Вікторія Горбунова ​​​​​​​"Виховання без нервування"

Книжки пишуть звичайні люди. Кожна книжка — це істо­рія життя конкретної людини або історія, подана крізь приз­му її життя. Якщо ми читаємо романи, то пам’ятаємо про це і сприймаємо їх як чиюсь історію, найчастіше історію вигада­ного героя. Буває так, що ця історія схожа на нашу, буває, що ні. Інколи нам хочеться, щоб подібне сталося і в нашому жит­ті, а інколи — навпаки. Ми читаємо, переживаємо, радіємо, плачемо, проте розуміємо, що, навіть якщо вдасться пережи­ти усі карколомні перипетії книжкового сюжету, наше життя все одно буде інакшим.

Однак як тільки до рук потрапляє книжка «Як правильно ви­ховувати дитину», ми забуваємо, що книжки пишуть звичайні люди. Ми забуваємо, що написане — це чужий досвід, чуже жит­тя та чужі діти. Ми починаємо вірити в те, що поради універ­сальні та дієві для всіх, а рецепт щасливого батьківства існує. Ми починаємо приміряти на себе усе написане, стараємось, до­тримуємось правил, але чомусь так нічого відчутного і не дося­гаємо. Стає прикро, сумно, опускаються руки, починається хан­дра, приходить депресія. З’являється відчуття, що «я погана мама», «я ніколи не навчусь виховувати дитину правильно», «у мене важковиховувана, проблемна дитина»... У родині почи­наються конфлікти, а взаємини з дитиною руйнуються на очах.

Налякала? Звісно, буває інакше. А інакше буває в двох випадках: якщо книжка вам таки підходить, якщо це ваша книжка, а також тоді, коли ви знаєте секрети безпечно­го читання «виховних» кни­жок. Дуже сподіваюсь, що ви знайдете свою книжку, а се­кретами — ділюсь.

Будьте уважні до того, чию книжку читаєте, того, хто сплітав букви у рекомендації та пора­ди. Дізнайтесь про автора, відчуйте, чи близь­кий вам його життєвий досвід та погляди, чи не напружує вас його віра або невір’я, чи вла­штовує вас його освіта та кваліфікація. Правда в тому, що психологи теж люди і вони дуже по-різному вчили­ся в університетах. Я особисто взяла чесне урочисте слово «ніколи не працювати з людьми» з кількох випускників-пси- хологів. Взяла слово, бо не могла перешкодити отриманню ди­плома. Зараз я читаю 'їхні поради, нехай ще не у книжках, але вже в особистих блогах, у соціальних мережах та персональ­них сайтах. Знайте, що звичайної вищої освіти для справжньо­го психолога як людини, яка дає поради та має вплив на ди­тяче життя, катастрофічно недостатньо. Він має вести власну консультативну практику, працювати з живими дітьми та 'їх­німи батьками. Для того ж, щоб мати право на таку практи­ку — моральне (всюди), юридичне (в розвинених країнах), — він має мати серйозну психотерапевтичну освіту та бути членом професійних громад.

Ставте під сумнів усе, що читаєте. Кожне слово, речен­ня, главу. І найкращий фахівець може помилятися. До того ж книжний психолог не знайомий ані з вашою дитиною, ні з вами. Він не знає життєвої історії вашої родини, її складно­щів та перемог. Ви краще за будь-кого відчуваєте свою дити­ну, ви любите її. Тож, перед тим як пробувати, переносити в своє життя написане в книжках, спостерігайте, обмірковуй­те, приміряйте до себе. Якщо сумніваєтесь — почитайте ще щось, знайдіть можливість інтернет-консультації, а також ре­альної зустрічі з живим фахівцем.

Пам’ятайте, що кожна дитина особлива. І ваша також. Ди­тячий розвиток має безліч індивідуальних варіацій. Те, що для однієї дитини і справді може розглядатись як пробле­ма, для іншої лише особливість розвитку, яка має логічне
пояснення. Вікові норми, стандарти та правила — це добре, але дитина не робот. Є безліч випадків, коли «відхилення від норм» є нормою, більше того — унікальною рисою дитини, такою, що свідчить про її неповторність, творчість, талант. Тож пам’ятайте про винятки та шукайте альтернативних по­яснень. Якщо дитина малює чорними олівцями, не поспішай­те з висновками про проблеми у світосприйнятті — подивіть­ся, чи наточені кольорові.

Одна моя клієнтка під час першої телефонної розмови за­питала, чи знаю я, як правильно жити. Я сказала, що ні, бо в кожному разі це її життя і що в ньому правильно, а що ні, вирішувати лише їй самій. Я лише провідник, ліхтарик, який може показати шляхи та висвітлити камінці на дорозі, в яко­му ж напрямку йти — завжди вирішує клієнт. Уже в ході на­шої роботи вона зізналася, що саме через цю відповідь при­йшла на консультацію.

Я писала цю книжку про себе, своїх клієнтів, свого ма­ленького сина і свою родину. Якщо вона стане вам у приго­ді, стане вашою книжкою — я буду щаслива. Якщо ні — це теж добре, і я цьому також радітиму. Адже це означатиме, що мій шлях вам не підходить і ви шукатимете далі свою до­рогу батьківства.

Захопливої та доброї подорожі вам, дорогі батьки!

ВІДМОВЛЯЄТЬСЯ СПАТИ,

АБО ЯК ОРГАНІЗУВАТИ ВІДПОЧИНОК
БЕЗ ЗАЙВИХ НЕРВІВ

— Вечора чекаю із жахом, — розповідає Римма, мама дванадцятирічної Марини, замучена тоненька жінка із синцями під очима. — Дівчинка доросла і мала б спокій­но готуватися до сну, митися, чистити зуби та вкла­датись у ліжко. Замість цього ще з вечері починається казна-що. Їсти за столом з усіма відмовляється. Усіда- ється з тарілкою на дивані перед телевізором. Упрошу­вання вечеряти за столом, вимкнення телевізора, свар­ки та замикання в окремій кімнаті нічого, крім істерик та безсонних ночей, не дають: ««Тато дивиться телеві­зор, і я буду!» Пояснення, що для тата, який пізно повер­тається з роботи, це єдиний спосіб розслабитись, успі­ху не приносять. Після основної страви — десерт, потім щось погризти — і так доки не постелимо ліжко та не вкладемося самі; ми спимо у залі. По цьому все не при­пиняється. Марина гучно миється, потім гучно човгає, гучно збирає речі на завтра. Світло в кімнаті вимикаю я, коли вона ««відрубається» з плеєром у вухах. Плеєр не виймаю, інакше прокинеться і почне репетувати на весь дім, тата розбудить, усі нерви витріпає.

Одне з класичних дитячих вередульств — відмова спокійно вкладатися у ліжечко. При цьому немає значення, денний це чи нічний сон, один чи дванадцять років виповнилося дитині, є в неї власна кімната чи вона ділить простір із кимось з родини.

Варіанти боротьби з батьківським бажанням вкласти, укри­ти, поцілувати та зрештою відпочити різняться від упертого «Не хочу — не буду!» до пошуків невідкладних справ, які треба зро­бити саме тут і зараз. Однорічні малюки плачуть і стишуються, лише коли батьки, обриваючи руки, носять 'їх кімнатою. До­
шкільнята вимагають горщик, пити, казочку, поцілувати і кри­чатимуть до справжніх сліз. Першачки просять мультиків та го­динами розповідають важливі історії минулого дня, підлітки дивляться телевізор, сидять у Мережі, читають книжки, слуха­ють музику. Вчасно та спокійно вкладатись спати ніхто не хоче.

— Не знаю, в чому взагалі проблема, — каже Мари­на, симпатична дівчинка в одязі, що накидає їй років чотири; розмовляє неохоче, дивиться з викликом. —

Я маю право їсти що хочу, дивитись що хочу і спати коли, як і з ким хочу.

Від останньої заяви мама полотніє. Даю води.

— Ти висипаєшся? — запитую Марину.

— Так!

— А батьки? — Це запитання, як і попереднє, став­лю спокійно, без натяків і звинувачень, так, ніби не чу­ла попереднього випаду в наш «дорослий» бік.

Дівчинка трохи ніяковіє, але за хвилину повертаєть­ся до свого наїжаченого захисто-опору.

— Хто їм заважає?!

Найбільша проблема дитячого неспання — це неможливість повноцінного відпочинку для батьків.

Найбільша проблема дитячого неспання — це неможливість повноцінного відпочинку для батьків. За логікою речей, безсон­ні ночі перших місяців життя, коли немовлята потребують по­стійної уваги та тілесного контакту, має змінювати поступова сепарація, від’єднання, розділення, коли тато й мама все більше і більше часу проводять «з вільними руками», все рідше бігають до дитячого ліжечка та зрештою сплять в обіймах одне одного

— Риммо, Марина, а були часи, коли вас обох влаш­товували вечірні вкладання?

Марина знизує плечима. Римма дивиться на неї, і її обличчя освітлюється теплим спогадом.

— Звісно. Мариночка маленька засинала між нами. Ми знімали однокімнатну квартиру, тож спочатку ліжечко не купували, користувалися люлькою з возика, а потім якось і потреба відпала. Маринка ніколи не кру­тилася, не переверталася, спала між нами, як той сол­датик, — рівнесенько, сопіла тихенько.

Сучасна психологія радить батькам якомога більше контак­тувати з немовлятами, притискати до грудей, колисати, актив­но пропагуються слінги — мовляв, малюки продовжують таке природнє для них перебування у співзвуччі з рухами, дихан­ням, серцебиттям дорослого. І хоча педіатри переважно з при­чин гігієни та безпеки проти спільного спання, психологія, на­впаки, підтримує його, мотивуючи тим, що мама та тато мають змогу миттєво відгукнутися на потреби дитини, створити для неї атмосферу прийняття, що згодом має перерос­ти в довіру до світу. Меблева індустрія пропонує спеціальні ліжечка, що приставляють до батьків­ських, утворюючи спільний спальний простір.

Контактувати, взаємодіяти, обіймати, цілувати малюків, безсумнівно, важливо. Досвід перебуван­ня в одному ліжечку також приємний і для дитин­
чат, і для батьків — чого тільки варті спочатку беззубі, а потім і зубасті посмішки, сонні личка та потягусі. Слінги за правиль­ного використання також сприяють підтриманню особливого довірливого зв’язку, економлять батькам час на бігання до ди­тини, її заспокоювання. Слінго-дітки спокійніші та чутливіші... доки вони у слінгах. Будь-яке намагання покласти малюка окре­мо викликає голосний опір. Будь-яке зловживання, навіть кон­тактом та обіймами, викликає заперечення чогось інакшого.

Відчувати комфорт та впевненість діти мають, не лише перебуваючи в тісному контакті, але й за його тимчасової відсутності.

Так само як цілувати та обіймати, важливо поступово ство­рювати для малюків простір самостійності. Давати впевненість у тому, що мама обов’язково повертається, куди б вона не пі­шла. Але для цього треба піти. Відчувати комфорт та впевне­ність діти мають, не лише перебуваючи в тісному контакті, але й за його тимчасової відсутності. Природа підказує, як саме має відбуватись цей процес. Адже спочатку світ приходить до нас згори усміхненими обличчями дорослих, потім він змінює свою перспективу разом зі здатністю перевертатись, потім си­дячи, повзаючи, можна побачити ще більше, далі в нагоді стає зріст, а потім і рух на власних двох, спочатку обережний і зреш­тою скоординований, стрімкий, нестримний.

Малюки однаково потребують контакту й простору. Так само як і ми, дорослі, інколи шукаємо чийогось тепла, а інколи прагнемо свободи і навіть самоти. Поступо­ве, обережне створення просто­ру, вільного від батьків, його роз­ширення стимулює самостійність

дитини, її впевненість у своїх силах, здатність бути в контакті з собою, регулювати свій емоційний стан і отримувати від цьо­го задоволення.

Так само як дітям треба набувати досвіду са­мостійності, батькам варто вчитись поступо­во відпускати своїх малюків, дозволяти їм до­рослішати.

Так само як дітям треба набувати досвіду самостійності, бать­кам варто вчитись поступово відпускати своїх малюків, доз­воляти їм дорослішати. На зміну заколисуванню на руках має приходити колискова в ліжечку з триманням за долоньку чи торканням до чола, за тим — колискова, цілунок і простір для самостійних спроб заснути. А для цього мама має йти з кімна­ти або також лягати спати або тихенько займатися своїми спра­вами. Йдеться про те, що ми, дорослі, маємо створити ситуацію, в якій малюк зможе навчитись самостійно регулювати своє збу­дження. Звісно, різке рішення на кшталт «З сьогоднішнього дня він засинає сам» нічого, крім істерик, не викличе, адже малюк, що звик до довгих укладань, вимагатиме того самого знову і зно­ву. Тож послідовне, терпляче, доброзичливе, без різких заяв, криків і грюкань дверима привчання до того, що засинати тре­ба самостійно, — в інтересах і дитини, і батьків. Нехай на пер­ших порах вам прийдеться сто разів заглядати, обіймати, цілу­вати, давати водичку і відповідати на найбезглуздіші у світі запитання. Наполегливість дасть свої плоди. Зменшуйте кількість підходів, домовляйтесь про останній, найостанніший та останній з най- останніших разів; пробуйте все важливе (пити, ходити в туалет, читати, розмовля­ти) зробити до того, як малюк вкладеться

У наших батьків, що здебільшого мали смішну декретну відпустку, нічні зміни та своїх батьків у селах, куди швидко не дістанешся, можливостей для тривалого контакту та довгого вколисування не було фізично. Вихователі ж у дитячих садочках, куди потрапляли кількамі­сячні малюки, також не страждали бажанням годинами носи­ти на руках кожного підопічного. Тих, кому пощастило діста­тись до бабусі, теж спільним спанням не балували: по-перше, не було таких традицій, по-друге, бабусі та дідусі, окрім онуч­ків, дбали про чималенькі господарства. Чи це добре? Ні. Я в жодному разі не закликаю до повернення доби дефіциту батьківського часу, лише пробую пояснити, чому наші батьки спали, а ми — ні. Ми не спимо, бо маємо набагато більше ча­су на любов та ніжність, а разом із тим на знесамостійнення наших малюків.

— То були такі щасливі часи! Ми з Маринкою були вдома. Тато — на роботі. Я ні до чого її не примушува­ла. Вона хотіла — спала, хотіла — ні. А як Толік любив з роботи вертатися, обнімати, цілувати Мариночку! Як носив її на руках! Знаєте, ми якось собі на втіху жи­ли. У гості ходили, гуляли до півночі. Маринка спочатку у возику, а потім і просто з нами, ніжками та на ручках. Проблем у цьому не було жодних, адже я завжди вдома, можна і лягти пізніше, і встати коли хочеться.

— Тобто ви спали всі разом і якогось стабільного ча­су вкладання не було?

— Звичайно. Мариночка в садочок не ходила, можна було ввечері довше погуляти, телевізор подивитись...

Подивитись телевізор до півночі, сходити всім разом у шумні повечірні гості або у розважальний центр, запросити когось до себе і засидітись голосно-довго або гуляти-гуляти-гуляти заліхта- реним містом — це трапляється з усіма молодими батьками, з од­ними рідше, з іншими — частіше. Так, діти народжуються, коли ми самі ще прагнемо розваг і не готові весь час скніти в чотирьох стінах. Це природно, так само як і для малюка природно звикати до певного режиму дня, циклічності активності та відпочинку.

Якщо у сім’ї прийнято пізно вкладатися та пізно вставати (принаймні для дитини та того дорослого, який нею опікуєть­ся), то поступово саме такий ритм життя стане нормою і пере­хід на інший потребуватиме часу й зусиль. Однак найризикова- ніше — це взагалі відсутність більш-менш усталеного ритму, коли кожна доба не схожа на іншу. За таких обставин дитина перебуває у стані постійного стресу, нескінченної адаптації. Ди­тячі організм та психіка не можуть розрахувати ресурси, ви­ділити час на відпочинок, енергозбереження та відновлення. А оскільки дитина не знає, скільки та коли вдасться поспати, — вона спить довго-довго, а потім, коли фізично виснажується або перезбуджується, ніяк не може заснути: просто не спрацьовує механізм, який за витриманої логіки дня стає автоматичним.

Я знаю багатьох дітей, яких не треба вкладати навіть на ден­ний сон через те, що він є своєрідним рефлексом: погуляв — по­їв — спати. Це звично, природньо і не викликає жодного опору. Це своєрідний біоритм організму, який знає, що прийшов час від­новлюватись. Типовою є й ситуація, коли малюк спить лише в са­дочку. Серед батьків існує міф, що це «за компа­нію», мовляв, у них там як в армії — всі сплять і моє також. Я завжди запитую таких батьків, як і, головне, коли починається їхній су­ботній ранок? Зазвичай він почи­нається вдень. І маля спить разом із дорослими, які намагаються ві­діспатися за тиждень. Звісно, дехто не дає такої радості батькам, влаштовуючи ран­ні підйоми, і я щиро рада за таких малюків. їхній життєвий ритм налагоджений, і жодні дорослі соні не можуть його зруйнувати. Інша справа —

«ті, хто спить лише в садочку» — це малюки, які пе­реживають щотижневий стрес, збій у системі. Як ми мучимося, коли переводимо годинник із зимового на літній час і навпаки, як не любимо перельотів зі зміною часових поясів... А «ті, хто спить лише в садочку» переживають цю нелег­ку для здоров’я ситуацію (настільки нелегку, що цілі країни від­мовляються від переведення годинників) кожного тижня. Одна моя маленька клієнтка з тих, хто «спить лише в садочку», заснула просто на диванчику в кабінеті, коли ми з її мамою розмовляли, серед купи нових іграшок, що нечувано для малюків, о сьомій го­дині вечора. «Ой, — сказала мама. — З нею таке буває по вихід­них. Вона ж у нас вдень зовсім не спить, лише в садочку».

Звісно, є дітлахи, чия індивідуальна особливість — повна від­мова від денного сну в дошкільному та молодшому шкільному віці та пізні засинання в підлітковому. Їхньому організму для відновлення достатньо меншої кількості годин, серед основних причин — особливості метаболізму або малі енергетичні витра­ти — наприклад, за низької фізичної та розумової активності протягом дня. І якщо перше — фізіологічна особливість, то дру­ге знову ж пов’язане з проблемами в організації дозвілля дити­ни. Якщо весь її час зводиться до мультиків, диванних розмов телефоном та «лайкання» котиків у соцмережах — то до про­блем із засинанням додається зниження якості сну, який через моноінформаційне перенавантаження мозку та відсутність фі­зичної активності буде поверховим із нав’язливими сновидін­нями, а згодом прийде і безсоння.

Отже, діти, як і дорослі, потребують відносно стабільного ритму життя, і ключовим тут є слово «відносно». Немає ніякої катастрофи в тому, щоб недоспати півгодини-годину, так само як і в разовому порушенні режиму, якщо, наприклад, родина
від їжджає на відпочинок і в день від їзду не має змоги вчасно вкластися. Ще раз зауважу, що проблема навіть не в пізніх вкладаннях — вона у безладній організації дитячого життя, точніше, у відсутності його організації.

— А коли в Марини з’явилось власне ліжечко?

— Коли ми купили власну квартиру, переїхали, обла- штували для неї кімнату. Якраз три виповнилось, я на роботу пішла, вона — в садочок.

— І як Марина відреагувала на власну кімнату та окреме ліжко?

— Я розуміла, що ми затягнули, тому готувала її до цьо­го, розповідала, що вона вже доросла принцеса і в неї має бу­ти власна кімната. Знаєте, як у ній гарно було? Ліжечко з балдахіном, шпалери дитячі з принцесами, каретами, ко­никами, люстра музична — там-там-там, тарам-там- там... — Римма наспівує люстрову мелодію і зітхає. — Тоді все і закрутилося. Спати сама Марина відмовилась катего­рично. Ми просили, умовляли, подарунки купували. Доки я си­діла біля неї, було ще нічого, а як тільки йшла — або крик здій­мався, або за кілька хвилин вона вже була в нашій кімнаті. Двері пробували зачиняти, думали, перекричить і заспоко­їться, та якось аж до реанімації дійшло. Так у двері гамсели­ла, що скло вибила, рученята глибоко порізала, он — сім швів.

Римма пробує задерти Маринчину кофтинку, щоб по­казати мені шви, але та сіпається й відкидає мамину ру­ку — різко, наче обпеклася.

— І як ви влаштувались?

— Ніяк. Марина до школи з нами спала. Толік періо­дично намагався її у власну кімнату відправити, а потім плюнув і сам в її ліжку спав.

— У дитячому?

— Так. Маринка підросла, крутитись стала, ще й скан­дали ці з ліжком періодичні, от він і втікав від нас. Ноги

стирчали, руки на підлогу падали, боки боліли, а що бу­ло робити?

Марина гиготнула.

Ще одна запорука спокійного вкладання — комфортна та осо­блива атмосфера передсну. Є діти, які, як це не дивно, люблять вкладатися спати. З нетерпінням чекають вечора і тих особливих подій, які передують сну. Цю дивину я пережила особисто. Ко­жен вечір ставав чеканим та бажаним, коли в гості приїздила ба­буся. Вона була фантастичною казкаркою. Герої її історій так і ви­ринали живі-живісінькі в нашій із братом уяві. Вона розповідала, а ми слухали, боячись поворухнутись під ковдрою, аби не споло­хати велетенських циклопів, писклявих ліліпутів, хвалькуватого барона Мюнхґаузена, тендітну марсіанську принцесу Аеліту та інших, кого вона приводила в нашу кімнату. Кожного вечора ми готували бабусі трон: на звичайний стілець вмощували подуш­ку, все це вкривали шовковою хустиною, прикрашали бантами та ялинковою гірляндою. Гірлянду підключали до розетки, і уні­верситетська викладачка філології перетворювалась на королеву казок на сяючому троні. Ми були щасливі й щасливо засинали.

Традиції вкладання — це щось таке особливе і не­повторне, що творять дорослі разом із дітьми.

Традиції вкладання — це щось таке особливе і неповторне, що творять дорослі разом із дітьми, ці традиції допомагають стишитись і переправитись до країни снів зі спокоєм та радістю. Сімейні колискові, що передаються від покоління до покоління, або інакші — новенькі, створені саме для своєї дитини з її ім’ям у приспіві; казки, читані й розказані; секретні розмови про дру­зів та кохання; ніжний масаж; цілування пальчиків... — це може бути все, що завгодно, головне — прищепити дитині
любов до вечірніх збирань на сон. Головне тут творчість, я б сказала, навіть співтворчість, прислуховування та чутливе реагування на потреби дитини.

Мій син близько двох із половиною років став дуже погано засинати, крутився, сто разів просив водички та тричі злазив із ліжка на горщик, кликав то мене, то тата, просив обіймів, цілун­ків, то одну, то іншу колискову. І якось я, втомлена його рапто­вим поганозасинанням (до того вистачало колискової й поці­лунків) запитала: «Ну чого ти ще хочеш від мене?» І він просто й нелукаво відповів: «Говорити». З того часу ми стали прига­дувати і проговорювати події минулого дня, ділитися вражен­нями: що трапилося, що він робив, із ким бачився... Богдасик готував мені місце, щоб я могла лягти біля нього, і розповідав про свій день. Після таких розмов він засинав відразу, так, ніби хтось натискав на вимикач. Механізм дуже простий: враження не давали йому заснути, і, проговоривши їх, поділившись, від- реагувавши, він знімав напругу і відключався.

Інша цікава історія — це традиції вкладання моєї подруги та її десятирічної доньки. Настя кожного вечора ділиться з ма­мою секретами, розповідає їй все-все-все, а також і про не ду­же добрі вчинки. У них є домовленість: увечері мама не сва­рить доньку, що б вона не розказала. Така своєрідна сповідь очищує дитяче сумління, допомагає розв’язати внутрішні су­перечки, заспокоює і дозволяє спокійно заснути.

Атмосфера передсну має бути особливою й че­каною.

Колискова, казка, секретні розмови, цілунки, спокій та ніж­ність, швидкі реакції на кликання, особливо за перших спроб самостійно заснути, — це обов’язково. Атмосфера передсну має бути особливою й чеканою.

— Яке там вирішила... — замість доньки відповідає Римма і зітхає, ледь не схлипуючи. — Висварив її Толік як­раз перед Першим вересня, сказав, що, якщо до своєї кім­нати не піде, він її в дитбудинок відвезе, мовляв, там усі разом сплять, так, як вона любить. Маринка переляка­лася, півночі у своїй кімнаті ридма ридала, а коли заснула, схлипувала просто уві сні. У мене серце на шматки рва­лося, та що було робити, нічого більше не допомагало.

Дівчинка підібгала ноги, з її обличчя зник будь-який ви­раз — сидить як статуя, наче не з нами, в підлогу дивиться.

— Марино, ти це пам’ятаєш? — звертаюсь до неї.

Киває.

— Риммо, а коли, власне, почались проблеми із за­синанням?

— Напевно, відтоді й почались... Розумієте, я жалі­ла Маринку, дозволяла з нами довше посидіти. А вона кожного вечора просилася, казала, спати ще не хоче, а по­тім засинала між нами і вже Толік її в ліжечко переносив.

А коли він у відрядженнях був, то я взагалі до себе в ліж­ко її забирала. Не могла чути, як вона там у своїй кім­наті крутиться, товчеться, схлипує. Вона відтоді частенько уві сні щось таке робила, скавучала, чи що.

Римма підсовується до доньки і пробує чи то торкну­тись, чи то обійняти її. Бачу, як побоюється нарази- тись на нову грубість. Та Марина відгукується, розклякає і ховається в мами на грудях. Сидять. Маминими щока­ми повзуть сльози.

Відмова спокійно вкладатись у ліжко в багатьох випадках не просте вередульство, це такий собі сигнал про те, що дитині чогось не вистачає у взаєминах із дорослими. Малюки плачуть, доросліші діти вимагають почитати, підлітки грюкають дверима
і найчастіше за всім цим стоїть одне єдине невиказане прохання: «Побудьте зі мною, дайте відчути, що я потрібний та люблений».

Якщо день склався в такий спосіб, що не було ані можли­вості, ані часу побути разом, поговорити про щось важливе, обійнятись, поділитись почуттями, просто посидіти поряд без клопотів — вечір перед сном створений саме для цього. Буден­ність стрімка і заклопотана — невиспані швидкі ранки, доро­га до садочка, до школи, на роботу, вечірня втома та віз щоден­них проблем — звична картина робочого тижня. Ми, дорослі, навчились якось дотягувати до вихідних, свят, відпусток, ков­таючи стрес, живучи надією, що «от-от і відпочинок». Діти так не можуть, у них ще не напрацьовані захисні механізми пси­хіки, ще не зіпсована система саморегуляції. Кожного дня во­ни потребують контакту та спілкування. І наша втомлено від­чіпна цікавість: «Як справи?», «Що їв?», «Не змерз?» — тут не працює. Працює справжнє зацікавлення їхнім життям, йо­го подіями, переживаннями, проблемами. Дитину необхідно вислухати, щось порадити, чимось зарадити.

Дорога із садочка чи школи, насичена гарним настроєм та важливими для дитини розмовами, родинна вечеря, за якою кожного вислуховують та зауважують, спільне готування до сну (розкладання ліжечка, підготовка речей назавтра) а заразом і чутливе спілкування, кілька хвилин на краєчку дитячого ліжеч­ка з обіймами та цілунками, — усе разом, щось із переліченого або щось своє обов’язково має повторюватись кожного вечора. Найбільше ж зближують спільні почуття: можна разом висва­ритись на противного сусідського хлопчиська або подумати, чи це справжня любов, якщо з тобою діляться і бутербродами, не зле й просто пореготати над чиїмось жартом.  Кілька хвилин справжньо­ го стосунку, подарованого ди­тині надвечір перед сном, не лише допоможуть полегшити процес укладання та збережуть нерви — вони можуть стати тим особливим, що складає якість життя та допомагає відчувати йо­го смак. А якщо згадати, що психіка на порозі сну дуже чутлива та сприйнятлива до зовнішніх впливів, то ніжні слова, відчуття порозуміння та емоційної близькості будуть кориснішими та сприятливішими для міцного й легкого сну, ніж незадоволен­ня, роздратування, бурчання, а подекуди й погрозливі крики.

Отже, для організації дитячого та власного відпочинку без зайвих нервів варто спробувати:

• створити простір для самостійного засинання;
• напрацювати відносно сталий режим активності/ відпочинку;
• забезпечити особливу, комфортну та чекану атмо­сферу передсну;
• подарувати кілька вечірніх хвилин порозуміння та емоційної близькості.

Легкого і бажаного відпочинку, дорогі батьки!

ПЕРЕБИРАЄ ЇЖЕЮ, АБО ЯК НАГОДУВАТИ
ДИТИНУ З КОРИСТЮ
ТА НЕ ЗНЕНАВИДІТИ КУХОВАРСТВО

— Наша найбільша проблема — нагодувати Ромочку!

Хлопчик переді мною аж ніяк не скидається на дитину, що потерпає від недоїдання. Такий собі в міру вгодований, рожевощокий, цілком задоволений життям першокласник. На відміну від бабусі, тоненької, нервової, з руками, що по­всякчас плескають у розпачі та притискаються до грудей.

— Так важко вгодити! Я то одне, то інше варю, парю, випікаю. Повен холодильник їжі. Гостей можна кожного дня запрошувати. А Ромочка носа верне. Не любиш ти прабабусю... — зітхає гірко.

Сам Ромочка не дуже зацікавлений нашою розмовою, він облаштувався в ігровому куточку, сидить, бавить­ся ляльками. Ляльки обідають.

Із дитячою впертістю стосовно 'їжі зустрічаються чи не кож­ні батьки. «Це бу, це не бу... Розпецькали дитину...» — бурчав собі під ніс мій власний тато, коли намагався увіпхнути в мене звечора привезену від бабусі після літніх канікул ранкову яєч­ню. Після різноманіття вареничків, сирничків, пиріжків, млин­ців, оладок, омлетиків та інших щосніданкових смаколиків ця не вельми естетична страва з пухирястими краями та против­ним жовтком видавалася мені огидною і зовсім неїстівною. Ми­нав тиждень-другий, і татова яєчня дивним чином перетворю­валась на бажану і смачну, особливо припечені до скоринки краєчки та тягучий жовток під тоненькою шкіркою. Як і біль­шість дітей, я перебирала їжею, тому що мала таку можливість.

Багато готувати і влаштовувати щоденні міні-бенкети нас змушують різні причини. Це і бажання побалувати смачнень­ким, і переживання «що худенький, бо погано їсть», і прагнен­ня справити враження (особливо це стосується бабусь, що рід­ко бачать онуків), і намагання дати все найкраще, і впевненість, що дитину не можна позбавляти вибору їжі.

Неконтрольована можливість вибору, поєднана із задоволенням усіх забаганок, тягне за собою відпо­відну звичку та народжує примхливих вередунів.

Варто пам’ятати, що неконтрольована можливість вибору, поєднана із задоволенням усіх забаганок, тягне за собою від­повідну звичку та народжує примхливих вередунів. Для бать­ків же перетворюється у кухонне рабство. Спочатку маленькі, а чим далі, тим більші тирани просто не уявляють, що щось
може бути не приготовлене, не куплене, не сто­яти на столі, що є «лише борщ» або «мама вто­милася, тож їмо вчорашню печеню». Будь-які заклики до совісті не мають сенсу, бо років до восьми—десяти дитині дуже важко стати на по­зицію дорослого, її мислення егоцентричне, «що таке добре, що погано» вимірюється тим, що до­бре чи погано «саме мені». Діти щиро переконані: якщо їм подобається бачити на столі й куштувати багато страв, то мамі також подобається їх готувати. Тому раптова зміна так­тики (повернення від бабусі, завершення маминої відпустки, татове рішення, що малюк вже подорослішав) викликає впер­те сидіння над повною тарілкою, істеричні вимоги свого, роз­кидання їжі або й повну відмову від неї.

Ще однією проблемою є, власне, криза вибору, коли треба вибрати з кількох страв одночасно. Йдеться про таку собі бо­ротьбу мотивів, коли вибір зумовлюється не відчуттям голоду («хочу чи не хочу їсти»), а усілякими кулінарними нюансами: що смачніше, краще пахне, красивіше викладене на тарілці тощо. Ма­ленький гурман не в змозі зробити вибір: як буриданів віслюк він сидить над кількома стравами, придивляється, принюхуєть­ся — і відмовляється від усього або ще гірше — з’їдає геть усе.

Тож навіть якщо куховарство є вашим захопленням або ви ще в декреті чи маєте помічницю і кілька різних наїдків до од­ного столування для вас не проблема, — не варто створювати прецедент для надмірної перебірливості в їжі. Смачно та корис­но не означає все й одразу. Адже для того, щоб запропонувати де­сять страв, їх усі треба зготувати, причому без гарантії того, що не прийдеться марудитись ще й над одинадцятою. Найкращи­ми стратегіями в такому випадку є «достатність і необхідність» та «турбота про себе». Їжі на столі має бути саме стільки, скіль­ки дитині достатньо і необхідно для збалансованого здорового раціону, а ступінь її ресторанності та вишуканості має залежати від вашого фізичного та емоційного стану, втоми та бажання і можливостей куховарити. А як же тоді бабусі? Бабусі здебіль­шого існують як винятки, що лише підтверджують правила. Ди­тина швидко засвоює різні способи поведінки з різними людь­ми, єдине що вередульства в перехідному періоді, коли дитина повертається після гостювань у бабусі, нікуди не подінуться, але тут уже справа батьківської витримки: здатися і перетворитися на кухонний комбайн або відстояти своє право на приготуван­ня однієї ранкової яєчні на всіх.

— Ромочка завжди дуже погано їв. Такий худенький був, кістки та шкіра! Ми знаєте як його вмовляти по­їсти, — і танцювали, і співали, і книжки читали. Я, щоб хоч крихту до рота взяв, — у киселик чорничний манну кашку підмішувала, трошки-трошки, інакше помітить і плюватись буде. От і зараз дуже погано їсть.

— Рома не виглядає ні худим, ні змарнілим.

— А ви уявіть, що б було, якби я не виготовувала, як­би не стояла над душею! Але ж це ненормально! Інші хлопчики добре їдять. Он, його друзів, як у гості прихо­дять, від тарілки за вуха не відтягнеш! А я, соромно ска­зати, досі, буває, його з ложки годую. Цілий день треба за ним ходити, щоб хоч щось поїв. Якщо і одне, й інше зготую, то хоч якась надія, що поїсть.

Хлопчик зосереджено розкладає пупсам у тарілки де­талі від конструктора. На кожній височить вже чима­ленька гірка.

Для малюків спочатку і доросліших дітей в майбутньому дуже важливо говорити зайвій їжі категоричне «ні» та «не хо­чу». Адже бувають випадки, коли дитина відмовляється від їжі, реагуючи на сигнали організму про хворобу, або не хоче їсти щось конкретне через перенасичення чимось, що містить цей продукт. До того ж батьківське «він нічого не їсть» також мо­же бути дещо перебільшеним.

Якщо в родині діє принцип «Я краще знаю, голодний ти чи ні», або «Доки все не з’їси — з-за столу не встанеш», або ще ва­ріант — «Свиней у нас нема», дитина вимушена запихатися їжею попри власні потреби і з часом втрачає здатність до са­морегуляції, поглинаючи усе, що бачать очі. Зайва вага, про­блеми з обміном речовин з боку фізіології та психологічні не­впевненість у собі, складність відстоювання власних інтересів, неможливість зробити вибір — далеко не повний перелік на­слідків насильницького вигодовування.

Невпевненість у собі, складність відстоювання власних інтересів, неможливість зробити ви­бір — далеко не повний перелік наслідків на­сильницького вигодовування.

Малюк, який бачить ложку й автоматично відкриває ро­та, милий, лише доки він малюк. Вже близько двох із поло­виною — трьох років ця пасторальна картинка стає карика­турною. Дитина може і має їсти сама і сама регулювати кількість їжі. Експерименти американського психолога Клари Девіс доводять, що діти, які мають можливість без будь-якого батьківського тиску самі обирати, що і скільки їсти, отри­мують усі необхідні поживні речовини, вітаміни, мінерали та мікроелементи, тобто самі для себе формують збалансова­ний раціон.

Зустрічається й ухил в іншій бік, коли батьки обмежують дитину в їжі. Інколи такі обмеження є медичним призначен­ням і можуть бути наслідком знову ж таки неправильної орга­нізації харчування дитини, коли вона втрачає навички само­регуляції. Буває і так, що причини ховаються у викривлених уявленнях батьків про те, що таке здорова вага і як саме має виглядати, наприклад, красива дівчинка.

Одна з мо'іх клієнток забороняла своїм дочкам чотирьох і семи років їсти після шостої, обмежувала вживання хліба до шматочка чорного на добу, зовсім не балувала цукерками та тістечками. Усі її пояснення здавались логічними та обґрунто­ваними: «Їсти на ніч шкідливо», «Хліб — не вітаміни», «У сучас­ному солодкому одні барвники та консерванти». Як згодом з’я­сувалося, сама вона усе життя була незадоволена власною вагою, вимучувала себе дієтами, мала епізоди булімії (розладу, пов’я­заного з тим, що людина не може утриматись від переїдання, після чого звільняється від їжі, роблячи собі клізми, напиваю­чись послаблюючого або викликаючи блювання). Мама двох ді­вчаток зараз, підлітком вона взагалі не вірила, що вийде заміж, через те що була гладкою і вважала себе потворою. Одноклас­ники насміхались, подруги спеціально брали із собою на поба­чення, аби гарно вирізнятись на її фоні, а вчитель фізкультури просто в очі називав фрикаделькою. Бабуся ж, з якою вона жи­ла, була твердою і непохитною в усьому і тому, що стосувалося їжі, також: у домі діяло правило чистих тарілок.

В обидвох випадках — і коли дитина має підчищати тарілки, недозовано запихаючись смачненьким, і коли смаколики вели­чезна рідкість, — дитяче життя центрується на 'їжі. Їжа стає ос­новною темою для ігор, розмов, думок, мрій. Поспостерігаймо, в що саме найчастіше грається ваша дитина. Розкладає горнят­ка, тарілки, годує пупса з ложечки, варить кашку та ліпить кот­летки? Якщо, окрім цих ігор, присутні й інші, переживати не варто. Дівчинка в такий спосіб ідентифікує себе із мамою та бабусею, через гру привчається до однієї зі своїх майбутніх жит­тєвих ролей; хлопчик відтворює діяльність, яку часто і'           спостерігає, або й собі наслідує татка, якщо той по­

любляє куховарити. Варто замислитись, якщо ‘ їжа — головний зміст ігор вашої дитини, а на свя­та вона понад усе бажає пиріжків, тортиків і цуке- £/ V"' рок, якщо ваші розмови зводяться до «Що ти сьо- V.    годні їв?» або навпаки — «Як ти міг це з’їсти?!».

Отут варто знову повернутись до проблеми вибору дитиною їжі — дитина має мати можливість вибирати, що саме та скільки саме вона хоче їсти. І це зовсім не суперечить тому, що написано раніше. Йдеться не про бенкетний вибір, за якого розбігаються очі, а про інший, за якого дитина може взяти участь у складанні сімейного меню. «Що б ти хотів скуштувати сьогодні на обід? Я можу зготувати борщ або суп із галушками. Також можемо зробити салат із помідорів та огірків або додати в нього ще й бол­гарського перцю. Чим заправлятимемо салат?» — щось подібне варто говорити мамі, яка прагне стимулювати саморегуляцію своєї дитини, допомогти їй в усвідомленні бажань, формуванні смаку та розвитку здатності відмовлятися від неприйнятного.

Можливість висловити свої пропозиції, а згодом побачити 'їх реалізованими на столі створює ситу­ацію успіху, в якій дитина керує процесом.

Отже, можливість вибору має існувати, але вибір цей має бути таким, що здійснюється заздалегідь, тоді, коли їжа ще го­тується або планується, наприклад, вечеря на завтра. Можли­вість висловити свої пропозиції, а згодом побачити 'їх реалізо­ваними на столі створює ситуацію успіху, в якій дитина керує процесом, сама приймає рішення, що їй їсти, відчуває вагу

власного слова та бажання, має можливість вільно вислови­тись і щодо того, чого їй їсти не хочеться. Для того щоб не по­трапити до пастки некорисних або обтяжливих для сімейного бюджету дитячих забаганок, вибір завжди слід обмежувати ва­ріантами страв із доступних продуктів. «Або—або» — прин­цип, який чудово працює в цьому випадку: чим більше «або», тим щасливіша дитина. Щоб не відчувати тиску правила чи­стих тарілок, важливо дозволяти і самому регулювати розмір порції, самому накладати салат зі спільного блюда, говорити «стоп» мамі, яка наливає суп, визначати кількість котлеток чи оладок, які мають лежати на тарілці.

— Рома з таким задоволенням грається з ляльками, годує їх. Напевне, і на кухні вам допомагає?

— На кухні?! Він же хлопчик!

Хлопчик продовжував натхненно годувати ляльок.

Залучаючи дитину не лише до вибору, а й до приготування бажаних страв, ми не лише сприяємо саморегуляції, а й роби­мо своєрідне щеплення проти вередульства, адже «ти сам ви­рішив, що ми будемо їсти та ще й допомагав готувати». Звіс­но, дитина на кухні, особливо якщо мама щойно з роботи, а тато дуже голодний, — ситуація, близька до катастрофи. Од­нак є й інша сторона медалі: малюк, зайнятий дуже важливою справою, наприклад фігурним розкладанням серветок або чи­щенням мандаринів, стає дуже корисним і майже непомітним. Доросліші ж помічники із задоволенням виконуватимуть і складніші завдання, а щира вдячність за допомогу одного ра­зу призведе до неочікуваного і приємного сюрпризу, напри­клад власноруч приготованого сніданку.

— Розкажіть, а як ви взагалі їсте? Збираєтесь усі ра­зом або сідаєте за стіл по черзі, хто зголодніє. У вас є ро­динні вечері, обіди? Рома їсть з усіма чи окремо?

— Звісно, є, і їсть він зазвичай окремо!

Я і готую йому окремо! — Бабуся ледь не під­стрибнула від моєї нетямущості. — У ньо­го ж інший режим та інші потреби ор­ганізму. Він їсть, коли того потребує, не можна ж дитину голодною лишати!

Спостерігаю за Ромою. Він нарешті награвся в обід і взявся виймати пупсів з-за столу. Тягне до ліжечка, вкла­дає, мостить подушечки під спинки. І... — бере туди ж та­рілки, щось зачерпує з них, несе ложкою лялькам до рота.

— І в ліжечку ви його годуєте?

— Звичайно! Молочко тепле з медом, щоб спав міцні­ше. — Бабуся й собі з замилуванням поглядає на онука.

Для профілактики їжеперебиральних вередульств важли­во, щоб дитина призвичаювалась до загального столу. Якщо немає особливої, рекомендованої лікарем дієти, малюк по­ступово має залучатись до родинних прийомів їжі як їх пов­ноправний учасник. Йдеться і про страви, і про процес: він має їсти все те саме, що й усі, а також сідати за стіл разом з усіма. Якщо приязне спільне столування в родині є тради­цією, діти змалечку звикають до багатьох важливих у між- людських стосунках речей. Наприклад, терпляче чекати, до­ки всі збираються за столом, доки настане час перейти до другої страви чи десерту. І це не лише терплячість, це пова­га до інших, а також і своєрідна дисципліна.

Якось ми зібрались у друзів, щоб відсвяткувати п’ятий день народження 'їхнього сина. Усі вже сиділи за столом, коли з’ясу­валося, що забули про безалкогольні напої — ані компоту, ані водички. Тато іменинника швидко побіг у магазин виправля­ти ситуацію. Малий, що чекав на святковий стіл від самого обі­ду, голодний, але свідомий своєї ролі, ані крихти не кинув до рота, доки не дочекався тата. Нарешті, коли всі спустошили ке­лихи за його здоров’я і можна було їсти, хлопчик, уминаючи аж за вухами лящить, прорік: «Тато, якщо будеш голодний як вовк, так і кажи. Я кидатиму іграшки і бігтиму тебе рятувати!» «Це ж як?» — поцікавився хтось із гостей. — «Сідатиму за стіл, щоб можна було починати!» Також за спільним столом діти вчать­ся мовчати і слухати, якщо хтось розповідає про щось важли­ве, брати участь у сімейних розмовах, самі стають центром ува­ги, коли діляться своїми успіхами або негараздами.

Пропонуючи дитині щось перехопити поміж їжею, ми формуємо стійку і некорисну звичку їсти похапцем, мимохідь, поміж справами.

Спільні родинні сніданки, обіди, вечері, а також і проміж­ні між головними прийомами їжі чаювання рятують від їже- вередульств ще й тим, що дитина засвоює режим харчування. Вона їсть разом з усіма приблизно в однаковий час і не має по­треби перехоплювати щось, тим самим псуючи апетит і зви­каючи до магазинного непотребу. Звичка під’їдати виникає са­ме тоді, коли не існує сталого режиму і батьки, переймаючись тим, що дитина може зголодніти, пропонують їй якийсь хар­човий дріб’язок. Пропонуючи дитині щось перехопити поміж їжею, ми формуємо стійку і некорисну звичку їсти похапцем, мимохідь, поміж справами. Спочатку закришені печивом ма­люки на дитячих майданчиках, потім школярі з булочками над домашнім завданням, а далі вже ми, дорослі, із хот-догами над клавіатурою. Картина, коли мама кличе малюка, який весело стрибає з од­нолітками, щоб кинути тому у ротика щось їстівне, цілком звична і абсо­лютно антифізіологічна та антипси- хологічна. По-перше, ані дитячий, ані дорослий організм не потре-

бує постійного перетравлення їжі, а особливо тоді, коли пе­ребуває у фізичній активності. По-друге, ми ризикуємо зі­псувати смак до свіжої, щойно зготованої їжі на користь пе­чива й цукерок, знову ж таки створюючи прецедент для пе­ребирання їжею.

Якщо дитина харчується окремо чимось найкра­щим і найсмачнішим, що готується і бережеться лише для неї, вона дуже швидко звикає до своєї унікальності й винятковості.

До того ж, якщо дитина харчується окремо чимось найкра­щим і найсмачнішим, що готується і бережеться лише для неї, вона дуже швидко звикає до своєї унікальності й винятковості. А особливі діти можуть вимагати особливих смаколиків. «Най­краще — Танечці», — казала бабуся моєї подруги-сусідки і ха­пала зі столу шматок торта із прозорою желейкою, щоб метко переправити його до онуччиної тарілки. «Це перша полуниця, вона дорога, не дам — не проси!» — казала вже сама Таня, хо­ваючи за спину миску з червонобокими ягодами, припоро­шеними цукром. Скільки себе пам’ятаю, заздрила їй, бо усім мала ділитися з братом, а ще з мамою і татом. «Усі хочуть смач­ного», — говорила мама і вділяла кожному порівну мандари­нових скибок. Але сильнішим за заздрість було моє щире зди­вування і подекуди переляк: чому Таня так верещить, тупає ногами і відкидає посуд, якщо чогось хоче або не хоче їсти? Якось і собі спробувала. Мама мовчки переклала вміст моєї та­рілки татові, а запльований компот виплеснула в умивальник. На тому вечеря для мене і скінчилась.

На завершення розмови бабуся, вочевидячки розча­рована в мені, потяглася за своєю сумкою і дістала з неї

пахучий пакунок та термос: «Ромочко, йди сюди, візь­ми бутербродик».

— У нас лишилося кілька хвилин. Ви зможете погоду­вати Рому пізніше.

— Я не буду, ба-а, не хочу... — протягнув хлопчик, не відриваючись від іграшок.

— Бачите, що ви наробили! Ромочко, іди, один шма­точок — і я тобі на ніч мультик увімкну, який захочеш, навіть довгий-довгий.

Ще одна поширена помилка — заохочення за з’їдене, а також їжа як заохочення. «Усе з’їси — підеш до друзів», варіанти — ди­витимешся мультики, ввімкнеш комп’ютер, пізніше ляжеш спа­ти і т. п. Їжа стає розмінною монетою у задоволенні бажань, і за­ради того, щоб досягти бажаного, діти їдять. Їдять, навіть коли не хочуть, їдять несмачне, їдять, аби отримати те, що, власне, з їжею ніяк не пов’язане. Оскільки батьки маніпулюють дити­ною за допомогою їжі, вона й сама швидко вчиться маніпулюва­ти натомість: «Я все з’їм і завтра не піду на фізкультуру. Добре?»

Їжа як стимул, заохочення, подарунок за зроблене — теж не кращий варіант. Дитина, яка прибирає у своїй кімнаті за цу­керки, цілує дідуся за пряник чи погоджується миритися з бра­тиком за шоколадний батончик, поступово набуває впевнено­сті в нещирості, в тому, що всі та все роблять не тому, що люблять одне одного чи прагнуть допомогти, а тому, що чека­ють на винагороду. «Мамо, не купуй мені «Барні», я все одно думаю, що Лєнка дурна!» — таким нехитрим зізнанням своєї доньки поділилася зі мною одна клієнтка. Окремо хочу написати про зомбі-діток, малюків, що їдять, не відриваючись від монітора. Уперше таке побачила в ресторані готелю, в якому ми від­почивали родиною. Кожного ранку, вдень і ввечері за столиком неподалік від нас вмощувався хлоп­чик років восьми. Його мама вмикала мультик на смартфоні та йшла по їжу. Хлопчик, приклеєний до сюжету, не реагував ні на що, ні на розмаїття страв, що їх наносила ма­ма, ні на людей, що сиділи поряд, ні навіть на галасливість мо­го сина, що жваво роззирався, бігав за їжею, випадково зачіпав його та коментував усіх й уся. Зомбі-хлопчик просто сидів, вту­пившись очима в екран, меланхолійно поглинав 'їжу і навряд чи відчував щось на смак. Телевізор, планшет, смартфон — погана компанія за столом. Вони повністю поглинають дитячу увагу, змушуючи з’їдати більше (бо механічно) або менше (бо втягу­ють) за норму. Дитина не відчуває ні смаку, ні того, втамований голод чи ні. Нанівець зводиться не лише саморегуляція, вміння прислуховуватись до потреб свого організму, а й соціальні, культурні навички: дитина з активної комунікабельної істоти перетворюється на комп’ютерну приставку.

Зрештою Ромі набридло бавитись пупсами. Він піді­йшов до нас та сів поряд із бабусею, яка оперативно ско­ристалась ситуацією і витягла бутерброд. Хлопчик звич­но відвернувся.

— Не буду, не хочу...

— От бачите, — докірливо глянула у мій бік старень­ка. — Може, шоколадку?

Хлопчик жваво висмикнув шоколадно-вафельну па­личку з бабусиних рук і взявся смачно хрумтіти.

Дитячий смак розвивається поступово і залежить від того, що саме, як часто, в якій кількості, послідовності та смаковій насиченості їсть дитина. Думаю, всі мами час від часу пробу­вали каші та овочеві пюре, які заобищіч наминають беззубі ма­люки, кривилися і випльовували. Немає нічого противнішого за смак, вигляд і консистенцію, наприклад, пюре з броколі — найліпшого делікатесу немовлят. До речі, наша доросла ре­акція на їжу є для дитини важливим сигналом щодо того, їс­тівна вона чи ні навіть у кількамісячному віці. Тож не варто чекати, що малюк любитиме те, щодо чого ви на йо­го очах продемонстрували негативну реакцію. Тож «Сама їж свою вівсянку» — цілком адекватна реак­ція дитини, яку намагаються годувати здоровою їжею у родині любителів віденських ковбасок. Сма­кові вподобання родини більшою частиною перей­маються дитиною, хоча, звісно, бувають і винятки. Скажете: «Ми любимо борщ, а він викидає капусту під стіл!» Тоді поду­майте, де малюк міг бачити таку реакцію (садочок?), а також по­цікавтесь, що саме нагадує йому борщова капуста (дитяча уява може побачити в тарілці що завгодно, і капуста цілком може обер­нутись океанськими водоростями чи дощовими черв’яками).

Варто пам’ятати, що сіль, цукор, спеції та інші органічні та хі­мічні підсилювачі смаку, зокрема і глутамат натрію, що містить­ся в більшості готових магазинних наїдків — змушують рецеп­тори до адаптації і знижують поріг смакової чутливості. Дитина, яка росте на чіпсах та жувастиках, вередуватиме, коли їй запро­понувати манну кашу, а дорослою навряд чи оцінить вишука­ний смак ніжної форелі або тонкий букет французького вина.

— То чого саме ви хочете? — запитала я бабусю на­самкінець. — Як, уявляєте, Рома має поводитись?

— Це ж так просто: їсти те, що йому пропонують, без істерик і впертості, не псувати собі апетит перед їжею і не зловживати оцим, — бабуся тицьнула пальцем у блискучу обгортку.

Підсумуємо нехитрі правила, що можуть допомогти не ли­ше Ромчиній бабусі, а й багатьом іншим дорослим нагодувати дитину з користю та не зненавидіти куховарство і годування:

• пропонувати страви в достатній та необхідній кіль­кості;
• залучати дітей до розробки меню та дозволяти са­мостійно регулювати обсяг порцій;
• організовувати спільні приготування сімейних снідан­ків, обідів та вечерь;
• творити традиції родинного приязного столування.

Смачного у затишному родинному колі, дорогі батьки!

УСЕ РОЗКИДАЄ ТА НЕ ПРИБИРАЄ
ЗА СОБОЮ, АБО ЯК ЗАБЕЗПЕЧИТИ
ЛАД, НЕ ВИКИДАЮЧИ ІГРАШКИ
ТА РЕЧІ НА СМІТНИК

— Ніколи не думала, що двоє дітей — це забагато. Нас у мами було двоє, і вона ніколи так не нервувалася, не втомлювалась, як я...

Ірина виглядала змарнілою. Мама трирічного Дми- трика і семирічної Софійки прийшла на консультацію сама: «Щоб хоч тут відпочити».

— Старша вже школярка, молодший у садочок ходить, думала, підростуть — легше стане. Але ж ні. Сил за собою прибрати немає. Соромно сказати, та буває, що немитий посуд лишається чекати наступного дня, про непрасова- ну білизну взагалі мовчу. Ще й цей нескінченний безлад. Іграшки всюди: на підлозі, в шафах, під столами, у ліж­ках... Вчора он шматки «Лего» з унітазу виловлювали.

Дорослі значно поблажливіше ставляться до са­мих себе, аніж до дітей, які вчасно, тобто негай­но, не розклали все по своїх місцях.

Я особисто небагато знаю ані дорослих, ані малюків, які все і завжди кладуть на місця. Звісно, є чепуруни, у яких кож­на річ має свою, лише для неї призначену місцину й після використання повертається до своєї домівки. Однак здебіль­шого ми створюємо навколо себе більший чи менший безлад, який час від часу треба упорядковувати. При цьому дорослі значно поблажливіше ставляться до самих себе, аніж до дітей, які вчасно, тобто негайно, не розклали все по своїх місцях.

Якось я попросила своїх клієнтів, батьків третьокласника Юри, на деякий чай залишити увімкнену камеру в себе вдома. Камера на шафі охоплювала майже всю квартиру-студію і до її об’єктива потрапило багато цікавого. Отже, вечір четверга, члени родини повернулися з роботи та школи і... Тато кинув верхній одяг на стілець біля входу, офісний одяг акуратною ку­пою склав на підлозі за бильцем дивана та лишив- Тіу   ся в мальовничих сімейках і футболці. Мама свої Р^ечі розвісила й розклала у шафі, а от взуття ні мити, ні ховати не стала, накинула просто на блузку халат й пішла на кухню. Тато нака­зав синові вимити взуття, бо воно таке, ні­би «хтось в калюжі стрибав», і нагадав, що вдома треба перевдягатись у домашнє, а шкільний костюм «не кидати як-небудь, а розвісити на стільці», бо він і так вигля­дає, «ніби його корова жувала». Доки мама готувала вечерю, тато працював з ноутбуком на колінах на дивані, Юра робив щось із домашнього завдання за своїм столом. Перед вече­рею мама збурилася, що Юра «всівся, не миючи рук». Хлоп­чик побіг у ванну, тато тим часом перемістився з дивану за обідній стіл. Після вечері кожен зайнявся своїми справами. Мама перемила посуд і сіла подивитися серіал, татко знову заглибився у ноут, а Юрчик взявся грати бакуганами. Батьки біля екранів їли печиво, коли ж до тарелі підбіг хлопчик, то йому заборонили брати хрустики, «бо крихти рознесеш по усій квартирі». Нарешті родина стала готуватись до сну. По­розстилали ліжечка, сходили в душ. Татко не став пакувати свій ноут до сумки, а лишив на підлозі біля дивану, на жур­нальному столику зосталася стояти і тареля з-під печива.

Ми вимагаємо від своїх дітей правильних речей — дбати про іграшки та одяг, бути охайними, все клас­ти на місця, не смітити. Однак самі через втому, брак часу або звичку не дотримуємось того самого.

Ми вимагаємо від своїх дітей правильних речей — дбати про іграшки та одяг, бути охайними, все класти на місця, не смітити. Однак самі через втому, брак часу або звичку не до­тримуємось того самого. Нам здається, що ми дорослі, а тому здатні контролювати ситуацію, і якщо не приберемо чогось не­гайно — зробимо це іншим разом.

Юрині тато з мамою лишили своє взуття біля дверей, тому що воно не таке вже й брудне і тому що завтра знову йти до­щовою калюжною вулицею, тож нема сенсу витрачати час на миття, натомість сину сказали, щоб він вимив своє. І так кіль­ка разів за вечір: складання одягу, перевдягання у домашнє, миття рук, перекус під час дозвілля... І кожного разу батьки хлопчика мали рацію, але тільки на словах.

Ми не помічаємо, наскільки наш власний приклад розхо­диться із тим, чому ми вчимо та чого чекаємо від дітей. Якщо дорослі демонструватимуть стратегії, які хочуть бачити у сво­їх дітей, вони значно швидше досягнуть результату, аніж зму­шуючи 'їх робити те, що самі не завжди виконують. Тато та ма­ма, які щоранку застеляють ліжка і не вештаються кухнею у піжамі, миють руки перед їжею та після туалету, не обсмок­тують пальці після смачненького та не сьорбають із ложок, прибирають зі столу відразу по обіді, не лишають горняток на журнальному столику, не кидають речей на стільцях та кріслах, пам’ятають, де 'їхні мобільні, пульти, ключі тощо, мають багато більше шансів виховати дітей, охочих до по­рядку.

Тож варто задуматись, яке ставлення до речей та порядку ми хочемо бачити у своїх дітей, і наполегливо демонструвати їм бажа­ні форми поведінки. Універсальних правил тут не існує, усе залежить від межі вашої особистої

толерантності до безладу. Створюйте для дитини певний ко­ридор свободи, дозволяйте дозволене у вашій родині. Наве­дення ладу важливе, але наскільки важливим воно має бути в житті вашої дитини, скільки часу займатиме, замість чого (відпочинку, навчання, спілкування з друзями...) та заради чо­го (порядку, покарання, виховання, задоволення від спільної діяльності...) здійснюватиметься, — вирішувати вам.

До того ж варто пам’ятати про сприятливі для наслідуван­ня періоди. Навчити підлітка впорядковувати своє життя влас­ним прикладом потребує багато більше часу та зусиль, аніж дошкільня. Згадаємо, з яким захватом малюки хапаються за пилосмоки, швабри, витирають пил, з яким завзяттям вима­гають, щоб їм дозволили помити посуд, прибрати зі столу. І тут головне — не згаяти момент. «Це минає.» — втішають бува­лі мами молоденьких, натякаючи, що з часом малюки втрача­ють інтерес до хатніх справ. Минає, та не в усіх.

Причини інтересу допомагати старшим, як і причини його втрати дітьми, — прості й зрозумілі. Роблячи те, що мама й та­то, дитина відчуває і себе, по-перше, дорослою, по-друге, по- трібною, по-третє, причетною до чогось важливого, по-чет­верте — зауваженою, цінною для інших. Ми завжди помічаємо і хвалимо малюків за перші спроби допомогти, адже вони зда­ються такими безпосередніми, щирими та наївними. А після того робимо класичну помилку — відбираємо у дитини ган­чірку, віника, швабру. бо вона все одно не може усе зробити як слід і замість справді допомогти лише витрачає наш час та подвоює зусилля. Справді, прибрати після таких прибирань
буває набагато складніше, ніж до них, однак заохочуючи, під­тримуючи дитячі прагнення допомагати, ми водночас створю­ємо умови, в яких діти почуваються (читай вище) дорослими, потрібними, причетними до важливого, зауваженими та цін­ними для інших, а отже знову і знову прагнутимуть цього. Від­бираючи ганчірки, створюємо протилежну ситуацію.

Маю домашнє відео, на якому мій син у свої два з невелич­ким рочки миє сходи в нашому будинку. Він крехче, сповзаю­чи зі сходинки на сходинку, тягне за собою мокру ганчірку і старанно розвозить пил та бруд. Звісно, сходи доводилось пе­ремивати, але лише тоді, коли маленький засинав, упевнений у власній величезній корисності. Тож заохочувати, мужньо терпіти наслідки першої помочі, обережно і ненав’язливо ске­ровувати та підтримувати у кожній спробі — шлях до прище­плення звички допомагати.

— Для мене домашня робота гірша за панщину. Кру­чусь наче дзиґа. Працюю ніби неповний день, але нічого не встигаю. Прибігла, треба вечерю зготувати, назав­тра підготуватись і, звісно, прибрати усі ті ляльки-ма- шинки, інакше й ногу зламати недовго. Аби ви знали, як я ненавиджу усі ті кіндери, кітті, тачки, трансформе- ри. Вони реально засмічують моє життя.

Діти — найкраще дзеркало. І вони чудово усе віддзеркалюють, у тому числі й наші стратегії прибирання.

Діти — найкраще дзеркало. І вони чудово усе віддзеркалю­ють, у тому числі й наші стратегії прибирання. Для одних при­бирання — суцільна мука; для інших навпаки — задоволення та релаксація. Маю двох дуже різних у цьому сенсі подруг.

«Я, ніж прибирати, краще на роту наготую», — каже одна з них. «Для мене прибирати — наче знову народитися», — примов­ляє інша. Для першої і справді навести лад — ніби дрова нару­бати: і важко, й сокира на ногу може впасти. Генеральне при­бирання в її родині відкладається з дня на день і буває хіба що напередодні великих свят, та й то у випадку, якщо має завіта­ти свекруха. Зазвичай усе просто розпихується, аби на видноті не лежало, злегка прибирається пилосмоком — й усе по тому. У кімнатах її дітлахів усе те саме, дверцята шаф зачиняються виключно плечем та підпираються стільцем; на столах щось знайти можуть лише хазяї, на стінах у найнезбагненніший спо­сіб наліплене найважливіше. Хлопці-підлітки ніякої пробле­ми з того не роблять. Щось заважає — переступають і поготів. У іншої — все блищить, від підвіконь до кухлів у буфеті. Кож­ної суботи — загальна мобілізація, генеральне прибирання. Килими вибиваються, пил усувається, шафи ревізуються, під­лога натирається. Дитяча її доньки впорядкована та чепурна, все на місцях, зошити у стосиках, іграшки в контейнерах, одяг у чохлах. Мала з неймовірною насолодою викладає светрики рукавами всередину, складає навпіл — й на полицю в шафу, рівнесенько один на інший. Перша подруга купу зусиль витра­тила на те, щоб привчити своїх хлопців до порядку; друга ні­чого не робила, аби донька навчилась прибирати за собою.

Діти не можуть полюбити прибирання, якщо для батьків це важка повинність. Якщо тато миє підлогу з виразом страшної муки на обличчі, а сміття виносить, щось белькочучи під ніс; як­

що скуйовджена мама оскаженіло вима­хує шваброю, жаліючись на те, що її пра­цю ніхто не цінує; якщо мити посуд чи прибирати зі столу — це покаран­ня за провини, навряд чи дитина ставитиметься до наведення ладу з любов’ю і захватом. Якщо ж приби­рання в радість, робиться гуртом, з при­мовками, жартами, підбадьорюванням, навіть конкурсами на те, хто перший встигне винести сміття, то й емоції воно прино­сить геть інші.

Один із моїх яскравих дитячих спогадів — про те, як я при­йшла в гості до свого друга Дениса, який разом із татом якраз прибирав у своїй кімнаті. Грала весела музика, тато тримав кар­тонну коробку, в яку Денис із задоволенням жбурляв зім’яті папірці, зламані іграшки та інші непотрібні дрібниці. Я доєд- налася, і ми із захватом швидко та весело навели лад у хлопча­чій спальні. Поскладали книжки, підмели та вимили підлогу й пішли у двір витріпувати покривало й килимок. Денисів та­то перекинув одне й інше через поперечину турніка, й ми, по черзі завзято лупаючи пластиковою вибивачкою, реготали, здіймаючи пилючні хмари. Це було найкраще генеральне при­бирання в моєму житті. Я, дівчинка, яку усією родиною вмов­ляли поскладати власні іграшки, із завзяттям допомагала хлоп­цю прибирати в його кімнаті.

Влаштуйте з домашніх прибирань щось приємне та особливе для усієї родини, вмикайте музику, організовуйте «чисті банке­ти» після завершення роботи, «відпочинкові валяння», прогулян­ки або рушайте у парк розваг. Можна розділити територію або функції між собою та придумати щось на кшталт прибиральних перегонів, можна навпаки — прибирати у кожній кімнаті разом, співаючи пісень або розповідаючи якісь секрети. Основна ідея — сповнити процес наведення ладу позитивними емоціями, пере­творити рутинний домашній обов’язок на захоплюючу пригоду.

— Я взагалі вчителька. У мене в школі по три десят­ки чужих дітей за один раз — і нічого, справляюсь, слу­хаються — усе прибирають за собою. А тут із двома власними не можу ладу дати. Софійці кажеш своє при­брати — на Діму звертає, мовляв, це він її речі розкидає.

А я ж не знаю, хто розкидав, може, й Діма. Він, таке вра­ження, навмисно то робить. Діму взагалі змусити його

щось прибрати неможливо — опирається, кричить, бе­ре іграшки і жбурляє куди бачить. Змушуєш — іще гірше. Он учора тато наш не витримав, згріб на купу усі ті ма­шинки з роботами та й на смітник виніс. Істерика та­ка була, що мене досі тіпає.

Прийшлося Софійку до бабусі відправляти. Діма тим ча­сом весь свій крам із нашої кімнати виніс і запхав кудись — куди, ще не шукала. Софійчині ж ляльки — усі, що знай­шов, — приніс і за двері просто в під’їзд викинув, а до того руки-ноги повикручував, позатоптував, потрощив, мовляв, ви мені шкоду, а я — їй. Я вже з ніг валюся, а від втоми ска­женію. Верещу й на одного, й на іншу, й на обох разом.

У садочках та школах діти прибирають свої речі, по-перше, гуртом, по-друге, обов’язково. Кожен має наводити за собою лад, і це не обговорюється. Відсутність інших варіантів, аніж поскла­дати все на місця, робить прибирання щоденним і звичним. На­справді дітям навіть на думку не спадає, що може бути інакше, ну а щодо того, у кого такий намір все ж та­ки виникає, застосовують різні неприємні санкції. В умовах групового тиску, коли ти єдиний, хто опирається загальним правилам, ці санкції діють. Домашні ж покарання за безлад — інша справа. Батьківські нотації, тиск, крик, примус викликають опір, особливо гострий на фоні вибіркової дії правил порядку. «Чому в татовому гаражі й досі лежать проб­ки від старого лічильника, змочалені пензлі та криві цвяхи, а я маю кожного дня складати іграшки в ящики?» «Чому мама наводить лад у шафах під Новий рік, а мене постійно змушує слідкувати за порядком у шухлядах стола?» «Чому сестра вже тиждень не кладе брудну білизну в кошик, а я мушу щоранку вдягати свіжі шкарпетки?» Швидкість пошуку приводів для по­рівняння на користь несправедливості у свій бік зростає із віком дитини. І якщо трирічний малюк лише відчуває неправду, для підлітка вона ясніша над сонце. Спроби переконати дитину, що «татів гараж і твоя кімната — це не те саме» або «сестра охайні­ша, і її одяг не потребує прання», не матимуть жодного успіху.

Відчуваючи несправедливість до себе, діти бунтують. Ан- типрибиральний бунт буває різним: від тихого непослуху із запиханням речей під ліжко до майже збройного повстання, коли засіб виправдовує ціль, а отже можна псувати речі інших, влаштовувати істерики з показовим розкиданням іграшок, би­тися і бити кривдників.

У дитячому світі батьківські санкції сприймають­ся не як покарання за розгардіяш та безлад, а як особисте приниження, образа, знецінення.

У дитячому світі батьківські санкції сприймаються не як по­карання за розгардіяш та безлад, а як особисте приниження, об­раза, знецінення. Речі, особливо іграшки, для дітей не стільки власність, скільки частина 'їх самих. Це пов’язано із дуже реаліс­тичною уявою, адже, граючи вітрильником, малюк і насправді стає піратом, а розставляючи на позиції черепашок-нінзя, він цілком занурюється в усі перипетії боротьби зі Шредером. Та­кож іграшки — це спосіб отримати визнання серед однолітків, спочатку бути включеним до 'їхнього кола, бо маєш такі самі іграшки, а потім і стати кращим через те, що маєш іграшки, яких ніхто не має. Тож дитина ідентифікується з іграшкою, стає з нею єдиним цілим. І якщо батьки погрожують ці іграшки викину­ти, зламати, комусь віддати, вона відчуває не засудження своєї поведінки, а загрозу собі особисто. Викинути особисту річ ди­тини — це ніби викинути частинку її самої.

— А що ви робите, — запитую я Ірину, — щоб залу­чити дітей до прибирання?

Вона дивиться на мене з легким нерозумінням.

— Кажу їм: «Приберіть». Якщо не слухаються, а во­ни ніколи з першого разу не слухаються, повторюю.

— А ще що? Що робите, якщо не слухаються з друго­го разу?

— А що тут зробиш? Що всі — сварюсь, кричу!

На жаль, говоріння, а якщо «не доходить», то сварка, погро­зи, а подекуди й ляпанець по дупі — основні інструменти залу­чення дітей до прибирання своїх речей. Спробуйте пригадати себе малим. Ви захоплено граєтесь: возите пісок та цеглу на бу­дівництво сторіччя, годуєте, перевдягаєте, наставляєте на розум ляльок, малюєте, ліпите, клеїте... Ви занурені у гру, не існує ні­чого важливішого за те, що відбувається тут і зараз. Нарешті гра завершена, є задоволення від зробленого, загальна приємність і легка втома, адже це так непросто — творити. І раптом: «При­бери за собою!» Ви ж не готові прибирати, так? Вам потрібен час, щоб відпочити, насолодитись результатами власної праці, про­сто відволіктись, полежати на дивані чи зайнятись чимось ін­шим, переключитись. Але ж ні: «Негайно прибери весь цей без­лад!», «Скільки повторювати: завершив гратися — прибери!», «Якщо зараз же не прибереш, шукатимеш іграшки на смітнику!».

Відчули? Щось подібне переживає і дитина. Їй подобається грати, але прибирати — це інше. У грі вона творець, за чиїми за­конами все рухається та діє. Прибирання ж є батьківською ви­могою, безапеляційною та невблаганною вимогою згори. Ма­ленького бога скидають з Олімпу на землю, де від нього чогось хочуть, щось вимагають, до чогось змушують. Отже, прибиран­ня від початку пов’язане з неприємними емоціями. А чи подо­бається нам робити те, що просякнуто негативом? Тож не дивно, що діти не люблять прибирати за собою. Вони просто не хочуть знову і знову переживати увесь цей тиск та негатив. Упираючись, заперечуючи необхідність прибирання, влаштовуючи страйки, діти просто захищаються від негативу.

Що ми, дорослі, можемо? Зняти стрес та напруження. Ство­рити інші умови, зробити ситуацію прибирання ненав’язли­вою, емоційно спокійною, звичною для дитини.

І перше — це прибирати разом. Особливо спочатку. Якщо у вас маленька дитина, ніколи не прибирайте її іграшки самі. На­віть якщо йдеться про однорічне маля. Нехай допомагає, несе вам іграшки, намагається покласти 'їх на поличку, в мішок, ко­робку. Посміхайтесь, заохочуйте, будьте разом, дозволяйте яко­мога більше зробити самому. Прийде час, і вам заборонять при­бирати, бо «я можу сам». Не важливо, скільки років вашій дитині, підтримати її в прибиранні не зайве в будь-якому віці, особливо якщо з якихось причин вона не готова робити цього сама. Прибираючи разом, спокійно та без зайвих нервів ми узви- чаюємо процес, вводимо правило: «Погрався — прибери».

Загалом, правила — це найперше правило при­бирання. Найкраще їх не лише озвучувати, а й де­монструвати, показувати у дії.

Загалом, правила — це найперше правило прибирання. Найкраще їх не лише озвучувати, а й демонструвати, показу­вати у дії. «Погрався — прибери»; «Беремо наступну іграшку, якщо прибрали попередню»; «Усе складаємо на місця»... Цей перелік можна продовжувати, і в кожному разі правила мають бути прості та зрозумілі. Їх варто повторювати, показувати, як дотримуватись і допомагати це робити.

А ще наводити лад може бути цікаво. Зробіть прибирання такою ж грою, як і гра. Чому б мамі ведмедиці та маленькому ведмежаті не затягти у свій барліг усе, що вони назбирали у лі­сі, або не перевезти усі іграшки у шафу потягом, де малюк — паротяг, а батьки — вагончики, в які, власне, і навантажуєть­ся іграшковий крам.

Ще одне — створювати ситуацію успіху, заохочувати зусил­ля дітей. Коротке «молодець» ніяк не забезпечує потреби ди­тини у визнанні та поціновуванні. Похваліть гарним словом і зробіть щось з такого: скажіть, що саме вдалося дитині («Ти справжній молодець, бо сьогодні сам прибрав свої іграшки»); відзначте, завдяки чому вдалося досягти результату («Ти по­складав у різні контейнери пазли і конструктор. Рядочком при­паркував машинки. Ведмедика і слоненят посадив на диван­чику»); наголосіть на тому, що це значить для вас особисто («Мені дуже приємно, що ти прибрав, і я матиму більше ча­су»), для самої дитини («Тепер тобі буде легко знайти все не­обхідне») та для оточуючих («Татко також радітиме, що в кім­наті краса і лад»). Важливою є і непряма похвала, коли дитина відчуває, як ви нею пишаєтесь — розкажіть в її присутності іншим людям, що саме та в який спосіб вона зробила, відзна­чте самостійність та вигадку. Створіть умови, за яких їй захо­четься робити це знову і знову.

Дмитрик і Софійка із задоволенням відвідували наші заняття. Вони вчилися гратися та прибирати іграшки разом із мамою. На останній зустрічі усі разом на вели­чезному шматку ватману зображували важливі для них сімейні події, малювали, вклеювали свої фотографії та картинки зі старих журналів — готували сюрприз для
тата. Наприкінці Дмитрик збирав обрізки і носив їх у смітник, Софійка складала фломастери та мила пен­злі. Мамі лишилося лише скрутити татів подарунок, однак малі не дали їй цього зробити, влаштувавши сі­мейне закручування.

Наводити лад можна з приємністю та без нервів, для цього варто спробувати:

• показувати прикладом, а не лише словом бажане став­лення до порядку в домі;
• організовувати спільні сімейні прибирання з радістю та вигадками;
• приєднуватись до дитини у прибиранні, допомагати та цінувати її зусилля;
• організувати простір, який би сприяв наведенню ладу.

Домашнього затишку та щасливих помічників, дорогі батьки!

ЩО НЕ ЗАПРОПОНУЙ — ЗАВЖДИ «НІ»,
АБО ЯК ДІЙТИ ЗГОДИ ТА ПОРОЗУМІНЬ
БЕЗ СКАНДАЛІВ І ПОКАРАНЬ

— Тільки не розповідайте мені, що негативізм — це нормально.

Ця мама була абсолютно безапеляційною, дуже впев­неною і трохи агресивною. А ще вона заперечувала будь- що, що я намагалася їй сказати, навіть до того, як мені вдавалося це озвучити. Вона примудрилася відповісти «ні» навіть на запитання «Скільки років дитині?»

— Ні! Це віку не стосується! Я вже серйозно думаю, може, зурочив хто ще до народження. Він завжди такий був. Від мого молока відмовився, плювався і все тобі. У во­зику, ліжечку лежав, іграшки викидав і вищав, доки не да­си що хоче.

Заперечувати, відмовлятися, наполягати та вчиняти по-своє­му, а подекуди і всупереч бажанню дорослих — це нормальні періоди у розвитку дитини, але нормальні вони лише тоді, як­що і справді періоди. Якщо ж дитина перетворюється на «нехо- чуху-монстра», який щоденно тероризує родину та знайомих своєю впертістю та крикливістю, — варто пошукати причини, чому так сталося, і вжити заходів. Отже, що, як і до чого.

Заперечувати, відмовлятися, наполягати та вчиня­ти по-своєму, а подекуди і всупереч бажанню дорос­лих — це нормальні періоди у розвитку дитини, але нормальні вони лише тоді, якщо і справді періоди.

Дитячий негативізм від початку пов’язаний із розвитком самоусвідомлення, розумінням того, що Я — окрема істота, яка має окремі бажання, свої власні і зовсім не такі, як у мами з та­том, бабусі з дідусем, виховательок, учителів чи тренера з аеробі­ки. Піки цих усвідомлень припадають на різні вікові періоди, однак пов’язані вони не стільки з конкретним віком дитини, скільки з етапами розуміння себе, який вона переживає. У кож­ного це відбувається по-своєму і в своєму темпі.

Перші прояви негативізму батьки помічають, коли малюк починає говорити і вимовляє свої перші «ні». Однак протести проявляються і раніше, але через те, що дітлахи ще не гово­рять, їхній вереск сприймається як вимогливий крик про до­помогу. Немовлята в наших очах безпомічні та вразливі істоти, тож ми поспішаємо на допомогу, не здогадуючись, що насправ­ді вони кричать «ні» мокрим та важким памперсам, прохолод­ному протягу, несмачному молоку, гарячій воді, голодному дискомфорту в животику, незручному одягу, неприємному за­паху, шорстким на дотик іграшкам... Справа в тому, що перше, що усвідомлюють діти на шляху розвитку свого Я, — це власне тіло, і перше, проти чого вони протестують, — це неприємні для тіла відчуття. Цей етап немовлячого негативізму в більшо­сті випадків минає безболісно, оскільки батьки не чують пря­мого супротиву, а отже і не мають причин наполягати на своєму. Ми здебільшого намагаємось вгамувати малюків і за допомо­гою здорового глузду, інтуїції або й методом тику доходимо того, що памперс треба змінити, протяг — ліквідувати, моло­ко — підсолодити, воду — остудити...

Однак буває й інакше. Діти, що з якихось причин не мають повноцінного батьківського піклування, вимушені до посинін­ня кричати, аби їхній маленький протест проти тілесного дис­комфорту був почутий. На жаль, нетвереза мама, втомлена ба­буся, заклопотана медсестра у будинку немовляти не можуть відгукнутися відразу або й взагалі не здатні задовольнити ма- люкових потреб. Отже, голосно вимагати та протестувати стає життєво необхідним і з часом закріплюється в поведінці та пе­реростає у стійкий негативізм, впертість, агресію, які лиша­ються з дитиною довго-довго і ризикують перейти у доросле життя. І все це — не що інше, як реакція самозахисту, захисту свого життя у ворожому і нечутливому світі. Або кричати, або зневіритись і здатись — іншого виходу у таких малюків немає.

Інакше буває і тоді, коли дорослі знають, як правильно, і це «правильно» залізобетонне, коли дитячі голосні заяви про по­треби чують, але до них не дослухаються, коли роблять так, як вважають правильним, «кращим для дитини». Якою має бу­ти температура повітря, води, скільки має бути одежинок та ковдр, якими мають бути іграшки, що будемо їсти і як довго — все вирішує мама. Звісно, мама хоче для свого чада кращого і виховує його правильно, за новітніми методиками або старими перевіреними методами. Проблема лише в одному — дитяче «ні» вона не чує та не розуміє, бо не вважає, що малюк може сам знати, що для нього краще. Немовля, чиї заяви ігноруються, змушене боротися, заявляючи про себе голосніше і голосніше. Тоді супертурботливі мами по­чинають шукати причини і знаходять їх на прийомах у педіа­трів і неврологів. Після цього — посилена турбота про здоров’я та гіперопіка. Наслідок — великий ризик виплекати не просто маленького негативіста, а маленького монстра, який, маніпулю­ючи батьківською любов’ю, завжди досягатиме свого.

— Думала, почне говорити, — стане легше. Ага! І ліж­ко мочив, і землю з вазонів вигрібав, і їжею кидався, і посуд бив. Як зараз пам’ятаю його перший день народження: свя­то, всі за столом, я промовляю тост, беру його на ручки, щоб поцілувати й обійняти, а він: «Ні!» — і нумо вереща­ти та відбиватися наче скажений. Так кричав, вже дума­ли, родимець ухопив. Я злякалася страшенно, на диван по­клала, до телефону кинулася, щоб у швидку дзвонити. А він миттєво заспокоївся, з дивана зліз, на ноги став — стоїть, хитається, скуйовджений весь, червоний, обличчя зле. Усі гості злякані, принишклі. А цей мовчить, дивиться спідло­ба і раптом: «Ні!» — та почимчикував убік іграшок.

Близько дванадцяти—вісімнадцяти місяців малюки прихо­дять до остаточного усвідомлення, що їхнє тіло — це їхнє тіло і фі­зично вони окремі істоти. Тож їм не має подобатись те, що з ни­ми роблять мама, тато чи інші дорослі. Власне, саме про це, про свою незгоду щодо дій із власним тілом малюки і заявляють своє перше виразне «ні», підкріплюючи його викручуванням з обій­мів, перевертанням тарілок, стягуванням колготок, відмовою йти гуляти, виплюскуванням води з ванної та подібними акціями не­покори. Тут важливо розуміти, що дитина не повстає проти до­рослих, а заявляє про те, що з нею, її тілом не можна робити чо­гось неочікуваного, чогось раптового, чогось неприємного.

Спробуйте поставити себе на місце маляти, яке ще говори­ти до ладу не вміє, а вже наважилось сказати «ні» величезним та сильним дорослим, яким заввиграшки схопити його, стис­
нути і силою вдягнути, нагодувати, вимити голову, вкласти у ліжко. Звісно, це «ні» має бути голосним, рішучим і безапе­ляційним, звісно, воно буде вистрибувати наперед будь-якої дії, пропозиції чи запитання. «Хочеш яблучко?» — «Ні!»; «Пі­деш гуляти?» — «Ні!»; «Будеш гратися?» — «Ні!»; «Поцілуєш маму» — «Ні!». Для того щоб вистояти у непростій боротьбі за автономність із дорослими, діти починають грати на випе­редження і про всяк випадок ще до того, як збагнуть, у чім справа, викидають оте своє «ні», «не хочу», «не буду».

Спробуйте поставити себе на місце маляти, яке ще говорити до ладу не вміє, а вже наважилось сказати «ні» величезним та сильним дорослим.

Батькам стає важко. Мало того що ночі все ще неспокійні, а дні зайняті клопотами, то ще й постійний протест під боком. Діти перетворюються на впертих віслючат, що до крику зі сли­ною впираються з найменшого приводу, тобто завжди. Одну з дієвих противпертісних стратегій я підгледіла у своєї подруги. «Ні!» — заявляє її маля. «Добре», — говорить мама і абсолютно спокійно продовжує займатися своїми справами, вдаючи, що «ні — то ні». Буквально за мить дитинча змінює гнів на милість і пристає на мамину пропозицію. Чому? Бо більше не відчуває загрози, бо його «ні» почуте і прийняте, а Я визнане.

Окрім спокійної згоди, пробуйте наперед проговорювати те, що маєте робити, складати такий собі план. Наприклад, «за­раз знімемо піжаму, потім перевдягнемося, поїмо, поп’ємо ча­йок, виберемо іграшку, вдягнемося і підемо гуляти». Звісно, ви можете отримати «ні» на всі перелічені пропозиції «пакетом», але матимете низку тактичних переваг. По-перше, це час, ад­же до реалізації кожного пункту треба дожити, а отже можна спокійно реагувати на відмову і не дратуватись, що не встигаєте.

По-друге, попереджений малюк — знезброєний малюк, адже він знає наперед, що має відбутися, і тому не буде відчайдушно захи­щатися і стане поступливішим. До того ж у такий спосіб ви вчи­те дітей планувати свій час, а ще — будуєте відкриті й передбач­ливі взаємини. Також важливо просити у дітлахів дозволу на все, що робите з ними, цікавитись щодо 'їхньої готовності, давати час для прийняття рішень, пропонувати вибір: «Дозволь я зніму пі- жамку»; «Ти готовий вдягатися на прогулянку?»; «Скажеш, коли захочеш компоту»; «Кефір питимеш зараз чи перед сном?».

Отже, погоджуємось, плануємо, просимо дозволу, цікави­мось про готовність, даємо час та можливість вибору, а ще — запасаємося терпінням. Кризові періоди минають тим швидше і тим швидше формується маленьке Я, чим раніше приходить до дитини відчуття безпеки та досягнення бажаного, у випад­ку криз самоусвідомлення — впевненість, що тебе чують, а тво­їй волі поступаються.

— Після трьох стало ще гірше. До горщика привчити так і не змогла — брав і навмисне на підлогу дзюрив. І про­сила, і кричала, і капцем по попі, — дзюрив і все. Про «ні»,

«не буду», «не хочу» я взагалі мовчу. Закапати ніс, протер­ти очка було просто нереально, тому все життя на ан­тибіотиках. Істерив, падав на підлогу, бив мене і руками, і ногами, відмовлявся їсти, спати, гуляти, рвав книжки, ламав іграшки. Відводила в садочок — зітхала з полегшен­ням, приводила додому — ніби у пекло верталася.

Близько трьох років до малюка приходить усвідомлення, що він не просто окрема істота, а окрема особистість із власними потребами, бажаннями та прагненнями. Піднімається нова хви­ля протестів, основний меседж якої — «Ні, я сам!». І якщо спо­чатку діти протестують проти фізичного дискомфорту, потім повстають проти того, що дорослі роблять з ними, то зараз це протест проти того, що все в 'їхньому житті вирішують інші люди. У маленькому Я народжується потреба самому керувати сво­їм життям, самому приймати рішення щодо себе. Негативізм, впертість, непокірливість, підкреслена самостійність, постійний протест, знецінення всього, що подобалась раніше, і навіть деспотизм, — психологічний портрет трирічного малюка.

У маленькому Я народжується потреба самому ке­рувати своїм життям, самому приймати рішення щодо себе.

Звісно, витримати новий сплеск дитячих вередульств нелег­ко. Здається, що малюк вже підріс, гарно говорить, навчився ба­гатьох речей, а отже має більше слухатись та розуміти, про що його просять. Замість цього маємо постійний протест та невдо­волення, присмачені словесними образами, а подекуди і лайкою. Діти не лише кричать, видираються, впираються, відмовляють­ся щось робити, — вони переходять на особистості. «Не люблю тебе!», «Йди геть!», «Дурень!» — ще не найгостріше, що може вилетіти з янгольських ротиків. До того ж малюки починають відверто брехати («Це ти розбила горнятко!», «Я не розкидав іграшок») та засвоюють нову техніку протесту — мовчки ігно­рують усе, що ви їм говорите, ніби вуха заклало, а рот повний води. Не оскаженіти і справді важко. «Краще нову дитину наро­дити, ніж цю відмити!» — виривається у виснажених батьків.

Спробуємо заглянути у світ боротьби за своє Я. Я виріс. На­вчився пісяти в унітаз, без допомоги вдягатись і навіть засті­бати ґудзики, високо стрибати і швидко бігати, можу сам зате­лефонувати бабусі та увімкнути телевізор і комп, без проблем пилесмочу, поливаю квіти, запускаю пральну машинку, класно малюю та ліплю з пластиліну, чудово вирізаю ножицями та клею, складаю пазли і конструктори, знаю напам’ять купу віршиків, співаю і танцюю, навіть букви і цифри можу назвати. І все це
та багато іншого, що я вже вмію, мені забороняють робити до­рослі саме тоді, коли я цього найбільше хочу! Або змушують робити це та інше тоді, коли в мене інші плани! Я не можу з цим миритися! Я маю боротися!

Як полегшити малюкам 'їхню боротьбу, як допомогти у про­цесі становлення Я? Серед іншого зустрічаю і такі популярні по­ради: «Треба відволікти, переключити на щось інше»; «Необхід­но поступатись, щоб пом’якшити конфлікт», «Варто дати по м’якому місцю», «Не звертати уваги». Скажу «ні» кожній із цих порад. Поміркуймо, хіба можна допомогти малечі впевнитись у тому, що вона сама може приймати рішення у своєму житті, якщо ми будемо відволікати її від цих рішень, підігрувати, ніби не існує ніяких перешкод для реалізації бажань, карати за спро­бу непокори або ігнорувати ці спроби? Допомогти дітям — оз­начає створити умови, в яких вони навчились би відстоювати своє Я та вірити в себе. Щоб досягти першого, не варто відволі­кати та поступатись; другого — карати та ігнорувати.

Допомогти дітям — означає створити умови, в яких вони навчились би відстоювати своє Я та вірити в себе.

Не раз спостерігала за мамами, які дають малюкам викрича­тись і лише тоді починають перемовини. Стратегічно це дуже правильний підхід. Малюк у розпалі свого «ні» не готовий до жодних компромісів. Тож без агресії, повільно, голосно і чітко скажіть, що він має заспокоїтись, інакше ви його не чуєте. Від­ведіть (віднесіть) на диван, крісло, у свою кімнату, скажіть, що як тільки він буде готовий говорити, може приходити до вас або кликати — і ви підійдете до нього. Можете сісти поряд, можете взяти за плечі, можете глибоко подихати для заспокоєння, про­понуючи долучитись до вас. На тому все. Чекаємо і зберігаємо

спокій. Зачиняти двері чи далеко йти не можна — це не покарання, а створення можливостей взя­ти себе в руки, навчитися самостійно ре­гулювати свій емоційний стан.

Далі — говоримо. Якщо малюк від початку спокійний у своєму «ні», спробуйте одразу пояснити, чому ви йому пропонуєте або забороняєте щось робити («За­раз не можна іти в гості до Іринки, бо вона вже готується до сну»), які можуть бути наслідки, якщо він пристане або ні на вашу пропозицію («Якщо підемо зараз, ви будете радіти, стри­бати, розбурхаєтеся і не зможете заснути, а завтра раненько вставати в садочок»), коли саме можна буде робити те, чого хо­че саме він («Давай зателефонуємо Іринчиній мамі і скажемо, що хочемо прийти в гості завтра відразу після садочка»). Від­критий і чесний діалог, без «Дорослих треба слухатись!» та «Як я сказав, так і буде!» — найкращий інструмент у випадках, ко­ли дозволити бажане саме зараз неможливо.

Якщо ж вимога може бути виконана — поступаємося, ви­знаючи право маленького Я на прийняття власних рішень. На жаль, інколи ми забороняємо дітям бажане не тому, що воно може їм зашкодити, а через те, що створює незручності для нас самих. От, наприклад, чому не можна їсти бублики, вдягнув­ши їх, наче каблучки, чи малювати пальчиковими фарбами, на­мащуючи їх не на долоньки, а стопи; чому не можна ходити в татових капцях або писати на дзеркалі фломастерами; чому не можна бігати від стіни до стіни або стрибати у ліжку?

Якщо дуже поспішаєте, втомлені чи малюк насправді дістав і ви зірвались, дали по попі, накричали, — особливої катастро­фи також не сталося. Батьки — живі люди, до того ж у житті поза родиною такі реакції на дитячу впертість не рідкість, тож із ними також варто знайомитись. Єдине що, зірвались — по­ясніть чому. Викричались, дали ляпанця по сідницях, насильно всадили за стіл чи вклали в ліжко — розкажіть дитині, чому ви
це зробили, аби вона не почувалась поганою, нікчемною та не- любленою. Відверто скажіть дитині, що втомились, що вона сьо­годні забагато вередує і що ви вичерпали сили впрошувати, по­ясніть, що така поведінка вас дратує, та наголосіть, що все одно дуже любите її. Маленький син моєї колеги, яка не забувала пов­торювати, що любить його навіть коли він вередує, якось приго­ломшив маму зізнанням: «Я люблю тебе, навіть коли ти кричиш».

Я ростиме, якщо цінувати його зусилля, радитись із ним, враховувати його побажання у своїх планах.

А ще Я ростиме, якщо цінувати його зусилля («Ти була права, коли наполягла на тому, щоб наліпити таткові вареників, — ба­чиш, як він зрадів»), радитись із ним («Як вважаєш, що краще по­дарувати на день народження бабусі?»), враховувати його поба­жання у своїх планах («Галинка хотіла сходити в парк, давай сплануємо вихідний так, щоб потрапити туди»).

Діти піднімають чергову хвилю негативізму тоді, коли відчува­ють загрозу своєму Я, і таких хвиль може бути кілька, вони можуть іти одна за одною, бути зв’язані з конкретними людьми чи подія­ми і перетворитись на руйнівне цунамі, якщо вчасно не збагнути причини та вжити заходів убезпечення маленької особистості.

— Зараз узагалі «дах зірвало». І це не можна підліт­ковим віком виправдовувати. Вчора відмовився робити уроки, мамі моїй сказав, що вона стара дурепа, і пішов, дверима ляснув. З’явився надвечір, ніби нічого не стало­ся. Був би батько — добряче б приклався. А так... От які в мене важелі впливу? «Де швендяв? Чому уроків не ро­биш? Навіщо бабцю ображаєш?» А він у своїй кімнаті за­чинився і нічичирк, хоч би яке-ніяке пояснення. От що ме­ні робити, щоб поговорити, біля туалету чатувати?

Я вже голос зірвала і нервову систему зіпсувала. Я ж істе­ричка вже. Кажу: «Винеси сміття!», «Прибери в кімнаті!»; запитую: «Ти палив?», «Домашнє завдання зробив?»...

На все одна відповідь — «Ні!», і ще — «Не чіпай мене!».

Підлітки — найбільші негативісти. Батьки гірко жартують, що слово «підліток» походить від «підлий», і воліють швидше пережити цей період зростання Я своїх дітей. Якщо перші «ні» стосувалися тілесного дискомфорту, маніпуляцій із власним ті­лом, необхідності підкорятися волі інших, то тепер це «ні» са­мому собі, такому як є. Це своєрідне неприйняття своєї ще не­достатньо дорослої життєвої ролі та її обмежень. Цікаво, що раніше, до виникнення шкіл та університетів, підлітків не іс­нувало взагалі. Маленька людина ставала дорослою набагато швидше, ніж зараз. Для цього їй було достатньо навчитися то­го, що вміють дорослі, — шити, пекти хліб, вправлятися з ко­вадлом у кузні, полювати...

Раніше, до виникнення шкіл та університетів, підлітків не існувало взагалі. Маленька людина ставала дорослою набагато швидше, ніж зараз. Для цього їй було достатньо навчитися того, що вміють дорослі, — шити, пекти хліб, вправля­тися з ковадлом у кузні, полювати.

«Чому, щоб вважатися дорослим, мало вміти все і навіть біль­ше, ніж вони?! Чому треба мати мінімум вісімнадцять, атестат та ще й кожного божого дня доводити, що не потребуєш пампер- сів?!» — збурювався мій дорослий п’ятнадцятирічний клієнт. Під­літком бути важко. Мало того що з гормонами впоратись не так легко, ще й треба довести собі та іншим, що ти не верблюд. Організм щодня псує настрій, підкидаючи щось новеньке, — пітні
підпашшя, прищі, стрибки ваги, нестримні реакції на протилеж­ну стать... Окрім того — дорослі, які всюди і повсякчас намага­ються показати тобі твоє місце: вдома, у школі, у громадському транспорті, в гуртках, з телевізора — всюди. Ти тримаєш кермо не гірше за татка, смажиш яєчню, таку ж як і мама, в компі ша­риш краще за всіх, разом узятих, — і тебе вважають дитиною. Що лишається? Впертися і заявити своє категоричне «ні».

Отже, підліткове «ні» — це самозахист, стратегія, що допо­магає вижити у складній життєвій ситуації. Проблема в тому, що, коли дорослі не зглянуться, ця стратегія раз і назавжди ри­зикує стати рисою характеру.

— Я вас слухаю, і мені бентежно...

— Ні, це мені бентежно, тому я і прийшла до вас.

— За той час, що ми спілкуємося, ви ще жодного ра­зу не погодились зі мною.

— Ні, чому це?

Я посміхнулась, і моя гостя трохи відтанула, видих­нула...

— Я просто це все стільки збирала і так довго несла.

— Так, я розумію. Вам дуже складно, ви любите і пе­реживаєте за свою дитину.

— Так...

Це було перше «так». Розгублене і щире.

— А зараз уявіть, що ви — це ваш син. Зможете?

Вона кивнула.

— Привіт!

— Привіт!

— Як тебе звуть?

— Данило.

— Данило, я Вікторія, психолог. У мене в гостях сьо­годні твоя мама. Ти міг чути, що вона говорить. Мені здається, вона вже переживає за тебе і не знає, як нала­годити ваші стосунки. Можеш їй щось порадити?

— Не знаю... — Сльози в очах. — Може, нехай вона не кричить? Може, нехай поцікавиться, що я можу їй по­радити?

— %

Підлітки почуватимуться безпечно, якщо ми, до­рослі, допоможемо їм у цьому, визнаємо і поважа­тимемо 'їхню дорослість.

____  ^

Підлітки почуватимуться безпечно, якщо ми, дорослі, до­поможемо їм у цьому, визнаємо і поважатимемо їхню дорос­лість. Потреби в емоційній близькості, спілкуванні, схвален­ні, повазі найгостріші саме в підлітковому віці. Адже підлітки, ніби в невагомості, літають між дорослістю і дитинством. Тя­жіння назад неможливе, а підтягнути вперед, до себе, можуть лише дорослі. Підліток потребує підтвердження свого дорос­лого статусу від тих, хто його вже давно має. І підвищена ви­могливість, критичність, усілякі заборони та постійні натяки на те, що «в тебе ще вуса не виросли», ніяк не сприяють силі тяжіння. Варто розуміти, що, не знайшовши підтримки у бать­ків, доросла дитина почне шукати її деінде, здебільшого у та­ких самих ніким не підтриманих, а отже злих та бунтівних бра­тів і сестер по кризі.

Перше, що маємо зробити, — прийняти дорослість. Звести до мінімуму усі прямі вислови та натяки на недорослість, не­спроможність, неготовність. Залучити до дорослого життя, розподілення бюджету, планування відпочинку та праці, об­говорення справ на роботі; не приховувати ні радостей, ні го­ря, яке є в родині. Підтримувати усі спроби самоствердження, але й відверто говорити про можливі труднощі, про те, чому зараз те чи інше ще не можна і чого варто навчитися, щоб бажан­ня стало реальним. Важливе і ставлення до помилок, критика того, що робить підліток, а не його самого, підтримка у складних

ситуаціях, запевнення у тому, що помилки — це теж досвід і що їх можна і потрібно виправляти.

Найголовніше — створення довірчої атмосфери, за якої іс­нують обґрунтовані обмеження (наприклад, не затримуватись пізніше одинадцятої, бо «ми хвилюємося», стає менше часу на відпочинок, важко прокидатись та вставати у школу), але по­рушення цих правил можливі, вони розглядаються, обговорю­ються і приймаються. Така атмосфера не можлива і без права на автономію, права на власні межі, непорушні навіть для бать­ків, право на секрети і їх безкарне відкриття. Ще — гумор, го­товність жартувати, висміювати та бути висміяним. А ще — увага до дрібничок, що роблять дім затишним, таким, в який хочеться повертатись і бути. Наприклад, спільний, навіть ду­же ранній ранок із дбати бутербродом та цілунком і побажан­ням «Гарного дня у школі!» замість «Ти вже дорослий і можеш подбати про себе сам!».

Причини дитячого негативізму в кожному віці особливі, тож я не можу дати ніяких загальних порад, окрім таких:

• будьте чутливими до дитячих потреб;
• що б не сталося, показуйте свою любов, говоріть про неї;
• пояснюйте свої рішення та вчинки;
• запасіться терпінням і пам’ятайте про турботу про себе.

Щиро бажаю частіше чути «так» та бути готовими до «ні», дорогі батьки!

НІЧОГО НЕ РОЗПОВІДАЄ ПРО СВОЇ СПРАВИ,
АБО ЯК БУТИ У КУРСІ ЖИТТЯ ДИТИНИ
ТА НЕ ПОРУШИТИ ЇЇ ПРАВО НА ОСОБИСТЕ

Спілкування з Дімою було непростим випробуванням через те, що спілкування як такого не було. Кмітливий, інтелектуально розвинений хлопчик нічого не розповідав

про себе. Він, звісно, говорив, до того ж не зупиняючись. Про космос, планети, зорельоти, комети, чорні діри, ту­манності... Про себе ж, родину, друзів, свої переживання, мрії, тривоги — нічичирк. Він пропускав мої запитання повз вуха, не вівся ні на рольові, ні на проективні ігри. Тобто будь-які спроби на кшталт: «Давай уявимо, на яку планету ти схожий найбільше, а які тобі нагадують друзі...» — не давали результату також.

Узагалі зазирнути в душу десятирічним не так вже і просто, адже вони вже пережили кризу соціальних вимог, тож трохи втратили безпосередність та навчились від­повідати рольовим очікуванням, бути чемними, ввічливи­ми, не розповідати того, за що їх можуть сварити, та, навпаки, розповідати те, що їх підносить в очах інших, трохи прибріхувати, трохи замовчувати, але зовсім мов­чати про себе — я з таким стикнулася чи не вперше.

Власне, Діміна мама саме з цією проблемою і зверну­лася за консультацією.

— Я нічого про нього не знаю. Нічого не можу витягну­ти. «Як справи у школі?» — «Нормально». «Чому до нас біль­ше не приходить Саша?» — «Усе добре». «На зборах вчитель­ка жалілася, що ти побився зі старшокласниками...» — «Не бери в голову». Що буде далі? Далі ж підлітковий вік!

Здавалось би, як життя, створене тобою, може бути таким інакшим, таким незрозумілим, таким далеким? Перші дотор­ки, посмішки, відгуки на плямкання беззубих ротиків, на плач, вигнуті спинки, простягнуті рученята — усе це наші спроби зазирнути у світ дитячих потреб. Спочатку простіших — у теплі, їжі, контакті, потім складніших — в емоційному відгуку, бут­ті поруч, безпеці, довірі й так за висхід­ною — до складних, суперечливих несполуч­них за своїм змістом потреб — у прив’язаності

та автономії, свободі та контролі, критиці та прийнятті. У якийсь момент ми губимося, втомлюємося, втрачаємо пильність, а з нею і чутливість щодо того, чого саме потребує ди­тина від нас, дорослих.

Одна з клієнток записалась до мене на консуль­тацію через мій пост у Фейсбуці. Оцей: «Хочу по­ділитись тим, як важко і важливо бути із дитиною в контакті. Не просто в зоровому, тактильному, чути її — ні. Я про такий особ­ливий простір взаємного відчуття та розуміння, коли ти відгуку­єшся на її потреби, а вона відчуває твій стан. Помічаю, як усе скла­дається у нас із сином (немає ні вередульств, ні непорозумінь), коли ми в контакті та як усе складно і нервово, коли ні. Для мене, щоб бути разом, необхідно зупинитись, залишити осторонь свої думки про дисертацію, студентів, вечерю, погоду на завтра, клі­єнтів... відшукати його очі, торкнутись, обійняти і головне — пе­режити якусь спільну емоцію, налаштуватись одне на одного. Важливо — бо це і є близькість, яку ніщо не замінить; важко — бо життя таке засмічене клопотами!» Основне питання, що хви­лювало клієнтку, — як такий контакт із дитиною побудувати? Во­на просила правил, кроків, технік, алгоритмів, цікавилась, як часто обіймати, скільки часу проводити разом, в які ігри грати, скільки говорити ніжних слів, цілувати лише на ніч або частіше...

Те, як формується простір довіри та взаєморозуміння між дорослим та дитиною, багато і детально описується у межах по­пулярної сьогодні теорії прив’язаності. Сама теорія виникла з досліджень психіатра-психоаналітика Джона Боулбі, який шу­кав причини агресивності, депресії, соціальної дезадаптації та інших соціально-психологічних проблем дітей, що під час Дру­гої світової війни втратили батьків. Сучасні автори детально розписують, що, як і в якому віці робити батькам, аби побуду­вати взаємини, повні прийняття і безпеки, — дивитись в очі, віддзеркалювати емоції, виділяти час, присвячений лише дити­ні, частіше триматися за руки та багато іншого.

Поради слушні, однак для мене, як для мами, вони так і лиша­лися порадами доти, доки я, а точніше ми вдвох із сином, не пе­режили цей унікальний момент співдоторку наших світів. Щось подібне я відчувала разом зі своїм ще майбутнім чоловіком, ко­ли ми, закохані, не змовляючись, говорили одними словами, смі­ялись з лише нам двом зрозумілих жартів; бувало таке і з подру­гами, коли, втаємничені в душевні переживання одна одної, ми ділились найсекретнішими секретами; а також із мамою, в час, коли тато раненько йшов на роботу, а я, мала, залазила до неї в ліжко і могла говорити-теревенити про все на світі в теплих, сонних і мовчазних її обіймах. Тож написане в Фейсбуці було мо­їм особистим відкриттям у взаєминах із сином, яке дозволило раз за разом інтуїтивно налаштовуватись на одну хвилю без потре­би думати про алгоритми. Упевнена, що в кожного з нас є такий досвід і його варто згадати, тому що неможливо однаковими для всіх правилами та кроками описати, як будується такий контакт. Адже справа радше не в тому, що ми робимо, а в тому, як говори­мо, дивимось, обіймаємо, слухаємо, посміхаємось і найголовні­ше — що відчуваємо у цей момент. Не думаю, що можливо ме­ханічно налаштуватись на хвилю світу іншої людини, краще дозволити собі відсторонитись від усіх «треба», «винен», «пра­вильно» та просто відкритися назустріч.

Не думаю, що можливо механічно налаштуватись на хвилю світу іншої людини, краще дозволити собі відсторонитись від усіх «треба», «винен», «правильно» та просто відкритися назустріч.

Отже, найперше — творимо спільний простір, простір вза­ємності та прийняття, для цього придивляємося, прислухаємо­ся, вчуваємося в дитячі емоції, стан, вловлюємо зміни настрою, відстежуємо реакції на наші дії, а головне — відкриваємось самі.

Після кількох перших зустрічей Діма погодився на те, що до психолога він буде брати із собою маму, тож усі подальші консультації ми проводили утрьох, а ще — під музику і в русі, танці. Саме так, зневірившись розговори­ти хлопчика, я вирішила йогорозрухати, розтанцювати.

Ми з Дімою домовились, що візьмемо маму на зоре- льот, приймемо у команду, але для цього вона мала про­йти випробування. Мама погодилась, і їй було не просто. Усі космонавти мають бути фізично витривалими, тож Діма показував вправи, а мама виконувала — присідала, стрибала, підтягувалась...

Затим була урочиста посвята в космонавти, на якій кожен мав заприсягнутись у дружбі, довірі та чесності і на доказ розповісти один секрет. Мама зізналась, що це вона розбила Діміне улюблене горнятко, бо злякалась величезного павука, вона взагалі їх дуже боїться. Виба­чилась. Діма вибачення прийняв, але сказав, що справж­ній космонавт має боротись зі своїми страхами, тож він покаже мамі, як треба поводитись із павуками, і навіть зловить для неї одного у банку. Дімін секрет був про те, що математичка не любить хлопчиків і саме через це «дванаднятки» отримують лише дівчатка. Мама збу­рилась і заявила про свою готовність розібратись із вчи­телькою. На що Діма серйозно відповів: «Космонавти самі вирішують свої проблеми з математичками і можуть заробити «дванадцятку», навіть якщо вони не дівчатка».

На завершення зустрічі ми танцювали традиційний смшй танок, штурхались ст­ались лобами та тисли одне од­ному руки у різний спосіб —

ців, бомкались кулаками, бігли пальцями до перед­пліч, зрештою — обнімались. Адже справжні космонавти постійно у скафандрах, тож їм важливо розім’ятися і відчути доторк друга.

З цієї консультації мама і син пішли, три маючись за руки.

Психологи жартують: «Якщо не знаєш, у чому про­блема клієнта, — запитай його про це». Цей нехитрий принцип діє і в світі дитячо-батьківських взаємин. Хитрість лише в тому, як запитати так, щоб отримати відповідь. Спробуємо помірку­вати про це з самого початку, з дошкільного віку, в якому ми че­каємо перших дитячих розповідей, і до підліткового віку, в яко­му втрачаємо надію ці розповіді почути.

Зрозуміло, що, віддаючи малюка у садок, лишаючи його з ба­бусею або нянею, ми хочемо знати, що він робив та що робили із ним. «Я шаленію від того, що він не в мене на очах, — скаржиться мені подруга, яка щойно віддала сина у садок. — Що вони роблять на заняттях, чи не змушують їсти, чи не кричать; як одягають на вулицю, чи взагалі гуляють і скільки; як у нього складається з діть­ми, товаришує з ким чи сидить у кутку сам серед іграшок?!» Її роз­питування, попри всі зусилля, лишаються марними — малюк мов­чить або кидає відчіпне: «Все добре», «Гралися», «Нормально».

Маємо пам’ятати, що дітям, особливо дошкільнятам, буває складно переповісти події, які з ними трапляються. Дитина, що, як нам здається, вже доросла і гарно розмовляє, не завж­ди вміє створювати історії про своє життя. Просити про на­гальне, розповідати завчені вірші, обговорювати ігри «тут і за­раз», копіювати героїв мультиків — зовсім не те саме, що зв’язно відтворювати у словах якусь подію, героєм якої є ти сам та інші люди. Адже створювати історії про себе та інших — ціле мистецтво, якому ще треба вчитись.

Поспостерігаймо за собою. Що ми, дорослі, відповідаємо одне одному на щоденне «Як справи?», «Як минув день?»,
«Що нового на роботі?»? Так, найчастіше це односкладні «До­бре», «Нормально», «Усе як зазвичай». Діти слухають і наслі­дують, переймають норми спілкування, заведені в родині. Тож спробуймо створювати нові норми та традиції, наприклад, традиції розповідей про свій день — відкритих, детальних, емоційних, з відповідями на запитання та коментарями щодо своїх переживань і думок.

Атмосфера, в якій усі цікавляться справами одне одного і розповідають про них, якнайкраще сприяє тому, щоб говори­ти. Звісно, важливим є і багато читати, переповідати прочита­не, обговорювати вчинки мультяшних та книжкових героїв, запастись терпінням і розлого та докладно відповідати на не­скінченні «Як?» і «Чому?».

Мовчазним малюкам можна запропонувати про­грати все те, що відбувалось з ними не на ваших очах. Запропонуйте погратись у «бабусин день», «садочок» чи «прогулянку з хрещеною».

А ще мовчазним малюкам можна запропонувати програти все те, що відбувалось з ними не на ваших очах. Запропонуй­те погратись у «бабусин день», «садочок» чи «прогулянку з хре­щеною». Попросіть укласти вас спати, нагодувати ляльок, спробуйте щось намалювати чи зліпити так, ніби ви дитя, а ваш малюк — вихователька. «От скажи, Ольга Петрівна на вас кричить?» — допитує мама при мені чотирирічну Ірин- ку. — «Ні!» — «Чому ж ти тоді не реагуєш, як я тебе спокійно прошу щось зробити, лише на крик?!» Іринка вовтузиться на стільці, мама розводить руками. «Іринко, — кажу, — давай вдягнемо зайців на прогулянку. Он вони не хочуть самі взува­тись». — «АНУ ВСТА-А-ЛИ! ЧЕРЕВИКИ ВЗЯ-А-ЛИ! Сіли! ШВИДКО, БО ЗІПРІЄМО! Ра-а-аз, два-а-а...»

— От було б добре, якби в космос і справді мам із дітьми брали, — розмірковує вголос Діміна мама, яка щойно разом із сином у відкритому космосі здійснила стиковку з орбітальною станцією.

Зробити це було непросто, бо на двох, щоб виконати усі маніпуляції, у них було лише дві руки, права мамина і лі­ва Діміна. Іншими вони міцно тримались, адже в неваго­мості можна відлетіти один від одного і не знайтись.

— Так, — підтакує Діма. — І допомога, і з ким пого­ворити є.

Чарівним ключиком від дверей у дитячий світ є і той спо­сіб, в який ми приймаємо їхні розповіді про себе, як реагує­мо на них. Так, дитина може замовкнути, закритись через те, що колись здобула неприємний досвід незауваження, крити­ки, насмішок або й була скривджена за спробу поділитись важливим.

Найбільшим ворогом дитячої відкритості є на­ша формальна цікавість.

Найбільшим ворогом дитячої відкритості є наша формаль­на цікавість. Кілька років тому моя колега проводила дослі­дження із молодшими школярами, поміж іншого її цікавило, як діти сприймають значимих дорослих, що думають про 'їхнє ставлення до себе, своїх успіхів. Однією з досліджуваних була моя тоді ще маленька хрещениця. Диктофонний запис 'їхньої бесіди зберігається досі, а я досі пам’ятаю такі її слова: «Так, Віка моя хрещена, і так, вона розпитує мене про справи у шко­лі. Але мої відповіді її не цікавлять». Навряд чи я колись забу­ду той сором, який пережила від цього маленького одкровен­ня. Восьмирічна дівчинка, вона тонко і точно вловила, що
я лише вдаю інтерес до її справ, що я заклопотана і думаю про своє, що моя цікавість — формальна.

«Що 'їв?», «Не змерз?», «До дошки викликали?», «Які оцінки?», «Що задали назавтра?» — ось він, орієнтовний хід-парад класич­них батьківських щоденних запитань. Отримуючи відповіді, ми вдовольняємось і занурюємось у світ телевізора, Інтерне- ту та хатніх клопотів. Що відчувають діти? Нічого. Ні справж­нього інтересу до їхніх справ, ні потреби у ці справи когось по­свячувати. Саме так закладаються перші камінчики втомленої байдужості у стіну відчуження між нами та дітьми.

Що робити? Шукаємо і знаходимо час на щиру цікавість до дитячого життя. Пригадуємо, що головне — якість, та впрова­джуємо її стандарти у щоденність, зупиняємось у своїх стриб­ках з дня у день і спокійно, неквапливо просимось у гості до ди­тячого світу. «Я не бачила тебе цілий день і дуже скучила, тож розкажи, як пройшов день...» — це, звісно, не універсальна, але гарна формула, і перш за все тим, що містить як мінімум дві ду­же важливих для дитини складові — зізнання у те­плих почуттях і щирий інтерес до того, чим вона живе, а не до їжі, одежі та домашніх завдань.

Критика — ще один ворог відкритості. «Як ставитись до того, що він постійно жаліється, скиглить і обмовляє друзів, брата, навіть ба­бусю? Я ще можу вислухати, а тато наш дратуєть­ся, кричить, сварить за це, прозиває ябедою!» — до­питується мама двох синів, старшого мовчазного розбишаки і молодшого балакливого плаксія. Я раджу бути уважними й обе­режними, адже є ризик сплутати скиглі з, можливо, недолугими, але спробами бути почутим. Запитую: «Старший так також ро­бив?» — «Так! Але чоловік вважає це дівчачою поведінкою. Казав йому, що й меншому—не ний, не будь бабою!» — «І що зараз? Роз­повідає про школу, про свої справи?» — «Лещатами не витягнеш».

Саме так, ми подекуди лещатами не можемо витягнути те, що самі загнали у закомарок дитячого світу, — усю правду про

себе. А дитяча — втім, як і доросла — правда не завжди силь­на, смілива, красива, охайна, наполеглива та рішуча, вона бу­ває й інакшою, сльозливою, переляканою, ображеною, свар­ливою, сопливою — різною. І саме такою різною її й варто вчитися приймати. Розпитати, як та чому, спробувати дати по­раду, якщо зайве — просто підтримати чи витерти сльози. Го­ловне — прийняти такою як є. Збудувати непорушну впевне­ність у тому, що тебе завжди готові вислухати й підтримати.

Дитяча — втім, як і доросла — правда не завжди сильна, смілива, красива, охайна, наполеглива та рі­шуча, вона буває й інакшою, сльозливою, переляка­ною, ображеною, сварливою, сопливою — різною.

А ще сміх. Те, що для нас виглядає веселощами, для дітей може бути насмішками та глумлінням. Ми, дорослі, інколи ро­бимо те, що нам здається дотепним, влучним та доречним, — насміхаємося над своїми дітьми. Кривенька аплікація до Вось­мого березня, наївний самостійно складений віршик, кумедне личко в окулярах, тоненькі дівчачі ніжки у дутих чоботях, бояз­ке зізнання у першому коханні... Хіба мало приводів всміхну­тись, скривитися, сказати «Ну ти даєш!» і тицьнути у кумедність, страшкуватість, недолугість, невпевненість, перше почуття. Приводів безліч, і стримати сміх буває важко.

Та спробуймо згадати себе, коли, малий, чимдуж біжиш з відкритим серцем поділитися важливим, або підходиш ти­хенько із тремтливим секретом, або й просто стоїш, чекаю­чи почути «Яка краса!» і. наштовхуєшся на сміх. Боляче. Тож поважаймо власних дітей, кожен їхній крок — перший, другий, третій. у всьому, від малярства до любові. Звісно, не варто вихваляти те, що далеке від ідеалу, варто обереж­ною правдою допомоги досягти кращого. Насмішки в цьому не допоможуть, вони лише знецінять зусилля та закриють двері у дитячий світ.

«Ти пишаєшся мною?» — любить запитувати мій триріч­ний син з найменших приводів. І я кажу «так», незважаючи на те що на портреті, підписаному стрибучими «МАМА» не я, а інопланетний картоплеподібний гуманоїд. Я хочу, щоб він отримував задоволення від малювання, і знаю: якщо цінувати його зусилля, то рано чи пізно мій портрет стане впізнаваним, а зараз ми подумаємо, «що забув художник», і домалюємо вуха.

— Смакота!

Діма всміхнений і задоволений. У нас сьогодні справж­ній космічний бенкет. Ми усі втрьох їмо паштет, ви­тискаючи його у рота з кондитерських мішечків (кос­монавти ж харчуються зі спеціальних тюбиків) та запиваємо соком із міні-пакетиків.

— Дімусю, — каже мама. — А давай поїдемо до бабу­сі. Вона нас вже сто років не бачила. Зачекалася. Все роз­питує мене телефоном, як ти, що ти. А це приїдемо, і ти їй сам розкажеш і про математичку вашу противну, і про те, як ти її «зробив», як на олімпіаді обійшов май­же усіх, і про Іринку Зубарєву, і про...

Діміна усмішка згасає, він супить брови, дивиться з-під них і каже:

— Давай домовимося я і ти, без всяких космонав­тів, — є речі, про які я розповідатиму коли схочу і кому схочу. Добре?

Мами вистачило лише на кивнути.

— От і домовились. Смакота!

Важливим і безумовним правилом дитячо-батьківської дові­ри є повага до особистого, право на власну територію, непоруш­не виконання якого мають забезпечити саме батьки. Адже дові­ра — це не лише готовність відкритися навстріч іншій людині та
прийняти її, це і здатність не тиснути у моменти, коли іншим не хоче прийняття, коли потребує власного закритого простору без глядачів і слухачів. Діти ростуть, і потреба у бутті з самим со­бою без свідків, наодинці росте разом із ними. Якщо дошкільня не здатне втримати у собі секретів, то молодший школярик вже назбирує 'їх добрячий мішечок, і далі — лише більше.

Довіра — це не лише готовність відкритися нав­стріч іншій людині та прийняти її, це і здатність не тиснути у моменти, коли інший не хоче прий­няття, коли потребує власного закритого про­стору без глядачів і слухачів.

Батьківські тривоги змушують нас наполегливо допитувати­ся: «Що?», «Як?», «Із ким?», «Навіщо?»; і буває так, що ми хапа­ємо через край — забороняємо спілкування, вводимо комен­дантську годину, залазимо у телефони, вишукуємо приватне листування в соцмережах. Чи робить це нас поінформованіши- ми тут і зараз? Можливо. Чи дає це більше знань про те, чим жи­ве дитина в довгостроковій перспективі? Ні. Я не пропоную від­мовлятись від спроб бути в курсі дитячого життя, це справді важливо і необхідно, я лише про те, що ці спроби мають бути якісно інакшими: менше тиску, більше довіри.

На одній із терапевтичних груп виринула тема материнської тривоги за дівчаток-підлітків, які зараз вже у трина­дцять зрілі та звабливі. Мами з тривогою та сльо­зами ділилися своїми найстрашнішими фанта­зіями про можливе зґвалтування, говорили про те, чого їм варто дочекатись зі школи, відпусти­ти на день народження, не посивіти від перших побачень своїх донечок. Тривожилися всі, і всі ді­лилися своїми способами добування інформації

про дітей і від дітей. Так от, значно спокійнішими, впевнені­шими й конструктивнішими були мами, які не читають пошти та не змушують своїх дочок звітувати за кожен крок. «Я три­вожусь. Та я вдячна своїй мамі, яка довіряла мені та завжди бу­ла готова вислухати і дати зважену пораду. Вона ніколи не ка­зала «ні», лише просила подумати над наслідками кожного рішення», — говорила одна з них.

Тож будьмо толерантними і до дитячого мовчання також. Демонструємо готовність до діалогу, спостерігаємо за поведін­кою та змінами, обережно розпитуємо і наголошуємо на тому, що наш досвід і наші знання також можуть стати у пригоді, за­прошуємо відкритися, але в жодному разі не пхаємо кілок у двері дитячого світу.

Бути допущеним у дитячий світ — мистецтво, доступне до­рослим. Спробуємо рости і вдосконалюватись у ньому:

• будувати спільний простір взаємності та прийняття;
• запровадити традиції відкритих розповідей про себе;
• щиро цікавитись дитячими справами, забути про критику та насмішки;
• забезпечити право «на мовчання».

Відкритих дверей у дитячий світ, дорогі батьки!

— Не знаю...

Їй п’ятнадцять, і її могли б звати «Не знаю», що бу­ло б дуже влучно. Проте батьки назвали її Вікторією.

— Не знаю.

Це вже третя наша зустріч, і я майже зневірилась знайти те, чого вона прагне, про що мріє, ким хоче ста­ти, чим займатись.

— Не знаю.

Найкрутіший у місті ліцей, брендове шмаття, соля- рійна засмага, акрилові нігті, останній айфон, татків «лексус» і його ж водій під вікнами мого кабінету... Переді мною дівчинка, яку амбітні та цілеспрямовані батьки на­звали Вікторією, дівчинка, якій не бракує нічого, крім мрій.

— Це біс зна що, — бідкалася її мама на нашій першій зустрічі. — Це останній клас, треба вибирати універси­тет, треба визначатися із майбутнім, планувати своє життя! Її нічого не цікавить, їй ніщо не потрібне! Віко, ну скажи психологу хоч щось!

— Що?Я не знаю...

Вікторія не перша і не остання, кого до мене притягнуть батьки з проханням «зробіть щось». Вони говоритимуть про те, що 'їхня дитина ніяк не дорослішає, що не може приймати відповідальних рішень, що нічим не цікавиться, що байдикує, що відбилася від рук, що геть нічого не робить, окрім хіба що якихось дурниць... Вони будуть не на жарт стривожені, дехто навіть у розпачі, а ще їм буде трохи ніяково, а можливо й со­ромно, адже це 'їхнє дитя таке інфантильне та пасивне.

Відразу зауважу, що не маю жодного наміру критикувати чи засуджувати жодного зі своїх клієнтів, а тим більше тих, хто скар­житься на дитячу безініціативність. Я вважаю справжнім вчин­ком прийти на консультацію із таким запитом, адже сказати: «Моя дитина нічим не цікавиться», — це водночас, хоч і не пря­мо, але визнати: «Я роблю щось не так». І нехай батьки подекуди нарікають на те, що «всі сучасні діти такі» або «це школа відби­ває усі інтереси», здебільшого вони добре розуміють, що сімей­ні традиції та вміння «заразити» інтересом до життя — голов­не, що формує в дитини активне, пізнавальне ставлення до світу.

Тож спробуємо відшукати, заразитися самі та впустити у сер­ця дітлахів вірус цікавості. Де він живе? Правильно, у в книж­ках і фільмах, у подорожах і пригодах, у цікавих людях та не- очікуваних зустрічах, у нових видах діяльності та важливих справах... Саме так — усюди, де є загадки, задачі, запитання, проблеми; щось таке, що необхідно розгадати, розв’язати, від­шукати, вирішити. Цікавість народжується там, де є щось нове і незвідане, її вірна супутниця активність — там, де треба до­класти зусиль для того, щоб це незвідане відкрилось.

Цікавість народжується там, де є щось нове і незвіда­не, її вірна супутниця активність — там, де треба до­класти зусиль для того, щоб це незвідане відкрилось.

На якомусь з інтернет-ресурсів є перелік того, що має зро­бити кожен із батьків разом зі своєю дитиною. Цей перелік від­критий, й усі можуть не лише прочитати, а й долучитись, допи­сати щось своє, особливе і неповторне, те, що вони пережили разом зі своїми дітлахами або батьками, коли були ще малими. Так от — стрибати під дощем, влаштувати театр тіней, сидіти з ліхтариком під ковдрою, пускати сонячних зайців, дивитись на зорі, смоктати живицю, лишати відбитки тіла на снігу, смажити хліб із салом на фруктовій гілочці та багато-багато ін­шого, вперше відкритого, незабутнього, спільного мають роби­ти діти й дорослі разом. Для дорослих — це неймовірний дос­від відкриття світу та його секретів іншій людині. Для дітей — це відчуття чогось особливого й неймовірного, що лишається на все життя і живить спогади про щасливе дитинство.

Діти, що лежать на диванах, не знають, куди себе подіти, ну­дяться у школі та вдома, задихаються під навалою іграшок, просто не знаючи, як із ними гратися, не вміють головного — експериментувати зі світом, 'їхня уява обмежена прямим при­значенням речей. Для них вареник — лише шматок сиру, загор­нутий у тісто, тому що колись, коли він скидався на пухку хмарку, що купчиться з товаришками у цукрі зі сметаною, йо­му сказали: «Зась! Їжа не предмет для фантазій».

Донька однієї з моїх подруг обожнює свого хрещеного пере­дусім за те, що кожна зустріч із ним — це пригода. Пройти лі­сом — це відшукати нірки гномів та гнізда лісовиків. Вийти на засніжене подвір’я — це обладнати величезну гірку, накидати снігу й не полінуватися облити водою зі шлангу, а потім ковзати досхочу. Розповідати про шкільні справи — це бути на справж­ньому суді, де в тебе є й адвокат, і обвинувач, до всього ще й при­сяжні. І так у всьому. Настя вже доросла, 'їй тринадцять, але во­на й досі не засиджується за комп’ютером, з радістю бавить меншого брата та без проблем знаходить чим себе зайняти у вільний час: хоча б самій спекти перший у своєму житті пи­ріг — за рецептом, вичитаним у дівчачому журналі. Насті не нуд­но ні з собою, ні з набагато меншими за неї, ні зі старшими — вона знає і вміє відшукати навколо себе нове, цікаве та ще не звідане. Що зробив для неї хрещений? Показав, що життя — це пригода, якою можна насоло­джуватись, а ще що життя — це задача, яку мож­на вирішити. Навчив її цьому, заразив.

Тож спробуймо не зізвичаяти, не знецікавити світ для своїх дітей. Спробуймо навчити нічим не цікавиться, АБО як СФОРМУВАТИ дитячі ІНТЕРЕСИ...

Діти не знають, «як правильно», і в цьому 'їхня ве­лика перевага над нами, — вони можуть здійсни­ти те, що нам, дорослим, навіть не спаде на думку.ти їх дивитися на нього не через вузьку щілинку вигод, функцій та призначень, а через прочинене вікно варіантів, можливостей та перспектив. Діти не знають, «як правильно», і в цьому їхня ве­лика перевага над нами, — вони можуть здійснити те, що нам, до­рослим, навіть не спаде на думку. Тож підтримаймо їх у цьому. Чо­му б не спробувати писати лівою рукою або й ногою — вийде справжній шифр; чому б не заховати десь у дворі подарунок до дня народження друга — нехай відшукає; чому б не намалювати вітальну листівку для мами просто на дзеркалі й не відмивати йо­го потім урочисто, усім разом...

Найкоротший шлях зацікавити дитину життям — це ство­рити навколо неї особливий творчий простір, занурити в діяль­ність, яка потребує активності, пошуку, нетривіальних дій та рі­шень. Ні, це не просто купити професійні фарби чи круту гітару або віддати у найпопулярніший у місті танцювальний гур­ток. Це інше. Знайомство із новим та невідомим; прагнення зро­зуміти, оволодіти; докладання зусиль та 'їх результат; поцінову­вання дорослими чи однолітками — ось короткий ланцюжок творчості. І ми можемо підтримати його у кожній ланці. Спо­чатку відкриваємо щось нове, демонструємо новий спосіб за­стосування старих речей, створюємо загадку, підкидаємо ідею або й вдаємо розгубленість, мовляв, «не знаю як бути». Далі по­казуємо, як і що можна зробити, даємо книгу, скидаємо поси­лання на відео, спрямовуємо до Вікіпедії; знаходимо майстра і приводимо до нього. Потім найскладніше — не заважаємо. І на останок — радіємо, підтримуємо, пишаємося! Саме так, у по­шуку та дії народжується спрага до цікавого.

— Я взагалі ні на що не впливаю, — розповідала мені Віка. — Від кольору шпалер у моїй кімнаті до того, де і з ким святкуватиму день народження, — все це завжди вирішувала мама. Якось я посварилась з репетиторкою з англійської, противною такою тіткою з татуйовани- ми бровами... Я влаштувала справжній скандал і їй, і ма­мі теж. Але вона одна з кращих, мама мене до неї чи не за рік наперед записувала; через це ще два роки тричі на тиждень я мусила і далі «спікати» з нею, а хотілося відкусити вухо. Чесно, дуже хотілося. Але мама не розмов­ляла зі мною тиждень, і я здалася. Тепер я ненавиджу не тільки ту репетиторку, а й англійську та саму дум­ку про навчання нею десь за кордоном.

— Ти два роки вчила англійську з ненависною тобі лю­диною?

— Я десять років ходжу в ненависну школу, все жит­тя ношу ненависні зачіски, кожного року валяюсь на не­нависних пляжах, кожного ранку вигулюю ненависного тойтер’єра... Продовжувати?

— Чого ж ти мовчиш?

— Не знаю...

Ми, дорослі, і справді маємо більше досвіду, більше бачи­ли, пробували, помилялись. І саме для того, щоб вберегти сво­їх дітей від помилок, ми подекуди приймаємо правильні рі­шення щодо них замість них самих. Чим цікавитись, в які гуртки ходити, яку мову вивчати, з ким дружити, як проводи­ти літо, якої довжини носити волосся, коли вперше цілувати­ся... та ще багато чого іншого ми підказуємо, радимо, пропо­нуємо, нав’язуємо, наказуємо. І інколи самі не відчуваємо межу, за якою підказка стає наказом.

Едвард Десі, автор популярної теорії внутрішньої мотива­ції, доводить, що для того, щоб отримувати радість від будь- якої діяльності, щоб вона була вмотивованою внутрішньо, а не маминим проханням чи татовим наказом, щоб до неї хотілося вертатися знову і знову, мають задовольнятися три базові потреби: в самоде- термінації — праві самому вирішувати, що, як і в який спосіб робити, не зале­жати від чужої волі та вказівок; в компетентності — відчутті май­стерності, впевненості в тому, що ти володієш діяльністю і знаєш, що та як робиш, а також у значимих взаєминах — присутно­сті в житті людей, які цінують тебе і те, що ти робиш.

Давайте поміркуємо, чи задоволені ці потреби у наших ді­тей і що зробити для того, щоб вони почувались самодетермі- нованими, компетентними та важливими для інших.

Якось я була свідком одного виховного моменту: мама су­воро й невблаганно вичитувала свого сина за те, що той налив кефір у горнятко, а не в склянку, як того вимагають правила етикету. Дитя почувалось присоромлено і ніяково... Через що? Через те, що «кефір у горнятка наливають лише некультурні й невиховані діти»! Моя недолуга спроба знизити напругу й со­бі налити кефір у горнятко наштовхнулась на крижаний по­гляд поборниці правильного виховання. Сумно і шкода. Для тієї мами предметом особистої гордості є вихованість її сина. Така собі крайньоетикетна вихованість, за якої життя восьми­річного хлопчика вщерть заклеєне етикетками з правилами та приписами. Він щодня користується ножем та виделкою; знає, як поводитись у присутності дорослих; ніколи не заправляти­ме светр у штани, так само як і не вдягатиме шкарпетки в бо­соніжки; майстерно виголошує тости; вміє говорити комплі­менти дівчаткам; знає все про чоловічу шляхетність і навіть ходить до недільної школи, щоб навчитись толерантності та долучитись до вічних цінностей. Запитаєте, що в цьому всьо­му поганого? Нічого, крім того, що жодне з переліченого не бу­ло ініційоване самим хлопцем. Жодне з його етикетних умінь його самого не тішить, і коли мама не бачить, він ганяє як ска­жений, лається не гірше за вантажника, лупцює дівчат і до всього навмисно пхає светра у штанці, а штанці — у шкарпетки. А що мама? Мама не вірить, що її хлопчик на таке здатен, і щиро обурюється на усі скарги заздрісних обмовників. А ще вона постійно скаржиться, що не може прищепити сину інтерес бодай до чогось, адже він усе робить лише за її на­пучуванням, сам — нічого: «У цьому році навіть не зміг придумати, ким хоче бути на новорічному карнавалі! Він, звісно, щось момсав про якогось там злюку бобра, але хі­ба це чоловічий образ?! Ще б хом’ячком вирядився! Сказала — ніяких бобрів, будеш левом, царем звірів!»

Жити у правильному світі можна і зручно, бо зна­єш, що, як, коли і за яких обставин робити, проте невесело і нудно, адже це світ обмежень, нехай во­ни і задаються правильними правилами, нормаль­ними нормами та принциповими принципами.

Жити у правильному світі можна і зручно, бо знаєш, що, як, коли і за яких обставин робити, проте невесело і нудно, адже це світ обмежень, нехай вони і задаються правильними правилами, нормальними нормами та принциповими принципами. У світі, від початку й до кінця регламентованому дорослими, дитина є об­меженою у своїх діях та рішеннях, мріях та бажаннях, обмеженою у своїй свободі, адже кожен її крок вже продумано та розписано наперед. Власне, її активність перестає їй належати і губиться, розпорошується поміж безлічі «треба», «необхідно» та «мусиш».

Дитині, звиклій жити за уставом приписаної правильності, важко придумати собі заняття, якщо поряд немає дорослого, тому що вона призвичаїлася до команд «знімай одяг», «обідай», «роби уроки», прийняла, що є хтось, хто завжди все контро­лює, відстежує; знає, як правильно і коли вчасно. Власне, така дитина не відчуває себе причиною власного життя. Вона жи­ве у світі, в якому все продумане, прописане та узвичаєне не нею; у світі, в якому порушення правил засуджується, а по­декуди й карається. Чи сприяє це дитячій активності, спробам експериментувати, намаганням щось ініціювати, створювати?

Самодетермінація живе там, де дитячі спроби керувати власним життям помічаються, заохочуються та підтримуються.

Хочеш це робити — пробуй! Чим я можу тобі допомогти? І вже тоді, коли з’явилося й оформилося бажання, варто купувати дорогі фарби, «струйову» гітару та записувати на танці. Олек­сандр Музика розповідав нам, своїм студентам, історію, як що­вечора, після того як він забирав маленьку доньку з садочку, ходив із нею повз освітлені вікна танцювальної студії. Мала бачила дітей, що рухаються поодинці, парами, кружляють у спільному танці, напрацьовують якісь рухи, чула відзвук му­зики і якось сама попросилася завести її туди, записати на тан­ці. Він погодився, впевнений у тому, що дівчинка не відмовить­ся від свого бажання, легко не здасться і не покине гуртка, як би складно їй не було, бо рішення танцювати належало саме їй.

Чим би не займалася дитина, що б не робила, створіть для неї можливість самостійного прийняття рішень. Нехай сама вирішує, що та в якій техніці малювати; сама обирає книжки для читання та мультики для перегляду; сама придумає сцена­рій свого дня народження і вирішує, кого запрошувати; сама виконує шкільні домашні завдання... Звісно, не йдеться про таку собі безконтрольну самостійність. Зрозуміло, що спочат­ку варто допомагати з вибором книжок та переглядати домашнє завдання. Головне тут — дотриматись межі, за якою дитина пе­рестає відчувати свою активність, а отже і свою відповідаль­ність за зроблене.

Дитяча самодетермінація тісно пов’язана із компетентні­стю, адже навчитись тому, що тобі не потрібне і не бажане, — важко. Здібності розвиваються в діяльності, проте до високо­го рівня вони розвиваються лише у власнообраній, важливій для людини діяльності. Не секрет, що купа ді­тей вчиться грі на скрипці для мами, готує

уроки для тата, читає книжки, тільки щоб дорослі відчепи­лися, а отже вони роблять усе це та багато іншого «лі­вою задньою», не прагнучи

успіхів, а уникаючи покарань і нотацій. Компетентність при­ходить із усвідомленням, що це необхідно мені, а не комусь ін­шому, що це мій вибір і моє прагнення. Досягти майстерності у чомусь, що тобі не особливо й потрібне, усе одно, що рибі ви­ринати на поверхню — можна, звісно, але навіщо?

Думаю, всім випадало спостерігати за дітьми в моменти, ко­ли вони захоплені діяльністю, коли малюють, висолопивши язика, або читають, шепочучи кожне слово; коли, заплющую­чи очі, кожною клітинкою віддаються грі на улюбленому ін­струменті або танцюють, ніби з ними танцює світ; коли жи­вуть м’ячем і летять разом із ним над полем або, тамуючи подих, годинами припасовують деталі конструкторського ше­девра. Таке занурення, захоплення, пристрасть називають від­чуттям потоку, в якому зупиняється час і лишаються лише ти та те, що ти робиш. Відчуття потоку — це такий собі внутріш­ній критерій власної компетентності — мене захоплює те, що я роблю, я хочу робити це і надалі та розвиватися в цьому.

Важливо не загасити інтерес, не залляти холод­ною водою зразків та норм вогонь захоплення діяльністю та собою у ній.

У цьому контексті важливо не загасити інтерес, не залляти холодною водою зразків та норм вогонь захоплення діяльніс­тю та собою у ній. Колись я ходила в художню школу. Ходи­ла — то заголосно сказано, бо була там три з половиною рази. Буквально. З останнього заняття я втекла із твердим наміром більше не повертатись. Чому? На момент вступу до школи я вже добре малювала, краще за всіх у класі, краще навіть за дідуся, що його вважали чи не першим маляром в своєму се­лі. Я змальовувала з натури, особливо мені вдавалась усіляка свійська живність: гуси, кролики, наш собака. Я прагнула навчитись більшого. Я фантазувала, що тут, у школі, стану справжнім художником, що зможу малювати ніколи мною не бачених тигрів, левів і навіть тих космічних тварин, що жи­вуть у моїй уяві. Для мене це було головне — навчитись малюва­ти не лише те, що я бачу вживу, а й те, що в моїй уяві, фантазії. Мене ж, на догоду класичній методиці, змушувати викреслю­вати конуси та куби, тиснути на олівець з різною силою, ма­лювати якісь смужки. Я пішла, бо для мене не мало сенсу робити те, що не приносить ра­дості, для того щоб колись, якщо вистачить таланту, навчитись малювати по-справжньо­му. Мені стало нудно, я втратила відчуття по­току. До малювання повернулась лише зараз. За­раз у мене є мольберт, вимріяні пастелі, натертий кавою папір і неймовірне, колись втрачене відчут­тя шурхоту крейди під натиском долоні.

Є також і зовнішні критерії того, наскільки ти добре воло­дієш тим, що робиш. Найперший із них — порівняння себе з іншими та 'їхніми досягненнями. Тож якщо у колі знайомих вашої дитини немає дорослих чи однолітків, захоплених яко­юсь справою, — шукайте їх. Це надважливо! Важливо бачити, як інші працюють і досягають успіху, важливо порівнювати свої результати із їхніми, важливо спілкуватись, заражатись, надихатись. Тут особливо цінні й учитель — той, хто зможе показати усі цікавинки, надихнути, заразити, і конкурентне поле — однолітки, які роблять одну з тобою справу, ті, на ко­го ти рівняєшся та прагнеш обійти.

А ще важливий успіх. Саме так, розвиток компетентності стимулюється успіхом. А успіх — це насамперед визнання. І тут варто не лише самому збагнути, що досяг бажаного, а й бачити, відчувати, отримувати поціновування від значи­мих та компетентних людей. Дитяча самооцінка від початку живе у дорослих словах віри, захопленні та любові, у щасли­вих та гордих поглядах рідних людей, у нашій батьківській впевненості та підтримці. Лише згодом самооцінка стає «са­мо» оцінкою, вмінням самостійно зважувати свої досягнення і не залежати від думки оточення. Тож варто не лише пишати­ся дітьми, а й показувати їм це, говорити, давати відчути. Тут має значення і загальне схвалення, і аналіз того, що вдалося найліпше, і окреслення майбутніх досягнень.

Дитяча самооцінка від початку живе у дорослих словах віри, захопленні та любові, у щасливих та гордих поглядах рідних людей, у нашій батьків­ській впевненості та підтримці.

Одна з моїх уже дорослих клієнток зізналась, що живе ні­би на сцені і, як актриса, потребує аплодисментів, схвалення усього «глядацького залу». Кожна людина в її житті, навіть випадковий попутник у маршрутці, може зіпсувати їй день або підняти настрій своєю оцінкою її дій. Жодну з початих справ вона не доводила до кінця. Училась і практикувала ма­саж, виливала вітражі, викладала аеробіку, мала переклада­цьку агенцію... І кожного разу все кидала, якщо знаходився хтось, агресивно незадоволений її роботою: «Знаєте, я ж ні­коли в дитинстві не відчувала підтримки. Що б я не робила, чим би не захоплювалась — усе сприймалось як дитяча прим­ха, щось несерйозне і скороминуще. Правильним було тіль­ки те, що пропонували батьки. А це — гарно вчитися й отри­мати серйозну професію».

— Віко, а ти пробувала просто і відверто пояснити, що є речі, які тобі дуже не подобаються? Пояснити без істерик, розказати, що ти відчуваєш, попросити час на роздуми, сказати батькам, що ти розумієш їхні триво­ги і будеш обережною, завжди будеш із ними на зв’язку

і прислухатимешся до порад, але житимеш своїм життям, тому що воно твоє.

— Не знаю...

Віка і справді не знала. А не знала вона то­му, що в її житті не було можливості прийма­ти самостійні, вільні від батьківського тиску рішення. Єдина її спроба висловити протест не була почута і наразилася на санкцію — бой­кот. Коли особиста помічниця Вікиного тата відміни­ла наші консультації через те, що «такого психолога нам не треба», я щиро сподівалася, що дівчинка все-та­ки знайде своє ім’я, і нехай воно не відразу зазвучить як ««Вікторія», але буде почуте її батьками. І я не помили­лася. Віка знайшла мене в Мережі, зафрендилася зі мною, й одного дня я перепостила її статус. Ось він, повністю і без редакції:

««Море і гори весною зе бест. Чим ми вище, тим шир­ша стежка від призахідного сонця на морі. Тато, дякую за намет, він справді витримує зливу. Мама, я тепло вдя­гаюсь на ніч, правда». (3 травня з Ай-Петрі, Ьіуабіуа, икгаіпе, через стільниковий пристрій)

На жаль, буває так, що діти втрачають інтерес до життя, па­дають на диван із мисочкою родзинок, жують і «втикають» у рекламу. Давайте допоможемо їм віднайти втрачене:

• покажемо, що світ повен пригод і відкриттів;
• навчимо бути творчими, шукати нове та експери­ментувати;
• дамо можливість самим приймати рішення, шукати вихід, зважувати наслідки;
• будемо підтримувати в усіх починаннях та пишати­мемося досягненнями.

Захоплення, готовності до відкриттів та впевненості у влас­них силах, дорогі батьки і діти!

АБО ЯК РОЗВИНУТИ САМОСТІЙНІСТЬ ТА РОЗПОДІЛИТИ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

Трирічна Наталочка сиділа на диванчику поряд із ма­мою тихенько і майже незрушно. Їй, звісно, хотілося швидше зіскочити й побігти до іграшок, але мама ска­зала: «Будеш поряд», — і дівчинка не наважилась супере­чити, лише дивилася на ляльок у маленькому ліжечку і хилила голову то на одне плече, то на інше, не інакше як колискову наспівувала. Я, замилована, трохи «випа­ла» з розмови з її мамою, до якої повернулась на словах:

— ...Вона вже доросла, тож я хочу, щоб і поводилась відповідно, сама вмивалась і зуби чистила, речі в садок збирала, вдягалась, посуд зі столу за собою прибирала, іграшки складала на місця, форму на секцію теж і сте­жила, чи є чисті речі на завтра. Хочу, щоб без нагаду­вань, щоб я не мусила над душею висіти, щоб це були її домашні обов’язки, які б робилися вчасно і без нагадувань. Усе, період безпорадності минув.

Наталка потупила оченята. Я їй усміхнулась, і вона усміхнулась у відповідь.

— А давайте ми відпустимо Наталочку до ляльок... — на цих моїх словах дівча аж підскочило над диванчиком від щастя, — а самі все детально обговоримо.

— Якщо це необхідно, то звісно, — сказала мама.

Наталка вистрибом подолала три метри до іграш­кового куточка і взялася до улюбленої дитячої справи.

— І так завжди, — прокоментувала мама. — Аби гра­тися.

Думаю, перше, у чому варто розібратися у випадку скарг на дитячу неорганізованість, — це те, що для батьків, власне, означає бути організованим. «Я в його віці корів пас та свиням
їсти давав!» — гордо заявляв один незадоволений безладністю свого семирічного сина тато. Звісно, сучасні міські діти не мо­жуть повторити подібних геройств, однак цілком здатні бра­ти на себе значну частину домашніх обов’язків, чим старші — тим більше. І звісно, допомога у хатніх справах долучає дітей до праці та полегшує життя нам, батькам, однак чи пов’язано це з організованістю і наскільки?

Організованість — це передусім саморегульованість, нави­чки планувати свій час та діяти відповідно до цього плану, вміння розставляти пріоритети, самостійно розподіляти час між справами так, щоб зробити усе необхідне, а також обира­ти головне та відмовлятись від не важливого. Тож догляд за тваринами, як і будь-яка інша допомога дорослим, є лише спра­вами, які дитина має вписати у свій порядок денний. І тут важ­ливо, щоб ці справи, по-перше, були посильними, а по-друге, їх кількість має бути такою, щоб у дитини лишалися час і снага на інші, важливі для неї особисто речі, в тому числі й на байди­кування. Заважкий тягар домашніх обов’язків та посилена ви­могливість з боку батьків можуть не лише розхолодити дітей, а й назавжди відбити бажання робити будь-що. Пригадаємо, якою б організованою не була Попелюшка, навряд чи їй вдало­ся б упоратися з усім скопом справ без чарівної допомоги — чо­го вартувало лише розібрати сім мішків сочевиці та гороху!

Якою б організованою не була Попелюшка, на­вряд чи їй вдалося б упоратися з усім скопом справ без чарівної допомоги — чого вартувало лише розібрати сім мішків сочевиці та гороху!

Тож перше, про що міркуймо, — скільки мішків до снаги розібрати вашій дитині. Адже саморегуляція можлива лише за зваженого та індивідуально розрахованого навантаження. Од­
ній дитині заввиграшки і до школи самій зі­братися, і уроки зробити, і в кімнаті прибра­ти, і посуд за усіма перемити; іншій важко без батьківського супроводу навіть до шко­ли дійти вчасно — або ґав ловитиме, або на манівці зіб’ється. Скажете, справа виховання.

Так, але не лише. Усі діти особливі, як і унікаль­на специфіка 'їхнього зростання.

Якщо міркувати про традиції виховання, то в одних родинах пріоритетом є культурний, інтелектуальний розвиток, і вже дво-, трирічних малюків віддають до шкіл іноземних мов, ізостудій, вчать грі на клавішних чи струнних: у таких родинах може не бу­ти акценту на хатніх справах. «Виросте — напрацюється», — міркують батьки і не навантажують дітей побутовими клопота­ми, аби вони мали змогу концентруватися на найважливішому. В інших — навпаки, головним є розвиток соціальний, вміння спілкуватися, поводитись у товаристві, бути частиною спільно­ти; малюки залучаються до усіх родинних справ — від ліплен­ня вареників до походів за грибами. Спорт, навчання, здоров’я, догляд за молодшими та інше — усе це пріоритети, дотриман­ня яких створює індивідуальний стиль та підхід, і зрозуміло, що й вимоги до кількості та якості дитячих справ будуть різними.

Індивідуальні особливості нервової системи також істотно впливають на здатність дитини давати собі раду з тією або ін­шою кількістю справ. Гіперактивні діти, а також ті, що мають складнощі в зосередженні уваги та демонструють імпульсив­ні реакції, потребують більшого контролю, спокійного та ви­важеного наставляння, участі дорослих у плануванні дня та допомоги у дотриманні режиму, для них важливі не лише кіль­кість справ, а й їх чергування, зміна активних і спокійних ви­дів діяльності, а ще прийняття, відсутність дратівливості з бо­ку дорослих. Діти з чутливою нервовою системою, ті, кого називають меланхоліками, швидко втомлюються, а отже по­требують більших перерв на відпочинок; збудливі холерики краще почуватимуться за сталого режиму, чітких вимог та від­сутності різких санкцій; ті, чиїм нервовим процесам прита­манна інертність, — флегматики — потребують часу на під­готовку, обдумування кожної справи, воліють усе робити виважено та без зайвого поспіху.

— А в чому саме складність, пані Жанно? Наталка схожа на слухняну та поступливу дитину.

— Так воно і є, — Наталчина мама глянула вбік донь­ки. — Справа в тому, що їй вже скоро чотири. Діти моїх подруг у цьому віці набагато самостійніші за неї. Розумі­єте, я й досі не знаю, що таке вільний час. Ната постій­но потребує моєї уваги. Самостійно вона лише грається.

Усе інше — тільки під наглядом та за вказівкою. Доки ди­вишся —робить, тільки на своє відволічешся — вже й за­була, про що йшлося, сидить та ляльок перевдягає.

— Як давно вам стало здаватись, що Наталка неор­ганізована та несамостійна для свого віку?

— Буквально цього тижня! Ми були в гостях, і Неліч- ка, донька моєї подруги... Ви б лише бачили, яка чудо-ди- тина! Їй ще немає п’яти, а вона все, буквально все ро­бить сама! Навіть на малювання, а це в сусідньому від садочка будинку, сама ходить. Вихователь лише дивить­ся — і все! Вона навіть каву мамі варить і в ліжко но­сить! Уявляєте, ранкова кава від власної дитини?!

Наталці набридло бавити ляльок, і вона підійшла по­цікавитись, де взяти папір та олівці, щоб малювати.

— Тобі іграшок мало? — шикнула мама.

Наталка насупилась і пішла назад.

Я встала, дістала папір, олівці, фломастери.

— Нічого страшного — ось, занесіть.

— Я зла, так? — Жанні стало ніяково.

— Ні, просто ви пробуєте порівняти непорівнюва- не — двох різних дітей.

Загальних порад щодо оптимальної кількості та конкрет­них справ, які здатна самостійно спланувати та вписати у свій день дитина, бути не може, єдине, що є — тенденції, і 'їх мож­на окреслити.

Перша: саморегуляція не виникає нізвідки. Діти ростуть, і нам варто робити це разом із ними. Зауважувати моменти, ко­ли вони вже здатні на більше, та підтримувати 'їх у цьому, сти­мулювати, включати нові уміння у щоденність. Я довгий час боялася давати ножиці в руки своєму маленькому синові. Спо­чатку сама вирізала усі деталі для аплікацій, потім дозволяла йо­му тримати мене за руку, коли ріжу, але не більше того. Яким же величезним було моє здивування, коли одного разу у садочку я побачила, що він зосереджено і вміло орудує ножицями. Тож інколи не діти — ми не готові до 'їх самостійності. Уважність та „        готовність пережити недолугість перших самостій-

, пТда них спроб будь-чого — головні помічники на шля­ху розвитку дитячої саморегуляції. Дозволити са- іЛУ'*^г'' мому різати, вдягатися, підбирати одяг, збирати та накривати на стіл, робити домашні завдання, вари­ла _% ти каву врешті-решт — ось те перше, що ми можемо зробити для своїх дітей. Йти до цього слід покроко-

во, раз у раз додаючи самостійні вміння та заохочу­ючи до нових.

— Жанно, давайте почнемо спочатку: чого ви чека­єте від Наталочки?Будемо називати по черзі й думати, як їй допомогти опанувати нове уміння.

— Гаразд. Нехай це буде ранкова і вечірня гігієна. Зу­би чистити, вмиватися, душ приймати. Витиратися.

— Як це відбувається зараз?

— Зараз я її тягну з ліжка у ванну, вмиваю, тримаю­чи над умивальником, пхаю в рота намащену пастою щітку, потім даю рушник. Приблизно так.

— Тягнете? Тримаєте?

— Ну так. Це ж ранок, їй важко прокидатися. А до умивальника вона ще до ладу не дістає.

— Тобто перше — маємо розбудити трохи раніше, щоб був час на прокидання і сили самостійно дістатися ванної?

— Так-так, — усміхається Жанна. — А друге — щось придумати зі стільцем чи підставкою якою, щоб вона долізти і нахилитись над умивальником могла. Я зрозу­міла. Господи, аж соромно. Будете сміятися, але ж і до щітки їй самій не дістати, та стоїть високо на полич­ці, та й рушник із сушарки не так просто стягнути.

Отже, другою необхідною умовою, що сприяє саморегуляції, є зручна та сприятлива організація простору, в якому дитина мешкає. Особливо це стосується малюків, яким важко користу­ватись дорослими речами. Це і зручні полички, гачечки, короб­ки для складання, чіпляння, сортування усього необхідного, і приладдя, що дозволяє без перешкод дістатись до важкодо- ступних, але важливих місць — унітазу, умивальника, шухляд­ки чи вішака у шафі. Також це стіл за зростом, зручний стілець, окреме місце для творчості, ігор та розваг, окреме — для збері­гання іграшок та виставляння результатів своєї творчості... Для школярів важливе усіляке канцелярське різнофункціональне приладдя — папки, файли, сортувальні кейси, пенали, тижневий розклад на стіні, а також і дошка, на якій можна складати перелік справ, позначати їх важливість, дописувати, стирати та таке інше. З появою кожного нового захоплення вар­то відшукати для нього особливе місце. Звісно, не усім підліткам пощастило мати горища, гаражі чи гостьові павільйони, у яких можна влашто­вувати репетиції зі своїм гуртом, обладнати спортзал чи худож­ню майстерню, проте місце, а також і час для захоплень має бу­ти більш-менш визначеним та сталим.

Взагалі, режим у розумінні спланованого наперед розкладу справ і відпочинку, якого чітко дотримуються, — третя базова умова сприяння дитячій організованості. Найперше — то логі­ка чергування спання, пробудження, дозвілля і навчання. Ті ді­ти (та й дорослі), яким пощастило мати чіткий графік, набагато легше досягають успіхів у справах, адже у них сформоване щось на кшталт рефлексів, коли, що й після чого робити. Якщо ж жит­тя організоване безладно, дитина не лише втрачає на розвитку навичок саморегуляції, вона ризикує перегулянням, переїдан­ням, переспанням, пересидінням за компом чи перед телевізо­ром, а всі ці «пере» виснажують більше за, наприклад, фізичну працю. Брак умінь самоконтролю справ і дозвілля переростає у звичку, що псуватиме життя і надалі, й хоча у малюків рідко буває відчуття змарнованого часу, дорослих, які в дитинстві не навчилися планувати свої дні, вона супроводжує повсякчас.

Наступної зустрічі Наталка вже не сиділа сама над ляльками, вона гралася разом із мамою.

— Я — Барбі, ти — Стейсі, ми красуні. — Наталка розподіляє ляльок та ролі між собою і мамою. — А ще по­дружки, — пояснює головне. — Я заправлятиму ліжечка, а ти приготуй сніданок. Поїмо і будемо гратися, виби­рати одяг, готуватися до показу мод. — Вона кумедно веде ляльку, так, ніби та на подіумі.

Мама підігрує, теж веде ляльку модельною ходою.

— Ні! Спочатку справи! Швидко на кухню, а я в спальню!

Розподіл відповідальності — четверте правило сприяння дитячій самоорганізації. Зважте, що дитина може робити са­ма, а в чому потребує підтримки та тимчасового контролю.

Не приймайте одноосібних, а ще гірше — нака­зових рішень щодо дитячих обов’язків з догля­ду за собою та участі в хатніх справах; обговоріть усе та знайдіть спільне рішення, яке б улашто­вувало усіх.

Тож не приймайте одноосібних, а ще гірше — наказових рі­шень щодо дитячих обов’язків з догляду за собою та участі в хатніх справах; обговоріть усе та знайдіть спільне рішення, яке б улаштовувало усіх. Наведу уривок таких перемирчих пе­ремовин між мамою та семирічним сином, що повсякчас сва­рилися через нечупарність малого і прийшли на консультацію у стані холодної війни — малий заявив, що буде жити у бабу­сі, та навідріз відмовився повертатись до батьків: «Давай ти го­туватимеш шкільний одяг на ранок і складатимеш свої речі у шафу, а ще закидатимеш брудну білизну у кошик для прання, а я вже все пратиму, прасу­ватиму і приноситиму в твою кімнату. Як тобі такий план?» — «Гаразд. Тільки нагадуй мені про брудну білизну». — «Добре. Я можу перевіряти, на­скільки вона свіжа, якщо ти попросиш». — «І тато нехай свої шкарпетки теж сам складає у брудне!»

Домовляючись про обов’язки, з одного боку, ви стимулює­те та поступово розширюєте поле самостійності; з іншого — демонструєте підтримку та рівність прав у родині, показуєте, що кожен робить багато важливих справ і завжди готовий до­помогти іншому.

Особливе значення для підлітків має розподіл обов’язків та чітке розмежування відповідальності, а також спокійне обго­ворення усіх планів та варіантів. Потреба проводити багато часу з однолітками, перші справжні почуття, непросте шкіль­не навантаження, захоплення, яких із кожним роком більшає, а також і постійна потреба приборкувати гормональні збурен­ня в собі самому зводять до мінімуму час на допомогу батькам та серйозно ускладнюють процес саморегуляції. Ну от який мо­же бути правильний вибір між зубрінням англійської та прогу­лянкою із приємною тобі однокласницею весняним парком?

Одна майже доросла клієнтка поділилась зі мною серйозним конфліктом мотивів у її житті: «У неділю ввечері приїде бабуся. Я дуже її люблю і маю допомогти мамі прибрати та наготувати на святковий стіл. А ще в неділю день народження у Ростіка, і я до нього теж маю приготуватися. Ми ж планували кататися на скутері. Я запрошена як його дівчина. От ви б що зробили на моєму місці?!» Я б на її місці та в її віці нізащо не поступилась часом на наведення власної краси, поцілувала бабусю й побігла підстрибуючи на день на­родження Ростика, а ви? Тож саморегуляція „ ^У.. підлітків — процес, який найбільше         

потребує обговорень, уточнень, — узгоджень, аналізу відповідально

сті, зважування усіх «за» і «про­ти» та спільних, повторюсь, спіль­них рішень щодо виняткових та поточних справ дитини.

Це була наша остання консультація, і вона завершу­валась. Наталка сидить у мами на колінах, мугикає щось

бадьоре і прогулюється лялькою по маминим рукам з ви­глядом повного задоволення життям.

— Ми молодці. — Жанна цьомає доньку у маківку. — Ната вже сама навіть вкладається спати.

— Ви молодці! Ната, похвались, як ти це робиш...

— Ну... — Лялька дрібним кроком дострибує аж до ма­миного плеча. — Я роздягаюсь, залажу в душ, мама налаш­товує водичку, щоб не була гаряча, і йде. Так, мам? — Жан­на усміхається, лялька зістрибує з її руки та вмощується на дівчачому колінці. — Миюсь, кличу маму, ми витирає­мось, цілуємось, я вдягаю сорочечку і йду в ліжечко. Усе.

— Хіба все? — Жанна заглядає малій у личко і знову цілує, вже в ніс.

— Ні-і-і... — Наталка сміється і витирає мокрого носа. — Я тебе кличу, щоб поцілуватись, і тата. Тепер усе — сплю. — Лялька вкладається просто на дитячих колінцях і накривається натягнутим на неї светром.

— Ви й не уявляєте, якими ми всі поцілушками ста­ли, — сміється Жанна.

Психологічні причини того, чому діти вимагають від дорос­лих опіки тоді, коли вже не потребують її та можуть самостійно доглядати за собою, ховаються також і в недоцілованості. Саме так: «Я не буду сам вставати, збиратися, снідати, сам робити уро­ки, не буду встигати на секції, ніяк не впораюсь із прибиранням, проситиму тебе помити мене, зробити канапку та какао, тому що потребую тебе, твоєї турботи, уваги, мені не вистачає цього!»

Психологічні причини того, чому діти вимагають від дорослих опіки тоді, коли вже не потребують її та можуть самостійно доглядати за собою, хова­ються також і в недоцілованості.

Діти ніби відмовляються рости, демонструють свою невмі­лість, безпорадність, безсилля — і все заради того, аби відчува­ти батьківську любов, яку в інший спосіб недоотримують. Ми втомлюємося за день, і надвечір подекуди просто не вистачає часу на ніжності та зізнання, ранок закручує новий день, вима­гає темпу та з’їдає хвилини, які б могли бути сповнені любові. Здається, й так зрозуміло, що ми любимо свою дитину, ми і втомлюємося заради неї, і поспішаємо, щоб забезпечити її май­бутнє. Так, нам, дорослим, зрозуміло. Але дитина це збагне не зараз, а лише тоді, коли виросте і сама бігтиме на роботу та дратуватиметься через те, що вже її маля повільно розмазує ка­шу по тарілці. Зараз вона відчуває, що на неї не вистачає часу, що вона не важлива, що їй не приділяють уваги, що її не люб­лять. І робить те, що може зробити, — не росте, зупиняється у своєму психологічному віці, прагнучи повернутись у час, ко­ли її тримали на руках, заколисували, цілували, у час своєї без­помічності, час отримання любові. У дитячій свідомості жевріє думка: «Не буду цього робити, ні. І нехай мама дратується, а та­то прозиває безрукою мавпою — вони все ж таки піклуються про мене, показують, наскільки я важливий для них. Якщо я все робитиму сам, вони ж зовсім не звертатимуть на мене уваги! Ро­битиму все сам і лишусь сам!» І шести-семи-восьмирічний шко­лярик перетворюється на безпорадне дошкільня, що не в змозі й шнурків на кросівках саме зав’язати.

Якось на одній консультації я попросила маму і дочку ста­ти одна проти одної, дала їм стрибуні м’ячики та за­пропонувала кидати одна одній, висловлюючи свої побажання, які мають завершуватись запитан­ням: «Що я можу зробити для цього?» Умов дві — продовжувати відповідати одна одній та не повторювати бажань.

«Я хочу, — кидала мама, — щоб ти зранку самостійно збиралась у шко­лу і не будила мене та тата, ми втомлені, бо пізно повернулися з роботи. Що я можу зробити для цього?» — «Дозволити мені ввечері дивитись мультики, бага­то. Що я можу зробити для цього?» — повертала м’ячик доч­ка. — «Вчасно вкладатись спати, не засиджуватись біля теле­візора. Що я можу зробити для цього?» — «Трошки побути зі мною перед сном, посидіти, порозмовляти. Що я можу зро­бити для цього?» — «Сказати, попросити, покликати мене до себе в кімнату. Що я можу зробити для цього?» — «Не кри­чати, коли я кличу, і приходити, а не казати, що це «вечірні соплі». Що я можу зробити для цього?» — «Ти — нічого, я все зроблю сама». — Мама вправно зловила м’ячика і не стала відкидати назад.