Зиґмунд Фройд "Вступ до психоаналізу"
Придбати книгу Зиґмунда Фройда "Вступ до психоаналізу" в інтернет-магазині "Книги для саморозвитку" .
Автор: Зиґмунд Фройд
Переклад з німецької: Петра Таращука
Видавництво: Основи
Читати книгу Зиґмунд Фройд "Вступ до психоаналізу" онлайн:
ПЕРЕДМОВА
“Вступ до психоаналізу”, що його я пропоную увазі громадськості, не слід сприймати за суперника вже опублікованих загальнооглядових праць, присвяче¬них цій царині знань. (Hitschmann, “Freuds Neurosenlehre”, 2. Aufl., 1913; Pfister, “Die psychanalytische Methode”, 1913; Leo Kaplan, “Grundzüge der Psychoanalyse”, 1914; Régis et Hesnard, “La psychoanalyse des névroses et des psychoses”, Paris, 1914; Adolf F. Meijer, “De Behandeling van Zenuwzieken door Psycho-Analyse”, Amsterdam, 1915). Ця книжка — лише дослівне відтворення лекцій, що їх я прочитав протягом двох зимових семестрів 1915/16 та 1916/17 pp. перед мішаною аудиторією з лікарів та нефахівців, що складалася з представників обох статей.
Тож усі особливості викладу, що їх помітить читач цієї книжки, можна пояснити обставинами її виникнення. Я не міг дотримуватися холодного стилю наукової розвідки, навпаки, як лектор я мусив дбати, щоб протягом майже двогодинного викладу увага моїх слухачів ні на мить не ослабла. Потреба зважати на безпосереднє сприйняття неминуче призводила до того, що окремі теми доводилось розглядати не раз, приміром, уперше у зв’язку з тлумаченням сновидь, а згодом удруге при поясненні проблеми неврозів. Інколи сам характер матеріалу не дозволяв мені вичерпно пояснити ту або ту важливу тему, приміром, тему неусвідомленого, в одному місці, тож я мусив не раз підступати до неї і знову полишати, аж поки згодом траплялася нагода доповнити вже подане знання.
Хто обізнаний з психоаналітичною літературою, той знайде в цьому “Вступі” дуже мало інформації, про яку не можна було б довідатись з інших, набагато докладніших публікацій. Проте потреба поглибити виклад і скомпонувати його частини часом змушувала автора додавати в певних місцях (при поясненні етіології страху, істеричних фантазій) досі ще ніде не опублікований матеріал.
Відень, весна 1917 р.
Фройд
Частина перша
ХИБНІ ДІЇ
Лекція 1 ВСТУП
Вельмишановне товариство! Мені невідомо, що і скільки з книжок чи з почутого знає про психоаналіз дехто з вас. Але вже сама назва мого курсу — “Початковий вступ до психоаналізу” — зобов’язує мене ставитись до вас так, ніби ви не знаєте нічого й потребуєте докладних пояснень.
Передусім я повинен вам сповістити, що психоаналіз — це певний метод лікування нервовохворих, і зразу ж подати приклад, наскільки в його царині майже все відбувається цілком по-іншому, а часто і просто навпаки, ніж узагалі в медицині. Адже в інших галузях медицини, застосовуючи на хворому нові для нього лікувальні методи, ми здебільшого приховуємо від пацієнта труднощі, з якими вони пов’язані, і, сповнюючи надією, запевняємо в успіху лікування. Гадаю, ми маємо на те право, бо таким своїм поводженням підвищуємо ймовірність одужання. Та беручись лікувати невротика психоаналітичним методом, ми поводимось інакше. Ми вказуємо хворому на труднощі лікування, на його затяжний характер, на зусилля і жертви, яких воно потребує; а про наслідки лікування кажемо, що не можна по-обіцяти чогось певного, успіх залежить від поведінки пацієнта, від його розуміння, податливості й витримки. В нас, звичайно, є слушні підстави для такого нібито цілком відмінного поводження, і, можливо, згодом ви їх зрозумієте.
А тепер не гнівайтесь, якщо попервах я вас трактуватиму так само, як невротичних хворих. Власне, я вам не раджу приходити і слухати мене вдруге. Через те я вказуватиму вам на всі недоладності, з якими доконечно пов’язаний виклад психоаналізу, й усі труднощі, що їх слід подолати, аби виробити
власну думку. Я покажу вам, що весь напрям вашої освіти і все ваше узвичаєне мислення неминуче обертають вас на ворогів психоаналізу, і з’ясую, скільки потрібно внутрішніх зусиль, щоб подолати той інстинктивний опір. Я, звичайно, не можу сказати на-перед, якою мірою ви зрозумієте психоаналіз, про-слухавши мої лекції, і водночас не можу пообіцяти, що, прослухавши їх, ви навчитеся провадити психоаналітичні дослідження й лікувати психоаналітичним методом. Якщо серед вас усе ж виявляться такі, що не задовольняться побіжним знайомством з психоаналізом, а захочуть докладно його вивчити, то я не тільки відраджуватиму їх від такого наміру, а й прямо застерігатиму. Ситуація поки що така, що той, хто надумає стати психоаналітиком, закриє собі будь-який шлях до університетської кар’єри, а обравши життя звичайного лікаря-практика, опиниться в товаристві, що не розумітиме його зусиль, ставитиметься до нього з недовірою та ворожістю і спрямує проти нього все зло, що зачаїлось у недобрій людській душі. Можливо, саме з тих супровідних з’явиськ, на які така багата війна, що лютує нині в Європі, ви складете приблизну оцінку, скільки легіонів може постати проти вас.
А проте ніколи не бракує людей, для яких, попри породжуваний клопіт і неспокій, зберігає свою при-вабу все, що може додати нових знань. Якщо є такі серед вас і вони, знехтувавши мої застороги, прийдуть сюди й наступного разу, я вітатиму їхню появу. Але всім вам належить право дізнатися, в чому ж полягають ті згадані труднощі психоаналізу.
Передусім вони пов’язані з поясненнями, з методом викладу психоаналізу. Навчаючись медицини, ви вже звикли сприймати очима. Ви розглядали анатомічні препарати, вивчали осад при хімічних реакціях, спостерігали скорочення м’язів, спричинене подразненням їхніх нервів. Згодом вашу увагу звертали на стан хворого, на симптоми його хвороби, на наслідки патогенних процесів, а в багатьох випадках навіть показували вже виділених з організму збудників хвороб. У хірургії ви спершу були очевидцями операцій, що полегшують страждання хворого, а згодом могли й самі приступати до їхнього виконання. Навіть у психіатрії вам демонстрували хворих, і їхня змінена міміка, порушене мовлення й поведінка збагатили вас масою спостережень, що полишили глибоке враження. Тож викладач медицини виступає здебільшого в ролі екскурсовода й тлумача, що водить вас по музею, а ви тим часом безпосередньо знайомитесь з експонатами і, сприймаючи все власними чуттями, переконуєтесь в існуванні нових фактів.
На жаль, у психоаналізі все інакше. При аналітичному лікуванні відбувається не що інше, як словесний обмін між аналізованим і лікарем. Пацієнт розмовляє, розказує про минулі події і теперішні враження, скаржиться, виявляє бажання й почуття. Лікар вислуховує пацієнта, намагається спрямувати хід його думок, дораджує, звертає його увагу на окремі речі, дає йому пояснення і спостерігає за реакціями розуміння і спротиву, що він їх викликає в пацієнта. Неосвічені родичі нашого хворого — їм до вподоби тільки видиме й відчутне, а найліпше для них — лікування, яке можна побачити в кіно, — також не проминають нагоди засумніватись у тому, “як можна самими словами протиставити щось хворобі”. Але ці міркування такі ж нерозумні, як і непослідовні. Адже це ті самі люди, що достеменно знають, ніби свої симптоми хворий “просто вигадує”. Слова спершу були чарами, і вони ще й досі зберігають чимало своєї давньої чарівної сили. Словом можна ощасливити людину або довести її до розпачу, через слово вчитель передає свої знання учневі, палким словом про-мовець надихає слухачів і впливає на їхні судження й постанови. Слова призводять до афектів і є поширеним засобом впливу, який чинять люди одне на одного. Тож не слід недооцінювати й застосування слова в психотерапії, і будьмо задоволені, коли нам пощастить почути слова, що ними обмінюються аналітик та його пацієнт.
Але й це для нас недосяжне. Розмова, в якій і полягає психоаналітичне лікування, не терпить ніяких слухачів, зробити її прилюдною не можна. На лекціях з психіатрії студентам, звичайно, демонструють неврастеніка чи істерика. Він тоді лише переказує свої скарги й симптоми, а про інше замовчує. А оту інформацію, якої потребує аналіз, він може сповістити тільки тоді, коли серцем прихилиться до лікаря; він ураз замовкне, тільки-но помітить хоч одного байдужого до себе слухача. Бо ці признання йдуть з найпотаємніших глибин його душевного життя, розкривають те, що він як соціально незалежна істота мусить приховувати від інших, містять, зрештою; все, в чому він як цілісна особистість не хоче признаватись навіть собі самому.
Не можна стати й свідком психоаналітичного лікування. Можна лише слухати про нього і дізнаватися про психоаналіз тільки, в найвужчому розумінні цього слова, з самих чуток. Через цей виклад, що йде нібито з других рук, ви потрапляєте в дуже незвичайну ситуацію, в якій вам і доводиться складати власну думку. По щирості, здебільшого все залежить від ступеня вашої віри викладачеві.
Уявіть собі, ніби ви слухаєте лекцію не з психіатрії, а історії, і викладач розповідає вам про життя і воєнні звитяги Александра Македонського. Які ж ваші підстави вірити в правдивість його повідомлень? Спершу становище видається ще непевнішим, ніж у випадку з психоаналізом, бо професор історії, так само як і ви, не брав участі у воєнних походах Александра; психоаналітик принаймні повідомляє про події, в яких певну роль відігравав і він сам. Але далі йде низка доказів, що змушують вас повірити історикові. Він може вказати на свідчення античних письменників, що або були сучасники Александрових виправ, або стояли набагато ближче до тих подій, ніж ми, — отже, на твори Діодора, Плутарха, Арріана та ін.; він може показати вам зображення монет і статуй імператора, що збереглися до наших днів, і пустити між ваші лави фотографію помпейської мозаїки, що зображує битву при Іссі. Власне, всі ці документи засвідчують тільки те, що попередні покоління вже вірили в існування Александра і в реальність його дій та звитяг, і тому у вас знову прокинеться критичність. Згодом ви з’ясуєте, що не кожне з повідомлень про Александра вірогідне або точне в усіх своїх подробицях, але я все ж не припускаю, ніби ви покинете аудиторію, сумніваючись у реальності Александра Македонського. Ваші висновки спиратимуться головно на два міркування: по-перше, викладач не має якихось очевидних мотивів видавати за правду те, правдивість чого він сам не визнає; по-друге, всі досяжні історичні дослідження змальовують ті події більш-менш однаково. Взявшися після цього перевіряти античні джерела, ви знову зіпретеся на ті самі підстави: на брак мотивів, котрі спонукали б авторів казати неправду, і на взаємоузгодженість їхніх свідчень. Наслідок перевірки у випадку з Александром видасться більш-менш переконливим, проте все буде інакше, коли йтиметься про такі постаті, як Мойсей або Німрод. Згодом ви не раз матимете нагоду усвідомити, які сумніви можуть зародитись у вас з приводу віри в те, що вам розказують хворі, котрих лікують психоаналітичним методом.
А тепер у вас є право запитати: “Якщо немає жодних об’єктивних підстав вірити в психоаналіз і немає змоги продемонструвати його, то як узагалі можна вивчати психоаналіз і переконуватись у правдивості його тверджень?” Таке вивчення й справді не дуже легке, і, крім того, людей, що як слід опанували психоаналіз, дуже мало, хоча є, звичайно, й цілком приступний спосіб опанувати його. Людина вчиться розуміти психоаналіз передусім на собі самій, через дослідження власної особистості. Це не зовсім те, що звичайно називають самоспостереженням, але, оскільки кращого слова нема, можна скористатися й цим. Існує ціла низка дуже поширених і загальновідомих психічних феноменів, які, трохи ознайомившись із технікою, можна вивчати як об’єкти аналізу на самому собі. При цьому ви й досягнете сподіваної мети: переконаєтесь у реальності процесів, що їх описує психоаналіз, і в правильності своїх уявлень. Щоправда, поступ на цьому шляху має певні межі Але можна піти набагато далі, доручивши проаналізувати себе вправному аналітикові, вивчаючи при цьому дію аналізу на власне Я і водночас користаючись нагодою перейняти в досвідченого колеги тонкі методи аналізу. Проте вказаний шлях під силу тільки окремим особам, на нього не може вийти вся аудиторія.
У другій трудності, пов’язаній з опануванням психоаналізу, я вже не можу звинуватити сам аналіз; у цьому випадку, шановні слухачі, я мушу перекласти відповідальність на вас, принаймні через те, що досі ви студіювали медицину. Засвоєна освіта надала вашому мисленню цілком певний напрямок, що далеко відбігає від психоаналізу. Вас навчали анатомічно обґрунтовувати діяльність організму та порушення його функцій, пояснювати все хімічними та фізичними процесами і розуміти їх біологічно, але навіть дрібку вашої цікавості не звернули на психічне життя, що є вершиною діяльності навдивовижу складного людського організму. Тому психологічне мислення зосталося для вас цілком чужим і ви звикли ставитись до нього з недовірою, не визнавати його наукового характеру й полишили його всіляким аматорам, поетам, натурфілософам і містикам. Така обмеженість, звісно, зашкодить вашій лікарській практиці, бо хворий, як здебільшого при всіх людських взаєминах, спершу виявить перед вами свої душевні властивості, і, боюся, ви будете змушені відступити якимсь лікарчукам, знахурам і містикам, що ви їх так зневажаєте, певну частку того терапевтичного впливу, якого ви що є сили прагнете.
Я добре знаю, чим можна виправдати таку вашу прогалину в освіті Бракує певної допоміжної філософії, якою ви б могли послугуватися, лікуючи хворих. Ні умоглядна філософія, ні дескриптивна психологія, ні так звана експериментальна психологія, тісно пов’язана з фізіологією чуттів, — саме її ви вивчаєте в університетах, — неспроможні збагатити вас корисним знанням про взаємозв’язки душі й тіла і дати вам у руки ключ розуміння, що пояснив би можливі порушення психічних функцій. Щоправда, й у самій медицині є така галузь, як психіатрія, що описує спостережувані психічні розлади і на основі їхніх симптомів складає клінічні картини хвороби, проте у хвилини розважності навіть психіатри сумніваються, чи можна називати наукою їхні чисто описові твердження. Симптоми, що становлять ту чи ту картину хвороби, не вивчені ні за своїм походженням, ні за механізмом утворення, ні за взаємною пов’язаністю; їм не відповідають жодні помітні зміни анатомічної будови органа психіки, а якщо й відповідають, то такі, що, зіпершись на них, не можна нічого пояснити. На такі психічні розлади тільки тоді можна справити бодай якийсь терапевтичний вплив, коли виявиться, що вони — побічний наслідок певних органічних уражень.
Саме тут та прогалина, яку намагається виповнити психоаналіз. Адже психоаналіз прагне поставити психіатрію на психологічні підвалини, яких їй бракує, сподівається знайти спільну основу, ставши на яку, можна зрозуміти взаємозв’язок фізичних та психічних уражень. Тому психоаналіз змушений цуратися будь-яких не властивих йому гіпотез анатомічного, хімічного чи фізіологічного характеру і спирається тільки на чисто психологічні уявлення, — боюся, саме через це він видасться вам попервах чужим і неприйнятним.
У наступній трудності я вже не звинувачуватиму ні вас, ні вашу освіту, ні ваш спосіб мислення. Двома своїми твердженнями психоаналіз тяжко ображає ввесь світ і породжує неприхильність до себе; одне з цих тверджень зіткнулося з інтелектуальним упередженням, друге — з естетично-моральним. Ці упередження аж ніяк не можна легковажити: це дві великі потуги, побічні наслідки корисного, ба навіть необхідного розвитку людства. Головну їхню силу становлять емоції, і тому боротьба проти них — найважча.
Перший з цих нелюбих постулатів психоаналізу проголошує: психічні процеси самі по собі неусвідомлювані, усвідомлюються тільки поодинокі акти і фрагменти цілісного психічного життя. Пригадайте, що ми звикли якраз до протилежного — ототожнювати психіку і свідомість. Саме усвідомлюваність видається нам найпритаманнішою ознакою психічного життя, а психологія — вченням про зміст свідомості Ба навіть більше, це ототожнення здається нам таким зрозумілим, що будь-яке заперечення його ми вважаємо за очевидну дурницю, а проте психоаналіз не може не висувати такого заперечення, не може визнавати тотожності царин свідомого і психічного1. Згідно з вашим визначенням, психічне життя — це процеси, подібні до почуттів, думок, бажань, а психоаналіз обстоює, що є неусвідомлені думки й неусвідомлені бажання. Сформулювавши цю тезу, психоаналіз наперед утрачає всякі симпатії всіх при-хильників тверезих наукових досліджень і породжує підозру, ніби він — якесь таємне химерне вчення, що постає в пітьмі й будує свої теорії з усілякої каламуті. Але ви, шановні слухачі, звичайно ще не можете зрозуміти, з яким цілковитим правом таке абстрактне твердження, як “Психічне — це усвідомлене”, слід уважати за упередження, ви ще не здогадуєтесь, які підстави спонукають вас заперечувати неусвідомлене, якщо воно справді існує, і якою може бути користь від такого заперечення. Здається, це лише пуста словесна баталія, — чи слід психічне обмежувати тільки усвідомленим, а чи слід поширити його й за царину свідомості, — і все-таки я запевняю вас, що, визнавши існування неусвідомлюваних психічних процесів, ми відкриваємо цілком новий напрямок у житті суспільства й розвитку науки.
Сподіваюся, ви вже здогадуєтесь, який глибокий внутрішній зв’язок існує між цим першим сміливим твердженням психоаналізу і вже згаданим другим. Це друге твердження, що ним психоаналіз пишається як одним із своїх здобутків, проголошує: інстинкти, що їх звикли вважати за суто сексуальні як у
1 і [Це питання докладніше пояснено в першому розділі праці “Das Unbewußte” (1915 е), Studienausgabe, Bd. З, S. 125 ff.].
вузькому, так і в широкому розумінні слова, відіграють незвичайно велику й понині ще не досить оцінену роль у виникненні нервових і психічних хвороб. Ба більше, ці самі сексуальні інстинкти, крім того, великою мірою сприяють найвищим культурним, мистецьким і соціальним досягненням людського духу 2.
Як показує мій досвід, саме незгода з таким результатом психоаналітичних досліджень — найпотужніше джерело опору, з яким доводиться боротись психоаналізові. А хочете знати, як це пояснюємо ми? Ми вважаємо, що культура створюється під тиском боротьби за існування коштом відмови від задоволення інстинктів і що здебільшого вона завжди створюється заново, бо кожна окрема людина, стаючи членом людського суспільства, жертвує задоволенням інстинктів задля громадського добра. Серед цих природних інстинктів, котрі доводиться тамувати, сексуальні інстинкти посідають найчільніше місце; їхня енергія при цьому сублімується, тобто відвертається від сексуальних цілей і спрямовується на соціальну вищу, вже не сексуальну мету. Але таке становище нестабільне, сексуальні інстинкти приборкувати важко, перед кожним, хто прагне прилучитися до культурної роботи, постає небезпека, що йому не вдасться по-іншому спрямувати свої сексуальні інстинкти. Суспільство знає, що нема більшої загрози для культури, ніж визволення сексуальних інстинктів і спрямування їхньої енергії на первісні властиві їм об’єкти*. Суспільству не до вподоби, коли йому нагадують про його такі непевні підвалини, воно нітрохи не зацікавлене в тому, щоб визнавати силу статевих інстинктів і з’ясовувати кожному окремому членові суспільства всю вагу сексуального життя; задля виховної мети суспільство прагне радше приховати геть усе, що спроможне привернути увагу до цієї
[Сексуальні інстинкти становлять тему 20-ї лекції].
[Антагонізм між культурою та інстинктами найдокладніше розглянуто у Фройдовій праці “Das Unbehagen in der Kultur” (1930 а)].
царини. Через те й не погоджується з отакими результатами психоаналітичних досліджень і воліє затаврувати їх як естетично відразливі, морально ниці або ж просто небезпечні Але ж негоже висувати такі закиди проти нібито об’єктивних наукових до-сліджень. Аби прямо висунути заперечення, їх слід перевести в царину інтелекту. Бо така вже людська природа: людина схильна проголошувати хибним усе, що видається їй небажаним, і тоді вкрай легко знайти аргументи, які потверджували б цей присуд. Те, що йому не до вподоби, суспільство проголошує хибним, отже, й заперечує слушність психоаналізу з допомогою логічних та фактичних аргументів, котрі спираються, проте, на почуття, і ці заперечення набувають сили упереджень, спростувати які — марна річ.
Натомість ми, шановне товариство, можемо відверто заявити, що, обстоюючи свої твердження, які породжують такий спротив, дотримуємося цілковитої безсторонності. Ми прагнемо лише висвітлити факти, здобуті під час ретельної дослідницької роботи. Для себе ми навіть вимагаємо права безумовно відкидати втручання будь-яких практичних міркувань у наукову роботу, навіть не беручися з’ясовувати, чи слушні побоювання, що на них спираються ті міркування.
Це лише декілька з тих труднощів, що постануть перед вами, коли ви підступите до психоаналізу. Для початку їх, мабуть, більше, ніж досить. Якщо ви по-долаєте їх, ми зможемо просуватися далі.
Лекція 2. ХИБНІ ДІЇ
Вельмишановне товариство! Почнімо не з постулатів, а з дослідження. Оберімо за його об’єкт певні дуже поширені, добре всім знані й украй мало оцінені феномени, які нітрохи не пов’язані з хворобами, бо їх можна спостерігати в кожної здорової людини. Це так звані хибні дії, властиві людині: вона хоче щось сказати, а натомість каже зовсім інше — це похибка мовна; або те саме трапляється з нею на письмі, і вона часом помічає свою помилку, а часом ні; або, читаючи друкований чи писаний текст, вона бачить не те, що там написано, — це похибка читальна; так само людині може почутися не те, що їй сказано, — це похибка слухова; звичайно, тут і мови нема про якісь органічні ураження слухових органів у цієї людини. В основі ще однієї низки таких явищ лежить забування, але не тривале, а коротке, приміром, коли хто не може згадати чийогось імені, а те ім’я він усе-таки знає і, тільки-но йому нагадають, одразу його впізнає; або коли хто забуває про свій намір, а згодом про нього згадує, тобто забуває тільки на якийсь певний час. У третій низці явищ уже немає елемента тимчасовості, — скажімо, запихання, коли хто покладе куди певну річ і потім не може її знайти, або цілком подібне до нього дублення якоїсь речі. Тут перед нами забування, до якого ставляться інакше, ніж до інших видів забування, людина дивується або сердиться, не можучи збагнути, як таке могло статися. З цим поєднуються різні омани, що їм знову притаманна тимчасовість; якийсь час людина вірить у те, що доти видавалося їй неправдивим, таким самим видасться і згодом; далі йде ще ціла група аналогічних явищ із різними назвами.
4 [У своїй психології Фройд, здається, ніде не сформулював загального уявлення про хибні дії. Цим феноменам Фройд присвятив свою працю “Zur Psychopathologie des Alltagslebens” (1901 b); велика кількість (понад сорок) прикладів і анекдотів, згаданих у цій 1 в двох наступних лекціях, уже містилась у різних виданнях тієї давнішої праці. У своїх дидактичних працях, як і в цьому курсі, Фройд охоче використовував хибні дії як найпридатніший матеріал для вступу до психоаналітичних теорій. Хибні дії, фактично, належали до найдавніших тем його власних психологічних досліджень].
Це все випадки, про внутрішню спорідненість яких свідчить уживання в їхніх німецьких назвах однакового префікса “ver-”, майже всі ці явища дріб’язкові, часом просто миттєві і не мають великої ваги в людському житті. Тільки зрідка якесь із них набуває практичного значення — коли, наприклад, хтось за-губив ту або ту річ. Через те ви й не звертаєте на них великої уваги, — виникають лише слабенькі емоційні реакції.
А тепер я проситиму вас придивитися до цих феноменів якнайпильніше. Ви, певне, невдоволено забурчите: “І в широкому світі, і в закутках психічного життя є стільки величних таємниць, а в царині душевних хвороб — стільки загадок, які вимагають і заслуговують пояснення, що видається справді непристойним марнувати зусилля і завзяття на такі дурниці. От якби ви пояснили, як людина зі здоровим зором і слухом серед білого дня бачить і чує те, чого нема; чому іншій людині раптом починає здаватись, ніби її переслідує той, кого досі вона найдужче любила; або чому людина, висуваючи найвигадливіші аргументи, обстоює химери, що їх визнає за безглуздя кожна дитина, — тоді б ми серйозно сприйняли психоаналіз; та якщо ця наука може тільки привертати нашу увагу до того, чому промовець сказав одне слово замість іншого або чому господиня кудись запхала свої ключі, і до всілякого іншого дріб’язку, тоді ми напевне знайдемо, як краще застосувати свій час і завзяття”. А я б вам відповів: “Потерпіть, шановне товариство! Ваша критика безпідставна. Але правда й те, що психоаналіз не може похвалитись, ніби він не переймається дрібницями. Навпаки, матеріалом його спостережень найчастіше є ті звичайнісінькі непомітні події, що їх як щось незначуще зневажливо відкидає решта наук, той матеріал — немов покидьки світу явищ і феноменів. Та чи не плутаєте ви у своїй критиці велич проблеми з яскравістю її виявів? Хіба немає вкрай важливих речей, здогадатись про які за певних обставин і певного часу можна тільки за майже непомітними ознаками? Мені зовсім неважко назвати вам кілька таких ситуацій. З яких незначних прикмет висновуєте ви, чоловіки, що здобули прихильність тієї або тієї дами? Невже ви чекаєте на недвозначні слова кохання, на палкі обійми, чи, може, вам вистачає погляду, що його навряд чи помітив хто інший, летючого руху, на секунду довшого рукопотиску? А коли ви як слідчий беретеся розслідувати вбивство, то невже ви справді сподіваєтесь, що вбивця залишить на місці злочину свою фотографію, додавши до неї ще й адресу? Чи, може, ви змушені задовольнятися незначними і непримітними слідами, що їх полишив злочинець? Тож і нам не слід недооцінювати дрібних прикмет та ознак; можливо, саме вони допоможуть нам вийти на слід великих. До речі, я, як і ви, теж гадаю, що увагу слід звертати передусім на найважливіші проблеми життя й науки. Але здебільшого дуже мало користі з того, коли хтось гучно проголошує, що береться досліджувати ту або ту велику проблему. Після цього зчаста навіть не знають, куди ж спрямувати дальший крок. У науковій роботі перспективніше братися за те, що лежить безпосередньо перед вами, і тоді самі собою з’являться і шляхи досліджень. І коли пройти їх, нічого не промішаючи, без упереджень та наперед сформульованих сподіваних результатів, і при цьому ще й трапиться щастя, то навіть ця скромна робота, розкривши взаємозв’язки, що все між собою поєднують, і незначне, і велике, дозволить вам підступити до вивчення складних проблем.
З такої самої позиції звертатимусь я й до вас, щоб привернути вашу увагу до вивчення нібито незначущих хибних дій, властивих здоровим людям. Тепер я запропонував би спитати кого-небудь, не знайомого з психоаналізом, як він пояснює такі явища.
Насамперед він, звісно, відповість: “Ох, та їх зовсім не варто пояснювати, це дрібні випадковості”. Що ж розуміють, кажучи таке? Може, те, нібито це настільки незначні події, що вони випадають з ланцюга причинно-наслідкових зв’язків і з не меншим успіхом можуть як трапитись, так і не трапитись? Але хто хоч раз відступив від природного детермінізму, той просто відкидає геть увесь науковий світогляд. І тоді такому чоловікові вже можна довести, наскільки послідовніший релігійний світогляд: адже, згідно з ним, — і на цьому весь час наголошують, — без осібної волі Божої з голови й волосина не впаде. Гадаю, наш приятель не захоче доводити свою відповідь до її логічного кінця, а відступить і скаже, що коли він вивчить ці явища, то, певне, й пояснить їх. Бо ж ідеться про невеликі функціональні відхилення, порушення психічної діяльності, і причини їх можна з’ясувати. Людина, що за інших обставин говорить цілком правильно, може бовкнути щось не те, коли вона: 1) втомлена або почувається негаразд; 2) збуджена; 3) дуже заклопотана чимось іншим. Такі пояснення неважко й потвердити. Мовні похибки й справді найчастіше трапляються тоді, коли людина втомлена, коли в неї болить голова або от-от почнеться напад мігрені5. Так само й під час збудження людина часто плутає слова й навіть окремі предмети, не за те хапається; а коли людина розвіяна, тобто, власне, зосереджена на чомусь іншому, впадає у вічі, що вона забуває про свої наміри, виконує без певної мети найрізноманітніші дії. Відомий приклад такої розвіяності — професор із “Fliegenden Blätter”, що забуває свою парасольку й надягає чужого капелюха, бо зосереджений на проблемі, яку розглядатиме в своїй наступній книжці. Кожному з нас із власного досвіду відомо, як людина забуває про свої первісні наміри і вже дані обіцянки, коли з нею щось трапиться і вся її увага зосереджена на іншому.
Усе це видається цілком зрозумілим і неспростовним. Воно, певне, не дуже й цікаве, принаймні не таке цікаве, як ми сподівалися. Пригляньмося ж пильніше до пояснення хибних дій. Умови, що при- зводять до виникнення таких феноменів, не однакові 5 [Це особистий досвід самого Фройда].
між собою. Кволість і порушення кровообігу створюють фізіологічну основу для розладу нормального функціонування; збудження, втома, відволікання уваги — це чинники вже іншого роду, їх можна назвати психофізіологічними і досить легко завести в рамки якоїсь теорії. Адже й при втомі, й при відхиленні уваги, і, напевне, при загальному збудженні відбувається розпорошення уваги, з чого можна зробити висновок, що людина недостатньо зосереджується на тій або тій дії. Через те ту дію часто виконувано не так як слід, неточно. До аналогічних наслідків може призвести й легенька кволість, зміни в кровопостачанні центральних органів нервової системи, бо ці зміни так само впливають на вирішальний чинник — розпорошення уваги. Тож в усіх цих випадках ідеться про наслідки порушення уваги, що має органічні або психічні причини.
Як бачимо, такі явища нібито й зовсім нецікаві для наших психоаналітичних досліджень. У нас навіть може виникнути бажання взагалі полишити тему. Проте ближче приглянувшись до фактів, ми з’ясуємо, що не все узгоджується з теорією хибних дій, пояснюваних порушенням уваги, або принаймні не все можна природним чином виснувати з неї. Ми дізнаємося, що такі хибні дії і забування властиві й тим людям, що не втомлені, не розвіяні і не збуджені, тобто тим, що з усіх поглядів перебувають у своєму нормальному стані; лише після, внаслідок самої хибної дії, їх охоплює збудження, — ми помічаємо його, а вони заперечують. Не все так просто і з твердженням, що посилення уваги, спрямованої на певну дію, гарантує успішне виконання її, а зменшення уваги становить певну загрозу для успіху. Є ціла низка робіт, які людина виконує суто автоматично, з дуже невеликою увагою, причому цілком упевнено й точно. Пішоходець, навряд чи знаючи, де він іде, все ж не збивається з дороги й потрапляє туди, куди йшов, нікуди не схибивши. Принаймні здебільшого так і є. Вправний піаніст натискає, навіть не думаючи про те, на потрібні клавіші. Він, звісно, може коли-небудь помилитись, але якщо автоматична гра збільшує не-безпеку помилок, то саме віртуози, чия гра, внаслідок тривалого вправляння стала цілком автоматична, мусять найдужче страждати від такого лиха. Ми ж бачимо протилежне, чимало дій виконувано абсолютно впевнено тоді, коли на об’єкт не звернено пильної уваги , а невдача, похибка стаються саме тоді, коли на дії надміру пильно зосереджуються, і можна напевне стверджувати, що немає ніякого відвернення потрібної для її виконання уваги. В таких ситуаціях іноді кажуть, що це наслідок “збудження”, але незрозуміло, чому збудження не сприяє ще більшому зосередженню уваги на такій потрібній для виконавця дії. Коли хто виступає з важливою про-мовою чи усною заявою і внаслідок мовної похибки каже протилежне тому, що збирався, то це навряд чи можна пояснити з допомогою психофізіологічної теорії, чи то теорії розпорошення уваги.
Хибні дії часто поєднані з такою великою кількістю дрібних супровідних явищ, що їх не можна ні зрозуміти, ні пояснити з допомогою згаданих вище тлумачень. Коли, приміром, хто тимчасово не пригадує якоїсь назви, то сердиться через це, неодмінно хоче згадати і не може полишити своїх спроб. Чому ж такій роздратованій людині дуже рідко щастить, хоч як вона цього прагне, зосередити увагу на слові, яке, за її власним висловом, “крутиться в неї на язиці” і яке вона зразу впізнає, коли його хтось вимовить? Або трапляються ще випадки, коли хибні дії нагромаджуються, взаємно переплітаються, заступають одна одну. Першого разу людина забула про побачення, наступного разу, коли вже є тверда постанова неодмінно прийти, виявляється, що вона переплутала годину. Ще один приклад: хтось кружними дорогами намагається пригадати забуте слово, і при цьому в нього випадає з пам’яті друга назва, що допомогла б йому в пошуках першої. Та, силкуючись відновити другу назву, він утрачає третю і т. д. Як відомо, те саме слушне й щодо друкарських помилок, і кожен знає, що то похибки складача. Така вперта друкарська помилка пролізла колись в одну соціал-демократичну газету. В повідомленні про якусь урочистість можна було прочитати: “Серед присутніх був і його високість афонпринц” (замість “кронпринц”, спадкоємець трону). Наступного дня внесли корективи. Газета вибачилась і написала: “Кронпринц”. У таких випадках охоче розводяться про чортика в складальних касах, злого духа друкарства й т. ін. Усі ці висновки вочевидь виходять за межі психофізіологічної теорії друкарських помилок.
Я не знаю, чи звісно вам те, що мовні похибки можна спровокувати, викликати, так би мовити, через навіювання. Як приклад я розповім вам анекдот. Одного разу новачкові на театральній сцені доручили важливу роль: в “Орлеанській діві” він мав повідомити королю, що конетабль відіслав назад свого меча. Один з головних героїв надумав позбиткуватися, тож на репетиції замість тексту кілька разів повторив переляканому початківцеві такі слова: “Комфортабль відіслав назад свого коня 7, і своєї мети таки досяг 8. На виставі бідолаха і справді дебютував із цим перекрученим рапортом, хоча його ще й як застерігали, — хіба, може, це сталося саме через ті застороги.
Усі ці дрібні особливості хибних дій теорія відвернення уваги не спроможна вичерпно пояснити. Це аж ніяк не означає, що сама вона хибна. їй, певне, чогось бракує, якогось доповнення, з ним вона б стала цілком задовільною. Але до багатьох хибних дій, розглядаючи їх самі по собі, можна підступити ще й з іншого боку.
7 Слово Komfortabel у віденському жаргоні означає однокінну бричку. Німецькою мовою “меч” — Schwert, “кінь” — Pferd. — Перекл.
8 [Тут, здається, помилка. Адже про зраду конетабля оголосив сам король (І дія, 2-га сцена)].
Оберімо ж найпридатніший для нашої мети різновид хибних дій — мовні похибки. З не меншим успіхом можна брати й похибки письмові та читальні. І тепер нам слід нагадати собі, що досі ми запитували тільки про те, чому й за яких умов людина перекручує слова, і саме на це запитання дістали відповідь. Але ж можна спрямувати свою цікавість по-іншому і спробувати дізнатися, чому людина перекручує слова саме так, а не інакше, причому слід зважати й на те, до чого призводить мовна похибка. Ви побачите, що поки не буде відповіді на це запитання, поки не буде з’ясований результат мовної похибки, поти з погляду психології цей феномен зоставатиметься чистою випадковістю, дарма що ми навіть дамо йому якесь фізіологічне пояснення. Якщо вже так сталося, що в мене схибив язик, я ж вочевидь можу помилятися на безліч різних ладів, кажучи замість потрібного слова тисячі інших або ж усіляко його перекручуючи. А чи нема тут чогось такого, що в кожному окремому випадку змушує мій язик схибити саме так, відкинувши всю решту можливих варіантів, чи це просто чистісінька випадковість, цілком довільна подія, і на це запитання взагалі не можна дати розумної відповіді?
Двоє авторів, Мерінґер і Маєр (один — філолог, другий — психіатр) і справді 1895 р. спробували підійти до проблеми мовних похибок із цього боку. Вони назбирали прикладів і передусім схарактеризували їх з допомогою суто дескриптивних методів. Це, звичайно, не дає ніяких пояснень, проте може вказати шлях до них. Згадані автори класифікували перекручення, що їх зазнає потрібна мовцеві фраза внаслідок словесної похибки, як переставляння, ви-передження, відлуння, змішування (контамінація) і заміна. Я подам вам і наведені авторами приклади цих головних типів похибок. Переставляння відбувається тоді, коли хто каже “Мілоса Венерська замість ”Венера Мілоська" (зміна послідовності слів). Ось випередження: “На душі тяжчі..” замість “На душі мені тяжко”. За приклад відлуння править відомий нещасливий тост: “Нашому вельмишановному шефові — многі, многі, мно-гімно літа!” Ці три різновиди мовних похибок трапляються не так уже й часто. Натомість куди численніші приклади, коли мовна похибка полягає у стягуванні або змішуванні, приміром, коли добродій звертається на вулиці до жінки: “Якщо дозволите, панно, я б із вами радо погуляював”. У цьому словесному покручі вочевидь поєднані дієслова “погуляв” і “погультяював”. (До речі, цей молодик мав у тієї дами небагато успіху). Як приклад заміни Мерінґер і Маєр наводять випадок, коли хтось сказав: “Я покладу ці препарати в гаюрлсостат” замість “терлсостат” і т. ін.
Спроби тлумачення, що їх ґрунтують ці автори на всій сукупності описаних прикладів, зовсім незадовільні. Вони вважають, ніби звуки та склади одного слова мають неоднакову вартість, і іннервація більш вартісних елементів може порушити іннервацію менш вартісних. Причому автори цілковито спираються на самі по собі не такі вже й часті випередження та відлуння; при інших різновидах мовних похибок вони навіть не згадують звукових пріоритетів, якщо ті взагалі існують. А все ж найчастіше людина хибить словом тоді, коли замість одного слова вимовляє інше, дуже до нього подібне, і вже самої цієї подібності, на думку загалу, досить, аби пояснити похибку. Наприклад, професор під час вступної лекції каже: “Я не згоден (не годен) навіть оцінити заслуги мого вельмишановного попередника”. Або інший професор: “У жіночих статевих органах, попри численні спокуси... Перепрошую: спостереження...”0.
Найпоширеніший і найочевидніший різновид словесної похибки такий: людина каже цілком протилежне тому, що намірялася висловити. Це явище, звісно, не пов’язане ні з відносною вагою окремих звуків, ні з впливом певних звукосполучень, і, надолужуючи брак пояснень, посилаються на глибинний внутрішній логічний зв’язок протилежностей, тісно поєднаних між собою психологічними асоціаціями10.
9 Versuchungen замість Versuche. — Перекл.
10 [Пор. нижче с. 174].
Є для цього й історичні приклади: один з голів нашої палати депутатів якось відкрив засідання отакими словами: “Шановні панове, я бачу, що кворум уже є, і тому оголошую засідання закритим”.
Не менш підступними, ніж зв’язок протилежностей, можуть виявитись якісь інші поширені асоціації, що за певних обставин іноді вискакують несподівано й недоречно. Приміром, розповідають, що на весільному бенкеті з приводу шлюбу сина Гельмгольца з донькою відомого винахідника й промислового магната В. Сіменса уславленому фізіологові Дюбуа-Рей- монові доручили виголосити вітальну промову. Свій безперечно блискучий тост він закінчив отакими сло-вами: “Тож нехай живе нова фірма: ”Сіменс і... Гальске“!” Зрозуміло, що це була назва старої фірми. Розміщення поряд цих двох імен було для берлінця так само звичним, як для віденця поєднання прізвищ Рідель і Бойтель.
Отже, до ієрархії звуків і схожості слів ми мусимо додати ще і вплив словесних асоціацій. Але й на цьому ще не кінець. У певній низці випадків пояснити спостережувані мовні похибки можна, здається, лише тоді, коли взяти до уваги попередню фразу — вимовлену чи тільки помислену. Тобто перед нами знову постає відлуння, як його описав Мерінґер, тільки тут воно діє на більшій відстані Проте мушу признатись, що загалом у мене таке враження, ніби тепер ми якнайдалі відійшли від розуміння мовних похибок!
І все-таки мені здається, ніби я не помилюсь, коли скажу, що, прослухавши цей матеріал про дослідження похибок, усі ми ще й по-іншому сприйняли наведені приклади, і на цьому іншому сприйнятті варто зупинитися докладніше. Ми вивчали умови, за яких узагалі стаються мовні похибки, потім чинники, що впливають на різний характер перекручень у самій похибці, але до ефекту, який справляє похибка сама по собі, не беручи до уваги причин її виникнення, навіть не підступали. Взявшись і за це, ми, врешті, будемо змушені наважитись і визнати, що в окремих випадках мовна похибка має певний сенс. Що це означає — “певний сенс”? Гаразд, це означає, що ефект мовної похибки такий, що вона, можливо, має право на те, щоб її вважали за повновартісний психічний акт, який прагне задовольнити власні цілі, розуміли як дію, що має певний зміст і значення. Досі ми вели мову про похибки, але тепер видається, ніби сама та похибка — іноді цілком правильна дія, що заступає іншу дію, — ту, яку сподівались або намірялись виконати.
Цей сенс, притаманний самій похибці, в окремих випадках видається цілком зрозумілим і ясним. Коли голова, провадячи засідання палати депутатів, уже першими своїми словами закриває його замість від-крити, то ми, знаючи всі обставини, за яких скоєно мовну похибку, схильні вважати, що ця помилка сповнена сенсу. Голова не сподівався добра від засідання і був би радий одразу ж і закрити його. Знайти тут сенс, тобто розкрити значення мовної похибки, для нас зовсім не важко. Або коли одна дама, ніби захоплюючись, каже своїй товаришці: “Ох, який у вас чарівний новий капелюшок, — ви самі його так гарно одоробили?”, замість “оздобили”, то ніяка наука в світі не завадить нам витлумачити цю похибку як вислів: “Не капелюшок, а справжнє одоробло”. Або коли інша дама, відома як натура енергійна, розповідає: “Мій чоловік запитав у лікаря, якої дієти йому дотримуватись, але лікар відповів, що йому дієта непотрібна, він може їсти і пити все, що я хочу”, то ця мовна похибка незаперечно свідчить про наявність у жінки досить послідовної програми.
Шановне товариство, якщо виявиться, що словесні та й будь-які інші похибки мають сенс не тільки в окремих нечисленних випадках, а в своїй переважній більшості, то цей сенс, про який ми ще досі не говорили, неминуче стане для нас найцікавішим об’єктом, з цілковитим правом затьмаривши всі інші позиції, що з них ми оцінювали хибні дії. Ми б змогли тоді полишити всі фізіологічні або психофізіологічні обґрунтування і взялися б до чисто психологічних досліджень сенсу, тобто значення і наміру хибних дій. Звичайно, нам не обійтись без залучення ширшого матеріалу спостережень, які б допомогли по-твердити наші сподівання.
Перше ніж здійснювати цей намір, я хочу вас за-просити піти зі мною ще й по іншому сліду. Часто трапляється так, що письменник використовує словесні похибки або інші різновиди хибних дій як засоби поетичного вислову. Сам по собі цей факт уже має показувати нам, що похибку, приміром, мовну, письменник аж ніяк не вважає за безглузду, бо зумисне її відтворює. Таж не можна сказати, ніби письменник випадково помилився на письмі, а потім ту письмову похибку залишив на вустах свого героя як словесну похибку. З допомогою мовної похибки письменник прагне на щось указати, і ми можемо до-слідити, на що саме, може, він просто натякає, що особа, про яку йдеться, розвіяна чи втомлена або ж у неї от-от станеться напад мігрені. Звісно, не слід переоцінювати думки, ніби письменник свідомо використовує мовні похибки. Адже вони й справді можуть бути безглуздими, простою психічною випад-ковістю, або ж матимуть сенс тільки в рідкісних випадках, і письменник зберігає право, доопрацьовуючи твір, виповнити їх змістом, щоб ужити для своєї художньої мети. Тож не треба дивуватися, що про мовні похибки ми більше дізнаємося від письменників, ніж від філологів і психіатрів.
Такий приклад мовної похибки є і в Шілеровім “Валенштайні” (“Піколоміні”, І дія, 5-а картина). В попередній сцені Макс Піколоміні якнайпалкіше боронить партію герцога і натхненно розводиться про благословення миру, які йому відкрилися під час подорожі, коли він супроводив до табору Валенштай- нову доньку. Максів батько й двірський посланець Квестенберг просто приголомшені його словами. Після цього п’ята сцена розгортається далі:
Квестенберг. О лихо нам! Невже і справді так?
Скажи ж, мій друже, чи й надалі
Ми його лишимо у цьому божевіллі
І не гукнемо вмить його назад,
Щоб враз полуду на очах розбити?
О к т а в і о (виходячи з тяжкої задуми).
Тепер уже й мені відкрились очі,
Й невтішного чимало прозираю. Квестенберг. Що саме, друже?
О к т а в і о. Прокляття подорожі цій!
Квестенберг. Чого? Що сталося?
О к т а в і о. Ідіть, я мушу
Негайно рушить по сумному сліду,
На власні очі бачити, ідіть.
(Хоче відпровадити його).
Квестенберг. Куди? Навіщо?
О к т а в і о (квапливо). До неї!
Квестенберг. До...
О к т а в і о (поправляється). До герцога! Ходімо...
Октавіо хотів сказати “До нього”, до герцога, але помилився і виказав своїми словами “До неї” принаймні те, що дуже добре знає, від кого походить той вплив, який змусив молодого героя вихваляти мир.
Ще виразніший приклад спостеріг О. Ранк [1910 а] у Шекспіра. Він знайшов його у “Венеціанському купцеві”, в славетній сцені, де щасливий коханець має вибрати одну з трьох скриньок, і я, мабуть, учиню найкраще, коли зачитаю вам короткий витяг із Ранка.
“Поетично надзвичайно добре мотивовану і технічно блискуче застосовану мовну похибку, що, як і словесна похибка, котру знайшов Фройд у “Вален- штайні”, виказує, що письменник добре знає механізм та сенс цієї похибки і приписує таке розуміння й слухачам, ми бачимо в Шекспіровому “Венеціанському купцеві” (III дія, 2-а сцена). Скутій у виборі чоловіка волею батька, що хотів визначити його жеребкуванням, Порції досі щастило уникати всіх нелюбих її серцю женихів. І коли нарешті в Бассаніо Порція побачила чоловіка, якого і справді покохала, то вже боїться, що й він обере не ту скриньку. Найрадніше вона б йому сказала, що навіть і тоді його кохатиме, але її стримує присяга.
Героїні з цим внутрішнім роздвоєнням поет укладає в уста такі слова, з якими вона звертається до свого бажаного жениха:
День-два заждіть, прошу вас, не хапайтесь.. Невдало зробите ви вибір — я Не зможу бачитися з вами більше.
Тож почекайте! Каже щось мені (Хоч не любов, звичайно), що нізащо Вас втратити я б зараз не хотіла..
..Зробиш вибір я б навчила вас,
Але тоді порушила б я клятву.
Не можу! Хоч і гірко пожалкую, —
Чому я, грішна, слова не зламала,
Якщо ви візьмете не ту, що слід...
X), як мене чарують ваші очі!.
Вони мене надвоє поділили...
Одна моя частина вам належить,
А друга»- також вам-, чи то — мені,
Сказати я хотіла» А проте —
Все, що моє, — те ваше, зовсім ваше...11
Якраз те, про що Порція хотіла тільки легенько натякнути, про що вона, власне, взагалі мала мовчати перед ним, а саме: що вона й без вибору зовсім йому належить і кохає його, поет із дивовижною психологічною витонченістю відверто висловлює в мовній похибці і з допомогою цього довершеного мистецького засобу вгамовує нестерпучу непевність за-коханого щодо наслідків вибору і знімає напруження з глядачів”.
Звернімо увагу ще й на те, як вправно Порція кінець кінцем примирює обидва вислови, поєднані в мовній похибці, як вона усуває суперечність між ними і зрештою визнає цілковиту слушність мовної похибки:
А проте —
Все, що моє, — те ваше, зовсім ваше...
Розкрити сенс похибок принагідно пощастило також і одному вельми далекому від медицини чоловікові, і його зауваження прояснює нашу дослідницьку роботу.
11 Переклад Ірини Стешенко. — Перекл.
Всі ви знаєте натхненного сатирика Ліхтенберга (1742 — 1799 рр.), про якого Ґете сказав: “Де він жартує, захована проблема”. Отак випадково через жарт з’являється і розв’язок проблеми. У своїх дотепних та уїдливих “Нотатках” [1853] Ліхтенберг записав таку фразу: “Він так начитався Гомера, що замість angenommen (”як уважають", “припускають”) завжди бачив Agamemnon”. У цьому й справді полягає вся теорія читальних похибок* .
Наступного разу ми пересвідчимось, чи можна в такому розумінні похибок погодитись із поетами.
Лекція З ХИБНІ ДІЇ (дальший виклад)
Вельмишановне товариство! Минулого разу ми по-становили розглядати хибні дії не в їхньому зв’язку з тими діями, які людина свідомо намірялась учинити і які зазнали перекручення, а самі по собі, і в нас виникло враження, що в окремих випадках хибні дії нібито мають свій власний сенс, тож ми казали, що коли б на більшій кількості прикладів було потверджено, що хибні дії справді мають сенс, то той сенс став би для нас цікавішим, ніж дослідження обставин, за яких виникають хибні дії.
Узгодьмо ще раз, що нам слід розуміти під “сенсом” психічного процесу. Це не що інше, як намір, якому він служить, і його місце — в ряду інших психічних процесів. У більшості наших досліджень слово “сенс” можна ще заміняти словом “намір”, “тенденція”. Але що це — оманлива видимість чи поетичне звеличення похибки, — коли ми починаємо вірити, ніби їй притаманний певний намір?
Залишаймось і надалі у сфері мовних похибок і перегляньмо ще більшу кількість спостережених випадків. Тут ми виявимо цілу категорію випадків, у яких намір, тобто сенс мовної похибки, цілком очевидний. Насамперед це такі, коли на місці задуманого з’являється його протилежність. Голова сповіщає у вступній промові [с. 28]: “Я оголошую засідання закритим”. Ці слова однозначні. Сенс і намір його словесної похибки в тому, що він прагне закрити засідання. “Він сам таке сказав” , — можна було б зацитувати, ми тільки зловили його на слові. Лишень не уривайте мене запереченням, ніби це неможлива річ, бо ми, мовляв, добре знаємо, що він хотів не закрити, а відкрити засідання, і що сам він — тут ми повинні визнати його за найвищий авторитет — може потвердити, що справді хотів відкрити. Бо, вчи-нивши так, ви б забули, що ми з вами погодились розглядати похибки насамперед самі по собі; про їхній зв’язок із наміром, якому вони перешкодили, мова буде згодом. Ви б тоді завинили в логічній помилці, завдяки якій просто спекалися б проблеми, що її слід з’ясувати, англійською мовою це називається “begging the question”.
В інших випадках, коли, схибивши словом, людина висловила не прямо протилежне задуманому, в мовній похибці все ж виявляється протилежний сенс. “Я не згоден навіть оцінювати заслуги мого попередника” [с. 27]. “Не згоден” не є протилежністю “не годен”, але це відверте признання, яке гостро суперечить тому, що слід було б казати професорові в такій ситуації.
У наступній групі випадків мовна похибка просто додає ще один сенс до задуманого. Фраза тоді звучить як стягнена, скорочена, згущена конструкція, утворена з кількох речень. Як-от у випадку з енергійною дамою: “Він може їсти і пити все, що я хочу” [с. 29]. Це ж те саме, якби вона сказала: “Він може їсти і пити все, що хоче. Але чого йому ще хотіти? Замість нього хочу я”. Мовна похибка часто створює враження такого скорочення; приміром, один професор анатомії після своєї лекції про носову порожнину запитав, чи все зрозуміли його слухачі, і, діставши загальну ствердну відповідь, повів далі: “Мені важко повірити, бо людей, що розуміють будову носової порожнини, навіть у мільйоновому місті можна на одному пальці... перепрошую, на пальцях однієї руки порахувати”. Та вкорочена фраза мала свій власний сенс: є тільки одна людина, що знає будову носової порожнини.
На відміну від випадків, у яких мовні похибки самі виявляють свій сенс, є випадки, коли похибка начебто позбавлена всякого змісту, тобто вочевидь суперечить нашим сподіванням. Коли хто, помилившись словом, перекручує чиєсь власне ім’я або вимовляє невживані звукосполучення, то, здається, вже цього одного дуже поширеного явища досить, щоб на питання, чи всі мовні похибки мають свій певний сенс, відповісти негативно. Та коли пильніше придивитись до таких випадків, виявиться, що досить легко можна зрозуміти й ці звукові перекручення, і навіть різниця між цими неясними випадками та попередніми зрозумілими не така вже й велика.
Одного добродія запитали, як почувається його родич, і він відповів: “Ох, це, мабуть, трунатиме... триватиме ще один місяць”. Коли ж добродія запитали, що, власне, означають ці слова, він пояснив, що подумав про смерть, труну, і поєднання слів “триватиме” і “труна” дало слово “трунатиме” (Мерінґер і Маєр [1895]).
Інший добродій розказував про якісь учинки, що їх він засуджував, і мовив: “І тоді стали гидомі деякі факти...” Коли його розпитали, він потвердив, що справді хотів назвати ті вчинки “гидотою”. “Відомі” і “гидота” утворили разом чудернацьке слово “гидомі” (Мерінґер і Маєр).
Пригадайте випадок із молодиком, що хотів “по- гуляювати” з незнайомою дамою [с. 27]. Ми дозволили собі розкласти це словоутворення на “погуляв” та “погультяював” і були цілком певні такого тлумачення, навіть не вимагаючи потверджень. Із наведених прикладів ви побачили, що й ці, такі незрозумілі випадки мовних похибок можна прояснити з допомогою зіткнення, інтерференції, двох різних намірів, що їх збиралися висловити. Різниця полягає тільки в тому, що в одному випадку один намір цілком заступає другий, як-от коли мовна похибка свідчить про протилежне помисленому, а в другому випадку внаслідок похибки тільки перекручується або змінюється первісний сенс, виникає словесний покруч більш-менш затемненого змісту.
Тепер нам здається, ніби ми вже збагнули таємницю великої кількості мовних похибок. Твердо дотримуючися цього погляду, ми зможемо пояснити й інші, досі ще загадкові різновиди похибок. Наприклад, при перекрученні імен не можна припускати, ніби завжди йдеться про суперництво двох схожих і все ж різних імен. Але, однак, той другий намір відгадати не важко. Перекручення імен досить часто трапляється й без мовних похибок; до нього вдаються, аби ім’я стало немилозвучним або нагадувало про щось непристойне; це поширений спосіб глузування, якого дуже швидко навчаються уникати освічені люди, хоча відмовляються від нього нерадо. Таке перекручення часто прибирає форми “дотепу”, проте вкрай невисокого ґатунку. Щоб дати вам грубий і відразливий приклад такого перекручення імен, я нагадаю, що прізвище президента Французької республіки, Пуанкаре, змінили в наші часи на “Кабанкаре”. А звідси вже недалеко до припущення, що й при мовній похибці, як і при перекрученні імен, зберігається цей глузливий намір. Якщо й далі дотримуватись нашого тлумачення, такі ж пояснення годяться і для окремого різновиду мовних похибок із комічним або безглуздим ефектом. “Нашому вельмишановному шефові — многі, многі, мно-гімно літа!” [С. 27]. Святковий настрій у цьому випадку порушується найнесподіванішим утручанням слова, яке пробуджує неестетичні картини, і, маючи перед собою зразок відомих глузливих і лайливих слів, можна припустити тільки те, що тут прагне виявитись певна тенденція, яка гостро суперечить випнутій на передній план шанобливості і немов стверджує: “Не вірте моїм словам, я кажу це все жартома, чхати мені на того чолов’ягу й т. ін.”. Те саме слушне й щодо похибок, унаслідок яких безневинні слова обертаються на непристойні й сороміцькі, як-от Apopos замість Apropos або “під- блягузнюватись” замість “підлабузнюватись” (Мерінґер і Маєр).
Ми знаємо, що така тенденція притаманна багатьом людям, зумисне перекручення безневинних слів на непристойні становить для них своєрідну втіху, і вони вважають це за дотепність; тобто чуючи такі речі від людей, передусім слід з’ясувати, чи вони зумисне кажуть таке задля жарту, а чи це просто ненавмисні мовні похибки.
Що ж, коштом більш-менш невеликих зусиль нам пощастило розкрити таємницю похибок! Це не випадковості, а поважні психічні акти, що мають власний сенс і виникають унаслідок взаємодії — чи, може, краще, протидії — двох різних намірів. Але тепер я вже добре бачу, що ви хочете накинутись на мене зі зливою запитань, на які слід відповісти, і сумнівів, які потрібно розвіяти, перше ніж можна буде радіти цим початковим результатам нашої роботи. Я, звичайно, аж ніяк не жену вас до поквапних висновків. Розгляньмо ж усе це по порядку, одне за одним, тверезо зваживши.
Про що, власне, ви запитали б мене? Чи, на мою думку, ці пояснення годяться для всіх різновидів мовних похибок, чи тільки для окремих груп? Чи можна таке тлумачення поширити й на решту хибних дій, тобто й на похибки читальні та письмові, на забування, випадки, коли людина або не за те хапається, або не туди кладе, і т. ін.? Чи впливають якось утома, збудження, розвіяність, порушення уваги на психічну природу хибних дій? Крім того, всім очевидно, що з двох супротивних тенденцій хибної дії одна завжди ясна і зрозуміла, а друга не завжди. Що слід робити, аби розгадати цю другу тенденцію, а коли здається, ніби вже є розгадка, як довести, що вона не просто ймовірна, а єдино правильна? Є у вас іще запитання? Як нема, то я сам запитаю. Я нагадаю вам, власне, що самі хибні дії нас не дуже й цікавлять, вивчаючи їх, ми тільки прагнемо підступити до психоаналізу, дізнатися щось про нього. Через те я й запитую: що то за наміри чи тенденції, котрі можуть таким чином перешкодити іншим намірам та тенденціям, і які взаємовідносини існують між порушувальними тенденціями і порушеними тенденціями? Тільки після розв’язку цього питання можна знову братися до нашої роботи.
Так-от, чи обіймає це пояснення всі випадки мов-них похибок? Я дуже схильний у це вірити, і саме тому, що кожного разу, досліджуючи ту чи ту мовну похибку, можна дійти до такого тлумачення. Але це аж ніяк не свідчить, ніби без такого механізму мовної похибки не станеться. Адже відповідь може бути та-ка: “3 погляду теорії нам це байдуже, бо висновки, якими ми хочемо скористатись для вступу до психоаналізу, зостануться слушні навіть тоді, коли нашим уявленням відповідатиме лише невелика кількість мовних похибок, хоча в даному разі тим уявленням відповідає переважна більшість їх”. На наступне запитання, чи можна уявлення, сформовані при вивченні мовних похибок, поширити на інші види хибних дій, я наперед дам ствердну відповідь. У цьому ви й самі переконаєтесь, коли ми візьмемося досліджувати приклади письмових похибок, помилкової діяльності й т. ін. Але суто з методичних причин я пропоную вам зачекати з цією роботою, поки ми докладніше ознайомимось із мовними похибками.
Запитання, що можуть означати для нас такі чинники (що їх дехто з авторів висуває на перший план), як-от порушення кровообігу, втома, збудження, розвіяність, нездатність зосередитись, коли ми погодимось із запропонованим психічним механізмом мовних похибок, заслуговує на ґрунтовну відповідь. Зверніть увагу, що цих чинників ми не заперечуємо. Взагалі нечасто трапляється, щоб психоаналіз заперечував якісь твердження, що їх висуває інша сторона; здебільшого він тільки додає щось нове, і часом таки справді виявляється, що досі не помічене й лише нещодавно сформульоване — найістотніше. Слід незаперечно визнати вплив таких фізіологічних станів, як кепське самопочуття, порушення кровообігу, втома та виснаження, на виникнення мовних похибок; у цьому вас переконає ваш повсякденний особистий досвід. Але ж як мало цим можна пояснити! Передусім ці чинники аж ніяк не доконечні умови виникнення хибних дій. Мовні похибки трапляються й тоді, коли людина цілком здорова і почувається гаразд. Отже, ці суто соматичні чинники тільки полегшують роботу властивого психічного механізму мовних похибок і сприяють їхньому виникненню. Для пояснення відносин між цими чинниками і самими похибками я колись удався до порівняння і тепер повторю його, бо чогось ліпшого годі й придумати.
Припустімо, я глупої ночі гуляв у безлюдному місці й мене перестрів волоцюга, що відібрав мій годинник та гаманець, і я, не спромігшись розгледіти до ладу напасникове обличчя, в найближчій поліційній дільниці викладу свою скаргу такими словами: “Безлюдність і темрява щойно пограбували мене”. Комісар поліції скаже мені на те: “Здається, ви не маєте рації, дотримуючись украй механістичних уявлень. Подаймо краще ситуацію отак: під покровом пітьми, скориставшись безлюдністю, невідомий злочинець відібрав у вас цінні речі. На мій погляд, найголовніше у вашому випадку — щоб ми доклали всіх зусиль і знайшли злодія. Може, тоді нам удасться вернути пограбоване”.
Такі психофізіологічні чинники, як збудження, розвіяність, нездатність зосередитись, вочевидь дуже мало сприяють нам у пошуках пояснення. Це лише фрази, ширми, за які нам ніхто не боронить зазирати. Слід радше запитати, що саме спричинило те збудження, що саме відвернуло увагу. Так само потрібно визнати й певний вплив взаємодії звуків, схожості слів і поширених асоціативних зв’язків між словами. Ці чинники сприяють мовній похибці, вказують шлях, на який вона може ступити. Та коли переді мною якийсь шлях, то хіба це неодмінно означає, що я на нього вийду? Потрібен іще мотив, що схилив би мене до такої постанови, крім того, сила, що поведе мене вперед. Отже, звукові та словесні співвідношення — однаково, що певні стани організму, які сприяють виникненню мовних похибок, і через те їх не можна вважати за безпосередню причину похибок. Подумайте лишень, у якій незліченній кількості випадків моїй мові ніщо не перешкоджало — ні звукова подібність ужитих слів до інших слів, ні їхній внутрішній зв’язок зі словами протилежного значення, ні поширені словесні асоціації. Тоді зостається припустити, разом із філософом Вундтом, що мовні похибки з’являються, коли внаслідок фізичного виснаження асоціативні схильності беруть гору над первісним наміром мовця. Все це звучало б дуже добре, якби не суперечило досвідові, згідно з яким в одній групі випадків немає фізичних чинників, а в другій — асоціативних чинників, які б сприяли виникненню мовних похибок.
Але вкрай цікаве для мене ваше наступне запитання: яким способом можна визначити обидві тенденції, що зіткнулися між собою? Ви, певне, й не здогадуєтесь, яке це важливе запитання. І, мабуть, погодитесь, що одну з двох тенденцій — порушену — можна визначити без усякого сумніву: особа, що скоїла ту або ту хибну дію, знає про порушену тенденцію і визнає її. Привід для сумнівів і вагань може становити тільки друга, порушувальна тенденція. Що ж, ми вже чули, і ви, сподіваюсь, іще не забули, що в певній низці випадків ця друга тенденція також зрозуміла. Вона виявляється в ефекті, створенім мовною похибкою, якщо тільки ми зважимось і дозволимо тому ефектові промовляти від власного імені. Голова схибив словом і висловив протилежне, — таж ясно, що він хотів відкрити засідання, але так само ясно, що він прагнув його закрити. Це так ясно, що більш нічого пояснювати не треба. Але як можна в інших випадках, коли порушувальна тенденція тільки перекручує первісну, не виявляючись цілком, роз-пізнати її за тим перекрученням?
У першому ряду випадків дуже простим і надійним способом, а саме тим, що з його допомогою ми визначаємо й порушену тенденцію. Про неї безпосередньо сповіщає сам промовець: схибивши словом, він зразу ж відновлює первісне, ним задумане слово. “Це, мабуть, трунатиме... триватиме ще один місяць” [с. 36]. Тут-таки можна дізнатися від нього й про порушувальну тенденцію. Ми запитуємо: “Гаразд, а чого ви спершу сказали “трунатиме”? Він відповість: “Я мав на увазі, що вже треба готувати трупу”. А в другому випадку, коли промовець схибив словом і сказав “гидомі” [с. 36], він теж сповістить вам, що спершу намірявся сказати: “Це гидота”, але потім стримався і пом’якшив вислів. Визначити порушувальну тенденцію тут так само легко, як і порушувану. Я зумисне наводив приклади, що їх не описували й не пояснювали ні я, ні жоден з
моїх прихильників. І все ж в обох випадках знадо-билося певне втручання, щоб уможливити тлумачення. Слід було розпитувати мовця, чому він помилився словом саме так; як він пояснює свою похибку. Інакше він, певне, проминув би похибку, не намагаючись прояснити її. Та коли запитати його, він пояснює похибку першим, що спало йому на думку. І тепер ми бачимо, що оце невелике втручання та його успіх — це вже психоаналіз, а водночас взірець усякого психоаналітичного дослідження, що його ми про-водитимемо в майбутньому.
Чи не занадто я помисливий, коли припускаю, що тільки-но перед вами постає психоаналіз, у вас одразу народжується опір проти нього? Чи не кортить вам закинути мені, що, розпитуючи того, хто схибив словом, його пояснення не можна вважати за незаперечні? Звичайно, він намагатиметься, гадаєте ви, виконати вимогу і пояснити мовну похибку, але бовкне при цьому перше-ліпше, що спаде йому на думку й видасться годящим для такого пояснення. Адже доказів, що мовна похибка справді відбулася саме так, при цьому не отримують. Звісно, воно, може, й так, а може, зовсім інакше. Йому могло спасти на думку й щось інше, не менш підхоже, а то навіть і краще.
Дивно, як низько ви, по суті, цінуєте факти психічної діяльності. Уявіть собі, хтось виконує хімічний аналіз речовини і встановив, що один із складників цієї речовини має певну вагу, стільки і стільки міліграмів. Знаючи ту вагу, вже можна зробити віро-гідні висновки. Чи повірите ви, ніби якомусь хімікові спаде на думку засумніватись у тих висновках на підставі, що виділений компонент може мати й якусь іншу вагу? Ні, кожен визнає факт, що виділений складник важить саме стільки, не більше й не менше, і без вагань використовуватиме це знання для побудови дальших висновків. Та коли йдеться про психічний факт, коли опитуваний дає цілком визначену відповідь, назвавши певну асоціацію, ви берете і нехтуєте її, кажучи, ніби йому могло спасти на думку й що іншого! Ви тішитесь ілюзією своєї психічної свободи і не хочете відмовлятися від неї. На превеликий жаль, мої погляди на це питання гостро суперечать вашим.
Тут ви, певне, відступите, але тільки на те, щоб чинити опір уже в іншому місці. Ми зрозуміли, по-ведете ви далі, що специфічна техніка психоаналізу полягає в тому, щоб спонукати аналізованого самому розповісти про розв’язок власних проблем . Візьмімо тепер інший приклад, той, у якому промовець на бенкеті зичить своєму шефові “мно-гімно літа” [с. 27]. Ви сказали [с. 37], що порушувальна тенденція в цьому випадку — глузування, і вона суперечить виявам пошани. Але це лише ваше власне тлумачення, зіперте на спостереження, не пов’язані з мовними похибками. Бо коли й у цьому випадку ви запитаєте винуватця похибки, він аж ніяк не по-твердить, ніби намірявся глузувати, а радше енергійно заперечить. Чому ж ви не відступаєтесь від свого недоведеного пояснення, почувши такі не-двозначні заперечення?
Так, цього разу вам пощастило висунути сильний аргумент. Я уявляю собі цього незнайомого промовця: він, либонь, асистент того шефа, на честь якого справляють учту, можливо, що вже й приват-доцент, молодик із найкращими перспективами. Я натисну на нього й запитаю, чи не відчуває він чогось такого, що могло б суперечити його закликові вшанувати шефа. І в якій я ситуації опинюсь? Він розсердиться, а потім як нагримає на мене: “Кінчайте свої допити, бо інакше в мене терпець урветься. Своїми підозрами ви мені всю кар’єру зіпсуєте. Я просто сказав ’’гімно літа” замість “многі літа”, бо в цій самій фразі я вже двічі вимовляв склад “мно” після “гі”. Це те, що Мерінґер називає відлунням, і нема чого тут шукати ще якихось тлумачень. Ви зрозуміли мене? Годі вже”. Гм, досить несподівана реакція, справді завзяте спростування. Бачу, що з молодика вже нічого не витягнеш, а потай собі думаю, що сам він аж надміру зацікавлений у тому, щоб його мовній похибці не приписали жодного сенсу. Вам, певне, видається, що молодик не має слушності, так грубо реагуючи на чисто теоретичне дослідження, але зрештою, подумаєте ви, кому ж, як не йому, знати, що він хотів сказати, а що ні.
Невже й справді він таки мусить знати? На це запитання ще треба відповісти.
Тепер вам здається, ніби ви вже зловили мене за руку. “Так ось яка ваша техніка”, — чую я ваші голоси. Коли людина, що схибила словом, дає пояс-нення, які вам підходять, ви проголошуєте її оста-точним і незаперечним авторитетом. “Він сам таке сказав!” [с. 34]. Та коли її слова не пасують до вашого краму, тоді ви проголошуєте, ніби вони нічого не варті, ніби їм не слід вірити.
Здається, все й справді так. Але я можу вказати вам на ще один приклад такої страхітливої поведінки. Коли обвинувачений зізнається на суді в скоєних злочинах, суддя вірить йому, а коли заперечує свої злочини, суддя не вірить йому. Якби все відбувалось інакше, не було б ніякого судочинства, тож попри помилки, які вряди-годи трапляються, ви змушені визнати, що система загалом працює добре.
А що, коли ви судця, а той, хто сподіяв мовну похибку, ваш обвинувачений? А далі з’ясуймо: йдеться про мовну похибку чи переступ?
Можливо, нам не треба відкидати й цього порівняння. Але погляньте, яких відмінних поглядів ми доходимо, заглиблюючись у, здавалося б, таку без-невинну проблему хибних дій, і ми досі ще зовсім не знаємо, як можна їх примирити. Я пропоную вам тимчасовий компроміс на основі порівняння з суддею та обвинуваченим. Ви, певне, скажете мені, що сенс похибки не полишає жодного сумніву, коли аналізований витлумачує його сам. Я на те відповім, що коли аналізований відмовляється хоч щось повідомити і так само, звичайно, коли він відсутній і не може нічого розказати, прямих доказів, що сенс саме такий і такий, здобути не можна. Отже, як і в судочинстві, ми змушені звернутися до непрямих доказів, спираючись на які дійдемо більш-менш близьких до правди висновків. Чисто з практичних міркувань суд проголошує винним у скоєному злочині й на підставі самих непрямих доказів. Для нас такої конечності нема, але ніхто й не змушує нас відмовлятися від використання непрямих доказів. Хибно було б уважати, ніби наука складається лише з незаперечно доведених тез, і вимагати цього від неї ми не маємо права. Таку вимогу підносять ті, хто прагне схилятись перед авторитетом, хто відчуває потребу замінити свій релігійний катехізис якимсь іншим, нехай навіть і науковим. Але наука має у своєму катехізисі лише кілька аподиктичних тверджень, усе інше — це судження, що їм властивий більший або менший ступінь імовірності. Адже сама здатність удовольнитися тими наближеннями до істини і провадити плідну роботу, незважаючи на брак остаточних доказів, є ознакою наукового мислення.
Але на чому ми зіпремо свої тлумачення, звідки наберемо непрямих свідчень, щоб на них будувати докази, у випадку, коли в словах аналізованого нема нічого, що пояснювало б сенс похибки? З різних джерел. Передусім із подібності до феноменів поза сферою хибних дій, приміром, коли ми проголосимо, що перекручення імен у вигляді мовної похибки має той самий глузливий сенс, що й зумисне їх перекручення. Крім того, з психічної ситуації, в якій сталася хибна дія, з наших знань про характер особи, що припустилася хибної дії, з почуттів, які обіймали її перед хибною дією і які, можливо, й призвели до самої дії. Здебільшого ми тлумачимо похибку, спираючись на загальні принципи, але попервах це тільки припущення, здогад, і ми потім потверджуємо його, проаналізувавши психічну ситуацію. Часом ми навіть змушені чекати дальших подій, про які немов провістила похибка, і лише тоді можемо потвердити наші припущення.
Переконати мені вас у цьому нелегко, якщо я обмежуватимусь тільки мовними похибками, але і в цій сфері можна відшукати напрочуд добрі приклади. Молодик, що хотів погуляювати з дамою [с. 27], напевне несміливий; даму, чий чоловік може їсти і пити.
Все, що вона хоче [с. 29], я знаю як жінку енергійну, що тямить, як заправляти в домі. Або візьмімо наступний приклад. На загальних зборах “Конкордії”17 один юний член виголошує палку опозиційну промову, в якій звертається до керівництва як до грогиовних членів проводу; в цьому покручі вочевидь поєднані слова “грошовитий” і “шановний”. Ми припускаємо, що в молодика виявилась порушувальна тенденція, спрямована проти його опозиційності, і вона, певне, якимсь чином пов'язана з грошима. Від свого інформатора ми й справді довідались, що в промовця завжди було сутужно з грошима, і саме тоді він намагався позичити їх у когось. Тобто порушувальний намір можна, по суті, висловити такою думкою: “Будь поміркованіший у своїй опозиційності, це ті самі люди, що мають тобі давати гроші”.
Перейшовши до інших різновидів хибних дій, я зможу навести вам набагато більше прикладів таких непрямих доказів.
Якщо хто забуває чиєсь, перед тим добре йому відоме власне ім’я або, попри всі намагання, насилу пригадує його, неважко припустити, що він зачаїв якісь недобрі почуття до власника того імені й не хоче про нього думати; додайте до цього ще й згодом з’ясовану психічну ситуацію, в якій сталася така похибка:
“Добродій Y безнадійно закохався в одну даму, що невдовзі вийшла заміж за добродія X. Хоча добродій Y певний час уже був знайомий із добродієм X і навіть мав із ним ділові стосунки, він завжди забуває його ім’я, тож не раз, коли виникала потреба написати листа, був змушений дізнаватися те ім’я від чужих людей*8.
Добродій Y вочевидь нічого не хоче знати про свого щасливого суперника. “Не думати — оце йому судилось”19.
17
[Віденського товариства газетярів].
17 За C. G. Jung [1907, 52].
18 [Перший рядок і рефрен з вірша Гайне з Nachlese, “Aus der Matratzengruft”, Nr. IV].
Або: одна дама розпитує лікаря про спільну знайому, але називає при цьому її дівоче прізвище. Прізвище, яке та знайома взяла після шлюбу, дама забула. Натомість вона сповіщає, що була дуже невдоволена тим шлюбом і терпіти не могла чоловіка своєї приятельки .
Про забування імен ми ще чимало говоритимемо у зв’язку з іншими питаннями [с. 69], а тепер нас цікавить головно психічна ситуація, в якій відбувається забування.
Забування намірів можна загалом приписати протилежним почуванням, які не дають виконати намір. Такої думки дотримуються не тільки психоаналітики, а й люди взагалі, визнаючи в своєму повсякденному житті все те, що відкидають у теорії. Підопічний аж ніяк не виправдає свого покровителя, коли той ви-бачиться, що забув виконати його прохання. Підопічний одразу подумає: “Його це нітрохи не обходить; він тільки пообіцяв, але навіть не думав виконувати” . Отже, в окремих випадках забування і в житті вважають гідним осуду, різниця між популярним і психоаналітичним розумінням цієї похибки, здається, зникає. Уявіть собі господиню, що зустрічає гостей отакими словами: “Як, ви прийшли сьогодні? А я геть забула, що запросила вас на цей день”. Або молодика, якому треба пояснити коханій, що він забув прийти на заздалегідь призначене побачення. В цьому він, звичайно, не признається, а скорше вигадуватиме найнеймовірніші перешкоди, що не дали йому тоді прийти й не дозволили сповістити її опісля. Всі ми знаємо — і визнаємо слушність такого трактування, — що на військовій службі, коли хто щось забув зробити, не зарадять і не врятують від кари ніякі вибачення. Отже, в таких ситуаціях усі враз погодяться, що окремі хибні дії мають сенс, і вкажуть, який саме. Чому ж люди не досить послідовні, щоб поширити цей погляд на інші похибки і цілком та відверто його визнати? Звичайно, є відповідь і на це запитання.
Якщо сенс забування намірів такий безперечний навіть для невтаємничених, то ми тим менше здивуємось, дізнавшися, що письменники використовують ці похибки, розуміючи їх так само. Той із вас, хто бачив або читав “Цезаря і Клеопатру” Б. Шоу, пригадує, що в останній сцені, коли Цезар від’їжджає, його переслідує думка, ніби він щось іще намірявся зробити, а тепер забув. Нарешті виявляється, що саме: попрощатися з Клеопатрою. Цією незначною деталлю поет хотів приписати великому Цезареві те почуття зверхності, якого він ніколи не мав і до якого ніколи не прагнув. Адже з історичних джерел можна довідатися, що Цезар підготував усе, аби Клеопатра поїхала слідом за ним до Рима і жила там з малим цезарятком, а коли Цезаря вбили, вона мусила тікати з міста.
Випадки забування намірів загалом такі зрозумілі, що ними навряд чи можна скористатися для нашої мети: висновувати непрямі докази існування того чи того сенсу похибки з наявної психічної ситуації. Тому звернімося до однієї з украй неоднозначних та не-ясних хибних дій — до випадків, коли людина щось губить або запихає так, що не може знайти. Ви, певне, не повірите, що, й загубивши річ і часом навіть гостро переживаючи таку прикрість, ми вже мали якийсь певний намір. Проте чимало спостережень свідчать на користь цієї тези. Один молодик загубив олівця, що надто вже припав йому до вподоби. За кілька днів перед цим він отримав листа від свого шваґра, що закінчив його такими словами: “Поки що я не маю ні бажання, ні часу потурати твоєму легкодумству і лінощам”22. А олівець був подарунком саме від того швагра. Без такого збігу обставин ми, звичайно, не могли б запевняти, що до цієї втрати причетний намір позбутися речі. А подібні до цього випадки дуже часті. Людина губить речі, як розсвариться з тим, хто колись дарував їх, і вже не хоче 22 За В.Оаипег.
навіть згадувати його або як ті речі стануть осоружні їй самій і вона шукатиме притичини, щоб замінити їх іншими і кращими. Та сама неприхильність до предметів виявляється, звичайно, й тоді, коли якась річ випадає з рук, ламається й розбивається. Хіба можна назвати випадковістю, що школяр саме перед своїм днем народження губить, ламає, розбиває свої повсякденні речі, приміром, шкільного портфеля чи кишенькового годинника?
Хто не раз тяжко мучився, не можучи знайти якусь річ, що її сам десь поклав, той також не повірить, що таке запихання речі відбувається навмисне. І все ж не такі вже рідкісні випадки, коли супровідні обставини ясно виказують тенденцію тимчасово або й надовго заховати річ. Ось, може, найкращий такий приклад.
Один не старий іще чоловік розповів мені: “Кілька років тому в нашій родині виникли непорозуміння, дружина, як на мене, була надто холодна, і хоча я охоче визнавав за нею дуже позитивні риси, наші взаємини втратили всяку ніжність. Якось вона ви-йшла на прогулянку й купила для мене книжку, гадаючи, що та книжка зацікавить мене. Я подякував за такий вияв “уважності” до мене, пообіцяв прочитати книжку, поклав її десь скраю і відтоді не міг знайти. Так проминуло кілька місяців, часом я згадував про запхнуту книжку і марно намагався знайти її. Приблизно через півроку захворіла моя люба матінка, що жила окремо від нас. Моя дружина по-лишила дім, щоб піклуватися про свекруху. Стан хворої був дуже тяжкий, і дружина мала цілковиту нагоду виявити свої найкращі риси. Одного вечора я повернувся додому, щиро захоплений відданістю дружини і повнячись удячністю до неї. Я підійшов до свого письмового столу, без усякої мети, але з певністю сновиди висунув одну з шухляд і в ній зверху побачив ту книжку, яку колись запхнув і не міг знайти”.
Коли не стало мотивів, річ, засунута невідомо куди, одразу знайшлася.
Вельмишановне товариство! Я можу до безмежності збільшувати кількість прикладів, проте тут я цього не робитиму. В моїй “Психопатології повсякденного життя” (перше видання 1901 р.) ви й так знайдете вкрай багату добірку матеріалів до вивчення хибних дій . Усі ті приклади знов і знов показують вам те саме: переконують у тому, що хибні дії мають певний сенс, і навчають, як, спираючись на супровідні обставини, можна той сенс визначити або потвердити. Сьогодні я буду стислий: адже ми обмежились наміром вивчати ці феномени тільки на те, щоб ближче підступитися до психоаналізу. Проте мушу зупинитись іще на двох групах явищ: на згромаджених та комбінованих хибних діях і на потвердженні наших тлумачень дальшими подіями.
Згромаджені і комбіновані похибки — найпишніший виквіт з-поміж усього розмаїття хибних дій. Якби ми лише прагнули довести, що похибки мають сенс, ми б із самого початку обмежились ними, бо їхній сенс очевидний навіть для непрозірливого розуму і здатний вплинути на найприскіпливіших критиків. Повторення певних виявів указує на затятість, яку навряд чи можна приписати простій випадковості, але яка цілком відповідає намірові. Крім того, заміна одних різновидів хибних дій іншими показує нам, що саме найважливіше і найістотніше в похибці: не її форма і не засоби, що ними вона послуговується, а намір, якому вона служить і який вона може здійснити найрізноманітнішими способами. Отже, я наведу вам приклад повторюваного забування: Е. Джоне розповідає [1911, 483], що колись він з не-зрозумілих причин усе не відсилав листа, що кілька днів лежав на його бюрку. Нарешті він зважився відіслати, але лист повернули з “Dead letter office”, оскільки він забув написати адресу. Написавши й адресу, він поніс його на пошту, але цього разу забув наклеїти марку. Тут він уже мусив визнати, що йому взагалі не хотілося відсилати листа.
В іншому випадку поєдналися такі похибки, як помилкова діяльність і запихання. Одна дама поїхала до Рима разом із своїм шваґром, відомим художником. Німецька громада, що жила в місті, радо привітала митця й зокрема подарувала йому золоту античну медаль. Дама стала бідкатися тим, що її шваґро навіть не тямить поцінувати таку гарну річ. Коли ж їй на зміну приїхала сестра і вона повернулася додому, то, розпакувавши речі, виявила, що — навіть не знати як — прихопила медаль із собою. Вона миттю сповістила про це шваґра листом і повідомила, що наступного ж дня вишле завезену річ назад до Рима. Та другого дня дама так вправно запхала кудись медаль, що не могла ні знайти її, ні відіслати, і тоді їй уже стало розвиднятися: її “розвіяність” означає не що інше, як бажання привласнити ту річ24.
Я вже згадував вам раніше про приклад поєднання забування з оманою, коли молодик першого разу забув про побачення, а другого разу, маючи твердий намір не забути, прийшов не на ту годину [с. 24]. Про один цілком подібний до цього випадок із власного життя розповів мені мій приятель, що, крім наукових, має ще й літературні зацікавлення. Він розказував: “Кілька років тому я погодився з тим, що мене обрали членом ради одного літературного товариства, гадаючи, ніби воно колись допоможе мені поставити в театрі мою п’єсу, і відтоді регулярно, хоча мені було не дуже цікаво, щоп’ятниці ходив на засідання. Кілька місяців тому мене запевнили, що мою п’єсу поставлять у театрі в Ф., і після того я став раз у раз забувати про засідання товариства. Прочитавши вашу працю на цю тему, я відчув сором за свою забудькуватість, почав картати себе, мовляв, ницо цуратися людей, що вже тобі непотрібні, і постановив неодмінно прийти на засідання найближчої п’ятниці. Я весь час пам’ятав про цей намір, аж поки його виконав, зупинившись перед дверима зали засідань. На мій превеликий подив, двері були закриті, засідання вже відбулося. Я прийшов не в той день: була вже субота!”
24 За К ІІеШег.
Було б досить спокусливо навести ще кілька таких прикладів, але я змушений іти далі; я хочу привернути вашу увагу до випадків, коли наше тлумачення потверджують дальші події. Зрозуміло, головна обставина в таких випадках — наше незнання наявної психічної ситуації і неможливість дізнатися про неї. Тож наше тлумачення має вартість лише як припущення, що йому ми й самі не надаємо великої ваги. А потім стається якась подія, що показує, яким слушним було наше тодішнє тлумачення. Колись я прийшов як гість до однієї нещодавно одруженої пари і почув, як молода дружина, сміючись, розповідала про свою останню пригоду. Повернувшися з весільної подорожі, вона зайшла до своєї ще не заміжньої сестри, щоб, як і давніше, походити разом з нею по крамницях, поки її чоловік залагоджував справи. Раптом на іншому боці вулиці вона побачила якогось добродія і, пхнувши сестру, проказала: “Поглянь, он іде пан А.” Вона забула, що той пан уже кілька тижнів, як став її чоловіком. Я здригнувся, почувши таку розповідь, і не зважувався передбачувати наслідки. Я згадав про ту пригоду лише через кілька років, коли цей шлюб скінчивсь якнайтрагічніше.
А. Медер розповів про жінку, що за день до свого весілля забула приміряти весільну сукню і, на превеликий розпач кравчині, згадала про це лише пізно ввечері. Він пов’язує це забування з фактом, що невдовзі та дама розлучилася зі своїм чоловіком. Я знаю тепер уже розлучену з чоловіком жінку, що, порядкуючи своїми майновими справами, часто підписувала документи дівочим прізвищем — за кілька років до того, як справді повернула його собі. Я чув і про іншу жінку, що під час весільної подорожі загубила обручку, і знаю, що дальше подружнє життя надало тому випадковий сенс. А тепер іще один яскравий приклад, але з кращим кінцем. Кажуть, ніби один славетний німецький хімік не одружився тому, що забув про годину церемонії і замість церкви подався в лабораторію. Йому не забракло глузду вдовольнитись однією спробою, і він помер старим парубком у похилому віці
Може, і вам сяйнула думка, що в цих прикладах похибки немов заступали знамення й призвістки, що їх так ушановували античні народи. І справді, частину тих знамень становили не що інше, як хибні дії, наприклад, коли хто спіткнеться чи впаде. Зате друга частина має характер об’єктивних подій, а не суб’єктивних учинків. Але ви не повірите, як тяжко іноді визначити, до якої саме групи належить той або той конкретний випадок. Адже вчинки вкрай добре маскуються, скидаючись на нейтральні події.
Кожен з вас, озирнувшись на свій більш-менш багатий життєвий досвід, мабуть, розкаже нам, що він уник би багатьох розчарувань і прикрих несподіванок, якби мав досить сміливості й рішучості тлумачити дрібні похибки в міжлюдських взаєминах як призвістки, як вияви властивих людям поки що потаємних намірів. Здебільшого на таке не зважуються: адже виникає враження, ніби кружним шляхом через науку людина знову стає забобонною. Крім того, не кожна призвістка справджується, і з наших теорій ви збагнете, що й не конче кожній призвістці справджуватись.
Лекція 4 ХИБНІ ДІЇ (закінчення)
Вельмишановне товариство! Наші дотеперішні зусилля, здається, таки переконали нас, що хибні дії мають свій сенс, і цей факт стане основою наших дальших досліджень. Слід іще раз наголосити: ми не заявляємо, — і для нашої мети такої заяви й не потрібно, — ніби кожна окрема хибна дія має сенс, хоча сам я гадаю, що це справді так. Для нас досить, коли ми доведемо, що такий сенс притаманний відносно великій кількості різних похибок. Бо ж окремі різновиди похибок різняться між собою принаймні в цьому аспекті. Похибки мовні, письмові й т. ін. ще можна обґрунтувати суто фізіологічними причинами, але при похибках, пов’язаних із забуванням (забування імен і намірів, так зване запихання речей тощо), я в такі причини не повірю; існує дуже велика ймовірність, що загубити річ можна й без усякого наміру; а до оман, що трапляються в житті, можна загалом лише почасти застосувати наші принципи. Про ці обмеження не слід забувати, коли ми рушимо вперед, визнавши, що хибні дії — це психічні акти, які виникають унаслідок зіткнення, інтерференції двох намірів.
Це перший результат психоаналізу. Досі психологія нічого не знала про ці зіткнення і про розмаїття наслідків, до яких вони можуть призводити. Ми значно поширили межі світу психічних явищ і відкрили для психології феномени, що їх давніше ніхто їй не приписував.
Замислімось на хвилину над твердженням, що хибні дії — це “психічні акти”. Чи є в ньому щось більшого, ніж у нашому попередньому висловлюванні, що хибні дії мають сенс? Гадаю, ні, воно радше невизначене і незрозуміле. Адже все, що можна спостерегти в пересічному життті, людина рано чи пізно назве пересічними феноменами. І невдовзі буде з’ясовано, чи справді окремі душевні порухи безпосередньо спричинені фізичними, органічними або матеріальними чинниками, а чи, може, вони прямо породжені іншими пересічними процесами, за якими де- небудь відчувається вплив органічних чинників. Саме цей останній стан речей ми маємо на увазі, позначаючи те або те явище як психічний процес, і тому доцільніше надати нашому висловлюванню такої форми: хибні явища не безглузді, а мають свій певний сенс. Під сенсом ми розуміємо значення, намір, тенденцію в ряду психічних взаємозв’язків [пор. с. 34].
Існує ще одна група явищ, дуже подібних до хибних дій, проте їм така назва вже не пасує. Ми їх називаємо випадковими, або симптомними діями. їм так само притаманні немотивованість, неясність, неважливість, а до того ж тут виразно проступає ще й непотрібність. Від хибних дій вони відрізняються тим, що в них немає другого наміру, з яким вони конфліктують і який через них зазнає перекручень. З іншого боку, такі дії, гостро не відмежовуючись, переходять у царину жестів і порухів, які ми вважаємо за вияви тих або тих душевних настроїв. До випадкових дій належать усі ті нібито безцільні рухи, коли ми, немов граючись, чіпаємо свій одяг, частини свого тіла, предмети, до котрих можна дотягтися рукою, і потім полишаємо їх, а також мелодії, що їх мугикаємо. Я недвозначно стверджую, шо всі ці феномени мають сенс і їх можна тлумачити так само, як і хибні дії, це незначні симптоми інших, важливіших психічних явищ, повновартісні психічні акти. Проте я не зупинятимусь на цих нових феноменах, що поширили царину психічних явищ, а повернусь до хибних дій, на матеріалі яких ми з куди більшою ясністю розглянемо важливі для психоаналізу проблеми25.
Найцікавіші запитання, які ми поставили, вивчаючи хибні дії, і ще не дали на них відповіді, такі. Ми сказали, що хибні дії є наслідком зіткнення двох різних намірів, один з яких можна назвати порушеним, а другий — порушувальним. Порушені наміри не потребують якихось дальших запитань, але про ті, другі, ми прагнемо, по-перше, дізнатися, що це за наміри, котрі стають перешкодою для інших, а по-друге, який зв’язок між порушувальними намірами і порушеними?
[Випадкові і симптомні дії становлять тему IX розділу праці “Zur Psychopathologie des Alltagslebens” (1901 b)].
Дозвольте мені знову скористатися мовними похибками як представниками всього класу хибних дій і відповісти спершу на друге запитання, а потім на перше.
При мовних похибках між порушувальними і порушеними намірами може існувати зв’язок за змістом, бо порушувальна тенденція заперечує, виправляє або доповнює порушену тенденцію. Або ж — це темніший і цікавіший випадок — порушувальна тенденція змістом ніяк не пов’язана з порушеною.
Приклади першого з цих двох різновидів зв’язку можна без труднощів знайти, звернувшись до вже згаданих нами випадків та подібних до них. Майже завжди, коли внаслідок мовної похибки вимовлено протилежне тому, що намірялися сказати, порушувальний намір є протилежністю порушеного, а сама похибка — виявом конфлікту двох непримиренних прагнень. “Я оголошую засідання відкритим, а най-радніше я відразу б і закрив його”, — ось сенс мовної похибки голови [с. 28]. Політична газета, яку звинуватили в корупції, борониться в статті, що мала закінчуватися такими словами: “Наші читачі засвідчать, що ми завжди найбезкорисливішим чином дбали про добро всього суспільства”. Проте редактор, котрому довірили написати захисну статтю, написав: “Найкорисливішісм чином”. Це означає, що він думав: “Хоч я й мушу таке писати, але знаю, що все інакше”. Народний депутат, що вимагає, аби імператорові казали нещадну правду, певне, почув внутрішній голос, бо, злякавшися власної сміливості, схибив словом, вимовивши замість “нещадну” слово “не- гцирг/” .
В уже знайомих вам прикладах, що створюють враження стягнення і скорочення, насправді відбувається виправлення, доповнення, продовження, завдяки яким друга тенденція виявляється поряд із першою. “Стали відомі речі”, але краще було б сказати про це прямо: “Стало ясно, що то гидота”, тому й утворилось: “Стали гидомі речі [с. 36]. “Людей, що знають будову носової порожнини, можна на пальцях однієї руки порахувати”; та ні, є, властиво, тільки один чоловік, що знає, отже: “На одному пальці порахувати” [с. 35]. Або: “Мій чоловік може їсти і пити все, що хоче. Але ж ви знаєте, що я взагалі не терплю, коли він чогось хоче”, отже: “Він може їсти і пити все, що я хочу” [с. 29]. В усіх цих випадках мовна похибка сама випливає зі змісту порушеної тенденції або ж пов’язана з ним.
Другий різновид зв’язків між двома зіткненими намірами справляє дивне враження. Коли порушувальний намір не пов’язаний змістом із порушеним, то що його породжує, що спонукає його виявитися саме в цьому місці і стати перешкодою? Зі спостережень, що тільки й можуть дати відповідь, ми з’ясовуємо, що перешкоду спричиняє хід думок, якими незадовго до цього переймалася дана особа і які таким чином породжують своєрідну післядію, байдуже, чи їх уже висловили, чи ще ні. Тому це, по суті, можна назвати відлунням, проте не конче відлунням вимовлених слів. Отже, й тут не бракує асоціативної поєднаності між порушувальним наміром і порушеним, але в змісті її нема, цю поєднаність можна виявити тільки штучно, часто з допомогою утворення досить силуваних зв’язків.
Послухайте про один такий простий випадок, що його я сам спостерігав. Якось у наших чудових Доломітових Альпах я зустрівся з двома віденськими дамами, вбраними як туристки. Я трохи провів їх, і ми поговорили про втіхи, а також і про труднощі туристичного життя. Одна з дам призналася, що такий спосіб збавляти день пов’язаний із багатьма невигодами. “Авжеж, — казала вона, — нема нічого приємного в тому, щоб цілісінький день ходити на сонці, а ваші блуза й сорочка наскрізь просякають потом”. У цьому реченні дама на хвилинку затнулася, а далі провадила: “Та коли приходиш nach Hose і можеш передягтися...” Ми не аналізували цієї мовної похибки, але, гадаю, ви її легко зрозумієте. Дама намірялася зробити перелік повнішим і сказати: “Блуза, сорочка і штани”, але з мотивів пристойності надумала не згадувати штанів. Та вже в наступному реченні, цілком незалежному за змістом, невимовлене слово проступило як перекручення подібного до нього за звучанням слова “Hause”.
Тепер нам можна підійти до головного запитання, яке ми так довго відсували: що це за наміри, котрі виявляються таким незвичайним чином, стаючи перешкодою іншим намірам? Зрозуміло, вони розмаїті, проте ми прагнемо знайти в них щось спільне. Якщо з цього погляду вивчити низку прикладів, ми зразу ж побачимо, що вони поділяються на три групи. До першої групи належать випадки, коли порушувальна тенденція відома мовцеві, крім того, він її усвідомлював і до мовної похибки. Тож при похибці “гидомі” мовець не тільки визнав, що подумки засудив згадані вчинки, назвавши їх “гидотою”, а й сказав, що справді мав намір, від якого згодом відступився, висловити свій осуд. До другої групи належать випадки, коли порушувальну тенденцію мовець також визнає за свою власну, проте не усвідомлював, що вона активізувалась у ньому саме перед мовною похибкою, тому, хоч і згоджується з нашим тлумаченням своєї похибки, певною мірою все-таки чудується їй. Приклади такого поводження, мабуть, легше відшукати серед інших хибних дій, ніж безпосередньо в мовних похибках. У третій групі випадків мовець затято від¬кидає наше тлумачення порушувального наміру; він заперечує не тільки наявність того наміру в себе перед мовною похибкою, а й стверджує, ніби намір йому цілковито чужий. Згадайте про приклад із “мно-гімно літа” [с. 43] і просто-таки зухвалого відкоша, якого я дістав від мовця, розкривши перед ним порушували ну тенденцію. Ви знаєте, що в розумінні таких випадків згоди ми ще не досягли. Я й нітрохи не зважатиму на заперечення чоловіка, що виголосив тост, і без вагань цупко триматимусь власного тлумачення, тоді як ви, гадаю, ще досі перебуваєте під враженням його опору і вагаєтесь, чи не слід узагалі відмовитись від тлумачення таких хибних дій і вважати їх за суто фізіологічні акти в розумінні, властивому допсихоаналітичній добі. Мені здається, я знаю, що відлякує вас. Моє тлумачення обіймає й припущення, що в мовця можуть виявитись наміри, про які він сам нічого не знає, але які я розкриваю, спираючись на непрямі свідчення. Тож ви й зупиняєтесь перед таким новим і таким важливим за своїми наслідками припущенням. Я розумію вас і певною мірою визнаю слушність вашої поведінки. Але з’ясуймо таке: якщо ви, дотримуючись уявлення про хибні дії, потвердженого стількома прикладами, хочете бути послідовні, то вам слід наважитись і визнати навіть це, чуже і незвичне для вас припущення. Якщо ви цього не зможете, то будете змушені зректися ще й не цілком здобутого розуміння хибних дій.
Зупинімося ж на тому, що об’єднує всі три групи, що є спільного в трьох механізмах мовних похибок. На щастя, помилитися тут — неможлива річ. В обох перших групах мовець визнає наявність порушувальної тенденції; в першій навіть іще до того, як та тенденція безпосередньо виявилась у мовній похибці. Але в обох цих випадках її згнічено. Мовець постановив не висловлювати думку, і тоді сталася мовна похибка, тобто згнічена тенденція виявилася супроти його волі — або змінивши вияв дозволеного ним наміру, або змішавшись із ним, або й просто заступивши його. Ось такий механізм мовної похибки.
Не відступаючи від своїх поглядів, я можу при-вести в цілковиту гармонію зі щойно описаним механізмом і процес, який відбувається в третій групі. Мені тільки потрібно припустити, що ці три групи розрізняються різним ступенем згнічення наміру. В першій групі намір існує і мовець усвідомлює його ще до того, як заговорить. Дивно, вкрай дивно, це аж ніяк не заважає намірові спричинити мовну похибку! І саме завдяки цьому нам легше пояснити процес, що відбувається в третій групі. Я наберуся відваги припустити, що в мовній похибці може виявитись така тенденція, яка вже довгий час, можливо, навіть дуже довгий, була згнічена, мовець не помічав її і тому здатен прямо заперечувати її. Але, навіть полишивши проблему третьої групи, ви, про-студіювавши інші випадки, повинні дійти висновку, що притлумлення вже наявного наміру щось висловити — доконечна умова виникнення мовної похибки.
Тепер уже можна заявити, що ми досягли дальшого поступу в розумінні хибних дій. Ми не тільки знаємо, що це психічні акти, в яких можна виявити сенс та намір і які постають унаслідок зіткнення двох різних тенденцій, а знаємо, крім того, ще й те, що одна з цих тенденцій, аби виявитися, ставши перешкодою для іншої, мусить зазнавати певного згнічення, що не дає їй проступити. Щоб стати порушувальною, спершу вона сама мусить бути порушена. Звичайно, це аж ніяк не вичерпне пояснення феноменів, що їх ми називаємо хибними діями. Ми бачимо, як зразу виникають дальші запитання, і здогадуємось, що чим далі ми просуваємось на шляху розуміння, тим більше з’являється приводів для нових запитань. Можна, приміром, запитати, чому це все не відбувається простіше. Якщо існує намір згнітити певну тенденцію, замість дати їй виявитись, то згнічення має бути таким успішним, щоб тенденція зовсім не виявлялась, або нехай відбувається так невдало, щоб згнічена тенденція проступала цілком. Але хибні дії — явища компромісного характеру, вони свідчать про половинний успіх і половинну невдачу кожної з обох тенденцій; загрожений намір і не притлумлюється цілком, і — крім нечисленних винятків — не проступає зовсім неушкодженим. Можна припустити, що для виникнення таких інтерференційних, чи то компромісних, явищ потрібні осібні умови, проте ми не можемо здогадатись, які саме. До того ж я не вірю, ніби можна відкрити ці невідомі для нас обставини з допомогою дальшого вивчення хибних дій. Набагато доцільніше дослідити спершу ще одну темну царину душевного життя. Тільки аналогії, які ми там помітимо, додадуть нам сміливості сформулювати припущення, потрібні для куди докладнішого пояснення хибних дій. І це ще не все! Навіть робота з незначними симптомами, яку ми звичайно провадимо в цій царині, пов’язана з певними небезпеками. Є така психічна хвороба, як комбінаторна параноя, при якій використання незначних симптомів переходить усякі межі, і я, звісно, не скажу, ніби висновки, зіперті на такі підстави, цілковито слушні. Уникнути небезпек можна, лише поширивши базу спостережень, збираючи схожі свідчення з найрозмаїтіших царин психічного життя.
Тож на цьому ми полишимо аналіз хибних дій. Але я мушу попросити вас іще про одне: запам’ятайте метод, із допомогою якого ми вивчали ці феномени, він вам придасться, як взірець. Із цього прикладу можна виснувати, яка мета у нашої психології. Ми прагнемо не тільки описувати і класифікувати явища, а й зрозуміти їх як вияви боротьби психічних сил, як ознаки цілеспрямованих тенденцій, що працюють у супрязі або ж перешкоджають одна одній. Ми прагнемо виробити динамічне уявлення про психічні феномени. Згідно з цим нашим уявленням, ті пориви, які ми ще тільки розкриваємо, важливіші, ніж сприймані феномени.
Отож тепер не заглиблюймось далі у вивчення хибних дій, а киньмо наостанок побіжний погляд на всю широчінь цієї царини, щоб побачити вже знайоме нам і вийти на слід нового і непізнаного. При цьому дотримуймось поділу на три групи, вже зробленого на початку курсу2®: мовні похибки разом з 28
[Пор. початок 2-ї лекції (с. 19). Ці “три групи” не мають нічого спільного з “трьома групами”, про які йдеться на с. 58; ці останні групи пов’язані з зовсім іншими питаннями — зі ставленням того, хто схибив словом, до власних мовних похибок].
підпорядкованими їм формами письмових, читальних і слухових похибок; забування із своїми різновидами, що відповідають забутому об’єктові (власних назв, чужомовних слів, намірів, вражень); помилкова діяльність, запихання, гублення. Омани, тією мірою, якою вони цікавлять нас, належать почасти до забування, почасти до помилкової діяльності.
Хоча мовні похибки ми вже досить докладно розбирали, треба, однак, щось додати. З мовними похибками пов’язані незначні афективні феномени, і вони ще й як для нас цікаві. Нікому не до вподоби, що в нього сталася мовна похибка; людина часто не чує своєї похибки, зате завжди чує похибки інших. Мовні похибки певною мірою заразливі: важко читати про мовні похибки і не скоїти їх самому. Мотивацію найнезначніших мовних похибок збагнути неважко, хоча саме вони нітрохи не сприяють з’ясуванню потаємних психічних процесів. Коли, приміром, унаслідок байдуже як умотивованої перешкоди хтось вимовив наголошений склад як ненаголошений, то, надолужуючи це, наголошує найближчий ненаголошений склад, коячи ще одну мовну похибку. Те саме відбувається й тоді, коли хто нечисто або недбало вимовить дифтонґ: наприклад, еи або оі як еі; він намагається відшкодувати і тому наступне еі змінює на еи або оі. За ЦИМИ явищами стоїть озирання на слухача, щоб той часом не подумав, ніби мовцеві байдуже, як він володіє рідною мовою. Намір другого, компенсувального, перекручення полягає в тому, щоб привернути увагу слухача до першого й запевнити його, що й сам мовець також помітив свою похибку. Найчастіші, найпростіші і найнезначніші випадки мовних похибок — це стягнення і випередження [пор. с. 26—27], що виявляються в неістотних за своєю вагою компонентах речення. Наприклад, у дуже довгому реченні людина схиблює словом так, що останнє слово, яке мало б закінчувати речення, зринає десь попереду. Це полишає враження певного нетерпіння, бажання чимшвидше вимовити речення і свідчить загалом про нехіть висловлювати дану фразу, а то й промову в цілому. Таким чином ми підходимо до межових станів, у яких стирається різниця між психоаналітичним і загальнофізіологічним розумінням мовних похибок. Ми припускаємо, що в цих випадках є порушувальна тенденція, яка суперечить мовному намірові; але вона може тільки виказати свою наявність, а не розкрити власний зміст. Спричинене нею порушення може піти якимсь шляхом взаємовпливу звуків або асоціативних зв’язків, і тоді його можна витлумачити як відхилення уваги від мовного наміру. Але ні це порушення уваги, ні справді виявлені асоціативні зв’язки не передають суті явищ. їхня роль полягає в тому, що вони правлять лише за вказівку на існування якогось іншого наміру, що порушує мовний намір, і природу цього порушувального наміру вже не можна з’ясувати з його виявів, як, приміром, у найяскравіших випадках мовних похибок.
Письмові похибки, до яких я зараз переходжу, так цілковито узгоджуються з мовними, що годі сподіватися виробити якийсь інший погляд на них. Можливо, нам тільки придасться один невеликий додаток. Досить поширені дрібні письмові похибки, стягнення, висування наперед пізніших і надто останніх слів знов-таки свідчать про небажання писати взагалі й нетерпляче прагнення чимшвидше дописати до кінця. Коли ж вияви письмової похибки мають добре визначений характер, молена встановити природу і наміри порушувальної тенденції. Люди загалом знають: письмові похибки в листі свідчать, що не все гаразд у його автора. Та що саме — не завжди щастить визначити. Ті, хто коїть письмові похибки, часто так само не помічають їх, як і похибки мовні. Упадає у вічі таке спостереження: декому властива звичка перечитувати перед відправкою кожного написаного листа. Інші про це не дбають, та коли, як виняток, візьмуть і перечитають свого листа, то завжди знаходять досить прикметну письмову похибку й виправляють її. Як це пояснити? Здається, ті люди все ж знають, що, складаючи листа, припустилися письмової похибки. Чи справді нам вірити такому?
З практичною вагою мовних похибок пов'язана дуже цікава проблема. Ви, певне, пам'ятаєте про випадок з убивцею Г., що, видаючи себе за бактеріолога, спромігся дістати з наукових закладів культури вкрай небезпечних збудників хвороб і вживав ті культури на те, щоб найжорстокіше прибирати з дороги своїх ближніх. Якось цей чоловік поскаржився керівництву одного з таких закладів на неефективність висланих йому культур, але при цьому схибив на письмі і замість слів “при моїх дослідах на мишах і морських свинках" можна було виразно прочитати “при моїх дослідах на людях”. На цю письмову похибку звернули увагу й лікарі в інституті, проте, наскільки мені відомо, не зробили з неї ніяких висновків. Гаразд, а що на це скажете ви? Чи слід було лікарям сприйняти цю письмову похибку як зізнання й розпочати слідство, завдяки якому вбивцю вчасно схопили б за руку? Чи незнання нашого розуміння похибок не стало в цьому випадку причиною вельми важливого недогляду? Ні, гадаю, що така письмова похибка мені б і справді видалась украй підозрілою, але розуміти її як зізнання заважають дуже важливі обставини. Тут не так усе просто. Письмова похибка — це, безперечно, непряме свідчення, але для початку слідства її самої не досить. Щоправда, похибка виказує, що чоловік переймався думкою інфікувати людей, але з неї не можна виснувати, чи та думка вже набула ваги ясного злочинного наміру, чи це тільки пуста фантазія. Крім того, цілком може трапитись, що чоловік, припустившись на письмі такої похибки, заперечуватиме цю фантазію, висуваючи найслушніші суб’єктивні виправдання, казатиме, що вона абсолютно чужа йому. Коли згодом ми зупинимось на різниці між психічною і матеріальною реальністю, ви навчитеся краще розуміти можливі варіанти29. Але це знов-таки випадок, коли похибка з часом набирає такої ваги, про яку ніхто й не здогадувався [пор. с. 52].
29 [Див. матеріал 23-1 лекції, с. 373].
При читальній похибці ми бачимо психічну ситуацію, що істотно відрізняється від ситуації при похибках мовних і письмових. Одну з двох конкурентних тенденцій тут заступає збудження чуттів, і, мабуть, через те в нього й менша опірність. На відміну від написаного, те, що людина читає, — аж ніяк не продукт її власного психічного життя. Тому у великій кількості випадків читальна похибка полягає в цілковитій заміні. Слово, яке слід прочитати, людина заступає іншим словом, навіть коли між текстом і продуктом мовної похибки немає зв’язку за змістом; як правило, це наслідок схожості двох слів. Ліхтенбергів приклад: “Agamemnon замість angenommen” [с. 33] — найкращий у цій групі. Визначаючи порушувальну тенденцію, що призвела до читальної похибки, слід зовсім відкласти хибно прочитаний текст і зосередити аналітичне дослідження на таких двох питаннях: що саме найперше спадає на думку у зв’язку з результатом читальної похибки і в якій ситуації трапилася похибка. Іноді самого знання цієї другої обставини досить для пояснення читальної похибки, приміром, коли хто, гостро прагнучи справити певну потребу, блукає незнайомим містом і раптом на великій вивісці на рівні другого поверху читає: “Klosetthaus”. Бідолаха ще встигає подивуватись, чому вивіску прибили так високо, аж поки помічає, що там написано, власне, “Korsetthaus”. В інших випадках саме такі, цілком незалежні від змісту тексту читальні похибки потребують докладного аналізу, який неможливо здійснити без практичного знайомства з психоаналітичною технікою і довіри до неї. Але здебільшого пояснити читальну похибку не так уже й важко. Слово-замінник, як, приміром, Agamemnon, досить виразно вказує на той хід думок, що спричинив перешкоду. А, наприклад, у теперішні воєнні часи стало звичайним явищем усюди, де тільки трапляються схожі словоутворення, прочитувати назви міст, прізвища генералів і різні військові вирази, що лунають з усіх боків. Те, що цікавить і займає людину, стає на місце чужого й нецікавого. Тіні [давніших] думок скаламучують нове сприйняття.
При читальних похибках, проте, не бракує й випадків іншого роду, коли сам прочитаний текст пробуджує порушувальну тенденцію, причому текст здебільшого обертається на свою протилежність. Комусь треба прочитати щось прикре, і аналіз переконує нас, що велика нехіть читати той текст призводить до його зміни.
У першому, більш частому різновиді читальних похибок можна виділити два чинники, яким ми приписуємо важливу роль у механізмі похибок: конфлікт двох тенденцій і згнічення однієї з них, що натомість надолужує втрачене, спричиняючи похибку. І при читальній похибці теж не відбувається нічого, що суперечило б цьому принципові, але набагато більше впадає у вічі настирливість того ходу думок, що призводить до читальної похибки, ніж згнічення, якого, певне, зазнавали думки до цього. Саме ці два чинники найвиразніше постають перед нами в найрізноманітніших ситуаціях, коли хибна дія пов’язана з забуванням.
Забування намірів трактують цілком однозначно, як ми вже чули, навіть невтаємничені витлумачують його правильно [с. 47—48]. Тенденція, що перешкоджає намірові, — це завжди супротивний намір, небажання, про яке нам зостається тільки дізнатись, чому воно не виявляється в іншій і в не такій прихованій формі Але наявність такого небажання для нас незаперечна. Часом почасти вдається й визначити мотиви, які змушують приховувати це небажання, а проте через хибну дію вони таки досягають свого, прориваються з пітьми, бо така ухильність видається їм безпечнішою, ніж пряме заперечення. А коли між наміром і його виконанням відбулася важлива зміна психічної ситуації, внаслідок чого вже навіть мови нема про виконання наміру, тоді забування намірів виходить за межі хибних дій. Такому не дивуються: адже зрозуміло, що пригадувати намір було зайвим, бо він тимчасово, а то й надовго просто зник. Забування намірів тільки тоді можна назвати хибною дією, коли нема ніяких підстав вірити в таке уривання наміру.
Випадки забування намірів загалом такі одноманітні й прозорі, що саме через це вони нітрохи не цікаві для нашого дослідження. Та все ж у двох аспектах із вивчення цих похибок можна довідатись і дещо нове. Ми сказали, що забування, тобто невиконання наміру свідчить про існування якогось су-противного наміру. Це безперечна правда, але, як показують наші дослідження, супротивний намір може бути двох різновидів — прямий і опосередкований. Те, що слід розуміти під опосередкованим наміром, найкраще пояснити на одному або на двох прикладах. Покровитель забуває замовити за свого підопічного слово перед третьою особою — це стається, власне, тоді, коли він не дуже переймається підопічним і через те не має великого бажання говорити за нього. В усякому разі принаймні так витлумачує підопічний забудькуватість свого покровителя [пор. с. 47]. Але все може відбуватись і складніше. Небажання виконувати намір може виникнути в покровителя з зовсім інших причин і спрямовуватись у інший бік. Йому не конче бути пов’язаним із підопічним, воно може спрямовуватись проти третьої особи, що перед нею слід замовити слово. І тут ви знову бачите, які заперечення можна висунути проти практичного застосування наших тлумачень [пор. с. 64]. Попри правильність тлумачення похибки підопічному все ж загрожує небезпека стати надміру недовірливим і тяжко скривдити свого покровителя. Або ж іще один приклад: якщо хто забув про побачення, яке сам призначив і пообіцяв прийти, то за найприроднішу причину звичайно ж править відверте небажання бачитися з тією особою. Але аналіз може дати докази, що порушувальна тенденція нітрохи не пов’язана з особою, а спрямована проти місця, на якому мало відбутися побачення, бо з тим місцем асоціюються якісь прикрі спогади. І знову: коли хто забуває відіслати листа, супротивна тенденція може бути спрямована й проти змісту листа; проте аж ніяк не можна відкидати й того, що лист сам по собі безневинний, а супротивна тенденція з’явилася тільки через те, що в ньому щось нагадує про інший, раніше написаний лист, який і справді породжував безпосередній спротив. Тоді можна сказати, що спротив із давнього листа, в якому він був цілком виправданий, перейшов на теперішній лист, супроти якого, власне, він нічим не мотивований. Отже, як бачите, вдаючися до наших цілком обґрунтовних тлумачень, слід виявляти стриманість і обережність; рівновартісне з погляду психології може мати різне практичне значення.
Такі феномени видаються вам, певне, дуже незвичайними. Можливо, ви навіть схильні припускати, що самого “непрямого” спротиву вже досить, аби назвати такий процес патологічним. Але я запевняю вас, що він відбувається в межах здоров’я і норми. Принаймні зрозумійте правильно: в мене навіть думки нема, ніби наші психоаналітичні тлумачення ненадійні. Згадана неоднозначність забування намірів існує тільки тоді, коли ми не аналізуємо конкретні випадки, а лише спираємось на загальні принципи. А коли особу, що забула намір, проаналізувати, то майже в кожному випадку ми з достатньою певністю встановимо, чи спротив безпосередній, а чи пов’язаний з іншими причинами.
Другий аспект такий [пор. с. 67]. Коли ми на великій кількості випадків установимо, що забування намірів породжене спротивом, то наберімося ж духу поширити цей висновок на ще одну групу випадків, у яких аналізована особа не потверджує, а заперечує визначену нами наявність супротивної волі. Візьмімо тут за приклад таке дуже поширене явище, коли людина забуває повернути позичені книжки, оплатити рахунки чи борги. Ми насмілимось припустити, що в того, хто чинить таке, є намір привласнити книжки й не сплачувати боргів, і він, дарма що зрікатиметься цього наміру, однаково не зможе пояснити свої вчинки по-іншому. Тоді ми наполягатимемо, що він мав намір, але не знав про нього; нам, проте, досить, що цим своїм забуванням він його виказав. Але той суб’єкт одно повторюватиме, що він просто забув. Тепер ви впізнали ситуацію, в якій опинялися й раніше [с. 58—59]. Коли й далі послідовно дотримуватись нашого тлумачення хибних дій, потвердженого стількома прикладами, ми неминуче будемо змушені припустити, що в людей є тенденції, які можуть виявлятись, хоч вони й не знають про них. Але такий наш висновок суперечить усім поглядам, що панують у житті і в психології.
Забування власних та чужомовних назв і слів також можна пояснити через наявність супротивного наміру, безпосередньо або опосередковано спрямованого проти забутої назви. Раніше я вже подавав вам кілька прикладів такої прямої неприхильності [с. 46—47]. Але досить часто в таких випадках забування зумовлене непрямою причиною, і для її з’ясування здебільшого потрібен ретельний аналіз. Приміром, у теперішні воєнні часи, що вже змусили нас відмовитись від багатьох колишніх уподобань, тяжко постраждала й наша здатність пригадувати власні назви, і причини тут найдивовижніші. Недавно зі мною сталась одна оказія: я не міг пригадати назву безневинного моравського містечка Вібепг, і аналіз показав, що причина полягає не в якійсь безпосередній нелюбові, а в співзвуччі назви містечка з назвою палацу Вібєіш в Орвієто, де я давніше не раз залюбки зупинявся. Як мотив тенденції, спрямованої проти пригадування назви, тут уперше постає перед нами принцип, що згодом виявить усю свою величезну вагу у спричиненні невротичних симптомів: відкидання спогадів, небажання пригадувати те, що пов’язане з прикрими почуттями і може, поновившись у пам’яті, знову відродити страждання. Цей намір уникнути страждань, пов’язаних із спогадами або іншими психічними актами, цю психічну втечу від прикрощів можна вважати за першопричину не тільки при забуванні назв, а й при багатьох інших хибних діях — помилковій діяльності, оманах тощо.
Проте забуванню назв нібито сприяє чимало психофізіологічних чинників, і воно трапляється навіть у тих випадках, коли не можна виявити втручання прикрісних мотивів. Коли хто схильний забувати власні назви, через аналітичне дослідження можна встановити, що імена випадають у нього з пам’яті не тільки тому, що нелюбі або ж нагадують про щось прикре, а й тому, що певне ім’я належить у нього до іншого асоціативного кола, з яким воно тісніше пов’язане. Ім’я міцно зачеплене в тому колі й не піддається іншим асоціаціям, активним цієї миті. Згадавши про методи мнемотехніки30, ви з подивом побачите, що імена забувають унаслідок тих самих асоціативних зв’язків, до яких зумисне вдаються в мнемотехніці, щоб застерегтися від забування. За найочевидніші приклади тут правлять власні імена людей, бо ж природно, що для різних осіб вони мають неоднакову психічну валентність. Візьмімо, на-приклад, таке ім’я, як Теодор. Для декого з вас воно нічого не означає, для інших — це ім’я батька, брата, приятеля або ж і власне. Аналітичний досвід покаже вам, що цій першій групі не загрожує небезпека забути, що якийсь чужий чоловік має таке ім’я, тоді як другій групі всякчас властива схильність відмовляти чужим людям у цьому імені, що, як їм видається, існує лише для їхніх інтимних взаємин. А тепер припустіть, що таке асоціативне гальмування може збігтися з дією принципу страждання3* і, на додачу, ще й з непрямим механізмом, — тільки тоді можна як слід уявити всю складність причин, що призводять до тимчасового забування власних назв. Але відповідний аналіз до останку викриє все те складне розмаїття.
30 [Удосконалені методи запам’ятовування].
Забування вражень і переживань іще виразніше й безперечніше, ніж забування власних назв, свідчить про тенденцію усувати все прикре зі спогадів. Звичайно, до царини хибних дій воно належить не цілковито, а тільки такою мірою, якою ми, спираючись на свій життєвий досвід, вважаємо його за дивне і невиправдане, приміром, коли забувають надто свіжі чи надто важливі враження або ж такі, зникнення яких утворює прогалину в загалом добре пригадуваній послідовності подій. Чому і як нам узагалі властива здатність забувати, й зокрема ті переживання, котрі, безперечно, полишили щонайглибше враження, — як-от події перших дитячих літ, — це вже зовсім інше питання, в якому певну роль відіграє захист від прикрих почуттів, хоча далеко не все ним можна пояснити . Те, що прикрі враження забуваються дуже швидко, — незаперечний факт. На це звертав увагу не один психолог, а великий Дарвін так гостро це усвідомлював, що виробив для себе “золоте правило”: найретельніше нотувати спостереження, які нібито суперечать його теорії, бо був переконаний, що саме вони випадатимуть із його пам’яті.
Той, хто уперше чує про принцип захисту від прикрих спогадів через забування, рідко проминає нагоду заперечити, що, навпаки, на своєму досвіді він не раз переконався, буцім найтяжче забуваються всякі прикрощі, всупереч людській волі вони знову і знову повертаються, завдають людині мук, — приміром, спогади про образи та приниження. Факт і справді відповідає дійсності, але заперечення неслушне. Важливо з самого початку зважати на ту обставину, що психічне життя — це арена, справжнє бойовище, на якому відбувається боротьба взаємопротилежних тенденцій; або, коли висловлюватись не так динамічно, воно полягає в суперечностях і поділене на пари протилежностей. Докази існування однієї тенденції аж ніяк не відкидають наявність супротивної; місця для них обох вистачає. Тепер ми підходимо до питання, як взаємодіють ці протилежності, які вияви властиві їм обом.
Гублення і запитання вкрай цікаві для нас завдяки своїй багатозначності, а також розмаїттю тенденцій, яким можуть слугувати ці хибні дії. Спільне в усіх випадках те, що якусь річ прагнуть загубити, різниця тільки в тому, з якої причини і задля якої мети. Часом річ гублять тому, що її зіпсовано, що є намір замінити її на кращу, що вона перестала подобатись, дісталася від особи, з якою погіршились взаємини, або що її здобуто за обставин, про котрі вже не хочеться згадувати [пор. с. 48]. Тій самій меті служать і випадки, коли людина випускає річ з рук, псує її, ламає. Приглянувшись до суспільного життя, можна пересвідчитись, що небажані і нешлюбні діти куди хоровитіші, ніж народжені за щасливіших обставин. Щоб пояснити цей факт, не потрібно згадувати грубих методів матірок, котрі спроваджують на той світ Нерідних дітей, цілком вистачить дрібки недбалості в піклуванні про дітей. А з доглядом за речами відбувається те саме, що й з доглядом за дітьми.
Крім того, можна дійти постанови загубити річ навіть тоді, коли її вартість нічим не надщерблена, — це стається, коли виникає намір пожертвувати щось долі, аби захиститись від інших можливих утрат, що їх ми боїмося. Як свідчить аналіз, такі заклинання долі трапляються серед нас іще досить часто, тому ці втрати — здебільшого добровільні жертви. Втрати можуть виконувати також певну роль при виявах упертості та самопокараннях; одне слово, всі найвіддаленіші мотиви, що спонукають позбутися речі через її втрату, не можна навіть оком охопити.
Помилкові дії, як і решта оман, часто слугують справдженню бажань, що їх людині слід зрікатися. Намір тут маскується під щасливий випадок. Приміром, чоловік, до речі, мій приятель, вочевидь не бажаючи навідати знайомих, які жили недалеко від міста і до яких треба добиратися залізницею, на пересідній станції помилково зайшов у поїзд, що знову повертався до міста. Або коли хто, подорожуючи, захоче надовго зупинитись на одній з проміжних станцій, але певні зобов’язання перешкоджатимуть здійсненню цього наміру, тоді він проґавлює поїзд або ж не встигає на нього сісти і далі вже просто змушений удоволити своє бажання й перервати подорож. Або чоловік — це сталося з одним з моїх пацієнтів, — котрому я заборонив дзвонити по телефону до коханої, хотівши зателефонувати мені, “помилково”, “мимохіть” назвав не той номер, і його раптом з’єднали з коханою жінкою. А ось випадок з одним інженером — чудовий і практично важливий приклад прямої помилкової дії, що стала причиною матеріальних збитків.
“Якийсь час тому я з кількома колегами працював в університетській лабораторії, провадячи низку складних дослідів із вивчення пружності, і ця робота, до якої ми взялися доброхіть, згодом почала вимагати більше часу, ніж ми сподівалися. Якось удвох із колегою Ф. я йшов до лабораторії, і він мені пожалівся, мовляв, як прикро марнувати стільки часу саме сьогодні, коли вдома на нього чекає сила роботи; я міг лишень погодитись із ним і, маючи на увазі випадок, що стався минулого тижня, напівжартома додав: “Сподіваймося, що знову поламається машина і ми зможемо припинити роботу й раніше повернутися додому!”
При розподілі роботи сталося так, що колега Ф. мав регулювати вентиль тиску, тобто, обережно відкриваючи вентиль, мав повільно впускати стиснену рідину з нагромаджуваної в циліндр гідравлічного преса. Керівник досліду стояв біля манометра і, коли тиск досяг потрібної величини, гучно крикнув: “Стоп!” Почувши таку команду, Ф. ухопився за вентиль і з усієї сили крутнув його ліворуч (а всі без винятку вентилі закриваються праворуч!). Через те весь тиск з нагромаджувана миттю пішов у прес, система сполучних трубок на це не була розрахована, і одне з’єднання зразу розірвалося — шкода ніби й не велика, а все ж ми були змушені припинити роботу й розійтись по домівках.
Цікаве тут те, що згодом, коли ми обговорювали цей випадок, мій приятель Ф. зовсім не пам’ятав моїх слів, які я виразно пригадував”.
З цього можна виснувати, що коли руки прислуги стають небезпечними ворогами хатніх речей — це аж ніяк не безневинні випадковості Можна ще й запитати, чи завжди це просто випадковість, коли людина заподіює собі шкоду або навіть калічиться. Але це припущення, що їх ви, провадячи аналіз, при нагоді й самі перевірите.
Вельмишановні слухачі! Це далеко не все, що можна було б сказати про хибні дії. Тут є ще чимало простору для досліджень та обговорень. Але я вдоволений, що наші дотеперішні пояснення хоч трохи похитнули ваші давніші погляди і ви певною мірою вже готові перейняти нові А зрештою я змушений полишити вас перед іще не розв’язаними проблемами. Нам незмога довести всі наші принципи, спираючись на вивчення самих хибних дій, ми жодного доказу не можемо ґрунтувати тільки на цьому матеріалі. Величезна вага хибних дій для нашої мети полягає в тому, що це дуже поширені явища, які можна спостерігати навіть на власній особі, і їхнє виникнення ніяк не зумовлене хворобами. Перше ніж закінчити, я хочу вам нагадати про одне запитання, що на нього я не дав іще відповіді Якщо люди, як у цьому ми не раз мали нагоду переконатися, стоять так близько до розуміння хибних дій і часто поводяться так, немов прозирають їхній сенс, то як можна ці феномени трактувати загалом як випадкові, як позбавлені змісту та значення й затято відкидати їхнє психоаналітичне пояснення?
Ви маєте слушність, таке й справді вражає і потребує пояснення. Але я вам його не подаватиму, а радше поволі підведу до тих взаємозв’язків і залежностей, що й без моєї допомоги пояснять це питання.
Частина друга
СНОВИДДЯ (1916 [1915-1916] р.)
Лекція 5 ТРУДНОЩІ І ПЕРШІ ЗДОБУТКИ
Вельмишановне товариство! Не так давно зроблено відкриття, що симптоми хвороби в декотрих невротиків мають сенс1. На це відкриття й спираються психоаналітичні методи лікування. При такому лікуванні трапляється, що хворий замість розповідати про свої симптоми починає переказувати сни, і в нас одразу виникає припущення, що й сновиддя також мають сенс2.
Проте ми не підемо цим історичним шляхом, а проб’ємо собі путь у протилежному напрямі. Наша мета — довести, що сновиддя мають сенс: це й правитиме нам за підготовчі студії до вивчення неврозів. Такий поворот цілком виправданий, бо не тільки вивчення сновидь — найкраща підготовка до вивчення неврозів, а й саме сновиддя — невротичний симптом, і то такий, що має для нас неоціненну перевагу, бо трапляється в усіх здорових людей3. Ба навіть якби всі люди були здорові і їм тільки снилися сни, з їхніх сновидь ми змогли б виснувати все те знання, яке здобули, вивчаючи неврози.
Йозеф Броєр, 1880-1882 рр. Пор. із цим мої лекції, що їх я 1909 р. читав у Америці: “Ober Psychoanalyse” [1910 а] та “Zur Geschichte der psychoanalytischen Bewegung” [1914 d].
2
[Головною Фройдовою працею на теми сновидь є, звичайно, “Die Traumdeutung” (1910 а), Studienausgabe, Bd. 2. Проте навряд чи є така праця, що в ній Фройд не говорив би про сновиддя. В додатку до “Traumdeutung” (ibid., S. 591 f.) наведено найважливіші назви. Більшість аспектів сновидь, що їх розглянуто тут, докладніше досліджено в “Traumdeutung”, описи значної кількості (понад тридцяти) сновидь, згаданих у цій лекції, можна знайти в різних виданнях “Traumdeutung”].
З
[Цю тему Фройд досліджує докладніше наприкінці 28-ї лекції (див. нижче с. 463—464)].
Отже, й сновиддя стають об’єктом психоаналітичних досліджень. Це знов-таки звичайнісінькі, не до-сить оцінені явища, що нібито не мають практичної ваги, — такі ж, як і хибні дії, і спільного в них те, що ці обидва явища трапляються в здорових людей. Але тут умови для нашої роботи ще несприятливіші. Хибні дії були тільки понехтувані наукою, ними майже ніхто не переймався, але, зрештою, не було нічого ганебного в тому, щоб вивчати їх. Можна, правда, закинути, що є речі важливіші, але, можливо, буде якась користь і від цього. А зосередження уваги на сновиддях — захід не тільки непрактичний і непотрібний, а й просто ганебний: він має певний відтінок ненауковості,- пробуджує підозру в схильності дослідника до містицизму. Подумайте лишень: учений- медик присвячує себе вивченню сновидь, коли навіть у самій невропатології та психіатрії є стільки важливіших речей: пухлини завбільшки з яблуко, що здавлюють орган психічного життя, крововиливи, хронічні запалення, при яких можна навіть продемонструвати під мікроскопом зміни в тканинах тіла! Ні, сновиддя надто вже маловартісний феномен, негідний стати об’єктом наукового дослідження.
До цього додається ще один чинник, що суперечить усім вимогам точної науки. Досліджуючи сновиддя, ніколи нема певності в об’єкті. Приміром, якесь марення завжди ясно і виразно окреслене. “Я — китайський імператор”, — гучно проголошує хворий. А сновиддя? Здебільшого його взагалі не можна пере- повісти. Коли хто розказує свій сон, то чи є в нього Гарантія, що він правильно все розповів і, тим паче, оповідаючи, нічого не перекрутив і не вигадав: адже до цього його може змусити сама непевність спогаду? Більшість сновидь узагалі не можна пригадати, хіба що невеликі фрагменти. І невже на тлумаченні такого матеріалу можна ґрунтувати наукову психологію або методи лікування хворих?
Деякий надмір критицизму, певне, збудить ваші підозри. Аргументи проти сновидь як об’єкта досліджень вочевидь прибирають крайніх форм. Такий закид, як неважливість, ми вже мали нагоду чути, розглядаючи хибні дії [с. 20—21], і тоді ми сказали собі, що й незначні симптоми можуть свідчити про поважні речі. Що ж до непевності сновидь, то це просто властива їм ознака: адже не людина визначає характер тих або тих явищ. А втім, є цілком ясні і визначені сновиддя. Крім того, є й інші об’єкти психіатричного дослідження, яким притаманна така сама невизначеність, наприклад, у великому числі випадків це нав’язливі уявлення, до лікування яких беруться шановані, авторитетні психіатри. Пригадую останній випадок, що трапився мені в моїй медичній практиці. Хвора так мені описала свою хворобу: “У мене таке відчуття, ніби я скривдила якусь живу істоту, — може, дитину? — ні, ні, радше собаку, скривдила або хотіла покривдити, — здається, скинула його з мосту або іще якось”. Шкоді, яку заподіює непевне пригадування сну, можна зарадити, якщо постановити: все, що нам розповідає сновидець, слід приймати за сон, незважаючи на все те, що він, пригадуючи, міг забути або перекрутити. Нарешті, не завжди людина може стверджувати, ніби сновиддя — це щось неістотне. Кожен із власного досвіду знає, що настрій, у якому людина прокидається, може тривати цілий день; лікарі спостерігали випадки, коли психічні хвороби починалися зі сновиддя і були пов’язані з мареннями, породженими сном; про видатних історичних осіб розповідають, що за спонуку до важливих діянь їм правили сни. Через те можна запитати: в чому ж, власне, причина такої зневаги наукових кіл до сновиддя?
Гадаю, що це реакція на надмірне звеличення сновидь у попередні історичні періоди. Реконструювати минувшину, звісно, нелегко, але з певністю можна припустити, — даруйте мені за такий жарт, — що ще нашим предкам три тисячі років тому і давніше снилося майже те саме, що й нам. Наскільки я знаю, всі давні народи надавали сновиддям великої ваги, визнавали їхню практичну вартість. У сновиддях вони шукали провіщень майбутнього, всіляких при- звісток. Для греків, а також для інших східних народів давнини воєнний похід без тлумача сновидь був так само неможливий, як нині він неможливий без повітряної розвідки. Коли Александр Македонський почав свої завоювання, в його почті опинилися найславетніші тлумачі сновидь. Місто Tip, що в тодішні часи лежало на острові, так запекло боронилося, що в царя навіть з’являлася думка припинити облогу. Та однієї ночі йому приснився сатир, що переможно витанцьовував, і коли Александр розповів про свій сон тлумачам, ті відповіли, що сон звістує перемогу над містом. Александр повелів іти в наступ, і місто впало. Серед етрусків та римлян були поширені й інші способи провіщання майбутнього, але тлумачення сновидь поважно трактували та підносили протягом усієї елліністично-римської доби. В літературі, присвяченій цій темі, до наших днів збереглася принаймні головна праця — книжка Артемідора з Далдіди, що нібито жив у часи імператора Адріана”. Як же сталося, що мистецтво тлумачення сновидь занепало, а самим снам перестали вірити — на це я вам не можу відповісти. Поступ освіти навряд чи відіграв у цьому помітну роль, бо темне середньовіччя невідступно дотримувалось куди більших безглуздь, ніж античне тлумачення сновидь. Зостається фактом, що зацікавлення снами мало-помалу підупало, обернувшись на забобон, властивий тепер тільки неосвіченим людям. Про остаточний занепад тлумачення сновидь у наші дні свідчить те, що зі снів намагаються довідатись номери, яким судилося стати виграшними в малому лото. Натомість сучасна наука, дарма що раз у раз повертається до вивчення сновидь, прагне лише проілюструвати ними свої фізіологічні теорії. Адже лікарі, природна річ, вважають, ніби сни — це не психічне явище, а вияв соматичних подразнень у психіці Бінц 1878 р. [35] описав сон як “соматичний процес, завжди непотрібний, а в багатьох випадках просто шкідливий, над яким уявлення про світову душу і несмертельність здіймаються так само високо, як блакитний ефір — над забур’яненою смужкою піску в найглибшій западині”. Морі [1878, 50] порівнює сон із конвульсивним смиканням при Бітовій хворобі, яке протиставиться координованим рухам нормальної людини; згідно з одним із давніх порівнянь, зміст сновиддя прирівнюється до звуків, “що їх видобувають, бігаючи по клавішах, десять пальців необізнаного з музикою чоловіка” [Strümpell, 1877, 84].
Тлумачити сон означає виявляти якийсь прихований зміст; але при такій оцінці самого сну про це, звичайно, не може бути мови. Подивіться, як описують сновиддя Вундт [1874], Йодль [1896] та інші новітні філософи: намагаючись усіляко понизити сновиддя, вони вдовольняються переліком відхилень сно видних сцен від мислення, властивого несплячій людині, вказують на порушення асоціативних зв’язків, на зменшення критичності, на руйнацію всякого знання та інші ознаки погіршеного функціонування. Єдиний вартісний внесок у наші знання про сновиддя, що його ми завдячуємо точній науці, полягає в дослідженні впливу соматичних подразників, що діють безпосередньо під час сну, на зміст сновиддя. У нас є праця нещодавно померлого норвезького вченого Й. Моурлі Волд — два грубі томи експериментальних досліджень сновидь (1910-го та 1912 р. їх перекладено німецькою мовою), присвячені головно ефектам, які породжує зміна розміщення кінцівок. Ці спостереження правитимуть нам за взірець точного дослідження сновидь. Подумайте лишень, що скаже точна наука, довідавшись, що ми наміряємося знайти сенс у сновиддях? А можливо, вона вже своє сказала. Проте ми не дамося залякати. Якщо хибні дії мають сенс, то чом би його не мати й сновидцям, а хибні дії в дуже великій кількості випадків мають сенс, неприступний точним науковим дослідженням. Тож визнаймо всі забобони давніх народів та сучасного простолюду і ступаймо в слід античних тлумачів сновидь.
Передусім нам слід визначити своє завдання і коротко озирнути царину сновидь. Що таке сновиддя? Важко відповісти на це запитання одним реченням. А проте ми не станемо вишукувати дефініції, бо ви-стачить самих посилань на всім знайомі речі . Хоча найістотніші риси сновидь нам потрібно таки окреслити. Де ж їх шукати? Адже в межах царини, в яку ми вступаємо, панує величезне розмаїття, хоч куди поглянь, нема нічого однакового. Тож те, що виявиться спільним для всіх сновидь, певне, буде дуже важливим.
Так, перша риса, спільна для всіх сновидь, полягає в тому, що, бачачи їх, ми спимо. Сновиддя, безперечно, — це психічна діяльність під час сну, — діяльність, близька до діяльності нашої психіки в стані неспання і все-таки вкрай відмінна від неї. Так визначив сновиддя ще Арістотель. А можливо, між сном і сновиддям існують іще тісніші зв’язки. Можна прокинутись, коли щось присниться; часто з’являється сон, коли людина зненацька прокидається або хтось її несподівано збудить. Отже, сновиддя видається проміжним станом між сном і неспанням. Отак ми підійшли до самого сну: що таке власне сон?
Це фізіологічна або біологічна проблема, яка досі містить у собі чимало суперечливого. Остаточної відповіді ми, певне, не дамо, але, гадаю, можна спробувати дати психологічну характеристику сну. Сон — це стан, у якому я не хочу мати нічого спільного з зовнішнім світом і відвертаю від нього свою цікавість. Я поринаю в сон, відступаючи з зовнішнього світу й не реагуючи на його подразники. Я засинаю, коли втомлююсь від зовнішнього світу. Тож, засинаючи, я кажу йому: “Дай мені спокій, бо я хочу спати”. Натомість дитина каже протилежне: “Я ще не піду спати, я не зморилась, я ще хочу звідати щось нове”. Отже, біологічна функція сну полягає нібито в тому, що він дає відпочинок, а психологічну функцію становить відвертання інтересів від світу. Наші відносини зі світом, у який ми так неохоче вступили, здається, можуть бути стерпними тільки тоді, коли від часу до часу робити перерви; через те раз у раз ми знову повертаємось до стану, що передував нашому приходу в світ, так би мовити, до життя в материнській утробі Принаймні ми намагаємося створити собі умови, цілком подібні до умов життя в материнському організмі: тепло, темряву, брак подразників. Дехто з нас навіть згортається в тісний клубочок, прибираючи під час сну пози плода в утробі. Складається враження, ніби ми, дорослі, належимо світові не цілком, а тільки на дві третини: одна третина взагалі ніколи не народжується. Кожне вранішнє прокидання — мовби нове народження. Стан одразу після сну ми описуємо такими словами: “Мов на світ народився”, причому наші уявлення про почуття новонародженого вочевидь вельми далекі від правди. Радше слід припустити, що немовля, ступивши у світ, почувається вельми незатишно. Про народження ми ще кажемо: “Побачити ясний день”.
Якщо така природа сну, то сновиддя, здається, взагалі не вписуються в його програму, а видаються радше небажаним додатком. Ми й справді вважаємо, ніби сон без сновидь — найкраща, найздоровіша форма сну. Під час сну не повинно відбуватися ніякої психічної діяльності; коли ж цей процес порушується, нам не вдасться досягти того стану спокою й затишку, в якому перебував плід. Ми не можемо цілком позбутися всіх решток психічної діяльності. Оці рештки й виявляються в сновиддях. Через те й справді здається, ніби сновиддя не мають сенсу. При похибках інакше: адже то були дії, що виконувались тоді, коли людина не спить. Та коли я сплю і вся моя психічна діяльність цілковито припинена, крім окремих її залишків, що їх я не спромігся притлумити, то тим залишкам аж ніяк не конче мати ще й сенс. А з огляду на те, що решта моєї психіки спить, я тим сенсом і не міг би скористатися. Тут і справді може йти мова тільки про конвульсивні реакції, тільки про такі психічні феномени, що є прямим наслідком соматичних подразнень. Отже, сновиддя слід було б уважати за залишки психічної діяльності зі стану неспання, які заважають нам спати, і в нас з’являється думка зразу ж покинути цю тему, непридатну для психоаналітичного дослідження.
Тим часом, хоча сновиддя цілковито зайві, вони все ж існують, і можна спробувати з’ясувати, чому вони існують. Чому не завмирає все психічне життя? Мабуть, тому, що щось не дає психіці спокою. На неї діють якісь подразники, і вона змушена на них відповідати. Отже, сновиддя — це спосіб реагування психіки на подразники, які діють на неї, коли вона спить. Ми помічаємо, що тут відкривається шлях до розуміння сновидь. Досліджуючи розмаїті сни, можна спробувати визначити, що то за подразники, які заважають спати і реакція на які прибирає форми сновидь. Отож поки що ми визначили першу спільну рису всіх сновидь.
А чи є ще якась спільна риса? Так, безперечно, але її набагато важче зрозуміти і описати. Психічні процеси під час сну мають зовсім інший характер, ніж тоді, коли ми не спимо. Уві сні ми переживаємо чимало різних подій, та ще й усьому віримо, тоді як насправді зазнаємо, напевне, дії якогось одного подразника. Здебільшого те, що ми переживаємо, прибирає форми зорових образів, але можуть бути й почуття, думки, що пронизують їх, образи, пов’язані з іншими органами чуттів, хоча переважають усе-таки картини. І труднощі, які виникають, коли треба переповісти сон, почасти пояснюються тим, що ті картини треба перекласти словами. “Я можу намалювати, — часто каже сновидець, — але, як це відобразити словом, не знаю”. І причина тут не в ослабленій психічній діяльності, властивій, наприклад, недоумкам, коли їх порівнювати з геніями, тут існує певна якісна різниця, але вкрай важко сказати, яка саме. Г. Т. Фехнер колись висловив припущення, що сцена, на якій (у психіці) розігрується сновиддя, відмінна від тієї, на якій відбувається життя наших уявлень, коли ми не спимо. Цього вислову ми не розуміємо, навіть не знаємо, що думати про нього, але він справді передає те враження відчуженості, що його справляє на нас більшість сновидь. Не зараджує навіть порівняння роботи сновиддя із вправами немузикальної руки [с. 79]: адже піаніно всякчас відповідає тими самими нотами, якщо й не мелодіями, тільки-но випадково натиснути ту або ту клавішу. Цю другу спільну рису всіх сновидь, навіть коли ми, може, й не розуміємо її, надалі ми не спускатимемо з ока.
А чи нема ще чогось спільного? Я не бачу нічого, всюди помічаю тільки відмінності, і то в кожному аспекті: у видимій тривалості, у виразності, в участі почуттів, у стійкості образів тощо. Все це, власне, не те, чого можна було б сподіватися від вимушених, жалюгідних конвульсивних реакцій на подразники. Щодо тривалості сновидь, то серед них є дуже короткі, що містять лиш один або кілька образів, кілька думок, ба навіть одне слово; інші, напрочуд багаті змістом, розгортають цілі романи і здаються довгими. Є сновиддя виразні, як і [справжні] переживання, такі виразні, що, прокинувшись, ми ще довго не усвідомлюємо, що то був сон; інші сни — несказанно бліді, розмиті, сунуться, наче тіні; ба навіть в одному сновидді часто чергуються незвичайно яскраві картини з невиразними й майже невловними. Сни можуть бути цілком логічними чи принаймні зв’язними, а часом навіть дотепними і фантастично прекрасними; натомість інші — плутані, дурнуваті, а то й зовсім безглузді чи просто божевільні. Є сни, що нітрохи нас не зворушують, а в інших виразно проступають почуття: страждання аж до сліз, страх, що змушує навіть прокинутись, подив, зачудування і т. ін. Після прокидання сни здебільшого швидко забуваються; декотрі пам’ятаються цілий день, причому під вечір спогади про них бліднуть, у пам’яті виникають прогалини; інші, приміром, дитячі сновиддя, зостаються такими яскравими, що навіть через тридцять років постають у пам’яті як недавні переживання. Сни, як і люди, можуть з’явитися тільки раз і більше ніколи не приходити, а можуть раз у раз повторюватись у тієї самої особи — без змін або тільки з невеликими відмінами. Одне слово, ці уривки нічної психічної діяльності порядкують величезним репертуаром, можуть, власне, створити все, на що здатна психіка вдень, — та це, однак, не те саме.
Можна вдатися до спроби пояснити це розмаїття сновидь, припустивши, що вони відповідають різним проміжним станам між сном та неспанням, різним ступеням неповного сну. Гаразд, тоді коли душа під час таких сновидь наближається до стану прокидання, то мусить зростати й вартість, змістовність і виразність сновиддя; водночас мусить зростати усвідомлення, що це сон, і не повинно траплятися такого, що безпосередньо за виразними і сповненими глузду елементами сну йдуть безглузді та невиразні, а далі знову постає фраґмент складної роботи. Адже ясно, що психіка не може так швидко змінювати глибину свого сну. Отже, таке пояснення не годиться; нашвидку тут узагалі нічого не вдієш.
Поки що полишмо питання про “сенс” сновидь і натомість спробуймо, спираючись на спільні риси сновидь, прокласти шлях до кращого розуміння їх-ньої природи. Із зв’язку сновиддя зі сном ми висну-вали, що сновиддя — це реакція на подразник, який перешкоджає сну. Як ви вже чули, це єдине місце, де нам на допомогу може прийти точна експериментальна психологія: вона постачає докази, що подразники, котрі діють на людину під час сну, з’являються в сновиддях. Таких досліджень проведено чимало — аж до останніх, що їх виконав уже згаданий Моурлі Волд; кожен із нас також цілком спроможен потвердити ці результати принагідними спостереженнями на самому собі. Для розповіді я вибрав кілька давніх досліджень. Морі [1878] провадив такі дослідження на власній особі. Під час сну вченому дали понюхати одеколон, і йому приснилося, ніби він у Каїрі в крамниці Йогана Марії Фаріни, й до цього прилучились інші карколомні пригоди. Або: хтось легенько вщипнув дослідника за шию, і тому приснилось, як йому на чиряк накладають пластир, а також лікар, що лікував його в дитячі літа. Або: Морі вилили на чоло кілька крапель води, і йому зразу приснилося, ніби він в Італії, дуже пріє і п’є біле вино з Орвієто.
Те, що впадає у вічі в цих експериментально спричинених сновиддях, постане перед нами, мабуть, іще виразніше в іншій низці сновидь, викликаних подразниками. Це три сновиддя, що їх описав тямущий дослідник Гільдебрандт; усі три — реакції на звук будила.
“Весняного ранку я вибрався на прогулянку і побрів щойно зазеленілими ланами до сусіднього села; там я побачив селян у святешному вбранні, що з псалтирями під пахвою тлумом ішли до церкви. Звичайно, це ж неділя, і невдовзі почнеться утреня. Я надумав послухати відправу, але спершу постановив зайти на прицерковний цвинтар і охолонути, бо, йдучи, трохи розпарився. Читаючи там епітафії, я почув, як дзвонар піднявся на дзвіницю, і тільки тепер побачив, що на ній угорі висить невеликий сільський дзвін, що своїм бамканням скликав на відправу. Іще з хвилину дзвін повисів без руху, а потім став коливатись і раптом чисто й пронизливо забамкав, — так чисто й пронизливо, що урвав мій сон. Але то був не дзвін, а будило”.
Другий випадок. Ясний зимовий день, вулиці вкриває глибокий сніг. Я пообіцяв узяти участь у прогулянці на санях і мусив довго чекати, аж поки мені повідомили, що сани вже стоять під дверима. Тепер я став готуватися до поїздки — накинув на себе хутряне манто, вдягнув муфту для ніг — і нарешті сів на своє місце. Але з від’їздом і далі зволікають, коні нетерпеливляться, а знаку вирушати ніхто не подає. Аж ось попустили віжки, і бубонці задзвонили свою відому яничарську мелодію з такою силою, що миттю розірвали запинало сну. І знову це було не що інше, як пронизливе деренчання будила.
Іще й третій приклад! Я бачу, як коридором до їдальні йде куховарка з чималеньким стосом тарілок. Мені здається, що порцеляновій піраміді в її руках загрожує небезпека втратити рівновагу. “Обережно, — застерігаю я, — зараз уся та пака впаде на підлогу”. І я, звісно, дістаю звичайну відповідь: вона, мовляв, уже звикла отак носити посуд і т. ін., а я й далі занепокоєно дивлюся їй услід. Так і знав — вона зачепилася за поріг, і те делікатне начиння з брязком та гуркотом падає на підлогу й розбивається в друзки. Але невдовзі я помічаю, що той безкінечний шум — власне, не брязкіт, а правильне дзеленчання, і, прокинувшись, нарешті усвідомлюю, що причиною того дзеленчання є будило”.
Ці три сновиддя не тільки чудові, а й сповнені глузду і, на відміну від переважної більшості снів, зв’язні Якраз тут їм нема чим дорікнути. Спільне для них одне: кожного разу ситуація закінчується звуком, що його сновидець, прокинувшись, ідентифікує як звук будила. Отже, ми бачимо тут, як виникає сон, але дізнаємося й про інше. Уві сні ми не впізнаємо будила, воно навіть не з’являється в ньому, але дзеленчання будила щоразу заступає інший звук; подразник, який порушує сон, витлумачується, але витлумачується щоразу інакше. Чому так відбувається? На це, певне, немає відповіді, здається, ніби то просто примха. Проте зрозуміти сновиддя означає зуміти пояснити, чому, тлумачачи подразнення, спричинене дзеленчанням будила, воно вибрало саме цей звук, а не якийсь інший. Такий самий закид можна спрямувати й проти експериментів Морі: очевидно, що застосований подразник виявляється в сновидді, але чому саме в такій формі, — цього ми не знаємо, з природи самого подразника, що порушує сон, цього нібито не випливає. Крім того, в дослідженнях Морі до прямих наслідків подразнення приєднується ще й чимало іншого матеріалу сновидь — приміром, карколомні пригоди у сновидді з одеколоном, що їх сновидець не може пояснити.
А тепер замисліться над тим, що сни, які закінчуються пробудженням, дають найкращу нагоду визначити вплив зовнішніх подразнень, що порушують сон. У багатьох інших випадках це було б набагато важче. Прокидаються не від кожного сновиддя, а коли вранці пригадують нічний сон, то як визначити той порушувальний подразник, що, можливо, діяв протягом ночі? Мені тільки раз пощастило визначити опісля такий звуковий подразник, і то завдяки осібним обставинам. Якось я прокинувсь у гірському готелі в Тіролі з думкою, що мені приснилося, ніби помер римський папа. Я не міг пояснити свого сну, але згодом дружина запитала мене, чи чув я сьогодні вдосвіта те страшенне бамкання, коли в навколишніх церквах і каплицях ударили в усі дзвони? Ні, я нічого не чув, мій сон був досить міцний, але завдяки цьому повідомленню я зрозумів своє сновиддя. Як часто такі подразники можуть спричиняти сон у здорової людини, а потім ніхто їй і не розкаже про них? Мабуть, дуже часто, а може, й ні. Коли ніхто не годен довести, був подразник чи ні, то як можна бути переконаним, що він таки діяв? Крім того, ми вже відступили від надмірного схиляння перед зо-внішніми подразниками, що порушують сон, бо знаємо, що ними можна пояснити тільки фрагменти сновидь, а не всю реакцію, яка виявляється в цілісному сновидді.
Та це не означає, ніби нам слід цілком відмовитись від такої теорії: адже, дотримуючись її, можна піти іншим шляхом. Вочевидь цілком байдуже, що саме порушує сон і породжує в психіці сновиддя. Це не завжди якийсь зовнішній подразник, що діє на органи чуттів, — спричинити подразнення можуть і внутрішні органи, створюючи так звані соматичні подразнення. Таке припущення дуже близьке до правди і навіть відповідає народним уявленням про походження сновидь. Адже часто можна почути, ніби сни “від шлунка”. На жаль, і в цьому разі часто слід спиратися на припущення, що соматичний подразник, який діяв уночі, після прокидання вже не дається визначити, і тому його наявність зостається недоведеною. Але не слід недобачати факту, що чимало гідних довіри досліджень потверджують думку, що соматичні подразнення можуть спричиняти сновиддя; загалом ніхто й не заперечує, що стан внутрішніх органів має вплив на сновиддя. Пов’язаність змісту багатьох сновидь із переповненим сечовим міхуром або станом збудження в статевих органах така очевидна, що помилитися тут — неможлива річ.
Долучення | Розмір |
---|---|
vstup_do_psihoanalizu.jpg | 42.58 КБ |