]]>Діагностика життєвого призначення]]>
]]>Діагностика життєвого призначення]]>

Вікторія Горбунова "Записки шкільного психолога" - Page 28

Рубрики сайту: 

   Нiщо так сильно не лякало мене, юного психолога, як необхiднiсть проводити цей злощасний семiнар. Мучило питання: «Як подати матерiал так, щоб вiн був цiкавий, корисний, ненав'язливий i головне, — сприймався?» Як завжди в таких випадках, рiшення прийшло звiдки й не чекала.

   Якось iду сумна й невесела, заглиблена у важкi думки, аж раптом — хитрi очi, розкiшна борода — мiй улюблений унiверситетський професор. Ось воно, думаю, спасiння… Взяла й брякнула:

   — Романе Романовичу, що робити? Боюся психолого-педагогiчного семiнару!

   — Вiкочко, доцю, що трапилось? — турбується професор, заглядаючи в моє, сповнене горем обличчя.

   Я розповiдаю. I про те, як лячно, i про те, як не знаю що робити, i про сумнiви. Довiку буду вдячна за просту i щиру пораду: «А давай я тобi допоможу». Я й досi не розумiю, як людина, у якої тисячi справ (лекцiї, семiнари, конференцiї, наради, аспiранти, дисертацiї), отак просто, без жодних вагань, безкорисливо сказала: «А давай я тобi допоможу, проведу цей клятий семiнар». Я тодi навiть не вiдрефлектувала, що менi, молодiй i зеленiй, сьогоднiшнiй студентцi, за так просто простягає руку людина, до якої менi не дострибнути навiть тоді, якщо добре розiгнатися!

   Для моїх вчителiв i вчительок вiв семiнар професор психологiї Островський. Круто. Називаючи дiвчатками цих мегер зi стажем, вiн розповiдав їм про теорiю Ерiка Берна, про те, що в кожному з нас живуть рiзнi люди, рiзнi его-стани (стани нашого Я). Буває час, коли ми, Дорослi, — правильнi й рацiональнi, а буває — Дiти, то слухнянi, а то вiльнi, бунтiвнi; iнодi ми є Батьками — часом турботливими, а часом суворими. Кожен приклад на диво яскравий. Слухаєш i розумiєш — вiк нiчого не означає. Уявляєш, як граються одне з одним закоханi тридцятирiчнi Дiти; як п'ятирiчна онука стає справжнiм Батьком для своєї слухняної Дитини-бабусi, турботливо вкриваючи її теплою ковдрою; як вередлива Дитина-вчитель гримає дверима на цiлком виправдане Доросле учнiвське: «Я маю право на особисте життя».

   Аудиторiя принишкла, вчительки вiдклали недоперевiренi конспекти, заховали недов'язанi шкарпетки — слухають. Кожен примiрює почуте до себе та до iнших. Хтось посмiхається, хтось червонiє, хтось починає вiдверто нервувати:

   — Вчителi — не дiти! Не треба пересмикувати! Не працюють тут вашi психологiчнi теорiї!

   — Доцю, чого ж ви так вередуєте? — смiється професор, а за ним й усi ми. «Доця» червонiє, проте замовкає.

   Семiнар продовжується. Починаються питання. Як зрозумiти свiй стан, як зрозумiти учня, як уникнути конфлiктiв? Професор копає щораз глибше, розповiдає про те, що нашi слова можуть бути цiлком дорослими, логiчними, а от iнтонацiя, емоцiї — неконтрольованими дитячими або нотацiйними, батькiвськими. Говорить про те, що в кожному учневi живе рацiональний Дорослий, а учителi провокують конфлiкти тому, що іноді не сприймають дорослiсть своїх пiдопiчних. Вчить, що непотрiбно вбивати в собi Дитину, — нехай живе, радiє життю, вередує, ображається, бо на те вона i Дитина, вiльна й непередбачувана.

   Семiнар добiгає кiнця, Роман Романович дякує за увагу i говорить, що виступив на запрошення моє та дирекцiї, що далi з вчителями працюватиму я, шкiльний психолог. Пiдводжуся, хвилююсь, дякую професоровi. Пропоную вчителям спiвпрацю: «Давайте зробимо нашi семiнари цiкавими, не формальною вiдбувайлiвкою, а корисним обмiном досвiдом. Нехай кожен опише ситуацiї напруженої взаємодiї з учнями, в якi потрапляв сам або чув вiд когось. Спробуємо проаналiзувати, програти на наступнiй зустрiчi, знайти конкретнi виходи i рiшення».

   Гудуть, погоджуються.

   Не минуло й пiвроку — пiдкрався черговий семiнар. Готуюся, аналiзую описанi вчителями випадки, планую, як будемо працювати. Вирiшила зруйнувати стандартну процедуру, тобто посаджу всiх у коло, влаштувавши тренiнг, хай взаємодiють, працюють, вчаться.

   Ось воно. Почалося. Йду схвильована коридором, заспокоюю себе i вiд того хвилююся ще бiльше. Нiби все пiдготувала, столи вiдсунула попiд стiни, стiльцi розставила колом, плакати намалювала. Йду. Дверi, холодна ручка, вiдчиняю… — що це? Столи там, де й були. Всi сидять за партами, шкребуть в журналах та дитячих зошитах, в'язальницi у звичних позах.

   — А як же? Здрастуйте. В чому справа? Столи ж… — намагаюсь вичавити з себе щось зв'язне. Виходить погано.

   — Все нормально. Ми столи розставили як треба, тут, напевно, якесь свято у дiтей було, — пояснює трудовик.

   — Дякую за допомогу. А зараз вертаємо все на мiсце. У нас тренiнг.

   — Що у нас?!

   — Тренiнг!

   — У нас семiнар i мало часу, — резонно вiдповiдає iсторичка. — Ми готовi, слухаємо.

   — Сьогоднi ми працюємо в режимi тренiнгу i будемо не лише слухати, а й брати активну участь у роботi.

   — А може, швиденько завершимо семiнар i побiжимо? — вмовляють «iноземцi».

   — Тренiнг!!! — це вже не я, це — директорка. Подiяло.

   Розсiлися. Дивляться. Пропоную по черзi пригадати себе в его-станi Дорослого, Батька i Дитини. Починаю перша. Кажу, що почуваюся Дитиною в колi суворих незадоволених Батькiв, але зараз стану Батьком, який намагатиметься навчити своїх неслухняних Дiтей. Смiються, розслабились. Розповiдають про себе. Iрина Сергiївна пригадує, як засидiлась у класi до вечора, втомилась, а її учнi, що живуть неподалiк, прийшли й нагримали, як справжнi Батьки, що вона не iде додому, примусили з'їсти бутерброд й випроводили зi школи. Прикольно.

   Працюємо далi. Дiлю на пiдгрупи, пропоную продемонструвати якийсь конфлiкт iз учнями. Однi показують, iншi намагаються вгадати, хто конфлiкт запустив, хто в якому его-станi. Спочатку iде важко, далi — легше. Розiгрiлися. Самим стає смiшно i прикро вiд того, як всi загрузли у ролi критикуючих повчаючих батькiв.

   Програємо ситуацiю, в якiй причиною конфлiкту став неприбраний клас. Десятикласниця-вiдмiнниця Iрина, гордiсть класу, не вiдбула чергування. Більш того, вчителька застукала дiвчину за поцiлунком у шкiльному дворi. Наступного дня Iра перед усiм класом вислухала страшезну нотацiю про те, як називаються такi дiвчата, що їх чекає i де їх мiсце. Спроби пояснити ситуацiю нi до чого не призвели. Вчительський Батько просто не чув слiв Iриного Дорослого про те, що замок зламався i клас неможливо було вiдчинити; про те, що хлопець планував допомогти прибрати i про те, що вони вже давно зустрiчаються. «Це зараз так називається! Зламався замок!» — саркастично зривалася класний керiвник. Фiнал — гримання дверима, взаємнi образи, виклик батькiв.

   Цiкаво бачити, як Iрина Анатолiївна — героїня нашого конфлiкту — грає себе, а потiм свою ученицю, як спостерiгає за конфлiктом зi сторони.

   — То хто я? — питає. — Злий Батько?

&n

Сторінки

ДолученняРозмір
Іконка зображення viktoriya_gorbunova_zapiski_shkilnogo_psihologa.jpg84.08 КБ