]]>Діагностика життєвого призначення]]>
]]>Діагностика життєвого призначення]]>

Волтер Айзексон "Стів Джобс. Біографія засновника компанії "Apple"

Волтер Айзексон Стів Джобс Біографія засновника компанії Apple

Стів Джобс — всесвітньо відомий менеджер і винахідник. Завдяки йому весь світ впізнає «яблучка» на корпусах Mac, IPhones, IPads… Хто він? Самозакоханий менеджер-диктатор? Винахідник із геніальним даром відчувати, що потрібно людям? Успішна чи нещасна людина? Особистість Стіва Джобса — неоднозначна. Попри всі особливості характеру, Стів Джобс може стати гідним прикладом для багатьох. Його кар’єра може навчити мислити творчо, випереджувати свій час, самоорганізуватися, цілковито віддаватися улюбленій справі. Біографію Стіва Джобса написав Волтер Айзексон. Це журналіст і менеджер зі стажем. Він працював на всесвітньо відомі ЗМІ — «Time» і «CNN». Волтер Айзексон написав біографію в тісній співпраці зі Стівом Джобсом. В основу книжки лягло 40 інтерв’ю з винахідником і менеджером. Це єдина біографія Стіва Джобса, дані якої вивірені особисто її героєм. До речі, ця книжка мала вийти ще за життя Джобса, але герой несподівано помер і не дочекався прем’єри. Вже за перший тиждень продажів книжки читачі з усього світу придбали майже 400 тисяч примірників. А ви читали?



Автор: Волтер Айзексон 
Видавництво: Брайт Стар Паблішинг 

]]>Замовити книгу Волтер Айзексон "Стів Джобс. Біографія засновника компанії "Apple" в інтернет-магазині "Книги для саморозвитку".]]>

Читати книгу онлайн:

«Люди, яким настільки не вистачає клепки, що вони гадають, начебто можуть змінити світ, якраз і змінюють його».

Реклама Apple «Думай інакше», 1997 рік

ДІЙОВІ ОСОБИ

ДЖОНАТАН «ДЖОНІ» АЙВ. Головний дизайнер Apple, партнер і довірена особа Джобса.

РОБЕРТ АЙГЕР. У 2005-му, як виконавчий директор Disney, отримав нагороду Айзнера (найпрестижніша нагорода СІЛА у сфері коміксів. – Прим, пер.).

МАЙКЛ АЙЗНЕР. Хвацький директор Disney, який схилив Ріхаг до співпраці, однак потім розсварився із Джобсом.

ЕЛ AЛKOPH. Головний інженер Atari – спроектував Pong, узяв на роботу Д жобса.

ГІЛ AMEЛIO. У1996 році став виконавчим директором Apple – викупив NeXT і таким чином повернув Джобса у компанію.

КРІСАНН БРЕННАН. Кохана дівчина Д жобса в школі Гоумстед – мати його доньки Лізи.

ЛІЗА БРЕННАН-ДЖОБС. Донька Джобса та Крісанн Бреннан, 1978 року народження. Письменниця, живе у Нью-Йорку.

НОЛАН БУШНЕЛ. Засновник Atari, був зразком підприємця для Джобса.

ДЖЕЙМС ВІНСЕНТ. Британський меломан і молодший партнер (разом з Лі Клоу та Дунканом Мілнером) у рекламній агенції, яка працювала на Apple.

РОН ВЕЙН. Познайомився з Джобсом в Atari, на самих початках Apple був першим партнером Джобса та Возняка, однак нерозважливо відмовився від своєї частки.

СТІВЕН ВОЗНЯК. Зірка електроніки та комп’ютерний геній у школі Гоумстед. Джобс навчився пакувати і продавати його дивовижні комп’ютерні плати, а пізніше став його партнером при заснуванні Apple.

ЖАН-ЛУЇ ГАССЕ. Менеджер Apple у Франції. Перебрав керівництво відділенням Macintosh, коли 1985 року Джобса було усунуто з компанії.

БІЛЛ ГЕЙТС. Ще один комп’ютерний вундеркінд, народжений 1955 року.

ЕНДІ ГЕРЦФЕЛЬД. Веселий і товариський інженер-програміст і приятель Джобса, працював над розробкою Macintosh.

ДЖОАНА ГОФМАН. Член першої команди Мас і часта опонентка Джобса.

ЕЛІЗАБЕТ ГОЛМС. Дівчина Деніела Коткі в Ріді, одна з працівниць Apple.

РОД ГОЛТ. Затятий курець і марксист. Найнятий Джобсом на посаду інженера-електрика у 1976-му.

ЛАРІЕЛІСОН. Виконавчий директор Oracle і близький друг Джобса.

БІЛЛ ЕТКІНСОН. Один із перших працівників Apple – розробляв графіку для Macintosh.

БІЛЛ КЕМБЕЛ. Головний маркетолог Apple у період першого приходу Стіва Джобса; член правління та довірена особа Джобса після його повернення в компанію.

ЕДВІН КЕТМУЛ. Співзасновник Ріхаг, пізніше – виконавчий директор у компанії Disney.

ЛІ КЛОУ. Рекламний геній. Створив для Apple культовий відеоро-лик «1984». Тридцять років у команді з Джобсом.

ДЕБОРА «ДЕБІ» КОУЛМЕН. На початках – одна з менеджерів Macintosh, згодом – відповідальна за виробництво в Apple.

ТІМ КУК. Врівноважений і спокійний операційний директор компанії, якого Джобс найняв у 1998-му. У серпні 2011 року він замістив Джобса на посаді виконавчого директора Apple.

ЕДДІ К’Ю. Начальник інтернет-служб в Apple. Відповідальний за роботу з контент-компаніями.

АНДРЕА «ЕНДІ» КАННІНГЕМ. Рекламний фахівець із фірми Рейса Мак-Кени; працювала на Apple в перші роки Macintosh.

АБДУЛФАТТА «ДЖОН» ДЖАНДАЛІ. Студент сирійського походження (з Вісконсина) – біологічний батько Стіва Джобса та

Мони Сімпсон. (Згодом – завідуючий продуктовим складом у казино «Бумтаун» поблизу Ріно.)

KЛAPA АКОПЯН-ДЖОБС. Донька вірменських іммігрантів, одружена з Полом Джобсом (1946) – прийомні батьки Стіва.

ЕРІН ДЖОБС. Середульша дитина Лорін Пауел і Стіва Джобса.

IB ДЖОБС. Наймолодша дитина Лорін і Стіва.

ПЕТІ ДЖОБС. Сестра Стіва, друга прийомна дитина Пола та Кла-ри Джобс.

ПОЛ РЕЙНГОЛЬД ДЖОБС. Моряк-прикордонник (уродженець Вісконсина), який у 1955 році разом із дружиною Кларою всиновив Стіва.

РІД ДЖОБС. Найстарша дитина Стіва Джобса та Лорін Пауел.

РОН ДЖОНСОН. Найнятий Джобсом у 2000 році для розвитку (мережі) магазинів Apple.

ДЖЕФРІ КАТЦЕНБЕРГ. Очільник компанії Disney – після конфлікту з Айзнером у 1994 році полишає компанію та стає спів-засновником DreamWorks.

ДЕНІЕЛ КОТКІ. Найкращий друг Джобса в Ріді, його товариш по мандрах Індією, один із перших працівників Apple.

ДЖОН ЛАСЕТЕР. Співзасновник і творчий натхненник Ріхаг.

ДЕНЛ Л’ЮЇН. Фахівець із маркетингу – працював разом із Джобсом в Apple, а потім у NeXT.

МАЙК МАРКУЛА. Перший серйозний інвестор Apple та голова компанії, наставник Джобса.

РЕПС МАК-КЕНА. Майстер із маркетингу, віддавна консультував Джобса й до кінця залишався його радником.

МАЙК МЮРРЕЙ. Один із перших маркетингових директорів

Macintosh.

ПОЛ ОТЕЛЛІНІ. Виконавчий директор Intel, який допоміг перевести Macintosh на інтелівські мікропроцесори, але не сприйняв ідеї iPhone.

ЛОРІН ПАУЕЛ. Розумна та весела випускниця Пенсільванського університету, яка працювала у Goldman Sachs (одна з найбільших у світі інвестиційних компаній. – Прим, пер.), а згодом-у Стенфорд-ській бізнес-школі. У1991 році одружилася зі Стівеном Джобсом.

ДЖОРДЖ РАЙЛІ. Друг і адвокат Джобса, родом із Мемфіса.

АРТУР РОК. Легендарний інвестор Силіконової Долини – один із перших членів правління Apple, був Джобсу як батько.

ДЖОНАТАН «РУБІ» РУБІНШТАЙН. Працював із Джобсом в NeXT, з 1997-го – головний інженер в Apple.

МАЙК СКОТТ. Перший президент Apple. Залучений на цю посаду у 1977 році Маркулою (головним інвестором) з огляду на недостатній досвід в управлінні Джобса (й Возняка).

ДЖОН СКАЛЛІ. Один із керівників Pepsi, якого у 1983 році Джобс переманив на посаду виконавчого директора Apple. У 1985-му, після конфліктів з ним і під його тиском, Джобс змушений був полишити компанію.

ДЖОАН ШІБЛЕ ДЖАНДАЛІ СІМПСОН. Біологічна мати Стіва Джобса, якого вона віддала у прийми, та Мони Сімпсон, яку виростила сама.

МОНА СІМПСОН. Кревна сестра Джобса, з якою він уперше познайомився лише у 1986 році. Авторка кількох романів, зокрема на основі біографій її матері Джоан (« Тільки не тут»), батька Аб-дулфатти Джандалі («Втрачений батько»), Джобса та його доньки Лізи {«Такий, як усі»).

ЕЛВІРЕЙ СМІТ. Співзасновник Ріхаг, частий опонент Джобса.

БАРЕЛ СМІТ. Один із перших програмістів Macintosh – блискучий фахівець, у якого 1991 року діагностували шизофренію.

ЕВАДІС «АВІ» ТЕВАНЯН. Разом із Джобсом і Рубінштайном працював у NeXT. З квітня 1997-го – головний інженер із програмного забезпечення в Apple.

ТОНІ ФЕЙДЕЛ. Інженер-комп’ютерник і панк – у квітні 2001 року потрапив до Apple, де й розробив iPod.

СКОТТ ФОРСТАЛ. Відповідальний за програмне забезпечення для мобільних пристроїв Apple.

РОБЕРТ ФРІДЛЕНД. Студент Рідського університету, власник яблучного саду і натхненник комуни при ньому, духовний по-шукач, згодом – управляючий шахтою.

КОБУН ЧІНО. Вчитель дзен-буддизму (з Каліфорнії), духовний наставник Джобса.

ВСТУП

Як виникла ця книга

На початку літа 2004 року мені зателефонував Стів Джобс. Час від часу – протягом років – він виявляв до мене особливу приязність, із нечастими вибухами надмірності, які зазвичай припадали на той час, коли він запускав новий продукт і хотів, щоби той потрапив на сторінку часопису Time або ж щоби про нього активно говорили на CNN – ЗМІ, у яких я працював. Але на той момент я вже не мав ніякого стосунку до жодної з цих компаній, тож, відповідно, нечасто спілкувався зі Стівом. Ми мали якусь балачку щодо організації Aspen Institute, до якої я нещодавно приєднався, і я запросив його виступити на заняттях нашої літньої школи. Він сказав, що з радістю приїде – але не для того, щоби виступити на сцені. Натомість він хотів піти зі мною на прогулянку й побалакати.

Мені те видалося трохи дивним. Я не знав тоді, що довгі піші прогулянки були його улюбленим способом обговорити якісь серйозні питання. Як виявилося, Стів хотів, щоби я написав його біографію. На той час якраз вийшла написана мною біографія Бенджаміна Франкліна, а я саме працював над життєписом Альберта Ейнштейна, і першою моєю реакцію був подив. Я напівжартома поцікавився, чи вважає він себе природнім наступником цих людей у такій послідовності. Я гадав, що він усе ще перебуває десь посередині шляху своєї блискучої кар’єри, і на нього чекають ще чимало злетів і падінь, – тож заперечив проти такої ідеї. Не зараз, сказав я. Може, років за десять чи двадцять, коли Стів вийде на пенсію.

Я знав Джобса з 1984 року – він тоді приїхав на Мангеттен, щоби пообідати з редакторами часопису Time й похвалитися своїм новим Macintosh. Він уже тоді був усім невдоволений і напав на кореспондента часопису за те, що той образив його, написавши статтю, де було надто багато подробиць. Але згодом, під час розмови з ним, він мене просто зачарував – як зачаровував багатьох інших людей протягом років – своєю неймовірною активністю. Ми підтримували зв’язок навіть тоді, коли його витіснили з Apple.

Коли в нього з’являлася якась новинка – скажімо, комп’ютер NeXT чи новий піксарівський мультфільм, – проміння його сонячного шарму раптово зосереджувалося на мені: він запрошував мене до суші-бару в Нижньому Мангеттені, аби розповісти, що предмет сьогоднішньої розмови (хоч би чим він там був) – це найкраще з усього, що Стіву доводилося випускати. Він мені подобався.

Коли Джобс повернувся на свій трон у компанії Apple, ми помістили його фотографію на обкладинку Time, і він незабаром почав пропонувати мені свої ідеї щодо підбірок, які ми робили про най-упливовіших людей століття. Він започаткував свою кампанію під назвою «Думай інакше» (Think Different), у якій фігурували найбільш упізнавані фотографії тих самих людей, яких ми розглядали для свого проекту. Стіву було надзвичайно цікаво спробувати оцінити історичний уплив різних особистостей.

Після того як я відхилив пропозицію написати його біографію, Джобс продовжував зрідка мені писати. Якось я запитав його електронним листом, чи правдива інформація, яку розповіла мені донька, начебто логотип Apple – це свого роду знак пошани Аіанові Тю-рінгу, британському комп’ютерному першопрохідцеві, який зламав німецькі військові коди, а тоді вчинив самогубство, вкусивши яблуко, змочене в ціаніді. Він відповів, що шкодує, що це не спало йому на думку. Тоді ми почали листуватися на тему ранньої історії компанії Apple – і я впіймав себе на тому, що намагаюся відстежити розвиток подій на той випадок, якщо колись вирішу написати про це книгу. Коли вийшов написаний мною життєпис Ейнштейна, Стів приїхав на презентацію, яка проходила в містечку Пало-Альто, й відвів мене вбік, щоби знову сказати мені, що він міг би стати хорошою темою.

Його наполегливість збивала мене з пантелику. Його всі знали як людину, яка дуже оберігає своє приватне життя від чужих очей, і в мене не було жодної причини вірити, що він коли-небудь читав хоч котрусь із моїх книг. Можливо, колись, стояв я на своєму. Та в 2009 році його дружина, Лорін Пауел, відверто сказала: «Якщо ви збираєтеся писати книгу про Стіва, то вам краще почати робити це зараз». Він якраз пішов у другу за період своєї хвороби лікарняну відпустку. Я зізнався Лорін, що, коли Стів уперше заговорив про цю ідею, я не знав, що він хворий. Вона відповіла, що цього не знав практично ніхто. Джобс зателефонував мені саме перед тим, як йому мали робити операцію з видалення пухлини, і він зберігав це в секреті, пояснила вона.

Тоді я вирішив написати цю книгу. Стів здивував мене тим, що з готовністю визнав, що не контролюватиме процес її написання і навіть не просить права прочитати її до того, як вона буде опублікована. «Це ваша книга, – сказав він. – Я навіть не читатиму її». Але скидається на те, що пізніше тієї ж осені в нього виникли деякі думки з приводу співпраці зі мною, і, хоча я тоді не знав того, у нього якраз почалася друга хвиля ускладнень, спричинених онкологічною хворобою. Він перестав відповідати на мої дзвінки, тож я відклав цей проект на якийсь час.

Аж раптом, вельми несподівано для мене, Джобс зателефонував практично в новорічний вечір 2009 року. Він саме був удома в Пало-Альто лише зі своєю сестрою, письменницею Моною Сімп-сон. Його дружина та їхні троє дітей поїхали в коротку подорож на лижний курорт, а його здоров’я не дозволило йому приєднатися до них. Він був налаштований на розмову – тож ми проговорили більше години. Стів почав ділитися спогадами про те, що він хотів сконструювати частотомір у віці дванадцяти років і зміг знайти номер Білла Г’юлетта, засновника компанії ЯР, у телефонній книзі, зателефонувати йому й випросити запчастин для своєї задумки. Джобс сказав, що останні дванадцять років його життя – після повернення до Apple – були найпродуктивнішими для нього в плані створення нових продуктів. Але важливішою метою Стівена, за його словами, було зробити те, що свого часу зробили Г’юлетт і його друг Девід Паккард: створити компанію, яка була б настільки насичена інноваційною творчістю, що пережила би свого засновника.

– У дитинстві я вважав, що належу до гуманітаріїв, але мені подобалося працювати з електронікою, – розповідав Стів. – Тоді я прочитав, що один із моїх героїв, Едвін Ленд із компанії Polaroid, сказав про важливість людей, які могли стояти однією ногою в сфері гуманітарних наук, а другою – у сфері точних. Так я вирішив, що саме цим я і хочу зайнятися.

Скидалося на те, що він пропонував теми для своєї біографії (і в цьому випадку, принаймні, вони виявилися прийнятними для мене). Творчість, яка виникає, коли в одній сильній особистості поєднуються нахили до гуманітарних і точних наук, була предметом мого особливого зацікавлення, коли я працював над біографіями Франкліна та Ейнштейна. Я вважаю, що саме це стане ключем до створення інноваційної економіки в двадцять першому столітті.

Я запитав Стіва, чому він хоче, щоби саме я написав його біографію.

– Гадаю, що вам добре вдається змусити людей вибалакатися, – зауважив він.

Така відповідь виявилася для мене несподіванкою. Я знав, що мені доведеться брати інтерв’ю в безлічі людей, яких Стів звільнив, образив, покинув чи обурив якимсь іншим чином, і боявся, що йому не захочеться, щоб я дав їм можливість висловитися. Десь так воно й було – Джобс непокоївся, коли дізнавався, кого я просив поділитися спогадами про нього. Але за декілька місяців він сам почав заохочувати людей відкриватися мені – навіть своїх ворогів і колишніх коханих. Він не намагався почепити на якісь віхи власної біографії табличку «Вхід заборонений» для моїх досліджень.

– У моєму житті було чимало вчинків, якими я не пишаюся, наприклад те, що в двадцятитрирічному віці «залетів» зі своєю дівчиною, і те, як із нею згодом повівся, – зізнався Стів. – Але у моїй шафі немає жодного такого скелета, якого не можна було би винести на світло.

Він не намагався контролювати те, що я писав, не просив мене дати почитати йому текст до того, як його зможуть читати інші. Єдиний момент у створенні книжки, до якого він долучився, полягав у виборі дизайну обкладинки. Побачивши первинну її версію, він був настільки незадоволений, що попросив дозволити йому зробити свій внесок у створення нової. Я був здивований і водночас зацікавлений, тож одразу погодився.

У результаті я провів понад сорок інтерв’ю та розмов із ним. Деякі з них мали офіційний характер і відбувалися в його вітальні в Пало-Альто, інші точилися під час довгих прогулянок і поїздок або ж у телефонному режимі. Протягом тих двох років, що я його відвідував, Джобс щоразу більше й глибше відкривався. Та мені також доводилося бути свідком того, що його давні колеги з Apple називали «синдромом альтернативної реальності». Інколи це були мимовільні «осічки» клітин, які відповідали за пам’ять, – проблема, з якою час від часу стикається кожен із нас; а бувало й таке, що Стів вигадував власну версію реальності – як для себе, так і для мене. Аби перевірити й конкретизувати справжню історію життя цієї людини, я опитав понад сотню його товаришів, родичів, суперників, ворогів і співробітників.

Дружина Стіва також не просила мене про якісь обмеження, не виявляла бажання наглядати за написанням, не вимагала права прочитати книжку до її виходу в світ. Більше того, вона заохочувала мене писати про його слабинки так само відверто, як і про його сильні сторони. Лорін – одна з найрозумніших і найбільш адекватних людей серед тих, кого я знаю.

– Якісь частини його життя та особистості абсолютно заплутані та безладні – і це правда. Ви не мусите цього приховувати. Він

– мастак на вигадки, але, попри це, його життя – дивовижна історія, і я хотіла би, щоби вона була написана правдиво, – сказала мені Лорін, тільки-но я приступив до написання.

Читачеві вирішувати, вдалося мені досягти цієї мети чи ні. Впевнений, що в цій драмі були персонажі, яким описані мною події запам’яталися дещо інакше, або ж вони вважатимуть, що я час від часу потрапляв у пастку «альтернативної реальності» Джобса. Коли я писав книжку про Генрі Кіссинджера – що стало для мене непоганою підготовкою до цього проекту, – мені також часто траплялося розмовляти з людьми, які виношували дуже гостро позитивні чи то гостро негативні емоції щодо головного героя. І це лише доводить теорію про суб’єктивність людського сприйняття, знаної як «ефект Расьомона». Але я старався якомога справедливіше передати бачення ситуацій конфліктуючих сторін, а також відкрито показувати джерела, з яких надійшла та чи інша інформація.

Це книга про історію життя, яке радше нагадувало американські гірки, надзвичайно активної особистості, творчого підприємця, чиє прагнення досконалості та нестримна енергія здійснили революцію в шести сферах: персональні комп’ютери, мультфільми, музика, телефони, планшетні комп’ютери та продукування електронних товарів. Ви можете додати навіть сьому – магазини роздрібної торгівлі. Тут Джобсу вдалося якщо не зробити революцію, то принаймні зуміти переосмислити їх роль. На додачу до цього він відкрив шлях для нового ринку електронних товарів, які базуються на додатках (apps), а не на самих веб-сайтах. Він створював не лише продукти, які змінювали усталене бачення, але й зумів із другої спроби започаткувати міцну компанію, обдарувавши її власною ДНК і наповнивши творчими дизайнерами й інженерами-відчайдухами, які могли би впроваджувати його бачення. У серпні 2011 року, саме перед тим як Джобс пішов у відставку з посту виконавчого директора, підприємство, яке було започатковане в гаражі його батька, стало найдорожчою у світі компанією.

Я також сподіваюся, що це – книга про інновацію. У добу, коли Америка шукає способів розвивати свою інноваційну жилку, а суспільства по всьому світові намагаються вибудувати творчі системи електронної ери, Джобс є найвищим зразком винахідливості, інноваційності та творчої уяви, впровадженої в життя. Він знав, що найкращим способом створити щось значиме в двадцять першому столітті може виступити лише об’єднання творчості із тех –

СТІВ ДЖОБС

нологією, – тож створив компанію, де політ уяви був підкріплений визначною майстерністю в інженерії. Джобс зі своїми колегами з компанії Apple уміли думати інакше: вони розробили не лише скромні покращення продуктів, які базувалися на дослідженнях фокус-груп, але створили абсолютно нові пристрої та послуги – до їх появи споживачі навіть не здогадувалися, що їм це потрібно.

Він не був зразковим керівником чи досконалою людиною, акуратно вкомплектованою для наслідування. Джобс, зі своїми внутрішніми бісиками, міг перетворити життя оточуючих на пекло. Водночас яскраві риси його особистості, його захоплення і його творіння – точнісінько так само, як і програмна та матеріальна складові комп’ютерів Apple, – прекрасно доповнювали одна одну й були частинами єдиного цілого.

Розповідь про його життя – повчальна та водночас застережлива, сповнена уроків щодо інновацій, характеру, лідерства та цінностей.

Шекспірівська п’єса «Генріх V» – історія свавільного юного принца, який стає пристрасним, проте ранимим, безсердечним і водночас ніжним, надихаючим, але зіпсутим королем, – починається закликом: «Вогняна Музо, що здіймешся вгору / На винахідливості сьоме небо». Сходження Стіва Джобса на сьоме небо винахідливості починається з казки про дві пари батьків і про дитинство в Долині, яка саме вчилася, як перетворювати силікон на золото.

Лос-Альтос: будинок із гаражем, у якому народився Apple

Іол Джобс зі Стівом, 1956рік

г

шкільній віньєтці з Гоумстеда, 1972рік Зі шкільним жартівливим знаком

SWABJOB

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

ДИТИНСТВО

Залишений і вибраний

УсиновленняДемобілізувавшись із лав берегової охорони після Другої світової війни, Пол Джобс уклав парі зі своїми товаришами по службі. Вони пришвартувалися у Сан-Франциско, де їхній корабель мали списати, і Пол заклався, що знайде собі дружину за два тижні. Такий собі інженер-механік, підтягнутий, майже два метри заввишки, весь у татуюваннях, він чимось нагадував Джеймса Діна. Проте не на його зовнішність спокусилася Клара Акопян, донька вірменських іммігрантів, якій було властиве почуття доброго гумору. Справа в тому, що в хлопця та його друзів була машина, а в іншого гурту молодих людей, із якими дівчина спершу планувала провести вечір, машини не було. Через десять днів, у березні 1946 року, Пол заручився із Кларою і виграв своє парі. І цей шлюб удався їм на славу – вони щасливо жили разом, аж поки смерть не розлучила їх за понад сорок років по тому.

Пол Рейнгольд Джобс зростав на молочній фермі в Джермантау-ні, що в штаті Вісконсин. Навіть попри те, що його батько був алкоголіком і часом міг скривдити когось із рідних, хлопчина виріс, маючи лагідну та спокійну вдачу, яка ховалася за його бурлакуватим зовнішнім виглядом. Покинувши навчання в середній школі, він мандрував Середнім Заходом, підробляючи подекуди механіком, аж поки, у віці дев’ятнадцяти років, не пристав до лав берегової охорони. Хлопчину, до речі, не зупинив той факт, що плавати-то він не вмів. Його служба проходила на військовому транспортному кораблі USS General М. С. Meigs – тож більшу частину війни моряк провів, переправляючи війська до Італії під командуванням генерала Паттона. Завдяки особливим здібностям, які він виявив у механіці та пожежній справі, Джобс отримав чимало хороших рекомендацій, але час від часу потрапляв у дрібні халепи, тож так і не виріс із форми матроса.

Клара народилася у Нью-Джерсі, де її батьки оселилися, втікши від турків із Вірменії. Згодом, коли дівчинка була ще маленькою, родина переїхала до округу Мішн, що в Сан-Франциско. У Клари була таємниця, в якій вона рідко комусь зізнавалася: жінка вже була замужем раніше, але її чоловіка вбили на війні. Тож, коли вона познайомилася із Полом Джобсом, була твердо налаштована почати нове життя.

Як і багато інших людей, що пережили війну, молода пара була сита пригодами по саму зав’язку, тому єдиним їхнім бажанням було десь спокійно оселитися, створити родину й зажити життям, у якому було б якнайменше всіляких подій. Грошей у них було небагато, тож вони переїхали до Вісконсина й жили з батьками Пола протягом декількох років, а тоді відправилися до Індіани, де молодий чоловік знайшов собі роботу машиністом в компанії International Harvester. Він страшенно любив лагодити старі машини, тому заробляв гроші тим, що у вільний час скуповував залізні розвалюхи, ремонтував їх і продавав. Згодом він покинув свою основну роботу й відкрив власну справу по ремонту вживаних автомобілів.

А от Клара любила Сан-Франциско, і в 1952 році їй удалося переконати чоловіка повернутися туди. Вони придбали квартиру в окрузі Сансет – одразу коло парку ?олден, – вікна якої виходили на Тихий океан, і Пол влаштувався на роботу у фінансову компанію, де стежив за процесом вилучення за несплату: збирав ключі від машин, чиї власники не сплатили кредит. Він і тут купував, ремонтував і продавав деякі з тих автомобілів, заробляючи на цьому досить непогані гроші.

Проте молодій сім’ї не вистачало ще дечого. Вони хотіли дітей, але Клара пережила позаматкову вагітність і не могла народжувати. Тож до 1955 року, проживши в шлюбі дев’ять років, Джобси вирішили всиновити дитину.

Як і Пол Джобс, Джоан Шібле була родом із сільської місцевості Вісконсина. Її батьки були німцями за походженням. Тато, Артур Шібле, іммігрував до околиць ?рін-Бею, де вони разом із дружиною почали вирощувати норок і займалися потроху різними видами бізнесу, включаючи нерухомість і фототипію. Він був дуже суворим чоловіком, особливо щодо стосунків своєї доньки, і виступав проти її першого кохання – художника, який не був католиком. Не дивно, що, коли Джоан, будучи студенткою останнього курсу Вісконсинського університету, закохалася в Абдул-фатту Джандалі на прізвисько Джон, мусульманського асистента викладача із Сирії, її батько погрожував порвати з нею стосунки й позбавити спадщини.

Джандалі був наймолодшим із дев’яти дітей відомої сирійської родини. Його батько володів нафтоочисними заводами й багатьма іншими підприємствами, а також чималою часткою акцій компанії Damascus&Homs і якийсь час великою мірою контролював ціну на пшеницю в регіоні. Його мати, як він пізніше розповів, була «традиційною мусульманкою – консервативною, слухняною домогосподаркою». Тут, як і в родині Шібле, перша роль відводилася хорошій освіті. Абдулфатту відправили навчатися до єзуїтського пансіонату, навіть попри те, що він був мусульманином; потім юнак здобув ступінь бакалавра в Американському університеті в Бейруті, поступивши після цього до Вісконсинського університету, щоби здобути докторський ступінь з політології.

Влітку 1954 року Джоан поїхала з Аблулфаттою в Сирію. Вони провели два місяці в Гомсі, де дівчина навчалася в його родині готувати сирійські страви. Коли пара повернулася до Вісконсину, Джоан зрозуміла, що вагітна. їм обом було по двадцять три роки, проте вони вирішили не одружуватися. Батько дівчини був якраз при смерті й погрожував доньці відректися від неї, якщо вона вийде заміж за Абдулфатту. Аборт також не був легким шляхом розв’язання проблеми в маленькій католицькій спільноті. Тож на початку 1955 року Джоан поїхала до Сан-Франциско, де її взяв під свою опіку добрий лікар, який надавав притулок незаміжнім матерям, приймав у них пологи й тишком організовував таємне усиновлення.

У Джоан була одна вимога: її дитину мають усиновити люди, які закінчили університет. Тож лікар домовився з одним юристом і його дружиною, що вони заберуть малюка. Але коли хлопчик народився – 24 лютого 1955 року, – пара вирішила, що хоче дівчинку, й відмовилася. Так малюк став сином не юриста, а чоловіка, який навіть не закінчив середньої школи й мав величезну любов до механіки, а також його скромної дружини, справжньої «солі землі», яка працювала бібліотекаркою. Пол і Клара назвали свого синочка Стівеном Полом Джобсом.

Коли Джоан дізналася, що її малюка віддали парі, яка навіть не закінчила середню школу, вона відмовилася підписувати папери про всиновлення. Цей бойкот тривав декілька тижнів, навіть після того, як хлопчик уже поселився в домі Джобсів. Зрештою Джоан здалася – на тій умові, що пара пообіцяє, навіть ні, підпише обіцянку, що відкриє ощадний рахунок, щоби заплатити за університетську освіту хлопчика.

Була ще одна причина, з якої Джоан виявляла таку незговірливість щодо документів з приводу усиновлення. Її тато мав от-от померти, і молода жінка планувала вийти за Джандалі відразу після цього. Вона плекала надію – як згодом розповіла своїм рідним, час від часу обливаючись слізьми при спогадах, – що тільки-но вони одружаться, вона зможе забрати їхнього синочка назад.

Артур Шібле помер у серпні 1955 року, якраз після того, як процес усиновлення був офіційно завершеним. Одразу після Різдва того року Джоан та Абдулфатта побралися в католицькій церкві Св. Апостола Пилипа в містечку ?рін-Бей. Чоловік здобув ступінь доктора філософії, захистившись на факультеті міжнародної політики наступного року, а згодом у молодій родині народилася ще одна дитина – дівчинка, яку назвали Моною. Розлучившись із Джандалі в 1962 році, Джоан вела безтурботне мандрівне життя, яке її донька Мона Сімпсон, що виросла й стала відомою письменницею, згодом описала в своїй книжці «Тільки не тут». Оскільки всиновлення Стіва було таємним, мало минути ще двадцять років, поки всі вони могли зустрітися одне з одним.

Проте Стів Джобс із раннього дитинства знав, що його взяли в прийми.

– Мої батьки були дуже відвертими зі мною в тому плані, – зізнався він.

Йому надзвичайно гостро запам’ятався один момент із дитинства: хлопчик – а йому тоді було років шість чи сім – сидів на галявині коло свого будинку й розповідав дівчинці, яка мешкала через вулицю, про те, що дізнався.

– То це означає, що твої справжні батьки тебе не хотіли? – запитала вона.

Джобс пригадував, що в той момент йому перед очима закружляли зірочки. «Пам’ятаю, як забіг до будинку, весь у сльозах. Мої батьки сказали:

– Ні, ти маєш зрозуміти дещо.

їхній голос звучав серйозно, а вони дивилися мені у вічі.

– Ми спеціально вибрали саме тебе.

Мама з татом сказали це по черзі, а потім повторили ще раз, дуже повільно, наголошуючи кожне слово».

Залишений. Вибраний. Особливий. Ці поняття стали частиною єства й самоусвідомлення Стіва. Його найближчі друзі вважають, що розуміння того, що його покинули після народження, залишило в його свідомості шрами.

– Я вважаю, що його бажання мати повний контроль над будь-чим, що він створює, закорінене в його особистість і тим фактом, що він був залишений при народженні, – сказав один колега, який тривалий час працював разом із Джобсом, Дел Йакем. – Він хоче контролювати своє оточення, а ще він розглядає свій продукт як власне продовження.

?реҐ Келгаун – товариш Джобса, із яким вони зблизилися відразу після коледжу, помітив інший ефект:

– Стів багато говорив зі мною про те, що його покинули і що то йому болить. Це зробило його незалежним. Цей чоловік дослухався до ритму якогось іншого барабанщика і танцював під нього – і це відбувалося саме тому, що він перебував у іншому світі, відмінному від того, в якому народився.

Пізніше, будучи в тому ж віці, що і його біологічний батько, коли залишив його, Джобс сам стане батьком дитини й покине її. (Згодом він визнає свою відповідальність за неї.) Крісанн Бреннан, мати дівчинки, зауважила, що той факт, що Джобса віддали в прийми, перетворив його душу на «мішок із битим склом», і це допомагає пояснити деяку його поведінку.

– Залишена людина залишає інших, – поділилася думками жінка.

Енді Герцфельд, який працював із Джобсом в Apple у ранніх

1980-х, – один із небагатьох, хто продовжував підтримувати близькі стосунки із Бреннан і Джобсом водночас.

– Ключове питання щодо особистості Стіва – це чому він не може володіти собою в моменти, коли поводиться настільки неконтр-ольовано жорстоко, завдаючи стільки болю іншим людям, – дивувався він. – І це має якийсь зв’язок із тим, що його покинули після народження. Червоною ниткою крізь усе його життя проходить той факт, що його залишили.

Джобс не погоджувався з цим.

– Деякі люди вважають, що, оскільки мене покинули, я працював так важко, щоби досягти успіху та змусити своїх батьків пошкодувати, що я не залишився із ними. Та й інші схожі нісенітниці вигадують – але це просто смішно, – наполягав він. – Усвідомлення того, що мене всиновили, давало мені відчуття якоїсь незалежності, але я ніколи не почувався покинутим. Я завжди відчував себе особливим, і мої батьки доклали до цього всіх зусиль.

Стів наїжачувався щоразу, коли хтось говорив про Пола та Кла-ру Джобс як про його «прийомних» батьків або ж натякав, що вони не були його «справжніми» батьками.

– Вони були моїми батьками на тисячу відсотків, – запевняв він.

З іншого боку, згадуючи про своїх біологічних батьків, висловлювався різко:

– Вони були просто банком, з якого взяли сперматозоїд і яйцеклітину для мого зачаття. І це не жорстоко, просто саме так воно й було – такий собі банк зі спермою, нічого більше.

Силіконова ДолинаДитинство, яке Пол і Клара Джобс подарували своєму синові, було у багатьох сенсах стереотипним для кінця 1950-х. Коли Сті-ву виповнилося два роки, вони вдочерили дівчинку на ім’я Петті, а три роки по тому переїхали в будинок за містом. Фінансова компанія, у якій працював Пол, СІТ, перевела його до свого офісу в Па-ло-Альто, проте його доходи не дозволяли їм жити там, тож родина оселилася в містечку Маунтін-В’ю, що було розташоване трохи на схід від Пало-Альто і де життя коштувало дешевше.

Там Пол намагався передати свою любов до механіки й машин синові:

– Стіве, це тепер твій верстак, – сказав він, відвівши окреме місце на столі в їхньому гаражі.

Хлопець був ураженим тим, як батько зосереджував його увагу на ремеслі.

– Мені здавалося, що татове відчуття мистецтва композиції було досить непоганим, – згадував він, – бо він знав, як сконструювати будь-що. Якщо нам потрібна була шафа, він її робив власноруч. Коли ми ставили свій паркан, він дав мені молотка, щоби я міг працювати разом із ним.

П’ятдесят років по тому той самий паркан оточує подвір’я будинку в Маунтін-В’ю. Показуючи його мені, Стів пальцями гладив дерев’яні планки й згадував слова, які тато посіяв глибоко в його розум. Батько Джобса казав, що дуже важливо добре відшліфовувати задні стінки шаф і парканів, навіть попри те, що їх ніхто не бачитиме.

– Він любив усе робити правильно. Він переймався зовнішнім виглядом навіть тих частин, які були приховані.

Чоловік продовжував ремонтувати й перепродувати машини, які були раніше в користуванні, і почепив у гаражі гірлянду з фотографій своїх улюблених моделей. Він любив звертати увагу сина на деталі дизайну: лінії, отвори, хромування, оздоблення сидінь. Щодня після роботи він перевдягався в свій робочий комбінезон і відправлявся в гараж, часто разом зі Стівом.

– Я гадав, що зможу привити йому якісь навички в механіці, але він зовсім не був зацікавлений у роботі, в процесі якої треба було бруднити руки, – згодом пригадував Пол. – Йому ніколи не були до душі різні механічні штучки.

– Мене щось не сильно приваблював ремонт машин, – зізнавався Стів. – Але я дуже любив проводити час із татом.

Навіть попри те, що хлопець усвідомлював факт, що його взяли в прийми, він усе більше приростав серцем до свого батька. Одного дня, коли Стіву було близько восьми років, він знайшов татову фотографію з тих часів, коли той служив у береговій охороні.

– Він там у машинному відділенні, без сорочки і виглядає, як Джеймс Дін. То був один із тих моментів, коли в дитячій голові проноситься думка: «Ого, круто!». Ого, круто, мої батьки колись були насправді дуже молодими й дуже красивими.

Через машини батько вперше познайомив Стіва з електронікою.

– У мого тата не було глибокого розуміння електроніки, але йому доводилося стикатися з нею часто в автомобілях та інших речах, які він ремонтував. Тато показував мені базові речі в електроніці, і це мене дуже зацікавило.

А ще цікавішими для хлопчика стали вилазки на звалище на пошуки різних запчастин.

– Кожних вихідних ми їздили на клацовище старих автомобілів. Ми шукали там генератор або карбюратор – та всяке різне.

Стів пригадує, як його батько торгувався з власниками звалища.

– Він умів торгуватися, тому що краще знав, аніж ті хлопці, скільки що має коштувати.

Це допомогло його батькам дотримати обіцянки, яку вони підписали при всиновленні хлопчика.

– Кошти на моє навчання відкладалися з того, що тато платив п’ятдесят баксів за «Форд Фалкон» чи ще якусь перестарілу машину, яка вже не їздила, працював над нею протягом декількох тижнів і продавав її за двісті п’ятдесят – звісно ж, нічого не сповіщаючи в Службу внутрішніх доходів.

Будинок Джобсів, як і будинки інших людей з їхнього кварталу, був зведений забудовником Джозефом Айклером, чия компанія поставила понад одинадцять тисяч будинків у різних округах штату Каліфорнія між 1950 і 1974 роками. Будучи натхненним баченням Франка Ллойда Райта щодо простих модернових будинків для американських «обивателів», Айклер збудував недорогі помешкання, для яких типовими були такі риси, як скляні стіни від підлоги до стелі, відкрите планування поверхів, каркасна споруда, підлога з бетонних блоків і багато розсувних скляних дверей.

– Айклер винайшов прекрасну штуку, – сказав якось Джобс під час наших прогулянок кварталом. – Його будинки були добре продумані, дешеві й добротні. Вони привнесли чистий дизайн і простий смак для людей, які мали нижчі прибутки. У них були прекрасні маленькі деталі, наприклад обігріваючі батареї в підлозі. Ми клали на них килимки й мали приємну теплу підлогу, що нам дуже подобалося в дитинстві.

Джобс розповів, що його захоплення будинками Айклера запалило в ньому жагу до створення красиво сконструйованих продуктів для масового ринку.

– Мені страшенно подобається, коли є можливість зробити справді чудовий дизайн чогось, що не коштує багато і що буде простим у використанні, – сказав він, указуючи на просту елегантність будинків. – Це було наше первинне бачення компанії Apple. Саме це ми намагалися зробити зі своїм першим Macintosh. І саме це ми зробили з iPod.

Через вулицю від родини Джобс жив чоловік, який став успішним агентом із продажу нерухомості.

– Він не був особливо розумним, – пригадує Джобс, – але, здавалося, що він заробляє шалені гроші. Тож мій тато подумав: «Я теж можу це робити». Він працював дуже важко, я пам’ятаю це. Ходив на вечірні курси, здав екзамен, щоб отримати ліцензію, і почав займатися нерухомістю. А тоді ринок нерухомості раптово обвалився.

Внаслідок цього родина зіткнулася із серйозними фінансовими труднощами, які тривали близько року, – на той час Стів учився в молодшій школі. Його мама влаштувалася на роботу бібліотекарки у Varian Associates – компанію, яка виготовляла наукові інструменти, – а ще родина взяла другу іпотеку. Одного дня вчителька четвертого класу запитала хлопчика:

– Що тебе дивує у Всесвіті?

Джобс відповів:

– Мене дивує, чому мій тато раптом так розорився.

Він пишався тим, що його тато ніколи не переймав рабського ставлення, не вдавався до слизьких умовлянь заради того, щоби стати кращим продавцем.

– У бізнесі, пов’язаному з нерухомістю, потрібно бути підлабузником, а йому це не вдавалося, оскільки суперечило його природі. І мені це дуже в ньому подобалося.

Пол Джобс повернувся до роботи механіка.

Батько Стіва був спокійним і лагідним – і ці його риси син більше хвалив, ніж наслідував. Він також був рішучим. Джобс пригадує один випадок:

– Неподалік жив інженер, який працював на компанію Westinghouse.

Він був холостяком і таким собі бітником; зустрічався з дівчиною.

Батьки іноді просили її посидіти зі мною. Оскільки вони обоє; працювали, я після школи відразу йшов до неї й залишався там на декілька

годин. Той інженер приходив п’яний і бив її декілька разів. Одного

вечора вона прийшла до нас, перелякана до смерті, а він – п’яний –

прийшов за нею. Мій тато зупинив його словами: «Вона тут, але тобі сюди зась». Чоловік залишився стояти на місці. Нам подобається думати, що все було ідеально в 1950-х, але цей тип був одним з інженерів, які перетворили своє життя на повний хаос.

Чим наша місцевість відрізнялася від тисяч інших по всій Америці – то це тим, що навіть невдахи були, як правило, інженерами.

– Коли ми переїхали туди, то на кожному розі були абрикосові та сливові сади, – пригадував Джобс. – Але район починав процвітати через військові інвестиції.

Стів увібрав у себе історію долини – саме там сформувалося його нестримне бажання зіграти свою власну роль. Едвін Ленд із компанії Polaroid згодом розповів Джобсу, що Ейзенгавер попросив його допомогти сконструювати кінокамери для розвідувальних літаків U-2, щоби побачити, наскільки реальними є погрози Радянського Союзу. Плівка була вкинута в каністри й повернулася до дослідницького центру Еймса від НАСА, який був розташований у Сан-нівейлі – недалеко від місця, де жив Стів.

– Перший комп’ютерний термінал у своєму житті я побачив, коли тато привів мене до центру Еймса, – розповів Джобс. – І я відразу в нього закохався.

Інші військові підрядники виникли неподалік протягом 1950-х років. Компанії The Lockheed Missiles і Space Division, які конструювали балістичні ракети для підводних човнів, були засновані в

1956 році біля центру НАСА; до часу, як Джобс переїхав у ту місцевість через чотири роки, вони взяли на роботу двадцять тисяч людей. Ще за декілька сотень метрів компанія Westinghouse збудувала виробничі потужності, де виготовлялися труби й електричні трансформатори для ракетних систем.

– Всі ці військові компанії якраз активно розвивалися, – пригадував Стів. – Усе це було таким загадковим, насиченим передовими технологіями і робило життя тут шалено цікавим.

Розквіт оборонної промисловості сприяв розвитку економіки, яка базувалася на технологіях. Її коріння простягалися аж до 1938 року, коли Девід Паккард зі своєю дружиною переїхали до будинку в Па-ло-Альто, біля якого знаходилася невеличка хатина – там скоро мав поселитися Білл Г’юлетт. У будинку також був гараж – додаткова будівля, яка стане водночас корисною й символічною в цій долині, оскільки саме там вони створили свій перший продукт – генератор низької частоти. До 1950 року Hewlett-Packard стала компанією, яка випускала технічні інструменти й дуже швидко розвивалася.

На щастя, неподалік було місце для підприємців, які виросли зі своїх гаражів. Для того щоби перетворити цю місцевість на колиску

технічної революції, декан інженерного факультету Стенфордсько-го університету Фредерік Терман створив індустріальний парк площею в 280 гектарів на території університету, щоби приватні компанії могли комерціалізувати ідеї його студентів. Першим орендатором стала фірма Varian Associates, де працювала Клара Джобс.

– У Термана виникла ця прекрасна ідея, яка зробила більше, ніж будь-що інше, для розвитку техноіндустрії тут, – казав Стівен.

До того часу як Джобсу виповнилося десять, компанія HP налічувала дев’ять тисяч працівників і була однією з блакитних фішок

– найбільш великих, ліквідних і надійних компаній, де кожен інженер, зацікавлений у фінансовій стабільності, хотів працювати.

Найважливішою технологією, яка сприяла розвитку регіону, був, звісно ж, напівпровідник. Вільям Шоклі – один із винахідників транзистора в лабораторії Bell Labs, що в Нью-Джерсі, – переїхав до Маунтін-В’ю і в 1956 році започаткував компанію, яка випускала транзистори, використовуючи для їх виготовлення силікон замість дорожчого германію, який зазвичай застосовувався на той час. Але з Шоклі почали коїтися дивні речі, він залишив свій проект із силіконовими транзисторами, що змусило вісім його інженерів – найвідомішими серед яких були Роберт Нойс і ?ордон Мур

– відділитися від компанії й започаткувати свою власну – Fairchild Semiconductor. І їхня фірма розрослася до таких масштабів, що налічувала дванадцять тисяч працівників, проте в 1968 році розвалилася, коли Нойс програв у боротьбі за владу, намагаючись стати виконавчим директором. Він узяв ?ордона Мура й започаткував ще одну компанію, яку вони назвали Integrated Electronics Corporation – а згодом мудро скоротили цю назву до абревіатури Intel. їхнім третім працівником був Ендрю ?роув, який пізніше збільшить компанію, змістивши її фокус із мікросхем пам’яті на мікропроцесори. Через декілька років у тій місцевості виникне понад п’ятдесят компаній, які випускатимуть напівпровідники.

Експоненціальний ріст індустрії перебував у співвідношенні з явищем, що стало відомим завдяки його першовідкривачу Муру. Дослідник у 1965 році намалював графік зростання продуктивності інтегральних схем, що базувався на кількості транзисторів, які можна було розмістити на кристалі мікросхеми, і показував, що ця швидкість подвоюється кожних два роки; також можна було очікувати, що ця траєкторія буде продовжуватися. Це було вдруге підтверджено в 1971 році, коли Intel зміг помістити повний центральний процесор на одну мікросхему, Intel 4004, яку охрестили «мікропроцесором». Закон Мура все ще діє й сьогодні, і його надійний прогноз продуктивності стосовно ціни дозволив двом поколінням молодих підприємців, включаючи Стіва Джоб-сата Білла ?ейтса, створити прогнози витрат для своїх довгострокових продуктів.

Індустрія мікросхем подарувала регіонові нове ім’я, коли Дон Гофлер, автор колонки в щотижневій торговій газеті Electronic News, опублікував у січні 1971 року ряд матеріалів під загальною назвою «Силіконова Долина, СІЛА». Таку назву дістала долина Санта-Клара, що простяглася на понад шістдесят кілометрів від Південного Сан-Франциско через Пало-Альто до Сан-Хосе. Її комерційним стержнем є Ель-Каміно-Реаль – Королівська дорога, яка колись об’єднувала двадцять одну місіонерську церкву в Каліфорнії, а зараз перетворилася на метушливу трасу, що з’єднує компанії та молоді підприємства, які складають третину щорічних інвестицій венчурного капіталу в Сполучених Штатах.

– Моє дитинство було натхнене історією цієї місцевості, – казав Джобс. – У мені зародилося бажання стати її частиною.

Як і більшість дітей, хлопчик перейнявся захопленнями дорослих, які його оточували.

– Більшість татів у нашому районі виготовляли справді класні штуки, наприклад «фотовольтаїки», батарейки чи радари, – пригадував Джобс. – Я виростав, маючи благоговійне ставлення до таких речей і розпитуючи людей про них.

Найважливіший із цих сусідів, Ларі ЛенҐ, жив за сім будинків від домуДжобсів.

– Він був для мене зразком того, яким має бути інженер компанії HR такий собі радист із широкими стегнами, електронник до самих кісток. Він мені приносив усілякі штуки, якими я міг бавитися, – розповідав Стів.

Коли ми підійшли до будинку, в якому колись жив ЛенҐ, Джобс показав мені на під’їзну доріжку.

– Він узяв вугільний мікрофон, батарейку та колонку й поставив на цій доріжці. Ларі попросив говорити мене в той мікрофон – і мій голос звучав із колонки.

Батько завжди казав Стівену, що для мікрофонів обов’язково треба електронний підсилювач звуку. Тож хлопчик з усіх ніг побіг додому й сказав татові, що той помилявся.

– Та ні, там потрібен підсилювач, – запевнив його тато. Коли ж Стів продовжував наполягати на своєму, батько сказав, що малому бракує клепки. – Він не може працювати без підсилювача. То якийсь фокус.

Джобс розповідав, як продовжував заперечувати татові й казати, що він мусить сам те побачити, – і батько зрештою погодився і пішов із хлопчиком дивитися на чудо. Він прокоментував це словами: «Гм, як я відстав від життя».

Стіву дуже запам’ятався цей випадок, оскільки це було для нього першим моментом усвідомлення, що його тато знає не все. Тоді до хлопчика прийшло ще одне відкриття, яке викликало в його голові справжнє замішання: він був розумнішим за своїх батьків. Стів завжди захоплювався компетентністю і кмітливістю свого батька:

– Він не був освіченим чоловіком, проте я завжди вважав, що він із біса розумний. Він не читав багато, зате міг багато зробити. Він міг доглупати, що до чого, практично в усьому, пов’язаному з механікою.

Проте інцидент із вугільним мікрофоном, за словами Джобса, розпочав дисонуючий процес усвідомлення, що він насправді був розумнішим і спритнішим за своїх батьків.

– Цей випадок урізався мені в пам’ять. Коли я зрозумів, що кмітливіший за батьків, мене огорнув страшенний сором за цю думку. Ніколи не забуду тієї миті.

Це відкриття, як Джобс пізніше казав своїм друзям, разом із тим фактом, що його всиновили, сформували в ньому почуття окремості

– відірваності й самостійності – від його родини та від усього світу.

Інший рівень усвідомлення з’явився незабаром. Хлопець не лише побачив, що він розумніший за своїх батьків, він також збагнув, що вони це знали. Пол і Клара Джобс дуже любили хлопчика і були готові пристосувати свої життя, щоби вони пасували синові, який був дуже розумним – і також готовим щось робити. Вони раді були лізти зі шкіри, щоби забезпечити його всім необхідним. І скоро Стів це також просік.

– Мої здібності були важливими для моїх батьків. Вони відчували, що несуть серйозну відповідальність за мене, коли зрозуміли, що я – особлива дитина. Вони знаходили способи постійно постачати мене необхідними речами й відправляти мене в кращі навчальні заклади. Вони були готові підлаштуватися під мої потреби.

Тож Стів виростав не лише з розумінням того, що колись його покинули, – але також з усвідомленням власної особливості. На його думку, саме це зіграло важливішу роль у формуванні його особистості.

НавчанняЩе до того, як Джобс пішов у перший клас, мама навчила його читати. Правда, це спричинило деякі проблеми, коли хлопчик розпочав навчання в школі.

– Мені було якось нудно протягом перших декількох років, тож я займав себе тим, що постійно потрапляв у якісь халепи.

Скоро стало зрозуміло, що Джобс – і за своєю природою, і за вихованням – не був готовий визнавати чиюсь владу.

– Я зіткнувся з іншою владою, ніж та, з якою мені доводилося стикатися раніше, і мені це не сподобалося. Це мене насправді діставало. Ця нова «влада» практично вбила в мені будь-яку допитливість.

Початкова школа, до якої Стів ходив, – Monta Loma Elementary – складалася з кількох низеньких будинків, збудованих у 1950-х роках, і була розташована за чотири квартали від дому, де він жив. Проблему знудження маленький Джобс розв’язував тим, що влаштовував різноманітні витівки.

– У мене був хороший товариш, якого звали Рік Феррентіно, і ми з ним постійно влаштовували собі різного роду пригоди, – пригадує він. – Наприклад, розклеювали маленькі оголошення зі словами: «Принеси свого домашнього улюбленця на День знань». То було справжнє шаленство: собаки ганялися за кішками хоч куди кинь оком, а вчителі не тямили себе з розпачу.

Потім вони якось умовили декількох дітей сказати їм кодові комбінації до замків на їхніх велосипедах.

– Тоді ми пішли надвір і поміняли всі замки, тож ніхто не міг відчепити свого велосипеда. Потрібно було повозитися до вечора, щоби розплутати ситуацію.

Коли хлопець перейшов до третього класу, витівки стали небезпечнішими.

– Якось ми поклали вибухівку під крісло нашої вчительки, пані Турман. Ми забезпечили її нервовим тіком.

Не дивно, що його відсилали додому з уроків двічі чи тричі ще до закінчення третього класу. Проте на той момент його батько вже почав ставитися до Стіва як до особливої дитини, тож спокійно, проте твердо – як це було йому властиво, – Пол пояснив адміністрації школи, що очікує від них того ж.

– Погляньте, це ж не його вина, – містер Джобс пояснив учителям, як розповідав потім його син. – Якщо ви не можете його зацікавити чимось мудрішим, то вина ваша.

Ані мама, ні тато ніколи не карали хлопця за його витівки в школі.

– Батько мого тата був алкоголіком і часто лупцював його ремінцем, проте я навіть не пригадую, щоби мені давали хоча б ляпаса.

Обоє його батьків, продовжував Стів, «знали, що проблема школи була в тому, що там намагалися змусити мене вчити напам’ять усілякі дурниці замість того, щоби стимулювати мій розвиток». У хлопчика вже тоді почала проявлятися та суміш вразливості й нечутливості, жорсткості та відірваності, яка відзначатиме його до кінця життя.

Коли прийшов час іти в четвертий клас, шкільне керівництво вирішило, що буде краще, якщо Джобс і Феррентіно навчатимуться в різних класах. Учителькою в класі поглибленого навчання була запальна жінка, Імоджин Гілл на прізвисько Тедді – вона, за словами Стіва, стала «однією зі святих мого життя». Поспостерігавши за ним декілька тижнів, учителька вимислила, що найкращий спосіб прибрати хлопчика до рук полягав у тому, щоби підкупити його.

– Якось після школи вона дала мені зошит, у якому були математичні приклади й сказала: «Я хочу, щоби ти взяв цього зошита додому й розв’язав ці приклади». Я собі подумав: «Вона з глузду з’їхала чи як?». А тоді вона витягла здоровенний льодяник на паличці, який здавався таким великим, як цілий світ. І сказала: «Коли ти закінчиш роботу і якщо більшість прикладів буде розв’язано правильно, я дам тобі це і ще п’ять доларів». Я повернув їй зошит через два дні.

За пару місяців хлопчику вже не потрібні були «хабарі».

– Я просто хотів учитися і хотів потішити її.

Вона відповіла Стіву взаємністю й дістала йому іграшковий комплект для шліфування лінз і збору фотоапарата.

– Я навчився від неї більше, ніж від будь-якого іншого вчителя; і якби не вона, то я потрапив би до в’язниці, я в цьому переконаний.

Це ще раз підкріпило думку хлопця щодо того, що він був особливим.

– У моєму класі вона тільки до мене ставилася так. Вона щось у мені бачила.

І бачила вона не лише гострий розум Стівена. Через багато років пані Імоджин любила показувати світлину тогорічного класу, зазнімковану під час святкування Дня гавайської культури. Джобс тоді прийшов без гавайської сорочки, хоча всі про це домовлялися, проте на світлині він стоїть спереду посередині, вдягнений у гавай-ську сорочку. Він випросив її в когось із дітей.

Наприкінці четвертого класу пані Гілл попросила Джобса скласти тест.

– Мої результати були на рівні старшокласника, – розповів він.

Тепер не лише йому самому та його батькам стало зрозуміло, що

він був інтелектуально особливо розвиненою дитиною, але і його вчителям. Тож керівництво школи зробило чудову пропозицію, щоби хлопчик «перескочив» два класи й пішов прямо в сьомий; це був би найпростіший спосіб зацікавити й стимулювати його в навчанні. Його батьки вирішили, що мудріше буде пропустити йому лише один клас.

Перехід виявився болісним. Стів був відлюдьком, який опинився з дітьми, на рік старшими від нього. І – що ще гірше – шостий клас був у іншій школі, Crittenden Middle. Вона розташовувалася всього за вісім кварталів від школи Monta Loma Elementary, проте в багатьох сенсах за чимало світів звідти. У тому районі було повно етнічних банд. «Бійки були звичайним щоденним явищем, як і туалетний гоп-стоп, – писав журналіст із Силіконової Долини Майкл С. Мелоун. – Хлопці постійно носили з собою до школи ножі, вважаючи, що це додасть їм мужності». На той час коли Джобс перейшов до тієї школи, гурт учнів був відправлений до в’язниці за групове зҐвалтування, а автобус сусідньої школи був ущент розбитий після того, як їхня команда перемогла команду з Crittenden у поєдинку з вільної боротьби.

З Джобса часто знущалися, і посередині навчального року в сьомому класі він поставив батькам ультиматум.

– Я наполягав, щоби вони перевели мене до іншої школи, – згадував він.

З фінансової точки зору це було складною вимогою. Його батьки ледве зводили кінці з кінцями, але на цьому етапі майже не було сумнівів, що вони зрештою погодяться виконати його бажання.

– Коли вони відмовилися, я сказав, що просто перестану ходити до школи, якщо мені доведеться повертатися в Crittenden. Тож вони пошукали, де були кращі школи й відкладали кожну копієчку, щоби купити будинок за двадцять одну тисячу доларів у кращому районі.

Вони переїхали всього на три милі на південь, до Лос-Альтоса, у місце, де колись був абрикосовий сад, а зараз розташувалися типові будиночки, які часто називали «формочками для печива». їхній будинок, що стояв на Кріст-драйв 2066, був одноповерховим і містив у собі три спальні. До нього було приєднане вкрай важливе приміщення – гараж, який виходив на вулицю і зачинявся дверима, що опускалися згори додолу. Там Пол Джобс міг займатися своїми машинами, а його син – своєю електронікою.

Ще одним важливим атрибутом нового будинку було те, що він розташовувався відразу за лінією в окрузі, який тоді називався Ку-пертіно-Саннівейльским шкільним округом і був одним із найбезпечніших і найкращих у долині.

– Коли я переїхав сюди, то ці роги вулиць усе ще були садами, – Джобс показував рукою на місця, про які говорив, коли ми прохо-джалися перед домом, у якому він колись жив. – Чоловік, який жив отам, навчив мене, як бути хорошим садівником, вирощувати органічні плоди та вдобрювати землю компостом. Він усе вирощував досконало. І я ніколи в житті не їв смачнішої їжі, ніж у нього. Саме тоді я почав цінувати органічні овочі та фрукти.

Навіть попри те, що батьки Джобса не були палкими віруючими, вони хотіли, щоби хлопчик отримав релігійне виховання, тож майже кожну неділю водили його до лютеранської церкви. Цьому настав кінець, коли Стіву виповнилося тринадцять років. У липні 1968 року часопис Life вийшов під вражаючою обкладинкою, де були зображені двійко дітей, що страждали від голоду в Біаф-рі. Джобс узяв обкладинку на недільну школу й підійшов із нею до пастора церкви.

– Якщо я підніму палець, то чи знатиме Бог, котрий саме я підніматиму, ще до того, як я це зроблю?

Пастор відповів:

– Так, Бог знає усе.

Тоді Джобс витягнув обкладинку часопису Life і запитав:

– Гаразд, а чи знає Бог що-небудь про це, а також про те, що станеться з тими дітьми?

– Стіве, я знаю, тобі цього не зрозуміти, але так, Бог знає про це.

Хлопець оголосив, що не хоче мати нічого спільного з прославленням такого Бога, – і з того часу більше ніколи не ходив до церкви. Проте провів декілька років, вивчаючи принципи дзен-будцизму та намагаючись практикувати їх. Уже згодом, роздумуючи над релігійними почуттями, він сказав, що релігія найкраща тоді, коли підкреслює духовні практики, а не загальноприйняту догму.

– Християнство втрачає свою перчинку, коли занадто базується на вірі замість того, щоби просто жити, як Ісус, чи бачити світ, як Ісус його бачив, – сказав він мені. – Я вважаю, що різні релігії – це різні двері до того ж будинку. Інколи мені здається, що той будинок існує, а інколи здається, що ні. Це велика таїна.

Пол Джобс якраз працював тоді в Spectra-Physics – компанії неподалік Санта-Клари, яка випускала лазери для електроніки та медичного обладнання. Будучи механіком, він розробляв прототипи продуктів, які винаходили інженери. Його син захоплювався татовим бажанням довести все до досконалості.

– Для лазерів необхідне точне вирівнювання, – розповідав Джобс. – Насправді складні лазери – для бортових чи медичних застосувань – мали дуже точні деталі. Татові казали щось таке: «Ось що ми хочемо, і ми хочемо, щоби це було виготовлено з єдиного шматка металу, щоби коефіцієнт розширення був однаковий». І йому треба було придумати, як це втілити.

Більшість частин мали виготовлятися з нуля, що означало, що Полові потрібно було створити спеціальні інструменти й штампи. Його син захоплювався тим, що робив тато, але сам рідко ходив до механічного цеху.

– Було би класно, якби він навчив мене, як використовувати прес і токарний верстат. Але, на жаль, я ніколи не ходив туди, щоби навчитися цього, оскільки мене більше цікавила електроніка.

Одного літа Пол узяв Стіва до Вісконсина – відвідати родинну молочну ферму. Сільське життя не захопило Стіва, але один образ йому дуже запам’ятався. Він побачив, як народжується телятко, й був надзвичайно здивований тим, як маленька тваринка вже за декілька хвилин, поборсавшись, почала ходити.

– Це не було щось таке, чого б воно навчилося, це було запрограмоване в ньому, – ділився спогадами він. – Людське немовля не може зробити цього. Мені цей факт видався дивовижним, навіть попри те, що ніхто не розділяв моєї думки.

Щоб описати це, він використав комп’ютерну термінологію:

– Виглядало так, наче щось у тілі й розумі тваринки було спроектоване таким чином, що починало співпрацювати відразу, без проходження відповідного навчання.

У дев’ятому класі Джобс поїхав учитися до школи Гоумстед, корпуси якої були розкидані на чималій території. Самі двоповерхові приміщення були побудовані зі шлакоблоків і пофарбовані в рожевий колір. У школі навчалося близько двох тисяч учнів.

– Проект школи намалював відомий архітектор, який зазвичай проектував в’язниці, – розповідав Джобс. – Вони хотіли зробити її непорушною.

Йому подобалися довгі пітні прогулянки, тож щодня він проходив п’ятнадцять кварталів до школи сам.

Стів уже мав друзів свого віку, але він познайомився з декількома старшокласниками, які були занурені в контркультуру пізніх 1960-х. Був якийсь період, коли світи гіпі та Ґіків починали якоюсь мірою перетинатися.

– Мої друзі були насправді дуже розумними пацанами. Мене цікавила математика, природничі науки й електроніка. їх теж це цікавило – як і ЛСД, і вся інша атрибутика тієї контркультури.

Всі його витівки на той час, як правило, мали побіжний стосунок до електроніки. В якийсь момент він обладнав свій дім колонками. Але оскільки колонки можна використовувати як мікрофони, він сконструював «диспетчерську» в своїй стінній шафі, де міг прослуховувати те, що відбувалося в інших кімнатах. Одного вечора, коли хлопець натягнув навушники й слухав, що відбувається в батьківській спальні, тато упіймав його на тому та з гнівом сказав, щоби Стів розібрав систему. Джобс провів багато вечорів, навідуючись у гараж до Ларі ЛенҐа – інженера, який жив неподалік його старого будинку. ЛенҐ зрештою віддав хлопцю вугільний мікрофон, який так його вразив, а також підсадив на Heathkits – такі «конструктори», з який можна було складати саморобні радіо та інші електронні механізми, улюблений паяльний набір у ту пору.

– Набори Heathkits ішли з усіма панелями й частинами під кольоровим кодом, але в інструкції також описувалася теорія, як що працює, – пояснював Джобс. – І це давало тобі усвідомлення, що ти можеш сконструювати та зрозуміти що завгодно. Сконструювавши декілька радіоприймачів, ти бачив телевізор у каталозі й казав: «Я також можу це сконструювати», – навіть якщо ти й не міг зробити цього. Мені пощастило, оскільки в дитинстві мій тато і Heathkits переконали мене, що я можу сконструювати будь-шо.

ЛенҐ також привів його в клуб дослідників Hewlett-Packard. То була група з приблизно п’ятнадцяти студентів, які зустрічалися в кафетерії компанії по вівторках.

– Вони запрошували інженерів з якоїсь лабораторії, щоби ті приходили і розповідали про те, над чим вони працюють, – описує Джобс. – Мій тато відвозив мене туди. Я почувався на сьомому небі. ЯР була компанією-піонером в галузі світлодіодів. Тож ми обговорювали, що з ними можна робити.

Оскільки тато Стіва працював тепер у лазерній компанії, ця тема хлопця особливо цікавила. Якось після зустрічі він «загнав у кут» одного з лазерних інженерів із ЯР і вмовив його влаштувати йому екскурсію голографічною лабораторією. Найбільше з усього побаченого вразили його маленькі комп’ютери, які розробляла компанія.

– Я побачив там свій перший у житті настільний комп’ютер. Він називався 9100А, і це був просунутий калькулятор, але водночас також перший настільний комп’ютер. Він був великий і важив, мабуть, із двадцять кілограмів, але виглядав чарівно. Я просто закохався в нього.

Юнацтво в дослідницькому клубі заохочувалося до того, щоби брати участь у різних проектах, і Джобс вирішив сконструювати частотомір, який би визначав кількість вібрацій на секунду в електронному сигналі. Йому потрібні були деякі деталі, які випускала компанія HP, тож він узяв і зателефонував директорові.

– Тоді в людей не було прихованих номерів. Тому я знайшов Білла Г’юлетта в Пало-Альто й зателефонував до нього додому. Він узяв слухавку й потеревенив зі мною хвилин двадцять. Він дістав мені запчастини, а також запропонував мені роботу на заводі, де виготовляли частотоміри.

Молодий Джобс працював там ціле літо по завершенні першого року навчання в школі Гоумстед.

– Тато відвозив мене туди вранці й забирав увечері.

Його робота полягала здебільшого в тому, щоби виконувати базові речі на складальному конвеєрі. Між працівниками того ж цеху було не надто гарне ставлення до шмаркача, який пробив собі дорогу, зателефонувавши директорові.

– Пам’ятаю, як сказав одному з наглядачів: «Я люблю цю штукенцію, я люблю цю штукенцію», а потім запитав, що він найбільше любить. На що той відповів: «Секс, секс».

Джобсу легше було заприязнитися з інженерами, які працювали поверхом вище.

– Щоранку о десятій вони пили каву з пампушками. Тож я піднімався нагору, щоби потусуватися з ними.

Хлопчині подобалося працювати. Він також розвозив газети – а коли йшов дощ, тато підвозив його машиною – і протягом свого першого року навчання проводив усі вихідні, а потім літо, працюючи складським службовцем у віддаленому магазині електроніки, який мав назву Haltek. Це був такий самий склад – «смітник», на якому його тато купував запчастини до старих машин, з однією лише відмінністю: тут торгували електронікою. То був справжнісінький рай для сміттярів, який простягався на цілий міський квартал, а ще там були нові, вживані, списані, зайві компоненти, розкладені на переповнених полицях, звалені в коробки і викладені купою на подвір’ї.

– За будинком, неподалік бухти, була огороджена територія з такими речами, як то внутрішня частина підводних човнів «Пола-ріс», які були вирізані й продані на брухт, – згадує Джобс. – Усі важелі та кнопки були саме там. Барви переважно були військові – зелені та сірі, але там були також усі ці перемикачі та балонове покриття жовтого й червоного кольорів. То були великі старі важелі перемикання – рухаючи ними, можна було отримати прекрасне відчуття, неначе ти висаджуєш у повітря Чикаго.

За дерев’яними касами, що стояли при вході в магазин і були обкладені тлустими каталогами в поторсаних палітурках, люди торгувалися за вимикачі, резистори, конденсатори, а інколи навіть за мікросхеми пам’яті останньої моделі. Тато Стівена успішно прокручував те саме із запчастинами, оскільки знав ціну кожної з них краще, ніж самі продавці. Джобс пішов його стопами. Він прекрасно знався на всіх електронних запчастинах – то було вміння, відточене його любов’ю до ведення переговорів і отримання прибутку. Він ходив на блошині ринки електроніки – наприклад, на товкучку в Сан-Хосе, торгувався за вживану монтажну плиту, яка містила деякі цінні мікросхеми чи компоненти, а тоді перепродував їх своєму менеджерові в Haltek.

Джобс спромігся купити свою першу машину – за підтримки батька – коли йому було п’ятнадцять. То був двобарвний автомобіль «Неш Метрополітен», який тато Стіва оснастив двигуном MG. Джобсу та машина була не дуже до смаку, але він не хотів казати того татові, щоби взагалі не втратити нагоду мати власний автомобіль.

– Коли дивитися на те в ретроспективі, може здатися, що «Неш Метрополітен» була найбільш нереально крутою машиною. Але тоді це була найвідстійніша машина в світі. Проте вона таки була машиною, тож сам факт видавався прекрасним.

Через рік хлопець заощадив достатньо грошей, зароблених різноманітними роботами-підробітками, і зумів замінити свій перший автомобіль на червоне купе «Фіат-850» з двигуном Abarth.

– Тато допоміг мені купити й випробувати його. Радість, яку я отримував від того, що мені платять за мою роботу, а я можу заощадити ці кошти, щоби щось собі купити, була неймовірною.

Того ж літа, між першим і другим навчальним роком у школі Го-умстед, Джобс почав курити марихуану.

– Того літа мене перший раз вставило. Мені було п’ятнадцять, і я почав вживати коноплю регулярно.

Якось його батько знайшов у синовому «Фіаті» трохи наркоти.

– Що це? – запитав він, на що Стів спокійно відповів:

– Це марихуана.

Того вечора хлопцю чи не вперше за все життя довелося зіткнутися з батьковим гнівом.

– Це була єдина справжня сутичка, яка в нас сталася з татом, – зізнавався він згодом. – Але й того разу татові довелося піти на поступки. Він хотів, щоб я пообіцяв, що більше ніколи не вживатиму анаші, однак я не міг йому цього пообіцяти.

Вже до кінця випускного навчального року Стів бавився ЛСД і гашишем, а також досліджував галюциногенний уплив депривації сну.

– Мене все це вставляло вже трохи більше. Час від часу ми вживали кислоту, зазвичай на полях чи в машинах.

За останні два роки в середній школі він пережив інтелектуальний розквіт і почав усвідомлювати себе на роздоріжжі – між тими, хто до безпам’ятства захоплювався електронікою, і тими, хто розвивався в літературному й творчому напрямку.

– Я часто слухав музику й почав читати багато інших книжок, крім наукових і технологічних, – Шекспіра, Платона. Мені дуже подобався твір «Король Лір».

Серед інших улюблених книжок Джобса були «Мобі Дік» і вірші Ділана Томаса. Я запитав його, чому він співвідносить себе із королем Ліром і капітаном Ахавом – двома найбільш норовливими та шизонутими літературними героями, але він ніяк не прокоментував мого натяку, тож я вирішив не допитуватися.

– Коли я вчився у випускному класі, ми вивчали англійську за поглибленою програмою. Нашим учителем був чувак, який зовні дуже нагадував Ернеста ГемінҐвея. Якось він узяв декількох із нас і повіз ходити в снігоступах у Йосеміті (національний парк у СІЛА. – Прим. пер.).

Один із предметів, які вивчав Джобс, став частиною загальнообов’язкової програми в Силіконовій Долині: клас із вивчення електроніки, у якому викладав Джон Мак-Калум. Це був колишній пілот авіації BMC, який мав акторський талант захоплювати учнів такими фокусами, як то підпалювання трансформатора Тесла. Його маленький склад, ключі від якого вчитель позичав своїм улюбленим учням, був заповнений транзисторами й іншими компонентами, що він зберігав.

Класна кімната Мак-Калума нагадувала ангар і розташовувалася на розі корпусу, відразу біля стоянки для автомобілів.

– Вона була он там, – пригадував Джобс, заглядаючи через вікно до приміщення, – а ось тут, за наступними дверима, розташовувався клас з автосправи.

Безпосереднє сусідство цих класів підкреслювало зміщення зацікавлень від покоління батька Стівена до, власне, його покоління.

– Містер Мак-Калум уважав, що клас із вивчення електроніки став новим класом з автосправи.

Мак-Калум вірив у військову дисципліну й повагу до влади. А Джобс – ні. Його відраза до влади була чимось таким, що хлопець більше не намагався приховати, тож його ставлення поєднувало в собі дивну й напружену активність із холодним бунтарством. Мак-Калум згодом говорив:

– Зазвичай він сидів, забившись у куток, займався чимось своїм і не виявляв жодного бажання мати щось спільне зі мною чи з рештою класу.

Вчитель ніколи не довіряв Стівену ключів від свого складу. Одного дня хлопцеві потрібна була якась запчастина, якої він ніде не міг знайти, тож він зателефонував за рахунок абонента у Детройт до виробника, компанії Burroughs, і сказав, що зараз розробляє новий продукт і хоче протестувати їхню запчастину. Потрібна йому річ прибула повітряною поштою через декілька днів після цієї розмови. Коли Мак-Калум запитав Джобса, де він узяв запчастину, хлопець розповів – з неприхованою гордістю – про свій дзвінок за рахунок абонента і про ту байку, яку повідав виробникові.

– Я страшенно розлютився, – розповідав потім Мак-Калум. – Я не хотів, щоби мої учні поводилися таким чином.

Джобс відповів на це так:

– Я не маю грошей на цю телефонну розмову. Натомість у них грошей предостатньо.

Джобс навчався у класі Мак-Калума один рік замість трьох, які пропонувалися за програмою. Під час однієї з практичних робіт він сконструював прилад із фотоелементом, який умикав електричну схему при потраплянні на нього світла, – те, що міг зробити будь-який учень старших класів, маючи базові знання з електроніки. Хлопцеві значно цікавіше було бавитися лазерами – оскільки з ними його познайомив тато. Стів зі своїми товаришами створив світлове шоу для вечірок, відбиваючи лазерне світло дзеркалами, які були прикріплені до колонок його стереосистеми.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

ДИВНА ПАРОЧКА

Два Стіви

Воз

Навчаючись у класі Мак-Калума, Стівен Джобс познайомився з одним випускником, який був учительським улюбленцем та найздібнішим його учнем і за свої дивовижні успіхи взагалі став шкільною легендою. Стівен Возняк, молодший брат якого займався плаванням в одній команді з Джобсом, був майже на п’ять років старший за Стівена та набагато краще розумівся на електроніці. Проте в усьому іншому він був типовим школярем.

Як і Джобс, Возняк багато чого навчився у свого батька. Однак це були різного роду уроки. Пол Джобс, попри те що не мав навіть середньої освіти, вмів отримати гідний прибуток, навіть ремонтуючи машини, бо знав, де шукати дешеві запчастини. Френсіс Возняк, відомий також як Джері, був випускником Каліфорнійської політехніки, провідним гравцем університетської футбольної команди (мається на увазі американський футбол. – Прим, пер.), й у підсумку працював ракетним інженером у компанії Lockheed (провідний американський виробник у літакобудівній і аерокосмічній галузях. – Прим. пер.). Він возвеличував інженерію і дещо зверхньо дивився на людей інших професій.

– Пам’ятаю, як він розповідав, що інженери – найповажніша каста у нашому світі, – згадує Возняк-молодший. – Адже завдяки їм цивілізація може досягти якісно іншого рівня розвитку.

Один із найперших спогадів Стівена Возняка – як на вихідні він разом із батьком був на його роботі, і тато, щоби син мав чим побавитися, виклав перед ним цілу купу різноманітних деталей. Хлопчик також із захопленням спостерігав, як його батько намагався розпрямити хвилеподібну лінію на екрані й таким чином довести, що спроектована ним схема працює.

– Я бачив, що все, що робив мій тато, було важливим, і що робив він це належним чином.

Воз – його вже тоді так кликали – розпитував про всілякі резистори і транзистори, які були розкидані по всій хаті. Батько брав дошку, крейду та Ґрунтовно все пояснював.

– Принцип роботи резистора він мені розтлумачив, коли я навчався в другому класі. Пояснюючи поняття опору, він доходив аж до атомів і електронів. При цьому тато не використовував жодних формул чи рівнянь, а просто все малював.

Батько Возняка навчив його й дечому іншому: ніколи не брехати. І це міцно вкоренилося в його дещо дитячій та соціально незграбній особистості.

– Мій тато вірив у чесність. Власне, крайню її форму. І це найважливіша річ, якої він мене навчив. Я ніколи не обманюю, навіть тепер. (Деякі виключення робилися суто задля вдалого розіграшу.)

Крім того, чоловік прищепив сину відразу до надмірних амбіцій, і це завжди відрізняло Воза від Джобса. На святкуванні з нагоди виходу на ринок чергового продукту Apple, після сорока років знайомства зі Стівом, Воз розповідав, наскільки вони були різні.

– Тато якось сказав мені: «Завжди намагайся бути посередині»,

– згадував Стівен Возняк. – Я ніколи не прагнув вершин, яких до-сяг Стів. Мій батько був інженером, і це те, ким я прагнув бути. Я був занадто скромним, щоби стати бізнес-лідером рівня Стіва.

Вже у четвертому класі Возняк був, як він сам каже, «елекгроні-ком». Хлопчині було набагато легше бавитися із транзисторами, аніж спілкуватися з дівчатами. Він починав справляти враження зацикленого бовдура, якого ніщо, окрім мікросхем, не цікавить. У віці, коли Джобс гадав, як працює вугільний мікрофон (батько не зумів пояснити принцип його роботи), Возняк використовував напівпровідники для творення переговорної системи, що включала у себе також підсилювачі, реле, електронні лампи та передавачі і яка зв’язувала дитячі кімнати шести сусідських будинків. А у віці, коли Стів Джобс складав найпростіший радіоприймач, Возняк працював над радіо Hallicrafters, яке, маючи функції як прийому, так і передачі сигналу, було найскладнішою аматорською радіосистемою того часу.

Воз завжди любив почитати журнали з електроніки, які виписував його батько. Особливо його зачаровували історії про нові комп’ютери, скажімо, потужний ENIAC (електронно-обчислювальна машина, створена в 40-х роках XX ст. у СІЛА. – Прим. пер.). Оскільки юний Возняк чудово розбирався в Булевій алгебрі, його захоплювала аж ніяк не складність комп’ютерів, а навпаки – те, наскільки просто вони були зроблені. У восьмому класі юнак сконструював калькулятор, який на десяти мікросхемах містив сотню транзисторів, дві сотні діодів і стільки ж резисторів. Возняк отримав за нього головну нагороду на місцевому конкурсі з електроніки (під егідою ВПС США), і це при тому, що в конкурсі брали участь навіть учні дванадцятих класів.

Воз став майже самотнім, коли хлопці його віку почали зустрічатися з дівчатами і ходити на вечірки – заняття, що для нього були набагато складніші, аніж паяння мікросхем.

– Коли раніше я був у центрі уваги, любив із хлопцями покататися на велосипеді й усяке таке, то тепер раптом опинився в соціальній ізоляції, – згадує Стівен Возняк ті часи. – Не було навіть із ким словом перекинутися.

Та він знайшов себе в усіляких підліткових витівках. У дванадцятому класі зробив електронний метроном – один із тих тікаючих пристроїв, які часом використовують, навчаючи музиці, – він звучав, наче бомба з годинниковим механізмом. Тож хлопець зняв етикетки з кількох великих батарейок, зв’язав ті батарейки докупи та залишив в одній із шафок гардеробу. Він налаштував усе таким чином, щоби тікання пришвидшувалося, коли шафка відкривалася. Трохи згодом того дня його запросили до кабінету директора. Він подумав, що знову переміг у шкільному конкурсі з математики. Натомість йому довелося відповідати на питання поліцейських. Коли пристрій знайшли – відразу покликали директора, той його схопив і, притиснувши до грудей, чимдуж побіг на футбольне поле, де мужньо від’єднав проводи. Воз намагався стриматися від сміху, але йому так і не вдалося. Його відправили у виправний заклад для малолітніх правопорушників, де він провів одну ніч. Це був досвід, який добре закарбувався в його пам’яті. Інших «в’язнів» він навчив, як можна від’єднати провід від настельних вентиляторів, натомість під’єднавши їх до Ґрат, щоб, коли хто їх торкався, його било струмом.

Удар електрострумом був для Возняка за знак пошани. Він гордо називав себе інженером-елекгроніком, а це значило, що удари струму були для нього буденщиною. Якось він виготовив настільну гру типу рулетки, де четверо гравців ставили великі пальці у спеціальні пази і, коли кулька зупинялася, одного з гравців «било» невеликим зарядом електроструму.

– Елекгронщики не побояться зіграти в цю гру, а програмісти злякаються, – зауважував Возняк. (Обігруються англійські словосполучення hardware guys і software guys. – Прим, пер.)

Навчаючись у випускному класі, Возняк також підробляв у Sylvania і вперше отримав там змогу попрацювати з комп’ютером.

Він сам опанував мову програмування Fortran і вивчив інструкції до більшості відомих на той час комп’ютерних систем. Потім він вивчав технічні характеристики найновіших мікрочипів і намагався перебудувати комп’ютери, використовуючи ці досконаліші складові. Він ставив собі завдання відтворити якусь комп’ютерну схему, використовуючи менше деталей, але зберігаючи всі її властивості. Кожного вечора він намагався вдосконалити схему, що була розроблена напередодні. Під кінець останнього року в школі він став справжнім майстром.

– Я міг спроектувати комп’ютер, використовуючи вдвічі менше чипів, аніж фірма-виробник відповідної моделі, але всі ці розробки були лише на папері, – каже Возняк.

Він ніколи не розповідав про свої досягнення друзям. Зрештою, більшість сімнадцятирічних цікавилася зовсім іншим.

Ще у випускному класі Возняк якось побував у Колорадському університеті. Хоча того дня університет був закритий (якраз був День подяки), йому вдалося знайти студента інженерного факультету, який погодився провести невеличку екскурсію їхніми лабораторіями. І потім Воз благав батька дозволити йому вступити саме в той університет, хоч плата за навчання там була значно вищою, ніж їхня сім’я могла собі дозволити. Вони зійшлися на такій угоді: йому дозволять один рік там повчитися, після чого він переведеться в місцевий технікум Де Анца. Але, прибувши в Колорадо восени 1969-го, він стільки часудурникував (наприклад, роздруковуючи гори листівок з написом «Ніксона – геть!»), що провалив кілька іспитів і отримав догану. Крім того, на створену ним програму з обрахунку чисел Фібоначчі було витрачено стільки комп’ютерного ресурсу, що йому навіть погрожували виставити за це окремий рахунок. Зважаючи на всі ці обставини й пам’ятаючи угоду з батьками, під кінець навчального року Стівен був психологічно готовий повернутися додому та продовжувати навчання у місцевому технікумі.

Після доволі спокійного року в Де Анца Возняк узяв академвід-пустку, щоби трохи підзаробити. Він знайшов роботу в компанії, що займалася виготовленням комп’ютерів для Каліфорнійського відділення транспортних засобів (аналог МРЕВ ДАІ в Україні. – Прим, пер.), де один із колег зробив йому чудову пропозицію: він забезпечує Возняка необхідними запчастинами, а той робить комп’ютера, якого спроектував на папері. Стівен Возняк вирішив використати мінімально необхідну кількість чипів – по-перше, це було додатковим випробуванням, по-друге, він не хотів зловживати щедрістю свого товариша.

Значну частину роботи було зроблено в гаражі його знайомого

– Білла Фернандеса, який жив поруч та все ще вчився у Гоумстед-ській школі. Щоби робота йшла легше, вони її скрашували величезною кількістю випитого лимонаду, потім їздили на велосипедах до найближчого супермаркету Safeway, щоби здати пусті пляшки, а на отримані гроші купити ще лимонаду.

– Ось чому ми почали називати це «лимонадним комп’ютером»,

– пригадує Возняк.

По суті, то був калькулятор, який міг обраховувати числа та показувати результати за допомогою світлодіодів у вигляді одиниць і нулів.

Коли вони закінчили роботу над тим апаратом, Фернандес вирішив познайомити Возняка із кимось, кого, за його словами, той обов’язково мусить запізнати.

– Його звати Стів. Він, як і ти, гаразд на всілякі витівки і так само захоплюється електронікою.

То, ймовірно, була найважливіша гаражна зустріч Силіконової Долини після того, як тридцять два роки тому Г’юлетт завітав у гараж Паккарда.

– Ми зі Стівом сиділи на тротуарі навпроти будинку Білла і просто розказували один одному історії – в основному про наші зухвалі витівки, а також про різні електронні штуки, над якими працювали, – пригадує Возняк. – У нас було чимало спільного. Загалом мені було дуже важко пояснити людям, над чим саме я працюю, але Стів розумів мене з півслова. Він мені сподобався. Він був худорлявий, однак витривалий і повний енергії.

Стівен Джобс також був вражений тією зустріччю:

– Воз був першою людиною в моєму житті, яка краше за мене розбиралася в електроніці. Він мені відразу ж сподобався. Я виглядав трохи старшим за свій вік, а він – навпаки, тож ми були, наче однолітки.

Окрім зацікавлення комп’ютерами, вони обоє захоплювалися музикою.

– У плані музики – то були просто неймовірні часи, – пригадує Джобс. – Це було майже те саме, що жити в часи Бетховена та Мо-царта. Справді. Люди згадуватимуть ті часи саме так. Ми були тоді занурені в музику по самі вуха.

Зокрема, Возняк познайомив Джобса зі славетним Бобом Діла-ном.

– Ми відшукали в Санта-Круз чувака, який випускав газету, присвячену Ділану, – розказує Стів Джобс. – Боб Ділан робив записи з усіх своїх концертів. Дехто з його оточення, вочевидь, був не надто обережним, бо невдовзі касети з тими записами були повсюди. І той хлопець мав їх усі.

Вишукування й колекціонування нових записів Ділана стало новим захопленням хлопців.

– Ми ходили по Сан-Хосе і Берклі й розпитували, чи нема в когось піратських касет Ділана, а знайшовши, збирали їх, – згадує Возняк. – Ми купували брошури з текстами пісень Ділана і часом засиджувалися допізна, намагаючись розгадати їх значення. Діла-нові слова заклали в нас основи творчого мислення.

Як додає Джобс, у нього було понад сто годин записів музиканта, включно з усіма концертами, які він дав у 1965 і 1966 роках, де почав звучати більш електронно.

Кожен із них купив собі висококласний магнітофон ТАЕС.

– Записуючи на невеликій швидкості, я міг кілька концертів умістити на одну касету, – розказує Стівен Возняк.

Тих часів, імовірно, сягає й одне із захоплень Джобса:

– Замість великих колонок я купив пару неймовірних навушників і любив просто собі лежати в ліжку й годинами слухати музику.

Стівен Джобс згуртував у Гоумстеді товариство, яке час від часу організовувало різні музично-світлові шоу, а часом просто любило серйозно пожартувати. Вони назвали своє товариство Buck Fry Club, обігравши в такий спосіб ім’я директора школи. Попри те, що Возняк з іншим своїм другом, Аленом Баумом, уже закінчили школу, наприкінці навчального року вони приєдналися до тієї банди, щоби разом щось утнути і таким чином попрощатися з випускниками, які саме покидали школу. Відвідуючи школу Гоумстед через сорок років і проходячи повз місце «злочину», Джобс зауважив:

– Бачите он той балкон? Та витівка з плакатом скріпила нашу дружбу.

На великому простирадлі, розфарбованому в біло-зелені шкільні кольори, вони намалювали величезний кулак із салютуючим середнім пальцем. Баумова мати-єврейка, яка, як вона сама пояснила, «теж такою була», радо допомогла їм все це гарно намалювати і навіть показала, як відтінити головний об’єкт, щоби він виглядав реалістичніше.

За допомогою шнурів і натяжок вони зробили цілу систему, яка дозволяла рухати плакатом і опускати його ближче до випускників, коли ті проходитимуть повз балкон. SWAB JOB – таким був підпис на малюнку (абревіатура з ініціалів Возняка і Баума та прізвища Стівена). Той жарт став шкільною легендою, а Джобс знову отримав догану.

В іншій витівці вони використовували змайстрований Возняком кишеньковий пристрій, який міг блокувати телесигнал. Він любив брати його з собою до кімнати, де хтось дивився телевізор – десь у гуртожитку, наприклад, – і непомітно натискав кнопку, після чого картинка зникала з екрану. Коли хтось піднімався і щось там крутив у телевізорі, Стівен відпускав кнопку і картинка на екрані зно –

ву з’являлася. Примусивши глядачів достатньо пострибати з крісла до телевізора, він поступово ускладнював завдання. Екран тепер рябів доти, поки хтось не торкався антени. В самому кінці він заставляв телеглядачів думати, що телевізор показуватиме лише у випадку, якщо хтось одночасно триматиметься за антену та стоятиме при цьому на одній нозі або торкатиметься телевізора. Багато років по тому, під час важливої презентації, коли в нього теж були проблеми із відеозображенням, Джобс відклав убік текст промови і пригадав ті веселі миті, які вони переживали зі Стівеном Возня-ком, бавлячись сконструйованим ним пристроєм:

– Воз мав його в кишені, ми заходили до гуртожитку, де якийсь гурт дивився... ну, скажімо, «Зоряний шлях», він блокував сигнал, хтось вставав, щоб усунути перешкоди, й у ту саму мить, коли він відривав ногу від підлоги, телевізор знову починав нормально показувати, а як нога опинялася на підлозі, Воз умикав пристрій. І за п’ять хвилин людина опинялася в такій само дурнуватій ситуації, як оце зараз я, – викрутився Джобс, заодно розвеселивши глядачів.

« Синя скринька»Геніальне поєднання витівки й електроніки, яке також стало першим каменем у фундаменті імперії Apple, було запущено у неділю пополудні, коли Возняк прочитав статтю в часописі Esquire, який мама лишила для нього на кухонному столі. То був вересень 1971-го, і наступного дня він збирався від’їжджати до Берклі. Це був уже третій навчальний заклад після закінчення школи. Стаття Рона Роземба-ума «Секрети «синьої скриньки» описувала, як хакери й телефонні віртуози знайшли спосіб, імітуючи відповідні сигнали мережі AT&T (Американська телефонна і телеграфна корпорація, на час описуваних подій була монополістом на ринку телекомунікаційних послуг.

– Прим, пер.), безкоштовно робити міжміські дзвінки.

– Прочитавши десь половину тієї великої статті, я мусив подзвонити своєму найкращому другові, Стіву Джобсу, та зачитати йому уривки з неї, – каже Возняк.

Він знав, що Джобс, який на той час починав свій останній рік у школі, був одним із небагатьох, хто зміг би розділити його захоплення.

Героєм тієї історії був Джон Драпер, відомий хакер на прізвисько Капітан Костиль. Він відкрив, що звук, який видає іграшка-до-даток із коробки пластівців до сніданку, мала той самий 2600-гер-цовий звук, який використовували телефонні маршрутизатори. Знаючи це, можна було обдурити систему – дзвінок в інше місто

чи навіть країну проходив би як звичайний, без додаткової плати. Стаття розповідала, що інші тонові звуки, які використовувалися для спрямування дзвінків, можна було знайти у виданні Bell System Technical Journal. Компанія AT&T одразу ж звернулася тоді до бібліотек із проханням прибрати часопис зі своїх полиць.

Щойно Джобс отримав дзвінок від Возняка того недільного надвечір’я, він знав, що вони мусять дістати часопис якомога швидше.

– За кілька хвилин Воз мене підібрав, і ми поїхали до Стенфорд-ської бібліотеки, щоби перевірити, чи є там потрібний нам номер,

– розповідає про події того дня Стів Джобс.

Була неділя, й бібліотека не працювала, але вони знали, що всередину можна пробратися через одні двері, які рідко коли замикали.

– Пам’ятаю, з яким хвилюванням ми переглядали журнальні підшивки! І саме Воз у підсумку таки знайшов потрібний нам номер. «Ух ти! Виходить, це правда. Нічого собі!» – це все, що ми могли промовити. А взагалі-то, слів не було від радості, бо ж там усе було викладено: звуки, частоти – усе.

Возняк іще встиг того вечора купити у Sunnyvale Electronics необхідні деталі, щоб одразу взятися за виготовлення аналогового генератора сигналів. Джобс зробив пристрій для визначення частоти, коли ще був членом дослідницького гуртка при ЯР, вони його використовували для калібрування звукових сигналів до необхідної частоти. За допомогою телефонного циферблату вони відтворили й записали на магнітофон звуки, про які йшлося в статті. До опівночі пристрій уже був готовий для випробування. На жаль, осцилограф, що вони використовували, працював нестабільно, і неможливо було відтворити звуки потрібної частоти, щоб обдурити телефонну компанію.

– Ми бачили нестабільність у роботі Стівенового осцилографа,

– розповідає Возняк, – тому й не могли досягти бажаного результату. Вранці мені треба було їхати до Берклі, тож ми вирішили, що я візьмуся за розробку цифрового варіанту пристрою, щойно туди доберуся.

Ще ніхто ніколи не виготовляв цифрової версії «синьої скриньки», але Возняк був створений для випробувань. Узявши діоди та транзистори від Radio Shack і скориставшись допомогою одного студента-музиканта з абсолютним слухом, Возняку вдалося все зробити до Дня подяки.

– Я ще ніколи не робив мікросхему, якою би настільки пишався,

– каже Стівен Возняк. – Я й досі думаю, що вона пречудова.

Вночі Возняк приїхав до Джобса додому, щоби випробувати новий пристрій. Вони намагалися додзвонитися до дядька Стівена, який мешкав у Лос-Анджелесі, але помилилися номером. Але то вже було неважливо, головне – їхній апарат працював.

– Привіт! Ми задурно до вас телефонуємо! Ми телефонуємо задурно! – кричав Возняк у трубку.

Людина на протилежному кінці дроту була розгублена й роздратована. А тут ще Стів вирішив сказати пару слів:

– Ми телефонуємо з Каліфорнії! З Каліфорнії! Це все «синя скринька»!

Це роздратувало чоловіка на лінії ще більше, адже він також жив у Каліфорнії.

Спочатку «синя скринька» використовувалася лише для задоволення і розіграшів, найнахабнішим з яких був дзвінок до Ватика-ну. Возняк, удаючи Генрі Кіссинджера, хотів поговорити з Папою Римським.

– Ми на важливій зустрічі у Москві, і нам треба поговорити з Папою, – говорив Возняк голосом американського дипломата.

Йому відповіли, що у Ватикані 5.30 і Папа спить. Коли Воз ще раз зателефонував, трубку зняв якийсь єпископ, який мав перекладати розмову. Та, власне, Папу вони так ніколи й не почули.

– Вони, мабуть, зрозуміли, що Воз не був Генрі Кіссинджером,

– каже Джобс, – адже ми дзвонили з вуличного таксофона.

Саме тоді вони досягли важливої межі, тієї, що визначить схему їхніх подальших стосунків: Джобс прикинув, що «синя скринька» могла би стати чимось значно більшим за забаву – її можна продавати.

– Я зібрав решту компонентів: корпус, циферблат, джерело живлення, – і вирахував, скільки загалом усе може коштувати, – розповідає Джобс про свій досвід, який немовби передвіщав його подальшу роль в Apple.

Завершений пристрій був за розміром, як дві колоди гральних карт. Деталі їм обійшлися в 40 доларів, Джобс вирішив, що продавати апарат будуть по 150 доларів.

Наслідуючи інших телефонних піратів, того ж Капітана Костиля, вони й для себе вигадали прізвиська. Возняк став Синім Берклі, а Джобс – Борзим Гавкалом. Вони захопили пристрій до університетського гуртожитку і, під’єднавши його до мікрофона й слухавки, продемонстрували, як той працює. Поки потенційні клієнти спостерігали, вони видзвонювали в готель «Ріц» у Лондоні та на спеціальний номер в Австралії, де розповідали свіжі анекдоти.

– Ми виготовили близько сотні «синіх скриньок» і продали майже їх усі, – пригадує Джобс.

Веселощі та прибутки припинилися в одній піцерії. Джобс і Возняк збиралися з’їздити до Берклі з «синьою скринькою», яку вони щойно змонтували. Джобсу потрібні були гроші, тому він хотів якомога швидше продати апарат і запропонував його незнайомцям за сусіднім столиком. Ті зацікавилися, він із ними пішов до телефонної будки і, подзвонивши до Чикаго, продемонстрував можливості їхнього дітища. Покупці сказали, що мусять дістати гроші з машини.

– Тож ми пішли з ними до авто – я тримаю апарат у руці, той чу-вак щось шукає рукою під сидінням у машині і раптом, замість грошей, витягає пістолет, – розповідає Джобс.

Він ще ніколи не бачив пістолета так зблизька й нівроку перелякався.

– Чувак направив пістолет прямо мені у живіт і каже: «Давай сюди, брате». Мій мозок напружено працював. Поруч були дверцята машини, і я подумав, що, можливо, міг би вдарити його по ногах ними, і ми би втекли, але існувала ймовірність, що він мене застрелить. Тому я помаленьку і дуже обережно поклав коробку йому в руки.

Це було трохи дивне пограбування, адже хлопець, який забрав у Джобса «синю скриньку», дав йому свій номер телефону й сказав, що заплатить, якщо ця штука працюватиме. Коли Джобс пізніше таки подзвонив за тим номером, грабіжник сказав, що так і не зміг розібратися, як пристрій працює. Джобс люб’язно переконав того крутелика зустрітися з ним і Возняком у якомусь людному місці. Та у підсумку вони все ж відмовилися від ідеї знову бачитися з озброєним клієнтом, незважаючи навіть на гроші, яких вони так і не отримали.

Те партнерство привело їх до іншої, набагато успішнішої спільної пригоди.

– Якби не було «синьої скриньки», не було б і Apple, – пізніше казав Стівен Джобс. – Я на сто відсотків у цьому переконаний. Воз і я навчилися працювати разом, ми переконалися, що здатні з легкістю розв’язувати технічні головоломки і можемо навіть дещо самі виробляти.

За допомогою маленького пристрою, який вони створили, можна було контролювати і використовувати інфраструктуру вартістю в мільярди доларів.

– Ви не повірите, наскільки той досвід додав нам упевненості, – каже Джобс.

Возняк дійшов такого самого висновку:

– Можливо, продавати їх – то була не найкраща ідея, але це дало нам можливість відчути, на що ми здатні з моїми інженерними здібностями та його перспективним баченням.

Пригоди з «синьою скринькою» стали зразком для тіснішого партнерства, яке постане незадовго. Возняк буде тихим чарівником, який радо ділитиметься своїм черговим геніальним винаходом,

а Джобс придумає, як зробити його максимально зручним, все гарненько запакує, знайде покупців і заробить на цьому кілька баксів.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

БІЛА ВОРОНА

Увімкнути, налаштуватися.

Крісанн БреннанНавесні 1972 року, коли Джобс учився в дванадцятому класі школи Гоумстед, він почав зустрічатися з Крісанн Бреннан, яка хоч і була його віку, але вчилася в одинадцятому класі. Тендітна, з русявим волоссям, зеленими очима та широкими вилицями, вона була справжнісінькою красунею. На той час Крісанн переживала розлучення своїх батьків і дуже цим переймалася.

– Ми разом працювали над мультфільмом, а потім почали зустрічатися, і вона стала моїм першим коханням, – згадував Джобс.

Бреннан же згодом казала: «Стів був несамовитим, і саме це мене в ньому й приваблювало».

Несамовитість Стіва і справді була винятковою. Свої життєві експерименти він розпочав із дієт і їв лише фрукти й овочі. Тому, худий та підтягнутий, він був схожий на хорта. Він навчився дивитися на людей не кліпаючи і при бесіді говорив швидко та голосно після довгих пауз. Ця дивна суміш активності та байдужості у поєднанні з волоссям по плечі та неохайною бородою створювали йому ауру схибленого шамана. Неможливо було відразу зрозуміти, харизматичний він чи гидкий.

– Він волочився туди-сюди і виглядав напівбожевільним, – згадує Бреннан. – Стів був дуже неспокійним. Здавалося, що навколо нього – чорна порожнеча.

В той час Стів почав приймати ЛСД і згодом, у житніх полях за Саннівейлом, «підсадив» на наркотик і Бреннан.

– Це було прекрасно, – пізніше згадуватиме він. – Тоді я часто слухав музику Баха. І раптом житні поля заграли Баха теж. Це було найкраще, що я до того відчував. Почувався режисером симфонії, і здавалося, що з жита зараз вийде сам Бах.

Улітку 1972 року, після шкільного випуску Стіва, він та Бреннан переїхали у хатину на пагорбах над містечком Лос-Альтос.

– Я житиму там із Крісанн, – якось він повідомив своїм батькам.

Його батько страшенно розлютився.

– Ні, не житимеш, – заперечив він. – Тільки через мій труп.

Щойно вони сварилися через марихуану, і зараз молодший

Джобс знову показував свій норов. Та Стів лише попрощався і пішов геть.

Бреннан була талановитою й у вільний час малювала. У подарунок для Д жобса вона намалювала клоуна – картина висіла в нього на стіні. Джобс писав вірші та грав на гітарі. Часом він поводився із дівчиною надзвичайно холодно і грубо, але разом із тим він був милим і сильним.

– Він був світлим і жорстоким водночас, – згадувала Бреннан. – Ось таке дивне поєднання.

Того літа Джобс ледве не загинув, коли загорівся його «Фіат». Він саме їхав по бульвару Скайлайн у горах Санта-Круз зі шкільним другом Тімом Брауном, який, обернувшись і побачивши палаючий мотор, спокійно сказав Джобсу: «Розвертайся, у тебе горить машина». Той так і зробив. Батько Стіва, незважаючи на аргументи сина, виїхав у гори, аби пригнати «Фіат» додому.

Бажаючи заробити грошей на нову машину, Джобс умовив Воз-няка підвезти його у технікум Де Анца, щоби там знайти оголошення про роботу. Юнаки побачили, що у торговому центрі Westgate у Сан-Хосе наймають студентів для того, щоби вони перевдягалися у костюми і розважали дітей. Так, за три долари за годину Джобс, Возняк і Бреннан натягали на себе важезні костюми та шапки і зображали Алісу з Країни чудес, Капелюшника та Білого Кролика. Возняк щиро вважав це розвагою.

– Я казав, що хочу цим займатися, бо дуже люблю дітей. Думаю, Стів дивився на цю роботу як на якийсь непотріб, для мене ж вона була веселою пригодою.

Джобс і справді не був у захопленні від того, що йому доводилося робити. «Було спекотно, костюми важенні, і вже за мить у мене виникало бажання надавати ляпасів деяким дітям». Терпіння ніколи не було його чеснотою.

Університет РідаСімнадцять років тому, перед тим коли батьки Стіва всиновляли його, вони заприсяглися, що він буде навчатися в університеті. їм довелося важко працювати, щоби заощадити якомога більше грошей для цього. Коштів було небагато, але достатню. Однак Джобс ставав усе більшим і більшим упертюхом. Спочатку він жартував, що взагалі не піде до університету.

– Гадаю, я поїхав би до Нью-Йорка, якби не вступив тоді до університету, – згадував він, роздумуючи, наскільки б змінилося його життя (а можливо, й наше), якби він обрав інший шлях.

Коли батьки підштовхнули його до університету, він відповів із пасивною агресією. Хлопець навіть не розглядав можливості навчатися у державному виші, як, скажімо, у Берклі, де вже був Возняк, і не зважав на те, що ті заклади значно дешевші. Не хотів він іти й у Стенфорд, який був практично за рогом і де, швидше за все, запропонували б Джобсу стипендію.

– Ті, хто поступав у Стенфорд, уже знали, що вони хочуть робити, – говорив він. – Вони не були надто пов’язаними з мистецтвом. Я ж хотів чогось більш художнього та цікавого.

І він наполіг, що хоче вступити до Університету Ріда у Портлен-ді, що в штаті ОреҐон, який був найдорожчим у СІЛА. Він саме гостював у Воза в Берклі, коли батько зателефонував із новиною, що Стіва прийняли до Ріда. Батько намагався відмовити його від навчання там, а згодом це робила і мама. Вони казали, що не можуть дозволити цього фінансово. Але син відповів ультиматумом: якщо він не піде до Ріда, він не піде нікуди. І вони, як завше, відступили.

У Ріді навчалася тисяча студентів – половина з того, що було у школі Гоумстед. Студенти університету вирізнялися вільним стилем життя гіпі, який не особливо поєднувався з високими академічними стандартами та жорстким розкладом закладу. П’ять років по тому Тімоті Лері – гуру психоделічного просвітництва – проводив тур університетом від організації «Ліга Спіритичних Довершень» (ЛСД) і научав своїх слухачів: «Як і кожна велика релігія з минулого, ми намагаємося знайти божественність в душі... Ми окреслюємо ці давні завдання у метафорі сучасності – вступи, налаштуйся, залиш». Багато хто зі студентів Ріда сприймав усі три «заповіді» серйозно. Тому у 1970-х роках більше третини студентів покинули навчання в Ріді.

Коли восени 1972-го прийшов час зараховувати Джобса до вишу, батьки повезли його у Портленд. Але, влаштовуючи чергову акцію протесту, він заборонив їм іти до студмістечка. Він навіть не попрощався з ними і не подякував. Пізніше Стів згадував про той момент із нехарактерним для нього каяттям:

– Це одна з тих речей, за яку мені у житті соромно. Я не дуже чуйний,

але я справді образив їх тоді. Я не мав так чинити. Вони зробили так

багато, аби я зміг там навчатися, а я не хотів, щоби вони там були. Я

не хотів, щоби хтось узагалі знав, що у мене є батьки. Хотів виглядати сиротою, у якого немає ні коріння, ні зв’язків, ані минулого і який

об’їздив країну потягами і просто з’явився нізвідки.

Пізніше, того ж 1972 року, значні зміни трапилися у житті багатьох американських студмістечок. Участь у В’єтнамській війні й призов військових уже не мали такого широкого охоплення. Політична активність в університетах потроху вщухала, і в багатьох нічних розмовах у студентських гуртожитках все більше обговорювали шляхи до самовдосконалення. Джобс раптом захопився різноманітними книжками з духовності та просвітництва. Особливо йому подобалася книга Баби Рами Дас, народженого Річардом Альпертом, «Будь тут зараз» – путівник для медитацій і вживання психоделічних наркотиків.

– Його вчення було таким глибоким, – казав Джобс. – Книга змінила мене та багатьох моїх друзів.

Найближчим із цих друзів був інший першокурсник із клочку-ватою борідкою, якого звали Деніел Коткі. Він познайомився з Джобсом у Ріді й розділяв його інтереси в дзен, музиці Ділана та наркотиках. Коткі походив із багатого передмістя Нью-Йорка і був розумним хлопцем із дещо дитячою манерою поведінки. А захоплення буддизмом надавало йому ще більшої м’якості. Духовні цінності змусили Деніела відцуратися матеріального, та він був вражений касетною декою Джобса.

– Стів мав бобінний програвач ТЕ АС і багато нелегальних записів Ділана, – пригадує Коткі. – Він був зухвалий і технологічно обізнаний.

Джобс став більше проводити часу з Коткі та його дівчиною Елі-забет Голмс, незважаючи на те, що він образив її відразу після їхнього знайомства, настирливо розпитуючи у неї, скільки грошей вона б хотіла за секс з іншим чоловіком. Згодом вони подорожували разом автостопом, до ночі розмовляли про значення життя у гуртожитку, ходили на фестивалі кохання у місцевий храм Харе Крішни та на безкоштовні овочеві обіди у Дзен-центр.

– Було дуже весело, – розповідає Коткі. – Ми також насолоджувалися філософією, адже сприймали дзен дуже серйозно.

Джобс радив Коткі почитати й інші книжки – скажімо, «Розум дзен, розум початківця» Шанрю Судзукі, «Автобіографія Йогі» Па-рамаханси Йогананди і «Розриваючи духовний матеріалізм» Чо-гьям Трунпи. Вони облаштували кімнату для медитацій на горищі над кімнатою Елізабет. Кімнату оздоблювали індійськими картинами, бавовняним килимом, свічками, аромапаличками та подушками для медитацій.

– У стелі був люк із виходом на розлогий дах, – казав Джобс. – Час від часу ми бавилися там психоделічними наркотиками, але зазвичай лише медитували.

Джобсове захоплення східними духовними практиками і особливо дзен-будцизмом було не лише даниною моді чи молодіжним вибриком. Стів віддавав цьому всі свої сили, і його захоплення наче стали частиною його єства.

– Стів – такий як дзен, – говорив Коткі. – На нього все це значно вплинуло. Це помітно у його підході до речей – абсолютному, мінімалістично-естетичному, інтенсивному...

Вплив на Джобса мало й пояснення інтуїції в буддизмі.

– Я починав здогадуватися, що інтуїтивне розуміння та свідомість були більш справжніми, ніж якесь абстрактне мислення чи інтелектуальний логічний аналіз, – згодом скаже він.

Утім, через власну напруженість йому було важко досягти внутрішньої гармонії. Його наповнення дзен не приносило ні спокою, ні м’якості характеру.

Джобс і Коткі захоплювалися грою у німецькі шахи кріҐшпіль, де гравці сидять спинами один до одного і кожен грає на своїй дошці, не бачачи ходів свого противника. Модератор гри повідомляє чи можуть гравці зробити той чи інший хід, і кожен із гравців намагається зрозуміти, де саме на дошці в його противника знаходяться шахи.

– Найбожевільніша гра, яку я з ними коли-небудь грала, сталася під час сильного дощу, коли ми сиділи біля каміну, – згадує Голмс, яка модерувала гру. – Вони були «під кайфом» і ходили так швидко, що я ледь встигала за грою.

Інша книга, яка надихала тогочасного Стіва, – «Дієта для маленької планети» Френсіса Мура Лапе. В ній ішлося про особисті та глобальні переваги вегетаріанства.

– Власне, тоді я назавжди відмовився від м’яса, – пригадує згодом.

Книга також підсилила його любов до екстремальних дієт – очищення, голодування чи споживання лише двох продуктів протягом тижня.

Джобс і Коткі стали переконаними вегетаріанцями під час навчання на першому курсі.

– Стів захопився цим навіть більше, ніж я, – казав Коткі. – Він їв лише вівсянку.

Щотижня вони ходили на ринок, де Стів купував пачку вівсянки, якої вистачало на тиждень, і торбу іншої здорової їжі.

– Він брав пачками фініки, мигдальні горіхи, купував багато моркви. Ми придбали соковитискач, вичавлювали морквяний сік і робили морквяні салати. Є така байка, що Стів якось став помаранчевим, бо з’їв надто багато моркви. І я вам хочу сказати, що у цьому є дещиця правди.

Друзі пригадують, що часом обличчя у Стіва й справді мало помаранчевий відтінок.

Виснажлива дієта Джобса стала ще жорсткішою, коли він прочитав книгу «Цілюща система безслизової дієти» Арнольда Ерета

– німецького фанатика здорового харчування XX століття. Він переконував, що потрібно їсти лише фрукти й овочі, які не містять крохмалю, адже це запобігає утворенню в організмі шкідливого слизу. Ерет також писав про необхідність частих очищень шляхом довгих голодувань. Для Джобса це означало одне – відмова не лише від хліба і молока, а й навіть від вівсянки. Він попереджав друзів про небезпеку слизу, яка чигає на них після поїдання улюблених булочок.

– Я захопився цією ідеєю з типовою для мене фанатичністю, – говорив він.

Якось разом із Коткі протягом тижня вони їли лише яблука, а згодом Джобс практикував ще жорсткіші голодування. Він починав із дводенних голодувань і поступово розтягував їх до тижня чи навіть більше, вживаючи лише воду та листяні овочі.

– За тиждень починаєш прекрасно почуватися, – казав він. – Енергія заощаджується на тому, що не потрібно її витрачати на споживання їжі. Я почувався чудово. Здавалося, у будь-який момент я можу піднятися і пішки дійти до Сан-Франциско.

Вегетаріанство та дзен-буддизм, медитація та спіритизм, наркотики й рок – Джобс дивовижним чином поєднував усі ці численні знакові течії тогочасних субкультур. І, хоч він не дуже показував це в Ріді, в душі він залишався комп’ютерником, що згодом винятково вплететься у суміш його інших інтересів.

Роберт ФрідлендЯкось Джобс, щоби заробити грошей, вирішив продати свою друкарську машинку IBM Selectric. Він зайшов у кімнату до студента, який пообіцяв купити її, й побачив, що той саме займається сексом зі своєю коханою. Стів поспішив вийти, але студент запропонував йому залишитися і зачекати, поки вони закінчать. «Я подумав, що це вже занадто», – пізніше згадував Джобс. Так почалася їхня дружба з Робертом Фрідлендом – одним із небагатьох людей у житті Джобса, які могли його зачарувати. Він навіть перейняв деякі риси характеру Фрідленда і протягом кількох років ставився до нього як до гуру, аж поки не розгледів у ньому шарлатана.

Фрідленд був на чотири роки старший за Джобса, але все ще здобував освіту бакалавра. Син колишнього в’язня з Аушвіца, який вижив і став заможним архітектором у Чикаго, спершу вступив до Bowdoin – університету мистецтв у штаті Мен. Та на другому курсі його заарештували за зберігання 24 тисяч таблеток ЛСД, які коштували 125 тисяч доларів. У місцевій газеті надрукували його світлину – кучерявий блондин із волоссям по плечі, він усміхався на камери фотографів, коли його забирали. Йому присудили два роки у в’язниці Вірджинії, звідки його достроково звільнили у 1972 році. Тієї ж осені він поїхав до Ріда, де відразу балотувався на президента університету, розповідаючи, що йому потрібно «очистити ім’я» від несправедливого звинувачення, яке пережив. І Фрідленд виграв студентські вибори.

Якось Фрідленд почув, що Баба Рам Дас, автор книги «Будь тут зараз», приїздить до Бостона з промовою. Як і Джобс із Коткі, він дуже захоплювався східними духовними практиками. Влітку 1973 року він їздив до Індії, де зустрічався з гуру Баби Рам Даса – Німом Ка-ролі Бабою, відомого для своїх послідовників як Магараджа. Повернувшись восени того ж року, Фрідленд узяв собі духовне ім’я і розходжував усюди у сандалях та індійських Пенджабі. Він мав квартиру поза студмістечком, над гаражем, і Джобс вечорами ходив туди, щоби знайти побратима. Його зачаровувала переконаність товариша у тому, що стан просвітлення справді є і його можливо досягти.

– Він наче переключив мене на інший рівень свідомості, – казав Джобс.

Фрідленд також захоплювався Джобсом.

– Він усюди ходив босоніж, – пізніше розповідав він репортеру. – Найбільше мене вражала його сила. Якщо він чимось захоплювався, то швидко це захоплення ставало нераціонально екстремальним. Джобс відточив своє уміння мовчки витріщатися на людей і цим керував ними. Один із його коронних номерів був, коли він витріщався на людину, з якою розмовляв. Він утуплювався у вічі людини, питав щось і наче вимагав, щоби людина відповідала, не відводячи очей.

Згідно зі спогадами Коткі, деякі риси характеру – включно з тими, які простежуються у нього на протязі всієї кар’єри, – Джобс перейняв у Фрідленда.

– Фрідленд передав Стіву синдром альтернативної реальності, – говорив Коткі. – Фрідленд – це харизматичний хуліган, настільки сильний, що може керувати ситуацією. Він був непостійним, само-впевненим і мав диктаторські замашки. Стів був у захваті від цього і ставав таким самим, проводячи все більше часу з Робертом.

Джобс убирав у себе й те, як Фрідленд робив свою персону центром Усесвіту.

– Роберт був товариським, харизматичним хлопцем; справжнім продавцем, – пригадував Коткі. – Коли я познайомився зі Стівом, він був сором’язливим інтровертом, який любив триматися в тіні. Гадаю, Роберт навчив його «продавати» себе, виходити зі свого сховку, відкриватися і керувати ситуацією.

Фрідленд мав яскраву ауру.

– Його відразу всі помічали, коли він заходив до кімнати. Стів був цілковитою протилежністю, коли потрапив у Рід. Та, потоваришувавши з Робертом, він почав змінюватися.

Недільними вечорами Джобс і Фрідленд ходили до храму Харе Крішна на заході Портленда. Часто брали з собою Коткі та Голмс. Там вони виспівували пісні й танцювали.

– Ми впадали у несамовитий екстаз, – згадувала Голмс. – Роберт дурів і танцював як божевільний. Стів тримався стриманіше, йому було незручно поводитися настільки вільно.

Потім вони накладали собі повні пластикові тарілки вегетаріанської їжі.

Фрідленд був управляючим ферми з 90-гектарним яблучним садом, що розташувався за 65 кілометрів на південний захід від Портленда. Власником угідь був його дядько, ексцентричний мільйонер зі Швейцарії Марсель Мюлер. Після того як Фрідленд захопився східними духовними практиками, він назвав господарство Яблучною комуною, і Джобс разом із Коткі, Голмс та іншими однодумцями часто проводили тут вихідні. На території розташовувалися житловий дім, великий хлів і садівничий будиночок, у якому спали Коткі і Голмс.

– Стів займався садом, підрізав яблучні дерева сорту Гравен-штейн, а також контролював, як доглядають сад, – згадує Фрідленд. – Ми виробляли органічний яблучний сидр.

Монахи та учні з храму Харе Крішна приходили у сад, аби приготувати вегетаріанські страви з пахощами кмину, коріандру та куркуми.

– Стів був дуже голодним, коли приходив туди, і відразу напихався їжею, – згадувала Голмс. – Потім він ішов і очищував шлунок. Роками я вважала, що він був хворий на булімію. Було сумно, адже ми дуже старалися, щоб приготувати всю ту їжу, а він навіть не міг нею насолодитися.

Згодом Джобсу став набридати культовий статус лідера Фрід-ленда.

– Можливо, він бачив забагато Роберта у самому собі, – розмірковував Коткі.

І хоч та компанія друзів насамперед мала бути групою тих, хто відмовляється від матеріалізму, однак Фрідленд більше сприймав її як бізнес-групу. Його послідовники мали рубати та продавати дрова, робити яблучні соковижималки та дерев’яні печі й іншу комерційну роботу, за яку їм ніхто не платив. Якось Джобс розташувався на ночівлю під столом на кухні і розважався тим, що спостерігав, як люди приходять і крадуть їжу один одного із загального холодильника. Колективна економіка була не для нього.

– Це ставало надто матеріальним, – пригадував Джобс. – Кожен уважав, що працює надто багато для ферми Роберта, і один за одним вони йшли геть. Мене нудило від такого.

Багато років по тому, коли Фрідленд став мультимільйонером на продажу міді та золота, працюючи у Ванкувері, Сінгапурі та Монголії, ми зустрілися з ним у Нью-Йорку, щоби пропустити по чарочці. Того вечора я надіслав електронного листа Джобсу і сказав, з ким зустрічатимусь. За годину він зателефонував мені з Каліфорнії і застеріг щодо Фрідленда. Сказав, що коли у Фрід-ленда були проблеми, бо якась із його шахт начебто працювала з порушеннями норм щодо навколишнього середовища, то він намагався знайти Джобса, щоби той попросив допомоги в Білла Клінтона. Джобс на таке не відреагував.

– Роберт завжди говорив про себе як про духовну людину, але він перетнув межу між харизматичністю та шахрайством, – казав Джобс. – Дуже дивно, коли друг твоєї юності, який займався духовними практиками, перетворюється на шукача золота – як символічно, так і фактично.

ВибуванняДжобсу швидко набрид університет. Йому подобалося у Ріді, він лише не любив відвідувати обов’язкові заняття. Він узагалі був здивований, що, незважаючи на ауру гіпі, яка витала над вишем, в університеті були жорсткі правила відбору занять. Коли його якось навідував Возняк, Стів помахав перед ним розкладом:

– Вони змушують мене вчити всі ці предмети.

– Звичайно, це те, що роблять в університетах, – відповів Воз.

Та Джобс відмовлявся відвідувати обов’язкові заняття і натомість ходив на ті, які йому подобалися, як-от танці, де він міг як виявити свої творчі здібності, так і познайомитися з дівчатами.

– Я б ніколи не зміг не ходити на лекції, на які ти повинен ходити. У цьому наша відмінність, – дивувався Возняк.

Також Джобс, як він згодом казав, став почуватися винним за те, що його батьки витрачалися на освіту, яка не здавалася йому цього вартою.

– Всі заощадження моїх батьків витрачалися на моє навчання, – згадував він у своїй відомій промові у Стенфорді. – Я не уявляв, що маю робити в житті, і не уявляв, як навчання в університеті допоможе мені це зрозуміти. Та я витрачав гроші, які мої батьки складали все життя. Тому я вирішив покинути навчання і вірити у те, що все буде добре.

Втім, він не хотів покидати Рід – він лише не хотів платити за навчання і відвідувати лекції, які були нецікавими. Хоч як дивно, у Ріді поставилися до цього з розумінням.

– Він був дуже допитливим юнаком, і це надзвичайно приваблювало, – згадував декан Джек Дудман. – Він заперечував установлені істини і хотів усього дійти сам.

Дудман дозволив Джобсові бути вільним слухачем занять і жити в гуртожитку навіть тоді, коли хлопець перестав платити за навчання.

– Коли я вибув з університету, я міг припинити ходити на заняття, які мене не цікавили, і почати відвідувати ті, які здавалися цікавими, – казав він.

Серед них була каліграфія, яка сподобалася Стіву після того, як хлопець побачив кілька плакатів у студмістечку.

– Я вчив про шрифти serif і sans serif, про відстані між різними літерами і як зробити вдалу типографію. Це було винятково гарно і по-мистецьки вишукано. Жодна наука так не вміє. Я дуже захопився.

Цей приклад зайвий раз показує, що Джобс позиціонував себе як середня ланка між мистецтвом і технологією. В усіх його винаходах технологія перегукуватиметься з чудовим дизайном, елегантністю, людським дотиком і навіть романтикою. Він був попереду всіх, винайшовши зручний інтерфейс для користувачів. І курс із каліграфії у цьому випадку став знаковим.

– Якби я не почав вивчати той курс в університеті, Мас ніколи б не мав кілька шрифтів чи шрифтів із пропорційними відстанями. А оскільки Windows лише скопіював Мас, то жоден комп’ютер цього б не мав.

Тоді ж Джобс продовжував своє богемне життя у Ріді. Він зазвичай ходив босоніж і взував сандалі лише у сніг. Елізабет Голмс готувала для нього їжу, намагаючись задовольнити його дієтичні потреби. Він здавав пляшки, щоб отримати гроші, продовжував ходити на безкоштовні обіди у храм Харе Крішна і носив пуховик у своїй кімнатці без опалення, переробленій з гаража, за оренду якої він платив 20 доларів на місяць. Коли йому потрібна була робота, він знаходив її в лабораторії факультету психології. Там він лагодив електронне обладнання, яке використовували для експериментів над тваринами. Час від часу його навідувала Крісанн Бреннан. їхні стосунки розвивалися хаотично. Та він зазвичай дослухався до власної душі й особистих потреб просвітництва.

– Я досягнув повноліття у чудовий час, – пізніше згадуватиме він. – Наша свідомість виховувалася на філософії дзену та ЛСД.

Навіть у подальшому житті він казатиме, що психоделічні наркотики зробили його більш освіченим.

– Захоплення ЛСД дало мені особливий досвід, який став однією з найважливіших речей у житті. ЛСД показує, що є інший бік монети , але ти не можеш згадати цього, коли дія наркотиків закінчується, хоч і знаєш це все одно. ЛСД підсилило моє усвідомлення того, що має бути важливим – винахід чудових речей замість заробляння грошей, повернення речей у потік історії та людську свідомість.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

ATARI ТА ІНДІЯ

Філософія дзену та мистецтво ігрового дизайну

AtariУ лютому 1974 року, провівши півтора року в Рідському університеті, Джобс вирішує повернутися до батьків до Лос-Альтоса і шукати роботу. Останнє зробити було нескладно. У пікові періоди 1970-х відповідний розділ Sun Jose Mercury містив до 60 сторінок рекламних повідомлень про пошук фахівців у технічній сфері. Одна з таких рекламок привернула увагу й Стіва Джобса: «Заробляйте, граючись!». Того ж таки дня Стівен зайшов до приймальні виробника відеоігор Atari й заявив їхньому завкадрами, який і без того отетерів від його сандалів, нечупарної зачіски та вбрання, що він нікуди звідти не піде, поки його не візьмуть на роботу.

Засновником Atari був огрядний підприємець на ім’я Нолан Бушнел – харизматичний мрійник, дещо схожий на сніговика, ще один герой, яким можна захоплюватися. Ставши знаменитим, Бушнел любив роз’їжджати у «Роллс-ройсі», курити траву та проводити робочі наради, сидячи в гарячій ванні. Свій шарм він використовував як ефективний інструмент – умів і підлестити і залякати, а часом, завдяки силі свого характеру, досягти результатів, які інші вважали би неможливими в принципі. Такі риси були й у Фрідленда, Стівен Джобс лише починав цьому вчитися.

Головним інженером в Atari був Ел Алкорн – зріла й досвідчена людина, з хорошим почуттям гумору та міцними м’язами, який всіляко намагався матеріалізувати ідеї Бушнела, хоч інколи йому доводилося й пригашати ідейний запал керівника. На той час їхнім найбільшим успіхом була гра Pong, у ній двоє гравців намагалися влучити у світлу пляму на екрані («м’ячик»), рухаючи відповідними лініями, наче ракетками. (Якщо вам немає тридцяти, запитайте у батьків.)

Коли до приймальні Atari зайшов Джобс і почав вимагати, щоби його взяли на роботу, Алкорн був одним із тих, кого покликали на підмогу.

– Мені сказали: «У приймальні якийсь гіпі. Каже, що не піде звідти, поки не візьмемо його на роботу. Викликати копів, чи ви з ним поговорите?». – «Давайте його сюди!» – відповів я.

Так Стівен Джобс став одним із п’ятдесяти перших працівників Atari. Працював він там техніком і заробляв 5 доларів за годину.

– Це, звісно, було дещо дивно – наймати когось, хто покинув Рід, – пригадує Алкорн. – Але щось у ньому таки було. Він був дуже розумний, із запалом до роботи й любов’ю до техніки.

Джобс мав працювати у парі з інженером Доном ЛенҐом. Уже наступного дня ЛенҐ, людина строгих правил, скаржився на нового працівника:

– Цей пацан – смердючий гіпі. За що це мені? З ним неможливо працювати.

Стів Джобс був переконаний, що його жорстка веганська дієта не лише знижує виділення слизу організмом, але й запобігає неприємному запаху тіла. Тожяснеділо, що жодними дезодорантами він не користувався. Це була хибна теорія.

ЛенҐ і багато інших колег хотіли, щоби Джобс пішов геть, але Бушнел знайшов компроміс.

– Для мене запах і поведінка не були аргументами, – пояснює Нолан Бушнел. – Так, Стів був не дуже приємною людиною, але чимось він мені подобався. Тому я запропонував йому працювати у нічну зміну. Це був спосіб не виганяти хлопця.

Джобс приходив на роботу, коли ЛенҐа й інших уже не було, і працював там майже всю ніч. Навіть будучи настільки ізольованим, він уславився своєю зухвалістю. Коли часом йому таки доводилося спілкуватися з колегами, він не соромився їх повідомляти, що вони «тупі придурки». Згадуючи ті часи, він, схоже, й далі так вважає:

– Єдина причина, чому я засяяв, – у тому, що всі навколо були ні на що не здатні.

Але, незважаючи на свою пихатість (а можливо, і завдяки їй), йому вдалося зачарувати головного боса Atari.

– У ньому було більше від філософа, аніж у будь-кого іншого, з ким я працював, – пригадує Бушнел. – Ми часто дискутували на тему свободи й детермінізму. Я схилявся до думки, що все радше визначено наперед, запрограмовано. Відповідно, якщо володіти точною інформацією, то можна передбачати дії людей. Стів обстоював протилежну точку зору.

Ті погляди Джобса узгоджувалися з його вірою у те, що силою волі можна змінювати реальність. Він також добре засвоїв манеру свого боса – грати виключно за власними правилами.

Джобс допоміг удосконалити декілька ігор, він розробляв мікросхеми та вигадував цікаві проекти. Крім того, він дуже цінував простоту ігор, які виготовляла компанія. Не було жодних інструкцій, тож ігри мали бути настільки прості, щоби будь-хто зумів розібратися в них. Лише гра «Зоряний шлях» містила інструкцію: «1. Вкиньте четвертак. 2. Уникайте Клінтонів» (вигадана іншопланетна цивілізація воїнів-гуманоїдів; герої науково-фантастичного серіалу «Зоряний шлях». – Прим. пер.).

Проте не всі колеги Стівена Джобса його уникали. Він подружився з Роном Вейном – конструктором, який трохи раніше заснував власну компанію, що спеціалізувалася на виготовленні гральних автоматів. У підсумку він прогорів, але Джобс був у захопленні від самої ідеї, що можна створити власну фірму.

– Рон був дивовижним хлопцем, – розповідав Стів. – Він засновував фірми. Я ніколи раніше не зустрічав такого, як він.

Джобс запропонував об’єднати зусилля, готовий був узяти кредит на 50 тисяч доларів, щоби вони могли проектувати і продавати гральні автомати. Але Вейн тоді вже прогорів на інших своїх проектах, тож він відмовився:

– Я тоді сказав, що це був найкращий спосіб утратити п’ятдесят тисяч доларів. Але мені сподобалося, що в нього було достатньо нахабності, щоби зважитися розпочати власну справу.

Якось на вихідних Стів Джобс зайшов до Рона у гості – потеревенити на філософські теми, як вони зазвичай любили. В якийсь момент Вейн сказав, що має дещо йому розповісти.

– Думаю, я знаю про що ти, – відповів Стів. – Певно, тобі подобаються чоловіки.

Рон відповів ствердно.

– Це вперше хтось, кого я знав, виявився геєм, – пригадує Джобс. – Він якось дуже правильно це все мені пояснив.

Стів тоді підсміявся:

– А що ти відчуваєш, коли бачиш вродливу жінку?

– Це наче споглядати гарного коня. Можна насолоджуватися його виглядом, але спати з ним не будеш. Цінуєш красу саму по собі, – відповів Рон.

Для Вейна це було щось дуже сокровенне:

– Ніхто в Atari не знав цієї таємниці, та й узагалі можна було на пальцях порахувати людей, яким я про це розповідав. Та мені видалося, що він саме й був тією людиною, якій можна розповісти, яка зрозуміє. Це жодним чином не вплинуло на наші стосунки.

ІндіяНа початку 1974 року Роберт Фрідленд, який подався до Індії роком раніше, переконав Стіва й собі помандрувати світами, щоби нарешті знайти себе. Це й була одна з причин, чому Джобс саме в той час загорівся ідеями заробітку та створення власної фірми. Фрідленд навчався у Німа Каролі Баби (Магараджі), який ще у 60-ті роки був гуру багатьох гіпі. Стівен вирішив, що йому це також потрібно, й підбив Деніела Коткі їхати з ним. Джобса цікавили не лише пригоди:

– Для мене це були серйозні пошуки. Я був захоплений ідеєю просвітлення, хотів зрозуміти, хто я, намагався знайти своє призначення.

Коткі додає, що оті духовні пошуки Д жобса часткою були спричинені тим, що він не знав своїх біологічних батьків.

– У ньому наче зяяла якась пустка, і він намагався її заповнити.

Коли Стівен розповів колегам з Atari, що кидає роботу та вирушає до Індії на пошуки гуру, Ел Алкорн щиро за нього зрадів.

– Він зайшов, подивився на мене і заявив: «Я йду шукати свого гуру». Я ж відповів: «Це ж класно, без жартів. Пиши мені!». Тоді він попросив допомогти з грошима, на що у відповідь отримав дулю.

Але потім Алкорн таки придумав, як допомогти Стівену. Atari мала клієнтів у Мюнхені. Там встановлювали виготовлене компанією обладнання, а вже готові машини збувалися в Турині. Проте існувала одна проблема: ігри розроблялася під швидкість 60 кадрів за секунду, що була на американських автоматах, а оскільки в Європі швидкість складала 50 кадрів за секунду, це призводило до збоїв. Алкорн розробив програму, яка б усувала несправність, і запропонував Джобсу її встановити їхнім європейським партнерам.

– Звідти буде дешевше дістатися Індії, – сказав тоді Алкорн.

Джобс погодився. І головний інженер благословив його словами:

– Передавай від мене привіт своєму гуру!

Кілька днів Стівен провів у Мюнхені, розв’язав проблему збою, проте навіть за такий короткий термін устиг допекти німецьким менеджерам. Вони скаржилися Алкорну, що Джобс поводився грубо й нахабно і смерділо від нього, як від безхатька.

– Я запитав: «Несправність усунуто?». Вони відповіли: «Так». – «Якщо у вас знову виникнуть якісь проблеми, – знову кажу я, – телефонуйте, у мене ще є такі хлопці». («Ми вже самі якось розберемося», – відповіли вони в кінці.)

Зі свого боку, Стів скаржився, що німці весь час намагалися нагодувати його м’ясом.

– У них навіть слова нема на означення вегетаріанця, – нарікав (незаслужено) він у телефонній розмові з Елом Алкорном.

Набагато краще Джобсу велося у Турині. Туди він вирушив, щоби зустрітися з тамтешнім розповсюджувачем ігрових автоматів. Йому припали до душі як італійська кухня, так і гостинні господарі.

– Я провів кілька чудових тижнів у Турині, місті, яке, по суті, є промисловим центром, – розповідав Джобс. – Щовечора разом із продавцем автоматів ми вечеряли в одному ресторанчику – де всього лише вісім столиків і навіть меню немає. Просто кажеш їм, що би ти хотів, і вони це готують. Один зі столиків був зарезервований для директора «Фіата». Це було справді класно.

Потім він подався до ЛуҐано, у Швейцарії, де зупинився у дядька свого товариша Фрідленда, і вже звідти полетів до Індії.

Вийшовши з літака у Нью-Делі, він побачив, що асфальт аж парує від спеки – а надворі був лише квітень. У готелі, який йому порадили друзі, місць не було, тож він зупинився в іншому, котрий наполегливо радив таксист.

– Я впевнений, це був просто ще один спосіб для нього заробити, бо готель той виявився у чорта в дупі.

Стівен запитав власника, чи вода з крана придатна для пиття, й був достатньо наївним, щоби повірити відповіді.

– Я дуже швидко підхопив дизентерію. Мене нудило, температура зашкалювала, я серйозно захворів. Приблизно за тиждень я схуд на двадцять кілограмів – з вісімдесяти до шістдесяти.

Щойно він зміг рухатися, Стівен вирішив забиратися геть із Делі. Він вирушив до містечка Гарідвар, у Західній Індії, що біля витоків Гангу, там саме відбувався індуїстський фестиваль Кумб Мела. Понад 10 мільйонів людей заполонили місто, в якому зазвичай живе не більше 100 тисяч мешканців.

– Навколо було море аскетів-йогів. Чимало наметів різних духовних шкіл. Все, що лише можна уявити. Я побув там кілька днів та й вирішив, що і звідти треба забиратися.

Поїздами й автобусами він дістався села поблизу Найнітала, де починалися вже Гімалаї. Це було саме те місце, де жив Нім Каро-лі Баба. Але коли Стів Джобс туди добрався, гуру вже не було серед живих, принаймні в його людській інкарнації. Стів винайняв кімнату з одним лише матрацом на долівці. В сім’ї, де зупинився мандрівник, його годували виключно вегетаріанськими стравами – це швидко допомогло йому поправитися після хвороби.

– Попередній мешканець лишив у кімнаті книжку «Автобіографія Йогі», – розповідав згодом Стівен, – я її перечитав кілька разів, бо зайнятися там особливо не було чим. А ще я гуляв навколишніми селами і за якийсь час уже забув про дизентерію.

Серед тамтешньої громади був і Ларі Бріліант, епідеміолог, який боровся з віспою. Він і потім активно займався благодійністю – у Google та Skoll Foundation. Ларі та Стів стали друзями на все життя.

Якось Джобс дізнався, що неподалік – в гімалайському маєтку одного багатого бізнесмена – збираються послідовники якогось гуру.

– Це була можливість зустрітися з високодуховною людиною і поспілкуватися з його послідовниками. А також це була нагода гарно попоїсти. Із наближенням до тієї оселі я вже відчував запах наїдків – голод неабияк давався взнаки.

Коли Стів пригощався, духовний наставник, який був заледве старший за Д жобса, вибрав його з юрби, вказав на нього та почав реготати наче навіжений.

– Він підбіг, схопив мене, присвиснув і сказав: «Ти як дитина». Я був не в захваті від такої уваги, – згадує Стів.

Гуру взяв молодика за руку, вони покинули натовп та рушили на вершину пагорба, де були криниця та невелике озеро.

– Ми сіли, й він витяг бритву з відкритим лезом. Я подумав, що в нього щось лихе на думці, й стривожився. Але потім він дістав шматок мила – на той час у мене було довге волосся, – він його намилив та й збрив усе наголо. Він тоді сказав, що рятує мені життя.

Деніел Коткі прибув до Індії на початку літа, тож Джобс повернувся у Делі, щоби там його зустріти. Без жодного плану, переважно на автобусах, вони мандрували країною. На цьому етапі Стів уже не шукав учителя мудрості, натомість прагнув знайти просвітлення через аскетизм, самообмеження, простоту. Йому все не вдавалося віднайти внутрішній спокій. Коткі пригадує запеклу перепалку на сільському ринку між Д жобсом і місцевою жінкою. Вона, за його словами, розводила молоко, що їм продавала, водою.

Та водночас Стівен Джобс міг бути і щедрим. Коли вони добралися до міста Маналі, у Коткі вкрали спальний мішок разом з усіма його дорожніми чеками.

– Стів платив за їжу і купив мені квиток на автобус назад, до Делі, – пригадує напарник Джобса.

Він також віддав свої останні гроші (100 доларів), щоби підтримати товариша.

За сім місяців ув Індії Стів лише кілька разів написав батькам. Йому пошта приходила на адресу відділення American Express у Нью-Делі, забирав він її, тільки коли траплялася нагода бути проїздом у столиці.

Тож коли син подзвонив із проханням забрати його з Оукленд-ського аеропорту, це стало для батьків неабиякою несподіванкою. Але вони негайно прибули в Лос-Альтос.

– З поголеною головою, вбраний в індійські роби, коричневий від засмаги, – пригадує себе тодішнього Джобс, – я сидів і чекав, тоді як мої батьки десь разів зо п’ять проходили повз, не впізнаючи мене. Та врешті-решт підійшла мама і запитала: «Стів?» – і я відповів: «Привіт!».

Вони забрали його додому, де він і далі продовжував свої духовні пошуки. У гонитві за просвітленням ще багато путей було пройдено. Зранку та ввечері Стів медитував і вивчав філософію дзен, а у міжчасся відвідував Стенфордські курси з фізики й інженерії.

ПошукиІнтерес Стіва Джобса до східної духовності, індуїзму, дзен-буддизму та його пошуки просвітлення – це не лише ознаки перехідного віку дев’ятнадцятирічного юнака. На протязі всього подальшого життя він сповідуватиме засадничі ідеї східних релігій, наприклад що мудрість приходить із досвідом, а істинне розуміння речей – інтуїтивне.

Багато років по тому, сидячи в своєму саду в Пало-Альто, він підтвердив, що досвід мандрів Індією дуже сильно на нього вплинув:

Повернення до Америки було для мене набагато більшим культурним шоком, аніж відвідання Індії. Люди в індійській глибинці не використовують розум так, як ми, натомість вони користуються своєю інтуїцією, вона в них розвинена набагато краще, аніж деінде у світі. Інтуїція – дуже потужна штука, вона, як на мене, сильніша за інтелект. Розуміння цього мало великий вплив на мій підхід до роботи. Західна раціональністична філософія (попри те, що є величезним досягненням західної цивілізації) загалом не є характерною для людини від природи, це результат навчання. В індійських селах її ніколи не вивчали. Там навчають іншому – що у деяких випадках є настільки ж цінним, а за інших ситуацій – ні. Маю на увазі силу інтуїції й ту мудрість, яка приходить із досвідом.

Повернувшись додому після семи місяців життя в індійській провінції, мені відкрилися як усі вади західної цивілізації, так і велич та потужність її раціонального мислення. Якщо сісти і лише споглядати, швидко усвідомлюєш, наскільки активним є людський мозок. Спробуєте його вспокоїти – і це лише додасть вогню жару. Проте за якийсь час самого лише споглядання хід думок таки сповільнюється, і, коли це стається, відкривається можливість чути підсвідомість

– ось коли включаться інтуїція, і ви починаєте бачити суть речей та по-справжньому жити у кожній миті. Коли розум працює на менших обертах, ви можете осягнути неймовірну велич, що наповнює кожну мить життя. Ви бачите незрівнянно більше, ніж бачили до того. Щоби досягти такого результату, потрібні практика та дисципліна. Філософія дзен мала неймовірний вплив на моє життя. В якийсь момент я навіть думав їхати в Японію та пробувати потрапити до монастиря Ейгей-дзі (центр дзен-будцизму в Японії, зокрема одного з його відгалужень – школи Сото; заснований у середині XIII ст. – Прим, пер.), однак мій духовний наставник наполіг, щоб я залишився тут. Він сказав, що там немає нічого такого, чого не було би тут, і він був правий. Мені відкрилася істина дзен-мудрості: «Якщо ти готовий обійти весь світ у пошуках учителя, ти його обов’язково знайдеш – ним виявиться твій сусід».

І справді Стіву Джобсу вдалося знайти собі наставника зовсім поруч. Щосереди ввечері у Лос-Альтос приїздив читати лекції та проводити медитації з невеликою групою учнів Шанрю Судзукі, автор книжки «Дзен-свідомість – свідомість новачка» (він був керівником Дзен-центру в Сан-Франциско). За якийсь час він попросив свого помічника, Кобуна Шіно ОтоҐаву, відкрити в місті постійно діючий центр. Разом зі своєю дівчиною, Деніелем Коткі, а також Елізабет Голмс Джобс став його вірним послідовником. Він також, уже самостійно, почав відвідувати духовні зустрічі у Та-саджара дзен-центрі, що існував при монастирі біля Кармела, де Кобун теж навчав.

Деніел Коткі вважав учителя Кобуна досить потішним.

– Його англійська була дуже кумедна, – пригадує Деніел. – Він говорив, наче читав хоку – дуже поетично та двозначно. Ми сиділи й слухали його, і половину з того, що він казав, ніхто не розумів. Я це все сприймав як розвагу.

У Лізи Голмс було значно серйозніше ставлення.

– На заняттях із медитації ми всі сиділи на підлозі (на подушках), а вчитель Кобун – на підвищенні, – розповідає Елізабет. – Там ми вчилися забувати про наші клопоти. Якось увечері, коли надворі дощило, ми медитували, і Кобун учив нас використовувати для зосередження навколишні звуки. Це був дивовижний досвід.

Стівен Джобс також віддавався цьому з усією душею.

– Він ставився до цього дуже серйозно, набрався пихи і став про-сто-таки нестерпним, – згадує Коткі.

Він зустрічався з Кобуном майже щодня, а раз на кілька місяців вони намагалися медитували десь подалі від людей.

– Закінчилося все тим, – розповідає Джобс, – що я проводив із ним майже весь свій час. У нього була дружина (медсестра при Стенфордському університеті) та двоє дітей. Вона працювала у нічні зміни, тож я частенько вечорами заходив до них у гості й сидів аж до опівночі, коли дружина поверталася і проганяла мене.

Інколи заходила мова про те, чи не варто було би Стіву повністю присвятити себе духовним практикам, але Кобун відраджував його від такого кроку. Він запевняв Джобса, що свою духовність той може розвивати, і займаючись бізнесом. Стосунки їхні були глибокими та довготривалими. Сімнадцять років по тому Кобун вінчав Стівена Джобса.

Постійне прагнення духовного зростання спонукало Джобса спробувати пройти курс терапії криком, який нещодавно був розроблений і популяризувався психотерапевтом із Лос-Анджелеса Артуром Яновим. Ця практика базувалася на фрейдистській теорії, згідно з якою психологічні проблеми є наслідками душевних травм, яких людина зазнала у дитинстві. Янов переконував, що їх можна позбутися, переживаючи заново ті ключові моменти життя, але цього разу вже не ховаючи біль, а повністю виражаючи його, в тому числі й криком. Стівену Джобсу такий варіант підходив більше, ніж терапія бесідою, адже він базувався більшою мірою на залученні емоцій та інтуїції, ніж на раціональному аналізі.

– Тут не треба було про щось думати, – описує він свої враження, – Тут треба було діяти: закрити очі, затримати подих і наче за-стрибнути в холодний стрімкий потік. Виходив із цього вже іншою людиною.

Товариство «ОреҐонський центр чуттів», яке об’єднувало однодумців Янова, проводило заняття у старому готелі в Юджині. Ним завідував Роберт Фрідленд – гуру Джобса з Університету Ріда (неподалік знаходилась і його яблучна ферма). Наприкінці 1974-го Стівен Джобс записався на тримісячний курс терапії вартістю в тисячу доларів.

– Ми зі Стівом разом займалися самовдосконаленням, тож я також хотів потрапити на ті курси, – розповідає Деніел Коткі, – але мені це було не по кишені.

Близьким друзям Джобс признався, що його мучив біль від усвідомлення того, що його рідні батьки віддали його у прийми і він нічого про них не знав.

– Стівен дуже хотів знайти своїх біологічних батьків, щоб у такий спосіб краще себе пізнати, – розповідав пізніше Фрідленд.

Від Пола та Клари Джобс він дізнався, що його біологічні батьки мали вищу освіту, а його батько, ймовірно, був сирійцем. Стів навіть хотів залучити до пошуків приватного детектива, але передумав.

– Я не хотів завдавати болю своїм батькам, – казав він пізніше, маючи на увазі Пола й Клару Джобс.

– Його дуже непокоїла та обставина, що він був прийомним сином, – згадує Елізабет Голмс. – Він відчував, що мусить розібратися з цими своїми емоціями.

Стів Джобс каже про це так само.

– Це питання не дає мені спокою, я мушу якось дати цьому раду,

– признався він одного разу ?реҐу Келгауну.

– Його духовні пошуки великою мірою були зосереджені навколо питання, що він був прийомною дитиною. Ми багато з ним говорили про це, – пригадує розмови зі Стівом Келгаун. – Кри-котерапією та різними дієтами він намагався очистити себе, щоби глибше проникнути у підсвідомість та викорінити біль, що його мучив. Він признався мені, як його страшно сердила сама лише думка, що рідні батьки покинули його.

Того ж таки 1970 року курс лікування криком проходив і Джон Леннон, а в грудні того року, разом із гуртом Plastic Опо Band, він випустив пісню «Мама». Вона передавала почуття Леннона до батька, який його покинув, і мами, яку вбили, коли Джон був юнаком. Приспів містить такі слова: «Мамо, не йди! Тату, вернися!». Стів Джобс часто грав цю пісню.

Згодом Джобс визнав, що практики Янова були не надто ефективні:

– Він запропонував уже готовий механізм, але все було занадто спрощено. З часом стало очевидним, що нічого путнього цей досвід не дасть.

Водночас Голмс стверджувала, що ті практики зробили Стіва впевненішим:

– Після того курсу він змінився. В нього була дуже жорстка натура, але на якийсь час його душа поринула у мир і спокій. Він став упевненішим, а неадекватність проявлялася рідше.

Джобс почав вірити, що здатен передавати оте відчуття впевненості й іншим людям і таким чином надихати їх на справи, про які вони ніколи й не мріяли або ж не вірили, що вони на це спроможні. Елізабет Голмс саме порвала з Коткі та приєдналася до якогось релігійного культу в Сан-Франциско. Правила того товариства вимагали від неї розірвати всі стосунки з друзями, яких вона знала до того. Стів Джобс спротивився цьому. На своєму «Форді Ранчеро» він приїхав до місця, де збиралися члени культу, і заявив Елізабет, що їде до комуни яблучної ферми Фрідленда, і вона їде з ним. Зі ще більшою зухвалістю він додав, що вона вестиме авто частину шляху, попри те, що Елізабет не вміла переключати передачі.

– Тільки-но ми вибралися на заміську дорогу, він таки змусив мене сісти за кермо та допомагав переключати передачі, поки ми не розігналися до швидкості сто кілометрів за годину, – розповідає

Елізабет. – Потім він поставив касету Ділана «Кров на дорогах», поклав голову мені на коліна й заснув. Він довірив мені своє життя. Так я змогла те, на що ніколи б не зважилася сама. Стів вірив, що він може все, а якщо він може – то й інші теж на це здатні.

Це була світла сторона такої здібності Стівена Джобса, яку пізніше назвуть мистецтвом зміни реальності.

– Якщо ви йому довіряєте, то у вас усе вийде, – каже колишня подруга Джобса. – Якщо він вирішив, що має щось статися, то зробить усе, щоби це таки відбулося.

ПроривЯкось на початку 1975 року Ел Алкорн сидів у себе в кабінеті, коли раптом увірвався Рон Вейн:

– Стіві повернувся! – вигукнув він.

– То давай його сюди, – відповів Алкорн.

Джобс – босий, одягнутий в шафранове дхоті – вручив Алкорну книжку «Тут і зараз» і наполегливо радив її почитати.

– Можна мені повернутися на роботу? – запитав він.

– Він виглядав як крішнаїт, але я був радий його бачити, – згадує ту зустріч інженер Алкорн. – Тож я відповів: «Звісно!».

І знову, задля більшої гармонії, Джобс працював переважно по ночах. Возняк, який жив на квартирі неподалік і працював у HP, заходив до нього після вечері потусуватися та пограти у відеоігри. Він пристрастився до гри PongB одному з ігрових клубів, проте згодом розробив свою версію, яку можна було підключати до звичайного телевізора.

Наприкінці літа 1975 року Нолан Бушнел, усвідомивши істину, що ера ракеток завершилася, вирішив розробити версію Pong для одного гравця: замість змагатися із супротивником, гравець стріляв би м’ячиком по стіні, і від кожного удару м’ячика стіна втрачала би цеглину. Він покликав Джобса до себе в кабінет, намалював йому свій задум у загальних рисах і сказав Стіву займатися розробкою гри. У випадку, якщо вдасться використати менше 50 мікросхем, він пообіцяв премію за кожну зекономлену. Бушнел знав, що Джобс не вирізнявся геніальністю інженерної думки, але він також знав, що той залучить до справи Возняка, який постійно крутився поряд.

– Я це сприймав як щось типу «два в одному», – розказує Бушнел. – Возняк був кращим інженером.

Стів Джобс запропонував товаришеві взятися за гру, пообіцявши при цьому половину гонорару. Ця ідея страшенно захопила Возняка:

– Це була найкраща пропозиція, яку я коли-небудь отримував,

– розробити гру для широкого загалу.

Стів тоді сказав, що треба її зробити за чотири дні та з якнайменшою кількістю мікросхем. Він приховав, що отой чотириденний термін був вигаданий ним самим. А робив він це для того, щоби встигнути допомогти побратимам із яблучної ферми зібрати врожай яблук. Він також нічого не згадав про премію.

– Більшість інженерів працювали би над подібною грою кілька місяців. Я також був упевнений, що ніяк не зможу її розробити у задані терміни. Але Стів переконав мене у протилежному.

Возняк займався нею цілісінькими ночами, і йому таки це вдалося. Вдень, коли він працював у HP, він розробляв дизайн на папері. Потім, після швидкого перекусу, він ішов ув Atari й до ранку працював там. Возняк мудрував над проектом, а Джобс сидів поруч із паяльником, з’єднуючи мікросхеми на дошці для нарізання хліба.

– Коли Стів займався «нарізкою», я встигав пограти у свою найулюбленішу гру – автоперегони Gran Track 10, – розповідає Стівен Возняк.

Неймовірно, але їм таки вдалося вкластися у чотири дні, і Возняк використав лише 45 мікросхем. Далі спогади комп’ютерників різняться. Хоч усі сходяться на тому, що Джобс дав Вознякові половину обіцяної винагороди, але не все ясно з бонусами за зекономлені мікросхеми. Минуло десять років, перш ніж Возняк випадково дізнався (йому вказали на відповідний епізод у книжці під назвою «Zap: розквіт і занепад Atari», що описує історію компанії

), що Джобс отримав тоді ще й премію.

– Думаю, Стіву просто потрібні були гроші, тому він нічого мені й не сказав, – каже Стівен Возняк.

Коли він зараз про це розповідає, то його мова сповнена тривалими паузами, він визнає, що для нього це була болюча новина:

– Краще б він був чесний зі мною. Якщо він потребував грошей

– то хай би так і сказав, і я б йому їх дав. Він був другом, а друзям треба допомагати.

Той приклад показав фундаментальну відмінність характерів двох Стівенів.

– Етика завжди була важливою для мене. Я так і не розумію, як він міг сказати мені одне, тоді як правда була іншою. Але, бачте, всі люди різні.

Коли Стівен Джобс дізнався, що ця історія опублікована, він подзвонив Возняку і наполягав, щоби той усе спростував.

– Він мені тоді сказав, що не пам’ятає такого, бо ж якщо щось подібне й трапилося б, то він би обов’язково це запам’ятав. Але оскільки він не пам’ятає, значить, цього й не було, – розповідає Возняк.

Коли я прямо запитав про це Стіва Джобса, він став навдивовижу спокійним і нерішучим.

– Я й гадки не маю, звідки ці звинувачення, – відказав він. – Я віддав йому половину грошей, які тоді отримав. І так було завжди у наших ділових стосунках з Возом. Зрозумійте, він перестав працювати у 1978-му. З того часу він ані на крихту нічого не зробив для компанії, та, попри це, отримав точнісінько таку саму частку акцій Apple, як і я.

То, можливо, спогади затуманилися, і Стівен Джобс все ж не махлював?

– Може, я щось і призабув, можливо, щось наплутав, – каже Возняк у розмові зі мною, але після короткої паузи – знову за своє.

– Але ж ні. Я добре пам’ятаю деталі того чека на триста п’ятдесят доларів.

Його спогади підтверджують Нолан Бушнел і Ел Алкорн.

– Я пам’ятаю, як розмовляв із Возняком стосовно тієї премії, його це дуже засмутило, – каже Бушнел. – Я підтвердив, що за кожну зекономлену мікросхему був бонус. Він лише похитав головою та присвиснув.

Хоч би якою була правда, Возняк пізніше наполягав, що вона не варта того, щоби про неї так багато говорити. Стів Джобс – особистість складна, й здатність маніпулювати є темною стороною його характеру, яка, однак, допомогла йому добитися успіху. Маніпулювання не було притаманним Стівену Возняку, але, як він і сам визнає, він ніколи не зумів би зробити компанію Apple настільки успішною.

– Ця історія – у минулому, – сказав Возняк, коли я наполягав на продовженні, – і це не те, за чим я би судив про Стіва.

Досвід Atari допоміг Стівену Джобсу сформуватися як бізнесмену. Він оцінив простоту та зручність їхніх відеоігр, їх доступність для будь-якого користувача.

– Та простота закарбувалася в його уявленні про те, яким має бути виріб, – каже Рон Вейн.

Джобс також перейняв безпощадність Бушнела.

– Для Нолана не існувало «ні», – каже Алкорн. – Це було перше враження Стіва про ефективну манеру ведення бізнесу. Водночас Нолан ніколи не був брутальним, як іноді буває Стів. Але вони були однаково загонисті. Часом мене від цього аж тіпало, але – трясця! – це таки працювало. Тож Нолан певною мірою був для Джобса наставником.

Бушнел погоджувався:

– В підприємцеві має бути щось особливе, навіть не знаю, як назвати. Стів володів тим даром. Він цікавився не лише інженерією, але й аспектами підприємництва. Я вчив його, що треба показу –

вати, наче ти щось умієш, навіть якщо це й не так. Я йому сказав: «Удавай, наче в тебе все під контролем, і люди повірять, що це саме ти – той, хто контролює».

APPLE I

Увімкнути, завантажити, закинути

Машини благодатної любовіРізноманітні культурні течії стікалися в одну в Сан-Франциско та в долині Санта-Клара наприкінці 1960-х. Технологічна революція починалася з процвітання військових підрядників, а згодом і електронних фірм, виробників мікрочипів, дизайнерів комп’ютерних ігор і комп’ютерних компаній. То була гакерська субкультура – з’являлися зломщики, аматори, кіберпанки, пірати чи просто програмісти, а ще – інженери, які не припадали пилом HP. Існували також псевдоакадемічні групи, які проводили дослідження про ефект ЛСД на організм людини. Піддослідними виявилися ДॠЕнгелбарт із Центру зростання досліджень у Пало-Альто, який згодом допоміг у створенні комп’ютерної миші та зручного інтерфейсу для користувачів, і Кен Кейсі, який уживав наркотики під музично-світлові шоу гурту, називаного потім Grateful Dead. Рух гіпі зароджувався на територіях затоки Тихого океану, а невгамовні політичні активісти походили з руху за свободу слова у Берклі. Разом із тим існувало ще багато інших рухів, метою яких було знаходження самого себе: дзен та індуїзм, медитації та йога, психотерапія та інші.

Цю мішанину легкої та жорсткої сили, освіти та технології Джобс використовував у своїх ранкових медитаціях. Він також був вільним слухачем уроків у Стенфорді, ночами працював у Atari і мріяв про створення власного бізнесу.

– Щось таке там було, – згодом говорив він, згадуючи той час і місце. – Найкраща музика походила звідти – Grateful Dead, Jefferson Airplane, Джоан Баез, Дженіс Джоплін. Тоді ж з’явилася інтегральна мікросхема і «Каталог усієї Землі».

Зазвичай інженери та гіпі не розуміли один одного. Багато хто вбачав у комп’ютерах щось оруеллівське чи нав’язування сили Пентагону. У «Міфі машини» історик Льюїс Мамфорд застріг, що комп’ютери поглинають нашу свободу і руйнують «життєві цінності». Заклик на перфокартах «Не згинати, не наколювати і не спотворювати» став іронічною фразою для лівих пацифістів.

Та в середині 1970-х відбулися зрушення. «Якщо спочатку комп’ютер відмовлялися використовувати, маючи його за символ бюрократичного контролю, то потім він таки став символом особистого самовираження та свободи», – написав у своїй роботі про змішування контркультур із комп’ютерною індустрією «Що сказала соня?» Джон Маркоф. Цей етос лірично описав Річард Броті-ган у своєму опусі «Всі стежили за машинами благодатної любові» в 1967 році. Кіберілюзія підтвердилася, коли Тімоті Лірі проголосив персональні комп’ютери новим ЛСД і за кілька років, переглянувши свою відому мантру, проголосив: «Увімкнути, завантажити, закинути». Музикант Боно, який із часом став другом Джобса, часто обговорював із ним, чому саме вихідці з субкультур затоки Тихого океану допомагали у створенні комп’ютерної індустрії.

– Люди, котрі винайшли двадцять перше сторіччя, – це були гіпі із Західного узбережжя СІНА, які курили марихуану та носили сандалі, як-от Стів. Вони просто бачили світ по-іншому, – пригадує музикант. – Ієрархічна система, що існувала на Східному узбережжі США, в Англії, Німеччині та Японії, не підтримувала такого інакшого мислення. Шістдесяті створили анархічний склад розуму, який чудово бачив світ, котрого досі не існувало.

Одним із тих, хто заохочував представників субкультур співпрацювати з хакерами, був Стюард Бренд. Пустотливий мрійник, котрий генерував ідеї вже дуже довго. Бренд брав участь у одному з досліджень ЛСД в Пало-Альто у ранні шістдесяті. Він приєднався до дослідження з товаришем Кеном Кейсі, щоби створити фестиваль-святкування вживання наркотиків. Він також узяв участь у виставі «Електричний тест Kool-Aid»і допомагав ДаҐу Ен-гелбарту створити аудіовідеопрезентацію нової технології «Матір усіхдемо».

– Більшість представників нашого покоління зневажливо ставилися до комп’ютерів, адже вважали їх утіленням централізованого контролю, – пізніше пригадував Бренд. – Лише невелика групка, яку згодом назвали гакерами, втішалися комп’ютерам і називали їх засобами для свободи. І це, як виявилося, стало справжньою королівською доріжкою у майбутнє.

Бренд управляв магазином Whole Earth Truck Store, який починався з мандрівної вантажівки, де продавалася всяка всячина. У 1968 році він вирішив розширитися і видав «Каталог усієї Землі». На його першій обкладинці було відоме фото Землі, знятої з космосу, з підписом «Доступ до споряджень». Прихований зміст був таким: технологія може стати другом. На першій сторінці видання Бренд написав: «Персональна сила набирає обертів – сила людини зайнятися самоосвітою, знайти шляхи до натхнення, змінити оточення та поділитися цим з усіма бажаючими. Всі засоби для досягнення цих процесів описані у «Каталозі всієї Землі». А Бакмінстер Фулер пізніше написав вірш, який починався зі слів: «Я бачу Бога в інструментах і механізмах, котрі надійно працюють».

Джобс став палким прихильником «Каталогу всієї Землі». Його підкорив останній випуск, який вийшов у 1971 році, коли хлопець ще вчився в школі. Джобс узяв випуск із собою в університет, а згодом і до Яблучної комуни.

– На останній сторінці каталогу, – пригадує він, – була світлина сільської дороги, знятої рано-вранці. Такою ви побачили б її, якби любили пригоди та поїхали у подорож автостопом. Знизу стояв підпис: «Залишайся голодним. Залишайся дурним».

Бренд бачив у Джобсі втілення тієї культурологічної суміші, про яку йшлося у каталозі.

– Стів наче пов’язує контркультуру та технологію, – скаже він. – У нього є розуміння, як люди мають користуватися інструментами.

Каталог Бренда опублікували з допомогою інституту Портола – фонду, що допомагав становленню комп’ютерної освіти. Фонд також допоміг запустити People’s Computer Company, яка не була компанією як такою, але мала слоган: «Силу комп’ютерів – людям». Часом по середах вони вечеряли всі разом, і два завсідники – Гор-дон Френч і Фред Мур – вирішили створити офіційний клуб, де б обговорювалися новини про особисті електронні прилади.

їх надихнув вихід чергового номеру «Популярної механіки» у січні 1975 року, на обкладинці якого красувався перший комп’ютерний набір Altair. Altair не був чимось особливим – набір частин вартістю 495 доларів, які були зібрані у коробку і не мали особливих функцій. Але для гакерів це означало початок нової ери. Білл ?ейтс і Пол Ален, прочитавши часопис, почали працювати над версією Бейсика – легкої у використанні комп’ютерної мови для Altair. Не пройшло це й поза увагою Джобса і Возняка. І коли Altair поступив до People’s Computer Company, він став головною темою для обговорення у клубі, який заснували Френч і Мур.

«Домашній комп ’ютерний клуб»Угрупування стали називати «Домашнім комп’ютерним клубом», і воно ввібрало в себе ідеї змішування контркультур і технологій, описаних у «Каталозі всієї Землі». Для покоління персональних комп’ютерів це стане настільки знаковим, як поява кав’ярні Turk’s Head для д-ра Джонсона – місця, де генерують ідеї та обмінюються ними. Вперше вони зібралися 5 березня 1975 року, і тоді, у гаражі French’s Menlo Park, Мур написав запрошення: «Складаєте власний комп’ютер, термінал, телевізор чи друкарську машинку? Якщо так, то, можливо, вас зацікавить зібрання однодумців».

Ален Баум побачив запрошення на дошці оголошень HP і зателефонував Возняку, який погодився також сходити до клубу.

– Як виявилося, то був один із найважливіших вечорів у моєму житті, – пізніше скаже Возняк.

До гаража Френча тоді прийшло близько ЗО людей, і вони по черзі розповідали про свої інтереси. Возняк, який потім зізнався, що страшенно нервував, сказав, що він любить «відеоігри, платні фільми для готелів, дизайн калькуляторів і телевізорів». Під час зустрічі демонстрували новий Altair, але на Возняка більше враження справили особливості мікропроцесора.

Чим більше він думав про мікропроцесор – чип, який містив обчислювальний блок, – тим більше він розумів. Він саме займався дизайном терміналу з клавіатурою та монітором, якого можна було б під’єднати до мікрокомп’ютера дистанційно. Використання мікропроцесора означало б зміщення потужності на міні-комп’ютер у терміналі, що згодом могло стати стаціонарним комп’ютером. Ця ідея була чудова: клавіатура, екран та комп’ютер разом в одному пакунку.

– Бачення персонального комп’ютера якось раптово виникло у мене в голові, – казав він. – Тієї ночі на папері я почав накидати креслення того, що вже невдовзі стане відомим світу як Apple І.

Спочатку він хотів використати такий самий мікропроцесор, який був у Altair і в Intel 8080. Але кожен із них «коштував більше за мою місячну орендну платню», і він шукав альтернативу. Знайшов її у Motorola 6800, яку друг із HP міг дістати за 40 доларів. Потім він знайшов чип, вироблений MOS Technologies, який коштував 20 доларів. Таким чином, комп’ютер став би доступним, але це призвело б до довготермінових витрат. В кінці кінців чип від Intel став стандартним у індустрії та переслідував Apple, коли комп’ютери були з ним ще не сумісні.

Щодня після роботи Возняк повертався додому і вечеряв під телевізор, а потім ішов на підробіток у HP і працював над своїм комп’ютером. Він розділив усі частини, визначив, де вони мають бути, і помістив їх на материнську плату. Потім почав писати програму, яка б дозволила мікропроцесору показувати зображення на екрані. Він не міг дозволити собі оплатити час, проведений за комп’ютером, і тому писав код від руки. За кілька місяців Возняк був готовий протестувати його.

– Я натиснув кілька кнопок на клавіатурі і був шокований, адже бачив букви на екрані.

Це сталося у неділю, 29 червня 1975 року. Ця подія перевернула історію сучасного комп’ютера.

– Таке трапилося вперше в історії, коли літери, набрані на комп’ютері, з’являлися на моніторі персонального комп’ютера, – зауважив Возняк.

Джобс був вражений. Він закидав Возняка запитаннями: чи можна підключити комп’ютер до мережі, чи можливо додати пам’яті диску? Стів почав допомагати Возу з додаванням компонентів. Найголовнішими були динамічні чипи пам’яті з довільним доступом. Джобс зателефонував куди треба і зміг отримати кілька таких чипів з Intel безкоштовно.

– Стів був саме такою людиною, – згадує Возняк. – Він знав, як говорити з торговими представниками. Я ж такого не міг робити, бо був надто сором’язливим.

Джобс почав ходити на зустрічі «Домашнього комп’ютерного клубу» разом із Возняком, ніс телемонітор і допомагав установити обладнання. На ці зустрічі приходило вже понад 100 осіб. Усі збиралися у Центрі лінійного прискорення у Стенфорді. Вів збори у типовій для нього вільній манері Jli Феленштейн – ще одна людина, яка уособлювала злиття комп’ютерного світу та контркуль-тур. Він покинув навчання на інженерному факультеті, брав участь у русі за свободу слова і був активістом руху проти війни. Лі публікувався в альтернативній газеті Berkeley Barb, а потім повернувся до праці комп’ютерного інженера.

Воз був надто сором’язливим для того, щоби виступати на зустрічах, але після зібрань біля його машини збирався натовп, і він з гордістю показував охочим, як усе працює. Мур же намагався встановити у клубі правило обміну, а не комерції.

– Ідея клубу – допомагати іншим, – казав Воз.

Такою було гакерське бачення: інформація повинна мати вільний доступ і ніким не контролюватися.

– Я винайшов Apple І, бо хотів ділитися ним з іншими безкоштовно, – пригадує Возняк.

Але Білл ?ейтс мав на меті зовсім інше. Після того як він із Полом Аленом закінчили Бейсик для Altair, члени «Домашнього комп’ютерного клубу» почали копіювали програму й обмінюватися нею між собою, і ?ейтса дуже обурило те, що ніхто не платив йому за це. Тоді він написав листа, який згодом увійшов у історію клубу: «Хотілося б, щоби аматори знали, що більшість із них краде програми. Чи справедливо це?.. Цим ви попереджуєте написання хороших програм. Який професіонал може працювати безкоштовно?.. Буду вдячний за листи від тих, хто хотів би заплатити».

Стіву Джобсу також не подобалося, що винаходи Возняка – чи то «синя скринька», чи комп’ютер – мали розповсюджуватися безкоштовно. І він переконав Возняка припинити роздавати безкоштовні копії схем. Аргументом Джобса стало те, що більшість і так не має часу складати ті схеми.

– Краще нам самим їх виробляти і продавати, – казав.

Таким був їхній симбіоз.

– Щоразу, як я вигадував щось видатне, Стів знаходив шлях заробити на цьому гроші, – розповідав Возняк.

Возняк визнавав, що він ніколи б не дійшов цього сам.

– Я ніколи і не думав продавати комп’ютери. То Стів сказав: «Давай візьмемо та й продамо кілька».

Джобс працював над тим, щоби заплатити хлопчині, якого він знав у Atari, за те, що той намалює мікросхеми і надрукує їх близько п’ятдесяти. Це б коштувало приблизно тисячу доларів плюс оплата праці дизайнера. Вони ж могли продати їх по 40 доларів за штуку і, можливо, заробити доларів 700. Возняк же взагалі сумнівався, що вони їх продадуть.

– Я не уявляв, як ми зможемо повернути наші гроші, – пригадує він.

У нього вже тоді були фінансові труднощі з власником квартири, яку він винаймав. Вони сварилися через чеки, які поверталися нео-плаченими, і Воз мусив платити готівкою.

Але Джобс знав, як знайти підхід до Возняка. Він не переконував, що вони точно отримають гроші; натомість сказав, що буде дуже весело.

– Навіть якщо ми втратимо гроші, то все одно отримаємо власну компанію, – говорив Джобс, коли вони обидва їхали у його бусі «Фольксваген». – Вперше в житті у нас буде своя компанія.

Для Возняка це було навіть важливішим, ніж розбагатіти.

– Одна лише думка про це була неймовірною. Двоє найкращих друзів створюють власну компанію. Ого! У той самий момент я знав, що погоджуся. Як я міг відмовити?

Щоби отримати необхідні гроші, Возняк за 500 доларів продав свій калькулятор HP 65, але на половину суми покупець виписав підроблений чек. Тоді Джобс продав свій бус «Фольксваген» за 1500 доларів. Але той, хто його купив, прийшов за два тижні і сказав, що зламався мотор, і Джобс заплатив половину суми за ремонт. Незважаючи на ці перешкоди, вони, включно з їхніми невеликими заощадженнями, мали 1300 доларів, дизайн продукту та план дій. Вони створять власну комп’ютерну компанію.

Народження AppleПісля того як вони вирішили почати власний бізнес, потрібна була назва. Джобс знову поїхав до Яблучної комуни, де він підрізав яблучні дерева Гравенштейн, і Возняк зустрів його в аеро-порті, коли той повертався назад. Дорогою до Лос-Альтоса вони обговорювали варіанти. Брали до уваги типові технічні слова, як Matrix, неологізми, як Executek, і прямі вирази, як-от Personal Computers Inc. Вони мали визначитися з назвою вже наступного дня, бо Джобс хотів готувати документи. Врешті-решт Джобс запропонував Apple Computer.

– Я саме був на фруктовій дієті, – пояснював, – і тільки-но повернувся з яблучного саду. Ця назва здавалася веселою, духовною і ненав’язливою. Apple згладжувало слово «комп’ютер». До того ж таким чином ми були попереду Atari у телефонному довіднику.

Якщо краща назва не спаде їм на думку, сказав він Возняку, то вони зупиняться на Apple. Так і зробили.

Apple. То був розумний вибір. Слово наче випромінювало дружелюбність і простоту. Воно було водночас незвичним і дуже буденним. Почувався відтінок контркультури, природності, й разом з тим не було нічого більш американського за яблуко. А два слова разом – Apple Computer – удало комбінувалися.

– Воно якось не грає разом, – казав Майк Маркула, який згодом став першим головою новоствореної компанії. – Це змушує замислитися. Яблука і комп’ютери не пасують одне одному. Та це лише сприяло позиціонуванню бренда.

Возняк спершу не був готовим повністю присвятити себе компанії. В душі він був працівником компанії HP (або ж він так думав) і хотів працювати там і надалі. Джобсу потрібен був союзник, щоби допомагати нерішучому Возняку і розв’язувати суперечки, які часом виникали. Так він запросив Рона Вейна – інженера середнього віку, який працював у Atari і якось створив фірму гральних автоматів.

Вейн знав, що переконати Возняка залишити HP буде непросто і це станеться не відразу. Натомість потрібно було запевнити його, що дизайнами його комп’ютерів буде володіти Apple.

– Воз дуже трусився над схемами, які він розробляв, і хотів, щоби було можливо користуватися ними в інших додатках і щоб у HP також могли їх використовувати, – казав Вейн. – Ми з Джобсом зрозуміли, що ці схеми стануть основою Apple. Про це у моїй квартирі ми розмовляли дві години, і я таки змусив Воза погодитися.

Найголовнішим аргументом стало те, що найталановитішого інженера пам’ятатимуть лише тоді, коли він об’єднається з талановитим маркетологом і передасть свої дизайнерські розробки у партнерство. Джобса дуже вразило це, і він, будучи надзвичайно вдячним, запропонував Вейну десятивідсоткову частку у партнерстві, перетворюючи його таким чином на миротворця у разі конфліктів між ним і Возняком.

– Вони були різними, але утворювали хорошу команду, – згадував Вейн.

Часто здавалося, що Джобсом керують демони, тоді як Воз видавався наївним юнаком, який дружив з ангелами. Джобс був настільки хоробрим, що це допомагало йому втілювати задумане і маніпулювати людьми. Він міг бути харизматичним, навіть чарівним, але разом із тим холодним і брутальним. Возняк, на противагу, був сором’язливим і нетовариським, що робило його по-дитячому милим.

– Воз дуже добре розбирається у деяких сферах і є практично ерудитом, та все змінюється, коли йому треба спілкуватися з людьми, яких він не знає, – помічав Джобс. – Ми були хорошою парою друзів.

Допомагало те, що Джобс надзвичайно поважав інженерські чари Возняка, а Возняк захоплювався бізнесовою жилкою Джобса.

– Я ніколи не хотів мати справу з людьми, яких не знав, чи наступати їм на п’яти, але Стів телефонував таким людям і змушував їх щось робити, – пригадує Возняк. – Він міг бути різким із тими, кого не вважав розумними, але зі мною він не був грубим навіть пізніше, коли я не міг відповісти на його питання напевно, так, як він хотів.

Навіть після того, як Возняка переконали, що дизайн нового комп’ютера має бути власністю Apple, він хотів запропонувати його HP, адже він там працював.

– Я вважав за свій обов’язок розповісти ЯР про те, що я винайшов, працюючи у них. Це було правильно і етично.

І навесні 1976 року він зробив демонстрацію для менеджерів. Під час тієї зустрічі старший менеджер був вражений, але врешті сказав, що це не та річ, яку могло б виробити HP. Це швидше був аматорський продукт, який не вкладався у високотехнологічні стандарти компанії.

– Я страшенно розчарувався, – пригадує Возняк, – проте тоді я вже з легкою душею міг вступати у партнерство Apple.

1 квітня 1976 року Джобс із Возняком вирушили на квартиру Вейна на Маунтін-В’ю, щоби підписати угоду про партнерство. Вейн сказав, що має деякий досвід у написанні «юридичних паперів», і склав тристорінкову угоду сам. Та його юридичність переганяла його. Всі параграфи починалися фразами: «При цьому зазначається... Далі при цьому зазначається... Тож з урахуванням потрібних інтересів...». Утім, поділ частки був чітким: 45 – 45 – 10%. Також обумовлювалося, що будь-які витрати, вищі за 100 доларів, мають узгоджуватися щонайменше двома партнерами. В угоді були прописані обов’язки сторін: «Возняк відповідатиме за електротехніку, Джобс – за електротехніку та маркетинг, а Вейн – за машинобудування та документацію». Джобс підписав документ маленькими літерами, Возняк – каліграфічним курсивом, а Вейн – нерозбірливими карлючками.

Та згодом Вейн злякався. Тоді як Джобс хотів позичити і витратити ще грошей, Вейн пригадав крах власної компанії. Йому не хотілося пережити це знову. Джобс і Возняк не мали грошей, але Вейн (котрий переймався фінансовим апокаліпсисом) тримав золоті монети під своїм матрацом. Оскільки вони оформили Apple як компанію зі простим партнерством, а не як товариство з обмеженною від-повідальностю, то партнери особисто мали відповідати за всі борги, і Вейн хвилювався, що потенційні кредитори розшукуватимуть саме його. Відтак одинадцять днів по тому він повернувся у офіс Santa Clara County із «заявою про вихід» та уточненням до партнерської угоди. «В силу переоцінки стосунків між сторонами, – починався документ, – Вейн не повинен надалі називатися партнером». Зазначалося, що виплата його 10% становить 800 доларів, а згодом він отримав ще додаткових півтори тисячі.

Якби він залишився і мав свою частку у 10%, то наприкінці 2010 року вона б становила 2,6 мільярда доларів. Та тоді він жив у містечку Парамп, що у штаті Невада, грав на одноцентових гральних автоматах і жив на соціальну допомогу. Пізніше він казав, що ні за чим не шкодує.

– На той час я прийняв найкраще для себе рішення. Вони обоє були справжніми вітрогонами, а я, зі своєю схильністю до бронхітів, просто застудився б з їхніми протягами.

Джобс і Возняк разом робили презентації для «Домашнього комп’ютерного клубу» вже невдовзі після створення Apple. Возняк тримав у руках одну із нових мікросхем і розповідав про мікропроцесор, вісім кілобайтів пам’яті й версію Бейсика, яку він написав. Також робив наголос на тому, що вважав головним: «Клавіатура, на якій може друкувати людина, замість скритої передньої панелі з перемикачами і світлом». Потім вступав Джобс. Він розповідав, що всі компоненти Apple, на відміну від Altair, – вбудовані. Він запитував у публіки: «Скільки б ви заплатили за такий чудовий пристрій?». Він намагався довести слухачам, що Apple – це продукт вищої якості. Цим прийомом він користуватиметься протягом наступних років.

Та публіку це не надто вражало. Apple мав дешевший мікропроцесор, не Intel 8080. Тільки одна людина залишилася послухати їх довше. Це був Пол Терел, який у 1975 році на Ель-Каміно-Реал у Менло-Парк відкрив комп’ютерну крамницю, яку найменував «Крамницею байтів». Зараз, за рік по тому, в нього вже було три крамниці і мрії про національну мережу. Для Джобса стало сенсацією те, що він міг показати Терелу власне демо.

– Глянь на це. Тобі сподобається те, що побачиш.

Терела це вразило настільки, що він дав Джобсу і Возняку свої візитки.

– Не зникайте, – попросив він.

– Я не зникаю, – оголосив Джобс наступного ранку, коли босоніж зайшов у «Крамницю байтів».

Тоді він домовився про продаж. Терел погодився замовити п’ятдесят комп’ютерів. Але існувала умова: він не хотів п’ятдесятидоларових мікросхем, до яких клієнти мали докупляти чипи і самі збирати схему. Таке може сподобатися кільком аматорам, та далеко не всім користувачам. Хотілося б, щоби схеми були повністю укомплектовані. За таке Терел готовий був платити по 500 доларів з оплатою після доставки.

Джобс одразу ж зателефонував у HP до Возняка.

– Ти сидиш? – запитав.

Возняк відповів, що ні. Та Джобс все одно продовжив говорити.

– Я був шокований, просто шокований, – пригадував Возняк. – Ніколи не забуду того моменту.

Щоби виконати замовлення, їм потрібні були запчастини на суму 15 тисяч доларів. Ален Баум – третій зірвиголова зі школи Гоумстед – та його батько погодилися позичити хлопцям 5 тисяч. Джобс намагався взяти позику в банку у Лос-Альтос, але йому відмовили, що було зовсім не дивно. Він пішов у Haltek Supply і запропонував частку в Apple в обмін на запчастини, але власник, побачивши, що це всього лише «два неохайних юнака», відмовився. Alcorn і Atari продавали запчастини тільки за передплатою. Врешті-решт Джобс зміг переконати менеджера Cramer Electronics зателефонувати Полу Терелу, щоби той підтвердив, що і справді готовий зробити замовлення на суму у 25 тисяч доларів. Терел був на конференції, коли по гучномовцю оголосили, що на нього чекає терміновий дзвінок (Джобс був дуже наполегливим). Менеджер із Cramer сказав Полу, що до нього саме зайшли якісь два неохайні юнаки і розмахують замовленням з «Крамниці байтів». Замовлення справжнє? Те-рел підтвердив, що справжнє, і магазин погодився видати Джобсу запчастини у тридцятиденний кредит.

Тусівки у гаражіБудинок Джобса у Лос-Альтосі став місцем зустрічей для групи, яка складала Apple І. Машини треба було доставити у крамницю до того, як закінчиться тридцятиденний термін, адже саме тоді слід буде платити за запчастини. Залучали всіх, кого могли. Над виробництвом працювали Джобс і Возняк, Деніел Коткі та його колишня дівчина Елізабет Голмс (яка вже не була частиною колишньої субкультури) і вагітна сестра Джобса Петі. Її звільнену кімнату, кухню і гараж проголосили робочим місцем. Голмс, яка брала уроки зі створення ювелірних виробів, отримала завдання паяти чипи.

– Я непогано справлялася із завданням, але на деяких схибила,

– пригадує вона.

Це дуже не сподобалося Джобсу.

– Ми не можемо втратити жодного чипа, – сварився він.

І він доручив Елізабет займатися бухгалтерією й оформленням документів за столом у кухні, а сам займався зварюванням. Коли схема була готовою, її передавали Возняку.

– Тоді я прикріплював кожну складену мікросхему до телевізора і клавіатури, щоби побачити, чи вона працює, – казав він. – Якщо вона працювала, ми запаковували її. Якщо ж ні – мені доводилося визначати, що саме не працює, і лагодити.

Пол Джобс навіть призупинив лагодити старі авто, щоб віддати гараж у розпорядження команди Apple. Він установив довгий верстак, на нову пластикову стіну повішав креслення комп’ютерів і в рядок поставив підписані ящики для комп’ютерних деталей. Він також сконструював контейнер із тепловими лампами, в якому мікросхеми можна було протестувати вночі під дією високих температур. Часом Стів утрачав самовладання, і це часто траплялося у його спілкуванні з батьком.

– Що трапилося? – тоді питав Пол. – У тебе пір’ячко в дупі?

Іноді батько просив дати йому телевізор, щоби подивитися кінець футбольного матчу. Під час таких перерв Джобс і Коткі йшли на вулицю і, розташувавшись на галявині, грали на гітарі.

Клара Джобс зовсім не заперечувала проти того, що її будинок був закиданий купою речей і там завжди тинялися гості, але її засмучували дивні дієти сина.

– Вона закочувала очі, чуючи про його найновіші дієтичні захоплення, – пригадувала Голмс. – Матір хотіла, щоби її син був здоровим, а він тим часом проголошував химерні речі на кшталт: «Я харчуюся лише фруктами і буду вживати листя, яке збирали неза-йманки під місячним сяйвом».

Після того як Возняк затвердив десятки мікросхем, Джобс повіз їх до «Крамниці байтів». Терел не очікував такого. Машини не були оснащені джерелами живлення, ящиками, моніторами чи клавіатурами. Чесно кажучи, він очкував чогось більш довершеного. Але Джобс витріщився на Терела, і тому довелося взяти замовлення й оплатити його.

За тридцять днів Apple починав ставати успішним.

– Нам удалося виготовити схеми дешевше, ніж ми думали, адже я домовився про нижчу ціну на запчастини, – пригадував Джобс. – Так, на гроші, які ми отримали за продані п’ятдесят схем у «Крамниці байтів», можна було купити ще близько ста частин.

Можна було отримати ще більше грошей, продавши решту п’ятдесят друзям і колегам із «Домашнього комп’ютерного клубу».

Елізабет Голмс стала офіційним бухгалтером і працювала на пів-ставки за 4 долари за годину. Вона приїздила з Сан-Франциско раз на тиждень і намагалася зрозуміти, як тримати бухгалтерську книгу Джобса в порядку. Щоб Apple здавалася справжньою компанією, Джобс підписався на послуги автовідповідача, який передавав повідомлення його матері. Рон Вейн намалював логотип, використовуючи вікторіанський стиль малювання. На логотипі був зображений Ньютон, який сидів під деревом, а знизу була цитата з Вордсвор-та: «Розум, що постійно блукатиме морями думки. Наодинці». Втім, цей слоган був надто дивним. Він скоріше пасував Вейну, ніж комп’ютерам Apple. Можливо, цьому випадку навіть більше відповідала б інша цитата з Вордсворта: «Бачити ту зірку вже було щастям / Але бачити молодим – було найвищим блаженством».

– Я вважав, що ми стали учасниками найбільшої революції, яка лишень могла трапитися, – згодом тріумфував Возняк. – Я не тямив себе від радощів, що є частиною цього процесу.

Воз почав уже думати над новою машиною, і тому першу вони назвали Apple І. Джобс і Воз їздили туди-сюди по Ель-Каміно-Реал і намагалися знайти магазини електроніки, щоби продати її. Окрім півсотні комп’ютерів, які вони продали «Крамниці байтів», і ще півсотні, яку купили друзі, вони склали ще сто машин для продажу у роздрібних крамницях. Не дивно, що їхні думки розходилися: Возняк хотів продати так, щоб повернути витрачене, а Джобс хотів ще й серйозно заробити. І Джобс таки здобув перемогу. Він визначив ціну, втричі більшу за ту, яка б тільки окуповувала вартість схем, і додав 33% до ціни у 500 доларів, що платили оптом у крамницях Терела та в інших магазинах. Результатом стала сума 666 доларів і 66 центів.

– Мені подобався повтор цифр, – казав Возняк. – Телефонний номер для мого сервісу телефонних жартів був 255-6666.

Ніхто з них навіть і не здогадувався, що комбінація цифр 666 символізувала число диявола, але пізніше їм довелося вислухати купу нарікань, які посилилися після минулорічного виходу на екрани фільму «Омен». (У 2010 році оригінал комп’ютера Apple був проданий на аукціоні Крісті за 213 тисяч доларів.)

Перша стаття про новий комп’ютер з’явилася у липневому номері часопису Interface за 1976 рік – журналу для аматорів, який уже не випускається. Джобс та його друзі все ще складали комп’ютери власноруч, але у статті його називали директором із маркетингу та «колишнім особистим консультантом Atari». Таким чином, Apple виглядав справжньою компанією. «Стів спілкується з багатьма комп’ютерними клубами, щоби тримати руку на пульсі цієї молодої індустрії», – йшлося у статті. Далі цитувалося його пояснення: «Коли ми зможемо знати їхні потреби, почуття та мотивації, то зможемо відповідати на це і давати їм те, чого вони хочуть».

Тоді вони мали й інших конкурентів на додачу до Altair. Найбільшими з них були IMSAI8080 і Processor Technology Corporation’s SOL-20. Останню заснували Jli Феленштейн і Гордон Френч із «Домашнього комп’ютерного клубу». Вони всі показували свої творіння на Фестивалі персональних комп’ютерів під час Дня праці у 1976 році, який проходив у готелі в Атлантік-Сіті, що у штаті Нью-Джерсі. Джобс і Возняк полетіли лініями TWA до Філадельфії, помістивши один комп’ютер Apple І в коробку з-під цигарок. В іншій коробці був прототип машини, над якою працював Возняк. За ними сидів Феленштейн, який, побачивши Apple І, зауважив, що «це зовсім не вражає». Возняка обурила розмова на задньому ряді.

– Ми чули, як вони говорили на своїй бізнес-мові, – пригадує він. – Вони вживали такі слова, яких ми ніколи й не чули.

Більшість часу Возняк провів у готельному номері, працюючи над новим прототипом. Він надто соромився і не хотів стояти за столом, який у виставковій залі надали спеціально для Apple. Де-ніел Коткі приїхав потягом із Мангеттену. Там він учився у Колумбійському університеті. На виставці він підміняв Джобса, коли той оглядав експонати, щоби почерпнути щось нове. Втім, те, що Джобс побачив, його не вразило. Він упевнився, що Возняк був найкращим інженером із мікросхем і що Apple І {як. і, звичайно ж, його наступник) може перемогти всіх конкурентів своєю функціональністю. Але SOL-2Q мав таки кращий вигляд. У нього була

блискуча металева поверхня, клавіатура, джерело живлення і кабелі. Все виглядало так, ніби його створювали дорослі люди. Apple І, з іншого боку, виглядав так само неохайно, як і його творці.

РОЗДІЛ шостий

APPLE II

Світанок нової ери

Інтегрований пакетЩойно Джобс прийшов на Фестиваль персональних комп’ютерів, він усвідомив, що Пол Терел із «Крамниці байтів» таки мав рацію: персональні комп’ютери мають бути повністю укомплектованими. Він вирішив, що наступний Apple включатиме в себе гарний системний блок, убудовану клавіатуру і буде оснащеним усім – від блоку живлення до програмного забезпечення.

– Я хотів створити перший комп’ютер, який мав би все, – пригадує він. – Ми більше не націлювалися на аматорів-умільців, які могли самі скласти комп’ютер, підключити клавіатуру та інші деталі. На кожного із цих аматорів припадала тисяча людей, які б хотіли, щоби машина працювала відразу.

У своєму готельному номері у День праці в 1976 році Возняк працював над прототипом нової машини, яку планували назвати Apple II, і Джобс сподівався, що цей винахід переведе їх на вищий рівень. Хлопці винесли прототип комп’ютера лише раз, пізно ввечері, щоби перевірити, чи він працює з телевізором, підключеним до проектора зображень на великий екран.

– Я здогадався, що проектор може мати схему іншого виду, яку застопорить на моєму методі кольоропередачі, – пригадує він. – Та коли я підключив Apple IIдо проектора, то побачив, що все працює прекрасно.

Він друкував на своїй клавіатурі, а кольорові лінії та закарлючки з’являлися на екрані в іншому куті кімнати. Єдиною непосвя-ченою людиною, яка бачила той Apple II, був технічний працівник готелю. Він сказав, що оглянув багато комп’ютерів на виставці, та саме ця машина була тією, яку б він придбав для себе.

Щоби змайструвати повністю укомплектований Apple II, потрібен був неабиякий капітал, і в компанії почали розглядати можливість продажу прав іншій фірмі. Джобс звернувся до Ела Алкорна і спитав дозволу презентувати цю ідею менеджменту Atari. Він домовився про зустріч із президентом компанії Джо Кінаном, який був значно консервативнішим за Алкорна й Буш-нела.

– Стів прийшов зробити презентацію, але Джо не переносив його на дух, – згадував Алкорн. – Він не розумів Стівових принципів гігієни.

Джобс завжди ходив босоніж і під час тієї презентації виставив свою ногу на стіл.

– Ми не лише не купуватимемо цієї речі, – крикнув Кінан, – а я ще й попросив би вас забрати ноги з мого столу!

Алкорн пригадує, що тоді він подумав: «Ну що ж, так ми втрачаємо велику можливість».

У вересні Чак Педл із комп’ютерної компанії Commodore прийшов до Джобса, щоби взяти демо.

– Ми відкрили двері Стівового гаража, і зайшов убраний у костюм і ковбойського капелюха Педл, – пригадував Возняк.

Педл обожнював Apple II. Він улаштував презентацію для свого топ-менеджменту в головному офісі Commodore.

– Може, вам захочеться купити нас за кілька сотень тисяч доларів, – запропонував Джобс, коли вони прийшли до компанії.

Возняка шокувала така «безглузда пропозиція», але Джобс наполягав на своєму.

Керівники Commodore зателефонували за кілька днів і сказали, що їм буде дешевше скласти свої власні машини. Джобса це зовсім не засмутило. Він саме більше довідався про Commodore і вирішив, що її першість – поняття непостійне. Возняк також не оплакував загублені гроші, але його інженерна сутність була ображена, коли Commodore за дев’ять місяців після того вигадав РЕТ.

– Мені стало аж зле. Вони зробили такий паршивий продукт, хоч могли мати Apple.

Перемовини з Commodore винесли на поверхню потенційний конфлікт між Джобсом і Возняком. Чи вони й справді були рівними у тому, що дають Apple і що повинні мати від компанії? Джері Возняк уважав, що робота інженера є вищою за працю підприємця чи продавця, і був переконаний, що більшість грошей має належати його Стівенові. Він заявив це Джобсу в вічі, коли якось прийшов до сина.

– Та що з тебе візьмеш, крім аналізів, – розлючено казав він.

– Ти ж нічого сам не виробив.

Джобс почав плакати, і це не було чимось екстраординарним. Він ніколи не міг і ніколи не зможе тримати емоції в собі. Тоді він запропонував Возняку скасувати партнерство.

– Якщо все не п’ятдесят на п’ятдесят, то можеш забирати собі компанію.

Та Возняк краще, ніж його батько, розумів їхню співпрацю. Якби не Джобс, вони все ще б роздавали безкоштовні креслення його мікросхем під час зустрічей «Домашнього комп’ютерного клубу». Саме Джобс спрямував його майстерні дизайни у виробництво, так, як він це зробив і з «синьою скринькою». Тому він погодився з тим, що вони мають залишатися партнерами.

І цей вибір був дуже розумний. Адже, щоб Apple //став успішним проектом, одного лише хорошого дизайну схем, який робив Возняк, було недостатньо. Потрібно, щоби схема інтегрувалася у продукт для споживачів, а як це зробити – було завданням Джобса.

Стів почав із того, що попросив колишнього партнера Рона Вей-на спроектувати системний блок.

– Я здогадувався, що у них немає грошей, і тому розробив такий блок, який не потрібно було довго виробляти на верстатах.

Його дизайн передбачав плексигласову поверхню з металевими скобами і верхньою планкою, яка опускалася на клавіатуру.

Джобсу це не сподобалося. Він хотів простий елегантний дизайн, який, він сподівався, виділить Apple серед інших машин із сірими металічними блоками. Походжаючи відділом електроніки у магазині Масу’s, він побачив кухонний комбайн Cuisinart і вирішив, що йому потрібна поверхня з легкого пластику. На зібранні «Домашнього комп’ютерного клубу» він запропонував місцевому консультанту Джері Меноку виробити щось подібне за півтори тисячі доларів. Менок, який завжди з підозрою огля-дував зовнішній вигляд Джобса, попросив гроші наперед. Джобс відмовив, проте Менок все одно погодився на роботу. За кілька тижнів він виробив простий пластиковий системний блок, обкладений піною, який не шумів і наче випромінював дружелюбність. Джобс був вражений.

Далі був блок живлення. Такі цифрові генії, як Возняк, не звертали особливої уваги на щось настільки аналогове та земне, але Джобс вирішив, що блок живлення – це ключовий компонент. Він особливо хотів – і це продовжувалося під час його всієї кар’єри, – щоб живлення надходило так, щоби комп’ютер не потрібував вентилятора. Вентилятори у комп’ютері були зовсім не за законами дзен, вони лише відволікали. Джобс зайшов у Atari порадитися з Алкорном, котрий добре розбирався в електротехніці.

– Ел направив мене до одного зі своїх розумників, Рода Голта, закостенілого марксиста, який пройшов через кілька шлюбів і був експертом у всьому, – пригадував Джобс.

Як Манок та інші, хто зустрічав Джобса вперше, Голт глянув на нього скептично.

– Мої послуги дорогі, – сказав Голт.

Джобс відчував, що гроші того вартували, і сказав, що фінанси не проблема.

– Він мене просто затягнув у цю роботу, – казав Голт, який із часом повністю почав працювати на Apple.

Замість звичайного лінійного блока живлення Голт змайстрував блок, схожий на той, який використовувався у осцилографі. Він переключав живлення не шістдесят разів за секунду, а тисячі разів. Таким чином живлення зберігалося там протягом коротшого часу і виробляло менше тепла.

– Той блок живлення був таким революційним, як і материнська плата Apple II, – пізніше скаже Джобс. – Рода не надто згадують в історії, коли про це говорять, але дарма. Зараз кожен комп’ютер використовує перемикачі блоку живлення, скопійовані з дизайну Рода.

Незважаючи на всю геніальність Возняка, він ніколи б не зробив такий пристрій.

– Я лише схематично знав, що таке блок живлення, – згоджувався він.

Колись батько Джобса казав, що шлях до досконалості пролягає через увагу до тих частинок, котрі не видимі. Джобс користувався цим принципом у проектуванні мікросхеми для Apple II. Він відмовився від першого дизайну, адже в ньому лінії не були достатньо рівними.

Така любов до досконалості підсилювала Джобсовий інстинкт до контролю. Здебільшого гакерам та аматорам подобалося налаштовувати, змінювати і підклеювати деталі до своїх комп’ютерів. Джобс уважав, що це не йшло на користь середньостатистичним користувачам. Возняк, будучи в душі гакером, не погоджувався. Він хотів зробити вісім отворів у комп’ютері, щоби користувачі туди могли вставити мікросхеми та периферійні пристрої, які вони хотіли. Але Джобс наполіг лише на двох отворах – для принтера та модему.

– Зазвичай я легка для спілкування людина, але тоді я сказав йому: «Якщо ти так хочеш, то йди і купи собі іншого комп’ютера», – пригадує Возняк. – Я знав, що люди, схожі на мене, згодом вигадають пристрої, які підключатимуться до будь-якого комп’ютера.

Тоді Возняк виграв суперечку, але відчув, що його влада послаблюється.

– Тоді я ще мав владу і міг щось зробити, але так буде не завжди.

Майк МаркулаУсе це потребувало значних витрат.

– Збірка подібного пластикового блоку коштувала б десь сто тисяч доларів, – казав Джобс. – А запустити його у виробництво вартувало б десь у двічі дорожче.

Він повернувся до Нолана Бушнела – щоб запропонувати менший пакет акцій.

– Він запитав мене, чи зможу я вкласти п’ятдесят тисяч в обмін на третину компанії, – пригадує Бушнел. – Я був розумником і сказав, що ні. Зараз смішно про це згадувати у ті моменти, коли я не кусаю лікті через це.

Бушнел порадив звернутися до Дона Валентайна – колишнього менеджера з маркетингу у National Semiconductor, який відкрив Sequoia Capital – фірму з ризикованим капіталом. Валентайн приїхав у гараж до Джобса на «Мерседесі». Він був убраний у синій костюм і сорочку зі стильною краваткою. Його першим враженням від Джобса було те, що Стів дивно виглядав і погано пахнув.

– Стів намагався бути втіленням субкультури. Він носив клочку-вату бороду, а сам був дуже худий і загалом виглядав як Хо Ші Мін.

Валентайн же став відомим інвестором у Силіконовій Долині не тому, що складав враження про людей за їхнім зовнішнім виглядом. Його хвилювало інше. Він переймався тим, що Джобс нічого не знав про маркетинг і розносив свої комп’ютери по роздрібних крамницях.

– Якщо ти хочеш, щоби я вас фінансував, – сказав йому Валентайн, – вам потрібен ще один партнер, який буде знати про маркетинг, доставку товарів і може написати бізнес-план.

Джобс зазвичай був або цинічним, або, навпаки, відкритим до порад від старших людей. З Валентайном, власне, був другий випадок.

– Надішліть мені три кандидатури, – відповів Стів.

І Валентайн надіслав. Джобс зустрівся з усіма ними і найбільше зійшовся з Майком Маркулою, який зіграв неабияку роль у становленні компанії Apple.

Маркулі ледь виповнилося 33 роки, але він уже був на заслуженому відпочинку після роботи в Fairchild і Intel, де він здобув мільйони вироблянням чипів на широкий загал. Він був обережним і проникливим чоловіком із рухами гімнаста, адже займався цим спортом ще у школі. Найкраще йому вдавалося визначати стратегію щодо ціни, доставки товарів, маркетинг і фінанси. Незважаючи на те, що він був досить закритою людиною, Маркула мав слабинку, коли йшлося про його недавнє збагачення. Майк побудував

будинок на озері Тахо, а згодом спорудив і величезний особняк на пагорбах Вудсайд. Коли він приїхав до Джобса у гараж, то не водив темний «Мерседес», як Валентайн, а був за кермом золотистого «Корвету» з відкидним верхом.

– Коли я приїхав в гараж, Воз сидів за верстатом і відразу почав хвалитися Apple II, – пригадував Маркула. – Я не зважав, що обом хлопцям варто було б підстригтися, і дивився лише на те, що знаходилося на верстаку. А підстригтися можна завжди.

Джобсу зразу сподобався Маркула.

– Він був невисокий і втратив роботу з топ-маркетингу в Intel, що, як я підозрюю, змусило його довести щось самому собі.

А ще він вразив Джобса своєю чесністю.

– Було помітно, що він не обмане. В ньому відчувалася моральність.

Возняк також був вражений.

– Я вважав його найкращою людиною у світі, – пригадує він. – Чудовим було й те, що він захоплювався нашими винаходами.

Маркула запропонував Джобсу написати бізнес-план разом.

– Якщо все вийде, я стану інвестором, – сказав Маркула. – Ну а якщо ні, то ви отримаєте кілька тижнів моєї роботи безкоштовно.

І Джобс вечорами почав ходити до Маркули додому, де вони детально обговорювали проект, а потім бесідували мало не до ранку.

– Ми прогнозували багато речей, як-от скільки будинків буде оснащено комп’ютерами. Часом ми не спали і балакали до четвертої ранку, – пригадував Джобс.

Врешті-решт Маркула написав увесь план сам.

– Стів часто казав: «Я принесу тобі цей розділ наступного разу», але зазвичай вчасно не приносив, і я писав усе сам.

План Маркули передбачав вихід за межі ринку аматорів.

– Він говорив про те, що комп’ютер потрібен і звичайним людям у звичайних будинках – наприклад, для того щоби вони записували рецепти чи стежили за своїми витратами, – пригадував Возняк.

Тоді Маркула насмілився передбачити, що вони будуть серед 500 успішних компаній у рейтингу часопису Fortune вже за два роки.

– Це початок індустрії, – сказав він. – Таке трапляється раз на декаду.

І хоча Apple став однією з 500 компаній у Fortune за сім років, та чуття не підвело Маркулу.

Майк запропонував гарантовану кредитну лінію у розмірі 250 тисяч доларів в обмін на те, що його зроблять третім партнером. Так разом із Джобсом і Возняком він матиме 26% частки. Решту ж передбачили для заохочення майбутніх інвесторів. Вони зустрінуться у котеджі біля басейну Маркули, де підпишуть угоду.

– Мені здавалося, що Маркула ніколи вже не побачить своїх двохсот п’ятдесяти тисяч, і мене вражало, що він готовий ризикувати, – пригадував Джобс.

Наступним завданням було переконати Возняка працювати у компанії повний робочий день.

– Чому я не можу працювати тут лише частково і мати роботу у HP як гарантію свого майбутнього? – запитував він.

Маркула відповідав, що так не вийде, і попросив Возняка вирішити за кілька днів.

– Я б почувався некомфортно, якби у новоствореній компанії мені треба було віддавати накази людям і контролювати, що вони роблять, – пригадує Возняк. – Я давно визначився, що ніколи не стану авторитарним.

Він пішов до особняка Маркули і повідомив, що не залишить HP. Той лише знизав плечима – мовляв, що ж поробиш. Але Джобс розлютився. Він переконував Возняка лестощами, залучав друзів, щоби ті переконували його, плакав, кричав і навіть кидався мало не в бійку. Коли вже все було випробувано, Джобс пішов додому до Возняка, розплакався і попросив допомоги у Джері. На той час батько Возняка вже здогадувався, що капіталовкладення у Apple II принесуть чималі гроші, і тоді він підтримав уже Джобса.

– І додому, і на роботу мені телефонували мама, тато, брат, різні друзі, – пригадував Возняк. – Кожен із них казав, що я зробив неправильний вибір.

Але нічого не спрацювало. Потім зателефонував Алан Баум, їхній друг з Buck Fry Club у школі Гоумстед.

– Ти просто мусиш це зробити, – сказав він.

Алан переконував, що Возняк не стане менеджером у Apple І буде й надалі займатися лише інженерією.

– Це те, що я хотів почути, – згодом говорив Возняк. – Я міг бути в тіні організації і працювати звичайним інженером.

Він зателефонував Джобсу і проголосив, що готовий повністю присвятити себе компанії.

І 3 січня 1977 нова корпорація Apple Computer Co., яка була заснована офіційно, викупила права партнерства у Джобса і Возняка, котрі ті підписали дев’ять місяців до того. Для кількох людей це не пройшло непоміченим. Того місяця «Домашній комп’ютерний клуб» опитав своїх членів, і виявилося, що серед 181 людини, яка мала комп’ютер, власниками Apple були лише шестеро осіб. Та Джобс був переконаний, що Apple //змінить цю ситуацію.

Маркула став другим батьком для Джобса. Як і прийомний батько Стіва, він поблажливо ставився до характеру Джобса і, як його біологічний батько, він таки покине Джобса у майбутньому.

– Стосунки з Маркулою були для Джобса стосунками батька і сина, – говорив підприємець Артур Рок, який починав учити Джобса про маркетинг і продажі.

– Майк і справді взяв мене під своє крило, – пригадував Джобс.

– Ми мали однакові цінності. Він наголошував, що не треба відкривати компанію лише з метою власного збагачення. Метою має стати творіння того, у що ти віриш, і створення компанії, яка проіснує довго.

Маркула записав свої принципи на листку паперу і назвав їх «Маркетологічна філософія Apple». Там ішлося про три найголовніші речі. Першим було співпереживання – інтимний зв’язок із почуттями клієнта. «Ми розуміємо їхні потреби краще, ніж будь-яка інша компанія». Далі йшов фокус. «Аби добре працювати над речами, які ми вирішимо робити, ми маємо усунути всі непотрібні можливості». Хоч як це дивно, але третім, не менш важливим принципом стало приписання. Йшлося про те, що думка про компанію чи продукт формується на основі сигналів, які він передає. «Люди таки судять по книжці за її обкладинкою. У нас може бути найкращий продукт і найліпше програмне забезпечення, найвища якість, але якщо ми презентуємо це все неохайно, то все і сприйматиметься як сміття, а якщо ж презентація буде творчою і професійною, ми припишемо всі бажані якості».

На протязі всіє своєї кар’єри Джобс розумітиме потреби і бажання споживачів більше, ніж будь-який інший бізнес-лідер. Він фокусуватиме свою увагу на кількох основних продуктах і часто аж занадто піклуватиметься про маркетинг, загальне враження від продукту та деталі упакування.

– Коли ви відкриваєте пакунок з iPhone чи iPad, нам хотілося б, щоби це тактильне відчуття складало загальне враження від того, як ви сприймаєте продукт, – казав він. – Майк навчив мене цьому.

Р女с Мак-КенаПершим кроком у цьому процесі стало переконати найкращого рекламіста долини Р女са Мак-Кену, щоби він працював з Apple. Мак-Кена походив із великої робітничої родини з міста Пітсбурга. Він був суворим за своєю натурою, але ця риса додавала йому шарму. Покинувши навчання в університеті, він працював у Fairchild і National Semiconductor перед тим, як відкрив власну фірму з піару та реклами. Його спеціалізацією були передача журналістам ексклюзивних інтерв’ю від клієнтів, з якими він працював, і створення рекламних кампаній, після яких продукт запам’ятовувався, як, скажімо, мікрочипи. Однією з таких кампаній стала низка публікацій кольорових рекламних блоків із гоночними машинами та фішками для покеру, замовлених компанією Intel. Такий підхід був цікавішим, ніж звичайні нудні таблиці. Ці блоки не могли пройти повз увагу Джобса. Чоловік зателефонував у Intel і запитав, хто їх розробив.

– Р女с Мак-Кена, – почув у відповідь.

– А що таке Р女с Мак-Кена? – запитав він тоді. Йому відповіли, що це людина.

Проте Джобс ніяк не міг дотелефонуватися до Мак-Кени. Натомість його з’єднали з Френком Бурджем – діловодом, однак той не виявив бажання говорити з ним. Та Джобс телефонував чи не щодня.

Врешті-решт Бурдж погодився приїхати до гаража Джобса. «О Господи, цей хлопець і справді не такий, як усі, – промайнула в нього думка. – Цікаво, скільки часу я зможу провести з цим клоуном, щоби йому не нагрубити».

Та за мить, коли немитий і неохайний Джобс підійшов до нього, Бурдж зрозумів дві речі.

– По-перше, він був надзвичайно розумним, а по-друге, я не розумів і половини з того, про що він говорив.

Він запросив Джобса та Возняка на зустріч. На його візитці був напис «Р女с Мак-Кена власною персоною». Цього разу дратувався такий зазвичай сором’язливий Возняк. Мак-Кена глянув на статтю про Apple, яку писав Возняк, і сказав, що вона надто технічна і що її потрібно оживити.

– Мені не потрібні вказівки якогось там піарника, – різко відповів Воз.

Тоді Мак-Кена сказав, що їм уже час іти з його офісу, і попрощався.

– Але Стів мені відразу перетелефонував і сказав, що хотів би зустрітися ще раз, – пригадує Мак-Кена. – Того разу він прийшов без Возняка, і в нас усе вийшло.

Мак-Кена та його команда почали працювати над брошурами для Apple. Перша річ, яку вони зробили, – замінили вікторі-анський дизайн Вейна, який суперечив кольоровій і веселій стратегії Мак-Кена. Арт-директору Робу Янову доручили розробити новий логотип.

– Не роби його надто гарненьким, – наказав Джобс.

І Янов підготував два варіанти – першим було звичайне яблуко, а другим – яблуко з надкушеним боком. Перше яблуко скидалося на вишню, і тому Джобс обрав другий варіант. Він уподобав версію, яка відливала усіма кольорами веселки, вплітаючи психо-делічні кольори між зеленим, як Земля, і блакитним, як небо. Стів зовсім не зважав на те, що виробництво такого зображення було дорожчим. Нагорі брошури Мак-Кена помістив афоризм Леонар-до да Вінчі, який стане ключовим для філософії дизайну Джобса: «Простота – найвища форма витонченості».

Перший запускОфіційне представлення Apple //для публіки збіглося у часі з Комп’ютерним ярмарком Західного узбережжя, що проходив у квітні 1977 року. Ярмарок організовував прихильник «Домашнього комп’ютерного клубу» Джим Ворен. Джобс підписався на обидві події, тільки-но отримав інформаційний пакет. Він хотів зайняти місце відразу при вході до зали, щоби підсилити драматичну появу Apple II. Він просто шокував Возняка тим, що заплатив 5 тисяч доларів наперед.

– Стів вирішив, що це наш великий запуск, – пригадує Возняк.

– Ми мали показати світові, що в нас є прекрасний комп’ютер і вдала компанія.

То було впливом Мак-Кена – «приписати» собі найкращі якості шляхом створення найкращого враження на людей, особливо під час запуску нового продукту. Це простежувалося в тому, як Джобс облаштував стенд Apple. На інших стендах були звичайні столи та місця для плакатів. На стенді ж Apple стояв прилавок, обтягнути чорним оксамитом, і великі плексигласові панелі з новим логотипом, який розробив Янов. На стенді вони виставили лише три Apple II, які були готовими на той момент, але повсюди стояли порожні коробки, щоби створити враження, що комп’ютерів є значно більше.

Джобс лютував, коли дізнався, що системні блоки прийшли з якимись плямами. І він змусив працівників відчищати їх. Зовнішній вигляд стенду прикрашали навіть Джобс і Возняк. Маркула відправив їх до Сан-Франциско – шити костюми-трійки. Вбрані у костюми, вони виглядали дуже кумедно – як підлітки у смокінгах.

– Маркула нам казав, що ми маємо гарно вдягатися, розказував, як ми повинні виглядати і як себе поводити, – пригадував Возняк.

І ті зусилля таки виправдали себе. Apple //виглядав серйозною і разом із тим досить приємною машиною. Бежевий комп’ютер відрізнявся від страшненьких металевих машин з оголеними схемами на столах. На виставці Apple отримав 300 замовлень. Джобс також познайомився з японським виробником текстилю Мізушімою Са-тоші, який став першим дилером Apple в Японії.

Втім, модні костюми, надягнені за наказом Маркули, не могли зупинити невгамовного Возняка від жартів. Одна програма, яку він розробив, пропонувала користувачам відгадати національність людини за її прізвищем, а потім висвітлювала не зовсім етичні жарти. Він також розробив і поширив фальшиву брошуру для нового комп’ютера, який начебто називався Zaltair, з такими рекламними закликами, як: «Уявіть собі машину з п’ятьма колесами». Навіть Джобс повірив у жарт і відчував гордість за те, що Apple переплюнув Zaltair у порівняльній таблиці. Він навіть не здогадувався, хто так пожартував, і не знав про це аж вісім років, допоки Воз подарував йому копію брошури у заскленій рамці на день народження.

Майк СкоттApple став справжньою компанією, з десятком працівників, кредитною лінією і щоденним тиском, який відчувався як від клієнтів, так і від постачальників. Вони нарешті переїхали із Джобсового гаража в орендований офіс на бульварі Стівенс – ?рік у Купертіно – за милю від школи, в яку ходили Джобс і Возняк.

Джобс не особливо справлявся зі своїми обов’язками. Він завжди був темпераментним і свавільним. За його поведінку в Atari його змушували працювати в нічні зміни, але в Apple це було неможливим.

– Він став справжнісіньким тираном і був різким критиком, – згадував Маркула. – Він казав людям: «Цей дизайн виглядає як лайно».

Особливо жорстким він був з молодшими дизайнерами Возняка

– Ренді Вігінтоном та Крісом Еспінозою.

– Стів приходив, швидко дивився на те, що я зробив, і відразу казав, що це лайно, не знаючи навіть, що це і чому я так зробив, – казав ВіҐінтон, який тільки-но закінчив школу.

Проблема з гігієною Д жобса існувала і надалі. Він усе ще був підсвідомо переконаний, що його вегетаріанські дієти означали те, що він може не користуватися дезодорантом чи регулярно митися.

– Ми, у прямому сенсі, виставляли його за двері і казали, щоби він прийняв душ, – казав Маркула. – На зборах нам доводилося споглядати його брудні ноги.

Деколи, щоби зняти стрес, він вимочував свої ноги в унітазі. Таке було неприпустимим для його колег.

Маркула не був готовий до конфронтацій і вирішив запросити на посаду президента Майка Скотта, щоби той керував Джобсом. Маркула і Скотт прийшли у Fairchild того ж самого дня 1967 року, мали офіси поряд і були народженими в один день, що й святкували щороку разом. Під час одного з таких святкувань у лютому 1977 року, коли Скотту виповнилося 32, Маркула запропонував йому стати новим президентом Apple.

На папері це виглядало як чудова угода. Скотт саме управляв виробничою лінією National Semiconductor і був менеджером, який повністю розумів інженерний бік справи. У реальності ж він був дивакуватою людиною. Скотт мав надмірну вагу, страждав на нервовий тик і мав інші проблеми зі здоров’ям, що аж стискало його руки в п’ястуки. А ще в нього був талант наводити аргументи. З Джобсом це могло виявитися як поганим, так і хорошим.

Возняк швидко сприйняв ідею взяти на роботу Скотта. Як і Маркула, він ненавидів конфлікти, які провокував Джобс. Стів же, на диво, мав неоднозначні почуття з цього приводу.

– Мені було лише двадцять два роки, і я знав, що був не готовий управляти компанією, але Apple був моєю дитинкою, і я не хотів здаватися.

Відмова від будь-якого контролю була болісною для нього. Він довго роздумував про це у забігайлівці Bob’s Big Boy hamburgers (улюбленому місці Воза) і ресторані Good Earth (улюбленому місці Джобса). Врешті-решт Стів неохоче погодився.

Майк Скотт, якого називали Скотті, щоби відрізнити його від Майка Маркули, мав одне головне завдання: керувати Джобсом. Це, як правило, здійснювалося на їхніх спільних прогулянках.

– На першій прогулянці я сказав Стіву, щоби він частіше мився, – пригадує Скотт. – Він відповів, що натомість я мушу прочитати його книжку про фруктові дієти і щоб я розглянув це як метод схуднення.

Скотт так ніколи і не сів на ту дієту і не схуд, а Джобс лише трошки покращив свою гігієну.

– Стів був непохитним щодо того, що митися потрібно лише раз на тиждень (а про дезодоранти годі й казати), і, мовляв, це було нормальним, якщо він дотримується фруктової дієти.

Джобсове бажання контролю та презирства до влади стане проблемою між ним і чоловіком, якого прийняли на роботу для керування Джобсом. Особливо помітним це стане, коли Стів побачить, що Скотт – один із тих небагатьох людей, які не підкоряються його командам.

– Ми зі Стівом наче змагалися, хто з нас упертіший, і мені це дуже добре вдавалося, – казав Скотт. – Його потрібно було присадити, і, звичайно ж, йому це не подобалося.

– Я ніколи не кричав ні на кого так, як я кричав на Скотті, – згодом пригадував Стів.

Перший конфлікт виник, коли працівникам присвоювали номери. Скотт присвоїв № 1 Возняку і №2 Джобсу. Не дивно, що Джобс почав вимагати №1 для себе.

– Я б ніколи не дозволив йому мати цей номер, бо тоді його еҐо стало б іще більшим, – казав Скотг.

Джобс упав в істерику і навіть плакав. Та врешті запропонував розв’язання. Він матиме №0. Скотг пом’якшав щодо номерів, але Bank of America вимагав натуральні числа для платіжних відомостей, і Джобс залишився №2.

Та виникла серйозніша сварка. Джей Еліот, якого Джобс найняв після випадкового знайомства в ресторані, помітив основні риси Джобса.

– Його одержимість – це пристрасть до продукту, пристрасть до досконалості продукту.

Майк Скотг, з іншого боку, ніколи не дозволяв пристрасті до досконалості йти попереду прагматизму. Дизайн системного блоку Apple був лише одним із прикладів цього. Компанія Pantone, яка обирала кольори пластику для Apple, мала понад 200 відтінків бежевого.

– Жоден із них не подобався Стіву, – дивувався Скотт. – Він хотів вигадати новий відтінок, і мені довелося його зупиняти.

Коли потрібно було доробляти дизайн системного блоку, Джобс провів кілька днів у нервових роздумах, наскільки заокругленими мають бути кути.

– Мені було все одно, наскільки вони заокруглені, – казав Скотг.

– Я лише хотів, аби він нарешті визначився.

Інше непорозуміння виникло через інженерні лавки. Скотг хотів, щоби вони були по-стандартному сірі, а Джобс наполіг на спеціальному замовленні білосніжних лавок. Усе це переросло у скандал із Маркулою, в якого питали, хто має право підписувати платіжки – Скотт чи Джобс. Маркула підтримав Скотга. Джобс також наполягав на тому, що Apple має по-іншому поводитися з клієнтами. Він хотів, щоби з Apple //продавалася однорічна гарантія. Це здивувало Скотта, адже звичайна гарантія була 90 днів. І Джобс знову розридався, коли вони почали сваритися з цього приводу. Вони пройшлися навколо парковки, і Скотт вирішив погодитися з гарантією.

Згодом Возняк почав нарікати на стиль Джобса.

– Стів був надто жорстким із людьми. Мені хотілося, щоби наша компанія була наче родина, щоби нам було весело і щоби ми ділилися один з одним усім.

А Джобс уважав, що Возняк ніяк не може подорослішати.

– Він поводився геть по-дитячому. Воз створив справді хорошу версію Бейсика, та потім ніяк не міг зібратися і написати такий

Бейсик, якого ми потребували, тому ми врешті-решт домовилися про це з Microsoft. Воз був дуже неорганізованим.

Але тоді особистим конфліктам можливо було зарадити і загалом через те, що компанія процвітала. Бен Розен – аналітик, чиї інформаційні бюлетені формували думку в технічному світі, вірив у Apple IIз ентузіазмом. Незалежний розробник вигадав першу таблицю і особисту програму фінансів для персональних комп’ютерів

– VisiCalc, – і деякий час вони були доступними лише для Apple II, перетворюючи комп’ютер на річ, необхідну для родин та організацій. Компанія почала приваблювати нових впливових інвесторів. Перший капіталіст-підприємець Артур Рок не був особливо враженим, коли Маркула прислав до нього Джобса.

– Він виглядав так, ніби тільки-но повернувся з Індії, де бачився зі своїм гуру, – пригадував Рок, – та й пахнув він так само.

Після того як Рок поклав око на Apple II, він уклав інвестиції та приєднався до команди.

Apple II продаватиметься протягом наступних шістнадцяти років. Кількість проданих комп’ютерів – близько шести мільйонів. Ця машина, як жодна інша, сприяла початку індустрії персональних комп’ютерів. Стівен Возняк заслуговує історичного визнання за дизайн вражаючої та відповідного програмного забезпечення, які стали чи не найбільшими особистими винаходами тієї ери. Але саме Джобс інтеїрував винаходи Возняка у зручні контейнери – від блоків живлення до гладеньких коробок. Він також створив компанію, яка розрослася навколо машин Возняка. Як згодом помітив Регіс Мак-Кена: «Воз зробив дизайн прекрасної машини, але вона і досі стояла б в аматорських магазинах, якби не Стів Джобс». Та, незважаючи на це, більшість людей уважали Apple //винаходом Возняка. Це спонукало Джобса зробити наступний крок вперед – крок до того, що він зможе повністю назвати своїм.

РОЗДІЛ сьомий

крісанн і ЛІЗА

Той, кого покинули...

З того часу як Джобс закінчив школу й вони з Крісанн Бреннан провели літо разом, живучи у якійсь халупчині, вона постійно – то тут, то там – з’являлася у його житті. Якийсь період, після повернення Стіва з Індії у 1974-му, пара знову була разом у Яблучній комуні Фрідленда.

– Стів запросив мене туди – ми тоді були молоді, нам було легко й вільно, – пригадує Крісанн. – Енергія того місця йшла прямісінько до мого серця.

Коли вони повернулися до Лос-Альтоса, їхні стосунки стали виключно дружніми. Він жив удома й працював ув Atari, вона ви-наймала невеличку квартиру та проводила більшість часу в Дзен-центрі Кобуна Чіно. На початку 1975-го Крісанн Бреннан уже зустрічалася з їхнім спільним другом ?реҐом Келгауном.

– Вона була з ?реҐом, але іноді верталася до Стіва, – згадує Елі-забет Голмс. – Це була доволі типова поведінка на той час. Нас кидало туди-сюди, зрештою – то ж були сімдесяті.

Келгаун учився разом із Джобсом, Фрідлендом, Коткі та Голмс в Рідському університеті. Як і інші, він сильно заглибився у східну духовність, покинув університет і опинився в комуні Фрідленда. Там оселився у курнику розміром два з половиною на шість метрів, який перетворив на невеличкий будинок, піднявши його над землею на кількох піноблоках та пристосувавши помешкання для життя. Навесні до нього переїхала Бреннан, а наступного року вони вирішили здійснити паломництво до Індії. Джобс порадив Кел-гауну не брати з собою Крісанн, бо вона може заважати в його духовному пошуку, та, попри це, вони таки вирушили разом.

– Я була настільки вражена, як Стів змінився після Індії, що й собі захотіла туди, – розповідає Крісанн Бреннан.

їхня подорож, яка розпочалася у березні 1976-го, тривала майже рік. За якийсь час у них закінчилися гроші, тож Келгаун автостопом їздив до Ірану, щоби навчати англійської у Тегерані. Бреннан лишалася в Індії, поки її хлопець не закінчував учителювання, а потім вони – кожен осібно – мандрували автостопом, щоби зустрітися в Афганістані. Світ у той час був зовсім іншим.

Згодом їхні стосунки зіпсувалися, і з Індії вони поверталися вже окремо. Влітку 1977-го Крісанн Бреннан приїхала до Лос-Альтоса, де якийсь час жила в наметі на території Дзен-центру Кобуна Чі-но. На той час Джобс уже покинув батьківський дім і за 600 доларів на місяць винаймав, разом із Коткі, приміську садибу в Куперті-но. Стиль життя шибайголів-гіпі, що жили у величезному будинку, який вони назвали ранчо Провінція, був чудакуватим.

– У будинку було чотири спальні, і одну з них ми час від часу здавали всіляким дивакам, включно зі стриптизером, який прожив там найдовше, – розповідає Джобс.

Коткі не міг утямити, чому Стів узагалі не жив окремо, адже на той час він уже міг собі це дозволити.

– Гадаю, він просто хотів мати сусіда, – розмірковує Деніел Коткі.

Попри те, що стосунки в Бреннан і Джобса були непостійні, за

якийсь час вона теж поселилася в будинку. Це вже трохи починало нагадувати фарс. У будинку було дві великі й дві малі спальні. Джобс, що зовсім не дивно, мешкав у найбільшій, а Бреннан (яка тепер начебто й не була з ним) оселилася в іншій великій спальні.

– Дві інші спальні були, наче для немовлят, і мені не подобалася жодна з них, тож я осів у вітальні, де спав на пінопласті, – каже Коткі.

В одній із тих невеличких кімнат вони медитували або ж «насолоджувалися» ефектами від ЛСД (як колись на горищі у Ріді, яке вони використовували з такою ж метою). Там було повно пінопласту й інших матеріалів для пакування яблук.

– Сусідські дітлахи полюбляли там бавитися, ми кидали їх у ті білі, наче снігові, гори, й усім було дуже весело, – пригадує Деніел.

– Але потім Крісанн принесла кількох котів, які все загидили, й у підсумку нам довелося позбутися того пінопластового щастя.

Оскільки Бреннан і Джобс жили разом в одному будинку, їхні фізичні стосунки стали тіснішими – за декілька місяців вона завагітніла.

– Стів та я сходилися і розходилися протягом п’яти років, перш ніж я завагітніла, – розповідає Крісанн Бреннан. – Ми не знали, як жити разом, і не могли жити поодинці.

Коли у 1977 році ?реҐ Келгаун приїхав до них автостопом із Колорадо на День подяки, Бреннан повідомила йому новину:

– Ми зі Стівом знову було зійшлися, і я зараз вагітна, але тепер ми постійно сваримося, і я не знаю, що мені робити.

Келгаун помітив, що Стів абсолютно не переймався ситуацією. Він навіть намагався переконати Келгауна залишитися з ними і працювати разом в Apple.

– Стівена просто не цікавила Крісанн і її вагітність, – пригадує ?реҐ Келгаун ту ситуацію. – Однієї миті він міг бути із кимось дуже близьким, наступної – повністю ігнорувати. Якась його частина була до смерті холодною.

Коли Джобс не хотів мати з чимось справу – що його відволікало чи було неприємним, – він просто це ігнорував, наче його взагалі не існувало. Інколи таким чином він міг напустити туману не лише іншим, а й самому собі. У випадку з вагітністю Крісанн він просто викинув цю тему зі своєї свідомості. Коли ж його про це запитували, своє батьківство він заперечував, хоча й визнавав, що вони з Крісанн разом жили й спали.

– Я був непевен, що то моя дитина, бо підозрював, що був далеко не єдиним, хто з нею тоді спав, – заявляв пізніше Стівен Джобс. – У той час як вона завагітніла, ми ж формально й не зустрічалися. Вона просто була нашою сусідкою.

Бреннан знала, що батьком був саме Джобс. Адже в неї на той час не було стосунків із ?реҐом чи іншими чоловіками. Отож він себе обманював, чи й справді не був упевнений, що саме він – батько?

– Мабуть, його просвітлена свідомість просто не додумалася, що необхідно взяти на себе відповідальність, – каже Коткі.

З ним погоджується і Елізабет Голмс:

– Він подумав про варіант батьківства, розглянув протилежну можливість – і вирішив повірити у другий варіант. У нього були інші плани на життя.

Про одруження не було й мови.

– Я знав, що вона була не тією жінкою, з якою я хотів би одружитися, ми ніколи б не були щасливі, й це не тривало би довго, – пізніше розповідав Джобс. – Я всіляко її переконував зробити аборт, а вона не знала, як учинити. Крісанн довго думала та врешті вирішила не робити, проте достеменно я не знаю, що вона насправді вирішила, – мабуть, просто час вирішив за неї.

Але Бреннан сказала мені, що вона свідомо лишила дитину:

– Він казав, що краще буде зробити аборт, але ніколи не наполягав.

Водночас цікаво те, що, за словами Крісанн Бреннан, Джобс, маючи власний невтішний досвід, категорично був проти того, щоби віддавати дитину у прийми.

Взагалі, це була неймовірна іронія долі. Джобс і Бреннан мали по двадцять три роки, точнісінько стільки ж було й Джоан Шіблі та Абдулфатті Джандалі, коли народився Стівен. Тоді він ще не віднайшов своїх біологічних батьків, але прийомні батьки дещо йому все ж розповіли.

– Я на той час не знав про збіг віку, тож це ніяк не вплинуло на мої дискусії з цього приводу із Крісанн, – казав Джобс пізніше.

Він заперечував думку, що намагався наслідувати свого батька в тому, щоби його дівчина завагітніла саме у двадцять три роки, але визнав, що іронія тієї ситуації змусила його задуматися.

– Дізнавшись, шо Джоан завагітніла мною, коли батькові також було двадцять три, я подумав: «Це ж треба!».

Стосунки між Джобсом і Бреннан швидко погіршувалися.

– Крісанн скаржилася, що ми зі Стівом проти неї, і приміряла на себе роль жертви, – пригадує Коткі. – Стів на неї не зважав і просто насміхався з такої її поведінки.

Бреннан, як вона навіть сама пізніше визнавала, була емоційно неврівноваженою. Била тарілки, кидалася всім, що під руку потрапляло, перетворюючи будинок ледь не на смітник, та писала вугіллям на стінах різні непристойності. Вона казала, що Джобс продовжував провокувати її своєю безсердечністю:

– Він був водночас просвітленим і неймовірно жорстоким.

Коткі опинився поміж двох вогнів.

– У Деніела не було отого «безродного ДНК» Джобса, тож поведінка Стівена його дещо дивувала, – каже Крісанн Бреннан. – Тому інколи, в розмові зі мною, він визнавав, що Стівен – неправий, та за якийсь час він уже брав мене на сміх разом зі Стівом.

На порятунок Крісанн прийшов Роберт Фрідленд.

– Він дізнався, що я вагітна, і запропонував, щоби народжувала я в комуні, – згадує Бреннан. – Так я і зробила.

Елізабет Голмс та інші знайомі, які тоді все ще жили у комуні, знайшли місцеву повитуху, яка би допомогла прийняти пологи. 17 травня 1978 року Бреннан народила дівчинку. За три дні до них прилетів Джобс і допоміг обрати ім’я для доньки. У комуні існувала практика давати дітям імена, пов’язані зі східними релігіями, але Джобс наполягав, що, оскільки маля народилося в Америці, ім’я має бути відповідним. Бреннан погодилася, і вони назвали дівчинку Ліза Ніколь, їй також дали прізвище не батькове (Джобс), а мамине – Бреннан. Стівен Джобс повернувся назад до роботи в Apple.

– Він не хотів мати нічого спільного зі мною чи з дитиною, – каже Бреннан.

Вони з Лізою переїхали до маленького занедбаного будинку, захованого у дворі однієї з садиб каліфорнійського містечка Менло –

Парк. Оскільки Бреннан не хотіла судитися за аліменти, жили вони на соціальну допомогу. Однак у підсумку округ Сан-Матео подав позов до суду з вимогою перевірити Джобса на батьківство, і якщо він виявиться татом, то мусить узяти на себе фінансову відповідальність з утримання дитини. Спершу Стівен планував боротися у суді. Його адвокати хотіли, щоби Коткі засвідчив, що ніколи не бачив їх разом у ліжку, вони також намагалися знайти підтвердження, що Бреннан мала сексуальні стосунки з іншими чоловіками.

– Пам’ятаю, як я кричала Стівену по телефону: «Ти ж знаєш, що це неправда!», – описує ті події Бреннан. – Він збирався тягнути мене з малою дитаною до суду й намагатися довести, що я була під-тіпанка і що будь-хто міг бути батьком тієї дитини.

Через рік після народження Лізи Джобс погодився пройти тест на батьківство. Сім’я Бреннан здивувалася, але Стівен Джобс знав, що незабаром Apple випустить на ринок акції, і розумів, що це питання краще залагодити зараз. Тоді саме стала доступною технологія визначення батьківства за допомогою ДНК – Джобс звернувся з цим до лабораторії Каліфорнійського університету Лос-Анджелеса (UCLA).

– Я десь прочитав про ДНК-тести і був радий це спробувати, щоби нарешті розв’язати нашу проблему, – розповів Стівен.

Результати виявились для нього досить невтішними.

«Вірогідність батьківства – 94,41%», – твердив медичний висновок.

Каліфорнійський суд постановив, що Джобс має виплачувати 385 доларів щомісячно на утримання дитини, зобов’язав підписати документ, яким би той визнавав своє батьківство, і відшкодувати округу 5856 доларів, які були сплачені як соціальна допомога матері та дитині. Йому також надали право бачити доньку, але він ще довго ним не користався.

Навіть після цього Джобс не позбувся ілюзій стосовно свого батьківства.

– Врешті-решт він повідомив на нараді про результати ДНК-тесту та рішення суду, – каже Артур Рок, – але продовжував наполягати на великій імовірності, що батько таки не він. Він сам себе обманював.

Журналісту з Time Майклу Моріцу він розповів, що, коли проаналізувати статистику, «батьками тієї дитини могли бути 28% чоловічого населення СІЛА».

То була не лише брехлива заява, але й узагалі дуже дивна. І що навіть гірше, коли Крісанн Бреннан пізніше почула про його висловлювання, вона це сприйняла як звинувачення у тому, що вона переспала з третиною американських чоловіків.

– Він хотів подати мене, наче якусь паплюгу, – згадує Крісанн.

– Стівен малював такий мій образ, щоби просто самому уникнути відповідальності.

Багато років по тому Стівена Джобса мучили докори сумління за ту свою поведінку, що, як він сам признався, траплялося дуже рідко:

– Я би дуже хотів, щоб у тій ситуації я повівся по-іншому. Я просто тоді не бачив себе в якості батька, тож не хотів мати із цим нічого спільного. Але коли я отримав результати тестів і побачив, що вона – моя донька, то, звісно, я вже не сумнівався у своєму батьківстві.

Я підтримував її аж до вісімнадцяти років і давав деякі гроші Крісанн теж. Я знайшов будиночок в Пало-Альто, підремонтував його, і вони жили там безкоштовно. Її мати знаходила чудові школи, за які я платив. Я намагався чинити належно. Але якби можна було все повернути назад, я би старався ще більше.

Щойно справу з аліментами було залагоджено, для Джобса наче почався новий етап у житті – він дещо подорослішав, хоча й не вповні. Стів Джобс закинув наркотики, перестав бути строгим ве – Ґаном і суттєво скоротив час, який він присвячував медитаціям і спілкуванню з дзен-громадою.

З’явилися стильні зачіски, модні костюми та сорочки, придбані у висококласній сан-франциській галантереї Wilkis Bashford. Він також почав серйозні стосунки з красунею полінезійсько-польських коренів Барбарою Ясінскі, працівницею Р女са Мак-Кени.

Та в ньому й надалі залишалося щось від підлітка й бунтівника. Він, Барбара й Коткі любили купатися голяка у Фельтському озері, що біля 280-ї автостради, неподалік Стенфорда. Він також купив собі вживаний мотоцикл «БМВ» R60/2 і прикрасив його помаранчевими стрічками на руків’ях. Він міг бути вередливим, наче дитина. Принижував офіціанток і часто відмовлявся від принесеної їжі, називаючи страви сміттям. На першій Apple-вечірці з нагоди Гело-віну своїм убранням і поведінкою Стів Джобс явно показував із себе Ісуса Христа. Мабуть, він сподівався, що виглядатиме це веселою витівкою, проте інші лише закочували очі від здивування, яке межувало з обуренням.

Стівен викидав коники, навіть облаштовуючи власний дім. Він купив хороший будинок на пагорбах Лос – ?атоса, прикрасив його картинами Маквела Періша, оснастив кавоваркою Braun й ножами Henkels. Та оскільки він був дуже перебірливим, дійшовши до вибору меблів, справа з облаштуванням забуксувала, і будинок у результаті лишився напівпорожнім – без ліжок, крісел чи диванів.

Ефектно виглядала тільки його спальня, по центрі якої лежав ма трац, на стінах висіли обрамлені портрети Ейнштейна та Магара джі, а на підлозі стояв комп’ютер Apple II.

РОЗДІЛ восьмий

«КСЕРОКС» I LISA

Графічні інтерфейсиНове маляApple II перевів компанію з Джобсового гаражу до вершин нової індустрії. Продажі різко зросли з двох із половиною тисяч штук у 1977 році до 210 тисяч у 1981-му. Але Джобс був невгамовним. Apple II не міг мати попит постійно, незважаючи на те, що все в ньому весь час удосконалювалося – від блоку живлення до системного блоку, – і Джобс про це знав. Той комп’ютер завжди буде вважатися шедевром Возняка. А Джобсу потрібен був власний. Окрім того, він хотів, щоби його продукт перевернув світ із ніг на голову.

Спочатку він сподівався, що це зробить Apple III і він стане новим шедевром. Адже у тій машині з’явилося більше пам’яті, на екрані вміщувалося 80 символів, а не 40, як це було раніше, і літери могли бути великими чи маленькими. Потураючи своїй пристрасті до індустріального дизайну, Джобс наказав змінити розмір і форму зовнішнього системного блоку і нікому не дозволяв нічого переробляти навіть після того, як групи інженерів додавали нові деталі до мікросхем. У результаті він отримав комбіновані схеми з поганими з’єднуваннями, які часто не працювали. Коли Apple ///почав продаватися у травні 1980 року, він потерпів фіаско. Один з інженерів

– Ренді ВіҐінтон – підсумував: «Apple III скидався на дитину, зачату під час групової оргії, після якої у кожного з учасників боліла голова, але вже був цей виродок і кожен казав: «Це не моя дитина».

До того часу Джобс уже відійшов від Apple III і шукав нові шляхи виробити щось цілковито інше. Спочатку він обдумував ідею сенсорних екранів, але то було надто складно. Він запізнився на одну з демонстрацій нових технологій і був цим занепокоєний, а потім різко обірвав інженерів посеред їхньої презентації своїм безцеремонним «дякую». Вони розгубилися. «Ви хочете, щоби ми пішли?»

– запитав один із них. Джобс відповів ствердно і пізніше вилаяв своїх колег за марнування його часу.

Згодом він та Apple винайняли двох інженерів із Hewlett-Packard, щоби ті розробили новий комп’ютер. Назва, яку вигадав для нього Джобс, змусила б задуматися навіть досвідчених психіатрів: Lisa. Інші комп’ютери називалися на честь їхніх дизайнерів, а от Ліза була донькою, яку Джобс покинув і навіть до кінця не визнавав, що ця дитина його.

– Можливо, він зробив це через почуття провини, – казала Ан-дреа КаннінҐем, котра працювала у фірмі Р女са Мак-Кени над пі-аром проекту. – Нам потрібно було вигадати абревіатуру, щоби не виглядало, що комп’ютер названий так, як і дитина, – Ліза.

Одним із пояснень назви було «Локальна, Інтегрована Значно, Архітектура». Незважаючи на те, що пояснення не мало особливого значення, воно стало офіційним розшифруванням назви комп’ютера. Інженери називали машину «Lisa: найдурніше скорочення». Роками після того, коли я запитав про цю назву, Джобс відповів: «Очевидно, що це було ім’я моєї доньки».

Lisa задумувалася як машина вартістю у дві тисячі доларів, яка б мала 16-бітовий, а не 8-бітовий мікропроцесор, що використовувався у Apple II. Без чаклунства Возняка, котрий все ще тихо працював над Apple II, інженери почали виробляти простий комп’ютер зі звичайним текстовим дисплеєм, не здатним змусити сильний мікропроцесор виконувати інші цікавіші завдання. У Джобса викликало роздратування те, що машина буде такою нудною і нецікавою.

Але був один програміст, який удихав у продукт більше життя,

– Білл Еткінсон. Хлопець був докторантом на факультеті неврології й експериментував із наркотиками. Коли йому запропонували працювати в Apple, він відмовився. Але потім Apple вислав йому квиток у один бік, який неможливо було здати, і Білл таки вирішив скористатися ним і дати Джобсу шанс його переконати.

– Ми винаходимо майбутнє, – сказав йому Джобс після тригодинної презентації. – Уяви собі, що ти зловив найбільшу хвилю та осідлав її. Це відчуття п’янить. А тепер уяви, що ти пливеш тими хвилями по-собачому. Не дуже весело та приємно, чи не так? Приєднуйся до нас і переверни світ.

Еткінсон так і зробив.

З кошлатим волоссям та довгими вусами, які не ховали міміки його обличчя, в Еткінсоні поєднувалися Вознякова дотепність із Джобсовою пристрастю до нових чудових продуктів. Першим завданням Еткінсона стала розробка програми, яка б стежила за портфелем акцій, телефонуючи на сервіс Dow Jones. Програма б отримувала вартість акцій і відключалася.

– Мені потрібно було розробити її якнайшвидше, бо вже існувала журнальна реклама для Apple II, де був зображений чоловік, що сидів за столом у кухні і дивився на екран Apple з біржовими графіками цін, а його дружина посміхалася до нього. Але такої програми ще не було, і тому її довелося вигадувати.

Після цього він розробив версію Паскаля для Apple II – комп’ютерну мову вищого рівня. Джобс спочатку заперечував проти її використання, вважаючи, що Бейсик – це те, що потрібно Apple, але якось він сказав Еткінсону: «Оскільки ти такий упевнений, що нам це потрібно, я даю тобі шість днів, щоби ти довів мені те ж». Еткінсон переконав Джобса, і той після цього випадку став поважати Білла.

До осені 1979 року Apple вирощував трьох «поні», які стали б потенційними замінниками робочої конячки Apple II. Серед них – нещасний Apple III і проект Lisa, який уже починав розчаровувати Джобса. Третім на радарі уваги Д жобса на той момент перебував маленький піддослідний проект малобюджетної машини, який розробляв Джеф Раскін – колишній професор, учитель Білла Ет-кінсона. Метою Раскіна було створити недорогий комп’ютер «для широкого загалу» – побутовий пристрій, який би був самостійним елементом із комп’ютером, клавіатурою, монітором, програмним забезпеченням і графічним інтерфейсом. Він намагався переконати своїх друзів з Apple звернутися до передового дослідницького центру в Пало-Альто, який прокладав дорогу подібним ідеям.

«Ксерокс PARC»Корпорацію «Ксерокс» у дослідницькому центрі Пало-Альто, яка була відома як «Ксерокс PARC», заснували 1970 року, щоби створити благодатну атмосферу для ідей у цифровій сфері. Він мав для цього зручне розташування – практично за три тисячі кілометрів від головного офісу «Ксерокс» у штаті Коннектикут. Серед натхненників був науковець Алан Кей, який притримувався двох істин, котрі були близькими й Джобсу: «Найкращий шлях передбачити майбутнє – це вигадати його» і «Ті, хто серйозно ставиться до свого програмного забезпечення, мають робити своє технічне забезпечення». Кей займався розробкою версії маленького персонального комп’ютера, якого назвав Dynabook і котрим могли б із легкістю користуватися діти. Так, інженери з «Ксерокс PARC» почали розробляти зручний графічний інтерфейс, який би замінив лінії команд і підказки DOS, що ускладнювали візуальне сприйняття. І тоді вони вигадали концепцію робочого столу. На екрані буде багато документів і папок, а мишкою можна буде натискати на ті, які хочеш використовувати.

Графічний інтерфейс користувача – GUI (скорочення від англійського – Graphical User Interface), вимовляється «гуі», – спрощувався іншою концепцією, яку розробили у «Ксерокс PARC»: по-бітове відображення. До того часу всі комп’ютери були символічно орієнтовані. Скажімо, якщо хтось натискав символ на клавіатурі, комп’ютер генерував зображення на екрані. Зазвичай воно було яскраво-зеленого кольору на темному фоні. Оскільки кількість цифр, літер і символів була обмеженою, не займало багато часу, щоби комп’ютер зміг генерувати відповідний код. У побітовій системі, з іншого боку, кожен піксель на екрані в комп’ютерній пам’яті контролюється бітами. Щоби передати щось на екран – скажімо, літеру, – комп’ютер повинен дати команду кожному пікселеві, що він має бути світлим, або ж темним, чи, у випадку кольорового дисплею, певного кольору. Це потребувало значної потужності від комп’ютера, але в результаті користувач отримував красиву графіку, шрифти та захоплююче оформлення комп’ютерного монітору.

Побітове відображення та графічний інтерфейс стали характерними для таких прототипів комп’ютерів від «Ксерокс PARC», як, скажімо, Alto з об’єктно-орієнтованою програмною мовою Smalltalk. Джеф Раскін вирішив, що такі характеристики – це майбутнє комп’ютерів. І він почав спонукати Джобса та інших колег з Apple придивитися до «Ксерокс PARC».

У Раскіна була єдина проблема. Джобс називав його нестерпним теоретиком або ж, використовуючи точну термінологію Джобса, «гімнюком, який ні хріна не вміє». І Раскін завербував свого друга Еткінсона, який тримався протилежного боку Джобсового поділу на геніїв і гімнюків, щоби той переконав Джобса виявити інтерес до справ «Ксерокс PARC». Однак Раскін не знав, що Джобс саме працював над значно складнішою угодою. Фірма «Ксерокс» хотіла фінансувати Apple влітку 1979 року. І Джобс запропонував: «Я дозволю вам інвестувати в Apple мільйон доларів, якщо ви не приховуватимете секретів з PARC». У «Ксерокс» погодилися. Там погодилися показати Apple свої нові технології, а натомість отримали можливість купити 100 тисяч акцій вартістю 10 доларів кожна.

За рік після того, як Apple вийшов на широку публіку, акції «Ксерокс» вартістю у мільйон коштували вже 17,6 мільйона. Але Apple заробив більше на цій угоді. Джобс разом із колегами пішли подивитися на технологію «Ксерокс PARC» у грудні 1979 року, і коли Джобс зрозумів, що насправді побачив небагато, за кілька днів йому влаштували повнішу демонстрацію. Ларі Теслер був одним із науковців «Ксерокс», якого викликали проводити брифінги, і йому дуже лестило те, що він може показати комусь ту роботу, яку його керівники, здавалося, оцінювали не по заслугах. Але інший доповідач – Адель ?олдбе𥠖 жахнулася, дізнавшись, що їхня компанія хоче поділитися всім найкращим, що має.

– Це було дуже нерозумним і божевільно дурним. Я боролася, щоби не давати Джобсу нічого, – згадувала вона.

?олдберҐ з’явилася на першому брифінгу. Джобса, Раскіна та керівника команди L/лгДжона Кауча провели у головний вестибюль, де знаходилось Alto від «Ксерокс».

– Ми дуже контролювали, що саме їм показувати, і лише продемонстрували додатки електронної обробки тексту, – сказала ?олдберҐ.

Джобса це не вдовольнило, і він зателефонував у головний офіс «Ксерокс», вимагаючи більшого.

Вони запросили його за кілька днів, і цього разу він прийшов з більшою командою – Біллом Еткінсоном і Брюсом Горном – програмістом Apple, який працював у «Ксерокс PARC». Вони обоє знали, на що саме дивитися.

– Коли я прийшла на роботу, там уже було дуже багато шуму, і мені повідомили, що Джобс із командою знаходяться у конфе-ренц-залі, – розповідає ?олдберҐ.

Один з інженерів намагався розважити їх ще кількома стендами із демонстрацією електронної обробки тексту. Але нетерплячість Джобса зростала.

– Давайте вже припинимо це лайно, – дратувався він.

Тому працівники «Ксерокс» провели окреме зібрання, де врадили розкрити секрети, але повільно. Вони вирішили, що Теслер може показати програмну мову Smalltalk, але покаже він лише те, що вони називали «відкритою» версією.

– Це засліпить [Джобса], і він ніколи не дізнається, що не отримав конфіденційної інформації, – так керівник команди переконував ?олдберҐ.

Та вони помилялися. Еткінсон та інші працівники читали деякі документи, написані «Ксерокс PARC», і знали, що зараз їм чогось не договорюють. Джобс зателефонував керівнику «Ксерокс» у головний офіс, щоби поскаржитися. Після цього у Каліфорнії відразу отримали дзвінок із головного офісу у Коннектикуті з вимогою показати Джобсу та його групі все. ?олдберҐ шаленіла.

Коли Теслер і справді показав їм те, що приховувалося раніше, команда Apple була вражена. Еткінсон утупився в екран, роздивляючись кожен піксель настільки близько, що Теслер відчував його дихання у себе на шиї. Джобс скакав навколо і захоплено розмахував руками.

– Він так стрибав, що я навіть сумнівався, чи він побачив усе де-мо, але він бачив, бо ставив запитання, – пригадував Теслер. – Він наче був знаком оклику після кожного речення, яке я промовляв.

Джобс не міг заспокоїтися, що «Ксерокс» все ще не зробив технологію комерційною.

– Ви сидите на золотій жилі, – кричав він. – Аж не віриться, що «Ксерокс» цим не користується.

На демонстрації Smalltalk ішлося про три чудові особливості. Одна – що комп’ютери можуть з’єднуватися по мережі, друга – як працює об’єктно-орієнтоване програмування. Але Джобс і його команда майже не зважали на ці ознаки, бо їх надзвичайно захопила третя особливість – графічний інтерфейс, який створили за допомогою побітового відображення.

– У мене наче пелена з очей упала, – пригадував Джобс. – Тоді я вже міг бачити майбутнє комп’ютерної індустрії.

Коли зустріч «Ксерокс PARC» за понад дві години завершилася, Джобс відвіз Білла Еткінсона в офіс Apple у Купертіно. Він перевищував швидкість, як перевищували швидкість і його розум та мовлення.

– Ось воно! – кричав він, наголошуючи кожне слово. – Ми мусимо це зробити!

Це стало поворотним моментом, якого він шукав, – комп’ютери з хорошим і доступним дизайном будуть у сучасних оселях людей, а користуватися ними буде так легко, як і кухонними побутовими приладами.

– Скільки часу на це знадобиться? – запитав він.

– Я не впевнений, – відповів Еткінсон. – Можливо, шість місяців.

Це судження було надто оптимістичним, хоч і дуже мотиваційним.

«Хороші митці крадуть»Про візит Apple на «Ксерокс PARC» часто пишуть як про найбільшу крадіжку в історії індустрії. Часом Джобс, пишаючись, підтверджував цей факт. Якось він сказав: «Пікассо говорив: «Хороші митці не копіюють, хороші митці крадуть», – і нам ніколи не було соромно за те, що ми крадемо ідеї».

Інше судження, яке теж часто підтримував Джобс, що інформація, яка просочилася, – це не так крадіжка Apple, як незграбна поведінка «Ксерокс».

– Вони ж копіювальники, які не мали уявлення, що може зробити комп’ютер, – говорив він про керівництво «Ксерокс». – Вони отримали поразку у найбільшій перемозі комп’ютерної індустрії. У «Ксерокс» могла бути вся комп’ютерна індустрія.

Ці два судження були у дечому правдивими, але існували й інші обставини. Між концепцією та створенням пролягала тінь. При втіленні інновацій нові ідеї є лише частиною від цілого. Дієвість також дуже важлива.

Джобс і його інженери значно вдосконалили ідеї графічного інтерфейсу, які вони побачили у «Ксерокс PARC», і потім утілили їх так, як «Ксерокс» ніколи не зміг би втілити. Скажімо, мишка у «Ксерокса» мала три кнопки, була складною, вартувала 300 доларів і погано пересувалася. За кілька днів після другого візиту у «Ксерокс PARC» Джобс відправився у фірму індустріального дизайну JDEO і сказав одному з її керівників – Діну Гуві, що він хоче просту модель з однією кнопкою, яка б коштувала 15 доларів і «щоб вона працювала на кухонному столі і на моїх джинсах». Гуві погодився.

Вдосконалення стосувалися не лише деталей, а й усієї концепції. Мишку у «Ксерокс PARC» неможливо було використовувати для перенесення вікон по екрану. Інженери Apple вигадали такий інтерфейс, що можна було не лише пересувати вікна чи файли, а й кидати їх у папки. У системі «Ксерокс» потрібно було обирати команду для того, щоби щось виконати – чи то зменшити вікно, чи змінити розширення, де був розташований файл. А от система Apple дозволила користувачам перевести робочий стіл у віртуальну реальність, де можна торкатися, маніпулювати, переносити та змінювати місце речей. Інженери Apple працювали в тандемі з дизайнерами та Джобсом, який щодня підбурював їх, аби вдосконалити концепцію робочого столу додаванням гарних піктограм і меню, які б розкривалися з верхньої стрічки. Вони також розробляли можливість відкривати файли і папки подвійним клацанням миші.

І не те, щоби керівники «Ксерокс» проігнорували те, що їхні науковці створили у PARC. Насправді вони намагалися підкреслити це й у процесі довели, чому дієвість така ж необхідна, як і хороша ідея. У 1981 році, перед випуском Lisa чи Macintosh, світ побачив Xerox Star – машину, у якій був їхній графічний інтерфейс, мишка, побітовий дисплей, вікна та робочий стіл. Проте комп’ютер був незграбний (файл зберігався протягом кількох хвилин), дорогий (коштував 16595 доларів у роздрібній торгівлі) і був націлений здебільшого на ринок офісної техніки. Він провалився, адже було продано лише 30 тисяч копій.

Джобс і його команда поїхали у дилерську крамницю «Ксерокс», щоби подивитися на Star, щойно він з’явився. Стів вирішив, що комп’ютер був не вартий їхньої уваги, і сказав колегам, що вони не витрачатимуться на нього.

– Нам стало легше, – пригадував він. – Ми знали, що «Ксерокс» неправильно все зробили, а ми могли зробити правильно і за значно меншу суму.

За кілька тижнів він зателефонував Бобу Бельвілю – одному із дизайнерів технічного забезпечення у «Ксерокс», який розробляв Star.

– Усе, що ти досі робив у житті, – лайно, – сказав Джобс. – Чи не хотів би ти працювати у мене?

І Бельвіль погодився. А згодом погодився і Ларі Теслер.

Входячи в раж, Джобс почав перебирати на себе керування проектом Lisa, який очолював Джон Кауч – колишній інженер HP. Ігноруючи Кауча, він напряму спілкувався з Еткінсоном і Теслером, щоби просунути власні ідеї, які особливо стосувалися графічного дизайну інтерфейсу Lisa.

– Він міг зателефонувати мені о другій ночі чи о п’ятій ранку, – казав Теслер. – Мені це подобалося, але засмучувало мого керівника і команду Lisa.

Джобса попросили припинити такі дзвінки. Він деякий час стримувався, але це тривало недовго.

Важлива подія трапилася, коли Еткінсон вирішив, що фон екрану має бути білим, а не темним. Тоді вони зможуть започаткувати концепцію, яку давно хотіли: «Отримуєш те, що бачиш». Адже те, що було на екрані, згодом можна було побачити й у реальності, роздрукувавши листок.

– Команда відділу виробництва приладів кричала, що це вбивство, – пригадує Еткінсон. – Вони казали, що ми будемо змушені користуватися фосфором, який був менш стійким і більше б моргав.

Тож Еткінсон заручився підтримкою Джобса, який був на його боці. Працівники з відділу виробництва приладів бурчали, але згодом усе переробили.

– Стів не був особливим інженером, але йому добре вдавалося оцінювати можливості людей. Він міг відгадати, чи інженери лише захищалися, чи вони й справді не були впевнені у власних силах.

Одна із можливостей, яку вигадав Еткінсон (і до якої ми нині звикли вже настільки, що рідко замислюємося про неї), – це те, що вікна на екрані перекривалися один одним, щоби верхні вікна прикріплювалися до нижніх. Еткінсон зробив можливим те, що ці вікна рухалися так, ніби ви перебираєте папери на своєму столі і бачите лише ті, які зверху, а нижні виглядають так, наче вони заховані. Звичайно, на комп’ютерному екрані немає нашарувань пікселів на пікселі, як це може видатися, і нижні вікна насправді не ховаються під верхні. Щоби створити цю ілюзію перекритих вікон, потрібно було використовувати коди, які називаються «регіони». Еткінсон просто змусив себе зробити такий трюк, бо йому здалося, що він бачив таку можливість під час візиту до «Ксерокс PARC». Та насправді працівники PARC так і не втілили цього і пізніше похвалили його, сказавши, що були вражені його досягненням.

– Я повірив у силу наївності, – говорив Еткінсон. – Оскільки я не знав як саме це зробити, то зміг це втілити.

Він працював настільки довго, що якось вранці вів свого «Корвета» у повному заціпенінні і ледь не вбився, заїхавши у кемпінг. Джобс одразу поїхав до лікарні провідати Білла.

– Ми дуже хвилювалися за тебе, – сказав він, коли Еткінсон прийшов до тями.

– Не хвилюйся, я все ще пам’ятаю регіони, – посміхнувся Білл.

Джобс мав ще іншу пристрасть – до м’якої прокрутки мишкою.

Документ не має хилитися з боку на бік, коли він прокручується. Натомість він повинен плавно переходити з лінії на лінію.

– Він був непохитним у переконанні, що все в інтерфейсі має справляти хороше враження на користувача, – казав Еткінсон.

Вони також хотіли створити мишку, яка б легко пересувала курсор у будь-якому напрямку, а не лише вліво/вправо/вверх/униз. Для цього потрібно було користуватися шаром, а не двома колесами. Один з інженерів сказав Еткінсону, що таку мишку можна створити за додаткову платню. Обурений Білл розповів про це Стіву. А коли наступного дня прийшов до офісу, то виявив, що Джобс звільнив того інженера. Коли інженер, якого взяли на місце звільненого, познайомився з Еткінсоном, він сказав: «Я можу зробити таку мишку».

Еткінсон і Джобс на певний час стали кращими друзями і часто вечеряли разом у ресторані Good Earth. Однак Джону Каучу та іншим професійним інженерам із команди, яка працювала над проектом Lisa, що були виховані HP, не подобалося Джобсове втручання у справи. їх також зачіпали Джобсові постійні образи. Існував і конфлікт інтересів. Джобс хотів, щоби Lisa була простою недорогою машиною для масового користування.

– Існувало перетягування канату між такими, як я, котрі хотіли просту машину, і людьми з HP, такими як Кауч, котрі націлювалися на корпоративний ринок, – пригадував Джобс.

Майк Скотг і Майк Маркула хотіли навести порядок у Apple. Тому вони дуже переймалися Джобсовою підривною вдачею. І у вересні 1980 року вони таємно замислили реорганізацію. Джона Ка-уча зробили єдиним керівником команди, яка працювала над Lisa. Так Джобс утратив контроль над комп’ютером, який назвав на честь своєї доньки. Його також посунули з посади віце-президента з розвитку та маркетингу. Він став невиконавчим головою ради директорів. Ця посада дозволила йому все ще бути публічною особою Apple, але означала, що він не мав оперативного управління. Було боляче.

– Я страшенно розстроївся і почувався покинутим Маркулою, – говорив Стів. – Він разом зі Скотті думали, що я не готовий керувати командою Lisa. Я багато про це розмірковував.

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ

ВІДКРИТЕ АКЦІОНЕРНЕ ТОВАРИСТВО

Багатий і знаменитийПакет акційКоли Майк Маркула приєднався до Джобса та Возняка, щоби перетворити їхнє зелене ще партнерство на компанію з назвою Apple Computer Co. у січні 1977 року, хлопці оцінили своє підприємство в 5309 доларів. Менше ніж за чотири роки по тому вони вирішили, що настав час перетворити компанію на відкрите акціонерне товариство. Таким чином Apple стала компанією, попит на акції якої найбільше перевищив пропозицію – із часів виходу на загальний ринок Ford Motors у 1956-му. До кінця грудня 1980 року Apple оцінять в 1,79 мільярда доларів! У процесі розвитку ця компанія подарує світові триста мільйонерів.

Деніел Коткі не став одним із них. Він був Стівену братом по духу в університеті, в Індії, в Яблучній комуні, а також у арендовано-му будиночку, який вони ділили в період кризи, спричиненої Крісанн Бреннан. Деніел приєднався до Apple, коли штаб-квартира компанії розташовувалася в гаражі Джобса, і продовжував працювати там як погодинний найманий працівник. Але він не перебував на достатньо високому рівні, щоб отримати акції, якими працівники нагороджувалися під час первинної публічної пропозиції (ІРО).

– Я повністю довіряв Стіву й уважав, що він попіклується про мене, як я піклувався про нього, тож я не наполягав, – сказав Кот –

Офіційна причина того, що йому не дали акцій, полягала в фактові, що Деніел працював погодинним спеціалістом, а не штатним інженером, який мав пріоритетне право на первинний викуп акцій. Навіть попри це він мав повне право отримати «засновницькі акції», але Джобс вирішив не надавати його Коткі.

– Стів був повною протилежністю вірної людини, – вважає Ен-ді Герцфельд, один із перших еплівських інженерів, який, без огляду на це все, залишився йому другом. – Він антивірний. Він мусить кидати людей, із якими близький.

Коткі вирішив домогтися свого, тиняючись коло кабінету Джобса та перестріваючи його, щоби висловити свою думку. Але при кожній зустрічі Стівен відмахувався від товариша.

– Найболючішим для мене в тому всьому був факт, що Стів ніколи не казав мені, що я не маю такого права, – пригадував Коткі.

– Він був у мене в боргу як товариш. Коли я запитував його щодо акцій, він відповідав, що я маю поговорити зі своїм менеджером.

Зрештою, майже за півроку після первинної публічної пропозиції, Коткі набрався мужності, щоби піти в кабінет Джобса та спробувати прояснити ту справу. Але коли йому вдалося зустрітися зі Стівом, той поводився так холодно, що Коткі оторопів.

– Я настільки розгубився, що почав плакати й просто не міг із ним говорити, – розповідав Коткі. – Нашої дружби просто не стало. Це було так сумно.

Род Голт, інженер, який спроектував блок живлення й отримав багато акцій, намагався переконати Джобса.

– Треба робити щось із твоїм товаришем Деніелем, – сказав він і запропонував, щоби кожен поділився з хлопцем зі своєї частки.

– Дай йому, скільки ти можеш, – а я подвою цю кількість із власних акцій.

На що Джобс відповів:

– Гаразд. Я дам йому нуль.

Возняк – що не дивно – мав геть інший підхід. Ще до того, як акції вийшли на загальний ринок, він вирішив продати за дуже низькою ціною дві тисячі своїх акцій сорока різним працівникам. Більшість бенефіціаріїв (тут: отримувачі коштів від продажу акцій.

– Прим, ред.) заробили достатньо, щоби купити собі будинок. Сам Возняк купив дім своєї мрії для себе й своєї молодої дружини, але вона незабаром розлучилася з ним і залишила дім собі. Він також згодом роздавав акції працівникам, яких, на його думку, обрахували – зокрема, тому ж таки Коткі, Фернандесу, Вігінтону та Еспі-нозі. Всі любили Возняка й полюбили його ще більше, побачивши таку щедрість, але багато людей також погоджувалися з Джобсом у тому, що Воз був «жахливо наївним і довірливим, як дитя». Через декілька місяців на дошці оголошень з’явився плакат від фірми United Way, на якому був зображений злидар. Хтось додав до нього свій напис: «Воз у 1990-му».

Джобс наївним не був. Він зробив усе, щоби переконатися, що його домовленість із Крісанн Бреннан була підписана до того, як компанія вийшла на публічний ринок і стала ВАТ.

Джобс був обличчям первинної публічної пропозиції і допомагав вибрати два інвестиційних банки, які мали регулювати ці процеси: традиційна фірма з Волл-стріт – Morgan Stanley, і нетрадиційний невеликий венчурний капітал Hambrecht&Quist із Сан-Франциско.

– Стів дуже нешанобливо ставився до хлопців із Morgan Stanley

– фірми, яка в ті часи перебувала в дещо скрутному фінансовому становищі, – пригадував Білл Гембрехт. – Компанія Morgan Stanley планувала оцінити пропозицію в вісімнадцять доларів, навіть попри те, що акції дуже скоро піднімуться. «Скажіть мені, що відбувається з тими акціями, які оцінили у вісімнадцять доларів, – запитав Джобс банкірів. – Хіба ви не продаєте їх хорошим покупцям? Якщо так, як ви можете знімати з мене сім відсотків комісії?»

Гембрехт побачив, що у системі були несправедливі базові принципи, тож із часом він сформулював ідею щодо зворотного аукціону, під час якого можна було би визначити вартість акцій ще до первинної публічної пропозиції.

Apple перетворилася на публічну компанію вранці 12 грудня

1980 року. До того часу банкіри визначили для акцій ціну в 22 долари. У перший день вона піднялася до 29 доларів. Джобс прийшов до офісу банку Hambrecht&Quist якраз учасно – він устиг застати відкриття торгів. У віці двадцяти п’яти років Стів володів капіталом, оціненим у 256 мільйонів доларів.

Крихітко, ти багачДо того як стати заможним, після того та й узагалі в житті, протягом якого Джобс устиг побувати і банкротом і мільярдером, його ставлення до багатства було доволі складним. Він був гіпі-анти-матеріалістом, що розбагатів на винаходах свого товариша, котрий, до речі, хотів роздавати їх задурно; був прихильником філософії дзе-ну й поїхав у паломницьку подорож до Індії, а тоді вирішив, що його покликання – створити бізнес. Проте ці суперечливі поняття радше перепліталися між собою, ніж створювали внутрішній конфлікт.

У Джобса була неабияка любов до деяких матеріальних речей, особливо до тих, що мали гарний дизайн і були добротно зроблені: автомобілі марок «Мерседес» і «Порше», ножі Henkels та електроприлади Braun, мотоцикли «БМВ», фотографії Анселя Адамса, піаніно Bosendotferi звукове обладнання Bang&Olufsen. Проте будинки, в яких Стівен жив, незалежно від того, наскільки багатим він ставав, не містили особливої розкоші й були обставлені так просто, що у порівнянні з ними навіть спартанцю стало би соромно за помпезність свого помешкання. Ні тоді, ні згодом він не подорожував з ескортом, не наймав прислуги чи навіть охоронців. Він придбав собі гарну машину, але завжди водив сам. Коли Маркула запропонував Джобсу купити на двох літак бізнес-класу Lear Jet, Стів відмовився (хоча згодом вимагав, щоби для Apple використовувалися літаки компанії Gulfstream). Як і його батько, Стів умів наполегливо торгуватися із постачальниками, але не дозволяв, щоби пристрасть до прибутків перевищила його жагу до створення дивовижних продуктів.

За тридцять років по тому, як Apple стала публічною компанією, Джобс згадував, якими були його відчуття, коли він одного ранку прокинувся багатим:

Я ніколи не хвилювався про гроші. Я виростав у родині середнього класу, тож у мене зроду не виникало думки, що я страждатиму від голоду. А в Atari я зрозумів, що можу бути неабияким інженером, тому якось перебитися зможу завжди. Я був бідним за власним бажанням, коли навчався в університеті й перебував у Індії, і жив досить простим життям, коли працював. Тож мій стан змінився від певної бідності, – що було пречудово, оскільки тоді мені не доводилося хвилюватися щодо грошей, – до неймовірного багатства, коли мені також не потрібно було хвилюватися щодо грошей.

Я спостерігав за людьми в Apple, які заробили багато грошей і вважали, що мають тепер жити якось по-іншому. Дехто з них купив собі «Роллс-ройс» і декілька будинків, у кожному з яких була економка, а тоді найняв ще одну людину, яка би керувала всіма тими економками. їхні дружини робили пластичні операції й перетворилися на химерних ексцентричних людей. Таке життя не було тим, до чого я прагнув. Воно якесь схиблене. Я пообіцяв собі, що не дозволю грошам зруйнувати моє життя.

Не те, щоби він був філантропом. Джобс якось заснував фундацію, але зрозумів, що його дратує потреба працювати з людиною, яку він найняв для керівництва тією організацією, оскільки йому постійно доводилося вислуховувати від неї про «венчурну» філантропію і те, як можна займатися благодійністю, «використовуючи кредит для біржової гри». Стів зневажав людей, які бавилися в показну філантропію або ж уважали, що вони можуть її перевинай-ти. Колись він нишком послав чек на 5 тисяч доларів, щоби допомогти JIapi Бріліанту заснувати фундацію Seva, яка мала боротися

з хворобами серед бідноти, і навіть погодився приєднатися до ради директорів. Але коли Бріліант привіз декількох інших членів ради, зокрема Вейві ?рейві та Джеррі ?арсію, в Apple відразу після первинної публічної пропозиції, щоби вони поклопоталися щодо пожертви, Джобс не вийшов їм назустріч. Замість того він розробив винахідницькі способи, завдяки яким пожертвуваний Apple II і програма VisiCalc могли полегшити проведення дослідження сліпоти в Непалі, яке запланувала фундація.

Його найбільшим особистим подарунком були акції вартістю в 750 тисяч доларів – цей подарунок отримали батьки Джобса, Пол і Клара Джобс. Вони продали частину цих акцій, щоби виплатити іпотеку на свій будинок у Лос-Альтосі, а син приїхав на невеличке святкування, яке вони влаштували.

– Вперше в своєму житті в них не було іпотеки, – пригадував Джобс. – До батьків на вечірку прийшло декілька друзів, і це було справді гарно.

Однак Пол і Клара не думали про те, щоби купити кращий будинок.

– їх те не цікавило, – сказав Джобс. – Вони були задоволені тим життям, яке мали.

Єдиною розкішшю, яку вони собі дозволяли, був щорічний круїз «Принцеса». Круїз Панамським каналом «був важливим для мого тата», як казав Джобс, оскільки це нагадувало чоловікові про його корабель берегової охорони, який проходив каналом на шляху до Сан-Франциско, де його списали.

Разом з успіхом Apple прийшла слава до обличчя цієї компанії. Inc. став першим часописом, який помістив на обкладинку світлину Джобса – то трапилося в жовтні 1981 року. «Цей чоловік назавше змінив бізнес», – говорилося там. На фото Стів був зображений із акуратно підстриженою борідкою та добре вкладеним довгим волоссям, у блакитних джинсах, світлій сорочці та яскравій спортивній куртці, яка була трохи занадто шовковистою. Він опирався на Apple II і дивився прямо в камеру своїм гіпнотичним поглядом, який перейняв у Роберта Фрідленда. «Коли Стів Джобс говорить, у його словах учувається сенсаційний ентузіазм людини, яка бачить майбутнє і докладає всіх зусиль до того, щоби змусити його працювати собі на руку», – було написано в часописові.

Після цього часопис Time у лютому 1982 року зробив підбірку про молодих підприємців. На обкладинці був намальований Джобс – знову зі своїм гіпнотичним поглядом. Стівен був головною темою номера – як людина, котра «практично власноруч створила індустрію персональних комп’ютерів». У біографічній довідці Майкл Моріц написав: «У двадцятишестирічному віці Джобс очо –

лює компанію, яка шість років тому була розташована в спальні та гаражі будинку його батьків, але очікується, що цього року фірма матиме продажів на 600 мільйонів доларів... Будучи виконавчим директором, Джобс іноді виявляє зухвалість і різкість щодо своїх підлеглих. Він визнає: «Мені потрібно навчитися тримати свої почуття при собі».

Попри щойно набуті славу й багатство, Стів усе ще вважав себе підлітком, який належить до своєї субкультури. Коли його запросили провести заняття в Стенфорді, молодий чоловік зняв свою спортивну куртку фірми Bashford, роззувся, виліз на стіл і сів, схрестивши ноги в позі лотоса. Студенти ставили запитання на кшталт того, коли ціна на акції компанії Apple зросте, але Джобс від них відмахувався. Натомість говорив про свою пристрасть до майбутніх продуктів і про те, що одного дня створить комп’ютер завбільшки з книгу. Розібравши більшість бізнесових питань, Джобс почав запитувати чемних студентів: «Товариство, в нас тут ще є хтось цнотливий?». В аудиторії почулися нервові смішки. «Скільки з вас приймали ЛСД?» Нервовий сміх посилився, і лише одна чи дві руки здійнялися догори.

– Я ходив до школи в часи, коли нас ще не встигла захопити хвиля цілеспрямованості (то було відразу після шістдесятих), – сказав Стів. – Тепер студентство не мислить ідеями ідеалізму, чи, принаймні, ці ідеї далеко не так поширені, як були тоді.

Джобс зауважив, що його покоління було іншим.

– Проте ідеалістичний вітер шістдесятих усе ще дме нам у спину. І більшість людей мого віку, яких я знаю, назавжди ввібрали його в себе.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

НАРОДЖЕННЯ MACINTOSH

Революцію замовляли?Стівен Джобс у 1982роціДитя Джефа РаскінаДжеф Раскін був типом, якому вдалося зачарувати Джобса, але й розчаровувати одного із засновників Apple він теж був мастак. Раскін мав філософську натуру, міг бути як веселим, так і доволі нудним. Він вивчав комп’ютерні науки, навчав музиці й образотворчому мистецтву, диригував хором та організував підпільний театр. У своїй науковій роботі, яку Раскін писав, будучи аспірантом Каліфорнійського університету в Сан-Дієго, він доводив, що взаємодія користувача із комп’ютером має відбуватися не за допомогою тексту, а радше через використання графічних зображень.

Коли Раскіну набридла викладацька робота, він узяв напрокат повітряну кулю і повідомив ректору про своє рішення зав’язати з учителюванням, пролітаючи над його будинком.

1976 року Джобс шукав когось, хто міг би написати інструкцію для Apple II, і звернувся з цим до Раскіна, який на той час мав свою невелику фірму з надання консультацій. Раскін завітав до гаража-майстерні: Возняк тоді заклопотано щось майстрував за своїм верстаком, а Джобс переконував гостя написати для них інструкцію за 50 доларів. У підсумку Джеф Раскін став завідувачем видавничого відділу Apple. Однією з мрій Раскіна було створити недорогий комп’ютер для широкого загалу. Тож у 1979 році він переконав Майка Маркулу призначити його керівником невеликого дослідницького проекту під кодовою назвою Annie, який би саме цим і займався. Оскільки Раскін уважав сексизмом називати комп’ютер жіночим іменем, він перейменував проект на честь свого улюбленого сорту яблук – McIntosh. Однак він змінив написання, щоби не наражатися на конфлікт із компанією, яка виготовляла аудіоо-бладнання і мала назву McIntosh Laboratory. Запропонований ним комп’ютер став відомий як Macintosh.

В уявленні Раскіна то мав бути апарат простий у користуванні, з екраном, клавіатурою та комп’ютерним блоком «усе в одному» і не дорожчий за тисячу доларів. Щоби зменшити вартість комп’ютера, він запропонував використовувати п’ятидюймовий екран і дуже дешевий (та малопотужний) мікропроцесор Motorola 6809. Раскін любив уважати себе філософом, тож він збирав свої думки у «Книзі Macintosh» і випускав час від часу відповідні маніфести. Один із них мав назву «Мільйони комп’ютерів» і починався такими словами: «Щоби персональний комп’ютер дійсно відповідав своїй назві, треба добитися, щоби він був у кожній сім’ї».

Протягом 1979-го та на початку 1980 року проект Macintosh ледве животів. Кожних кілька місяців його хотіли закривати, але щоразу Раскіну вдавалося вмовити Маркулу змилосердитися і не робити цього. Проектом займалися всього лише чотири інженери. Працювали вони у первинній конторі Apple, що поруч із рестораном Good Earth і неподалік нової будівлі компанії. Робочий простір був заповнений літачками та іншими радіокерованими моделями (захоплення Раскіна), що створювало атмосферу радіолюбительського гуртка. Робота команди час від часу також переривалася грою у вибивного. Розповідає Енді Герцфельд:

– Це змушувало кожного з нас створювати навколо робочих місць цілі барикади з різних коробок, щоби захиститися під час гри, тож у підсумку наш кабінет нагадував картонний лабіринт.

Зіркою тієї команди був молодий, білявий, з ангельською зовнішністю психологічно неврівноважений інженер-самоучка Ба-рел Сміт. Він боготворив роботу Возняка та намагався бути не менш блискучим у своїх досягненнях. Сміт спершу працював у відділі технічної підтримки, де його дивовижну здатність до імпровізації в роботі помітив Еткінсон. Згодом Барел Сміт захворіє на шизофренію, але на початку 1980-х його незвичайна психічна енергія трансформувалася у геніальну інженерну роботу.

Джобс був зачарований ідеями Раскіна, але аж ніяк не його бажанням за будь-яку ціну зробити комп’ютер недорогим. Якось у 1979-му Джобс порадив Раскіну зосередитися на отому «щось надзвичайне», про яке Джеф постійно говорив.

– Не переймайся ціною, просто працюй над властивостями комп’ютера, – казав він тоді Раскіну.

Чоловік відповів саркастичною запискою, де, описуючи той «ідеальний» комп’ютер, він уже ні на що не скупився – там було все, чого душа забажає: кольоровий екран великої роздільної здатності, принтер, що працював би без стрічки та міг би відтворювати кольорові малюнки зі швидкістю сторінка за секунду, необмежений доступ до мережі ARPA (Агентство передових оборонних дослідницьких проектів США. – Прим, пер.) та здатність розпізнавати людську мову й відтворювати звуки, аж до «симулювання співу Карузо, який у кілька голосів виспівує разом із мормонським церковним хором». Записка та завершувалася словами: «Орієнтуватися лише на бажання – дурня. Починати ми мусимо, орієнтуючись на ціну та певні властивості, а також зважаючи на сучасні й недалекого майбутнього технології». Іншими словами, Раскін зовсім не розділяв Джобсових вірувань у те, що достатньо лише чогось дуже сильно хотіти – і це відбудеться.

Таким чином, їм судилося бути постійно на ножах. Особливо ж після того, як Джобса вшили з проекту Lisa у вересні 1980 року й він почав приглядати нове місце, де би себе проявити. Було ясно, що його зацікавить Macintosh. Маніфести Раскіна про недорогу машину для мас, із простим графічним інтерфейсом, засіли йому в голові. Зрозуміло було також, що тільки-но Джобс кине оком на Macintosh, Раскіну в тому проекті вже не довго залишатися.

– Стів почав розказувати нам, над чим саме, на його думку, ми мали би працювати. Джеф став нервувати, і ми усвідомлювали, чим це все може закінчитися, – згадує Джоана Гофман, одна з тодішніх учасниць проекту Macintosh.

Перший конфлікт стосувався любові Раскіна до малопотужного мікропроцесора Motorolla 6809. Раскін і Джобс знову зійшлися в суперечці через бажання першого втримати ціну нижче тисячі доларів і прагненням другого створити неймовірно класний комп’ютер. Джобс почав підштовхувати Macintosh перейти на потужніший процесор Motorolla 68000, яким була оснащена Lisa. Незадовго до католицького Різдва 1980-го він, не кажучи нічого Раскіну, запропонував Барелу Сміту змоделювати ще один прототип – під новий, потужніший процесор. Як це зробив би і його герой Возняк, Сміт поринув у те завдання з головою, працюючи три тижні безперестанку над творенням різного роду програмних удосконалень. Коли Сміт таки домігся позитивного результату, Джобс став наполягати на переході Macintosh на потужніший процесор, і Раскіну нічого не лишалося, як переглянути вартість комп’ютера.

Та справа була не лише в процесорі. Адже дешевий процесор, який Раскін хотів використовувати, не зміг би дати раду всій графіці: вікнам, меню, мишці тощо – всьому тому, що їхня команда побачила під час відвідувань «Ксерокс PARC». Раскін тоді переконав кожного відвідати «Ксерокс PARC», йому сподобались ідеї піксель-ного екрану та вікон, але він був не у великому захваті від їхньої графіки та піктограм, і йому вже геть не сподобалась ідея використання мишки замість клавіатури.

– Дехто з нашої команди був у захопленні від ідеї робити все виключно мишкою, – нарікав він пізніше. – Інший приклад – це абсурдне застосування графічних знаків. Піктограми – то символи, які по-різному трактуються людьми різних культур. У цьому, власне, полягає причина того, що людство винайшло фонетичну писемність.

Колишній студент Раскіна, Білл Еткінсон, став на бік Джобса. Вони обоє хотіли, щоби комп’ютер мав потужний процесор, був здатний підтримувати рухливі графічні елементи та роботу мишки.

– Стів мусив забрати проект у Джефа, – каже Еткінсон. – Джеф уперто стояв на своєму, тож Джобс правильно зробив, що перебрав керівництво на себе. Світ отримав кращий результат.

Суперечності мали не лише техніко-філософську основу, це було також зіткнення характерів.

– Мені здається, Джобс любив, щоби йому всі корилися, – якось сказав Раскін. – Я також відчував, що йому не можна довіряти. А він не особливо долюблював тих, хто бачив його справжню натуру.

У подібній же манері висловлювався і Джобс про Раскіна:

– Джеф був дійсно пихатий. Він мало що тямив у інтерфейсах. Тож я вирішив залучити кількох його людей, які були справді класними фахівцями, наприклад Еткінсона, додати щось своє, перебрати на себе проект і створити дешевший аналог Lisa, а не якесь сміття.

Дехто з колективу також уважав, що з Джобсом неможливо працювати.

«Джобс приніс у нашу команду напругу, інтриги й клопоти та використовує це у своїх цілях, – написав один інженер у записці, адресованій Раскіну у грудні 1980 року. – Мені приємно з ним поговорити, я захоплююсь його ідеями, практичним підходом і енергією. Але разом із його появою в нашому середовищі зникають довіра один до одного, відчуття підтримки та спокійна атмосфера, які потрібні для роботи».

Однак багато хто усвідомлював, що, попри недоліки характеру, Джобс мав харизму і сильну ділову хватку, які могли привести їх до світового успіху.

Джобс казав колегам, що Раскін – усього лише мрійник, тоді як він – людина діла, і доб’ється, щоби за рік Macintosh був готовий. Успіх Macintosh мав стати відплатою за те, що його «посунули» з проекту Lisa. Змагальність, що тепер існувала між цими двома розробками, ще більше розпалювала Джобса. Він прилюдно заклався на п’ять тисяч доларів із Джоном Каучем, що Macintosh вийде швидше за Lisa.

– Ми можемо зробити комп’ютер дешевший і кращий за Lisa і випустимо його раніше, – заявив він колегам.

Джобс утвердив свій контроль над групою, скасувавши у лютому

1981 року семінар для працівників компанії, головним доповідачем на якому мав виступати Джеф Раскін. Але так сталося, що Раскін випадково зайшов до зали, де мала проходити зустріч (уже знаючи, що її відмінили), і побачив, що на нього чекали сотні людей,

– Джобс не потурбувався повідомити інших про скасування заходу. Раскін, попри все, таки виголосив тоді промову.

Той випадок змусив його написати гнівного відкритого листа Майкові Скопу. Останній знову опинився у складній ситуації – як президентові, йому доводилося розбиратися із темпераментним співзасновником компанії та головним акціонером. Той лист називався «Стів Джобс. Для нього чи з ним?» – і ось про що в ньому Раскін писав:

Стів мені завжди подобався, але працювати з ним – просто неможливо... Він – нікудишній керівник... Джобс постійно пропускає наради. І це вже взагалі нікого не дивує... Він учиняє, не думаючи, дає хибні оцінки... Він не довіряє там, де це потрібно... Коли йому пропонують якусь ідею, він негайно її розкритиковує: каже, що вона нічого не варта чи навіть дурнувата і що працювати над нею – то лише марнування часу. Це вже саме по собі показує його негідним керівником. Коли ж ідея йому подобається, то незабаром він уже буде розповідати про неї людям як про свою.

Пополудні того дня Скотг запросив Джобса і Раскіна для з’ясування стосунків у присутності Маркули. Джобс одразу розкричався. Він і Раскін сходилися лише щодо одного: жоден із них не міг працювати на іншого. У випадку з Lisa Скотг став був на бік Кауча. Цього разу він вирішив, що буде краще, коли виграє Джобс. Зрештою, Macintosh був лише дрібним розробницьким проектом, над яким до того ж працювали в іншій будівлі, тож Джобс був би зайнятий і подалі він них. Раскіна попросили взяти відпустку за власний рахунок.

– Вони хотіли мене підбадьорити й зайняти чимось, що було цілком нормально, – пригадує Джобс. – Для мене це було наче повернутися назад у гараж. Я мав свою дворову команду, і я був її капітаном.

Усунення Раскіна може видаватися несправедливим, але воно таки пішло на користь Macintosh, с хотів створити пристрій із невеликою пам’яттю, млявим процесором, без мишки, з мінімумом графіки та компакт-касетою для запису-зчитування інформації. На відміну від Джобса, йому, ймовірно, вдалося б утримати ціну нижче тисячі доларів, і це, можливо, допомогло б Apple захопити велику частку ринку. Та він би не зумів зробити те, що вдалося Стіву Джобсу, – створити й поширити машину, яка перевернула уявлення про персональний комп’ютер. Зрештою, зараз ми вже можемо побачити, куди вела дорога, що від неї тоді відмовилися в Apple. Раскіна взяли на роботу в Canon, щоби він створив ту машину, що хотів.

– Canon Cat – так називався апарат, і це був повний провал, – каже Еткінсон. – Ніхто його не купував. Коли ж Стів перетворив Macintosh на компактну версію Lisa, замість побутового електронного пристрою з’явилася нова комп’ютерна платформа

1

.

«Фортеця Texaco»За кілька днів після того, як Раскін пішов, Джобс з’явився біля робочого місця Енді Герцфельда, молодого інженера проекту Apple II, з таким само янгольським виразом обличчя і бешкетною натурою, як і його товариш Барел Сміт. Герцфельд пригадує, що більшість його колег побоювалися Джобса за його «мінливий характер і схильність усім казати тільки те, що він думає, – до речі, щось приємне серед цього траплялося рідко». Але Герцфельду він сподобався.

– Ти щось трохи петраєш? – запитав його якось Джобс. – Нам потрібні справді класні майстри, щоби працювати над Macintosh, і я не впевнений, чи ти достатньо хороший спеціаліст.

Герцфельд знав, що відповісти:

– Я сказав йому, що «так», що я добре у цьому розбираюся.

Джобс пішов, а Герцфельд повернувся до своєї роботи. Пізніше

того дня він помітив, як Джобс дивиться на нього з-понад стінки робочої кабінки.

– У мене для тебе хороші новини, – сказав Джобс. – Відтепер ти працюєш на Macintosh. Пішли зі мною.

Герцфельд відповів, що йому треба ще кілька днів, щоби закінчити розпочату роботу для Apple II.

– Що може бути важливіше, аніж робота над Macintosh? – відповів Джобс, не залишаючи Енді вибору.

Герцфельд наполягав, що мусить ще хоча б трохи доробити DOS-програму для Apple II, щоби передати проект комусь іншому.

– Ти лишень витрачаєш свій час із цим! – сказав Джобс. – Кого обходить Apple Ш Apple //загнеться через два роки. Macintosh – оце майбутнє Apple, і ти починаєш над ним працювати негайно!

Сказавши це, Джобс вирвав із розетки кабель живлення, під’єднаний до комп’ютера Герцфельда – все кодування, над яким той саме працював, зникло...

– Ходи зі мною, – каже Джобс, – я покажу твоє нове робоче місце.

Стів Джобс на своєму сріблястому «Мерседесі» підвіз Герцфельда, разом із його комп’ютером та іншими речами, до приміщення, де працювали над Macintosh.

– Ось твоє нове робоче місце, – сказав він, указуючи на місце поряд із Барелом Смітом. – Ласкаво просимо до команди Macintosh!

Те робоче місце належало Раскіну. До того ж Раскін залишав місце роботи в такому поспіху, що деякі шухляди все ще були заповнені якимсь його сміттям, уключно з моделями літачків.

Коли Джобс весною 1981-го набирав людей у свою «піратську команду», передусім він перевіряв їх на здатність по-справжньому горіти справою. Інколи він приводив кандидатів у кімнату, де стояв накритий сукном прототип Macintosh, драматично відкривав його та спостерігав за їхньою реакцією.

– Якщо у них загорялися очі, якщо вони хапалися за мишку й починали нею рухати та клацати, Стів усміхався і брав їх на роботу,

– згадує Андреа КаннінҐем. – Він хотів почути від них оте «йой!».

Брюс Горн був одним із програмістів у «Ксерокс PARC». Коли кілька його друзів, зокрема Ларі Теслер, вирішили приєднатися до гурту Macintosh, Горн також подумував над тим, щоби туди піти. Але він отримав хорошу пропозицію (з доплатою у 15 тисяч) від іншої компанії. Джобс подзвонив йому у п’ятницю ввечері.

– Треба, щоби ти зайшов до Apple завтра вранці, – сказав він. – Хочу тобі дещо показати.

Горн так і зробив, і Джобс його переманив.

– Стів був дуже захоплений створенням дивовижного пристрою, який би змінив світ, – пригадує Горн. – Завдяки особливій силі своєї особистості, він змусив мене змінити думку.

Джобс у деталях показав Горну, яку форму матиме пластмасовий корпус, як усі частини будуть ідеально припасовані одна до одної, наскільки класно буде спроектована системна плата.

– Він хотів, щоби я переконався, що все це таки відбудеться, що все продумано до найдрібніших деталей. «Ого! – подумав собі я. – Такого фаната справи не стрінеш щодня. Тож я погодився».

Джобс навіть пробував знову залучити Возняка.

– Мене обурював той факт, що він не особливо чимось займався, та потім я подумав, що без його геніальності цього всього взагалі не існувало би, – признався пізніше Джобс.

Однак, тільки-но Стів почав зацікавлювати Возняка проектом Macintosh, той розбився на своєму одномоторному Beechcraft, намагаючись злетіти десь біля Санта-Круз. Возняк ледве вижив, наслідком аварії стала часткова втрата пам’яті. Джобс провідував Стівена у лікарні, але коли той поправився, то вирішив трохи відпочити від Apple. Десять років по тому, як Возняк покинув Берклі, він захотів туди повернутися й таки здобути диплом. Він записався туди під іменем Рокі Ракун Кларк.

Щоби зробити проект повністю своїм, Джобс вирішив, що той не може називатися іменем улюблених яблук Раскіна. У різних інтерв’ю він називав комп’ютер велосипедом для мозку. Винайдення велосипеда дозволило людині рухатися швидше за птаха, і так само створення комп’ютера може примножити ефективність мозку. Тож одного дня Джобс проголосив, що надалі Macintosh буде називатися Bicycle (читається «байсикл» – велосипед англійською. – Прим. пер.). Це не сприйняли.

– Барел і я вважали, що то була найдурнуватіша ідея, яку ми ко-ли-небудь чули, тому просто відмовилися використовувати нове ім’я, – пригадує Герцфельд.

За місяць про ту ідею всі забули.

На початку 1981 року колектив Macintosh зріс у чисельності до двадцяти осіб, і Джобс вирішив, що їм треба більше приміщення. Тож усі переїхали на верхній поверх коричневої двоповерхової будівлі, розташованої десь за три квартали від головного офісу Apple. Будинок стояв поруч із автозаправкою Texaco – тому їхню штаб-квартиру назвали «Фортецею Texaco». Щоби в конторі працювало-ся веселіше, Джобс звелів придбати стереосистему.

– Барел і я вибігли й одразу ж, перш ніж він міг передумати, купили сріблястий касетний магнітофон, – згадує Герцфельд.

Невдовзі Джобс закріпив свій тріумф. За кілька тижнів по тому, як він переміг Раскіна у боротьбі за Macintosh, йому вдалося також усунути Майка Скотга з посади президента Apple. Скотт поводив себе все більш непевно – він то залякував працівників, то сюсю-кався із ними.

Та остаточно він утратив підтримку колективу, коли шокував усіх низкою абсолютно безпідставних скорочень. Окрім того, він почав часто хворіти – то очна інфекція, то проблеми з сонливістю. Отож, коли Скотт відпочивав на Гаваях, Маркула зібрав найвище керівництво компанії, щоби порадитися – що робити зі Скотгом. Більшість, уключно зі Джобсом та Джоном Каучем, підтримали ідею його відставки. Маркула тимчасово перебрав на себе виконання обов’язків президента. Та був він у цій ролі доволі пасивним, тож Джобс зрозумів, що може тепер робити з відділом Macintosh усе, що йому заманеться.

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

ЕФЕКТ ВИКРИВЛЕННЯ РЕАЛЬНОСТІ

Граючи за власними правилами

Коли Енді Герцфельд тільки-но приєднався до колективу Macintosh, у курс справ його вводив інший програмний розробник

– Бад Трібл. Він розповів про величезний масив роботи, який все ще треба було зробити, а Джобс вимагав, щоб усе закінчили до січня 1982-го, тобто менше ніж за рік.

– Ви що, здуріли? – здивувався Герцфельд. – Це неможливо.

Трібл відповів, що для Джобса такі відповіді неприйнятні.

– Ситуацію найкраще можна описати, використавши поняття із «Зоряного шляху», – пояснював Бад Трібл. – Це ефект викривлення реальності. І Стів ним досконало володіє.

Коли Герцфельд спантеличено глянув на Трібла, той почав усе пояснювати в деталях.

– У його присутності дійсність наче змінюється. Він може переконати будь-кого практично у будь-чому. Але цей ефект зникає, коли Стіва немає поруч. У підсумку нам дуже важко мати реалістичний план роботи.

Трібл розповів, що ту фразу він запозичив з одного епізоду науково-фантастичного серіалу «Зоряний шлях». Там ішлося про ін-шопланетян, які за допомогою своєї психічної енергії здатні були творити навколо себе альтернативний світ. Бад Трібл уважав, що та фраза – ефект викривлення реальності – може бути як компліментом силі Джобса, так і служити застереженням для інших:

– Було небезпечно потрапляти під дію тієї сили, але це було, власне, тим, що дозволяло Стіву змінювати реальність.

Спершу Герцфельд думав, що Трібл дещо перебільшує, але після двох тижнів роботи із Джобсом він уже сам дуже уважно спостерігав за тим феноменом.

– Ефект викривлення реальності був поєднанням харизматич-ного ораторського стилю, бажання домінувати та прагнення будь-що підганяти під власні цілі, – розповідав Герцфельд.

Мало що могло захистити від сили, яку Герцфельд щойно відкрив для себе:

– Дивовижно, але ефект викривлення реальності працював навіть усупереч тому, що всім була відома його природа. Ми часто обговорювали прийоми, які могли би потенційно «заземлити» його дію, та за якийсь час більшість із нас покинула ту затію, прийнявши це за щось природне.

Після вказівки Джобса, щоб усі газовані напої в холодильнику були замінені на натуральні апельсиновий і морквяний соки, хтось із колективу виготовив футболки з написом «Ефект викривлення реальності» спереду і словами «Він у соку!» на спині.

Для деяких людей називати це ефектом викривлення реальності було лишень увічливим способом сказати, що Джобс мав схильність до обману. По суті ж то була складніша форма лицемірства. Він, бувало, на чомусь наполягав – чи то стосовно якогось історичного факту, чи з’ясовуючи, хто вирішив скликати нараду, – навіть не знаючи правди. Така його особливість, вочевидь, походила від упертого заперечування реальності, яке стосувалося не лише інших, але й було важливим для нього самого.

– Джобс і себе може обманювати, – сказав якось Білл Еткінсон. Спершу сам захоплюється та переймається якоюсь ідеєю, і це дозволяє йому згодом переконувати інших людей увірувати в його задум.

Звісно ж, багато хто може вводити в ілюзію. У випадку з Джобсом це часто було тактичним ходом у якійсь його стратегічній грі. Возняк, у якого чесність була вродженою і який у цьому сенсі був повною протилежністю Джобсу, дивувався гнучкості останнього в питаннях правди та водночас ефективності такого його підходу.

– Його здатність викривляти реальність проявляється у нелогічному баченні майбутнього, наприклад коли він мені каже, що я можу спроектувати гру Breakout всього за кілька днів. Ти розумієш, що це неможливо, але він якось добивається того, що воно стається.

Коли колеги Стіва Джобса по Macintosh потрапляти під дію отого його ефекту, вони були наче загіпнотизовані.

– Джобс мені нагадав Распутіна, – каже Дебі Коулмен. – Його очі світять, наче лазерні промені, – і не моргне. Він міг запропонувати випити сік цикути – і його б послухали.

Так само, як і Возняк, Коулмен вірила, що ефект викривлення реальності міг бути могутнім інструментом: це дозволило Джобсу надихнути свою команду змінити хід комп’ютерної історії (звісно, не без використання деяких ресурсів «Ксерокс» чи IBM).

– Це було наче самопрограмування, – заявляла вона. – Ви робите неможливе тому, що не усвідомлюєте, що це неможливо.

У корені ефекту викривлення була віра Джобса у те, що правила не поширюються на нього. І він мав чим підкріпити таку позицію. Адже у дитинстві йому часто вдавалося пристосовувати реальність до своїх бажань. Бунтарство та сваволя були інтегровані в його характер. У нього було відчуття, що він особливий, обраний, просвітлений.

– Джобс уважає, що є декілька особливих людей – такі, як Ейнштейн, чи Ганді, або гуру, яких він зустрічав ув Індії, – і що він – один із них, – каже Герцфельд. – Він говорив це Крісанн. А якось він навіть мені натякнув, що є одним із просвітлених. Це скидається на Ніцше.

Джобс ніколи не вивчав Ніцше, однак філософська концепція жадання влади й особливої людини – так званої надлюдини – походить саме від нього. Зокрема, про це йдеться у книзі Ніцше «Так казав Заратустра»: «Своєї волі хоче тепер дух, свій світ здобуває собі світом забутий» (переклад цитати Анатолія Онишка. – Прим, пер.

2

). Якщо реальність Джобса не влаштовує, то він її просто ігнорує. Він так чинив, коли це стосувалося народження його доньки, і роками пізніше, коли отримав перші діагнози щодо раку. Навіть у незначних щоденних вибриках: відсутність номерних знаків на авто чи паркування на місцях для інвалідів, – він діяв так, наче навколишні обмеження його не стосувалися.

Іншим ключовим аспектом світогляду Джобса було його «чорно-біле» сприйняття. Люди були або » просвітлені», або «гімнюки». їхня робота була або «найкраща», або «повне лайно». Білл Еткін-сон, розробник Macintosh, який опинився з позитивного боку тих крайностей, описує, як воно було:

Під керівництвом Стіва було важко працювати, оскільки він усіх ділив на «богів» і «йолопів». Боги стояли на п’єдесталі й ніколи не помилялися. Ті з нас, кого він уважав богами, – як, наприклад, я, – знали, що насправді ми смертні, інколи приймаємо хибні інженерні рішення та пердимо, як і всі інші люди, тому ми завжди боялися, що він нас із того п’єдесталу скине. Ті, що вважалися йолопами, хоч насправді були блискучими інженерами, працювали дуже наполегливо, та все одно відчували, що у них нема жодних шансів підняти свій статус і що їхню працю оцінять.

Але не було нічого вічного, Джобс міг різко змінити своє ставлення. Коли Трібл розповідав Герцфельду про ефект викривлення реальності Джобса, то він звернув особливу увагу на схожість цього явища зі змінним струмом високої напруги.

– Те, що Джобс тобі сьогодні каже, що щось жахливе, а інше – супер, не обов’язково означає, що те ж саме він відчуватиме завтра,

– пояснював Трібл. – Якщо ти ділишся з ним новою ідеєю, він зазвичай буде казати, що в ній нема нічого путнього. Але якщо насправді вона йому сподобається, за тиждень він до тебе повернеться і запропонує тобі твою ж ідею, так наче її вигадав він.

Такими зухвалими піруетами, своєю гнучкістю Джобс нагадував танцюриста.

– Якщо одна лінія аргументації не спрацьовувала, Джобс одразу переключався на іншу, – каже Герцфельд. – Інколи він просто виводив людей із себе, раптово приймаючи чиюсь позицію як свою власну, без жодних зазначень, що він раніше думав інакше.

У такій ситуації не раз опинявся Брюс Горн, програміст, якого разом із Теслером переманили з «Ксерокс PARC».

– Одного тижня я йому кажу про свою ідею, і він відповідає, що то божевілля, – пригадує Горн. – Наступного тижня він оголошує всім про свою нову класну ідею – і це, власне, моя ідея! Я окликаю його і нагадую: «Стіве, я ж тобі на минулому тижні саме про це говорив», а він у відповідь: «Так, так, ага... Працюємо, хлопці. Не відволікаємося».

Схоже було на те, що мікросхемі мозку Джобса бракувало клепки, відповідальної за модулювання надпотужних імпульсів його стрімких думок. У спілкуванні з Джобсом колектив Macintosh узяв на озброєння принцип із аудіотехнічної сфери під назвою «фільтр низьких частот» (такий фільтр пропускає хвилі низької частоти і зменшує рівень високочастотного сигналу. – Прим. пер.). Опрацьовуючи Джобсову інформацію, вони навчилися зменшувати інтенсивність його сигналів. Це допомагало краще розуміти отримані дані та дещо згладжувало гострі кути Джобсового характеру.

– Після того як Стів кілька разів радикально змінював своє ставлення, – каже Герцфельд, – ми почали застосовувати отой так званий низькочастотний фільтр і не реагували на якісь його крайнощі.

Чи була безцеремонна поведінка Джобса спричинена браком емоційної чутливості? Ні. Навіть навпаки. Він був дуже чутливий на емоції, здатен був «читати» людей – бачив як їхні сильні сторони, так і слабинки. Обрану жертву, котра нічого не підозрювала, він міг приголомшити бездоганно поціленим емоційним стусаном. Він інтуїтивно відчував, чи людина дійсно в чомусь розбиралася, чи лише вдавала. І це зробило його бездоганним майстром задобрювання, переконування, улесливості та залякування.

– Джобс безпомилково відчував людські слабкості, знав, як змусити когось почуватися малим і нікчемним і чим можна налякати, – розказує Джоана Гофман. – Ця особливість характерна для людей харизматичних, які вміють маніпулювати іншими. Усвідомлення того, що він може тебе знищити, примушувало почуватися слабким і весь час добиватися його схвалення. Сподіватися, що він підніме тебе над загалом, поставить на п’єдестал і буде тобою володіти.

Енн Бауерз була головним фахівцем по роботі з Джобсовими капризами та різкістю. Раніше вона очолювала відділ кадрів у Intel, але відійшла від справ після того, як одружилася зі співзасновником компанії Бобом Нойсом. У 1980-му вона приєдналася до Apple І була там наче мати-наставниця, якій інколи доводилося й приструнювати норов Д жобса. Після його чергового вибрику вона йшла до кабінету Стівена, закривала двері та спокійно, але твердо вичитувала його.

– Я знаю, знаю, – виправдовувався Джобс.

– Ну, якщо знаєш, то перестань, будь ласка, так себе поводити,

– наполягала вона.

Ось як ті ситуації пригадує сама Бауерз:

– Якийсь час після того він був – хоч до рани прикладай. А за тиждень чи трохи пізніше я знову отримувала дзвінок.

Вона усвідомлювала, що Джобсу важко було себе стримувати.

– Він сподівався чогось надзвичайного і не терпів, якщо люди не виправдовували його очікувань. Він не міг себе контролювати. Я розумію, чому Стів, бувало, зривався, адже зазвичай на це були підстави. Одначе це призводило до згубних наслідків – зокрема, створювало атмосферу страху. Він це усвідомлював, але від цього його поведінка не ставала бездоганною.

Джобс зблизився з Бауерз та її чоловіком і частенько навідувався до них у гості, на пагорби Лос – ?атоса, без попередження. Ще звіддаля, зачувши звуки його мотоцикла, Ен розуміла, що вечеряти вони знову будуть у компанії Стівена.

На якийсь час Бауерз і Нойс стали наче ще одними прийомними батьками для Стіва.

– Він був дуже яскравий, але водночас і дуже обділений. Йому потрібна була доросла, батьківська постать, якою для нього став Боб, а я стала за маму.

Вимогливість і брутальність Джобса приносили й деяку користь. Ті, кого він не знищував ущент своїми зауваженнями, ставали сильнішими. Частково через страх, а частково через прагнення сподобатися, вони починали виконувати свою роботу краще.

– Його поведінка бувала емоційно вбивчою, але якщо ти це витримував, то загалом воно йшло на користь, – каже Гофман.

Джобсу можна було й гідно відповісти, й при цьому не лише «вижити», але й «піднятися». Та це не завжди працювало – Раскін, скажімо, пробував, і якийсь час усе було добре, але потім був просто знищений. Та якщо хто попадав Джобсу під гарячу руку, але опонував йому спокійно й упевнено, то зазвичай заслуговував на його повагу, бо Джобс тоді бачив, що людина знається на тому, що робить. Зрештою, в колі близьких людей Стіва – як в особистому житті, так і у професійній сфері – завжди було значно більше людей сильних, аніж підлабузників.

У колективі Macintosh це знали. Кожного року, починаючи з 1981-го, вони нагороджували особу, яка найкраще змогла протистояти Джобсу. Нагорода та була частково жартом, а частково й ні. Джобс знав про неї, і йому подобалася та ідея. Першою нагороду отримала Джоана Гофман. У неї були сильні характер і воля, походила вона з сім’ї біженців зі Східної Європи. Одного разу Джоана дізналася, що Джобс повністю змінив її ринкові прогнози на свій лад, після чого, на її думку, вони вже не мали нічого спільного з реальністю. Розлютившись, вона попрямувала до його кабінету.

– Піднімаючись сходами, я сказала його помічникові, що візьму зараз ножа й увіткну його Джобсу прямо в серце, – згадує Гофман.

Ел Айзенстат, юрист компанії, тоді її зупинив, а Стів, почувши про все, забрав свої правки.

У 1982 році Гофман отримала нагороду знову.

– Пам’ятаю, як я заздрила Джоані, тому що вона могла поставити Стіва на місце, а мені для цього не вистачало сміливості, – згадує Дебі Коулмен, яка того року тільки-но приєдналася до команди Macintosh. – Уже наступного року – 1983-го – нагорода дісталася мені. Я засвоїла, що треба відстоювати те, у що віриш, – Стів поважав таку позицію. Після цього я пішла на підвищення.

Врешті-решт вона стала директором із виробництва.

Іншого разу Джобс зайшов до одного з інженерів Еткінсона і почав своє звичне: «Це все лайно...». Як пригадує Еткінсон, той хлопець відповів Джобсу: «Ні. Аж ніяк. Це якраз найкращий спосіб»,

– і пояснив Стіву всі інженерні тонкощі завдання, над яким він тоді працював. Джобс відступив. Еткінсон учив своїх колег пропускати слова Джобса через свого роду перекладач.

– Ми навчилися перекладати. «Це все лайно» – це було, по суті, питання-спонука із приблизно таким значенням: «Поясни мені, чому саме це є найкращим способом... щось там зробити».

Та історія мала завершення, яке Еткінсон також уважає повчальним. Бо ж у підсумку той інженер зумів зробити розкритиковану Джобсом роботу ще досконаліше.

– Йому вдалося ще краще, тому що Стів підштовхнув його до цього, – каже Еткінсон, – а це, у свою чергу, показує, що хоч на його критику й треба гідно відповідати, але і прислухатися варто, бо часто він буває правий.

Прискіпливість і різкість Джобса частково були викликані його перфекціонізмом, а також нетерпимістю, коли через намагання вкластися у бюджет чи терміни виконання жертвували якістю.

– Він не йшов на такі угоди, – каже Еткінсон. – Тому, якщо інші не могли зробити свою роботу досконало, вони для нього були йолопами.

На Комп’ютерній виставці Західного узбережжя (West Coast Computer Fair) 1981 року Адам Озборн представив, по суті, перший справді персональний комп’ютер. Це не було щось надзвичайне – п’ятидюймовий екран і небагато пам’яті, але працював він непогано. Як Озборн тоді заявляв: «Адекватність – це ефективність. Все інше – надмірність». Для Джобса такий підхід був морально неприйнятним, тож він потім ще довго висміював Озборна.

– Цей чувак просто не доганяє, – постійно звучало від нього, коли він крутився коридорами Apple. – Те, що він робить, не мистецтво, а повне лайно.

Якось Джобс зайшов до Лері Кеньйона, інженера, котрий працював над операційною системою для Macintosh, і поскаржився тому, що комп’ютер занадто довго завантажується. Кеньйон почав щось пояснювати, але Джобс його перервав.

– Якби від цього залежало життя людини, ти зміг би на десять секунд скоротити час завантаження? – запитав він.

Кеньйон допустив, що це можливо. Тоді Джобс почав на дошці підраховувати – він припустив, що Macintosh використовуватимуть п’ять мільйонів людей, тож якщо кожного дня, вмикаючись, комп’ютер забиратиме у кожного з них десять секунд, то за рік виходить триста мільйонів, чи близько того, годин змарнованого часу, що приблизно дорівнювало сотні людських життів.

– Лері був неабияк здивований, і в результаті – за кілька тижнів комп’ютер завантажувався на двадцять вісім секунд швидше,

– пригадує Еткінсон. – Стів мав здатність мотивувати людей, показавши картину їхньої праці у перспективі.

У підсумку колектив Macintosh почав розділяти деякі принципи Джобса – зокрема, працювати так, щоби результат їхньої роботи можна було оцінювати не лише грошима.

– Джобс бачив себе митцем, і він хотів, щоби команда розробників так само про себе думала, – каже Герцфельд. – Нашою метою ніколи не було перемогти в якомусь змаганні чи заробити багато грошей. Мета була – створити щось якнайкраще чи навіть краще за це.

Одного разу Стівен Джобс запросив колег відвідати виставку скла Луї Тіффані у музеї «Метрополітен», що на Мангеттені, оскільки вірив, що на прикладі Тіфені вони могли би повчитися, як творити велике мистецтво, яке водночас може бути масовим. Той випадок згадує Бад Трібл:

– Ми тоді собі сказали: «Якщо ми вже щось робимо, то варто спробувати робити це гарно».

Тож чи справді була потрібна ота його агресивна й брутальна поведінка? Напевно, що ні, і її нічим не виправдати. Існують інші способи мотивувати колектив. Хоча Macintosh став дійсно великим проектом, проте через постійні втручання Джобса він відставав від графіка та значно перевищував бюджет. Свою ціну мали й споганені людські почуття – велика частина команди просто «перегоряла» внаслідок цього.

– Внесок Стіва міг би бути значним і без тих численних історій про те, як він тероризує народ, – казав Возняк. – Мені значно більше до душі відсутність конфліктів і спокій. Гадаю, колектив компанії може бути, як хороша сім’я. Однак, якби лише я вів проект Macintosh, усе, ймовірно, перетворилось би на великий бардак. Найефективнішим, думаю, могло би бути поєднання мого та його підходів.

Одначе, попри те що стиль Джобса бував деморалізуючим, він також міг бути навдивовижу стимулюючим. Це зарядило працівників Apple прагненням творити передову продукцію і вірою, що можна досягнути того, що здавалося неможливим. Вони носили футболки з написом «90 годин на тиждень, і не набридає!». Зі страху перед Джобсом, а також через сильне бажання його вразити вони перевершували власні можливості та сподівання.

– З часом я зрозумів, що якщо у тебе працюють дійсно класні люди, то з ними не треба сюсюкатися, – пізніше пояснював Джобс.

– Очікуючи від них чогось величного, ти вже цим стимулюєш їх до таких звершень. Колектив Macintosh навчив мене, що фахівці на «п’ять із плюсом» люблять працювати гуртом і не люблять, якщо ти толеруєш роботу, виконану на «четвірку». Запитайте будь-кого з того колективу, і вони вам скажуть, що воно того було варте.

Більшість його колег погоджуються з цим.

– На нарадах він міг кричати: «Ви йолопи, нічого не можете зробити добре», – пригадує Дебі Коулмен. – Такі слова доводилося від нього вислуховувати ледь не щогодини. Та водночас саме тому, що мала змогу із ним працювати, я вважаю себе чи не найщасливішою людиною у світі.

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

ДИЗАЙНСправжні митці спрощують

Естетика БаугаузаНа відміну від більшості дітей, які виростали в домах Айклера, Джобс знав, чому саме ті будинки були такими чудовими. Йому подобалася ідея простої та не перевантаженої деталями продукції в стилі модерн для масового вжитку. Йому також подобалося слухати, як тато описував складнощі, які виникали в тому, щоби витримати стиль кожної машини. Тому з самого початку роботи Apple Стів вірив, що вдалий корпоративний дизайн – невибагливий у плані кольорів логотип, лискучий системний блок Apple II – виокремить компанію серед інших і зробить її продукцію впізнаваною.

Перший офіс – після родинного гаража – розташувався в невеличкому будинку, який їм доводилося ділити з відділом продажів компанії Sony, котра славилася своїм фірмовим стилем і зовнішнім виглядом продукції, що легко запам’ятовувався. Тож Джобс забігав до сусідів, щоби проглянути їхні маркетингові матеріали.

– Пам’ятаю, як Стів, досить неохайний з вигляду, заходив до нас і ніжно погладжував пальцями наші рекламні буклети, звертаючи увагу на якісь особливості дизайну, – розповідав Денл Л’юїн, який працював там. – Час від часу він запитував: «Можна, я візьму собі цей буклет?».

До 1980-го Джобс найняв Л’юїна.

Захоплення Стіва темним, корпоративним виглядом Sony втратило свою актуальність приблизно в червні 1981 року, коли він почав відвідувати щорічну Міжнародну конференцію з дизайну в Аспені. На тогорічній зустрічі увага зосередилася на італійському стилі, а ключовими постатями стали архітектор і дизайнер Ма-ріо Белліні, кінорежисер Бернардо Бертолуччі, автовиробник Сер-джо Пінінфаріна, спадкоємиця концерну Fiat і політик Сюзанна Аньєллі.

– Я захопився цими італійськими дизайнерами так само, як па-цан у фільмі «Прорив» (Breaking away) захоплюється італійськими велосипедистами, – пригадував Джобс. – Це було для мене неймовірним натхненням.

В Аспені він познайомився із філософією функціонального дизайну, яку пропагував художній рух Баугауз, – уплив цієї філософії простежувався в будинках, квартирах-студіях, топографічному шрифті sans serif і меблях, які стояли в Aspen Institute, впроваджених Гербертом Баєром. Як і його наставники – Вальтер ?ропіус і Люд-⳥ Міс ван дер Рое, – Баєр уважав, що не має бути ніякого розділення між образотворчим мистецтвом і прикладним промисловим дизайном. Модерністський міжнародний стиль, який відстоювала школа Баугауз, вимагав, щоби зовнішній вигляд речі був простий, проте зі своєю «родзинкою». Він підкреслював раціональність і функціональність, дотримуючись простих, чистих ліній і форм. Серед максим, яких навчали Міс і ?ропіус, були такі: «Бог – у деталях» і «Чим менше – тим більше». Як і у випадку з будинками Айклера, тут художній смак поєднувався із можливостями масових продуктів.

Джобс публічно обговорював той факт, що перейняв баугаузів-ський стиль, під час доповіді на конференції з дизайну в 1983 році. Темою доповіді було «Майбутнє вже не буде тим, чим воно було раніше». Він передбачав відмову від стилю, який диктувала компанія Sony на користь баугаузівської простоти.

– Сучасні тенденції в промисловому дизайні орієнтовані на хай-теківський зовнішній вигляд від Sony: бронзово-сірий колір, інколи – чорний, із різними дивними штуковинами, – сказав він. – Це легко зробити. Але це не круто.

Він запропонував альтернативу, народжену від Баугауза, в якій було більше відповідності до функцій і природи продуктів.

– Ми збираємося зробити продукцію високотехнологічною й укомплектовуватимемо її просто, щоби ви знали, що це – хай-тек. Ми вміщатимемо наші продукти в маленькі корпуси, а тоді можемо зробити їх красивими й білими, точнісінько так, як Braun робить це зі своєю електронікою.

Він постійно наголошував на тому, що продукти Apple будуть простими та функціональними.

– Ми зробимо їх яскравими, чистими й відвертими щодо того, що вони – високотехнологічні, замість того щоби надавати їм важ –

кого корпоративного вигляду в чорному, чорному, чорному, чорному кольорі, як те зробила Sony, – проповідував він. – Таким є наш підхід. Дуже простий і чудово підходящий за своєю якістю до Музею сучасного мистецтва. Те, як ми керуватимемо компанією, розроблятимемо дизайн продуктів, працюватимемо з рекламою, – усе це буде базуватися на наступному твердженні: «Давайте спростимо». Зробимо все насправді простим.

Мантра еплівського дизайну залишиться такою, як була записана в першому буклеті компанії: «Простота – це остаточна вишуканість».

Джобс уважав, що простота дизайну має бути пов’язаною з тим, щоби зробити продукцію простою у використанні. Однак такі цілі не завжди поєднуються. Інколи дизайн може бути настільки глянцевим і простим, що користувачу буде незручно з ним працювати, або ж така простота наче принижуватиме його.

– Основна риса зовнішнього вигляду наших продуктів – очевидність; ми хочемо, щоби люди могли інтуїтивно відчувати, що до чого, – сказав Джобс натовпу знавців дизайнерської справи.

Для прикладу він нахвалював метафору робочого столу, яку розробляв для Macintosh.

– Люди інтуїтивно знають, як чинити з робочим столом. Якщо ви заходите в офіс, то на столах є папери. Найважливіший серед них – той, який лежить зверху. Люди знають, як перемикати пріоритети. Одна з причин, чому ми моделюємо свої комп’ютери відповідно до метафор – як, скажімо, цей робочий стіл, – полягає в тому, що ми можемо використовувати досвід, якого люди вже набули.

Того ж середового вечора в одній із менших аудиторій виступала Майя Лін, двадцятитрирічна дівчина, яка раптово опинилася на «Олімпі слави» минулого листопада, коли Меморіал ветеранів В’єтнаму був урочисто відкритий у Вашингтоні, в окрузі Колумбія. Між Джобсом і Лін виникла міцна дружба, і він запросив дівчину відвідати Apple.

– Я приїхала, щоби попрацювати зі Стівом протягом тижня, – згадувала Майя. – Я запитала його: «Чому комп’ютери виглядають, немов торохкотливі телевізори? Чому б вам не зробити щось тоненьке, наприклад плаский ноутбук?».

Джобс відповів, що саме це й було в нього на меті – він планував утілити цю ідею, щойно технології будуть готові до такого.

На той час, на думку Джобса, у царині промислового дизайну не відбувалося нічого цікавого. У Стіва була лампа компанії Richard Sapper – і він її страшенно любив, а ще йому подобалися меблі Чарльзата Рея Імзів, «браунівська» продукція від Дітера Рамса. Але

в світі промислового дизайну не було жодної видатної фігури, яка би задавала всім тон, – так, як свого часу це робили Реймонд Лоуї та Герберт Баєр.

– Насправді нічого особливого не відбувалося у сфері промислового дизайну, і в Силіконовій Долині зокрема, тож Стів мав велике бажання це змінити, – казала Лін. – Його відчуття стилю гладке, але не слизьке, і воно якесь грайливе. Джобс став прихильником мінімалізму, який походив від його «дзенівського» посвячення простоті, але він не дозволяв цьому мінімалізму зробити його продукти холодними. Вони залишалися прикольними. Він з особливою пристрастю та мегасерйозністю ставиться до дизайну, але в той же час там є відчуття гри.

Відчуття художності Джобса розвивалося – і йому особливо почав подобатися японський стиль. Стів багато спілкувався із зірками цього стилю – середи них були, зокрема, Іссі Міяке та І. М. Пей. Сильно позначилися на захопленні винахідника і його буддистські практики.

– Мені завжди видавалося, що буддизм – і японський дзен-будцизм зокрема – має у собі особливу естетичну вишуканість, – говорив він. – Найдивовижніша із дивовиж, що я коли-небудь бачив, – це сади навколо Кіото. Мене сильно зачіпає те, що створила ця культура; вся вона побудована на дзен-буддизмі.

Неначе «Порте»Джеф Раскін уявляв собі Macintosh так: така собі коробкоподібна «валізка», яку можна було би носити з собою; вона мала зачинятися, притискаючи клавіатуру до екрану. Коли Джобс зайнявся цим проектом, він вирішив пожертвувати портативністю заради впізнаваної конструкції, яка би не забирала багато місця на столі. Він жбурнув додолу телефонну книгу й проголосив – до жаху своїх інженерів, – що цей комп’ютер має бути не більшим за неї. Тож залучена до цього проекту команда, яка складалася з Джері Манока та Тері Оями, почала працювати над утіленням ідей щодо екрану, який мав розташовуватися над системним блоком, і клавіатури, яка мала відчіплятися.

Одного дня в березні 1981 року Енді Герцфельд повернувся в офіс після обіду й застав палку суперечку: Джобс схилився над прототипом Macintosh й відчайдушно пояснював керівнику творчого відділу Джеймсу Ферісу:

– Нам потрібно, щоби комп’ютер мав класичний вигляд і не зраджував своєму стилю; він має бути схожим на «Фольксваген Бітл».

Захоплення контурами класичних машин Стів перейняв у батька.

– Ні, неправильно, – відповів Феріс. – Лінії мають бути обтікаючими, «звабливими», як у «Феррарі».

– Ні, не «Феррарі». Вона сюди теж не підходить, – заперечив Стів. – Він радше має бути подібним до «Порше»!

На той момент у Джобса була «Порше» 928-ї моделі. Одного разу, коли Білл Еткінсон приїхав на вихідні в гості, Джобс вивів його надвір, щоби той помилувався машиною.

– Велике мистецтво розширює смак, а не слідує за готовими смаками, – сказав він Еікінсону.

Джобс також захоплювався формою автомобілів «Мерседес».

– Протягом років вони зберегли чіткість деталей, хоча лінії стали м’якшими, – підсумував він одного разу, прогулюючись неподалік стоянки. – Саме це нам потрібно зробити з Macintosh.

Ояма намалював ескіз попереднього дизайну й виробив модель із гіпсу. Колектив, що працював над проектом Macintosh, зібрався, щоби висловити свої думки з приводу. Герцфельд назвав модель «гарненькою». Іншим вона наче теж припала до душі. Тоді Джобс випустив стрімкий потік критики.

– Вона надто схожа на коробку, треба, щоби вигини були більш плавними. Радіус першого заокруглення має бути більшим, і мені не подобається розмір скосу.

Джобс щойно навчився вільно спілкуватися на жаргоні промислових дизайнерів і такими мудрими словами говорив про вигнутий край, який з’єднував бічні стінки комп’ютера. А тоді виголосив приголомшливий комплімент.

– Це – початок, – сказав він.

Приблизно кожного місяця Манок і Ояма презентували нову ітерацію із врахуванням попередніх зауважень Джобса. З останньої гіпсової моделі драматично знімали сукно, і всі попередні спроби викладалися в лінію коло неї. Це не лише допомагало колективу оцінити еволюцію проекту, але також не давало можливості Стівену наполягати на тому, що начебто котрусь із його пропозицій проігнорували.

– Коли ми дійшли до четвертої моделі, я практично перестав помічати її відмінності від третьої, – зізнавався Герцфельд, – але Стів завжди був критичним і рішучим, говорячи, що йому шалено подобається або ж страшенно не подобається та чи інша деталь, яку я заледве міг розрізнити з-поміж інших.

Якось на вихідних Стів поїхав у Macy’s до Пало-Альто й знову присвятив трохи часу вивченню різних електроприладів, зосереджуючи особливу увагу на Cuisinart. Того понеділка він улетів ув офіс, відведений для гурту проекту Macintosh, попросив дизайнерську команду піти купити щось із приладів фірми Cuisinart і влаштував планерку, на якій висловив свої побажання, що, власне, випливали з ліній, вигинів і скосів новопридбаного продукту.

Джобс продовжував наполягати, що комп’ютер має виглядати дружелюбно. У результаті модель еволюціонувала настільки, що нагадувала людське обличчя. Дисковод мав розташовуватися внизу екрану, блок став вужчим і вищим, ніж у більшості комп’ютерів, нагадуючи голову. Заглиблення біля бази мало бути схожим на гладку щоку, і Джобс звузив пластикову смугу зверху, щоби вона не нагадувала чоло неандертальця – що, власне, робило комп’ютер Lisa таким непривабливим. Патент на дизайн системного блоку Apple був записаний на ім’я Стіва Джобса, а також Манока та Оями.

– Навіть попри те, що Стів не намалював жодної лінії, його ідеї та натхнення зробили дизайн саме таким, яким він зараз є, – зауважив згодом Ояма. – Якщо чесно, ми не знали, що означає поняття «дружелюбний комп’ютер» доти, поки Стів його нам не пояснив.

Із таким самим жаром Джобс боровся, щоби вигляд того, що з’являлося на екрані, відповідав його уявленням. Одного дня Білл Еткінсон увірвався до «Фортеці Texaco», весь такий піднесений. Він щойно винайшов алгоритм, завдяки якому можна було швидко малювати кола та овали на екрані. Зазвичай для того, щоби намалювати коло, потрібно було підраховувати корені квадратні – а мікропроцесор моделі 68000 не підтримував такої функції. Але Еткінсон знайшов обхідний шлях, який базувався на тому факті, що сума всіх послідовних непарних чисел дає послідовність квадратів чисел (наприклад, 1+3=4,1+3+5=9іт.д.). Герцфельд пригадує, що коли Еткінсон влаштував демонстрацію свого відкриття, то всі були вражені – всі, крім Джобса.

– Що ж, кола та овали – це добре, – сказав він, – але як бути з малюванням прямокутників із заокругленими кутами?

– Не думаю, що нам це насправді потрібно, – сказав Еткінсон, пояснивши, що зробити це практично нереально.

«Я хотів, щоби графічні шаблони залишалися простими, а також щоби ми обмежили їх відповідно до тих базових функцій, які насправді мали виконуватися», – пригадував він.

– Прямокутники із заокругленими кутами трапляються нам на кожному кроці! – вигукнув Джобс, скочивши на ноги й починаючи гарячкувати. – Ви лишень погляньте на цю кімнату!

Він показав на дошку, на якій малювали, на стільницю та на інші предмети, які мали прямокутну форму із заокругленими кутами.

– Визирніть надвір, там ще більше – майже всюди, хоч куди б ви кинули оком!

Він витягнув Еткінсона на прогулянку, вказуючи на вікна машин, великі рекламні щити та дорожні знаки.

– Пройшовши три квартали, ми знайшли сімнадцять прикладів,

– сказав Джобс. – Я почав вишуковувати їх усюди, аж поки він не переконався у моїй правоті.

– Коли ми нарешті дійшли до знаку «Не паркуватися», я сказав: «Гаразд, ти правий, здаюся. Нам потрібно, щоби серед базових функцій була можливість малювати прямокутники із заокругленими кутами!».

Герцфельд розповідає про ту ситуацію:

– Наступного дня по обіді Білл повернувся до «Фортеці Texaco», посміхаючись від вуха до вуха. Тепер його програма малювала прямокутники із прекрасними заокругленими кутами неймовірно швидко.

Зрештою дійшло до того, що діалогові вікна на комп’ютерах Lisa та Macintosh – а також майже на кожному наступному комп’ютері

– були саме такої форми: прямокутні із заокругленими кутами.

Вивчаючи каліграфію в Ріді, Джобс полюбив гарнітури шрифтів,

з усіма варіаціями тих їхніх sarifi sans serif, пропорційною розбивкою і міжрядковим інтервалом.

– Коли ми розробляли перший комп’ютер Macintosh, мені пригадалося все, чого я навчився в університеті на тому курсі, – розповідав пізніше Джобс.

Оскільки Macintosh був растровим, на ньому можна було розробляти безкінечну кількість шрифтів, від елегантних до дивакуватих, і виводити їх піксель за пікселем на екран.

Щоби розробити всі ці шрифти, Герцфельд найняв свою шкільну товаришку з околиць Філадельфії, С’юзан Кейр. Вони назвали шрифти на честь зупинок на основній лінії філадельфійського міжміського потяга: Овербрук, Меріон, Ардмор і Роузмонт. Джобсу страшенно подобався процес. Якось під вечір він завітав до кабінету, у якому, власне, відбувалося створення шрифтів, і трохи побурчав щодо назв, які їм давали. Це були «маленькі містечка, про які ніхто ніколи не чув», скаржився він.

– Треба, щоби це були міста світового рівня!

Так шрифти були перейменовані на Чикаго, Нью-Йорк, Женеву, Лондон, Сан-Франциско, Торонто й Венецію.

Маркула та деякі інші працівники ніколи особливо не тішилися з того, що Джобс був так палко залюблений у типографію.

– Він прекрасно тямив у тому, тож постійно вимагав, щоби наші шрифти були якнайкращими, – пригадував Маркула. – Я постійно казав йому: «Шрифти?! Хіба в нас немає важливіших питань?».

Насправді ж чудовий асортимент шрифтів Macintosh, що згодом поєднався із лазерним друком і прекрасними графічними можливостями, зіграв важливу роль у виникненні комп’ютерної верстки й став серйозною перевагою в одному з основних напрямків діяльності Apple. Джобсове захоплення дало можливість звичайним користувачам – від авторів студентських газет і до матусь, які редагували інформаційні бюлетені Асоціації батьків і вчителів, – відчути дивовижну радість від можливості використовувати різноманітні шрифти, радість, колись доступну лише друкарям, сивим редакторам та іншим трударям із заплямованими чорнилом пальцями.

Кейр також розробила піктограми, як то сміттєвий кошик для видалених файлів, – і це допомогло визначити графічні інтерфейси. Вони з Джобсом чудово могли порозумітися в цьому, оскільки обоє поділяли внутрішнє чуття до простоти й бажання зробити Macintosh фантастичним продуктом.

– Джобс зазвичай приходив наприкінці кожного дня, – розповідала вона. – Завжди цікавився, що нового. У нього були незмінні хороший смак і відчуття щодо візуальних деталей.

Інколи він забігав вранці в неділю – тож Кейр намагалася працювати тоді. Час від часу вона стикалася з проблемою. Наприклад, він відкинув одну з її розробок – піктограму-кролика, який з’являвся при пришвидшеному поклацуванні мишкою, – сказавши, що пухнаста істота додає інтерфейсу «надмірної сірості».

Джобс приділяв стільки ж уваги рядкам заголовка у вікнах і документах. Він змушував Еткінсона та Кейр переробляти їх знову й знову, оскільки всі попередні версії завдавали йому сердечних мук. Стіву не подобалися ті, що були в Lisa, оскільки вони були надто чорними й різкими. Він хотів, щоби рядки заголовка в Macintosh були більш м’якими й мали тонкі світлі смужки.

– Ми перепробували близько двадцяти різних рядків заголовка, допоки не зробили такого, що йому догодив, – пригадував Еткінсон.

У якийсь момент Кейр з Еткінсоном почали скаржитися, що Джобс змушує їх проводити надто багато часу над внесенням дрібних покращень, хоча в них ще не виконана купа важливішої роботи. І тут Стіва понесло:

– Ви уявляєте собі, що вам доведеться дивитися на це щодня? – верещав він. – Це не просто якась дрібна деталь, це щось таке, що ми мусимо зробити правильно.

Кріс Еспіноза знайшов один спосіб задовольнити Джобсові вимоги щодо дизайну й утихомирити його схильність до надмірного контролю. Він був одним із молодих хлопчаків, які допомагали Возняку, коли той ще працював у гаражі. Джобс переконав Еспіно-зу покинути навчання в Берклі, наполягаючи, що можливість учитися в нього буде завжди, а ось шанс попрацювати над проектом Macintosh випадає лише раз у житті. Хлопець вирішив, що розробить калькулятор для комп’ютера. «Ми всі зібралися навколо Крі-са, коли він показав свій калькулятор Стіву й затримав подих, очікуючи його реакції», – розповідав Герцфельд.

– Ну що ж, це початок, – сказав Джобс. – Але якщо відверто, то він огидний. Колір тла надто темний, деякі лінії неправильної товщини, а кнопки дуже великі.

Еспіноза продовжував день за днем відточувати свій проект відповідно до зауважень Джобса, але з кожною ітерацію сипалися нові порції критики. Тож одного дня, коли Стівен зайшов до Кріса, той подарував керівнику своє натхненне розв’язання проблеми, яке носило назву «Стіве Джобсе, винайди свій власний калькулятор». Програма дозволяла користувачу підігнати вигляд калькулятора під себе, змінивши товщину ліній, розмір кнопок, відтінки, тло й інші атрибути. Замість того щоби просто посміятися з вигадки Кріса, Джобс засів за програму й почав бавитися, підбираючи зовнішній вигляд калькулятора, який би відповідав його смакам. Десь за десять хвилин він підтасував усе так, що результат приніс йому втіху. Тож – як цього й слід було очікувати – саме такий калькулятор з’явився в комп’ютері Macintosh і залишався стандартом протягом п’ятнадцяти років.

Попри те що всю свою увагу Джобс зосереджував на проекті Macintosh, він також хотів створити постійну дизайнерську мову для всіх продуктів компанії Apple. Він улаштував конкурс із метою відшукати дизайнера світового рівня, який став би для Apple тим, ким був для Braun Дітер Рамс. Проект мав кодову назву «Біло-сніжка» – і не тому, що Стів надавав перевагу саме цьому кольору, але тому, що продукти, які мали розроблятися, носили кодові назви – імена семи гномів. Переможцем став Гартмут ЕслінҐер – німецький дизайнер, який був відповідальним за зовнішній вигляд телевізорів Sony Trinitron. Джобс полетів до Чорного Лісу – округу в Баварії, – щоби зустрітися з паном Гартмутом. Він був вражений не лише пристрастю ЕслінҐера, але також тим, як натхненно той вів свого «Мерседеса», перевищуючи швидкість у сто шістдесят кілометрів за годину.

Навіть попри те, що Гартмут був німцем, він стверджував, що в «ДНК Apple має бути питомо американський ген», який створить «міжнародно-каліфорнійський» зовнішній вигляд, натхненний «Голівудом і музикою, дрібкою бунтарства та природною сексуальною привабливістю». Його основним принципом було: «Форма відповідає емоції», – так він обігравав відому максиму, що стверджувала, начебто форма відповідає функції. ЕслінҐер створив сорок моделей продуктів, щоби показати свою ідею, і коли Джобс побачив їх, він вигукнув:

– Так, це воно!

Білосніжний вигляд, який швидко перейшов до Aplle ІІс, мав у собі такі типові риси: білі системні блоки, щільні заокруглені вигини, тонкі лінії жолобків, які використовувалися водночас для вентиляції та оздоби. Джобс запропонував ЕслінҐеру контракт із тією умовою, що той переїде до Каліфорнії. Вони вдарили по руках – і, за словами Гартмута, що не вирізнялися особливою скромністю, «цей потиск рук започаткував одне з найбільш вирішальних спів-робітництв в історії промислового дизайну»’. Фірма ЕслінҐера відкрилася в Пало-Альто всередині 1983 року на основі щорічного контракту з Apple на суму 1,2 мільйона доларів – і з того часу кожен продукт, який випускався в Apple, носив на собі гордий підпис: «Розроблено в Каліфорнії».

Від свого батька Джобс перейняв думку, що ознака справжньої майстерності полягає в тому, щоби навіть приховані деталі робити красивими. Одне з найбільш екстремальних – і ефектних – утілень цієї філософії проявилося, коли Стів ретельно перевіряв друковану плату, де мали бути мікросхеми й інші компоненти. Ця плата розміщалася глибоко всередині Macintosh. Жоден покупець ніколи б її не побачив, але Джобс почав критикувати її з естетичної точки зору.

– Ця частинка справді симпатична, – сказав він. – Але подивіться на мікросхеми пам’яті. Вони потворні. Лінії проходять надто близько одна до одної.

Один із нових інженерів перебив його й запитав, чому це має якесь значення.

– Єдине, що важить, – наскільки добре це працює. Ніхто не побачить друкованої плати.

Джобс зреагував у своєму стилі.

– Я хочу, щоби вона була настільки прекрасною, наскільки те можливо, навіть якщо вона розташована всередині коробки. Великий різьбяр не буде використовувати брудне дерево для задньої стінки шафи, навіть попри те, що цього ніхто не побачить.

* Фірма змінила свою назву з frogdesign на frog design у 2000-му році й переїхала до Сан-Франциско. Еслінгер вибрав першу назву не лише тому, що жаби (англ. frog – жаба) мають здатність перетворюватися, але також на честь своїх коренів у Федеративній Республіці Німеччини [(f)ederal (Republic (o)f (g)ermany\. Він казав, що «малі літери були даниною концепції Баугауза про неієрархічну мову, підкреслюючи моральну мету компанії щодо демократичного партнерства».

У своєму інтерв’ю – через декілька років після того, як Macintosh вийшов на ринок, – Джобс знову нагадав про цей урок, який дав йому батько:

– Якщо ви різьбяр і працюєте над створенням чарівного комоду, то не використовуватимете шматок фанери на задню спинку, навіть попри те, що вона впиратиметься в стіну й ніхто її ніколи не бачитиме. Ви знатимете, що вона там є, тож використаєте прекрасний шматок дерева для тієї задньої стінки. Для того щоби добре спати вночі, потрібно, щоби якість і естетичний підхід були в усьому.

Від Майка Маркули Стів дізнався про важливість упаковки та презентації. Люди судять про книжку за її обкладинкою, тож для коробки, у якій продавався Macintosh, Джобс вибрав повноколір-ний дизайн і постійно намагався його покращити.

– Він змушував хлопців переробляти його по п’ятдесят разів, – пригадував Ален Росман – член колективу проекту Macintosh, який одружився із Джоаною Гофман. – Цю упаковку мали викинути на смітник одразу, тільки-но покупці її відкриють, однак її зовнішній вигляд мав для нього надзвичайно важливе значення.

На думку Росмана, це показувало відсутність балансу; гроші витрачалися на дорогу упаковку в той час, коли вони намагалися зекономити на мікросхемах пам’яті. Але для Джобса було важливо, щоби кожна деталь робила Macintosh дивовижним.

Коли вони, зрештою, визначилися з дизайном, Джобс зібрав команду проекту Macintosh для наступної церемонії.

– Справжні митці підписують свої витвори, – сказав він.

Тож Стів узяв листок креслярського паперу й маркер і попросив кожного написати своє ім’я. Підписи були вигравірувані всередині кожного Macintosh. Ніхто ніколи не побачить їх, але члени того колективу знали, що їхні підписи були всередині, точно так само, як вони знали, що друкована плата була виконана настільки елегантно, наскільки це можливо. Джобс кожного викликав по імені. Першим вийшов Барел Сміт. Джобс дочекався, поки остання людина із сорока п’яти підпишеться, тоді знайшов місце якраз посередині й написав своє ім’я маленькими літерами дуже красивим почерком. Затим, піднявши келих шампанського, з вдячністю виголосив тост усім працівникам.

– Такими митями він показував нам, що те, що ми робимо, називається мистецтвом, – сказав Еткінсон.

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

СТВОРЕННЯ КОМП’ЮТЕРА MACINTOSHПодорож – це нагородаЗмаганняКоли IBM випустила персональний комп’ютер в серпні 1981 posy, Джобс і його команда були змушені купити його та розібрати, їхнім висновком стало: машина відстійна. Кріс Еспіноза назвав цю спробу «половинчастою та банальною», і це скидалося на правду. Машина мала старомодні командні лінії і не підтримувала графічні дисплеї з побітовим відображенням. Apple перетворився на са-мовпевнену організацію. Там не усвідомлювали, що керівництво серйозних технологічних компаній почуватиметься комфортніше, купуючи у визнаної компанії, як IBM, а не в тієї, яка носить назву фрукта. Білл ?ейтс був присутнім на зборах у Apple, коли IBM проголосила про випуск персонального комп’ютера.

– Здавалося, що їм байдуже, – згадував він. – Лише за рік вони зрозуміли, що трапилося насправді.

Підтримуючи свою нахабну впевненість, Apple викупила розворот у Wall Street Journal із заголовком «Ласкаво просимо, IBM. Абсолютно серйозно». Такою була реклама дводенного комп’ютерного турніру між палкою і бунтівною Apple та установою Голіафом IBM. Це відволікало увагу від таких компаній, як Commodore, Tandy й Osborne, які були такими ж успішними, як і Apple.

Протягом своєї кар’єри Джобсу подобалося бачити себе розумним повстанцем, який виступав проти зла імперії, воїном Джеда-єм чи буддистським самураєм, що бореться проти темних сил. IBM стала хорошим супротивником. Джобс розумно прорекламував турнір не лише як бізнес-змагання, але і як духовну боротьбу.

– Якщо з якоїсь причини ми зробимо величезну помилку і IBM виграє, у мене особисто складеться враження, що ми зануримося у комп’ютерну доісторичну еру на років із двадцять, – сказав він під час інтерв’ю. – Тільки-но /іШ починає контролювати ринкову ситуацію, вони практично завжди перестають упроваджувати інновації.

Навіть за ЗО років після того випадку, згадуючи про те змагання, Джобс називав його хрестовим походом: «ІВМ практично була гіршою версією Microsoft. Вони не виступали силою, яка втілювала інновації, а були силою зла. Вони зовсім не відрізнялися від AT&T, Microsoft чи Google».

На жаль для Apple, Джобс означив ще одного конкурента для свого Macintosh: Lisa, яка була власністю компанії. Частково це можна пояснити з психологічної точки зору. Його витіснили з тієї команди, і тепер він хотів їх перемогти. Він також хотів, щоби здорове суперництво мотивувало учасників. Тому він заклався з Джоном Ка-учем на п’ять тисяч доларів, що Macintosh пережене Lisa. От тільки суперництво стало нездоровим. Джобс часто позиціонував свою команду інженерів як крутих юнаків на противагу працьовитим інженерам HP, котрі розробляли Lisa.

Суттєвішим було те, що Джобс відійшов від плану Джефа Раскіна щодо створення недорогого портативного приладу і задумав Macintosh як стаціонарну машину з графічним інтерфейсом. Так, комп’ютер став зменшеною версією Lisa, яка, найімовірніше, пережене її на ринку.

Лері Теслер, який керував прикладним програмним забезпеченням, усвідомив, що було б добре, щоб обидві машини користувалися тим самим програмним забезпеченням. Тож заради примирення він запропонував Сміту та Герцфельду прийти на базу, де розроблялася Lisa, щоби продемонструвати прототип Macintosh. Двадцять п’ять інженерів прийшли на презентацію і ввічливо слухали, коли посеред зібрання рвучко відчинилися двері. То був Річ Пейдж – непостійний інженер, який відповідав за дизайн Lisa.

– Macintosh зруйнує Lisa, – кричав він. – Macintosh зруйнує Apple.

Ні Сміт, ані Герцфельд не відповіли, а Пейдж продовжував управлятися в пишномовності.

– Джобс хоче зруйнувати Lisa, бо йому не дозволили керувати нею, – говорив він і майже плакав. – Ніхто не буде купувати Lisa, бо вони знають, що скоро з’явиться Macintosh. Але вам усе одно!

Він вибіг із кімнати, грюкнувши дверима. Та вже за мить повернувся.

– Я знаю, що це не ваша провина, – сказав він Сміту з Герцфель-дом. – Проблема – це Стів Джобс. Скажіть Стіву, що він руйнує Apple.

Джобс і справді зробив Macintosh дешевшим конкурентом Lisa з несумісним програмним забезпеченням. Найгірше те, що жодна з машин не була сумісною з Apple II. Джобса неможливо було далі тримати в упряжі.

Цілковитий контрольНебажання Джобса зробити Macintosh сумісним зі структурою Lisa мотивувалося не лише почуттям конкуренції чи помстою. Існував і філософський компонент. Це стосувалося його схильності до контролю. Він був переконаний: щоб отримати чудовий комп’ютер, потрібно, щоби його програмне забезпечення було тісно пов’язаним із технічним забезпеченням. А якщо комп’ютер працював з іншим програмним забезпеченням, на кону стояла його функціональність. Найкращим продуктом, уважав він, є «цілі пристрої», дизайн яких був цілковито розроблений так, щоби програмне забезпечення залежало від технічного і навпаки. Цим і вирізнятиметься Macintosh, адже його операційна система працює лише на власному технічному забезпеченні. Microsoft же навпаки робив так, щоб їхня операційна система могла працювати на технічному забезпеченні різних компаній.

– Джобс – сильний елітний митець, і він не хотів би, щоби його винаходи безуспішно змінювали невдахи-програмісти, – пояснював редактор ZDNet Дан Фарбер. – Це було б схоже на те, якби вуличний перехожий додав кілька мазків картині Пікассо чи змінив слова у пісні Ділана.

Пізніше Джобсова концепція «цілих пристроїв» відрізнятиме iPhone, iPod і iPad від їхніх конкурентів. Ці продукти виявилися не-перевершеними. Проте така стратегія не завжди була найкращою для домінування на ринку.

– Від першого Macintosh і до найпізнішого iPhone система Д жобса була закритою настільки, що споживачі не могли втрутитися у неї чи модифікувати її, – зауважив Дендер Кані, автори книги «Культ Macintosh».

Бажання Д жобса контролювати стало причиною дебатів із Возня-ком. Вони сперечалися, чи Apple //повинен мати гнізда, щоби користувачі могли вставляти картки у материнську плату, додаючи більшої функціональності. Тоді Возняк переміг у суперечці: Apple LI мав вісім гнізд. Та цього разу машина була Джобсовою, а не Воз-няковою, і Macintosh матиме обмежену кількість гнізд. Неможливо буде навіть відкрити коробку і дістатися материнської плати. Для любителів чи хакерів це було не круто. Але для Джобса Macintosh

був масовим продуктом. Він хотів, щоби користувачі отримували контрольоване враження від праці за комп’ютером.

– Комп’ютер є відображенням його контролюючої особистості,

– говорив Бері Кеш, якого Джобс узяв на роботу у 1982 році на посаду маркетингового стратега у «Фортеці Texaco». – Коли Стів говорив про Apple II, він обурювався: «У нас немає контролю, і гляньте, які божевільні речі люди хочуть зробити з комп’ютером. Я вже ніколи не допущу такої помилки».

Він пішов так далеко, що винайшов спеціальне приладдя, і Macintosh неможливо було розкрутити звичайною викруткою.

– Ми розробимо цю річ так, що ніхто, крім працівників Apple, не зможе проникнути всередину продукту, – говорив він Кешу.

Джобс також вирішив забрати з клавіатури Macintosh клавіші зі стрілочками, які пересували курсор. Рухати курсор можна було лише мишкою. Таким чином Джобс хотів привчити старомодних користувачів до навігації «наведи-натисни» навіть попри їхнє бажання. Джобс, на відміну від інших розробників продуктів, не вважав, що клієнт завжди правий. Якщо клієнт не хоче користуватися мишкою – значить, він не правий.

Іншою перевагою клавіатури без стрілочок було те, що розробники програмного забезпечення мали писати інші програми для Macintosh, а не розробляти загальні програми, які б використовувалися на всіх комп’ютерах. Джобсу подобалася така вертикальна інтеграція між прикладним програмним забезпеченням, операційними системами та пристроями.

Бажання Джобса мати цілковитий контроль викликало в нього алергію на пропозиції від Apple, в яких ішлося про ліцензування операційних систем Macintosh для інших виробників оргтехніки та дозволу клонувати продукцію Macintosh. Новий, повний сил директор із маркетингу в Macintosh, Майк Мюррей запропонував ліцензування програми у приватній записці до Джобса у травні 1982 року. «Нам би хотілося, щоби Macintosh став стандартом індустрії, – писав він.

– Заминка, звичайно ж, у тому, що потрібно купувати технічне забезпечення Macintosh, щоби повністю відчути перевагу комп’ютера. Рідко (якщо взагалі коли-небудь) будь-яка компанія могла створити та підтримувати широкі стандарти індустрії, які не можуть використовуватися іншими виробниками». Його пропозицією було ліцензування операційних систем Macintosh для Tandy. У магазині від Tandy – Radio Shack – чекали на інших клієнтів, і тому, як казав Мюррей, продажі Apple не особливо постраждають. Однак Джобс був рішуче проти такого плану. Його підхід до справи означав, що Macintosh залишиться контрольованим і відповідатиме певним стандартам. Та, як і перестерігав Мюррей, Macintosh буде важко за –

йняти місце стандарту в індустрії у світі, наповненому клонами IBM.

Машини рокуСпливав 1982 рік, і Джобс переконав себе у тому, що він стане Людиною року за версією Time. Якось він прийшов до офісу «Фортеці Texaco» з керівником відділення часопису в Сан-Франциско Майклом Моріцом і переконав колег дати Моріцу інтерв’ю. Але на обкладинці часопису таки був не Джобс. Натомість головний редактор обрав зображення комп’ютера для кінцевого випуску року і назвав його «Машини року».

Поряд із головним матеріалом у часописі була розповідь про Джобса, базована на репортажах Моріца і написана Джеєм Коксом – редактором, який зазвичай писав про рок-музику. «З його м’якими продажами та сліпою вірою, якій би позаздрили давні християнські мученики, це – Стівен Джобс, котрий ширше, аніж хто інший, відкрив двері і впустив у них персональні комп’ютери»,

– йшлося у статті. Матеріал був хорошим, та подеколи настільки жорстким, що Моріц (після того як написав книгу про Apple І став партнером у фірмі Sequoia Capital із Доном Валентайном) відмовився від неї, стверджуючи, що його стаття була «перекручена, відфільтрована й отруєна бензолом пліток редактором у Нью-Йорку, завданням якого було робити замітки про неперед-бачуваний світ рок-музики». У статті містилася цитата Бада Трі-бла про «ефект викривлення реальності» і зазначалося, що «час від часу Джобс міг розплакатися на зборах». Але найкраща цитата напевно була від Джефа Раскіна. Джобс, як говорив він, «став би чудовим королем Франції».

Збентеженню Джобсу додавало й те, що у часописі з’явилася згадка про його доньку, яку він не визнавав, – Лізу Бреннен. Він знав, що це Коткі розповів про Лізу, і вилаяв його на виробництві Macintosh перед усіма працівниками.

– Коли репортер із Time мене запитав, чи є у Стіва донька Ліза, я відповів, що так, звичайно, – пригадував Коткі. – Друзі не дозволяють своїм друзям заперечувати, що вони є батьками своїх дітей. Я не збираюся дозволяти своєму другові поводитися, як козел, і заперечувати своє батьківство. Джобса це дуже зачепило, він страшенно лютував і при всіх сказав, що я його зрадив.

Але найдужче Джобса образило те, що його не обрали Людиною року. Згодом він мені розповів таке:

Time вирішив запровадити звання «Людина року», а мені було 27 років, і подібні речі були важливими для мене. Я вважав, що було б круто опинитися на обкладинці часопису. Вони відіслали Майкла Моріца, щоби він написав про мене. Ми були однолітками, а я вже домігся успіху і бачив, що він заздрить. Він і написав ту жахливу статтю, а редактори в Нью-Йорку, прочитавши той матеріал, сказали: «Ми не можемо зробити цього чоловіка Людиною року». Було по-справжньому боляче. Але для мене це стало хорошим уроком. Це навчило мене ніколи наперед не захоплюватися подібними речами, а особливо у пресі, яка є цирком. Вони прислали мені номер швидкісною поштою, і пригадую, що відкривав пакунок, очікуючи побачити свою мармизу на обкладинці, але там було зображення комп’ютера.

Я тоді подумав: «Що?!». Потім почав читати статтю, і вона була настільки жахливою, що я розплакався.

Насправді немає фактів, які б доводили, що Моріц заздрив чи навмисне зробив неправдивий матеріал. І Джобса тоді навіть не збиралися називати Людиною року, незважаючи на те, що він на це сподівався. Старші редактори того року (я був на той час молодшим редактором) уже давно вирішили обрати комп’ютер, а не людину, і вони кілька місяців тому отримали завдання, що світлина архітектурного мистецького виробу від відомого скульптора Джор-джа СіҐала має прикрашати першу сторінку. Тоді редактором часопису був Рей Кейв.

– Ми ніколи навіть не розглядали кандидатури Джобса, – говорив він. – Комп’ютер неможливо персоніфікувати, і тому ми вирішили обрати неживий предмет для обкладинки журналу.

Apple запустив Lisa у січні 1983 року – за рік до того часу, коли був готовий Macintosh, – і Джобс віддав п’ять тисяч доларів, на які він бився об заклад із Каучем. Хоча Джобс і не був у команді зі створення Lisa, він, як голова Apple /людина з обкладинки, вирушив до Нью-Йорка, щоби зробити рекламу проекту.

Він навчився у свого фахівця з піару Р女са Мак-Кени, як роздавати ексклюзивні інтерв’ю у драматичній манері. Репортерів проводили на годинне інтерв’ю з ним у номері готелю «Кар-лайл» по черзі. У номері на столі, серед зрізаних квітів, красувався комп’ютер Lisa. Згідно з рекламним планом, Джобс мав фокусуватися на Lisa й не згадувати Macintosh, адже розмови про Macintosh могли знизити цінність Lisa. Але Джобс не міг утриматись. У більшості статей, базованих на його інтерв’ю того дня – в Time, Business Week, Wall Street Journal і Fortune, – згадувався Macintosh. «Пізніше цьогоріч Apple випустить менш потужну та дешевшу версію Lisa – Macintosh, – йшлося у матеріалі у Fortune. – Джобс сам керував тим проектом». A Business Week цитував Джобса: «Коли його випустять, Macintosh стане найпрекраснішим комп’ютером у світі». Він також визнав, що Macintosh і Lisa не будуть сумісними. Це було схоже на смертний вирок для Lisa.

Lisa і справді померла повільною смертю. За два роки її знімуть із виробництва.

– Вона була надто дорогою, і ми намагалися продати її великим компаніям, коли насправді спеціалізувалися на продажах клієнтам,

– згодом казав Джобс.

У Джобса з’явився промінь надії, адже за кілька місяців після запуску Lisa стало очевидно, що Apple мусить натомість покладати надії на Macintosh.

Будьмо піратами!Команда Macintosh росла, й у середині 1983 року вони були змушені переїхати з «Фортеці Texaco» до головної будівлі Apple на Бендлі-драйв і повністю оселитися у Bandley-З. Будівля мала вестибюль із відеоіграми у формі атріуму. Барел Сміт і Енді Герцфельд вибирали відеоігри. У вестибюлі також була стереосистема на компакт-дисках Toshiba з колонками MartinLogan і сотнями дисків. Команда розробників програмного забезпечення працювала в скляній кімнаті у формі круглого акваріуму, який проглядався з вестибюлю. На кухні завжди було достатньо соків Odwalla. За якийсь час у атріумі з’являлися нові іграшки, зокрема піаніно Bosendoifer і мотоцикл «БМВ», який, як сподівався Джобс, надихне на майстерне гранування деталей.

Джобс керував і процесом наймання на роботу. Метою було віднайдення творчих, непристойно розумних і трішки бунтівних осіб. Команда розробників системного забезпечення змушувала кандидатів ірати в Defender – улюблену відеогру Сміта. Джобс, як завжди, ставив ексцентричні запитання, щоби побачити, як кандидат веде себе у неочікуваних ситуаціях. Якось він, Герцфельд і Сміт улаштували співбесіду для кандидата на посаду менеджера з програмного забезпечення, який, що стало помітним, тільки-но він увійшов до кімнати, був надто затисненим і традиційним для того, щоби управляти чарівниками в акваріумі. І Джобс почав із ним безжально бавитися.

– Скільки тобі було років, коли ти позбувся цноти? – запитав Стів.

– Перепрошую? – кандидат виглядав збитим із пантелику.

– Ти все ще незайманий? – наполягав Джобс.

Кандидат помітно захвилювався, і Джобс змінив тему.

– Скільки разів ти приймав ЛСД?

– Бідний хлопчина палахкотів усіма відтінками червоного кольору, – згадував Герцфельд. – Тоді я намагався змінити тему і поставив йому технічне запитання.

Та коли кандидат почав монотонно відповідати, втрутився Джобс.

– Бе, бе, бе, бе, – сказав він, викликаючи приступи гиготіння у Сміта та Герцфельда.

– Напевно, я вам не підхожу, – сказав бідолаха, піднімаючись із-за столу після співбесіди.

Незважаючи на свою нестерпну поведінку, Джобс мав дар піднімати командний дух. Після того як він грубо поводився з людьми, він умів заохотити їх до праці і змусити думати, що робота у команді Macintosh – це найпрекрасніша місія. Кожні шість місяців він вивозив свою команду на дводенний відпочинок.

Відпочинок у вересні 1982 року проходив у Паджеро-Дюнсі, неподалік Монтеррею. Близько п’ятдесяти членів команди Macintosh розташувалися біля каміна у великій залі. Джобс примостився на столі навпроти них. Спочатку він щось тихо говорив, а потім підійшов до дошки і став записувати свої думки.

Першою була: «Не йдіть на компроміси». Цей наказ із часом стане як корисним, так і руйнуючим. Більшість технологічних команд працювали на компромісах. Macintosh, з іншого боку, стане настільки «непристойно чудовим», наскільки Джобс та його помічники зможуть зробити його. Але він не надійде у продаж ще наступні шістнадцять місяців, а це означало запізнення по термінах. Оголосивши кінцеву дату для здачі проекту, Джобс зауважив: «Краще запізнитися, ніж зробити неправильну річ». Якийсь інший менеджер проекту, який був би здатний на компроміси, визначив би кінцеву дату, після якої вже нічого не можна було б змінювати. Але не Джобс. Він винайшов нове твердження: «Річ недороблена доти, доки вона не надходить у продаж».

Іншою написаною на дошці фразою, яка, як Джобс потім казав, стала його улюбленою, була: «Подорож – це нагорода». Команда Macintosh, він полюбляв повторювати, – це військо з величною місією. Якось вони згадають свою подорож разом і, забуваючи болючі моменти, скажуть, що це був магічний період в їхньому житті.

У кінці презентації хтось запитав, чи мають вони зробити дослідження ринку і побачити, чого хочуть споживачі.

– Ні, – відповів Джобс. – Тому що споживачі не знають, чого вони хочуть, допоки ми їм не покажемо цього.

І він витягнув пристрій, який за розміром був трохи більший за книгу.

– Хочете побачити щось гарне?

Коли він відкрив його, виявилося, що всередині знаходився макет комп’ютера, який уміщувався б на колінах, із клавіатурою й екраном, приробленими один до одного так, що здавалося, що це зошит.

– Це моя мрія, яку ми втілюватимемо з середини і до кінця вісімдесятих, – сказав він.

Вони були компанією, яка вигадувала майбутнє.

Протягом наступних двох днів були презентації від лідерів команд і відомого аналітика комп’ютерної індустрії Бена Розена та вечірки з танцями біля басейну. Наприкінці Джобс виступив зі зверненням до групи.

– З кожним днем робота, яку тут роблять п’ятдесят осіб, посилає величезні хвилі у всесвіт, – говорив він. – Знаю, що, можливо, зі мною важко працювати, але це найвеселіша річ, яку я коли-небудь робив.

За багато років після того більшість аудиторії сміятиметься з того «можливо, важко працювати» і згоджуватиметься, що створення тієї гігантської хвилі – це найвеселіше, що трапилось у їхньому житті.

Наступний відпочинок відбувся наприкінці січня 1983 року, того ж місяця, коли запустили Lisa. Тон зібрання змінився. Чотири місяці до того Джобс написав на своїй дошці: «Не йдіть на компроміси». Цього ж разу одним із тверджень було: «Справжні митці продають свої творіння». Нерви ледве витримували. Еткінсону заборонили розповідати про запуск Lisa у публічних інтерв’ю, тож він демонстративно ввійшов до готельного номера Джобса й став погрожувати, що звільниться. Джобс намагався залагодити ситуацію, однак Еткінсон не заспокоювався. Джобс почав дратуватися.

– У мене на це зараз немає часу, – відказав він. – Понад шістдесят інших людей, котрі вкладають своє серце у Macintosh, сидять і чекають, що я почну нараду.

З цими словами він прослизнув повз Еткінсона і пішов до вірних підлеглих.

Він виголосив натхненну промову і повідомив, що розв’язав суперечку зі звуковими лабораторіями McIntosh щодо використання назви Macintosh. (Взагалі-то, це питання ще вирішувалося, але на той момент потрібно було застосувати трохи старого доброго ефекту викривлення реальності.) Він узяв пляшку мінеральної води й символічно освятив прототип, що знаходився на сцені. Еткінсон саме стояв у коридорі, коли почув гучні радісні вигуки, і, зітхаючи, приєднався до групи. Вечірка, що слідувала за нарадою, передбачала плавання голяком у басейні та розпалювання багать на пляжі під гучну музику, що лунала всю ніч. Через це готель «Ла-Палья-ін-Кармел» попросив їх більше ніколи не повертатися.

Ще одним гаслом Джобса на зустрічах було: «Краще бути піратом, аніж приєднатися до флоту». Він хотів, щоб у команді панував бунтівний настрій, хотів, щоби вони поводили себе, як шибайголови, котрі пишаються своєю роботою, але можуть сприймати накази від інших.

– Він хотів, щоби члени команди почувалися віровідступниками, які можуть швидко рухатися вперед і все зробити, – пояснювала С’юзан Кейр.

Через кілька тижнів, щоби відзначити день народження Стіва, команда оплатила ᳥борд на шляху до головного офісу Apple. На ньому було написано: «Вітаємо з 28-м днем народження, Стіве. Подорож – це нагорода. Пірати».

Один із програмістів команди Macintosh, Стів Каппс, вирішив, що цей новий дух вимагав підняття піратського прапору – Веселого Роджера. Він вирізав шматок чорної тканини і попросив Кейр намалювати на ньому череп і схрещені кості. Пов’язку на очі для черепа вона намалювала у вигляді символу Apple. У неділю, пізно ввечері, Каппс виліз на дах щойно зведеної будівлі Bandley-З і підняв прапор на конструкцію, яку залишили будівельники. Прапор гордо майорів протягом кількох тижнів, поки члени колективу Lisa якось уночі не вкрали його і не надіслали своїм суперникам із Macintosh записку про викуп. Каппс провів рейд і спромігся вибороти стяг у секретаря, який оберігав його для команди Lisa. Дехто зі старших спостерігачів Apple хвилювався, що піратський дух Джобса став неконтрольованим.

– Повішати той прапор було справжньою дурістю, – говорив Артур Рок. – Я казав решті команди, що вони ненормальні.

Але Джобсу ця ситуація подобалася, і він зробив усе, щоби прапор майорів протягом завершення проекту Macintosh.

– Ми були віровідступниками і хотіли, щоби про це знали всі, – згадував він.

Ветеранам команди Macintosh також було відомо, що вони могли сперечатися з Джобсом. Якщо вони були впевнені у своїх судженнях, він сприймав протилежну думку і навіть захоплювався нею. До 1983 року ті, хто найкраще знав його ефект викривлення реальності, відкрили дещо більше: вони могли за потреби тихенько не звертати увагу на його вказівки. Якщо виявлялося, що вони мали рацію, він оцінював їх віровідступницьке ставлення й небажання коритися авторитету. Зрештою, це було саме те, що робив він сам.

Найкращим прикладом є ситуація, коли вибирали дисковод для Macintosh. У Apple був корпораційний відділ, котрий створював пристрої накопичування даних. Він розробив дисководну систему під кодовою назвою Twiggy. Система могла зчитувати та записувати інформацію на тоненькі делікатні 5% – дюймові дискети, які старші читачі, напевно, пам’ятають (як пам’ятають і модель Т⳥Ґі). Але на момент, коли Lisa була готова для роздрібної торгівлі, виявилося, що Twiggy мала недоопрацювання. Оскільки Lisa оснастили власним дисководом, це не було катастрофою. Але Macintosh не мав дисководу, і в цьому існувала проблема.

– Команда Macintosh почала панікувати, – згадує Герцфельд. – Ми використовували один диск Twiggy і не мали жорсткого диску, до якого можна було б повернутися.

Команда обговорювала цю проблему під час відпочинку у січні 1983 року, і Дебі Коулмен показала Джобсу дані про кількість помилок Twiggy. За кілька днів він поїхав на фабрику Apple у Сан-Хосе, де виробляли Twiggy. Більше половини пристроїв були браковані. Джобс вибухнув. Лютуючи, він кричав і погрожував, що звільнить усіх, хто там працює. Боб Бельвіль, керуючий інженерною командою у Macintosh, повільно провів його на парковку, де вони могли б прогулятися і поговорити про альтернативи.

Одним із можливих розв’язань Бельвіль уважав те, що вони могли би користуватися дискетами у 3,5 дюйма, які розробила Sony. Та дискета була у міцнішому пластиковому покритті, і її можна було заховати у кишеню сорочки. Іншим виходом було б користування 3,5-дюймовою дискетою-клоном Sony, яку розробив невеликий виробник з Японії Alps Electronics Co., котрий був постачальником дисководів для Apple II. Alps уже мали ліцензію на технологію від Sony, і, якби вони розробили нову версію вчасно, це коштувало б значно дешевше.

Джобс і Бельвіль із ветераном Apple Родом Голтом (молодий чоловік, якого Джобс запросив для розробки першого блоку живлення для Apple II) полетіли до Японії, щоби визначитися з подальшими діями. Вони сіли на швидкісний потяг із Токіо і поїхали на виробництво Alps. Тамтешні інженери навіть не мали робочого прототипу, а лише сиру модель. Джобс думав, що це круто, а Бельвіль ужахнувся. У жодному разі, думав він, Alps не приготує її для Macintosh уже за рік.

Вони наносили візити в інші японські компанії, і Джобс був у найгіршому гуморі. Він налягав джинси і кросівки на зустрічі з японськими менеджерами у костюмах. Коли вони офіційно вручали йому невеликі подарунки, що було традиційним, він часто забував їх забрати і, звичайно ж, ніколи не дарував нічого у відповідь. Він насміхався, коли ряди інженерів вишиковувалися і кланялися, вітаючи його, ввічливо пропонуючи свої продукти на розгляд. Джобс ненавидів як їхні прилади, так і улесливість.

– Навіщо ви мені це показуєте? – бурчав він під час одного візиту. – Це ж лайно. Кожен може скласти дисковод, кращий за цей.

Хоча більшість із приймаючої сторони були нажахані, деяких така поведінка розвеселяла. Досі вони лише чули про його нестерпний стиль і жорстку поведінку, а зараз могли це споглядати на власні очі.

Кінцевою зупинкою був завод Sony, який знаходився у брудних передмістях Токіо. Джобсу видавалося це безладним і неелегант-ним. Багато чого робилося руками. Він ненавидів це. Вже в готелі Бельвіль переконував, що вони повинні користуватися дисководом Sony. Він був готовий до роботи. Джобс не погоджувався. Він вирішив, що вони співпрацюватимуть із Alps, однак розроблять власний дисковод. Тому він наказав Бельвілю згорнути будь-яку співпрацю з Sony.

Бельвіль вирішив, що найкраще буде частково ігнорувати Джобса, і попросив представника Sony підготувати дисковод для використання у Macintosh. Якщо б Alps учасно не справилися, вони б скористалися Sony. I Sony відправила на розвідку інженера, котрий розробив дисковод, – Хідетоші Комото, випускника університету Перцю, який, на щастя, ставився з гумором до свого таємного завдання.

Коли Джобс з’являвся у корпоративному офісі й навідував інженерів команди Macintosh, усі швидко шукали місце, де б заховати Комото. Якось Джобс наткнувся на нього біля газетного кіоску в Купертіно і впізнав із зустрічей в Японії, проте нічого не запідозрив. Найближчим до викриття Джобс був, коли якось неочікувано зайшов у Macintosh, а Комото сидів у одному з кабінетів. Один з інженерів схопив японця і заштовхав його у комору прибиральника.

– Швидко ховайся у коморі! Будь ласка! Прошу!

Комото виглядав спантеличеним, як згадував Герцфельд, але він заметушився й зробив те, що йому веліли. Йому довелося стояти у коморі хвилин зо п’ять, аж поки Джобс не пішов. Потім інженери Macintosh вибачалися.

– Без проблем, – відповів японець. – Але ж які дивні американські практики ведення бізнесу... Дуже дйбні.

Передбачення Бельвіля справдилося. У травні 1983 року представники Alps визнали, що їм потрібно ще якнайменше 18 місяців, щоби запустити їхнього клона дисководу Sony у виробництво. На відпочинку в Паджеро-Дюнсі Маркула допитувався в Джобса, що той збирається робити. Врешті-решт Бельвіль перебив їх і сказав, що він має альтернативне рішення. Джобс на мить розгубився, а потім ураз здогадався, чому він бачив дизайнера дисководів Sony в Купертіно.

– Ти сучий син! – сказав Джобс. Та злості у цьому не було. Він, навпаки, посміхався, бо усвідомив, що Бельвіль та інші інженери зробили за його спиною.

– Стів проковтнув свою гордість і подякував за те, що не послухалися його і зробили правильну річ, – говорив Герцфельд.

Адже це було те, що зробив би він у їхній ситуації.

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

ПРИХІД СКАЛЛІ

Pepsi Challenge

ЗалицянняМайк Маркула ніколи не хотів бути президентом Apple. Йому подобалося займатися будівництвом своїх нових будинків, літати на приватному літаку й вести з усіх боків приємне життя з прибутків, які йому приносили акції; він не виявляв бажання розбиратися з конфліктами чи служити духівником для роздутих еҐо. Чоловік неохоче взяв на себе цю роль після того, як зрозумів, що змушений витіснити з компанії Майка Скотта. Маркула пообіцяв дружині, що заступить на посаду тимчасово. До кінця 1982-го, майже після двох років його роботи як президента компанії, дружина прямо наказала: «Знайди заміну. Негайно».

Джобс знав, що ще не готовий керувати компанією самостійно, навіть попри те, що якась частина його єства хотіла спробувати. Окрім самовпевненості, йому також було притаманне усвідомлення межі власних можливостей. Маркула розділяв думку Стіва й сказав йому, що той був ще досить необтесаним і незрілим, щоби стати президентом Apple. Іож вони розпочали пошук людей за межами компанії.

Найбільше їм хотілося, щоби цей пост зайняв Дон Естріджа, який побудував відділення персональних комп’ютерів IBM з нуля та створив ПК, який, хоча й Джобс і його команда не визнавали цього, продавався краще за комп’ютер компанії Apple. Дон Естріджа розташував своє відділення в Бока-Ратоні, що у Флориді, заради безпеки винісши його за межі корпоративної ментальності Ар-монка, що в Нью-Йорку. Як і Джобс, він був цілеспрямованим і вмів надихати, але, на відміну від Джобса, володів здатністю дозволяти іншим уважати, що його прекрасні ідеї належали їм. Джобс полетів до Бока-Ратона із такої пропозицією: річна зарплатня становитиме один мільйон доларів, а за підписання контракту Дон отримає бонус у ще мільйон доларів, – однак Естріджа відмовився. Він був не з тих людей, які можуть перестрибнути на ворожий корабель і приєднатися до лав супротивника. Йому також подобалося бути частиною системи, членом військово-морського флоту, а не піратом. Дона засмучували байки Джобса про те, як той обкрутив телефонну компанію. Коли чоловіка запитували, де він працював, йому приємно було відповідати: «В ІВМ».

Тож Джобс і Маркула залучили Джері Роша, товариського «мисливця за талантами», до пошуків іншого кандидата на пост президента компанії. Вони вирішили не зосереджуватися на виконавчих директорах, які працювали в сфері технологій; їм потрібна була людина, яка би зналася на споживчому ринку, рекламі й мала так званий корпоративний лиск, який чимало важив на Волл-стріт. Рош поклав око на найкрутішого чарівника того часу в сфері маркетингу, Джона Скаллі, президента відділу Pepsi Co фірми Pepsi Cola, чия рекламна кампанія під назвою Pepsi Challenge стала тріумфом. Коли Джобс виступав перед студентами факультету бізнесу в Стенфорді, то наслухався хороших відгуків про Скаллі, який уже мав зустріч із цими студентами раніше. Тож Стів сказав Рошу, що буде радий зустрітися з цим чоловіком.

Життєвий досвід Скаллі дуже відрізнявся від Джобсового. Його мама була статечною пані з Верхнього Іст-Сайду Мангетгену, яка завше надягала білі рукавички, коли йшла кудись, а тато був поважним юристом на Волл-стріт. Скаллі навчався в школі Св. Марка, згодом здобув диплом бакалавра в Браунівському університеті й магістерський ступінь у Вортонській школі бізнесу. Його кар’єрна драбина пролягала по сходинках компанії Pepsi Co – він розвивався як інноваційний маркетолог і рекламник, не особливо захоплюючись розвитком продукції чи інформаційних технологій.

Скаллі полетів до Лос-Анджелеса, щоби провести Різдво з двома своїми дітьми-підлітками від попереднього шлюбу. Він завів їх до магазину електроніки, де його вразило те, як погано продаються комп’ютери з точки зору маркетингу. Коли діти запитали Скаллі, чого його так це турбує, він відповів, що планує поїхати до Купер-тіно на зустріч зі Стівом Джобсом. Новина вбила їх наповал. Діти виростали між кінозірок, але Джобс для них був справжньою знаменитістю. Це змусило Скаллі серйозніше розглянути перспективу стати його босом.

Коли Джон приїхав до головного офісу компанії Apple, його здивувала скромність кабінетів і неформальна атмосфера.

– Більшість людей були вдягнуті простіше, ніж обслуговуючий персонал Pepsi Co, – зауважив він.

За обідом Джобс мовчки длубав свій салат, але коли Скаллі сказав, що чимало виконавчих директорів уважає, що комп’ютери приносять більше незручностей, аніж користі, у Стіва відразу ввімкнувся режим проповідника.

– Ми хочемо змінити те, як люди використовують комп’ютери,

– сказав він.

У літаку Скаллі коротко підсумував і виклав свої роздуми. Результатом цього став меморандум на вісім сторінок на тему збуту комп’ютерів покупцям і керівникам підприємств. Місцями він був трохи поверхневим, незавершеним, переповненим підкресленими фразами, діаграмами й табличками, але в цьому документі простежувався його новоспечений ентузіазм щодо того, як продавати дещо цікавіше за содову воду. Між його рекомендаціями траплялися такі: «Інвестувати в грамотне розміщення товарів на прилавках, що зачаровувало би покупця можливістю Apple збагатити його життя!». Скаллі все ще не горів бажанням покидати Pepsi, але Джобс заінтригував його.

– Мене захопив цей молодий, імпульсивний геній – і я подумав, що було би класно познайомитися з ним трохи ближче, – пригадував він.

Тож Скаллі погодився зустрітися знову, коли Джобс наступного разу приїде в Нью-Йорк – а це трапилося під час презентації Lisa в готелі «Карлайл» у січні 1983 року. Після цілого дня, заповненого різноманітними заходами для представників преси, команда Apple була здивована, коли до них увійшов неочікуваний відвідувач. Джобс послабив вузол на краватці й представив Скаллі як президента Pepsi та потенційного крупного корпоративного покупця. Поки Джон Кауч показував йому комп’ютер Lisa, Джобс утручався зі своїми коментарями, щедро пересипаючи їх улюбленими словами типу «революційний» та «неймовірний» і стверджуючи, що ця річ змінить природу людських стосунків із комп’ютерами.

Тоді вони відправилися до ресторану «Чотири сезони» – блискучий рай елегантності й могутності. Поки Джобс їв свої спеціальні веганські страви, Скаллі описував маркетингові успіхи Pepsi. Рекламна кампанія Pepsi Generation («Покоління Pepsi». – Прим, пер.), за його словами, продавала не продукт, а стиль життя й оптимістичний світогляд. «Думаю, що в компанії Apple є шанс створити Apple Generation («Покоління Apple». – Прим. пер.). Джобс з ентузіазмом погодився. Рекламна кампанія Pepsi Challenge, натомість, зосереджувалася на продукті; вона включала в себе рекламу, інформаційні приводи й піар, спрямовані на те, щоби привернути увагу людей. Здатність перетворювати презентацію нового продукту на мить всенародного захоплення, як зауважив Джобс, було саме тим, що вони з Регісом Мак-Кеною хотіли подарувати компанії Apple.

Коли чоловіки завершили свої переговори, була вже майже північ.

– Це був один із найбільш захоплюючих вечорів у моєму житті, скачав Джобс, коли Скаллі провів його назад до готелю. – Я не можу передати, як приємно мені було поспілкуватися з вами.

Коли Скаллі нарешті добрався до свого дому в Гринвічі, що в штаті Коннектикут, він не міг заснути. Співпраця з Джобсом була набагато цікавішою, ніж ведення переговорів із пляшківниками.

– Ця зустріч стимулювала мене, збурила моє давно стримуване бажання стати архітектором ідей, – казав він згодом.

Наступного ранку Рош зателефонував Скаллі.

– Не знаю, чим ви там, хлопці, займалися минулого вечора, але мушу тобі сказати, що Стів Джобс у екстазі, – повідомив він.

Так продовжувався період «залицянь» – Скаллі й надалі грав роль працівника, якого важко, але не неможливо, залучити. Якоїсь суботи в грудні Джобс полетів на схід і найняв лімузин, що відвіз його до Гринвіча. Новозбудований особняк Скаллі – із вікнами від підлоги до стелі – видався Стіву надто помпезним, але виготовлені на замовлення дубові двері, які важили близько ста сорока кілограмів, були так правильно поставлені й збалансовані, що відчинялися навстіж від одного дотику пальця, його вразили.

– Стів був так захоплений цим тому, що він, як і я, перфекціо-ніст, – пригадував Скаллі.

Із того почався дещо нездоровий процес: Скаллі, що страждав на зіркову хворобу, почав віднаходити в Джобсові якості, які цінував у самому собі.

Джон зазвичай їздив на «Кадиллаку», але, відчуваючи смак свого гостя, він позичив у дружини «Мерседес 450SL» із відкидним дахом, щоби завезти Джобса полюбуватися на головне управління Pepsi – володіння компанії розтяглися на 57 гектарів і були настільки ж помпезними, наскільки офіси Apple були аскетичними. Для Джобса це було унаочненням різниці між енергійною новою цифровою економікою і корпоративною системою компанії, яка ввійшла до Fortune 500 (список найкрупніших компаній СІЛА за версією часопису Fortune. – Прим. пер.). Звивиста дорога вела їх через доглянуті поля й сад зі скульптурами (у якому були, зокрема, роботи Родена, Мура, Кальдера і Джакометті) до будівлі зі скла і бетону, сконструйованої Едвардом Дарелом Стоуном. У велетенському офісі Скаллі на підлозі лежав перський килим, дев’ять вікон дивилися на три сторони світу, маленький приватний сад тішив око, а ще були таємний кабінет і власний туалет. Коли Джобс побачив корпоративний фітнес-центр, то був вражений тим, що адміністративні працівники мали власну джакузі й окрему територію від тієї, де могли перебувати звичайні робочі.

– Це якесь дивацтво, – сказав він.

Скаллі поспішив погодитися.

– Якщо на те пішло, то я був проти цього, тож я часом іду і займаюся на території звичайних працівників, – сказав він.

їхня наступна зустріч відбулася за декілька тижнів у Куперті-но, куди Скаллі заскочив по дорозі назад із конвенції пляшківни-ків Pepsi, яка відбувалася на Гаваях. Майк Мюррей, маркетинговий директор проекту Macintosh, був відповідальним за підготовку команди до його відвідин, але не до кінця розумів, у чому суть. «У результаті Pepsi Co може купити тисячі комп’ютерів Macintosh протягом наступних років, – бурхливо висловлював свою радість Маркула у корпоративному листі до колективу, який працював над цим проектом. – За останній рік містер Скаллі та містер Джобс потоваришували. Містер Скаллі вважається одним із найкращих марке-тологів у великих лігах; враховуючи вищесказане, давайте влаштуємо йому приємне перебування у нас».

Джобс хотів, щоби Скаллі розділяв його захоплення Macintosh.

– Цей продукт для мене значить більше, ніж будь-що, що я коли-небудь робив, – сказав він. – Я хочу, щоби ви стали першою людиною з-поза компанії Apple, яка його побачить.

Він театрально вийняв прототип із вінілової коробки та влаштував презентацію. Джобс урізався в пам’ять Скаллі разом зі своїм пристроєм:

– Він здавався радше шоуменом, ніж бізнесменом. Скидалося на те, що кожен його рух – виважений, так, неначебто він репетирував його перед показом, – і все заради того, щоби перетворити цю мить на справжню подію.

Джон попросив Герцфельда й команду підготувати спеціальну заставку на екрані, щоби потішити Скаллі.

– Він дуже розумний, – казав Джобс. – Ви уявити собі не можете, наскільки він розумний.

Його пояснення, начебто Скаллі може купити багато Macintosh для Pepsi, «видавалося мені дещо підозрілим», як пригадував Герцфельд, але вони разом зі С’юзан Кейр таки розробили ту заставку: ковпачки та пляшки Pepsi танцювали по колу разом із логотипом Apple. Герцфельд був такий втішений, що почав розмахувати руками під час демонстрації заставки, але Скаллі видавався незворушним.

– Він поставив кілька запитань, але виглядало, що його не надто те все цікавить, – згадував Герцфельд.

Його ставлення до Скаллі так ніколи й не потеплішало.

– Він був жахливо фальшивим, абсолютний позер, – сказав Герцфельд згодом. – Він прикидався, наче його цікавлять технології, але насправді то було не так. Цей чувак був маркетологом – а маркетологи якраз такі: оплачувані позери.

Ключовий момент настав, коли Джобс відвідав Нью-Йорк у березні 1983 року й зумів перетворити залицяння на сліпий і засліплюючий роман.

– Я справді думаю, що ти – саме та людина, – сказав Джобс, коли вони прогулювалися Центральним парком. – Я хочу, щоби ти приїхав і працював зі мною. Я так багато можу в тебе навчитися.

Джобс, який уже мав досвід спілкування з людьми, що заміняли йому «хрещених батьків» у минулому, добре знав, як зіграти на еҐо Скаллі та його внутрішніх слабинках. Це спрацювало.

– Я був вражений ним наповал, – зізнався згодом Скаллі. – Стів був однією із найрозумніших людей, які траплялися мені в житті. Ми поділяли з ним пристрасть до ідей.

Джон дуже цікавився історією мистецтва, тому він скерував до музею «Метрополітен», щоби влаштувати Джобсу невелику перевірку: чи насправді той мав бажання навчатися від інших?

– Я хотів побачити, як добре він сприйматиме навчання на тему, з якою йому не доводилося стикатися раніше, – пригадував чоловік.

Коли вони проходжали поміж грецьких і римських старожит-ностей, Скаллі роз’яснював відмінності між архаїчною скульптурою VI століття до Р.Х. і скульптурами доби Перикла, створеними століття по тому. Джобс, якому подобалося підбирати історичні самородки, яких він ніколи не вивчав в університеті, вбирав у себе оповіді Джона, наче губка.

– У мене виникло відчуття, що я міг би стати вчителем блискучого студента, – розповідав згодом Скаллі.

І знову ж він потішив себе думкою, що вони з Джобсом були схожими:

– У ньому я бачив дзеркальне відображення себе молодого. Я також був нетерплячим, упертим, самовпевненим, імпульсивним. Мій розум вибухав ідеями, часто затьмарюючи все навколо. Я також був нетолерантним щодо тих людей, які не могли жити відповідно до моїх вимог.

Протягом їхньої довгої прогулянки Скаллі зізнався, що у відпустці поїхав на Лівий берег до Парижа, щоби помалювати в своєму етюднику; якби він не обрав бізнес, то став би художником. Джобс відповів, що якби не працював із комп’ютерами, то, ймовірно, став би поетом у Парижі. Вони йшли по Бродвею до Colony Records, яка розташувалася на Сорок дев’ятій вулиці, де Джобс показав Скаллі музику, яка йому подобалася, – серед улюблених виконавців Стіва були Боб Ділан, Джоан Баез, Елла Фітццжеральд і джазові виконавці, які записувалися на студії Windham Hill. Тоді вони пройшли весь шлях назад до Сан-Ремо, розташованого між Західною лінією Центрального парку і Сімдесят четвертою вулицею, де Джобс планував купити собі двоповерхову квартиру в пентхаузі вежі.

Остаточне рішення було ухвалене на одній із терас пентхауза – Скаллі притиснувся до стіни, оскільки боявся висоти. Спершу вони обговорили платню.

– Я сказав йому, що моя зарплата має складати один мільйон доларів, також я маю отримати бонус у ще мільйон доларів за підписання контракту, – розповів Скаллі.

Джобс відповів, що це можливо.

– Навіть якщо я буду змушений заплатити ці гроші з власної кишені, – сказав він. – Нам доведеться розв’язати ці проблеми, тому що ти – найкраща людина з тих, що я будь-коли зустрічав. Я знаю, що ти ідеально підходиш для Apple, a Apple заслуговує найкращого.

Стів також додав, що ніколи раніше не працював на людину, яку би насправді так поважав, але він знав, що Скаллі був тим, хто міг його навчити найбільше. Джобс дивився на нього не кліпаючи.

Скаллі висловив своє останнє заперечення – символічну пропозицію, що, можливо, вони просто мають залишитися друзями, а він зможе допомогти Джобсові порадою збоку.

– Хоч коли ти приїдеш до Нью-Йорка, я із задоволенням проведу час із тобою.

Згодом він пригадував той кульмінаційний момент:

– Стів рвучко опустив голову й незворушно дивився собі на ноги. Після важкої, неприємної паузи він кинув мені виклик, який переслідував мене наступні дні: «Ти хочеш провести решту свого життя, продаючи підсолоджену воду, чи хочеш отримати шанс змінити світ?».

Скаллі почувався так, неначе його хтось ударив «під дих». У нього не було іншого виходу – він мусив мовчки погодитися.

– У Джобса була моторошна здібність завжди отримувати те, чого він хотів, вимірювати людину й точно знати, що потрібно сказати, щоб її досягнути, – розповідав Скаллі. – Вперше за чотири місяці я усвідомив, що не можу сказати «ні».

Зимове сонце починало хилитися до заходу. Чоловіки покинули квартиру й пішли повз парк до готелю «Карлайл».

Медовий місяцьСкаллі приїхав до Каліфорнії саме вчасно, щоби потрапити на зустріч для менеджерів компанії Apple, яка відбувалася в травні 1983 року в Паджеро-Дюнзі. Навіть попри те, що Джон залишив усі свої темні костюми, крім одного, в Гринвічі, йому було важко освоїтися в такій буденній атмосфері. Спереду кімнати Джобс сидів на підлозі у позі лотоса й бездумно бавився великими пальцями своїх ніг. Скаллі намагався згуртувати всіх навколо порядку денного; хотів обговорити, як відрізняти їхні витвори – Apple II, Apple III, Lisa, Macintosh – і що було би краще: організувати компанію навколо певних ліній продукції, навколо ринків збуту чи навколо виконуваних функцій. Але дискусія перетворилася на загальне, неконтрольоване обговорення довільних ідей, скарг і суперечок.

В якийсь момент Джобс почав критикувати колектив, що працював над проектом Lisa, за випуск продукту, котрий не користується попитом.

– Що ж, – відстрілився хтось, – ви ще ж не випустили свій Macintosh! Може, варто почекати, допоки ваш витвір вийде в люди, і лише тоді починати критикувати?

Скаллі був ошелешений. У Pepsi ніхто би не насмілився сказати таке директорові.

– І тут вони всі почали цькувати Стіва.

Це нагадало Джону бородатий жарт, який він почув від одного рекламника Apple: «Яка відмінність між Apple і скаутами? У скаутів є дорослі наглядачі».

Коли суперечка була саме в розпалі, слабкий землетрус почав трусити кімнату.

– Всі на пляж! – вигукнув хтось.

Усі побігли через двері до води. Тоді хтось інший вигукнув, що землетрус спричинив велику хвилю, тож усі розвернулися й побігли в іншому напрямку.

«Нерішучість, суперечливі поради, привид стихійного лиха – все це стало лише передвісником того, що мало прийти», – писав Скаллі згодом.

Якось у суботу вранці Джобс запросив Скаллі та його дружину, Лізі, до себе на сніданок. На той час він жив у красивому, але нічим не примітному будинку в стилі епохи Тюдорів разом зі своєю дівчиною, Барбарою Ясінскі, розумною та замкнутою красунею, яка працювала на Регіса Мак-Кену. Лізі принесла пательню й зробила овочеві омлети. (На той час Джобс уже відійшов від своєї суворої веганської дієти.)

– Мені незручно, що я не маю достатньо меблів, – вибачився Джобс. – Я просто ще не дійшов до того.

Це була одна з властивих йому примх: строгі стандарти щодо майстерності, поєднані зі спартанською жилкою, не дозволяли йому купити меблі, до яких в нього не спалахувало справжнє почуття. У нього була лампа фірми Tiffany, старовинний стіл у їдальні та ві-деопрогравач для лазерних дисків, підключений до телевізора Sony Trinitron, проте замість диванів і стільців на підлозі були розкидані поролонові подушки. Скаллі посміхнувся й помилково подумав, що це було схожим на його власне «консервативне й спартанське життя в захаращеній квартирці в Нью-Йорку» на зорі його кар’єри.

Джобс поділився зі Скаллі думкою, що він умре молодим, тож йому потрібно швидко досягнути багатьох речей і залишити свій слід в історії Силіконової Долини.

– Всім нам даний короткий час на цій землі, – сказав він Джо-ну та його дружині, коли вони сиділи за столом того ранку. – Ймовірно, що в нас є лише одна можливість зробити декілька справді величних речей – і зробити їх добре. Жоден із нас не знає, скільки житиме тут, і я теж не знаю, але відчуваю, що мені потрібно звершити багато з цього, поки я ще молодий.

Джобс і Скаллі балакали з десяток разів на день у перші місяці їхніх стосунків.

– Ми зі Стівом стали близькими друзями, практично постійними компаньйонами, – казав Скаллі. – Ми зазвичай висловлювалися незавершеними реченнями та фразами.

Джобс лестив Скаллі. Коли він забігав, щоби дещо обговорити, то зазвичай казав щось на кшталт: «Ти єдина людина, яка зрозуміє це». Вони постійно повторювали одне одному – справді, так часто, що слід було вже починати хвилюватися, – наскільки тішилися вони з того, що могли бути одне з одним і працювати в команді. При кожній нагоді Скаллі знаходив риси, які були спільні для них із Джобсом, і звертав на них увагу:

Ми могли закінчувати речення один замість одного, оскільки були на одній хвилі. Стів будив мене о другій ночі своїм телефонним дзвінком, тільки щоби поговорити про ідею, яка раптово спала йому на думку. «Привіт! Це я», – казав він, ніби ніде нічого, сонному слухачеві, абсолютно не думаючи про те, котра зараз година. Що цікаво – я вчиняв так само, коли працював у Pepsi. Стів рвав на шматки текст презентації, з яким мав виступати наступного ранку, розкидаючи слайди по кімнаті. І я поступав так, коли намагався зробити публічні промови важливим інструментом у менеджменті в свої перші дні в Pepsi. Будучи молодим керівником, я завжди нетерпляче ставився до того, щоби завдання було виконано, і часто вважав, що міг би зробити це краще самотужки. І Стів також. Інколи мені здавалося, що спостерігаю за тим, як Стів грає мою роль у кіно. Ці схожості викликали якесь моторошне відчуття – і стояли за тим дивовижним симбіозом, який у нас розвинувся.

Це був самообман – і пряма дорога до катастрофи. Джобс рано почав це відчувати.

– Ми по-різному дивилися на світ, по-різному сприймали людей, у нас були різні цінності, – пригадував він. – Я почав усвідомлювати це через декілька місяців після того, як він приїхав. Він не міг швидко збагнути багатьох речей, а люди, яких він хотів підвищити в посаді, були, як правило, мужлаями.

Проте Джобс знав, що він може маніпулювати Скаллі, підтримуючи його віру в їхню надзвичайну подібність. І чим більше він маніпулював Скаллі, тим більше починав його зневажати. Розсудливі спостерігачі із колективу проекту Macintosh – як от Джоана Гофман – скоро усвідомили, що відбувається, і знали, що це додасть розриву вибуховості.

– Стів давав можливість Скаллі відчути себе винятковим, – розповіла вона. – Скаллі ще ніколи не почувався таким. Скаллі втратив голову, тому що Стів приписував йому цілий букет рис, яких у того навіть не було. Коли те, що Скаллі не відповідав цьому портретові, стало очевидним, Стівовий ефект викривлення реальності створив вибухонебезпечну ситуацію.

Пристрасть почала охолоджуватися з боку Скаллі так само. Однією з його слабкостей при намаганні керувати компанією, яка не працювала злагоджено, було бажання догоджати іншим людям, – і то була одна з багатьох рис, яких не мав Джобс. Скаллі був увічливою людиною; через це сахався Джобсової брутальності щодо їхніх колег.

– Ми приходили до будинку, в якому працювала команда Macintosh, об одинадцятій вечора, – згадував він, – і хтось приносив йому код, щоби показати. Інколи він навіть не дивився на той код. Він просто брав його і жбурляв ним назад у тих людей. Я запитував: «Як ти міг відхилити його, не перевіривши?». А він відповідав: «Я знаю, що вони можуть зробити краще».

Скаллі намагався повчати його: «Ти маєш навчитися тримати дещо в собі», – казав він йому. Джобс погоджувався, але просіювати емоції через сито було не в його характері.

Джон почав уважати, що непостійність Стіва та його неперед-бачуване ставлення до людей були закорінені в його психології та, ймовірно, відображали легку біполярність. У нього були серйозні перепади настрою, інколи він був у екстазі, а в інші моменти впадав у депресію. Час від часу він зненацька вдавався до брутальних тирад, і Скаллі заспокоював його.

– Двадцять хвилин по тому мені хтось телефонував і просив прийти, бо Стів знову здавав позиції, – розповідав він.

Перша їхня суттєва суперечка стосувалася ціни на Macintosh. Він задумувався як комп’ютер вартістю в тисячу доларів, але зміни, які вносив до проекту Джобс, підвищили ціну наскільки, що компанія вже планувала продавати його за 1995 доларів. Проте, коли Джобс разом зі Скаллі почали думати над серйозними розкруткою й маркетинговим проштовхуванням продукту, Скаллі вирішив, що потрібно збільшити ціну ще на п’ятсот доларів. Він уважав, що витрати на маркетинг належали до тієї ж категорії, що всі решта витрат на виробництво, й мали бути враховані в ціні. Джобс виступав радикально проти.

– Це зруйнує всі наші принципи, – сказав він. – Я хочу, щоби це стало революцією, а не спробою вичавити прибуток.

Скаллі сказав, що в нього був простий вибір: ціна в 1995 доларів або маркетинговий бюджет для активного просування, але ніяк не одне й інше.

– Вам це не сподобається, – сказав Джобс Герцфельду й іншим інженерам, – але Скаллі наполягає, щоби ми підняли ціну на Macintosh до 2496 замість 1995 доларів.

Інженери справді були нажахані. Герцфельд наголосив, що вони розробляли Macintosh для таких людей, як вони самі, тож завищення ціни стало би «зрадою» того, за що вони боролися. Джобс пообіцяв їм: «Не хвилюйтеся, я не дозволю йому впровадити це!». Та Скаллі зрештою переміг. Навіть двадцять п’ять років по тому Джобс спалахував, коли пригадував те рішення:

– То – головна причина, чому продажі Macintosh сповільнилися, a Microsoft зайняв домінуючу нішу на ринку.

Таке розв’язання дало Стіву відчуття, що він утрачає контроль над своїм продуктом і компанією, а це було небезпечно – неначе показувати тигрові, що його загнали в кут.

Реклама «1984»р потребує доставкиРОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ

ЗАПУСК

Стрибок в історію

;єм конференції з продажу, яка проходила в жовтні 1 іваях, стала постановка у стилі популярної на той ч юї телепрограми «Гра в побачення». Джобс виконув о, а іншими трьома учасниками, яких він перекош га Гаваї, були Білл ?ейтс та ще два очільники ко\ шків програмного забезпечення – Мітч Капор і Ф ілунала музична заставка, і всі троє зайняли свої місі :кий виглядав наче старшокласник, зірвав бурхливі о г п’ятдесяти продавців Apple після таких своїх слів: 984 році половину своїх прибутків Microsoft планує о рограмного забезпечення для Macintosh.

Чисто поголений Стівен Джобс виглядав свіжо й бадьоро, після слів ?ейтса він на всі зуби усміхнувся й запитав того, чи немає часом передумов для того, щоби операційна система Macintosh стала одним із нових стандартів у комп’ютерній індустрії. Ось якою була відповідь:

– Щоби створити новий стандарт, потрібно зробити не лише щось інше, треба, щоби воно було дійсно чимось новим і полонило людську уяву. І з усіх комп’ютерів, що я бачив, Macintosh єдиний відповідає цим вимогам.

Коли ?ейтс промовляв ті слова, Microsoft уже перетворювався із партнера, яким він був на початках для Macintosh, на конкурента. Компанія продовжувала робити деякі програми для Apple, зокрема Microsoft Word, але раптово велику частку своїх прибутків Microsoft почав отримувати від операційної системи, розробленої для персональних комп’ютерів IBM. Роком раніше було продано 279 тисяч Apple //та 240 тисяч комп’ютерів IBM і їхніх клонів. Але у 1983-му ситуація кардинально змінилася: 420 тисяч Apple II супроти 1,3 мільйона IBM і його супутників. Як Apple III, так і Lisa були тепер за бортом.

Ще тоді, коли представники Apple лиш прибували на конференцію на Гаваях, їхній від’їзд був ознаменований обкладинкою Bussiness Week. Стаття мала заголовок: «Персональні комп’ютери: Переможцем виявився... ІВМ». У статті йшлося про наступ IBM. «Битву за домінування на ринку завершено, – стверджували автори статті. – У стрімкій атаці IBM за два роки захопив більш ніж 26% ринку, і очікується, що у 1985-му компанія володітиме половиною світового ринку персональних комп’ютерів. Додаткові 25% ринку займуть ЛШ-сумісні машини».

Після таких заяв на Macintosh лягала ще більша відповідальність. У січні 1984 року, тобто уже за три місяці, комп’ютер мав з’явитися на ринку. Тож той день на Гаваях міг бути використаний для ефективнішого протистояння IBM. Але Джобс вів боротьбу по-своєму. Він вийшов на сцену й перелічив усі помилки, зроблені IBM, починаючи від 1958 року, а потім грізним тоном почав розказувати, як тепер IBM намагається захопити ринок персональних комп’ютерів:

– Чи заволодіє Великий брат усією комп’ютерною індустрією? Чи буде він панувати протягом усієї інформаційної ери? То Джордж Оруелл мав рацію щодо 1984-го?

У цей момент зі стелі опустився екран, на якому показали деякі кадри з телевізійної реклами Macintosh, над якою тоді все ще йшла робота. Цій рекламі за кілька місяців судилося ввійти в історію, та вже й тепер вона виконувала свою функцію – підтримувала дух деморалізованих продавців комп’ютерів Apple. Джобс завжди вмів мобілізуватися, уявивши себе повстанцем, що протистоїть силам темряви, тепер у подібний спосіб він заряджав енергією і своє військо.

Але була ще одна складність. Герцфельд та інші майстри-про-грамісти мали закінчити розробку програми для Macintosh. Надійти у продаж вона мала в понеділок 16 січня. А за тиждень до того інженери заявили, що вчасно все закінчити вони ніяк не встигнуть.

У той час Джобс перебував у Нью-Йорку, в готелі «Гранд Гиятт», де готувався до зустрічей з пресою. Недільного ранку організували аудіоконференцію. Керівник команди програмістів спокійно пояснював Джобсу ситуацію, у той час як Герцфельд й інші скуп-чилися поблизу переговорного апарату та майже не дихали. Все, що їм було потрібно, – це додаткових два тижні. Джобсу запропонували випустити запланованого числа «демонстраційну версію», яка невдовзі була би заміщена повноцінною програмою. Пауза. Та Джобс не гнівався, хоч голос його звучав похмуро і холодно. Він їм сказав, що, попри все, вони молодці. Він був упевнений, що вони настільки класні, що таки справляться.

– Ми не провалимось! – упевнено заявив він.

Програмісти ахнули.

– Хлопці, ви над цим працювали місяцями, ще кілька тижнів нічого суттєво вже не змінять. Тим паче що ви й так здатні впоратися. Програма надійде у продаж за тиждень від понеділка, із вашими іменами на ній.

– Ну, що ж... Ми мусимо її закінчити, – сказав тоді Стів Кепс.

І їм таки це вдалося. Знову ефект викривлення реальності Д жобса змусив їх зробите те, що вважалося неможливим. У п’ятницю, за кілька днів до здачі проекту, Ренді Вігінтон приніс величезну торбу кавових зерен у шоколаді, щоби вистачило на фінальні все-ношні. Коли Джобс о 8.30 наступного понеділка прибув на роботу, він застав Герцфельда розпластаним на дивані, у майже коматозному стані. Кілька хвилин вони ще обговорили одну деталь, яку все ще не вдалося відшліфувати, та Джобс заявив, що то не проблема. Герцфельд ледве доплентався до свого синього «Фольксва-гена Реббіт» (з написом Мас WIZ замість номера) та поїхав додому спати. Невдовзі по тому завод Apple у Фрімонті почав випускати коробки, прикрашені кольоровою емблемою Macintosh. Стівен Джобс заявляв, що справжні митці мають доставляти людям свої творіння. Адже тепер ніщо наче й не існує, якщо воно недоступне споживачу. Команда Macintosh довела, що може не лише вигадати й створити шедевр, але й не знехтує його доставкою.

Реклама «1984»Навесні 1983-го, коли Джобс почав планувати запуск Macintosh, він замовив рекламу, яка була би настільки ж революційною та вражаючою, як і їхнє творіння.

– Я хочу щось таке, щоби люди, побачивши це, заціпеніли, – пояснював Джобс своє бачення. – Це має бути як грім з ясного неба.

Завдання це дісталося рекламній агенції Chiat/Day, яка почала співпрацювати з Apple після придбання нею рекламних активів бізнесу Р女са Мак-Кени. Керівництво проектом довірили високому козарлюзі з пишною бородою, скуйовдженим волоссям, приємною посмішкою та вогником в очах на ім’я Лі Клоу, який був творчим директором одного з лос-анджелеських відділень агенції. Клоу був тверезомислячим і веселим, нічим особливо не переймався й підсумку пропрацював разом із Джобсом тридцять років.

Клоу та інших два члени його команди – писака Стів Гайден та мистецький директор Брент Томас – працювали над фразою, у якій обігравався однойменний твір Джорджа Оруелла: «Чому 1984-й не стане як «1984». Джобсу фраза страшенно подобалася, і він попросив їх до запуску Macintosh її розвинути. Вони написали сценарій для шістдесятисекундної реклами, яка би виглядала як уривок із науково-фантастичного фільму. В головній ролі – молода бунтарка, яка втікає від поліції помислів і в кінці сюжету жбурляє молот в екран, через який Великий брат промиває людям міз-ки. Ідея була показати революційних дух у сфері персональних комп’ютерів. Велика частина молоді, особливо тієї, яка належала до якихось контркультурних рухів, розглядала комп’ютери як інструмент, що може бути використаний тоталітарними урядами та потужними корпораціями задля стирання людської самобутності. Але на кінець 1970-х у комп’ютері також почали бачити засіб, який міг допомогти розширити людські можливості. Саме в такому дусі реклама показувала Macintosh – як зухвалу героїчну компанію, що єдина стоїть на заваді плану великих корпорацій захопити світ, а також заволодіти свідомістю людей.

Джобсу це дуже подобалося. Ідея тієї реклами й справді мала особливе значення для нього. Йому подобалося уявляти себе бунтарем та асоціюватися з цінностями різношерстої команди гакерів і піра-тів-електронщиків, яких він очолював у проекті Macintosh. Попри те, що він покинув Яблучну комуну в ОреҐоні заради однойменної корпорації, він все ще хотів, щоби його радше вважали людиною контркультури, аніж представником корпоративної культури.

Водночас, десь глибоко всередині, він усвідомлював, що геть уже відцурався духу гакерства. Дехто навіть може звинуватити Джобса у тому, що він його продав. У той час коли Возняк, поділившись безкоштовно своїми розробками для Apple І, лишився вірним етиці програмістів-любителів, Джобс натомість придумав продавати мікросхеми. Він також був одним із тих, хто, всупереч небажанню Возняка, хотів перетворити Apple на корпорацію та не надавати акції компанії друзям, які разом з ними працювали в гаражі. А тепер він ще й збирався випустити на ринок Macintosh – машину, що порушувала масу принципів гакерської етики: коштувала надто дорого; до неї було неможливо підключити розроблене любителями обладнання, яке би розширювало можливості комп’ютера; зрештою, навіть для того, щоби відкрити корпус, потрібні були спеціальні інструменти. Це була закрита і контрольована система, щось радше розроблене Великим братом, аніж гакером.

Тож реклама «1984» була для Джобса інструментом повернення

– собі та світові – його бажаного уявного образу. Героїня з емблемою Macintosh на всуціль білій футболці – це було повстання проти системи. Найнявши режисером Рідлі Скотта, який після успіху «Того, хто біжить по лезу», все ще купався у променях слави, Джобс і Apple теж набували певного лоску кіберпанковості.

За допомогою тієї реклами компанія Apple могла себе ідентифікувати з бунтарями й гакерами, які мислять по-іншому, а заодно і Джобс отримував право знову ототожнювати себе з ними.

Коли Скаллі тільки-но побачив сценарій, то був налаштований скептично, але Джобс наполягав, що вони потребують чогось революційного. Йому вдалося забезпечити безпрецедентний бюджет

– 750 тисяч доларів лише на зйомку реклами, яку вони планували показати під час Суперкубка (фінальна гра сезону в професійному американському футболі. – Прим. пер.). Рідлі Скотт знімав у Лондоні – поміж зазомбованих мас, які через екран вислуховували Великого брата, були десятки справжніх скінхедів. Роль героїні виконувала професійна метальниця диска. Використовуючи для постановки покинуті сіро-металеві промислові нетрі, Скотт відтворив атмосферу антиутопії «Того, хто біжить по лезу». У момент, коли Великий брат каже «Ми переможемо!», молот героїні розбиває екран, здіймаючи хмару диму і світла.

Коли Джобс показував уривки реклами продавцям Apple на га-вайській зустрічі, вони були у захопленні. Тож він вирішив також показати ролик на засіданні ради директорів у грудні 1983-го.

В кімнаті, де начальство щойно подивилося нову рекламу, знову засвітилося, але й далі панувала мовчанка. Філіп Шляйн, президент каліфорнійського відділення компанії Масу’s, майже лежав на столі. Серйозний погляд Майка Маркули міг означати, наскільки той був вражений побаченим. Та потім він промовив:

– Хто буде шукати нову рекламну агенцію?

Скаллі пригадує, що більшість керівників були переконані, що то була найгірша реклама, яку вони коли-небудь бачили. Сам Скаллі перестрашився і дав вказівку Chiat/Day продати викуплений ними рекламний час: один шматок на шістдесят секунд, інший – на тридцять.

Джобс лютував. Якось увечері у будівлі, де працювали над Macintosh, він натрапив на Возняка, який протягом останніх двох років то повертався в Apple, то знову йшов геть. Джобс схопив його і зі словами «Ходи, я щось тобі покажу» повів його переглядати ту рекламу.

– Я був приголомшений, – каже Возняк. – Це було без перебільшення дивовижно.

Коли Джобс йому повідомив, що рада директорів вирішила не показувати цей ролик на Суперкубку, Возняк запитав про вартість рекламного часу. Дізнавшись, що йшлося про 800 тисяч доларів, Возняк, зі звичною дня нього великодушністю, зразу запропонував:

– Ну, я можу заплатити половину, якщо хочеш.

Врешті з’ясувалося, що це було зайвим. Агенції вдалося продати тридцятисекундний рекламний час, щодо іншого, то вони вдалися до саботажу.

– Ми їм повідомили, що не змогли продати шістдесятисекунд-ний відтинок, хоч насправді ми й не намагалися, – згадує Лі Клоу.

Скаллі, ймовірно, щоби самому не стикатися чи то з представниками дирекції, чи Джобсом, доручив розібратися із ситуацією Віллу Кембелу, завідувачу маркетинговим відділом. Кембел, колишній футбольний тренер, вирішив-таки запустити «довгу бомбу».

– Гадаю, що нам треба спробувати, – сказав він своїм колегам.

На початку третьої чверті фіналу XVIII Суперкубка «Пірати»

вели у рахунку проти «Червоношкірих» і щойно знову заробили шість очок, та раптом, замість повтору, телевізійні екрани країни на повних дві секунди стали чорними. Потім у супроводі похмурої музики екран почала заповнювати моторошна чорно-біла картинка маршируючих дронів. Ту рекламу побачили більше дев’яноста шести мільйонів людей, вони ніколи раніше не бачили нічого подібного. Наприкінці ролика, коли людинороботи з жахом спостерігали, як Великий брат випаровувався, голос за кадром промовив:

– Двадцять четвертого січня Apple Computer представить Macintosh. І ви зрозумієте, чому 1984-й не буде, як «1984».

Це стало сенсацією. Того вечора всі загальнонаціональні канали та п’ятдесят місцевих телекомпаній у своїх новинах згадали про вражаючу рекламу Macintosh, яка, наче вірус, розповсюджувалася у добу, коли ще не було YouTube. Пізніше TV Guide та Advertising Age визнали «1984» найкращою рекламою всіх часів.

На перших шпальтахЗ роками Стів Джобс став великим майстром представляти творіння Apple. У випадку з Macintosh дивовижна реклама Рідлі Скот-та була лише однією зі складових успіху. Іншою частиною рецепту перемоги стала робота зі ЗМІ. Джобс знаходив способи так сильно розпалювати публічну увагу, що ажіотаж, який при цьому виникав, сам себе годував, це було немов ланцюгова реакція. Це був той ефект, який він міг створювати щоразу, як випускав у світ нову продукцію – від Macintosh у 1984-му до iPad у 2010 році. Наче фокусник, він міг повторювати той трюк знову і знову, навіть після того як журналісти десятки разів це бачили і знали, як це все робиться. Дещо із цього він запозичив у Р女са Мак-Кени, який був справжнім майстром у роботі з марнославними журналістами. Але у Джобса було й власне інтуїтивне відчуття, як маніпулювати змагальними інстинктами журналістів і торгувати ексклюзивним доступом, що приносив їм щедрі гонорари та славу.

У грудні 1983-го він взяв своїх янголоподібних геніїв інженерії Енді Герцфельда і Барела Сміта до Нью-Йорка. Вони мали відвідати редакцію NewsWeek, а журналісти видання мали написати історію про «хлопців, які створили Macintosh». Після демонстрації роботи Macintosh їх запросили на зустріч із Кетрін ?рем, власницею журналу й легендарним видавцем, яка з жадобою цікавилася всім новим. Згодом часопис також надіслав в Пало-Альто, щоби провести якийсь час із Герцфельдом і Смітом, свого технічного редактора та фотографа. У результаті про них вийшла хвалебно-в’їдлива стаття на чотирьох сторінках із фотографіями. Це зробило хлопців ледь не іконами нової ери. Ось як стаття цитувала Сміта, який ділився своїми планами: «Я хочу створити комп’ютер 90-х. Але робитиму це я вже завтра». У статті також ішлося про харизму та непостійність його начальника: «Інколи Джобс відстоює свої ідеї сильним голосом і погрозами, не завжди пустопорожніми. Розповідають, як він погрожував позвільняти своїх працівників за те, що вони наполягали на необхідності лишити у комп’ютері клавіші-стрілки, які сам Джобс уважає пережитком. Коли ж він у дусі й поводиться зразково, то є кумедною сумішшю чару й нетерплячості, хитаючись між тверезою стриманістю та ентузіазмом, вираженим в улюбленому ним вислові: «Крутезно».

Коли спеціаліст з технічної журналістики Стівен Леві, який тоді працював у Rolling Stones, зустрівся з Джобсом задля інтерв’ю, той

почав всіляко переконувати, що матеріал про команду Macintosh має потрапити на обкладинку.

– Ймовірність, що Джен Венер погодиться проміняти Стінга на якихось комп’ютерних розумників, приблизно дорівнювала нулю,

– правильно розмірковував Леві.

Джобс запросив Леві на піцу та наполягав, що оскільки Rolling Stones переживає не найкращі часи, друкуючи поганенькі статті та безнадійно полюючи за новими темами й новими читачами, саме Macintosh може врятувати часопис. Леві здивувався таким словам, бо ж видання насправді було доволі пристойним, і він запитав Джобса, чи той останнім часом читав Rolling Stones.

Джобс відповів, що так – статтю про MTV, додавши, що туалетний папір має значно більшу цінність, аніж та писанина. Леві ще більше здивувався й повідомив Стівена Джобса, що саме він і писав ту статтю. Треба віддати належне Джобсу – своєї оцінки він не цурався, але перевів розмову в більш філософське русло. Він розповідав про те, що сучасне людство живе з того і користується тим, що створили покоління, які жили до них.

– Це прекрасне, несамовите почуття – створити щось таке, що також увійде до світової скарбниці знання та досвіду, – казав Стів Джобс, звісно, маючи на увазі Macintosh.

Стаття Леві тоді не потрапила на обкладинку. Але в майбутньому, при виході на ринок будь-якого творіння, до якого Джобс був причетний – у NeXT, Ріхаг, і Apple, коли він туди знову повернувся,

– інформація про ці події завжди опинялася на обкладинках Time, NewsWeekабо Business Week.

24 січня 1984рокуТого ранку, коли Енді Герцфельд зі своїми колегами закінчив роботу над програмою для Macintosh і геть виснажений поїхав додому, він сподівався проспати принаймні день. Але вже по обіді того дня, лише після шести годин сну, Енді знову був на роботі. Він хотів перевірити, чи не трапилося часом чого, і більшість його колег зробили те саме. Втомлені, але щасливі, вони собі порозсідалися хто де й точили ляси, коли в кабінет зайшов Джобс.

– Підйом, хлопці. Ми ще не закінчили! – заявив він. – Нам потрібна особлива демонстрація можливостей Macintosh!

Він планував драматично представити Macintosh перед великою аудиторією та під надихаючі звуки з фільму «Вогняні колісниці» показати деякі можливості машини.

– Це треба зробити до кінця робочого тижня, щоби все було готове до репетиції, – додав він.

Як пригадує Герцфельд, вони всі ахнули, але, трохи розговорившись на цю тему, зійшлися на тому, що було би навіть цікаво зробити щось розважаючо-вражаюче.

Представлення мало бути 24 січня (тобто вже за вісім днів) в одній з аудиторій технікуму Де Анца – того ж дня і там само мала проходити щорічна зустріч акціонерів Apple. Телереклама й ажіотаж преси стали першими складниками, що надали презентації нового творіння Apple вигляду епохальної події світового рівня. Третім компонентом був публічний показ самого продукту – з софітами та фанфарами, перед аудиторією прихильників і журналістів, які найлегше піддаються захопленню.

Герцфельду вдалося неймовірне – за два дні він написав програму-музичний плеєр, тож комп’ютер тепер міг би сам зіграти мелодію з «Вогняних колісниць». Але коли Джобс почув його роботу, то оцінив дуже кепсько, і натомість вони вирішили використовувати звичайний аудіо-запис. Водночас Джобс перебував під враженням від мовного генератора, який перетворював текст на слова, промовлені з чарівним електронним акцентом. Він вирішив зробити це частиною представлення.

– Я хочу, щоби Macintosh став першим комп’ютером, який сам себе представить, – казав тоді він.

На репетиції напередодні офіційного представлення ніщо нормально не працювало. Джобсу, приміром, страшенно не подобалось, як рухалися екраном анімаційні елементи, й він продовжував вимагати вдосконалень.

Його також не задовольняло освітлення сцени, і він просив Скаллі пересідати з одного місця на інше та казати свою думку після того, як щось було змінено. Скаллі ніколи не переймався сценічним освітленням, тож він давав непевні відповіді, майже як пацієнт на прийомі в окуліста, коли той запитує з якими лінзами краще видно літери. Репетиція та робота над удосконаленнями тривали п’ять годин і затягнулися до пізнього вечора.

– Він доводив людей до сказу, йому весь час щось не подобалося, і він винуватив помічників за кожен промах на сцені, – пригадує Скаллі. – Я гадав, що нам не вдасться все налагодити до початку представлення наступного ранку.

Найбільше Джобс турбувався про свій вихід на сцену. Оскільки Скаллі вважав себе людиною доволі грамотною, то запропонував дещо змінити в тексті Джобсової промови. Останньому це трохи допекло, але їхні стосунки все ще перебували у фазі, коли Джобс лестив і догоджав еҐо Скаллі.

– Ти для мене, як Воз чи Маркула, – сказав він тоді Скаллі. – Вважаю тебе одним із творців компанії. Вони її заснували, а ти і я творимо майбутнє Apple.

Скаллі це розтопило, і він забув про свої зауваження.

Наступного ранку зал на 2600 місць був заповнений ущент. Джобс прибув у двобортному синьому піджаку, накрохмаленій білій сорочці і салатового кольору краватці-метелику.

– Це найважливіша мить мого життя, – сказав він Скаллі, коли перед початком програми вони чекали за кулісами. – Я трохи переживаю. Ти, мабуть, єдина людина, яка про це знає.

Скаллі потис його п’ятірню і прошепотів: «Удачі».

Джобс, директор компанії, вийшов на сцену перший. Він почав зустріч акціонерів зі своєрідної молитви.

– Я хотів би відкрити зустріч, – сказав він, – віршем Боба Ділана.

На його обличчі з’явилася ледь помітна посмішка, він схилив голову, щоби прочитати другий стовпчик вірша «Часи мінливі» {The Times They are a-changiri). Читаючи ті десять рядків, голос його звучав піднесено, і закінчував він такими словами:

Хто нині програв,

Переможе згодом.

Бо ж усе в житті міняється.

Та пісня була гімном, що давав змогу директору мультимільйон-ної компанії підтримувати свій контркультурний образ. У Джобса була піратська копія його улюбленої версії тієї пісні, що була записана на концерті Ділана у філармонійній залі Центра Лінкольна у Нью-Йорку, де він виступав разом із Джоаною Баез на Геловіні 1964 року.

Далі на сцену вийшов Скаллі, щоби повідомити про фінансові справи компанії, й аудиторія пожвавішала від нудьги. На завершення свого виступу він сказав:

– Найважливіша подія, що зі мною трапилася за останні дев’ять місяців, – це можливість подружитися зі Стівом Джобсом. Те, що нам удалося настільки добре порозумітися, для мене дуже багато значить.

Світло дещо пригасло перед тим, як на сцені знову мав з’явитися Стівен Джобс із драматичнішою версією промови, що була виголошена на гавайській конференції з продажу.

– Йшов 1958 рік, – почав він. – IBM упускає можливість купити молоду й недосвідчену компанію, яка винайшла нову технологію під назвою «ксерографія». За два роки народився «Ксерокс», і IBM до цих пір кусає собі лікті.

Аудиторію це розвеселило. Герцфельд чув промови начальника на Гаваях та в інших місцях, але він був вражений, наскільки за –

пальніте Джобс виступав цього разу. Після перелічування інших промахів IBM, Джобс ще більше підняв рівень емоційної напруги, заговоривши про теперішнє:

Зараз 1984 рік. Схоже на те, що IBM хоче захопити все. Та Apple, лишаючись єдиною компанією, яка все ще може конкурувати з IBM, дає світові надію. Дилери, після того як спершу радо вітали IBM, зараз непокояться, що /ЙЛ/домінуватиме й контролюватиме весь ринок у майбутньому. Вони знову повертають свої погляди до Apple, бо бачать у ній єдину силу, що може забезпечити їхню майбутню незалежність. IBM хоче все, і зараз направила свої пожадливі погляди на Apple

– останнє, що заважає їм контролювати індустрію. Тож чи буде Великий брат панувати над усією комп’ютерною промисловістю? Протягом усієї інформаційної ери? Чи мав рацію Джордж Оруелл?

Коли він дійшов до ключового моменту, аудиторія почала йому аплодувати, вітати й скандувати слова підтримки. Перш ніж люди змогли відповісти на риторичні питання Джобса, в залі погасло світло, а на екрані з’явилися кадри з реклами «1984». Коли ролик завершився, весь зал аплодував стоячи.

Маючи схильність драматизувати, Джобс пройшовся неосвітле-ною сценою до маленького столика із сукняним пакунком на ньому.

– А зараз я хочу вам представити Macintosh, – сказав він.

Він вийняв комп’ютер, клавіатуру, мишку, мовчки з’єднав їх до купи та витягнув із кишені 3,5-дюймову дискету. Заграла мелодія з «Вогняних колісниць». Джобс затамував подих, бо минулого вечора демонстраційна версія працювала нестабільно. Але тепер все йшло бездоганно. На екрані поступово з’явилося слово MACINTOSH, потім під ним, наче це писалося рукою, з’явився напис «Крутезно». Не звикла до наскільки класної графіки, публіка на мить затихла. Було чути лишень ахання та охання. А потім швидко одне за одним на екрані почали з’являтися серії інших картинок: елементи з QuickDraw Білла Еткінсона – різні шрифти, документи, таблиці, малюнки, графіки, шахова гра та зображення Стіва Джобса з «думаючою» булькою (як у коміксах), в середині якої – Macintosh.

Коли все закінчилося, Джобс посміхнувся і запропонував десерт:

– Останнім часом багато було сказано про Macintosh. Хай тепер Macintosh говорить за себе сам.

Із цими словами він підійшов до комп’ютера, натиснув клавішу мишки, і Macintosh трепетним і повним чару глибоким електронним голосом сам себе представив, увійшовши таким чином в історію.

– Привіт. Я Macintosh. Класно нарешті вибратися із торбини, – почав комп’ютер.

Єдине, що комп’ютер не знав, як робити, – це витримати необхідну паузу, поки стихнуть гучні вітання та крики із зали. Замість того щоби дещо пригальмувати, він продовжував.

– Я не маю досвіду виступати перед великою аудиторією... Але хотів би поділитися з вами максимою, яка спала мені на гадку, коли я вперше зустрів громіздкі /іШ-системи: «Ніколи не довіряйте комп’ютеру, який ви не можете підняти».

Знову останні слова потонули в шаленій овації залу.

– Звісно, я можу говорити. Але зараз я хотів би радше послухати. Отож з гордістю хочу вам представити людину, що була мені за батька, – Стіва Джобса.

В залі почало творитися щось надзвичайне – люди стрибали, екзальтовано махали руками. Джобс повільно кивнув із зімкнутими губами, але широкою посмішкою, потім глянув униз та не міг і слова промовити від хвилювання. Овація тривала десь п’ять хвилин.

Коли по обіді того дня колектив Macintosh повернувся на Bandley-З, на стоянку під’їхала вантажівка, й Джобс зібрав усіх біля неї. Всередині була сотня новеньких комп’ютерів Macintosh, кожен із них був іменний.

– Стівен вручав їх по одному кожному члену нашого колективу, тиснучи руку й посміхаючись, а інші стояли навколо й аплодувати та скандували, – пригадує Герцфельд.

То були виснажливі перегони, багато еҐо були в синцях від грубого та жорсткого стилю управління Джобса. Але ні Раскін, ані Возняк чи хто-небудь інший в компанії не зумів би досягти такого успіху з Macintosh. Марно було би також сподіватися на щось подібне в результаті роботи різних фокус-груп, комісій чи рад. У день, коли було представлено Macintosh, журналіст Popular Science запитав Джобса, якого роду дослідження ринку той проводив. Стівен Джобс відповів питанням:

– Чи вивчав ринок Александр ?рем Белл, перед тим як створити телефон?

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

Ґейтс і ДЖОБС

Коли орбіти перетинаютьсяПартнерствоВ астрономії існує поняття бінарної системи. Це так звані подвійні зірки, орбіти яких пов’язані силами гравітації. Схоже трапляється й в історії, коли еру формують дві пов’язані, але в той же час конкуруючі суперзірки. Скажімо, Альберт Ейнштейн і Нільс Бор у фізиці XX століття. Або Томас Джефферсон і Александр Гамільтон на порозі становлення американської демократії. Перші тридцять років ери персональних комп’ютерів, починаючи з періоду наприкінці 1970-х, бінарна система складалася з двох енергійних людей; обоє народилися 1955-го, й обоє покинули навчання в університеті.

Незважаючи на однакові амбіції в намаганні поєднати технології з бізнесом, Білл ?ейтс і Стів Джобс разюче відрізнялися як особистості й мали різне походження. Батько ?ейтса був знаним адвокатом у Сіетлі, а матір очолювала численні престижні ради та колегії на громадських засадах. ?ейтс із головою поринув у технологічний світ ще під час навчання в найкращій місцевій школі – Лейксайд Хай. Він ніколи не був бунтарем, Гіпі, не шукав Бога й не належав до представників альтернативних культур. Замість того щоби розоряти телефонну компанію за допомогою «синьої скриньки», ?ейтс створив програму для складання розкладів занять, котра допомогла йому потрапити в групи, де навчалися ті дівчата, які його цікавили, а також програму підрахунку кількості автомобілів для місцевих інженерів-транспортників. Він був студентом Гарварда, а коли покинув університет, то зовсім не для того, щоби поринути в нірвану з індійським гуру, а щоби заснувати компанію комп’ютерного забезпечення.

На відміну від Джобса, ?ейтс добре знав комп’ютерне кодування, був значно практичнішим, дисциплінованим і володів неабиякими аналітичними здібностями. Джобс – більш романтична й інтуїтивна натура – інстинктивно відчував, як зробити технологію придатною для користування, створити захоплюючий дизайн і зручний інтерфейс. Як пристрасний перфекціоніст, він був неймовірно вимогливим, а керував завдяки харизмі та спонтанній енергії. ?ейтс, навпаки, – методичний тип. На очолюваних ним зборах, де обговорювали продукцію, він добирався до самісінької суті речей, так, наче гравірував камінь. Обоє могли бути досить брутальними. Але у випадку ?ейтса, який на початку кар’єри, здавалося, як типовий заучка, балансував на грані синдрому Аспергера, поводився різко швидше через інтелектуальну нерішучість, аніж через емоційну черствість. Джобс просто спопелив би поглядом. ?ейтс, хоч і мав проблеми із зоровим контактом, по суті був дуже гуманним.

– Кожен із них думав, що розумніший за іншого, але Стів загалом ставився до Білла як до посередності, особливо коли це стосувалося смаку та стилю, – розповідає Енді Герцфельд. – Білл дивився на Стіва звисока, бо той насправді не вмів програмувати.

Від самісінького їхнього знайомства ?ейтс захоплювався Джобсом і навіть трохи заздрив, як тому вдавалося так зачаровувати людей. Щоправда, він також уважав його «фундаментально ексцентричним» і «дивакувато дефективним як людину». Крім того, його завжди відштовхували Джобсові грубість і схильність «або сказати, що ти лайно, або намагатися тебе полонити». Зі свого боку, Джобс уважав ?ейтса страшенно недалеким.

– Він розширив би свій кругозір, якби хоч раз прийняв ЛСД або відправився в ашрам замолоду, – якось заявив Джобс.

Різниця їхніх характерів розвела їх по різні боки того, що стало фундаментальним розколом у цифровій ері. Джобс був перфек-ціоністом, який жадав контролю і не відмовлявся від безкомпромісного темпераменту митця. Він і Apple стали зразком цифрової стратегії, що тісно пов’язала апаратне й програмне забезпечення та контент у щось нероздільне. ?ейтс був розумним, прагматичним аналітиком від бізнесу й технологій. Він не мав нічого проти ліцензування оперативної системи й програмного забезпечення Microsoft для різноманітних виробників.

За тридцять років ?ейтс навчився поважати Джобса.

– Він і справді небагато тямив у технологіях, але мав неймовірне чуття, що саме стане популярним, – сказав ?ейтс.

А ось Джобс недооцінював справжньої сили ?ейтса.

– Білл має бідну уяву і жодного разу нічого не винайшов, через що я вважаю, що йому комфортніше з філантропією, ніж із технологією, – несправедливо зауважив Джобс. – Він просто крав ідеї інших людей.

Коли Macintosh щойно розробили, Джобс відвідав ?ейтса в його офісі поблизу Сіетла. У Microsoft створили кілька додатків для Apple II, серед яких – програма табличних обчислень Multiplan. Джобс хотів роздражнити ?ейтса і Ко. роботою для наступного комп’ютера Macintosh. Сидячи в ?ейтсовій конференц-залі, Джобс намалював захоплююче бачення комп’ютера з простим інтерфейсом, призначеного для широкого користувача, котрий «штампували» б на автоматизованій каліфорнійській фабриці. Його опис того, як комп’ютер «висмоктуватиме» каліфорнійські силіконові компоненти й перетворюватиметься на Macintosh, змусив команду Microsoft дати кодову назву проекту Sand. Вони навіть перетворили її на акронім – Steve’s amazing new device, тобто «Новий дивовижний пристрій Стіва».

?ейтс започаткував компанію Microsoft, написавши версію Бейси-ка (мови програмування) для мікрокомп’ютера Altair. Джобс хотів, щоби в Microsoft написали версію Бейсика для Macintosh, тому що Возняк, незважаючи на всіляке заохочення Джобса, так і не посилив версії Бейсика для Apple II, що дало б раду числам із плаваючою комою. Крім того, Джобс хотів, щоби в Microsoft написали програмне забезпечення для додатка Macintosh – як-от програми текстових редакторів та електронних обчислень. На той момент Джобс був королем, а ?ейтс – придворним: у 1982-му річні продажі Apple сягнули одного мільярда доларів, тоді як Microsoft – не більше 32 мільйонів. ?ейтс погодився розробити графічну версію нової електронної таблиці, відомої як Excel, текстового редактора Word і Бейсика.

?ейтс часто їздив до Купертіно на демонстрації операційної системи Macintosh, але вона його не вразила.

– Пам’ятаю, як я вперше поїхав туди, Стів показав додаток, на екрані якого підскакували всілякі штуки, – розказав він. – Це був єдиний робочий додаток.

?ейтса також відштовхувало Джобсове ставлення:

– Це була зустріч із дуже дивним намаганням звабити. Стів наче казав: «Ти нам тут насправді не потрібен, ми займаємося крутими штуками, і взагалі це таємниця». Він був у стані «Стів Джобс-продавець», але той стан також говорив: «Я тебе не потребую, але, можливо, дозволю тобі приєднатися».

Пірати Macintosh зрозуміли, що ?ейтс – непроста людина.

– Було очевидно, що Білл ?ейтс не дуже добрий слухач. Він терпіти не міг, коли хтось пояснював йому, як і що робити, – він любив забігати наперед і вгадувати, як, він уважав, він має працювати, – згадує Герцфельд.

Йому демонстрували, як плавно, не мигаючи, рухається екраном курсор мишки. «Який гардвер ви використовуєте, щоби намалювати такий курсор?» – запитав ?ейтс. Герцфельд страшенно пишався досягненням, для котрого знадобилося лишень програмне забезпечення, тому відповів: «Ми не використовуємо ніякого особливого гардвера!». ?ейтс продовжував наполягати, що для того, щоби рухати курсор таким чином, потрібне спеціальне технічне забезпечення.

– І що ви на таке скажете? – знизує плечима Брюс Горн, один з інженерів Macintosh. – Зрозуміло, що ?ейтс – не та людина, яка зрозуміє чи оцінить елегантність Macintosh.

Незважаючи на взаємну обережність, обидві команди були задоволені тим, що Microsoft створить графічне програмне забезпечення для Macintosh, а це підняло б персональний комп’ютер на новий рівень. Усе продовжилося святкуванням у дорогому ресторані. Незабаром велика команда Microsoft приступила до завдання.

– Над новим Macintosh працювало більше людей із нашого боку, ніж із їхнього, – розповідає ?ейтс. – їх було чотирнадцять чи п’ятнадцять. Нас – десь із двадцять. Ми справді поставили все на цю справу.

І хоча Джобс уважав, що майкрософтівці не могли похвалитися смаком, програмісти Microsoft були наполегливими.

– Вони пропонували жахливі додатки, – згадував Джобс. – Але вони працювали над ними і все таки зробили кращими.

Врешті-решт Джобс настільки закохався в Excel, що навіть уклав таємну угоду з ?ейтсом: якщо Microsoft на два роки залишить Excel ексклюзивно для Macintosh і не розроблятиме версії для персональних комп’ютерів IBM, то Джобс згорне роботу своєї команди над версією Бейсика для Macintosh і, натомість, назавжди ліцензує Бей-сик Microsoft. ?ейтс учинив розумно і погодився на пропозицію, що страшенно роздратувало команду Apple, бо їхній проект скасували, a Microsoft отримав важелі впливу для майбутніх перемовин.

На якийсь час Джобс і ?ейтс знайшли спільну мову. Того літа вони разом узяли участь у конференції, котру ініціював індустріальний аналітик Бен Роузен на курорті Playboy Club в Лейк-Дженіва у Вісконсині, де ніхто не знав про те, що Apple розробляв графічні інтерфейси.

– Всі поводилися так, ніби персональні комп’ютери IBM – це щось надзвичайне, що само по собі було приємно, але ми зі Сті-вом між собою лише усміхалися – гей, у нас теж щось є! – пригадує ?ейтс. – Він (С. Джобс. – Прим, пер.) трохи здавав інформацію, але ніхто нічого не вловив.

?ейтс почав відвідувати заходи Apple регулярно.

– Я відвідував кожне луау (вечірка в гавайському стилі. – Прим, пер.), – каже ?ейтс. – Я був частиною команди.

?ейтс насолоджувався частими візитами до Купертіно, де спостерігав, як Джобс мінливо поводився з підлеглими і демонстрував свої одержимості.

– Стів перебував у звичному настрої роздавати обіцянки, проголошував, як Macintosh змінить світ, і змушував людей працювати як проклятих, незважаючи на нечувану напругу і складні особис-тісні стосунки.

Інколи Джобс починав із високого, а потім тихо ділився своїми побоюваннями з ?ейтсом.

– У п’ятницю ми разом вечеряли, і Стів розповідав, наскільки все чудово. Наступного ж дня він уже був у тому настрої, коли «все паскудно, і чорта з два та штука продаватиметься, і, о Господи, я мушу підняти ціну, вибач, що так із тобою повівся, а моя команда

– просто купка придурків».

?ейтс уже бачив Джобсовий ефект викривлення реальності в дії, коли стартував проект Xerox Star. Одного п’ятничного вечора під час спільної вечері двох команд Джобс запитав ?ейтса, скільки машин Xerox Star були продані на той момент. ?ейтс відповів, що шістсот. Наступного дня, виступаючи перед тим же ?ейтсом і всією командою, Джобс сказав, що всього було продано три сотні Star. він цілковито забув, що ?ейтс щойно повідомив про шість.

– Тож вся команда дивиться на мене здивовано, ніби промовляючи: «Ти збираєшся сказати йому, що він облажався?» – згадує ?ейтс. – Тоді я не потрапив на вудочку.

Іншого разу Джобс і його команда відвідали Microsoft й пообідали в Тенісному клубі Сіетла. Джобс поринув у проповіді про те, що Macintosh і його програмне забезпечення будуть настільки простими в користуванні, що не виникне потреби в інструкціях.

– Так, ніби будь-хто, хто сподівався на інструкцію до будь-якого додатка Macintosh, був неабияким ідіотом, – розповідає ?ейтс. – Ми переглянулися: «Він це серйозно? Невже ми йому не скажемо, що люди вже працюють над написанням інструкцій?».

Незабаром стосунки перестали бути такими гладенькими. Першочерговий план полягав у тому, щоби деякі додатки Microsoft – як-от Excel, Chart і File – мали логотип Macintosh, а також продавалися в комплекті з комп’ютером Macintosh.

– Ми мали отримувати десять доларів із продажу додатка, з машини, – уточнив ?ейтс.

Але така угода не подобалася конкуруючим виробникам програмного забезпечення. На додачу здавалося, що з деякими програмами Microsoft уже запізнився. Тож Джобс вирішив відмовитися від «зв’язаного» продажу, a Microsoft довелося самій продавати своє програмне забезпечення безпосередньо споживачам.

?ейтс досить довго ні на що не нарікав. Він уже змирився з думкою, що Джобс «швидко грає і втрачає». І, власне, сподівався, що такий поворот подій допоможе Microsoft.

– Ми заробили би більше, якби продавали наш продукт окремо, – каже ?ейтс. – Так краще, коли ти сподіваєшся на справедливу частку ринку.

Все закінчилося тим, що Microsoft почав створювати програмне забезпечення для інших платформ і змістив пріоритети на користь текстового редактора Word для /2Ш-версії персонального комп’ютера. У результаті Джобсове рішення більше нашкодило Apple, ніж Microsoft.

Джобс і ?ейтс спільно провели обід-прес-конференцію в «Нью-Йорк таверн», коли світ побачив Excel для Macintosh. На запитання, чи розроблятиме Microsoft схожу версію і для IBM, ?ейтс змовчав про угоду, що була між ним і Джобсом, лише зауважив, що, можливо, з часом це і станеться. Джобс узяв мікрофон. «Думаю, з часом ми всі помремо», – пожартував він.

Битва графічних інтерфейсів користувачівУ ті часи Microsoft випускав операційну систему, відому як DOS, яка була ліцензована для IBM і сумісних комп’ютерів. Вона базувалася на інтерфейсі старого командного рядка, котра «зустрічала» користувача сердитою підказкою типу С:\>. Коли Джобс і його команда почали працювати з Microsoft, вони хвилювалися, чи компанія не скопіює графічний інтерфейс користувача Macintosh. Енді Герцфельд помітив, що співробітник Microsoft детально розпитував його про те, як працює операційна система Macintosh.

– Я сказав Стіву про підозри, що Microsoft збирається клонувати Macintosh, – пригадує він.

І вони мали рацію. ?ейтс вірив, що майбутнє за графічними інтерфейсами і що Microsoft має таке ж право, як і Apple, копіювати те, що було створене в «Ксерокс PARC». Пізніше він спокійно заявив:

– Ми немовби сказали: «Гей, ми віримо в графічні інтерфейси, ми також бачили Xerox Alto».

У попередній угоді Джобс переконав ?ейтса згодитися на те, щоби Microsoft не створював графічного програмного забезпечення ні для кого, крім Apple, аж до того часу, коли Macintosh надійде в продаж у січні 1983-го. На жаль для Apple, у договорі не передбачили можливості, що запуск Macintosh можуть відтермінувати на рік.

Тож ?ейтс діяв у межах своїх прав, коли оголосив, що Microsoft планує розробити нову операційну систему для IBM PC із графічним інтерфейсом із вікнами, іконками та мишкою для швидкої і точної навігації за принципом «наведи і клацни». Вона мала називатися Windows. ?ейтс оголосив про плани у стилі Джобса: слова, що прозвучали в готелі «Гелмслі Палас» у Нью-Йорку, просто медом лилися; це поки що найяскравіше повідомлення в історії Microsoft.

Джобс не тямив себе від люті. Він знав, що нічого не може вдіяти, бо угоді Microsoft із Apple про відмову створення конкуруючого графічного програмного забезпечення збігав термін. Тим не менше він не здавався. «?ейтса сюди негайно!» – наказав він Майку Бойчу, котрий був ледь не проповідником Apple для інших компаній програмного забезпечення. ?ейтс приїхав сам і хотів обговорити справи з Джобсом.

– Він покликав мене для того, щоби зірватися на мені, – розповідає ?ейтс. – Я приїхав до Купертіно як представник команди. І сказав йому: «Ми створюємо Windows. Наша компанія робить ставку на графічні інтерфейси».

їхня зустріч відбулася в Джобсовій конференц-залі. Там зібралося з десяток працівників Apple, які з нетерпінням чекали, як їхній бос накинеться на ?ейтса. Джобс не розчарував своїх васалів. «Ти нас обкрадаєш! – кричав він. – Я довіряв тобі, а ти крадеш у нас!» Герцфельд пригадує, як ?ейтс просто спокійно сидів і дивився Стівові в очі перед тим, як відбити атаку своїм співучим голосом, промовивши нині класичну ремарку: «Стіве, я думаю, існує більше, ніж одна точка зору. Ми обоє мали цього багатого сусіда на ім’я «Ксерокс». Я ввірвався в його будинок, щоби вкрасти телевізор, але з’ясувалося, що його вже поцупив ти».

Дводенний візит ?ейтса змусив Джобса вихлюпнути повний спектр емоційних і маніпулятивних засобів. Симбіоз Apple – Microsoft став обережним – обидві сторони кружляли в небезпечному танку, знаючи, що удар будь-кого з них спровокує проблеми для обох таборів. Після з’ясування стосунків у конференц-залі ?ейтс мовчки дав Джобсу демо-запис, який демонстрував, що саме запланували у Microsoft.

– Стів просто не знав, що відповісти, – пригадує ?ейтс. – Він міг знову сказати, що це щось там порушує, але він вибрав фразу «Ой, ну це справді лайно».

?ейтсу вдалося принаймні трохи заспокоїти Джобса:

– Я підтакнув: «Ага, це лайно».

Джобс відповів новим витком емоцій.

– Під час зустрічі він був брутальнішим, ніж будь-коли, – розповідає ?ейтс. – Моментами здавалося, що він зараз розплачеться, типу: «Ну, дай мені шанс вирулити з ситуації».

?ейтс у відповідь зберігав олімпійський спокій: «Коли вибухають пристрасті інших, я не піддаюся емоціям».

Джобс запропонував прогулятися. Зазвичай він так робив, коли передчував дуже серйозну розмову. Вони блукали вулицями Ку-пертіно, дійшли до коледжу Де Анца, повернули, відобідали і знову блукали.

– Прогулянки – не мій стиль керівництва, – зізнається ?ейтс. – Він намагався мене переконати, мовляв, ну, добре, добре, але постарайся, щоби ваша робота була не дуже схожа на нашу.

Але пізніше з’ясувалося, що Microsoft не міг випустити Windows 1.0 у продаж до осені 1985-го. І навіть тоді програма була далека від досконалості. їй бракувало елегантності інтерфейсу Macintosh, а вікна вишиковувалися, наче тротуарна плитка, замість того щоби магічним чином частково перекривати одне одного, як задумав Білл Еткінсон. Критики висміяли програму, а користувачі її просто відкинули. Тим не менше, як це переважно і траплялося з продукцією Microsoft, наполегливість розробників зробила своє: Windows став кращим і почав домінувати.

Джобс так і не подолав свого гніву.

– Вони нас просто обчистили, і все тому, що ?ейтс не має совісті, – через тридцять років зізнався мені Джобс.

Коли ця фраза докотилася до ?ейтса, той відповів:

– Якщо він справді так думає, то він точно досягнув свого ефекту викривленої реальності.

Юридично ?ейтс мав рацію. Зрештою, з роками це було доведено в судах. Практично Джобс теж мав рацію. Адже хоча Apple І наробив галасу з приводу того, що має право використати те, що побачив у «Ксерокс PARC», проте стало очевидно: інші компанії рано чи пізно теж розробляли б схожі графічні інтерфейси. В Apple проковтнули гірку пілюлю: виявилося, що «вигляд і чуття» дизайну комп’ютерного інтерфейса – штука, яку важко захистити...

У той же час можна було зрозуміти занепокоєність Джобса. Apple мала геніальний дизайн, інноваційність, оригінальність, елегантність у виконанні. Але незважаючи на те, що Microsoft випустила непродумано розтиражовану серію продукції, вона все одно виграла війну операційних систем. Це оголило правду про естетику: найкращий і найінноваційніший продукт не завжди виграє. Десять років по тому цей труїзм змусив Джобса дати волю бурхливим тирадам – трохи зарозуміло й надміру, але частка правди в тому була.

– Єдина проблема Microsoft полягає в тому, що в них немає смаку. Абсолютно немає смаку, – сказав він. – І це неабищо. Вони не вигадують нічого оригінального, вони не вносять культури в те, що продукують...

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

ІКАРУС

Те, що піднімається...Високо літатиЗапуск Macintosh у січні 1984 року підняв Джобса до ще вищих орбіт зірковості, і це було очевидним під час його подорожі по Мангеттену. Він пішов на вечірку, яку Йоко Оно організовувала для свого сина Шона Леннона, і подарував дев’ятирічному хлопчику Macintosh. Малий надзвичайно захопився машиною. Митці Енді Ворхол і Кіт Геринг також були там, і вони були настільки зачаровані тим, що вони можуть створити за допомогою комп’ютера, що світ сучасного мистецтва ледь не опинився під загрозою.

– Я намалював коло, – гордо викрикнув Ворхол, користуючись QuickDraw.

Ворхол наполіг, щоби Джобс показав комп’ютер Міку Дж॥еру. І коли Джобс приїхав до будинку рок-зірки, Джаггер виглядав здивованим. Він майже нічого не чув про Джобса.

– Я думаю, він був під дією наркотиків, – пізніше говорив Джобс своїй команді. – Ну або він просто божевільний.

Дочка Джаггера – Джейд, одразу підійшла до комп’ютера і почала малювати у MacPaint, і Джобс натомість дав машину їй.

Джобс купив дворівневу квартиру на найвищому поверсі, яку він покаже Скаллі у Сан-Ремо на західній частині Центрального парку на Мангеттені. Він винайняв Джеймса Фріда з фірми М. Реі, аби той зробив ремонт, однак так ніколи туди і не переїхав. (Пізніше він продасть її Боно за 15 мільйонів доларів.) Він також придбав особняк із чотирнадцятьма спальнями в іспанському колоніальному стилі у Вудсайді – пагорбах над Пало-Альто. Особняк був збудований мідним бароном, і Джобс переїхав туди, але поки не завершив його умебльовувати.

У Apple його статус поновився. Замість того щоби шукати шляхи зменшення Джобсової авторитарності, Скаллі дав йому більше обов’язків: тепер підрозділи виробництва Lisa і Macintosh були об’єднані, й Джобс керував ними обома. Він високо літав, та це не робило його поступливішим. Натомість Стів показав свою брутальну чесність, коли стояв перед обома командами – Lisa і Macintosh,

– пояснюючи, як вони об’єднуватимуться. Лідери Macintosh отримають усі вищі позиції, сказав він, а чверть команди Lisa доведеться звільнити.

– Хлопці, ви провалилися, – говорив Джобс, дивлячись прямо на тих, хто працював над Lisa. – Ви – команда Б. Гравці Б. Багато людей тут гравці класу Б, або навіть і В, і тому сьогодні ми відпускаємо декого з вас, щоби ви працювали у наших братських підприємствах тут, у долині.

Білл Еткінсон, який працював в обох командах, уважав це не лише грубим, а й нечесним.

– Ті люди працювали дуже старанно й були хорошими інженерами, – розповідав він.

Проте Джобс був щиро переконаний у тому, що називав найголовнішим уроком із Macintosh: потрібно бути жорстоким, якщо хочеш виховати команду гравців А.

– Надто легко миритися з гравцями Б, коли команда тільки встановлюється, але потім вони приваблюють ще кілька гравців Б, а згодом у команду приходять і гравці В, – пригадував він. – Робота у Macintosh навчила мене, що гравці А люблять працювати лише з гравцями А, тому не потрібно робити поблажок гравцям Б.

Джобс і Скаллі завжди могли переконати себе, що їхня дружба все ще така ж сильна, як і була. Вони заявляли про захоплення один одним дуже експресивно і часто скидалися на двох закоханих біля стенду з привітальними картками. Перша річниця з моменту початку роботи Скаллі відбулася у травні 1984 року, і, щоби відсвяткувати цю подію, Джобс запросив Джона на вечірку в Le Mouton Noir – елегантний ресторан на пагорбах, що розкинулися на південний захід від Купертіно. Скаллі здивувався, що Джобс запросив членів правління Apple і навіть деяких інвесторів зі східної частини СІІІА. Скаллі згадував, що, вітаючи його, «Стів сяяв на фоні всіх, кивав головою, а на його обличчі була усмішка Чеширського кота». Джобс розпочав вечерю підлабузницьким тостом.

– Найщасливішими двома днями в моєму житті були ті, коли Macintosh надійшов у продаж і коли Джон Скаллі погодився працювати у Apple, – говорив він. – Цей рік був найкращим у моєму житті, бо я дуже багато навчився у Джона.

І потім він показав Скаллі кадри пам’ятних подій того року.

У відповідь Скаллі розговорився про те, скільки радості йому принесло те, що він був Джобсовим партнером протягом останнього року. Закінчив він реченням, яке, чомусь, запам’ятав кожен за столом.

– У Apple є один лідер, – сказав він, – Стів і я.

Він подивився у протилежний бік кімнати, зловив погляд Джобса і помітив, що той усміхається.

– Ми наче спілкувалися один з одним, – згадував Скаллі.

Він також помітив, що Артур Рок та інші дивляться на них глузливо і навіть скептично. Вони вважали, що Джобс використовує його. Адже вони найняли Скаллі, щоби той контролював Джобса, а зараз стало очевидним, що все контролював Джобс.

– Скаллі настільки жадав Стівової похвали, що не міг піти проти нього, – пригадував Рок.

Тримати Джобса у полі зору і робити його щасливим, можливо, здавалося Скаллі розумною стратегією. Але він не усвідомлював, що Джобс за своєю природою був тим, хто не ділився контролем. Він не народився з шанобливим ставленням до інших. Він почав більше говорити про те, як потрібно управляти компанією. На зборах з приводу вибору стратегії 1984 року, скажімо, він проштовхував ідею, щоби компанія робила тендер на послуги відділу централізованих продаж і маркетингу. (Це означало б, для прикладу, що група Macintosh могла вирішити не користуватися послугами маркетингового відділу Apple і натомість створити свій такий відділ.) Здавалося, що нікому більше це не подобалося. Але Джобс і далі проштовхував цю ідею.

– Всі дивилися на мене і наче благали взяти ситуацію під свій контроль, посадити Джобса на стілець і заткнути йому рота, але я не зробив цього, – пригадував Скаллі.

Коли збори підходили до кінця, він почув, як хтось прошепотів: «Чому Скаллі не заткне йому рота?».

Коли Джобс вирішив побудувати мистецький завод у Фрімон-ті, щоби виготовити Macintosh, його жага до естетичності та контролююча натура зіграли злий жарт. Він хотів, щоб апарат був розмальований у яскраві відтінки, які і логотип Apple, але він стільки часу обирав відтінки, що директор з виробництва Мет Картер нарешті виготовив їх у звичному бежевому та сірому кольорах. Коли Джобс пройшовся виробництвом, він наказав, щоби машини перефарбували у кольори, які він хотів. Картер заперечив, адже це був точний механізм, перефарбування якого могло спричинити проблеми. І він виявився правим. Одна з найдорожчих машин, яку перефарбували у яскраво-синій колір, працювала неправильно, за що її прозвали «Стівова помилка». Врешті-решт Картер звільнився.

– Йшло стільки енергії на боротьбу з Джобсом, і практично завжди для сварки навіть не було причини, що я вирішив, що з мене досить, – згадував він.

Як заміну Джобс приєднав до компанії Дебі Коулмен – запального, але доброго фінансового директора Macintosh, яка якось виграла відзнаку компанії за те, що виявилася людиною, котра стала проти Джобса. Вона знала, як потурати його примхам, коли це було необхідно. Коли арт-директор Apple Клемент Мок розповів їй, що Джобс хоче, щоби всі стіни були білими, вона почала протестувати.

– Не можна, щоби стіни заводу були білими. На них завжди буде пилюка та бруд.

– Немає такого білого, який був би надто білим для Стіва, – відповів Мок.

їй довелося погодитися. Коулмен говорила, що з білими стінами та машинами, розфарбованими у кольори веселки, підлога заводу «була схожа на вітрину Александра Колдера» (Александр Колдер – відомий американський скульптор. – Прим. пер.).

Коли я запитав у Джобса про його надмірну увагу до вигляду заводу, Джобс відповів, що таким чином він проявляв своє прагнення досконалості:

Я міг прийти на завод, надягти білу рукавичку і почати перевіряти, чи є у приміщеннях пилюка. І я знаходив її всюди – на машинах, на верхівках стелажів, на підлозі. І я просив Дебі прибрати. Я говорив, що ми повинні мати змогу їсти з підлоги на заводі. Це доводило Дебі до сказу. Вона не розуміла, чому так. І тоді я не міг цього пояснити. Бачиш, на мене дуже вплинуло те, що я бачив в Японії. Те, чим я захоплювався і чого не було в нас, – це відчуття командної роботи і дисципліни. Якщо у нас не було дисципліни і ми не могли втримувати те місце в ідеальній чистоті, це означало, що у нас не було дисципліни змусити машини працювати.

Якось вранці в неділю Джобс привів свого батька, щоби той подивився на завод. Пол Джобс завжди був педантичним щодо того, щоби все було в порядку, щоби його інструменти були гарно складені, і син, пишаючись, показав йому, що може зробити так само. Коулмен також прийшла, щоби провести екскурсію.

– Стів наче сяяв, – пригадувала вона. – Він дуже пишався, що може показати батькові своє творіння.

Джобс пояснював, як усе працює, і його батько насправді захоплювався всім, що бачив.

– Він спостерігав за батьком, який торкався всього і милувався тим, яке все було чисте і досконале.

Але все не було настільки ж чудовим, коли Даніель Мітгеран відвідала завод з екскурсією. Дружина французького президента-со-ціаліста Франсуа Міттерана, яка захоплювалась Кубою, ставила багато запитань через свого перекладача. Її цікавило все – скажімо, умови праці, і Джобс, узявши собі за перекладача Алана Росма-на, намагався пояснити, що він удосконалює робототехніку й технології. Коли Джобс саме говорив про точні графіки виробництва, вона запитала, чи платить він понаднормові. Він розсердився і пояснив, як автоматизація допомогла заощадити витрати на робочу силу, – підняв тему, яка, він знав про це, не надто її зацікавить.

– Це важка робота? – запитала вона. – Скільки часу у них триває відпустка?

Джобс не міг стриматися.

– Якщо її так цікавить їхній добробут, – сказав він перекладачу,

– то скажи їй, що вона може прийти і працювати тут у будь-який час.

Перекладач зблід і не промовив ні слова. За мить вступив Росман і сказав французькою: «Пан Джобс дякує вам за ваш візит і вашу зацікавленість у заводі». Ні Джобс, ні пані Міттеран не усвідомили, що саме трапилося, але перекладачу значно полегшало.

Після того, коли він поспішав на своєму «Мерседесі» до Купертіно, Джобс нарікав Росману на поведінку пані Мітгеран. Він їхав трішки більше як 160 кілометрів за годину, як його зупинив полісмен і почав виписувати штраф. За кілька хвилин Джобс почав сигналити.

– Перепрошую, – промовив поліцейський.

– Я поспішаю, – відповів Джобс.

Хоч як дивно, але офіцера це не роздратувало. Він спокійно закінчив виписувати штраф і попередив, що якщо Джобс знову по – 'іде понад 90 кілометрів за годину, то його посадовлять до тюрми. Тільки-но поліцейський відійшов, Джобс знову поїхав зі швидкістю 160 кілометрів.

– Він щиро вірив, що правила його не стосуються, – дивувався Росман.

Його дружина Джоана Гофман спостерігала подібні ситуації, коли їздила з Джобсом до Європи за кілька місяців після запуску Macintosh.

– Він був нестерпний і вважав, що виплутається з будь-якої ситуації, – пригадувала вона.

У Парижі вона влаштувала офіційний обід із французькими розробниками програмного забезпечення, але Джобс раптово вирішив, що він не хоче йти на прийом. Натомість він грюкнув дверима в обличчя Гофман і сказав, що іде дивитися роботи ілюстратора і карикатуриста Фолона.

– Розробники були такі розлючені, що навіть не тиснули нам руки, – пригадує вона.

В Італії йому відразу не сподобався генеральний директор Apple

– гладкий пухкенький чоловік, який був вихідцем із традиційного бізнесу. Джобс прямо сказав йому в очі, що не був вражений його командою чи стратегією продажів.

– Ти не заслуговуєш можливості продавати Macintosh, – холодно сказав Джобс.

Та це ще було не особливо жорстко, якщо порівнювати з реакцією на ресторан, який вибрав бідолашний директор. Джобс попросив веҐанську їжу, та офіціант таки приніс соус зі сметани. Джобс став таким нестерпним, що Гофман довелося йому погрожувати. Вона прошепотіла, що якщо він не заспокоїться, то вона виллє гарячу каву на його коліна.

Найбільше непорозуміння, яке було у Джобса під час туру Європою, стосувалося передбачення продажів. Користуючись своїм ефектом викривлення реальності, Джобс постійно підштовхував команди до того, щоб у них були вищі прогнози. Він погрожував європейським менеджерам, що більше не дасть їм жодних асигнувань, якщо вони не передбачать більші прогнози. Вони наполягали, що хочуть залишитися реалістами, і Гофман довелося виступити суддею.

– Наприкінці тієї подорожі все моєї тіло трусилося, – пригадувала Гофман.

Під час тієї подорожі Джобс познайомився з Жаном-Луї ?ассе – менеджера Apple у Франції. ?ассе був один із тих, хто якось постав проти Джобса під час одного з візитів.

– Він мав свою правду, – згодом зазначав ?ассе. – І єдиним способом поводитися з ним – було ображати його більше, ніж він би міг образити тебе.

Коли Джобс звично почав погрожувати зменшенням асигнувань, якщо ?ассе не підвищить прогнози продаж, ?ассе розлютився.

– Пригадую, я схопив його за шкірку і сказав припинити, і тоді він заспокоївся. Я також був злим чоловіком. Я був придурком, який почав виліковуватися. І я міг бачити це у Стівові.

?ассе, з іншого боку, був вражений тим, як Джобс міг уключити шарм, коли йому це було потрібно. Франсуа Міттеран упроваджував принцип комп’ютеризації для всіх, і різноманітні академічні експерти у технологіях, такі як Марвін Мінскі та Ніколас НіҐро-понте, прийшли поспівати хором. Джобс виступив із промовою до групи у готелі «Брістоль» і намалював картину, як Франція може рухатися вперед, якщо впустить комп’ютери у школи. Париж також розбудив у ньому романтика. ?ассе і НіҐропонте розказували байки, як Джобс там чіплявся до кожної спідниці.

ПровалПісля сплеску збудження випуском нового Macintosh у другій половині 1984 року його продажі почали знижуватися. Існувала серйозна проблема: він був сліпучим, але жахливо повільним і малопотужним комп’ютером, і жоден фурор не міг приховати цього. Його краса була у гарному інтерфейсі, який виглядав, як сонячна ігрова кімната, а не темний екран із пульсуючими зеленими літерами з непривітними командними лініями. Та це призводило до найбільш слабкої сторони: літера на текстовому дисплеї виглядала не як код, а коли Macintosh малював літери елегантних шрифтів, пік-сель за пікселем, потрібно було у 20-30 разів більше пам’яті. Lisa справлялася з цим, бо у неї було понад 1000 кілобайтів оперативної пам’яті, a Macintosh мав лише 128 кілобайтів.

Іншою проблемою була відсутність внутрішнього жорсткого диску. Джобс називав Джоану Гофман «фанаткою «Ксерокса», коли вона боролася за цей накопичувач. Він же наполіг, щоб у Macintosh був лише один драйвер для дискети. Якщо потрібно було скопіювати дані, можна було накачати собі руку, виймаючи одну дискету і засовуючи іншу. У Macintosh також не було охолоджувача, і це було ще одним прикладом Джобсової впертості. Охолоджувачі, він уважав, відволікали від спокою комп’ютера. Та це спричиняло провали у системі, і Macintosh стали називати «бежевим тостером», що зовсім не сприяло його популярності. Було неприємно, що продажі, хоч і були високими протягом перших кількох місяців, потім упали, коли люди дізналися про його обмеження.

– Ефект викривлення реальності спочатку підбадьорює, але ж потім з’являється реальність, – пізніше журилася Гофман.

Наприкінці 1984 року, коли Lisa вже зовсім не продавалася, а продажі Macintosh впали до нижче як 10 тисяч на місяць, Джобс прийняв хибне нетипове рішення, бо він був у відчаї. Він вирішив скласти опис непроданих машин Lisa, з’єднати їх з програмами Macintosh і продати їх як нову машину – Macintosh XL. Оскільки Lisa зняли з виробництва, для Джобса було незвичним випускати те, у що він не вірив.

– Я був розлючений, адже Macintosh XL не був справжнім, – говорила Гофман. – Це просто було хоч якесь використання непотрібних комп’ютерів Lisa. Продавалася машина непогано, але нам довелося припинити випускати цю фальшивку, і я пішла у відставку.

Поганий настрій можна було прослідкувати й у рекламі, розробленій у січні 1985 року, яка мала нанести удар у відповідь резонансним почуттям від реклами анти – /1Ш«1984». На жаль, існувала велика різниця: перша реклама залишила героїчне, оптимістичне враження, а друга, яку назвали «Лемінги» і яка була представлена Лі Клоу і Джеєм Чятом, показувала корпоративних менеджерів у темних костюмах із зав’язаними очима, які направлялися до круч своєї смерті. На початку і Джобс і Скаллі не погоджувалися з такою рекламою. Зовсім не здавалося, що це створить славетний образ для Apple і, навпаки, образить кожного менеджера, хто купить IBM.

Джобс і Скаллі питали, чи у когось є інші ідеї, але працівники агенції відступали.

– Ви не хотіли реклами «1984» минулого року, – сказав один із них.

– Я поставлю на кін цієї реклами свою репутацію, поставлю все,

– говорив Лі Клоу, як пригадував Скаллі.

Коли з’явилася знята версія, яку знімав брат Рідлі Скотта – Тоні, концепція виглядала ще гіршою. Нерозумні менеджери марширували до круч і співали похоронну пісню з «Білосніжки» – «Хей-хо, хей-хо», і темна зйомка робила все ще більше депресивним, ніж це було в ескізах.

– Я просто не можу повірити, що ти хочеш образити всіх бізнесменів Америки цим, – кричала Дебі Коулмен на Джобса, коли вона побачила рекламу.

На маркетингових зустрічах вона встала, щоби пояснити, як сильно їй не подобалася реклама.

– Я поклала на його стіл заяву про звільнення. Я написала заяву на своєму Macintosh. Я вважала це образливим для корпоративних менеджерів. А ми ж тільки почали налагоджувати співпрацю з ними.

Незважаючи на це, Джобс і Скаллі схилялися до благань агенції і запустили рекламу під час футбольного турніру Super Bowl. Вони пішли на гру на стадіон Стенфорда всі разом – Скаллі з дружиною Лізі (яка не переносила Д жобса) і Джобс з новою дівчиною, Тіною Редс. Коли рекламу показали десь наприкінці четвертого тайму похмурої гри, вболівальники, побачивши її на екранах, відреагували мляво. Та й в усій країні загалом реакція була негативною.

– Вона образила саме тих, кому Apple хотів прорекламувати, – говорив президент фірми з дослідження ринку в інтерв’ю часопису Fortune.

Менеджер з маркетингу Apple згодом запропонував, щоби компанія купила рекламну площу в Wall Street Journal і вибачилася.

Джей Чят погрожував, що якщо вони і справді таке зроблять, то його компанія перекупить сторінку перед тим і буде вибачатися за вибачення.

Дискомфорт Джобса від реклами та загальної ситуації, яка склалася в Apple, був очевидним, коли він у січні поїхав до Нью-Йорка, щоби влаштувати ще один раунд інтерв’ю сам-на-сам. Енді Кан-нінҐем з фірми Р女са Мак-Кени відповідала за логістику у готелі «Карлайл». Коли Джобс приїхав туди, то сказав їй, що його кімнату потрібно повністю переробити, хоча була десята ранку і зустрічі мали починатися вже наступного дня. Піаніно було не там, де мало бути, полуниці були іншого сорту. Але найбільше йому не подобалися квіти. Він хотів кали.

– Ми навіть пересварилися через те, якими є кали, – згадувала КаннінҐем. – Я знаю, які вони, бо вони були у мене на весіллі, але він вибрав інші лілії і назвав мене «дурепою», бо я, мовляв, не знала, які з себе кали.

І КаннінҐем пішла, беручи до уваги, що це був незнайомий Нью-Йорк, шукати місце, де б вона могла опівночі купити лілії, які він забажав. Після того як вони переробили все у кімнаті, Джобсу стало не подобатися те, у що Енді вбрана.

– Цей костюм просто огидний, – сказав.

КаннінҐем знала, що в нього бували безпричинні напади злості, і намагалася його заспокоїти.

– Я знаю, що ти злишся, і знаю, як ти почуваєшся, – сказала вона.

– Ти не маєш жодного уявлення, як я почуваюся, – кричав він у відповідь, – не маєш жодного уявлення про те, як це – бути мною.

ТридцятирічнийТридцятиріччя для більшості людей означає певну межу, тим паче для покоління, яке проголосило не довіряти нікому з тих, хто досягнув того віку. Щоби відсвяткувати власне тридцятиріччя у лютому 1985 року, Джобс влаштував надмірно-офіційну, але водночас і грайливу вечірку з обов’язковим «дрес-кодом»: костюми і кеди. Вечірка для тисячі осіб проводилася у бальній залі готелю «Святий Франциск» у Сан-Франциско. На запрошенні було написано: «У старій індійській приказці йдеться: «Перші тридцять років свого життя ти набуваєш собі звичок. Останні тридцять років твого життя твої звички набувають тебе». Приходьте і допоможіть мені святкувати».

За одним столом сиділи магнати програмного забезпечення, включаючи Вілла ?ейтса та Мітча Капура. За іншим – старі друзі, як то Елізабет Голмс, яка привела з собою жінку, вбрану у фрак. Енді Герцфельд і Барел Сміт узяли фраки на прокат, а взуті були у спортивні шльопанці, і це дуже запам’яталося, коли вони кружляли під вальси Штрауса, які грав симфонічний оркестр Сан-Франциско.

Елла Фітцджеральд розважала всіх, оскільки Боб Ділан відмовився. Вона співала свій звичний репертуар, час від часу переробляючи пісні типу «Дівчина з Іпанеми» так, що там раптом виявлявся хлопець із Купертіно. Вона мала деякі замовлення, але Джобс відкликав кілька з них. А завершила вона повільним виконанням «З Днем народження».

Скаллі підійшов до столу проголосити тост за «найбільшого мрійника у сфері технологій». До столу підійшов і Возняк, щоби подарувати Джобсові фальшивку Zaltair ще з комп’ютерної ярмарки у 1977 році, де презентували Apple II. Капіталіст Джон Вален-тайн дивувався тому, що за десять років стільки всього змінилося.

– З Хо Ші Міна, який казав, що не довірятиме нікому після тридцяти, він перетворився на людину, яка влаштовує собі прекрасне святкування тридцятиріччя з Еллою Фітцджеральд, – говорив він.

Багато хто ретельно обрав подарунки для людини, якій нелегко було догодити. Дебі Коулмен, скажімо, знайшла перший випуск «Останнього магната» Френсіса Скотта Фітццжеральда. Але Джобс у своїй звичній манері залишив усі подарунки в своєму готельному номері. Возняк та інші ветерани Apple не стали чекати, поки принесуть козячий сир і мус із лосося, зустрілися після вечірки і пішли вечеряти у Denny’s.

– Не часто можна побачити тридцяти – чи сорокарічного митця, який зробив щось величне, – мрійливо розповідав Джобс журналісту Девіду Шефу, який опублікував довге інтимне інтерв’ю у часописі Playboy того ж місяця, коли Стіву виповнилося тридцять.

– Звичайно, є люди, які природно цікавляться і протягом усього свого життя є малими дітьми, але це трапляється не так часто.

У інтерв’ю йшлося про багато речей, але найгострішими були роздуми Джобса про старість і майбутнє:

Шаблони ваших думок – як риштування у вашій голові. І ви перетравлюєте ці хімічні шаблони. У більшості випадків люди застрягають в цих шаблонах, як доріжки на вініловій платівці, і ніколи звідти не вибираються.

Я завжди буду прив’язаний до Apple. Сподіваюся, що протягом усього мого життя я матиму провідну ниточку, і ниточка Apple переплететься з моєю, яку у гобелені. Може бути, що на кілька років мене там не стане, але я таки повернуся...

Якщо ви хочете жити творчим життям, життям митця, вам потрібно не обертатися назад. Потрібно взяти те, що ви зробили, і того, ким ви були, і просто викинути це геть.

Чим більше оточуючий світ намагається підсилити ваш образ, тим важче продовжувати бути митцем, і тому багато митців кажуть: «До побачення. Мені потрібно йти. Я божеволію й іду звідси». І вони йдуть і десь падають у сплячку. Можливо, потім вони знову з’являються дещо по-іншому.

У кожному з цих тверджень Джобс наче передчував, що його життя скоро зміниться. Можливо, нитка його життя і справді буде переплітатися з ниткою Apple. Можливо, то був час викинути геть того, ким він був. Можливо, то був час сказати: «До побачення, мені потрібно йти», – а згодом знову відродитися, думаючи інакше.

ВихідПісля виходу Macintosh у 1984 році Енді Герцфельд узяв відпустку. Йому потрібно було підзарядити свої батарейки і відійти від свого наставника Боба Бельвіля, якого він не любив. Якось він дізнався, що Джобс роздав бонусні 50 тисяч доларів інженерам Macintosh. І він пішов до Джобса просити про свій бонус. Джобс відповів, що Бельвіль вирішив не давати бонусів тим, хто був у відпустках. Пізніше Герцфельд почув, що таким було Джобсове рішення, і він заявив про це. Джобс спочатку відповідав двозначно.

– Припустимо, те, що ти кажеш, – правда, – за мить сказав він.

– Що це змінює?

Герцфельд сказав, що якщо Джобс не хоче давати йому бонус,

бо хоче його повернути, то він не повернеться принципово. Джобс пом’якшав, але ця розмова залишила Герцфельду неприємні відчуття.

Коли його відпустка добігала кінця, Герцфельд домовився про вечерю з Джобсом, і вони пройшлися пішки від офісу до італійського ресторанчику, за кілька кварталів.

– Я дуже хочу повернутися, – сказав він Джобсу. – Але все виглядає таким хаотичним зараз.

Джобс був трохи роздратований і спантеличений, а Герцфельд продовжував далі.

– Команда розробників програмного забезпечення повністю деморалізована і майже нічого не робила протягом кількох місяців, а Барел настільки втомлений, що навряд чи протягне до кінця року.

І тоді Джобс перебив його.

– Ти не знаєш, про що говориш! – сказав він. – Команда Macintosh працює добре, і зараз я почуваюся найкраще у житті. Ти просто нічого не знаєш.

З його погляду було видно, що він утрачав цікавість, але він намагався слухати те, що говорив Герцфельд.

– Якщо ти дійсно віриш у те, про що говориш, я не думаю, що зможу повернутися, – похмуро промовив Герцфельд. – Команди Macintosh, до якої я б хотів повернутися, вже просто не існує.

– Команда Macintosh мала подорослішати, і тобі також треба підрости, – відповів Джобс. – Мені б хотілося, щоби ти повернувся, але якщо не хочеш, то так і буде. Ти все одно не важиш настільки багато, як ти думаєш.

Герцфельд не повернувся.

На початку 1985 року Барел Сміт також був готовий покинути компанію. Він хвилювався, що буде важко піти, якщо Джобс почне переконувати його у протилежному. Зазвичай йому було важко противитися ефекту викривленої реальності. І вони разом із Герц-фельдом роздумували, як він має звільнитися.

– Я зрозумів! – якось сказав він Герцфельду. – Я знаю хороший спосіб звільнитися, який скасує ефект викривленої реальності. Я просто зайду до Стіва в офіс, зніму штани і почну мочитися на його стіл. І що він на це скаже? Це спрацює гарантовано.

У команді Macintosh сперечалися, що навіть хороброму Барелу Сміту забракне сміливості це зробити. І коли він нарешті вирішив зробити собі перерву десь близько того часу, коли Джобс святкував свій день народження, він домовився про зустріч із Джобсом. Він широко усміхався, коли Барел зайшов у його кабінет.

– Ти це зробиш? Ти і справді це зробиш? – запитував він. Він уже чув про план.

– А я маю? Я зроблю, якщо це треба, – подивився на нього Сміт.

Але Джобс глянув на нього у відповідь, і Сміт вирішив, що вчиняти замислене було необов’язково. І він звільнився менш драматично і розійшовся з ним у хороших стосунках.

Невдовзі за ним звільнився інший хороший інженер Macintosh – Брюс Горн.

– Все погане, що сталося з Macintosh, – твоя вина, – сказав йому Стів, коли Горн прийшов попрощатися.

– Насправді, – відповів Горн, – багато хороших речей у Macintosh

– це також моя вина, і я мусив дуже боротися, щоб ці речі там були.

– Ти правий, – погодився Стів. – Я дам тобі частку у п’ятнадцять тисяч, аби ти залишився.

Коли Горн відхилив пропозицію, Джобс розчулився.

– Обійми мене, – сказав він. І вони обійнялися.

Та найбільшою новиною того місяця стало звільнення з Apple одного із засновників – Стівена Возняка. Возняк тихенько працював інженером у відділі, який займався Apple II і був непомітним скромним талісманом компанії, який намагався бути так далеко від управління нею і корпоративної політики, як лишень міг. Він уважав, і у нього були для цього всі підстави, що Джобс не високо цінує Apple II, хоч ця машина і залишалася для компанії основним джерелом доходу і отримала 70% від усіх продаж під час Різдва 1984 року.

– Люди з групи Apple //відчувають, що з ними поводяться, як з чимось незначним у порівнянні з рештою працівників компанії, – говорив він згодом. – І це незважаючи на те, що Apple II був продуктом, який поки що найбільше продавала компанія і продаватиме ще наступні роки.

Він навіть підбурив себе зробити щось дуже для нього незвичне. Якогось дня він набрав номер Скаллі і вилаяв його за те, що той приділяє так багато уваги Джобсу та відділу Macintosh.

Розчарований Возняк вирішив піти тихо і відкрити свою власну компанію, яка розробить універсальний пульт, що він вигадав. Через пульт можна буде управляти телевізором, стереомагнітофоном та іншими електронними пристроями, легко програмуючи кнопки. Він проінформував керівника інженерного відділу Apple IIпро своє звільнення і не вважав за потрібне повідомити про це Джобсу чи Маркулі. І Джобс уперше почув про це, коли новина просочилася у Wall Street Journal. Возняк з усією щирістю відповів волонтеру, коли той йому зателефонував. Так, він відчував, що Apple приділяє мало уваги відділу Apple II.

– Напрямок Apple жахливо неправильний ось уже п’ять років, – зауважив він.

Менше ніж за два тижні після того Возняк і Джобс разом поїхали до Білого дому, де Рональд РейҐан вручав їм першу Національну медаль з технології. Президент процитував іншого президента, Резерфорда Гейза, коли йому вперше показали телефон: «Чудовий винахід, але хто і коли ним буде користуватися?» – а потім пожартував: «Тоді я гадав, що, напевно, він помиляється». Оскільки ситуація навколо Вознякового звільнення склалася незручна, Apple не влаштовував урочистої вечері. Тож Джобс і Возняк після вручення пішли на прогулянку і з’їли по бутерброду. Вони приємно поспілкувалися, пригадував Возняк, і намагалися не говорити про непорозуміння.

Возняк хотів, щоби його звільнення було приємним. Таким був його стиль. І він погодився залишитися в Apple частково на зарплаті у 20 тисяч доларів і представляти компанію під час різних подій і виставок. Було б непогано ось так розійтися. Але Джобс не міг жити в спокої. Якось у суботу, за кілька тижнів після того як вони разом їздили до Вашингтона, вже будучи у Пало-Альто, Джобс пішов до нових студій Гартмута Еслінджера, чия дизайнерська фірма переїхала сюди, щоби розробляти дизайн для Apple. Там він випадково побачив нариси дизайну нового пульта, які робилися для Воз-някової фірми, і він почав лютувати. Був пункт у контракті з Apple, у якому йшлося про заборону роботи над іншими проектами, які стосувалися комп’ютерного дизайну, і Джобс запитував це.

– Я проінформував їх, – згадував він, – що робота над проектом Воза буде неприпустимою для роботи з нами.

Коли у Wall Street Journal почули, що трапилося, вони зв’язалися з Возняком, який був чесним і відкритим, як завжди. Він говорив, що Джобс тиснув на нього.

– Стів Джобс ненавидить мене. Можливо, це через те, що я говорив про Apple, – сказав він репортеру.

Реакція Джобса була на диво незначною, але вона частково була викликана тим, що він розумів того, що інші не розуміли, а саме, що вигляд і стиль продукту значно впливали на його брендинг. Пристрій, на якому було ім’я Возняка і який мав дизайн тих самих розробників, які працювали над Apple, можуть сприйняти за те, що виробив Apple.

– Нічого особистого, – сказав Джобс для газети, пояснюючи, що він просто хотів впевнитися, що пульт Возняка не буде виглядати як щось, вироблене Apple. – Ми не хочемо бачити почерк Apple в інших продуктах. Воз має знайти власні ресурси. Він не може використовувати ресурси Apple, ми не можемо давати йому на це поблажку.

Джобс захотів оплатити дизайн, який уже зробили для Возняка, та навіть тоді керівники сторопіли. Джобс вимагав, щоби йому надіслали ескізи, розроблені для Возняка, проте йому відмовили. Джобс мав надіслати їм листа, у якому йшлося про зберігання договірних прав. Директор з дизайну фірми Герберт Пфайфер ледь стримував свій гнів, публічно заперечуючи його слова, що диспут із Возняком не був особистим.

– Такими є владні ігри, – сказав Пфайфер виданню Journal. – Між ними стоять особисті проблеми.

Герцфельд був обурений тим, що зробив Джобс. Він жив десь за дванадцять кварталів від Джобса, і той часто заходив до нього, прогулюючись.

– Я настільки розізлився через той пульт, що не пустив Джобса на поріг, коли той якось прийшов до мене, – згадував Герцфельд.

– Він знав, що він неправий, але намагався бути раціональним, і, можливо, його викривлена реальність і була раціональною.

Возняк, який завжди скидався на плюшевого ведмедика, навіть коли був розсерджений чимось, оплатив послуги іншої дизайнерської фірми і навіть погодився залишитися працювати делегатом від Apple.

Конфронтація, весна 1985рокуІснувало багато причин для розриву Джобса і Скаллі навесні 1985 року. Деякі з них були лише непорозуміннями в бізнесі, як-от спроба Скаллі збільшити до максимуму прибуток, утримуючи ціну на Macintosh високою, тоді як Джобс хотів зробити її доступнішою. Інші причини були психологічними, і випливали вони з палкого захоплення одне одним, яке було між ними на початках. Скаллі надзвичайно потребував уваги Джобса, Джобсу дуже була потрібна батьківська і менторська підтримка, та коли запал охолодився, стався емоційний прихід. Та, по суті речей, зростаючий конфлікт мав дві основні причини, по одній з кожного боку.

Для Джобса було завжди проблемою, що Скаллі так і не став людиною продукції. Він навіть не робив спроб і не хотів розуміти деталей того, що вони виробляли. Він навпаки вважав Джобсову пристрасть до технічних вивертів і приділення уваги до деталей у дизайні надмірним і непродуктивним. Протягом своєї кар’єри він продавав газовану воду і легкі закуски, рецепти яких не мали для нього значення. У нього не було природної пристрасті до продукту, що, за мірками Джобса, було найбільшим гріхом.

– Я намагався навчити його деталей інженерної справи, – пригадував Джобс, – але він не мав уяви, як виробляється продукція, і згодом ми лише сварилися. Та я знаю, що моя перспектива правильна. Продукція – це все.

Він вважав Скаллі неосвіченим, і його презирство посилювалося, коли він бачив, як Скаллі воліє його прихильності та помилок.

Для Скаллі проблема полягала у тому, що Джобс, коли він був не у фліртувальному чи маніпулятивному настрої, часто був нестерпний, грубий, егоїстичний і неприємний стосовно інших. Він уважав Джобсову невихованість такою ж мерзенною, як Джобс уважав мерзенним те, що Скаллі не мав пристрасті до деталей продукції. Скаллі був надзвичайно вихованим і добрим. Якось вони мали зустрітися з віце-керівником «Ксероксу» Біллом ?лавіним, і Скаллі благав Джобса, щоби той добре поводився.

– Ви не маєте найменшого поняття у тому, чим ви займаєтесь, – сказав Джобс, тільки-но вони сіли за стіл, і зустріч одразу не склалася.

– Перепрошую, але я не міг стриматися, – казав Джобс Скаллі.

То був лише один із багатьох подібних випадків.

– Скаллі хотів, щоб усі були щасливими, і хвилювався за те, якими є стосунки між людьми, – згодом говорив Ел Алкорн з Atari. – Стіву на це було байдуже. Але він турбувався про продукт так, як ніколи не робив Скаллі, і він звільняв багатьох суб’єктів, які працювали на Apple, звинувачуючи їх у тому, що вони ніколи не будуть гравцями А.

Правління компанії було все більше стривоженим безладом, і на початку 1985 року Артур Рок та інші невдоволені директори прочитали сувору лекцію обом. Вони сказали Скаллі, що від нього чекають управління компанією і він повинен це робити з більшою твердістю і меншим бажанням стати другом для Джобса. Джобсу ж вони сказали, що він мусить навести лад у відділі Macintosh і не вказувати іншим відділам, як вони мають працювати. Після цього Джобс пішов до свого кабінету і почав друкувати на своєму Macintosh: «Я не буду критикувати інших в організації, я не буду критикувати інших в організації...».

Оскільки Macintosh продовжував розчаровувати – березневі продажі у 1985 році становили лише 10% від очікуваного бюджету, – Джобс заховався у своєму кабінеті, ходив там із кута в куток, звинувачуючи всіх у цих проблемах. Зміни його настрою стали геть некерованими, і він ще більше ображав усіх навколо. Менеджери середньої ланки почали повставати проти нього. Директор з маркетингу Майк Мюррей домовився про приватну зустріч зі Скаллі на професійній конференції. Вони саме йшли до готельного номеру Скаллі, коли їх угледів Джобс і схотів приєднатися до них. Однак Мюррей попросив його відмовитися від свого задуму. В номері він сказав Скаллі, що Джобс сіє хаос і його потрібно усунути від керування Macintosh. Скаллі відповів, що він наразі не готовий до конфронтації з Джобсом. Згодом Мюррей надіслав записку самому Джобсові, в якій критикував те, як він поводився з колегами, і засуджував «керування з убивчим характером».

Здавалося, що безлад на кілька тижнів припинився. Джобса зачарувала технологія пласких екранів, яку розробила фірма неподалік Пало-Альто, яка називалася Woodside Design і якою управляв ексцентричний інженер Стів Кітчен. Джобса також зацікавив інший новий проект сенсорного дисплея, яким можна було управляти лише пальцем і непотрібно було користуватися мишкою. Всі ці технології могли допомогти Джобсовій ідеї створення «Macintosh у книжці». На прогулянці з Кітченом Джобс помітив будівлю біля парку Менло і проголосив, що вони мають відкрити там цех піддослідного виробництва, щоби працювати над цими ідеями. Цех може називатися AppleLabs, і Джобс може керувати ним, насолоджуватись роботою в невеликій команді і розробляючи новий продукт.

Скаллі збентежила така можливість. Це розв’яже більшість його проблем з управлінням, якщо можна буде перемістити Джобса у ту сферу, яку він найбільше любив, і таким чином позбавитися його обридлої компанії у Купертіно. У Скаллі також був кандидат на місце Джобса як менеджера відділу Macintosh – Жан-Луї ?ассе, керівник Apple у Франції, який витримав там візит Джобса. ?ассе прилетів до Купертіно і сказав, що зголоситься на цю посаду, якщо отримає гарантії, що він керуватиме відділом, а не працюватиме під наглядом Джобса. Один зі членів правління, Філ ИІлейн із крамниці Масу’s, намагався переконати Джобса, що йому краще вигадувати нову продукцію і надихати на роботу невеличку команду.

Після деяких роздумів Джобс вирішив, що це було не те, чого він хотів. Він відмовився віддати контроль ?ассе, який мудро вчинив, повернувшись до Парижа, щоби уникнути потужного зіткнення, яким уже пахло у повітрі. Тієї весни Джобс вагався. Були моменти, коли він хотів заявити про себе як про корпоративного менеджера. Він навіть писав нагадування про те, що варто було б заощаджувати для того, щоб оплачувати працівникам напої і білети на літак першим класом. Були й моменти, коли він схилявся до того, що говорили йому інші, – керувати новим відділом AppleLabs R&D.

У березні Мюррей послабив контроль, написавши інший наказ, на якому надписав «Не поширювати» і від дав його кільком колегам.

– Під час моєї трирічної роботи в Apple я ніколи не бачив стільки сум’яття, страху і нефункціональності, як у наступні дев’яносто днів, – згадував він. – Ми сприймалися рядовими, як човен без керма, який відпливає у туманне забуття.

Мюррей був з обох боків барикад. Деколи він змовлявся із Джобсом проти Скаллі, але у своїх записах він звинувачував Джобса: «Можливо, через чи внаслідок дисфункції, але зараз Джобс контролює, здавалося б непроникну енергетичну базу».

Наприкінці того місяця Скаллі нарешті наважився розповісти Джобсу, що йому потрібно усунутися від керування відділом Macintosh. Якогось вечора він прийшов у офіс до Джобса і привів фахівця з кадрів – Джей Еліот, щоби конфронтація виглядала офіційніше.

– Немає більше нікого, хто так захоплюється твоїм розумом і мрійністю, ніж я, – почав говорити Скаллі. Він промовляв подібні лестощі й раніше, але цього разу він усвідомлював, що вслід за ними піде брутальне «але». І воно таки пішло. – Але так далі не може тривати. Я втратив віру у те, що ти можеш керувати відділом Macintosh.

Він також вилаяв Джобса за те, що той розпускав про нього плітки, наче Скаллі тупий, і все це було за його спиною.

Джобс був приголомшений і просив дуже дивні речі – щоби Скаллі більше проводив із ним часу, навчаючи.

– Ти повинен побути зі мною більше.

Він сказав Скаллі, що той не знав нічого про комп’ютери, жахливо управляв компанією і розчарував Джобса з перших днів, відколи з’явився в Apple. Потім він заплакав. Скаллі стояв біля нього і обкушував свої нігті.

– Я говоритиму про це з правлінням, – заявив Скаллі. – Я рекомендуватиму їм, щоби ти залишив свою роботу у відділі Macintosh. Я хочу, щоби ти про це знав.

Він порекомендував Джобсу не противитися, а краще погодитися і працювати над новими технологією та продукцією.

Джобс скочив зі свого сидіння і почав витріщатися на Скаллі.

– Я не вірю, що ти це зробиш, – сказав він. – Бо якщо зробиш, то зруйнуєш компанію.

Протягом наступних кількох тижнів поведінка Джобса дуже змінювалася. В один момент він міг говорити про те, що він керуватиме AppleLabs, та вже за мить казатиме, що шукатиме підтримку для витіснення Скаллі. Він тягнутиметься до Скаллі, а потім накидатиметься на нього за його спиною, і все це могло трапитися навіть в один і той самий вечір. Якось о дев’ятій вечора він зателефонував головному адвокату Apple Елу Айзенстату і сказав, що він утрачає довіру до Скаллі і потребує допомоги адвоката у переконанні правління в тому, що Скаллі потрібно звільнити.

– Ти чудовий, і я обожнюю працювати з тобою, – зателефонував він Скаллі об одинадцятій того ж вечора.

На зборах правління 11 квітня Скаллі офіційно проголосив, що хотів би, щоби Джобс відійшов від справ як голова відділу Macintosh, а натомість працював би над розробкою нової продукції. Тоді заговорив Артур Рок – найтвердіший та найбільш незалежний з усіх членів правління. Йому набридли вони обоє: Скаллі

– через те, що не мав сміливості командувати протягом останнього року, а Джобс – через те, що поводився як «зухвалий хлопчисько». Правління повинно розсудити цю ситуацію, і для того, щоби це зробити, потрібно було зустрітися з кожним із них індивідуально.

Скаллі вийшов із кімнати, щоби першим говорив Джобс. Джобс наполіг, що проблема була у Скаллі, адже він не розумів комп’ютерів. Рокі вилаяв Джобса у відповідь. Грізним голосом він сказав, що Джобс рік вів себе, як дурний хлопець, і зараз не має права управляти відділом. Навіть той, хто підтримував Джобса найдужче – Філ Шлейн, – намагався вмовити його мирно відступити й управляти дослідницькою лабораторією для компанії.

Коли прийшла черга Скаллі на індивідуальну розмову з членами правління, він поставив ультиматум: «Ви або підтримуєте мене, і я беру на себе відповідальність з керування компанією, або ми не робимо нічого, і ви шукаєте собі нового управляючого». Маючи владу, він не буде різким, а навпаки полегшить перебування Джобса на новій посаді наступні кілька місяців. Правління одноголосно підтримало Скаллі. Йому надали владу усунути Джобса тоді, коли прийде час. Джобс стояв у коридорі, прекрасно розуміючи, що він програє, і раптом побачив давнього колегу

– Дела Йакема, і обійняв його.

Після того як правління проголосило своє рішення, Скаллі намагався бути примирливим. Джобс попросив, щоби перехід був повільним, тривав наступні кілька місяців, і Скаллі погодився. Пізніше того вечора виконавчий асистент Скаллі – Нанет Бакхут

– зателефонувала Джобсу, щоби запитати, як у нього справи. Шокований, він ще був у своєму офісі. Скаллі вже пішов, і Джобс подався до Бакхут поговорити. Він все ще вагався у своєму ставленні щодо Скаллі.

– Чому Джон зробив таке зі мною? – казав він. – Він же зрадив мене.

Та за мить він переключився. Можливо, йому потрібен деякий час, щоби покращити стосунки зі Скаллі, казав він.

– Дружба Джона важливіша, аніж що-небудь інше, і я думаю, що мені потрібно концентруватися на нашій дружбі.

Підготовка державного переворотуДжобс не приймав негативної відповіді. Він пішов у офіс Скаллі у травні 1985 року і попросив дати йому шанс довести, що він може управляти відділом Macintosh. Він, мовляв, доведе, що він хороший операційний менеджер. Та Скаллі не поступався. Джобс удався до відкритого виклику: він попросив Скаллі піти у відставку.

– Я думаю, твій час пройшов, – сказав йому Джобс. – Ти був чудовий протягом першого року праці, але щось трапилося.

Скаллі, який зазвичай був урівноваженим, розлютився і вказав на те, що Джобс не міг розробити програмне забезпечення Macintosh, вигадати нові моделі і привабити більше клієнтів. Зустріч перетворилася на сварку про те, хто з них був гіршим менеджером. Після того як Джобс пішов, Скаллі повернувся до скляних стін свого офісі, через які спостерігали за ним інші, і заплакав.

Питання стали приходити в голову у вівторок, 14 травня, коли команда Macintosh робила квартальну презентацію для Скаллі та інших корпоративних лідерів Apple. Джобс усе ще не відмовився від керування підрозділом і був непокірним, коли зі своєю командою зайшов до зали засідань ради директорів. Він разом зі Скаллі почали з висловлювання різних думок про те, якою була місія підрозділу. Джобс говорив, що це – продати більше машин Macintosh. Скаллі ж казав, що місія полягає у служінні інтересам компанії Apple загалом. Як завжди, було небагато співпраці між підрозділами, і це головним чином було через те, що команда Macintosh планувала у своїх машинах мати нові дисководи, які відрізнялися від тих, котрі розробив підрозділ Apple II. Дебати тривали цілу годину.

Потім Джобс описав наступні проекти: потужніший Macintosh, який посяде місце Lisa, котру зняли з виробництва, і програмне забезпечення FileServer, яке дозволятиме користувачам Macintosh ділитися файлами у мережі. Тоді Скаллі вперше дізнався, що ця продукція вийде пізніше запланованого. Він холодно розкритикував маркетинговий метод Мюррея, те, що Бельвіль пропускає терміни випуску інженерних проектів і Джобсове загальне керівництво. Незважаючи на все це, Джобс закінчив збори тим, що перед усіма просив Скаллі дати йому ще один шанс показати, що він може керувати підрозділом. Скаллі відмовився.

Того вечора Джобс запросив команду Macintosh на вечерю до ресторану Nina’s Cafe у Вудсайді. Жан-Луї ?ассе саме був у місті (бо Скаллі хотів його підготувати до того, що він має взяти керування підрозділом Macintosh у свої руки), і Джобс запросив його приєднатися до вечері. Бельвіль запропонував тост «за тих, хто розуміє, який є світ згідно зі Стівом Джобсом». Та фраза – «світ згідно зі Стівом» – зневажливо використовувалася тими працівниками Apple, хто принижував основи реальності, які Джобс створив. Коли всі вже пішли, Бельвіль сів до Джобса в його «Мерседес» і заохотив його організувати битву до смерті зі Скаллі.

За кілька місяців до того Apple отримав право на експорт комп’ютерів до Китаю, і Джобса запросили підписати угоду в Great Hall of The People під час святкування Дня пам’яті у 1985 році. Він сказав Скаллі, який захотів поїхати один, що той може їхати сам. Джобс же вирішив використати відсутність Скаллі на свою користь і влаштувати переворот. Тиждень до Дня пам’яті він ходив із багатьма працівниками на прогулянки і ділився своїми планами.

– Я збираюся влаштувати переворот, поки Джон буде в Китаї, – розповів він Майку Мюррею.

Сім днів у травніЧетвер, 23 травня

На звичних четвергових зібраннях зі своїми заступниками підрозділу Macintosh Джобс розповів людям із внутрішнього кола про свій план витіснити Скаллі. Він також довірився директору з кадрів Джей Еліот, та вона прямо сказала йому, що така непокора не спрацює. Еліот говорила з деякими членами правління і переконувала їх підтримати Джобса, але виявилося, що більшість у правлінні була за Скаллі. За нього була і більшість старших працівників Apple. Та Джобс йшов напролом. Він розповів про свої плани навіть ?ассе, коли вони гуляли парковкою, незважаючи на те, що ?ассе приїхав з Парижа, щоби зайняти його місце.

– Я зробив помилку, коли сказав ?ассе, – визнав Джобс роками по тому.

Того вечора головний адвокат Apple Ел Айзенстат влаштував невеликі посиденьки з барбек’ю у себе вдома для Скаллі, ?ассе та їхніх дружин. Коли ?ассе сказав Айзенстату, що Джобс готував переворот, той порекомендував ?ассе розповісти Скаллі.

– Стів намагався влаштувати інтригу і зробити переворот, щоби позбутися Джона, – пригадував ?ассе. – У будинку Айзенстата я злегка націлив указівного пальця у груди Джона і сказав: «Якщо завтра ти поїдеш у Китай, тебе можуть прибрати. Стів задумує переворот, щоби позбавитися тебе».

П’ятниця, 24 травня

Скаллі скасував свою подорож і вирішив виступити проти Джобса під час зборів у п’ятницю вранці. Джобс прийшов пізно і побачив, що його крісло біля Скаллі зайняте. Скаллі ж сидів у центрі стола. Джобс сів на протилежному дальньому кінці. Він убрався у добре пошитий костюм і виглядав сповненим енергії. Скаллі був блідим. Він сказав, що відмовився від порядку денного, щоби поговорити про те, про що думав кожен.

– До мене дійшли чутки, що ви хочете викинути мене з компанії, – промовив він, прямо дивлячись на Джобса. – Я хотів би запитати, чи це правда.

Джобс такого не очікував. Але він ніколи не соромився брутальної чесності. Його зіниці розширилися, і він утупився у Скаллі своїм відомим поглядом.

– Я думаю, що ти не підходиш Apple, і я не вважаю, що ти хороша людина для управління компанією, – він відповів холодно і сухо. – Ти і справді мусиш покинути цю команду. Ти нічого не знаєш про комп’ютери і ніколи не знав.

Далі він звинуватив Скаллі у тому, що той не розуміє процес розробки продукції.

• – Я хотів, щоби ти тут працював, бо волів, щоби ти допоміг мені рости, але ти неефективно мені допомагав, – додав він егоїстично.

Решта у кімнаті сиділи, мов заморожені, а Скаллі врешті-решт розлютився. Дитяча заїкуватість, яка не з’являлася вже протягом двадцяти років, здавалося, поверталася.

– Я не довіряю тобі і не буду терпіти цю недовіру, – затинався він.

Коли Джобс заявив, що він краще за Скаллі зможе управляти

компанією, Скаллі ризикнув. Він вирішив опитати тих, хто був у кімнаті, з цього питання.

– Він провернув цей мудрий маневр, – пригадував Джобс, все ще беручи на кпин цю ситуацію, хоча з того часу пройшло вже 35 років.

– То були збори виконавчого комітету, і він запитав: «Між мною і Стівом за кого ви голосуєте?». Він так усе обставив, що виглядало, наче, голосуючи за мене, потрібно бути ідіотом.

Раптом закляклі глядачі заметушилися. Делу Йакему довелося говорити першому. Він сказав, що любить Джобса і хоче, щоби той грав якусь роль у компанії, але він таки наважився підсумувати, хоч Джобс і витріщався на нього, що він «поважає» Скаллі і підтримає його кандидатуру на управляючого компанією. Айзенстат дивився Джобсу прямо в лице і говорив приблизно те ж саме: йому подобався Джобс, але підтримував він Скаллі. Р女с Мак-Кена, котрий був присутній на зборах виконавчого комітету як незалежний консультант, був прямішим. Він глянув на Джобса і сказав, що той неготовий керувати компанією, – те, що він уже говорив йому раніше. Інші також узяли бік Скаллі. Для Білла Кемпбела вибір був нелегким. Йому подобався Джобс, і він не любив Скаллі. Його голос тремтів, коли він сказав Джобсу, що буде підтримувати Скаллі, і закликав їх обох щось придумати і знайти для Джобса якусь роль у компанії.

– Ви не можете дозволити Стіву залишити компанію, – сказав він Скаллі.

Джобс виглядав розбитим.

– Ну що ж, я бачу, як все складається, – сказав він і вискочив з кімнати. Ніхто не пішов за ним.

Він повернувся до свого офісу, зібрав свою команду Macintosh і почав плакати. Сказав, що йому доведеться покинути Apple. Коли він намірився вийти з кімнати, його зупинила Дебі Коулмен. Вона та інші колеги порадили йому заспокоїтися і не робити різких рухів. На цих вихідних йому потрібно згрупуватися. Може, ще було можливо врятувати компанію від розвалу.

Скаллі був спустошеним після своєї перемоги. Як поранений воїн, він відступив до офісу Айзенстата і попросив у корпоративного адвоката, щоби той його підвіз. Коли вони сіли у «Порше» Ай-зенстата, Скаллі почав плакатися: «Я не знаю, чи витримаю це». Коли Айзенстат запитав, що він має на увазі, Скаллі відповів: «Думаю, я подам у відставку».

– Ти не можеш, – почав протестувати Айзенстат. – Тоді Apple розвалиться.

– Я подам у відставку, – повторив Скаллі. – Не думаю, що я хороша кандидатура для компанії.

– Я думаю, що так ти визнаєш себе винним, – відповів Айзенстат. – Ти мусиш протистояти Джобсу.

Дружина Скаллі здивувалася, коли він прийшов додому посеред робочого дня.

– Я програв, – сказав він зневірено.

Вона була мінливою жінкою, якій ніколи не подобався Джобс, які не подобалася і безрозсудна пристрасть її чоловіка до тієї особи. Тож коли вона почула, що трапилося, вона заскочила у машину і швидко поїхала до Джобсового офісу. Там їй сказали, що він пішов до ресторану Good Earth, і вона поїхала туди та висловила Джобсо-ві своє обурення прямо на парковці, де він стояв зі своєю командою з Macintosh.

– Стів, можна тебе на хвильку? – покликала вона Джобса. У нього від здивування аж щелепа відпала. – Ти взагалі мусиш молитися, що знав Джона Скаллі.

Джобс відвів погляд.

– А ну дивися мені в очі, коли я з тобою розмовляю, – звеліла вона. – Коли я дивлюся в очі більшості людей, я бачу їхню душу. Коли я дивлюся в твої очі, я бачу бездонну яму, порожню дірку, мертву зону.

І пішла геть.

Субота, 25 травня

Майк Мюррей поїхав до будинку Джобса у Вудсайд, щоби порадити йому дещо. Він має прийняти пропозицію працювати в AppleLabs і не залежати від головного офісу. Джобс, здавалося, був готовий до розгляду цієї пропозиції. Але спочатку він хотів помиритися зі Скаллі. Він зателефонував Скаллі і здивував його пропозицією перемир’я. Джобс запитав, чи могли б вони зустрітися того вечора і прогулятися пагорбами над Стенфордським університетом. Вони прогулювалися там у щасливіші часи, тож, можливо, там вони змогли б дійти згоди.

Джобс не знав, що Скаллі сказав Айзенстату, що він хоче звільнятися, але тоді це не мало значення. За ніч Джон змінив своє рішення і вирішив залишитися у компанії. Незважаючи на вибух день перед тим, він усе ще хотів подобатися Джобсу. І тому погодився зустрітися наступного вечора. Якщо Джобс готувався до перемир’я, то це явно не позначилося на виборі фільму, який він обрав для перегляду з Мюрреєм того вечора. Він вибрав фільм «Паттон» – епічну історію про генерала, який ніколи не здавався. Але він позичив касету з фільмом батькові, який колись переправляв війська для генерала. Тож разом із Мюрреєм він поїхав до будинку, в якому провів своє дитинство, щоби забрати фільм. Його батьків не було вдома, а у нього не було ключів від будинку. Вони обійшли будинок, перевіряючи, може, є якісь незачинені двері чи вікна, і врешті-решт здалися. Крамниця відеофільмів не мала «Паттона», і вони подивилися адаптацію фільму Гарольда Пінтера 1983 року «Зрада».

Неділя, 26 травня

Як і планувалося, Джобс і Скаллі зустрілися у студентському містечку Стенфорда в неділю ввечері і кілька годин гуляли посеред пагорбів та пасовищ. Джобс повторив своє прохання отримати діючу роль у компанії. Цього разу Скаллі був незворушним. Він повторював, що це не спрацює. Скаллі переконував його, що він має бути розробником продукції у лабораторіях і управляти ними, а Джобс заперечував це, повторюючи, що з нього хочуть зробити «підставну особу». Знехтувавши реальною ситуацією, він запропонував Скаллі відмовитися від керування і віддати йому повний контроль над компанією.

– Ти можеш стати керівником, а я буду президентом і головним виконавчим директором, – запропонував Джобс.

Скаллі здивувала серйозність, з якою він говорив.

– Стів, це нісенітниця, – відповів він.

Тоді Джобс запропонував поділити обов’язки з керування компанією – щоби він відповідав за продукцію, а Скаллі – за ринок і бізнес-сторону. Але правління не лише підтримало Скаллі, але й попросило його змусити Джобса підкорюватися.

– Керувати компанією повинна одна людина, – відповів він. – Я отримав їхню підтримку, а ти ні.

Дорогою додому Джобс зупинився біля будинку Майка Марку-ли. Його не було вдома, і Джобс залишив йому записку з проханням повечеряти разом того вечора. Він також запросить головних працівників із команди Macintosh. Джобс сподівався переконати Маркулу, що той помилився, підтримавши Скаллі.

Понеділок, 27 травня

День пам’яті був теплим і сонячним. Працівники з Macintosh-Де-бі Коулмен, Майк Мюррей, С’юзан Барнс і Боб Бельвіль – приїхали до Джобсового будинку у Вудсайд за годину до запланованої вечері, щоби продумати стратегію. Сидячи у дворику та спостерігаючи захід сонця, Коулмен порадила Джобсу прийняти пропозицію Скаллі стати розробником і працювати в AppleLabs. З усього внутрішнього кола Джобса Коулмен була найбільшою реалісткою. За новим організаційним планом Скаллі призначив її керувати виробничим відділом, бо знав, що вона вірна Apple загалом, а не лише Джобсу. Інші були хижаками. Вони хотіли переконати Маркулу втілити реогран-цізаційний план і поставити Джобса до керівництва.

Коли Маркула з’явився, то погодився слухати, але з однією умовою: Джобс мусить мовчати.

– Мені і справді хотілося почути думки команди Macintosh, а не Джобса, який підбурюватиме їх до повстання, – пригадував він.

Стало прохолодніше, і вони зайшли в погано вмебльований особняк і розмістилися біля каміна. Замість владних зборів Маркула змусив їх зосередитися на певних проблемах з управлінням – наприклад, що саме призвело до неможливості випуску програмного забезпечення FileServer і чому команда Macintosh не зреагувала на зміну попиту.

Коли вони закінчили, Маркула прямо відмовився підтримати Джобса.

– Я сказав, що не підтримаю його плану, і це все, – пригадував Маркула. – Скаллі був керівником. Вони розізлилися, були емоційними і задумували повстання, але подібні речі так не робляться.

Вівторок, 28 травня

Гнів Скаллі посилився, коли він почув від Маркули, що Джобс витратив увесь минулий вечір, щоби переконати його. У вівторок уранці Скаллі зайшов у Джобсовий офіс. Він говорив із правлінням, сказав він, і отримав їхню підтримку. А зараз Джобс має забратися геть. Потім він поїхав до будинку Маркули і презентував свій план реорганізації. Маркула ставив детальні питання і наприкінці благословив Скаллі на нові звершення. Коли він повернувся до свого офісу, то зателефонував іншим членам правління, щоби пересвідчитися, що вони і досі його підтримують. Вони підтримували.

Тоді він зателефонував Джобсу, щоби переконатися, що той усе зрозумів. Правління дало кінцеве добро на його план з реорганізації, і він почне його втілювати вже цього тижня. ?ассе стане до керма улюбленця Джобса – Macintosh, та іншої продукції, і Джобсо-ві не залишалося підрозділів, якими б він міг керувати. Скаллі все ще був примирливий. Він сказав Джобсу, що той може залишатися головою ради директорів та натхненником продукції без жодних активних обов’язків. На той момент навіть ідея цеху піддослідного виробництва AppleLabs уже навіть не розглядалася.

Все нарешті склалося. Джобс усвідомив усю неприступність ситуації і те, що реальність неможливо змінити. Він розплакався і почав усім телефонувати – Біллу Кемпбелу, Джей Еліот, Майку Мюр-рею та іншим. Дружина Мюррея, Джойс, говорила із кимось із-за кордону. Коли Джобс зателефонував, оператор утрутився в розмову і сказав, що це критичний випадок. Нехай це тільки буде щось неважливе, відповіла вона оператору.

– Але це важливо, – почула вона голос Джобса.

Коли її чоловік узяв слухавку, Джобс ридав.

– Це кінець, – сказав він і поклав слухавку.

Мюррей хвилювався через те, що Джобс настільки збентежений, що може вчинити щось нерозсудливе. І він перетелефонував йому. Телефон не відповідав, і він поїхав у Вудсайд. Ніхто не відчинив йому двері, хоч як він стукав. Тоді Мюррей обійшов будинок і зазирнув у вікно спальні. Джобс лежав на матраці у своїй невмеб-льованій кімнаті. Він урешті впустив Мюррея, і вони проговорили майже до світанку.

Середа, 29 травня

Джобс зрештою взяв фільм «Патгон», який він подивився в середу ввечері, але Мюррей попередив його, щоби він не починав нової битви. Натомість він запросив Джобса прийти у п’ятницю на презентацію плану Скаллі з реорганізації. Краще було грати роль хорошого солдата, а не командира-віровідступника.

Як перекотиполеДжобс тихенько прослизнув, щоби послухати, як Скаллі розповідає новим солдатам про план битви. Багато хто скоса поглядував на нього, але ніхто не хотів публічно виявити своє хороше ставлення до нього. Він утупився у Скаллі, і той роками по тому згадуватиме це як «Стівовий погляд презирства».

– Він був непохитним, – пригадував Скаллі, – як рентгенівські промені, які наскрізь проникають через кістки – туди, де ти м’який і смертний.

На мить, стоячи на сцені і роблячи вигляд, що він не помічає Джобса, Скаллі пригадав їхню минулорічну спільну подорож як друзів у місто Кембридж, що у штаті Массачусетс, де вони відвідали кумира Джобса – Едвіна Ленда. Його усунули від справ у компанії, яку він створив – Polaroid, – і Джобс з відразою сказав Скаллі: «Він усього лиш продув кілька мільйонів, а вони забрали його компанію від нього». А зараз, як усвідомив Скаллі, він забирає Джоб-сову компанію від нього.

Пояснюючи графіки реорганізації, Скаллі представив ?ассе як нового керівника об’єднаних відділів Macintosh і Apple II. На графіку було написано маленькими літерами: «Голова», – і жодна лінія не примикала до цього напису, навіть не примикала лінія Скаллі. Скаллі поспішив сказати, що так Джобс гратиме роль «глобального натхненника». Але він не бачив Джобса у аудиторії. Почулися невпевнені рідкі оплески.

Протягом наступних кількох днів Джобс залишався дома. Жалюзі на його вікнах були опущені, автовідповідач – включеним. Він бачився лише зі своєю коханою дівчиною – Тіною Редс. Годинами він сидів і прокручував касети із записами Боба Ділана, особливо слова: «Часи змінюються». Він зачитував другий куплет акціонерам Apple у день запуску Macintosh шістнадцять місяців перед тим. Той куплет закінчувався гарно: «Теперішні невдахи / Скоро переможуть...».

Рятувальна команда його колишньої команди Macintosh прийшла, щоби розвіяти сум, у неділю ввечері. Керували групою Енді Герцфельд і Білл Еткінсон. Джобс не зразу відкрив їм двері, та згодом провів їх у сусідню кімнату до кухні, бо тільки у тій кімнаті були меблі. З допомогою Тіни, він накрив стіл вегетаріанськими стравами, які він замовив.

– То що в дійсності трапилося? – запитав Герцфельд. – Усе насправді так погано, як воно виглядає?

– Ні, все ще гірше, – скривився Джобс. – Усе значно гірше, ніж ви можете собі уявити.

Він почав звинувачувати Скаллі у зраді і сказав, що Apple не буде добре працювати без нього. Його роль голови, обурювався він, була лише для протоколу. Його забрали з його офісу у Bandley-З і перевели у маленьке, майже порожнє приміщення, яке він прозвав Сибіром. Герцфельд звернув розмову на щасливіші дні, і вони поринули у спогади про минуле.

Раніше того тижня Ділан випустив новий альбом «Бурлеск імперії», і Герцфельд приніс копію, яку вони крутили на високотехно-логічному програвачеві Джобса. Найвизначніша пісня «Коли приходить ніч, падаючи з неба» зі своїм апокаліпсичним посланням здавалася підходящою для вечора, але Джобсу вона не подобалася. Вона звучала майже у стилі диско, і він сумно зауважував, що Ділан котиться вниз із часів виходу «Крові на рейках». І Герцфельд пересунув голку програвача на останню пісню альбому – «Темні очі» – простий акустичний номер Ділана, який грав на гітарі та гармоніці. Після була повільною й тужливою, і Герцфельд сподівався, що вона нагадає Стіву про ранні композиції Ділана, які він любив. Але Джобсу також не сподобалася та пісня, і він не схотів слухати решту альбому.

Таку збуджену реакцію Джобса можна було зрозуміти. Скаллі деяким чином став майже батьком для нього. Таким був і Майк Маркула. Таким був і Артур Рок. Того тижня всі троє залишили його.

– Все це пов’язано з його почуттям відкинутості у ранньому віці,

– пізніше сказав його друг юрист Джордж Рілі. – Це глибока частина його власної міфології, і вона розповідає яким Джобс є насправді.

– Здавалося, що мене сильно вдарили, з мене вийшло все повітря, і я не міг дихати, – згодом згадував Джобс.

Втрата підтримки Артура Рока була найболючішою.

– Артур був мені як батько, – говорив Джобс. – Він узяв мене під своє крило.

Рок навчив його любити оперу, і його дружина Тоні приймала Стіва у Сан-Франциско й Аспені.

– Пригадую, якось я їхав у Сан-Франциско і сказав йому: «О Господи, будівля Банку Америки просто жахлива», а він відповів: «Ні, вона чудова» – й почав пояснювати мені, і, звичайно ж, він був правий.

За кілька років пізніше очі Джобса все ще зволожувалися, коли він згадував цю історію.

– Він обрав Скаллі, а не мене. Це дуже вибило мене з колії. Я ніколи не думав, що він покине мене.

Поганим у цій ситуації було й те, що його улюблена компанія була в руках людини, яку він уважав невігласом.

– Правління не вважало, що я можу управляти компанією, і це було їхнє рішення, – сказав він. – Але вони допустили одну помилку. Вони мали окремо вирішити, що робити зі мною, а що – зі Скаллі. Вони мусили звільнити Скаллі, навіть якщо вважали, що я був неготовим управляти Apple.

Навіть коли він уже майже перестав сумувати, почуття зради Скаллі та злість на нього лише посилювалися.

Ситуація погіршилася, коли Скаллі сказав групі аналітиків, що він уважає Джобса непідходящим для компанії, незважаючи на його посаду голови.

– З точки зору дієвості, у компанії зараз немає ролі для Стіва, і навряд чи вона з’явиться у майбутньому, – говорив він. – Я не знаю, що він тут робитиме.

Така прямота шокувала присутніх, і було чути, як залою прокотилося зітхання.

Можливо, поїздка до Європи допоможе, думав Джобс. І в червні він поїхав до Парижа, де виступив на події від Apple й узяв участь у вечері на честь Джорджа Буша-старшого. Звідти він поїхав до Італії, де разом з Тіною автомобілем їздив пагорбами Тоскани і купив там велосипед, щоб їздити на ньому самому. У Флорінції він увібрав архітектуру міста і текстуру будівельних матеріалів. Найбільше запам’яталася бруківка, яку привезли з кар’єру Казон, що біля тосканського міста Фірензола. Вона була блакитнуватого заспокійливого кольору. За двадцять років він вирішить, що підлога у більшості крамниць Apple має бути з цього каміння.

Apple //тільки почав продаватися в Росії, і Джобс поїхав до Москви, де зустрівся з Елом Айзенстатом. Були деякі непорозуміння з дозволами на експортні ліцензії від Вашингтону, і вони зустрілися з комерційним аташе Майком Мервіном. Той попередив їх, що існували суворі правила щодо спільного користування технологіями з радянськими громадянами. Джобса це роздратувало. На ярмарку в Парижі віце-президент Буш заохочував його привезти комп’ютери в Росію, щоби «викликати революцію з низів». За обідом у грузинському ресторані, де подавали шашлики, Джобс не припиняв обурюватися.

– Як це може порушувати американські закони, якщо це насправді йде нам на користь? – питав він Мервіна. – Якщо ми дамо росіянам Macintosh, вони зможуть надрукувати всі свої газети.

Джобс також показав свій безтурботний бік у Москві, наполягаючи на розмові про Троцького – харизматичного революціонера, який згодом опинився не у фаворі, і Сталін наказав його вбити. Тоді агент КДБ запропонував йому остудити свій запал.

– Не торкайся теми Троцького, – сказав він. – Наші історики вивчили ситуацію і вирішили, що не такий уже він і великий.

Та це не допомогло. Коли вони приїхали у Московський університет поговорити зі студентами про комп’ютери, Джобс почав свою промову з прославляння Троцького. Він був революціонером, з яким Джобс себе ототожнював.

Джобс і Айзенстат відвідали вечірку з нагоди Дня незалежності Америки в американському посольстві. У листі подяки, який він надіслав згодом послу Артуру Гартману, Айзенстат зазначав, що Джобс планує наступного року розширювати діяльність Apple в Росії з більшим ентузіазмом.

– Орієнтовно ми плануємо повернутися до Москви у вересні.

На якусь мить виглядало, що надія Скаллі на те, що Джобс стане

«глобальним натхненником», рушиться. Але насправді так не було. На вересень уже планувалося щось інше.

Пірати покидають судноРОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

NEXT

Прометей рве пута

Після повернення з Європи у серпні 1985 року, коли він усе ще мудрував над тим, що робити далі, Джобс домовився про зустріч із Полом БерҐом, біохіміком зі Стенфорда, щоб обговорити з ним останні досягнення генної інженерії – зрощення генів, генетич-но-модифіковані організми тощо. БерҐ пояснив, наскільки складно було проводити досліди в біологічній лабораторії, де від початку експерименту до отримання результатів інколи проходили тижні.

«Чому ж ви не симулюєте їх на комп’ютері?» – запитав Джобс. БерҐ відповів, що комп’ютери з такими можливостями задорогі для університетських лабораторій.

– І він раптом захопився цією ідеєю, – згадує БерҐ. – Джобс надумав започаткувати нову компанію. Він був молодий, багатий, і йому треба було придумати, що робити решту свого життя.

Джобс уже дізнавався у науковців про їхні вимоги до комп’ютерів. Він цим цікавився від 1983 року, після відвідання відділення комп’ютерної науки у Брауні, де він показував можливості Macintosh. Тоді йому повідомили, що, аби приносити якусь користь в університетських лабораторіях, машина ця має бути набагато потужнішою. Мрією дослідників-науковців було мати потужний і персональний комп’ютер водночас. Як начальник відділення Macintosh, Джобс запустив проект із розробки такого комп’ютера, який прозвали Big Мас. Планували використовувати операційну систему UNIX та робоче середовище Macintosh. Але, після того як Джобса поперли з Macintosh, його наступник – Жан-Луї ?ассе – закрив проект Big Мас.

Коли це трапилося, Джобс отримав дзвінок від Річа Пейджа, який тоді працював над мікросхемою для Big Мас. Це була одна з останніх бесід, які Джобс мав із працівниками Apple. Вони у розпачі підштовхували його створити нову компанію – знову самому бути при ділі та їх таким чином урятувати. Ця ідея почала потроху втілюватися безпосередньо перед Днем праці (загальнонаціональне свято у СІЛА, відбувається у перший понеділок вересня. – Прим, пер.), коли Джобс поговорив із Бадом Тріблом, керівником відділу програмного забезпечення в первинному Macintosh, і підняв ідею створення комп’ютера, що був би водночас і потужним і персональним. Він також залучив двох інших працівників Macintosh, які подумували над тим, щоби залишити компанію – Джорджа Крау і С’юзан Барнс.

Лишилася тільки одна ключова вакансія у команді – людина, яка би займалася продажем їхніх виробів університетам. Найпершим кандидатом на це місце був Денл Л’юїн, який організував при Apple університетський консорціум, що дозволило купувати комп’ютери Macintosh гуртом. Окрім пропущених двох літер у його імені, він виглядав як викапаний Кларк Кент (герой американських коміксів, alter ego Супермена. – Прим, пер.) та типовий представник прінстонського бомонду. До того ж у нього було дещо спільне із Джобсом – Л’юїн свого часу в Прінстоні написав доповідь про Боба Ділана і харизматичне лідерство, а Джобсу були близькі обидві ці теми. Л’юїновий консорціум був чудовою знахідкою для Macintosh, але він зійшов на пси, після того як пішов Джобс, а також після реорганізації Білл ом Кемпбелом системи продажу комп’ютерів Macintosh в такий спосіб, що значимість їх продажу університетам напряму зменшилася. Л’юїн збирався подзвонити Джобсу того дня, але Стів зв’язався з ним перший. Л’юїн під’їхав до Джобсового невмебльованого маєтку, і, гуляючи на природі, вони обговорювали можливості створення нової компанії. Л’юїн був захоплений ідеєю, але не готовий одразу долучитися. Наступного тижня він і Кемпбел збиралися навідатися в Остін (Техас), тож Л’юїн не хотів приймати якогось рішення до свого повернення звідти. Коли ж повернувся, то його відповідь була «так». Новина ця прийшла 13 вересня, якраз тоді, коли в Apple проходила зустріч ради директорів.

Хоча номінально Стівен Джобс усе ще був президентом компанії, але він наради не відвідував з тієї пори, як утратив свій уплив. Джобс подзвонив Скаллі, повідомив, що цього разу буде, і попросив додати один пункт до порядку денного – звіт голови. Він не сказав, про що саме йтиметься у тому звіті, тож Скаллі зрозумів, що то буде критика останніх перетворень у компанії. Натомість, коли настала його черга доповідати, Джобс повідомив раду про свої плани започаткувати нову компанію.

– Я багато про це розмірковував, і, здається, настав час розібратися зі своїм життям, – почав він. – Треба же щось робити. Мені вже тридцять.

Потім Джобс повернувся до своїх записів, де йшлося про плани створити комп’ютер для університетського ринку. Нова компанія не буде конкурентом Apple, він це обіцяв, і він хотів забрати з собою лиш декілька неключових фахівців. Джобс збирався скласти свої повноваження президента Apple, але сподівався, що вони зможуть і надалі співпрацювати. Можливо, запропонував він, Apple захоче купити права на розповсюдження виробів його нової компанії або ж надасть право використовувати програмне забезпечення Macintosh.

Майка Маркулу не тішила перспектива, що ще хтось покине Apple разом із Джобсом:

– Нащо тобі взагалі когось брати?

– Не переймайтеся, – почав його та решту директорів переконувати Джобс. – Ті люди значної ролі в Apple не грають, і вони в будь-якому випадку збиралися звільнятися.

На початку рада наче радо сприйняла ідею нової справи Джобса. Після невеликого обговорення найвищі чини Apple навіть запропонували викупити десятивідсоткову частку нової компанії та наполягали, щоби Джобс залишався у раді.

Того вечора Джобс і п’ятеро перебіжчиків зустрілися знову – за вечерею в його будинку. Він збирався прийняти інвестицію Apple, але інші його переконали, що це було би нерозважливо. Вони також зійшлися на тому, що буде краще, якщо вони разом й одразу всі звільняться, тоді до їхнього відходу буде менше питань.

Тож Джобс написав офіційного листа Скаллі, в якому перелічив імена п’ятьох осіб, які збиралися піти з компанії, поставив свій розмашистий підпис і наступного ранку поїхав ув Apple, щоби особисто вручити лист, перед ранковою нарадою о 7.30.

– Стіве, це аж ніяк не малозначущі люди для компанії, – заявив Скаллі.

– Але вони, так чи інакше, збиралися звільнятися, – відповів Джобс. – Вони збираються подати заяви про звільнення сьогодні

о дев’ятій.

З погляду Джобса, все було чесно. Жоден із тієї п’ятірки не був керівником якогось відділення чи членом найвищого керівництва. Навпаки, вони всі почувалися пониженими після того, як компанію було перебудовано. Однак, на думку Скаллі, вони були важливими гравцями: Пейдж – заслужений працівник Apple, а Л’юїн був ключем до ринку вищої освіти. Крім того, вони багато знали про Big Мас, і, попри те, що проект поховали, все ж та інформація належала компанії. Однак Скаллі не впадав у крайнощі. Замість наполягати на своєму він запропонував Джобсу не покидати раду директорів. Джобс відповів, що подумає.

Однак, коли Скаллі розпочав нараду о 7.30 та розповів своїм найближчим помічникам про те, хто залишає компанію, здійнялася справжня буча. Більшість із них уважали, що Джобс не виконував своїх обов’язків як президент та показав нечувану неповагу до компанії.

– Про це його махлювання треба розповісти людям, щоби його перестали вважати месією, – як пригадує Скаллі, кричав Кемпбел.

Кемпбел цього не заперечує, хоча згодом він став захищати Джобса і підтримувати його на нарадах керівництва, але того ранку він був не в гуморі.

– Мене то страшенно розлютило, особливо те, що він хотів забрати Денла Л’юїна, – каже Кемпбел. – Денл налагодив стосунки з університетами. Він завжди нарікав на те, як важко зі Стівом працювати, і ось він ішов із ним.

Кемпбел був настільки лютий, що покинув ту зустріч, щоби подзвонити Л’юїну додому. Дружина того повідомила, що він приймає душ, – Кемпбел відказав, що почекає. За декілька хвилин дружина знову підійшла до телефону й сказала, що чоловік і далі в душі, – Кемпбел продовжував чекати. Коли Л’юїн врешті-решт підійшов до слухавки, Кемпбел його прямо запитав, чи то все правда. Л’юїн не став відхрещуватися і все підтвердив. Кемпбел, не сказавши більше і слова, поклав слухавку.

Після обурення своїх підопічних Скаллі опитав членів ради директорів. Вони також відчували, що Джобс їх обдурив, сказавши, що не забере нікого з важливих спеціалістів. Особливо обурювався Артур Рок. Попри те, що він підтримав Скаллі у суперечці на День пам’яті, йому потім удалося відновити довірливі стосунки з Джобсом. Тиждень тому він запросив Джобса з його дівчиною до Сан-Франциско, щоби він та його дружина могли з тією дівчиною познайомитися, і вони мило повечеряли вдома у Рока. Джобс тоді ані словом не обмовився про нову компанію, що він створював, тож, коли Рок про все довідався від Скаллі, він почувався зрадженим.

– Джобс прийшов на нараду й обдурив нас, – казав Рок. – Він сказав, що думає над створенням компанії, тоді як він її уже створив. Він нам сказав, що візьме кількох середнячків, тоді як перебіжчиками виявилися п’ятеро досвідчених спеціалістів.

Маркула також почувався ображеним, хоч, як завжди, не втрачав самовладання:

– Він улаштував усе так, що п’ятеро висококласних фахівців пішли з компанії разом із ним. Так не робиться. Це було не по-джентльменськи.

За вихідні дирекція та керівники середньої ланки переконали Скаллі, що Apple має оголосити війну її співзасновнику. Маркула зробив офіційну заяву, в якій звинувачував Джобса у діях, «що суперечили його заявам про незалучення у свою компанію будь-яких ключових осіб Apple». Він також лиховісно додав: «Ми розглядаємо варіанти адекватних кроків у відповідь». Wall Street Journal написав тоді, що Кемпбел був «приголомшений і шокований» поведінкою Джобса.

Після зустрічі зі Скаллі Джобс уважав, що все пройде гладко, тож зник із поля зору. Але, почитавши газетні статті на цю тему, відчув, що мусить зреагувати. Він зателефонував кільком улюбленим журналістам і запросив їх до себе додому, де збирався пояснити своє бачення справи. Потім зателефонував Енді КаннінҐем, яка займалася роботою з громадськістю при Р女сі Мак-Кені.

– Я приїхала у його невмебльовану садибу у Вудсайді, – пригадує КаннінҐем, – та застала його на кухні зі своїми п’ятьма колегами, а кілька репортерів крутилися біля дому.

Джобс їй розповів, що збирався незабаром провести повноцінну прес-конференцію, але вже зараз почав зливати деяку підривну інформацію про Apple. Енді КаннінҐем була шокована.

– Стіве, облиш, це погано закінчиться, – сказала вона.

Джобс прислухався до поради і відмовився від тієї затії. Він вирішив дати журналістам лише копію заяви про звільнення та обмежитися кількома нейтральними коментарями.

Джобс збирався надіслати поштою свою заяву про складання своїх повноважень, але С’юзан Барнс переконала його, що то буде не надто ввічливо. Тож він під’їхав до будинку Маркули, де в той момент також був Ел Айзенстат. Чверть години тривала напружена розмова, а потім зайшла Барнс, яка чекала Стіва назовні, і забрала його, перш ніж він устиг сказати щось непоправне. Він лишив листа, написаного на Macintosh та роздрукованого на LaserWriter.

Шановний Майку,

у сьогоднішній вранішній газеті я прочитав, що Apple розглядає можливість усунення мене з посади президента. Мені невідоме джерело цієї інформації, але воно вводить в оману громадськість і нечесне щодо мене.

Ви, мабуть, пам ’ятаєте, що на раді директорів минулого четверга я заявив про свої плани започаткувати нову компанію й у зв ’язку з цим готовий був залишити посаду президента.

Рада відмовилася прийняти мою відставку і попросила відстрочити її принаймні на тиждень. Я погодився з огляду на зацікавлення ради співпрацею з моїм новим проектом і навіть можливим інвестуванням у нього. У п ’ятницю, після того як я повідомив Джона Скаллі, хто до мене приєднається, він підтвердив бажання Apple й надалі обговорювати можливу співпрацю з моїм новим підприємством.

Однак у підсумку схоже, що компанія обрала ворожу позицію щодо моєї нової справи. У зв ’язку з чим я наполягаю на негайному прийнятті моєї відставки.

Як вам відомо, нещодавня реорганізація компанії залишила мене без роботи та навіть без доступу до інформації. А мені ж тільки тридцять, і я все ще хочу бути корисним і чогось досягати.

Після усього, що ми разом здобули, я хотів би, щоби ми розійшлися гідно і по-дружньому.

Щиро ваш Steven P. Jobs

Коли працівник служби забезпечення зайшов до кабінету Джобса, щоби спакувати його речі, на підлозі лежало фото. На світлині Джобс і Скаллі мило бесідували, там також був підпис семимісячної давнини: «За грандіозні ідеї, надзвичайний досвід та неймовірну дружбу! Джон».

Скло у рамці було все у тріщинах: перед тим як піти, Джобс примусив це фото пролетітися кімнатою. Відтоді він більше ніколи зі Скаллі не розмовляв.

Коли про відставку Джобса було оголошено, акції Apple піднялися на цілий пункт, або майже на сім відсотків. «Акціонери Східного узбережжя завжди непокояться, коли компанією керують хлопці з Каліфорнії, – пояснював ситуацію редактор спеціалізованого видання. – Після того як Возняк і Джобс усунуті, акціонерам стало спокійніше».

Однак Нолан Бушнел, засновник Atari, який ще десяток років тому був наставником Джобса, сказав Time, що згодом компанія зрозуміє, як багато вона втратила з відходом Стівена Джобса. За словами Бушнела, було втрачене основне джерело натхнення компанії.

Після кількох безуспішних спроб досягти порозуміння з Джобсом Скаллі та дирекція Apple вирішили подати на нього в суд «за порушення зобов’язань щодо конфіденційності». У позовній заяві були вказані всі проступки, в яких його звинувачували:

Недотримання своїх зобов’язань перед Apple щодо нерозголошення

конфіденційної інформації, під час виконання ним своїх обов’язків

президента ради директорів компанії... та вдаючи вірність інтересам

Apple...

а) таємно планував утворення, яке стало би конкурентом Apple;

б) таємно планував, що його конкуруюче підприємство нечесно скористається ідеєю Apple з проектування, розробки та розповсюдження NeXT Generation Product,

в) таємно переманив ключових працівників Apple.

На той час Джобс володів 6,5 мільйона акцій Apple, тобто одинадцятьма відсотками компанії, що вартувало більше 100 мільйонів доларів. Він почав продавати свої акції і за п’ять місяців позбавився їх усіх, залишивши тільки одну, що давало йому право відвідувати зустріч акціонерів (на той випадок, якби йому цього заманулося). Він був розлючений, і це вплинуло на його запал до творення, як би він те не називав, компанії-конкурента.

– Він дуже злився на Apple, – каже Джоана Гофман, яка скоро пішла працювати на нову компанію. – Націлюючись на освітній ринок, де Apple була доволі сильно представлена, Стів просто мстився. Він це робив через помсту.

Джобс, звісно, бачив усе по-іншому.

– Я ні на кого не в образі, – казав він NewsWeek.

Він знову запросив своїх улюблених журналістів до себе додому, і цього разу під боком не було ніякої Енді КаннінҐем, яка би могла вмовити його притримати язика. Він відкидав звинувачення у тому, що нібито якось негідно переманив своїх п’ятьох колег з Apple.

– Всі ці люди мені дзвонили, – розповідав він гурту журналістів, які розмістилися хто де в його вітальні (все ще без меблів). – Усі вони збиралися йти з компанії. Apple вміє недооцінювати людей.

Джобс вирішив піти на співпрацю з NewsWeek, щоби подати свою версію подій, інтерв’ю, що він планував дати, мало бути викривальним.

– Мені найкраще вдається знаходити талановитих людей та разом із ними щось творити, – повідав він часописові, наголосивши, що довічно непокоїтиметься про Apple. – Я завше пам’ятатиму Apple, як будь-який чоловік пам’ятає своє перше кохання.

Але він також був не проти поборотися з менеджментом Apple, якби виникла така потреба.

– Якщо хтось публічно вас називає злодієм, ви мусите реагувати.

Погроза Apple засудити його була надмірністю. А також прикрістю. Це показувало, що Apple уже не була впевненою та революційною компанією.

– Важко навіть собі уявити, що компанія вартістю в два мільярди доларів та з чотирма тисячами трьомастами працівників не змогла б конкурувати з шістьма людьми у потертих джинсах.

Щоби якось протистояти Джобсовій атаці у пресі, Скаллі зателефонував Возняку та попросив його втрутитися.

– Стів уміє ображати і робити боляче, – казав Возняк того тижня Time.

Він розповів, що Джобс запрошував його приєднатися до нової фірми – це був би ще один потужний удар по тодішньому менеджменту Apple, – але той не хотів брати участь у таких іграх, тож не пе-ретелефонував Джобсові. В інтерв’ю для San Francisco Chronicle Стівен Возняк також згадував, як Джобс заблокував роботу Frogdesign над Возняковим пультом керування на тій підставі, що це може конкурувати з продукцією Apple.

– Я очікую чогось великого й потужного і бажаю йому в цьому удачі, але у Джобсову непогрішимість я не дуже вірю, – сказав Возняк.

Сам по собі– Найбільше в житті Стіву пощастило, коли ми його звільнили,

– розповідав пізніше Артур Рок.

Багато хто вірить у теорію, що саме той досвід зробив Джобса мудрішим і дорослішим. Але все далеко не так просто. У компанії, яку він заснував після його усунення з Apple, Джобс дав волю всім своїм талантам – як добрим, так і поганим. Він тепер був нічим не зв’язаний. І результатом цього стали кілька вражаючих провалів. Ото був справжній досвід. Його грандіозний успіх в Акті III стався не через усунення з Акту І, а завдяки його блискучим провалам в Акті II.

Першим талантом, що Джобс звільнив, стало його захоплення дизайном. Ім’я, яке він обрав для своєї нової компанії, було досить прямолінійне: Next (наступний). З метою зробити його більш упізнаваним він вирішив, що потрібна емблема світового рівня.

Тож Джобс зустрівся зі свого роду гуру корпоративних логотипів Полем Рендом. У свої сімдесят один графічний дизайнер, родом із Брукліна, створив багато яких із найвідоміших лого у світі бізнесу, зокрема емблеми Esquire, IBM, ABC, UPS та Westinghouse. У нього був контракт з IBM, і люди з компанії, з якими він безпосередньо контактував, дали зрозуміти, що створення лого для іншої комп’ютерної компанії буде вважатися конфліктом інтересів. Тож, довго не думаючи, Джобс набрав виконавчого директора IBM Джона Акерса. Того не було в місті, але Джобс виявився настільки впертим, що його врешті спрямували до віце-президента Поля Рі-цо. Після двох днів Ріцо зробив висновок, що безглуздо протистояти Джобсу, і дав дозвіл Ренду виконати те замовлення.

Ренд прилетів у Пало-Альто, де вони гуляли і Джобс розповідав про свої ідеї. Комп’ютер має бути кубом, пояснював Джобс. Йому подобалася ця форма. Вона була проста й досконала. Тож Ренд вирішив, що логотип також має бути кубом, тільки повернутим під кутом 28 градусів. Коли Джобс запитав про кількість варіантів, які Ренд зробить, той заявив, що варіант буде лише один.

– Я розв’язую проблему, а ти мені платиш, – заявив він Джобсу.

– Ти можеш використати те, що я зроблю, або ні, але я не робитиму безліч варіантів, і заплатиш ти мені в будь-якому випадку.

Джобсу припав до душі такий підхід, тож він погодився на цю угоду, що було досить ризиковано. Компанія платила нечуваних 100 тисяч доларів, щоб отримати єдиний варіант зображення.

– Була якась чистота у таких стосунках, – казав Джобс. – Поль був чистий як митець, але й битий жук у втіленні бізнес-проектів. У нього була сувора зовнішність і досконало вироблений образ людини з норовом, проте всередині він був плюшевим ведмедиком.

Вираз «чистота митця» – то був вияв найвищої поваги Джобса до людини.

Ренд упорався за два тижні. Він знову прилетів й доставив результат Джобсу в його будиночок у Вудсайді. Спершу вони повечеряли, потім Ренд вручив Стіву елегантний і хрусткий буклет, де був описаний хід його думок. А на останньому розвороті Ренд помістив обраний ним логотип. «Дизайном, кольоровим оформленням і розміщенням це лого уособлює єдність протилежностей, – ішлося в буклеті. – Розвернута під кутом емблема у формі куба – це невимушеність іграшкового кубика, азарт гральної кості та поважність Кааби водночас». Слово NeXT містилося у верхній грані куба, рівномірно заповнюючи її кожною літерою. Кольором та формою особливо виділялася літера «е». Вона мала асоціюватися з позитивними поняттями, які починалися з тієї літери: еврика, енергія, еліта тощо, – закінчувався той перелік формулою Енштейна: е = тс

2

.

Часом було важко спрогнозувати, як Джобс реагуватиме на презентацію. Він міг затаврувати її словами «херово» чи «блискуче», і ніхто ніколи не знав, який варіант із цих двох він обере. Та з легендарним дизайнером, таким як Ренд, шанси були високі, що Джобс сприйме все позитивно. Він витріщився на той останній розворот, потім глянув на Ренда і обійняв його. Вони не погоджувалися лиш щодо однієї дрібнички: Ренд використав у логотипі темний відтінок жовтого для літери «е», а Джобс хотів, щоби він змінив його на дещо світліший та більш традиційний жовтий колір. Ренд гримнув кулаком по столі й відчеканив:

– Я цим займаюся п’ятдесят років. Я знаю, що роблю.

І Джобс зголосився з ним.

Компанія мала тепер не лише новий логотип, але й нову назву. Не було вже більше Next. З’явилася NeXT. Багато хто може не зрозуміти, навіщо так перейматися логотипом чи платити за нього такі шалені гроші. Але для Джобса це означало, що NeXT починав гідно виходити у світ, незважаючи на те, що компанія ще нічого, по суті, не зробила. Колись Маркула його навчив, що велика компанія має втілювати свої цінності з першого враження, яке вона створює.

Як бонус Ренд погодився розробити для Джобса також візитну картку. Вона вийшла доволі яскравою, і загалом Джобсу все сподобалося, але вони ще довго та гаряче сперечалися щодо розміщення крапки після «Р» у підписі Steven P. Jobs. Ренд розмістив крапку далі від «Р.», як би воно виглядало при звичайному типографсько-му наборі. А Стів хотів, щоби крапка була посунута дещо ближче до літери – «Р.», як це можливо було зробити при цифровому наборі.

– Це була неймовірно велика суперечка про щось надзвичайно дріб’язкове, – згадує С’юзан Кейр.

Цього разу тріумфував Джобс.

Щоби втілити NeXT-лото у вигляд комп’ютерів, Джобс потребував промислового дизайнера – майстра своєї справи, якому би він довіряв. Стів поговорив із кількома кандидатами, але жоден із них його не вразив настільки, як той дикий баварець, якого він колись узяв на Apple. Гартмут ЕслінҐер започаткував у Силіконовій Долині свою фірму – frogdesign, і, дякуючи Джобсу, мав доволі вигідний контракт з Apple. Переконати IBM mm дозвіл Полу Ренду виконати замовлення для NeXT було лиш маленьким дивом, створеним вірою Джобса у те, що реальність можна змінювати під себе. Та це було ніщо, порівняно з імовірністю, що йому вдасться переконати Apple дозволити ЕслінҐеру попрацювати для NeXT.

Та це не заважало Джобсу спробувати. На початку листопада 1985 року, якраз за п’ять місяців відтоді, як Apple подала на нього до суду, Джобс написав Айзенстату і попросив про дозвіл для Ес –

лінгера працювати на NeXT. «Я розмовляв з Гартмутом ЕслінҐером цього тижня, й він порадив звернутися до вас з листом-пояснен-ням, чому мені потрібно працювати з ним та frogdesign над новою продукцією NeXT», – було вказано в листі. Дивовижною була аргументація Джобса – виявляється, що саме з тим фахівцем йому потрібно працювати тому, що сам Джобс не знає, над чим працює зараз Apple, а ЕслінҐер знає. «NeXTне відомі теперішні чи майбутні напрямки дизайну продукції Apple, так само це невідомо іншим дизайнерським фірмам, з якими ми могли би співпрацювати, отож у такому випадку існувала би ймовірність, що дизайни наших товарів могли б бути подібні. Тому в інтересах як Apple, так і NeXT покластися на професіоналізм Гартмута, який буде гарантією того, що наша продукція не виглядатиме подібно».

Айзенштат був приголомшений такою зухвалістю і відповів жорстко. «Я, так само як і Apple, уже раніше висловлював свою стурбованість, що ваше підприємство використовує конфіденційну ділову інформацію Apple, – йшлося у відповіді. – Ваш лист жодним чином не послаблює таку нашу стурбованість. Навпаки, наше занепокоєння зростає, адже у вашому листі сказано, що вам «не відомі теперішні чи майбутні напрямки дизайну продукції Apple», що не відповідає дійсності». Але що ще більше вразило його у такому запиті Джобса – це усвідомлення, що то був саме Джобс, хто роком раніше змусив frogdesign відмовитися від роботи над Возняковим дистанційним пультом управління.

Джобс розумів, що для того, щоби працювати з ЕслінҐером (а також через деякі інші причини), йому треба розібратися з судовим позовом Apple проти нього. На щастя, Скаллі також прагнув розв’язання тієї справи. У січні 1986-го вони досягли позасудової угоди, яка не передбачала жодних фінансових утрат для NeXT. За те, що Apple відкликала позов, NeXT погоджувався на низку обмежень: їхні комп’ютери будуть марковані як різновид ЕОМ, їх продаватимуть університетам напряму, вони не з’являться в продажу раніше березня 1987 року. Apple також наполягала, щоби NeXT не використовував операційну систему, сумісну з Apple, хоча доволі очевидно, що для Apple було би значно краще, якби вони наполягли якраз на протилежному.

Після тієї угоди Джобс продовжував спокушати ЕслінҐера, аж поки той нарешті не вирішив розірвати контракт з Apple. Це дозволило frogdesign наприкінці 1986 року вже працювати разом із NeXT. ЕслінҐер, так само, як і Пол Ренд, наполягав, щоби йому дали повну свободу.

– Часом у роботі зі Стівом доводиться використовувати батіг, – казав дизайнер.

Як і Ренд, ЕслінҐер був митцем, тож Джобс дав йому свободу, в якій завжди відмовляв простим смертним.

Джобс вимагав, щоби комп’ютер мав досконалу кубічну форму, кожна сторона якого мала би рівно один фут (приблизно ЗО сантиметрів) у довжину, а сходитися грані куба мали точно під кутом 90 градусів. Йому подобалися куби. У них була солідність, але водночас і щось від іграшки. NeXT-куб був прикладом тріумфу зовнішності над інженерною доцільністю. Мікросхеми, які зручно поміщалися у традиційний, схожий на коробку від піци корпус, тепер треба було переробляти й пересувати, щоби вони вміщалися у корпус кубічної форми.

Більше того, кубічну досконалість узагалі було надзвичайно важко виготовляти. Більшість деталей, що виготовляються литтям, мають закінчення країв дещо більші за 90 градусів, адже таким чином їх легше діставати з форм (це так само, як із випічкою

– кекси, бабки, інші тістечка зазвичай не виготовляються у прямокутних формах). Однак ЕслінҐер наполягав, а Джобс з ентузіазмом погоджувався, що не повинно бути жодних «кривих кутів», які би руйнували чистоту й досконалість куба. Тож у спеціальній майстерні в Чикаго кожна сторона мала виготовлятися окремо, при цьому використовували форму для лиття, що обійшлася Джобсу в 650 тисяч доларів. Джобсове прагнення досконалості не знало меж. Коли він бачив на рамі тонесеньку смужечку, що лишилася від лиття у формі, – що будь-який інший виробник комп’ютерів сприйняв би за щось не варте уваги, – він летів до Чикаго і переконував ливарника-штампувальника все переробляти, та цього разу робити бездоганно.

– Не до кожного ливаря прилітає зірка, – сказав тоді один з інженерів.

Джобс також змусив ту компанію придбати піскоструменевий апарат за 150 тисяч доларів, який би знімав усе зайве, що могло з’явитися на стику форми й металу. Він також наполіг, що корпус має бути матово-чорним, тож усілякі Ґанджі на ньому, якщо б такі виявилися, стали би ще очевиднішими.

Джобс ніколи не відступав від свого переконання, що невидимі деталі мають бути виготовлені не менш вдало, гарно й досконало, аніж фасад, – саме так, як його вчив батько, коли вони робили паркан. Цей принцип він довів до крайності у NeXT, де він був сам собі паном. Джобс хотів бути впевненим, що шурупи всередині машини мали дороге покриття. Він навіть наполягав, щоби матове чорне покриття наносилося також на внутрішню поверхню комп’ютерного корпуса, не зважаючи на те, що його міг бачити хіба що якийсь майстер.

Джо Носера {Esquire), будучи присутнім на одній із нарад, що відбувалися в NeXT, уловив неспокійний характер Джобса:

Буде неправильно сказати, що Джобс наради з колективом просиджує, тому що взагалі рідко коли сидить. Один зі способів його домінування відбувається через різкі рухи. Однієї миті – він спирається коліном на крісло, за хвилину він уже в ньому напівлежить, ще за мить вистрибує з крісла і починає щось малювати на дошці. Поведінка його досить дивакувата. Гризе нігті. Коли хто інший говорить – витаращується на нього зі страшною серйозністю. Його невідомо чому жовті руки без упину рухаються.

Що особливо вразило Носера у Джобсі – це «майже принципова відсутність такту». То було щось більше, аніж просто нездатність притримати свою думку, коли інші говорили щось не варте, як він уважав, уваги; то була свідома готовність чи навіть збочене прагнення ображати й принижувати людей, показувати свою інтелектуальну вищість. Наприклад, коли Денл Л’юїн приніс показати робочі графіки, Джобс закотив очі та відразу налетів зі словами:

– Ці графіки лайна варті!

Його настрій, як і в Apple, мінявся надзвичайно різко. На нараду якось зайшов хтось із фінансового відділу, і Джобс почав його неймовірно розхвалювати: «Дуже, дуже вдала угода», – а напередодні той контракт він порівнював із лайном.

Одним із перших десяти працівників NeXT був дизайнер інтер’єрів, який мав працювати над внутрішнім оздобленням штаб-квартири компанії в Пало-Альто. Попри те що Джобс винайняв нове приміщення, якому нічого не бракувало в естетичному плані, він його повністю розбомбив і перебудував. Звичайні стіни були замінені скляними, килимове покриття підлоги – світлим паркетом. Це все повторилося, коли NeXT переїхала у більше приміщення у Редвуд-Сіті у 1989 році. Хоча будівля була новісінька, Джобс наполіг, щоби ліфти перемістили, тоді вестибюль виглядав би помпезніше. В його центрі мали бути сходи, які наче здіймалися б у повітря, – на замовлення Джобса їх мав спроектувати відомий ар-хітектор-модерніст Юй Мінпей. Підрядник заявив, що це збудувати неможливо. А Джобс наполягав, що можна, і сходи таки зробили. Згодом такі сходи стали обов’язковим атрибутом у ключових Джобсових крамницях Apple.

Комп ’ютерНа самих початках NeXT Джобс та Денл Л’юїн багато часу проводили в дорозі: разом із кількома іншими колегами вони часто відвідували університети. Новий комп’ютер проектувався з урахуванням думки науковців та освітян. У Гарварді за обідом вони зустрілися з Мітчем Капором, директором компанії з виготовлення комп’ютерних програм Lotus. Коли останній почав намащувати маслом хліб, Джобс його запитав:

– Ви коли-небудь чули про холестерин?

– Давайте домовимося, – відповів Капор, – ви не зачіпаєте моїх смаків, а я не підніматиму тему вашого славнозвісного характеру.

Це було сказано у жартівливому тоні, але, як пізніше признався Капор, людські стосунки ніколи не були його сильною стороною.

Lotus погодився написати для NeXT програму для роботи з електронними таблицями. Джобс хотів разом із машиною продавати й корисні програми, тож інженер Майкл Гаулі розробив цифровий словник. Він дізнався, що його товариш, який працював у Oxford University Press, був залучений до творення електронного варіанту творів Шекспіра. Це означало, що у них, імовірно, була велика словникова база, й він хотів дістати до неї доступ та включити до пам’яті ІУеАТ-комп’ютера.

– Отож я зателефонував Стіву, він погодився, що то класна ідея,

і ми разом полетіли до Оксфорда.

Чудового весняного дня 1986 року вони завітали до видавництва, що розміщувалося у величезній будівлі в самому серці Оксфорда. Джобс хотів отримати права на оксфордське видання Шекспіра, за що готовий був заплатити 2 тисячі доларів плюс 74 центи з кожного проданого комп’ютера.

– Для вас це дуже жирно, – казав він. – Ви будете в авангарді. Подібне ще ніхто раніше не робив.

Вони досягли принципової угоди й пішли грати у кеглі й пити пиво у найближчому пабі, де ще лорд Байрон любив перехилити пінту. Коли комп’ютер вийшов на ринок, він також містив у собі словник, енциклопедію та «Оксфордський словник цитат», роблячи NeXT одним із піонерів у сфері електронних книг.

Також Джобс наполіг, щоб інженери, замість використання для NeXT нестандартних друкованих плат, працювали над звичайними, але робили це так, що одна така плата мала би функції кількох. Це було в будь-якому випадку дуже складне завдання, проте Джобс довів його майже до неможливого, постійно змінюючи думку щодо необхідних функцій. За рік роботи стало очевидним, що саме ця ділянка буде основною причиною затримки.

Він також наполягав на будівництві власного, повністю автоматизованого футуристичного заводу, такого ж, як він звів для Macintosh. Попередній досвід, вочевидь, нічого його не навчив. Цього разу Джобс припускався тих самих помилок, тільки в більших масштабах. Машини й роботи малювалися й перемальовувалися кожного разу, як він змінював думку щодо кольорів. Стіни, як у більшості музеїв та на заводі Macintosh, мали бути білими, крісла – зі шкіряною оббивкою за 20 тисяч доларів, і особливі сходи, зроблені на замовлення – так само, як і в штаб-квартирі NeXT. Він наполіг, щоби конвеєрна лінія обладнання, через яке проходили плати, було змонтоване таким чином, щоби деталі у процесі свого виготовлення рухалися справа наліво, тож процес виробництва можна було краще споглядати відвідувачам, для яких передбачався спеціальний оглядовий майданчик. Порожні плати заходили з одного кінця, а за двадцять хвилин, з іншого боку, виходили вже повністю готові. Все відбувалося за японським принципом Kanban, згідно з яким кожна машина виконує своє завдання лише тоді, коли наступна машина готова прийняти чергову деталь.

Джобс також не міняв своєї манери спілкування з підлеглими.

– Він і далі використовував свій шарм або ж публічне приниження інших, і в більшості випадків це було ефективно, – пригадує Трібл.

Але інколи це не спрацьовувало. Інженер Девід Полсен (перші десять місяців NeXT працював по дев’яносто годин на тиждень), після того як одного п’ятничного вечора Стів Джобс повідомив колективу, наскільки він незадоволений їхньою роботою, відразу ж звільнився. Коли журналіст Business Week запитав Джобса, чому він настільки жорстко обходився з працівниками, той відповів, що так вони працюють краще.

– Частина моїх обов’язків – бути еталоном якості. Деякі люди просто не звикли, що від них очікують досконалості.

Але при ньому також залишалися його дух і харизма. Було чимало поїздок, відвідування майстрів айкідо та усамітнення. Він і далі випромінював хуліганську браваду. Відразу після того, як Apple розірвав стосунки з рекламною фірмою Chiat/Day, саме тією, яка створила рекламу «1984», а потім відзначилася матеріалом на цілу шпальту «Ласкаво просимо, IBM. Серйозно» (таким чином Apple начебто вітала вихід першого персонального комп’ютера IBM. Хоч реклама та була написана у петарналістськи-зверхньому тоні, її користь для Apple сумнівна, і сприйнята вона була дуже неоднозначно. – Прим, пер.), Джобс викупив сторінку у Wall Street Journal для такої заяви: «Мої вітання Chiat/Day! Цілком серйозно. Я вам можу гарантувати, що життя є й після Apple».

Мабуть, найбільша схожість з Apple була в тому, що Джобс продовжував володіти здатністю викривляти реальність. Це було дуже показово на першій колективній забаві, що відбувалася наприкінці 1985-го у Пебл-Біч. Джобс проголосив, що перший комп’ютер має вийти вже за вісімнадцять місяців. Але і тоді було ясно, що виконати роботу до тієї дати неможливо, та він відкинув пропозицію одного інженера бути більш реалістичним та орієнтуватися на 1988 рік.

– Світ не стоїть на місці, якщо ми прислухаємося до цієї пропозиції, то упустимо свій шанс, а робота, над якою ми працювали, піде в унітаз, – заперечував Джобс.

Джоана Гофман, ветеран Macintosh і одна з тих, що могла протистояти Стіву, тоді сказала:

– Ефект викривлення реальності має мотиваційну цінність, із цим все гаразд. Проте коли таким чином визначається дата, від якої залежить уся розробка комп’ютера, тоді ми по вуха в лайні.

Джобс не погоджувався:

– Вважаю, ця дата-маяк мусить бути встановлена, і якщо ми не встигнемо, то гріш ціна нашій репутації.

Він тоді не розповів, хоч усі й так це підозрювали, що якщо вони не встигнуть, то можуть просто закінчитися гроші. Він доклав сім мільйонів власних грошей, але з такими витратами цього б вистачило не більше, ніж на вісімнадцять місяців. Після чого єдиною надією були б доходи від проданих комп’ютерів.

За три місяці, коли колектив перебував у Пебл-Біч на черговій забаві, Джобс почав із того, що «медовий місяць скінчився». На третій неформальній зустрічі колективу у вересні 1986-го час уже сплив, і виглядало, що компанія опинилася на фінансовому дні.

Ковбой-рятівникУ кінці 1986 року Джобс розіслав пропозиції потенційним інвесторам із пропозицією 10% компанії NeXT за ціною у 3 мільйони доларів. Таким чином, вартість усієї компанії оцінювалася у ЗО мільйонів – суму, яку Джобс узяв ні звідки. На ту пору було витрачено трохи менше 7 мільйонів, але явних результатів, окрім хіба класного логотипу та шикарних офісів, не спостерігалося. Не було ані прибутків, ані комп’ютерів, вони навіть на обрії не проглядалися. Тож не дивно, що грошовиті капіталісти не звернули уваги на Джобсові пропозиції.

Але знайшовся один ковбой, що втратив чуття. Рос Перот, жвавий коротун із Техасу, був засновником Electronic Data Systems, яку він згодом продав General Motors за 2,4 мільярда доларів. Трапилося так, що в листопаді 1986-го він переглянув документальний фільм «Підприємці» (The Enterpreneurs), де, зокрема, було згадано про Джобса та NeXT. Джобс і його команда видалися техасцю надзвичайно близькими по духу – він міг легко закінчувати фрази, які починав Джобс чи його колеги. Такою дивовижною здібністю володів також Скаллі. Наступного дня Перот зателефонував Джобсу і запропонував:

– Якщо вам буде потрібен інвестор, дайте знати.

Джобсу він був справді потрібен, як повітря. Але Стівен був достатньо обережний, щоби цього не показувати. Перш ніж зателефонувати Пероту, він тиждень чекав. Потім мільярдер вислав своїх експертів, щоби вони оцінили NeXT, однак Джобс волів вести справи лише з Перотом напряму. Одним із найбільших розчарувань те-хасця, як він пізніше признався, було те, що він свого часу не купив Microsoft чи принаймні велику частку компанії. У 1979-му, тоді ще дуже молодий, Білл ?ейтс навідувався до нього в Даллас із відповідною пропозицією. Коли Перот телефонував Джобсу, вартість Microsoft уже сягнула одного мільярда доларів. Тоді Перот упустив можливість заробити купу грошей. Тепер він не хотів наступати на ті самі граблі.

Оферта, яку йому запропонував Джобс суттєво відрізнялася від умов, на яких він був готовий співпрацювати з іншими інвесторами. За 20 мільйонів доларів Перот отримав би 16% – ву частку компанії. Джобс також зобов’язувався вкласти ще 5 мільйонів своїх коштів. Таким чином вартість компанії мала скласти 125 мільйонів доларів. Перот не особливо переймався грошима. Після зустрічі з Джобсом техасець повідомив, що він «у долі».

– Я обираю вершників, далі вони самі собі обирають коней та скачуть, як знають, – сказав він Джобсу. – Я на вас ставлю, а ви розбирайтеся, як прийти до фінішу першими.

Перот дав NeXT іще дещо – не менш цінне, аніж його 20 мільйонів. У компанії його поважали й цінували за влучне слово та почуття гумору, до того ж він був ще й доволі авторитетною особою в суспільстві загалом.

– Якщо говорити про цю компанію-початківця, то у NeXT частка ризику найменша, що я зустрічав у будь-якій подібній компанії за останні двадцять п’ять років років, – розповідав він New York Times.

– Ми залучили кількох спеціалістів, котрі глянули на машину, над якою працює зараз компанія, – вони були вражені. Стів та уся команда NeXT – такі закляті перфекціоністи, яких я ще не зустрічав.

Перот також крутився у високих соціальних і ділових колах, що також Джобсу було на руку. Якось техасець узяв Джобса на танцювальну вечірку у Сан-Франциско, що ?ордон і Ен ?еті влаштували на честь іспанського короля Хуана Карлоса І. Коли король запитав Перота, з ким йому варто познайомитися, той негайно представив Джобса. Незабаром вони вже гаряче щось обговорювали, Джобс словами та жестами змальовував, яким буде нове покоління комп’ютерів. У кінці король щось нашкрябав на аркуші паперу і вручив його Джобсу.

– Ну що там? – спитав Перот.

– Та, продав йому комп’ютера, – відповів Джобс.

Ця та інша історія були включені у загальну міфологізовану оповідь, яку Перот зазвичай розповідав про Джобса.

На зустрічі з журналістами у Національному прес-клубі у Вашингтоні Перот сплів історію життя Джобса у байку про парубка...

...який був настільки бідний, що не мав грошей на навчання в університеті. Вечорами він працював у своєму гаражі, бавився із комп’ютерними мікросхемами (таким було його захоплення), та одного дня з’являється його батько – схожий на типового героя фільмів Нормана Роквела – і каже: «Синку, або роби щось таке, що можна продавати, або знайди собі іншу роботу». За шістдесят днів від тієї бесіди був створений перший комп’ютер Apple. Той випускник середньої школи буквально змінив світ.

Єдиною правдивою фразою було те, що Пол Джобс дійсно був схожий на персонажа картин Роквела. Ну, й, можливо, ще остання

– про те, що Джобс змінив світ. Без сумніву, Перот у це вірив. Так само, як і Скаллі, який також у Джобсі бачив себе.

– Стів, як я, – розповідав Перот Девіду Ремніку з Washington Post. – Ми однаково дивакуваті. Брати по духу.

?ейтс і NeXTБілл ?ейтс не був братом по духу. Джобс переконав його виготовляти програми для Macintosh, що в підсумку виявилося надзвичайно вигідною справою для Microsoft. ?ейтс був єдиною особою, на яку Джобсів ефект викривлення реальності зовсім не діяв. Ось чому він відмовився від ідеї робити програмне забезпечення для NeXT. ?ейтс кілька разів приїжджав у Каліфорнію, де йому щось демонстрували, але нічим особливим його там не вразили.

– Macintosh був дійсно унікальною машиною, але чогось виняткового в новому комп’ютері Стіва я не бачу, – повідомив він часопису Fortune.

Частково проблема полягала у тому, що конкуруючі титани не могли відкинути особисту неприязнь. Коли влітку 1987 року ?ейтс уперше приїхав у штаб-квартиру NeXT у Пало-Альто, Джобс змусив його півгодини чекати у приймальні, в той час як сам просто гуляв коридорами чи мав звичайнісінькі робочі бесіди з колегами

– через скляні стіни ?ейтсу добре було все видно.

– Коли я бував у NeXT мене пригощали Odwalla, найдорожчим морквяним соком. Я не знаю жодної іншої технічної контори, де б настільки тринькали грошима, – хитає головою ?ейтс і ледь помітно всміхається. Й додає: – І де би мені доводилося півгодини чекати на зустріч.

Підхід Джобса до справи, за словами ?ейтса, був дуже простий.

– Ми разом працювали над Macintosh, – казав він. – Як воно то

бі було? Класно. Зараз ми знову працюватимемо разом, і результат буде ще кращим.

Але ?ейтс не панькався із Джобсом.

– Ця машина – сміття, – сказав Білл ?ейтс. – Над оптичним диском ще треба працювати, а довбана коробка – надто дорога. Все це туфта.

Так він вирішив першого разу, й подібними висновками завершувалися наступні його візити. Тож він не збирався перерозподіляти свої ресурси з інших проектів для розробки програм для NeXT. Гірше того, він усе це не одноразово заявляв також публічно, що зменшувало ймовірність, що інша компанія візьметься за це завдання.

– Щось для них робити? Та срав я на їхній комп’ютер, – заявив ?ейтс Inf eWorld.

Коли вони знову зустрілися на якійсь конференції, Джобс почав ганити ?ейтса за його відмову робити програми для NeXT.

– Коли в тебе буде ринок, я, можливо, подумаю, – відповів ?ейтс.

Джобса це вивело з себе.

– Вони криком з’ясовували стосунки у присутності решти учасників, – пригадує Адель ?олдберҐ, інженер «Ксерокс PARC». Джобс наполягав, що NeXT – це нове покоління комп’ютерної техніки. Як і зазвичай, ?ейтс ставав усе спокійнішим, тоді як Джобс, навпаки, все більше розпалювався. Та врешті він махнув рукою і забрався звідти.

В основі їхнього особистого суперництва лежали фундаментальні філософські розбіжності. Джобс вірив у необхідність злиття процесів виготовлення зовнішньої, металево-пластмасової оболонки, та внутрішньої, програмної, складових комп’ютера, що привело його до творення машини, не сумісної з іншими

комп’ютерами. ?ейтс же вірив (і отримував від цього прибутки) у світ, в якому різні компанії робили машини, сумісні між собою, що використовували стандартну операційну систему (Windows від Microsoft) й усі могли використовувати ті самі програмні додатки (наприклад, Word чи Excel).

– Його творіння має одну цікаву властивість, що зветься несумісністю, – розповідав ?ейтс Washington Post. – На тому комп’ютері не працює жодна з існуючих програм. Але це дуже гарний комп’ютер. Не думаю, що якби я проектував несумісний з іншими комп’ютер, то мені би це вдалося настільки класно.

На форумі у Кембриджі (Массачусетс) 1989 року Джобс і ?ейтс виступали один за одним, ділячись з аудиторією своїми протилежними поглядами на світ. Джобс розповідав про новаторські хвилі, які кожних кілька років з’являються у комп’ютерному світі. Так, за його словами, Macintosh запровадив революційний підхід із графічним робочим середовищем, а зараз NeXT збиралася зробити щось подібне із прив’язкою програмного забезпечення до конкретного типу комп’ютера та застосуванням оптичного диска. Всі більш-менш потужні розробники програм, стверджував Стів Джобс, уже усвідомили, що треба стати частиною цієї нової хвилі. Всі, окрім Microsoft. Коли взяв слово ?ейтс, то він підтвердив своє переконання, що намагання Джобса все контролювати – від виготовлення корпусу машини до програмної начинки – приречене на провал, так само, як Apple програло конкуренцію операційній системі виробництва Microsoft.

– Фізичне виготовлення комп’ютерів і розробка для них програм – це зовсім різні речі, – сказав Білл ?ейтс.

Коли ж його запитали про неперевершений вигляд машини, який отримують у результаті підходу Джобса (на сцені був розміщений прототип комп’ютера NeXT), ?ейтс презирливо усміхнувся й відповів:

– Якщо дуже хочете, щоби комп’ютер був чорний, я подарую вам банку фарби.

IBMДжобс придумав геніальний прийом, у дусі дзюдзюцу, проти ?ейтса-такий, що міг назавжди змінити баланс сил у комп’ютерній промисловості. Це змусило його піти на дві поступки, що суперечили його принципам, – дозволити іншим компаніям-виробни-кам комп’ютерів використовувати програмне забезпечення NeXT та... злягтися з IBM. Відразу од самої лишень думки про подібне переміг прагматизм. Але душею він противився таким крокам, ось, імовірно, чому той альянс протривав недовго.

Почалося все з вечірки, дійсно незабутньої, з нагоди сімдесятиріччя видавця Washington Post Кетрін ?рем, що проходила у Вашингтоні в червні 1987 року. Шістсот гостей, включно з Рональ-дом РейҐаном, прийшли на свято. Джобс прилетів із Каліфорнії, а президент IBM Джон Акерс – з Нью-Йорка. Вони тоді зустрілися вперше. Джобс використав можливість, щоби очорнити Microsoft та переконати /ВЛ/відмовитися від використання операційної системи Windows.

– Я не міг не сказати йому, що IBM ішов на величезний ризик, ставлячи всю свою програмну стратегію виключно на Microsoft, тим більше що я не вважав їхні програми дуже якісними, – пригадував Джобс ту розмову.

На радість Джобса, Акерс відповів:

– Як ви би хотіли нам допомогти?

За декілька тижнів Джобс з’явився у штаб-квартирі IBM в Ар-монку (штат Нью-Йорк) зі своїм інженером-програмістом Балом Тріблом. Вони запустили демонстраційну версію NeXT, що неабияк уразила інженерів із IBM. Особливо це стосувалося NeXTSTEP

– операційної системи, розробленої за принципами об’єктно-орієнтованого програмування. Ендрю Гелер, директор відділення IBM, що займалося розробкою комп’ютерів, був настільки захоплений роботою програмістів NeXT та вражений від спілкування з Джобсом, що назвав свого новонародженого сина Стівом.

Через те, що Джобс постійно прискіпувався до якихось дрібниць, переговори затятися аж до 1988 року. Він покидав наради через непорозуміння щодо кольору чи дизайну, заспокоїти його вдавалося лише Тріблу та Л’юїну. Він не знав, що лякало його більше – IBM чи Microsoft. У квітні Перот вирішив виступити в ролі посередника й запросив до себе в Даллас представників обох компаній, де вони й дійшли згоди. IBM давала дозвіл на використання тогочасної версії NeXTSTEP на своїх комп’ютерах. IBM надіслало в Пало-Альто 125-сторінковий контракт. Джобс викинув його, навіть не читаючи.

– Не доганяють, – злетіло з його вуст, коли він покидав кабінет.

Він вимагав простішого контракту, на кількох сторінках, який за

декілька тижнів він таки отримав.

Джобс також хотів тримати угоду в таємниці від Білла ?ейтса аж до тих пір, поки не вийде у світ ІУеАТ-комп’ютер, що планувалося на жовтень. Але в IBM не хотіли чекати так довго. Білл ?ейтс шаленів, коли про все дізнався. Він усвідомлював, що такий розклад може призвести, як мінімум, до унезалежнення IBM від операційних систем виробництва Microsoft.

– NeXTSTEP ні з чим не сумісна! – гнівно метав він слова у директорів IBM.

Спершу видавалося, що Джобс дав життя найстрашнішому жахіттю ?ейтса. Інші виробники комп’ютерів, прив’язані до операційних систем Microsoft, передусім Compaq і Dell, звернулися до Джобса з проханням про дозвіл клонувати NeXT та використовувати NeXTSTEP. Були навіть вигідніші пропозиції, що передбачали заразом також вихід NeXT зі сфери виготовлення комп’ютерних машин, зосередившись лише на розробці програм.

То було занадто для Джобса. Він припинив будь-які переговори щодо копіювання АеЯТ-комп’ютерів іншими виробниками. Почав також вихолоджуватися його азарт співпраці з IBM. І це було взаємно. Коли особа, яка зі сторони /ЯЛ/укладала угоду з NeXT, пішла на підвищення, Джобс приїхав до Армонка, щоби зустрітися із його наступником – Джимом Каннавіно. У розмові віч-на-віч Джобс вимагав більше грошей задля продовження співпраці та надання ліцензії для новіших версій NeXTSTEP. Каннавіно не брав жодних зобов’язань, а за якийсь час припинив відповідати на дзвінки Джобса. Угода вмерла. NeXT заробила трохи грошей, але так і не здобув шансу змінити світ.

Запуск, жовтень 1988рокуСтівен Джобс удосконалив мистецтво представлення своїх творінь до рівня театральних вистав, а на світовій прем’єрі комп’ютера NeXT, що мала відбутися 12 жовтня 1988 року в симфонічній залі Сан-Франциско, він прагнув перевершити себе. Стів Джобс хотів убити наповал усіх, хто все ще сумнівався. Протягом тижнів, що передували тій події, він майже щодня їздив до Сан-Франциско, де надовго застрявав у вікторіанському будинку С’юзан Кейр, дизайнера графіки NeXT, яка також зробила оригінальні шрифти та піктограми для Macintosh. Вона допомагала готувати кожен слайд, тоді як Джобс без упину всім переймався – від слів до потрібного відтінку зеленого, який був би за тло.

– Мені подобається цей зелений колір, – гордо казав він, коли вони робили пробну демонстрацію перед кількома колегами.

– Класний зелений, класний зелений, – бурмотіли й вони собі, погоджуючись.

Жодна деталь не була упущена. Джобс пройшовся списком запрошених і навіть перевірив меню (мінеральна вода, круасани, сир, пагони квасолі). Він вибрав фірму, що професійно займалася відеопроекціями, й заплатив 60 тисяч за їхні послуги. Джобс та –

кож найняв постмодерністського театрального режисера Джорджа Коутса для постановки дійства. Коутс і Джобс вирішили, що сцена матиме строгий аскетичний вигляд. Відкриття досконалого чорного куба мало відбуватися на геть мінімалістично облаштованій сцені з чорним тлом, чорним обрусом на столі, чорним покривалом на комп’ютері та звичайною вазою із квітами. Оскільки ані сам комп’ютер, ані операційна система все ще не були готові, Джобсу лишалося хіба зробити симуляцію. Проте від такої затії він відмовився. Знаючи, що це буде як ходіння по канату без страховки, Джобс усе ж вирішив робити все «наживо».

На прем’єру прийшло більше трьох тисяч гостей, черга біля входу почала формуватися ще за дві години до початку. Гості не залишилися розчарованими, принаймні не сценічним дійством. Джобс був на сцені три години, і він знову довів, що є, за словами Ендрю Полака з New York Times, «Ендрю Лойдом Вебером комп’ютерної техніки, майстром спецефектів та генієм сцени». Вес Сміт із Chicago Tribune написав, що «та презентація для світу торгівлі й реклами – це те саме, що Другий Ватиканський Собор для Церкви».

Аудиторія почала аплодувати та схвально вигукувати вже з перших його слів:

– Радий знову повернутися.

Джобс почав з історії першого персонального комп’ютера і пообіцяв, що присутні зараз стануть свідками події, «яка трапляється лише раз чи двічі на десять років – той період, коли з’являється нова архітектура, що змінює обличчя комп’ютера». Комп’ютер NeXT став результатом трирічної роботи та консультацій з університетами.

– Ми усвідомили, що персональний комп’ютер потрібен і вищій школі, – заявив Джобс.

Як завжди, було багато гіпербол – дивовижний, найкраще, що можна собі уявити тощо. Джобс розхвалював навіть красу невидимих деталей. Обережно тримаючи на кінчиках пальців квадратну плату, що мала зайняти своє місце у кубічної форми комп’ютері, він із захопленням промовив:

– Сподіваюся, що ви зможете на це глянути згодом. Це найпре-красніша друкована плата, яку я бачив за своє життя.

Потім він продемонстрував, як комп’ютер може відтворювати промови (люди почули слова Мартіна Лютера КінҐа та Джона Кен-неді) та як надсилати елекронні листи з аудіодолученнями. Далі він під’єднав мікрофон до комп’ютера, щоби записати власний голос:

– Привіт, це Стів шле звістку у досить-таки історичний день.

Потім Джобс попросив аудиторію «додати трохи оплесків» для

того запису, що глядачі й зробили.

Стівен Джобс свято вірив, що інколи треба ризикувати й «ставити компанію» на якусь ідею чи технологію. Випускаючи у світ NeXT, він продемонстрував цей свій діловий принцип у дії, проте, як виявилося, ризик виявився не надто розумним – новий комп’ютер був обладнаний високоємним (але повільним) оптичним читаюче-пишучим диском (без дискети й відповідного пристрою для страховки).

– Два роки тому ми прийняли рішення, – сказав Джобс. – Ми натрапили на нову технологію і вирішили ризикнути заради неї компанією.

Далі він перейшов до компонента нового комп’ютера, з яким вони краще вгадали.

– Нам, по суті, вдалося зробили перші цифрові книги, – сказав він, згадуючи також, що комп’ютер містить оксфордське видання творів Шекспіра та деякі інші томи.

– У мистецтві та технології книгодрукування нічого не змінилося з часів ?утенбенҐа.

Часом здавалося, що він прекрасно знав усі свої недоліки – електронні книжки він використав, щоби дещо поглузувати з себе.

– ? одне слово, яким часто мене називають, – «меркурієць», – сказав Джобс і зробив паузу. Аудиторія засміялася, знаючи про що йдеться, особливо жваво реагували перші ряди, де сиділи працівники NeXT та його колишні колеги з Macintosh. Затим він знайшов те слово в електронному словнику й прочитав перше значення: – «Народжений під упливом Меркурія».

Джобс далі гортав сторінки електронного словника.

– Здається, третє значення – це саме те, що вони мають на увазі: «Характеризується непередбачуваністю зміни настрою».

Сміх у залі став гучнішим.

– Якщо подивимося ще далі, то з’ясуємо, що антонімом до цього слова буде «сатурнієць». Що ж це таке? Двічі клацаючи на це слово, ми знаходимо у словнику і його значення, ось воно: «Холоднокровний, урівноважений. Не схильний до дій чи змін. Похмурої та непривітної вдачі».

Легенька усмішка з’явилася в нього на обличчі, поїси він чекав на наступну хвилю сміху.

– Ну, я не думаю, що після цього всього «меркурієць» такий уже й поганий.

Після того як оплески стихли, Джобс узявся за словник цитат, щоби ще витонченіше обіграти ефект викривлення реальності. Цитата, яку він вибрав, була із книжки Л’юїса Керрола «Аліса у За-дзеркаллі»:

Після того як Аліса розридалася через те, що хоч би як сильно вона

старалася, але все одно не може повірити у неможливе, Біла Королева заявила: «Дивно, а я інколи ще до початку сніданку можу повірити

в шість неможливостей».

В залі почувся справжній регіт, особливо відзначалися перші ряди. Підтримка залу – сміх, оплески тощо – відволікали увагу та солодили гіркоту від поганих новин. Коли дійшла черга оголосити ціну комп’ютера, Джобс, як він завжди робив у таких випадках, почав перелічувати переваги та особливості машини, називав її вартою багатьох тисяч доларів і стимулював публіку спершу самій уявити, скільки ж такий потужний апарат має вартувати. А потім він оголосив ціну, яка, він сподівався, виглядатиме невисокою:

– Для вищих навчальних закладів комп’ютер обійдеться у шість із половиною тисячі доларів.

Почулися поодинокі оплески хіба що від «своїх». Група наукових консультантів наполягала на ціні між двома і трьома тисячами, і їм здавалося, що Джобс саме це їм й обіцяв. Тож багато з цієї когорти були неприємно вражені. І таке враження лише посилилося, коли вони дізналися, що принтер додатково коштуватиме дві тисячі доларів, а зовнішній накопичувальний носій інформації, який мати дуже бажано, зважаючи на повільну роботу оптичного диска, додавав би до загальної вартості ще дві з половиною тисячі.

Існувала ще одна причина для розчарувань, яку Джобс хотів завуалювати:

– На початку наступного року ми випустимо версію 0,9 операційної системи, яка призначена, головним чином, для програмістів та висококваліфікованих користувачів.

Де-не-де у залі почувся саркастичний сміх. Адже слова Джобса означали, що повноцінний випуск машини з програмним забезпеченням (так званою версією 1,0) аж ніяк не відбудеться на початку 1989 року. Він, по суті, й не повідомив, коли точно вона вийде. Джобс лишень припустив, що, можливо, це станеться у другому кварталі наступного року. В кінці 1985 року він, попри наполягання Джоани Гофман та інших колег, уперто відмовлявся перенести дату випуску, через його переконання мати машину готовою до початку 1987-го. Зараз було очевидно, що затримка буде більш ніж двохрічною.

Вечір закінчився на більш піднесеній ноті, в прямому значенні. Джобс запросив на сцену скрипаля з симфонічного оркестру Сан-Франциско, який в дуеті з комп’ютером NeXT зіграв Концерт Ба-ха для скрипки ля-мінор. Люди шалено аплодували. Ціна та запізнення забулися в мить. Коли після закінчення виступу якийсь журналіст запитав Джобса про причини затримки основної версії комп’ютера, той відповів:

– Ніякої затримки. Комп’ютер на п’ять років випереджає свій час.

Для Джобса стало вже звичкою пропонувати «ексклюзивні» інтерв’ю для деяких видань в обмін на їхню обіцянку, що матеріал потрапить на обкладинку. Цього разу він пообіцяв трохи забагато «ексклюзивів», хоч, у підсумку, все обійшлося. Спершу він погодився зустрітися із Кеті Гафнер з Business Week й надати деяку ексклюзивну інформацію ще до виходу комп’ютера, але подібна домовленість у нього була і з News Week, а також із Fortune. Та він не врахував, що один з редакторів Fortune С’юзан Фракер була одружена з редактором NewsWeek Мейнардом Паркером. На нараді у Fortune, коли із захопленням йшло обговорення їхнього ексклюзивного матеріалу, Фракер згадала, як вона випадково дізналася, що такий само ексклюзив має й NewsWeek і що вихід того матеріалу відбудеться раніше, ніж у Fortune.

Тож у підсумку Джобс з’явився лише на двох обкладинках. News Week використав заголовок Mr. Chips і надрукував його фото

– як Джобс спирається на бездоганний ІУеЛТ-комп’ютер, який у статті називали «найдивовижнішою машиною останніх років». Business Week подав стильне фото Джобса – де той у чорному костюмі, з бездоганним виглядом ангела та жестом професора. Гафнер також чітко вказала на маніпуляції NeXT, що супроводжували її роботу над матеріалом. «NeXT дуже обережно, із цензорським підходом, ставилася до інтерв’ювання його співробітників і постачальників, – писала журналістка Business Week.

– Ця стратегія спрацювала, але дорого їм коштувала. Адже такі викрутаси лишень підкреслили характерні особливості Стіва Джобса – зацикленість на собі й напористість, що межує з нахабністю. А найвиразнішою рисою Джобса виявилось бажання все контролювати».

Коли минув ажіотаж, реакцією на NeXT була повна тиша, особливо з огляду на те, що купити його все ще не було змоги. Білл Джой, унікальний науковець з конкуруючої фірми Sun Microsystems, назвав Джобсове дітище «першим юпі-комп’ютером», що було не зовсім компліментом. Білл ?ейтс, як того й можна було очікувати, продовжував скептично висловлюватися про NeXT.

– Я щиро розчарований, – повідомив він Wall Street Journal. – Тоді, у 1981-му, коли Стів представив нам Macintosh, ми були по-справжньому вражені. Бо, якщо порівняти його з будь-яким іншим комп’ютером того часу, йому не було рівних.

Із NeXT все сталося інакше.

– Якщо глянути незашореним поглядом, то виявиться, що більшість властивостей цього комп’ютера мало чого варті.

?ейтс також заявив, що Microsoft й надалі не збирається робити якісь програми для NeXT. Одразу ж після нашумілого представлення публіці NeXT, він написав іронічного листа своїм працівникам, який починався словами: «Реальність цілком і повністю зависла». Згадуючи той час, ?ейтс з усмішкою припускає, що то був його найкращий електронний лист.

Коли комп’ютер NeXT врешті-решт з’явився у продажу в середині 1989 року, очікувалося, що завод випускатиме десять тисяч одиниць на місяць. Але бездоганні заводські роботи, так гарно розфарбовані, лишалися майже без діла, a NeXT і далі лише втрачала кошти.

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ

PIXAR

Коли технологія поєднується з мистецтвомКомп ’ютерний підрозділ LucasfilmУлітку 1985-го, коли Джобс оступився в Apple, він запросив на прогулянку Алана Кея, котрий працював в «Ксерокс PARC» і на той момент був членом раци Apple. Кей знав, що Джобс цікавиться поєднанням творчості й технологій, тому запропонував порадитися з його другом Едом Кетмулом, який очолював комп’ютерний підрозділ на кіностудії Джорджа Лукаса. На тому й погодилися – взяли напрокат лімузин і поїхали в округ Марій, до кордону Лукасового ран

чо Скайвокер, де й розташовувався невеличкий підрозділ Кетмула.

– Від побаченого мені просто дах знесло. Після повернення я намагався переконати Скаллі купити підрозділ для Apple, – згадував Джобс. – Але хлопців це не зацікавило, і вони мене просто виштовхали геть.

Комп’ютерний підрозділ Lucasfilm випускав спеціальне обладнання і програмне забезпечення для відтворення цифрових картинок. До нього також входила група комп’ютерних аніматорів, яку очолював талановитий любитель мультиків, виконавчий директор Джон Ласетер. Лукас закінчив зйомки першої трилогії «Зоряних воєн» і саме погруз у виснажливому процесі розлучення, тому хотів спродати підрозділ. Він попросив Кетмула якнайшвидше знайти покупця.

Позаяк кілька потенційних угод восени 1985-го зірвалися, Кет-мул і його колега Елві Рей Сміт вирішили знайти інвестора, щоби самим придбати підрозділ. Тому вони зателефонували Джобсу і призначили ще одну зустріч, що мала відбутися в його будинку у Вудсайді. Після суперечок про зраду й ідіотизм Скаллі, Джобс запропонував купити підрозділ Lucasfilm цілком. Кетмул і Сміт засумнівалися: їх цікавив інвестор, а не купець... Але незабаром вони знайшли золоту середину: Джобс викупив би більшу частину підрозділу і став його головою, залишивши за Кетмулом і Смітом можливість керувати.

– Я хотів його купити, бо справді запав на комп’ютерну графіку, – пригадував Джобс. – Я зрозумів, що вони випередили всіх у поєднанні мистецтва й технологій – речей, котрі завжди були мені цікавими.

Він запропонував Лукасові 5 мільйонів доларів плюс інвестиції ще на 5 мільйонів, щоби перетворити підрозділ на окрему компанію. Це було значно менше, ніж сподівався Лукас, але час підганяв, тому вони приступили до укладання угоди.

Головному фінінспектору Lucasfilm Джобс видався зарозумілим і в’їдливим. Тож коли настав час зібрати всіх учасників за одним столом, він сказав Кетмулу: «Ми маємо встановити неофіційну ієрархію». План був таким: зібрати всіх разом із Джобсом в одному приміщенні, але почати збори лише після того, як із невеликим запізненням з’явиться головний фінансовий директор.

– Та сталося непередбачуване, – розповідає Кетмул, – Стів почав збори вчасно, не чекаючи на фіндиректора, а коли останній нарешті з’явився, Джобс уже правив балом.

Джобс бачився з Лукасом лише раз: той попередив його, що люди в підрозділі більше цікавляться створенням мультиків, ніж комп’ютерів. «Ці хлопці одержимі анімацією», – сказав Лукас. Пізніше він згадував: «Я застеріг його, бо Ед і Джон мали таємні плани. Але гадаю, що він купив компанію тому, що теж мав таємні плани...».

Остаточно угоду уклали в січні 1986-го. У ній ішлося, що Джобс, за свої 10 мільйонів, отримував 70% компанії. Решта акцій відходила Еду Кетмулу, Елві Рею Сміту й іншим 38 працівникам-спів-засновникам, геть аж до секретаря. Найважливішу машину назвали Pixar Image Computer-від. нього й пішла назва нової компанії.

Якийсь час Кетмул і Сміт безперешкодно керували компанією Ріхаг. Приблизно раз на місяць сходилися на збори членів правління, що переважно відбувалися в офісі NeXT, під час яких Джобс концентрував увагу на фінансових питаннях і стратегії. Тим не менше його характер і бажання контролю взяли своє: дуже швидко Джобс почав відігравати значущішу роль. Він, як вулкан, вивергав ідеї одна за одною: одні – розумні, інші – варті подиву, – те, як він бачив комп’ютерне і програмне забезпечення Ріхаг. Його періодичні відвідини Ріхаг були подихом натхнення.

– Я виріс південним баптистом, і в нас були заворожуючі, але розпусні проповідники, – розповідає Елві Рей Сміт. – Стів нагадував їх: така ж сила язика й павутина слів, у котру люди потрапляли, наче мухи. Ми про це пам’ятали, коли йшли на збори, тому розробили систему сигналів: почухати носа чи вухо, – якщо когось затягнуло Стівовим ефектом викривлення реальності і треба було рятувати бідолаху.

Джобс завжди цінував якісне поєднання обладнання і програмного забезпечення – саме те, що робили в Ріхаг з його Image Computer і відтворюючим програмним забезпеченням. Тут також випускали творчий контент – як-от анімаційні фільми та графіку. Всі елементи лише вигравали від Джобсової комбінації художнього смаку і технологічної повернутості. «Хлопці з Силіконової Долини не поважають голлівудських креативних людей, а в Голлівуді паца-ни думають, що «технарі» – це народ, який ти наймаєш на роботу, але ніколи з ними не зустрічаєшся, – якось сказав Джобс. – Ріхаг був такою точкою, де ці обидві когорти мали повагу».

Спершу передбачалося, що основний дохід виручать із технічної сторони. Ріхаг Image Computer продали за 125 тисяч доларів. Першими клієнтами стали мультиплікатори й графічні дизайнери, але машина швидко просунулася і на спеціалізованих ринках медичної індустрії (так, дані комп’ютерної аксиальної томографії можна було відображати у трьох вимірах), а також у розвідницькій сфері (для розшифрування інформації з літаків-розвідників і супутників). Оскільки компанія відтепер мала справу з Агенцією національної безпеки, Джобсу довелося погодитися на певні заходи безпеки. Тому, мабуть, найбільше тішився агент ФБР, котрого призначили перевірити надійність компанії. Одного разу, пригадує виконавчий директор, слідчий викликав Джобса, щоби поставити запитання про вживання наркотичних засобів. Стів не червоніючи відповідав: «Останній раз я пробував цей наркотик...» або «Ні, цього конкретного наркотику я ніколи не приймав».

Джобс підштовхнув Ріхаг до створення дешевшої версії комп’ютера, який можна було би продати приблизно за ЗО тисяч доларів. Незважаючи на заперечення Кетмула і Сміта, він наполіг, щоби нову версію розробив Гартмут Еслінгер, – хай він за те й дорого запросить. На вигляд нова машина мало відрізнялася від попередньої: це був куб із заокругленим заглибленням посередині й тонко вигравіруваним підписом ЕслінҐера.

Джобс хотів продавати комп’ютер Ріхаг на масовому ринку. Тож він наказав відкрити магазини, для яких затвердив дизайн, у великих містах в надії, що незабаром винахідливі хлопці придумають, як застосувати ці машини.

– Я завжди вважав, що люди – творчі тварини, – сказав Джобс пізніше, – і вони знайдуть способи, як використовувати інструменти у такий спосіб, про який винахідник навіть не подумав би. Тому я сподівався, що так трапиться і з комп’ютером Ріхаг, як раніше – з Macintosh.

Але машина не стала популярною серед пересічних покупців: вона занадто дорого коштувала, і для неї розробили замало програм.

Що ж до програмного забезпечення, то Ріхаг створив програму, відому як Reyes (Renders everything you ever saw – що означає: «Відтворює все, що ви будь-коли бачили») для графіки і зображень у форматі 3D. Коли Джобс став головою, компанія розробила нову мову й інтерфейс, котрий назвали RenderMan, і Стів сподівався, що він стане стандартом для відтворення ЗБ-графіки – як принтер PostScript компанії Adobe в лазерному друку.

Як і у випадку з технікою, Джобс вирішив, що треба спробувати вийти на масовий ринок, а не залишатися лише на спеціалізованому. Його ніколи не задовольняв лише корпоративний чи професійний спеціалізований ринки.

– Він ділився мріями про те, як RenderMan зацікавить кожного, – пригадує Пем Кервін, директор з маркетингу компанії Ріхаг. – Він постійно торочив, як звичайні люди користуватимуться ним, щоби створювати неймовірну 3 D-графіку і фотореалістичні картинки.

Команда намагалася його відмовити, бо RenderMan насправді був не такий простий в користуванні, як, скажімо, Excel чи Adobe Illustrator. Тоді Джобс підійшов до дошки і розмалював, як можна зробити програму простішою.

– І ми всі почали кивати і тішитися: «Так, так! Це буде круто!» – пригадує Кервін. – А потім, коли він ішов геть, ми поверталися до тями і бралися за голову: «Як, у дідька, йому спало таке на думку!». Джобс був настільки харизматичним, що після розмови з ним ми потребували перепрограмування наших мізків.

Пересічні користувачі не оцінили коштовної програми для створення реалістичних картинок. І проект RenderMan провалився.

Одна компанія, правда, зацікавилася автоматизацією перетворення анімаційних малюнків в кольорові картинки для фільмів. Коли Рой Дисней затіяв революцію в раді компанії, котру заснував його дядько Волт, новий виконавчий редактор, Майкл Ай-знер, запитав, якої ролі він бажає. Дисней відповів, що хотів би повернути поважне, але занепадаюче мультиплікаційне відділення. Однією з ініціатив була комп’ютеризація процесу. І Ріхаг був компанією, котра виграла контракт. У Ріхаг виготовили за технічними умовами замовника обладнання, а також програмне забезпечення, котре назвали CAPS (Computer Animation Production System – Система виробництва комп’ютерної анімації). Вперше систему застосували в 1988-му для фінальної сцени мультфільму «Русалонька», де король Тритон махає рукою на прощання Арі-ель. Оскільки CAPS влилася у виробництво, Дисней закупив десяток комп’ютерів компанії Ріхаг.

АнімаціяЦифрова анімація для Ріхаг – групи, яка створювала короткі мультики, – спершу була побічним бізнесом. Її головне завдання

– показувати у вигідному світлі комп’ютерне і програмне забезпечення компанії. Керував групою Джон Ласетер, чоловік, дитинячі обличчя і манера поведінки котрого маскували творчий пер-фекціонізм, що міг позмагатися з Джобсовим. Ласетер народився у Голлівуді і виріс залюбленим у недільні ранкові мультики. Навчаючись у дев’ятому класі, він написав реферат на тему історії Студії Диснея. Саме тоді і вирішив, чому присвятить життя...

Після закінчення школи Ласетер вступив на факультет анімації до Каліфорнійського інституту мистецтв, заснованого Волтом Диснеєм. Вільний час і літні канікули хлопець присвячував дослідженням Диснеївських архівів і підробляв екскурсоводом на «Маршруті джунглями» в Диснейленді. Досвід навчив його цінувати стислість і послідовність історії, що дається непросто, коли кадр за кадром створюєш анімаційну картину. За свою короткометраж-ку «Леді й Лампа», котру відзняв на першому курсі, він отримав нагороду Студентської академії. Вже в цій картині – данині Диснею

– проглядався характерний талант Ласетера вдихати людські риси в неживі предмети. Після закінчення інституту він отримав роботу, призначену йому самою долею – аніматора студії Диснея.

Але не все склалось, як гадалось.

– Ми, молодше покоління, хотіли підняти «Зоряні війни» до нового рівня мистецтва анімації, але нас тримали в узді, – пригадує Ласетер. – Я розчарувався, а потім став між двома босами, і головний аніматор мене звільнив.

У 1984 році Ед Кетмул і Елві Рей Сміт найняли його там, де визначався рівень «Зоряних війн», – на студію Lucasfilm. Оскільки досі не було зрозуміло, чи погодиться Джордж Лукас найняти на повну ставку мультиплікатора, бо він уже й так хвилювався через витрати на новий комп’ютерний підрозділ, то й посаду Ласетера записали як «дизайнер інтерфейсу».

Коли на сцені з’явився Джобс, Ласетер знайшов із ким розділити пристрасть до графічного дизайну.

– Я був єдиним митцем у Ріхаг, тому з Джобсом нас пов’язало чуття дизайну, – розповідає Ласетер.

Він був комунікабельним, грайливим чоловіком, який любив обійматися, вдягався в гавайські сорочки, забивав свій офіс старовинними іграшками й обожнював чізбургери. Джобс, навпаки, мав колючий характер, був худющим вегетаріанцем, який надавав перевагу аскетичному, незагромадженому простору. Але, на диво, вони ідеально одне одному підходили. Ласетер був митцем, і Джобс ставився до нього з повагою. Ласетер бачив, що Джобс – керівник, який цінує творчість, і знав, як вона поєднується з технологіями й комерцією.

Джобс і Кетмул придумали, як по-іншому можна прорекламу-вати їхню техніку та програмне забезпечення: до 1986 року, спеціально до щорічної конференції з графічного дизайну SIGGRAPH, Ласетер мав випустити короткий анімаційний фільм. У той час Ласетер користувався настільною лампою Luxo – моделлю для роботи з відтворенням графіки, тому йому спала на думку ідея «оживити» лампу. Дитина одного з його друзів надихнула Ласетера додати ще й ішат-молодшого. Він продемонстрував кілька відзнятих кадрів іншому мультиплікаторові. Той порадив розповісти історію. І хоча Ласетер наполягав, що це всього лише короткометражка, колега відповів, що історію можна вкласти і в кілька секунд. Ласетер добре запам’ятав це. У результаті мультик «ішсо-молодший» тривав трохи більше двох хвилин і розповідав історію про те, як лампа-батько і лампа-син перекидають туди-сюди м’яч, поки той не здувається, сильно розчарувавши тим малого.

Джобс був у такому захваті, що навіть полетів із Ласетером на конференцію, котра відбулася у серпні в Далласі.

– Було так спекотно та душно, що, коли ти виходив на вулицю, тебе просто приголомшувало гарячим повітрям, наче від удару тенісною ракеткою, – пригадує Ласетер.

Зібралося десять тисяч людей, і Джобс не тямився від радості. Творчість заряджала його енергією. Особливо у поєднанні з технологіями.

Черга до аудитори, де демонстрували фільми, тягнулася неймовірно довго. Джобс не з тих, хто звик чекати, тому швиденько домовився поставити їхній мультфільм першим, «ішсо-молодший» нагородили тривалими оваціями й нарекли найкращим фільмом. «Клас!» – наприкінці вигукнув Джобс. «Я знаю, справді знаю, чому все так сталося, – пояснив він пізніше. – Наш фільм був єдиним, у котрому є мистецтво, а не лише технології. Ріхаг створював це поєднання. Як свого часу Macintosh».

«?мхо-молодшого» номінували на «Оскар», і Джобс злітав до Лос-Анджелеса на церемонію. Мультик не виграв. А Джобс продовжив створювати короткометражки, хоча й не було в тому бізнесової потреби. У скрутні часи для Ріхаг він брався до бюджету й нещадно врізав витрати. Тоді Ласетер запитував, чи можна використати щойно заощаджені кошти на створення нового фільму. І Джобс погоджувався...

« Олов ’яна іграшка»Не завжди взаємини на Ріхаг складалися для Джобса гладко. Найгірше він поконфліктував із товаришем Кетмула – Елві Реєм Смітом. Сміт, якого виховували ревним баптистом у селі на півно

чі Техасу, став вільнодумним гіпі, комп’ютерним інженером, чоловіком із великою статурою, гучним сміхом та ще й непомірним его.

– Елві просто сяяв, весело реготав і оточував себе купкою фанатів на конференціях, – розказує Пем Кервін. – Характер Елві дратував Стіва. Вони обидва були енергійними мрійниками з величезними еҐо. Елві, на відміну від Еда, не особливо прагнув згоди.

Сміт уважав, що харизма й еҐо довели Джобса до зловживання становищем. «Він був схожим на телевізійного євангеліста, котрий прагнув контролювати людей, але я не хотів перетворюватися на його раба, тому ми й конфліктували. А Ед міг плисти за течією». Інколи Джобс перехоплював керівництво, висловлюючи щось неприпустиме чи неправдиве. Сміт любив його тим підколювати, причому робив це із самовдоволеною усмішкою, що аж ніяк не допомагало Джобсу перейнятися до нього любов’ю.

Одного разу на раді директорів Джобс напався на Сміта й інших виконавчих директорів Ріхаг за затримку в підготовці монтажних плат для нової версії Ріхаг Image Computer. На той момент NeXT також запізнювалася з виробництвом своїх плат, тож Сміт не втримався: «Гей, ваша компанія відстає ще більше, тому не треба на нас нарікати!». Джобс просто як із ланцюга зірвався, або, як любив казати Сміт, став «цілком нелінійним». Коли Сміт починав гаряче сперечатися, у нього проявлявся південний акцент. Джобс любив саркастично пародіювати його.

– Це було грубо, і я вже себе не стримував, – згадує Сміт. – Коли я спам’ятався, ми вже стояли обличчям до обличчя – якісь сантиметри розділяли нас – і кричали один на одного.

Джобс дуже трепетно ставився до писання на спеціальній білій дошці під час зборів. Сміт відштовхнув його й почав писати на ній фломастером. «Не роби того!!!» – лютував Джобс. «Що? – відповів Сміт. – Я не маю права писати на твоїй білій дошці? Лайно собаче!» Тоді Джобс зірвався.

Зрештою Сміт пішов у відставку, щоби створити нову компанію з випуску програмного забезпечення для цифрового малювання і правки фотографій. Джобс заборонив йому використовувати код, котрий він розробив, коли ще працював у Ріхаг. Це лишень підлило гасу у вогонь.

– Елві врешті-решт отримав те, чого потребував, – розповідає Кетмул. – Але й мав стресовий рік, навіть пережив легеневу інфекцію.

Проте все закінчилося добре. Microsoft купив компанію Сміта, визнаючи, що він – засновник і тієї компанії, яку купив Джобс, і тієї, яку купив ?ейтс.

Найбільше Джобс дратувався, коли стало зрозуміло, що всі три дітища – й обладнання, і програмне забезпечення, і мультиплікаційний контент – втрачали гроші.

– Кожне намагання закінчувалося тим, що я знову вкладав гроші, – розповідав Джобс.

Ві