]]>Консультація по Джйотіш - Ведичній астрології]]>
]]>Консультація по Джйотіш - Ведичній астрології]]>

Бруно Ферреро "Танець Бога"

Читати книгу онлайн:

Ферреро Бруно

Танець Бога / Пер. О. Бурячківський. - Львів, Свічадо, 2011 - 96 с. (серія “Короткі історії для душі”).

У новій книжці Бруно Ферреро - короткі, але глибокі істо­рії, які збагачують і просвітлюють душу. Спонукають загля­нути в неї, замислитися, прислухатися, придивитися, щоб відчути, а навіть побачити, як Господь танцює навколо нас.

Бруно Ферреро Танець Бога

СЛІДИ

Ти і Господь наш кус Христос разом ідете одним шляхом. Довгий час сліди куса лягають поруч з тво­їми, але Його сліди значно глибші, чіткіші.

Ти ж залишаєш сліди невиразні, заломисті, - ви­дно: ти вагаєшся і не впевнений, що ідеш у пра­вильному напрямку.

Крокуєте отак деякий час, і поволі твої сліди наближаються до Ісусових. Ось ви вже ідете пара­лельно.

Ви з кусом - як двоє друзів. Простуєте пліч-о- пліч.

Все нібито чудово, та враз твої сліди, що спершу виднілися на піску поряд з Ісусовими, тепер ляга­ють просто на них.

Твої сліди, порівняно з Його слідами, є значно меншими, а все ж ви починаєте ступати крок у крок.

Так ви прямуєте ще певний час, але згодом твої сліди щоразу більшають і врешті накладаються на кусові.

Тепер помітно тільки одну вервечку слідів: ти й Христос простуєте, мов одна людина.

І знову здається, що все гаразд, що ліпшого й ба­жати не можна, та ось несподівано з’являється дру­га вервечка слідів.

Відбувається щось дивне.

Нові сліди звертають убік, повертають назад, всі­ляко змінюють напрямок руху.

Ти збентежений, приголомшений. Немовби чудо­вий сон урвався! Відтак починаєш молитися:

  • Господи, я збагнув першу ситуацію, мій шлях туди і навспак. І зупинки мої... Був я християнином нерішучим, непевним, але прагнув учитися і вчив­ся. Ти ж ішов твердим кроком і допомагав крокува­ти мені.

-Твоя правда!

  • Коли малі мої сліди губилися у Твоїх великих, я вчився ходити Твоїми дорогами і бути поблизу Тебе.
  • Атож! Мою науку ти засвоював блискавично.
  • Коли ж мої сліди цілковито з’єдналися з Твоїми, це засвідчило, що я став Твоїм учнем.
  • Саме так.
  • Але, Господи, - що сталося далі? Чи ж я почав відступати від Тебе? Сліди розділилися, а ці пово­роти і зигзаги...

Запала хвилинна мовчанка, пізніше Господь від­повів, усміхаючись: “То я танцював від щастя навко­ло тебе”.

Ми є щастям для Господа Бога. Цс найразючіший парадокс християнства. Коли вкрай важко залишати­ся вірним, коли все довкола видасться сірим і неживим, коли просування вперед потребує чимало труду і на­віть завдає страждань, - зупинися, закрий очі, вуста і вуха...

І ти почуєш, як Бог танцює навколо тебе.

МИР

Дві держави розмежовував гірський хребет із численними льодовиками і потоками - такими чис­ленними, що гори вважалися майже неприступними. А держави нагадували братів-близнюків, адже люди, що їх населяли, були вельми подібними, і через те між двома народами повсякчас виникали конфлікти.

Ворогували вони в усіх сферах суспільного жит­тя: економічній, зовнішньополітичній, культурній, спортивній.

Врешті над країнами-сусідами нависла загроза війни.

Полководці з обох сторін вислали таємних аген­тів, щоб ті розвідали, з якого боку найлегше вдерти­ся на територію супротивника.

Повернувшись, розвідники переказали цілком ідентичні відомості:

- На кордоні між двома державами є лиш одне місце, де перехід можливий.

Генерали обох армій задоволено усміхалися, роз­дивляючись карту місцевости:

— Чудово! Отут і вчинимо напад.

І вже наперед тішилися, коли уявляли гуркіт техніки, вогонь мінометів, перемоги їм здавалися швидкими и легкими з гучною славою та високими державними нагородами. Втім, розвідка не поділяла їхнього бадьорого настрою:'

  • Саме в тому місці, у своїй домівці меигкає пра­цьовитий селянин із красунею-дружилою. Вони ко­хають одне одного, їх називають найщасливішим подружжям під сонцем. У них і дитина росте. Якщо ми пройдемо їхньою землею, якщо розіб’ємо табір поблизу їхньої садиби, то, безумовно, зруйнуємо їхнє щастя.

Посмішки з генеральських облич пощезали негай­но. Запала гнітюча мовчанка. Полководці були збен­тежені.

  • Ні, ми не можемо, не маємо права розпочинати війну, - ствердили одностайно обабіч кордону.

Тож війну так і не було оголошено, ані розв’язано.

Є на світі одне місце, де не провадять воєн, де не бу­ває насильства й загарбництва. Воно заховане у глибині твого серця.

 

ДЕРЕВО, ЩО НАРІКАЛО

Дерево мало шершавий стовбур і покручене гілля, родило кислі яблука, яких ніхто не хотів їсти. Проте найгірше - то був його характер. Воно безперестанку нарікало: що земля ось-ось перетвориться на боло­то, що корови й кролі знищать його кору, що висока трава йому дошкулятиме - і так далі, безперестанку.

Живопліт, що виріс коло Дерева, вирішив якось припинити це безнастанне нарікання. Розповів про все старому Крукові, який, вислухавши, мовив так:

  • Лихо в тім, що Дерево не бачить у житті справж­ньої мети - через те нарікає і нарікає.

-1 де ж її шукати, оту справжню мету?

  • Зазвичай вона під самісіньким носом.

Влітку Живопліт, як завше, забуяв розкішним зе­лом. Ще й Козолист обвив його кущі, прикрашаючи їх своїм пахучим квіттям.

  • Послухай, Дерево, - озвався Живопліт одного дня, - що у твоєму житті видасться тобі найгіршим?

Дерево з хвилину поміркувало, а тоді журливо прошепотіло:

- Найгіршим є те, що я нікому не подобаюся. Квітну лиш кілька днів на рік, листя моє негарне, а дикі мої плоди зовсім не смачні.

  • Але ж твоїй біді можна зарадити! - вигукнув Живопліт. - Я попросив би Козолиста, щоб обвився довкола твого стовбура й гілля. Тоді запашне квіття й соковите смарагдове листя зодягатимуть тебе що­найменше півроку. Та с одна проблема: Козолист... Козолист не хоче цього. Твердить, що ти забагато на­рікаєш.

Дерево замислилося. Тоді озвалося так:

  • А коли я дам слово, мовляв, однині буду менше нарікати, ти зумієш переконати його, щоб вився до­вкола мого стовбура та моїх гілок?
  • Авжеж, - відповів Живопліт.

І до кінця року Дерево не поскаржилося на свою долю ні разу.

А навесні, одного погідного дня. Козолист пустив невеличку парость. Парость розвинулася і заплелася круг стовбура та гілок. Розпустилися запашні квіти, жовті й рожеві. Дерево стало найкрасивішим з усіх довколишніх дерев. Відтоді воно вже не нарікало. Ніколи.

Одного зимового дня, пополудні, Крук заговорив до Живоплота:

-Давно я не чув, щоб Дерево скаржилося. Либонь, віднайшло таки сенс життя. Як ти гадаєш?

  • А ти запитай у самого Дерева, - порадив Живо­пліт.

Крук знявся в повітря, підлетів до Дерева і запи­тав, чи знайшло воно, зрештою, сенс життя.

  • Вибач, зараз не можу розмовляти - мушу за­хищати мого Козолиста від дощу.

 

  • Але ж тепер, взимку, він бурий, зів’ялий...
  • Тепер - так, - відповіло Дерево, - але він обви­ває мене, Г я бережу його аж до весни. Тоді він знов зазеленіє, розквітне - буде ще гарнішим, як торік.

Старий Крук і Живопліт були вельми втішені. Дерево справді віднайшло сенс життя і вже ніколи не нарікало.

Інколи наше серце страждає від короткозорости. А сенс життя у кожного з нас... під самісіньким носом.

 

ХОДИ ДО МЕНЕ

Коли маленька Аріяна облишила свої гарні хо­дунки і почала робити перші самостійні кроки, то часто падала і оббивала собі колінця, що, зрештою, буває з усіма дітьми Аріяниного віку.

Її мама розкривала тоді обійми і кликала:

  • Ходи до мене!

Мала дріботіла до неї непевними крочками, заби­ралася на коліна і притулялася до матусиних грудей.

Мама питала:

  • Ти моя дівчинка?

Аріяна, ще плачучи, ствердно кивала голівкою.

Далі матуся питала:

  • Ти мій найдорожчий скарб? - Дівчинка пого­джувалася, та вже усміхаючись.

Врешті мама казала:

  • Люблю тебе дуже-дуже, дужче, ніж усе на світі!

Після обопільних усмішок і пестощів Аріяна го­това була долати нові й нові перешкоди.

Коли минав їй п’ятий рік, вона і далі хотіла бави­тися у г ру під назвою “Ходи до мене” - тоді, як роз­бивала колінце, як почувалася ображеною або як просто хотіла сказати матусі “добрий день” чи “на- добраніч”.

Якось мамі довелося переживати дуже скрутні хвилини.

 

Була до краю змученою, знервованою. Мусила допомагати чоловікові, опікуватися двома синами- підлітками та п’ятирічною донечкою, ще й у хатню роботу впрягатися. Як тільки дзвонив телефон або хтось у вхідні двері - це означало чергову працю, що вимагала негайного виконання. По обіді сталася криза. Жінка втекла до своєї кімнати, щоб дати волю сльозам.

Аріяна побігла за нею. Забігши до кімнати, про­мовила:

  • Ходи до мене!

Притулилася до мами, пальчиками торкнулася її сльозами зрошених щік, а тоді спитала:

-Ти моя мамуся?

Мама, плачучи, підтвердила кивком голови.

  • Ти мій найдорожчий скарб? - Жінка знову кив­нула, та вже з посмішкою.

-1 я люблю тебе дуже-дуже, дужче, за усе на світі!

Усмішки, обійми, пестощі - й ось матуся готова знов до жертовної праці.

Хто дарує любов - той любов отримує.

 

. ЯБЛУКА

Декілька молодих менеджерів, що тиждень на­вчалися на курсах підвищення кваліфікації, бігли коридорами аеропорту. Це було ввечері у п’ятницю, усі хотіли летіти на вихідні додому.

Чоловіки спізнювалися. Рейс літака відкладали вже кілька разів.

Бігли коридорами летовища, стискаючи в доло­нях паспорти, квитки та ручки валіз.

Зненацька двоє з них одночасно і ненавмисне зачепили кошик з яблуками, що стояв на лотку.

Яблука розсипалися по підлозі.

Не зупинившись і навіть не озирнувшись, чоло­віки помчали далі. їм поталанило - на літак вони встигли.

Всі, крім одного.

Один чоловік затримався. Йому стало неприємно через прикрість, яка спіткала господиню лотка.

Гукнув товаришам, щоб не чекали на нього. По тім зателефонував дружині, що прилетить наступ­ним рейсом.

Тим часом розсипані яблука так і лежали на під­лозі.

Враз чоловік збагнув, що продавчиня, молода дів­чина, - незряча. Завмер на місці, приголомшений.

Великі сльози котилися по дівочих щоках.

ІЯ

 

Раз у раз вона нахилялася до підлоги, даремно намагаючись позбирати яблука, тоді як сила-силен- на людей проходила повз неї, не затримуючись і на­віть не звертаючи уваги на те, що діється.

А молодий менеджер опустився коло дівчини на­вколішки і заходився збирати плоди. Потім допоміг їй розкласти все на лотку.

Ще збираючи яблука, він побачив, що багато з них є ушкодженими через падіння на кам’яну під­логу. Такі яблука він поклав у кошик.

Далі витягнув гаманця і запитав дівчину:

  • Ти добре почуваєшся?

Вона, усміхаючись, підтвердила це граційним кивком голови.

Чоловік простягнув їй купюру вартістю 100 євро.

  • Прошу, візьми це. Я хочу відшкодувати збитки, яких ми тобі завдали. Сподіваюсь, ми не зіпсували тобі дня.

Чоловік уже відходив, коли дівчина загукала:

  • Пане, будь ласка!..

Зупинився, обернувся, поглянув у невидющі очі.

Тоді вона запитала:

  • Ісусе, то справді Ти?

Чоловік зупинявся не раз, поки дістався до зали очікування. Питання знедоленої сліпої дівчини дзве­ніло у вухах, обпікало серце:

  • Ісусе, то справді Ти?

А тебе вважають інколи Ісусом?

 

Мама, виявивши, що із кухонної шафки зникають різні солодощі, вирішила навчити свою дитину ос­нов моралі.

  • Ти знав, коли цупив тістечка, що Бог був тоді коло тебе, хоч ти Його і не бачив?
  • Аякже, - відповів малий не без запалу.

Втім, ласощі зникали й зникали.

Тож мама спитала знову:

  • Ти знав, що Бог тієї миті бачив тебе?
  • Авжеж.
  • І як ти гадаєш, що Він сказав би тобі, бачачи, як ти тягнеш солодощі?
  • Він сказав мені: ми тут самі, візьми-но собі два тістечка!

Ну, звісно, дитина мала рагфо. Бог не є сторожем, навіть на кладовищах, куди багато хто постав Його. І, змушений обирати між тістечками і мною, без сум­нівів обирав мене.

Скільки ж “масок” накладають Богові вихователі, і то з найкращих міркувань! Хто ж потій звільняти­ме дитячу свідомість від образу Бога-наглядача, суво­рого судді чи доброго дядечка?

 

МОЛИТВА

Двоє поважних рабинів зустрілися на спільній вечері. Були щирими приятелями, то спершу розмов­ляли про всяку всячину, а потім, аж до пізньої ночі, дискутували про буття і сутність Господа Бога.

Врешті, дійшли висновку, що Бога немає, та й піш­ли собі відпочивати.

Вранці один із рабинів пробудився і, не знайшов­ши другого в домівці, вийшов до саду. Там побачив колегу і приятеля заглибленим у вранішню молитву.

Вражений, рабин спитав:

  • Що ти робиш?
  • Ти ж бачиш - проказую вранішні молитви.
  • Ти мене дивуєш! Ми ж дискутували мало не до світання і, зрештою, дійшли висновку, що Бога не існує. І що я бачу нині - ти отут, у своїм саду, про­казуєш вранішні молитви?!

А другий рабин відповів просто:

  • Даруй, але що це має спільного з Богом?

Хто не вміє молитися, той лиш проказує молитви. У К. С. Льюїса крутій підказує своєму небожеві, дия­волу-спокусникові, найкращий спосіб, як відвернути людей від молитви: “Маєш учинити так, щоб вони не вибували, якою була їх дитяча молитва - бездумним, папужачим повторенням певних слів, - і щоб гадали, ніби воно і є справжня молитва!”

 

БАГАТСТВО

Якось незадовго до Різдва Христового учителька поставила своїм учням таке запитання:

  • Хто з вас є бідним і, отже, має отримати подару­нок з нагоди свята?

Діти, що вважали свою родину незаможною, під­няли руки.

Місто було маленьким, усі одне одного знали. Не тільки на ймення, а й де хто мешкає, чим займається, яку має родину та статки. Після уроків учителька по­кликала до себе восьмирічного хлопчика, що звався Діні. Родина його недавно прибула з Африки, й усі знали, що вони дуже бідні.

Запросила хлопчика сісти, відтак спитала, чому він не підняв руки.

  • Бо я не бідний.
  • А хто є бідним, як ти гадаєш?
  • Діти, що не мають батьків.

Подивилась на нього вражено і мовчки його від­пустила.

Наступного дня батько Діні повернувся додому усміхнений, в доброму гуморі. Виявилося, що вчи­телька побувала у нього на роботі.

  • Ми можемо пишатися - так, саме пишатися - нашим сином, - оголосив він удома. І переказав дру­жині те, що почув від учительки.

 

1*1

 

 

 

 

На Святвечір Діні отримав подарунок. Розкривши його, він побачив дві пари новісіньких черевичків: одну для нього, а другу для сестрички. Доти ніколи ще не отримував нових черевичків!

Але й без подарунку Діні знав: його родина вель­ми багата.

Родина - це єдиний справжній рахунок у банку. Не залишай же його порожнім. Ніколи. Щодня клади на нього любов, ніжність, вірність, жертовність. Відсот­ки з такого капіталу є воістину незліченними.

 

ПРИТЧА ПРО БЛИЗНЯТ

У материнській утробі відбулося зачаття двох близнят. Минали тижні, малята росли й розвивалися. Прокидалася їхня свідомість, росла їхня радість:

  • Лишень подумай - хіба не чудо, що ми є? Як це прекрасно - жи ги!

Близнята пізнавали світ.

Коли побачили пуповину, що єднала їх з матір’ю, пуповину, через яку вони діставали всі необхідні для подальшого життя і зростання речовини, брати від радости аж заспівали:

  • Якою ж великою і самовідданою є любов нашої мами, що ділиться з нами своїм власним життям!

Спливали тижні, місяці, відтак одного дня малюки зрозуміли, що дуже змінилися.

  • Що це означає? - запитав один.
  • Де означає, - відповідав другий, - що наше пе­ребування у цьому світі незабаром скінчиться.
  • Але я не хочу звідси виходити, - запротестував перший, - я волів би залишитись тут навіки.

— Ми не маємо вибору, - сказав другий, - та, може, існує якесь життя після народження!

  • Хіба це можливо? - засумнівався перший. - Ось ми втратимо нашу пуповину, і як нам жити без неї? Адже з людей, що покинули материнське лоно до нас, ще ніхто не вернувся, аби розповісти нам, що життя

 

після народження таки існує. Ні, народження озна­чає кінець!

Тут один із близнюків геть занепав духом. Гово­рив так:

- Якщо життя закінчується народженням, то який сенс має перебування у лоні матері? Безглуздя, та й годі. А, може, ніякої матері не існує взагалі?

  • Але ж вона мусить існувати! - заперечив дру­гий. - Бо звідки тоді ми з тобою взялися? Чи могли б отут жити?
  • А ти бачив колись нашу маму? - запитував пер­ший. - Що, як вона існує лишень у нашій уяві? І ми вигадали ЇЇ, щоб таким чином пояснити собі наше власне походження та існування?

Всі останні дні перебування близнят у лоні матері були заповнені нескінченними запитаннями і вели­чезним страхом. Врешті настав день народження.

Покйнувши свій теперішній світ, брати-близнюки закричали, розплющили очі...

Те, що вони побачили, перевершило їхні найсмі- ливіші мрії та сподівання.

Одного дня ми всі врешті народимось.

 

 

 

СВІЧА-БУНТІВНИЦЯ

Хто бачив колись щось подібне: свіча не бажала горіти! Свічки у шафі обурювались. Свіча відмовля­ється горіти! Це ж просто нечувано.

До Різдва залишалося кілька днів, тож усі свічки перебували у стані радісного збудження: невдовзі вони стануть справжніми королевами свят - завдя­ки своєму світлу, своїм пахощам, своїй красі, що їх передаватимуть усім навколо.

Лише одна молода золотаво-червона свіча вперто повторювала:

  • Ні, ні і ще раз ні! Я не хочу горіти, не хочу спа­люватися. Запалені, ми танемо дуже скоро. Я волію лишитись такою, як нині: стрункою, вишуканою, гар­ною, та передовсім - цілою і неушкодженою!
  • Не запалати - це наче померти, не живши, - промовила височенна свіча, що вже бачила на сво­їм віку два Божих Різдва. - Як ми всі, ти складаєшся з воску й гнота. Коли палаєш - стаєш собою, собою справжньою, а отже, щасливою!
  • О ні, красно дякую, - відповідала бунтівна сві­ча. - Визнаю, що темрява, холоднеча і самота є страш­ними, моторошними, а втім, це краще від муки, спри­чиненої палючим вогнем.
  • Життя не вичерпується словами, годі порозу­мітися тільки з допомогою слів, треба втрутитись

 

у життя, у самісіньку гущу, - переконувала висо­ка свіча. - Лише той, хто втручається в життя по- справжньому, всією своєю істотою, - лише той спро­можний змінити світ, а також самого себе. Якщо ти дозволиш, аби самота, морок і холоднеча поширюва­лися, - вони опанують світ.

  • Хочеш сказати, що наше призначення - долати холод, морок і самотність?
  • Так, - ствердила висока свіча. - Ми танемо, втра­чаємо елегантність і колір, однак ми вельми корисні й шановані. Бо є воїнами світла!
  • Зате марніємо, втрачаючи форму і барви.
  • Твоя правда. Але тільки в такий спосіб можемо розсіяти пітьму ночі, розтопити кригу буття.

Кінець кінцем, золотаво-червона свіча, подібно до решти свічок, дозволила себе запалити. Світила вночі самовіддано, з усієї сили, від усього серця, перетво­рюючи на світло свою красу, мовби прагнула само­тужки перемогти весь холод, весь морок світу. Віск та гніт неухильно згоряли, однак сяйво свічі довго ясніло в очах і серцях людей.

Господи, перетвори мене па свічу:

Хай згорю, зате обдарую світлом інших.

 

ТРИ СЛОВА

«да<?_ _ -а—«г ;

Одна молода ще жінка впала у важку депресію. Минали дні, а вона не хотіла виходити з дому, вста­вання з ліжка завдавало їй невимовних страждань, приймати їжу стало для неї справжніми тортурами.

Денне світло дратувало її. Тому вікна були зачи­нені, жалюзі опущені. А в голові у неї роїлися най- чорніші думки.

Часто думала про смерть як про позбавлення від немилого життя.

Чоловік, що дуже її любив, оточував увагою та піклуванням, дедалі сильніше непокоївся і журився через її стан.

Переконав її, щоб дозволила обстежити себе най- відомішим неврологам і психіятрам, також і зару­біжним. Світила медичної науки виписували ліки, призначали аналізи, радили якнайбільше розважа­тися й подорожувати.

- 1 все виявлялося марним.

Бідолашна жінка все глибше занурювалася у стан журби та чорної меланхолії.

Проте чоловікові таки вдалося її зцілити. Зцілити безкорисливою і переможною любов’ю, а ще трьома короткими словами.

Якось він підійшов до неї, поглянув на неї очима, в яких бриніли сльози, і мовив:

 

 

 

-Яз тобою!

Одного разу вчителька запитала дітей-першоклас­ників:

  • Чого потребує людина, що прагне бути щасливою? Відповіді були розмаїтими: гарного помешкання,

доброї їжі, чималих статків, міцного здоров’я...

Вчителька додала ще: цікавої роботи, визнання ко­лег та друзів. Божого благословення.

Те все було ретельно записано на класній дошці.

Ми нічого не забули? спитала вчителька насам­кінець.

Тут одна дівчинка піднесла руку і мовила:

  • Потребує другої людини.

 

САМОТОТОЖНІСТЬ

Ще дитиною я страх не хотів бути собою. Волів бути таким, як Марко Канцеллі. попри те. що Марко не був до мене прихильний. Я рухався, як він, розмов­ляв, як він, записався до того ж ліцею, що й він.

Та з плином часу Марко Канцеллі помітно змінив­ся. Став тісно спілкуватися з Джанні Феррарі. Ходив, як він, говорив, як він. Я геть розгубився! Став ходи­ли й говорити, мов Марко Канцеллі, який ходив і го­ворив, мов Джанні Феррарі.

А згодом зауважив, що Джанні Феррарі рухається і розмовляє, наче Карло Альвоні.

Але ж Карло Альвоні рухався і розмовляв, наче Альберто Сабіна!

Отож, я наслідував Марко Канцеллі, що наслідував Джанні Феррарі, який своєю чергою наслідував Кар­ло Альвоні, котрий ходив і говорив, немов Альберто Сабіна. А як ви гадаєте - кого наслідував Альберто Сабіна?

З-поміж багатьох однолітків він обрав взірцем для наслідування Дада Целліні, того самого зануду, котрий ходив і говорив, як я.

"Коли помремо й переставимося на небо, то наш Сотворитель, зустрівши нас, не питатиме: “Чому ти не став Месією? Чому не винайшов ліків од тієї чи тієї недуги?” Єдине, що Він спитає: “Чому ти не був со­бою?” (Е. Візель)

 

ОФІЦІЯНТКА

Одна родина завітала до ресторану. Офіціянтка спершу вислухала замовлення дорослих, потім звер­нулася до семирічного хлопчика.

  • А ти що замовиш? - спитала.

Хлопчик обвів несміливим поглядом своїх рід­них і проказав:

  • Я хотів би булку з ковбаскою.

Не встигла офіціянтка прийняти замовлення, як мати відрізала:

  • Ніякої там булки. Прошу, принесіть йому кот­лету з морквою і картопляне пюре.

Та кельнерка знехтувала її слова, запитавши малого:

  • Булку з чим - з кетчупом чи, може, з гірчицею?
  • З кетчупом.
  • Зараз принесу, - запевнила жінка і подалася до кухні.

Члени родини сиділи наче німі, приголомшені.

А хлопчик поглянув на рідних, на кожного зокре­ма, відтак оголосив:

  • Та пані вірить, що я існую насправді!

У наших оселях мешкають люди, до яких ми стави­мося, ніби до меблів. Чимало людей прагнуть існувати насправді.

 

 

 

БАНКНОТА

«ЛА£?_

Лектор почав свій виступ, розмахуючи в повітрі зеленою банкнотою.

  • Хто хоче отримати цю банкноту вартістю 100 евро? - запитав слухачів.

Знялося багато рук, і лектор говорив далі:

  • Перш як віддати її, я мушу дещо зробити.

Рвучкими рухами зіжмакав банкноту, відтак за­питав ще раз:

  • Хто хоче її отримати?

І знову чимало рук піднялося вгору.

  • А якщо зробимо отак?

Шпурнув зім’ятою банкнотою об стіну, а коли впала на підлогу, ще й добряче її потоптав. Цінний папірець став виглядати брудним і пошарпаним.

  • Ну, а тепер спокуситься хтось оцим папірцем?

1 вкотре - ліс рук.

Навіть у такому жалюгідному стані банкнота не втратила своєї вартости й своєї принадности.

Впродовж життя ми башто разів буваємо поране­ні, топтані, нищені - а втім, незмінно зберігаємо свою вартість. Якщо її маємо.

 

КОВДРОЧКА

5а»

Не забував про маленьку білу ковдрочку, що зігрі­вала його ще в колисці. Хоч і стала майже непридат­ною для використання, проте й далі йому слугувала.

Якщо ж не було змоги тримати її коло себе, хлоп­чик намагався, щоб цей малий домотканий прямо­кутник принаймні лежав на видноті.

Складена або скручена, ковдрочка клалася у бар­вистий наплічничок, відтак супроводжувала хлоп­чика навіть до початкової школи. Ця ковдрочка стала його невідлучною білою тінню.

Коли по довгих і наполегливих умовляннях мамі вдалося переконати синочка віддати їй ковдрочку, щоб випрати, хлопчик невідступно сидів, стриво­жений, під дверима пральної кімнати й чекав, поки прання закінчиться.

Трохи старша від нього сестричка висміювала його манію, та хлопчик тим не журився: ковдрочка була йому таємничим оберегом, щитом, захистом.

Аж ось одного дня татусь оголосив, що мас летіти у службове відрядження, і то надовго.

Для хлопчика це було новиною.

Напередодні батькового від’їзду, не випускаючи з рук своє укривальце, він стежив занепокоєними очима за всіма приготуваннями татуся - особливо за тим, як той пакував дорожню валізу.

  • Татуню, а літаки ніколи не падають?
  • Ну, майже ніколи.
  • А той літак, яким ти відлітаєш, - він великий і гарний?
  • Так. Він найбільший з усіх, що існують.
  • І може летіти навіть крізь бурю?
  • Авжеж.
  • Ти все-таки будь обережний, татуню! А парашут у тебе буде?
  • Буде, синку.

Наступного дня батько вилетів у відрядження, літак щасливо приземлився у призначеному місці в призначений час. Вийшовши з літака, чоловік ру­шив до готелю, де розкрив валізу - і оторопів.

Зверху, на купі речей, лежала маленька біла ков­дрочка його сина.

Чоловік негайно зателефонував дружині:

  • Тут щось неймовірне! У своїй валізі я побачив ковдрочку нашого малого. Як мені бути?
  • Заспокойся. Тільки що наш синочок признався мені: “Мамусю, не хвилюйся. Я поклав татові до ва­лізи мою ковдрочку. Нічого лихого з ним не станеть­ся!” - відповіла дружина.

Хто любить - той помагає. Дієслово “помагати” пов ’язаие з дієсловом “любити ”.

Бо ангелам своїм Він повелить про тебе, щоб бе­регли тебе на всіх твоїх дорогах. І на руках тебе но­ситимуть, щоб не спіткнулася нога твоя об камінь (Не. 91,11-12)

 

 

 

ДОРОГА

л^-

Один парубок звернувся до богомільного пус­тельника:

  • Вкажи мені дорогу, якою найшвидше можна дістатися до Бога!

Усміхнувшись, пустельник промовив:

  • З’їж-но якийсь із тих грибів!
  • Та вони ж отруйні!
  • Отож-бо! - відповів пустельник.

До Бога не йдуть найкоротшим шляхом. На це, бу­ває, потрібне усе життя.

 

ЧУДО

Ось правдива історія однієї дівчинки, яка вірила і знала, що любов здатна творити дива. Її братико­ві загрожувала смерть від пухлини в мозку. Батьки юпчика зробили все, щоб його врятувати, однак і можними не були і, витративши всі свої заоща­дження, відвернути лиха таки не змогли.

Якось увечері батько, із важким серцем, сказав іаплаканій матері:

- Знаєш, люба, - нам, певно, не вдасться його рятувати. Тут може зарадити тільки чудо!

Донечка, що бавилася в кутку, почула ці розпач­ливі слова.

Відтак побігла до своєї кімнати, не вагаючись, роз­била скарбничку і непомітно вислизнула з домівки до найближчої аптеки.

Там діждалася своєї черги, приступила до вікон­ця і, ставши навшпиньки, виклала перед здивованим аптекарем усі свої грошенята.

  • Чого тобі, маленька? Що бажаєш купити?
  • Будь ласка, мій братик дуже хворий, і я при­йшла купити чудо.
  • Чудо? - стиха перепитав аптекар.
  • Мого братика звуть Ендрю. йому в голівці щось росте. Тато сказав мамі, ніщо вже не зарадить, тіль­ки чудо може його врятувати. Я дуже люблю мого братика, тому принесла всі свої грошики - купити чудо.

Аптекар сумно посміхнувся.

  • Любе моє дитятко, ми тут чудес не продаємо.
  • Якщо не стане цих грошей, я знайду ще. Скільки коштує чудо?

Поруч стояв один чоловік. Високий, елегантний, поважний. Здавалось, він зацікавився незвичайною розмовою.

Аптекар безпорадно розвів руками. Дівча зі сльо­зами на очах заходилося згрібати свої монети. Не­знайомий чоловік озвався до неї.

  • Чого ти плачеш, маленька? Що трапилося?
  • Пан аптекар не хоче продати мені чуда, навіть не каже, скільки воно коштує. А чудо потрібне моєму братикові Ендрю, він тяжко хворий. Мама говорить, конче потрібна операція, але тато каже, що опера­ція коштує надто дорого й тільки чудо може його врятувати. То я принесла сюди все, що маю.

% - А скільки маєш?

  • Одного долара й одинадцять центів... Але. може, мені вдалося б зібрати більше.

Чоловік усміхнувся:

  • Ти знаєш, я не думаю, що знадобиться більше. Долар і одинадцять центів - цього вистачить на чу­до для твого братика! Однією рукою він згорнув мо­нетки, а другою взяв за ручку дівчатко.
  • Проведи-но мене до своєї домівки, дівчинко, я хочу побачити твого братика, познайомитися з

 

 

 

твоїми батьками і поміркувати разом із ними, як нам вчинити оте маленьке чудо.

Високий, елегантний пан і маленька дівчинка ви­йшли з аптеки, тримаючись за руки.

Тим паном виявився професор Карлтон Арм- стронг, один із найвидатніших нейрохірургів пла­нети. Він прооперував маленького Ендрю, і той за кілька тижнів повернувся додому цілком здоровим.

- Та операція, - ледь не пошепки мовила тоді щаслива матуся, - це справжнє чудо. Скільки ж вона коштувала?

Дівчинка мовчки усміхалася. Вона-бо знала, скіль­ки коштувало чудо: один долар і одинадцять центів... Плюс віра й любов малої дитини.

Ісус сказав їм: “Через вашу малу віру; бо, істинно казку вам: Коли матимете віру, як зерно гірчиці, то скажете оцій горі: Перенесися звідси туди - і вона перенесеться; і нічого не буде для вас неможливого (Мт. 17,20)

 

плоди

Один чоловік, який шукав мудрости, постановив чйти на гору, де раз на два роки об'являв себе Гос­подь Бог.

Першого року він споживав те, що давала йому земля. На другий рік уже не мав чим харчуватися, тож вирішив повернутися до міста.

“Бог несправедливий! - крикнув він у небо. - Не зважив на те, що я жив тут цілий рік, аби почути Його голос. А тепер я зголоднів і мушу йти звідси, хоч так і не почув Його мови.’’

Тієї миті з’явився янгол.

- Бог залюбки порозмовляв би з тобою. Цілий рік Він тебе годував. І все мав надію, що наступного року ти сам подбаєш про задоволення своїх потреб. Та хіба ти за цілий рік бодай щось посадив чи засіяв? Якщо людина не спроможна зробити так, щоб там, де вона живе, з'явилися плоди її праці, то вона не готова до спілкування з Творцем!”

Живу я на світі вже сорок третій рік. Ні родини, ні власної оселі не маю, виконую роботу, до якої душа не лежить. Приятелям кажу, ніби життям ціпком задо­волений, але знаю, що це неправда. ІДо я тут, власне, роблю?

ПОДАРУНОК

Тобіяс був хлопчиком мовчазним і спокійним. Хо­див до четвертого класу середньої школи. Мешкав з батьками та родичами в хатинці, що стояла на краю горбистої, вкритої оливковими гаями місцини, за кілька кілометрів від моря.

За день перед різдвяними канікулами всі діти з його класу неначе змагалися, хто піднесе найне­сподіванішого подарунка їхній вчительці Марізі, вельми привабливій і завжди люб’язній. На вчитель­ському столі вже лежала купа барвистих пакуночків. Жінці одразу впав у вічі найменший - з наклейкою, де рівним красивим почерком Тобіяса було написа­но: “Для моєї вчительки”.

Пані Маріза щиро дякувала усім дітям, кожному зокрема.

Ось підійшла черга Тобіяса; вчителька розкрила пакуночок і помітила гарненьку мушельку. Такої гар­ної, витонченої природної форми вона ще не бачи­ла. Перлистого кольору, мушля переливалася весел­ково; її поверхню вкривав примхливий візерунок.

  • Де ж ти роздобув таку мушельку, Тобіясе? - спи­тала вражена учителька.
  • Я знайшов її внизу, на Великій Підводній Ске­лі, - відповів хлопчик.

 

До Великої Підводної Скелі було далеченько. До­рога йшла вузькою греблею, була важкою, виснаж­ливою, але тільки там, на Великій Скелі, траплялися гарні мушлі - подібні до тієї, яку приніс Тобіяс.

- Дякую, Тобіясе. Я завжди носитиму з собою твій чудо лий подарунок. Він буде нагадувати мені про твою доброту. Але скажи - ти йшов так далеко лише для того, щоб зробити мені приємність?

Тобіяс усміхнувся й відповів:

- Та довга, важка дорога є частиною мого да­рунку.

Не речі дарують. Дарують частку своєїлюбови.

Єдиним справжнім дарунком є частка себе самого.

 

ГУСИ

Гуси на подвір’ї чітко дотримувалися усталено­го тижневого розпорядку. Того дня вони купалися у ставку, ретельно вичищали своє пір'я, обливалися, полоскали собі горлянки, чистили дзьоби, а по тім, крокуючи перевальцем, збиралися скраю подвір’я, у затінку старої плакучої верби.

Тоді-то мудрий, всіма шанований гусак, спадкоє­мець блискучої традиції, що йде від Звитяжної Гуся­чої Спільноти, звільна заплющував очі й схвильова­ним, урочистим голосом починав оповідати про часи, коли гуси летіли клином, який нагадував літеру V, і. незважаючи на вітри та відстані, таки діставалися теплих країв, а згодом верталися на батьківщину.

Згадував героїчні мандрівки, коли гуси переліта­ли океани, долали страшні бурі, летіли цілими днями без відпочинку - витривалі, сильні, красиві. Згаду­вав про славетних гусей, що віддали життя, рятуючи цілу зграю.

А дворові гуси, розчулені, тільки плакали й били крильми. Та, щойно зачували булькання їдда, яке вливалося до корита, всі як один квапливо, перева­люючись, дріботіли на милий звук.

Задоволені, навіть щасливі.

Не підносились понад землею й на сантиметр!

Інколи християни подібні до гусей, звичайних дво­рових гусей.

 

ДЕНЬ БАТЬКА

На собі вона мала гарну сукенку жовтогарячого кольору, волосся було стягнуте червоно-золотавою стрічкою - готувалася йти до школи. Був День бать­ка, отже, всі діти мали прийти до школи в супроводі своїх татусів. Вона єдина йшла з мамою.

Мама переконувала її залишитися вдома, мовляв, у школі, найімовірніше, не зрозуміють їхнього вчин­ку. Та дівчинка прагнула будь-що-будь розповісти всім про свого татуся, який сильно відрізнявся від інших.

У школі вони зустріли чимало татусів, що трима­ли своїх чад за руку. З новоприбулими вони вітали­ся трохи зніяковіло.

Вчителька почала викликати учнів по черзі. Ко­жен називав свого батька.

Насамкінець учителька вимовила ім’я дівчинки в жовтогарячій сукенці; всі здивувалися, адже поруч із нею стояла мама.

  • А де твій тато? - спитав один хлопчик.
  • Вона не має тата! - вигукнув другий.

1 ззаду пролунав ще третій голос:

  • Либонь, її батько надто заклопотаний, тому не може знайти час, щоб прийти школи.

А дівчинка у відповідь лиш посміхнулася й при­вітала всіх присутніх із Днем батька. Тоді спокійно

 

 

 
 

* о*

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

о вела поглядом усе товариство, незважаючи на те,

  1. вчителька просила її поквапитись. Далі з’єднала
  2. ки і голосно, чітко заговорила:

- Татуся мого тут немає - його оселя вельми дале­кі . Та я знаю, що він дуже хотів би бути зараз зі мною. ; хочу, щоб ви знали: мій тато дуже мене /побить. Він юбки розповідав мені казки, навчив мене їздити а велосипеді. На кожен день мого народження він ;ар\вав мені прекрасну червону троянду. Навчив

 

мене запускати в неоо повітряного змія, газом ми їли величезні порції морозива. Ви його зараз не ба­чите, а все ж таки я не сама. Мій тато завжди зі мною, хоч ми далеченько одне від одного. Я знаю - завжди, бо ж він обіцяв, що вічно житиме в моєму серці.

З тими словами вона підняла руку й приклала ЇЇ до серця. ЇЇ мама, єдина серед гурту чоловіків, крізь сльози, але з гордістю дивилася на дочку.

Дівчинка опустила руку й закінчила словами, сповненими ніжности:

  • Я дуже люблю мого тата. Він є моїм сонцем і як­би міг, то був би нині тут, але ж небо далеко. Та іноді, коли заплющую очі, мені здається, наче він не поли­шає мене ніколи.

Вона стулила повіки, і вражена мама побачила, що всі татусі разом із дітьми заплющили очі.

Що вони бачили в думці? Ймовірно, батька, що стояв коло дівчинки.

  • Я знаю, ти нині зі мною, татусю, - озвалася дів­чинка, перериваючи мовчанку.

Те, що сталося потім, приголомшило всіх. Ніхто не міг пояснити, яким дивом, - адже всі стояли з за­плющеними очима, - на столі опинилася розкішна, запашна червона троянда.

Дитина вкотре отримала від свого батька благо­словення любови - плід віри у те, що небо насправді не є аж таким далеким.

Далебі: небо не є для людини далеким.

 

СОЛОВЕЙКО

Жив собі на світі соловейко - жив, ув’язнений V великій кришталевій клітці. Належав він багатому перському купцеві, який понад усе любив слухати ного солодкий переливчастий спів. Бувало, що у го- 11 осі соловейка чулися сумовиті ноти, проте купець не звертав на це уваги.

“Мій соловейко мас все, чого тільки може бажати пгах, - переконував самого себе. - Гадаю, він най- іцасливіший птах у цілій Персії.”

Одного дня купець оголосив, що вирушає у довгу мандрівку, постановив-бо купити на сході гарного шовку й вишуканих парфумів. І має проїжджати міс­і д'вість, де жив колись його соловейко, - через неза­йманий ліс, повен розкішних квітів та інших диво- іижних рослин. Може, соловейко бажає переказати щось братам своїм і сестрам?

“Скажи їм, що мені тут добре, - попросив птах, - а ще спитай, чи немає для мене якогось послання?”

Купець виконав прохання, відтак, повернувшись з мандрівки додому, негайно рушив до соловейка.

“Я спитав одного з твоїх братів, чи є для тебе якесь послання, - почав трохи невпевнено, - та той замість відповіді упав на землю, посеред квітів, і за­лишився лежати, геть нерухомий. Я підніс його, але він, як і перше, не ворушився, тож я подумав, наче він

■Я

мертвий. Тоді поклав його на землю і вже хотів, було, відійти, коли зненацька пташок затріпотів крильця ми й пурхнув на найближче дерево. Я гукав до нього багато разів, та він мені гак і не відповів. Либонь, твої родичі забули про тебе."

Соловейко лиш похилив голівку, засмучений. Він увесь день не торкався ні поживи, ні навіть води.

Наступного ранку, зайшовши до кімнати, де висі­ла пташина клітка, господар побачив, що соловейко сидить в її кутку нерухомий. Просив його пурхнути на жердку і заспівати, але птах навіть пір’ячком не ворухнув. Годі купець відчинив клітку, обережно взяв його рукою, а другою так само обережно потер йому шийку. Однак соловейко не ворушився. Купець, зажурений, вирішив, що улюблений птах неживий. Зі сльозами на очах виніс його з господи, поклав на траву і рушив назад. Відійшовши кілька кроків, за­хотів ще раз глянути на пташину, востаннє з нею попрощатися. Обернувся - і що побачив? Соловейко тріпотів крильцями у повітрі, під яскравим сонцем; забриніли радісні трелі. Птах відлітав, співаючи. “Дякую за послання, що ти приніс. Воно найкраще з усіх, які я отримував коли-небудь." І ПОЛИНУВ до лі­сів, де повно розкішних квітів та ІНШИХ дивоглядних рослин.

Та біжіть притьмом, скажіть Його учням, ідо Він воскрес із мертвих. Он він вас випередить у Галилеї, - там ви Ного побачите. Я вам тізав (Мт. 28. 7)

 

 

 

ПІСЛЯ НАПАДУ ГРАБІЖНИКА

Увечері професор Метью Генрі вертався з універ­ситету додому, коли біля самісінького будинку хтось зненацька приставив йому до чола пістолет.

Грабіжник у масці велів йому віддати портфель і теку. Професор послухався, й розбійник миттєво зник у темряві.

Удома, ще тремтячи від страху, професор сів за стіл і написав таку молитву:

“Господи, нині мене пограбували.

Втім, я знаю, що мушу подякувати Тобі за багато ласк.

По-перше, дякую Тобі за те, що ніколи раніше мене не грабували.

У такому світі, як наш, - то справжнє диво. По-друге, дякую за те, що відібрали у мене лише портфель, у котрому грошей було негусто, і стареньку теку з не надто важливими паперами. Хочу Тобі подякувати, Господи, й за те, що не було зі мною ні дружини, ні дочки, які, либонь, перелякалися б дуже, а ще за те, що їм не доводиться нині мене оплакувати.

І нарешті, Боже, я хочу подякувати Тобі особливо щиро, що саме я був пограбований, а не розбійник.”

Щоб вилучити зло зі світу, достатньо ніколи не бути його причиною.

БЛАКИТНА ПІР’ЇНА

Бедуїн-кочовик, що проживав у Синайській пус­телі, по кількох роках, проведених у тісному міжгір’ї, постановив спуститися в долину.

Розібрав шатро, ретельно спакував майно і заван­тажив на вірного свого верблюда.

Жердини, кілочки, полотнища, стільчики, постіль, одежа, посуд - все було старанно укладене і міцно припасоване до горбів нещасної, терплячої тварини.

Перш ніж вирушити в дорогу, чоловік уважно оглянув місце, де стояв намет, аби упевнитись, що нічого не забув. Відтак на піску, поміж каміння, за­уважив прегарну блакитну пір’їну, подаровану йо­му кілька років тому.

  • Треба забрати, - вирішив бедуїн. Підніс і по­клав її на скарб, розміщений між горбами верблюда.

Та, щойно пір’їна опинилася на купі пожитків, верблюд став осідати донизу. Повалився на бік - і сконав.

  • Що за паскудний верблюд! - викрикнув розлю­чений бедуїн. - Через одну пір’їну помер...

Нерідко й ми поводимось, як той бедуїн. Коли хтось ображається, виявляє своє незадоволення, ми дивує­мось: “Через таку дрібницю?” Забуваємо про тягар болючих образ і прикрощів, який людина може зносити місяцями, а то й рожни...

ДЕРЕВА

ас?

Дідусь, тримаючи онука за ручку, показував йо­му велетенські, розлогі дерева, що росли обабіч алеї. Переконував, мовби немає у світі нічого прекрасні­шого, ніж дерева.

  • Подивись-но, як вони працюють!
  • Хіба дерева працюють, діду?
  • Ого-го! Вони ж бо сполучають небо і землю. Це дуже важке завдання. Ти подивись на оцей шере­хатий стовбур. Він подібний до грубої линви, геть вузлуватий. На кінцях тієї “линви” її сплети розплі­таються і розгалужуються, аби зв’язати небо із зем­лею. Ті, що долі, ми називаємо корінням, а горішні - гіллям, галуззям або віттям. Але по суті своїй вони, властиво, тотожні. Коріння торує дорогу в землі, а гілля відкриває шлях до неба. І перше, і друге да­ється вельми складно.
  • Але ж, діду, - крізь землю важче пробиватися, ніж крізь повітря!
  • 0 ні, моя дитино. Якби було так просто, то віти були б значно рівнішими. А ти поглянь, які вони ви­гнуті й викривлені від зусиль, від натуги. Адже вони шукають, працюють, стараються і борються з усіх сил. Ще більше, ніж коріння!
  • А хто їх примушує так сильно трудитися?
  • Вітер. Вітер хоче роз’єднати небо і землю. Однак дерева щосили опираються. І перемагають.

 

 

Складне завдання нашої віри полягає в підтриму­ванні зв’язку між небом і землею.

 

КАСКА

Окопи з часів Першої світової війни спотворю­ють дику красу гірських краєвидів, неначе шрами людське обличчя.

Схили гір пориті ровами, насипами, підземними ходами з отворами, крізь які проглядає окраєць не­ба, є подібними до пекельних келій з віконцями. Проклятий спадок, що залишився після безглуздої воєнної авантюри! Іржаві бляшанки, рештки ков- дер, мішків, скринь та кілька геть поточених іржею рушниць.

В одному з окопних закапелків, у засміченому поросі, валяється каска.

Іржава, майже знищена часом військова каска.

Невідомий вояк складаним ножиком вирізьбив на ній обіцянку: “Мамо, якщо тільки зможу, - вер­нуся.”

. Не переможне гасло, не прокляття ворогові - лиш обіцянка своїй матері. Наче молитва!

Життя, так само, як війна, - це крик: “Мамо, якщо тільки зможу, - вернуся!”

Це щоденна молитва: “Отче, я повертаюся. ”

ЯЛИЦІ

Стигла велика шишка відірвалася від гілки ялиці 11 покотилася схилом гори, підскочила на кам’яному ■ іступі й, нарешті, з глухим стукотом упала в сиру, втім, добре освітлену сонцем заглибину. Пригорщі насінин, викинуті назовні з їхньої затишної домів­ки, розсипалися по землі.

  • Ура! - закричали насінини хором. - Наш час прийшов!

З піднесенням і завзяттям почали гніздитися в землі, та скоро виявили, що їх багато, а це спри­чиняє певні труднощі.

  • Посунься трохи, дуже тебе прошу!
  • Обережно! Ти ледь не встромила мені в око бруньку!

І так далі. Штовхаючись і відпихаючи одна одну, всі насінини знайшли собі, одначе, місце для того, щоб прорости, пустити кільчики.

Всі, крім одної.

Ота насінина, міцна і ядерна, так висловила своє ставлення до сестер:

- Як на мене, ви зграя невдах, і тільки. До краю скупчені, ви сперечаєтесь за місце в землі та під сон­цем, через те виростаєте рахітичними й виснаже­ними. Не хочу мати з вами нічого. Усамітнившись, я можу вирости великим, шляхетним, розкішним деревом. Самотужки!

З допомогою дощу та вітру гордовитій насінині таки вдалося відокремитись від своїх сестер - пус­тила коріння самостійно скраю гори.

Минули роки. Завдяки снігові, дощам і сонцю, вона перетворилася на молоду прегарну ялицю, що височіла понад долиною. Тим часом її сестри стали справжнім лісочком, де в затінку могли відпочити як люди, так і гірські тварини.

Проблем у взаєминах, однак, не бракувало ніколи.

  • Стій спокійно, забери нарешті своє гілля. Ти ж бо струшуєш мою глицю!
  • Ти заступаєш мені сонце. Посунься трохи!
  • Ти перестанеш колись торсати моє волосся?

Самотня, пихата ялиця поглядала на сестер з іро­нічною усмішкою. Вона мала і сонця, і простору вдо­сталь.

Але однієї ночі, наприкінці серпня, все небо з мі­сяцем і зорями заволокли тяжкі хмари. Вітер стогнав, шарпався, його пориви ставали дедалі потужніши­ми, відтак на землю впала нищівна буря.

Лісові ялиці, тремтячи, притулилися стовбур до стовбура, гілка до гілки - одна одну підтримували й оберігали.

Коли буря вщухла, дерева були геть знесилені тривалою боротьбою, проте стояли живі, вцілілі.

Всі, за винятком однієї.

 

 

Від самітної гордовитої ялиці залишився тільки овбур та сила-силенна трісок. Меланхолійно стоя- іа вона на схилі гори.

Бог створив не тільки мене. Він створив нас.

 

КОШТОВНИЙ КАМІНЬ

Наречений і наречена розглядали дорогоцінне каміння, виставлене на огляд у ювелірній крамниці. Діяманти, сапфіри, смарагди викликали подив і захо­плення. Але молодята шукали того єдиного каменя, що став би гідним уособленням їхнього кохання.

Ось погляди зупинилися на скромному камінці - тьмяному, позбавленому блиску.

Ювелір побачив в очах молодих запитання і взяв­ся пояснювати:

  • Це опал. Утворюється з двоокису кремнію, з пус­тельних піску та пилу. Своєю красою завдячує не до­сконалості, а певному дефектові. Опал - це камінь із крихким осердям, у ньому повно малесеньких щілин, крізь які до середини його може проникати повітря. Саме воно, повітря, заломлює промені світла, і як на­слідок, опал може переливатися чудовими відблис­ками. Його називають “лампою для вогшо”, а ще ка­жуть, мовби він ховає у своїм осерді Божий подих.

Ювелір узяв камінця і затиснув його в долоні. Відтак розповідав далі:

  • Опал втрачає свій блиск, якщо опиняється в хо­лодному і темному місці, але знов починає сяяти, зі­грітий теплом чиєїсь долоні та пронизаний світлом.

 

І золотар поволі розтиснув долоню.

Камінчик засяяв м’яким вишуканим світлом.

Саме його вподобали і придбали молоді.

Коли предмети зі срібла чи міді починають окис- и< матися, ми енергійним тертям намагаємось їх від­чистити.

А шр нам робити, щоб оновити власне життя?

Ми можемо уподібнювати себе до опалу.

Набираємо кольору і блиску, якщо зігріває нас божа любов.

 

ЩОСЬ СПІЛЬНЕ

Розкішний туристичний корабель плив уздовж диких, таємничих берегів Африки. І раптом натра­пив днищем на підводну скелю - у нього набирала­ся вода. Ситуація була критичною. Капітан звернув­ся до духовних осіб, що представляли різні релігії, з проханням відправити молебень з участю всіх без винятку пасажирів.

Відтак рабин запропонував читати вголос псалми Давидові.

Імам наполягав на спільному читанні Корану.

Католицький священик закликав усіх до участи у Святій Літургії.

Розгублені, нездатні порозумітися, люди щоразу впадали у ще більшу паніку.

Тоді капітан промовив до священнослужителів знову:

- Мусить же існувати щось спільне для всіх релігій!

Почувши це. підвівся непоказний чоловік, зняв капелюха і став ходити поміж присутніми, збира­ючи пожертви.

Один жрець раз по раз вельми урочисто відправляв ; б])ясі котрий називався Дурга Луйя. Певного дня мо­лоденькі кізки та вгодовані свинки складалися на вів- м

 

 

тар, де горіло жертовне полум’я, і запах печеного м’яса розносився з домівки побожного жерця по всьому селищі.

Та з тином часу святкові жертвоприносини ста­вали чимраз біднішими й біднішими.

Здивовані віряни спитали нарешті жерця:

Чому ти святкуєш Дурга Пуйя не так урочис­то і щедро, як давніше? Ти що, віру втратив?

- Аж ніяк, - відповідав жрець. - Я втратив усі зуби.

 

П АРКУ ВАН НЯ «ЛА<?

Він був справді блискучим менеджером. Робочий день його був організований бездоганно - сприяли цьому комп’ютер, мобільний телефон і годинник. Ці­нував чи не кожну секунду свого часу!

Одного дня він їхав до великої правничої фірми, де мав зустрітися з поважними людьми. Але розкіш­ний хмародер, у якому розмістився офіс тієї фірми, був стояв у самісінькому середмісті, й менеджер яко­їсь миті збагнув, що, виїжджаючи, не врахував ша­леного автомобільного руху в центрі міста, ані того, що неодмінно матиме труднощі з паркуванням своєї машини.

1 справді, діставшись до місця, він побачив, що мало не кожен квадратний метр прилеглої до хмаро- дера території був зайнятий тим чи тим транспорт­ним засобом. Від’їхав від центру на кілька кварталів - втім, як не вдивлявся, жодного вільного місця так і не знайшов.

Тоді, ледь не в розпачі, почав молитись: “Госпо­ди, благаю Тебе - поможи мені, я так потребую за­раз Твоєї допомоги! Зроби так, щоб я знайшов місце для паркування. Яктцо Ти зглянешся на мою молитву, даю Тобі слово - щонеділі буду присутній на Службі Божій!”

 

1 знову проїхав квартал або два. І знову нічого - яблукові ніде впасти.

Став молитися ще палкіше: “Господи, я не маю пра- і і спізнитися на нинішню зустріч. Як поможеш мені підшукати місце для моєї автівки, я сповідатимуся щотижня, не забуватиму й про вечірню молитву”.

Молячись, він їхав поволі-поволі, водночас при­дивляючись до ситуації на вулиці. “Господи, прошу Тебе, якщо знайду куток для чаркування, - щодня читатиму Євангеліє. Може, навіть буду провадити ка- техізацію”.

Аж раптом, за три метри від нього, один автомо­біль, від’їхавши, звільнив місце.

Зітхнувши з полегшенням менеджер вголос про­мовив: “Господи, не турбуйся - я вже знайшов місце!”

Молитва є найвеличнішим і най шляхетнішим пори­ванням людської душі, а не примітивніш актом, спрямо­ваним на відвернення лиха.

 

КУХОЛЬ МОЛОКА

Один бідний парубок намагався заробити гроші на навчання - продавав перехожим паперові хус­тинки та інші дешеві дрібнички. З тією ж метою він стукав і стукав до різних дверей. Кінець кінцем пе­ресвідчився, що має в кишені лиш кілька срібняків, до того ж відчував несамовитий голод.

Нічого не вдієш: вирішив просити чогось їстів­ного в найближчому домі. Та, коли відчинила йому гарненька дівчинка з великими зеленими очима, бі­доласі забракло відваги.

Тож, замість просити якогось харчу, попросив кухоль води.

Дівчинка здогадалася, що прибулець насправді голодний, і принесла йому великий кухоль молока.

Хлопець щиро їй подякував, а тоді запитав:

  • Скільки я винен?

. - Ніскільки, - відповіла дівчинка. - Матуся каже, що люб’язність не коштує нічого.

  • Дякую тобі, дякую від щирого серця, - повто­рив хлопець.

Коли Г'овард Келлі залишив гостинне подвір’я, він почувався значно краще. І не тільки фізично: його віра в Бога і в людину неабияк зміцнилася.

А був перед тим у такому стані, що вже наміряв­ся відмовитись від грунтовної освіти, однак простий

 

вчинок доброї дівчинки додав йому сили й бажан­ня продовжувати далі.

Минуло багато років. Та сама дівчинка, тепер до­росла жінка, тяжко занедужала. Місцеві лікарі ні­чим не могли зарадити. І зрештою, спрямували її до великого міста, де фахівці таки вміли лікувати її доволі рідкісну хворобу.

Доктор Говард Келлі, справжнє світило у тій га­лузі медицини, звісна річ, був запрошений на кон­силіум.

Коли він почув назву місцевости, з якої прибула жінка, очі його заблищали. Негайно попрямував до лікарні, де просив показати йому палату, в якій ле­жала хвора.

Він одразу її впізнав, і не тільки через її зелені очі. Потім пішов на консиліум - з твердим рішенням зробити все можливе, аби врятувати жінці життя.

Не шкодував ні сил, ні часу для подолання важкої недуги. Відтак після тривалої і виснажливої бороть­би жінку вдалося врятувати. Коли загроза минула зовсім, професор Келлі попросив адміністрацію лі­карні повідомити йому, скільки коштувало лікуван­ня пацієнтки. Подивившись на суму, він написав декілька слів на папірці з рахунком.

Рахунок віднесли пацієнтці. Жінка боялася на­віть глянути на ньог о: була певна, що все життя зму­шена буде сплачувати величезну суму.

Втім, набралася духу - і поглянула. В око впали слова, написані чиєюсь рукою на полях документа: “Сплачено сповна - кухлем молока". 1 підпис: док­тор Келлі.

Хто напоїть, як у чня, одного з цих малих тільки кух­ликом холодної водиці, істинно кажу вам, той не втра­тить своєї нагороди (Мт. 10,42)

ЦІНА

5>Л.А*

Один шанований людьми священик, що служив на маленькій парафії, завжди вельми старанно го­тувався до недільної проповіді. Якось у храмі — то був Великодній ранок — він зійшов на казальницю. А в руці тримав іржаву металеву клітку, яку поміс­тив так, щоб усі вірні могли її бачити.

Парафіяни були здивовані. Священик тим часом говорив: «Учора, гуляючи, я зустрів хлопця з тією тіткою в руках. Були в ній три пташки, що аж трем­тіли від холоду й страху.

Я запитав юнака:

  • Що там у тебе за здобич, синку?
  • Три нікчемні пташки, - була відповідь.

-1 що ти з ними робитимеш? - спитав я.

  • Віднесу їх додому, побавлюся з ними досхо­чу, - відповів хлопець. - Дражнитиму їх, може, вирву кілька пір’їн. Вони ж почнуть боронитися... Буде класна забава.
  • Але рано чи пізно та забава тобі набридне. Що зробиш тоді?
  • Маю два коти, - сказав хлопчина. - Вони полюб­ляють пташине м’ясо. Віддам їх котам, і по всьому.

Я замовк, а за хвилину спитав:

  • Скільки хочеш за тих птахів, синку?
  • Для чого вони вам, отче? Це ж польові пташки, нічого особливого. Співають негарно, й самі негар­ні! - переконував здивований хлопець.
  • Скільки хочеш за них? - наполягав я.

Либонь, прийнявши мене за божевільного, юнак

випалив: “П’ятдесят євро!”

Я вийняв із кишені п’ятдесят евро й подав хлопце­ві, який, схопивши гроші, зник умить.

Далі я підняв клітку, що залишив юнак, і рушив до поля, туди, де росте густа трава й кілька дерев. Там, відчинивши клітку, випустив птахів на волю».

Так отець парох пояснив, що то за клітка з'явилася на бильці казальниці. А тоді взявся оповідати ось таку історію:

Якось диявол заговорив з Ісусом. Нечистий саме вертався з Едемського саду, з почуттям тріумфу та несказанної пихи. “Господи, щойно я підкорив усе людство! Я влаштував пастку з принадою, що вияви­лася бездоганною. І тепер маю владу над усіма!”

“І що збираєшся з ними робити?” - спитав Ісус.

Сатана відповів: “Награюся з ними донесхочу! На­вчу їх, як паруватися, а потім розлучатися, як нена­видіти ближнього і заподіювати йому зло, як пити хмільні напої, палити тютюн і проклинати собі поді­бних. Навчу їх виробляти зброю — і рушниці, і бом­би — й винищувати одне одного. Розкішна буде мені забава!”

 

 

 

  • А по тому, коди закінчиш бавитися, що з ними вчиниш? - допитувався Ісус.
  • Вигублю всіх! - крикнув нечистий, сповнений неймовірної погорди.
  • Що ти хочеш за них? - запитав Спаситель.
  • Прагнеш визволити людей з-під моєї влади? Вони ж бо не добрі — якраз навпаки: дуже і дуже лихі. Якщо наблизишся до них — вони Тебе зненави­дять. Почнуть Тебе обпльовувати, виклинати, а зре­штою, заподіють Тобі смерть. Ні, Ти не можеш бажати їм визволення!
  • То що ти хочеш за них? - повторив запитання Ісус.

Сатана подивився на Божого Сина з глузливою посмішкою і проказав: “Усю Твою кров, усі Твої сльози й Твоє життя!”

Ісус погодився, не вагаючись, відтак на Голготі оплатив названу ціну сповна.

Закінчивши проповідь, священик забрав клітку з бильця і зійшов з казальниці.

Це Моя заповідь, щоб ви любили один одного, як Я вас полюбив! Ніхто не спроможний любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає. Коли ви робите все, що Я вам заповідаю, то ви — друзі Мої (Но. 15, 12-14)

РІЗНИЦЯ

Вранці секретарка продавала квитки на остан­ню в навчальному році шкільну виставу. Вчора, на передостанню виставу, квитки розійшлися всі до єдиного.

У невеличкій черзі стояла мати одного з учнів:

- Я вважаю, це зовсім неправильно — платити гроші за можливість побачити власного сина, - ска­та вона секретарці, коли підійшла її черга. Втім, не гаючись, витягла з сумочки гаманця.

  • Школа просить робити добровільні пожертви, аби покрити кошти, витрачені на декорації, - взя­лася пояснювати секретарка. - Ніхто платити не зобов’язаний. Ви, пані, можете задарма отримати стільки квитків, скільки вам потрібно.
  • Я заплачу. Звісна річ, заплачу, - сказала мати. - Прошу, два квитки для дорослих і один дитячий.

І простягнула десять евро. Секретарка видала їй решту.

Потім юнак, що стояв за принциповою жінкою, висипав на стіл жменю дрібняків.

  • Скільки тобі квитків? — запитала секретарка.
  • Квитки мені непотрібні, - відповів хлопець. - Хочу лише заплатити. Й долонею присунув монети ближче до секретарки.
  • Щоб потрапити на виставу, ти повинен мати квиток!
  • Я вже бачив її, - запевнив хлопець.

Секретарка, однак, посунула назад усі монети, що

висипав хлопець.

  • Як бажаєш переглянути виставу зі своїм кла­сом, то платити не треба, - сказала. - Це задоволення безкоштовне.
  • Ні, - мовив юнак. - Я ж переглянув виставу вчо­ра увечері. Ми з братом спізнилися. У касі нікого не було, і ми пройшли до зали, не заплативши.

Того вечора чимало глядачів пройшло до зали, "не заплативши”. Декілька волонтерів не змогли перевірити всіх.

Хлопчина знову посунув гроші до секретарки, говорячи:

  • Зараз я плачу за вчорашню виставу.

Вчора вони з братом прийшли чи не останніми. Касу було вже зачинено. Початку вистави брати, ймовірно, не бачили. Секретарці було ніяково брати з юнака гроші, які, було видно, збиралися копійка до копійки.

  • Якщо касу, коли ви прийшли, було вже замкне­но, то ви, зрозуміло, не мали змоги заплатити, - пере­конувала секретарка.
  • Те саме казав мені мій брат.

— Ніхто на твоєму місці не побачив би тут різни­ці,- запевнила секретарка. - Не переймайся!

 

 

 

1, гадаючи, мовби справу вичерпано остаточно, рішуче відсунула купу монет до хлопця. Він же не сподівано поклав руху на її пальці.

  • А я бачу різницю.

їхні з’єднані руки майже цілком накривали моне­ти. Врешті секретарка промовила:

  • Два квитки разом коштують шість євро.

Й відрахувала потрібну кількість монет.

  • Дякую! - сказали обоє в один голос.

Юнак усміхнувся приязно й відійшов.

Є різниця поміж добром і злом, думками слушними і неслушними, вчинками чесними і нечесними. Не всі ту різницю вбачають, а проте вона існує насправді.

 

ЗНАК ЗАПИТАННЯ

Жив собі на світі знак запитання. Був дуже при­вабливим і, як усі, властиво, знаки запитання, вельми інтелігентним.

Проте від певний час мандрував по країні сумний та пригнічений, сповнений гіркоти й розчарування.

Скидалося на те, що він став нікому не потрібний. N сі дедалі частіше зверталися до його запеклого во­рога, знаку оклику. Тільки й робили, що викрику­вали: “Вперед! Зупинися! Рушай! Геть з дороги!”

Знак оклику є розпізнавальним знаком людей зух­валих і брутальних, а саме такі нині володіють світом.

На вулицях, де знак запитання ще донедавна по­чувався королем, вже ніхто нікого не питав: “Як жи­веш?” Це питання витіснено вигуком: “Обережно!” Ніхто не зупиняв свого автомобіля, щоб у віконце запитати: “Вибачте, я правильно їду до Бергамо?” Тепер усі користувалися супутниковою навігацією, що дає чіткі, недвозначні вказівки, наприклад: “На перехресті повернути праворуч!”

Змучений блуканнями, знак запитання прибився до однієї родини. Діти завжди любили знаки запи­тання!

Та в тій родині батько з сином-підлітком чи не цілими днями вели словесні двобої, постійно вико­ристовуючи знаки оклику.

  • Ти ніколи мене не слухаєш!
  • Твоя думка мене не цікавить. Я тут господар!
  • Ну, годі з мене. Я йду назавжди!

Батько був геть знесилений, а син - розчарова­ний і пригнічений, ще й агресивний. Обидва сильно страждали, бо ж немає нічого болючішого, ніж бути поруч фізично, а душею далеко-далеко.

Знак запитання став під люстрою і при першій зручній нагоді вступив у дію. Батько, нахмурений, зі стисненими кулаками, вже ладен був надавати сту­санів норовистому синові, аж раптом з його вуст ви­хопилися слова:

  • А що про все це думаєш ти?

Слова, що збентежили самого мовця. Син стояв приголомшений.

  • Тобі справді цікаво знати, батьку?

Той підтвердив. 1 поволі розпочалася розмова.

Насамкінець вони промовили майже водночас:

  • Ти все ще любиш мене?

Знак запитання, щасливий, затанцював із вихиля­сами й перевертами аж на самісінькій люстрі.

Знак запитання не агресивний, не зухвалий, не бру­тальний - він шанує свободу й відповідальність ближ­нього.

От і Святе Письмо рясніє знаками запитання: “Де ти був, Адаме?”, “Каїне, де твій брат?”, “Чи й ви хочете Мене покинути?”, “Петре, ти любиш Мене?"

 

 

 

КОЛІР ВЕЛОСИПЕДА

Одна дівчинка вирішила наново пофарбувати свого велосипеда.

Обрала колір зелений, бо змалечку дуже його лю­била. Одначе старший брат сказав їй на те:

  • В житті не бачив зеленого велосипеда! Пофар- буй-но краще червоною фарбою. Буде класно!

Червоний колір також подобався дівчинці, й вона пофарбувала велосипед у червоний колір.

Але подружка зауважила:

  • Всі мають червоні велосипеди. Чому би тобі не пофарбувати його у блакитний колір?

Дівчинка, подумавши, таки пофарбувала велоси­пед у,блакитний колір.

Але син сусідки мовив:

  • Блакитний? Цей колір якийсь сумний. От жов­тий куди веселіший!

Дівчинка визнала: жовта барва таки веселіша.

Тут озвалася й сусідка:

  • Який жахливий колір! А найкращим був би бронзовий. Я раджу бронзовий.

І дівчинка забарвила велосипед у бронзовий колір.

Тут нагодився старший брат, який з несподіванки закричав:

 

  • Ти що, не послухала мене? Та ж бронзовий ко­лір - такий буденний! Ти мусиш перефарбувати сво­го” коника” у червоне - мусиш, і край!

Тоді вона дзвінко засміялася.

Взяла бляшанку з зеленою фарбою, покрила нею і дгатостраждальний велосипед і вже не звертала уваги на те, що кажуть інші.

Якщо надавати надмірної ват тому, що кажуть інші, це може навіть обернутися бідою.

Одного недоброго дня соловейко занедужав і пере­став щебетати.

  • Він насправді не хворий, - гомоніли горобці. - Він просто лінується співати.

Така “версія ” глибоко обравша соловейка, й він заще­бетав знову.

  • От бачите: ми мали рацію! - зраділи горобці.

Щоб заспівати з колишньою дзвінкістю, соловейко

напружив останні сили. Проспівав - і помер.

А горобці дивувалися: “Для чого співав, коли був недужий?”

 

КОНТУР

Жив колись чоловік, який розводив рибу. У ньо го був великий став, де плавали риби різноманітних видів.

Якось уночі збудив його шум, що долинав від ставу. Встав. Вийшов з будинку. Але спросоння не­легко зорієнтуватися на місцевості, ще й темно було, хоч в око стрель. Йому здавалося, ніби іде до ставу. Аж раптом перечепився і повалився на землю. Під­вівся, рушив, та невдовзі знову спіткнувся і, впавши, скотився до рову. І знову підвівся, рушив...

Врешті усвідомив, що просувається в хибному напрямку, тож завернув убік і вкотре спрямував свої кроки туди, звідки долинав плюскіт води.

Нічого не бачачи, знову спіткнувся, упав і знову звівся на рівні ноги. Аж раптом упав лицем у якусь багнюку. Підвівся, витер обличчя і ще раз повернув на шум води.

Нарешті дістався до ставу. З’ясував, що вода хлю­потіла, витікаючи крізь отвір у греблі, що разом з водою зі ставу тікала й риба. Тож, не гаючи часу, узявся латати діру. А закінчивши, вернувся додому, ліг у ліжко й миттю заснув.

Прокинувся вранці. Уставши, подивився у вікно. І побачив, що сліди, залишені ним уночі, утворюють чіткий контур лелеки.

 

 

Коли картина мого життя буде цілісною, заверше­ною, чи стане помітним у ній - для мене та інших - кон­тур лелеки?

Ми удвох розглядатимемо цю остаточну, викінчену картину: я та Всевишній. Якщо дозволю Йому прова­дити себе за руку, то насамкінець і я побачу отой запо­вітний контур.

Подумай лишень, яку втіху матиме. Бог, якщо цей малюнок виявиться саме тим, що був задуманий Ним у час твого народження!

 

СПІЛКУВАННЯ

<ЛА£_

У найфешенебельнішому ресторані одного міста якась пані замовила собі спаржеву юшку - фірмову страву цього ресторану. Вже за кілька хвилин по­служливий офіціянт поставив перед жінкою тарілку з юшкою, що парувала і пахла дуже смачно. По тому вклонився й відійшов.

  • Офіціянте! - гукнула жінка йому в спину. - Будьте ласкаві, підійдіть-но сюди.
  • Чогось іще бажаєте, пані? - спитав, наблизив­шись до столика.
  • Прошу скуштувати цієї юшки! - попросила жінка.
  • Але навіщо? Хіба не таку юшку ви замовляли?
  • Прошу скуштувати! - наполягала жінка.
  • Але чому? Може, вона пересолена?
  • Скуштуйте!
  • Чи вона прохолола?
  • Кажу вам - куштуйте! - перейшла вже на крик.
  • Вибачте, пані, - чи можу я все-таки довідатись, навіщо?
  • Як хочете довідатись, то скуштуйте цієї юш­ки, - правила своєї жінка, владним жестом вказуючи на тарілку.

 

Офіціянт, бачачи, що відвідувачка непохитна у своєму рішенні довести справу до кінця, присів край столу, обвів поглядом тарілку, відтак розгубле­но мовив:

  • Але ж тут немає ложки!
  • Нарешті! Нарешті ви зауважили! - вигукнула жінка. - Саме це я й намагалася вам розтлумачити: бракує ложки!

Хай буде ваше слово: Так, так; Ні, ні, - а що більше нього, те від лихого (Матвія, 6,37)

 

ПЕЛІКАНОВІ ДІТИ

Пелікан, птах з великими білими крилами, жив над маленькою затокою, що врізалася в розколину високого скелястого берега.

Там вилупилися з яєць чудові пеліканові діти: двоє сильних і вічно голодних пташат.

Пелікан-батько пірнав у воду через рівні проміж­ки часу, долаючи хвилі й оминаючи підводні скелі, аби впіймати рибину чи якого молюска й покласти у постійно розкриті дзьобики своїх малят.

Але тодішня зима видалася дуже суворою, і жит­тя пелікана стало вкрай важким. Буревії, хуртовини шаліли безперестанку. Насилу вдавалося птахові зді­йматись у повітря й літати. Раптовий вихор не раз шпурляв бідолаху на скелі; врешті, він зламав собі крило й літати більше не міг. Тож лежав у своєму гнізді, коло дітей.

А пташата волали й волали, широко розтуляючи дзьоби:

- Ми голодні! Ми дуже голодні!

Пригнічений, зажурений голодними зойками ма­лечі, пелікан зробив те, що в такому становищі одві­ку робили пелікани: застромив дзьоба у власні груди, щоб кров’ю своєю нагодувати дітей.

Таким чином йому вдалося ще на кілька днів по­довжити малюкам життя. А сам він загинув.

 

 

Відтак один із пташат мовив до другого:

- От і добре. Досить із мене цієї поживи щоденно.

Це чудо кожної Святої Літургії: “Беріть та їжте, це Тіло моє”. А люди кажуть: “Щоразу те саме!”

 

ДЕНЬ У ДЕНЬ

Одна квітка, вишукана, яскрава, днями й ночами тужила за товариством бджіл. Та жодна з них не опус­калася на її розкішні пелюстки. Попри те, квітка ие полишала своїх солодких мрій. Довгими ночами вона снила небом, у якому літали бджолині рої. Марила, як бджоли сідають на неї і палко-палко її цілують. Завдяки таким видінням, їй удавалося згаяти ніч, аби вранці знову розкритися для сонячного про­міння.

Однієї ночі місяць, який знав про муки безталан­ної квітки, запитав її прямо:

  • Тобі не набридло чекати, квітко?
  • Може, й так, але мушу мріяти й далі.
  • Навіщо?
  • Бо, як перестану розкриватися, то швидко всохну.

Коли самота вже, здається, готова поховати ос­танні надії, єдиним способом вистояти є відкриватися світові - знову і знову.

ПАН ТРОЯНДИ

У саду, край палацу великого правителя Вірме­нії, ріс трояндовий кущ. То була найбільш доглянута рослина у світі. За легендою, коли кущ розквітне, її пан буде обдарований вічною молодістю.

Щоранку пан нахилявся над кущем і з хвилюван­ням у серці пересвідчувався, чи не з’явилися на гілці довгоочікувані пуп’янки. Марно!

Щовесни цар змінював садівника. Щовесни садів­ника запроторювали до в’язниці - за те, що не зумів домогтися, аби троянда розквітла. До роботи залуча­ли іншого, котрий теж доводив свою безпорадність і закінчував так само, як усі його попередники, - у вогкій темниці.

Дванадцять весен - дванадцять садівників. Три­надцятий був парубком з обличчям поважним і спо­кійним. Цар дозволив йому спробувати щастя. І юнак побіг доріжкою розкішного саду, що вела до розарію. Прибігши, стиха мовив до тендітної троянди кілька слів, тоді розпушив навколо куща грунт, підлив його і сховав біля куща своє послання. З тієї пори він день і ніч пильнував рослину, оберігаючи її від поривчас­того вітру та всіляких шкідників. Пестив їй листя, говорив до неї, дбав про коріння. Захищав од зимо­вого холоду, укриваючи соломою, огортаючи своєю ніжністю. Жив і дихав разом із нею.

Прийшла весна, сад забуяв зелом і квітами. Моло­дий садівник оглядав кожен сантиметр свого куща, своїх рож. Його очі не бачили нічого, крім них. І враз він помітив чорного хробака, що загніздився у тро­яндовому корінні. Обережно забрав його і не встиг навіть як слід роздивитися, аж тут чорний дрізд ви­хопив хробака йому з пальців та й відлетів геть.

А невдовзі на гілці куща з’явилася перша брунька. Парубок ніжно її поцілував, і вона поволі розкрилася у вранішньому промінні.

Тим часом розбудили царя. Почувши звістку, що троянда розквітла, володар кинувся до саду як був - у нічній сорочці. Побачив квітучу гілку і заволав: “Віднині я безсмертний! Я пан цієї троянди та вічної молодости! Поставте сотню охоронців довкіл цієї рослини: нехай ніхто до неї не підходить!”

По тім озвався до садівника:

- Дай мені обітницю, що й далі плекатимеш мою троянду.

— Аж до смерти, мій повелителю.

І рушив до палацу, викрикуючи:

-Я безсмертний! Я безсмертний!

Він правив країною ще впродовж десяти років, старіючи, як усі люди, - день у день. Й одного вечо­ра віддав Богові душу, перед тим повівши таке: “Пан троянди смертний, як і кожна людина. Ота легенда була тільки легендою. Ба більше - брехнею”.

 

 

 
 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

- Ні, милостивий царю, - відповів йому садів­ник, молодий так само, як і десять років тому. - Ти, владико, паном троянди ніколи не був. Паном е той, хто плекав і плекає квітку щодня. Паном є той, хто любить її, береже і шанує. Такому дається вічна мо­лодість.

Потім закрив неживому цареві очі, поцілував йо­го руку і вийшов з палацу.

Надворі здійняв очі до зір. Став бажати кожній зокрема: “Надобраніч! Надобраніч! Надобраніч!.."

Часу мав досхочу. Мав цілу вічність.

Безсмертя існує для того, хто пильнує, плекає

 

 

 

 

Сліди________________ З

Мир....___________________ 6

Дерево, іцо нарікало____ 8

Ходи до мене_................ 12

Яблука_______________ 15

Бог і солодощі................. 18

Молитва_____________ 19

Багатство......................... 20

Притча про близнят........ 23

Свіча-бунтівниця............ 26

Три слова......................... 28

Самототожність.............. 31

Офіціянтка....................... 32

Банкнота___________ ....34

Ковдрочка........................ 35

Дорога.---------------------- 38

Чудо--------------------------- 39

Плоди.............................   43

Подарунок....................... 44

Гуси_________________ 47

День батька______ _______ 48

Соловейко.......................... 51

Після нападу грабіжника...54

Блакитна пір’їна-------------- 55

Дерева............................... 56

Каска____ ______________ 58

Ялиці________ __________ 59

Щось спільне____________ 62

Коштовний камінь.............. 64

Паркувалня........................ 66

Кухоль молока.................... 68

Ціна......... ........................   71

Різниця............................... 75

Знак запитання................... 79

Колір велосипеда................ 82

Спілкування....................... 84

Контур__________________ 86

Пеліканові діти................... 88

День у день........................ 90

Пан троянди ..... ...............  91