Віктор Франкл: Той, що знайшов істину...
Віктор Франкл – віденський невропатолог, психіатр та психолог, засновник останньої Третьої віденської школи психотерапії, творець логотерапії. Його називають одним із найвеличніших духовних вчителів людства XX ст. Франкл витерпів чимало випробувань долі: голод, холод, духовний і тілесний біль, жахи концтаборів. Він не тільки вижив, а й зберіг любов до життя та залишився непересічною особистістю.
Знання, які прагнув донести до нас вчений, допоможуть нам краще розуміти не тільки близьких та друзів, а й самих себе. Тож Франкла варто вислухати і почути.
«Логос» Франкла
Віктор Франкл (Viktor Frankl) народився у Відні 26 березня 1905 року. Він був другою дитиною у сім'ї. Ще школярем хлопець почав цікавитися психологією, медициною та філософією, ознайомився з вченням Зигмунда Фройда (Sigmund Freud) та навіть почав з ним листуватися. Фройд охоче спілкувався з Віктором, а в 1924 році за його протекцією навіть була опублікована стаття 19-річного Франкла в «Міжнародному журналі психоаналізу» («International Journal of Psychoanalysis»).
Фройд якось сказав, що в своїх дослідженнях він зупинився у «підвалі» людської психіки. Франкл натомість прагнув піднятися «на вищі поверхи», тому почав вивчати вчення колишнього фрейдиста Альфреда Адлера [Альфред Адлер (нім. Alfred Adler; 1870 – 1937 рр.) – австрійський психіатр і психолог; ввів поняття індивідуальної психології, згідно якого кожна особа присвячує своє життя для досягнення, реалізації певної індивідуальної мети; заснував Другу (після Фрейдистської) віденську школу психотерапії. Ще навчаючись у школі, Віктор Франкл почав співпрацювати з адлерівцями, але вже в 1927 році через відмінності в поглядах з колегами залишив їхнє Товариство індивідуальної психології. Спілкування та робота з відомими вченими суттєво вплинули на формування наукових теорій Франкла.
Головне протиріччя у поглядах Франкла та Фройда полягало в ставленні до сенсу життя. Зигмунд Фройд у листі до своєї шанувальниці та послідовниці Марії Бонапарт [Марія Бонапарт (Marie Bonaparte; 1882 – 1962 рр.) – письменниця, психоаналітик, учениця Зигмунда Фройда. Її дідусь був племінником імператора Наполеона Бонапарта. Без медичної освіти Марія Бонапарт стала першим практикуючим психоаналітиком Франції, тому її називають піонером французького психоаналізу. У 1926 році організувала Паризьке Психоаналітичне Товариство (Société Psychanalytique de Paris). Після одруження із графом Корфським Марія Бонапарт стала принцесою грецькою та данською] писав: «Якщо людина задумалася над сенсом життя, то це означає, що вона серйозно хвора». Франкл вважав, що, навпаки, відсутність у людини сенсу життя – головна причина її хвороб та страждань. Франкл навіть так сформулював свій девіз: «Сенс мого життя – допомогти іншим людям побачити їхній сенс життя».
З роками Франкл утвердився у власних поглядах і розробив нову унікальну концепцію: «В молодому віці я пройшов через пекло відчаю, переступаючи через очевидну відсутність сенсу життя, через крайній нігілізм [Нігілізм – це світоглядна позиція, за якої людина відмовляється від моральних цінностей, усталених суспільних норм, життя для людини не має сенсу та значення]. З часом я зумів виробити в собі імунітет від нігілізму. Так я створив логотерапію».
Термін «логотерапія» Франкл запропонував у 20-ті роки. «Логос» він розумів не у значенні «слово» чи «вираз» (як у філософському вченні), а швидше як «сенс», «причину». Головним у вченні Франкла є твердження, що людина щаслива тільки тоді, коли має сенс життя. Цю теорію згодом назвали Третьою школою психотерапії.
Майбутній вчений отримав медичну освіту. У 1928 році він заснував Центр консультування молоді у Відні та очолював його до 1938 року, а в 1930 році Франкл отримав ступінь доктора медицини. Всі його ідеї сформувалися в єдину концепцію логотерапії наприкінці 30-их років.
Вже працюючи лікарем, Франкл досліджував психологію депресій та самогубств, розробив спеціальну програму підтримки студентів у стресовий та нервовий період отримання атестатів. Ця програма дала позитивний результат – за час роботи психолога зі студентами не було зафіксовано жодного випадку самогубства! Також у 1933 – 1937 роках Франкл працював в одній із віденських лікарень на посаді керівника відділу з запобігання самогубствам. Тут пацієнтками вченого стало понад 30 тисяч жінок. Лікар запитував хворих: «Що вас ще тримає на цьому світі?». За останню надію пацієнтів Франкл і хапався.
Психолог намагався знайти підхід до кожного хворого, багато з ними спілкувався, шукав потрібні слова, адже логотерапія проповідує повагу до особистості. Вчений вважав, що має обов’язок духовно підтримати, підбадьорити хворого, розвіяти його відчай. Франкл всім серцем прагнув активізувати людське начало кожного хворого, позиціонуючи себе, як «лікар, що турбується про душу». Важливо, що Віктор Франкл не відмовлявся від релігії, як більшість тогочасних вчених, а, навпаки, був глибоковіруючою людиною і вважав, що «ціль психотерапії – зцілення душі, а ціль релігії – спасіння душі». Водночас Франкл був впевнений, що повинен допомогти кожному пацієнту, незалежно від його віросповідання чи його відсутності. На своїй лекції у Москві він сказав: «Зрештою, Богу, якщо він існує, важливіше те, чи хороша ви людина, аніж те, чи ви в нього вірите».
Теорія логотерапії не є цілком науковою, методичною, адже вона народилася на практиці, а не за письмовим столом. Франкл робив висновки зі свого досвіду, думок та суджень. А оскільки вчений пережив муки концтаборів, то мав достатньо переконливих аргументів. У тому й успіх Віктора Франкла: його думки легко розуміють та приймають, йому вірять.
У 1941 році Франкл одружився, його сім’я жила просто та скромно. Друзі та знайомі вченого характеризували його, як внутрішньо глибоку, щиру та співчутливу особистість. Франкл завжди був готовий прийти на допомогу, співчував чужим стражданням, втішав та підтримував хворих. Зі співчуття до однієї зі своїх пацієнток він раз на тиждень увечері приносив їй в палату едельвейс, який зривав під час занять альпінізмом. Турбуючись про інших, Франкл часто забував про себе та свої потреби.
Найважливіші рішення в своєму житті вчений приймав наодинці зі собою та «зі своїм Богом». Він любив казати, що «людина повинна бути самотньою, тільки тоді вона зможе помітити, що вона не одна і ніколи одна не була».
З 1938 року Франкл був вимушений практикувати приватно, бо з приходом до влади нацистів психологу-єврею заборонили лікувати людей «арійського» походження [Спершу арійцями (ар’я – благородний, благочестивий, праведний) називали стародавні народи індоєвропейської мовної сім’ї, проте з кінця XIX ст. це слово почали вживати для означення «обраної» раси чи нації. Саме такою «обраністю» нацистська Німеччина пояснювала своє панування над «необраними» спільнотами]. Єдиною на той час лікарнею у Відні, у якій було дозволено працювати євреям, була Ротшильдська лікарня (Rothschild Hospital). Тут Франкл у 1940 році очолив неврологічне відділення та врятував від евтаназії кількох людей [Евтаназія, за визначенням Папи Івана Павла ІІ – це дія або бездіяльність, яка за своєю природою чи наміром виконавця спричиняє смерть з метою уникнути будь-якого страждання], яких наказала знищити влада.
Для євреїв приєднання Австрії до нацистів було смертним вироком, але Франкл вирішив залишитися у Відні, не скориставшись двома можливостями виїхати в Америку. Хоч він ризикував своїм життям, та не міг залишити сім’ю в небезпеці. Зробити такий вибір Франклу допоміг випадок: одного дня він побачив вдома шматочок мармуру. Батько Віктора пояснив, що це він вирішив зберегти рештки від дошки з Десятьма заповідями, яка колись висіла на розваленій синагозі. На тому шматочку була написана П’ята Божа заповідь: «Шануй батька свого й матір свою, щоб було тобі добре і щоб довго прожив ти на землі». Після такої «вказівки з неба» вчений твердо вирішив залишитися у Відні та розділити з сім’єю гірку долю. А от Зигмунд Фройд емігрував з дружиною та дочкою, коли його рідні сестри помирали в концтаборах... Це яскраво ілюструє різницю між поглядами та життєвими цінностями обох австрійських вчених.
Віктору Франклу пощастило, бо його не одразу відправили у концтабір. [Концентраційний табір – так називалися в’язниці для військовополонених під час англо-бурської війни (конфлікти на Півдні Африки 1899–1902 рр.), проте після концтаборів нацистської Німеччини цей термін асоціюється з місцями масового ув’язнення, з жорстокими умовами та багатомільйонними жертвами. Найбільші та найсумнозвісніші німецькі концтабори – Дахау, Бухенвальд, Аушвіц, Майданек]. Проте вже 25 вересня 1942 року Франкла, його дружину та батьків депортували в концтабір Терезіенштадт (Theresienstadt). Страшних два з половиною роки Франкл провів у чотирьох різних концтаборах. Здавалося, що йому не вдасться уникнути печі нацистського режиму, проте він вижив та не зламався, взявши за девіз слова Фрідріха Ніцше (Friedrich Nietzsche): «Якщо є навіщо жити, можна витерпіти будь-яке як».
Свідок
Життя Віктора Франкла проминало майже протягом цілого XX століття. Та він не просто жив у період двох світових воєн, він став їхнім свідком буквально, зі всіма жахами та трагізмом.
1942 – 1945 роки – найстрашніші та найважчі в біографії Франкла. Це час його боротьби не лише за своє життя, а й за життя товаришів та близьких. Та психолог все ж не викреслив роки нелюдського перебування в концтаборі як страшний сон, він, навпаки, ще в тюрмі мріяв, що видрукує на волі книгу про пережите. Тому теорія логотерапії витримала перевірку самим життям.
Повернувшись у 1945 році додому, Віктор Франкл впав у відчай, адже тут його чекала звістка про смерть його найближчих людей: дружини, батьків, братів, більшості друзів... В цей момент він зрозумів, що втратив той сенс, заради якого виживав та боровся у таборі. Проте Франкл зумів побачити нову мету життя у роботі і лише за 9 днів написав книгу «Людина у пошуках сенсу» («Man's Search for Meaning»), пройняту власними емоційними переживаннями життя у таборах.
Спочатку вчений навіть планував видати книжку не під своїм іменем, а під таборовим номером. Перше німецьке видання книги таки вийшло анонімно в 1946 році, бо Франклу було надто важко оголювати власні переживання... Та згодом він зрозумів, що тільки відкрите авторство може викликати довіру до книги. А Франкл хотів показати справжню картину того, що відбувалося у тюрмі. Без сентиментів – це була боротьба за виживання.
Франкл не змовчав ні про що. Ми маємо змогу прочитати відвертий монолог людини, яка не тільки змогла піднятися з безодні сама, а й допомогала це зробити іншим. Це книга-емоція, яка показує, що пережили мільйони людей, адже авторові довелося все побачити та перетерпіти зсередини. Він описував, як жилося в'язням кожного дня, як таборова буденність відбивалася на їхньому душевному стані. Він не приховав ніяких деталей і в цьому цінність книги «Людина у пошуках сенсу».
При першому «відборі» Франкла відправили у табір для виконання робіт. Тим, хто туди не потрапив, був фактично винесений смертний вирок – їх чекали газові камери. В новоприбулих забирали буквально все, хоча дехто благав залишити хоча б обручку чи пам’ятний медальйон. Сам Франкл просив, щоб йому дозволили зберегти рукопис наукової книги, яка була працею всього його життя. Та охоронець тільки грубим жаргоном обірвав благання Віктора. В цей момент Франкл попрощався з минулим життям... Ув’язнені чітко зрозуміли, що в них нема нічого, крім їхнього голого існування та номера.
Франкл тут був уже не вченим, не психотерапевтом, не лікарем (не враховуючи кількох останніх тижнів). Він став просто «№ 119104».
Першою реакцією людей після прибуття у табір був шок. Новоприбулим здавалося, що єдиний вихід – самогубство. В цій аномальній ситуації тільки така реакція виглядала нормальною... Багато хто обрав смерть, доторкнувшись до колючого дроту під смертельною напругою. Ув’язнені просто не хотіли змиритися з тією несправедливістю, яку щодо них вчиняли. Сам Франкл ще в перший вечір пообіцяв собі «не кидатися на дріт», бо сприймав самогубство як відмову від боротьби, відмову від самого себе. Це яскраво показує сильне бажання вченого вийти зі стін концтабору живим.
Франкл та інші в’язні згодом зрозуміли, що можливо півроку ходити в одній сорочці, багато днів не вмиватися через те, що замерз водопровід, за секунду засинати в холоді на голих нарах під акомпанемент хропіння товариша... Франкл впевнився, що людина може звикнути до всього.
Потім наступає апатія, депресія та цілковита байдужість до всього, що відбувається навколо. Франкл одразу зрозумів, що біль від тілесних побоїв не настільки страшний, як біль душевний, адже ув’язнені найчастіше не знали, скільки часу перебуватимуть у таборі та чи вийдуть з тюрми взагалі. Людина не бачила свого майбутнього, тільки оглядалася на минуле, тому й втрачала ціль, опору в житті. Світ зовні здавався далеким і нереальним, вже втраченим. Вчений порівнював цю ситуацію із безробіттям, адже люди без роботи також падають духом, не знаючи на що розраховувати у майбутньому, чого чекати. Такий порушений душевний стан є небезпечним, адже людина повинна мати ціль, а найголовніше – хотіти завтрашнього дня. Тому в таборі роль психотерапії була дуже великою. Франкл таємно проводив психіатричні сеанси з в'язнями, намагався знайти, чим людину підтримати, тому що той, хто не вірив у своє майбутнє в таборі, практично вже загинув.
Сам Франкл згадував, що в особливо важкі хвилини в концтаборі він уявляв, як читає у теплому великому залі доповідь про пережите у тюрмі, а публіка його уважно слухає. Це допомагало йому науково глянути на всі свої душевні протиріччя та проблеми, проаналізувати все та заспокоїтися.
В таборі всі мрії ув’язнених спрощувались до примітивних: хліб, торт, цигарки, гаряча ванна... Франкл вважав, що «смачні» фантазії при голодуванні можуть бути навіть небезпечними для людини. Але самі в’язні були в такому стані, що не могли думати ні про що інше, крім їжі, адже у концтаборі давали 300, а іноді й менше, грамів хліба та тарілку водянистого супу на день. Цей мізер не міг забезпечити нормального функціонування організму, тим більше при великих фізичних навантаженнях та постійному обмерзанні. В таких умовах ув’язнені помирали один за одним...
Найважчим почуттям, за згадками Франкла, була неймовірна туга за близькими. Ув’язненим здавалося, що в них всередині щось відмирає. Вони бачили стільки картин страждання, смертей, хвороб, мук, що вже ні на що не реагували...Така байдужість до всього, що відбувалося навколо, зацікавила Франкла з лікарської точки зору. Він почав спостерігати за ув’язненими, робив психологічні висновки, які згодом опублікував у своїх працях.
Читаючи відверті згадки Франкла, страшно й подумати, як люди в концтаборах страждали, через які муки пройшли: «Хто ніколи не голодував, той не зрозуміє, як то чекати півгодинної обідньої перерви, постійно думати, чи дадуть хліб, питати в бригадира (якщо він не злий) котра година? І розпухлими пальцями, які від холоду вже й не гнуться, обмацувати в кишені шматочок хліба, відламувати крихту, підносити до рота та тремтливо класти назад, адже «зранку я обіцяв собі витримати до обіду!» Як і всі ув’язнені, Франкл постійно страждав від голоду, а ноги були настільки обморожені, що кожен крок був мукою.
Вчений згадував, що серед охоронців табору були справжні садисти, які отримували задоволення від мук інших людей та свідомо знущалися з в’язнів. Траплялися і винятки. Наприклад, останнім керівником Франкла в таборі був чоловік, який жодного разу не підняв руку на підлеглих, навпаки, він за свої кошти таємно купував ліки для в’язнів, забезпечував їх їжею та одягом. Так Франкл зробив висновок, що добру людину можна зустріти усюди.
Ув’язнені постійно згадували життя до табору. Але фантазія повертала їх не у найяскравіші моменти прожитого, а відтворювала буденні деталі: як вони їхали у громадському транспорті, як відкривали вхідні двері квартири, як вмикали світло... І ці, на перший погляд, незначні деталі особливо розчулювали в’язнів.
На очах у Франкла помирали близькі, рідні й незнайомі люди. Те, що відбувалося навколо, його жахало: бараки кишіли комахами, були зафіксовані випадки канібалізму. Та вчений не зламався, а, навпаки, випромінював добро й волю до життя. Дехто знаходив у собі сили сказати добре слово до іншого в’язня і навіть віддати йому останню крихту свого хліба. Ці люди зрозуміли, що в них є вибір – відмовитися від свого духовного Я або зберегти його. Тому те, що робить табір з людиною, насправді є внутрішнім вибором самої людини.
Ув’язнені не могли змиритися з несправедливістю та зневагою, яка супроводжувала кожен удар, кожне слово. Франкл не боявся висловлювати свою думку: коли один з наглядачів крикнув Віктору, що той лінивий і не вміє працювати, він з високо піднятою головою відповів, що до ув’язнення працював лікарем і основну роботу виконував безкоштовно в лікарні для бідних. Цим вчений показав, що людина завжди здатна на протест проти несправделивості.
У таборі періодично знищували слабких та хворих – формували групу, яку відправляли в газові камери та крематорії. Люди відчували себе стадом овець, яке стусанами ганяли, куди хотіли. Кожен намагався загубитися в натовпі, нічим не виділятися, не привертати уваги наглядачів. В’язні радили один одному регулярно голитися, стояти та ходити прямо, не показувати своїх хвороб, щоб не потрапити в газову камеру.
Франкл працював на земляних роботах та на будівництві залізничної дороги. В подяку за роботу напередодні Різдва 1944 року він отримав від будівельної фірми два преміальні талони, які він обміняв на 12 цигарок. І це було неймовірним щастям для вченого, адже означало порятунок від голодної смерті як мінімум на два тижні – цигарки можна було обміняти на 12 порцій супу.
Коли Франкла разом з іншою групою в'язнів відправили з Аушвіца (Auschwitz) в Баварію, один з філіалів табору Дахау (Dachau), їх чекала приємна новина – тут не було «пічки», тобто газової камери! Не було прямої загрози життю, а страшний Аушвіц залишився так далеко... На той момент, за згадками Франкла, це було найбільшою радістю.
«Мистецтво жити»
Зимою та ранньою весною 1945 року в таборах поширилась епідемія сипного тифу. Всі ув’язнені перехворіли, багато людей загинуло, адже вони були позбавлені будь-якого догляду, гігієни та лікування і продовжували важко працювати до останнього подиху. В цих критичних умовах баварському концтаборові потрібна була допомога, тож Франклу запропонували роботу лікаря. Вчений, не вагаючись, погодився, бо розумів, що все-одно рано чи пізно помре, тому краще встигнути допомогти товаришам хоч чимось. Медикаментів на всіх не вистачало, хвороба забрала багато життів, тому іноді все, що міг дати Франкл – це добре слово. Цим словом Франкл навчився рятувати життя. Він допомагав ув’язненим боротися з відчаєм, всіляко їх підтримував і завдяки цьому зменшилася кількість самогубств.
Лікар Франкл бачив, як помирали люди, що втратили віру у майбутнє. Спостереження Франкла, що внутрішні переживання і розчарування викликають хвороби, підтвердив той факт, що за тиждень від Різдва до Нового 1945 року смертність в таборі збільшилася без об’єктивної на те причини. Люди, напевне, щиро надіялися, що до Різдва вже будуть вдома... Тому найстрашнішим є довести себе до стану: «Мені нічого чекати від життя».
Відкриттям Франкла в таборі стало розуміння, що виживають не сильніші чи фізично здоровіші люди, а ті, що плекають надію вийти зі стін табору, вірять у своє спасіння та чекають дня свого звільнення. У страшних умовах концтабору важко залишитись непохитним, та люди, які боролися та вірили до останнього, були. Франкл тоді зрозумів, що якщо життя має сенс, то має сенс і страждання. Воно є невід’ємною складовою життя. В’язні боролися і навіть їхні сльози були мужніми, бо в’язні мали мужність страждати.
У своїй книжці «Людина в пошуках сенсу» Франкл детально описав, як він згадував свою кохану дружину і сподівався тільки на те, що жінкам хоч трохи легше в концтаборі, ніж чоловікам. Образ коханої людини, духовний діалог з нею підтримував Віктора в найважчі хвилини, давав йому надію. «Я бачу її посмішку, її підбадьорюючий погляд. І нехай той погляд безтілесний, та він сяє мені яскравіше, ніж сонце, що сходить». Саме в таборі Франкл чітко зрозумів, що ми живемо задля найвищого почуття – любові. І в любові наша свобода.
У тюрмі навіть було місце для справжнього мистецтва: іноді ув’язнені складали програму з кількох пісень, віршів, гумористичних сценок та влаштовували концерти. Ці розваги, музика допомагали хоч на мить відволіктися, відпочити та розслабитися. В'язні не втратили здатності захоплюватися красою навколишньої природи та заходом сонця, любити та співчувати, зберегли почуття гумору. Ці люди були гідними своїх страждань, тому що змогли зберегти свою свободу. Це справжній подвиг, в цьому їхня сила. Ми також повинні до останнього свого подиху наповнювати життя сенсом. Франкл назвав це «мистецтвом жити».
Вчений завдяки своїй силі духу зумів дочекатися приходу фронту, він був звільнений американськими військами 27 квітня 1945 року. Із членів його сім'ї вижила тільки сестра, яка емігрувала в Австралію.
Франкл і з власного досвіду, і з досвіду своїх товаришів зробив висновок, що людина може витримати будь-який фізичний і душевний біль, пережити найважчі випробування та навіть під загрозою смерті не втратити своєї людяності. В концтаборі забирали в людини все, тільки неможливо забрати тієї людської свободи, яка є в кожному з нас. Людський дух є всесильним.
Саме в таборі Франкл зумів якнайкраще вивчити людину. Він зрозумів, що в кожному з нас межує добро та зло, по-іншому бути не може, бо така наша сутність. На запитання, що ж таке людина, вчений відповів: «Це істота, яка винайшла газову камеру. Але водночас це істота, яка йшла в цю камеру з гордо піднятою головою, з молитвою на устах!»
Коли варто сказати життю «так!»
Після звільнення в’язні переживали сильне психологічне потрясіння, адже за всі роки очікування саме поняття свободи втратило для них свою реальність. Франкл тільки з часом повірив, що нарешті може їсти, скільки хоче, спати, допоки не виспиться, говорити, поки не наговориться: «Для кожного звільненого з концтабору приходить день, коли він, оглянувшись на все пережите, дивується, як у нього вистачило сил вистояти, витримати все. І якщо були часи, коли свобода здавалася йому прекрасним сном, то приходить і час, коли вже все пережите в таборі він згадує, як нічне жахіття. І головним його досягненням є те неймовірне відчуття, що тепер він може не боятися нічого на світі, крім свого Бога».
Після звільнення людину може підкосити нове розчарування: часто на волі колишні в’язні дізнаються, що їх нікому чекати, ілюзії розвіюються, вони стикаються з байдужістю, жорстокістю. Щастя чекати було б недоречно, бо ніяке щастя не змогло б затьмарити тих жахіть, що пережили ув’язнені. Але коли момент повернення зовсім не такий, про який мріяла людина безсонними ночами в таборі, мучить єдине запитання: «А заради чого ж я це все терпів?».
Франкл ж і на волі не шукав винних у своїх муках та стражданнях, нікого не засуджував. Навпаки, він намагався переконати колишніх в’язнів, що не треба прагнути помсти, ніхто не має права чинити самосуд, навіть той, хто від страшного самосуду страждав. Вчений до кінця життя був патріотом своєї держави, чого не могли зрозуміти євреї-емігранти, а Франкл був непохитний в своєму переконанні, що кожна людина повинна нести відповідальність перед своєю совістю. Особливо на погляди Франкла вплинув виступ в 1945 році у концтаборі головного керівника єврейської общини рабина Лео Бека (Leo Baeck), який у своїй «Молитві про національне примирення» сказав: «...і тільки добро повинно тепер цінуватися, а не зло». Франкл шукав добро та був впевнений, що треба бути людяним та вміти прощати. І це позиція людини, в якої майже вся сім’я загинула в концтаборах!
Завдяки книзі «Людина в пошуках сенсу» ми навіть через багато десятиліть маємо змогу почути «монолог» Франкла. Назва цієї праці віддзеркалює все життя самого вченого. Психолог дуже надіявся, що книга допоможе людям не впадати у відчай. І йому це вдалося, адже книга «Людина в пошуках сенсу» стала справжнім бестселером! Сам автор прокоментував це так: «Якщо сотні тисяч людей простягають руку за книжкою, сама назва якої говорить про те, що вона присвячена запитанню про сенс життя, то це означає, що ця тема не дає їм спокою. Це прояв біди нашого часу». Франкл вірив, що оптимізм щодо нашого майбутнього повинен базуватися на трагічних уроках минулого.
Перший тритисячний тираж книги «Людина у пошуках сенсу» був успішно проданий. Особливий успіх книга мала в США, де її п’ять разів визнавали книгою року. На початках 1990-их тут було проведене загальнонаціональне опитування з приводу того, яка книга найбільше вплинула на життя людей. Американське видання праці Франкла увійшло в першу десятку. Після виходу з концтабору Франкл одразу ж повернувся у рідний Відень та розпочав активну творчу та професійну діяльність. В 1946 році він став директором Віденської неврологічної лікарні, з 1947 почав викладацьку роботу у Віденському університеті (Universität Wien), у 1949 році отримав ступінь доктора філософії, а у 1950 році створив та очолив Австрійське товариство психотерапевтів (Austrian Medical Society of Psychotherapy).
Втративши першу дружину у концтаборі, Франкл в 1947 році вдруге одружився на медсестрі-католичці Елеонорі Швіндт (Eleonore Katharina Schwindt). Подружжя з повагою ставилося до релігії один одного – вони ходили і в церкву, і в синагогу, святкували Різдво та Хануку. В цьому шлюбі народилася дочка Габріель, яка згодом подарувала батькам двох онуків.
Після пережитого в концтаборі Франкл ставився спокійно і смиренно до смерті, але при тому визнавав, що вона є неприємним кінцем: [«Жаль, що життя починається не зі смерті, тоді найстрашніше не чекало б нас попереду. З іншої сторони, смерть зовсім не є найстрашнішим, адже це та стадія, після якої більше нічого не може бути неправильним...»]. В його теорії, майбутня смерть допомагає людині визначитися з сенсом. Напевне, саме завдяки тому сенсу Франкл дожив до глибокої старості. Помер вчений від серцевої недостататності в рідному Відні 2 вересня 1997 року у віці 92 років.
Ще за життя Віктор Франкл став всесвітньо популярною, навіть історичною особистістю, опублікував понад 30 книг, які були перекладені на десятки мов. Бути знайомим із Франклом вважалося престижним, спілкування з ним прагнули відомі тогочасні політики, вчені, релігійні діячі. Наприклад, Франкл особисто зустрічався з філософами Карлом Ясперсом (Karl Jaspers), Мартіном Гайдеггером (Martin Heidegger), політичним лідером США Хіларі Клінтон (Hillary Clinton), Папою Павлом VI та іншими популярними особистостями того часу. Різні університету світу присвоїли Франклу багато вчених ступенів та нагород. Він був послом психотерапії, по всьому світу читав лекції і виступав із доповідями. На зустрічі з Франклом іноді приходило десятки тисяч людей. Вчений двічі об’їхав світ з лекціями, тільки у США він виступив понад сто разів! Побував і в СРСР – наприкінці життя Франкл двічі приїжджав в Москву та виступав у Московському університеті. Тут його гаряче зустріли гучними аплодисментами, а рецензенти навіть писали, що Франкла в Росії сприймали не як іноземця, а як свого співвітчизника.
Особливо публіка любила гумор вченого – не було жодного виступу Франкла, щоб аудиторія не засміялася. Свої лекції він перетворював у справжні спектаклі, вміло грав словами, легко доносив суть глибоких думок, а також підбирав до кожної теми та ситуації вдалі жарти.
Ті, хто був знайомий з Франклом особисто, хто був на його лекціях, та навіть ті, хто тільки прочитав його книги, роблять висновок, що у вченого був гострий розум, сильний дух та внутрішній стержень. Його слова змушують задуматися кожного. Його жести, міміка та інтонація завжди були доречними й влучними. Франкл розмовляв вільно, без будь-яких рамок, а писав чітко, зрозуміло та захоплююче. Він нікого не залишав байдужим. Але все, що звучало так просто й легко, насправді було результатом довгої роботи та уважного формулювання.
Франкл радив своїм студентам і в Європі, і в Америці, не робити своєю метою популярність: [«За успіхом, як і за щастям, не можна гнатися, – він повинен просто стати побічним ефектом любові та відданості великій справі чи іншій людині»]. Головне правило за Франклом – перестати думати про успіх! Треба тільки слухати, що каже нам совість та виконувати її поради, використовуючи всі свої знання та сили.
В 1988 році під час свого виступу перед віденською ратушею з приводу п’ятдесятиліття приєднання Австрії до Німеччини, Франкл сказав, що насправді кожна нація «здатна на Голокост» (від англ. the Holocaust, з давньогрецької – «всеспалення», – масове знищення євреїв у Німеччині під час Другої світової війни), тому найголовніше – усвідомлювати цю загрозу.
Сенс в житті допомагає витримати не тільки умови концтабору, а й випробування славою, багатством. Власну теорію логотерапії Франкл перевірив на собі – у нього все це було, адже він залишився Людиною з великої літери. Він жив гідно, незважаючи на всі втрати та біль, а найголовніше – залишив слід в мільйонах людських сердець та навчив їх любити життя.
Соломія Чир, журнал «Експеримент»