]]>Діагностика життєвого призначення]]>
]]>Діагностика життєвого призначення]]>

Стівен Р. Кові "7 звичок надзвичайно ефективних людей. Потужні інструменти розвитку особистості" - Page 12

Щоб краще зрозуміти, що таке парадигма, уявимо її картою. Усі ми знаємо, що карта — це не сама територія. Карта лише пояснює певні характерні особливості території. Те саме з парадигмою. Це теорія, пояснення, модель чогось іншого.

Уявіть, що ви хочете дістатися до певного місця в центрі Чика­го. У цьому вам дуже допоможе карта вулиць міста. Та уявіть на хви­линку, що вам дали не ту карту. Через друкарську помилку карта з назвою «Чикаго» виявилася насправді картою Детройта. Чи мо­жете ви уявити всю глибину своєї фрустрації, коли марно намага­тиметеся дістатися до місця призначення?

Ви можете працювати над своєю поведінкою: бути наполегливі­шими, більше старатися, рухатися вдвічі швидше. Проте всі ваші зусилля призведуть лише до того, що ви швидше опинитеся не в то­му місці.

Ви можете попрацювати над своїми «настановами» — мислити більш позитивно. Але це не приведе вас до місця призначення, проте, можливо, ви не будете цим аж так перейматися. Ваші настанови будуть такими позитивними, що ви будете щасливі, хоч би де ви опинилися.

Річ у тім, що так чи інакше ви заблукаєте. Фундаментальна про­блема ніяк не пов’язана з вашою поведінкою чи ставленням до жит­тя. Вона пов’язана з тим, що у вас на руках — не та карта.

Старанність буде важливою, якщо у вас правильна карта Чика­го, і коли дорогою вам траплятимуться неприємні перешкоди, тоді в пригоді може стати налаштованість на позитив. Але найперша й найважливіша вимога — це правильність карти.

У кожного з нас у голові багато-багато карт, які можна поділити на дві категорії — карти реального стану речей, тобто дійсності, і карти бажаного стану речей, тобто цінності. Усе, що ми пережи­ваємо, ми тлумачимо за цими внутрішніми картами. Ми рідко ста­вимо під сумнів їхню точність, найчастіше ми навіть не усвідомлю­ємо, що вони існують. Ми просто припускаємо, що бачимо все так, як воно є насправді, чи так, як має бути.

З цих припущень і виростають наша поведінка та настанови що­до життя. Те, яким ми бачимо світ, — джерело способу нашого мис­лення й наших вчинків.

Перед тим як продовжувати, я пропоную вам один інтелекту­ально-емоційний експеримент. Протягом кілька секунд просто по- роздивляйтеся картинку на наступній сторінці.

А тепер зазирніть на сторінку 38 і ретельно опишіть те, що ба­чите на картинці.

Чи бачите ви жінку? Як вам здається, скільки їй років? Яка вона із себе? У що вдягнена? Ким ви її бачите, у якій ролі?

Найімовірніше, ви скажете, що жінці на другій картинці років 25, вона гарненька, модниця, у неї маленький носик і вдавано- скромна манера триматися. Якщо ви самотній чоловік, то, можли­во, захотіли б запросити її на побачення. Якщо ви продаєте одяг, то могли б узяти її на роботу манекенницею.

Та що, як я скажу вам, що ви помиляєтеся? Що, як я скажу, що на цьому малюнку зображено жінку років 60—70, вона сумна, у неї великий ніс і навряд чи хтось міг би назвати її манекенницею? Та­ким, як вона, зазвичай допомагають перейти через дорогу.

Хто має рацію? Погляньте на малюнок ще раз. Бачите стару жін­ку? Якщо не бачите, спробуйте ще раз. Бачите її великий гачкува­тий ніс? Її шаль?

Якби ми з вами спілкувалися віч-на-віч, то обговорили б кар­тинку. Ви описали б те, що бачите, мені, а я поділився б своїми вра­женнями з вами. Ми могли б розмовляти доти, доки чітко не пока­зали одне одному, що бачимо.

Оскільки такої можливості в нас немає, розгорніть книжку на сторінці 57, роздивіться малюнок і поверніться знову до цієї картинки. А тепер ви бачите стару? Важливо, щоб ви її побачили, перш ніж читати далі.

Уперше ця вправа трапилася мені багато років тому в Гарвард­ській школі бізнесу. Викладач використав її як наочне й промовис­те свідчення того, що двоє людей можуть бачити одне й те саме по- різному й водночас мати рацію. Це не логіка, це психологія.

Викладач приніс в аудиторію стос великих карток. На половині з них було зображено молоду жінку, яку ви бачили на сторінці 37, а на іншій — стару жінку зі сторінки 57. Він роздав їх студентам: кар­тинку з молодою жінкою на один бік аудиторії, зі старою — на інший. Він попросив нас роздивитися картки, зосереджено їх вивчати впро­довж десяти секунд, а потім повернути. Відтак викладач вивів на про­екторі малюнок, який ви бачили на сторінці 38, поєднавши обидві картинки, і запитав у нас, студентів, що ми бачимо. Майже всі, хто спершу роздивилися на картці зображення молодої жінки, побачи­ли на спроектованій картинці молоду. І практично всі, хто бачив на картці стару, побачили стару й на зображенні.

Відтак професор попросив одного зі студентів пояснити, що той бачить, студентці з протилежного боку аудиторії. Під час обгово­рення спалахнула суперечка.

—   Тобто як це стара жінка? їй не більше за двадцять — двадцять два роки!

—    Та ну, ти жартуєш. їй сімдесят, а може, й усі вісімдесят!

—   Що з тобою таке? Чи ти сліпа? Ця жінка молода, вродлива. Я б не відмовився піти з нею на побачення. Вона гарненька.

—    Гарненька? Та вона стара шкапа.

Обмін аргументами тривав, кожен був твердо переконаний у тому, що бачив, і не хотів поступатися. Усе це відбувалося всупереч тому, що студенти мали надзвичайно важливу перевагу: на початку вправи їм показали, що існує інший погляд (хоча більшість із нас нізащо цього не визнає). Незважаючи на це, попервах лише декілька студентів справді намагалися побачити ту картинку з іншої точки зору.

Через якийсь час (що сплинув у марних спробах порозумітися), один зі студентів підійшов до екрана й показав лінію на малюнку. «Ось намисто молодої жінки». А інший сказав: «Ні, це ж рот ста­рої». Вони обговорювати окремі відмінності, та врешті-решт сту­денти прозріли, коли очевидними стали обидва зображення. По­дальша розмова точилася вже в спокійній атмосфері взаємоповаги, і всі присутні в аудиторії нарешті змогли подивитися на малюнок з іншого ракурсу. Та коли ми відводили погляди, а потім знову по­верталися до картинки, більшість одразу бачили ті обриси, які роз­дивилися в перші десять секунд.

Я часто використовую цю демонстрацію сприйняття в роботі з людьми та організаціями, бо вона розкриває дуже багато аспек­тів особистішої та міжособистісної ефективності. Передусім вона показує, як сильно поставлені умови впливають на наше сприйнят­тя, наші парадигми. Якщо десять секунд можуть так разюче впли­нути на наше бачення стану речей, то що вже казати про умовні рефлекси, які складаються в нас протягом життя? Усі впливи, що їх ми зазнаємо в житті (від родини, школи, церкви, робочого середо­вища, друзів, колег і поточних соціальних парадигм, таких як ети­ка особистості) відкладають на нас свій тихий, неусвідомлений від­биток і сприяють формуванню нашої системи координат, наших парадигм, наших карт.

Цей дослід також показує, що такі парадигми — джерело наста­нов і вчинків. Ми не можемо бути цілісними особистостями за їх межами. Ми просто не зможемо підтримувати свою цілісність, якщо розмовлятимемо й ходитимемо інакше, ніж бачимо. Якщо ви потра­пили до тих 90 %, які зазвичай бачать на об’єднаному малюнку мо­лоду жінку, коли їм поставлено умову щось роздивитися, то ви, по­за сумнівом, навряд чи зможете думати про неї як про людину, якій допомагають перейти дорогу. Як ваше ставлення до неї, так і ваші вчинки щодо неї мають узгоджуватися з тим, якою ви її

Сторінки