]]>Консультація по Джйотіш - Ведичній астрології]]>
]]>Консультація по Джйотіш - Ведичній астрології]]>

Вікторія Горбунова "Записки шкільного психолога"

Рубрики сайту: 

Вікторія Горбунова Записки шкільного психолога

ISBN: 978-966-2961-41-6
Рік видання: 2009
Видавництво: Нора-Друк

Книжка складається з новел, у яких молодий шкільний психолог ділиться досвідом роботи в школі. В ненав'язливій формі дотепно описані ситуації, з якими стикається кожний педагог і вихователь при роботі з дітьми. Рекомендовано для прочитання батькам, а особливо - бабусям, які готують дітей до школи, а також всім, хто цікавиться шкільною психологією.

Читати онлайн:

  

    НЕ БУЛО ПСИХОЛОГА — НЕ БУЛО ПРОБЛЕМ   

     Вiр у себе!  (перше правило психолога)  

   Нарештi я справжнiй психолог! Маю власний кабiнет. Пишаюся собою. Я лише студентка п'ятого курсу, а вже працюю! У школi!

   Роботу шукала важко i довго. Вирiшила вiдмовитись вiд батькiвської допомоги. Втомилася чути: «Ти нам усiм зобов'язана. Якби не ми, де б ти була?» Вперлася i сказала: «Менi ваших блатiв не треба, знайду роботу самостiйно!» Знайшла. Пооббивала пороги десяткiв зо два шкiл i садочкiв. Нарештi приглянулася директорцi однiєї школи.

   Незважаючи на важезнi часи, мiзерну зарплату, голодних i невротичних вчителiв, школа — одна з кращих у мiстi. Всю цю кращiсть Iнга Iванiвна, директорка, у минулому — активiстка комсомольського руху, тягне на власнiй харизмi. Одного її погляду, одного руху достатньо, щоб вчителi, немов вишколенi вояки, хутко бралися до справи. Як i всi iншi, я стала до бою. Все лiто безкоштовно вiдпрацювала на благо держави й школи. Винагорода — омрiяна посада шкiльного психолога. На той час я вже була абсолютно i безповоротно переконана в тому, що ця школа є найкращою, а працювати у нiй — щастя i велика честь.

   Кажучи правду, досвiд, отриманий за цей рiк, часто ставав у нагодi. Школа — найточнiша модель суспiльства. У вчительському колективi є все: боротьба за владу, iєрархiя стосункiв, дружба, ненависть, кар'єризм та усi iншi можливi прояви людської вдачі. Така собi квiнтесенцiя життя в одному флаконi.

   Одним iз перших завдань, яким ощасливила (в прямому сенсi) мене Iнга Iванiвна, було вивчення причин дезадаптацiї п'ятикласникiв у середнiй школi та її, звiсно, ефективне подолання — iншого в Нашiй школi бути не могло.

   Учнi 5-Б класу прийшли до нас пiсля завершення прогiмназiї при дитячому садочку. В садку панували спокiй i тиша. Дiти мали денний сон, збалансоване харчування й улюблену вчительку. В школi їхнє життя не просто змiнилося — перекинулося з нiг на голову.

   Купа вчителiв. У кожного свiй стиль спiлкування, спосiб ведення урокiв, свої вимоги i, звичайно, свої фаворити. Бiднi дiти вiдчувають себе, як на Марсi: новий свiт просто зводить з розуму. Результат — падiння успiшностi, розлад дисциплiни, проблеми зi здоров'ям, у тому числi психiчним. Зростає шкiльна тривожнiсть, починається епiдемiя психогенних застуд, гiперактивнiсть трощить усе на своєму шляху.

   Я з усiєю завзятiстю, очманiла вiд ентузiазму (це ж моє перше справжнє завдання) беруся до справи.

   Сьогоднi розумiю, наскiльки утопiчними були мої тодiшнi спроби пояснити вчителям, загартованим у бою з дiтьми, учнiвськi проблеми. Я, наївний шкiльний психолог, замайорiла червоним простирадлом перед очима досвiдчених вчителiв зi стажем педагогiчної роботи. Один iз висновкiв, що зостанеться зi мною назавжди: «Нiщо так не шкодить вчителевi, як досвiд педагогiчної дiяльностi».

   Присягаюсь, я робила все правильно. Провела дослiдження причин шкiльної дезадаптацiї. Створила опитувальник для вчителiв i спецiальну методику для учнiв. Все було анонiмно i конфiденцiйно. Розробила систему заходiв для роботи з учнями й низку рекомендацiй для вчителiв. Перша ж спроба озвучити результати дослiдження й згаданi рекомендацiї на педрадi стала моїм першим фiаско. Конфiденцiйнiсть не допомогла. Кожен упiзнав чи себе, чи колегу, а хто не впiзнав — фантазiї вистачило! Мене звинуватили в заангажованостi, малому досвiдi, великiй нахабностi, фальсифiкацiї результатiв та багато в чому iншому. Найкраще висловилася вчителька, перед професiйною деформацiєю якої я схиляю голову: «Не було у школi психолога — не було у нiй проблем!»

   Урятувала вiд гнiву народного Iнга Iванiвна. Сказала щось на кшталт: «Всiм залишатися на своїх мiсцях, публiчної страти не буде. Є проблема — будемо вирiшувати. Психолог — до мене в кабiнет».

   Я — принижена, зарюмсана i червононоса в кабiнетi директорки. П'ю каву, захлинаючись сльозами й образою. Єдине бажання — дочекатися сутiнкiв, вистрибнути у вiкно i забути про те, що звуся психологом. Вiд жалю до себе картина стає ще безнадiйнiшою.

   — Припини, ти психолог чи… — Iнга Iванiвна не знаходить слiв, хоча як iнакше можна привести психiчно нестiйкого психолога до тями?

   — Психолог… була… — знову мокра ганьба iз очей.

   — Ну то тримай себе в руках. Вчителi, вони… сама розумiєш. Зарплати вчасно немає, а тут ще й зусиль наднормово докладати треба. Та й ще про себе дiзнатися купу цiкавого на двадцятому роцi роботи… Будемо шукати iншi шляхи. Працюй з дiтьми. Колектив беру на себе, iзолюємо кiлька дiячiв, iншi зрозумiють, самi зацiкавляться.

   Наступного дня на роботу пробираюся за годину наперед, чим лякаю вахтершу. Нишком — до себе в кабiнет; сиджу, дуюсь. Раптом Iрина Сергiївна заходить, вчителька початкових класiв, ще без того страшного стажу — щойно свiй перший клас випустила.

   — Привiт, — каже. — Прийшла пiдтримати. Я з тобою згодна. Вiддаю дiтей у старшу школу, страшно стає. Кому дiстануться, як до них ставитимуться, хто любитиме? Я ж з ними зрослася, нiби вiд серця вiдриваю.

   Пiзнiше заглядають ще двоє — також з незiпсованих. Радяться, що робити, як iз дiтьми працювати, допомогу пропонують. Полегшало.   

     Р. S. Поступово все залагодилося. Я працювала з дiтьми i спiвпрацювала з тими вчителями, хто цього прагнув. Психологiя, вона така: «Не буває насильної допомоги». Дiти з часом адаптувалися, все стало на свої мiсця. В них з'явилися улюбленi вчителi i такi, в яких «немає проблем». Думаю, це не так вже й погано. В життi бажано отримати рiзний досвiд, а школа — найточнiша модель суспiльства.

     КАБIНЕТ ПСИХОЛОГА — СПРАВА ЧЕСТI САМОГО ПСИХОЛОГА   

     Допоможи собi сам!  (друге правило психолога)

      Кабiнет — атрибут справжнього психолога. Я, на пiдтвердження своєї справжностi, власний кабiнет маю. Вiн для мене усе: й робоче мiсце, й надiйний прихисток. Тут я зустрiчаюся зi своїми маленькими клiєнтами i їхнiми батьками, приймаю вчителiв, відзначаю свята, готую безкiнечнi звiти, а ще — ховаюся вiд усiляких професiйних — i не лише — негараздiв.

   Мiй кабiнет далекий вiд iдеалу, затвердженого мiнiстерством освiти, але кращого для мене не iснує. Важливість речi визначається зусиллями, витраченими на її здобуття. Ця iстина доведена власним досвiдом. Мiй перший кабiнет, наче перше кохання. Як у коханнi, кожен наступний видається гiршим вiд попереднього.

   Завжди пам'ятатиму, як вперше побачила свiй кабiнет — захаращену комiрчину з полущеною штукатуркою та облiзлою фарбою, довгу, немов змiїний стравохiд, з верху до низу забиту бiологiчними плакатами iз зображеннями комах, черв'якiв та ще бозна чого. Хвилину тому, щаслива вiд передчуття зустрiчi, я стрiмголов летiла до дверей, де на мене чекали директорка та завгосп. I от стою на порозi, занiмiла й приголомшена: «Що я робитиму з цiєю купою мотлоху? Як сама все розгрiбатиму?»

   — Ось, приймай у користування. Подобається? — оптимiстично запитала Iнга Iванiвна. Вiдповiдь, певно, проступила на моєму обличчi, бо директорка додала: «От i добре. Порядкуй тут. До першого вересня час ще є«. «Аякже, є, - думаю, — три днi. Якраз встигну пробратися до вiкна i привiтати дiтей помахом ганчiрки». Самiй цiкаво, скiльки б я стовбичила у дверях, якби не пiдiйшла «технiчка» тьотя Зiна:

   — Доню, — торкнула моє плече, ляснула вiдром об пiдлогу та кинула купу паперових мiшкiв, — тут є все, що треба. Я почну, а ти йди у двадцяту, там старшаки на практицi, вiзьми хто моцнiший, нехай допоможуть.

   Вiдразу не второпавши про що йдеться, я поповзла коридором. Не знаю, яке враження справив загальмований психолог на старшокласникiв, але вони хутко зiбралися й ми рушили до моїх вистражданих апартаментiв. Пiд керiвництвом тьотi Зiни кабiнет на диво швидко позбувся залишкiв бiологiчної наочностi та став подiбним на величезну осиротiлу шафу — стару, порепану й без одягу, зате з великим вiкном. Це втiшало… трохи.

   Ранком наступного дня, коли я без пiдборiв й у старих джинсах прийшла на роботу, то побачила, що справи просувалися напрочуд скоро. Тьотя Зiна, моя чарiвна фея в синьому халатi, керувала чотирма десятикласниками: у довоєнних респiраторах вони фарбували стiни у нiжний колiр дитячої несподiванки. Стеля вже бiлiла свiжою штукатуркою, навкруги стояв мiцний запах оновлення. Натягнувши респiратор, я приєдналася до будзагону. Менi довiрили фарбувати вiкно.

   Опiвднi, сповнена гордiстю за створене, я частувала своїх рятiвникiв кавовим напоєм i булочками. Ми примостилися в коридорi на пiдвiконнi. Воду по черзi грiли старим кип'ятильником, що тягнувся з розетки щойно вiдремонтованого кабiнету. Втомленi, замащенi фарбою хлопцi, брава тьотя Зiна i я, порятована цiєю дивною компанiєю. Олег, Роман, Вiктор й Олексiй стали моїми найкращими друзями у школi. Вони ще не раз прогулюватимуть уроки та скаржитимуться на прикрощi шкiльного життя у власноруч вiдремонтованому кабiнетi. Розморена кавою та ще тим, що звалося «моєю вдячнiстю», тьотя Зiна зiзналася: вона отримала розпорядження лише показати менi що до чого, але, побачивши «це нещастя» (себто мене), вирiшила взяти справу у власнi руки. Довiку пам'ятатиму її майже безкорисливий вчинок.

   Стою на порозi того, що вже завтра зватиметься кабiнетом психолога, i ковтаю сльози. Видовище рве душу. Довга вузька кiмната; прямо по центру пiд вiкном кинуто стiл, за яким вiджило не одне поколiння вчителiв; бiля столу два стiльцi того ж вiку. За мною, гордий роботою, стоїть завгосп, взявши руки у боки:

   — Харашо! Ще поличку приб'ємо й готово!

   Годиною пiзнiше, вислухавши мої страждання, винесла свiй вирок Iнга Iванiвна:

   — А ти хотiла, дорогенька, на все готове? Докладай зусиль, попрацюй з батьками! Ти ж психолог.

   «Ти ж психолог!» — скiльки разiв я ще почую цi слова вiд директорки, вчителiв, учнiв, власних батькiв та чоловiка. Такий собi хронiчний дiагноз. «Ти ж психолог!» — а отже повинна бути стриманою, розумiти та прощати iнших, робити неможливе…

   I знову прийшов на допомогу мiй будiвельний загiн. Хлопцi десь знайшли папiр «пiд дерево», ним ми обклеїли стiл, полички й вузеньку шафу, випрошену у завгоспа поза нормою. Дружня вчителька Iрина Сергiївна принесла старi класнi штори, якi моя мама перешила пiд кабiнетське вiкно та чохли для стiльцiв. Вона ж повiдомила батькам свого класу про те, що в школi завiвся нужденний психолог. Пожалiли, вiдчинили гаражi й горища, притягли журнальний столик й крiсло, — пiсля реанiмацiї вони стали окрасою й гордiстю кабiнету. Суворий завгосп, дивлячись на нашi старання, розщедрився на килим, який виявився не лише симпатичним, а й новим. Ось вiн, Мiй Кабiнет! Справжнiй! Любий! Я сиджу за столом i роздуваюся вiд гордостi. Щойно прилiпила на дверях табличку з розкладом консультацiй, яку сама намалювала — плакатним пером. Вiдчуваю: я — справжнiй психолог!

       Р. S. Вiдтодi не було в мене власного кабiнету. Лише вдома, та й той навпiл з чоловiком. А власного, вистражданого, — нi. Прийшовши в унiверситет, я отримала шухлядку в столi й мiсце на шафi. Ми, викладачi, ходили по магазинах й випрошували великi коробки з-пiд печива i цукерок для того, щоб зберігати у них студентськi звiти, курсовi та практичнi.

     Боляче було дiзнатися про те, що мiй кабiнет не став прихистком усiх психологiв нашої школи, — вiдiйшов у користування педагогам-органiзаторам. Вже кiлька рокiв шкiльнi психологи (а їх уже аж двоє) дiлять примiщення iз соцiальним педагогом, — дiтей консультують за шафою, там же й чай п'ють iз бутербродами.

     Кабiнет — атрибут справжнього психолога. Де ж iнакше створювати психологiчний клiмат, мiркувати над дитячими проблемами, вiдпоювати чаєм знервованих вчителiв? Кабiнет психолога — це фортеця, де вiн сам може сховатися, а може сховати й когось iншого, уберегти вiд педагогiчно цiлеспрямованого виховного впливу!

       КОРИДОРНI КОНСУЛЬТАЦIЇ

       Тримайся!   (третє правило психолога)  

   Коридорними консультацiями я охрестила вчительськi спроби спiймати мене десь у шкiльних лабiринтах й витрясти, випросити, вичавити пораду: «Що робити? Як бути? Чи правильно вчинити саме так?» Молода й недосвiдчена, я щиро намагалася вислухати, допомогти, порадити. Де лишень не вiдбувалися цi спасеннi розмови: дорогою до школи, у вестибюлi, бiля класiв, в їдальнi, навiть у шкiльному туалетi.

   Усi пропозицiї зустрiтись у моєму кабiнетi, розiбратися в ситуацiї виважено i спокiйно, натикалися на купу вiдмовок. Змучена, вичавлена, я частенько опускала руки пiд цим шаленим тиском i вимовляла заборонене «не можу вiдповiсти одразу» або «треба подумати». Цi фрази — визнання власної некомпетентностi. Школою вiдразу повзли чутки про те, що «ця психолог нiчого не знає». Кожного разу пiсля такої коридорної консультацiї я вiдчувала себе зґвалтованою — нiби мною скористалися без дозволу.

   Згодом я зрозумiла просту рiч: якщо людину дiйсно щось турбує, якщо вона справдi прагне вирiшити проблему, то не робитиме цього похапцем, по кутках, мов якийсь злочинець. А як iнакше витлумачити цi допити з тортурами у шкiльних коридорах?

   Це або спроба перекинути свою провину на iншого…

   — Вiкторiє Валерiївно, зупинiться, менi необхiдно поговорити з вами, — ловить мене в коридорi iсторик Iрина Петрiвна. — Маю розповiсти про Грищенка Петра. Я не раз зверталася до адмiнiстрацiї, радила показати його психiатровi або ще комусь. Хлопець ненормальний, це я з усiєю вiдповiдальнiстю заявляю.

   — Що ж в ньому ненормального?

   — Вiн не вмiє тримати себе в руках, у нього роззосереджена увага i, думаю… нi, я впевнена — розумова вiдсталiсть.

   — Навряд чи ми з вами можемо ставити такий дiагноз. Я запрошу Петю i спробую з ним попрацювати.

   — Не треба з ним працювати, йому нiщо вже не допоможе. А до вас я його сама приведу. Обстежте i дайте вiдповiдну довiдку, хай iде до психiатра i взагалi з нашої школи. Не мiсце йому тут.

   — Скажiть, а ви намагалися з ним займатись окремо? I до речi, якi в нього успiхи з iнших предметiв?

   — Жодних. З ним неможливо займатись. Якi батьки — такi дiти. Не вийдуть з нього люди. Повiрте моєму досвiдовi.

   Петро виявився звичайним «важким пiдлiтком», ще й з непростою ситуацiєю в родинi. Про серйознi порушення розвитку не йшлося, лишень педагогiчна занедбанiсть. Але усi мої спроби пояснити щось Iринi Петрiвнi завершувалися там, де й почалася наша розмова, — в коридорi: «Не захотiли мене послухати, от самi з ним i панькайтесь. Ви ж психолог, не я!»

   …або спосiб переконати себе самого в педагогiчностi непедагогiчного рiшення («iншого виходу не було»)…

   — Вiкторiє Валерiївно, хочу порадитися з вами, — Iрина Iванiвна, математичка.

   — Слухаю вас.

   — Я була вимушена розповiсти батькам Петренко Юлiї про її шури-мури з тим Костею з 11-Б. Вони уроки прогулюють прямо на майданчику пiд вiкнами. Сидять обнiмаються, цiлуються.

   — I як вiдреагували батьки?

   — Ну як? Вони люди суворi, вважають, що «биття визначає свiдомiсть», от i… Юля зi мною не вiтається, на уроках мовчить, слова не витягти. Але я не могла по-iншому. Вони ж батьки, мають про свою дитину все знати, виховувати. I колеги мене пiдтримали.

   — А чому ви не могли по-iншому?

   — Не плутайте мене вашими психологiчними питаннями. Не могла. Хiба Юля мала право так поводитись? Хiба батьки не повиннi виховувати власну дочку? Я вчинила правильно, а то вже їхнi сiмейнi проблеми, як із власною дитиною розбиратись.

   — Ви у цьому впевненi?

   Iрина Iванiвна впевнена не була, iнакше б не розпочала нi зi мною, нi з iншими колегами цю розмову. Проблема полягала в тому, що iншi включилися в гру «вчитель завжди правий» i не ставили «психологiчних запитань».

   …або порожня розмова без сенсу…

   — Вiкторiє Валерiївно! Зачекайте хвилинку. Хочу поговорити з вами, — гукає Ромульда Борисiвна, колишня завуч з виховної роботи, стаж на посадi — двадцять п'ять рокiв (подумати страшно). — Я дуже люблю психологiю.

   — Слухаю вас, — одповiдаю, а сама міркую: «Цiкаво, за що?»

   — Я багато читаю, Карнегi поважаю.

   «Це ж треба!» — думаю про себе, але посмiхаюсь увiчливо.

   — Запитати хочу. Менi собаки сняться, до чого це, як ви гадаєте?

   Ну що сказати? А я ж психолог, маю вiдповiсти щось розумне й психологiчне, iнакше — ляпас по авторитету.

   — Може, ви гуманiст, тварин любите? Побачили якихось голодних собачок з вечора, от i наснились? — видушую з себе, ледве стримуючи посмiшку.

   — Ви ж психолог, скажiть щось конкретнiше, проаналiзуйте. Може, до мене друзi приїдуть?

   — А ви їх запрошували?

   — Звичайно.

   — Тодi обов'язково приїдуть. Вибачте, але на мене чекають, — безбожно брешу та рушаю коридором, ледве стримуючи бiг i смiх.

   Не знаю, що подумала Ромульда Борисiвна про мою здатнiсть до психоаналiзу, проте цю iсторiю я часто розповiдаю студентам, намагаючись продемонструвати усю безглуздiсть того, як iнколи сприймають психологiв у школах: мiнiмум — як штатних екстрасенсiв.

   …або багато iншого, такого, що не має жодного стосунку до конструктивного прагнення розв'язати проблему.

       Р. S. Щоб не перетворити психологiчнi консультацiї на коридорнi теревенi, я сформулювала для себе золоте правило: «Тримайся! Ти не екстрасенс i не чарiвник». А любителям порад нашвидкуруч завжди вiдповiдаю: «Хочете вирiшити проблему? Приходьте на консультацiю. «Швиденько» буває самi знаєте що. Для усього iншого необхiдно витратити час i докласти зусиль. Чекаю на вас у себе в кабiнетi».

       ПРАВО НА СВОБОДУ…

     Пам'ятай, хто ти є! (четверте правило психолога)

      Проблема, яку повинен розв'язати для себе кожен без винятку шкiльний психолог — якi функцiї i обов'язки виконувати. Звiсно, уся наша дiяльнiсть регулюється вiдповiдними мiнiстерствами та вiдомствами. Є «провiднi напрями» справи, яких слід чiтко дотримуватися, та види робiт, якi повиннi сумлiнно виконувати. До таких належать психологiчнi дiагностика, корекцiя, профiлактика, консультування й просвiта. Однак, як i в будь-якому колективi, у кожнiй школi кожен працiвник, окрiм писаних та затверджених, має неписанi права й обов'язки. Саме тут пiдстерiгають юних психологiв найнебезпечнiшi небезпеки.

   Добре, якщо правило молодого спецiалiста дiє, - тодi тебе не навантажують, зайвими перевiрками не напружують, дають можливiсть роззирнутися, зметикувати, що до чого. Менi пощастило: нi мiський методист Руслана Богданiвна, нi шкiльна директорка Iнга Iванiвна жорстко регламентувати мою дiяльнiсть у перший рiк не збиралися.

   Методистцi й без нас, молодих та зелених фахiвцiв унiверситетського ґатунку, клопоту вистачало. Усi бувалi спецiалiсти здебiльшого отримали освiту за схемою «злiт-посадка»: дев'ять мiсяцiв переквалiфiкацiї — i росiйськi мовники стають українськими психологами. Цього часу, звiсно, цiлком достатньо, щоб народити здорову доношену дитину, а от справжнього фахiвця за такий термiн навряд чи пiдготуєш. Тому Руслана Богданiвна, замiсть того, аби опiкуватися молодим поповненням, була вимушена пiдтягувати хвости експрес-освiти.

   Iнга Iванiвна до свого колективу ставилася дбайливо. Професiоналiв на той час поменшало, кожен шукав спосiб вижити — вчительська зарплата, еквiвалентна п'ятнадцяти доларам, цього нiяк не дозволяла. Зi шкiльних аудиторiй цвiт нацiї потроху перемiщувався у базарнi палатки. Щоб хоч якось зупинити плиннiсть кадрiв, директорка у школi проводила полiтику «створення умов» для молодих фахiвцiв. Iншими словами, нас намагалися не смикати, принаймнi, через дрiбницi. Працюєш — от i добре.

   Не весь керiвний осередок шкiльної адмiнiстрацiї погоджувався з Iнгою Iванiвною. Були й такi, що вважали: молодь має скуштувати важкого хлiба, тож нiчого їй розслаблятися. Таке ставлення спонукало нас міркувати про несправедливiсть соцiального устрою. Було б набагато рацiональнiше йти на пенсiю рокiв у двадцять i добряче вiдпочити: тодi до сорока-п'ятидесяти ми б устигли наледарюватися i самi просилися б на роботу.

   Найбiльшим заповзяттям вирiзнялася завуч з виховної роботи. Кожен, хто потрапляв до її чiпких рук, вiдразу знайомився з усiма принадами громадського обов'язку: «Не розумiю, як можна вiдмовляти у допомозi рiдному колективу? — щиро дивувалася Капiтолiна Михайлiвна з наших пручань. — Ми ж їх (тобто невдячну молодь) прийняли, як дiтей рiдних, з чистою душею, а вони?!»

   Попервах я намагалася чесно нести тягар громадськостi: збирала кошти на рiзнi свята, купувала подарунки «вiд усього колективу», пiдмiняла (абсолютно безоплатно) вчительок продовженого дня, виписувала талони на безкоштовне харчування i навiть водила старшокласникiв на екскурсiю у тюрму. Усвiдомлення того, що на мене сiли й поганяють, прийшло, немов осяяння. Капiтолiна Михайлiвна, вкрадливо посмiхаючись, зайшла до мене в кабiнет.

   — Вiкуля, — терпiти не можу такого звертання, бо воно нагадує собаче прiзвисько. До того ж, хiба так можна звертатися до психолога? — Тiльки ти можеш менi допомогти. Як психолог.

   — Авжеж, — фiзично вiдчуваю, як напружуюсь. Не люблю цю її посмiшку, точно знаю: за нею — чергове громадське доручення «рiдного колективу».

   — У нас цього року велике недофiнансування, треба допомогти соцiальному педагоговi шукати спонсорiв для школи. Хто це може краще за тебе? Нiхто! Ти можеш знайти пiдхiд до будь-якої людини.

   — Тiльки не це! — вихопилося без жодного свiдомого контролю.

   — Не зрозумiла? — Капiтолiна Михайлiвна пiдняла брову. Це було настiльки красномовно, що я ледь не вдавилася власною вiдмовою.

   — Не можу, — почала я виправдовуватись, що вiдразу надало завучцi фори.

   — Ти ж будеш не одна, з тобою цим займатиметься Оксана, вона тебе навчить.

   — У мене багато своєї роботи, я не встигаю обробляти результати тестiв… — Моє лепетання вже мало що могло змiнити.

   I раптом я зрозумiла: якщо не зможу вiдмовити твердо i безапеляцiйно — так i залишатимусь психологом на побiгеньках. Опiкуватимусь рiзними дурницями замiсть виконувати свої безпосереднi обов'язки.

   — Капiтолiно Михайлiвно, — кажу смiливо, сама вiд себе не чекаючи такої впевненостi, — я не можу шукати спонсорiв, я маю власнi обов'язки i вiдповiдаю за їхнє вчасне i якiсне виконання. Ось мiй рiчний план, ось посадова iнструкцiя, ось розподiл годин, — викладаю на стiл перед ошелешеною завучкою рятiвнi папiрцi. — Я радо допоможу, якщо матиму час, — додаю тихо i обережно.

   — Ти добре подумала? — остання спроба натиснути на мене.

   — Добре, а тому вибачте, я маю працювати.

   Грюкiт дверей — чiткий i рвучкий. Я полегшено зiтхаю. Можливо, хтось iнший зволiв би залишити гарнi стосунки i далi тягти ярмо громадського обов'язку — я вчинила iнакше. Не жалкую. Напруга мiж мною i Капiтолiною Михайлiвною поступово спала, хоча з її боку було ще кiлька невдалих спроб манiпуляцiї. А як же iнакше — в цьому вона уся.

   Нарештi я заглибилась у виключно свої обов'язки, жодних «продльонок» або чогось iншого. Безпосередньо пiдпорядковуюсь лише методистцi мiського центру практичної психологiї, перед нею i звiтую. Навiть директорка прийняла i поважає моє право «надавати достатню i необхiдну iнформацiю, що забезпечує вiдчуття психологiчного комфорту учасникiв психологiчних процедур». Ще одна приємнiсть — мене пiдвищили. Не офiцiйно. Проте з певної пори запрошують на адмiнiстративнi наради, де я маю право голосу. Чому? Директорка кличе мене заступницею з соцiально-психологiчних питань.

   Також я сама розподiляю свiй час, маю вiсiм годин на тиждень для саморозвитку та пiдвищення квалiфiкацiї, - з цiєю метою їх i використовую. Двадцять годин працюю з дiтьми, батьками та вчителями, протягом iншого часу обробляю результати, пишу звiти та готую рiзнi заходи. Мене бiльше нiхто не примушує сидiти у школi з ранку до вечора i вигадувати собi роботу. Я — вiльна!

       Р. S. Одна моя знайома психолог намагалася вiдстояти власну незалежнiсть, виборювала право на гнучкий графiк роботи, на час для самовдосконалення та iнше. Однак пiд натиском розгнiваного директора на запитання: «То як працюватимемо, по закону чи по-людськи?» вона тихенько промекала: «По-людськи». Ось така вона, свобода вибору.

       ЕКСКУРСIЯ ДО ТЮРМИ   

     Стався до людини так, нiби вона вже стала такою, якою ти хотiв би її бачити, i ти допоможеш їй стати такою

     (В. Гете)  

   Ця iсторiя почалася з виклику, вибачте, iз запрошення Капiтолiни Михайлiвни, котра прислала по мене школярку зi своєї особистої гвардiї. Оля, пiдкочуючи очi та улесливо розтягуючи ротика у посмiшцi, пролепетала: «Шановний психолог (напевне, їй не повiдомили як мене кличуть по батьковi, адже для Капiтолiни Михайлiвни я назавжди лишилася Вiкулею), на вас чекають у кабiнетi завуча з виховної роботи через десять хвилин. Це дуже важливо. Я можу передати, що ви прийдете?» Дiвчинка нагадувала таку собi пiонерку-пiдлабузницю застiйних часiв — прилизана, охайна, до нудоти чемна вiдмiнниця пiд патронатом або завдяки патронату всесильної заступницi директора.

   Десять хвилин — це впритул часу, щоб зiбратися i дiйти до мiсця плутаними шкiльними коридорами. Погодьтеся, важко класифiкувати Олине повiдомлення iнакше, нiж термiновий виклик. Однак на моє «Ви викликали?», Капiтолiна Михайлiвна зворушливо змахнула руками i промовила: «Ну що ви, Вiкуля, хiба можна так — «викликали»? Я лише запросила вас у справi, ви ж iще не були в моєму кабiнетi. Сiдайте, роззирнiться. Може чаю, кави?» Дивлюсь на неї i вкотре ловлю себе на асоцiацiї з хитромудрим кардиналом Рiшельє з «Трьох мушкетерiв» у фiльмовiй iнтерпретацiї. Тi ж iнтонацiї, погляд, рухи i навiть фрази.

   Кабiнет завуча вражає. В ньому усе — вiд тематичних папочок пiд склом до плакатiв на стiнах — покликане виховувати, виховувати i ще раз — виховувати! Посерединi — довга Т-подiбна споруда зi столiв: три рядком — для нарад та оперативок, наймасивнiший стоїть поперек — це стiл Самої! В куточку — стiл для наближених, навколо нього — шкiльнi активiсти. Бачу серед них i Олю, що приходила за мною — працюють над черговим стендом. Творiннями їх рук завiшанi усi стiни. У школi також немало цих витворiв, але в просторих коридорах та вестибюлях вони не виглядають настiльки нав'язливими i обов'язковими для читання. В кабiнетi ж, куди не глянь — усюди детальнi iнструкцiї, що можна робити, а чого нi: «Спiлкуємося з радiстю», «Все про ВIЛ СНIД», «Наркоманiя та її наслiдки», «Цигарки крадуть життя», «Як не втратити друга», «Куди пiти вчитися пiсля школи» тощо. Дивлячись на таке розмаїття життєвказiв, вiдразу розумiєш, як правильно жити, але при цьому забуваєш для чого. Над стендами, бiля самої стелi — галерея портретiв видатних педагогiв, двох з яких я впiзнала. Макаренко i Сухомлинський осудливо дивилися на мої iронiчнi оглядини педагогiчного святилища.

   — …думаю, це вдала iдея. Їм сподобається! Будуть радi! Все обмацають, бiгатимуть камерами. Нехай подивляться, що їх чекає у майбутньому, може, й камеру собi виберуть до смаку, — долiтають до мене слова Капiтолiни Михайлiвни i я усвiдомлюю, що, заворожена виховним впливом кабiнету, прослухала добру частину тiєї справи, через яку мене власне i запросили.

   — Перепрошую, про яку iдею ви говорите?

   — Вiкуля, слiд бути уважнiшою. Ми щойно вирiшили, що ви поведете наших дев'ятикласникiв на екскурсiю до тюрми.

   — Я?!

   — Звичайно, це iдеальний виховний захiд! А який вiн має психологiчний ефект! Прихований вплив на пiдсвiдомiсть. Нашi дiти все побачать своїми очима i зроблять правильнi висновки!

   — А хто вибере камеру до смаку? — спантеличена, я не можу дiбрати про що йдеться, який психологiчний вплив, до чого тут взагалi я.

   — Та це я так, жартую. Хоча в 9-В є й такi, кому вже зараз варто камеру приглядiти. Он Лiля Фещенко, — це ж майбутня мамка публiчного будинку. Що вона виробляє! Сама гуляє й iнших пiдбурює. Вона з Олечкою в одному класi, справжнiй жах, — Капiтолiна Михайлiвна киває в сторону своєї протеже, яка ствердно закочує очi. — А Гумiнський Федько! Справжнiй уркаган, йому ця екскурсiя, як дорога в рiдний дiм, йому та Сашковi Власенко…

   — Зачекайте, — кажу. — Чому я повинна вести дiтей на цю екскурсiю? Навiщо їх взагалi вести до тюрми?

   — Вiкуля, — це звернення мене паралiзує, я втрачаю усi можливостi свiдомого опору, вiдчуваючи себе безпорадною дурепою, — будь уважнiша. Ти у наступну п'ятницю ведеш 9-В на екскурсiю у тюрму. Кому, крiм тебе, я можу це довiрити?! Це

   ж важливий виховний захiд, його мета — профiлактика злочинностi серед неповнолiтнiх.

   Ця сакраментальна фраза завершувалася такою жирною крапкою, що я не наважилася сперечатися далi.

   У тюрмi нас зустрiли радо. Я та сiмнадцять обраних дев'ятикласникiв несмiло тупцювали фарбованими коридорами. Мiсцевий екскурсовод у синiй формi показував нам примiщення усiх етапiв ув'язнення. Спочатку вiдстiйник — малесеньке примiщення пiвтора на пiвтора метри з вузенькою лавкою сантиметрiв на п'ятнадцять. Тут засудженi (iнколи по п'ять-сiм осiб одночасно) чекають на так звану прийомку. Далi їх оглядають, здiйснюють ревiзiю речей, миють та розподiляють по камерах. Ми йшли й дивувались: як ув'язненi знаходять свої камери? Коридор довжелезний, всi дверi однаковi, з маленькими квадратними вiконцями — як вирахувати свої? Огледiли камери, вийшли у двiр. Враження такi, немов опинилися у глибокому колодязi: сiре дно, з бокiв обшарпанi стiни. Жодного ув'язненого ми так i не побачили.

   Школярi поводили себе, всупереч усiм прогнозам Капiтолiни Михайлiвни, тихо, вiдчувалася нiяковiсть. Хлопцi намагалися жартувати, але якось не пiшло. Лiля Фещенко у першiй же кiмнатi розридалася. Дiвчата пояснили: в неї тут батько вiдбуває покарання.

   Вийшли пригнiченi. На вулицi накрапує дощ. Думала поговорити з дiтьми. Не вийшло. На недолуге питання «Ну як?» почула окремi смiшки та вiдчiпне «Нормально».   

     Р. S. Досi не зрозумiла глибокої виховної мети тюремного походу. Залякати, засмутити, ввiгнати у депресiю, що ще? Якщо згадати Гете, то якими стануть цi дiти у результатi таких виховних старань?  

    УРОКИ СЕКСУАЛЬНОЇ ГРАМОТНОСТI

       «Нi!» сексуальнiй безграмотностi!  

   Авторство проекту пiд назвою «Уроки сексуальної грамотностi» цiлком i повнiстю належить Капiтолiнi Михайлiвнi, завучу з виховання, невтомнiй жницi дидактичної ниви. Якось вона побувала на конференцiї, присвяченiй проблемам статевого виховання пiдлiткiв, i вирiшила запровадити усе почуте в стiнах школи. Виконавцем без права оскарження було призначено мене, шкiльного психолога.

   Якби Капiтолiна Михайлiвна запитала мене про доцiльнiсть такого заходу або хоча б натякнула на iдею його впровадження, я б, можливо, i вiдкараскалась. Однак, знаючи мою «вередливу натуру», вона пiшла iншим шляхом. I коли я, нiчого не пiдозрюючи, з'явилася на чергову нараду, то була просто поставлена перед фактом грандiозного задуму. Все органiзували так хитромудро, що я й на хвилину не сумнiвалася у тому, що iдея пропагується мiськвно та повнiстю пiдтримується нашою директоркою. Нi те, нi iнше не могло бути заперечене, тому я вiдповiла «Так точно» i взялася до справи. Значно пiзнiше, за хитрим поглядом та нестерпним кураторством Капiтолiни Михайлiвни, я зметикнула звiдки дме вiтер.

   Експериментальним призначили найнеблагонадiйнiший, з точки зору головної виховательки, 9-В. Кожного тижня я мусила збирати дiтей пiсля урокiв i, цитую: «…використовуючи психологiчний вплив, попереджати раннє статеве життя та розповсюдження венеричних захворювань». На моє зауваження про вiдсутнiсть медичної освiти Капiтолiна Михайлiвна притягла швидку допомогу у виглядi шкiльної медсестри, котра й стала моєю спiвучасницею. Спiвучасть передбачала здебiльшого забезпечення спецiальною лiтературою та наочним приладдям на кшталт презервативiв.

   Сексуальна безграмотнiсть лiквiдовувалась у звичайнiй шкiльнiй аудиторiї, на дверях якої Капiтолiна Михайлiвна завбачливо причепила табличку з назвою проекту та розкладом роботи. Прикол полягав у тому, що примiщення (одне з небагатьох вiльних у другу змiну) належало 1-Б класу, i ми були вимушенi проводити сексуальний лiкбез в оточеннi розрiзної абетки, розлiнiяної дошки, мудрої сови та iнших казкових героїв. Що вже казати про отетерiлих батькiв першокласникiв, якi ознайомились iз вивiскою на дверях класу, де вчаться їхнi дiти.

   Отже, перша зустрiч. Заходжу в клас i бачу: купка дев'ятикласникiв-акселератiв, пiдпираючи колiнами дитячi парти, гигоче із вочевидь непристойного жарту. На дошцi намальована якась каракуля з очима та пiдписом «Вася голубан».

   — Привiт, — кажу. — Вася сам портрет зiтре чи залишимо для нащадкiв?

   — А що я? — обурюється Вася Нiколаєнко (єдиний вiдмiнник у класi), — хто малював, хай той i витирає.

   — Я тобi таке потiм знаєш де намалюю… — огризається Федько Гумiнський (вiдомий хулiган та улюбленець дiвчат), але йде до дошки i картинно розтирає свою творчiсть.

   — Так, — продовжую бесiду, — встаємо з-за парт, беремо стiльчики i сiдаємо в коло. У нас сьогоднi тренiнг!

   — А практика буде? — нахабнiє Федько, — я безграмотний, менi практика потрiбна, сексуальна!

   — Звичайно, — парирую, — спостерiгатимемо за рибками.

   Врештi-решт розсiлися. Пропоную взяти листки паперу i написати свої очiкування вiд роботи, запитання, якi цiкавлять. Попереджаю, що за кожну непристойнiсть буду штрафувати: доведеться купувати усiм булочки, розставляти стiльцi, надягати куртки або ще щось таке. Без непристойностей не обiйшлося, тож Федько разом iз Сашком Власенком вiдбувають покарання, — перевертають задертi черговими стiльцi у природне положення. Втiм, навiть ця звичайна «процедура» не обходиться без вульгарних натякiв про «догори ногами» i «камасутру».

   Перше заняття — звичайне знайомство. Прошу по черзi розповiсти про себе, свої захоплення та улюбленi справи. Пiдлiтки мовчать або вiджартовуються, говорять щось вiдчiпне. Тодi пропоную уявити себе справжнiм дворянином i намалювати власний герб, зобразити на ньому власнi мрiї, тварину або рослину-тотем, написати девiз.

   Пiсля пiвгодинного сопiння, перешiптування, пiдглядання та смiшкiв всi по черзi демонструють напрацьоване. Лiля Фещенко (дiвчинка, батько якої вiдбуває виправний строк, агресивна, але вразлива) зголошується першою. Її герб — зламана троянда, яка з корiнчика пускає новий листок, девiз «Нас не зламати». Лiля без жодних коментарiв пустила папiрець по колу, дочекалася, доки повернувся, склала i сказала: «В мене все». Iншi дiти також не говiркi. В кого на малюнку деревце, в кого пташенята у гнiздi, в кого гора i птах над нею. У Васi Нiколаєнка герб найзрозумiлiший: лавровий вiнок та гусяче перо. Гордо повiдомляє, що стане письменником або вченим. Вiдразу отримує нове прiзвисько «гусь учений». Федько Гумiнський показує своє творiння останнiм. Дивно, але соромиться. Нарештi повертає листок обличчям до однокласникiв i демонструє робота. Пояснює, що це трансформер, може бути ким i коли захоче, нiчого не боїться, завжди досягає мети. Це i є його девiзом. «Теж менi, трансформер! А якщо його трансформатором по пицi?» — глузує Сашко Власенко i миттєво отримує штурхана, вiд якого опиняється на пiдлозi. Знову регiт, розворушилися.

   — А коли ж про секс? — не зрозумiла, хто вигукнув.

   — Буде i про секс. Вiзьмiть новi аркуші. Це анонiмне опитування, i вiд вашої правдивостi залежатиме наша подальша робота. Поставте позначку власної статi та плюсик, якщо мали досвiд статевих стосункiв, i мiнус — якщо такого досвiду не було.

   Збираю листочки, ховаю у папку. Дякую за роботу i кажу, що на сьогоднi усе: «Чекатиму через тиждень». Повставали з мiсць, поставили на мiсце стiльчики, виходять з класу. Вже за дверима чую: «А ти що поставила, плюсик? — Вiдчепись придурку».

   Кiлькiсть плюсикiв вразила. Семеро з дванадцяти дiвчаток та двоє з п'ятнадцяти хлопчикiв. Тенденцiя закономiрна, але семеро?! Їм же ж максимум по чотирнадцять. Безграмотнiсть? Вони ще й мене повчити можуть. Далi, читаючи очiкування та питання, починаю розумiти, з якими дiтьми стикнулася. Ну чого варте: «Якщо ми цiлуємось взасос, я можу завагiтнiти?» або «Правда, якщо уявляєш хлопця на унiтазi i тобi не противно, це справжнє кохання?» або «Навчiть ходити так, щоб нiхто не зрозумiв, що я ще незаймана». Як пiзнiше з'ясувалося, хлопцi проводили своєрiдну дiагностику: за ходою, покачуванням стегон, вiдстанню мiж ногами та iншими, лише їм вiдомими параметрами, констатували статевий досвiд або його вiдсутнiсть. Якщо дiагноз — «незаймана», бiдну дiвчину зацьковували. Наприклад, на титульнiй сторiнцi кожного зошита противним флуоресцентним фломастером виводили слово: «целка».

   Кожне наступне заняття ми присвячували окремiй темi. Вiд будови статевих органiв, що стало одкровенням для бiльшостi моїх пiдопiчних, до венеричних захворювань та контрацепцiї. Я довго думала i вирiшила не дiлити групу на хлопчикiв i дiвчаток. Всi теми обговорювалися спiльно, навiть такi дражливi як менструацiя або ерекцiя. Смiшкiв та дурних жартiв, звичайно, уникнути не вдавалось, однак їх припиняла сама аудиторiя i жартiвникам пiсля того не було вельми весело. Я прагнула вiдiйти вiд медично-книжного штампу i намагалася поєднувати фiзiологiю з психологiєю. Гарячу дискусiю викликала, наприклад, проблема «Як вiдмовити хлопцевi». Ми довго шукали унiверсальну формулу вiдмови. Хлопцi смiялися, що аргументи погано дiють на гормони, але, на диво, найдiєвiшi вiдмови пропонували саме вони, як-от: «Ти вже готовий стати батьком?»

       Р. S. Не знаю, дякувати чи нарiкати на Капiтолiну Михайлiвну, але я не шкодую про жоден з «урокiв сексуальної грамотностi». Можна багато дискутувати про кориснiсть такого iнформування пiдлiткiв («Менше знаєш — краще спиш»), але важко уявити цiкавiшi для них теми. Навряд чи шкiльнi шибайголови сидiтимуть на перших рядах та в усi вуха слухатимуть iнший, «безумовно кориснiший» предмет.  

    ЗВЕРНIТЬ УВАГУ НА ПОВЕДIНКУ…

    I на найкращого вчителя знайдеться своя «катастрофа»

      Початок листопада. Моя адаптацiя до школи йде повiльно, але бiльш-менш успiшно. Вже iдентифiкую себе з посадою, зi мною вiтаються вчителi, пiзнають у коридорах дiти. Останнi бiгають до мене в кабiнет прогулювати набридлi уроки i жалiтися на вчителiв. Оце вона i є — довiра!

   На роботу люблю ходити — обов'язково йду пiшки. Ранiшнє сонечко пуляє промiнцями крiзь вiї. Прохолодно i сонячно. Думаю про те, хто сьогоднi прийде на консультацiю, що робитиму. Не встигаю увiйти на подвiр'я школи — здалека бачу й чую Ольгу Вiкторiвну.

 

   — Психолог! — кричить, — я зараз до вас зайду, приведу одного! Ви ж психолог — може, зробите щось із цим жахом!

   Що i з ким маю зробити — не второпала. Звiдки жах, теж не зрозумiла. Ольга Вiкторiвна щойно взяла перший клас. Дiти як дiти. Я намагалася з ними працювати, проводити уроки розвитку з цiлим класом — нiчого не вийшло. Розбiгаються в усi боки, як мурахи, пищать, задають купу питань, висять на рукавах, — аж голова паморочиться. Почала збирати невеличкi групки (по 5-10 вередунiв) — нормально, вже й лад можна навести. Ольга Вiкторiвна завжди вражала мене своїм органiзаторським вмiнням. Дiти слухаються її з першого слова, з першого погляду, i кiлькiсть учнiв не має значення.

   Спостерiгаючи за нею, я вiдчувала себе в казках Кiплiнга. Цiлий клас метушливих пташенят завмирав перед гiпнотичним поглядом грацiйної Нагайни. Слово — i в повiтрi висить тиша, рух — i дитячi погляди звертаються в потрiбному напрямку, ще рух — шарудять аркушi абетки — клас вчиться. Цiкаво, що сталося, що нажахало всесильну володарку класу?

   А стався звичайний бунт. У класi з'явився такий собi Рiкi-Тiкi-Тавi! Маленький герой-одинак, що вирiшив повстати проти численних правил i заборон класного життя.

   Iван Голенко потрапив у клас Ольги Вiкторiвни випадково. Запитаєте, як це? Поясню. Спочатку невелика преамбула. Ольга Вiкторiвна у школi та за її межами користується великого повагою i авторитетом. Щоб влаштувати власне дитя до неї у клас, батьки домовляються заздалегiдь i навiть погоджуються вiддати дитину до навчання на рiк ранiше або пiзнiше, аби лишень до омрiяної вчительки. Чим вона їх так приваблює, для мене й досi секрет. Може, i справдi щось гiпнотичне. Так от, Iванчина мама принесла документи в останнi днi прийому, коли класи були вже сформованi i, за iронiєю долi, малий бешкетник втрапив до класу вчительки, про авторитет i найкращiсть якої вiн анiчогiсiнько не знав.

   Ольга Вiкторiвна з'явилася в моєму кабiнетi, ледве я встигла сховати у шафу куртку та зачесати волосся.

   — Ось, це вiн, це просто жах, це ж не дитина, це катастрофа! — кричала авторитетна вчителька, тягнучи за червоне вухо перелякану «катастрофу».

   Перш за все я спробувала вiдiрвати хлопчика вiн чiпкого захвату побiлiлих пальцiв. Пiсля кiлькох спроб — вдалося. Iванко дивився на нас як на схиблених i, гадаю, хлопець мав рацiю. Усвiдомивши весь абсурд ситуацiї, Ольга Вiкторiвна дозволила йому пiти в клас, де вiн мав «сiсти за парту, нi з ким не розмовляти i чекати, доки вона не прийде». Наперед сумнiваючись в тому, що цей «просто жах» виконає iнструкцiї, я мовчки провела хлопчика до класу — просто не знала, що сказати. Iванко заговорив першим.

   — Ти ж психолог? Ти приходила до нас, гралася.

   — Так, — кажу.

   — Забери мене з урокiв, пограймося, я тобi загадки позагадую.

   Так ми i домовились. Я подумала, що i Ольга Вiкторiвна буде вдячна, якщо я заберу хлопчика на деякий час.

   Повернувшись до кабiнету, я почула iсторiю стосункiв мiж «найкращим вчителем» i «катастрофою». Жодні спроби вплинути на Iванка не мали успіху. Вiн робив що i коли заманеться. Мiг витягти бутерброд посеред уроку, почати наспiвувати собi пiд нiс, встати i вийти в туалет або сказати: «Ви це вже розповiдали i менi не цiкаво». Великих зусиль коштувало Ользi Вiкторiвнi навчити його звертатися до неї на «Ви» та по iменi i по батьковi. Ще одна проблема — Iванчина мама, яка теж нiяк не могла зрозумiти нi вимог вчительки, нi її праведного гнiву. Вона обстоювала думку про те, що дитину не можна нi до чого примушувати, а тим паче терпiти голод або контролювати iншi нагальнi потреби.

   Конфлiкт, що загрожував крахом вчительського авторитету, досяг точки кипiння сьогоднi зранку. Справа в тому, що вчора пiсля урокiв Ольга Вiкторiвна написала на дошцi слова, які, на її думку, мали присоромити i Iванка, i його маму: «Шановнi батьки, звернiть увагу на поведiнку Iвана Голенка. Учень першого класу не може так поводитись. Це — ганьба». Вчителька розраховувала, що батьки, забираючи дiтей зi школи й ознайомившись iз написом, забезпечать «народний осуд». Але ситуацiя вийшла з-пiд контролю. Зайшовши вранцi у клас, Ольга Вiкторiвна побачила на дошцi iнший напис. Незугарним дитячим почерком без жодної помилки там були старанно прописанi (правильнiше сказати, виправленi в необхiдних мiсцях) такi слова: «Шановнi дiти, звернiть увагу на поведiнку Ольги Вiкторiвни. Вчителька не може так поводитись. Це — ганьба».

       Р. S. Я забрала Iванка з урокiв того дня i ми довго спiлкувалися, гралися i навiть пройшли кiлька тестiв. Згодом я розмовляла з його мамою. З'ясувалося, що Iванко — хлопчик розвинений iнтелектуально, його показники вищi за середнi, єдина проблема — розлади довiльної регуляцiї. Проблеми самоконтролю пов'язанi зi станом здоров'я — вегето-судинна дистонiя, частi застуди, розлади травлення.  

    ДЕ ПОЧИНАЄТЬСЯ СНIГ…

    За дiагнозом «дитяча брехня» часто ховаються дорослi помилки

      Iсторiя з Iванком Голенком була набагато глибшою, нiж видавалося на перший погляд. З кожною нашою зустрiччю цей першокласник дивував мене дедалi бiльше. Його пам'ять — просто феноменальна, обсяг знань виходить далеко за стандарти, фантазiя — не знає меж. Стандартнi тести на визначення iнтелектуальних здiбностей хлопчик брав легко i з першої спроби.

   Нашi зустрiчi з професiйних консультацiй непомiтно перетворилися на дружнє й взаємно цiкаве спiлкування. Ми розглядали дитячi енциклопедiї, якi малий приносив з дому, розв'язували задачi на кмiтливiсть, читали, малювали, iнодi пили компот та їли кренделики, якi я купувала в їдальнi.

   Головним героєм Iванчиних розповiдей був його тато, — найкращий у свiтi. Хлопчик розповiдав про те, як вони проводять вихiднi: їздять за мiсто або до Києва у цирк, театр чи зоопарк. Казав, що кожного вечора вони з татом читають книжки або дивляться телевiзор. Цi iсторiї були яскравi, сповненi рiзноманiтних деталей. Насторожувало те, що мама й бабуся в розповідях малого майже не згадувалися. Проте я довго не звертала на це увагу, як i на окремi дрiбнi суперечностi. Думала, фантазує дитина i нехай. Насправдi я заслуховувалася тим, як Iванко говорить, як красиво добирає слова, будує речення. Важко вiрилось, що так розповiдає семирiчна дитина.

   — Чим займався на вихiдних? Я за тобою скучила.

   — А я нi! Ти не повiриш, — ми були на «ти» з першого знайомства, — ми з татом їздили в лiс. У лiсi холодно, але ми не змерзли, бо пили гарячий чай з шоколадом.

   — А що ж ви робили у лiсi в таку пору? — за вiкном листопад, але вже впав перший снiг.

   — Ходили дивитися, де снiг починається.

   — Як це?

   — Хiба ти не знаєш? Снiг починається в самiй гущавинi. Там величезнi замети. Вони все лiто ховаються пiд землею, а потiм збираються в центрi великої галявини, у самiй гущавинi лiсу.

   — Як же вони потрапляють на небо? Снiг же з неба падає!

   — Як ти не розумiєш? Їх туди приносить вiтер, сильний вiтер! Невже ти гадаєш, що снiг починається в небi?! Як би вiн втримався на хмарах? Га? Нi, снiг живе в лiсi. Влiтку — пiд землею, взимку — на галявинах. Вiтром пiднiмається у небо, а вже потiм падає на нас, на мiсто. Зрозумiла?

   Я розумiла, що це дитячi фантазiї, тому не непокоїлась. Навпаки, думала, наскiльки чудово, що дитина вмiє так фантазувати: виросте — буде письменником. Бити на сполох почала Ольга Вiкторiвна. Вона перестрiла мене в коридорi (до мого кабiнету не заходила жодного разу пiсля випадку з дошкою).

   — Iванко бреше! — повiдомила вчителька, наче викрила малолiтнього злочинця.

   — Чому ви так думаєте?

   — Це не я так думаю, це дiти помiтили. Вiн розповiдає, що у нього в столi живуть гномики, говорить, що у нього з батьками є власний будинок. А в них не те що будинку немає — батько пiвроку тому з родини пiшов! А Iванко бреше, що тато його зi школи забирає.

   — А хiба нi? — я сама не раз чула вiд Iванка, що вiн мусить бiгти, його ж бо тато чекає.

   — Нi, не забирає. Iванко чекає доки дiти розiйдуться з продовженого дня i сам iде додому. Вчора простежила.

   Перед тим, як розпитати про все самого Iванка, я вирiшила поговорити з його мамою. Надiя Iванiвна, цiкава екзальтована жiнка, прийшла на консультацiю через кiлька днiв пiсля мого дзвiнка. Її обережне ставлення не дивувало. Зважаючи на попереднi подiї, школа не заслуговувала на материнську довiру (Надiя Iванiвна вже домовлялася про переведення сина у прогiмназiю по сусiдству).

   Я розповiла про те, що вже кiлька тижнiв працюю з її сином, про те, який вiн цiкавий i розвинений хлопчик, а також про його бурхливу фантазiю i пiдозри класного керiвника. Надiя Iванiвна уважно мене слухала i раптом… сльози полилися з її очей без будь-якого мiмiчного попередження. Я розгубилася, не була готова до такої реакцiї, не вiдразу знайшла носовичок. Ми довго мовчали. Надiя Iванiвна не пiднiмала очей i нарештi розповiла про те, як пiшов чоловiк, як страждав Iванко i як, непомiтно для усiх, почав фантазувати про маленьких гномикiв, що живуть у його письмовому столi i перешкоджають робити уроки, про злу вiдьму, яка заважає дiтям на уроках, про те, як вiн ходив дивитися, де починається снiг… Спочатку нiхто не звертав особливої уваги. Але Iванко продовжував вигадувати i чим далi — тим глибше занурювався у свої фантазiї. Батько за увесь цей час не зателефонував жодного разу, а хлопчик чекає i навiть пересiв зi свого улюбленого стiльця на кухнi на iнший — ближче до телефону.

   Надiя Iванiвна пiшла, а я довго думала про Iванка та його фантазiї. Кожна має пiд собою реальну подiю i допомагає хлопчиковi сховатися вiд того, що його травмує. Такий собi психологiчний захист. Гномики, вiдьма, снiг, батько, котрий чекає бiля школи…

   Р. S. Наша наступна з Iванком зустрiч була останньою перед тим, як його перевели до iншої школи. Ми зiткнулися на сходах i я запросила його на компот. Хлопчик спочатку не хотiв зi мною розмовляти: його насварили за брехню i вiн ображався i на мене, i на вчительку, i на однокласникiв. Але з'ївши половинку кренделика, зiзнався, що скучатиме за мною.

   — Скажи чесно. Ти вiриш, що снiг починається у лiсi?

   — А вiн там починається?

   — Звичайно. Скоро зателефонує тато, ми вiзьмемо тебе з собою i ти сама все побачиш.  

  

ПСИХОЛОГIЯ ЧИ ТЕСТОЛОГIЯ?   

     Не перетворись на тестолога!  (п'яте правило психолога)

      Спокуса, що повсякчас чатує на юних i не дуже психологiв, — продемонструвати усiм навколо результати власної дiяльностi. Виникає непереборне бажання довести свою важливість, показати, що твоя робота потрiбна, що вона приносить результат. Скажете, цiлком нормальнi прагнення? Згодна. Але на вiдмiну вiд вчительської, наша служба «и опасна, и трудна, и на первый взгляд как-будто не видна». Неможливо навчити людину не створювати проблем собi та iншим так само швидко, як розв'язувати задачi на двi дiї. Життєвi правила набагато складнiшi за граматичнi, а поведiнковi реакцiї вибуховiшi за хiмiчнi. В психологiї не може бути швидкого результату. Це аксiома.

   Проте серед психологiв, так само, як i серед учнiв, є такi, що можуть спростувати будь-яку аксiому. Не нарiкатиму на колег, якi прагнуть миттєвого результату, адже сама не встояла i…

   Розумiєте, в нашiй найкращiй школi i психолог повинен бути найкращим. Людину судять за результатами її працi. Три мiсяцi моєї роботи результатами не вражали. Вчителi буле не дуже задоволенi «зеленим психологом», що «пхає носа не у свої справи».

   Капiтолiна Михайлiвна кiлька разiв пiд час занять знаходила в моєму кабiнетi старшокласникiв. Iвана Голенка, як висловилася Ольга Вiкторiвна, «пiсля психологiчної обробки» мама перевела в прогiмназiю. Правда, дiти 5-Б стали набагато спокiйнiшими i вчаться краще, але на педрадi дiйшли висновку, що «вiдбулася природна адаптацiя», тож я, зрозумiло, тут нi до чого.

   Емоцiйне вигоряння пiдкралося непомiтно. Спочатку стала запiзнюватись на роботу i забувати про домовленостi з вчителями. Далi — гiрше. Застудилася, заховалась у хворобу. Знайшли. Зателефонувала директорка:

   — Припиняй хворiти. Нема коли. Роботи купа. До нас через два тижнi мають приїхати гостi, комiсiя з мiнiстерства. Їх треба вразити. Зрозумiла?

   — Зрозумiла. А чим?

   — Будемо тестувати школу на iнтелект!

   — Всю?!

   — А як ти думала? Звичайно всю! — доки я встигла переварити новину, в трубцi уривчасто загудiло.

   Йдучи в понедiлок до школи, я намагалася придумати спосiб, яким чином протестувати усю школу (дві тисячі дiтей) на iнтелект i навiщо це потрiбно?

   — Ти як маленька, — вiщувала Iнга Iванiвна. — Сама жалiєшся, що не бачиш результатiв своєї роботи. Ось i побачиш. Будемо знати iнтелект кожного, комiсiї покажемо графiки там рiзнi, дiаграми. Далi — тенденцiю вивчимо. Клас! — сама вiд себе радiла директорка, щиро не розумiючи моїх вагань.

   — Але що це нам дасть? Iнтелект — показник динамiчний. До того ж, для рiзних вiкових перiодiв розробленi рiзнi тести, їх результати майже неможливо порiвнювати мiж собою. I як можна продiагностувати за два тижнi стiльки дiтей? Продiагностувати можна, а обробити результати?! — Зупинись! Я вже всiх повiдомила! Будемо тестувати!

   — А?…

   — Думай сама!

   З начальством не сперечаються. Пiсля пiвгодинного обдумування способiв самогубства я спiймала себе на тому, що майже згризла олiвець. Цей шматочок скалiченого дерева привiв мене до тями i, за словами директорки, до «фантастичної думки», яка полягала в тому, щоб зробити не просто тестування, а комп'ютерне тестування. По-перше, так можна реально встигнути за два тижнi, по-друге, — створити таку iмiтацiю кипучої дiяльностi, що комiсiя буде не просто задоволена, — вражена.

   Спонсором цiєї акцiї став мiй науковий керiвник: дав менi комп'ютернi тести, показав, як ними користуватися та коригувати iнтерпретацiї з мiнiмальними затратами сил та енергiї. Я йому завдячую багато чим, але найбiльше — життєвою фiлософiєю: «Не створюй зайвих проблем, а тi, що є — вирiшуй у мiру надходження!»

   Школярi шикованими рядами йшли на тестування в єдиний комп'ютерний клас школи, вислуховували мої iнструкцiї i смiливо тисли на клавiшi, оголюючи свiй iнтелект перед проникливими програмами. Бiднi комп'ютери хiба не димiли вiд напруги, але за них i димiв, i кипiв наш вчитель iнформатики Роман Петрович. Його душа не могла витримати такого вандалiзму. Цiлий тиждень «цi ненормальнi дiти» мучили його «нещаснi машинки». Погодьтеся, вислови заслуженого вчителя цiкавi саме в порiвняннi.

   Соромно сказати, але я навiть задоволення відчула, збиваючи у рiвненькi стосики роздрукiвки тестування. Це ж стiльки роботи, стiльки результатiв! Приїхала комiсiя. Наша школа знову найкраща. I ось вона, жадана мить — на педрадi, перед усiм колективом, директорка висловлює менi подяку за «сумлiнну працю на благо рiдної школи»!

   Поступово гордiсть вiдпустила, на її мiсце прийшли докори сумлiння i усвiдомлення дурної роботи. Але от дилема: що краще — працювати на користь iнших i не отримувати за це нiякого визнання, чи працювати на результат i схвалення, не приносячи жодної користi?

       Р. S. Схожу за цинiзмом, але меншу за масштабами iсторiю переповiв менi колега. Його дружина прийшла на декретне мiсце психолога в один із провiдних дитячих садочкiв нашого мiста. Психологiчна фiшка садочка — робота над пiдвищенням демократичностi у спiлкуваннi вихователiв з дiтьми. П'ять рокiв поспiль психологи дiагностують цю саму демократичнiсть i звiтують про її невпинне зростання. Прикол у тому, що за цi п'ять рокiв демократичнiсть досягла i перевищила сто вiдсоткiв! Круто?  

    СИЛА ДIАГНОЗУ   

     Слово має велику силу i не має зворотньої дiї

      Цю iсторiю можна, з деякими обмовками, вiднести до здобуткiв мого тестологiчного минулого. Слiд зауважити, я мужньо витримала не лише авральний процес дiагностики iнтелектуального потенцiалу школи, а й процедуру повiдомлення результатiв.

   Одне з найважчих випробувань, що менi довелося пережити, — це вчительськi облоги пiд гаслом: «Я про своїх дiтей маю знати все»! Кожен вчитель школи вважав своїм обов'язком прийти й вимагати результати тих злощасних тестiв. Найдотепнiше обґрунтування вимоги — «Як же я їх вчитиму, не знаючи IQ?» Питається, а що ж ви робили увесь час до того?

   Спочатку я повiдомляла вчителям загальну iнформацiю про клас, обов'язково вказувала на високий iнтелектуальний розвиток дiтей, вiдзначала кращих, а також тих, хто продемонстрував високi показники розвитку окремих iнтелектуальних здiбностей: словесно-логiчний iнтелект, загальна поiнформованiсть, абстрактне мислення та iншi. Однак цiєї iнформацiї для бiльшостi виявилося замало, вони вимагали коефiцiєнтiв, графiкiв, особливо цiкавилися результатами учнiв, котрі вiдставали у навчаннi.

   Надавати такi данi психолог права не має. Нi професiйного, нi морального. Справа у тому, що не вся iнформацiя в руках вчителiв є безпечною для дiтей. Можливо, це звучить безглуздо, однак у недолугих руках кiлька цифр IQ стають дiагнозом, що може скалiчити життя дитини. Якщо вчителi, маючи частковi результати та знаючи лише про кращих дiтей, вже дiлять клас на «розумникiв» i «пропащих», — що буде далi? Дiтей з високими показниками IQ захвалять. Розмножаться такi собi «зiрки», вони з часом увiрують у свою унiкальнiсть, зупиняться в розвитку, спочиваючи на лаврах. Щодо iнших — їх просто зацькують: «що взяти з дурнiв…». Дiти, якi не впоралися з тестовими завданнями через рiзнi причини (хворiли, не мали настрою, злякалися i не зрозумiли iнструкцiї тощо), отримують тавро «вiчних трiєчникiв». Описане в жодному випадку не є плодом моєї хворої фантазiї. Це — класика життя, i не лише шкiльного.

   Феномен, коли людину оцiнюють на основi попередньо отриманої iнформацiї, правдивої або хибної, називають ефектом ореолу. Цей ефект тим сильнiший, чим авторитетнiше джерело iнформацiї. Саме тому слово лiкаря, вчителя i, звичайно, психолога має велику вагу. Людина може померти, увiрувавши в хибний медичний дiагноз, а що станеться з дитиною, тестове IQ якої не дотягує до норми? В одному з класичних експериментiв вчителям школи повiдомили результати психологiчного тестування школярiв: одних назвали iнтелектуально розвиненими, а iнших — нi. Iнформацiя не вiдповiдала дiйсностi, серед тих i iнших були дiти з рiзним рiвнем iнтелекту. В результатi дiти, яких характеризували як високо iнтелектуальних, отримували кращi оцiнки, їхнi успiхи пояснювали природними здiбностями, а невдачi — випадковим збiгом обставин. Дiти ж, яким приписували невисокий IQ, навпаки, вважалися неперспективними у навчаннi, а їхнi успiхи — звичайною випадковiстю.

   Окрема проблема — нерозумiння вчителями специфiки рiзних психологiчних показникiв. Погодьтеся, важко пояснити не фахiвцевi принцип роботи магнiтно-ядерного резонатора. Так само важко пояснити людинi, котра не має спецiальної освiти, сутнiсть того або iншого психологiчного термiна. Нiколи не забуду, як ще студенткою третього курсу, захоплена дiагностичною лихоманкою, тестувала власного брата, визначаючи риси його характеру. В результатi виявилося, що вiн — лабiльний циклоїд, людина з нестiйкими емоцiями, схильна до циклiчних змiн настрою. Брат не те щоб образився, але й досi пригадує менi, що я обiзвала його «дебiльним циклопiдом». Згодна, вчителi — люди освiченi i не реагують так, як мiй п'ятнадцятирiчний брат, однак у спiлкуваннi з ними також трапляються казуси.

   — Вiкторiє Валерiївно, — звертається до мене Роман Петрович, завiдувач кабiнетом iнформатики, де власне i вiдбувалося тестування школярiв. — Я тут глянув на вашi тести i от, хочу запитати.

   — Слухаю вас, — вiдповiдаю, а сама не можу зрозумiти, чому Роман Петрович червонiє i починає затинатись.

   — Якщо оцiнка, ну наприклад, за словниковий запас 58, а за логiчне мислення 39, що це означає? Старий дурень, так?

   — Про що це ви? — i тут до мене доходить, що Роман Петрович пройшов тест, а як перевести сирi шкальнi бали у показники iнтелекту не знає, а тому вирiшив, що у нього низький IQ i що вiн старий…

   Менi довго довелося заспокоювати поважного вчителя i пояснювати йому, в чому справа. Коли Роман Петрович зрозумiв що до чого, i пiдрахував, що його iнтелект такий як треба — щастю не було меж. А якби не запитав, посоромився, що тодi? Вiдчуття неповноцiнностi? А як почуваються дiти, чиї результати «не так» проiнтерпретованi вчителями?

   Аби уникнути розмаїття психiчних травм, менi навiть довелось пiдготувати рiзнi варiанти вiдмови вiд повiдомлення детальних результатiв тестiв — такий собi алгоритм словесної боротьби з вчительською допитливiстю. Спробую його реконструювати.

   На категоричнi вимоги подивитися данi по кожнiй дитинi я вiдповiдала, що, на жаль, такої iнформацiї надати не можу, оскiльки вона конфiденцiйна. За цими словами завжди йшло праведне обурення: як я можу навiть припустити, що вчитель використає данi не на благо дiтям, хто я така, щоб робити подібні припущення, i так далi. Зауважу, в жодному разi я не ставила пiд сумнiв вчительську чеснiсть, моральнiсть чи компетентнiсть. Але кожен вважав своїм обов'язком образитись на мене саме з цього приводу. Цiкаво, чому?

   Наступні вимоги зводились до трьох основних варiантiв, на кожен з яких у мене була заготовлена відповiдь. Для того, щоб вчителi залишили мене i кляте тестування у спокої, я вдавалася i до маленької брехнi, i до великих лестощiв.

   «Я маю знати про своїх дiтей все, це моє вчительське право!» — «Жодне тестування не замiнить вашого досвiду. Ви й так знаєте своїх дiтей краще за будь-кого. А цi результати лише орiєнтовнi i можуть змiнитися».

   «Це необхiдно для правильної органiзацiї навчання». — «Все, чому ви навчаєте дiтей, i без того сприяє розвитку їхнього iнтелекту. Ваша методика дає чудовi результати. Тестування саме це i пiдтвердило!»

   «Я хочу повiдомити результати батькам». — «Нехай батьки самi звертаються до мене i я надам усю необхiдну iнформацiю про їхню дитину».

   До речi, з батьками i справдi вийшло негарно! За усiма законами професiйної етики психолог має повiдомляти їх про те, що з дiтьми проводитиметься тестування, i навiть брати письмовий дозвiл — пiдписувати згоду на участь дитини у психологiчному дослiдженнi. В моїй ситуацiї це було неможливо: як спитати i отримати дозвiл (нагадаю, я мала продiагностувати iнтелект усiєї школи) у батькiв двох тисяч дiтей за тиждень, я не уявляла, а тому пiшла на посадове порушення, за яке в iншiй країнi вже б вiдбувала строк за ґратами.

   Найбiльше диво психологiчного дiагнозу, до створення якого я маю безпосереднє вiдношення, зараз вчиться в одному з престижних унiверситетiв країни, здобуває освiту антрополога. Вiктор Романов, учень 11-А, вважався горем i тягарем нашої школи. Хворий на епiлепсiю, Вiктор не мав друзiв, його уникали, вважали дивним i небезпечним. Хлопець i справдi агресивно реагував на дражнiння й знущання однолiткiв, мiг почати бiйку, перехвилюватися, i тим самим спровокувати черговий напад. Його остерiгалися дiвчата, зачiпали хлопцi, не розумiли, а тому й не любили вчителi, котрi ставили хлопцевi трiйки, аби перевести до наступного класу й швидше позбутися. Вiктор пiшов на конфронтацiю з усiм свiтом: на зло вчителям залишився в 10-му класi, не пiшов у коледж; на зло однокласникам закохався у найсимпатичнiшу дiвчину й упадав за нею; на зло менi люто брався до вирiшення тестових завдань — i вразив усiх! За даними тестування Вiктор отримав найвищi показники IQ серед учнiв старшої школи.

   Результати спантеличили усiх. Вчителi i, що цiкаво, сам хлопець, вiдмовлялися вiрити, вважали їх помилкою. Перетестування все пiдтвердило: IQ — 154. З такими показниками у 50-тi роки ХХ ст. до Оксфорду приймали без iспитiв. З тестами не посперечаєшся. Диво, але ставлення до Вiктора у школi змiнилося кардинально: дiвчата почали йому посмiхатися, кокетливо ховаючи очi; хлопцi, вiдчувши власну ущербнiсть, перестали його дражнити; вчителi визнали невизнаним генiєм. Вiктор змiнювався на очах. Виявилося, що вiн цiкавий i непересiчний хлопець, цiкавиться iсторiєю, археологiєю, антропологiєю. Однокласники

   з вiдкритими ротами слухали його розповiдi, вчителi пропонували вести уроки. Один iз найкращих випускникiв школи, її гордiсть, мiй успiх!

         Р. S. Психологiчний дiагноз має дивну силу. Питання в тому, хто i як нею скористається?

 

    НЕСТАНДАРТНИЙ УЧИТЕЛЬ    

     Знання — сила!   (Ф. Бекон)  

  

   Йду коридором, бездумно розглядаю стенди на пофарбованих стiнах. Останнi школярi зникають в аудиторiях. Щойно розпочався урок. У вестибюлi возить шваброю технiчка: «Розходилися тут, ганчiрок на вас не напасешся».

   За численними дверима чути життя. Наближаюсь до одних — голосне вчительське питання, уривки дитячої вiдповiдi, вiдходжу — все стихає. Йду повз iншi — лекцiя. За третiми — ледь вловне шарудiння, напевне, контрольна або самостiйна: «Романе — в свiй зошит!» — не помилилася, контрольна.

   Раптом — смiх, вибуховий, голосiв у тридцять! Що ж то за урок такий? Крiзь прочиненi дверi бачу чоловiка, рокiв тридцяти п'яти, вiн жваво жестикулює, розмахуючи руками i ногами. Так-так, саме ногами, бо сидить на височезнiй учительськiй кафедрi i щось розповiдає. Прислухаюся — та це ж хiмiя, а на кафедрi — Iгор Олексiйович, хiмiк. Вслухаюсь уважнiше i захлинаюся вiд праведного обурення: вчитель дiлиться з дiтьми рецептом «димовухи», бiльше того — власним дитячим досвiдом пiдкладання сумiшi пiд учительськi столи! Гiдроперит, анальгiн i ще щось треба перетовкти, а тодi зачекати на реакцiю. Iгор Олексiйович, викочуючи очi та передражнюючи голоси, в деталях описує не лише хiмiчну, а й вчительську реакцiю: «З-пiд столу починає валити їдкий смердючий дим, а наша русiчка хапається обома руками за класний журнал, притискає його до грудей i починає волати: "Сабота-а-аж! Проїскi двоїшнiков! Журнал не отдам! Только через мой труп!"» Клас знову гигоче, я не стримуюсь i пирскаю разом iз дiтьми.

   — Iгоре Олексiйовичу, а коли вже ми почнемо вчити хiмiчнi реакцiї, коли будемо змiшувати реактиви? — тремтячий вiд смiху голос якогось учня.

   — Зараз i почнемо! Вiдкриваємо зошити, записуємо тему… А хто це в нас? Ти ба, психолог. Заходьте, не соромтесь.

   Мене викрито. Почервонiла через своє ганебне пiдглядання, вибачаюсь, зачиняю дверi й бiжу до кабiнету — сховатися. Услiд: «Зачекайте, йдiть до нас, це ж так цiкаво!» i дитячий регiт.

   Сховалася. Сиджу розмiрковую, що робити далi: «Залишити все як є чи доповiсти директорцi? Хiба це допустимо, розповiдати дiтям подiбнi iсторiї та й узагалi так уроки вести? Даю голову на вiдсiч, що вже завтра половина вчителiв школи спробує на собi тiєї «димовухи»! А може, iз самим Iгорем Олексiйовичем поговорити? Але як? Схопилася, побiгла, наче злодiйка. Що вiн взагалi про мене думає?»

   Дзвоник на перерву. Трохи згодом — ввiчливий стук i сiпання дверної ручки:

   — Вiкторiє Валерiївно, вiдчинiть. Це Iгор Олексiйович, хiмiк.

   «Ага, вже вiдчинила!» Дзвоник на урок. «Ну, — думаю, — пiшов, може, подивитись?» Обережно вiдчиняю дверi… на тобi!

   — Вiкторiє Валерiївно, а я вас чекаю. Взагалi-то я стукав, але ви напевно не почули. Можна? — це запитання пролунало post factum, коли Iгор Олексiйович вже сидiв на стiльцi i пригощався цукеркою.

   — Чайку?

   — Звичайно, — що ж: нахабство за боягузтво, честь по честi. — У нас сьогоднi був веселий урок, даремно ви вiдмовилися вiд запрошення, — iронiя дратувала, виводила з себе.

   — Ви вважаєте це нормальним?!

   — Що саме?

   — Розповiдати дiтям такi iсторiї… Завтра, якщо не сьогоднi, вся школа в «димовухах» буде!

   — Ну що ви, у нас угода: експерименти лише на уроках. Якщо хтось порушить правило — всi лабораторнi скасовуються. Лише теорiя, опитування, контрольнi.

   — I що, дiє? — намагаюсь зiронiзувати.

   — Поки що так.

   — В тому то й справа, «поки що»!

   — Вже десять рокiв.

   — Що? — не зрозумiла.

   — Вже десять рокiв, «поки що», сподiватимусь, i надалi так буде. Не нервуйте ви так. Психолог — професiя шкiдлива, я розумiю. Але ж життя прекрасне i сповнене несподiванок. Приходьте до нас на уроки. Вам сподобається.

   Сумiш вiдвертого глузування iз доброзичливiстю викликала дивну реакцiю, я розсмiялася, розслабилася, вiдчула себе вiльнiшою, набралась нахабства i запитала:

   — А як же професiйнi стандарти, викладацька етика, навчальна програма врештi-решт?

   — Чесно?

   — Чесно.

   — Плювати я хотiв. Для мене головне — розумiння в очах, любов до предмета i вiдверте захоплення мною! Я живу заради цього.

   — Але…

   — А ви приходьте до нас на уроки.

    

     Р. S. Я прийшла. Один раз, потiм другий. Нiколи не розумiла i не любила хiмiю. До цього, а може до нього. Окрiм рецепту «димовухи», дiзналась, як добитися зеленого кольору вiд рудої фарби для волосся, запалити синє вогнище, синтезувати запах полуницi та риби, i ще багато такого, про що встигла забути. А ще я навчилася смiятися на уроках! Вiльно, голосно, вiдверто, без остраху заробити «незадовiльно» за поведiнку.

  

    ЗАЙЧАТА, ПIДНIМIТЬ ЛАПКИ   

     Заслужений вчитель = дресирувальник?

      Працюючи в школi, я товаришувала з Iрою, Iриною Сергiївною, — першою вчителькою мого улюбленого 4-Б. Причинно-наслiдковi зв'язки я для себе й досi остаточно не визначила. Чи клас менi подобався тому, що я дружила з вчителькою, чи Iра викликала приємнiсть через те, що вчила таких класних дiтей, не знаю.

   Дiти й справдi непересiчнi. Усi вони, звичайно, рiзнi: є спокiйнiшi, є бешкетники (спокiйних дiтей не буває), повiльнiшi й кмiтливiшi, вихованi батьками й не дуже… Вражало iнше — їхнє ставлення до своєї вчительки й одне до одного. Де ще можна побачити, щоб дiти, гуртом побивши кривдника, в такому самому складi тягли його до медпункту мастити зеленкою? Або без жодного нагадування провiдували хворих однокласникiв чи проводжали новеньку дiвчинку зi школи додому («щоб їй не було страшно»). Якщо Iрина Сергiївна запiзнювалась на урок, всi сидiли, як мишi, займалися своїми справами, читали книжки абощо; на порушника тишi шикали усiм класом. Я сама була свiдком такої дивини, коли одного разу заглянула в аудиторiю хвилин за десять пiсля дзвоника.

   Iра своїх дiтей любила понад усе. Я навiть тривожилася, що буде з нею, коли вони пiдуть у старшi класи?

   Опишу трансформацiї, що вiдбувалися з Iриною кожного ранку у школi. Вiдчинялися дверi класу завжди десь за пiвгодини до початку урокiв, заходила молода симпатична дiвчина, скидала курточку, пiдбори, перевзувалась у зручнi капцi, загорталась у шаль, вiдкривала кватирки, поправляла стiльцi, включала чайник. Запах чаю та затишку наповнював повiтря. Я непомiтно для себе закохалась у ранкове чаювання з Iрою. Приходила ранiше, щоб вiдчути себе вдома, побачити, як оживає клас, набирається сил для гомiнкого дня. За кiлька хвилин з'являлися дiти. По одному чи кiлька заглядали, заходили, влiтали, вривалися у клас, вiталися, на ходу стягували шапки, шарфи, курточки. Пiдбiгали одне до одного, до вчительки, сипали смiхом, iсторiями, емоцiями вчорашнього дня, вечора й сьогоднiшнього ранку. Iрина Сергiївна вимагала, щоб до уроку все було пiдготовлено заздалегiдь, до дзвоника, а тому, продовжуючи дiлитись враженнями, дiти вмощувалися за партами i починали зосереджено розкладати речi. Завершивши справу, зривалися з мiсць i бiгли в коридор, де Iра вмовила завгоспа прилаштувати шведську стiнку. Йдучи до свого кабiнету, я дивилася на цих щасливих мавпенят, якi висiли догори ногами й думала: «Пощастило дiтям з першою вчителькою, а може, вчительцi з дiтьми».

   Думала iз заздрiстю, оглядаючись на власний досвiд молодшої школярки. Розалiя Йосипiвна, моя друга перша вчителька (ми змiнили квартиру i, вiдповiдно, я пiшла в другий клас до iншої школи), асоцiюється радше з дресирувальником у цирку. Першу вчительку я геть не пам'ятаю, Розалiя Йосипiвна витiснила собою усе. Пригадую її великою, масивною, завширшки як стiл (це, звiсно, дитячi спогади, тому розмiри викривленi, заданi моїм власним зростом та пiдсиленi тогочасними враженнями). Пам'ятаю, як ми приходили до класу на п'ятнадцять хвилин ранiше, але не для того, щоб подiлитись враженнями чи повисiти на турнiках, — «дiти мають бути дiтьми, а не звiрами дикими, заспокойтесь, приведiть себе до ладу i пiдготуйтесь до урокiв!» — вiщувала грудним басом Розалiя Йосипiвна. За п'ять хвилин до дзвоника ми мусили сидiти на своїх мiсцях i чекати схвалення нашої готовностi. Вiдсутнiсть олiвця, гумки або потрiбного зошита каралися додатковими заняттями пiсля урокiв, якi мали «дисциплiнувати дiтей й розвивати їхню уважнiсть». Нiколи не забуду, як за порадою цiєї мучительки батьки змушували мене сторiнками переписувати пiдручники з фiзики — «для тренування уважностi».

   Емоцiї, якими сповненi мої дитячi спогади про молодшу школу й першу вчительку, краще заховати якнайдалi, адже психолог не може мати особистих нерозв'язаних проблем. А звiдки ще береться мiй панiчний страх дурної роботи i неадекватнi реакцiї на тиск та жорстку критику?

   Вiдкладу ремiнiсценцiї й повернуся до Iрини, iсторiя ж бо ця про неї. Кожен її урок починається з посмiшки й цiкавої iсторiї; якщо хтось із дiтей виконав завдання, вiн може тихо займатися своїми справами, наприклад, читати позапрограмну книжку. Питання про рiвень засвоєння матерiалу Iра формулює таким чином: «Зайчата, хто не зрозумiв, пiднiмiть лапки». Коли дiти не слухаються, а таке з ними трапляється, Iра супить брови i промовляє щось на кшталт: «Я так не хочу сердитися, може, ви самi заспокоїтесь?!» або «Руслан Горненко, ти ж справжнiй чоловiк! Вiддай Олi олiвця i спробуй попросити його так, щоб вона його з радiстю позичила».

   Одного разу я стала свiдком того, як Iрина Сергiївна пiдмiняла на уроках iншу вчительку. Про те, що все йде якось не так, я замислилася вже на перервi перед уроком, коли перед класом нас ледве не затоптали кiлька зiрвиголiв, а в самiй аудиторiї усi стояли на головах i вереск перевищував усi можливi децибели. Ситуацiя звичайна, але дiти, як правило, вибачаються, коли налетiли на старшого, i заспокоюються в присутностi вчителя. Все це дивувало й тому, що в цьому класi я була неодноразово, вiн один з найкращих, вчителька — заслужена й з великим досвiдом. Дiти завжди чемнi, слухаються з пiвслова. Тут проходять найкращi вiдкритi уроки, зразковi, i всяке таке.

   Наведу свої спостереження за поведiнкою дiтей у присутностi рiдного класного керiвника — Зiнаїди Василiвни. Що б не витворяли вони на перервi, з приходом вчителя — нiби солдатики за командою «струнко» опинялися бiля парт. Руку до вiдповiдi тягнули рiвненько, пiдтримуючи iншою за лiкоть, вiдповiдали гарно, зi вступом та пiдсумком думки, в зошитах теж iдеальний порядок. Зiнаїда Вiкторiвна хвалилася, що за 35 рокiв роботи в її класах не було жодного шульги, всiх «зробила такими як треба». Вишкiл, звичайно. Але ж результати якi!

   Що ж сталося з дiтьми?! Їх нiби пiдмiнили. Слова Iрини Сергiївни про те, що урок вже почався, потонули у загальному галасi, плескання у долонi та стукiт по столі теж не дали результату. Поступово все владналося i урок вдалося почати. Назвати його вдалим можна лише з натяжкою — дiти совалися на стiльцях, перешiптувалися, Iринi Сергiївнi постiйно доводилося робити зауваження. I вчителька, i клас почували себе нiяково. Традицiйна фраза «Зайчата, хто не зрозумiв, пiднiмiть лапки» призвела до тихого ступору. Дiти, як зачарованi, мовчки дивилися на вчителя, не розумiючи, що вiд них вимагають. Тиша, що зависла у повiтрi, здалася чимось неприродним, особливо пiсля постiйного шумового фону. Iрина Сергiївна прокашлялась i ще раз повторила прохання, вже по-iншому: «Дiти, хто не зрозумiв, пiднiмiть руки!» Я фiзично вiдчула, як зiтхнув клас, i звичний гомiн вiдновився.

   Р. S. Пригадала, як Розалiя Йосипiвна випустила наш клас з молодшої школи й ми втрапили у «великий свiт».

   На нас скаржилися усi — досвiдченi вчителi й практиканти, педагоги-органiзатори i прибиральницi, навiть воєнрук жалiвся на нашу некерованiсть. Соцiальна статистика класу теж доволi сумна: троє хлопцiв познайомилися з колонiєю для неповнолiтнiх; вищу освiту з сорока п'яти учнiв класу отримали лише восьмеро. Чому? Думаю, свої плоди дала майстерна дресура. Вирвавшись «на волю», де не було нi заборон, нi команд, ми втратили орiєнтувальний рефлекс, а дехто з нас так i не навчився контролювати себе без сторонньої допомоги.

    

    УРОКИ РОЗВИТКУ…   

     Це ще питання, хто у кого вчиться: дiти у дорослих чи навпаки

     

   У дверi мого кабiнету постукали, тихо але вимогливо.

   — Заходьте, будь-ласка!

   — Доброго дня, Вiкторiє Валерiївно!

   — I вам доброго дня!

   На порозi стоїть дивна делегацiя. Купка хлопчикiв та дiвчаток рокiв восьми-дев'яти, серйознi, налаштованi на розмову. Приглядаюсь — мої знайомi з 4-Б.

   — Чим завдячую?

   — Вiкторiє Валерiївно, Iрина Сергiївна сказала, що ви справжнiй психолог, що працюєте в школi i займаєтеся з п'ятикласниками? — швидко проказала та ж дiвчинка, що вiталася вiд усiх.

   — Так, — кажу. — Справжнiй, працюю.

   — Ми теж так хочемо, — випалив рудий хлопчик i зашарiвся.

   — Не зрозумiла, як хочете?

   — Хочемо, щоб з нами працював психолог, щоб вiв уроки, — з викликом продовжував рудий.

   — Якi уроки?

   — А що ви робите з п'ятикласниками? Те й з нами робiть, — напирало хлоп'я.

   — Ну, — кажу, — вони ж вчилися в iншому мiсцi, от я їх i знайомлю зi школою, а також ми займаємося розвитком пам'ятi, уваги, уяву тренуємо.

   — Зi школою ми знайомi, — не вгамовувався хлопець, — а розвивати нас можна.

   — I треба, — пискнула дiвчинка з рiзнокольоровими резинками у косах.

   — Значить, будуть уроки розвитку, — пiдсумував рудий. — До того ж у нас багато питань, i з психологiї теж, — додав резонно.

   Дiти, не довго думаючи, сказали, що домовляться з Iриною Сергiївною, своїм класним керiвником, про те, коли можна такi уроки проводити. Перш нiж я встигла щось заперечити, вони запевнили мене, що обов'язково про все повiдомлять, i з вiдчуттям виконаного обов'язку залишили кабiнет.

   Чесно кажучи, я навiть злякалася. Чого чекати вiд четвертокласникiв, якi питання вони ставитимуть, чого хотiтимуть вiд мене? Але вiдмовитися не дозволяли нi професiйна гордiсть, нi посада.

   До свого першого уроку розвитку в 4-Б я готувалася з усiєю вiдповiдальнiстю.

   Подумала, що почну з пам'ятi, розкажу дiтям як вона влаштована, навчу способiв ефективного запам'ятовування. Чекала всього: купи питань, шуму, неслухняностi, навiть не припускаючи, що четвертокласники влаштують менi справжнiй екзамен.

   Почала нашу зустрiч Iрина Сергiївна. Відрекомендувала мене дiтям, попросила їх називати себе перед тим як ставити питання, мовляв, я так учнів краще запам'ятаю, а потiм сiла за останню парту: на своїх чад подивись i мене пiдтримати.

   Не встигла я завершити свою заздалегiдь продуману промову словами «чекаю на вашi запитання», як над головами здiйнявся лiс рук.

   Вперше звернула увагу на те, якi рiзнi дитячi рученята, кожна з них — характер, прагнення, думки свого господаря. Однi тягнуться рiвно, напружено, тримаючи лiкоть iншою рукою, iншi вистрибують з рукавiв, тремтять високо над головою, третi спокiйно спираються на парту, а хтось ледве не залазить на стiл, прагнучи дiстати чи то мене, чи то стелю. Кого викликати, чиє питання важливiше? Рятує Iрина Сергiївна:

   — Пропоную ставити питання по черзi вiд кожного ряду, а почнемо з останнiх парт, — дивлячись, як я гальмую, додала: — Може, почнемо з першого ряду бiля вiкна? Хто у нас на останнiй партi?

   Не чекаючи iншого запрошення, в атаку ринулося хлоп'я, яке ледь не випало з-за парти вiд захвату, що це воно останнє в ряду бiля вiкна:

   — Скажiть, а чому психолог так називається, ви що з психами маєте працювати?…

   Кiнцiвка запитання потонула у веселому реготi.

   — Дiти… — знову вступила вчителька, — ми забули, що таке чемнiсть? Єгоре, по-перше, ти не вiдрекомендувався, а по-друге, — сформулюй своє питання так, щоб нiкого не ображати. Ми ж запросили психолога, аби вiн з нами працював. За твоєю логiкою, хто ми усi?

   — Лозовий Єгор, — виправився малий задирака. — Скажiть будь-ласка, що робить психолог взагалi, з ким працює, чи може читати думки, чи може сказати, ким я буду в майбутньому, а зробити так, щоб ми стали найрозумнiшими в школi, а… — хлопча зупинилося вдихнути повiтря.

   — Дякую за запитання, Єгоре, — швидко вставила я речення у паузу. — Психолог — не тому, що псих (дiти поприскали у долонi), а тому, що працює iз людською психiкою, з внутрiшнiм свiтом людини: думками, бажаннями, почуттями, пам'яттю, увагою, уявою. Я можу навчити вас краще розумiти себе та iнших, швидко запам'ятовувати вiршi й iноземнi слова, розв'язувати творчi нестандартнi задачi, швидко приймати правильнi рiшення, покращувати настрiй близьким людям i ще багато iншого.

   На кiлька хвилин в класi застигла тиша, мої юнi слухачi намагались осмислити почуте. Одна за одною почали пiднiматися руки: сильна хлопчача подряпана, маленька доглянута, з акуратними нiгтиками, ще одна, з пофарбованими маминим лаком, кокетлива…

   — Чия черга? — питаю. — Прошу.

   — Яковенко Євген. А Ви можете навчити правильно з дiвчатами… ну цеє… спiлкуватись?

   — Маєш на увазi навчити, як сподобатися дiвчинi?

   — I це також, — вичавив iз себе Євген, поступово набуваючи соковитого помiдорного кольору.

   — Звичайно. Я можу багато розказати i про дружбу, i про кохання.

   — А як зробити батькiв слухняними? — вигукнув мiй старий знайомий, рудий дипломат.

   — Перепрошую?

   — Андрiй Ворох. Батьками керувати можна?

   — Маєш на увазi пiдлещуватись, манiпулювати, випрошувати подарунки? Думаю, цiєю наукою ви володiєте краще за мене, а от як досягати компромiсiв, як бути дорослими, ми обов'язково поговоримо.

   I ще багато-багато питань, простих i складних, про кохання i про навчання, вчителiв i друзiв, навiть про Бога… Коли ж ми нарештi перейшли до власне заняття i я повiдомила, що сьогоднi та протягом двох тижнiв ми будемо вчитись швидко й мiцно запам'ятовувати вiршi, — мене зловили на словi i… проекзаменували.

   — Спочатку ми навчимося запам'ятовувати невеликого вiрша, на 4–5 стовпчикiв, пiсля чотири-п'ятиразового прочитання.

   — А ви вмiєте? — з викликом i навiть нахабством закинув рудий Ворох.

   — Аякже! — прохопилось. — Звичайно, — i тут я зрозумiла, що не впевнена у своєму «звичайно».

   — Доведiть! Звiдки ми знаємо, чому ви нас можете навчити, покажiть! — не вгамовувався Андрiй i вже тягнув до мене якусь книжку, тицяючи пальчиком у першу ж вiдкриту сторiночку. — Наприклад, цей — п'ять стовпчикiв за п'ять прочитань.

   Мудрий китайський вислiв про те, що вчитель має вмiти гарно вчити i йому зовсiм не обов'язково вмiти те, чому вiн вчить, — у четвертому класi української школи явно не спрацьовував. Нiчого не залишалося, як мобiлiзувати залишки iнтелекту, напружити пам'ять i почати читати той осоружний вiрш (досi пам'ятаю першi й останнi рядки):

     

     Рiчкою пливе кораблик,

     За штурвалом капiтан.

     Що його у далi вабить?

     Шторм попереду, буран!

        …

     Рiчкою несе кораблик,

     Вiтер люту хвилю гонить.

     Шмат кори трима у лапках

     Довгоногий сiрий коник!

     

   Тридцять п'ять пар очей i вух пильно слiдкували за кожним моїм словом. Гул стояв, як у бджолиному вулику, — дiти повторювали за мною слова, тихо, але напружено. З кожним повторенням вiрша маленькi пальчики загиналися, а коли вони збилися у кулачки, Ворох скомандував: «Стоп»! Подивився примружено та запитав: «Ну-у?»

   Я прокашлялася, набрала повiтря й на одному подиховi розказала вiрш, повнiстю, без жодної помилки, жодної заминки. Чого це менi вартувало? Не те, щоб першої сивини, але внутрiшня напруга була такою сильною, що, здавалося, нерви бринять вiд кожного слова, кожного вдиху i видиху.

   Вiдчувалося фiзично, як росте мiй авторитет. Мене заповажали, менi повiрили.

   — Думаємо, можна починати, — винiс свiй вердикт мiй рудий екзаменатор. — Вчiть нас!

       Р. S. Нiколи в життi не складала страшнiшого екзамену. Нiколи в життi не отримувала вищої оцiнки.

    

    ВIЛЬНИЙ ЧЕТВЕР…   

     Нiщо так не шкодить практичнiй психологiї як практичнi психологи

     

   «Вiльним» шкiльнi та дошкiльнi психологи прозвали четвер. У зв'язку з тим, що раз на тиждень, саме в цей день ми звiльнялися вiд своїх безпосереднiх обов'язкiв i мали займатись самовдосконаленням та пiдвищенням квалiфiкацiї. У мiнiстерських вимогах до планування дiяльностi психолога прописано чорним по бiлому: вiсiм годин на тиждень саме для цього й призначенi.

   Для кожної людини поняття самовдосконалення має свiй змiст, а тому й вдосконалюється кожен по-своєму. Бiльшiсть з нас цей час витрачає на бiганину базарами-магазинами та iнший господарчий клопiт. Аби хоч якось зупинити таке свавiлля особистiсного росту, мiським центром практичної психологiї було запроваджено так званi методичнi днi — четверги, коли усiх нас збирають до купи й намагаються влаштувати якiсь семiнари, тренiнги, круглi столи або iншi форми обмiну досвiдом та пiдвищення квалiфiкацiї. Iдея сама по собi непогана й має право на життя. От тiльки проблема з її реалiзацiєю. Теза «Хотiли якнайкраще, а вийшло як завжди» спрацювала автоматично.

   Особисто для мене з двадцятки цих методичних зiбрань корисними стали максимум п'ять, та й то, якщо користю вважати спiлкування з колегами про життя та засвоєння сказаного за принципом: «Це те, чого не можна робити». Формалiзм процедури вражав на кожному кроцi. Наприклад, який зиск освiтнiм психологам від семiнару на тему «Телефонне консультування», якщо у переважнiй бiльшостi шкiл та садочкiв iснує один-єдиний номер, причому — у кабiнетi директора. Або, яку користь передбачає абстрактна лекцiя шизоїда-фiлософа про «Синергетичнi аспекти право- й лiвопiвкульної регуляцiї дiяльностi школярiв у контекстi гуманiзацiї освiти»?

   Найстрашнiшi — заходи з обмiну досвiдом. Коли б цей досвiд можна було обмiняти на реальнi знання та вмiння, було б набагато краще. А так досвiдченi психологи, тобто невдало переквалiфiкованi за кiлька мiсяцiв вчителi росiйської мови, вчили нас iнтерпретувати результати тестiв, виступати на батькiвських зборах, провадити «уроки розвитку» та iнше. Не буду напосiдатися на всiх i вся, звичайно, були й позитивнi приклади, хоч у бiльшостi випадкiв все виглядало таким чином.

   Корненко Лiлiя Йосипiвна, шкiльний психолог, за сумiсництвом педагог-органiзатор, в минулому — росiйський мовник, вчить молодих та зелених спецiалiстiв як виступати перед батьками.

   — Необхiдно, аби вчитель заздалегiдь повiдомив батькiв про те, що на збори прийде психолог i говоритиме про результати тестування. Якщо вони будуть знати, — обов'язково прийдуть. На збори запiзнюватись не можна. А от виступати краще в кiнцi, бо буде багато питань. Спочатку треба розповiсти, що i для чого ви вивчали. Наприклад: визначали iнтелектуальнi здiбностi з метою з'ясувати, яких дiтей вiдбирати до спецiалiзованого класу з математичним ухилом, а яких нi. Результати треба повiдомляти iз зазначенням прiзвищ, щоб батьки розумiли, хто вчитиметься з їхнiми дiтьми. Також важливо сказати i про проблеми низького iнтелекту. З цим нiчого не поробиш, а тому краще не перенавантажувати дiтей, — вiщувала психологиня.

   — Чи варто iз прiзвищами?

   — Навiщо вiдсиджувати усi збори?

   — Хiба iнтелектуальнi показники не динамiчнi?

   — Чи можна без дозволу батькiв проводити дiагностику?

   Цi питання звучать пошепки, за спинами, i зрiдка — уголос.

   Ми, пригнiченi авторитетом юнi психологи, вчорашнi випускники, пiсля таких проповiдей забуваємо все, чому нас вчили п'ять рокiв у вузах. Нам знову й знову товкмачать зручну iстину про те, що «теорiя теорiєю, а практика — це зовсiм iнше!»

   Чому?! Хiба можна вiдкинути гiркий досвiд педологiї — дитячої психологiї 30-х рокiв, коли дiтей просто затестували; коли за результатами цих самих тестiв на iнтелект купа учнiв були безпiдставно визнанi «розумово недостатнiми» й потрапили в спецiалiзованi школи? Навiщо вiдкидати норми професiйної етики, прийнятi в усьому свiтi? Зокрема, вимоги про те, що для будь-якого тестування дiтей необхiдно брати дозвiл у батькiв, що усi результати мають бути конфiденцiйними й бiльш того — психолог, повiдомляючи данi, має враховувати наслiдки своїх дiй.

       Р. S. Ось така вона — практична психологiя, творена стараннями практичних психологiв. Чудово, що в школах з'явилися психологи, але чому це вiдбулося до того, як вузи почали випускати спецiалiстiв з бiльш-менш задовiльною квалiфiкацiєю? Зi студентських лав недосвiдчена юнь потрапляє у мiцнi руки загартованих практикiв i довiрливо засвоює «новi стандарти» професiї.

     Вже майже шiсть рокiв я не працюю у школi i час вiд часу тiшу себе надiєю, що ситуацiя змiнилася на краще. Усi сподiвання гинуть, коли студенти повертаються з практики, — хто здивований, хто збентежений, а хто й новонавернений, впевнений у своїй «практичностi» шкiльний психолог.

    

    МЕТОДОЛОГIЧНI СЕМIНАРИ   

     В кожному з нас живе Вiльна Дитина  (Е. Берн)

      У життi кожного шкiльного психолога чотири рази на рiк трапляється таке собi випробування мужностi — психолого-педагогiчний семiнар. Що воно таке? Найвiдповiдальнiший захiд, спрямований на психологiчне просвiтництво вчителiв. Увесь педагогiчний колектив збирають в одному мiсцi (вибачте за каламбур) i змушують напружувати натруджений мозок в осягненнi мудрощiв психологiчної науки.

   Згаданий захiд вбиває двома речами — формальнiстю та непотрiбнiстю. Уявiть самi: втомленi, вже давно всьому навченi вчителi вимушенi кiлька годин слухати книжнi iстини з вуст психолога, який в своєму життi «не прочитав жодного уроку», «не намагався чомусь навчити цих…», «не страждав заради…» i ще багато iнших «не». Зрозумiло, такий захiд нiяк не сприяє своїй основнiй метi — пiдвищенню авторитету психологiчної науки та самих психологiв. Вчителi — розумнi, себто sapiens, намагаються цей час використати з користю: вони перевiряють зошити, переписують одне в одного рецепти, окремi нахаби навiть плетуть шкарпетки або светри (не особливо маскуючись вiд джерела психологiчної мудростi).

   Нiщо так сильно не лякало мене, юного психолога, як необхiднiсть проводити цей злощасний семiнар. Мучило питання: «Як подати матерiал так, щоб вiн був цiкавий, корисний, ненав'язливий i головне, — сприймався?» Як завжди в таких випадках, рiшення прийшло звiдки й не чекала.

   Якось iду сумна й невесела, заглиблена у важкi думки, аж раптом — хитрi очi, розкiшна борода — мiй улюблений унiверситетський професор. Ось воно, думаю, спасiння… Взяла й брякнула:

   — Романе Романовичу, що робити? Боюся психолого-педагогiчного семiнару!

   — Вiкочко, доцю, що трапилось? — турбується професор, заглядаючи в моє, сповнене горем обличчя.

   Я розповiдаю. I про те, як лячно, i про те, як не знаю що робити, i про сумнiви. Довiку буду вдячна за просту i щиру пораду: «А давай я тобi допоможу». Я й досi не розумiю, як людина, у якої тисячi справ (лекцiї, семiнари, конференцiї, наради, аспiранти, дисертацiї), отак просто, без жодних вагань, безкорисливо сказала: «А давай я тобi допоможу, проведу цей клятий семiнар». Я тодi навiть не вiдрефлектувала, що менi, молодiй i зеленiй, сьогоднiшнiй студентцi, за так просто простягає руку людина, до якої менi не дострибнути навiть тоді, якщо добре розiгнатися!

   Для моїх вчителiв i вчительок вiв семiнар професор психологiї Островський. Круто. Називаючи дiвчатками цих мегер зi стажем, вiн розповiдав їм про теорiю Ерiка Берна, про те, що в кожному з нас живуть рiзнi люди, рiзнi его-стани (стани нашого Я). Буває час, коли ми, Дорослi, — правильнi й рацiональнi, а буває — Дiти, то слухнянi, а то вiльнi, бунтiвнi; iнодi ми є Батьками — часом турботливими, а часом суворими. Кожен приклад на диво яскравий. Слухаєш i розумiєш — вiк нiчого не означає. Уявляєш, як граються одне з одним закоханi тридцятирiчнi Дiти; як п'ятирiчна онука стає справжнiм Батьком для своєї слухняної Дитини-бабусi, турботливо вкриваючи її теплою ковдрою; як вередлива Дитина-вчитель гримає дверима на цiлком виправдане Доросле учнiвське: «Я маю право на особисте життя».

   Аудиторiя принишкла, вчительки вiдклали недоперевiренi конспекти, заховали недов'язанi шкарпетки — слухають. Кожен примiрює почуте до себе та до iнших. Хтось посмiхається, хтось червонiє, хтось починає вiдверто нервувати:

   — Вчителi — не дiти! Не треба пересмикувати! Не працюють тут вашi психологiчнi теорiї!

   — Доцю, чого ж ви так вередуєте? — смiється професор, а за ним й усi ми. «Доця» червонiє, проте замовкає.

   Семiнар продовжується. Починаються питання. Як зрозумiти свiй стан, як зрозумiти учня, як уникнути конфлiктiв? Професор копає щораз глибше, розповiдає про те, що нашi слова можуть бути цiлком дорослими, логiчними, а от iнтонацiя, емоцiї — неконтрольованими дитячими або нотацiйними, батькiвськими. Говорить про те, що в кожному учневi живе рацiональний Дорослий, а учителi провокують конфлiкти тому, що іноді не сприймають дорослiсть своїх пiдопiчних. Вчить, що непотрiбно вбивати в собi Дитину, — нехай живе, радiє життю, вередує, ображається, бо на те вона i Дитина, вiльна й непередбачувана.

   Семiнар добiгає кiнця, Роман Романович дякує за увагу i говорить, що виступив на запрошення моє та дирекцiї, що далi з вчителями працюватиму я, шкiльний психолог. Пiдводжуся, хвилююсь, дякую професоровi. Пропоную вчителям спiвпрацю: «Давайте зробимо нашi семiнари цiкавими, не формальною вiдбувайлiвкою, а корисним обмiном досвiдом. Нехай кожен опише ситуацiї напруженої взаємодiї з учнями, в якi потрапляв сам або чув вiд когось. Спробуємо проаналiзувати, програти на наступнiй зустрiчi, знайти конкретнi виходи i рiшення».

   Гудуть, погоджуються.

   Не минуло й пiвроку — пiдкрався черговий семiнар. Готуюся, аналiзую описанi вчителями випадки, планую, як будемо працювати. Вирiшила зруйнувати стандартну процедуру, тобто посаджу всiх у коло, влаштувавши тренiнг, хай взаємодiють, працюють, вчаться.

   Ось воно. Почалося. Йду схвильована коридором, заспокоюю себе i вiд того хвилююся ще бiльше. Нiби все пiдготувала, столи вiдсунула попiд стiни, стiльцi розставила колом, плакати намалювала. Йду. Дверi, холодна ручка, вiдчиняю… — що це? Столи там, де й були. Всi сидять за партами, шкребуть в журналах та дитячих зошитах, в'язальницi у звичних позах.

   — А як же? Здрастуйте. В чому справа? Столи ж… — намагаюсь вичавити з себе щось зв'язне. Виходить погано.

   — Все нормально. Ми столи розставили як треба, тут, напевно, якесь свято у дiтей було, — пояснює трудовик.

   — Дякую за допомогу. А зараз вертаємо все на мiсце. У нас тренiнг.

   — Що у нас?!

   — Тренiнг!

   — У нас семiнар i мало часу, — резонно вiдповiдає iсторичка. — Ми готовi, слухаємо.

   — Сьогоднi ми працюємо в режимi тренiнгу i будемо не лише слухати, а й брати активну участь у роботi.

   — А може, швиденько завершимо семiнар i побiжимо? — вмовляють «iноземцi».

   — Тренiнг!!! — це вже не я, це — директорка. Подiяло.

   Розсiлися. Дивляться. Пропоную по черзi пригадати себе в его-станi Дорослого, Батька i Дитини. Починаю перша. Кажу, що почуваюся Дитиною в колi суворих незадоволених Батькiв, але зараз стану Батьком, який намагатиметься навчити своїх неслухняних Дiтей. Смiються, розслабились. Розповiдають про себе. Iрина Сергiївна пригадує, як засидiлась у класi до вечора, втомилась, а її учнi, що живуть неподалiк, прийшли й нагримали, як справжнi Батьки, що вона не iде додому, примусили з'їсти бутерброд й випроводили зi школи. Прикольно.

   Працюємо далi. Дiлю на пiдгрупи, пропоную продемонструвати якийсь конфлiкт iз учнями. Однi показують, iншi намагаються вгадати, хто конфлiкт запустив, хто в якому его-станi. Спочатку iде важко, далi — легше. Розiгрiлися. Самим стає смiшно i прикро вiд того, як всi загрузли у ролi критикуючих повчаючих батькiв.

   Програємо ситуацiю, в якiй причиною конфлiкту став неприбраний клас. Десятикласниця-вiдмiнниця Iрина, гордiсть класу, не вiдбула чергування. Більш того, вчителька застукала дiвчину за поцiлунком у шкiльному дворi. Наступного дня Iра перед усiм класом вислухала страшезну нотацiю про те, як називаються такi дiвчата, що їх чекає i де їх мiсце. Спроби пояснити ситуацiю нi до чого не призвели. Вчительський Батько просто не чув слiв Iриного Дорослого про те, що замок зламався i клас неможливо було вiдчинити; про те, що хлопець планував допомогти прибрати i про те, що вони вже давно зустрiчаються. «Це зараз так називається! Зламався замок!» — саркастично зривалася класний керiвник. Фiнал — гримання дверима, взаємнi образи, виклик батькiв.

   Цiкаво бачити, як Iрина Анатолiївна — героїня нашого конфлiкту — грає себе, а потiм свою ученицю, як спостерiгає за конфлiктом зi сторони.

   — То хто я? — питає. — Злий Батько?

   — А може, ображена Дитина, що ховається за Батьком? — зауважує Марина Петрiвна, колега-фiлологиня. — Може, тобi боляче, що твоя улюблениця не прибрала в класi, що вона росте, що цiлується, що скоро пiде? Я щось подiбне переживаю — випускаю своїх цього року. Виросли.

   Замовкли. Попрацювали ще трохи. Перебрали вiдведений час на пiвтори години. Втомилися. Збираються. Вiдiйшла у сторону. Ледь на ногах стою вiд напруги, чекаю, доки розiйдуться. Проходять повз, прощаються, дякують. Чи не вперше.

       Р. S. Бути дорослим важко: непросто тримати себе в рамках, вiдповiдати за слова. Визнати, що в тобi живе дитина, — ще важче.

       МАЛЮНОК СIМ'Ї

     Впертi прагнення дорослих довести кращiсть власної дитини стають нелегким тягарем для неї самої

   Чотирикласницю Оленку Войнич привела мама, просила «дати якусь пораду». Її дуже хвилювало те, що в дочки майже немає друзiв i спiлкується вона лише з дорослими. За маминою версiю, Олена занадто розвинена для свого вiку, а тому їй нецiкаво з ровесниками. Проблема бачилась їй у тому, що дитина мусить бути серед однолiткiв, а вирiшення проблеми мама сформулювала приблизно так: «Може, якось пiдтягти iнших дiтей до її рiвня, я маю на увазi найкращих з класу, наприклад, Наталку Лавриненко? Непогана дiвчинка й родина пристойна».

   Олена — єдина дитина в сім'ї. Чекали на її появу довго, а тому пестили й плекали як могли. Вихованням здебiльшого займалася бабуся. В садочок дитину не вiддавали — «навiщо зайвi хвороби, та й нормальнi вихователi зараз перевелися». Перед вступом у школу Олена займалася з репетитором «знаючим i дуже авторитетним», а тому на комiсiї показала себе з найкращого боку: читала, писала, декламувала вiршi. В класi спочатку була найкращою. Теперiшнi скарги вчительки на те, що Олена «не працює на повну силу i хапає по верхах», мама класифiкує як «безпiдставне чiпляння». Батькам важливо, щоб дiвчинка «не водилася аби з ким, мала пристойних друзiв». Проблема в тому, що друзiв немає зовсiм. Однокласники не те що цураються, але на днi народження не запрошують, на перервах не спiлкуються й додому Олена йде сама.

   Красива доглянута дiвчинка поводилась на консультацiї, немов вередлива принцеса. Стiлець зависокий, тести «якiсь дурнi», i «взагалi що це за питання». Олiвцi її не влаштовували, бо замало кольорiв; малювати за моїм столом вона вiдмовилась тому, що «свiтло падає не з того боку, а це шкiдливо для очей». Дивлячись на маленьку дiвчинку, я бачила перед собою стареньку бабцю, котра все знає i нiчим не задоволена. Навiть мовлення Олени — не дитяче: з дорослими зворотами i не менш дорослими претензiями.

   Перша консультацiя не вдалася i, щоб мати матерiал для подальшої розмови, я попросила Олену намалювати вдома свою сiм'ю — власними олiвцями за власним столом — i принести малюнок. Те, що я побачила, психологiчно проаналiзувати було неможливо з кiлькох причин. Дiвчинка стверджувала, що малювала, як я i просила, самостiйно, однак не можна було не помiтити руки дорослого. Замiсть олiвцiв (важливий не лише колiр, а й сила натиску та товщина лiнiй) усi елементи були промальованi фломастерами. Я вирiшила не робити зауважень, тим паче, що критику Олена сприймала неадекватно, а спробувати обговорити малюнок. Найбiльше мене здивувало, що на ньому не було самої авторки. Вiдсутнiсть дитини на малюнку, коли вона зображає сiм'ю, як правило, iнтерпретують як вiдчуття власної зайвостi, непотрiбностi, як наслiдки гiпоопiки (того, що дитиною не займаються, i вона почуває себе iзольованою).

   — Олено! — кажу. — Розкажи, кого ти намалювала.

   — Хiба не видно? Це бабуся, мама, тато.

   — А що вони роблять?

   — Чекають мене зi школи. Я зараз прийду i ми будемо вечеряти.

   — То тебе немає на малюнку, бо ти ще не прийшла?

   — Нi, — зашарiлася Оленка. — Я малюю зазвичай гарно, найкраще в класi, але от себе боюсь зiпсувати.

   — Тобi ж хтось допомагав малювати, правда?

   — Бабуся, трохи.

   — То нехай би й тебе намалювала.

   — Та ви що, вона ж не справжнiй художник! Хiба можна…

   Розмiри Его цiєї маленької дiвчинки мене вражали ще не раз. Усi однокласники були «дурнi», вони «нiчого не розумiють», «що з них взяти». Вона, звичайно, вiдчувала самотнiсть i страждала вiд цього, але зiзнатися у цьому не могла навiть собi.

       Р. S. Коли я вiдмовилася «пiдтягувати iнших дiтей до рiвня Олени», а порадила зупинитися у плеканнi комплексу вищостi, помiчати досягнення iнших дiтей i вчити Олену цiнувати їх, бабуся сказала, що з самого початку пiдозрювала в менi «неквалiфiкованого спецiалiста».

     Мама, як це не дивно, пiшла назустрiч, зауваживши, що її виховували так само, i їй так само важко було у спiлкуваннi з iншими людьми. Вона пообiцяла спробувати щось змiнити, принаймнi, запросила однокласникiв дочки до себе додому готувати новорiчнi прикраси на шкiльну ялинку. Приз за кращу прикрасу з маминих рук отримала не Олена. Це настiльки вразило дiвчинку, що вона розплакалася i довго не могла заснути, аж доки не прийшла бабуся й не сказала, що нiхто не любить маленьку принцесу бiльше за неї.

       ЧЕРВОНI ЧОБОТИ

       Чорт ховається у дрiбницях

      — Я збожеволiю! Я їх повбиваю, якщо ви щось не зробите! Або я їх, або вони мене… — сльози з-пiд долонь, тiсно притулених до очей, судорожнi схлипування.

   — Що сталося? Присядьте, — спершу намагаюся зрозумiти: хто це, що за дiвчина увiрвалася до мого кабiнету, про що вона взагалi говорить?

   — Я не знаю, що робити. Я не народжена бути вчителем. Як їх взагалi можна любити, це ж не дiти, це… варвари!

   Згодом моя вiдвiдувачка опускає долонi i я з подивом розумiю, що це наша нова вчителька англiйської, Алiна Олегiвна, працює другий чи третiй тиждень. Я з нею не спiлкувалася жодного разу, бачила лише на традицiйнiй п'ятихвилинцi позаминулого понедiлка, коли директорка знайомила колектив iз новою колегою. Алiна Олегiвна почувала себе нiяково, але намагалася справити позитивне враження, розказувала про свої досягнення, говорила, що завжди планувала працювати з дiтьми, що виросла у педагогiчнiй сiм'ї.

   — Алiна Олегiвна? Щось сталося?

   — Сталося! Вони мене ненавидять! Чому?

   — Ви про учнiв?

   — Так, про 7-А.

   — Про 7-А?

   — Так, так, так!!! Це не дiти, варвари! Крiм того, що вони абсолютно некерованi, недисциплiнованi, просто дикi якiсь, ненормальнi, вони повисмикували всi квiти з вазонiв i повпихували назад у землю вiдiрванi патички! Я їх другий тиждень поливаю, не можу зрозумiти в чому справа, а потiм дивлюся — квiти мертвi. Розумiєте, що вони зробили?! Розумiєте?

   — Це ж, мабуть, хтось один таке зробив, не весь же клас?

   — Весь, весь! Вони спiльники! Я пiдходжу до фiалки, пiдгортаю всохлий листочок, а вiн падає менi на руки, всi листочки падають. Знаєте, як вiдреагував клас? Реготом! Хiба це нормальнi дiти?!

   Вони не просто смiялися, вони качалися партами, совали ногами, штурхали одне одного попiд боки!

   — А ви?

   — А я? А я у вас! Добре, що не у психiатра. Вибiгла з аудиторiї, до директора, побачила ваш кабiнет…

   — Добре, що побачили. Скажiть, а iншi класи, iншi дiти?

   — А що iншi, iншi теж слава богу… Я розумiю — пiдлiтки… Я все розумiю, але зробити таке!

   Ми ще довго розмовляли про школу, про стосунки з дiтьми… Алiна Олегiвна була переконана, що запорука викладацького успiху — це дисциплiна. Вона вимагала вiд дiтей уваги, виконання усiх її вимог, щиро виставляла двiйки. Здавалося, усе йшло нормально, але з приходом зими дiтей нiби пiдмiнили. Учні нiби з рейок зiрвалися. На уроки запiзнюються, постiйно вiдпрошуються в туалет, не можуть зосередитися, погано виконують завдання, а на носi — директорська контрольна.

   7-А — найбiльша проблема. Клас маленький, а тому на пiдгрупи не дiлиться. На заняття ходять усi разом — дев'ятнадцятеро осiб, дванадцять з яких — хлопцi. Чого тiльки не вичворювали. Вчительський стiлець крейдою замальовували, жуйками залiплювали, крейду в водi замочували, навiть пластилiном дошку вимащували. Остання крапля — зiрванi й посадженi без корiння назад у горщики квiти.

   Ми з Алiною Олегiвною вирiшили цю проблему на загал не виносити, спробувати розiбратися самотужки. Щоправда, коли повернулися у клас, там вже не було жодної душi.

   Наступного уроку я прийшла до 7-А на кiлька хвилин ранiше i сiла за останню парту. Ранок розпочався традицiйно. Дiти заходили, влiтали, вповзали, ввалювалися; падали за, на, пiд парти; вiталися, обнiмалися, штовхалися. На мене увагу майже не звертали. Продзвенiв дзвоник. Зайшла Алiна Олегiвна. Привiталася: «Hi, how are you?» Клас хором одповiв: «Fine. How are you?» Розпочався урок.

   Дiти чесно старалися вiдповiдати на питання, вести дiалоги, писати пiд диктовку. Здавалося, все гаразд, урок як урок. Але раз у раз хтось зривався на регiт, на дурний вигук чи якусь нерегламентовану витівку. Вiдчувалося, як зростає загальна напруга, навiть агресiя. Врештi-решт Сашко Громич голосно впав зi стiльця i почав вигинатися на пiдлозi, iмiтуючи епiлептичний припадок. Шматок мила у ротi мальовничо довершував картину. Алiна Олегiвна зiрвалася. З криком «Ось бачите!

   А ви говорите розiбратися самим! За ними ж тюрма плаче!» вона вибiгла з класу. Бешкетники залишились задоволеними. Вибирати мiж виховною нотацiєю чи з'ясовуванням стосункiв я не стала — вийшла слiдом.

   Наздогнавши вчительку далеко за рогом, ледь вмовила завернути до мене, ще раз все обговорити перед походом до директора. Ми заварили мiцного чаю, сiли одна навпроти одної i раптом… У мене аж в очах зайчики застрибали. Алiна Олегiвна сидiла, поклавши ногу на ногу й гойдаючи яскравим-яскравим, червоним-червоним дутим чоботом. В головi сяйнула думка:

   — Алiно Олегiвно, а як довго ви в цих чобiтках ходите?

   — До чого тут чобiтки? На вулицi зима! А ви в чому ходите?

   — I я в чобiтках…

   Не впевнена до кiнця у чому справа, я набралася нахабства i попросила вчительку змiнити взуття. Пiсля черги звинувачень у нетактовностi («чого це вона має купувати новi черевики задля моїх забаганок») вдалося пояснити, що червоний, ще й такий яскравий колiр, провокує агресивнiсть, стимулює переключення нервових процесiв, «заводить» дiтей. До того ж, вчителька постiйно ходить класом, а отже, дiти, прикутi очима до чобiт, нi на чому iншому вже й зосередитись не можуть.

       Р. S. Наступного разу Алiна Олегiвна зайшла до кабiнету з коробкою цукерок i у змiнному взуттi — чорних класичних туфлях.

       ЛОГОПЕДИЧНI ДИВА

       Наука, безсумнiвно, може багато, але людське тепло — набагато бiльше

      Менi пощастило працювати з Iванною Костянтинiвною. Логопед вiд Бога — звучить дивно, але саме про неї. Людина, закохана у свою професiю, вона стала для мене взiрцем того, як слiд працювати з дiтьми. З будь-якими дiтьми.

   З ким працює шкiльний логопед? З тими, хто не вмiє до ладу вимовляти слова, плутає звуки та букви на письмi. З тими, кого на професiйному сленгу називають ЗПР-ами (дiтьми iз затримкою психiчного розвитку). Звiдки такi беруться? Здебiльшого із сiмей, у яких на дiтей не зважають, не помiчають, не пiклуються. I ще багато iнших «не». Дитина не може навчитися правильно говорити найчастiше у випадках, коли не чує вiдповiдної вимови вiд батькiв, не має моделi для наслiдування.

   Дiти копiюють батькiв у всьому: поведiнцi, iнтонацiях i, звичайно, у звукотвореннi. Моя подруга, наприклад, була вимушена звернутися до логопеда iз своєю донечкою тому, що Аня у свої шiсть рокiв, так само як її мама у свої двадцять шiсть, мала елегантний французький прононс: не вимовляла звук «р». Пiсля систематичного виконання вправ усе владналося, Аня втратила свою «французьку аристократичнiсть».

   На жаль, не з усiма дiтьми так просто. У бiльшостi з них вади мовлення, читання, письма — лише симптоми складних проблем психiчного розвитку. Занедбанi дiти недбалих батькiв мають порушення у розвитку пам'ятi, мислення, уваги, не здатні засвоїти програмний матерiал. Iванна Костянтинiвна дiагностує проблему, намагається виправити, а коли нiчого не може вдiяти — веде «на комiсiю», яка вирiшує долю маленьких ЗПР-iв: i далi мучитися у звичайнiй школi чи йти до спецiальної, у класи так званої посиленої уваги.

   У Iванни Костянтинiвни чудовий кабiнет-клас, невеличкий, але свiтлий i охайний. Низенькi столи, навколо — дитячi стiльчики. На кожному купа необхiдного матерiалу: iграшки, спецiальнi книжки та зошити. Все здобуто власними зусиллями, бiльшiсть наочностi зроблено своїми руками. Iванна Костянтинiвна показує менi свої багатства, пишається й вiдверто хвалиться своїм найкращим у мiстi логопедичним кабiнетом. А чому нi? Це ж її власноруч виплекане дiтище, її гордiсть, її справа.

   Уявiть собi, в цей логопедичний рай вiдразу пiсля останнього дзвоника влiтає юрба гомiнких чортенят. Маленькi нечепури зi скуйовдженим волоссям, брудними руками й такими стiйкими шлейфами ароматiв, що куди там французьким парфумам, летять до столiв, перекидаючи все на своєму шляху.

   — Стоп! — перекриває дорогу логопед. — Що ми робимо перед заняттями?

   — Миємо руки, розчiсуємо волосся i заспокоюємося! — хором верещать чортенята. В тому самому темпi вилiтають з класу й зникають за рогом, бiля найближчого туалету.

   Вдруге до кабiнету заходять поважно, спокiйно, але вже не втримуються бiля самих столiв, штовхаються, прагнучи зайняти краще мiсце. Краще — це ближче до своєї любої «вчительки». Iваннi Костянтинiвнi не подобається, коли її кличуть логопедом та ще й дефектологом, краще вчителькою. «Я працюю з дiтьми. Навчаю їх розмовляти, думати. Кожне з них — маленьке диво, вони усi для мене чудеснi, i вже аж нiяк не дефективнi».

   Iванна Костянтинiвна знайомить мене зi своїми «чудами». Данилко — не вимовляє пiвалфавiту. Це дизлалiя — порушення артикуляцiї. Щоб його зрозумiти, варто добряче напружитись. Вади мовлення хлопчик компенсує експресивно. Емоцiї ллються з нього водоспадом.

   — Данило, привiтайся з психологом, розкажи, що робив сьогоднi на уроках.

   — Пиивiт! — радiсно озивається хлопчик. — Ми пишали i шишали. Мене фалила шителька. Вона поштавила менi у шошит шонешко ша фмаакою. Ше добе, — пояснює менi першачок. На радощах за власнi успiхи вiн аж пiдстрибує на стiльчику.

   Зi схожими проблемами у логопедичнiй групi цього року ще троє першокласникiв: двоє Сергiїв i Вовчик. Усi жвавi, метушливi непосиди. Вони розмовляють трохи краще за Данила й прогрес у них помiтнiший.

   — А це Сашко, — продовжує Iванна Костянтинiвна. — Сашко, а як у тебе справи сьогоднi?

   — Саша сьогоднi втомився, — дивно чути вiд шестирiчного хлопчика мовлення у третiй особi. Здається, це мало минути ще роки в три. — Саша багато вiдповiдає. Болить голова.

   Iванна Костянтинiвна стурбовано торкає хлопчика за лоб, хитає головою. Просить мене побути з дiтьми й веде Сашка до медпункту. Сашин дiагноз — аграматизм. Вiн нiяк не може навчитися правильно будувати речення, говорить уривчасто, нiби телеграму вибиває. Його мовлення iнфантильне, характерне для дiтей набагато молодших. До того ж хлопчик не завжди розумiє звернену до нього мову, зокрема питання.

   Я намагаюся якось розважити дiтей, запитую в кожного iм'я i прошу розказати кiлька слiв про себе. Оленка, Ромчик, Iгор i Вадим справляють враження контактних i активних дiток. Жваво розповiдають про себе, свої родини, вчителiв, про те, чим займаються у школi. На запитання, для чого ходять до Iванни Костянтинiвни, вiдповiдають з ентузiазмом, навперебiй: «вчимося краще писати, читати, рахувати»; «щоб бути розумними»; «бо нам тут подобається». Як я дiзналася згодом, цi дiти мають розлади шкiльних навичок. Оленка — дисграфiк, тобто не завжди розумiє мовлення дорослих, плутає букви на письмi, переставляє склади. Хлопчики — дизлалiки, не можуть правильно читати: вимовляють слова повiльно, постiйно затинаються, пропускають та переставляють букви й склади, не можуть вiдтворити сутi прочитаного.

   Вертається Iванна Костянтинiвна. Говорить, що Саша захворiв i його повели додому. Дiти вiдверто засмучуються, а Данилко витягає зi штанцiв замусоленого льодяника й каже, що занесе його Сашковi.

   Знайомлюсь iз дiтьми ближче. Ходжу на заняття, тестую iнтелектуальний розвиток, пiд керiвництвом Iванни Костянтинiвни вчусь проводити корекцiю. Нiколи б не подумала, що працювати зi «складними» дiтьми — справжнє задоволення. Кожен успiх сприймається як власний, кожен правильно вимовлений звук, прочитане чи написане слово — це i моя перемога.

   Мої новi улюбленцi, майже усi, демонструють вiкову норму у розвитку мислення та пам'ятi. Проблема полягає, як правило, у дефiцитi уваги з боку дорослих та розладах емоцiйно-вольової регуляцiї. Дiти гiперактивнi, не вмiють контролювати та стримувати себе, їм важко зосереджуватися на якихось дiях, виконувати монотонну дiяльнiсть. Їхнi нервовi процеси неврiвноваженi, збудження переважає над гальмуванням. Радує те, що усi вони, на диво швидко, прогресують.

   Оленка, наприклад, навiдрiз вiдмовлялася ходити до школи, гостро реагувала на глузування однокласникiв, кричала й билася. Минуло ледь бiльше мiсяця i дiвчинка стала спокiйнiшою, почала краще писати. Обидва Сергiї та Вовчик вже майже не гаркавлять й не шепелявлять, слова вимовляють до ладу. Хлопцi з таким задоволенням i стараннiстю виконують вправи, що навiть класнi керiвники, смiючись, скаржаться на те, як вони «грасують» при вiдповiдях, смакуючи кожне «р-р-р».

   Найбiльша проблема iз Сашком. Вiн говорить вже набагато краще нiж ранiше, до того ж вражає нас своїм оптимiзмом. Однак до завершення корекцiї ще довго. Сашкова вчителька наполягає на комiсiї, скаржиться адмiнiстрацiї школи на нашу бездiяльнiсть. Iванна Костянтинiвна надiї не втрачає, вперто займається з хлопчиком, майже кожного дня забирає його з групи продовженого дня. Чесно кажучи, наполегливiсть логопеда мене вражає. Я не знаю, чи варто сподiватися на диво, але допомагаю чим можу, сама заражена впертiстю.

   Основна мета роботи — мотивувати Сашка говорити, говорити правильно. Ми граємося i обов'язково виражаємо своє ставлення до гри словесно. Читаємо цiкавi казки, переповiдаємо їх, iнсценiзуємо. Сашковi завжди перепадають ролi з багатьма реплiками й вiн старається вiдтворювати їх точно за сценарiєм. Хлопчик кожного заняття отримує оцiнки вiд Iванни Костянтинiвни, ставиться до них серйозн. Думаю, для нього вони важливiшi за звичайнi шкiльнi.

   Спроба запросити маму завершилася нiчим. Пославшись на зайнятiсть «пiд зав'язку», вона вiдмовилася не лише ходити на заняття, а й займатись iз Сашком удома.

       Р. S. Дивлячись на стосунки цiєї дивної пари — материнську любов досвiдченого логопеда й безмежну довiру маленького хлопчиська, — я подумала, що наука може багато, але людське тепло — набагато бiльше. Сподiваюся тільки на краще.

       ПЕРШ ЗА ВСЕ — IНТЕРЕСИ ДИТИНИ!

       «Гуманнiше — вбити!»

      Друга чверть добiгла кiнця. Дiти вiдгуляли однi зимовi канiкули, вiдхворiли два карантини i повернулися до працi. Логопедична група поменшала, двоє хлопчикiв — Сергiй i Вовчик — з успiхом завершили програму. Дизлалiки, вони швидко прогресували i вже не мають проблем iз вимовою. Iванну Костянтинiвну, логопеда, а також своїх товаришiв не забувають, ходять у гостi, показують як правильно говорити, вiдверто пишаються собою.

   Iншi дiти продовжують навчання. Тричi на тиждень вiдвiдують логопедичний клас. Вчителi вiдмiчають успiхи. Дехто дякує Iваннi Костянтинiвнi, ходить на консультацiї; дехто записує учнiвськi успiхи на свiй рахунок i не вважає за потрiбне навiдати логопеда. Вона не засмучується, звикла i до подяки, i до невдячностi. Якщо треба — сама iде до вчителiв, розповiдає про необхiднi методики роботи, адже дiти — найважливiше!

   Я радiю з того, що й сама беру участь у цьому захопливому «дiйствi» — розвитку дитячих здiбностей. Ще i ще раз переконуюсь: здібності розвиваються в дiяльностi. Малi змiнюються на очах: вони читають, декламують, розв'язують задачки, грають в iгри, просто спiлкуються одне з одним, з нами, i — ростуть.

   Наш спiльний улюбленець Сашко. В нього аграматизм — складне нейропсихологiчне порушення, яке проявляється в помилках побудови i розумiння мовлення. Це правда, що найсильнiше любиш тих, з ким найбiльше клопоту. Iванна Костянтинiвна намагається працювати з хлопчиком якомога частiше. Вiн знає, вмiє i може набагато бiльше, нiж у першi шкiльнi днi, однак все ще переставляє слова у реченнях, губить прийменники, плутає сполучники.

   Сашкова класна керiвниця, Наталiя Iгорiвна, особа холерична, нетерпляча, вимагає вiд нас «позитивного результату». Спроби пояснити те, що результат є i динамiка насправдi позитивна, наштовхуються на незмiнне: «Не робiть з мене дурну, я й сама все бачу». Реакцiї вчительки цiлком зрозумiлi — стрiмка й рухлива, вона любить саме таких дiтей: жвавих, зi швидким темпом нервової дiяльностi. Усi iншi для неї — «гальма» та «черепахи». Примiтно, що жоден флегматичний учень, який би стартовий рiвень вiн не мав, не досягає помiтних успiхiв у її класi. Те саме i з Сашком. Хлопчина, якому i без того важко розумiти мовлення iнших, просто губиться в стрiмкому потоцi вчительчиних слiв, не встигає за її думкою.

   Тиск з боку Наталiї Iгорiвни стає дедалi нестерпнiшим. Iванна Костянтинiвна з гiркотою у душi приймає рiшення вести Сашка «на комiсiю». Лiкарi-психiатри, невропатологи, педiатри, логопеди, дефектологи, вчителi, психологи i навiть юристи покликанi державою вирiшувати долю маленьких ЗПР-iв. Психолого-медико-педагогiчна комiсiя вирiшує: вчитися чи не вчитися дiтям iз затримкою психiчного розвитку в загальноосвiтнiй школi. Якщо нi — направлення в спецiалiзований iнтернат, де мають бути кращi умови, спецiалiзоване обладнання, спецiально навченi педагоги.

   Отже, комiсiя! Я, Iванна Костянтинiвна i Сашко (мама хлопчика навiдрiз вiдмовилась iти з «цим недоуком») чекаємо запрошення пiд дверима комiсiї. Сашковi ми вирiшили сказати, що комiсiя — це спецiальнi вчителi, якi перевiряють не дiтей, а психологiв i логопедiв. Комiсiя дивиться, чи гарно тi навчили дiток читати, писати, розв'язувати задачки. Саша спочатку не може збагнути чого екзаменують нас, а не Наталiю Iгорiвну, яка має «отримати багато двiйок». Але врештi-решт погоджується показати все, на що здатен, аби тiльки нам «поставили гарнi оцiнки».

   Хлопчик налаштований войовниче, його обличчя напружене, рученята стиснутi у вологi кулачки, а губи шепочуть нещодавно вивчений вiршик — готується!

   Наше напруження ще вiдчутнiше. Незважаючи на суворi iнструкцiї та стандартизованi дiагностичнi процедури, комiсiя — це лотерея. Причому, в усiх смислах. Дiти з однаковими порушеннями можуть отримати рiзнi дiагнози, з рiзними — однаковi. Можливiсть навчатися у загальноосвiтнiй школi не завжди iде на користь дитинi, якiй могло би бути краще у спецiнтернатi, i навпаки. Але найгiрше, що може бути, — це нетолерантнiсть членiв комiсiї, їхнє недбале ставлення до маленьких доль, якi вони вирiшують. Саме це з нами i сталося.

   — Сашко Дубченко, заходьте, — чуємо казенний голос комiсiйного секретаря.

   — Ну, з Богом, — видихає Iванна Костянтинiвна i ми йдемо у прочиненi дверi.

   Завелика i вiд того порожня кiмната, пiд вiкном зiставленi у довжелезний ряд столи, за ними люди: жiнка iз вибiленим волоссям i яскраво фарбованими губами поряд iз табличкою «педiатр»; ще одна лiкарка за табличкою «невропатолог» зiщулилась, вдивляється в Сашковi документи; двоє психологiв — дiвчата мого вiку, одну знаю, вчилася роком ранiше, вражень жодних; лiтня вчителька початкових класiв та змучена життям секретарка. Всi сидять близенько, нiби мiсць не вистачає, а далi — кiлька порожнiх столiв, позначених табличками «логопед», «дефектолог», «юрисконсульт», «тифлопедагог», «сурдопедагог», — сюр, комiсiя невидимок! Спиною, точнiше, задом до нас, спираючись на стiл i щось розповiдаючи жiнкам, стоїть чоловiк. Видно лише його лису голову зi склеєними вiд поту пасмами рудуватого волосся.

   — Жорж Романович, — кокетує педiаторка у вiдповiдь на непристойний жарт про те, що всi хвороби — вiд задоволення, i лише лупа — вiд Head amp;Shoulders, — що ви таке кажете, ви ж психiатр, хiба вам знайомi iншi хвороби?

   — Ха-ха, Олєнька, — противно хихоче i апелює до власного досвiду Жорж Романович, — повiрте менi, секс це, блiн…

   — Вибачте, — кажу, — тут дитина на комiсiю, нас щойно викликали.

   Психiатр розвертається i демонструє своє неголене спiтнiле обличчя. Прищулює очi i дивиться на Сашка так, що бiдне дитя впивається нiгтиками в мою руку. Пiдходить, бере рукою iз пожовклими вiд нiкотину пальцями хлопчика за пiдборiддя i прямо в обличчя видихає:

   — По лицю видно — дебиляка! — повертається до комiсiї, картинно зiтхає i видає ще одне риторичне. — Гуманнiше — вбити!

   Моє ненависне «кого?!» застигає на пiввильотi. Iванна Костянтинiвна дивиться так, що аж дух перехоплює. Вона забирає Сашкову руку, пiдштовхує нас до виходу i з натиском каже:

   — Зачекайте, за дверима!

   Мабуть, грюкiт дверей, пiдсилений протягом, ще довго вiдлунював у головах комiсiї, адже я вклала в нього всю силу свого бажання ляснути ту потвору у бiлому халатi по пицi.

   Через кiлька хвилин нас знову запросили. Сашко, який так i не зрозумiв що сталося, старанно вiдповiдав на усi питання, розв'язував задачки i читав вiршики. Розгублений, вiн показав себе не з найкращого боку.

   Комiсiйний вирок, передбачуваний ще з першої реакцiї шанованого в мiстi психiатра, був одностайний.

   Ми мовчки дiйшли до маршрутки, доїхали до потрiбної зупинки i вiдвели Сашка до пiд'їзду. Той боязко посмiхнувся i сказав, що обов'язково зайде. Ступив кiлька крокiв, повернувся i розплакався:

   — Я поганий, так? Вам поставили двiйку?

       Р. S. Наш вихованець вже давно зник у темнiй прохолодi пiд'їзду, а ми все стояли i мовчки дивилися йому услiд. Нарештi Iванна Костянтинiвна промовила:

     — Молодець, що стрималась, iнакше було б гiрше. Пам'ятаєш: «Перш за все — iнтереси дитини». А декого i справдi гуманнiше — вбити!

      СТРАХ ТЕМРЯВИ

       I допомога буває слiпою

      У школу прийшла весна. Її першою ознакою стали розхристанi та розчервонiлi дитячi табуни, що, лишень дзвоник, — вилiтають з-за парт i мчать на двiр до першого сонечка. Вереск, смiх, тупотiння, а разом з ними зростає i травмонебезпечнiсть шкiльних коридорiв.

   Вiдчиняючи дверi логопедичного кабiнету, я, заражена весняним божевiллям, бачу картину, вiд якої враз падає рiвень гормонiв радостi. За маленьким дитячим столом, обiпершись напруженими лiктиками та ховаючи обличчя в долонях, плаче якесь школя. Iванна Костянтинiвна, знiяковiла й стривожена, сидить поряд, намагаючись обiйняти, сказати щось заспокiйливе. Кожен її доторк провокує нову хвилю тремтiння й слiз, хлопчик заходиться плачем, не чуючи жодного слова.

   Вiдчуваючи сором за щойно пережиту весняну ейфорiю, я прошу дозволу увiйти i тихо, майже навшпиньках, пiдходжу.

   Iванна Костянтинiвна питає очима: «Що робити?» i вiдразу стенає плечима, мовляв, заспокоєння не допомагають. Прошу жестом пiдвестись та вiдiйти вбiк, кладу перед хлопчиком мандарин, а сама йду у кiнець класу та сiдаю за стiл поряд iз логопедом.

   — Нехай побуде сам, — шепочу на вухо. — А що сталося?

   — Сама не знаю. Зайшов, чемно привiтався, сказав, що хоче поговорити i раптом став заїкатись, а потiм оце…

   Сидимо. Мовчимо. Боїмося потривожити тишу, яка ледь чутно переривається схлипуваннями. Кабiнетом повзе запах мандарину, хлоп'я старанно оббирає шкiрку вологими вiд слiз руками, шморгає носом, розтирає рукавом червонi очi. Раптом пiдводиться, йде до нас i простягає долоню, на якiй лежать двi напiврозчавленi дольки, — все, що залишилось.

   - Їж сам, ми не хочемо, — каже Iванна Костянтинiвна i швидко вiдмовляється вiд своїх слiв, попереджаючи нову хвилю слiз. — Дякую, дякую!

   — Як тебе звуть? — питаю.

   — Бббогдан, — схлипує хлопча, тягнучи перший звук.

   — Смачний мандарин? Хочеш ще?

   Хлопчик киває, посмiхається, на його щiчках вимальовуються двi кумеднi ямочки i вiн сам стає схожим на невеличкий помаранч. Богдан сiдає бiля нас, я витягаю з сумки ще один мандарин, ми його оббираємо i вже усi разом їмо.

   — Сма-а-ачно, — нарештi промовляє хлопча i раптом заявляє: — Я не хочу заїкатись!

   Зрозумiвши у чому справа, ми переглянулись. Iванна Костянтинiвна сказала:

   — Гаразд, ми тобi допоможемо!

   Виконати цю обiцянку виявилося не так вже й просто. Заїкання — складне порушення мовлення, причин якого може бути безлiч. Це i спадковiсть, i органiчнi ураження мозку, i психологiчне травмування. Достеменно встановити витоки проблем хлопчика нам так i не вдалося.

   Його батьки, iнтелiгентнi врiвноваженi люди, iнженери за освiтою, не пам'ятали жодного подiбного випадку в своїх родинах. Електрографiчнi дослiдження, взятi з медичної картки, свiдчили про нормальний стан мозку та судин дитини. Стосовно психологiчного клiмату в родинi — все нiби гаразд. В сiм'ї, окрiм Богдана, є ще на чотири роки старша сестричка, Iринка. Вона також вчиться у нашiй школi, вiдмiнниця, улюблениця вчителiв, непогано ладнає з однокласниками. Дiвчинка пiклується про братика, вiдводить та забирає його зi школи, готує бутерброди, робить домашнi завдання. Стосунки мiж дiтьми звичайнi: то сваряться, то миряться. Богдан любить сестричку, сумує, коли влiтку їх розвозять по бабусях, готує величезнi пакети солодощiв та iграшок до їхньої зустрiчi. У школi хлопчиковi важко, але то є наслiдок, а не причина заїкання. Дiти приймають Богдана, граються з ним, але буває дражнять, дають образливi прiзвиська, перекривлюють манеру мовлення. Саме це й спонукало хлопчика прийти до кабiнету логопеда i розповiсти про своє горе.

   Заїкатися Богдан почав рокiв у чотири: спочатку рiдше, далi частiше. Батьки нiяк не могли зв'язати порушення мовлення iз якимись конкретними подiями у життi дитини. Бабуся стверджувала, що в неї, у селi, Богдан почувався краще, але батьки не особливо довiряли її словам, списували на велику любов до онука та вiру у цiлющi сили села.

   Сам Богдан розповiдати про себе не любив, для нього цiкавiшими заняттями були читання, малювання, декламування вiршикiв та навiть спiви. У логопедичнiй групi вiн вiдразу завоював симпатiї iнших дiтей. Перше, що впадало у вiчi, — хлопчик iз задоволенням допомагав своїм колегам розв'язувати задачки та головоломки, розучувати вiршики та пiснi, навiть вимовляти складнi для них звуки.

   Одного разу, трохи запiзнившись на заняття, я побачила картину, достойну екранiзацiї. Богдан сидiв за столом разом iз Данилком, дизлалiком, у якого проблеми з окремими звуками, i намагався навчити того вимовляти «р». Копiюючи Iванну Костянтинiвну, вiн брав люстерко i показував, як має дрижати язичок — «швидко-швидко, як бджолинi крильця». Хлопцi старанно рикали, тодi як iншi дiти, повiдкривавши роти, здивовано спостерiгали за цiєю процедурою.

   Так i не зрозумiвши в чому проблема, ми вирiшили пiти шляхом вправляння. Богдан спiвав, декламував вiршi, вчив скоромовки та виконував безлiч iнших логопедичних вправ. Ми з ним займались аутогенним тренуванням, вчилися розслаблятись та фантазувати, працювали над розвитком пам'ятi, уваги, iнтелекту. Врештi-решт, дочекалися перших плодiв такого iнтенсивного тренiнгу: Богдан перестав повторювати звуки та склади, позбувся судом на обличчi, став говорити вiльнiше та швидше.

   Хлопчиковi подобалося ходити на заняття, тому Iванна Костянтинiвна не наполягала на завершеннi програми, тим паче, Богдан добре впливав на iнших дiтей.

   Ми б мали пишатися своєю роботою, однак найжахливiше чекало попереду. Одного дня Iринка прийшла забирати Богдана з групи. Вiн не хотiв iти, дiти посварилися i дiвчинка голосно обiзвала брата «пiсюном», сказала, що вiн зiпсував усi матраци i простирадла, що вона не може спати з ним в однiй кiмнатi, бо там «смердить, як у туалетi». Всi почали смiятися, Богдан вибiг з групи i перестав ходити на заняття.

   Стривожена Iванна Костянтинiвна зателефонувала батькам. Прийшла мама i, плачучи, розповiла, що дитину спiткала нова бiда — енурез. Що вже не робили — i забороняли проти ночi воду пити, i будили, i до лiкарiв водили — нiчого не допомагає: «Може до психiатра?»

   Вирiшили спочатку до психолога. Богдан зайшов присоромлений. У моєму кабiнетi вiн не був жодного разу i чомусь вирiшив, що я робитиму уколи, братиму аналiзи або ще щось таке. Наша перша вiч-на-вiч зустрiч пройшла напружено: Богдан мовчав, я намагалася запевнити його, що все в порядку i що ми з усiм упораємось.

   — Ага, ви вже обiцяли, що все буде добре, i от… — в дитячих очах було стiльки нещастя, що я ледь не розревiлася разом з ним.

   — Добре, — кажу, — давай не будемо нiчого одне одному обiцяти, просто спробуємо зустрiчатися i розповiдати про все-все, що нас турбує, гаразд?

   — Гаразд, — а в очах жодної довiри.

   У роботi з Богданом я вирiшила використати iгротерапiю. Оскiльки хлопчик був не з говiрких, а зрозумiти, що ж сталося, необхiдно, вирiшила — нехай проектує свої проблеми у грi, на персонажiв.

   У тому, що проблеми були, я вже не сумнiвалася. Два таких серйозних симптоми не могли виникнути з нiчого, от тiльки в чому причина?

   Взагалi-то дитячi психогенiї, соматичнi розлади, в основi яких лежать психотравмуючi фактори, не рiдкiсть. Застуди, гастрити, вади зору та iншi хвороби, як це не дивно, можуть мати психологiчнi причини. Гiперопiка або, навпаки, вiдсутнiсть батькiвської уваги; пiдвищена вимогливiсть або вседозволенiсть; фiзичнi покарання чи непродуманi заохочення — все це може спровокувати своєрiдну захисну реакцiю органiзму — хворобу! Невже в Богдана психогенiї?

   Щось не так в його родинi, оточеннi?

   Ми взяли цупкий картон, ножицi, клей, клаптики тканини, олiвцi та фарби. З цих нехитрих матерiалiв наробили ляльок. Богдан сам вирiшував, хто ким буде, кроїв одяг, вимальовував риси обличчя. Iз взуттєвих коробок збудував квартиру, облаштував усi кiмнати, навiть туалет iз ванною.

   Як виявилося, партнер у грi хлопчиковi не потрiбен. Лише на початку зустрiчей вiн озирався та ставив якiсь питання. Потiм про все забував, ляльки в його руках оживали, починали говорити на рiзнi голоси, ходити з кiмнати в кiмнату, збиратися на кухнi за вечерею, готуватися до сну. Отут i виявилося найцiкавiше. Лялька-мама вимикала свiтло, цiлувала ляльок-дiтей i йшла з кiмнати. Дiти спати не хотiли, вони прокрадалися в одне лiжечко, вмощувалися i починали розповiдати страшнi iсторiї. Про чорну кiмнату, червоне око, злу вiдьму та iншi жахи. Потiм, наляканi, засинали, боячись витягти бодай ногу з-пiд ковдри.

   — Богданчику, а ви з Iрою розповiдаєте одне одному жахливi iсторiї?

   — Iра розповiдає.

   — I тобi стає страшно?

   — Так, — киває головою, — дуже!

   — А чого ти боїшся найбiльше?

   — Того, що у темрявi! — i у Богдана починають тремтiти руки.

   Оце так-так! Невже причина? Дитина боїться темряви.

   А як же заїкання, енурез? Що це? Симптоми того страшного страху? Все стало на свої мiсця. Iринка, сама того не знаючи, лякала малого брата. Герої її страшних iсторiй переросли у «те що в темрявi» i «воно» не давало спокою Богдановi, змушувало його тремтiти уночi, заїкатися удень.

   Що ж зробили ми iз своїм психологопедичним тренiнгом? Змiнили один симптом на iнший. Позбавивши дитину вiд заїкання, спровокували енурез. Припустилися класичної помилки: боролися не з причиною, а з наслiдком!

       Р. S. Добре, що наша слiпа допомога прозрiла. Богдана включили до терапевтичної групи дiток, якi так само як i вiн, жахалися темряви. Батьки видiлили хлопчиковi для спальнi окрему кiмнату. Iру перевели у зал, який ранiше був виключно гостьовим. Бiля Богданового лiжка повiсили свiтильник, у коридорi також не вимикали свiтло усю нiч. I жодних страшних iсторiй. З часом все налагодилося.

       НАПОЛЕОН

       Гуртом i батька легше бити

      Дитячi страхи — цiла країна, дивовижна й химерна. У нiй живе безлiч небачених iстот. Вiдьми, чаклуни, бабаї, домовики, привиди, вовкулаки, iнша чисть i нечисть iз книжних сторiнок, телевiзiйних екранiв, бабусиних казок. Вони сплiтаються з уявою, обростають фантазiями, прокрадаються у найглибшi, найпотаємнiшi схованки дитячої пiдсвiдомостi, а коли приходить час — виринають жахами!

   Дiти, так само як i дорослi, бояться самотностi, смертi, болю, тварин, пожеж, вiтру, грози, темряви… Бiльшiсть страхiв, як не дивно, провокують саме дорослi. Ми боїмося i заражаємо власними фобiями тих, кого б мали оберiгати.

   Пiзнiй вечiр, минув снiданок, вечiрня казка, слiд готуватися до сну, але мама нервується — тато затримується з роботи, його телефон не вiдповiдає. Мама сама не своя: дратується, пiдвищує голос, забула про цiлунок на нiч, телефонує усiм знайомим, плаче.

 

   — Мамо, що сталося?

   — Не знаю, iди спати, — сльози по щоках.

   — Мамо, де тато?

   — Нумо в лiжко!

   — Я боюся! — i знову сльози, але вже дитячi, сльози страху. Це маля ще не раз плакатиме: на «продльонцi», коли його забиратимуть пiзнiше за iнших; вдома, коли залишиться саме; по дорозi зi школи, коли йтиме порожньою вулицею.

   Буває, що й свiдомо лякаємо дiтей, таке собi «жахання на користь». «Будеш вередувати — вiддам тебе тому злому дядьковi!» (i мама тицяє у величезного вусаня, якому й на гадку не спаде, що з цього моменту вiн став найбiльшим мороком для малого) або «Не тицяй пальчиком у перехожих — вiдкушу» (бабуся напiвжартома цокає щойно вставленими щелепами, навiть не уявляючи, що саме цей звук переслiдуватиме її онуку в темрявi дитячої спальнi).

   Дитячi страхи неможливо рацiоналiзувати, жодне «не може бути» або «цього не iснує«не дiють. У країнi дитячого жаху може трапитися будь-що, все живе за власними законами. Недостатнiсть знань про свiт, нерозумiння його законiв, нестача критичностi мислення робить дитячi страхiття реальнiшими за реальнiсть. Бiльшiсть страхiв уособленi: дiти не просто бояться замкнених примiщень, самотностi, води, темряви, вони бояться того, що за цим ховається, того, що живе в щiлинах зачинених дверей, темних куточках кiмнати, того, що збiгає з водою або приходить, коли ти лишаєшся сам. Такi уособлення можуть нагадувати страшних казкових героїв, прочитаних або побачених проти ночi, сварливу сусiдку, дворового собаку, павучка з-за дивана…

   — А хто живе он в тому будиночку за садом? — питає бiляве дiвча, простягаючи руку в сторону стрiхи, що виглядає з-за яблунь.

   — Та… баба Яга одна, — кидає бабуся, недобре зиркаючи на сусiдчину хату, — вчора знову посварилися через бадилля на межi.

   — Справжня?! — в дитячих очах подив.

   — Найсправжнiсiнька, зла i противна!

   — I дiтей маленьких їсть?

   — Не знаю чи дiтей їсть, а сусiдiв всiх перегризла!

   — Як перегризла?

   — Отак i перегризла, тiльки впади їй в око, вiдразу гризтиме!

   — Бабусю, я її боюся!

   Безмежна дитяча фантазiя здатна створити страховисько з кого i чого завгодно. Абсолютно незагрозливi, з нашої, дорослої точки зору, речi можуть перетворитися у найжахливiшi страхи. Жовтавий метелик стає краплею вогню, що вiдiрвалася вiд сонця i летить на тебе з єдиним бажанням — обпекти; дворове кошеня переростає у мiнi-монстра, єдина мета якого — видряпати тобi очi; батькiвський портфель приховує в собi щось велике, зубасте, що тiльки й чекає як ти простягнеш руку, аби вiдкусити бодай пальчик.

   Малi школярики бояться багато чого, але одним iз найбiльших (i найсоромнiших — «бо вже дорослi») страхiв є страх темряви та того, що в нiй ховається. За пiвроку роботи шкiльним психологом я познайомилася з найрiзноманiтнiшими дитячими темрявофобiями. Якщо на мить та ще й проти ночi припустити, що усi тi бабаї, зубастики, баби Яги, темрявчики, кракозябри, лихосвiти iснують насправдi, — стає моторошно. Мимоволi щiльнiше загортаєшся у ковдру, пiдтикуєш кожен її кутик, ховаєш руки й ноги, залишаючи лише малесеньку дiрочку для носа, — а раптом повернеться твiй власний дитячий ляк i вкусить, або ще гiрше — потягне у свої темнi володiння. I хай кине в мене камiнь той, хто нiколи не будував ковдрово-подушкових фортець!

   Поступово маленьких борцiв iз темрявою назбиралось на цiлiсiньку терапевтичну групу i я вирiшила: «А чому б i нi?»

   Збиралися ми двiчi на тиждень у сусiдньому дитячому садочку. Там була велика iгрова кiмната та вимикач з регулятором iнтенсивностi свiтла — саме те, що треба. Четверо хлопчикiв та п'ять дiвчаток боялися темряви кожен по-своєму. Вадим i Маринка знали, що в нiй живе Бабай, «який забирає тих, хто не спить», а тому по кiлька годин не могли заснути. Сашковi темрява здавалася живою i густою «як вода», вiн i досi час вiд часу пiсяв у постiль. Богдан боявся «того, що в темрявi» без жодних пояснень. Iринка, Оленка й Тетянка свiй шлях у страхи почали з того, що пiд час грози, вiтру чи раптового вимкнення свiтла батьки не знайшли часу заспокоїти, посидiти на дитячому лiжечку, тримаючи за руку, або прихистити пiд власною ковдрою. Наслiдок — панiчнi стани у перелiчених ситуацiях. Олю налякала власна бабуся, вирiшивши якось на нiч розказати онуцi казочку про величезних кровожерливих циклопiв, якi й стали переслiдувати дiвчинку у темрявi. Iванко був упевнений, що його будинок мають пограбувати, а родину вбити — обов'язково вночi i обов'язково люди в масках. На моє недолуге «Чому ж у масках?» вiдповiддю було: «Ви що, кiлерiв по тєлiку нiколи не бачили?!»

   Метод, який я обрала для терапевтичної роботи, зветься страшнiше за будь-яке нiчне жахiття — систематична десенсибiлiзацiя. Дiя — проста, як дверi. Якщо тривалий час поєднувати те, що лякає, iз тим, що подобається, — страх зникне. Психологи жартують: якщо людинi, яка боїться висоти, запропонувати вирощувати на балконi улюбленi квiти, — вона їх швидко зненавидить. Парадокс полягає в тому, що недбале поєднання стимулiв може дати реакцiю, обернену очiкуванiй. I квiткар-любитель замiсть того, щоб позбавитися гiсофобiї, почне боятися зелених пагонiв та рожевих пелюсток. Позитивний стимул повинен перевищувати страх, а тому я мала пiдiбрати для своїх маленьких клiєнтiв щось таке, що вони люблять понад усе i не розлюблять за жодних обставин. Що це? Правильно — iгри та солодощi!

   Бiльша частина наших занять — гра. Ми бавимося, читаємо, придумуємо казковi сюжети, обiгруємо їх. Про страхи не згадуємо, найперше завдання — здружити малих, втягти у захопливий свiт спiльних iгор. Iнсценiзацiя дозволяє кожному втiлити власну мрiю, стати принцесою, яку усi люблять i захищають, або героєм, що смiливо долає усяку погань. Її, любу, менi й доводиться грати. У дитсадiвських засiках повно усiлякого краму: роги, шкури, чорнi плащi, капелюхи, iнше лахмiття, словом, «усе, що треба», навiть справжнiсiнька ступа з мiтлою вiднайшлися. До мого висмiювання, знущання та знищення дiти ставляться вiдповiдально. Такої забитої та нещасної нечистi як я — ще пошукати.

   Крок за кроком ми наближалися до нашої основної цiлi — долання страхiв. Нашi казки сповнилися героями, якi б за iнших обставин нiколи не зустрiлись. Єдине i непорушне правило — лейтмотив перемоги: герої, що уособлюють усе найкраще для моїх маленьких клiєнтiв, перемагають ворогiв, а з ними i свої страхи. А вiдтак нiчого не заважає грекоепiчному Геркулесовi врятувати росiянку-Василису вiд кіношного Бальтазара.

   Зупинимося на досягненнях кожного. Вадим та Маринка кiлька разiв долали ненависного Бабая. Спочатку вони звели його хитрiстю, як Гензель i Гретель. Дiтлахи заманили Бабая цукерками в комiрчину i закрили на гачок. Хвилин з п'ятнадцять я благала малих упертюхiв вiдчинити дверi, доводячи, що сидiла в комiрчинi, чатуючи на ворога. Потiм Богдан у ролi Геркулеса, а Марина, наче справжня Ксена, принцеса-воїн, перетворили свiй страх на попiл i розвiяли вiтром. Схопленого в полон i переляканого Бабая (великi листки чорного паперу) дiти рвали на дрiбнi клаптики. Така ж доля чекала i на злого Циклопа, i на «Того, що в темрявi», витвори Олиної та Богданової уяви. Останнiй навiть вiдмовився вiд пiдтримки та допомоги, i ми усiєю групою лише спостерiгали через вiкно за тим, як Богдан гордо несе залишки страху та струшує їх у круглий кольоровий смiтник бiля виходу з дитсадка. Мiсцева нянечка звинуватила мене у «якихось чорних ритуалах» i пообiцяла наскаржитись у мiлiцiю. Обiйшлося.

   Сашко перевтiлювався у свого «мультяшного» улюбленця Наутiлуса. Жвавий хлопчик з бурхливою фантазiєю, вiн перетворював iгрову кiмнату на океан: зеленi штори ставали водоростями, розмальованi столи та стiльчики — кораловими рифами. Малi, розсiкаючи руками-плавцями повiтря, носилися кiмнатою, уявляючи себе зграєю риб. Мить вивiльнення з рибалчиних тенет ледве не скiнчилася погромом. Впольованi у сiтi, а точнiше — загорнуті у вiконну тюль, рибинки борсалися з такою силою, що я не знала кого рятувати — їх чи напружено риплячий карниз. Таке плавання було захопливим i веселим, однак передi мною стояла зовсiм iнша мета. Терапевтичну iдею вдалося втiлити за допомогою регулятора свiтла. Риби спочатку гралися на поверхнi, а потiм заглиблювалися далi i далi у морську безодню. Нарештi безстрашному Наутiлусу випала нагода врятувати друзiв iз темної печери, лiгвища злих спрутiв, допомогти їм дiстатися до безпечної теплої течiї, де видно сонячнi променi. Далося це Сашковi ой як не просто! Вiн останнiм вийшов iз темної кiмнати, пропускаючи iнших. Але побiлiлi рученята, що мiцно тримали широко прочиненi дверi, та крапельки поту на обличчi свiдчили про непросту перемогу над собою.

   Iванко зi своєю гангстероманiєю виявився найупертiшим. Хлопець був переконаний, що навколо повно грабiжникiв та найманих убивць, яким тiльки того й треба, що знайти його й «лiквiдувати», бо «багато знає«. Прийшлося грати в «Один удома». Штатним душогубам — менi й вiльнонайманому помiчниковi, Iвановому брату (саме вiн пiдсадив малого на бойовики) — було непереливки. Для початку нас оббризкали з водяних пiстолетiв, потiм довго ганяли коридорами i нарештi зв'язали спина до спини, ще й роти заклеїли скотчем. Дiти пищали вiд задоволення, а Iванко без упину хвалився своєю силою й кмiтливiстю.

   Iринцi, Оленцi й Тетянцi дорогою безстрашшя йшлося найважче. Охоче бавлячись з однолiтками, вони блискуче виконували ролi замкнених у вежi (вколотих веретеном, отруєних яблуком) принцес, виглядаючи при цьому зворушливо безпорадними. Але боятися не переставали. Жодна психотерапiя не здатна замiнити того, чого дiвчатка найбiльше потребували, — вiдчуття захищеностi й тепла. Найлякливiшою з усiх виявилася Таня. В iграх тиха i непримiтна, вона завжди намагалася знаходитись якнайближче до мене, у найтривожнiшi моменти мiцно притискаючись усiм своїм тремтячим тiльцем.

   — Боюся! — розридалася Тетянка, спостерiгаючи, як Богдан-Геркулес, розмахуючи мечем, врятував Iринку-Василису вiд мене-Бабая.

   — Таню, все нормально, все добре, — бiжу до дiвчинки, ледь встигнувши стягнути чорного плаща. — Богдан урятував Iринку! — Ну, а якщо вiн прийде по м-е-ене?!

   — Хто?

   — Ба-а-абай!

   — Не прийде! Богдан його знищив, ти ж бачила! — Оце так-так, не було у неї такого страху, догралися!

   — Богдана-а не буде, а вiн при-и-йде!

   — Ти мене тiльки поклич, я примчу та вб'ю Злого Бабая, — ще не вийшовши з ролi, гордо продекламував наш герой, обiймаючи зарюмсану Таню.

   — Правда?

   — Даю слово Геркулеса!

   З того часу Богдан взяв шефство над Танею i коли було лячно, дiвча вже трималося не за мою, а за його руку. Згодом Тетянка ще бiльше прив'язалася до Богдана, усюди за ним ходила хвостиком, дiлилася iграшками, бутербродами i навiть попросила вчительку перевести її в 1-Б, клас свого героя. Зворушлива дитяча дружба розчулювала, але й бентежила, насторожувала. Якщо сьогоднi дiвчинка вiдчуває себе у безпецi лише в присутностi «сильного чоловiчого плеча», що буде далi? Чи зможе вона самостiйно долати страхи та труднощi, чи завжди й усюди чекатиме на рятiвника?

   Якось Богдан не змiг прийти на заняття — поїхав до бабусi. Таня вiдмовилась брати участь у наших iграх, сидiла в кутку, стиснувши губи й вперто намотувала на пальчик жмут волосся. За сюжетом ми розгубилися в темному лiсi: розбiглися у рiзнi кiнцi кiмнати й вимкнули свiтло. Завдання — зiбратися разом, знайти одне одного лише за допомогою лiхтарикiв, перемовлятися не можна. Нарештi пiсля дитячих пискiв, зойкiв, смiшкiв i мого шикання ми зiбралися до купи, перерахувалися i зрозумiли, що не вистачає Тетянки. Її лiхтарик не свiтився, на iм'я дiвчинка теж не озивалася. Я вже потягнулася до вимикача, аж раптом озвався Iванко: «А давайте одночасно включимо лiхтарi i будемо свiтити разом, нiби великим прожектором, так Таню i знайдемо!» I дiйсно, ми знайшли її. Дiвчинка сидiла в своєму кутку, пiдiбгавши ноги й тихо схлипуючи. Дивно, як ми ранiше не почули цього звуку. Iванко кинувся, було, до неї.

   — Стiй, — кажу, — Тетянко, iди до нас, на свiтло.

   — Заберiть мене.

   — Нi, йди сама, ти зможеш, давай, ми чекаємо на тебе.

   — Я боюсь, я не зможу!

   — А ти спробуй, ми тобi посвiтимо!

   — Таню, давай! — хтось iз-за спини.

   — Таню, а ти розженись — i швидко до нас! — ще один радник.

   — Та-ня! Та-ня!! Та-ня!! — спочатку один голос, два, далi — хором.

   Дивлюся, Таня встає, спочатку стиха, потiм, набираючи ходу, бiжить до нас. Усi в захватi: смiються, обнiмаються, стрибають — купа мала.

   — Гуртом i батька легше бити! — раптом заявляє Iван, — це мене… теє… тато навчив.

   На останню зустрiч ми зiбралися в моєму кабiнетi, сидiли на килимi, дiлилися враженнями. Кожна розповiдь — це було обов'язковою умовою — завершувалася словами «я здолав свiй страх». А ще ми його з'їли. Саме так. Iринчина мама спекла величезний торт «Наполеон»: чорнiший за темряву, i такий смачний — пальчики оближеш. З'їли до останньої крихти. «Так йому й треба!» — пiдсумував Богдан.

       Р. S. «Гуртом i батька легше бити!» — це прислiв'я, вигукнуте малим Iванком в розпалi почуттiв, стало для мене основним правилом групової психотерапiї.

       ХIБА ЦЕ НЕ КОХАННЯ?!

       Як розрiзнити: де чорне, а де бiле?

      Ця трагiчна по сутi, але позажанрова за змiстом iсторiя, особисто для мене розпочалася з чергової п'ятихвилинки. Кожного понедiлка, рiвно о сьомiй сорок п'ять, увесь педагогiчний колектив нашої школи, позiхаючи, займав свої мiсця в залi для нарад. Iдея круглого столу, виплекана Надiєю Григорiвною, втiлювалась у громiздкому рiзьбленому овалi. Наше зiбрання навряд чи вiдчувало дух єдностi часiв Артура. По-перше, в один ряд вчительське лицарство нiяк не вмiщалося, тому обранi створювали перше коло, а iншi сидiли попiд стiнами нечiтким прямокутником. По-друге, ми майже не бачили одне одного крiзь папоротi, юки, фiкуси та iншу дивну зелень, вмуровану у тiснi горщики, що буяла в дiрцi по центру нашого «круглого столу».

   Цього разу, втiм як завше, нас розбудив, тобто поєднав, гучний голос нашої директорки-королеви:

   — Колеги! Друзi! Я звертаюся не до всiх. Серед нас є такi, кого не можна назвати вчителем, i кому не мiсце у школi, серед дiтей. Я не жартую, — ярилася директорка. Принишклi колеги, намагаючись второпати в чому справа, переглядалися крiзь зеленi кущi, гадаючи, хто ж викликав царську немилiсть. — Те, що сталося, менi болить не лише як директоровi. Я — мати! А якби таке горе, не дай Боже, iз вашою дитиною сталося?! — Iнга Iванiвна тицьнула у бiк винуватця. — Невже б ви хотiли, аби про це знала уся школа?!

 

   Як врештi-решт з'ясувалося, сталося дiйсно жахливе. Зґвалтували дев'ятикласницю, Оксану Мазур. Молодики-дармоїди, що товклися бiля школи майже кожного вечора, вирiшили спробувати гострих вражень. Як наслiдок — групове зґвалтування. Класну керiвничку повiдомила мама дiвчинки. Прийшла зранку блiда й чорна, сказала все, що думає про школу, про те, як тут дивляться за дiтьми. Потiм увiрвалась до директора, вимагала справедливостi, покари ґвалтiвникам i вчителям, котрi не догледiли дитину. Реакцiя зрозумiла, адже доньку пiдiбрали за самiсiнькою школою — п'яну, розiрвану, не при собi, ще й з дурною посмiшкою на обкусаних вустах.

   Ображена вчителька виказала все, що думає з цього приводу усiм, кого знайшла: колегам, технiчкам, вахтерам i, що найжахливiше, Оксаниним однокласникам. Звiстка скоро розлетiлася по усiх кутках. Важко сказати, що було правдою у цiй версiї, але школа дiзналася про те, що Оксана — малолiтня хвойда, котра сама усе спровокувала. Винними були й батьки, якi не навчили порядностi.

   Ошелешена подiєю i тим, що сталося за нею, я довго сновигала кабiнетом, думаючи про те, як Оксана повернеться до школи, до класу, як її сприйматимуть? Чутки зупинити неможливо, а навряд чи знайдеться щось гiрше вiд липкого шепотiння услiд. Вирiшила запросити дiвчинку до себе. Поговорити, пiдтримати.

   Спочатку начиталася, перевернула бiблiотеку, порадилася зi своїми викладачами. Потiм пiшла у клас, вирiшила поговорити з дiтьми. Мене зустрiли пiдозрiло, дивились з-пiд лоба, а у вiдповiдь на проповiдi про милосердя i пiдтримку кидали єхиднi смiшки. Я пiшла далi: розповiла про те, що вiдчувають жертви ґвалтiвникiв, зачитала журнальнi вирiзки, показала вiдео. В якийсь момент менi здалося, що розумiння досягнуто, дiти здатнi прийняти те, що сталося, пiдтримати свою однокласницю. Тодi я не звернула уваги на фразу, кинуту якимось хлопцем: «Ви краще їй про все це розкажiть!»

   Нарештi я зустрiлась iз Оксаною. Ледве не силою затягла її у кабiнет. «Не треба менi нiякого психолога, я не хвора i не псих», — i все тут. Втупивши очi у вiкно, дiвчинка вперто вiдмовлялася розмовляти про що б то не було.

   — Оксано, я не збираюсь тебе силувати своєю допомогою. Не хочеш говорити — не треба. Лишень пам'ятай: ти завжди можеш прийти до мене i все, що розкажеш, залишиться у цьому кабiнетi.

   — Аякже… — нарештi хоч якась реакцiя, якась зачiпка.

   — Не вiриш? Я правду кажу. Нiхто нi про що не дiзнається. Не хочеш говорити, можеш листа менi написати. Легше стане.

   — Як ви не розумiєте? У мене все нормально! Нiчого такого не сталося. Це мама крик пiдняла й усiм розпатякала, а тут ще й ця фiзичка дурна свого рота вiдкрила.

   Оксана кричала так голосно, що менi довелося причинити вiкно. Вона помiтила й продовжила вже спокiйнiше.

   — Я його люблю. Розумiєте? Ми зустрiчаємось.

   — Кого, ґвалтiвника? — вирвалось у мене.

   — Нiчого ви не розумiєте. Зараз кохання без сексу не буває. Вiн дорослий. Краще зi мною, нiж з iншими. Ми вже давно це робимо. Батькам я не казала, бо вони вiд життя вiдстали. От мама i пiдняла шум, ще й заяву ментам накатала. Я ж його можу втратити, розумiєте? Вiн мене кине, якщо заяву не забрати.

   — Оксано, але ж це не лише з ним. Iншi хлопцi теж, — кажу обережно, остерiгаюсь, що зiрветься з розмови.

   — Ну випили трохи, пацани нiчого такого не хотiли. Вони вибачалися, ви не подумайте. Все нормально.

   — А вiн як дозволив… ну iншим… iз тобою?

   — Вiн не дозволяв, вiн за цигарками пiшов.

   — А вони?

   — Ну що вони? Я ж симпатична, а тут ще й лiфон впав, не встигла одягнутися…

   — А як ти опинилась одна за школою?

   — Та це мама почала кликати, вона завжди як дурна мене шукає… ну, пiсля одинадцятої. Я забула котра година. От пацани й розбiглись, щоб з нею не зв'язуватись. Все нормально. Розумiєте? Нормально все! I вiдчепiться вiд мене з вашою допомогою. Хочете допомогти, скажiть мамi, щоб заяву забрала.

       Р. S. У судi Оксана доводила, що на все погодилася сама i нiхто її не силував. «Це ж кохання», — торохтiла вона, як заведена. Гвалтiвники неповнолiтньої дiвчинки отримали лише умовнi термiни. Цим Оксанине кохання i завершилось.

       УМОВНИЙ РЕФЛЕКС

       Найбiльшi проблеми — вiд добрих намiрiв

      Коли я розповiдаю студентам про свої поневiряння шкiльним психологом, вони завжди запитують: чому я покинула цю роботу? Причин багато, ключова — неможливiсть допомогти дiтям реально. Справа в тому, що без спiвпрацi з батьками або хоча б без їхнього невтручання, усi зусилля шкiльного психолога зводяться нанiвець.

   Прагнеш пiдняти дитячу самооцiнку, нарештi досягаєш результату — твiй маленький «клiєнт» починає вiрити у власнi сили, у те, що може досягти успiху. I тут батьки за першу ж невдачу: «Хiба можна бути таким дурнем? Я тебе що, головою вдарила коли народжувала? Турок! Дурний, аж свiтишся»…

   Боїться дитина темряви. Мало що за нею ввижається: Бабай або iнше страховисько. Тут i дорослому страшно iнколи ногу з-пiд ковдри висунути — раптом щось вкусить? Причини страхiв рiзнi, i це важливо, хоча й не так принципово. Головне — толерантне ставлення. Аж нiяк не можна дiтей соромити або залякувати. Консультую батькiв, раджу: «Залишайте маленький свiтильник бiля лiжечка, не зачиняйте дверi в кiмнату, не влаштовуйте багатих вечерь перед сном, читайте добрi казки…» У вiдповiдь чую: «Я теж боявся темряви i якби зi мною панькались, що б з мене вийшло?» Питання резонне. I що ж вийшло? Черствий, садистичний батько, не здатний пригорнути дитину, заспокоїти, розвiяти страхи.

   Найяскравiший випадок — iсторiя маленького Вадика, першачка. До мене звернулася його вчителька. Пiдшукуючи слова, пояснила: «У Вадика… як би це сказати… умовний рефлекс на крик. Гарне дитя, старанне, але нiчого не робить доти, доки голосу не пiдвищиш. Сидить у вiкно дивиться, папiрцi якiсь розмальовує. Просиш — жодної реакцiї. Раз не витримала, ногою тупнула, розкричалася — почав працювати. Зараз самiй страшно. Що з дитиною?» Ледве заспокоїла. Попросила привести Вадика.

   Заходить. Дивиться кудись крiзь мене величезними, без жодного натяку на якiсь емоцiї очима, — порожнiми, аж моторошно. Запрошую сiсти за стiл. Пропоную листочок паперу.

   — Вадику, — кажу, — давай намалюємо твою сiм'ю. З ким ти живеш?

   — …М-м-м… ну, з котом.

   — А ще з ким?

   — Бабуся iнодi приїжджає.

   — А мама, тато?

   — …Ну так, i вони.

   — Може ще хтось? Намалюй кого хочеш. Я тобi не заважатиму.

   Вiдхожу убiк, спостерiгаю. Раптом випускаю з рук олiвець, випадково. Вiд реакцiї Вадима в мене ледве серце не стало. Вiн пiдстрибнув, перекинув стiлець, впав, розгубив олiвцi, забився в куток бiля вiкна i закрив долонями очi.

   — Вибач. Це я винна. Впустила олiвець, — намагаюся пiдiйти, обiйняти, заспокоїти.

   — Не я?

   — Нi, звичайно. Це я впустила олiвець i вiн голосно впав.

   — А я впустив iншi…

   — Ну то й що? Давай разом збирати. Зберемо, будемо малювати. Гаразд? — Будемо малювати, — луною повторює хлопчик.

   Пiд час нашої першої зустрiчi намалювати сiм'ю Вадим так i не змiг. Його руки тремтiли. Як вiн не намагався втримати олiвець, той висковзав i падав. Це приводило хлопчика у дивний стан. Вiн завмирав на кiлька секунд, мружився, нiби в очiкуваннi удару, i лише розумiючи, що його не сварять, пiднiмав олiвець.

   Малюнок сiм'ї, який Вадим принiс iз дому, мене вразив. У правому нижньому кутку паперу вiн намалював свою родину: себе, батька, братика i кота. Насправдi то були маленькi цяточки; про те, хто саме намальований, я дiзналася, розпитавши хлопчика. Мами на малюнку видно не було. Як пояснив Вадим: «Вона всюди, i нiколи не знаєш, звiдки прийде».

   Я працювала з Вадимом близько мiсяця. Ми зустрiчалися майже кожного дня пiсля занять. Йому подобалося приходити до мене i займатися своїми справами. Хлопчик малював, грався, iнодi брав iз собою зошити i робив уроки. Страшенно не любив вiдповiдати на питання, але мiг сам, нi з того нi з сього, почати розповiдати про себе. Я не заважала, лише спостерiгала. Поступово з'ясувалося, що мама працює на базарi, торгує ковбасою. Як зауважив Вадим, дуже його любить, а тому виховує. Виховує просто. Б'є ковбасою, а також шлангом вiд пилососа.

   Обурена i збентежена, я вирiшила викликати батькiв. Прийшли. Втомленi, змерзлi (зима). Не перебиваючи, вислухали все, що я їм сказала. I про те, що їхня дитина дуже здiбна, i про те, що потребує уваги, і що краще не кричати на хлопчика, а робити зауваження — вiн зрозумiє (може, не вiдразу, але згодом — обов'язково). Сказала, що Вадимовi варто придiляти бiльше часу, гратися з ним, ходити на спiльнi прогулянки. I ще багато чого iншого.

   Я говорила, а вони слухали мовчки, без жодних видимих реакцiй на обличчях, без жодних запитань. Я змовкла. Пауза висiла у повітрі хвилини зо три. Потiм пiдвiвся батько, кремезний: бiльше про нього нiчого не пам'ятаю: хiба лише сильний запах дешевих цигарок. Сперся на мiй стiл, нахилився i сказав, наче плюнув: «Матимеш власних дiтей, тодi й вказуватимеш, що робити. Зрозумiла? Психолог». I це все. Мати намагалася розкрити рота, але вiн випхав її за дверi i потягнув коридором. Це я розумiла по тому, як стихала її лайка на мою адресу i «усiєї цiєї чортової школи».

   Вадика я бiльше не бачила. Вчителька телефонувала додому, батьки сказали — захворiв. Пiзнiше вони забрали його документи i, наскiльки менi вiдомо, вiдвезли до бабусi у село, де вiн i продовжив навчання. Сподiваюся, там йому буде краще.

   Почуття провини перед цим маленьким хлопчиком досi дає про себе знати. Але й зараз я не знаю, як треба було вчинити. Зовсiм не розмовляти з батьками? Говорити по-iншому? Зробити ще щось?

   Нiколи я так гостро не вiдчувала власну безпораднiсть, як у перiод роботи у школi. Усвiдомлення того, що вiд твоїх зусиль мало що залежить, що усi твої старання нiчого не вартi, — доводило до вiдчаю. Саме тому пропозицiя обiйняти посаду викладача кафедри психологiї здалася менi спасiнням вiд лихої долi. Що це — слабкодухість, боягузтво, спроба зберегти психiчну стабiльнiсть (а я й справдi була на межi нервового зриву)? Не знаю, важко сказати. Знаю одне — нiхто i нiщо не може зашкодити дитинi бiльше, нiж її власнi батьки.

       Р. S. Усi батьки прагнуть бачити дитину успiшною та щасливою? Може й так. Але що для них успiшнiсть? Розум? Дитина втрачає дитинство, сидить з ранку до ночi над пiдручниками, ненавидить i пiдручники, i батькiв, заздрить друзям. Безстрашнiсть? Дитина спить у темнiй кiмнатi, залишається сама вдома, прислухаючись до стукоту власного серця. Щедрiсть? Вчимо вiддавати iграшки i дiлитися останнiм яблуком, отримуємо — тиху заздрiсть, вiдчуття незахищеностi, відчуття того, що все можуть вiдiбрати. Вiдповiдальнiсть? У результатi — шкiльна тривожнiсть, занижена самооцiнка, невпевненiсть у власних силах!

       ЕТНIЧНА ТОЛЕРАНТНIСТЬ

      Менше знаєш — краще спиш

      Я ще студентка, й окрiм турбот шкiльного психолога маю клопiт iз навчанням. П'ятий курс з усiма його вимогами, парами та сесiями дратує з кiлькох причин. По-перше, метушня мiж унiверситетом та школою виснажує, по-друге — заважає працювати, по-третє — переконує в непрактичностi вузiвської освiти. Iншими словами — за рiк куштування шкiльного хлiба я навчилася вдесятеро бiльше, нiж за чотири попереднi роки гризiння гранiту науки.

   Одна з небагатьох радостей, яку менi таки довелося пiзнати за роки навчання, — наукова робота. Менi пощастило: я зустрiла цiкаву людину, яка мала безлiч цiкавих iдей, — мого наукового керiвника. Одна з його iдей перетворилася на курсову, а згодом i на дипломну роботу. Ми вивчали етнiчнi стереотипи, нас цiкавило, як українцi ставляться до представникiв iнших нацiональностей, що думають про них.

   Заражена науковим ентузiазмом, я недозовано «ковтала» книжки (i розумнi, i тi, яких бiльшiсть), гарячково перебирала методики, мене лихоманило вiд власної зухвалостi — я можу проаналiзувати не що-будь — етнiчну свiдомiсть!

   Нарештi — поле! Я вивчатиму стереотипи старшокласникiв у своїй власнiй школi! Сповнена гордостi вiд того, що я не просто шкiльний психолог, а ще й справжнiй дослiдник, iду в 11-А.

   «Привiт!» — кажу, i далi щось на кшталт: «Ми з вами можемо прислужитися українськiй науцi, провести дослiдження i дiзнатися багато цiкавого про себе та iнших! Для цього будемо порiвнювати представникiв рiзних нацiональностей, шукати спiльне i вiдмiнне у рисах їхнього характеру, у поведiнцi, ставленнi до себе, iнших, життя…»

   У вiдповiдь — незрозумiле мугикання, вигуки «Ну-ну!», «А це замiсть алгебри?», «А що нам за це буде?», нарештi — «Добре…», «Давайте свої папiрцi», «Показуйте, що там треба робити».

   Пiсля довгих пояснень i уточнень — схиленi голови, гризiння ручок, рипiння стiльцiв, заглядання через лiкоть сусiда, — усi ознаки iнтелектуальних мук. Працюють. Завдання непросте — треба порiвняти мiж собою представникiв рiзних етносiв, здебiльшого тих, з якими контактуємо (українцi, росiяни, бiлоруси, поляки, цигани, євреї, чеченцi), або тих, про яких багато чуємо (американцi, японцi, нiмцi). Порiвнювати об'єкти слiд по три, причому необхiдно вказати рису, яка об'єднує двох із них, наприклад, українцiв i росiян, але вирiзняє третiх, припустимо, бiлорусiв.

   Через кiлька хвилин вiдносної тишi клас помiтно розворушується, то тут, то там виникають збурення.

   — Лєн, як назвати тих, у кого на все своя думка? Ну, неслухняних, впертих, як осли? — смикає подругу дiвча з першої парти, не в змозi саме пiдшукати необхiдне слово.

   — Вiдчепись, я сама нiчого не можу придумати. Як же цих циган обiзвати? Як не скажеш — якась лайка виходить, — буркотить однопартниця.

   — Дiвчата, — кажу, — пишiть так, як пишеться. Це ж вашi думки, вони важливi, тим паче, що опитування анонiмне.

   — Знаємо, плавали! — нахабно розтягнувся на стiльцi дебелий хлопчина з прищами з-пiд ранньої рослинностi. — Завучка теж анонiмно опитувала, що про вчителiв думаємо. Я досi вiд Термiнаторшi вигрiбаю (його бас раптом змiнився тягучим фальцетом, схожим на голос математички): «А от ще одна двiйочка вiд психованої i пiдiрваної. I помiтьте, Романе, по заслузi двiйочка, по заслузi…» Тьху!

   — Ну знаєш! — я аж захлинулася вiд праведного обурення. — Та як можна таке про вчителiв го… — вчасно обiрвавшись, — думати. Все, напевно, й справдi було анонiмно, може Тер… Алiса Вiталiївна вiд тебе самого десь почула. Я даю слово — все анонiмно, я навiть на прiзвища не всiх знаю. Роботи самi зберете, перемiшаєте i вiддасте менi. Даю слово!

   Трохи помовчали. Кiлька разiв перепитали, чи й справдi нiхто не дiзнається про авторство та чи можна писати все, що на думку спадає? Пiсля чергових запевнень знову схилилися над бланками. Я навiть помiж рядами ходити припинила, щоб не подумали, що шпигую, почерки запам'ятовую. Стала бiля дверей, чекаю. Раптом:

   — Та ну його! Шо за фiгня? Вам треба, ви й пишiть! — ручка вдаряється об парту, вiдлiтає кудись за спину розлюченого дiвчиська.

   — Що сталося?

   — Ну нє знаю я, как iх сравнiть! — дратується розфарбована школярка, суплячи пiрсинговану брову. — Нє-зна-ю!

   — Слiв не вистачає?! — знущання саме ковзнуло з рота.

   — Прєд-став-тє-сє-бє! Такая я дура! Довольні?!

   Дiвчина хапає сумку й вилiтає з класу, ледь не збивши мене з нiг. За нею, кинувши аркушi на стiл, ще двоє. Вже з коридору чутно «Оля, підожди!» та лункий стукiт пiдборiв. У кожному з дiвчачих бланкiв лише кiлька рядків, усi на кшталт «українцi та росiяни — хорошi (варiанти: нормальнi, симпатичнi); євреї — поганi». Такi собi Елочки-людожерки наших днiв.

   — Ну Олька дала! — знову подав бас неголений борець за конфiденцiйнiсть. — Фiфа! А я тут забабахал уже на півсторінки. Прикиньте, німцi — пуктуальнi!

   Дурнуватий регiт розкотився всiм класом. Пiдбадьорений такою реакцiєю, новий герой вирiшив приправити розповiдь подробицями про роботу шлункового тракту нiмцiв. Вiдданi фанати вiдразу ж пiдказали класному гумористовi новi теми. Клас заходився реготом вiд заїжджених дотепiв про «узкоглазих» та «чорножо…х». Iржання набирало сили, а я, шаленiючи вiд власного безсилля, не маючи жодної змоги хоч якось уговтати цей бедлам, ходила рядами й намагалася зiбрати бланки разом iз залишками своєї дослiдницької гордостi.

   Аналiз того, що, як менi здавалося, звалось етнiчною свiдомiстю українських старшокласникiв, виявив багато цiкавого й гiркого. Словниковий запас вразив. Виявилося, що для опису десяти рiзних нацiональностей достатньо кiлькох слiв; вiдповiдi «людожерок» не стали прикрим непорозумiнням. Нестачу епiтетiв учнi компенсували звичайною лайкою: «дебiли», «козли», «виродки», «мутанти», «свиноводи» — не найстрашнiше з усього написаного. Було ще дещо. Мiй науковий керiвник назвав це «комплексом нацiональної меншовартостi». Школярi, оцiнюючи себе, тобто нас, українцiв, писали про «слабкiсть», «ненормальнiсть», «довiрливiсть», «дурiсть».

   I це в порiвняннi з «силою», «нахабнiстю», «впевненiстю» американцiв та нiмцiв.

   Змiст прислiв'я «Менше знаєш — краще спиш!» я витлумачила, можливо, дуже по-своєму, але прокидатися посеред ночi від згадки про косооких i чорнож…х — повiрте, вiдчуття не з найкращих!

       Р. S. Згодом, працюючи з iншими, благополучнiшими, наприклад, лiцейними класами, я отримувала й iншi результати. Один iз типiв етнiчної свiдомостi, який менi таки вдалося видiлити, звався «стереотипний з переважанням лайливих i сленгових слiв та виразiв». А зустрiчався вiн у майже дев'яти вiдсоткiв юнакiв та юнок.

       «ВIД СВIТОЧА ДО ОЛУХА!»

       Все, що не вбиває мене — робить сильнiшою!

      Ми, психологи, вчимо iнших того, що кожна подiя в нашому життi — джерело особистого досвiду. Говоримо, що навiть прикрi зустрiчi з нецiкавими людьми — однаково кориснi, адже вони загартовують характер i тренують волю. До того ж переконуємо, що нецiкавих людей не існує. В найгiршому разi їх можна розглядати як клiнiчнi випадки, а це вже не абищо. Чи вiримо ми самi в усе це? Гадаю, все залежить вiд того самого особистого досвiду.

   Вперше я зустрiлася з ним у якийсь iз вiльних четвергiв, днiв, коли психологи всього мiста пiдвищують свою квалiфiкацiю. На черговий семiнар йшла з надiєю. Оптимiзм вселяла i назва — «Практика тiлесно-орiєнтованої терапiї«, i розрекламований методисткою доповiдач: «Тiльки уявiть, пiтерська освiта, величезний досвiд, свiточ! Такий молодий, а шарм, харизма! Це буде неперевершено! Це такий унiкальний шанс!»

   Спочатку мене вдарило шармом, а потiм добило харизмою. Малий, миршавий, з масним рудуватим волоссям свiточ зустрiчав нас, так би мовити, власноруч. Пiдскакував, вiтався, хапав липкими пiтними долонями за руки, тряс їх i безупину відрекомендовувався:

   — Олександр! Олександр! Психолог! Психолог-Олександр! Пiтерський унiверситет! Психотерапевт! Олександр!

   — Дуже приємно, Вiкторiя, шкiльний психолог, — я витиснула з себе посмiшку, намагаючись непомiтно обтерти долонi носовичком.

   Зголоднiлi за харизмою психологинi метушливо розсаджувалися по мiсцях, передчуваючи «унiкальний шанс». Воно й не дивно: серед нас, шкiльних психологiв, на все мiсто був лише один мужчина — пiдстаркуватий i бородатий, колишнiй учитель фiзики. Згадався його найулюбленiшiй жарт, з такою ж довгою бородою, як у хазяїна, i водночас на диво доречний: «Справжнiй психолог — не чоловiк, справжнiй чоловiк — не психолог». Я всiлася i приготувалась слухати справжнього психолога.

   — Ще раз доброго дня! Дозвольте вiдрекомендуватися, мене звуть Олександр! — почав наш психолог, потираючи спинку стiльця. — Я отримав освiту в Пiтерському унiверситетi. Мене запросили, щоб розказати вам про практику тiлесно-орiєнтованої психотерапiї…

   «Розказати про практику?», — мене починало нудити вiд дивних манiпуляцiй зi стiльцем, що їх здiйснював Олександр. Вiн гладив його полотняну спинку вперед-назад, з бокiв i по центру, водив кругами i збоку вбiк. Його рухи мали гiпнотичний ефект. Я раптом уявила себе на тому стiльцi, пригадала слизькi вологi долонi i аж здригнулася: «Господи, оце так харизма!» Мої подружки по унiверситету гидливо переглядалися i хихотiли, а от досвiдченi психологинi слухали з нiмим зацiпенiнням, не зводячи очей з того нещасного стiльця.

   — Тiлесно-орiєнтована терапiя дуже дiєва, з її допомогою можна позбутися страхiв, звiльнити своє тiло вiд м'язових затискiв, повнiстю розслабитися, вiдчути… — вiщував Олександр iстини, прописанi в кожному пiдручнику.

   — Коли ж практика? — не витримала котрась iз однокурсниць.

   — Я набиратиму терапевтичну групу i кожен з вас зможе вiдчути на собi усi переваги цiєї технiки.

   — За скiльки ж? — не вгамовувалась шибениця пiд осудливi шикання матрон.

   — Повний курс — три мiсяцi, коштуватиме п'ятсот доларiв, але можна вiдвiдувати не усi заняття.

   Аудиторiя ахнула. Хто вiд шоку (для бiльшостi з нас це були непiдйомнi кошти), а хтось вiд захоплення («Знає собi цiну!», «Справжнi знання стiльки i коштують!»).

   Проте пiзнiше з'ясувалося, що освiта в Олександра заочна, що вiн нiколи в життi не займався практикою тiлесно-орiєнтованої терапiї i не вiв груп, а вiдвiдував їх у Пiтерi, звичайно ж, сплачуючи немало. От i вирiшив повернути витрачене, намiрившись сiяти добре й вiчне у нашi провiнцiйнi душi. Всi його намiри провалилися з трiском. I тому, що зайвих грошей у шкiльних психологiв не було, i тому, що чутки ширяться швидше за офiцiйнi вихваляння родички-методистки! Прихильники поступово розсмокталися i пiтерський свiточ став одним iз нас — шкiльним психологом. Прiзвисько також не забарилося, приклеїлося намертво: «Саша-психолух»!

       Р. S. Ми, психологи, вчимо iнших, що кожна зустрiч в нашому життi — джерело особистого досвiду, що з усього можна зробити висновки. Чи вiрю я в це сама? Зустрiчаючи в мiстi Сашу-психолуха, я роблю вигляд, що ослiпла. Але завжди розповiдаю студентам iсторiю пiд кодовою назвою «Вiд свiточа до олуха!»

       ПЕРШИЙ ХАБАР

       На кожен товар — свiй купець

      Завершення навчального року вiдчувалося фiзично. Директорськi контрольнi, мiнiстерськi перевiрки, скороченi уроки, заклопотанi вчителi, збудженi дiти. Вир передвипускної школи затягував усiх i усе. Навiть вахтерцi на входi додалося ваги i значимостi — вона ж бо чатує бiля виходу у великий свiт!

   Шкiльне життя пришвидшилося, i я разом з усiма втрапила в коловорот нагальних справ, невiдкладних зустрiчей та термiнових рiшень. Коли вдавалося добiгти до кабiнету, я швидко зачиняла дверi, притискалася до них спиною i глибоко зiтхала — ось вона, жадана хвилина перепочинку. Орiєнтацiя в реальностi поверталася разом iз ковтком гарячого чаю. На змiну панiчним думкам «Що ж це робиться?» i «Коли це припиниться?» приходили спокiйнiшi, а сьогоднi навiть вдалося помiркувати про шкiльнi долi.

   «Найбiльше проблем, звiсно, у випускникiв: великих i маленьких. Старшокласники готуються до останнього дзвоника, iспитiв та урочистого випуску у велике життя. Чотирикласники прощаються з першими вчителями й захоплено чекають наступного року: вони — дорослi! Найважливiше питання, яким переймаються i батьки маленьких випускникiв, i вчителi: хто стане класним керiвником, до кого в руки потраплять дiти? Задоволенi чи нi батьки першими вчительками, — неважливо. Вони однаково тривожаться, намагаються дiзнатися про можливих кандидатiв, якось вплинути на рiшення шкiльного керiвництва. Вчителi, що вiддають своїх вихованцiв, також у розпачi. Чотири роки разом. Скiльки сил, скiльки переживань. Кожне дитя — турботи, витраченi сили, словом, — часточка душi. Що з ними буде далi? Майбутнi куратори теж мають привiд для хвилювань. Кожному хочеться отримати найкращий, найсильнiший клас. Вiд цього i авторитет залежатиме, i самооцiнка».

   Цi фiлософiчнi думки перервала секретарка… стукотом у батарею. Справа у тому, що мiй кабiнет вiдразу над приймальнею, i коли мене до телефону викликає директорка чи бухгалтер — секретарка подає умовний знак.

   Цього розу викликали до директора.

   — Доброго дня. Викликали?

   — Так. Сiдай. Ти, напевно, знаєш, що ми зараз намагаємось визначити, хто чий клас братиме. Вже замучили. Всiм подавай 4-Б. А iншi дiти нiби й не iснують. Чотири класи з молодшої школи випускаємо. Приймали — дiлили за рiвнем пiдготовки. Звiсно, i вiд вчителiв багато залежить. Але маємо те, що маємо. Два сильнiшi i два слабшi класи. На клас Степанюк черга. Дiтей Зiнаїди Василівни брати бояться. Нiби i рiвень демонструють, i дисциплiну, але слухаються виключно її; iнший вчитель прийде — жах: на головах стоять, нiчого не вдiєш. У Коритко й Дубової дiти слабшi. Дубова взагалi клас зацькувала, кожного голосного звуку сахаються.

   — А чим я можу допомогти? — перериваю потiк свiдомостi директорки.

   — Не знаю, чим можеш, але повинна! Подумай, як цей процес автоматизувати, чи що… Може, є якiсь методики. Спробуй вивчити їхню здатнiсть керувати дiтьми, конфлiкти вирiшувати. Вчителi мають пiдходити дiтям, i навпаки. Ми, звичайно, думаємо, пiдбираємо, але iнтуїцiя час вiд часу пiдводить. Давай залучай науку!

   Чутки про те, що психолог залучений до процесу пiдбору класних керiвникiв, швидко поширилися школою. Такою популярною я ще не була нiколи. Жоден з претендентiв у класнi керiвники не оминув мого кабiнету. Приводи були рiзнi: i про дiтей поговорити, i про життя; i себе показати, i на мене подивитись. Вперше у життi я дiзналася, що таке гонитва за «гарним матерiалом». Саме так називають дiтей — «матерiалом». Якщо вiн гарний, тобто вихований i навчений, з ним можна працювати, його прагнуть, якщо нi…

   — Вiкторiє Валерiївно, я до вас, — не чекаючи запрошення, входить Зiнаїда Львiвна. — Прийшла поговорити про це кураторство. Я людина пряма, а тому не ходитиму манівцями. Це вам. Не абищо, проте знадобиться, — кладе на стiл якiсь папки, папiр, коробку фломастерiв i лимон.

   — Що це, навiщо?

   — Рiзнi канцелярськi дрiбницi. I лимон.

   — Бачу, що лимон, — для чого?

   — Чай пити, — пояснює Зiнаїда Львiвна так, нiби сумнiвається у моєму глуздi.

   — Чай пити?…

   — Чай, чай. Це все моя вдячнiсть, розумiєте?

   — Не розумiю. За що?

   — За те, що ви менi не дасте 4-Г.

   — Не дам?

   — Нi, бо я їх повбиваю. Ну що, домовились? Дякую, — i зникла за дверима.

   Це був перший i чи не найоригiнальнiший хабар у моєму життi. Далi — бiльше. Цукерки, шампанське i сир — «до чаю»; книжки, картини, квiти у горщику i канцелярська дрiбнота — «кабiнет прикрасити»; крем для рук, лак для нiгтiв i початий флакончик парфумiв — «щоб ви у нас були красивою»!

   — Стоп, — кажу, — це що за тотальний пiдкуп? Не вiзьму я вашого меду, не треба. Не люблю я його. Не допоможе це, зрозумiйте Iрино Петрiвно: мед на результати тестування не впливає, - зриваюсь, бо на сьогоднi це вже другий вiзит насильницького хабародавництва. — Дiти — це не «матерiал», не «товар», який можна поцiнно придбати у ласого до солодощiв психолога.

   — Навiщо ж так? — образилась фiзичка. — А на кожен товар — свiй купець, — тихо вийшла, так i не сформулювавши, навiщо приходила. Мед у пiвлiтровiй банцi нiмим докором стояв край столу.

   Зiбравши «подарунки», вiд яких не вдалося вiдмовитись, я понесла свiй нехитрий скарб до 4-Б класу, найжаданiшого серед майбутнiх кураторiв. Зрештою, кому як не їм все це належало. Картини розвiсили по стiнах, папки прилаштували у шафу, цукерки лишили на випуск, лак i парфуми також — «красу наводити». Щоправда, дiвчатка не втримались i клас сповнився важкими солодощами мертвих квiтiв.

       Р. S. Мiй маленький «товар» бiгав коридорами, старанно вчив уроки та дзвiнко вiдповiдав на останнi питання своїх перших вчителiв. Малеча й не здогадувалась про дорослi iнтриги, дрiбнi хабарi та нездоровi бажання отримати «найкращий матерiал».

       ПОДВIЙНI СТОСУНКИ

       Вихід, як правило, знаходиться там само, де і вхід   (С. Єжи Лец)  

   З перших днiв роботи шкiльним психологом я здружилася з учителькою молодших класiв Iриною Сергiївною. Спочатку не вбачала нiчого страшного в тому, що вона та її дiти менi приємнiшi за iнших. Поступово помiтила, що найкращi уроки розвитку — в 4-Б, найвищi iнтелектуальнi показники — в цьому ж класi, найменше психологiчних проблем — у тих самих дiтей. Збiг? Десь на околицях свiдомостi миготiла думка про професiйну етику i подвiйнi стосунки, але перемагало пiдступне: «Якщо це нiкому не шкодить — немає нiчого поганого».

   Подвiйнi стосунки — рiч непередбачувана, таке собi роздвоєння особистостi, коли почуття стають на завадi професiйно правильним рiшенням. Здавалося: ну що ж тут такого?! Працюємо разом, здружилися. Психолог — теж людина! Воно звiсно так, але з iншого боку… Як прийняти неупереджене рiшення, якщо воно стосуватиметься подруги? Як знехтувати її iнтересами на користь об'єктивностi? Як утримати в собi службову iнформацiю, що впливатиме на її життя? Як?!

   Наприкiнцi року мене зобов'язали «на основi наукового пiдходу» забезпечити наступнiсть кураторства мiж молодшою та середньою школою. «Зроби щось», — сказала директорка, i я взялася за психодiагностику теперiшнiх та потенцiйних класних керiвникiв, зiставляла данi, намагалася вiдшукати найкращого майбутнього класного керiвника, який би пiдтримував продуктивний стиль у роботi з дiтьми або зламав деструктивний, якщо такий існував ранiше. Протестувала темперамент, особливостi спiлкування та поведiнку під час конфлiкту. Розклала усi звiти, зiставила данi i… не знайшла жодного iдеального варiанту!

   Кандидатiв бiльше, нiж класiв-випускникiв. Але це iлюзiя вибору. Згадався малюнок у сатиричнiй газетi. Цвинтар, могила та епiтафiя: «Не всi йогурти однаково кориснi». З вчителями те саме!

   Якось сидимо, п'ємо каву. Iрина жалiється на долю своїх маленьких випускникiв, я — на результати тестування. Поступово скочуємося до банальних плiток, завуальованих психологiєю.

   — Не знаю, що робити. Серце крається. Кому малi дiстануться?

   — Не переживай, якось владнаємо. Я усiх продiагностувала. Пiдберемо твоїм малим гарного класного керiвника.

   — Ага, було б з кого пiдбирати. Ти ж сама кажеш: «жодного iдеального варiанта»!

   — Iдеального жодного. Але «нормальнi» є.

   — Не знаю, не знаю… Кого ти пропонуєш? Федорову? Вона гарний фахiвець, але ж серце в неї залiзне, замучує дiтей своїми вимогами та принципами. О! Дай їй 4-Г, нехай покаже їм, де раки зимують.

   — Ти що? Вона мене намагалась лимоном пiдкупити, обiцяла повбивати малих, якщо їй дiстануться, — пирскаю смiхом, Iра пiдтримує.

   — Головай, боюся, занадто м'яка та й молода ще, чи втримає моїх розбишак? Половець взагалi нiчого з дiтьми не робить, нi свят, нi дискотек, а мої звикли, кожного мiсяця щось придумуємо. Про iнших i говорити не варто. Так важко. Я засмучена й малi це вiдчувають: якiсть принишклi, навiть з випуску не радiють.

   — Менi здається, Федорова — варiант: сангвiнiк, вимоглива, але неконфлiктна. Найкраще твоїм пiдiйде.

   — Не знаю. Може, й пiдiйде. Хiба цих предметникiв зрозумiєш? Цiлий рiк в очi не бачать. А зараз дружать. Ходять, цукерки носять, чаюють. «Iрочка те, Iрочка се». «Якi в тебе дiтки». «От би менi твiй клас».

   — Та-ак…

   — Лише на тебе сподiваюсь. Допоможи. Запропонуй Хоменко. Я її з дитинства знаю, в одному дворi виросли. Вона моїх малих не образить i я до них ближчою буду.

   — Хоменко? Але ж вона емоцiйна, вибухова, своєю думкою нiзащо не поступиться.

   — Ну то й що? Зате добра i я її все життя знаю.

   — Iро, «все життя знаю» — не психологiчний критерiй!

   — Критерiй! Ти менi подруга чи?…

   «Чи хто? — сяйнуло, — психолог?» Стало моторошно. Я, начхавши на конфiденцiйнiсть, перемиваю кiсточки вчителям школи, ставлю iнтереси одних дiтей вище за інтереси iнших… Ось вони, тенета подвiйностi. Попалася. Що робити?

   Вирiшила зняти з себе вiдповiдальнiсть. Пiшла до директорки, показала усi результати та можливi варiанти. Сама — жодних конкретних порад. Трималась, як партизан. Чого це менi тiльки вартувало!

   На фiнальнiй у цьому навчальному роцi п'ятихвилинцi Iнга Iванiвна взяла слово, оголосила нових кураторiв i урочисто повiдомила, що цього року все робилося «на основi психологiчного тестування та наукового пiдходу». Нiхто i не засумнiвався, що омрiяний 4-Б саме завдяки «науковому пiдходу» дiстався директорськiй доньцi — Русланi Головай.

       Р. S. Керiвник може необґрунтовано пiдняти зарплату своїй «улюбленiй» секретарцi; адвокат, захищаючи на судi колишню дружину, може помститися за минуле; вчитель, який вчить власне дитя, може поставити оцiнку за «неприбрану постiль» або «день народження»… Кожен з нас ризикує потрапити у пастку подвiйних стосункiв. Iнша справа — що з цим робити?  

    У МЕНЕ ПРОБЛЕМА…   

     Не можна змiнити свiт, але можна змiнити своє ставлення до нього

      — У мене проблема… — грайливо вимовила бiлява лолiта, розгойдуючись на струнких нiжках на порозi мого кабiнету.

   — Заходь. Сiдай. Я тебе уважно слухаю.

   — У мене серйозна проблема, — картинно клiпаючи вiями, повторила дiвчина.

   Вiдверте кокетування напружувало. Але, вирiшивши не квапитись з висновками, я ще раз запросила присiсти свою нетипову гостю.

   — Я тебе уважно слухаю.

   — Ви не розумiєте… — продовжувала юна спокусниця у своєму стилi.

   — Чого саме?

   — Ну, моєї проблеми.

   — Звичайно, не розумiю, ти менi ще нiчого не розповiла. Може, спробуєш?

   — А хiба ви не здогадуєтесь?

   Чесно кажучи, я навiть близько не здогадувалась, що могло привести до психолога випускницю Наталку Лавриненко, дочку вiдомого у мiстi бiзнесмена, першу красуню, вiдмiнницю, дiвчину непросту i хитру. Одна з улюблених забав на вчительських посиденьках — плiткування з приводу цiєї самовпевненої красунi: у що вдягнена i скiльки це коштує, на якiй машинi i який кавалер привiз, що за новий мобiльник, сумка, прикраси, зачiска, макiяж, i так без кiнця. Важко вiдшукати вчителя, який би забув сплюнути поза очi, ставлячи Наталцi чергове «вiдмiнно».

   — Я тебе уважно слухаю, Наталко, — ще одна спроба дiбратися сутi.

   — Наталi… — ненав'язливо виправляє дiвчина i додає: — Якщо неважко.

   — Ок, Наталi. То з чим ти прийшла?

   — О, я прийшла з величезною проблемою.

   — Вона стосується лише тебе чи ще когось? — питаю, намагаюсь отримати хоч якийсь фактаж i побороти вiдчуття, що надi мною знущаються.

   — Мене… i iнших, я так думаю, нi, я впевнена у цьому.

   — Хто цi люди?

   — Ох, я не можу, — дiвчина пiдводить очi й глибоко зiтхає.

   «Клiєнта ображати не можна, навiть якщо дуже хочеться. Треба бути толерантною до його стану, коректною у висловлюваннях i контролювати власнi емоцiї«, - нагадую собi прописнi iстини професiйної етики. Збираюсь iз силами, продовжую.

   — Наталко… вибач, Наталi, зараз час консультацiй i до мене записанi ще кiлька вiдвiдувачiв. Я пропоную тобi подумати i навiть записати, що конкретно тебе турбує, як впливає на твоє життя, яких людей стосується, а тоді прийти до мене за двi години, о 16.00. Ти вже зможеш пояснити, що сталося, а я спробую тобi допомогти. Домовилися?

   — Я так i знала, ви мене не розумiєте… — дiвчина схлипує i професiйно нафарбованi очi наповнюються справжнiми сльозами.

   Менi стає соромно за свою поведiнку. Невже не розгледiла, невже справжня проблема? Хiба можна бути такою акторкою?

   — Гаразд. Спробуємо ще раз, — протягую серветку. — Твоя проблема стосується навчання, стосункiв iз друзями, чогось iншого?

   — Так-так, саме так, — дiвчина погоджується невiдомо з чим, дiстає люстерко i кутиком серветки майстерно прибирає сльозу зi щiчки. — Ви абсолютно правi.

   — У чому саме?

   — У всьому. Моя проблема стосується i навчання, i стосункiв.

   — Опиши, будь-ласка, конкретну ситуацiю, яка б iлюструвала твою проблему.

   — Конкретну?

   — Так, конкретну, реальну ситуацiю, що трапилася з тобою останнiм часом. Проблемну ситуацiю.

   — Добре, — здалася Наталi. — Я дуже красива, так?

   — Краса — поняття вiдносне. Думаю, багато людей вважають тебе такою, — ця дiвчинка мене випробовує.

   — А ви? — грайлива посмiшка i жодного слiду вiд недавнiх слiз.

   — На мiй погляд, в тебе правильнi риси обличчя, фiгура вiдповiдає сучасним стандартам.

   — Ось вона, моя проблема!

   — Конкретна ситуацiя, — нагадую терпляче.

   — Хочете конкретну ситуацiю? Будь-ласка. Я не можу пройти школою, щоб на мене не дивились, не обговорювали, щоб хлопцi не чiплялися, а вчителi не посмiхалися солодко, iз натяком!

   — Це важко, я розумiю…

   — Нiчого ви не розумiєте, — перервала мене на пiвсловi iстерична красуня. — Ми, красивi, приреченi на нерозумiння.

   Ми живемо серед потвор i придуркiв! Ви нам заздрите! Ви нас ненавидите!

   Круто. Щоб якось вгамувати пристрастi, я встаю, iду до вiкна, наливаю собi «газировки», спираюсь на пiдвiконня.

   — Води хочеш?

   — Я таку не п'ю, шкiдливо для шкiри.

   — Як знаєш.

   П'ю повiльно, Наталка мовчить, дивиться в мою сторону. На її обличчi жодного слiду вiд нещодавньої iстерики. Крива посмiшка, iронiчний погляд.

   — Я ж казала, ви мене не зрозумiєте.

   — Я й справдi тебе не розумiю. Навколо мене рiзнi люди. Є симпатичнi, є не дуже. Однi з них менi приємнi, iншi нi, однi цiкавi, другi звичайнi, третi можуть багато чому навчити. Але потвор i придуркiв немає! Ми з тобою живемо в рiзних свiтах. Я не можу тебе зрозумiти i не впевнена, що тобi це потрiбно. Вибач.

   — Ви маєте менi допомагати! Це ваш обов'язок! Ви — психолог! Я поскаржуся, що ви менi вiдмовили в консультацiї!

   — Я можу допомогти змiнитися тобi, але не можу змiнити свiт навколо тебе. Коли будеш готова стати не «такою красивою», — приходь. А зараз, Наталко, вибач, мене чекають iншi.

   Дiвчина пирхнула, встала, i вже бiля дверей одповiла: «Я — Наталi!»

       Р. S. На випускному Наталка Лавриненко як завжди мала найкрасивiше вбрання, найкоштовнiшi прикраси, найпрофесiйнiший макiяж i купу «потвор i придуркiв» навколо себе.

     Пригадалася одна з моїх теперiшнiх красунь-студенток, котра проводила дослiдження на тему: «Зв'язок зовнiшньої краси студенток iз їх оцiнюванням викладачами-чоловiками». Теми студенти обирали самостiйно.

    

    НЕДИТЯЧI ВИПРОБУВАННЯ

     Вiк дитинства: до школи i на пенсiї

      Лiто для шкiльного психолога — гаряча година. «Прийомка». Цим недоладним словом називають своєрiднi вступнi iспити для майбутнiх першокласникiв. Велика аудиторiя, по рiзних кутках — завуч, медсестра, логопед, шкiльний вчитель i я, психолог. У коридорi напружено гудуть батьки, принишклi дiти обтирають щойно вибiленi стiни. Лишень прочиняються дверi, аби пропустити чергову сiм'ю, — гудiння зростає i знову тихне.

   Другий рiк поспiль одна й та сама картина: нескiнченна вервечка хлопчикiв i дiвчаток та їхнiх батькiв. В очах рябiють штанцi, тенiски, спiднички, бантики. Ми працюємо з дев'ятої до п'ятої вже четвертий день. Сьогоднi — аншлаг. Аби пришвидшити процес, запускаємо вiдразу кiлька сiмей. Доки медсестра перевiряє медичнi довiдки, а завуч цiкавиться необхiдними формальностями у батькiв, Iрина Сергiївна (вчитель), Iванна Костянтинiвна (логопед), та я (психолог) працюємо з дiтьми. Кожного цiкавить своє, але мету маємо спiльну: розподiлити їх у класи в найоптимальнiший спосiб. Iрина Сергiївна вивчає рiвень пiдготовки до школи: вмiння читати, писати, розказувати вiршi тощо; логопед — специфiку мовленнєвого розвитку; я — психологiчну готовнiсть.

   Iдея з розподiлом дiтей у класи за рiвнем розвитку пiзнавальних процесiв сама по собi право на життя має: i вчителям зручнiше працювати з рiвним класом, i дiтям простiше засвоювати матерiал в одному темпi. Однак в умовах сучасної школи та українського характеру «прийомка» перетворюється на конкурс кращостi, в якому важко визначити, хто ж змагається, — дiти чи батьки.

   Останнi вболiвають з усiх сил. Дитя, облизуючи губи, старанно читає вiршик; мама пошепки артикулює за спиною, її обличчя — копiя синового, тi ж емоцiї, те ж напруження, тi ж рухи. Найбiльшi порушники дисциплiни — бабусi. Постiйно намагаються щось пiдказати, домалювати, дописати. Незручно робити зауваження лiтнiм панi, але й працювати в їхнiй присутностi — це щось неймовiрне.

   — Ольго Романiвно, — кажу, — Тома й сама може сказати, що таке велосипед. Немає потреби пiдказувати.

   — Звичайно, може, але вона хвилюється. До того ж цього року їй велосипед не дарували, в неї ще старий триколiсний, може вона не хоче про нього говорити.

   — Томо, — знову намагаюся звернутись до дiвчинки, — уяви собi, що ти зустрiла iноземця, який не дуже добре розумiє українську, спробуй пояснити йому, що таке парасолька. — Мета мого запитання — спроба вже вкотре зрозумiти, чи здатна дiвчинка до логiчного визначення понять.

   — Та де ж вона цього iноземця в Житомирi зустрiне? Про що ви говорите? — Знову втручається Ольга Романiвна.

   Робота тягнеться повiльно. Кожну дитину треба пiдбадьорити, перепитати, дочекатися вiдповiдi. Екзамен — нелегке випробування для дорослої людини, а що вже про дiтей говорити. Боячись не виправдати батькiвської довiри, маленькi герої намагаються зробити все, що вiд них вимагають i не вимагають. Просиш сказати, що таке цвях, а тобi ще й вiршика та загадку на додачу; просиш повторити казочку — ще й нову вигадає.

   Зосередитися на дiтях майже неможливо — мами, татусi, бабусi та дiдусi засипають питаннями: «Чи достатньо розвинуте їхнє чадо?», «Чи буде вчитися на вiдмiнно?», «Над чим ще треба попрацювати?», «Може, найняти репетитора на лiто?» Батькiвська активнiсть похвальна, але починаєш турбуватися за дiтей — як можна жити, коли вiд тебе постiйно щось вимагають, чомусь вчать, щось примушують робити? Вступ до школи — вiдповiдальний крок i, звичайно, потребує пiдготовки. Але навiщо ж знати усе на свiтi? Навчити — ось функцiя школи! Спостерiгаю за процесом i ловлю себе на тому, що минулого року дiти не демонстрували такої «натасканостi». Так, так, це не описка — саме «натасканостi». Дiти демонструють блискучi навички у читаннi, декламацiї вiршiв та усному рахунку, i при цьому не здатнi дати визначення простеньким поняттям чи повторити короткий текст. Вольова регуляцiя в 6–7 рокiв ще недостатня, довiльнiсть пiзнавальних процесiв страждає, а тому навчити дитину чомусь без цiкавостi потребує величезних зусиль. Нiколи не повiрю, що Богдан Коцута завчив на пам'ять важезний вiрш про Україну за власним бажанням, або що Мирослава Ольжич додає про себе двозначнi числа вiд того, що їй це дуже подобається.

   Вимоги до першокласникiв зростають. Пригадую, ще кiлька рокiв тому вiд дитини, що йде до школи, нiхто не вимагав умiння читати й писати. Сьогоднi це норма. Думаю, першопричина не у забаганках вчителiв — саме батьки, кожного разу борючись за кращiсть своїх чад, штучно пiдняли планку шкiльних вимог. I звичайно, сьогоднi буде соромно тiй мамi, що не навчила свою дитину зв'язувати букви у слова або виводити на письмi власне iм'я.

   Найважче у цих недитячих випробуваннях тим, хто ще не досяг шести рокiв. П'ятирiчнi малята, яким лише наприкiнцi осенi, а то й узимку виповниться шiсть, також намагаються стати дорослими й стiйко виконувати усi нашi завдання. Їм не просто важко — вони демонструють справжнiй героїзм, намагаючись дорiвнятися до своїх старших колег.

   — Ромчику, — кажу, — я зачитаю казочку, а ти спробуєш повторити її за мною, домовились?

   — Так, я все повторю, — вiдповiдає Роман i в його очах така рiшучiсть, що менi аж не по собi.

   — Жили-були три зайчики. Пухнастик, Вухастик i Бiленький…

   — Жили-були три зайчики, — починає Роман. — Пухнастик, Вухаст-ти-ик, — його голос раптом починає тремтiти, а очi набираються сльозами.

   — Ромо, — питаю, — що трапилося? Все нормально, ти молодець! Гарно розповiдаєш.

   Слова, якi б мали пiдбадьорити хлопчика, викликали обернену реакцiю. Вiн закляк на мiсцi й, незважаючи на усi вмовляння, не вимовив бiльше й слова. Ковтаючи сльози, хлопчик опустив очi й став червонiший за рака. Намагаючись перехопити його погляд, я теж глянула долу й побачила причину червоних щiк та опущених очей — бiля нiг хлопчика на пiдлозi повiльно розтiкалася калюжа, походження якої видавали мокрi штанцi.

   Шум в аудиторiї рiзко увiрвався, до батькiв та iнших дiйшло, що сталося. Усi зiрвалися з мiсць i кинулися втiшати бiдолашного Ромчика, тицяючи йому цукерки. Сумнiваюся, що хлопчиковi полегшало вiд тiєї уваги.

   На тлi цiлковитої метушнi залишилися забутими iншi присутнi в аудиторiї дiти. Про що вони думали, сказати важко, але за хвилину почулося схлипування, а за ним — нерiвний хор дитячого плачу на три голоси.

   Батьки, згадавши про власних дiтей, повернули з цукерками у їхнiй бiк i лише тодi до Роми пiдiйшов батько. Взяв за руку й сказав: «Йдемо. Нiколи не думав, що ти мене можеш так осоромити!»

   Цiкаво, а чи думав батько про те, що п'ять рокiв — не найкращий вiк для шкiльної лави, про те, що синовi буде важко вчитись iз старшими дiтьми, про те, що позбавляє сина цiлого року безтурботного дитинства.

       Р. S. Серед iнших проблем батькiв п'ятирiчок мали б хвилювати питання: «Чи не зарано вiддавати дитину до шкiльної лави? Чи витримає вона шкiльне навантаження?» Впевненi в тому, що дитина вже дозрiла до школи, батьки вiдмовляються розумiти елементарнi речi про те, що не можна силувати дитячу натуру. Не знаю, чи вартує батькiвське марнославство дитячих хвилювань.

       ПСИХОЛОГ ЗА ПОКЛИКАННЯМ

       Знайти себе в професiї

      Менi запропонували роботу викладача психологiї в унiверситетi.

   Я була горда, щаслива i водночас розгублена… Дивнi сумнiви затьмарювала радiсть звiстки, суперечливi емоцiї роїлися у душi. З одного боку, полегшення: прощавайте набридлi наради, дурнуватi перевiрки, iстеричнi батьки, товстошкiрi вчителi, вередливi дiти. Одним словом — чужi проблеми, до-по-ба-чен-ня! Мене чекають дорослi люди, якi свiдомо обрали професiю, доброзичливi колеги, найкращий у свiтi шеф!!! (iлюзiї, але хто знав?!). З iншого боку, терзало егоїстичне — на кого я все полишу? Мiй любий кабiнет, ранкове чаювання з Iриною Сергiївною, свiй статус заступника директора з соцiально-психологiчних питань i… звiсно, тих, до кого прикипiла, тих, кому допомогла i не змогла зарадити, тих, хто змусив замислитися над власним призначенням i зневiритись у професiї!

   Отже, хто вони, психологи пiсля мене? Як працюють, чим живуть, чи дбають про кабiнет? Чи кращi за мене? Ось воно, найболючiше питання!

   Розумiння втрати росло на новiй посадi день за днем! У школi я була єдиним i кращим психологом. I неважливо, що з цього є причиною, а що наслiдком. В унiверситетi я стала однiєю з багатьох, звичайною викладачкою звичайної кафедри. Авжеж, рiзниця вiдчутна. Спочатку тижня не минало, щоб я не бiгла до школи зализувати рани. Далi приходила кожного мiсяця, потiм у свята, зараз майже не заглядаю — загоїлося. Кожен наступний психолог сприймався простiше, вiдчуття конкуренцiї турбувало щораз менше, доки не зникло зовсiм. Одначе серед тих, хто пiсля мене, є одна людина, враження про яку я так i не склала, людина-загадка.

   У школi працює новий психолог, директорка не натiшиться: «Працьовита, толерантна, фахiвець!» У мене на душi кiшки шкребуть: «Невже краща за мене?»

   — Iро, — питаю свою стару товаришку, — невже справдi такий генiальний психолог? Менi Iнга Iванiвна у всi вуха натуркотiла: «I те зробила, й те змогла». Хто це взагалi?

   — Не нервуйся ти так, справдi психолог хороший. Я нею задоволена, мої малi також. Все, що не попросиш, зробить. Себе пригадай. «Це не етично, те не професiйно». Вiд Iрини такого нiколи не почуєш. Тестувати — так тестувати, консультувати — так консультувати…

   — Але ж…

   — Не знаю, що за «але»… ти не подумай, я не кажу, що вона краща, проте психолог хороший. Працює з ранку до вечора, без жодних «вiльних четвергiв», навiть у суботу виходить, та й всi канiкули просидiла в школi. Словом — фанат своєї справи!

   — Хочеш сказати — не те, що я?!

   — Не хочу! Ти ж студенткою була, а вона вже закiнчила, на навчання не вiдривається.

   — Та хто ж вона?

   — До речi, ти її маєш знати, вона вчителькою початкових класiв була, пiд скорочення потрапила, а тут з'ясувалося, що за другою спецiальнiстю — психолог. От i працює, вже другий рiк пiшов. Iрина Липко. Пам'ятаєш?

   Збентежена й розлючена неприхованою похвалою на користь нового психолога, вирiшила — зайду, познайомлюсь, подивимось, що там за психолог! Хто така Iрина Липко я не пам'ятала, хоч убий. По дорозi силилася пригадати.

   «Липко, Липко, хто ж це? Усiх, хто випускав класи, пам'ятаю, там такої не було. Серед тих, хто брав першачкiв, теж. Значить, другi-третi? Хто ж з них? Пригадую, була одна вагiтна вчителька, може, вийшла з декрету? Приємна, спокiйна, з дуже тихим голосом, але непримiтна, нiколи не зверталася. Ще одна заслужена. Нi, її б не скоротили. Хтось iз молодих, та й Iнга Iванiвна дiвчинкою кличе. Напевно, молода. Може? Та навряд чи. Цю дiти ненавидiли. Кричала, в туалет на уроках забороняла виходити, одне хлоп'я навiть впiсялося кiлька разiв, якось на п'ятихвилинку мати прибiгла, ледве вiдтягнули вiд цiєї горе-вчительки. Нiби й розумна, активна, але з дiтьми не ладналося — як не один скандал, то iнший».

   Ось вони, дверi кабiнету психолога. Притишую крики, роблю глибокий вдих. По шкiрi — мурашва. Хто ж вона? Затримую руку… Стукаю. Чую: «Заходьте». Вiдчиняю дверi — в кабiнетi порожньо. Голос iз-за шафи: «Я зараз, хвилиночку зачекайте». З цiєю шафою я вже знайома, вони (психологи та соцiальнi педагоги) там чай п'ють, дiтей консультують i, припускаю, вiд вiдвiдувачiв ховаються. Через хвилиночку показалася симпатична привiтна дiвчина. Майнуло: «Не пам'ятаю такої».

   — Доброго дня, зайшла привiтатися, я колишнiй психолог.

   — Я пам'ятаю вас, Вiкторiє Валерiївно! Добре пам'ятаю. Правда, з моїм класом ви майже не працювали, лише iнтелект якось вимiрювали. 2-Б, 23 аудиторiя, пригадуєте?

   — Але ж!..

   Я вiдчула, як заворушилося на головi волосся. Це неможливо, але то була вона. Вчителька, яку ненавидiли дiти. Голосно ковтнувши здивування, я запитала про справи, роботу, моїх маленьких клiєнтiв, якi встигли вирости. Звичайнi запитання — звичайнi вiдповiдi. Iрина Анатолiївна не могла нахвалитися своїми успiхами та досягненням. I справдi, роботи, яку вона переробила за рiк, менi б вистачило рокiв на п'ять: на кожну дитину заведено iндивiдуальнi картки з результатами тестувань та консультацiй, стосами лежать тексти виступiв на батькiвських зборах та педагогiчних нарадах, папка iз тренiнгами також чимала. Як? Чому? В чому таємниця? Нарештi я зважилася й видихнула:

   — Чому ви вирiшили стати психологом?

   — Ви здивованi? Знаєте, нiколи до цього не прагнула, думала — не моє. Збiг обставин: запропонували — спробувала — сподобалось! А зараз я впевнена: вчителем я працювала з примусу, а от психолог — за покликанням.

   — А як же дiти? Наскiльки я пам'ятаю, у вас з ними не дуже ладналося? — намагаюся бути якнайкоректнiшою.

   — Не ладналося, ваша правда. Не переймайтеся тим, що спитали. Я нормально на це реагую. Серед людей же працюю, вони не слiпi. Знають, як було ранiше. Напевно, не народжена я бути вчителем, а психолог — то iнше. Ранiше вчила, вимагала, контролювала; зараз — пропоную i допомагаю. Це зовсiм рiзне. Знаєте, мене з роботи додому не витягнеш. Здавалось б — зупинись, вiдпочинь, придiли час власнiй родинi. Не можу. Я, немов вiчний двигун. Горю на роботi в прямому сенсi. I те хочу встигнути, й це зробити! От щойно закiнчила вивчати психологiчний клiмат у старших класах, далi треба тренiнги проводити на згуртованiсть, а ще соцiальним педагогам допомагаю iз «занедбаними» працювати, та й завуч з виховної попросила по «важких» походити, iз родинами поспiлкуватися. До того ж, перевiрка на носi — треба документацiю пiдтягнути…

       Р. S. No comments.

ДолученняРозмір
Іконка зображення viktoriya_gorbunova_zapiski_shkilnogo_psihologa.jpg84.08 КБ