Дорогоцінне каміння

Коли 1990 року колишня ув'язнена Акмолінського табору дружин «зрадників» батьківщини Гертруда Платайс приїхала до Казахстану, вона вперше розповіла співробітникам музею «АЛЖИР», як уперше побачила місцевих казахів і як вони поставилися до ув'язнених жінок.

Одного разу, коли одного буранного зимового ранку жінки-в'язні під посиленим конвоєм збирали очерет на березі озера Жаланаш для спорудження бараків, із заростей очерету вискочили старі та діти — місцеві жителі сусіднього казахського села Жанашу. Діти за командою старших почали закидати камінням змучених жінок (для виконання норми в 40 снопів очерету доводилося працювати на морозі по 17—20 годин на добу).

Конвоїри почали голосно сміятися: мовляв, бачите, вас не лише в Москві, вас і тут, в аулі, навіть діти не люблять.

Було дуже прикро і боляче і, насамперед, морально, згадували Гертруда Платайс та інші колишні в'язні. Так було кілька днів. Ображеним в'язням лише залишалося звертатить до долі, скаржачись на несправедливість одурманених і озлоблених сталінською пропагандою казахів.

Одного разу, ухиляючись від каміння, що летіло на них, знесилена Гертруда спіткнулася і впала обличчям у ці камінці. Уткнувшись у них, вона раптом відчула запах сиру, і зрозуміла що це саме каміння пахне... сиром і молоком! Вона взяла шматочок і поклала до рота – він здався їй дуже смачним.

Вона зібрала ці камінці і принесла до барака. Там були й ув'язнені жінки-казашки. Вони сказали, що це курт – висушений на сонці солоний сир.

Виявляється, ризикуючи життям власних дітей, жалісливі казахи, не знайшовши іншого способу, як саме таким чином, не викликаючи підозр у наглядачів, ділилися з в'язнями останнім, що в них було — куртом, щоб хоч якось підтримати голодних бідних жінок, оскільки самі у 1930-х роках зазнали голоду та поневірянь. Потай від наглядачів вони залишали для в'язнів під кущами шматочки вареного м'яса, толокно, курт, коржики.