Григорій Сковорода "Пізнай в собі людину"

Читати фрагмент книги:

Сковорода Григорій.

Пізнай в собі людину /Пер. Μ. Кашуба;

Пер. поезії В. Войтович.  -  Львів: Світ, 1995.  -  528 с.

 

Україна знову стала на шлях духовного відродження. Багато людей повертаються до Бога, читають Біблію. Читають... та чи розуміють? Га­даємо, що у цьому їм допоможе "любитель священної Біблії" Григорій Сковорода, який заговорив у цій книзі зрозумілою сучасною українською мовою. Із всього творчого доробку мислителя тут найбільш повно представлені його діалоги й трактати, в яких дається роз'яснення "Святого письма", розуміння Бога, Всесвіту, Людини. Вперше друкується переклад біографії Г. Сковороди, що її скомпонував його друг і учень М. Ковалинський.

Для всіх, хто цікавиться історією та розвитком духовної культури, філософії.

 

ЗМІСТ

Предтеча Месії України.......... 5

М.І. Ковалинський. Життя Григорія Сковороди      ....... 9

Прокинувшись, побачили славу його........... 45

Хай цілує мене поцілунками уст своїх     .......... 47

Вхідні двері до християнського доброчестя......... 53

Нарцис. Розмови про те: пізнай себе........... 63

Симфонія, названа книга Асхань, про пізнання самого себе      .  .  . 105

Бесіда, названа Двоє, про те, що легко бути блаженним      .  .  .  . 165

Бесіда 1-ша, названа Observatorium (Сіон)    .  .  ....... 183

Бесіда 2-га, названа Observatorium Specula, по-єврейськи Сіон  .  .  . 196

Діалог, або Розмова про давній світ     ........... 206

Розмова п'яти подорожніх про справжнє щастя в житті (Дружня бесіда

про душевний спокій).............. 220

Кільце..................... 251

Розмова, що називається Алфавіт, або Буквар миру    .  .  .  ... 302

Книжечка, що називається Silenus Alcibiadis, тобто Ікона Алківіадська

(Ізраїльський змій)............... 343

Книжечка про читання Святого Письма, названа Жінка Лотова    .  . 368

Боротьба Архистратига Михаїла зі Сатаною про те: легко бути добрим 393

Суперечка Біса з Варсавою.............. 417

Вдячний Єродій.................. 431

Убогий Жайворонок     ..........'...... 450

Діалог. Назва його  -  Потоп зміїний........... 464

Примітки.................. 499

 

 

ПРЕДТЕЧА МЕСІЇ УКРАЇНИ

"Весь світ спить..." констатував понад два століття тому Сковорода, а слова ці актуальні й для сьогодення. Спить і далі світ, спить собі й Україна, хоч і борсається в якомусь конвульсійно-прагматичному, ковбасно-економічному маренні, намацуючи шлях до волі. І довго їй ще борсатись, якщо не прозріє, що матерія  -  це пітьма та заглада, коли її не животворить світло Духа.

Тому саме тепер, коли зблиснув промінь Надії, Україні на допомогу знову поспішають її великі сподвижники. Приглянь­мося до них, почуймо їх!

А Предтечею серед них Сковорода благовістить нам...

"...Очистивши по можливості своє серце, бачив я такий

сон.

Здавалось, що на небі від одного краю до іншого, по всьому його просторі, були написані золотими великими літерами слова. Все небо було голубого кольору, і ті золоті слова здавалися не стільки зовні блискучими, а більше зі середини сяяли прозоро і не разом написані по лицю небесного простору, а складами, по складах і виражали таке й саме таким чином: па-м'ять-свя-тих-му-че-ник-А-на-ні-я -А- за-рі-я-Ми-са-ї-ла.

Із цих золотих слів сипались вогненні іскри, подібно як у кузні з ёугілля, що сильно роздмухується міхами, і стрімко падали на Григорія С. Сковороду. Він стояв на землі, піднявши вверх праву руку і ліву ногу прямо у вигляді проповідуючого Йоана-Хрестителя, якого деякі художники на картинах зображають у такому розміщенні тіла та яким Сковорода тут мені уявився. Я стояв біля нього, і деякі іскри, із падаючих на нього, відскакуючи, падали на мене й породжували в мені якусь полегкість, розкованість, свободу, бадьорість, охоту, веселість, ясність, зігрівання й невимовну насолоду духа. Я прокинувся, сповнений найсолодшого відчуття."

5

Так описує свій сон-видіння найближча по духу Сковороді людина, улюблений учень його Михайло Ковалинський, на якого падали іскри духовних щедрот Григорія Сковороди. Та й чи тільки на нього одного? Ми знаємо, що благодатні іскри подвижника щедро сіялись по всій Україні, спопеляючи, роздираючи самодержавну російську пітьму, яка облягала тоді нашу землю, гасила високі патріотичні думи, божественні помисли.

Сковорода був тим "стовпом хмарним", тим невичерпним джерелом осяйної божої мудрості, яке живило й напувало, не давало впасти у гріховність серцям, народженим нести світло. Варсава (тобто син Сави), як часто він сам себе називав, став не тільки основоположником новітньої (як української, так і російської) філософії, що опиралася на міцний фундамент Святого Письма та кращих мислителів древності, але й явився в образі Предтечі, що торував хресну дорогу Месії України  -  Шевченкові І це, на наше глибоке переконання, не красиві та пустодзвонні слова, а та вічна осяйна істина Духа, промінь якої ніколи не переривався на нашій землі, запалюючи щораз нові й нові серця, наповнюючи їх братньою любов'ю, яку вимолював Кобзар: "і братолюбіє пошли".

У підтвердження того, що Сковорода був Предтечею Месії України, згадаймо те, як ще малим дитям Тарас ховався у бур'янах, щоб списувати Сковороду. Дух до Духа тягнувся, до променя сонцедайного, який освітлював у пітьмі шлях братерства й волі, шлях гірний, лише яким ідучи, Кобзар допоміг люду українському не згубити свою пам'ять.

Сковорода світив дорогу Шевченкові, Шевченко  -  Франкові, Франко  -  Лесі Українці, а вони разом усім нам. Тому я твердо вірю, що настане такий час, коли Єдина Українська Християнська Церква за прикладом канонізації святих Ольги та Володимира введе у сонм святих могутніх подвижників українського Духа великомучеників Шевченка, Сковороду, Франка, Лесю Українку.

Як відомо, у творчості Сковороди майже не подибуємо прямих патріотичних декларацій, про його любов до рідної землі, народу, слова, однак це аж ніяк не є свідченням того, що він не був патріотом. Тут, передовсім, слід пам'ятати, що його життєва філософія базувалася на принципах двох світів  -  земного та гірного (тобто духовного). Твердо переконаний, що у земному світі всюди невидимо для земних очей присутній Дух, який уособлював Бога, Сковорода саме йому віддавав першість, вищість і проводирство. Однак це аж ніяк не означало, що він нехтував земним світом, земним життям. Ні. "Споріднена праця" означала, що людина по­

6

винна підкорятися і жити не за пануючими людськими ни­цими пристрастями та виробленими згідно з ними законами, а за велінням свого Отця небесного, який перебуває в серці кожного. Отже, коли тебе Отець твій привів на українську землю, то ти маєш на ній жити й чин займати та трудитись відповідно до тих нахилів, які він у тобі заклав: "Кожен повинен знати свій нарід і в народі себе. Чи ти русин?  -  Нудь ним. Чи ти лях?  -  Будь ляхом. Чи німець?  -  Німецтвуй. Чи француз?  -  Французуй. Чи татарин?  -  Татарствуй". Ці слова Сковороди наводить перший із дослідників його творчості Хіджеу. І незважаючи на те, що твір, з якого взято цей вислів, не дійшов до нас, академік Д. Вагомій, хоч і сумнівається, що ці слова належать філософу, все ж цілком не відкидає цього на тій підставі, що складені вони в дусі Сковороди. Ми ж додамо лише, що не тільки складені, але й наскрізь просякнуті духом Любомудра.

М. Ковалинський також відзначає любов Сковороди до свого краю, слова: "Як писав він для своєї сторони, то й вживав іноді малоросійські говірки й правопис, вживаний у малоросійській вимові: він завжди любив природну мову свою і рідко змушував себе спілкуватися іноземною мовою..."

Філософія Сковороди була для нього не лише теоретичними постулатами. Він твердо й послідовно втілював її у своє життя і закликав до цього інших. Уникаючи зваб світу цього, філософ не піддавався ні на які вмовляння зрадити собі, свойому призначенню сіяча духовних зерен і зайнятися працею лише задля світської чи церковної кар'єри, здобуття матеріальних благ, послідовно відмовлявся залиши­ти назавжди свою землю та поселитися в Росії чи інших чужинецьких землях, де йому довелося побувати. Він, як вовк, що пильно охороняє свою територію, пішки мережив Ма­лоросію (Слобожанщину) й Україну, називаючи одну з них любою тіткою, а іншу матір'ю.

Ми не ставимо собі за мету у цьому короткому передньому слові аналізувати творчість філософа. Але, зважаючи на те, що впродовж тривалого часу про Сковороду в нас усюди говорилось як про бунтаря-революціонера, борця проти соціальної несправедливості та гнівного таврувала експлуа­таторських класів, чи в кращому разі такого собі мандрівного селянського дивака  -  філософа, якого більшість знала зі шкільної програми за його крилатими висловами: "Всякому городу нрав і права; Всяка імєєт свой ум голова.." чи "Ой ти, птичко жовтобока, не клади гнізда високо!" тощо, вва­жаємо за потрібне наголосити на тому, що філософія його не мала нічого спільного ні з так званою "революційністю", пі з "боротьбою з експлуататорами".

7

Коли б намагатися виразити одним реченням концепцію філософй Сковороди, то воно б, на наш погляд, мало звучати тик  -  сутність Людини, місце її у Всесвіті та спосіб існування на Землі. Виходячи з цього філософ говорить про три світи: "Перший є всезагальний і світ населений, де живе все народжене. Цей складений із не лічених світ-світів і є великий світ. Інші два суть часткові й малі світи. Перший  -  мікрокосм, тобто світик, малий світ або людина Другий світ символічний, тобто Біблія. У населеному будь-якому світі сонце є його око, і око це є сонце. А як сонце є голова світу, то не дивно, що людина названа мікрокосм, тобто маленький світ. А Біблія є символічний світ, тому що у ній зібрані небесних, земних і глибинних створінь фігури, щоб вони були монументами, які ведуть нашу думку в поняття вічної природи, прихованої у тлінній так, як малюнок у фарбах своїх".

Як бачимо, Святе Письмо у Сковороди було основою, ключем до пізнання двох інших світів. Тому в усіх його трактатах так багато цитат із Біблії, яку він, за його висловом, "жував", щоб, добре розжувавши біблійні істини, знайти та відчути в них смак божий, віднайти ту найвищу істину, яка ховається за буденними земними словами. З огляду на це, гадаємо, що тепер, у час повсюдного зацікавлення Святим Письмом, духовних шукань і повернення від оска­женілого атеїзму до віри в Бога, трактування Сковородою багатьох положень Біблії може викликати значний інтерес у людності, що прагне одухотворення свого життя. І, гадаю, що це буде найвищою радістю й нагородою для Григорія Варсави Сковороди, якого світ цей пожадливий "ловив і не спіймав", на одухотворення якого він поклав усі свої сили, уміння й життя.

Декілька слів необхідно сказати також і про переклад творів. Ми намагалися максимально наблизити тексти до норм сучасної мови, але при цьому пильно стежили, щоб не зашкодити змісту. І коли при перекладі прозових текстів нам, на наш погляд, удалося уникнути суттєвих втрат, то цього не можемо сказати про поезію, маємо на увазі ті поетичні вкраплення, якими рясніють трактати Сковороди. Однак вважаємо їх лише першою спробою і надіємось, що при наступних перевиданнях комусь удасться їх. поліпшити.

Та все ж закінчити це переднє слово нам видається найкраще тими ж словами, що й починали його.: "Весь світ спить... Та не так спить як про праведника сказано: "Коли впаде, то не розіб'ється..." Спить глибоко, простягнувшись, наче вдарений об неї (землю). А наставники, які пасуть Ізраїля, не тільки не будять, а ще й погладжують: "Спи, не

 

Μ. І. КОВАЛИНСЬКИЙ ЖИТТЯ ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ

Написане 1794 року на давній смак

Non omnis moriar,

(Horatius)1

У всьому існуючому є щось головне й всезагальне: у безчленних викопних  -  земля; у рослинних  -  вода; у тваринах  -  вогонь; в людині  -  розум і т.п.

Кожне буття становить особливе коло, або свій світ, з відмінностями, поділами, подрібненнями до незбагненності.

Кожне головне, або всезагальне, цих кіл має над собою і в собі найголовніше, всесвітнє, верховне, єдине начало: всі тим були.

Це, поширюючись, розрізняючись у здатності, силі, власти­востях, поступовості, здійснює невидимі буття різноманітно і, згущуючись у своєму сходженні, становить у людині мислення, у тваринах  -  відчуття, у рослинах  -  рух, у безчленних викопних  -  існування.

Людина, тобто втілена мисляча здатність, у цьому началі живе, рухається, існує.

Ця найголовніша, всесвітня, невидима сила єдина  -  розум, життя, рух, існування,  -  виливаючись із невідчутності в явище, із вічності  -  у всеохопленість часу, із одиничності виняткового  -  до безмежної численності, утворюючи коло людства, наділяє йому від свого головного благородну перевагу  -  вільну волю.

На цьому головному, корені, началі базується влада урядів, держава владик, сила царів, любов батьків, честь мудрих, слава добродійних, пам'ять праведних.

Численність вносить відмінність, а це передбачає нерівність і недосконалість; вільна воля передбачає вибір; цей же  -  моральну здатність, що може пізнати добро, істину, доско­налість, любити її й краще шукати. Звідси походить подвиг пошуку, і подвижник істини називається мудрий, а його справа  -  чеснота.

10

Парфянин і мідянин, юдей і грек, раб і вільний однаково причетні у цій перевазі всесвітнього, верховного, єдиного начала.

Подвиг, тобто правильне вживання вільної волі, робить поділ; і цей подвиг у виборі істинного, доброго, досконалого є правда, що всякому віддає своє: повне  -  повним і марне  -  мирним. Тому мудрий і праведний є одне й те ж.

Поставлений між вічністю й часом, світлом і пітьмою, істиною й брехнею, добром і злом, маючи переважне право вибирати істинне, добре, досконале і здійснюючи це на ділі, у всякому місці, бутті, стані, званні, ступені, є мудрий, є праведний. Таким є Муж, про котрого тут буде мова. Григорій, син Сави, Сковорода народився у Малій Росії, Київського намісництва, Лубенської округи, в селі Чорнухах, у 1722 році.2 Батьки його були з простого люду: батько - козак, мати  -  такого ж роду. Вони мали міщанський стан, посередньо достатній, та чесністю, правдивістю, гостинністю, побожністю, миролюбним сусідством виділялись у своєму колі.

Цей їх син, Григорій, на сьомому році від народження відзначався схильністю до побожності, талантом до музики, охотою до наук і твердістю духа. У церкві він добровільно ходив на клирос і співав чудово, приємно. Улюблений же і завжди майже ним повторюваний спів його був оцей Йоана Дамаскина3 вірш: "Образові золотому, що на Деїрському полі поставлений, три твої отроки не дотримали безбожного повеління" і ін.

За його бажанням батько віддав його у Київське училище, що тоді славилось науками.4 Григорій швидко перевершив своїх ровесників успіхами й похвалами. Митрополит Київський Са-муїл Миславський, людина відмінної гостроти розуму й винят­кових здібностей до наук, будучи тоді його співучнем, відставав у всьому від нього при величезному своєму старанні.

Тоді царювала імператриця Єлизавета, любителька музики і Малоросії. Хист Сковороди до музики і напрочуд приємний голос були причиною вибору його до двору у співочу капелу, куди й був він посланий при вступі на престол імператриці.5

Він недовго там перебував. Імператриця швидко здійснила подорож до Києва і з нею весь двір. Сковорода, прибувши туди, а при поверненні двора в Санкт-Петербург отримавши звільнення з чином придворного уставника, залишився в Києві та знову почав учитися.

Коло наук, що викладалися в Києві, видалося йому недо­статнім. Він захотів побачити чужі краї. Незабаром для цього трапилася нагода, і він скористався нею дуже охоче.

Від двору був відправлений в Угорщину до Токайських садів генерал-майор Вишневський, який для тамтешньої греко-руської церкви хотів мати церковників, здатних до служби й співу. Сковорода, відомий знанням музики, голосом, бажанням

11

бути в чужих краях, знанням деяких мов, був схвально представлений Вишневському і взятий ним під покровительство.6

Подорожуючи з цим генералом, мав він нагоду з його дозволу та з його допомогою поїхати із Угорщини до Відня, Офена, Пресбурга й інших навколишніх міст, де, цікавлячись зі своєї охоти, намагався знайомитись найбільше з людьми, що були тоді дуже славні вченістю й знаннями. Він розмовляв досить добре і з особливою чистотою латинською й німецькою мовами, достатньо розумів грецьку, що й допомогло йому здобути знайомство й прихильність учених, а з ними й нові знання, котрих не мав та й не міг мати у своїй батьківщині.

Повернувшись із чужих країв, сповнений вченості, відомостями, знаннями, але з порожніми кишенями, у крайній нужді всього потрібного, проживав він у своїх колишніх приятелів і знайомих. Оскільки ж і вони не були вельми заможні, то шукали нагоди, як би застосувати його знання з користю для нього й суспільства. Незабаром звільнилось місце вчителя поезії у Переяславі, куди він і відбув на запрошення тамтешнього єпископа.

Сковорода, маючи більш ґрунтовні й широкі знання в науках, ніж вони тоді були в провінційних училищах, написав роздуми про поезію і керівництво до її мистецтва так по-ново­му, що вони видалися єпископові дивними і невідповідними до минулого старовинного звичаю. Єпископ наказав змінити й викладати за тодішнім звичайним зразком навчання. Ско­ворода, впевнений у своєму знанні й точності цієї справи, не погодився змінити й відкласти написані ним правила для поезії, котрі були простіші й зрозуміліші для учнів, та й цілком нове й точне поняття давали про неї. Єпископ вимагав від нього письмової відповіді на суді через консисторію, та цього по­веління він не виконав. Сковорода відповів, що він покла­дається на суд усіх знавців у тому, що його роздуми про поезію і написані ним правила є відповідні і засновані на природі цього мистецтва. При тім у поясненні додав латинське прислів'я: Alia res sceptrum, alia plectrum, тобто: одна справа пастирський жезл, а інша  -  пастуша сопілка.

Єпископ, обернувши своє незнання у його непослух і зарозумілість про свою вченість у гордість і високомірність його, дав таке власноручне розпорядження при доповіді в консисторії: "Хай не живе в моєму домі той, хто творить гординю". Тому Сковорода був вигнаний із Переяславського училища не з честю.' Це було перше випробування твердості його духа.

Нестатки його утруднювались до крайнощів, та його неви­багливість підтримувала в ньому його веселість.

Він перейшов із училища жити до свого приятеля, котрий знав ціну його достоїнств, та не знав розмірів його нужди. Сковорода не смів прохати про допомогу, а приятель не здога-

12

дався запитати його про потреби. 1 так зносив він нужду скромно, мовчазно, терпляче, покірливо, не маючи тоді нічого, лише дві старі сорочки, один камлотний каптан, одні черевики, одні чорні гарусні панчохи. Нужда обробляла в ньому серце дуже корисно і насіяла в ньому таке насіння терплячості, прикрасившись плодами якого, життя його зробило його мудрим і щасливим.

Неподалік жив знаменитий малоросійський дворянин Степан Томара, який шукав учителя для свого сина. Сковорода був йому схвально запропонований знайомими і запрошений ним у село Каврай, де йому було доручено сина для догляду й науки.8

Старий Томара від природи мав великий розум і, спілкуючись по службі з іноземцями, здобув значні знання, проте дотримувався багато в чому застарілих переконань, що властиві людям грубого виховання, котрі з презирством дивляться на все  те що не прикрашене гербами й не розписане родовідними.

Сковорода почав більше плекати серце молодого свого вихованця і, розглядаючи природні його нахили, допомагати лиш природі у вирощуванні спрямуванням легким, ніжним, невідчутним, а не дочасно обтяжувати його розум науками,  -  і вихованець прив'язався до нього внутрішньою любов'ю.

Увесь рік тривало його спілкування з сином, а батько ніколи не удостоював учителя ні одним словом, хоч кожен день за столом він з вихованцем у нього бував. Відчутним і болючим було таке приниження людині, що мала у низькій простоті благороднє серце. Та Сковорода зносив це все і, незважаючи на презирство, на зневажання його, виконував свої обов'язки добросовісно й сумлінно. Договір було укладено на рік, і він хотів дотримати свого слова.

Одного разу, розмовляючи зі своїм вихованцем і спо­стерігаючи його любов до себе, а тому й поводячись із ним відверто й просто, запитав його, як він думає про те, що говорили. Вихованець у тому випадку відповів неналежно. Сковорода заперечив йому, що він мислить про це, як свиняча голова. Слуги негайно донесли пані, що вчитель називає їхнього шляхетського сина свинячою головою. Мати розсердилась, на­скаржилась чоловікові, вимагала помсти за таку зухвалість. Старий Томара, знаючи внутрішньо ціну вчителеві, та поступаючись настирливості жінки, відмовив йому від дому й посади і, відпускаючи його, вперше з ним заговоривши, сказав йому: "Вибач, мій пане! Мені тебе шкода!"

Вже тоді доля починала готувати його серце до людських несправедливостей, котрі він мав випробувати протягом життя. Сковорода залишився без місця, без поживи, без одягу, та не без надії.

Убогий, мізерний, нужденний приїхав він до свого приятеля,

13

одного переяславського сотника, людини добродушної й гостин­ної. Тут неждано трапилася йому нагода їхати в Москву з Каліграфом, що відправлявся в Московську академію проповідником, з котрим він як його приятель і поїхав, а звідти у Троїце-Сергієву лавру, де був тоді намісником багатовчений Кирило, що згодом став єпископом Чернігівським. Цей, поба­чивши Сковороду, котрого знав уже з чуток, і знайшовши в ньому людину незвичайного обдарування й вченості, намагався вмовити його залишитися в лаврі на користь училища, та любов його до отчого краю кликала його в Малоросію. Він знову повернувся до Переяслава, залишивши по собі- в лаврі ім'я вченого і дружбу Кирила.9

Дух його віддаляв його від усяких прихильностей і, роблячи його пришельцем, переселенцем, мандрівником, виробляв у ньому серце громадянина Всесвіту, який, не маючи родини, маєтків, кутка, де голову прихилити, сторицею більше смакує задоволення природне, насолод простих, невинних, без­турботних, які черпаються чистим розумом і безтурботним духом у скарбах вічності.

Не встиг приїхати він до Переяслава, як розумний Томара доручив своїм знайомим вмовити його, щоб він знову найнявся до сина вчителем. Сковорода не погоджувався, знаючи його забобони, а ще більше його домашніх, та приятель його, упроханий Томарою, обманом привіз його сплячого в село до нього вночі.

Старий Томара вже був не той гербовий вельможа, а ласкавий дворянин, котрий хотів цінувати людей за їх внутрішню гідність. Він приязно його приголубив, просив бути другом його сина й спрямовувати його в науках. Любов і щира привітність більш за все завжди впливали на Сковороду. Він залишився у Томари з сердечним бажанням бути корисним, без договору, без умов.10

Самотність спрямовує до роздумів. Сковорода, поселившись у селі, віддавши турботу про необхідні потреби піклуванню улюбленого пана, який полюбив і його, забезпечивши собі його щирість, віддався роздумам, тобто пошукам істини.

Часто у вільні від своєї посади години віддалявся в поля, гаї, сади для роздумів. Рано-вранці зоря бувала його супутни­цею в його прогулянках, а діброви  -  співрозмовники його глумлінь. Літа, душевні обдарування, природні нахили, життєві потреби поперемінно кликали його до прийняття якогось ста­новища в житті. Суєта й марнота світу уявлялась йому морем, безперервно збурюваним життєвими хвилями, яке ніколи не дає душевного спокою плавцеві до пристані. У чернецтві, що віддалилося від свого першоЛочатку, бачив він похмуре гніздо спертих пристрастей, які, не маючи виходу, смертельно й

14

15

боляче душать буття. Одруження, як не схвалюване природою, все ж не було приємним для його безжурного характеру.

Не вибравши собі жодного стану, він твердо поклав на своєму серці, що посвятить своє життя стриманості, задоволен­ню малим, цнотливості, смиренню, працелюбності, терпінню, добродушності, простоті манер, щирості, облишить усі суєтні намагання, всі турботи надбання майна, всі труднощі надмірностей. Таке самозречення дуже успішно зближувало його з любов'ю до мудрості.

Душа людська, кидаючись у становище нижчих від себе ступенів, занурюючись у тваринні пристрасті, віддаючись хти­вості, властивій скотині, приймає на себе їх властивості й якості: злобу, лють, неситість, заздрість, хитрість, гординю тощо; вивищуючись же подвигом доброї волі над тваринними потягами, тваринними інстинктами і безсловесними устремліннями, сходить на висоту чистоти умів, стихія яких є світло, розум, мир, гармонія, любов, блаженство, і від них запозичує якусь силу величі, світлості, розуміння вищого, більш просторого, далекого, яснішого. і найвищої святості у відчутті, якими внутрішньо8 наповнюючись, проявляє в уявів стан людського буття іноді схвально, іноді осуджуючи, вмовля­ючи, попереджуючи й указуючи.

Сковорода бачив такий досвід і сили природи в собі самому і так описує це в своїх записках, що залишились після нього:

"Опівночі, листопада 24 числа, 1758 року у селі Каврай здавалося уві сні, начебто я розглядаю різні зваби людського життя по різних місцях. В одному місці я був, де царські палати, убори, музики, танці; де закохані то співали, то розглядали себе у дзеркалах, то бігали із кімнати в кімнату, і η і мали маски, сідали на пишні постелі тощо. Звідти повела мене сила до простого народу, де такі ж дії, лиш особливим чином і порядком вершилися. Люди йшли вулицею з пляшками в руках, гучно, весело, хитаючись, як звичайно буває у

8 Премудрості Соломона, гл. 18, ст. 17 і 19.

Тацит, філософ, політик, учений, письменник, описуючи обставини Цінни з Арменіумом, не пропустив згадати баченого Цінною сну. Читай про це літопис Тацита (гл. 1, 45, apr. І гл. И, арг. про Германікуса).

15

чорному народі; також і любовні справи подібним чином у них відбувалися. Тут, поставивши в один ряд чоловічу, а в другий жіночу стать, розглядали, хто гарний, хто на кого подібний і тому гідний бути парою. Звідти ввійшов я в заїжджі доми, де коні, збруя, сіно, розплати, суперечки й ін. чув. Нарешті, сила ввела мене у храм якийсь великий і прекрасний: тут начебто у день сходження Святого Духа служив я літургію з дияконом і добре пам'ятаю, що Голосно проголошував оце: "Бо святий ти, Боже наш" і ін. до кінця. При цьому на обох хорах протяжно співали: "Святий Боже..." Сам же я, з дияконом перед престолом кланяючись до землі, внутрішньо відчував найсолодше задоволення, яке не можу передати. Проте і тут людськими вадами осквернено. Сріблолюбство з гаманцем волочиться і, не минаючи самого священика, силою видирає частку. Від м'ясних обідів, які подавалися майже у суміжних з храмом кімнатах, куди із вівтаря вело багато дверей, під час літургії запах доходив до самої святої трапези. Тут бачив я отаке жахливе видовище. Коли комусь не вистачало для їжі пташиного чи звіриного м'яса, то вони чоловіка, одягненого у чорну ризу, що мав голі коліна й убогі сандалії, вбитого, тримаючи при вогні, коліна й ікри смажили і м'ясо, зі стікаючим жиром відрізаючи й відгризаючи, жерли; і це робили начебто деякі служителі. Я, не стерпівши смороду й цієї жорстокості, відвернув очі й вийшов. Сон цей не менше насолодив мене, як і налякав".

Я описую життя цього чоловіка у християнському віці, країні, народі й віровизнанні. Хай прочитають книгу християнства  -  Святе письмо і побачать, що наскільки людина здатна бути пророком, ангелом во плоті, богочоловіком, настільки ж і звіром, нетямущий хай не розуміє!

Сковорода почав відчувати смак у свободі від суєти й життєвих пристрастей в убогому, але безпечальному стані, в самотності, але без дисгармонії з самим собою. Лжемудруюче самолюбство, ця прикрашена дочка зовнішнього розуму, не могло звабити його серця. Величну властивість мислячого буття  -  волю він заглибив з усіма її міркуваннями і бажаннями у свою нікчемність і кинув себе на волю Творця, повністю піддавшись життю й любові божій, щоб промисел його (Бога) розпоряджався ним, як своїм знаряддям, куди хоче і як хоче.

Коли людина виходить із кола зарозумілості, самовільності, самолюбства свого, вважаючи все те пустою землею, непрохідною й безводною, тоді чистий Дух Святий обіймає всі її відчуття й відновлює царські істини, тобто запалює в ній здатності внутрішнього відчуття вогнем своєї любові. Тоді високе пізнання й розуміння в міру розміщення внутрішнюю й зовнішнього виника­ють із зосередження всіх речей, наче дуже тонкий і проникаючий вогонь, з незрозумілим задоволенням поглинаючись безоднею

16

світла. У такому стані відчуття людини поглядає на дух Вседержителя з радістю й поклонінням, і таким-то чином і мпрение людське самозречення може споглядати те, що є у вічності і в часі, бо все є біля нього, все навкруги нього, все в ньому.

Григорій, наповнюючись живим відчуттям істини, зображав це пером у творах простих, але сильних. Між іншим, написав він вірші 8: "Облиш, о дух мій незабаром!.. Старий Томара, прочитавши їх і дізнавшись від нього, що то була лиш забава його, сказав йому: "Мій друже! Бог благословив тебе об­даруванням духу і слова".

Увесь час перебування його у Томари минав у навчанні сина його гуманітарним наукам та мови, а себе  -  благочестя й самовдоволення.

Нарешті молодому його вихованцеві належало вступити в інше коло вправ, гідних його становища в світі й роду, Ско­вороді ж доля приготувала поклик здалека.

У Білгород прибув на єпископський престол Йоасаф Миткевич  -  муж, сповнений добросердечності, чеснот і вченості. Цьому архієреєві був відомий із законодавства та із давньої дружби ігумен Гервасій Якубович, що тоді перебував у Переяславі. Йоасаф запросив Гервасія розділити з ним єпархіальну працю й дружнє життя. Гервасій приїхав до Білгорода і, побачивши ревність Йоасафа до наук, дуже схвально розповів йому про Сковороду. Єпископ викликав його до себе через Гервасія. Ско­ворода відразу прибув і з волі Йоасафа зайняв посаду вчителя поезії у Харківському училищі в 1759 році.

Відмінний спосіб його думок, вчення, життя незабаром привернув до нього увагу всього тамтешнього товариства. Одя­гався він пристойно, але просто; їжу мав, що складалася з трав, плодів і молочних приправ, споживав її ввечері, після заходу сонця; м'яса та риби не їв не через марновірство, а із своєї внутрішньої потреби; для сну виділяв свого часу не більше чотирьох годин на добу; вставав дозбрі і, коли дозволяла погода, завжди ходив пішки за місто прогулюватися на чисте повітря і в сади; завжди веселий, бадьорий, легкий, рухливий, стриманий, цнотливий, всім задоволений, добродушний, принижений перед усіма, охочий до слова, де не змушений говорити, із усього виводив мораль, шанобливий до будь-якого стану людей, відвідував хворих, утішав печальних, ділив ос­таннє з неімущими, вибирав і любив друзів за їхнє серце, мав побожність без марновірства, вченість без зазнайства, повод­ження без лестощів.

Рік минув, і він, закінчивши час строку, приїхав до Йоасафа

17

для проведення звичайного в училищах часу відпочинку. Єпископ, бажаючи втримати його довше при училищі, доручив Гервасієві, як його приятелеві, умовляти його, щоб прийняв чернечий сан, обіцяючи довести його скоро до сану високого духовенства. Гервасій став радити Сковороді, пропонуючи по­бажання архієрея, блага й користь його, очікуючу його на цьому полі честь, славу, достаток усього, повагу й, на його думку, щасливе життя.

Не такими повинні були бути запропоновані стимули для серця Сковороди. Він, вислухавши це, щиро обурився і сказав Гервасієві: "Хіба ви хочете, щоб і я помножив число фарисеїв? їжте жирно, пийте солодко, одягайтесь м'яко й будьте ченцями! А Сковорода вважає чернецтвом життя незагарбницьке, задово­лення малим, стриманість, позбавлення всього непотрібного, щоб набути найпотрібніше, нехтування всіма примхами, щоб самого себе зберегти в цілісності, загнуздання самолюбства, щоб повніше виконати заповідь любові до ближнього, пошук слави божої, а не слави людської". Гервасій переконував його милістю архієрея, дружбою своєю, користю церкви, та Сковорода, твердий духом і правилами, заперечив йому у відповідь: "Дякую за милість, за дружбу, за похвалу; я не заслуговую всього цього за мій непослух до вас у цьому випадку". Гервасій, знаючи його нестатки і думаючи, що він, потребуючи утримання й знайомства у чужій стороні, буде змушений погодитися на його пропозицію, поста­вився до нього холодно. Григорій, запримітивши це, скоро зважився. На третій же день, дочекавшись у передпокої його виходу, підійшов сказати йому якнайсмиренніше: "Прошу Ваше преосвященство благословити мене в дорогу". Гервасій, не див­лячись на нього, благословив його з досадою, а Сковорода, відійшовши з миром, відразу вирушив до нового свого приятеля в село Старицю, в околицях Білгорода.

Стариця було місце, багате лісами, ріками, долинами, що добре сприяли глибокій самотності. Сковорода, поселившись там, більш за все намагався пізнати себе і вправлявся у творах, що цього стосувалися. У своїх нестатках, закликаючи на допо­могу віру, не покладав її в самих зовнішніх обрядах, а в придушенні сваволі духу, тобто потягів, що походять від само­любства; у передачі всіх бажань своїх волі всеблагого й всемо­гутнього творця всіх задумів, намірів і справ. Він вчився лише керувати своїм відчуттям і навчати серце своє не прагнути панувати над порядком божого промислу, а піддаватися йому з усією смиренністю.

Отець Гервасій доніс єпископові про відповідь Сковороди на його пропозицію і про його відхід. Добродушний Йоасаф не розсердився, а лише пошкодував про нього. Між тим Григорій продовжував самотнє життя в Стариці.

18

Ніде людина так не пізнає себе, як у самотності, і недарма сказано стародавнім мудрецем:8 самотній повинен бути або царем, або звіром. Перебороти нудьгу, прокляте породження невдоволення, зайняти розум і серце достатніми вправами, зробити їх добрими  -  це справа не інакше як мудрого, що володіє собою, самотнього царя, божого священика, який розуміє всюдисущість і всенаповненість духа господнього і по­клоняється йому духом.

Сковорода, проводячи там свої дні в бадьорості духа, весе­лості, без печалі, в добрій надії, часто говорив при тих, хто його відвідував: ω ακολίαν ω βιβίονί    , "Ο свобода! О наука!"

Чутка про його незвичайне життя й настановчі бесіди привабила численних шукачів знайомства з ним. Він, відвідуючи декого у селах, надумав побувати у Харкові. Один із тих, хто з ним заприятелював, просив, щоб, будучи в Харкові, він познайо­мився з його племінником, молодим чоловіком, котрий перебував там для наук, і не оминув його добрим словом.

Сковорода приїхав до Харкова, жив у своїх знайомих уже кілька тижнів. Одного разу, прийшовши відвідати училище і побачивши там кількох йому незнайомих, запитав, чи немає тут такого-то, племінника NN. Той юнак випадково там був, і знайомі сказали Сковороді, що він саме той. Сковорода, погля­нувши на нього, уподобав його і полюбив до самої смерті. Потім той юнак зрозумів, що такий випадок був влаштований йому заздалегідь божим перстом.

Добрий пастир Йоасаф, не втрачаючи з виду Сковороди, всіляко намагався знову повернути його у Харківське училище і мати користь із його обдарувань, усю цінність яких він відчував. Знаючи, що він не любить примусу, дружньо запросив його і запропонував йому посаду вчителя, яку хоче. Щоб переконати Сковороду, було досить дати йому можливість вибору справи  -  тієї чи іншої. Він, маючи на меті користь, спрямовану на молодого нового свого друга, якого в серці вже таким вважав, як пізніше сам у цьому признавався, був радий пропозиції єпископа і прийняв її дуже охоче з тим, щоб він викладав у класі нижче попереднього, синтаксичному. Крім того, взявся викладати грецьку мову.

Прибувши із Білгорода в Харків і зайнявши посаду, знай­шов він улюбленого свого юнака, який, однак, не знав і не смів думати, щоб міг бути гідним його дружби, хоч любив і диву­вався з його філософського життя й внутрішньо його шанував.11

Треба мати велику основу розуму або бути цілком його позбавленим, щоб тривалий час тримати себе у самотньому житті. Витримати себе, вжитися самому з собою, дивитися на себе спокійними очима бути задоволеним своїм серцем, не шукати себе поза собою  -  це ключ істинного блаженства.

19

Григорій почав часто його навідувати і, за схильністю юнака, займати його музикою і читанням книг, що були приводом для розмов і повчання. Відкривши в юнакові серце, якого він бажав, і природні здібності, які він любив, звернув свою увагу на поліпшення його розуму й духу.

Юнак цей, виховуваний до того напівученими шкільними вчителями, частково ченцями, в руках яких тоді перебували святилища наук, котрі і вклали йому в голову дивні уявлення про речі, почувши від Сковороди протилежне до того і не спроможний погодити у своєму понятті нових правил зі старими, споглядаючи ж насправді його чесне, цнотливе, зразкове життя, сумнівався сам у собі і душевно жалкував, що такий чесний муж мав незгідні з ученими думки й правила, особливо ж стосовно моралі й духовних знань, а тому й помилявся.

Всі книжники-наставники його, та й увесь світ, словом і ділом переконували його, що щастя людське полягає в тому, щоб мати всього доволі: багато їжі, багато питва, багато одягу і у втіхах бездіяльно веселитися. Сковорода, однак, почав говорити йому: щоб бути дійсно щасливим, то все те непотрібне: що обмеження бажань, відкидання зайвого, загнуздання примхливої волі, працелюбство, виконання обов'язків, до яких промисел божий кого приставив, не за страх, а на совість  -  це шляхи до щастя. Сковорода говорив це і жив так.

Велемудрі вчили його, що громадянська чеснота є ніщо перед верховною істотою, що Марк Аврелій, Тит, Сократ, Платон й інші славні в давнину великими ділами й серцем люди повинні бути нещасливі, тому що не мали історичного знання про речі, які відбувалися після них. Сковорода стверджував, що в усіх тих мужів діяв вишній дух, тому вони заслуговують не осуду, а пошани й наслідування в любові до істини. І якщо Бог є істина, то вони були вірні його слуги.

Філософи, які вчили юнака, тлумачили йому, що, наприклад, до такого стану життя більше й особливо прив'язане боже благословення, а до іншого  -  менше, або ж прокляття, що знання таїнств і виконання таємничих обрядів є доско­налість і вищість людини. Сковорода вчив, що всі стани добрі, і Бог, розділяючи членів суспільства, нікого не образив; прокляття він накладає лиш на синів спротиву, які, не пізнавши себе й не послухавши поклику природи, вступають у стани за пристрастю, за обманливим виглядом, за примхою. 1 оскільки вони не випробували в собі вродженої схильності, то й відрікся від них верховний розподільник обдарувань і дав їм нетямкий розум, хай творять непотрібне і будуть прокляті, тобто нещасливі. Сковорода вчив, що досконалість людини полягає у творенні справжньої користі ближньому і що таїнства й таємничі обряди належать до слова, а царство боже є в силі або в ділі.

20

Юнак, змолоду напоєний упередженнями, слухаючи Ско­вороду, відчув у собі збуджену боротьбу думок і не знав, як її закінчити. Інші вчителі його вмовляли йому відразу до Ско­вороди, забороняли знайомство з ним, слухати його розмов, навіть бачити його. Він любив серце його, та цурався його розуму; поважав життя, та не сприймав у розум міркувань його; поважав чесноти, та цурався думок його; бачив чистоту поведінки, та не пізнавав істини розуму його; бажав би бути другом, та не учнем його.

Важко загладити перші враження.

Сковорода продовжував викладати синтаксис і грецьку мову публічно, а улюбленого свого юнака навчав окремо грецької мови та читанню стародавніх книг, із яких найбільш улюбленими для нього були такі письменники: Плутарх, Філон Юдейський, Ціцерон, Горацій, Лукіан, Климент Александрійський, Ориген, Ніл, Дионісій Ареопагіт, Максим Сповідник, а із нових відповідні до цих: голова ж усім  -  Біблія. Сила, зміст і кінець їх навчальної вправи було серце, тобто основа блаженного життя.

Намагаючись перевиховати його і бажаючи більше й більше дати йому вражень істини, писав він йому листи майже щоденно, щоб, побудивши його до відповіді хоч коротко на них, привчити його думати, розмірковувати, висловлюватися справедливо, точ­но, пристойно.

Забобони, збуджувані відмінністю думок, не дозволяли юна­кові викоренити сумніви. Дивна пригода знищила їх повністю, і це так описано у щоденних записках цієї молодої людини:

1763 року, коли я був зайнятий роздумами про правила, які мені навіював Сковорода, і в своєму розумі вважав їх невідповідними до способу думання інших, я сердечно бажав, щоб хтось просвітив мене в істині. Будучи в такому стані й очистивши по можливості своє серце, бачив я такий сон.а

Здавалося, що на небі від одного краю до іншого, по всьому його просторі, були написані золотими великими літерами слова. Все небо було голубого кольору, і ті золоті слова здавалися не стільки зовні блискучими, а більше зі середини сяяли прозоро світлом і не разом написані по лицю небесного простору, а складами, по складах і виражали таке й саме таким чином: па-м'ять  -  свя-тих  -  му-че-ник  -  А-на-ні-я  -  А-за-рі-я  -  Ми-са-ї-ла. Із цих золотих слів сипалися вогненні іскри, подібно як у кузні з вугілля, що сильно роздмухується міхами, і стрімко падали на Григорія С. Сковороду. Він стояв на землі, піднявши вверх праву руку і ліву ногу прямо, у вигляді проповідуючого

а) Дивися книгу Філона Юдейського про сни, що бувають від духа, у його творах про Святе Письмо Старого Завіту і До корінфян, друге послання св. апостола Павла (гл. 12, ст. 1), і Йова (гл. 33, ст. 15, 16 та ін.)

 

21

Йоана Хрестителя, якого деякі художники на картинах зображають у такому розміщенні тіла та яким Сковорода тут же мені уявився. Я стояв біля нього, і деякі іскри, із падаючих на нього, відскакуючи, падали на мене й породжували в мені якусь полегкість, розкованість, свободу, бадьорість, охоту, ве­селість, ясність, зігрівання й невимовну насолоду духа. Я прокинувся, сповнений найсолодшого відчуття.

Зранку, вставши раненько, переказав я це дивне видіння шановному й доброчесному старому троїцькому священикові Борису12, у якого я квартирував. Старий, подумавши, сказав мені розчулено: "Ах! Юначе! Слухайте ви цього мужа: він посланий вам від Бога бути ангелом-керівником і наставни­ком".3 Відтоді цей юнак всією душею віддався дружбі Григорія, і з цього часу я впродовж цього писання буду називати його другом за перевагою.

Представлені у пишному вигляді написані на небесах імена трьох отроків були ті самі, історія яких зображена у тому улюбленому Сковородою вірші Дамаскина, який він співав при всякій нагоді у своїй молодості якось механічно, як про це згадано тут на початку. Ні Сковорода про цей улюблений вірш, ні друг його про бачене ніколи один одному не розказували і не знали. Після тридцяти одного року, за два місяці до своєї смерті, Сковорода, будучи в селі у цього друга і переказуючи йому все своє життя, згадав про той вірш Дамаскина, який він майже завжди мав на устах своїх і, сам не знаючи чому, любив його більше, ніж інші співи. Друг, почувши це тоді й пригадавши бачене ним уві сні тридцять один рік тому, мовчки дивувався з чудової гармонії, яка у різні роки, в різних місцях вкладала одному в уста те, що іншому потім в уяву, щоб побудити серця їх до виконання й прояву розуму й сили тієї історії в дійсності, у їхньому житті. Втім, друг його ніколи йому про це бачене не говорив і пізніше.

Якщо за духовним розумінням історії золотий образ, покла­дений на Деїровому полі, є цей світ, поле Деїрове  -  час, вогненна піч  -  наша плоть, розпалювана бажаннями, похотя­ми, лжепристрастями, полум'ям, що спалює дух наш; якщо троє отроків, що не послужили створінням і не гидували поклонитися золотому ідолові, є три головні людські здатності: розум, воля і діяння, що не підкоряються духові цього світу, який лежить у злі, і не пошкоджені вогнем перелюбної плоті, а, прохолоджуючись звисока Святим Духом, словами пісні зображають Діву-Богоматір, цнотливе серце, непорочність люд-

а) Де душа наша не знаходить жодної підстави для істинності, там вона повинна вдаватися до думок, що заспокоюють і возвишають буття її, бо ці думки ведуть нас ясним небом по хвилях цього життя.

22

ської душі, то вогонь, що падає сильними струменями на Григорія Сковороду із золочених імен, написаних на небесах, трьох отроків ізраїльських, є таємничим свідченням спочиваю­чого на ньому Духа Божого.

Друг його почав давати місце у розумі та в серці своєму його думкам і правилам і непомітно побачив себе на шляху світлому, чистого розуму й незбентеженого духа.

Сковорода, прагнучи збудити мислячу силу свого друга вчитися не лише в книгах, а більше в собі самому, звідки народжуються всі книги, часто в розмовах з ним розділяв и юдину надвоє: на внутрішню й зовнішню, називаючи одну нічною, а другу  -  тимчасовою; ту  -  небесною, цю  -  земною; ту  -  духовною, цю  -  душевною; ту  -  творячою, цю  -  створеною. За цим поділом в одній і тій же людині бачив він два розуми, дві волі, два закони, два життя. Першу за божественним родом називав він царем, господом, началом; другу ж за земним буттям її  -  рабом, знаряддям, підніжжям, істотою. І як першій за її перевагою належало керувати, управляти, панувати, другій же належало коритися, служити, слідувати волі тієї, то для належного дотримання цього порядку святої природи   привчав   він   себе   у   всіх   життєвих   справах дотримуватися таємничого голосу внутрішнього, невидимого й невиразного помаху духа, який є голосом божої волі й таємно відчуваючи який і слідуючи за його рухом люди стають благи­ми  і не підкоряючись цьому побудителю й не пам'ятаючи його, проклинаються. Він, випробувавши насправді святість цього таємного керівництва, будив увагу свого друга й інших до цієї святині    внутрішньої   сили   божої   і   часто   запрошував прислуховуватися до виявів цього пророцтва нетлінного духа, голос якого чути в серцях непорочних, як друга, у розбещених, и  судді, у непокірних, як месника. Він називав його тим первісним законом людей, про який говорить Святе Письмо: "Нетлінний дух твій є в усіх; ним же помалу викриваєш тих, ню помиляються, і в них же грішать, згадуючи, навчаєш, щоб, відвернувшись від злоби,  повірили в тебе, Господа!"  Він і стверджував, що це був той самий генійа, наслідуючи якого у всьому наче свого наставника, добродушний Сократ досяг і ступеня мудрого, тобто щасливого.

Він говорив із сильним переконанням істини: "Подивись на і юдину і пізнай її! На кого схожа істинна людина, що панує в

Стародавні під назвою генія розуміли те, що ми розуміємо під іменем ангела-хоронителя. Сократ називав цього генія демоном, бо демон по-грецьки означає розуміючий, тобто розумна внутрішня сила людини, а не означає злого Духа. Деякі під генієм розуміють витончене відчуття добра й зла, інші  -  Сильне моральне чуття. Дивись про Сократового генія окремий твір Плутарха.

23

плоті? Подібна на добрий і повний пшеничний колос. Розсуди ж: не стебло з листками с колос, не солома його, не полова, не зовнішня шкірка, що одягає зерно, і не тіло зерна, а колос є сама сила, яка створює стебло, солому, тіло зерна й ін., у тій силі все оте невидимо перебуває. Вона виявляє все те весною, коли вся зовнішність на зерні зігнила, щоб утворення плоду не було приписане мертвій землі, тобто гниючій зовнішності, а щоб вся слава була віддана невидимому Богу, який усюди діє своєю таємною правицею, щоб лиш він був у всьому голова, а вся інша зовнішність п'ята. Від колоска поступи до людини. У колосі ти бачив солому, полову, шкірку, та не там Бог. Де ж? У невидимій рослинній силі Бог виростив нам колос неви­димою силою. Глянь же на тілесність людини: не там сила божа! Вона у її невидимості заховалася. Підніми ж від земної плоті думки твої і зрозумій в собі людину, народжену від Бога, а не сотворену в останній час життя! Рослинна сила зерна є голова всього тіла, таємна дійсність невидимого Бога: пізнай у собі силу розумну, слово боже, слово вічне, правицю божу, закон, владу, царство, невидимість, образ Отця Небесного! Розкрий серце твоє для прийняття віри і для обіймів того чоловіка, котрий своєму Отцю Небесному є замість сили його і замість правиці його навіки віків. Це насіння твоє, зерно твоє просторіше від небес і земних кіл, це видиме небо і ця земля в ньому ховаються, і чи не зможе зберегти тебе це насіння? Ах! Будь упевнений, що найнечутливіша волосина твоєї голови, втративши свою зовнішність, у ньому (насінні) без усякої шкоди заховається, збережеться, стане благою! О насіння благословенне, людино істинна, божа! Вся видимість є її підніжжя. Сама вона в собі носить царство, онебеснюючи всякого ним просвіщеного і наповнюючи своїм всенапов-ненням, сівши на місці правиці (праворуч) Отця Небесного навіки".

Керуючись цим небагатьом відомим правилом, він займав посади, планував свої заняття й забави, раптово змінював місцеперебування, заводив знайомства, вступав у дружбу, приймав у свою приязнь і не раніше наважувався робити щось залежне лиш від вибору його волі, ніж порадившись із внутрішнім духом, який він іноді називав Мінервою. Бо як Мінерва, за легендою, народжена з мозку Юпітера, так дух наш походить від Бога.

Оскільки Бог дає дар духу не одною міркою, а різною, за відмінністю галузей всецілого, то людей, що вступають у життєве становище не за вродженою здатністю, Сковорода називав людьми без Мінерви. Так часто, зустрівши несміливого воєначальника, грабіжника, суддю, гордого богослова та ін., з досадою говорив: "Ось люди без Мінерви!" Глянувши на зображення царюючої у його вік Катерини II, що знаходилось у друга його у вітальні, сказав він зворушено: "Ось голова з Мінервою!"13

24

Він вважав, що щастя людиини полягає в тому, щоб, пізнавши власну у собі здатність, згідно зз нею знайти застосування в житті. Так, численні богослови були б, можливо, кращими довіреними у справах, численні вчені  -  кур'єрами, численні судді  -  орачами, воєначальники  -  пасстухами, ченці  -  продавцями і ін.

Звідси, виводив він, буває,, що один і той же життєвий стан одного прикрашає, а іншого проклинає; одного воєнний сан прославляє, а іншого соромить; одного царський вінець прикрашає благословенням, славою, безсмеертям, а іншого скидає у суцільну пітьму з прокляттям імені його;; одного богослов'я робить світочем світу, володарем сердець, славшим без слави, почесним без поче­стей, а іншого  -  дурисвітадм, лицеміром, високомудруючим брехуном; одного навчання виваищило до небес, а іншого звело у пекло; одному суддівство дал сю ім'я благодатного, а іншому  -  розбійника; одному посада начальника на похвалу і честь, а іншому  -  на хулу й ганьбу; одіного чернецтво освітило, а іншого очорнило й згубило навіки...

Таке правдиве, але для бгагатьох колюче вияснення неза­баром накликало на нього ху.лу. Брехня й порок озброїли на нього свої знаряддя в багатьом особах. Та рука господня була з ним, і він перемагав нею всіі наклепи дурних і злих людей.

Багато займаючись своїм другом, підносячи його розум вище звичайних знань, намдагався він викоренити в ньому упередження, набуті від невігліасів і бабських байок. Зауважив­ши, що страх смерті й ляк міертвих нестерпно володіли його уявою, пропонував він йому важливі читання, які руйнували цю жахливу думку; часто говоррив про початок і розпад кожного творіння на свої основи, каж;учи, що воно подібне до вінка: початок і кінець знаходяться в одній точці. Із зерна колос у зерно повертається, із насінн:я в насіння яблуня ховається,8 земля на шлях землі йде і дух: до духа. "Яка,  -  так міркував він,  -  є первісна основа створінь?" Ніщо. Вічна воля, бажаючи зобразити свої досконалості як явища видимості, з нічого витворила все те, що існує рюзумово й тілесно. Ці бажання вічної волі одягнулись у поняття, поняття  -  у види, види  -  у речовинні образи.6 Визначено поле чи коло кожній істоті на зразок вічного проявити сили свої, тобто вияв невидимого у тимчасовій видимості, і знову вступити в своє начало, тобто у

а Вірш, наповнений превисокого поняття.  -  "святий Боже, святий кріпкий,святий безсмертний"  -  стверджує цю істину.Перший пункт  -  святий Боже  -  знаменує начало, що випереджує все створене; другий  -  святий кріпкий  -  знаменує начало, що сотворило всю плоть і вселилося в ній; третій  -  святий безсмертний  -  знаменує начало, що перебуває, коли зникла плоть; дивись про це у творі його "Потоп зміїний", гл. 4.

б Читай про це книгу :"De l'origine, usages et abus de la raison et de la foi", v.I.-p. 328.

 

25

своє ніщо. Край перший і край останній є одне, і це одне є Бог. Усі створіння, вся природа є вмістилище, риза, знаряддя; все це струхлявіє, зів'ється, зміниться; лиш Дух Божий, що напов­нює Всесвіт, існує вічно. Богочоловік наш, говорив він, є наш вінок: не вмираємо, лише змінюємось зі смерті в життя, із тління у нетління. Вмирають і вмерли вже, бо Бог їх  -  їх черево, і слава їх  -  у їх соромі. Прийде час і нині є, коли мертві почують голос Сина Божого, а почувши, оживуть. Якщо ж і нині є час, то навіщо на ранок, на тисячу років, на кілька віків і кругообігів планет відкладаємо життя, смерть, воскресіння, суд, голос Сина Божого. Носячи вже в собі невгас­ний вогонь сповнених муки бажань і почувань і невсипущого черв'яка докорів совісті, чи можемо сказати, що ми ще не засуджені, що голос Сина Божого ще в нас не чутний, що сурма божа ще не привела до нас суддю страшного, праведного, який судить і чує він серце наше?

Не вдовольняючись бесідою про це, запрошував він свого друга літньої пори прогулюватися пізно ввечері за місто і непомітно доводив його до міського цвинтару. Тут, походжаючи опівночі між могилами та помітними на піщаному місці розвіяними вітром гробами, говорив про безтямну людську лякливість, яка збуджується в їхній уяві від померлих тіл. Іноді співав там щось пристойне для добродушності; іноді ж, віддаляючись у недалекий гай, грав на флейті, залишивши молодого друга самого серед гробів, начебто для того, щоб здалека йому було приємніше слухати музику. Цей, непомітно звільняючись від пустих вражень, навіяних страхів, у сердечному спокої внутрішньо висилав подяку божому промислові за послання йому мудрого друга й наставника.

У 1764 році друг його з цікавості мав намір поїхати до Києва. Сковорода вирішив його супроводити, і вони відбули туди в серпні місяці.

Приїхавши туди, оглядаючи тамтешні пам'ятки, Сковорода був для нього тлумачем історії місця, поведінки й стародавніх звичаїв і побудителем до наслідування духовного благочестя померлих святих, які там спочивають, але не життя живого чернецтва.

Багато хто з його колишніх учнів, із знайомих, із родичів, будучи тоді ченцями у Печерській лаврі, напались на нього, невідступно повторюючи:

 -  Годі блукати по світу! Час пристати до гавані, нам відомі твої таланти, свята лавра прийме тебе, як мати своє дитя, ти будеш стовпом церкви й окрасою обителі.

 -  Ах, преподобні!  -  заперечив він палко.  -  Я стовпо­творіння помножувати собою не хочу, досить і вас, стовпів неотесаних, у храмі божому.

26

За цим привітанням старці вмовкли, а Сковорода, дивля­чися на них, продовжував: "Ризо, ризо! Як небагатьох ти опреподобила! Як багатьох зробила нечестивими, зчарувала. Світ ловить людей різними сітями, прикриваючи їх багатства­ми, почестями, славою, друзями, знайомствами, протекціями, вигодами, втіхами і святинею, та найбільш нещасна остання. Блаженний, хто святість серця, тобто щастя своє, не закрив ризою, а волею господньою!"

Монахи-старці мінялися в лиці, слухаючи це: та дзвін покликав їх на молитву. Один із них просив Сковороду з другом його назавтра прогулятися за обитель. Погодившись, пішли всі троє й сіли на горі над Дніпром. Отець Калістрат (так він звався), обнявши тут Сковороду, сказав: "О мудрий муже! Я й сам так думаю, як ти вчора говорив перед нашою братією, та ніколи не смів наслідувати свої думки. Я відчуваю, що я не народжений для цього чорного одягу, і введений у нього лиш виглядом благочестя, і мучу своє життя. Чи можу я?.." Ско­ворода відповів: "Від людини неможливо, від Бога ж усе можливе".

Через кілька днів друг його повинен був повертатися. Сковорода ж, упроханий своїм родичем, соборним печерським друкарем Юстином14, залишився у Києві.

Не проминуло й двох місяців, як він приїхав із Києва знову в Харків. Україні він віддавав перевагу перед Малоросією за її повітря й води. Ріки майже всі цвітуть у Малоросії, від чого й повітря гниле. Він звичайно називав Малоросію матір'ю, тому що там народився, а Україну — тіткою за життя його у ній і з любові до неї.

У Харкові був губернатором Євдоким Олексійович Щербинін, — людина, що не мала освіти, однак обдарована природним здоровим розумом, любитель наук, талантів, музи­ки, в якій і сам був досить вправний і знавець. Наслухавшися про Сковороду, запросив він його до себе і, поговоривши з ним, сказав йому:

— Чесний чоловіче! Чому ти не візьмеш для себе якогось відомого стану? 

— Милостивиипане! — відповів Сковорода. — Світ нагадує театр: щоб зобразити в театрі гру з успіхом і похвалою, то беруть ролі за здібностями. Дійова особа в театрі не за знатністю ролі, а за вдалу гру взагалі хвалиться. Я довго міркував про це і після довгого випробування себе побачив, що не можу представити у театрі світу вдало жодної особи, крім низької, простої, безпечної, усамітненої: я цю роль вибрав, узяв і задоволений.

Губернатор, глянувши на нього з задоволенням, полюбив його і сказав присутнім:

27

— Ось розумна людина! Він просто щасливий; менше було б на світі дурості й незадоволення, якщо б люди так думали.

— Але, друже мій! — продовжував Щербинін, виводячи його окремо із кола. — Можливо, ти маєш здібності до інших станів, корисних у співжитті, та звичка, думка, передсуд...

— Якщо б я сьогодні відчув, — перервав мову Сковорода, — що можу без остраху рубати турків, то з цього ж дня прив'язав би я гусарську шаблю і, одягнувши ківер, пішов би служити у військо. Праця при вродженій схильності є задоволенням. Пес стереже стадо день і ніч із вродженої любові і розтерзує вовка з природженої схильності, не зважаючи на те, що й сам піддається небезпеці бути розтерзаним хижаками. Ні кінь, ні свиня не зроблять цього, тому що не мають до цього природи. Схильність, бажання, задоволення, природа, сила божа, Бог є одне й те ж. Є схильності, є природи злі, і вони є прояви гніву божого. Людина є знаряддя, яке легко й вільно підкорює себе волі божій, дії або любові божій, тобто життю, або гніву божому, тобто суду, добра чи зла, світла чи пітьми. Це відчутно зображено у кругообігу дня і ночі, літа й зими, життя і смерті, вічності й часу. Бог є Бог життя, або любові, і Бог суду, або гніву.3 Всі створіння є грубі службові органи цих властивостей верховного єства: лише людина є найблагородніше його знаряддя, що має перевагу свободи й повну волю вибору, а тому й ціну і звіт за вживання цього права містить у собі. Звідси, природно, походить поняття про правосуддя, милосердя й благість у творці. А якщо у творці, то і в створіннях, найбільше ж наближених до нього даром розуму. Звідси влада, уряди, держави, сім'ї, товариства, становища, звідси батьки, царі, начальники, воїни, судді, пани, раби; та лише Бог у всіх і всі в ньому.

Щербинін з насолодою вислухав його і переконував його частіше до нього навідуватися.

Сковорода, дотримуючись пристойності тієї особи, яку він вибрав представляти в театрі життя, завжди віддалявся від знатних осіб, великих товариств і чиновних знайомств: любив бути у малому колі невимушеного спілкування з людьми відвертими; віддавав перевагу чистосердечній привітності перед будь-якими облесними прийомами, у зібраннях займав завжди останнє місце, нижче за всіх, і неохоче вступав у бесіду з незнайомими, крім простолюдців.

Улюбленим, але не головним його заняттям була музика, якою він займався для забави й проведення вільного часу. Він

а) Світ цей і людина є виявом чудес, які дух Бога невидимого творить матеріально. Цей дух чудес свідчить у своєму явищі про внутрішній стан буття

28

створив духовні концерти, поклав на музику деякі псалми, а також вірші, співані під час літургії, музика яких наповнена гармонією простою, але важливою, проникаючою, захоплюю­чою, зворушливою. Він мав особливу схильність і смак до ахроматичного роду музики15. Крім церковної, він склав багато пісень у віршах і сам грав на скрипці, флейтравері, бандурі й гуслях приємно й зі смаком.

У 1766 році за велінням щасливо царюючої Катерини II до харківських училищ з подання Щербиніна додані деякі науки під назвою додаткових класів. Між іншими було призначено викладати благородному Юнацтву правила доброчесності. Начальство визнало дуже придатним для цього Сковороду й запросило його. Він якнайохочіше прийняв цю пропозицію й не захотів брати призначеної за цей клас плати, вважаючи, що задоволення, яке він має, будучи в цьому випадку корисним за своєю схильністю, замінює йому будь-яку нагороду. З цього приводу написав він свого часу твір, відомий під такою назвою: "Вхідні двері до християнської доброчесності для молодого шляхетства Харківської губернії"16.

Твір цей містив у собі прості істини, короткі корінні пізнання посад, що належать до співжиття. Всі освічені люди вбачали в ньому чисті поняття, справедливі думки, ґрунтовні роздуми, відчутні стимули, благородні правила, які рухають серце до належного йому високого кінця.

Та оскільки все те грунтувалося на пізнанні Бога й його гідному шануванні, то єпископ Білгородський, який був тоді єпархіальним, вважаючи такі роздуми в устах світської людини крадіжкою влади і своїх переваг, розсердився на нього з гонінням: вимагав книжку на розгляд; знайшов деякі для нього неясності й сумніви в словах і спосіб навчання, що не відповідає звичним правилам, тому й доручив своїм запитати Сковороду, чому він викладав настанови християнської моралі відмінним від звичного способом. Сковорода відповів: "Дворянство відрізняється одягом від народної черні й монахів. То чому ж йому не мати й відмінних понять про те, що треба йому знати в житті? Чи так, — продовжував він у відповідь, — розуміє й шанує царя пастух і землероб, як міністр його, воєначальник, правитель міста? Подібно й дворянству, чи личить йому мати про верховну істоту такі ж думки, які є у монастирських статутах чи у шкільних уроках?" Після такої відповіді все замовкло.

Сковорода, побуджений духом, відійшов у глибоку са­мотність. Біля Харкова є місце, що називається Гужвинське; воно належало поміщикам Земборським, яких він любив за їх добродушність. Вкрите похмурим лісом, серед якого була пасіка з одною хаткою. Тут поселився Григорій, заховавшись від поговору житейського і злослів'я духовенства.

29

 

Віддавшись на свободі роздумам і оточивши спокій духа безмовністю, безпристрасністю й безсуєтністю, написав він тут перший свій твір у вигляді книги, названий ним "Нарцис, або про те: пізнай себе". Попередні його, досі написані твори, були лиш уривкові, у віршах і прозі.

Продовжуючи там же своє життя пустельника, написав він інший твір, під назвою: "Книга Асхань, про пізнання самого себе", який присвятив своєму другові.

Лжемудра зарозумілість, не в змозі шкодити йому злослів'ям, вибрала інше знаряддя  -  наклеп. Вона скрізь розголошувала, що Сковорода ганить вживання м'яса й вина, і сам їх цурається. Оскільки ж відомо, що таке вчення є маніхейська єресь, осуджена святими соборами, то законослови й дали йому прикладне ім'я маніхейського учня. Крім того, доводили, що він називає шкідливими самі собою золото, српо, коштовні речі, одяг тощо. Оскільки ж Бог нічого шкідливого не сотворив, а всі ті речі ним створені, то й зробили висновок, що він богохульник.

Притім, оскільки Сковорода віддаляється від людей, цурається товариства й уникає становища в суспільстві, ховається у ліси, то й виводили природним шляхом, що він не має любові до ближнього, а тому й назвали його мізантропом, тобто людиноне­нависником.

Сковорода, дізнавшись про це і не бажаючи, щоб добрі й простодушні серця спокусилися цими про нього розголошуваними наклепами, прибув до міста й, знайшовши в одному зібранні придатну нагоду до пояснення своїх правил, казав така:

 -  Був час і тепер буває, що для внутрішньої моєї економії утримуюсь я від м'яса й вина. Та чи тому лікар засуджує, наприклад, часник, коли велить стриматися від його вживання тому, у кого шкідливий жар вступив у очі? Все благосотворене щедрим творцем, та не всім завжди буває корисне. Правда, що я радив деяким, щоб вони обережно користувались вином і м'ясом, а іноді й зовсім від нього відводив їх, дивлячись на їх гарячу молодість. Та коли батько неповнолітньому синові вириває із рук ножа і не дає йому рушничного пороху, сам, проте, ними користуючись, то чи не ясно видно, що син ще не може правильно володіти тими речами і повертати їх на користь, заради якої вони винайдені? Ось чому прийняли мене за маніхейського учня. Не хибне те, що будь-який вид поживи й питва корисний і добрий; та належить брати до уваги час, місце, міру, особу. Чи не біда була б, якщо б немовляті, яке ссе груди, дати міцної горілки? 1 чи не смішно працюючому в поті чола весь день на холоді дроворубові подати склянку молока для підкріплення його сил? Як же несправедливо вва-

30

жають мене за маніхея, так і незаслужено за людиноненавис­ника й хулителя дарів божих.

Якщо Бог призначив мені бути низькою особою в театрі цього світу, то вже мені потрібно і в одязі, і в строях, і у вчинках, і в поводженні з чиновними, сановними, знамени­тими й шанованими людьми дотримуватися бла­гопристойності, поваги й завжди пам'ятати про мою ницість перед ними. Це сам я намагаюся зберегти і іншим радив робити так само, через що й потрапив я у наклеп. Ті, що наговорюють на мене, коли б приписували мені звичайні слабості чи вади, то для мене було б ще терпимо; та ці злоязикі, зображаючи мене таким, що псує мораль, роблять мене ще й душогубом, тобто єретиком, і під цим видом відговорюють, забороняють, відраджують вступати зі мною в знайомство, у розмову, в спілкування. Я радив молодим людям прислухатися до своєї природи, щоб вони на видовищі життя змогли зберегти благопристойність, гідну майстерних діючих осіб; а якщо хто взяв роль, йому не цілком споріднену, то хай намагається її як можна вдаліше зіграти і жити без спокус, щоб хоч трохи зменшилися скарги між людьми і нарікання перед Богом на своє становище1

Слухачі тут поглядали одне на одного, і ніхто й слова не сказав йому на це. Сковорода, уклонившись всім, відійшов тоді ж у самотність.

В Ізюмському окрузі Харківської губернії жили дворяни Сошальські, з яких менший брат просив тут же Сковороду пожити в нього, пропонуючи йому спокійне перебування у його селі, де він міг знайти все на свій смак і бажання, як і самого господаря, що шукав його любові. Сковорода поїхав із ним у його село Гусинку, полюбив місце й господарів і поселився неподалік від села, на їхній пасіці. Тиша, безтурботність, свобода розбудили в ньому всі відчуття тих дорогоцінних насолод, які з досвіду відомі лиш мудрим і цнотливим. "Багато хто каже (як писав він до свого друга): що робить у житті Сковорода? Чим забавляється? Я ж у Господі зрадію, звеселюся про Бога, спаса мого! Радість є цвіт людського життя, — продовжував він, — вона є головна точка всіх подвигів; всі справи кожного життя сюди прямують. Є деякі, що живуть наче без головної точки, без мети, пливуть без гавані. Та про розбещених я не кажу: всякому мила своя радість. Я ж поглумлюся, позабавлюся у заповідях вічного. Все виходить на нудьгу й омерзіння, крім цієї забави, і шляхи її — шляхи вічні"18.

Між тим коло життя його друга доходило до тієї точки, на якій визначається розпуття8 Геркулесове19. Він вирішив їхати

31

в столицю для служби: у 1769 році відбув туди і прибув у листопаді20.

Світ постав перед ним у всій величі своїх пишнот. Потоп думок покрив його розум, і безодня бажань відкрилась перед його серцем. Та, привчившись від свого наставника — Сковороди співвідноситись в усіх своїх намірах з помахом внутрішнього духа, його силою прокинувся від чарівного здивування і, три роки проживши у столиці, завжди прислухаючись до його волі, зберіг душевний спокій. Блаженний, якби неухильно всі роки слідував за цим великої поради ангелом!

У 1770 році Сковорода, погодившись, поїхав із Сошальсь-ким до Києва. Його родич, Юстин, був начальником Ки-таївського скиту, що біля Києва. Сковорода поселився у нього в монастирі і три місяці провів тут зі задоволенням. Та раптом завважив у собі незрозумілий внутрішній порух духу8, що спонукав їхати з Києва: слухаючи його за своїм звичаєм, просить він Юстина, щоб відпустив його до Харкова. Цей вмовляє його залишитися. Григорій неухильно наполягає, щоб його відправити. Юстин закликає його всією святинею не покидати його. Цей, побачивши небажання Юстина відпустити його, пішов у Київ до своїх приятелів попросити, щоб відправили його в Україну. Ті стримують його, він відмовляється, що йому дух настирливо велить відбути з Києва. Між тим пішов він на Поділ, нижнє місто у Києві. Прийшовши на гору, звідки сходять на Поділ, раптом, зупинившись, відчув він такий сильний запах трупів, що не міг стерпіти, і відразу повернувся додому6. Дух переконливіше погнав його із міста, і він з незадоволенням отця Юстина, але з благоволінням духа вибрався у дорогу другого ж дня.

Приїхавши через два тижні у місто Охтирку, зупинився він у монастирі свого приятеля — архимандрита Бенедикта. Чудова місцина й приязнь цього добродушного монаха заспокоїли його. Тут раптом отримали звістку, що у Києві прокинулась чумна моровиця, про яку під час його перебування не було й чути, і що місто вже зачинене21.

Серце його досі поважало Бога як раб: від того часу полюбило його, як друг. І про це він розповів своєму другові

" Душа мужа іноді може сповіщати більше, ніж сім високих доглядачів, що сидять на сторожі (Книга премудрості. Сирах, гл. 37, ст. 18).

" Ксенофонт і Платон описують різні випадки, де Сократів дух, так званий геній, провіщав такі речі, яких не можна витлумачити зі звичайних відомих природних сил душі. Коли його засудили на смерть і друзі його радили, щоб він написав виправдальну промову, — "Я кілька разів приступав писати таку, — сказав Сократ, — та геній завжди мені в цьому перешкоджав. Можливо, Богові завгодно, щоб я помер нині легкою смертю, поки не прийшов у старість, вже багату на хвороби й немічну".

32

так: "Коли мої думки й почуття душі моєї були розпалені благоговінням й вдячністю до Бога, я, вставши рано, пішов у сад прогулятися. Перше відчуття, яке я охопив своїм серцем, була якась розв'язаність, свобода, бадьорість, надія на сповнення. Увівши в цей стан духа всю волю і всі мої бажання, відчував я всередині себе надзвичайний рух, який наповнював мене незрозумілою силою. Раптом якийсь солодкий вплив охопив мою душу, від чого все нутро моє зайнялося вогнем, і здавалося, що в моїх жилах відбувався полум'яний кругообіг. Я почав не ходити, а бігати, начебто несений якимсь охопленням, не відчуваючи в собі ні рук, ні ніг, а начебто я весь складався з вогненної суміші, яка витала в просторі кругобуття. Весь світ щез переді мною; лише почуття любові, благонадійності, спокою, вічності оживляло моє існування. Сльози полилися струмками з очей моїх, і розлили якусь розчулену гармонію у всьому моєму тілі. Я проник у себе, відчув наче синове запевнення любові і відтоді присвятив себе на синівський послух Духу Божому".

Після двадцяти чотирьох літ переповідав він це своєму другові, з особливим відчуттям, даючи знати, наскільки близько від нас Бог, як думає про нас, оберігає нас, наче квочка своїх курчат, зібравши під свої крила, якщо ми лише не віддаляємось від нього у похмурі бажання нашої розтлінної волі.

Трохи поживши у отця Бенедикта, відбув він знову в Гусинку до Сошальських, де й почав писати твори.

У 1772 році, в лютому місяці, друг його поїхав у чужі краї, і, побувавши у Франції в різних містах, прибув у 1773 році в Швейцарію, у місто Лозанну.

Між багатьма розумними й ученими людьми, яких він зустрів у Лозанні, був там якийсь Даниїл Мейнгард, людина відмінного природного розуму, що мала дар слова, рідкісну вченість, глибокі знання, філософське мислення. Він настільки був подібний рисами обличчя, поведінкою, спосо­бом мислення, даром слова на Сковороду, що можна було вважати його найближчим його родичем. Друг Сковороди познайомився з ним, і вони один одного так полюбили, що Мейнгард, маючи в себе біля Лозанни прекрасний заміський дім, сад і величезну бібліотеку, просив його володіти всім цим, як йому заманеться, і цей користувався завжди, як і багатьма даними від нього.

Повернувшись із чужих країв і побачившись зі Сковородою в 1775 році, розповів йому друг його про ту дивну зустріч, під час якої він знайшов у Лозанні подібного на нього чоловіка рисами обличчя, нахилами, способом мислення і дружбою до нього. Сковорода полюбив його заочно і відтоді почав підписувати на листах і творах своїх ім'я своє так: Григорій вар (євр. син) Сава Сковорода, Даниїл Мейнгард22.

33

 

І добра, й погана слава поширилась про нього по всій Україні, Малоросії й далі. Численні хулили його, деякі хвалили, всі хотіли його бачити, можливо, лиш за дивацтво й незвичний спосіб його життя, небагато ж знали його таким, яким він дійсно внутрішню був.

З різних обставин жив він у багатьох: іноді йому до смаку було місце, іноді ж люди за його Мінервою приваблювали його проживати деякий час; постійного ж житла не мав він ніде, вважаючи себе пришельцем на землі у повному розумінні цього слова.

Полюбивши Тевяшова23, воронезького поміщика, жив у нього в селі і написав у нього твір "Ікона Алківіадська", який і приписав йому на пам'ять вдячності своєї до цього дому. Потім перебував у Бурлуках у Захаржевського, заради приємного природного розміщення жив у Щербиніна в Бабаях, у Іванівні в Ковалевського, у свого друга в Хотетові, у монастирях Старо-Харківському, Харківському училищному, Ох-тирському, Сумському, Святогорському, Сіннянському й ін. якийсь час. Іноді жив у когось із цих чи інших, взагалі не люблячи їх вад, а лише для того, щоб, спілкуючись із ними, розмовляючи, розмірковуючи, непомітно повернути їх до пізнання себе, до любові істини, до відвернення від зла й прикладом життя змусити любити чесноту. Втім, у всіх місцях, де він жив, вибирав завжди самотній куток, жив просто, сам, без слуг.

Харків він любив і часто його відвідував. Новий тамтешній начальник, почувши про нього, побажав його бачити24. Сковорода прийшов до нього на його запрошення. Губернатор, побачивши його вперше і глянувши на нього пильно, спитав його:

 -  Пане Сковорода! Про що вчить Біблія?

 -  Про людське серце,  -  відповів він.  -  Поварські ваші книги вчать, як задовольнити шлунок; собачі  -  як звірів душити; модні  -  як чепуритися; Біблія вчить, як облагородити людське серце.

Хтось із учених запитав його тут же, що таке філософія.

 -  Головна мета людського життя,  -  відповів Сковорода.  -  Голова людських справ є дух людини, думки, серце. Кожен має мету в житті, та не кожен має головну мету, тобто не кожен займається головою життя. Один займається черевом життя, тобто спрямовує всі свої справи, щоб дати життя череву; інший  -  очам, інший  -  волоссю, інший  -  ногам і іншим членам тіла; інший же  -  одягові й іншим бездушним речам; філософія, або любов мудрості, спрямовує все коло справ своїх на той кінець, щоб дати життя нашому духові, благородство серцю, світлість думкам як голові всього. Коли дух у людині веселий, думки спокійні, серце мирне, то все світле, щасливе, блаженне. Оце є філософія.

34

З Харкова знову відбув він у Гусинку, улюблену свою самотність.

Любов до мудрості, поселившись у серці Сковороди, давала йому блаженний стан, можливий для народженого на землі. Вільний від пут будь-якого примусу, суєтності, пошуків, піклувань, знаходив він всі свої бажання виконаними3 у їх мізерності. Займаючись скороченням природних потреб, а не їх розширенням, смакував він насолоди, незрівнянні ні з якими щасливцями. Коли сонце, запаливши незліченні свічки на смарагдово-тканій плащаниці, пропонувало щедрою рукою його відчуттям трапезу, тоді він, приймаючи чашу забав, не розчинених жодними життєвими печалями, жодними пристрасними зітханнями, жодними суєтними розсіяностями, і смакуючи задоволення високим розумом, в повному спокої добродушності любив казати: "Подяка блаженному Богу, що потрібне зробив нетрудним, а трудне — непотрібним!"

Коли втома в роздумах змушувала його змінити свої вправи, тоді він приходив до старого пасічника, що мешкав неподалік на пасіці, брав із собою до компанії свого улюбленого пса, і утрьох, склавши товариство, ділили між собою вечерю.

Ніч була для нього місцем заспокоєння від розумового напруження, що непомітно виснажує тілесні сили, а легкий і тихий сон для його уяви був видовищем видовищ, які представляла гармонія природи.

Північний час мав він звичку завжди присвячувати молитві, яка в тиші глибокого мовчання почуттів і природи супроводилась богомисленням6. Тоді він, зібравши всі почуття й помисли в один круг всередині себе і оглянувши оком суду темне житло своєї земної людини, так кликав їх до божого начала: "Встаньте, ліниві й завжди донизу схилені розуму мого помисли! Підніміться й вознесіться на гору вічності!" Тут раптом починалася боротьба, і серце його ставало полем бою: самолюбство, озброївшись зі світським розумом — світодержцем віку, власними людської тліні слабостями й усіма створіннями, дуже настирливо нападало на його волю, щоб полонити її, сісти на престолі її свободи й бути подібним до Вишнього. Богомислення, навпаки, запрошувало його до вічного, єдиного, істинного блага його, всюдисущого, всена-повнюючого, і змушувало його взяти всю божу зброю, щоб міг стати проти підступів лжемудрості. Яка боротьба! Скільки подвигів! Зашуміли й знітилися: належало бути бадьорими, стояти, кріпитися. Небо й пекло борються в серці мудрого, і чи

 Найдостойніше принесення молитви Богові й пошук істини чистим

35

може він бути бездіяльний, без справ, без подвигу, без користі людству? Так за північ він години проводив у стані боротьби проти сил темного світу.

Променистий ранок огортав його світлом перемоги, і в торжестві духа виходив він у поле розділити3 своє славослів'я з усією природою.

Це був спосіб його життя! "Не орю ж, не сію, не купую, не воюю,  -  так писав він своєму другові зі скиту,  -  відкидаю ж усяку життєву печаль. Що ж роблю? Те, що, завжди благо­словляючи Господа, оспівуємо воскресіння його. Вчуся, мій друже, вдячності: це моє діло! Вчуся бути задоволеним усім тим, що в житті мені дано промислом божим. Невдячна воля є ключем пекельних мук; вдячне ж серце є рай насолоди. Ах, друже мій! Навчайся вдячності, сидячи в домі, йдучи шляхом, засинаючи й прокидаючись; приймай і повертай все на благо, задоволений сущим; за все, що з тобою трапляється, не віддавай Богові безумства; завжди радіючи, за все дякуючи, молися".

Можна було життя Сковороди назвати життям. Не таким був тоді стан друга його.

Перебування у великому світі, віддаливши його поступово від нього самого, завівши у привабливі зовнішності, приспавши в ньому довір'я до внутрішнього голосу духа, остудивши жар істинної любові до мудрості, запалило в ньому світський розум і розбудило почуття, властиві цьому колу буття.

Світ обсипав його своїми дарами, приспавши його, дав йому жінку, друзів, приятелів, благодійників, відданих знайомих, свояків, життєві зв'язки й вигоди. Та ці дари були напоєні соком їх кореня й властивостями їх начала. Він побачив у щасті зворотний бік, у друзях  -  зраду, у надіях  -  обман, в утіхах  -  порожнечу, в союзах  -  лиш видимість, у ближніх  -  прохолоду, у своїх  -  лицемірство.

Такими були наслідки світського кола, у яке він потрапив, покинувши самого себе.

Пригнічений, змучений, виснажений хвилюваннями світу, звернувся він до себе самого, зібрав розсіяні по світу думки у мале коло бажань і, помістивши їх у свою природну добродушність, прибув він зі столиці в село, сподіваючись там знайти берег і гавань для своїх життєвих буревіїв.

Світ і там все спаплюжив. У глибокій самотності залишився він сам, без сім'ї, без друзів, без знайомих, у печалі, у хворобі, у турботах, без всякого співчуття, поради, допомоги, турботи. Тоді він, звівши свої очі на видовище світу, на своє становище, на свої помилки, жертвою яких він став, і побачивши, що не на камені

36

був заснований храм його життєвого щастя, з сердечним по­чуттям жалю, підбадьорившись своєю добродушністю, заспівав оту сповнену істини пісню:

"О Єрихоне проклятий, як ти мене обдурив!" і ін.

Промисел божий зглянувся над ним у руїнах буття його, зрушив дух мудрого, серце друга, і Сковорода, сімдесятитри-літній, після дев'ятнадцяти років небачення, змучений хворобами старості, незважаючи на далеку дорогу, на надзвичайно не­сприятливу погоду і на постійну відразу до цього краю, приїхав у село до свого друга, в село Хотетово, за двадцять п'ять верст від Орла, розділити з ним його нікчемність26.

Бадьорість духа, веселий характер, мудра бесіда, серце, вільне від усякого рабства світу, суєти, пристрастей, торжество благодушності, утверджене на сімдесятилітніх стовпах життя й увінчане на схилі віку спокоєм вічності, розбудили у його друга приспані сили розуму, окрилили його відчуття, піднесли ба­жання, настроїли волю на волю Вседержителя.

Сковорода привіз йому свої твори, багато з яких присвятив йому; читав їх сам із ним щоденно і між читанням займав його розмірковуваннями, правилами, поняттями, яких можна чекати від людини, що протягом усього життя шукала істини не мудруванням, а ділом, і полюбила чесноту заради її власної краси.

Мова заходила тут про рйноманітні секти. Будь-яка секта, казав він, пахне власністю, а де власномудрість, там немає головної мети або головної мудрості. Я не знаю мартиністів, продовжував він, ані розуму, ні вчення їх; якщо вони відокремлюються в правилах і обрядах, щоб здаватися мудрими,а то я не хочу їх знати; якщо ж вони мудрують у простоті серця, щоб бути корисними громадянами суспільства, то я їх поважаю; та заради цього їм не треба відокремлюватися. Любов до ближнього не має ніякої секти: на ній весь закон і вади висять. Закон природи як самодостатній для людського блага є всезагальний і відбитий на серці кожного, даний всякій істоті, навіть останній піщинці. Подяка всеблаженному Богу, що трудне зробив непотрібним, а потрібне нетрудним!

Пошуки філософського каменя або перетворення всіх речей у золото і створення сплаву з нього, щоб продовжити людське життя до кількох тисяч років, є залишок єгипетського плотолюб­ства, яке, не в змозі продовжити життя тілесне, при всіх своїх мудруваннях знайшло спосіб продовжувати існування людських трупів, відомих у нас під назвою мумій. Ця секта, говорив він, міряючи життя аршином років, а не справ, не відповідає тому правилу мудрого, про яке пишеться: "Мало поживши, сповнив довгі літа". Крім того, вона спокусливо облещує людську суєту,

Читай про це його твір "Потоп зміїний", главу третю, в кінці.

37

догоджання похоті, гордості, заздрість, любов до нагромадження; дає в думках перевагу тлінності, а в серці привід до сад-дукійства27.

Друг його підводив бесіду до історії Святого Письма8. "Багато,  -  сказав Сковорода,  -  не розуміючи мене або не бажаючи розуміти, роблять наклеп, начебто я відкидаю історію Старого й Нового Завіту, тому що визнаю й сповідую в ній духовний розум, відчуваю Богом писаний закон і добачаю сутнє через буквальний смисл. Я доповнюю цим історію, а не руйную, бо, як тіло без духа мертве, так і Святе Письмо без віри; віра ж є звістка невидимих. Коли я хвалю доблесть воїна, безстрашність, мужність, хоробрість його, то цим не знищую його одягу ані його зброї. Однострій, оснащення, зброя воїна є історія, а розум і слава цієї' історії  -  це дух воїна, діло його. Коли я дивлюся на прекрасний храм, вихваляю симетрію, пропорцію, пишноту, то, відносячи це до мистецтва творця, до краси цілого, чи відкидаю, виключаю цеглу, вапно, залізо, пісок, воду, каменярів, скульпторів і ін., начебто нічого цього не було? Я дивуюся розумові храму, але тим не відкидаю його зовнішності.

Читаючи Святе Письмо з наміром навчитися в ньому пошани Бога, страху перед Богом, любові ближнього, покори начальству, послуху всім, хто має владу, вдосконалення серця в усіх його відношеннях, коли я знайду, наприклад, історію, що Аарон-першосвященик золотого тільця юдейського, зробленого ними у його відсутність і предмета їх поклоніння, кинув у вогонь і розплавив, то я не зупиняюсь тут на хімічній роботі, завжди пам'ятаючи, що Біблія не є наука хімії, а книга священна, яка вчить святості поведінки людину, здатну прислухатися до її повчань. Я навчаюся з цієї історії, що людське серце не може бути без вправи і що коли від нього віддаляється священна думка, поняття істини, дух розуму, то воно відразу впадає у підлі заняття, не гідні його високого роду, й шанує, величає, обожнює мерзенне, нікчемне, суєтне. Цей розум історії наставляє мене набагато більше і сприяє моєму внутрішньому вдосконаленню, ніж коли б я, дізнавшись, як раптово все перетворювати в золото та зі всього його робити, зайнявся хотінням або вправами розбагатіти або хімічити.

Я вірю й знаю, що все те, що існує у великому світі, існує і в малому, і що можливе в малому світі, те можливе й у великому, згідно з їх відповідністю й через єдність веснапов нюючого духа. Та для цього не намагаюсь я дізнатись, як і коли Мойсей розділив море посохом, у великому цьому світі, в історії, а повчаюся, як би мені у моєму малому світі, у серці, розділити суміш схильностей, природи непорочної й розтлінної, й провести волю мою, не потопляючи, по життєвому шляху, а

Читай про це його твір "Жінка Лотова", примітка 4-та.

38

щоб здобути собі у свій час свободу мислити, тобто веселість духа, або так зване щастя в житті.

Чи не туди закликають нас слова, що часто звучать у наших храмах: "Премудрість простоти?" Бо що ж є просте, як не дух? Що складне, що суміш, складне, зіткане, якщо не плоть, історія, обряд, зовнішність? Цими високими словами побуд-жуємось до вивищення наших думок, вище видимого обряду служіння, вище буквального смислу, вище історичного вшану­вання Бога. Поширюючи розуміння цих слів по всьому колу Всесвіту, по всьому лиці твого буття, ти побачиш невидиме, силу божу, дух господній, воскресіння. Бо що ж таке воскресіння, як не простота, очищена від тлінного складника, від численності, від подільностей.

Та ці історичні християни, обрядні мудреці, буквальні бого­слови, люди, що не мають духа, хулять те, чого не розуміють".

Іноді розмова його з другом стосувалася смерті. Страх смерті, говорив він, нападає на людину найбільше в старості її. Треба завчасно приготувати себе озброєнням проти цього ворога, не роздумами, — вони не дійсні, — а мирним настроениям своєї волі на волю творця. Такий душевний мир приготовляється заздалегідь, тихо у тайні серця росте й підсилюється відчуттям зробленого добра за здатностями й відношеннями нашого буття до кола, нами зайнятого. Це відчуття є вінок життя й двері безсмертя. Втім, минає образ цього світу і, наче сон того, хто прокинувся, зникає.

Чи мав ти колись, продовжував він, приємні або страшні сновидіння? Чи відчуття тих мрійливих задоволень або страху не тривало лише до твого пробудження? Зі сном все закінчилося. Пробудження знищило всі радості й жахи сну. Так кожна людина після смерті. Тимчасове життя є сона мислячої нашої сили. На продовження цього сну радості й печалі, надії й страхи торкаються у мріях нашого відчуття. Прийде час, сон закінчиться, мисляча сила прокинеться, і всі тимчасові радості, насолоди, печалі й страхи цієї тимчасовості зникнуть. В інше коло буття вступить дух наш, і все тимчасове, як сон того, хто прокинувся, знищиться. Жінка тоді народжує, немовля вступає в новий порядок речей, нове поле буття, новий зв'язок істот замість того, в якому воно перебувало під час свого знаходження в череві матері. 1 яка ж тут різниця?6 Черево

8 Тому святий Павло будить, говорячи: "Встань, сплячий, і воскресни із мертвих, і прокинувшись, бачили славу його".

Якщо б немовля могло мислити в утробі своєї матері, то чи би можна його запевнити, що воно, відділившись від свого кореня, на вільному повітрі буде насолоджуватись приємним світлом сонця? Чи не могло б воно тоді думати навпаки, і з теперішніх його обставин вивести неможливість такого стану? Настільки й здається неможливим життя після смерті тим, хто замкнений у житті цього часу.

39

 

матері — і великий світ цей! Після вступу немовляти із того у цей (світ), все минуле, тіснота, морок, нечистоти, відпадають від його буття й знищуються.

Знаю, що розум багатьох шукає рівноваги у нагородах і покараннях, покладаючи на свою вагу міру й кількість справ людських і суд божий. Друже мій! Величезне покарання за зло є робити зло, як найбільша нагорода за добро є робити добро. Любов чесноти подібна на світло вогню. Запали вогонь — одразу світло осяє твої очі: полюби, відчуй охоту до чесноти — відразу серце твоє освітиться веселістю. Сповни, зроби справою чесноти любов, то корінь серця твого напоїш жиром блаженства. І яких благословенних плодів можеш чекати від цього! Любов до вад подібна на вогонь, що погас: погаси вогонь, одразу пітьма вкриє очі твої; не знаєш, куди йдеш, немає для тебе різниці в речах; світ не існує для тебе кращою й більшою частиною; ця кара вже досягла тебе з самою дією. Хай не спокушають тебе удавані насолоди розбещених! Заглянь усередину їх;а тут вогонь мук не згасає і черв'як гризоти не засинає. Якщо Бог всюди, то чи може беззаконник бути без нього? Ні! Ах, ні! Бог є в ньому, суддя його, месник, терня його, вогонь і жупел, дух буремний, частина чаші їх. Дух і вічність є те саме. Тому розумій життя вічне і муку вічну.

Іноді говорили про мінливості світу. Вони є те, чим повинні бути, сказав він, тут: тут весна, літо, осінь, зима є властивості, невіддільні від кола світу, подібно як ранок і вечір від денного кола.

Все вміщене у часі повинно бути коловоротне, звичайне, перемінно; не розумний, не щасливий той, хто шукає, хто вимагає постійності й вічності в ньому! Коли ж у ньому немає постійності, то й любов до нього повинна мати кінець; звідси печалі, зітхання, сльози відчаю. Не кажи мені про високі чутливі душі! Сльози їх є виливи природи, а не пристрасті5 і є якась втіха плакати у свій час. ω

Вічність, ах, вічність єдина, є відсутність печа'М, постійність, надія. Покладемо серця наші в силу її і вділи:.о собі від її скарбів у цій тяжкій тимчасовості тілесного буття". Вічність і час є один складник, та не єдине: одне — світло,

Докори сумління — це чорні духи муки й змії, що кусають, блискавки, які пронизують ясні істини, є пекло. Ця істина доручена на збереження останній миті людини (Юнг. Ніч, IV).

б 7Я

Est quaedam flere voluplas.

в

Ці дві половини становлять одне: голод і ситість — їжу; зима й літо — плоди; пітьма й світло — день; смерть і життя — будь-яке створіння ("Потоп зміїний", гл. 5).

40

іруге — пітьма; одне — добро, друге — зло; одне — голова, іруге — хвіст.

Навколишні, почувши про прибуття Сковороди до свого іруга, багато хотіли його бачити, і для цього деякі приїхали Гуди, в село Хотетово.

її начальства орловського правління молодий чоловік, підійшовши до нього, привітно сказав:

— Г. С! Прошу мене полюбити.

— Чи можу полюбити вас, — відповів Сковорода, — я ще ні.таю.

Інший із таких же, бажаючи завести з ним знайомство, и.порив йому:

— Я давно знаю вас із ваших творів; прошу приділити мені и ваше особисте знайомство.

Сковорода запитав його:

— Як звуть вас?

— Я називаюся так, іменем і прізвищем NN, — відповів

гой.

Сковорода, зупинившись і подумавши, сказав йому:

— Ім'я ваше не скоро лягає на моєму серці.

Простота життя, висота знань, великий і довголітній подвиг І юнороди у любові до мудрості на ділі роздирали ризу ли­цемірства високомудруючих і відкривали їхню порожнечу. Во­ни, прикриваючи свою заздрість і наготу серця листям співчуття, говорили іншим: "Жаль, що Сковорода ходить біля Істини й не знаходить її!" У той час, коли цей вже був мпнчуваний знаменами істини, вони, обвішані знаменнями покус, гордо й безсоромно являлись у масці істини.

Старість, осіння пора, безперервна мокра погода помножили ікшіад у здоров'ї його, посилили кашель і ослаблення. Він, тюживши у друга свого біля трьох тижнів, просив відпустити його π улюблену ним Україну, де він перед тим жив і бажав померти, ι ці' й збулося. Друг умовляв залишитися в нього, провести зиму й к свій з часом закінчити у нього в домі. Та він сказав, що дух його велить йому їхати, і друг відправив його, не гаючись.

Виряджаючи його з усім необхідним, давши йому повну свободу до вподоби вибирати, як він хоче, куди, з ким, у чому йому їхати, дав йому на дорогу на випадок необхідності потрібний запас, говорячи:

— Візьміть оце; можливо, в дорозі посилиться хвороба й змусить десь зупинитися, то треба буде заплатити...

— Ах, друже мій! — сказав він. — Невже я ще не набув довір'я до Бога, що промисел його добре піклується про нас і дає все потрібне своєчасно?

Друг його замовк зі своїм дарунком.

1794 року, серпня 26 числа, відбув він у дорогу зі села

41

Хотетова в Украшу. При розлуці, обнімаючи друга, сказав: "Можливо, більше я вже тебе не побачу. Прости! Пам'ятай завжди у всіх випадках твоїх в житті те, що ми часто говорили: світло і тьма, голова і хвіст, добро і зло, вічність і час. Дух мій визнав тебе найздібнішим прийняти істину і любити її".

Приїхавши в Курськ, пристав він до тамтешнього архимандрита Амвросія, благочестивого мужа. Проживши тут трохи через безперервні дощі й діждавшись погоди, відбув він далі, та не туди, куди мав намір. Наприкінці шляху відчув він побудження їхати у те ж місце, звідки поїхав до друга, хоч був цілком не готовий. Слобода Іванівка поміщика Ковалевського було те місце, де певний час жив він раніше і куди прибув закінчити свій шлях.

Хвороби старістю, погодою, втомою з дороги наблизили його до його кінця. Проживши тут більше місяця, завжди ще майже на ногах, часто він добродушно говорив: "Дух бадьорий, та тіло немічне". Поміщик, побачивши його крайню неміч, запропонував йому деякі обряди для підготовки до смерті. Він, як Павло-апостола,вважаючи обряди обрізання непотрібними для істинно віруючих, відповів, подібно як і Павло юдеям, що дотримувались обрядів. Та, уявивши собі совість слабих, неміч віруючих і любов християнську, виконав все згідно статуту обрядного29 і помер 29 числа жовтня (місяця) зранку, вдосвіта, 1794 року. Перед смертю заповів поховати його на підвищеному місці біля гаю і току, і такий, зроблений ним собі напис, написати:

Світ ловив мене, та не спіймав6.

Є багато його творів, кращі з яких, написані власною рукою, привіз він своєму другові і про всі додав власноручний список до листа своєму другові такого змісту:

До римлян, гл. З, ст. 28.

Високомудрі не перестали переслідувати його злослів'ям навіть у могилі, проповідуючи в зібраннях і скрізь, начебто Сковорода залишив по собі цей напис із гордості й зарозумілості. Багато нахабства треба мати, щоб насмілитись у цьому переконувати! Щоб більше наговорити на нього й вивищити себе, вони намагаються пихато ствердити й вишукують способи запевнити, що Сковорода був схильний до вад. Щоб перед очима людей замінити доброчесне життя удавано високими своїми знаннями таїнств і правил, то вони розголосили, буцім Сковорода при своїй смерті побачив свої помилки, що полягали у наслідуванні їх толку, визнав їх, просив пробачення через одного з членів братства й каявся. Та як відома святість життя Сковороди й чесні правила його, що мали на меті любов істини й чесноти, а кінцем красоту й досконалість духа, були, так би мовити, спицею в око цим лицемірам, то й не дивина, що вони пускають всякого роду отруйні стріли у пам'ять його; проте тим самим у почуттях простих і правдолюбних сердець душа його набуває ще більшої краси страдаючої невинності і, крізь морок смерті й наклепи злобних душ, сіяючи внутрішнім спокоєм, зображається в умах богонароджених досягаючим мудрої досконалості мужем.

 

42

Число   творінь   моїх

1. Нарцис, пізнай себе.

2. Симфонія: сказав:  -  збережу шляхи мої.

3. Симфонія: якщо не дізнаєшся.

4. Неграмотний Марко.

5. Алфавіт світу: про природу.

6. Розмова "Кільце".

7. Стародавній світ.

8. Жінка Логова.

9. Боротьба архангела Михаїла з Сатаною.

10. Ікона Алківіадська.

11. Бесіда І. Сіон.

12. Бесіда II. Сіон.

13. Бесіда III. Двоє.

14. Діалог: Душа і Нетлінний Дух.

15. Вдячний Єродій.

15а. Убогий Жайворонок.

16. Про християнську доброчесність, або катехизис.

17. Асхань, про пізнання себе.

Переклади:

1. Про старість (Ціцерона).

2. Про боже правосуддя.

3. Про смерть.

4. Про охорону від боргів. Плутархові твори.

5. Про душевний спокій.

6. Про жадобу багатств.

7. Про самотність... (Сидронія)30

Крім творів і цих перекладів, є багато листів його слов'ян­ською, латинською, грецькою мовою, дуже повчальних, писа­них до друга та інших; багато віршів й інших творів, зібрання яких частково зберігається у його друга.

Як писав він для своєї сторони, то й вживав іноді ма­лоросійські говірки й правопис, вживаний у малоросійській вимові: він завжди любив природну мову свою і рідко змушував себе спілкуватися іноземною мовою; грецькій надавав перевагу перед усіма іншими.

Друг його написав це на пам'ять його Чеснот, на подяку серцю його, на честь вітчизни, во славу Бога.

1795 року, лютого 9, в селі Хотетові.

43

Надгробний напис: Григорію Савичу Сковороді, що спочив у Бозі

1794 року, жовтня 29-го дня.

Ревнитель істини, духовний богочтець. t словом, й розумом, і житієм мудрець; Любитель простоти і від суст свободи. Не підлий, прямо друг, вдоволений завжди, Досяг на верх наук, пізнавши дух природи, Достойний приклад для сердець, Сковорода.

М. К.

ПРОКИНУВШИСЬ, ПОБАЧИЛИ СЛАВУ ЙОГО1

Весь світ спить... Та ще не так спить, як про праведника сказано: "Коли впаде, то не розіб'ється..." Спить глибоко, простягнувшись, наче вдарений об [землю]. А наставники, які пасуть Ізраїля2, не тільки не будять, а ще й погладжують: "Спи, не бійся! Місце хороше, чого остерігатися?" Говорять про мир  -  і немає миру. Блажен Петро з товаришами своїми! Господь сам будить їх: "Де ви спочиваєте? Встаньте,  -  каже,  -  тоді вже не бійтеся". Тормосить цих похованих і Павло: "Встань же, мертвий, і воскресни із мертвих!.. Доти Землею ти будеш і не перетворишся із неї в Христа, поки не побачиш світлу небесну людину". І про це ось і мова буде: "Прокинувшись, побачили славу..."

Фамар, невістка Юди, сина Якового, видалася йому блуд­ницею. Не впізнав її, тому що закрила обличчя своє, але, довідавшись, упізнав і сказав: "Виправдалася, Фамаро, краще за мене". Так само сини Ізраїлеві не могли дивитися на блискуче від слави лице Мойсея, людини божої. А на що ж вони дивилися? Лиш на покривало, яке затінювало обличчя. Який же ти Ізраїль? Ти обрізаний тілом, але не обрізаний змістом. Пітьму зносять твої очі, а на істину дивитись не можуть. Лежиш на землі, валяєшся з тією блудницею і задо­волений, відвертаючи від батька твого око своє, яке соромить батька й робить прикрощі старості материній, як говорить Соломон. А не видно пташат орлиних, щоб виклювали тобі оте (око). Так і нинішня ницість християнська і таким саме оком дивиться на Христа  -  свого проводиря. Де він народився? Від яких батьків? Скільки жив на світі? Як давно? Дві вже тисячі років чи не буде?.. О християнине! Охрещений ти плоттю та не обмитий смислом. Навіщо ти втупився твоєю цікавістю у ці плітки? Чому вище не підіймаєшся? Тут гадаєш і заснути, тут курінь поставити з Петром? Не знає, що говорить. Чи не чуєш, що таке і твій Мойсей мовить: "Сором покрив лице моє  -  ось чому не можуть бачити мене брати мої. Чужий був я синам матері моєї..." Чи ти до цього часу не розумієш, що все це плоть, і ніщо, і тінь, яка вкриває височенну премудрості гору? І ця завіса повинна свого часу повністю роздертися... Ось лицемірство, що розмірковує над линем небес! Рід лукавий і перелюбний, який шукає плотської кЛнамення! Ось квасиво вчення фарисейського! Та послухаймо, як вчить Христос нао-

45

динці любих учнів пізнавати, що ε справжня людина. Чи то син людський, чи Христос  -  все одно. "Ким мене називають?.." Слухай, Петре, як підлота думає, що таке людина? Знаю, що вони помиляються. А ти як думаєш? "Ти є син Бога живого". Добре Петро вцілив. Видно, що він крізь нікчемну завісу плоті проникав. Тому ж йому й істинний син людський говорить: "Блажен ти, Симоне, з твоїм оком! Воно не дивиться на плоть і кров, як підле поняття, а, минаючи плоть і кров, знаходить інший рід, рід істинний, рід ізраїльський, рід батька мого, який не від похоті..."

Слухай, християнине, з твоїм поганським серцем! Чи довго тобі лежати на землі? Чи будеш ти коли-небудь людиною? Не будеш  -  чому? Тому що на плотську завісу задивився, а на лице істинної Божої людини дивитись ніяк твоє око не в змозі. Не перетворишся ти із земного на небесного доти, поки не побачиш Христа, доти, поки не пізнаєш, що таке істинна людина. А що таке істинна людина? Не продреш очей доти, поки плоть і кров твоє серце триматимуть. Та чи довго триматимуть? Поки не признаєшся, що твоя плоть і кров є ніщо. Твоя власна гадка сюди тебе завела: від слави своєї були відторгнені, позбавлені слави Божої... Навчилися ми братію нашу судити за плоттю: так і на Христа дивимося, помічаючи на ньому лиш пустоти, ні на нього самого, ані на славу його не зважаючи. Правда, що Павло говорить: "Перетворить тіло смирення нашого, щоб було воно відповідне тілу плоті його". Не заперечую. Але чи так дивишся на Христа, як Павло? Він хвалиться: "Не знаю за плоттю Христа... знаю ж людину, яка пройшла небеса... створену за Богом у правді й преподобі істини". Оцю-то людину він перед ефесянами вихваляє. Плоть ніколи не бувала істиною: плоть і брехня  -  одне й те ж, і хто любить цього ідола, сам такий же; а коли брехня і порожнеча, то й не людина. Чи чув ти про книгу спорідненості істинної людини, сина Давидового, сина Авраамового? Яків народив Юду, Юда народив Фареса від Фамари і т.п. Знай же, що ця книга вічна, книга Божа, книга небесна, і не містить вона нікого, крім ізраїльського роду. "Не зберу соборів їх від крові..." Оцього-то роду й наш Христос. А що рід ізраїльський не вмирає, слухай Йоіля: "Як ранок, розіллються по горах люди численні й міцні; подібних на них не було одвіку, і після них не прикладеться до літ рід і рід".

Якщо б можна було до їх років що-небудь додати, то мали б вони кінець. А тепер вони самі є кінцем всього-всього. Не кінець той, після чого щось слідує, а цей рід сам усього кінець. Залишок не в поганах: залишок Ізраїлів поїдає, а лиш залишок рятується, а інше все повз тече: "Знищаться погани, як вода, що мимо тече..." А що Йоіль саме про рід ізраїльський це

46

говорить, то слухай Мойсея, людину Божу, що споріднена з Христом і з Христом бесідує: "Ти блаженний, Ізраїлю! Хто подібний на тебе, роде, рятований Господом? Захистить помічник твій, і меч  -  хвала твоя; і збрешуть (тобто поми­ляться й не дізнаються) тобі вороги твої, і ти на шию їх наступиш". Бачиш, що той, хто судить Ізраїля за плоттю, хто дивиться лиш на зовнішність смирення Христового ("За смиренням його судять його"), є ворогом Христа із числа тих, кого Павло називає ворогами хреста Христового, а у Мойсеевих словах названий мечем, який у Єремії всю плоть спустошує.

Розкриймо ж, о мертва тіне, очі наші і звикле до плотської пітьми око наше призвичаймо, зводячи потихеньку вгору, дивитись на Ізраїля, на істинну людину, минаючи покривало плоті. Ось нас, що сплять на землі, будить Павло: "Вишніх шукайте, гірне мудруйте! Навіщо про стихії змагаєтесь? Коли ж Христос явиться, життя ваше, істинна жива людина, і ви явитеся у славі". Будить і Єремія ось як: "Чому ми сидимо? Об'єднаймося і ввійдемо у міста міцні, і ляжемо там... (а тут) я чекав миру і не було благого..."

О істинний, нетлінний ізраїльський Боже! Сяйни світлом твоїм на нас стільки, скільки може якнайбільше око наше стерпіти. Щоб, пішовши у світлі лиця твого і, непомітно в нове перетворюючись, ми досягли всерадісного й останнього волосу нашого воскресіння! Тобі слава з твоїм Чоловіком і Святим Духом. Амінь!

ХАЙ ЦІЛУЄ МЕНЕ ПОЦІЛУНКАМИ УСТ СВОЇХ!1

Любі учні, не бійтеся! Підіймайтесь відважно до того, на лице якого ви зі страху не могли дивитися на Фаворі. Слухайте, що каже: "Дерзайте! Мир вам!" Тоді сам погляд був для вас нестерпний, а тепер і слів солодких його послухаєте, і поцілунком ствердить з вами вічну дружбу. Умійте лиш набли­жатися до нього. Не забувайте ніколи слів просвіщенного ангела, який навчає вас: "Немає тут! Воскрес!"

Ці слова прямісінько доведуть вас до славної істинної людини. Вона є воскресіння й життя ваше.

Постарів Авраамів син. Захотів він померти. Та й не дивина: нже очі його згасли, нічого не міг бачити тут, у нашому світі. Готуючись до смерті, захотів поживи. Задовольнив душу його другий син його. "Спасибі, сину!.. Підійди до мене,  -  каже,  -  і поцілуй мене". І підійшов, поцілував його. Щасливий Ісаак! Він під Ісавом знайшов Якова. А ми, навпаки, під пеленами

47

ізраїльського немовляти, під плащаницею Христовою часто знаходимо ворога Ізраїлевого  -  Ісава. Цей з нами вітається й цілується. Не розуміємо, як шукати. Багато хто шукає його в єдиноначальствах імператора Августа2, в часах Тіберієвих3, у володіннях Пилатових тощо... Пошукай ретельніше. "Немає тут!" Чимало волочаться по Єрусалимах, по Йорданах, по Вифлеємах, по Кармилах, по Фаворах5; нюхають між Євфратами й Тіграми. "Тут він, звичайно,  -  думають,  -  ось, от! Тут Христос!" Гукають й іншим: "Тут Христос!" "Знаю,  -  кричить ангел,  -  куса розп'ятого шукаєте. Немає тут! Немає!" Багато хто шукає його серед високих світських поче­стей, у величних домах, за церемоніальними столами тощо... Інші шукають, никаючи, по всьому голубому зореносному зводу, по Сонцю, по Місяцю, по всіх Копернікових світах...6 "Немає тут!" Шукають у довгих моліннях, у постах, у священицьких обрядах... Шукають у грошах, у столітньому здоров'ї, в плотському, воскресінні... "Немає тут!" Та де ж він? Звичайно ж, тут він, якщо витійствувати в проповідях, знати пророчі тайни, переставляти гори, воскрешати мертвих, роздати маєток, мучити своє тіло... Та блискавковидий ангел одне їм кричить: "Немає тут!" Звичайно ж, його немає. Так, звичайно, немає його для тебе, тому що його не знаєш і не бачиш його. Що ж тепер залишилось робити?

Пасха! "Встань, Господи, і хай розсипляться вороги твої, і хай утікають всі, хто ненавидить тебе!" Підіймайся, любий Ізраїлю, і вступай із сили в силу!

Після перемоги Аморрейської піднялись сини ізраїльські-проти заходу. Не сподобалось це цареві Валаку. "Ось,  -  каже,  -  якісь ще нові й дивні люди з Єгипту вийшли і, по горах розливаючись, вище за них піднялися. Що за чудо?" Посилає послів до чарівника Валаама, щоб рід божий знищити. Прийшли посли, оголосили цареву волю. "Добре,  -  сказав Валаам,  -  переночуйте ж тут ніч оцю". Недарма не велить тобі ангел шукати тут; бачиш, що тут спочивають вороги роду божого. Пасха! Прийшли до Мойсея нащадки Рувимові й Гадові. Просять, щоб він їх не переводив на той бік Йордану для поселення; дуже нібито по цей бік земля поживна для худоби, а у нас худоба. Закричав на них Мойсей: "Браття ваші підуть у бій, а ви тут сядете? І навіщо розбещуєте серце синів Ізраїлевих, щоб вони не перейшли на землю, яку Господь їм дає?" За те, що вони хотіли тут залишитись, так розлютився Господь, що заклявся, що вони ввійдуть у землю, обіцяну Ізраїлеві, крім Халева й Ісуса Навина, називаючи тих, хто тут залишається, людьми, які знають добро і зло, яким, очевидно, був Адам, вигнаний із раю. Ось що наробило прокляте "тут"! Пасха! "Якщо введе тебе,  -  говорить божий Мойсей,  -

48

Господь твій у землю, що знаходиться там, за Йорданом, за шляхом західним, яка цілком відрізняється від Єгипетської, тому що вона нагірна й рівна, а що найкраще  -  очі господа Бога твого на ній від початку літа й до кінця літа, то прошу! Можливо, пагубою згубите все поганське й тлінне, навіть до останньої волосинки, крім початків і первістків волів і овець ваших". "Та не сотворіть,  -  каже,  -  там всього, що ви творите тут нині, кожен, що хоче, перед собою. Не заспокоїтесь бо донині..." Так, прошу тебе, послухай Мойсея: не шукай тут у згубному поганському тлінні улюбленого чоловіка, істинного мужа, друга, брата й ближнього твого. Шукай його там, по той бік Йордану, за західним, за вечірнім шляхом. Не тут, там він, цей початок померлим і всьому тлінню, а інакше поцілуєшся з якимсь поганином.

Пасха! Безумний Сомнас7 (книжник) шукав чоловіка по цей бік Йордану. Що ж йому ангел господній Ісайя говорить? Ось що: "Чого ти тут? t що тобі тут? Як витесав ти тут собі гріб і сотворив ти собі на висоті гріб... Це нині Господь Саваоф скине і зітре мужа, і відбере начиння твоє і вінець твій славний, і кине тебе в країну велику й безмірну, і там помреш..." Нещасний книжник! Читав пророків, шукав людину, а натрапив на мертвого і сам з ним пропав. Звичайно ж, він шукав між посланцями Валака-царя на поселенні губителів. Тому-то ось що про таких говорить блаженний муж Йов: "Кажуть Господу:  -  Відступи від нас, шляхів твоїх не хочемо знати... Будуть же як полова перед вітром або як порох... Хай побачать очі його своє вбивство... І той був віднесений у гріб і на могилах пильнував. Стало солодким для нього дрібне каміння потоку". Кричить на таких і інший ангел Михей, гл. 2, ст. 10: "Встань і піди, бо немає тобі тут спокою через нечистоту; зітлієте тлінням". "Чи бачиш ти,  -  каже третьому ангелу Єзекіїлеві Господь,  -  чи бачив ти, що ці коять? Великі беззаконня дім Ізраїлів коїть тут, щоб віддалитися від святинь моїх". О беззаконне "тут"! Що ти наробило? Відвело ти нас від живої людини. "Беззаконня,  -  говорить він,  -  п'яти моєї, обійде мене. Подало ти нам п'яту його, а не голову його, хай обцілує нас. Лиш п'яту ми бачимо, породження зміїне". "Все­ляться,  -  говорить чоловік,  -  д заховають..." Та скажи ж, хто тобі заховає скарб наш? "Ах, хіба ти,  -  відповідає,  -  не бачиш, скільки їх у домі Ізраїлевім, у Святому Письмі, і що вони коять? Самі тут, у гробах, сидять і мене туди ж тягнуть, а я ніколи мертвим не був, крім п'яти моєї". "Багато хто бореться зі мною з висоти..." "Потоптали мене вороги мої... ті п'яту мою збережуть... вселяться тут і затаять воскресіння моє".

Пасха! "Встань, встань, Єрусалиме!" Я є, я є, хто втішає

49

тебе. Розумій, хто то є сущий?.. "Йдіть воротами моїми, і шлях прокладіть людям моїм, і каміння, яке на дорозі, розкидайте..." "І це було велике потрясіння, бо ангел господній, зійшовши з небес, приступив, відвалив камінь..." "Чому ви тут шукаєте чоловіка? Немає тут! Устав!" "Скажи ж, змилосердься, де він?" "Немає його у царстві цих мертвих; він завжди живий; там його шукайте. І нині, що ви тут є?" Пасха! "Встань, встань, воскресни, Єрусалиме!"

"І було, коли Ісус був у Єрихоні, і, глянувши очима своїми, побачив чоловіка, що стояв перед ним..." Ось бачиш, недарма ангел говорить: "Там його побачите". Та де ж там? По той бік, чуєш, Йордану, на святому вже місці, не на тлінному, на землі нагірній, високій. Глянувши туди, він побачив чоловіка, упізнав і вклонився йому, владиці своєму. Пасха! "Встань, встань, Сіоне!.." Обтруси порох..." Авраам, глянувши очима своїми, побачив місце здалеку, і каже отрокам своїм: "Сидіть тут з ослям, а ми з отроком підемо туди..." Бачиш, що й Авраам, покинувши все тутешнє, знайшов істинну людину на горі; бачив день його, зрадів. Не можна мати кращих очей, як Авраамові. Лиш вони бачать барана, якого тримають роги в саду Савек. Пасха! Савек означає хмиз. Та чи може хмиз, стояти перед лицем господнім? Він лише спопеляється всеспаленням, як ніщо, а людина Ісаак неушкоджена. Та й як йому не вціліти, якщо сам Бог захищає його: "Хай йому нічого не вчинять..." Видно ж, що він не є хмиз, який залишився за плечима, про який Ісайя: "Ці всі, як хмиз, вогнем згорять..." А про протилежних цьому хворостинню людей ось що той же говорить: "Як небо нове і земля нова, які я творю, перебувають переді мною, так стане сім'я ваше й ім'я ваше..." Цю ж людину і Навин бачив, яка стоїть, не падає, а вічно перед лицем Господнім перебуває.

Пасха! "Встань, встань, Єрусалиме!" Дав Господь чудо­творний посох Мойсееві, посилає його на звільнення братії своєї з Єгипту, велить Ааронові зустріти Мойсея. Де ж він зустрічає? "І йде, й зустрічає його на горі Божій, і поцілувалися обидва". Після звільнений з Єгипту братії ізраїльської бажає бачити Мой­сея тесть його. Узяв дочку свою, жінку Мойсееву, з двома синами, поїхав у пустелю. Приїхав. Доповіли Мойсееві. О роде, благосло­венний Богом вишнім! Відразу подалися на гору Хорев. Зійшов же Мойсей навстріч тестеві своєму, і вклонився йому, і цілував його, і привітали один одного, і ввів їх Мойсей у намет.'

Пасха! Забороняє найсуворіше Мойсей, щоб ми, йдучи звідсіля туди, нічого із хмизу не заносили, називаючи все таке прокляттям, ідолом і перешкодою на царському цьому шляху. "Вважай добре,  -  говорить,  -  щоб не їсти крові... Якщо не з'їси її, то благо тобі буде і синам твоїм по тобі навіки".

50

Однак нетямущий і нинішній Ізраїль часто нарікає на Господа. "І чув Господь, і розгнівався гнівом, і розгорівся у них вогонь..." Почали бажати єгипетського м'яса: "Добре нам,  -  говорять,  -  було в Єгипті..." "Що це ви говорите? Хіба у Господа, крім поганського, не знайдеться м'яса?" 1 каже Гос­подь Мойсееві: "Коли рука Господня не буде достатньою? Нині зрозумієш, чи вразить тебе слово моє, чи ні?" Часто й наша нетямуща відсталість сердиться й нарікає на Господа. Тьху! Чи можна, щоб була людина без плоті, крові й кісток? Тьху! Що це? Ось гордий і бездушний хмиз! Встань, прокинься ж, Сіоне!

Що це ти верзеш? Хто твою землю зачіпає? Хай вона буде такою, як є. Хай лиш Господь дасть тобі своє благословенне благовоління, як Ісайя говорить: "А земля твоя разом з новою населиться" (гл. 62). Одне лишень знай, що ти брехня й ніщо з самою твоєю землею. Тому там же мовиться: "Не подібний до вас, бо випрямив і сотворив, Єрусалиме, радість на землі". Ти лиш намагайся, щоб із твоєї облудної землі сяйнула правда Божа. Молися, щоб тобі випав той третій день, у котрий земля Богом здіймає трав'янисті рослини. Хіба думаєш, що лишень твоя одна земля, а інша у ній бути не може? Так залишайся ж тут при твоїй, їж її, коли гадаєш, що у Господа немає ні своєї землі, ні плоті, ні крові, ні кісток, нічого... Не почуєш блаженнішого голосу: "Це нині кість від кісток моїх..."

"Встань, встань, Єрусалиме!" Слухай вухом іншим про іншу плоть. Чи чуєш: "1 зацвіте плоть моя" Чи чуєш про інші кості: "Зрадіють кості смиренні"? "Не втаїться кість моя від тебе..." Слухай приточника: "Зцілення кісткам". Слухай Ісайю: "І кості твої проростуть, як трава, і розгалузяться, і породять роди родів".

Бачиш, не ті це кості, що розсипаються при пеклі: вони є перед лицем божим, і оце-то є там!.. "1 був голос,  -  голосить Єзекіїль,  -  коли мені пророкувати, і це потрясіння! І поєднаються кості, кістка до кістки, кожна до суглоба свого. І бачив, і це було  -  їм жили і плоть росли..." Читай таке у гл. 37: "Що це за новий рід по горах твоїх?" Слухай Йоіля: "Як ранок, розіллються по горах люди численні й міцні, подібних до них не було відвіку..." "Як рай насолоди, земля перед лицем його, а позад неї поле згуби..." "Як вид кінський, вид їх..." "Як звук колісниць, на вершини гір підіймуться..." "Як бійці підуть, і як мужі хоробрі зійдуть на стіни... і ніхто від брата свого не відступить. Міста візьмуть, і на вежі підіймуться, і на храмини залізуть, і віконцями ввійдуть, як злодії..." "Затрубіть сурмою! Пророкуйте зцілення..."

То пусти ж їх на твою землю, цей божий рід, прошу, не бійся. Вони кожен у свого брата займуть квартиру половинну без будь-якої образи. "Дух господній на мені!" Дати плачучим

51

славу Сіона замість попелу. Що ж це за образа? "1 спорудять сини інородні стіни твої..." "1 замість міді принесу тобі золото". "І замість заліза принесу тобі срібло". "1 замість дерева принесу тобі мідь, і замість каменя  -  залізо". "Відкрию гроби ваші і виведу вас..." "Оці на землі своїй ще раз залишать слід, і вічна веселість над головою їх..."

"Світися, світися, Єрусалиме!" "Це пітьма вкриє землю... на тобі ж з'явиться Господь, і славу його на тобі побачать".

ВХІДНІ ДВЕРІ ДО ХРИСТИЯНСЬКОГО ДОБРОЧЕСТЯ1

Написана у 1766 році для молодого шляхетства Харківської губернії, а оновлена в 1780 році

ПЕРЕДДВЕР'Я

Подяка блаженному Богові за те, що потрібне зробив нетрудним, а трудне  -  непотрібним.2

Немає солодшого для людини й потрібнішого, як щастя; немає ж і нічого легшого. Подяка блаженному Богові. Царство Боже всередині нас. Щастя в серці, серце в любові, любов же у законі вічного. Це безперервна ясна погода й сонце, що не заходить, що просвічує пітьму сердечної безодні. Подяка бла­женному Богові.

Що було б, коли б щастя, найпотрібніше і найулюбленіше для всіх залежало від місця, від часу, від плоті й крові? Скажу виразніше: що було б, коли б помістив Бог щастя в Америці, або на Канарських островах, або в азіатському Єрусалимі, або в царських палатах, або в соломоновому віці, або в багатствах, або в пустелі, або в чині, або в науках, або в здоров'ї?.. Тоді б і щастя наше, і ми з ним були бідні. Хто б міг дістатися до тих місць? Як можна всім народитися у якийсь один час? Як же й уміститися в одному чині й статі? Яке ж то щастя, утверджене на піску плоті, на обмеженому місці й часі, на смертній людині? Чи не це трудне? Гей! Трудне й неможливе. Подяка ж блаженному Богові, що трудне зробив непотрібним. Вже сьогодні бажаєш бути щасливим? Не шукай щастя за морем, не проси його в людини, не мандруй по планетах, не волочися по палацах, не плазуй по земній кулі, не вештайся по Єрусалимах... Золотом можеш купити село, річ трудну, як і потрібну, а щастя як необхідна необхідність задарма всюди й завжди дарується.

Повітря й сонце завжди з тобою, всюди й задарма; все ж те, що втікає від тебе, знай, що воно чуже, і не вважай своїм, все те дивне й зайве. Яка ж тобі потреба? Тим-то воно й трудне. Ніколи б не розлучилося з тобою, якщо б було необхідне.

Подяка блаженному Богові.

53

Щастя ні від небес, ні від землі не залежить. Скажи з Давидом: "Що для мене є на небесах? І від тебе чого захотів на землі?"

Що ж тобі потрібне? Те, що найлегше. А що ж легке? О друже мій, все трудне, й важке, й гірке, і зле, й облудне. Проте що ж легке? Те, друже мій, що потрібне. Що ж потрібне? Потрібне лиш одне: "Єдине є на потребу".

Одне лиш тобі потрібне, одне ж лиш благе й легке, а все інше труд і хвороба.

Що ж оте єдине? Бог. Усі створіння є мотлох, суміш, зволоки, січ, лом, крихти, стоки, нісенітниця, помиї, і плоть, і плетиво... А те, що любе й потрібне, є єдине всюди й завжди. Та це єдине своєю рукою все утримує і прах твоєї плоті.

Подяка ж блаженному Богові за те, що все нас покидає, і все для нас трудне, крім того, що потрібне, любе й єдине.

Численні тілесні потреби очікують тебе, та не в них щастя, бо серцю твоєму потрібне лиш одне, і там Бог і щастя, воно недалеко. Близько. У серці і в душі твоїй.

У цей ковчег веде й наша десятиглава бесіда, наче через десять дверей, а я бажаю, щоб душа твоя, як Ноєва голубка, що не знайшла ніде спокою, повернулася до серця свого, до того, хто спочиває у серці твоєму, щоб збулося оте Ісаєве: "Будуть основи твої вічні родом родів, і назвешся творцем огорож, і шляхи твої всередині закінчиш".

Цього бажає Григорій, син Сави Сковороди.

Зміст   бесіди

"Істина господня існує вовіки". "Вічно, Господи, слово твоє живе". "Закон твій в утробі моїй". "Слово було плоттю і вселилося в нас". "Посеред вас стоїть, його ж не знаєте".

Глава   1-ша

ПРО БОГА

Весь світ складається з двох натур: одна  -  видима, інша  -  невидима.

Видима натура називається створінням, а невидима  -  Бог3.

Ця невидима натура, або Бог, усі створіння пронизує й утримує; всюди завжди був, є і буде. Наприклад, тіло людське видиме, але розум, що пронизує й утримує його, невидимий.

З цієї причини у стародавніх Бог називався Всесвітній

54

Розум. Для нього ж у них були різні імена, наприклад: натура, буття речей, вічність, час, доля, необхідність, фортуна та інші.

А у християн найвизначніші для нього такі назви: дух, господь, цар, отець, розум, істина. Останні два імені видаються більш властивими, ніж інші, тому що розум взагалі нема­теріальний, а істина вічним своїм перебуванням цілком су­перечить непостійній речовині. Та й тепер у якійсь землі Бог називається іштен4. Щодо видимої натури, то в неї також не одне ім'я, наприклад: речовина, або матерія, земля, плоть, тінь та інші.

Глава 2-га ПРО ВСЕЛЕНСЬКУ ВІРУ

Оскільки й тепер мало хто розуміє Бога, то не дивно, що й у давнину часто помилково вважали, що речовина є Богом і тому все своє боговшанування віддали на посміховисько.

Проте всі віки й народи завжди однаково вірили в те, що є якась таємнича сила, яка по всьому розлита й усім володіє.

З цієї причини на її честь і пам'ять по всій земній кулі всіма народами завжди посвячувались будівлі, та й тепер всюди все те ж саме. І хоча, наприклад, підлеглий помилково може вшанувати камердинера замість пана, проте ніколи не сперечається, що є над ним володар, котрого він, може, й у вічі не бачив. Підданим його є будь-який народ, й однаково кожний визнає перед ним своє рабство.

Така віра всезагальна й проста.

Глава 3-тя ПРО ВСЕЗАГАЛЬНЕ ПІКЛУВАННЯ

Оця-то найблаженніша натура, або дух, підтримує в русі весь світ, наче механікова хитрість механізм годинника на вежі, і, за прикладом отця-опікуна, сама є буттям будь-якого творіння. Сама одушевляє, годує, розпоряджає, лагодить, за­хищає і своєю ж волею, яка називається всезагальним законом або статутом, перетворює знову в грубу матерію, або грязь, а ми це називаємо смертю.

З цієї причини розумна давнина порівняла її з математиком або геометром, тому що постійно вправляється в пропорціях чи розмірах, виліплюючи різні фігури, наприклад: трави, дерева, звірів і все інше; а єврейські мудреці уподібнили його до гончара.

55

Це піклування всезагальне, тому що стосується добробуту всіх створінь.

Глава 4-та ПРО ПІКЛУВАННЯ, ОСОБЛИВЕ ДЛЯ ЛЮДИНИ

Цей найчистіший, всесвітній, усіх віків і народів всезагаль-ний розум вилив нам, наче джерело, всі мудрості й мистецтва, які потрібні для життя.

Та нічим йому так не зобов'язаний будь-який народ, як тим, що він дав нам найвищу свою премудрість, яка є його природним образом і печаттю.

Вона настільки перевищує інші розумові духи, або поняття, наскільки спадкоємець є кращим від слуг.

Вона дуже подібна до наймайстернішої архітектурної си­метрії чи моделі, яка невидимо пронизуючи весь матеріал, робить його міцним і спокійним, таким, що утримує всі інші складові.

Так слово в слово й вона, таємно розлившись по всіх членах політичного корпусу, що складається з людей, а не з каміння, робить його твердим, мирним і щасливим.

Якщо, наприклад, якась сім'я, чи місто, чи держава засно­вана й утверджена на цій моделі, то тоді вони бувають раєм, небом, божим домом тощо. 1 коли якась одна людина укладе за нею своє життя, тоді у ній перебуває страх божий, святиня, > благочестя тощо. І як у людському тілі один розум, але по-різному на думку різних частин діє, так і в згаданих спільнотах, пов'язаних цією премудрістю, Бог через різні члени по-різному на спільну користь впливає.

Вона в усіх наших всілякого роду ділах і мові душа, користь і краса, а без неї все мертве й мерзенне. Народжуємось ми всі без неї, однак для неї. Хто до неї природніший і охочіший, той благородніший і гостріший, і чим більше хто з нею спілкується, тим реальніше, хоч не зовсім зрозуміле, відчуває всередині блаженство й задоволення. Лиш від неї залежить особливе у створенні людського роду піклування. Вона-то є найпрекраснішим божим лицем, яким Він з часом, відбиваючись у душі нашій, робить нас із диких і бридких монстрів або потвор людьми, тобто звірками, придатними до співжиття й до згаданої співдружності, незлобивими, стриманими, великодушними й справедливими.

А якщо вже вона вселилася у сердечні людські схильності, то тоді точно є тим самим, чим в русі годинникового механізму темпо (tempo), тобто правильністю і точністю. 1 тоді-то буває

56

в душі непорочність і чистосердечність, наче райський якийсь дух і смак, що вабить до приязні.

Вона відрізняє нас від звірів милосердям і справедливістю, а від скотини  -  стриманістю й розумом; і є не чим іншим, як блаженнішим божим лицем, таємно виписаним на серці, силою й правилом усіх наших порухів і справ. Тоді серце наше стає чистим джерелом благодії, що невимовно звеселяє душу; і тоді-то ми буваємо істинними душею й тілом людьми, подібними до придатних для будівництва чотиригранних каменів, що з них складається живий Божий дім, в якому він панує особливою милістю.

Трудно в цей неоціненний скарб проникнути й помітити, і вже через одне це любити й шукати її нелегко.5

Та наскільки вона зовні непоказна й жалюгідна, настільки всередині важлива й пишна, схожа, наприклад, на маленьке зерно смокви, в якому ціле дерево з плодами й листям захова­лося, або на маленький простий камінчик, у якому затаїлася жахлива пожежа. Для виявлення її завжди мітили ознаками, і вона, наче якийсь принц, мала свої портрети, печаті й символи, різні у різні віки й у різних народів. Це її був символ, наприклад, змій, повішений на кіл перед юдеями.

її герб  -  голуб з маслиновою гілкою у дзьобі. Являлася вона в образі лева та ягняти, а царський жезл був її ж предметом тощо.

Таїлась вона й під священними в них обрядами, наприклад, під споживанням паски, під обрізанням тощо.

Крилася вона, наче під різновидним маскарадом, і під цивільними історіями, наприклад, під повістю про Ісава й Якова, про Саула й Давида6 та ін., і лиш таємною своєю присутністю зробила ці книги мудрими.

А вже у наступні часи вона з'явилася у людському образі, ставши боголюдиною.

Яким же чином оця божа премудрість народилася від батька без матері і від діви без батька, як же вона воскресла й знову до свого батька вознеслася, тощо,  -  прошу, не цікався. Є у цій, як і в інших науках, другорядні тонкощі, лиш у яких може зайняти собі місце та несправжня віра, котру називають умо­глядною. Чини тут так, як в опері, і задовольняйся тим, що постає перед твоїми очима, а за ширми й за куліси театру не заглядай. Зроблена ця завіса виключно для поганого роду й схильних до цікавості сердець, тому що хамство, чим у ближче знайомство входить, тим більше втрачає свою чемність щодо великих справ і осіб.

Навіщо тобі, наприклад, питати про воскресіння мертвих, якщо й сам дар воскрешати нічого не дає бездіяльній душі  -  ні воскрешаючій, ні воскрешуваній? Від таких-то цікавих народились розколи, марновірства й інші рани, які непокоять всю

57

Європу. Найважливіша справа божа: [краще] одну безпутну душу оживотворити духом своїх заповідей, ніж із небуття сотворити нову земну кулю, населену беззаконниками.

Не той вірний цареві, хто намагається проникнути в його таємниці, а хто старанно виконує його волю.

Ця вічна премудрість божа у всіх віках і народах, незмов-каючи, продовжує свою промову, і вона є не що інше, як всюдисущого єства божого невидиме лице й живе слово, що таємно гримить всередині всіх нас. Та не хочемо слухати її порад, одні із-за позбавлення слуху, а найбільша частина  -  із-за нещасної впертості, яка залежить від поганого виховання.

Прислухалися до нетлінного цього голосу премудрі люди, названі в юдеїв пророками, і з найглибшою осторогою викону­вали повеління.

Вона  -  початок і кінець усіх книг пророчих; від неї, через неї й для неї все у них написано.

З цієї причини дістала для себе різні імена: вона нази­вається образ божий, слава, світло, слово, порада, воскресіння, життя, шлях, правда, мир, доля, оправдання, благодать, істина, сила божа, ім'я боже, воля божа, камінь віри, царство боже тощо. А найперші християни назвали її Христом, тобто царем, тому що лиш вона спрямовує до вічного й тимчасового щастя всі держави, будь-які спільноти й кожного зокрема.7 Та й крім того, у древніх царським називалось все, що вважалося верховним і найголовнішим.

Передбачив, було, Авраам блаженніше світло її і, повіривши в неї, став з усією своєю сім'єю справедливим, а з підданими  -  благополучним. Однак вона й до Авраама завжди жила у своїх любителів. А Мойсей, наче знявши план з невидимого цього божого образу, намалював його просто й грубо найнеобхіднішими лініями і, заснувавши за ним юдейське суспільство, зробив його щасливим і переможним. Він по-тодішньому написав, було, його на кам'яних скрижалях, і зробив так, що невидима премудрість божа, наче видима й тлінна людина, відчутним голосом веде до всіх свою мову.

Ця мова, оскільки розділена ним на десять суджень, або пунктів, названа десятислів'ям.

Глава 5-та ПРО ДЕСЯТИСЛІВ'Я

І

"Я є господь Бог твій, хай у тебе не буде інших богів!.." й інше.

58

Зрозуміліше так сказати:

Я голова твого щастя й світло розуму. Бережись, щоб ти не заснував свого життя на інших порадах, мистецтвах і вигадках, хоча б вони народилися із ангельських умів. Покладись сліпо на мене. Якщо ж, поминувши мене, заснуєш твій вік на іншій премудрості, то вона буде тобі й Богом, але не істинним, і тому й щастя твоє буде подібним до злодійського гроша.

II

"Не сотвори собі ідола!.." й інше.

А як на підлих каменях, так ще більше не велю тобі будуватися на видимостях. Всяка видимість є плоть, а всяка плоть є пісок, хоча б вона народилася в піднебессі; все те ідол, що видиме.

III

"Не приймай імені!.." й інше.

Гляди ж, по-перше, не впади у рів безумства, начебто у світі немає нічого, крім видимості, і начебто ім'я це (Бог) пусте. У цій-то безодні живуть фальшиві клятви, лицемірства, обма­ни, лукавства, зради й усі таємних і явних мерзот страховиська. А замість того напиши на серці, що завжди скрізь присутній таємний суд божий, готовий у будь-якому місці невидимо палити й сікти невидиму твою частину, не торкаючись ні крапки, за всі діла, слова й думки, в яких мене [Бога ] немає.

IV

"Пам'ятай день суботній!.." й інше.

Це ти скрізь і приховану всередині тебе велич Божу не забувай прославляти з вірою й страхом у день недільний, а поклоняйся не пустими лише церемоніями, а самою суттю, сердечно його наслідуючи. Його справа й вся забава в тому, щоб кожної хвилини думати про користь усякого створіння, і від тебе нічого більше не вимагає, крім чистосердечного мило­сердя до твоїх ближніх.

А це дуже легко. Вір лише, що сам себе десятикратно використовуєш тоді, коли використовуєш інших, і навпаки.

V

"Шануй батька свого!.." й інше.

59

Перед усіма шануй батька й матір і служи їм. Вони є видимі образи того невидимого створіння, яке тобі стільки позичає.

А ось хто твої батько й мати: будь, по-перше, вірним і старанним для царя, послушним керівникові міста, чемним зі священиком, покірним батькам, вдячним твоїм учителям і благодійникам. Ось істинний шлях до твого вічного й тимчасо­вого блага й до утвердження твоєї сім'ї. Щодо інших частин суспільства, то остерігайся такого:

VI

"Не убий!"

VII

"Не перелюбствуй?'

VIII

"Не кради!"

IX

"Не свідчи фальшиво, або не роби наклепів?' Засуджуємо винного, а робимо наклеп на невинного. Це найстрашніша злоба, а наклепник по-грецьки  -  диявол.

X

"Не побажай!."

Та оскільки злий намір є насінням злих справ, яким немає ліку, а рабське серце є невичерпне джерело поганих намірів, тому довіку не можна тобі бути чесним, якщо не дозволиш, щоб Бог заново переродив твоє серце. Посвяти ж його нели­цемірній любові. Тоді раптом у тобі замкнеться безодня безза­коння... Бог, боже слово, любов до його слова,  -  то все одне.

Цим триликим вогнем розпалене серце ніколи не согрішає, тому що не може мати злого насіння чи намірів.

Глава   6-та ПРО ІСТИННУ ВІРУ

Якщо б людина могла швидко зрозуміти безцінну вартість цієї великої Божої ради, то могла б її враз прийняти й любити.

60

Та оскільки цьому заважає тілесне, грубе міркування, то для цього їй потрібна віра. Вона закрите для всіх порадою блаженство проглядає наче здалеку в підзорну трубу, з якою й уявляється.

При ній неодмінно повинна бути надія. Вона сліпо й насильно утримує людське серце при цій єдинородній істині, не дозволяючи хвилювати його підлими вітрами сторонніх думок. З цієї причини зображається у вигляді жінки, що тримає якір8.

Ці чесноти, наче надійний вітер корабель, приводять, нарешті, людське серце у гавань любові і їй доручають.

Тоді, розплющивши очі, таємно кричить у душі Дух Святий таке: "Правда твоя, правда навіки, і закон твій  -  істина".

Глава   7-ма БЛАГОЧЕСТЯ Й ЦЕРЕМОНІЯ  -  РІЗНЕ9

Вся сила десятислів'я вміщується в одному цьому імені  -  любов. Вона є вічний союз між Богом і людиною. Вона є невидимий вогонь, котрим запалюється серце до Божого слова чи волі, а тому й сама вона є Бог.

Ця божественна любов має на собі зовнішні види, або значки; вони-то називаються церемонія, обряд, або образ бла­гочестя. Так, церемонія біля благочестя є те, що біля плодів листя, що на зернах полова, що при доброзичливості компліменти. Якщо ж ця маска позбавлена своєї сили, тоді залишається лиш лицемірний обман, а людина  -  розмальований гріб.

Все ж те церемонія, що може сповняти найнещасніший нероба.

Глава   8-ма ЗАКОН БОЖИЙ І ПЕРЕКАЗ - РІЗНЕ

Закон Божий існує вічно, а людські перекази не скрізь і не завжди.

Закон Божий є райське дерево, а переказ  -  тінь.

Закон Божий є плід життя, а переказ  -  листя. Закон Божий є боже серце в людині, а переказ є листок смокви, що часто прикриває єхидну. Двері храму божого є Закон Божий, а переказ є прибудований до храму притвор. Скільки переддвер'я є від вівтаря, а хвіст від голови, стільки віддалений переказ (від Закону Божого).

61

У нас майже всюди порівнюють цю непорівнювальну відмінність, забувши Закон Божий і змішавши з болотом людським воєдино, навіть до того, що людські брехні ставлять вище; і, на них уповаючи, про любов не подумають, хай сповниться оце: "Лицеміри! Вашими переказами ви зруйнували закон". А все те є переказ, що не Божий Закон.

Глава   9-та ПРО ПРИСТРАСТІ, АБО ГРІХИ

Пристрасть є морове повітря в душі. Вона є безпутне бажання вид и мосте й, а називається нечистим або мучительним духом. Найголовніша з усіх  -  заздрість, мати інших пристрастей та беззаконня. Вона є головним центром отої безодні, де мучиться душа. Ніщо її не прикрашає і не ви­користовує. Не миле їй світло, не люба благочинність, а шкода настільки солодка, що сама себе за десятьох з'їдає.

Жалами цього пекельного дракона є весь рід гріхів, а ось його сім'я: ненависть, злопам'ятність, гордість, лестощі, нена­ситність, нудьга, каяття, туга, сум та інший невсипущий у душі черв'як.

Глава   10-та ПРО ЛЮБОВ, АБО ЧИСТОСЕРДЯ

Цій безодні протистоїть чистосердя. Воно є спокійне дихан­ня в душі і віяння Святого Духа.

Воно подібне до прекрасного саду,"(Сповненого тихих вітрів, запашних квітів і втіхи, в якому процвітає дерево нетлінного життя.

А ось його плоди: доброзичливість, незлобивість, прихильність, покірливість, благонадійність, безтурботність, насолода, кураж, й інші неминучі забави.

Хто має таку душу, на ньому мир, і милість, і вічна веселість над головою цього істинного християнина!

НАРЦИС1

Розмови про те: пізнай себе ПРОЛОГ

Це мій первісток. Народжений у сьомому десятку цього віку. Нарцисом називається не тільки квітка, а і якийсь юнак. Нарцис  -  юнак, який у дзеркалі прозорих вод при джерелі дивиться сам на себе і смертельно в себе закохується,  -  це прадавня притча із прадавнього єгипетського богослов'я, яке є матір'ю єврейського2- Образ Нарциса благовістить оце: "Пізнай себе!" Начебто сказав: чи хочеш бути задоволений собою і закохатися в самого себе? Пізнай же себе! Добре себе випробуй. Справді! Як бо можна закохатися в невідоме? Не горить сіно, не торкаючись вогню. Не любить серце, не вбачаючи краси. Видко, любов є дочкою Софії3. Де мудрість побачила, там любов згоріла. Воістину благе самолюбство, якщо воно святе; гей святе, коли істинне; гей, кажу, істинне, якщо знайшло й побачило оту єдину красу й істину: "Посеред вас стоїть, його ж не знаєте".

Блаженний муж, який знайде в своєму домі джерело втіхи, і не розбурхує вітри з Ісавом, нишпорячи по безлюдних око­лицях4. Дочка Саулова Мелхола5, яка через вікно отчого дому, розсівала свої погляди по вулицях, є матір'ю й царицею всіх, хто блукає по навколишніх пустелях слідами того волоцюги, зустрівши якого, наче буйну звірину, заганяє в дім наш пастир. Куди тебе біс жене? "Повернися в дім свій!"

Усе це буйні Нарциси. А мій мудрий Нарцис амуриться вдома, за притчею Соломоновою: "Розуму праведник собі другом буде".

Хто ж прозрів у водах своєї тліні красу свою, той зако­хається не в якусь зовнішність, не у воду свого тління, а в себе самого, і в саму свою суть. "Шляхи твої всередині себе закінчиш".

Нарцис мій, правда, що обпікається, розпалюючись жаром кохання, ревнуючи, поривається, кидається й мучиться, облег-шує серце, турбується й молиться всіма молитвами, і не про багато ж, не про щось пусте, а про себе, в собі і всередині себе. Турбується лише про себе. Одне йому потрібне. Нарешті, розтанувши,   наче   лід,   весь   від   самолюбного   полум'я,

63

перетворюється у джерело. Справді! Справді! У що хто зако­хався, у те перетворився. Кожен є тим, чиє серце в ньому. Кожен є там, де серцем сам.

О люба моя милість, Нарцисе! Нині з плазуючого черв'яка став крилатим метеликом. Оце сьогодні воскрес! Чому не перетворився у струмок чи потік? Чому не у ріку чи море? Скажи мені! Відповідає Нарцис: "Не перешкоджайте мені, бо добру справу я завершив. Море із рік, ріки з потоків, потоки зі струмків, струмки із пари, а пара завжди при джерелі суща сила й чад його, дух його й серце. Це що люблю! Люблю джерело й главу, джерело й начало, яке висилає вічні струмені з пари свого серця. Море є гній. Ріки протікають. Потоки висихають. Струмки зникають. Джерело вічно дихає парою, яка оживляє й прохолоджує. Лиш джерело люблю й зникаю. Все інше для мене стоки, січ, підніжжя, тінь, хвіст..." О серце морське! Чиста безодня! Джерело святе! Тебе лиш люблю. Зникаю в тобі й перетворююся... Чи чуєте? Що це співає орлине пташеня, орлиної матері фіваідської премудрості!6

Лицеміри й марновіри, чуючи це, спокушаються й хулять. Перетворитися у джерело? Як це може бути? Не ремствуйте! Дуже легко віруючому, виразніше скажу, тому, хто пізнав у собі оту красу: "Пара є сила божа і чистий вилив слави Вседержителя".

Краще, мовляв, йому було б перетворитися в золото, або в коштовний камінь, або... зупиніться! Він знайшов найкраще. Він перетворюється у володаря всіх створінь, у сонце. Ба! Хіба сонце і джерело одне й те ж! Гей! Сонце є джерелом світла. Джерело води випускає струмки, напуваючи, прохолоджуючи, обмиваючи бруд. Вогняне ж джерело випускає промені світла, осяваючи, зігріваючи, обмиваючи морок. Водяне джерело є початком водяного моря. Сонце с головою вогненного моря. Та як же, мовляв, це може бути, щоб людина перетворилася в сонце? Хоч це можливо, бо, як проголошує істина: "Ви є світлом світу, тобто сонцем".

О лицеміри! Не з лиця судите, а з серця. Гей! Сонце є джерелом. Як же не є сонцем Божа людина? Сонце не з лиця, а за джерельною силою є джерелом. Так і людина Божа, що випускає животворні струмки й промені божества, є сонцем не з сонячного лиця, а за серцем. Кожен є тим, чиє серце в ньому: вовче серце є справжній вовк, хоч обличчя людське; боброве серце є бобер, хоч вигляд вовчий; серце вепра є вепр, хоч вигляд бобровий. Кожен є тим, чиє серце в ньому. Та лицеміри колють вперто рогами. Хай же це буде так добре! Мовляв, людина не може ніяк перетворитися в сонячне лице. Лице ж бо і серце різні... Правильно, правильно судите! І я вважаю: взагалі не можна. Та й яка користь? Вигляд бобра не робить

64

вовка бобром. О глухі лицелюби! Слухайте оцей грім: "Плоть ніщо, дух животворить".

І чи не знаєте цього, що вигляд, лице, плоть, ідол є одне й те ж, і ніщо? Чи не знаєте, що світ цей є ідол поля Деїрського?7 Сонце ж для цього боввана є його лицем, і золотою головою його, і це суєта суєт! Даниїл не поклоняється, а Нарцис не любить його. Світ є Мелхолина вулиця, повія вавілонська, біснувате море, а Даниїл і Нарцис у цих палаючих пекельних водах побачили улюблену свою милість. Яку? Росо-носне джерело й справжнє сонце, як написано: "Поки світить день", тобто сонце. "Де спочиваєш? Покажи мені вид твій". "О блага мудрість для людини, ще більша  -  для тих, хто бачить сонце".

Подяка ж блаженному Богові. Це його невимовна милість і влада, що зробила некорисне неможливим, а можливе корисним. Нині мій Нарцис перетвориться у справжнє, а не в порожнє сонце. Питання лицемірів: "Що це? Чи так в одному сонці будуть два сонця?" Відповідь: "А де ж тоді ваші вуха, коли дуже голосною трубою небеса проповідують: "У сонці розмістив своє поселення?"

Бачите, що в золотій голові вашого ідола світу цього, і у Вавілонській цій печі живе й суботу перебуває наше світло, що не заходить, і не ваше тьмяне, а наше сонце прославляється оцією1 трубною піснею: "Джерело витікає й напоює всіх".

Та облишмо, хай мучаться лицеміри у своєму вогненному озері. Самі ж з Ізраїлем перейдемо на той бік моря, за порадою Варуха: "Хто перейде на той бік моря і знайде премудрість? Там рай." Там амуряться всі Нарциси, що пізнали себе. Оце перший нас зустрічає улюблений Давид, співаючи свою пісню: "У тобі джерело життя. У світлі твоєму побачимо світло".

Залишайтесь, лицеміри, з наявним вашим сонцем. Ми у вашому поганому сонці знайдемо нове й прекрасне оте: "Хай буде світло!" "Хай стане сонце! Й сонце утвердилося".

Це за стіною й за вашими межами зустрічає нас, одягнув­шись вашим світлом, наче ризою! Це гукає нам: "Радійте!" "Дерзайте! Мир вам! Не бійтеся! Я світло! Я світло для сонячного ідола і його світу!" "Спраглий хай прийде до мене і хай п'є!"

ЧУДО, ЩО З'ЯВИЛОСЯ У ВОДАХ НАРЦИСОВІ

Скажи мені, прекрасний Нарцисе, чи у твоїх водах ти щось побачив? Хто тобі в них з'явився?

В і д п о в і д ь. На моїх водах сплило Єлисейське залізо8. Побачив я на полотні моєї минущої плоті нерукотворний образ,

65

"який є сяйвом слави Отчої". "Поклади мене як печатку на м'яз твій". "Відбивається на нас світло". Бачу Петра вашого гавань: "Землю посеред води, утворену Божим словом". Я бачу мого друга, цього друга Ісайї: "Царя зі славою побачите, і очі ваші побачать землю здалека". Чарівниця  -  плоть моя  -  явила мені мого Самуїла. Лиш його люблю, тану, зникаю й перетворююсь. Втім, від єгипетського перейдемо до єврейських Нарцисів. Ось перший нас зустрічає: "Ревнуючи, поревнував за господом Богом..." Ось другий: "Душа моя увійде в слово твоє", тобто перетвориться. Ось ще тобі Нарциси: "Це все залишили й ідемо слідом за тобою". А Давид хіба не справжній Нарцис9? "Зникне серце моє і плоть моя". "Зникли очі мої на твоє спасіння". "Коли прийду й з'явлюся перед лице твоє?" А оце хіба не справжній Нарцис? "Світ зі мною розп'явся, і я зі світом". "Не живу я, а живе в мені Христос". "Поки перетворить тіло смирення нашого..." "Бажаю звільнитися". "Мені ж жити  -  Христос, а вмерти  -  знахідка".

Як у джерелі людське обличчя, так у словах Ісайї, наче райдугу в хмарі, видно цього Нарцисового амура. "Буде Бог твій з тобою завжди, і наситишся, як бажає душа твоя, і кості твої зажиріють і будуть, наче сад напоєний, і як джерело, в якому не висохне вода, і кості твої проростуть, як трава, й розгалузяться, й породять роди родів, і стануть вічними твої пустелі, і будуть вічні твої основи родам родів, і назвешся творцем огорож, і шляхи твої закінчиш посеред себе".

РОЗМОВА ПРО ТЕ: ЗНАЙ СЕБЕ

Особи: Лука, його Друг і Сусід

Лука. Вчора обідали ми обидва у мого брата, я і мій сусід, з нагоди недільного дня, щоб поговорити про щось із Божого слова. Стіл був у саду. Нагодою для розмови були слова, написані в альтанці, отакі: "Той зітре твою голову, а п'яту його ти будеш наслідувати".

При обіді були два вчені: Навал і Сомнас10. На прохання мого брата вони довго тлумачили ці слова. Я твердо вірю, що Святе Письмо є райська пожива й ліки моїх думок. Тому картав сам себе за те, що не міг відчувати жодного смаку у цих дуже солодких словах.

Д ρ у г. Як же називаєш дуже солодкими слова, не відчуваючи в них жодного смаку?

Лука. Так, як той, хто здалека дивиться на райські квіти, не відчуває їх запаху, а лиш вірить, що дихають якимись дивними пахощами.

66

Друг. Слухай, брате. Хоча б вони нам дихали під самий ніс наш, ми не можемо відчувати смаку.

Лука. Чому? Хіба у нас немає голови й ніздрів?

Друг. Голови й ніздрів? Знай, що ми позбавлені цілої людини, і повинні сказати: "Господи, не маємо людини..."

Лука. Хіба ж не маємо й не бачимо в нас людей?

Друг. Яка ж користь: мати й не розуміти? їсти й не відчувати смаку?.. А якщо хочеш знати, то знай, що так бачимо людей, як начебто хто показував тобі лиш людську ногу або п'яту, закривши решту тіла й голову; без неї ж пізнати людину ніяк не можна. Ти й сам себе бачиш, але не розумієш і не осягаєш сам себе. А не розуміти себе самого, слово в слово є одне й те ж, що й втратити себе самого. Якщо в твоєму домі закопаний скарб, а ти про це не знаєш, слово в слово, начебто його там не було. Отже, пізнати себе самого і відшукати себе самого і знайти людину  -  все це одне означає. Та ти себе не знаєш і не маєш людини, в якої є очі й ніздрі, слух і інші відчуття; як же можеш твого друга розуміти й пізнати, якщо сам себе не розумієш і не маєш? Слухай, що говорить істинна людина тому, хто хоче її знайти й пізнати: "Якщо не пізнаєш сама себе, о добра жінко, то зійди до пастухів і паси своїх кіз біля наметів пастуших".

Л у к а. Як же? Бо ж бачу руки, ноги і все моє тіло.

Друг. Нічого не бачиш і взагалі не знаєш про себе.

Лука. Жорстокий цей твій задум і дуже колючий. Не можу його ніяк проковтнути.

Д ρ у г. Я ж тобі казав, що не можеш відчувати смаку.

Л у к а. То що ж бачу в собі? Скажи, будь ласка.

Друг. Бачиш у собі те, що є ніщо, і нічого не бачиш.

Лука. Утомив ти мене. Як же в собі нічого не бачу?

Друг. Бачиш у собі лиш землю. Та тим самим нічого не бачиш, тому що земля й ніщо  -  одне й те ж. Одне бачити тінь дуба, а інше  -  само справжнє дерево. Бачиш свою тінь, просто кажучи, свою порожнечу й ніщо. А самого себе ти зроду не бачив.

Лука. Боже мій! Звідки такі дивні думки?.. Ти наговориш, що у мене ні очей, ні вух немає.

Д ρ у г. А так, я вже давно сказав, що тебе всього немає.

Л у к а. Як же? Хіба мої очі не очі й вуха не вуха?

Друг. Запитаю й я тебе. Скажи: п'ята твоя й тіло твоє  -  чи це все одно?

Лука. П'ята моя є остання частина в тілі, а голова  -  начало.

Д ρ у г. То я тобі твоєю ж відповіддю відповідаю, що це твоє око є п'ята чи хвіст у твоєму оці.

Л у к а. А само ж справжнє око, головне -й начальне око, де? Д ρ у г. Я ж говорив, що бачиш тільки хвіст свій, а голови

67

не знаєш. То чи можна пізнати людину лиш із п'яти її? А як не бачиш твого ока, крім його останньої частини, так ні вуха, ні твого язика, ні рук, ні ніг твоїх ти ніколи не бачив, ні всіх інших твоїх частин, цілого твого тіла, крім його останньої частини, яка називається п'ята, хвіст або тінь... То чи можеш сказати, що ти пізнав себе? Ти сам себе втратив. Немає в тебе ні вух, ні ніздрів, ні очей, ні всього тебе, крім лиш твоєї тіні.

Лука. Навіщо мене називаєш тінню?

Друг. Тому що ти втратив суть твоєї істоти, а у всьому твоєму тілі спостерігаєш п'яту або хвіст, оминаючи справжнє в тобі, і втратив головне.

Л у к а. Та чому ж мої органи називаєш хвостом?

Друг. Тому що хвіст є остання частина, вона слідує за головою, а сама собою нічого не починає.

Лука. Мучиш мене, любий друже. Можливо, воно й так, як кажеш. Але ти, знищивши мої думки, своїх думок не даєш.

Друг. Послухай, душе моя! Я й сам зізнаюся, що точно не знаю. А якщо тобі сподобаються мої думки, то поговорімо відвертіше. Ти ж, без сумніву, знаєш, що назване нами вухо, око, язик, руки, ноги, і все наше зовнішнє тіло само собою нічого не діє і ні в чому. Та все воно підкорене нашим думкам. Думка, його володарка, перебуває у безперервному хвилюванні день і ніч. Вона-то розмірковує, радить, визначає, спонукає. А крайня наша плоть, як загнуздана скотина, або хвіст, мимоволі за нею слідує. Отож бачиш, що думка є наша головна точка й середня8. А тому-то вона часто й називається серцем. Отже, не зовнішня наша плоть, а наша думка,  -  то наша головна людина. У ній-то ми є. А вона є нами.

Лука. Ось! У це я вірю. Я завважив, що коли я (звідси почну називати себе думкою) кинувся вбік, тоді без мене моє око нічого й [себе] самого поблизу не може бачити. Що ж воно за таке око, якщо бачити не може? Ти добре назвав його не оком, а тінню справжнього ока або хвостом6. Дякую, що ти мені мене знайшов. Слава Богу! Я тепер очі, вуха, язик, руки, ноги, і все маю. Втратив я старе, а знайшов нове. Прощавай, моя тінь! Здрастуй, бажана істиної Ти будь для мене обітована земля! Досить мені бути робітником. Та я про це ніколи й не думав. Куди ж! Я люблю цю думку. Прошу, підтверди мені її. Хочу, щоб вона була непохитна.

Друг. Прошу, не поспішай! Хто швидко припадає до нової

Mens cujusque, is est quisque.,. (Cicero)  -  "Розум кожного  -  є кожний" (Цщерон). Звідси у тевтонів людина називається менш, тобто mens, цебто думка розум; у греків же називається муж  -  (рос. тобто світло, цебто розум.

Coesi sunt oculi, ubi mens aliud agil (Proverbium)  -  "Сліпі очі, коли розум інше чинить, тобто коли в іншому витає" (стародавня притча).

68

думки, той швидко й відпадає. Не будь легковірним. Випробовуй обережно кожне слово. Тоді давай місце йому у твоєму серці. Я й сам цю думку невимовно люблю. 1 бажаю, щоб вона була навіки твоєю, щоб у нас серце й думка була одна. Й ніщо не може бути солодшим від цього. Але прошу, спершу добре розжуй. Потім у радості й у простоті серця приймай. Будь простим. Але й будь при тому обережним. Якщо моя думка тобі подобається, то знай, що вона не є моєю вигадкою. Глянь на Єремію у гл. 17-й, у вірші 9-му.

Лука. Боже мій! Справжнього Єремію побачу, якщо побачу його думку. Та прошу, точні його слова...

Друг. Ось тобі: "Глибоке серце [в] людині, глибше за всіх, і є людина, і хто пізнає її?"1. Якщо тепер очі й вуха маєш, то зауважуй! Але чи відчуваєш?

Лука. Відчуваю, мій друже! Пророк називає серце людиною.

Д ρ у г. А що ж, крім цього, зауважуєш?

Лука. Те, що прихована безодня наших думок і глибоке серце  -  все одне. Та дивина! Як це можливо, що людиною є не зовнішня, або крайня її плоть, як народ вважає, а глибоке серце чи думка її: вона-то якраз є справжня людина й голова. А її зовнішня поверхня є не що інше, як тінь, п'ята і хвіст.

Друг. Ось бачиш? Вже починаєш відпадати. Легко ти спочатку повірив. Тому почала скоро зменшуватись твоя віра. Що раптом запалюється, те раптом і згасає. Та тверде діло постійно міцніє, тому що немає поради без повільності. Ах, земля прилипає. Не відразу можна вирвати ногу із клейких плотських переконань. Вони якраз, у нас вкоренившись, нази­ваються повір'ям. Плотського нашого життя плотська думка є начало й джерело, по землі повзе, плоті бажає, спостерігає нашу брудну п'яту й береже око серця нашого, раду нашу... Та хто зітре нам голову зміїну? Хто виколе воронові око, втуплене у ніч? Хто знищить нашу плоть? Де Фінеєс, що проколює повію? Де ти, меч Єремії, що спустошує землю?..12 Та знайшов Бог мудрого проти мудрого, змія на змія, насіння проти насіння, землю замість землі, рай замість пекла. Замість мертвого живе, замість брехні правду свою... Оце! Спаситель твій іде, що має з собою розплату.

Лука. Говори, прошу, виразніше. Нічого не розумію. Д ρ у г. Та хто може чути смак, не маючи віри? Віра, що бачить світло у пітьмі, страх божий, що пронизує плоть, міцна, як смерть, любов божа  -  ось єдині двері до райського смаку. Чи можеш вірити, що найчистіший дух утримує весь прах твоєї плоті?

Лука. Вірю. Та сам відчуваю слабість моєї віри... Допоможи, якщо можеш, видряпатися із болота невіри. Зізнаюся, що це

69

Лука. Фарби є не що інше, як порох і порожнеча: малюнок або пропорція і розміщення фарб  -  це сила. А якщо її немає, тоді фарба  -  бруд і лише порожнеча.

Друг. Що ж іще бачиш при цьому живописі?

Лука. Бачу написані з Біблії слова. Слухайте! Почну їх читати: "Мудрого очі  -  в голові його. Очі ж безумних  -  на кінцях землі".

Друг. Якщо хтось бачить фарбу на словах, а письмо прочитати не може, то як тобі здається? Чи бачить такий письмо?

Лука. Він бачить плотським оком лиш останню порожнечу або фарбу в словах, а самих букв у письмі не розуміє, лиш п'яту бачить, не голову.

Друг. Правильно міркуєш. Тому якщо бачиш на старій церкві в Охтирці цеглу й вапно13, а плану її не розумієш, як гадаєш, чи побачив і пізнав її?

Лука. Аж ніяк! Так бачу в ній лиш крайню й останню зовнішність, яку й скотина бачить, а симетрію її, або пропорцію й розмір, який є зв'язком усього й головою матеріалу, оскільки в ній не розумію, то й її не бачу, не бачучи її голови.

Друг. Добрий твій суд. Кинь же тепер на рахівницю всю суму.

Лука. Як?

Д ρ у г. А ось так! Що у фарбах малюнок, те ж саме й фігура в письмі, а в будові план. Та чи відчуваєш, що всі ці голови, як малюнок, так і фігура, і план, і симетрія, і розмір є не що інше, як думки?

Лука. Видається, що так.

Д ρ у г. То чому ж не осягнеш, що і в інших створіннях невидимість перша, а не лише в людині? Те ж можна розуміти й про трави й дерева і про все інше. Дух все-все виліплює. Дух і утримує. Та наше око стереже п'яту й перебуває на останній зовнішності, обминаючи силу, начало й голову. Отже, хоча б ми були лиш тілом без душі, то й тоді ще недостатньо себе розуміємо.

Лука. Чому?

Друг. Тому що, шануючи в нашому тілі зовнішній порох,. не підіймаємось думкою в план, який тримає оцю слабку землю. І ніколи не відчуваємо смаку в цих божих словах, які вивищують повзуче по землі наше поняття до пізнання істинного нашого тіла, а саме: "Не бійся, Якове! Це на руках моїх намалював стіни твої..." Та ступимо вище.

К л е о п а. Ми ще не хочемо ступати вище, а маємо сумнів. 1 бажаємо добре пізнати те, що називаєш істинним тілом. Нам дивно, що...

Друг. Що дивно? Чи не Бог все утримує? Чи не він є голова й все у всьому? Чи не він істина в порожнечі, справжня й головна основа у нашому нікчемному поросі? 1 як сумніваєшся про справжнє, вічне й нове тіло? Чи не думаєш знайти щось таке, у чому Бог не був би головою й замість начала? Та чи може мати щось своє буття, крім нього? Чи не він буття всього? Він у дереві справжнє дерево, у траві трава, у музиці музика, у домі дім, у нашому земляному тілі є нове тіло й точність, або голова його. Він є всяке у всьому, тому що істина є господня; Господь же, Дух і Бог  -  то все одне. Він єдиний робить сам собою дивне у всьому й нове у всьому, й істина його у всьому навіки існує; інша ж уся крайня зовнішність є не що інше, як тінь його, і п'ята його, і підніжжя його, й риза, що тліє... Та "мудрого очі  -  в голові його, очі ж безумних  -  на кінцях землі".

РОЗМОВА 3-ТЯ ПРО ТЕ Ж: ЗНАЙ СЕБЕ Особи: Клеопа, Філон, Друг

К л е о п а. Ах! Припини, прошу. Не сумнівайся. Він людина добра й не гребує нічиєю дружбою. Мені відоме твоє добре серце, а він нічого, крім цього, не шукає.

Φ і л о н. Я знаю багатьох учених. Вони горді. Не хочуть і говорити з селянином.

Клеопа. Прошу, повір же.

Друг. Про що у вас суперечка?

Клеопа. Ба! А ми навмисне до тебе... Ось мій товариш. Прошу, не гнівайся.

Д ρ у г. За що? "Людина дивиться на лице, а Бог дивиться на серце". А Лука де?

К л е о п а. Не може зрозуміти твоєї мови. Він прилип до Сомнаса при вчорашній розмові, а нам твої новинки любі.

Друг. Про що була мова?

К л е о п а. Чи пам'ятаєш, Філоне?

Філон. Пам'ятаю. Мова йшла про безодню.

Клеопа. А-а! Ось слова: "Пітьма поверх безодні".

Філон. Потім була суперечка про якісь старі й нові міхи і про вино.

Клеопа. Один твердив, що безоднею називається небо, по якому плавають планети, а пан Навал кричав, що справжня безодня є великий океан; один клявся, що тим позначається жінка; інший тлумачив учення та ін., та ін.

Друг. Якщо хочемо виміряти небо, землю й моря, то ми повинні, по-перше, змірити себе самих з Павлом нашою влас­ною мірою. А якщо нашої, всередині нас, міри не знайдемо, то

72

чим можемо виміряти? А не вимірявши спершу себе, яка користь знати міру в інших створіннях? Та й чи можна? Чи може сліпий у своєму домі бути прозорливим на ринку? Чи може знайти міру, не зрозумівши, що таке міра? Чи може міряти, коли не бачить землі? Чи може бачити, коли не бачить її голови? Чи може побачити голову й силу її, не знайшовши й не зрозумівши своєї в собі самому? Голова розуміється головою, а сила  -  силою.14

К л е о п а. Чи не можна сказати простіше?

Друг. Виміряти й пізнати міру є одне й те ж. Якщо б ти довжину й ширину церкви виміряв саженем або шнуром, то як тобі здається, ти пізнав би її міру?

К л е о п а. Не думаю. Я пізнав би лиш простір її матеріалів, а справжню її міру, яка утримує матеріали, тоді пізнаю, коли розумію її план.

Друг. Тому, хоч би ти переміряв всі Копернікові світи, не пізнавши їх плану, який утримує всю зовнішність, то нічого б із того не було.

К л е о п а. Думаю, що як зовнішність є пустота, так і міра її.

Друг. Та хто може пізнати план у земних і небесних просторових матеріалах, що приклеїлись до своєї вічної си­метрії, якщо спершу не міг побачити його у своїй нікчемній плоті? Цим планом все-все створене і зліплене, й ніщо без нього не може триматися. Він ланцюг і шнур всього матеріалу. Він-то й є права рука, палець, що тримає весь порох, і п'ядь божа, що виміряла всю тлінь і найнікчемніший наш складник. Слово боже, поради й думки його  -  це план, що нечутно простерся по всьому матеріалу Всесвіту, який все утримує і наповнює. Це глибина багатства й премудрості його. 1 що може розлитися ширше, ніж думка? О серце, безодня, ширша за всі води й небеса!.. Яка ти глибока! Все обіймаєш і утримуєш, а тебе не вміщує ніщо.

К л е о п а. Правду кажучи, пам'ятаю оце Єреміїне слово: "Глибоке серце людини, глибше за всіх, і людина є..."

Друг. Ось ця-то людина й утримує все! Вона саме й утверджує твої плотські руки й ноги. Вона голова й сила твоїх очей і вух. А якщо їй можеш вірити, то "не потемніють очі твої і не зотліють уста твої навіки віків".

К л е о п а. Вірю й змушую серце моє до послуху вірі. Та чи не можна хоч трішечки мене підкріпити? Прошу не гніватись. Чим вище піднімуся в поняття невидимості, тим міцнішою буде моя віра.

Друг. Справедливо вимагаєш, тому що Бог від нас не може прийняти ні молитов, ні жертв, якщо ми його не пізнали. Люби його й наближайся до нього завжди, серцем і пізнанням наближайся, а не зовнішніми ногами й устами. Серце твоє є

74

головою твоїх зовнішностей. А якщо голова, то сам ти є твоє серце. Та якщо не наблизишся й не поєднаєшся з тим, хто є головою твоїй голові, то залишишся мертвою тлінню й трупом. Коли є тіло над твоїм тілом, тоді є і голова над головою й поверх старого нове серце. Ах, чи не соромно нам і чи не жаль, що Бог просить для себе суду в нас, і не отримує?

К л е о п а. Чи можливо? Як же так?

Друг. Суперники його  -  ідоли й кумири. Якраз їх, сидячи на суді і й виправдовуємо.

К л е о п а, Страшна образа. 1 її не розумію.

Д ρ у г. Не розумієш? Ось сам у цю ж годину будеш суддею проти нього.

К л е о п а. Боюся. Але прошу, підкріпи мені мою невіру про безсмертне тіло. Милі для мене твої слова оці: "Не по­темніють очі твої..."

Друг. Ну, скажи мені: якщо б твоє зовнішнє тіло чи тваринне було неушкоджене через 1000 років, чи любив би ти плоть свою?

К л е о п а. Це не може статися. А якщо б було можливе, то не можна не любити.

Друг. Знай же, що ти самого себе ще анітрохи не пізнав.

К л е о п а. Принаймні знаю, що моє тіло засноване на вічному плані. 1 вірю цим божим обіцянкам: "Це на моїх руках намалював стіни твої..."

Друг. Якщо б ти у будові якогось дому пізнав план через його стіни, то чи досить цього для досконалого пізнання цього дому?

К л е о п а. Не гадаю. Здається, треба ще знати й те, для яких порад або справ той дім побудований,  -  чи бісам у ньому жертву приносять, чи невидимому Богу, чи розбійницьке жит­ло, чи ангельська оселя?

Д ρ у г. І мені видається, що недостатньо розумієш, наприклад, глиняну посудину, якщо розумієш лише її фігуру, зображену в глині, а не знаєш, чистим чи нечистим наповнена лікером чи питвом.

 

К л е о п а. Тепер розумію, що моє тіло насправді те, що є стінами храму, або те, що у посудині черепок. А серце й думки мої є те, що у храмі жертвоприношення, або те, що у посудині вода. 1 як стіни дешевші від жертв, тому що вони для жертв  -  не жертви для стін, і черепок для води  -  не вода для посудини, так і душа моя, думки й серце є краще у моєму тілі.

Д ρ у г. Та скажи мені: якщо б ті чудові стіни розвалилися, то чи згинули б вони? Чи пропала б та посудина, якщо б розбився її фігурний черепок?

К л е о п а. Тьху! Це й немовля розуміє. Звичайно, вона не ціла, якщо..

75

Д ρ у г. Не радій же, мій Ізраїлю, й не веселися. Заблукав ти від господа Бога твого. Чи не чув ти ніколи від пророків, що Бог має суд із своїм суперником  -  землею?

К л е о п а. Та хто може його судити?

Д ρ у г. Ти вже дав свій суд на нього, знищивши його сторону.

К л е о п а. Яким чином?

Друг. Хто неправедного виправдав, той, без сумніву, образив невинного. А виправдати обох ніяк не можна. Такий-то був суддя, як ти, Єфрем, котрого якийсь із пророків називає безумним голубом, позбавленим серця.15 Та й не дивно, бо за казкою того ж пророка, подібно до розпаленої вогнем печі, так розгорілися всі судді пристрастю до видимості, що всі настав­ники з землею зійшлися, і не було жодного, хто був би приятелем Богові.

К л е о п а. Змилуйся. Скажи, який я суд промовив проти Бога?

Друг. Так! Ти, закохавшись у землю, віддав їй твоїм судом те, що лиш Богові належить. К л е о п а. Не розумію.

Друг. Слухай! Голубе темноокий! Чи не божа є сила? 1 чи не господня міць?

К л е о п а. Та хто ж про це сперечається?

Д ρ у г. Як же ти посмів сказати, що при розбитті черепка пропала посудина? Чи смієш утвердити посудину на поросі, а не в Бозі? Яка твердість може бути в тому, що кожної миті наражене на руїну й переміни? Чи не божий невидимий палець утримує в стінах порох? Чи не він голова у стінах? Чи не вічна стіна, якщо головне її начало вічне? Як же ти посмів, знищивши голову, звеличити хвіст, присудивши тлінню неушкодженість, праху  -  твердість, кумирові  -  божество, пітьмі  -  світло, смерті  -  життя? Ось нечестивий на Бога суд і рада! Ось лукаве лукавого змія око, що любить п'яту, а не голову Христа куса! "Він є всяке у всьому..." Чи не ти сказав, що не можна не любити тлінного тіла, якщо б воно через тисячу років було неушкоджене? 1 як можеш сказати, що ти принаймні пізнав твоє тіло? Та й навіщо хвалишся цими божими милостивими словами? "Це на руках моїх нама­лював стіни твої, і переді мною ти завжди"? Чи може тлінь стояти завжди, тобто вічно? Чи може бути чесним негідне, а пітьма світлом і зло добром? Чи не все одно  -  довіритися прахові ніг твоїх й покластися на срібного кумира? Все те ідол, що видиме. Все те безчесне, що тлінне. Все те пітьма і смерть, що минуще... Дивись на земляність твоєї плоті. Чи віриш, що у всьому твоєму праху закопаний скарб, тобто що таїться в ньому невидимість і палець божий, що утримує твій цей прах і всю твою оцю землю?

К л е о п а. Вірю.

Д ρ у г. Чи віриш, що він є голова й первісна основа й вічний план твоєї плоті? К л е о п а. Вірю.

Друг. Ах! Коли б ти вірив, то ти б ніколи не говорив, що твоє тіло пропадає при розсипанні твого праху. Ти бачиш лише тваринне в тобі тіло. Не бачиш тіла духовного. Не маєш жезла й духу для подвійного поділу. Не відчуваєш смаку у тих божих словах: "Якщо виведеш чесне із недостойного, то будеш, як мої уста..."

К л е о п а. Мені не зрозуміло, яким чином я присудив кумирові божество, а життя тому, що мертве. Чув я, що загинув той, хто називає світло пітьмою, а гірке солодким.

Д ρ у г. Не дивуйся, душе моя! Всі ми любителі праху. Хто лиш закохався у видимість своєї плоті, той не може не ганятися за видимістю у всьому небесному й земному просторі. Та чому він її любить? Чи не тому, що бачить у ній світлість і приємність, життя, красу й силу?

К л е о п а. Звичайно, тому.

Д ρ у г. То чи не все одно  -  вважати ідола живим і присудити йому життя, а йому належить померти. Мені здається те ж саме: вважати гірке солодким і вирішити, що медова солодкість нале­жить жовчі. Та чи можна присудити жовчі солодкість, без образи меду? Ось яким чином всі збираємось на Господа і на Христа його! Він волає: "Моя міць і сила! У мені шлях, істина й життя!" Ми ж вважаємо, що все це належить зовнішній плоті й плотській зовнішності. 1 цей суд наш незмінно стверджуємо таким же нашим життям перед людьми.

К л е о п а. Тепер бачу свою провину. 1 страшенно дивуюся, що за пітьма закрила наші очі? Стільки пророки вигукують: "Дух, дух! Бог, Бог!" Всяка зовнішність є трава, тінь, ніщо, а ми нарікаємо, тужимо, коли в'яне наша плоть, слабне й прах переходить до праху. Чи можна знайти найбільш вперте й найжорстокіше нещастя?

Д ρ у г. З цього і я часто дивуюся. Тепер, гадаю, розумієш, що то за суд, якого від нас так ревно і єдиного вимагає Бог через пророків. 1 як можемо добре судити наших менших братів, образивши першородного брата  -  Христа Ісуса? Він перший сирота, якого всі покинули; він перший жебрак, у якого все відібрали. Всі за тьмою, облишивши світло, пішли, побігли.

К л е о п а. Але звідки в нас це прокляте насіння народжується? Якщо земля проклята, тоді й любов до неї.

Друг. Добре називаєш думки насінням. Насіння є началом плодів. А рада в серці  -  голова наших справ. Та оскільки серце наше є справжня людина, то й видно, кого Божа премудрість називає насінням і дітьми зміїними. Ці люди люблять землю,

77

а вона є п'ята, і підніжжя Боже й тінь. З цієї причини нічим вони не ситі. Блаженний, якщо в чиємусь серці ця проклята голова розчавлена. Саме вона виводить нас у горе, а для нас у позірні насолоди. Та звідки цей змій зароджується в серці? Чи ти запитуєш?

К л е о п а. Хочу знати.

Друг. Звідки зле насіння на городніх грядках? Всюди повно всяких порад. Не вбережешся, щоб не зародилось. Та що поробиш? Сину! Бережи своє серце! Стань на сторожі з Авакумом.16 Знай себе. Доглядай себе. Будь у своєму домі. Бережи себе. Чуєш! Бережи серце.

К л е о п а. Та як себе берегти?

Друг. Так, як ниву. Виполюй або викорінюй і виривай будь-яку лукаву раду, все зле зміїне насіння.

К л е о п а. Що таке лукава рада и зміїне насіння?

Друг. Любити й виправдати у всякій справі пусту зовнішність або п'яту.

К л е о п а. Скажи простіше.

Д ρ у г. Не вір, що рука твоя зогниє, а вір, що вона вічно в Бозі. Лиш тінь її гине, [а не справжня рука ]. Істинна ж рука й істина вічна, тому що невидима, а невидима тому, що вічна.

К л е о п а. Це чудові думки.

Друг. Звичайно, нові. Якщо ж зміст твоєї руки присудиш плотській тліні, [а не божій невидимості], тоді будеш старим міхом, надутим безоднею непросвіщенних думок доти, поки не зможеш сказати: "Бог, що звелів із пітьми світлу засяяти, засяяв у серцях наших..." А це станеться при створенні нового неба і землі. "Це я нове творю!"  -  говорить Господь (Ісайя).

РОЗМОВА 4-ТА ПРО ТЕ Ж: ЗНАЙ СЕБЕ

Особи: Лука, Клеопа, Φ і л о н, Друг

Лука. Тому дуже немала справа: пізнати себе.

Друг. Один труд у цих обох  -  пізнати себе й зрозуміти Бога, пізнати й зрозуміти справжню людину, весь труд і обман її від її тіні, на якій всі зупиняємось. Але ж бо істинна людина і Бог є одне й те ж. І ще ніколи не бувала видимість істиною, а істина видимістю; але завжди у всьому є таємна й невидима істина, тому що вона господня. А Господь і Дух, що не має плоті й кісток, і Бог  -  це все одне. Ти ж чув мову істинної людини. Якщо ж, мовляв, не пізнаєш себе, о добра жінко, тоді паси твоїх кіз біля наметів пастуших. Я ж тобі не муж, не пастух і не пан. Не бачиш мене тому, що себе не знаєш. Йли з моїх очей і не з'являйся! Та й не можеш бути переді мною,

78

доки добре себе не зрозумієш. Хто себе знає, лиш той може заспівати: "Господь пасе мене..."

К л е о п а. А ми із останньої розмови маємо деякі сумніви.

Друг. Коли мова про важливу справу, то й не дивина. То що за сумніви?

Клеопа. Перше: ти казав, що людина закохана у видиму плоть, тому всюди ганяється за видимістю, що вбачає в ній світлість і приємність, життя, красу й силу.

Д ρ у г. А ви як гадаєте?

Клеопа. Нам здається, тому, що не може вірити у буття невидимості, і гадає, що лиш те має своє буття, що може обмацати своїми плотськими руками і що бовваніє у тлінних її очах. Втім, вона й сама може зрозуміти й досконало знає, що все те, що вона любить, минає. Тому-то вона й плаче, коли воно її залишає, міркуючи, що вже воно зовсім пропало, подібно як дитя ридає про розбитий горіх, не розуміючи, що справжня суть горіхова полягає не в його шкаралупі, а в зерні, схованому під шкаралупою, від якого залежить і сама шкаралупа.

Д ρ у г. Це істинна правда, що був би дуже глупий землероб, якщо б тужив про те, що на його ниві пшеничне стебло у місяці серпні почало сохнути й старіти, не думаючи, що в маленькому закритому зерні заховалась і нова солома, яка весною виходить назовні, а вічне й істинне своє перебування в зерні невидимо закрила. Та чи не одне все це  -  приписувати соломі її силу й єство, а не голові її або зерну, і не вірити, ані не згадувати про наявність зерна? Тому-то, наприклад, суддя присудив двоюрідному братові владу й силу в спадщині, оскільки впевнений, що рідного спадкоємця немає серед живих. І це-то є той нечестивий суд, про який і йшла мова між нами в останній розмові.

Клеопа. Другий сумнів. Я ж сказав так: пам'ятаю оце Єреміїне слово: "Глибоке серце чоловіка, глибше за всіх, і воно-то й є істинна людина..." А ти до цих слів приєднав отаке: "Ось оця-fo людина й утримує все" та інше.

Д ρ у г. То в чому ж сумніваєшся?

К л е о п а. Я без сумніву розумію, що всі наші зовнішні члени мають у серці своє закрите єство так, як пшенична солома міститься у своєму зерні. Вона, висохнувши й по­старівши, то ховається при зігнитті в зерні, то знову назовні в зеленості виходить і не вмирає, а оновлюється й начебто змінює одяг. Та оскільки на всіх без винятку людях бачимо зовнішні члени, які свідчать і про своє зерно, тобто що кожен з них має й серце, яке (як вчить божий пророк) є справжня й істинна людина, а це є велике діло, то що це буде? Чи всім бути істинною людиною? 1 яка різниця між добрим мужем і злим?

79

Д ρ у г. Не так! Відведи твої думки на якийсь час від людини і поглянь на іншу природу. Не всякий горіх і не всяка солома є зерном.

К л е о π а. Жахливе видовище!

Д ρ у г. Не бійся! Знаю. Ти, оглянувшись на людей, вжахнувся. Та ж бачиш, що це не нове у природі. Достатньо цього водиться у плодах землі й дерев. Та ніде не буває більше, ніж у людях. Дуже рідко трапляється той, хто зберіг своє серце, або, як взагалі кажуть, врятував душу свою. А так навчав нас Єремія, і йому віримо, що істинна людина є серце в людині, глибоке ж серце й пізнаване лиш Богом є не що інше, як необмежена безодня наших думок, просто кажучи, душа, тобто справжнє єство, й суща істина, й сама сутність (як кажуть), і зерно наше, й сила, у якій єдиній полягає життя й життєвість наша, а без неї ми є мертва тінь, то й видно, наскільки незрівняна шкода втратити себе самого, хоч би хто заволодів всіма Коперніковими світами. Та ніколи б цього не було, якщо б люди намагались збагнути, що означає людина й бути людиною, тобто якщо б пізнали самих себе.

К л е о π а. Ах! Не можу цього збагнути, бо у кожного свої думки й необмежені прагнення, наче блискавка, на незмірні віддалі розкидаються, не вміщувані жодним простором і не приспані жодним часом, лиш Богові відомі...

Друг. Припини! Не так воно є. Правда, що тяжко пояснити, що злі люди серце своє, тобто самих себе, втратили. І хоч між нами у першій розмові сказано, що хто не пізнав себе, той тим самим загубився, однак для кращої впевненості ось тобі голос божий: "Послухайте мене, хто загубив серце, сущі далеко від правди".

К л е о π а. Ах, ми цьому віримо. Та як вони загубили? У них же думки також множаться й розвиваються. Чого вони собі не уявляють? Чого не обіймають? Цілий світ їх не може вмістити. Нічого їм не вистачає. Одне за одним пожирають, ковтають і не насичуються. То чи не бездонна безодня серце їх? Ти сказав, що серце, думки й душа — то все одне. Як же вони загубилися?

Друг. Чого не можемо досягти, не випробовуймо. Треба себе примусити і дати місце в нашому серці згаданому божому Слову. Якщо його благодать повіє на нас, тоді видасться все нам простим і прямим. Часто не розуміємо найменших дрібниць. А людина є маленький світик, і так важко пізнати його силу, як тяжко у всесвітній машині знайти начало; затверділа наша нечутливість і звичний смак є причиною нашої бідності. Розкладай перед сліпим усе, що хочеш і скільки хочеш, та все те для нього пусте. Він може обмацати, але без доторку нічого не розуміє. Скільки разів чуємо про повітря?

80

Чи не на повітря спираються птахи? Воно твердіше від заліза. Проте дерев'яну стіну кожен скоріще може помітити. А повітря вважають порожнечею. Чому? Тому що воно не настільки помітне. Стіну скоріше обмацаєш. Скоріше побачиш різні фарби. А повітря не таке очевидне, проте міцніше від каменя й заліза. А потрібне настільки, що без нього неможливо дихнути. Ось у найменших дрібницях помиляємось і найелабшу речовину вважаємо найсправжнішою. Чому? Тому що стіна грубша і густіше бовваніє перед нашими очима, як вже сказано, а повітря таємніше, і здається, начебто в ньому немає зовсім сили, хоча кораблі гонить і моря рухає, дерева ламає, гори руйнує, всюди проникає й усе з'їдає, само залишаючись цілим. Бачиш, що не така природа, як ти вважаєш. У ній сильніше те, що непомітніше. А коли вже щось настільки заховалося, що жодними відчуттями не можна осягнути, то в тому ж сама сила. Та якщо у [наявності] повітря майже не можемо переконатися, і вважаємо його нічим, начебто його в природі й не бувало, чоч воно шумить, гуркоче, тріщить і цим самим дає знати про свою наявність, тоді як можемо визнати те, що очищене від речовинного бруду, приховане від усіх наших відчуттів, івільнене від усіх шумів, тріску і змін, блаженно перебуває у пічному спокої і в спокійній вічності? Зіпсувавши з самого початку око нашого розуму, ми не можемо ніяк проникнути до того, що одне гідне нашого шанування й любові навіки віків. Прокинься ж тепер твоєю думкою! 1 якщо дмухнув на твоє t ерце Дух божий, то ти повинен тепер побачити те, чого ти не бачив від народження. Ти бачив до цього часу лиш стіну юннішності, що бовваніє. Тепер підніми твої очі, якщо вони иіяяні духом істини, і поглянь на неї. Ти бачив лиш пітьму.

Тепер уже бачиш світло. Ти тепер всього по двоє бачиш: дві води, дві землі. І всі створіння тепер у тебе на дві частини розділені. Хто, тобі їх розділив? Бог. Розділив він тобі все на­ци ч:, щоб ти не змішував пітьму зі світлом, брехню з правдой».

Та оскільки ти нічого не бачив, окрім самої брехні, наче стіни, що закривала істину, тому він тепер зробив тобі нове небо, мову землю. Лиш він творить дивну істину. Коли ти побачив НОВИМ і істинним оком Бога, тоді ти вже все в ньому, як у джерелі, як у дзеркалі, побачив те, що в ньому завжди було, а ти  ніколи не бачив. 1 що є найдавніше, те для тебе, нового • глядача, є нове, тому що не спадало тобі на серце. А тепер начебто все заново зроблене, тому що воно тобою раніше ніколи бачене, а лиш чуте. Отож, тепер ти бачиш двох — старе й нове, явне й таємне. Та озирнись на самого себе. Як ти раніше піічив себе?

К л е о π а. Я бачив (зізнаюся) в собі лиш явну частину, а про таємну ніколи не думав. А хоча б хто й нагадав, як це

81

 

часто й бувало, про таємну, однак мені здавалося дивним вважати те, чого немає, буттям і істиною. Я, наприклад, бачив у мене руки, та мені й на думку не спадало, що в цих руках заховані інші руки.

Д ρ у г. То ти бачив у собі лиш землю й прах, і ти досі був земля й попіл. Коротко кажучи, тебе не було на світі, тому що земля, прах, тінь і нікчемна порожнеча  -  то все одне.

Л у к а. Ти ж із Єремії довів, що людиною є не лише зовнішній прах, а серце її. То як же Клеопи не було на світі? Бо ж Клеопине серце завжди при ньому було й тепер є...

Друг. Чекай, чекай! Як ти так скоро забув  -  двоє, двоє! Є тіло земляне і є тіло духовне, заповітне, вічне. То чому ж не бути двом серцям? Ти бачив і любив ідола й боввана в твоєму тілі, а не істинне тіло, приховане у Христі. Ти любив сам себе, тобто свій прах, а не приховану в тобі божу істину, якої ти ніколи не бачив, не вважав її буттям. 1 оскільки не міг обмацати, то й не вірив у неї. І коли твоєму тілу випадало небезпечно хворіти, тоді ти впадав у відчай. То що це таке? Чи не старий ти Адам, тобто старий міх з прастарим серцем? Ти лиш тінь, пустота й ніщо з твоїм таким же серцем, як твоє тіло. Земля кинулася в землю, смерть до смерті, а порожнеча люба порожнечі. Худа душа й голодна, що їсть попіл, а не істинний хліб і питво своє поза раєм з плачем розчиняє. Слухай, що про таких до Ісайї говорить Бог: "О Ісайє, знай же, що серце їх є прах. І спокушаються, і жоден не може визволити своєї душі..." "Згадай це, Якове й Ізраїлю, бо ти є мій раб..." "Це ж відняв, наче хмару, беззаконня твої і як привид, гріхи твої. Звернися до мене  -  і звільню тебе..." Якийсь стародавній художник зобразив на стіні якісь ягоди так виразно, що голодні пташки, хоч від природи мають бистрий зір, однак билися до стіни, вважаючи за справжні ягоди.17 Ось чому такі серця ковтають і не можуть насититись! Покажи мені хоч одного із таких любителів праху, який має насолоду в своїй душі. Любов до тіні є матір'ю голоду, а дочкою цього батька є смерть. Який же рух таких сердець? Лиш для того рухається, щоб непокоїтись. Чи бачив ти у великих садах великі, круглі, подібні до альтанок, пташині клітки?

Л у к а. Доводилось бачити у царських садах.

Друг. Вони обтягнуті залізними сітками. Багато пташок  -  чижиків, щигликів  -  безперервно всередині товчуться, від одного боку до другого б'ються, та ніде прольоту не мають. Ось точне зображення сердець, про які ти вище сказав, що вони у різні боки, наче блискавка, ширяють, кидаються й мучаться, закриті в стінах. Що настільки вузьке й тісне, як видимість? Звідси називається рів. Що фігурі (здається) пролетіти через сіть до свободи духа? Та як же нам знову вилетіти туди, чого

82

не вважаємо буттям? Ми ж давно з самого дитинства напоєні цим лукавим духом, засіяні цим зміїним насінням, пройняті єхидною, що вкоренилася в серці, щоб одну лиш грубу ви­димість, останню п'яту, зовнішню пітьму любити, вганятися, насолоджуватися завжди й у всьому? Чи не так? Так! Завжди й у всьому... Ах! Де ти, меч Єремії, що спустошує землю? Меч Павла? Меч Фінеєса?..18 Заблукали ми в землю, обнялися з нею. Та хто нас визволить від неї? Чи вилетить, наче птах, серце наше із її сітей? Ах, не вилетить, тому що серцем її стало наше серце. А коли вже серце наше, голова наша й ми перетворилися в неї, тоді яка надія в попелі? Чи може прах, що лежить у гробі, встати й стати й визнати, що є ще й невидимість, є ще й дух? Не може... Чому? Не може встати й стати перед Господом. Чому ж? Тому що цей прах не може прийняти в себе цього насіння. Якого? Щоб вірити, що є вище ще й те, чого не можемо обмацати й аршином виміряти... О благословенне насіння! Начало нашого спасіння! Можемо тебе й прийняти, та будеш у нас безплідне. Чому? Тому що любимо зовнішність. Ми до неї звикли. 1 не допустимо до того, щоб могла зогнити на зерні вся зовнішня видимість, а залишилась би в ньому лиш невидима сила, у якій не можемо впевнитися. А без цього ніяк не може бути нового плоду... Так нас настановили наші вчителі. "Це я нагодую їх полином і напою їх жовчю. Бо ж від пророків Єрусалимських зійде осквернення на всю землю" (Єремія, 23).

РОЗМОВА 5-ТА ПРО ТЕ Ж: ЗНАЙ СЕБЕ

Особи: ті ж

Φ і л о н. Звідси-то, думаю, давня приказка: "Настільки дурний, що двох порахувати не може". Та й ми до цього часу лиш одне у всьому світі нарахували, тому що нічого іншого в ньому не бачили.

К л е о п а. Чи не краще тобі сказати, що нам було видно лиш тінь. Нам нічого не було видно. Ми хапали на воді лиш порожню тінь. А тепер схожі на жителя далекої Норвегії, який після шестимісячного зимового мороку бачить лиш ледь-ледь жевріючий ранок і всі створіння, що починають трішки бов­ваніти.

Друг. Якщо не будете мружити й відвертати очей, то побачите всі створіння просвіщенні. Не уподібнюйтеся до крота, що закохався в землю. А як тільки ненароком прорився у повітря  -  ах!  -  яке воно йому гидке! Розплющуйте очі й призвичаюйте їх дивиться на того, хто говорить: "Я є світло світу".

83

Все, що ми бачили досі, що таке? Земля, плоть, пісок, полин, жовч, смерть, пітьма, злість, пекло... Тепер починає зоріти ранок воскресіння. Перестаємо бачити те, що бачили, вважаючи всю видимість за ніщо, а спрямувавши очі на те, що від нас було закрите, а тому й знехтуване. Досі ми не спромоглися поставити безтілесну невидимість серед сутностей і думали, що вона є мрія й порожнеча. А тепер у нас, навпаки, видимість є трава, лестощі, мрія й зникаючий цвіт, а вічна невидимість є її головою, силою, каменем основи й нашим щастям. Послухаймо, що нам каже нова й істинна людина й що обіцяє. "Дам тобі,  -  каже,  -  скарби темні, приховані, невидимі відкрию тобі й побачиш, що я, господь Бог твій, називаю ім'я твоє, Бог Ізраїлів". Тепер розмірковуйте: подо­бається вам перехід чи будьте по-старому у видимій землі вашій, або очищайте серце ваше для прийняття нового духа. Хто відкинув старе серце, той став новою людиною. Горе затверділим серцям...

Лука. Тому-то трудно зм'якшити серце й зруйнувати. Закореніла думка схожа на немовля, що виросло на гіганта. Трудно, врешті, боротися.

Д ρ у г. Та що нам забороняє в житті про це розмірковувати й говорити, а використати для цього хоч вільний час? Новий дух раптом, наче блискавка, може осяяти серце. 600 тисяч були викликані в обітовану землю піші, а чому лише два в неї увійшли?

Лука. Два. Син Навин і Халев.19

Д ρ у г. А ось чому! Тьху! Як же може бути те, чого не можна бачити? Ось яка пустота! "Чому,  -  нарікали,  -  вводить нас Господь у цю землю, щоб ми впали в бою? Тому, якщо втратити руки й ноги, то що в нас буде? Не хочемо ми цього. Де це видано, щоб було, та ще й сильне, те, чого не бачиш?.. Дай нам повернутися у нашу стару землю. Не подобається нам той, хто виводить у порожнечу..." Чи ви чуєте думки цих старовірів? Ось шістсот тисяч дурнів! Уявіть собі прастарі бочки, заповнені поганим квасом. Чи можна таким скотам щось вселити? На їх думку, Бог не може мати свого буття, якщо він захоче бути позбавленим будь-якої видимості. Якщо немає того, чого не бачать, то Бога давно не стало. Ось суперечки! Зміїне насіння! Невірне серце! Лукава рада! Чи не означає це не сповідатися Господу й не кликати його імені? Не таким було насіння в серці тих двох благополучних спадкоємців. "І дав Господь Халеву міць. І навіть до старості перебував у нього, зійшов з ним на висоту землі, t насіння його отримав у спадок, бо хай же бачать всі сини Ізраїлеві, як добре ходити слідами Господа". "Всі, хто розгнівався, не побачать її,  -  говорить Господь.  -  Раб же мій Халев, бо мій дух був у ньому, й ішов

84

за мною, введу його в землю, в яку там ходив, і потомство його успадкує її"

К л е о п а. Тому вся сила в Бозі, а не у зовнішній видимості.

Д ρ у г. А що ж таке ідолопоклоніння, як не те, щоб приписувати силу бовванам? Не хочеш рук невидимих. Видно, що віддаєш силу й пошану твою видимості. Та чи довго буде та твоя видимість? На що ти поклався? Що таке видима плоть, як не смерть? t на ній-то ти заснував серце твоє й любов? Всяка зовнішність є ріка, що повз тече. Чи не на льоду ти напнув твій намет й поставив курінь твій? Прошу, перенеси його на твердість; перенеси його у господні двори; напни на новій землі. А інакше яка твоя радість? Який спокій? Чи не завжди боїшся, що колись, однак, лід розтане? Колись треба залишати смертне тіло. О бідаки, що вшановують своє тлінне тіло й не вірять новому! Отакі-то "захвилюються й не зможуть спочити". "Не радіти нечестивим",  -  говорить господь Бог.

Φ і л о н. Що таке нечестивий?

Друг. Той, хто вшановує тління.

Φ і л о н. Як?

Друг. Так вшановує, що коли від нього взяти тління, тоді думає, що без нього він ніяк не може мати свого буття. Чи це не велика пошана для праху?

Φ і л о н. Здається, що дуже немала, бо таким чином він боготворить свій прах, приписуючи йому дійсність свого життя.

Д ρ у г. То тепер, гадаю, зрозумієш оці слова: "Я господь Бог. Це моє (не чуже) ім'я. Слави моєї не дам іншому, ані чесноти моєї бовванам". Те, що ми назвали дійсністю, тут називається чеснотою, тобто силою й міццю, котру Бог через свою вищість так відібрав від усієї тлінності й собі присвоїв, що дуже сердиться, коли хтось насмілиться хоч трохи її вділити створінню чи кумирам, з якими він від початку віку завжди має ревну боротьбу. Ми всі його в цьому дуже ображаємо, скрізь і завжди.

Φ і л о н. Як?

Д ρ у г. А ось так! Весь світ складається із двох натур: одна видима, друга невидима. Видима називається створіння, а невидима  -  Бог. Ця невидима натура, або Бог, всі створіння пронизує й утримує, скрізь і завжди був, є і буде. Як же йому не прикро, якщо ми, дивлячись на переміну тлінної натури, лякаємось? А тим самим приписуємо їй в жертву важливість, чого не можна зробити, не відібравши її в Бога, який всю важливість, і силу, й буття, й ім'я, і все-все наповнення лиш самому собі повністю й без співучасників присвоїв. Розжуй, якщо він буття й наповнення всього, то як можеш втратити щось своє? Що є в тебе, все те він у тобі. Ніщо твоє не пропадає, тому що Бог не знає шкоди. Тобі залишається лише школа

85

Віри, або, як каже Давид, повчання вічності. Потерпи в ньому трішки, поки твоє старовірне з праху серце трохи очиститься від цьогосвітніх запахів.

РОЗМОВА 6-ТА ПРО ТЕ Ж: ЗНАЙ СЕБЕ Особи: ті ж

Друг. Земле! Земле! Земле! Слухай слово Господнє! Φ і л о н. Не чую. Друг. Чому?

Лука. Хто може зійти на небо, хіба той, хто спустився з небес? Хто може чути слово Боже, якщо не буде в ньому Бога? Світло тоді видно, коли є світло в очах. Через стіну пролазить тоді, коли Бог є вождем. Та коли сила в оці зіпсована, краще сказати, коли сила від ока відступила й не має свого поселення у його речовині, тоді око не знаходить жодної різниці між тьмою й світлом.

Клеопа. А чи не може Бог мертвого живим, а видимого зробити невидимим? Гей! Є час і тепер воскреснути. Може іскра божа впасти на темну безодню нашого серця й раптом осяяти. Повіримо лише, що Бог є у людській плоті. Він дійсно є у нашій видимій плоті, нематеріальний у матеріальній, вічний у тлінній, один у кожному з нас і цілий у будь-якому, Бог у плоті й плоть у Бозі, та не плоть Богом і не Бог плоттю. Ах, зерно гірчичне! Віра! Страх і любов божа! Зерно правди й царства його! Відчуваю, що таємно падаєш на земне моє серце, наче дощ на руно. О, щоб тебе не склювали повітряні птахи!

Φ і л о н. Згадаймо тепер з Давидом вічні літа й повчимося в них.

К л е о п а. У кого й чого повчитися?

Φ і л о н. Вічності повчимося... До кого подібний наш Господь, істинна людина, в плоті?

Друг. Подібний до повного й доброго пшеничного колоска. Поміркуй тепер: чи стебло з гілками? Стій! Це не колосок. Колосок все містить у собі. Чи остюк на колоску є колоском? На колоску остюк, правда, і в колоску остюк, та не колоском остюк, і не він є колоском. Що ж таке колосок? Колосок є сама сила, у котрій міститься стебло зі своїми гілками і остюк з половою. Чи не в зерні все це заховане, і чи не виходить весною все це, змінивши зелень замість жовтого й старого одягу? Чи не невидима сила зерна?

Так. Воно тоді діє, коли вся зовнішність на ньому вже зогнила, щоб хтось не приписав нового плодододіяння мертвій і не чуттєвій землі, тобто гниючій зовнішності, а щоб вся слава

86

була віддана невидимому Богові, який все робить таємною своєю правицею, щоб лиш він у всьому був голова, а вся зовнішність п'ятою і хвостом.

Φ і л о н. Тепер мені у колоску проявляється те, що до цього часу не було видиме.

К л е о п а. Краще скажи, що ти в ньому бачив лиш хвіст.

Друг. Нехай ця новизна в колоску називається ріст. Господь Бог приростив його нам.

Л у к а. Та оскільки ми з поля перейшли в сад, то подивіться, чим вітає нас у альтанці цей чоловік.

Φ і л о н. Цю ікону намалював мій друг художник.

К л е о п а. Дуже мені подобається. Із-за чорної хмари промінь торкається його голови. Та що за слова в промені? Вони разом з променем спадають з висоти в облиту світлом його голову. Прочитай, Луко! Ти з числа книгочитачів...

Лука. Образ пророка Ісайї. У промені написані оці слова: "Закричи..."

К л е о п а. А що за слова виходять з його вуст?

Лука. Знаю ті слова: "Всяка плоть  -  сіно, і всяка слава людини як цвіт трав'яний..."

Φ і л о н. А що написано на папірці, який у нього в руках?

Лука. Знаю: "Слово ж Бога нашого перебуває вовіки".

Д ρ у г. Чи бачите списаний папірець?

К л е о п а. Ми удвох з Філоном вже стільки років вправляемся у землеробстві, а колос недавно побачили. Щодо папірців, та ще пророчих, запитуй Луку  -  це його справа.

[Л у к а]. Ти бачиш у пророчих руках папірець. Та знай, що бачиш діло дуже маленьке й дуже велике. Цей блаженний старець легко тримає у правій руці те діло, у якому завжди скрізь все міститься. Подумай, що сам осяяний світлом одкровення старець міститься в його руці; носиться ношеним і тримається тим, що в себе тримає. Чи дивився ти на колосок? Подивись тепер на людину і пізнай її. Ти бачив у колоску солому з половою? Подивися ж і на траву тлінної твоєї плоті з пустим досі цвітом твоїх прахових міркувань. Чи побачив ти у колоску те, чого раніше не бачив? Тепер пізнавай у людині те, що для тебе не було видимим. Коли бачив колос, не бачив його, і не знав людини, знаючи її. Те, що тобі проявилось у колоску наприкінці, те не було від плоті, лиш від Бога.

Підніми ж від землі твої думки і зрозумій людину, народжену в собі від Бога, а не сотворену в останній час життя. Побачив ти у колосі новий ріст такий сильний, що для всієї соломи з половою він став головою й сховищем. Пізнай же в собі нового Иосифа (означає приріст), нового пастиря, отця й кормителя нашого. У пшеничному зерні ти

87

зауважив тоненьку зовнішність, у якій заховалась таємна дійсність невидимого Бога.

Глянь же тепер на боже слово,  прикрите пророчим папірцем наче легкою хмаринкою. Силу зерна ти мудрим оком побачив. Відкрий же око віри й побачиш у собі також божу силу, божу правицю, Закон божий, слово боже, мову божу, царство й владу божу, таємну, неви­диму, а пізнавши сина, пізнаєш і батька його. Прастара на колосі солома не боїться загибелі. Вона як із зерна вийшла,   так   знову   в   зерні   заховається,   яке   хоч зовнішньою шкіркою зогниє, та сила його вічна. Чого ж ти тремтиш, трава й плоть? Дерзай! Не бійся! Ти вже бачиш у собі божу правицю, яка тебе так само береже, як пшеничну солому. Чи не віриш? Якщо так, тоді бійся. Немає надії. Вся плоть гине. Куди подітися? Біжи ж з Давидом у дім господній або з Єремією у його ж двори. Відкрий же серце своє для прийняття віри і для обіймів того чоловіка, котрий своєму батькові є замість правиці й сили його навіки віків. Слухай, що його батько через нього ж самого і в ньому й до нас говорить. Слухай же: "Покладу слова мої в уста твої і під тінню руки моєї прикрию тебе..." А якою рукою? "Нею ж поставив небо й заснував землю". Чи чуєш? Яке сильне в тобі зерно! В ньому ховається оце видиме небо й земля. І чи не занадто буде тобі зберегти це насіння? Ах, прошу, будь певний,  що  й найневідчутніший  волос твоєї голови, втративши лиш  свою  наявність,  без  всякої шкоди  в ньому заховається, збережеться, облагородиться. Скажи з Павлом: "Знаю людину". Знайшов я людину. Знайшов месію, не плотського кумира, а істинну божу в моїй плоті людину. Заледве я знайшов її, у траві й тіні моїй, на схилку днів моїх. Благословенне насіння! Порятунок всієї моєї наявності! Світло одкровення сліпому язикові! Досі я був у пітьмі та в болоті я був, тобто моє серце, їв і насичувався землею. А тепер мене відпускаєш із її пут, вбивши в мені її насіння, яке пусту п'яту оглядає. А замість нього ти навіки в мені запанував, відкривши мені нове небо й тебе, що сидиш на місці правиці отця небес­ного. Будь же тепер для мене миром в силі твоїй і спокоєм! Будь мені тепер благословенною суботою! Винесли мене голубині крила із земних безодень, і спочину. Чого ж іще тобі   сумувати,   душе   моя?   Навіщо   тобі   тепер   мене турбувати? Ти вже пізнала в собі людину, і сила її безко­нечна. Уповай же на неї, якщо пізнала її. І справді знаєш її. Цей чоловік твій муж. Він твоя голова в тобі під видом твоєї плоті й крові. Порятунок всього твого лиця і твій Бог.

88

РОЗМОВА 7-МА. ПРО ІСТИННУ ЛЮДИНУ, АБО ПРО ВОСКРЕСІННЯ

Розмовляючі особи: старець Памв а, Антін, Квадрат, Друг

та інші

Друг. Слухай, Памво! Як довго вчишся!.. Чи ти вже вивчив псалом Давида?

П а м в а. Так, я знаю лиш один псалом.

Друг. Один?

П а м в а. Один-єдиний...

Друг. Який псалом?

П а м в а. А ось він: "Сказав: збережу шляхи мої!.." А більше мені не треба. Я вже знайшов замок на мої уста й замкнув.

Антін. Суща правда. Язик керує всім тілом і є всьому голова.

Квадрат. Ах, Памво! Ти блаженний, якщо не грішиш твоїм язиком. Як палко цього просять для себе від Бога Давид і син Сираха.

Л у к а. А раніше про що ти говорив, Памво? Ти ж і раніше мав язик?

П а м в а. Я вже на моєму старому язикові поставив печатку.

А н т і н. А хто тобі його запечатав?

П а м в а. Хто може закрити безодню, крім Бога?

Л у к а. Не погано називаєш язик безоднею, тому що й Давид облесному язикові дає ім'я потопних слів: потоп і безодня  -  одне й те ж.

Квадрат. Я чув, що й розум премудрого у Сирахового сина називається потопом.

Друг. Будь-яка мова є не що інше, як ріка, а язик є її джерелом. Та якщо вже тебе, Памво, Господь визволив від непреподобного язика, тоді видно, що замість облесного по­дарував тобі язик Давида, який цілий день навчається правди божої, сповіщає його силу всьому майбутньому родові.

Квадрат. Суща правда. Хто може говорити про білизну, щоб йому не була знайома чорнота? Один смак відчуває гірке й солодке. Якщо комусь Господь відкрив пізнати облесний язик, то такий раптом може пізнати праведні уста, що навчаються премудрості.

Антін. Що таке? Ви наговорили дивного. Хіба не розуміє й старої мови той, хто не знає нової?

П а м в а. Без сумніву. Тоді проявиться старе, коли зрозумієш нове. Де ти бачив, щоб хтось розумів пітьму, не

89

бачивши ніколи світла? Чи може кріт, скажи, будь-ласка, сказати тобі, де день, а де ніч?

Антін. Якщо кріт не може, то може сказати людина.

П а м в а. Чи може сліпий побачити й показати тобі на картині білу фарбу?

А н т і н. Не може.

П а м в а. Чому?

Антін. Тому що він не бачив і не знає чорної. А якщо б він міг пізнати хоч одну з відмінних фарб, то в ту ж мить міг би зрозуміти й іншу.

П а м в а. Так само й тут. Той розуміє юність, хто знає старість.

А н т і н. Не можу доволі надивуватись, якщо кожна людина так народжується, що не може й цього зрозуміти, що таке старість і юність, коли не буде народжена вдруге з Вишнього.

П а м в а. Світло відкриває все те, що нам у пітьмі лиш трішки бовваніло. Так і Бог єдиний осяває нам всю істину. Тоді бачимо пусту мрію, коли побачимо істину, а зрозумівши юність, розуміємо старість. Земляна людина думає про себе, що буцім розуміє. Та чи мало що немовля бачить у присмерку, а цього не бувало? А осяйне світло знищує всі привиди. Чи не кожному знайомі оці слова: час, життя, смерть, любов, думка, душа, пристрасть, совість, благодать, вічність? Нам видається, що розуміємо. Та коли запитати когось про пояснення, тоді кожен замислиться. Хто може пояснити, що означає час, якщо не проникне у божественну висоту? Час, життя і все інше міститься в Бозі. Хто ж може розуміти будь-що із усіх видимих і невидимих створінь, не розуміючи того, хто всього голова й основа? Початок премудрості  -  розуміти Господа. Якщо хто не знає Господа, то він подібний до в'язнів, кинутих у темницю. Що такий може зрозуміти у пітьмі? Найголовніший і най­перший пункт премудрості  -  знання про Бога. Не бачу його, та знаю й вірую, що він є. А якщо вірю, то й боюся; боюся, щоб не розгнівати його; шукаю, що йому благобажане. Ось любов! Боже знання, віра, страх і любов Господа  -  це один ланцюг. Знання у вірі, віра в страху, страх у любові, любов у сповненні заповідей, а дотримування заповідей у любові до ближнього, любов же не заздрить й інше.

Отже, якщо хочеш щось пізнати й зрозуміти, спершу треба зійти на гору Божого знання. Там-то ти, просвіщенний таємними променями божества, зрозумієш, що захочеш, не лише орлину юність, зотліваючу ризу старості, але й старе із прастарих і небеса небес. Та хто нас виведе із пекельного рову? Хто заведе на гору господню? Де ти, наше світло, Ісусе Христе? Лиш ти говориш істину в твоєму серці. Слово твоє є істина. Твоє Євангеліє є запалений ліхтар, а ти в ньому само світло.

90

Ось єдиний засіб для уникнення обману й тьми незнання. Ось дім Давида, в якому суддівський престол вирішує й ріже будь-яку брехню. Про що ти, Антоне, хочеш знати? Шукай у цих улюблених поселеннях. Якщо не знайдеш входу в один чертог, то постукай у другий, десятий, у сотий, тисячний, десятитисячний... Цей дім Божий зовні видається печерою для скотини, та всередині діва народжує того, про кого безперервно співають янголи. У порівнянні з цією мудрістю всі мудрості світу є не що інше, як рабські витівки. У дім цей злодійським способом не входи. Шукай дверей і стукай, доки не відчинять. Не будеш гідний входу, якщо щось у світі поставиш вище від цієї Божої гори. Тут не впускають нікого з одною половиною серця. А якщо насильно ввірвешся, то будеш викинутий у гіршу пітьму.

Як горів Давид любов'ю до цього дому! Бажав і танув від бажання дворів господніх. Знав він, що ніяк не можна вибратись із першородної пітьми людського безумства, хіба через ці ворота. Знав він, що заблукали всі від самого ма­теринського лона. 1 хоча говорили; "Оце двері! Ось шлях!"  -  проте всі брехали. Знав він, що жоден птах і ніяка людська мудрість, яка вона не швидка, не в силі винести його з провалля, крім цієї чистої голубки. Тому із нетерпінням кричить: "Хто дасть мені крила?" Та щоб вони були такими, як має ця голубка, тобто посріблені, а між зв'язками крил щоб блищало золото. А коли не так, то не потрібно жодних польотів, які б вони не були швидкі. Оцією-то непоганою голубкою він так насолодився, настільки нею захопився, що, як Магдалина при гробі, завжди сидів біля віконця своєї коханої. Просив і докучав, щоб відчинила для нього двері, щоб припинила його страждання, щоб розбила морок і внутрішній неспокій, нази­ваючи її своєю втіхою. "Встань,  -  говорить з плачем,  -  встань, славо моя, ти, найсолодша моя десятиструнна, псалтир і гусла солодкозвучні! Як ти тільки встанеш, то й сам я відразу встану, а встану рано, піднімуся до світла. Чи довго мені у пітьмі жити?" "Коли прийду і з'явлюся перед лицем Бога? Хто, крім тебе, о прекрасніша над усі дочки у світі діво, хто введе мене у місто утверджене? Лиш твоїми дверима й лиш твоїм слідом можуть привестися до царя небесного діви, якщо дружать з тобою." Не без користі ж трудився Давид. З яким захватом гукає: "Відчиніть мені ворота правди!" "Буду сповідатись тобі, щоб ти почув мене!" "У цей день порадіємо й звеселимось". "Бог Господь і з'явився нам". "Закликав я Господа і він почув мене в просторі".

Що тепер мені вдіє людина? Нічого не боюся. Дуже широкий став Давид. Вилетів із сітей і пекельної тісноти на свободу духа. Зникла раптом вся пітьма. Де б не йшов, всюди

91

світло. "Куди піду від духа твого?" Окрилатів Давид: боїться, любить, дивується, з місця на місце перелітає, все бачить, все розуміє, оскільки бачить того, в руці якого світло й пітьма.

Квадрат. Правда, що вірно й ревно закоханий Давид свою кохану любить. її-то він, гадаю, називає матір'ю, Сіоном, дочкою, царицею, одягненою в золото й прикрашеною, божою колісницею, царством живих людей, житлом усіх веселих та ін. Одного просить у Господа, щоб жити в цьому божому домі на місці цього дивного покрову, де голос радіючих і шум тих, що святкують.

А втім, нічого не бажає ні на небі, ні на землі, крім цієї чаші, наповненої благим щастям, крім цієї царської дочки, вся краса якої всередині її криється й заховалася. І настільки ці сіонські ворота й цей шлях, що веде його до знання Господа, був йому милий, що так на ньому насолоджувався, як будь-якому виді багатства. Що б у ньому не говорилося, все те називаємо дивним і преславним, цілком відмінним від загаль­нонародної думки. Отут-то його жертва, спів і спокій душевний, пристань хотіння. Ах, душевний спокою! Який ти рідкісний, який дорогий! Тут-то він ховається у тайні божого лиця від людського заколоту і від сварки язиків, тобто від усіх світських думок, супротивних божій премудрості, яку він називає пишністю господнього дому, каменем пристані для гнаних грішників, про яких пишеться: "Біжить нечестивий, ніким не гнаний".

Антін. Без сумніву, до цих кам'яних гір зводить він свої очі, сподіваючись на їх допомогу.

Квадрат. Відомо, що грішник, як тільки відчув небезпеку свого шляху, біжить, як гнаний заєць, до цих гір, перебуваючи в збентеженні своїх бідних міркувань, які раніше здавалися йому дуже правильними. Та коли світло, що зблис­нуло з божих гір йому в лице, покаже його спокусу, тоді сам знищує весь свій шлях так, як сталося з Павлом, коли їхав у Дамаск.20 Тому-то й говорить Давид: "Дивно просвіщаєш із гір вічних". "Знітилися всі нерозумні серцем". Кому ж це світло не було б любе, якщо б хоч трохи його спробували? О кивот світла, святої слави отця небесного! Звичайно, твій блиск  -  нестерпний для наших очей, які звикли до пітьми, а то ми б обов'язково не дали сну нашим очам, поки б відчинилися двері, щоб можна побачити, де має своє поселення Бог Якова, де царство й правда його, де начало, голова й щастя наше, щоб і про нас можна сказати: "їм же відкрилися очі, й пізнали його, і той був для них невидимий". Або оце: "Прийшли ж і побачили, де жив, і в нього перебули той день".

А н т і н. Як же ти раніше говорив, що Святе Письмо зводить на гору Божого пізнання, а нині його називаєш горою?

92

Квадрат. Воно у Давида називається гора божа. То хіба для тебе дивним є те, що горою виходимо на гору? Якщо шлях веде із рова на гору, то звичайно, перша його частина низька, а остання така висока, як гора, на яку підіймається кінець дороги. Таке можна бачити й на драбині, приставленій до високого місця. Вона нижньою своєю частиною приймає нижніх, або долинних мешканців, а гірною піднімає на висоту; тому й крилами називається, і дверима, й межею, або границею, пристанню, піском, або берегом, що обмежив море, і стіною.

Антін. Чому ж стіною й межею називається?

Квадрат. Хіба мало таке трапляється, що стіна робить грань, розділяючи наше власне від чужого? А ця Богом створена стіна як не може назватися межею, коли вона граничить між світлом і між чужоземною тьмою? Ця стіна має темний бік, той, який повернутий до тьми. Той її бік, повернутий на схід, є внутрішнім і весь позолочений світлом вишнього Бога, так що коли темний житель приходить до її дверей, зовні темних, то не бачить жодної краси й відходить назад, бредучи в мороці; коли ж впевниться, й, понад надією, відчиняться двері, тоді, облитий світлом воскресіння, загукає з Давидом: "Сповідаюсь тобі, бо ти дуже здивувався". "Не це, а дім божий, і ці ворота небесні".

Антін. Тому вона подібна до Місяця, коли Місяць між Сонцем і Землею. Тоді одне півколо його темне, а те, що до Сонця, світле.

К в а д ρ а т. Ця посередниця подібна й на міст, що слугує сполученням між Богом і смертними.

Антін. Якщо цей дивний міст переводить смертних у життя, то гідно й праведно може називатися воскресінням.

Квадрат. Ах! Оця-то голубка є справжнє воскресіння мертвих людей. Вона нас, що впали з гори вниз, знову ставить на ту ж гору.

Л у к а. І я з цим згідний. Це слово (воскресіння) у грецькій і латинській мові означає, здається, те, коли того, хто впав, поставити знову на ноги. Крім того, я чув, що голубка  -  по-єврейськи йона. Та й Бог явно говорить Єремії, що поставить його знову на ноги, якщо буде послушний йому. І як у Святому Письмі оце слово (сидіти) означає дуже нужденний стан, так навпаки, стояти означає справжнє благополуччя. І як нещастям є сидіти й бути колодником у в'язниці, так щегірше бути в гурті тих, кого Павло будить: "Встань, сплячий, і воскресни із мертвих..." Розбий сон твоїх очей; о нещасний мрець! Піднімись на ноги! Може зрозумієш, що таке Христос, світло світу?

Д ρ у г. Не можу більше мовчати, почувши блаженніше й

93

найсолодше ім'я світлого воскресіння. Та відчуваю в мені таємний промінь, що таємно зігріває моє серце... Ах, Памво! Збережімо цю божественну іскру в серці нашому! Бережімо її, щоб прах і попіл гробів наших не погасив її. Тоді що ж ми таке будемо? Хіба лиш прах і смерть?.. Вогню не можемо знищити. Не сперечаюсь. Та що нам самим робити без вогню? Яка нам користь з того, що маємо в собі плоть і кров? Знай, що вона мусить спуститися в тління. Тоді й нам гинути без кінця? 1 ми є не що інше, як мрія, сон, смерть і суєта? О надзвичайно бідний наш стан, коли все-все є лише тлінь без вічності, якщо, крім явного, в ньому немає нічого таємного, на чому б наше єство трималося, наче на твердій основі, якщо все є суєта і кожна жива людина!

Справжнє ж тепер, (якщо таке) сильне, твоє царство, о гірка смерть, непереможна твоя перемого, о пекло! Хто чи що може протистояти вашим тлінним законам, які все без залишку повертають на прах? Ах, біда! Загибель! Хвороба! Горе! Зако­лот... Чи чуєте? Чи розумієте? Яка ж це мова?..

П а м в а. Господи! Звільни мою душу від цих неправедних уст... від непреподобної мови, від людини неправедної... їх язик є меч гострий, гріб відкритий.

Друг. Ось справжня гаспидова отрута, гріховне жало, зміїний язик, що зводить Адама в труднощі й хворобу!.. Що ти нам нашептала, о прадавня злобо й спокусо? Навіщо ти дуже високо підносиш умираючу мертвість, і старіючу старість, і зотліваючу тлінь? Чи лиш смерть панує? 1 немає життя? Лиш лестощі без правди, й злоба без благості, і старість без юності, й тьма без світла, і потоп без суші?.. Хай же тобі, о потопний язику, що вибльовуєш ріку облудних вод, потопляєш немовлят матері Сіону, покриваєш мороком і чорною хмарою, що зводиш у пекло від Господа, на якого наговорюєш з гордістю, знищуючи його царство й правду, юність і вічність, нову землю й живий рід, хай заборонить Господь!... Слухай же, глухий бісе, німий і пустий язику! Оскільки не визнаєш божого перебування, вважаючи, що лиш смерть усюди панує, зводячи все-все у пекло зотління, то знай, що нова й нетлінна людина не лише потопче твої тлшні закони, а й озброєна помстою вщент тебе зруйнує, скине з твого престолу, перетворивши тебе із голови на нікчемного покидька. Памво! Слухай, Памво! Чому ти мовчиш? Знай, що ти вже пізнав свій шлях. Занімівши, не шепоче в твоєму серці злий язик. Хіба знову ожив? Хіба знову хвороба грішного язика відновилася у твоїй утробі? Знову меч коле душу твою? Видно, що тому мовчиш, занімівши й змирившись, не говориш доброго, не запитуєш про мир Єрусалиму.

П а м в а. Я вже давно таємно проклинаю цей язик у моєму серці.

94

Д ρ у г. То чому явно не співаєш? Якщо дійсно навчився Давидового псалму, то чому з Ісайєю твоєму коханому не простягаєш пісню через весь день? Якщо Господь дав тобі нові уста, то чому з Єремією не говориш: "1 відкриті уста мої до того не закриються"? Якщо в тобі зігрілося твоє серце, то ти повинен у твоєму повчанні роздмухувати іскру, що віщує воскресіння, поки запалає злість цього блаженного полум'я і з'їсть всю супротивну собі тлінь, поки наповниться вогняна божа ріка, що потопляє нечестивих. Зігріте серце є вогненний Святого Духа язик, що співає нове на небесах і на землі чудо воскресіння. Чи не бачиш, що у всіх старе серце, земний язик? Всі боязкі, печальні, неситі, у відчаї, позбавлені небесної параклітової втіхи21? Навпаки ж,' як мало тих, про яких сказано: "На стінах твоїх, Єрусалиме, приставив сторожу день і ніч, які не перестануть поминати Господа". Мало синів Амосових для потіхи людей божих. Не багато Авакумів, що стоять на божественній сторожі. Про всіх можна сказати: мертвий з твоїм мертвим серцем. Залізо перейде твою душу. Сидиш у пітьмі, лежиш у гробі... О божественна іскро! Зерно гірчичне й пшеничне! Насіння Авраамове! Сину Давидів! Христе Ісусе! Небесна й нова людино! Голова й серце, і світло всіх створінь! Точка Всесвіту! Сила, закон і царство світу! Правице божа! Воскресіння наше! Коли тебе зрозуміємо?.. Ти істинна людина з істинної плоті. Та ми не знаємо такої людини, а котрих знаємо, ті всі вмирають. Ах, істинна людина ніколи не вмирає. То видно, що ми ніколи не бачили істинної людини, а котрих знаємо, у тих руки, і ноги, і все тіло перетворюється на прах. Та що засвідчує камінь Святого Письма? "Не по­темніють, каже,  -  очі його, і не зотліють уста його". Та де такий чоловік? Ми його ніколи не бачили й не знаємо. Не розуміємо ні очей, ні вух, ні язика. Все те, що лиш знаємо, на це не схоже. Тут йдеться про безсмертну людину й нетлінне тіло, а ми лиш болото посіли й нічого такого не бачимо, що б не було не зіпсоване. Отже, сидячи в болоті й на нього сподіваючись, і самі стали на нього подібні. Маємо очі ті, котрими нічого не бачимо, і ноги, що не можуть ходити, і такі ж руки, позбавлені відчуття, язик і вуха такого ж складу. Ось як добре розуміємо, що таке людина. Хто ж із воскреслих не скаже, що ми мертва тінь, що ми не прах, який розноситься вітром? Чи може нечутлива земля визнати невидимого?

П а м в а. Скажи, краще по-Давидовому: "Коли ти пізнаєш землю?  -  Невже розкаже тобі порох?" Мул і вода, що повз тече, своїм єством є всяка плоть, складена зі стихій, рів страждань і глибина пітьми. "Спаси мене,  -  волає Давид,  -  від тягару, хай не втону, і від вод великих і глибоких". "Не мертві похвалять тебе..."

Д ρ у г. Із цих труднощів виводить нас згадана царська

95

дочка Давидова, найчистіша голубка й найпрекрасніша діва, огорнувши нас не важкими, а позолоченими між раменами й посрібленими божим духом крильми. Ними окрилившись, злітаємо з Давидом і спочиваємо. Покинувши земного Адама з його хлібом, хвороби, серцем перелітаємо до Павлової людини, до невидимого, небесного, до нашого світу, не за моря й ліси, не понад хмари, не в інші місця й віки,  -  він єдиний навіки,  -  а проникаємо в самий центр нашого серця й душі нашої і, поминувши всі тяжкі й потопні думки з усією крайньою зовнішністю нашої плоті, облишивши всю бурю й морок під його ногами, сходимо через високий вихід згаданої драбини і схід до життя й голови нашої, до істинної людини, у нерукотворне шатро і до її нетлінної й пречистої плоті, котрої слаба тінь і образ  -  наша земна храмина з точки зору істинної, пов'язаної в одну постать без злиття єства божого й тлінного. Оце-то є істинна людина, що дорівнює єством і силою предвічному своєму батькові, єдина у всіх нас і у всякому ціла, її ж царству немає кінця...

Оцю-то людину, якщо хто зрозумів, той і полюбив, і сам взаємно став любим, і є з нею одне, як той, хто прилип до тягару, і сам є землею і в землю повертається. А хто пізнав нетлінну й істинну людину, той не вмирає, і смерть ним не володіє, а зі своїм паном вірний слуга вічно царює, роздягнувшись як зі старої ризи, із земної плоті, зодягнувши нову, відповідну до його плоті плоть, і не засне, а змінюється, прийнявши замість земних рук нетлінні, замість тваринних вух, очей, язика й усіх інших органів істинні, приховані в Бозі, як говорить Ісайя: "Це прийде твій спаситель, що має з собою відплату, або нагороду, віддає замість заліза срібло, замість міді золото, покладає у твою основу камінь сапфір, тобто небесну, нерукотворну храмину". Хай буде Бог всім у тобі, а не мертва земля й тягар. А чи хтось охочий до цього істинного життя, до цих блаженних днів? Зараз раптом, наче блискавка, осяє тебе. Втримай лиш язик твій від зла і уста твої... О злий язик! О голова зміїна! Початок гірких днів! Всіх із раю виводиш, всіх у безодні потопляєш. Хто дасть на наше серце рани і на помисли наші кари премудрості? А інакше нам не можна не впасти додолу. До тебе вдаємося, о гора Божа, купино неопа­лима, свічник золотий, святая святих, ковчег заповіту, діво, чиста й після родів твоїх! Лиш ти і народжуєш і дівуєш. Лиш твоє найсвятіше насіння, єдиний син твій, що помер зовнішньо, а тим самим воскрес і зацарював, може стерти зміїну голову, язик, що лає Господа...

Антін. Якщо Святе Письмо є солодкі божі гусла, то непогано, щоб хтось розвеселив наше товариство, погравши хоч трішки на цьому інструменті.

96

Л у к а. Я в цьому згоден з Антоном і про це ж прошу. К в а д ρ а т. Не порушу й.я доброї вашої згоди й прошу про те ж саме.

Д ρ у г. Чи чуєш, Памво? Берися за гусла. Ти довго вчився Давидової пісні. За десять років хоч трохи можна привчитися.

П а м в а. Ах! Що мені в житті приємніше, як співати моїй улюбленій людині? Не боюся, щоб не порізнити голосів. Лякає мене син Сирахів такими словами: "Скажи, старійшино, й не заборони музики".

Друг. Співай і оспівай! Не бійся! Будь впевнений, що для неї буде солодкою наша бесіда.

П а м в а. Та що ж її присолодить, якщо я не майстер?

Друг. Що присолодить? Те, що робить приємним батькові малолітнього синочка його лепет або невміла гра на арфі. Хіба ти забув, що мистецтво у всіх тайнах священних інструментів не варте й копійки без любові? Чи не чуєш Давида: "Полюбіть Господа"? А потім що? "І визнавайте, хваліть і вихваляйте". Любов Господа є преславна голова премудрості. Яка ж потреба в іншому? Співай натхненно! Та як у світській музиці один тон без другого не може погодженого показати фундамента, а приєднання третього голосу робить музику досконалою, така полягає у трьох голосах, погоджених між собою, так і в Давидових гуслах одна струна сумнівна, якщо її не погодити з іншим віршем. А вже при трьох свідках досконало ут­верджується кожне слово.

Вигукнемо ж Господу в гуслах! Озброїмося згодою проти проклятого язика, ворога нашої божественної людини. А раптом принаймні з нашого товариства виженемо цього нечистого духа.

СИМФОНІЯ22, ТОБТО ПОГОДЖЕННЯ СВЯЩЕННИХ СЛІВ ІЗ ТАКИМ ВІРШЕМ:

"Сказав: збережу шляхи мої, щоб не згрішити моїм язиком..."

Розмова: 11 а м в а, Антін, Лука та інші

Лука. Продовжуй же твою притчу, Памво...

П а м в а. Нарешті ті два невільники прийшли до великих гір. Вони дякували Богові за своє звільнення. Та їх мучив голод і туга за батьківщиною. Коли вщух вітер, почули шум води й підійшли до джерела. Старший з них, трохи відпочивши, оглянув місця біля цього багатого джерела, що витікало із страшних азіатських гір. "Звичайно,  -  каже,  -  тут десь поблизу живуть люди".  -  "Не знаю, хто міг би поселитися у цих страшних пустелях,  -  сказав молодий,  -  принаймні, було

97

б видно якийсь слід до джерела".  -  Так, поблизу нього по каменях не видно,  -  сказав старий,  -  але в дальшій околиці я помітив слід, подібний на людський". Трохи вичекавши, піднялися вузенькою стежкою по кручах. Вона привела їх до кам'яної печери з таким написом: "Скарб світла, гріб життя, двері блаженства".

"Не знаю, який дух тягне мене у цей темний вертеп,  -  каже старий.  -  Або помру, або буду живий. Йди за мною!" Слідуючи за духом, обидва пішли всередину. Молодий, не стерпівши більше глибокої пітьми: "Ах, куди йдемо?"  -  "По­терпи! Здається, чую людський голос". 1 справді, почувся шум веселих людей. Наблизившись до дверей, почали стукати. Із-за шуму їм не скоро відчинили. Увійшли в простору залу, освічену лампадами. Тут прийняли їх, наче рідних, зробили співучасниками бенкету. А живуть тут кілька землеробів з сім'ями. Відпочивши кілька днів серед цих людинолюбних простаків, що шість днів святкували народження свого пана, запитали подорожні у Конона, який серед них був головою, як далеко живе їх пан? "Він постачає нам все те, що потрібне для веселощів,  -  сказав Конон,  -  проте ми до нього в дім ніколи не ходимо і не бачимо, крім наших пастухів, які для нього вірніші за інших. Вони від нас йому носять поклони. Якщо бажаєте, можете йти до нього. Він не дивиться на лице, а на серце. Вам не можна повертатися назад. Ось двері! Вам не страшний шлях темного вертепу при факелі. Господь з вами! Ідіть!"

На сьомий день після свого входу в печеру, 1771 року з півночі ступили чужоземці на шлях панський. На світанку почули хор, що співав: "Смертю смерть потоптавши..."

Після співу раптом відчинилися двері. Увійшли в чертог, освітлений вранішнім світлом...

Лука. Досить! Хваліть нині Бога Якового! Починай співати твій псалом і веди хор, Памво! А ми за тобою, наскільки можна.

ХОР

П а м в а. "Сказав: збережу шляхи мої..."

Лука. Здається, з цим віршем погоджений отой: "Сказав: збережу закон твій..." Звідси видно, що Давидові шляхи, які він має намір зберігати, і Закон Божий  -  то все одно. Отже, другий вірш тлумачить перший.

А н т і н. Є трішки сумніву в тому, що Давид назвав своїм те, що Боже, а не його.

Квадрат. Чому ж Давидові не назвати своїм шляхом Божий Закон: він, облишивши шлях нечестивих, засвоїв і всиновив собі шлях Божий.

98

 

А н т і н. Не сперечаюсь. Проте краще, щоб третій вірш розвіяв сумнів, щоб була тверда у трьох погодженість.

Л у к а. У чому ж сумніватися? Давид же й Бога називає своїм. "Ти моя частина, Господи. Ти мій, а закон твій є й моїм". "Сказав: збережу шляхи мої..."  -  те ж саме, що "Сказав: збереже закон свій". Та для твого задоволення ось тобі третій: "Шляхи мої випробував і ти почув мене."

А н т і н. Я й цим не задоволений. Цей вірш пояснюється таким: "Сказав: випробую на мені моє беззаконня щодо Гос­пода". І отак: "Шляхи мої випробував", тобто моє беззаконня, а не Закон Божий. "І ти почув мене", тобто: "І ти відпустив безчестя мого серця". Ці два у всьому подібні, і як початок початком, так і кінець кінцем другого відкривається. Отже, трохи ці два вірші різняться: "Збережу шляхи мої", "Збережи закон твій..." Якщо б сказав: "Збережу шляхи твої", то тоді симфонія (погодженість) була б досконалою з цим: "Зберегти закон твій".

К в. а д ρ а т. Як же тепер бути? Слухай, Памво! Ти завів нас у безвихідь. Ти ж сам і виведи.

П а м в а. Знаю. Для вас сумнівне те, що Давид як називає Закон Божий своїм шляхом, так і беззаконня називає своїм же. Не дивуйтесь. Один наш для нас усіх є шлях, що веде у вічність, та має в собі дві частини і дві сторони, наче два шляхи, правий і лівий. Господня частина веде нас до себе, а ліва його сторона  -  у тління. Цією стороною раніше йшов Давид і, побачивши обман, говорить: "Шляхи мої випробував і ти" та ін. Потім, вибравши добру частину, каже: "Збережу шляхи мої", тобто буду берегти цю добру частину, щоб мій язик не відвів мене від неї у тління. "Спокуси мене, Боже, й заведи серце моє, і якщо у мені є шлях беззаконня, тоді настанови мене на шлях вічний".

Друг. Любі друзі! Ви непогано забренькали на Давидовій арфі і, на мій погляд, не порушили музики. Та проґавили найважливіше, а саме: "Сказав".

Антін. Це, здається, кожен розуміє.

Д ρ у г. А мені сниться, начебто немає труднішого.

Антін. Звичайно, ти жартуєш.

Д ρ у г. Аж ніяк! Святе Письмо подібне на ріку або на море. Часто в тому місці ховається глибина, невидима й самим ангельським очам, де зовні здається негарно й просто. Завваж­те, що Давид у багатьох місцях говорить "сказав" і після цього йде досить важливе; наприклад: "Сказав: нині почав..." та інше. "Сказав: потім народжується збереження закону". "Го­ворить безумний у своєму серці"; тоді настає розтління всіх починань; "Сказав: ти Бог мій". Бачите, що мова є насінням й джерелом усього добра й зла, а ви цю голову опустили.

99

Цієї-то доброї мови просить Бога він же: "Скажи душі моїй: я твоє спасіння". "Господи, відкриєш уста мої..." А коли послав слово своє і зцілив, тоді Давид поклав основу всієї своєї будови... Як же ти, Антоне, кажеш, що кожен розуміє? Чи розумієш, що таке мова?

Антін. Принаймні бачу людські вуста.

Друг. Бог знає... "Приступить людина і серце глибоке". Як же можеш бачити?

Антін. Серця бачити не можу.

Д ρ у г. То не бачиш же й уст його. Чи ти вже це забув? "Глибоке серце людині і є людина". Слухайте, любі друзі! Заспівайте на Давидових гуслах. Викрийте його невігластво. Виженіть біса. Памво, починай!

СИМФОНІЯ

П а м в а. "Зігрійся, серце моє". "Сказав язиком моїм". Лука. "Ти дав веселість у серці моєму". Квадрат. "Відригну серце моє, слово добре, язик мій  -  палиця..."

П а м в а. "Зрадіє мій язик твоїй правді".

Квадрат. "Слово господнє розпалить його".

Лука. "Зрадіє у веселощах твоєї мови".

П а м в а. "Розгориться серце моє і утроба моя".

Лука. "Зрадіють уста мої і душа моя".

Квадрат. "Каже тобі моє серце: Господа знайду".

Друг. Годі! Чи чуєш, Антоне, симфонію? Чи ти зрозумів, що язик s устами радіє, а серце говорить? Зізнайся ж з Сираховим сином, що "уста мудрих у серці їх". Та як не бачиш їх серця, так ні уст їх, ні язика, ні слова уст їх, ні мови. Бачиш, яке трудне слово "сказав"!

А н т і н. А зовнішні уста і язик  -  що таке?

Друг. Занімій і мовчи! Чи ти не чув, що на цих гуслах не потрібно співати для твоєї землі, плоті й крові, а лиш Господові і його мові, про якого пишеться: "Земля затаїлася й побоялася стати на суд Бога".

Антін. Справді, нова мова.

Друг. Нова людина має й нову мову. Послухай, Памво! Заспівайте цій нашій улюбленій людині, насолоді й бажанню нашому. Та так співайте, щоб солодкою для нього була наша хвала. Заспівайте розумом, а не лише голосом, що вражає повітря. Новому нову пісню.

 СИМФОНІЯ

П а м в а. "Співаю тобі на гуслах, святий Ізраїлю". Лука. "Гарний добротою більше, ніж сини людські".

100

Квадрат. "Улюблений, як син єдинородний". Π а м в а. "Заради цього помазав тебе, Боже, Бог твій". Лука. "Чесне ім'я його перед ними і буде живий". Квадрат. "Оновиться, як орлина, юність твоя". Π а м в а. "Посох сили пошле тобі Господь із Сіона". Лука. "Що таке людина, як її пам'ятаєш". Квадрат. "Людина й людина народилась". Π а м в а. "Престол його, наче сонце". Лука. "Встань, чому спиш, Господи"! Квадрат. "Правиця твоя прийме мене". Π а м в а. "Не даси твоєму преподобному бачити зотління". Лука. "Ще ж і плоть моя поселиться на надії". Квадрат."! літа твої не зменшаться". Д ρ у г. Чи знаєш, Антоне, цього блаженного мужа? Він не пмирає, а його плоть не зотліває.

Антін. Зізнаюся, не знаю. А що знаю, ті всі вмирають і

і ліють.

Друг. То ж слухай, що всі ті у Бога не почесні. "Не (беру, — говорить Господь, — соборів їх із крові". Яка користь ν крові їх, коли вони тліють? Шукай, що то за людина, яка у пам'ятній записці у Бога? Якщо знайдеш, тоді й сам будеш ішисаний на небесах. Ти ж читав, що "єдиною говорить Бог", її там розуміється двоє — людина й людина, язик і язик, "сказав" і "сказав", старе й нове, істинне й пусте, слово боже и смертне, голова й п'ята, шлях і гріх, тобто помилка... "Сказав". А потім що? "Збережу шляхи мої". "Сказав безза­конникам". А що таке? — "Не беззаконьте". "Сказав". Що ж ю за мова? "Почую, що говорить у мені Господь?" "Мир! Що юнорить мир на людей своїх". "Сказав: Ось же й мова".

Господи, уста мої відкриєш". "Сказав: Господь дасть слово благовісникам". "Сказав: послав слово своє і зцілив їх". "Ска-іав: спершу було слово". "Сказав: Бог, який звелів світлу із пітьми засяяти". "Сказав: той зітре твою голову". "Сказав: творить Бог: — Хай буде світло". "Сказав: просвітлюєш мою пітьму". "Сказав: серце чисте твори". "Сказав: Господи, я і.ічав у нашому лоні". "Сказав: всяка плоть — трава". "Сказав: клявся й поставив долі..." "Сказав: живе слово боже". "Сказав: доки січеш, о меч божий? Боже, що говориш істину в серці моєму. І іоже серця мого, доки січеш? Я вже заховав слова твої у серці моєму".

А н τ і н. А я гадав, що Давид звичайно сказав нашою мовою — "сказав".

Друг. Ні, а таємною, новою, нетлінною. Він не любив творити інакше; чуєш, що каже: "О Господи, похвалю слово".

А н τ і н. О, коли б Бог і мені дав цей новий язик! Друг. Якщо пізнаєш старий, то пізнаєш і новий.

101

Антін. Тьху! Що за біда? Начебто я вже й старого не знаю? Ти мене опудалом зробив.

Друг. Якщо б тобі шинкар поставив одну склянку старого, а другу нового вина, а ти не знавець, то як можна сказати, начебто знаєш? Помилково можеш вважати старе новим.

Антін. Яка ж користь бачити, не маючи смаку?

Друг. Суща правда. А я тобі кажу, що й про сам старий язик не знаєш, де він, хоча б ти й не був позбавлений смаку.

Антін. Що ти співаєш? Адже ж наш старий язик у роті.

Д ρ у г. А рот де?

Антін. Хіба не бачиш мого рота?

Друг. Досить брехати, непросвіщенне болото! Пекельна тьма! Послухай Давидові гусла й прожени духа брехні. Заспівай, старче!

СИМФОНІЯ

П а м в а. "Немає в устах їх істини. Серце їх суєтне".

Лука. "Уста облесні в серці".

Квадрат. "Говорить безумний у серці своєму".

П а м в а. "Труд і хвороба під язиком їх".

Лука. "Доки покладу ради в душі моїй?"

Квадрат. "Хвороби у серці моєму..."

Друг. Ось бачиш, що й сам твій старий язик у твоєму прастарому серці, а не в зовнішності.

А н т і н. Як же мій зовнішній язик не говорить, якщо він говорить? Адже ж чути його голос.

Друг. Думка рухає грязь твого язика, і вона-то ним говорить, а не грязь  -  так, коли молоток б'є на башті годинника, то зі середини годинникового механізму виходить спонукальна сила, якою рухається нечутливий молоток. 1 то­му-то Давид співає: "Подумали (то ось вже) й сказали". Чи старий, чи новий язик  -  обидва заховалися в безодні сердець своїх. "Подумав,  -  каже,  -  про шляхи твої", тобто "Сказав: збережу шляхи мої". А знову ж про злий язик ось що: "Неправду задумав язик твій", тобто "серце його зібрало собі беззаконня". А як у мертвість твого зовнішнього язика, так у всі органи твоєї тлінності зі сердечного ж механізму виходить спонукальна сила. З цього видно, що всі вони у тій же безодні, як яблуня у своєму насінні, ховаються, а зовнішня грязь про них лише свідчить. Співаки, заграйте й цієї пісеньки!

СИМФОНІЯ

П а м в а. "Нога моя стоїть на правоті". Лука. "Ті ж завжди блудять серцем". Квадрат. "Неправду сплітають ваші руки".

102

П а м в а. "У серці робите беззаконня".

Лука. "Язик його сплітає лестощі".

Квадрат. "Звів очі мої".

П а м в а. "До тебе взяв душу мою".

Лука. "Глянь і прихили вухо твоє".

Квадрат. "Прихилив серце моє у твої одкровення".

Друг. Розжуй силу цих слів і побачиш, що нога гордині й рука, і роги грішних, і зуби, вуха, й око просте й лукаве  -  і все до останнього волоска сховалося у сердечній глибині. Звідси-то й виходять помисли, що рухають всю нашу крайню плоть і грязь. Помисли, що володіють зовнішнім твоїм оком, є твоє головне око, а плотське  -  наче одяг, що наслідує твоє нутро. Те ж розумій і про інші органи.

А н т і н. Та ти ж говорив, що лиш уста мудрих у серці їх, а тепер говориш те про всі уста.

Д ρ у г. Ти дуже спостережливий щодо моїх помилок. Ось вірш Сираха: "Серце безумних в устах їх, уста ж мудрих у серці їх". Хай же й бездумного уста будуть у серці. Та якщо ти цього не розумієш, тоді думка твоя буде в бруді твоїх зовнішніх уст. А про що розмірковуєш, там і твоє порожнє серце. Воно думає, що плотський тягар сильний і важливий. Воно, перебуваючи в цьому хибному переконанні, стає й само порожнечею, оскільки й язик його суєтний. Такий помисел є твої обтяжені вуста, а в них твоє серце буде доти, поки не скажеш: "Сказав: збережу шляхи мої". "Врятуй мене від тягару, хай не втону". Тому-то й язик і називається головою, що за цим вождем йде все людське серце. Я б бажав, щоб тобі Господь і всім нам дав нове й чисте серце, зітер голову зміїного язика, а заговорив у нашому серці тією мовою, про яку сказано: "Мову, його ж не бачачи, почув". "Послав слово своє й врятував їх від розтління".

Антін. Тепер, здасться, й я розумію оці слова: "Зрадіють смиренні кості".

Друг. Коли все-все, то й сама кість міститься в душі й у серці. "Як лиш,  -  каже,  -  вмовк, то зістарілись кості мої".

П а м в а. "Занімів і вмовк від благ у той час, коли грішному (язикові) постати переді мною".

Друг. Справді. А як цей злий вождь і зміїна голова доводить до ніяковості ввесь сердечний скарб, так, навпаки, язик, який благовістить веселий божий мир, приносить всьому серцю, всій нашій безодні радість і світло. "Слухові,  -  каже,  -  моєму даси радість і веселість". Щоб як все моє, так і кості мої, що перші змирилися з тлінням, тепер зрадіють. Цьому мирному язикові вірив, ним же й говорив. А що сказав? Ось що: "Кожна людина  -  брехня". "Всяка плоть  -  сіно". "Плоть  -  ніщо ж". "Сказав: ім'я господнє покличу". "Сказав: збережу шляхи мої". Піду

103

вслід за моїм язиком, за нетлінною людиною. Не піду на тління за грішним язиком. Заволаю з Ісайєю: "Я божий".

П а м в а. Ми трохи увійшли всередину нашої плоті, наче в надра землі. Знайшли, чого не бачили. Людей ми знайшли нових, які мають руки, ноги і все нове. Та ще не кінець. Продовжимо шлях до нашого досконалого миру. Зневаж, о душе моя, цілком всю плоть видиму й невидиму! Відходи від неї й наближайся до Господа. Вірою відходи, а не видінням. Віра риє й рухає гори. Ось світильник шляхів твоїх, новий язику!

 

СИМФОНІЯ, НАЗВАНА КНИГА АСХАНЬ

ПРО ПІЗНАННЯ САМОГО СЕБЕ

Народжена 1767 року

ЛЮБИЙ ДРУЖЕ МИХАИЛЕ!

За десять верст од Харкова написав я цю книгу в лісах Земборських. Дух звелів, щоб назвалася "Асхань". Асхань  -  це донька Халева, який увійшов у землю обітовану. Означає краса. Він віддає її своєму братаничеві за жінку, бо той здобув місто Арвон. Це місто іще називається Хеврон, тобто дружба і місто письменне. Це премудрість божа, захована у глибинах Біблії. Всі, хто осягнув цю премудрість, насолоджуються нареченою, за словами Ісайї: "Як радіє наречений нареченій, так зрадіє Господь тобі".

Серце наше, що пізнало себе, є голубом. Цей чистий голуб викликає собі з Ноєвого ковчега, з Біблії  -  чисту голубку. Ось наречена! Ось найприємніша й єдина жертва Богові! Ось пара голубів! Ось запах пахощів Господу! Ось найвище блаженство! Цей запах закінчить оцю книгу. Що означає зламати голубові крила його? Те ж, що й зламати роги. "Всі роги грішних зломлю". Ріг, ніготь, волос, пір'я відрізняються від тіла, хоча все це у тілі. У тілі й відрізняється від тіла  -  що? Думка! Думка чиста є волос голови негинучий, роги й промені на голові Мойсея2. Ріг, що дорівнює Єреміїному діамантовому нігтю, є чиста думка. Крила голубині, що легко ширяють у вічності, ось вони: "Помисли серця його суть рід у рід". Зламайте крила  -  розумій: роздеріть серце ваше. Тоді зламаєш дурні крила й голубці твоїй  -  Біблії. Ось пара! "Хай відірве голову голуби­ну". "Хай же відлучить гортань з пір'ям..." Це є те ж саме: "Розділив Бог між водою і водою..." Що є ця вода, якщо не ріка, мова, думка, слово, гортань, серце, пір'я? Будь-яка фігура, тим більше сонце, є думка. Бо щось нам проповідує. І сонце є думка! Воно  -  голуб. Куди летить? У вічність. "Полечу й спочину". Тут вічність називається сходом. Що ж вище від неї? "Схід ім'я йому". Сюди кидай! Кидай на схід гортань і пір'я. Про гірне мудруй! Підніми вверх. Пожертвуй пір'я.

105

Богові. Кидай вище попелу, на місце попелу. Замість плоті накинь на Господа печаль твою, тлінь твою, плоть твою, ніщо це не твоє. Хай будуть очі твої голубині вище попелу на іншому, ніж попіл, місці. Бо попелом є все, крім вічності. Ось тоді-то вицідиш кров із сонця. Пізнавши істину, [побачиш], що сонце перетвориться тобі у кров. Бо що ж воно є, як не кров, плоть і попіл?., t як криваві крила від серця твого відлучи, так і скотину твою розділи. Тіло твоє, попільна твоя частина  -  ось те тобі! Дай же місце на місці твого попелу. Слухай! На всякому ж місці дай місце і Богові твоєму! У волосі  -  волосу його, у жилочці твоїй  -  жилці його, у костях твоїх  -  костям його. Поділися з ним до останньої твоєї часточки, як цар Содомський3 з Авраамом. Ось тоді-то здійсниться: "Жінка твоя (премудрість), як лоза плідна, в усіх кутках дому твого". Ось тобі літорослі, діти твої! Нові жили! Нова плоть і кість! А трапеза твоя Вишньому  -  серце твоє. Амінь! Мир на Ізраїля!

Григорій Сковорода

Зміст   цієї   книги

"Земля була невидима... й пітьма поверх безодні".

"Коли будуть пізнані в пітьмі чудеса твої і правда твоя у землі забутій?"

"Пам'ятайте чудеса його, тобто долі вуст його".

"Не втаїться кість моя від тебе, її ж ти сотворив таємно". "Дух все випробовує, і глибини Божі".

СИМФОНІЯ

З оцим віршем: "Якщо не пізнала себе саму, о добра жінко, то йди слідом за чередою, й паси твої козенята біля наметів пастуших"

"Пісня пісень"

Особи в розмові: Памв а, Антін, Лука, Конон, Філон, Квадрат, Друг

П а м в а. Чудовий ранок, пресвітлий цей воскресіння день. Цей веселий сад, що новий світ розвиває. Ця у ньому верхня альтанка, священною присутністю Біблії освячена і її ж

106

картинами прикрашена. Чи не все це спонукає тебе до розмови? Слухай, новий Ізраїлю, що зібрався тут, любі друзі! Оживила мене ваша присутність. Оточений такими чесними й людино­любними серцями, можу сказати з улюбленим Давидом, що зігрілося в мені серце моє.

А н т і н. А що це за картина? Чуєш, Луко!

Лука. Царська дочка зі служницями, ось бачиш, знайшла в кошику немовля, що плавало.

Антін. Так, так, так, божу людину Мойсея. А цих двох картин не знаю.

Л у к а. Не знаю, якісь два міста на превисоких горах.

П а м в а. Ось місто Хеврон.

Антін. Що за Хеврон?

П а м в а. Котрим благословив Ісус Навин Халева, віддавши йому в спадщину. Він інакше називається (Ардок, а це друге є місто) Давір. Здавна назване: місто вчення, або місто пись­менне.

Л у к а. А що ж то за два озброєні мужі, а поміж ними жінка?

П а м в а. Оцей то є Божий муж Халев. Він віддає прекрасну Асхань, дочку свою, за жінку братаничеві своєму за те, що той узяв місто Давір. Уся ця історія відома з 14-ї та 15-ї глав "куса Навина"4-

А н т і н. О, чудові картини!

П а м в а. Ти бачиш лише їх зовнішність. Та якщо б ти побачив внутрішні приховані у них думки і був серед божих людей святих, що бачать дійсні образи, розуміють саму в картинах силу, намір, мету й межу, звичайно, ти б не втримався, щоб не стрибати з Давидом перед затіненим ковче­гом, і з тобою діялось би те ж саме, що з тою королевою, про яку у "3-й кн. Царств" (сказано) ось що: "1 бачить цариця Савська весь розум Соломона: і дім, який він створив, і яства Соломонові, і житла отроків його, і предстояння слуг його, і одяг його, і виночерпіїв його, і всеспалення його, які приносив у храмі господнім, і вийшла з себе. 1 каже Соломонові: "Істинні слова, котрі я чула в землі моїй про слова твої і про розум твій, і не вірила тим, хто казав мені; поки не прийшла сюди і не побачили очі мої. 1 це навіть не половина того, що мені розповіли. "Доклав ти премудрості більше від усякої чутки..."5

Лука. Ось нам ця знайома! Це наша!

Антін. Яка?

Лука. Різдво Христове.

П а м в а. Чому вона ваша?

Л у к а. Як же? Ми ж християни.

П а м в а. Якщо ця картина ваша, то й перша ваша, а інакше ні одна не ваша.

107

Лука. Ні! Там Мойсей, а тут Христос. Той жидівський, а цей християнський вождь.

П а м в а. А Мойсей не християнський? Лука. Аж ніяк!

П а м в а. Чому ж християни в зібранні читають оце: "Відкривши, бачить отроча, що плаче в кошичку, і пощадила

його дочка фараона, і каже: "Із дітей єврейських це..."

Лука. Тому читають, що Мойсей був прообразом Христа, сина Божого...

П а м в а. Та чи розумієш сповна сам те, що говориш? Що це означає "був прообразом"!

Лука. Що то означає був прообразом! П а м в а. Так.

Л у к а. А що ж воно означає? П а м в а. Я не знаю.

Лука. Дрібниця! Як не знати цього? Він був образом і лише тінню сина Божого.

П а м в а. Як же тінню? Сам же Бог засвідчує, що він чоловік божий. А божий та істинний  -  то все одно. Бог й істина  -  одне. Чоловік Божий і син Божий  -  одне й те. Тому-то й Павло таку божу людину називає створену за Богом: у правді й преподобії істини. І лиш її хвалить.

Лука. Однак же Мойсей був тлінний, як ми, чоловік, а божим названий через благодать.

П а м в а. Оце тобі вилазка! Прошу, кинь своє "однак же"! Не показуй мені квасниць підлих шкільних богословців. Слу­хай, що про Мойсея говорить таке Боже слово: "Не стемніють очі його, ані не зотліють уста його".

Лука. Однак же Мойсей інше, а інше Христос.

П а м в а. Слухай, припутаю! Сама євангельська премудрість ось що каже: "Коли б ви вірили Мойсееві, то вірили б без сумніву й мені". Бачиш, що розуміти Мойсея є розуміти Христа; і Мойсей закрився у Євангелії так, як Євангеліє поглинуто Мойсеевими книгами, яких воно є літоросль.

Л у к а. Та там же раптом слідує й оце: "Про мене той писав", а ти замовчав.

П а м в а. Звичайно, не писав би, якщо б його не бачив. А що ж є життя вічне, як не те, щоб знати Бога? Оце-то й означає бути живою, вічною і нетлінною людиною і бути перетвореним у Бога, а Бог, любов і поєднання  -  все те одне. Крім того, зауваж, що й самі ці їх образи у всьому подібні між собою. Тут лежить пеленами сповите ізраїльське немовля. 1 там із єврейських дітей. Цей покладений матір'ю в яслах, а той своєю в кошичку. Цього доглядає мати його, а того здалеку сестра його. Тут прийшли пастирі й волхви, а там царева дочка з поганськими служницями. А у стародавніх пастирями назива­

108

лись царі, наприклад, "Хто пасе Ізраїль, слухай", тобто пастир і цар ізраїльський. Втім, що ізраїльський рід не вмирає, слухай пророка Йоіля: "Наче ранок, розіллються по горах люди чис­ленні й міцні. Подібних до них не було одвіку, й по них не прикладеться до літ в рід і рід..." Якщо б до їх років можна прикласти щось інше, то вони б мали кінець. Та вони, будучи кінцем усього іншого, самі безконечні. Ізраїль сам є залишком усіх умираючих земних поган. А що Йоіль говорить це про єврейський рід, то слухай Мойсея: "Блажен ти, Ізраїлю! Хто до тебе подібний?"

Лука. Однак же Мойсей інше, а інше Христос.

П а м в а. Як же інше, коли разом з ним говорить на Фаворі?6 Ти ж чув родовід Христа?

Лука. Чув. "Книга спорідненості Ісуса Христа..." та інше.

П а м в а. Як же гадаєш? Що то за книга? Це ж книга незвичайна. Вона є книга божа. У цій книзі жоден плотський не записується. Слухай Давида: "Не зберу соборів їх із крові". А записуються лиш ті, хто не із крові, не від похоті плотської, а від Бога народився". А коли Мойсея само Слово боже називає Божою людиною та й йому самому велить у "Книзі чисел"7 ставити інших у це найщасливіше число й запис, то як посмієш із цієї книги його самого викреслити? Учись! Не розумієш? У цю книгу й учні Христа записані. "Радійте,  -  каже,  -  бо імена ваші записані". Так, з одного цього велить радіти. У цю книгу вся-вся рідня Христова, не плотська (чуєш), а духовна, записується. А ось вона, рідня: "Хто є мати моя або браття мої? Хто сповнить волю Божу, той брат мій, і сестра моя, і мати моя..." Дивним для тебе видалося, що Мойсей і Христос  -  одне. Та чи не чуєш, що про всю свою рідню Христос каже нетлінному своєму батькові? "Хай будуть єдині, як і ми. Немає серед вас ні юдея, ні елліна, ні раба, ні вільного". "Немає чоловічої статі, ні жіночої, одне ви,  -  говорить Павло,  -  во Христі, і Христос у вас. Божий рід як кінця, так не має й поділу".

Лука. Як же може бути одне те, що не одне?

П а м в а. Спитаю й я тебе: як можна, щоб було дванадцять по-різному оправлених і по-різному різними мовами надрукованих книг євангельських і щоб одна це була книга? Якщо хтось одну з них знає, той знає всі. Якщо б ти пізнав Мойсея, то пізнав би і Христа, або якщо б Христа пізнав, то пізнав би Мойсея, Іллю, Авраама, Давида, Ісайю, та інших.

Л у к а. Я Христа знаю, а Мойсея не знаю.

П а м в а. Ти так знаєш Христа, як якийсь дурник, про якого послухай баєчку. Багатий батько мав вісім синів. Вони були у злому й у доброму розумні, та непокірні й завдавали дуже багато прикрощів батькові. Між сімома братами був один

109

і глухий і дурний, та палкий шанувальник волі батьківської. Помираючи, батько звелів покликати їх усіх до себе, й, будучи добрим від природи, благословив їх. Потім, звівши погляд на дурника, (сказав): "Я знаю, що брати скривдять тебе при спадщині. Тому даю тобі моє особливе благословення. Ось тобі ця моя палиця як свідок! Візьми її й бережи при собі. Відчуєш блаженство твоє тоді, коли проявляться тобі слова оці: "Покриє тебе Боже начало". Після смерті розібрали пани все майно, залишивши власникові палиці тільки маленьку із садом хатку. Тут він жив самотньо простим життям, сумував за батьком. На сьомий рік навесні, недільного ранку, прогулюючись по узвиш­шю свого райку, ледь було не наступив на змію. Розбив їй палицею голову і так сильно вдарив, що якась частина палиці, наче шкаралупа, відпала. Відчув він у вухах своїх нечуваний досі дзвін і голос дивний такий: "Дурний! Чого ти плачеш? Кого шукаєш? Я завжди з тобою". Охопила його невимовна радість. Відкрився йому слух. І тоді-то він побачив, що його палиця подвійна. Зняв він підлу поверхню. Відкрилась нова, золота палиця, обсипана найкоштовнішими каменями з самого верху й до самого кінця. її голову становив один найбільший голубий сапфір. Там живий образ його батька, написаний вічними фарбами, а довкола нього слова оці: "Покриє тебе боже начало". Ось так-то ти слухай! Знаєш Христа, як той, будучи глухим і дурним, знав батьківську палицю. Неймовірним тобі здається це слово, що, пізнавши Мойсея, пізнаєш одним погля­дом і Христа. Ти ж іще чудне почуєш слово. Не лише коли доведеться тобі пізнати Адама, чи Авеля, чи Ноя, чи Ісуса Навина, чи Халева, чи Йова, чи Соломона, чи Єремію, чи Павла, але коли хоч самого себе добре пізнаєш, то будь добрий знати, що одним поглядом пізнаєш і Христа. Один є весь вищезгаданий рід Авраамів, що ні числа, ні початку, ні кінця не має, всі чотири сторони наповнює. "Якщо хто може,  -  говорить Бог Авраамові,  -  порахувати пісок земний, то й сім'я твоє порахує". Втім, не кінець це, після чого ще щось іде. Та після цього роду вже нічого слідувати не може. Все гине вогнем Божим, і самі останки нечестивих, а тому вже й не останки, що не залишаються. Ніщо не стерпить вогняного лиця божого. Все, як хмиз, горить, крім цього сімені, про яке в Ісайї: "Як земля нова і небо нове, які я творю, перебувають переді мною,  -  говорить Господь,  -  так стане сім'я ваше та ім'я ваше". Те ж саме і в Єремії: "Звеселіться веселістю. Воскликніть на голову поган. Голосно сотворіть і похваліть". Скажете: "Врятує Гос­подь людей своїх, останки Ізраїля". Цей-то рід є шукаючих Господа, шукаючих лиця Бога Якова, перед яким жодний поганин устояти не може: "Як вогонь виходить із лиця його". Із цього богорятованого роду, хоч одного пізнавши, всіх

110

пізнаєш. У всіх них один новий чоловік, і вони в ньому, і він в отці своєму. Та оскільки жодного з них пізнати не можемо, то в крайньому разі намагаємось пізнати самих себе. Таким чином можемо пізнати істинну людину, "створену за Богом у правді й преподобії істини". А це ж те саме й є життя вічне. Пізнавши ж його, вмить перетворимося у нього, і все наше мертве буде поглинуте життям його. Слухай, що він сам говорить своєму любителеві, який у його рід відродиться й з ним разом бути бажає: "Якщо не пізнала саму себе, о добра жінко, то йди слідом за чередою, й паси своїх козенят біля наметів пастуших". Напишіть же ці слова вічними фарбами у серці вашому й у думках ваших. Передайте голос цей божий у спадок і потомкам вашим, хай їх останки будуть благословенні і поселяться на землі добрій, і наситяться пшениці, вина й єлею, і виховаються на воді спокійній, і ожиріють хлібом слова божого, і так землю свою вдруге успадкують, і веселість вічна буде над їхньою головою. А якщо хто не пізнає себе, той не може слухом почути голосу господа Бога свого, щоб відкрив йому Господь скарб свій благий  -  небо і не одержить, не побачить, не зрозуміє цих пресолодких божих обіцянок у Ісайї: "Тоді розкриється вранці світло твоє, і зцілення твої скоро засяють, і прийде перед тебе правда твоя, і слава божа обійме тебе. Тоді покличеш, і Бог почує тебе і ще мовлячому тобі скаже: "Оце прийшов". 1 буде Бог твій з тобою завжди, і наситишся, як бажає душа твоя. І кості твої ожиріють і будуть, як сад напоєний, і як джерело, в якому не забракне води. 1 кості твої проростуть, як трава, і розгалузяться, і розмножать роди родів".

"Смиренна й мінлива, не мала ти втіхи. Це я готую тобі рубін, камінь твій, і на основу твою сапфір, і покладу на заборола твої яшму і на ворота твої камені кристалу, і на огорожу твою каміння добірне. Це пришельці прийдуть до тебе мною, і вселяться в тебе, і вдадуться до тебе. Це я сотворив тебе не як коваль, що роздмухує вугілля і підіймає знаряддя праці. Я ж сотворив тебе не на згубу, щоб зотлити".Що ж то за пришельці? "Зведи довкола очі твої й поглянь: усі вони зібралися й прийшли до тебе. Живу я,  -  каже Господь,  -  наче [оточений] усіма ними, що в красу зодяглися й обклали себе ними, як начинням наречена".

Друг. Сперечаєшся, Луко, і хизуєшся, буцім знаєш Христа. Розумій, чим хвалишся! Стережися Єреміїних оцих слів: "Близько ти, Господи, вуст їх, далеко ж від утроби їхньої. І Давидових: "Поклали на небеса уста свої і язик їх пройшов по землі", і Мойсеєвих: "Не поминай марно імені господа Бога твого". І Христових: "Плоть ніщо, дух животворить". Легко могли дивитися сини Ізраїлеві на поверхню покривала Мой-

111

сеєвого. Та на Богом прославлений вид лиця його дивитись боялися. Чи бачиш, що подвійний Мойсей? У одному Мойсеї тлінний і славний. Те ж саме діється й на Фаворі. Один Христос прийнятний для Петрових очей, другий  -  страшний. Першого багато хто бачив, другого ніхто, крім учнів, у той час як дав їм і відкрив їм розум розуміти Писання. Тлінного й мертвого всі бачили, а про живого ніхто не хотів і чути. Заледве учні впевнилися, і придивилися, й побачили. Першого смертного Христа не хоче знати й бачити Павло, і цим дуже відрізняється від інших. Слухай-но, що він каже: "Тим же й ми віднині ні одного не знаємо за плоттю. Якщо ж і розуміли за плоттю Христа, то нині до того не розуміємо". Скажи ж тепер, що таке розумієш під цим іменем Христос? Якщо розумієш якусь тлінь, то, без сумніву, під іменем Христовим розумієш пустоту. 1 оце-то є приймати ім'я його марно! А що ж є суєта і брехня, якщо не те, що тлінь? t оце-то є не життя, а погибель свою бачити: "Хай побачать очі його своє вбивство!" Кричить Йов: "Від Господа ж хай не врятується!" Оце-то тління є справжнє поле згуби, а на ньому все, що лиш захопить чи із людей, чи із їх худоби, вогонь господній з громом і градом, те все-все в усій землі Єгипетській вражає згубою, крім однієї землі, де перебував рід Божий, сини Ізраїлеві. Так ось де шукай пізнати Христа: у землі Гесемській!8 Ці всі одного роду. "Рід, рятований Господом".

А між тим повчися, що каже Давид: "Встаньте після сидіння ті, хто їсть хліб хвороби". "Доки налягаєте на людину? Вби­ваєте всі ви". "Ціну мою радилися відкинути, кинулися до спраги". "Устами своїми благословляв і серцем своїм проклинав". "Єдиною,  -  говорить Бог,  -  двох цих чув". 1 навій, прошу, що те знову Міхей9 співає: "І ти, стовп пастви тьмяний, дочка Сіона до тебе прийде, і ввійде влада перша, царство із Вавілона, дочки Єрусалима. 1 нині навіщо пізнала ти зло? Чи не було для тебе царя? Чи рада твоя гинула? t обійшли тебе хвороби, як породіллю. Хворій, і кріпися, і наближайся, дочко Сіону, як породілля. Тому нині вийдеш із міста, і поселишся у полі, і дійдеш до Вавілона. Звідти візьме тебе і звідти звільнить тебе господь Бог твій.. " Не можеш, Луко, Христа бачити. Лиш codom, що вкриває лице його, і спину його бачиш. І як Йоіль1" говорить: "Землю ззаду, поле згуби і лежачого бачиш". І бійся, щоб не був тобі на падіння, ί задивившись на плечі його, щоб не минув ти того Христа, Павлом пізнаного, вчора, і нині, і вовіки перебуваючого й Ісайєю баченого, який каже тобі: "Я є, я є той, хто втішає тебе". Розумій, хто є сущий!

Злякався ти людини смертної й сина її, які як трава висохли, і забув Бога, який сотворив тебе, сотворив небо і

112

заснував землю. Цю божу людину якщо пізнаєш, про це похвалися. У той час сміливо заволай з Ісайєю: "1 сам я є божий". Та ось тобі, знай, що вовік не пізнаєш нікого із роду божественного, доки спершу не пізнаєш самого себе. Вовік не зробишся переселенцем з Авраамом. Вовік не поставиш намети твої з Яковом. Вовік не поселишся на багатому місці з Давидом. Вовік не зарахує тебе до числа божих людей Мойсей. Вовіки не дочекаєшся обіцяних у Ісайї царів, годувальників твоїх. Цей рід є царське священство і мова свята: царі, священики і годувальники з пророками, про яких усіх ось що каже Бог: "Підняв вас як на крилах орлиних, і привів вас до себе". Якщо ж не пізнаєш себе, то буде цар твій Валак і годувальники твої  -  пекла ній його, вороги роду ізраїльського, що спочивають уночі при Валаамі11. Оце-то ті брехливі годувальники й пророки, про яких Міхей співає: "Побачать погани й засоромляться всієї моці своєї. Руки покладуть на вуста свої, і вуха їх оглухнуть, полижуть землю; як змії, що плазують по землі, розгубляться на лежанці своїй, господом Богом нашим жахнуться й зляка­ються тебе. Хто Бог, як ти?" 1 про яких Захарія:12 "О ті, хто пасе суєтних, і хто залишив овець! Меч на м'язи його і на око його праве! М'яз його, всихаючи, всохне, і око його праве, сліпнучи, осліпне". І про котрих Ісайя: "Нині ж слухай оце, юна сидяча дочко Вавілона, що сподіваєшся в серці своєму: "Я та, котра каже, і немає іншої, не сяду вдовою і ije пізнаю сирітства". Нині ж прийдуть до тебе оці два несподівано в один день  -  бездітність, і вдівство раптом до тебе прийде у чарівності твоїй і в силі волхвів твоїх. Ці всі, як хмиз, вогнем погорять, і не виймуть душі своєї із полум'я".

Ось це й є ті намети пастуші, до яких відсилає тебе людина божа, якщо не можеш пізнати самого себе. Ці намети цілком протилежні тій купині Мойсеевій13 і тим наметам, про які написано у "Числах": "Які добрі доми твої, Якове, і намети твої, Ізраїлю, як діброви тінисті, і як сади при ріках, і як намети, які поставив Господь, і як кедри при водах".

Антін. Звичайно ж, найпотрібніше слово це, щоб пізнати самого себе. Що потрібніше, ніж побачити Бога? "Немає істини, ні милості, ні видіння божого на землі",  -  волає Осія14. "Клятва, і брехня, і вбивство, і крадіжки, і перелюб розлились по землі, і кров з кров'ю змішують. Як ти вміння відкинув, відкину й я тебе. І не бути тобі жрецем, і забув ти закон Бога свого, забуду і я дітей твоїх. І буде, як люди, так і жрець". І знову: "Зблуди, Єфреме, і осквернися, Ізраїлю. Не покинь помислів своїх, щоб повернутися до Бога свого, бо дух блу-додіяння є в них, і Господа не побачили". Але не можна не зблудити, не пізнавши Господа. Ах, найдорожче вміння! Немає тебе на землі у дих з попелу серцях! О найвища панівна

 Г. Сковорода

113

сцієнціє15, уміння, де ти нині? Вразила тебе мечем язика свого повія, тобто земля, плоть і кров. Розмножились всюди хтивці її. Та не можна ніяк пізнати Господа, не пізнавши самого себе. Правда, що бачимо себе кожен з нас і знаємо себе. Та як же знаємо себе? ί як бачимо? Чи не все це поганське? Чи не все те тлінне, що ми пізнали в собі? Лише хребет у нас бачимо, а не лице в нас наше. Брехню нашої плоті лиш бачимо  -  не істину в ній. І як нам знайти втіху? "О лють!  -  гука Ісайя безлічі поган. Як море бурхливе, так збуриться й хребет поган численних, як вода зашумить, і вода велика, погани численні, як шум води великої, яку нужда несе, і відкине його, й далеко пожене його, як пилюку польову, що летить проти вітру, і як пилюку колісну, бурею підняту". Та хіба ж досить цього, коли в нас бачимо лиш воду тління нашого, яка розливається? Чому не проникаємо в теє, що її стримує? "О місто облудне!  -  гукає Єремія.  -  Чого хизуєшся достатками? Стече достаток твій, дочко безсоромна, що сподіваєшся на багатства свої, кажучи: "Хто прийде на мене?" "Це я наведу на тебе страх",  -  говорить Господь-уседержитель. "О люте місто крові,  -  голосить Єзекіїль1", у ньому ж є отрута і отрута не вийде з нього".

Тому говорить Адонай-господь:1' "Це я суджу тебе по крові твоїй і за помислами твоїми! Суджу тебе, нечистий, горезвісний і великий, на розгнівання". Не досить ще нам бачити в нас лиш нашу землю, а треба ще підійматися й прозріти за нашою землею й ту землю господню, про яку Ісайя: "З веселістю,  -  каже,  -  зійдете і з радістю навчитеся"  -  та про яку Йоіль: "Як рай насолоди, земля перед лицем його, а котра позаду нього, та поле згуби, і рятівника не буде на ньому". Не досить нам бачити лиш тлінності нашої лице, а продиратися крізь тінь нашу, щоб побачити там обличчя людини із того божого народу, про яких Йоіль же (говорить): "1 Господь подасть голос свій перед лицем сили своєї, бо дуже великий полк його і міцні діла слів його".

І описуючи цей нетлінний рід, ось що співає: "Як вид кінський, вид їх, і як кіннота, так поженуть. Як звук колісниць, на верхів'я гір підіймуться, і як звук вогненного полум'я, що спопеляє тростину, і як люди, численні й міцні, що споряджаються на битву. Від виду їх засмутяться люди. Будь-яке обличчя як випалений горщик. Як борці підуть і як мужі хоробрі зійдуть на Стіни. І кожен піде своєю дорогою, і не звернуть зі шляхів своїх, і кожен від брата свого не відступить. Обтяжені зброєю своєю підуть і під стрілами своїми впадуть, але не сконають. Міста візьмуть, і на мури піднімуться, і на храм залізуть, і віконцями ввійдуть, як злодії".

Ось ще який рід! Є рід і є рід: поганський та ізраїльський; той починається  -  цей починає; той закінчується  -  цей

114

закінчує; той середина  -  цей початок і кінець. Розділіть! Не змішуйте людей вибраних зі знедоленими. Не розливайте не­винної крові на землю. Є кров беззаконна, є й праведна; є плоть тлінна, є й нетлінна; є рука ліва, є й права; є кість всохла, є й проростаюча й незруйнівна; є око темне, є й світле. "Не стемніли очі його, не зотліли уста його". Та чому ж не бути цьому всьому, якщо є й нова земля перед лицем його! Чому ж не бути новій землі, коли весь світ новий спочатку створюється? Є начало, яке починають, і те не начало, тому що ви­переджається іншим, перед собою началом. 1 є начало, яке не починається, про яке сказано: "Начало Сіону дам". "Зі мною Сіон є",  -  каже Господь. 1 оце-то є істинне начало без начала: "1 без нього ніщо не було, що було"'. Начало безконечне, і само кінець усього, і всього гинучого як початок, так і залишок. Осягніть Господа, і зустріне вас начало. Знайдіть Господа і знайдете залишок. Знайдете залишок, якщо розшукаєте поча­ток. Господній є початок, господній і залишок. Віддайте ж Господові початки. Його ж є всі' початки. Посвятіть із всього, що бажане серцю вашому, що лиш бачите. Його є небо і земля. Дай початок синів твоїх і дочок твоїх зі всього плоду утроби твоєї. Дай початки жита твого, і худоби твоєї, і всього твого, дай перші початки і внеси в дім господа Бога твого. Знаход­ження Господа є бачення початків; бачення початків є знання самого себе в собі. Хай будуть зрозумілі ті, котрі у серці твоєму. Візьміть від себе самих частину Господові. Візьмете, якщо пізнаєте самих себе.

Лука. Якщо таке потрібне це слово пізнати себе, що без нього ні Господа, ні нічого пізнати не можна, то думаю, що не на одному місці в божественних книгах позначене. Пам'ятаю, що Мойсей, очищаючи ізраїльський народ для сходження бо­жого на третій день на гору Сінайську і якнайкраще приготовляючи його до зустрічі, ось що каже: "Переконайте себе не підійматись на гору". Звичайно б вони, доторкнувшись до гори, померли, коли б не переконали себе. Найголовніший пункт цей  -  "переконайте себе"  -  цілком, здається, подібний до цього: "Пізнай себе". Видно ж, що не торкнулися гори, тому що там дав їм суди і виправдання господь Бог.

Втім, ходити з Господом за його заповідями, мати його за вождя і пастиря свого  -  те все одне. Так, "переконайте себе не підійматись на гору" здається цілком подібним до слів: "Якщо не пізнала саму себе, то йди слідом за чередою". Якщо ж торкнетеся гори, помрете, тобто не будете керовані царством повелінь господніх. Цього-то й Давид просить: "На шляху твоєму живи мене". Тому що не мертві восхвалять його, для цього оберігаючи спочатку: "Переконайте ж себе". І тут те ж в оцих словах: "Якщо не пізнали". "Якщо ж себе не пізнаєш,

115

то я твій не цар,  -  говорить Господь.  -  Йди геть із моїх багатих місць! Пасись при п'ятах у облудних пастирів". Без­законна п'ята, гора, плоть, брехня, земля  -  все одно. Словом сказати: "Смерть врятує їх". І звичайно, ця гора, яка вбиває, є те ж, що й брехня і плоть. А то чи вона могла б убивати? А як Мойсей не велить до неї доторкатися, так і Ісайя виганяє з неї ж книжника Сомнаса, накричавши на нього: "Чому ти тут? 1 що тобі тут? Як витесав тут гріб, і створив собі гріб, і вирізьбив собі на камені намет? Це нині Господь зруйнує..." Як високо багато хто підіймається, мудруючи над Божим Писанням! Підіймаються знанням історичним, географічним, математич­ним, та все плотським. Скажемо ж з Ісайєю, що все це є високий гріб. "Гордість серця твого,  -  гукає Авдій18,  -  підняла тебе, проживаючого в печерах кам'яних; здіймаючий храмину свою говорить в серці своєму: хто мене скине на землю?" "Якщо вознесешся, як орел, і якщо покладеш гніздо своє серед зірок, і звідти скину тебе,"  -  говорить Господь. Видно ж, що така гора не є Якова лоза  -  чи Вефіль, а Ісавова  -  Сіїр. "Злі,  -  кричить Амос19 тим, хто знищує Сіон і уповає на гору Самарійську.  -  Сприйняли початки поган і ввійшли (туди ж) до них у дім Ізраїлів".

А що ця гора у високому та плотському смислі розуміється, слухай Авдія. "У той день,  -  говорить Господь,  -  згублю премудрих із Ідумеї і смисл гори Ісавової, хай відійде чоловік від гори Ісавової, і зійдуть рятовані з гори Сіону, щоб відомстити горі кавовій, і буде царство Господові". Ці гори Господь палить, хитає й хвилює, віра геть переносить, а немудрі суєтно закричать: "Покрийте нас..." "Письмо вбиває, а дух животворить".

Квадрат. Пам'ятаю й я у другій книзі Мойсеевій ось що: "Це я пошлю ангела мого перед лицем твоїм, хай збереже тебе на шляху і хай введе тебе в землю, яку я приготував для тебе". А щоб не позбутися вождя цього на самому початку, як найпотрібніше говорить: "Слухай себе, послухай його, і прислухайся до нього, не підведе тебе, бо ім'я моє є на ньому". Нічого, видно, не можна зробити без "слухай себе", потім: "t послухай його". Із пізнання себе самого народжується послух Богові, а послух ось чим робить: "Будете для мене людьми вибраними із всіх поган, бо моя є вся земля, ви ж будете для мене царське свячення й мова свята. Блаженні, хто чує голос янгола цього". Цей ангел там же йменується страхом: "І страх пошлю, який веде тебе, і злякаю всіх поган". Саме цей є один страх із тим, який виводив Якова на місце Вефіль. Ось: "І здійнявся Ізраїль із Сикимів, і був страх божий на містах, котрі довкола них, і не гнали вслід синів Ізраїлевих". Та чи не про нього Мойсей у книзі 5-й20 гримить? "Та не ходіть услід богів

116

інших, богів поганських, котрі навколо вас, як Бог ревнивий, господь Бог твій посеред тебе. 1 чи не цей стоїть посеред вас, якого ви не знаєте, але знаєте? Блаженний, хто має вуха слухати й чує". Поволі вижену ж поган від тебе, поки зростеш і вкриєш слідами землю. Та всього цього переддвер'я й двері: "Слухай себе!".

П а м в а. Без сумніву, єдине це переддвер'я не дає нам відхилитися вбік і прямо веде до тих дверей, які самі про себе кричать: "Я двері". "Слухай ти все,  -  каже Господь Мойсееві,  -  коли заповідаю тобі". Це я вижену перед лицем вашим Аморрея і всіх інших". А щоб Мойсей не заплямував народ ідолопоклонінням, ось що: "Слухай себе, щоб ти колись заповів заповіт тим, хто сидить на землі, в яку ввійдеш..." Мойсей, пізнавши себе, все ідольське зруйнував, посік, спалив. Потім зійшов з гори від Бога, маючи прославлений вид плоті лиця свого. І якщо будь-яка людина  -  брехня і плоть, то де найголовніше ідолопоклоніння, як не у всякій людині, коли не сподобилася пізнати себе?

Друг. Мойсей в останній своїй книзі у кількох місцях як найпотрібніші повторяє оці слова: "Слухай себе". Ось послу­хай.

1

"І нині, Ізраїлю, послухай. Бачите, показав вам виправдання й суди, і збережіть, і сотворіть, бо ця премудрість ваша й кмітливість перед усіма поганами, і кажуть: це люди премудрі й умілі! Мова велика ця". А щоб не забути виправдань, ось що: "Слухай себе і добре оснасти душу свою".

2

"Господь Бог твій введе тебе в землю благу й велику, де потоки водяні й джерела безодні по полях і горах, у землю пшениці й ячменю, у землю маслинового єлею й меду, в землю, на якій не в бідності з'їси хліб твій, і нічого не будеш потребувати на ній". А що далі? "Слухай же себе". А навіщо? Щоб колись ти вознісся серцем твоїм і забув Бога Господа твого, щоб не сказав у серці твоєму: міць і сила руки моєї, сотвори мені силу велику цю".

З

"1 дасть дощ землі твоїй вчасно, ранній і пізній, і збереш жита твої, і вино твоє, і єлей твій, і дасть поживу на селах худобі твоїй". Та що далі? "І хто їв, наситився: слухай себе".

117

А навіщо? "Хай не обманеться серце твоє: і приступіть, і послужіть богам іншим..."

4

"Не сотворіть там усього, що ви творите тут нині, кожний вигідне перед собою". Але де там? Ото ж і дивно, що не знаєш. "Сюди принесете всі всеспалення ваші, і жертви ваші, і деся­тини ваші, і початки рук ваших". Ось так! "Слухай себе: щоб не приніс ти всеспалень твоїх на всяке місце". Боже мій! Ні Бога слухати, ні жертви йому приносити, ні де приносити? Нічого не можна ні знати, ні робити, якщо не пізнати себе самого.

5

Про жертви примовляє так: "Лиш крові не з'їжте: на землю проллєте, як воду". Якщо ж крові не будеш їсти, то, звичайно, з'їси перед Богом твоїм. Він сам вибере тобі місце. А їж ти, і син твій, і дочка твоя, і раб, і рабиня твоя. Не відганяй же й левіта21. Він частини для себе не має. Його частина  -  Господь. Прийми й прибульця. Але що ж таке левіт? Те-то й дивне. "Слухай же себе", у той час не залишиш і левіта й пізнаєш, де оте тамі

6

"І не з'їси її (кров), хай благо тобі буде й синам твоїм по тобі навіки, якщо сотвориш її, і добре й бажане є перед господом Богом твоїм". Хто бачив, щоб блаженство полягало у непоіданні крові? Проте гукає: "Уважай пильніше, щоб не їсти крові". Тому що кров є душа тварини. Пролий же землю на землю. Не приноси крові тому, хто кров вживає. А щоб не зробився поганином через криваву жертву, так ось: "Слухай себе, щоб ти не посмів наслідувати їх", тобто поган  -  поганин приносить плоть і кров Богу.

7

"У сьоме літо щоб ти сотворив відпущення. 1 ось заповідь відпущення: облиш весь борг твій, який ближній винен тобі, і від брата свого не стягуй. Це назветься відпущення Господові Богу твоєму... Якщо ж брат із братії твоєї матиме нестатки в одному з міст твоїх, в землі, котру господь Бог твій дає тобі, то не відвернеш серця свого, і не стиснеш руки твоєї, відкидаючи, а відкриєш руку твою йому, і позичиш йому,

118

СКІЛЬКИ ПРОСИТЬ І СКІЛЬКИ Йому НС НІН Г1ІЧ4ІІ "   А...........» МИ І> мі

зробити відпущення й позику братові СНО).М " Ί.......

оце: "Слухай себе. У той час не буде слоном га< мним ρіі твоєму беззаконня і брат твій не заголосить на тебе до ГосіЮИ'

8

Як багато заповідається у третій Мойсеевій книзі про виразкову проказу! А якщо хто хоче у всьому тому бути справним, то ось: "Слухай себе у виразці прокази",  -  говорить у "Второзаконні".

9

Нарешті, Мойсей при поданні заповідей господніх перестав додавати оце слово, яке служить замість ключа  -  "слухай себе". Знайшов він інше замість нього, а саме: "Погубіть самі зле у вас самих". Де не сказав "слухай себе", там говорить: "Погубіть самі зле у вас самих". Велить убити пророка, який про земне мудрує і плотські чудеса дає, і додає: "Погубіть самі зле у вас самих". Велить побити камінням ізраїльтянина, який поклоняється сонцю й місяцю, і додає: "Вийміть зле із вас самих". Велить убити людину, непокірну жрецю, який не плоттю, а духом жрець: "1 щоб вийняв ти зле із Ізраїля". Велить наклеп, зведений на невинного брата, повернути на голову наклепника, і додає: "Вийміть зле із вас самих". Велить убити непокірного батькам сина і: "1 вийміть зле із вас самих". Велить перелюбну пару вбити і те ж саме додає, й інше, й інше.

А мені здається: цілком те слово погоджене з тим, що "слухай себе". 1 ніхто не може погубити всередині себе злість, якщо не пізнає спершу, що таке в ньому зло і що добро. А не пізнавши в собі, як може пізнати й вигнати в інших?

А н т і н. 1 старий, повчаючи сина свого Товію, незадоволено (ось) що говорить: "Протягом усіх днів, сину, господа Бога нашого пам'ятай, і щоб не захотів ти грішити й переступати заповіді його". Ось ще, ніби ключ до того, вручає: "Вважай на себе, сину, (стережися) всякого блуду". Щоб не взяв ти жінки чужої, яка не є з племені отця твого, оскільки ми сини пророків: Ной, Авраам, Ісаак, Яків  -  отці наші одвіку. Всі ці взяли жінок від братів своїх". 1 нарешті, прикладає печатку: "Слухай себе, сину, у всіх ділах твоїх". 1 так будеш покараний у всьому житті твоєму. Звичайно, не знайти було Товії ні чоловіка, ангела Рафаїла, ні уникнути смерті від Асмодея, лютого ангела у чертозі нареченої22, ані веселитися з коханою Сарою, якщо б не послухав батька, а став би робити прикрощі й хулити його, і не постарався б перш за все пізнати сам себе гарненько, як

119

Соломон говорить: "Злий з досадою творить зло; а себе знаючі премудрі". Він випатрав сам себе як рибу, про котру Авакум: "Сотворив людей, як риб морських". Вийняв із нутра свого серце кам'яне, і печінку похоті плотської, і жовч, про яку у п'ятій книзі Мойсей: "Якщо хтось серед вас є муж, чи жінка, чи батьківщина, чи плем'я, чиє серце відхилилося від господа Бога нашого, йти, щоб служити богам поган отих? Який корінь на горі проростаючий, у жовчі й горі?" 1 знову: "Із виноградів содомських виноград їх, і стебло їх від Гоморри, гроно їх  -  гроно жовчі, гроно горя їх". 1 про яку приточите": "Мед капає з уст жінки-повії, яка тимчасово насолоджує твою гортань, наслідок же матимеш гіркіший від жовчі".

Вийнявши все це зло із самого себе і спаливши вогнем господнім, безпечно вселився в обійми своєї коханої, про яку Соломон: "Цю покохав і шукав у юності моїй, і побажав наречену привести собі, і був захоплений красою її..."

П а м в а. Наскільки зовнішньо відрізняються, настільки внутрішньо погоджені оці слова: "Слухай себе" і "шукай спершу царства божого і правди його". Царство боже не так приходить, як гість до гостя, щоб можна було зустріти його, що приходить з-за гір, з-за моря, з-за хмар. Воно неподалік від нас. Воно всередині нас є. "Заповідь оця, яку я заповідаю тобі сьогодні,  -  говорить Мойсей,  -  не тяжка, і не далеко від тебе, не на небесах, щоб ти сказав: "Хто із нас зійде на небо і візьме її нам, і почувши її, сотворить?" Дуже близьке тобі це слово, в устах твоїх, і в серці твоєму, і зручно тобі творити його". Оце-то слово царства провидять пророки, сіє Христос, проповідує Павло. Хто себе пізнав  -  знайшов царство.

Квадрат. Тепер починаю розуміти оце Соломонове: "Серце премудрого зрозуміє, що із своїх йому вуст, і в устах же носить розум". Слово царства божого всередині серця нашого сховалося, наче джерело, затаєне у землі. Хто пізнав себе, той знайшов бажаний скарб божий. Джерело і наповнення його знайшов всередині себе, внутрішньо слухаючи себе, про яке Соломон: "Вода глибока  -  слово у серці мужа, ріка ж витікаюча  -  і джерело життя, муж же премудрий вичерпає її". Хто це видіння осягнув, той має крила, які хоче мати Давид, і очі, розхвалювані сином його. "Очі його, наче голубки на великих водах, обмиті в молоці, занурені у глибоку воду". Про таке ось що каже пізнаний брат його і друг: "Відверни очі твої, бо оті окрилили мене". Та цей, пізнавши себе, тобто пізнавши його, не спускає очей з нього, і один одного пасе, нахваляючись: "Я братові моєму, і брат мій мені, який пасе мене в ліліях".

Лука. Зрозуміти оце виповнення й бажає Павло ефесянам 24: "Хай дасть вам згідно з багатством слави своєї силою

120

утвердитися духом його у внутрішній людині, вселитися Христові вірою в серця ваші, в любові вкорінені й засновані, щоб ви могли розуміти з усіма святими, що (таке) широта, й довгота, й глибина, й висота? Розуміти ж перевершуючу розум любов Христову  -  щоб ви виповнилися всякого виповнення божого". Те ж саме й колосянам25: "Остерігайтеся, щоб ніхто з вас не звабився філософією й марними лестощами, за переказом людським, за стихіями світу цього, а не за Хрестом, бо у ньому живе всяке тілесне наповнення божества". Кожна людина є земля, поле й сад, але земля ця наповнена водою божою. "1 тому дав голову вище всіх церкві, яка є тіло його, наповнення наповнюючого, всяке у всіх". Поле може породити кущі, а сад  -  насіння, однак це пусте, поки, як Ісайя каже: "Зійде на нас Дух від Вишнього, і буде пустеля в Хермель".

Друг. Людина божа ісус, звільнивши від легіону бісів мужа Гадаринської землі, каже йому нарешті: "Вернися у дім твій!" Відсилає у дім і немічного26. Відсилає й сліпого, який нарешті побачив, що всі люди, наче дерево чи хмиз. А іншого сліпця після просвітлення знаходить вже не на вулицях, а в церкві. А що ж є дім наш, якщо не той, про який Павло каже: "Ви храм Бога живого". І хто може пізнати того, хо живе всередині нас, не навіявши собі й не пізнавши себе? Від цього залежить усе наше здоров'я й освіта. До цього-то храму й закликає Навин Ізраїля: "Приступіть,  -  каже,  -  сюди, й почуєте слово господа Бога вашого". Отут-то й дізнаєтесь, що Господь живе всередині вас. 1 тому обіцяє їм, що згубою винищиться Хамове плем'я27 і все їх ворогів насіння. Оцю-то храмину свою замітає й премудра жінка, щоб знайти монету, використовуючи замість світильника Божого Писання слово, яке говорить: "Я є світло світові". "Світильник ногам моїм  -  закон твій". Клянеться Давид, що не дасть сну очам своїм, поки "знайду місце Господу і відшукаю, де ж це житло своє має Бог предка мого Якова". Гукає: "Увійдім у поселення його!" Скаче: "Звеселився через тих, хто сказав мені: у дім господній підемо". "Молитви ж мої воздам посеред тебе, Єрусалиме, і в твоїх дверях". Та де ж саме? "Посеред церкви оспіваю тебе". Та де ж ти співаєш Господові твоєму? Відповідь: "У незлобності серця мого посеред дому мого". Скажи виразніше, Давиде! На ось: "Щоб сотворити волю твою, Бог мій забажав, і закон твій не на небесах, не за морями, а посеред черева мого". Оцю я правду і царство твоє посеред мене знайшов, викопав, як джерело живої води, у тлінній землі моїй, не заховав і не змішав, як филистимляни, з землею, викопав скарб, на ниві моїй захований.

Я признаюся з Авраамом, що я прах і попіл, та. серед границь моїх знайшов я спасения, яке ти поклав посеред землі моєї. Цю істину й спасения твоє сказав я й іншим, і не приховав

121

від народу. Тепер скажу: "Киньте, о друзі мої, народні бажан ня!  Поверніться в доми ваші до батька вашого. Хіба не розумієте, що Христос виводить сліпого геть із села, одночасно відкриває очі його. Хіба не чуєте, що біснуватий не жив раніше в храмі, позбавлений нетлінного одягу?" Та де ж він жив? Гнала його нечиста сила по пустелях, вселявся у гробах. Похоті наші (то суть гроби наші. Уганяємо за марнотами світу, шука­ючи в них бажаного блаженства й насолоди. Та послухай, що полонена наречена говорить: "Встану й обійду в місті. Шукала його і не знайшла його". А чому? Тому що шукала на торговищах та на вулицях. Вулиці ті є не що інше, як шлях чи рада безбожників, які, крім тлінних видимостей, нічого не розуміють і на них спираються. А шукають усього поза собою земляних земляностсй. Вони-то й хвилюються й спочити не можуть, як порох коліс, здійнятий бурею, про яких сказано: "Як труднощі шляхів, загладжу їх". Поза домом божим, на вулицях шукають ті, про яких Давид: "Не зменшиться від вулиць його лихва й лестощі". Але ж чому ти обходиш місто, як написано: "Довкола нечестиві ходять?" Чому всередину не входиш? Сподіваєшся насититись околицею? Та чи не чуєш, що це є лихва, не сутність, спокуса, а не істина? Не чуєш, що така мудрість є меч в устах серця твого? Повір, що спрагнеш, як довго блукатимеш околицею. Із цього-то села, із цих вулиць виводить сліпця небесний учитель.

Повернімо ж і ми з ним у дім наш. Не у наш же ще дім, а у дім божий. Є у тілі нашому дві храмини: одна рукотворна, друга небесна, нерукотворна. Вона похована у храмині нашій земній. Не зупиняємось у нашій, проходимо через нашу до божої з Давидом: "Увійду в дім божий, до Бога, що веселить юність мою". Поки ми у нашій зовнішній сидимо, доти глупо й грубо шукаємо з нареченою. Вона шукала на ложі своєму, та не знайшла. А ось що гукає Єремія: "Навіщо ми сидимо? Згуртуйтеся, і ввійдемо в міста тверді, і полягаємо там". Та де ж там? "Перед Господом, який сотворив нас". Там, де Павло каже: "Вишніх шукайте". Там, високо! Там! По той бік Йордану. У новій нагірній землі. Там, де Христос, праворуч від Бога. А на вулицях ще більше не знайдемо. Якщо тіло наше  -  тьма, то навколишність його набагато більша й густіша пітьма.

Ось тут ми намагаємось знайти. Але вже наречена шукала вночі, та не знайшла. Що ж вона робить? Не бійся! Вона не зупинилась на шляху грішних, де на подорожніх з жахом кричить приточник: "О, хто залишили шляхи праведні, ви ходите по шляхах пітьми". І про яких Єремія: "Знищу з міст Юдиних і зі шляхів єрусалимських голос тих, хто радіє, і голос веселих, голос нареченого і голос нареченої". Тому-то й нещас­на  Магдалина  плаче,  по  кривих  околицях  блукає,   між

122

мертвими у гробі шукає, та ще тоді й пітьма була. Така, що хоч тисячу літ чи віків шукай, і не знайдеш. Бо хіба ж до цього часу вух не маєш? І не чуєш, що блискавкоподібний ангел волає: "Немає тут!..." Та при цьому й шлях їй розчищає, камінь відкидає, дає сигнал. А який? "Там його побачите!" Як Ісайя: "Йдіть воротами моїми, і шлях прокладіть людям моїм, і камені, котрі на шляху, розкидайте; поставте знамення на поган". А щоб Магдалина шляхом ідолопоклоніння шукати не пішла, підіймає її на гору Галілею. А де ж Галілея? "Піду собі до гори Смирної і до гроба Ліванського". Та де ж Галілея? "Біжи, брате мій, уподібнившись до сарни або до молодого оленя, на гори Ароматів". Та скажи мені, де Галілея? Поми­ляєшся, якщо почнеш шукати її поза собою. Слухай! Ангел Ісайя не розділяє гору від дому. "Слово, що було від Господа до Ісайї, сина Амосового. Буде в останні дні явлена гора господня, і дім божий на вершині гір, і підійметься вище пагорбів, і прийдуть до неї всі погани". Знаєш, що й Авраам підіймається, як високо підіймається! Та він був там з Ісааком. Де там? "Знайшовши тебе зовні, цілую тебе, і до того не знищать мене". Де там? "Візьму тебе, введу тебе у дім матері моєї і на ложе, що зачало мене, там мене навчиш, там дам тобі соски мої". Де там? "Під яблунею збудив тебе, там народила тебе мати твоя, там поболіла тобою, народжуючи тебе". Де там? "Поклади мене, як печать на серці твоєму, як печать на мускулі твоєму. Тому що міцна, як смерть, любов..." Стій! "Крила її  -  крила вогню". Стій! "Вода велика Ht може загасити любові". Прошу, стій, я не розумію, де там? "На місці багатому, там". "Під яблунею". "Той, хто перетворює море на сушу; у ріці пройдуть ногами; там звеселимось у ньому". "У церквах благословіть Господа". "Там Веніамін". "Там явився Якову Господь". "Там зійшли покоління Ізраїлеві". "Щоб не сотворили ви там усе, що ви творите тут сьогодні, кожний бажане перед собою" "Гора Сіон ця, на якій поселився ти". Чи розумієш гору? Не розумію. "Правда твоя, як гори божі, долі твої  -  безодня велика". Чи хочеш осягнути гору? Пізнай правду. "Правда твоя, як гори божі". Чи хочеш осягнути правду? Пізнай царство боже. Чи хочеш осягнути царство? Пізнай себе самого. Є в тобі гора твоя, с там же й божа. Розділи себе всього, все твоє тваринне тіло надвоє. Розділи, якщо ти Ізраїль, якщо маєш жезл. Розділи на хвіст і на голову. Вдар по всьому тілу, бий по всіх членах так, як велить якомусь пророкові: "Не щади ні волосини".

Ось як гнівається Бог на тих, хто змішує. "1 було слово господнє до мене,  -  гукає Єзекіїль, кажучи:  -  Сину людський! Це був мені дім Ізраїлів, все змішане з міддю й залізом, і з оловом чистим, і зі свинцем. Заради цього скажи! Це говорить

123

Адонай господь: оскільки ви всі були в суміші єдине, то через те прийму вас, як приймається срібло, і мідь, і залізо, і свинець, і олово чисте в середину печі, і дмухну на вас у вогні гніву мого, і будете злиті серед нього, і жерці його відкинули закон мій, і осквернили святині мої, між святим і оскверненим не розрізняли, і між нечистим і чистим не розділяли, і від субот моїх закривали очі свої, і оскверняли мене посеред себе..." Після цього злиття називає князів єрусалимських хижаками, а пророків, які помазують,  -  волхвами, що говорять про суєтну брехню. Ось чого Бог вимагає! А Господь про це й не думав ніколи.

Так ось. Розділи ж, друже мій, церкву божу надвоє. Чи не маєш жезла? Облиш же все. Все продай та купи меч Єзекіїлів: "Це говорить Адонай господь".  -  Скажи! Меч! Меч! Нагострись і розізлись, що відсік ти розтин. Нагострись, і щоб ти заблищав і був готовий розсипатись. Січи, знищуй, відкинь всяке дерево..." Розділити, розсікти і розсудити  -  все одне. 1 оцього-то суду єдиного сподівається від тебе Бог. А очікує, бажаючи зробити тебе блаженним. "Бо живе слово Боже і гостріше від усякого меча". Шукай, увійди у двері, замітай гарненько дім. Рий у ньому. Перебирай все. Вивідуй закутки. Вищупуй всі тайники, випробовуй, прислухайся,  -  оце  -  тобто наймудріша й найлюб'язніша цікавість і найприємніша. (Оця наука найглибша й найновіша...), нова, бо ніде її не навчаються. А найдавніша тому, що найпотрібніша. Де ти бачив, або читав, чи чув про якогось щасливця, котрий би не всередині себе носив свій скарб?

Не можна знайти поза собою. Істинне щастя всередині нас є. Безперервно думай, щоб пізнати себе. 1 оце-то є молитва, тобто розпалювання думок твоїх до цього. Цей крик твій, крик таємний, він лиш входить у вуха господа Саваофа і як благо-пахучий жертвенний дім, що виник у блаженній Аравії, підіймається й насолоджує нюх божий. Бо ж не лише до Єремії так говорить Господь: "Звернися до мене і відповім тобі, і сповіщу тобі велике й сильне, чого ти не розумів".

А яка ж нам користь від цього? А ось послухай: "Це я нашлю на них страшні рани й зцілення, і вилікую їх, і покажу їм, якщо слухають, і зцілю їх, і сотворю їм мир і віру..." Все це каже Господь про доми Ізраїлеві. А ти хіба не дім? Ти лиш земля й пітьма? 1 жодне світло не світиться у пітьмі твоїй? Чи лиш Давид говорить: "Просвічуєш пітьму мою?" А ти, крім пітьми, нічого у своєму домі не бачиш? Лиш пісок бачиш? Лиш плоть і кров? 0 граде бідний! Що ж за мир тобі тут? t що за віра? Хіба на піску переконаєшся з євангельським дурником, що храмину свою на ньому заснував? Поспішай, прошу, знайти у домі твоєму те, що обіцяє Господь Ісайї: "Сокровенне,

124

невидиме відкрию тобі". Знайшов це Ісайя і сказав: "У скарбах порятунок наш". А ти у твоїй ночі хіба не можеш знайти ранку? Та ось Аврааму було слово господнє у видінні вночі, кажучи: "Не бійся, Аврааме! Я захищаю тебе. Дуже велика плата буде твоя". Ось мир істинний! Його ж світ не може дати. Ось віра! Ось на що надійно покластися. Знайшов блаженний Авраам у пітьмі світло, а у піску камінь, у тлінному живе, в мертвому нетлінне, у руйнуванні зцілення рани. Ще не знайшов, а наче уві сні трохи почав розуміти. Здалеку трохи починало зачіпати думки його слово господнє, що є й перебуває щось ще інше там, де пітьма. Через ницість цієї пітьми хоче його перевести Господь і поселити його в іншому місці, якщо Авраам послухає його. Обіцяє йому замість старої нову землю в нагороду. 1 оце-то означає: ["Нагорода твоя буде дуже велика" ]; про яку Ісайя: "Це Бог наш! Це Господь! Господь із силою йде, і м'язи його з владою. Це плата його з ним! І діло його перед ним". А щоб краще зрозуміти, що це він винагороду точно розуміє як нерукотворну храмину, котра у праху тут же тлінної печери нашої схована, до якої ніхто не може дістатися, якщо серце його, як олово, погрузло у власному домострої, тому трохи вище сказав таке: "Звернися!" І сказав: "Що закричу?" А ось що: "Всяка плоть  -  сіно, і будь-яка слава людська  -  як цвіт трав'яний, слово ж Бога нашого перебуває вічно". Знайшов Ісайя всередині двоє: зовнішність і внутрішність. У сіні своєму слово божого царства знайшов у середині своїй. Тому волає й до нас: "Всяка плоть  -  сіно". Велить кидати сіно, а поверх сіна шукати того, хто у сіні заховався. "Поклав у пітьму тайну свою". Лежить на сіні нашому й у темній тіні нашій, у храмині нашій, та ніхто, крім царів та пастирів, не поклоняється йому. Чому? Мабуть, не бачать його. Чому? Тому що не знайшли царя чи царства. Що за причина? Не пізнали себе. Ось уся тобі тут провина! Вони шукали, та поза собою, на торговицях і на вулицях. А царі здалеку прийшли у град Давида й уночі, у вертепних таємницях знайшли його. Ось видно, хто знайшов! "І слово плоттю було". Ось Давид: "Закон твій посеред черева мого".

Царства без законів не буває. "1 каже Авраам: оскільки ти не дав мені сімені, то мій домочадець буде моїм спадкоємцем..." Ще помиляється Авраам: "І відразу був голос господній до нього звернутий"; "Не буде цей твоїм спадкоємцем, а той, хто вийде із тебе, той буде спадкоємцем твоїм". Шукай, Аврааме, іншого спадкоємця всередині себе. Вийде в той час, коли пізнаєш його. Ти не що інше, як суха і мертва палка, та із її середини може процвісти цвіт нев'янучий. Ой як не скоро зводимо на небо закляклий погляд наш, погрузлий у праху тіла нашого! Не скоро Авраам сказав: "Я земля й попіл". А тепер говорить:

125

"Владико Господи! З чого зрозумію, що я повинен успадкувати нову землю з новим спадкоємцем?" Що ж йому Господь?  Велить розтяти на дві половини скотину: "І розділи її на

половини й поклади її протилежно одну до одної".

Ось! Тоді-то вже по розділенні почала його застаріла думка земна під землю заходити, як сонце зникає й ховається. "1 це страхові темному повелів напасти на них". Не шукай, прошу, поза собою як царства, так і скотини. Слухай, що волає Малахія28: "Засяє вам, хто боїться імені мого, сонце правди і зцілення у крилах його, і вийдете, і підскочите, як розпутані телята, і переможете беззаконників, і (вони) будуть прахом під ногами вашими у день, який я сотворю". Дивись же, як Павло розділяє людину. Як скотину надвоє: "Є тіло душевне і є тіло духовне". А що він під душевним розуміє скотинну плоть і кров, те видно із "Второзакония": "Якщо заколеш із волів твоїх і із овець твоїх, то дивись добре, щоб не їсти крові". А чому? "Бо кров є душа. Щоб не з'їлася душа з м'ясом, щоб ви не з'їли її; на землю проллєте її, як воду". Дивно, як строго це забороняється! "Щоб ти не з'їв її, хай благо тобі буде і синам твоїм по тобі, навіки, якщо зробиш те, що добре й бажане перед господом Богом твоїм, хіба святощі твої, які будуть тобі..." Скажи мені, де той, хто має дух розділення чи меч духовний? Лиш той може принести себе в жертву Господу. Та чи можна освятити таку жертву? Можна, якщо пізнати себе.

У той час людина крім плоті й крові знаходить, минаючи її, святе й божественне всередині себе. А той, хто задивився зміїним оком на беззаконня п'яти своєї, на нечистоту плоті й крові своєї, повік не успадкує царства божого, крім Ізмаїла, не породить Ісаака, і будуть діти його погублені на землі не своїй. Слухай, як страшно гримить на цих кровоспостерігачів Єремія: "Проклята людина, яка надіється на людину і ут­вердить плоть м'яза свого на ній, і від Господа відступить серце її і буде, як дика маслина в пустелі, в землі солоній і необжитій". Чи не по землі черевом плазують ці змії? Чи не у воді грають ці кити? Та що Ісайя на таких зміїв: "У той день,  -  каже,  -  наведе Господь меч святий і великий і міцний на дракона, змія, що біжить на дракона, змія лукавого, і вб'є дракона, який є у морі". Скажи мені, чому ти задивився на кров твою? Яка користь, що пасеш і бережеш її? Чому ви, о кити, не шукаєте Иони серед себе? "О ті, хто пасе,  -  кричить на вас Захарія,  -  суєтне! 1 хто покинув овець! Ось меч господній на м'яз ваш і на око ваше праве!"

Що таке плоть твоя, як не пуста земля, солона й незаселе-на? Тут сидиш і, задивившись на неї, на хребет твоєї плоті, цілком перетворився на стовп соляний29. Що таке кров твоя, як не нікчемна повз протікаюча вода? Занурив ти весь розум

126

свій, як олово, і плаваєш у ній, задовольняючись нею й упевнившись у ній. Чи не про тебе пишеться у Йова: "Світлом тобі пітьма буде, тебе, що заснув, вода покриє". Чи не про тебе й оце: "Ріка, що тече,  -  основа їх, які говорять: що вдіє нам Господь?"

Ось на що ти задивився! Послухай Йова самого: "Хай побачать очі його своє вбивство! Від Господа ж хай не врятується! Цей вмирає у душевному горі, не спробувавши нічого із блага, разом же на землі сплять, гнилість їх вкриє, бо до дня згуби затримується нечестивий і в день гніву його буде відведений, і той у гріб віднесений буде, і на могилах постереже, засолодиться йому дрібне каміння потоку, і за ним всякий чоловік відійде і перед ним незліченні". Встань, нещас­ний мрець! Зведи око твоє і пізнай себе! Чи не гадаєш, що бридка гнилість становить сутність твою? Пізнай же себе і зрозумієш, що лихва-то не сама суть; тінь твоя  -  не міць мамрійського дуба30 і безчестя, що ховає всередину справжню ціну. Ах, людина, що в честі перебуває та не розуміє себе. Вважає себе скотиною, і стала нею. Земляний гріб її поселенням її став. А чому? Назвали імена свої на землях".

Кров (говорить у серці своєму) і плоть моя  -  це я: і що ще є, крім цього? Що ти кажеш, безумний! Тому немає Бога? Краще скажи, що того-то й немає, що вважається твоєю сутністю? Так не бувати ж тобі ніколи написаним на небесах. Ти кажеш, що немає їх, крім землі твоєї. Не бути тобі Ізраїлем. Розділити те можеш тому, що не розуміються тобою двоє. Лиш одне відбилося у твоїх думках. Лиш тягар накреслився у голові твоїй; на попільному серці твоєму, як Єремія каже: "Гріх Юди написаний залізним писалом на нігті діамантовому, накреслений на скрижалях серця їх і на трояндах вівтарів їх". І трохи згодом кричить на таких: "0 нагірний (жителю), міць твою й скарби твої на розкрадання дам, і висоти твої через гріхи твої, котрі у всіх межах твоїх, і залишишся сам зі спадщини твоєї, котру дав тобі, і служити поставлю тебе ворогам твоїм на землі, яку відвідаєш: бо вогонь розпалив ти у злості моїй, навіть довіку горіти буде".

Ось і Авакум: "Тому, хто у злобі будує місто кров'ю й зміцнює град неправдами!" І знову: "Горе лиходіям, лихоїмство зле дому своєму! Які влаштували на висоті гніздо своє, яке вирвали із руки злих. Ти замислив сором для дому свого, вбив людей багато, і согрішила душа твоя". Якщо б ти у собі самому міг розрізнити чесне від негідного, то ніколи б не кричав на тебе Аввакум: "Ситість безчестя від слави випий, і ти, серце, захвилюйся й затремти". А чому? "Минула ж тебе чаша правиці господньої, і зібралося безчестя на славу твою". Ти ж чув про чашу спасіння і що спасіння "в силах правиці його, а

127

не в мерзоті праху твого. То послухай же знову пісеньок авакумівських: "Хто у злобі каже до дерева, збадьорися, встань! 1 каменю, піднесися! А те є мрії, і це є кування золота й срібла, і жодного духа в ньому немає. Господь же у храмі святому своєму". Ось! Чи чуєш? Що й ідолопоклонник той, хто, лиш видимість у собі розуміючи, вшановує. То що ж робити? Збери розсипані по пустелях світських, по честолюбству, по сріблолюбству, по насоло-долюбству думки твої і увійди всередину себе. Обмини стіни й завісу мертвої твоєї храмини. Яка користь тобі хвилюватися дрібницями, забувши дім твій, храм гос­подній? Послухай, прошу, Ісайї, яка користь і мир від того: "Яйця гаспидські розбили й тканину павукову тчуть". А що ж із цього? "І хто хотів із яєць їх їсти, розбивши зіпсоване яйце його, знайде в ньому змія. Тканина їх не буде на ризу, і не зодягнуться зі справ своїх, бо справи їх  -  справи беззаконня, ноги ж їх на зло йдуть, швидкі кров пролити; і думки їх  -  думки про вбивства; руїна й зли­денність на шляхах їх..." Чи можна живіше зобразити користь світських справ?

Тепер, гадаю, гарненько розумієш, що означає біснуватий, про якого Лука пише: "Він мав бісів багато років і в ризу не зодягався, і в храмі не жив, а у гробах". Трохи нижче: "Гнаний бісом по пустелях". Оцього-то Христос відсилає у дім свій, щоб у домі своєму шукав царства божого, тобто благополуччя свого, і, пізнавши себе, щоб побачив те, чого до цього часу ніколи не розумів. Пізнав себе Аввакум і ось що співає: "Господи, почув голос твій і злякався. Господи, зрозумів діла твої, і жахнувся". А який кращий скарб, ніж страх божий? "Страх господній,  -  каже син Сираха,  -  звеселить серце і дасть веселощі, і радість, і довгодення". "Як великий,  -  говорить він же,  -  той, хто знайде премудрість! Та немає більше від того, хто боїться Господа".

Але треба знати, що всі би боялися Господа, якщо б могли пізнати себе. Як довго Павло не знав себе? Нарешті, трохи вникнувши в себе й почувши голос господній, сказав: "Господи, ти хто? Що мені велиш робити?" і йому говорить: "Встань і ввійди до міста". Ніби Павлові не доводилось бувати у місті, та все ж, однак, нічого. Та ледве ж це не те місто, про яке приточник: "Брат, якому брат допомагає, як місто тверде й високе, укріплюється ж, як засноване царство". Хто ж не знає, що тих, хто здійснює волю божу, називає Христос братами своїми? А там, у місті, буде сказано тобі, як чинити? А що ж є воля божа, як не закон? А закон, що таке, як не влада й царство? 1 якщо Павло каже: "Ви є храм Бога живого", то чому не можна сказати: "Ви є місто Бога живого"? Давид град божий

128

 

і гору його як одне разом ставить: "У місті Бога нашого, в горі святій його".

А якщо Бог говорить, що Сіон є зі мною, то й град його з ним же, і дім, і храм його. "1 назвешся,  -  говорить Ісайя,  -  градом господнім, Сіоном святого Ізраїлевого". Дивно було б, якби Бог тих, що люблять і волю його здійснюють, не назвав градом своїм, назвав їх у Ісайї новими небесами і новою землею. Це все є житло Боже.

А ти одного прагни: пізнати себе. Як ти станеш місцем для Бога, не слухаючи нетлінного голосу його? Як можеш чути, не пізнавши Бога? Як пізнаєш, не знайшовши його? Як же знайдеш, не розпізнавши себе самого? Правда, що хвалиться Павло якимсь чоловіком, якого він знайшов всередині себе: "Не живу я, а живе в мені Христос". А яким чином себе пізнавати?

І говорено вже, і Авакум там же раптом учить: "Посеред двох тварин будеш пізнаний". Бачиш-, що говорить те ж саме, що й Авраамові Бог: "Візьми мені телицю трилітню..." Авраам здогадався, розсік її на половини. Багато хто подумав би, що Авраам дурниці й нісенітниці верзе. Аж ніяк! Авраам дуже здогадливий. Він чує, що собі хоче Бог посвятити: "Святи їх в істині твоїй, слово твоє істиною є". Хто ж може сказати, щоб у посвячення для себе, тобто для пізнання істини своєї, вимагав Господь від свого Авраама волів, овець, телят, козлів? Чи не нісенітниця це? Та й чим відрізняється від скотини і звірів людина, яка не пізнала себе? Адже чуємо Давида, що людина, без сумніву, перебуваючи в честі, але не розуміючи царства чудового божого, що знаходиться в ній, стала цілком тією скотиною, що не розуміє істини господньої. Ягня, наприклад, смажене, яке поїдається в колі тих, що люблять істину й союзом блаженної любові пов"язаних приятелів, може творити церемонію, тобто таємно назначити і привести наш розум до здогаду, що людина заради свого благополуччя повинна присвятити себе Богові, тобто віддати (себе) на шукання й жування точної істини.

Та це лиш церемонія, тобто вузол і таємний значок. Якщо ж ми цієї шкаралупи або шкірки не пронизуємо здогадом, а не розуміючи, отже, не виконуємо, тоді вже церемонія, як горіх без зерна, пуста. А чому? Тому що не приводить думки до того центру, для показу якого вона й народилася. Якщо б людина називалася козлом, а ніхто того не знає, то й називати її козлом є марна справа, тому що думка слухача на козлі зупиниться, не дійшовши до людини  -  всіх-всіх країн і віків церемоній, всіх вузлів, всіх таємних образів печаток і ознак центру чи кінця, отут-то все-все закінчується. А що таке людина? Що б воно не було: чи діло, чи дія, чи слово  -  все те марнота, якщо воно не отримало свого здійснення в самій людині. Чи не всякий

129

подих і не всі сотворіння зображені на картині священної Біблії: небо, земля, море і все, що їх наповнює?

Та вся оця різновид;) плоть, вся ця незмірна незліченність і видимість сходиться в людині і пожирається в людині і як найширше дерево, від часу старіюче, й трухлявіюче, й зника­юче, у своєму насінні, як у найдрібнішій точці, з гілками, листям і плодами безпечно ховається. Все, що там лиш нази­вається, навіть до останньої риски, до найдрібнішої крапки,  -  все обов'язково повинно здійснитися в самій людині.

Тому-то й Павло, згадуючи сонце, місяць, зірки, веде все це до воскресіння, тобто до людини. Та й де ж бути в іншому місці воскресінню, коли саме той живе в людині чоловік, який про себе говорить: "Я є воскресіння". 1 про якого Павло: "Друга людина Господь з небес". Та й за що тільки Павло візьметься, все те повертає у самий центр самого себе, наче дуже тверду їжу, найміцнішими зубами змолоту. Ось так же точно й Авраам. Він знав, що невелика мудрість і ніяка (не) святість убити барана, і що Бог не охочий їсти м'ясо телиці й пити кров козлову, і що на тих, які не тямлять (а можливо, крім того, й не хочуть), до чого веде й яке діло таємно означає ця церемонія, страшно гримить Бог: "Що, навіщо мені численні жертви ваші? Милості хочу від вас". Слухай, Єфреме і Юдо! Ця церемонія дає вам маленький слідок до того, щоб ви постаралися пізнати Бога. Знайдіть і дайте мені милість, а, присвячуючи мені її, самі візьмете для себе її. Ваш суд і поняття про мене, і теперішня ваша милість ніколи й ні до чого не придатні. Я ж люблю церемонію, вона мені не противна. Вона (буває) може напутити добру й розумну душу. Не сперечаюся. Та знайте ж, що найбільше милість мені люба  -  суд чи видіння боже. Ось кінець усіх ваших жертв і всіх-всіх тайн! А тепер, коли ви заблукали від предмета і від точки всіх церемоній, то скажіть, навіщо вони мені, а отже, і вам? Що із них? Навіщо вам мати, якщо не хочете розгадати загадки? Все те мені не корисне, що лиш вам шкідливе. Вже стільки віків мудруєте у церемоніях, і який плід, крім самих розколів, марновірств і лицемірства? Ледарі прикрилися цим листком у наготі своїй. Дурники заснували на тіні цій блаженство своє. Нерозумні ревнителі породили чвари розкольницькі, всенародне суспільство жителів Всесвіту, що храм мій незгодою за одну брехню руйнують, бажаючи ввести те, чого я ніколи не бажав, тобто щоб у всіх кінцях земних на одну форму й мірку були пошиті церемонії. Звідси непримиренні ворожнечі сусідніх зе­мель, зненависть, а нерідко й кровопролиття. Що ж то за така перекрученість? Той лабіринт, який повинен був вас вести до милості, відводить від неї. Так я ж вам кажу: киньте їх! Вони тепер не що інше, як мерзота й порожнеча переді мною.

130

Візьміться прямо за суд, за милість і за істину. Запитайте ви мого Давида, він вам скаже, що таке воно? А краще запитай самого себе. Не лиш ти в собі, а й я серед тебе. Пізнай і слухай себе, почуєш таємно, незмовкно волаючий голос мій. А слово моє, й істина, доля, милість і ім'я моє  -  все те одне.

Розумів усе це високого серця муж Авраам. Ревність його розпалювалася, щоб побачити Бога, а висока душа його час від часу, як орел, підіймалася. "Владико, Господи, чому я повинен пізнати нову землю?" Слухай, Аврааме! "Візьми мені телицю трирічну і козу трирічну, барана трирічного, і голуба, й горлицю  -  у той час пізнаєш". Почав Авраам усією душею і всім зібраним своїм розумом без послаблення, не даючи сну своєму розумному оку, міркувати: "Яка б то потреба була Богові в скотині? Та, крім того, щоб вона була трьох років? Що це? На брехню схоже..." "Ах, не брехня!"  -  Бог каже. Звичайно, тайна... Та хто напутить мене? Відкрий очі мої, напоум мене! Тоді навчуся. Авраам з часом довів насправді те, що у приточника: "Шукаючий Господа знайде розум з правдою, а правильно шукаючі його знайдуть мир". 1 те, що Соломон же говорить: "Все творіння, у всьому його роді, навіть те, що згори перетворилося, служить властивим твоїм повелінням, хай отроки твої збережуться неушкодженими. Хмара, що затіняла полк їх із попередньої води, вид сухої землі з'явився і із моря Чермного31 шлях не заборонений, і поле багате від хвилювання трав, у них же мова пропаде, коли побачать твоєю рукою приховані дивні чудеса. Бо як коні наситились і як ягнята заграли, вихваляючи тебе, Господи, що звільнив їх.".

До цього шляху вже мав Авраам безпочаткове начало, наче жезл у руках, а саме: "вірив Авраам Богові". Він здогадався, що справа не у скотині, а йдеться про ту теличку, про яку потомок духовний його, пророк Осія, говорить: "Єфрем, тели­ця навчена на те, щоб любити суперечку, я ж наступивши на доброту шиї її, наступлю на Єфрема". 1 про яку його ж сімені Єремія: "Слухаючи, чув Єфрема, що плакав, покарав ти мене, Господи, і був покараний". Я, як теля, не навчився". Цим іменем позначаються всі поганського серця люди, які нічого в собі самих, крім попільної тлінності, не розуміють, і в цю воду погрузли, не проходячи до суші.

Всіх їх Єремія, називаючи Єгиптом, називає й телицею. "Телиця вибрана й прикрашена  -  Єгипет, розорення з півночі прийде на неї, і найманці його, що живуть посеред нього, як телята гладкі, годовані в ньому". Ці, звірившись на прах свій, як на щось надійне, цим самим знищують заховану у прахові їх божу правду, не розуміючи й не шукаючи її, упираючись, як скотина рогами своїми тлінними. Тому Єремія: "Відсічений ріг Моава, і м'яз його розсипався". І Давид: "Всі роги грішних

131

подих і не всі сотворіння зображені на картині священної Біблії: небо, земля, море і все, що їх наповнює?

Та вся оця різновид;) плоть, вся ця незмірна незліченність і видимість сходиться в людині і пожирається в людині і як найширше дерево, від часу старіюче, й трухлявіюче, й зника­юче, у своєму насінні, як у найдрібнішій точці, з гілками, листям і плодами безпечно ховається. Все, що там лиш нази­вається, навіть до останньої риски, до найдрібнішої крапки,  -  все обов'язково повинно здійснитися в самій людині.

Тому-то й Павло, згадуючи сонце, місяць, зірки, веде все це до воскресіння, тобто до людини. Та й де ж бути в іншому місці воскресінню, коли саме той живе в людині чоловік, який про себе говорить: "Я є воскресіння". 1 про якого Павло: "Друга людина Господь з небес". Та й за що тільки Павло візьметься, все те повертає у самий центр самого себе, наче дуже тверду їжу, найміцнішими зубами змолоту. Ось так же точно й Авраам. Він знав, що невелика мудрість і ніяка (не) святість убити барана, і що Бог не охочий їсти м'ясо телиці й пити кров козлову, і що на тих, які не тямлять (а можливо, крім того, й не хочуть), до чого веде й яке діло таємно означає ця церемонія, страшно гримить Бог: "Що, навіщо мені численні жертви ваші? Милості хочу від вас". Слухай, Єфреме і Юдо! Ця церемонія дає вам маленький слідок до того, щоб ви постаралися пізнати Бога. Знайдіть і дайте мені милість, а, присвячуючи мені її, самі візьмете для себе її. Ваш суд і поняття про мене, і теперішня ваша милість ніколи й ні до чого не придатні. Я ж люблю церемонію, вона мені не противна. Вона (буває) може напутити добру й розумну душу. Не сперечаюся. Та знайте ж, що найбільше милість мені люба  -  суд чи видіння боже. Ось кінець усіх ваших жертв і всіх-всіх тайн! А тепер, коли ви заблукали від предмета і від точки всіх церемоній, то скажіть, навіщо вони мені, а отже, і вам? Що із них? Навіщо вам мати, якщо не хочете розгадати загадки? Все те мені не корисне, що лиш вам шкідливе. Вже стільки віків мудруєте у церемоніях, і який плід, крім самих розколів, марновірств і лицемірства? Ледарі прикрилися цим листком у наготі своїй. Дурники заснували на тіні цій блаженство своє. Нерозумні ревнителі породили чвари розкольницькі, всенародне суспільство жителів Всесвіту, що храм мій незгодою за одну брехню руйнують, бажаючи ввести те, чого я ніколи не бажав, тобто щоб у всіх кінцях земних на одну форму й мірку були пошиті церемонії. Звідси непримиренні ворожнечі сусідніх зе­мель, зненависть, а нерідко й кровопролиття. Що ж то за така перекрученість? Той лабіринт, який повинен був вас вести до милості, відводить від неї. Так я ж вам кажу: киньте їх! Вони тепер не що інше, як мерзота й порожнеча переді мною.

130

133

діва! "Вдячність Богу, який завжди нас робить переможцями, о Христе Ісусе, і запах розуму його являє нам на будь-якому місці, як запах Христа, ми для Бога є серед рятованих і гинучих".

Квадрат. Чому ж ти, Памво, замовк? Там слідує ось що: "Ми не так, як ті численні, що нечисто проповідують слово боже, але з чистоти, від Бога, перед Богом во Христі говоримо". Зауважуйте, чи не досконала погодженість тут? Не чисто проповідуючі й намети пастуші? Видно ж, що такі не пізнали себе. А як такі, що не пізнали себе і самі з собою роздружилися, не відчувають всередині себе пахощів божих, так і в священ­ному домі Біблії. Один дух.дихає в обох цих церквах. 1 як ти послухаєш і дотримаєшся того, що поза тобою на папері написане, якщо нехтуєш гримлячим всередині дому твого? Про ці-то два доми Павло говорить: "Хто знає із людей, що в людині? Лиш дух, який живе в ній, також і божого ніхто не знає, тільки дух божий". Не слухаєш всередині себе? Хто ж тебе пошле до Силоаму найсвятіших і живих вод біблійних? Не підеш самовільно? Послухай Ісайї: "1 буде замість пахощів сморід і замість (пояса підпережешся лахміттям), і замість прикраси золотої, котра на голові, лисину матимеш". Чому? Через справи твої. Беззаконня твоє нехтує таємним голосом Духа Божого, що живе в тобі. Про цей голос Павло каже: "Закон є духовний". Цей закон і загримів до нього: "Савле! Савле!"32

Потім слухняного цього раба посилає до Біблії. Ось так: "Прийнявши їжу, зміцнися". Закон послав його до закону, брат до брата, друг до друга, рідня до рідні, Яків до Иосифа, Товіт до Рагуїла, цар до царя. І про цей сенс приточник: "Брат котрому брат допомагає, як місто тверде й високе, зміцнюється ж, як засноване царство". З цієї ж причини Павло себе називає посланим не людиною, а Богом, і не із числа тих, про яких Єремія: "Не посилав пророків, а вони йшли, не говорив до них, а вони пророкували". "Якщо б,  -  продовжує там же Бог,  -  від мого парламенту й ради послані були, то було б чути слова мої". А які? Відвернули б людей моїх від шляху їх лукавого і від починань їх лукавих. Та хто може це?" "Лиш знаючі душу свою й роздумуючі в законі Вишнього", як Ісус Сирах говорить: "Цей премудрості всіх стародавніх випробує і в пророцтвах повчатися буде".

Антін. Ось вам ще з носом, повним пахощів божих, одна діва, солодкий дуже запах, що видихає Ісайя! "Дух господній на мені". Ах, Ісайє! 1 твоя лаванда дала запах свій? Він, благовіщуючи жебракам, здається, з Сираховим сином дуже погоджено співає: "Послухайте мене, преподобні сини, і проростіть, як рожі й як ладан, дайте пахощі, піднесіть запах".

134

А який? "Заспівайте пісню, благословіть Господа у всіх ділах його". Пізнавши брата свого, й інших до нього ж ведуть за собою. "Приведуться до царя діви..." Ми ж не духа світу цього прийняли, а дух, який від Бога, бо знаємо, що від Бога дароване нам, і це скажемо не у завчених людської премудрості словах, а у повчаннях Духа Святого, який про духовне з духовними розмірковує".

Л у к а. Як далеко завів нас сліпий та кульгавий з кирпатим! Пожинай, Ізраїлю, і внеси все у дім Господа твого. Пожинай з радістю, говорячи з улюбленою сестрою: "Хай зійде брат мій у сад свій і хай їсть плід овочів своїх". Біблія твоя  -  то є твій виноград: хай мовчить тут усяка плоть людська! Якщо твій цей виноград, то навіщо нам оскверняти його плотськими жнивами? Почнемо плоди збирати з тобою, через тебе й для тебе. Але все те не твоє, що погане,  -  все те погане, що є земля, плоть і кров. Ти посіяв на землі, ти й жнеш із землі, але не землю. Землю, але землю твою. Є земля земляна, а є земля нагірна, заселена, небесна, господня, духовна. Ти насадив на землі рай твій, ти збирай і плоди його. Якщо ти був його початком, то будь і кінцем його. Що ти нам, Павле, кажеш? "Сіючий,  -  каже,  -  у плоть свою із плоті пожне зотління, а сіючий у дух із духа пожне життя вічне". До цього часу на божественній цій ниві сіяв я і розумів усе з плоті. І що ж пожинав? Смертні снопи й саму отруту.

А тепер добре розумію те, в чому настановляє мене Осія: "Сійте собі на правду, зберіть плід життя, просвітіть собі світло видіння. Поки час, шукайте Господа, поки прийдуть вам жита правди". Благословенний ти, господи Боже мій. Оце починаю відчувати найсолодші пахощі розлитого без меж духа живо-творящого твого, як найсолодшого фіміаму, готовий услід за ним іти. Впиши мене в число і тягни услід за собою з тими отрочицями, про яких Амос: "У той день зубожіють діви добрі". А Захарія, радіючи, кричить: "Пшениця  -  юнакам і вино запашне  -  дівам... жніте, друзі, жніте!"

П а м в а. Якщо сліпота, кульгавість, кирпатість, переломи членів та інші вади не можуть жодним чином бути у храмі господньому, ані приносити жертви і така худоба як нечиста й до пізнання божого не придатна, не посвячується йому, то, видно, що навпаки, чисті худоба й птахи означають не що інше, як людей, які мають серце, здатне бачити Бога. Розсуди, прошу: Бог велить посвячувати собі тих звірів і худобу, які мають роздвоєне копито. А цього ще не досить. Він шукає, щоб крім того та скотина відригувала жуйку, тобто щоб двічі жувала їжу, яку опускає в шлунок. Такими є віл, коза, олень.

Чи не сміх така премудрість? Звичайно ж, вона премудрість. божа, тобто істинна й всеблага, якщо розжувати її двічі і

135

гарненько. Чи можна, щоб через перебір у їжі людина стала щасливою? Бо цей єдиний є кінцем божої премудрості. Яка непогодженість! "Сину, дай мені серце твоє. Посвяти мені душу твою. Вона для тебе ж і буде". А тут Бог наче забувся: "Дай вола, козла, барана". Всі ці церемонії, щоденно наче в театрі представлювані, таємним порухом давали знати, щоб людина вникнула у своє нутро, і з часом дісталася б до видіння божого, цими обрядами, наче слугою, керована. Та щодо цього точно говорить Павло: "Закон був нам учителем во Христі".

Однак же в усі віки і у всіх народів скрізь багато таких, які у цій законній тіні, не вроджені до жування, засіли й посели­лися. Це про них Осія говорить: "З вівцями й телята підуть шукати Господа і не знайдуть його, бо відвернувся від них". А чому? Тому що вони не вважали жертовних тайн засобом, що веде до чогось таємничого, і, не в змозі розжувати їх, відчужувалися від того кінця, куди їх мала привести церемонія, наче якась стежка. Ось уся причина!

"Як Господа,  -  продовжує Осія,  -  залишили, бо дітей чужих породили собі, нині з'їсть їх іржа". Цих нетямущих скотів дуже чітко настановляє Михей: Ось: "У чому осягну Господа? У чому знайду Господа мого Вишнього? Чи знайду його всеспаленням? Телятами однорічними? Чи прийме Господь у тисячах баранів і у тьмах козлів гладких? Чи дам первістків моїх за безчестя моє  -  плід утроби моєї, за гріхи моєї душі? Чи стало тобі, чоловіче, відомо, що є добро? Чи чого Господь очікує від тебе? Хіба що творити суд, і любити милість, і бути готовим ходити з господом Богом твоїм".

Ось тобі кінець усіх-усіх обрядів і тайн  -  милість і суд. А що таке милість і суд? Слухай Давида: "За милістю твоєю, за долею твоєю живи мене". "Милість і істина зустрілися". "Правда твоя  -  правда повік, і закон твій  -  істина". "Мир великий люблячим закон твій". "Правда й мир розцілувалися". "Шукайте спершу царства божого і правди його". "Царство боже всередині вас". У чому осягну Господа? Перше жування в тому полягає, щоб розібрати шкірку чи шкаралупу історичну, церемонійну, притчову, коротко кажучи, плотську. Та оскільки плоть уся-уся і кров то не є царство боже і правда божа, а наша це нечиста правда, як одяг жінки нечистої, тому треба проходити далі, до другого жування, і після непотрібної горіхової шкаралупи шукати прихованого смаку подібного до зерна, захованого всередині своєї шкірки, як коринфянам на­писано: "Дух усе випробовує, і глибини божі". Ось тобі скотина з жуванням! Слухай: "Розумію всю марноту бути високим розумінням Христа Ісуса, Господа мого. Через це всі впали у відчай, я розумію все вміння бути (таким), щоб здолати Христа і знайти себе в ньому, не маючи моєї правди, яка є від закону,

136

але є віра Ісуса Христа, суща від Бога правда у вірі". Ось як пережовує: "Щоб розуміти його і силу воскресіння його, і сповіщення страстей його, Боже мій! Зважаючи на смерть його..." А може, станеться, досягну воскресіння мертвих... Чи можна добірнішу скотину вибрати для Бога? Все покинув  -  жує. А що жував, те знову пережовує. Усмиряє себе, наче ще не осягнув, щоб тим самим інших заохотити. Наче облесник, але істинний. Ось вам ще один звір з жуванням, любий Богові: "Таким же чином бажає олень у джерелі..." Ах! "Коли прийду і з'явлюся перед лице боже?" Ось звірина, гідна бути посвяченою Богу, придатна до шукання правди божої, солодшим від якої ніщо бути не може. 1 про цих-то й молиться син людський: "Святи їх в істині своїй". Оці-то й осягають гору правди божої. "Гори високі оленям". "На гору високу зійди, благовіщаючи Сіону".

Ось, подивись! Скаче олень в "Діяннях"33, Петром зцілений. "Схопився, встає й ходить: ходить і скаче і славить Бога". Про цих-то звірків з великою статечністю питає Бог Йова: "Чи зрозумів ти сам народження кіз, які живуть на горах кам'яних? Чи розгледів ти хворобу при народженні оленів?" Ось коза! "Тавіфо, встань!" Ось! Подивись на оленя, що народжує, на Ісайю: "Заради страху твого, Господи, у череві прийняв і поболів, і народив духа спасіння твого, його ж сотворив на землі, не впадемо, а впадуть усі, хто живе на землі". Від оцих-то скотів народилась й істина божа, і з людьми поживе. Вони її для себе розжували, а народили на землі для благощастя інших. Ось тобі ще чиста скотина з добрими зубами! Вислухай, що каже Яків синові своєму Юді, главі сім'ї тих скотів і звірів, які для жування доброрідними зубами обдаровані. "Юдо, тебе похвалять браття твої. Не зубожіє князь від Юди і вождь від стегон його. Радостетворні очі його кращі від вина, а білі зуби його кращі від молока". Заохочує Давид потомків Юдиних: "Спробуйте й побачите, який благий Господь".

Павло змолоду поганенькі мав зуби. "Коли був немовлям, міркував як немовля". І до приятелів своїх, що не виросли до межі сповнення віку Христа: "Молоком,  -  говорить,  -  годував вас, а не мукою". Мукою називає пшеницю, якою постачав братію свою Йосиф і про яку Захарія: "Пшениця  -  юнакам". Вона є зерно воскресіння, сім'я слова й премудрості божої, поховане в бруді плоті й крові, про яке йдеться: "Хто осягне розум господній?" Ця поживна пшениця є для досконалих, у яких зуби Юдині, тобто вже вище від молока немовлят. Моло­ком називає верхню горіхову шкаралупу, що містить зерно, яке немовля розкусити не може. Лиш про себе і про подібних до себе говорить: "Ми маємо розум Христа". І дивно, як це він дійсно всюди жує! Чи не можуть бути кращими зуби, ніж оці: "Бо цей знає книги, не навчаючись". Мало читати, багато

137

жувати. Ах, який благородний смак! Як не подібні до свого смаку ті, до яких волає: "Чи не заради цього спокушаєтесь, не знаючи Писання, ані сили божої?"

О Господи мій! Як же вони не знають? Вони з малих літ почали балакати про Біблію твою, на ній постаріли, не зали­шили ні віршика, ні слівця, не обговоривши його; ім'я твоє, хрест твій завжди у них на грудях, на губах, на одязі, на стінах, на блюдах, на обрядах... Та яка користь жувати й не відчувати смаку? З цієї саме причини цих беззубих скотів відсилає: "Ті, що йшли, навчіться". Що це означає  -  "милості хочу, а не жертви?" Не любить цих не бажаних Господу звірів і обраний Павло: "Керовані різними похотями, завжди навчаються і ніколи до розуму істини прийти не можуть". Називає їх ворогами хреста Христового, а Давид  -  мужами крові й лестощів. А чому? Задивились на церемонії, засіли на м'ясних бенкетах, не взяли собі на розум шукати істини божої, до якої їх вів обряд, а покинувши світло її, повернулись до пітьми своєї, до своєї плоті й брехні, повернувшись на вечерю.

Отже, спокусившись тлінним своїм м'ясивом, позбавляють­ся тієї поживи, про яку син Сираха: "Всяку муку споживає черево, проте є мука від муки краща". Та що це? "Блаженний, хто з'їсть обід у царстві божому!" А що це за мука? "Блаженні спраглі й бажаючі правди". Ось послухай: "Плоть моя є справжня мука". Що за плоть? "Є тіло душевне, і є тіло духовне". Що за тіло? "Це хліб, що сходить з небес..." Який хліб? "Є дух, який оживляє, плоті не використовує". Про цю животворящу істину співає Давид: "Істина господня перебуває навіки". "Живи мене за словами твоїми". Від неї саме вони повернулися на свій сумний вечір, не побажавши з Павлом бігти за істиною. "Браття, я собі не гадаю досягти, тільки минуле забуваючи, в майбутнє простягаючись, до наміченого йду..." Оце-то ті, Сирахового сина дурні, які, почувши добре слово, кидають за плечі свої, про яких у псалмі: "Хай вернуться назад і засоромляться..." Також Ісайя: "О, язик грішний! Сини беззаконні! Люди, наповнені гріхами! Сім'я лукаве! Облиште Господа й розгнівайте святого Ізраїлевого, верніться назад". Оце-то те Хамове плем'я. "Проклятий отрок Ханаан і ангели, що не зберегли своєї першості".

На яких так страшно гримить раб Христа Юда, називаючи їх, між іншим, зірками прекрасними, для котрих морок пітьми навіки зберігається. 1 плоттю, що духа не має. Ці нетямущі хами цілком оголили Бога, отця свого, і всі діла його, у вірі і в дусі перебуваючі, знищили, знайшли на це місце свої руки, свої ноги, свою плоть і погань, і всією нею мудрують, щоб впало на них страшне прокляття із "Второзакония": "Оскільки не послужив ти господу Богу твоєму веселістю й благим серцем і

138

послужив ворогам твоїм, і наведе Господь поган на тебе здале­ку, від краю землі, і зруйнує тебе у всіх містах твоїх, коли впадуть стіни твої високі й міцні, на які ти сподіваєшся, і з'їси дітей утроби твоєї, плоть синів і дочок твоїх, яких дав тобі господь Бог твій..."

Ось яка погибель знаходить тих, котрі погані зуби мають! Послухаємо про них ще Йова: "У них загинув кінець". Зауваж відразу, що вони до наміченого з Павлом не досягають. А що ж далі? "У бідності й голоді безводні". Чому? "Бо втекли у вчорашню безводну скруту й бідність". Не дивно, що потрапили в скруту. Не потрібно було їм бігти у тісняву вчорашню, вечір завжди голодний. "Спрагнуть під вечір".

Ось що треба було шукати! "Є дух, який оживляє..." Хіба вони не розуміють, що таке дух? У тому-то й біда, що погано жують. Тому-то й далі Йов: "Вони обходили,  -  каже,  -  траву в нетрях, для них же трава була мукою, безчесні ж і покриті хулою, вони жадібні будь-якого блага, і корені дерев жували від голоду великого". Чи можливі ще гірші зуби? Скажи, будь ласка? Ці потвори чи не виявляються рідними нащадками того страшного у Даниїла звіра, який все перевів і пережував, а те біда, що останки ногами потоптав! Зауваж, що останок топчуть ті ж самі, про яких тепер же Йов: "У них загинув кінець",  -  сказав. Що за чудо? Все порвали, пожерли, поковтали зубами батька свого залізними, але без останку. Де ж ваш останок? Ах! Потоптали ви останок! "О язик грішний! Сім'я зміїне!" Потоптали ви того, хто скаржиться у Давида: "Зневажили мене вороги..." І того: "Я є початок і кінець".

Лиш Ізраїль женеться й осягає всеблаженніше начало своє  -  те, про яке Мойсей, благословляючи їх, говорить Асірові: "Покриє тебе боже начало". Лиш він осягає й останок. "Оста­нок Ізраїлю є". Він сам все з'їдає, руйнує, топче, щоб тільки дістатися й зберегти собі те, про що пишеться: "Благословенний ти у місті й благословенний ти на селі, благословенні плоди черева твого, і плоди землі твоєї, і стада волів твоїх, і пасовища овець твоїх; благословенні житниці твої й останки твої!" Ой як не подібні зуби твої, роде, рятований Господом! Як небо від землі відрізняються від проклятих тих залізних.

Ось послухаймо, до чого Дожувався люб'язний Давид. "Начало". А що ж, скажи, начало? "Начало слів твоїх  -  істина". Отже ти, Давиде, знав і кінець? Звичайно, так. Начало й кінець  -  все одно. Ах, добра твоя їжа тим, що останків не топчеш. Та й як тобі топтати, якщо сам просиш: "Скажи мені, Господи, кончину мою". Вона для тебе від меду і від сотів солодша. Я вже отримав це від Господа: "Всякої кончини бачив кінець". А що ж то за кінець? Ах, яка широка заповідь його! "Всі, як риза, стануть ветхими..."  "Небо й земля мимо

139

проходять..." Справді, Давиде, білі зуби твої, і радостетворні очі, і гарні ноги твої! Спробував Господа, побачив його, осягнув істину, правду і царство боже. Ось вам скотина й звір, що відригує жуйку!..

К о н о н. Справді, ця тварина чиста! Не кульгава, не сліпа, не... сказати, жодної вади не має. Не даремно вона люба Богові. Вона гідна Господа, а Господь її. Тепер, здається, і я непись­менний починаю розуміти те, що ми з Філоном часто чуємо у зібраннях читане: "Сини людські, зуби їх  -  зброя і стріли... Бог зруйнує зуби їх".

Ф і л о н. Ах, Кононе! Нам би треба мовчати й слухати. Та за тобою і я не змовчав. Нас, простаків, називають скоти­ною. Та дав би Бог, щоб ми небагато вад мали! У крайньому разі будемо беззлобні. Мені подобається, що наче трішки можу розжувати те, що запало у пам'ять. "Покорімося, як вівці на заколення". "Благословенний Господь, який не дав нас на здобич зубам їхнім".

Квадрат. Памво! Сказані тобою слова Йова оці: "Корені дерев жували від голоду великого"  -  привели мені на пам'ять притчу про блудного сина. Бідний свинопасі Сам висох з голоду, а свиней пасе. Видно, що у пастиря й у пастви такі ж зуби і той же смак. Ось що робить незнання себе! Покинув дім свій, дім батька свого, розтринькав по околицях думки свої, душу свою, викинувши її зі скарбу свого внутрішнього, як гроно, відрізане від виноградної лози, вирвавши, як вербу, посаджену при живих водах, а ще хоче насититись та й інших нагодувати. Та стадові його ніколи не бути ні волами, ні козлами, ні вівцями, ні оленями, поки не повернуться до батька свого, у дім свій. Правда, що свиня має роздвоєне копито, але не посвячується Богу в житлі через відсутність подвійного жування. Та й як може Бог жити у цьому стаді, коли біси до нього на житло відсилаються? Крім того, свиня болото любить, і не джерела з оленями, а болотяну й каламутну воду. А це означає не що інше, як душу з таким смаком і зубами, котрі описуються у "Книзі Чисел", при ремствуванні юдеїв. "Хто нас нагодує м'ясом?"  -  з плачем волають.  -  Дай нам з'їсти м'яса". Велить Господь Мойсееві очистити свинячі властивості й перетворити її у чисту і присвячену йому скотину. Ах, як тяжко пізнати себе! Що таке одно і однакове жування, як не саму лиш тлінну сутність свою в собі розуміти? Тільки єгипетське м'ясо в собі осягаємо, не проникаючи зубами в повінь наповнення божо­го, про яке Йов: "Від запаху води зацвіте, зробить жнива, бо новонасаджене".

А як розуміємо себе самих, так точнісінько розмірковуємо й у браті нашому, в Святому Письмі. Вже Господь і перепелів дав їм, нову поживу добув із моря. Посушили собі на корм, відчули запах, однак "м'ясо,  -  каже,  -  було ще у них в зубах

140

перед бідністю". Досить ще господнього м'яса, проте вони своє м'ясо в зубах жують.

Ось як тяжко прогризтись розумові нашому до другого жування! А тут-то й все наше нещастя. "І Господь дуже розгнівався на людей, і вразив Господь людей величезною болячкою, і тому стало називатися це місце  -  гроби похоті". Слухайте себе, нещасні тлумачники! Розжуйте собі добре! Не згадуйте перших і про старих не думайте! З'їжте старе старих! "Ц< я творю нове",  -  каже Господь. Чи буде, якщо не є для вас небо зішите, чи навік не встати вам зі сну гробів ваших? Жуємо м'ясо, але наше власне, і нашими ж зубами їмо мертвечину нашу. Але для другого кусання дайте мені зуби: "Зуби твої, як стада обстрижених, які вийшли з купелі, всі двоплідні, всі близнят народжуючі". Дай, будь ласка, мені Павлові зуби! "Маємо ж вівтар, із нього ж не одержать влади (дозволу) їсти тих, хто служить тіні". Дай зуби Давидові: "Приготував ти трапезу переді мною..." Не хочу зубів тих дурних скотів, які кажуть: "Жорстоке слово це, і хто може його послухати?"

Цих свиней зуби лиш у квасі фарисейському смак відчувають, а не у хлібі ангельському й тваринному, не в істинній плоті, плоті господній, що зійшла з небес, до якої заохочує Давид: "Спробуйте, й побачите". "Дух, який ожив­ляє". Хіба думаєте, що лиш у вас є плоть, а у Бога її й не було? Крім вашої немає божої? Навіщо ж розливаєте на вашу землю кров праведну, кров істинну, кров Господню, кров нетлінну? Ось поїдаючі хліб хвороби й скверну мертвечин своїх! Ось Данилові звірі34, які топчуть останки Господні!

Ось вовки арабські, про яких Софонія35: "Князі його в ньому, як леви рикаючі. Судді його, як вовки арабські, що не залишають на ранок". Проклята ненажерливість? Вночі все-все пожирають, не залишаючи для ранку, для чудового ранку, що в Ісайї: "Поклади мене ранком, ранок..." Вбиваєте ви внутрішню вашу небесну людину мечем думок ваших, що не визнають її серед пітьми вашої, міркуючи, шо лиш тлінна пітьма становить суть вашого створіння. Знайте ж, вовки арабські, що я вам пророк, і збудеться страшне оце на вас: "Глянуть на нього, його ж прокололи, і заплачуть про нього плачем, наче про коханого, і похворіють про нього хворобою, наче про первістка". 1 оце: "Буде життя твоє висіти перед очима твоїми, і будеш боятися вдень і вночі, і не будеш вірити життю твоєму; вранці питаєш, коли буде вечір, а ввечері питаєш, коли буде ранок? Зі страху серця твого, яким будеш боятися, і з видінь очей твоїх, якими побачиш..."

Причину всього цього нещастя там же у Софонія слухай: "О світле й визволене голубине місто! Не почувши голосу, не

141

баранячою відрижкою і з оленячими ногами. Уже виригають веселість і скачуть на гори Ароматів. Боже мій! Чи це не нове творення й нове створіння? Що за чудо? Рись люта  -  і козел людиноподібний разом; вовк хижий  -  і незлобне ягня; лев, страшно рикаючий,  -  і теля, що мукає до матері своєї... О любий Ісайє! Ту ж саму правду співаєш: "Пастися будуть разом вовк з ягням, і рись спочине з козлом, і теля, і телиця, і лев разом пастимуться". Коли ж це буде? Буде, не бійся! Дай Бог тільки, щоб процвітала літоросль від кореня Єсеєвого.

Лука. Святе Письмо є ліхтарем, що сяє божим світлом для нас, подорожніх. Вірю, що воно так і є, а лиш дивуюся, що мова його тече інакше, не подібно до інших письменників. Мова Біблії подібна до азіатської ріки, названої Меандр. Роз­повідають, що та ріка протікає по найпрекрасніших місцях, але течія її в'ється, як змій, заплутує хід свій, як хороми лабіринт. А хай так буде добре, що людина, яка шукає царства божого, відрізняється від інших людей і подібна до тварини, яка відригує жуйку, а це не природне для інших звірів. Бути так! Хай це подібне на притчу! Хай і роздвоєне копито означає особливу ходу! Бути так! 1 звичайно, із нового у подорожнього голові поняття повинна народитися інша дорога для нього і відмінна від першого хода. Хай буде так! Та тільки трохи дивно, що нога означає схильність, любов і жадібне бажання.

Це можна, здається, бачити, як із інших, так і із цих Авакумових слів: "Господь Бог мій  -  сила моя, і зробить ноги мої досконалими і на високе зводить мене, щоб я переміг у пісні його". Я розумію, що багато хто може розжувати й пізнати пахощі духа, та й повернутися до тих, про яких сказано: "Чимало з його учнів йшли назад і до того ходили з ним". І знаю, що не без причини Господь вимагає, щоб присвячуваний йому звір крім відрижки у жуйці був із роздвоєним копитом, тому що не завжди те може сподобатися нашому смакові, що відкушуємо, а для цього необхідно, щоб були охочі з добрими зубами. Та чому апетит позначається ногою? Чудовий стиль...

П а м в а. Любий друже! Привчай твій смак до біблійної їжі. Немає ні кориснішої, ні солодшої від неї, хоч світлиці її не славні кутами. Та, по-перше, прошу тебе взяти чим кращу думку про цю похмуру премудрість, що створила собі семистовп-ний дім. Наскільки вона зовні непоказна й огидна, настільки всередині поважна й прекрасна. Вона позичає у тебе слова, які означають підлу твою навколишність, наприклад: ноги, руки, очі, вуха, голову, одяг, хліб, посуд, дім, грунти, худобу, землю, воду, повітря, вогонь. А сама вона ніколи не бродить по колу, а вражає у найтоншу й найголовнішу всього оточення точку, до якої лише привести тебе намірилася. Вона тільки твоїми словами говорить, та ж не твоє. На твою дудочку, та свою

144

пісеньку співає: "Щоб мені у пісні перемогти його". Це ж є якраз те, щоб вивести тебе із низького твого болота і від околиць твоєї зовнішності до самої нематеріальної й неподільної точки, яка становить твою істоту й суть твою, на ту висоту, про яку сама премудрість може сказати: "Виходи мої  -  виходи життя".

До цього возвишення й воскресіння, тобто щоб поставити тебе, який лежиш у пітьмі в найбільш далекій твоїй зовнішності, на нові ноги, вживає плотські слова, витягаючи тебе, наче вудкою рибу, обвиту тим, за що хапаєшся, знаючи, що нічого не можеш розжувати й ніщо тобі не смачне, не їстівне, крім верхньої плоті. Чи чув ти про дерево, яке нази­вається фінік? Або уяви собі таке, що росте у твоїй природній землі. Глянь на оцю прекрасну перед вікном яблуню. Бачиш, що вона сучки свої, наче багато рук своїх, листям прикрашених, здіймає. Але скажи, чого ти у ній не бачиш? Коріння її закрите перед тобою. Поки ти не почув слова цього (коріння), ти не думав про його таємницю. А тепер, не бачачи, бачиш його. Гілки перед тобою мовчанкою кричать, свідчать про своє коріння, яке посилає для них вологу й розширює їх поверхню.

Ах ти, друже мій, справжня яблуня! Бачу твої гілки, та не бачу коріння серця твого, душі твоєї, думок твоїх. Затаїлось воно у землі поверхні твоєї. Бачу верхнє твоє око, наче рукавицю на руці, та не бачу самого ока. Воно заховалося там... Де там? Ох, не питай! Як сказати? Не знаю! Як я можу тобі сказати? Досить з тебе того, що не тут, а там. Чи розумієш, що означає тут? Не розумію... Чому ж запитуєш? Навіщо тобі знати там? Та й чи можна? Зрозумій тут, зрозумієш і там. Дізнайся, що означає низько, пізнаєш і те, що стосується висоти. Роздивись ніч, потім тобі сам засіяє ранок. Якщо ж ранок вважатимеш за ніч, а ніч назвеш ранком, то закінчиш пітьмою. Хто може пізнати твердої землі сушу, не пізнавши рідких, протилежних до землі стихій? Чорне і біле один і той же погляд бачить. Тверде й непостійне один промінь розуму осягає, Здери більмо з ока, скинь рукавицю з руки, зніми чобіт твій з ноги твоєї і побачиш, з якого-то боку там.

А тепер одне лиш тобі скажу: там, звідки проростає вся твоя поверхня. Прикрим тобі видалося, що Біблія називає людське бажання ногою. Але вона ж людину називає і деревом, як фініком, так і фігою. І якщо роззуєш і розжуєш, то побачиш, що те, що ти називаєш ногою, є не що інше, як лиш голий верхній порох, наче сук дерева, виліплений із землі, як глиня­ний бовван, і наче чобіт твоєї ноги, який своєю зовнішністю засвідчує перебування її у прихованому корінні твого серця і весь прах, як чобіт твій, зодягнений на ногу тому, хто носить.

145

І у цю ціль, думаю, влучав Йов, ось: "Поклав ти ногу мою в заборону, зберіг же діла мої всі, у коріння ж ніг моїх прийшов". Про цей корінь і Ісайя: "Корінь їх як персть (земля) буде". А що він коренем серця називає, то послухай його ж: "Глянь, як попіл, серце їх, і зваблюються". Зауваж: там корінь нази­вається порелом, а тут серце попелом. Серце є корінь. У ньому й живе сама твоя нога, а зовнішній прах є її черевик.

Ось чому Біблія називає сердечне бажання ногою! Воно-то й є справжня нога, хоч чиста, хоч не чиста, як приточник учить: "Бажання нечестивих злі, коріння ж благочестивих у твердостях..." 1 Давид, серце, гордістю пихи зарозуміле, досить пристойно називає ногою: "Хай не прийде до мене нога гордині". Як тільки сердечна нога твоя надулася, відразу ж і чобіт на ній, голову наслідуючи, набуває тієї ж форми, наче відбиток з оригіналу. А якщо це для тебе дивне, що нога твоя і серце є одне й те ж, то ще більш дивним тобі видасться, коли побачиш, що не тільки нога, але й руки, й очі, й вуха, і язик  -  і все твоє оточення всіх членів бовваніючих є не що інше, як сам одяг. А самі справжні члени закрились у серці.

Ось тобі приточник все твоє зі скарбом сердечних думок твоїх разом кладе! "Око досадливого, язик неправедний, руки, що проливають кров праведного, і серце, яке кує думки злі, і ноги, які прагнуть зло творити, знищаться". Підіймай поволі слух твій і слухай, що це значить: "Хто має вуха чути..." "Якщо око твоє спокушає тебе". "Умертвіть члени ваші". Та чи можна виколоти око? Зробити мертвими члени? Можна. Тьху! Легко можна. Немає нічого легшого, але для того, хто хоч трохи пізнав себе. А тоді ж, коли не знаєш себе, як виколеш? Як відсічеш? Як полікуєш себе і виправиш? Бо ж не чуєш, де твої руки, ноги, очі. Те, що ти вважаєш ногою твоєю, не було нею ніколи. Ти сліпий! Ти змій, що повзає черевом своїм, їсть у всьому собі прах і землю свою... Та чи можна земляні члени відсікти? Чи ти мене питаєш, друже мій? Не можна, ніяк не можна. Чому? А ось я тобі скажу, чому. Тому що погано. Як так? О бідний чоловіче! Якої ти поганої думки про Бога! Чи не досить тобі відповіді, що не можна. Навіщо ти відрізняєш неможливість від шкоди, і користь від здатності? Все те одне: неможливе і некорисне. Не думай погано про божу до тебе милість. Ця блаженна сутність все робить на твою користь. Давно б уже воно стало можливим, якби було корисне. Без духа тобі не можна й дихнути: де ж його немає для тебе? А якщо б повітря було некорисним, то звичайно, знайти б тобі було важко. І отут-то треба було тобі задовольнитися відповіддю. Сказано, що не можна відсікти. Не намагайся далі знати те, що некорисне. Та знай, тобі хочеться до тонкощів знати, чому те некорисне? Знай же: тому, що неможливе. А

146

неможливе тому, що некорисне. Чи ще не розумієш? У думці про Божу милість поганий, а в розумінні тупий. Ти ж уже чув, що твоя зовнішня нога  -  не нога, а лиш взуття твоєї ноги? Так точно... Яка ж нісенітниця? Лікувати ногу, а прикладати пластир до чобота? Ось бачиш! Чому неможливо? Тому, що не корисно. І навпаки, недійсне й некорисне, то стало й немож­ливе. Дія в користі, а користь у дії. Дія, сила, можливість і корисність  -  все те одне. І навпаки  -  безсилля й некорисність  -  одне. Яка користь тобі відсікти зовнішню твою ногу, якщо вона не веде тебе у рів, а ти сам її несеш? І яка ж вона нога, якщо ти її носиш, а не вона тебе? Що тобі завинило верхнє твоє око? Ти сам його відкриваєш, кидаючись на згубу свою, сердечним твоїм зміїним оком, а воно є не що інше, як нечутливі окуляри ока твого. Учись! Не осмислиш! Розбери сам себе краще! 1 не будь зухвалим в осуді стилю Біблії! Вона лиш смиренним своїм коханцям відкривається. Піди, почавши від ноги твоєї, по всіх крайностях твоїх членів або хоч один з них розумніше розсуди, то, можливо, пізнаєш, що вся крайня зовнішність тіла твого є не що інше, як маска твоя, що прикриває кожен член твій, за його родом і подобою, наче в насінні, у серці твоєму схований. А впоравшись з собою про себе, зрозумієш оце Єремії: "Глибоке серце людини, більше всіх, і людина є, і хто пізнає її?" 1 не здивуєшся, що Давидове серце має в собі уста й говорить  -  язик його радіє, а нога веселиться. Хто бачив, що язик радіє? Той, хто пізнав себе. 1 звичайно, що бідні анітрохи не загли­бились усередину себе, вони Христа з його друзями називають меланхоліком. Звідси народжується й немудре оте запитання: чи сміявся колись Христос? Це питання дуже подібне до премудрого оцього: чи буває колись гаряче сонце? Що ти кажеш? Христос є сам Авраамів син, Ісаак, тобто сміх, радість і веселість, насолода, мир і свято... Серце людське, премудрістю закону божого просвіщенне, подібне до кореня дерева, посад­женого при джерелах вод, а законопорушник є проклята фіга. Яка користь від зовні зеленіючого листа, якщо корінь позбав­ляється життєвої вологи? Швидко він відпадає. Яка веселість, якщо поверховий сміх розводить щелепи, відкриваючи гляда­чам зуби твої, а серце твоє стискається тою тугою, про яку сказано: "Не радіти нечестивим"? Розшир серце твоє, відкрий внутрішні уста з Давидом: "Уста мої відкрив і привабив дух". У той час і без зовнішньої посмішки завжди всередині сміятися будеш з Сарою: "Сміх мені сотвори, Господи". 1 з Давидом: "Дав ти веселість у серці моєму". Якщо серце може таємно говорити, то можна йому таємно й сміятися. Тоді уподібнишся до зимового дерева без листя. Та вони причаїлись у корені, який зберігається тою життєвою водою, про яку приточник: "Вода глибока  -  рада у серці мужа". 1 Давид: "Помисли серця

147

його в рід і рід". А без цього не ти сам, а тільки вуст твоїх нежива шкіра посміхається. 1 чи може щось бути гидкіше від такого сміху, лицемірніше й більш неприємне? Ось рідний сміх! Послухай: "Зрадів духом Ісус..." Ось Самуїлова мати сміється справді: "Розширились уста мої на ворогів моїх, звеселилася й від твого спасения..." Ось так сміється Павло: "Уста наші відкрилися до вас, коринфяни. Серце наше розширилось. Розкрийтеся й ви". Ось і Давидова посмішка: "У скорботі мене ти розкрив, розширив ти серце моє". Та те дивне, що й самі його сліди розширюються: "Розширив ти кроки мої". Наче й самі сліди його розширюються і його ступні сміються з ним.

Та що це за чудо? Ти ж чув від Єремії, що серце є справжня людина. У серці всі члени! То чому ж не сміятися всім його членам, коли сам говорить: "Звеселилось серце моє й зрадів язик мій?" Сповнене веселості серце наповнює всі члени тою блаженною повінню: "На воді спокійній виховав мене". 1 сміху, про який Йов: "Господь не відкине незлобивого, жодного ж подарунка від нечестивого не прийме, уста ж наповнить справжнім сміхом". А тих, що втратили цей невимовний такого серця скарб, спасения або багатство душі своєї, з великим співчуттям закликає Бог у Ісайї: "Приступіть до мене ті, хто загубили серце, хто далеко від правди перебуває..."

Лука. Біблія подібна до страшної печери, у якій жив пустельник, котрого відвідав брат. "Скажи, братику, що тебе тримає у цій похмурій оселі?" Після цих слів відкрив пус­тельник завісу, що висіла на стіні... "Ах, Боже мій!"  -  вигукнув гість, побачивши пишноту, яку не може осягнути людський розум. "Ось, брате, що мене забавляє",  -  відповів самітник. Потім брат з братом залишилися жити навіки... У підлих і похмурих зовнішностях, як у старому лахмітті, загорнута премудрість, що сходить на серце людське, котрої всі і всілякі коштовності не гідні. Цією підлістю ця висока божа драбина опустилася на простонародну вулицю, щоб тих, хто ступили (на неї), підняти до найвищої вершини небесного поняття. 1 чи не це навіває нам приточник: "На високих краях є, посеред стежок стоїть". Оце-то та глупота, яку Павло називає у коринфян. Відкрий покривало й побачиш, що воно найпремудріше, а лиш прикрилось юродством. Та ах, любі друзі! Тепер пізнаю, що не відкриєш завіси, не пізнавши себе. Не пізнавши себе, як можна знайти того: "Знайшов бажане". А без цієї людини Павло гукає: "Не перестане вкривати покривало". Цей лиш відкриває наші очі і переводить від землі до небес".

Квадрат. Вся "Книга Виходу" сюди веде, щоб пізнати себе. Якщо виходи премудрості  -  це виходи життя, то видко, що виходити з Єгипту  -  означає виходити зі смерті в життя,

148

із пізнання в пізнання, із сили в силу, поки з'явиться Бог Богів у Сіоні. Але де те життя? Слухай Павла: "Йдемо на смерть заради Ісуса, та й життя Ісусом буде у мертвій плоті нашій". Всюди є Бог. Навіщо ж переходити з місця на місце, від одної зовнішності до іншої? І де ж його ближче шукати для тебе, як не в тобі самому? Дивно, якби землемір мав змогу знайти в іншому місці центр землі, а під собою не міг би. А якщо знайдеш, тоді він тобі, а ти йому з'явишся.

А н т і н. А хіба Ісайя не виразно тлумачить, що таке вихід? "З веселістю вийдете". Що ж далі? "І з радістю навчитеся". Перенеси, о чоловіче, думки твої від одного поняття в інше. Бачиш, чим Давид переходив? "Потік перейде душа наша. Душа наша перейде воду непостійну". А так перейти означає навчитися. Вчитися безпутно, виходити безпутно  -  то все одно, і не може не заблудити твоя нога, якщо заблудить серце твоє. Ось учить Павло ходити: "Свідчу про Господа: до того не ходити вам, як і інші погани ходять у суєті розуму їх, зать­марені глуздом, відчужені від життя божого за невігластво, яке є у них, за закам'яніння їх сердець..."

Друг. Йде Ізраїль царським шляхом, не відхиляючись ні вправо, ні вліво, минає все тлінне. Переходить поганські межі. Руйнує всі перепони. Не стримують його ні ріки, ні море. Все ділить навпіл. Всюди шлях божий знаходить. Коротко кажучи, робить те ж саме, що й Авраам. Розсікає на половини. А що ж це означає, як не те: "Шукайте і знайдете". Пізнати себе намагається Ізраїль. Ось дивись, як один старається: "Минуле забуваючи, в майбутнє ж простягаючись, до наміченого іду, до почесті вишнього звання божого про Христа Ісуса..." Розділи себе, щоб пізнати себе. Ось! Бог вчить Єремію, як розділяти: "Якщо відведеш чесне від недостойного, то як уста мої будеш". Подивись, що в тобі підле, а що дороге?

П а м в а. Йде Ізраїль між затверділими морськими стінами сушею до суші. А куди він іде? Туди, куди Давид: "Коли прийду і з'явлюся перед лице боже?" Йди шукай, не помиляйся, слухай себе.

Антін. Авраам на одному місці те ж саме робить, що й Ізраїль у поході своєму. Там іде Ізраїль між двома половинами вод, а тут проходять між розтесаними на половини тілами свічки вогняні. Ось що бачив Авраам! Чого зроду не бачив. Пізнай себе, прошу, побачиш ніколи не бачене.

Квадрат. Коли хтось хоче розуміти ті вогняні свічки, хай звіриться з Захарією. Оті-то є мужі у нього дивогляди, про яких ось що співає: "У день той покладу тисячники Юдині, як головешку вогняну в дровах і як свічку вогняну серед стебел, і з'їдять справа і зліва всіх людей навколо". Ось і Наум36 другий: "Вибери шлях, укріпи стегна, змужній силою". Бо

149

відновить Господь докір Якова, як сором Ізраїля". Що ж далі, нижче? "Вигляд їх  -  як свічки вогняні й як блискавка пронизуюча. Подібних до них не було одвіку". Приспівує третій Иоїль: "Всяке ж лице, як випалений горщик..." Ось що побачив Авраам у розтинах тіл: побачив новий рід людей, від Бога народжених. Тоді ж Господь заповів йому заповіт, а далі швидко народився йому спадкоємець, не обмежений жодним простором. Що ж думаєш? Я, четвертий, що тобі заспіваю? Подібне народжується від подібного, від блискавкоподібного  -  блискавкоподібний. Слухай себе! Тут знайдеш того, про якого сказано: "Бог наш є вогонь поїдаючий". Тут шукай і все його плем'я. Побачив його Даниїл у собі, і ось що співає: "Підняв очі мої і бачив: це муж єдиний! Одягнений у ризу лляну, і стегна його підперезані золотом світлим, тіло ж його  -  як фарсис (камінь), лице ж його  -  як вид блискавки, очі ж його  -  як свічки вогняні..." Таке ж то й плем'я. Та де ж ти його знайдеш, благословенний рід цей? Послухай же, що відповідає Господь Ревеці: "І каже їй Господь:  -  Два язики в утробі твоїй є, і двоє людей із утроби твоєї розлучаться, і люди людей перевершать, і більший пригнобить меншого..." Посеред тебе, друже мій, шукай! Тут у тобі первісток, Ісав твій. Тут і Яків, що дотримується п'яти Ісавової, або, справедливіше ка­жучи, він тримає п'яту кавову, говорячи у Давида: "Беззакон­ня п'яти (мого брата) обійде мене... Ці п'яту мою будуть берегти..." Пізнай себе, розлучивши мужа крові і мужа божого, і скажи: "Перша людина із землі тлінна, друга..."

П а м в а. Звичайно ж, про цих-то двох людей, нерозривним союзом пов'язаних між собою, каже Бог Йову: "Хто відкриє лице звинувачення його? У згин же грудей його хто ввійде? Двері лиця його хто відкриє? Навколо зубів його  -  страх, утроба його  -  щити мідні, союз же його як смарагд-камінь, один до одного прилипають, дух же не пройде його, як муж до брата свого приліпиться, тримаються й не відірвуться; у чханні його заблищить світло, очі ж його  -  видіння зірниці, з уст його виходять, наче свічки палаючі, і розлетяться, як іскри вогняні, із ніздрів його виходить дим печі, палаюче вогнем вугілля. Душа ж його, як вугілля й як полум'я, із уст його виходить, на шиї ж його оселяється сила..."

Друг. Тепер-то ти пояснив, Памво, оцей вірш: "Коли ж було сонце на заході, полум'я було, і це піч, яка димить, і свічки вогняні! Вона пройшла між розсіченнями цими". Тепер зрозуміло, чому ж так сильно злякався Авраам: "Коли заходить сонце, жах нападає на Авраама. І цей страх темний дуже нападає на нього". У розділенні він побачив того: "Навколо зубів його страх..." Як не затремтіти? Побачив його? Чхає блискавкою, дивиться зірницею, дихає іскрами й палаючим вугіллям...

150

Антін. Оцього-то страшного мужа не менше злякався й їсайя: "Бачив Господа, о окаянний я! Наповни дім славою його". Тоді-то він спробував і солодкого вугілля із вівтаря господнього, очистилися його вуста, зникло беззаконня, зробився апостолом. "Кого пошлю? Це я є! Пошли мене..." Аврааму заповіт заповідається, а цей посланником стає. Бла­жен, хто знайшов плем'я в Сіоні та родину в Єрусалимі.

Квадрат. Ісайя наче пальцем показує на тих, хто не пізнає себе: "Горе тим, хто вважає пітьму світлом, а світло пітьмою... Горе, бо мудрі самі в собі й перед собою розумні". Тільки лиш не сказав: у плоті своїй.

П а м в а. Саме на цих він кричить, видно із наступного: "1 згорить тростина від вугілля вогненного і згорить від по­лум'я, яке розгорілося. Корінь їх, як плоть, буде, і цвіт їх, як прах, зійде, бо не захотіли закону господа Саваофа".

Д р у г. Та там же нижче йдеться, що підійме Господь знамення для народів, які заблукали від дому свого на кінець землі, і відкличе свистом своїм. Свистом відгукуються ті, хто віддалився, заблукавши у полі чи в лісі, жваво на голос повертаючись: "Не спрагнуть, не змучаться, не задрімають, не заснуть, не розпережуть поясів своїх зі стегон своїх і не розстебнуться ремені чобіт їх, стріли їх гострі і луки напнуті, копита коней їх як твердий камінь стали; колеса колісниць їх, наче буря, зляться, як леви, і постали, як левища". Бачите, цей рід уже не такий, тому що там же написано, що "глянуть на землю  -  і це пітьма жорстока в зачудуванні їх". Цього роду був і Авраам: "Жах нападає на Авраама". Звідки ж візьметься зачудування й жах? Із розділення між світлом і пітьмою: Ізраїлеві страх господній народиться.

Антін. Згадався мені Яків. Цей також, прокинувшись зі сну, злякався й каже: "Яке страшне місце оце..." Згадався і Павло, осяяний світлом небесним на шляху: "Тремтячи ж і жахаючись, каже: "Господи! Що мені хочеш сотворити?" А мила наречена дуже відважно говорить: "Міцна, як смерть, любов; жорстокі,.як пекло, ревнощі; крила її  -  крила вогню; вугілля вогненне  -  полум'я її". Вона теж, видко, рідня Ізраїлева. Розділила води, знайшла полум'я з Авраамом і закохалася в нього: "Вода велика не може погасити кохання". Не жахається, а тане від любові.

Квадрат. Наречена вже давно дізналася, пізнавши себе, і не вперше ото каже так, як Давид: "Відбилося на нас світло лиця твого". А раніше кричав: "Страх і тремтіння прийде на мене..."

П а м в а. Щира правда. Вона вже давно раніше сказала: "Душа моя вийде у слово його". Вийшла і знайшла того, що "небо і земля мимо йдуть", але не слова його. Шукала

151

вночі  -  не знайшла. Потім, розсікши й кинувши набік всю ніч, напала на той скарб свій: "І світло у пітьмі світиться". А цим самим витлумачила нам, що то означає "Книга Вихід".

Друг. "Книга Левитська"37 вся погоджена з нашим співом. А якщо вона не за Господом, правдою й царством його, тоді вже давно немає її серед духовних книг. "Дух є Бог, Господь дух є". Заспівайте Господові! Але дивіться, щоб пісня була новою. Принесіть Господу, але щоб все це було чисте. Все те старе, що тлінне, все те нечисте, що минуще. Новому нове дай, чистому  -  чисте, невидимому  -  таємне. Уявіть собі чудовий, духмяний нагірний сад, сповнений безперервної втіхи. Як бажано гостям увійти в нього! Та продертися незмога. Непрохідні хащі, непролазне терня, струпуваті місця оточують рай цей. О дорогий раю! Найсолодша істино господня! Коли продеремося до тебе? Не допускає нас терня обрядове. У ньому-то ми й застрягли.

А ти по той бік жорстокої стіни ледь-ледь блищиш, радосте наша. 1 хто через цю пустелю проведе нас? Блаженний, хто пізнав себе! Лиш він має пастиря і вождя свого. З цим вождем Давид пролазить стіну, не боїться серед самої смертельної тіні. Слово його було внутрішнім жезлом Давидові. З цим жезлом він зійшов на саму гору царства божого і правди його. Страх божий вводить у внутрішню Біблії завісу, а Біблія, тебе ж самого взявши за руку, вводить у свій же внутрішній чертог, якого ти зроду не бачив, до того друга, про якого Соломон: "Велика річ  -  людина і дорога  -  муж, який творить добро. Велика справа  -  знайти мужа вірного". І тоді-то буває оте, теж із приточника: "Брат, якому брат допомагає, як місто укріплене".  Біблія  є  нашим  братом.  Він  народився для збереження нас, братів своїх. До всієї Біблії, а не до самого Єремії, говорить Господь: "Сину людський! Сторожем дав я тебе дому Ізраїлевому". Хіба не чуєте, що наречена співає: "Поставив мене сторожем у виноградах". Бродиш невідомо де, по безлюдних околицях, а вона намагається ввести тебе у спальню своєї матері. Та й про Христа непогано написано: "Вона ж, яка подумала, що це садівник". Звичайно, подібний на садівника. Всі богословні пророки, наче хоронителі саду.

Ми ж уже чули Ісайю, що виноград господа Саваофа  -  це дім Ізраїлів. Ми тут же. Та й ми самі є дім божий. Вони-то бережуть: щоб ми не вийшли із дому господнього і від нього самого з блудним сином у далеку країну чи в Єрихон з тим, хто подався у розбійники. Всі ці сторожі в одній людині, я сам у всіх дух. Ось один! І перший сторож "повернеться у дім твій". Ось другий, Ісайя: "Ідіть, люди мої, увійдіть в храмину вашу". Оце-то ті херувими з полум'яною зброєю, що мають всередині себе шлях дерева життєвого, а стріли їх гострі; вигляд їх  - як

152

свічки вогняні, лице  -  як випалений горщик, рід, рятований Господом, серафими, які носять жар божої премудрості. А як самі вони є колісницею і престолом Господа, що живе всередині їх, так і нас, що блукаємо по кінцях землі, повертають у середину нашу, до голови нашої, до того дерева життєвого (наче до безпечного ковчега), про яке приточник: "Дерево життя є для всіх, хто тримається його і схиляється на нього, як на Господа, тверде". Ми ж, підкоряючись їм, ось що чуємо: "Ви друзі мої і робите те, що я заповідаю вам". Тому нічого не слухаю, якщо воно не веде мене у найглибшу в мені печеру одкровення. Отам-то для мене рай насолоди, а в ньому плід дерева живого і такої ж води. Досить! Хай не каже більше мені ніхто нічого...

П а м в а. Принесіть Господу, сину божому. Син божий Ізраїль приносить живому Богові своєму жертви і подарунки. Навіщо? Хай не пропаде душа їх. Розсуди оце: "Щоб не пропала душа їх..." Дай нам, Господи, хоч трішки спробувати, що воно означає? "Хай заколють теля перед Господом",  -  говориться там... Не коли! Чуєш, не коли! Знай себе! Слухай Ісайю: "Навіщо мені численні жертви ваші?  -  каже Господь. Жиру ягнят і крові телят та козлів не хочу. Хто користає цього із рук ваших?.." Хіба ти забув, що Бог наш є вогонь? Яка ж безглуздість нести м'ясо перед очі, перед полум'ям дихаючі очі того, перед яким будь-яка плоть, наче солома, горить і зникає? "Принесіть Господу,  -  слухай Давида,  -  славу і честь". Якщо можеш смак відчувати в тому, чого ти ніколи не жував, то можеш і любити те, чого не розумієш. Знай же себе! Отут-то він.

А н т і н. Не розуміли цього глупі жерці. Думали, що справа полягає в тому, щоб заколоти теля і зробити гарненький бенкет. Описує їх дурість Ісайя: "Ті вчинили радість і веселість, заколюючи телят і пожираючи овець, щоб їсти м'ясо й пити вино, приказуючи:  -  їмо і п'ємо, бо вранці помремо..." Цих гладких скотів називає Амос телицями васанських нив: "Жерці, послухайте! Чуєте слово оце, телиці васанські..." Послухай, як теля спалює й знищує за любов до Господа той же Мойсей у "Второзаконні": "1 гріх ваш, його ж ви сотворили (тобто теля), взяв його і спалив його на вогні, побив його і розтер його дуже, щоб було дрібне і було як порох..." Заколи гріх у тобі, о чоловіче! Убий у собі впертість твою й гордість, яка чинить прикрість голосові закону Вишнього. Зітри й спали її жаром любові твоєї до Бога. Послухай Мойсея й викорени зло зі себе самого. Ось жертва! Ось запах пахучий Господу! Ось рятівний дарунок душі твоїй! Розумійте це ви, хто забуває Бога. Слу­хайте, що каже: "Жертва хвали прославить мене, і там шлях, по ньому ж покажу йому спасіння моє".

Квадрат. Про цих упертих Богові телят можна сказати

153

з Сираховим сином: "Не підноси себе радою душі твоєї, щоб не була розкрадена, як теля, душа твоя..." Не можна вперте теля посвятити Богові.

П а м в а. Єрсмія влучно телятами й волами їх називає: "Веселіться й говоріть багато, розкрадаючи спадщину мою. Скачіть, як телята на траві, і коліть, як воли". Звичайно, цим телятам Бог у "Книзі Левитській" з погрозою говорить: "Якщо не послухаєте мене і не здійсните повелінь моїх оцих, не підкоритеся їм і долею моєю буде обурюватися душа ваша, то вижену вас із спадщини". А спадщина Божа  -  ось вона: "Успадкував одкровення твої навіки".

Друг. Стефан у "Діяннях" на цих же впертих волів кричить: "Твердошиї й не обрізані серцем..." Та ось же смиренне і обрізане теля! "Серце зранене й смиренне Бог не..." Коли хто таке серце знайде, ось тоді-то, Боже, покладе на вівтар твій телят.

Антін. Ах! Неабиякі телята! До цих-то телят говориться: "Візьміть ярмо моє на себе". "О солодке ярмо!" "Благо для мужа,  -  плаче Єремія,  -  коли візьме ярмо в юності своїй". "Благо мені, бо ти вгамував мене..." "У чому виправить дуже молодий (чоловік) шлях свій?" Ось у чому: "Коли збереже слова твої".

Кинь, друже, телят і козлів. Візьмися за себе. Вбий для Бога в собі волову впертість. Залишиться в тобі другий бик. А ось він: "Йосифові Мойсей каже: із благословення господнього земля його, із красот небесних і роси, як першородного теляти, краса його, роги однорога  -  роги його, ними поган поколе, разом навіть до краю землі. Ось чоловіча стать непорочна!"

Квадрат. Біблія є людина, і ти людина. Вона є теля, і ти теж. Якщо пізнаєш її, то одна людина і одне теля будеш з нею. Пізнай же спершу себе. Вона з дурнем дурна, а з преподобним преподобна. Неробі падіння, а доброму вставання. Пізнай же себе. Розділи між добром і злом, між дорогоцінним і добрим, підлим і злим, пізнаєш її у ній, а без цього наїсися отрути. Без сумніву, це те теля, яке Авраам представляє найбажанішому своєму триликому гостю. До цього теляти й премудрість: заколов свої жертви, кличе тебе. Це показує і батько блудному синові, але вже тоді, коли він повернувся додому.

Оце-то теля принеси Богові. Цим одним вмилостивиш його і очистишся від усіх помилок твоїх, а не тим, що продається у м'ясних рядах. Йому посвятиш, та й сам будеш їсти з ним і для нього, тому що й теля це прекрасне йому належить. Пізнай же спершу себе. Не блукай по планетах і по зірках. Вернися додому. Тут батько твій, і те теля, він сам тобі покаже: Бог  -  Бога, правда  -  правду, істина  -  істину. Істина від земляної

154

плоті телячої засяє, а правда з небес батька твого прихилиться. Ось у той-то вже час правда й мир зустрінуться й привітають одне одного. Тоді скажеш: "Мир з Богом маємо".

Антін. "Хай покладе руку свою на голову теляти перед Господом..." Це повинен робити жрець помазаний. А що озна­чає, по-перше, помазаний? Ось слухай: "Дух господній на мені, заради ж нього помазав мене". Помазаний на помазаного покладає руку, духовний на духовне теля, тому що "душевний чоловік не приймає" (видно ж, що й не покладає руки), яка є духа божого, бо юродство у нього є. Прошу, пізнай себе. Пізнавши в собі батька, можеш покласти руку на сина. Ніхто не може прийти до цього теляти, якщо не батько до нього притягне його. Послухай Павла: "Дух все випробовує, і глиби­ни божі..." Павло, пізнавши себе, помазався духом: "Ми ж не духа світу цього прийняли, а духа, який від Бога". Потім вже приступає до таємничого теляти, приказуючи: "Щоб ми знали, яка від Бога дарована нам". Найсвятіша Біблія є рятувальне теля, Богом нам дароване.

Квадрат. Ось тобі теля, Єзекіїле: "Була на мені рука господня, і бачив..." Хто себе не знає, для того Єзекіїль сліпець. Пізнай же себе, помажся духом, поклади руку на нього, раптом скаже: "1 бачив..." А що ж він бачив? Між іншим, бачив і лице теляче. Ах, друже мій! Пророк для тебе і сліпий, і мертвий, якщо приходиш до нього без Духу божого. Чи можна, щоб побачити тобі в ньому силу божу, руку божу, якщо не побачив ти в собі того, до якого Давид: "Руки твої сотворили мене". Пізнай себе і можеш покласти на нього руку, яка є в тобі, божу. Дух духа пізнає; брат братові допомагає; рука руку знає. Як приступиш, плоть, що позбавлена духа, до духа? Якщо б ти пізнав себе, то міг би сказати з тим же пророком: "Була на мені рука господня, і вивела мене в дусі господньому, і поставила мене серед поля, а воно було повне кісток людських". Оживляє Єзекіїль мертві кістки, наводить на них жили, плоть, шкіру  -  все нове і дух життя. Чудо! Встає на ноги свої зібрання численне. Кістки ці є дім біблійний, і ти сам є дім. Як пророкуватимеш на сухі й безплідні кістки її, не маючи в собі духа? Одне кажу: все від тебе залежить  -  знай себе. Ти теля: на себе руку поклади, потім на брата, і будете як утверджене царство.

П а м в а. А Лука богогласний хіба не теля? Теля  -  Мойсей, теля  -  Ісайя, теля  -  Павло. Всі вони із стада господнього, які відригують жування і роздвоїли копито. Які бачили з Єзекіїлем видіння слави господньої. "Бачив славу його..." З усіма цими була рука господня, і вийшли, і раділи як телята, позбавлені пут! Всі вони є в Господі, а Господь у них. Візьми із цих телят будь-яке. Пожертвуй його, але пожертвуй Господу. Це господні

155

телята. їж їх перед Господом і з Господом. Не примішуй нічого твого. Ось Мойсей як учить їсти: "1 їсти будете там, перед господом Богом вашим, і звеселитеся про всіх, на них же покладете руки ваші ви і домашні ваші, як тебе благо­словив господь Бог твій... Та не сотворіть там усього (слухай добре), що ви творите тут нині, кожен бажане перед собою". Прошу, з розумом їж. Уважай добре, щоб не їсти крові. Що лиш там говориться, все те нове, чисте, все господнє. Не думай, що там очі, вуха, ноги, руки твої. Не твоє, а боже там усе, від ниточки до останнього ремінця на чоботі. Як можуть про плоть говорити ті, хто не від плоті, не з похоті її, а від Бога народилися? Ось же тобі повна Біблія не­порочних чоловічої статі, божого роду телят для очищення твого. Твоя лиш справа взяти одного улюбленого для жертви, покласти руку на нього. Та спершу загляни всередину себе. Рука твоя  -  не рука. Розміркуй сам з собою і знайди в собі руку міцну і м'яз високий. Тоді за нею йдучи, насолодишся високим розумом цієї безсмертної трапези. Якщо сам не можеш, приведи до помазаного духом божим тлумача: цей слуга божий допоможе тобі. "Оскільки вуста Єреові,  -  каже Малахія,  -  збережуть розум і візьмуть закон із вуст його, бо є ангел Господа-вседержителя". Але все це тоді станеться, коли почнеш пізнавати себе, а без цього ніяким чином законні жертви ніяк принести не можна.

Друг. "Утробу і ноги (теляті) хай помиють водою..." Ось тобі одне з обмиваною утробою теля: "Серце чисте сотвори в мені, Боже, і дух..."

Антін. Ось тобі й другий! Інших обмиває, сам обмитий: "Помийтеся, і чисті будете..."

Квадрат. На, ось вам і третій: "Говорить Яків дому своєму і всім, хто з ним: "Відкиньте богів чужих, які є з вами, серед вас, і очистіться, і змініть ризи ваші, і вставши, зійдемо в Вефіль, і збудуємо там жертовник Богові, який послухав мене в день скорботи..."

П а м в а. Ось вам ще прекрасний юнак! Брат нареченої: "Умив ноги мої, як оскверню їх?"

Д р у г. А про нечистих мовчите? Ах, коли б помножились ці! "Дам закони мої в думці їх, і на серцях їх напишу я, і буду їм Богом, і ті будуть для мене людьми, і не навчить кожний ближнього свого, кажучи: "Пізнай Господа, як усі пізнають мене від малого до великого". "Виллю із духа мого на всяку плоть, і заговорять сини ваші та дочки ваші..." О найсолодші пророки! Коли дочекаємось, щоб і нам бути такими телятами? Біда наша, що ми не пізнали себе, а в собі того, про внутрішню присутність якого вище Йоіль говорить там же: "І побачите, що я є посеред Ізраїля, і я господь Бог ваш, і немає іншого,

156

крім мене". Ось тоді-то вже буде: "Не осоромляться люди мої повік". 1 тут же поряд: "Виллю із духа -мого на всяку плоть..."

Антін. Ось же вам і нечисте теля виводить Авакум: "У злобі говорить до дерева: підбадьорися, встань! і до каменя: піднімись!" А це мрії, кування золота й срібла, позбавленого всякого духа.

Квадрат. Це теля дуже годиться для ідолів. Воно не знає про себе і про свій дім, про який там же безперервно говорить чисте наше теля Авакум: "Господь же в храмі святому своєму, хай боїться лиця його вся земля".

П а м в а. Це теля є справжній виродок. Воно жуйки не відригує, бо не може їсти ізраїльського теляти, та й у нього ж і копито не подвійне.

Друг. Поганські телята дуже різняться від ізраїльських. Жуйка в них однакова, і копита вкупі злиті. Так їх природа велить. Погани всі позначаються цим іменем (Вавілон), а це означає змішування, або злиття. Вони лиш зовнішню плоть бачать, і скрізь з неї дивуються, описують, вимірюють, а духовну істину, що перебуває в плоті, не знаючи її, змішують з плоттю і називають мрією. Та наш дивогляд, теля Авакум, зауваж, що навпаки, будь-яке дерево, камінь і срібло та всю зовнішню плоть мрією називає, провидячи в ній нетлінну божу істину і пізнавши вдома того, кого любителі зовнішнього, обминувши, никають неситі по хмарах. І це означає бути пророком, тобто окатим і прозорливим.

Про цих не істині, а ідолам присвячених телят ось Варух: "Відкрий, Господи, очі твої і подивися, як померлі, що є в пеклі, дух яких піднявся з утроби їх, віддають тобі славу і оправдання Господу, а душа, яка тужить про велич зла, ходить сльотава й хвороблива, і очі згасаючі й душа спрагла воздадуть тобі славу і правду, Господи".

Квадрат. Варух говорить про обидва роди телят: чистих і нечистих. Ось тобі нечисті: "Дух яких піднявся із утроб їх". Тепер скажи, чим умиються? Не знайшли, загубили у собі дух: "Піднявся дух із утроб їх". Віднялось же від них і царство боже і правда його. Віднялось тому, що не знайшли. Не знайшли ж через те, що не пізнали себе. А душа спрагла чи не тих же означає: "Блаженні спраглі?" Ці з Давидом тужать, хворіють, злобою обурюються, ходять сльотаві, зникають очі їх на спасіння боже. "Коли втішиш мене?" "Хай прийде царство твоє!" Всі вони з часом з Ісайсю говорять: "Із-за цього черево моє на Моава, наче гуслі, заголосить, і нутрощі мої, як стіну, обновив ти".

П а м в а. Це блаженне утроб тих оновлення ось у Єзекіїля: "Покроплять на вас воду чисту, і очиститесь від усіх нечистот ваших, і від усіх ідолів ваших, і дам вам серце нове і дух новий

157

дам вам". А де той щасливець, про якого можна сказати: "Обмився ти, виправдався ти"? Де ті голубині очі, які сидять на наповненні тих вод, про які повірений: "Якщо хтось бажає, хай прийде до мене і п'є. Ріки із черева його потечуть води живої". Це ж говорить про дух...

Друг. Оці-то чисті телята можуть приносити в жертву найсвятіше теля Господу так, як Авраам Ісаака. Але не обмиті цією водою і, сказати, безсердечні серця як можуть покласти руку на голову теляти? Вони в собі самих голову Господа свого загубили, і хто ж їх приведе до телячої? Загубивши в собі, чи знайдуть в іншому? Ось хіба як накладуть руку: "Оспівайте його, бо на Господа возвеличився. 1 вразить Моав руку свою до блювотиння і буде на посміховисько і сам..." Чи може серце, яке володіє поганським змішуванням, відділити у цьому теляті плоть і кров від духа, а смерть від життя, непридатне від жиру? Чи може здерти покривало сороміцької шкіри, не пізнавши того всередині себе, заради якого є покривало? Чи може покласти на вівтар вогонь і дрова, не знаючи й не бачачи в домі своєму нерукотворному печери одкровення господнього? Ось хто має дрова: "І показав йому господь дерево..." "Ось у нареченій вогонь!" "Крила її - крила вогню". Он поглянь на вівтар! Послухай: "Маємо ж вівтар..." Ось відокремлюваний жир! Хай дасть тобі Бог від роси небесної і від жиру землі..." Що то за жир? Послухай Мойсея: "Завів я на силу землі, наситив їх житами сільськими, смоктали мед із каменів і єлей із твердого каміння, масло коров'яче і молоко овече з жиром овечим і баранячим, синів телиць і козлів, з жиром пшеничним і кров грон пили - вино".

Біблія є обітована земля. На ній стадо боже й чисте є Ізраїль. Ось тобі телячий син, прекрасний Йосиф, який годує братію свою в голодні часи жиром пшеничним. Ось тобі другий син барана, ягня. "Плоть моя є істинна мука". Ось жир! "Плоть ніщо ж..." Хіба не знаєш,.яке ягня обмиває Хреститель? Чи не хочеш піднятися на благо і на жир землі божої? Ось так: "Це я пошлю ангела мого перед лицем твоїм, перед очима твоїми, над чолом твоїм, хай збереже тебе на шляху, і хай введе тебе в землю, яку приготував тобі. Слухай же себе і послухай його". Чи не хочеш принести в жертву Богу твоєму теля або ягня? "Вважай же на себе добре, щоб не їсти крові, і благо тобі буде і синам твоїм по тобі навіки..." Не впивайся кров'ю плотського твого вина. "Пий кров праведну (плоть же ніщо), кров господ­ню, кров духовну". Не говори, що лиш твоя є кров. Цим заперечуєш істинну духовну людину, створену за Богом у правді й преподобії істини, і помножуєш число тих безбож­ників, як приточник: "Сину, хай не зваблять тебе мужі нече­стиві; іди з нами, приєднайся до крові, заховаємо ж у землю

158

мужа праведного неправедно, пожеремо його, як пекло, живого і візьмемо пам'ять його від землі". Така жертва є ідольська мерзота, а не запах пахощів Господу: Бог боже любить.

Антін. Про цих, які ображають Ізраїля, ось що співає Ісайя: "Ті, хто образив тебе, з'їдять плоть свою і вип'ють, як вино нове, кров свою, і вп'ються". 1 це-то ті вовки, які на ранок не залишають: "їжмо й пиймо, бо вранці помремо".

Квадрат. Такою-то була колись і дочка єрусалимська, якій ось що у Єзекіїля Бог говорив: "Корінь твій і буття твоє із землі Хананейської: батько твій амореянин, і мати твоя хетеянка, і народження твоє: у той же день народилася ти, не відрізали тобі пуповини, і водою не обмили тебе на спасения, ні сіллю не посолили, ні пеленами не обвили (сповили)". Та ось що далі до неї говориться: "І простер крила мої на тебе, і прикрив сором твій, і поклявся тобі, і ввійшов у заповіт з тобою, - говорить Адонай-Господь, - і була ти мені, і обмив тебе водою, і сполоснув кров твою з тебе, і помазав тебе єлеєм". Дочки єрусалимські є: Руф, Юдіф, Естер, Сусанна, Маріам. Всі вони блудним покривалом покриті так, як наречена Юди Фамар. Так тебе можна принести серед цих юнок прекрасних і кіз, що високо скачуть, у жертву Господу. Пізнай же спершу в собі того, хто говорить: "1 покрив сором твій". А без цього буде тобі те, що й старим, які закохалися в Сусанну. Або те, як постраждав перший син Юди, Ір: "Був злий перед Господом, і убив його Бог". Те ж сталося й меншому його братові Аукану: з ним та ж прекрасна Фамар жінкою жила. Та цей непутній сім'я своє хотів відновити, а не братові тому, про якого: "Брат мій мені, і я братові". 1 вбив Бог і цього. Навіщо ж Юді ця прекрасна із дочок єрусалимських народила премилого Фареса? Ось навіщо: "Схилився до неї шляхом". Яким? Отим: "Шлях заповідей твоїх тік". "Чи бачиш, з ким прийшов до неї? Вже трохи знав себе, відчував всередині голос і, маючи духа, дав їй у запоруку перстень. Що таке перстень? Це циркуль, колесо, вічність. Слухай Єзекіїля: "Дух життя був у колесах". Слухай Давида: "Голос грому твого в колесі". "Долі господні істинні, бажані більше, ніж золото..." А хто без цього персня обручає собі цих наречених, то не народиться у них первісток, присвячуваний Богові, тому що не можна про них сказати цього: "Йосиф муж її, праведний", а лиш оце: "Зблудив Єфрем".

П а м в а. Про тих, як про сліпців, суворо наказується Мойсею: "Хай не приступить принести жертву Богові твоєму". 1 про таких-то тупооких пташок говорить Осія: "Не вернулися до господа Бога свого, і не знайшли його у всіх цих, і був Єфрем, як голуб безумний, що не має серця". А на початку "Левитської книги" після теляти, і ягняти, і козла, йдеться про

159

птахів: "Принесе від горлиць чи від голубів дар свій". Так ось безумні голуби! Знай себе!

Друг. Біблія нічого не говорить, що б не стосувалось людини. Дурноголовим голубам говорить Єремія ось що: "Залиште міста й перебувайте на камені, мешканці Моава, і будете, як голуби, що гніздяться на каменях, біля входу печери..." Ось камені, від яких пропали старі, що закохалися в Сусанну, й із яких Сомнаса, птаха без мозку, будівельника дому, виганяє Ісайя: "Що ти тут і що тобі тут?" 1 витесав ти собі тут гріб, і там помреш". Оті-то блудяги намагаються непорочну Сусанну розбестити, Біблію. Приліплюються до блудниці, полонені плоттю своєю, і, перетворившись у неї, заходять у пекло. До них у Єремії: "Був нічого не вартим блуд її, і осквернила землю, і зблудила з каменем і з деревом". Про них приточник: "Душі мужів, які подібні до жінок, спрагнуть, завжди навчаючись, але ніколи не навчив­шись". Та вони самі винні, не розпізнавши в собі язика злого від доброго. Тому там же вище, разом, у приточника: "Вуста безумного приводять його до зла, вуста ж його зухвалі кличуть смерть".

А н т і н. А хто ж є чиста голубиця? Ось вам одна: "Хто дасть мені крила, як голубині?" Випустіть, любі друзі, перед очі мої легкокрилих і гострооких голубів. Надокучили вже мені оті Ісаєві: "Діткнуться, як сліпі, стіни і, як сліпі, вмираючі встануть, як ведмідь і як голуб, разом підуть".

Квадрат. Ось же тобі одна посланниця летить іЗКовчега: "І повернулася до нього голубка над вечір, і малач гілку маслинову з листям в устах своїх".

П а м в а. 0 блаженні очі твої! Вгледіли суходіл, побачили землю, яка родить багатство трав'яне, яке розсіває насіння за родом і подобою. Хто тобі відокремив від води сушу? Скажи, люба! Батько мій, Ной мій, мир мій. Я знаю його. Я з ним у домі його. Я сиділа в ковчезі, не літала без нього у світ цей, який топить беззаконників і обмиває гріхи. Він сам послав мене до моря цього, до потопу божого розуму і премудрості його, до вод Святого Письма. Послала мене істина до милості, а мир до правди. Тому-то й не пожерла мене, як інших, морська глиби­на. Ось! Несу гілку маслинову звідти, звідки численні - загибель, жовч і смерть.

"Милість й істина зустрілися", а через сім днів зійде вода з лиця всієї землі. "Господня земля й наповнення її". У той час вже не буду ховатися у ковчезі, спочиваючи в тому, що є все у всьому. "1 полечу, і спочину".

Друг. Важко побачити цю землю. Дванадцять старшин посилаються від Мойсея для того, щоб розсудити, щоб роздивитись, щоб заглянути в неї, але із цих вибраних спогля­

160

дачів лиш два годилися: Халев та Ісус, а інші лиш розбестили юдей. Одна прозірлива голубка, дорогий Халев, ось що каже: Земля, яку я оглядала, дуже добра. Якщо любить нас Господь, введе нас у землю ту".

Антін. Щоб цю блаженну землю прозріти, зводить Бог Мойсея на високу гору. Гора ця Аварим означає те ж саме, що й паска. На цій горі й він спочив з голубкою. "І полечу, і спочину". Але не потемніли очі його.

Квадрат. Розділяється суша від води, розділяється аселена земля від поганської. Там спочиває голубка, а в агірній землі Ізраїль. Про неї: "Перестала земля бути ризвідцею війни". "Спочила земля від битви". "Ах, дорога емле! Спокою наш! Хто нам сповістить про тебе? Де голубка? е споглядач?"

П а м в а. Де ті крила голубині, посріблені? Де гарні ноги на горах, що благовістять мир, благовіщають благо?. Хто нам хоч розкаже про ту високу й далеку землю, про яку: "Тварини твої живуть на ній, Боже! Коли виходити тобі перед людей твоїх". Тоді хіба перед твоїм проводом земля потрясеться, розділиться надвоє, побачимо сушу. Небеса росу дадуть, а земля принесе плід свій.

Друг. Хто пізнав себе, тому дасть слово для благовіщення цар сил, той, про якого приточник: "Цар праведний підносить землю, а муж законопорушник розкопує". Як важко цю землю побачити, послухай Петра: "Втаюється це від них, які хочуть знати". А що таке? Ось що: "Небеса були спершу" А ще що? "І земля з води й посеред води складена божим словом". Лиш Ізраїль її прагне і бачить. "Як спраглій душі холодна вода благоприємна, так і звістка блага із далекої землі".

П а м в а. Хто ж нам спрагу цю вгамує? Де те око, про яке: "Видюще око добре веселить серце, слава ж блага виглад­жує кості"?

Друг. Ось тобі летять благовісники! Слухай Ісайї: "Господь Саваоф заповів поганину-зброєборцю прийти із далекої землі, від краю основи небес, Господь і зброєборці його розбестили весь Всесвіт". їх же згадуючи, називає їх птахом. "Все, що заповів, здійсню, закликаючи зі сходу птахів та із далекої землі..." Тепер згадай і цих птахів, які при. Авраамі сіли на розділених наполовину тілах.

Антін. Дивись, Квадрате! Ось ще голуб, Єзекія у Ісайї! Як ластівка, так защебечу, і як голуб, так повчусь. Зникли очі мої, щоб дивитись на висоту небесну до Господа, який звільнив мене". Дуже узгоджено з Давидом каже: "Згадав літа вічні й навчився". "Пом'яніть перше одвіку, що я є Бог, і немає іншого, крім мене, хто провіщає спочатку майбутнє, перш ніж бути йому, і відразу здійснюється". Бачиш, куди голубине око

161

дивиться? На надійну вічність. Тут-то зникло ціле серце Да­видове, яке ні про що туііннє не думає. "Спершу пізнав із одкровень твоїх, що навіки заснував я". Ось тобі й перстень Юди, любій Фамарі даний як застава, й золота гривна, і посох. Ось тобі й гілка маслинова: "За милістю твоєю, за долею твоєю живи мене".

Квадрат. Дякую за цю пару, за Єзекію з Давидом. На ж тобі за них одну прелюбу голубку братові своєму! Брат її, що лежав до третього дня не в череві китовому, а в кам'яному гробі, новий наш Иона, тобто голуб, якнайлюб'язніше хоче до неї говорити: "Ти, голубко моя, у покрові кам'яному біля пристінка яви мені образ твій і зроби чутним мені голос твій, бо голос твій солодкий і образ твій чудовий". Покров цей кам'яний, в якому вона перебуває, не думай, що це печера і ложе гаспидське, згадуване Ісайєю, а інша печера, вища од гаспидської. "Отрок молодий на печери гаспидів і на ложе чад гаспидських руку покладе". Зауваж: "на печери", тобто над печери, вище тих печер. А то б і її Ісайя із гаспидських лож виганяв так, як Соломон: "Чого ти тут?" Чи інший би, крім Ісайї, блискавко-подібний ангел сказав би їй: "Немає тут! Устав!"

Шукай вище! На високих краях є. Про гірне міркуй. Навіщо повзаєш по тлінній ницості зі змієм? Хитра ти, як змій, але не маєш чистого ока голубиного й непорочного, про яке Авакум: "Чисте око, щоб не бачити зла і не дивитися на труди хворобливі. Труд і хвороба в серці їх". "Доки покладу поради в душі моїй..." А та з добрим поглядом пташка у ту щілину влетіла: "Покладу тебе у щілині каменя". Отам-то ця птиця знайде свою храмину. Сюди, крім Мойсея, вводить Бог і Єзекіїля: "І увів мене до передворіття двору, і бачив, і це єдина щілина в стіні. І говорить до мене: - Сину людський, розкопай стіну. - Я розкопав, і це єдині двері". Отут-то все його видіння, пророцтво й премудрість, як побачив щілину, як розкопав стіну, в яку й Давид пролазить, та однак же під проводом божим. То й не дивно, що не в стіні, а коло пристінка перебуває наречена. Коло пристінка, але вже за стіною, по той бік, обминувши її, або з Давидом, або по-ізраїльськи розділивши з Авраамом: "І сяде біля них Авраам".

Антін. Ах! Скільки ти обтяжив душу мою тією птицею! Гідна вона такого брата, а брат такої ж сестри. Заплачу ж тобі за неї цілим стадом у Ісайї: "Хто вони, що, як хмари, летять, і як голуби, пташенятами до мене?"

Квадрат. Люба мені ця зграя. Та й самому Господу милі ці гості. Він наче вийшов назустріч їм і на радощах питає: "Які є?" І наче те ж саме каже до них з розпростертими для обіймів руками, що й нареченій: "Ти голубко моя!"; "Ви друзі мої!" Раб не знає, що творить Господь його: ваші ж очі

162

блаженні. Світлий світлих, голуб голубів, батько синів, дух духа зустрічає: "Поведи навколо очима твоїми й подивися на зібраних дітей твоїх здалеку".

П а м в а. Голуб - Йона, голуб - Ісайя, і всі прозорливці - пророки. Принеси в жертву дари з цих голубів до Бога твого. Принеси ж (знай) пару. Другий голуб повинен у тобі бути і є - тільки пізнай його. Пізнай себе.

Друг. Обмивши посвячуване за гріхи ягня, Хреститель побачив духа божого, що сходить, наче голуб, і йде на нього. Дух до духа, подібний до подібного йде. Та ніколи б цього не було, якщо б спершу не пізнав всередині голосу, що говорить: "Це є син мій..." Початок і кінець тут: знай себе.

Антін. "Бачить духа божого, що сходить, як голуб". Це подібне до того: "Злетіли ж птахи на тіла розсічені їх". Там грім голосу, а тут жах на Авраама.

Квадрат. Голуб є будь-яка людина. Та повинен слухати Софонії: "О світле й визволене місто, голубко!" Але те лихо, що далі говорить: "Не почув голосу, не прийняв покари, і до Бога свого не наблизиться". Тому-то й не наблизиться, що не слухає голосу грому: знай себе.

П а м в а. Принесе із горлиць чи із голубів дар свій. Що за горлиці? Навіщо Богу горлиці? Хай їх мисливці й птахолови ловлять! А ти знай себе! Все те тобі належиться! Ти сам горлиця! У тобі горлиця! Пізнай себе! Ось тобі горлиця! "Які любі поселення твої, Господи сил!" Чи відчуваєш палке бажан­ня цієї горлиці? "Бажає й закінчується душа моя..." Не спить і зітхає ця горлиця на окремих гілках. "Якщо дам сон очам моїм?" Сон є будь-яка плоть. Та її гострий погляд ненавидить усе те: не удостоює дивитися, відвертає око від суєти. "Що ж бо для мене є на небесах..." Ах! "Усі, хто віддаляється від тебе, загинуть". "Серце моє і плоть моя зраділи Богу живому". Бачу двори твої і зникаю в них. Вони гніздо моє. "Там птахи загніздяться!" На краю небес! Ось тобі горлиця! Посвяти її Господу твоєму. Пізнай себе!.. Там Господь твій! А в ньому - все.

Друг. Дивись, Памво! До твоєї горлиці летить і моя.»Чому прикрашені щоки твої, як горлиці? Щоки - сусіди очей. У голубиних нареченої очах живе пронизлива, як зірниця, прозорливість, а на щоках, як на червоних ягодах, - чистота, вірність, ревність і те бажання: "Бажання благочестивих насо­лоджують душу, діла ж нечестивих далеко від розуму".

А н т і н. А Яків хіба не горлиця? Він так поставів намет свій на горі, як горлиця гніздо собі, і до нього так само тесть Лаван ось що говорить: "Бажанням зажадав ти ввійти у дім батька свого". "Бажає й кінчається душа моя у дворах гос­подніх".

К в а д р а т. А що це за щоки у горлиці? Щоки - те ж

163

саме, що й лице, а про лице слухай приточника: "Лице розумне мужа премудрого, очі ж безумного на кінцях землі". Бачите, що тут очі й лице - все одно. То й не дивно, що Богу в дар приноситься хоч голубів, хоч горлиць пара. Голубка зором пронизує, горлиця того ж палко бажає. Як можна любити, не проникнувши? Як же, не кохаючи, і проникнути? Оця-то сердечна пара Богу мила. Вона-то прозріває божу землю, прагне знайти вітер милої любові й любої милості. Голубка шукає: "Покажи мені вид твій", а горлиця прагне: "Зроби, щоб я почула голос твій". Голубка: "Який образ твій пречудовий". Горлиця: "Який солодкий твій голос". Та зір простягає, а ця - крила бажання й, у пару спрягшись, одну птицю становлять. Та знаходить гілку на землі новій, на місці багатому, а ця там же на гілках туркоче гарної весняної пори: "Це зима минула! Дощ відійшов собі. Зібралася вода, яка під небесами, у зібрання свої, і з'явилася суша, відійшла собі зима, квіти з'явилися на землі, час обрізування винограду настав, голос горлиці чути в землі нашій..." Лице розумне премудрої голубки побачило сушу, а ревна горлиця теж знайшла для своїх пташенят дуже надійне місце. І як мудре око тієї в голові її, в началі її, в Господі її, так і пташенята горлиці не на кінцях землі, не тут, не внизу, а там, - високо у дворі господньому, перед Господом. Там далеко, де міста Хеврон і Давір, звідки прилітають птахи, звідки сходять і підіймаються ангели божі, де ховається Давид: "Накрив мене у таїні лиця свого..." А щоб хтось не подумав, що у цих господніх птицях зовнішнє лице і зір вихваляється, хай чує Сираха: "Серце людське змінює лице її на добро". Серце чисте породжує голубине око і горлиці голос. Вуста безумних і очі в такому ж їх серці живуть, серця ж пре­мудрих - корінь і голова зовнішності їх.

П а м в а. Дивний звичай, за яким велено приносити в жертву птахів. Велить відірвати голову і зцідити кров геть. "Хай відірве голову його (голуба) і зцідить кров". Так же велить відірвати гортань з пір'ям і кинути проти сходу, там, де попіл: "Хай відлучить гортань з пір'ям і кине її від вівтаря на схід, на місце попелу". Голуба не велить так, як скотину, розділяти, а лише: "Хай зламає його від крил і хай не розділить". Така ніби-то жертва - запах пахощів Господу.

Ось вам кухня й дурощі божі!

БЕСІДА, НАЗВАНА ДВОЄ, ПРО ТЕ, ЩО ЛЕГКО БУТИ БЛАЖЕННИМ

Особи: Михайло, Данило, Ізраїль, Фарра, Наєман

Ф а р р а. О Наємане! Втіш мене, мій друже...

Наєман. Хто налякав тебе, брате Фарро? Дерзай! Мир тобі! Не бійся! Звичайно, ти сидів у колі тих: "Гріб відкритий - гортань їх..."

Фарра. Оті-то сирени сповнили мій слух і серце жалібним бентежним співом1.

Михайло. Чому ж ти не заліпив собі вуха воском так, як стародавній Улісс2?

Ф а р р а. Ця таємниця мені невідома. Але знаю, що вони наспівали мені багато див, які збентежили моє серце. Чи не диво це? Наче є у Європі якийсь пророк, святий Єремія. Він винайшов із трав сік, що відновлює йому і його друзям молодість, як орлину юність. Вислухайте друге чудо. Якийся доктор медицини харчувався лиш хлібом і водою і жив без жодних хвороб літ 300. Нате ось і третє! Якийсь калмик має такий гострий зір, що чіткіше і дальше бачить, ніж будь-яка підзорна труба. Ось чим полонили мене солодкоголосі сирени! А мої очі з дня на день слабшають. Не сподіваюсь прожити і 20 років. Хто ж мені і яка країна обновить юність? Вік мій закінчується...

Михайло. О Фарро! Не сумуй, мій друже! Ми заліпимо вуха твої воском, медом і стільником: вічністю. З нами Бог, розумійте, о невігласи! І рада ваша, й слово зруйнується, бо з нами Бог. Почуєте Господа сил, того освятите. "Той буде тобі на освячення, якщо уповатимеш на нього". А інакше вся ваша міць, о погани, які обмацують, погани невіруючі, буде для вас каменем спотикання, і каменем падіння, і падінням руїни. "І зруйнуються, і наблизяться, і будуть полонені люди, що перебувають у своїй твердині". О друже мій Ізраїлю! Блаженні ми, бо приємне Богові для нас розумне.

Ізраїль. Глянь на мене, Фарро. Навіщо ти захопився утішним співом твоїх сирен? Ось тягнуть тебе на камінь спотикання й падіння. Навіщо, забувши Господа, святиш те,

165

що не є святим? "Той буде тобі на освячення, якщо будеш уповати на нього". Друзі Єреміїні постаріють, безхворіб'я докторове перерветься, а очі калмикові потемніють. "Терплячі Господа обновлять міць, окриліють, як орли, і не втомляться, підуть і не спрагнуть".

Данило: Слухай, Фарро! Чи розумієш ти, що значить освятити?

Ф а р р а. Гай-гай, не розумію! Навчи мене!

Данило. Освятити - означає заснувати й утвердити. Святе ж - значить непорушне, нерухоме... Коли Ісайя гукає: "Господа сил, того освятіть", то це означає, що він лиш є святий, тобто камінь твердий, щоб нам безпечно заснувати храмину нашого щастя, і щоб ми не сміли святити жодного сотворіння, як клятву й пісок. "Всяка плоть - сіно". Слово ж боже, тобто основа, сила й дух, перебуває повік. Діамант сам по собі [не ] є твердим, а ми, лиш вважаючи його таким, робимо твердим. 1 оце-то є: "Буде тобі на освячення, якщо уповатимеш на нього". Тобто освятить тебе і утвердить щастя твій будино­чок вічно й непорушно, якщо, поминувши паскудство, весь пісок і сіно, вважатимеш лиш його святим і твердим.

Ф а р р а. Ай, друже мій Даниле! Непогано ти зміркував.

Данило. Плюнь же, голубчику мій, на Веремієву юність, на докторове трьохсотліття і на калмицькі очі. Справжня дружба, істинне щастя і чиста юність ніколи не постаріють. Ах, все те не наше, що нас залишає. Хай буде при нас, поки залишить нас. Та нехай знаємо, що все це не вірний наш друг. Один помирає в ЗО, а інший в 300 років. Якщо вмирати є нещастям, то обидва бідні. Не велика в тому відрада тюремникові, що одних через три години, а його через 30 днів витягнуть на ешафот. Яке ж то мені здоров'я, якщо у кінці його слабість? Яка ж то мені молодість, що породжує мені старість? Ах! Не називай насолодою, якщо породжує горе. Не роби довготою ніщо, що закінчується. Не називай щастям нічого, що спростовується. За плодами й за кінцем його суди будь-яке діло. Не люблю життя, на якому є печаль смерті, і само воно є смертю. Кінець справам, будь суддею!

Не те орел, що літає, А те, що легко сідає. Не те око, що ясніє, А те, що не потьмяніє3.

Ось тобі справжнє око, як написано про друга божого: "Не потьмяніли очі його, не зотліли вуста його".

Ф а р р а. О Наємане, Наємане! Втіш мене, мій друже!

Н а є м а н. О люба душе! Зачарував тебе голос солодкий, сирен голос, який тягне твій човен на каміння. Ой! Про це

166

каміння оцей голос Ісайї: "Наблизяться, і зруйнуються, і впадуть". "Сповняться доми шумом, і спочинуть тут сирени". Та не бійся! Господь звільнить тебе. Покладе тобі в основу камінь многоцінний, наріжний. "Тоді врятуєшся і зрозумієш, де ти був".

Ф а р р а. Не дивуйся з того, що зачарований, а скажи мені, де не чути голосу пустельних цих птахів?

Сирено, що океан втіша, Тобою очарована душа Заплуталась в солодкі пута, Бажає лиш одне - заснути, До берега спасенна не допливеш.

Це сповнилось на мені, що я хлопчаком співав. Наєман. А я тобі навзаєм із тієї ж пісні заспіваю:

Сміло розпусти вітрила, Розуму твойого крила, Пливучи в буремнім морі. Очі возведи угору. Щоб піти на правий шлях.

Ф а р р а. Розтлумач мені, Наємане, що означає сирена? Я чув, що сирена означає пустельного птаха.

Наєман. Коли не розумієш, що є сирена, то не зрозумієш, що таке пустельний птах. Одна справа розуміти ім'я, а інша справа розуміти те, що іменем позначається. Чи розумієш оце ім'я, коли скажу: цей дзвін - Христос. Та, дай Боже, щоб ти знав, що це ім'я означає.

Ф а р р а. То розтлумач же мені не ім'я, а справу.

Наєман. Сирена - це солодкомовний дурень, який тягне тебе до того, щоб ти заснував своє щастя на тому камені, який не утверджує, а розбиває.

Ф а р р а. Розжуй якнайпростіше й якнайсмачніше...

Наєман. Стільки у вас славних і поважних любомудрів! Всі вони сирени. Вони-то й спокушають старих і юнаків, що пливуть по цьому житті. Глянь сердечним оком на житейське море. Глянь на спотикання й падіння тих, хто пливе, і на зойк їхній. Один хотів возгніздитися на капіталі, як Ноєва голубка на пагорбі, і під старість зубожів. Другий на насолоді плотській хотів створити дім свій, але на схилі літ осоромився. Інший заснувався на камені милості велетенської і був [той камінь] йому перешкодою. Ти не тільки думаєш, але й прагнеш сісти на камінь плотської юності, плотського безхворіб'я й плотських очей твоїх, і за це очікує тебе спотикання, падіння й руїна.

Ф а р р а. Кинь людські шаленства, а скажи лиш, що означає перебування сирен на морі? Чому на воді?..

167

Наймай. Тому що в суєті. Не хочуть вони у гавань і в лоно Авраамове, на здорову й тверду землю з Ізраїлем, а з фараоном. Ось вам пишна фігура і преподобний образ надії й облудиі Гаванню або лоном зображається сподівання, а морем і водою - фальш усякої плоті. У Євангелії камінь і пісок є те ж саме. На тому розумний, а на цьому будиночок собі будує муж непутній. Ковчег і потоп чи не те ж? Вода й Єлисейське залізо4 чи не те ж саме? Сорокалітня пустеля й населена земля чи не те ж саме? Що лиш лишає Ізраїль - усе то море, вода, хисткість - основа й надія юродивих мужів, як написано: "Ріка плинна - основа їх"; "спочинуть тут сирени"; "схвилюються й спочити не зможуть"; "не радіти нечестивим".

Ф а р р а. Ти вже багато наговорив і розбудив цікавість. То ж скажи мені: чому інші кажуть, що Ісаєві сирени5 - це пустельні птахи, а гніздяться в порожньому Вавілоні-місті?

Н а є м а н. О немовля з бабськими твоїми байками! Розжуй лиш чоловічим зубом зараз по-Самсоновому, знайдеш у жорсткому ніжне, а в порожньому - поживу. Пустельні птахи - хіба то не лжепророки, що пусте співають? Порожній Вавілон - хіба то не сиренський камінь? Чи не все пусте, що суєта? І чи не все те вода, що не тверде? Послухай, ось птиця! "Єфрем, як голуб безумний, що не має серця". Учнів цих птиць називає Михей дочками сиренськими, і як про Самарію, що мала в себе багато таких птахів, волає: "Сотворить плач, як зміїний, і ридання, як дочок сиренських". До цих-то безумних птахів отой божий поклик: "Приступіть до мене, послухайте мене, котрі погубили серце, які далеко від правди". Про цих же птахів нечистих Осія ось що співає: "Як птахів небесних, скину я... Горе їм, бо відвернулись від мене". Учнів же їх називає чадами вод: "Як лев, заричить Господь, і вжахнуться чада вод". Чада вод і дочки сиренські є те ж саме. У Ісайї називаються вони відібраними від ширяючих птахів пташенятами. Ці ж сирени називаються зміями й гадами. "Сотворить плач, як зміїний..." "Полижуть прах, як змії..." "Пошлю, як гадів на землю".

Навіщо туди? Для того, щоб протягом усього свого життя їли бруд. Оці-то й є ангели люті, пси, творці зла, хмари без дощу, водяні, земні, що не мають духа...

Ф а р р а. Годі! Годі! Розкажи мені ще про добрих птахів. Я вже й розумію, що, звичайно, непогано співає й ота птиця: "Голос горлиці чути в землі нашій",

Н а є м а н. Кілька благовісних птахів випущу тобі із ковчега. Поглянь! "Хто вони, які, наче хмара, летять, і, як голуби з пташенятами, до мене?" Як темна й тонка вода у повітряних хмарах, так вода глибока - рада в серцях мужів цих і їх пташенят. І як голубині очі вище хвилювання

168

сиренських вод, так серце їх вище всієї тліні піднялося. Глянь ще на гірний хор птахів прозорливих: "Підняв вас, наче на крилах орлиних, і привів вас до себе". "А де труп, там зберуться орли". Чи не орел це: "Ангел господній захопив Пилипа?" Чи не орел це: "Не опиниться Єнох серед живих"? Чи не орел це: "Був узятий Ілля вихором?" Ось орел ширяє: "Знаю людину, що пройшла небеса". Ось орел: "Бере Ава-кума ангел господній за верх його". Ось орел: "Вознесу тебе, Господи, бо підняв мене ти". Глянь же на цього милого орла: "Бачив я славу його..."  Куди ж це вони летять? Ах, перевершили вони труп і тлінь. Спрямували погляд на того: "Візьметься від землі життя його". "Здійметься пишнота його вище небес". Ах! Глянь сюди!.. Чи не це та благовісниця летить з маслиновою гілкою із Ноєвого ковчега, що мир нам приносить? І, пролітаючи, ось що, здається, співає:  - Дерзайте! Хай не бентежиться серце ваше потопом вод сиренських! Я бачу пагорб непорушний, вершини гір, що виникають з-під потопних хвиль, провиджую на обрії землю й гавань. Вірте в Бога: там спочинемо. "Хто дасть мені крила?" "Очі ваші побачать землю здалеку". А мені люба й оця горлиця. Летить вверх, співаючи: "Заспіваю нині коха­ному пісню". 0 Фарро! Фарро! Чи відчуваєш смак у пророчих музах? А інакше біжи й приєднайся до галатів.

Ф а р р а. Чи віриш, що для мене більш приємний спів сирен?

Н а є м а н. Ой, друже, вірю, бо більше єлею має в своєму підмащуванні облесник, ніж у покаранні своєму батько, і що фальшива позлітка блищить більше, ніж саме золото, і що родова танцівниця набагато гарніша, ніж Захаріїна Єлизавета6. Та пам'ятай притчі: "Не славна хата кутками, славна пирогами". "Не гарна чолобитна складом, а законом". У найсолодшій отруті внутрішня шкода знищує солодощі. Прадавня оця притча: ,-"Істина має просту мову".

Інакше співають у костелі, а інакше на маскараді. Смішний, хто шукає красивих слів у того, кого запитує про дорогу, і хто лакує чисте золото. Навіщо пророчим пісням словоблуддя? Хай ним укривається сиренська фальш! А те, що вони співають в образах, то образи є мішечки для золота й полова для зерна божого. Оце-то й є іносказання, і воно є істинна т'»)м« , тобто творіння, покласти в плотську пустоту золото боже і зробити духом із плоті, а раптом хтось догадливий знайде в кошичку прекрасне дитя єврейське, людину, взяту вище вод сиренських. "Творять ангели своїми духами". Ось істинні поети, тобто творці й пророки, і саме їх писання любив читати улюблений Давид: "У творіннях руку твою вивчав".

169

Ф а р р а. Однак мені приємні й ковчегові пташки. Мудренько співають. Випусти ще хоч одну.

Михайло. Я тобі випущу, поверни сюди, Фарро! Зведи очі. "Як ластівка, так закричу, і як голуб, так повчуся".

Ф а р р а. Яка нісенітниця? Галасливі ластівки в яких краях народжуються? А у нас вони те ж саме, що цвіркуни. Голуб дурніший від курки, як може любомудрувати? Чи бачиш, які норовисті музи пророчі? Ось яких птахів назбирав у свій ковчег Ной! А мої сирени ніжно, солодко, виразно, голосно, й самими преславними модними словечками виспівують. Самі морські хвилі, здається, від їхнього співу здіймаються й танцюють, наче від Орфеєвого псалтиря7, і немає такої глупої тварини й звіра, навіть найнечутливішого горбка й пня, щоб їх не розумів, щоб не стрибав і з вигуками не заплескав у долоні, і не дивно, що Всесвіт за собою тягнуть.

М и х а й л о. Не бійся, Фарро. Ізраїль бачить двох. А це означає жезл і владу, зробити з отрути поживу, зі смерті життя, з несмаку смак, а з шорсткого гладке і нічим він не шкодить. Він сіє камінь, переходить море, піднімає змія і п'є миро до насолоди. Його шлунок усе перетравлює на користь, а зуби все розтирають і все перетворюють на благо. Слухай, Ізраїлю! Розкуси йому Єзекіїну думку. Випий цю шорстку мову так, як написано про тебе: "Із потоку на шляху п'є..." О Ізраїлю! Переходь потік, виходь на друге, тобто твоє.

Ізраїль. "Господь дав мені язика..." Ластівка й голуб означають Ізраїль. Глянь, Фарро, на стіну, і скажи, що бачиш? Поглянь сюди!

Ф а р р а. Бачу картинку, де намальована пташка, що піднялася з морського берега і летить на другий, невидимий берег.

І з р а ї л ь. Це ізраїльська картина, яка називається символом. Ластівка, втікаючи від зими, летить через море із північного берега на південний і, летячи, кричить: "Немає для мене тут миру". У цей-то символ вдаряє Єзекіїного серця промінь оцей: "Як ластівка, так закричу". Ізраїль скрізь бачить двох. Ластівку сприймає, а через неї, наче через прикмету, що веде до мети, провидить духом чисте, світле й божественне серце, що злітає вище непостійних вод до здорової й теплої тверді. Оце й є стояти на сторожі з Авакумом, зводити очі й бути спостерігачем на Сіоні. Необрізаний же серцем бачить самі лиш прикмети, без цілі. Глянь, Фарро, і на цей символ. Бачиш окрилену діву, що розпростерла руки й крила і хоче летіти через морську глибінь до мріючих вдалині горбів. А коханий її над горбами із хмари їй назустріч уже летить, простягаючи для обіймів руки свої. Тут бачиш плаваючий ковчег. Це є чиста І он.і, про яку написано: "Дано жоні два крила орла великого".

170

Цієї блаженної жони потопом блювання свого не міг потопити змій семиголовий. Вона й кричить: "Хто дасть мені крила?.." Ось тобі ластівка: "Як ластівка, так закричу..." "Не у силі великій, не у міцності голос її, а в дусі моєму", - каже Господь-вседержитель.     "Дуже    радій,    дочко    Сіону, проповідуй, дочко Єрусалима!" Чи не ластівка Павло, який проповідує не у мудрості слова, і світського красномовства, і сиренського блудослів'я, а в повчанні й силі Духа Святого? А коли ластівка кричить, що для неї небезпечний північний берег і що пізнала вона надійний південний берег, то чи не двох вона бачить? І чи не те ж нам благовістить: "Знаю людину", "Про це похвалюся". Чи не те ж, що й Давид: "І полечу, й спочину?" Чи не те ж, що й янгол: "Це бла-говіщаю вам радість велику"? "Немає тут..." "Там його побачите..." "Немає мені миру тут". Сам Єзекія, сказавши: "Як ластівка" й інше, всюди додає оце: "Бо ж зникли очі мої", тобто перестав я бачити, що бачив раніше. Я бачив лиш воду, лиш плоть і кров, і лиш пустку й суєту, і це одне, і є ніщо, тому я й був сліпий, бачачи те, що є ніщо і   сама   лиш   тінь.   Нині   ж   глупе   моє  око   зникло  й перетворилося в око віри, яке бачить у тільці моєму по той бік непостійної плоті й крові, твердь і висоту Господа мого, Духа божого, що тримає в своїй жмені прах мій, і це друге й надійне, друга людина - Господь мій. "Він звільнив мене і забрав хворобу душі моєї". Звідси всі воскреслі возблагос-ловлять тебе, і я, відживши й, як ластівка, так закричу", і,   як   Павло,   повчуся.   "Віднині  ж  дітей  сотворю,   які сповістять правду твою..." "Віднині жодного не знаємо з плоті. Якщо й розуміли ми під плоттю Христа, то нині до того не розуміємо".

Подивись же, Фарро, й на другий символ, у центр якого вдаряє оця ж Єзекіїна мова. Глянь сюди!

Ф а р р а. Бачу на самому верху каменя, що стримить посеред моря, якусь пташку. Камінь подібний на сиренський.

І з р а ї л ь. Як йому бути сиренським, коли голос символів такий: In constańtia quiesco, тобто "На стійкому спочиваю".

Що за певність на сиренському, який покривають хвилі? Це кам'яний пагорб, що виник з-під вселенського потопу, на якому упокоївся Ноїв голуб, з таким благовістям:

tnveni portuffl Jesum. Саго, munde, valete! Sat me jactastis. Nunc mihi certa quies.

Тобто:

"Прощавай, стихійний потопе!

Я спочину на пагорбах вічного, знайшовши гілку блажен­ства".

171

Ось тобі Ноїв голуб! Послухай його голос: "Літа вічні згадав і навчився". "Постав на камені ноги мої". "На камінь ти возніс мене". "Господь - утвердження моє і камінь мій".

Ось ще голуб: "Зі старанням жену, до наміченого течу".

А як досягну до воскресіння мертвих? "Ми розуміли за плоттю Христа, а нині на те не розуміємо". Прошу, подивись мені й на сина Йониного, тобто голубиного. "Блажен ти, Симоне, сину Йонин. Бо плоть і кров не явили тебе (мене), а отець мій, котрий на небесах... Ти камінь (кифа), і на цьому камені утверджу всю церкву мою..."

Чи чув ти про Данилів камінь? Це він. Чи чув (про) замок апокаліптичний? Це він. Чи чув (про) рай? Ось він тобі! Чи чув про землю дивну, яка посеред води й без води? Ось тобі обітована земля! Згадай євангельський маргарит9. Згадай знайдену драхму10. Згадай звільнення, зцілення, воскресіння і ін., і ін., і ін. Все це і всі пророчі музи, як праволучні стріли блискавки, вдаряючи у цей святий і єдиний камінь, є путівниками. Бачиш, Фарро, в яку гавань доплила мова Єзекіїна! Не смій же хулити птахів Ноєвих. Вони співають тихо, але голос їх тонкий, гострий і високий. А сирени, як лебеді, здіймають голосний крик, але, за приказкою, "Високо полетіла, та недалеко сіла".

Ф а р р а. Справді, я закохався у ваших пташок. Ковчег ваш подібний до троянського коня11. Випустіть мені ще хоч одну. Люблю, що співають дві: одна у вуха, друга в розум, як написано: "Двох їх чув". Тепер бачу, що небезпідставна оця давня притча: "Глупий, хто двох нарахувати не вміє". Бачити гаманець - не знати, що в гаманці, - це означає дивлячись не бачити. Видно, треба скрізь бачити двох. Бачити боввана і не знати, що у боввані, - це не знати себе. Сирени оспівують воду, а ваші птахи - воду і гавань. Вода є гаманець, а гавань є імперіал12. Тіло с вода й шкіра, у яку одягнений істинний наш Адам.

Д а н и л о: 0 Фарро! Ти стаєш духмяним. "Мед точиться з вуст твоїх, наречена". Ось цей-то мед закупорить вуха тобі проти сирен.

Ф а р р а. Випусти, Даниле, мені ще хоч одну райську пташку.

Данило. Прошу! Ти ще такої не бачив. Лови її! "Єродій на небесах пізнав свій час".

Ф а р р а. Дичину ти випустив. Я й ім'я її вперше чую. Скажи мені, якого роду ця птиця - єродій?

Д а н и л о. У стародавніх слов'ян вона єродій, у греків - пеларгос, у римлян - киконія, у поляків - боцян, у ма­лоросіян - гайстер, схожа на журавля. Єродій3 - означає

Eros означає бажання, по-римськи Купідон, Zevs або Дий. Звідси слово Єродій те ж саме, що Філофей.

172

боголюбний, якщо по-грецьки. Та хіба в цьому справа? Кинь тінь, поспішай до істини. Облиш природні казки беззубим немовлятам. Все те бабське: і байка і порожнеча, - що не веде до гавані. Січи скоріше всю плоть по-ізраїльськи. Серджуся, що зупиняєшся на шкаралупі. Ламай і видирай зерно сили божої. Єродій знаменує віру в Христа, а краще сказати - ізраїльське око, яке бачить двох, - ось тобі гайстер. Будь здоров з ним! З небес перепілка...

Ф а р р а. Звичайно ж, є причина, чому у цьому образі. Данило. Звичайно, причина цього трояка: 1-ша - що він гніздиться на церквах; 2-га - що поїдає змій; 3-я - що в старості батьків годує, оберігає й носить. Церква - означає двір божий. "Які любі поселення твої..." "Птах знаходить собі храмину..." "Там птахи загніздяться". "Єродієве житло ви­переджає". Єродій завжди на вищих місцях - на шпилях і на куполах гніздиться, наче ватажок інших птахів. "Блаженні, хто живе у домі твоєму". Ось тобі єродій: "Єдине просив у Господа" та ін. Ось Єродій: "Знаходить його Ісус у церкві". А оці хіба тобі не є ватажками-єродіями? "Зійшли на світлицю, де були, перебуваючи, Петро й Яків, і Йоан, і інші одностайно, разом. 1 був раптом із небес шум... і сповнилися всі Духа Святого, і почали говорити іншими мовами..." Ось що у цьому птахові велике! "Пізнав час свій". Видко, що він пізнав двох - час і час. О, хто цей прекрасний єродій! - послухай його: "Це зима прийшла, дощ (потоп) відійшов, відійшов собі, квіти з'явилися на землі" та ін. Чи бачиш, що знають і куди летять Ноєві птахи? До Авраамової затоки і до. гавані тої: "Господь пасе мене..."

Ось тобі й зграя нетямущих гайстрів: "Лице небесне вмієте гудити". "Горе вам, що нині смієтеся!"

Ф а р р а. А чому ти назвав їх нетямущими? Адже за прогностику Христос не засуджує.

Данило. Вони по сонцю добре розуміють негоду, але не здатні побачити інший час, тобто царство боже. Треба знати з Данилом час перший і час другий. Із цих напівчасів усе складено. "1 був вечір, і був ранок - день один". Один час є плакати, а інший час сміятися. Хто одне знає, а не два, той лиш біду знає. Ось ще бідні гайстри! "Спрагнуть над вечір..." "Захвилюються, й спочити не зможуть". Про цих гайстрів, які нерозумно загніздилися, можна сказати:

їх твердь - лишень вода, , Всередині у них - біда

Сміятися нині й веселитися тут - означає не бачити нічого, крім пітьми й стихійної тіні. "Горе вам, хто сміється нині". І коли Петро сказав: "Добре нам тут бути", тоді раптом був

173

звинувачений: "Не знає, що каже". Він відділяв Мойсея від Іллі, Іллю від Христа, не пізнавши ще істинної людини, крім людської плоті чи тіні. А коли прокинувся, то зробився мудрим єродієм, і, пізнавши двох, пізнав істинну, поверх людської тіні людину, яка є єдиною у всіх і завжди. "Прокинувшись, бачили славу його". "Знайшовся кус єдиний". "Він є всяке у всьому". Простий єродій на одних небесах бачить подвійний час: холод­нечу й теплоту, зиму й весну, спокій і досаду, а потаємний єродій, тобто Ізраїль, поверх стихій і поверх найтоншого повітря бачить дуже ніжну другу сутність, і там цей єродій гніздиться. "Що для мене є на небесах?" 1 від тебе чого захочу на землі?" Цю другу сутність, що є в стихіях або крім стихій, Бог знає. Однак Ізраїль пізнав її.

Ф а р р а. О Даниле! Ой, сподобались мені твої гайстри. Випусти ще хоч одного!

Данило. Хіба й тобі хочеться бути гайстром?

Ф а р р а. Дуже хочеться, та ж не нетямущим.

Д а н и л о. 1 мудрий часто спотикається. "Стільки часу я з вами, і не пізнав ти мене, Пилипе?" "Не можеш сьогодні за мною йти". "Відречешся від мене тричі". Дай Боже, щоб ти був в образі цих гайстрів: "Це є життя вічне, хай знають тебе, і його ж послав ти..." Ось поводир і цар їх! Послухай його: "Дух господній на мені..." Назви літо господнє приємне і день... Ось і цей не останній: "Це нині час сприятливий! Це нині день спасіння!" Ось як потрібне слово це! Гадй карм. ыо$се іетрия. -

"Пізнай час". "Єродій пізнав свій час - горлиця й ластівка... О житло єродієве! Блаженне ти! Чи не те воно? Ходячі по землі, повернення маємо на небесах". "Праведних душі в руці божій..." "Боже серця мого! Душа моя в руці твоїй". "У тінь його забажав і сів..." Авраам радий би бачити день мій... "...1 побачив, і втішився". "їм же відкрилися очі, і пізнали його, і той невидимий був для них". Хай же вбереже тебе Господь від тих юродів.

"Єродій пізнав час свій: горлиця і ластівка... Люди ж мої оці не пізнали долі господньої". Полюбили більше славу люд­ську, ніж славу Божу". "Осліпи очі їх, хай не бачать, не розуміють!" - гукає Ісайя, побачивши славу Христа господа. А вони хваляться: "їжмо й пиймо, бо вранці помремо". Вмирайте! Вмирайте! Бо немає у вас розуміння двох. Бачите, о нічні ворони, лиш один нинішній вечір, лиш саму воду з сиренами. Оця-то похмура слава засліпила вам очі, щоб ви не бачили отої вранішньої слави: "Встань, славо моя! Встану рано". Чому ви, о звірі дібров, у лігвищах своїх лягли, не дочекавшись отого блаженного другого дня: "Вранці же бачив Йоан Ісуса. Це ягня боже! Це він, про нього ж я говог >в". Ви - пітьма світу і вовки не із числа тих. "Веніамін - вовк,

174

хижак, рано ще їсти..." А ввечері ковтаючі все без залишку на ранок, хай "останки нечестивих будуть вживані".

Ф а р р а. Я взагалі не розумію, що означає залишок...

Д а н и л о. О, старий і відсталий Клеопо! Залишок є те ж, що зиск, ріст, достаток, який кладе прекрасний Иосиф у порожній мішок Веніаміна13. І цього не розумієш? Не додадуть­ся ж тобі роки життя...

Ф а р р а. О, нині розумію, і додадуться мені, як Єзекієві.

Данило. Залишок є рік господній приємний ЬПаеиэ аппов14 день відплати, весна вічності, що таяться під нашим сум'яттям, наче золото в сумах Веніамінових15, і подаючі Ізраїлю замість міді - золото, замість заліза - срібло, замість дров - мідь, замість каменя - залізо, замість піщаних підвалин - діамант, сапфір і рубін. Чи читав ти у притчах: "Зцілення плоті та прикладання кісткою"?16 Плоть тлінна твоя - це тутешній світ і нинішній вечір, і піщаний грунт, і море сиренське, і камені спотикання. А там же, за твоєю плоттю, до твоєї ж плоті приєдналася гавань і лоно Авраамове: земля посеред води, утримувана словом Божим, якщо ти не нічний [птах ], а ворон, що злетів із ковчега, якщо ти ластівка чи голубка, що пізнала себе, тобто бачить двох: мир і мир, тіло й тіло, людину й людину, - двох у одному і одне у двох, нероздільно й незлито ж. Наче яблуня й тінь її, дерево живе й дерево мертве, лукаве й добре, брехня й істина, гріх і покаяння. Коротко сказати: все, що відчуваєш у своїй зовнішності, якщо віриш, все те маєш у славі й у таємниці істинне, засвідчене твоєю ж зовнішністю, душевним тілом духовне. У цей-то центр вдаряє промінь серця повірника. "Будь-який дух, який сповідує Ісуса Христа, що во плоті прийшов (до плоті приложився), є від Бога. Знаємо ж, що коли з'явиться, то ми будемо до нього подібно бо побачимо його, яким є". "І кожен, хто має надію цю на нього, очищає себе, бо ж він є чистий".

Ось тобі залишок! Ось додаток до костей твоїх! Все тебе і покине, а цей залишок ніколи. "Все минає, любов же ні".

"Господа сил, того освятіть..." Чи розумієш нині надію твою і і брехню сиренську? Ось тобі замість трьохсотлітньої вічна

пам'ять і юність. Будь здоровий! "У пам'яті вічній пребуде праведник". Від шуму сиренських вод не злякається. Це є вічне життя. Нині "оновиться, як орлина, юність твоя". Але не тих орлів, що знову старіють і вмирають, а тих, які у пізнанні самого себе дуже високо піднялися - вище всіх стихій і вище самого тутешнього сонця, бо і воно є суєта й лахміття, до отого пресвітлого мого соцечка. "Ти ж є той же..." "Одягайся світлом сонячним, як ризою". Той, хто говорить нам оце: "Підняв вас, як на крилах орлиних, і привів вас до себе. І бачив у трупі нашому славу його, у леві цьому мед вічності його, у пітьмі це

175

невечірнє світло його, у воді цій нашій твердь гавані його". Трупом є будь-яка смертна людина, і Біблія є людина й труп. Знайшовши у нашому трупі світло й мед, знаходимо після того цю ж похвалу у Біблії, хай сповниться оце: "Де труп, там зберуться орли". Пишну цей труп обіцяє трапезу, високо і ми злетіли, де панують вічна насолода і вічна юність.

ВОРОТА ГОСПОДНІ У НОВУ КРАЇНУ У МЕЖІ ВІЧНОСТІ

Там випробуємо: чи легко бути блаженним?

Ф а р р а. Тьху! Здійснилася притча: "На коні їдучи, коня шукає". Я думав, що дуже важко бути блаженним... По землі, по морю, по гірних і по пеклі блукав за щастям. А воно у мене за пазухою... Вдома... Стародавня притча: tta fugias, ut ne praeter casam - "Від лиха втікай, та хати не минай".

Н а є м а н. О Фарро! Не тільки вдома, а й у серці твоєму, і в душі твоїй царство боже і слово його. Це камінь, а все інше - тлінь, брехня, калюжа... "Все минає..."

Та хто посіяв тобі це лукаве насіння, наче важко бути блаженним? Чи не вороги сирени? О слово потопне й мово обл сснз!

Ф а р р а. Гай-гай, вони! Із їх-то гортані голос оцей: "Халепа та кала".    То кІМск уаклю ест. - "Важка доброта.

Н а є м а н. 0, хай прилипне язик їх до їхньої гортані! "Хай будуть німими уста облесні!" Виблюй геть отого духа брехні. А поклади у серці цей многоцінний в основу |рмінь: "Халепа та кака"3 - "Важко бути злобним". Що може збен­тежити й потопити солодкотеплий вогонь Параклітів як не та зміїна, сиренська блювотина? Звідси-то в душі морок і скрегіт, млявість і зневіра в осягненні царства божого. Звідси ні теплий ти, ні холодний, я повинен тебе виблювати... О гряди, господи Ісусе! Гей, гряду незабаром, амінь... Нині, не сумніваючись, кажу: - Це Господь мій прийшов! Це сонце засяяло і нова весна! Хай розсипляться й відійдуть з блювотин­ням своїм душі нечестивих від меж весни вічної! Не входить туди неправда. Нам же дано ключі: "Халепа та кака". Чи не багатьом тим важче від олова беззаконня? Що ж легше від любові божої? "Крила її - крила вогню". Напиши фарбами на діамантовому нігті славу оцю: "Природжене, потрібне, легке є

8 Грецькі слова передані кирилицею.

176

І

одне й те ж". Що ж потрібніше, ніж царство боже? У заплу­таних думах і в затемнених промовах гніздиться брехня й нещирість, а у важких ділах вкорінюється обман і суєта. Та легкість у потрібності, а потрібність у природженості, природженість живе у царстві божому. Чи є щось потрібніше душевній людині, ніж дихання? І це скрізь задарма повітря! Що потрібніше духовному, ніж Богі 1 це все наповнює! Якщо ж щось кому не придатне - напиши, що непотрібне. 0 глибина премудрої благості, що сотворила потрібне важким, а важке непотрібним. Так мій Господь сказав мені: "Дух солодкий, дух мирний, дух пророчий, і не карбую слів, хай збудеться премудрість його від дітей його".

І з р а ї л ь. О Насмане, Наємане! Дихаєш духом Па-раклітовим, з висоти силою його оснащений. І що є дух-утішитель, як не чисте серце, викликане із пітьми гріховної? Як у сонці сонечко, зіниця його, що сяє до смаку й прозорливості, цей є живий Силоамх рідна Софія™, яка бачить двох і говорить дивне.

Н а є м а н. 0 Ізраїлю, ті що йдете тим же новим шляхом Святого Духа, шукайте і знайдете! Це все корисне є можливим і можливе - корисним.

Ф а р р а. Мені б хотілося бути отим папою й поєднувати в одній іпостасі первосвященство й царство.

Михайло. О славолюбний Заро!19 Куди тебе дух окрилює? Та притому хай буде повсякчас пам'ятне оце: "Хто, як Бог?"

Ф а р р а. Хіба ж Бог не хоче, щоб ми були Богом?

Михайло. О Фарро! Що радісніше Святому Духові, як те, щоб всім нам стати Богом?

Ф а р р а. О Михаиле! Це ти дивне заспівав!

Михайло. Якщо воно приємне Святому Духові, тоді воістину дивне й преславне. Він один є допитливий пробний камінь, що показує чисте золото, названий по-римськи - index. І в цю-то ціль ударяє оце Павлове слово: "Докимадзете панта..." "Все випробуйте, а благе прийміть". Якщо ж гидує отой голуб, тоді воно буває світське, модне, і в такому розумінні спільне, в якому розуміє Петро святий, говорячи оце: "Господь ніколи не їв скверне". Скверне у римському ж лежить - commune, по-грецьки - койнон, розумій coenum, тобто болото, грязь, мерзенне, світське.

Ф а р р а. Але ж сдави шукати Дух Святий не забороняє?

Михайло. "Слава у соромі їх..." Бачиш, що ганебна слава забороняється. За добру ж славу воліє Павло вмерти, ніж її відкинути. Ота слава є тінь, а ця - Фенікс. Ту хапають пси на воді сиренській, а цю приймають діти божі в Авраамовій гавані. Суєтна слава, марний прибуток, насолода отруйна, це

177

є три пекельні гарячки і єхиднині дочки, що обпалюють нечестиве серце. Та суща слава, істинний прибуток, насолода не примарна - це вони є Духа Святого наречені, які насолод­жують чисту душу у своїх обіймах.

Ф а р р а. Чи вгадав я, що за ізраїльським правилом пуста слава трудніша від істинної?

Михайло. Тьху! Як же не важче псові схопити тінь, ніж справжній шмат? Ось перед тобою яблуня. Схопи мені й подай тінь. Та саме тіло її раптом обняти можеш.

Ф а р р а. Не тільки, а й плід зірву. Це тобі з неї чудове яблуко! Запашне! Дарую тобі. У ньому знайдеш стільки яблуч­них садів, скільки у Всесвіті Копернікових світів. Ось тобі від мене нагорода за твоє добре слово!

Михайло. Якщо б ти мені Всесвіт дарував по плоті, то я б відмовився. І крихітної сторони моєї Малоросії, і однієї її гори не взяв би. Куди ж мені її подіти? Тільце моє є маленька купка, та й для мене нудна. Що таке плоть, якщо не гора? Що гора, як не горе? "Хто, як Бог?" Що солодше, й легше й більш містке, ніж дух? Серце моє смакує його без суму, п'є без огиди, вміщує без труду, носить без досади. Душа моя у дух, а дух у серце моє перетворився. Боже серця мого! 0 частино моя найсолодша! Ти один явив мені двох. Тінь і безвісну тайну. Ти тайна моя, вся ж плоть є тінь і тайна твоя. Всяка плоть є риза твоя, сіно й попіл; ти ж тіло, зерно, фіміам, стакта й касія, пречистий, нетлінний, вічний. Все до тебе подібне, і ти до всього, але ніщо не є тобою, і ти нічим же, крім тебе. Ніщо ж, як ти. "Хто, як Бог?"

О Фарро! Чому плачеш? Що шукаєш у папстві - духа чи плоті? Дух цього Христа божого раптом, як блискавку, можеш прийняти. А престоли, палати, колісниці, срібло й золото... - все є плоть, гора, труд і горе. Не торкайся цього. Висхідне, високе в ньому й божественне - оте хай буде твоє. Оце-то й є істинна єдність, і тотожність, і легкість, і потрібність бути причетним не до плоті, а до духа. Все інше є тінь, вода й біда... Чи хочеш бути Христом? Навіщо ж тобі згори зітканий його каптан? Навіщо плоть його? Маєш власну. Візьми ти від мандрівника цього те, що сам тобі підносить. Ось воно: "Дмух­ну - прийміть Дух Святий". Таким чином будеш одне й те ж З ним, як і він з батьком твоїм. Невже ти каптан і плоть робиш Христом? І хапаючи на потоці тінь, помножуєш кількість не синів божих, а отих псів: "Взяти хліб від дітей і кинути псам". Ах! Остерігайся цих псів, злих діячів. Не роби благим зла, а плоті Богом. Ухилися від зла і сотвори благо, і будеш серед дітей отих: "Оскільки ж прийняли його, то дав їм область дітьми божими бути". Чи хочеш бути царем? Навіщо ж тобі єлей, вінець, скіпетр, гвардія? Це є тінь і маска. Дістань же собі зверху серце царське. Так будеш єдиним з царем твоїм. Дух правди - це він є серце царя. Правда утверджує престоли сильних і володіє народами. 1 що сильніше за неї? Хто як правда? Цей є істинний цар і Господь - твердь і міць, єлей і милість. Цей дух хай царствує в тобі! 1 милістю Вишнього не обтяжишся. На ось тобі царя без маски: "Цар уповає на Господа"; "Помазав нас Бог духом"; "Дух господній на мені". Чи хочеш бути Павлом Фівейським? Антонієм Єгипетським чи Савою Освяченим? Лицеміри! Навіщо тобі Павлова фінікова опанча? Навіщо Антонієва борода, Савин монастир, капюшон Пахоміїв?..20 Це лиш чернечий маскарад. Яка ж користь тобі під цією машкарою ховати світське твоє серце? Щоб з'явитися людиною? Ухилися від зла. Облиш тінь. Візьми собі отих мужів серце. Тоді, раптом, як блискавка, перетворишся в усіх їх. Уникай поголосу, обійми самотність, люби убогість, пильнуй цнотливість, дружи з терпеливістю, оселися зі смиренням, ревнуй за Господом вседержителем. Ось тобі промені божест­венного серця їх! Це ярмо дуже легке й благе. А одягати дивний і маскарадний габіт,21 заблукати у Нітрійські гори, жити між виючими вовками й зміями - чи не тягар це? Ой! Тяжко-переношуваний тому, що глупий і непотрібний. Скажу: "Хале­па та кака".

Ф а р р а. А Єлисей? Чи не просить опанчу в Іллі?22 Михайло. Опанча ота не з мертвих, а з тих, що живуть у межах вічності. У ній все нове замість лахміття. Чи читав ти в Ісайї - одяг веселощів? Ось він: "Під тінню руки моєї вкрию тебе". Чи не Єлисей просить: "Хай буде дух, котрий в тобі, особливий у мені". Як же дав би він прохачеві замість хліба камінь? Це дух віри, дух особливий, дух, що відкриває двох, розділяє Йорданські струмені,23 дух, що богоявляє над сиренськими водами плаваюче й виникле залізо. Воно-то й є з-підпотопний пагорб, обитель вірної голубки, гавань, лоно й кифа Авраамова, спасіння від потопу. "Хай зрадіє душа моя в Господі. Одягне ж бо мене у ризу спасіння". Ось від потопу опанча! Сам ковчег є нерукотворний намет, що золототканими вітрилами від дощових хмар укриває краще, ніж плащ. На цей намет пильно здалеку глядить шинеля Іллі, або бурка, що відкрила Йорданську сушу і врятувала Єлисея від обмочен-ня. Залізо ж таємно блимає на твердь, на тверду й здорову землю й сушу, а суша тихо виводить нас на той авакумівський Сіои, тобто обсерваторій25 (терем). "На сторожі моїй стану і зійду на камінь". Ось тобі одяг і надія! Носи здоровий! Вона дух особливий, що бачить двох. А бурку Іллі де тобі взяти? "Халепа та кака".

Ф а р р а. Дуже тобі дякую за цю ризу. А без неї чим би я був у бурці? Ось чим: лицемір, лже-ілля, пророчий ідол. Що

179

ж? Ковчег переповнений всякою живністю. Хотілося б мені бути в ньому гарненькою якоюсь пташкою. Як думаєш?

Михайло. Ковчег - це церква ізраїльська. Люби її й молися, якщо добре просиш, прийме. Проси іменем Христовим: усе миттю одержиш. Ніколи не забувай цього: "Халепа та кака".

Ізраїль. Слухай, Фарро! Чи не бажаєш бути вепром? Ф а р р а. Згинь він! Я й верблюдом бути не хочу. Оленем бути я б хотів, а краще птахом.

Чиста птиця голубиця того духа має. Коли місце де не чисте, то там не сідає. Хіба трави, і діброви, тінь в спекотну днину.  Там приємне й прохолодне місце для спочину.

Так і Дух Святий не спочиває, хіба у чистому серці, при воді тихій і прозорій, живій і таємній. "Вода глибока - рада у серці мужа..." О світе наш! Муж і лоно! Христос кус! З'явись людям твоїм, що терплять від бурі у водах сиренських. Та розтлумач мені, о Ізраїлю, яке то є серце й дух, що перетворює нашу сутність у вепрову?

Ізраїль. Пес хапає тінь, а серце, яке розмірковує над нижнім, є вепром. Не мислить про гірне, хіба лиш про муку й черево, серце хамське любомудрус. Якщо маєш ізраїльське око, то озирнись на кордони гергесенські27. Ось тобі велике стадо свиняче! Чи провидиш, що поминувши берег, усі втопилися у водах? Що таке берег, якщо не Господь мій? Самі просять, щоб пішов геть від їх меж. Болото й воду сиренську полюбили більше, ніж славу божу. Грязь любити - це означає бути вепром. Ганятися за нею - це бути псом. їсти її - це бути змієм. Хвалити її - це виспівувати облесні сиренські пісеньки. Любомудрувати про неї - це мучитися легіоном бісів. Чи не земля породжує і звірів, і скотину, і гадів, і мух? Так і серце земне перетворює нас у різних нечистих звірів, скотів і птахів. Дітьми ж божими творить чисте серце, що злетіло поверх всієї тліні. Серце золота жадібне, яке любить мудрувати лиш про гаманці, мішки і валізи, - це справжній верблюд, що любить пити каламутну воду і через в'юки не може пролізти крізь тісні двері в межі вічності. Серце є корінь й істота. Всякий є тим, чиє серце в ньому. Вовче серце є рідний вовк, хоча лице й не вовче. Якщо перейшла у неї сила, тоді сталь точним магнітом стала. Та рута перестала бути рутою, якщо з неї спирт і силу вивести. Це є серце й істота трави. Афедрон28 з усяким своїм лицем є афедрон. А храм божий завжди є вмістилищем святині, хоч і має вигляд домів розпусти. Жіноча плоть не заважає бути мужем чоловічому серцю. Серце, яке здіймається з Давидом на гірне, залишає верблюдам і сиренам з дітьми їхні каламутні

180

й морські води, спрагле давидівської, що вгамувала спрагу самарянці, отої води: "Хто мене напоїть водою..." "Господи, дай мені цю воду..." Таке серце чи не оленем є? Даремно, що не має рогів. Ропїй шкура оленя є плоть і тінь. Одягни шкуру його з рогами без серця його, і будеш опудалом. Смішна порожнеча - не лише "халепа та кака". Серце, що любить працю з мужем Руфиним Воозом на току біблійному, що очищує від полови вічне зерно Святого Духа на хліб, який укріплює ізраїльське серце, скажи, чи це не віл-молотник? У любій моїй Унгарії29 волами молотять. І що ж забороняє Луці бути волом? Не думай, ніби ця безглузда істина стосується плотських волів: "Щоб не загородив уста волові-молотнику". Серце, що запанувало над звірячими шаленствами і над волею своєю, що розтерзує будь-яку владу й славу, яка постає проти Бога, що дерзає в нужді, в гоніннях, у хворобах, у смерті, - чи це не син левів Юда із тих: "Лютують, як леви". "Тікає нечестивий, ніким не гнаний, праведник же дерзає, як лев". Що ж заважає Маркові бути левом? До таких-то богосердечних левенят, як лев, так зареве Господь: "Встань, і змолоти їх, дочко Сіону, бо роги твої покладу (засную) залізні, і нігті твої покладу мідні, і перемелеш людей..." Ось ревіння левеняти, яке воскресає із триденного сну, як написано: "Ліг, спочив, хто зрушить його? Серце, що вгорі сіяє, як блискавка, осягає й скидає всякі пернаті мрії, вигадливі стихійні думи - чи не є соколом?" Послухай соколиного крику: "Якщо вознесешся, як орел, і звідти скину тебе" - каже Господь. Серце, що ширяє на простори висоти небесної, любить світло й втуплює зіницю очей у блиск південних променів, у саме сонця сонечко оте: "У сонці поклав поселення своє". Чи не богородний це орел з повірником? Гей, не із роду він ницих отих: "Не знаю орла, що ширяє в повітрі, дурня, що високомудрує по стихіях". "Якщо вознесешся, як орел, і звідти скину тебе..."

А чи не горлицею є серце, що любить Господа, за ним єдиним ревнує, яке знайшло в ньому гніздо святої надії? Послухай голосу її: "Ревнуючи, поревнував за господом Бо­гом". "Живий Господь мій, жива і душа моя". А той голос чи не її? "Висушила мене ревність моя..." "Бачив, що не розуміють, і висох". На, ось тобі образ або хор горлиць! "Все це облишив я, і за тобою йду". Знай, що Біблія є вдова, горлиця, яка ревнує й зітхає в пустелі про того єдиного мужа: "Бог любові є..." У цієї вдовиці не висихає посуд єлею, тобто милості, любові й насолоди, якщо відвідає її хтось, хто має дари духа пророчого. Хто благий чи хто милий, крім Бога? Лиш він не зубожіє... "Все минуще, а любов ні". Глянь-но мені, будь-ласка, на Магдалину. Біблії серце є серцем цієї горлиці. При єлейній лампаді не спить, сумує й зітхає. Про що? Що без-

181

смертного жениха умертвили, що у біблійній його лампаді нічого милого й світлого не знайшли ці нічні ворони, крім трупа цього гнилого: "Глянули на нього, а він зник; крім риз його, не знайшли в одязі його ні мира, ні ладану, ні олії, тобто того, хто одягається у ті ризи". Плаче пустелелюбна горлиця ця за буйними дівами30 з Єремією, виспівуючи жалісливу оту пісеньку: "Очі мої проливають воду, що зубожіли добрі діви". Блаженні ми, о Фарро, бо голос горлиці чути в маленькій землиці нашій. Ах, скільки тоді горлиць було, коли говорив Павло: "Обручив вас з єдиним мужем, чисту діву" тощо. О буйні й бідні оті горлиці з чванством своїм! "Йдіть до тих, хто продає..." та ін. Без милості милого, а без твого ж преподобія ніде не знайдеш отого преподобного мужа: "Здивуй, Господи, преподобного свого". Нарешті, чи не голубом є тобі серце, яке бачить двох? Серце, що побачило над непостійністю потопних вод ісайївську твердь, берег і гавань оту: "Царя зі славою побачите, і очі ваші здалеку побачать землю". Це чисте серце, яке злетіло над усією гидотою, є голуб чистий, є Дух Святий, дух відання, дух благочестя, дух премудрості, дух поради, дух нетлінної слави, дух і камінь віри. Ось чому Христос нерукосічною й діамантовою гаванню називає святого Петра! За серцем його...

Ф а р р а. О серце!.. Чому ж ти зупинився? Йди далі! Ізраїль. Ізраїль далі цієї гавані не ходить. Це його дім, гніздо й намет, споруджений не на піску, а на кифі. Кінець потопу: веселка й мир є кифа, на ній він сів. Inveni portum kaepham. Саго, munde, valete. Sat me jactastis. Nunc mihi sancta quies.31 "Прощавай, стихійний потопе! - віщає Ноєва голуб­ка _ я спочину на пагорбах святих, знайшовши гаї оливкові".

Ф а р р а. О серце голубине! 1 сердечний голубе! Це істинний Иона, виблюваний пеклом на третій день на берег гір Кавказьких. Цей голуб є істинний Americus Columbus32, який знайшов нову землю. Не хочеться й мені звідси йти. О Наємане, Наємане! Нумо, станьмо й ми з Ізраїлем, у цій гавані. Заснуймо собі шатра на цій кифі. А-а, любий мій Авакуме! Оце нині розумію пісеньку твою: "На сторожі моїй стану і зійду на камінь". Сюди-то дивилось твоє пророче око? Чи цю-то кифу спостерігала здалеку твоя бадьора сторожа? Чи сюди-то пісня твоя і нас манила? Блаженне око твоє, прозорливіше від труб зіркозорних! Блаженні співаючі нам уста твої! Блаженний і Сіон твій, або зоротерем, піраміда і стовп твій, з висоти якого простягались промені очей голубиних. Не потемніють очі твої, не зотліють уста твої, і не впаде стовп твій навіки віків... Прощавайте навіки, дурномудрі діви, солодкоголосі сирени з »;ішими тлінними очима, з вашою старіючою молодістю, з псмовлятовим вашим довголіттям і з вашою переповненою

182

риданням гаванню. Співайте ваші пісні людям роду вашого. Не торкається Ізраїль гергесіїв. Свої для нього співають пророки. Сам Господь йому, як лев, зареве, і, як вихор духа, засвище в крилах своїх, і вжахнуться діти вод... Радуйся, кифо моя, Петре мій, гаване моя! Гаване віри, любові й надії! Знаю тебе не як плоть і кров, а звисока ти народжений. Ти мені відкриваєш ворота у блаженне царство світлої країни. П'ятнадцяте літо плаваю по морю цьому, і оце досяг тихої пристані, землі святої, яку відкрив мені Господь Бог мій! Радій, мати міст! Цілую тебе, престоле любої країни, що не має на шляхах своїх нужди й руїни, печалі й зітхання. Це тобі приношу благий дар із твоїх же садів - кошик грон, і фіг, і горіхів з хлібом паски як свідоцтво, що шляхом праотців моїх увійшов у обітовану землю.

БЕСІДА 1-ша, НАЗВАНА OBSERVATORIUM1 (СІОН)а

Особи: Панас, Логвин, Яків, Єрмолай, Григорій

Григорій. "Прийдіть, зійдемо на гору божу". О альтанка! О сад! О пора літня! О друзі мої! Захоплююсь радістю, що бачу вас, своїх співрозмовників. "Прийдіть, зійдемо на гору господню".

Панас. Учора охопила мене страшенна нудьга і, як пшеничну ниву вихор, хвилювала. Ледве зумів відбитися.

Григорій. Благаю тебе, друже мій, радуйся, воїне Христа! Це наша перемога, що перемагає не плоть і кров людську, а скажені думки й духи-мучителі. Саме вони є насіння, полова й початок будь-якої людської злоби і влада пітьми житейської, що обпалює душу мертвих людей.

П а н а с. Я вчора не був мертвий, а тому-то й відчував, що серце моє якимсь дуже тужливим вогнем обпалювалося.

Григорій. Як? Ти вчора не був мертвий?.. Дарма я тебе назвав блаженним.

П а н а с. А мені твоє слово незрозуміле.

Г р и г о р і й. Чи був хто хворий? Той не хворий. А хто був мертвий, той уже живий. Як минула ніч смерті, так настав день життя.

Панас. Ось тобі гачки по завулках. А завулки по гачках.

а

А Primo et novissimo amico meo Andrea Joannidi K[ovalevscio], Domino vice-tribuno proprii fetus ebitionem dono affero. Senex Gregorius de Sabba Skovoroda.

183

Хто завертів завулок, той перейшов гачок. Не гнівайся, я не пророк, і мене твій сувій усередині не заспокоює.

Григорій. О любий чоловіче! Яка солодка для мого серця простота твоя!

Панас. Але не солодкі для моєї гортані слова твої. Зглянься, говори простіше.

Григорій. Є таке, що видається прямим, а по суті ж криве. І є таке, що видається розбещеним, однак сутністю праве. Якщо завулок веде до правоти, то кінцем своїм він правий. Та косоока та прямота, і гачкувата простота, що відкриває перспективу і архітектурний міст прямо у місто брехні. Кінець справі суддя. Щось здалося тобі гачком, чи не так?...

П а н а с. Я вчора, чуєш, не був мертвий, а нині живий. То чи не гідний я співчуття й твоєї співрадості?

Григорій. Такого звеличання гідний і буйвол: він здоровший од тебе і вчора не був мертвим.

Панас. Про мене, прошу, величай і його: буйволове блаженство мого не знищить. Невже милість божа лиш нашими вигодами обмежилась? "Щедроти його на всіх ділах його". 1 я вдячний йому, що досі живий.

Григорій. Чим ти впевнений у твоєму житті?

Панас. Хіба ти член секти Пірронської?3 А мені для доказу дати оцією хворостиною?

Григорій. Хіба тому, що хистко походжаєш?

Панас. Ото бачиш моє тільце, слава Богу, котиться як візочок. Ай, дядьку!..

Григорій. Дядько небожеві своєму радив глибокої осені їхати на весілля не візком, а верхи. Афонька вирішив їхати візком - сам собі пан і кучер. У полі, серед броду, лошак відпрягся, залишивши погонича колісниці у потопі вод великих...

Панас. Ну, чого зупинився? Веди далі.

Г р и г о р і й. Не ведеться. Афонька заледве дістався до весільного дому, сповнивши прислів'я: "Спішив на обід, та й вечері не застав". "Хто спішить, - насмішить". Ось тобі твій візок!

Панас. Молодик твій був вітрогон.

Григорій. Старий Афонька з жінкою своєю побудував собі хатину на льоду. На сьомий день, з півночі прийшов, як злодій, дощовий потік і стягнув їх з храминкою у потоп.

П а н а с. От роз'їхався з байками! Всі твої докази на порожніх небилицях.4

Григорій. Хіба Євангеліє не притчами вчить? Ти забув храмину, зведену дурником на піску? Хай вчить без притчі той, хто малює без фарб! Знаєш, що скоропис - без фарб, а живопис малює фарбами. Але в обох, як у Мойсеевій купині5.

184

діє та ж вогненна мова, якщо лиш ми самі не позбавлені тієї мови: "Почали говорити дивними мовами". Хай, наприклад, книжник, тобто вчений муж, напише оцю сентенцію: "Біс нудьги мучить душу".

Без сумніву, серце його відригнуло, а тростина його напи­сала слово благе. Але чим краща тростина книжника-скорописця від пензля книжника-живописця, якщо він невидиме сумних думок хвилювання зобразив потопаючою людиною? Він з Єремією через людину зобразив душу: "Гли­боке серце в людині і людиною є", а з Ісайєю через потоп пояснив болісне хвилювання серця: "Захвилюються нечестиві". Така мова притчі6, нічим не гірша, наприклад, від тої, так би мовити, безбарвної мови: "Душа їх у злому танула". Але й ця сама пахне притчею льоду, що тане від повітряного тепла. Так, як і оце книги Йова слово: "Плинна ріка основа їх" - дихає казкою про побудовану храминку на льоду.

П а н а с. Як в'юн в'ється, важко схопити.

Григорій. Ось, наприклад, безбарвне слово: "Всі загинуть". Але як гарно це ж саме висловив Ісайя: "Всяка плоть - сіно". Віхоть трави - це вдалий образ усієї загибелі. Сам Ісайя, без фігури, сказав таке: "Дати тим, хто плаче, веселість". Але як благообразно й краснописно те ж він каже: "Скочить кривий, як олень". "Встануть мертві". Труп лежа­чий є образ душі, похмурим відчаєм огорнутої. Тоді вона, як стерво, лежить долі у сумній холоднечі й скреготі, позбавлена животворного тепла духа і життєвої жвавості. Наче змій, що задерев'янів від лютого морозу, там, де Кавказька гора своєю стіною затіняє йому рятівне сонячне світло. Ця за­дерев'янілість находить тоді, коли в яблуні корінь і мозок, що називається сердечко, а у внутрішніх душевних тайнощах тліє й в'яне те, від чого все інше, як двері, залежить від петлі. Збагнув цю виразку, що гніздиться, прозрілий Єремія: "У тайні заплаче душа ваша". Цих рухомих мерців зобразив Осія зміями: "Полижуть порох, як змії, що плазують по землі". А Павло із пороху пробуджує, наче п'яних: "Встань, сплячий..."

Панас. Куди тебе заніс дух буремний? Ти заїхав у невеселу країну і в царство, де живуть: "Як виразкові, що сплять у гробах".

Григорій. А як душевний сум (можна сказати: життя й гниття) виникає від поваленого стерва, так оживленням і підняттям на ноги цього ж бовдура зображається сердечна веселість: "Воскреснуть мертві". Глянь на Енея7, що встає перед Петром! Він.ходить і скаче, як олень, і як товида, тобто сарна або сагайдак; "Встануть сущі в гробах". Знай же, що він каже це про веселість, і слухай: "Всі земнородні возвеселяться".

185

Не забувай, Панасе, цієї сирахівської пісеньки: "Веселість серця - життя чоловікові".

П а н а с. Я це щодня співаю. Я веселість дуже-дуже люблю. Я тоді тільки й маю радість, коли веселий. Люблю пророків, якщо вони лиш веселе нам співають. Чи не їх промови названі у стародавніх музами?3

Григорій. Авжеж, їх спів с провісником веселощів. 1 це означає по-грецьки той, хто має , а той, хто затуляє від цих співців вуха свої, називався безпісенний, який не має смаку б, тобто буйний, позбав­лений смаку дурень, по-єврейськи Навал, по-римськи Раїїшк. Протилежний же йому означає смак або ?????. А пророк - профітіє, тобто просвітитель, або звався ????? , тобто творець.

Панас. Гай! Гай! Ти мені божих пророків поробив поетами.

Григорій. Я про орлів, а ти про сов. Не нагадуй мені мавп і не дивуйся, що Сатана образ і ім'я Світлого Ангела для себе краде. Саме ім'я (Novutus) що означає? Один лиш пророчий дух провидить.

Панас. Правда, що всякий художник творець, і видно, що це ім'я закрите. Одне лиш мені не миле в пророках: що їх слова для мене суть нерівні, розбещені, закручені, дивні, - прямо кажучи - крутогористі, кружні, заплутані, незвичайні, коротко кажучи - бабині казки, клопітний навіжений, дитяча небилиця. Хто може, наприклад, пояснити оце: "Де труп, там зберуться орли?" Якщо ж воно просте - хто премудрий не закриє ніздрі від смороду цього стерва? Фівейська потворна Сфінга8 мучила у давнину єгиптян, а нині випробовує на пристрасть душі наші єрусалимська красуня Маріам9. Всесвіт, побуджуваний вістрям Єфтаєвих пік10, біситься від хвороби і, шаліючи, волає: "Доки возноситимуться душі наші?"

Григорій. Кажан запитував пташенят: - Чому ви не любите літати вночі? - А ти чому не любиш вдень? - запитали (пташенята) горлиці й голуба. - Мені заважає важлива причина - відповідає темна птиця, - моє око не народилося терпіти світло. - А наше око - пітьми, - посміхнувшись, сказали чисті птахи11.

Панас. Замовк? Розповідай далі.

Григорій. Іноземці ввійшли у дім Соломонів. Насолоджувались, оглядаючи незліченні зразки безцінного багатства. Сліпець серед них, обмацуючи фігуру золотого лева, поранив його гострими зубами свою руку. Гості, вийшовши з дому,

Тобто піснями,

-безпісенний, який не має смаку.

- той, хто має

- означає смак.

186

вигукнули: "Який милий дім і палати твої, сину Давида! Сам Господь сотворив їх". "А я вийшов із чертогів пораненим", - вигукнув сліпець. "Ми бачили, як ти то палицею, то руками намацував", - сказали видющі. Відчувати на дотик і торкатися є рана і смерть, а дивитись і розуміти є насолода і невимовне чудо.

П а н а с. Ти знову повернувся до своїх балясів?

Григорій. Вибач мені, мій друже, люблю притчі.

П а н а с. До чого ж ти приточив притчі твої? Бо ж притча - це баляс, казка, пусте.

Г р и г о р і й. Чи чув ти пророчих промов фігури? Фігура, образ, притча, баляс є одне й те ж, але ці баляси те ж саме, що й дзеркало. Весь дім Соломонів, вся Біблія наповнена ними.

Панас. Якщо так, то дарма захищаєш красуню твою Біблію. Нічого на неї дивитися.

Григорій. Чому ж ти дивишся в дзеркало?

Панас. Навіщо ж дивитися у Біблію, якщо у ній лише баляси? А дзеркало - інша справа.

Г р и г о р і й. Як інша, якщо воно є така ж порожнеча? Хіба тобі не доводилось бувати на кришталевих фабриках? Воно є попіл.

Панас. Попіл, але прозорий. Він мене веселить. Я в ньому бачу самого себе. А кожен сам собі наймиліший.

Григорій. О полонений своїм зображенням Нарцисе! Любо тобі в джерело і в прозорий попіл дивитись на згубного твого кумира, а нестерпно глядіти в освячені біблійні води, щоб побачити у богозданних цих пророчих дзеркалах радість і веселість і почути преславної насолоди благовість: "Нині спасіння цього дому буде". Повернись праворуч, сліпаче, виг­лянь із альтанки на небеса, скажи мені, що бачиш?

П а н а с. Я нічого не бачу. Хмари бачу. А хмара - це морська пара й ніщо.

Григорій. О кажане, глянь з прикметою! Хай око твоє буде орлине й голубине! Хай виколе твоє вечірнє око ворон соломонівський!

П а н а с. А! А! Ось вона, красуня! У східній хмарі райдуга! Бачу її! "Яка прекрасна сяйвом своїм!"

Григорій. Нині ж скажи мені, що бачиш? Звичайно, в порожньому не порожнечу бачиш.

Панас. Райдугу бачу, а чим вона є і що вона таке - місто чи село, згідно приказки: "Не знаю, Бог знає". Знаю, що цей лук благокруглий, хмарний, помережаний, називають ду­гою, раєм, райком, радісною дугою й райдугою.

Г р и г о р і й. В індійських горах подорожували європейці12. Знайшли шкіряний міх з хлібом і такий же з вином. Потім, наблизившись до провалля, вгледіли на другому боці щось чорне, яке лежало на дорозі. "А раптом Бог ще дасть хліба, -

187

вигукнув один, - я бачу мішище". "Провались такий мішище, - сперечався другий, - я боюсь, то звірите". "Який звірище? Клянусь вам, то обгорілий пнище!" Четвертий сказав: "Це місто". П'ятий верещав: "То село..." Отак-то й ти бачиш, а що воно таке, не знаєш.

Панас. Котрий же з них відгадав?

Григорій. Завершив угадування останній.

П а н а с. Та йди ти, брешеш!

Григорій. Справді село. Вони всі там осіли.

Панасі жоден не врятувався?

Григорій. Один із семи підтвердив давню приповідку: "Боязкого сина матері ридати нічого".

Панас. Яка ж пагуба їх погубила?

Григорій. Дурний зір і погана прозорливість. Як тільки перебралися на той бік безодні, то всіх їх на смерть перемучив індійський дракон.

Панас. Видно, що ці прозорливці мали рабське Ліїне око, а не пригожий зір Ревекки1, і не Лукина, товариша Клеопи. Фігурненький ти виточив балясик, справді... Але до чого ж ти його приточив?

Г р и г о р і й. До твоїх очей на окуляри.

П а н а с. А мені навіщо твої окуляри? Я й без них бачу.

Григорій. Бачиш так, як після заходу сонця курка: чим більше дивиться, тим менше бачить. Треба дивитися, побачити й прозріти, обмацати й придумати, вдивитись і здогадатись. Барвиста тінь зустрічає твій погляд, а мрія хай блищить у твоєму розумі, зовнішність б'є в око, а з неї дух кидається у твій розум. Бачиш слід - згадай про зайця, бовваніє предмет - роздумуй, куди він веде, дивишся на портрет - пом'яни царя, глянеш у дзеркало - згадай твоє зображення - воно позаду тебе, а бачиш його тінь. Перед очима твоїми благокруглий райдуги лук, а за спиною в тебе цар небесних кругів - сонце. На прекрасну його в хмарі, як у чистому джерелі тінь, дивись зовнішнім поглядом, а на животворне й рятівне його сіяння позирай розумним оком. Чистий розум є те ж сонце. Його праволучні стріли прямо вдаряють у лице океану, а само їх жало, відхиляючись від лиця морського, непрямо коле. Мати іншу (тінь) - це означає пильнувати й примічати. Бачимо й осягаємо у наявності, а примічаємо і володіємо в серці. Така людина є точний об­серватор, а поле його життя - то обсерваторіум. Ось де один тобі обсерватор! Глянь - "На сторожі моїй стану".

П а н а с. О голубе мій! О мій куме Авакуме!14 Воістину люблю його. Звичайно, він щось не підле примічає на сторожі своїй. Скажи мені, мій прозорливцю, куди дивиться і що бачить пророче око твоє?

188

Г р и г о р і й. Не пустуй, Панасе, не заважай йому дивитись, хай собі бавиться.

Панас. Оце, а ми що? Хай і нам покаже те, що бачить. Чи не так, друже мій Логвине? А Єрмолай наш куняє. Чуєш, Єрмолаю! Встань, сплячий! Дрімаючи як курка, краще не побачиш.

Л о г в и н. Будь ласка, не галасуй, я не сплю, я все чую.

Панас. Єрмолай куняє, а ти глибоко замислився - це те саме, що спиш. Я ж не тебе буджу. Однак і ти прокинься. Нумо, перейдемо до пророка? Доки нам сумувати? "Перейдемо до Вифлеема".

Яків. Почекай, Панасе, стій, не поспішай!

П а н а с. Іду рибу ловити.

Я к і в. Не забудь же торбу взяти.

П а н а с. Ба! Друже мій, де ти взявся? Голос твій звеселив мене.

Я к і в. Я всю вашу бесіду до однієї нитки чув під яблунею, а з твоїх слів сміявся.

Панас. Радий, що сміявся. Я плакати не люблю.

Яків. Куди ти здіймаєш крила, щоб летіти?

П а н а с. А он де, бачиш, на горі пророк!

Яків. Де тобі пророк? То пасе овець пастух із Рібенс-дорфа15. 0 простаче! Ти або блазень, або дитя.

П а н а с. О якби мені бути тим дитям! "Відкрив ти немовля".

Яків. Хіба ти не чув мудрого отого слова: "Не місце святить людину"?

Панас. Чув, та не пригадалось.

Яків. Припливи до Єрусалима, ввійди до світлиць Соломо­нових, проберись у самий Давир - храм його, піднімись хоч на Фавор, хоч на Галілею, хоч на Сінай. Розмістися у вертепі Вифлеємському, або при Силоамі, або над Йорданом, вселися тут у пророчі келії, годуйся з ними бобами, та не пий вина і сікери16, їж хліб і воду в міру, одягни мантію Іллі і сандалії, підпережися Єреміїним поясом, розміряй Єрусалимський храм з Єзекіїлем, відчитай з Даниїлом гачки седмиць17 його, стань скарбником при Христі, одягнися у каптан його і спи в ньому, і обідай, і вечеряй разом. Наклади на себе Петрові й Павлові пута, розділи море, поверни ріки, воскреси мертвих. Щотижня верши над собою седмицю церковних церемоній. Якщо можеш, вознесися вверх до зірниці, сядь на райдузі суддею, займи для себе чертоги в Сонці і Місяці. Облиш усе лахміття під сонцем, злети до новин з орлами, заборони небесним кругам рух з Навином, повелій подувам вітру і ін., і ін. А я при всіх цих знаменнях і чудесах твоїх заспіваю на твою честь соломонівську пісеньку: "Суєта суєт" або оцю гамаліївську:

189

Буря море роздуває, Вітер хвилі...18

Якщо не розцвіте в душі твоїй оте поняття, яке жило у серці Мойсея та Іллі і того єдиного мужа, з ким вони ведуть свою на Фаворі бесіду, якщо тобі не зрозумілий і не примітний, а тому і не до душі отой вихід, тобто і мета, куди б'є з чистого їх серця дух правди, як із хмари прямопромінна блискавки стріла, то ой, заспіваю тобі: "Всякая суєта".

Панас. Однак я йду до пророка. Ніде він від мене не сховається.

Яків. Ось тобі без солі й оцту салат! Скажи мені, несмачний блазню, що таке пророк?

Панас. Пророк то є людина зряча.

Я к і в. Ти ж ні людини, ні пророка не знайдеш.

Панас. Нібито велика штука знайти людину.

Яків. Дуже велика штука, і ти замість зрячого потрапиш на сліпця, а замість людини - на її скотину. Здійсниш приповідку: "їхав у Казань, та заїхав у Рязань".

П а н а с. Ху! На те у нас буде вибір.

Я к і в. Як може мати вибір сліпець, а затьмарений знайти п росвіщенного?

Панас. Брешеш, Якушо, я з очима.

Я к і в. Та звідки ж у тебе людське око? Людським оком є сам Бог.

П а н а с. Та хіба ж у мене два Боги в чолі? Куди ти, брате, заїхав? Бог з тобою!

Я к і в. А я молюся, щоб він і з тобою так був, як є вже зі мною.

Панас. Гаманець порожній, нічого подати на молитву. Та й ти ж, брате, не священик.

Я к і в. О друже мій! Не було б мені від тебе солодшої нагороди, якби я до того домолився, щоб сповнилось на тобі бажання, тобто молитва просвіщенного, й радіснотворними очима позираючого й волаючого Ісайї: "Світися, світися, Єрусалиме!" "Це пітьма покриває землю". "На тобі ж з'явить­ся Господь і слова його..."

П а н а с. Ну досить з пророчими клаптиками! Багато вас таких лахмітників і латкозшивачів, а скажи мені лиш те, про що пророки пишуть?

Я к і в. Те ж саме, що й євангелісти про єдину людину.

П а н а с. То виплутайся ж ти мені з цього вузла: чому мені не можна знайти людини?

Яків. Ху! Тому що не знаєш, що таке людина. Не дізнавшись спершу, що таке діамант, ні з ліхтарем, ні в окулярах не знайдеш, хоч він і є в твоєму гноєвищі19. Ану! Знайди мені, якщо скажу, що у твоїй хатині є амбра.

190

П а н а с. А Бог її знає, амбра чи умбра20. Я к і в. Е! Не умбра, а амбра.

Панас. Що твоя амбра означає, не знаю. Ці міста мені зовсім не знайомі, а людину знаю, бачив я їх один, другий 1000000.

Яків. Бачив і ловив гав, але не побачив і не знаєш.

П а н а с. Я й тебе бачу й знаю.

Яків. Від народження ти не бачив і не знаєш мене.

Панас. Або жартуєш, або ти знепритомнів.

Яків. Що це тобі запахло непритомністю?

Панасі мою голову ти вразив твоїм мороком.

Я к і в. Я Яків, людина. А ти людини не знаєш, тому й не бачиш. Де ж тобі непритомність?

П а н а с. О чоловіче! Якби ти в голові моїй не погасив залишків світла молитвами твоїми! Ти мені наговориш, і до того вже доходить, що у мене ні очей, ні вух, ні рук, ні ніг не було.

Яків. Хіба лиш рук і ніг? Ти весь ніщо, ти умбра, ти тінь, яка не сповідається: "Господи, людини немає?" Панас. Чому ж я не людина? Яків. Хіба може бути людиною те, що є ніщо? П а н а с. Як же я твоє ніщо?

Яків. Скажи ж мені, чому є нікчемністю дим, пара, тінь?

Панас. Яка ж причина позбавила мене людяності?

Яків. Та, що ти не шукав.

П а н а с. А не шукав чому?

Я к і в. А чому не шукаєш амбри?

П а н а с. Чи є вона, і що вона таке, не знаю.

Яків. Хто не вірить у сутність людини, не шукає її, не знаходить і не знає її.

П а н а с. А як інші люди? Хіба не розуміють? їм завжди людина на вустах.

Яків. Всі бесідують про все, та не всі знавці. Бредуть услід за панівною модою, як вівці. А людина розуміє свою дорогу.

Панасі так вони ледь знають і погано бачать?

Яків. Так, як ти, і тим же оком. Та що тобі до людей? "Знай себе..." Досить про тебе. Тому ми не знаємо себе, що все життя цікавимось людьми. Осудливе око наше вдома сліпає, а ловлячи гав на вулиці, простягає свій промінь всередину сусідських стін, проникнувши в самісіньку їх миску з поживою і в нічний світильник, що горить у їхній спальні. Звідси критичні розмови. Багаті столи в усі дзвони повсюдно дзвонять осудом. Яка користь з цікавістю оглядати й оцінювати шлях сторонніх подорожніх, а оминати, не помітивши тієї стежки, яка веде нас? Звідси помилки, провини, спотикання й падіння.

191

Що допоможе знати, по скільки очей на лобі мають місячні мешканці, і придивитися через всіма хвалене скляне око до чорніючих на Місяці плям, якщо наша зіниця вдома не прозорлива? Хто вдома сліпий, той і в гостях; і хто у своїй світлиці не порядний, той на ринку ще більше не вправний. Якщо ж ти вдома сліпий, а на людях зрячий, то знай притчу: "Лікарю, сам спершу зцілися!" Не твоє те, а чуже око, що не тобі служить. Опудало той, а не мудрець, що не вперше вчить сам себе. Фальшива монета завжди по ринку бродить, але вдома найбільш небезпечна. Знай себе. Тому-то й не розуміємо й Біблії, що не знаємо себе. Вона-то є вселенська лампада, Фарійська вежа21 для мореплавного життя нашого. Вона-то є: "Друг вірний, дах міцний". Хто опанував ним, знайшов скарб. Та коли на нашій домашній стежці на колоді спотикаємось, тоді й на вулицях друга нашого, нас, лицемірів, що судять з лиця, найдрібніша спокушає тріска; заплутуємось, як кровожерна муха, у згубну павутину плотських дум, підло повзучого серця нашого; падаємо в сіть і сум'яття нечистих уст наших; грузнемо, як олово, у потопі облесної мови; гинемо вічно у цьому найсвятішому лабіринті22, не гідні вкусити найсолодшої отої паски: "Єдиний я, аж поки перейду". Вернися ж у дім твій, о буйний чоловіче! Вийди геть із тебе, дух допитливий, а сам вийди з юрби у Павла помічених жінок цікавих. Очисти спершу свою світлицю, знайди всередині себе світло, тоді знайдеш і біблійним сміттям засипану драхму. Стань на власній твоїй сторожі з Авакумом: "На сторожі моїй стану". Слухай вухами! На сторожі моїй, а не чужій: "Знай себе, досить для тебе".

П а н а с. Не без сенсу ти набрехав. Та тільки це для моїх зубів терпким і жорстким здається, ніби я навіть і сам себе не знаю.

Я к і в. Не сподівайся на своє знання, а слова пророків не вважай пустими. Не все те хибне, що тобі не зрозуміле. Дурницею тобі здається, тому що не розумієш. Не хизуйся твоєю прозорливістю. Згадай індійських подорожніх: чим хто глупіший, тим більше гордий і пихатий. Повір, що не випадково народилося Єреміїне слово: "Глянув, і не було людини... і не бачив мужа".

Панас. Хіба коло нього людей не було?

Я к і в. А де ж цих сотворінь немає? Та вони були умбра, або тінь, а не просто люди.

Панас. Чому ж вони тінь?

Яків. Тому що вони пітьма. Вони не знали, як і ти, людини, вхопившись, через сліпоту свою, не за людину, а за оманливу тінь її, а оця-то людина - брехня, відвела їх від істинної.

Панас. Поясни мені, як вхопились за тінь?

Я к і в. Ти ж тінь розумієш. Якщо купуєш сад, то платиш

192

гроші за яблуню, не за тінь? Чи не безумний, хто яблуню міняє на тінь? Ти ж чув байку? Пес, пливучи, хапав на воді тінь від м'яса, через те з рота справжній шмат випустив, який потік поніс. З тих же міркувань Діоген, у полудень з ліхтарем шукаючи людину, коли відгукнулась людська суміш: "А ми ж що, хіба не люди?" - відповів: "Ви собаки..."24

Па н а с. Будь ласка, не примішуй до Предтечі й до пророків божих якогось Діогена. Одна справа пророк, інша - філософик.

Яків. Ім'я одне й те ж - пророк і філософ. Але не суди лице, суди слово його. Сам Христос тих, що сплять у пітьмі й тіні смертній, називає псами. Погано ж бо відібрати хліб у дітей і кинути псам. А хто вхопився не за тінь, а за справжню людину - "Дав їм владу дітьми божими бути".

Панас. Ну! Нехай так. Хай ті песиголовці хапаються за тінь людську як за лжемонету. Та самі ж вони, однак, суть люди, люди почесні, а не мертва тінь.

Яків. Тінь тіні мила, а ніч пітьмі люба. Споріднене до спорідненого схильне, а прилипливість обох зливає в ту ж суміш. 1 сам ти такий, як те, що любиш і обіймаєш. Люблячий пітьму: сам ти пітьма і син пітьми.

П а н а с. А! А! Чує мій ніс кадильницю твою. Туди ти завіяв, що я тінь? Ні, Якушо! Я тіні не ловлю.

Я к і в. Я ще давніше сказав, що ти одна з тих незліченних мертвих тіней, що земну кулю обтяжують, яким Предтеча і весь пророчий хор як мешканцям пекла благовістять істинну людину. Безум у 1000 крат важчий від свинцю. Найбільша глупота створюється цими сина Амосового словами: "Затяжіло серце їхнє, тяжко вухами чути". Це тяжкосердя, тобто вниз осідаючі, прокислого й грубого серця думок його дріжджі, в самий центр земний поринає, як олово, звідки тебе видерти ніяк не можна. Серце твоє, що полюбило суєтну брехню й брехливу погибель тіні людської, хто в змозі підняти з безодень земних, щоб могло вискочити на гору воскресіння й побачити непорочним поглядом блаженного того, що не сів на сідалище губителів, Давидового мужа? "Здивуй, Господи, преподобного свого". Тиняйся ж, роби вітер, люби суєту або брехню, хапай тінь, піклуйся, мучся, згорай.

П а н а с. 0, мучиш мене більше, ніж ота єгипетська ворожбитка Лево-Діва25. Кидаєш до центра землі, садовиш у самісіньке пекло, зв'язуєш нерозв'язувальними вузлами ворожби, а хоч я не Самсон і не рішучий той предревній Едип26, однак досі є перед тобою, Якушо, і вільний, і не зв'язаний, згідно з прислів'ям: "Міхом лякаєш".

Яків: Хто дурень, той і в Єрусалимі глупий, а хто сліпий, тому всюди ніч. Якщо ти тінь - скрізь для тебе пекло.

193

Панас. Ну й потішний ти, друже, люблю тебе. Можеш і про брехні мову вести трагедіально. Бачу, що твій хоронитель є янгол вітійства. Тобі-то дано, як є притча: "Ex musea elephantem", "Ex cloaca aream"27; відверто скажу: з кота - кита, а з нужника створити Сіон.

Я к і в. Як хочеш лайся й глузуй, а я з Ісайєю: "Як ластівка, так закричу, і як голуб, так поучуся".

П а н а с. От знайшов дзвінкоголосу птицю! Хіба вона твоєму пророкові лебедем видалася? А від твого голуба курка нічим не глупіша.

Я к і в. О шкіряний міху! "Хай виклює ворон картаюче батька око твоє!"

П а н а с. Ти як сам дивними й крутими дихаєш думками, так і однодумці твої, дикі думи, дивною відригують мовою. Сказати притчею: "Для губ салат".

Я к і в. А чи не те ж співає і твій пророк Горацій: "Porticibus, non judiciis utere vulgi"28 - "По містку-місточку з народом ходи, а за розумом його себе не веди".

Хворий смак твій, тому поганий і суд твій. Відчувай же, що мудрих дум дичина полягає в тому, що вона віддалена від бродячих по вулицях і торжищах дріжджів світського повір'я. 1 куди швидше зустрінешся на вулицях з глинкою, ніж з алмазом. Чи багато людей можуть похвалитися: "Знаю люди­ну", коли сама людина жаліє про себе? "Дивився і не впізнавав мене"? Всі спрямували погляд свій на мертвоту і брехню. "Глянуть на нього, його ж прокололи". А в серце їм ніколи не входить отой: "Ніхто не засумує за ним, рід же його хто визнає?"

П а н а с. Ну гаразд, нехай так! Але за віщо ти мене назвав шкіряним міхом?

Я к і в. Ти не лише міх, а опудало й ідол поля Деїрського, що сварився на божого пророка.

Панас. Але спершу поясни, як я міх?

Я к і в. Чи ти бачив сільську машкару, яку звуть кобила?29

Панас. Знаю, в ній ловлять тетеруків. То що?

Яків. Ну! Якщо б у таких масках 1000 чоловік на оглядини твої прийшли і пройшли, то чи можна сказати, що ти для них інспектор чи обсерватор?

Панас. Хто вправно носить кобилу, - можна бачити, але хто він усередині і яка людина, - як дізнатись? Бреши далі.

Яків. Навіщо ж далі? Уже бачиш, що ти не лише міх, а й опудало і бовдур.

П а н а с. От тобі й на! За який гріх?

Я к і в. За той, що ти всіх бачених тобою в житті людей лиш на них шкіру бачив і плоть, а плоть є ідол, тобто видимість;

194

видимість же є лиш мертвий дах, що закриває всередині істинну оту людину: "Поклав у пітьму таїну свою". "Це той стоїть за стіною нашою". "Посеред вас стоїть, його ж не знаєте". "Чуєш, Ізраїлю! Господь Бог твій посеред тебе". Бачиш, що і людина твоя, і ти з нею - шкіряний, ветхий, мертвий, прах, тінь... "Який земний, такі й..."

Панас. Ось він куди виїхав!

Яків. Збери не лише всіх бачених, а й всієї земної, якщо можеш, і місячної кулі людей, зв'яжи в один сніп, закрий. їм, наче колоски, голови, дивись на підошви їх тисячу літ, одягни окуляри, додай побільшувальне скло, гляди - нічого не поба­чиш, крім соломи тої: "Всяка плоть - сіно". А я на похвалу твоїй прозорливості заспіваю: "Мудрого очі його в голові його, очі ж безумних на кінцях землі".

П а н а с. Ти що, сказився, чи ні? Я людям ніколи не заглядав у підошви, а око моє сидить у голові моїй.

Я к і в. Чи ти пень, чи що? Хіба свиняче око не в голові її? Чи відчуваєш, що голова є бовдур? Цей бовдур, як є початковою частиною свого бовдура, так у пророків означає невидиму у всякій плоті, панівну в ній силу її й начало. А хвіст, підошва, п'ята є фігура праху, полови, висівок, дріжджів, і що лиш є грубе, нице й дебеле у всякому творінні, як бурда, брага, сир, грязь і ін. Те саме означало б, якщо б Соломон сказав отак: "Очі безумних на хвостах землі". Коли чуєш оте: "Будеш оглядатися на його п'яту", то розумій так: будеш обсерватор зовнішній, із числа тих: "Осягнуть, як сліпі стіну", "Полижуть прах, як змії, що плазують по землі". Вороги істинної людини - "Вороги її прах полижуть". "Смерть врятує їх, які поїдають плоди смертної плоті, гірку й гладку тінь згубної фіги, що обминули саме дерево райське. "Зголодніють надвечір..."

Коли чуєш: "Вип'ють всі грішні дріжджі землі", то розумій, що вони налякані й блукають по далеких околицях і зовнішніх міських ругах,30 никають по кінцях і хвостах з євангельським бісом по пустельних місцях, по розпуттях поза селами й цвинтарями, що мають тваринний і жіночий отой вислів: "Душі мужів, подібних до жінок, спрагнуть". Всі вони, ой, не скуш­тують найсолодшої отої сина царевого вечері: "Не повинен пити... Поки п'ю нове вино в царстві небесному". Всі ці содомляни проштовхуються над вечір у дім Лотів до ангелів, але не входять, а лиш зовні обходять по калюжах, що оточують стіни міста: голодні й спраглі, натруджені й обтяжені. Головна причина цього є підла й прегруба, важча від слова, а грубіла від сиру тяжкість їх серця. Грузнуть сини ці тяжкосердні, як олово. "Голова оточення їх, труд розумний їх". "Прокисло, як молоко, серце їх". "О Ісайє!" "Знай, як попіл, серце їх, і зваблюються". "Навіщо любите суєту і шукаєте брехню?"

"Спробуйте, і побачите". "Як здивував Господь преподобного свого". "Зведіть очі ваші..."

Що ж ти, друже мій, думаєш? Ти все, наче сліпий содомля-нин, одне відчуваєш. Всяка тлінь є одне. Відчуй себе. Ти мертвий. Прив'язався ти до свого трупа, ні про що, крім нього, не думаючи.

Одне, а не двоє, в собі бачиш і, до цього приліплюючись, виконуєш приказку: "Глупий, хто двох порахувати не вміє". Дивишся в дзеркало, не думаючи про себе. Поглядаєш на тінь, не пам'ятаючи самої яблуні, дивишся на слід, а не думаєш про лева, куди цей слід веде. Зириш на райдугу, а не пам'ятаєш про сонце, яке утворюється фарбами її. Це означає: лиш пусте в собі бачити, а тому й не розуміти, і не знати себе, самого себе. Розуміти ж - означає понад видимий предмет прозріти розумом щось невидиме, заселене видимим: "Розпрямтеся, і побачите..." Оце-то є й зберігати, спостерігати, помічати, тобто при відомому зрозуміти невідоме, а з попереднього, наче з високої гори, розуму промінь, як прямолучну стрілу в ціль, метати у віддалену таємничість. Звідси народилось слово символ31. Ось що означає зійти на Сіон, на соломонівську озброєну башту, стояти на сторожі з Авакумом і бути обсерватором. Отак-то блищить, як сонце й як прямолучні стріли блискавки, розум праведних, що мають душі свої в руках божих, і не торкнеться їх мука. Вони, як іскри по стеблах, через всю вугіллям їх спустошувану тлінь течуть, злітають і здіймаються до вічного, як стріли сильно виточені, що озброїли стовп Давида, в сагайдаку тіла тлінного заховані. Ці божественні серця й душі, окрилившись тими посрібленими Ноєвої голубки крилами: "Крила її - крила вог­ню", і вверх, до чертогу вічності, прямуючи, орлиним...32

Панас. Гей!..

БЕСІДА 2-га,

НАЗВАНА OBSERVATORIUM SPECULA1, ПО-ЄВРЕЙСЬКИ СІОН

Що таке істинне блаженство? На чому воно твердо стоїть? - Звичайно, той камінь великий, дивний і єдиний.

Особи: Панас, Яків, Єрмолай, Логвин, Григорій.

Панас. Скажи мені, Григорію, чому греки назвали блаженство ευδαιμονία 2, тобто розсудливість, а блажен­ного    εύδαιμων

Григорій. Ти ж мені скажи, чому євреї назвали його

196

ж світлом? Воно не сонце. "Засяє вам, які бояться імені мого, сонце правди..." (Малахія).

П а н а с. Чи не тому, що розумне око, як світло й ліхтар у пітьмі, веде нас, коли блаженства шукаємо? А будь-який сумнів і невігластво є пітьма.

Яків. Розумне око є для нас проводирем у всіх ділах. Невже добра скринька й табакерка назветься в тебе світлом і розсудливістю?

Григорій. Даймон чи демон3, означає дух бачення.  Кожна ж людина складається з двох начал,  які протистоять собі і борються, або сутностей: із гірного й ницого, тобто із вічності й тліні. Тому у кожному живуть два демони чи ангели, тобто вісники й посланники своїх царів: ангел благий і злий, хоронитель і губитель, мирний і бентежний, світлий і темний... Розпитайте, о друзі мої, себе, загляньте в себе. Ой, скажу вам, побачите таємну боротьбу двох мисленних воїнств, особливо коли починається важлива справа. Вникніть лише і увійдіть у серця вашого думне поле, яке ширше від усіх океанів і всяких небес. Водночас скільки тисяч пернатих і швидших за блискавку дум ваших перелітає в усі кінці Всесвіту, і повзає по всій піднебесній? Немає діла, ні найменшої дії, насінням і почат­ком якої вони б не були. Прне духів ополчення невпинно волає: "Хто, як Бог?", "Будь-яка плоть - сіно й ніщо". "Дух живо­творить слово боже". "Чи послухав ти раба мого Йова?" "Ти Христос, син Бога живого..." А нижнє у безодні сердечній за­перечує: "Немає Бога". "Плоть і кров усе животворить". "Чи не даремно шанує Йов Бога?" "Прибутки те роблять". "Христос утішає народи..." Обидві ці армії, як потоки від джерел, залежать від таких же двох своїх начал: гірного й низького, від духа і плоті, від Бога і сатани8, від Христа і антихриста. Велика й блага дума є головний ангел, вість блага, порада правильна, уста премудрі, мова нововогняна, благовість миру, слово життя, сім'я благосло­венне, слово спасительне й навпаки. Тепер скажи, Панасе, чи борються твої думки?

Панас. Гей, відгадав ти! Одна думка волає у мені, або скажу з пророком Захарією: "Ангел, який говорить у мені". Нове, не корисне сповіщає Сковорода. А неприязний ангел хитро заперечує й шепоче, як Єві, ось що: "Надто тонко пряде, не придасться на сорочку павутиння". Я ж у Ісайї недавно читав отаке: "Полотно павутинне тчуть..." і не буде їм для одягу. Говорить про вітрогонів, які вчаться марноти, зневажа­ють корисне. 1 справді: "Літа наші, як павутиння".

Яків. Наклепник із тих же законів, як змій із тих же

Від отця істини і від отця брехні.

197

квітів не мед, а отруту висмоктує; а диявол у тій же Біблії весь смак із свого черева, як павук павутину з власного свого живота дуже тонко й гладенько, наче шовк, веде, а не із божого духа, як міністр Лже-Христа4, а не законного царя, верховний бла­говісник якого ось чим хвалиться: "Ми ж розум Христа маємо".

Л о г в и н. 1 я відчуваю боротьбу моїх духів.

Єрмолай. А в мені така ж суперечка таємно шумить.

Я к і в. Це і дивно, й не дивно. Дивно, що мало хто намагається заглядати всередину, випробовувати й пізнавати себе. А не дивно тому, що безперервна ця боротьба у кожному, до єдиного, серце не присипляє. У мене самого переповнене серце або невичерпне джерело, від самого мого народження не породило ні слова, ні діла, щоб перед його початком не відбулася боротьба його пекельних духів з небесними силами, подібно як на небі шум вітрів, які борються, передує прийдешній весні. Цього я не зауважував у юнацькі роки. Буйні мої думки нехтували отою притчею: "Всякий Веремій про себе розумій". Дивні рідкісні явища й легковажні новини відволікали їх від смаку як тієї, так і цієї загальнонародної мови: "Добрий Дін, та що краще, як свій дім?" Здавалося, що у домі моєму всі для мене однаково приятелі. А мені й на думку не спадало оте євангельське: "Вороги людині - її домашні". Нарешті, безлад буйності, що розбуялася, як пожежа, в тілесному будиночку, зібрав докупи розсипані по бездоріжжю думки, наче південний вітер потоки, а мені на пам'ять і на увагу привела сказане оте зціленому біснуватому слово Христове: "Вернися у дім твій". Від цього начала засіяла весна мого благодення. Отже, слово твоє, Григорію, і дивне, й не дивне, і нове, й старе, і рідкісне, й загальне. Однак блага у мене думка, або скажу з патріархом Ісааком: "Ангел мій хвалить слово твоє, а наклепник німий".

Єрмолай. Ангел твій, о друже ти мій Якове, "який охороняє тебе від усякого зла", не спокушається, коли хвалить давню новину і нову давнину. Все те не велике, що разом не містить у собі давнини й новизни. Якщо у соломонівські часи не їли грибів, а нині встав їх винахідник, то це не велике, бо не давнє, а не давнє тому, що без цього люди жили у давнину блаженно. Що давніше, як премудрість, істина, Бог? Усі діла не для всіх, а це - всім часам, країнам і людям, настільки кожному потрібно як для корабля компас і стерно, а для подорожнього Товії - наставник Рафаіл. Премудрість відчуває смак у найсолодшій істині, а істина ховалась у Бозі і Бог у ній. Це єдиний наріжний камінь для всіх будівничих храму блажен­ства і премудра симетрія5 для тих, хто будує ковчег спокою. Це єдина святая святих, старожитностей давнина. Та де мені знову знайдеш серце, що керується компасом і телескопом віри божої? Ось ця ж сама давнина є предивна рідкість, новина, чудо! А ганитель її є капосник плоті, ангел сатанинський. Не люди винні в цьому, а огудний дух, що оволодів їхніми серцями.

198

Л о г в и н. Так, згадав і я, що наперсник Христа називає його закон новим: "Нову заповідь даю вам". Правда, що істинна є Соломонова притча: "Брат братові допомагає... тощо." Є така ж і руська: "Добре братство краще багатства".

Проте це непоборне місто всі оминають, і діамант дружньої любові блищить дуже рідко. Ось тобі новинка! Та знову, коли превічна ця рада є дуже давня всіх істот симетрія і "міцна, як смерть, любов", що ревним співчуттям усіх світів системи зв'яза­ла й повертає, тоді він же у посланні своєму називає її ветхою. Сам богочоловік, якого не підлий дух, що в поросі плазує, як змій, а вишній отой архангел діві благовіщує, називається новим Адамом і ветхим днями: "Бог любові є". І так: "Хай будуть німими уста облесні", які слово твоє, Григорію, гудять.

П а н а с. А мені пригадалися горді мудреці пишної плоті, які з лайкою питають: "Що є сатана, де він, подай його, проклятущого, сюди, мені в руки. Чи багато у нього рогів?.." Чи не правду каже апостол: "Гудячи - не розуміють"? Судіть - чи не самі вони з рогами? 1 чи не забавляють сина Сирахового? "Нечестивий, що проклинає сатану, сам кляне свою душу". Розумний у картярській грі може бути лабет6, а благий і злий дух є для них небуттям. Ось тобі вхід у лабіринт безбожництва! Знищивши ангельські чини, легко сказати: "Бога немає". Як замуливши по-філистимськи живої води потоки, джерело само собою стає недослідженим і неймовірним.

Яків. Облиш філистимів і хамів: "Всякий Веремій про себе розумій". Не люди винні в цьому, а дух наклепницький, що оволодів їхніми серцями. Якщо у тобі людське серце - жалкуй, а якщо завгодно, то ревнуй і гнівайся, але уникай ворожнечі й злобної гордині з отруйною насмішкою. Хто переслідує людину за віру, є найголовніший ворог божого людинолюбства, як і той, хто озлоблює жебрака за те, що не захотів Христа ради як милостиню прийняти одяг. Остерігайся, друже мій, щоб не закрався під світлою машкарою у надра твої хитрий змій, щоб ангельська любов до Бога не перетворила тебе у диявола для людей. Не забувай отого учительського шляху: "Не знаєте, якого ви духа". Ангельськими мовами говори, а людей всіх люби. Істинна любов не самолюбна.

Григорій. Ая радію нашій одностайності в думках. Втішає мене згода вас чотирьох. Гірні думки у тяжкосердних душах не поселяються! Найчистіший спирт небесний, названий у греків8 dpa , по-римськи також aura, не живе, хіба що вище хмар. Вернімся ж на шлях плину мови нашої. За числом ангелів

"Називається такожdtip -ефір, aether -ефір (лат.), coelum quod supra nubes (небо, яке над хмарами) (лат.). У Біблії "Дух холоду тонкого. "Царство духа є Бог".

199

розділіть весь рід людський на два роди: на вишній і нижній, на правий і лівий, на благословенний і на відторгнений. Тепер можна запитати будь-кого: "Ти наш чи від наших супостатів?" "Якого ти духа?" Немає тут нейтральності з подвійного роду людей, згадайте євангельське роздоріжжя: шлях вузький і широкий, правий і лівий. Наше життя - це подорож. Лівий, через тріумфальні ворота, через звеселяючі проспекти й квітнучі луки, зводить у пекло, прямо кажучи, в сум не засинаючих у душі червів. Правий на вході жорсткий і копіткий, зрештою, мало-помалу гладкий, наприкінці солодкий, при виході - найсолодший. Як будь-яка благородна справа на початку і в корені гірка, а у плодах своїх солодка, і хто сіяв зі сльозами - жне з радістю. Правим йде рід праведних під керівництвом ангела мирного, вірного наставника, охоронця душ і тіл наших. І як сам вождь їх світлий, так і рід той благорозумний, благодуховний, запаш­ний, а життя їх є ось-те: евдемонія, пахощі, благовіяння, яке видихає ладан, миро, смола й олія. Звідси у нас народилося слово благоговіння, звідси у стародавніх всяка благоспішна удача називалась дексіома7! Десничіс - діло правої руки, а люди - сини світла й десниці, наприклад, Веніамін - означає син десниці - [правиці]. Шуйський8 же рід, або лівий, у всьому протилежний до того. Негідну підлість і у нас, в Малоросії, називають шуя. Без сумніву, те ж, що й шуя, і ледь чи не звідти народилось слово оце - лінивий. Наче син лівиці, не правиці. Та я вже забрехався. Ось вам, чому в грецьку давнину блаженство названо евдамония.

Панас. Нині мені відкрилися оті Павлові слова: "Прийміть мене, як ангела божого". "Христові пахощі ми". І кожен сам такий, до якого ангела приліплюється. Ці є добрі діви. "У пахощі миру твого течемо?" Та ах! Мало їх... Недарма плачеш, о Єреміє! "Зменшилась [кількість] добрих дів". Рід лукавий і перелюбний скрізь розмножується. Всі оці не ввійдуть до шлюбного покою палацу нареченого. "Не знаю вас!"

Є р м о л а й. Мені постійно перед очима спокусник учителя нашого в пустелі. О безсоромний! На кого не наважиться наступити, якщо свої підступні наклепи не посоромився звести на голову всіх божих мужів і пророків? "Кинься вниз". Чи можливо, щоб звалився у нижнє болото й смердючу підлість той, хто прорік оцю істину: "Я із вишніх". Хто згори і в гірному народжений, ніяк не вміщує духів, які відсилаються до стада свинячого: "Ви із нижніх". Та знову, яким йому був приємним ангел з саду, що побуджував його до висоти терпіння, за благоволінням і сутністю гірного отця його.

Л о г в и н. Звичайно, оцей сад, де розмовляємо, навіяв тобі такі думки. І мені ці, перед нами квітнучі лілії сільські, що

200

дихають у нюх наш фіміамом своїх пахощів, звели на серце Матвієвого ангела, який сидить на надгробку і благовістить мироносицям отого єдиного чоловіка: "Рід же його хто пізнає?" "Я цвіт польовий і лілія долин". Для охоронців гробу ангел мій жахливий, а для мироносиць - який прекрасний! Світлий, як блискавка і як лілія, що сповнила повітря пахощами. Чи не вони таємно торкають мій нюх, насолоджуючи палаюче в мені з Клеопою й Лукою серце моє? Крила її - крила вогню". "Полечу й спочину..."

П а н а с. Ні, брате, зачекай! Високо не залетиш. Щоб могти нюхати пахощі того нетлінного чоловіка, треба мати отой ніс: "Ніс твій, як стовп ліванський". Оцим-то носом обнюхує Ісаак ризи сина свого Якова. Втратили було цей ніс і зате почули ось що: "О нетямущі галати!" "1 зашкарублі серцем..." Розлючений місяць і земну людину кожне око бачить. "Безумний як місяць змінюється". До небесної отої людини: "І підійметься від землі життя його". Як молодого місяця, не побачить, хіба дуже швид­ким відчуттям. Тобі належить рости, мені ж: "Перебуде з сонцем і раніше від місяця". Всі ті були безносі, котрих запитує Павло: "Чи прийняли ви Духа Святого?" Ми ж бо й не знаємо, чи він є і що він означає? Хоч придворний, проте без носа був тоді і той євнух, що питав Пилипа: "Скажи, про якого чоловіка так гарно говорить Ісайя?" Недарма у євреїв не ставили священиками безносих і коротконосих. Позбавлений відчуття, що сприймає Христові пахощі, і хто не може похвалитися: "Знаю чоловіка", як може видатися іншим невігласам: "Це ягня боже". Соломонівська наречена, крім хваленого братом носа, має голубині очі. Цими благородними відчуттями, не дивно, що провидить не старіючого оленя, який високо скаче й перескакує по горах і горбах: "Відчуття праведних благопоспішне".

Яків. Носатих носатий хвалить. Ангел божий, що підняв угору за волосся Авакума й Пилипа, може й друга нашого Логвина підняти у гірне. Невже гадаєш, що він лисий? Гадаєш так, а воно не так. Чи дух віри - не прозорлива премудрість? Чи не вона є блаженна сивина й волосся оте: "Волосся голови вашої не загине". Чи не він викликає захоплення й у хору мироносиць? Пахуче миро божої віри у серці їх - достатній для благовісника привід, щоб схопити й підняти їх із плазуван­ня у гірне. Віра бачить невідчутного чоловіка, і він не дивиться на тлінь, крім віри: "Господи, очі твої дивляться на віру". Цей благовістив сина і пречистій Марії, цей і Захарії, та при фіміамі віри, цей же обіцяє батькам ізраїльського визволителя Самсона. Але й тут діє непогубний волос віри: "Залізо не зійде на голову його". Це ж'волосся й нетлінне віри, проміння прикрашало й освітлювало й Мойсееву голову, викликало захоплення Єноха і всіх отих з Павлом: "Підняв вас, як на крилах орлиних, і

201

себе". Втілений ангел Павло хвалиться, що і йому волосся помазав Бог духом своїм так, як і Ісайї: "Бог, що помазав нас..." "Дух господній на мені..." А як вірить, так і благовістить плазуючим: "Устань, сплячий..." Так, як Ісайя, якомусь бідному книжнику: "Чого ти тут, і що тобі тут?..." Те ж, що й євангельський ангел: "Що шукаєте, немає тут..." "Там його побачите, о зашкарублі серцем!" І заохочує їх у гірне галілейське, де "ті, що бачили його, поклонилися йому..." "1 той був невидимий їм". Тоді відразу побачили, коли став невидимим і невідчутним так, як коли зник з очей тілесний друга мого бовван, тоді залишилось у моєму серці серце його, як магнітний дух у стальному кільці: "Міцна, як смерть, любов..." "Крила її - крила вогню." А коли плотська любов так сильно віє і гонить до смертоносних жадань, то так само ж і дух божої любові жорстокий, як буря, шумний, як від вина, вугіллям вогняним і полум'ям варить, як пекло, палиіо серце, окрилює й націлює в гірне: "Жорстока, як пекло, ревність". І так любо мені, коли Логвин зізнався, що руйнує серце жало ревності божої і утробу йому так, як Луці і Клеопі. Чи зізнатись вам, що й мою утробу торкає те ж полум'я? Часто воно прига­шується плотським жаром. Та хто безпосередньо відчув красу гірної людини, любові того ні вода велика пригасити, ні ріки потопити не можуть: "Ні теперішні, ні майбутні..." "Повстане ангел господній..." Остудить Вавілонську піч і звільнить їх. "Зникне серце моє і плоть моя..."

Г р и г о р і й. Це вже ми чули - про два начала, про подвійний рід ангелів і людей, про два шляхи людського життя. Втім, нині самі доходьте розумом, що із цих же джерел народжується подвійний смак у Біблії: добрий і лукавий, рятувальний і погибельний, хибний та істинний, мудрий і безумний...

Яків. Немає легшого додуматись, як у цьому. Змій із тієї ж корови ссе молоко і перетворює в отруту, а людина слухає притчу: "Збивай молоко, і буде масло". Душевній людині Лотова пиятика, Давидове й Соломонове жінколюбство - сморід, отрута й смерть, а духовній - пахощі, їжа, пожива й життя. Віра гірна візьме змія й не пораниться, в печі не обпалюється, у морі не потопає, отруту й смерть їсть і п'є, і тому здорова, ось "знамення віруючим"! Біблія не лише корова, але й пекло, й змій, і всепоглинаючий лев. Але в жорстокості цього лева знаходять з Самсоном стільники насолоди ті: "Правиця твоя прийме мене..." Цей дракон для таких цілющий, і є деревом пресолодких райських плодів, але не тим, які "полижуть порох, як змії, що плазують по землі". "Той зітре твою голову..." Чудо ізраїльське! Де віра знаходить солодку, кращу від меду й стільників поживу, там тяжкосердну душу терзають псячі мухи й шершні: "Нашлю на них шершнів..."

202

Панас. Стережися, Якове, ти вже зробив Біблію стародавнім чудовиськом, що мучило давно єгиптян. Ім'я його - Сфінкс - дівоча голова, тулуб левиний...

Я к і в. Не сумніваючись, друже мій, кажу, що вона-то є лев, який обходить Всесвіт, гарчить і терзає, напавши на бідного читача з лівого боку. Пропав він у пекельних її щелепах. Ти ж, о Ізраїлю, не бійся Якова! "Зустріне його, як мати", прикриє його від спеки, заспокоїть у материнському лоні, охлібить хлібом і напоїть водою. "Вода глибока - рада у серці мужа". "Хто п'є від води цієї, не спрагне навіки".

П а н а с. То чи не вона й повія ота в Соломона, за якою волочаться буйні молодики? Вона гіркіша від пекла. Втікають же, "як олень, поранений у сім'яники". "Не знаючи, що на душу свою тече". Куди вона заводить їх? О лютий язик її! "Зуби його, зуби левові, що вбивають душу..."

Я к і в. О друже мій! Вгадав ти. Це та повія. "Слова потопні, мова облесна цієї повії". Вона наводить усесвітній потоп. Та віра з Ноєм із незогниваючого споруджує собі безпечну храмину. Вона по-римськи area, те ж саме, що по-грецьки. Це ім'я боже. "Покриє тебе боже начало". Від цієї повії врятував ангел обручника: "Иосифе, не бійся". Трохи не потрапив, повз Рахіль, на прілооку Лію9.

Є р м о л а й. Чи не вгадаю і я? Чи не Біблія оті смертоносні джерела, які Єлисей перетворює в цілющі, коли їх сіллю осолонив пророк? Засмітили їх філістимляни.

Я к і в. Ти влучив у самісінький центр. Очищує їх Ісаак, осолонює Єлисей, освячує, занурюючи у них Христа, Предтеча, а сам Христос перетворює несмачну їхню воду у вино нове, яке "звеселяє серце людини". А Мойсей гірним посохом розділяє й підсолоджує несмачну їх гіркоту за Павлом: "Слово ваше хай буде сіллю розчинене". "Про Бога похвалю слово, про Господа похвалю слово".

Логвин. Дух вгадування зачепив і мене. Чи не є вона [Біблія ] той, що у Даниїла, семиголовий змій, який губить жінок і немовлят? "Змій цей, якого ти сотворив". Хоч він кит, хоч дракон - є то Біблія.

Я к і в. Чи не вилився на вас, друзі мої, отой дух від Вишнього? "Виллю із духа мого". "Старці ваші сни побачать..." Хто здатний це вирішити, якщо не буде Бог з ним? Дух віри все випробовує і все відкриває. Цьому змієві в щелепи замість солі вкидає Даниїл кульку, пілюлю або котишок. Тоді цього гаспида мале отроча повести може.

Є р м о л а й. Любий мій котишок, що означає ця кулька? Чи спитаю тебе по-єврейськи: манна - що це?

Яків. Він зліплений зі смирни, з деревної вовни і з жиру. Пішов прямо в черево зміїне.

203

Є р м о л а й. Кажи, друже мій, швидше, не муч мене. "Поки візьмеш душу нашу?"

Яків. Ху! Хіба не знаєш, хто був у череві китовому?

Є р м о л а й. Ах! Ти тепер ще більше мене засмутив.

Яків. "Вірив, тому й заговорив". Ця кулька є завжди існуючий   центр   пресвятої   вічності.   У   храмах   божих  зображається так:

У центрі трикутника око.

1. Альфа - випереджає будь-яке сотворіння.

2 - омега після всякого сотворіння залишається.

3. Віта [бета ] - середина, що народжується й зникає, та за початком і кінцем вічна. Ця трійця є одиниця:

"Трисонячна єдність", "недремне око..."

Є р м о л а й. Не знаю, чогось Панас усе посміхається.

Панас. Трикутник твій, Якушо, пахне Піфагором10. Небезпечно, щоб ти не накадив і духом платонівським11, а ми шукаємо Христового духу.

Л о г в и н. 1 мені видається, наче запахли платонівські ідеї.

Яків. Піфагорствую чи платонствую - немає біди, аби не ідолопоклонствував. 1 Павло, й Аполлон є ніщо з Авраамом. "Бо ніхто не благий..."

Григорій. Дайте спокій! Прошу, не чіпайте його. Він слово благе вийняв із віруючого серця. З вірою грязюка у Бога дорожча від чистого золота. Судіть, не на обличчя дивлячись. Згадай вдовин пенязь12. Не вміщуйте богознання у тісняву палестинську. Доходять до Бога й волхви, тобто філософи. Єдиний Бог юдеїв і поган, єдина й премудрість. Не весь Ізраїль мудрий. Не всі й погани пітьма. Пізнав Господь сущих його.

204

Збирає з усіх чотирьох вітрів. Будь-хто для нього є Авраамом, тільки б серцем володів дух божої віри, без якої й Авраам не міг виправдатися, ні ніхто інший. Тільки дух віри виправдає і плем'я, й країну, й час, і стать, і чин, і вік, і розум. Іноплемінник Неєман зцілився у Йордані, де марно обмивався необрізаний серцем Ізраїль. Яке нікчемне самолюбство! Поклоняєтесь у храмах трикутникові, зображеному художником, що його не розуміє, а цей же образ, у любомудрів сутністю божества осяяний, лаєте. Чи не це є: "Поклоняєтесь тому, чого не знаєте?..." Не розжувавши цього хліба Христового, як можете перетворити й перемінити сутність на животворний сік? Чи не означає це бажати собі суду й смерті, аби сповнилось писання: "Йдучи, вдавився?..." Гляньте, сліпці, на божі хліби, що нази­ваються проскура, тобто приношення. Чи не бачите, що на одному зі семи, зверху є ложе трикутника, вирізаного списом священика, що роздроблюється й вкладається в уста причасникам? Чи не пророк священик? А пророк - чи не любомудрии і прозорливий муж, чи не міністр і не апостол божий із тих: "Невідому й таємну премудрість явив ти мені". "Навчу безза­конних шляхів твоїх". Не хліб цей, а хліб з перетвореною сутністю, він є дух божий, тайна трійці, і не вино стихійне, вино  фізичне,  але  вино  нове  нетління,  вино  Христової премудрості, що веселить серця вірних. Цього духа премудрості у хліб цей і у вино якщо не вдихнути, - що залишилось вкушати? Хіба смерть: "Смерть врятує їх..." "Близько ти, Гос­поди, біля стін їх, далеко ж від сердець їх". Заради цього ж пророк Даниїл вкладає у щелепи змія таємничий хлібець.

Панас. Яка нісенітниця! Там хлібець в устах зміїних, а в нас трикутник у хлібці. Не клеїться щось, не можу погодити.

Григорій. Ой, який ти, друже мій, гострий і хиткий у лайці! А в розумінні пророчих тайн серце твоє повільніше від черепахи. Розжуй гарненько, відчуєш смак. Там хлібець у голові зміїній, а тут трикутник у хлібі. "Той зітре..."

Панас. Воля твоя, не клеїться. Там у голові, наче у горщику, хліб, а тут, у хлібі, хлібець трикутний. Хліб і горщик - різниця.

Григорій. О зашкарублий галате, мій брате! Здогадайся, що зміїна голова й хліб є одне і те ж.

Панас. Боже мій! Це не вміщається у моєму серці.

Григорій. О любе мені просте твоє, але невірне серце!

Панас. Розжуй мені, тоді можу повірити.

Г р и г о р і й. Чи Біблія не змій? Вхід і двері її - чи не зміст книги? Сім днів - чи не сім глав? Сім сонць - чи не сім хлібів? Чи" не у ці хліби вкидає Даниїл отой хлібець? "У сонце поклав поселення своє". "Той зітре твою голову".

Сонце зайшло... Прощавайте!

205

 

ДІАЛОГ, АБО РОЗМОВА ПРО ДАВНІЙ СВІТ1

Любому другові Михайлу Івановичу Ковалинському Писаний 1772-го року, переданий у дар 1788-го

УЛЮБЛЕНИЙ ДРУЖЕ МИХАИЛЕ!

Прийми від мене цей маленький подарунок. Дарую тобі мою забавочку. Вона божественна. Розмова про давній світ. Що є найдавніше? Бог. Ти народився любитися з Богом. Прийми оцю мою лепту. Читай. Мудруй. Прирости її і вирости її. Із зерна зійде благотіннолистий дуб мамврійський. Тінь його вмістить хоч Всесвіт. Багато хто пиіас, пю ж робить у житті Сковорода? Чим забавляється? Я ж у Господі радію. Веселюсь у Бозі, спасителі моїм... Забава, по-римськи - oblectatio, по-грецьки - діатриба, по-слов'янськи - глум, або глумління, є корифа2 і верх, і цвіт, і зерно людського життя. Вона є центром кожного життя. Всі діла кожного життя сюди течуть, наче стебла, перетворюючись у зерно. Є деякі, що живуть без центра, наче пливуть без гавані. А я про розтлінних не кажу. Бо ж кожному своя забава мила. Я ж поглумлюсь у заповідях вічного. Ти знаєш, як люблю його і як він полюбив мене. Скажеш, як десять заповідей вистачає на довголітню забаву? Тьху! Якщо б і особливий Мафусаїлів вік3, то й тоді вистачає. Ах, все огидою і в огиду виходить, крім святині. Ах, недарма Давид: "Дивні-бо твої одкровення". Все випереджають, усе завершують. Будь-якій кончині є кінцем і залишком без мерзоти. Вічна мати святиня годує мою старість. Я соски її ссу без огиди і прагну більше й більше. Я повік буду з нею, а вона зі мною. Бо все минає, а мила любов - ні. Коротко скажу: це діатриба і типик4 мого життя! "Блаженний муж, який у премудрості помре, і хто в розумі своєму навчається святині, розмірковуючи про шляхи у серці своєму, і в заповітних (тайнах) її переко­нається..."

Любий друже! Був і залишаюся твій Даниїл Мейнгард5.

Основа   діалогу

"Пригадав дні давні" (Псалом 142). "Гляньте на давні роди" (Сирах). "Загубіть ветхе ветхих" (Мойсей). "Згадав долі твої одвіку, Господи, і втішився" "Розповіли мені законопорушниці глумління, та не як закон твій, Господи" (Псалом 118).

206

Sola Veritas est dulcis, viva, antiquissima, cetera omnia sunt foenum et heri natus fungus6.

РОЗМОВА ПРО ДАВНІЙ СВІТ

Особи: Панас, Яків, Логвин, Єрмолай, Григорій

Григорій. Подивімся ж нині на природних бо-гопроповідників, загляньмо у давні роки, якщо хочете.

П а н а с. О преславне видовище! Але як можна бачити давні роки? Чи можна дивитись на те, що вже минуло? Якщо ж минуло, тоді не видно. Як же дивитись?

Логвин. Якщо відкривається театр найдавніших часів, тоді можна бачити й людей. Вода без риб, повітря без птахів, а час без людей бути не може.

Панас. Як же можна бачити минулі часи?

Яків. Так можна бачити, як вчорашній день твого життя, а вчорашній день так, як нинішній, минулий ранок, а ранок так, як півгодини тієї, у якій перебуваємо. Оце нині тече десята година, тридцять четверта хвилина, 1772-й рік від Христа, п'ятнадцятий день місяця травня, нарешті, половину цієї деся­тої години, яка минула, можна бачити як чотири хвилини. Ось щойно вони протекли. А тепер п'ята другої половини хвилина. Гляньте на годинник!..

Панас. Щодо вчорашнього дня мого життя, то він для мене на все життя є дуже солодким видовищем.

Л о г в и н. Як це?

Панас. Господи! Не мені, а імені твоєму слава. Похвалюся про Господа перед друзями. Вчора довелось мені сперечатись у розмові з одним моїм сусідом. Він розлютився, назвав мене негідником, шкідливим для співжиття, злодієм тощо. Прийшов я додому, через кілька годин почув жіночий і дитячий вереск. У чому справа? Сказали мені, що до згаданого сусіда приїхав давній його кредитор з векселем, а він не в змозі сплатити 30-ти карбованців за векселем, що ніхто на його прохання, хоч обійшов 30 дворів, не допоміг йому і що нарешті забирають його у тюрму. Шкода мені стало. Схопив перо, написав йому таке:

"Любий друже! Вдячний вам, що дали мені нагоду для благодіяння. Посилаю вам 30 карбованців. Використайте їх як свої власні. Цим можете мені навіки зробити ласку.

Ваш старанний слуга H.H."

Я послав гроші, а його звільнили. Згадуючи про вчорашню справу, відчуваю багатство насолоди, одної краплі якої я не віддав би за 1000 єфимків7, а мені вона вся коштувала лише 30 карбованців.

207

Є р м о л а й. Дешева твоя купівля, а інший продає за 30 карбованців і самого Христа.

Л о г в и н. Тим же оком, котрим дивишся на вчорашній час, можна дивитись на самі авраамські часи. Павло всі минулі роки вміщує у цьому слові (вчора), нинішні - у слові (ниці), а все майбутнє називає віком: "Ісус Христос вчора й сьогодні, той же і навіки".

Якби сказав - вчора, і нині, і завтра, тобто навіки віків. Якщо хтось бачить нині, той бачить і вчора, і одкровенням одного дня відкривається тисяча літ. Вона вміщується в одному дні, а день простягається на 1000 літ. Зрозумій вечір седмиці і побачиш ранок семи тисяч років. "І був вечір, і був ранок, а день один".

Яків. Можливо, й правда, що тисяча однакових печаток міститься у одній такій же, а одна розходиться на тисячу, і одна глиняна модель сховалася у десяти тисячах посудин. "Всі тим були..."

Панас. Яким чином 1000 років буде одним днем і навпаки?

Л о г в и н. Ох, не цікався. Не все те хибне, чого не сприймає розум немовляти. Якщо не розумієш, то приборкай твій розум для послуху і вір Петрові святому... "Одне це хай не втаїться від вас, любі мої, що один день перед Господом як 1000 літ, і 1000 літ, як день один". Оглянься на псалом 89.

Панас. Вірую, Господи, що 1000 років перед очима твоїми, як день вчорашній...

Л о г в и н. Я міг би тобі сказати й оце, що коли хтось одну людину знає, то той усіх знає. Одна у тисячі, а тисяча, як одна людина. Та це не у нас, а перед Господом.

П а н а с. Ах, перед Господом! Скажи, де перед Господом?

Л о г в и н. Там, на тому світі, на другому світі.

П а н а с. Де ж той другий світ?

Л о г в и н. Там, де "друга людина - Господь з небес". П а н а с. А друга людина де? Л о г в и н. Там, де другий світ. П а н а с. А другий світ де?

Л о г в и н. Ось де! Послухай Петра святого: "Нового неба й нової землі хочемо, згідно з його обіцянкою, бо у них правда живе". Бачиш, що другий світ там, де нове небо і нова земля? Вони є його члени.

П а н а с. Де ж нове небо і земля нова?

Л о г в и н. Там, де старе небо і земля.

П а н а с. А старе небо де?

Яків. Неабиякий ти шукач: ще нового не знайшов, а старий світ загубив. Старе небо під носом у тебе. Панас. Але ж старе небо і стара земля всюди? Л о г в и н. Скрізь.

208

П а н а с. 1 не можна знайти місця, яке було б хоч трішечки порожнє?

Л о г в и н. Не можна.

Панас. Все наповнене старим небом і землею?

Л о г в и н. Все.

П а н а с. Де ж твій новий світ?

Л о г в и н. Всюди.

П а н а с. Як же старий світ поєднаєш із новим?

Л о г в и н. Так, як тінь з її деревом. Глянь на оцю живу й благотіннолисту яблуню.

Панас. Яблуня піднялася вгору, а тінь простяглась унизу. Тінь в одному, а яблуня в іншому місці. Тут інша справа.

Л о г в и н. Адже крайня частина тіні лежить на землі, та початок і основа її є разом з яблунею, і вона ніколи не буває ні більша, ні менша від своєї яблуні. Коротко кажучи, тінь не заважає розміщуватися яблуням.

Панас. Ось так хіба скажи: "Тінь яблуням розміщуватись не заважає".

Логвин. Таяж так і кажу.

Панас. Тінь яблуні розміщуватись не заважає.

Л о г в и н. Звичайно.

Панас. Отже, старий світ є тінь нового.

Логвин. Думаю і вірую. А якщо до кінця зрозумію, що так воно є, тоді побачу його і, люблячи, полюблю його в Господі, а Господа у світі його.

Панас. Ах! Бідолашні ми з нашим світом. Світ наш, вік наш і людина наша є лиш тінь. Але чому світ наш є тінню?

Логвин. Спитаю й я в тебе. Чому тінь є тінню?

Панас. Тому що минає й постійно не перебуває.

Л о г в и н. Як же вона минає?

Панас. Коли сонце заходить, тоді тінь зникає, а тим скоріше, чим більше простягається. Вчора була одна, нині друга, завтра третя привидиться. То народжується, то зникає. А народившись, твердо не стоїть, а відхиляється від того місця. Навпаки ж, яблуня років зі сто стоїть непорушно.

Логвин. Ось ще чому тінь є дрібниця! Вона не є ділом, а лиш якоюсь його подобою і дотримується його. Глянь же нині тлінним твоїм оком на дріб'язкову тінь твого тлінного світу і заспівай з Давидом: "Дні наші, як тінь на землі, і немає постійності". Він постійно змінюється. То народжується, то зникає, то зменшується, то відхиляється. Чи не багато тисяч тіней її у яблуні? Так тисяча наших літ в одному господньому дні ховаються. Світ господній і день господній - це дерево життя. А наш старезний, тіньовий і тлінний світ є деревом смерті. Воно глупомудрим серцям здається добром, та по суті своїй лукаве. "І прикрила їх тінь смертна".

209

Світ наш с риза, а господній - тіло. Небо наше є тінь, а господнє - твердь. Земля наша - пекло, смерть, а господня - рай, воскресіння. Вік наш - це брехня, мрія, суєта, пара, ніщо, а істина господня перебуває вічно. Вік наш - це різноманітність і різновид тіні, січення піску, зів'ялість цвіту. Вік же господній є єдність, тотожність, діамант. День наш є те ж саме, що й вечір, ніч, місяць. День господній - це вічний ранок, світло неприступне, сонце, яке не заходить. "Господь близько". "Прийде ж день господній, як злодій уночі, того ж дня небеса з шумом повз підуть, стихії ж, спалювані, знищаться". А як світ наш і вік злий, так і людина наша лукава. "Перший чоловік із землі тлінний".

Панас. Таких-то, думаю, 1000 в одній людині, що стоїть перед Господом, а один божий чоловік у тисячі наших.

Логвин. Ая тобі кажу, що не тисячі, а всі наші, всіх віків люди, в одній господній людині так знаходяться, як незліченний всіх наших світів хор ховається у божому світі і в раї першородного отого світу, про який Йов: "Хто влаштує мене по місцях минулих днів, у них же мене Бог береже". Оцей-то й є день господній, як злодій (дивись псалом 83-й, вірш 11-й).

А як у Бозі немає поділу, а є він єдністю, що простягається по всіх віках, місцях і створіннях, так Бог, і світ його, і чоловік його є єдиним.

Панас. Чудний ти, Господи! Чудний світ твій. Чудний чоловік твій.

Логвин. Зрозумій єдине яблучне зерно, і досить тобі. Якщо ж єдине в ньому дерево з коренем, з листям і плодами сховалося, тоді можеш там же знайти незліченні садів мільйони, наважуся сказати, і незліченні світи. Чи бачиш у маленькій нашій крихті і у крихітному зерні жахливу безод­ню божої сили? Чому ж, навпаки, наша широта, що простягається вище зірок, у єдиній божій точці не могла би втаїтися? Якщо хтось хоч трішки натхненний божим духом, той може швидко повірити, що в єдиному господньому чо­ловікові всі наші земні вміщаються. Підла наша природа, будучи тінню, є мавпою, яка у всьому наслідує свою пані натуру. Ця рабиня своєю зовнішністю, наче фарбами, наво­дить тінь на всі блаженної натури діла, зображаючи тінню для тлінних і немовлячих умів весь скарб, що таїться у невичерпних надрах панівної природи, як невидима вічносуща істина. Отже, якщо хочеш пізнати щось у дусі чи в істині, розглянь спершу в плоті, тобто у зовнішності, і побачиш відбиті на ній сліди божі, що викривають невідомі й таємні його премудрості і наче стежечкою ведуть до неї. Панас. Тихіше, пане мій! Не залітай з орлами у пітьму хмар! Перестаю розуміти мову твою. Пряди грубшу ниточку для очей моїх сільських.

Л о г в и н. Чи ти бував коли у царських палатах? Чи стояв посеред покою, де всі чотири стіни і двері, вкриті, наче лаком, дзеркалами?

П а н а с. Не доводилось.

Логвин. Стань же, якщо хочеш, на рівному місці і звели поставити навколо себе сотню дзеркал. Тоді побачиш, що один твій тілесний бовван володіє сотнею видів, що залежать від нього одного. А як тільки забрати дзеркала, раптом всі копії ховаються у своїй правічності чи оригіналі, наче гілки у своєму зерні. Однак же тілесний наш бовван і сам є лиш єдина тінь істинної людини. Ця істота, наче мавпа, утворює лицевидним діянням невидиму й всюдисущу силу і божество тієї людини, якої всі наші боввани суть наче дзеркаловиді тіні, які то з'являються, то зникають, тоді як істина господня стоїть не­порушна навіки, утвердивши діамантове своє обличчя, що вміщує незліченний пісок наших тіней, які безконечно простягаються із всюдисущих і невичерпних її надр. "Заховаєш їх у тайні лиця твого".

Оцю-то людину бачить блаженний Навин, як написано: "Глянувши очима своїми, бачить людину, що стоїть перед ним". Розжуй кожне слівце, а по-перше, оте: "глянув" і оте: "що стоїть". А дні наші, як тінь, і немає постійності. Навину з'явилось те ж, що й Аврааму: "Глянув очима своїми, бачить - і це три мужі". Авраам цьому дивному чоловікові каже: "Я земля і попіл". А там пишеться: "Стоячого проти себе". Зви­чайно ж, отой гірний чоловік має протилежну сутність. А Навин - лиш тінь і попіл: "Бачить чоловіка, що стоїть проти себе".

Є р м о л а й. Господи! "Що таке людина, як пам'ятаєш її?" Мені здається, що Давид запитує Бога про ту ж дивну людину, про яку раніше сказав: "Славою і честю вінчав ти його".

Логвин. Звичайно, із цієї людини дивується Давид, глянувши розумними очима на пишноту її, що здійнялася вище від наших небес і стихій. Він бачив, що будь-яка людина із нашої братії є не те, що він, і відрізняється, як віддалене небо від землі. Начебто сказав: "Ах, Господи! Яка -ивна та людина, котру сам ти вважав людиною!" Вона тобі,

ти їй друг. Вона у тобі, а ти у ній. "Господи, що є людина,

к відкрився ти їй".

Хто із нас, смертних, подібний до неї? Ах, жоден! Наш рід - це земля, попіл, тінь, вид, ніщо... "Дні наші, як тінь, минають". А твоя людина вічно стоїть. Поставив ти її... Все підкорив ти під ноги її".

211

 

Яків. Немає анітрохи сумніву, щоб мова Давидова не стосувалася цієї дивної людини: "Що є людина, як пам'ятаєшїї?"

Розсудіть слово оце: "пам'ятаєш її". Звичайно ж, вона не земного нашого роду, якщо Бог її пам'ятає. Наш весь рід виключений із його запасу. Ось слухай: "Не зберу соборів їх із крові, і не пом'яну імен їх устами моїми". Ми-то плоть і кров, і сіно. Як може плоть і кров встояти перед лицем господнім? "Бог наш є вогонь пожираючий".

Та про цю людину пишеться: "Відвідуєш її". Видно, що ця дивна людина чужа для нашої плоті й крові і перевершила усі нашого світу стихії. "Хай вознесеться пишнота твоя понад небеса".

Григорій. Якщо б вона була земною, тоді яка потреба була дивитись вгору тим, хто хотів її бачити? Бо ж плотську людину скоріше побачиш, втупивши погляд у землю, ніж дивлячись на небесне склепіння. Проте одноголосно проповідують: "Глянув! Глянув!" Ось у ту ж дудку грає й Даниїл: Слухай: "Здійняв очі мої й побачив. 1 це муж один, одягнений у ризу лляну3, а стегна його підперезані золотом світлим, тіло ж його, як фарсис8... Голос же слів його, як голос народу". У цих словах зауважуй оте - "один", і те - "голос, як голос народу". Тільки що не сказав - один у всіх, і всі у ньому. "1 каже мені: не бійся, муже бажаний! Мир тобі!" Оцього-то побачивши, Давид здивувався, співаючи з захватом: "Господи, Господи наш! Яке чудове ім'я твоє!... Хай вознесеть­ся пишнота твоя понад небеса".

Л о г в и н. Миле моїм сердечним очам видовище відкри­вається9. Оце бачу на пустельному шляху в полі вельможну колісницю, що котиться, а в ній сидить знаменитий пан. З ким же? З жебраком, з мандрівним бурлакою. Вони, сидячи, розмовляють, а перед ними лежить розкрита книга. "Скажи, будь ласка, розжуй мені хоч трохи, - просить придворний пан, скарбник цариці ефіопської. - Чи можеш знати, мій друже Пилипе, про якого чоловіка розповідає Ісайя отаке: "Як ягня на заколення ведеться..." "У смиренні його суд його вознесеться". "Рід же його хто пізнає? Бо підійметься із землі життя його".

Будь добрим! Чи про себе, чи про кого іншого оця його мова?

Пилип. Яка користь читати пророків і не розуміти?!

Тут розуміється льон, що називається віссон, по-грецьки - ?????. Це рід кам'яного волокна, що не горить у вогні. Означає ж нетлінність. Золото також мас свої домішки. Вогнем же очищене й світиться, і не згоряє, і є оораз безсмертя.

212

Є в н у х. Як же можна розуміти, якщо ніхто не навчить мене?

П и л и п. О пане! Гей, воістину ти не невіглас. Бо не прагне розуму премудрості хіба премудрий. Не думай же, пане милий, щоб Ісайя цими так великими словами величав якогось тлінного чоловіка. Пророк постійний у своїй мові. Не може похвалити те, що недавно ганив. Хіба ви забули? Згадайте вищесказане: "Будь-яка плоть - сіно", - недавно вигукнув3. Дивіться на Всесвіт, наповнений такими, як ми, людьми, які то народжуються, то гинуть. То чи можливо, щоб пророк про себе чи про іншого насмілився сказати: "Рід же його хто пізнає?" Хто ж скаже, що наш рід не земля, плоть, сіно й тінь? Та прозорливе око Ісайї прозріло у плотській нашій тіні особливу людину, яка є лиш одна, і про неї гукає: "Підніметься із землі життя її..." А весь наш земний родовід умістив у цьому слові: "Будь-яка плоть - сіно". 1 так Даниїл сказав: "Голос слів його, як голос народу". Так і Ісайя гукає про того ж мужа: "Слово Бога нашого є вічно", наче в одному тоні співав з Даниїлом: "Сила слова його, як сила в народі"".

Є в н у х.. О Пилипе! Дивовиж ти наговорив. Ти запалив у мені смертельне бажання бачити того чоловіка, я про нього від народження чую вперше.

Пилип. Вельмишановний пане! "Міцна, як смерть, любов..." Та коли пишнота отого чоловіка понад небеса і понад всі наші стихії піднялася, то не можна плазуючим по землі та плазуючим по стихіях поглядом бачити його. Це означає - шукати серед мертвих живого і вести це праведне й невинне ягня на заколення, стригти мертве волосся його, їсти землю й мудрувати про сіно. Така душа, що рухається по землі, не присвячується Господу ізраїльському і є поза цим числом: "Святи їх у істину твою: слово твоє є істина". Правда, що вся стихійна ницість, наче риза, ним ношена, є його сутністю, і він у ній всюди. Та не вона є ним, і не він с нею. І хоч у ній, та крім неї і вище від неї перебуває не місцем, а святинею, і роздуми про нього аж ніяк не ниці, бо "у смиренні його суд про нього високий".

Ця його стихійна ницість і смирення його ж самого знищує перед нами. У ній-то ми, втуплюючи очі, занурюємо думки наші і, задивившись на тінь, не зводимо сердечних очей у гірні істини роздуми й у відання істинної людини, як "підніметься

Вище уже сказано оце: "Сину людський, закричи" (звелів йому Бог). "і що ж закричу" (питає Ісайя). А ось що (говорить йому Бог): "Будь-яка плоть - сіно" та інше.!.

бг

1 олос, слово, воля, повеління, царство, закон, сила, дух є те ж саме.

213

Яків. Немає анітрохи сумніву, щоб мова Давидова не стосувалася цієї дивної людини: "Що є людина, як пам'ятаєш

її?"

Розсудіть слово оце: "пам'ятаєш її". Звичайно ж, вона не земного нашого роду, якщо Бог її пам'ятає. Наш весь рід виключений із його запасу. Ось слухай: "Не зберу соборів їх із крові, і не пом'яну імен їх устами моїми". Ми-то плоть і кров, і сіно. Як може плоть і кров встояти перед лицем господнім? "Бог наш є вогонь пожираючий".

Та про цю людину пишеться: "Відвідуєш її". Видно, що ця дивна людина чужа для нашої плоті й крові і перевершила усі нашого світу стихії. "Хай вознесеться пишнота твоя понад небеса".

Григорій. Якщо б вона була земною, тоді яка потреба була дивитись вгору тим, хто хотів її бачити? Бо ж плотську людину скоріше побачиш, втупивши погляд у землю, ніж дивлячись на небесне склепіння. Проте одноголосно проповідують: "Глянув! Глянув!" Ось у ту ж дудку грає й Даниїл: Слухай: "Здійняв очі мої й побачив. 1 це муж один, одягнений у ризу лляну3, а стегна його підперезані золотом світлим, тіло ж його, як фарсис8... Голос же слів його, як голос народу". У цих словах зауважуй оте - "один", і те - "голос, як голос народу". Тільки що не сказав - один у всіх, і всі у ньому. "1 каже мені: не бійся, муже бажаний! Мир тобі!" Оцього-то побачивши, Давид здивувався, співаючи з захватом: "Господи, Господи наш! Яке чудове ім'я твоє!... Хай вознесеть­ся пишнота твоя понад небеса".

Л о г в и н. Миле моїм сердечним очам видовище відкри­вається9. Оце бачу на пустельному шляху в полі вельможну колісницю, що котиться, а в ній сидить знаменитий пан. З ким же? З жебраком, з мандрівним бурлакою. Вони, сидячи, розмовляють, а перед ними лежить розкрита книга. "Скажи, будь ласка, розжуй мені хоч трохи, - просить придворний пан, скарбник цариці ефіопської. - Чи можеш знати, мій друже Пилипе, про якого чоловіка розповідає Ісайя отаке: "Як ягня на заколення ведеться..." "У смиренні його суд його вознесеться". "Рід же його хто пізнає? Бо підійметься із землі життя його".

Будь добрим! Чи про себе, чи про кого іншого оця його мова?

Пилип. Яка користь читати пророків і не розуміти?!

Тут розуміється льон, що називається віссон, по-грецьки ????. Це рід кам'яного волокна, що не горить у вогні. Означає ж нетлінність. Золото також має свої домішки. Вогнем же очищене й світиться, і не згоряє, і є образ безсмертя.

212

Є в н у х. Як же можна розуміти, якщо ніхто не навчить мене?

П и л и п. О пане! Гей, воістину ти не невіглас. Бо не прагне розуму премудрості хіба премудрий. Не думай же, пане милий, щоб Ісайя цими так великими словами величав якогось тлінного чоловіка. Пророк постійний у своїй мові. Не може похвалити те, що недавно ганив. Хіба ви забули? Згадайте вищесказане: "Будь-яка плоть - сіно", - недавно вигукнув3. Дивіться на Всесвіт, наповнений такими, як ми, людьми, які то народжуються, то гинуть. То чи можливо, щоб пророк про себе чи про іншого насмілився сказати: "Рід же його хто пізнає?" Хто ж скаже, що наш рід не земля, плоть, сіно й тінь? Та прозорливе око Ісайї прозріло у плотській нашій тіні особливу людину, яка є лиш одна, і про неї гукає: "Підніметься із землі життя її..." А весь наш земний родовід умістив у цьому слові: "Будь-яка плоть - сіно". 1 так Даниїл сказав: "Голос слів його, як голос народу". Так і Ісайя гукає про того ж мужа: "Слово Бога нашого є вічно", наче в одному тоні співав з Даниїлом: "Сила слова його, як сила в народі"".

Є в н у х.. О Пилипе! Дивовиж ти наговорив. Ти запалив у мені смертельне бажання бачити того чоловіка, я про нього від народження чую вперше.

П и л и п. Вельмишановний пане! "Міцна, як смерть, любов..." Та коли пишнота отого чоловіка понад небеса і понад всі наші стихії піднялася, то не можна плазуючим по землі та плазуючим по стихіях поглядом бачити його. Це означає - шукати серед мертвих живого і вести це праведне й невинне ягня на заколення, стригти мертве волосся його, їсти землю й мудрувати про сіно. Така душа, що рухається по землі, не присвячується Господу ізраїльському і є поза цим числом: "Святи їх у істину твою: слово твоє є істина". Правда, що вся стихійна ницість, наче риза, ним ношена, є його сутністю, і він у ній всюди. Та не вона є ним, і не він с нею. І хоч у ній, та крім неї і вище від неї перебуває не місцем, а святинею, і роздуми про нього аж ніяк не ниці, бо "у смиренні його суд про нього високий".

Ця його стихійна ницість і смирення його ж самого знищує перед нами. У ній-то ми, втуплюючи очі, занурюємо думки наші і, задивившись на тінь, не зводимо сердечних очей у гірні істини роздуми й у відання істинної людини, як "підніметься

Вище уже сказано оце: "Сину людський, закричи" (звелів йому Бог). "І що ж закричу" (питає Ісайя). А ось що (говорить йому Бог): "Будь-яка плоть - сіно" та інше.!.

Голос, слово, воля, повеління, царство, закон, сила, дух є те ж саме.

213

із землі життя його" і "вознесеться пишнота його понад небе­са".

Отже, пане милий, якщо можеш звести сердечне твоє око від підлої натури нашої вгору до отої панівної святої красоти, то в той день можеш побачити і єдину оту божу людину. Та ніколи розумний погляд наш від смерті до життя і від землі до небес не піднімається, хіба що у той день: "Тоді стихії, спалювані, зруйнуються..." У той господній день створюється серце чисте в людині, а у серце вселяється слово оце, яке таємно волає: "Плоть ніщо ж..."

У той час, правда, істина, що проникла з небес і одночасно засяяла із землі, палить і знищує всі стихії, показуючи, що вони є лиш тінню істини. Прихована ж істина, як ризу, їх носить. Бачиш, пане, що лиш віра бачить ту дивну людину, тінню якої всі ми є. Віра є око прозорливе, серце чисте, уста відкриті. Лиш вона бачить світло, що світиться у пітьмі стихійній. Бачить, любить і благовістить його. Не бачити його - це сліпота; не чути його - це бути гаспидом; не говорити про нього - це бути німим. Віра всю оцю повз проминаючу тінь, як воду непостійну, переходить, завершує свій вихід воскресінням, очищеним почуттям, дивлячись на людину, яка сяє неприступним світлом і говорить "радійте".

Євнух. Думки ці для мене особливо нові. Ах, я їх давно жадав. Тепер вони довголітню мою спрагу вдовольняють. Гей! Святе Письмо - це вода і купіль. Це справжня вода. Вода і дух! Жебрак Пилип духа до неї приклав. Що нині забороняє мені у ній хреститися, вмитися, очиститися серцем від лукав­ства і всіх моїх попередніх першородних помилок і сліпоти?...

Пилип. Воістину можна, якщо віриш від усього серця твого у нетлінну людину Христа Ісуса... Щодо мене самого, то "вірив, тому й заговорив..."

Євнух. "Вірую, що син Божий буде Ісус Христос". Є р м о л а й. Звичайно ж, у цю пресвітлу країну підіймає поїдаючі землю наші серця небесна наша людина і плазуючих долі нас, сплячих і мертвих, пробуджує отаким громом своїм: "Розігніться і підніміть голови ваші, бо наближається визво­лення ваше".

У цій-то країні живу людину побачиш, як ангел сказав: "Там його побачите..."

Яків. Так же зганяє Павло тих, що спочивають на мертвих стихіях, побуджуючи хамів, які довірилися стихійній мертвості. "Як, знову повертаєтесь на немічні й погані стихії?" "Так і ми, коли були молоді, під стихіями світу були пригноблені".

І це мудрування мертвих сердець називає пустою філосо­фією, яка блукає по бурі стихійній, що заважає філософству­вати за Христом, про якого [каже] до галатів10: "Послав

214

Бог духа, сина свого, у серця ваші..." "Таке мудрування, оскільки зовсім заважає райському нашому виходу в першородний світ, відволікаючи геть око наше, наче в трубу трубить: "Якщо помрете з Христом від стихій світу, то навіщо як ті, що живуть у світі, мучите себе?" "Вишніх шукайте, бо де ж є Христос".

"Про гірне мудруйте, а не про земне. Бо помрете, і життя ваше приховане з Христом у Бозі".

"Ми не діти рабині, а вільні".

"Вишній Єрусалим вільний".

Григорій. Труба Всесвіту, Павло наш настільки солодкий вірним серцям, наскільки гаспидам противний. Ах, так, як народжуюча мати болить утробою, хай уявиться нам Христос! Цей блискавкоподібний ангел невтомно й чистосердно розчищає нам шлях до переходу на гору Галілею, щоб ми обновилися духом розуму й одяглися в нового чоловіка, со­твореного за Богом у правді й преподобній істині. Він сам вперше почув животворний голос цього блаженного чоловіка біля Дамаска: "Савле! Савле! Чому мене гониш?"

Про цього єдиного мужа й хвалиться: "Знаю людину..." 1 цим голосом анітрохи не відрізняється від даниїлової музики: "І це муж один, одягнений у ризу лляну".

А оскільки цей є вічне життя, то щоб знати цю людину з батьком її, - істинного щастя ж така природа, що чим більше мати в ньому співучасників, тим солодшим і дійсно незаздрісним це добро стає і цим лиш відрізняється від хибного світського щастя, про яке ніяк не можна сказати подібне, тому що як сама наша природа тлінна, так і її щастя має тісні межі, котрі не допускають співучасників, хіба при своєму зменшенні, і [ста­ють], наче тіні дерев, що багатьох вмістити не можуть. Із-за цього Павло, позбувшись усього і зібравшись з силами, біжить, поспішає, все пробігає, все минає, вперед простягаючись, щоб якимось чином осягнути й знайти людину, для якої всі види святощів (розумій: церковні церемонії) видаються якоюсь слаб­кою тінню, що неясним помахом веде до найдорожчої істини і до найбільш крайнього кінця, обіцяючи свого часу блаженну появу цього прекрасного, найкращого з усіх синів' людських так, як обіцяє квітуча смоква солодкі плоди. "Вважаю, що все марне, крім перевершуючого все розуміння Христа Ісуса, Гос­пода мого..." "Щоб розуміти його в силу воскресіння його..." "І як досягну воскресіння мертвих".

А коли бажаного досяг, і сповнилось на ньому оце його слово: "Не даремно йшов". "Знаю людину". "Після всіх, як якомусь нелюдові, з'явився й мені у той час, щоб численними співучасниками помножити премирне своє щастя". До того ж єдиного вінця слави не у тлінних наших світах, а у першородному

215

божому і в день господній, що вічно процвітає, заохочує й інших всіма засобами до розуміння, побуджуючи того ж бла­женного нетлінного мужа. "Встань, сплячий, і воскресни із мертвих - і освітить тебе Христос".

Чи довго тобі гойдатися по стихіях? О нещасний мрець! Підійми хоч трішки поховані твої думки вгору, вище стихійної тіні, і побачиш людину живу, що сяє неприступним світлом. Тут твій мир, а не у твоєму буремному світі. Подивись з Авраамом і втішайся: "Авраам бачив день мій і утішився".

Павло гукає одним тоном з волаючим Ісайєю: "Встань, встань, Сіоне! Одягнися у міць твою! Струси порох і встань!..."

Ці ангели божі високим трубним голосом будять сплячих на землі та мертвих у стихійній тіні, щоб воскресли і побачили людину, яка сидить поверх хмар, і просвітилися як сонце. Панас. Чудова ця двійка сурмачів. Л о г в и н. Звичайно, чудова. Вони сурмлять не про якусь земну людину, а про того високого мужа, який був відлучений від грішних і поверх небес був: "І дивне ім'я його по всій землі".

Чи можна їм у своїй музиці різноголосити? Сурма їх обох суголосна з сурмою святого Петра: "Во ім'я Ісуса Христа Назорея встань і йди! І беру його за праву руку, підіймаю".

О який прекрасний і суголосний вигук цих сурмачів: "І схопившись, встав і пішов!" 1 це здійснилась на ньому проповідь сурмача Захарії: "Це муж! Схід ім'я його". "А вінок буде терпимим і придатним для нього і розуміючим його".

Я к і в. Чи не Єзекіїль воскрешає мертвих на полі? "Поставив мене серед поля: воно ж було повне кісток". "Це я введу у вас дух живий!"

Що означає це поле, як не мертвоту стихійну? У цю смерть занурені наші серця. Це земля єгипетська і поле Танеос, тобто поле згуби, і поле мерців, і поле спраги, про яке Йоіль: "Тварини польові звернулися до тебе, бо повиси хал и джерела, і вогонь пожер красиву пустелю. Звернулися до тебе, який дає тваринам поживу..." Чи не ми польові тварини, що опустили очі на підошву поля? Чому не зводимо очей до того: "Все підкорив ти під ноги свої - овець і волів усіх, ще ж і тварин польових".

Чому не звертаємось до того: "Я цвіт полів (польовий) і лілія долин"? Чому не маємо ні очей, ні вух і не чуємо Ісайї? "Провів їх через безодню, як і коня через пустелю, і не втомилися, і як тварини в полі, і зійшов дух від Господа, і настановив їх". Так провів ти людей твоїх, хай сотворять тобі єдиному славне ім'я".

Встань, о ледачий дрімлюче! Зведи очі свої, о сидячий в темниці! Поминай і проходь порожню безодню й стіну твоїх стихій. Глянь хоч трохи, о тяжкосердна й повзуча душе, на того: "Це він проглядаючий стоїть за стіною нашою".

216

Піднімись з поля і, якщо маєш вуха, то слухай його самого. "Відповідає брат мій і каже мені: встань, прийди, ближнє моє, добро моє!" Чи не думаєш, що брат цей внизу, в стихіях? Повір же, прошу, ангелам волаючим: "Немає тут! Устав!" Піднімися ж і ти на гору Галілею. Не плазуй по полю, як тварина. Розігнись і підніми голову свою з Давидом: "Звів очі мої вгору..."

Знай, що повік не втамують спраги твоєї підлі стихії і будеш повік у полум'ї оцьому: "О! О! Тікайте із землі! У Сіоні рятуйтеся!" Чуєш! Що волає Захарія? А чи не чує Давида вухо твоє? Де притулок? Ось де! "Гори високі оленям". Як прагне олень до джерел води, так бажає душа моя до тебе.

Та чи знаєш істинного цього оленя? Ось він тобі: "Схопив­шись, встав і ходить, і ввійде з ними в церкву". Що таке церква, як не гора його свята?

Є р м о л а й. Правда, що ці олені піднімаються до джерел, про які Ісайя: "Пошукають води, і не буде. Язик їх від спраги висохне. Я господь Бог, я почую їх, Бог Ізраїлів, я не облишу їх. А відкрию на горах ріки і серед поля джерела. Сотворю пустелю в луках водяних і спраглу землю серед водотечі. Хай побачать і зрозуміють, і подумають, і пізнають разом, що рука господня сотворила все це".

А що Захарія побуджує до розуміння того ж божественного мужа отими словами - О! О! - видно із початку мови його, після одкровення й видіння його: "Підняв-бо очі мої й бачив. І це муж, і в руках його шнур землемірний".

Григорій. Захарія те ж саме сурмить, що й Єзекіїль: "У той день була на мені рука господня. 1 вела мене там. У видінні божому вела мене на землю Ізраїлеву і поставила мене на горі дуже високій".

Коли каже: "У той день...", то проповідує всерадісний день, і вік господній, і світ першородний, що перевершує всі стихії, про який Даниїл: "Той перемінює часи й роки". Цей блажен­ний час є закінчення наших часів, а нового віку початок за словом Даниїла: "Ще кінець на (інший) час".

Цей пресвітлий час і день господній називається у Йоіля: "День пітьми і бурі, день хмари й імли".

У цих словах поєднана істина і тінь. День господній - це світло, а наш - імла, хмара, буря й пітьма. Це те ж саме, що й "і був вечір, і був ранок - день один". А коли каже Єзекіїль: "Вів мене там", то він згоден з янголом, що сидить при гробі й говорить: "Там його побачите".

Коли ж каже: "Вів мене на землю Ізраїлеву і поставив мене на горі високій", тоді згоден з Йоілем: "Рай насолоди - земля перед лицем його".

Ця земля нова, нагірна, обітована. Сюди введений і Давид:

217

"Увів мене в гору святу свою". "Там-бо його побачите". Так ось же й послухаємо! Тут же говорить Єзекіїль: "І ввів мене туди. І це муж! І вид його був, як вигляд міді блискучої. 1 в руці його був шнур теслярський і палиця землемірна".

Що ж йому говорить цей безсмертний муж? Ось що: "Дивись очима твоїми й вухами твоїми слухай. Заради того увійшов ти сюди, щоб я показав тобі і щоб ти показав все, що побачиш, дому Ізраїлевому".

Туди ж за Єзекіїлем грядуть і дюжина апостолів: "Одинад­цять учнів йшли в гору Галілею, коли ж повелів їм Ісус. І побачивши його, вклонилися йому". Прийшов Ісус і став посеред них, і каже їм: "Мир вам!" Та Даниїл перед ними отримав дружбу цього мужа. "Не бійся, муже бажань! Мир тобі!" "Йдучи, навчіть усіх поган" є те ж саме, що й "щоб ти показав дому Ізраїлевому, Єзекіїлю, все, що бачиш..."

П а н а с. Не можна досить надивуватися, яка погоджена цих проповідників сурма й музика! Ця прекрасна Святого Духа музика прямо протилежна отій ідола деїрського музиці, яку згадують співаки у храмі так: "Погоджено зашуміла пісня пищалі - шанувати створеного із золота, бездушного ідола" тощо.

Належало ж співати так: "Різноголосо зашуміла..." Настільки вона каламутна, недоладна, погана, дихає стовпотворінням. Ці ж ангели божі все співають, усе кричать, та про одне все проповідують, про єдиного мужа вигукують, у котрого закохав­ся Ісайя: "Заспіваю коханому моєму пісню".

Чи не вони оті блаженні люди, про котрих Давид: "Бла­женні люди, що вигукують!" "Вигукніть Богові Якова".

Яків. Без сумніву, це вони. Всі ці ангели одноголосно вигукують про того, який з плоттю своєю вознісся вище небес, перевершив усі світу стихії. 1 хто може очистити серце своє від усієї стихійної грязюки, хай побачить очима цю людину: "Зійде Бог у вигуках".

Тримаються при землі очі наші, щоб ми його не пізнали. Та всі ці вісники божі бачать лице істинної людини не між мерців, яка народжується у нижній нашій ницості і зникає, як тінь, а на горі святій її бачать, людину, що стоїть з Навином і зі Стефаном'1. "Це бачу небеса відкриті і сина людського, що стоїть праворуч від Бога".

Бачать, і насолодитися сповна не можуть. Ми ж не бачимо за стіною й мороком стихійним. "Поклав у пітьму тайну свою". О, які нетямущі й зашкарублі серця наші!

Л о г в и н. Хто лиш сподобився бачити живого цього мужа, вмить стає проповідником його і чує оце: "Засурміть у моло­дик". Чоловіча стать чи жіноча, як тільки з'явилася їй воскресла людина, біжить і благосповіщає, з радістю великою

218

сповіщає про неї: - Воскрес! Воскрес! Воістину воскрес Гос­подь! З'явився не лише Симонова, а й мені, найменшому, дався пізнати. Тим самим дався пізнати, що невидимий для мене. Не бачу його серед мертвих, та тим самим бачу його серед живих. А бачити у стихіях - це означає не бачити його і не знати його. Радійте зі мною! Знайшов загубленого чоловіка. Ми думали - мертвий. Убили його негідні священики. "Зне­важили мене вороги мої". Та я, мале сотворіння, є свідком його, що він дійсно живий. Я шукав його і знайшов його. Розм'якло серце моє від його голосу, який вітає мене: "Дерзай! Радій! Мир тобі!"

Хто друг його, той повірить благовісті. "Зима минула, дощ відійшов, відійшов собі". "Це бачу небеса відкриті!" "Знаю людину". "1 це день третій, звідки оце було".

Ах, день третій! День господній! Блаженні очі, що бачать сушу твою з Ноєвою голубкою! Ти пророщуєш збіжжя за своїм родом. У твоєму саду бачу мужа божого, чоловіка мого, життя моє. Він пасе мене і нічого мене не позбавить.

Григорій. "Засурміть у молодик". Свята Біблія - це позолочена духом сурма і маленький світик. У морських водах мови її всі створіння і всяке дихання, як дзеркало, відбивається. "Засурміть у молодик".

Та не думайте, що сурма ця сурмить про стихії. Чи може про грязь говорити присвячена Богові сурма? Єдиного Господа у ній будь-яке дихання хвалить. Сонце, місяць, зірки, земля, моря, повітря, вогонь зі своїми наповненнями притіняють і ведуть до цього: "Поклав у пітьму тайну свою". "Це він стоїть за стіною нашою!"

Хто хоче цією сурмою проповідувати, хай оспівує єдиного Господа з його світом і з чоловіком його. Хай мовчить тут всяка плоть людська! "Засурміть у молодик!" Всяка плоть - це сіно, і вся слава людська є тлінь, грязь, лахміття, ніщо. "Засурміть у молодик". "Проповідуйте літо господнє приємне, радісне, веселе!" "Перестаньте плакати! Порвіть лахміття!" Будь-яка стихія - це нарікання, плач, горе. "Радій Богові". "Прийміть псалом!" "Засурміть у молодик". "Який близький день гос­подній". "Засурміть у благознаменний день свята вашого".

День господній є свято, мир, заспокоєння від усіх трудів. Це є преблагословенна субота, в яку господній чоловік спочи­ває. А що означає спочити, як не піднятися над усіма світу нашого стихіями? Що таке немічна стихія, щохвилини руйнована, як не труд і хвороба? Чи довго мені плазувати по землі? Чи довго їсти хліб хвороби? Доки нестиму поради у душі моїй, хвороби у серці моєму?... Встань, душе моя, не спи на стихіях! Не можна на них спочити. Вони труд і хвороба. А якщо їм довіришся, то живиш хвороби у серці своєму день і ніч.

219

Вирви втуплене у прах око твоє. Підніми вгору розслаблене твоє тяжкосердя. Глянь уверх над небесну твердь. Не змішуй в одне ніч і день. Бачиш гірке, та є ще тут же й солодке. Відчуваєш труд, відчуй же й спокій. При твоїй ночі є тут же й ранок дня господнього. В одному місці обидва, і в єдиному лиці, та не у тій же честі, не в тій же природі. "1 був ранок, і був вечір".

Не вкладай хвороби у серце твоє. Вкладаєш, якщо простягаєш через день і ніч. Простягаєш, якщо не даєш місця тут же і дню господньому, не віруючи, не дивлячись на висоту небесну. Що означає покладати хвороби в серце, як не мислити й не радити в душі своїй, що основою всіх створінь є вогонь, повітря, вода, земля? Ах, нещасна душе моя! Чому називаєш нікчемну сутність ґрунтовною твердю? Хто засліпив око твоє? Ах, ця сліпота в тебе від твого народження. Не бачиш істини, крім тіні її. Не відчуваєш, що минає світ цей. 1 не вчора почав: минає щохвилини. Однак все те ж саме в ньому бачимо, все, що було раніше. Звичайно ж, тут якась таємниця. "Горе тим, хто називає світло пітьмою!"

Зблисни блискавкою, о преблаженна сутносте, й загрими над безоднею душі моєї цим громом: "Хай буде світло!"

У той час гляну на світ твій, на день твій і на чоловіка твого. У той час рука твоя буде на мені. У її розумінні настановиш мене, провівши через стихії, як коня твого, хай сповниться: "1 вийдете, і підскочите, як телята, звільнені від пут".

Амінь.