]]>Діагностика життєвого призначення]]>
]]>Діагностика життєвого призначення]]>

Стівен Р. Кові "7 звичок надзвичайно ефективних людей. Потужні інструменти розвитку особистості" - Page 4

Страх і невпевненість. Дуже багатьох людей нині мучить почут­тя страху. Вони бояться за майбутнє. Почуваються незахитценими на роботі. Бояться втратити роботу й здатність забезпечувати родину. Ця вразливість часто-густо є причиною небажання ризикувати в житті й покладатися на інших на роботі та вдома. Загальна відповідь нашої культури на цю проблему: потрібно здобувати дедалі більшу незалеж­ність. «Моїми пріоритетами будуть “я і моє”. Я працюватиму, добре ви­конуватиму свою роботу й по-справжньому насолоджуватимуся жит­тям поза нею». Незалежність — це важлива, навіть життєво необхідна цінність і досягнення. Проблема лише в тім, що ми живемо у взаємо­залежній реальності й наші найважливіші досягнення вимагають на­вичок взаємозалежності, якими ми ще не володіємо.

«Хочу зараз». Люди хочуть мати речі, мати все й одразу. «Я хо­чу грошей. Хочу красивий великий будинок, гарну машину, най­кращі розваги. Я хочу все, бо я на це заслуговую». І хоча нинішнє «суспільство кредитних карток» уможливлює «взяти зараз і за­платити потім», економічна реальність зрештою вступає у свої права й нагадує нам (часом болючими стусанами) про те, що на­ші покупки не мусять коштувати більше, ніж ми здатні заробити. Вдавання, що це не так, призведе до катастрофічних наслідків. Ви­моги прибутковості безжальні й невблаганні. Навіть важкої пра­ці не достатньо. З нинішньою карколомною швидкістю змін у технологіях та конкуренції, яку підсилює глобалізація ринку й технологій, ми маємо бути не просто освічені — ми повинні по­стійно вчитися й оновлювати свій багаж знань. Ми повинні роз­вивати свій інтелект і постійно підживлювати свою компетент­ність, щоб наші знання не застаріли. Шефи на роботі вимагають результатів, і в них є для цього вагомі підстави. Конкуренція ша­лена, на кону — виживання. Сьогоднішня реальність — це потре­ба виробляти, яка є вимогою капіталу, але справжня мантра успі­ху — стабільний розвиток і зростання. Нехай ви й дотягуєте до своїх квартальних показників, але насправді важливе питання в тому, чи робите ви необхідні інвестиції, які підтримають і під­силять цей успіх через рік, п’ять, десять років? Наша культура і Вол-стрит голосно вимагають результатів сьогодні. Проте неми­нуче настає мить, коли потрібно зрівноважити потребу задоволь­няти вимогам сьогодення й потребу інвестувати в можливості, успіх яких — у прийдешньому. Те саме стосується вашого здоров’я, шлюбу, взаємин у родині й задоволення суспільних потреб.

Почуття провини й віктимність. Там, де є проблема, немину­че знайдуться й ті, хто вказуватиме пальцем на винних. Розігрувати із себе жертву — для людей схоже на наркотик. «Якби ж то мій бос не був таким самодуром... Якби ж то я не народився/народилася в та­ких злиднях... Якби ж то я жив/жила десь у кращому місці... Якби ж то я не успадкував/успадкувала такий поганий характер від свого батька... Якби ж то мої діти не були такими неслухами... Якби ж то в іншому відділі постійно не плутали замовлення... Якби ж то наша галузь не переживала такого занепаду... Якби ж то наші люди не бу­ли такими ледачими й безініціативними... Якби ж то моя дружина трохи більше мене розуміла... Якби ж то... Якби ж то...» Звинува­чувати всіх і все в наших негараздах та проблемах — це тимчасовий вихід зі становища й тимчасове полегшення болю, проте водночас така настанова приковує нас, мов ланцюгами, до самих цих проблем. Покажіть мені людину, якій вистачає смирення, щоб прийняти й узя­ти на себе відповідальність за власні обставини, і сміливості вияви­ти ініціативу, щоб знайти творчий вихід із ситуації, що склалася, і я покажу вам справжню велич сили вибору.

Безнадія. Цинізм і безнадія — це породження провини. Коли ми піддаємося думці про те, що ми жертви обставин, і пливемо течі­єю детермінізму, то втрачаємо надію, втрачаємо запал і, покірні до­лі, поринаємо в стагнацію. «Я пішак, я лялька, гвинтик у механізмі й нічого не можу з цим вдіяти. Просто кажіть мені, що робити». Це відчуття переслідує багатьох яскравих, талановитих особистостей, і вони потерпають від зневіри та депресії, яка неминуче настає вна­слідок таких переживань. Поп-культура радить один спосіб вижи­вання — бути цинічними. «Просто треба зменшити свої очікуван­ня від життя, щоб ніхто й ніщо не змогли тебе розчарувати». Проте, як доводить історія, діаметрально протилежний принцип — осо­бистістю зростання й надії — дає змогу відкрити для себе іншу перспективу: «Я є творець і творча сила власного життя».

Брак життєвої рівноваги. Життя в нашу добу мобільних теле­фонів із кожним днем стає дедалі складнішим, воно сповнене вимог, стресу й страшенно виснажливе. Ми намагаємося правильно розпо­ділити час, робити більше, встигати більше й досягати більшої ефек­тивності за допомогою сучасних технологій. Проте чому ж тоді ми постійно товчемо воду в ступі, жертвуючи здоров’ям, сім’єю, ціліс­ністю й багатьма речами, які є найважливішими для роботи? Про­блема не в нашій роботі, яка сама по собі є рушієм життя, і не в склад­ності чи змінах. Проблема в тому, що нам диктує сучасна культура: «Приходь раніше, затримуйся довше, будь продуктивнішим, живи, жертвуючи теперішнім». Але насправді це не допомагає досягти рів­новаги й душевного спокою. Ці дві цінності супроводжують люди­ну, яка має добре розвинене відчуття найважливішого й живе, ціле­спрямовано дотримуючись власних пріоритетів.

«А який мій інтерес?» Наша культура навчає: якщо ми хочемо досягти чогось у житті, потрібно дбати лише про себе. Вона каже: «Життя — це гра, перегони, змагання, і їх конче необхідно вигра­ти». Однокласники, колеги, навіть члени сім’ї — усіх бачимо супер­никами. Що більше вони перемагають, то менше лишається тобі. Звісно, ми намагаємося здаватися щедрими й схвалювати чужий успіх, проте потай, у душі, багатьох із нас гризе заздрість, коли ін­ші чогось досягають. Чимало визначних досягнень в історії нашої цивілізації здійснилися завдяки вільній волі рішуче налаштованої особистості. Проте найбільші здобутки й безмежні можливості ін­формаційної доби чекають на тих, хто опанує мистецтво казати «ми». Справжньої величі можна досягти через багатство душі, яка діє самовіддано — із взаємною повагою, для загального добра.

Відчайдушна потреба в розумінні. Небагато потреб людської ду­ші дорівняються за силою до потреби знайти розуміння (щоб твій голос чули, поважали й цінували) і мати вплив. Більшість людей вва­жають, що ключем до впливу є комунікація, уміння чітко окреслю­вати свої погляди й говорити переконливо. Насправді ж, зазвичай, поки інші до вас говорять, ви, замість слухати й розуміти, часто-густо вже подумки готуєтеся сказати щось у відповідь. Вплив починаєть­ся тоді, коли співрозмовник відчуває, що справляє на вас свій вплив, що ви його розумієте — слухаєте уважно й щиро, відкриваєте свій розум до того, що вам кажуть. Проте більшість людей надто емоцій­ні, щоб уважно слухати, приборкувати свою потребу висловитися, аби зосередитися на словах співрозмовника. Наша культура просить, ба навіть вимагає розуміння і впливу. Однак принцип впливу керу­ється взаєморозумінням, яке народжується, коли принаймні один зі співрозмовників готовий спочатку уважно вислухати.

Конфлікти й розбіжності в поглядах. У людей так багато спільно­го і водночас не менше таких разючих відмінностей. По-різному мис­лять, у них різні й часом несумісні цінності, мотивації й цілі в житті. Природно, що ці відмінності породжують конфлікти. Конкурентний метод розв’язання суперечок полягає в тому, щоб «виграти собі якомо­га більше

Сторінки