Метод Карла Роджерса: Безумовне прийняття
Коли ми щедро слухаємо іншого, він теж може почути ту правду, яка в ньому є. Іноді людина це чує вперше за своє життя...
Слухання - це, мабуть, найдревніший і найпотужніший інструмент зцілення.
Ще будучи студенткою Стенфорда я увійшла до нечисленної групи лікарів і психологів, які беруть участь в майстер-класі Карла Роджерса - піонера гуманістичної психотерапії.
Я була молодою і сильна пишалася своєю обізнаністю в питаннях медицини, тим, що зі мною консультувалися і до моєї думки прислухалися мої колеги.
Підхід Роджерса до терапії, який називається безумовне прийняття, - здався мені тоді гідним одного лише презирства - це виглядало зниженням стандартів. А, разом з тим, ходили чутки, що результати його терапевтичних сесій були майже чудовими.
ОТРИМАТИ ДОСТУП
У Роджерса була глибоко розвинена інтуїція. Розповідаючи нам про свою роботу з клієнтами, він робив паузи, щоб точно сформулювати свою думку, яку хотів до нас донести. І це було абсолютно природньо та органічно. Цей стиль спілкування кардинально відрізнявся від авторитарного, до якого я звикла, будучи студентом медицини і працюючи в госпіталі.
Чи можливо, щоб людина, що здається настільки невпевненою, взагалі щось по-справжньому вміла і була у чомусь фахівцем? У мене були дуже великі сумніви з цього приводу.
Наскільки я змогла на той момент усвідомити, суть методу безумовного прийняття зводилася до того, що Роджерс сидів і просто приймав все, що б не говорив клієнт - без винесення суджень, без інтерпретацій. Мені було незрозуміло, як таке в принципі може мати хоч найменшу користь.
В кінці заняття Роджерс запропонував продемонструвати, як працює його підхід. Один з лікарів зголосився виступити в ролі клієнта. Стільці були поставлені таким чином, щоб вони обидва сиділи один навпроти одного. Перед тим, як почати сесію, Роджерс зупинився і обвів задумливим поглядом нас, присутніх в аудиторії лікарів, і мене в тому числі. У цей короткий безмовний момент я засовалася в нетерплячці.
Потім Роджерс почав говорити: «Перед початком кожної сесії я зупиняюся на коротку мить, щоб згадати, що я теж - людина.
Немає нічого, що може статися з людиною, чого я, будучи теж людиною, не зможу з нею розділити; немає такого страху, який я не зможу зрозуміти; немає страждання, до якого я можу залишитися байдужим - це закладено в моїй людській природі.
Якою б не була глибокою травма цієї людини - цього переді мною не треба соромитися. Я теж беззахисний перед обличчям травми. І тому мене достатньо.
Що б не пережила ця людина - їй не обов'язково залишатися з цим наодинці. І з цього починається зцілення». (Речел Наомі Ремен розділяє поняття «лікувати» і «зцілювати»).
Проведена для цього сесія була приголомшливо глибокою. За всю сесію Роджерс не промовив жодного слова. Він транслював своє повне прийняття клієнта таким, як він був, тільки через якість своєї уваги.
Клієнт (лікар) почав говорити, і дуже швидко сесія переросла в презентацію методу, як є. У оберігаючій атмосфері повного прийняття Роджерса лікар почав одну за одною скидати свої маски. Спочатку нерішуче, а потім все легше і легше. Коли відкидалася маска, Роджерс брав і вітав того, хто під нею ховався - безумовно, без інтерпретацій, - поки нарешті не спала остання маска і перед нами не з'явився цей доктор такий, як він був - у всій красі своєї істинної і незахищеної природи. Я сумніваюся, що він сам коли-небудь стикався з собою таким, що він таким себе будь-коли раніше бачив.
До того моменту з багатьох з нас теж зісковзнули всі маски і у деяких очі були повні сліз. В той момент я заздрила цьому лікару-клієнту; як мені було прикро, що я не зголосилася на цю сесію, що я втратила шанс - шанс так, настільки тотально бути побаченою і прийнятою іншим.
За вирахуванням декількох епізодів спілкування з моїм дідусем, в моєму досвіді це була перша зустріч з подібним прийняттям за все життя. Я завжди старанно працювала, щоб бути досить гарною - це було моїм «золотим стандартом», за яким я визначала, які книги читати, який одяг носити, як проводити вільний час, де жити, що говорити. Хоча, навіть «досить добре» для мене не було достатнім. Я все життя провела в спробах стати ідеальною.
Але якщо слова Роджерса були правдою, то досконалість - це пустишка. Все, що по-справжньому потрібно - це просто бути людиною.
А я ж - людина. І я все життя боялася, що це хтось виявить. По суті, те, що акцентував Роджерс - мудрість, найбазовіший рівень зцілюючих відносин.
Наскільки б блискучими фахівцями ми не були, найбільший дар, який ми можемо запропонувати страждаючому - це наша цілісність. Слухання - це, мабуть, найдревніший і найпотужніший інструмент зцілення.
Найчастіше саме якість нашої уваги, а не наші мудрі слова сприяють найглибшим змінам в оточуючих нас людях.
Слухаючи, разом з нашою неподільною увагою, ми відкриваємо іншому можливість знайти цілісність. Те, що відкидалося, знецінювалося, не приймалось самою людиною і її оточенням. Те, що було заховано.
У нашій культурі душа і серце часто стають «бездомними». Слухання створює мовчання.
Коли ми щедро слухаємо іншого, він теж може почути ту правду, яка в ньому є. Іноді людина це чує вперше за своє життя.
Під час мовчазного слухання ми можемо знайти / дізнатися в іншому себе. Поступово ми можемо навчитися чути будь-кого і навіть трохи більше - ми можемо навчитися чути невидиме, звернене на себе і на нас.
© Речел Наомі Ремен «Kitchen Table Wisdom: Stories That Heal»