Ми не підходимо близько, тому що боїмося

Іноді ми відштовхуємо інших людей не тому, що вони нам не подобаються. А як раз тому, що вони нам дуже подобаються. Нехай навіть і несвідомо. Ми не підходимо близько, тому що боїмося. Боїмося, нарешті, зустрітися з собою.

Зі своїми сильними, часом некерованими почуттями. Зі своїми страхами власних бажань упереміш зі страхом втрати об'єкта. Ми боїмося опинитися беззахисними перед іншою людиною у всій своїй відкритості.

Ми уникаємо душевного болю від необережного руху тієї людини, яку вже впустили глибоко в своє серце. Ми боїмося взяти відповідальність за свій вибір, який робить явними наші недосконалості. Ми хочемо і одночасно боїмося того, що наше життя зміниться і доведеться пристосовуватися до неї, докладаючи душевних зусиль.

Люди по-різному уникають близькості. Жінкам часто легше прийняти на себе роль жертви, яка начебто робить все можливе, але не отримує нічого натомість, тому що партнер довершений нелюд. Однак жертви не роблять головного. Вони не беруть на себе відповідальність за своє щастя і душевне благополуччя. І в цьому вони зустрічаються з собою.

Чоловіки часто надягають на себе маску байдужості і бездушності, вдаючи, що вони тут ні до чого... Але люди з покерними обличчями не беруть на себе відповідальність за те, що як мінімум п'ятдесят відсотків того, що відбувається в контакті - це їхня власна енергія.

Загалом, все це так складно, як і цікаво. Близькі стосунки вимагають сміливості і відваги. І звичайно ж, готовності до всього. А до цього далеко не кожен готовий.

Тому до справжньої близькості доживають далеко не всі люди. Однак ті, хто на неї наважуються, пробираючись через бурелом страхів і дряпаючи серце об гострі кути іншої, такої ж переляканої і беззахисної особистості, завжди бувають винагороджені. Спільним зростанням, спільним задоволенням і спільної свободою, яка приходить, як нагорода за зустріч із собою та іншим.

© Аглая Датешідзе