словами, якщо ми не могли з упевненістю визначити радіостанцію, то ми їй не довіряли й намагалися її розпізнати. Так і в житті духовному: бачачи, що якась «радіостанція» не наша, ми повинні сказати самим собі: «Навіщо мені із цією станцією працювати? Ще чого!» Коли радист, розуміючи, що радіостанція чужа, хоче з нею працювати — це серйозний проступок. Але наскільки серйозніша його провина, коли він знає, що радіостанція не тільки чужа, але ще й до того ворожа — і хоче працювати з ворогом! Я хочу сказати, що в питаннях, які стосуються наших зв'язків з іншими людьми, необхідні розважання й обачність. А найбільш надійно — це кожному радитися зі своїм духівником.

У розмовах також варто бути уважним, тому що найчастіше починається з духовного предмета, а закінчується пересудами. Аюдина не тільки гає час, але й душу свою вбиває осудом, оскільки ми не маємо права нікого засуджувати. Ми не маємо права засуджувати навіть того, що відбувається у світі. Якщо можемо, то, з болем поговоривши про щось, постараємося посприяти у виправленні поганого стану справ. І померлих осуджувати теж не повинні, тому що, на щастя, душі всіх людей перебувають у руках Божих.

Я бачу, що часто в багатьох людей помисел пошкоджується від одного неуважного слова. Знаєте, якими ми були б уважними, якби з вимовлених нами слів брали податок? Якби нам казали: «Стільки-то слів скажеш, скільки-то заплатиш», то ми б лічили свої слова. По телефону ж ми думаємо, що говорити й скільки говорити, тому що платимо за розмови. Багато часу витрачається зараз на слова.

  • Геронде, у Лєствиці написано, що осуд є породженням  ненависті.  А   прості   пересуди можуть мати в собі любов?
  • Так. Сильно люблячи якусь душу й бачачи, що інші заздрять їй, можна сказати що-небудь на її рахунок, щоб інші їй не заздрили. Усе треба випробовувати. Однак

 людина ущерблена або пошкоджена, яка вважає, що з нею поводяться несправедливо, і з цієї причини засмучена або роздратована, висловлює з якогось приводу своє обурення, може принести іншим душам таку шкоду, якої не в змозі завдати навіть диявол. Юда обурився розтратою вилитого мироносицею мира й сказав, що це миро можна було продати, а гроші роздати бідним. Під вплив Юди потрапили й інші апостоли, які мали Благодать. Вони побачили зовнішню правильність того, що сказав Юда, і потрапили під його вплив, тому що не відали його грошолюбного серця. А Христос навіть грошовий ящик доручив Юді, щоб наситити його пристрасть, і той «крав те, що туди вкидувано».

  • Геронде, коли дві людини не згідні між собою й запитують думки третьої, то яку позицію варто зайняти тій?
  • Якщо вона має справу з людьми, непорозуміння яких стосується чогось особистого, то їй краще сказати свою  думку  в  присутності   обох.   Інакше  кожен використає її слова так, як йому вигідно. Якщо ж слово людини, у якої запитали про її думку, має вагу, то супротивники будуть використовувати сказане як важку артилерію й почнуть безжалісно обстрілювати один одного. І в того, хто це сказав, ці снаряди потраплять, а він не буде цього очікувати. Тому йому треба, наскільки можливо, уникати подібних людей, щоб зберігати в собі мир і бути здатним молитися за мир між цими людьми — і взагалі за мир [в усьому] світі. Якщо він не може зовсім уникнути таких любителів створювати спокуси, то хай, принаймні, уникає багатослів'я, щоб мати менше спокус. Те, що деякі не мають злоби, але є просто поверховими, значення не має, адже спокуси своєю поверховістю вони теж створюють.

Материнська любов

  • Геронде, а якщо людина відрізняється й любов'ю й люб'язними манерами, то це значить, що в неї є душевна чистота?
  • Буває по-всякому. Часто це буває світською ввічливістю. Так, у багатьох людей є доброта, вони ввічливі, але це не означає, що вони мають духовне благородство, жертовність. Добрі задатки в них є, але мова зараз не про це. Той, хто має мирську ввічливість і лицемірить, може накоїти багато зла. Тому що інша людина обманюється, розкриває [перед ним] своє серце і зрештою розтринькує своє благоговіння на людину мирську, яка не знає, що значить благоговіння. Це все одно, що давати золоті ліри тим, кому знайомі одні лише бронзові монети. Не варто також безцільно витрачати свій час і духовно наставляти людей, які знаходять задоволення в світських розмовах і в егоїстичному висловленні власних думок.
  • Геронде, а якщо в когось є якась проблема, він приходить і без кінця говорить про неї, причому на   той   час   проблема   вже   якоюсь   мірою залагоджена, то як потрібно діяти?

—      Коли  він   приходить  вперше,  у  нього  є виправдання: він повинен виговоритися й має право відняти в тебе багато часу. У цьому випадку ти повинен його вислухати. Якщо не вислухаєш, то людина почне думати, що вона тобі набридла або що ти її не розумієш. Однак, якщо після цього цей чоловік продовжує повторювати увесь час одне й те ж, скажемо йому: «Справа не в тому, що я не можу тебе слухати, а в тому що тобі це не на користь. Ти й з літа робиш зиму. Але ж тепер справи йдуть краще, зараз весна. Незабаром і літо настане. А ти влітку думаєш про зимові холоди й мерзнеш [від власних помислів]». Однак іноді навіть у відносинах між людьми духовними спостерігається таке: один іде розповісти про свій біль іншому, а той не хоче його слухати, щоб не позбутися своєї радості. Він може вдати, що поспішає, або перемінити тему бесіди для того, щоб перебувати в спокої. Це зовсім по-сатанинськи. Це все одно, ніби хтось біля мене помирає, а я відходжу трохи далі й виспівую пісеньки. А як же «плачте з тими, що плачуть»?. Тим більше коли мова йде про серйозні церковні питання. Якщо християнин [і тоді] не співчуває чужій тривозі, то він не причетний [і]  до Тіла Церкви.

—   А якщо я не знаходжу для інших людей виправдання в якійсь їхній провині, то це значить, що в мене є жорстокосердість?

—     Не   знаходиш   виправдання   іншим,   але знаходиш собі самій? Тоді пройде зовсім небагато часу, і Христос не знайде виправдання для тебе. Якщо людина неуважна, то її серце може в одну мить стати твердим, як камінь. І в одну мить воно може [знову] стати ніжним. Набудь материнське серце. Знаєш, як відчуває мати: вона все прощає й іноді робить вигляд, що якихось витівок не зауважує. Терпи й виправдовуй, будь поблажливою до інших, щоб і Христос мав милосердя до тебе.

—   Геронде, а як розширюється серце?

—     Воно  розширюється,  коли  ти  увесь  час виправдовуєш непорядки, недосконалості, упущення інших і дивишся в них, як у дзеркало. Звичайно, лукавий іноді може приносити помисли про інших, тим паче коли існує якась справжня причина. Однак прийняття або відкидання цих помислів залежить від нас. Поставивши себе на місце іншої людини, ми поставимося до неї зі співчуттям і виправдаємо її. Крім того, коли щось відбувається не від злості, а від легковажності, то це буває зрозумілим і негативної реакції [у нас] не викликає. Те, що існують людські слабкості, це природно й властиво всім людям. Злом є наявність у людях злого налаштування.

  • Якщо хтось перебуває в поганому стані, а я в чудовому, то чи можу я на нього впливати?
  • А якщо це спокусник представляє тобі справу в такий спосіб? З чого ти взяла, що перебуваєш у кращому стані? З того моменту, як я починаю вірити, що я кращий від іншого, і жаліти його, мені потрібно жаліти вже не його, а самого себе.  Навіть коли [християнин] бачить, що його ближній дійсно не в порядку, він виправдовує його й знаходить для нього пом'якшуючі   провину  обставини.   Він   не   шукає пом'якшувальних обставин тільки для самого себе, він має себе гіршим від інших, йому боляче за свою скверну. Він визнає, що за все, дане йому Богом, він не відплатив нічим, і говорить «Боже мій, не зважай на мене, відкинь мене убік. Я не зробив нічого. Допоможи іншому». Ті, що дійсно процвітають, не відчувають свого великого просування вперед, але саме лише велике сокрушення, смиренність і божественну любов з невимовною радістю.

 

ГЛАВА ЧЕТВЕРТА

Про те, що від благоговіння

розчулюється Бог

Що таке благоговіння

Геронде, що таке благоговіння?

— Благоговіння — це страх Божий, внутрішня скромність, духовна чуйність. Людина побожна може соромитися, але ця сором'язливість виливає мед у її серце, вона привносить у її життя не муки, а радість. Рухи людини побожної тонкі й акуратні. Вона чітко відчуває присутність Бога, Ангелів і святих, вона відчуває біля себе присутність Ангела-Хоронителя, який спостерігає за нею. У своєму розумі вона постійно має [думку про те], що її тіло є храмом Святого Духу. І живе вона просто, чисто й освячено. Людина благоговійна скрізь поводиться з уважністю і скромністю, вона особливо відчуває кожну святиню. Наприклад, вона  слідкує за тим, щоб не стати спиною до ікон; там, де сидять, наприклад на диван або стілець, вона не покладе Євангеліє, духовну книгу або якусь святиню; якщо вона бачить ікону, то її серце наповнюється збудженням, її очі заволікаються слізьми. Навіть просто побачивши ім'я Христове десь написане, вона благоговійно його цілує, і її душа внутрішньо насолоджується. Навіть помітивши кинутий на землю клаптик газети, де надруковано, наприклад, ім'я Христове або ж слова «Священний храм Святої Трійці», вона нахиляється, підбирає цей клаптик, благоговійно цілує його й засмучується, що його хтось кинув на землю.

  • Тобто, Геронде, благочестя — це одне, а благоговіння — інше?
  • Благочестя[65] — це одеколон, а благоговіння — це фіміам. Для мене благоговіння є найбільшою чеснотою, тому що людина благоговійна притягує до себе Благодать Божу, вона стає приймачем Благодаті, і та природно перебуває з нею. Потім, коли Благодать її «викриває», всі благоговіють перед нею і прихильні до неї, у той час як людина безсоромна викликає відразу і в дорослих, і в дітях.

Ви, жінки, повинні мати благоговіння більше, ніж чоловіки. Жінка за природою своєю повинна мати благоговіння. Якщо в чоловіків нема благоговіння, то вони просто байдужі. Якщо ж втрачають благоговіння жінки, то вони доходять до важких проступків. Якийсь чоловік розповідав мені: «Були ми з дружиною на прощі по Святих місцях і поїхали на Йордан. У той час, як я ввійшов у його води й обмивався в них, вона сиділа на березі й бовтала ногами у водах Йордану! "Агов, — кажу, — ти! Ти що це тут чиниш? На Йордан-ріку приїхала ноги мити?" Розійшовся я, висварив її». Мабуть, його дружина була повністю байдужою людиною, не розуміла [елементарного], сам же цей бідолаха був досить благоговійним.

 Про те, що благоговіння передається

  • Геронде, як набути благоговіння?
  • Отці кажуть, що для набуття благоговіння треба жити або спілкуватися з людьми, які його мають і спостерігати за тим, як поводяться вони. Паїсій Великий, коли його запитав хтось, як можна набувати страх Божий, відповів: «Спілкуйся з людьми, які люблять Бога й мають страх Божий, щоб і тобі набути Божий страх». Це, звичайно ж, не означає, що треба дивитися за тим, що вони роблять і зовні повторювати це, не відчуваючи смисл дій внутрішньо, оскільки в такому випадку це буде не   благоговіння,  а  лжеблагоговіння.   Неправдиве відштовхує. Благоговіння — це Благодать від Бога всередині людини. Благоговійний робить те, що він робить, тому що так він це відчуває в собі. Є в нас, звичайно, благоговіння від єства, але якщо ми не обробляємо     його,     то     тангалашка,     вселяючи забудькуватість,   зіштовхує   нас   у   нечутливість   і неблагоговіння. Однак благоговіння прокидається знову від спостереження за тилі, як поводиться людина благоговійна.  
  • А чому, Геронде, святі отці тільки про саме благоговіння говорять, що якщо хочеш його набути, то варто спілкуватися з людиною, яка його має? Чому вони не кажуть те ж саме й про інші чесноти?

—    Тому що благоговіння передається. Рухи, поведінка людини благоговійної, як аромат, передається іншому; звичайно, якщо в ньому самому є добре налаштування й смиренність. Скажу тобі, що якщо людина не має благоговіння, то вона не має нічого. Благоговійний же, навіть якщо він і неосвічений, кожну святиню бачить чисто, бачить її такою, якою вона є в дійсності. Він не помиляється ні в чому, що пов'язане з божественними смислами. Благоговійна людина — немов дитина, що не має злого помислу про своїх батька й матір, тому що своїх батьків вона любить, поважає й бачить усе, що вони роблять, добрим і чистим. Наскільки ж більше [потрібно благоговіти] перед Богом. Який ні з чим не порівнюється й у всьому досконалий! Той, у кого нема благоговіння, робить помилки, схиляється до хибної думки щодо догматів. Я бачу, які помилки роблять ті, хто не має благоговіння й пишуть тлумачення або коментарі до Святого Письма й святоотцівських творів. У всьому духовному необхідне благоговіння й серце. Все, що виходить від благоговіння, освячено. Особливо для того, щоб написати службу якомусь святому, треба любити цього святого, благоговіти перед ним, тоді й . служба складеться від серця й буде виливати аромат благоговіння. А якщо досягти стану божественної ретельності, божественного безумства, то вірші будуть самі виливатися зсередини.

  • Геронде, а що ще допомагає людині в набутті благоговіння?
  • Допоможе в цьому дослідження розумом усього священного й заглиблення в нього, а також використання тих сприятливих можливостей, які нам даються. Все це потихеньку пробуджує  в людині благоговіння. Наприклад, якщо мені дана сприятлива нагода зайти ненадовго до якогось храму і помолитися, а я її не використаю, то я позбавляю себе Благодаті. Але коли я хочу зайти, і не роблю цього, зіштовхнувшись з якоюсь перешкодою, то я не втрачаю Благодаті, тому що Бог бачить мій благий намір. У набутті благоговіння також дуже допомагає знайомство зі святими нашого краю, нашої Батьківщини, любов до них і з'єднання себе з ними. Бог радіє, коли ми благоговіємо перед святими й любимо їх. А коли б нас буде благоговіння до святих, наскільки більше благоговіння буде з нас до Бога!
  • Геронде, а яким чином нам допомагає благоговійна поведінка в храмі?
  • Коли йдеш до храму, то говори у своїх думках: «Куди я йду? Зараз я входжу в дім Божий. Що я роблю? Поклоняюсь іконам, Богу». Зі своєї келії або з послуху ти йдеш до храму. Так іди із храму на небо й ще далі — до Бога.
  • А як це відбувається?
  • Храм — це дім Божий. І наш справжній дім є в раю. Тут співають сестри. Там — ангели, святі... Якщо, приходячи в який-небудь світський дім, ми стукаємо у двері, витираємо ноги й скромно сідаємо, то як ми повинні поводитися в домі Божому, де приноситься в жертву Христос? Єдиною краплею Божої Крові Він викупив нас від гріха й після цього Він віддає для нашого лікування ріки [Своєї Чесної] Крові й живить нас Своїм Всесвятим Тілом. Отже, всі ці страшні й божественні події, коли ми відновлюємо їх у пам'яті, допомагають нам поводитися    в    храмі    з    благоговінням.    Але    на Божественній Літургії я зауважую, що навіть у ту мить, коли священик виголошує: «Вгору піднесімо серця» і ми відповідаємо: «Підносимо до Господа», тих людей, чий розум дійсно спрямований до Господа, так мало! Тому нам краще про себе мовити: «То піднесімо ж наші серця до Господа», бо наші розум і серце увесь час плазують долом. Ми й говоримо неправду до того ж, промовляючи «підносимо», але не маючи там [«вгорі»] свого розуму. Зрозуміло, що якщо ми будемо мати наше серце спрямованим «вгору», то й все [інше] буде спрямоване «вгору».
  • Геронде, а якщо хтось розчулено співає в церкві, то яка від цього користь?
  •  [Співаючому] варто тримати свій розум у божественних смислах і мати благоговіння. Крім того, не  треба ставитися до тропарів і  стихір як до літературних     творів,     але     сприймати     їхній божественний зміст серцем.   Благоговіння — це одне, а мистецтво, наука церковного співу — це інше. Мистецтво без благоговіння — це [зовнішній шар] фарби.   Коли   півчий   здійснює   свій   послух   із благоговінням, псалмоспівання виливається з його серця, і співає він  з розчуленням. Все йде добре, коли внутрішньо людина перебуває в гарному духовному стані. Тому для того, щоб співати з розчуленням, потрібно бути впорядкованим внутрішньо й співати від серця, із благоговінням. Якщо в півчого є «ліві» помисли, то який буде псалмоспів? Він не зможе тоді співати серцем. Адже Святе Письмо говорить: «Радіє хтось? Хай співає». Коли одного разу святий Йоан Кукузеліс пас кіз і заспівав, кози підвелися й стали на ноги. Звідси [ті, що спостерігали за ним] зрозуміли, що це був Кукузеліс, півчий імператорського двору. Так робіть же все, що ви робите, від серця, для Христа. І у вишивки ваші вкладайте благоговіння, тому що ними будуть покриватися святині, навіть у ті невеликі покрови, які ви вишиваєте для кацій2[66]. Коли людина має благоговіння, її душевна краса проявляється у всьому, що вона робить: і в читанні, і в співі, і навіть у помилках.
  • І в помилках?
  • Так. Бачиш, що благоговіння, скромність присутні навіть у її помилках.

 Про благоговіння зовнішнє

Той, у кого є велика віра й істинне благоговіння, живиться вищим, духовним, тим, що неможливо описати. Однак є й такі, хто має лише сухе зовнішнє благоговіння. Такі люди сухо говорять самі собі: «Так, зараз я входжу в церкву, отже, треба акуратно сісти, рухатися не треба, голову потрібно схилити, а хрест накладати на себе ось так!» Бувають і такі, котрі щодо віри можуть вагатися, а все чування простоюють на ногах.

  • Вони що, Геронде, стурбовані чимось, шукають щось? Чому вони так поводяться?
  • Щось є в них... [Все] не добре, але відчувати це потрібно зсередини. Ці вчинки не повинні відбуватися лише напоказ. Знімати скуфію, входячи в церкву, від благоговіння — це одне, і знімати її, щоб освіжити голову, — це інше. Благоговіння видно в тому, як ми причащаємося, як беремо антидор тощо.
  • Геронде, а чи може одна людина спо куситися від того, як проявляє благоговіння інша?
  • Ось що я тобі скажу: якщо накладати на себе широкий хрест, але робити це просто, смиренно, то інших це не зачепить. Але якщо людина думає про те, чи бачать його інші й без кінця хреститься, то з неї почнуть сміятися. Або якщо вона проходить повз храм і дивиться, чи   є   [поблизу]   народ,   або   може   навіть   трішки «потерпіти», щоб народу зібралося побільше, і тільки тоді починає хреститися й класти поклони для того, щоб її побачили, тоді інші мають рацію, насміхаючись над нею. Бачиш, що світський дух не приймається. Коли є справжнє благоговіння, його видно. А без справжнього благоговіння     «благовидне»    перетворюється     в «неблаговидне».

 «Не давайте священного собакам»

— Коли люди дають вам одяг хворих, щоб прикласти його для освячення до святих мощей, то дивіться уважно, щоб це були тільки маєчки, а не інша нижня білизна. Інше що-небудь не годиться — це неблагоговіння. Зрозуміло, що сонце не забрудниш і Бога теж не забрудниш. Справа в тому, що самими ж нами від такого неблагоговіння оволодіває нечистий дух.

Колись люди, захворівши, брали олійку зі своєї лампадки, помазувались нею і видужували. Зараз лампада горить просто як формальність, лише для підсвічування, а олію, коли миють лампаду, виливають у раковину. Якось я був в одному домі й побачив, як господиня миє в раковині лампадку. «Вода куди йде?» — запитую я в неї. «У каналізацію», — відповідає та. «Зрозуміло, — кажу, — ти що ж це, то береш із лампади олійку й хрестоподібно помазуєш своє дитя, коли воно хворіє, а то всю олію зі скляночки ллєш у каналізацію? Яке ж ти цьому знаходиш виправдання? І як прийде на твій дім благословення Боже?»

У теперішніх домах нікуди викинути якусь освячену річ, наприклад, папірець, у який був загорнений антидор. А я пам'ятаю, що в нас у домі не йшла в каналізацію навіть та вода, якою мили тарілки. Вона зливалася в інше місце, тому що навіть крихти освячуються, коли ми молимося до й після їжі. Все це сьогодні минулося, тому пішла й Божа Благодать, і люди біснуються.

Будемо, наскільки можливо, уважними до всього. Добре буде після Божого Причастя або антидора й Соборування протерти руки змоченою в спирті ваткою, а потім спалити її. Коли ми чистимо вівтар, то все, що збереться після прибирання, треба викинути в море або спалити в чистому місці, тому що на підлогу могла впасти часточка антидора або Святе Тіло. Звичайно, якщо падає на підлогу невелика часточка Святого Тіла, то Христос не залишається на осквернення, але від нас самих відходить Божа Благодать.

За кордоном у храмах нема навіть спеціальних зливів. Вода із Проскомидії зливається разом з дощовою. «Нам, — говорять [закордонні священики], — забороняють робити спеціальні зливи, щоб не розмножувалися мікроби». Всіх людей заполонили мікроби — і тілесні, й духовні, а вони, якщо крапля мира потрапить їм на голову, говорять: «Мікроби будуть розмножуватися!» Як же прийде Благодать Божа? Біснування в світі починається звідси. На щастя, є ще благоговійні жінки, молоді й літні, і заради них Бог зберігає цей світ.

—     Геронде,   якась   пані   попросила   нас намалювати їй ікону святого Арсенія, щоб повісити її в себе у вітальні.

—   У неї там будуть тільки ікони? Чи не буде там інших картинок, фотографій? І потім: курити не будуть у цій вітальні? Нехай вона краще помістить цю ікону в іконостас в іншій кімнаті разом з іншими образами й молиться там. В одному домі, де мені якось довелося побувати, іконостас влаштували під сходами, хоча місця мали  предосить. А  в іншому будинку господиня влаштувала собі іконостас перед каналізаційною трубою. «Добре, — запитав я її, — як же це ти додумалася в такому місці зробити іконостас?» — «А мені, — каже вона, — тут подобається». І не те, щоб на схід було це місце, ні — на північ! То як же після цього прийде Благодать? «Бо хто має, — говорить Святе Письмо, — дасться йому  і він надто буде мати, а в того, хто не має, заберуть і те, що має». Ми думаємо, що маємо, але навіть і те, що маємо, від нас віднімається.

Благоговіння поволі губиться, і зло, яке ми бачимо, походить від цього. Від неуважності можна навіть біснуватим стати. Була якась жінка — хай Бог її простить, вона вже померла, — то вона стала біснуватою, тому що вилила в раковину святу воду. У неї у пляшечці залишалося трошки святої води. «А, — сказала вона, — ця свята вода несвіжа, треба її вилити, та й пляшечка мені потрібна». Вилила вона святу воду, ще й помила пляшечку, тому що всередині були залишки базиліку, а потім почала біснуватися. Відійшла Благодать, тому що Благодать не може перебувати в людині неблагоговійній.

  • А якщо, Геронде, хтось виллє святу воду помилково?
  • Якщо він сам поставив пляшку зі святою водою, наприклад, у шафу, а через деякий час не звернув увагу на те, що це свята вода, то на ньому півгріха. Якщо ж її поставив туди хтось інший, а той, хто вилив, не знав, що це свята вода, то він не винен.

Як Божій Благодаті наблизитися до людини, якщо вона не благоговіє перед святинею? Благодать піде до тих, хто її шанує. «Не давайте священного псам», — вчить Святе Письмо. Процвітання неможливе, якщо відсутня духовна чуйність. Якийсь [чернець-келіот] на Святій Горі вкрав стасидії з якогось храму й поставив їх у свій. Інший познімав з даху над вівтарем кам'яні плитки й відніс їх до себе в келію, щоб покрити веранду. Почалися дощі, вода потекла у вівтар і лилася просто на Святий Престол! Зайшов я якось всередину й що ж бачу: храм був освячений великим чином, і в центрі Престолу були святі мощі — хребетик. Я взяв ці мощі, промив їх в особливому місці. «Що ж ви там накоїли! — сказав я потім тим, хто це зробив. — Храм освячений, а ви познімали каміння з даху й вода ллється на Святий Престол!» Потім вони знайшли майстра, пішли й трішки привели дах до порядку. А ще в одному місці взяли дошки

з вівтаря, щоб використати їх для будівництва набережної. І дошки ці, і цемент відніс у море шторм, який здійнявся. Ті, хто так чинить, навіть і не розуміють, скільки у всьому цьому неблагоговіння. Пам'ятаю, у Коніці був якийсь дідок, який ганяв дітей за те, що вони дряпали стіну церкви: він вважав це неблагоговінням. А до чого ми дійшли зараз!

Благоговіння у всьому

І ось ще в чому будьте уважними: у вас на дивані було застелено щось із хрестами, але сідати на хрести й наступати на них не можна. Євреї роблять взуття з хрестами, зображеними часто не тільки на підошві зовні, але й зсередини - під каблуками й підошвами. І грошики плати й хрести зневажай! Вони ж колись робили брязкальця, на яких з одного боку був Христос і Божа Мати, а з іншого боку - клоун. Вони немов говорили цим: «А яка різниця: чи клоун, чи Христос!» А нещасні люди бачили Христа й Богородицю й купували ці брязкальця своїм дітям. Діти кидали брязкальця на підлогу, наступали на них, бруднили їх... А зараз, мені розповідали, десь біля Китаю католицькі місіонери надягають на себе такі медальйони, на яких всередині зображений Христос, а ззовні Будда. Або зобразіть самого лише Христа зсередини, або сповідуйте Його явно! Інакше ж не прийде Благодать Божа! І тут, у Греції, знайшлися такі, що, не подумавши, зобразили Пресвяту Богородицю — на нещастя! — на поштових марках, які кидають і топчуть.

  • Геронде, чи може людина в чомусь мати благоговіння, а в чомусь ні?
  • Ні. Якщо благоговіння справжнє, то людина має його у всьому. Якось у монастирі Ставронікіта гостював один священик. На шестипсалмії[67] він опустив сидіння стасидії й сидів. «Отче, — кажу йому, — шестипсалміє читають». — «А я, — відповідає він, — так його краще сприймаю!» Подумай тільки, га! Через багато років він приїхав знову й знайшов мене. У розмові він пригадав те, що наклеював паперові іконки на дерев'яні дощечки й роздавав їх як благословення. «А як ти їх клеїш?» — запитую. «Намащую, — каже він, — на дерево клей, кладу на нього іконку, а коли нароблю їх побільше, кладу одну іконку на іншу, а зверху сідаю сам, щоб клей добре схопився. Візьму й книжку якусь, почитаю трішки". У мене, коли я це почув, волосся на голові встало дибки! «Ти що ж, — кажу, — робиш! Сідаєш на ікони, щоб вони приклеїлися?!» — «А що, — запитує він, — не можна?»

Бачиш, до чого помалу доходять? Погано те, що неблагоговіння не стоїть на місці, розвивається до гіршого. Людина розвивається або в доброму, або в злому. І цей священик, дивися: з чого почав і до чого дійшов! Спершу. «Так я краще сприймаю шестипсалміє», а потім дійшов і до того, що говорив: «Так і ікони приклеються, і я почитаю». Тоді в Ставронікиті йому здалося дивним, що я сказав йому про шестипсалміє. Але ж були там й інші старі ченці, які стояли. Трішечки спиралися на стасидію й анітрішки не ворушилися. Одна справа — коли ти стомився, хворий, ноги тремтять, і тому ти сідаєш; ну не стратить тебе за це Христос. Але інша справа — вважати, що так, як ти робиш, — краще й казати: «Сидячи я краще сприймаю». Як це виправдати?

Духовне життя — це не приємне проведення часу. Якщо тобі боляче — сядь, Христос не тиран. І авва Ісаак навчає: «Якщо не можеш стоячи — сядь»[68]. Але не каже ж він: «Якщо можеш — сядь!»

  • Геронде, а чому ми не сідаємо під час шестипсалм?
  • Тому що воно символізує Страшний Суд. Тому добре, якщо під час читання шестипсалмія розум іде на час Страшного Суду. Шестипсалміє займає шість-сім хвилин. Після першого псалма ми навіть не хрестимося, тому що Христос прийде зараз не для того, щоб дати Себе розіп'яти, але явиться [світу] як Суддя.

Про те, яким благоговіння було колись

  • Чому ж, Геронде, благоговіння так нечасто зустрічається в наш час?
  • Тому що люди перестали жити духовно. Вони тлумачать   все   за  допомогою   світської   логіки   й проганяють божественну Благодать. А колись яке ж було благоговіння! В Акарнанії й Етолії[69] були бабусі, дуже прості й побожні, то вони падали на землю перед мулами монастиря  Пруссу  й  кланялися їм,  коли  [ченці] спускалися на мулах по справах. «Це, — казали бабці, — Божої Матері мулечки!» — і давай кланятися їм! Якщо вони виявляли стільки благоговіння перед мулами обителі   Пресвятої   Богородиці,  то  уяви,   скільки благоговіння вони відчували до Неї Самої!

—     Геронде,  а  благоговіння,  яке  було  у фарасіотів, розвинув у них святий Арсеній?

—   У них і колись було благоговіння, а святий іде більше  розвинув   його  в  них.  У   фарасіотів  було благоговіння за переданнями. У старого Продромоса Карциноглу, півчого святого Арсенія, було багато благоговіння. Він і в Коніці, [після переїзду туди] був півчим у храмі. Цей старий, який мав більше вісімдесяти років, щоранку, ще й на світ не займалося, приблизно півгодини сходив пішки в Нижню Коніцу для того, щоб співати  в  церкві.  «Аз,  —  казав  він,  —  єсмь  пес Христовий». Взимку, у заморозки, спуски були дуже небезпечні. Дорога вкривалася льодом, і треба було шукати, куди ступити, щоб не послизнутися. А він на все це не звертав уваги. Ось яке благоговіння!..

Батьки розповідали мені, що фарасіоти [коли вони ще були] у себе на батьківщині, зібрали гроші, щоб побудувати там, у Фарасах, церкву. Однак потім святий Арсеній хотів роздати ці гроші жебракам, тому що храм у Фарасах уже був. Сам святий пішов по бідних сім'ях роздавати гроші, але нещасні їх не брали. Як забрати гроші в церкви? І оскільки грошей не брали, преподобний був змушений послати старосту[70] сільської громади з цими грішми до Владики в Кесарію. «Візьми, — сказав йому святий, — супутника в дорогу». — «Вистачить мені, — відповів староста, — твого благословення». Коли він привіз гроші Владиці, той запитав його: «Добре, а що Хаджифенді вам велів з ними зробити?» — «Роздати бідним сім'ям», — відповів староста. «Чому ж ви не послухали його?» — «Не беруть люди цих грошей, тому що вони церковні». Зрештою й Владика повернув ці гроші старості. Фарасіоти, від'їжджаючи з Фарас по обміну, сказали святому Арсенію, що візьмуть ці гроші з собою, щоб побудувати в Греції церкву. Тоді святий Арсеній заплакав і сказав їм: «У Греції ви знайдете багато церков, але такої віри, як тут, вам там не знайти».

Благоговіння до ікон

А яке благоговіння повинні ми відчувати стосовно ікон! Один чернець приготував комусь на благословення ікону Святителя Миколая: загорнув її в гарний папір і на якийсь час поклав до шафи. Але через неуважність він поставив ікону догори ногами. Незабаром у кімнаті почувся якийсь стукіт. Чернець почав дивитися туди-сюди, щоб зрозуміти, звідки цей стук походить. Але хіба здогадаєшся, що він іде з шафи! Стукіт тривав досить довго: «Тут-тук-тук!» і не давав ченцеві спокою. Нарешті, підійшовши до шафи, чернець зрозумів, що стукіт лунав зсередини. Відкрив він шафу й побачив, що стукіт виходив від згортка з іконою. «Що це з іконою таке? — зачудувався чернець. — Дай-но подивлюся». Розгорнувши ікону, побачив, що вона стояла догори ногами. Тоді він поставив її як потрібно, і шум відразу ж припинився.

Людина благоговійна особливо благоговіє перед іконами. Говорячи «благоговіє перед іконами», ми маємо на увазі, що вона благоговіє перед тим, хто на ній зображений. Якщо людина, маючи фотографію свого батька, матері, діда, бабусі або брата не може порвати її або наступити на неї, то хіба не в набагато більшій мірі це відноситься до ікони! У єговістів нема ікон, і честь, яку ми віддаємо іконам, вони вважають ідолопоклонством.

Якось я запитав одного єговіста: «У вас що, у домах нема фотографій?» — «Є», — відповів він. «Добре, — кажу, — хіба мати, коли її дитя перебуває в далекій поїздці, не цілує його фотографію?» — «Цілує», — відповідає єговіст. «А що вона цілує: папір чи своє дитя?»

  • «Своє дитя», — знов відповідає він.
  • «Так ось, — кажу, як вона, цілуючи фотографію своєї дитини, цілує його самого, а не папір, так і ми цілуємо Христа, а не папір або дошку».

—   Геронде, а якщо на якійсь дошці колись була ікона Христа, Божої Матері або якогось святого й фарби від часу стерлися, то чи повинні ми все одно її цілувати?

— Так, звичайно! Коли людина із благоговінням і гарячою любов'ю цілує святі ікони, вона ніби вбирає, всмоктує [у себе] фарби цих ікон, і в ній самій, всередині, зображуються ці святі. Святі радуються, «відриваючись» від паперів і дощок і запам'ятовуючись у людських серцях. Коли християнин благоговійно цілує святі образи й просить допомоги в Христа, в Матері Божої, в святих, то він здійснює цілування своїм серцем, яке всмоктує в себе не саму тільки Благодать Христову, Матері Божої або святих, але всього Христа або Пресвяту Богородицю, або святих, які стають в іконостас його [внутрішнього] храму. «Людина є храмом Святого Духа». Дивись, адже ж і кожна служба починається й закінчується цілуванням ікон. Якби люди розуміли це, то скільки б радості вони відчували, скільки б вони приймали сили!

—     Геронде,   чому   в   молебному   каноні Пресвятій Богородиці в одному з Богородичних говориться:   «Німі   уста   нечестивих,   які   не поклоняються образу Твоєму чесному»?

—     Якщо в когось нема благоговіння й він прикладається до ікон, то хіба його вуста не німі, не беззвучні?   І   хіба   не   благозвучні   вуста   людини благоговійної, коли вона цілує святі лики? Деякі люди, прикладаючись до ікони, навіть не торкаються її. Інші, прикладаючись до ікони, тільки торкаються до неї губами. Ось так[71]. Чули що-небудь?

  • Ні.
  • Ну ось, виходить, вуста «німі», беззвучні. А якщо ікону цілує людина благоговійна, її цілування чується. І тоді вуста благозвучні. Коли про вуста говориться «німі», це не означає, що вони богохульствують. Але [факт є фактом] одні вуста беззвучні, а інші — благозвучні. Коли ми   бачимо   святі   ікони,   наше   серце   повинно переливатися від любові до Бога й святих, і нам варто падати перед ними, поклонятися їм і цілувати їх з великим   благоговінням.   Якби   ви   бачили   одного благоговійного старенького ченця з монастиря Філофей — отця Саву: з яким же благоговінням,  з яким розчуленням і любов'ю він прикладався до ікони Пресвятої Богородиці «Солодке Цілування»! На цій іконі Божої Матері утворився навіть горбок, тому що отці цілували її в одне й теж місце.

Той образ, який пишеться із благоговінням, всмоктує від побожного іконописця Благодать Божу й передає людям вічну втіху. Іконописець «перемальовує», переводить себе на ту ікону, яку він малює, тому його душевний стан має велике значення. Батюшка Тихон[72] говорив мені: «Я, синку, коли малюю плащаниці, співаю «Благовидний Йосип із древа знявши...» Він, не перестаючи, співав і плакав, і його сльози капали на ікону.

Така ікона здійснює у світі вічну проповідь. Ікони проповідують і проповідують віками. І коли хтось, наприклад людина, якій боляче, кидає оком на ікону Христа або Божої Матері, то дістає втіху.

Вся основа в благоговінні. Хтось лише торкається до стіни, до якої була притулена ікона, і вже приймає Благодать, а хтось може мати найкращу ікону, але не отримувати користі, тому що в нього нема благоговіння. Хтось може дістати користь від звичайного хреста, а хтось, не маючи благоговіння, не дістане користі від самого Животворного Древа.

На приношення Богові повинно віддаватися найчистіше

— Одного разу тут, у вашому храмі, я збентежився: побачив, що ви запалюєте на святому престолі ось таку маленьку свічечку. Я в себе в церкві таких маленьких свічок не ставлю навіть на свічнику перед іконостасом —вважаю це зневагою.

—     Проте,   Геронде,   кажуть,   що   свічка повинна догоряти до самого низу.

—   Так, нехай догоряє до низу, але має значення те, де вона догоряє. Одне діло, якщо вона згоряє до низу на тих свічниках, де ставить свічки народ, і інша справа

—          на святому престолі або жертовнику. Не годиться запалювати у вівтарі напівсвічечки, це зневага. І в панікадилі навіть якщо свічі й дотягнуть до кінця служби, все одно, якщо вони дуже маленькі, заміняйте їх. А на входах Божественної Літургії — малому і великому — завжди використовуйте більшу свічку, бо вона символізує Чесного Предтечу. Подекуди для економії навіть лампади гасять, не розуміючи того, що, якщо благоговіти перед Богом, Він пошле великі благословення. І на панахидах буде зневагою використовувати тонесенькі свічки, однаково що опущені у віск нитки. Такі свічки й давати людям соромно.

  • Геронде, а сестри у своїх келіях хай палять свічки, скільки хочуть?
  • Хай палять, щоб і диявол згорів. Он тут увесь світ палахкотить. Тільки свічечка, яку вони запалюють, має  бути зі  змістом, тобто вона повинна  супро воджуватися молитвою.

Велике діло віддати себе Богу! Ми їмо солодкі плоди, а смолу дерев у кадилі приносимо в жертву Богові. Вкутаємо мед, а в жертву Богу приносимо віск, але ж і його ми часто змішуємо з парафіном! Саму лише воскову свічку ми приносимо Богові в подяку за Його щедрі, багатодайні благословення, так що ж — злукавимо і з нею? А якби Бог хотів, щоб ми приносили Йому мед? Уявляю, що б ми робили тоді! Ми приносили б Йому в жертву або медовий сиропчик, або трішки водички з цукром. Хай не прийме нас Бог серйозно! Заощаджувати можна на всьому, крім служіння Богу. Богові маємо приносити найчистіше, найкраще.

  • А народ, Геронде, не дуже-то розуміє, чому палити парафінові свічки — це неблагоговіння.
  • А ви їм скажіть: «Палити парафінові свічки в храмах шкідливо для вашого здоров'я». Тоді вони трішечки задумаються. А якщо храм ще й маленький, то   [з   такими   ненатуральними   свічками]   можна задихнутися! Краще запалити одну маленьку свічечку, але з чистого воску, ніж величезну свічу з парафіну. Саме від цього багато людей почуваються погано в храмах і вмлівають. Маленький храмик — і палахкотить весь цей парафін!..   Але   якби   лише   тільки   це...   Оліями, непридатними для їжі, хочуть наповнювати лампадки. До чого ж дійшли люди! У Старому Завіті говориться, що єлей, який використовувався в храмі, повинен виготовлятися з маслин, зібраних з дерев, а не з тих, що впали на землю. Що, Бог має потребу в олії й ладані? Ні, але [від цього] Він розчулюється, тому що це приношення, через яке виражається подяка й любов людини до Нього. На Синаї мене вразило ось що: бедуїни не мають, нещасні, нічого для приношення [Богу]. І що ж вони роблять: підбирають камінчик, який трішки відрізняється від інших — о-о-сь такий малюсінький або, якщо знайдуть де-небудь в ущелині два-три листочки, кладуть це на той камінь, у який Мойсей вдарив жезлом, і потекла вода, і залишають своє приношення там. А матері, які годують грудьми, йдуть туди й зціджують [на цей камінь] кілька крапель молока, просячи: «Хай дасть мені Бог молоко для годування моїх дітей». Подивися тільки, яка в них вдячність [Богу]! Це ж не дріб'язкова справа. А що творимо ми?.. Ці люди будуть судити нас. Вони залишають там, на камені, деревинки, листочки, камінчики... Що, Богу все це потрібно? Ні, не потрібно, але Бог допомагає, бачачи благе серце, благе налаштування.

—      Геронде,    запалюючи    свічку,    треба говорити, що вона ставиться заради такої-то мети?

  • Ти запалюєш свічку — куди ти її посилаєш? Хіба ти не посилаєш її кудись? Свічкою ми щось просимо в Бога. Коли ти запалюєш її й кажеш: «За тих, хто страждає тілесно й душевно, і за тих, кому це потрібно найбільше», — то серед цих людей є і живі, й покійні. Знаєш, яке заспокоєння мають покійні, коли ми ставимо за них свічку? Так ми перебуваємо в духовному зв'язку з живими й померлими. Одним словом, свічка — це «антена», за допомогою якої ми вступаємо в контакт з Богом, з хворими, з покійними й так далі.
  • Геронде, а навіщо ми кадимо ладаном?

— Ми запалюємо його для славослів'я Богові. Його ми славословимо й дякуємо Йому за Його великі благодіяння в усьому світі. Ладан — це теж приношення. І після того, як ми, покадивши перед іконами в храмі, приносимо його Богу й святим, ми кадимо й людей — живі ікони Бога.

Чи в проханні, чи у подяці — робіть це від серця. «Боже мій, всім серцем прошу, щоб Ти зробив мені цю милість», — так я «говорю» свічкою. А ладаном я волаю так: «Дякую Тобі, Боже мій, всім серцем моїм за всі Твої дари. Дякую Тобі за те, що Ти прощаєш багато моїх гріхів, і всього світу невдячність, і власну мою невдячність велику».

Наскільки можете, плекайте [у собі] благоговіння, скромність. Це допоможе вам прийняти Благодать Божу. Тому що, маючи благоговіння, духовну скромність, людина, якщо вона ще й смиренна, приймає божественну Благодать. Якщо ж у неї нема благоговіння й смирення, то Благодать Божа не наближається до неї. У Святому Письмі написано: «На кого я дивлюсь ласкаво: на вбогого і сокрушенного духом, і на того, хто тремтить перед моїм словом» .

 

ГЛАВА П'ЯТА

Про те, що милостиня містить у собі божественний кисень

 

Люди забувають про тих, хто страждає

 

Геронде, колись ви говорили про те, що наскільки   уникаєш   розради   людської, настільки приймаєш божественне. Так ось чому, коли ти голодний, то краще відчуваєш молитву?

— Так, але, крім того, і один голодний розуміє іншого. Ситий голодного не розуміє. Я чув, що в якомусь місті викидають їжу, а трохи далі живуть переселенці з Росії, які не мають що їсти. Ці нещасні туляться в якихось теплицях, у сараях з жерсті. Припустимо, що ті, хто викидає їжу, не знають про те, що поруч з ними є люди, які мають потреби. Але чому ж вони не питають, щоб дізнатися? Викидають їжу! Ми не даємо навіть того непотрібного, що в нас є. Коли одна людина не може купити необхідне їй, а інша має речі, які сама не використовує, і не дає їх тому, хто потребує цього, то це гріх. Для мене це найбільша мука. Христос скаже нам на Страшному Суді: «Я був голодний, а ви не дали мені їсти» .

Дехто має все й каже: «Сьогодні нема злиднів». Про ближніх вони не думають. Вони не ставлять себе на місце іншого, щоб не тривожитися й не втрачати свого спокою. Але з таким внутрішнім налаштуванням як вони зможуть знайти бідняка? Якщо людина думає про іншого, то вона знаходить бідняка й знаходить те, у чому він має потребу. А скільки є сиріт, яких нікому погладити по голівці! Люди забувають про тих, хто страждає. їхній розум зайнятий тими, хто живе розкошуючи, і з ними, а не з тими, хто страждає, вони порівнюють себе. А якби вони подумали, наприклад, про тих нещасних жителів Північного Епіру (Албанії), які за те, що осіняли себе хрестом, по двадцять років сидять у в'язниці, у тісній камері, один на одному!.. Тоді люди дивилися б на речі по-іншому. Страшно! Ми навіть подумати про це не можемо. Знаєте, що таке один на одному? І не сидячи, і не лежачи, і не стоячи... І яке там вікно, добре ще, як є якась дірка в стіні[73].

  • Тобто в могилах, Геронде!
  • У могилі в тебе хоч ноги простягнені. Які ж муки! У світі сьогодні багато горя, тому що боєприпаси виробляють, а людей кинули напризволяще. В Африці я бачив, як люди їдять верблюжий послід. Людські тіла там не схожі на тіла. Як жаби. Грудна клітка як кошичок із прутиків. Чому мені боляче? У нас є все, і тому нам не боляче за інших. А ще в рай хочемо потрапити...

Коли я в 1958 р. приїхав у монастир Стоміон, то в Коніці був один протестант, який завдяки економічній підтримці з Америки спокусив у протестантство вісімдесят сімей. Він навіть встиг побудувати їм молитовний дім для зборів. Нещасні люди перебували у великих нестатках, велика вбогість змушувала їх ставати протестантами, тому що останні допомагали їм матеріально. Якось один із цих нещасних сказав мені: «Та я не тільки протестантом, але і євреєм стати готовий, тому що перебуваю в нужді». Почувши це, я сказав: «Треба щось робити». Зібрав людей, які, маючи деякий матеріальний статок, могли допомогти іншим, і поговорив з ними. Вони, бідні, були тоді людьми повністю мирськими, але мали добру налаштованість. Зокрема, один із цих людей, незважаючи на те, що вів зовсім світський спосіб життя, мав велике серце. Я, коли вперше побачив його, сказав: «Зовні виглядає гнилякуватим, але всередині є добра іскра». Отже, ми вирішили зібрати якісь гроші й роздати їх бідним сім'ям. Я порадив тим, хто має достаток, самим іти до бідних і роздавати їм гроші, для того щоб і самі вони розчулились й дістали користь. Так їхнє серце, навіть якщо воно й кам'яне, зм'якшувалося, ставало людським. Так їм відкривалися райські двері. У короткий час всі ці благодійники змінилися, тому що вони бачили те горе, що жило [поруч із ними], і їх уже не тягнуло розважатися по клубах і танцюльках. «Ти, — говорили вони, — нас роззброїв. Як ми тепер підемо розважатися?» Вони й до церкви наблизилися, а про одного з них я потім довідався, що він навіть став півчим. Але й ті вісімдесят сімей з Благодаті Божої одна за одною повернулися в Православ'я. Коли потім приїхали американські протестанти, щоб подивитися, чого домігся протестант-проповідник, то вони подали на нього в суд, тому що послідовників у нього вже не було!

Геронде, одні, маючи нужду, не соромляться просити допомоги, інші ж нічого не кажуть.

—   Багато хто соромиться й не хоче псувати свою репутацію. Такі люди потребують допомоги більше, ніж інші. І правильніше допомагати [у першу чергу] їм. Я знаю двох лікарів, у яких, коли трапилося якесь нещастя, не було грошей навіть на аспірин. Людина, в якої є любов, не задовольняється лише тим, щоб давати тому, хто попросить у неї милостиню, але й сама шукає людей, що перебувають у злиднях, щоб підтримати їх. Моя мати дуже намагалася так робити.

Критерій любові

Якщо людина є [заможною] і подає милостиню, то неможливо зрозуміти, є в неї любов чи ні, тому що вона може давати не від любові, але для того, щоб позбутися якихось речей. Любов помітна, коли людина дає, сама перебуваючи в нужді. Допустимо, я вважаю, що в мене є любов. Бог для того, щоб випробувати мою любов, посилає мені бідняка. Якщо в мене є, приміром, два годинники — один справний, а другий трохи зіпсований — і я віддам біднякові зіпсований, то це значить, що моя любов другого сорту. Якщо я маю справжню любов, то віддаю біднякові справний годинник. Однак вплутується шкідлива логіка, і ми говоримо так: «Добрий віддавати, чи що? Та для нього, якщо у нього взагалі нема годинника, добрим буде і старий». І я віддаю йому старий годинник. Але коли ти даєш старе, то в тобі ще живе тлінна людина, якщо ж ти даєш нове, то ти людина відроджена. Стан же, коли ти залишаєш у себе й старе і нове й не даєш взагалі нічого, є пекельним.

  • Геронде, як вийти із цього стану?
  • Треба подумати так: «Якби на місці жебрака був Сам Христос, то що я дав би Йому? Безумовно, найкраще». Так людина розуміє, яка справжня любов, приймає тверде рішення [слідузати її принципам] і наступного разу віддає краще. Спочатку їй може бути трохи важко, але, подвизаючись таким чином, вона досягає такого стану, що, допомагаючи іншим, віддає й старе й нове. Сама вона хоча буде й зовсім без годинника, зате з Христом усередині й буде чути солодкий стукіт свого серця, що грає від божественної радості. Якщо з тебе «стягують ризу», а ти віддаєш і ту сорочину, що маєш, то тебе потім одягне Христос. Якщо тобі боляче за якогось нещасного й ти допомагаєш йому, то подумай, на яку б ти пішов жертву, якби Сам Христос був на його місці. Так людина здає іспити. В особі свого ближнього віруючий бачить Христа. А Христос Сам говорить, що, роблячи щось одному з нещасних, ви тим самим робите це Мені. Звичайно, кожному мусимо віддавати відповідну йому честь, але любов повинна бути для всіх та ж сама. Міністр і жебрак, генерал і солдат займають у серці людини віруючої однакове місце.

—    Геронде,   чому   іноді   буває   так,   що людина, яка отримала допомогу, нешанобливо поводиться    у    ставленні    до    того,    хто    їй допомагає?

—          Встряє диявол і під'юджує того, кому ми допомогли, погано поводитися стосовно нас, щоб ми розгнівалися. [Зроблене нами] добро ми при цьому втрачаємо. Людина не винна, її підбурює диявол для того, щоб забрати у нас все. Роблячи добрі справи, майте завжди таке відчуття, що ви зобов'язані їх робити, і будьте готові зустріти спокусу, щоб ви не втратили те добро, яке зробили, і весь прибуток із цього добра був вашим. Наприклад, людина жертвує якісь гроші, не бажаючи виставляти це напоказ. Але вмішується спокусник і підбурює інших сказати йому: «Адже ти грошолюб: нічого не пожертвував, а такий-ось зробив те, такий-ось — інше». Так диявол змушує цю людину «смиренно» відповісти: «Так же ж і я зробив якусь дрібницю. Влаштував... лікарню». Або ж ворог спонукує його розгніватися й видати: «Хто, я?! Я, людина, яка зробила те й те?!» І так він губить... все. Або диявол підштовхне того, кому людина зробила благодіяння, сказати їй: «Скнара! Експлуататор!», щоб благодійник відповів: «Хто, чи не я, експлуататор? Я, людина, що зробила тобі добро, що зробила тобі таке благодіяння?» — «Ах, він невдячний, — скаже вона потім, — адже я, звичайно, не хочу, щоб він говорив мені «спасибі», але вже принаймні міг би визнати [те, що я його благодійник]!» Однак якщо людина чекає визнання своїх заслуг, то вона втрачає все. Якщо ж той, хто зробив благодіяння, в доброму помислі скаже так: «Навіть добре, що він забув добро, яке я йому зробив» або так: «Можливо, він був засмучений або стомлений й тому розмовляв у такому тоні», то він виправдовує ближнього й не втрачає сам. Коли ми не чекаємо подяки, то маємо чисту винагороду. Христос зробив для нас все, а ми Його розіпнули. Як ми співаємо в храмі? «За манну жовч»[74]. Отже, будемо завжди намагатися робити добро, не очікуючи за нього подяки.

Той, хто дає, дістає  божественну радість

Дві радості є в людини: одна — коли вона приймає, й інша — коли дає. Радість, яку зазнають, віддаючи, незрівняна з тою, котру відчувають, щось приймаючи. Людині, для того щоб зрозуміти, чи вірно вона процвітає у відношенні духовному, потрібно насамперед випробовувати себе, чи радується вона, віддаючи, а не приймаючи. Чи засмучується, коли дають їй, і чи переживає радість, коли дає сама? І потім, якщо вона правильно трудиться в духовному відношенні, то, роблячи якесь добро, вона ніколи його не запам'ятовує, але ніколи не забуває навіть найменшого добра, зробленого їй. Вона не може закрити очі навіть на найнікчемніше благодіяння інших стосовно неї. Сама вона, можливо, подарувала комусь цілий виноградник і забула про це. Але одне виноградне гроно, дане їй з подарованого нею ж самою виноградника, вона не може забути ніколи. Або, можливо, вона дала комусь багато різьблених дерев'яних ікон і цього не пам'ятає. Якщо, однак, цей «хтось» подарує їй одну іконочку, запаяну в пластик, то вона прийде в розчулення від цієї іконочки, незважаючи на її малу ціну, і з вдячністю буде потім думати, як за це відплатити. Вона може побудувати цілу церкву, пожертвувати землю під будівництво й забути про це. Тобто правильний духовний шлях такий: забувати добро, зроблене тобою, і пам'ятати добро, зроблене тобі іншими. Той, хто прийшов до такого стану, стає людиною, Божою людиною. Якщо ж хтось увесь час забуває добрі діла, зроблені йому іншими, і пам'ятає добрі справи, зроблені ним самим, то це діяння протилежне тому, якого хоче Христос. Але й розрахунки начебто: «Ти мені дав стільки-то, а я тобі стільки-то» — це дріб'язковий базар. Я намагаюся дати тому, хто перебуває в більшому нестатку. Я не розмінююсь по-базарному типу: «Такий-то дав мені ці книги, тепер я йому скільки-то винен, треба віддавати, щоб розплатитися». Або:

«Якщо хтось мені не дав нічого, то й він від мене нічого не дістане». Це правда людська.

Той, хто щось бере, приймає радість людську. Той, хто дає, приймає божественну радість. Ми приймаємо божественну радість даванням. Наприклад, хтось дає мені книгу й у цей час він радується духовно, божественно, я ж, взявши книгу, радуюся по-людськи. Віддавши цю книгу іншому, я теж зрадію божественно, а той, хто її від мене одержить, зрадіє по-людськи. Віддавши її, у свою чергу, іншому, зазнає божественної радості і він, а людську радість відчуває той, наступний, хто її прийме. Але й він, якщо віддасть її комусь, зрадіє божественно й так далі. Бачите, як від однієї речі багато людей можуть зазнавати радість і божественну й людську?

Треба навчитися радіти, подаючи. Людина займає правильну позицію, якщо вона радіє, подаючи. Вона «підключена» тоді до Христової «мережі» і має божественну радість. Радість, яку вона відчуває, роздаючи щось або в чомусь допомагаючи, містить у собі божественний «кисень». Але коли людина радується від того, що вона приймає, або через те, що інші жертвують собою заради неї, то в її радості є сморід, задуха. Люди, які не беруть до уваги своє «я», віддають себе іншим, будуть дуже скоро судити нас. Яку ж радість зазнають вони! їх захищає Христос. Але більшість людей радується, приймаючи. Вони позбавляють себе божественної радості й тому зазнають муки. Христос розчулюється, коли ми любимо нашого ближнього більше, ніж себе, і наповнює нас божественною радістю. Дивися, Він не обмежився заповіддю «полюби ближнього свого, як самого себе», а приніс Себе в жертву за людину.

Грошолюб збирає для інших

  • Ось, Геронде, двоє маленьких братиків: молодший роздає, а старший ні.
  • Хай батьки навчать і старшого знаходити насолоду в милостині. І якщо старший потрудиться над цим, то він дістане нагороду більшу, ніж молодший, який дає за своєю природою, і стане кращим за нього

—      Геронде,    як    позбутися    сердечної стисненості, яка  заважає   нам  давати  щось іншим?

—   Ти що ж це, скнара?! Ось я тобі! Вижену! І на послуху наприклад, якщо ти трудишся в архондарику[75], то відразу візьми собі благословення роздавати на майбутнє [щоб не питати щоразу]. Бачиш, як щедро Бог подає  всім Свої благословення? А якщо не звикнути давати, то потім привчаєшся до скнарості й дати щось іншому вже нелегко.

Грошолюбець — це скарбничка, він збирає для інших. У такий спосіб він втрачає і радість давання, і відплату божественну. «Нащо ти їх збираєш? — запитав я якось одного багатія. — Зобов'язань у тебе нема. Що ти з ними будеш робити?» — «Коли вмру, — відповідає він, — тут залишаться». — «А я, — кажу йому, — даю тобі благословення взяти все, що наскладаєш, з собою на той світ». — «Тут, — відповідає він, — тут залишаться. Якщо помру, то хай інші їх розберуть». — «Тут-то, — кажу, — вони залишаться. Але завдання в тому, щоб ти роздав їх своїми руками зараз, поки ти живий!» Нема людини глупішої, ніж користолюбець. Він постійно збирає, постійно живе в бідності й в остаточному підсумку на всі свої заощадження купує собі вічну муку. Користолюбець дійшов до краю дурості, тому що він не дає іншим матеріальних благ, тоне в них і втрачає Христа.

Над скнарою сміються люди. Був один поміщик дуже багатий: і землі мав в одній області, і апартаменти в Афінах, але вже дуже він був скупий. Одного разу він зварив для робітників, які трудилися в нього на полях, каструлю квасолевої юшки, рідкої-прерідкої. А в ті часи нещасні працівники починали трудитися з ранку, зі сходу сонця, і закінчували при заході. Опівдні, коли вони присіли відпочити, хазяїн вилив юшку у велике деко і покликав їх обідати. Бідолахи-робітники розсілися навколо, почали їсти: то якусь фасолину підчеплять ложкою, а то тільки рідину! А один із цих робітників добре вмів пожартувати. Відкладає він ложку, відходить убік, знімає черевики, шкарпетки й робить вигляд, що хоче залізти з ногами в деко з юшкою. «Ти що робиш?» — запитують його інші. «Так ось, — відповідає, — хочу залізти всередину, пошукати, можливо, відшукаю яку-небудь фасолину!» Таким ось скнарою був цей нещасний поміщик. Тому в тисячу разів краще, якщо людиною опанує марнотратність, ніж скнарість.

—    Скнарість, Геронде, це хвороба.

  • Луже  страшна  хвороба!  Нема  хвороби страшнішої, ніж скнарість, яка опанувала людиною. Ощадливість — це діло добре, але треба бути уважним, щоб  диявол  потихеньку  не  опанував  тобою  за допомогою скнарості.
  • А   декотрі,   Геронде,   від   скнарості залишаються голодними.
  • Хіба тільки голодними? Був один багатий торговець, тримав великий магазин, а сам розрізав кишеньковим ножиком сірник на три частини. А в іншої великої багачки була сірка, то вона завжди тримала палаюче вугілля й, щоб розвести вогонь, запалювала сірку від вугілля, щоб не витратити ні сірника. А сама мала будинки, землі, багатство.

Я не кажу, що треба бути марнотратником. Але розтринькувач, якщо в нього щось попросиш, принаймні, дасть тобі це легко. Скнара ж пошкодує дати тобі що-небудь. Якось дві сусідки, домогосподарки, завели бесіду про салати, про оцет, і в розмові одна з них розповідає: «У мене є дуже хороший оцет». Пройшов якийсь час, і іншій бідачці знадобилося трохи оцту. Пішла вона до сусідки з проханням, а та їй у відповідь: «Послухай-но, дорогенька, якби ж я свій оцет роздавала, то він би в мене й через сім років не водився!»

Добре одночасно бути ощадливим і роздавати. Ощадливий не значить скнара. У мого батька гроші не затримувалися. У Фарасах не було готелю, замість нього був наш будинок. Хто приходив у село, йшов на нічліг до старости. Гостя годували, мили йому ноги, ще й шкарпетки йому чисті давали.

Зараз я бачу, як навіть у деяких храмах, де бувають прочани, цілі комори забиті лампадами, але однаково не кажуть «У нас є», щоб люди перестали їх приносити. Ні використати ці лампади не можуть, ні продати, але й не роздають їх. Почавши збирати, людина цим зв'язується й віддавати вже не може. Але якщо людина почне не збирати речі, а роздавати їх, тоді її серце — вона і не зрозуміє як — наповниться в Христі. У якоїсь вдови нема грошей, щоб купити на одежинку своїм дітям аршин тканини, а я буду збирати? Та як я це витримаю? У мене в келії нема ні тарілок, ні каструль, є бляшані баночки. Замість купувати щось для себе, я волію дати п'ятсот драхм якому-небудь студентові, щоб він зміг поїхати з одного монастиря в інший. Не накопичуючи, ти маєш благословення від Бога. Коли ти даєш благословення іншому, то береш благословення сам. Благословення народжує благословення.

Добре налаштування це все

—     А   якщо,   Геронде,   у   мене   просять допомоги, але я не маю що дати?

  • Коли я хочу подати милостиню й я не маю що дати, я даю милостиню кров'ю. Той, хто щось має й надає комусь матеріальну допомогу, зазнає радість, тоді як людина, яка не має що дати іншим, постійно страждає й у смиренності говорить собі: «Я не зробив милостині своєму ближньому». Добре налаштування — це все. В іншого багатія є що дати, але він не дає. А який-небудь бідняк хоче дати, але не дає, тому що дати йому нічого. Одне від іншого відрізняється. Багатий, подавши милостиню, відчуває задоволення. А бідному боляче, він хоче зробити добро, але він не має що дати ближньому. Він душевно страждає, тоді як, маючи щось, він віддавав би його й не мучився. Добре налаштування видно по ділах. Якщо хтось попросить милостиню в бідняка й той, сам маючи потребу, подасть йому, то незалежно від того, чи проп'є ці гроші людина, що дістала милостиню, бідняк, що подав її, отримає душевну радість, а Бог, просвітивши когось ще, допоможе матеріально й милостивому біднякові. А іноді, знаєте, яка трапляється несправедливість? Людина, щоб допомогти ближньому, віддає йому те, що має сама, а інший у своєму помислі витлумачує це, як йому подобається...
  • Що ви маєте на увазі, Геронде?
  • Припустимо, що в якогось нещасного є всього-на-всього п'ять тисяч драхм[76] у кишені. Зустрічає він на дорозі жебрака, тицне їх йому в руку й тікає. Жебрак бачить, що це п'ять тисяч, і радіє. Проходить у цей час повз нього якийсь багатій і, бачачи, що хтось подав п'ять тисяч милостині, каже у своєму помислі: «Якщо він так п'ятірки роздає, то хто його знає, скільки в нього грошей? Мільйонер, мабуть!» І подає цей багатій жебракові п'ятсот драхм, заспокоюючи помисел тим, що виконав свій обов'язок. Тим часом все, що мав той нещасний, і була ця п'ятірка. І як тільки він побачив жебрака, його серце защеміло, і він її віддав. А якби й багатій трішки духовно працював [над собою], то мав би добрий помисел і сказав би: «Дивись-но, віддав останнє» або: «У самого й було-то всього тисяч десять, а п'ять віддав жебракові». Але як йому прийде добрий помисел, якщо він духовно не працював [над собою]? Ось він і коментує: «Якщо він так грішми розкидається, виходить, лопатою їх гребе».

А деякі люди подають п'ятсот або тисячу драхм жебракові, але з бідним працівником, який трудиться в них, через п'ять або десять драхм влаштовують цілі єврейські базари. Я не можу зрозуміти: ну добре, ти даєш п'ятсот або тисячу драхм тому, кого не знаєш, і при цьому залишаєш голодним того, хто поруч з тобою й допомагає тобі? Але ж його ти зобов'язаний полюбити і йому допомогти насамперед. Але, напевно, милостиня цими людьми робиться для того, щоб їх похвалили. А якогось робітника такі люди, спонукувані світською логікою, можуть ще й у суд потягти нібито для того, щоб не бути посміховищем в очах інших. Якась жінка, що ходила до церкви, розповіла мені[77], що одного разу вона хотіла купити дрова в якоїсь бабусі, яка їх три години везла на мулах з лісу в село. А в той день ця бабуся пройшла ще півгодини зайвої, тобто в цілому три з половиною, тому що обходила сторожові пости, щоб її не схопили лісники. «І в яку ціну?» — запитує її пані. «П'ятнадцять драхм», — відповідає бабуся. «Ні, — каже пані, — це багато. Я плачу тобі за них одинадцять драхм». «Ось так, — сказала вона мені потім, — це щоб нас, людей духовних, не вважали дурнями». Я їй потім дав прочуханки! Бабуся тримала двох мулів і втратила два дні, щоб виручити двадцять дві драхми. Чому б не дати їй двадцять драхм зверху?! То ні ж, замість цього треба було влаштувати справжню єврейську торгівлю.

Милостиня чимало допомагає покійним

Багатство, яке не роздається бідним за здоров'я й спасіння нашої душі або за упокій душ наших померлих близьких, руйнує людину зсередини. Милостиня, подана хворим, вдовам, сиротам, іншим нещасним, дуже допомагає й покійним. Тому що, коли подається милостиня за покійного, ті, що її приймають, говорять: «Бог його простить. Хай буде благословенний його прах». Якщо хтось буде страждати через хвороби, не зможе працювати, буде в боргах і ти в такому тяжкому стані допоможеш йому й скажеш: «Візьми ці гроші за упокій душі такого-то», то ця людина скаже: «Бог його простить. Хай буде благословенний його прах». Ті, хто бере милостиню, творять сердечну молитву за покійних, і це досить допомагає останнім.

  • Якщо в якоїсь жінки чоловік помре, не причастившись, не висповідававшись, або якщо в неї розіб'ється дитина, то що ще може вона зробити, щоб допомогти їхнім душам?
  • Нехай вона сама, наскільки може, стане кращою. Природно, цим вона допоможе собі самій, але й чоловікові своєму теж, бо якщо вони вінчані, то померлий теж має свою частку [у її духовному успіху]. Це найважливіше за все: стати кращою самій. Інакше вона може зробити щось добре, але при цьому не змінитися на краще. «Свій обов'язок, — скаже вона, — я виконала. Що ще ти від мене хочеш?» І залишиться невиправленою або навіть зробиться ще гіршою.

Милостиня «таємна»

  • Геронде, дехто вважає фарисейством, якщо людина ходить до церкви, але відстає в любові й жертовності.
  • Е, звідки вони це знають? Вони впевнені в цьому?
  • Так вони судять.
  • Христос що сказав? «Не судіть». Дехто може й не подати милостиню циганові, тому що знає якогось хворого, що перебуває у великих нестатках, і хоче   допомогти   останньому.    Цигана   зустріне перехожий і подасть йому, а хто подасть хворому? Як же   можна,   не   знаючи,  робити   такі   висновки? Фарисейство — це коли хтось подає милостиню явно для того, щоб його похвалили.

Пам'ятаю, коли я в 1957 р. був в якомусь окреможитньому монастирі[78], за кожен послух залежно від його складності братії давали грошову винагороду. Оскільки в той час в монастирях бракувало людей, деякі з братії, хто мав сили, брали на себе побільше послухів і винагороди одержували більше, але роздавали отримане бідним. Був там якийсь чернець, якого називали Жаднюгою, тому що він не роздавав грошей. Коли цей чернець помер, то на похованні оплакувати його зібралися бідні селяни звідси, з Халкідики — з Великої Панагії, з Палеохори, Неохори[79]. Ці селяни тримали волів і перевозили ліс, дерев'яні лаги; тоді всі возили на волах, не те, що зараз — на самоскидах, на лісовозах. Отож, цей чернець що робив: збирав-збирав гроші, які йому давали за ті послухи, які він виконував, а коли бачив, що в якогось хазяїна, глави сімейства, був тільки один віл або ж він здихав, то чернець купував йому вола. Купити вола в ті роки було неабиякою справою, він коштував п'ять тисяч драхм, а гроші тоді були стабільними. Інші ченці подавали п'ять драхм одному жебракові, десять — іншому, двадцять — третьому, і їхні благодіяння були помітні. А померлий був зовсім непомітним, тому що він не подавав милостиню подібно до інших, а збирав гроші й допомагав людям по-своєму. Отож його й прозвали Жаднюгою, Скупердяєм. А зрештою, коли він помер, зібралися бідняки й плакали: «Він мене врятував!» — говорив один, «Він мене врятував!» — казав інший. У ті роки, маючи вола, можна було перевозити ліс і утримувати сім'ю. Братія монастиря була вражена. Тому я й кажу: «Звідки нам знати про інших, що роблять вони?»

  • Геронде, іноді людина подає милостиню, але відчуває і якусь порожнечу. У чому причина?
  • Хай придивиться до себе, можливо, нею керує людиноугодництво. Коли спонукальні мотиви чисті, людина відчуває радість. Знаєте, що влаштували одного разу в якомусь місті? Мені розповідав про це мій знайомий, побожна людина, адвокат за професією.

Наближалося Різдво, і деякі християни вирішили зібрати різні речі, зробити пакунки, різні подарунки й роздати їх бідним на міській площі. Тоді, після окупації[80], люди жили в нестатках. Цей адвокат сказав: «Коли ми знаємо, хто бідний [а хто ні], давайте краще роздамо ці подарунки без шуму». — «Ні, — відповіли йому, — роздамо їх на площі во славу Божу, щоб люди бачили, що нам не однаково». — «Та навіщо це потрібно? — знову заперечив їм мій знайомий. — У якій книзі ви бачили, щоб так роздавали милостиню?» Ті за своє: «Во славу Божу». Ніяк він не міг переконати їх і, коли усвідомив це й знесилився, залишив їх робити так, як вони хотіли. Ну й що ж: звезли вони подарунки на велику міську площу й оголосили, що будуть їх там роздавати. Всім це стало відомо, і відразу налетіли спритні людці, подібно до горил: хапали, хапали й іншим нічого не залишили. Подарунки дісталися тому, хто був варваром і потреби не мав, а нещасна біднота залишилася з порожніми руками. А коли ті, хто відповідав за цей захід, спробували навести там порядок, то вони ще й по шиї як слід дістали — «во славу Божу»! Бачите, як діють духовні закони? Для людини світської є виправдання в тому, щоб погордитися, похвалитися, але яке в цьому виправдання для людини духовної?

  • А бувають, Геронде, люди невіруючі, але співчутливі й такі, що роблять добро...
  • Коли людина світська дає милостиню через добре налаштування, а не через людиноугодництво, Бог не залишить її й у якийсь момент заговорить у її серці. Один мій знайомий, який жив у Швейцарії, розповідав про певну багату даму, атеїстку, яка, будучи надзвичайно співчутливою, дійшла до того, що роздала все своє майно бідним і нещасним і зрештою залишилася зовсім жебрачкою. Тоді ті, кому вона колись допомагала, постаралися влаштувати її в найкращий будинок для людей поважного віку. Однак, незважаючи на всі добрі справи, які зробила ця жінка, вона залишалася атеїсткою. Коли намагалися заговорити з нею про Христа, вона ухилялася від розмови, говорила, що Христос був усього лише доброю людиною, громадським діячем, викладала й інші подібні теорії. Можливо й те, що християни, які з нею розмовляли, не допомогли їй, вона не побачила в їхньому житті нічого особливого. «Помолись за цю душу», — говорив мені мій друг, і сам багато молився за її навернення. Минув якийсь час, і він розповів мені, що, прийшовши якось її відвідати, він побачив жінку зовсім зміненою. «Я вірую, — вигукувала вона, — вірую!» З нею відбулася одна чудесна подія, яка змінила її, і після цього вона захотіла охреститися.

«Це творячи, розпечене вугілля збираєш на його голову»

—   Геронде, якщо людина не має потреб, але тільки прикидається такою, то чи потрібно їй допомагати?

—          Христос сказав, що потрібно, не перевіряючи, давати тим, хто в нас просить. І навіть якщо прохач не має потреби ні в чому, ти однаково повинен йому дати. Радуйся, що [у тебе є можливість] зробити милостиню. Бог «посилає дощ на праведних й на неправедних», то чому ж нам не допомогти своєму ближньому? А хіба самі ми гідні всіх тих дарів, які подає нам Бог? Бо «не за беззаконнями нашими вчинив він з нами, і не за провинами нашими відплатив він нам»[81]. Якийсь бідняк просить в тебе допомоги. Навіть якщо в тебе є сумніви стосовно нього, однаково, з міркуванням, допоможи йому, щоб тебе потім не спокушав помисел. Пам'ятаєш, що писав авва Ісаак: «Навіть якщо людина сидить верхи на коні й просить у тебе — дай їй»[82]. Ти не знаєш правдивого стану речей. Твоя справа — вірити тому, що говорить тобі прохач, і подавати відповідно до того, скільки він у тебе просить.

Якщо в нас, наприклад, є всього лише тисяча драхм і ми, віддаючи їх жебракові, переживаємо, що не можемо дати більше, то, крім поданого нами благословення (тобто цих грошей), ми вкладаємо в совість цього жебрака Христа й добре занепокоєння. Те, що ми зробили, розтривожить його, тому що його розум буде постійно повертатися до тієї милосердної людини, яка разом з «хіліариком»[83] віддала йому своє наповнене болем серце. Цей нещасний дійде до того, що анонімно вишле своєму благодійникові всі взяті в нього гроші, або навіть ще більше. Зі мною якось відбулося подібне. Одного разу, коли я був у Салоніках, мене зупинила якась жінка, з вигляду циганка, і попросила грошей для своїх дітей, тому що її чоловік був хворий. Я мав тільки п'ятсот драхм, віддав їх їй і сказав: «Пробач, але більше дати тобі не маю що. Якщо хочеш, візьми мою адресу й напиши мені про здоров'я твого чоловіка. Постараюся надіслати тобі зі Святої Гори більше». Незабаром я одержав листа, у якому було п'ятсот драхм і приписка: «Дякую тобі за твою доброту. Повертаю тобі гроші, які ти мені дав». Якщо подавати з болем, то той, хто приймає милостиню, буде опалюватися любов'ю, Христом, і сам стане роздавати, а не збирати. А якщо той, хто просить милостиню, виявиться людиною дуже жорстокосердою і буде складати ті гроші, які збирає, то радості йому вони не принесуть. Бог влаштує так, що зібрані ним гроші підуть туди, де вони будуть потрібні. А на долю жорстокосердого жебрачка дістанеться лише втома й виснаження від того «збору пожертвувань» (назвемо це так), що він [сам того не відаючи] організував для інших.

  • Отже, Геронде, скільки треба давати?
  • Стільки, щоб тебе потім не мучила совість. Необхідне міркування. Не треба давати сто, а потім хвилюватися, що не дав п'ятдесят. Потрібна особлива увага, якщо людина має любов з великим натхненням, ентузіазмом.  У  такому  випадку  варто  потрохи пригальмовувати свою любов і ентузіазм, щоб потім не каятися в тому, що, мовляв, багато дав тому не щасному, а треба було дати менше, і ось самому тепер доводиться сидіти ні з чим. Поступово така людина набуде досвід і буде давати милостиню відповідно до тієї самовідданості, яка у неї є.
  • Геронде, а коли  претензії того, хто просить, надмірні, чи треба їх задовольняти?

—     Тут   потрібна   розважливість   і   ще   раз розважливість. Коли людина просить у тебе що-небудь для того, щоб похизуватися отриманим перед іншими, дай йому. Дивися, адже ж Христос не сказав Юді: «Який  же  ти  апостол?  Поклади  кінець  своєму сріблолюбству!» — але доручив йому й грошовий ящик. Проте якщо хтось просить у тебе, приміром, банку варення, і в тебе вона є, але ти знаєш, що й у самого прохача є ціла бочка, а в когось ще нема варення зовсім, то скажи тому, хто має й просить ще: «Брате, навіщо просиш, дай і ти трохи з того, що маєш, такому-то». Але якщо такого нужденного нема, то дай прохачеві, якщо він попросив тебе про це, і нічого йому не говори. Якщо в ньому є чуттєва струнка, то від цього дару він може розчулитися й виправитися.

Отже, у подібних випадках відбувається те, про що пише святий апостол Павло: «Якщо ворог твій робить тобі зло, а ти робиш йому добро, то ти збираєш на його голову палаюче вугілля». Не в тому розумінні, що ти спопеляєш свого ворога, але в тому, що, коли ти робиш йому добро, у ньому починає рухатися любов. Любов є Христос, і в людині починає діяти божественна Благодать. А потім людина змінюється, тому що її звинувачує совість, тобто вона спалюється тоді власною совістю. Однак, робити добро заради того, щоб хтось був звинувачений совістю й повертався на, шлях істинний, неправильно, оскільки й цим добро позбувається сили. Роби добро з любов'ю. Коли ти «мстиш» своєму ворогу добром, то він у хорошому значенні змінюється й виправляється.

У Кониці був один п'яниця, який мав сім'ю. Я давав йому якісь гроші. Дехто дізнався, що я допомагав цьому нещасному (він сам їм про це розповідав), і сказав мені: «Не треба давати йому грошей, він п'є». Сам він говорив мені: «Дай мені для моїх дітей», і я, коли давав йому милостиню, казав: «Візьми це для твоїх дітей». Я знав, що він п'є, але знав і те, що мої слова трішки допоможуть йому: він буде продовжувати пиячити, але й про дітей своїх трохи буде думати. Якби я не давав йому грошей, то він мучив би свою дружину, тому що забирав би тоді ті гроші, які вона заробляла (а вона, бідна, ходила горбатилася по чужих домах), пропивав би їх, а діти страждали б ще більше. Проте, коли я говорив йому: «Візьми це для твоїх дітей», він згадував тоді й про своїх дітей. Зрозуміло? Мені було за нього боляче, він бачив це, і в ньому починалася внутрішня робота. Багато людей виправилися подібним чином. А деякі, кого замучила згодом совість, повертали й гроші.

Своєю логікою ми не даємо працювати Христу. Якщо ви хочете бути євангелістами (але, звичайно, не протестантами), то вивчайте істинне Євангеліє вже зараз.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

про духовну

ВІДВАГУ

«Найвища радість походить від жертовності.

Тільки жертвуючи, людина перебуває в спорідненні з

Христом, бо Христос є Жертва»

 

 

 

ГЛАВА ПЕРША

 Про знамення часів[84]

Антихрист

Геронде,     розскажіть     нам     щось     про антихриста.

— Давайте зараз поговоримо про Христа... Будемо якнайближче до Нього. А якщо ми з Христом, то чому ж нам антихриста боятися? Або, можливо, зараз нема антихристового духу? Так чи інакше, зло творить антихристів дух. І якщо чудовисько-антихрист народиться й наробить різних божевільних справ, то наприкінці він [однаково] виявиться посміховищем. Однак відбудеться багато подій. Можливо, що й вам доведеться пережити багато чого з того, про що говориться в Апокаліпсисі. Потихеньку багато чого вилазить назовні. І я, нещасний, почав волати ще скільки років тому! Становище жахливе, безумне! Божевілля перейшло [всі] межі. Настала апостасія[85], і зараз залишилося тільки прийти «синові погибелі»[86]. [Світ] перетвориться на божевільню. Буде панувати справжній хаос, серед якого кожна держава почне творити, що їй забажається. Дай Боже, щоб інтереси тих, хто робить велику політику, були нам на руку. Раз по раз ми будемо чути щось новеньке. Будемо бачити, як відбуваються найнеймовірніші, найбожевільніші події. [Добре лише], що ці події змінюватимуться дуже швидко.

Екуменізм, спільний ринок, одна велика держава, одна релігія, яку зшили за їхньою міркою. Такі плани в цих дияволів. Сіоністи вже готують когось у месії. Для них месія буде царем, тобто він буде панувати тут, на землі. Єговісти теж чекають земного царя. Сіоністи представлять свого царя, а єговісти його приймуть. Всі вони визнають його царем, скажуть: «Так, це він». Почнеться велика смута. У цій смуті всі захочуть царя, котрий міг би їх спасти. І тоді вони висунуть людину, яка скаже: «Я — імам, я — п'ятий Будда, я — Христос, Якого очікують християни, я той, кого чекають єговісти, я — месія євреїв». У нього буде п'ять «я».

Євангеліст Йоан говорить у своєму Першому Посланні: «Діти... має прийти антихрист, і нині багато антихристів постало». Він має на увазі не те, що очікуваний антихрист буде подібний до гонителів Максимиліанів і Діоклетианів, але що очікуваний антихрист буде, якщо можна так висловитися, втіленням диявола. Він стане перед ізраїльським народом як месія й спокусить світ. Настають лихоліття, нас чекають великі випробування. Християни відчують великі гоніння. Тим часом очевидно, що люди навіть не розуміють того, що ми вже переживаємо знамення [останніх] часів, що печатка антихриста стає реальністю. Немов нічого не відбувається. Тому Святе Письмо говорить, що спокусяться й вибрані. Ті, у кого не буде доброго налаштування, не дістануть просвічення від Бога й спокусяться в роки апостасії. Тому що той, у кого нема Божественної Благодаті, не має духовної ясності, як не має її й диявол.

—     А   сіоністи,   Геронде,   чи   вірять   в антихриста й у те, що пов'язане з ним?

  • Вони хочуть керувати світом. Для того щоб досягти своєї мети, вони використають чаклунство й сатанізм. На поклоніння сатані вони дивляться як на. силу, що допоможе в здійсненні їхніх планів. Отже, вони    хочуть    керувати    світом    за    допомогою сатанинської сили. Бога вони в розрахунок не беруть. Однак чи благословить їх при цьому Бог? Із усього цього Бог явить багато доброго. Колишні сатанинські теорії панували сімдесят років, а ці не протримаються й сім.
  • Геронде,   чуючи   про   антихриста,   я відчуваю в собі страх.
  • Чого боїшся? Що він страшніший за диявола, чи   що,   буде?   Він   людина.   Тут   свята   Марина відлупцювала диявола, а свята Юстина скількох бісів вразила! Але [треба пам'ятати] найголовніше: ми прийшли в цей світ не для того, щоб зручніше влаштуватися.

Земний цар євреїв

Знаменням того, що наближається виконання пророцтв, буде руйнування мечеті Омара в Єрусалимі, її зруйнують, щоб відновити храм Соломона, який, як кажуть, колись був на її місці. У відновленому храмі сіоністи зрештою проголосять антихриста Месією. Я чув, що євреї вже готуються до зведення храму Соломона.

  • Геронде, чому ж євреї, читаючи Старий Завіт, не вірують у Христа?
  • Що ж ти не підеш і не скажеш їм цього? Євреї споконвіку були фанатиками. Вони все розуміють, але їх засліплює егоїзм. Якщо б вони були трохи більш уважними, ніхто з них не залишився б юдеєм.
  • А як вони витлумачували прочитане?
  • Як вони його витлумачували і як тлумачать? Духовні смисли вони перетворюють у матеріальні. [Піди], наприклад, подивися, як вони витлумачили слова пророка Ісаї «процвіте пустеля Йорданова». Для того, щоб показати, що пустеля «процвіла», вони повернули якусь ріку, зробили тераси, сади, насадили бананів, лимонів, апельсинів, все озеленили, так що тепер говорять: «Процвіла пустеля!» І всі вони висловлюються подібним чином. Тим часом ці слова пророка стосуються відродження світу через Святе Хрещення — «баню новобуття».
  • Зараз вони чекають земного царя?

—          Так, антихриста. Рабини знають, що Месія прийшов і Його розіпнули. Я дізнався від одної людини, що, коли єврей лежить при смерті, до нього йде рабин і каже на вухо: «Месія прийшов». Бачиш, їх звинувачує совість,   вони   відчувають   свою   провину,   але   не впокорюються.

  • А яка користь від того, що ці слова говорять помираючому?
  • Ніякої. Вони говорять це просто тому, що їм докоряє совість. Думають, якщо ці слова сказані, то все в порядку.
  • А інші цих слів не чують?
  • Ні, це на вухо говориться. ї єврейська молодь повстала проти рабинів. «Месія, — говорять вони, — прийшов, якого месію шукаєте ви?» В Америці якась група молоді, що вивчає Святе Письмо з погляду історії, видає журнал, у якому написано: «Месія прийшов. Тому, хто не вірить у те, що прийшов Месія, ми безкоштовно вишлемо даний журнал, щоб він увірував. Якщо ж він увірує, то хай передплатить журнал, щоб ми посилали його іншим і вони теж ставали віруючими».
  • Вони євреї?
  • Так, євреї.
  • І стали християнами?
  • Е, зараз хоча б те, що вони увірували, уже щось значить.
  • А чи можуть рабини бути таємними християнами?
  • Рабин і таємний християнин? Чи залишиться людина в рабинах, ставши християнином? Тоді що ж, він буде вчити євреїв того, що Месія ще не приходив, а коли вони будуть помирати, стане говорити їм про те, що Він прийшов?

Печать 666

  • Геронде, а чи скоро відбудуться всі ці події?
  • Вони затримуються заради тебе й заради мене для того, щоб ми придбали добрий духовний устрій. Бог терпить нас тому, що якщо станеться все це зараз, ми з тобою пропали. У вченні Христа ніде не згадується конкретний час однак Святе Письмо говорить, що прихід цих подій буде попереджений знаменнями часів. Будьмо постійно готовими, а коли цей час наблизиться, — побачимо. Тоді ми будемо більш впевненими. Святий Андрій Кесарійський говорить: «Тим, хто в постійній увазі, це відкриє час і досвід»[87].

Мені до рук потрапила одна книжка, на обкладинці якої було три великі шістки. От вже безстидники! Вони роблять це для того, щоб представити цифру шість гарною й привчити до неї людей. Так потихеньку прийде й печатка.

  • Геронде, і кнопки-застібки для одягу продають на таких картонках, де стоїть число 666.
  • Так, щоб тебе, дияволе! На кредитних картах три шістки вже давно поставили, а тепер ще й на застібках! Багато хто ставить «666» як фірмовий знак, щоб мали перевагу їхні товари. Один підтримує іншого. Тобто «666» [це як пароль, воно] приймає «666». Написано, що, коли пошириться емблема зі змією, яка пожирає власний хвіст, це буде означати, що євреї поневолили увесь світ. Зараз цей знак поставили на деякі грошові купюри. Число 666 поширюється вже й у Китаї, і в Індії.
  • Геронде, а звідки вони знають це число, щоб ставити його на речі?
  • Євангеліст Йоан знав, що зробить диявол, подібно до того, як  і пророки пророкували, що Христа продадуть за «-тридцять срібняків», що Його напоять оцтом[88], що поділять Його ризи[89]. Дві тисячі років тому в Апокаліпсисі було написано, що люди будуть відзначені числом 666. «Хто має розуміння, той хай злічить число звіра: бо це є число людське, і число його шістсот шістдесят шість»[90]. 666 є для євреїв символом економіки. Як говорить Святе Письмо, євреї обклали скорені ними в різних війнах народи конкретним податком. Річний податок дорівнював 666 талантам золота[91]. Зараз для того, щоб підкорити увесь світ, вони знову вводять своє старе податкове число, яке пов'язане з їх славним минулим. Тому вони й не хочуть замінити це число іншим. Тобто 666 є символом мамони [92] . Його взяли з мір золота. Того, про що говорить святий Йоан Богослов, вони не знали, але мамона при цьому залишається мамоною. «Не можете Богу служити й мамоні»[93].

Все йде за своєю чергою. В Америці позначили собак. Через передавач вони випромінюють радіохвилі, і їх знаходять, знають, де перебуває кожен собака. Бездомних собак, які не мають мітки, вбивають лазерним промінням. А потім почнуть вбивати й людей. Позначили цілі тонни риби й зі супутника спостерігають, у якому вона перебуває морі. А зараз з'явилася ще одна хвороба, проти якої вже знайшли вакцину. Вона буде обов'язковою, і, коли людині будуть робити щеплення, їй буде ставитися й печатка. Скільки вже людей в Америці позначені лазерним промінням: одні на чоло, інші на руку. А згодом той, хто не буде позначений числом 666, не зможе ані продавати, ані купувати, ані брати позику, ані влаштовуватися на роботу. Помисел говорить мені, що цією системою антихрист хоче підкорити собі увесь світ. Люди — чи вони червоні, чорні або білі — перебуваючи поза цією системою, не зможуть працювати, стануть соціальними ізгоями. У такий спосіб [антихрист] буде нав'язаний за допомогою системи, яка контролює всесвітню економіку, і тільки ті, хто прийме печать — напис з числом 666, зможуть вступати в торгові відносини.

Як, все-таки, постраждають люди, які прийняли печать! Один фахівець розповідав мені, що лазерні промені дуже шкідливі для людини. Люди, які прийняли печать, будуть «всмоктувати» у себе сонячні промені й дістануть таку шкоду, що від болю стануть кусати язики. Тим, хто не прийме печаті, буде краще за інших, тому що їм допоможе Христос. А це не дріб'язкова справа...

  • Коли Він їм допоможе, Геронде. Після всього?
  • Ні, саме тоді.
  • Геронде, але як же їм буде краще за інших, коли вони не зможуть ні продавати, ні купувати?
  • Побачиш. Бог знає, як. І я теж знаю. Такі-ось справи... Це питання мене дуже турбує, і Бог надіслав мені... телеграфне повідомлення. Як же піклується про нас Бог! О!..
  • Чому, Геронде, печать називається і «накресленням»[94]?

—          Тому   що   вона   не   буде   поверхневою. «Накреслити» — що це означає? Провести глибокі прямі лінії, чи не так? Печать буде накресленням, яке спершу поставлять на всі товари, а потім людей примусять до того, щоб її ставили їм на чоло або на руку. Два роки тому я розповів про печать одному лікареві з Торонто, а зараз він повідомив мені, що прочитав у газеті, як замість кредитної карти вже вимагають відбиток руки. Вони йдуть уперед, але не можна сказати, що відбудеться те або інше. У деяких телевізорів, привезених у Грецію нещодавно, є особливий пристрій, який стежить за тими, хто дивиться телевізор. Незабаром ті, хто мають телевізор будуть його дивитися, а інші в цей же час будуть дивитися на них самих! Люди будуть і спостерігати, і піддаватися спостереженню. Все їхнє життя, все, що вони говорять, що роблять — все буде контролюватися за допомогою комп'ютера. Бачиш, яку диктатуру задумав диявол? У Брюсселі над [центральним] комп'ютером побудований цілий палац із трьома шістками. Цей комп'ютер може контролювати мільярди людей. Шість мільярдів — це майже увесь світ. Сповідь через натискання кнопки! Деякі європейці висловили протест, тому що вони бояться всесвітньої диктатури. А ми, православні, протидіємо цьому тому, що не хочемо антихриста й диктатури, звичайно, теж не хочемо. Нас чекають [серйозні] події, але довго антихрист не протримається. Як Православ'я нібито «зникло» при комунізмі, так воно «зникне» і зараз.

Нові посвідчення особи

Геронде, хтось сказав: «А як же банкнота в п'ять тисяч драхм? Вона має на собі три шістки, і ми нею користуємося? Те ж саме буде й на посвідченні особи»...

  • П'ять тисяч драхм — це грошова купюра. На англійському   фунті   теж   намальована   королева Вікторія, але мене це не турбує. «Кесареві кесареве». Однак [інша справа], коли мова йде про посвідчення особи.   Це  не  гроші,  а  щось  особисте.  У  слова «тавтотіта»[95]   буквальне  значення,  тобто  людина ототожнюється з тим, що вона декларує. Отже, вони підсувають диявола, а я розписуюся в тому, що його приймаю? То як же я піду на це?
  • Геронде,  а який  зв'язок між новим посвідченням і печаттю?
  • Нове посвідчення — це не печать. Це вве дення печаті.
  • Люди, Геронде, запитують, що їм робити у зв'язку з нав'язуванням нових посвідчень.
  • Якщо запитують, то ви краще рекомендуйте їм радитися зі своїми духівниками й проявляти терпіння, щоб побачити, як вестиме себе Церква[96], тому що багато людей задають питання, але небагато з них розуміють відповіді. У брошурі «Знамення часів»[97] я пишу про все цілком зрозуміло. Кожен же хай діє згідно зі своїм сумлінням. Звичайно, є й такі, які кажуть «А, це думка одного ченця. Це не позиція Церкви». Однак думка, яку я висловив, не була моєю власною. Я лише виклав слова Христа, слова Євангелія, оскільки власну думку ми повинні скоряти волі Божій, яка виражена в Євангелії. А інші говорять протилежне до моїх слів [і, прикриваючись моєю думкою], стверджують, що це сказав отець Паїсій. А треті, слухаючи Це, не беруть до уваги того, що ці питання надзвичайно серйозні, не запитують, чи говорив я таке в дійсності, але приймають це на віру. Я не боюся, говорю без зніяковілості. Приходять якісь люди до мене в келію, кидають у ящик шістки. Це ще добре, куди не йшло. Але одного разу кинули одну картонку за хвірткою. Я думав, що хтось приходив, не застав мене вдома й написав для інших «Його нема». Потім читаю й бачу таке!.. Така незугарна лайка, що й мирській людині не почути! Настане, настане чистка для всього цього бруду, але ми пройдемо через грозу. Люди вже піднялися на боротьбу. Треба з великою молитвою підніматися й нам.

Одні переживають через проблему з посвідченнями особи, а інші використовують це й створюють труднощі. Церква повинна зайняти правильну позицію, вона повинна говорити, пояснювати віруючим, щоб ті зрозуміли, що прийняття ними нового посвідчення буде падінням. І одночасно Церква повинна домагатися від держави того, щоб нове посвідчення особи, принаймні, не було обов'язковим. Якщо позиція, зайнята Церквою, буде серйозною, якщо до волі віруючих буде виявлена повага й хто захоче — візьме нове посвідчення, хто не захоче — залишиться зі старим, то лише деякі люди твердих переконань не приймуть трьох шісток. Їх чекають випробування, тому що інші підуть проти них. Більшість людей прийме посвідчення з числом звіра. Ті, хто захоче спокою й комфорту, приймуть нові посвідчення, а нещасні, побожні люди залишаться зі старими документами, і тому їх будуть мучити.

Зараз і обіцянка міністра про те, що 666 не буде стояти на посвідченнях ні явно, ні приховано, теж щось значить. Виявимо терпіння, час покаже. їхні слова про те, що трьох шісток не буде, це вже дещо. Вони почали відмовлятися самі. Подивимося, що ж поставлять на посвідчення в остаточному підсумку. А до того часу, як стануть поширюватися нові посвідчення, може вибухнути й гнів Божий. І потім, адже ж не за двадцять чотири години всі дістануть нові посвідчення. З'являться перші картки, вони будуть розглянуті, і якщо міністр виявиться брехуном, то боротьба буде праведною. А якщо ми зараз продовжимо протести, то ті, хто всім цим заправляє, скажуть: «Ось, дивіться, православні влаштовують смуту. Ще й питання не постало, а вони горланять і протестують». Добрий сторожовий пес гавкає, коли приходить злодій. Коли злодій тікає, він припиняє гавкати. Якщо ж пес гавкає безперервно, то хорошим сторожем його не назвеш.

А ще, Геронде, було сказано, що якщо у нас віротерпимість, то в нових посвідченнях не буде вказане віросповідання[98].

—Так, їх це не цікавить, однак це цікавить мене, тому що це посвідчення моєї особи. Там написано, звідки я й що я за людина. Якщо буде відсутнє віросповідання, то виникнуть проблеми. Наприклад, хтось прийде в шлюбну контору. Якщо в його посвідченні написано «православний», то все в порядку. Якщо ж віросповідання не зазначене, то як йому дадуть дозвіл на шлюб? Церкві від цього буде плутанина. Але якщо віросповідання стануть вписувати за бажанням, то це буде і як сповідування віри. Європа — це Європа. У нас інший розклад.

Підступний спосіб введення печаті

Помаленьку, після введення карток і посвідчень особи, тобто складання персональних досьє, вони лукавим способом візьмуться до нанесення печаті. За допомогою різноманітних хитрувань людей стануть примушувати приймати печать на чоло або руку. Вони влаштують людям труднощі й скажуть: «Користуйтеся тільки кредитними картками, гроші скасуються». Для того, щоб щось купити, людина буде давати картку продавцеві в магазині, а хазяїн магазину буде одержувати гроші з його рахунку в банку. Той, у кого не буде картки, не зможе ні продавати, ні купувати. А, з іншого боку, вони почнуть рекламувати «досконалу систему»: непомітне для очей накреслення числа 666 на чолі й руці. Одночасно по телебаченню почнуть показувати, як хтось взяв чужу картку й одержав по ній гроші в банку. Будуть без перерви говорити: «Печать лазерними променями на чолі або руці — це більш надійно, оскільки номер печаті знає тільки її власник. Печать — це найдосконаліша система: злодій ні голови, ні руки у вас не вкраде, ні номера підгледіти не зможе». Тому бандитам, злодіям і дають зараз можливість вільно діяти. На Афоні навколо Карієсу пограбували п'ятнадцять келій, а одного ченця вбили

під час грабежу. Таким ось способом кожен зможе привласнювати чуже й красти все, що захоче. Припустимо, хтось задумає обманом придбати земельне угіддя. Він скаже, що воно нібито належало його дідусеві або що сам він колись орендував цю землю під пасовище. Спробуй розберися! А потім представники влади скажуть: «На жаль, контролювати їх ми не можемо. Контроль може здійснюватися тільки за допомогою комп'ютера». І вони візьмуться за опечатання. У комп'ютері буде висвічуватися, чи відмічений ти, і залежно від цього тебе будуть або не будуть обслуговувати.

Три з половиною роки будуть важкими. Тим, хто не погодиться з цією системою, доведеться нелегко. Їх будуть намагатися засадити до в'язниці, постійно знаходячи для цього який-небудь новий привід. Мине рік, і їх повезуть на допит в інше місто, щоб справа була розглянута в іншому суді, з того міста повезуть у ще інше. А потім скажуть: «Вибач, ти невинний. Якби ти мав відмітку, то ми перевірили б тебе за одну хвилину. А зараз ми були не в змозі здійснити контроль».

—   Геронде, а чи не зможуть вони ставити печать силою?

—          До цього вони не дійдуть через делікатність. Вони ж бо будуть коректними, як і личить європейцям. Вони проявлять вищу шляхетність! Мучити людей вони не будуть, однак, не маючи печаті, людина не зможе жити. «Ви страждаєте без печаті, — скажуть вони, — а якби ви її прийняли, то труднощів у вас би не було». Хоча людина матиме золоті монети або

долари, використати їх вона не зможе. Тому, привчивши себе вже зараз до життя простого, стриманого, можна буде пережити ті роки. Мати трішки земельки, обробити трохи пшенички, картоплі, посадити кілька олійних дерев, і тоді, тримаючи яку-небудь скотинку, кізку, трохи курочок, [християнин] зможе прогодувати свою сім'ю. Тому що від запасів користі теж небагато: продукти довго не лежать, швидко псуються. Але й, звичайно, протривають ці утиски недовго: років зо три, три з половиною. Заради вибраних дні скоротяться, вони навіть і не помітять, як минуть ні роки. Бог не залишить людину без допомоги.

  • Геронде, чи втрутиться Христос у те, що буде відбуватися в ці нелегкі роки?
  • Так. Тут ось бачиш, як до людини з добрим налаштуванням, але яку ображають, часто являються святі, Пресвята Богородиця, Христос для того, щоб її врятувати. Наскільки ж більше допоможе Господь тепер, коли нещасні люди перебувають у такому скрутному становищі. Зараз вибухне одна гроза, настане нетривала диктатура антихриста-сатани. А потім Христос втрутиться, дасть доброї прочуханки всій цій антихристовій системі, зло буде переможене Ним, і Він, нарешті, наверне його на добро.

Печать дорівнює відреченню

—          При  тому, що святий євангеліст  Йоан Богослов цілком зрозуміло пише в Апокаліпсисі про накреслення, деякі цього не розуміють. І що ти їм скажеш?  На жаль, можна  почути дуже  багато «дурниць від розуму» деяких сучасних «гностиків». «Я прийму посвідчення з трьома шістками й зображу на ньому хрест», — говорить один. Інший вторить: «А я прийму печать на чоло й осіню своє чоло хрестом». І повторюють цілу купу подібних дурниць. Вони думають, що освятяться подібним чином, у той час як такі думки є оманою. Один Владика сказав мені: «Я в посвідченні, там, де буду розписуватися, намалюю хрестик. Від Христа я не відрікаюся: я всього лише користувач системи, яка мене обслуговує». — «Ну добре, — кажу я йому, — ось ти Владика, і ставиш, через своє особливе положення, хрестик перед своїм іменем. Інший — архімандрит, його становище теж особливе, і він теж ставить хрестик перед своїм іменем. А людям що накажеш робити?» Бруд не освячується. Чиста вода приймає Благодать і стає водою святою. Але сеча святою водою стати не може. Камінь чудесним способом перетворюється на хліб. Але нечистоти освячення не приймають. Отже, диявол, антихрист, перебуваючи під виглядом свого символу в нашому посвідченні, на нашому чолі або руці, не освячується, навіть якщо ми ставимо там хрест. Силу Чесного Хреста — цього Святого Символу, Божественну Благодать Христову ми маємо тільки тоді, коли зберігаємо Благодать Святого Хрещення, у якому ми відрікаємося від сатани, з'єднуємося з Христом й приймаємо святу печать — «печать дару Духа Святого». А вони, бачиш, пояснюють все [такою простою] логікою!.. Поставлять поруч хрестик — і все в порядку! Але ж ми бачимо, що святий апостол Петро відрікся від Христа зовні, але й це було відреченням. Вони, приймаючи печать антихриста, відрікаються від печаті Христової, даної їм у Святому Хрещенні, і ще говорять, що мають у собі Христа!

—    А якщо, Геронде, хтось прийме печать через незнання?

—     Скажи   краще,   з   байдужості.   Яке   там невідання, коли все ясніше ясного? Та якщо й не знає людина, їй  потрібно поцікавитися  й дізнатися. Припустимо, що ми не знали й тому прийняли печать. Але тоді Христос скаже нам: «Лицеміри, вигляд неба ви вмієте розпізнавати, а знамення часу ви не здатні розпізнати?. Прийнявши печать, хай навіть і через незнання, людина втрачає Божественну Благодать і зазнає бісівського впливу. Так коли священик при Хрещенні занурює дитя у святу купіль, воно, і не розуміючи того, приймає Святого Духа, і потім у ньому живе Божественна Благодать.

Тлумачення пророцтв

  • Геронде, дехто говорить: «Чому від Бога призначено бути, те й буде. Яке нам до цього діло!» Як до цього ставитися?
  • Так, дитинко моя, говорити-то вони говорять, але насправді це не так! Мені теж доводиться чути від декого: «Євреї не такі дурні, щоб викривати себе трьома шістками, якщо про це пише в Апокаліпсисі євангеліст   Йоан.   Якби   це   було   так,   то   вони влаштували б усе більш розумно й таємно». Добре, то що ж, книжники й фарисеї не знали хіба Старого Завіту? Хіба Анна й Каяфа не знали краще за всіх інших пророцтва про те, що Христос буде зраджений за «тридцять срібняків» ? Чому ж вони [дали Юді] не тридцять один або двадцять дев'ять срібняків, а тридцять? Але вони були засліплені. Бог знав, що все відбудеться саме так. Бог передбачає, але не визначає. Це тільки турки вірять у долю, у кишмет[99]. Бог знає, що події відбудуться таким-от чином, а людина робить через свою дурість те, про що заздалегідь знав Бог. Не тому, що Бог віддав розпорядження про щось, ні. Він бачить, до чого дійде злоба людей, і знає, що своєї думки вони не змінять. Це не значить, що Бог наперед визначає події.

А інші зайняті пророцтвами, на які дають власні тлумачення. Не обмовляються, принаймні: «Так мені говорить помисел, — а стверджують. — Це так!» І наводять цілу купу власних думок. Є й такі, що витлумачують пророцтва, як хочуть, для того щоб виправдати свої пристрасті. Так, наприклад, про слова святого Кирила: «Краще, щоб у нашу епоху не відбулися знамення антихриста»[100] — людина, яка бажає виправдати себе, своє боягузтво, скаже: «А ось бачиш? Святий Кирило боявся, що він відречеться! А я що ж, хіба вищий за святого Кирила? Отже, навіть якщо я й відречуся від Христа, то в цьому нема нічого страшного!» А тим часом святитель говорить: «Краще, щоб не відбулися», щоб його очі не побачили антихриста, а не тому, що він нібито боявся. Бачиш, що робить диявол?

На жаль, і деякі сучасні «гностики» сповивають своїх духовних чад, як дітей, нібито для того, щоб ті не хвилювалися. «Це неважливо, — говорять вони, — нічого страшного, аби тільки ви мали віру всередині себе». Або ж голосять: «Не говоріть ви на цю тему — про посвідчення, про печать, щоб люди не хвилювалися!» Тоді як, коли б вони говорили людям: «Давайте постараємося жити більш духовно, бути біля Христа й нічого не боятися, бо якнайбільше — ми станемо мучениками», вони б хоч якось готували їх до майбутніх труднощів. Пізнавши істину, людина задумається й стрепенеться зі сну. Їй стане боляче за те, що відбувається, вона буде молитися й остерігатися, щоб не потрапити в пастку.

Що ж відбувається зараз? Мало того, що такі «тлумачі» коментують пророцтва по-своєму, так вони ще й самі бояться, подібно до людей світських. А їм варто було б проявляти духовне занепокоєння й допомагати християнам, засіваючи в них добру стурбованість заради того, щоб ті зміцнилися у вірі й відчули божественну втіху. Я дивуюся: невже все те, що відбувається, не змушує їх задуматися? І чому після тлумачень, даних ними від свого розуму, вони не ставлять хоча б знаку питання? А якщо вони допоможуть антихристові з його печаткою й потягнуть до погибелі й інші душі?! Говорячи в Євангелії «щоб, оскільки можна, обдурити і вибраних», Господь має на увазі те, що спокусяться ті, хто витлумачує Писання розумом.

Отже, за «досконалою системою кредитних карток», за комп'ютерною безпекою криється всесвітня диктатура, криється ярмо антихриста. «..А заподіє всім, щоб дано було їм клеймо на руку їхню праву або на чола їхні; щоб жоден не міг купити чи продати, крім того, хто має клеймо, ім'я звіра або число імені його. Тут є мудрість. Хто має розуміння, той хай злічить число звіра, бо це число людське, і число його 666 " [101]

 

ГЛАВА ДРУГА

Про те, що жертва приносить людині радість

У нашу епоху жертовність є рідкістю

Діти — це суцільна морока», — сказала мені одна жінка, яка мала все. Діти були для неї тягарем! Якщо мати думає подібним чином, то вона ні на що не здатна, оскільки для матері природно мати любов. Якусь дівчину до заміжжя мати може не будити до десятої години ранку. Однак відтоді, як сама вона стане матір'ю і їй треба буде годувати своє дитя, мити його, доглядати за ним, вона й вночі спати не буде, тому що моторчик завівся. Маючи жертовність, людина не канючить і не пригнічується, а радіє. Вся основа в цьому: повинен бути присутнім дух жертовності. І ця жінка, якби вона говорила: «Боже мій, як мені Тобі дякувати? Не тільки дітей Ти дав мені, але й безліч благ. У скількох людей нема нічого, у мене ж і кілька будинків, і спадщина від батька, і в чоловіка велика зарплатня, і за оренду мені платять у двох місцях!.. Я не зазнаю труднощів. Як мені дякувати Тобі, Боже мій? Усього цього я не була достойна», якби вона думала так, то зі славослів'ям зникло б і відчуття злополуччя. Тобто, якби вона тільки дякувала Богові вдень і вночі, цього вже було б досить.

  • Жертва, Геронде, приносить радість.
  • О, яка ж це радість! Смаку цієї жертовної радості нинішні люди не знають, і тому вони так вимучені. Вони не мають у собі ідеалів, вони мучаться тим, що живуть. Відвага, самовідданість є в людині рушійною силою. Якщо ж цієї сили нема, то людина мучиться. За старих часів у селах люди ночами, без шуму, намагаючись, щоб ніхто їх не побачив, прокладали яку-небудь дорогу для того, щоб після смерті інші поминали їх. Зараз цей дух жертовності зустрічається рідко. Одного разу на Афоні під час хресного ходу я спостерігав, як ченці, йдучи по стежці, чіплялися своїм одягом за гілку куща, але жоден не обламав її, щоб полегшити шлях тих, хто йшов позаду; всі вони пригиналися,  щоб не зачепитися. Однаково що поклони кущеві клали! Якби це хоча Купина Неопалима була, тоді ще куди не йшло! Але кожен думав: «Нехай це робить хтось інший, а мені аби тільки пройти самому». Але чому ж тобі цього не зробити, якщо ти першим побачив цю гілку? Адже так поводяться люди світські, які не вірують у Бога. Навіщо мені таке життя, вмерти тоді в тисячу разів краще. Ціль у тому, щоб думати про іншу людину, про її біль.

Світ вже втратив контроль над собою. Від людей віддалилися любочестя, жертовність. Я якось розповідав про те, у якому стані я перебував, коли в келії, на Святій Горі, мене прихопила грижа. Коли хтось стукав у клепальце біля хвіртки, я і в сніг [і в холод] виходив відкривати. Якщо в людини були серйозні проблеми, то навіть і не відчував свого болю, хоча [буквально] перед цим був прикутий до ліжка. Я пригощав гостя чим-небудь: одною рукою пригощав, а іншою тримав грижу. Весь час, поки ми розмовляли, я, незважаючи на сильний біль ні до чого не прихилявся, щоб він не здогадався, що мені боляче. А коли відвідувач йшов, я знову загинався від болю. Справа була не в тому, що біль проходив, або в тому, що я чудесним способом поправлявся, ні. Я бачив, що комусь боляче, і забував свій власний біль. Чудо відбувається, коли ти є спільником у болю іншого. Головне в тому щоб ти відчув людину братом і тобі стало за ньою боляче. Цей біль зворушує Бога, і відбувається чудо. Тому що нема нічого іншого, що настільки розчулює Бога, як благородна великодушність, тобто жертовність. Але в нашу епоху великодушність є винятковістю, тому що прийшли себелюбність, корисливість. Рідкісною є людина, яка скаже: «Я поступлюся своєю чергою для когось, а сам почекаю». Як же небагато таких благословенних душ, що думають про іншого! Навіть і в людях духовних є цей противний дух, дух байдужості.

Добро є добром лише в тому випадку, якщо той, хто робить його, жертвує чимось своїм: сном, спокоєм і тому подібним Тому й сказав Христос: «...від позбавлення свого...». Коли я чиню добро, відпочивши, воно недорого коштує. Проте якщо я стомився й, приміром, виходжу показати дорогу комусь, хто просить про це, то це коштує дорого. Коли я, попередньо виспавшись, проводжу ніч без сну там, де мають потребу в моїй допомозі, то ціна цього невелика. Якщо ж при цьому й бесіда мені до душі, то я й зовсім можу зробити це для того, щоб порадіти спілкуванню й трішки розважитися. Тоді як, змучившись і йдучи на жертву, для того, щоб допомогти іншому, я зазнаю райську радість. Тоді я захлинаюся в Божому благословенні.

А якщо людина обтяжується не тільки тим, щоб допомогти іншій, але навіть і тим, щоб зробити щось для себе самого, то вона втомлюється й від самого відпочинку. Той же, хто допомагає ближньому, відпочиває й від утоми. Якщо в людині є жертовний дух, то, побачивши когось, наприклад, фізично знесиленого, працюючим і стомленим, вона скаже йому: «Сядь, відпочинь трішки» і зробить його роботу сама. Той, хто знесилився, відпочине тілом, а той, хто йому допоміг, відчує духовний відпочинок. Яку б справу не робила людина, вона повинна робити її від серця, в іншому ж випадку вона не змінюється духовно. Те, що робиться від серця, не стомлює. Серце — це немов пристрій, який самозаряджається: чим більше він працює, тим більше й заряджається. Ось бензопила, коли потрапляє на порохнявий пеньок, фиркає: «фр-р-р...» і глохне. Але, потрапляючи на тверде дерево, вона упирається в роботі, підзаряжається й пиляє. І не тільки в даванні, але й у випадку, коли мусимо взяти щось, ми не повинні думати про себе, але завжди прагнути до того, щоб приносити спокій душі іншої людини. Не варто бути жадібними. Ми не повинні думати про те, що маємо право взяти скільки ми хочемо, а іншому хай не залишиться нічого.

  • Знову, Геронде, все повертається до духу жертовності.
  • Так це ж і є основа всього духовного життя! І знаєш, яку радість відчуває людина, приносячи себе в жертву? Вона не може висловити пережитої радості. Найвища  радість  походить   від  жертви.  Тільки жертвуючи,  людина  перебуває   в  спорідненні  з Христом, тому що Христос є Жертва. Ще тут людина починає переживати рай або пекло. Людина, яка робить добро, радіє, тому що їй віддається за це божественною  розрадою.  Той,   хто  робить   зло, переживає муку.

Мій власний спокій народжується від надання спокою іншому

—   А як, Геронде, людина може піти на жертву, якщо їй ще невідомий смак жертовної радості?

— Якщо поставить себе на місце іншого. Коли я був в армії, наш дзот часто заливало водою. У рації треба було міняти акумулятори, а це було справою дуже нелегкою, тому що лінія була завантажена. Я був мокрим до пояса, і шинелю можна було викручувати. Однак, щоб не мучилися інші, я волів робити ту роботу сам і, роблячи її, радів. Командир казав мені: «Коли ти виконуєш цю роботу, то я спокійний і не тривожуся за це, але мені тебе жаль. Скажи, щоб це робив хто-небудь інший». — «Ні, пане командире, — відповідав я йому, — я [від цього] радію». У нашому напівбатальйоні був ще один радист, але, коли ми йшли на операції, щоб не наражати його на небезпеку, я не давав йому тягати ні акумулятора, ні рації, хоча мені було й важко. Він просив мене про це, [ображався]: «Чому ти мені їх не даєш?» — «У тебе, — відповідав я йому, — дружина й діти. Якщо тебе вб'ють, я буду за це відповідати перед Богом». І так Бог зберіг нас обох: ні йому, ні мені Він не допустив бути вбитим.

Для людини вразливої краще бути одного разу вбитим самому, прикриваючи іншого з почуття любові, ніж виявити недбалість або боягузтво й все наступне життя зазнавати постійних докорів сумління. Якось на громадянській війні маневр заколотників відрізав нас від інших сил за якимось селом. Солдати збиралися кидати жереб, щоб визначити, кому йти в село за харчами. «Я піду», — сказав я. Якби пішов хтось недосвідчений і неуважний, його могли б убити, і мене потім мучила б совість. «Краще буде, — думав я, — якщо вб'ють мене, ніж когось іншого, а мене потім все життя буде вбивати совість. Як я таке витримаю?» — «Ти міг би його врятувати, — буде говорити мені моє сумління, — чому ж ти не врятував його?» До того ж я постив й був на голодний шлунок... Загалом, добре. Ну й командир мені каже: «І я б волів, щоб ти пішов, бо ти й з води сухим вийдеш, тільки поїж, щоб сила була». Взяв я автомат і вирушив. Заколотники прийняли мене за свого й дали пройти. Прийшов я в село, зайшов у якийсь двоповерховий будинок. Там була одна бабуся, вона дала мені продуктів, і я повернувся до своїх.

Найбільшу радість я переживав узимку [у горах], серед снігів. Пам'ятаю, прокинувся одного разу вночі. Усі спали, а наші намети завалило снігом. Я виліз із намету, схопив рацію й почав витрушувати з неї сніг. Дивлюся: працює. Побіг до командира й розповів про те, що діється. У ту ніч я мотикою відкопав зі снігу двадцять шість обморожених.

Для Христа я не зробив нічого. Якби я зробив для Христа 10 відсотків від того, що робив на війні, то зараз творив би чудеса! Ось чому потім, у житті чернечому, я говорив: «В армії я перетерпів такі муки заради Батьківщини, а що я роблю для Христа?» Іншими словами, у порівнянні з тими муками, які я пережив в армії, у чернечому житті я відчував себе царським сином, отут вже не мало значення, був у мене якийсь сухар чи ні. Тому що там, під час операцій, знаєш, якого ми дотримувалися посту? Сніг їли! Інші хоч нишпорили навколо, знаходили що-небудь їстівне, а я був прив'язаний до рації — не міг від неї відійти. Одного разу ми залишилися без їжі на тринадцять днів: нам дали тільки по одному буханцеві солдатського хліба й по половині оселедця. Воду я пив зі слідів копит, і то не чисту дощову, а змішану з брудом. А одного разу довелося скуштувати й «лимонаду»! Того разу через спрагу я дійшов до межі й тут побачив слід від копита, повний води — жовтої! Вже я її пив-пив!.. І тому потім, у житті чернечому, вода, навіть якщо вона була повна всяких комашок, здавалася мені великим благословенням. Вона, принаймні, була схожа на воду.

А якось ввечері порвалася кабельна лінія зв'язку. Був грудень 1948 року. Снігу навколо — замети. О четвертій годині пополудні нам дають наказ: іти в село

— це дві години пішки, відновити лінію й повертатися назад. Через дві години — темрява. Солдати були, як мертві, від втоми й не знаходили в собі мужності йти. І де там ще знайдеш кабель у таких заметах!

  • Ви що, Геронде, не знали дороги й того, як був прокладений кабель?
  • Еге, дорогу приблизно я знав, але однаково ніч застала б нас у дорозі. Коротше кажучи, дали мені кількох людей, і ми пішли. Спочатку ми, ще будучи в розташуванні нашої частини, лопатами очистили дорогу від снігу, щоб заспокоїти командира, і небагато пройшли вперед. Потім я до них кажу: «Пішли-пішли, нам же   ще повертатися!» Я пішов першим, тому що інші увесь час нарікали. «Еллада, — говорили вони мені,

— загинути не може, а ось ми гинемо!» Як завели те саме  без  кінця!  Так  просувалися  ми  вперед:  я провалювався в сніг, вони мене витягали, знову провалювався, знову витягали... У мене була шабля, і я раз у раз промацував нею сніг перед собою, щоб знайти, куди можна ступити. Треба було постійно перевіряти. Я просувався першим і казав їм: «Пішли- пішли, тут худоба не ходить і кабелю порвати не може. Дійдемо до якого-небудь яру, де кабель висить над землею, і тільки там перевіримо». Дійшли ми, нарешті, до якогось села, перед яким були тераси, приховані від очей під сніговими заметами, і я впав з одної тераси вниз, у сніг. Інші злякалися йти далі й мене діставати.      Нарешті      ми      спустилися      вниз, перебираючись з одної тераси на іншу, — як, краще не запитуй — і пізно ввечері ввійшли в село. У якихось ярах в одному-двох місцях я знайшов обрив, ми з'єднали    кабель    і    зв'язалися    з    командиром.

«Повертайтеся назад», — говорить нам командир. Але як тут повертатися? Мало того, що ніч настала, так ще треба якимось чином лізти наверх, на тераси! Спускалися ми стрімголов! І як знайдеш дорогу? «Але як ми повернемося? — запитую командира. — Спуститися ми ще якось спустилися, але як тепер підніматися? Давайте ми краще завтра зранку повернемося: вийдемо з іншого краю села й зробимо коло». — «Ніяких "давайте", — відповідає командир, — сьогодні!» На наше щастя, цю розмову почув ад'ютант командира й умовив його дозволити нам залишитися на ніч у селі. Так ми й залишилися. В якомусь домі нам дали кілька товстих вовняних покривал. Мене кидало то в жар, то в холод: бо ж я йшов попереду, розчищав дорогу й був весь мокрий. Товариші пожаліли мене, тому що мені, так би мовити, дісталося більше за інших, і поклали мене в середину. Повечеряли ми тоді лише скибою солдатського хліба. Не пам'ятаю, щоб коли-небудь ще у своєму житті я переживав більшу радість, ніж тоді.

Я був змушений навести ці приклади, щоб ви зрозуміли, що таке жертва. Я розповів все це не для того, щоб ви поплескали мені в долоні, але для того, щоб ви зрозуміли, звідки береться справжня радість.

А потім, у відділі зв'язку, мене обманювали товариші по службі. «До мене батько приїжджає, треба піти з ним побачитися, посидь за мене, будь ласка», — говорив один. «А до мене сестра приїхала», — брехав другий. Ніяка вона йому була не сестра. Кому-небудь ще потрібно було навіщось відлучитися, і я йшов на жертву: увесь час сидів на чергуванні то за одного, то за іншого. Після чергування підмітав, наводив порядок. У приміщення взводу зв'язку заборонялося входити іншим, навіть офіцерам з інших відділів, до того ж час був військовий. Так що прибиральницю ми взяти не могли. Брав я віник і підмітав всі приміщення. Там і навчився підмітати. «Тут, — казав я, — службове приміщення, місце якимось чином священне, неприбраним його залишати не можна». Я не зобов'язаний був підмітати, та й робити цього не вмів: у себе вдома я жодного разу й віника до рук не брав. Та якби я й захотів його взяти, мене б відразу моя сестра цим же віником і відлупцювала! «Прибиральниця», — дражнили мене товариші по службі, — «вічна жертва». Я на це не звертав уваги. І робив це не для того, щоб почути «спасибі», але тому, що відчував це необхідністю й радів.

  • У вас, Геронде, зовсім не було «лівого» помислу? Ви, наприклад, не думали: «Такий-от гуляє, а не з сестрою своєю зустрічається»?
  • Ні, таких помислів у мене не було. З того моменту, як хтось говорив мені: «Прошу тебе, можеш трохи посидіти замість мене?» — все, питання було закрите. А ще хтось просив у мене грошей нібито для своїх дітей, однак сам не тільки не відсилав їх дітям, але ще й у дружини своєї просив грошей, щоб витрачати на себе самого. Зрозуміло? І я робив це не для того, щоб мені сказали «молодець», я відчував це необхідністю. З розташування частини я не виходив, інші користувалися цим і звалили всю роботу на мене. Мені доводилося виконувати роботу всього взводу. Ціла купа позивних, реле стукають без зупинки... Я перетворився  тоді   в руїну.   Якийсь  час у  мене трималася температура тридцять дев'ять і п'ять, і я нікому про це не говорив. Але потім від перенапруги впав, знепритомнів. Мене кинули на носилки, і я чув голоси товаришів по службі: «Ну що, Венедикте[102],

поїхали на капремонт, зараз ми тебе віднесемо на носилках туди, де лагодять старі автомобілі». І вони віднесли мене в госпіталь. Там я був без догляду — кому було про мене дбати, всі займалися пораненими, — але відчував радість. Ту радість, яка походить від жертви, тому що мій власний спокій народжується від того, що я надаю спокій іншому.

Наскільки ми забуваємо про себе, настільки Бог пам'ятає про нас

Той, у кого є жертовність і віра в Бога, зі собою не рахується. Якщо людина не обробить у собі жертовного духу, то вона думає тільки про себе й хоче, щоб заради неї й інші жертвували собою. Але той, хто думає тільки про себе, потрапляє в ізоляцію й від людей, і від Бога — у подвійну ізоляцію — і Божественної Благодаті не приймає. Така людина ні на що не придатна. І подивіться: адже того, хто постійно думає тільки про себе, про свої труднощі й т.п., у хвилину потреби ніхто не підтримає навіть по-людськи. Те, що він не дістане підтримки божественної, — це ясно й так, але й підтримки людської він не одержить теж! Потім ця людина шукатиме допомоги то тут, то там, тобто вона буде мучитися, щоб знайти допомогу від людей, але не зможе знайти її. І навпаки: про того, хто не думає про себе, але постійно, у хорошому значенні цього слова, думає про інших — про таку людину весь час думає Бог. І потім інші люди теж думають про неї. Чим більше людина забуває себе, тим більше пам'ятає про неї Бог. Ось, наприклад, в спільножитному монастирі той, у кого є любочестя, приносить себе в жертву, віддає себе іншим. Думаєте, інші цього не зауважують? І хіба зможуть вони не подумати про цю душу, яка цілком віддає себе іншим, а про саму себе не думає? І хіба може не подумати про цю душу Бог? Велика справа! У цьому видно Боже благословення, видно спосіб божественної дії.

Потрапляючи у важку ситуацію, людина складає іспити. Дійсна любов, жертовність проявляються в такі хвилини. Коли ми говоримо, що в когось є жертовність, маємо на увазі те, що під час небезпеки він не бере до уваги себе й думає про інших. Бо й прислів'я каже: «Друг пізнається в біді». Якби, борони Боже, зараз, наприклад, почали падати бомби, то стало б ясно, хто думає про інших і хто — про самого себе. Але той, хто привчився думати лише про себе, у тяжку хвилину теж буде думати про себе, і Бог про цю людину думати не стане. Якщо ж хтось заздалегідь вчиться думати не про себе, але про інших, то й під час небезпеки він теж подумає про інших. Тоді буде видно, у кого є справжня жертовність, а в кого — самолюбство.

Якщо християнин не почне вже зараз чимось жертвувати: якоюсь своєю похіттю, егоїзмом, то як він досягне того, щоб у тяжку хвилину пожертвувати своїм життям? І якщо зараз він боїться праці й заклопотаний тим, щоб не переробити більше за когось, то як він досягне такого стану, що побіжить віддавати за когось своє життя? Якщо зараз він заклопотаний собою по дрібницях, то як подумає про іншого в ту хвилину, коли його життя буде в небезпеці? Тоді буде сутужніше. Якщо прийдуть нелегкі роки й така людина побачить свого сусіда, який у гарячці впав на дорозі, то вона залишить його лежати там, піде й скаже: «Піду краще і я приляжу, а то не захворіти б і мені».

А на війні йде боротьба життів, твого й чийогось ще. Відвага полягає в тому, щоб поспішати на допомогу іншій людині, але якщо відсутня жертовність, то кожен прагне врятувати самого себе. Але ось що помічено: на війні снаряд або міна знаходять того, хто починає хитрувати. Така людина начебто бажає уникнути небезпеки, але тим скоріше ламає собі шию. Тому не треба прагнути втекти від небезпеки й особливо за рахунок інших. Пам'ятаю один випадок, який відбувся на албанській війні[103]. В якогось солдата була кам'яна плита, і він укривав за нею голову від куль і осколків. Коли йому знадобилося відійти за чимось убік, він поставив плиту на дно траншеї, притуливши до стінки. Побачивши це, його сусід відразу схопив цю плиту й забрав її. «Зараз, — подумав він, — випала добра нагода взяти її собі». Однак у той самий момент його накрила міна, і не залишилося навіть мокрого місця. Бачачи, як навколо рвуться снаряди, нещасний взяв цю плиту, але про те, що її хазяїн повернеться, він не подумав. Він подумав тільки про себе й своєму вчинку знайшов виправдання: «Якщо він відійшов, то я можу взяти цю плиту собі». Так, піти-то він пішов, але ж плита залишалася його власністю. А ще один ухилявся від служби весь час, поки йшла війна. Не думав ні про кого. Інші віддавали за Батьківщину своє життя — він же сидів вдома. До останньої години, коли становище ускладнилося, він прагнув уникнути небезпеки. Потім, коли прийшли англійці, він постарався потрапити в розташування їхніх військ, представився Зерве[104] й, оскільки мав також і американське громадянство, скористався з нагоди й утік в Америку. Тільки він до неї доїхав — відразу вмер! Його дружина, бідолаха, говорила: «Від Бога хотів втекти!» Отже, він помер, у той час як інші, хто був на війні, залишилися живими.

Ті, хто гинуть геройськи, не вмирають

Я пам'ятаю, що в армії в усіх нас була одна спільна мета. Старався і я, але жертовністю володіли й інші незалежно від того, вірували вони в інше життя чи ні. «Навіщо помирати цій людині, він же глава сім'ї», — говорили вони й самі йшли на небезпечне завдання. Та жертва, на яку йшли ці люди, мала ціну більшу, ніж та, на яку йшла людина віруюча. Віруючий вірував у божественну правду, у божественну відплату, тоді як невіруючі не знали про те, що та жертва, на яку зважилися вони, не даремна, що їм воздасться за неї в житті іншому.

Під час окупації, при Давакісі[105], італійці заарештували молодих офіцерів, завантажили їх на корабель, а потім відправили його на дно. А після цього почали хапати цивільних; тих, кого піймали першими, катували, щоб змусити їх назвати імена інших мешканців, які мали вдома зброю. Подивилися б ви тоді на те, яку жертовність проявляли люди мирські! У Кониці біля нашого будинку, там, де зараз збудували храм святого Косми Етолійського, колись була мечеть. Заарештованих закрили в мечеті й цілу ніч били батогами з колючками або оголеними кабелями: випускали назовні дріт, прив'язували на кінці шматки свинцю й били цими проводами людей. Сталевий дріт здирав шкіру. А щоб не було чути криків, італійці співали або включали музику. Звідси й з'явився вираз «шкуродерня з музикою». Крім того, нещасних підвішували за ноги вниз головою, і їм з рота йшла кров. Але вони мовчали, тому що думали: «Якщо зізнаємося ми (але ж вони знали, у кого були гвинтівки), то потім будуть так само бити всіх інших, щоб змусити зізнатися і їх». Тому ті, кого взяли першими, вирішили: «Краще ми вмремо, щоб довести, що в інших людей нема гвинтівок». А інші за одну або п'ять ок[106] борошна говорили ворогам, у кого була захована зброя. Був голод, і люди ставали зрадниками. Якісь італійці з батальйону, набраного з позашлюбних дітей, були справжніми варварами з усіма варварськими комплексами. Свою злість вони зганяли на інших. Вони брали маленьких дітей, роздягали їх, нещасних, саджали на розпечені залізні щипці й придавлювали ногою, щоб горіло їхнє тіло. Вони катували дітей, для того, щоб батьки признавалися, у кого є гвинтівки. «У мене нема, у мене нема!» — кричали дорослі, а мучителі палили їхніх діток. Я хочу сказати, що багато хто волів би вмерти, хоча й були людьми мирськими, заради того, щоб не мучили або не вбивали інших. Цим вони врятували багатьох. І так завдяки кільком героям ми вижили як народ.

Ті, хто вмирають геройськи, не вмирають. А якщо відсутній героїзм, то нічого доброго не чекай. Знайте також, що людина віруюча буде й відважною! Макріяніс[107], нещасний, що пережив він! І в які роки!

  • Він якось сказав, Геронде: «Закоптилися очі мої».
  • Так, його очі закоптилися. Від напруги й тривоги, які він переживав, його очі немов диміли.

Живучи в нелегкі часи, він від болю й любові постійно жертвував собою. Про себе він не думав, ніколи не брав себе в розрахунок. Борючись за Батьківщину, він не боявся смерті. Макріяніс переживав духовні стани. Якби він став ченцем, то, думаю, не дуже б відрізнявся від Антонія Великого. Незважаючи на свої рани й каліцтва, він робив по три тисячі поклонів [на день]. Коли він робив поклони, його рани відкривалися, нутрощі вивалювалися назовні, і він сам вправляв їх на місце. Три поклони мої вартують одного поклону його. Підлога перед ним була мокрою від сліз. А якби на його місці виявилися ми? Та ми побігли б у лікарню, щоб нам надали медичну допомогу! Світські люди будуть судити нас!

Той, хто не бере до уваги себе, приймає божественну силу

  • А на війні, Геронде, чи доводилося вам піддаватися небезпеці?
  • О! Та хіба тільки раз чи двічі? Це зараз я розмірковую про те, як допомагав [мені] Бог, і дуже хвилююся. А тоді я про це не думав, особливо про смерть. Про неї я не думав зовсім. Коли ти зважився на смерть, тобі вже не страшно. Рішучість піти на смерть дорівнює за своєю силою тисячам охоронців. Смерть — це безпека. На війні емблемою загону священних добровольців є череп. Це значить: вони зважилися вмерти. Той, хто заради блага іншої людини або заради загального добра забуває про самого себе, приймає божественну силу. І подивіться, якщо людиною керує жертовність, то Бог покриває її. Пам'ятаю, як одного разу ми окопалися за якоюсь скелею. Я вирив невеликий окопчик і ледве укрився в ньому. Повзе хтось: «Пусти й мене», повзе інший: «І мене теж». Я дав їм залізти в окоп, тому що вони просили мене про це, а сам залишився зовні. Вночі, коли почався сильний артобстріл, один осколок чиркнув мене по голові. Каски на мені не було, тільки накидка на голову. «Хлопці, — кричу, — в мене осколок потрапив!» Мацаю рукою голову — крові не відчуваю, знову мацаю — нічогісінько! Осколок ледь-ледь чиркнув по голові й тільки збрив волосся від чола до тімені: залишив на моїй голові чисту смужку в шість сантиметрів шириною.

Ви не жили у тяжкі роки, в окупацію, ви не бачили війни, ворогів, горя. Я бажаю вам не бачити всього цього, але тому ви й не розумієте, що це таке. Однак наші роки схожі на казан, що вирує і свистить. Необхідні загартування, відвага і мужність. Якщо щось трапиться, то дивіться, не покажіть себе зовсім непідготовленими. Готуйтеся вже зараз, щоб ви змогли дати відсіч труднощам. І Христос як сказав: «Будьте готові», — чи не так? Сьогодні, живучи в настільки складні роки, нам треба бути не просто готовими, а тричі готовими, щоб не сказати більше! Можливо, нам доведеться зустріти не саму лише раптову смерть, але й інші небезпеки. Отже, проженемо геть від себе прагнення влаштуватися зручніше! Хай у нас працює любочестя і буде присутнім дух жертовності.

Зараз я бачу, як щось готується, от-от повинно відбутися й постійно відкладається. Увесь час маленькі відтермінування. Хто переносить ці терміни? Чи Бог відсуває їх? Ану ж бо, ще місяць, ну-бо, ще два!.. Так все і йде. Але якщо ми не знаємо, що нас чекає, то розвивайте в собі, наскільки можете, любов. Це найголовніше: щоб була між вами не фальшива, а щира, братня любов. Якщо є добра зацікавленість, біль, любов, людина завжди діє правильно. Доброта, любов — це сила. Зберігайте, наскільки можете, таємницю й не вдавайтеся до відвертості: адже якщо таємницю будуть знати «тільки ти, та я, та він, та дзвонар Симеїн», то що з цього вийде? Навіть і через звичайну дурість ви можете зробити зло, а потім битися головою об стіну. Подивилися б ви, як зберігають таємницю в армії! Якщо ти розумів, що можеш потрапити в полон, то насамперед треба було знищити позивні: розрізати запис на клаптики й проковтнути. Одного разу, опинившись у небезпечній ситуації, я так і зробив, тому що якби позивні опинилися в руках заколотників, то вони довідалися б, що в такому-то місці [перебувають наші] війська, що в них нема продовольства тощо. І тоді вони послали б радіограму в [наш] центр, щоб прилетіла [наша] авіація й скинула їм провізію, а на наші голови — бомби. Зрозуміло? [Знаючи позивні], вони б зв'язалися з центром від імені урядової армії. Якщо ти був радистом і потрапляв у полон, то тобі, щоб ти видав позивні, кліщами висмикували нігті. І ти волів бути з видертими нігтями, але не бути зрадником. Якомусь [радистові] для того, щоб він розповів зміст радіограми, палили вогнем пахви, і він не зізнався, немов онімів. Він не розкрив ворогам таємниці й тому став сповідником. А жінки перевозили документи для армії в сідлах мулів і були готові до смерті.

Смерть на війні здатна значно умилостивити Бога, тому що людина, яка загинула смертю хоробрих, жертвує собою, щоб захистити інших. Ті, хто від чистої любові жертвує своїм життям заради того, щоб захистити людину, свого ближнього, наслідують Христа. Ці люди — найбільші герої, їх боїться, перед ними тремтить і сама смерть, тому що від любові вони зневажають смерть і в такий спосіб здобувають безсмертя, знаходячи під могильною плитою ключ від вічності й без зусиль входячи у вічне блаженство.

Усе життя ченця є жертвою

Усе життя ченця природно допомагає йому мати любов, жертовність. Він вирушив в дорогу для того, щоб померти за Христа. Це значить, він вийшов на дорогу заради жертви. У ченця нема [світських] обов'язків, тому йому необхідно розвивати в собі дух жертовності. Мирянин помирати за Христа не збирався, і потім у нього є обов'язки світські: він піклується про свою сім'ю, про своїх дітей, тому й вимоги з нього не такі суворі, у нього є виправдання. Наприклад, на війні людина сімейна прагне уникнути небезпеки, щоб її діти не залишилися на вулиці. Про те, що якщо уникне небезпеки вона сама, то можуть вбити когось іншого, у кого теж є діти, ця людина не думає. Ну, це ще може бути: тут, принаймні, присутня турбота про власну сім'ю. «У мене, — скаже така людина, — діти на вулиці залишаться». Вона може, зовсім не віруючи в інше життя, прагнути врятувати саме це життя.

—      Тобто,    Геронде,    чернець    повинен постійно жертвувати собою?

—    Ми ж вже сказали, що все життя ченця є жертвою. А в протилежному випадку, навіщо ми стаємо ченцями? Якщо чернець щодо цього кульгає, він не чернець. Про яку духовну боротьбу можна потім говорити? Якщо  відсутня  жертва, то місця для духовної боротьби нема. А якщо нема жертви, то, скільки б не намагався чернець жити духовно, все буде безглуздо. На Святій Горі говорять, що таке духовне .життя подібне до опудал городніх: чернець, який веде таке духовне життя, не те що бісів вигнати не може, йому ворон ганяти, і то досягнення. Коли людина гаряче береться за подвиг, який чекає її в цьому житті, то божественне полум'я в ній теж горить. Якщо цього божественного полум'я нема, то вона ні на що не придатна. Це полум'я дає їй радість, дає їй відвагу, дає їй любочестя. Це те, про що сказав Господь: «Вогонь прийшов Я кинути на землю»1. Коли є цей божественний огонь, то й псалмоспівання, і молитва ченця, чи то вона за себе чи за інших, має результат. Особливо жіноче серце, коли очиститься, має велику силу й у молитві вельми процвітає, стає «радаром». А той, у кого нема любочестя, жертви, матиме або світську радість, або світський смуток; утіхи ж духовної така людина відчути не може.

Тому я й кажу вам: плекайте жертовність, братню любов. Хай кожна з вас досягне стану духовного, щоб, опинившись у важкій ситуації, вона змогла вибратися з неї сама. Не перебуваючи в духовному стані, людина боїться, тому що любить саму себе. Вона може й відректися від Христа, може зрадити Його. Ви повинні зважитися на смерть. Тут он люди світські, які навіть у рай не вірять, жертвують собою. А ми віримо в те, що ніщо не минає марно, що в нашій жертві є сенс. Світські люди, перебуваючи в повнім невіданні, будуть жертвувати собою, наражати своє життя на небезпеку заради того, щоб захистити іншого, а ченці не будуть приносити себе в жертву? Ми вирушаємо в дорогу для того, щоб померти заради Христової любові. Обов'язків світських ми не маємо, і якщо в нас нема ще й жертовності, то що ми взагалі тоді робимо? Та з нас і мурахи стануть сміятися! Бачила, як мурахи висміюють людей? Ледарів висміюють!

  • Геронде, а чи можливе таке: я маю готовність допомогти іншим, але мотиви, що спонукують до цього, не чисті?
  • Це завжди видно. Коли спонукальні мотиви не чисті, дух не знаходить спокою, розуміє це й намагається очистити їх. На мене справила сильне враження   душа   одної   жінки,   яка   приходила нещодавно. Дізнавшись, що хтось хворий і страждає, вона не може заснути: мучиться й плаче. А сама живе в миру. Вона поділилася з кимось тим, що з нею відбувається, і у відповідь почула таке: «Можливо, це вража спокуса». Та хіба може таке відбуватися через спокусу? Диявол може обдурити людину лише в тому випадку, якщо вона робить такі речі напоказ, і тоді переживання будуть хибними.

Забирайте з ваших дій самих себе. Людина, виходячи з самої себе, виходить із землі, рухається в іншій атмосфері. Поки людина залишається в самій собі, вона не може стати людиною небесною. Духовного життя без жертви бути не може. Пам'ятайте хоч трішки про те, що існує смерть. І якщо нам однаково вмирати, не будемо занадто себе берегти. Не так, щоб не берегтися на шкоду здоров'ю, але й не так, щоб схиляти коліна перед спокоєм. Я не закликаю вдаватися в небезпечні пригоди, але треба ж, брате ти мій, мати й трохи героїзму! З якою відвагою зустрічали герої смерть під час війни! Один чернець, котрий знаходився поруч з Конділісом[108] (Конділіс був патріотом, героєм), розповідав мені, що коли під час малоазіатської війни греки висаджували морський десант біля Константинополя, Конділіс перебував на кораблі й, лише побачивши Константинополь здалеку, почав поводитися як божевільний. «Ану, хлопці, — кричав він, — помирати так помирати! Чи сьогодні, чи завтра! Помирати — так молодцями, агов, хлопці! Помремо героями за Батьківщину!» Він навіть не міг дотерпіти, поки корабель пристане до берега. Від напруги, від сильного бажання він не помітив, що корабель ще не дійшов до берега, — стрибнув і впав у море. Так у ньому все горіло! Плавати він не вмів: інші побігли, витягли його з води.

—      Геронде,   ви   сказали,   що   потрібно постаратися звільнити від свого «я» кожну нашу дію. Як це зробити?

—    Вам все готове подавай. Що значить забрати своє «я»? Коли я забираю своє «я»? Як нам вигнати своє «я» з нашої любові? Як нам очистити нашу любов? Наскільки я не зважаю на себе, настільки я виганяю своє «я». І, відсікаючи нашу волю, нашу слабкість, наш спокій, ми теж видаляємо своє «я». Завдяки послуху й мовчанню з нашої сутності зникає багато чого. Коли наша любов безкорислива, ми теж виганяємо своє «я», але в нашій любові повинна бути також і жертва. Вам зрозуміло це? Наприклад, якась черниця хоче зайти до матінки-ігумені й бачить, що інша сестра теж хоче до неї зайти. Якщо перша відразу ж поступиться сестрі своєю чергою, навіть знаючи, що особливих проблем у сестри нема, то в неї є послух, жертовність тощо. І коли вона від усього серця поступиться місцем іншій і з матінкою не поговорить, то з нею буде говорити Сам Христос. Однак вона повинна усвідомити, що це необхідно, має зробити це тому, що так підказало їй серце, а не просто тому, що «так говорять святі отці». Так вона приймає подвійну Благодать Божу. І в цьому випадку одна сестра дістає духовну допомогу по-людськи, інша ж отримує допомогу способом божественним, безпосередньо від Христа.

Поспостерігайте й за тими світськими людьми, котрі проявляють таку жертовність, якої нема навіть у ченців. Я зауважую, що в світі, незважаючи на те, що люди можуть не вірувати, мати слабкості й пристрасті, вони — Бог так влаштовує — мають м'яке серце. Вони бачать нужденного й, нехай він навіть їм не знайомий, надають йому допомогу. Багато з людей, які не вірять навіть у те, що є рай, побачивши якусь небезпеку, біжать попередити зло, поспішають загинути самі, щоб інші залишилися живими, спішать роздати іншим своє майно. Багато років тому на одному заводі робітника зачепило й стало затягувати у верстат. Незважаючи на те, що навколо було безліч чоловіків, рятувати його кинулася жінка. Чоловіки, «відважні» такі, стояли, дивилися. А вона витягла його з верстата, але саму її зачепило за плаття, закрутило у верстат, і вона загинула. Мучениця! Це велике діло!

Про себе такі люди не думають, вони викидають із себе своє «я». І, коли вони викидають його геть, у них входить Христос.

 

ГЛАВА ТРЕТЯ

Про те, що відвага народжується від довіри до Бога

У відвазі нема варварства

Подвиги здійснюють не ті, хто високі на зріст, а ті, хто має відвагу, широке серце й рішучість пожертвувати собою. І на війні ті, у кого є відвага, мають і доброту й не вбивають інших, тому їло у відвазі нема варварства. Такі люди стріляють не у ворога, а навколо нього й змушують його здатися. Добрий воліє бути вбитим, ніж убивати. Людина, налаштована таким чином, приймає божественні сили. Люди ж злі є боягузливими й легкодухими, свій страх вони прикривають нахабністю, бояться і самих себе, і інших і тому від страху стріляють без зупинки. Коли я проходив військову службу під час громадянської війни, ми якось зайшли в одне село. «Тут нікого з бандитів нема, — сказали нам місцеві жителі, — всі пішли. Залишилася тільки одна божевільна». Хтось з наших вдалині побачив цю жінку й з ручного кулемета випустив по ній дві черги. «Що я вам зробила?» — скрикнула нещасна й упала на землю.

Він зі страху це зробив?

— Так, зі страху. Люди такого устрою шукають для себе легкі рішення. «Ворога краще прикінчити», — говорять вони, щоб уже не сумніватися. Людина менше боягузлива буде й менше злою. Вона буде намагатися вивести ворога з ладу, наприклад, пошкодити йому руку або ногу, але вбивати його не буде.

Мужність, відвага — це одне, а злобливість, кримінал - зовсім інше. Брати ворогів у полон для того, щоб перерізувати їм горло, — це не мужність. Справжньою мужністю буде схопити ворога, зламати йому гвинтівку й відпустити його на волю. Мій батько так і робив. Коли він ловив четів[109], які робили набіги на фараси, він відбирав у них гвинтівки, ламав їх і говорив: «Ви баби, а не чоловіки». Після цього відпускав їх на волю. А одного разу він одягнувся, як багата туркеня, прийшов у їхній стан і запитав ватажка. Заздалегідь домовився зі своїми хлопцями, щоб ті починали атаку відразу, як тільки почують умовний сигнал. Коли чети провели його до ватажка, батько сказав йому: «Хай твої чоловіки вийдуть і залишать нас удвох». Як тільки вони залишилися сам на сам, мій батько вихопив у ватажка гвинтівку, переломив її й сказав розбійникові: «Тепер ти баба, а я — Езнепідіс!»[110] Тут він подав умовний сигнал, налетіли його молодці й вигнали четів зі села.

Для того щоб процвітати, треба мати навіжену, у доброму значенні цього слова, жилку. Відповідно до того, як людина використає цю навіжену жилку, вона стає або святою, або героєм. Однак, якщо така людина зіб'ється зі шляху й захопиться злим, вона може стати злочинцем. Той, у кого нема навіженої жилки, ні святим, ні героєм стати не може. А тому повинен завестися наш

1  2                

внутрішній двигунчик, повинні запрацювати серце, відвага. Серце повинно стати безрозсудним. Я знайомий з багатьма офіцерами, які вийшли у відставку й від дисгармонії не знаходять собі місця. Дехто з них хоче, щоб почалася війна, щоб бути при ділі, — так у них все горить. А хтось, лише отримає призовну повістку, відразу весь тремтить, а ще хтось прикидається божевільним, щоб не потрапити в армію. Скільки відставників говорили мені, що хочуть поїхати в Боснію й повоювати! Не використавши своєї відваги в житті духовному, вони, чуючи про війну, радіють можливості повоювати. Знаєш, які подвиги, яку духовну боротьбу здійснили б ці могутні люди, коли б вони пізнали духовне життя? Та вони б стали святими.

Яка відвага була за старих часів

  • Геронде, одного разу ви розповідали нам щось про свою бабусю...
  • Моя бабуся була дуже відважною людиною. Про всяк випадок для безпеки вона завжди мала при собі ятаган[111]. Ось тобі, будь ласка, жінка-вдовиця, двоє дітей, навколо турки, але жити треба було... Тяжкі були часи... Всі її боялися. Молодчиною була! Якось   один розбійник заліз у виноградник, що знаходився біля кладовища. Щоб його злякалися, він одягнув довгу, до п'ят, білу сорочку. Потім, вийшовши з виноградника, він, як був у білій сорочці, зайшов на кладовище і почав там шастати. Трапилося тієї пори проходити через кладовище моїй бабусі. Розбійник, коли побачив її, розтягся на землі й прикинувся мертвим, щоб вона прийняла його за вурдалаку й налякалася. Однак бабуся підійшла до нього й сказала: «Тебе, якщо б ти був людиною порядною, давно б уже земля взяла!» І, сказавши це, почала бити лиходія тупим боком ятагана! Скалічила його. Хто це був такий, вона навіть не знала. Уже потім, у селі, почула, що, мовляв, такого-то покалічили, і так дізналася, хто це був.

У нашу епоху відвага є рідкістю. Люди замішані на воді. Тому, якщо, не доведи, Господи, почнеться війна, одні помруть зі страху, а в інших навіть від невеликого випробування опустяться руки, тому що вони звикли до спокійного життя. А за старих часів яка була відвага! У Флавіанівському монастирі в Малій Азії турки захопили й убили якогось християнина. Потім вони сказали його дружині: «Або ти відречешся від Христа, або твоїх дітей ми теж заріжемо». — «Мого чоловіка, — відповіла вона, — забрав Христос, дітей моїх я доручаю Христу й сама від Христа не відрікаюся!» Яка відвага! Якщо в людині не буде жити Христос, то як у ній буде жити відвага? А сьогодні люди без Христа будують все своє життя на смітті.

У ті роки особливими були матері, особливими були й діти. Пам'ятаю, як у Коніці наша сусідка, будучи вагітною, сама пішла на поле сапати кукурудзу, потрібно було йти пішки півтори години. Там вона народила маля, поклала його в подолок і повернулася в село «А в мене немовлятко!» — похвалилася вона, проходячи повз наші двері. Була окупація, роки скрутні. А зараз є жінки, які для того, щоб народити одну дитину, від страху по шість-сім місяців проводять у ліжку. Мова [розуміється] йде не про тих, хто робить так через хворобу.

Природний страх є гальмом

—   Геронде, я дуже боягузлива. Не знаю, що буду робити, якщо потраплю у важку ситуацію. Звідки береться страх?

  • З  кимось,  можливо,  щось  трапилося  в дитинстві, і тому він боїться. Часто страх може бути природним, але це може бути й страх від нестачі віри, від нестачі довіри до Бога. Однак страх є й [необхідним] гальмом, тому що він допомагає людині вдаватися до Бога. У страсі, у пошуках, за що б їй схопитися, людина буває змушена схопитися за Бога. Ось у тропічних країнах, де живуть дикуни, там водяться й дикі тварини, великі звірі, удави й так далі. Це для того, щоб люди були змушені шукати допомоги в Бога, вдаватися до Бога, щоб знайти свій орієнтир. Якби цього не було, то що змогло б хоч якось стримувати цих   людей?   У всьому, що влаштував Бог, є якийсь зміст.
  • А ті, хто, не знаючи істинного Бога, просять допомоги від страху, чи одержують її?
  • Дивися: вони піднімають голову угору, і це вже дещо значить. І для малих дітей гальмом є страх. Бувають такі діти, які, якщо їх трохи не пристрашити, нікого не слухають: ні маму, ні батька. І мені, коли я був маленьким, говорили: «Зараз бумбул прийде!» Малятам властиво боятися. Але, у міру того, як дитинча дорослішає, зріє і його розум — і страх відступає. Природний страх допомагає тільки в дитячому віці. Якщо людина, ставши дорослою, боїться  порожнього  місця,  то  вона  жалюгідна. Приходять до мене в келію деякі духовні люди й кажуть: «Ось, поруч з нами хтось помер, і від цього ми постійно    відчуваємо    страх».    І    просять    мене помолитися за те, щоб цей страх від них пішов. «Та тут, — відповідаю я, — люди намагаються мати пам'ять смертну, а в тебе поруч хтось помер, і ти хочеш цей страх прогнати?!»

У жінок природного страху трохи більше. Жінок, які не бояться, мало. Однак такі жінки можуть створити в сім'ї проблеми, тому що вони не підкоряються. Також може стати зухвалим і чоловік, якщо він від природи не боягуз і має в серці відвагу. А деякі жінки жахливі боягузки. Велике діло, якщо жінка, що має природний острах, стане подвизатися_й набуде мужність. Жінка має у своїй природі жертовність і тому здатна й на велику самовідданість, якої у чоловіка, незважаючи на всю його природну мужність, нема.

Смерть боїться того, хто не боїться смерті

  • Геронде, чим виганяється страх?
  • Відвагою. Чим більше людина боїться, тим більше спокушає її ворог. Той, у кого є боягузтво, повинен постаратися його вигнати. Я, коли був маленьким, боявся ходити повз кладовище у Коніці. Тому я спав на цвинтарі три ночі, і страх відійшов. Я накладав на себе хресне знамення і заходив туди, навіть ліхтарика не вмикав, щоб нікого не налякати. Якщо людина нічого не буде робити для того, щоб стати мужньою, і не набуде справжньої любові, то, коли виникне яка-небудь складна ситуація, плакати за нею будуть навіть кури.
  • Тобто, Геронде, можна вчинити подвиг і позбутися страху?
  • Ми повинні радіти від того, що помираємо тому, щоб не помирали інші. Якщо налаштувати себе подібним чином, то нічого не страшно. Від великої доброти, любові й самопожертви народжується відвага.

Але сьогодні люди й чути не хочуть про смерть. Я дізнався, що ті, хто займаються похоронами, пишуть на вивісках своїх закладів не «Похоронне бюро», а «Ритуальні послуги», щоб не нагадувати людям про смерть. Проте якщо люди не пам'ятають про смерть, то вони живуть поза реальністю. Ті, хто боїться смерті й любить суєтне життя, бояться навіть мікробів, вони постійно відчувають страх, який тримає їх у духовному застої. Люди ж сміливі ніколи не бояться смерті й тому поводяться з любочестям і самовідданістю. Маючи перед собою смерть і щодня думаючи про неї, вони й готуються до неї більш духовно, і подвизаються з більшою дерзновенністю. Так вони перемагають суєту й уже тут починають жити у вічності й райській радості. І хай той, хто бореться на війні за свої ідеали, за Віру й Батьківщину, осінить себе хрестом і не боїться, адже він має помічником Бога! Якщо людина осінить себе хрестом і довірить своє життя в руки Божі, то Бог і буде потім вирішувати, житиме ця людина, чи помре

  • А чи може людина не зазнавати страху через необачність?
  • Це набагато гірше, тому що в якій-небудь небезпечній ситуації така людина може потрапити в серйозні випробування й заплатити за всю свою необачність сповна. Тому той, хто боїться трішки, уважний і не полізе нерозважливо на рожен. Треба примушувати себе на добро , але мати довіру до Бога, а не до самого себе.

Велике значення має завзяття

В екстремальній ситуації найбільшої шкоди завдає паніка, яка починається. У небезпеці важливіше за все не розгубитися. Дивись, як курка вступає в сутичку з орлом і налітає на нього! А як бореться з собакою кішка, захищаючи кошенят! Вона задирає хвіст трубою й починає загрозливо шипіти! Тварина йде ва-банк, а людина виявляється боягузом!..

Не піддавайтеся паніці. Особливо легко піддаються паніці жінки. Пам'ятаю, як під час окупації нам випало піти в певне місце, близько двох годин ходьби від Коніци. Хлопці пройшли [трохи] вперед, знайшли там грецькі солдатські каски й мундири, одягнули їх і попрямували в каплицю святого Костянтина. Я теж пішов туди, щоб прикластися до ікон. Я мав тоді п'ятнадцять років. Як тільки матері здалеку побачили нас у військовій формі, вони почали кричати: «Італійці йдуть!» — і приготувалися бігти. Вони навіть не глянули, хто це був! Пустуни надягли грецькі каски, а налякані матері, прийнявши їх за італійців, втікали від власних дітей!

Значення відваги велике. Якщо людині фізично здоровій, але боягузливій сказати: «Ой який ти жовтий! Що це з тобою?» — то ця людина піде до лікаря, у той час як жовтою вона може бути від того, що не виспалася, або ж від того, що в неї болів зуб тощо. Грек або кинеться вперед, або почне панікувати. Боягузи не здатні ні до чого. На війні боягузи нікому не потрібні, їм не довіряють. їх не беруть на завдання, на передову, щоб вони не створювали проблем. Один боягузливий солдат, якщо він не знає плану бойових дій, може викликати таку паніку, що розкладе цілу дивізію! Страх розпікає уяву боягуза й він може розкричатися: «Ось вони! Ой, підходять, вони вже тут, ріжуть! Ох, куди ж нам бігти?! Ворогів так багато! Та вони проковтнуть нас!» Така людина накоїть багато зла, тому що люди легко потрапляють під чужий вплив.

Людина ж відважна, побачивши ворогів, тільки сплюне: «Тьфу, так це хіба люди? Мурахи якісь!» — і інші [від цих слів] теж з відвагою побіжать в атаку. Тому в армії кажуть, що важке завдання краще з холоднокровністю виконають п'ятеро сміливців, ніж двадцять боягузів.

  • Тобто, Геронде, у скрутному становищі небезпеки зовнішні не настільки страшні, як небезпеки внутрішні.
  • Так, так воно і є. І Сулі[112] турки не взяли б, якби його не зрадив Пілій Юс, який сам був з Сулі. Він провів турків по таємній стежці. Ось як: п'ять сіл були дружніми й, об'єднавшись, справлялися із самим Алі-Пашею[113], який був настільки сильним, що навіть виступав проти султана[114]. Суліоти були в Алі-Паші під боком, але жару йому завдавали міцного. А наскільки відважні й згуртовані між собою були тамтешні жінки! Брали карабіни й вони.

Дисципліна

—    Геронде, якщо в колективі звичним ділом є недисциплінованість, то чи зможуть його члени проявити дисциплінованість у момент, коли виникне скрутне становище?

— Під час пожежі кожен робить не те, що йому спаде на думку, навпаки, всі діють по команді. Той, хто несе відповідальність, стежить за ситуацією й говорить іншим, що треба робити. У протилежному випадку люди можуть створити паніку й замість того, щоб загасити пожежу, роздмухають її ще більше. Одного разу я повертався на Святу Гору. Коли наш кораблик перебував між Ватопедським і Пантократорським монастирями, подув північно-східний вітер і здійнявся шторм. Корабельник спрямував суденце проти хвиль, бо інакше ми б пішли на дно. Один боягуз із Єрисоса[115], який нічого не тямив ні в кораблях, ні в мореплавстві, — він тримав мулів — почав кричати: «Ти що ж це робиш, га? Потопиш нас! Ви що, не бачите? Він же так нас у Кавалу[116] відвезе!» Отут підхопилися всі пасажири й обліпили корабельника, а він, бідолаха, тільки й говорив: «Дайте мені спокій, я знаю свою справу!» На щастя, один з пасажирів був моряком і втихомирив інших: «Дайте йому спокій, він знає свою справу! Треба йти так, щоб підрізати хвилю». Не було б там цього моряка, корабель пішов би на дно, тому що пасажири не дали б корабельникові робити свою справу. Бачиш як: один виявився боягузом, виникла паніка, всі, хто там був, підхопилися й могли б відправити корабель на дно. А потім же ж для таких випадків завжди є другий механік, що стане до штурвала, якщо капітан [дійсно] не в змозі керувати кораблем.

Греки взагалі нелегко підкоряються. Римо-католики вірять у папську непогрішність, а ми, греки, віримо у власний помисел і, виходить, ми всі володіємо... непогрішністю! Чому вважається, що турки ведуть добру політику? Тому що серед турків розумних людей небагато, більшість з них — народ не надто кмітливий. Тому в начальники в турків виходять лише ті, хто розумний, а інші зазвичай їм підкоряються. Греки ж, будучи дуже розумними в переважній більшості своїй, всі до одного хочуть керувати й розпоряджатися, а підкоряються з трудом. І італійці говорили: «З десяти греків п'ять хочуть бути командирами!»

Припустимо, що ми збираємося кудись йти. Один може знати більш коротку стежку, інший — іншу, з протилежного боку, третій якусь ще.. «Ні, підемо сюди, так краще», — буде наполягати хтось. «Ні підемо туди», — стане суперечити інший. В остаточному підсумку, якщо хтось один не віддасть наказ, то можуть пройти години і навіть дні, а мандрівники так і не вирушать в дорогу й перебуватимуть в тому ж самому місці. Однак якщо, знаючи дорогу розпоряджається хтось один, то, навіть якщо запропонована ним дорога буде заледве довшою, коли-небудь вони досягнуть мети. Звичайно, найкраще, якщо той, хто командує, знає найкоротший шлях. Але навіть якщо шлях, що йому знайомий, є найдовшим, однаково, підкоряючись наказу, мандрівники все-таки досягнуть мети.

Бог дивиться на налаштування людини й

допомагає їй

—   Якщо час поставить нас перед серйозними труднощами, а духовного налаштування   нема, то чи зможеш вистояти, маючи саме лише добре налаштування?

—     Як   ти   не   зможеш?   Бог   дивиться   на налаштування людини й допомагає їй. А, крім того, часто у важкі хвилини проявляють велику відвагу навіть ті люди, у яких, як спочатку видавалося, її нема. Пам'ятаю, у нас в армії був один лейтенантик, який ніколи не виявляв ні жертовності, ні відваги. Але одного разу, коли заколотники могли захопити нас у полон, він укрився за каплицею й з одним автоматом затримував їх, поки ми не відступили. У такий спосіб ми і врятувалися. Він стріляв звідти чергами — вниз, вліво, вправо — і не давав заколотникам пройти вперед. А потім втік, щоб ми його не побачили. І потім він навіть не сказав: «Я їх затримав, і тому ви змогли врятуватися...», щоб похвалитися своїм героїзмом. Ми всі тоді говорили: «Один автомат нас врятував»! І він повторював: «Один автомат нас врятував». Як всі говорили, так і він. Але потім ми його вирахували: почали пригадувати, що такий-то був разом з усіма, такий-то теж, і зрозуміли, що тільки цього лейтенанта не було. Так ми з'ясували, що це був він. А знаєш, що б з ним було, коли б він потрапив у полон до заколотників? Вони не пожаліли б його, зігнали б на ньому всю свою злість, сказали б: «Ти наробив нам стільки шкоди, ану ж бо, йди сюди, ми повисмикуємо тобі нігті пасатижами!» Мирська людина, а йде на таку жертву! Він пішов на жертву, тому що наразив себе на небезпеку більшу, ніж всі ми. А чи готові ви до такої жертви? Цей лейтенант ні святих отців не читав, ні духовного життя не знав. Я знався з ним, у нього була простота, чесність. А були й інші: такі, що коли знаходили вбитого заколотника, відрізали йому голову й носили її по селі, вдаючи з себе героїв! Тому самої відваги недостатньо, у людині повинен бути й жертовний дух, для того щоб відвага мала в душі надійне обґрунтування.

Будемо протистояти небезпекам духовно

Завжди в критичні хвилини необхідні спритність і відвага. Під час окупації італійці брали п'ять-шість мулів, приходили на наше поле й навантажували своїх мулів динями. Одного разу я сказав їм: «Ці дині ми залишили на насіння, візьміть краще ось ці». Тоді якийсь італієць підняв свій батіг і запитав мене: «Бачиш це?» Я помацав батіг рукою, подивився на нього й сказав: «Боне!» - мовляв, «гарний батіг!» Начебто він мені його показував, щоб я побачив, яка це гарна річ! В італійця гнів відразу пропав, він засміявся й пішов. Пам'ятаю ще один випадок за часів громадянської війни. Два [наших] солдати прийшли на баштан попросити в хазяїна диньку, помідорчиків. Свої гвинтівки вони залишили осторонь, а самі пішли вглиб городу. Господар, як тільки помітив їх здалеку, схопив рушницю й давай у них цілитися. Тоді один солдат хапає червону помідорину й кричить: «Кидай зброю, а то я в тебе зараз гранатою кину!» Той кинув зброю, підхопився й утік.

  • Яка ж спритність і відвага!..
  • А інший солдат повісив свою бурку на дикій груші. Незабаром з гір спустився заколотник і хотів схопити цього солдата. Тоді солдат повернувся в той бік, де недалеко висіла бурка, і закричав: «Командире, що мені з ним робити?» А потім, ніби діставши від командира знак, гаркнув на розбійника: «Здати зброю!» Вихопив у бандита гвинтівку й обеззброїв його.
  • Командиром, Геронде, була бурка?
  • Так, бурка! Бачиш як: солдат був сам і мав саму лише бурку, а в людини озброєної відняв гвинтівку! Він у такий спосіб повідбирав у заколотників цілу купу

гвинтівок. Відвага потрібна! Пам'ятаю я й якогось російського ченця-келіота на Святій Горі. Одного разу прийшли бандити його грабувати. Коли вони лізли через стіну, він вискочив на них зверху й закричав: «Ну що, з кольта вам вліпити чи з нагана?!» І вони тільки п'ятами накивали. А інший чернець, коли до нього в келію прийшли грабіжники, взяв сковорідку й зробив вигляд, що дзвонить кудись, ніби по телефону: «Алло, на мене напали грабіжники!» тощо. Ті подумали, що він дзвонить у поліцію, і втекли. А ось ще був випадок: здоровенний бугай, справленій гігант, схопив за горло якогось пастуха, щоб його задушити. Бідний пастух від страху витріщив очі так, що цей бугай навіть запитав: «Що ти на мене так дико вирячився?» - «Дивлюся, на яке дерево тебе закинути», - прохрипів пастух. Лиходій злякався й відпустив його!..

Тому я й кажу, що не треба бентежитися. Треба бути холоднокровним й працювати мізками. Тому що коли не працюють мізки, то просто через дурість можна навіть вчинити зраду. Що б не відбувалося, треба молитися, думати й діяти. Найкраще — це завжди намагатися духовно протистояти у важкій ситуації. Однак сьогодні відсутня відвага в обох її видах. Нема ні духовної відваги, яка народжується від святості й відваги до Бога й допомагає переборювати труднощі духовно, ні відваги звичайної, яка потрібна, щоб не злякатися в небезпечній ситуації. Для того, щоб стримати якесь велике зло, треба мати велику святість, у протилежному ж випадку для подолання зла не знайдеться підстав. Якщо в монастирі в когось із братства є духовна відвага, то ось побачиш, як цей чернець затаврує на місці того, хто прийшов зі злою метою: однією ногою у дворі монастиря, а іншою — за його огорожею! Він «вистрілить» у голову зловмисника по-духовному: не з пістолета, а з чоток; він ледь помолиться, і лиходій знерухоміє. Застигне, як вартовий! Якщо в братстві є хтось у стані духовному, то він і зло загальмує, і людям допоможе, і для обителі буде охороною. Мироносиці не рахувалися ні з чим, тому що перебували в духовному стані й довірилися Христові. Бо якби вони не були в духовному стані, то хіба довірилися б Йому й хіба зробили б те, що зробили?

У духовному житті найбільший боягуз може здобути велику мужність, якщо довірить себе Христу, божественній допомозі. Він зможе піти на передову, зможе поборотися з ворогом і перемогти. А що стосується тих нещасних людей, які хочуть скоїти зло, то вони бояться, навіть якщо мають відвагу. Тому що вони відчувають за собою провину й ґрунтуються тільки лише на власному варварстві. Людина ж Божа має божественні сили, і справедливість теж на її боці. Ось маленьке собача заледве погавкає, а вовк уже втікає, тому що чує за собою провину. Бог влаштував так, що навіть вовк боїться маленької шавки, тому що в будинку господаря правда на її боці. Тим більше лякається людина, яка хоче зробити зло тому, хто має в собі Христа! Тому будемо боятися лише одного Бога, а не людей, якими б злими вони не були. Страх Божий навіть найбільшого боягуза робить сміливцем. Наскільки людина єднається з Богом, настільки їй нічого не страшно.

Бог допоможе в труднощах. Але для того, щоб Бог дав божественну силу, треба, щоб і людина дала те мале, що вона може дати.

 

ГЛАВА ЧЕТВЕРТА

Про те, що для людини віруючої мучеництво є торжеством

 

Для того, щоб становище виправилося,

 декому потрібно буде загинути в бою

Тяжкі роки!.. Ми чекаємо на потрясіння. Знаєте, що таке потрясіння? Якщо ви не перебуваєте хоч трішки в духовному стані, то вам не встояти. Збережи нас, Господи, але ми дійдемо ще й до того, що почнуть відрікатися від віри. Прагніть по-братньому згуртуватися, почати жити духовно, з'єднатися з Христом. Якщо ви з'єднаєтеся з Христом, то не боятиметеся ні дияволів, ні мук. У світі люди звідусіль стиснуті й залякані. Але чого боятися, коли перебуваєш біля Христа? Пам'ятаєте святого Кирика?[117] Він мав три роки від народження, а тиранові, який хотів його «просвітити», дав стусана. Читайте житія святих, вони дуже помічні для душі, тому що, читаючи їх, людина зв'язується зі святими, і в ній розпалюється благоговіння й налаштування до жертовності.

Це життя не для того, щоб влаштуватися якомога тепліше. Помирати так помирати — давайте ж, принаймні, помремо як годиться! Якщо ми однаково нічого іншого не робимо, то, якщо Бог удостоїть нас мучеництва, хіба це буде погано? Одного разу до мене в келію прийшов якийсь погонич мулів, весь у сльозах, і сказав мені: «Сьогодні вночі сам не залишайся. Тебе задумали вбити». — «Хто?» — запитую. «Їх, — відповідає, — чоловік п'ятеро-шестеро». Він супроводжував п'ятьох чи шістьох безбожників. Хто їх знає, яка в них була програма перебування на Святій Горі. Вони порахували його за дурника й вели при ньому свої розмови, а він, лише почувши про це, прийшов і попередив мене. Ввечері, тільки я приліг, як чую собачий дзвіночок[118]. Дивлюся у вікно й бачу трьох хлопців. «А ну, — кричать, — діду, відкривай!» Я кажу: «Хлопці, чого ви хочете? Ви навіщо в таку пору вештаєтесь, у вас що, мізків нема? На вас же підозра впаде! Інших-ось вже всіх пересадили. А бажання розмовляти в мене нема». — «То ми, — запитують, — завтра прийдемо? Скажи, коли приходити?» — «Ви приходьте завтра коли захочете, а я, якщо зможу, побачуся з вами». Прогнав їх. Дивлюся, світло від ліхтарика не віддаляється. Вони зупинилися трохи вище[119]. Я підвівся, одягнувся, облачився в чернечу схиму й став їх чекати. Всередині в мене був мир. На другий день прийшли три компанії по троє людей, але з тих, нічних, ніхто не з'явився. І вони, звичайно ж, знають, що грошей у мене не знайдуть, тому що в мене їх нема. Вони повстають проти мене тільки з духовних причин. А іншим разом прийшов до мене в келію якийсь чолов'яга здоровенний, як горила, і сів неподалік. А я в той час саме розмовляв з однією групою й говорив їм: «Та ви тільки для парадів і годитеся, а не для боїв! Христос приніс Себе в Жертву! У нас є Православ'я!

Святі пішли на муки й теж нам допомагають. А якби не згинули вони, хто знає, що сталося б з нами». Всі ці слова довели того, що сидів неподалік, до люті. Люди приходили, йшли геть, а він задумав щось і постійно сидів на одному місці. Від нього віяло холодом. Нарешті пішли й останні. «Ну, давай, — кажу йому, — вже стемніло, ти куди збираєшся йти?» — «Це питання, — відповідає він, — мене не цікавить». — «Воно, — відповідаю, — мене цікавить. Йди давай!» Отут він на мене накинувся й схопив за горло. «Ну що, — засичав, — ти зі своїми богами!» Це «зі своїми богами» зачепило мене так, ніби він зневажив Бога. Я що ж, ідолопоклонник? «З якими ще, — кажу, — «богами», безбожнику? Я служу Богу Єдиному в Трійці! Ану забирайся звідси!» Штовхнув я його, він упав на землю й скорчився. А як він опинився за дверима, я навіть не зрозумів. «Якщо мене підвісять ногами догори, — подумалося тоді, — то хоч грижа[120] на місце стане». Цей безбожник залишився до кінця й, видно, хотів із мною поквитатися, якщо так схопив мене за горло й почав душити.

Той, хто зважився на смерть, нічого не боїться

Сьогодні для того, щоб дати відсіч труднощам, людина повинна мати в собі Христа. Від Христа вона буде діставати божественну розраду для того, щоб мати самовідданість. Якщо ж цього не буде, то що відбудеться у важкий момент? Я читав десь, що Абдул-Паша[121] забрав зі Святої Гори п'ятсот юнаків. З них одні були послушниками, а інші ховалися на Святій Горі від турків. Мабуть, тоді, у роки грецького повстання, юнаки прибували на Святу Гору, щоб врятуватися, тому що турки забирали молодих хлопців і робили з них яничар[122]. Якщо юнаки не відрікалися від Христа, то Абдул-Паша вішав їх на вежі в Урануполісі. Скількох молодих людей захопив він на Святій Горі, і всього лише п'ятеро з них пішли на мучеництво! Інші відреклися від Христа й стали яничарами. Необхідна відвага: це не жарти. Якщо людина відчуває себе несправедливо скривдженою, якщо в неї є самолюбство, то вона не має в собі божественної сили. Як така людина поведеться, опинившись у подібній настільки нелегкій ситуації?

На мене справила велике враження розповідь одного єпископа з Патріархії. Спочатку я говорив йому: «Ну що ж це таке? З одного боку насувається екуменізм, з іншого — сіонізм, сатанізм. Незабаром замість двоголового орла будемо віддавати шану дворогому дияволу!» — «Сьогодні, — відповів він мені, — нелегко знайти такого єпископа, яким був Паїсій II, єпископ Кесарійський»[123]. Що ж робив Паїсій II? Коли він ходив з проханнями до султана, то підперізувався мотузкою, тобто він заздалегідь зважився на те, що турки його повісять. Він немов говорив султанові «Не шукай мотузки і не втрачай часу. Якщо хочеш мене повісити, мотузка готова». Його посилали до султана з нелегкими питаннями, і часто у важких ситуаціях він рятував Патріархію. Коли він зістарився, а треба було знову їхати до султана, через сідло коня перекидали два великі кошики, зв'язані між собою. Один чим-небудь навантажували, а в другий саджали його, і так він подорожував у Константинополь. Одного разу турки видали фірман[124] про призов греків до турецької армії. Християнам було важко служити разом з турками, тому що вони не могли задовольняти необхідні їм релігійні потреби. До того ж і Росія незадовго перед цим зажадала від турків, щоб вони не перешкоджали грекам у відправленні християнських обов'язків. Тоді Патріарх запросив митрополита Паїсія й відправив його до султана. Митрополит, підперезаний мотузкою, знову став перед султаном. Султан сказав йому: «Греки мусять йти в армію, щоб служити батьківщині». — «Так, — відповів йому Владика Паїсій, — я теж згоден з тим, щоб греки служили в армії, бо ці землі здавна належали грекам. Однак у нас різна віра, тому окрема армія греків повинна перебувати в окремому військовому таборі, мати своїх офіцерів тощо. Це необхідно для того, щоб свої релігійні обов'язки греки теж могли відправляти. Вони не можуть молитися разом з вами: у вас рамазан[125], а в нас Богоявлення». — «Дати християнам зброю! — подумав султан. — Це небезпечно!» «Ні-ні, — відповів він митрополитові, — краще не треба їм йти в армію». Іншим разом вірмени подали султанові прохання про те, щоб їм віддали Балуклі[126], і домоглися прихильної відповіді. Після цього обговорювати це питання з султаном пішов митрополит Паїсій. «Балуклі, — сказав йому султан, — повинні забрати вірмени, тому що це місце є надбанням їхніх дідів». — «Так, — відповів йому Паїсій, — вони повинні вбрати її, бо, знаючи, що якесь місце є надбанням наших дідів, ми повинні забрати його собі. Дайте мені документ про передачу Балуклі, і я теж його підпишу, тому що я прийшов сюди як представник Патріархії». Він підписав документ, а потім дістав золотий константинівський дукат[127] і сказав: «Отже, хай вірмени заберуть Балуклі, але тоді ми повинні забрати собі Святу Софію, тому що вона наша. Вона належала нашим дідам, і ви повинні нам її повернути». Сказавши це, він показав султанові золотий зі святим Константаном. На прийом до султана митрополит як свідка взяв одного з російських офіцерів, які прибули тоді на кораблі в Константинополь. Таким чином, султан опинився у важкій ситуації й скасував своє рішення по Балуклі. «Ні-ні, — сказав йому султан, — Балуклі залишається у вас». Тому що йому треба було або скасувати своє рішення, або віддати грекам Святу Софію. Бачите, як? Митрополит Паїсій вертів турками, як хотів! Це тому, що він відважився на смерть. А якщо не зважитися на смерть, то нічого не доможешся. Все починається з цього.

Відречення від віри змивається мучеництвом

Сьогодні більшість хоче, щоб змію з діри витягали інші. Якщо вони не дістають її самі, тоді хай, принаймні, попередять інших: «Обережно! Чи нема там змії?» — щоб ті задумалися. Однак вони не роблять навіть цього. Коли б ми жили в часи мучеників, то з нашим раціоналізмом ми говорили б так: «Я відрікаюся від Бога зовні, але не внутрішньо. У такий спосіб я дістану призначення на таку-то посаду й стану допомагати якомусь біднякові». А в часи мучеників Церква не причащала тих, хто кидав ладан в ідоложертвенний вогонь, такі люди належали до чину плачучих[128]. Ті, хто відрікався від Христа, повинні були змити своє відречення мучеництвом. А в часи іконоборства від християн вимагали палити або кидати на землю ікони, і вони воліли не кидати їх, а ставати мучениками. А ми, якби нам сказали жбурнути ікону, сказали б: «Ну й жбурну її, вона написана в стилі Відродження. Пізніше замовлю собі іншу, візантійську».

  • Геронде, а як ставиться Церква до та ємних християн? Вони не відреклися від Христа?
  • Справжні таємні християни від віри не відрікалися. Приміром, коли турки спалили двадцять сім селищ у Каппадокії, які належали до Фарас, то деякі жителі пішли відтіля далеко, в інші краї, де місцеве населення й не знало, що вони християни. їх вважали за мусульман. І жодного разу не виникло такої ситуації, коли б когось із них прямо запитали: «Ти християнин?», щоб довелося відповісти: «Так, я християнин» або «Ні, я мусульманин». Ці люди — таємні християни. Однак з того моменту, як когось схоплять і скажуть йому: «Ми довідалися, що ти християнин»,    він    повинен    сказати:    «Так,    я християнин». Тобто йому ніколи не можна говорити, що він мусульманин. І в епоху давньої Церкви були віруючі, що таємно прийняли Хрещення, про яких інші думали, що вони не християни. І все-таки, коли було   потрібно,   ці   таємні   християни   відкрито сповідували свою віру. Наприклад, святий Севастіян був воєначальником і таємно прийняв християнське Хрещення. Інші вважали його ідолопоклонником, але він був християнином. Таємно він надавав християнам більшу допомогу. Однак, коли стало відомо, що він християнин, він визнав віру й пішов на мучеництво. В якомусь турецькому селі було багато таємних християн, а староста був священиком. Його ім'я було отець Георгій, але люди називали його Хасаном. Одного разу до нього прийшли турки й донесли про те, що в певному місці, у катакомбах, ховаються християни. «Не турбуйтеся, — сказав він, — я піду подивлюся». Взяв він своїх людей, пішов у ці катакомби й застав там всіх християн, тих, що зібралися разом. Тоді він йде до царських воріт, знімає з гачка єпитрахиль, надягає її й служить їм вечірню! «Необхідно вжити належних заходів, — сказав він їм потім, а турок заспокоїв: — Нікого там нема, це неправдиві чутки». Такі люди не відступники. Однак з тієї хвилини, як християнина почнуть підозрювати й скажуть йому: «Ми бачили, як ти хрестишся! Ти християнин», а він відповість «Ні, я мусульманин», він стає відступником.

Мучеництво й смиренність

Той, хто удостоюється стати мучеником, повинен мати багато смирення і дуже любити Христа. Якщо людина йде на мучеництво егоїстично, то благодать залишить її. Пам'ятаєте Саприкія[129], який вже досяг місця страти, а, однак, відрікся від Христа? «Навіщо ви привели мене сюди?» — запитав він катів. «А що, — запитали його вони, — хіба ти не християнин?» — «Ні», — відповів він. А був священиком! Помисел говорить мені, що він пішов на мучеництво не смиренно, а егоїстично. Він прагнув до мучеництва не заради віри, не заради любові до Христа, і тому Благодать залишила його. Адже якщо людина поводиться егоїстично, вона не приймає Благодаті Божої. Природно, що у хвилину труднощів вона відречеться від Христа.

—     Геронде, ми часто повторюємо, що у важкий момент випробувань Бог дасть силу...

  • Бог дасть силу людині смиренній, що має чисте серце й добре налаштування. Якщо Бог побачить дійсно добре налаштування, смиренність, то Він дасть силу велику. Отже, від налаштування самої людини залежить, чи дасть їй силу Бог.
  • Геронде, ви сказали, що людина повинна мати смиренність і добре налаштування. Тоді виходить,   що   можна  мати   гордість   і   добре налаштування?
  • Говорячи про смиренність, ми зараз маємо на увазі те, що людині потрібно мати її, принаймні, стосовно мучеництва. Можна мати гордість, але у вирішальний момент сказати: «Боже мій, я гордий; однак дай мені зараз трохи сили, щоб я в муках засвідчив любов до Тебе й спокутував мої гріхи». І тоді, якщо людина налаштована смиренно і йде на муки з покаянням, Бог дає їй велику Благодать. Не можна йти на мучеництво з налаштуванням гордим, з помислом, що ти станеш мучеником, що будуть написані твоє житіє, служба й ікона  з   німбом.  Якась  людина   попросила  мене: «Помолись, отче, щоб мені досягнути п'ятого неба». — «Добре, — сказав я їй, — апостол Павло досяг третього неба, а ти хочеш досягти п'ятого?» — «Ну а що ж, — відповіла вона, — хіба не написано, щоб ми шукали "ліпші дари"?» Ти тільки послухай, га! У такому випадку, якщо людина йде на мучеництво для того, щоб мати славу в раю, то їй краще й не думати про мучеництво. Правдивий, справжній християнин, навіть якби він знав, що в раю він знову буде страждати й мучитися, все одно прагнув би в нього ввійти. Не треба думати про те, що якщо ми переносимо якесь страждання тут, на землі, то там, на небі, нам буде краще. Треба залишити ці базарні розрахунки. Ми хочемо Христа. Хай буде мучеництво, хай ми йдемо на нього щодня, хай нас б'ють щоденно, і двічі, і тричі на день — нам нема до цього діла. Нам є діло тільки до одного: бути з Христом.

—    А чи може, Геронде, людина жити в лінощах, а коли буде потрібно, з відвагою визнати Христа?

—   Для того, щоб така людина пішла на це, у неї в серці повинні бути доброта, жертовність. Тому я й сказав вам, що потрібно виробляти в собі благородство, жертовний дух. Один повинен жертвувати собою заради іншого. Пам'ятаєш святого Воніфатія й святу Аглаїду[130]? Там, у Римі, вони вели жахливе життя, але коли сідали обідати, їхній розум спрямовувався до бідних. Спочатку вони поспішали нагодувати голодних, а вже потім їли самі. Незважаючи на те, що вони були поневолені пристрастями, у них були доброта й біль за бідних людей. У них була жертовність, і тому Бог допомогав їм. Аглаїда, незважаючи на своє гріховне життя, любила святих мучеників і піклувалася про їхні святі мощі. Вона веліла Воніфатію разом з іншими слугами з її будинку відправитися в Малу Азію для того, щоб викупити там, зібрати й привезти до Риму святі мощі мучеників. А майбутній мученик, посміхаючись, сказав їй: «Якщо тобі привезуть мої мощі, чи приймеш ти їх?» — «Не жартуй із цим», — відповіла йому Аглаїда. Нарешті святий Воніфатій досяг Тарса й, бажаючи викупити мощі мучеників, відправився в амфітеатр. Там, спостерігаючи за  муками  християн,   він   був   вражений  їхньою витримкою. Підбігши до них і цілуючи їхні узи й рани, Воніфатій просив їх помолитися, щоб Христос дав йому міцність прилюдно визнати себе християнином. Отже, він мучеництвом засвідчив свою віру, його супутники викупили його останки й перевезли їх у Рим, де Ангел Господній уже сповістив Аглаїду про те, що відбулося. Так і збулося те, про що, жартуючи, пророкував Воніфатій перед своїм відходом з Риму. Після цього Аглаїда, роздавши свій маєток, прожила ще п'ятнадцять років у подвизі й убогості й досягла святості[131]. Бачите, їхнє життя склалося так, що спочатку вони захопилися пристрастями й збилися з вірного шляху. Однак у них був дух жертовності, і Бог не залишив їх.

Яка відвага була у святих

  • Думаю, Геронде, що якби я побачила колесо святої Катерини, то померла б зі страху!
  • Якби ти померла ще до того, як тебе почали колесувати, то це було б добре, це було б благословенням Божим. Мука була б, якби тебе почали колесувати, а ти не змогла б цього витримати. Мученики мали добре налаштування, Христос допомагав їм, і тому вони витримували біль.

Яку ж любов до Христа мали святі мученики, яку відвагу! Свята Соломонія зі своїми сімома чадами[132] — один по одному замучені були всі. Святий Лонгін[133] влаштував частування для воїнів, які прийшли його схопити, і прийняв їх у свій дім. Ті, що прийшли, квапили його показати Лонгіна, щоб відітнути йому голову, а він говорив їм: «Я покажу вам його!» Коли він сказав їм, що Лонгін це він і є, то вони завагалися, але святий переконав їх виконати доручене. І вони відсікли йому голову. А яка витримка була у святого Гедеона Каракальського. «Ріжте руку, — сказав він катам, — ріжте й ногу, ріжте й ніс! Щоб багато не говорити, ріжте все!» Разюче! Але для того, щоб досягти такого рівня, людина повинна не любити саму себе, а любити Бога. Мати, рятуючи своє дитя, йде у вогонь. Вона не відчуває болю, тому що її любов сильніша, ніж опік полум'я. Її любов до дитини пересилює біль. Наскільки ж сильнішою за біль повинна бути любов до Христа!

Для святого, що йде на мучеництво, любов до Христа перевершує біль і нейтралізує його. Ніж ката був для мучеників ніжнішим від скрипкового смичка. Коли розпалюється любов до Христа, мучеництво стає торжеством: у цю мить вогонь прохолоджує краще, ніж купання, тому що його горіння губиться в горінні божественної любові. Здирання шкіри відчувається, як ласка. Божественні муки захоплюють серце, захоплюють голову, і людина стає божевільною: вона не відчуває ні болю, ні чогось іншого, оскільки її розум перебуває в Христі і її серце переповнюється радістю. А скільки святих йшли на мучеництво й переживали таку радість, немов йшли на торжество! Святий Ігнатій біг на місце муки й кричав: «Дайте мені перетерпіти муки, дайте мені бути роздертим звірами!» Таку радість, яку відчував він, не переживає навіть закоханий юнак, який говорить: «Я хочу одружитися з нею, і мені нема діла ні до матері, ні до батька!» «Божевілля» святого Ігнатія було більше, ніж божевілля закоханого юнака.

Усі святі заради любові до Христа вчинили подвиг. Святі мученики пролили свою кров. Преподобні отці пролили піт і сльози й, подібно до гарних знавців лікарських трав, поставили духовні досліди на самих собі, від любові до Бога й людини — ікони Бога — вони виморили себе, щоб залишити нам свої духовні рецепти. З їхньою допомогою ми попереджуємо зло або лікуємо свою духовну хворобу й стаємо здоровими. А якщо ми ще й будемо прагнути з любочестям наслідувати їх у їхніх подвигах, то можемо навіть досягти святості.

Але, звичайно, всі подвиги преподобних, пости, чування тощо, і навіть страждання всіх святих мучеників не порівняєш зі стражданням Господа нашого, тому що Христос божественно допомагав усім, хто страждав заради Нього, і біль кожного з них робився солодким від Його великої любові. Однак для самого себе Христос зовсім не використав Свою божественну силу й від великої любові до свого творіння вистраждав Своїм чутливим Тілом великий біль. Стати дійсно людиною [не тільки зовні, але] і внутрішньо можна, лише відчувши цю любов Христа до людини. Інакше ти будеш навіть байдужішим, ніж творіння Божі, тому що, відчувши страждання Господа, померкло сонце, не маючи сили на це дивитися. І земля, побачивши це, жахнулася, а камені розпалися на частини. І гроби стряслися настільки сильно, що пробудили зі сну багатьох давно померлих і випустили їх геть висловити свою незгоду з тим, як невдячно поставилися люди до Бога — свого Благодійника й Ізбавителя.

Чернець і мучеництво

Геронде, якщо людина не займається духовним діянням як слід, то під час труднощів чи буде в неї достатньо віри в те, що Бог допоможе їй для того, щоб прикликати Його на допомогу? Або ж ми заспокоюємо себе помислом, що під час випробувань Бог допоможе нам тільки для того, щоб уникнути   клопотів приготування?

  • Треба готуватися. Якщо ти не сієш, то як Бог благословить твою пшеницю врожаєм? Людина повинна сіяти, а Бог дасть їй відповідно до того, що вона сіє. І в армії кажуть: «Будь готовий!»
  • Геронде, як нам готуватися?
  • Коли вважається, що людина приготувалася до чогось? Якщо війська перебувають у стані бойової готовності, то солдати постійно готові: вони вже в чоботях, з автоматами, з патронами й чекають наказу.
  • А скільки може тривати цей стан бойової готовності?
  • По-різному. Чернець повинен бути готовим завжди, і тоді він нічого не боїться. Чого йому боятися? Смерті? Але вона відчинить для нього райські двері, тому що під могильною плитою приховано ключ від вічності. Крім того, чернець, коли би він не помер, перебуває в покаянні. Його втеча зі світу і його схима свідчать про це. Чернець кається й потім переходить до тонкого духовного діяння. Наскільки множиться любов ченця до Бога й ближнього, настільки зменшується його любов до самого себе. І тоді набуває чинності те, про що пише апостол Павло: «Ніщо не може відлучити нас від любові Христової» .

Людей мирських думка про муки змушує зі страху вдаватися до Бога й волати: «Христе мій, Пресвята Богородице!» — тоді як чернець хоче завжди бути з Богом, тому що він любить Його. Багато хто з мирських людей роблять добро, тому що бояться потрапити у вічну муку. Чернець же робить добро з вдячності, щоб віддячити Богові, своєму Благодійникові.

—   Геронде, як мені усвідомити, що таке мучеництво, подвижництво?

— Для того, щоб трішки зрозуміти, що таке мучеництво, хоча б приймай з радістю презирство інших. А якщо хочеш трохи усвідомити, що є подвижництвом, то, якщо не можеш постити сорок днів, як Христос, тримай піст хоча б у середу, коли Його зрадили, і у п'ятницю, в яку Його розіпнули[134]. Ті, хто хоче мучеництвом засвідчити свою любов до Христа, можуть за відсутністю мучеництва проявляти цю любов, від якої вони згоряють, у вигляді тілесного подвигу за палаючі душі покійних, щоб ті знайшли трохи заспокоєння. Подвижництво — це таке ж торжество, як і мучеництво, тому що [і в тому і в іншому випадку] людина уникає кожної людської втіхи й знаходить втіху божественну.

Святі мученики відчували велику радість тому, що їм давалася сприятлива можливість перетерпіти муки. З мучеництва в духовному житті почався аскетизм Коли прийшов до влади Константин Великий, він звільнив християн з темниць, де вони (деякі з них були покалічені) чекали смерті. Муки закінчилися. Але звільнені дуже засмутилися, тому що, перебуваючи в темницях, вони очікували своєї черги на мучеництво, а тепер святий Константин Великий їм усе зіпсував. Вони з радістю очікували мучеництва, а дочекалися волі. І тоді — від любові до Бога й полум'яного бажання, що горіло у них, постраждати за Христа — вони пішли зі світу. І тим мукам, яким піддали б їх Діоклетіан і Максиміліан, вони в подвижництві піддавали самі себе. Один ішов і підвішував себе за руки мотузками на дереві: він молився з болем, але божественно радів. Інший заради любові до Христа зв'язував себе. «Так, — говорив, — мене зв'язав би Діоклетіан». І, мучачи себе таким чином, вони зазнавали великої радості. З цього божественного божевілля, із цього божественного навіженства почали першими й заради любові до Христа присвятили себе подвижництву. Потім їхній подвиг почали наслідувати інші. Так у нашу віру ввійшов аскетизм. А треті, найбільш «навіжені», казали: «Ми вівці Христові!» — і харчувалися тільки травою з землі. Це були так звані «воски»[135]. Вони настільки сильно відчували благодіяння Боже й власну незначимість, що говорили: «Я, невдячна тварина, все життя буду харчуватися травою». І вони робили це. їхнє серце злітало від любові до Христа. «Хіба, — казали вони, — я не Христова вівця? Отже, буду харчуватися травою» Але згодом це було заборонено Церквою, тому що мисливці, приймаючи цих пустельників за диких тварин, убивали багатьох з них.

Сьогодні люди не можуть зрозуміти цього, вважають це божевіллям. «Навіщо харчуватися травою, подібно до тварини? — говорять вони. — Який зміст у тому, щоб у такий спосіб висіти на мотузках і мучити своє тіло?» Але пам'ятаєш, що говорить авва Ісаак: «О, якби Бог удостоїв нас здійснювати такі безчинства». Дай же Боже досягти цього духовного «безчинства» і нам.

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

ЗАЛЕЖНІСТЬ ВІД НЕБА

 

«Божественній допомозі не

можуть зашкодити ні люди, ні біси.

Ні для Бога, ні для святої людини

нема нічого важкого.

Перешкодою є

лише наше людське маловір'я.

Своїм маловір'ям ми перешкоджаємо

великим божественним силам

наблизитися до нас»

 

ГЛАВА ПЕРША

Про те, що Бог промишляє про людину

 

«Шукайте насамперед Царства Божого»

Геронде,   авва  Макарій   говорить,   що   Бог подасть нам небесні блага, і ми віруємо в це. Чи повинні ми вірити й у те, що Він подасть нам і блага земні, які не є настільки суттєвими?

—Які земні блага?

  • Те, у чому ми маємо потребу.
  • Ось це ти правильно сказала. Бог любить Своє  творіння, Свій образ і піклується про те, що йому  необхідне.
  • У це потрібно вірити й не тривожитися?
  • Якщо людина в це не вірить і сама б'ється над  тим, щоб ці блага здобувати, то вона буде страждати. Але  людина, яка живе духовно, не втрачає витримки навіть  у тому випадку, якщо Бог не дасть їй земного й  матеріального. Якщо ми шукаємо найперше Царства  Божого, якщо пошук цього Царства є нашою єдиною  турботою, то дасться нам і все інше. Хіба Бог покине Своє  творіння напризволяще? Якщо ізраїльтяни залишали на наступний день манну, яку давав їм Бог у пустелі, то вона починала гнити. Бог влаштовував так для того, щоб вони покладалися на божественний промисел.

Навіть слів «шукайте насамперед Царства Божого» ми ще не зрозуміли. Або ми віруємо [і довіряємо Богові] або не віруємо [і тому самі повинні піклуватися про необхідне]. Коли я поїхав жити на Синай, у мене зі собою нічого не було. Але я зовсім не думав про те, що буде зі мною в пустелі серед незнайомих людей, що я буду їсти і як жити. Келія святої Єпістімії, де я мав поселитися, була вже давно закинута, залишена людьми. Я нічого не просив у монастиря, не бажаючи його обтяжувати. Якось мені принесли з монастиря хліб, і я повернув його назад. Навіщо мені було турбуватися, якщо Христос сказав: «Шукайте насамперед Царства Божого». Води й тої було дуже мало. Рукоділля я ніякого не знав. Ось і запитай тепер, як я жив і як заробляв на хліб. Єдиним інструментом, який я мав, були ножиці. Я роз'єднав їх на дві половинки, заточив до каменя, взяв дощинку й почав вирізати іконки. Працював і творив Ісусову молитву. Я швидко навчився різьбити, вирізав увесь час той самий малюнок і п'ятиденну роботу закінчував об одинадцятій годині. Не тільки не терпів нестатків, але ще й бедуїнчикам допомагав. У якийсь період я займався цим багато годин на день, а потім дійшов до такого стану, що не хотів займатися рукоділлям, але водночас бачив і те, які нестатки терпіли бедуїнчики. Для них було великим благословенням отримати в подарунок шапочку й пару сандалів. І в мене з'явився помисел: «Я прийшов сюди, щоб допомагати бедуїнам чи ж для того, щоб молитися за весь світ?» Тому я вирішив скоротити рукоділля, щоб менше відволікатися й більше молитися. Думаєш, я чекав, що мені хтось буде допомагати? Звідки? Бедуїнам самим нічого було їсти. Монастир був далеко, а з іншого боку починалися незаселені місця. Але ось у той самий день, коли я обмежив роботу для того, щоб більше часу віддавати молитві, до мене прийшов один чоловік. Я тоді був біля келії, він побачив мене й сказав: «Ось, візьми ці сто золотих. Будеш і бедуїнчикам допомагати, і розпорядку своєму будеш слідувати, і молитися». Я не стримався, на чверть години залишив його самого й пішов у келію. Промисел і любов Божа привели мене до такого стану, що я не міг стримати сліз. Бачиш, як влаштовує все Бог, коли в людині є добре налаштування? Тому що скільки б міг дати цим нещасним я? Я давав одному, відразу приходив другий: «Мені отець не дав!» — потім третій: «Мені отець не дав!..»

  • Геронде, а чому ми, багато разів відчувши  всесилля Боже, не бачимо Його промислу про нас?
  • Це диявольська пастка. Диявол кидає попіл в  очі людині для того, щоб вона не бачила промислу  Божого. Бо якщо людина побачить промисел Божий, то  її гранітне серце зм'якне, стане чуйним і вихлюпне  славослів'я. А це дияволу не на руку.

Людина часто намагається влаштувати

все без Бога

Якась людина почала займатися розведенням риб і постійно говорила: «Слава Тобі, Боже!» — тому що постійно бачила божественний промисел. Вона розповідала мені, що в рибки з моменту її запліднення, коли вона ще малюсінька, як головка шпильки, є мішечок з рідиною, якою вона харчується доти, поки не виросте й не стане здатною самостійно поїдати водяні мікроорганізми. Тобто рибка дістає від Бога «сухий пайок»! Якщо ж Бог турбується навіть про рибок, то наскільки більше Він турбується про людину! Але часто людина все влаштовує й вирішує без Бога. «У мене, — каже, — буде двоє дітей [і вистачить]». З Богом вона не рахується. Тому й відбувається стільки нещасних випадків і гине стільки дітей. У більшості сімей народжується двоє дітей. Але одну дитину збиває машина, друга занедужує й помирає, і батьки залишаються бездітними.

Коли батькам, співтворцям Бога, важко забезпечити своїх дітей, незважаючи на докладені зусилля, їм треба, здійнявши руки до неба, смиренно просити допомоги у Великого Творця. Тоді радіють і Бог, Який допомагає, і та людина, яка приймає Його допомогу. Коли я був у монастирі Стоміон, то познайомився з одним багатодітним батьком. Він був польовим сторожем в якомусь селі Епіру, а сім'я його жила в Коніці — пішки йти чотири з половиною години. Він мав дев'ятеро дітей. Дорога у те село проходила через монастир. Ідучи на службу й повертаючись додому, сторож заходив в обитель. Заходячи по дорозі назад, він просив у мене дозволу самому запалити лампади. Незважаючи на те, що, запалюючи їх, він проливав олію на підлогу, я дозволяв йому це, я волів потім витерти підлогу, але не засмучувати його. Щоразу, виходячи з монастиря й відійшовши метрів на триста, він робив зі своєї рушниці один постріл. Не знаходячи цьому пояснення, я вирішив наступного разу поспостерігати, за ним з того моменту, як він увійде в храм, і доти, поки не вийде на Коніцьку дорогу. Так я дізнався, що спершу він запалював лампади в храмі, потім виходив у нартекс[136] і запалював лампаду перед іконою Божої Матері над входом. Потім він брав на палець олії з лампади, вставав навколішки, протягував руки до ікони й говорив: «Матір Божа, у мене дев'ятеро дітей. Дай їм трохи м'ясця!» Сказавши це, він мазав олією, яка було в нього на пальці, приціл на рушничному стволі й йшов геть. У трьохстах метрах від монастиря, біля одної шовковиці, на нього чекала дика кізка. Як я вже сказав, він робив постріл, убивав її, відносив у печеру, яка знаходилася неподалік, там білував і ніс своїм дітям м'ясо. Це відбувалося щоразу, коли він повертався додому. Я був захоплений вірою польового сторожа й промислом Божої Матері. Через двадцять п'ять років він приїхав на Святу Гору й розшукав мене. Під час розмови я мимоволі запитав його: «Як твої діти? Де вони?» У відповідь він, спершу вказав рукою на північ і сказав: «Одні в Німеччині», а потім, простягши руку до півдня, додав: «А інші в Австралії. Слава Богу, здорові». Ця людина берегла в чистоті від безбожних ідеологій і свою віру, і себе самого, тому Бог не залишив його.

Благословення чудесного божественного

промислу

—    Іноді, Геронде, у мене виникає якесь  бажання, і Бог його виконує без мого прохання до  Нього. Як це відбувається?

—   Бог піклується про нас. Він бачить наші потреби,  наші бажання й, коли щось служить нам на благо, Він  подає нам це. Якщо людині в чомусь необхідна допомога,  то Христос і Пресвята Богородиця допомагають їй. Коли  старця Філарета[137] запитували: «Чим тобі допомогти,  Геронде? У чому ти маєш потребу?» — він відповідав:  «Те, у чому я маю потребу, мені пошле Матір Божа». Так і відбувалося. Коли ми довіряємо себе Господу, Він, наш Добрий Бог, стежить за нами й піклується про нас. Як добрий Управитель Він дає кожному з нас те, що потрібно. Він входить навіть в деталі наших матеріальних потреб. І для того, щоб ми усвідомили Його турботу, Його промисел, Він дає нам рівно стільки, скільки нам потрібно. Не чекай, проте, того, щоб спочатку Бог дав тобі що-небудь, ні, колись сам віддай Богові всього себе. Тому що якщо ти постійно просиш щось у Бога, а сам з довірою не віддаєш себе Йому, то з цього видно, що в тебе є свій власний будинок, і ти далекий від вічних небесних обителей. Ті люди, які все віддають Богові й самі цілком віддаються Йому, вкриті великими Божим куполом і захищені Його божественним промислом. Довіра до Бога є нескінченною таємничою молитвою, яка у необхідний момент безшумно приваблює Божественні сили туди, де в них є потреба. І тоді Його любочесні діти нескінченно, з великою вдячністю славословлять Його.

Коли отець Тихон поселився в келії Чесного Хреста, у ній не було храму, у якому він мав потребу. Навіть грошей на будівництво в нього не було — нічого, крім великої віри в Бога. Якось раз, помолившись, він відправився в Карієс з вірою в те, що Бог допоможе йому з грішми, необхідними для будівництва церкви. На шляху до Карієсу його здалеку покликав настоятель Ільїнського Скиту. Коли отець Тихон наблизився до нього, той сказав: «Один добрий християнин з Америки надіслав ці долари, щоб я дав їх якомусь подвижникові, у якого нема храму. У тебе саме храму і нема, візьми ж ці гроші й збудуй». Отець Тихон розплакався від розчулення й вдячності до Бога, Сердцезнавця, Який потурбувався про храм ще до того, як отець Тихон Його про це просив — так що, коли він помолився за це, гроші були вже готові.

Якщо людина довіряється Богові, то Бог не залишає її. І дійсно: якщо завтра о десятій годині тобі щось знадобиться, то (якщо ця потреба не перевищує межі розумного й річ дійсно необхідна) за чверть десята або о пів на десяту Бог буде мати її готовою для того, щоб дати тобі. Наприклад, завтра о дев'ятій тобі потрібне горнятко. За п'ять хвилин до дев'ятої воно вже буде в тебе. Тобі потрібні п'ятсот драхм У час, коли вони потрібні, з'являються рівно п'ятсот драхм, причому не п'ятсот десять і не чотириста дев'яносто. Я помітив, що якщо мені, приміром, потрібно щось завтра, то Бог подбав про це вже сьогодні. Тобто ще до того, як мені подумати про це, подумав про це Бог. Він подбав про необхідне заздалегідь і дає його в той час, коли це потрібно. Я зрозумів це, бачачи, скільки часу потрібно для того, щоб якась річ прийшла до мене звідкись точно в той самий час, коли вона мені потрібна. Отже, Бог піклується про це заздалегідь.

Коли ми від любочестя радуємо Бога своїм життям, то Він подає независні благословення Своїм любочесним дітям у той час, коли вони їм потрібні. Потім все життя проходить у благословеннях божественного промислу. Я можу годинами наводити вам приклади чудесного Божого промислу.

Коли я був на війні, брав участь у бойових операціях, мав Євангеліє, і я його комусь віддав. Потім я говорив: «Ех, якби в мене було Євангеліє, то як би воно мені допомагало!» На Різдво в нашу частину, що перебувала тоді в горах, надіслали двісті посилок з Месолонги. Із двохсот посилок Євангеліє було тільки в тій, що дісталася мені! Це було Євангеліє старого видання, з картою Палестини. У посилці була й записка: «Якщо тобі потрібні й інші книги, то напиши, і ми тобі їх надішлемо».

Іншого разу, коли я вже був у монастирі Стоміон, мені знадобилася лампада для храму. Одного ранку, на зорі, я зійшов у Коніцу. Проходячи повз якийсь будинок, почув, як дівчина говорить своєму батькові: «Тату, чернець іде!» Той вийшов мені назустріч і сказав: «Отче, я дав обітницю пожертвувати Матері Божій лампаду. Візьми ці гроші й купи її сам». І він дав мені п'ятсот драхм — рівно стільки, скільки коштувала лампада у 1958 році.

Та й зараз, коли в мене виникає якась потреба, Бог відразу ж покриває її. Наприклад, якщо я хочу напиляти дров і не можу, то дрова за дві секунди приходять самі. Перед тим, як приїхати до вас, я отримав посилку, у ній було п'ятдесят тисяч драхм — рівно стільки, скільки мені було потрібно. Ще приклад: дав я комусь у благословення ікону «Достойно є». На другий день мені приносять «Іверську»! А цього літа, поки не пройшов дощ, у мене зовсім не було води. Зараз покрапало трохи, і за день я набираю [від сили] півтори банки води. У цистерні залишилася вода з минулого року, але вона протухла. Як же влаштовує все Бог! У мене є бочка з водою. Щодня приходить стільки народу — п'ють, вмиваються, вони ж впрівають, а рівень води опускається тільки на чотири-п'ять пальців! Одна бочка на сто п'ятдесят-двісті осіб — і не порожніє! При цьому одні часом занадто відкривають кран, інші забувають його закрити, і вода витікає, але при цьому не закінчується!

Ввірення себе божественному промислу

Людина, яка стежить за Божими благодіяннями, вчиться ставити себе в залежність від божественного промислу. І потім вона вже відчуває себе, як дитина в колисці, яка, як тільки залишить її матір, починає плакати і не замовкає, поки мама знову не прибіжить до неї. Велике діло — довірити себе Богові! Коли я тільки прийшов у монастир Стоміон, я не мав де жити. Вся обитель була завалена будівельним сміттям. Біля огорожі я знайшов якийсь кут, трохи прикрив його зверху і ночі проводив там сидячи, тому що лежачи я б там не помістився. Одного разу до мене прийшов один знайомий ієромонах і запитав: «Слухай, та як же ти тут живеш?» — «А що, — запитав я його у відповідь, — люди мирські мали більше за нас? Коли Канаріс попросив позики, йому сказали: "У тебе нема Батьківщини", на те він відповів: "Батьківщину ми відвоюємо". Якщо така віра була в людини мирської, то чи нам не мати довіри до Бога? Якщо Матір Божа привела мене сюди, то невже, коли прийде час, Вона не подбає про Свою обитель?» Й, дійсно, помалу як усе чудово влаштувала Пресвята Богородиця! Пам'ятаю, коли майстри заливали бетоном перекриття стелі в згорілих келіях, закінчувався цемент. Залишалося забетонувати ще третину перекриття. Підходять до мені майстри й кажуть: «Цемент закінчується. Треба класти в бетон більше піску й менше цементу для того, щоб забетонувати все». — «Ні, — відповів я їм, — не розбавляйте, продовжуйте, як почали». Привезти ще цементу було неможливо, тому що всі мули були на полі. Майстрам треба було дві години йти до Коніци, потім ще дві години до поля, шукати там на пасовищі мулів. Скільки б вони згаяли часу... А потім у людей були й свої власні справи, прийти в інший день вони б не змогли. Дивлюся: залили дві третини перекриття. Я зайшов у церківку й сказав: «Володарко моя, що ж тепер?! Прошу Тебе, допоможи нам!» Потім вийшов я з храму...

  • І що потім, Геронде?
  • І перекриття закінчили, і цемент зайвий  залишився!
  • А майстри це зрозуміли?
  • Як не зрозуміли! Яка ж велика іноді допомога  Бога й Пресвятої Богородиці!

Бог використає все во благо

  • Геронде, іноді ми починаємо якусь справу,  і з'являється безліч перешкод. Як зрозуміти, чи від  Бога вони?
  • Розглянемо, чи нема в цьому нашої провини.  Якщо ми не винні, то перешкода від Бога й служить для  нашого блага. Тому не потрібно хвилюватися, що справа  не зроблена або затягується із завершенням. Якось,  кваплячись у  терміновій справі, я йшов з монастиря  Стоміон до Коніци. На якійсь складній ділянці дороги  (я називав це місце  Голгофою) я  зустрів одного  монастирського знайомого, дядечка Анастасія, з трьома  навантаженими мулами. На крутому підйомі в'ючні сідла  з'їхали набік, і одна тварина була на самому краю прірви - от-от зірветься вниз. «Бог тебе послав, отче!» — зрадів  дядечко Анастасій. Я допоміг йому перев'ючити мулів,  потім ми вивели їх на дорогу. Там я залишив його й  продовжив свій путь. Пройшов уже чималий відрізок  шляху, як стежка вперлася у завал. Тільки що зійшов  великий, триста метрів довжиною, зсув, який зім'яв  стежку. Дерева, каміння — все віднесло вниз, у річку.  Якби я не затримався з мулами, то опинився б у цьому  місці саме під час зсуву. «Дядечку Анастасію, — сказав я, - ти мене врятував, Бог тебе послав».

Христос з висоти бачить, як діє кожен з нас, знає, коли і як Сам Він буде діяти для нашого блага. Він знає, як і куди нас повести, аби тільки ми попросили в Нього

допомоги, відкривали перед Ним свої бажання й давали Йому все влаштовувати Самому. Коли я був в афонському Філофіївському монастирі, то хотів піти в пустелю. Я думав поселитися на якомусь пустельному острові і вже домовився із човнярем, щоб він приплив і забрав мене, але, зрештою, він не з'явився. Так влаштував Бог, тому що я був ще недосвідчений і на пустельному острові дуже б пошкодився, я став би там жертвою бісів. Тоді, зазнавши невдачі з островом, я запалав бажанням піти на Катунаки. Мені була до душі Катунакська пустеля, я молився за те, щоб опинитися там і готувався до цього. Я хотів поселитися й подвизатися поруч зі старцем Петром — мужем високого духовного життя. Однак сталася подія, яка змусила мене поїхати не на Катунаки, а в Коніцу. Одного разу ввечері після повечір'я, я усамітнився у свою келію й допізна молився. Близько одинадцятої години приліг відпочити. О пів на другу ночі мене розбудив стукіт у монастирське било, що скликав братію в храм на нічні чування. Я спробував підвестися, але не зміг. Невидима сила скувала мене, і я не мав сили поворухнутися. Я зрозумів, що відбувається щось особливе. До полудня я залишався прикутим до ліжка. Я міг молитися, думати, але зовсім не міг поворухнутися. Перебуваючи в такому стані, я, як по телевізору, побачив з одного боку Катунаки, а з іншого боку — монастир Стоміон у Коніці. Із сильним бажанням я спрямував очі в бік Катунак, і тоді якийсь голос ясно сказав мені: «Ти підеш не на Катунаки, а в монастир Стоміон». Це був голос Пресвятої Богородиці. «Матір Божа, — сказав я, — я просив у Тебе пустелі, а Ти посилаєш мене у світ?» І я знову почув той самий голос, що суворо говорив мені: «Підеш і зустрінеш таку-то людину. Вона дуже допоможе тобі». Я відразу ж звільнився від цих невидимих пут, і серце моє сповнилося Божественної Благодаті. Потім я пішов і розповів про те, що трапилося, духівникові. «Це воля Божа, — сказав мені духівник. — Однак — не говори нікому про це. Скажи, що за станом здоров'я (а в мене тоді були кровотечі) тобі потрібно залишити Афон, і їдь геть».

Я хотів одне, але в Бога був Свій план. Я думав тоді, що воля Божа була в тому, щоб я відродив обитель у Коніці. Так я виконував й обітницю, дану мною Божій Матері, коли був на війні. «Мати Божа, — попросив я її тоді, — допоможи мені стати ченцем, а я три роки працюватиму й упорядкую Твою згорілу обитель». Але, як стало зрозуміло згодом, головною причиною того, що Пресвята Богородиця послала мене туди, була необхідність допомогти вісімдесятьом сім'ям, які спокусилися в протестантство, повернутися в Православ'я.

Бог часто допускає чомусь відбутися заради користі багатьох людей. Він ніколи не робить одне тільки добро, але по три-чотири добра разом. І злу Він ніколи не допускає статися, якщо з нього не відбудеться багато добра. Усе, і помилки, і небезпеки, Він використовує на нашу користь. Добро й зло між собою перемішані. Добре б було, якби вони були порізно, але втручаються особисті людські інтереси й переплутують їх між собою. Однак Бог має користь навіть із цієї плутанини. Тому мусимо вірити, що Бог допускає відбутися тільки тому, з чого може вийти добро, тому що Він любить Своє творіння. Наприклад, Він може допустити якусь малу спокусу для того, щоб уберегти нас від спокуси більшої. Якось один мирянин був на престольному святі в якомусь святогорському монастирі. Там він випив і захмелів. По дорозі назад з монастиря він упав на дорозі. Пішов сніг, його замело, але від винного духу в заметі над ним утворився отвір. Ішов повз те місце якийсь перехожий. Побачивши отвір у снігу, він з подивом вимовив: «Це що ж тут таке? Чи не джерело?» і вдарив по отворі ціпком. «Ох!» — закричав п'яний. Так Бог не дав йому загинути.

Божі благодіяння пробивають пролом у серці

  • Геронде, чого хоче від нас Бог?
  • Бог хоче нашого волевиявлення, нашого благого  налаштування, що проявляється, хай навіть і небагато,  але любочесним подвигом. Також Він хоче, щоб ми  усвідомлювали свою гріховність. Все інше дає Він. У  духовному житті не потрібні біцепси. Будемо смиренно  подвизатися, просити милості Божої і за все Йому  дякувати. Над людиною, яка без усякого власного плану  віддає себе в руки Божі, здійснюється план Бога.  Наскільки ж людина вчепилася за своє «я», настільки  вона залишається позаду. Вона не процвітає духовно,  тому що перешкоджає Божій милості. Для того щоб  процвітати, потрібна велика довіра до Бога.

Щомиті Бог любов'ю Своєю ласкає серця всіх людей, але ми не відчуваємо цього, тому що наші серця покрив накип. Очистивши своє серце, людина зворушується, тане, божеволіє, бачачи благодіяння й доброту Бога, Який одинаково любить всіх людей. За тих, хто мучиться, такій людині боляче, за тих, хто веде духовне життя, вона відчуває радість. Якщо любочесна душа думатиме про самі лише благодіяння Божі, то вони можуть здіймати її вгору, а що говорити, якщо вона думатиме про безліч своїх гріхів і про велику внутрішню благість Божу! Якщо душевні очі людини очистилися, то вона, бачачи Божу турботу [про себе й інших], відчуває й переживає весь божественний промисел своїм чуйним серцем, яке розкрилося, вона тане від вдячності, вона стає безумною у доброму значенні цього слова. Тому що Божі дари, коли людина відчуває їх, пробивають пролом у серці, розривають його. І потім, коли, голублячи любочесне серце, Божа рука доторкається до цього пролому, людина внутрішньо вивищується, а її подяка Богові стає більшою. Ті, хто подвизається, відчуваючи як власну гріховність, так і благодіяння Божі, і довіряє себе Його великому благоутробію, зводять свої душі в рай з більшою надійністю й меншою тілесною працею.

Вдячність Богові за мале й велике

«Я вірю, що Бог допоможе мені», — говорять деякі люди, але при цьому намагаються нагромадити грошей для того, щоб не мати жодних нестатків. Такі люди насміхаються над Богом, тому що довіряють себе не Йому, а грошам. Якщо вони не перестануть любити гроші й покладати на них свою надію, то вони не зможуть покласти свою надію на Бога. Я не кажу, що людям не потрібно мати якихось заощаджень на випадок потреби, ні. Але не слід покладати свою надію на гроші, не потрібно віддавати грошам своє серце, тому що, роблячи так, люди забувають Бога. Людина, яка, не довіряючи Богові, будує власні плани, а потім говорить, що так хоче Бог, «благословляє» свою справу по-диявольськи й постійно мучиться. Ми не усвідомили того, наскільки сильним і добрим є Бог. Ми не даємо Йому бути хазяїном, не даємо Йому управляти нами й тому страждаємо.

На Синаї, у келії святої Єпістимії, де я мешкав, води було зовсім мало. В одній печері, приблизно за двадцять метрів від келії, з ущелини в скелі по краплі сочилася вода. Я зробив маленький водозабірник і назбирував по три літри води за добу. Приходячи за водою, я підставляв залізну банку й, поки вона наповнювалася, читав акафіст Пресвятій Богородиці. Я трішки змочував голову, тільки чоло, це допомагало мені, так порадив один лікар, набирав трохи води для пиття, в окрему баночку набирав трішки водички для мишок і пташок, що живуть при моїй келії. Для прання й інших потреб я використовував цю ж саму воду з печери. Яку ж радість, якої вдячності відчував я за ту невелику кількість води, що мав! Я славословив Бога за те, що в мене була вода.

Потім, коли я приїхав на Святу Гору й ненадовго поселився в Іверському скиту, там, оскільки сторона була сонячна, нестачі у воді не було. Там була одна цистерна, вода з якої переливалася через край. Ех! Я мив і голову, і ноги, але... старе забулося. На Синаї на мої очі, від вдячності за малу кількість води, наверталися сльози, а тут, у скиті, через достаток води я впав у безпам'ятство. Тому я пішов із цієї келії й поселився подалі, метрах у вісімдесяти, де була маленька цистерна. Як же розгублюється, як забувається людина від достатку!..

Ми повинні повністю, безумовно, довірити себе божественному промислу, Божій волі, і Бог турбуватиметься про нас. Один чернець пішов якось увечері на вершину гори, щоб відправити там вечірню. По дорозі він знайшов білий гриб і подякував Богові за цю рідкісну знахідку. Вертаючись назад, він хотів зрізати цей гриб і приготувати його собі на вечерю. «Якщо миряни почнуть запитувати мене, чи їм я м'ясо, — міркував у своєму помислі чернець, — то я можу сказати, що їм щоосені!» Повертаючись у келію, чернець побачив, що, поки він читав вечірню, на гриб наступила якась тварина, і цілою залишилася тільки половина. «Мабуть, — сказав чернець, — стільки мені треба з'їсти». Він зібрав те, що залишилося, і подякував Богові за Його промисел, за половинку гриба. Трохи нижче він знайшов ще півгриба, нагнувся, щоб зрізати й заповнити нестачу для вечері, але побачив, що гриб порохнявий (можливо, він був отруйним). Чернець залишив його й знову подякував Богові за те, що Він уберіг його від отруєння. Повернувшись у келію, чернець повечеряв половиною гриба. Наступного дня, коли він вийшов з будинку, його очам відкрилося чудесне видовище. Усюди навколо келії виросли прекрасні гриби, і, побачивши їх, чернець знову подякував Богові. Бачите, він дякував Богові за цілий гриб і за половинку, за гарний і за поганий, за один і за багато. Він був вдячний за все.

Добрий Бог подає нам щедрі благословення, і Його дії спрямовані нам на користь. Всі наявні в нас блага — це Божі дари. Він усе поставив на службу своєму творінню — людині, Він зробив так, щоб усі: і тварини, і птахи, і малі, і великі, навіть рослини — жертвували собою заради нього. І Сам Бог приніс себе в жертву для того, щоб звільнити людину. Не будемо ж байдужі до всього цього, не будемо ранити Його своєю великою невдячністю й нечутливістю, але будемо дякувати й славословити Його.

ГЛАВА ДРУГА

Про віру в Бога й довіру до Нього

 

Потрібно любочесно увірувати в Бога

Геронде, я засмучуюся через помисли невір'я, що нападають на мене.

— Те, що ти засмучуєшся й не приймаєш їх, значить, що ці помисли від лукавого. Іноді Бог допускає нам мати помисли сумніву або невір'я, щоб побачити наше налаштування й любочестя. Але наш Бог — це не байка, подібна до байок про Зевса, Аполона й подібних до них «богів». Наша «віра» — істинна й жива. У нас є «хмара святих», як пише апостол Павло1. Ці люди пізнали Христа, мали особистий досвід спілкування з Ним і заради Нього пожертвували собою. І в нашу епоху є люди, які присвятили себе Богові й переживають небесні відчуття. Вони тримають зв'язок з ангелами, святими, навіть із Христом і Матір'ю Божою. Я розповім тобі дещо й про себе, щоб тобі допомогти. Ось бачиш, я теж «здаю кров», розповідаю про деякі події для того, щоб допомогти іншим. Бачачи, як зібране людиною знання витісняє з неї віру, я, бажаючи її зміцнити, розповідаю деякі події з царини віри.

Коли я був дитиною, ми жили в Коніці. Читаючи багато описів житія святих, я давав читати їх й іншим дітям або ж збирав хлопців, і ми читали разом. Я захоплювався великим подвижництвом святих, постом, який вони тримали, і намагався їх наслідувати. Від посту моя шия стала тоненькою, як стеблинка від вишеньки. Хлопці дражнили мене: «У тебе голова впаде!» Що я тоді пережив!.. Ну, це добре. Крім того, мій старший брат, бачачи, що від постів я хворію, і побоюючись, що я не закінчу школу, забирав у мене брошурки з житіями, які я читав. Потім я ховав їх у лісі, у каплиці святої Варвари, потайки приходив туди й читав. Якось один наш сусід, на ім'я Костас, сказав моєму братові: «Я вправлю йому мізки, зроблю так, що він викине книжки, які читає, і пости з молитвами залишить теж». Що ж, розшукав він мене, а я мав тоді близько п'ятнадцяти років, і почав розповідати мені теорію Дарвіна. Він говорив, говорив, поки не заморочив мені голову. Як був із замороченою головою, я відразу направився в ліс, у каплицю святої Варвари. Увійшовши всередину, я став просити Христа: «Христе мій, якщо Ти є, явися мені!» Я довго повторював це й без зупинки робив поклони. Було літо. Піт тік з мене струмком, я весь змокрів, вкрай знесилився. Але я нічого не побачив і не почув. Що ж, виходить навіть Бог не допоміг мені хоч би якимось малим знаменням, хоч би стукотом яким, якою-небудь тінню — бо я, зрештою, був дитиною. Розглядаючи те, що відбувалося по-людському або за допомогою логіки, хто-небудь міг би вигукнути: «Боже мій, та шкода ж його, нещасного! З одинадцяти років він піднімався на скелі, він так подвизався, а зараз переживає кризу. Йому заморочили голову дурнуватими теоріями, вдома йому перешкоджав брат, він утік у ліс, щоб попросити в Тебе допомоги!..»

Але    жодної    відповіді:    нічого,    нічого,    нічого!!! Знесилившись від багатьох поклонів, я присів. «Ну добре, подумав я тоді, — а що відповів мені Костас, коли я запитав його, якої думки про Христа дотримується він?»

  • «Це була найдобріша, найсправедливіша Людина, — відповів він мені. — Своїм вченням про справедливість Він зачепив інтереси фарисеїв, і від заздрості вони розіпнули Його». І тоді я вирішив: «Коли Христос був такою доброю й справедливою Людиною, коли іншого подібного до Нього ніколи не було, коли злі люди від заздрості й злоби умертвили Його, то заради цієї Людини варто зробити більше, ніж зробив я. Заради Нього варто навіть померти». Тільки я так вирішив, як явився Христос. Він явився серед великого світла, капличка засяяла, і сказав мені: «Я є воскресіння й Життя. Хто вірує в Мене, навіть якщо помре, житиме». В одній руці Він тримав розкрите Євангеліє, у якому я прочитав ті ж самі слова. Зі мною відбулася така внутрішня зміна, що я без зупинки повторював: «Ану ж бо, Костасе, прийди-но сюди зараз, давай тепер поговоримо, є Бог чи Його нема!» Бачиш, Христос, для того щоб явитися мені, чекав мого власного любочесного рішення. Якщо ж Він хоче любочесного рішення від дитини, то наскільки більше Він хоче його від дорослого?
  • Дехто, Геронде, бере під сумнів весь божественний промисел.
  • Та як же можна прийняти всю цю історію з Христом за казку? А хіба те, що написали про Христа пророки, які жили за сімсот років до Нього й говорили про Нього з такими подробицями, не змушує цих людей задуматися? У Старому Завіті з точністю говориться навіть про те, на яку суму буде зраджений Христос2, і

про те, що євреї не покладуть ці гроші в скарбницю храму, оскільки вони будуть ціною крові, а куплять на них ділянку землі для поховання мандрівників . Здійснилося те, що пророкував Захарія й інші пророки. Все настільки ясно! Подробиці до таких дрібниць! У Святому Письмі говориться навіть про те, що зроблять із ризами Христовими . І все це було сказано за багато років до Його Різдва. То як же [після всього цього] я прийму помисел невір'я? А потім ми бачимо апостола Павла. Він був гонителем християн й у Дамаск направлявся з цією метою. На шляху його явився Господь і сказав: «Савле, Савле, за що ти мене переслідуєш?.» — «Хто Ти, Господи?» — запитав Савл. «Я Христос, Якого ти переслідуєш», - відповів йому Господь. Потім Христос сповіщає Ананію, і той охрещує колишнього гонителя! А скільки горя сьорбнув після цього апостол Павло, який великий подвиг здійснив він, проповідуючи серед різних народів! Потім були мученики. Одинадцять мільйонів мучеників! Що, у них в усіх було не все гаразд з головою? Як же можна забувати все це? Чи може не увірувати людина, яка хоча трохи прочитала Євангеліє? Якби в Євангелії були ще якісь подробиці, то це суттєво допомогло б увірувати всім людям. Але Бог навмисно не допустив цього, щоб люди просіялися, щоб стало зрозуміло, хто любить Його, хто жертвує заради Нього собою, не очікуючи чудес або чогось подібного. Я думаю, що які б богохульства не почула людина любочесна, вони не торкаються її, не впливають на неї.

Треба увірувати в Бога любочесно, а не вимагати для цього дива. Знаєш, як я засмучуюся, коли приходять дорослі люди й кажуть мені, що хочуть побачити якесь диво, щоб увірувати? Якби вони були дітьми, то мали б якесь виправдання через свій вік. Але говорити «для того, щоб увірувати, треба щось побачити», самому не зробивши заради Христа нічого, — це ж так несерйозно! Та хоча б і побачили вони диво, чи піде воно їм на користь? Вони пояснять це чаклунством або ще чимось подібним.

«Додай нам віри»

—    Геронде, чому деякі святі, давні й нові, знали, коли прийде їх остання година або коли відбудеться якась подія?

— Їх  відрізняли  велике  любочестя,  велика простота, смиренність і віра. Вони не вмішували у своє життя логіку, яка розхитує віру. Велике діло — віра! Бачите, і апостол Петро вірою йшов по хвилях, але, як тільки втрутилася логіка, почав тонути.  Чи розповідав я вам про отця Харалампія, який не так давно жив у Кутлумушському монастирі? Він був дуже простим, працьовитим і духовним ченцем. Коли він зістарівся, його прикував до ліжка тяжкий грип. Лікар велів братії монастиря не відходити від нього, тому що жити йому залишалося зовсім небагато. Отець Харалампій, почувши це, відповів з-під ковдри: «Що ти там таке верзеш? Та я, поки не прийде Великдень, і не скажу «Христос Воскрес», не помру». І правда, пройшло майже два місяці, настав Великдень, він сказав «Христос Воскрес», причастився й мирно почив. Цей простий любочесний старець став справжнім Божим дитям і разом з Богом призначив день власної смерті!

  • Геронде, як підсилюється віра?
  • Віра підсилюється молитвою. Людина, що не виплекала в собі віру замолоду, але налаштована до цього, може витворити її молитвою, просячи в Христа додати їй віри. Будемо просити Христа додати нам віри й примножити її. Чого попросили в Христа апостоли? «Додай нам віри». Якщо ти говориш «додай», це значить, що ти довіряєш себе Богові. Бо якщо людина не довірить себе Богові, то що Він добавить цій людині? Ми просимо в Бога додати нам віри не для того, щоб творити чудеса, а для того, щоб більше Його возлюбити.

Примноженню віри в Бога сприяє все: і квіти, і сарана, і зірки, і блискавки. Ми все це бачимо, але користі це нікому не приносить, тому що ми приймаємо «телеграми», помисли, принесені нам ворогом. Наприклад, якби не було солі, то море протухло б. Однак якщо людина без віри піддасть морську воду аналізу у своїй лабораторії, то вона не матиме від цього користі, тому що вона не очистила від солей своє власне серце. Якщо ж людина потрудиться з любочестям, з добрим помислом, то навіть найбільші нісенітниці вона побачить іншим поглядом, за допомогою божественної просвіти. І прославить Бога.

Все повинно підносити нас до Бога

  • Геронде, ви говорили нам про те, що все повинно підносити нас угору, до Бога. Як ми можемо цього досягти?
  • Ви досягнете цього, дістаючи користь з усього, що зустрічається вам [на життєвому шляху]. Знаєте, яку духовну користь і духовний досвід здобуває людина, витягуючи  з усього  духовний  смисл?  Наприклад, працюючи   з   цементом,  ти   можеш   знайти   Бога,

торкаючись до цегли, ти можеш доторкнутися до Бога. Ти береш одне, друге, третє й доторкаєшся до Бога! Так, доторкайтеся до Бога у всьому! Якщо людина не працює подібним чином, якщо вона не бачить Бога в усьому, то й у церкві, якщо її привести туди, вона залишиться далеко від Нього. Постав її співати на криласі, вона залишиться далеко від Бога. Дай їй читати духовну книгу, вона знову залишиться від Нього далеко. Яку духовну справу не доручи їй, вона не буде підносити її до Бога.

Кожна людина з усього, що б вона не бачила, що б не робила — чи шила, чи вишивала — повинна мати духовну користь. Квіти побачив? Побачив Бога! Побачив свиней? Так, брате мій, знову побачив Бога! Ти запитаєш: «Так що ж, виходить, я можу побачити Бога й через свиню?» Так, через свиню. Подивися, якою сотворив її Бог! Він дав їй рило копати землю й на дотик знаходити в ній цибулини рослин. У неї такий ніс, що йому не шкодять гострі осколки заліза, скла, колючки тощо. Не тільки, бачачи прекрасну й запашну квітку, треба говорити: «Наскільки ж премудро сотворив це Бог!» Побачивши свиню, теж треба бачити Бога! А ще краще задуматися над тим, що Бог міг сотворити мене свинею, а сотворив людиною! Це здається вам дивним? Що, хіба Бог не міг зробити нас свиньми? Мисливці ранять диких кабанів і часто не знаходять поранених. Потім приходять хижі звірі й з'їдають нещасного кабана живцем. Не маючи лікарської допомоги, кабан мучиться, незважаючи на те, що Творця свого він нічим не скривдив. Тоді як людина і ранила, і продовжує ранити свого Творця, і часто поводиться невдячно. Тому і я кажу, щоб ви мали правильне духовне діяння. Наскільки ж добре все влаштував Бог! І подивіться на тварин: яку силу дає Він їм! Лікарі говорять, що для того, щоб мати міцні м'язи, треба їсти м'ясо. А подивися на биків: їдять, бідолахи, траву, а які ж у них здоровенні м'язи! Хіба ти не бачиш у цьому Бога? Тобто Бог дає їм силу через саму лише траву, яку вони їдять. Наскільки ж більше подає Він людині! Чи зрозуміло вам це?

Якщо людина подібним чином працює над собою, то вона досягає такого стану, що дістає користь не тільки від святих, але й від грішників. Святий зміцнює нас своїм святим прикладом. Грішник стримує, приборкує й пригальмовує нас прикладом свого падіння, і [ми уникаємо гріха], але не для того, щоб не впасти в очах інших, а для того, щоб не засмучувати Бога.

Сила віри

  • Геронде, що таке печать Агнця?
  • Агнець - це Хто?
  • Христос.
  • Ну а що за печать у Христа? При Хрещенні священик хрестоподібно помазує чоло християнина святим миром, говорячи: «Печать дару Духа Святого». Згодом щоразу, коли християнин осіняє себе хрестом, він поклоняється спасительній Страсті Господній і звертається до хресної сили, бо вона є силою хресної смерті нашого Христа. Говорячи: «Хресте Христовий, спаси нас силою твоєю», ми прикликаємо силу хресної жертви Господа. Тому хрест має велику силу. Наприклад, почалася гроза. Миготять блискавки, і у великий залізний хрест на дзвіниці теж може вдарити блискавка. Однак,  якщо християнин, що стоїть під цим залізним хрестом має на собі ось такий маленький хрестик і говорить. «Хресте Христовий, спаси мене силою твоєю», то блискавка йому не зашкодить. У першому випадку діють природні закони: блискавка попадає в хрест і збиває його на землю. У другому випадку такий ось малюсінький хрестик оберігає віруючу людину, яка прикликала на допомогу силу Хреста.
  • Геронде, чому, незважаючи на те, що я прошу про щось із вірою, Бог не дає мені цього?
  • Ти віруєш і просиш, але якщо в тебе нема смиренності або ж є схильність до гордості, то Бог не дає того, що просять. Можна мати віру не тільки як «гірчичне зерно», але й як кілограм гірчиці, але якщо нема відповідного вірі смирення, то Бог не буде діяти, тому що це не піде людині на користь. Якщо є гордість, то віра не діє.

Якщо людина йде по життю з вірою, без сумніву й просить допомоги Божої, то з нею помалу починають відбуватися [чудесні] події: спочатку маленькі, потім більші, і вона стає більш віруючою. Переживаючи на собі божественні таємниці, людина стає богословом, тому що вона не торкається їх розумом, а переживає в дійсності. її віра постійно множиться, оскільки вона рухається в іншому просторі, в ділянці божественних подій. Однак для того, щоб на власному досвіді пережити таємниці Божі, кожен мусить позбутися звичок тлінної людини й якимсь чином повернутися в стан — до гріхопадіння. Треба мати незлобивість і простоту для того, щоб твоя віра була непорушною. Треба, безумовно, вірувати в те, що нема нічого такого, чого не міг би зробити Бог. І знаєш, як ти будеш тоді страждати, чуючи, що хтось не вірує або сумнівається в чомусь, що має відношення до допомоги Божої?

  • Геронде, якщо людина вірує, то чи може вона молитвою змінити плин якихось подій?
  • Якщо мати велику віру, то можна змінити багато чого. Навіть якщо збудувати будинок посередині русла гірської ріки й зверху на нього понесеться бурхливий потік, то цей потік поверне назад, якщо в людини є велика віра й вона гаряче попросить про це Бога. Однак вона повинна мати таку віру, що, почувши про якесь чудо (що, приміром, море пересохло, його переорюють тракторами, а рибу вивозять вантажівками), вона повірила б цьому. Дивитися, чи це так, вона навіть і не піде. Навіть живучи в сотні метрів від моря й не бачачи з дому, що відбувається, вона не піде перевіряти, чи правда це, тому що вона не сумнівається. Вона знає, що для Бога можливо все, що божественна сила не обмежується нічим, і тому ніщо понад це її не цікавить. Така в неї віра. Тільки істинно віруюча людина воістину живе і є дійсно людиною Божою.

Матір'ю довіри до Бога є віра

  • Геронде, я не відчуваю себе в безпеці, тривожуся.
  • Зроби безпечною себе в Бозі, дитинко. Чи ти тільки автомобільний ремінь безпеки знаєш? Безпека Божа тобі невідома? Перехрестися й перед тим, як що-небудь робити, скажи: «Христе мій, Владичице моя Пресвята Богородице, допоможіть мені». Хіба існує безпека більша, ніж довіра Богові? Довіривши себе Богові, людина постійно дозаправляється від Нього бензином марки «супер», і її духовна машина ніколи не зупиняється: мчить і мчить. Будь, наскільки можливо, уважна, молися, віддавайся на Боже, і в будь-яких труднощах Він допоможе тобі. Щоб позбутися тривоги й хвилювання, спрости своє життя безумовною довірою до Бога.
  • Геронде, я завжди зі страхом і ваганням починаю робити те, що мені кажуть, і від страху можу зробити це не так, як треба.
  • Осіняй себе хрестом, добре моє дитя, і роби те, що тобі кажуть. Якщо ти скажеш: «Молитвами святих отців наших...», — то невже жоден зі стількох святих тобі не допоможе? Ніколи не втрачай довіри до Бога. Не затискай себе куцою людською логікою: так ти й сама мучишся, і божественній допомозі заважаєш. Якщо після своїх розсудливих людських дій ти будеш довіряти Богові й себе саму, і все, що ти робиш, то це дуже допоможе не тільки тобі, але й іншим. Велика справа — довіра Богові. Одного разу у мене брали кров чотири жінки-лікарі. Прийшла перша — вимучила мене, але вену знайти не змогла. Друга — те ж саме. Приходить третя — фахівець у цій галузі — безрезультатно. У цей час мимо проходила четверта: побачивши, як вони мене мучать, вирішила спробувати й вона. Осінивши себе спочатку хрестом, вона відразу знайшла вену, тому що попросила допомоги Божої. Інші ж якимось чином покладалися лише на самих себе.

Велика справа — віддавати себе в руки Божі. Люди ставлять перед собою мету й намагаються її досягти, не прислухаючись до того, у чому воля Божа, і не прагнучи погодити свої дії з нею. Треба довірити Богові керівництво ходом справ, а самому з любочестям виконувати свій обов'язок. Людина буде мучитися, якщо вона не довіриться Богові настільки, що зовсім віддасть себе в Його руки. Переважно спочатку люди вдаються до розради людської, а до Бога вдаються тільки після того, як розчаруються в людях. Однак якщо ми не хочемо мучитися, то будемо просити розради божественної, тому що вона і є єдиною істинною розрадою. Віри в Бога недостатньо[138]: необхідна і довіра до Нього. Довіра до Бога притягує Його допомогу. Християнин вірує й довіряє себе Богові до смерті. І тоді він ясно бачить Божу руку, що рятує його.

 Апостол Павло говорить, що віра — це значить вірувати в невидиме, а не тільки у видиме. Покладаючи своє майбутнє на Бога, ми зобов'язуємо Його нам допомогти. Матір'ю безумовної довіри до Бога є віра. Маючи таку віру й таємно молячись, людина пожинає плоди надії. Довіра до Бога — це постійна молитва, і в потрібний час вона приводить до божественних результатів. І тоді природно, що людина живе життям ангельським й виливається в славослів'ї: «Свят, Свят, Свят Господь Саваоф»2. Тому що, маючи довіру до Бога, людина може зробити своє життя райським. Вона славить Його за все й, як від доброго батька, приймає Його керівництво. У протилежному випадку людина перетворює своє життя на пекельну муку. Велика справа — ще в цьому житті почасти відчувати райську радість.

  • Геронде, а у відношенні тілесного або душевного здоров'я до якого ступеня потрібно віддаватися в руки Божі?
  • Спочатку треба довіритися Богові, а після Бога

—здатній допомогти нам людині.

Віра й любов

—   Геронде, а який зв'язок між вірою й любов'ю?

Спочатку є віра, а потім приходить любов. Для того, щоб любити, потрібно вірити. Людина не може полюбити те, у що вона не вірить. Тому для того, щоб полюбити Бога, треба увірувати в Нього. Відповідно до наявної віри будуть надія, любов і жертва заради Бога й ближнього. Гаряча віра в Бога народжує гарячу любов до Нього й до Його образу — нашої співлюдини. І навіть нещасні тварини насичуються від вияву нашої любові,

любові, яка не вміщається в серце й ллється через край. Сильно віруючи, ми й любити будемо сильно. Якщо наша віра тепло-холодна, то тепло-холодною буде й наша любов. Якщо ж наша віра гаряча, то й любов наша теж буде гарячою.

У нашій вірі мусить бути присутнім любочестя. Любочесний подвиг починається із цього. Чим більше людина любочесно подвизається., тим більше множиться її віра й любов. У любочесному подвигу людині вельми сприяють міркування про благодіяння Божі. Віруючи в Бога, людина не думає про те, є рай чи його нема. Вона подвизаєтся тому, що вірує в Бога й любить Його. Людина без любочестя почне думати: «А навіщо подвизатися? Ще питання, чи існує рай і чи буде Страшний Суд?..» Якщо людина невдячна, то, що їй не роби, невдячною вона і залишиться. Людина любочесна славословить Бога навіть у спокусах і потихеньку доходить до того, що постійно дякує Богові, так що в її душу приходить божественна зміна, і вона постійно радується й веселиться. А в когось і спокус може не бути — самі благословення, а він ніколи не задоволений.

Після любові до Бога приходить жертва. А коли є безкорислива жертва, тоді з людиною починають відбуватися божественні події, чудеса. Іти на жертву треба не заради чогось іншого, але тільки заради Бога, що створив цей Всесвіт і подає нам стільки благословення. Ось ідолопоклонники: вони обожнювали природу, поклонялися сонцю, рікам і доходили до того, що заради своєї віри жертвували собою. І якщо вони приносили себе в жертву заради тварини, то наскільки більше нам потрібно жертвувати собою заради Творця!

Люди не вірують, тому і не жертвують собою. Вся байдужість починається з цього. Хтось богохульствує, інший вірує наполовину й мучиться. Для того щоб по-справжньому радіти, треба вірувати й любити.

«Без Мене не можете чинити нічого»

Якщо людина хоче жити, не терзаючись, то вона повинна увірувати в те, що сказав Христос: «Без мене не можете чинити нічого». Тобто потрібно в позитивному значенні цього слова зневіритися в самому собі й увірувати в силу Божу. Зневірившись, у гарному значенні слова, у собі самій, людина знаходить Бога. «Все сподівання моє на Тебе покладаю»2. Навіть найбільш духовні люди не можуть бути впевнені за своє життя, тому вони ніколи не виходять з-за меж своєї впевненості в Бога. Вони покладають свою надію на Бога й зневірюються лише у своєму «я», тому що «я» приносить людині все духовне нещастя.

Впевненість у самому собі — це наш найбільший і лютий ворог, тому що, коли ми цього не чекаємо, вона нещадно вщент розбиває те, що ми будували, і залишає нас, нещасних, під відкритим небом. Будучи самовпевненою, людина зв'язується й не може нічого зробити або ж бореться наодинці. Після цього природно, що вона перемагається ворогом або ж зазнає невдачі й впокорює своє «я». Часто добрий Бог дуже мудро дає нам побачити й Своє Божественне втручання, і ту невдачу, що її ми зазнали через упевненість в собі. Спостерігаючи й досліджуючи кожну подію, яка стається з нами в житті, ми здобуваємо досвід, буваємо уважними й у такий спосіб процвітаємо.

Христос спочатку шукав віри в силу Божу й після цього здійснював чудо. «Якщо ти віруєш у силу Божу, — говорив Він, — то будеш зцілений»3. Не так, як помилково стверджують сьогодні деякі люди: «Людина має силу, і, вірячи в неї, вона може зробити все. Хіба в Євангелії не написано те ж саме: "Віруй"? Отже, наші слова згідні з Євангелієм». Так, Христос запитував: « Чи віруєш ти?» — але, запитуючи це, Він мав на увазі наступне: «Чи віруєш ти в Бога? Чи віриш, що Бог може зробити це?» Він хотів, щоб людина підтвердила те, що вона вірує в Бога, і тоді допомагав їй. Ніде в Євангелії не написано, що треба вірити у свій егоїзм. Воно призиває вірувати в Бога, у те, що Бог може допомогти мені, може мене зцілити. Але ці люди спотворюють зміст євангельських слів і говорять: «У людини є сила, і вона повинна вірити в себе». Але якщо хтось вірить у себе, то в цьому є або егоїзм, або біснування.

  • Ці люди, Геронде, якщо відбувається чудо, говорять,   що  людина   вірила   в   те,   що   воно відбудеться, і тому так і сталося.
  • За такою егоїстичною постановкою питання криється дія диявола. Вони плутають сказане Христом «Чи   віруєш?»   зі   своїм   власним   «Вірую».   Звідси починається й все це біснування, що відбувається у світі. А потім тобі говорять: «Не треба поважати ні великого, ні малого, для того щоб стати особистістю». Тому й чуєш такі заклики: «Дави їх, трощи їх, щоб домогтися мети!» Вважається, що повага вже віджила свій вік, і диявол тріумфує. А тим часом навіть якщо дитина посміє трохи безсоромно поговорити з батьками або старшими, то її залишає Благодать Божа, і вона підпадає під бісівський вплив! А що тоді казати, якщо людина робить хамство своїм типіконом!

—      А    якщо,    Геронде,    якась    людина, стверджуючи, що вона вірує в Бога, не вірить у те, що Бог нас оберігає?

  • Тоді вона робить богом самого себе. Як же вона вірує в Бога?
  • Щоранку осіняє себе хрестом і т.п.

— Вона говорить так: «Я вірую в Бога, але Бог дав нам розум для того, щоб ми могли робити те, що нам хочеться». Або так: «Я бог. Хіба в Писанні не сказано: «Ви всі боги і Всевишнього всі сини»1Але для того, щоб бути богом по благодаті, треба мати благодать Бога, а про це така людина не думає. Вона сама своїм розумом робить себе богом. Мати Благодать Божу й стати богом по благодаті — це одне, а самому робити себе богом — зовсім інше. Плутанина в цьому: людина робить себе богом, а, зрештою, доходить до того, що перетворюється в безбожника.

Прийде час, коли увірують всі

  • Геронде, як стається, що люди віруючі доходять до безбожництва?
  • Можливі два варіанти. У першому випадку людина могла бути дуже віруючою, Божественна сила багаторазово діяла в її житті, і вона переживала багато очевидних чудесних подій, але згодом дійшла до того, що заблудилася у вірі. Таке трапляється, якщо, наприклад, людина, не задумуючись вдаряється в егоїстичне подвижництво, тобто ставиться до духовного життя сухо й говорить: «Як подвизався такий-то святий? І я буду так само». І вона починає свій безрозсудний подвиг. Але потихеньку — вона і не відчуває цього — в неї починає формуватися помилкове відчуття того, що якщо вона і не досягла рівня такого-то святого, то, у всякому разі, повинна вже перебувати десь неподалік від нього. І вона продовжує старатися у подвигу. Але якщо до цього помислу Благодать допомагала їй, то відтепер вона починає її залишати. Бо що спільного має Благодать Божа з гордістю? Тому людина вже не може подвизатися, як раніше, і починає себе силувати. Однак це насилування породжує в ній тривогу. Находить і туман гордості, приводячи її в запаморочення. І, незважаючи на те, що вона стільки зробила, незважаючи на дії Божественної Благодаті й чудесні події, у неї потрохи починають з'являтися помисли невір'я, і вона сумнівається в бутті Бога.

Другий варіант — це коли хтось неграмотний задумає зайнятися догматикою. Ех, та у нього не в порядку з головою! Я кажу не про те, щоб коротко ознайомитися з якимось догматом. Але якщо навіть й освічений хоче зайнятися чимось із царини догматики з гордістю, то і його через гордість залишить Благодать Божа, і в нього почнуться сумніви. Звичайно, я кажу не про тих, у кого є благоговіння. Людина благоговійна може й не бути освіченою, однак з міркуванням, небагато, наскільки це доступно її розумінню, ознайомившись із якимось догматом, вона може його зрозуміти. Але якщо в царину догматики входить людина, яка не вірує в духовне життя, то вона, якщо навіть і мала раніше трохи віри, потім не буде мати її зовсім.

  • Геронде, невір'я надзвичайно поширилося в нашу епоху.
  • Так, але часто видно, що навіть у тих, хто каже, що не вірує в Бога, є присутньою прихована невелика віра. Якось один хлопчик сказав мені: «Я не вірю в те, що є Бог». — «Підійди-но ближче, — сказав я йому у відповідь. — Чуєш, як співає соловей? Від кого отримав він цей дар?» Нещасний юнак відразу ж розчулився. Жорстокість невір'я зникла, і його обличчя змінилося. Іншим разом до мене в келію прийшли два відвідувачі, їм було приблизно років по сорок п'ять, і життя, яке вони провадили, було дуже мирським. Як ми, ченці, говоримо, що «якщо це життя суєтне, то ми від мовляємося від усього», так і ці двоє, ще будучи молодими, вирішили просто протилежне: що «іншого життя нема». А тому вони залишили навчання й поринули в життя мирське.

Вони дійшли до того, що перетворилися на руїни і душевно, і тілесно. Батько одного з них помер з горя. Другий пустив на вітер маєток матері і довів її до хвороби серця. Після того, як ми з ними поговорили, вони глянули на речі інакше й журилися: «Ми стали ні на що не придатними». Одному з них я дав ікону для його матері. Я хотів дати ікону й іншому, але він її не брав. «Дай мені, — казав він, — одну з тих дощечок, які ти пиляєш. У Бога я не вірю, але вірю у святих». Тоді я відповів йому: «Навіть якщо людина буде дзеркалом чи кришкою від консервної банки, якщо на неї не впадуть сонячні промені, то вона не блищатиме. Святі просяяли від променів благодаті Божої, подібно до того як світила відбивають сонячне світло».

Нещасну молодь одурманюють різними теоріями. Приймаючи відвідувачів у себе в келії, я помітив, що переважно пара марксистів років по п'ятдесят приєднується до груп молодих людей й одурманює їх. Марксисти не вірують, і якщо ти хочеш довести їм буття Бога, то вони починають судити Його й сипати питаннями: «Чому це так, а це сяк?» Пророк Ісая говорить, що ті, хто не хоче спастися, не розуміють . Одного разу я сказав їм: «Бачите світила? Вони ж не прикручені до верху гайками, хтось утримує їх на небесній тверді. Те, що пророчили про Христа пророки, здійснилося. Ми маємо стількох святих, які були колись страшними невірами, катами, ідолопоклонниками, але потім увірували в Христа і засвідчили свою віру мучеництвом. Деяким з них для того, щоб вони не говорили про Христа, відрізали язики, але з відрізаним язиком вони говорили ще краще! Щодня Церква відмічає пам'ять стількох святих! їхня присутність жива. І навіть, якщо не знаходимо їх ми, вони знаходять нас самі. Багато подвижників у пустелі, не маючи церковного календаря й не знаючи, пам'ять якого святого відмічається Церквою, говорять у молитві: «Святі цього дня, моліть Бога за нас». І святі являються їм і відкривають свої імена, до того ж й імена в цих святих важкі.[139] Потім подвижники дивляться в церковний календар і переконуються, що в той день святкувалися ті святі, які їм явилися. Як ви це поясните?» Після цього вони мене запитали: «Чому ж святі йдуть до ченців, а не допомагають народові, що зазнає злиднів?» — «Хлопці, - запитав я їх у відповідь, — ви сюди що, літаком прилетіли?» — «Ні, — говорять, — машиною приїхали». - «Добре, а ви по дорозі сюди, поки їхали, скільки бачили каплиць? Вони ж не виросли самі собою, як гриби після дощу. Святі допомогли людям, і від благоговіння вони спорудили ці каплички, запалюють у них лампадки.[140] Духовні люди підносяться вгору настільки, наскільки відкидають матеріальне. Матеріалісти теж не залишаються без прибутку, хоч якогось: зроблять, приміром, стільки-то кухлів, одержать скільки-то грошей, якщо зроблять більше, то дістануть більше. Ви ж займаєтеся самою лише пропагандою й зупиняєтеся на цьому: ніякого зиску вам чекати нізвідки.  Ви найнещасніші за всіх, тому що коли доможетеся того, чого хочете, то весь ваш ідеал пропаде в муках марксистського рабства». Наприкінці вони сказали мені: «Ти дуже гарна людина, мудра, справедлива...»

В будь-якому випадку, хочуть цього люди чи ні, прийде час, коли всі вони увірують, тому що зайдуть у глухий кут. І тоді втрутиться Христос.

 

ГЛАВА ТРЕТЯ

Про те, що Бог допомагає там, де не вистачає людських сил

 

Бог допомагає в тому, що не можна зробити по-людськи

—Що це там за дим?

  • Спалюємо непотрібне, Геронде.
  • Ви що ж, розвели багаття при такому вітрі?
  • Геронде, зранку дощ пройшов...
  • Та хоч би пройшов і дощ, і повінь: якщо після цього здійметься вітер, то все стане сухим, як порох! Теж мені кмітлива: «Дощ пройшов»! А як колись через ваше глупство почалася пожежа там, внизу, вже забули? Якщо хтось колись сів у калюжу, то далі йому варто бути дуже уважним. Бог допомагає там, де потрібна Його допомога, там, де люди не можуть нічого зробити по-людськи. Але нашій  глупоті   Він   допомагати  не   буде.  Так  ми виставляємо на посміховище світові навіть святих.
  • Геронде, а чи завжди зрозуміло, до якої межі потрібно діяти по-людськи?
  • Почнемо з того, що це видно. Але навіть якщо людина мала бажання зробити те, що вона могла, і не зробила це, тому що їй щось перешкодило, то у тяжку хвилину Бог допоможе їй. Втім, якщо в неї були сили, але не було бажання, Бог не буде їй допомагати.

Наприклад, тобі звелять зачиняти на ніч двері на засув, а ти лінуєшся, не замикаєшся й говориш, що Бог тебе збереже. Ти не замикаєшся не тому, що покладаєшся на Бога, а тому що лінуєшся. То як же тоді допоможе тобі Бог? Хіба Він буде допомагати ледареві? Бо якщо комусь сказано замкнутися на засув, а він цього не зробить, то його за один тільки непослух потрібно покарати.

Треба зробити те, що можна зробити по-людськи, і залишити Богові те, що по-людськи зробити не можна. А якщо зробити трохи більш того, що ти можеш, але не через егоїзм, а через любочестя, вважаючи, що ти не вичерпав ще всіх своїх людських сил, то Бог побачить і це. Таке любочестя буде Йому благоугодне, і Він поспішить на допомогу. Бог для того, щоб нам допомогти, хоче й нашого власного старання. Ось як Ной: сто років мучився, будуючи ковчег. Дерево пиляли дерев'яними пилами: знаходили дерева жорсткіші за інші і робили з них пили. Що ж, хіба Бог не міг зробити що-небудь і прискорити будівлю ковчега? [Міг — але], сказавши Ною й тим, хто був з ним, як будувати ковчег, Він потім давав їм на це сили . Тому будемо робити те, що ми можемо, щоб те, що не можемо ми, зробив Бог.

Одного разу якась людина прийшла до мене в келію й запитала: «Чому ченці сидять тут, а не йдуть у світ, щоб допомогти народу?» — «Якби вони йшли в світ і допомагали народу, — відповів я йому, — тоді б ти запитував, чому ченці тиняються по світі. Зараз вони не йдуть у світ, і ти запитуєш, чому не йдуть». Потім він каже мені: «Чому ченці звертаються до лікарів? Чому їх не зцілюють їхній Христос і їхня Богородиця?» — «Таке ж питання, — відповів я, — задав мені один лікар-єврей». — «Він не єврей», — заступився за мого співрозмовника один із тих, що прийшов з ним. «Неважливо, що він не єврей, — відповів я, — саме питання чисто єврейське. І я повторю вам відповідь, яку дав тому євреєві, оскільки ситуації схожі». «Ти, — сказав я йому тоді, — будучи євреєм, повинен знати Старий Завіт напам'ять. У пророка Ісаї говориться про те, як царю Єзекії, який був дуже хорошим, Бог дарував ще п'ятнадцять років життя. Бог послав до царя пророка Ісаю, який сказав йому: "Бог дарує тобі ще п'ятнадцять років життя за те, що ти винищив ідоложертовні гаї. А про твою виразку (у царя була виразка) Бог говорить, щоб ти приклав до неї зв'язку сухих смокв, і будеш здоровий!" Якщо Бог дарував йому п'ятнадцять років життя, то хіба Він не міг зцілити й цю виразку? [Звичайно, міг], але ця виразка могла бути зцілена й зв'язкою смокв» . Не будемо ж просити в Бога того, що може бути зроблене через людей. Будемо смирятися перед людьми й просити їхньої допомоги.

Людина повинна діяти по-людськи до якоїсь межі, а потім залишати все на Бога. Намагатися допомогти в тому, що не може бути зроблене по-людськи, це егоїстично. Часто бачу, що така впертість відбувається через дії диявола для того, щоб вивести цю людину з ладу. Я з тяжкою бідою розумію, до якої межі можна допомагати по-людськи і з якого моменту треба покладати все на Бога. Тому, бачачи, що по-людськи вплинути на ситуацію не можна, я здіймаю руки вгору, запалюю кілька свічок, покладаю труднощі на Бога, і вони відразу вирішуються. Бог знає, що я роблю це не тому, що мені ліньки діяти по-людськи.

Тому, коли просять нашої допомоги, ми повинні діяти розважливо й допомагати, наскільки ми можемо. А в тому, що ми не можемо, будемо допомагати хоча б самою молитовкою або ж покладанням усього тільки на Бога, що теж є певною таємничою молитвою.

Бог за природою благий, і Він піклується про все для нашого блага. Якщо ми щось попросимо в Нього, то Він дасть нам це, якщо воно служить для нашого блага. Бог щедро дарує нам необхідне для спасіння нашої душі й підтримки тілесного здоров'я, і Його благословення пребуває на нас. А якщо Він чогось нам не дає — або для того, щоб випробувати нас, або ж для того, щоб нас уберегти, — то будемо не тільки приймати це з радістю, але й роздумувати про це, щоб отримати від цього користь. Він знає, коли і як допомогти Своєму творінню, Він допомагає відомим Йому способом в потрібний для цього час. Проте часто Його немічному творінню не вистачає терпіння, воно хоче одержати те, що просить в цю ж мить, як мале дитя, що просить у матері бублик невипеченим і не може потерпіти, поки він буде готовий. Наше діло просити й терпіти, а добра наша Мати, Пресвята Богородиця, дасть нам те, що просимо, коли воно буде готове.

  • Геронде, а в яких випадках допомагають святі?
  • Вони допомагають, коли в цьому є справжня потреба, а не коли ми лише думаємо, що вона є. Тобто вони допомагають, коли нам це на користь. Зрозуміло? Приміром, дитина просить у батька мопед, але батько не купує. «Мені потрібний мопед, — ниє дитина, — я стомлююся ходити пішки, мучуся». Однак батько не купує йому мопед, тому що боїться, що син розіб'ється. «Я тобі потім машину куплю», — говорить він синові, кладе гроші в банк, а коли їх нагромадиться достатньо, купує машину. Так і святі; вони знають, коли нам треба допомогти.
  • Геронде, як ми відчуваємо милість Божу?

—   Милість Божа — це божественна розрада, яку ми відчуваємо всередині себе. Бог влаштовує так для того, щоб ми не знаходили заспокоєння в людській розраді й вдавалися до розради божественної. Так, наприклад, австралійські    греки,    опинившись    зовсім    самі, наблизилися до Бога більше, ніж ті, хто виїхав в інші країни, скажемо, до Німеччини, де греки й ближче до Батьківщини, і в оточенні співвітчизників. Тим, що виїхали   в  Австралію,  труднощі  дуже  допомогли вхопитися за Бога. Всі вони виїхали з однією валізою, опинилися далеко від Батьківщини, далеко від рідних, а треба було знайти роботу, вчителя для дітей і багато чого ще.  Допомоги  чекати  було  нізвідки.  Тому  вони звернулися до Бога і втримали віру. А в Європі греки не переживали таких труднощів і тому не тримаються так сильно й за Бога.

«Просіть і дасться вам»

  • Геронде, чому ми повинні просити Бога про допомогу, якщо Він знає наші потреби?
  • Тому що є свобода. І, крім того, коли нам боляче за ближнього й ми просимо Бога допомогти йому, це завдає Йому   сильного розчулення, тому що тоді Він втручається, не порушуючи свободи людської волі. Бог цілком    налаштований    допомогти    людям,    які страждають. Однак для того, щоб Він допоміг їм, хтось повинен Його про це попросити. Тому що якщо Бог допоможе комусь при тому, що ніхто не буде просити Його про це, то диявол виразить незгоду й скаже: «Чому Ти допомагаєш йому й порушуєш свободу людської волі? Він грішник і, значить, належить мені». З цього видно й велике духовне благородство Бога, Який навіть дияволу не дає права висловлювати незгоду. Тому для того, щоб втручатися, Він хоче, щоб ми просили Його про це. Він і хоче прийти на допомогу відразу ж, якщо це йде нам на благо. Він хоче допомагати Своєму творінню відповідно до його потреб. Стосовно кожної людини Він діє окремо — так, як більше йде на користь кожному.

Отже, для того, щоб допоміг і Бог, і святі, цього повинна хотіти й просити сама людина. В іншому ж випадку допомагати вони не будуть. «Чи хочеш стати здоровим?» — запитав хворого Христос. Якщо людина не хоче, то Бог це шанує. І якщо хтось не хоче в рай, то Бог не бере його туди силоміць, крім тих випадків, коли людина, яка перебувала в [духовному] невіданні, була несправедливо скривджена, тоді вона має право на божественну допомогу. В інших же випадках Бог не хоче втручатися. Людина просить допомоги? Бог і святі їй допомагають. Ледь встигнеш оком моргнути, як вони вже допомогли. А іноді й моргнути не встигаєш, настільки швидко Бог опиняється біля тебе.

«Просіть і дасться вам», — говорить Святе Письмо. Не просячи в Бога допомоги, ми зазнаємо повної невдачі. Якщо ж ми просимо божественної допомоги, то Христос мотузочкою зв'язує нас зі Своєю Благодаттю і втримує нас. Вітер дує то з одного боку, то з іншого, але ми прив'язані і перебуваємо в безпеці. Але коли людина не розуміє, хто її втримує, то вона розв'язує мотузочку, відокремлюється від Христа, її з усіх боків починають шарпати вітри, і вона страждає.

Знайте, що нашими бувають тільки пристрасті й гріхи. Що б ми не зробили доброго — воно від Бога, яких би не накоїли дурниць, вони — наша власність. Заледве нас залишить Божественна Благодать, то все — ми вже нічого не можемо зробити. У житті щоденному, як тільки Бог позбавляє нас кисню, ми відразу вмираємо. Так і у житті духовному: тільки Він трохи позбавляє нас Божественної Благодаті, як все — ми пропали. Якось під час молитви я відчув радість. Я стояв на ногах кілька годин і нітрохи не відчував втоми. Увесь час, поки молився, я відчував якийсь солодкий перепочинок, щось таке, що не передається словами. Але ось через якийсь час у мене з'явився помисел людський: «У мене не вистачає двох ребер, і я швидко простуджуюся. Щоб не позбутися цього стану й переживати його, скільки він буде тривати, треба піти, взяти теплу хустку й закутатися, інакше я можу застудитися». Як тільки я прийняв цей помисел, як повалився на підлогу. Я пролежав на підлозі близько півгодини, потім зміг підвестися, піти в келію й лягти. Перед цим, заглиблюючись у молитву, я відчував ніби якусь невагомість, легкість, радість, яку не описати словами. Але тільки лиш я прийняв цей помисел, як упав на підлогу. Якби я прийняв помисел гордий й, приміром, подумав би: «Ось питання: чи є ще хоч двоє-троє людей в такому стані, як я?» — то я б сильно нашкодив собі. Мій помисел не був бісівським. Я подумав як людина, як кульгавий думає про те, щоб взяти свої милиці. Цей помисел був природним, але бачиш, що зі мною трапилося навіть і від нього!

Єдине, що є в людини, — це налаштування, і Бог допомагає їй відповідно до цього налаштування. Тому я кажу, що всі блага, які в нас є — це Божі дари. Наші справи — ніщо, і наші чесноти є тільки суцільний ряд з нулів. Будемо ж намагатися постійно додавати нулі до нулів і просити Христа поставити на початку цього ряду одиницю. Так ми станемо багатими. Якщо ж Христос не поставить одиниці на початку, то вся наша праця зійде нанівець.

Благодать Божа приваблюється смиренністю

—      Геронде,    подвизаючись,    я    зазнаю труднощів.

  • А чи просиш ти допомоги в Христа, чи ж бо решся сама? Чи сказала ти про свою слабкість Христові? Ти не смиряєшся, не просиш у Христа допомоги, а потім говориш: «Подвизаючись, я зазнаю труднощів». Якщо смирятися й просити в Христа трохи допомоги, то Він допомагає. Часто старання, яке докладає людина, егоїстичне, тому не допомагає й Христос. Викинь своє «я», не бери його в розрахунок, і в тебе вселиться Благодать Божа. Ми хочемо досягти святості магічним способом [без праці], однак Бог не допомагає людині, яка перебуває в [духовно] хибному стані. Якщо хоча трохи домішується   корисливість,   то   це   перешкоджає божественній допомозі.
  • Але, якщо я налаштована виправитися, хіба Бог не допоможе мені усвідомити мою слабкість, яку я не бачила сама?
  • Для того, щоб Бог допоміг, у тобі повинно бути налашування до подвигу. Говорячи «налашування до подвигу», ми маємо на увазі те, щоб людина доклала невеликих старань, щоб перебороти свою слабкість. Побачивши трохи чистого налаштування, Бог щедро допомагає людині, щедро посилає їй Свою Благодать. Людина входить у Боже русло.
  • Геронде, до якої межі допомагає нам Бог у духовній боротьбі?
  • До тої, поки ми самі допомагаємо Йому нам допомогти. Коли ви про щось просите в Бога упродовж тривалого часу й Він не дає вам допомоги, знайте, що причина цього — ваша гординя. Якщо в нас є пристрасті, наприклад, обжерливість, нестриманість язика, гнів, не допомагає нам позбутися їх, тому що ми заважаємо Божественній Благодаті. І навіть якщо в нас є тільки схильність до гордості, то ми однаково заважаємо Богові нам допомогти, навіть якщо подвизаємося й молимося більше, ніж потрібно. Неможливо, щоб Бог не допоміг, якщо нема побоювання, що людина припише це собі. Як тільки зникне схильність до гордості й людина стане духовно здоровою, то Бог відразу ж звільнить цю людину від пристрасті, яка мучить її, і винагородить за той подвиг «понад норму», який вона звалила собі на плечі. Тому для того, щоб дістати допомогу, ми повинні допомогти Богові своїм смиренним мудруванням. Скажемо так: «Боже мій, я така нікчемна людина! Прошу Тебе, прости мене й допоможи мені». Тоді Бог допомагає, тому що душа добрим і смиренним налаштуванням довірила себе в Його руки, має право на Божественну допомогу.

Треба вірити, що Христос і Пресвята Богородиця завжди захищають і допомагають нам, аби тільки ми мали смиренне мудрування. Наш Бог не глухий, щоб не почути нас, і не сліпий, щоб нас не побачити, Він не такий, як Ваал .

Допомога на початку духовної боротьби

  • Геронде, ми правда, що Бог найбільше допомагає людині на початку її духовної боротьби?
  • Так, Бог дуже допомагає людині, коли та робить перші кроки у своєму духовному житті, подібно до того, як батьки більше оберігають своїх дітей, коли ті ще маленькі. Коли ж діти дорослішають, батьки піклуються про них уже не так сильно, тому що діти починають користуватися власним розумом. На початку духовної

боротьби людина чітко відчуває Благодать Божу, але потім Бог трохи віддаляється від неї, щоб вона вчинила подвиг і змужніла. Пам'ятаю, я посадив у себе на городі кілька кущів помідорів. Спочатку поливав їх щодня, а потім перестав і поливав тільки тоді, коли починало жовтіти їхнє листя. Без води помідорам було важко, і для того, щоб знайти вологу, вони були змушені пустити своє коріння глибоко в землю. Зав'язалися і їхні плоди. А якби я поливав їх безперестанку, то вони б тільки росли вгору, а їхнє коріння залишалося б на поверхні.

  • Геронде, ви сказали, що на початку своєї духовної боротьби людина відчуває Благодать Божу, а потілі Благодать трішки віддаляється від неї.
  • Так. Бог забирає Свою Благодать, щоб людина стала смиренною й усвідомила Його допомогу собі.
  • Чи не болісна така зміна?
  • Ні, тому що Бог не залишає людину зовсім. Коли людина починає духовно працювати, Бог дає їй, ну, скажімо... шоколадку. Так, потихеньку, людина привчається працювати і їсти шоколадки. Але якщо Бог перестає давати людині солодощі й та припиняє працювати, а починає голосити: «Спочатку-то я їла шоколадки, а зараз — жодної!.. Ох, яка ж на мене напала біда!..» — то така людина не процвітає. Тобто людина [навпаки] повинна цьому радіти. Не треба хотіти легкої допомоги від Христа, не треба просити поблажливості, тому що тоді ми  залишимося  невипробуваними, ненавченими.   І   в   армії   ті,   хто   добре   вчиться, залишаються живими. Якщо людина без кінця отримує допомогу,    то    врешті-решт    вона    залишається безпомічною. Те, що Христос не допомагає постійно, породжує в мене розчулення. Я відчуваю себе як учень вимогливих викладачів. Здати духовні іспити важко: потрібно постійно стежити за собою й докладати зусиль, але в такий спосіб людина духовно процвітає. Хіба Богові важко постійно допомагати кожній людині? Звичайно, не важко, але тільки така допомога людині не допоможе. Якщо батьки без кінця годують своє розпещене дитя шоколадом, і сама дитина хоче, щоб її всі годували й годували, то така людина виросте ледачою, непокірливою, жалюгідною. Також і у житті духовному — якщо хтось постійно приймає Божу допомогу й не трудиться сам, то йому ніколи не досягти духовної зрілості. Тому Бог, допомагаючи людині на початку духовного життя, згодом потихеньку відходить убік, щоб та зрозуміла, що й сама повинна робити те, що в її силах. Ось, коли маля вчиться ходити, батьки не тримають його постійно за ручку, але дають йому спробувати пройти й самому. А як тільки воно хоче впасти, вони — раз! — підхоплюють його! Потім дитина розуміє, що її власних сил вистачить лише на те, щоб пройтися, тримаючись за що-небудь ще. Якщо ж дитинча ходить тільки коли його тримають за руку, а коли залишають, не тримається за що-небудь, щоб учитися ходити самому й потихеньку набиратися сил, а сідає на підлогу, то воно ніколи не навчиться ходити, тому що не зробило те, що могло.
  • А чи відчуває людина, що спершу вона мала божественну допомогу, а потім її позбулася?
  • Якщо людина не стежить за собою, то вона не відчуває нічого.

Божественні сили всемогутні

  • Геронде, багато людей тривожаться: «Чим закінчаться ті чи інші [труднощі, спокуси], що відбуваються у світі?»
  • Слухай-но, що я тобі скажу: зараз Бог, якби навіть і хотів нас залишити, не може цього зробити.
  • Що ви маєте на увазі, Геронде?
  • А ось що: батьки, давши життя дитині, чим більше б'ються над тим, щоб її виростити, тим сильніше люблять її й уболівають за нею. Так і Бог — Він дав нам життя, Він якимось чином вистраждав, виростив нас, Він, якщо можна так сказати, стомився, роблячи з нами все, що Він зробив. І зараз Він не може нас залишити, навіть якби й захотів, тому що Йому боляче за нас, аби тільки самі ми мали хоч трішки любочестя. Якщо в нас є трішки любочестя, то ми не залишимося поза раєм.
  • Ви сказали, Геронде, що добрий Бог не залишить нас.
  • Так. Бог ніколи нас не залишає, Його залишаємо ми. Якщо людина не живе духовно, то вона не має права на Божественну допомогу. Вона має на неї право, живучи духовно й перебуваючи біля Бога. І тоді, якби щось трапилося і вмерла така людина, вона готова до іншого життя, так що вона залишається з прибутком і в цьому, і в іншому житті.

Допомозі Божій не можуть завадити ні люди, ні біси. Ні для Бога, ні для святої людини немає нічого складного. Перешкодою є лише наше людське маловір'я. Своїм маловір'ям ми заважаємо великим божественним силам наблизитися до нас. Біля нас є настільки велика сила, але в нас є присутнім у найвищому ступені людське начало, і ми не можемо осягти начало божественне, котре перевершує людські сили всього світу, оскільки сили божественні всемогутні.

Ми часто без користі просиджуємо цілими годинами, намагаючись самі знайти вихід з якоїсь ситуації й додаючи до цього всю свою недосвідченість. У нас тріщить голова й ріже в очах, ми не можемо заснути, тому що на нас напав тангалашка з нав'язливими думками. І зрештою знаходимо вихід, але потім Бог знаходить для нас вихід інший, кращий, той, про який ми навіть і не подумали, нам . же залишаються тільки головний біль і безсонні ночі. Якщо перед нами нема Бога, то втомлюється й болить голова, якою б правильною не була наша думка. Молитва ж з довірою до Бога відновлює сили людини. Тому давайте з довірою покладемо на Бога те, що важко здійснити по-людськи. Не будемо опиратися на власні людські старання, а Він зробить те, що найкорисніше.

Завжди, що б ви не збиралися зробити, говоріть «якщо Бог так бажає», щоб з вами не відбулося те, що трапилося з однією самовпевненою людиною. Чоловік збирався піти попрацювати у винограднику й сказав своїй дружині: «Завтра рано-вранці я піду у виноградник». — «Якщо Богові завгодно, підеш», — сказала йому вона. «Завгодно Богові чи не завгодно, — відповів він, — а я піду». Вранці, ще затемна, він вийшов з будинку, але по дорозі розпочалася така злива, що йому довелося повернутися. Ще не розвиднілось. Він постукав у двері. «Хто там?» — запитала дружина «Якщо Богові завгодно, - відповідає він, — то це я, твій чоловік!»

Благе налаштування

  • Геронде, що буде з тими, у кого є доброта, але нема віри?
  • Ти думаєш, у них нема віри? Добре, припустимо, що це так. Але хіба, коли вони були маленькими, мати не причащала їх? І, навіть якщо не причащала, хіба вони не були хрещені, не були помазані миром? Хіба народилися вони не від православних і хрещених матерів? Ось побачиш, як допоможе Бог цим людям, які мають доброту: випробуваннями    або   хворобою,    нещастями    або землетрусом, блискавкою, громом, повінню, одним тільки словом або чим завгодно ще. І, зрештою, Він приведе їх у рай. Часто такій людині може з'явитися навіть святий або ангел,  незважаючи   на  те,   що  настільки  великого благословення вона не заслуговує. Христос, використавши перед тим всі інші засоби, може зробити й це. Але часто з цими людьми трапляється таке: втручається диявол, обманює їх, і багато хто з цих нещасних впадають в оману, тому що диявол починає говорити: «А ось бачиш, Бог показав тобі настільки велике чудо, тому що ти можеш врятувати світ!» І нещасний замість того, щоб сокрушатися, замість того, щоб говорити: «Боже мій, як мені Тобі дякувати? Я не був гідний настільки великої Благодаті», приймає помисли, які приносить йому диявол, і пишається. Потім диявол приходить до нього знову й починає «телепередачу»: показує ангелів, святих і говорить йому: «Ти врятуєш всесвіт». Якщо ж така людина прийде до тями, то Бог знову допоможе їй.

У жодному разі не будемо забувати того, що всі ми маємо спадок, дари від Бога. Тому у всіх людей у глибині є доброта. Однак все заражає диявол. І дехто зараз, навіть відійшовши від Церкви, зберіг цю спадщину, цю доброту. Що ж, Бог допоможе їм Тому, зустрічаючи людину, яку затягло в гріховне життя, але співчутливу — що бачить, приміром, хворого й страждаючого серцем, що бачить бідняка й допомогає йому — знайте, що Бог не залишить цю людину, допоможе їй. Але якщо ви бачите, що той, хто відійшов від Бога, твердий, немилосердий, має й інші пристрасті, то ви повинні щодня й щоночі молитися за нього, щоб Бог висадив у його серце «десант» і людина ця навернулася.

Суди Божі — безодня. Я знаю одне: люди, які живуть життям мирським, ті, кому не випало сприятливої нагоди пізнати Бога, ті, хто був захоплений злом, ті, кого підштовхнули до нього — всі ці люди, якщо вони мають при цьому добре налаштування, приводять Бога в розчулення, і Він допоможе їм. Він пустить у хід різні способи для того, щоб такі люди знайшли свій шлях, Він їх не залишить. Він влаштує так, що навіть й у годину смерті вони перебуватимуть в доброму стані.

ЧАСТИНА  П'ЯТА

про духовну

зброю

 

«Якщо комусь боляче за те,

 що панує зараз у світі,

якщо хтось молиться за це,

 то люди отримують допомогу,

 і при цьому свобода їхньої волі

залишається непорушною»

 

ГЛАВА ПЕРША

Про молитву, зброю міцну

 

Необхідно багато молитви

Мирська людина в минулі часи, збираючись щось зробити, перед цим думала. Якщо ж хотіла зробити щось людина духовна, то вона і думала, і молилася. У наш час навіть «духовні» люди, мало того що не моляться, але й не думають. Справа часто стосується серйозних питань, а вони ставлять експерименти, і на кому — на людях! У всіх випадках, перед тим як щось почати, будемо ставити собі питання: «Чи обміркував я це? Чи помолився я за це?» Роблячи щось, не подумавши й не помолившись, людина діє по-сатанинськи. Часто багато християн своїми діями перешкоджають Божому втручанню. Вони думають, що впораються із завданням самі, і при тому, що навіть невіруючі говорять: «З Божою допомогою», ці люди так не кажуть. Наприклад, хтось бореться проти карнавалу[141], тоді як можна помолитися, і Бог дасть такий град, що всі люди розбіжаться і всі виступи відмінять. Або, припустимо, дехто звинувачує у чомусь якогось архієрея, інші оскаржують ці звинувачення в Державній Раді, але й на цьому не зупиняються: демонстрації, шум, статті в газетах... Без кінця людські старання — Богові ці люди діяти не дають, не вдаються до молитви, щоб Він відповів через неї. Все невиправлене й непоправне виправляється смиренням і молитвою.

Сьогодні ми живемо в часи Апокаліпсису, і не обов'язково бути пророком, щоб це зрозуміти. Все йде одне за одним. Ми не знаємо, що нас чекає, це видно з того стану, який панує у світі. Тому зараз, як ніколи, нам потрібно сильніше обпертися на молитву й поборотися зі злом молитвою. Це єдиний вихід. Будемо просити Бога пожаліти Своє творіння, хоч ми й не вартуємо того, щоб Він нас шкодував. Люди не зможуть прийти до взаєморозуміння. Кожен почне робити те, що спаде йому на думку. Здійсниться те, що пророкував святий Косма Етолійський[142]: «Треба буде довго йти, щоб зустріти людину, а ті, хто залишиться жити, будуть їсти золотими ложками». Звичайно, у декого є помисел: «Яка ж користь від молитви, якщо пророцтва все одно здійсняться?» Так, Бог знає, що події розвиватимуться саме так, але ми молимося для того, щоб зло було менш болісним і не дістало поширення. Тому і в Євангелії говориться, що заради вибраних дні скоротяться . Наприклад, на війні сила молитви робить чудо, більше людей залишаються живими, а жертв, навпаки, буває менше. Від усього цього люди дістають духовну користь, стають віруючими й у хорошому сенсі змінюються.

Неабияка справа. Чудо вже те, що дотепер світ не злетів у повітря. Хай простягне Бог свою руку — увесь світ залежить від трьох-чотирьох людей, його доля перебуває в руках декількох навіжених зайдиголів. Прямо за прислів'ям: «Кінь з конем б'ється, а копитом курям дістається». Так воно і є. Коли починається смута між великими державами, то несправедливості сиплються на голови нещасних маленьких. Брикаються більші, а валяться маленькі. Необхідно багато-пребагато молитви, щоб Бог просвітив тих, хто має владу, тому що вони, якщо захочуть, можуть зруйнувати світ. Але Бог дуже легко може трохи просвітити і їх. Якщо ж Він просвітить когось одного, то варто тому тільки віддати відповідне розпорядження, як усе поміняється.

Прохання в молитві

  • Геронде, не могли б ви, якщо можна, назвати нам щось із того, про що треба молитися особливо.
  • Насамперед будемо просити, щоб внаслідок нашої молитви ті, хто живе, і ті, хто буде жити, прийшли до визнання Бога. Я, говорячи у своїй молитві: «Сподоби милості Твоєї знаючим Тебе», додаю: — І незнаючим Тебе». І навіть так молюся: «Господи, спаси нечестивих». (Церква,    звичайно     ж,     правильно     встановила виголошення: «Господи, спаси благочестивих», тому що інакше нечестиві могли б сваритися, чуючи, як за них моляться.) Потім, коли священик вимовляє «Про тих, хто заповідав нам, недостойним, молитися за них», я додаю: «І про тих, хто не заповідав», оскільки ми повинні молитися й за тих, хто просив нас про це, і за тих, хто цього не просив, за тих, кого ми знаємо й не знаємо. У скількох тисяч людей є потреба набагато більша й проблеми більш серйозні, ніж у тих, хто просив наших молитов! Будемо молитися й за тих, з ким обійшлися несправедливо, щоб правда стала явною; про те, щоб були помилувані ті, хто перебуває у в'язницях, а пережиті ними страждання пішли їм на користь, і вони виправилися.

Підкладаючи у вогонь дрова, я молюся: «Зігрій, Боже мій, тих, хто позбавлений тепла». Спалюючи листи, які мені надсилають (прочитавши листи, я спалюю їх, тому що вони містять те, що не повинні знати інші, і зокрема, сповідання гріхів), я говорю: «Хай попалить Бог всі їхні недоліки. Хай допоможе Він їм жити духовно і хай освятить їх». А ще в мене є звичка просити святих захищати людей, які носять їхні імена, а у всіх святих я прошу опіки над тими, у кого нема святого покровителя[143]

  • Геронде, як краще: просити милості Божої взагалі або, відповідно до заповіді Спасителя «просіть і дасться вам» , просити в молитві й про щось конкретне?
  • Молися взагалі й говори: «Господи Ісусе Христе, помилуй страждаючих тілесно й душевно». Ця молитва охоплює й покійних. Якщо тобі на думку приходить хтось із рідних, то вимов за нього молитву: «... Помилуй раба Твого (ім'я його)» і відразу ж перейди до загальної молитви за увесь світ: «...Помилуй увесь світ Твій». Ти можеш мати на увазі конкретну людину, яка перебуває у злиднях, трохи помолитися за неї, а потім промовляти молитву «Господи, Ісусе Христе, помилуй нас» з болем за всіх, щоб... поїзд не пішов тільки з одним пасажиром. Не потрібно застрявати на комусь одному, інакше потім ми не зможемо допомогти молитвою ні самим собі, ні іншим. Коли ти молишся, приміром, за когось, хто хворий на рак, то молися за всіх, у кого рак, і додавай молитовку за покійних. Або, якщо ти бачиш якогось нещасного, то хай твій розум відразу ж іде до всіх нещасних, і молися за них. Пам'ятаю, як дитиною я побачив якогось жебрака, що помер на порозі турецького будинку, близько десяти метрів від нашого. Він називався Петром. Туркеня знайшла його зранку лежачого біля їхнього ґанку, і, коли почала його розштовхувати, зрозуміла, що він помер. Я його дотепер поминаю. А скільки на світі таких «Петрів»! Тому, хто молиться, корисно просити про щось визначене й думати про те, що наші ближні страждають, тому що від цього його серце вражається болем. А потім з болем у серці людина повертається в молитві від конкретного до загального й сердечною молитвою більше допомагає людям.

Ченцеві добре розділяти свою молитву на три частини: за себе самого, за увесь світ і за покійних. Але навіть і при такому поділі, незважаючи на те, що він здається рівним, найбільша турбота ченця за себе самого, тому що його душа одна, тоді як живих і покійних — мільярди.

  • Геронде, а я на послуху переважно молюся тільки за себе саму.
  • Це неправильно. Якщо молитися тільки за себе саму в келії, молитися тільки за себе саму на послуху, то як серце вразиться болем? Коли в когось з'являється любов, біль, жертовність, то з'являється і якесь вище співчуття до інших, а серце від цього тішиться. Таким чином, людина не забуває молитися під час роботи. Тоді люди отримують дієву допомогу, але допомогу отримує і той, хто молиться, і хто переживає духовну радість. Виконуй свій послух і молися: «Господи Ісусе Христе, помилуй нас», щоб твоя молитва допомагала всім людям. Це «помилуй нас» охоплює всіх людей, навіть і тих п'ятьох-шістьох — скільки їх там — «великих», від яких залежить доля всього світу. Трудися й молися за тих, хто трудиться. Ця молитва допомагає й тим, хто працює тілесно, і тим, хто працює духовно. Тому що трудяться багато хто, і до того ж трудяться ретельно. Одні — на благо Церкви й держави. Інші — на зло: всі ночі просиджують, придумуючи, як зруйнувати світ. Треті збираються на конференції й намагаються знайти спосіб, щоб перешкодити попереднім зробити зло. Четверті теж працюють день і ніч, не сплять, намагаючись знайти вирішення загальнолюдських проблем. Молися, щоб Бог просвітив злих і вони робили менше зла або щоб Бог зовсім усунув зло. Молися, щоб Він просвітив добрих і вони допомагали людям. Молися за тих, хто хоче трудитися, але, будучи хворим, не може; молися й за тих, хто здоровий, але не може знайти роботу, у той час як відчуває нужду. Думай про різні випадки й молися за них. Коли розум спрямовується до всіх цих людей, серце вражається болем, і молитва стає сердечною. Скільки людей протягом усього дня має потребу в молитві! Не витрачайте ж час марно. Почавши молитися про те, хто цього попросив (неважливо, що він, не маючи великої потреби в молитві, вважає, що має потребу в ній), той хто молиться, йде далі й думає про всіх тих, хто зазнає ще більшої потреби. А тоді допомогу отримує і той, хто думав, що він має потребу в молитві, тому що він послужив приводом для чиєїсь молитви за багатьох.

Допомога, яка надається за допомогою

молитви

  • Геронде, святий апостол Яків говорить: «Ревна молитва праведника має велику силу. Що значить «ревна»?
  • Потрібно, щоб той, хто просить чиїхось молитов, і сам при цьому намагався допомогти собі, хотів спастися. Він повинен подвизатися. Тобто для того, щоб дістати допомогу від молитви праведної людини, потрібно самому мати добре налаштування. Бог чує молитву, чинену серцем, однак і той, за кого моляться, повинен хотіти прийняти допомогу. Якщо ж він цього не хоче, то той, хто молиться, повинен мати святість Паїсія Великого, щоб він зміг вивести його душу з пекла[144]. Тому спочатку моліться за тих, хто налаштований спастися.

Я, просячи Бога про різні потреби, кажу: «Боже мій, хай Твоя допомога буде помітною, щоб люди отримали від цього й духовну користь. Якщо ж вона не буде помітна, то не потрібно нам допомагати». Багато хто навіть і не розуміє, від яких ураганів рятує нас Бог, зовсім не думають про це і не славословлять Його. Тому будемо просити, щоб Христос, Матір Божа, святі допомагали народу, але хай їхня допомога буде відчутною, щоб людям це йшло на користь. Припустимо, хтось оступа-ється на риштуванні, але Бог влаштовує так, що він чіпляється там, де зачепитися не було за що, і залишається живим. Або хтось падає й не калічиться, потрапляє в автомобільну аварію й залишається неушкодженим. У всіх цих випадках треба помолитися, щоб людина зрозуміла, що вона врятувалася тому, що Бог допоміг їй і, зрозумівши це, отримала духовну користь. Один мій знайомий упав з моста в річку й залишився живий. «Ну що, — запитав я його, — стрибнув глибину поміряти?» Святі тримають нас на руках. Одному юнакові я дав на благословення хрестик. Він мчав на мотоциклі й перелетів разом з ним через таксі, перевернувся в повітрі й помчав далі дорогою — не отримавши ні подряпини. Від неминучої загибелі рятуються багато людей, та лише деякі це усвідомлюють і виправляють себе.

—    Якщо я молюся за когось, але сам він не просить про допомогу, то чи отримає він її?

—      Це    залежить    від    багатьох    чинників. Насамперед,   якщо   в   цієї   людини   було   добре налаштування, але вона не мала сприятливої можливості його реалізувати, то вона має право на божественну допомогу. Хай інші й не будуть за неї молитися, пройде час, і Бог дасть їй сприятливу можливість виправитися. Але якщо вона попросить про допомогу із самого початку, то Бог втрутиться, і вона виправиться раніше. В іншому випадку вона виправиться пізніше. Молитвою ми даємо Богові право на втручання. Нема сумнівів: якщо людина від серця просить допомоги й смиренно говорить: «Молися, отче, і за мене», то вона обпалює твоє серце, і ти не можеш її забути. Якщо ж вона говорить зовсім поверхово: «Молися, молися, протягни якийсь вузлик, немов говорить тобі: "Привіт!"» — то як тут її згадаєш?

Коли відбувається сердечна, з болем молитва про потреби світу, люди, що просять у той час допомоги в Бога, відразу ж її одержують. Я можу навести чимало очевидних прикладів. Багато років тому якийсь чоловік, перебуваючи в глибокому розпачі і збожеволівши, перейшов через кордон і опинився в одній з комуністичних країн. Там його прийняли за шпигуна, схопили, били й відправили до в'язниці. У в'язниці він молився. Один мій знайомий чернець дізнався про його нещастя й помолився: «Боже мій, прошу Тебе, звільни його! Тобі легко це зробити». З в'язниці його повели на допит, а після допиту він... опинився на території Греції. Коли його допитували вже наші слідчі, він відповідав: «Мене били, посадили у в'язницю, вимагали признання. А що було потім, я не пам'ятаю. Навіть і не зрозумів, як опинився на грецькій заставі, не знаю, як це відбулося». Така сила молитви. Молитва схиляє Бога до милості.

Добре, якщо наша «рація» працює не перестаючи, щоб встигати за всіма, хто просить про допомогу. В армії, у роті зв'язку, ми не тільки стежили за чужими радіостанціями, але й допомагали своїм. Ми вмикали проміжну радіостанцію для тих, хто перебував далеко від центру й не мав достатньої потужності; ми приймали їхні повідомлення й передавали їх далі. Нас завжди було двоє, і ми у дві зміни чергували біля рації цілодобово, тому що якби радист був тільки один, то він би переривався й тоді той, кому була потрібна допомога, не одержував би її, його повідомлення не досягали б місця призначення. Одна така рація, якщо вона працює постійно, може допомагати тим, чиї повідомлення не доходять до центру. Так і той, хто має дерзання до Бога й молиться за ближнього, вмикає свою проміжну «радіостанцію» між людиною, яка просить про допомогу, і Богом. Але якщо один буде просити про допомогу, а інший свою радіостанцію вимкне, то що з цього вийде?..

Достоїнство має якість молитви

Геронде, коли ми просимо про щось серйозне, то чи не повинна молитва супроводжуватися постом?

—Та ж про це і говорити потреби нема, це необхідно. Піст, аскеза є передумовами молитви. Але для того, щоб молитва була справжньою, потрібно відчувати біль за людей. Бо для багатьох християн нашої епохи бажання не хвилюватися стало вже типіконом, зразком. Навіть пенсіонери, що просиджують цілими днями безперервно без діла, не хочуть наблизити до себе якусь покинуту дитину, тому що вона завдасть їм клопоту. Вони краще поїдять, вип'ють філіжанку кави, підуть прогуляються, провідають якогось хворого в лікарні з медсестрами й доглядальницями, підуть туди, де все в порядку, тому що це легше. Тобто все це буде їм на задоволення, а заодно й помисел свій вони будуть заспокоювати тим, що виконали свій обов'язок. Скількох же я просив допомогти покинутим дітям! Але все марно.

На Святій Горі якось пішли хресним ходом просити за дощ, і замість дощу спалахнула пожежа! На хресний хід не можна ходити як на прогулянку. Повинен з'явитися біль. Та хіба залишаться спокуса або якісь труднощі нерозв'язаними, якщо ченці помоляться від серця? Але я бачу, що за дух панує в монастирях, незважаючи на всі ці тяжкі роки. «Будемо радуватися!» Та тут світ горить! Нас просять відслужити службу, припустимо, за якогось хворого. Ми співаємо «Відкрию Тобі руку» і радіємо. Людина помирає, а ми задоволено проводимо свій час і говоримо: «Відслужили чування за хворого». Та яке там чування?! Ви влаштували собі розвагу! Так, це духовна розвага. А іноді ми не молимося за того, хто хворий, навіть коли священик виголошує: «Про тих, хто в немощі лежить». Але наша допомога була б дієвішою, якщо ми помолились трішки й по чотках. Я не закликаю до скасування передбачених церковним статутом святкових чувань, але у випадках, подібних до тільки що наведеного, потрібно знаходити трохи часу й для того, щоб протягнути принаймні одну-дві чотки з молитвою: «Господи Ісусе Христе, помилуй раба Твого».

Вся основа в якості молитви. Молитва повинна бути сердечною й походити від болю. Для Бога достоїнство має не стільки кількість, скільки якість молитви. Кількість молитви в монастирях є, але цього мало, повинна бути і якість. Стільки людей молиться й по стільки годин! Та якби ця молитва була сердечною, то світ давно змінився б! А тому ціль у тому, щоб церковні служби відбувалися від серця.

Сердечна молитва допомагає не тільки іншим, але й нам самим, оскільки вона сприяє тому, щоб у нас з'явилася внутрішня доброта. Коли ми ставимо себе на місце іншого, у нас природно з'являються любов, біль, смиренність, подяка Богові з безперестанним Його славослів'ям. І тоді, ставши приємною Богові, наша молитва за ближнього допомагає йому.

«Залишся з нами»

—    Геронде,  під час молитви моє серце залишається холодним

  • Це від того, що розум не шле телеграму серцю. А  крім   цього  у  молитві   потрібно  потрудитися, неможливо в одну мить досягти такого стану, щоб розум зовсім не відходив. Необхідне терпіння. Як у двері стукають? Стукнуть раз, стукнуть другий, потім чекають — і двері відчиняються. А ти хочеш один раз постукати й відразу ввійти. Так не буває. Коли ти починаєш молитву, у тебе що, нема до неї бажання?
  • Я відчуваю потребу у допомозі, тому що відчуваю себе слабкою.

— Ось саме з цього і починають. У молитві необхідна наполегливість. «Залишся з нами», — говорить Євангеліє про двох учнів, що зустріли Господа на шляху в Емаус. Христос залишився з ними, тому що вони, перебуваючи з Ним в [духовному] спорідненні, мали на це право. У них були смиренність, простота, доброта в доброму значенні цього слова, дерзання. У них були всі передумови, щоб Христос залишився з ними, і тому Він це зробив.

Про все, що просимо, потрібно молитися з вірою, потрібно терпіти, і Бог заговорить. Бо, молячись з вірою, людина якимось чином зобов'язує Бога виконати те, що просимо, заради цієї віри. Тому, просячи щось у Бога, «не засумнівайтеся», і будемо почуті. «Майте віру й не сумнівайтеся» , — сказав Господь. Бог знає, коли дати нам те, про що ми просимо, так, щоб це не завдало нам духовної шкоди. Іноді ми просимо про що-небудь Бога, але не маємо терпіння й хвилюємося. Ми могли б хвилюватися, якби наш Бог не був сильним, але якщо ми маємо Всесильного Бога, у Якого така безодня любові, що Він живить нас Своєю Кров'ю, то нашому хвилюванню нема виправдання. Іноді ми не довіряємо вирішення якихось труднощів у руки Божі, а діємо по-людськи. Коли просимо про щось у Бога, але наша віра вагається, і ми, не чекаючи, поки Він відповість на наше прохання, хочемо по-людськи домогтися того, чого важко домогтися, то це схоже на те, що ми подаємо Цареві Богові прохання, але, коли Він простягає Свою руку до дії, забираємо наше прохання назад. Потім ми знову просимо Його, але наша віра знову вагається, ми знову хвилюємося й повторюємо те ж саме. Так наша мука стає затяжною. Тобто ми поводимося, немов людина, яка подає прохання в Міністерство, але незабаром, передумавши, забирає його назад. Потім вона знову передумує й подає його знову, проходить ще трохи часу, і вона знову забирає його. Однак прохання повинно лежати на місці, щоб до нього дійшла черга.

Молитва з болем

—    Геронде, а як ви молитеся про якусь потребу?

—   Основа всього в тому, щоб стало боляче. Якщо не боляче, то можна годинами тягти чотку, але молитва не буде мати жодного результату. Якщо людині боляче за те, про що вона молиться, то вона й самим лише зітханням здійснює сердечну молитву. Багато хто, коли люди просять їхніх молитов, не мають у своєму розпорядженні часу і моляться про потреби цих людей самим лише зітханням. Я не кажу, що не потрібно молитися, але якщо трапилося так, що часу нема, то зітхання за чужий біль є сердечною молитвою. Тобто за своєю силою воно дорівнює цілим годинам молитви. Наприклад, ти читаєш лист, бачиш потребу, зітхаєш і потім молишся. О, та це велике діло! Ти ще не взяв трубку, ще не набрав номер, а Бог уже чує тебе! А наскільки добре розуміє це той, за кого відбувається така молитва! Подивіться, як біснуваті, де б вони не перебували, розуміють, коли я молюся за них, і кричать!

Справжня молитва — це не задоволення, не «нірвана», вона починається з болю. Що це за біль? Людина мучиться в доброму значенні цього слова. їй боляче, вона стогне, страждає, про що б вона не молилася. Знаєте, що значить «страждати»? Так, вона страждає тому, що є співучасником у спільному людському болі або ж у болі якоїсь конкретної людини. За цю співучасть, за цей біль Бог відплачує їй божественною втіхою. Звичайно, людина не просить божественної втіхи, вона приходить як наслідок, оскільки вона є співучасником у чужому болі.

  • Аз чого потрібно починати?
  • Людина про щось дізнається, наприклад, про те, що стався нещасний випадок. «Ах!» — зітхає вона, а Бог відразу дає їй розраду за це мале зітхання. Вона бачить, як комусь боляче, і відразу співчуває йому, втішаючись божественною втіхою від Бога, і не залишається із цією гіркотою болю. Тоді ближній отримує допомогу від її молитви. Або ж вона міркує: «Бог дав нам стільки, а що зробив для Нього я?» Якась людина сказала мені такі слова, що дуже мене вразили: «Коли відбувається Таїнство Божественної Євхаристії, то Ангели закривають свої обличчя, ми ж причащаємося Тілом Христовим. А що зробив для Христа я?» Так у доброму смислі страждає душа.

—     Геронде,   а   як   тому,   хто   молиться, зрозуміти, що його молитва допомогла ближньому?

—   Той, хто молиться, дізнається про це за тією божественною утіхою, яку він відчуває в собі після виконаної ним сердечної, наповненої болем молитви. Однак спочатку біль іншої людини потрібно зробити своїм болем, а після цього здійснювати й сердечну молитву. Любов є божественна властивість, вона надихає ближнього. Так і у лікарнях, якщо лікарі й медсестри дійсно страждають за хворих, то це є найдієвішими ліками з усіх, які вони їм дають. Хворі бачать співчуття до них і відчувають упевненість, безпеку, втіху. Той, хто страждає, не потребує ні наших багатьох слів, ні наших повчань. Він розуміє, що тобі за нього боляче, і це допомагає йому. Біль — це все. Якщо нам боляче за когось, то ми забуваємо себе, свої власні потреби.

Божественна втіха

—   Геронде, коли я страждаю за когось, то з'являється якась тривога, і я не можу молитися.

— З цієї тривоги видно, що в тобі живе людське начало. Я чим більшого болю зазнаю за інших, тим більше молюся й духовно радуюся, тому що я говорю про все Христові, а Він приводить усе до порядку. І я бачу, що чим більше минає років, тим більше зменшується тілесна енергійність, але енергійність душевна множиться, тому що любов, жертовність, біль за ближнього дають велику душевну силу. Ось, поглянь-но, вчора ввечері, коли ви здійснювали чування, я був не дуже бадьорим, але я отримував силу від чужого болю. Всю ніч до Божественної Літургії я простояв на ногах, приймаючи народ[145]. Потім у храмі я знову стояв на ногах, але, незважаючи на це, не відчував втоми, тому що мені було боляче за людей і цей біль давав мені силу. Так і ти — молися й радуйся. Бог все влаштує.

Якщо людина ставиться до болю по-духовному, то в неї нема скорботи. Взяти хоча б тих людей, які приходили до мене. Як же боляче мені було за них! Я не вислуховував їх абияк, упіввуха, я страждав, зітхав, але кожним зітханням покладав труднощі на Бога, і Він утішав мене в тому болі, що я переживав за ближнього. Тобто при духовному ставленні до чужого болю приходила божественна розрада, тому що якщо в болі є надія на Бога, то в ньому є й божественна розрада. А інакше як все це можна витримати! Якби не було цієї розради, то як би я міг жити з усім тим, що мені доводиться чути? Мені боляче, але я думаю і про божественну винагороду тим, кому боляче. Ми перебуваємо в руках Божих. Якщо є божественна правда, божественна винагорода, то ніщо не проходить марно. Скільки людина мучиться, стільки їй за це й воздасться.

 Бог, бачачи на землі стільки болю, бачачи навіть і те, що недосяжне нашому сприйняттю, втім не впадає у відчай. «Ти більше страждаєш? Я більше дам тобі в житті іншому», — говорить Бог і від цього радується. А в іншому випадку як би Він, так би мовити, міг витримати стільки несправедливості, стільки зла? Однак, маючи на увазі винагороду тим, хто страждає, Він, якщо можна так висловитися, може витримати цей великий біль. А нам, що не бачимо, яку славу отримає наш ближній, і тим, що страждають за нього, Бог відплачує божественною втіхою.

  • Геронде, чи не виснажує людину це переживання за ближнього?
  • Ні. Якщо ставитися до кожної проблеми духовно, то виснаження не буде. Спочатку, чуючи, як хтось страждає, людина зазнає гіркоти, але потім у якості винагороди приходить божественна розрада, і її організм не руйнується. Гіркота від мирських переживань призводить до хвороб: шлункової кровотечі та ін., але гіркота від болю за когось містить у собі божественний бальзам і не шкодить організму.

Небезпека байдужості

  • Геронде, іноді миряни просять мене помолитися за вирішення їхніх проблем. Я молюся, але болю не відчуваю.
  • Цьому можуть бути дві причини. У першій є небезпека, у другій — духовний підхід до проблеми. Перший випадок — це коли чернець забуває про своїх близьких, але й про інших теж не думає, тобто не молиться  за  людей.   Це  дуже   погано.  Тобто  ми, залишивши наших близьких, приходимо в монастир та з часом їх забуваємо. Але ж інших людей забути при цьому набагато легше. Так, ми поклали початок нашого духовного життя, але не стали духовним співучасником у болю інших. Ми духовно не розвиваємося для того, щоб могти відчути їхні потреби, і є небезпека впасти від цього в нечутливість. Потихеньку чернець стає байдужим, і його серце перетворюється на камінь. В іншому випадку тому, хто молиться, боляче за весь світ, але він відчуває й утіху, розуміючи, що той, хто страждає, буде мати винагороду від Бога, буде мучеником. Цей помисел приносить йому глибоку впевненість, він зазнає внутрішньої радості. У цьому випадку його серце не кам'яне, але наповнене божественної любові.

Якщо ченці не будуть уважними, то їхні серця можуть стати дуже черствими. Люди мирські бачать біди, нещастя своїх ближніх і переживають за них. Ми цього не бачимо й можемо дійти до того, що станемо просити всього лише для самих себе. І якщо ми не займаємося делікатним діянням, щоб відчути нещастя інших людей і творити за них сердечну молитву, то ми станемо жорстокосердими. Ми дійдемо до того, що будемо прагнути власної вигоди, і наше серце від байдужності скам'яніє. Це суперечить Євангелію. Чернець повинен бути співучасником, відчувати біль і молитися за всіх людей. Це не відволікає його, навпаки, молитвою він допомагає і собі, й іншим.

—   Геронде, я, незважаючи на те, що бачу все своє окаянство, більше молюся за інших. Можливо, мені краще молитися не за інших, а тільки за себе саму?

—      Від    [великої]    смиренності?   Якщо    від смиренності, то з великою смиренністю говори Богові: «Боже мій, Ти мене таку, як я є, почути не повинен. Але хіба не буде несправедливим, якщо через мене стражда тимуть інші? Бо якби я перебувала в стані духовному, мала дерзновіння в молитві, Ти б чув мене й допомагав їм. У тому, що хтось страждає, є й моя провина. Але чим провинився мій ближній, чому він повинен через мене страждати? Прошу Тебе, допоможи йому». Тобто все залежить від того, на яке місце стосовно інших ми ставимо себе. Ти відчуваєш свою недостойність, але ось, бачачи чиєсь страждання, ти хвилюєшся, співчуваєш, молишся. Я, бачачи, наприклад, сліпого, відчуваю винним за це себе, тому що якби я перебував у духовному стані, то міг би його зцілити. Бог дав нам можливість стати святими, робити чудеса, подібно до Нього. І ми, визнаючи свою велику або малу духовну хворобу, смиренно просимо тілесного здоров'я для нашого ближнього, нашого співчоловіка, будучи винними в його хворобі. Тому що якби ми були духовно здоровими, то він би давно зцілився й не мучився. Маючи вірну позицію стосовно інших, вважаючи себе винними у всьому, що відбувається у світі, ми молимося: «Господи Ісусе Христе, помилуй нас», і увесь світ дістає допомогу. І за своє окаянство — треба відчути за нього біль і вимолити милість Божу. Але, звичайно, якщо людина досягла духовного стану, то для себе самої вона не просить нічого.

Я бачу, що часто ми неправильно розуміємо слова: «Господи Ісусе Христе, помилуй мене», і з псевдо смиріння не говоримо: «Помилуй нас», не молимося за інших, але лише за самих себе. Тому і люди мирські іноді неправильно розуміють нас, ченців, і ображаються, говорять, що ми егоїсти й піклуємося лише про те, щоб спастися самим. «Помилуй мене» — це для того, щоб не впасти в гордість. Одна молитва смиренної людини, що вірить у те, що вона найгірша, має вартість більшу, ніж ціле всенощне чування, яке чиниться з гордим помислом. Молячись з гордістю, ми знущаємося зі  самих себе.

Не забувайте про те, що ми переживаємо тяжкі часи, і про те, що необхідно багато молитви. Пам'ятайте ту велику потребу, яку відчувають зараз люди, пам'ятайте про ту велику ретельність до молитви, яку вимагає від нас Бог. Моліться за це загальне божевілля, що захопило увесь світ, моліться за те, щоб Христос пожалів Своє творіння, тому що воно наближається до катастрофи. Хай Він божественним способом втрутиться в цю божевільну епоху, яку ми переживаємо, тому що світ ведуть у смуту, у божевілля, у глухий кут.

Бог закликав нас молитися за світ — світ, у якому стільки проблем! Нещасні люди, вони не встигають навіть перехреститися! Якщо не будемо молитися ми, ченці, то кому ми це залишимо? Під час війни солдат перебуває в стані бойової готовності: він уже в чоботях, він тільки й чекає наказу. У такому ж стані повинен перебувати й чернець. Ех, якби мені бути Макавеєм[146]! Я йшов би в гори, щоб постійно молитися за людей.

Молитвою ми повинні допомогти усьому світові, щоб диявол не міг творити, що йому заманеться. Диявол домігся зараз якихось прав. Бог не те щоб дозволяє йому робити все, що захочеться, просто Він не хоче порушувати свободу волі. Тому нам потрібно допомогти світові молитвою. Якщо комусь боляче за те, що панує зараз у світі, якщо хтось молиться за це, то люди отримують допомогу, і при цьому свобода їхньої волі залишається непорушеною. Якщо Благодаттю Божою ви ще трішки процвітатимете, то ми почнемо щось особливе відносно молитви, поставимо цю справу як слід. Ви станете «радаром», бо все, що відбувається навколо, змушує нас до цього. Ми організуємо молитовну бригаду. Ви будете воювати чотками. Молитва повинна відбуватися з болем. Знаєте, яку тоді вона має силу?

Мене дуже ранить, коли я бачу ченців, що діють не через Бога, молитвою, а по-людськи — у тому, чого важко досягти по-людськи. Бог може все впорядкувати. Маючи правильне духовне діяння, можна самою лише молитвою будувати монастирі, постачати їм все необхідне і допомагати усьому світу. Не потрібно навіть працювати: тільки молися. Ченцеві треба намагатися не ламати собі голову над тими чи іншими труднощами незалежно від того, чи відносяться вони особисто до нього, до ближнього чи ж до загального стану світу. Йому потрібно вдаватися до молитви й через Бога посилати в світ багато божественних сил. Бо так чи інакше, це і є справа ченця, і якщо він цього не зрозумів, то життя його не має ніякого змісту. А тому чернець повинен знати, що кожне його хвилювання, що підштовхує його до пошуку людських вирішень у різних труднощах, які мучать його й завдають йому головного болю, походить від лукавого. Якщо ви бачите, що вас турбують питання, які по-людськи розв'язати не можна, якщо ви не покладаєте їх на Бога, то знайте, що це — хитрування лукавого для того, щоб ви залишили молитву, за допомогою якої Бог може послати не просто божественну силу, але багато божественних сил, і надана допомога буде тоді не просто божественною допомогою, але Божим чудом. З тієї хвилини, як ми починаємо хвилюватися, ми заважаємо Богові втручатися в те, що відбувається. Ми віддаємо перевагу логіці, а не Богові, не Божій волі, вибравши яку, мали б право на божественну допомогу. Диявол, вправно викрадаючи любов ченця, намагається втримати його в мирській любові, у мирському сприйнятті й мирському служінні ближньому, тоді як чернець здатен діяти у своєму чернечому просторі, він спроможний працювати за своєю спеціальністю, спеціальністю «зв'язківця», тому що це і є той послух, який поклав на нього Бог. Усе ж інше, все, що ми здійснюємо людськими стараннями, відноситься до нижчого розряду.

Крім цього, ченцеві краще допомагати іншим своєю молитвою, а не своїми словами. Якщо в нього нема сил стримати того, хто чинить зло, то хай він здалеку допоможе йому молитвою, тому що в протилежному випадку він може нашкодити собі. Одна добра, сердечна молитва має силу більшу, ніж тисячі слів, коли слова не доходять до інших. Про мене кажуть, що я допомагаю людям, які до мене приходять. Але своїм справжнім приношенням світові я вважаю ті півтори години, протягом яких читаю Псалми. На все інше я дивлюся як на розвагу: прийдуть, нещасні, виговорять мені свій біль, ну, дам їм якусь пораду. Тому я не вважаю допомогу своїм власним привнесенням: людям допомагає молитва. Якби я міг віддавати молитві увесь свій час, то допомагав би світові більше. Припустимо, за день я прийму двісті осіб з їхніми стражданнями. Але хіба у світі страждають лише двісті людей? Не зустрівшись з кимось одним і [за цей час] помолившись за увесь світ, я зустрічаюсь з усім світом. А тому я кажу людям: «Я хочу розмовляти з Богом про вас, а не з вами про Бога. Так краще для вас, але ви мене не розумієте».

Не будемо в ці тяжкі роки недбайливо ставитися до молитви. Молитва — це безпека, молитва — це зв'язок з Богом. Пам'ятаєте, що пише авва Ісаак? «Бог запитає з нас відповіді не за те, що ми не здійснювали молитву, але за те, що ми не мали зв'язку із Христом, і нас обдурив диявол» .

ГЛАВА ДРУГА

Про те, що монастирі —

це фортеці Церкви[147]

Чернець є маяком, розташованим на скелях

Геронде, яке діло ченця?

— Діло ченця — стати вмістилищем Святого Духа.

Він повинен зробити своє серце таким чутливим, як листочок сусального золота. Все діяння ченця є любов, і на шлях свій він теж виходить від любові до Бога, яка містить у собі й любов до ближнього. Чернець розмірковує про нещастя людства, його серце вражається болем, і він безперервно сердечно молиться за світ. Так чернець милує світ молитвою. Є ченці, що допомагають людям більше, ніж міг би допомогти їм увесь світ. Приміром, людина мирська допомагає біднякові кілограмом рису й кількома апельсинами, та й то часто дає лише для того, щоб її побачили інші, котрих вона сама при цьому ще й засуджує за скнарість. Але чернець творить молитву й нею, у мовчанні, шле цілі тонни допомоги своїм ближнім.

Чернець не намічає власної програми дій, не складає мирських проектів місіонерської роботи, він іде вперед без усякого власного плану, і добрий Бог включає його у Свій божественний план, а якщо це знадобиться, то Він відомим Йому способом може послати його й на апостольський подвиг. Бог не вимагає від ченців, щоб вони виходили в світ і водили людей за руку. Він хоче, щоб ченці досвідом своєї особистості давали людям світло й у такий спосіб скеровували їх до вічного життя. Тобто служіння ченця не в тому, щоб допомагати світові, перебуваючи в світі. Чернець іде далеко від світу не тому, що він ненавидить світ, але тому, що він любить його. Живучи далеко від світу, чернець своєю молитвою допоможе йому в тому, у чому не можна допомогти по-людськи, але самим лише божественним втручанням. Тому чернець повинен перебувати в постійному зв'язку з Богом, приймати від Нього сигнали й вказувати людям шлях до Нього.

Я тривалий час не міг зрозуміти, як виправдовують католики деякі речі. Але ось нещодавно до мене в келію зайшли два католики-архітектори з Риму, і моє нерозуміння розв'язалося. Що таке Православ'я, вони не розуміли, але налаштовані були по-доброму. «Чому, — запитали вони мене, — ченці сидять тут? Чому вони не йдуть у світ на громадське служіння?» — «А хіба, — відповів я, — маяки не повинні стояти на скелях? Що, накажете їм переїхати в міста й підключитися до роботи вуличних ліхтарів? У маяків своє служіння, у ліхтарів своє». Чернець — це не лампочка, що висить над міським тротуаром і світить пішоходам, щоб ті не спотикалися. Чернець є далекий маяк, розміщений високо на скелях, і своїм сяйвом освічує моря й океани для того, щоб кораблі йшли правильним курсом і досягали Бога

...Ось візьму й помолюсь, щоб ви, троє послушниць, не виростали!.. Щоб такими й залишилися назавжди: у цих синіх хустках, такого зросту, такого віку! Знаєте, яка людям тиха користь від того, що вони вас бачать? Оскільки сьогодні в світі нелегко знайти порядну дівчину. Більшість дівиць поводяться дико: у руці сигарета, кривляються як я не знаю хто... А тут люди бачать, як діви, що присвятили себе Богові, співають у церкві, радуються... «Так це що ж таке?» — дивуються люди. «Є тут над чим задуматися. Сказати, що вони дурнуваті? Так ні, не скажеш. Сказати, що їм чогось не вистачає? Ні, все при них. Мабуть, і справді є щось вище!» Так-так, дійсно, знаєте, яка від цього користь?..

Коли мирські, хай навіть невіруючі, люди приходять у монастир і бачать справжніх ченців, то, якщо в них є добре налаштування, вони стають віруючими. Багато безбожних учених, приїхавши на Святу Гору просто на екскурсію, змінили своє життя. Люди в позитивному значенні замислюються й пізнають духовне життя. Вони бачать веселих молодих людей, які, маючи у світі всі передумови для того, щоб процвітати, залишили багатство, посади й живуть подвижницьким життям, з молитвою й чуванням. Бачачи все це, люди запитують себе: «То що ж? Бо якщо, дійсно, є Бог, якщо є життя інше, якщо є пекельна мука, то чому я так живу?» І вони починають вести менш гріховне життя або взагалі змінюють його. Я знаю один такий випадок. Якась двадцятирічна дівчина вчинила спробу самогубства: перерізала собі вени, але її встигли врятувати. Потім якийсь чернець взяв і привіз її в жіночий монастир. Спочатку нещасну все бісило, але потім, познайомившись із тамтешніми черницями, вона отямилася й сказала: «Тут я бачу інший світ. А можна я залишуся з вами?»

Така безшумна проповідь ченця. Проповідують багато хто, але лише деякі викликають у людей довіру до себе, оскільки їхнє життя не відповідає їхнім словам. Але чернець не виголошує голосних проповідей, розрахованих на те, щоб його почули інші. Він мовчки проповідує Христа своїм життям і допомагає ближньому своєю молитвою. Він на практиці живе за Євангелієм, і Благодать Божа його видає. Так чернець проповідує Євангеліє способом найбільш достовірним, а це і є те, чого прагне світ, особливо сьогоднішній. Коли чернець говорить, то він виражає не просто думку, а досвід. Однак і думка, висловлена ченцем, теж несе в собі світло.

  • А дехто, Геронде, говорить, що юнаки або дівчата йдуть у монастир або від розчарування, або через те, що мають якесь тілесне каліцтво, або через слабоумство.
  • Мабуть, ці люди запам'ятали один-два подібних випадки, а тепер від злості або від заздрості обмовляють інших ченців, яких 90 відсотків. Однак, розібравшись і побачивши, що насправді все зовсім не так, вони скажуть, що є щось вище, є Бог.

А тому чернець повинен завжди бути добрим прикладом для світу: «Тож хай світить перед людьми ваше світло» . Справжній чернець — це світло світові. Пам'ятаєте, що пише святий Йоан Лєствічник? «Світло ченцям — ангели, а світло мирянам — ченці» . Допомога ченця діюча, коли він відрізняється від мирських людей. Бо те, що допомагає мирським людям, вимученим суєтними речами, є святість. Вона своєю простотою вчить їх осягти найглибший сенс життя, щоб зник від цього тяжкий, гнітючий біль, що стискає їхнє серце.

Чернець і відродження світу

Ченці — це регулярне військо Христове, тому вони й не отримують за свою службу грошей. Ось, подивися, багато людей не можуть забути Святої Гори Афон. У будь-якому іншому місці, куди б вони не поїхали, в них вимагатимуть гроші й т.п., а на Святій Горі їм потрібно тільки отримати дозвіл на її відвідування; після цього вони безкоштовно можуть іти по ній, куди захочуть. Грошей ні за їжу, ні за нічліг з них не візьмуть. Люди знаходять на Святій Горі щось зовсім інше й дістають від цього користь. Якось, коли я жив у келії Чесного Хреста[148], до мене прийшов якийсь чоловік порадитися про свої труднощі. Ми розмовляли близько півтори години. Збираючись іти геть, він дістав банкноту вартістю у п'ятсот драхм. «Це що таке?» — запитав я. «Стільки, — відповів він, — ми платимо лікареві за один простий візит. Вибач, може, треба додати?»

Після останньої пожежі на Святій Горі туди приїхало кілька високих чиновників з ЄЕС подивитися, у чому є потреба, і виділити допомогу. Були вони й у мене в келії. Під час бесіди я сказав їм таке: «Ми прийшли сюди давати, а не брати». — «Таке ми чуємо вперше», — зізналися вони й відразу записали почуте в блокнотик[149]. Хіба ми стали ченцями для того, щоб отримувати матеріальні блага? Ми стали ченцями для того, щоб давати духовне, не отримуючи [взамін] матеріальне. Нам необхідно бути вільними від повсякденного, щоб дбати про духовне. Заради любові до Христа ми бігли в гори, щоб звільнитися від неволі пристрастей самим і звільнити від неї інших.

Наше завдання в тому, щоб від наших молитов і способу життя люди отримали допомогу й духовно відродилися. Ідучи зі світу й поступаючи в монастир, людина стає «батьком» або «матір'ю», тобто духівником або духовною матір'ю. Коли дівчина стає черницею, вона посвячує себе Христу, стає Його нареченою, духовною матір'ю й допомагає духовному відродженню людей. Своєю молитвою вона сприяє, наприклад, тому, що створюються міцні християнські сім'ї. Але й окрім молитви є випадки, коли люди потребують людської допомоги. Кожна справжня черниця, крім молитви за світ, допомагає йому манерою своєї поведінки, тим, як вона ставиться до різних проблем, тією парою слів, які вона скаже в архондарику якомусь прочанинові, щоб він зміг зрозуміти найглибший сенс життя, або якій-небудь матері, щоб її підтримати. Але, звичайно, якщо черниця сама шукає спілкування з людьми мирськими й т.п., то це зовсім ні до чого, тому що мирські випинання зіштовхуються з духовними законами, а це приводить нас, ченців, до терзань. Намагайтеся, наскільки можливо, бути непомітними для інших. Деякі ченці прагнуть ходити по престольних святах, наносити один одному візити, заводити собі духовних приятелів. А я ось, будучи змушений піти кудись у справах духовних, почуваю себе так, немов іду на мучеництво, вважаю це марнуванням часу. Я зіставляю два цих факти й уболіваю душею.

  • Геронде, у чому причина, якщо літня вже черниця духовно незріла?
  • Вона не стежить за собою й не займається належним духовним діянням. Зло починається із цього. Припустимо, що когось із вас Христос не призвав би на

чернецтво. Дівчина залишилася б у світі, вийшла б заміж і стала матір'ю. Тоді не вона б мала вимоги до інших, а інші до неї. Вона жертвувала б собою й тим самим багато чого віддавала б і багато чого отримувала. У монастирі ж їй необхідно стати духовною матір'ю, її покликання вище, ніж материнське. Але що відбувається зараз? У монастир вона приходить молоденькою й, не займаючись належним духовним діянням, має помисел, що вона усе ще дитина. Однак їй потрібно зрозуміти, що вона не дитина, щоб мислити по-дитячому: «Мама в нас є, будинок у нас є, турбот у мене ніяких, і мені ні до чого нема діла». Вона повинна віддавати, повинна своєю поведінкою сприяти духовному відродженню молодших сестер. Своїм послухом в архондарику, у храмі вона повинна допомагати всім мирянам, які приходять в обитель. У всьому вона повинна жертвувати собою і таким чином буде приймати, не просячи про це. Якщо черниця не налаштувала себе подібним чином, то все йде нанівець. Вона залишається в стані недорозвиненому й хоче тільки брати і від молодших, і від старших, нічого не даючи сама. Вона розвиває в собі зіпсований дух і не дозріває, тому що не присвячує себе іншим.

Я бачу, що стан деяких ченців зовсім не відрізняється від стану одного бедуїна, з яким я познайомився на Синаї. Він мав шістдесят п'ять років, а говорив: «А в мене нема батька: я [круглий] сирота!» Люди в шістдесят п'ять років уже мають онуків. Пройшло вже два-три покоління, і [як можна] говорити: «У мене нема батька», тобто шукати батьківської любові! І ми, ченці, будучи неуважними, залишаємося дітьми — зло в цьому. Однак, помізкувавши про те, що б вони в такому віці робили у світі, черниці або ченцеві варто сказати: «Зараз я не повинен шукати людської втіхи. Я повинен принести себе в жертву, а не мати претензій до інших».

Більшість приходять у монастирі молодими, знаходять там духовних батьків і можуть так і залишитися в дитячому стані, з дитячими претензіями, тоді як, перебуваючи в світі, вони вже були б батьками самі. Тобто з дитинства вони так і не виходять — не в доброму змісті, а в дитячому, інфантильному. Можна й таке побачити: людина зістарилася, але якщо вона не почала працювати головою, то радується карамельці або маєчці. «А мені отець светрика купив», — вихвалявся один старенький афонський чернець і показував теплу фуфайку, яку дав йому його старець. Ну зовсім як маленький хлопчик, якому мама купила піджачок з погончиками!..

Давайте будемо немовлятами на зле, а не розумом. Інакше як у наше життя ввійде відвага? Як до нас прийде мужність? Чернець, для того щоб процвітати, повинен розм'якшити ту твердість, що у ньому є, тобто йому треба зробити своє серце трохи материнським. Черниці ж, для того щоб процвітати, потрібно набувати собі трішки мужності.

Наша духовна скромність змінює інших

  • Геронде, коли хтось прибуває у монастир, але спосіб його думок ще мирський, у голові ще гуляє мирський вітер, то як йому звільнитися від цього?
  • Прийшовши в монастир, треба забути світ, а потім треба не забувати, що перебуваєш у монастирі. Вдома,   хай,   там   можна   не   знайти   сприятливої можливості для того, щоб почати духовне життя, не дістати правильного виховання. Але тепер потрібно бути дуже уважним: яке виховання ти отримаєш тут, у монастирі? Чернече виховання. Монастир — це місце священне. Світ — справа інша. Якщо міркувати про те, що перебуваєш у священному місці, то скромність прийде сама собою. Але як вона прийде, якщо людина забувається й думає, що вона у світі? Черниця повинна поводитися природно, з простотою, зі смиренністю, а не зображувати із себе втілення «нещасної долі». Це викликає огиду, відштовхує.

Я бачу, що деякі сестри-послушниці поводяться по-мирському. Крокують, як пави, як наречені в миру, а не як Христові наречені. А ось інші, ті ходять зі скромністю, і я бачу, що в них є щось священне. Як же одне відрізняється від іншого! І відразу зрозуміло, що таке чернецтво. Якщо ви звернете увагу на пшеничне колосся, то побачите, що в тому колоску, який височіє, який прямо стоїть, нічого нема. Колосок, який наповнений хлібом, нахиляється донизу.

Чернець, який має благоговіння, змінює тих, хто його бачить. Ось сьогодні приходив один ієромонах, я з ним давно знайомий. Він невродливий, тобто не має краси зовнішньої, але, незважаючи на це, щоразу, коли він причащався, я бачив, що його обличчя сяяло. Та й коли не причащався, я бачив на його обличчі сяйво, духовне сяйво. Як асфальт — по суті це смола, а подивишся на нього влітку здалеку: він часто блищить. Так і тут: бачиш сяйво на обличчі некрасивої людини. Звичайно, приклад з асфальтом не дуже-то вдалий, але яке тут ще можна підібрати порівняння? Я хочу сказати, що духовний стан, у якому перебуває людина, дає їй сяйво й зовнішнє. Це духовна краса, Благодать, Божественна Благодать. Але наскільки ж відштовхують від себе інші носії священного сану: вони гарні зовнішньо, але, мають у собі мирський дух, який хитається від мирського вітру! Ти бачиш перед собою цілком мирську людину. Крім священного сану, нічого духовного не видно! Обличчя людини відображає її духовний стан. Це те, про що сказав Христос: «Світильником тіла є око. Отже, коли, твоє око здорове, все тіло твоє буде світле» . Якщо в людині є простота, якщо є смиренність, то в неї є божественна просвіта, і вона сяє. Ось так. Цього й повинен досягти чернець.

  • Геронде, святий Ніл Калабрійский каже, що, ставши ченцем, людина робиться або ангелом, або дияволом.   Виходить, що проміжного стану нема?
  • Святий хоче сказати, що праця ченця над собою повинна бути правильною. Тому й допускає Бог тяжкі покарання ченцеві-великосхимнику, що впав у смертний гріх, щоб він спокутував цим свою провину. Ми іноді думаємо, що дістанемо Благодать за допомогою чогось зовнішнього, способом штучним, магічним. Але це не приносить задоволення ні Богові, ні внутрішньо самій людині, ні іншим. Наприклад, деякі ченці шиють собі широкі й довгі, донизу, схими, вишивають на них червоні хрести, троянди, гілки  багряні,  цілу купу літер... Розгортають і рясу, щоб було видно всю цю красу, просто як фарисеї, які розкривали поли своїх одеж , бажаючи показати, як багато вони моляться! А за старих часів схима в ченця ледве виглядала з-під ряси, та й то лише під час  ходьби.  Багато  з  них  взагалі  носили  під підрясником малу схиму й ходили з нею, щоб зовсім нічого не було помітно. А зараз пустоцвіти. Хіба дістануть вони Благодать від схими подібним чином? Схима гидує ними, а благодать іде геть. Завдання в тому, щоб чернець став великосхимником зсередини. А той, хто стає великосхимником зсередини, свою схиму ховає. Зовнішнє не веде до внутрішньої зміни. Так люди залишаються поверховими, і в остаточному підсумку вони почують від Христа: «Не знаю вас» .

Монастирі мають духовне призначення

Чернець піклується про спасіння власне й про спасіння всіх живих і всіх покійних. Справжня, божественна любов криється для ченця в болі за спасіння своєї душі й у болі за спасіння всього світу. Присвячена Богові душа ченця сприяє спасінню не тільки його рідних, але й земляків. Тому в Малій Азії добрим звичаєм було мати хоча б одного ченця від кожного роду, щоб він був представником за всіх. У Фарасах, коли хтось ставав ченцем, влаштовували свято на все село. «Він, — говорили люди, — тепер і селу нашому буде допомагати».

Звичайно, чернець ніколи не говорить: «Я врятую світ». Він молиться за спасіння світу паралельно з молитвою за своє власне спасіння. А коли добрий Бог, почувши його молитву, допомагає світові, чернець не говорить: «Я врятував світ, — але: — Бог врятував світ». Чернець повинен досягти такого стану, щоб молитися: «Боже мій, Ти на мене не дивися, мене не милуй. Подбай про світ, помилуй його». Чернець молиться так не тому, що сам він не має потреби в милості Божій, а тому, що має велику любов до світу.

Геронде, до якої межі чернець повинен забувати про себе, допомагаючи людям?

  • До тої, поки він бачить, що людям є від цього користь. Але якщо я цілковито віддамся в руки мирян, то й сам перетворюся на мирську людину. Коли чернець нібито для того, щоб допомогти людям світським, робить те, що чернецтву не личить, то людям це не допомагає. Приміром, якийсь чернець може стати прекрасним таксистом. І грошей за проїзд він брати не буде, і розмови духовні з пасажирами він вестиме... Але це не чернеча справа. Іноді зустрічаєш у ченців дух мирський, а в мирських — чернечий. А тому Христос скаже в житті іншому: «Ти знімай-но схиму, а ти одягай». Людина світська, зажадавши життя чернечого, освячується. Але якщо чернець зажадає світського життя, то він іде на вічну муку.
  • А якщо чернець налаштував себе невірно, то чи зрозуміло йому це?

—    Та хоча  б і  незрозуміло: якщо  в чомусь допущена помилка, то він не матиме в собі повного миру, спокою. У тому, що не личить чернецтву, душа ченця спокою не знайде. А з тієї миті, як його душа втратила спокій, він повинен шукати й знайти причину цього.

Один мій знайомий відвідав якусь обитель, а потім розповідав: «Та там справжнє ательє! А матінка-ігуменя що за диво! Якби вона торгувала ґудзиками в Монастираках в Афінах[150], тоді була б на своєму місці! Така в неї у цих справах хватка!» Тобто монастир — це ательє. Потім він перетворюється на фабрику, потім на супермаркет, а потім на ярмарок! Нещасні мирські люди хочуть від нас, ченців, чогось вищого. Але для того, щоб досягти вищого, нам потрібно уникати кожної людської втіхи.

Монастирі мають духовне призначення. У них не повинно бути начала мирського, але лише духовне, щоб вони наповнювали людські душі райськими насолодами. Ну куди нам змагатися з мирянами в мирському! Бо ж як не візьми, у них все одно можливостей більше, ніж у нас. Якщо ж чернеча обитель живе духовно, то знаєте, як вона змушує світ задуматися! Коли є присутнім благоговіння, страх Божий, коли немає ні мирської логіки, ні торгашного духу, це розчулює мирян. Але, на жаль, торгашний дух потихеньку проникає в чернецтво до самих кісток. До мене в келію зайшов якось один чернець. Я плів чотки. «Ти, — сказав він мені, — такі чотки на тридцять три вузлики роздаєш на благословення. А я одну таку чотку можу продати навіть і за п'ятсот драхм! І я з ними, як ти, не патякаю: як тільки закінчую вузлики, обрізаю краї й трохи схоплюю їх між собою, щоб даремно не витрачати вовну. І сутаж, що залишається від хрестів, у мене теж у діло йде — підшиваю і його. І бусинок не використовую. Прибутку в мене виходить значно більше, ніж у тебе!» — «Слухай, — відповів я, — так як же тобі не соромно! Хіба ти не розумієш, що в тебе вселився торгашний дух? Я з 1950 року чернець, але таке чую вперше!»

  • Геронде, людей духовно зрілих, здатних допомогти світові, мало!
  • Так, на жаль, їх мало! А як після цього бути світові? Знаєш, скільки я прошу Бога про те, щоб Він явив справжніх, здатних допомогти світові, людей? Нещасним досить того, щоб у тебе трохи боліла за них душа й щоб ти не використав їх заради власної користі — нічого більшого вони не хочуть! У миру вони перебувають у безперестанній боротьбі й у безпеці себе не відчувають. Приходячи в монастир, котрий живе правильно, вони дістають допомогу, тому що відчувають надійність, а це дає їм сили продовжувати боротьбу.

У ці нелегкі роки люди потребують не стільки тілесного, скільки духовного хліба. Тобто вони потребують не хліба (хоча, на жаль, незабаром не буде можливості допомагати людям навіть хлібом), а духовної допомоги. Постараємося ж допомогти молитвою усьому світові. Допоможемо, наприклад, якійсь сім'ї не розпастися, допоможемо якійсь матері належним чином виростити своїх нещасних дітей, трохи підтримаймо тих, у кому є благоговіння.

Духовний стан духовна фортеця

Настав час готувати свої душі вже сьогодні, бо якщо відбудеться щось серйозне, то я не знаю, до чого це призведе. О, якби Бог не допускав настання тяжких днів! Але якщо вони настануть, то від одного маленького землетрусу, від одного струсу зруйнуються цілі братства, цілі монастирі, тому що кожен буде намагатися вціліти сам, кожен побіжить у свій бік.

Щоб Бог не залишив нас, нам необхідно бути максимально уважними. У душах повинно бути присутнім щось духовне. Якщо воно є, це робить вам честь. Трясти буде сильно. Скільки ж я вам про це говорю, яких тільки жорстких слів ви від мене не чули! Та якби щось подібне говорили мені самому, то я б задумався, розкинув би мізками: «Навіщо мені це сказали, чого від мене хотіли?» Я б ніч не спав, багато ночей. Якби я не бачив того, що грядуть тяжкі роки, то не приймав би цього так близько до серця. Але я бачу, що прийде час, коли вам доведеться дуже нелегко. Зараз ви мене не розумієте, ви зрозумієте мене тоді.

Геронде, а якщо людина опиниться в ці тяжкі роки сама, що їй робити тоді?

— Ти зараз стань-но передусім виконавицею послуху й здобувай розсудливість, а там подивимося. Тому ми й говорили, що, насамперед, нам треба позбутися недоліків. Якщо в ченця будуть недоліки, то те, що відбувається, виявиться йому не під силу. Якщо він і зараз нічим не задоволений, якщо себе вважає орлом, а всіх інших хробаками, то... Давайте-но виправляйтеся, виправляйтеся, щоб мати право на божественну допомогу. Ще міцніше утвердите себе в Бозі. Настануть роки ще тяжчі. Фрукти зелені, ще не дозріли... Знаєте, чим стане ваша обитель, коли ви будете духовно зрілими? Фортецею! І не тільки місцевого значення, ваша допомога буде поширюватися й далі. В іншому ж випадку ви самі будете потребувати людської допомоги й заступництва. А коли монастир із цілою купою сестер має потребу у мирянах, знаєте, як це погано?

Ченцеві сьогодні личить жити духовно для того, щоб бути готовим перебороти труднощі. Він повинен приготуватися, щоб нестатки не підрізали йому крила, інакше можна дійти й до відречення від Христа. Прийде час, коли ріки висохнуть, всі почнуть мучитися від спраги, всі будуть страждати. Для нас, ченців, це не так страшно. Помучитися від спраги? Так нам і треба від неї помучитися, бо ж ми вийшли в дорогу, прагнучи до страждання. «Те, що я не робив добровільно як чернець, — скажу я тоді, — буду робити зараз проти волі, щоб зрозуміти, що таке чернець. Дякую Тобі, Боже мій!» Але світ, нещасний світ! Про що казати, якщо доходять до того, що винаходять бомби, які вбивають людей, але не руйнують будівлі! Якщо Христос сказав, що одна душа коштує, скільки й увесь світ , а для них будівлі дорожчі за весь світ, то це страшно!

  • Геронде, я відчуваю тривогу, страх за те, іцо нас очікує.
  • Цей страх допомагає нам схопитися за Христа. З цього не випливає, що потрібно радіти від всього того, що нас очікує. Радіти потрібно від того, ідо нас чекає подвиг за Христа. Тобто нас чекає не рабське служіння якому-небудь Гітлеру чи Муссоліні, ми пройдемо іспити на вірність Христові. Для того, щоб перемогти, у нас не буде ні кулеметів, ні більш сучасних атомних бомб. Тепер боротьба буде духовною. Нас чекає боротьба  зі самим дияволом. Але ж у диявола нема ніякої влади, якщо ми самі не дамо йому владу. Чого нам боятися? Якби був Гітлер чи Муссоліні, то справа полягала б в іншому. Страху бути не повинно. Давайте радіти від того, що битва буде духовною.

Якщо ви живете по-чернечому, по-отцівському, якщо ви уважні, то при кожному нападі ворога ви маєте право на божественне втручання. Якщо є люди молитви, смиренні люди з болем і любов'ю, то це цілі духовні капітали, духовні стратегічні бази. Якщо в монастирі є дві-три душі, що думають про чужий біль і моляться, то вони стають духовною фортецею. Такі духовно зрілі люди сковують всі сили ворога.

Молитва, правильне життя, особистий

приклад

  • Геронде, яку правильну позицію стосовно сьогоднішньої непростої ситуації повинен зайняти й виразити чернець?
  • На перше місце повинна стати молитва, правильне життя, особистий приклад. А коли потрібно й де потрібно, хай говорить, висловлює свою позицію.

—Тобто, коли виникає якийсь привід, чернець повинен говорити?

—   Ну а як же! Хто буде говорити, якщо не чернець? Ченцеві боятися нічого. Інші бояться дістати по шапці. Хто перший піде в бій, якщо не ми — люди, які присвятили себе Богові?

Помисел говорить мені, що не залишить нас Бог, не залишить! Становище проясниться. Зараз справа схожа на те, ніби у великий невід попалося багато риби. Але сітка гнила. Одна рибина тикаєтся сюди, інша туди, і, зрештою, невід прорветься. Прорветься не тому, що риба велика, а тому, що сам він уже зігнив.

  • Риби, Геронде, це християни?
  • Так, християни. Вугри, змії — це решта. Але й ми дамо Богові відповідь за те, що відбувається. Я зараз говорю про все це без натяків, стримувати себе вже не можу.
  • Що ж ми повинні робити, Геронде?
  • Насамперед працювати над собою. Бо переді мною як ченцем стоїть таке завдання: витравити свій особистий людський дух, упорядкувати спочатку себе самого, щоб стати людиною духовною, тому що в іншому випадку моє чернече життя не має сенсу. Після цього, якщо виникне необхідність, серйозно висловимося, а Бог допоможе нам довести діло до благого результату.

—    Але дехто, Геронде,  каже, іцо надає перевагу мовчанню й молитві.

—   Коли все навколо тебе горить, ти не можеш залишатися байдужим! Треба загасити пожежу. Біль не дає тобі мовчати. Звичайно, головне — це намагатися жити, наскільки можливо, духовно. Якщо ж у якомусь серйозному питанні необхідно висловити свою точку зору, то варто говорити те, що навіює тобі Бог.

Живіть смиренно, просто, духовно — так, щоб у важкий момент ви не були змушені йти на компроміси. А крім цього, намагайтеся приймати в обитель дівчат, що мають передумови для чернецтва, щоб вони ставали справжніми черницями. Ставши добрим ченцем, людина знає, до якої міри віддаватися якійсь проблемі. Знає, що треба робити, а чого не треба, знає, як поступити. Якщо ж він не став добрим ченцем, то все йде не так, як тобі хочеться. Вам це зрозуміло? Якщо ви станете справжніми черницями, то будете діяти з розсудливістю. А якщо справжніми черницями ви не станете, то, посилаючи когось із вас з якою-небудь справою, треба буде розжовувати: «Про це, дивися, не скажи зайвого й про це не проговорися», інакше вона може наговорити дурниць. Але такий стан буде недорозвиненим. Як ти після цього впораєшся з усім тим, що нас очікує?

Тому ті, у кого є передумови для чернецтва, повинні потрудитися, щоб стати справжніми черницями й знати, до якої межі говорити, що говорити й що робити у тяжкий момент. Тоді вони не будуть виходити за межі послуху, тому що їхній дух буде співпадати з духом матінки-єгумені. При необхідності матінка лише дасть їм знак, і вони її зрозуміють, тому що будуть працювати з нею на одній частоті. А інакше не можна. Бо якщо ви не навчитеся цього, то до тієї ж самої частоти може підключитися хтось ще. Він буде говорити вам не те, що потрібно, ви його не розпізнаєте, і він завдасть вам чималого зла.

Чернецтво перебуває в небезпеці

Світ сьогодні горить, а чернецтво знесилюється, занепадає, втрачає достоїнство. Якщо із чернецтва відходить   духовне,   то   в   ньому   потім   нічого   не залишається. На Святій Горі один прочанин запитав у якогось ченця: «Слухай, так тут, що ж, нема подвижницького духу?» — «Зараз, — пояснив йому той, — нова епоха. Старе свій вік віджило». Ну добре, припустимо, що це був недоумок. Можливо, ще у п'ятьох або десятьох подібних йому не вистачає гвинтиків у голові, але якщо вони городять такі дурниці, то хай їх посадять під замок у вежу! Вони не мають права молоти своїми язиками, хулити чернецтво нашого часу й спокушати людей! Адже дехто тільки й шукає привід для цього.

Ось побачите: потихеньку в деяких монастирях, щоб не бути звинуваченими, скасують читання святих отців. Будуть читати книги соціологічного характеру, нібито тому, що в нашу епоху корисні хіба вони. Так-так, ми йдемо до цього! А нещасні миряни приїжджають у святі обителі за допомогою... Як у світі людина благоговійна перебуває в презирстві, так незабаром буде зневажений і добрий чернець. І горе нам, якщо ми недооцінимо небезпеку мирського духу, тоді в найближчому майбутньому юнакові, що приходить у монастир і бажає жити правильно, по-чернецьки, інші будуть говорити: «Що ти тут забув?» Бачачи ченців, що не відрізняються від мирян, люди розчаровуються в чернецтві. Багато людей приходять до мене й розповідають, як вони спокушаються деякими монастирями. Як я їм тепер виправлю їхні помисли?

У чернецтво глибоко проник мирський дух, і зло не стоїть на місці. Ченці повинні проявити себе ченцями, а не мирянами. Ми втратили властиву колишнім поколінням простоту. Молодими ченцями рухає зараз мирська логіка й мирська вихованість: вони намагаються не втратити свою репутацію й часто орієнтуються на закони світського суспільства. А ще зовсім небагато років тому в чернечих гуртожитках можна було побачити стан, описуваний у Лавсаїку[151]. Одні йшли в монастир від божественної ревності, інші — від покаяння. Обставини, що приводили їх в обитель, були різними: один ішов у монастир після смерті дружини, інший поступав туди, покаявшись у колишньому, мирському житті. І біснуватих можна було зустріти в монастирях: вони приходили туди за допомогою, молитвами отців зцілялися, залишалися там і приймали постриг. А якщо потім вони коїли якесь безчинство, то в них знову вселявся нечистий дух. Тому в гуртожитках були й біснуваті. Були й спокушені, були й Христа заради юродиві, були ченці, що володіли даром прозірливості й дарами зцілень. Була велика розмаїтість! А сьогодні не зустрінеш ні прозірливця, ні чудотворця, ні біснуватих, ні юродивих заради Христа. У нас інше юродство — юродство світу цього. Наріжним каменем ми поставили власну голову, і від цього пошкодилися розумом. У нас увійшло багато мирської логіки, і ця велика логіка зруйнувала все. І злом є те, що ми цього не розуміємо.

Ченці деяких обителей, заполонивши сьогодні своє життя безліччю різних зручностей, роблять його тяжким. Занадто відволікаються на речі, потреби в яких нема, а те духовне, чим личить займатися, залишають. Якщо юні, приходячи в монастир, міняють мирський неспокій на дух світської установи, то спокою вони не знайдуть. Потім, щоб розважитися, вони захочуть займатися духовним туризмом, їздити по екскурсіях. Знайдеться й такий, що скаже: «А мені хочеться у відпустку», тоді як ченцеві личить відлучатися зі своєї келії з болем.

Я обурений багатьма речами, і тому з мене виливаються ці гіркі слова. Мені боляче: адже раніше в бідних ченців ні духовних книг не було, ні поняття про те, що таке чернецтво, і, однак, вони процвітали. Тридцять відсотків тих, що вступили у монастирі, були природженими ченцями, інші ж приходили необробленими: всі ягоди з різних полів, і, однак, вони процвітали. Людина могла прийти в монастир, не маючи ні про що поняття духовного, жила там один-два місяці, і навіть ігумен не знав, хто вона така. Потім, вирішивши стати ченцем, вона йшла до духівника, сповідалася й залишалася в монастирі. Ніхто й не знав, що то за людина, звідки родом і що привело її в обитель. Але, незважаючи на всі складнощі, що були, вона духовно розвивалася, процвітала. А деякі взагалі були неписьменними. Слухали читання в трапезній, синаксарії у храмі й більше нічого, так часом і цього не розуміли. І в співі не розбиралися: під час служб творили Ісусову молитву, але мали добрі помисли. І при всьому цьому вони приходили в духовну міру. Вони досягали духовного стану, тоді як зараз є й недільні школи, і духовні книги, і стільки добрих передумов, але вся ця сировина йде котові під хвіст! Виходить, що в нерозвинених був настільки сильний духовний розвиток, а в освічених і розвинених нема нічого! Тобто є, скажімо, оброблене поле, його засівають, але жодна насінинка не сходить! Хіба це не тяжко? Як вам здається?

Так чи інакше, якщо ми будемо неуважні, то чернецтво не встоїть, полетить шкереберть. Але майбутнє, зазвичай, перебуває в руках Христа й Пресвятої Богородиці. Вона, наша Добра Хазяйка, візьме мітлу, вимете сміття зі Своїх святих обителей і знову наведе в них порядок. Нам потрібно зрозуміти, що все минеться без сліду, ми ж, якщо не будемо жити правильно, по-чернечому, станемо перед Богом боржниками. Ми ставали ченцями для того, щоб спасти свою душу, а ще для того, щоб допомогти суспільству молитвою. Тому не забувайте, які обітниці ми давали Христу й що терплять у світі люди, які не одержали цього привілею — привілею покликання в ангельський чин.

Після себе ми повинні залишити спадщину

Геронде, багато людей [зараз] покладаються на монастирі. Відповідальність за це лежить на мені великим тягарем.

— Так, багато хто говорить, що єдиний вихід зараз у тому, щоб з'явилося скільки-небудь святих, подібних до святого Косми Етолійського, і щоб вони розійшлися в різні краї для проповіді, просвічення світу. Монастирі — це духовні центри. Якби монастирі не допомогли Повстанню 1821 року, то й самого би Повстання не було. І під час німецької окупації монастирі не здалися й внесли свій внесок у визвольну боротьбу. Тому бандити[152] їх і руйнували. Більшість монастирів не німці попалили, їх розгромили свої ж, грецькі бандити. Німці повідомляли: «Якщо в монастирі будуть знайдені боєприпаси й зброя, то ми його спалимо». Бандити, бажаючи виглядати чистенькими, а винуватцями розгрому монастирів виставити фашистів, ішли в обителі, підкидали кілька старих обойм, якусь зламану гвинтівку, а потім самі ж доносили окупантам, що в такому-то монастирі нібито ховаються бандити. Фашисти влаштовували облаву, знаходили боєприпаси й підпалювали обитель. У такий спосіб бандитам вдалося спалити чимало монастирів, тому що вони їх боялися. «Якщо залишаться монастирі, — говорили вони, — то ми нічого не досягнемо, навіть якщо вдасться встановити атеїстичний режим. Давайте-но їх краще спалимо». Ось і палили.

Сьогодні світ іде в монастирі за закваскою. Але яка там закваска, якщо в самих обителях все «шалай-болтай»? У них і закваски-то не знайдуть. Постараємося ж, щоб на тяжкі роки збереглося трохи закваски.

Зараз за допомогою в монастирі приходять ті, хто звертається до чаклунів і тому подібної погані. Потім прийдуть люди, які стомилися від гріха. Настільки втомлені, що якщо будеш посилати їх пиячити або грішити, то вони не підуть. У ці тяжкі роки Бог закликає людей до чернецтва персональними запрошеннями. Це покоління починає свій чернечий шлях, маючи найкращі передумови, маючи ідеали, а диявол весь цей вихідний матеріал приводить у непридатність. Наступне покоління буде іншим. У монастирі будуть приходити й багато людей, для чернецтва непридатних. Вони дійдуть до такого стану, що будуть змушені ставати ченцями. Вони будуть вимучені й зранені світом. Чоловік і жінка будуть розлучатися (і з благословення Церкви, і без) і вступати в монастирі. Піде в монастирі й молодь, що переситилася мирським життям: одні — спасати свою душу, інші — шукати їй трохи спокою. Ставатимуть ченцями й ті, хто бажає одружитися, але боїться зв'язувати своє життя з іншою людиною. Тобто в прийдешні роки в ченці можуть приходити й психічно хворі, і ті, у кого просто нема рішучості створити сім'ю. «Що я знайду в шлюбі? Як я буду жити? — стануть міркувати вони. — Піду-но краще в ченці». Тобто до чернецтва вони поставляться як до приємного проведення часу. Наскільки вони процвітатимуть, це інша розмова. Вступники в монастирі не будуть такими, що каються, їх буде змушувати ставати ченцями їхній стан. їхні спонукальні причини не будуть бездоганними. Небезпека в цьому. Коли людина йде зі світу заради чернецтва, справа полягає по-іншому. Цим нещасним буде необхідна велика допомога, вони пам'ятатимуть смак мирських задоволень, і тому диявол почне проти них жорстоку боротьбу. Проти нас він такої боротьби не веде, він намагається перешкодити нашому духовному діянню кинути нас у зневіру, щоб не знайшли закваски ті, хто прийде після нас.

Усім цим я хочу сказати, що нам зараз треба процвітати, щоб ми мали сили допомогти цим людям. Залишимо їм отцівську спадщину. «Духовні радості» у нас є — нема радостей небесних. Ми радуємося постригу, рукоположенню, цілонічному чуванню, співу «Раби Господа...», розгойдуванню панікадила... Але ці радості не небесні, це плотські радості серця в позитивному значенні цього слова. Небесна радість є щось вище, щось невимовне. Коли людина починає трішки вкушати небесного, її серце грає, шаленіє. Для того, щоб передати небесні радості наступним поколінням, нам треба пережити їх самим.

ГЛАВА ТРЕТЯ

Про найглибший сенс життя

Будемо готуватися до життя іншого

Геронде, один юнак зник, залишивши своїм батькам записку, що хоче вкоротити собі віку, тому що він некрасивий, а винні в цьому вони...

— Люди не збагнули ще найглибшого сенсу життя. Вони не вірять у життя інше. Всі їхні муки починаються з цього. «Я несправедливо скривджена, — говорить людина, — інші тішаться, а я ні». Люди незадоволені тим, що мають, підмішується егоїзм, і вони мучаться. Бог любить всіх людей. Кожній людині Він дав те, що їй корисно: чи ріст, чи відвагу, красу чи щось ще. Він дав людині те, що може допомогти їй спастися, якщо вона використає це з користю. Однак світ мучиться: «Чому я такий, а він такий?» Але ж в тебе є одне, а в нього інше. Один Христа ради юродивий румунин, який подвизався на Святій Горі, розповів комусь із тих, що терзали себе подібними помислами таку історію: «Побачила жаба буйвола й сказала: "Я теж хочу стати буйволом!" Дулася, дулася й під кінець луснула. Але ж Бог-то кого жабою зробив, а кого буйволом. А жаба що вчудила: захотіла стати буйволом! Ну й луснула!» Нехай кожен радіє від того, яким створив його Творець.

Як тільки людина використає дану їй сприятливу можливість увірувати в Бога й у майбутнє вічне життя, тобто, коли вона збагне найглибший сенс життя й покається і перебудує його, то відразу ж прийдуть божественна розрада із Благодаттю Божою, і Благодать змінить цю людину, виганяючи і всі її успадковані недоліки. Багато грішників, які покаялися, смиренно здійснили любочесний подвиг, прийняли Благодать, стали святими, і зараз ми із благоговінням поклоняємося їм і просимо їхніх молитов. А колись вони мали чимало пристрастей, у тому числі й успадкованих. Наприклад, преподобний Мойсей Мурін. Будучи найбільш кровожерливим розбійником зі спадковою злобою, він, тільки-но увірувавши у Бога, відразу покаявся, став подвизатися, всі пристрасті його покинули, а Благодать Божа прийшла. Він навіть удостоївся прийняття пророчого дару, а чуйністю перевершив і самого Арсенія Великого[153], котрий походив з великосвітського римського сімейства, мав спадкові чесноти й мав велику зовнішню вченість.

  • Тобто, Геронде, у чому конкретно полягає зміст цього життя?
  • У чому? У тому, щоб підготувати себе для нашої Батьківщини, для неба, для раю. Суть у тому, щоб людина вловила цей найглибший сенс життя, бо це є спасіння душі. Віруючи в Бога й майбутнє життя, людина розуміє, що це тимчасове життя суєтне, і готує свій закордонний паспорт для життя іншого. Ми забуваємо про те, що всі ми мусимо піти. Коріння тут ми не пустимо. Це життя не для того, щоб прожити його приспівуючи, а для того, щоб здати іспити й перейти в інше життя. Тому перед нами повинна стояти така мета: приготуватися так, щоб, коли Бог покличе нас, піти зі спокійною совістю, вознестися до Христа й бути з Ним завжди. Коли Христос благословив п'ять хлібів і наситив стільки тисяч людей, народ відразу сказав: «Цар би з Нього вийшов що треба!» З'їли п'ять хлібів і дві риби й надихнулися. Однак Христос сказав їм не турбуватися про цю їжу, тому що тут ми не залишимося. У цьому житті кожен з нас піддається випробуванням: чи відповідає він тому, чого вимагає Бог.
  • Геронде, що людина повинна завжди мати у своєму розумі для того, щоб творити волю Божу?
  • Вона повинна мати свій розум у Бозі, думати про те, заради чого вона вступила у це життя. Ми прийшли сюди не для того, щоб займатися всім на світі й влаштовуватися по теплих містечках. Ми прийшли, щоб підготуватися до життя іншого. Отже, наш розум повинен постійно перебувати там, у майбутньому житті, і в тому, що здатне допомогти нам його досягти. З любочестям ставитись до всього, любочесно й смиренно подвизатися, і тоді людина зрозуміє сенс життя духовного. Духовне життя є невпинна відвага, духовний бенкет. Знаєте, що таке бенкет? Пізнайте найглибший зміст чернецтва, набудьте духовного благородства, святоотцівської чуйності. А найглибший сенс життя (не чернечий, а взагалі) зобов'язані усвідомити всі люди. Якби вони це зробили, то зовсім би зникли дріб'язкові причіпки, гризня та інші прояви самості. Коли є божественна винагорода, то будемо думати про те, як заробити трохи «грошенят» для майбутнього життя, а не про те, як у житті цьому триматися з гідністю і приймати людську славу від інших.

Коли людина рухається в площині справжнього життя, вона від усього радіє. Тому, що живе. Тому, що мусить померти. Не від того радіє, що вона втомилася від життя, ні, вона радіє від того, що помре й піде до Христа.

—     Геронде, вона радіє через те, що не противиться тому, що допускає Бог?

—    Людина радіє, бачачи, що це життя минуще, а життя інше — вічне. Вона не втомилася від життя, але, думаючи: «Що нас очікує, хіба ми не підемо?», вона готується   йти   туди,   розуміючи,   що   в   цьому  її призначення, сенс життя.

Ось, приміром, взяти жінок, які працюють у системі соціальної допомоги. У них є доброта: бігають, бідолашні, убиваються заради інших. За освітою вони психологи, але бувають випадки, коли той спосіб, яким вони хочуть допомогти іншим, не діє. Йде жінка, наприклад, утішати чоловіка, якому відрізали ногу, а він їй каже. «Ти ось прийшла на двох ногах і говориш мені: "Добрий день", — а в мене нога тільки одна». Що вона зможе йому відповісти? Як вона допоможе йому психологією? Якщо цей чоловік не вловить найглибшого сенсу життя, то йому ніщо не зможе допомогти. Він повинен зрозуміти, що за це допущене Богом каліцтво він, якщо не буде нарікати, одержить в іншому житті накопичену небесну винагороду. Зрозумівши це, він повинен радуватися. Так хоч би й на чотирьох ногах ходили інші, він повинен говорити: «Дякую Тобі, Боже мій, за те, що я ходжу на одній». Але, сприймаючи життя недуховно, ці бідолашні йдуть утішати людей і не знають, що їм сказати. Іде така «соціальна розрадниця», приміром, полегшити страждання тридцятип'ятирічній хворій на рак жінці, у якої троє дітей. Що вона їй скаже? Якщо ця мати не вловить найглибший сенс життя, то вона буде в розпачі, думаючи про те, що станеться з її дітьми. І сама психолог, яка прийшла її втішати, впаде в той же самий розпач, якщо вона не зрозуміє чогось вищого, чогось духовно більш глибокого. Бо, не налаштувавши спочатку більш глибоко саму себе, вона не зможе правильно допомогти й ближньому так, щоб до нього прийшла божественна розрада. Так ці бідолашні психологи не тільки стомлюються тілесно, але й засмучуються, бачачи, що вони не можуть надати людям серйозної допомоги. Тобто втомлюються подвійно.

Ми повинні усвідомити добро необхідністю

Людина повинна усвідомити добро необхідністю, інакше вона буде мучитися. І сказати, що не всі можуть усвідомити добро необхідністю, було б неправдою. Я такої думки виправдати не можу. Добро в стані усвідомити необхідністю навіть п'ятирічна дитина. Скажімо, у якоїсь дитини піднялася температура. Батьки кличуть лікаря, той говорить. «Тримайте дитину міцно» й — раз! — робить їй укол. Після цього маля, тільки-но вгледівши лікаря, починає плакати і втікає. Але якщо йому спочатку скажуть: «Послухай-но, ти хворий, у тебе температура. Ти не можеш ні в школу піти, ні гратися. Інші-ось діти граються. А якщо ти даси лікареві трішки тебе вколоти, то температура спаде й потім ти теж зможеш піти гратися», то дитинча відразу замружить очка й само простягне лікареві свою ручку для уколу. Я хочу сказати, що якщо вже маля може усвідомити добро необхідністю, то наскільки більше це доступно людині дорослій.

З того моменту, як людина зрозуміє, що правильно, а що ні, — все, питання закрите. Припустимо, я вам говорю: «Я викину вас із вікна». Що це значить, ви розумієте. Навіть розумово неповноцінний розуміє, що якщо він випаде з вікна верхнього поверху, то переламає собі ноги. котра читала святих отців, Євангеліє, знає, що правильно а що ні. З цього моменту треба себе переключати. Але часто, коли говориш деяким особам: «Чому ти це робиш? Хіба ти не розумієш, що це неправильно?» — вони починають: «Ось, на нещастя, я така. А чому я така? Бо ж і раніше я була така...» — «Та облиш ти, яка ти була раніше! Зараз, коли я тобі це говорю, що ти робиш, щоб виправитися?» Якщо в них не тямить голова, то це інша справа, тоді в них є виправдання. Але тільки дитя схопить замість карамельки жаринку з тієї причини, що в нього не тямить голова.

  • Геронде, ваша мати була дуже чуйною людиною, любила вас. Як же вона із самих пелюшок виховувала вас у строгості?
  • З молодих років людина може допомогти собі в тому, щоб збагнути найглибший сенс життя й радуватися по-справжньому. Коли я був маленьким і бігав з хлопцями наперегони, то залишав їх позаду. Вони забороняли мені бігати, проганяли мене, дражнили «емігрантиком», біженцем. Я приходив до мами в сльозах. «Чому ти плачеш?» — запитувала мене вона. «Мені хлопці не дають з ними бігати», — відповідав я їй. «Тобі хочеться побігати? Ось двір, бігай. Чому ти хочеш бігати на вулиці? Щоб на тебе дивилися й говорили «молодець»? У цьому є гордість». Іншим разом я хотів бавитися м'ячем, а хлопці знову мене проганяли. Я знову плакав і йшов до мами. «Що трапилося, чому ти знову плачеш?» — запитувала мене вона. «Хлопці не дають мені грати в м'яча!» — говорив я. «Двір у нас великий, м'ячик у тебе є, грай тут. Що, хочеш, щоб на тебе дивилися й любувалися? У цьому є гордість». І тоді я подумав: мама має рацію. І потихеньку мені перехотілося і бігати, і грати в м'ячик, щоб мене бачили, тому що я зрозумів, що в цьому є гордість. «Дійсно, — думав я, — яка ж все це нісенітниця! Мама має рацію». І потім, дивлячись, як інші діти носяться, ганяють м'яча й вихваляються цим, я не дуже переживав. Я сміявся й говорив: «Ну що витворяють?» — а сам був тоді маленьким —у третій клас початкової школи ходив. Потім я жив звичайним життям. І зараз, якщо мене запитають: «Що вибереш: піднятися в серпні місяці босоніж по колючках на вершину Афона або ж поїхати на якесь торжество, де тебе облачать у мантію й осиплять почестями?» — то я скажу, що волію босоніж піднятися на Афон. Не від смиренності, а від того, що мені це до душі.

Люди, які мають гордість, у дитинстві не дістали допомоги в сім'ї. Мирське мислення людину мучить. Якщо хтось занедбає себе щодо цього, якщо батьки не допоможуть своїм дітям, коли ті ще маленькі, то потім це стане вже звичкою. Одна справа — це трішки похвалити дитину, щоб вона не занепадала духом, інше — роздмухувати її егоїзм. Скажімо, дитина заплуталася, читаючи віршик, і тепер сумує. Її мама, бачачи це, говорить їй: «Ну все, все. Добре прочитала». Однак, якщо дитина прочитала вірш добре, і мати починає вихваляти її перед іншими: «Ну яка ж ти молодчина! Ти прочитала краще за всіх дітей! Моя дитина краща за всіх!» — то це погано. Так батьки часто культивують у дітях гордість. Або, приміром, дитина нашкодила у школі, і її за це насварив учитель. Вона приходить додому й скаржиться батькові: «Учитель несправедливо мене насварив». Якщо батько й мати стають на бік дитини й до того ж у її присутності говорять про вчителя: «Я ось йому покажу! Та як він смів, та мою дитину!..» — то дитина потім вважає своє бешкетництво правильним, а в підсумку мучиться через дріб'язкові речі. Основа всього в тому, щоб дитя дещо зрозуміло ще в рідному домі. Якщо людина з юних років засвоює найглибший сенс життя, то потім все йде як потрібно. У протилежному випадку вона дістає задоволення від тлінного, від людських похвал, які в дійсності не приносять їй спокою, і залишається тлінною людиною.

Допоможемо світові в покаянні

—    Геронде, що сьогодні може допомогти світові найбільше?

—     Якби   світові   проповідувалося   сьогодні покаяння, то допомогти могло б тільки воно. Щоб дістати користь, будемо читати якнайбільше житій тих святих, які звертають особливу увагу на покаяння. Просити в Бога покаяння — це значить просити просвіти. Просячи покаяння й сильніше каючись, ми, природно, прийдемо в більшу смиренність. А тоді за" необхідністю прийде велика Божественна Благодать, просвіта від Бога. Перебуваючи в покаянні, людина зберігає Благодать Божу. Люди ж хороші. Ось більшість: не сповідаються, не причащаються, перебувають у великому незнанні, але, з іншого боку, приходять до мене й просять допомоги. Щось у цьому криється.

—   Геронде, можливо, приводом для того, щоб люди наблизилися до Бога, стають випробування?

—      Тим,    у    кого    є    добре    налаштування, випробування   допомагають.   Ті,   у   кому   такого налаштування нема, починають звинувачувати Бога, хулити Його, виправдовувати себе. Зло в тому, що люди не зізнаються: «Згрішив», а терзаються. Диявол має у світі велику владу. Ми дали йому багато прав. На що ж перетворилася сьогоднішня людина! Зло в тому, що вона, не маючи покаяння, перешкоджає Богові втручатися й допомагати   їй.   Якби   було   покаяння,   то   все   б налагодилось. Нас чекають грози, грози! Хай простягне Бог Свою руку! Будемо просити покаяння усьому світові. Будемо молитися й за тих, хто свідомо робить зло Церкві й не має наміру виправлятися, щоб Бог дав їм покаяння, а потім забрав їх у кращий світ.

Допоможемо, наскільки це можливо, світові в покаянні, щоб прийняти Божі благословення. Покаяння й сповідь — ось що потрібно сьогодні. Моя незмінна порада людям: кайтеся й сповідайтеся, щоб диявол був позбавлений прав, а ви припинили піддаватися зовнішнім бісівським впливам. Щоб люди зрозуміли й покаялися, їм потрібен струс. Приміром, людина сповідається в тому, що зробила перелюб. Духівник читає над нею дозвільну молитву, накладає на неї покуту й на цьому зупиняється. Але духівник повинен допомогти їй зрозуміти, що зло не містилося лише в перелюбі. Розкаюваний повинен усвідомити, що, зробивши це, він став злочинцем, зруйнував дві сім'ї. А деякі духівники ні самі не копають глибше, ні людей не змушують задуматися.

  • Геронде, є люди добрі, які однак рідко ходять у храм, не беруть регулярної участі в церковних таїнствах...
  • Бувають випадки, коли хтось нечасто ходить до церкви, але має в собі благоговіння, доброту, і тому Бог знаходить Собі місце й живе в ньому. Якби ці люди брали участь у таємничому житті Церкви, то вони б достатнім чином процвітали в житті духовному. А інші ходять у храм, сповідаються, причащаються, роблять усе, що потрібно, і, однак, Бог не знаходить Собі місця, щоб вселитися в них, оскільки в них нема смиренності, доброти, справжнього покаяння. Для того, щоб прийти до належного стану, самої сповіді перед духівником недостатньо. Повинно бути й покаяння. І кожну молитву треба починати зі сповіді Богові. Не так, звичайно, щоб, не перестаючи, плакатися: «Я такий, сякий, отакий!.» — а потім продовжувати свою стару  пісню. Це  не переживання гріха. Переживаючи, людина стає хоч не набагато, та кращою.

Пам'ятаєте,   з   якою   простотою   молилися ізраїльтяни? «Встань, Господи, чого спиш Ти» , тобто «Прокинься, Господи, що ж ти спиш?» І Господь після «мов зі сну пробудився... неначе витязь, захмелілий од вина, і ворогів Своїх відкинув назад...» З якою простотою, з якою смиренністю, але й з яким дерзновінням рекли вони: «Господи, що ми тепер скажемо язичникам? Ти врятував нас у Чермному морі, а що нас чекає зараз? Помирати в пустелі або ж потрапити під меч іноплемінних? Не виставляй же нас на посміховисько!» Але тільки не подумаємо й ми відкрити свій рот і бовкнути подібне: «Що ж ти спиш, Господи, і не бачиш?» — тому що за це ми можемо дістати по лобі. Це буде безсоромністю. Ізраїльтяни рекли це зі смиренністю й простотою. Вони не перекладали відповідальність на Бога, не говорили Йому: «Навіщо Ти так зробив? — але каялися й просили: — Ми достойні зла набагато більшого, але що ми тепер скажемо язичникам?» І бачите? Вони відразу ж прихилили Бога на милість. Вам це зрозуміло? Було присутнє визнання помилки, покаяння, Бог втрутився й «поразив ворогів...» А якщо й ми опинимося у скрутному становищі й не будемо вести себе духовно, то люди світу цього скажуть про нас: «Ну й де ж ваша молитва? Ви ж тільки говорите, що молитеся. Що ж ви, га?» Так ми стаємо посміховиськом.

Покаяння сприяє зникненню зла

— Просячи світові покаяння, будемо зараховувати до таких, що провинилися, і себе. У молитві не треба говорити: «Допоможи світові, світові, який грішний». Три біблійних отроки народилися у вавилонському полоні, однак не говорили: «А чим винні ми? — але сповідалися перед Богом: — Нам дісталося по-заслузі, ми були варті й більшого». Вони говорили так, ніби до вавилонського полону перебували серед тих, хто переступив Божі заповіді, як ніби й вони були спільниками у гріху, хоча на ділі вони були до нього непричетні, оскільки в ті роки ще не народилися на світ, їхня молитва біля вавилонської печі зворушує мені серце. «Праведний ecu Господи за всіх, яже сотворив ecu нам... Яко согрегиихом і беззаконновахом... І нині несть нам отверзти вуст... Не предаждь у бо нас до кінця... І не отстави милості Твоєя від нас, Авраама заради возлюбленого от Тобі». Тобто: «Правильно, Господи, ти нас караєш, бо ми згрішили. Але тільки лише заради Авраама, якого Ти любиш за те, що він не згрішив, не залишай нас». Вони зараховували до грішників і себе й вірили в те, що говорили вустами. Тому й стала піч прохолодною, тоді як язичників, що прийшли на неї подивитися, обпалило полум'я .

Не здійснюючи такої роботи над собою, людина починає постійно знаходити собі виправдання. «Мене підштовхнув на гріх диявол», або «Винен Адам», або «Винна Єва, а не я винен». Один «богослов-професіонал» заявив мені якось: «А чому ми повинні тепер страждати через Єву?» — «Люб'язний, — відповів йому я, — тобі це, що, заважає спастися? Чого ти причепився до бідолахи Адама й до страждальниці Єви? За одну погрішність — і стільки віків томитися в пеклі! А до нас прийшов Христос і спас нас». — «Якщо згрішите сімдесят раз по сім, — сказав Він, — і покаєтеся, то Я вас прощу» . Ми грішимо тисячі разів, але, тільки б ми каялися щиросердно, Христос нас прощає. А ми будемо говорити, що винуваті Адам і Єва? І дивіться: адже нікому не дають ім'я Єва. Давайте-но ми назвемо якусь послушницю при постригу Євою або, принаймні, Зоєю (життя грецьк.),якщо ім'я Єва здається важким. Адже це ж дуже несправедливо так ставитися до Єви! Вона мати всіх нас, вона мати усього світу, а ми навіть імені її не хочемо чути! І прокляттю Бог, по суті, піддав диявола. «Змій був мудрий» . Диявол увійшов у змію, щоб обдурити людину. Дивися: як же все валять на Єву. Говорять, що це вона нас погубила, що якби не її непослух, то ми зараз у раю жили — не тужили б. А ось якби й ми почули від Христа: «Один раз допустили погрішність — відправляйтесь-но на скільки-то віків у пекло!» Отоді б поговорили!.. Який же все-таки невдячний світ!..

Так чи інакше, покаяння — це велика справа. Ми ще не усвідомили, що покаянням людина може змінити рішення Бога. Те, що в людини є така сила, — це не жарт. Ти робиш зло? Бог дає тобі потиличника. Говориш «згрішив»? Бог змінює гнів на милість і подає тобі Свої благословення. Тобто, коли неслухняна дитина приходить до розуму, кається та зазнає докорів сумління, Отець з любов'ю пестить й утішає її. Ізраїльтяни, які ухилилися від заповідей Божих, сімдесят п'ять років прожили у вавилонському полоні. Але зрештою, коли вони покаялися, царем став Кір, про якого можна сказати, що він повівся краще, ніж сини Ізраїлеві, що опоганили жертовні святині. Бог змінив напрям думок Кіра й сотворив його віруючим в Бога Небесного. І ось, Кір дарує ізраїльтянам свободу, дає їм гроші, дерево для будівництва храму, зводить їм стіни навколо Єрусалима й проявляє таку доброту й таке благоговіння, якого, хай буде дозволено сказати, не виявляли навіть [самі] ізраїльтяни . І все тому, що народ покаявся й змінився . Бачите, як покаяння сприяє зникненню зла!

Треба обов'язково читати всі книги Макавейські. Це винятково сильні книги. Яке було веління царське! Розтоптати юдеїв слонами! Призначили відповідальних, приготували все для страти, щоб розізлити п'ятсот слонів, напоїли їх міцним вином з ладаном і чекали царя, щоб почати страту. Але цар про свій наказ забув. Іде до нього начальник над слонами й каже: «Царю, тебе чекаємо. Слони, юдеї — усе готово. І гості зачекалися». — «А хто вам велів все це робити?» — відповідає цар. Крики, погрози!.. І це не один раз, а тричі . Щоб цар забув наказ, який він сам віддавав? Це вам не жарти. І не тільки забув, він взагалі змінив потім своє ставлення до юдеїв. У цьому основа всього: щоб світ покаявся.

—      Геронде,   чи   є   користь   від   різних міжнародних     об'єднань,     що     займаються боротьбою за мир в усьому світі? Чи допомагають вони його зберігати?

—    Це залежить від багатьох речей. Є й такі, хто затіває все це з добрим налаштуванням. Але трапляється, що збереться такий «букет»! Тут тобі й чаклуни, і вогнепоклонники, і протестанти — така мішанина, в очах рябить! І борються «за мир в усьому світі!» Яка від них користь? Хай простить мене Бог, але ці вінегрети готує диявол. Якщо саме об'єднання грішне, то який там може  бути мир! Як прийде мир, якщо люди не примирилися з Богом? Тільки коли людина при миряється з Богом, приходить мир і внутрішній, і зовнішній. Але для того, щоб людина примирилася з Богом, їй потрібно опритомніти. Треба покаятися й жити відповідно до заповідей Божих. Тоді в людину вселяються Благодать і мир Божий. І тоді вона є спро можною  допомогти  тому,  щоб  довкола  неї  теж зберігався мир.