Дгаммапада (Голоси стародавньої Індії)

1. Ті, що в несутності сутність,

а сутність в несутності бачать, Вони не охоплюють сустність,

їх хвилі облуди несуть.

1. Але хто у сутності сухість,

несутість в несутності бачить,

Ті справді охоплюють сутність,

їх істини хвилі несуть.

1. Як хату, що вкрита догано,

дощі заливають, руйнують,

Отак ненаставлену душу

нестримна пристрасть руйнує.

1. Як хату, що добре покрита,

дощі не заллють, не зруйнують, Добре наставлену душу

пристрасть повік не зруйнує.

1. Сумує, живучи, сумує в смертний час

Хто діяв зле; нудьгує він в обох світах,

Бо винен він; страждає він страшенно,

Коли розгляне прикрість Вчинків злих своїх.

1. Радіє живучи, радіє в смертнийй час,

Хто діяв добре; радіє він в обох світах,

Радіє і раює він, щасливий,

Коли розгляне чесність добрих дій своїх.

⁴¹ Незабаром на землі лежатиме це мертве тіло,— без відчуттів, нещасне жалюгідне, як колода.

⁴⁷ Людину, що збирає квіти,

Підлеглу пристрастям своїм,

Зірвавши раптом, смерть відносить,

Коли село заснуле злива Палива.

що блищать, а не пахтять, Безплідні ті слова, які не спричиняються до дій.

58-59 Мов на купі гною, що лежить десь край дороги, Пахучі й гарні розцвітають

квіти й звеселяють нас,

Із каст найнижчих людства,

до яких всі ставляться з презирством, Походять учні, що Будди навчання просвітило їх.

⁰⁰ Задовга ніч для того, хто не спить,

А путь — для стомлених мандрівників.

Живуть у нескінченних муках ті,

Хто світла істини дійти не зміг.

⁶⁵ Знай: дурень, що себе

за дурня визнає,— розумний,

Коли ж за мудреця себе вважає, він — дурний.

1. Незламну скелю вітрові не зруйнувати,

Хвалою і докором мудреця не схвилювати.

1. Глибоке й чисте озеро вбирає світло,—

Так слово істини засвоює розумних чистий дух.

1. Усюди добрі люди — доброчесні,

Не скаржаться і пристрасті не знають;

Розумні — в щасті надто не радіють,

В нещасті не впадають в безнадію.

1. Для себе хто нічого не жада,

Не прагне,— ні синів, ані скарбів, ні влади,

Хто задля себе не шкодить іншим —

Той справді-бо розумний, добрий, чесний.

іоб Хто тисячу пожертв на місяць Приносить сто років підряд,

Нехай один раз пошанує Хоч на єдину мить того,

Хто сам себе вже подолав,—

Далеко краще буде.

¹¹⁶ Роби лише добро, зла не чини.

Бо хто не дбає про добро, втішається той злом.

¹²³ Як куиець-багатій уникає шляхів небезпечних,

А отрути — людина, що прагне

життя,— зла так слід уникати.

¹²⁷ Ані в повітрі, ні в морських глибинах,

Ні в горах, ні в печерах, ні в безодні,—

Ніде нема такого місця в світі,

Де зміг би ти свій злочин приховати.

¹³⁰ Люди бояться кари,

Люди люблять життя.

За взірець себе обравши,

Нікого не вбивай.

Сам не вбивай і не наказуй Іншим будь-кого вбивати.

153-154 Десь марно я пройшов крізь коло Нових народжень без кінця,

Шукав життя будівника,

А тільки горя й мук зазнав.

Будівнику! Тебе знайшов я:

Не будуватимеш домів.

Бо цеглу всю твою розбито,

Зруйновано ущент дахи.

Моя душа тепер на волі,

А пристрастям настала смерть.

¹⁷³ Хто лихі свої вчинки потім добром прикриває, Схожий на місяць, що виринув щойно з-за хмар.

1. Дощ золотий бажання

не задовольнить. Розумний знає, Що пристрасті дають нам

мало радощів, багато горя.

1. Не прагнувши навіть небесних утіх,

Радіє, пристрасть знищивши свою,

учень святого Будди.

1. Притулку будь-якого в горах

чи в лісах собі шукають,

залякані, нещасні люди.

1. Але рятунку там нема, непевний то притулок:

Хто прихистився там, той горя й мук ще не уник.

1. Хто ж навернувся до Будди

і до його закону та громади, Хто істини його святі чотири добре усвідомив,

1. Що є страждання та його походження і подолання, То добрий шлях з вісьмох частин,

що знищує страждання,—

1. Ось де притулок, ось де справжнє спасіння;

Хто захист там знайшов,

той від страждання й мук урятувався.

1. Коли того, чого не слід, хтось прагне,

А тих речей, що слід, якраз не прагне,

Коли хтось любе, а недобре вибирає,

Той заздрить тим, що вже себе пізнали.

1. Не з’єднуйся ніколи з тим, що любиш,

Не з’єднуйся і з тим, чого не любиш,

Бо тяжко, коли любого не бачиш,

Так само, як дивитись на нелюбе.

1. Тому не слід любити анічого,

Бо тяжко нам втрачати те, що любе,

Оті є справді вільні, хто не має Нічого, що їм любе чи нелюбе.

²⁷³ Той шлях з восьми частин в житті найкращий,

Ті істини чотири є найкращі.

Обов’язок найкращий безпристрасність,—

Хто істини дійшов — з людей найвищий.

²⁸⁵ Ти вирви з серця ніжну співчутливість,

Як пізно восени збивають лотос,

І шлях готуй собі для відпочинку,

Нірвани, що його вказав сам Вчитель.

що буде далі, він не бачить.

1. Хто дбає за синів чи за худобу

І піддається владі почуттів своїх,

Того, неначе злива сплячі села,

Захопить смерть зненацька й знищить.

³³⁴ Людей, що стримувать себе не вміють,

Враз пристрасть опсріже, як ліана;

Вони дарма блукають, метушаться,

Як мавпи, що плоди шукають в лісі.

³³⁶ Але хто переміг облудну пристрасть,

Що в світі важко так її здолати,

Той і страждання всі тоді відкине,

Як квіти лотосів — роси краплини.

³⁶³ Чернець той, що язик свій стримує,

правдивий є й не гордий,

Навчає правди та добра:

його слова — як мед солодкий.

1. Чернець той, хоч і молодий,

що вже до Будди навернувся,

Так сяє, наче місяць,

що його вже хмара не вкриває.

1. Ти пристрасний потік життя спини, брахмане,

А з серця із свого усі бажання вирви,

Бо хто сансари всю нікчемність усвідомив,

Пізнав Нірвани вічну істину, брахмане.

РОЗМОВА БУДДИ З ПАСТУХОМ ДЖАНІЄЮ

Пастух

Зварилась каша, свіже молоко готове.

На березі Маті живу я тут постійно. Хатина щільно вкрита, а вогонь палає, Гей, небо, насилай дощів, як хочеш!

Будда

Мій гнів загас, не виявляю я опору,

На березі Магі єдину ніч живу я. Розкрита хата, а вогонь в ній не палає. Гей, небо, насилай дощів, як хочеш!

Пастух

Нема тут зовсім гедзів, і мої корови Пасуться на моїх зелених луках.

Хай дощ іде собі, бо він їм не пошкодить. Гей, небо, насилай дощів, як хочеш!

Будда

Я маю при собі лише цю щільну мату І зливи не боюся, бо пройду під нею.

Для мене навіть і ця мата непотрібна. Гей, небо, насилай дощів, як хочеш!

Пастух

Дружина в мене є, така покірна, вірна. Вона вже здавна подруга моя та втіха. Ніколи я не чув від неї злого слова.

Гей, небо, насилай дощів, як хочеш!

Гей, небо, насилай дощів, як хочеш!

Пастух

Я сам собі служу, я сам себе годую,

Є в мене і сини, такі ж, як я, здорові. Ніколи я не чув від них нічого злого.

Гей, небо, насилай дощів, як хочеш!

Будда

Я навіть не служу й собі: я зовсім вільний. З усім своїм майном мандрую я по світу. Обов’язків не маю жодних ні до кого.

Гей, небо, насилай дощів, як хочеш!

Пастух

Корови в мене є, телят силенна сила,

І в мене є для них великі пасовиська. Є й бик, що чередою, наче дар, керує. Гей, небо, насилай дощів, як хочеш!

Будда

А в мене ні корів, ані телят немає,

І пасовиськ великих теж немає в мене, Нема й бика, щоб правив чередою.

Гей, небо, насилай дощів, як хочеш!

Пастух

Кілки для них міцні у землю вбито,

І мотузи зробив я добрі з очерету,

Порвати їх теля й напружившись не зможе. Гей, небо, насилай дощів, як хочеш!

Чи слон, коли він розірвав цупкі ліани,

Я, звільнений, народжуватись більш не мушу. Гей, небо, насилай дощів, як хочеш!

Велика хмара взгір’я та долини вкрила,

Вона дощі страшенні почала струмити, Побачивши, як небо зливу посилає,

Пастух Джанія висловив таке бажання:

«Великого ми мусимо зазнати щастя,

Бо сам святий перебуває тут із нами.

До тебе я звертаюся тепер, пророче!

За вчителя будь нам, пустельнику великий!

Я й жінка житимем покірні, благочесні,

І смерть ми подолаємо й усі страждання, Досягнемо кінця, що припиняє муки».

Тоді додав спокусник і лукавець Мара:

«Той, в кого є сини, завжди із них радіє,

Так само в кого є корови, з них радіє.

Бо пристрасть спричиняє людям тільки радість. А хто безстрасний, той не знає насолоди».

Але таку дав відповідь святий блаженний:

«Той, в кого є сини, страждає і сумує,

А в кого є корови, той не безтурботний,

Бо пристрасть спричиняє людям тільки муки Лише безпристрасний не знає муки».

ВОГНЕВЕ КАЗАННЯ

Поживши в Урувелі стільки, скільки схотів, Святий (Будда) помандрував до гори Гаї з великим натовпом ченців, а саме з тисячею джатілів. І залишившись на горі Гаї разом з тисячею ченців, сказав:

— Усе в огні. Що ж то палить? Око палить, зір па­лить, сприймання оком палить, уявлення оком палить, відчуття, що постає з уявлення оком, палить теж,— буде воно приємне чи неприємне, чи не буде воно ані приємне, ані неприємне, все одно палить. А чом воно палить? Через вогонь пристрасті, через вогонь гріха, через вогонь облу­ди палить, через народження, старість, смерть, через роз­маїття горя, суму, страждань, нудьги і розпачу палить воно. Це я вам кажу.

— Вухо палить, звуки палять, сприймання вухом па­лить, уявлення вухом палить, відчуття, що постає з уяв­лення вухом, палить теж,— буде воно приємне чи непри­ємне, чи не буде воно ані приємне, ані неприємне, все одно палить. А чому воно палить? Через вогонь при­страсті, через вогонь гріха, через вогонь облуди палить, через народження, старість, смерть, через розмаїття горя, суму, страждання, нудьги і розпачу палить воно. Це я вам кажу.

— Нюх палить, пахощі палять, сприймання носом па­лить, уявлення носом палить, відчуття, що постає з уяв­лення носом палить теж,— буде воно приємне чи непри­ємне, чи не буде воно ані приємне, ані неприємне, все одно палить. А чому воно палить? Через вогонь пристра­сті, через вогонь гріха, через вогонь облуди палить воно, через народження, старість, смерть, через розмаїття горя, суму, страждань, нудьги і розпачу палить воно. Це я вам кажу.

— Смак палить, язик палить, сприймання язиком па­лить, уявлення язиком палить, відчуття, що постає з уявлення язиком палить теж,— буде воно приємне чи неприємне, чи не буде воно ані приємне, ані неприємне, все одно палить. А чому воно палить? Через вогонь пристрасті, через вогонь гріха, через вогонь облуди палить воно, через народження, старість, смерть, через розмаїття горя, суму, страждань, нудьги і розпачу палить воно. Це я вам кажу.

— Дотик палить, тіло палить, сприймання тілом па­лить, уявлення тілом палить, відчуття, що постає з уяв­лення тілом палить теж,— буде воно приємне чи неприєм­не, чи не буде воно ані приємне, ані неприємне, все одно палить. А чому воно палить? Через вогонь пристрасті, через вогонь гріха, через вогонь облуди палить воно, через народження, старість, смерть, через розмаїття горя, су­му, страждань, нудьги і розпачу палить воно. Це я вам кажу.

— Розум палить, думки палять, сприймання розумом палить, уявлення розумом палить, відчуття, що постає з уявлення розумом, палить теж,— чи буде воно приємне чи неприємне, чи не буде воно ані приємне, ані неприємне, все одно палить. А чому воно палить? Через вогонь при­страсті, через вогонь гріха, через вогонь облуди палить воно, через народження, страждання, смерть, через роз­маїття горя, суму, страждань, нудьги і розпачу палить воно. Це я вам кажу.

— Коли добрий учень, озброєний навчанням, візьме все це до уваги, він позбудеться втіхи для ока, для зору, від сприймання оком, від уявлення оком, від відчуття, що постає з уявлення оком,— буде воно приємне чи не­приємне, чи не буде воно ані приємне, ані неприємне,— він позбудеться втіхи.

— Він позбудеться втіхи для вуха, для слуху, від сприймання вухом, від уявлення вухом, від відчуття, що постає з уявлення вухом,— буде воно приємне чи непри­ємне, чи не буде воно ані приємне, ані неприємне,— він позбудеться втіхи.

— Він позбудеться втіхи для язика, для смаку, від сприймання язиком, від уявлення язиком, від відчуття, що постає з уявлення язиком,— буде воно приємне чи неприємне, чи не буде воно ані приємне, ані неприємне,— він позбудеться втіхи.

— Він позбудеться втіхи для тіла, від дотику, від сприймання тілом, від уявлення тілом, від відчуття, що постає з уявлення тілом,— буде воно приємне чи непри­ємне, чи не буде воно ані приємне, ані неприємне,— він позбудеться втіхи.

— А позбувшись втіхи від усього цього, він позбу­деться й пристрасті; позбувшись її та визволившись, він стане вільний і дійде свідомості: «Я — вільний, не бути новим народженням; я дійшов святості; виконано те, що слід було виконати,— і визнає: — Немає більше нічого після цього існування».

Поки тривало казання, тисяча ченців визволились від прагнення мати втіхи на земному падолі, а серця їхні звільнилися від пристрасті.

ПЕРЕБУВАННЯ БУДДИ В ЧУНДИ-ЗОЛОТАРЯ

Отже, Будда, поживши вдосталь у місті Бгога, звер­нувся так до преподобного Ананди: «Ходімо, Анандо, до Пави».— «Гаразд, учителю»,— відповів Святому препо­добний Ананда. Отож рушив Будда з великим натовпом учнів до Пави. Там він зупинився, щоб відпочити в ман­говому гаю Чунди-золотаря.

І дізнався Чунда-золотар: «Кажуть, що Святий при­був до Пави і перебуває зараз у моєму манговому гаю». І пішов Чунда-золотар до Святого, привітав шанобливо і сів коло нього. Поки Чунда-золотар сидів коло Будди, той своєю повчальною розмовою розважав, підбадьорю­вав, зворушував і розвеселяв його. Коли вже Будда Чун- ду-золотаря розважив, підбадьорив, зворушив і розвесе­лив, він звернувся до Святого так: «Будь ласкавий, Учи­телю святий, завтра зі своїми учнями попоїсти в мене».

Святий мовчки погодився.

Чунда-золотар, діставши згоду Будди, підвівся, вкло­нився шанобливо, пройшов повз нього праворуч і зник з очей.

Як тільки минула ніч, звелів Чунда-золотар приготу­вати в своїм домі найкращих страв, і щоб було вдосталь грибів. Він сповістив Святого: «Уже час. Учителю. їжа готова». Тоді Будда, зібравшись рано вранці, захопивши плащ та жебрацьку миску, подався зі своїми учнями до будинку, де мешкав Чунда-золотар. Прийшовши туди, Святий сів на місці, що йому влаштували. Потім звернув­ся Святий до Чунди-золотаря так:

— Почастуй мене, Чундо, грибами, що ти приготу­вав. А рештою страв, що тут є, почастуй учнів моїх.

— Гаразд, Учителю,— відповів Чунда-золотар покір­но Святому. І почастував Святого грибами, а рештою страв — його учнів. Тоді знову звернувся Будда до Чунди- золотаря:

— Те, що залишилось, о Чундо, з грибів, сховай у яму. Я нікого не знаю, о Чундо, ані зі світу богів, ані зі світу Мари, ані зі світу Брахми, ані з-поміж жерців, ченців, богів та людей, нікого не знаю, хто зміг би з’їсти й пе­ретравити все це, окрім Довершеного.

— Так, Учителю,— відповів покірно Святому Чунда- золотар, і він заховав у яму те, що залишилося з грибів. Потім вернувся до Будди, вклонився шанобливо і сів коло нього. Коли Чунда-золотар сидів коло Святого, той своєю повчальною розмовою розважав, підбадьорював, зворушував і звеселяв його. А потім він підвівся й пішов собі.

Але Святий, попоївши в Чунди-золотаря, тяжко зане­дужав, відчув страшенний біль, загрозливий для життя, і став блювати кров’ю. Проте перетерпів усе це спокійно й свідомо. Звернувся до преподобного Ананди:

— Ходімо, Анандо, до Кушінари.

— Гаразд, Учителю,— відповів Святому Ананда.

Учитель, кажуть, попоївши страв у Чунди,

Заслаб, зазнав тяжкого болю, ледь не вмер, Наївшися грибів отруйних,

«Ходім до Кушінари»,— проказав.

СМЕРТЬ БУДДИ

Тоді звернувся Будда до преподобного Ананди, мов­лячи:

— Анандо, втративши свого Вчителя, ви, може, гада­тимете: «Навчання припиниться. Більше немає кому на­вчати нас». Але не слід так гадати, Анандо. Настанови мої щодо того, як поводитись, вчитимуть вас після скону мого.

Далі, Анандо, якщо тепер ченці вітають один одного, мовлячи: «любий», то після скону мого вони мусять віта­тись інакше. Старший чернець привітає молодшого, на­зиваючи його на ім’я чи прізвище, або кажучи «любий». А молодший привітає старшого: «владико», або «препо­добний».

Коли громада схоче, Анандо, вона може після скону мого не виконувати деякі незнані настанови і те, що з ними пов’язане. Але до ченця Чханни слід, Анандо, за­стосувати брахманську кару.

— А що таке брахманська кара, Вчителю?

— Хай, Анандо, чернець Чханна говорить, що хоче, але він не сміє розмовляти з ченцями, і не слід ні пере­конувати його, ні карати.

Потім Святий звернувся до ченців:

— Може, ченці, дехто з вас має сумнів або якусь осо­бисту думку про Будду, про повчання, про громаду, про обраний шлях, про добру поведінку? Кажіть або запи­туйте тепер, щоб потім не каялись: «Тоді наш Учитель був з нами, а ми його ні про що не запитали».

Але після цих його слів ченці мовчали.

Удруге і втретє Святий звернувсь до ченців.

— Може, ченці, дехто з вас має якийсь сумнів або особисту думку про Будду, про навчання, про громаду, про шлях, чи про добру поведінку. Запитуйте тепер, чен­ці, щоб потім не каялись: «Тоді наш Учитель був з нами, а ми його ні про що не запитали».

Ченці мовчали й за третім разом.

Тоді Святий звернувся знову до ченців:

— Може, ченці, ви не зважуєтесь запитати тому, що ставитесь шанобливо до свого Вчителя? Тоді, ченці, хай такий звірить це своєму приятелеві.

Але й після такого заклику ченці мовчали. Тоді препо­добний Ананда звернувся до Святого, мовлячи:

— Диво дивне, надзвичайне, Владико. Я переконаний, що в цій громаді немає жодного ченця, який мав би хоч якийсь сумнів або особисту думку чи то про Будду, чи то про навчання, чи то про громаду, чи то про обраний шлях, чи то про добру поведінку.

Святий відповів:

— Ти кажеш так, Анандо, що віриш; але, Анандо, тут тільки Будда знає, що в цій громаді жоден чернець не має ніякого сумніву або особистої думки про Будду, про навчання, про громаду, про обраний шлях, про добру поведінку. Найнезначніший серед п’ятисот ченців — вір­ний учень, що уникає загибелі і йде свідомо назустріч визволенню.

Потім Будда ще промовив до ченців:

— Ченці, скажу я вам: усьому приходить кінець. Па­м’ятайте про це.

Такі були останні слова Святого.

Потім Будда увійшов у екстаз першого ступеня, а ви­йшовши з нього, увійшов у екстаз другого ступеня; вийшовши з нього, увійшов у екстаз третього ступеня; вийшовши з нього, ввійшов у екстаз четвертого ступеня; вийшовши з екстазу четвертого ступеня, ввійшов у без­межний простір; вийшовши з безмежного простору, вві­йшов у сферу безмежної свідомості; вийшовши зі сфери безмежної свідомості, ввійшов у сферу небуття; вийшовши зі сфери небуття, ввійшов у сферу, де немає ні свідомо­сті, ні несвідомості; вийшовши зі сфери, де немає ні сві­домості, ні несвідомості, ввійшов у сферу, де згасає мо­жливість свідомості.

Тоді преподобний Ананда звернувся так до преподоб­ного Аніруддги:

— Святий дійшов Нірвани, владико.

Аніруддга відповів:

— Ні, брате Анандо, Святий ще не дійшов Нірвани, він увійшов лише в сферу, де згасає можливість свідо­мості.

Тоді Святий, вийшовши зі сфери, де згасає можливість свідомості, ввійшов до сфери, де немає ні свідомості, ні несвідомості; а вийшовши зі сфери, де немає ні свідо­мості, ні несвідомості, ввійшов до сфери небуття; а ви­йшовши зі сфери небуття, ввійшов до сфери безмежної свідомості; а вийшовши із сфери безмежної свідомості, ввійшов до сфери безмежного простору; а вийшовши зі сфери безмежного простору, ввійшов у екстаз четвертого ступеня; а вийшовши з екстазу четвертого ступеня, вві­йшов у екстаз третього ступеня; а вийшовши з екстазу третього ступеня, ввійшов у екстаз другого ступеня; а ви­йшовши з екстазу другого ступеня, ввійшов у екстаз першого ступеня; а вийшовши з екстазу першого ступеня, ввійшов у екстаз другого ступеня; а вийшовши з екстазу другого ступеня, ввійшов у екстаз третього ступеня; а ви­йшовши з екстазу третього ступеня, ввійшов у екстаз четвертого ступеня; а вийшовши з екстазу четвертого ступеня, Святий згас остаточно у повній Нірвані.

Коли Святий дійшов повної Нірвани, у той час, як він згас, стався великий, страшний землетрус, і на небі за­гримів грім.

У той час, як згас Святий, великий бог Брахма-Сахам- паті мовив такі слова:

У світі все єдиній долі підлягає:

Все те, що родиться, повинно втратить тіло,

Великий сам Будда, що повну мав свідомість, Допіру згас і увійшов цілком в Нірвану.

В той час, як Святий згас, Сакка (Індра), цар богів, мовив такі слова:

Несталі явища, що діються на світі,

Усе, що виникне, зникає потім.

Загибелі усі створіння підлягають.

Щасливий той, хто згас уже, дійшов спокою.

В той час, як згас Будда, преподобний Аніруддга мо­вив такі слова:

Вже заспокоївся, не дихає він більше.

Лежить Будда могутній нерухомо.

Терпляче вистраждавши муки смерті,

Він тихо згас,— так лампа гасне.

В той час, як згас Святий, преподобний Анаида мовив такі слова:

Всіх охопив великий жах,

Страшенний стався землетрус,

Коли Будда помер І у Нірвану увійшов.

ЯК УБИТО СУНДАРІ

Коли чернецька громада Святого дійшла слави й шани таких великих, як п’ять великих рік, іновірні вчителі втратили славу і шану свою і вже не сяяли, як не сяють світляки, коли зійде сонце. Зібравшись, вони сказали так:

— Відколи з’явився аскет Готама, ми втратили свою славу і шану. Ніхто нас не визнає. З ким би це нам змовитися й завдати аскетові Готамі такого сорому, щоб він втратив славу свою й шану?

І спало їм на думку:

— Якщо змовимося з Сундарі, ми цього доможемося.

Коли Сундарі прийшла одного дня до пустині іновір­ців, ті привітали її, але не розмовляли з нею, коли вона там стояла. Сундарі звернулась до них, але, не діставши відповіді, запитала:

— Шановні, чи не образила я вас?

Вони відповіли:

— Сестро, хіба не бачиш, як аскет Готама шкодить нам? Відібрав усю в нас славу й шану!

Сундарі відповіла:

— А що я можу зробити?

— Сестро, ти ж така гарна й чудова! Доведи аскета Готаму до неслави, пошир про це чутки серед людей і позбав його слави й шани.

Вона відповіла:

— Гаразд.

Вона встала й пішла собі.

Потім набрала вона вінків, пахощів, масті, камфори, мускатних горіхів тощо й пішла ввечері до Джетавани, де велика юрба народу зібралась послухати казання Вчи­теля, але вже був час вертати до міста. Коли її питали: «Куди йдеш?»,— вона відповідала:

— До аскета Готами. Я живу з ним у запахущій ха­тині.

Перебувши потім одну ніч у пустині іновірців, вона вранці подалася до міста шляхом, що веде до Джетавани. А коли питали її: «Гей, Сундарі, куди йдеш?» — відпо­відала:

— Переночувавши ніч з аскетом Готамою в запахущій хатині й грішною втіхою його насолодивши, вертаю до­дому.

Кілька днів по тому іновірці дали грошей лиходіям, мовивши:

— Підіть, убийте Сундарі та сховайте її в купі гною коло запахущої хатини аскета Готами й повертайтеся.

Так ті й зробили.

Тоді іновірці зчинили галас: «Ми не бачимо Сунда­рі!» — і звернулись до царя. Той спитав:

— Може, запідозрюєте когось?

Вони відповіли:

— Вона пішла вчора до Джетавани, а що сталось потім, ми не знаємо.

Тоді цар сказав:

— Ідіть і пошукайте її.

З дозволу царя вони взяли собі його служників, пішли з ними до Джетавани й кинулись шукати її.

І знайшли в купі гною, поклали труп на ноші, повер­нулись до міста й сказали цареві:

— Учні аскета Готами, намисливши затаїти лихий вчинок свого Вчителя, вбили Сундарі й заховали її в купі гною.

Цар сказав:

— Рушайте туди і пройдіть через усе місто.

І вони, лементуючи, пройшли по всіх міських вулицях:

— Дивіться! Який злочин учинили учні сина Шак’ї,— а потім знову підійшли до брами царського палацу. І цар звелів покласти мертве тіло Сундарі на ноші, віднести на кладовище й приставити сторожу.

Тоді всі жителі Шравасті, крім доброчесних учнів, почали говорити:

— Дивіться! Ось що накоїли учні сина Шак’ї,— і зне- славляли ченців у місті й передмісті, по садах і гаях.

Ченці тим часом оповістили Вчителя про те, що ста­лося.

Учитель сказав:

— А ви відказуйте людям ось так:

У пеклі буде, хто неправду каже І хто зрікається свойого вчинку,

Як людям, що вчинили лиходійство.

Таким віршем висловився він.

Цар розіслав скрізь людей, наказавши їм:

— Дізнайтесь, чи не вбив Сундарі хтось інший?

А лиходії впилися горілкою на ті гроші й посварили­ся між собою. Один і каже другому:

— Це ж ти вбив Сундарі й заховав її в купі гною, а тепер горілку п’єш на гроші, що одержав за це.

— Гаразд,— сказали царські служники і забрали ли­ходіїв тих та й привели до царя. Цар запитав їх:

— Ви вбили?

— Так, царю.

Тоді цар звелів покликати до себе іновірців і сказав їм:

— Візьміть Сундарі й пройдіть через усе місто, мов­лячи: «Ми підмовили вбити Сундарі, бо аскета Готаму хотіли ославити. Це злочин не Готамів і не учнів Го- тамових, це наш злочин».

Так вони й зробили.

І сила-силенна іновірців навернулась. А тих іновірців за вбивство людини покарано.

Відтоді слава Будди зросла іще більше.

ДЖАТАКА ПРО МАВПЯЧОГО ЦАРЯ

Учитель розповів у Бамбуковому Гаю приповїсть: «Хто має чотири чесноти», про замах на його життя з боку Девадатти.

Учитель, дізнавшись, що Девадатта готує замах на його життя, сказав:

— Гей, ченці! Не від сьогодні готує Девадатта замах на моє життя; він ще здавна готував такий замах, але не здійснив свого наміру.

І розповів таке:

— Ще в ті часи, як у Бенаресі царював Брахмадатта, Бодгісатва втілився як мавпа. Виріс він, став як дуже жереб’ятко і жив собі самотньо на березі річки, що серед неї був острівець, де росли мангові й хлібні дерева та всіляка рослинність. Між берегом та острівцем була скеля врівень з водою. Бодгісатва, дужий та моторний, стри­бав з берега на скелю, а зі скелі на острівець. Наївшись там овочів досхочу, він повертав увечері додому тим самим шляхом, а наступного дня робив те ж саме. Так спливало його життя.

Але в цій річці жив ще крокодил зі своєю крокодили- хою. А вона, побачивши Бодгісатву, коли він плигав туди й сюди, забажала скуштувати його серця. Тож сказала своєму чоловікові: «Страшенно кортить мені поласувати серцем цього мавпячого царя».— «Гаразд,— відповів кро­кодил,— ти матимеш його серце сьогодні ж увечері: коли він вертатиметься з острівця, я спіймаю його». І пішов та й ліг на скелі.

Наприкінці дня Бодгісатва, збираючись увечері поки­нути острівець, глянув на скелю і сказав сам собі: «Чо­гось скеля висувається тепер із води далеко більше, ніж звичайно. У чім річ?» Змірявши оком рівень води та ске­лю, він подумав: «Вода не підвищувалась і не знижува­лась сьогодні. А скеля явно побільшала. Мабуть, на ній сидить крокодил та чигає на мене. Треба довідатися, що там».

Не рухаючись, він починає нібито розмовляти зі ске­лею: «Гей, скеле!» Та мовчить. Він знову аж тричі звер­тається: «Гей, скеле!» Мовчанка. Тоді він ще раз мовить: «Слухай, скеле, чому ти сьогодні не відповідаєш мені?» Крокодил подумав: «Мабуть, раніш скеля відповідала цій гарній мавпі. Тож і я зараз відповім». «Чого тобі треба, мавпячий царю?».— «А ти хто такий?» — «Я крокодил».— «А що ти тут робиш?».— «Чигаю на тебе, хочу зжерти твоє серце». Бодгісатва подумав: «Шляху тут іншого немає, треба вдатися до хитрощів». І починає знову: «Друже крокодиле, я віддамся тобі. Роззяв пащу і ти зараз спіймаєш мене, коли я плигатиму».

А крокодил, коли роззявляє пащу, очі заплющує. За­бувши про цю дрібницю, крокодил роззявив пащу, і очі самі в нього заплющилися. Тож уявіть собі: лежить той крокодил, паща роззявлена, а очі нічого не бачать. Бод­гісатва, напружившись, стрибнув і потрапив йому якраз на голову. Потім знов стрибнув, злетів, як блискавка, і вже він на березі.

Побачивши таке диво, крокодил подумав: «Цей мавпя­чий цар вчинив справді щось дивовижне! — І гукнув: — Гей, мавпячий царю, хто на цім світі має чотири чесноти, той над усіма панує. А ти маєш їх геть усі». І проказав такого вірша:

Мавпячий царю! Хто має Чотири чесноти: правдивість,

Ще й справедливість, завзятість, зреченність,

Той усіх ворогів переможе.

Уславивши так Бодгісатву, крокодил вернувся до сво­го лігва.

Учитель казав:

— Не від сьоіодні готує Девадатта замах на моє життя: готував він його здавна... Тоді той крокодил був Девадатта, крокодилиха була Чінчаманавіка, а мавпячий цар — я.

Така приповість про мавпячого царя.

ДЖАТАКА ПРО ЧЕРЕПАХУ

«Це ж вона розбилася»,— почав оповідь Учитель, перебуваючи в лісі Джетавана. Йшлося про Кокаліку.

— Не тільки сьогодні, ченці,— сказав Учитель,— ба­лакучість є причиною загибелі Кокаліки, таке вже було й раніше.

І розказав приповість із давніх часів:

— За давніх-давен, коли Брахмадатта царював у Бе- наресі, Бодгісатва, народившись у родині царедворців, став йому за радника у справах світських та духовних. А цар той був дуже балакучий; коли починав говорити, ніхто вже не міг вимовити ані словечка. Бодгісатва хотів якось виправити цю його хибу і, походжаючи, розмірко­вував, як цій справі зарадити.

А за тих часів десь поблизу Гімалаїв жила в озерці черепаха. Два молоді фламінго, шукаючи собі поживи, познайомилися з нею і, заприязнившись, сказали їй: «Лю­ба черепахо, ми живемо в Гімалаях, де височіє Блискуча Гора, у чудовій місцевості, поблизу Золотої Печери. При­ходь до нас».— «А як я зможу прийти до вас?» — «Ми тебе перенесемо, але ти мусиш закрити рот, мовчати й нікому ані словечка не промовити».— «Згода, несіть мене».— «Гаразд»,— сказали фламінго, встромили їй у рот паличку, вхопили в свої дзьоби обидва її кінці й злетіли в повітря. Побачивши, як вони летіли в повітрі, селяни закричали: «Дивись»: два фламінго несуть чере­паху, що висить, зачепившись за паличку». Вона збира­лась відповісти їм: «Коли мої приятелі несуть мене, хіба це вас обходить, бидло?» А якраз у ту мить птахи, що летіли дуже швидко, долетіли до Бенареса й опинилися над палацом. Черепаха розціпила рот, випустила палич­ку, впала на подвір’я і на вільному повітрі, просто неба, розбилась на дві частини.

Саме проходив там цар у супроводі своїх міністрів і спитав Бодгісатву: «Вельмишановний, як же це сталося, що черепаха упала?» А Бодгісатва подумав: «Скільки вже часу я добираю способу виправити цього балакучого царя! Певно, черепаха познайомилася з фламінго, і вони запропонували їй полетіти з ними до Гімалаїв. Та й по­линули, встромивши їй паличку в рот. Вона почула роз­мову, не могла стримати свого язика, забажала говори­ти, випустила паличку з рота й упала на землю з висо­кості». А потім сказав уголос: «Великий царю, оце таке лихо загрожує балакучим людям, що не можуть стримати свого язика». А далі ще й проказав вірш:

Оце ж вона розбилася, коли схотіла говорити,

Тримаючись за паличку. Загинула, на землю впавши.

І це ти мусиш усвідомити собі, герою мій славетний:

Для щастя власного

не слід балакати тоді, коли не треба.

Цар подумав:

«Це він каже про мене...»

— Вельмишановний,— звернувся він до нього,— це про мене ти сказав?

— Великий царю, чи ти, чи інший, хто говорить заба­гато, зазнає такої долі.

І розповів йому все, що сталося, і цар відтоді став мовчазним та задумливим.

Розповівши цю байку, Учитель пояснив стосунок ко­лишніх осіб до сучасних:

— За тих часів,— сказав він,— черепаха була Кока- ліка; два молоді фламінго — два старші ченці нашої гро­мади, за царя був Ананда, за мудрого радника-духівника був я.

Така є приповість про черепаху.

За давніх-давен, коли в Бенаресі царював Брахма- датта, Бодгісатва втілився в папугу на ім’я Радга. А мо­лодший брат його звався Потхападою. Коли вони були ще маленькі, ловець, піймавши їх, віддав брахманові в Бенаресі. Брахман годував їх, як рідних синів. Але жінка в цього брахмана була така лиха, що й не всте­жиш за нею. Одного дня, виряджаючись у своїх справах, брахман сказав цій парі папуг:

— Дітки, я помандрую собі, а ви своєчасно й завчас­но пильнуйте вчинків своєї матері та примічайте кожно­го, хто приходить чи виходить.

І давши папугам таке доручення, він пішов.

Тільки-но він пішов, його жінка почала жити розпус­но, чоловіки приходили й виходили без кінця. Побачивши таке, Потхапада спитав Радгу:

— Брахман пішов, доручивши нам свою жінку, а вона коїть таке неподобство. Я скажу їй.

А Радга сказав:

— Ні, не кажи.

Але той, не звернувши уваги на ці слова, сказав:

— Мамо, навіщо ти коїш таке неподобство?

А вона, замисливши вбити його, сказала:

— Дитинко, ти ж син мій. Надалі я цього вже не ро­битиму. Іди до мене, дитинко!

І так ласкаво кликала його, а коли він підійшов, вхо­пила його й сказала:

— Ти ще мене вчитимеш? Місця свого не знаєш! — і скрутила йому в’язи та й кинула його в піч.

Брахман повернувся, відпочив і запитав Бодгісатву: — Що, синку Радго, коїла мати неподобство, чи ні? І прочитав такий вірш:

Намандрувавшись, батько твій

Тепер нарешті повернувсь.

Тим часом мати, синку мій,

Мабуть, розкошувала тут?

А Радга каже:

— Тату, розумні не розповідають, що їм некорисне,— було воно, чи ні,— і прочитав другу половину вірша:

На попіл спалений в печі.

Бо слухати не захотів Ласкавих і правдивих слів.

Подавши брахманові таке повчання та сказавши: «Я не можу тут жити», Бодгісатва попрощався з брахма­ном і полетів до лісу.

ДЖАТАКА ПРО ОСЛА В ЛЕВ’ЯЧІЙ ШКУРІ

За давніх-давен, коли в Бенаресі царював Брахма- датта, Бодгісатва, втілившись у селянській родині, виріс і хліборобив собі. А один купець, мандруючи, возив свій крам на ослі. Як тільки він приїздив кудись, здіймав з осла торбу, вкривав його лев’ячою шкурою і пускав на рисові поля. Польові сторожі, побачивши його й маючи його за лева, не зважувались підійти.

Одного дня той купець спинився поблизу села, щоб зварити собі сніданок, а осла вкрив лев’ячою шкурою й пустив на вівсяне поле. Польові сторожі, маючи його за лева й не зважившись підійти, подались додому, щоб про це оповістити. Всі селяни, озброївшись, почали сур­мити в сурми, бити в барабани, вийшли на поле і ну кри­чати. Осел, смертельно зляканий, заревів так, як ревуть осли. Пізнавши тоді осла, Бодгісатва проказав перший вірш:

Ба, це не лев тут заревів,

І це не тигр чи леопард,—

У шкурі лев’ячій отак Реве лише якийсь осел.

Коли побачили селяни, що то осел, вони поламали йому всі кістки, а лев’ячу шкуру забрали й пішли собі.

А купець, коли прийшов і побачив осла отак скаліче­ного, проказав другий вірш:

Хоч довго пасся мій осел Отут на полі вівсянім,

Як заревів, зазнав біди.

Так вони промовляли, а тим часом осел здох, і купець, кинувши його, пішов геть.

ДЖАТАКА ПРО ЛУКАВУ ДІВЧИНУ

За давніх-давен, коли в Бенаресі царював Брахма- датта, Бодгісатва, втілившись в лоно його головної ца­риці, народився, виріс, усі науки вивчи, а по смерті бать­ковій став на царство й почав законно царювати.

Граючи в кості з брахманом, своїм домашнім жерцем, він висловився так:

Усі течуть у діл річки,

А дерево є дерево.

Негарно чинять жіночки,

Котрих неважко спокусить.

Отак приспівуючи, він кидав золоті кості на срібну дошку; граючи, цар завжди вигравав, а брахман програ­вав. І брахман подумав: «Отак і зовсім нічого не зали­шиться з майна у мене в домі». Та йому спало на думку: «Не встерегти жінку, що вже знала хоч одного мужчину. Отже треба буде взяти котрусь від самого народження й оселити у себе. А коли виросте, хай бачить лише одно­го мене. Пильно охоронятиму її й виграю гроші в царя».

Він був спритним хіромантом, тож побачивши одного дня якусь нещасну вагітну, пізнав відразу, що вона дів­чинку народить; закликав її, заплатив їй, прихистив у своїм домі, а після пологів дав ще й грошей і відпустив її, а маленьку дівчинку доручив жінкам, щоб не знала вона чоловіків; вигодував, і коли вже стала вона дорос­лою, оселив у своїм домі, а тоді й сказав:

— Великий царю, почнімо грати.

— Гаразд,— відповів цар. І почали вони грати, як і раніше.

Коли цар, кидаючи кості, наспівував свою пісеньку, брахман додавав: «Крім моєї дівчинки». Відтоді брахман вигравав, а цар програвав. Бодгісатва, збагнувши, що

в домі брахмана мусить бути жінка, яка тримається лише його одного, і знаючи сутність буття, подумав так: «Треба перемогти її цнотливість». Покликавши якогось шахрая, він сказав:

— Чи не зміг би ти перебороти стійкість жінки цього брахмана?

— О великий царю, чого б то ні! — відповів той.

Цар дав йому грошей і сказав:

— Мерщій виконай те, про що я веду мову,— і відпус­тив його.

Отримавши гроші, шахрай накупив пахощів, мазей, пудри, камфори та всякого іншого краму і відкрив побли­зу дому брахманового крамничку. А дім той мав сім поверхів, сім дворів і сім брам; при кожній брамі варту­вали самі жінки: крім брахмана, жоден чоловік не мав права увійти в дім, навіть і ті, котрі виносили коші із сміттям. А бачити дівчину могли лише брахман та жінка, що доглядала її.

Якогось дня ця доглядачка, взявши грошей на пахощі та квіти, проходила повз шахраєву крамницю. Побачивши жінку, він одразу здогадався: «Це доглядачка». Коли вона підійшла, він схопився, побіг назустріч, упав долу, обхопив міцно обома руками її ноги й почав нарікати: «Мамо, де ти була так довго? Дружки його, хитрі шахраї, теж підійшли, говорячи:

— Руки, ноги, обличчя, увесь вигляд, навіть миги однакові і в матері, і в сина.

Так вони перемовлялись між собою. І жінку сумнів узяв: «Може, і справді він син мій?» І вона заплакала. І вони обоє з плачем почали обійматися.

Тоді шахрай спитав:

— Мамо, де ти живеш?

А вона:

— Синку, я доглядаю брахманову дочку, гарну, як півбогиня, напрочуд принадну.

— А зараз куди йдеш, мамо?

— Купувати їй пахощів та квітів.

— Мамо, навіщо тобі кудись іти? Ти можеш дістати все це в мене.

І, взявши гроші, він дав їй багато бетелю, пахощів і різних квітів.

Дівчинка, побачивши стільки пахощів і квітів, ска­зала:

— Мамо, сьогодні брахман дуже до нас прихильний.

— Чому ти так думаєш?

— Бо бачу ось багато речей.

— То не брахман накупив, а я сама принесла все це від свого власного сина.

Відтоді вона, одержуючи від брахмана гроші, купу­вала на них у шахрая пахощі та квіти.

Шахрай через кілька днів по тому зліг, удавши хво­рого. Жінка підійшла до дверей крамниці й спитала:

— Що тобі, синку?

— Мамо, навіть і вмираючи не можу тобі цього роз­повісти.

— Якщо не мені, кому б ти розповів?

— Мамо, в мене ось яка хвороба: я, почувши, що дівчина дуже гарна, закохався в неї. Якщо вона стане моєю, житиму. Якщо ні — помру.

— Синку, то вже мій клопіт, ти цим не журися.

Підбадьоривши його отак і взявши в нього ще чимало пахощів та квітів, вона пішла до дівчини й сказала:

— Мій син, почувши від мене про вродливість твою, закохався в тебе. Що робити?

— Коли можна привести його сюди, я згодна, щоб він прийшов.

Почувши це, жінка назбирала по всіх кутках сміття й поклала все у кошик для квітів, а коли настав час виносити квіти і прийшла сторожиха, вона висипала сміття їй на голову; сторожиха образилась; але тільки-но вона що скаже, та кидає на неї сміттям. Отож ніхто вже не приходив виносити й прибирати те, що вона приносила або виносила.

Тим часом, сховавши шахрая в коші, вона спровадила його до дівчини. Шахрай пробув у брахмановім домі зо два дні. Коли брахман піде геть, вони бавляться; коли він вертається, шахрай ховається. Через два дні дівчинка й каже йому:

— Добродію, вже слід іти тобі.

— Так то воно так, але я не хочу йти, не вдаривши брахмана.

— Гаразд,— мовила вона й сховала шахрая, а коли прийшов брахман, сказала йому:

— Шановний, я хочу потанцювати, а ти заграй на віну.

— Гаразд, люба моя,— і він почав грати.

— Мені чомусь соромно, коли ти дивишся на мене. Я танцюватиму, запнувши тобі обличчя хусткою.

— Якщо соромишся, то будь ласка.

Узявши щільну хустку, дівчина затулила йому очі й за­пнула обличчя.

Брахман грає на віну із запнутим обличчям. А вона, потанцювавши з хвилинку, і каже:

— Шановний, мені чогось забажалося вдарити тебе.

Брахман, охочий до жінок, нічого й на мислі не маю­чи, каже:

— То й удар.

Дівчина подала знак шахраєві, а той, підійшовши до брахмана ззаду, вдарив його по голові ліктем, аж у того очі мало не повилазили і гуля вискочила на голові. По­чувши біль, брахман мовив:

— Дай руку.

Дівчина простягла. Брахман і каже:

— Рука в тебе м’яка, а удар сильний.

Побачивши брахмана, шахрай сховався, а як він схо­вавсь, вона зняла з голови в брахмана хустку, взяла гір­чичної олії та й помастила гудзя йому на голові.

Коли брахман пішов, жінка сховала шахрая у кіш і винесла його, а він пішов до царя і все йому розповів.

Цар і сказав брахманові, коли той завітав до палацу:

— Давай-но грати, брахмане.

— Гаразд, великий царю.

Цар поставив дошку для гри та й кидає, як і раніше, кості, проспівавши свою пісеньку. Брахман, не знаючи, що дівчина втратила свою цнотливість, докинув: «Крім моєї дівчинки». Та хоч і сказав це, але не виграв. Збаг­нув цар і каже:

— Брахмане, навіщо вважати її винятком? Дівчинка твоя вже втратила свою невинність. Ти гадаєш, що, пиль­нуючи її від самого народження та охороняючи за допо­могою жінок у семиповерховому домі можеш устерегти її? Та хоч заховай ти жінку в своє власне черево, а всте­регти її не зможеш. Бо немає жінки, що знала б одного тільки чоловіка. Коли сказала твоя дівчина: «Я танцюва­тиму, а ти на віну заграй» і запнула тобі обличчя хуст­кою, тоді її коханець ударив тебе по голові ліктем, а ти тепер вважаєш її винятком!

І він прочитав вірш:

На віну граючи, брахман,

Ще змалку жінку пильнував:

Чи ж можна вірити жінкам?

Отак Бодгісатва навчив брахмана. А брахман, вислу­хавши таке повчання, вернувся дому та й каже дівчині:

— Як ти могла вчинити таке паскудство?

— Шановний, хто це тобі сказав? Я нічого такого не вчинила. То я вдарила тебе, а не хто інший. Коли не віриш, заприсягнусь, що я не доторкалась руки жодного чоловіка, крім тебе, і в огонь кинувшись, примушу тебе повірити.

Брахман сказав:

— Хай буде так.

І склавши з дров великий стос та запаливши його, він проголосив:

— Коли сама собі віриш, кидайся у вогонь.

Але дівчина перед цим звернулась до своєї до­глядачки:

— Мамо, скажи своєму синові, щоб прийшов, і в ту мить, коли я вже кидатимусь у вогонь, хай він схопить мене за руку. Наглядачка пішла і все влаштувала. Ша­храй прийшов і став серед юрби. Тоді дівчина, бажаючи обдурити брахмана, при величезному натовпі мовила:

— Брахмане! Крім тебе, я не торкалась до руки жод­ного чоловіка. Хай же не спалить мене полум’я!

І вже збиралася кинутись у вогонь. Ту ж мить шахрай закричав: «Дивіться, що робить цей брахман, царський домашній жрець! Кидає в огонь таку гарну дівчину! — і він підійшов і схопив її за руку. Тоді вона, визволивши руку, сказала брахманові:

— Шановний, мою присягу знищено, не можу я ки­нутись у вогонь.

— Чому?

— Шановний, я ж присягалась тобі: «Крім тебе, я не доторкалась до руки жодного чоловіка», а тепер цей ось чоловік схопив мене за руку.

— Обдурила ти мене! — сказав брахман. Побив її і геть прогнав.

Отакі нечесні, капосні жінки; скільки злочинів вони коять, але дурять свого чоловіка, мовлячи: «Я нічого та-

кого не вчинила», щодня присягаються, але ніколи не міняються. Тож кажуть:

У жінок отих лукавих Правди аж ніяк не знайдеш.

Поведінки їх не знаєш,

Наче риби рух у водах, їм брехня за правду править,

За брехню їм править правда.

Як травицею корова,

Ласують жінки усюди...

Хитрі ті жінки, як змії,

Солодко так розмовляють,

А єдине тільки знають,

Як чоловіків дурити.

МІЛІНДА-ПАНЬХО

Немає постійної тотожності в однієї й тієї ж особи.

Цар Мілінда спитав:

— Преподобний Нагасено! Той, хто постає, чи той самий він, чи інший?

Преподобний відповів:

— Ні, він не той самий і не інший.

— З’ясуй це порівнянням.

— Як ти гадаєш, великий царю, коли тепер ти до­рослий, то хіба ти той самий, що був тоді, коли був ніж­ним хлопчиком чи дитинчам, що дригає ніжками?

— Ні, преподобний, я був один, коли був ніжним хлопчиком чи дитинчам, що дригає ніжками, і інший те­пер, коли дорослий я.

— А коли так, великий царю, немає в тебе ні матері, ні батька, ні вчителя, ні навчання, ні виховання, ні муд­рості. Адже, великий царю, хіба мати зародка є інша, ніж мати дитини й дорослої людини? Хіба той, що вчився, є іншим, коли вже навчився? Хіба той, що зробив злочин, є іншим, коли йому за це відтято руки й ноги?

— Ні, преподобний. Але що ти мені скажеш?

Преподобний мовив:

— Великий царю, я й сам був колись ніжним хлопчи­ком, був дитинчам, що дригає ніжками, а тепер я дорос­ла людина. Через зв’язок із тілом всі ці стани складають єдність.

— З’ясуй це, навівши якесь порівняння.

— Великий царю, коли людина запалить світильник, хіба не горітиме він цілу ніч?

— Так, преподобний, горітиме.

— Як же так, великий царю, хіба полум’я на початку ночі буде тим самим, що й опівночі?

— Ні, преподобний.

— Хіба полум’я опівночі буде тим самим, що й на­прикінці її?

— Ні, преподобний.

— А хіба, великий царю, на початку ночі був один світильник, опівночі інший, а наприкінці ночі ще інший?

— Ні, преподобний.

— Ще раз з’ясуй це, навівши якесь порівняння.

— Великий царю, коли свіже молоко згодом пере­творюється на вершки, а вершки на масло, а масло на топлене масло, хіба можливо, великий царю, все чітко відокремити?

— Ні, преподобний, все це виникає через безперерв­ний зв’язок.

— Отак, великий царю, виникає і послідовність явищ. Одне народжується, інше зникає; не виникає ні поперед­нє, ні наступне; тому й людина не є ні тим самим, ні іншим; так доходить вона останнього ступеня свідомості.

— Ти мудрий, о Нагасено!

В антології представлено зразки найдавніших пам’яток сло­весності народів Індії — гімни «Рігведи», «Атхарваведи», фраг­менти великих епосів «Махабгарата» і «Рамаяна», буддійської літератури (з книг «Дгаммапада», «Суттаніпата», «Джатаки»), а також санскритської класики (твори Калідаси і Бгартріхарі).