]]>Діагностика життєвого призначення]]>
]]>Діагностика життєвого призначення]]>

Т.Б. Партико "Загальна психологія" (підручник)

Т. Б. Партикало Загальна психологія

Міністерство освіти і науки України Львівський національний університет імені Івана Франка
Т. Б. ПАРТИКО "ЗАГАЛЬНА ПСИХОЛОГІЯ" Підручник
Затверджено Міністерством освіти і науки України як підручник для студентів вищих навчальних закладів
Київ 2008
 
Гриф надано Міністерством освіти і науки України (лист № 1А/18-Г-1397 від 9 серпня 2007 р.)
 
Передмова
 
Рецензенти: Васютинський В. О. — провідний наук, співроб., д-р психол. наук (Інститут соціальної та політичної психології АПНУкраїни); Скотна Н. В. — проф., канд. психол. наук, д-р філос. наук (Дрого-бицький державний педагогічний університет імені Івана Франка); Колісник О. П. — доц., канд. психол. наук (Волинський державний університет імені Лесі Українки)
Партико, Т. Б.
Загальна психологія: підруч. для студ. вищ. навч. закл. / Т. Б. Партико. — К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2008. - 416 с.
ISBN 978-966-313-374-4.
У підручнику «Загальна психологія» висвітлено головні феномени, властивості та закономірності психіки людини. Показано місце психології в системі сучасних наук, описано методи сучасної психології, природу та сутність психіки люди¬ни. Проаналізовано головні засади персонології, описано індивідуально-типологічні характеристики людини та особли¬вості її перебування в соціумі. Розглянуто феноменологію пізнавальних та емоційно-вольових процесів людини.
Видання розраховано на студентів вищих навчальних закладів, слухачів факультетів післядипломної освіти непсихо-логічного профілю, магістрів, аспірантів і викладачів.
ББК 88.3я73
© Т. Б. Партико, 2008
© Видавничий Дім «Ін Юре», 2008
ISBN 978-966-313-374-4
 
На сьогодні немає студента, який би не чув про психологію. Інфор¬мацію про цю найдревнішу науку про людину можна почути також під час популярних лекцій, із засобів масової інформації, від друзів, а також знайти на сайтах інтернету. Однак, здебільшого, це знання про побутову психологію, у яких не відображено всіх можливостей психо¬логії. Іноді вони перебільшують, а іноді недооцінюють її реальних можливостей.
Мета підручника — сформувати у студентів різних спеціальностей поняття про наукову психологію: її основні категорії, закони, практичні можливості. Водночас головно розглянуто питання загальної психології, соціальної, вікової, педагогічної та інженерної психології. В основі підручника лежать лекції, прочитані студентам Львівського національного університету імені Івана Франка і Українського Като¬лицького університету.
Підручник складається з п'яти розділів та словника психологічних термінів. У І розділі — «Вступ до загальної психології» — розглянуто питання історичного розвитку і сучасного стану психології як науки; методи, які використовують сучасні психологи і які можуть застосу¬вати молоді спеціалісти для пізнання природи людини і розуміння її неповторності; природа та сутність психіки людини, зокрема її свідо¬мої і несвідомої сфери.
Розділ II — «Персонологія» — присвячено актуальним питанням особистості людини: її структурі та формуванню, потребам, мотивам, ціннісним орієнтирам, особистісній зрілості тощо. Цей розділ охоп¬лює також такі теми, як «Темперамент», «Характер» і «Здібності». За¬звичай, вони викликають особливу зацікавленість у студентів.
Логічним продовженням проблем персонології є розділ III — «Особистість у соціальному оточенні». У ньому висвітлено соціально-психологічні основи спілкування і соціальну психологію груп. Для успішної професійної діяльності молода людина має розуміти механізми міжособистісного сприймання, опанувати ефективне спілкування і уникати конфліктне. Особливу увагу студентів мають викликати параграфи, присвячені особливостям спілкування під час екзамену, входженню особистості в групу та лідерству.
У розділі IV — «Пізнавальні процеси особистості» — розглянуто природу та закономірності відчуттів; особливості та індивідуальні відмінності сприймань; процеси пам'яті, зокрема умови успішного за¬пам'ятовування, збереження і відтворення матеріалу, прийоми ефек¬тивного заучування матеріалу і закономірності забування.
Навчання у вищому закладі освіти спрямоване на формування те¬оретичного мислення студентів, вміння обґрунтовано обстояти свій погляд і продемонструвати творчий підхід до справи. Детальніше про
це можна дізнатися, ознайомившись з темами «Мислення», «Мовлення» і «Уява». Завершується розділ про пізнавальні психічні процеси темою «Увага», в якому розглянуто її можливості.
Останній розділ V — «Емоційно-вольова сфера людини». Емоції і почуття можуть не тільки допомагати, а й заважати людині у її діяльності. Студенти дізнаються багато нового, прочитавши про емоційни стани людини, про стрес та шляхи його подолання, а також про те¬орію кохання. Людина не може реалізувати свої професійні можли¬вості, якщо вона пасивна і не має сили волі. Про основні засоби та провідні види діяльності, психологічні механізми вольової регуляції, вольові якості особистості та розвиток сили волі студенти дізна¬ються, опрацювавши тему «Вольова діяльність людини».
Кожний із запропонованих розділів завершує список сучасної наукової літератури, рекомендованої студентам для самостійного опрацювання. Також наприкінці підручника уміщено «Словник психо¬логічних термінів», що налічує близько 650 найменувань. Його призначення — упорядкування понятійної бази загальної психології.
Підручник призначено для студентів, які навчаються у вищих закладах освіти за різними спеціальностями. Рекомендовано також аспірантам і молодим спеціалістам, які хочуть поглибити свої знання з психології.
Автор висловлює подяку колегам — професорам, доцентам та асистентам кафедри психології Львівського національного університету імені Івана Франка за критичні зауваження, які допомогли суттєво покращити підручник, а також студентам, допитливість яких сприяла досконаліших способів викладання матеріалу. За технічну допомогу в оформленні рисунків висловлюємо подяку Мар'яні Партико. Особ¬лива подяка рецензентам підручника: доктору психологічних наук, провідному науковому співробітнику Інституту соціальної та політичної психології АПН України Васютинському Вадиму Олек¬сандровичу, кандидату психологічних наук, доктору філософських наук, професору, декану Соціально-гуманітарного факультету Дрого¬бицького державного педагогічного університету імені Івана Франка Скотній Надії Володимирівні та кандидату психологічних наук, до¬центу, завідувачу кафедри загальної та соціальної психології Волинського державного університету імені Лесі Українки Колісни¬ку Олексію Петровичу.
Тетяна Партико, доцент кафедри психології Львівського національного університету імені Івана Франка, кандидат психологічних наук

Розділ І Вступ до загальної психології
1. Психологія як наука
1.1.    Історичний розвиток психології.
1.2.    Психологія в системі сучасних наук.
1.3.    Об'єкт та предмет психології.
1.4.    Галузі психології.
1.5.    Практичне значення психології.
1.1. Історичний розвиток психології
Сучасна психологічна наука зародилась у стародавні часи і форму¬валася не одне тисячоліття. На шляху свого історичного розвитку психологія пройшла декілька етапів, упродовж яких змінювалось ро¬зуміння її предмета та основних завдань.
Перші уявлення про душу бачимо ще в міфологічному світо-гляді античних людей. Однак вже у VI ст. до н.е. в Стародавній Греції з'явились перші філософські вчення, започатковані Фале-сом, Анаксімандром, Анаксіменом тощо, які душу розглядали як частинку матеріальної стихії. Стародавні греки душу називали словом psyche (психе), що й дало назву майбутній науці психології (від гр. psyche — душа; logos — наука, вчення, слово).
Наступні покоління філософів античності та середньовіччя (Геракліт, Демокріт, Платон, Арістотель, Авіценна, Аверроес тощо), а також лікарів (Алкмеон, Гіппократ, Герофіл, Еразістрат, Гален тощо) збагатили уявлення людства про душу як з ідеалістичного погляду (наприклад, про її божественну сутність, безсмертя), так і матеріалістичного (наприклад, про зв'язок із нер¬вовою і гуморальною системами). Особливо слід відзначити дав¬ньогрецького філософа Арістотеля, який близько 2500 років тому вперше в історії людської думки написав науковий психологічний трактат «Про душу». Саме з цим твором пов'язують початок формування науки «психологія».
В.епоху Відродження (XIV — початок XVII ст.) з'являються нові новаторські думки щодо сутності душі людини, що спричини¬ло на початку XVII ст. те, що вчені починають звертати основну увагу на свідомі прояви душі. Найперше це було пов'язано з іме¬нем видатного французького філософа, фізика, математика та фізіолога Рене Декарта.
Декарт вважав, що тіло і душа існують незалежно одне від одно¬го; принцип роботи тіла — рефлекс (реакція організму на подраз¬ник, зумовлена діяльністю центральної нервової системи), а душі — рефлексія (усвідомлення власних дій та станів). Оскільки єдиною ознакою душі є здатність до усвідомлення самої себе, а цього досягають за допомогою мислення, несвідомих явищ не існує. Отже, психологія має вивчати саме свідомість.
Питання про співвідношення душі і тіла цікавило багатьох філософів і фізіологів XVII-XVIII ст. (Б. Спіноза, Г.-В. Лейбніц тощо). Різні способи його вирішення загострило психофізичну проблему — проблему співвідношення між психічними та фізич¬ними явищами і породило психофізіологічну проблему — проблему співвідношення між психічними та фізіологічними процесами.
Наукові праці філософів, а також успіхи класичної механіки да¬ли поштовх для виникнення та розвитку першого напряму у світовій психології — асоціанізму. Це напрям, який склався у XVII ст. і вважав асоціації головним механізмом психічного жит¬тя людини. Поняття асоціації для психології того періоду мало таку саму силу, як і закон всесвітнього тяжіння для фізики.
У цей період свої погляди на природу психічних явищ викладають відомі українські філософи Києво-Могилянської академії — найбільшого науково-навчального центру Європи XVII-XVIII ст.: Іннокентій Гізель, Георгій Кониський та ін. Ви¬датний український філософ XVIII ст. Григорій Сковорода зосе¬реджує увагу на пізнанні себе як мікрокосмосу, який є образом і подобою макрокосмосу: через самопізнання своєї сутності пізнати сутність світу. У середині XIX ст. широку популярність здобули погляди українського філософа Памфила Юркевича. Його погляди значно випередили ідеї екзистенціалізму, персо¬налізму та інших філософсько-психологічних напрямів початку XX ст.
До середини XIX ст. психологія розвивалась як наука споглядальна. Поворот психологічних знань на шлях експериментальних досліджень розпочався у другій половині XIX ст. і пов'язаний із но¬вими відкриттями в галузі природничих наук: законом збереження та перетворення енергії, еволюційним ученням, виявленням функцій кори головного мозку, рефлекторної дуги, та основного психофізичного закону, а також успіхами медицини у психіатрич¬ній практиці. Ці відкриття вказували шлях для застосування експе¬рименту та інших об'єктивних кількісних методів у психології і до¬водили, що в психічному світі діють свої закони та причини, які не можна звести ні до фізіологічних, ні до філософських.
Отже, у 70-х роках XIX ст. назріла потреба у тому, щоб розрізнені у філософії, фізіології, медицині та інших науках знання про психіку об'єднати в окрему дисципліну. Утвердження ста¬тусу психології як самостійної науки почалось зі створення Вільгельмом Вундтом, німецьким філософом і фізіологом, у 1879 р. в Лейпціґу першої в світі психологічної експериментальної лабораторії. Згодом подібні лабораторії з'являються і в інших країнах світу, зокрема і в Україні (у Києві, Одесі і Харкові). Цей рік вважають роком офіційного визнання психології як самостій¬ної галузі знань.
Виокремлення психології як окремої науки збіглося з її розколом на «дві психології»: об'єктивну і суб'єктивну, які демонструють два принципово відмінних підходи до людини. Об'єктивна психологія була орієнтована на природничі науки і об'єктивні ме-
тоди  дослідження,   суб'єктивна   —   на   гуманітарні   науки   і суб'єктивні методи дослідження.
Різнобічні трактування природи психіки людини у XX ст. породили низку нових психологічних напрямів. Головними з них були біхевіоризм, або психологія поведінки (засновник — американсь¬кий учений Дж. Уотсон), який психологію визначив як науку про поведінку; психоаналіз (засновник — австрійський психіатр 3. Фройд), який вивчав несвідомі прояви психіки людини; геш¬тальтпсихологія (засновники — німецькі вчені М. Вертгеймер, В. Келлер, К. Коффка), які вивчали цілісні структури свідомості; когнітивна психологія (засновники — американські вчені Дж. Брунер, П. Ліндсей, Д. Норман), яка вивчала пізнавальні про¬цеси людини; гуманістична психологія (засновники — амери¬канські вчені К. Роджерс, А. Маслоу), яка була спрямована на ро-• зуміння неповторної людської індивідуальності тощо. Кожен із цих напрямів мав свою психотерапевтичну практику.
Зазначимо, що деякі з цих напрямів, зокрема гештальтпсихологія і когнітивна психологія, перебували під значним впливом математики, фізики, програмування і технічних наук; інші — біхевіоризм і психоаналіз — під впливом біології.
Відомими українськими психологами другої половини XIX -першої половини XX ст. були Юліан Охорович, який займався питаннями свідомості людини, методами психологічного дослі-дження, а також проблемами, суміжними з медициною педа-гогікою, етикою, криміналістикою, технікою; Василь Зеньків-ський, який вивчав дитячу психологію і цікавився проблемами християнського виховання молоді; Степан Балей — автор чис-ленних праць з дитячої, педагогічної та соціальної психології; Григорій Костюк, який займався загальною, віковою і педа-гогічною психологією, а також психологією творчості; Петро Зінченко — дослідник психології пам'яті. У 70-х роках XX ст. український психолог Володимир Роменець започаткував на-прям, що був названий психологія вчинку, який проголошував, що кожне психічне явище слід тлумачити з позиції людського вчинку.

1.2. Психологія в системі сучасних наук
Починаючи з XX ст. психологія належить до фундаментальних на¬ук, яка знаходиться на перехресті гуманітарних та природничих наук.
Зв'язок психології з гуманітарними науками традиційний, на-самперед із філософією, від якої відокремилась лише наприкінці XIX ст. Давній зв'язок простежуємо також із логікою, зокрема, у вивченні логічних форм мислення. Вивчення психіки з соціально¬го погляду засвідчує спорідненість психології з соціальними науками: соціологією, історією, етнологією, юриспруденцією, еко¬номікою, педагогікою тощо.
Водночас психологія тісно пов'язана з природничими науками, насамперед з біологією, хімією та фізикою. Значною мірою під їхнім впливом психологія наприкінці XIX ст. стала самостійною наукою і згодом виникли такі її галузі як психофізика, психо-фізіологія, психобіохімія тощо. Біологічна наука допомагає психо-логам з'ясувати матеріальні основи і фізіологічні механізми психічних явищ; хімічна — розкриває таємниці людької пам'яті та емоцій; фізична — пояснює сприймання простору, часу та руху.
Сучасна психологія пов'язана також з математичними, тех-нічними науками, кібернетикою. Зв'язок психології з технічними дисциплінами дає змогу вивчати особливості діяльності людини як оператора, що, відповідно, приводить до «гуманізації» техніки та «технізації» психології. Поява математичних методів опрацю¬вання результатів психологічних досліджень дає змогу обґрунту¬вати достовірність отриманих даних і таким чином наближує сучасну психологію до математики. Моделювання людської по¬ведінки і окремих психічних процесів за допомогою комп'ютерної техніки, а також створення штучного інтелекту наближає психо¬логію до кібернетичної науки.
Слід зазначити, що внаслідок тісної взаємодії психології з іншими галузями знань її місце в системі сучасних наук ще не є остаточно визначеним. Одні вчені відносять її до гуманітарних дисциплін, інші — до природничих. Через те, що «людський чинник» присутній у всіх видах діяльності людини, можна вважати, що сучасна психо¬логія займає проміжне місце між гуманітарними і природничими науками.
 
1.3. Об'єкт та предмет психології
Об'єктом сучасної психології є психічні явища — факти суб'єк¬тивного досвіду людини. Вони можуть набувати форму психічних процесів та станів і описуватися за допомогою психічних власти¬востей та особливостей.
Психічні процеси — це різні форми (пізнавальні, емоційні та вольові) єдиного, цілісного відображення індивідом об'єктивної дійсності та свого внутрішнього світу. Прикладом пізнавальних психічних процесів є сприймання, пам'ять, мислення; емоційних психічних процесів — емоції, почуття; вольових психічних проце¬си — прагнення, самогальмування.
Психічні процеси виявляються в єдності з психічними станами. Психічний стан — це психологічна характеристика, що відобра¬жує тривалі душевні переживання людини. Наприклад, уважність, сумніви, настрій, пристрасть, рішучість, наполегливість тощо.
Психічні процеси та стани формуються залежно від психічних властивостей та особливостей індивіда. Психічна властивість — це стала психічна якість, що формується під впливом біосоціаль-них чинників. Наприклад, властивостями сприймання є ціліс¬ність, константність, осмисленість; уваги — стійкість, розподіл, пе¬реключення. Психічна особливість — це специфічний, неповтор¬ний прояв психічного явища. Наприклад, особливостями особис¬тості людини є темперамент, характер і здібності; мовлення — його зрозумілість, виразність, дієвість.
Предмет сучасної психології залежить від її орієнтації на об'єктивну чи суб'єктивну психологію. Сучасна об'єктивна психо¬логія своїм предметом вважає пояснення фактів, закономірностей і механізмів виникнення, вияву та розвитку психіки людини; суб'єктивна психологія своїм предметом вважає розуміння непо¬вторної людської індивідуальності.
1.4. Галузі психології
Галузь психології — це певна ділянка психологічної науки, яка займається вивченням властивих лише їй теоретичних та практич¬них питань. За час свого самостійного існування психологія пере¬творилась на багатогалузеву (понад 100 галузей) дисципліну.
До теоретичних галузей належать загальна, диференційна, експериментальна психологія та психодіагностика. Загальна пси¬хологія вивчає найзагальніші закономірності психічної діяль¬ності людини; диференційна — індивідуально-психологічні відмінності між людьми; експериментальна — розробляє експери¬ментальні методи дослідження психіки; психодіагностика ство¬рює тести.
Практичні галузі психології дуже різноманітні і можуть пов'язуватись із проблемами тих чи інших видів людської діяль-ності (наприклад, психологія праці, юридична, політична, війсь¬кова, управління, медична, психофізика, психобіохімія, радіоеко¬логічна, спорту, педагогічна тощо); специфікою процесу розвитку (наприклад, вікова психологія, генезисна, аномального розвитку, історія психології тощо); взаємодією людини з соціальним оточен¬ням (наприклад, соціальна психологія, етнічна, релігії тощо).
Психологія праці вивчає психологічні особливості трудової діяльності людини, наприклад, операторів в автоматизованих системах управління, поведінку людини в умовах невагомості і дезорієнтації у просторі, а також в ситуаціях, пов'язаних із нерво¬во-психічним напруженням під час надмірних перевантажень організму. Юридична психологія займається проблемами, пов'яза¬ними з психологічним аспектом слідства, а також психологічною судовою експертизою; вивчає особистість злочинця; психологічно реконструює злочин у процесі попереднього розслідування. Політична психологія вивчає політичну поведінку людини. Акту¬альними проблемами військової психології є стосунки між солда¬тами та офіцерами, а також явище «дідовщини» в армії. Психо¬логія управління вивчає психологічні основи підбору та навчання управлінських кадрів. Медичну психологію цікавить поведінка хворого на різних етапах перебігу хвороби, вплив різноманітних психічних станів людини на перебіг органічних процесів, а також патологічні зміни у психіці. Психофізика виникла на перетині психології та фізики, її основним завданням є дослідити кількісні залежності між фізичними характеристиками об'єктів зовнішньо¬го світу та відчуттями і сприйманнями людини. Психобіохімія досліджує біохімічні основи поведінки та психіки, а також проце¬си пам'яті та емоцій. Радіоекологічна психологія вивчає вплив
радіоекологічного забруднення на сприймання індивідом «Я-образу», особливо у забруднених регіонах. Психологія спорту розв'язує питання психологічної підготовки спортсменів до змагань, займається розробкою діагностичних прийомів добору молоді для певних видів спорту, психологічним підкріпленням поведінки і діяльності спортсмена. Центральна проблема педа-гогічної психології — виявлення і використання психологічних резервів педагога та учня (студента) з метою оптимізації навчаль¬но-виховного процесу.
Вікова психологія вивчає вікову мінливість психічних явищ людини. її завданням є пояснити психічні особливості та зако-номірності, характерні для конкретного вікового періоду життя людини (наприклад, дитинства, юнацького віку, дорослості). Ге-незисна психологія займається проблемами виникненням та роз¬витку психічних функцій людини (наприклад, функцій пам'яті, самосвідомості, волі тощо). Психологія аномального розвитку ви¬вчає психічні особливості дітей і дорослих зі спеціальними потре¬бами, тобто з вадами інтелекту, зору, слуху тощо. Історія психо¬логії досліджує розвиток знань про психіку в історичному аспекті.
Соціальна психологія вивчає поведінку людини в умовах групової діяльності, а також особливості спілкування. Етнічна психо¬логія досліджує психологію етнічних спільнот, зокрема, національний характер, національні особливості прояву емоцій¬ності тощо. Психологія релігії — галузь психологічної науки, яка вивчає процес творення релігійних цінностей, соціально-психо¬логічні умови формування релігійних уявлень.
1.5. Практичне значення психології
Досягнення теоретичних, а особливо практичних галузей знань, психологи використовують під час надання психологічних консультацій та з метою забезпечення психологічної реабілітації — системи заходів, спрямованих на відновлення або компенсацію порушених психічних функцій, особистісного та соціально-трудо¬вого статусу осіб, що зазнали психічної травми.
Знання психології людини потрібне для професійного станов¬лення фахівців як гуманітарних, так і «точних наук» (природничих, технічних, математичних). Розроблення будь-яких нових тех¬нологій, відкриття законів природи чи створення математичних моделей не є самоціллю науки, а відбувається задля людини. Пізнати таємниці людських потреб, цінностей, прогнозувати, як ці досягнення застосує конкретна людина чи група людей можна, опанувавши психологію. Творцем цих досягнень є також людина, яка має творчі злети і падіння, сенситивні (сприятливі) і критичні (несприятливі) періоди свого розвитку, яка має загальні зако¬номірності сприймання, збереження і забування інформації, а та¬кож відмінності, які роблять її неповторною індивідуальністю. Усім цим багатством людської душі треба вміти розпорядитися, причому вчасно, бо для того, щоб наші задатки досягли високого рівня розвитку, слід вчасно їх виявити і тренувати. Якщо знання психології допоможуть людині на шляху своєї самореалізації і саморозвитку, можна стверджувати, що ця наука має практичне значення не лише для вузького кола фахівців, а й для широких верств населення.

Психологія починала свій розвиток як описова наука у складі філософії. Вона пов'язана з іменами таких філософів Стародавньої Греції, як Фалес, Анаксімандр, Анаксімен, Геракліт, Демокріт, Пла¬тон, Арістотель, а також таких лікарів, як Алкмеон, Гіппократ, Герофіл, Еразістрат, Гален. Самостійною галуззю знань психологія була визнана 1879 року і зайняла проміжне місце між гуманітарни¬ми і природничими науками.
Різноманітне трактування природи психіки людини у XX cm. породило низку психологічних напрямів: біхевіоризм, психоаналіз, Гештальтпсихологію, когнітивну психологію, гуманістичну психо¬логію, психологію вчинку. Традиційним є зв'язок сучасної психології з гуманітарними та природничими науками, математикою, технікою і кібернетикою.
Об'єктом сучасної психології є психічні явища, які можуть набу¬вати форму психічних процесів, станів, властивостей та особливо¬стей. Предметом психології є або пояснення фактів, закономірнос¬тей і механізмів виникнення, вияву та розвитку психіки людини (об'єктивна психологія); або розуміння неповторної людської індивідуальності (суб'єктивна психологія).
 
Галузь психології — це певна ділянка психологічної науки, яка вив¬чає властиві лише їй теоретичні та практичні питання. Сучасна психологія налічує понад 100 галузей, які поділяють на теоретичні та практичні.
Досягнення теоретичних і практичних галузей знань психологи використовують під час надання психологічних консультацій, для забезпечення психологічної реабілітації — системи заходів, спрямо¬ваних на відновлення або компенсацію порушених психічних функцій, особистісного та соціально-трудового статусу осіб, що зазнали психічної травми. Знання з психології можна застосовува¬ти і в багатьох інших сферах життєдіяльності.
 
2. Методи психології
2.1.    Методи пояснення психіки людини.
2.2.    Методи розуміння психіки людини.
2.3.    Методи впливу на психіку людини.
Метод психології — це спосіб наукового пізнання людської психіки. Від розробки методів значною мірою залежить науковий потенціал психології.
2.1. Методи пояснення психіки людини
Методи пояснення психіки людини передбачають такі способи дослідження, які б застосовували зовнішні об'єктивні показники перебігу психічних явищ та були б максимально незалежними від впливу дослідника. їхня мета — дослідити психічні прояви люди¬ни з метою їхнього наукового пояснення. До цієї групи належать методи теоретичні, організаційні, емпіричні, опрацювання даних та інтерпретаційні.
Теоретичні методи забезпечують лише теоретичне пізнання предмета дослідження. Одним із найпоширеніших є метод моде¬лювання. Моделювання в психології — це дослідження психічних явищ за допомогою їхніх реальних або ідеальних моделей. Широ¬ке його застосування в психології почалося в 50-х роках XX ст. з появою кібернетики. Перші спроби використання моделювання пов'язані з вивченням психофізичних залежностей та процесів пам'яті. Одним із варіантів моделювання є метод математичного моделювання, коли для опису моделей застосовують математич¬ний апарат.
Організаційні методи визначають, як буде організоване психо¬логічне дослідження. Найуживанішими є методи поперечних та поздовжніх зрізів. Якщо порівнюють дані, отримані за певним па¬раметром (наприклад, зіставляють рівень розвитку уяви) в один і той самий проміжок часу (упродовж кількох тижнів) у різних гру¬пах досліджуваних (наприклад, студенти-психологи і студенти-програмісти), то це метод поперечних зрізів. Перевагою є те, що його проводять досить швидко, але це не дає змогу побачити динаміку психічного розвитку.
Якщо зіставляють психічні явища (наприклад, гнучкість мис¬лення) в одних і тих самих групах досліджуваних протягом трива¬лого часу (наприклад, студенти спеціальності комп'ютерних тех¬нологій на першому курсі й ті ж самі студенти через п'ять років, але вже на п'ятому курсі), то такий метод називають методом поз¬довжніх зрізів, або лонгітюдним. Він визначає динаміку та подаль¬ший хід психічного розвитку людини, однак недоліком методу є те, що він потребує великих затрат часу.
Емпіричні методи. Це способи збору первинних даних про психічні явища людини. Найпоширенішими є спостереження, ек¬сперимент, опитування та тести.
Спостереження як метод дослідження є одним із найдавніших та найпоширеніших у психології. Він має свої переваги і недоліки. Перевага полягає в тому, що людину вивчають у природних умо¬вах і дослідник розглядає її як цілісну особистість. Недоліками є те, що досліднику доводиться надто довго чекати, коли стануть помітними явища, які його цікавлять. Крім того, не завжди за до¬помогою спостереження можна визначити причину досліджувано¬го явища, а повторне спостереження того самого факту неможли-ве. Заважає також і те, що отримані дані складно інтерпретувати. Слід також зазначити, що спостереженню завжди властива певна суб'єктивність. Останнє означає, що на результати спостереження впливають і досвід, і упередження, і стереотипи психолога. Щоб цього уникнути, слід дотримуватись таких правил: людині не слід знати, що за нею спостерігають; заздалегідь складають план прове¬дення спостереження; спостереження за одним і тим самим психічним виявом людини здійснюють кілька разів у різних умо¬вах (наприклад, нормальних та стресових); можна звернутися до декількох спостерігачів, які проводитимуть незалежні записи. Якщо людина спостерігає за своїми психічними виявами, такий різновид спостереження називають самоспостереженням.
У час математизації та технізації методів психологічних досліджень спостереження не втратило свого значення. Явища, які вивчають у психології, унікальні й складні, їх не завжди можна по¬бачити за допомогою технічних засобів та зафіксувати точними математичними формулами. Водночас вивести будь-які закони психіки лише на основі спостереження майже неможливо, хоча це
універсальний метод, на який покладаються в найрізноманіт-ніших ситуаціях.
Для отримання наукових результатів у сучасній психології ши¬роко використовують експериментальні методи дослідження. Експеримент уперше було застосовано у механіці. У психологію його впровадив німецький дослідник Ернст Вебер у 40-х роках XIX ст., вивчаючи залежність між зростанням сили подразника та інтенсивністю відчуттів. Якщо спочатку експеримент застосовува¬ли під час вивчення елементарних психічних процесів, зокрема відчуттів та сприймань, то згодом його почали використовувати і в дослідженні вищих психічних процесів, наприклад, мислення. Змінились і самі ознаки експерименту: від визначення співвідно¬шення між фізіологічними та психічними процесами до вивчення закономірностей перебігу самих психічних процесів.
Суть психологічного експерименту полягає в тому, що дослід¬ник сам спричинює явище, яке вивчає. Крім того, щоб виявити за¬кономірності психіки, він може змінювати умови досліджуваного явища, а також чинники, які на них впливають.
Психологічні експерименти можуть бути природними і лабора¬торними. Природний експеримент здійснюють у звичайних життєвих умовах, при цьому вплив чинять саме на ці умови. Лабо¬раторний експеримент проводять у штучно створених умовах, його характерною особливістю є точність отриманих даних. Екс¬периментатор впливає і на умови, і на досліджуваного. Лабора¬торні експерименти проводять як із використанням спеціальної апаратури, так і без неї. Наукову об'єктивність та практичну зна¬чущість лабораторного експерименту знижує штучність умов його проведення.
Без сумніву, психологічний експеримент має свої переваги, які полягають у тому, що експериментатору не слід чекати, поки вияв¬ляться ті психічні явища людини, які його зацікавили — він сам спричинює їх. Експериментатор чітко фіксує умови перебігу психічних процесів і чинники, які на них впливають, а це дає змо¬гу повторити дослідження, встановити причини психічних явищ та їхні кількісні закономірності. Усе це підвищує об'єктивність такого методу дослідження. Недоліки експерименту, зокрема ла-бораторного, полягають у штучності умов|]
впливає на об'єктивність вияву психічних явищ. Наявність при¬ладів та активне втручання в умови проведення та діяльність лю¬дини порушує цілісність і природність її психіки. Тому експери¬мент доцільно поєднувати з іншими методами психологічного дослідження.
Опитування в психології — це отримання інформації про різноманітні факти психічного життя зі слів людини. Якщо опиту¬вання проводять у письмовій формі, його називають анкетуван¬ням, а якщо в усній — бесідою. Анкетування застосовують у тих випадках, коли дослідник обмежений у часі або не може зустріти¬ся з досліджуваними особисто. Людина, яка відповідає на запитан¬ня анкети, може давати відповіді або у вільній формі, або вибира¬ти запропоновані варіанти. Для підвищення вірогідності резуль¬татів часто до основного переліку питань додають окрему їхню групу, що дає змогу оцінити ступінь щирості відповіді (наприклад, «Чи Ви ніколи не запізнювались на роботу чи побачення?», «Чи всі Ваші звички хороші та бажані?»).
Бесіду проводять у тому випадку, коли дослідник має достатньо часу та може особисто побачитись із досліджуваним. її проводять за певними правилами: заздалегідь визначають мету бесіди; питан¬ня мають бути чіткими і зрозумілими; вона має відбуватися в невимушеній, дружній атмосфері. Бесіду, яка має чітко визначену тему, проводять в одних і тих самих умовах і якщо вона охоплює наперед заданий перелік запитань, називають інтерв'ю. Бесіда дає адекватніші результати, ніж анкетування, оскільки дає змогу фіксувати додаткову інформацію про досліджуваного (наприклад, вираз обличчя, посмішка тощо).
У сучасній психології поширеним методом стають тести. Це є методи діагностичного дослідження, які дають змогу зробити най¬імовірніший висновок про рівень розвитку тих чи інших пси¬хічних явищ чи особистості загалом. Перші тести виникли на по¬чатку XX ст., їхнім творцем вважають Френсіса Гальтона. Тести можуть використовувати для виявлення особливостей темпера¬менту і характеру; рівня розвитку загальних і творчих здібностей; професійної придатності; несвідомих потягів та потреб. Оцінюючи тестовий метод дослідження, слід зазначити, що він дає лише «мо¬ментальну фотографію» рівнярозвитку людини в час обстеження.
Тому не можна лише на його основі передбачити майбутнє психічного розвитку людини. Вагомим недоліком тесту є те, що досліджуваний, знаючи його зміст, може свідомо вплинути на ре¬зультати, спотворивши їх. Саме тому поширене уявлення про про¬стоту та доступність тестового методу дослідження не відповідає дійсності. Використання тестів можливе лише за умови посилан¬ня на загальнопсихологічні знання та компетентність у галузі те¬орії та практики психодіагностичних досліджень. Використання тестів непрофесіоналами з метою надання рекомендацій іншим людям суперечить етичним нормам психології.
Методи опрацювання даних. У психології розроблено різні методи опрацювання отриманих даних, однак найчастіше використо-вують математико-статистичний (кореляційний, дисперсій¬ний, факторний, кластерний аналіз тощо). Він запозичений з при¬кладної математичної статистики. Основна мета їхнього застосу¬вання полягає у підвищенні обґрунтованості наукових висновків. Застосовуючи ці методи у психології, слід пам'ятати, що статис¬тичний аналіз дає змогу встановити та визначити кількісну залежність явищ, проте не розкриває їхнього змісту. Сутність психічних явищ встановлюють шляхом їхньої наукової інтерпре¬тації.
Інтерпретаційні методи забезпечують тлумачення результатів, отриманих у дослідженні. До них належать генезисний та струк¬турний методи. Генезисний метод розкриває вертикальні зв'язки між фазами чи рівнями розвитку психіки. Наприклад, пояснюючи результати гнучкості мислення студентів п'ятого курсу спеціаль¬ності комп'ютерних технологій, ми наводимо їхні результати, отримані на першому курсі. Зміна отриманих показників за¬свідчує розвиток цієї характеристики мислення впродовж усього часу навчання. Структурний метод розкриває горизонтальні зв'язки між психічними явищами. Так, щоб пояснити особливості уяви студентів-програмістів, ми можемо порівняти їхню уяву з уявою студентів-психологів. Виявлені відмінності можуть вказу¬вати на характерні особливості у структурі уяви кожної з досліджених груп.
2.2. Методи розуміння психіки людини
Ці методи використовують з метою надання психологічної допомоги людині. До найпопулярніших методів, метою яких є ро¬зуміння неповторного внутрішнього світу людини, належать: ем-патичне слухання, ідентифікація та інтерпретація внутрішнього світу іншої людини.
Метод емпатичного слухання (від гр. empatheia — співпережи¬вання) побудовано на так званому «емоційному розумінні» про¬блем клієнта і на здатності психолога співпереживати йому, поста¬вивши себе на його місце. При цьому ситуація іншої людини не стільки осмислюється, скільки переживається. Психолог бере до уваги лінію поведінки клієнта або його точку зору, приймає її зі співчуттям. Метод вимагає дотримання певних правил, а саме: близької дистанції між співрозмовниками, контакту очей, повної зосередженості на співрозмовникові тощо.
Метод ідентифікації (від лат. identifico — ототожнювати) — це метод, спрямований на логічне розуміння психологічних проблем клієнта. Його побудовано на здатності психолога подумки поста¬вити себе на місце клієнта, уподібнити себе до нього і діяти відповідно до цього. На відміну від емпатичного слухання, у цьо¬му випадку, уподібнивши себе до клієнта, психолог будує свою по¬ведінку так, як її будувала б інша людина. Тобто, він займає по¬зицію клієнта і діє відповідно до неї. При цьому застосовують такі логічні операції, як порівняння, аналіз тощо.
Метод інтерпретації внутрішнього світу іншої людини як метод психології побудовано на використанні психологом свого досвіду. Розуміння іншої людини відбувається за аналогією.
23. Методи впливу на психіку людини
Ці методи, так само, як і попередні, також використовують для на-дання психологічної допомоги людині, однак у цьому випадку ця допо-мога має характер активного впливу на людську психіку. Це психоте-рапія, психокорекція, психотренінг та психологічне консультування.
Психотерапія — це система психологічних (вербальних та невербальних) впливів на психіку з метою лікування або сприяння зміні ставлення людини до соціального оточення чи власної особи.
Серед значного різновиду психотерапевтичних засобів виокремимо клінічну та клієнтцентровану психотерапію. Клінічна психотерапія — комплексний лікувальний психологічний вплив на лю¬дину у випадках психічних, нервових, психосоматичних та нарко¬логічних захворювань. Клієнтцентрована, або орієнтована на особистість психотерапія ставить завдання сприяти клієнтові у зміні його ставлення до соціального оточення та власної особи. Результатом психотерапії є перебудова внутрішнього психо-логічного життя індивіда.
Психокорекція полягає у вивченні якостей психіки людини з метою їхнього виправлення. Психокорекції підлягають, наприклад, вади пам'яті чи уваги людини, окремі риси характеру тощо. Під час психокорекції психолог впливає на окремі характеристики внутрішнього світу людини, активно формуючи у клієнта певні на¬вички. Цей вплив не спрямовано на зміну поглядів, внутрішнього світу особистості і його можуть здійснювати навіть у тому випадку, коли клієнт не усвідомлює своїх проблем і психологічного змісту корекційних вправ. Безперечно, психокорекцію застосовують і до клієнтів, які добре розуміють та усвідомлюють свої проблеми, зна¬ють, що потрібно робити, щоб їх позбутися, але змінити свої звич¬ки самостійно не можуть. Результатом психокорекції є зміна зовнішньої поведінки клієнта.
Психотренінг — це система вправ, спрямованих на психічну адаптацію людини до навколишнього середовища та до інших людей. У психології дуже поширеними є аутогенне тренування та соціально-психологічний тренінг. Аутогенне тренування — це метод психічної саморегуляції та самонавіювання. Цей метод дає змогу керувати психофізіологічним станом людини. Соціально-психологічний тренінг — своєрідна форма навчання спілкувати¬ся, а також відповідні форми корекції.
Психологічне консультування — це надання людині психологічної допомоги в опануванні різноманітними особистісними та міжособистісними труднощами у процесі спеціально організова¬ної взаємодії. Під час консультування клієнт сам «працює» над своїми проблемами, а психолог лише створює для цього умови. Одним із головних принципів психологічного консультування є те, що психолог не відповідає за майбутнє клієнта, тому нічого не
радить, не дає ніяких рецептів. Результатом психологічного консультування є подолання конкретних психологічних труднощів і особистісне зростання клієнта.
Психологічне консультування слід відрізняти від психологічних консультацій — надання клієнтові рекомендацій щодо конкретних дій, зміни поведінки, стосунків тощо. Однак такі кон¬сультації рідко бувають ефективними, оскільки клієнти сприйма¬ють прямі поради як звинувачення у тому, що вони поводять себе неправильно, допускають помилки, що спричинює опір.
Розглянуті вище методи практичної психології використовують спільно та реалізують як в умовах індивідуальної, так і групо¬вої роботи з клієнтами.

Метод психології — це спосіб наукового пізнання людської психіки. Залежно від призначення їх поділяють на методи пояснен¬ня, розуміння і впливу на психіку людини. Психологи-теоретики використовують методи пояснення, серед яких особливу увагу зосе¬реджено на емпіричних методах (спостереження, експеримент, опитування та тести) і методах опрацювання даних (математи-ко-статистичні). Психологи-практики застосовують методи ро¬зуміння психіки людини (емпатичне слухання, ідентифікація та інтерпретація внутрішнього світу) і методи впливу на психіку (психотерапія, психокорекція, психотренінг, психологічне консуль¬тування). Методи розуміння дають змогу складати уявлення про психологічні проблеми клієнта, методи впливу — активно взаємо¬діяти з клієнтом з метою надання психологічної допомоги.

 
3. Природа та сутність психіки людини
3.1.    Умови та чинники формування психіки людини.
3.2.    Матеріальні основи та фізіологічні механізми психіки.
3.3.    Головні властивості та функції психіки людини.
3.4.    Сфери прояву психіки людини:

3.4.1.    Свідома сфера;
3.4.2.    Несвідома сфера.
3.1. Умови та чинники формування психіки
людини
Під умовами розуміють те середовище, яке безпосередньо або опосередковано впливає на розвиток. Психічний розвиток люди¬ни відбувається під впливом як внутрішніх, так і зовнішніх умов. До внутрішніх умов належать фізіологічні та психологічні особли¬вості людини (наприклад, тип нервової системи, акцентуація ха¬рактеру, ціннісні орієнтації тощо). Вони безпосередньо впливають на наш психічний розвиток. Наприклад, по-різному будуть розви¬ватися здібності студентів, які мають інтерес до техніки, сильний тип нервової системи і яким притаманна така риса характеру як наполегливість, а також у студентів, які цікавляться технікою, але які мають слабку нервову систему і яким властива нерішучість і невпевненість.
До зовнішніх умов належить як природне середовище, яке здійснює опосередкований вплив на психіку людини, так і соціаль¬но-історичне середовище, яке безпосередніше впливає на неї. Відо¬мо, що в екологічно забруднених районах спостерігають низький рівень інтелектуальних здібностей дітей. У цьому випадку неспри¬ятливі природні умови насамперед впливають на фізичне здоров'я дитини, а вже від нього залежить психічне здоров'я і, відповідно, психічний розвиток.
Соціально-історичне середовище безпосередніше впливає на процес розвитку. Без засвоєння досвіду суспільства, без спілкуван-
ня з іншими людьми не сформувалися б і особливості людської психіки. Під впливом культурних цінностей та установок су-спільства загалом і сім'ї, в якій ми живемо, формуються ціннісні орієнтації та установки особистості.
Загальновідомо, що діти, які своє дитинство провели серед тва¬рин (діти-Мауглі) нездатні повноцінно поновити низку своїх психічних функцій після повернення в людське суспільство. Оскільки соціальні умови завжди діють у конкретний історичний час, а для кожної історичної епохи характерні свої особливості світогляду, людська психіка формується під впливом цих історич¬них умов. Історичний час з особливою силою впливає на молодих людей, оскільки саме у їхньому віці здійснюється пошук першої роботи і тому дуже важливо, чи це відбувається під час війни або економічного злету.
Внутрішні й зовнішні умови не впливають на психічний розви¬ток окремо, вони тісно взаємодіють: від внутрішніх умов залежить, що саме із зовнішнього середовища є для людини значущим, впли¬ває на неї і стає чинником розвитку. Наприклад, до ззовні приваб¬ливого і дисциплінованого студента, який, однак, має погану на¬вчальну успішність, часто ставляться так, ніби він навчається доб¬ре. А це, у свою чергу, сприяє зростанню самооцінки студента.
Питання чинників психічного розвитку є питанням про те, що спричиняє цей процес: біологічні чи соціальні причини. Біологічні чинники може зумовлювати спадковість і вродженість. Під час впливу спадкових чинників індивідуальний психічний розвиток відбувається в результаті успадкування генотипу людини (напри¬клад, задатків до технічних чи літературних здібностей). Вроджені чинники зумовлені тими змінами в зародку, які відбулись у прена-тальному періоді розвитку, отже під впливом фенотипу (напри-клад, якщо в перші 3-5 тижнів вагітності жінка перенесла вірусне захворювання або вживала шкідливі хімічні препарати, ймовірність народження дитини з порушеннями нервової і серце¬во-судинної системи різко зростає; ці порушення впливають на успадковані задатки). Проте ні спадкове, ні вроджене саме по собі не визначають психічного розвитку людини, адже людина живе і формується не лише у природному, а й у соціально-історичному середовищі.
Головними соціальними чинниками формування психіки є творча діяльність людини та мовлення. Творча діяльність забезпе¬чує науковий прогрес людства і свого часу зумовила зміну міфо¬логічної картини світу на наукову. Саме завдяки людській твор¬чості було винайдено парову машину, закон всесвітнього тяжіння, електронний спосіб зв'язку тощо. Прогрес науки і техніки суттєво змінив способи мислення і спілкування людини, її норми по¬ведінки і життєві цінності тощо.
Другим соціальним чинником формування людської психіки стало мовлення. Виникнення мовлення спричинює три найсут¬тєвіші зміни в психічній діяльності людини: позначаючи словами чи словосполученнями предмети та явища, мовлення допомагає вирізнити ці предмети, скерувати на них увагу; дає змогу абстра¬гувати та узагальнити важливі ознаки предметів та явищ, що пе¬ретворює мовлення на важливе знаряддя мислення; слугує голо¬вним засобом передавання інформації. З появою людського мовлення виникають нові види психічних процесів — вербально-логічні.
3.2. Матеріальні основи та фізіологічні механізми психіки
Матеріальні основи та фізіологічні механізми психіки пов'язані з нервовою і ендокринною системами. Думка про те, що «органом душі» є нервова система, зокрема мозок, належала ще давньог¬рецькому лікареві Алкмеонові (VI ст. до н.е.). Однак цей висновок упродовж кількох століть розглядали тільки як припущення.
Сучасне розуміння цього питання ґрунтується на рефлекторній теорії психіки Івана Сеченова, що міститься у його статті «Рефлек¬си головного мозку» (1863). На підставі власних досліджень, а та¬кож робіт видатних фізіологів середини XIX ст. (Е. Пфлюгер, К. Бернар, Е. Вебер) І. Сеченов сформулював два головні поло¬ження рефлекторної теорії психіки: цілісним актом, який пов'язує організм з об'єктом, є рефлекс; центральну ланку рефлексу не можна відокремити від рецептора та ефектора. Ці положення озна¬чають, що матеріальна основа і фізіологічний механізм психічного процесу пов'язаний зі структурою рефлексу: рецептором, цент-ральною ланкою та ефектором.
Ці положення сєченовської концепції лягли в основу подаль-шого розвитку рефлекторної теорії психіки, яку на початку XX ст. почав інтенсивно розробляти Іван Павлов. Він висунув концепцію про сигнальну функцію нервових та нервово-психічних процесів, які вибудовуються в ієрархію. На першому рівні вищої нервової діяльності сигнальну функцію виконують образи — первинні (від¬чуття та сприймання) та вторинні (пам'ять); на другому рівні — усвідомлений за допомогою мислення та мовлення зміст слова. Завдяки І. Павлову вперше було відкрито загальні принципи ор¬ганізації нервових та нервово-психічних процесів, однак надмір¬ний акцент на матеріальній основі та фізіологічних механізмах психіки згодом спричинив те, що психіку почали утотожнювати з вищою нервовою діяльністю.
Починаючи з 30-х pp. XX ст. рефлекторну теорію психіки роз-робляв Петро Анохін, який висунув ідею про роботу головного моз¬ку за принципом функціональної системи, зокрема, що психічні функції не можуть бути локалізовані в обмежених ділянках голо¬вного мозку і реалізуються цілим комплексом сумісно працюючих зон. Сучасні дані про функціональну організацію головного мозку людини свідчать про те, що у ньому можна виділити три головні блоки, кожен з яких відіграє свою роль у психіці: енергетичний блок підтримки тонусу кори; блок прийому, опрацювання та збереження інформації; блок програмування, регуляції та контролю діяльності. Матеріальною основою психіки також є ендокринна, або гумо¬ральна система, яка через гормони здійснює хімічну регуляцію життєдіяльності людини. Ця регуляція є повільнішою, ніж нерво¬ва, однак не менш дієвою. Функціонування залоз внутрішньої секреції впливає на емоційні стани людини. Ще лікар античності Гіппократ висунув гуморальну теорію темпераменту. Згідно з його припущенням, динаміка поведінки людини залежить від спів¬відношення рідин, які знаходяться в організмі людини. Хоча сучасні погляди на чинники людської активності зазнали суттєвих змін, ідея про те, що хімічний склад крові, лімфи чи жовчі впливає на людську психіку, заслуговує на увагу. Відомо, що при гіпер¬функції щитоподібної залози в організм потрапляють речовини, які спричинюють підвищену активність людини, що може переро¬сти в агресивну поведінку.

33. Головні властивості та функції психіки людини
Психіка (від гр. psyche — душа) — це така форма активного відображення суб'єктом об'єктивної реальності, яка виникає у процесі взаємодії людини із зовнішнім світом.
Людська психіка наділена характерними лише їй властивостя¬ми: єдністю свідомого та несвідомого, ідеального та матеріального, суб'єктивного та об'єктивного, частини та цілого, стану та процесу, біологічного та соціального.
Єдність свідомого та несвідомого — основна властивість людсь¬кої психіки. Свідома діяльність людини підкоряється соціальним законам суспільства, несвідома — принципові задоволення. Свідо¬ме та несвідоме в психіці людини не є альтернативою. Вони постійно переходять одне в одне. Неусвідомлені механізми, напри¬клад, автоматичні дії людини, є «технічними виконавцями» свідо¬мості. Неусвідомлені чинники свідомих дій, наприклад, потяги та інстинкти, впливають на нашу діяльність так само, як і усвідо¬млені, наприклад, переконання, однак позначені різними особли¬востями: несвідомі проявляються, зазвичай, у символічній формі (сновидіння, помилкові дії типу забування речей тощо), а сві¬домі — у логічній (логічному мисленні, спланованій дії тощо). Нарешті, надсвідомі процеси (наприклад, творче осяяння) розгор¬таються у формі тривалої та напруженої роботи свідомості, які тимчасово переходять у несвідому сферу, щоб потім знову повер¬нутися у свідомість у вигляді нових творчих ідей, нових почуттів тощо.
Єдність ідеального та матеріального. Якщо розглядати об'єк¬тивно існуючий предмет і психічний образ цього предмета, то, з одного боку, цей образ ідеальний, бо в центральній нервовій сис¬темі людини немає іншого, матеріального, предмета, а є лише відо¬браження реально існуючого. Однак, з іншого боку, виникнення психічного образу пов'язане з матеріальними процесами, що відбуваються в корі головного мозку. Ідеальним у психіці є те, що існує лише у наших відчуттях, сприйманні, мисленні, уяві тощо. Ідеальне є непротяжним, воно не має субстанції. Ідеальність пси¬хіки є провідною, визначальною властивістю психічного образу
або ідеї. Проте як діяльність, що ґрунтується на нервовій і гумо¬ральній системі, психіка матеріальна.
Єдність суб'єктивного та об'єктивного. Психіка людини суб'єк¬тивна з огляду на те, що вона має відбитки індивідуальних особливо¬стей людини, відображаючи своєрідність її життєвого досвіду, інтересів, установок, емоцій тощо; принципово недоступна для об'єктивного спостереження (про внутрішні зміни психіки ми може¬мо судити лише на основі зовнішніх виявів); не забезпечує повної адекватності пізнання (наприклад, ілюзії сприймання, соціальні упе-редження тощо). Водночас психіка людини не могла б давати нам інформацію про навколишній світ, якби була лише суб'єктивною. Інший бік психіки — її об'єктивність: відносна адекватність і біологічна безсторонність. Відносна адекватність — це часткова від¬повідність психічного відображення об'єктивно існуючій інформації про предмети та явища. Біологічна безсторонність виявляється у то¬му, що пізнання явища незалежне від суб'єктивного ставлення до нього з боку людини. Для людини психічне відображення не є обов'язково пов'язане з біологічними мотивами: наші дії часто не ґрунтуються на біологічних потягах чи потребах. Нерідко спос¬терігаємо ситуацію, коли свідома діяльність людини не лише не підкоряється біологічним потребам, а вступає в конфлікт з ними. Як¬що суб'єктивність психіки проявляється в емоційних процесах, то об'єктивність — в пізнавальних, особливо у сприйманні та мисленні.
Єдність частини і цілого. У психології є два найпоширеніші трактування психічного: складніші психічні явища побудовано з простіших; психічне у своїй основі є цілісним утворенням і не зво¬диться до «психічних атомів». У першому випадку вважалось, що, з'ясувавши сутність найелементарніших психічних проявів та за¬кони, за якими з них утворюються складні психічні явища, можна осягнути природу психіки людини загалом. У другому випадку об¬стоювали думку, що психіка не може бути компонована з частин, не може бути сконструйована шляхом складання, бо цілісність є первинною щодо атомів. У сучасній психології об'єднують ці дві крайні позиції: психіку водночас розглядають і як єдине ціле, і як систему елементів.
Єдність стану і процесу. Сучасна психологічна наука доводить, що психіка водночас є і процесом, і станом. Наприклад, людина
може перебувати у стані тривоги, задоволення або уважності. За¬лежно від цього конкретного стану такі психічні процеси, як сприймання, мислення або запам'ятовування будуть відбуватися по-різному. Тому стан ніколи не можна відривати від процесу.
Єдність біологічного і соціального. У сформованій психіці сучас¬ної людини біологічне та соціальне існує в певному співвідно-шенні: психічна діяльність формується залежно від природних да¬них людини під впливом суспільних умов та виховання. В одних психічних проявах домінують біологічні чинники (наприклад, темперамент), в інших — соціальні (наприклад, характер). Однак, було б неправильно вважати, що темперамент не зазнає впливу соціальних чинників, а характер — біологічних. Цей вплив вияв¬ляється у тому, що людина може навчитися не проявляти соціаль¬но небажані риси свого темпераменту (наприклад, надмірну запальність), а на формування рис характеру впливають власти¬вості нервової системи (наприклад, рухливість чи інертність нервових процесів).
Психіка виконує дві головні функції: відображення та регу-ляції. Завдяки функції відображення людина отримує інформацію про навколишній світ, опрацьовує, оцінює і виражає своє ставлен¬ня до неї. Регуляторна функція дає змогу посилювати та послаб¬лювати психічну діяльність, активізувати її та гальмувати, а також виявляти індивідуальні відмінності у діяльності людей.
ЗА. Сфери прояву психіки людини
Психіка людини є складною та багаторівневою формою відоб¬раження зовнішнього та внутрішнього світу, в якій виділяють два головні структурні компоненти: несвідоме та свідоме. У психології тривалий час ототожнювали поняття «психіка» та «свідомість», а категорія «несвідомого» нерідко зовсім виходила з кола психо¬логічного аналізу.
3.4.1. Свідома сфера
У сучасній психології відсутня єдина концепція свідомості, а розуміння її природи дуже суперечливе. В історії сучасної філо¬софії та психології одним із перших до поняття свідомості звер¬нувся Рене Декарт (XVII ст.). Починаючи від Декарта, свідомість ототожнювали з психікою, зокрема, з мисленням. Таке трактуван-
ня значною мірою збереглось і в наш час. Проте вже на межі XVII-XVIII ст. з'явився інший погляд. Так, Готфрід-Вільгельм Лейбніц, відомий німецький філософ та математик, уважав, що свідомість не тотожна психіці, а становить її частину, до того ж ви¬щу. І цей погляд в модифікованому вигляді теж дійшов до нашого часу.
Наприкінці XIX ст. оригінальну інтерпретацію свідомості запропонував видатний американський психолог Вільям Джеме. Він пояснював свідомість як неперервний потік, як динамічний про¬цес. Ділити свідомість — це те саме, що «різати» ножицями воду. З виникненням біхевіоризму на початку XX ст. проблема свідо¬мості тимчасово відійшла на другий план, а зацікавлення нею відновилось лише в середині XX ст.
З погляду сучасної психології, свідомість — це інтегруюча форма психічного відображення, результат впливу суспільно-істо¬ричних умов на формування психіки людини у процесі її творчої діяльності при постійному спілкуванні з іншими людьми за допо¬могою мовлення.
Індивідуальна свідомість людини відрізняє її від інших живих істот. Вона наділена такими особливостями: рефлексивністю, цілеспрямованістю, мотивованістю, тотожністю, неперервністю, цілісністю, константністю, вибірковістю та зосередженістю.
Рефлексивність — це спрямованість психічної діяльності людини на усвідомлення своїх власних дій та станів. Ця особливість ле¬жить в основі здатності людини до самоаналізу та самопізнання свого духовного світу, а отже, в основі самосвідомості людини. Цілеспрямованість виявляється у тому, що, приступаючи до тої чи іншої свідомої дії, людина ставить перед собою певну мету. Для її досягнення вона свідомо планує та контролює свої дії, керує ними, що допомагає їй прогнозувати наслідки. Мотивованість — це усві¬домлення людиною чинників, матеріальних чи ідеальних, які спо¬нукують і скеровують діяльність людини. Тотожність — це при¬рівняння, уподібнення кожною свідомою людиною себе до певно¬го «Я-образу». Неперервність свідомості виявляється у тому, що ті психічні процеси чи стани, які відбуваються перед чи після певно¬го моменту часу, людина усвідомлює як частини однієї і тієї самої індивідуальної свідомості. Ця особливість свідомості поєднує те¬зо
перішнє, минуле та майбутнє людини. Цілісність свідомості — це поєднання в одному акті трьох основних характеристик свідомості (пізнання навколишнього світу та себе, переживання дійсності, контролю за своєю поведінкою). Лише за умови такого поєднання психічний акт стає свідомим. Значною мірою цьому сприяє пам'ять людини. Константність — це відносна сталість станів свідомості. Індивідуальна свідомість зберігає свій попередній стан, поки зовнішня чи внутрішня причина не виведе її з нього. Вибірковість виявляється в тому, що у свідомості постійно відбу¬вається вибір одних об'єктів чи станів і відхилення інших. Це за¬безпечує вибірковість сприймання та уваги. Зосередженість свідо¬мості виявляється у концентрації психічної діяльності на певному об'єкті чи явищі. Це забезпечує довільна увага.
Якщо свідомість людини спрямована на себе, на свій внутрішній світ, то її називають самосвідомістю. Самосвідомість — це усвідомлене ставлення людини до самої себе та свого місця в житті. Це ставлення містить оцінку інтелектуальних можливостей людини, емоційно-вольових виявів, своїх прагнень, бажань та мотивів тощо.
Залежно від цілей та задач, які стоять перед людиною, са-мосвідомість може виконувати різні функції, а саме: самопізнання, самоприйняття, самоконтролю та самовдосконалення.
Спрямованість людини на пізнання своїх тілесних (фізичних) та духовних можливостей і якостей, свого місця серед інших лю¬дей становить суть самопізнання. Самопізнання здійснюється в ре¬зультаті самоспостереження та самооцінки. Самоспостереження дає змогу порівняти свої думки і вчинки з вимогами суспільства. Самооцінка — це цінність, якою людина наділяє себе в цілому і окремі властивості своєї особистості, діяльності, поведінки. Основними вимірами самооцінки є адекватність, рівень та стійкість.
Адекватність характеризує міру відповідності самооцінки фак¬тичній вираженості певної якості у суб'єкта. Критерієм адекват¬ності є порівняння своєї самооцінки з оцінками тих самих якос¬тей з боку оточуючих. Якщо самооцінка близька (збігається) до оцінки оточуючих, то вона називається адекватною, якщо ж знач¬ною мірою відрізняється — неадекватною. Адекватна самооцінка
забезпечує сприятливий емоційний стан людини, стимулює діяльність, надає людині упевненості. Вона також підтримує гід¬ність людини і дає моральне задоволення, гармонізує духовне життя. Водночас адекватна самооцінка передбачає критичне став¬лення до себе, постійне порівняння своїх можливостей з вимога¬ми життя, вміння самостійно ставити перед собою досяжну мету. Неадекватна самооцінка, навпаки, нерідко стає джерелом вибору хибних шляхів до самоствердження, непомірних претензій та постійних конфліктів, які часом доводять людину до невротично¬го стану.
Другий вимір самооцінки — рівень — характеризує ступінь ви¬раження тієї якості, яку оцінюють. За рівнем самооцінка може бу¬ти високою, середньою та низькою. Критерієм рівня самооцінки є міра збігу самооцінки з оцінкою свого ідеалу: чим ближча само¬оцінка до оцінки ідеалу, тим вона вища, і навпаки, чим далі само¬оцінка від оцінки ідеалу, тим вона нижча. І висока, і середня, і низь¬ка самооцінки можуть бути як адекватні, так і неадекватні. Адек¬ватно висока, середня чи низька самооцінка з погляду самоприй-няття не загрожує нормальному розвиткові самосвідомості люди¬ни; у випадку неадекватності така загроза може бути. Так, людина з високою неадекватною самооцінкою, тобто завищеною, нерідко ставить перед собою вищі цілі, ніж ті, яких вона може досягти. їй може бути властива самовпевненість, пихатість, зарозумілість, не-критичність тощо. Людина з низькою неадекватною самооцінкою, тобто заниженою, навпаки, ставить перед собою нижчі цілі, ніж ті, які можна досягти, перебільшує значення своїх невдач, потребує підтримки оточуючих. Вона несмілива, нерішуча, сором'язлива, надмірно скромна, недостатньо впевнена у своїх силах.
Третім виміром самооцінки є її стійкість. Стійкою вважається самооцінка, рівень якої упродовж певного часу залишається не¬змінним, незалежно від ситуації. Критерієм стійкості самооцінки є міра зміни її рівня щодо одних і тих самих якостей людини протя¬гом визначеного часу.
Самооцінка людини формується на підставі оцінок оточуючих, оцінки результатів своєї діяльності, а також на підставі співвідно¬шення реального та ідеального уявлення про себе. Особливо знач¬ну роль у її формуванні відіграє оцінка оточення: людина правиль-
но ставитиметься до самої себе лише за умови, якщо навчиться прислухатись до думки інших.
Другою функцією самосвідомості є самоприйняття — бе-зоцінкове позитивне ставлення до себе, незважаючи на існуючі не¬доліки. Нормальний розвиток свідомості і самосвідомості людини можливі лише за умови позитивної оцінки своїх якостей та свого становища серед людей. Самоприйняття значною мірою залежить від самоповаги. Американський психолог В. Джеме запропонував таку формулу для визначення самоповаги:
 
Як бачимо, самоповага залежить від рівня домагань, тобто тієї межі, яку людина собі ставить у житті, та успіху чи поразки у діяльності. Чим вищий рівень домагань, тим важче його задоволь¬нити і тим більша ймовірність зниження рівня самоповаги. Відпо¬відно, успіх у діяльності підвищує самоповагу людини. Підтримка певного рівня самоповаги, а отже, і самоприйняття, є важливою функцією самосвідомості людини. Однак не лише свідома сфера людини бере участь у збереженні самоповаги, а й несвідома1.
Третя функція самосвідомості — самоконтроль — це усвідомле¬не регулювання власної поведінки та діяльності з метою забезпе-чення відповідності їхніх результатів поставленим цілям, вимогам, нормам, правилам та зразкам. Мета самоконтролю полягає як у попередженні, так і у виправленні допущених помилкових дій чи операцій. Ця функція самосвідомості може реалізуватися лише тоді, коли людина починає бачити в собі об'єкт сприйняття як сама, так і з боку інших людей.
Важливу роль у реалізації самоконтролю відіграють вольові зу¬силля людини та самооцінка. Якщо від вольових зусиль залежить дієвість реалізації контролюючої функції самосвідомості, то від са¬мооцінки — ступінь критичності, з якою людина здатна знаходити чи зауважити допущені помилки і передбачити можливі. У здат¬ності людини до самоконтролю виявляється рівень її соціального розвитку.
' Детальніше див. у § 4.6. «Захисні механізми особистості».
 
Самоконтроль є основною умовою реалізації четвертої функції самосвідомості людини — самовдосконалення. Це покращення своїх фізичних, психічних, духовних і моральних якостей. Воно передбачає наявність чіткої мети діяльності і реалізується шляхом формування ідеалів. Необхідними умовами цього процесу є усвідомлення факту відхилення від норми та формування відповідних звичок: людина викорінює небажані звички і формує вартісні. Самовдосконалення відкриває шлях для самореалізації людини.
3.4.2. Несвідома сфера
Одну з найвпливовіших теорій несвідомого на початку XX ст. створив видатний австрійський психіатр і невропатолог Зигмунд Фройд. Його теорія — психоаналіз — була спрямована на пізнання психічного через несвідоме. Вважалось, що в психіці людини існу¬ють три сфери: свідоме, передсвідоме та несвідоме. Фундаментом психіки є несвідоме. Воно складається із сукупності неусвідомле-них потягів та інстинктів, найважливішими серед яких є інстинкти життя (Ерос) та смерті (Танатос), а також з певної інформації, яка через цензуру з боку свідомості витіснена зі свідомого в несвідоме. Ця інформація не втрачена, однак пригадати її неможливо. Сліди витіснених травмуючих переживань утворюють у сфері несвідомо¬го таку ділянку, яка спричинює невротичні симптоми. Другою сфе¬рою психіки людини, за 3. Фройдом, є передсвідоме, яке подібне на сховище пам'яті, до якого свідомість може звертатись, щоб викону¬вати свої функції. Третьою сферою психіки є свідоме — незначна ча¬стина нашої психіки, яка містить те, що ми відчуваємо та пережи¬ваємо в певний момент часу.
Свідоме, передсвідоме та несвідоме в психіці людини перебува¬ють у постійному взаємозв'язку. З одного боку, соціально неприйнятна інформація, яка не може реалізуватися у відкритій поведінці, витісняється зі сфери свідомого в несвідоме. З іншого боку, соціальні та моральні норми свідомості постійно накладають свої заборони на потяги та інстинкти несвідомого. Якщо взаємодія між свідомим та несвідомим набирає форми конфлікту, це спричи¬нює неврози.
На думку сучасних учених, несвідоме — це сукупність психічних процесів, станів та дій, зумовлених явищами дійсності, які не піддаються контролю з боку свідомості і вплив яких людина не здатна зафіксувати. До них належать, по-перше, неусвідомлені механізми свідомих дій; по-друге, неусвідомлені чинники свідо¬мих дій; по-третє, надсвідомі процеси. Під неусвідомленими ме¬ханізмами свідомих дій вбачають дії, які відбуваються механічно, наприклад, навички, установка, мимовільні рухи, міміка, пан¬томіміка. Ці неусвідомлені механізми виконують різні функції: до¬помагають реалізації свідомих дій, настроюють людину на їхнє ви¬конання, супроводжують свідомі дії. Неусвідомлені чинники свідо¬мих дій — це потяги та інстинкти, інформація, яка через цензуру свідомості витісняється в несвідоме, різноманітні комплекси людини. До надсвідомих належать процеси творчого мислення, осяяння, процеси переживання великого горя чи значних подій життя, криза почуттів, криза особистості тощо.
Несвідома сфера психіки має низку особливостей: нецілеспрямованість, тобто людина не ставить перед собою певної мети діяльності; немотивованість — неусвідомлення спонукань до діяльності; неконтрольованість — людина не здатна проконтролю¬вати хід самої дії та оцінити результат діяльності; нерегульо-ваність — несвідома діяльність є неупорядкованою; невербалізо-ваність — людина не може пояснити свій несвідомий учинок.
Поряд із поняттям «несвідоме» в психології є і поняття «підсвідоме». Вперше його використав 1776 p. E. Платнер як синонім несвідомого. Тенденція до ототожнення цих двох понять трапляється і в сучасній психології. Однак, із часом, під підсвідо¬мим почали розуміти такі психічні процеси, стани та дії, які ми не усвідомлюємо лише в якийсь певний момент, хоча вони здатні помітно вплинути на зміст свідомості. Зі зміною умов вони доволі легко можуть перейти у сферу свідомого.
Несвідомі явища виконують важливі функції у психіці людини. Вони беруть участь в опрацюванні інформації, здебільшого такої, яка не може бути формалізованою. Кількість цієї інформації більша, ніж у свідомій сфері. Завдяки несвідомій сфері людина набуває здатності вловлювати нюанси та відтінки контексту, які можуть ви¬никати, наприклад, під час читання чи перекладу художньої літера¬тури. Крім того, несвідомі психічні процеси звільняють свідомість від непотрібного контролю над кожним психічним актом.
Психічний розвиток людини відбувався за внутрішніх (суб'єктив¬них) і зовнішніх (об'єктивних) умов. Внутрішні умови — це фізіологічні та психологічні особливості людини, а зовнішні — природне і соціально-історичне середовище. На цей розвиток людини можуть впливати і такі чинники, які були закладені в індивіда вже з моменту народження (біологічні), і такі, які з'явились у процесі його життєдіяльності (соціальні). Чинники психічного розвитку вплива¬ють на людину комплексно і на різних етапах розвитку відіграють різну роль. Матеріальні основи та фізіологічні механізми психіки пов'язані з нервовою та ендокринною системами.
Психіка — це така форма активного відображення суб'єктом об'єктивної реальності, яка виникає у процесі взаємодії людини із зовнішнім світом. Властивостями психіки людини є єдність свідо¬мого та несвідомого, ідеального та матеріального, суб'єктивного та об'єктивного, частини та цілого, стану та процесу, біологічного та соціального. Основними функціями психіки є відображення та регуляція.
Психіка людини містить два основні структурні компоненти: свідомий і несвідомий. Свідомість — це інтегруюча форма психічного відображення, результат впливу суспільно-історичних умов на формування психіки людини у процесі її творчої діяльності при постійному спілкуванні з іншими людьми за допомогою мовлення.
Одним із проявів свідомості є самосвідомість — усвідомлене ставлення людини до самої себе та свого місця в житті. Вона виконує чотири основні функції: самопізнання, самоприйняття, само-контролю та самовдосконалення. Спрямованість людини на пізнання своїх тілесних (фізичних) та духовних можливостей і якостей, свого місця серед інших людей складає сутність само-пізнання. Його здійснюють на основі самооцінки — цінності, якою людина наділяє себе в цілому і окремі властивості своєї особис¬тості, діяльності, поведінки. Основними вимірами самооцінки є адекватність, рівень та стійкість. Самоприйняття — це безоцін-кове позитивне ставлення до себе, незважаючи на існуючі недоліки. Самоконтроль — це усвідомлена регуляція власної поведінки та діяльності з метою забезпечення відповідності їхніх результатів поставленим цілям, вимогам, нормам, правилам та зразкам. Само-
вдосконалення — це покращення власних фізичних, моральних та інших якостей і властивостей.
Несвідоме — це сукупність психічних процесів, станів та дій, зумовлених явищами дійсності, піддаються контролю з боку свідомості і вплив яких людина не здатна зафіксувати. Підсвідо¬
ме — це такі психічні процеси, стани та дії, які ми не усвідомлюємо лише в якийсь певний момент, хоча вони здатні помітно вплинути на зміст свідомості. Зі зміною умов вони доволі легко можуть пе¬
рейти до сфери свідомого. Функції несвідомого: опрацювання інформації, здебільшого неформалізованої; зауваження нюансів та відтінків контексту; вивільнення свідомості від непотрібного
контролю.

4. Психологія особистості
4.1.    Поняття про індивід, індивідуальність, особистість.
4.2.    Теоретичні напрями персонології:

4.2.1.    Психоаналітична теорія особистості;
4.2.2.    Біхевіоральна теорія особистості;
4.2.3.    Гуманістична теорія особистості;
4.2.4.    Диспозиційна теорія особистості;
4.2.5.    Діяльнісна теорія особистості.
4.3.    Структура особистості:
4.3.1.    Структура особистості Зигмунда Фройда;
4.3.2.    Структура особистості Карла Юнґа;
4.3.3.    Структура особистості Сергія Рубінштейна;
4.3.4.    Структура особистості Костянтина Платонова.

4.4.    Потреби, мотиви та ціннісні орієнтації особистості.
4.5.    Формування особистості:

4.5.1.    Соціалізація та інтерналізація;
4.5.2.    Психологічна зрілість особистості;
4.5.3.    Сенситивні та критичні періоди розвитку особистості.

4.6.    Захисні механізми особистості.
4.7.    Самоактуалізація особистості.
38
 
4.1. Поняття про індивід, індивідуальність, особистість
Людина народжується індивідом (від лат. individuum — неподільне) — представником виду Homo Sapiens. Від народження вона наділена такими індивідними рисами, як стать, вік, морфологічні та фізіологічні особливості організму. Незважаючи на те, що самі по собі природні властивості не визначають людських якостей, вони впливають на процес формування особистості.
Якщо у понятті «індивід» наголошують на вроджених особливостях людини, то у понятті «індивідальність» — на її оригінальності, самобутності, унікальності, які водночас утворюють непо¬дільність людини. Індивідуальність (від лат. individuum — не¬подільне) — це сукупність неповторно своєрідних рис та особ¬ливостей людини, що відрізняє її від інших людей. Вони виявля¬ються в рисах характеру, здібностях, типах сприймання, мислення і пам'яті. Поняття про індивідуальність виникло ще в античній філософії (Левкіпп, Демокріт) і пов'язане з розробленням поняття атома як якісно своєрідного елемента буття.
Перебуваючи у суспільстві, людина, крім індивідних та індивідуальних, набуває також якостей, які залежать від її оточення, насамперед, соціального і культурного. Соціалізованого індивіда, який свої якості набуває у соціокультурному середо¬вищі у процесі сумісної діяльності та спілкування з іншими людь¬ми, називають особистістю. Слово «особистість» спершу позна¬чало маску, яку вдягали актори стародавньої Греції під час вистав, а маска латинською мовою перекладається як «persona». Звідси вчення про особистість називають персонологією (від лат. per¬sona — особа). Згодом під поняттям «особистість» почали розуміти зовнішній соціальний образ, який приймає індивіду¬альність, зображуючи певні ролі у житті. Особистість є соціаль¬ною якістю індивіда. Якщо індивідуальність характеризує глиби¬ну людських якостей, то особистість — їхню вершину. Індивідом людина народжується, особистістю стає, а індивідуальність відстоює.
Особистість найкраще можна описати за допомогою так званої «великої п'ятірки» — п'яти основних рис особистості: відповідальність (наскільки людина надійна); поступливість (наскільки людина поступається іншим); відкритість пізнанню (наскільки людина прагне осягнути невідоме); екстравертованість (наскільки людина спрямована на зовнішній світ); нейротизм (наскільки лю¬дина емоційно нестабільна).
Ядро особистості утворює «Я-концепція», або «Я-образ» — відносно стійка і динамічна система уявлень людини про саму себе, на основі якої вибудовуються відносини з іншими людьми. До неї на¬лежить усвідомлення своїх фізичних, інтелектуальних, емоційних і вольових особливостей, а також самооцінка. З погляду уявлень про себе виділяють «Я-реальне» — уявлення про себе в момент свого переживання; «Я-ідеальне» — уявлення про те, якою людина мала б стати, щоб відповідати внутрішнім критеріям успішності; «Я-фантастичне» — уявлення про те, якою людина хотіла б стати, якщо б усе було можливим. Переважання в особистості фантастич¬них уявлень про себе у випадку відсутності реальних учинків дезорганізують самосвідомість і можуть завдати людині психо¬логічної травми. Тому важливою функцією «Я-концепції» є узгод¬ження між собою цих різних аспектів.
4.2. Теоретичні напрями персонології
У персонології співіснують різні альтернативні напрями, голо¬вними з яких є психоаналітичний, біхевіоральний і гуманістичний. У світовій психології визнання здобув також диспозиційний напрям, а у вітчизняній психології — діяльнісний. Кожен із них описує особистість як інтегроване ціле, однак акцентує свою увагу на чомусь одному.
4.2.1. Психоаналітична теорія особистості
Психоаналітична теорія особистості ґрунтується на уявленні про те, що людина є складною енергетичною системою з провідними силами у несвідомій сфері. її запропонував австрійський психіатр та невропатолог початку XX ст. Зигмунд Фройд, спира¬ючись на досягнення фізіології і фізики.
Було висунуто два припущення: перше — переживання раннього дитинства відіграють вирішальну роль у формуванні особистості дорослої людини, отже фундамент особистості закладається до п'яти років; друге — людина народжується з певною кількістю
сексуальної енергії (лібідо), яка у своєму розвитку проходить п'ять психосексуальних стадій.
3. Фройд вважав, що поведінку людини активують процеси збудження, спричинені тілесними потребами. У кожної людини є лише певна обмежена кількість такої енергії, і вона функціонує за відомим законом збереження і перетворення енергії. Потреби лю¬дини виявляються в інстинктах життя і смерті. Інстинкти смерті підкоряються принципу ентропії, тобто закону термодинаміки, згідно з яким будь-яка енергетична система прагне до збереження динамічної рівноваги.
Інший представник психоаналітичної теорії особистості швейцарський психіатр середини XX ст. Карл іОнГ звертав увагу на саморозвиток особистості, на пошук своєї індивідуальності. Він опи¬сав дві основні форми спрямованості особистості: екстраверсію і інтроверсію. Екстравертовані люди спрямовані на зовнішній світ, інших людей та предмети. Вони рухливі і комунікабельні. Інтро¬верти, навпаки, занурені у свій внутрішній світ, у свої почуття. Вони стримані і прагнуть усамітнення. Обидві форми співіснують, однак одна з них є домінантною.
У своїй теорії особистості К. Юнґ надавав значення прагненню людини до інтеграції, гармонії і цілісності. Кінцева мета життя — це повна реалізація свого «Я», становлення неповторної індивіду¬альності. Досягнення цієї мети — самореалізація — є кінцевою стадією розвитку особистості; вона потребує високих здібностей і освіченості і тому досяжна лише незначній кількості людей.
4.2.2. Біхевіоральна теорія особистості
У біхевіоризмі особистість цілком підвладна впливові зовнішнього середовища. Головними чинниками формування особистості є научіння і досвід людини. Особистість це і є той досвід (іншими словами — набір засвоєних моделей поведінки), який лю¬дина набула упродовж свого життя.
Беррес Скіннер, американський психолог 30-80-х років XX ст., наголошує на тому, що соціальна поведінка людини, а саме вона характеризує її особистість, є результатом наслідування поведінки дорослих, насамперед, батьків, ровесників, героїв телебачення то¬що. З його погляду, поведінку людини контролюють стимули, приємні та неприємні. Способом їхнього застосування є або пока-
рання і негативне підкріплення, або схвалення і позитивне підкріплення. Наприклад, студента, який не виконав усіх практич¬них робіт, не допускають до іспиту; якщо студент пропускає занят¬тя, його викликають в деканат і дають догану. Такі стимули, однак, можуть мати негативні сторонні ефекти. Наприклад, студенти будуть вишукувати все нові і нові способи списування, а «прогуль¬щики» знаходити нечесні способи для свого виправдання. Тому Б. Скіннер рекомендував брати за основу схвалення і позитивне підкріплення. У цьому випадку акцент переносять на досягнення людини, а не на її недоліки. Наприклад, студентів, які успішно складають сесію, нагороджують безкоштовною поїздкою до Карпат.
Інший представник біхевіоральної теорії Альберт Бандура, американський психолог другої половини XX ст., вважав, що нові форми поведінки можна засвоїти і без зовнішнього підкріплення. Він акцентував свою увагу на наслідуванні й научінні через спос¬тереження за поведінкою інших людей. У такому разі можна буде навчитися не на своїх, а на чужих помилках. Крім того, А. Банду¬ра, звертає увагу на самопідкріплення, коли людина сама для себе встановлює межу своїх досягнень і сама себе схвалює або карає за успіх або неуспіх. Уміння людей усвідомлювати свої здібності, бу¬дувати поведінку відповідно до конкретного завдання та ситуації вчений назвав самоефективністю особистості. Люди, які усвідо¬млюють свою самоефективність, прикладають більше зусиль для виконання складних справ, ніж ті, що сумніваються у своїх мож¬ливостях. Висока самоефективність пов'язана з очікуванням успіху і сприяє самоповазі. Навпаки, низька самоефективність спричинює поразку і знижує самоповагу.
Джуліан Роттер, американський психолог другої половини XX ст., вивчав, як людина пояснює ті чи інші ситуації, у які вона потрапляє в житті. Головним чинником, що визначає характер діяльності людини, на його думку, є її очікування та взаємодія зі значущим середовищем. Одні схильні брати відповідальність за те, що з ними відбувається, на себе, інші перекладають відпові¬дальність на зовнішні обставини і оточуючих людей. У зв'язку з цим учений вводить поняття локусу контролю — узагальненого очікування того, якою мірою люди контролюють підкріплення1.
 
4.2.3. Гуманістична теорія особистості
Гуманістична теорія зосереджена на внутрішньому багатстві людини, на її самовдосконаленні. Сама сутність людини постійно спрямовує її до особистісного росту, творчості і самодостатності. Так, студенти, які навчаються на третьому курсі, відрізняються від першокурсників своїм інтелектуальним розвитком; фахівці з п'ятирічним стажем роботи, будуть зрілішими в соціальному плані, ніж третьокурсники і т. п. Це пов'язано з тим, що людина постійно ставить перед собою все нові і нові цілі і відповідає за реалізацію своїх можливостей.
Гуманістична теорія особистості американського психолога 30-60-х років XX ст. Абрахама Маслоу ґрунтується на тому, що кожну людину слід вивчати як єдине, унікальне і організоване ціле. Він зауважує, що надто довго психологи зосереджували свою увагу на детальному аналізі окремих психічних явищ, нехтуючи тим, що людина являє собою єдине ціле. Ціле більше від суми час¬тин. Єдність і цілісність особистості є її центральною характерис¬тикою.
А. Маслоу одним із перших вказав на таку універсальну харак¬теристику особистості, як творчість. Саме творчість дає змогу лю¬дині самовиразитися. Більшість людей, однак, втрачають цю якість; цьому, на думку вченого, сприяє офіційна освіта.
Стрижнем гуманістичної теорії А. Маслоу є вибудувана ним піраміда ієрархії потреб2. Людина, на його думку, усвідомлює свої потреби й прагне до їхнього задоволення.
Підхід Карла Роджерса, американського психолога 50-80-х років XX ст., ґрунтується на трьох тезах: особистість людини є функцією унікального сприймання людиною оточуючої дійсності, тобто поведінку людини можна зрозуміти лише через її пережи¬вання; люди самі визначають свою долю; люди за своєю суттю добрі і прагнуть до самодосконалості. Вся поведінка людини регу¬люється тенденцією актуалізації, тенденцією розвинути себе, мак¬симально виявити найкращі якості своєї особистості.
Детальніше див. § 18.6. «Психологічні механізми вольової регуляції та вольові якості осо¬бистості». 2 Детальніше див. § 4.4. «Потреби, мотиви та ціннісні орієнтації особистості».
Сутність особистості можна зрозуміти лише у випадку, якщо розглядати людину як цілість. Для характеристики цієї цілісності К. Роджерс увів поняття «самість» — організовану, довгочасну сутність людини, стрижень наших переживань. Іншими словами, це «Я-концепція» людини.
4.2.4. Диспозиційна теорія особистості
Основним поняттям цієї теорії особистості є диспозиція. Дис¬позиція (від лат. dispositio — розташування, розміщення) — це пси-хологічні чинники, які суб'єктивно визначають поведінку людини. Вони зумовлюють її потенційну діяльність, нахил до певної послідовності дій та вчинків.
В основі диспозиційної теорії особистості (Г. Олпорт, Г. Айзенк, Р. Кеттелл) лежать дві ідеї. Перша полягає у тому, що всі люди наділені певними стійкими рисами особистості, які визначають їхню схильність поводити себе певним чином у різних ситуаціях; друга — немає двох людей, подібних один до одного за своїми ри¬сами.
Гордон Олпорт, американський психолог 20-60-х років XX ст.,
зауважував, що кожна особистість цілісна та унікальна і що ці
суттєві ознаки особистості можна зрозуміти через її риси. Саме
риси є найважливішим поняттям для розуміння особистості лю¬
дини. Всі вони є тісно взаємопов'язані.    
Англійський психолог 40-70-х років XX ст. Ганс Айзенк і анг-ло-американський психолог 30-80-х років XX ст. Раймонд Кет¬телл вважали, що структура особистості універсальна і формуєть¬ся з комплексу основних рис, які можна виміряти. Ці комплекси характеризують певні типи людей. Для підтвердження вірності своєї теорії вони використали математико-статистичний метод аналізу рис особистості, зокрема факторний аналіз. За його допо¬могою було показано, як базова структура рис особистості впливає на поведінку індивідуума.
4.2.5. Діяльнісна теорія особистості
У 20-30-х роках XX ст. під впливом біхевіоризму сформува-лась діяльнісна теорія особистості. її почали розробляти російські та українські психологи Л. Виготський, С. Рубінштейн, О. Ле¬онтьев, О. Лурія, О. Запорожець, П. Гальперін, Г. Костюк та ін.
 
В основу теорії діяльності було покладено ідею про те, що вирішальним чинником формування особистості людини є її діяльність, яка керується системою мотивів. Особистість розгля¬дають як відносно стійку сукупність психічних властивостей, як результат включення індивіда в міжособистісні зв'язки.
Григорій Костюк, український психолог 30-80-х років XX ст., в характеристиці особистості визначає загальні, особливі та індивідуальні риси, які перебувають між собою у діалектичній за¬лежності. Особистість є носієм суспільних відносин. Одним із ос¬новних принципів психології особистості є положення про єдність психіки і поведінки, свідомості і діяльності. Провідне місце в діяльності Г. Костюк відводить мотиваційній сфері. Мотивацію поведінки особистості вчений пов'язує з конфліктами між різни¬ми мотивами, зокрема особистими і суспільно значущими.
У 70-х роках XX ст. український психолог Володимир Роме-нець продовжив ідеї Г. Костюка, започаткувавши вчинкову кон¬цепцію психології особистості. Центральною категорією і про¬відним принципом цього напряму є вчинок — складова діяльності людини, вияву її характеру і поведінки. Вчинок розглядається як спосіб особистісного існування людини у світі, як постійно діючий чинник історичних форм прогресу. Саме вчинок, на думку українських психологів, становить єдність людської психіки.
43. Структура особистості
Структуру особистості слід розуміти як систему стабільних психологічних характеристик, які виконують роль основних «будівельних блоків» психіки. Вони аналогічні таким поняттям, як атоми і клітини в природничих науках. Однак, на відміну від цих наук, усі структурні компоненти психіки є гіпотетичні, і їх не можна побачити у просторі, а лише спостерігати їхнє функціону¬вання.
У структурі особистості різні психологи виділяють різні скла¬дові. Розглянемо структури особистості, які запропонували 3. Фройд, К. Юнґ, С Рубінштейн, К. Платонов. Усі вони належать до першої половини XX ст.

4.3.1. Структура особистості Зигмунда Фройда
За Зигмундом Фройдом, особистість має три структурні ком¬поненти: ід, его і суперего, які слід розглядати скоріше як процеси, ніж стани.
Ід (від лат. id — воно) — найстаріша базова структура особис¬тості, яка функціонує у несвідомій сфері і надає нашій поведінці енергію. Це вроджений і винятково примітивний аспект особис¬тості, який діє за принципом біологічного потягу і задоволення, тобто напруження розряджається негайно. Цього досягають або через рефлекторні дії, або через фантазії. Оскільки ід не знає стра¬ху і тривоги, воно може бути необережним і через це стати не¬безпечним для індивідуума і суспільства. Упродовж усього життя ід має центральне значення для індивідуума.
З появою в дитини уявлення про те, що крім неї самої існує ще й зовнішній світ, виникає другий структурний компонент особис¬тості его (від лат. ego — я). Его діє на рівні несвідомої, передсвідо-мої і свідомої сфер психіки і відповідає за прийняття рішень. Його функція — задовольнити бажання ід, перед тим узгодивши їх із вимогами соціального довкілля. Отже, его підкоряється принципу реальності, мета якого — привнести в нашу поведінку розумність. Залежно від набутого досвіду его може змінюватися.
Суперего (від лат. super — зверх; ego — я) так само, як і его, діє на рівні несвідомої, передсвідомої і свідомої сфер психіки. Супере¬го формується у процесі соціалізації і інтерналізації1. Це — набір моральних норм особистості. Він починає формуватися в 3-5 років і завершується, коли батьківський контроль замінюється самокон¬тролем. Цей самоконтроль спрямовується ідеалістичними цілями і морально-етичними принципами людини.
4.3.2. Структура особистості Карла Юнґа
Карл Юнґ у власній теорії психоаналізу, яку він назвав аналітичною психологією, запропонував свою структуру особис¬тості. Він стверджував, що душа (в теорії К. Юнґа термін, ана¬логічний особистості) складається з трьох взаємодіючих структур: его, індивідуальне несвідоме та колективне несвідоме.
1 Детальніше див. § 4.5.1. «Соціалізація та інтерналізація».
Его є центром свідомої сфери людини і охоплює усі ті думки, почуття, спогади, завдяки яким ми відчуваємо цілісність і сталість свого психічного життя та здатні побачити результати своєї свідо¬мої діяльності.
Індивідуальне несвідоме охоплює конфлікти й спогади, які людина колись усвідомлювала, однак тепер вони пригнічені чи за¬буті. Ці емоційно заряджені думки, почуття, спогади, успадковані людиною від її особистого або родового досвіду, утворюють ком¬плекси (наприклад, комплекс влади, сексуальний комплекс тощо), які можуть суттєво вплинути на психічне життя людини.
Принципово новим в аналітичній психології К. Юнґа було впровадження поняття колективного несвідомого, яке паралельно з індивідуальним несвідомим він розглядав як автономну психічну структуру. Колективне несвідоме — це найглибший шар особистості людини. Це сховище латентних слідів пам'яті людст¬ва, у якому відображено спільні для всіх людських істот думки та почуття, які є результатом нашого спільного минулого. Колектив¬не несвідоме охоплює всю духовну спадщину людської еволюції, він однаковий для всього людства.
К. Юнґ припустив, що колективне несвідоме складається з так званих архетипів (від гр. arche — початок; typos — зразок) — моде-лей поведінки, алгоритмів пізнання, які переходять від покоління до покоління. Іншими словами, це відлуння у нашій психіці духу наших пращурів. Архетипи зберігаються в колективному несвідо¬мому, несвідомо засвоюються людьми і наповнюються в результаті їхньої діяльності конкретним змістом.
Кількість архетипів необмежена, однак основну увагу К. Юнґ приділив персоні, тіні, анімі, анімусу, самості. Персона — це те, як ми виявляємо себе у стосунках з іншими людьми. Вона позначає ті ролі, які ми граємо відповідно до вимог суспільства. Персона покликана справляти враження на інших і приховувати свою справжню сутність. Якщо цей архетип набуває надто великого значення, людина стає нездатною до справжніх переживань. Архе¬тип тінь являє собою нашого темного двійника, негативні якості, які ми не бажаємо бачити. Вона містить соціально неприйнятні сексуальні та агресивні імпульси, аморальні думки, проявляється в неконтрольованих емоційних станах людини та неочікуваних
аморальних вчинках. її позитивний бік, однак, у тому, що вона є джерелом творчого начала особистості. Аніма являє собою жіноче начало у чоловіках, джерело їхніх ірраціональних почуттів; анімус — чоловіче начало в жінці, джерело її стійкості, твердих пе¬реконань і принципів. Ці архетипи побудовані на тому біологічно¬му факті, що в організмі чоловіків і жінок виробляються і чоловічі, і жіночі гормони. Самість — найважливіший архетип в теорії К. Юнга. Він забезпечує мотивацію людини до цілісності і єдності. Це стрижень особистості, довколо якого знаходяться всі інші еле-менти. Коли досягнуто інтеграції всіх стуктурних компонентів особистості, людина відчуває єдність і гармонію.
4.3.3. Структура особистості Сергія Рубінштейна
Сергій Рубінштейн, російський психолог першої половини-се-редини XX ст., в структурі особистості виділяв спрямованість; знання, уміння, навички; індивідуально-типологічні особливості. Спрямованість є основним компонентом особистості і являє собою сукупність її стійких потреб і мотивів. Спрямованість вира¬жає «Я-концепцію» особистості і її суспільну сутність. Вона орієнтує діяльність людини незалежно від конкретних умов.
Знання, уміння та навички є основними засобами діяльності людини. Вони є продуктивними елементами діяльності і дають лю¬дині сукупність відомостей про навколишній світ, забезпечують успішне виконання дій, вдосконалюють окремі компоненти вмінь.
До індивідуально-типологічних особливостей особистості на-лежать темперамент, характер та здібності людини. Вони забезпе¬чують своєрідність динаміки перебігу психічної діяльності, типові способи поведінки людини, створюють суб'єктивні умови успішного виконання певного різновиду діяльності.
4.3.4. Структура особистості Костянтина Платонова
Російський психолог другої половини XX ст. Костянтин Платонов до структури особистості запропонував віднести чотири підсистеми: біологічно зумовлену, форм відображення, соціально¬го досвіду та спрямованості. До біологічно зумовленої підструк-тури належать типологічні особливості особистості (наприклад, темперамент), її статеві та вікові особливості, а також патологічні зміни, які залежать від фізіологічних та морфологічних особливостей мозку. Підструктура форм відображення є психологічною підструктурою та охоплює індивідуальні особливості окремих психічних процесів, які формуються протягом життя людини. На¬приклад, широта мислення, яскравість уяви. До підструктури соціального досвіду належать знання, уміння, навички та звички, які людина здобуває у своєму особистому досвіді через навчання. Нарешті, підструктура спрямованості об'єднує ставлення людини до світу і її моральні риси. Основними формами спрямованості особистості є нахили, інтереси, бажання, потяги, переконання, світогляд та ідеали.
4.4. Потреби, мотиви та ціннісні орієнтації
особистості
Потреби — це переживання людиною необхідності у чомусь, що стає джерелом її активності. Вони визначають, що людина прагне у даний час. Потреби завжди пов'язані з переживанням лю¬диною певного незадоволення, пов'язаного з дефіцитом того, що потребує організм або особистість. Потреби активізують людину, стимулюють поведінку, спрямовують у певному руслі.
Потреби можна розмістити ієрархічно у вигляді піраміди наступним чином (за А. Маслоу):
Фізіологічні — це основні, сильні і невідкладні потреби людини. Наприклад, втамування голоду, спраги, задоволення сексуаль¬ності тощо. Вони є суттєвими для фізичного існування людини і тому мають бути задоволені хоча б на мінімальному рівні.
Безпеки — це потреба опіки, стабільності, захисту, звільнення від страху й тривог, свободи тощо. Особливо ця потреба впливає на розвиток дітей, бо життя у нестабільній, непрогнозованій, а, от¬же, і ненадійній ситуації негативно впливає на їхнє психічне здо¬ров'я. Однак доросла людина також прагне особистої безпеки. Певною мірою особисту безпеку дає змогу утворити система релігійних і філософських переконань людини.
Філіації — це потреба у соціальних контактах. Зокрема, це потреба когось любити і бути любимим кимось, потреба у груповій приналежності, в ідентифікації, тобто уподібненні, утотожненні себе з кимось, наприклад, з другом, героєм твору. Іноді ця потреба залишається незадоволеною, особливо в тих студентів молодших
курсів, які навчаються далеко від дому і які не знайшли визнання серед ровесників. Також молоді люди мають потребу в інтимності — почуття близькості, яке виявляється в любовних стосунках.
Самоповаги — це потреба бути компетентним, впевненим, досягати успіху, бути незалежним і вільним. Сюди належить також повага і визнання з боку інших, престиж, репутація, статус, пози¬тивна оцінка і прийняття групою. Наприклад, для студентів ця по¬треба може бути задоволена тоді, коли вони популярні в групі, їх запрошують разом провести дозвілля; для дорослих — коли вони мають добре оплачувану роботу і є добрими сім'янинами. Задоволення цієї потреби породжує впевненість і почуття власної гідності, а незадоволення — почуття власної неповноцінності, слабкості, залежності. Однак А. Маслоу зауважує: якщо наша са¬моповага залежить лише від оцінки інших людей, людина знахо¬диться в психологічній небезпеці.
Самоактуалізації — це потреба у реалізації власних можливостей, потреба особистого вдосконалення, потреба стати тим, ким людина може стати. Вона виступає на передній план тоді, коли всі попередні потреби є достатньою мірою задоволені. Не обов'язково ця потреба набуває форми творчості. Студент і викладач, інженер і робітник, популярна артистка і домогосподарка — всі вони можуть досягти своєї самоактуалізації, якщо якнайкраще виконують те, що вони роблять.
А. Маслоу вважав, що фізіологічні потреби, потреби безпеки та філіації є базовими, домінуючими і розташовані в основі піраміди. Потреби самоповаги і самоактуалізації є потребами зростання і знаходяться на вершині піраміди. Кожна з них має бути задоволе¬на, перш ніж людина усвідомлює наявність наступної. Однак, він допускав і винятки у цій ієрархії, адже можна зустріти таких творчих людей, які намагаються розвинути свій талант, незважаючи на серйозні економічні труднощі. Є також люди, чиї ідеали настільки високі, що вони готові голодувати і жертвувати особистою безпе¬кою, ніж відмовитися від них. Теорія А. Маслоу припускає також можливість створення людиною власної ієрархії потреб. Напри¬клад, можна надавати більшої уваги потребі у самоповазі, ніж філіації. Однак, загальна закономірність зберігається: чим ближча потреба до основи піраміди, тим вона сильніша і пріоритетніша.
Важливим моментом у концепції ієрархії потреб А. Маслоу є також те, що потреби ніколи не бувають задоволені за принципом «все або нічого». Тому людина одночасно може задовольняти два і більше рівнів потреб. Він вважав, що середня людина задовольняє свої потреби у такому об'ємі: 85 % — фізіологічних, 70 % — безпе¬ки, 50 % — філіації, 40 % — самоповаги і 10 % — самоактуалізації.
Мотиви (від лат. moveo — штовхаю, рухаю) — це спонукання до діяльності, пов'язані із задоволенням певних потреб. Вони визначають, чому людина поводить себе так чи інакше.
Мотиви розрізняють за їхньою усвідомленістю. Неусвідомле-ними мотивами є потяги і установки. Потяги — це енергія, яка ак¬тивізує поведінку людини, наприклад, сексуальний потяг. Це пер¬винний емоційний прояв потреби людини у чомусь. Поява потягу утворює початковий етап мотиваційного процесу. Установка є психічним станом готовності суб'єкта до певної діяльності або до певної реакції. Наприклад, викладач може мати установку на те, що студент, який пропускає багато занять, не може мати високої навчальної успішності.
Усвідомленими мотивами є інтереси, прагнення та переконан¬ня. Інтерес — це емоційно забарвлене ставлення до навколишньо¬го. Він є постійним спонукальним механізмом пізнання. Вирізня¬ють такі види інтересів:
S за метою: безпосередні та опосередковані. Безпосередній інтерес спричинює емоційна привабливість об'єкта (наприклад, інтерес до комп'ютерних ігор, до привабливої однокурсниці); опо¬середкований інтерес виникає щодо результату діяльності, а сам процес може і не спричинювати інтерес (наприклад, інтерес до реі зультату контрольної роботи, до перемоги на конкурсі);
S за глибиною: поверхневі і глибокі. Поверхневі забезпечують знайомство лише з найзагальнішим змістом явища (наприклад, студент цікавиться лише зовнішніми проявами фізичного явища); глибокі — з його суттю (наприклад, студент цікавиться зако¬номірностями фізичного явища);
S за широтою: широкі і вузькі. Широкі інтереси охоплюють різноманітні сфери діяльності (наприклад, студент цікавиться і своїм фахом, і мистецтвом, спортом, політикою); вузькі сконцент¬ровані на одній сфері (наприклад, студент цікавиться лише своєю спеціальністю). В умовах, коли розширюються міждисциплінарні
зв'язки, спеціалісти з широкими інтересами мають більше можли¬востей для професійного росту;
S за стійкістю: стійкі і нестійкі. Стійкі зберігаються упродовж тривалого часу (наприклад, інтерес до математики в абітурієнта механіко-математичного факультету з'явився ще в дитячі роки); нестійкі мінливі у часі (наприклад, інтерес до біології з'явився за півроку до вступу на біологічний факультет і вже до кінця першо¬го семестру зник).
Другим і третім різновидами усвідомлених мотивів є прагнення і переконання. Прагнення — це сильне бажання, хотіння. Воно вказує на те, чого індивід хоче досягти у своєму житті. Переконання — це система стійких принципів особистості. Вони завжди мають емоційне забарвлення.
Мотиви зазвичай утворюють певну систему в структурі особи¬стості. Систему мотивів, яка визначає конкретні форми діяль-ності або поведінки людини, називають мотивацією. Мотивація може бути зовнішньою і внутрішньою. Зовнішня мотивація лю¬дині нав'язана, наприклад, студент учиться тому, що за це отримає схвалення батьків і викладачів. Внутрішня мотивація ґрун-тується на власному виборі і особистому бажанні, наприклад, студент учиться тому, що йому цікаво або він прагне досягти досконалості у вибраній спеціальності.
Залежність між силою мотивації та ефективністю дії було узагальнено в двох правилах Єркса-Додсона. Перше правило: зі зро-станням інтенсивності мотивації ефективність дії зростає лише до певного рівня, після чого починає спадати; при високій інтенсив¬ності мотивації ефективність дії низька. Наприклад, якщо студент понад усе хоче скласти іспит на відмінну оцінку і вважає, що від цього залежатиме його подальша доля, найімовірніше, що цей іспит буде складено нижче можливостей цього студента. У такому разі кажуть, що людина замотивована. Друге правило: під час розв'язу¬вання легкого завдання найвища ефективність спостерігається при високому рівні мотивації, а під час виконання складних завдань — при низькому рівні мотивації. При цьому йдеться про суб'єктивно, а не об'єктивно легке чи складне завдання.
Американський дослідник Д. Макклеланд вивчав мотивацію досягнення. Він дійшов висновку, що залежно від історії розвитку
конкретної особистості у ній може переважати або мотивація до¬сягнення успіху (така людина активна й ініціативна, йде на ризик, схильна до змагання і конкуренції), або мотивація уникнення не¬вдачі (така людина ухиляється від ризику і відповідальності, безініціативна, не любить змагань і конкуренції).
Жодне суспільство не могло б проіснувати, якщо б його грома¬дяни не дотримувались певних правил поведінки. Ці правила відо¬бражають стандарти людських взаємовідносин, соціальні та індивідуальні норми оцінювання дійсності. У психології поняття, за допомогою якого характеризують соціально-історичне значен¬ня для суспільства і особистісний смисл для індивіда певних явищ навколишнього світу, називають цінностями.
Німецький психолог першої половини XX ст. Е. Шпрангер виділив шість основних типів цінностей, які різною мірою прита¬манні всім людям:
S Теоретичні цінності. Людина, яка приділяє увагу цим ціннос-тяим, насамперед, зацікавлена у розкритті істини; характери¬зується раціональним і критичним підходом до життя. Вона інте¬лектуальна і вибирає для себе діяльність, пов'язану з фундамен¬тальними науками або філософією.
S Економічні цінності. Людина з домінуванням цих цінностей найвище цінує те, що корисне і вигідне. Вона практична і активно цікавиться тим, як заробити гроші. Знання, які не мають конкрет¬ного застосування, вважають непотрібними. Люди такого складу досягали великих успіхів у техніці та технології.
S Естетичні цінності. Такі люди найбільше цінують форму і гармонію. Вони насолоджуються життям. За фахом вони не обов'язково мають бути митцями, однак завжди мають підвище¬ний інтерес до естетичного боку життя.
S Соціальні цінності. Для людей з таким типом цінностей най¬головніше — це любов інших. Інші цінності вони можуть розгляда¬ти як негуманні. Найяскравіше соціальні цінності виявляються в альтруїзмі — готовності жертвувати власними інтересами на ко¬ристь іншої людини або спільноти. Протилежним до альтруїзму є поняття егоїзм — нехтування інтересами інших людей та спільно¬ти заради особистих інтересів.
S Політичні цінності. Такі люди найвище цінують владу, вплив, славу, популярність. їхня професійна активність не обов'язково
пов'язана з політикою, однак в них яскраво виражена тенденція до домінування.
S Релігійні цінності. Такі люди зацікавлені у розумінні світу як єдиного цілого. Способи реалізації цієї цінності різні: одні реалізу¬ють їх через активну участь у житті, інші — шляхом відсторонення від життя.
Цінності як суспільний феномен слід відрізняти від ціннісних орієнтацій як особистісного феномену. Ціннісні орієнтації — це вибіркова, відносно стійка система спрямованості інтересів і по¬треб особистості, напрямлена на певний аспект соціальних цінно¬стей. Це виділені і внутрішньо прийняті особистістю цінності; суб'єктивно відображені у свідомості цінності суспільства. Вони складають основу життєвої концепції людини, її «філософію жит¬тя». Базовими ціннісними орієнтаціями людини є:
S орієнтація на істину є одна з найвищих ціннісних орієнтацій людини. Вона регламентує пізнавальну сферу, здатність людини до мислення та інтуїтивного розуміння, а також підтримує інші ціннісні орієнтації;
S орієнтація на достаток потрібна для підтримання життє-діяльності, проте прагнення до життя безмежне і така орієнтація може згодом стати надмірною, а то й домінантною;
 орієнтація на свободу означає можливість діяти відповідно до власного волевиявлення, не зумовленого зовнішніми чинниками;
S орієнтація на справедливість оцінює співвідношення явищ та речей з погляду їхнього розподілу між людьми;
S орієнтація на добро регламентує поведінку членів суспільства, їхні взаємини;
S орієнтація на красу виражає ставлення людей до життя та на¬вколишнього світу, роблячи це за допомогою понять про прекрас¬не та потворне.
Сучасні дослідження ціннісних орієнтації належать амери-канському психологу М. Рокичу. Він розрізняє два класи ціннісних орієнтацій: термінальні, які пов'язані з переконанням людини у тому, що кінцева мета її діяльності варта того, щоб її прагнути (наприклад, внутрішня гармонія, добробут, кохання, са¬морозвиток тощо) та інструментальні, які пов'язані з переконан¬ням людини у тому, що у будь-якій ситуації перевагу треба надава-
ти певному способу дій або властивості особистості (наприклад, акуратність, чесність, дисциплінованість, терплячість, життєра¬дісність, відповідальність тощо).
Ціннісні орієнтації людини забезпечують стійкість її особистості, послідовність її вчинків, а також сталість взаємовідносин із навколишнім світом. Як відомо, коли в історії відбуваються гло¬бальні катаклізми, руйнуються держави, політичні системи, то це торкається сфери ціннісних орієнтацій людей, що належать до даного суспільства.
4.5. Формування особистості
Формування особистості можна розглядати у двох аспектах: педагогічному і психологічному. У педагогічному аспекті форму¬вання особистості розглядають як її цілеспрямоване виховання; у психологічному — як процес і результат її розвитку. Другий, пси¬хологічний аспект, охоплює розгляд таких питань, як соціалізація та інтерналізація, психологічна зрілість і сенситивні та критичні періоди її розвитку.
4.5.1. Соціалізація та інтерналізація
Особистість людини формується шляхом соціалізації та інтерналізації. Соціалізація — це засвоєння індивідом суспільно вироблених норм та правил поведінки. Ці норми і правила зафіксовано у філософських і етичних поглядах, творах літератури і мистецтва, кодексах законів, традиціях, суспільній думці тощо. В різних культурах і в різні історичні епохи їхній зміст може зміню¬ватися, і першочерговим завданням особистості є їх засвоєння.
Виділяють три головні стадії соціалізації:
S дотрудову, яка охоплює ранню соціалізацію (період дитинства) і стадію навчання (весь період навчання: починаючи зі школи і завершуючи вищим навчальним закладом). Інститутами соціалізації на цій стадії є сім'я, дошкільні дитячі установи, школа і вищі навчальні заклади. Важливим інститутом соціалізації у ран¬ньому дитинстві є батьківська сім'я. Сучасна сім'я, однак, вже не виконує тієї ролі, на яку претендувала ще 100 років тому. На це вплинув розвиток системи дошкільного виховання дітей, а також зміна структури самої сім'ї: зменшення її стабільності, зростання зайнятості жінки, послаблення ролі батька. Сім'ї стають неповни-
ми і малодітними. В підлітковому і юнацькому віці на процес соціалізації починають суттєво впливати групи ровесників. Цей вплив стає набагато вагомішим від впливу батьків і педагогів;
S трудову, яка охоплює весь період трудової діяльності людини. Інститут соціалізації — трудовий колектив;
S післятрудову, яка охопляє пенсійний вік. Інститут соціалізації — громадські організації, членами яких є пенсіонери.
Надзвичайно важливими інститутами соціалізації людини є також церква і засоби масової інформації, насамперед, телебачення. Людині недостатньо лише знати, як себе поводити у тому чи іншому оточенні, бо нові потреби і мотиви виникають не у процесі засвоєння знань, а через їхні переживання. Лише пережиті мотиви стають реально діючими. Якщо засвоєні норми і правила пере¬творюються у власні ціннісні орієнтації людини, відбувається їхня інтерналізація. В результаті у людини змінюються потреби і мотиви, з'являються нові інтереси, формуються нові цінності. Соціалізація та інтерналізація особистості тривають протягом усь¬ого життя.
4.5.2. Психологічна зрілість особистості Особистість людини формується різнобічно. Поруч з біоло¬гічним дозріванням індивіда відбувається становлення соціальних і психологічних якостей людини. У буль-якої людини можна виділити її біологічний, соціальний та психологічний вік. Біологічний вік (абсолютний, календарний, паспортний, хроно-логічний) — це період часу, який минув від народження людини до моменту визначення віку. Соціальний вік — це співвідношення соціальних параметрів конкретного індивіда з нормативними по¬казниками цього параметра для конкретного біологічного віку. Соціальний вік визначає ступінь соціальної зрілості індивіда. Так, для дорослої людини нормою соціальної поведінки має бути ро¬зуміння основних правил спілкування, проте, якщо ці правила у дорослому віці ще не засвоєні, то соціальний вік такого індивіда знаходиться, можливо, на рівні підлітка. Психологічний вік — це співідношення психологічних параметрів конкретного індивіда з нормативними показниками цього параметра. Він визначає ступінь психологічної зрілості конкретного індивіда: його пізнавальної, емоційної, вольової та особистішої сфер. Наприклад, об-
сяг пам'яті дорослої психічно і фізично здорової людини має ста¬новити 7±2 одиниці. Якщо людина у цьому віці може запам'ятати лише чотири одиниці інформації (наприклад, чотири слова чи цифри), можна зробити висновок про недостатню зрілість її пізна¬вальної сфери.
Психологічно зріла особистість характеризується такими особ¬ливостями:
S широкі межі власного «Я», тобто люди можуть подивитися на себе «з боку». Вони беруть активну участь у сімейних і громадсь¬ких справах, мають свої «хоббі», цікавляться політикою і релігією;
S здатність до теплих соціальних стосунків: дружньої інтим¬ності та співчуття. Вони демонструють щиру любов до сім'ї і друзів, терпимі до чужих думок і цінностей;
S прийняття себе такими, якими вони є. Вони мають позитив¬не уявлення про самих себе, терпляче ставляться як до власних не¬доліків, так і недоліків інших людей. Уміють керувати власними емоційними станами;
S реалістичне сприймання світу, досвід і певний рівень домагань. Вони сприймають речі такими, якими вони є, а не такими, якими вони хотіли б їх бачити. В них достатньо досвіду і сил, щоб мати справу з реальністю. Такі люди мають належну кваліфікацію у своїй сфері діяльності і прагнуть досягнути особисто значимі й ре¬алістичні цілі;
S здатність до самопізнання і наявність почуття гумору. Пси¬хологічно зріла особистість має чіткі уявлення про свої сильні і слабкі сторони. У цьому допомагає почуття гумору, яке дає змогу бачити і приймати абсурдні аспекти життєвих ситуацій, посміяти¬ся над собою, не втрачаючи поваги до себе;
S цілісна життєва філософія. Вони спримають цілісну картину світу, тому що не пропускають значиме у власному житті. В їхній системі цінностей є головна ціль, навколо якої вибудовується все їхнє життя.
Біологічний, соціальний і психологічний вік кожної окремої людини можуть не збігатися, бо різні психічні функції розвива-ються нерівномірно. Вона може відчувати себе, наприклад, біологічно і психологічно зрілою, проте у соціальній сфері може відставати.
4.5.3. Сенситивні та критичні періоди розвитку особистості
Як зазначалось вище, особистість людини розвивається нерівномірно у часі. На одних вікових етапах одні психічні проце¬си чи властивості прискорюють свій темп, інші — уповільнюють. Крім того, одні й ті самі процеси чи властивості в одному віці роз¬виваються надзвичайно швидко, а інші — значно повільніше. На¬приклад, у 7-11 років особливо інтенсивно розвивається пам'ять дитини, а такі процеси як уява чи увага — значно повільніше; в 11-15 років прискорено розвивається абстрактне мислення, роз¬виток же пам'яті, уваги та інших психічних процесів дещо уповільнюється. Така нерівномірність пов'язана з сенситивними і критичними періодами розвитку.
Сенситивні періоди — це такі періоди онтогенезу, упродовж яких організм стає особливо чутливим до певного роду впливу навколишньої дійсності. Це періоди оптимальних строків роз¬витку певної психічної функції. Наприклад, для розвитку мовлен¬ня такий період триває від 1 до 3 років, рухових навичок — від 7 до 11 років, математичних здібностей — від 14 до 15 років, чутливості до подразників — близько 25 років тощо. Якщо відповідну психічну функцію починають засвоювати занадто рано чи з запізненням, то її розвиток відбувається недостатньо ефективно.
Критичні періоди є найменш сприятливими періодами психічного розвитку людини, коли знижується темп просу-вання, з'являються конфлікти з оточенням, людина стає «важкою». Такі періоди можуть бути пов'язані з кризами особис¬тості, сімейними та віковими кризами тощо. Спільним у всіх віко¬вих кризах є зміна ставлення людини до середовища, яка виникає у зв'язку з появою нових потреб та мотивів поведінки. Перебудова потреб та мотивів, переоцінка цінностей роблять кризу внутріш¬ньо детермінованою.
У психології описано дві великі та чотири малі вікові кризи. До великих належать кризи трьох і 13-ти років. До малих — кризи но¬вонародженого (0 — 1 місяць), першого, сьомого і 16-ти років. Напевно, можна говорити і про кризу середини життя (40-45 ро¬ків). Однак, симптоматика цієї кризи ще недостатньо вивчена.
4.6. Захисні механізми особистості
Для збереження самоповаги, а також для усунення внутрішньо¬го дискомфорту і переживань, що загрожують «Я-образу», існує особлива регулятивна система, яка функціонує на рівні несвідомо¬го. Це — механізми психічного захисту. Вони мають дві характери¬стики: 1) діють на несвідомому рівні і тому є засобами самообду-рювання; 2) заперечують або спотворюють реальність, щоб зроби¬ти тривогу менш загрозливою для індивідуума.
До захисних механізмів особистості належать: витіснення, проекція, ідентифікація, заперечення, раціоналізація, реактивне утворення, регресія, заміщення, ізоляція, сублімація. Людина пе¬реважно застосовує не один, а різні захисні механізми.
Одним із головних і первинних механізмів є витіснення, яке по¬лягає у забуванні неприємних для нас подій, думок, переживань. У результаті людина перестає усвідомлювати внутрішні конфлікти, а також не пам'ятає травматичних подій минулого. Найчастіше витісняється те, що вона заподіяла іншим чи собі; те, що зробили інші, вона може пам'ятати добре. Так, якщо студент на іспиті списував, і викладач поставив за це незадовільну оцінку, вже наступного дня студент може не пам'ятати, чому має «2». Витіснені імпульси, однак, не втрачають своєї активності у несві¬домій сфері і постають у вигляді сновидінь, жартів, обмовок тощо.
За своєю значимістю наступним механізмом є проекція — приписування власних соціально небажаних почуттів, бажань, прагнень іншим. Провина за свої недоліки або невдачі покла-дається на когось або на щось. Наприклад, студент, який отримав незадовільну оцінку на іспиті, пояснює це тим, що професор був надто прискіпливим до нього або погано пояснив цю тему на лекції. Проекція пояснює виникнення різноманітних соціальних стереотипів і установок.
Ідентифікація — це приписування собі рис інших людей. У цьо¬му випадку, зрозуміло, приписуються лише позитивні якості. Так, студент, який потрапив у дуже «сильну» академічну групу, почи¬нає себе вважати обізнаним у предметах, які вивчають.
У разі заперечення людина відмовляється визнавати, що відбу¬лась неприємна або конфліктна ситуація. Часто заперечення
пов'язане з «втечею» у фантазії. Наприклад, студент, почувши, що він не склав заліку, вважає, що професор помилився і сплутав йо¬го з кимось іншим. Цей механізм характерний для маленьких дітей і людей старшого віку зі зниженим інтелектом.
Раціоналізація — це логічне пояснення людиною таких вчинків і бажань, які засуджує суспільство. Цей механізм побудований або на хибній аргументації, або на спробі обезцінювання недоступного об'єкта. Наприклад, якщо дівчина не відповідає хлопцеві взаємністю, він починає себе переконувати, що вона зовсім несим¬патична, до того ж нецікава у спілкуванні.
Реактивне утворення стає механізмом психічного захисту тоді, коли людина демонструє дії, протилежні її справжнім переживан¬ням. Спочатку неприйнятний імпульс придушується, а далі прояв¬ляється зовсім протилежний. Наприклад, людина, яка поширює чутки, може всім говорити, як вона не любить, коли хтось їх поши¬рює.
Під час регресії людина повертається до більш ранніх форм поведінки. Дорослий починає себе поводити як молода людина, мо¬лода людина — як дитина. Переважно людина повертається до того віку, коли вона почувала себе найбезпечніше. Наприклад, доросла людина може насупитися і не розмовляти, або відмовитись їсти.
Заміщення є перенесенням дій із недоступного об'єкта на до¬ступний. Наприклад, студент, який поконфліктував із викладачем, переносить своє роздратування на однокурсників або батьків. Заміщення часто виявляється у підвищеній дратівливості людини: незначні провокації з боку батьків спричинюють спалахи гніву «потерпілого» студента. Іноді заміщення спрямоване проти само¬го себе, і людина почуває себе пригніченою, засуджує кожен свій
учинок.
Ізоляція — це блокування неприємних спогадів, переживань, їх недопуск до повного усвідомлення. Наприклад, студент забороняє сам собі думати про те, як минулої сесії «завалив» екзамен. Цем механізм може з часом спричинити роздвоєння особистості, наяв¬ність в людини двох «Я».
Під час сублімації психотравмуюча ситуація змінюється настільки, що її можна виразити через соціально принятні думки і дії. Психічна енергія спрямовується в інше русло: мистецтво, на-
уку, громадську діяльність тощо. На думку 3. Фройда, сублімація є основним поштовхом для великих досягнень у науці, техніці, культурі. Наприклад, людина, яка переживає велике особисте го¬ре, починає писати вірші або конструює новий прилад. Цей ме¬ханізм розглядають як єдину конструктивну стратегію поведінки в ситуації психологічного дискомфорту.
Кожен раз, коли починають діяти захисні механізми, індивіду¬ум використовує психічну енергію, в результаті чого обмежується гнучкість і сила «Я» людини. Дія захисних механізмів є доведен¬ням слабкості особистості, того, що вона з чимось не справилась. Надмірне їхнє використання небажане для людини. Питання про визволення від механізмів захисту стало вагомою частиною само-актуалізації особистості А. Маслоу.
4.7. Самоактуалізація особистості
Незважаючи на всі життєві труднощі, люди прагнуть знайти своє місце в житті, максимально себе реалізувати. Тенденцію особис¬тості до саморозвитку за допомогою взаємодії з об'єктивною дійсністю, використання своїх талантів і можливостей нази¬вають самоактугалізацією. Сутність її полягає у здатності люди¬ни розвинути себе, свої можливості, таланти, стати такою, якою во¬на покликана бути. Процес самоактуалізації неперервний і потребує від особи постійних зусиль. Його кінцевою метою є віднайдення та¬кого способу мислення і форм поведінки, які б могли розкрити осо¬бу у всій повноті її можливостей. Актуалізуватися — значить става¬ти реальним, існувавти кожну мить, а не лише в потенціалі.
Поняття самоактуалізації зазвичай розробляють у гуманіс-тичній психології. А. Маслоу вважав, що людина задовольняє свої потреби у самоактуалізації лише на 10 %, однак менше 1 % стають самоактуалізованими особистостями. Це пояснюється тим, що ба¬гато людей просто не бачать свого потенціалу або мають страх пе¬ред успіхом. На заваді стають також несприятливі соціальні та культурні чинники, а також потреба у безпеці. Процес росту потре¬бує постійної готовності до ризику і помилок, а це збільшує страх і тривогу людини. Тому люди схильні зберігати свої звички і до¬тримуватися стереотипів у поведінці. Реалізація ж наших потреб у самоактуалізації потребує відкритості новим ідеям і досвіду.
А. Маслоу описує вісім способів досягнення самоактуалізації: повністю віддаватися своїм переживанням, щоб розкрити свою сутність; відмовитися від загальноприйнятої поведінки; не боятися робити вибір; бути чесним і брати на себе відповідальність; бути гото¬вим не подобатися іншим; прагнути виконувати свою справу доскона¬ло; бути готовим до екстазу; не приховувати своєї справжної сутності. Психолог-гуманіст описує такі характеристики самоактуалізо-ваної людини;
S Ефективне сприйняття реальності. Вони більш об'єктивні і менш емоційні у сприйманні світу і не дозволяють надіям і стра¬хам впливати на свою оцінку. Дійсність бачать такою, якою вона є, а не такою, якою їм би хотілось її бачити. Вони толерантніші до суперечностей і невизначеності, ніж більшість людей. Вони не бояться проблем і сумнівів.
S Прийняття себе, інших, природи. Вони приймають себе такими, якими вони є (це стосується як фізіологічної природи, так і психо¬логічних якостей). Не є надмірно критичними до своїх недоліків, не обтяжені надмірним почуттям провини, сорому чи тривоги. Основні біологічні процеси організму (наприклад, вагітність, старіння) вва¬жаються нормальним явищем і не спричинюють страждання. Вони переносять слабкості інших і не бояться їхньої сили.
S Безпосередність, простота, природність. У їхній поведінці відсутня штучність і бажання справити враження. Вони можуть бути терпимими до різноманітних недоречностей, однак, коли вимагає ситуація, стають непримиримими навіть під загрозою засудження з боку оточуючих.
S Центрованість на проблемі. Самоактуалізовані особистості не є зосереджені на своєму «Я», а на задачах і обов'язках, які вва¬жають метою свого життя. Вони живуть, щоб працювати, а не пра¬цюють, щоби жити. Вони цікавляться філософією та етикою і вміють відрізнити головне від другорядного у житті.
S Незалежність: потреба в усамітненні. Вони відчувають необхідність у недоторканості свого внутрішнього життя і самот¬ності. Цю незалежність не завжди розуміють і приймають інші. Тому оточуючі їх можуть вважати байдужими, некомунікабельни¬ми, високомірними і холодними. Однак, насправді вони є самодо¬статніми людьми, які мають власний погляд на ситуацію.
S Автономія: незалежність від культури та оточення. Вони вільні у своїх діях, незалежно від фізичного і соціального оточен¬ня. Ця автономія дає їм змогу покладатися на власний потенціал. Мають високорозвинене самоуправління і свободу волі. Вони ак¬тивні, відповідальні і самодисципліновані. Достатньо сильні, щоб не піддатися впливові інших. Тому такі люди не прагнуть високо¬го статусу і популярності.
S Свіжість сприймання. Мають здатність гідно оцінити навіть звичайні події в житті, при цьому відчуваючи новизну і задоволен¬ня. Вони подекуди скаржаться на нецікаве життя. їхній суб'єктив¬ний досвід дуже багатий.
S Містичні переживання. Самоактуалізовані люди пережива¬ють моменти сильного хвилювання і високого напруження, які чергуються з моментами блаженства і спокою. За своєю суттю ці вершинні переживання є релігійними. У такі моменти людина відчуває гармонію зі світом і виходить за межі свого «Я».
S Громадський інтерес. Вони мають щире бажання, щоб інші люди удосконалили себе. Мають до всього людства співчуття, симпатію і любов.
S Глибокі міжособистісні відносини. Вони прагнуть глибших міжособистісних відносин, ніж інші люди, хоча коло їхніх друзів невелике. Перевагу надають людям із подібним характером. Особ¬ливу ніжність відчувають до дітей.
S Демократичний характер. У них немає упереджень, і тому вони поважають інших людей, незалежно від того, до якої раси, національності, релігії, статі вони належать, який їхній вік, професія чи соціальний статус. Вони готові вчитися в інших, не показуючи при цьому зверхнього ставлення.
S Розмежування засобів і цілей. У повсякденному житті самоакту-алізовані особистості більш визначені, послідовні і тверді стосовно того, що добре, а що ні, ніж звичайні люди. Вони дотримуються мо¬ральних і етичних норм, хоча дуже небагато з них є релігійними в ор¬тодоксальному сенсі цього слова. Розмежовуючи засоби і цілі діяль¬ності, вони надають перевагу засобам, тобто вони отримують більше задоволення від самого процесу діяльності, аніж від досягнутої мети.
S Філософське почуття гумору. Якщо звичайні люди отриму¬ють задоволення, висміюючи чи принижуючи когось, то самоакту-
алізовані особистості можуть висміювати людство загалом, що викликає лише посмішку інших. Через це такі люди здаються до-волі стриманими і серйозними.
S Креативність. Усі без винятку самоактуалізовані особистості здатні до творчості, яка відрізняється природністю і спонтанністю. Ця креативність присутня у повсякденному житті й не обов'язко¬во пов'язана з живописом, поезією чи музикою.
S Опір тиску культури. Самоактуалізовані люди знаходяться у гармонії зі своєю культурою, зберігаючи водночас певну внут-рішню незалежність від неї. Вони автономні й впевнені у собі, і то¬му їхнє мислення і поведінка не піддаються соціальному та куль¬турному тиску. Це, однак, не означає, що вони антисоціальні. Не витрачаючи енергії на боротьбу з існуючими звичаями і правила¬ми, такі люди можуть бути надзвичайно незалежними, коли йдеть¬ся про їхні основні цінності.
З наведеної вище характеристики самоактуалізованої особистості може скластися враження, що ці люди — ідеали. А. Маслоу, однак, відзначав, що вони не мають бути наділені всіма характери¬стиками і що, як і всі інші люди, підвладні неконструктивним і по¬ганим звичкам, можуть бути впертими, дратівливими, егоїстични¬ми. Можуть поводити себе так, що це ображає інших людей. Однак, незважаючи на всі ці недосконалості, самоактуалізовані люди знаходяться на вершині розвитку особистості і є зразком психічного здоров'я людини.

Індивід — це людина як представник виду Homo Sapiens. Індивідуальність — це сукупність неповторно своєрідних рис та особливостей людини, що відрізняє її від інших людей. Соціалізова¬ного індивіда, який свої якості набуває у соціокультурному середо¬вищі у процесі сумісної діяльності та спілкування з іншими людьми, називають особистістю. Ядром особистості є «Я-концепція», або «Я-образ».
Основними теоретичними напрямами психології особистості є психоаналітична, біхевіоральна, гуманістична, диспозиційна, діяльнісна. У психоаналітичній теорії підкреслено роль несвідомої сфери в житті особистості; в біхевіоральній — вплив зовнішнього середовища; у гуманістичній — сутність особистості вбачають у її
самовдосконаленні; диспозиційна — спирається на те, що всі люди мають неповторні стійкі риси особистості; діяльнісна — виходить з того, що вирішальним чинником формування особистості людини є її діяльність, яка керується системою мотивів.
Потреби — це переживання людиною необхідності у чомусь, що стає джерелом її активності. Потреби особистості мають ієрархічну природу і поділяються на фізіологічні, особистої безпеки, філіації, самоповаги і самоактуалізації.
Мотиви — це спонукання до діяльності, пов'язані із задоволен-ням певних потреб. Вони можуть бути неусвідомленими (потяги та установки) та усвідомленими (інтереси, прагнення, переконан¬ня). Система мотивів, яка визначає конкретні форми діяльності або поведінки людини, називається мотивацією. Вона може бути як зовнішньою, так і внутрішньою.
Соціально-історичне значення для суспільства і особистіший смисл для індивіда певних явищ навколишнього світу, називається цінностями. Цінності як суспільний феномен слід відрізняти від ціннісних орієнтацій як особистісного феномену. Ціннісні орієнтації — це вибіркова, відносно стійка система спрямованості інтересів і потреб особистості, напрямлена на певний аспект соціальних цінностей.
Особистість людини формується у результаті соціалізації — засвоєння індивідом суспільно вироблених норм та правил поведінки та інтерналізації — перетворення засвоєних норм і правил у власні ціннісні орієнтації людини. Сенситивні періоди — це такі періоди онтогенезу, в які організм стає особливо чутливим до певного роду впливу навколишньої дійсності. Критичні періоди є найменш спри¬ятливими періодами психічного розвитку людини, коли знижується темп просування, з'являються конфлікти з оточенням, людина стає «важкою».
Для збереження цілісності «Я-образу» існує особлива регуля-тивна система — механізми психічного захисту. До них належать витіснення, проекція, ідентифікація, заперечення, раціоналізація, реактивне утворення, регресія, заміщення, ізоляція та сублімація. Упродовж життя люди прагнуть самоактуалізації — тенденції ор¬ганізму до саморозвитку за допомогою взаємодії з об'єктивною дійсністю, використання нею своїх талантів, можливостей тощо.

 
5. Темперамент
5.1.    Поняття про темперамент та його провідні риси.
5.2.    Теорії темпераменту:

5.2.1.    Гуморальна теорія;
5.2.2.    Конституційна теорія;
5.2.3.    Фізіологічна теорія;
5.2.4.    Регуляторна теорія.
5.3.    Типи темпераменту та їхня психологічна
характеристика:
5.3.1.    Сангвініки;
5.3.2.    Холерики;
'5.3.3. Флегматики;
5.3.4. Меланхоліки.
5.4.    Вплив темпераменту на діяльність людини.
5.1. Поняття про темперамент та його провідні риси
Серед індивідуально-типологічних особливостей особистості суттєве місце займають ті, яких відносять до динамічних про¬явів психіки людини. Вони виявляються, наприклад, в актив¬ності, темпі, ритмі, швидкості й тому подібних характеристиках поведінки. Прояви, про які йдеться, характеризують людський темперамент. Темперамент (від лат. temperamentum — належне співвідношення частин, рис) — це така індивідуально своє¬рідна, природно зумовлена сукупність відносно стійких дина¬мічних виявів психіки людини, які характеризують спосіб її поведінки.
Сучасні дослідження (Я. Стреляу, Б. Завадський тощо) довели, що динамічність темпераменту пов'язана з трьома основними ха¬рактеристиками поведінки: енергетичними, часовими та афектив¬ними.
Енергетичні характеристики виражаються у таких рисах тем¬пераменту, як активність, сенситивність і витривалість. Активність свідчить про загальний енергетичний рівень по-ведінки і відіграє найважливішу роль у структурі темпераменту. її визначають кількість і якість взаємодії людини з навколишнім
середовищем: фізичним і соціальним. За цим параметром людина може бути активною і пасивною, ініціативною і спокійною тощо. Про активність людини судять на основі запланованих, а не випад¬кових дій людини. Найчастіше вона виявляється на моторному і мовленнєвому рівнях. Сенситивність характеризує ступінь сен¬сорної чутливості до подразників і навколишніх подій загалом. Вона визначається на основі того, яка мінімальна сила зовнішніх впливів спричиняє психічну реакцію людини. Підвищена сенси-тивність супроводжується високою тривожністю, страхом перед новими ситуаціями і людьми. Такі люди нерішучі і сором'язливі. Витривалість пов'язана з мірою працездатності людини.
Часові характеристики виражаються у таких рисах темпера-менту: рухливість, стійкість і жвавість. Рухливість — це швидкість, з якою людина переходить від однієї діяльності до іншої, особливо якщо вона пов'язана з переходом від активності до спокою, і на¬впаки. Стійкість характеризує постійність і сталість поведінки лю¬дини. Це здатність довго витримувати зовнішній вплив, виявляю¬чи наполегливість, твердість, непохитність у намірах, поглядах, вчинках. Жвавість — це швидкість і легкість перебігу психічних процесів і поведінкових реакцій.
Афективною характеристикою є реактивність — сила мимовільної емоційної реакції на зовнішні і внутрішні подразники. Це реакція людини на випадкові обставини, а не заздалегідь запла¬новані дії. Реактивність може свідчити про емоційну збудливість, вразливість, імпульсивність людини та ін.
Крім зазначених рис темпераменту у працях психологів відзначається також роль екстраверсії-інтроверсії та пластичності-ригідності. Екстраверсія (від лат. extra — зовні; versio — звертати, видозмінювати) характеризує спрямованість особистості на довкілля й інших людей; реакції і діяльність людини залежать від її зовнішніх вражень, які виникають у цей момент. Інтроверсія (від лат. intro — всередині; versio — звертати, видозмінювати) характе¬ризує фіксацію особистості на себе, свої переживання і думки; поведінка людини залежить від спогадів, уяви, думок, спрямова¬них на минуле і майбутнє. Пластичність — це гнучкість і легкість, з якою людина пристосовується до нових умов; ригідність — не¬чутливість до змін, які відбуваються у довкіллі.
Риси темпераменту є найстійкішими індивідуально-типологічними особливостями людини. Вони виявляються з перших днів життя, тобто є вродженими; зберігаються тривалі роки, часто все життя, тобто є сталими; демонструються у різних ситуаціях, тобто не залежать від виду діяльності людини. Доказом цього є спостереження за темпераментом монозиготних близнюків, які мають однаковий генотип. Після їхнього розлучення з'ясувалось, що різні умови вихованя (у випадку, якщо ці умови були нормаль¬ними) практично не змінили їхнього темпераменту.
Незважаючи на сталість рис темпераменту, у різному віці вони виявляються по-різному, бо у дитячо-підлітковому і похилому віці індивідуально-типологічні риси людини «маскуються» її вікови¬ми особливостями. Так, до 7-8 років діти швидко стомлюються, вони надзвичайно рухливі та емоційні. Це нагадує деякі риси ме¬ланхоліків. До 12 років спостерігаємо неврівноваженість нервової системи з переважанням збудження. Ці риси найчастіше трапля¬ються у холериків. Після 75 років люди похилого віку стають інертними з високою чутливістю нервової ситсеми. Така поведінка подібна до поведінки меланхоліків. Крім того, риси темпераменту можуть «замасковуватися» індивідуальними рисами, набутими упродовж життя.
5.2. Теорії темпераменту
Учення про темперамент має довгу і складну історію. Воно знайоме людству вже понад 25 століть. Найбільшої популярності набули гуморальна, конституційна, фізіологічна і регуляторна те¬орії темпераменту.
5.2.1. Гуморальна теорія
У V ст. до н. є. грецький лікар Гіппократ зробив спробу з'ясу¬вати, чим зумовлені індивідуальні відмінності перебігу фізичних і душевних захворювань. Він висловив думку, що різні стани ор¬ганізму, а також індивідуальні відміності у поведінці людей зале¬жать від пропорцій, в яких змішані основні рідини, або «соки», ор¬ганізму: кров, слиз, жовта жовч і чорна жовч. Якщо переважає кров (лат. sanguis), людина є сангвіником, слиз (гр. phlegma) — флегматиком, жовта жовч (гр. chole) — холериком, чорна жовч (гр. melaina chole) — меланхоліком. Так зародилась гуморальна (від лат.
humor — рідина) теорія темпераменту. Слід зазначити, що Гіппо¬крат не пов'язував темперамент із психічною діяльністю людини; він говорив про темперамент окремих органів, наприклад, серця чи печінки.
Думка про те, що переважання крові, жовчі та інших рідин яки¬мось чином пов'язані з психічними властивостями людини, з'яви¬лась значно пізніше. її висловив давньоримський анатом і лікар Гален (II ст. до н.е), який розробив першу типологію темпера¬ментів. У майбутньому запропоновані ним дев'ять типів темпера¬менту античні медики звели до чотирьох.
До середини XVIII ст. анатомо-фізіологічні основи темпера-менту вбачались у будові та функціонуванні кровоносної системи. Спроба узагальнити та систематизувати знання про темперамнт належала німецькому філософу і математику J. Канту («Антро¬пологія», 1789). Основою темпераменту, як і його попередники, він вважав хімічний склад крові, тобто поділяв позицію прихиль¬ників гуморальної теорії. Концепція про залежність динаміки по¬ведінки від «рідин» організму частково підтверджена і у сучасних дослідженнях ендокринології і психофармокології.
Теорія Гіппократа-Гал єна була провідною у науці до початку XX ст. Під впливом конституційних відмінностей між людьми, які було виявлено в антропології і психіатрії, а також їхні схильності до психічних захворювань, почали з'являтися концепції, що пов'язували темперамент із будовою тіла.
5.2.2. Конституційна теорія
Лідерами конституційної теорії темпераменту є німецький психіатр Е. Кречмер і американський учений У. Шелдон. У 1921 р. Е. Кречмер видав працю «Будова тіла та характер», у якій на ос¬нові клінічних спостережень висунув припущення, що люди ма¬ють чотири типи будови тіла, або чотири конституційні типи:
1.    Лептосоматики (від гр. leptos — слабкий; soma — тіло). Це тендітні, високі на зріст люди, зі слабкою мускулатурою. Мають вузькі плечі, витягнуте обличчя, довгі худі ноги. Крайня вира-женість цього типу — астеніки.
2.    Пікніки (від гр. pyknos — товстий, повний). Це повні люди, які мають малий або середній зріст, широкі груди, великий живіт, круглу голову і коротку шию.
3.    Атлетики (від гр. athlon — боротьба, сутичка). Це люди з міцною будовою тіла, середні або високі на зріст. Мають сильно розвинену мускулатуру, широкі плечі, вузькі стегна.
4.    Диспластики (від гр. dys — погано; plastos — сформований). Будова тіла неправильна, диспропорційна.
Кожен із цих типів має вроджену схильність до певного психічного захворювання і типу темпераменту. Отже, Е. Кречмер вирізнив три типи темпераменту: шизотиміка, циклотиміка та іксотиміка. Шизотиміки мають астенічну будову тіла, вони зану¬рені в себе, замкнуті, погано пристосовані до оточення. Проявля¬ють схильність до надмірних абстракцій. Шизотиміки схильні до захворювання шизофренією. Циклотиміки мають пікнічну будову тіла. Вони комунікабельні, відкриті, реалістично дивляться на світ, характеризуються різкою зміною настрою. Схильні до цикло-тимії. Іксотимікам притаманна атлетична будова тіла. Вони мало вразливі, зациклюються на дрібницях, стримані у жестикуляції. Схильні до епілепсії.
На той час, як у Західній Європі набувала популярності типо¬логія Е. Кречмера, у 40-х роках XX ст. в Америці поширилась конституційна концепція У. Шелдона, на яку значною мірою вплинули соціальні стереотипи американської культури того часу. В основу покладено поняття соматотипу, який визначається за допомогою трьох параметрів:
1.    Ендоморфізм ( від гр. endos — всередині; гр. morfis — вид, фор¬ма). Переважає розвиток внутрішніх органів, надлишок жирової тканини у будові тіла. Зовнішній вигляд справляє враження м'якості та округлості, опорно-рухова система розвинена слабо.
2.    Мезоморфізм ( від гр. mezos — середній; гр. morfis — вид, фор¬ма). Опорно-рухова система розвинена добре. Сильне міцне тіло.
3.    Ектоморфізм ( від гр. ektos — зовні; гр. morfis — вид, форма). Слабкі м'язи, довгі руки і ноги. Тендітна будова тіла. М'язи слабо виражені.
Встановивши відповідність між типами тілобудови і динамічними особливостями людини, У. Шелдон запропонував такі три типи темпераменту: вісцеротоніки (від лат. viscera — нут¬рощі), соматотоніки (від гр. soma — тіло), церебротоніки (від лат. cerebrum — мозок).

Вісцеротонікам характерний ендоморфізм. Вони розслаблені у своїй поставі і рухах, мають заповільнену реакцію на зовнішні под¬разники, добрий сон. Люблять комфорт і отримують задоволення від вживання їди. Зі всіма привітні, легкі і м'які у спілкуванні, люблять компанії, активно включаються у громадське життя. Емоційно рівні і терпимі до інших. Відсутня непрогнозована по¬ведінка. Орієнтуються на сім'ю і дітей. У важкі хвилини відчува¬ють потребу в людях. Соматотонікам характерний мезоморфізм. їх характеризує різка поведінка і жорстокість. Впевнена постава і рухи, схильні до фізичної діяльності, енергійні. Отримують задо¬волення від руху. В товаристві поводять себе галасливо, доміну¬ють, схильні до ризику і пригод, рішучі, хоробрі, агресивні. Неспівчутливі, легко переносять біль. Бояться замкнутого просто¬ру. У важкі хвилини мають потребу діяти. Церебротонікам харак¬терний ектоморфізм. Постава скута, рухи загальмовані. Підвище¬на швидкість реакцій. Поганий сон, хронічна втома. Схильні до усамітнення, розмірковування. Замкнуті, некомунікабельні, емоційно загальмовані. У товаристві поводять себе тихо або непрогнозовано. Мають надмірну чутливість до болю, страх кон¬тактів із людьми і відкритого простору. Орієнтуються на людей похилого віку. У важкі хвилини відчувають потребу усамітнитися.
Сучасна наука стверджує, що особливості будови тіла самі по собі не визначають динамічних особливостей поведінки людини. Отже, конституційна теорія темпераменту з експериментальної точки зору недостатньо обґрунтована. Однак від зовнішнього ви¬гляду людини може залежати її поведінка. У психіатрії описано випадки хворобливого уявлення щодо фізичного дефекту — дис-морфофобія. Особливо часто воно виявляється у підлітково-юнацькому віці. Молоді люди вважають, що в них, наприклад, над¬то довгий ніс або що вони надто повні. В результаті починають уникати товариства, збіднюється коло їхнього спілкування. Вони годинами простоюють перед дзеркалом, вишукуючи пози, у яких їхні «дефекти» менш помітні. В результаті можуть настати розла¬ди самосвідомості і руйнування «Я-бразу».
5.2.3. Фізіологічна теорія
Фізіологічну теорію темпераменту запропонував російський фізіолог /. П. Павлов у 30-х роках XX ст. Вивчаючи умовно-рефлек-
торні реації собак, він зі своїми співробітниками звернув увагу на відмінності у їхній поведінці. В одних тварин умовні рефлекси утво-рювались швидко, однак так само швидко і зникали; в інших — повільно, однак зберігались на значно довший час. І. П. Павлов ви¬сунув припущення, що в основі цих особливостей поведінки лежать три основні властивості нервової системи: сила, врівноваженість і рухливість процесів збудження і гальмування. Сила визначається працездатністю нервової системи і виявляється у здатності витри¬мувати сильні подразники. Якщо людина тривалий час, не втомлю¬ючись, витримує сильне збудження, може довго перебувати у шумній компанії, вона має сильний тип нервової системи; якщо ж незначний подзразник викликає перевтому людини, сонливість, — то слабкий тип. Врівноваженість — це баланс між збудженням і гальмуванням. Якщо в людини немає великої різниці між збуджен¬ням і гальмуванням, вона є спокійна, приймає обдумані рішення, то в неї врівноважена нервова система; якщо ж між збудженням і галь¬муванням велика різниця, наприклад, переважає збудження, і тому людина є надмірно імпульсивна, дратівлива, тривожна, то вона має неврівноважену нервову систему. Рухливість — це швидкість, з якою збудження переходить у гальмування, і навпаки. Люди з рух¬ливою нервовою системою легко переключаються з однієї роботи на іншу, легко переходять зі стану активності у стан спокою, і навпаки. При інертній нервовій системі людині важко перейти з однієї справи до іншої; зранку їй важко прокинутись, а увечорі заснути.
Ці властивості утворюють певні комбінації, що зумовлює чоти¬ри загальні типи нервової системи і, на думку І. П. Павлова, відповідні їм чотири типи темпераменту:
1.    Сильний, врівноважений, рухливий тип нервової системи — сангвінічний темперамент.
2.    Сильний, неврівноважений, рухливий тип нервової систе¬ми — холеричний темперамент.
3.    Сильний, врівноважений, інертний тип нервової системи — флегматичний темперамент.
4.    Слабкий, неврівноважений, інертний тип нервової системи — меланхолічний темперамент.
Типи нервової системи І. П. Павлов назвав генотипами, вважав їх вродженими і недостатньо схильними до змін під впливом ото-
чення. Подальші розроблення фізіологічної теорії темпераменту показали, що не завжди кожному із чотирьох типів нервової систе¬ми відповідає зазначений тип темпераменту. Крім того, є факти, які свідчать про опосередковану залежність типу темпераменту і від анатомо-фізіологічних особливостей організму загалом.
Дослідження, які провели наприкінці 50-х років XX ст. Б. М. Теплое і В. Д. Небиліцин показали, що існує не три, а більше основних властивостей нервової системи. Зокрема, було виявлено динамічність, лабільність та інші властивості. Динамічність — це швидкість і легкість утворення умовних рефлексів; лабільність — швидкість виникнення і перебігу процесів збудження і гальмуван¬ня. З'ясувалось також, що існують не лише загальні, а й парціальні властивості нервової системи, які також впливають на темпера¬мент. Тому положення про те, що тип нервової системи є фізіологічною основою темпераменту вже не відповідає сучасним науковим досягненням.
5.2.4. Регуляторна теорія
Регуляторну теорію темпераменту запропонував у другій поло¬вині XX ст. польський психолог Я. Стреляу. Вона ґрунтується на традиціях Павлова. Темперамент тут розуміється як сукупність стабільних властивостей (енергетичних, часових і афективних), які визначаються особливістю нервової і гуморальної систем. При цьому взято до уваги особливості як центральної, так і автономної нервової системи.
Вважають, що механізми темпераменту закладено від народ-ження і можуть частково змінювтися в результаті фізіологічного дозрівання і впливу середовища.
53. Типи темпераменту та їхня психологічна характеристика
Поєднання закономірно пов'язаних між собою рис темпера¬менту називають типом темпераменту. В психології традиційно використовують типологію Гіппократа- Галена, виділяючи сангвініка, холерика, флегматика і меланхоліка. Схематично це зо¬бражено на рис. 1.
Рис. 1. Схематичне зображення типів та рис темпераменту (за Г. Айзенком, 70-ті роки XX ст.) Типи: М — меланхолік, X — холерик, С — сангвінік, Ф — флегматик; Ознаки: екстровертований-інтровертований; стійкий-нестійкий Даючи психологічну характеристику типам темпераменту, слід пам'ятати, що цей поділ є умовний. Типовим для кожного типу є крайні його полюси і співвідношення між різними рисами. Водно¬час «чисті» темпераменти у житті майже на трапляються. У більшості людей поєднуються риси різних темпераментів, а особ¬ливо яскраво після того, як дитина оволодіває усним мовленням, тобто після 2-2,5 років. Також не слід говорити про «добрий» чи «поганий» темперамент: в кожному типі є як сильні, так і слабкі сторони.
5.3.1. Сангвініки Сангвініки — це люди, які мають сильну, врівноважену і рухли¬ву нервову систему. Вони активні, комунікабельні, легко адапту¬ються до нових умов. Товариські, швидко розуміються з людьми, легко встановлюють з ними добрі стосунки. У колі друзів веселі, життєрадісні, оптимістичні. За спрямованістю — екстраверти.
Кант називав сангвініків людьми веселої вдачі, безтурботни¬ми і повними надій, які завжди сподіваються на успіх. На його думку, вони є поганими боржниками, бо обіцяють, але не дотриму¬ють свого слова.
Сангвініки емоційні, з виразною мімікою і пантомімікою, яку легко контролювати. Мовлення голосне, чітке, швидке, з правиль¬ними інтонаціями. Під час бесіди активно жестикулюють, голосно сміються. Почуття виникають дуже легко, так само легко зміню¬ються і є, як правило, неглибокі. Сьогодні вони радісні, безтур¬ботні і палко закохані, завтра — сумні, занепокоєні і можуть забу¬ти про своє палке кохання. Однак, загалом удачі і неприємності переживаються легко і тому в сангвініків переважає добрий настрій і є добре розвинене почуття гумору.
Сангвініки охоче беруться за нову справу, однак їхня діяльність продуктивна лише тоді, коли робота їх захоплює. Якщо стає нецікаво, робота монотонна, вони закидають справу, не доводячи до кінця. Під час роботи легко переключають увагу, однак мало ча¬су приділяють підготовчим і контрольним діям (наприклад, підго¬товці до роботи, виправленням, доповненням тощо). Рідко плану¬ють свою роботу, а якщо й мають план, не дотримуються його строго, часто відволікаються через дрібниці. Сангвініки легко схоплюють все нове, однак їхні інтереси слабкі, мінливі й постійно потребують нових вражень.
Отже, для сангвініка сильною стороною є те, що вони життєрадісні, швидко засвоюють новий матеріал, «хапаючи» його «на льоту». Вони придатні до роботи з сильними і несподіваними подразниками. Під час відповідальних змагань, конкурсів показу¬ють вищі результати, ніж під час навчання і тренування. Слабкою стороною є те, що вони переоцінюють себе і свої можливості, час¬то відволікаються від основної справи, не є достатньо зосереджені, в них нестійкі інтереси і почуття, можуть бути легковажні й по¬верхневі. Сангвініки не можуть протягом тривалого часу викону¬вати роботу, яка потребує наполегливості, стійкості уваги і терпіння. Через швидкість дій можуть припуститись помилок. Тому в них слід виховувати посидючість і зосередженість, підтри¬мувати стійкий інтерес до справи.
При спілкуванні зі сангвініками можемо рекомендувати на¬ступне. Вимоги до них мають бути максимальними, але справедли-
вими. Слід виявляти до них довіру і давати вихід їхній внутрішній енергії, спрямовуючи на корисні справи. Недоцільно доручати мо¬нотонну роботу, бо від неї сангвініки втомлюються, однак розпоча¬ту роботу потрібно навчити виконувати до кінця. Для цього можна використовувати додаткову мотивацію. Доцільно виховувати терпіння і цілеспрямованість, навчити дорожити дружбою.
5.3.2. Холерики
Холерики сильні, рухливі і неврівноважені люди з переважан¬ням збудження над гальмуванням. їм характерний високий рівень активності, енергійності і наполегливості. За спрямованістю — ек¬страверти. Люблять бути в центрі уваги. У спілкуванні конфліктні і непоступливі. Бувають нетерплячими, нестриманими, запальни¬ми, у стосунках з оточуючими — різкими і надмірно прямолінійни¬ми, їм бракує витримки. Однак в їхньому гніві немає ненависті, і вони люблять інших тим сильніше, чим швидше вони їм поступа-ються. /. Кант пише, що холерики охоче стають начальниками, які не люблять самі працювати, а лише керувати.
Це емоційно нестійкі люди. Емоції і почуття швидко виника¬ють, але так само швидко можуть і зникнути. Експресія яскраво виражена. Мовлення квапливе, переривчасте, напружене. Жвава міміка, виразна жестикуляція, різкі та енергійні рухи. Свої радості, болі, смуток переживають глибоко. Часто знаходяться під впли¬вом сильних пристрастей і афектів. У такому стані можуть вчини¬ти необдуманий вчинок, про який будуть жалкувати. Мають спокій лише під час найнапруженішої діяльності.
Холерикам характерна циклічність у поведінці: можуть завзято працювати, переборюючи труднощі, і раптом усе лишити. Цьому сприяє швидка зміна інтересів. Якщо інтереси серйозні, можуть бути енергійними, ініціативними, принциповими, здатними до ви¬сокої концентрації уваги. Якщо ж немає інтересу, демонструють афективні переживання, дратівливість і нестриманість. Так само як сангвініки, мало часу приділяють підготовчим і контрольним діям і рідко планують свою роботу.
Отже, сильною стороною холериків є те, що вони легко концент-рують свою увагу, особливо у стресовій ситуації, є активними, швидкими, енергійними. Можуть працювати із сильними і не-сподіваними подразниками, зокрема, у непрогнозованих ситуаціях.
В умовах змагання і конкуренції покращують свої результати. Ма¬ють організаторські здібності. Мають здатність легко утворювати навички і звички. Слабкою стороною є їхня схильність до порушен¬ня дисципліни і конфліктність, а також нестриманість, різкість, афективність, слабкість самоконтролю в емоціогенних ситуаціях. Через швидкість дій можуть припускатись помилок.
У роботі з холериками рекомендовано захопити їх цікавою справою і давати доручення; навчити бути стриманими; привчати до більш спокійної і рівномірної роботи; спрямовувати їхню ак¬тивність у належне русло. У спілкуванні з холериками слід раціонально використовувати їхню енергію, не гальмувати актив¬ності у формі прямих заборон, спілкуватися спокійно і впевнено. Якщо це дитина, ні в якому разі не карати, забороняючи її активність (наприклад, постій, посиди). У зв'язку зі схильністю холериків до агресії, виховувати співчуття.
5.3.3. Флегматики
Флегматики сильні, врівноважені та інертні. Мають низький рівень активності поведінки, повільні, посидючі, спокійні, стри¬мані, рівні, наполегливі, м'які. Зберігають спокій навіть у важких життєвих ситуаціях. Адекватно реагують на вплив зовнішнього се¬редовища, проте не можуть швидко реагувати на зміни середови¬ща, їм властиве однакове ставлення до інших, товариськість, але низька комунікабельність. За спрямованістю — інтроверти. /. Кант відзначав, що у повсякденному житті флегматика часто називають або філософом, або пролазою.
Почуття виникають повільно, але вирізняются силою, глиби¬ною, постійністю, тривалістю і стриманістю у зовнішніх проявах. Вони є терпеливі і рідко скаржаться. Не схильні до афектів. Не¬говіркі, мовлення повільне, спокійне, із паузами. Голос тихий, неви¬разний. Жестикуляція і міміка дуже бідні. Вміють контролювати свої емоції. Тому їх важко роздратувати і вони рідко «виходять із себе».
Флегматики не схильні до зміни оточення, до частого переходу з однієї роботи на іншу. У діяльності проявляють серйозність, про¬думаність, наполегливість. Працюють зосереджено, завжди дово¬дять справу до кінця. Завдання виконують рівномірно і точно, но¬ву інформацію засвоюють повільно, однак ґрунтовно і надовго.
Характеризуються стійкими інтересами. Роботу планують і строго дотримуються плану. Перш ніж прийняти рішення, довго його об¬думують. Мають стійку увагу, однак її переключення дещо уповільнене.
Отже, сильною стороною флегматиків є їхня дисципліно-ваність, стабільність, регулярність і систематичність у роботі, вит¬римка, пунктуальність. Слабкою стороною є повільність дій, інертність, млявість, зовнішня байдужість, погане переключення уваги. Вони часто затримуються із здачею роботи, а їхні стереоти¬пи важко перебудувати. Флегматики також не придатні до роботи з сильними і несподіваними подразниками.
Флегматикам рекомендовано давати більше часу для виконан¬ня тих чи інших завдань, а переключати від однієї звичної дії до іншої слід поступово. Можна давати додатковий інструктаж з при¬воду роботи, яку вони виконують, уникати доручень, пов'язаних із високим темпом діяльності. Ні в якому разі не нарікати на повільність і некмітливість. Вітати кожен вияв ініціативності і самостійності. Доцільно стимулювати вияв щирих почуттів.
5.3.4. Меланхоліки
Меланхоліки характеризуються слабкою, неврівноваженою і інертною нервовою системою. Мають низький рівень активності, стримані, переживають страх перед новою ситуацією. Потрапляю¬чи в нові умови, вони губляться. Тому важко переносять зміну ото¬чення. Є замкненими, сором'язливими, нерішучими, боязкими, уникають спілкування з малознайомими людьми. Не люблять но¬вих знайомств і галасливих компаній. За спрямованістю вони інтроверти. І. Кант називав меланхоліків людьми похмурої вдачі, які насамперед звертають увагу на життєві труднощі.
Меланхоліки є дуже вразливі люди, часто ображаються; їхні почуття вирізняються повільністю перебігу і тривалістю. Глибоко переживають будь-яку подію у житті, особливо образи і невдачі, однак, на відміну від холериків, своє горе носять в собі, зовні не по¬казуючи переживань. Рухи стримані, мовлення пригальмоване, тихе, іноді переходить у шепіт. Постійні у своїх прихильностях. Якщо вони когось полюблять, то розрив є великою трагедією для них. Будуть страждати, однак не наважаться на той чи інший учи¬нок.
Тривале і сильне напруження, а також все нове і незвичне викликає сповільнену дію, а потім і її припинення. Однак у звичній і спокійній обстановці почувають себе добре і працюють продук¬тивно. Свою роботу планують. При цьому рішення приймають обережно. Багато часу приділяють підготовчим і контрольним діям (наприклад, підготовці до роботи, виправленням, доповнен¬ням тощо). Під час роботи їхня увага легко відволікається і зосере¬джується лише на нетривалий час. Мають стійкі, сильно виражені інтереси, які змінюються повільно.
Отже, сильною стороною меланхоліків є їхнє співчуття і розуміння проблем інших людей. Вони «глибокі» та стійкі у почут¬тях, здатні вловлювати такі деталі, що недоступні іншим людям. Добре виконують монотонну роботу Слабкою стороною мелан¬холіків є їхня надмірна вразливість, занурення у власні пережи¬вання, сором'язливість, замкнутість, відчуженість, повільність, швидка втомлюваність. Вони важко переносять сильні і не¬сподівані подразники. Під час змагань показують гірші результа¬ти. Меланхолікам, так само як і флегматикам, слід давати більше часу для виконання тих чи інших завдань. їм необхідне спокійне, сприятливе оточення, тактовність, чуйність і доброзичливість у відносинах, поступовий перехід від однієї діяльності до іншої.
У роботі з меланхоліками рекомендовано дотримуватися принципу поступовості. Виявляти співчуття і розуміння стану лю¬дини. Морально підтримувати при зміні оточення. Схвалювати найменший вияв активності. Виховувати почуття власної цінності. Навчити планувати свою діяльність, розумно роз¬поділяючи час між роботою і відпочинком.
5.4. Вплив темпераменту на діяльність людини
У психології завжди було актуальним питання про те, чи впливає темперамент людини на її життєвий успіх: по-перше, на особи¬сте життя; по-друге, на трудову діяльність.
Під час спілкування з людьми слід пам'ятати, що темперамент є стійкою індивідуально-психологічною особливістю людини і тому змінити його практично неможливо. Під впливом довкілля здебільшого лише посилюються або послаблюються окремі риси
темпераменту, не змінюючи при цьому його типу. Тому, знаючи сильні і слабкі сторони свого темпераменту, можна навчитися не показувати окремі його прояви, наприклад, надмірну міміку і жес¬тикуляцію, сором'язливість, образливість тощо. Цьому може на¬вчитися людина з будь-яким темпераментом. Значною мірою це за¬лежить від морально-вольових якостей характеру.
Лише в окремих випадках, здебільшого у ранньому дитинстві, під впливом сильних фізичних і психічних травм, важких інфекційних захворювань та інших чинників в результаті змін ви¬щої нервової діяльності спостерігають зміни і типу темпераменту.
До людей з різними типами темпераменту, відповідно, потрібне і різне ставлення. Так, покарання, догана, погана оцінка може по¬зитивно вплинути на холериків, які мають сильну нервову систе¬му. У цьому випадку негативне підкріплення може стимулювати їх виправитися.
Однак, на меланхоліків це може впливати протилежно: вони стають пригніченими, знижується їхня працездатність, може ви¬никнути депресія. Зазначений вище тип реагування на негативне підкріплення є найімовірніший, однак не обов'язковий. Чи люди¬на вчинить саме так чи по-іншому в кінцевому результаті залежа¬тиме від її характеру.
З практичного погляду актуальним є питання про те, чи темпе¬рамент накладає обмеження на види діяльності. Загалом, можна стверджувати, що такого обмеження немає, і людина з будь-яким темпераментом може досягти значних успіхів у житті, а може і не реалізувати своїх потенційних можливостей. Однак, якщо про¬фесії накладають жорсткі вимоги до швидкості, темпу і ритму роботи, такі обмеження виникають. Наприклад, диспетчер аеро¬порту чи атомної електростанції, пілот-випробувач потребують сильного і рухливого типу нервової системи, які характерні сангві¬нікам і холерикам. Навпаки, акторам, музикантам необхідна емоційна чутливість, що більш притаманно меланхолікам. Проте для більшості професій риси темпераменту не відіграють вирішальної ролі, і їхні недоліки можна компенсувати індивіду¬альним стилем діяльності людини. Слід пам'ятати, що в умовах сумісної діяльності риси темпераменту більш суттєво впливають на кінцевий результат, ніж коли людина прцює наодинці.
Отже, відмінності за темпераментом — це насамперед відмінності за своєрідністю динамічних проявів психіки, а не за рівнем її можливостей. Особливості темпераменту зумовлюють шляхи і способи роботи, а не рівень досягнень. Тому темперамент не визначає соціальної цінності і морально-вольових якостей лю¬дини. Вони залежатимуть від характеру.

Темперамент є індивідуально своєрідною, природно зумовленою сукупністю відносно стійких динамічних виявів психіки людини, які характеризують спосіб її поведінки. Він пов'язаний з трьома основ¬ними характеристиками поведінки: енергетичними, часовими та афективними. Ця поведінка відбувається по-різному, залежно від таких провідних рис темпераменту, як активність, сенситивність, витривалість, рухливість, стійкість, жвавість, реактивність, екс¬траверсія, інтроверсія, пластичність, ригідність. Ці риси є найстійкішими індивідуально-типологічними особливостями люди¬ни, однак можуть «маскуватися» під впливом характеру і вікових змін.
Найпоширенішими є гуморальна, конституційна, фізіологічна і регуляторна теорії темпераменту. Гуморальна теорія темпера¬менту пов'язана зі складом крові, слизу, жовтої і чорної жовчі; конституційна — з будовою тіла; фізіологічна — з діяльністю нервової системи; регуляторна — з особливостями нервової і гумо¬ральної систем.
Найбільшої популярності в психології набули чотири типи темпераменту, запропоновані Гіппократом-Галеном: сангвінік, холерик, флегматик і меланхолік. Ці типи у «чистому» вигляді практично не зустрічаються. Сильним боком сангвініків є те, що вони швидко засвоюють новий матеріал, придатні до роботи з сильними і не¬сподіваними подразниками за умов змагань і конкуренції; слабки¬ми — те, що вони переоцінюють себе, недостатньо зосереджені, можуть бути легковажні й поверхневі. Сильною стороною холе¬риків є те, що вони придатні до роботи у стресовій ситуації, є активні, енергійні, мають організаторські здібності; слабкою сто¬роною є їхня недисциплінованість, конфліктність, нестриманість, слабкий самоконтроль. Сильною стороною флегматиків є дис-циплінованість, стабільність, регулярність і систематичність у
роботі, витримка, пунктуальність; слабкою — повільність дій, інертність, млявість, зовнішня байдужість, погане переключення уваги. Сильною стороною меланхоліків є їхня співчутливість, глиби¬на і стійкість почуттів; слабкою — надмірна вразливість, занурен¬ня у власні переживання, сором'язливість, замкнутість, повіль¬ність, швидка втомлюваність.
Темперамент людини змінити практично неможливо, однак можна навчитися керувати окремими його проявами. Відмінності за темпераментом — це насамперед відмінності за своєрідністю прояву її психодинаміки, які можна компенсувати завдяки індивіду¬альному стилю діяльності людини. Тому темперамент не визначає ані соціальної цінності людини, її світогляду, переконань, ані мож¬ливих меж її досягнень. Людина з будь-яким темпераментом може досягти значних успіхів у житті і лише окремі професії наклада¬ють жорсткі вимоги щодо типу темпераменту.

6. Характер
6.1.    Поняття про характер та його провідні риси.
6.2.    Історія вчення про характер.
6.3.    Типологія характеру:

6.3.1.    Типи орієнтацій характеру;
6.3.2.    Типи акцентуацій характеру.
6.4.    Чинники формування характеру.
6.1. Поняття про характер та його провідні риси
Характер належать до індивідуально-типологічних особливос¬тей особистості. На відміну від інших особливостей (наприклад, темпераменту, здібностей), у ньому виражається ставлення люди¬ни до інших, до себе, до праці, до речей тощо. Якщо поведінка лю¬дини виражає її усталене ставлення до інших людей, можуть сфор¬муватися такі риси характеру як принциповість, грубість, так¬товність, правдивість тощо; до себе — самолюбство, приниження, впевненість, егоцентризм тощо; до праці — ентузіазм, безвідповідальність, старанність, серйозність тощо; до речей — акуратність, скупість, недбалість, охайність тощо. Отож, характер (від гр. charassein — різьбити, мітити) — це сукупність стійких індивідуально-типологічних особливостей особистості, в яких виражається типове ставлення до навколишнього світу і до себе у типових ситуаціях.
Виділяють такі провідні риси характеру: моральні, вольові, емоційні та інтелектуальні. Моральні риси є визначальними у став¬ленні до оточуючих людей (наприклад, ввічливість, відпо-відальність, непринциповість тощо). Вони виявляються у ситу-аціях, коли слід діяти згідно з суспільними нормами та правилами поведінки. В умовах, які спонукають людину до здійснення вольо¬вих дій, долаючи перешкоди, найяскравіше виявляються вольові риси характеру (наприклад, наполегливість, цілеспрямованість, нерішучість тощо). Вони відіграють провідну роль в утворенні цілісного характеру. Саме від сформованості вольових рис зале¬жить сила характеру людини. Якщо людині потрібно емоційно оцінити себе, інших людей або навколишню дійсність, то найяс-
кравіше виявляються емоційні риси (наприклад, чуйність, щирість, черствість тощо). Інтелектуальні риси (наприклад, допитливість, вдумливість, кмітливість тощо) переконують у індивідуальних відмінностях розуму. Вони набувають особливого значення за об¬ставин, коли необхідно усвідомлено сприймати навколишню дійсність і приймати обдумані рішення. Усі зазначені провідні ри¬си характеру в людини проявляються комплексно. Вони є віднос¬но стійкими, але під впливом оточення і самовиховання надають¬ся зміні.
Якщо в характері людини домінує одна чи декілька несуперечливих рис (наприклад, вдумливість, рішучість і відповідальність), такий характер називають цілісним. Суперечливому характеру вла¬стиво домінування несумісних рис (наприклад, принциповість і нерішучість). Якщо домінуючі риси відсутні або мало виражені, характер називають невизначеним.
Сукупність рис характеру, спільну для більшості людей у даному суспільстві, називають соціальним характером. До соціального характеру належать лише ті риси, які властиві більшості членам певної соціальної групи і які виникають в ре-зультаті спільних для них переживань і спільного способу життя. Розуміння соціального характетру є ключовим для пояснення суспільних процесів.
Якщо характер людини розглядати в контексті конкретних історичних і соціально-економічних умов буття національної спільноти, можна говорити про національний характер. Націо-нальний характер — це сукупність соціально-психологічних рис, що властиві національній спільноті на певному етапі її розвитку. Він проявляється у національних установках і стерео¬типах, ціннісних ставленнях до навколишнього світу, у культурі, традиціях, звичаях, обрядах. За допомогою національного харак¬теру продовжується і передається з покоління в покоління національна культура. Основними рисами українсього національ¬ного характеру є релігійність, перевага емоційних рис над інтелек¬туальними та індивідуалізм.
6.2. Історія вчення про характер
У давнину під характером розуміли інструмент для карбування, штампу, клейма; згодом — образ штампа, прикмети відбитка. У Стародавній Греції слово «характер» почали застосовувати й для окреслення ознак, рис, особливостей обличчя людини і її по¬ведінки, зокрема моральної.
Тривалий час характер ототожнювали з поняттями особистість, темперамент, воля, моральність. Особливо була поширеною думка про тотожність характеру і темпераменту. Лише у XVIII ст. /. Кант розмежував їх, розуміючи під темпераментом те, що робить з лю¬дини природа, а під характером те, що вона сама робить із собою. Зв'язок між характером і темпераментом є настільки сильний, що і тепер часто ці поняття використовують як синоніми. Причина, мабуть, у тому, що кожна риса характеру забарвлюється ди-намічними характеристиками конкретного темпераменту, який представлений у всіх рисах характеру, а особливо яскраво — у во¬льових і емоційних. Якщо динаміка поведінки є яскравішою за її змістовий бік, то є привід для ототожнення характеру і темпера¬менту. У XIX ст. поняття «характер» починає набувати свого сучасного загальноприйнятого значення.
Початок наукового вивчення проблеми характеру людини при¬падає на добу Стародавньої Греції і пов'язаний з іменами Платона, Арістотеля, Протагора, Теофраста. У працях Платона та Арістоте-ля простежено спробу пов'язати характер з рисами обличчя. Вважалось, якщо у рисах обличчя є схожість до якоїсь тварини, можна прирівняти характер до її особливостей. Наприклад, якщо людина має товстий, як у бика ніс, вона лінива. Такий підхід до характеру отримав назву фізіогномічної теорії характеру.
У XVIII ст. цю теорію поширював /. Лафатер. Він вважав, що дзеркалом душі є голова людини: її будова, конфігурація черепа і міміка обличчя. Безперечно, існує певний зв'язок між звичним виразом обличчя людини і складом її характеру, однак він не є закономірним. Один й той самий вираз обличчя може мати багато причин виникнення.
На початку XIX ст. подібний підхід — френологічну теорію — запровадив австрійський лікар та анатом Ф. Галль. Він висунув
припущення, що особливий розвиток психічних функцій, у тому числі і рис характеру, спричинює утворення опуклостей у черепі. Всі властивості характеру строго локалізовані у півкулях головно¬го мозку. Чим більше розвинена та чи інша частина мозку, тим яскравіше і виявляється певна риса характеру. Відповідно до цих ідей були побудовані спеціальні френологічні карти, де кожній із 27-ми ділянок мозку відповідала певна риса характеру.
Характер людини пов'язують також з лініями долоні (хіромантія) і почерком (графологія). Вважається, що певний малю-нок «ліній долі» або розмір, форма, нахил, зв'язок букв при письмі свідчать про схильність людини до тих чи інших рис характеру.
Сучасна наука не має прямих доведень того, що характер людини залежить від будови тіла, черепа, рис обличчя, «ліній долі» або почерку людини. Водночас не можна заперечити зв'язок між звичним виразом обличчя людини (особливо очей), посмішкою, сміхом, мовленням, ходою, потиском руки, одягом, іншими прикметами поведінки і характерологічними особливостями людини.
Так, на думку Достоєвського, сміх може свідчити про характер значно більше, ніж психологічне обстеження. Цікавою і небез¬підставною є спроба пов'язати характер з мовленням. Спостере¬ження показують, що за тембром і інтонаціями голосу можна суди¬ти про щирість людини, про її доброту, суворість тощо. Виразна інтонація говорить про щирість, тверда — про мужність. Голос найточніше відображає стан нервозності і душевного розладу. Якщо людина говорить повільно і контролює себе, можна припус¬тити, що вона напружена. Про характер може свідчити і хода людини. Так, тверді, розмірені кроки вказують на мужність, хода З частими зупинками — про нерішучість, сором'язливість. Важли¬вим моментом у розпізнаванні характеру здавна визнається потиск руки. В'ялий і короткий потиск може свідчити про неба¬жаність зустрічі, несміливість і нерішучість; грубий і міцний — про бажання справити враження. Ззовні характер демонструється і че¬рез одяг людини, особливо через окремі його деталі.
6.3. Типологія характеру
У психології описані різні типології характеру. З практичного погляду найбільший інтерес являють собою типи орієнтацій ха¬рактеру і типи акцентуацій характеру.
6.3.1. Типи орієнтацій характеру
Типи орієнтацій характеру запропонував у середині XX ст. Еріх Фромм, автор культурного, або гуманістичного психоаналізу. Він виділив такі чотири типи орієнтацій: рецептивну, експлуата¬торську, користолюбну і ринкову.
Рецептивна орієнтація характеру спрямована на отримання будь-яких благ із зовнішнього світу. Такі люди орієнтовані на сприймання ідей, а не на їхнє самостійне утворення; вони очіку¬ють, щоб усі блага були їм надані у готовому вигляді, власних зусиль майже не прикладаючи. Тому вони дуже залежать від тих оточуючих людей, які можуть їм надати яку-небудь підтримку. Загалом особи рецептивної орієнтації є дружелюбні оптимісти, їм характерна відповідальність, пошана до інших, скромність, соціальна адаптація, ввічливість, довірливість. Одночасно вони є пасивні, безініціативні, підкорені, паразитичні, безпринципні, не¬впевнені у собі, нереалістичні, боягузливі, легковірні, сентимен¬тальні, приймають бажане за дійсне.
Експлуататорська орієнтація характеру спрямована на ово¬лодіння вартостями. Подібно до рецептивної орієнтації, вони вва¬жають, що всі блага знаходяться ззовні, і нічого самому створити не можна. Відмінність між цими двома орієнтаціями полягає у то¬му, що експлуататорський тип не сподівається на те, що йому щось буде подароване — він забирає бажане силою або хитрістю. Це ак¬тивні люди, здатні взяти ініціативу у свої руки, висувають постійні вимоги іншим, горді і впевнені в собі. Для них характерна агре-сивність, егоцентричність, самозадоволення, безрозсудність, висо-комірність, підозрілість, цинізм, заздрість, ревнощі.
Користолюбна орієнтація характеру пов'язана зі збагаченням і економією. Будь-які витрати вони сприймають як загрозу. їхня скупість поширюється як на матеріальні цінності, так і на почуття. Для них характерна педантична акуратність і нав'язлива пункту¬альність. Найвища цінність — це порядок і безпека. Особи з кори-
столюбною орієнтацією практичні, економні, обережні, стримані, терплячі, уважні, стійкі до стресу, наполегливі, віддані. Вони вперті і на всі пропозиції кажуть «ні». У них слабка уява, вони підозріливі, холодні, загальмовані, тривожні, ліниві, інертні.
Ринкова орієнтація характеру розвинулась і стала домінуючою лише у XX ст. Характерним для неї є те, що людина сприймає себе як товар. При такій орієнтації вважають, що майстерність, ціннісні орієнтації людини, а також такі ознаки, як чесність, по¬рядність, щирість тощо лише в окремих випадках впливають на успіх людини. Щоб досягти успіху, недостатньо мати знання, уміння і навички, але слід також уміти успішно конкурувати з іншими. Люди з таким характером добре засвоїли, що на «осо-бистісному» ринку людина має бути модною, і тому їй треба знати, який тип особистості користуєтся найбільшим попитом. Така орієнтація породжує певні риси: готовність до обміну, цілеспрямо¬ваність, моложавість, вільнодумство, комунікабельність, схильність до експериментування, недогматичність, дієвість, допитливість, терпимість, щедрість. Негативними ознаками цього типу є те, що во¬ни непослідовні, не рахуються з минулим або майбутнім, без прин¬ципів і цінностей, надмірно активні, безтактні, нерозбірливі, бай¬дужі тощо.
6.3.2. Типи акцентуацій характеру
Типами акцентуацій характеру вперше почали займатися психіатри (К. Леонгард, О. Личко, П. Ганнушкін та ін.), насампе¬ред, у зв'язку з питанням про норму-патологію характеру. Критеріями патологічного характеру, або психопатії, за Ганнушкіним-Кербіковим є:
S соціальна дезадаптація, тобто у людини постійно виникають життєві труднощі;
S відносна стабільність, тобто характер мало змінюється упродовж життя;
S тотальність прояву, тобто одні й ті ж риси характеру прявляються у всіх життєвих ситуаціях (вдома, на роботі, під час дозвілля, серед друзів, незнайомих).
На патологію характеру можуть вказувати також ригідність реакцій людини, тобто відсутність гнучкості, яка дає змогу реагува¬ти по-різному на різні ситуації; розрив між можливостями людини
і їхньою реалізацією, тобто людина не намагається реалізувати свої задатки, незважаючи на сприятливі зовнішні обставини.
Причиною психопатій може бути несприятлива спадковість (у такому випадку подібний тип характеру спостерігається і в батьків та інших родичів). Однак до формування психопатій мо¬жуть призвести і винятково важкі соціальні умови при абсолютно нормальній спадковості.
Проблеми у житті виникають не лише у людей з патологією характеру, а й у тих, що мають акцентуацію. Акцентуація харак¬теру — це крайній варіант норми в результаті підсилення його окремих рис. Наявність акцентуацій зазвичай не заважає за-довільній соціальній адаптації людини, але вони породжують «найслабшу ланку», місце найменшого опору для неї. Не всі лю¬ди мають акцентуації характеру, однак останнім часом їхня кількість зростає. Акцентуація характеру з віком змінюється: в підлітків і юнаків кількість акцентуацій збільшується, а в дорос¬лих зменшується.
У різних типологіях вказують різну кількість акцентуацій. В середньому, їхня кількість близько десяти. Розглянемо такі типи акцентуацій характеру: демонстративний, педантичний, застряга¬ючий, збудливий, гіпертимний, дистимний, циклоїдний, екзальто¬ваний, тривожний, емотивний.
Демонстративний тип. Провідна риса цього типу — безмеж¬ний егоцентризм', постійна потреба в увазі до своєї особи. Допус¬каються незадоволення або ненависть оточуючих до себе, але ні в якому разі байдужість. Вважається, що сутністю демонстративно¬го типу є його аномальна здатність до витіснення та вибіркового сприймання інформації про себе та світ. Схвальна інформація зберігається та перебільшується; нейтральна або негативна — забувається.
Перше враження про людей демонстративного типу приємне: вони видаються щирими, безпосередніми, емоційними, отже, спо¬чатку викликають симпатію. Однак згодом з'ясовується, що вони
1 Егоцентризм - нездатність людини зрозуміти погляд, відмінний від власного. Воно близьке до поняття егоїзму — ціннісної орієнтації людини, яка характеризується переважанням особистих інтересів над інтересами інших людей чи спільноти. Якщо в егоїзмі на першому плані знаходиться власна вигода, то в егоцентризмі - утвердження винятковості свого «Я».
дуже заздрісні і цінують лише свою винятковість. їхня самооцінка завищена, а статус в групі — низький.
Такі люди мають розвинену фантазію, в результаті чого світ прикрашають і не бачать таким, яким є насправді; вони не люблять обов'язків та проблем, проте дуже люблять керувати іншими; кри¬тичні зауваження ігнорують; власні помилки та невдачі не беруть до уваги. Вони постійно прагнуть отримати найрізноманітніші пільги та послаблення за рахунок інших (сім'ї, колег, одноклас¬ників). Цього досягають двома шляхами: по-перше, роблять усе можливе, щоб викликати до себе якомога більше симпатії, поваги та захоплення; по-друге, якщо не діє перший спосіб, намагаються викликати співчуття до себе. У крайньому випадку увагу привер¬тають блазнюванням, порушенням дисципліни та ін.
Дуже часто демонстративні учні і студенти допікають виклада¬чам своєю балакучістю, постійними жартами. Зауважено, що при розвинутому інтелекті навчальна успішність таких акцентуантів добра, однак вибіркова: краще з тих предметів, де викладачі вста¬новили добрі стосунки з ними. Якщо ж такого контакту немає, успішність може бути незадовільною. У таких випадках найкраще зробити наступне: спочатку слід приділити підвищену увагу до йо¬го особи (похвалити, подивитись на нього, підійти тощо). В ре¬зультаті демонстративний тип відразу стає дисциплінованішим. На наступному етапі слід звертати увагу на нього лише тоді, коли його поведінка відповідає очікуванням педагога. Нарешті, на тре¬тьому етапі треба зробити більші паузи між звертанням уваги. їм також доцільно давати тимчасові доручення.
Педантичний тип. Приймаючи важливі рішення, вони постійно сумніваються, є нерішучими і надто схильними до само¬аналізу. Перш ніж діяти, хочуть ще й ще раз переконатися, що кра¬щого рішення знайти неможливо. Проте, вже прийняте рішення мають негайно виконати: чекати вони не вміють, виявляють не¬терплячість, їхня нерішучість часто приводить до гіперкомпен-сації у вигляді несподіваної самовпевненості, безапеляційності, показової рішучості саме в тих ситуаціях, де потрібна обачливість.
Такі люди мають певні проблеми в особистому житті. Наприклад, наприкінці робочого дня вони ніяк не можуть розпрощатися з робочим місцем, неодноразово повертаються, щоб перевірити, чи
вимкнене світло, зачинені двері. По дорозі додому все одне їх тур¬бують різні думки про минулий робочий день.
При крайній вираженості педантичної акцентуації характерні абсесії — нав'язливі страхи, думки, побоювання. Ці страхи пов'язані з малоймовірними подіями і особливо стосуються най¬ближчих людей: для молодої людини — особи матері, для матері — її дитини. Найвагоміша причина побоювань — здоров'я.
Психологічним захистом від постійної тривоги можуть бути спеціально придумані прикмети та ритуали. Наприклад, йдучи на заняття, вони обминають всі люки, щоб не «провалитись» на кон¬трольній тощо. Іншою формою захисту є формалізм і педантизм в роботі («Якщо все наперед добре спланувати, нічого поганого не може трапитись»).
Якщо педантична акцентуація виражена не надто сильно, це може надавати людині певні переваги, а саме, вона може вирізня¬тися чіткістю, добросовісністю, ґрунтовністю, надійністю. Такі люди люблять свою справу, а іноді працюють в одному закладі практично все життя. Порушувати правила, закони, норми поведінки їм не властиво.
Людей з педантичним типом акцентуації часто помилково сприймають як дуже слухняних і дисциплінованих. Однак, доручити їм справу, яка вимагає комунікабельності та ініціативності, було би помилкою. Щоб згладити «гострі» кути педантичного ти¬па, слід дотримуватися оптимістичного стилю спілкування з ними, уникати покарань та залякування, підтримувати їхню активність та самостійність.
Застрягаючий тип. Основою застрягаючого типу є патологічна стійкість афекту — короткочасного бурхливого емоційного стану, і надмірної образливості. В переважної більшості людей переживання, які викликають сильну реакцію, стихають після то¬го, як реакції «дати волю»: гнів гасне, якщо можна покарати того, хто його викликав, страх минає, якщо усунути його джерело. Якщо ж розгнівана людина не змогла відреагувати на неприємну ситуацію ні словом, ні ділом, вона за якийсь час вже не буде відчу¬вати сильного роздратування проти людини, яка його викликала. У застрягаючого типа усе по-іншому: афект припиняється значно повільніше, і варто лише згадати про заподіяне, як всі емоції ожи-
вають. Застрягання особливо яскраво виявляється тоді, коли торкаються егоїстичних інтересів акцентуанта. Образа особистих інтересів зазвичай ніколи не забувається. Тому цей тип людей ча¬сто називають злопам'ятними або мстивими.
Риси застрягаючого типу виявляються не лише тоді, коли хтось зачіпає цих людей, але й у випадку успіху. Тоді можна спостеріга¬ти зарозумілість, самонадіяність, честолюбність та самовпев¬неність, а у випадках особливої вираженості — підозрілість. Люди¬на починає страждати від уявного поганого ставлення до себе і одночасно сама втрачає довіру до інших людей.
Збудливий тип. Провідною рисою цього типу є схильність до дисфорії — пониженого настрою з роздратованістю, озлобленістю, імпульсивністю, нетерплячістю, дратівливістю, схильністю до аг¬ресії та тісно пов'язаною з цим афективністю. Впадає у вічі нестри¬маність афекту: погрози, цинізм, жорстокі побої, байдужість до слабості та незахищеності супротивника. Це супроводжується зблідненням або почервонінням, пітливістю, напруженістю м'язів тощо. Такі особи часто вступають у суперечки, привід для якої мо¬же бути незначний, але завжди пов'язаний із обмеженням прав та інтересів збудливого типу. Планувати своє майбутнє життя такі люди не люблять, а необхідність зайнятися іншим видом діяль¬ності сприймається хворобливо. Особливо їх дратують органі¬заційні моменти роботи. Тому вони часто можуть змінювати місце праці.
Навколишній світ сприймається ними як джерело конфліктів: все навколо існує для того, щоб дратувати, заважати. Вважають се¬бе безкомпромісними борцями за справедливість і під цією завісою дозволяють собі ображати та принижувати інших, не вва¬жати на їхню думку.
У підлітковому віці в збудливих дітей зазвичай падає мотивація навчання, що часто поєднується з надмірними претензіями до своїх оцінок, починаючи з підлещування до вчителів і завершу¬ючи конфліктами. До викладачів, а в майбутньому до керівництва, вони ставляться залежно від стилю їхнього спілкування: у разі ліберального — грубо, у разі авторитарного — з повагою.
У ставленні до збудливого типу дуже важливо не провокувати конфлікти. У спілкуванні слід дотримуватися доброзичливого то-
ну. Можна також викликати таку людину на відверту бесіду, давши ій можливість висловити свої переживання, відчуття, пробле¬ми тощо. Проявляючи щиру зацікавленість проблемами людини, можна, враховуючи прагматизм збудливого типу, спробувати ра¬зом придумати найсприятливіший спосіб дій.
Гіпертимний тип. Це люди з підвищеним настроєм, оптимісти, задоволені життям, енергійні, активні, надмірно балакучі. Добрий настрій гіпертимів поєднується з добрим самопочуттям, високим життєвим тонусом, квітучим зовнішнім виглядом. Для них характерна непосидючість, часте коливання уваги, недис¬циплінованість і жага пригод. Якщо гіпертимні ознаки сильно ви¬ражені, людина може втратити почуття етичних норм, а в певний момент — і почуття обов'язку.
Легко адаптуються до нових умов. Спостерігається прагнення до лідерства, зокрема, неформального. Комунікабельні, при цьому нерозбірливі у виборі нових знайомств. У товаристві гіпертими є чудовими співрозмовниками, постійно знаходяться в центрі уваги, всіх розважають. Однак, їхні думки часто змінюються, а інтереси нестійкі. В дорослому віці гіпертими вибирають професію, яка ви¬магає постійного спілкування. Схильні до зміни професії і місця праці.
Самооцінка стійка, завищена, спрямована на майбутнє. З ровесниками їхні стосунки добрі, крім тих випадків, коли гіпертими по¬чинають їм докучати своїм постійним бажанням всюди встрявати і командувати. З дорослими стосунки зазвичай погані, особливо, якщо гіпертимам не довіряють, намагаються контролювати, опіку¬ються, «читають мораль».
Дуже погано переносять самотність, поміркований режим, жорстку дисципліну, одноманітне оточення, монотонну справу, яка по¬требує ретельності, а також вимушене неробство. За таких умов, а також під час намагання оточуючих сповільнити їхню бурхливу енергію і підкорити своїй волі, вступають у конфлікти.
Найкращий спосіб встановлення контактів з гіпертимами — залучення їх до цікавої для них діяльності, особливо якщо вона пов'язана з лідерством. У підлітковому віці для них однаково небажаними є як неконтрольованість поведінки, так і жорсткий контроль.
Дистимний тип. Цей тип є протилежністю гіпертимному. За натурою вони песимістичні, серйозні та більше зосереджені на не¬гативному, ніж на позитивному. Серйозна налаштованість веде до формування серйозних етичних позицій. На першому плані у них високі почуття, які несумісні з людським егоїзмом. Події, які їх глибоко зворушили, можуть призвести до депресії.
Дистими пасивні, їхня думка працює уповільнено. В товаристві вони майже не беруть участі у спілкуванні, лише зрідка роблять зауваження після тривалої паузи. Цей тип легко вирізнити ще у дитинстві. Від інших дітей вони відрізняються нерішучістю та несміливістю.
У осіб дистимного типу акцентуації характеру слід підтримува¬ти ініціативність, уникати легковажного ставлення до них, при спробі «проникнути в душу» вибирати дуже делікатні засоби впливу.
Циклоїдний тип. Цей тип акцентуації найчастіше спостеріга¬ють у старшому підлітковому та юнацькому віці (13-21 років). Його особливістю є періодичні безпідставні коливання настрою та життєвого тонусу. У типових циклоїдів цикли зазвичай тривають два-три тижні. В період підйому характерними стають риси гіпер-тимного типу, в період спаду виникає депресія. У такому стані лю¬дина залишає попередні захоплення, зменшується апетит, в день настає сонливість, а в ночі — безсоння. Різко знижується працез¬датність, до всього втрачається інтерес, людина стає млявою, ма¬лорухливою, байдужою до всього, прагне самотності, уникає гуч¬них компаній. Невдачі та дрібні прорахунки тяжко переживає. На зауваження та докори циклоїди можуть відповісти грубістю та гнівом, хоча в глибині душі вони ще більше удаються в тугу. В конфлікти при цьому вступають рідко. Іноді можливі спроби до самогубства.
Циклоїди вразливі до докорінної зміни життєвих стереотипів (зміни місця проживання, навчання, втрати друзів, близьких). Особливо це може бути виражено в студентів-першокурсників. Різка зміна характеру навчального процесу, оманлива легкість сту¬дентського життя, відсутність повсякденного контролю з боку ви¬кладачів, великий обсяг матеріалу у період заліково-екзаме¬наційної сесії — все це може призвести до затяжної депресії. Через
перевтому депресивні явища можуть загостритися. В результаті з'являється відраза до розумової праці і навчання загалом, а також коливання самооцінки: вона в циклоїдів то висока, то низька.
По відношенню до таких осіб категорично заборонені розпиту¬вання типу: «Ну чому в тебе такий поганий настрій?». В цей період необхідно по можливості зменшити різноманітні вимоги до цик¬лоїдів і посилити теплі контакти зі значущими для них людьми.
Екзальтований тип. Цей тип можна назвати типом тривоги та щастя. Йому характерне різке мотивоване коливання настрою. Вони однаково легко приходять у захоплення від радісних подій, так і у відчай від сумних. Від радості до суму в них один крок. Екзальтовані люди реагують на життя бурхливіше, ніж інші, при цьому темп наростання реакції та зовнішній вияв відрізняється ве-ликою інтенсивністю. Найменші переживання супроводжуються фізіологічними проявами: потовиділенням, тремтінням.
Екзальтація найчастіше мотивуюється тонкими, альтруїстич-ними спонуканнями і тісно пов'язана з емоціями. Тому цей тип властивий зазвичай художникам та поетам. Любов до музики, мистецтва, природи, захоплення спортом, релігійні переживання, пошуки сенсу життя — все це здатне захопити екзальтовану люди¬ну до глибини душі.
Інший бік їхнього характеру — надзвичайна вразливість з при-воду сумних фактів. Жалість та співчуття до нещасних, хворих людей та тварин здатні довести їх до відчаю. З приводу легкої не-вдачі чи розчарування екзальтовані люди можуть переживати щи¬ре та глибоке горе. Неприємність іншої людини відчувають значно болючіше, ніж сама ця людина.
Найкращий спосіб встановлення контакту з особами екзальто-ваного типу акцентуації характеру — це проявляти ласку по відно¬шенню до них, співчуття, відмовитися від докорів і покарань.
Тривожний тип. Люди цього типу акцентуації ще в дитинстві були дуже боязкими: боялись заходити в темне приміщення, заси¬нати в темноті, боялись собак, грози, нарешті, інших дітей та вчи¬телів. Через це однолітки їх часто дражнили та переслідували, а тривожні діти не наважувались захищатися, що провокувало сміливіших дітей ще більше знущатися над ними. В групі вони ви¬конували роль «цапа відбивайла».
У дорослому віці страх відходить на задній план, а на перший виступає нездатність відстояти свою позицію у суперечливій ситу¬ації. Достатньо іншій людині виступити енергійніше, як тривож¬ний тип відходить на задній план. Тому такі люди відрізняються несміливістю, покірністю, приниженістю, невпевненістю та лякливістю. Іноді вони намагаються компенсувати свої тривоги самовпевненою і навіть зухвалою поведінкою, однак її непри¬родність відразу впадає у вічі.
У спілкуванні з особами тривожного типу слід уникати заляку-вання, надмірної строгості і тиску; оберігати їх від насмішок і приниження.
Емотивний тип. Цей тип можна характеризувати двома слова¬ми: чутливий та вразливий. Звичайно людей цього типу назива¬ють м'якосердними, чуйними, жалісливими, задушевними. Всі ці якості яскраво виявляються у зовнішніх реакціях: міміці, жестах, плаксивості.
Душевні потрясіння залишають у душах таких людей особливо глибокий слід і можуть спричинити депресію: чим сильніше пере¬живання, тим сильніше загальмована психічна діяльність та пору¬шена емоційна сфера. В таких ситуаціях вони можуть перестати чинити опір. Іноді можливі спроби самогубства. Однак загалом до депресій вони не схильні, і так само легко, як суму, можуть підда¬тися і радості, яка захоплює їх більше, ніж інших людей.
Емотивні особи відчувають особливе задоволення від спілку-вання з природою, люблять мистецтво.
Осіб з емотивним типом акцентуації характеру треба оберігати від надмірно сильних переживань, як радісних, веселих, так і сумних, тривожних. Дітям з таким типом акцентуації не можна читати усіх казок, бо коли сюжет сумний, вони відразу починають плакати.
6.4. Чинники формування характеру
Становлення характеру починається відразу після народження. Особливо сприятливим віком є період до 10 років. Чим старшою стає людина, тим важче змінити її характер. Формування характе-ру залежить від багатьох чинників: фізіологічних задатків, умов життя, виховання, самовиховання.
Фізіологічні задатки впливають на характер опосередковано через тип темпераменту. Темперамент забарвлює риси характеру, визначаючи динаміку їхнього перебігу. Риси темпераменту мо-жуть сприяти, але можуть і заважати розвитку тих чи інших рис характеру. Наприклад, флегматику легше, ніж холерику, стати аку¬ратним, але важче ініціативним і рішучим; сангвініку легше стати життєрадісним, ніж відповідальним; меланхоліку — чуйним, ніж сміливим. Риси темпераменту і характеру інтегруються і зумовлю¬ють неповторність кожної індивідуальності.
Характер формується під впливом навколишнього середовища, зокрема умов життя. Відомі факти, які переконують, що люди з однаковими темпераментами (монозиготні близнюки), виховані в різних сім'ях і різному оточенні, мають різні риси характеру. Нерідко можна спостерігати і те, що в одній й тій самій сім'ї брати і сестри, маючи подібні темпераменти, виявляють різні риси характеру. У цьому випадку різні характери сформувались, оче¬видно, внаслідок того, що діти, залежно від статі, віку, статусу в сім'ї, прихильності до них батьків і багатьох інших чинників по-різному сприйняли це, ніби-то однакове середовище. Суб'єк¬тивно для них воно виявилось різним.
Так, першій дитині в сім'ї до появи другої приділяють максимум уваги. Вона отримує безмежну любов і турботу з боку батьків. Це продовжується до появи другої дитини. Народження молодшо¬го брата чи сестри може драматично вплинути на первістка, змінивши не лише його статус в сім'ї, а й погляди на світ. Якщо ж перша дитина так і залишається єдиною, часто це може призвести до формування таких рис характеру, як залежність і егоцентризм; в таких дітей бувають труднощі у взаємовідносинах з ровесника¬ми, бо вони ніколи, нічого, ні з ким не ділили.
Розвиток другої дитини в сім'ї зазвичай відбувається швидше, ніж першої, бо їй слід «доганяти» старшу. Часто вони більше схильні до суперництва і стають честолюбними, ніби хочуть до-вести, що не гірші за свого старшого брата чи сестру. Таким чи-ном, для другої дитини характерна орієнтація на досягнення успіху.
Положення в сім'ї наймолодшого унікальне у всіх відношеннях: його ніколи не «позбавляла трона» ще менша дитина; в нього
нерідко немає нового одягу, забавок тощо (все це передається від старших); батьки можуть йому більше пробачати провин, а старші діти — утискувати. В результаті у наймолодшої дитини може роз¬винутись як почуття меншовартості і залежності, так і сильна мотивація перевершити старших дітей.
Виховання і самовиховання характеру починається з наших учинків. Це підтверджує східна приказка: «Посій вчинок — пожнеш звичку, посій звичку — пожнеш характер, посій характер — пожнеш долю». Однак те, як людина чинить за тих чи інших обставин, знач¬ною мірою залежать від її темпераменту і загальної спрямованості особистості. Під час виховання характеру слід пам'ятати також і про те, що одні й ті ж педагогічні впливи можуть спричинити проти¬лежні результати.
У самовихованні характеру провідне значення відіграють вольові якості людини. Особливої інтенсивності цей процес набуває, починаючи з підліткового віку.

Характер — це сукупність стійких індивідуально-типологічних особливостей особистості, в яких виражаються типові способи її поведінки у типових ситуаціях. У характері виражається устале¬не ставлення до інших людей, до себе, до праці, до речей. Провідни¬ми є моральні, вольові, емоційні та інтелектуальні риси характеру. Сукупність рис характеру, спільну для більшості людей у даному суспільстві, називають соціальним характером. Національний ха¬рактер — це сукупність соціально-психологічних рис, що властиві національній спільноті на певному етапі її розвитку і проявляють¬ся у ціннісних ставленнях до навколишнього світу, а також у куль¬турі, традиціях, звичаях, обрядах. Упродовж історії суть характе¬ру намагались пояснити за допомогою різноманітних теорій: фізіогномічної, френологічної, хіромантії, графології.
Залежно від орієнтації вирізняють такі типи характеру: рецептивний (орієнтація на те, що хтось з оточуючих надасть бажане у го¬товому вигляді), експлуататорський (орієнтація на оволодіння варто¬стями силою або хитрощами), користолюбний (орієнтація на збага¬чення і економію), ринковий (орієнтація на те, що людина — товар).
Крайній варіант норми характеру називають акцентуацією. Провідною рисою демонстративного типу акцентуації є егоцент-
ризм, педантичного — нерішучість і сумніви, застрягаючого — стійкість афекту і надмірна образливість, збудливого — поганий настрій і роздратованість, гіпертимного — підвищений настрій і оптимізм, дистимного — песимізм і серйозність, циклоїдного — періодичні безпідставні коливання настрою і життєвого тонусу, екзальтованого — різке мотивоване коливання настрою, тривож¬ного — нездатність відстояти свою позицію, а у дитинстві боязкість, емотивного — надмірна чутливість і вразливість.
Характер, насамперед, залежить від умов життя, виховання і самовиховання і тому надається коригуванню; певною мірою характер визначається і фізіологічними задатками людини.
 
7. Здібності
7.1.    Поняття про здібності та їхню природу.
7.2.    Види здібностей:

7.2.1.    Загальні здібності;
7.2.2.    Спеціальні здібності.

7.3.    Особливості особистості обдарованої людини.
7.4.    Організація навчання та виховання обдарованої молоді:

7.4.1.    Принципи та стратегії навчання;
7.4.2.    Концептуальні моделі навчання обдарованих;
7.4.3.    Сучасні технології навчання обдарованих;
7.4.4.    Педагог для обдарованих.
7.1. Поняття про здібності та їхню природу
Проблема здібностей виникла декілька століть тому. Незважаючи на зміну соціально-історичних умов, вона й досі залишається актуальною і з теоретичного, і з практичного погляду. Це зумовле¬но тим, що потенціал обдарованості є найміцнішим ресурсом ду¬ховного поступу й матеріального розвитку країни. Як і будь-який ресурс, його слід вчасно виявити і розумно використати.
У XX ст. у багатьох державах було сформовано політику щодо пошуку та виховання обдарованих дітей та молоді, а також створе¬но умови, які б усіляко сприяли їхньому розвиткові. Одна з пер¬ших програм почала діяти в Японії ще на початку XX ст. З середи¬ни XX ст. такі програми були розроблені в США і Європі. З 1988 р. діє «Євроталант» — комітет європейських країн з освіти інтелек¬туально розвинених, обдарованих і талановитих дітей та підлітків. У 1991 р. в Україні було прийнято комплексну програму пошуку, навчання і виховання обдарованих дітей «Творча обдарованість», однак внаслідок кризової ситуації у країні не було до кінця реалізовано. У 2001 р. вийшов Указ президента «Про програму роботи з обдарованою молоддю на 2001-2005 p.». Він передбачав науково-методичне забезпечення роботи; систему пошуку обдаро-ваной молоді; їхнє навчання, виховання та розвиток; забезпечення соціально-правових гарантій. Усі ці заходи вживають для підтрим¬ки і розвитку здібностей людини.
Здібності — це такі індивідуально-типологічні особливості особистості, які зумовлюють успішне виконання певного різновиду діяльності. Вони виявляються у швидкості, глибині та міцності оволодіння засобами і прийомами діяльності, і їх слід відрізняти від знань, умінь та навичок людини. Особа, яка володіє великим обсягом знань, необов'язково є здібною у цій галузі, а яка не осягнула цього обсягу — нездібна. Так само не можна однозначно стверджувати, що здібною є людина, яка на¬вчилася добре виконувати якусь роботу і це стало її навичкою. Однак, здібності допомагають людині швидше і якісніше оволодіти цими знаннями, уміннями і навичками порівняно з іншими людьми.
У психологічній літературі можна знайти два діаметрально протилежні підходи до природи здібностей: здібності вроджені — здібності набуті. Англійський психолог Ф. Гальтон у XIX ст. нама-гався обґрунтувати спадковість здібностей, зокрема таланту, аналізуючи біографічні дані видатних людей. У 1875 р. було опубліковано його книгу «Спадковість таланту. її закони та наслідки». Дослідивши родинні зв'язки сотень видатних людей, він дійшов висновку, що талант можна успадковувати так само, як і фізіологічні характеристики батьків: колір очей та волосся, будо¬ву тіла, тембр голосу тощо. Для підтвердження своєї гіпотези вчений наводив вражаючи факти: в родині Бахів обдарованість до музики вперше проявилась у 1550 р. і з особливою силою була продемонстрована через п'ять поколінь у великого композитора І.-С. Баха; в родині Моцартів було п'ять відомих музикантів. «Як¬що людина, — писав Ф. Гальтон, — обдарована, енергійна в роботі й здатна до тяжкої праці, навряд чи якісь причини перешкодять їй висунутися». Справжній талант, немов джерело, обов'язково «проб'ється» на поверхню.
Природну зумовленість здібностей деякий час намагались пов'язати з вагою головного мозку. Справді, у декотрих видатних людей мозок був чималої ваги, наприклад, у Тургенева — 2021 г, Байрона — 1800 г. Проте є факти, які доводять, що у безперечно обдарованих людей вага мозку була нижчою, від середніх — 1400 г {наприклад, у відомого вченого-хіміка Лібіха — 1362 г). Отже, ва¬га мозку не впливає на рівень обдарованостей.
Якою б не була роль вродженого у природі обдарованостей, все-таки багатовіковий досвід людства надає перевагу соціальним умовам їхнього розвитку. Початок такого трактування природи здібностей заклав, мабуть, французькій просвітитель XVIII ст. Гельвецій. В особі Гельвеція та його майбутніх прихильників відо¬бразилась крайня позиція щодо ролі середовища у формуванні здібностей. Він вважав, що засобами виховання можна сформува¬ти геніальність. Ця теорія пов'язувала обдарованість із соціальним станом людини.
На початку XIX ст. пастор К. Вітптпе з німецького містечка Лохау спробував практично довести слушність поглядів Гельвеція. «Все залежить, — твердив Вітте, — від належного виховання в перші п'ять-шість років життя». Розробивши певну систему, він за нею виховував сина з дня його народження. В результаті маленький Карл у дев'ятирічному віці вступив до Лейпцігського університету, а рік по тому блискуче його закінчив. У тринадцять років він став доктором філософії, а у п'ятнадцять отримав ступінь доктора юри¬спруденції. У 18-річному віці Карл став професором Гейдель-бергського університету. Помер Карл Вітте на 83-му році життя.
Отже, соціальне оточення відіграє важливу роль у формуванні обдарованості. Провідними є такі чинники, як сприятливе куль¬турне оточення, можливість отримати ґрунтовну освіту, престиж інтелектуальних (художніх, технічних тощо) цінностей у сім'ї, опіка, заохочення.
У сучасній психології все більше дослідників схильні вважати, що здібності та обдарованість зумовлені як біологічними, так і соціальними чинниками, отже мають біосоціальну природу.
Очевидно, спадкові чинники здібностей пов'язані із задатками людини і визначають межу досягнень людини. Задатки розгляда¬ють як спадкові анатомо-фізіологічні особливості, які є основою для розвитку на їх базі здібностей. їх вважають передумовою роз¬витку здібностей, бо лише за певних соціальних умов задатки включаються у процес формування здібностей. Для реалізації задатків потрібні сприятливі умови (як природні, так і соціальні), а також індивідуальна праця людини.
Здібності тісно пов'язані з обдарованостями — інтегральним проявом здібностей, що забезпечує можливість досягнення вищих,
порівняно з іншими людьми, результатів діяльності. Це — індивідуальна своєрідність здібностей людини. Обдарованих лю¬дей є незначна кількість — всього 2 %.
Відомий американський дослідник проблем здібностей та обда¬рувань кінця XX ст. Дж. Рензуллі вважав, що обдарованість є ре¬зультатом поєднання трьох характеристик: інтелектуальних здібностей, які мають бути вище середнього рівня; творчого підхо¬ду; мотиваційної спонуки, тобто внутрішньої готовності до розв'язання завдання. Зв'язок між цими трьома компонентами зображено у вигляді трьох кіл. Звідси походить і назва моделі обдарованості Дж. Рензуллі — трикільцева (див. рис. 2).
 
Рис. 2. Трикільцева модель обдарованості Дж. Рензуллі
Проблемами здібностей та обдарованості у сучасній вітчиз-няній психології займались Г. С Костюк, В. А. Роменець, Ю. 3. Гільбух, В. О. Моляко. Зокрема, В. О. Моляко обдарованість визначає як специфічне поєднання здібностей, інтересів, потреб, яке дає змогу виконувати певну діяльність на якісно високому рівні, що відрізняється від умовного «середнього» рівня.
Спорідненими зі здібностями є поняття таланту і генільності. Талант — це система якостей та властивостей, які дають змогу осо¬бистості досягати значних успіхів в оригінальному виконанні тієї
чи іншої діяльності. Іноді «талант» розглядають як синонім «обда¬рованості». Геніальність — це вищий ступінь творчих проявів особистості, які мають важливе значення для життя суспільства. Геній створює нову епоху у своїй сфері діяльності, йому характер¬на надзвичайна творча продуктивність, оволодіння культурним надбанням минулого і подолання застарілих норм і традицій.
7.2. Види здібностей
Різноманітні види здібностей можна класифікувати залежно від ступеня їхньої загальності. На цій основі виділяють загальні та спеціальні здібності. До загальних належать інтелектуальні та творчі; до спеціальних — академічні, технічні, мистецькі, моторні, соціальні та практичні.
7.2.1. Загальні здібності
Загальні здібності пов'язані з успішним виконанням будь-яко¬го виду діяльності. Обдарована людина швидко оволодіває загаль¬ними поняттями, легко запам'ятовує та зберігає інформацію. Це дає змогу досягати успіху у багатьох видах діяльності.
Завдяки дослідженням американських психологів Дж. Гілфор-да, П. Торренса та інших учені дійшли висновку, що існують два ви¬ди загальних здібностей: інтелектуальні та творчі.
Інтелектуальні здібності (від лат. intellectus — розуміння, пізнання) — це загальні здібності до пізнання і розв'язання про¬блем, які визначають успішність будь-якої діяльності і склада¬ють основу інших здібностей. Іноді їх розуміють як систему пізнавальних процесів (відчуттів, сприймання, пам'яті, мислення, уяви, уваги) та волі. Якщо в інтелектуальній діяльності домінує мовлення, такий інтелект називають вербальним. Вербальний інтелект визначає словарний запас, ерудиція, вміння розуміти прочитане. Якщо в інтелектуальній діяльності домінують обра¬зи — інтелект називають невербальним. Невербальный інтелект визначає багатство образів і чуттєві враження людини, вміння оперувати ними.
Головною функцією інтелекту є управління інтелектуальними ресурсами людини. Суттєвим у людському інтелекті є те, що він дає змогу не лише розкривати закономірні зв'язки і відношення у навколишньому світі, а й пізнавати свій внутрішній світ і вплива-
ти на нього, передбачаючи можливі зміни. Люди між собою різняться за способом використання свого інтелекту.
Англо-американський психолог Р. Кетптелл (70-ті роки XX ст.) виділив два види інтелекту: мінливий і кристалізований. Мінливий інтелект пов'язаний з отриманням нових знань та пристосуван¬ням до нових ситуацій; він досягає свого максимуму в юнацькому віці, а після 40-50 років знижується. Кристалізований інтелект працює під час розв'язання тих задач, які вимагають вже сформо¬ваних навичок та використання минулого досвіду; до 25-30 років він зростає і з віком залишається майже незмінним.
Інтелект прийнято вимірювати за допомогою коефіцієнта інте¬лекту (IQ), який визначається як відношення розумового віку до хронологічного, виражений у процентах. Розумовий вік визна¬чається за допомогою спеціальних психологічних тестів. Одним із перших ініціаторів такого вимірювання інтелекту був французь¬кий психолог початку XX ст. А. Біне.
Творчі здібності, або креативність (від лат. creatio — творен¬ня), — це загальні здібності, які дають змогу успішно виконувати творчу діяльність. Показниками творчих здібностей є схильність людини до оригінальності, продуктивності, гнучкості та дета¬лізації. Оригінальність виявляється у здатності відмовлятися від стереотипних способів мислення, уяви, почуттів. Продуктивність визначається кількістю різноманітних ідей, запропонованих людиною; гнучкість — кількістю ідей різного класу. Саме тому творчістю вважають схильність людини до нових ідей. Деталі-зація — це ступінь уточнення нових ідей.
Основою творчих здібностей є дивергентне мислення, тобто та¬ке, що відступає від логіки, передбачає декілька шляхів розв'язку і декілька вірних відповідей.
У психології відомо декілька моделей творчої обдарованості. Український психолог В. О. Моляко наприкінці XX ст. запропону¬вав свою модель творчої обдарованості, у якій розглядають шість основних параметрів: сфера реалізації обдарованості, її переважа¬ючий тип; прояви творчого пошуку; прояви інтелекту; динаміка діяльності; рівні досягнень; емоційна забарвленість. Автор виділяє такі основні типи творчої діяльності, як науково-логічна, техніко-конструктивна, образно-художня, вербально-поетична, музично-рухова та ситуативна. Прояви творчого пошуку мають три ознак:
реконструктивну творчість, комбінаторну творчість, творчість із використанням аналогій. Вияви інтелекту представлені у вигляді розуміння та структурування конкретної інформації, постановки задачі, пошуку й конструювання розв'язань, прогнозування розв'язань, гіпотез, задумів. Динаміку діяльності, тобто швидкісні показники розв'язань творчих завдань, можна подати трьома типа¬ми: повільному, швидкому та надшвидкому. Рівні досягнень визна¬чають за тими завданнями, що їх ставить перед собою конкретний суб'єкт, або ж на основі конкретно досягнутих успіхів. Тут також можна виділити три типи: перший, коли домінує бажання переви¬щити існуючі досягнення (зробити краще, ніж є), другий — досяг¬нути результату найвищого з існуючих рівнів, третій — здійснити розв'язання проблеми, яку ще ніхто не вирішував. Щодо емоційної забарвленості діяльності, то В. О. Моляко характеризує її такими типами, як натхненний, упевнений та сумнівний.
Інтелектуальні і творчі здібності пов'язані між собою. Згідно з теорією інтелектуального порогу, якщо IQ не перевищує розумову норму для певного віку, інтелект та креативність взаємозалежні; якщо перевищує — творчі здібності стають незалежною величи¬ною. Останнім часом взаємозв'язок між інтелектуальними та твор¬чими здібностями знайшов своє відображення у понятті «твор¬чий інтелект»-. Можна виділити три основні інтелектуальні вла¬стивості, які відображають його специфіку. Однією з них є вміння змінювати функції об'єкта. Винахід часто пов'язаний зі зміною функцій речей та явищ, коли їх використовують не за звичним призначенням, а в новій, раніше не властивій їм якості. У багатьох випадках для того, щоб знайти нове рішення, слід перебудувати основні функціональні зв'язки між поняттями у старій системі знань. Другою властивістю творчого інтелекту є здатність перест-руктуровувати матеріал. Відомий дослідник цього питання К. Дункер писав, що виникнення чогось нового завжди є перест-руктуровуванням матеріалу, коли звичні зв'язки та відношення міняються, «перевертаються». Дуже вірогідно, що найглибші відмінності між людьми у творчій обдарованості визначаються більшою чи меншою здатністю до такого переструктуровування. Нарешті, третьою властивістю творчого інтелекту є виявлення прихованих властивостей предметів та явищ.

В основі властивостей творчого інтелекту лежать бісоціації — рекомбінація та об'єднання різнорідних, ніяк, на перший погляд, не пов'язаних між собою ідей. При цьому звичні стереотипні зв'язки між поняттями розриваються, натомість встановлюються нові, незвичні та невластиві їм. Саме таке невимушене поєднання непоєднуваних явищ і становить відмінну ознаку творчого генія. Звертаючись до фактів історії науки, можемо навести приклад бісоціації — теорію ево¬люції Дарвіна, яка народилась з поєднання двох незалежних і відомих до Дарвіна ідей: ідеї боротьби за існування Мальтуса та принципу штучного відбору, який застосовують для виведення нових порід свійських тварин. Для бісоціативного мислення характерна також відмова від законів формальної логіки. Людина тимчасово звільняється від гніту правил логіки, вербальних структур, концепцій та аксіом. Діє творча інтуїція, яка поєднує елементи з різних площин досвіду, руйнуючи всі логічні перепони і бар'єри між поняттями.
Загальні здібності складають основу для розвитку спеціальних здібностей, однак разом з тим є незалежними від них.
7.2.2. Спеціальні здібності
Спеціальні здібності виявляються у дуже різноманітних видах діяльності людини: академічній, технічній, мистецькій, моторній, соціальній, практичній.
Академічні здібності переконують в успішності навчання різним предметам і є достатньо вибірковими. Академічно одаро¬вані учні і студенти можуть демонструвати високі показники з легкості, глибини та швидкості просування з математики чи біології, мови чи фізики і в той самий час мають посередні успіхи й можливості з інших предметів. Така вибірковість щодо ака¬демічних успіхів створює певні проблеми в навчальному закладі та сім'ї. Нерідко у таких випадках педагоги відмовляються визна¬ти обдарованість своїх вихованців і не роблять спроб для їхньої підтримки та розвитку. Найхарактернішим проявом спеціальних академічних здібностей є математичні здібності.
Математичну обдарованість всебічно вивчав В. А. Крутецький. Він виділив такі її складові: отримання математичної інформації, її опрацювання, збереження і загальний синтез.
Отримання математичної інформації ґрунтується на здібності до формалізованого сприйняття математичного матеріалу, до
схоплювання формальної структури задачі. Опрацювання матема¬тичної інформації охоплює здібність до логічного мислення у сфері кількісних та просторових відношень, використовуючи ма¬тематичні символи; широкого та швидкого узагальнення матема¬тичних об'єктів, відношень і дій; здібність згортати процес матема¬тичних міркувань; гнучкість мислительних процесів; прагнення до ясності, простоти, економності та раціональності рішень; здібність до швидкого переключення мислительних процесів з прямого на зворотній хід думки. Зберегти математичну інформацію означає мати математичну пам'ять на схеми міркувань, доведення, методи розв'язку задач тощо. Загальний синтетичний компонент означає, що людина має математично спрямований розум.
Технічні здібності виявляються у сфері техніки. Згідно з кон¬цепцією технічної обдарованості, розробленої В. О. Моляко, показ¬никами технічної обдарованості є зацікавленість технікою, твор¬чий конструкторський розум, технічна винахідливість, уміння ви¬користовувати логічні принципи, схильність до накопичення технічних знань та уміння кодувати технічні образи і поняття. Вчений також запропонував вирізняти такі основні стратегії технічної обдарованості, як комбінування, аналогізування, рекон-структуювання, стратегію випадкових підстановок (за визначення О. В. Моляка — Ред.) та універсальну стратегію як поєднання пер-ших трьох.
Мистецькі здібності людини багатогранні. До них належать художні, літературні та музичні здібності. Основою мистецьких здібностей є особливе ставлення людини до світу. Під художніми здібностями розуміють здібності до малювання та живопису. Особливо велику роль у їхньому розвитку відіграє чутливість зо¬рового аналізатора, яка дає змогу сформувати такі важливі якості, як відчуття лінії, пропорції, форми та об'єму, світотіні, ритму ліній та колориту. Не менш важливу роль відіграє і чутливість руки. Чутливість ока та руки, однак, ще не гарантує становлення видат¬ного художника. Тому провідною якістю в художніх здібностях вважають художню уяву. Літературні здібності є даром до поезії та прози. їхньою основою є особлива чутливість до слова, до його відтінків, звукових та графічних властивостей. Значну роль має також чуття мови та багатий словниковий запас, проте вони є
обов'язковими, однак не специфічними для художньої творчості. Музичні здібності — це здібності до створення та виконання му¬зичних творів. їхніми показниками є музичний слух, феноменаль¬на слухова пам'ять, пластичний та скоординований руховий апа¬рат. Розрізняють два типи музичних здібностей: «моцартівський», коли обдарованість до музики яскраво виявляється у ранньому та дошкільному дитинстві під впливом середовища та раннього навчання; «бахівський», коли обдарованість до музики яскраво виявляється у підлітковому та юнацькому віці часто без впливу середовища (або наперекір зовнішнім умовам) і без систематично¬го спеціального навчання.
Моторні здібності пов'язані з діяльністю, яка вимагає тонкої та точної моторики, доброї координації рухів та високого рівня роз¬витку рухових навичок. Вона потрібна танцюристам, спортсменам, піаністам, слюсарям та представникам багатьох інших професій.
Спроба визначити соціальні здібності (лідерські, організа-торські, соціальний інтелект) має майже столітню історію. Це є здібність встановлювати зрілі та конструктивні взаємовідносини з іншими людьми. Вважають, що вони формуються до 17-18 років і значною мірою залежать від сімейного виховання. Батьки тих дітей, які виявляють лідерські тенденції, будують свої відносини з дітьми особливим чином. Вони багато спілкуються з ними, вико¬ристовуючи як вербальні, та і невербальні засоби комунікації, спілкування відбувається на рівні очей, тобто, спілкуючись, до¬рослі так нахиляються до дитини, що їхні очі знаходяться на одно¬му рівні. Вони запитують дітей, що вони хочуть робити, вислухо-вують те, що їм кажуть діти; не погрожують і не бувають агресив¬ними по відношенню до них, у той самий час не схильні до гіпе-ропіки. Батьків також вирізняє послідовна стабільність поведінки.
Соціальні здібності передбачають здібність розуміти, любити, співпереживати іншим, налагоджувати стосунки, що є необхідною передумовою успіху у багатьох видах діяльності, а особливо у пе¬дагогічній, психологічній, психотерапевтичній, а також усіх видах керівної роботи.
Ще одним видом здібностей, який ще не знайшов належного місця серед інших видів та його не завжди визнають спеціалісти, є практичні здібності. їх запропонував виділяти американський
психолог кінця XX ст. Р. Стернберг. Практичні здібності ґрунту¬ються на практичному мисленні та практичній діяльності. Вони властиві людям, які з успіхом застосовують свій інтелект головно до практичної діяльності, а не до теоретичної. Це дає змогу їм до¬сягти поставленої мети. Провідною особливістю цих здібностей є знання своїх слабких та сильних сторін і здатність використовува¬ти ці знання.
7.3. Особливості особистості обдарованої людини
Обдарованість завжди унікальна. Тому універсальних якостей, які б об'єднували всіх обдарованих людей, знайти непросто, але можливо. Розглянемо найзагальніші спільні риси особистостей людей, які мають різні здібності.
Мабуть, найхарактернішою особливістю для інтелектуальної обдарованості є її ранній прискорений розвиток, який спричиняє невластивий вікові інтелект та компетентність дітей. Нерідко вже в 3-4 роки вони вміють читать та рахувать; можуть захоплювати¬ся непритаманними вікові розумовими заняттями, наприклад, різного роду підрахунками, засвоєнням географічних карт тощо. Полюбляють малювати схеми, створювати класифікації. Можуть захоплюватись складанням таблиць історичних фактів, дат, випи¬суванням різноманітних даних з астрономії, хімії тощо.
У дошкільному віці вони вже можуть безпомилково писати довгі фрази. Швидше та правильніше за ровесників схоплюють смисл принципів, понять, положень, швидше аналізують, узагаль¬нюють, роблять висновки. Високий темп психічних процесів іноді породжує проблеми з письмом, бо швидкість мислення виперед¬жає можливості моторики руки і через це з'являються помилки.
Інтелектуально обдаровану людину вирізняє також висока ро-зумова активність, яка, зокрема, полягає в їхньому постійному прагненні до розумового навантаження, до поповнення своїх знань, які зазвичай є дуже обширними. Інформацію отримують з найрізноманітніших джерел: наукової літератури, словників, ен¬циклопедій, атласів, періодики, інтернету тощо. Ця інформація зберігається надовго, бо вони мають добру пам'ять. Розумова ак¬тивність підтримується підвищеним інтересом до розумової діяль¬ні
ності. Вони охоче беруть участь в різноманітних конкурсах, турнірах, олімпіадах і т. п. змаганнях. Підвищена розумова ак-тивність пов'язана з непритаманною для дитячого віку саморегу-ляцією. Такі діти не забувають про поставлену ними мету і намага¬ються керувати своїми діями. Навіть найрухливіші з них можуть тривалий час зосереджувати свої розумові зусилля та увагу.
Інтелектуальна обдарованість, особливо у дитячі роки, пов'яза¬на з підвищеною допитливістю. Вони задають багато запитань, чим досить часто викликають незадоволення педагогів. Характер¬ним є зміст запитань. Вони стосуються головно причин виникнен¬ня подій та явищ; не окремих фактів, а їхнього доведення. Тому такі діти і молодь надають перевагу заняттям, де використовують проблемний метод і не люблять занять, де матеріал повторюється.
Характерною особливістю особистості розумово обдарованих є їхня схильність до самостійного міркування. Вони незалежні у своїх судженнях, особливо стосовно змісту своїх знань, не підда-ються груповому тискові. Одночасно є надзвичайно терпимі до когнітивної невизначеності, припускають можливість існування багатьох поглядів на питання. Таким людям характерний також високий рівень самодостатності та автономії.
Для творчої обдарованості характерні свої особливості. Насамперед, такі люди вирізняються винахідливістю, зосеред-женістю на обраному напрямі, захопленістю і підпорядкованістю творчості духовній мотивації. Якщо роботу виконують з приму¬су або за винагороду, елементи творчості можуть зникнути. Творчість можна реалізувати лише за умови, якщо людина почу-ває себе вільно, якщо вона не скута надмірним досвідом та знан-нями, заборонами.
Таким людям характерна висока працездатність і значний обсяг створеного. Вони дуже ретельні в оформленні продукта своєї праці, бо встановлюють для себе високі стандарти. Унаслідок цього людина рідко почуває себе успішною у своїй діяльності. Іноді через це в них формується негативне самосприйняття та низька самооцінка. Висока критичність по відношенню до себе змушує їх бути постійно незадоволеними результатами своєї робо¬ти і постійно прагнути поліпшувати її. Тому продукт праці багато разів удосконалюється.
Відзначимо, що творчі особистості — це надзвичайно вразливі та чутливі люди. Схильність до досконалості приводить до нетер-пимості до зауважень і критики щодо себе, непоступливості у творчості, навіть впертості. Вони мають також загострене почуття справедливості, як стосовно себе, так і інших людей.
Згідно з теорією інвестування американських психологів кінця XX ст. Р. Стернберга і Д. Лаверта, креативною можна вважати та¬ку людину, яка здатна «купувати» ідеї за низьку ціну, а «продава¬ти» за високу. Купувати за низьку ціну означає займатися у цей час невідомими, невизначеними, малопопулярними ідеями, але потенційними щодо майбутнього попиту. Наперекір опору середо¬вища творча людина наполягає на розробленні цих ідей, бо відчу¬ває, що найближчим часом вони будуть являти собою великий інтерес, і тоді їх можна буде «продати» за високу ціну. Здатність вчасно «побачити» таку ідею, на думку авторів теорії, залежить від інтелекту, знань, стилю мислення, індивідуальних рис, мотивації і зовнішнього середовища. Людина може не реалізувати свій твор¬чий потенціал у двох випадках: якщо ідеї висловлені надто перед¬часно і якщо їх не виносять на обговорення надто довго, і тому ці ідеї стають очевидними.
Особистісними рисами соціально обдарованої людини є соціальна адаптованість, почуття відповідальності за справу і лю-дей, ентузіазм, наполегливість і терпіння у роботі з людьми. Важливо також планувати майбутню діяльність із урахуванням напрямку змін, бути впевненим у собі і знати свої сильні і слабкі сторони, вміти вчасно приймати рішення і ясно висловлювати свої думки в усній і письмовій формі. Для цього необхідно мати інте-лект вище середнього, гнучкість мислення, здатність оперувати абстрактними поняттями.
Дослідження американських психологів дали змогу встановити низку особистісних рис та суспільних обставин, що дали поштовх для появи літературного обдаровання. Видатні письменники до-сить часто починали рано читати; з дитинства звикли читати й пи-сати багато, здебільшого, щоб утекти від реалій навколишнього світу; у дитинстві пережили тяжку травму й схильні до депресій. Мають великий словниковий запас, незалежні, непідвладні прави-лам, не люблять приєднуватися до групової діяльності, часто
віддаляються від суспільства. Пишуть заради того, щоб передати свої емоції; люблять працювати довгий час наодинці; цінують можливість вільного самовираження і творчості; дуже часто мають велике почуття гумору. Літературна обдарованість виявляється ще у ранньому дитинстві, однак найсприятливіший період для її розвитку — це 16-18 років.
Американськими дослідниками також встановлені характерні риси математично обдарованих осіб та умови їхнього виховання. Було зауважено, що видатні математики здобули ґрунтовну освіту; виявляють значну схильність та любов до математики; батьки й учителі заохочували їх до праці; у них постійно була потреба в міцному зв'язку та підтримці з боку наставників; стосунки в їхніх родинах були кращі від тих, що мали обдаровані письменники та художники; вони часто є вихідцями із сільської місцевості та з кон-сервативних родин; рано починали робити успіхи; їхня особистість змінювалась від відлюдкуватості та відстороненості до настирли¬вості та енергійності. Відзначається також, що найсприятливішим періодом для вияву математичної обдарованості є 14-15 років.
7.4. Організація навчання та виховання обдарованої молоді
Після виявлення обдарованості дітей та молоді відразу виникає питання, чому і як їх навчати, як сприяти її оптимальному розвит¬кові. Для цього першогерговими завданнями є визначити принци¬пи та стратегії навчання, концептуальні моделі та технології на¬вчання, а також визначити, якими рисами має володіти педагог, який з ними працює.
7.4.1. Принципи та стратегії навчання
Основними принципами навчання обдарованих учнів і студен¬тів має бути принцип індивідуального підходу та принцип адек¬ватності у підборі робочих навчально-виховних програм. Принцип індивідуального підходу передбачає, що робота з конкретною лю¬диною має визначатися, насамперед, її індивідуальними особливо¬стями. Принцип адекватності у підбиранні навчально-виховних програм ставить питання, чим мають відрізнятися навчальні програми та технології навчання для обдарованих, на відміну від
традиційних програм. Відповіді на ці запитання ускладнюються тим, що обдарована молодь має дуже різноманітні інтереси, а також своєрідні особистісні характеристики.
Основна проблема під час формування стратегії навчання об¬дарованих — це організація їхнього навчання на такому рівні і з такою швидкістю, щоби вони не втратили мотивацію. Якщо цей процес надто простий чи, навпаки, складний, а також надто повільний чи, навпаки, прискорений, вчитися стає нецікаво. Водночас слід враховувати і те, що учні (студенти) з високим розумовим розвитком не завжди вирізняються швидким темпом перебігу психічних процесів. Існують дві основні стратегії навчан¬ня інтелектуально обдарованих: прискорення та збагачення.
Прискорене навчання. Питання темпу навчання є предметом давніх суперечок як серед психологів, так і серед педагогів та батьків. Відомо, що невідповідність темпу навчання потребам уч¬ня (студента) шкодить як його пізнавальному, так і особистісному розвитку. Американський учений Л. Холлінгворт зазначає, що у звичайній школі діти, інтелектуальний розвиток яких відповідає підвищеним розумовим здібностям, втрачають половину навчаль¬ного часу, а розумово обдаровані — майже увесь час.
Заняття обдарованих за стандартною навчальною програмою подібне до випадку, коли учня з нормою розумового розвитку помилково віддають у клас для дітей із затриманням розумового розвитку. В силу високої адаптивності дитячої психіки вони за та¬ких умов починають пристосовуватися і намагаються бути подібними до однокласників. Вони починають «підстроювати» ви¬конання завдань як кількісно, так і якісно під загальний рівень групи. В результаті розвиток такої дитини може гальмуватися надовго. Сказане певною мірою стосується і студентів.
Потреба у прискореному навчанні для цієї категорії учнів і сту¬дентів зумовлена також тим, що вони легко справляються з на¬вчанням і решта часу, що залишається, або порушують дисципліну, відволікаючи від роботи інших, або займаються своїми справами, звикаючи до неробства та створюючи у педагога враження, що їхні інтелектуальні потреби задоволені. В обох випадках інтелектуаль¬ний та особистісний розвиток не відповідає його потенційним можливостям.
Останнім часом майже усі спеціалісти з цього питання згідні з тим, що у тому чи іншому вигляді прискорення повинна передбачати кожна програма навчання дітей та юнаків з високим розумовим розвитком. Але, насамперед, дана стратегія спрямована на навчання учнів з математичною обдарованістю та з обдаро¬ваністю до іноземних мов.
До організаційних форм прискореного навчання належать:
    Ранній початок шкільного навчання. Дитина починає шкільне навчання не з шести років, як інші діти, а з п'яти. Очевид¬но, що ранній прийом до школи повинні проводити дуже ретельно на основі комплексу показників як інтелектуальної, так і осо¬бистішої та фізичної зрілості дитини. До уваги потрібно брати та¬кож зміст програм, які впроваджено в цьому навчальному закладі. Цю стратегію рекомендують переважно для дівчаток, ніж для хлопчиків, бо дівчатка часто є більш зрілими в особистісному плані, ніж однолітки-хлопці, а також тому, що інші форми приско¬рення, наприклад, «перестрибування» з класу в клас, для дівчаток не рекомендовано. Причина цього у тому, що дівчатка чутливіші до взаємовідносин із однокласниками, ніж хлопці, і не хочуть втрачати контакт із ними. Від раннього прийому до школи більше користі буде для обдарованих дітей, які проживають у сім'ях з низьким рівнем освіти.
    «Перестрибування» з класу в клас. Дитині надають право після першого класу відразу перейти у третій або після п'ятого — відразу у сьомий. Це допускають за умови, що вона успішно скла¬дає випускні іспити за попередній клас. Завдяки такому переводу дитина опиняється в оточенні учнів, які її інтелектуально стиму¬люють, однак у цьому випадку можливі емоційно-соціальні про¬блеми для дитини, бо вона потрапляє в оточення старших від себе дітей. Значимість цих проблем різні вчені оцінюють по-різному. Одні їх визнають, інші вважають надуманими.
    Прискорення в звичайному класі передбачає індивідуалізацію стандартних навчальних програм до потреб обдарованих дітей. Такій стратегії віддають перевагу лише в початковій школі.
Основна важкість її впровадження пов'язана з великою кількістю дітей у класі. Крім того, індивідуалізація програми для обдарованих під силу лише енергійному та висококваліфікованому педагогу. За таких умов навчання обдарованих учнів можлива лише тоді, коли діти можуть працювати самостійно і захоплені предметом.
    Радикальне прискорення передбачає багато прискорених курсів (на вибір) для учнів, починаючи зі сьомого-восьмого класів.
Для учнів, які продемонстрували особливі здібності, передбачена можливість займатися за університетською програмою. Цю форму прискорення запропонував ще у 70-х роках XX ст. американський
професор Дж.Стенлі і до цього часу її активно використовують у всьому світі.
    Заняття в іншому класі (старшому чи паралельному). Обдарована дитина може вивчати конкретний предмет у старшому класі, де у його засвоєнні просунулись вже значно далі, чи в паралельному, де
його викладають по-іншому. Таку форму можна успішно реалізувати лише за умови, якщо в ній бере участь не одна дитина, а група дітей, а також при узгодженій роботі кількох вчителів.
    Прифільні класи та школи — це класи (школи) зі спеціалізацією навчальних програм та відібраним контингентом учнів. В таких класах (школах) один чи декілька предметів прохо¬
дять у прискореному темпі та за складнішими програмами, ніж у звичайних класах. Такий вид прискорення добре підходить до учнів з вираженою обдарованістю до конкретних галузей знань,
наприклад, до математики, хімії, біології, мови. Прискорений темп рекомендують використовувати у старших класах, коли інтереси та здібності підлітків та юнаків вже значною мірою визначились, і
вони вже зорієнтовані на майбутню професію. Прихильники та ких класів (шкіл) називають такі аргументи за створення профільних класів і шкіл: обдаровані учні краще почуваються з
рівними собі за інтелектом, у них формується адекватна самооцінка. Однак, наводяться і аргументи проти такої організаційної форми. Через надмірну увагу до спеціальних предметів можуть
страждати інші загальноосвітні предмети. Інший недолік має відтермінований характер: вищі навчальні заклади зазвичай не мають спеціальних програм для обдарованих студентів. Тому випу¬
скників спецкласів (спецшкіл) може у вузі очікувати повторення основ, які вже попередньо засвоєні у школі. Більшість зарубіжних вчених схиляється до думки про не-доцільність запровадження спеціальних класів та шкіл для інте-
лектуально обдарованих. Аргументовано це тим, що у такому разі навчання обдарованих здійснюється окремо від ровесників, що може мати негативні наслідки для особистісного, емоційного та соціального розвитку таких дітей і молоді. Ця проблема сто¬сується лише інтелектуальної та академічної обдарованості. Що ж до таких спеціальних здібностей, як музична, мистецька, моторна тощо, то у всьому світі вважається доцільним навчати таку молодь у спеціальних класах та школах.
Прискорене навчання можна вважати однією з ефективних стратегій навчання інтелектуально обдарованих дітей та молоді. Водно¬час воно містить і недоліки. Насамперед, у цій стратегії не врахову¬ють потреби дітей та молоді у спілкуванні з ровесниками та їхній емоційний розвиток. Якщо дитина потрапляє в оточення старших за віком однокласників, можливі проблеми у стосунках з ними і як результат — негативні наслідки щодо розвитку емоційної сфери та соцально-психологічної адаптації. Крім того, у цій стратегії не вис¬тачає часу на ретельне обдумування та рефлексію ідей, а також на творчість. Тому можна вважати, що установка лише на прискорен¬ня — це однобокий підхід до навчання інтелектуально обдарованих. Більший ефект може бути досягнутий, якщо прискорене навчання поєднати зі збагаченим, або поглибленим, навчанням.
Збагачене навчання. Збагачене навчання дітей та юнаків із видатними інтелектуальними можливостями виникло як прогресив¬на альтернатива прискоренню у 70-х роках XX ст. Воно передбачає поглиблення матеріалу, який викладають, при цьому навчальні програми повинні мати принципово новий зміст, а не являти собою продовження чи розширення традиційної програми. Обда¬рована дитина отримує додаткову інформацію з традиційних курсів, у неї з'являються широкі можливості для розвитку мислен¬ня, креативності, уміння працювати самостійно. В учня (студента) розширюється та поглиблюється кругозір, формується інструмен¬тарій для отримання знань. Така стратегія дає час на визрівання емоційної та соціальної сфери дитини в оточенні ровесників, вод¬ночас розвиваючи інтелектуальні можливості на належному рівні.
Стратегію збагаченого навчання застосовують під час роботи з класами, де навчаються діти з різними здібностями. Тому збагаче¬на навчальна програма має бути гнучкою і потребує індивідуально-
го підходу під час її використання. Вона передбачає створення відповідних умов, за яких учень (студент) має змогу вчитися з при¬таманною йому швидкістю і у своєму ритмі, самостійно вибирати і навчальний матеріал, і методи навчання, що стимулює навчальну мотивацію. Вона має передбачати розвиток творчого мислення і навички щодо його практичного застосування, щоб надати учням змогу переосмислити наявні у них знання та Генерувати нові.
Організаційними формами збагаченого навчання можуть бути спеціалізовані школи та класи, школи-інтернати, ліцеї, гімназії, факультативи, гуртки, міні-курси, Мала академія наук, заочні школи, станції юних техніків, літні та зимові школи. Для учнів се¬редніх і старших класів можливий ще інший варіант — збагачення у місцевому вузі.
7.4.2. Концептуальні моделі навчання обдарованих
Дослідники проблеми обдарованості дітей та юнаків вважають, що обдаровані учні (студенти) потребують створення для них спеціальних концептуальних моделей навчання. Популярною на сьогодні в Європі та Америці є модель «Вільний клас». Ця модель не передбачає жорстко організованих занять. її мета — максималь¬но ефективне використання навчального часу, приміщення, де проходить заняття, відповідної навчальної програми та вчителя. Тут кожна обдарована дитина має змогу самостійно здійснювати свою індивідуальну діяльність, бо сама вирішує, як довго мають тривати заняття. Головне якнайкраще виконати завдання, а працювати над ним можна і день, і декілька днів, і декілька тижнів. Завдання можна виконувати по-різному: самостійно, в парах, групою, спільно з учителем.
Суттєву роль відіграють приміщення, де здійснюється творча діяльність учнів. Зазвичай, приміщення поділене на кілька діля¬нок (міні-центрів), де проходять заняття з математики, природоз¬навства, малювання, читання, музики. Ці міні-центри відгород¬жені один від одного шафами, дошками. Також передбачається на¬явність одного-двох затишних куточків, де можна повністю усамітнитись і спокійно подумати. Обладнання та предмети діяль¬ності мають бути доступні дітям, а вони вже самі планують свій час, вибираючи види та предмети діяльності, які найбільше відповідають їхнім інтересам.
Модель «Вільний клас» спрямована на об'єднання багатьох програм: діти мають змогу одночасно займатись, наприклад, і читанням, і музикою, і конструюванням. Завдання вчителя у «Вільному класі» полягає у максимальному сприянні активності дітей, створенні атмосфери творчості, розкутості, вільного спілку¬вання дітей між собою та з учителем. Учитель постійно планує діяльність як кожної дитини, так і класу загалом. Його організа¬торські здібності є обов'язковою і необхідною умовою професійної відповідності цієї моделі.
В Україні поширеною є особистісно-орієнтована модель. її головною особливістю є визнання цінності обдарованого учня як носія ментального досвіду. Ключовим чинником тут виступають «мета¬знания» та «метауміння», тобто такі знання та вміння, яких набува¬ють тільки власним досвідом і які роблять можливим вихід за межі стандартних форм і методів діяльності. В результаті педагогічного впливу вони повинні стати стійким утворенням особистості.
У разі впровадження цієї моделі слід ґрунтуватися на таких психолого-педагогічних принципах:
S взаємини педагога з учнями будуються як творча співпраця; S навчання ґрунтується на особистій зацікавленості учня, його індивідуальних інтересах та здібностях;
S спільна діяльність педагога та учня, а також самостійна робота учнів пронизана ідеєю подолання складностей, ідеєю досягнен¬ня мети, на боячись помилок;
S ідея вільного вибору форм, напрямів, методів діяльності, вміння критично оцінювати свої можливості та прагнення са-мостійно роз'язувати все складніші завдання;
S системне мислення, вміння «згортати» та деталізувати інформацію;
S домінантою виховання стає абсолютне визнання гідності кожної особистості, її права на вибір, власну думку, самостійний учинок.
Реалізація зазначених принципів потребує іншого підходу до предметного навчання обдарованих учнів: це не замкнений набір окремих предметів (математика, фізика, хімія, мова тощо), а інте¬грований процес, який сприяє формуванню цілісної картини світу.

7.4.3. Сучасні технології навчання обдарованих
Моделі навчання обдарованих учнів та студентів реалізуються через конкретні технології навчання. Ефективними є визнані тех¬нології: «Найважчий перший крок», «Ущільнення навчальної про¬грами» і «Навчальні контракти».
Технологія «Найважчий перший крок». Цю технологію треба використовувати на початку навчання для того, щоб педагог оз¬найомився з навчальними потребами обдарованих учнів чи сту¬дентів. Сутність її полягає у тому, що учням (студентам) пропону¬ють розв'язати 5-6 найскладніших завдань чи вправ із запропоно¬ваної теми. Якщо вони успішно справляються, то набувають рівень «А», що означає відмінно, і тоді мають змогу використати час, що залишився, для заняття тим видом діяльності, який їм цікавіший, звісно, під контролем педагога. Це може бути робота над конкурсними завданнями на уроках (практичних заняттях) з математики, фізики, хімії чи біології, над власним твором, з літера¬турою підвищеної складності тощо. Цю технологію можна викори¬стовувати на тих заняттях, де йде закріплення вмінь та навичок на практиці.
Технологія «Ущільнення навчальної програми». Ця технологія дає змогу учням (студентам) «викупляти» навчальний час і проводити його по-іншому. Перед початком такого «ущільнення» слід визначити здібності учня (студента), з'ясувати, що він уже знає, і вирішити, як дати змогу йому використати вільний час, щоб це не стало тягарем для інших. Ущільнення слід дозволяти лише в тих сферах, де учні (студенти) мають сильні знання, уміння та на¬вички. «Викуплений» час використовують для вдосконалення з певного предмета чи альтернативної діяльності з іншого. Не вико¬ристовують «викуплений» час для поліпшення слабких сторін уч¬ня (студента). Треба прагнути того, щоб вони мали задоволення від праці, яку виконують, використовуючи вільний час.
Описані дві технології мають свою слабку сторону, зокрема, обдаровані учні (студенти) мають відвідувати заняття навіть тоді, коли вони вже оволоділи знаннями. Ці проблеми частково розв'язує технологія навчальних контрактів.
Технологія «Навчальні контракти». Навчальний контракт складається для кожного розділу навчальної програми. За умови
позитивних наслідків перевірки знань за відповідними розділами учні (студенти) отримують право працювати в системі навчальних контрактів. У класі (аудиторії) утворюється «центр збагачення знаннями», де вільний час використовують для глибшого усвідо¬млення матеріалу і його творчого опрацювання.
Характерною рисою цієї технології є те, що учням (студентам), які працюють за контрактами, заборонено починати роботу над іншими частинами розділу, доки викладач не розпочне працювати й пояснювати їх іншим. Ще однією характерною рисою є спеціальні правила поведінки: заборонено відволікати викладача від навчання решти учнів (студентів), не можна заважати іншим і привертати увагу до себе.
7.4.4. Педагог для обдарованих Працювати з інтелектуально обдарованими учнями та студен¬тами дуже важко і тому вчителів і викладачів слід спеціально гото¬вити для цього. У роботі з обдарованими педагог повинен пам'ята¬ти про головну мету: допомогти вияву та розвитку здібностей та надати їм підтримку і допомогу. У цьому випадку його завдання виходять за межі традиційних завдань шкільних чи вузівських вчителів і викладачів. Він має вміти розробити гнучку й індивіду¬алізовану програму навчання для конкретного учня (студента), спонукати його до творчості, використати різні стратегії і техно¬логії навчання, сприяти формуванню позитивної самооцінки, поважати його індивідуальність і цінності. Не рекомендовано вда¬ватися до надмірного оцінювання результатів праці таких учнів (студентів), проте потрібно, щоб сам педагог демонстрував при¬клад творчості.
У роботі з обдарованими дітьми і молоддю мають брати участь ті педагоги, які дотримуються недирективного стилю спілкування, готові допомогти і підтримати свого вихованця. Такі педагоги по¬винні вміти самостійно розв'язувати свої проблеми, бути друже¬любними, мати почуття власної гідності. Вони мусять відчувати свою компетентність, відповідати за свої дії, заслуговувати на довіру, відчувати, що їх люблять. Це має бути особистість, яка про¬дуктивно реагує на виклик, вміє прийняти критику і не страждає від стресу під час роботи з людьми, які обдарованіші і знають більше за неї.
Такі педагоги на заняттях менше самі говорять, менше дають інформації, а більше надають такої можливості учням (студен-там). Вони більше питають і менше пояснюють. Помітна різниця також в техніці постановки питань. Вчителі для обдарованих частіше задають відкриті запитання і значно частіше намагаються зрозуміти, як саме учні (студенти) дійшли певного висновку чи рішення.
Відмінність полягає також у тому, як відбувається зворотний зв'язок. Більшість звичайних педагогів намагаються прореагувати у мовній або іншій формі на кожну відповідь учня (студента). У роботі з обдарованими рекомендується поводити себе більш стри¬мано. Слід уважно та з інтересом вислухати відповіді, однак не оцінювати їх, у той самий час показуючи, що вони їх приймають. Це приводить до того, що учні (студенти) починають більше взаємодіяти один з одним і частіше самі коментують ідеї одноклас¬ників (одногрупників) і менше залежать від педагога.
Нарешті, ще одна відмінність в роботі з обдарованими — це міжособистісні відносини з учнями (студентами), які мають бути більш рівними. Педагоги частіше обговорюють з ними теми, які прямо не стосуються навчальних завдань, виявляють до них пова¬гу і навіть дозволяють їм вчити себе.
Для навчання та виховання обдарованих дітей та молоді у світі залучають не лише вчителів шкіл та викладачів вищих навчальних закладів, але й менторів. Саме поняття «ментор» — грецького по¬ходження. За міфологією, це друг Одіссея, якому він доручив до¬глядати за своїми володіннями, відправляючись у похід на Трою. Ментор також виховував сина Одіссея, Телемаха. У переносному значенні цього слова ментор — це порадник, керівник, наставник молоді. У практиці роботи з обдарованими дітьми та молоддю ментор виконує обов'язки індивідуального керівника, який зайня¬тий розвитком загальних чи спеціальних здібностей та загальним культурним рівнем свого вихованця. Потреба у таких взаємовідно¬синах в обдарованих дітей особливо велика.
Менторів можна залучати до періодичної роботи з групою або окремими видатними учнями з метою розширення їхнього круго¬зору. Вони можуть також систематично працювати з малою гру¬пою або одним учнем над проектом протягом певного часу. Є дані
про те, що обдаровані діти, які працювали з ментором, досягли більшого, ніж їхні талановиті ровесники, в яких менторів не було. Крім того, ментор також забезпечує успішний перехід від навчан¬ня до професійної кар'єри. Хороший ментор відкриває професійні секрети та допомагає встановити ділові зв'язки. Є декілька чин¬ників, які ускладнюють встановлення менторства. По-перше, не¬можливо підібрати пару «ментор-учень» лише адміністративно. Співпраця буде успішною лише у разі наявності психологічного контакту. По-друге, хороші спеціалісти у своїй галузі далеко не завжди вміють співпрацювати з дітьми і молоддю.
Однак, незважаючи на всі проблеми, менторство відповідає одній з дуже важливих потреб обдарованих — можливості подола¬ти розрив між класною кімнатою або студентською аудиторією і навколишнім світом, брати участь у реальному житті, що є надзви¬чайно важливим для їхньої самореалізації. Тому менторство мож¬на вважати найперспективнішою формою навчання і виховання обдарованих дітей та молоді.
Здібності — це індивідуально-психологічні особливості особис¬тості, які є суб'єктивними умовами успішного виконання певного різновиду діяльності. Вони виявляються у швидкості, глибині та міцності оволодіння засобами і прийомами діяльності. Вони не то¬тожні знанням, умінням, навичкам.
Здібності зумовлені як біологічними, так і соціальними чинника¬ми. Біологічна природа здібностей проявляється у спадкових ана-томо-фізіологічних особливостях людини — задатках. Для ре¬алізації задатків потрібне сприятливе природне (здорова еко¬логічна атмосфера тощо) і соціальне (рівень культури, освіти, фінансові можливості, сімейні цінності тощо) оточення, а також індивідуальна праця людини.
Обдарованість — це інтегральний прояв здібностей, що забезпе¬чує можливість досягнення вищих, порівняно з іншими людьми, результатів діяльності. Талант — це система якостей та власти-востей, які дають змогу досягати значних успіхів в оригінальному виконанні тієї чи іншої діяльності. Вищим ступенем творчих про¬явів особистості, які мають важливе значення для життя суспільства, є геніальність.
Залежно від ступеня загальності виділяють загальні (вони пов'язані з успішним виконанням будь-якого виду діяльності) та спеціальні (вони пов'язані з успішним виконанням специфічного ви¬ду діяльності) здібності.
Існують два види загальних здібностей: інтелектуальні (здібності до пізнання і розв'язання проблем, які визначають успішність будь-якої діяльності і складають основу інших здібнос¬тей) та творчі, або креативність (здібності, які дають змогу успішно розв'язувати творчі завдання та виконувати творчу діяльність). Спеціальні здібності виявляються у таких спе¬цифічних видах діяльності, як академічна, технічна, мистецька, моторна, соціальна, практична.
Обдарованість завжди унікальна, однак існують і спільні особ¬ливості особистості обдарованих людей.
До обдарованих учнів і студентів застосовують специфічні за¬соби навчання і виховання. Основними принципами їхнього навчан¬ня є принципи індивідуального підходу і адекватності у підбиранні робочих навчально-виховних програм. Під час їхнього навчання за¬стосовують стратегії прискорення і збагачення. Популярними мо¬делями навчання обдарованих є модель «Вільний клас» та осо-бистісно-орієнтована модель. Ефективними технологіями навчан¬ня обдарованих визнано технології «Найважчий перший крок», «Ущільнення навчальної програми» і «Навчальні контракти».
Для роботи з обдарованими дітьми та молоддю потрібні спеціально підготовлені педагоги, які мають бути наділені особли¬вими якостями. Найперспективнішою формою навчання і вихован¬ня обдарованих можна вважати менторство.

Розділ III
Особистість у соціальному оточенні
Особистість людини народжується і формується у суспільстві. Свою соціальну сутність вона реалізує у процесі спілкування з іншими людьми. Часто з цією метою люди об'єднуються у соціальні спільноти — групи. Для розуміння особистості як члена спільноти розглянемо соціально-психологічні основи спілкування та соціальну психологію групи.
8. Соціально-психологічні основи спілкування
8.1.    Поняття про спілкування; його структура та функції.
8.2.    Механізми міжособистісного сприймання. Каузальна атрибуція.
8.3.    Види спілкування.
8.4.    Форми, засоби та стилі спілкування.
8.5.    Ефективне та конфліктне спілкування.
8.6.    Особливості спілкування під час екзамену.

8.1. Поняття про спілкування; його структура та функції
Потреба у соціальних контактах є однією з найважливіших по¬треб людини, яка робить її людяною. Цю потребу забезпечує спілкування. Спілкування — це взаємодія двох або більше людей, спрямована на обмін інформацією пізнавального чи афективно-оцінкового характеру. Це процес розвитку контактів між людьми, породжений потребою у сумісній діяльності. Жодні творчі чи інте¬лектуальні здібності, працездатність чи воля не приведуть до успіху, якщо людина некомунікабельна. Комунікабельність (від лат. communicabilis — поєднуваний) — це риса особистості, яка ви¬являється у здатності до спілкування з іншими людьми. Це не є природжена риса. Вона формується у процесі життєдіяльності в соціальних групах. Водночас задатки і схильності людини можуть істотно вплинути на її комунікабельність. Нестача комунікабель¬ності спричинює замкненість, напруженість, роздратованість, агре¬сивність, а також збіднює емоції та мовлення; повна ізоляція для більшості людей може слугувати початком безумства.
Спілкування має свою структуру. Структура спілкування охоп¬лює три компоненти: комунікативний, інтерактивний та перцеп-тивний.
Комунікативний компонент спілкування (від лат. соттипісо — спілкуюсь з кимось) — це обмін і передача інформації між людьми, наприклад, ідей, уявлень, інтересів, настрою, почуттів тощо. При цьому інформація не лише передається, але й формується, уточ¬нюється, розвивається; не лише засвоюється, але й взаємно впли¬ває на партнерів спілкування, на їхню поведінку. Отже, обмін інформацією завжди має взаємно активний характер. Існує три ос¬новних вимоги до повідомлень: зрозумілість повідомлення, довір'я до передавача інформації, оптимальний зворотний зв'язок щодо впливу повідомлення на отримувача.
Завдяки комунікативному компоненту стає можливим збага-чення досвіду людини, нагромадження знань, узгодження дій то¬що. За умов людського існування особливо важливу роль починає відігравати значущість інформації, якою обмінюються люди, причому ця значущість часто має суб'єктивний характер. Встанов-
лено, що людина прагне до активного спілкування лише з тими особами, цінності яких відповідають її життєвим цінностям.
Комунікативний аспект спілкування реалізується за допомо-гою основних засобів спілкування: вербального та невербального1. Ці засоби стають ефективними лише за умовою, що партнери спілкування мають подібну систему кодування та декодування інформації. Іншими словами, «всі повинні говорити однією мо¬вою». Особливого значення це набуває у зв'язку з тим, що партне¬ри спілкування у комунікативному процесі постійно міняються місцями. Лише прийняття єдиної системи значень вербальних і невербальних знаків забезпечує можливість порозумітися. Якщо такої єдності немає, у процесі спілкування виникають комуніка¬тивні бар'єри — мотиви, які перешкоджають спілкуванню з окре¬мою людиною чи групою людей. Вони можуть бути пов'язані з різними причинами: соціальними (наприклад, політичними, релігійними, професійними відмінностями); психологічними (наприклад, недовіра, сором'язливість, неприязнь); смисловими (наприклад, одні й ті ж слова, дії та обставини для різних людей мають різний смисл).
Обмінюючись інформацією, людина може отримати супереч-ливі дані про якусь подію чи особу, які не може пояснити чи ви-правдати. За таких обставин в неї виникає психологічний диском¬форт. Стан дискомфорту і напруження, викликані суперечністю між протилежними знаннями в однієї людини, називають когнітивним дисонансом. Наприклад, людина прийняла одне рішення, однак логіка підказує інше. Автором теорії когнітивного дисонансу є відомий американський соціальний психолог Л. Фестінгер (1957). Виявлено, що зменшенню дисонансу сприяє внутрішнє виправдання своєї поведінки, а зростанню — логічна непослідовність людини, соціальні норми даної культури, мину¬лий досвід людини тощо. Існування дисонансу породжує прагнен¬ня його зменшити чи усунути. Для цього людина активно за¬побігає неузгодженої ситуації чи інформації; прагне змінити дії чи почуття, пов'язані з дисонансом.
1 Детальніше див. § 8.4. «Форми, засоби та стилі спілкування».
Інтерактивний компонент спілкування (від лат. interaction — взаємодія) проявляється під час організації сумісної діяльності лю¬дей і передбачає побудову спільної стратегії взаємодії між партнера¬ми спілкування, зміну їхніх поглядів і поведінки. Участь у спілкувнні одночасно кількох осіб означає, що кожен має у цю діяльність зроби¬ти свій внесок, тобто діяльність має бути взаємною. Взаємодія між людьми може носити або характер кооперації — добровільної співпраці, або конкуренції — суперництва між окремими особами.
Перцептивний компонент спілкування (від лат. perceptio — сприймання, пізнавання) передбачає взаємне сприймання, ро-зуміння і оцінку партнерів спілкування. Він ґрунтується на соціальній перцепції. Поняття соціальної перцепції вперше запро-вадив американський психолог Дж. Брунер (1947) у ході розробки так званого «нового погляду» на сприймання. Спочатку її ро¬зуміли як соціальну детермінацію процесів сприймання. Пізніше соціальною перцепцією почали називати процес сприймання фізичних і поведінкових характеристик «соціальних об'єктів» (інших людей, соціальних груп тощо), тобто формування уявлень про наміри емоції, установки і т. п. інших людей.
У 50-х роках XX ст. американський психолог В. Уиттрайх провів експеримент по сприйманню знайомих та незнайомих лю-дей, використовуючи так звану кімнату Ейса, яка створює ілюзію збільшення (або зменшення) росту людини. Виявилось, що добре знайомі люди, наприклад, подружжя, сприймають один одного з меншою ілюзією, ніж незнайомі; адекватніше сприймають пред-ставників владних структур, наприклад, військових, порівняно з цивільними.
Опосередкованість соціальної перцепції соціальною системою цінностей демонструють досліди Дж. Брунера і К. Гудмена (40-ві роки XX ст.). Дітям пропонували порівняти розміри монет і нейт-ральні кружечки того ж розміру. Виявилось, що монети всі діти сприймали як більші за діаметром, при цьому у дітей з бідних сімей ця тенденція була виражена особливо яскраво.
Спілкування є поліфункціональним процесом. Основними його функціями є:
1. Інформаційно-комунікативна, яка забезпечує передавання і прийом інформації.
2.    Регулятивно-комунікативна, яка стосується регуляції по¬
ведінки людини у широкому сенсі цього слова.
3.    Афективно-комунікативна, яка визначає емоційну сферу лю¬
дини.
У реальному акті безпосереднього спілкування ці три функції об'єднуються.
Функції спілкування можна розглядати і в іншому аспекті, а саме як:
1.    Організацію сумісної діяльності — саме під час спілкування
формується план сумісної діяльності, здійснюється обмін інфор¬
мацією, контроль і корекція дій.
2.    Пізнання людини людиною — вона розкривається в механізмах міжособистісного сприймання.
3.    Формування і розвиток міжособистісних взаємин, становлен¬ня яких відбувається у груповій діяльності.
8.2. Механізми міжособистісного сприймання. Каузальна атрибуція
Найважливішими механізмами міжособистісного сприймання є ідентифікація, соціальна рефлексія та стереотипізація.
Ідентифікація (від лат. identicus — тотожний) — це розуміння іншої людини через уподібнення себе їй. Такого уподібнення можна досягти, поставивши себе на місце іншого і будуючи свою поведінку так, як вчинила б інша людина. Наприклад, щоб зрозуміти причини пропуску занять студентом, викладач подумки ставить себе на його місце. Ідентифікація має тісний зв'язок з ем-патією'.
Другим механізмом міжособистісного сприймання є соціальна рефлексія (від лат. reflexio — відображення) — усвідомлення суб'єктом того, як його сприймають інші люди. Ця думка, од-нак, не завжди збігається з тим, як людину оцінюють реально.
Іноді для того, щоб зрозуміти іншу людину, нам бракує власно¬го досвіду, уяви чи точної інформації про неї. У такому разі люди¬на самовільно приписує іншим причини їхніх дій або навіть
1 Детальніше див. § 2.2. «Методи розуміння психіки людини» і § 17.4. «Емоційні стани як форми переживань людини».
особисті риси. Приписування причин поведінки чи прояву особистісних рис людини різноманітним чинникам (внутрішнім та зовнішнім) з метою їхнього пояснення називають каузальною ат¬рибуцією (від лат. causa — причина; attributio — приписування). Засновником теорії атрибуції є американський психолог Ф. Хай-дер (1958). В цілому, людина знаходить причини там, де їх шукає. Часто вона це робить несвідомо.
Характер каузальної атрибуції залежить від різних умов і при-чин. Так, більшість людей вірять, що добрі люди володіють добрими рисами і творять добрі вчинки, а погані, навпаки, наділені поганими рисами і чинять погано. Насправді погані люди іноді поступають до¬бре, а добрі — погано. Схильність недооцінювати ситуаційні і пере¬оцінювати особистісні впливи на поведінку інших людей називають фундаментальною помилкою атрибуції. Сама ж людина причи¬ни своїх невдач часто пояснює зовнішніми обставинами.
Часто міжособистісне сприймання відбувається за допомогою механізму стереотипізації. Стереотипізація (від гр. stereos — твер¬дий, просторовий) — це інтерпретація причин поведінки люди¬ни через зіставлення зі зразками, що відповідають соціальним стереотипам.
Стереотип — це спрощене уявлення про людей, події, процеси, поширені серед широкого кола осіб. Цей термін в обіг соціальних наук увів американський учений В. Ліппман у 20-х роках XX ст. Зазвичай, стереотипи виникають на підставі минулого досвіду лю¬дини і перенасичені емоціями, які неможливо від них відділити. Більшість стереотипів адекватно відображають об'єктивну ре¬альність. Однак, вони можуть будуватися і на основі обмеженого чи негативного досвіду або на підставі несуттєвих ознак. У такому разі повторне сприйняття цієї інформації відбувається невірно або забарвлюється негативно. Отже, стереотипи можуть бути вірними, але можуть бути і хибними. З метою подолання хибних негатив¬них стереотипів щодо партнерів спілкування з ними слід постійно підтримувати зворотний зв'язок. Такий зв'язок, особливо невер-бальний, дає додаткову інформацію і допомагає краще зрозуміти іншу людину.
Стереотипізація у процесі пізнання людини людиною може призвести до різних наслідків. Негативними наслідками є те, що
надто спрощений образ об'єкта пізнання, який виникає, спотво¬рює дійсність. В результаті багатогранний образ іншої людини замінюється штампом. Крім того, якщо минулий досвід людини обмежений або негативний, стереотипізація веде до упереджень, які можуть стосуватися національної, етнічної, релігійної, про-фесійної приналежності людини тощо. Однак, є і позитивні ре-зультати стереотипізації: стереотипи економлять зусилля людсь-кого мислення, упорядковують і класифікують навколишню дійсність. Крім того, вони допомагають людині зберігати загально¬прийняті норми і цінності, а також свій соціальний статус. Отож, стереотипи виконують як негативну, так і позитивну роль у нашо¬му житті. В силу неоднозначності їхніх функцій американські пси¬хологи В. Стефан і К. Стефан (2003) запропонували стереотипи розуміти як якості, що приписують даній соціальній групі чи певній особі.
Виявлено низку ефектів міжособистісного сприймання: пер-винності, новизни, ореолу, гомогенності чужої групи, а також ефект впливу соціальної установки і ставлення до людини. Перше вра¬ження, отримане при сприйманні людини людиною, є найсиль-нішим, його називають ефектом первинності. Такою першою інфор¬мацією, яку ми отримаємо про незнайому людину, є насамперед її зовнішність. Найбільше інформації несе вираз обличчя людини. Істотні також такі деталі, як зачіска і одяг. На їх підставі ми судимо про цінності людини, її професію, соціальну приналежність тощо.
Про вплив зовнішності на сприймання людини людиною свідчить наступний дослід американських психологів. Експертам-викладачам (близько 400 осіб) видали ксерокопії особової справи студентів (анкети, автобіографії, фото тощо), і попросили дати всебічну характеристику студентів. Насправді всі отримали особо¬ву справу одного студента, а різними були лише фотографії. Двос-там експертам запропонували фото симпатичного, серйозного і вдумливого хлопця, а двостам — малопривабливого і неохайного. Отримані експертні оцінки можна було поділити на дві групи: по¬зитивні і негативні. Позитивну характеристику отримали особові справи, які містили фото привабливого хлопця, негативну — непривабливого. Хоча оцінювати зовнішність не було завданням експертів, саме вона відіграла вирішальну роль в експертизі.
Отже, на початкових етапах міжособистісного спілкування пер¬шочергову роль відіграє естетична привабливість зовнішнього ви¬гляду. При цьому роль грає не стільки фізична краса, скільки чарівність і привабливість людини, бо еталон краси є відносний і різниться в різних людей і народів. Проте експресивні характери-стики: приємний, добрий і веселий вираз обличчя; висота і тембр голосу; манера дивитися і посміхатися, — все це важливіше від звичайної вроди і привертає увагу насамперед оточуючих.
Під час сприймання добре знайомої нам людини починає діяти ефект новизни, який полягає у тому, що нова інформація, отрима¬на про знайому людину, починає змінювати нашу думку про неї.
Відомо, що людина частіше приписує позитивні якості тим осо¬бам, які їй подобаються, а негативні тим, які не подобаються. Це явище назвали ефектом ореолу, або галоефектом. Загальне пози¬тивне враження, яке справляє людина, дає підставу іншим пози¬тивно оцінювати і ті якості, які у даний момент не проявляються. Наприклад, якщо ми вважаємо, що людина добра, то ми одночас¬но оцінюємо її як чуйну, надійну, привабливу тощо. Загальне не¬сприятливе враження про людину породжує негативну оцінку її якостей, навіть якщо вони і не були продемонстровані. Ефект оре¬олу є механізмом ущільнення отриманої інформації, прискорен¬ням процесу її обробки. Найчастіше він виявляється тоді, коли люди між собою мало знайомі. У випадку сприймання вже знайо¬мої людини цей ефект спостерігається за умов яскраво виражено¬го емоційного ставлення до людини.
У міжособистісному сприйманні виявлений також ефект гомо¬генності чужої групи, коли члени чужої групи видаються нам більш подібними один на одного, ніж члени своєї групи. Так, ми помилко¬во думаємо, що люди іншої раси є більш подібні, ніж нашої.
Важливу роль у міжособистісному сприйманні відіграє також попередня інформація про людину, яка створює певну готовність до її сприймання — соціальну установку, або аттітюд (від фр. attitude — поза). Про це свідчать наступні досліди. Викладачів одного з американських навчальних закладів дезінформували що-до результатів тестування інтелектуальних здібностей студентів. Одним студентам приписали високі, а іншим — низькі здібності, хоча насправді вони суттєво не відрізнялись. Через деякий час
експериментатори перевірили навчальну успішність студентів. За незначним винятком з'ясувалося, що ті, хто ніби-то мав високий показник інтелекту, насправді вчилися добре, і викладачі були ни¬ми задоволені, а ті, хто низький, навпаки, погану успішність, і ви¬кладачі про них відгукувалися погано. Цей експеримент свідчить про те, що на об'єктивну оцінку знань студентів вплинула попе¬редня інформація про їхні можливості. Вона сформувала готовність викладача бачити студента під певним кутом зору, і викладачі робили все, щоб виправдати таке бачення.
Другий дослід провели з російськими студентами. Двом групам студентів показали фотографію однієї й тієї ж людини. При цьому першій групі повідомили, що це — злочинець-рецидевіст, а другій, що це є видатний вчений. Обидві групи просили дати словесний портрет цієї людини. Результат був наступним. Для першої групи очі, які ховалися під бровами, свідчили про злобу, а крупне підборіддя — про наміри йти до кінця у здійсненні злочину. Для другої групи ті ж самі очі свідчили про мудрість, а підборіддя — про силу волі у подоланні труднощів на шляху до істини.
Соціальна установка виконує чотири головні функції: адап-таційну — спрямовує суб'єкт на ті об'єкти, які допомагають досяг¬ти мету; пізнавальну — вказує на спрощений спосіб поведінки що¬до конкретного об'єкта; саморегуляції — звільняє суб'єкт від внутрішнього напруження; захисну — сприяє розв'язанню внут¬рішніх конфліктів особистості.
Міжособистісне сприймання визначається і ставленням до людини. Чим більше ми любимо людину, тим вона стає приваб-ливішою у наших очах; чим ближчі інтереси людини до наших, тим вона нам симпатичніша. Подібність порорджує приязнь, а різка відмінність — неприязнь.
8.3. Види спілкування
Спілкування поділяють на різновиди залежно від контингенту учасників, спрямованості, способів реалізації, тривалості спілку-вання, залученості, завершеності процесу спілкування і за доміну¬ванням того чи іншого виду діяльності.
Залежно від контингенту учасників виокремлюють спілкуван-ня:
 міжособистісне — спілкування між окремими особами (на-приклад, між студентами). Якщо партнери спілкування мають схожі ціннісні орієнтації, між ними може виникнути такий різно-вид міжособистісного спілкування, як резонансне спілкування. Воно особливо сприяє духовному зближенню людей;
S особистісно-групове — спілкування між конкретною особою і групою (наприклад, спілкування між викладачем і групою студентів);
S міжгрупове — спілкування між двома чи більше групами лю¬дей (наприклад, між двома делегаціями).
Залежно від спрямованості спілкування може бути:
S соціально орієнтоване — спрямованість на суспільні відно-сини (наприклад, спілкування оратора з аудиторією, викладача зі студентами);
S предметно орієнтоване — спрямованість на сумісну діяль¬ність (наприклад, спілкування студентів між собою під час навчаль¬ної діяльності, працівників при виконанні службових обов'язків);
S особистісно орієнтоване — спрямованість на встановлення між-особистісних стосунків (наприклад, спілкування друзів під час вечірки).
За способом реалізації спілкування може бути:
S формальним — спілкування, зумовлене соціальним статусом партнерів і регламентовано як за змістом, так і формою;
S неформальним — зумовлене особистісними стосунками, які виникли між партнерами. Таке спілкування розкриває внутрішній зміст особистості людини. Вищими ЇЇ виявами є дружба і кохання.
За тривалістю спілкування поділяють на:
Ґ короткотривале — виникає ситуативно і обмежується розв'язанням конктерного завдання (наприклад, консультація викладача перед іспитом);
 довготривале — це регулярне спілкування щодо стра-тегічних завдань (наприклад, консультації між керівником дип-ломної роботи і дипломантом).
За залученістю у процес спілкування розрізняють:
S безпосереднє — передбачає наявність каналів зворотного зв'язку, які інформують про ефективність спілкування;
S опосередковане — передбачає наявність проміжної ланки — технічних засобів (наприклад, телефон, електронна пошта тощо) чи сторонньої особи (наприклад, посередник).
За завершеністю процесу розрізняють:
S завершене спілкування передбачає повне вичерпання змісту теми з погляду обох сторін спілкування;
S незавершене спілкування передбачає продовження теми спілкування, яке припинене або з об'єктивних причин (наприклад, від'їзд людини, нестача інформації), або з суб'єктивних (напри-клад, небажання продовжувати спілкуватися).
За домінуванням виду діяльності виокремлюють, наприклад:
 виробниче спілкування;
S спортивне спілкування;
S педагогічне спілкування та інші види.
Педагогічне спілкування — це взаємодія викладача і студентів (або вчителя і учнів), змістом якого є обмін інформацією, здійснення навчально-виховного впливу та досягнення взаєморо-зуміння. Педагог має виступати ініціатором цього процесу. Педа-гогічне спілкування є одним із найважливіших компонентів педа-гогічної діяльності. У педагогічному спілкуванні вирізняють три стилі: демократичний, авторитарний та ліберальний, які за своєю суттю відповідають основним стилям лідерства.
8.4. Форми, засоби та стилі спілкування
Спілкування між людьми може відбуватися у різних формах. Кожній з них приписані свої правила та норми спілкування. За формою вирізняють:
 анонімне спілкування — спілкування між незнайомими чи не пов'язаними особистісними стосунками людьми (наприклад, між пасажирами транспорту);
S функціонально-рольове спілкування — між людьми, які ви-конують різні соціальні ролі і яких поєднують взаємні обов'язки (наприклад, між лікарем та хворим, викладачем та студентом).
Спілкування здійснюється за допомогою двох основних засобів:
 вербального (від лат. verbum — слово), яке забезпечує мова — система словесних знаків1. Під час мовного спілкування надзви¬чайно важливо, щоби обидві сторони спілкування в сказане і почу-
1 Детальніше див. тему 14. «Мовлення».
те вкладали один й той самий зміст. Якщо це не так, вони домови¬тися між собою не зможуть;
S невербального, яке здійснюється за допомогою символічної поведінки: інтонації та тембру голосу, паузи, пози, жестів, ходи, міміки, пантоміміки, візуального контакту, міжособистісного простору тощо. Воно проявляється, як правило, несвідомо. Тому, хоча люди зважують свої слова, невербальні засоби «видають» їхні справжні думки і почуття. Якщо слова людини розходити-муться з невербальною поведінкою, співрозмовник повірить ос-танній. Тому вона має гармоніювати з вербальною, доповнюючи останню.
За даними американського вченого Дж. Скотта, 55 % інфор-мації ми отримуємо від жестів і міміки; 38 % дає нам висота і тембр голосу; 7 % — зміст сказаного. Правильно підібрана інтонація мо¬же додати до повідомлення майже 40 % інформації.
Поза також не завжди відповідає за своїм значенням тому, про що людина говорить, але вона завжди є правдивішою за слова. Так само як міміка, поза має елементи природженого характеру і одно¬часно є соціальна за походженням. Наприклад, міцно стиснуті ру¬ки є позою підозри, недовіри і напруженості людини, що не сприяє контакту зі співрозмовниками. Такий же ж ефект мають схрещені ноги чи руки. Це свідчить про конфронтацію і протистояння або захисну реакцію людини. Ті, хто зазвичай тримають руки у кише¬нях, надмірно критичні і потайні або знаходяться у пригніченому стані. Руки, з'єднані за спиною, і піднесене догори підборіддя є ав¬торитарною позою абсолютної переваги.
Багато про людину можуть сказати її жести. Надто інтенсивна жестикуляція відвертає увагу співрозмовників від змісту мовлен¬ня, викликає зайві асоціації і привертає надмірну увагу до того, хто говорить. Загалом жестикуляція залежить від національних особ¬ливостей. Упродовж години спілкування італійці жестикулюють в середньому 120 разів, французи — 80, фіни — лише один раз. Українці за цією характеристикою посідають середнє становище. Найбільш розвинена система жестів у аборигенів Австралії і Північної Америки.
Ще одним невербальним засобом спілкування є хода людини. Можна стверджувати, що люди, в яких швидка хода, і при цьому
вони розмахують руками, мають у житті якусь ціль і готові негай-но її реалізувати.
Багато додаткової інформації про співрозмовника дає обличчя людини, насамперед, очі. Контакт очей, або візуальний контакт між людьми, складає надзвичайно важливу частину спілкування. Подивившись людині у вічі, можна отримати 87 % інформації про повідомлення. Коли ми дивимось на співбесідника, це означає не лише зацікавленість, а й зосередженість на тому, що нам говорять. Ті, хто мислить абстрактними категоріями, прагнуть до більшої кількості контакту очей, на відміну від тих, хто мислить конкрет¬ними поняттями. Це пояснюється тим, що в перших більша здатність до інтегрування інформації.
Візуальний контакт регулюється суспільними нормами. Так, у Малі молодші за віком люди ні за яких умов не мають права диви¬тися у вічі старшим. На островах Фуджі під час розмови прийнято відвертатися від співрозмовника, а в європейців це є виявом неввічливості і неповаги. Японці під час розмови дивляться не у вічі, а на шию партнера. Взагалі в країнах Південно-Східної Азії (Китай, Японія та ін.) партнери спілкування здебільшого уникають прямого погляду. Навпаки, в деяких країнах Європи (Франція, Італія) та в Латинській Америці нормальним вважається, якщо на співрозмовника «витріщуються». Українці, як і народи Східної Європи та Скандинавії, займають у цьому проміжне становище. У нашій культурі дивитися прямо у вічі партнерові по спілкуванню потрібно від ЗО до 60 % часу розмови. Тим, що дивляться у вічі мен¬ше третини тривалості розмови, рідко довіряють. При цьому кон¬такт очей має періодично повторюватися, щоразу триваючи не більше 7 секунд. Постійний погляд на людину заважає їй зосереди¬тися і вважається нав'язливим. Дещо довше ми схильні дивитися на тих, ким захоплюємось, хто нас цікавить.
Засобом невербального спілкування є також міжособистісний простір, або дистанція спілкування. Незручну для співрозмов-ників дистанцію можна трактувати як уторгнення в особистий «життєвий простір» або як відчуженість, небажання йти на кон-такт. Дистанція спілкування залежить від близькості стосунків людей, віку, статі, соціального статусу партнерів, особистісних особливостей людей, щільності населення, національних стан-
дартів тощо. Звичайно жінки стоять чи сидять ближче до співроз-мовника, ніж чоловіки. Психічно врівноважені люди підходять ближче один до одного, тим часом як тривожні намагаються три-матися на віддалі. Зацікавлені один в одному співрозмовники скорочують дистанцію спілкування. Величина дистанції залежить також від щільності населення місцевості, де людина виросла. Більша щільність допускає меншу дистанцію, наприклад, у місті така дистанція менша, ніж у сільській місцевості.
У різних народів прийнятною вважається різна відстань між співрозмовниками. Якщо порівняти європейців, латиноамери-канців і арабів, то найменша відстань в арабів, а найбільша — у європейців. В Європі відстань між партнерами спілкування збільшується з півдня на північ, залежить від різновиду взаємодії і, в середньому, є наступною:
S інтимна дистанція — до 40 см. Характерна для особливо близьких між собою осіб. Зустрічається при інтимних стосунках, у спорті, танцях тощо;
S особиста дистанція — від 40 см до 1 м 50 см. На такій відстані люди спілкуються під час конференцій, на ділових зустрічах тощо;
S суспільна дистанція — від 1 м 50 см до 4 м. Відповідає офіційним контактам та діловим стосункам. Спостерігається у зв'язках між особами з відмінними позиціями і суспільними роля-ми, наприклад, між керівником і підлеглим;
S відкрита дистанція — від 4 до 8 м. Це епізодичні, ситуативні контакти між чужими людьми. Така дистанція не передбачає зво¬ротного зв'язку.
У США інтимна дистанція становить віддаль до 45 см, особис-та — від 45 см до 1,2 м, соціальна — від 1,2 до 3,6 м, громадська — понад 3,6 м.
Правильно обрана дистанція задає тон спілкуванню. Вторгнен-ня «не своєї» людини в ці зони сприймається погано. Результатом такого вторгення можуть бути захисні агресивні реакції, асоціальні дії, зниження рівня самоконтролю, пригнічення.
Психологічно на людину впливає не лише відстань між співроз¬мовниками, але й конфігурація, яку вони утворюють. Коли двоє стоять паралельно один до одного, це означає, що вони не хочуть, щоби до них хтось приєднався. Коли ж їхні плечі утворюють кут,
інші до них приєднуватися можуть. Якщо співрозмовники сидять, то доцільно уникати позиції «прямо напроти».
У ході спілкування кожна людина виробляє свій стиль. Такими стилями може бути:
S «спільна творчість». Спілкування здійснюється на основі діалогу, і партнери знаходяться у паритетному становищі. Це — найпродуктивніший стиль;
 «дружня прихильність». До партнера спілкування став-ляться із повагою, проявляючи щирий інтерес до нього. Цей стиль також можна вважати ефективним;
 «загравання». Один із партнерів спілкування прагне завой-увати в іншого фальшивий, дешевий авторитет. Він викликаний бажанням сподобатися, бути прийнятим іншою людиною;
S «залякування». Цей стиль протилежний попередньому. Один із партнерів спілкування ставиться у залежне становище, що викликає негативну реакцію. Може виникнути у керівника сто-совно підлеглих внаслідок власної невпевненості. Процес спілку-вання відбувається надто формально і офіційно, між партнерами є відчуження;
S «дистанція». Один із партнерів спілкування підкреслює свою відмінність від інших: вікову, соціальну, службову, про-фесійну. Цей стиль провокує авторитарність. Він поширений у пе¬дагогічній діяльності. Деяке дистанціювання між викладачем і студентом (або вчетелем і учнем) необхідні, аби навчальна діяльність не перетворилась у «панібратські» стосунки, однак при надмірному його застосуванні контакти між суб'єктами педа-гогічної діяльності порушуються;
S «менторство »\ Один із партнерів спілкування свідомо чи мимовільно перебирає на себе роль наставника. Його повчально-покровительський тон збільшує розрив між партнерами і викли-кає небажання спілкуватися.
8.5. Ефективне та конфліктне спілкування
Комунікативні навички не успадковують, а набувають. Ефек-тивне спілкування передбачає, що партнери по спілкуванню
1 Ментор - ім'я наставника Тслсмака, сина Одіссея, в поемі Гомера «Одіссея».
однаково сприймають і тлумачать те, що вони повідомляють один одному. Необхідною умовою успішного процесу спілкування є відповідність поведінки людей, що взаємодіють між собою, взаємним очікуванням. Цьому сприяють комунікативні уміння, які виробляються на основі комунікативних здібностей і певних особистісних рис. Такими рисами є комунікабельність, кон-тактність', високий інтерес до інших людей, товариськість, відсутність тривожності і упередженості, адекватний зворотний зв'язок, пластичність поведінки, артистизм, оптимізм, уміння пе-редбачати поведінку інших людей. Ці риси розвиваються на основі спостережливості, симпатії до людей, прийняття їх такими, якими вони є.
Ефективність спілкування буде зростати, якщо людина приваб¬лює співрозмовника поглядом очей (прямим, променистим, твер¬дим і теплим), тембром, голосу (багатим і гнучким за моду¬ляціями), ритмом мовлення (то збудливим, то заспокійливим, але не одноманітним), а також особливими інтелектуальними якостя¬ми (здатністю до імпровізації, ситуативністю мислення, наявністю зворотного спілкування). Для ефективного спілкування необхідно також, щоб людина змогла сконцентруватися на співрозмовни¬кові, продемонструвати своє розуміння, не висловлювала оцінок і не давала порад. Людину слід більше слухати, аніж самому говори¬ти. Володіючи цими якостями, можна справити добре враження на людей і підвищити ефективність спілкування, навіть не маючи привабливої зовнішності. Звичайно, якщо від природи людини не-комунікабельна, їй важче буде сформувати ці риси, але розвинути вміння спілкуватися якоюсь мірою може кожний.
У крайніх випадках виникає конфліктне спілкування. Конфлікт (від лат. conflictus -зіткнення) — це зіткнення ідей, інтересів, потреб, оцінок, рівня прагнень, домагань в окремої особи або в групи осіб.
У процесі сумісної діяльності причиною конфліктів можуть бути: предметно-ділові розбіжності, розбіжності особистісно-прагматичних інтересів, невірне уявлення про наміри і думки людини, помилкова інтерпретація мотивів, помилкова оцінка
 
особливостей людини чи її ставлення тощо. Предметно-ділові розбіжності не спричинюють розрив міжособистісних відносин і не супроводжуються ворожістю. Розбіжності особистісно-прагма-тичних інтересів легко переростають у ворожість і спричинюють міжособистісні конфлікти.
Конфлікти можуть виконувати як деструктивні, так і конструк-тивні функції. Деструктивний вплив конфлікту виявляється у фізичному і психологічному насильстві, появі стресу, гніву, воро-жості, злоби, виникненні ймовірності захворювання (особливо серцево-судинної системи і шлунково-кишкового тракту), висна-женні особистісних ресурсів (матеріальних і духовних), пору-шенні системи міжособистісних взаємин, зниженні продуктив-ності діяльності, порушенні традицій спілкування. Однак конфлікти мають і конструктивний вплив. Вони усувають супереч¬ності, дають змогу глибше оцінити індивідуально-психологічні особливості людей, показують, як нам слід змінювати себе, зніма¬ють емоційне напруження, долають депресію, формують міжосо¬бистісні відносини, в окремих осіб підвищується авторитет, активізують соціальне життя групи, зосереджують увагу на невирішених проблемах, з'ясовують суспільну думку, можуть породити сприятливіші умови роботи і згуртувати групу.
Конфлікти бувають такого виду:
S внутрішньоособистісними — виникають тоді, коли стика-ються рівні за силою, але притилежні за спрямованістю мотиви, потреби, інтереси, цінності тощо. Наприклад, студент, з одного бо¬ку, усвідомлює, що списувати нечесно, але з іншого, потреба отри¬мати високу оцінку надто велика. Одним з проявів внутрішньо-особистісного конфлікту є рольовий конфлікт. Рольові конфлікти виникають через недостатньо чіткий перелік завдань, пов'язаних із соціальною роллю1; внутрішній конфлікт ролей, наприклад, конфлікт між роллю старости групи, який повинен слідкувати за дисципліною в групі, і роллю студента, якого однокурсники намовляють колективно прогуляти «пару»; невідповідність особи¬стості, коли обов'язки, пов'язані з певною роллю, суперечать її
Коптактпість - це кількість, частота й інтенсивність комунікацій у групі.
характеру, наприклад, старостою курсу призначили малоконтакт-ну та тривожну людину;
S міжособистісними — найчастіше виникають у тих випадках, коли виявляється антогонізм позицій як наслідок протилежних цінностей, задач та цілей різних людей в групі. У новостворених групах такі конфлікти виникають частіше, ніж у тих, які мають досвід співпраці. Іноді такі конфлікти виникають між педагогом (вчителем) і студентом (учнем). За даними психологів, 34 % педа¬гогічних конфліктів породжують учителі і 66 % — учні;
S між особою і групою — виявляються як конфронтація між старими членами групи і новим під час його «входження» у групу; коли хтось із членів групи проти волі інших хоче змінити свій ста¬тус, наприклад, стати лідером; між керівником і підлеглими, особ¬ливо у разі зміни керівництва, наприклад, керівник є «чужаком» для групи, стиль нового керівника відрізняється від попереднього, в групі є свій лідер, який претендує на посаду керівника;
S міжгруповими — виникають тоді, коли є суперечності між окремими соціальними групами, кожна з яких має свої цілі і своїми практичними діями перешкоджає успіху іншої групи. Наприклад, конкуренція двох фірм за ринок збуту товару. Такого виду конфлікти виникають і в межах однієї групи, коли вона поділена на ворогуючі підгрупи.
Конфлікти є достатньо частим супроводом педагогічної діяльності. Для педагогічної діяльності характерні наступні типи конфліктів:
S Конфлікти, зумовлені різноманітністю професійних обов'язків педагога. Усвідомлення неможливості однаково добре виконати всі свої обов'язки може в сумлінного педагога спричини¬ти внутрішній конфлікт, який долається шляхом покращення організації праці педагога.
S Конфлікти, породжені різними очікуваннями з боку тих осіб, які впливають на виконання професійних обов'язків педагога, наприклад, директора (або завідувача кафедри), колег по роботі, учнів (або студентів) тощо. Тут виходом із конфлікту є дотриман¬ня педагогічної позиції і висока професійна культура.
S Конфлікти, причина яких у низькому престижі окремих предметів навчальної програми. У такому разі всі дисципліни, які

вивчають, поділяють на основні і другорядні. У даному випадку конфлікт ліквідується у разі демонстрації високої якості роботи педагога.
S Конфлікти, пов'язані з надмірною залежністю діяльності педагога від директивних документів (наприклад, навчальних планів), які залишають мало можливості для педагогічної твор-чості. Послаблення конфлікту залежить від органів управління освітою.
S Конфлікти, що ґрунтуються на суперечності між великим пе¬дагогічним навантаженням і прагненням зробити професійну кар'єру. Оптимально, якщо ця професійна кар'єра спрямована на особисту самореалізацію.
Американські психологи К. Томас та Р. Кіллмен описали п'ять головних стратегій поведінки у конфлікті: суперництво, співробітництво, компроміс, пристосування і уникнення. Супер-ництво, або конкуренція — це нав'язування іншій стороні вигідно-го для себе рішення. Таку стратегію використовують у більше ніж 90 % конфліктів. Співробітництво — пошук прийнятного для обох сторін рішення. Це найприйнятніша стратегія поведінки у конфлікті, однак таким шляхом розв'язують лише 1-2 % конфліктів. Компроміс — це взаємні поступлення у чомусь важли-вому та принциповому для кожної із сторін. Третину конфліктів між підлеглими і керівництвом розв'язують таким шляхом. При-стосування — зниження своїх вимог і прийняття позиції опонента. Так завершується дві третини конфліктів між керівництвом і підлеглими, причому поступаються, зазвичай, підлеглі. Уникнен¬ня — відсутність активних дій у розв'язанні конфлікту.
Послідовними кроками спільного розв'язання конфлікту є: з'ясування конфліктної ситуації, вислуховування пояснень та про-позицій іншої сторони, оцінка пропозицій та вибір найсприят-ливішої, обговорення рішення, неухильне виконання кожним прийнятого рішення. Залагодження конфлікту вимагає перего-ворів, тобто процесу, за допомогою якого конфліктуючі сторони намагаються дійти згоди і виробити стратегію врегулювання конфлікту.
8.6. Особливості спілкування під час екзамену
Для студентів особливе напруження спричинює спілкування з викладачами під час усних екзаменів. Відомо, що успішність такого спілкування, а отже і оцінка за відповідь, значною мірою зале¬жить від того, коли студент йде відповідати, як готується до відповіді і як її починає, скільки і як говорить. Все це в кінцевому результаті впливає на враження, яке студент справляє на виклада-ча, а отже і на отриману оцінку1.
Коли студентові найкраще йти відповідати? У кожного щодо цього є свої міркування і навіть стратегія дій. У багатьох навчальних групах перед іспитом складають список, у якому порядку сту¬денти будуть заходити до екзаменатора, і строго дотримуються цього порядку.
Для студента, який підготувався до іспиту і претендує на високу оцінку, найкраще зайти в аудиторію у першій п'ятірці, а йти відповідати четвертим-п'ятим. У такому разі спрацьовує викла-дацький стереотип — «сильні йдуть першими». Крім того, у сту-дентів буде достатньо часу для підготовки і час на те, щоб зорієнтуватися, який рівень вимог у викладача, які типові додат-кові питання він ставить.
Наприкінці дня екзаменатори здебільшого менш уважні, стомлені, не хочуть слухати довгі відповіді і ставлять менше додаткових запитань. У цей час легше відповідати, якщо є суттєві прогали¬ни в знаннях. Проте слід пам'ятати, що багатогодинне чекання сто¬млює студентів, в результаті чого погіршується пам'ять. Оцінки наприкінці дня, як правило, нижчі. Тому останніми йдуть відповідати ті, кому потрібна трійка. Це дає змогу не лише скори¬статися втомою викладача, а й повідомити екзаменатору додатко¬ву інформацію про себе (наприклад, затяжну хворобу, велику лю¬бов до предмета, погану пам'ять тощо).
Як готуватися до відповіді? Перша думка, яка з'являється в студента після отримання білета, пов'язана з тим, що він усе забув. Починається надмірне хвилювання і навіть паніка. Це типова
1 У цьому параграфі використані матеріали статті: Фадеев М. Ю., Галушко О. О. Не хвилюйтесь — у вас екзамен // Практична психологія та соціальна робота. — 2003. — № 2-3. — С 112-19; - 2004. - № 2. - С. 67-73.
ситуація. У такому разі слід розслабитися, наприклад, заплющити очі, згадати щось приємне, і після того ще раз уважно прочитати запитання. Якщо питання, яке студент знає добре, немає, слід взя-ти чернетку і записувати уривки думок, які виникають у зв'язку з цим питанням. Ці уривки на разі можуть бути мало пов'язані між собою, однак згодом в силу асоціативності пам'яті записи будуть ставати все змістовнішими і змістовнішими. Тоді їх можна спробу¬вати упорядкувати у логічній послідовності.
Під час підготовки до відповіді необхідно зазначати кілька конкретних цифр, деталей, фактів, малювати графіки і схеми. Це сто-сується не лише точних наук, а й гуманітарних. Точність відповіді значно ефектніше впливає на екзаменатора, ніж загальні розмірко-вування з теми відповіді. Особливий ефект справляє графік, нама-льований не заздалегідь, а в процесі відповіді. Так студент демон-струє те, що вільно володіє матеріалом і має високий рівень абст-рактного мислення. Якщо ж визначення, формулу чи схему не вдається ніяк пригадати, варто пропустити їх, але ні у якому разі не писати невірно.
Якщо на підготовку виділено мало часу, складають хоча б короткий план відповіді і записують кілька перших фраз, з яких і починають відповідати. Ніколи не слід виходити відповідати з чи-стим аркушем паперу, навіть якщо студент є супервідмінником. Викладач це розцінює як лінь чи зухвалість.
Якщо студент вже закінчив підготовку, слід відпочити і не на-магатися йти відповідати поза чергою. У цей час треба поспос-терігати, як відповідають інші студенти. Іноді у їхніх відповідях можна почути щось потрібне для себе. Особливо це стосується суспільних дисциплін, бо в них зміст питань сильно пере-гукується.
Дуже важливо добре почати відповідь. Щоб легше було взяти себе в руки на початку відповіді, рекомендується обмежити візу-альний контакт з екзаменатором, але коли студент себе опанує, обов'язково треба подивитися на нього. Якщо руки тремтять, їх слід сховати під стіл.
Завданнями першої фрази відповіді є встановити контакт з ек-заменатором, привернути його увагу, створити відповідну атмо-сферу для відповіді. Здебільшого екзаменатор уважно слухає і
найкраще запам'ятовує саме початок відповіді, найчастніше, через бажання відразу приблизно оцінити рівень знань студента. Крім того, на початку і в кінці відповіді увага екзаменатора найбільш зосереджена. Тому вдалий вступ і яскрава кінцівка — запорука високої оцінки.
Повідомивши номер білета і питання, студенту слід починати з опису подій або явища, а не з їхнього оцінювання. Особливо це стосується питань, з приводу яких є різні погляди. Типовими по-милками на початку відповіді є наступні. По-перше, надмірна са-мовпевненість (не рекомендується починати відповідь словами: «Це дуже просто...» або «У цьому питанні я не згодний із...» тощо). Краще на початку продемонструвати офіційну точку зору, а влас¬ний погляд висловити пізніше. По-друге, надмірна невпевненість (студент починає відповідь з заяв: «Чи можна я почну з другого питання?», «Вибачте, можна мені розпочинати?»). По-третє, надмірна зарозумілість (студент починає відповідь з заяви «Ви, мабуть, про це ще не чули...», зі спірної ідеї або з безапеляційної за¬яви типу «ніколи», «завжди» та ін.). Безпечніше розпочати зі слів «як правило», «здебільшого» та ін. З психологічної точки зору безапеляційність висловлювань сприймається як ознака обмеже¬ності.
На оцінювання знань студента впливає те, скільки і як він гово¬рить. Співвідношення відповіді студента і висловлювань екзаме¬натора має коливатися в межах 75-80 % на 25-20 %. Якщо екзаме-натр говорить мало, студентові важко підтримувати зворотний зв'язок; якщо багато — екзаменатору здаватиметься, що на запи¬тання відповів він. Якщо викладач перебиває, слід припинити відповідь і уважно вислухати його. Якщо ж екзаменатор перебиває надто часто, під час відповіді варто максимально скоротити паузи, говорити швидко, впевнено і достатньо голосно. У кожному кон¬кретному випадку орієнтуються на реакцію екзаменатора: на його нетерпіння або на те, що він чекає на продовження.
Відповідати слід виразно, маючи чітку дикцію. Темп мовлення слід змінювати. Монотонність може зашкодити відповіді. Основні положення можна декілька разів повторити іншими словами. Особливо тоді, коли вже нічого сказати, а екзаменатор явно чекає продовження відповіді. Якщо відповідь студента не вразила ви-
кладача, варто зробити ефективну кінцівку. Це може бути вдала цитата або глибокі висновки. Із суспільних дисциплін вдалою кінцівкою можна вважати здатність показати зв'язок із су¬часністю. Для закінчення відповіді потрібно наперед записати кілька фінальних фраз. Наприклад, «Можна дійти висновку, що...», «Отож, можна стверджувати, що ...».
Під час відповіді ні в якому разі не можна триматися «на рівних» із екзаменатором. Виявляючи повагу до екзаменатора, водночас студент має відчувати власну гідність.
Типи відповідей на іспиті можуть бути наступними:
S Кавалерійська атака. Студент відповідає у дуже швидкому темпі, цим немов демонструючи безмежність своїх знань і повагу до часу екзаменатора. Цей тип відповіді дає змогу «проскочити» заплутану або невивчену частину теми. Він також позбавляє від додаткових запитань.
S Вільний політ. Студент відповідає, не зазираючи в аркуш для відповіді. Темп відповіді помірний. Такий тип відповіді спонукає викладача до діалогу, під час якого слід поводити себе коректно, уважно слухати екзаменатора, не перебивати і бажано не спереча¬тися. Так найкраще складати іспити із суспільних наук.
S Доповідь. Студент читає свої записи, не відриваючи очей від ар¬куша. Навіть якщо відповідь правильна і повна, такий тип не є вигідний, бо не справляє враження. Переважно так відповідають то¬му, що не можуть подолати хвилювання або погано володіють ма¬теріалом. У такому разі хоча б інколи слід дивитися на викладача.
S Квантовий викид. Відповідь поділяють на кілька частин. Кож¬на має охоплювати визначення, твердження, аргументацію, дове¬дення, приклади, факти, висновки, в яких можна повторити основні положення. Між цими частинами слід витримувати невеликі паузи. Цей тип відповіді рекомендується застосовувати, коли запитання передбачає такий поділ, запитання складне, екзаменатор флегма¬тик, педант, любить послідовність або є людиною похилого віку.
S Тет-а-тет. Цей тип застосовують, коли екзамен складають малодосвідченому молодому викладачеві, дещо невпевненому, який має труднощі у професійному плані. З таким викладачем треба дотримуватися статутних меж. Якщо екзаменатор невпевне¬ний у собі і неагресивний (скутий і не дивиться на студента, не ро-
бить зауважень і не ставить додаткових запитань), відповідати слід так, щоб не зачепити самолюбства екзаменатора. Не можна використовувати підтекст, двозначні інтонації і жести. Відповіда-ти слід неголосно, на екзаменатора довго не дивитися, щоб не з'явилось відчуття, що його оцінюють. Якщо ж студента екзаменує малодосвідчений, але агресивний викладач (прискіпливо розгля¬дає студента, втручається у відповідь, ставить несподівані запи¬тання, є дуже активний), найголовніше — не встрявати у супереч¬ку. Під час відповіді слід посилатися на авторитети, називати альтернативні варіанти розв'язку проблеми. Найголовніше — не виявляти агресивної реакції у відповідь.
Найважливіше на кожному екзамені — це кінцевий результат, тобто оцінка. На оцінку впливають знання студента, його по-ведінка, зовнішній вигляд, попередні оцінки, відповідь попереднь-ого студента, рівень знань групи. Знання — це перший і головний чинник. Змістовні і глибокі знання, зазвичай, оцінюють високим балом. Однак, корекцію можуть внести додаткові чинники, зокре-ма, поведінка студента під час екзамену. У такому разі знизити оцінку можуть спроби списати, підказати іншим, відсутність нота¬ток на листку для відповіді, надмірне хвилювання, надмірна не¬впевненість, самовпевненість або зарозумілість студента, його не-тактована поведінка і навіть невміння встановити контакт із екза¬менатором. Нарешті, на оцінку може вплинути зовнішній вигляд студента. Акуратний, охайний одяг студента справляє враження на екзаменатора і додає студентові більшої впевненості. Стежити слід і за мімікою. Якщо студент відповідає холодно і недбало, по¬казуючи, як він не любить предмета, невдовзі у екзаменатора з'яв¬ляється до нього уперджене ставлення.
На оцінку усної відповіді, особливо якщо складають останній іспит, впливають оцінки, одержані студентом на попередніх іспи-тах. У такому разі викладач може «тягнути» додатковими запитан¬нями до оцінки, яку найчастіше отримував студент на попередніх іспитах. Якщо на попередніх іспитах розрив між оцінками дуже великий (наприклад, «5» і «З»), одну з них екзаменатор розглядає як випадкову. Яку саме — це залежить від двох чинників: від відповіді студента і від черговості оцінок. Варіант «З» і «5» кра¬щий, ніж «5» і «З». Це пов'язано з поширеним стереотипом, згідно
з яким перша спроба залежить від випадку, а підсумок свідчить про закономірність. Якщо розрив між першою і другою оцінкою один бал, краще мати варіант «З» і «4» або «4» і «5», ніж варіант «4» і «З» або «5» і «4». Перший варіант свідчить, що ви зібрались із силами, другий, що ви розслабились або лінуєтеся.
В оцінюванні знань студента чимале місце посідає рівень знань попереднього студента. Тут спрацьовує закон контрасту: на фоні посередніх знань ви виглядатимете краще, і навпаки. Звідси вип-ливає наступне правило: якщо попередній студент відповів пога-но, наступний повинен продемонструвати прямо протилежний стиль відповіді. Так, якщо він розтягував речення і слова, то на-ступному слід говорити жваво і у швидкому темпі, варіюючи інто¬націю. Якщо, навпаки, попередник метушився, наступний студент має відповідати спокійно, витримуючи паузи. Якщо ж попередній студент відповідав добре, наступний має підлаштуватися під його стиль відповіді.
Нарешті, на оцінку впливає рівень знань однокурсників, а саме середній рівень знань усієї групи. Це правило починає діяти, коли цей рівень з'ясовується, а саме у другій половині іспиту.
З огляду на ці особливості спілкування студента з викладачем під час іспиту, можна збільшити свій шанс на високу оцінку.

Спілкування — це взаємодія двох або більше людей, спрямована на обмін інформацією пізнавального чи афективно-оцінкового ха¬рактеру. Комунікабельність — це риса особистості, яка вияв¬ляється у здатності до спілкування з іншими людьми.
До структури спілкування належать три компоненти: ко-мунікативний (обмін і передача інформації між людьми), інтерак¬тивний (організація сумісної діяльності людей, побудова спільної стратегії взаємодії) та перцептивний (взаємне сприймання, ро¬зуміння і оцінка партнерів спілкування). Комунікативні бар'єри — це мотиви, які перешкоджають спілкуванню з окремою людиною чи групою людей. Стан дискомфорту і напруження, викликані супе¬речністю між протилежними знаннями в однієї людини, називають когнітивним дисонансом. Соціальна перцепція — це соціальна детермінація процесів сприймання; процес сприймання фізичних і поведінкових характеристик «соціальних об'єктів».
Основними функціями спілкування є інформаційно-комуніка-тивна, регулятивно-комунікативна і афективно-комунікативна, а також функція організації сумісної діяльності, пізнання людини людиною та формування і розвитку міжособистісних взаємин.
Найважливішими механізмами міжособистісного сприймання є ідентифікація -розуміння іншої людини через уподібнення себе їй; соціальна рефлексія — усвідомлення суб'єктом того, як його сприйма¬ють інші люди; стереотипізація — інтерпретація причин поведінки людини через зіставлення зі зразками, що відповідають соціальним стереотипам. Приписування причин поведінки чи прояву осо¬бистіших рис людини різноманітним чинникам (внутрішнім та зовнішнім) з метою їхнього пояснення називають каузальною атри¬буцією. Фундаментальна помилка атрибуції проявляється у тому, що сторонні люди схильні недооцінювати ситуаційні і переоцінювати особистісні впливи на поведінку інших людей. Стереотип — це спро¬щене уявлення про людей, події, процеси, поширені серед широкого ко¬ла осіб. їх розуміють також як якості, що приписують певній соціальній групі чи певній особі. Вони можуть бути вірними і хибними.
Ефектами міжособистісного сприймання є ефект первинності, новизни, ореолу, гомогенності чужої групи. На міжособистісне сприймання впливають також соціальна установки (аттітюд) і ставлення до людини.
Спілкування поділяють на різновиди залежно від контингенту учасників (міжособистісне, особистісно-групове, міжгрупове), спрямованості (соціально орієнтоване, предметно орієнтоване, особистісно орієнтоване), способів реалізації (формальне, нефор¬мальне), тривалості спілкування (короткотривале, довготривале), залученості (безпосереднє, опосередковане), завершеності (завер¬шене, незавершене), домінування того чи іншого виду діяльності (виробниче, спортивне, педагогічне тощо).
За формою вирізняють анонімне та функціонально-рольове спілку¬вання. Спілкування здійснюється за допомогою двох основних засобів: вербального (мова) та невербального (інтонація і тембр голосу, паузи, поза, жести, хода, міміка, пантоміміка, візуальний контакт, міжособистісний простір тощо). У ході спілкування кожна людина виробляє свій стиль: «спільна творчість», «дружня прихильність», «загравання», «залякування», «дистанція», «менторство».
 
Ефективне спілкування передбачає, що партнери у спілкуванні однаково сприймають і тлумачать те, що вони повідомляють один одному. Конфлікт — це зіткнення ідей, інтересів, потреб, оцінок, рівня прагнень, домагань в окремої особи або в групи осіб. Конфлікти можуть виконувати як деструктивні, так і конструк¬тивні функції. Вони бувають такого виду: внутрішньоособистісни-ми, міжособистісними, між особою і групою, міжгруповими. Існує п'ять основних стратегій поведінки у конфлікті: суперництво, співробітництво, компроміс, пристосування та уникнення.
Успішність спілкування між студентом та викладачем під час іспиту, а отже і оцінка за відповідь, значною мірою залежить від того, коли студент йде відповідати, як готується до відповіді і як її починає, скільки і як говорить.
 
9. Соціальна психологія групи
9.1.    Поняття про соціальну групу.
9.2.    Види соціальних груп.
9.3.    Етапи та параметри розвитку малої групи. Фази входження особистості в групу.
9.4.    Феноменологія малих груп.
9.5.    Психологічні феномени у великих групах.
9.6.    Управління групою. Лідерство та керівництво.
9.7.    Ефективність групової діяльності.
9.1. Поняття про соціальну групу
Особистість людини формується у соціальних групах. Група — це соціальна спільнота осіб, об'єднаних за певною ознакою, які взаємодіють між собою і усвідомлюють свою приналежність до неї. Основною психологічною характеристикою групи є наявність почуття «ми», бо саме у ньому закладено потребу віддифе-ренціювати одну соціальну спільноту від іншої.
Слово «група» італійського походження. У XVII ст. у Західній Європі його використовували як технічний термін для позначення декількох симетрично розташованих фігур у живопису чи скульп¬турі. Зі середини XVIII ст. групою почали називати коло реальних людей. У слов'янських мовах цей термін поширився лише зі середи¬ни XIX ст., а в українській мові закріпився у першій половині XX ст.
Групи живуть за своїми психологічними законами, дещо відмінними від законів індивідуальної психології. Насамперед, кожна група у своєму житті керується груповими нормами — за¬гальними правилами поведінки, яких дотримуються члени групи. Ці норми можуть бути зовнішніми і внутрішніми. Зовнішні норми по¬роджені оточуючим суспільством і визначаються культурними традиціями, звичаями, правилами поведінки у даній сфері діяль¬ності, вказівками керівництва тощо. Внутрішні норми — це стан¬дарти, за допомогою яких визначаються переконання, погляди й поведінка членів групи. Вони виникають у конкретній групі для того, щоб упорядкувати її діяльність. Механізми, за допомогою яких група примушує своїх членів виконувати групові норми, нази¬вають груповими санкціями. Наприклад, члени групи можуть
перестати запрошувати особу, яка порушує групові норми, на спільні вечірки. Чим вище становище особи в групі, тим більше їй дозволяється ухилятися від групових норм, проте кожне наступне порушення карається все суворіше.
Перебуваючи у групі, людина займає у ній відповідну позицію — офіційне положення у тій чи іншій підсистемі взаємин. Вона визначається зв'язками даної людини з іншими членами гру¬пи. Від позиції, яку людина займає у групі, залежить ступінь її по¬тенційного впливу на вчинки решти членів групи. Наприклад, у студента може бути позиція старости, голови студентського наукового товариства тощо.
На відміну від позиції статус (від лат. status — становище) — це реальне соціально-психологічне становище, яке посідає індивід серед інших людей. Наприклад, студент у своїй групі має статус лідера. Статус відбиває визнання чи невизнання, повагу чи неповагу, сим¬патію чи антипатію стосовно особи. Упродовж перебування в групі статус людини може змінюватися. Втрата чи зміна позиції і стату¬су завжди пов'язані з достатньо глибокими особистісними пере¬живаннями, особливо при їхній втраті.
Різний соціально-психологічний статус особи в групі відобра¬жає внутрішньогрупову диференціацію, яку вивчають за допомо¬гою соціометрії та референтометрії. Соціометрія (від лат. societas — суспільство; metrio — міряти) — це метод, який дає змогу вияви¬ти соціально-психологічний статус особи в групі і міжособистісні взаємини. Його запровадив американський психолог Дж. Морено. Процедура полягає у тому, що кожному члену групи пропонують відповісти на запитання: «Кого з членів своєї групи ти б обрав (-ла) для ...?». Сфера вибору може стосуватися будь-якої діяль¬ності людини, наприклад, навчання, дозвілля тощо. На основі час¬тоти виборів будується соціограма, яка показує статус кожного з членів групи. Це може бути статус «зірки», «бажаного», «відкину-того» та «ізольованого». «Зірок» обирають найчастіше, бо у даній групі вони користуються популярністю. По суті, у своїй групі во¬ни є лідерами. «Бажані» по частоті вибору стоять на другому місці після «зірок». «Відкинутих» (або неприйнятих) обирають найрід-ше і лише найближчі друзі. Нарешті, «ізольованих» (або аутсай¬дерів) не обирає жоден із членів даної групи, з ними ніхто не бажає
співпрацювати. Тому вони опиняються за межею міжособистісних стосунків. Найчастіша причина такого становища — психологічна несумісність з іншими членами групи.
Варіантом соціометричного дослідження групи є референто-метрія (від лат. refero -доповідаю; metrio — міряти) — метод, за допомогою якого виявляють коло осіб, значущих для суб'єкта з ог¬ляду якостей особистості, поведінки, ціннісних орієнтацій. Спо-чатку члени групи взаємно оцінюють один одного. Результати роз¬кладаються в окремі конверти з позначенням прізвищ того, хто їх надав. Далі кожному дають змогу ознайомитися з оцінками його якостей, які надали 3-4 члени групи. Передбачається, що за таких умов людина прагне ознайомитись з думкою найбільш значущих для неї осіб, тобто тих, які і є референтними для неї у цій групі.
Нормативно ухвалений зразок поведінки, який оточуючі очіку-ють від кожного, хто займає дану соціальну позицію, називають соціальною роллю. Будучи членом суспільства, людина одночасно виконує декілька ролей, наприклад, студентки, сестри, подруги і доньки; або керівника закладу, лікаря, чоловіка і батька тощо. Роль може бути приписана людині від народження (наприклад, роль чо¬ловіка чи жінки), а може набуватися упродовж життя і визначати¬ся офіційною посадою (наприклад, роль голови студентської ради), соціальним статусом (наприклад, роль зірки) або обиратися самим членом групи (наприклад, роль групового блазня). Кожна особа виконує свої ролі по-різному, виходячи з власного індивідуального досвіду. Багатогранність рольових позицій породжує їхню супе¬речність. Це стає причиною рольових конфліктів1. Соціальна роль завжди передбачає соціальну оцінку: суспільство може схвалюва¬ти, але може і не схвалювати деякі соціальні ролі (наприклад, не схвалюється соціальна роль злочинця). У різних соціальних групах це схвалення чи несхвалення може відрізнятися.
9.2. Види соціальних груп
Соціальні групи поділяють залежно від форми існування, спо-собу створення, рівня згуртованості, цінності групових норм та розміру.
1 Детальніше див. § 8.5. «Ефективне та конфліктне спілкування».
За формою існування розрізняють:
S реальні групи, або контактні, які об'єднані на ґрунті реаль-них взаємин. Усі їхні члени взаємодіють один з одним у просторі і часі. Наприклад, навчальна група, сім'я, група друзів;
S умовні групи, які утворені за якоюсь умовною ознакою (на-приклад, професією, віком, віросповіданням) і члени якої не взаємодіють між собою як більш-менш стійке об'єднання. Окремі члени такої умовної групи можуть бути знайомі між собою, але всі вони не взаємодіють як ціле. Вони не обов'язково існують в єдино¬му просторі і часі, але володіють певними спільними психо-логічними особливостями. Наприклад, усі студенти-відмінники одного вузу, молодь Львівщини тощо.
За способом утворення бувають:
S формальні групи, або офіційні, які створюють на підставі на-казу, розпорядження, юридичного акту. Наприклад, студентська академічна група, члени кафедри вищого навчального закладу тощо;
S неформальні групи, або неофіційні, виникають стихійно на підставі спільної мотивації, симпатій тощо. Юридично фіксовано-го статусу вони не мають. Наприклад, товариство філателістів, компанія любителів джазу тощо.
За рівнем згуртованості групи можуть бути:
S дифузні групи, або конгломерат, малозгуртовані, існують короткий час, склад їхніх членів випадковий, домінують най-простіші взаємини за типом симпатій-антипатій. Мета функціону-вання такої групи — однакова діяльність. Наприклад, попутники в купе поїзда, хворі з однієї палати тощо;
S асоціації, або кооперації, мають спільну мету і постійний ос¬новний склад. Вони згуртовані, існують протягом відносно трива¬лого часу, мають відносини як типу симпатій-антипатій, так і ділові, мають розподіл ролей. Проте мотивація їхньої діяльності може не збігатися. Асоціації можуть бути просоціальними, напри-клад, студентський науковий гурток, та асоціальними, наприклад, група хуліганів-правопорушників;
 корпорації є згуртованими групами, які дотримуються асоціальної мети і цінностей. Такі групи працюють лише на себе. Наприклад, мафіозні об'єднання, секти;
•S колектив характеризується особистісно значущим і одночас¬но суспільно цінним змістом групової діяльності. Він має високий рівень згуртованості та домінування збігу мотивації. Його сут¬тєвою ознакою є суспільна важливість мети та завдань, які реалі¬зують його члени. Прикладом можуть слугувати окремі академічні групи вищих навчальних закладів, група митців, які працюють над одним творчим проектом тощо.
Залежно від цінності групових норм вирізняють:
S групи членства — це групи, до яких реально належить індивід, однак норми яких для нього не є суттєвими;
S референтні групи — це реально існуючі або уявні еталонні групи, погляди та норми яких є зразком для особи. Під їхнім впли¬вом формуються життєві цілі та ідеали людини.
За розміром групи поділяють на:
S малі групи — охоплюють від 2-3 до 30-40 осіб. Вони віднос-но стійкі, між членами групи, які поєднані спільними цілями, є міжособистісний контакт. Усі, хто до них належить, знають один одного особисто. У них людина проводить більшу частину свого життя. Кожна людина одночасно належить, як мінімум, до 5-6 ма-лих груп. Прикладом таких груп може бути академічна група сту-дентів, сім'я, релігійна група тощо. Взаємини в малих групах, як правило, жорстко не регламентовані. Проте практично її члени ут¬ворюють первинне коло спілкування, або мікрогрупу, де підставою для спілкування є більш особисті чи ділові стосунки. Склад такої мікрогрупи, як правило, не перевищує 2-7 осіб.
Одним із найважливіших різновидів малої групи є сім'я — соціальна група, що ґрунтується на шлюбі чи кровній спорідненості і здійснює спільну життєдіяльність на основі спільного побуту, ма¬теріальної і морально-психологічної взаємодопомоги. Найваж¬ливішими функціями сім'ї є відтворення — збереження біологічної неперервності роду шляхом народження дітей; соціалізації — передача прийнятих у даному суспільстві стан¬дартів поведінки і традицій; рекреаційна — відновлення сил, відпочинок від праці; релігійна — поєднання з Богом і церквою;
S великі групи — це групи, які складаються з більше, ніж 30-40 осіб, і об'єднані спільною метою. Члени групи особисто не знають один одного. Характер спілкування опосередкований і
здебільшого анонімний. Великі групи можуть бути неорганізова-ними і організованими. Неорганізовані великі групи виникають стихійно й існують відносно короткий період часу. Наприклад, на¬товп під час демонстрації, публіка кінотеатру тощо. Організовані великі групи виникають організовано й існують порівняно довго. Вони можуть скластися у ході історичного розвитку суспільства. Наприклад, соціальні класи, національні групи, політичні партії, релігійні спільноти тощо. У таких групах існують специфічні регу¬лятори соціальної поведінки, насамперед, соціальні норми, звичаї, традиції, ритуали тощо.
9.3. Етапи та параметри розвитку малої групи. Фази входження особистості в групу
Групи є динамічним утворенням. Вони виникають, розвивають¬ся, розпадаються. Мала група проходить три етапи розвитку групової структури:
1.    Група з неорганізованою структурою. На цьому етапі члени групи мало знайомі один з одним, але мають потребу встановити контакт. Вони взаємодіють лише з ділових питань, немає лідера і підгруп.
2.    Група з централізованою неофіційною структурою. З'яв-ляється «ядро» групи, яке складається з 1-3 найавторитетніших осіб, які у майбутньому претендуватимуть на роль лідера. Спос-терігається рух одних членів групи до «ядра», а інших — від нього. Цей процес утвердження лідера супроводжується кризовими яви¬щами, які слід розглядати як неминучий момент. Успішне подо¬лання кризи допомагає розвиткові групи. Підгруп на цьому етапі ще немає.
3.    Група з централізованою структурою і підгрупами. Остаточ¬но утверджується лідер. З'являються підгрупи (2-7 осіб), які можуть виникати або на основі суперництва, або співпраці. У випадку суперництва подальше існування групи під загрозою; у випадку співпраці група інтегрується, і виникає почуття «ми».
На шляху успішного розвитку групи можуть виникнути такі перешкоди, як прагнення до домінування окремих її членів, не-усвідомлення необхідності співпрацювати, нерозуміння мети співпраці, надмірна ротація членів. Поява нових членів більш
оптимальна на завершальній фазі розвитку групи, коли промину-ла криза.
На кожному етапі свого становлення група досягає певного рівня розвитку. Параметрами групового розвитку є групова іден¬тифікація, згуртованість і об'єктивність у покладанні і прийнятті відповідальності.
Групова ідентифікація полягає у тому, що людина, спираю-чись на моральні принципи, ставиться до інших членів групи, як до самої себе, а до себе — як до інших. У такому разі протиставлен¬ня «я» і «вони» заміняється поняттям «ми». Порушенням іден¬тифікації є поведінка, коли в одній і тій самій ситуації до себе і до інших застосовують різні моральні норми.
Згуртованість групи характеризує систему її внутрішньогру-пових зв'язків, показуючи ступінь співпадіння оцінок, установок і позицій групи стосовно об'єктів (осіб, задач, ідей, подій), які для групи є найзначимішими. Крім того, що згуртованість характери-зує однорідність суджень членів групи стосовно певного питання, вона також пов'язана з частотою і міцністю комунікативних зв'язків в групі і взаємною привабливістю (атракцією) її членів. Чим більше членів групи подобаються один одному, тим приваб-ливіша група загалом і тим вища групова згуртованість. На основі згуртованості групи формується її ціннісно-орієнтаційна єдність, яка стосується наближення оцінок у моральній і діловій сферах, у підході до цілей і завдань сумісної діяльності.
Одним із аспектів групової згуртованості є сумісність людей — оптимальне поєднання якостей окремих людей у процесі їхньої взаємодії, що сприяє успішному виконанню сумісної діяльності і вик¬ликає внутрішнє задоволення.
У психології виділяють такі види сумісності:
S функціональна: подібність у швидкості перебігу психічних процесів;
S фізична: схожість фізичних якостей людей (сили, витрива-лості тощо);
S психофізіологічна: подібність особливостей аналізаторних систем і властивостей нервової системи;
S психологічна: спільність психологічних характеристик людей;
S соціально-психологічна: спільність соціальних установок, цінностей, переконань, мети та інтересів.
Необхідною умовою для інтеграції індивіда в групі є функ-ціональна, фізична та психофізіологічна сумісність.
Об'єктивність у покладанні і прийнятті відповідальності за успіх і невдачі у груповій діяльності залежить від рівня розвит¬ку групи. У групі високого рівня розвитку покладання відповідальності на окремих членів групи носить об'єктивний ха-рактер, а індивідуальний внесок кожного, незалежно від успіху чи невдачі сумісної діяльності, оцінюється правильно. У групі низь-кого рівня розвитку привабливих членів групи найчастіше вважа-ють такими, що привели до успіху, у непривабливих — до невдачі у сумісній діяльності; при успішній діяльності досягнення припи¬сує собі кожен з її членів, а при неуспішній — перекладає відповідальність на інших або на об'єктивні обставини.
Якщо індивід стає частиною відносно сталої соціальної спільноти, він проходить три фази входження особистості в гру-пу: адаптацію, індивідуалізацію та інтеграцію.
Фаза адаптації передбачає засвоєння діючих у групі ціннос-тей і норм, зокрема норм спілкування, лексики, стилю одягу, інте-ресів тощо. Тим самим людина пристосовується до інших членів цієї спільноти і стає «такою, як всі». На цій фазі людина нама-гається нічим не виділятися, отже, має тимчасово відмовитися від деяких своїх індивідуальних відмінностей. Якщо людині не вдається подолати труднощі адаптаційного періоду, виникнуть всі підстави для формування конформності, залежності, безініціатив¬ності, несміливості і невпевненості.
Фаза індивідуалізації породжується прагненням індивіда до максимальної персоналізації. Людина мобілізує всі свої внутрішні ресурси для того, щоби продемонструвати свою непо¬вторну індивідуальність, наприклад, сміливість, спортивні досяг¬нення, обізнаність стосовно тих чи інших сфер діяльності тощо. Це є прагнення виділитись, продемонструвати своє «Я». Якщо продемонструвати свої індивідуальні риси людині з тих чи інших причин не вдається, це сприяє формуванню таких особистісних риси, як негативізм, агресивність, підозріливість, завищена само-оцінка.
Фаза інтеграції виявляється у тому, що індивідуальні особли¬вості людини приймаються і схвалюються спільнотою. В резуль¬таті відбувається об'єднання індивіда зі спільнотою, поява упоряд¬кованих взаємин між ним і групою. Якщо ж група не приймає індивідуальних проявів особи, настає дезінтеграція. її наслідком є ізоляція людини в групі і формування в особи егоцентричних рис характеру.
Для дитинства характерним є переважання адаптації над індивідуалізацією, для підлітків — індивідуалізації над адап-тацією, для юності — інтеграції над індивідуалізацією.
9.4. Феноменологія малих груп
Присутність членів групи по-різному впливає на кожного з них. Це відображено у різноманітних феноменах, які встановлені у соціальній психології: соціальної фасилітації, соціальної інгібіції, феномені Рингельмана, соціальних лінощів, зсуву ризику, групо¬вої поляризації, духу групи, групового тиску.
Низка феноменів стосується ефективності групової діяльності. Феномен соціальної фасилітації — це спонукання людини кра¬ще виконувати прості або добре знайомі завдання у присутності інших; соціальної інгібіції — погіршення виконання таких дій у присутності інших. З'ясовано, що присутність інших позитивно впливає на кількісні характеристики діяльності і негативно — на якісні. Згідно з феноменом Рингельмана коефіцієнт корисної дії кожного члена групи залежить від розміру групи і знижується у разі зростання її розміру. Виявлена також зворотня залежність між привабливістю групи для своїх членів і її розміром: чим більша група, тим менша її привабливість для членів групи. Феномен соціальних лінощів: люди докладають менше зусиль у тому ви-падку, коли об'єднують свої зусилля заради спільної мети, ніж у випадку індивідуальної відповідальності. Однак, якщо члени гру¬пи друзі, вони байдикують менше.
Ціла низка феноменів стосується рішень, що приймає мала група. Феномен зсуву ризику: рішення, прийняті групою, є більш ризиковані, ніж індивідуальні рішення. Феномен групової поля¬ризації: після обговорення погляди окремих членів групи зближу¬ються і посилюють середню тенденцію стосовно прийнятого
рішення. Феномен духу групи: очевидно правильне рішення при¬носиться в жертву одностайності групи. Члени групи стають інте¬лектуально нечутливими до інших поглядів, зокрема до опонентів, а будь-яка альтернативна інформація блокується. Найвагомішими чинниками формування цього феномена є дуже висока згурто¬ваність групи, яскраво виражене почуття «ми», ізоляція групи від альтернативного джерела інформації, несхвалення індивідуальних поглядів членів групи. У такому разі група стає жертвою своєї згуртованості. Це часто спричинює помилкові рішення, зокрема у політиці.
Одним із найпоширеніших є феномен групового тиску, або конформізму (від лат. conformis — подібний, відповідний). Він по¬лягає у зміні особою своїх поглядів чи поведінки під реальним чи уяв¬ним тиском групи. Феномен виникає тоді, коли є конфлікт між думкою індивіда і групи і цей конфлікт вирішується на користь групи. Конформізм породжує конформність, зовнішню або внутрішню. При зовнішній конформності індивід лише зовні приймає думку групи: його зовнішні дії відповідають тиску групи, однак внутрішньо людина не згодна. Таку поведінку ще називають поступливою. При внутрішній конформності індивід дійсно під тиском інших засвоює думку більшості.
Перший експеримент, який продемонстрував феномен кон-формізму, провів американський психолог С. Аш (1951). Групі сту¬дентів (7-9 осіб) запропонували порівняти довжину відрізків. Кожному дали дві картки: у праву і ліву руку. На картці у лівій руці був зображений один відрізок; у правій — три, з яких один за довжиною дорівнював відрізкові у лівій картці. Два інших були коротшими і довшими. Досліджувані мали визначити, який з відрізків із правої картки однаковий за довжиною відрізку у лівій.
У першій частині досліду, під час індивідуального виконання, завдання вирішували вірно. У другій частині досліду утворили так звану «підставну групу». Експериментатор заздалегідь домовився зі всіма учасниками, крім одного («наївний суб'єкт»), що вони бу¬дуть відповідати невірно. Опитування розпочалось саме з цієї «підставної групи». Результати відповідей таких «наївних суб'єктів» були різні, однак більше третини (37 %) приймали нав'язаний більшістю погляд, демонструючи небажання відстою-
вати власний погляд за умов, коли це не збігалося з думками інших учасників експерименту. Так було доведено існування конформізму.
Конформізм є виявом певної пасивності і безпорадності стосов¬но групи. Здебільшого людина обирає конформну поведінку для того, щоб не бути відкинутою групою, однак можуть бути й інші причини. Схильність до конформізму залежить від:
S збільшення чисельності групи: збільшення числа членів гру-пи призводить до посилення колективного тиску, однак цей зв'язок не є прямо пропорційний. Так, 3-4 особи «тиснуть» більше, ніж дві, однак подальше зростання розміру групи до 10-15 осіб тиску практично не додає;
S референтності групи: якщо група є еталонною для людини, важко з нею не погодитися;
S складу групи: важко протистояти групі, в якій є видатні люди або ж особи, які є загальновизнаними експертами в певній галузі;
S згуртованості групи: чим більше справ пов'язують членів групи між собою, тим сильнішим буде її тиск;
S одностайності членів групи: наявність у даній групі хоча б не¬значних розбіжностей у поглядах суттєво знижує рівень тиску;
S фаховості людини: коли в галузі, відносно якої здійснюється тиск, особа не відчуває себе спеціалістом, тиск групи буде сильнішим;
S статусу особи: чим нижчий статус у групі має певна особа, тим більша ймовірність, що вона займе конформістську позицію; чим вищий соціальний статус особи, яка зініціювала тиск, тим більший буде тиск;
S рівня самооцінки: чим нижчий рівень самооцінки, тим кон-формніша людина;
S складності проблеми: чим складніша проблема розв'язується групою, тим більший тиск групи;
S зрозумілості завдання: чим незрозуміліше сформульоване за¬вдання, тим відчутніший буде тиск групи;
S способу відповіді: при публічному способі відповіді кон-формність зростає;
S віку: в дітей конформність вища, ніж у дорослих;
S статі: в жінок конформність вища, ніж у чоловіків.
Не слід, однак, вважати, що всі люди за зазначених вище обста¬вин змінюють свої погляди чи поведінку. Якщо людина глибоко переконана у своїй правоті, вона ніколи не стане конформною.
Конформна поведінка відіграє подвійну роль у життєдіяльності людини. З одного боку, якщо правильнішим є погляд групи, вона допомагає відкоригувати погляди людини; однак, з другого, вона заважає утвердженню незалежної поведінки та самостійних поглядів людини. Зв'язок особи з групою буде міцніший і три-валіший, якщо прийняття її норм відбувається на ґрунті внутрішнього схвалення, а не конформізму.
Окрім осіб, які схвалюють норми групи або ставляться до них конформно, існують також люди, готові протидіяти тиску групи, їх називають нонконформістами. Виділяють два основні типи нонконформістів: агресивних та творчих. Агресивні нонкон-формісти противляться майже всім пропозиціям групи. Керують ними комплекси вищості або меншевартості та ворожості. Творчі нонконформісти протистоять тенденціям «зрівнялівки» в групі. Оригінальні пропозиції такої людини можуть становити проблему для керівника групи, який часом неправильно трактує ініціативність творчого нонконформіста як загрозу для власної посади чи становища в групі.
9.5. Психологічні феномени у великих групах
Основними засобами впливу під час спілкування у великих групах є зараження, навіювання, переконання і наслідування.
Зараження виявляється у передачі свого стану або ставлення іншій людині чи групі людей, які несвідомо їх переймають. Напри-клад, релігійний екстаз, спортивний азарт. Зараження передається невербально через певні емоційні стани. В результаті людина підкоряється зразкам поведінки іншої людини. Зараження ефек-тивно діє у неорганізованій спільноті, найчастіше у натовпі, і має дуже велику інтегруючу силу. Засобами впливу є висока енергети¬ка поведінки людини, яка здійснює вплив, її артистизм, поступове зростання інтенсивності дії. Чим вищий рівень розвитку суспільства, тим слабше діють механізми зараження. Отже, у сучасному суспільстві воно відіграє значно меншу роль, ніж на по¬чаткових етапах історії людства.
Зараження ефективно діє у натовпі. Натовп — це тимчасове скупчення великої кількості людей, між якими можливий безпосе¬редній контакт. У натовпі відбувається вторгнення в інтимний простір людини і, як наслідок, виділення адреналіну, від чого лю¬ди стають дратівливими і агресивними, що спричиняє сутички. Одним із перших загальні закономірності поведінки людини у на¬товпі описав французький дослідник Г. Лебон (1895). Натовп спонтанно і ідентично реагує на зовнішні збудники. У ньому домінують емоційно-інстинктивні елементи, а осмислення реаль¬ності і почуття відповідальності зменшується. Емоційний стан од¬них учасників натовпу впливає на інших і таким чином весь час посилюється. Завдяки цьому емоції у масі людей можуть досягти такої напруги, що в них виникає необхідність діяти. Найбільш не¬безпечним є натовп, який сформувався під впливом надсильних негативних емоцій, бо у такому разі людина здатна до актів на¬сильства і жорстокості, які у звичайних умовах їй не характерні.
Перебуваючи під впливом натовпу, людина починає поводити себе інакше, ніж в інших групах. Насамперед, руйнуються або зовсім зникають соціальні ролі і міжособистісні зв'язки, а учасни¬ки знеособлюються, позбавляються характерних для них індивіду¬альних рис. Такий феномен називається деіндивідуалізацією. Ситуаційними причинами деіндивідуалізації є анонімність, висо¬кий рівень емоційного збудження, зосередженість уваги не на власній поведінці, а на тому, що відбувається довкола. Соціально-психологічні стани, які призводять до посилення деіндивіду¬алізації, — це єдність натовпу, понижений рівень самосвідомості і самоконтролю. Наслідками деіндивідуалізації є імпульсивна по¬ведінка людини у натовпі, підвищена чутливість до зовнішніх впливів, нездатність керувати власною поведінкою, зменшений інтерес до оцінок оточуючих людей, нездатність розважливо оцінити і розумно планувати поведінку. Інтелект натовпу значно нижчий, ніж інтелект окремих індивідів, що входять до нього. Крім того, у натовпі зростає потреба наслідування інших, взаємно¬го зараження, навіювання і почуття могутності, а особливо у разі появи лідера. У цьому — небезпечність натовпу.
До найвідоміших методів ліквідації натовпу належать: фізичне насильство через породження страху за власне життя, висміюван-
ня учасників натовпу, спрямування його активності в інше русло за допомогою механізму відвернення уваги або маніпулювання почуттями й напругою.
Особливою ситуацією, у якій вплив зараження дуже сильний, є паніка. Паніка — це емоційний стан, який виникає у масі людей і є наслідком дефіциту або надлишку інформації про якусь небезпеч¬ну або незрозумілу ситуацію. Термін «паніка» походить від імені грецького бога Пана, покровителя пастухів, пасовиськ і стад. Своїм гнівом вім міг викликати безумство стада, і тоді воно з не¬значної причини кидалось у вогонь чи прірву. Сила паніки полягає у тому, що людина, потрапивши «всередину» паніки, не може за¬лишитись осторонь.
Навіювання, або сугестія, — це цілеспрямований, неаргументо-ваний емоційно-вольовий вплив однієї людини на іншу або на групу людей з метою зміни її стану або ставлення до чогось. Він здійснюється у вербальній формі, ґрунтується на некритичному сприйманні повідомлення чи інформації і не потребує доказів чи логіки. Ефективність навіювання залежить від віку людини: діти йому піддаються більше, ніж дорослі. Також більш навіювана є стомлена і фізично ослаблена людина. Засобами впливу є особис¬тий магнетизм, авторитет, впевненість, чіткість мови, використан¬ня оточення, сприятливого для навіювання (наприклад, ритмічні звуки, затемнення приміщення тощо).
Переконання є досягненням згоди людини на основі логічного обґрунтування своїх позицій. Людині, яку переконують, пред'явля¬ють чітко сформульовані аргументи у прийнятному темпі і зро¬зумілими для неї словами. Відкрито визнаються як сильні, так і слабкі аспекти пропозиції. Рішення щодо вірності інформації лю¬дина, яку переконують, приймає самостійно. Тому переконання — це переважно інтелектуальний вплив на людину. Є два способи пе¬реконання: прямий та опосередкований. При прямому на людей впливають сприятливі аргументи; при опосередкованому — випадкові чинники, наприклад, привабливість оратора.
Наслідування — це повторення прикладу, який подає інша людина. Цей засіб впливу відіграє неабияке значення у процесі розвитку людини. Саме в результаті наслідування виникають і закріплюються групові норми і цінності. У дитячому віці насліду-
вання зустрічається дуже часто, у дорослому — у тих випадках, ко¬ли немає можливості застосувати якійсь інший спосіб опанування незнайомою дією.
9.6. Управління групою. Лідерство та керівництво
Управління групою — це свідомий і цілеспрямований процес впливу лідера або керівника на свідомість і поведінку членів гру-пи з метою підвищення організованості та ефективності їхньої спільної діяльності. На управління групою впливають три головні чинники:
S особистість лідера (керівника): його організаційний талант, компетентність, відповідальність, активність тощо;
S характер групи: чисельність, згуртованість, цілі, наміри тощо;
•S зовнішні обставини: умови, у яких відбувається лідерство (керівництво) тощо.
Управління групою здійснює лідер або керівник. Лідер (від англ. leader — ведучий, керівник) — це член групи, за яким вона визнає право приймати рішення у значимих для групи ситуаціях, який відіграє головну роль в організації сумісної діяльності і регуляції взаємовідносин у групі. Наприклад, студент, який організовує вечірку; науковець, який гуртує однодумців для виконання дослідження. Керівник — це особа, яка офіційно призначена для управління групою і організації її діяльності. Наприклад, старо¬ста академгрупи, начальник навчальної частини тощо. Зазначимо характерні ознаки лідера та керівника (див. табл. 1).
Лідер і керівник виконують у групі різні функції. Іноді лідер од¬ночасно є і керівником групи; якщо лідер і керівник — це різні осо¬би, ефективність діяльності групи залежить від того, які взаємовідносини склались між ним і керівником групи.
Існують три основні теоретичні підходи до розуміння поход-ження лідерства: теорія рис, синтетична і ситуаційна. Прихильни¬ки теорії рис лідера (Е. Богардус та ін., 40-ві роки XX ст.) зосеред¬жують увагу на вроджених якостях лідера. Стверджується, що лідери мають бути наділені певними рисами характеру та індивідуальними особливостями. Найчастіше називають наступні якості:   відповідальність,   ініціативність,   комунікабельність,
ентузіазм, впевненість, дружелюбність, уважність, почуття гумору. Лідери є соціально адаптовані, наполегливі, їхній інтелект вище середнього, вони вміють приймати рішення у складній ситуації і зрозуміло висловлювати свої думки, вміють планувати майбутнє, відчувають напрямок змін. Однак, подальші дослідження довели, що не завжди лідерами стають люди, наділені такими особливими ознаками.
Таблиця 1
Характерні ознаки лідера та керівника

Лідер    Керівник
1. Неофіційна особа    1. Офіційна особа
2. Виникає стихійно    2. Виникає контрольовано (призначається або обирається групою)
3. Несе за групу моральну відповідальність    3. Несе за групу юридичну відповідальність
4. Регулює насамперед міжособистісні відносини між членами групи    4. Регулює насамперед офіційні відносини групи як соціальної організації
5. Положення у групі менш стабільне    5. Положення у групі більш стабільне
6. Користується визнанням і авторитетом    6. Не завжди користується визнанням і авторитетом
7. Немає визначеної системи санкцій впливу на членів групи    7. Має визначену систему санкцій впливу на членів групи
Синтетична теорія (Г. Хомманс та ін., 50-ті роки XX ст.) лідер¬ство розглядає як процес організації міжособистісних відносин у групі, а лідера як суб'єкта управління цим процесом. Ним стає особа, яка найбільшою мірою відповідає соціальним очікуванням групи і найбільш послідовно дотримується її норм і цінностей.
Ситуаційна теорія лідерства (Р. Бейлс, Т. Ньюком, А. Хейр, 60-ті роки XX ст.) ґрунтується на тому, що одні й ті ж люди у різних групах можуть займати різне положення і виконувати різні соціальні ролі. Залежно від конкретної ситуації виокремлюються окремі члени групи, які перевершують інших за необхідною у певній ситуації якістю. Людина, яка має цю якість, стає лідером. Отже, лідер краще за інших може актуалізувати у конкретній ситуації притаманні йому якості.
Види лідерів вирізняють залежно від характеру їхньої діяль-ності, спрямованості діяльності, її змісту і стилю.
За характером діяльності може бути:
S універсальний лідер займає позицію лідера під час вико-нання різноманітних видів діяльності, наприклад, і під час на-вчальної діяльності, і в час дозвілля, і у разі надзвичайної ситуації;
S ситуаційний лідер є лідером лише у конкретній ситуації, на¬приклад, у разі надзвичайної ситуації.
Залежно від стрямованості діяльності лідер може бути:
S емоційний — забезпечує регуляцію міжособистісних взає¬мин, наприклад, під час конфлікту;
 інструментальний — є ініціатором у видах діяльності, які ви-магають спеціальних практичних умінь, наприклад, під час ремонту;
S інтелектуальний — є провідним у ситуаціях, які стосуються розумової діяльності, наприклад, під час підготовки до іспиту.
За змістом діяльності лідерів поділяють на:
S лідера-натхненника — це така особа, яка лише подає ідеї, «запалює» групу, наприклад, надихає групу на те, щоб організува¬ти допомогу дітям-інвалідам;
S лідера-виконавця — особа, під неофіційним керівництвом якої робота виконується, наприклад, реально організовує допомо¬гу дітям-інвалідам.
Залежно від стилю, тобто сукупності засобів психологічного впливу, якими користується лідер для здійснення впливу на інших членів групи, лідер може бути1:
S авторитарний — відбувається виразний поділ на лідера і решти членів групи. Такий лідер сам визначає мету і обсяг роботи групи та спосіб її досягнення і лише незначною мірою дає змогу групі долучатися до прийняття рішення. Монополізує більшість одержуваної інформації та право на ініціативу, не виявляє гнуч¬кості. Розпорядження ділові і короткі, заборони з погрозою, емоції до уваги не беруться. Тон спілкування — непривітний. Відбу¬вається систематичний контроль дій членів групи. Для нього іде¬альний член групи — це дисциплінований виконавець. Наслідком такого стилю стає зменшення числа ініціатив і послаблення міжо-собових контактів у групі. Такий стиль обмежує самостійність людей і негативно впливає на розв'язок творчих завдань;
1 Ті ж самі стилі характерні і для керівництва групою.
S демократичний — відсутній радикальний поділ на лідера і керованих. Приймаючи рішення, лідер обов'язково радиться з гру¬пою. Інструкції видаються у формі пропозицій. Тон спілкування — приятельський. Похвала і критика, розпорядження і заборони відбуваються у формі дискусій. Для таких лідерів характерна більша впевненість у собі, оптимізм, емоційна врівноваженість. Увага приділяється не лише діловим, але й особистим взаємовідно¬синам у групі. Демократичний лідер особливо цінує самостійних й ініціативних членів групи, які творчо підходять до роботи;
S ліберальний — для цього стилю характерне недостатнє втручан¬ня в ті справи, які відбуваються в групі. Функції прийняття рішення, по суті, перекладено на групу. Тон спілкування — конвенційний, тоб¬то ґрунтується на угоді між ним і членами групи. Розпоряджень не дає. Співпраця між ним і членами групи слабка, позиція лідера — не-помітна. Такий лідер поводить себе так, ніби він є рядовим членом групи. Це може породжувати конфлікти, апатію, невдоволення з при¬воду відсутності конкретного плану дій, а головне — низької пра¬цездатності групи. Ліберальний лідер фактично не впливає на життя групи, і справи групи йдуть самі собою. В результаті напрям роботи зумовлюється окремими інтересами членів групи;
S непослідовний — характеризується тим, що лідер діє під впли¬вом своїх емоцій. Це дезорганізовує спілкування з членами групи.
Оптимальний стиль управління групою має змінюватися за-лежно від конкретних обставин. При звичних умовах роботи найс¬приятливіша атмосфера для творчості виникає при демократично¬му стилі. Саме такий стиль сприяє постановці і розв'язку найс¬кладніших завдань для групи. Крім того, він найкраще сприй¬мається в групі. Водночас не можна стверджувати, що демократич¬ний стиль є найкращим у всіх випадках життя. Іноді перевагу слід надавати авторитарному (наприклад, при надзвичайній ситуації, яка вимагає високої організованості і дисципліни) або ліберально¬му стилю (наприклад, коли невеличка група з п'яти — семи висо-комотивованих і цілеспрямованих осіб займаються творчою діяльністю). На практиці найкраще є комбінувати різні стилі лідерства.
У переломні періоди історії з'являється ще один вид лідера — харизматичний. Як правило, це є лідери великих груп. Харизма-
тичний лідер (від гр. harisma — божествений дар, благодать) — це лідер, якому його прихильники приписують надзвичайні якості і очікують виконання великої місії. Його вважають пророком, гігантською історичною фігурою, напівбогом. Передбачається повна самовіддача харизматичному лідеру, сліпа віра в нього, бездумне слідування за ним.
9.7. Ефективність групової діяльності
Ефективність групової діяльності залежить від рівня групового розвитку, зокрема від групової ідентифікації, згуртованості та об'єктивності у покладанні і прийнятті відповідальності. Крім то¬го, суттєвими чинниками успішної діяльності групи є її розмір, композиція, стиль лідерства (керівництва), особистісні взає¬мовідносини і психологічний клімат.
Розмір групи має як позитивний, так і негативний вплив на гру¬пову діяльність. Позитивний вплив виявляється у тому, що зі збільшенням розміру групи у ній зростає кількість яскравих індивідуальностей. Це створює кращі умови для всебічного обгово¬рення різноманітних питань сумісної діяльності і прийняття опти¬мальних рішень. Чим більша група, тим легше знайти людину, яка найкраще виконала б ту чи іншу роботу. Така група встигає опра¬цювати більшу кількість інформації за заданий час. Однак, зрос¬тання чисельності групи має і негативний бік. За таких умов може зменшитися її згуртованість, зрости розбіжність у думках і загост¬ритися взаємостосунки. Зростає ймовірність її розпаду на підгру¬пи, що утруднює досягнення єдності у групових рішеннях. Групою великого розміру важче управляти, організовувати взаємодію її членів, зокрема міжособистісні. Зі зростанням чисельності групи середній внесок кожного з її членів у спільну діяльність змен¬шується, знижується також групова згуртованість і привабливість. Американські дослідники довели, що зі зростанням кількості індивідів, які були свідками страждань людини, зменшується ймовірність того, що вони нададуть постраждалому допомогу.
Доведено, що групам із непарною кількістю членів притаман¬ний менший антогонізм порівняно з групами, що мають парну кількість членів. Якщо до двох осіб приєднується третя, це має суттєвіші наслідки, ніж коли до трьох приєднується четвертий або
до чотирьох — п'ятий і т. п. Групи, які складаються з 20-30 осіб, де¬монструють більшу сумісність, ніж групи з 8-11 осіб. Найбільш стійкою є група з 6-7 осіб.
У кінцевому результаті оптимальний розмір малої групи визна¬чається конкретним видом її діяльності і особистим складом її членів. Для групи, яка вирішує творчі чи наукові завдання, чи¬сельність не має перевищувати 5-7 осіб. Зростання кількості членів у такому разі може призвести до того, що судження колег не завжди починають сприймати адекватно.
Композиція, тобто індивідуальний склад групи, на ефек-тивність її діяльності впливає через систему взаємовідносин між членами групи. При однаковому складі група може бути сумісною і несумісною, згуртованою і незгуртованою тощо. Високорозви-нуті групи з неоднорідною композицією, тобто зі значними соціально-психологічними відмінностям між її членами, ефек¬тивніші, ніж однорідні, бо вони краще справляються зі складними проблемами і задачами, більш різноманітно підходять до розв'язку проблем. У слаборозвинутій неоднорідній за композицією групі ускладнюється взаєморозуміння і вироблення групової позиції. Такий склад групи призводить до суперечностей і конфліктів. Такі групи доцільно поділити на підгрупи, які б об'єднували сумісних людей. Однорідні за композицією групи зазвичай більше задово¬лені взаємним спілкуванням і краще розв'язують прості задачі, бо розуміють один одного з півслова.
Ефективність групової діяльності залежить також від того, наскільки стиль лідерства відповідає даній ситуації. У високороз-винених групах більшу ефективність має колегіальний стиль лідер¬ства (керівництва): демократичний, а в деяких ситуаціях — лібе¬ральний. У середньорозвинутих групах найкращий результат дає поєднання авторитарного, демократичного і ліберального стилів. Як тимчасовий стиль під час розв'язання складних завдань в умовах дефіциту часу у таких групах можна використовувати авторитар¬ний стиль. Надто часте і необгрунтоване застосування цього стилю у середньорозвинутих групах знижує настрій людей і погіршує ефективність її діяльності. У слаборозвинутих групах, не готових до самоорганізації і у яких часто виникають конфлікти, найефек-тивнішим є авторитарний стиль з елементами демократичного.
Суттєву роль у груповій діяльності посідають особиєтісні взаємовідносини, які склалися між членами групи. Під час розв'язання групою відносно простих задач, які для членів групи є звичними і не вимагають сумісних зусиль і емоційного напружен¬ня, особистісні взаємовідносини не впливають суттєво на резуль¬тати групової діяльності. Якщо ж від членів групи вимагають скоординованих зусиль, які породжують емоційне напруження, то кращий результат буде досягнуто при більш розвинутих соціаль¬но-психологічних взаєминах.
Ефективність групової діяльності залежить також від психо-логічного клімату, який панує у групі, тобто від групового наст¬рою. Іншими словами, це психологічна атмосфера в групі. Психо¬логічний клімат створюють міжособистісні взаємовідносини, які утворились у групі.
Таким чином, ефективність групової діяльності є результатом взаємодії цілої низки чинників, які в сукупності визначають життєздатність групи.
Група — це соціальна спільнота осіб, об'єднаних за певною озна¬кою, які взаємодіють між собою і усвідомлюють свою прина-лежність до неї. Членів групи характеризують групові норми, санкції, позиції, статус, соціальна роль.
Групові норми — це загальні правила поведінки,    дотриму-
ються члени групи. Групові санкції — це механізми, за допомогою яких група примушує своїх членів виконувати групові норми. По¬зиція — це офіційне положення людини у тій чи іншій підсистемі взаємин. Статус — це реальне соціально-психологічне становище, яке посідає індивід серед інших людей. Соціальна роль — це норма¬тивно ухвалений зразок поведінки, який оточуючі очікують від кожного, хто займає дану соціальну позицію. Внутрішньогрупову диференціацію вивчають за допомогою соціометрії та референте-метри.
Соціальні групи розрізняють залежно від форми існування (ре¬альні та умовні), способу створення (формальні та неформальні), рівня згуртованості (дифузні, асоціації, корпорації та колектив), цінності групових норм (групи членства та референтні групи) і розміру (малі та великі).
Мала група проходить три етапи розвитку групової структу¬ри: група з неорганізованою структурою, група з централізованою неофіційною структурою, група з централізованою структурою і підгрупами. Параметрами групового розвитку є групова іден¬тифікація, згуртованість і об'єктивність у покладанні і прийнятті відповідальності. Одним із аспектів групової згуртованості є сумісність людей — оптимальне поєднання якостей окремих людей у процесі їхньої взаємодії, що сприяє успішному виконанню сумісної діяльності і викликає внутрішнє задоволення. Сумісність може бу¬ти функціональною, фізичною, психофізіологічною, психологічною, соціально-психологічною. Фазами входження особистості в групу є адаптація, індивідуалізація та інтеграція.
Феноменами соціальної психології групи є соціальна фа-силітація, соціальна інгібіція, феномен Рингельмана, соціальних лінощів, зсуву ризику, групової поляризації, духу групи, групового тиску (конформізму). Конформізм полягає у зміні особою своїх по¬глядів чи поведінки під реальним чи уявним тиском групи. Осіб, які готові протидіяти тиску групи, називають нонконформістами.
Основними засобами впливу під час спілкування у великих групах є зараження, навіювання, переконання і наслідування. Зараження ви¬являється у передачі свого стану або ставлення іншій людині чи групі людей, які несвідомо їх переймають. Зараження ефективно діє у на¬товпі — тимчасовому скупченні великої кількості людей, між якими можливий безпосерердній контакт. Особливою ситуацією, у якій вплив зараження дуже сильний, є паніка — емоційний стан, який ви-никає у масі людей і є наслідком дефіциту або надлишку інформації про якусь небезпечну або незрозумілу ситуацію. Навіювання, або сугестія, — це цілеспрямований, неаргументований емоційно-вольо¬вий вплив однієї людини на іншу або на групу людей з метою зміни її стану або ставлення до чогось. Переконання є досягненням згоди лю¬дини на основі логічного обґрунтування своїх позицій. Наслідування — це повторення прикладу, який подає інша людина.
Управління групою — це свідомий і цілеспрямований процес впливу лідера або керівника на свідомість і поведінку членів групи з метою підвищення організованості та ефективності їхньої спільної діяль¬ності. Управління групою здійснює лідер або керівник. Лідер — це член групи, за яким вона визнає право приймати рішення у значимих для
групи ситуаціях, і який відіграє головну роль в організації сумісної діяльності і регуляції взаємовідносин у групі. Керівник — це особа, яка офіційно призначена для управління групою і організації. її діяльності. Існують три основні теоретичні підходи до розуміння походження лідерства: теорія рис, синтетична і ситуаційна.
Види лідерів вирізняють залежно від характеру їхньої діяль-ності (універсальний та ситуаційний), спрямованості діяльності (емоційний, інструментальний та інтелектуальний), її змісту (лідер-натхненник та лідер-виконавець) і стилю (авторитарний, демократичний, ліберальний та непослідовний). Харизматичний лідер — це лідер, якому його прихильники приписують надзвичайні якості і очікують виконання великої місії.
Ефективність групової діяльності залежить від групової іден¬тифікації, згуртованості, об'єктивності у покладанні і прийнятті відповідальності, її розміру, композиції, стилю лідерства (керів¬ництва), особистіших взаємовідносин і психологічного клімату

Словник психологічних термінів
    А    
Абсолютна чутливість — діапазон адекватних відчуттів. Абсолютний поріг чутливості — величина подразника (мінімальна чи
максимальна), яка має критичний характер для відчуттів. Абстрагування — мисленнєва операція відокремлення одних ознак чи властивостей предметів і явищ від інших і/або від самих предметів, яким вони властиві. Абстрактна уява — вид уяви, у якому перевагу мають абстрактні, ви¬щою мірою узагальнені образи. Абстрактне мислення — див. понятійне мислення. Абстрактні поняття — поняття, які відображають ті чи інші власти¬вості об'єктів відокремлено від самих об'єктів. Абстрактно-логічне мислення — див. понятійне мислення. Абулія — різке послаблення сили потреб при аномалії мотивації. Автоагресія — агресія, спрямована на себе.
Автономне мовлення (ситуативне) — мовлення, при якому одне од-нокореневе слово позначає низку предметів; характерне для дітей віком від 1 року до 1 року 3 місяців. Авторитарний лідер — лідер, який сам визначає мету і обсяг роботи групи та спосіб її досягнення і лише деякою мірою дає змогу групі прилучатися до прийняття рішення. Аглютинація (від лат. agglutinatio — склеювання) — прийом створен¬ня образів уяви шляхом поєднання якостей, властивостей, ча¬стин різних об'єктів в єдине ціле. Агресія (від лат. aggredior — нападаю) — деструктивна поведінка
людини з прагненням заподіяти іншому травму. Адаптація (від лат. adapto — пристосовую) — пристосування орга¬нізму до умов середовища. Академічні здібності — здібності до успішного навчання. Акизитивні почуття (від фр. acquisition — придбання) — почуття, які
виникають у зв'язку з інтересом до накопичення. Акомодація (від лат. accomodo — пристосовую) — зміна кривизни кришталика ока залежно від відстані предмета, що діє на нього.
 
Словник психологічних термінів
 
Активна увага — див. довільна увага.
Активна уява — вид уяви, який спонукає людину до діяльності й зна¬ходить реальне втілення у житті.
Активні емоції (стенічні) — емоції, які підвищують активність організму, мобілізують його енергетичні ресурси і захисні механізми.
Акцентуація характеру — крайній варіант норми в результаті підси¬лення окремих рис характеру.
Акцентування — прийом створення образів уяви шляхом нерівно¬мірного перебільшення окремих частин та ознак об'єктів чи явищ.
Альтруїстичні почуття (від лат. alter — інший) — переживання необхідності допомогти іншим людям.
Аналіз — мисленнєва операція роз'єднання предметів чи явищ, виділення окремих їхніх частин, елементів, ознак, властивос¬тей, відношень тощо.
Аналітичний тип сприймання — тип сприймання, для якого характер¬не «схоплення» деталей об'єктів та явищ.
Аналогія — прийом створення образів уяви шляхом вибудовування об¬разів, частково схожих на реально існуючий предмет чи явище.
Анонімне спілкування — спілкування між незнайомими людьми чи людьми, не пов'язаними особистісними стосунками.
Апатія (від гр. apatheia — нечутливість) — емоційний стан, при якому виявляється байдужість, відсутність інтересу до навколишнього.
Апперцепція сприймання (від лат. ad — до; perceptio — сприймання) — особливість сприймання, яка полягає у залежності змісту та спрямованості сприймання від досвіду, інтересів, ставлення до життя, установок та індивідуально-типологічних особливостей особистості.
Архетип (від гр. arche — початок; typos — зразок) — модель поведінки, алгоритм пізнання, який переходить від покоління до поко¬ління.
Асоціативна психологія (асоціанізм) (від лат. associatio — сполучення, з'єднання) — напрям психології, який виник у XVII ст. і який го¬ловним механізмом психічного життя людини вважав асоціації.
Асоціація (від лат. associatio — сполучення, з'єднання) — 1) зв'язки між окремими уявленнями (ідеями), внаслідок яких поява од-
 
ного уявлення (ідеї) спричинює інше; 2) (кооперація) згуртова¬на група, яка існує протягом відносно тривалого часу, має спільну мету і постійний основний склад.
Астенічні емоції — див. пасивні емоції.
Атлетики (від гр. athlon — боротьба, сутичка) — конституційний тип людини, для якого характерна міцна будова тіла, середній або високий зріст, сильно розвинена мускулатура, широкі плечі, вузькі стегна.
Атракція (від лат. attractio — притягування) — симпатія до іншої лю¬дини.
Аттітюд (від фр. attitude — поза) — див. соціальна установка.
Аудіал — людина, в якої у сприйманні інформації переважають слу¬хові образи.
Аутистичне мислення — вид мислення, яке підкоряється афективним потребам людини, допускає логічні суперечності і спотворює реальність.
Аутсайдер (від англ. outsider — сторонній) — людина, ізольована у певній соціальній групі.
Афект (від лат. affectus — настрій, хвилювання, пристрасть) — відносно короткотривалий емоційний стан, який відображає сильні і бурхливі емоції людини.
Афективне мовлення (від лат. affectus — настрій, хвилювання, прист¬расть) — зовнішнє мовлення, яке слугує для вираження емоцій¬них станів людини.
    Б    
Бажання — мотиви поведінки, що характеризуються достатньою усвідомленістю потреб.
Базальні вольові якості — первинні вольові якості людини: енер¬гійність, терплячість, витримка, сміливість.
Безпосереднє спілкування — спілкування, яке передбачає канали зворотного зв'язку, які інформують про ефективність спілку¬вання.
Безпосередня увага — увага, яка регулюється об'єктом, який відпо¬відає інтересам і потребам людини.
Бесіда — усне опитування.
 
Словник психологічних термінів
 
Білінгвізм (від лат. bis — двічі, lingua — мова) — двомовність; одночас¬не засвоєння дитиною у ранньому віці (здебільшого, до 4 років) двох мов.
Бінокулярний стереоефект — об'ємне сприймання навколишніх предметів, яке забезпечується просторовою розбіжністю між зображеннями, які виникають на сітківках обох очей.
Бісоціації — рекомбінація та об'єднання різнорідних, на перший по¬гляд, не пов'язаних між собою образів чи ідей.
Біхевіоризм (психологія поведінки) (від англ. behaviour — пове¬дінка) — напрям психології, який виник на початку XX ст. і який предметом психології вважав поведінку.
В
Велика група — група, яка об'єднана спільною ціллю, складається з більше, ніж 30-40 осіб, і члени якої особисто один одного не знають.
Вербальне мислення — вид мислення, у якому людина оперує мов¬ленням, зокрема внутрішнім.
Вербальне спілкування (від лат. verbum — слово) — мовне спілкування.
Вербальний інтелект — інтелект, у якому домінує мовлення.
Верхній абсолютний поріг чутливості — максимальна сила подразника, яка, діючи на аналізатор, викликає адекватне відчуття.
Верхня абсолютна чутливість — здатність відчувати дуже сильні подразники як адекватні.
Вестибулярні відчуття (від лат. vestibulum — вхід) — див. статичні відчуття.
Взаємодія відчуттів — зміна чутливості одних аналізаторів під впли¬вом інших.
Взаємодія навичок — утворення нової навички, яка спирається на вже набуті, заважаючи цьому утворенню або покращуючи його.
Вибірковість сприймання — особливість сприймання, яка полягає у наданні переваги одним предметам та явищам порівняно з іншими.
Видові поняття — поняття з меншим обсягом по відношенню до по¬нять з більшим обсягом.
 
Витіснення — механізм психічного захисту, який полягає у забуванні неприємних для нас подій, думок, переживань.
Вищі емоції — суто людські переживання, спричинені соціальними чинниками.
Відраза — емоції, які спричиняють об'єкти, дії, думки, почуття, кон¬такт з якими викликає суперечність з ідеологічними, моральни¬ми чи естетичними принципами людини.
Відтворення — процес пам'яті, в результаті якого відбувається акту¬алізація збереженого матеріалу.
Відтворююча уява — див. репродуктивна уява.
Відтворююче мислення — див. репродуктивне мислення.
Відчуття — пізнавальний психічний процес відображення окремих властивостей та якостей предметів і явищ навколишньої дійс¬ності та внутрішніх станів організму, який виникає внаслідок безпосереднього впливу подразників на органи чуття в даний момент.
Візуал — людина, в якої у сприйманні інформації переважають зорові образи.
Вісцеротонік (від лат. viscera — нутрощі) — тип темпераменту, для якого характерна привітність і легкість у спілкуванні, комуніка¬бельність, емоційна рівність і терпимість до інших.
Власне відтворення — мимовільне або довільне відтворення ма-теріалу, що запам'ятався.
Внутрішнє мовлення — вид беззвучної мовленнєвої діяльності людини.
Внутрішньоособистісний конфлікт — зіткнення рівних за силою, але притилежних за спрямованістю мотивів, потреб, інтересів, цінностей тощо.
Внутрішня (інтернальна) локалізація контролю — схильність люди¬ни пояснювати причини своїх дій та вчинків внутрішніми чин¬никам.
Внутрішня конформність — засвоєння індивідом під тиском інших думки більшості.
Внутрішня увага — увага, зосереджена на образах об'єктів та явищ зовнішнього світу.
Вольова дія — дія, скерована на досягнення свідомо поставленої мети, яку спонукають конкуруючі мотиви, і яка пов'язана з пе¬решкодами, для подолання яких необхідно прикласти зусилля.
 
Словник психологічних термінів
 
Вольове зусилля — стан емоційного напруження, який мобілізує внутрішні ресурси людини (пам'ять, мислення, уяву тощо) і створює допоміжні мотиви до дії.
Вольові якості особистості — відносно стійкі, незалежні від конкрет¬ної ситуації риси особистості, що засвідчують рівень свідомої саморегуляції поведінки.
Воля — психічна діяльність людини, яка виявляється у її здатності діяти щодо свідомо поставленої мети, долаючи при цьому внутрішні і зовнішні перешкоди.
Впізнавання — відтворення інформації в умовах повторного її сприй¬мання.
Вправи — багаторазове виконання певних дій з метою їхнього засвоєння, яке ґрунтується на розумінні і свідомому контролі.
Врівноваженість нервової системи — баланс між збудженням і галь¬муванням нервових процесів.
Вторинна увага — див. довільна увага.
    Г    
Галоефект — див. ефект ореолу.
Галузь психології — певна ділянка психологічної науки, яка зай-мається вивченням властивих лише їй теоретичних та практич¬них питань.
Гаптичний образ — образ, який утворюється в результаті дотикових сприймань.
Гедонічні почуття (від гр. hedone — насолода) — почуття, пов'язані з задоволенням потреби у тілесному і душевному комфорті.
Генезисний метод (від лат. genesis — походження, породження) — інтерпретаційний метод, який розкриває «вертикальні» зв'язки між фазами чи рівнями розвитку психіки, встановленими у дослідженні.
Геніальність — вищий ступінь творчих проявів, які мають важливе значення для життя суспільства.
Гештальтпсихологія (ґештальтизм) (від нім. Gesta.lt — образ, конфігурація) — напрям психології, який виник на початку XX ст. і який предметом психології вважав цілісні структури психіки.

 
Гіперболізація — прийом створення образів уяви шляхом значного рівномірного перебільшення всіх частин образів об'єктів чи явищ або збільшення кількості частин предмета.
Гіпертимія — постійний веселий, бадьорий, піднесений настрій.
Глоричні почуття (від лат. gloria — слава) — почуття, пов'язані з по¬требою у самоствердженні, славі.
Гнів — переживання сильного обурення.
Гностичні почуття (інтелектуальні) (від лат. gnosis — знання) — по¬чуття, які виникають і виявляються у пізнавальній діяльності людини.
Гострота зору — мінімальна відстань між двома точками, при якій людина бачить ці точки як роздільні.
Гра — вид непродуктивної умовної діяльності, спрямований на відтворення та засвоєння суспільного досвіду.
Група — соціальна спільнота осіб, об'єднаних за певною ознакою, які взаємодіють між собою і усвідомлюють свою приналежність до неї.
Група членства — група, до якої реально належить індивід, однак нор¬ми якої для нього не є суттєвими.
Групова ідентифікація — параметр групового розвитку, який полягає у тому, що людина, спираючись на моральні принципи, ставить¬ся до інших членів групи, як до самої себе, а до себе — як до інших.
Групова увага — увага декількох осіб даної групи на сумісному за¬вданні.
Групові норми — загальні правила поведінки, яких дотримуються члени групи.
Групові санкції — механізми, за допомогою яких група примушує своїх членів виконувати групові норми.
Гуманістична психологія (від лат. humanus — людяний, людський) — напрям психології, який виник у 60-х роках XX ст.; предметом свого дослідження проголосив унікальну та неповторну особистість людини у цілісності її психічних явищ.
    д    
Дедукція (від лат. deductio — виведення) — умовиводи від загального до конкретного.

Словник психологічних термінів
 
 
Деіндивідуалізація — знеособлення людини (наприклад, під впливом натовпу).
Демократичний лідер — лідер, який, приймаючи рішення, обов'язко¬во радиться з групою.
Депресія (від лат. depressio — пригнічення, придушення) — почуття пригніченості, песимізму, занепаду духовних сил.
Дивергентне мислення — мислення, в результаті якого ведеться пошук кількох розв'язків та відповідей; може відступати від законів логіки.
Дискурсивне мислення — вид мислення, який характеризується послідовністю зв'язаних логічних міркувань, у якому кожна наступна думка зумовлена попередньою.
Диспластик (від гр. dys — погано, plastos — сформований) — консти¬туційний тип людини, для якого характерна неправильна і дис¬пропорційна будова тіла.
Диспозиція (від лат. dispositio — розташування, розміщення) — 1) психологічні чинники, які суб'єктивно визначають поведінку людини; 2) наперед визначений план поведінки, спосіб дій лю¬дини; 3) здатність, нахил, установка людини.
Дистантні відчуття — відчуття, які виникають унаслідок дії подраз¬ника на рецептори з певної відстані.
Дистрес — повна дезорганізація діяльності, втрата самоконтролю.
Диференційна чутливість — здатність людини розрізняти ледь помітні відмінності між подразниками.
Диференційний поріг (поріг розрізнення) — мінімальна різниця між двома подразниками однієї модальності, яка викликає ледве помітну відмінність відчуттів.
Дифузна група (конгломерат) — малозгуртована група, яка існує короткий час, має випадковий склад членів і функціонує на підставі однакової діяльності.
Діалогічне мовлення (від гр. dialogos — розмова, бесіда) — безпосе¬реднє мовленнєве спілкування двох або більше осіб.
Дія — відносно завершений елемент діяльності, спрямований на досягнення певної проміжної мети.
Діяльність — внутрішня (психічна) і зовнішня (фізична) активність людини, яку регулює усвідомлена мета.
Довготривала пам'ять — пам'ять, яка характеризується необмеженим часом зберігання інформації і необмеженим обсягом.
 
Довготривале спілкування — регулярне спілкування стосовно стра¬тегічних завдань.
Довільна пам'ять (навмисна) — вид пам'яті, коли людина ставить пе¬ред собою мету щось запам'ятати, застосовує для цього спеціальні засоби і прикладає вольові зусилля.
Довільна увага (вторинна, активна) — вид уваги, коли людина ставить перед собою мету бути уважною і прикладає для цього вольові зусилля.
Довільна уява — вид уяви, коли людина ставить перед собою мету щось уявити і прикладає для цього вольові зусилля.
Довільне сприймання (навмисне) — вид сприймання, коли людина ставить перед собою мету щось сприйняти і прикладає для цього вольові зусилля.
Довільні дії — дії, які спрямовані на досягнення усвідомленої мети і виходять з усвідомлених мотивів.
Доповнення — прийом створення образів уяви, коли образ одного, об'єкта береться за основу, до якої приєднуються елементи, взяті з образів інших об'єктів.
Дріб Вебера (закон Вебера, константа Вебера) — відношення між приростом подразника, який ледь помітно відрізняється від його початкової величини, і цією початковою величиною.
Дружба — складне моральне почуття, яке виражається у сталому по¬зитивному індивідуально-вибірковому ставленні до іншої лю¬дини, заснованому на взаємній прихильності, повній довірі, спільності інтересів, постійній готовності у будь-який момент прийти на допомогу один одному.
    Е    
Его (від лат. ego — я) — структурний компонент особистості, який відповідає за прийняття рішень.
Егоїзм (від лат. ego — я) — ціннісна орієнтація людини, яка характе¬ризується переважанням особистих інтересів над інтересами інших людей чи спільноти.
Егоцентризм (від лат. ego — я, centrum — центр круга) — нездатність людини зрозуміти погляд, відмінний від власного.
Егоцентричне мовлення (від лат. ego — я, centrum — центр круга) — монологічне ні до кого не звернуте мовлення вголос.
 
Словник психологічних термінів
 
 
Ейдетизм (від гр. eidos — образ, зовнішній вигляд) — відтворення у деталях образів предметів, які у даний момент на зоровий аналізатор не впливають.
Ейдетична пам'ять — див. ейдетизм.
Ейфорія — настрій, який характеризується безтурботністю та добро¬душністю і водночас байдужим ставлення до серйозного боку життя.
Екоїчна пам'ять — сенсорна копія акустичної інформації на перифе¬ричних частинах аналізаторів.
Експресивність — властивість індивіда, яка виявляється у здатності виражати назовні свої переживання.
Екстаз — стан захоплення й замилування, що поєднується зі ско-ваністю рухів.
Екстеріоризація — процес переходу від внутрішньої розумової до зовнішньої предметної дії.
Екстернальна локалізація контролю — див. зовнішня локалізація контролю.
Екстероцептивні відчуття (від лат. exterior — зовнішній) — відчуття, які виникають унаслідок дії подразника, який знаходиться у зовнішньому середовищі, а рецептори розміщені назовні орга¬нізму.
Екстраверсія (від лат. extra — зовні, versio — звертати, видозмінюва¬ти) — спрямованість особистості на довкілля й інших людей.
Емоції (від. лат. emoveo — хвилюю, збуджую) — відносно прості та ко¬роткотривалі душевні переживання, які характеризують ситуа¬тивне ставлення людини до навколишнього світу і до самої себе.
Емоційна збудливість — готовність людини емоційно реагувати на значимі для неї подразники.
Емоційна лабільність — властивість індивіда, яка виявляється у нестійкості емоцій.
Емоційна пам'ять — пам'ять на переживання.
Емоційна ригідність — властивість індивіда, яка виявляється у стабільності та в'язкості емоцій, надмірній фіксації на значимих для нього подіях, об'єктах, образах, невдачах.
Емоційна стійкість — властивість індивіда, яка виявляється у відсут¬ності реакції на емоціогенну ситуацію, здатності завдяки вольо¬вим зусиллям придушувати емоційні реакції.
 
Емоційна уява — вид уяви, у якому характер образів регулюється по¬чуттями людини.
Емоційна чутливість — властивість індивіда, яка виявляється у лег¬кості, швидкості і гнучкості емоційного реагування на соціальні події, на особливості інших людей.
Емоційне вигорання — емоційний стан людини, яка інтенсивно і тісно спілкується з іншими в емоційно насиченій атмосфері при виконанні професійних обов'язків.
Емоційний інтелект — здібності людини до розпізнавання власних емоцій, опанування емоціями та розуміння емоцій інших людей.
Емоційний лідер — лідер, який забезпечує регуляцію міжосо-бистісних взаємин.
Емоційний стан — психологічна характеристика особистості, що відображає її порівняно тривалі душевні переживання.
Емоційний тон відчуттів — емоційне забарвлення відчуттів та сприймань.
Емпатія (від гр. empatheia — співпереживання) — здатність людини увійти в емоційний стан іншої людини, співпереживаючи і співчуваючи їй.
Емпіричний метод — метод збору первинних даних про психічні яви¬ща людини.
Ерос — інстинкт життя.
Естетичні почуття — почуття, пов'язані з переживанням краси, вишу¬каності, насолоди звуками чи краєвидами, поетичного суму.
Ефект гомогенності чужої групи — члени чужої групи видаються нам більш подібними один на одного, ніж члени своєї групи.
Ефект краю — початок та кінець запам'ятованого матеріалу збері¬гається краще, ніж середина.
Ефект новизни — нова інформація, отримана про знайому людину, починає змінювати нашу думку про неї.
Ефект ореолу (галоефект) — людина частіше приписує позитивні якості тим особам, які їй подобаються, а негативні тим, які не подобаються.
Ефект первинності — перше враження, отримане при сприйманні лю¬дини людиною, є найсильнішим.
Ефект соціальної інгібіції — погіршення продуктивності діяльності, її швидкості та якості у присутності сторонніх осіб, як реальних, так і уявних.
 
Словник психологічних термінів
 
 
Ефект соціальної фасилітації — покращення розумової діяльності
індивіда у присутності групи. Ефективне спілкування — спілкування, яке передбачає, що партнери
однаково сприймають і тлумачать те, що вони повідомляють
один одному.
    3    
Забування — процес пам'яті, при якому втрачається чіткість закріпле¬ного в пам'яті матеріалу, зменшується його обсяг, погіршується якість, виникають помилки при відтворенні або взагалі відтво¬рення стає неможливими і, нарешті, неможливе впізнавання.
Завершене спілкування — спілкування, яке передбачає повне вичер¬пання змісту теми з погляду обох сторін спілкування.
Загальні поняття — поняття, які відображають істотні властивості цілих класів предметів та явищ.
Загальні судження — судження, які стосуються всіх об'єктів чи явищ даної групи.
Задатки — спадкові анатомо-фізіологічні особливості, які є основою для розвитку здібностей.
Закон Вебера — див. дріб Вебера.
Заміщення — механізм психічного захисту, який полягає у перене¬сенні дій з недоступного об'єкта на доступний.
Запам'ятовування — процес пам'яті, у результаті якого відбувається закріплення нового шляхом зв'язування з набутим раніше.
Заперечення — механізм психічного захисту, який полягає у тому, що людина відмовляється визнавати, що відбулась неприємна або конфліктна ситуація.
Заперечні судження — судження, у яких заперечується наявність певних ознак і відношень в об'єктах.
Зараження — засіб впливу у великих групах, який виявляється у пе¬редачі свого стану або ставлення іншій людині чи групі людей, які несвідомо їх переймають.
Збереження — тривале затримання в пам'яті матеріалу.
Звичка — непродуктивна, негнучка або нерозумна діяльність, що не має свідомої мети.
Згадування — відтворення індивідом подій свого життєвого шляху.

 
Згуртованість групи — параметр групового розвитку, який характе¬ризує однорідність суджень членів групи стосовно певного пи¬тання, частоту і міцність комунікативних зв'язків у групі і взаємну привабливість її членів.
Здивування — емоційний відгук на обставини, які виникають раптово.
Здібності — індивідуально-типологічні особливості особистості, які зумовлюють успішне виконання певного різновиду діяль-ності.
Знання — сукупність відомостей людини про щось, її здатність орієн¬туватися у системі соціальних відносин і діяти відповідно до обставин.
Зовнішнє мовлення — аудіальне чи візуальне мовне спілкування між людьми.
Зовнішня (екстернальна) локалізація контролю — схильність люди¬ни приписувати причини своїх дій та поведінки зовнішнім чинникам.
Зовнішня конформність — індивід зовні приймає думку групи і його зовнішні дії відповідають тиску групи, однак внутрішньо люди¬на не згодна.
Зовнішня увага (сенсорна, перцептивна) — увага, зосереджена на об'єктах та явищах зовнішнього світу.
Зорові ілюзії (від лат. illusion помилка — оманливе уявлення) — хиб¬не сприймання простору.
І
Ід (від лат. id — воно) — найстаріша вроджена базова структура особистості, яка надає нашій поведінці енергію.
Ідентифікація — 1) уподібнення, утотожнення себе з кимось; 2) меха¬нізм психічного захисту, який полягає у приписуванні собі позитивних рис інших людей.
Ідентифікація (від лат. identicus — тотожний) — уподібнення себе іншій людині.
Ідеографічне письмо (від гр. idea — образ, поняття, гр. grafe — пишу, зображую) — вид писемного мовлення, коли знаки позначають ціле слово чи поняття.

Словник психологічних термінів
 
Ізоляція — механізм психічного захисту, який полягає у блокуванні неприємних спогадів, переживань, недопуску їх до повного усвідомлення.
Іконічна пам'ять — сенсорна копія візуальної інформації на перифе¬ричних частинах аналізаторів.
Іксотимік — тип темпераменту, для якого характерна слабка вразли¬вість, зосередження на дрібницях, стриманість у жестикуляції.
Імпульсивні дії — спонтанні, раптові, недостатньо усвідомлені дії, які безпосередньо підпорядковані потребам і емоціям людини.
Індивід (від лат. individuum — неподільне) — людина як представник виду Homo Sapiens.
Індивідуальна увага — увага окремої конкретної особи.
Індивідуальне несвідоме — конфлікти й спогади, які людина колись усвідомлювала, однак тепер вони пригнічені чи забуті.
Індивідуальний стиль діяльності — стійкі, узагальнені особливості виконання діяльності конкретною особою.
Індивідуальність (від лат. individuum — неподільне) — сукупність не¬повторно своєрідних рис та особливостей людини, що відрізняє її від інших людей.
Індукція (від лат. inductio — наведення, збудження) — умовиводи від конкретного до загального.
Індукція навичок — див. позитивне перенесення навичок.
Інертність нервової системи — невправність, млявість, низька рух¬ливість нервових процесів.
Інсайт (осяяння) (від англ. insight — проникнення у суть) — раптове розуміння проблеми.
Інстинктивні дії — пристосувальні генетично фіксовані несвідомі дії, зумовлені спадковістю.
Інструментальний лідер — лідер, який є ініціатором у видах діяль¬ності, які вимагають спеціальних практичних вмінь.
Інструментальні цінності — переконання людини у тому, що у будь-якій ситуації перевагу слід надавати певному способу дій або властивості особистості.
Інтелектуальна увага — увага, пов'язана зі зосередженістю та спрямо¬ваністю мисленнєвих процесів.
Інтелектуальна уява — уява, у якій провідну роль відіграють пізна¬вальні процеси.

 
Інтелектуальний лідер — лідер, який є провідним у ситуаціях, які сто¬суються розумової діяльності.
Інтелектуальні здібності (від лат. intellectus — розуміння, пізнання) — загальні здібності до пізнання і розв'язання проблем, які визна¬чають успішність будь-якої діяльності і складають основу інших здібностей.
Інтелектуальні почуття — див. гностичні почуття.
Інтерактивний компонент спілкування (від лат. interaction — взаємодія) — побудова спільної стратегії взаємодії між партне¬рами спілкування.
Інтерв'ю (від англ. interview — бесіда, зустріч) — варіант бесіди, яка має чітко визначену мету, проводиться за стандартизованих умов та містить наперед заданий чіткий перелік запитань.
Інтерес (від лат. interest — важливий, значущий) — 1) емоційно забарвлене позитивне ставлення до навколишнього; 2) спрямо¬ваність людини на певний об'єкт чи діяльність.
Інтеріоризація — процес переходу від зовнішньої предметної дії до внутрішньої розумової.
Інтермодальні відчуття — відчуття, які виникають унаслідок взає¬модії кількох відчуттів.
Інтерналізація — процес перетворення засвоєних норм і правил по¬ведінки у власні ціннісні орієнтації людини.
Інтернальна локалізація контролю — див. внутрішня локалізація контролю.
Інтероцептивні відчуття (від лат. intra — всередині) — відчуття, які виникають унаслідок дії, подразника, який знаходиться у середині організму, а рецептори розміщені на внутрішніх органах.
Інтерпретаційний метод — метод пояснення даних теоретичного та емпіричного дослідження.
Інтерференція (від лат. inter — поміж, ferentis — той, що несе) — взаємодія двох чи більше процесів, при якій одна інформація змішується з іншою.
Інтерференція навичок — див. негативне перенесення навичок.
Інтроверсія (від лат. intra — всередині, versio — звертати, видозміню¬вати) — спрямованість особистості на себе, свої переживання і думки.

 
Словник психологічних термінів
 
 
Інтуїтивне мислення — мислення, яке характеризується швидкістю перебігу, відсутністю чітко виражених етапів і недостатньою усвідомленістю.
Істинні судження — судження, які адекватно відображають зв'язки і відношення, що існують в об'єктивній дійсності.
к
Категорія — поняття, що має найширший обсяг і відображає найзагальніші властивості, зв'язки і відношення предметів та явищ.
Каузальна атрибуція (від лат. causa — причина, attributio — припису¬вання) — приписування причин поведінки чи прояву особис¬тіших рис людини різноманітним чинникам (внутрішнім та зовнішнім) з метою їхнього пояснення.
Керівник — особа, яка офіційно призначена для управління групою і організації її діяльності.
Кінестетик — людина, в якої у сприйманні інформації переважають гаптичні образи у їхньому поєднанні з нюхом і деякими іншими чуттєвими враженнями.
Кінестетичні відчуття (від гр. kinezis — рух, ajstezis — відчуття) — відчуття положення та руху частин тіла.
Класифікація — мисленнєва операція групування об'єктів чи явищ за певними ознаками: родовими, видовими, формальними тощо.
Когнітивна психологія (від англ. cognition — пізнання) — напрям психології, який виник у 60-х роках XX ст. і який вивчав пізна¬вальні процеси особистості.
Когнітивний дисонанс — стан дискомфорту і напруження, викликаний суперечністю між протилежними знаннями в однієї людини.
Колектив — група, яка характеризується особистісно значущим і одночасно суспільно цінним змістом групової діяльності, має високий рівень згуртованості та домінування збігу мотивації.
Колективна увага — зосередження всіх осіб групи на одному спільно¬му завданні.
Колективне несвідоме — найглибший шар психіки людини, сховище латентних слідів пам'яті людства і людиноподібних пращурів.

 
Коливання уваги — властивість уваги, яка виявляється у ми-мовільному періодичному то послабленні, то підсиленні уваги до конкретного об'єкта чи діяльності.
Комбінування — прийом створення образів уяви шляхом перероб¬лення уявлень двох або низки об'єктів.
Компроміс — стратегія поведінки у конфлікті, яка полягає у взаємно¬му поступленні у чомусь важливому та принциповому для кож¬ної із сторін.
Комунікативний компонент спілкування (від лат. соттипісо — спілкуюсь з кимось) — обмін і передача інформації між людьми.
Комунікативні бар'єри — мотиви, які перешкоджають спілкуванню з окремою людиною чи групою людей.
Комунікативні почуття — почуття, які з'являються на підставі потре¬би у спілкуванні.
Конвергентне мислення — строго логічне мислення, спрямоване на пошук одного певного розв'язку.
Конвергенція (від лат. converge — сходжусь, наближаюсь) — зведення зорових осей обох очей на одному предметі.
Конгломерат — див. дифузна група.
Конкретизація — мисленнєва операція вираження в наочнішій, точнішій, конкретнішій формі якогось поняття чи явища.
Конкретна уява — вид уяви, у якому домінують конкретні образи.
Конкретні поняття — поняття, які відображають певні предмети, яви¬ща чи їхні класи за їхніми суттєвими ознаками, зв'язками і відношеннями.
Конкретно-дійове мислення — див. практично-дійове мислення.
Конкуренція — див. суперництво.
Консолідація (від лат. consolido — зміцнюю) — зміцнення слідів пам'яті.
Константа Вебера — див. дріб Вебера.
Константність сприймання (від лат. constans — незмінний) — особ¬ливість сприймання, яка полягає у відносній сталості властиво¬стей предметів, які сприймають, у разі зміни умов сприймання.
Контактна група — див. реальна група.
Контактні відчуття — відчуття, які виникають унаслідок безпосеред¬нього контакту подразника з рецептором.
Контраст відчуттів — зміна інтенсивності і якості відчуттів під впли¬вом попереднього або супутнього подразника.
 
Словник психологічних термінів
 
 
Конфлікт (від лат. conflictus — зіткнення) — зіткнення ідей, інтересів, потреб, оцінок, рівня прагнень, домагань в окремої особи або в групи осіб.
Конформізм (від лат. conformis — подібний, відповідний) — зміна особою своїх поглядів чи поведінки під реальним чи уявним ти¬ском групи.
Конформіст — людина, не здатна протидіяти тиску групи.
Концентрація уваги — властивість уваги, яка характеризує ступінь зосередженості свідомості на певних об'єктах.
Кооперація — див. асоціація.
Короткотривала пам'ять — пам'ять, яка характеризується обмеже¬ним часом зберігання інформації і обмеженим обсягом.
Короткотривале спілкування — ситуативне спілкування, яке обме¬жується розв'язанням конктерного завдання.
Корпорація — згуртована група, яка дотримується асоціальної мети і цінностей.
Кохання — інтенсивне, напружене, відносно стійке почуття однієї людини до іншої, пов'язане з фізіологічним потягом і глибокою духовною прихильністю до іншої людини.
Креативність — див. творчі здібності.
Кристалізований інтелект — інтелект, який починає діяти під час роз¬в'язання задач, що вимагають уже сформованих навичок та ми¬нулого досвіду.
Критичні періоди — найменш сприятливі періоди психічного розвит¬ку людини, коли знижується темп просування, з'являються конфлікти з оточенням, людина стає «важкою».
Л
Лабільність нервової системи — швидкість виникнення і перебігу процесів збудження і гальмування.
Лептосоматик (від гр. leptos — слабкий, soma — тіло) — консти-туційний тип людини, для якого характерний високий зріст, слабка мускулатура, вузькі плечі, витягнуте обличчя, довгі худі ноги.
Ліберальний лідер — лідер, який функції прийняття рішення пере¬кладає на групу.
 
Лідер (від англ. leader — ведучий, керівник) — член групи, за яким група визнає право приймати рішення у значимих для неї ситуаціях і який відіграє головну роль в організації сумісної діяльності і регуляції взаємовідносин у групі.
Лідер-виконавець — лідер, під неофіційним керівництвом якого ро¬боту виконують.
Лідер-натхненник — лідер, який лише подає ідеї, «запалює» групу.
Літературні здібності — різновид мистецьких здібностей, які виявля¬ються у здібності до поезії та прози.
Літерно-звукове письмо — вид писемного мовлення, коли знаки алфавіту позначають окремі звуки або звукові зв'язки усного мовлення.
Літота — прийом створення образів уяви шляхом рівномірного змен¬шення об'єктів чи явищ.
Логічна пам'ять — усвідомлене запам'ятовування матеріалу.
Логічне мислення — див. понятійне мислення.
Локус контролю (від лат. locus — місцезнаходження, франц. controle — перевірка) — приписування комусь чи чомусь відпо¬відальності за результати своїх дій.
Любов — стійка, самовіддана, свідома прихильність людини до когось чи до чогось.
М
Мала група — відносно стійка група, яка поєднана спільними цілями, складається від 2 — 3 до ЗО — 40 осіб і між членами якої вста¬новлений міжособистісний контакт.
Марення — образи пасивної уяви, викликані навмисно, і не пов'язані з зусиллям волі, яка б скеровувала їхнє втілення у життя.
Меланхолік (від гр. melaina chole — чорна жовч) — тип темпераменту, який характеризується слабкістю, неврівноваженістю, інерт¬ністю.
Метод вікових зрізів — див. метод поперечних зрізів.
Метод експерименту (від лат. experimentum — проба, досвід) — емпіричний метод, суть якого полягає у тому, що дослідник сам викликає явище, яке вивчають.
Метод емпатичного слухання (від гр. empatheia — співпереживан¬ня) — метод, побудований на так званому «емоційному розу-
 
Словник психологічних термінів
 
 
мінні» проблем клієнта і на здатності психолога співпережива¬ти йому, поставивши себе на його місце.
Метод зрізів — див. метод поперечних зрізів.
Метод ідентифікації (від лат. identifico — ототожнювати) — метод, спрямований на логічне розуміння психологічних проблем клієнта; побудований на здатності психолога подумки постави¬ти себе на місце клієнта, уподібнити себе до нього і діяти з погляду цієї позиції.
Метод інтерпретації внутрішнього світу — метод, спрямований на ро¬зуміння психічних явищ людини; побудований на використанні суб'єктом власного психологічного досвіду.
Метод опрацювання даних — метод, за допомогою якого опрацьову¬ються первинні дані.
Метод поздовжніх зрізів (лонгітюдний) (від англ. longitudinal — поз¬довжній) — порівняльний метод, за яким порівнюються дані в одних і тих самих групах досліджуваних на різних стадіях їхнього індивідуального розвитку протягом тривалого часу.
Метод поперечних зрізів (зрізів, вікових зрізів) — порівняльний метод, за яким порівнюються дані, отримані за певним параме¬тром в один і той самий проміжок часу в різних групах досліджуваних.
Метод психології — спосіб наукового пізнання людської психіки.
Механізми психічного захисту — регулятивна система, яка функ¬ціонує на рівні несвідомого для збереження самоповаги, усунення психологічного дискомфорту і переживань, що загро¬жують Я-образу.
Механічна пам'ять — запам'ятовування матеріалу без його осмислення.
Мимовільна пам'ять (ненавмисна) — вид пам'яті, коли людина не ставить перед собою мети щось запам'ятати, не застосовує для цього спеціальних засобів і не прикладає вольових зусиль.
Мимовільна увага (первинна, пасивна) — вид уваги, коли людина не ставить перед собою мети бути уважною і не прикладає для цьо¬го вольових зусиль.
Мимовільна уява — вид уяви, коли людина не ставить перед собою мети щось уявити і не прикладає для цього вольових зусиль.
Мимовільне сприймання (ненавмисне) — вид сприймання, коли людина не ставить перед собою мети щось сприйняти і не прикладає для цього вольових зусиль.
 
Мимовільні дії — дії, для яких характерна відсутність мети і усвідо¬млених мотивів.
Мислення — пізнавальний психічний процес опосередкованого та уза¬гальненого пізнання людиною предметів та явищ об'єктивної дійсності в їхніх істотних властивостях, зв'язках і відношеннях.
Мислительний тип сприймання — тип сприймання, для якого харак¬терне домінування другої сигнальної системи — слова.
Мистецькі здібності — художні, літературні та музичні здібності.
Міжгрупове спілкування — спілкування між двома чи більше група¬ми людей.
Міжгруповий конфлікт — суперечність між окремими соціальними групами, кожна з яких має свої цілі і своїми практичними діями перешкоджає успіху іншої групи.
Міжособистісне спілкування — спілкування між окремими особами.
Міжособистісний конфлікт — конфлікт через антогонізм позицій як наслідок протилежних цінностей, задач та цілей різних людей у групі.
Мінливий інтелект — інтелект, пов'язаний з отриманням нових знань та пристосуванням до нових ситуацій.
Мнемічний процес (від гр. тпето — пам'ять) — процес пам'яті.
Мова — система словесних знаків.
Мовлення — психічний процес спілкування між людьми за допомо¬гою мови.
Монокулярний паралакс руху — якщо об'єкти переміщаються відносно спостерігача або спостерігач відносно об'єктів, то ближчі і дальші точки переміщаються у різних напрямках: ближчі у протилежному щодо спостерігача, а дальші у тому ж, що і спостерігач.
Монокулярний стереоефект — об'ємне сприймання навколишніх предметів, яке забезпечується кінетичним ефектом глибини: якщо тіньові двомірні фігури обертати з певною швидкістю, вони починають сприйматися як об'ємні.
Монологічне мовлення (від гр. monos — один, єдиний) — тривале, не¬перервне, зв'язне викладання системи думок однією особою іншим.
Мономодальні відчуття — відчуття, які виникають унаслідок дії одного адекватного подразника.
 
 
Словник психологічних термінів
 
 
Моральні почуття — почуття, які людина переживає, виражаючи своє ставлення до моральних чи аморальних вчинків.
Мотивація (від лат. moveo — штовхаю, рухаю) — система мотивів, яка визначає конкретні форми діяльності або поведінки людини.
Мотиви (від лат. moveo — штовхаю, рухаю) — спонукання до діяль¬ності, пов'язані із задоволенням певних потреб.
Моторні здібності — здібності, які виявляються у тонкій та точній моториці, добрій координації рухів та високому рівні розвитку рухових навичок.
Мрія — вид уяви, який знаходить свій вияв у створенні образів бажа¬ного майбутнього.
Музичні здібності — різновид мистецьких здібностей, які виявляють¬ся у здібності до створення та виконання музичних творів.
н
Навички — вдосконалені шляхом багаторазового вправляння компо¬ненти вмінь, що виявляються в автоматизованому виконанні дій.
Навіювання (сугестія) — засіб впливу у великих групах, який вияв¬ляється у цілеспрямованому, неаргументованому емоційно-во¬льовому впливу однієї людини на іншу або на групу людей з ме¬тою зміни її стану .або ставлення до чогось.
Навмисна пам'ять — див. довільна пам'ять.
Навмисне сприймання — див. довільне сприймання.
Навчання — цілеспрямований вид діяльності, здійснюваний педаго¬гом як організатором педагогічного процесу.
Наочно-дійове мислення — див. практично-дійове мислення.
Наочно-образне мислення (образне) — мислення, у якому людина оперує образами сприймання.
Наслідування — засіб впливу у великих групах, який полягає у по¬вторенні прикладу, який подає інша людина.
Настрій — загальний відносно стійкий емоційний стан людини, що характеризує її життєвий тонус упродовж певного часу.
Натовп — тимчасове скупчення великої кількості людей, між якими можливий безпосередній контакт.
Натхнення — стан піднесеності творчого потенціалу людини.
 
Наукова уява — вид уяви, який виявляється під час планування на¬укового дослідження. Національний характер — сукупність соціально-психологічних рис, що властиві національній спільноті на певному етапі її роз¬витку. Невербальне мислення — мислення, у якому людина оперує образами. Невербальне спілкування — спілкування, яке здійснюється за допо¬могою символічної поведінки: інтонації та тембру голосу, паузи, пози, жестів, ходи, міміки, пантоміміки, візуального контакту, міжособистісного простору тощо. Невербальний інтелект — інтелект, у якому домінують образи. Невизначений характер — характер, у якому домінуючі риси відсутні
або виражені дуже слабо. Негативне мислення — мислення, для якого характерна схильність до
негативних думок і емоцій. Негативне перенесення навичок (інтерференція навичок) — утво¬рення нової навички за умови, коли раніше вироблена навичка заважає утворенню нової. Негативні емоції — неприємні переживання людини. Незавершене спілкування — спілкування, яке передбачає продов¬ження теми спілкування, яке припинене з об'єктивних чи суб'єктивних причин. Ненавмисна пам'ять — див. мимовільна пам'ять. Ненавмисне сприймання — див. мимовільне сприймання. Неорганізована велика група — група, яка виникає стихійно та
існуює відносно короткий період часу. Неофіційна група — див. неформальна група. Непослідовний лідер — лідер, який діє під впливом своїх емоцій. Непросторова уява — вид уяви, для якого характерне вибудовування
образів, які не мають чітких просторових характеристик. Несвідоме — сукупність психічних процесів, станів та дій, зумовле¬них явищами дійсності, які не піддаються контролю з боку свідомості і вплив яких людина не здатна зафіксувати. Неспецифічні відчуття — відчуття, які виникають унаслідок дії не¬адекватного подразника. Неформальна група (неофіційна) — група, яка виникає стихійно на підставі спільної мотивації, симпатій тощо.

Словник психологічних термінів
 
Неформальне спілкування — спілкування, зумовлене особистісними стосунками, які виникли між партнерами.
Нижній абсолютним поріг чутливості — мінімальна сила подразника, яка, діючи на аналізатор, викликає ледве помітне відчуття.
Нижня абсолютна чутливість — здатність вперше відчувати ледь помітні подразники.
Нижчі емоції — примітивні переживання, пов'язані з інстинктивни¬ми потягами.
Нонконформіст — людина, готова протидіяти тиску групи.
    О    
Об'єкт психології — 1) психіка як те, що пізнають; 2) людина як те, кого пізнають.
Об'єктивний тип сприймання — тип сприймання, для якого властива точність, безпристрасність та нейтральність під час сприймання навколишнього.
Обдарованість — інтегральний прояв здібностей, що забезпечує мож¬ливість досягнення вищих порівняно з іншими людьми резуль¬татів діяльності.
Образна пам'ять — запам'ятовування уявлень конкретних предметів, явищ та їхніх властивостей.
Образне мислення — див. наочно-образне мислення.
Обсяг уваги — властивість уваги, яка характеризує кількість об'єктів чи явищ, які одночасно охоплені нашою увагою.
Одиничні поняття — поняття, які відображають істотні властивості одиничних об'єктів.
Оперативна пам'ять — пам'ять, яка забезпечує безпосереднє здійснення людиною актуальних дій і операцій.
Операція — спосіб реалізації дії.
Опитування — метод, спрямований на отримання інформації про різноманітні факти психічного життя зі слів опитаних.
Опосередкована увага — увага, яка регулюється змістом і значенням сприйнятого.
Опосередковане спілкування — спілкування, яке передбачає вклю¬чення проміжної ланки (технічних засобів чи сторонньої особи).
 
Організаційний метод — метод, який визначає спосіб здійснення пси¬хологічного досліду на етапі його підготовки та проведення. Організована велика група — група, яка виникає організовано й існує
порівняно довго. Осмисленість сприймання — особливість сприймання, яка полягає в
усвідомленні відображених предметів та явищ. Основний психофізичний закон Вебера-Фехнера — див. основний
психофізичний закон Фехнера. Основний психофізичний закон Стівенса — сила відчуттів про¬порційна степені сили подразника. Основний психофізичний закон Фехнера (Вебера-Фехнера) — си¬ла відчуттів пропорційна логарифму силі подразника. Особистісно орієнтоване спілкування — спілкування, спрямоване на
встановлення міжособистісних стосунків. Особистісно-групове спілкування — спілкування між конкретною
особою і групою. Особистість — соціалізований індивід, який свої якості набуває у соціокультурному середовищі у процесі сумісної діяльності та спілкування з іншими людьми. Осяяння — див. інсайт. Офіційна група — див. формальна група.
п
Пам'ять — пізнавальний психічний процес закріплення, збереження та відтворення людиною її минулого досвіду.
Паніка — емоційний стан, який виникає у масі людей і є наслідком дефіциту або надлишку інформації про якусь небезпечну або незрозумілу ситуацію.
Пасивна увага — див. мимовільна увага.
Пасивна уява — вид уяви, який не спонукає людину до діяльності й не знаходить реального втілення у житті.
Пасивні емоції (астенічні) — емоції, які знижують активність люди¬ни, розслабляючи її волю.
Педагогічне спілкування — взаємодія викладача і студентів (вчителя та учнів), змістом якого є обмін інформацією, здійснення навчально-виховного впливу та досягнення взаєморозуміння.
 
Словник психологічних термінів
 
 
Первинна увага — див. мимовільна увага.
Переключення уваги — властивість уваги, яка виявляється у навмис¬ному перенесенні уваги з одного об'єкта на інший.
Переконання — засіб впливу у великих групах, який полягає у досяг¬ненні згоди людини на основі логічного обґрунтування своїх позицій.
Переконання — система стійких принципів особистості.
Перенесення — прийом створення образів уяви, коли новий образ створюється в результаті перенесення ознак одних об'єктів на інші, яким ці ознаки не властиві.
Перцептивна увага (від лат. perceptio — сприймання, пізнавання) — див. зовнішня увага.
Перцептивний компонент спілкування (від лат. perceptio — сприймання, пізнавання) — взаємне сприймання, розуміння і оцінка партнерів спілкування.
Писемне мовлення — мовлення, яке сприймається візуально.
Підсвідоме — психічні процеси, стани та дії, які ми не усвідомлюємо лише в якийсь певний момент, хоча вони здатні помітно впли¬нути на зміст свідомості.
Пікніки (від гр. pyknos — товстий, повний) — конституційний тип лю¬дини, для якого характерна повнота, малий або середній зріст, широкі груди, великий живіт, кругла голова і коротка шия.
Піктографічне письмо (від лат. pictus — розмальований, гр. grafe — пишу, зображую) — вид писемного мовлення, коли ціле повідо¬млення, подія чи явище передається за допомогою знака-малюнка.
Післядовільна увага (похідна первинна) — вид уваги, для якого характерне зниження вольових зусиль при збереженні мети бу¬ти уважним.
Пластичність — гнучкість і легкість, з якою людина пристосовується до нових умов.
Поведінка — система взаємопов'язаних несвідомих та свідомих (фізич¬них і психічних) дій людини, у яких виявляється суспільна природа людини і які спрямовано на досягнення певної цілі.
Позитивне мислення — мислення, при якому людина свідомо контро¬лює свої думки, не дозволяючи укорінюватися негативним думкам та емоціям.
 
Позитивне перенесення навичок (індукція навичок) — утворення
нової навички, коли одна навичка сприяє формуванню іншої. Позитивні емоції — приємні переживання людини. Позиція — офіційне положення індивіда у тій чи іншій підсистемі
взаємин. Понятійне мислення (абстрактне, абстрактно-логічне, словесно-ло¬гічне, логічне) — мислення, у якому людина оперує поняттями. Поняття — форма мисленного відображення одиничного та особли¬вого у предметах та явищах, яке водночас є загальним. Поодинокі судження — судження, у яких висловлюється думка
відносно одного об'єкта чи явища. Порівняння — мисленнєва операція встановлення схожих та відмін¬них ознак і властивостей предметів чи явищ. Поріг розрізнення — див. диференційний поріг. Потреби — переживання людиною необхідності у чомусь, що стає
джерелом її активності. Потяги — 1) енергія, яка активізує поведінку людини; 2) неусвідо-
млені мотиви діяльності людини. Похідна первинна увага — див. післядовільна увага. Почуття — складні та довготривалі душевні переживання, які харак¬теризують стале і узагальнене ставлення людини до навколиш¬нього світу і до себе. Почуття гумору — почуття, яке виникає при поєднанні комічного зі
симпатією і доброзичливістю. Почуття комічного — переживання невідповідності між формою і
змістом у діях і вчинках людей. Прагнення — сильне бажання, хотіння. Практична (прикладна) галузь психології — галузь, орієнтована на
розв'язання конкретних психологічних проблем. Практичне мислення — мислення, у результаті якого відбувається
аналіз життєвих ситуацій, конкретних випадків. Практичні здібності — здібності успішно виконувати практичну діяльність. Практичні почуття — почуття, які визначаються успішністю чи не¬успішністю діяльності. Практично-дійове мислення (наочно-дійове, конкретно-дійове) — мислення, яке спирається на практичні дії з реальними об'єкта¬ми або їхніми зображеннями.

Словник психологічних термінів
 
 
Праця — суспільно організована діяльність людини, спрямована на перетворення і освоєння довкілля, в результаті якої створюють¬ся матеріальні і духовні блага.
Предмет психології — 1) пояснення фактів, закономірностей і механізмів виникнення, вияву та розвитку психіки людини; 2) розуміння неповторної людської індивідуальності.
Предметні дії — дії, які виконуються у зовнішньому плані.
Предметність сприймання — особливість сприймання, яка полягає у: 1) об'єктивації, тобто віднесенні даних, отриманих із зовніш¬нього світу, до цього світу; 2) сприйманні людиною не лише комплексу ознак, а й оцінці цього комплексу як певного пред¬мета.
Предметно орієнтоване спілкування — спілкування, спрямоване на сумісну діяльність.
Презирство — переживання цінності і значимості власного Я на тлі нехтування Я іншої людини.
Пригадування — довільне відтворення, що вимагає від людини актив¬них вольових зусиль.
Прийняття рішення — остаточний вибір поставленої мети, який по¬требує докладання вольових зусиль.
Природна увага — вроджена вибіркова увага на подразники у вигляді орієнтувального рефлексу.
Пристосування — стратегія поведінки у конфлікті, яка полягає у зни¬женні своїх вимог і прийнятті позиції опонента.
Пристрасть — стійкий, глибокий і тривалий емоційний стан людини, пов'язаний зі стійким прагненням до певного об'єкта.
Проактивна інтерференція (від лат. pro — перед) — погіршення за¬пам'ятовування і відтворення матеріалу під впливом діяль¬ності, яка передує заучуванню.
Проблемна ситуація — конфлікт між тим, що дано суб'єкту, і тим, що він повинен досягти.
Провина — інтенсивне і болісне переживання власної неправоти пе¬ред іншою людиною чи людьми або самим собою.
Провідний вид діяльності — діяльність, у якій формуються якісні но¬воутворення особистості у конкретний період життя.
Продуктивне мислення — мислення, у якому створюються знання, які загалом є вже відомі, проте для конкретної людини є новими.

 
Проекція — механізм психічного захисту, який полягає у припису¬ванні власних соціально небажаних почуттів, бажань, прагнень
іншим. Пропріоцептивні відчуття (від лат. proprius — власний) — відчуття, які виникають унаслідок дії подразника, який йде від суглобно-м'язового апарату, а рецептори знаходяться у м'язах та суг¬лобах. Прості емоції — емоції, які спричинює безпосередня дія на організм тих чи інших об'єктів, пов'язаних із задоволенням невідклад¬них потреб. Прості судження — судження, у яких відображений лише один
зв'язок чи відношення між предметами і явищами. Просторова уява — вид уяви, для якого характерне вибудовування
образів, які мають чіткі просторові характеристики. Процеси пам'яті — закономірна зміна послідовних явищ пам'яті: за-пам'ятовування, збереження, відтворення та забування. Психіка (від гр. psyche — душа) — форма активного відображення суб'єктом об'єктивної реальності, яка виникає у процесі взаємодії людини із зовнішнім світом. Психічна властивість — це стала психічна якість, що формується під
впливом біосоціальних чинників. Психічна особливість — специфічний, неповторний прояв психічно¬го явища. Психічний процес — форма (пізнавальна, емоційна або вольова) єди¬ного, цілісного відображення індивідом об'єктивної дійсності та свого внутрішнього світу. v'-Психічний стан — психологічна характеристика, що відображує тривалі душевні переживання людини. Психоаналіз — напрям глибинної психології, який склався на¬прикінці XIX — на початку XX ст.; предметом вивчення були несвідомі психічні явища, з яких основну роль надавали сексу¬альним та агресивним інстинктивним потягам. Психокорекція (від гр. psyche — душа, лат. correctio — виправлен¬ня) — вивчення якостей психіки людини з метою їхнього виправлення. Психологічна консультація — надання клієнтові рекомендацій щодо конкретних дій, зміни поведінки, стосунків тощо.

Словник психологічних термінів
 
 
Психологічне консультування — надання людині психологічної допомоги в опануванні різного роду особистісних та міжосо-бистісних труднощів у процесі спеціально організованої взаємодії.
Психологічний клімат групи — психологічна атмосфера у групі, груповий настрій.
Психологія (від гр. psyche — душа, logos — наука, вчення, слово) — на¬ука про пояснення фактів, закономірностей і механізмів виник¬нення, прояву та розвитку психіки людини; розуміння непо¬вторної людської індивідуальності.
Психологія вчинку — напрям психології, який виник у 70-х роках XX ст. в Україні; його прихильники вважають психологію на¬укою про вчинок.
Психотерапія (від гр. psyche — душа, гр. therapeia — догляд, лікуван¬ня) — система психічних (вербальних та невербальних) впливів на психіку людини з метою лікування або сприяння зміні став¬лення до соціального оточення чи власної особистості.
Психотренінг (від гр. psyche — душа, англ. training — виховувати, привчати) — система вправ, спрямована на психічну адаптацію людини до навколишнього середовища та до інших людей.
Пугнічні почуття (від лат. pugna — боротьба) — мобілізаційні почуття.
    Р    
Радість — переживання великого душевного задоволення.
Раціоналізація — механізм психічного захисту, який полягає у логічному поясненні людиною таких вчинків і бажань, які засу¬джує суспільство.
Реактивність — сила мимовільної емоційної реакції на зовнішні і внутрішні подразники.
Реактивне утворення — механізм психічного захисту, який полягає у тому, що людина демонструє дії, протилежні її справжнім пере¬живанням.
Реалістична уява — вид уяви, у якій відображається об'єктивна дійсність.
Реалістичне мислення — вид мислення, яке підкоряється законам логіки.

Реальна група (контактна) — група, яка об'єднана на ґрунті реальних
взаємин і члени якої взаємодіють один з одним у просторі і часі.
Ревнощі — підозріле ставлення людини до об'єкта обожнювання, яке
пов'язане з нестерпними сумнівами у його вірності або знанням
про невірність.
Регресія — механізм психічного захисту, який полягає у поверненні
людини до більш ранніх форм поведінки. Резонансне спілкування — різновид міжособистісного спілкування,
коли партнери спілкування мають схожі ціннісні орієнтації. Реконструювання — прийом створення образів уяви шляхом відтво¬рення цілого об'єкта за його елементами. Релігійні почуття — почуття, які в людини виникають під час спілку¬вання з Богом, під час молитви, відвідування церкви, участі в Літургії, релігійних процесіях. Ремінісценція (від лат. reminiscentia — згадування) — відтерміноване
згадування того, що було тимчасово забуте. Репродуктивна уява (відтворююча) — вид уяви, для якого характер¬не створення нових образів предметів чи явищ на підставі опису, креслення, карти, схеми, графічного чи музичного зобра¬ження, моделі тощо. Репродуктивне мислення (відтворююче) — мислення, коли в мину¬лому досвіді суб'єкта є вже готові засоби розв'язання поставле¬ної задачі. Репродуктивно-образне мислення — мислення, у якому людина опе¬рує образами пам'яті чи уяви. Ретроактивна інтерференція (від лат. retro — назад) — погіршення запам'ятовування і відтворення матеріалу під впливом діяль¬ності, яка відбувається після заучування. Референтна група — реально існуюча або уявна еталонна група, по¬гляди та норми якої є зразком для особи. Референтометрія (від лат. refero — доповідаю, metrio — міряти) — метод, який дає змогу виявити коло осіб, значущих для суб'єкта з огляду якостей особистості, поведінки, ціннісних орієнтацій. Рефлекторні дії — дії у відповідь на подразник, зумовлені діяльністю
центральної нервової системи. Ригідність — нечутливість до змін, які відбуваються у довкіллі. Родові поняття — поняття з більшим обсягом по відношенню до понять з меншим обсягом.
Розподіл уваги — властивість уваги, яка характеризує здатність вод¬ночас приділяти увагу декільком об'єктам чи явищам.
Розсіяність уваги — властивість уваги, яка характеризує нездатність людини зосередитись на певному виді діяльності протягом три¬валого часу.
Розумові дії — дії, які виконуються у внутрішньому плані.
Рольовий конфлікт — конфлікт, який виникає через недостатньо чіткий перелік завдань, пов'язаних із соціальною роллю.
Романтичні почуття — почуття, які виявляються у прагненні до ідеалізації дійсності, мрійливому спогляданні.
Рухливість нервової системи — швидкість, з якою збудження перехо¬дить у гальмування,і навпаки.
Рухова пам'ять — запам'ятовування рухів та їхніх систем.
Самоактуалізація — тенденція особистості до саморозвитку за допо¬могою взаємодії з об'єктивною дійсністю, використання своїх талантів і можливостей.
Самовдосконалення — покращення своїх фізичних, моральних та інших якостей та властивостей.
Самоконтроль — усвідомлена регуляція власної поведінки та діяль¬ності з метою забезпечення відповідності їхніх результатів по¬ставленим цілям, вимогам, нормам, правилам та зразкам.
Самооцінка — цінність, якою людина наділяє себе в цілому і окремі властивостей своєї особистості, діяльності, поведінки.
Самопізнання — спрямованість людини на пізнання своїх тілесних (фізичних) та духовних можливостей і якостей, свого місця серед інших людей.
Самоприйняття — безоцінкове позитивне ставлення до себе, незважа¬ючи на існуючі недоліки.
Самосвідомість — усвідомлене ставлення людини до самої себе та свого місця в житті.
Самоспостереження — спостереження, спрямоване на внутрішній бік вияву психічних явищ.
Сангвінік (від лат. sanguis — кров) — тип темпераменту, який характе¬ризується силою, врівноваженістю і рухливістю.
Сатиричні почуття — почуття, яке виникає при поєднанні комічного з антипатією і недоброзичливістю.
Свідомість — інтегруюча форма психічного відображення, результат впливу суспільно-історичних умов на формування психіки лю¬дини у процесі її творчої діяльності при постійному спілкуванні з іншими людьми за допомогою мовлення.
Сенсибілізація (від лат. sensibilis — чутливий) — підвищення чутли¬вості в результаті взаємодії відчуттів, зміни стану організму чи під впливом вправ.
Сенситивні періоди — періоди онтогенезу, упродовж яких організм стає особливо чутливим до певного роду впливу навколишньої
дійсності.
Сенситивність — ступінь сенсорної чутливості до подразників і навколишніх подій загалом.
Сенсорна пам'ять — миттєвий відбиток отриманої сенсорної інфор¬мації на периферичних частинах аналізаторів.
Сенсорна увага — див. зовнішня увага.
Сила волі — сукупність позитивних (базальних та системних) вольо¬вих якостей особистості.
Сила нервової системи — здатність нервової системи витримувати сильні подразники.
Синестезія (від гр. synes — разом, aesthesis — відчуття) — виникнення під впливом подразнення одного аналізатора відчуттів, харак¬терних для іншого аналізатора.
Синтез — мисленнєва операція об'єднання в одне ціле окремих час¬тин, сторін, ознак, властивостей, відношень предметів чи явищ.
Синтетичний тип сприймання — тип сприймання, для якого властива схильність до узагальненого відображення явищ і до визначен¬ня основної суті того, що відбувається.
Систематизація — мисленнєва операція подальшого об'єднання
виділених у ході класифікації груп і класів. Системні вольові якості — вторинні вольові якості людини: цілеспря¬мованість,   наполегливість,   принциповість,   самостійність, ініціативність, рішучість, організованість тощо. Ситуативне мовлення — див. автономне мовлення. Ситуаційний лідер — особа, яка є лідером лише у конкретній ситуації. Сім'я — соціальна група, що ґрунтується на шлюбі чи кровній спорідненості і здійснює спільну життєдіяльність на основі
спільного побуту, матеріальної і морально-психологічної взаємодопомоги.
Складні емоції — емоції, пов'язані з розумінням їхніх об'єктів і усвідомленням життєвого значення.
Складні судження — судження, у яких відображено декілька зв'язків чи відношень між предметами і явищами.
Складове письмо — вид писемного мовлення, коли знаки позначають окремі склади.
Словесно-логічна пам'ять — запам'ятовування думок, висловлених вербально.
Словесно-логічне мислення — див. понятійне мислення.
Соматотонік (від гр. soma — тіло) — тип темпераменту, для якого ха¬рактерна різка поведінка, енергійність, схильність до ризику, рішучість, агресивність.
Сором — переживання невідповідності помислів, вчинків, зовніш¬ності людини очікуванням оточуючих і власним уявленням.
Соціалізація — процес засвоєння індивідом суспільно вироблених норм та правил поведінки.
Соціальна перцепція — 1) соціальна детермінація процесів сприйман¬ня; 2) процес сприймання фізичних і поведінкових характерис¬тик «соціальних об'єктів» (інших людей, соціальних груп тощо).
Соціальна рефлексія (від лат. reflexio — відображення) — усвідо¬млення суб'єктом того, як його сприймають інші люди.
Соціальна роль — нормативно ухвалений зразок поведінки, який оточуючі очікують від кожного, хто займає дану соціальну позицію.
Соціальна увага — увага, яка формується за життя і пов'язана з набу¬ванням соціального досвіду і включенням вольової регуляції у процеси уваги.
Соціальна установка (аттітюд) — готовність до сприймання людини, основана на попередній інформації про неї.
Соціальний інтелект — див. соціальні здібності.
Соціальний характер — сукупність рис характеру, спільна для більшості людей у даному суспільстві.
Соціальні здібності (лідерські, організаторські, соціальний інте¬лект) — здібності встановлювати зрілі та конструктивні взаємовідносини з іншими людьми.
Соціально орієнтоване спілкування — спілкування, спрямоване на
суспільні відносини. Соціометрія (від лат. societas — суспільство, metrio — міряти) — метод, який дає змогу виявити соціально-психологічний статус особи в групі і міжособистісні взаємини. Специфічні відчуття — відчуття, які виникають унаслідок дії адекват¬ного подразника. Співробітництво — стратегія поведінки у конфлікті, яка полягає у по¬шуку прийнятного для обох сторін рішення. Спілкування — взаємодія двох або більше людей, спрямована на обмін інформацією пізнавального чи афективно-оцінкового характеру. Справжня розсіяність — неуважність людини як до безпосереднього
оточення, так і до основного виду діяльності. Сприймання — пізнавальний психічний процес цілісного відобра¬ження предметів і явищ дійсності при їхній безпосередній дії на органи чуття в даний момент. Сприймання простору — вид сприймання, який полягає у відобра¬женні форми, величини, відстані, об'ємності та напрямку оточу¬ючих нас об'єктів. Сприймання руху — вид сприймання, який полягає у відображенні зміни положення, яке об'єкти займають у просторі: швидкості, прискорення та напрямку. Сприймання часу — вид сприймання, який полягає у відображенні об'єктивної тривалості, швидкості та послідовності явищ дійсності. Спрямованість — сукупності стійких потреб і мотивів особистості. Статичні відчуття (вестибулярні) — відчуття рівноваги, тобто зміни
положення тіла у просторі. Статус (від лат. status — становище) — реальне соціально-психо¬логічне становище, яке посідає індивід серед інших людей. Стверджувальні судження — судження, у яких стверджується
наявність певних ознак і відношень в об'єктах. Стенічні емоції — див. активні емоції.
Стереотип (від гр. stereos — твердий, просторовий) — 1) спрощене уявлення про людей, події, процеси, поширені серед широкого кола осіб; 2) якості, що приписують певній соціальній групі чи особі.
Стереотипізація (від гр. stereos — твердий, просторовий) — інтерпре¬тація причин поведінки людини через зіставлення зі зразками, що відповідають соціальним стереотипам.
Стійкість уваги — властивість уваги, яка характеризує тривалість зо¬середження уваги на об'єкті чи діяльності.
Страх — емоційна реакція людини на реальну небезпеку.
Стрес (від англ. stress — тиск, напруження) — 1) сукупність адап-таційно-захисних неспецифічних реакцій організму на будь-який вплив, який являє собою загрозу для організму (Г. Сел'є); 2) емоційний стан психічного напруження, який виникає в люди¬ни у процесі її діяльності у найбільш складних і важких умовах як у повсякденному житті, так і у разі особливих обставин.
Структурний метод — інтерпретаційний метод, який розкриває «го¬ризонтальні» зв'язки між психічними явищами.
Структурність сприймання — особливість сприймання, яка полягає у здатності сприйняти внутрішню будову предмета чи явища.
Суб'єктивний тип сприймання — тип сприймання, для якого харак¬терне забарвлення образів сприйнятих об'єктів чи подій вла¬сними емоціями і переживаннями.
Сублімація — механізм психічного захисту, який полягає у зміні психотравмуючої ситуації настільки, що її можна виразити через соціально принятні думки і дії.
Сугестія — див. навіювання.
Судження — логічна форма мислення, в якій відображені зв'язки між предметами та явищами дійсності або між їхніми властивостями.
Сум — переживання втрати чогось значимого для людини.
Сумісність людей — оптимальне поєднання якостей окремих людей у процесі їхньої взаємодії, що сприяє успішному виконанню сумісної діяльності і викликає внутрішнє задоволення.
Суперего (від лат. super — зверх, ego — я) — структурний компонент особистості, який складається з набору моральних норм.
Суперечливий характер — характер, у якому домінують несумісні риси.
Суперництво (конкуренція) — стратегія поведінки у конфлікті, яка полягає у нав'язуванні іншій стороні вигідного для себе рішення.
Схематизація — прийом створення образів уяви, коли подібності між образами об'єктів та явищ постають на перший план, а відмінності згладжуються.
Талант — система якостей та властивостей, які дають змогу досягати знач-них успіхів в оригінальному виконанні тієї чи іншої діяльності.
Танатос — інстинкт смерті.
Творча уява — вид уяви, для якого характерне створення нових, оригінальних образів предметів чи явищ.
Творче мислення — мислення, у результаті якого створюються прин¬ципово нові знання.
Творчі здібності (креативність) (від лат. creatio — творення) — за¬гальні здібності, які дають змогу успішно виконувати творчу діяльність.
Телеграфне мовлення — речення, у якому залишаються лише най¬більш значимі слова (найчастіше іменники і дієслова), а друго¬рядні пропускаються; характерне для перших речень дітей віком 1 року 5 місяців.
Темперамент (від лат. temperamentum — належне співвідношення час¬тин, рис) — індивідуально своєрідна, природно зумовлена сукупність відносно стійких динамічних виявів психіки люди¬ни, які характеризують спосіб її поведінки.
Теоретична галузь психології — галузь психології, яка розробляє загальні теоретичні положення та методи психології.
Теоретичне мислення — мислення, у результаті якого відбувається аналіз наукових понять, пізнання законів, правил.
Теоретичний метод — метод теоретичного пізнання психічних явищ.
Термінальні цінності — переконання людини у тому, що кінцева мета нашої діяльності варта того, щоб її прагнути.
Тести (від англ. test — задача, випробування) — емпіричний метод психодіагностичного дослідження, який дає змогу отримати кількісну та якісну характеристику психічних явищ і відтак зробити ймовірнісний висновок про рівень розвитку цих явищ чи особистості загалом.
Технічна уява — вид уяви, для якого характерне створення образів просторових відношень у вигляді геометричних фігур та споруд.
Тип образної пам'яті — пам'ять, яку виокремлюють залежно від домінування того чи іншого виду аналізатора: зорового, слухо¬вого, нюхового, смакового, дотикового та ін.
Тип темпераменту — поєднання закономірно пов'язаних між собою рис темпераменту.
Типізація — прийом створення образів уяви шляхом виділення в об¬разах предметів і явищ суттєвого і того, що регулярно повто¬рюється.
Тривога — емоційний стан гострого внутрішнього беззмістовного не¬спокою, який пов'язаний з прогнозуванням невдачі, небезпеки або з очікуванням чогось важливого для людини в умовах невизначеності.
Тривожність — індивідуально-психологічна особливість, яка вияв¬ляється у схильності людини до частого та інтенсивного переживання тривоги.
Увага — пізнавальний психічний процес, який полягає у спрямова¬ності та зосередженості психічної діяльності на певних об'єктах та явищах, зовнішніх або внутрішніх, при одночасному відволіканні від інших.
Уважність — характерологічна риса особистості, яка характеризує здатність людини бути уважною.
Узагальненість сприймання — особливість сприймання, яка полягає у відображенні одиничного випадку як особливого прояву більш загального.
Узагальнення — мисленнєва операція об'єднання предметів чи явищ за їхніми загальними та суттєвими ознаками.
Уміння — способи успішного виконання дії, що відповідають цілям та умовам діяльності.
Умови психічного розвитку — середовище, яке безпосередньо (психічні властивості та особливості людини, соціально-істо¬ричне середовище) або опосередковано (природне середовище) впливає на психічний розвиток.
Умовиводи — логічна форма мислення, при якій на основі кількох суджень утворюється нове.
Умовна група — група, яка утворена за якоюсь умовною ознакою і члени якої не взаємодіють між собою як більш-менш стійке об'єднання.
Уникнення — стратегія поведінки у конфлікті, яка полягає у відсут¬ності активних дій у розв'язанні конфлікту.
Універсальний лідер — особа, яка займає позицію лідера під час вико¬нання різноманітних видів діяльності.
Універсальний предметний код, — вроджений спільний для різних мов код, який існує на рівні мозкових структур і дає змогу лю¬дині засвоїти мову.
Управління групою — свідомий і цілеспрямований процес впливу лідера або керівника на свідомість і поведінку членів групи з метою підви¬щення організованості та ефективності їхньої спільної діяльності.
Усне мовлення — мовлення, яке сприймається на слух.
Установка — психічний стан готовності суб'єкта до певної діяльності або до певної реакції.
Учіння — цілеспрямоване та активне засвоєння людиною знань, умінь, навичок та соціального досвіду з метою наступного вико¬ристання їх у практичному житті.
Уява — пізнавальний психічний процес створення людиною на основі її попереднього досвіду образів об'єктів та явищ, які вона безпо¬середньо не сприймає і не сприймала.
Уявлення — образи пам'яті.
Уявна розсіяність — неуважність людини до безпосереднього оточення.
Фактори психічного розвитку — чинники (біологічні та соціальні), які спричинюють психічний розвиток.
Фантазія — 1) уява, яка мало або зовсім не відповідає дійсності; 2) те ж, що і уява.
Фантастична уява — вид уяви, у якому відображення дійсності відхи¬ляється від реальності.
Феномен групового тиску — див. конформізм.
Феномен групової поляризації — після обговорення погляди окре¬мих членів групи зближуються і посилюють середню тенденцію стосовно прийнятого рішення.
Феномен духу групи — очевидно правильне рішення приноситься в жертву одностайності групи, члени групи стають інтелектуаль¬но нечутливими до інших поглядів.
Феномен зсуву ризику — рішення, прийняті групою, є більш ризико¬вані, ніж індивідуальні рішення.
Феномен Рингельмана — коефіцієнт корисної дії кожного члена групи залежить від розміру групи і знижується у разі зростання її розміру.
Феномен соціальних лінощів — люди докладають менше зусиль у то¬му випадку, коли об'єднують свої зусилля заради спільної мети, ніж у випадку індивідуальної відповідальності.
Феномен соціальної інгібіції — погіршення виконання простих або добре знайомих завдань у присутності інших.
Феномен соціальної фасилітації — спонукання людини краще вико¬нувати прості або добре знайомі завдання у присутності інших.
Фі-феномен — феноменальний, існуючий лише у сприйманні рух.
Флегматик (від гр. phlegma — слиз) — тип темпераменту, який харак¬теризується силою, врівноваженістю та інертністю.
Фонематичний слух — здатність аналізувати та синтезувати звуки мовлення.
Формальна група (офіційна) — група, яку створили на підставі нака¬зу, розпорядження, юридичного акту.
Формальне спілкування — спілкування, зумовлене соціальним ста¬тусом партнерів і регламентовано за змістом і формою.
Фрустрація (від лат. frustratio — марне сподівання, невдача, обман) — психічний стан зростаючого незадоволення, що виникає в конфліктних ситуаціях, які перешкоджають досягненню мети чи задоволенню потреб і бажань, загрожують людині або її пре¬стижу, людській гідності.
Фундаментальна помилка атрибуції — схильність недооцінювати си¬туаційні і переоцінювати особистісні впливи на поведінку інших людей.
Фундаментальні емоції — складні емоції: інтерес, радість, здивуван¬ня, гнів, відраза, презирство, страх, сором, сум, провина.
Функціонально-рольове спілкування — спілкування між людьми, які виконують різні соціальні ролі і яких поєднують взаємні обов'язки.
Характер (від гр. charassein — різьбити, мітити) — сукупність стійких індивідуально-типологічних особливостей особистості, в яких
виражається типове ставлення до навколишнього світу і до се¬бе у типових ситуаціях.
Харизматичний лідер (від гр. harisma — божествений дар, благо¬дать) — лідер, якому його прихильники приписують надзви¬чайні якості і очікують виконання великої місії.
Хибні судження — судження, які неадекватно відображають зв'язки і відношення, що існують в об'єктивній дійсності.
Холерик (від гр. chole — жовта жовч) — тип темпераменту, який характеризується силою, неврівноваженістю, рухливісю.
Холофраза — одне слово позначає цілу ситуацію; характерне для дітей віком від 1 року 3 місяців до 1 року 5 місяців.
Хотіння — цілеспрямоване прагнення діяти, долаючи зовнішні та внутрішні перешкоди.
Художні здібності — різновид мистецьких здібностей, які виявляють¬ся у здібності до малювання та живопису.
Художній тип сприймання — тип сприймання, для якого характерне домінування першої сигнальної системи — образів.
Художня уява — вид уяви, в якій переважають ті чи інші чуттєві обра¬зи: зорові, слухові тощо.
Церебротонік (від лат. cerebrum — мозок) — тип темпераменту, для якого характерна підвищена швидкість реакцій, замкнутість, некомунікабельність, емоційна загальмованість.
Циклотимік — тип темпераменту, для якого характерна комуніка¬бельність, відкритість, реалістичний погляд на світ, різка зміна настрою.
Цілісний характер — характер, у якому домінує одна чи декілька не-суперечливих рис.
Цілісність сприймання — особливість сприймання, яка полягає у то¬му, що у наших сприйманнях цілісна структура образу домінує над окремими елементами цієї структури.
Ціннісні орієнтації — вибіркова, відносно стійка система спрямова¬ності інтересів і потреб особистості, напрямлена на певний аспект соціальних цінностей.
Цінності — соціально-історичне значення для суспільства і осо-бистісний смисл для індивіда певних явищ навколишнього світу.
Часткові судження — судження, у яких висловлюється думка віднос¬но групи об'єктів чи явищ.
Чуттєва увага — увага, пов'язана з вибірковою роботою або органів чуття, або нашої емоційної сфери.
Шизотимік — тип темпераменту, для якого характерна зануреність у себе, замкнутість, погане пристосування до оточення.
Якісне перетворення — прийом створення образів уяви, коли образи уяви, залишаючись, по суті, попередніми, набувають іншого зовнішнього вигляду, який не відповідає природі об'єкта чи явища.
Я-концепція — відносно стійка і динамічна система уявлень людини про саму себе, на основі якої вибудовуються відносини з інши¬ми людьми.
Я-образ — див. Я-концепція.