]]>Діагностика життєвого призначення]]>
]]>Діагностика життєвого призначення]]>

Стівен Р. Кові "7 звичок надзвичайно ефективних людей. Потужні інструменти розвитку особистості" - Page 8

Нас із Сандрою мучило бажання допомогти йому. Ми відчува­ли, що той «успіх», якого так важливо досягти в усіх сферах життя, просто необхідний нам як батькам. Тож ми попрацювали над сво­їми настановами щодо сина й намагалися попрацювати також над його поведінкою та настановами щодо нас. Ми намагалися підба­дьорити його, застосовуючи техніки позитивного мислення: «Ну­мо, синку! Ти зможеш! Ми знаємо, що зможеш. Стисни битку тро­хи вище і не відводь погляду від м’яча. Не замахуйся, поки м’яч не підлетить до тебе». І якщо він показував хоч на крихту кращий результат, ми щосили старалися його стимулювати: «Чудово, син­ку, продовжуй у тому ж дусі».

Коли інші сміялися, ми їх сварили: «Дайте йому спокій. Не діймай­те. Він лише вчиться». А син плакав і без упину повторював, що він ніколи не навчиться грати в бейсбол і що йому взагалі не подобаєть­ся ця гра.

Хоч би що ми робили, нічого не допомагало. Ми вже були в роз­пачі, бо бачили, як це впливає на його самооцінку. Ми намагалися його підбадьорювати, всіляко допомагати й мислити позитивно, про­те зазнавали поразки за поразкою і врешті-решт здалися та спробу­вали поглянути на ситуацію під іншим кутом зору.

Тоді ж я проводив семінари для керівництва в різних куточках на­шої країни. Для цієї роботи я двічі на місяць готував програми на те­му спілкування й розуміння для учасників програми підготовки ке­рівного складу компанії ІВМ.

Коли я провадив дослідження й готувався до цих презентацій, ме­не особливо зацікавило те, як формуються уявлення, як вони вплива­ють на наше бачення і як від нашого бачення залежить наша поведін­ка. Це привело мене до вивчення мотиваційної теорії справджуваних очікувань, або «ефекту Пігмаліона». Також я усвідомив, як глибоко вкорінені наші уявлення. З цього я виніс один урок: необхідно диви­тися не лише на світ, який ми бачимо, а й на той об’єктив, крізь який ми бачимо світ, бо цей об’єктив і формує наше тлумачення світу.

Обговорюючи матеріал, який я викладав в ІВМ, та нашу власну ситуацію, ми із Сандрою поволі усвідомили, що всі наші дії, скеро­

 

вані на допомогу синові, насправді не узгоджувалися з тим, яким ми його насправді бачили. Коли ми чесно проаналізували свої найпота- ємніші відчуття щодо нього, то збагнули, що в нашому уявленні він по суті не відповідав нашим вимогам, не «дотягував» до необхідно­го рівня. Хоч як ми намагалися змінити свої настанови й поведінку, усі наші зусилля не давали результату, бо, попри всі наші дії та сло­ва, насправді син відчував інше: «Ти ні на що не здатен. Тебе потріб­но оберігати».

Так ми потроху зрозуміли, що не зможемо змінити ситуацію, як­що спершу не змінимося самі. А щоб ефективно змінитися, нам не­обхідно було змінити свої уявлення.

Етика особистості й етика характеру

Одночасно з вивченням теми уявлень і сприйняття я провадив ре­тельне дослідження літератури про успіх, виданої в Сполучених Шта­тах від 1776 року. Я читав і переглядав сотні книжок, статей та есеїв із таких галузей, як самовдосконалення, популярна психологія та са­модопомога. Переді мною була квінтесенція того, що вільне й демо­кратичне суспільство вважало ключами до успішного життя.

Заглибившись у своєму дослідженні на 200 років в історію писан­ня про успіх, я помітив, що в літературі вимальовується чіткий ша­блон. Через власні клопоти та схожі проблеми в житті й стосунках багатьох людей, з якими я працював протягом багатьох років, я де­далі сильніше відчував, що більша частина літератури про успіх, ви­даної за останні п’ятдесят років, надто поверхова. Вона просто спов­нена турботи про суспільний імідж — автори пропонували техніки й методи «швидкої» допомоги, такий собі соціальний бинт та аспі­рин, що усуває гострий біль та іноді навіть допомагає його позбути­ся на короткий час, проте залишає глибинні хронічні проблеми, які згодом так чи інакше дадуть про себе знати.

За разючим контрастом майже вся література за перші 150 років ґрунтувалася на тому, що можна назвати «етика характеру». Саме її риси автори вважають основою для успіху: чесність, смирення, вір­ність, стриманість, хоробрість, справедливість, терплячість, старан­ність, простоту, скромність і «золоте правило». Прикладом такої лі­тератури можна вважати автобіографію Бенджаміна Франкліна. Загалом це історія намагань однієї людини прищепити собі певні звички й принципи.

 

Етика характеру проголошувала, що існують базові принципи ефективного життя і що справжній успіх і тривале щастя приходять до людей лише тоді, коли вони засвоять ці принципи й зроблять їх невід’ємними рисами свого характеру.

Однак невдовзі після Другої світової війни базовий погляд на успіх змінився: відбувся перехід від етики характеру до етики особистості. Тепер успіх залежав від особистості, іміджу, настанов і поведінки, на­вичок і технік, які полегшують процес людського спілкування. Ця ети­ка, по суті, йшла двома шляхами: першим було застосування техніки стосунків із людьми й громадськістю, а другим — позитивне мислен­ня (ПМ). Частково ця філософія виражалася в натхненних і подеколи дієвих максимах на кшталт «ваш успіх залежить від ваших настанов», «усмішка здобуває більше друзів, ніж насуплене обличчя», «усе, що лю­дина задумає і в що повірить, може стати реальністю».

Інші ж елементи особистісного методу були явно маніпулятивни- ми, навіть обманними: вони заохочували людей застосовувати різ­номанітні техніки, щоб подобатися іншим, чи вдавати зацікавленість до захоплень інших, щоб схилити їх до того, що вам потрібно, вико­ристовувати «діловий вигляд» чи здобувати все, що потрібно, шля­хом залякування.

Автори деяких книжок визнавали, що характер — це складова успіху, проте воліли радше вбачати в ньому якісь корисні елементи, ніж визнавати його фундаментальну і каталітичну роль. Посилання на етику характеру стало здебільшого марнословством. Основний наголос автори робили на методики прискореного впливу, стратегії влади, навички спілкування та позитивне мислення.

Помалу я збагнув, що ця етика особистості й була підсвідомим джерелом рішень, що їх ми із Сандрою намагалися застосувати до нашого сина. Глибше замислившись над різницею між етикою осо­бистості та характеру, я зрозумів, що ми з Сандрою мали від гарної поведінки наших дітей соціальні бонуси, тож син не виправдовував наших сподівань. Наше бачення самих себе та ролі хороших, дбай­ливих батьків пустило глибше коріння, ніж образ нашого сина, і най- певніше, на нього впливало. У тому, якою ми бачили ситуацію і яким чином намагалися владнати проблему, було щось значно більше, ніж турбота про сина.

Ми із Сандрою багато розмовляли про це й поволі з гіркотою усві­домлювали, що на наше уявлення про сина впливали наші власні ха­рактери й мотиви. Ми розуміли, що мотиви соціального порівняння

не гармоніювали з нашими глибинними цінностями й могли при­звести до умовної любові та врешті-решт — до зниження самооцін­ки в нашого сина. Тож ми вирішили зосередили зусилля на нас са­мих — не на техніках, а на глибинних мотивах і нашому сприйнятті. Замість намагатися його змінити, ми спробували відсторонитися — відокремити себе від нього — і відчути його неповторність, індиві­дуальність, окремішність і цінність.

Завдяки глибоким роздумам, а також вірі та молитвам ми поба­чили свого сина в його унікальності. Ми побачили його багаторів­невий потенціал, який він мав реалізувати у

Сторінки