Старець Паїсій Святогорець "Духовна боротьба Том ІІІ"
Читати книгу онлайн:
МОНАСТИР СВЯТОГО АПОСТОЛА ТА ЄВАНГЕЛІСТА ЙОАНА БОГОСЛОВА.
СУРОТІ, САЛОНІКИ
РЕДАКЦІЯ ЖУРНАЛУ "ПРЕМУДРІСТЬ БОЖА СОФІЯ"
СТРИЙ 2008
Видано з благословення Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України ФІЛАРЕТА
Переклад українською мовою здійснено редакцією журналу "Премудрість Божа Софія"
Зміст
ЧАСТИНА ПЕРША - ПРО БРАНЬ ПОМИСЛІВ
ГЛАВА ПЕРША
Про помисли добрі і погані
ГЛАВА ДРУГА
Про огудні помисли
ГЛАВА ТРЕТЯ
Про довіру до помислу
ГЛАВА ЧЕТВЕРТА
Про боротьбу проти помислів
ЧАСТИНА ДРУГА - ПРО СПРАВЕДЛИВІСТЬ І НЕСПРАВЕДЛИВІСТЬ
ГЛАВА ПЕРША
Про те, як приймати несправедливість
ГЛАВА ДРУГА
Про те, що самовиправдання відганяє від нас
Благодать Божу
ГЛАВА ТРЕТЯ
Про те, що треба зробити своє життя простішим, щоб позбутися душевної тривоги
ЧАСТИНА ТРЕТЯ - ПРО ГРІХ І ПОКАЯННЯ
ГЛАВА ПЕРША
Про те, що гріх мучить людину
ГЛАВА ДРУГА
Про те, що необхідно турбуватися про совість
ГЛАВА ТРЕТЯ
Про необхідність спостереження за собою й пізнання себе
ГЛАВА ЧЕТВЕРТА
Про те, що усвідомлення нами своєї
гріховності розчулює Бога
ГЛАВА П'ЯТА
Про те, що покаяння має велику силу
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА - ЧОРНІ СИЛИ ПІТЬМИ
ГЛАВА ПЕРША
Про чаклунство
ГЛАВА ДРУГА
Про одержимих нечистим духом
ГЛАВА ТРЕТЯ
Страшні заблудження (омани)
ГЛАВА ЧЕТВЕРТА
"Зводячи інших, і самі зведені"
ЧАСТИНА П'ЯТА - ПРО СИЛУ СПОВІДІ
ГЛАВА ПЕРША
Про необхідність духовного керівника
ГЛАВА ДРУГА
Про те, як правильно сповідатися
ГЛАВА ТРЕТЯ
Про те, що духівник - це лікар душі
ГЛАВА ЧЕТВЕРТА
Про роботу духівника над душами людей
Передмова
Бачачи, що гріх "увійшов у наш час в моду", Блаженної пам'яті Старець Паїсій особливо наголошував на необхідності покаяння й сповіді. Яке величезне значення Старець приділяв покаянню, видно з останньої глави II тому його "Слів". "Покаяння і сповідь, — говорив нам Старець, — потрібні сьогодні найбільше. Бони необхідні для того, щоб позбавити диявола тих прав, які дали йому люди. Люди дають дияволу права, і в результаті цього він терзає світ".
Завдяки Старцю Паїсію багато людей вперше приступили до Таїнства Сповіді й змінили своє життя. Зараз ці люди подвизаються як любочестні чада Божі й уже в цьому житті відчувають райську радість. "Люди ж бо дуже хорошії —радісно ділився з нами отець Паїсій. — Жодного разу не було такого, щоб я порадив людині висповідатися, а вона цього не зробила". Звичайно, цьому сприяла й велика любов Старця, що змінювала душі людей, з якими його зводила доля, і з безплідного суглинку перетворювала їх на придатну до обробітку землю.
У цьому III томі "Слів" Старця Паїсія зібрані настанови Старця, здатні допомогти виснаженій гріхом людині набути добру стурбованість і почати духовну боротьбу за звільнення від гріховних тенет, які зв'язали її. Живучи в покаянні, християнин зможе звільнитися від своєї "ветхої людини", цього, за словами
Старця, "злого квартиронаймача, що живе в нас". Отець Паїсій говорив, що для вигнання злого постояльця ми повинні "зруйнувати [його] будинок і почати зводити нову будівлю — створювати нову людину".
За Святоотцівським вченням, початок гріха — це поганий помисел. Тому вибрані з духовної спадщини Старця повчання про помисли ми розмістили в першій частині даного тому. "Помисли, — наставляв Старець, — це показник нашого духовного стану". Добрий помисел має велику силу — він духовно змінює людину. І навпаки — помисел поганий людину мучить. Коли людина виганяє погані й обробляє добрі помисли, її розум і серце очищаються, й у ній живе Божественна Благодать.
Друга частина книги говорить про те, що, терплячи несправедливість і ставлячись до цього духовно, людина приймає від Бога велике благословення. Часто ця істина невідома навіть духовним людям, які, виправдовуючи себе, доходять до того, що "придумують собі власне євангеліє" і в такий спосіб ізолюють себе від Бога, тому що людська правда не має з духовним життям нічого спільного. Якщо ми хочемо зріднитися з Христом, то нам личить стати приписниками Божественної правди, "яка містить у собі любочестя, благородство, жертовність".
У третій частині тому йдеться про гріх. Земне життя людини через гріх перетворюється на пекельну муку, однак за допомогою духовної боротьби наше життя може стати Раєм. Якщо людина хоче "вийти з гріховної пітьми", вона повинна уважно випробовувати свою совість — цей даний їй від Бога "перший божественний закон" — і смиренно визнавати свої помилки й погрішності. Це діяння приводить до "безконечного рукоділля покаяння" і дає душі божественну розраду.
У четвертій частині отець Паїсій викриває сатанинські сили, які діють у світі через свої слухняні знаряддя — чаклунів, екстрасенсів, "ясновидців" й інших спокушених. Старець підкреслює, що самі по собі темні сили безсилі, однак вони стають руйнівними для людини, якщо вона вчинила якийсь тяжкий гріх і, отже, наділила ці сили правами над собою, а тому піддається їх бісівському впливу. Щоб звільнитися від цього впливу, людині необхідно знайти причину гріха, тобто усвідомити його, покаятися, висповідатися й стати свідомим членом Церкви.
Остання, п'ята частина тому присвячена Таїнству Сповіді. Старець загострює нашу увагу на тому, що для прощення гріхів християнинові необхідна сповідь, а для безпечного духовного зростання мусить мати духовного наставника. Отець Паїсій проводить чітку грань між діяльністю психіатра й служінням духівника (у наші дні їх часом ставлять на один рівень) і ділиться власним досвідом роботи над душами людей.
Як і в попередніх томах, отець Паїсій коротко відповідає на запитання, які йому пропонуються. Відповіді Старця не є системним викладом тієї чи іншої теми і не претендують на те, щоб бути вичерпними. Мета повчань у тому, щоб допомогти людині спастися. "Спасіння душі людини, — говорив Старець, — це моя втіха й радість".
Бачачи те, що спроможне допомогти співрозмовникові в його духовній боротьбі в кожному конкретному випадку, Старець говорить з людиною відповідно до духовної необхідності, підкріплюючи її необхідним "духовним вітаміном". Нерідко отець Паїсій підкріплює свої слова відповідними прикладами. Старець був переконаний, що позитивні приклади приносять величезну користь. "Якби в мене був час, то я написав би про людей, які чесно прожили своє життя,
про тих дівчат і юнаків, про тих батьків і матерів, чиє життя відрізнялося святістю, — ділився він з нами. — За допомогою добрих прикладів ми викриваємо тих, хто ввів гріх у моду. Від викриття зла часто не буває жодної користі. Однак, коли ми пропагуємо добро, зло викриває себе само".
Як відомо, питання, на які відповідав Старець, задавали черниці. Але, незважаючи на це, відповіді отця Паїсія стосуються будь-якої людини, що подвизається "подвигом добрим" або хоче приступити до цього подвигу. "І ченцям, і мирянам, — писав Старець в одному зі своїх листів, — дані ті самі заповіді. І Рай теж один [для всіх]". Крім цього, отець Паїсій часто відзначав, що є миряни, які живуть високим духовним життям і здійснюють над собою тонке духовне діяння.
Дякуємо всім, хто прихильно погодився прочитати рукопис даного тому й своїми порадами допоміг нам підготувати його видання.
"Хай Благий Бог просвіщає нас і дає нам добре покаяння, щоб усім нам сподобитися Доброго Раю, що Він приготував нам як ніжно люблячий нас Батько", — говорив Старець.
Молитовно бажаємо, щоб його слова здійснилися на ділі. Амінь.
11 лютого 2001 Тиждень про блудного сина
Ігуменя обителі Святого Апостола і Євангеліста Йоана Богослова черниця Філофея зі сестрами во Христі.
ЧАСТИНА ПЕРША
Про брань помислів
"Бачачи все за допомогою
добрих помислів,
людина очищається й приймає
Благодать Божу.
А злими, "лівими", помислами
людина осуджує
й несправедливо кривдить інших,
перешкоджає приходу
Божественної Благодаті,
після чого приходить диявол
і терзає її"
ГЛАВА ПЕРША
Про помисли добрі і погані1
Сила доброго помислу
- Геронде, у Старому Завіті, у Четвертій Книзі Макавейській, говориться таке: "Благочестивий помисел — не викорінювач пристрастей, а їхній супротивник"2. Що це значить?
— Поглянь: пристрасті глибоко вкорінилися у нас всередині, але благочестивий, добрий помисел допомагає нам не потрапляти до них у рабство. Коли людина, постійно включаючи в роботу добрі помисли, робить свій добрий стан твердим, стійким, [її] пристрасті вже не діють, і їх немов не існує. Тобто благочестивий помисел не викорінює пристрасті, а бореться з ними й може їх подолати. У Четвертій Книзі Макавейській описані [муки], що їх змогли перетерпіти семеро Святих Отроків, їхня мати Свята Соломоніда та їхній учитель Святий Єлеазар, бо всі вони мали благочестиві помисли. Я думаю, що автор [Священної Книги] говорить про це для того, щоб зрозуміліше показати силу доброго помислу3.
Один добрий помисел дорівнює за силою багатогодинному цілонічному чуванню! Він має велику силу. Зараз є такі протиракетні системи, які лазерними променями вражають ракету супротивника ще на стартовому майданчику й не дають їй злетіти. Так і добрі помисли: вони випереджають зліт поганих помислів з диявольських "аеродромів", на яких ті базуються, і не дають їм піднятися в повітря. Тому, наскільки можете, не дозволяйте дияволу насадити у вас лихі помисли. Намагайтеся випереджати його й насаджувати в собі помисли добрі, щоб ваше серпе стало квітником і вашу молитву супроводжувало божественне благоухания вашого серця.
Якщо людина тримає [у собі] хай навіть і "трохи лівий", тобто лихий, помисел на когось, то який би подвиг вона не здійснювала — піст, чування чи щось ще, — все буде марно. Чим допоможе їй аскеза, якщо вона не тільки не бореться проти лихих помислів, але ще й приймає їх? Чому вона не хоче спочатку очистити посудину від брудного масляного відстою, придатного лише на мило, і тільки потім влити в неї чисту оливу? Навіщо вона змішує чисте з нечистим і робить чисте ні на що не придатним?
Один чистий, добрий помисел має силу більшу, ніж будь-який аскетичний подвиг. Приміром, диявол обплутав юнака павутиною нечистих помислів. Щоб позбутися їх, юнак виконує цілонічні чування, постить, утримується від їжі й води по троє днів підряд. Однак один включений ним у роботу чистий помисел має силу більшу, ніж всі його чування й пости, і надає йому істотнішу допомогу.
- Геронде, говорячи про "чистий помисел", Ви вкладаєте в це слово обмежений [аскетичний] зміст або ж вживаєте його більш широко?
- І широко теж. За допомогою добрих помислів людина очищається й приймає Благодать від Бога. А за допомогою "лівих" [недобрих] помислів вона засуджує й несправедливо звинувачує інших. Роблячи це, вона перешкоджає приходу Божественної Благодаті. А потім приходить диявол і терзає цю людину.
- Тобто, Геронде, осуджуючи інших, людина дає дияволу право її терзати?
- Так. Вся основа в доброму помислі. Саме він підносить людину, змінює її на краще. Треба досягти такого рівня, щоб бачити все чистим. Це і є те, про що сказав Христос: "не судіть з вигляду зовнішнього, а судіть справедливим судом'4. А потім людина входить у такий стан, що бачить все не людським зором, а духовними очима. Вона всьому знаходить виправдання — у доброму значенні цього слова.
Ми мусимо бути уважними, щоб не приймати лукавих телеграм диявола. Приймаючи їх, ми осквернюємо "Храм Духа Святого"5, від нас віддалиться Благодать Божа, у результаті чого ми [духовно] сліпнемо. Побачивши наше серце непорочним, чистим, Святий Дух приходить і живе в ньому. Бо ж Святий Дух любить непорочну чистоту. Тому Він і явився [на Йордані] у вигляді голуба6.
Помисли "зліва" — найбільша хвороба
- Геронде, коли я маю впорядкувати якусь проблему, я дуже тривожуся й не можу заснути.
- Твоя основна проблема — це багато думок. Якби цих багатьох помислів у тебе не було, то й на послуху, і в духовному житті ти трудилася б з набагато більшою віддачею. Але я навчу тебе такого способу, за допомогою якого ти зможеш уникати багатьох помислів. Ось слухай. Приміром, якщо в тебе в голові з'являється думка про якусь справу, яку ти маєш зробити завтра, говори своєму помислу так: "Ця справа не на сьогодні. Завтра я її й обміркую". А у випадку, коли ти маєш прийняти якесь рішення, не муч себе думкою про те, як зробити краще, і не відкладай прийняття рішення все далі й далі. Вибирай щось, роби рішучий крок, а турботу про майбутнє віддай Богові. Намагайся уникати скрупульозності, надмірної старанності, щоб не ламати собі голову. З любочестям7 роби те, що тобі під силу. При цьому поводься просто й з повною довірою до Бога. Покладаючи на Бога своє майбутнє й свої сподівання, ми, якимось чином, зобов'язуємо Його нам допомогти. Від багатьох помислів навіть здорова людина стане ні до чого не придатною. Якщо засмучується хворий і той, хто страждає, то в нього є виправдання. Проте якщо хтось, хто є здоровим, непокоїться й страждає від помислів "зліва", то на нього саме час надягати гамівну сорочку! [Чи мислиме діло] — бути в доброму здоров'ї' й мучитися через власні думки!
Найтяжча хвороба нашої епохи — це суєтні помисли мирських людей. У них може бути все, що хочеш, крім добрих думок. Вони мучаться, тому що не сприймають обставини крізь призму духовності. Наприклад, людина їде кудись машиною. У дорозі відмовляє двигун, і вона приїжджає на місце призначення з невеликою затримкою. Маючи добрий помисел, той, хто спізнився, скаже так: "Мабуть , Благий Бог пригальмував мене невипадково. Хтозна: можливо, якби не виникло цієї затримки, я потрапив би в аварію! Боже мій, як мені дякувати Тобі за те, що Ти вберіг мене від небезпеки!" І така людина славить Бога. А той, хто не має доброго помислу, поставиться до ситуації недуховно й почне звинувачувати й хулити Бога: "Та що це за невезіння! Мені треба було приїхати швидше, а я спізнився! Все не так, як треба! І все цей Бог..."
Приймаючи те, що з нею трапляється за допомогою "правого" помислу, людина отримує допомогу. А працюючи "наліво", вона мучиться, побивається, втрачає рівновагу. Пам'ятаю, як багато років тому ми приїхали зі Святої Гори в Урануполіс8 і збиралися їхати далі — у Салоніки. Нам подали вантажівку, вже завантажену всякою всячиною: валізами, апельсинами, рибою, порожніми брудними кошиками з-під риби... У той же кузов почали залізати люди: діти з Афоніади9, ченці, миряни. Хто міг — всідався на дошках, інші стояли. Якийсь гладкий мирянин втиснувся на лавку поруч зі мною. Від тісноти йому було дуже незручно, і він почав голосно обурюватися: "Що ж це за неподобство!" А неподалік від нього сидів чернець, весь заставлений смердючими рибними кошиками, — у бідолахи залишалася зовні тільки сама голова. Вантажівка рушила по розбитій ґрунтовій дорозі, її трясло й розгойдувало на ямах. Вставлені один в один кошики валилися на ченця, і він, прагнучи вберегти голову, відштовхував їх руками. А мій гладкий сусід по лавці продовжував голосно висловлювати невдоволення від того, що сидів трохи стиснено. "Ну чого ти кричиш? — заспокоював я його. — Глянь, як важко твоєму сусідові! Як ти там, отче?" — запитав я ченця. "Тут краще, ніж у пеклі, Геронде", — з посмішкою відповів він. Один сидів і при цьому мучився, а інший радів, незважаючи на те, що на нього падали гори смердючих рибних кошиків. А дорога була неблизькою — близько двох годин їзди. Мирянин подумки уявляв, наскільки комфортною була б поїздка автобусом, і він був готовий рознести все вщент. А чернець радів, думаючи про ті страждання, які зазнавав би в пеклі. "Через дві години ми доїдемо до місця призначення й виберемося з цього кузова, — міркував чернець. — А нещасні [грішники] мучаться в пеклі вічно. Та й муки там пекельні — не до порівняння зі всіма цими кошиками і людською тиснявою. Слава Тобі, Боже, — тут не так погано, як там".
— Геронде, у чому причина того, що, наприклад, два послушники мають різний ступінь довіри до свого Старця?
— Причина в помислі. Можна мати пошкоджений помисел у ставленні до чого завгодно й кого завгодно. Не маючи доброго помислу й не забираючи власного "я" з кожної своєї дії, тобто діючи своєкорисливо, людина не матиме користі навіть від Святого. Якби вона мала навіть Святого Старця або Старицю, якби навіть її Старцем був [сам] Антоній Великий — та що там говорити — навіть усі святі [якби вони були її Старцями] не змогли б їй допомогти. Навіть Сам Бог не може допомогти такій людині, незважаючи на те що Він дуже цього хоче. Якщо людина любить себе саму, тобто страждає самодогоджанням, то вона витлумачує все через норов і смак свого "я". Одні витлумачують все гріховно, інші — як їм це заманеться. Поступово безглузді тлумачення стають для такої людини "природними". І як би ти не повівся — такі люди однаково спокушаються.
А деякі, варто лиш звернути на них трішки уваги, сказати якесь добре слово, злітають, як на крилах. Але, якщо не приділити їм уваги, вони дуже засмучуються і впадають у крайнощі. Ці крайнощі — від ворога. Наприклад, такі люди зауважують якусь дрібницю й на підставі цього будують своє [безпідставне] припущення. А потім вони переконуються в тому, що справа вирішилася саме так, як вони допускали. Наприклад, побачивши, що хтось занурений у думки, такі люди думають, що він на них за щось сердиться, хоча людина може бути замисленою тому, що чимось заклопотана. Кілька днів тому до мене прийшов відвідувач і запитав про одного зі своїх знайомих: "Чому раніше він зі мною розмовляв, а зараз ні? Можливо, причина в тому, що недавно я зробив йому зауваження?" — "Ти знаєш, — сказав я йому, — він же міг тебе побачити і просто не впізнати. Або ж хтось з його близьких захворів, і він роздумує про те, як знайти лікаря. Або ж він збирався їхати за кордон і був заклопотаний обміном грошей. Могло бути і щось ще". І з'ясувалося, що чоловік, про якого йшла мова, був дійсно заклопотаний безліччю турбот у зв'язку з хворобою когось зі своїх близьких. А його знайомий хотів, щоб той за будь-яких обставин зупинився та з ним поговорив, і в результаті почав мучитися цілою купою помислів.
Добрі помисли забезпечують людині духовне здоров'я
- Геронде, які характерні риси слабкого помислу?
— Що ти маєш на увазі? Вперше чую [про слабкий
помисел].
— Ви говорили, що, приймаючи думку "зліва" і ображаючись на чиюсь поведінку, людина...
- І я назвав такий помисел "слабким"?
- Я пригадала, як хтось хотів залишитися у Вас послушником і Ви йому сказали: "Я не візьму тебе, тому що в тебе слабкий помисел".
- Ні, я сказав йому по-іншому. "Я не беру тебе послушником тому, що ти не маєш духовного здоров'я",
- ось що я йому сказав. "А що значить "духовне здоров'я?" — запитав він. "У тебе нема добрих помислів,
- пояснив я. — Як у людини, у мене можуть бути недоліки, а як у старого ченця — можуть знайтися і якісь чесноти. Але якщо в тебе нема доброго помислу, то і мої недосконалості, і мої чесноти завдадуть тобі шкоди". Це про малу дитину можна сказати, що, поки вона ще незріла, її думка слабка Але про дорослу людину сказати такого не можна.
- Геронде, а чи всі дорослі люди зрілі?
- У декого незріла голова Мова зараз не про тих, у кого вона просто не думає. Якщо людина не поводиться просто, то її помисли спрямовуються до зла, і вона все витлумачує викривлено. Така людина не має духовного здоров'я, і їй не допомагає навіть добро. Навіть від добра така людина терзається.
— Геронде, а якщо [у монастирі] відбувається якийсь безлад, свавілля, то чи варто шукати винного?
— Ти спершу пошукай, чи не винна в цьому ти сама. Так-то воно буде краще!
- Геронде, а якщо інші самі дають мені привід [думати, що винні саме вони]?
- А скільки разів такий самий привід давала їм ти? Помисливши про це, ти зрозумієш, що, ставлячись до того, що відбувається подібним чином, ти робиш помилку.
- А кажучи: "Швидше за все, [цей безлад] стався з вини такої-то сестри", ми приймаємо помисел "зліва"?
- Ти впевнена, що сестра дійсно винна?
- Ні, але вона робила подібне й раніше.
- Якщо не впевнена, значить, це помисел "зліва". А крім того, навіть якщо ця сестра дійсно винна, то хто зна, як і чому вона так повелася.
- Геронде, а якщо я бачу, що, наприклад, у такої-то сестри є певна пристрасть?
— Ти що, ігуменя? Це ігуменя несе [за вас] відповідальність і тому повинна стежити за вашими пристрастями. Але чому ж ви стежите за тим, які пристрасті мають інші? Ви ще не вивчилися працювати над собою. Якщо хочете навчитися вправно це робити, то не досліджуйте, чим займаються інші, а включайте в роботу добрі помисли про те, що бачите в них. Незалежно від того, яку мету переслідує людина, — включайте в роботу добрі думки. Добрий помисел містить у собі любов. Він обеззброює людину й змушує її поставитися до тебе по-доброму. Пам'ятаєте черниць, які прийняли розбійника за Старця? Коли він їм відкрився, вирішили, що це Христа заради юродивий і тому вдає розбійника. Після цього вони почали ставитися до нього з подвійною повагою. І, зрештою, ці черниці врятували і самого розбійника, і його спільників10.
— Геронде, а як бути, якщо сестра каже мені неправду?
— А якщо вона була змушена сказати цю неправду з твоєї вини? Або, можливо, вона [просто] забула про щось і сказане тобі — це не обман? Наприклад, покоївка просить у кухарки трохи салату, та відповідає, що вона не має, але перша знає, що є. Якщо в покоївки нема добрих думок, то вона скаже: "От брехуха!". Однак, якщо в неї є добрі помисли, вона скаже: "Бідачка, закрутилася з роботою й забула, що в неї залишився салат". Або ж вона може виправдати сестру таким помислом: "Мабуть, вона вирішила приберегти салат для якогось іншого [більш важливого] випадку". Так і ти: думаєш подібним чином, тому що в тебе нема духовного здоров'я. Якби воно в тебе було, то навіть нечисте ти бачила б чистим. Однаково ти дивилася б і на плоди фруктових дерев, і на гній, тому що гній допоміг [деревам] виростити їхні плоди.
Той, у кого є добрі помисли, духовно здоровий і зло перетворює на добро. Пам'ятаю, як під час окупації ті з дітей, у кого був міцний організм, залюбки наминали кукурудзяний хліб і відрізнялися відмінним здоров'ям. А діти багатих батьків їли пшеничний хліб з вершковим маслом, однак залишалися хворобливими, тому що їхні організми були слабкими. У житті духовному все точно так само. Взяти, до прикладу, людину, яка має добрі помисли. Навіть якщо хтось її несправедливо вдарить, вона скаже: "Бог допустив це, щоб я спокутувала свої колишні гріхи. Слава Богу!" Якщо ж добрих думок у людини нема, то, навіть коли ти захочеш її ласкаво погладити, вона подумає, начебто ти замахуєшся, бажаючи її вдарити. Подивіться на п'яних: людина лиха у п'яному угарі трощить все підряд. Якщо п'яний має добру душу, він плаче й усіх прощає. Один такий добряга, напиваючись, починав бурчати: "Ти ось на мене дивишся недоброзичливо... Добре... Я тебе золотом обсиплю. Прямо із відра!"
Той, хто має добрі помисли, все бачить добрим
Коли хтось говорив мені, що спокушається, бачачи в Церкві багато непристойного, я відповідав так: "Якщо запитати муху, чи є тут на околицях квіти, то вона відповість: "[Щодо квітів] не знаю. А ось консервних банок, гною, нечистот о-о-он у тій канаві повнісінько". І муха почне перераховувати тобі всі смітники, на яких вона побувала. А якщо запитати бджолу: " Чи не бачила ти тут на околицях якихось нечистот?", — то вона відповість: "Нечистот? Ні, не бачила ніде. Тут так багато запашних квітів!" І бджілка почне перераховувати тобі безліч різних квітів — садових і польових. Бачиш як: муха знає тільки про смітники, а бджілка — про те, що неподалік росте лілія, а трохи подалі розпустився гіацинт".
Як я зрозумів, одні люди схожі на бджолу, а інші на муху. Ті, хто схожий на муху, у кожній ситуації вишукують щось погане й займаються тільки цим. Ні в чому вони не бачать навіть краплини добра. Ті, хто схожий на бджолу, знаходять добро у всьому. Людина зіпсута і мислить відповідно. До всього вона ставиться з упередженням, все бачить в хибному світлі, тоді як та, у якої добрі помисли, — що б не побачила, що б їй не сказали — включає в роботу добрий помисел.
Одного разу до мене в келію прийшов хлопчик — учень другого класу гімназії11. Він постукав залізним калаталом у бильце хвіртки. Хоча мене чекав повний мішок непрочитаних листів, я вирішив вийти й запитати, що він хоче. "Ну, — кажу, — чого хочеш, молодче?" — "Це, — запитує, — келія отця Паїсія? Мені потрібен Отець Паїсій". — "Келія-то, — відповідаю, — його, але самого Паїсія нема — пішов купити сигарети".
- "Мабуть, — з добрим помислом відповів хлопчик, — отець пішов по сигарети, тому що хотів зробити комусь послугу". — "Для себе, — кажу, — купує. У нього закінчилися сигарети, і він, як очманілий, помчав за ними в магазин. Мене залишив тут самого, і я навіть не знаю, коли він повернеться. Якщо побачу, що його довго нема, теж піду". На очах у хлопчика заблищали сльози, і він знову з добрим помислом — вимовив: "Як ми втомлюємо Старця!" — "А навіщо він тобі, — запитую, потрібен?" — "Хочу, — каже, — взяти в нього благословення". — "Яке ще благословення, дурнику! Він же в омані! Такий безпутний чоловічок — я його знаю як облупленого. Отже, даремно не чекай. Адже він, коли повернеться, буде сильно не в дусі. А то ще й п'яний заявиться — він же, крім усього, й за комір мастак закласти". Однак, що б я не говорив цьому хлопчикові, до всього він ставився з добрим помислом. "Ну добре, — сказав я тоді, — я почекаю Паїсія ще трохи. Скажи, що ти хочеш, і я йому передам". — "У мене, — відповідає, — є для Старця лист, але я дочекаюся його, щоб взяти в нього благословення".
Бачите як! Що б я не говорив — він усе приймав з добрим помислом. Я йому сказав: "Цей Паїсій, як очманілий, помчав за сигаретами", а він, почувши це, почав зітхати, на очах з'явилися сльози. "Хто знає, навіщо він за ними пішов? — подумав він. — Напевно, хотів зробити добру справу". Інші стільки читають [і добрих помислів не мають]. А тут — учень другого класу гімназії має такі добрі помисли! Ти йому псуєш помисел, а він майструє новий, кращий за попередній, і на підставі його доходить до кращого висновку. Ця дитина викликала в мене замилування. Таке я побачив уперше.
Помисли людини, що освятилася, і помисли людини лукавої
- Геронде, чи розуміє людина, котра має святість, хто лукавий [а хто ні]?
- Так, вона розрізняє як людину лукаву, так і людину святу. Вона бачить чинене кимось зло, але одночасно бачить у того, хто творить зло і його внутрішню сутність. Вона розрізняє, що не зло — від спокусника, що воно приходить у людину ззовні. Своїми душевними очима вона бачить власні гріхи великими, а гріхи інших — малими. Вона дійсно бачить їх малими, а не обманює себе. Вона може розуміти, що чинене кимось — це злочин, але — у доброму значенні цього слова — виправдовувати лукавство злої людини. Вона не зневажає таких людей, не вважає їх нижчими за себе. Вона навіть може вважати таких людей кращими за себе й свідомо — з багатьох причин — терпіти чинене ними зло. Наприклад, бачачи злобу злочинця, така людина думає, що цьому злочинцеві ніхто не допоміг, і тому той опустився до того, що став чинити злодіяння. А ще вона розуміє, що й сама могла б опинитися на місці цього нещасного, якби Бог залишив її без Своєї допомоги. [Ставлячись до зла] подібним чином, така людина отримує велику Благодать. А з людиною лукавою відбувається зворотнє. Бачачи святість праведника, вона не знає його добрих помислів — подібно до того, як не знає їх і сам диявол.
Той, хто здійснює [над собою] тонке діяння, виправдовує інших і не виправдовує себе. І чим більше він просувається вперед у справах духовних, тим більшу здобуває свободу й тим більше любить Бога і людей. Тоді він не може зрозуміти, що значить злоба, оскільки постійно має про інших добрі помисли; його думки постійно чисті, і на все він дивиться духовно, свято. Навіть падіння ближніх ідуть на користь такому чоловікові. Він використовує їх як надійне гальмо для себе самого, щоб бути уважним і не зазнати катастрофи. І навпаки: людина, котра не очистилася, мислить лукаво й на все навколо дивиться лукаво. Своїм лукавством вона забруднює навіть гарне, добре. Навіть чесноти інших не йдуть їй на користь, тому що, будучи затьмареною чорною пітьмою людиновбивці [диявола], вона і чесноти витлумачує за допомогою свого "Тлумачно-лукавого словника". Вона завжди перебуває у внутрішньому розладі й ближніх постійно розладнує своїм духовним мороком. Якщо така людина хоче звільнитися, вона повинна зрозуміти, що необхідно очистити свою душу, щоб до неї прийшла духовна просвітленість, очищення розуму й серця.
- Геронде, а чому часом та сама людина буває то лукавою, то доброю?
- У цьому випадку вона піддається відповідним впливам і змінам. Людина легкомінлива. Лукаві помисли можуть бути від диявола, однак трапляється, що лукаво мислить сама людина. Тобто часто ворог створює певні ситуації, щоб викликати в людей лихі помисли. Якось до мене в келію прийшов один архімандрит, але я не встиг його прийняти. Коли він прийшов наступного разу, я тяжко хворів і знову не зміг з ним поговорити й попросив прийти ще раз. Тоді архімандрит почав мучити себе помислами, що я не хочу його бачити, відчуваю до нього неприязнь. Він пішов у монастир, якому підпорядковувалася моя Келія, і почав на мене скаржитися. Все це відбулося за навіюванням лукавого.
Помисли людини — виразник її духовного стану
— Геронде, чому двоє людей на одну й ту ж саму річ дивляться неоднаково?
— А хіба всі очі бачать однаково ясно? Щоб бачити ясно, чисто, треба мати дуже здоровими очі душі. Адже ж, якщо здорові душевні очі, людина має внутрішню чистоту.
— А чому, Геронде, іноді буває, що одну й ту ж подію одна людина вважає благословенням, а інша — нещастям?
— Кожен витлумачує те, що відбувається, у відповідності зі своїм помислом. На будь-яку подію, явище можна глянути як з доброго, так і з поганого боку. Якось я почув про таке. В якійсь місцевості був монастир. Помалу навколо почали зводитися будівлі й поступово монастир з усіх боків затиснули мирські будинки. Вечірню там служили опівночі — разом з утренею. Миряни, які мешкали навколо, теж приходили на богослужіння. Якось один початкуючий молодий чернець, ідучи на службу, забув зачинити двері своєї келії, і до неї зайшла жінка. Коли чернець про це дізнався, то страшно розхвилювалося: "Лихо! Келія опоганена! Все, кінець, пропав!" Недовго думаючи, хапає він флакон зі спиртом, виливає його на підлогу й підпалює! "Дезинфекція підлоги!" Ще трішки — і спалив би монастир. Підлогу в келії він спалив, однак не спалив свого помислу. А саме його й треба було спалити, тому що в помислі й було зло. Якби, включивши в роботу добрий помисел, чернець сказав собі, що жінка ввійшла до його келії через благоговіння, бажаючи дістати користь, взяти [на благословення чернечу] благодать, щоб потім самій подвизатися вдома, то з ним відбулася б духовна зміна, й він прославив би Бога.
Духовний стан людини видно з її помислів. Люди судять про речі й події відповідно до того, що мають у собі самі. Не маючи в собі духовного, вони роблять помилкові висновки й несправедливо ставляться до інших. Наприклад, той, хто ночами, бажаючи залишитися невідомим, подає милостиню, про перехожого, якого зустрічає пізно вночі на вулиці, ніколи не подумає погано. А той, хто марнує свої ночі в гріху, побачивши запізнілого перехожого, скаже: "Ух, звірюга, де ж його носило всю ніч?", тому що судить із власного досвіду. Або, приміром, людина, яка має добрі помисли, почувши вночі стукіт на верхньому поверсі, порадується: "Б'ють поклони!". А та, у якої добрих помислів нема, злобливо буркне: "Протанцювали всю ніч безперервно!" Хтось, почувши мелодійний спів, скаже: "Який прекрасний церковний спів!", а інший розсердиться: "Це що там ще за пісеньки горланять?".
Пам'ятаєте, яке ставлення до Христа виявили двоє розбійників, розіп'яті разом з Ним? Обоє бачили розіп'ятого на Хресті Христа, обоє відчували, як затряслася земля, обоє перебували в однаковому стані. Але що помислив один і що інший? Перший — той, що висів зліва, хулив Христа й казав: "Якщо Ти є Христос, спаси Себе і нас"12. Інший — справа — міркував так: "Ми ж бо приймаємо кару, гідну наших учинків, цей же не зробив нічого злого"13. Один пішов на вічні муки, інший — отримав спасіння.
Зноски:
1 У святоотцівському аскетичному лексиконі слово "помисел" може означати як просту думку, яка виникає в свідомості, так і душевний рух, який спрямований на добро чи на зло. Крім цього, під "помислом" може матися на увазі добре чи погане захоплення, набуте за допомогою розуму, совісті, відчуття і волі. Будь-якій справі передують помисли, тому для того, щоб духовна боротьба була правильною, вона повинна бути звернена в першу чергу на розглядання помислів, з тим щоб творити помисли добрі і виганяти злі. Всі християни мусять займатися цим діянням, але особливо глибоко займаються ним монахи. (Далі примітки грецьких видавців подаються без вказівок.)
2 Четверта Книга Макавейська слов'янськими мовами не перекладена. — Прим, перекл.
3 В українському перекладі див.: 2 Мак. 6: 7.
4 Йн. 7: 24.
5 Пор.: 1 Кор. 6:19 і 3:16.
6 Див.: Мт. 3:16; Мк. 1:10; Лк. 3:22 і Йн. 1: 32.
7 Любочестя (φιλότιμο ). Це слово неодноразово зустрічається в мові Старця Паїсія, який підкреслює значення любочестя в духовному житті. В сучасній українській мові еквівалента слову φιλότιμο нема Небуквально його можна перекласти як великодушність, налаштованість до жертовності, презирство до матеріального заради морального або духовною ідеалу. — Прим, перекл-
8 Урануполіс — найближче до Святої Гори світське поселення, невелике село на південно-східному узбережжі Афонського півострова. — Прим, перекл.
9 Афоніада (Афонська Церковна Академія) — розміщений на Святій Афонській Горі закритий навчальний заклад для хлопчиків. Заснований у 1753 р. Крім предметів, які входять в програму середньої школи, вихованці Афоніади вивчають богословські та церковно-прикладні дисципліни (Святе Письмо, Житія Святих, літургіку, давньогрецьку мову, візантійський церковний спів, іконописання та ін.). — Прим, перекл.
10 Як розповідається в одній з давніх чернечих розповідей, одного разу ватажок розбійницької банди задумав пограбувати добре укріплений жіночий монастир. З цією метою він переодягнувся в чернечу одежу, прийшов до воріт обителі і попросився на нічліг. Ігуменя і сестри прийняли його з великими почестями — як великого авву. Всі мешканки монастиря зібрались, щоб взяти у нього благословення. Воду, котрою вмивали ноги "авви", черниці залишили як якусь святиню. Одна розслаблена сестра з вірою омилася тією водою і отримала зцілення від хвороби. На загальний подив, вона підвелася з одра і сама підійшла за благословенням до "авви". Чудо, що сталося, внутрішньо змінило ватажка розбійників. Він покаявся і викинув схований під чернечою рясою меч. Незабаром і він, і його спільники, ставши ченцями, почали вести строге подвижницьке життя.
11 Відповідає 6-му класові середньої школи. — Прим, перекл.
12 Ліс. 23: 39.
13 Пор.: Лк. 23:41.
ГЛАВА ДРУГА
Про огудні помисли
Які помисли є огудними
- Геронде, я не розумію, коли помисел є огудним...
— Коли нам до голови приходять скверні картини про Христа, Матір Божу, Святих, про щось божественне й святе або навіть про нашого духівника й таке подібне, то це хибні помисли. Цих помислів і переказувати нікому не треба.
— Навіть духівникові?
— Духівникові досить сказати таке: "Мені приходять огудні помисли про Христа або про Святого Духа, про Матір Божу, про Святих або про тебе — мого духівника". Всі ці богохульства й гріхи не наші — вони походять від диявола. Тому нам нема потреби перейматися ще й через гріхи диявола. Коли я був початкуючим ченцем, диявол якийсь час приносив мені хибні помисли — навіть у церкві. Я дуже переймався цим. Диявол вселяв мені скверні помисли про Святих, [як вихідний матеріал] використовуючи ті лихослів'я й паскудства, які я чув від інших, коли служив в армії. "Ці помисли від диявола, — наставляв мене мій духівник. — Якщо людина переймається через скверні помисли про святиню, це вже доводить, що вони не її власні, а привнесені ззовні". Але я продовжував перейматися цим. Коли приходили хибні помисли, я йшов молитися до бокового вівтаря Чесного Иоана Предтечі, прикладався до його ікони, і вона благоухала. Коли скверні помисли приходили знову, я знову поспішав до Предтеченського бокового вівтаря, і від ікони знову виливалися пахощі. Під час однієї Божественної літургії я був у боковому вівтарі й молився. Коли півчі заспівали "Святий Боже" Нілевса1, я зі свого місця почав тихенько підспівувати. Раптом я побачив, як через двері, що ведуть у притвор головного храму, у боковий вівтар ввалюється величезний страшний звір з головою пса. З його пащі й очей виривалося полум'я. Чудовисько повернулося до мене й, роздратоване тим, що я співаю "Святий Боже", двічі злобно пригрозило мені лапою. Я кинув оком на ченців, які молилися поруч зі мною: можливо, вони теж бачили [звіра]? Ні, ніхто нічого не помітив. Потім я розповів про те, що трапилося, духівникові. "Ну, бачив, хто це був? — сказав мені духівник. — Це якраз він і є. Тепер заспокоївся?"
- Геронде, а чи завжди людина розуміє, що її помисел є огудним?
- Вона розуміє це, якщо працює головою, котру дав їй Бог. Наприклад, дехто мене запитує: "Геронде, як можливе існування пекельних мук? Ми засмучуємося, коли бачимо людину, яка сидить у в'язниці, що ж говорити про тих, хто мучиться в пеклі!" Однак такі міркування — хула на Бога. Ці люди виставляють себе більш праведними, ніж Він. Бог знає, що робить. Пам'ятаєте випадок, який розповів Святий Григорій Двоєслов? Одного разу єпископ Фортунат вигнав нечистого духа з біснуватої жінки. Вигнаний біс прийняв вигляд жебрака, повернувся до міста й почав звинувачувати єпископа. "Немилосердний вигнав мене!" — кричав він. Якийсь чоловік, почувши ці крики, пожалів "нещасного": "Що за біда змусила його тебе вигнати? Як він міг таке вчинити? А ну, давай, заходь до мене в будинок". Диявол увійшов до його дому і незабаром попросив: "Підкинь у вогнище дровець, бо я мерзну". Хазяїн поклав у вогонь товсті поліна, полум'я весело загуділо. А коли вогонь розгорівся як слід, диявол увійшов у дитину господаря дому. У припадку біснування нещасний син стрибнув у вогонь і згорів. Тоді господар зрозумів, кого вигнав єпископ і кого він прийняв у свій будинок. Єпископ Фортунат знав, що робив, коли виганяв нечистого духа з біснуватої2.
Звідки беруться огудні помисли
- Геронде, не могли б Ви розповісти нам що-небудь про добру байдужість?
- Добра байдужість необхідна людині надмірно чутливій, котру мучить різними помислами тангалашка3. Такій людині добре б стати трохи байдужою — у позитивному значенні цього слова — і не занурюватися в помисли певного роду. Крім того, добра байдужість необхідна людині, яку диявол, бажаючи вивести з ладу, зробив надмірно чутливою у ставленні до якоїсь конкретної справи чи явища — хоча зазвичай така людина надмірною чутливістю не страждає. І такій людині на якийсь час допоможе добра байдужість. Але за нею повинен спостерігати духівник. Їй потрібно відкривати свій помисел духівникові й бути під його спостереженням. Інакше вона може потихеньку стати байдужою до всього й впасти в протилежну крайність — перетворитися на цілком байдужу людину.
- Геронде, чому, коли впадаю в смуток, у мене з'являються огудні помисли?
- Дивися, що відбувається: коли тангалашка бачить тебе засмученою, він користується цим і підсуває тобі мирську карамельку — гріховний помисел. Якщо ти вперше впадеш [прийнявши цей помисел-карамельку], то наступного разу він примусить тебе дратуватися ще більше, й у тебе не знайдеться сили йому пручатися. Тому ніколи не потрібно перебувати в сумному стані, замість цього краще зайнятися чимось духовним. Духовне заняття допоможе тобі вийти з цього стану.
— Геронде, я дуже мучуся від деяких помислів...
— Вони од лукавого. Будь мирною, і не слухай їх. Ти людина вразлива, чутлива. Диявол, користуючись твоєю чутливістю, вселяє тобі [звичку] приділяти деяким помислам зайву увагу. Він "приклеює" до них твій розум, і ти даремно мучишся. Приміром, він може принести тобі скверні помисли про матінку-ігуменю або навіть про мене. Залишай ці помисли без уваги. Якщо поставитися до огудного помислу хоча з якоюсь увагою, він може тебе вимучити, може тебе зламати. Тобі необхідно трохи доброї байдужості.
Огудними помислами диявол переважно мучить побожних і дуже чутливих людей. Він перебільшує їхнє падіння [у їхніх власних очах] для того, щоб ввести їх у скорботу. Диявол прагне кинути їх у розпач, щоб вони наклали на себе руки, якщо це йому не вдається, то прагне, принаймні, довести до божевілля й вивести з ладу. Якщо ж дияволу не вдається й це, то йому робить приємність навести на них хоча б тугу і зневіру.
Якось я зустрів чоловіка, котрий постійно плювався. "Він одержимий бісом", — сказали мені про нього. "Та ні, — відповідаю, — біснуваті так не поводяться". І дійсно, як я достеменно дізнався потім, цей бідолаха не провинився настільки, щоб стати одержимим. Він ріс сиротою й відрізнявся чутливістю, вразливістю. До того ж у нього був помисел "зліва" і трохи хвороблива уява. Диявол все це розпалив і почав приносити йому огудні помисли. І коли він їх приносив, нещасний пручався, підскакував і, бажаючи позбутися огудних помислів, "випльовував" їх. А ті, хто спостерігав за цим збоку, думали, що він одержимий бісом. Ось так: вразливий бідолаха випльовує огудні помисли, а йому кажуть: "Ти одержимий бісом!"
Часто огудні помисли приходять людині й через заздрість диявола. Особливо після цілонічного чування. Буває, що від утоми ти падаєш, як мертвий, і не можеш протидіяти ворогу. Ось тоді лиходій-диявол і приносить тобі огудні помисли. А потім, бажаючи тебе заплутати або ввести в розпач, починає навіювати: "Та ж таких помислів і сам диявол не принесе! Тепер ти не спасешся". Диявол може принести людині хибні помисли навіть на Святого Духа, а потім сказати, що цей гріх — хула на Святого Духа — не прощається.
- Геронде, а чи може огудний помисел прийти через нашу власну вину?
- Так. Людина може й сама дати привід для приходу такого помислу. Якщо хибні помисли не викликані надмірною чутливістю, то вони приходять від гордині, осуду й такого подібного. Тому, якщо, подвизаючись, ви маєте помисли невір'я й хули, знайте, що ваше подвижництво відбувається з гординею. Вона затьмарює розум, починається невір'я, і людина втрачає покров Божественної Благодаті. Крім того, огудні помисли перемагають людину, котра займається догматичними питаннями, не маючи для цього відповідних передумов4.
Презирство до огудних помислів
— Геронде, Авва Ісаак говорить, що ми перемагаємо пристрасті "смиренністю, а не самозвеличуванням"5. Презирство до якоїсь пристрасті, звеличування [над нею] і презирство до хибних помислів — це не те саме?
- Ні. У презирстві до пристрасті є гординя, самовпевненість і — що гірше за все — самовиправдання. Тобто ти виправдовуєш себе й "відмовляєшся" від своєї пристрасті. Ти немов кажеш: "Ця пристрасть не моя, вона не має до мене жодного відношення" — і не прагнеш від неї звільнитися. А ось хибні помисли ми повинні зневажати, тому що, як я вже казав, вони не наші, а від диявола.
- А якщо людина вдає перед іншими, що має якусь пристрасть, наприклад, зображуючи себе ненажерою, то цим вона насміхається над дияволом?
— У цьому випадку вона "лицемірить добрим лицемірством", але це не глузування над дияволом. Ти насміхаєшся над дияволом, коли він приносить тобі огудні помисли, а ти співаєш щось церковне.
— Геронде, як прогнати огудний помисел під час богослужіння?
— Піснею. "Відкрию вуста свої..."6 Ти що, не вмієш співати по нотах? Не розколупуй цей помисел, постався до нього з презирством. Людина, котра стоїть на молитві й співбесідує з такими помислами, подібна до солдата, що віддає рапорт командирові й при цьому розкручує гранату.
- А якщо лукавий помисел не йде?
- Якщо він не йде, знай, що десь у тобі він облюбував для себе місцинку. Найрезультативніший засіб — це презирство до диявола. Бо ж за огудними помислами ховається він — учитель лукавства. Під час брані лукавих помислів краще не боротися з ними навіть молитвою Ісусовою, тому що, вимовляючи її, ми покажемо своє занепокоєння, й диявол, цілячись у наше слабке місце, буде обстрілювати нас огудними помислами без кінця. У цьому випадку краще співати щось церковне. Дивися, адже й малі діти, бажаючи показати презирство до свого однолітка, перебивають його мову різними пісеньками на кшталт "тру-ля-ля". Те ж саме варто робити й нам стосовно диявола. Але будемо показувати своє презирство до нього не мирськими пісеньками, а священними пісноспівами. Церковний спів — це не тільки молитва до Бога, але й презирство до диявола. Таким чином, лукавому дістанеться на горіхи і з одного, і з іншого боку — і він трісне.
- Геронде, перебуваючи в такому стані, я не можу співати. Навіть до Святого Причастя мені підходити нелегко.
- Це дуже небезпечно! Тангалашка заганяє тебе в кут! І співай, і причащайся — адже ж ці помисли не твої. Зроби мені послух хоча б у цьому [під час брані помислів] проспівай один раз "Достойно є", щоб тангалашка одержав те, що йому належить, і кинувся навтікача. Я не розповідав тобі про одного афонського ченця? Дванадцятирічним сиротою він прийшов на Святу Гору. Втративши любов своєї матері по плоті, він всю любов віддав Матері Божій. Він відчував до Неї такі ж почуття, як до своєї рідної матері. Якби ти бачила, з яким благоговінням він прикладався до ікон! І ось ворог, зігравши на цій любові, приніс йому хибні помисли. Нещасний навіть до ікон прикладатися перестав. Його Старець, дізнавшись про це, взяв його за руку й змусив прикластися до лика і рук Пресвятої Богородиці й Спасителя на їхніх іконах. Відразу ж після цього диявол кинувся тікати. Звичайно, цілувати Божу Матір і Спасителя просто в лик — це, якимось чином, зухвало. Але Старець змусив ченця зробити це, щоб прогнати помисли, які його мучили.
У яких випадках ми винні в огудних помислах самі
— Геронде, коли я відчуваю прираження огудного помислу, але без єднання з ним7, то чи лягає на мене провина?
— Якщо ти засмучуєшся й не приймаєш цього помислу, то провини нема.
— Геронде, а коли людина є винною в огудному помислі?
- Вона винна, якщо не засмучується, що має такий помисел, а сидить [склавши руки] і співбесідує з ним. І чим більше вона буде приймати хибних помислів, тим більшому диявольському сум'яттю піддасться. Бо, розглядаючи огудний помисел, який з'явився, і співбесідуючи з ним уявно, ти малою мірою піддаєшся біснуванню.
- А як прогнати такі помисли?
- Якщо людина засмучується, що такі помисли до неї приходять і не співбесідує з ними, то, не отримуючи поживи, вони самі відпадають. Дерево, яке не поливають, засохне. Проте, почавши хоча б трохи насолоджуватися цими помислами, людина дає їм поживу, "поливає" свою ветху людину. У цьому випадку помисли "відсихають" нелегко.
- А зі мною, Геронде, іноді трапляється таке: я приймаю лукаві помисли, з'єднуюся з ними, потім розумію це, але вже не можу їх прогнати.
- Знаєш, що з тобою відбувається? У якийсь момент ти на щось відволікаєшся, розсіюєшся й з роззявленим ротом починаєш лічити ворон. Тоді до тебе підкрадається тангалашка й вкидає у твій роззявлений рот карамельку. Ти починаєш обертати її в роті, відчуваєш її смак, і тобі вже важко її виплюнути. Потрібно випльовувати відразу — ледь відчуєш її "насолоду".
- Геронде, а якщо я ненадовго приймаю лукавий помисел, що з'явився, але потім його проганяю?
- У цьому випадку диявол дає тобі льодяник, ти його випльовуєш — але не відразу, а через якийсь час. Випльовувати потрібно негайно. Інакше, обдуривши тебе спочатку за допомогою льодяника, диявол згодом напоїть тебе гірким зіллям і поглумиться над тобою.
Зноски:
1 Нілевс Карамадос — відомий константинопольський півчий другої половини XIX ст., творець багатьох церковних пісноспівів і теоретик візантійського церковного співу.
2 Див.: Святитель Григорий Двоєслов. Собеседование о жизни Италийских отцов и о бессмертии души. М., Благовест, 1996. С. 54.
3 Так Старець називав диявола.
4 Тобто духовних передумов — благоговіння, смирення, послуху Церкві чи передумов зовнішніх —· освіти, здібностей, знання грецької мови і т.п. — Прим, перекл.
5 У грецькому тексті «διά της φάπεινώσεως, και όχι διά της περιφρονήσεως». В перекладі СІ. Соболевського: "Коли переможеш пристрасті смиренням, а не возвеличенням". Άββά ' Ισαάκ τοΰΣΰρου. Οι Άσκητικι Λόγοι.' Επιστολή Δ'.έκδ.«'Αστήρ». 'Αθήναι. 1961. Σ. 329 та Иже во Святых Отца нашего аввы Исаака Сириянина Слова Подвижнический. М, 1993. С. 255.
6 Початкові слова ірмоса першої пісні канону Благовіщення Пресвятої Богородиці.
7 В аскетичному лексиконі "прираженням" (грецьк. προβολή) називаєтся помисел ума або порух серця, які не супроводжуються образами. Поява і затримання гріховних образів і мрій свідчить про "співскладання" (грецьк. συγατάθεση) з помислом, котре являється внутрішньою уступкою гріху і потребує лікування покаянням, див. Святой Марк Подвижник. 200 глав о духовном законе Главы 139—142 и Добротолюбие в русском переводе. Том І. Свято-Троицкая Сергиева Лавра. 1992. С. 5 32. — Прим перекл.
ГЛАВА ТРЕТЯ
Про довіру до помислу
Довіра до помислу — початок омани
Геронде, я, коли розгніваюся, стаю як бурхливий потік — не можу себе стримати.
— А чому ти не можеш себе стримати?
- Тому що вірю своєму помислу.
- Ну, раз так, то в тебе своє власне "вірую", власний "символ віри"! Вся справа в егоїзмі. Не виправдовуй свого помислу. Викидай безглуздий помисел сама, не приймай його.
— А як я можу зрозуміти, що помисел "безглуздий"?
— Ого, раз ти цього не розумієш, тоді відкривай його матінці-ігумені. І викидай помисел одним махом — слухаючись її в усьому, що вона тобі скаже. Якщо духовна людина довіряє своєму помислу, це початок омани. її розум затьмарюється гордістю, і вона може впасти в спокусу. Краще вже їй тоді зійти з розуму, тому що в цьому випадку вона буде мати пом'якшувальні обставини.
— Геронде, а хіба інші [вже] не в змозі допомогти такій людині?
- Щоб людині, яка перебуває в такому стані, пішла на користь чиясь допомога, вона і сама має собі допомогти. Повинна зрозуміти, що вірити своєму помислу, який навіює їй, що вона краща за інших, що вона свята тощо, — це омана Від такого помислу, якщо сама людина його втримує, — не відіб'єшся навіть з гармати. Щоб цей помисел відійшов, потрібно смиритися. Іноді люди, що перебувають у такому стані, просять мене помолитися за них. А чим допоможе такій людині моя молитва? Якщо вона сама залишає в собі бікфордів шнур, що його просунув у неї диявол, то знову злетить у повітря. Однаково якби людина [ яка сидить на пороховій бочці] тримала в руках ґніт і при цьому просила тебе допомогти їй уникнути вибуху!
- Геронде, я стала просто ненормальною...
- Це хто ж тобі таке сказав? Чи ж не твій помисел? [Не бійся] — я зі Святої Гори за тобою стежу. Пам'ятаю про тебе. Не стала ти ненормальною, не стала. Але ось якщо почнеш вірити своєму помислу, він точно зведе тебе з розуму. Не вір своєму помислу: ні коли він говорить, що ти пропаща, ні коли величає тебе святою.
Довіра до помислу приводить до душевних хвороб
— Геронде, якщо людина мучиться помислом, що всі навколо нібито тільки нею одною і зайняті, то як їй цей помисел прогнати?
— Цей помисел від лукавого, котрий прагне зробити людину хворою. Треба ставитися до такого помислу з байдужістю, не звертати на нього уваги. Йому не можна вірити ні на гріш. Наприклад, людина недовірлива, побачивши, як двоє її знайомих тихо розмовляють між собою, думає: "Але ж це вони мені кісточки перемивають! Не очікувала від них такого!" А люди розмовляють зовсім про інше. Якщо дати такому помислу волю, то поступово він "набере обертів" і людина дійде до того, що почне думати, начебто за нею стежать, її переслідують. Навіть якщо хтось має "незаперечні дані" про те, що оточуючі зайняті ним одним, він повинен знати, що ці "факти" підтасував настільки хитрим чином не хто інший, як сам ворог, бажаючи переконати людину [в істинності помислу, який навіює]. Який же диявол хитрий підтасовувач!
Я знаюся з одним юнаком. Будучи досить розумним, він вірить своєму помислу, котрий навіює, начебто він психічно неврівноважений. Приймаючи помисли, які приносить йому тангалашка, парубок створив собі цілу купу комплексів. Він намагався вкоротити собі віку, зовсім вимучив своїх батьків. Бог дав йому силу й дари, але ворог все це робить непридатним. Так хлопець мучиться сам і мучить інших. Я не можу зрозуміти: ну навіщо люди приймають ці тангалашчині помисли й самі роблять своє життя нестерпним? Потім вони навіть Бога починають звинувачувати в тому, що з ними відбувається, але ж Він так нам благодіє й так нас любить! Що не говори таким людям — користі не буде. Поки сама людина не перестане вірити помислам, які приносить їй ворог, всі розмови з нею вимотають сили й більше нічого.
- Геронде, вразливість — це душевна неміч, хвороба?
- Ні. Любочестя й вразливість, чуйність — це природні дари, однак, на біду, дияволу [іноді] вдається використати їх у своїх цілях. Диявол часто змушує чуйну, вразливу людину згущувати фарби, щоб вона була не в силі витерпіти якісь труднощі або ж — трохи проносячи їх — надірвалася, розчарувалася, вимучилася й зрештою покалічилася. Якщо з користю використати вроджену вразливість, чуйність, то ці особливості нашої вдачі стануть небесними. Якщо ж дозволити, щоб ними скористався диявол, то вони вилізуть людині боком. Бо якщо людина не використовує своїх дарів з користю, то ними користується диявол. Так людина викидає Божі дари. Замість того щоб дякувати Богові, вона розуміє все навиворіт. Якщо вразлива людина вірить своєму помислу, це може довести її навіть до психіатричної лікарні. Звичайно, нема за що похвалити й людину байдужу, з її постійним приспівом: "Життєві дрібниці!". Але, принаймні, у психлікарню такі люди не потрапляють. Тому тангалашка й полює за людьми вразливими.
А інші люди мучать себе помислом, що вони нібито обтяжені тяжкою спадковістю. Вірніше, це тангалашка приносить їм такий помисел і намагається переконати їх, начебто так воно і є. Ворог наганяє на таких людей страх, бажаючи заморочити їм голову й без серйозних причин вивести з ладу. Та хоча б у людини дійсно було щось спадкове — перед Благодаттю Божою не може встояти ніщо. Пам'ятаєте святого Купріяна1 — колишнього чаклуна, який став ієрархом Церкви й мучеником Христовим? А преподобний Мойсей Мурін2? Спочатку був розбійником, а в чернецтві перевершив чуйністю багатьох великих отців. Якого високого рівня духовності він досяг! Коли його відвідав святий Макарій, преподобний Мойсей запитав його: "Що мені робити? До мене звертаються люди, і я не можу зберегти безмовність". — "Мойсею, — відповів йому Авва Макарій, — ти дуже чуйний. Іди в Аравійську пустелю, тому що прогнати людей ти не можеш"3. Святий Мойсей — цей колишній розбійник — перевершив тонкістю душевного налаштування навіть преподобного Арсенія Великого, котрий походив зі знатної родини, був людиною освіченою, культурною. Бачиш, що творить Божа Благодать! Але про преподобного Мойсея необхідно сказати й те, що він мав велику смиренність...
Причуди починаються з помислу
- Геронде, звідки з'являється гидливість?
- А чим ти гидуєш?
- Та всім чим завгодно.
— Ну, тоді тобі й буде траплятися все, що завгодно. І хробачки в яблуках, і жучки у квасолі, і волосинки в хлібі...
- Геронде, мені саме все це й трапляється!
- Слава Тобі, Господи. Бачиш, як Бог допомагає тобі перебороти цю неміч?
- Геронде, а хіба все подібне починається не з помислу? Припустимо, сестрі трапилася в тарілці волосинка. Ну так хай вона її викине — та й по всьому.
- Та ти що, у жодному разі не можна викидати! Адже це волосся дісталося їй як благословення! Нехай вона обов'язково віддасть його мені, я відвезу його з собою на Афон — як благословення!.. Пам'ятаю, якось на Синаї ми йшли кудись разом з одним ченцем. По дорозі я дав йому два персики. Дивлюся — не їсть. Він хотів їх спершу помити, але в кишеню покласти боявся — щоб ще й ті мікроби, що сидять у кишені, на них не перебігли. Так і протримав усю дорогу в руках. Його брат про нього розповідав: "У мене восьмеро дітей, і дружина, всіх їх, миючи й обпираючи, витрачає мила менше, ніж він сам на миття рук!" І подивіться, що з ним сталося. Там, на Синаї, кожному ченцеві виділяли бедуїна —допомагати, приносити харчі тощо. Бедуїн, якого виділили бридливому ченцеві, був найбруднішим з усіх. Чорний, як сажотрус! І його одяг, і він сам видавали страшний сморід. Щоб відмити бруднулю, довелося б весь тиждень відмочувати його в кориті! А що в нього були за руки!.. Краще навіть не запитуй. Можна було брати шпатель і зішкрібати з них бруд цілими шматками. Нечепура хапав миску з їжею й поспішав до свого "підшефного" ченця. Два бруднющих великих пальці його рук при цьому обов'язково опинялися зануреними в суп або в кашу. "Геть, геть!" — кричав чернець, тільки-но бачив його на порозі. Зрештою він утік, не пробувши на Синаї й два тижні.
А в спільножитному монастирі, де я перебував раніше, був чернець, який у миру працював дільничним поліцейським. Він був освіченим, і тому йому дали послух читця в храмі. Він прожив у монастирі чимало років, але, незважаючи на це, гидував всім навколо. До дверних клямок він навіть і не доторкався, а відкривав двері ногою. Якщо було потрібно підняти клямку, він робив це ліктем, а потім ще протирав рукав спиртом. Він відкривав ногою навіть двері церкви. Коли зістарився, то, за допуском Божим, його ноги почали гнити й у них завелися хробаки — особливо в тій, котрою він відкривав двері до храму. Коли я мав послух у монастирській лікарні — допомагав фельдшерові, він саме вперше прийшов туди з перев'язаною ногою, фельдшер звелів мені розв'язати йому ногу, а сам пішов за бинтами. Ох, що ж я побачив, знявши пов'язку! Вся нога кишіла хробаками! "Іди на море, — сказав я йому, — і промий свою ногу, очисти її від хробаків. Потім приходь і ми зробимо тобі перев'язку". До чого ж він дійшов! Яке покарання його спіткало! Я був просто вражений. "Зрозумів, у чому причина?" — запитав мене фельдшер. "Як не зрозуміти! — відповів я. — Причина в тому, що він відкриває двері храму ногою".
- Геронде, навіть перебуваючи в такому стані, він продовжував відкривати двері ногою?
- Так, ногою! А зістарився в чернецтві!
- Він так нічого й не зрозумів?
- Не знаю. Я потім пішов з того монастиря в обитель Стоміон у Коніці. Хто знає, якою смертю він помер? А тим часом, деякі молоді ченці з того ж самого монастиря під'їдали за старими ченцями залишки з їхніх тарілок — як благословення. Вони збирали після них крихти. Інші ченці [через благоговіння] цілували дверну ручку, тому що до неї торкалися руки отців. А цей, прикладаючись до ікон, тільки ледь-ледь торкався їх вусами, які потім ретельно тер ваткою зі спиртом!
— Геронде, коли людина ставиться до святині подібним чином, це неблагоговіння?
- Починає він просто з бридливості, але потім заходить ще далі. Як цей чернець: він дійшов до того, що не прикладався до ікон зі страху, що той, хто прикладався до них раніше, був чимось хворий!
- Тобто, для того, щоб не бути бридливим, треба не звертати на подібні речі увагу?
- Люди їдять стільки різної зарази, не бачачи її. Але якщо людина, котра побоюється хвороб або чогось ще, творить хресне знамення, то їй допомагає Христос. Знаєте, скільки різних хворих проходять через мою келію на Афоні? І ось деякі простаки осіняють себе хресним знаменням, беруть спільний кухоль, п'ють з нього воду. А інші навіть доторкнутися до нього бояться. Кілька днів тому до мене приходила людина, що займає дуже високу посаду в якійсь установі. Нещасний відчуває настільки великий страх перед мікробами, що від постійних протирань спиртом його руки стали білими як крейда. Він протирає спиртом навіть свій автомобіль.
Мені стало жаль бідолаху. Уявляєш: займати настільки високу посаду й так поводитися? Я взяв з коробки шматочок лукуму й подав йому, але він відмовився, тому що я доторкнувся до лукуму своїми руками. Але якби я запропонував йому самому взяти лукум з коробки, він однаково відмовився б, думаючи про те, що хтось міг укладати лукум у коробку немитими руками. Ну що ж, тоді беру я цей шматочок лукуму, нагинаюся, витираю ним його черевики й потім з'їдаю. Довелося проробити з ним подібну штуку кілька разів — і тільки тоді, з превеликою силою, мені вдалося трішки звільнити його від цієї немочі. Так ось і сьогодні сюди приходила дівчина, яка відчуває страх перед хворобами. Увійшовши до кімнати, в якій я приймаю людей, вона не стала брати в мене благословення, боячись нахапати мікробів. Я хотів їй допомогти й сказав їй багато корисного, а вона після всього цього, йдучи геть, знову не взяла в мене благословення. "Я не цілую тобі руку, — пояснила вона, — тому що боюся заразитися мікробами". Що тут скажеш? Так люди самі роблять своє життя чорним [нестерпним].
Хворі власною уявою
Найстрашніша хвороба — це коли людина повірила своєму помислу про те, що вона чимось хвора. Цей помисел душить людину тривогою, виводить її зі себе, відбирає апетит і сон, змушує приймати ліки, і зрештою, будучи здоровою, людина дійсно занедужує. Я розумію, коли лікується людина, котра дійсно хвора. Але, будучи спершу здоровою, а потім, думаючи, що хвора, вона дійсно могла захворіти, не маючи на те жодних причин. Такого я зрозуміти не можу. Приміром, буває таке: людина володіє і тілесною, і духовною силою, але, незважаючи на це, не може зробити нічого, тому що повірила своєму помислу, який навіює, що вона нездорова. В результаті людина згасає і тілесно, і духовно. І вона не бреше [ — це дійсно так]. Повіривши в те, що в неї якась хвороба, людина піддається паніці, підупадає, і потім не в силі щось зробити. Так, без жодної поважної причини, вона сама себе робить немічною.
Іноді до мене в келію приходять серйозно підупалі люди. "Помисел мучить мене, що в мене СНІД", — кажуть вони й вірять у це. "Можливо, у тебе в житті було те-то й те-то?" — запитую я. "Ні, — відповідають, — нічого подібного не було". — "Тоді, — кажу, — ти переймаєшся цим даремно. Піди, здай аналізи, щоб вигнати свій помисел". — "А якщо, — відповідають вони зі страхом, — аналізи покажуть, що СНІД у мене все-таки є?" Отже, вони не слухають мене й мучаться. А ось ті, хто слухняно йде на обстеження, переконуються, що в них нема ніякого СНІДу. І подивіться: їхні обличчя змінюються, до них повертається смак до життя. А перші від розладу можуть злягти і навіть їсти нічого не будуть. Ну добре, припустимо, у тебе й справді СНІД. Але ж для Бога нема нерозв'язних проблем. Якщо ти будеш провадити більш духовне життя, сповідатися, причащатися, станеш справжнім християнином, то тобі допоможе Господь.
- Геронде, а чому людина починає думати, ніби вона хвора?
- Вона сама потихеньку вирощує цей помисел у собі. Часто для таких підозр може дійсно існувати якийсь невеликий, несерйозний привід [використовуючи який], помисел навіює людині щось ще й робить з мухи слона. Коли я жив у монастирі Стоміон, у Коніці був один сімейний чоловік, який думав, ніби в нього туберкульоз. Навіть свою дружину не підпускав близько. "Не підходь, — казав він їй, — бо заразишся". Нещасна жінка підвішувала на край довгої палиці кошик з їжею й подавала йому здалека. Бідолаха зовсім вимучився, зачах. Нещасні діти дивилися на свого "сухотного" батька здалека, а в нього насправді ніякого туберкульозу й близько не було. Справа була в тому, що він не виходив на сонне, а постійно перебував у зачиненій кімнаті, закутаний у ковдри. Тому й пожовк і повірив у те, що в нього сухоти. Ну що ж, [коли мені про все це розповіли] я пішов до нього додому. Побачивши мене, "хворий" простогнав: "Не наближайся до мене, чернече, щоб не заразитися ще й тобі... Бо до тебе в монастир приходять люди... Бачиш, зовсім мене сухоти скрутили..." — "Та хто тобі сказав, дурнику, що в тебе сухоти?" — запитав я. Саме в цей час його дружина принесла мені частування — варення з волоських горіхів. "Ну, — кажу, — давай відкривай рота. Зараз ти будеш мене слухатися". Ну що ж, відкрив він рота. Він же не знав, що я хотів зробити. Тоді взяв я із блюдечка солодкий горіх, вклав йому в рот, поперевертав там кілька разів, потім вийняв, поклав собі в рот і з'їв. "Ні, ні! — закричав "сухотний". — Не роби цього! Заразишся!" — "Чим я там заражуся! Адже в тебе нічого нема! Що я, здурів, чи що, таке робити, якби в тебе й справді були сухоти? Давай піднімайся, підемо на свіже повітря!" — відповів я йому й, повернувшись до його дружини, сказав: "Викидай всі ці ліки, ковдри..." Підняв я його, і ми вийшли на повітря. Після трьох років "ув'язнення" він з подивом дивився на світ. А потім потихеньку й на роботу почав ходити. Ось що таке помисел, коли його виростиш!
Послухом долається все
— Геронде, як допомогти людині, яка безпідставно підозрює, нібито вона на щось хвора?
— Щоб така людина дістала допомогу, вона повинна мати духівника, довіряти йому і мати до нього послух. Вона буде відкривати духівникові свій помисел, а той буде її наставляти: "Цьому не надавай значення, а ось на це зверни увагу..." Якщо людина не довіряє своєму духівникові й не слухається його, то помисел не відступить. Знаєш, що таке, коли люди просять тебе про допомогу, а самі і пальцем не ворухнуть? Ось, наприклад, парубок, який живе розпусно й страждає від душевної невпорядкованості, приходить до мене в келію з очима, червонющими від тютюнового диму, і просить, щоб я йому допоміг. До того ж він мав ще якесь хибне благоговіння: просив, щоб я дав йому на благословення іконку з іконостаса Храму моєї Келії, але в Келію при цьому заходить із сигаретою в зубах. "Брате мій, — кажу йому, — та ж у тебе від цих сигарет очища стали червоними, як у скаженого собаки. Я в себе в Келії навіть старим курити не дозволяю. Дим буває тут тільки від ладану". Але він вперся — і все тут. Приходить просити допомоги, а від помислу свого не відмовляється. "Чому — запитує, — ти не хочеш мене зцілити?" Хоче стати здоровим, але магічним способом [без праці], не докладаючи жодних зусиль. "Ти, — кажу йому, — не надаєшся для чуда. Адже в тебе нема жодної хвороби. Ти просто віриш своєму помислу". А якби цей малий мав послух, то й допомогу отримав би. Я помітив, що той, хто слухається порад, швидко просувається вперед, і все в нього стає на свої місця. І сама така людина, і його рідні знаходять спокій.
Одного разу якийсь священик приїхав у монастир і там його попрохали взяти участь у співі. Він відмовився. "Чому, — запитали його, — ти не співаєш?" — "Тому, — відповів він, — що в псалмі говориться: "Хай хвала Богові буде на устах у них і двосічний меч у руці в них'4. Він наполягав на тому, що співати — це погано, тому що боявся "двосічного меча" за те, що він "вознесе" свій "голос"! "Рідненький ти наш, — казали йому ченці, — золотце ти наше, це все не так, як ти думаєш". Але він затявся і все тут. Ну як з такою людиною знайдеш спільну мову? Що з ним зробиш? Та хоча б його "тлумачення" і було правильним, але якби при цьому він вчинив послух чужій помилці, то прийняв би Благодать, і Благодать чималу, котра була б дана йому за те, що він смирився. Скільки ж людей роками мучаться подібним чином через те, що вірять своєму помислу й не слухаються інших! Що б ти їм не казав, що б не робив, вони все витлумачують навпаки. Бо ж і зло не зупиняється на тому, що людина затято вірить своєму помислу. Зло примножується й росте. Людина все обробляє й обробляє в собі [довіру до власного помислу], і це може довести її до божевілля. Приміром, чоловік зводить будинок. "Як же ти його будуєш? — кажуть йому.
- Він же завалиться й поховає тебе під уламками!" Якщо він послухається поради на початку будівництва, то неправильно збудоване можна буде легко зламати й звести нове. А вже завершений будинок — як у нього підніметься рука зруйнувати його? "Він тебе задавить", кажуть йому. Та він і сам бачить, що будинок довго не простоїть, усвідомлює небезпеку, однак думки про те, скільки засобів і сил витратив на будівництво, його зупиняють. Таким чином, він не зважується ламати витвір власних рук і зрештою опиняється під уламками.
— А такій людині можна допомогти?
— Можна, якщо вона сама цього хоче. Однак, як допоможеш, коли ти твердиш, що людина чинить неправильно, а вона виправдовує себе? Приміром, якийсь парубок хворий на цукровий діабет і, не знаючи, які серйозні наслідки це може для нього мати, думає, що все це жарти. "Цукровий діабет, — каже йому лікар, — це серйозне захворювання, і ти повинен дотримуватися дієти". Якщо юнак послухається лікаря, то хвороба пройде без серйозних наслідків. Однак, як можна прийти з ним до взаємного розуміння, якщо він буде говорити так: "Ну й що за важність цей діабет? Я буду їсти солодке, тому що, коли я їм солодке, мені стає гаряче, а раз мені гаряче, то я можу спати без ковдри й навіть ходити по снігу босоніж". Як прийти до взаємного розуміння з людиною, якщо вона наполягає на своєму?
— Геронде, а якщо юнак вірить своєму помислу, це природно?
- Якщо юнак вірить своєму помислу, то в нього багато егоїзму.
- А як він може це зрозуміти?
- Він зрозуміє це, якщо, приміром, згадає деякі випадки зі свого дитинства, які показують, який відсоток егоїзму був у нього тоді. Трапилося мені якось спостерігати за двома хлопчаками. Один взяв подушку, набиту поролоном, і легко її підняв. Підійшов і інший, щоб її підняти, але зробив вигляд, що йому дуже важко, немов замість подушки був мішок з цементом. У цього, другого хлопчака є егоїзм. Але коли він трохи підросте, то зрозуміє, що ця його дія викликана егоїзмом. Він висповідає його як гріх, до нього прийде Благодать Божа, і він позбудиться своєї пристрасті й отримає допомогу. А як же інакше — Бог же не є несправедливим.
- Геронде, припустимо, у мене є якийсь досвід. Якщо, ґрунтуючись на цьому досвіді, я приблизно бачу, який розвиток дістане той стан, у якому я перебуваю, то в цьому теж є самовпевненість?
— Ти не роби висновків сама. Коли Господь покликав до Себе апостола Петра, той пішов до Нього по воді. Однак, як тільки помисел став говорити апостолові, що той може втопитися, він і почав потопати5. І Христос допустив це: "Якщо ти кажеш, що втопишся, тоді топися".
Подивися на смиренну людину: вона не вірить своєму помислу, навіть якщо творить чудеса. У Йорданії був один дуже простий священик, який творив чудеса. Він читав молитви над хворими людьми й тваринами, і ті одужували. Навіть мусульмани, що страждали якоюсь недугою, приходили до нього, і він зцілював їх. Перед служінням Божественної літургії цей священик випивав щось гаряче із сухариком і після цього весь день нічого не їв. Чутка про те, що він їсть перед Божественною літургією, дійшла до Патріарха, і той викликав його в Патріархію. Не знаючи, навіщо його викликали, священик прийшов у Патріархію й разом з іншими відвідувачами очікував виклику в приймальні. На вулиці була нестерпна спека, вікна були зачинені віконницями, і крізь дірочку в приймальню пробивався сонячний промінь. Прийнявши промінь за натягнуту мотузку, священик, якого заливав піт, зняв з себе рясу й повісив її на промінь. Побачивши це, люди, які сиділи в приймальні разом з ним, були вражені. Хтось з них пішов до Патріарха й сказав: "Священик, котрий снідає перед літургією, повісив свою рясу на сонячний промінь!" Патріарх покликав його до себе в кабінет і почав розпитувати: "Ну, як твоє життя-буття? Чи часто служиш літургію? Як ти до неї готуєшся?" — "Та як, — відповідає йому священик, — спершу вичитую утреню, потім б'ю поклони, потім готую чай, їм щось легеньке і йду служити". — "Навіщо ж ти їси перед літургією?" — запитує Патріарх. "Якщо, — відповідає той, — я трішки щось перехоплю перед літургією, то після споживання Святих Дарів6 Христос опиняється зверху. А от якщо я приймаю їжу після Божественної літургії, то Христос опиняється знизу". Виявляється, він снідав перед літургією з добрим помислом!... "Ні, — каже йому Патріарх, — це неправильно. Спершу споживай Святі Дари, а потім — трохи їжі". Священик поклав Патріархові поклін і [зі смиренністю] прийняв сказане.
Я хочу сказати, що, хоча цей священик досяг такого високого стану, що творив чудеса, він прийняв сказане йому просто. Свавілля в ньому не було. А якби він вірив своєму помислу, то міг би сказати так: "Та хто він такий, щоб вказувати мені — тому, хто зцілює людей і тварин і творить чудеса! Ні, мої спонукання більш правильні. Бо якщо я його послухаюся, то сніданок буде потрапляти зверху на Христа!"
Я зрозумів, що послух дуже допомагає людині. Навіть людина, котра не відзначається розумовими здібностями, чинячи послух, стає філософом, мудрецем. Якщо навіть людина розумна чи немудра, здорова чи хвора (духовно чи тілесно), якщо вона, знемагаючи від помислів, чинить послух, то [від мук помислів] вона звільниться. Послух — це звільнення.
Найбільший егоїст — це той, хто живе за своїми помислами і нікого не запитує. Така людина руйнує саму себе. Якщо в людини є свавілля, самовпевненість і самодогоджання, то, і будучи розумною — навіть поївши всі розуми, — вона буде страждати постійно. Вона заплутується, зв'язує себе по руках і ногах, у неї виникають [все нові й нові] проблеми. Щоб знайти свій шлях, вона повинна розкрити своє серце якомусь духівникові й смиренно попросити його про допомогу. Але деякі люди замість духівника йдуть до психіатра. Якщо психіатр виявиться віруючим, то він приведе їх до духівника. А невіруючий психіатр обмежиться тим, що дасть їм які-небудь пігулки. Однак самі по собі пігулки проблеми не вирішують. Для того, щоб люди зрозуміли, що з ними відбувається, для того, щоб їхній стан поліпшився й вони перестали страждати, їм необхідна й духовна допомога.
Зноски:
1 Пам'ять священномученика Купріяна здійснюється 2 жовтня.
2 Пам'ять преподобного Мойсея Муріна здійснюється 28 серпня.
3 Див.: Достопамятные сказания о подвижничестве святых и блаженных отцов.М.,1845.С147.
4 Пс. 149:6.
5 Лив.: Мт. 14:28-31.
6 Після причастя мирян, закінчення літургії та роздачі антидора священик чи диякон споживає Святі Дари, що залишилися в Святій Чаші.
ГЛАВА ЧЕТВЕРТА
Про боротьбу проти помислів
- Геронде, я читала, що під час війни з Італією греки намагалися спочатку зруйнувати укріплення ворога, а потім йшли в наступ.
— Таким же чином діє й диявол. Тобто, подібно до ворога, котрий спочатку бомбить з літаків укріплення, щоб їх зруйнувати, а потім, за підтримкою артилерії, йде в наступ, диявол спершу бомбить людину помислами, а потім йде на неї в атаку. Диявол не нападає на людину, якщо не зіпсує спершу її помислу. Адже добрий помисел захищає людину, добрий помисел — це її "бліндаж".
Помисел "зліва" — це чужорідне тіло, і людина повинна постаратися його відкинути. У кожного з нас є сила для цієї боротьби. Ніхто не може виправдатися тим, що слабкий і не в змозі боротися. Бо ж [добрий помисел] — це не кирка й не кувалда, які [слабка] людина не може підняти, тому що в неї тремтять руки. Я не бачу нічого складного в тому, щоб бачити все в доброму світлі.
Навіщо я буду, скажімо, приділяти увагу чиїмось примхам? Бо в дійсності може виявитися, що людина поводиться так не через норовливість, а навмисно, для того щоб смиритися.
— Геронде, а я постійно "вліво" і "вліво" "працюю", і це мене турбує. Боротися — борюся, але "повернути праворуч" не можу.
— Якщо ти розрізняєш нечисті помисли, турбуєшся й борешся над тим, щоб їх прогнати, — це вже є якимось поліпшенням. Якщо хочеш досягти успіху, то, коли лукавий буде атакувати тебе "лівими" помислами й тягти до себе, із силою повертай штурвал у протилежний бік, а на ворога не звертай жодної уваги. Постарайся виробляти в собі добрі помисли і про молодших й про старших сестер, які непримітно займаються своїм внутрішнім діянням. Бо тангалашка псує твій помисел для того, щоб затримати духовне вдосконалення. Якщо б ти не застрявала на своїх помислах, то рухалася б уперед гігантськими духовними кроками. Все духовне життя ґрунтується на помислі. Від помислу залежить успіх у духовному житті.
- Геронде, що допомагає в боротьбі проти помислів "зліва"?
- Чування [над собою] і безперестанна молитва. Пильнуючи [себе], ти поводишся обережно й включаєш у роботу добрі помисли. Приміром, бачачи якусь чашку, ти думаєш про Святу Чашу, про Таємну Вечерю, про Христа. Якщо ж ти себе не пильнуєш, твій розум може відходити до різних недуховних, а то ще й до безпосередньо гріховних предметів. Тому намагайся не збирати [у собі] все це сміття помислів — інакше потім тобі доведеться докласти чимало зусиль, щоб їх прогнати. Промовляй Ісусову молитву й будь внутрішньо зібраною. Якщо ж твій розум кудись іде, знову повертай його назад. Роби це постійно. Не дозволяй розумові кружляти. Бо, навіть якщо твій розум постійно перебуває в царині не безпосередньо гріховних предметів, але обертається серед речей нейтральних, ці нейтральні речі, розважаючи розум, теж "нейтралізують" його, і він марнує себе. А крім того, помисли, які народжуються від неуважності, підступніші, ніж помисли [відверто] злі. Адже перші помисли ми не зауважуємо й тому не викидаємо їх із себе.
- Геронде, помисел каже мені: "Ти вже стільки років у монастирі й ніскілечки не досягла успіху..."
- Дай-но я послухаю, що він тобі ще скаже? Наскільки я зрозумів, ти занадто багато слухаєш тангалашку. Як же [легко] він обводить тебе навколо пальця! Навіщо ти віриш тангалашці? Навіщо виходиш з рівноваги? Будь спокійною. Ти даремно дратуєшся й без причини себе мучиш. Тангалашка, подібно до фокусника, показує тобі все заплутаним. Він морочить тебе безрадісними, песимістичними помислами, щоб відняти в тебе час і відвернути від молитви, а також від уваги на послуху. Якщо йому вдасться хоч трішки запаморочити тобі голову й позбавити тебе налаштування провадити з ним боротьбу, цього вже буде досить, щоб він перейшов у наступ і захопив нові плацдарми. Коли трудишся на самоті, намагайся дотримуватися такого статуту: спів чогось церковного, славослів'я [Бога], Ісусова молитва подумки чи вголос. Ці засоби необхідні для того, щоб уникнути нашіптування помислів. Тобто потрібно міняти тему [помислів самому]. Якщо диявол змінює тему, то чому цього не можемо зробити ми? Я вам і раніше розповідав, що іноді під час бесіди з відвідувачем, саме в той момент, коли я хочу сказати щось важливе й корисне для нього, приходить хтось і мене перебиває або ж нас відволікає якийсь шум чи щось таке подібне — для того, щоб я змушений був зупинитися. Але якщо лукавий задумує й здійснює такі плани, то чому ми не можемо робити так само стосовно нього? Будьте розумниками й залишайте тангалашку в дурнях.
- Геронде, мене мучать печаль, зневіра... Я зазнаю справжніх мук.
- Ти подивися, її ще не повели на муки, а вона вже мучиться! У тебе є самовпевненість. Помисли "зліва" стали вже твоїм станом, і від цього ти страждаєш. Ти маєш потребу в "правих" помислах. Лукаві механізми свого [духовного] підприємства ти повинна реконструювати так, щоб вони стали добрими. Найвигідніше підприємство для людини — не відкриття фабрики "Добрих помислів". Тоді навіть погане і скверне твій розум буде переробляти в гарне й добре. Приміром, бачачи в людині душу, бачачи в ній Ангела, ти й сама, подібно до Ангела, летиш на Небо. У цьому випадку твоє життя — це свято, торжество. Якщо ж ти бачиш у людині плотське, то й сама сходиш у пекельну муку.
- Геронде, іноді я включаю в роботу добрий помисел, але невдовзі приходить помисел "зліва" і розбиває всі мої [добрі старання]. Можливо, я включаю в роботу добрий помисел не від серця?
- Завдання в тому, щоб ти робила це від серця. А якщо тобі прийде помисел "зліва", скажи так: "Це помисел збоку. Його треба прогнати. Тема закрита й обговоренню не підлягає".
— Геронде, буває, що я насилу відганяю "лівий" помисел, а він повертається знову. Чому таке відбувається, якщо "тема закрита"?
— Так, тема-то закрита, тільки ось тангалашка не закривається [продовжує працювати]. Диявол живучий, ніколи не вмирає. Один старенький чернець розповідав: "Якщо псові надавати стусанів, то він втікає. А диявол не втікає — наполягає на своєму. Такий настирний. Щоб змусити його піти геть, я запалюю свічку перед іконою святих, котрим присвячена моя Келія, а біси мені кажуть: "Це ти нам свічку поставив чи що?" — "Ах ви, — кажу, паршивці, та чому ж вам? Не вам, а святим!" — "Так, - відповідають, — так-то воно так, тільки змусили тебе до цього все одно ми!"
- Геронде, а чи дістає допомогу людина, котра, якщо трапиться з нею якась неприємність, починає нарікати: "Боже мій, ну чому зі мною сталося ще й це?"
- Та яку там користь дістане така людина! Основа всього в тому, щоб людина витлумачувала все за допомогою доброго помислу. Тільки в цьому випадку вона дістає користь. У деяких людей [у їхньому духовному автомобілі стоїть] хороший двигун. У них багато передумов для духовного життя, однак їхнє кермо повернуте не туди, куди потрібно. Повернувши кермо у напрямку добрих помислів, такі люди візьмуть правильний курс і будуть упевнено рухатися вперед.
Вирощування добрих помислів
— Геронде, добрі помисли приходять самі по собі чи їх потрібно вирощувати?
— їх потрібно вирощувати. Треба стежити за собою, контролювати себе, коли ворог приносить тобі погані, злі помисли, треба намагатися виганяти їх і заміняти на помисли хороші, добрі. Подвизаючись подібним чином, ти вдосконалюєш своє [внутрішнє] налаштування й робиш його добрим. І тоді, дивлячись на твоє добре налаштування, Бог змилосердиться над тобою й допоможе тобі, після чого погані помисли вже не знайдуть у тобі місця. Вони будуть відходити, а для тебе вже зовсім природно буде мати в собі помисли добрі. Ти набудеш звичку до доброго, у твоє серце ввійде доброта, і тоді у своєму внутрішньому храмі ти приймеш [Небесного] Гостя — Христа. Однак це діло не одного-двох днів. Необхідні час і безперестанна боротьба для того, щоб душа увінчалася переможним вінцем. Коли це станеться, брань припиняється вже назовсім. Бо ж брань [пристрастей] — це несамовиті прояви внутрішнього розладу, яким користуються наші вороги.
- Тобто, Геронде, люди, котрі мають добрі помисли, домоглися цього за допомогою боротьби?
- Це залежить від людини. Одні мають добрі помисли зі самого початку свого духовного життя й просуваються вперед. Інші, спочатку маючи добрі помисли, згодом втрачають пильність і починають піддаватися помислам "лівим". А ще інші мають спочатку "ліві" помисли, але, стежачи за собою й бачачи, скільки разів вони оступаються, перестають собі довіряти й згодом мають помисли добрі. В однієї людини половина помислів можуть бути добрими і половина — злими. В іншої можуть переважати добрі помисли, у когось навпаки — злі. Приміром, людина хоче стати ченцем. Залежно від обставин, від умов, у яких вона жила у миру, у неї є різні добрі й недобрі помисли. Вона може мати десять-двадцять і навіть вісімдесят відсотків недобрих помислів. Почавши внутрішню роботу і спостерігаючи за собою, така людина намагається виганяти злі помисли й вирощувати помисли добрі. Продовжуючи старатися, вона через деякий час досягає того, що має самі тільки добрі помисли. Кількість часу, необхідного на те, щоб позбутися злих помислів, буде залежати від того, як довго людина мала їх у миру. Через ще якийсь час добрі помисли теж помалу припиняться, й людина досягне стану якоїсь спустошеності. На цій стадії в людини нема ні добрих, ні недобрих помислів, і це навіть привносить у її душу якесь занепокоєння. Перебуваючи в такому стані, людина починає замислюватися: "Що це? Що зараз відбувається? Спочатку в мене були помисли злі, але вони зникли, поступилися місцем добрим. Але ось зараз у мене взагалі нема помислів — ні поганих, ні добрих". А після цієї спустошеності розум сповнюється Божественною Благодаттю, й приходить Божественне просвітлення.
- Геронде, а яке воно, це сповнення Божественною Благодаттю?
- Людині, котра не бачила навіть зірок, неможливо пояснити словами, як виглядає сонце. Дати приблизне уявлення про сонце можна тому, хто бачив хоча б зірки.
— Геронде, що допомагає досягти того стану спустошеності, про яке Ви згадали?
— У цьому допоможуть духовне читання, безперестанна молитва, мовчання й любочесне подвижництво — аскеза. Людина, яка гаряче бореться проти злих помислів, може досягти кращого стану, ніж та, у котрої злих помислів майже не було. Тобто така людина, маючи на початку свого духовного життя дев'яносто злих і десять добрих помислів, може досягти кращого стану, ніж та, у котрої було дев'яносто помислів добрих і десять злих.
Очищення розуму й серця
— Геронде, як відбувається очищення розуму й серця?
— Я вже говорив вам про те, що для того, щоб розум і серце очистилися, людина повинна не приймати тих лукавих помислів, які приносить йому тангалашка, а також сама не повинна мислити лукаво. Потрібно завжди намагатися включати в роботу добрий помисел, не спокушатися з легкістю [чужими недоліками], але дивитися на провини інших з поблажливістю і любов'ю.
Коли примножуються добрі помисли, душа людини очищається, вона поводиться із благоговінням і умиротворюється. Життя такої людини стає Раєм. У протилежному ж випадку людина на все дивиться з підозрою, і її життя перетворюється на пекельну муку. Вона сама робить власне життя пеклом.
Щоб очиститися — потрібно потрудитися. Ми можемо визнавати свій стан скверним, але цього недостатньо. Якщо ми не приймаємо лукавих помислів, не мислимо лукаво самі, включаємо в роботу добрий помисел про все, що нам кажуть і що ми бачимо, то розум і серце очистяться. Звичайно, спокусник не припинить час від часу посилати нам свої лукаві "телеграми". Стріли диявольських спокус будуть продовжувати летіти в нас — навіть якщо ми позбудемося наших власних [злих] помислів. Однак якщо наше серце буде чистим, то диявольські спокуси не будуть до нього приставати.
— Геронде, а чи допомагає молитва очищувати розум?
— Самої молитви недостатньо. Хтось може переводити під час молитви кілограми ладану, однак якщо його розум повен лукавих помислів про інших, то користі це не приносить. Від розуму опускається [лукава] "телеграма" у серце й робить людину звіром. Бог хоче, щоб ми мали "серце чисте"1. А наше серце чисте тоді, коли ми не дозволяємо злому помислу про інших проходити через наш розум.
- Геронде, спочатку людина включає в роботу добрий помисел, а вже потім їй допомагає Бог?
- Дивися: тільки тоді, коли людина включає в роботу добрий помисел, вона має право на божественну допомогу. Добрим помислом людина очищає своє лукаве серце. Адже "Від серця походить"2 все зле, і "Бо з повноти серця говорять її уста"3. Але й крім того що людина, яка включає в роботу добрий помисел, очищає цим своє серце, їй віддячує за це Бог.
Ставте знаки запитання після помислів підозрілості
— Геронде, що допоможе мені прогнати помисли підозрілості?
— [А ти впевнена, що] все дійсно виглядає так, як тобі це уявляється? Якщо ти переважно бачиш у всьому погане, то після кожного свого помислу завжди став знак запитання. А крім того, щоб не грішити у своїх судженнях, включай у роботу й добрий помисел про інших. Якщо ти почнеш ставити після своїх помислів не по одному, а по два знаки запитання, буде ще краще. А якщо по три, то зовсім добре. Роблячи так, ти будеш умиротворятися й діставати користь. І не тільки сама — ти зробиш користь іншим. У протилежному ж випадку, приймаючи помисли "зліва", ти дратуєшся, хвилюєшся, нервуєш й завдаєш собі духовної шкоди. Якщо будеш ставитися до всього, що відбувається навколо, з добрими помислами, то через деякий час побачиш, що справа дійсно була такою, як ти це побачила, включивши в роботу добрі помисли. Розповім тобі один випадок, щоб ти зрозуміла, що може наробити "лівий" [недобрий] помисел. Якось до мене в келію прийшов один чернець і сказав: "Старець Харалампій4 — чаклун. [Я сам бачив, як] він ворожив". — "Що ж ти говориш, очі твої безсоромні! — висварив я його. — І не соромно тобі таке молоти?"
- "Так! Так! — наполягав він. — Я сам бачив, як одного разу вночі при місяці Старець мукав: "М-м-му... М-м-му..." - і при цьому лив у кущі якусь рідину з великої обплетеної сулії!". То що ж, вибираю я вільний день і йду в келію Старця Харалампія. "Ну, — запитую, — отче Харалампію, як твої справи? Як життя-буття? Чим займаєшся? Нещодавно хтось побачив, як ти щось лив у кущі з великої сулії, та ще й мукав: "М-м-му!". — "Там у заростях, — показав мені Старець, — ростуть кілька лілій, от я й поливав їх. Наспівуючи "Радуйся, Невісто Неневістная!"5, я виливав трохи водички на одну квітку, потім знову співав: "Радуйся, Невісто Неневістная!" — і виливав трохи води на іншу... Потім наповнював сулію, повертався до квітів і знову їх поливав..." Бачиш як! А хтось побачив все це й прийняв Старця за чаклуна!..
Які ж добрі помисли мають деякі мирські люди! А інші — нещасні — так страждають від речей, які не просто не існують у природі, але які й сам диявол не зміг би вигадати! Одного разу, коли після страшної посухи пішов дощ, я відчув таку вдячність до Бога, що, сидячи в келії, безперестанку вигукував: "Боже мій, дякую Тобі мільйони, мільярди разів!" Я не знав, що в цей час під вікном стояв один мирський чоловік і слухав. Потім, зустрівшись зі мною, він зізнався: "Отче, але ж я спокусився. Я почув про всі ці "мільйони", про всі ці "мільярди" і подумав: "Ось воно як! Який фрукт цей отець Паїсій!" І що йому було пояснювати? Я мав на увазі [велику] вдячність Богові за дощ, а цей чоловік подумав, що я перераховую гроші. А опинися б на його місці хтось інший, то міг би ще й прийти вночі, щоб мене пограбувати! Мені було б непереливки, а він врешті-решт так нічого б і не знайшов.
А іншого разу до мене прийшов батько хворої дитини. Я провів його в церківку моєї келії, вислухав його горе й, бажаючи йому допомогти, сказав: "Для того, щоб твоя дитина одужала, ти й сам повинен щось зробити. Але що? Поклонів ти не кладеш, посту не дотримуєшся, грошей, щоб творити милостиню, у тебе теж нема... Звернись-но ти до Бога ось так: "Боже мій, у мене нема нічого гідного, щоб принести в жертву заради здоров'я моєї дитини, але я постараюся, принаймні, кинути курити". Ці слова зворушили нещасного батька, і він пообіцяв, що послухається моєї поради. Поки я, випускаючи його з келії, мучився із замком, він, вийнявши з кишені запальничку і сигарети, поклав їх під іконою Спасителя в храмі. Я цього не помітив. Наступним відвідувачем виявився якийсь юнак, якому треба було щось мені сказати. Після бесіди, не встигнувши навіть вийти з келії, він дістав сигарету й закурив. "Тут, хлопче, курити не можна, — сказав йому я. — Відійди подалі вбік". — "А тобі в церкві курити можна?" — запитав він у відповідь. Побачивши в церкві пачку сигарет і запальничку, цей юнак "змайстрував" помисел, начебто я курю! І не став я його переконувати в протилежному, дав йому піти зі своїм помислом. Ну добре, навіть якби я і дійсно курив, то невже робив би це в храмі? Бачите, що таке помисел?
— Геронде, а які збитки можуть заподіяти душі підозрілість, недовірливість і помисливість?
- Якого роду підозрілість, такого роду й збитки. А недовірливість і помисливість завдають [духовної] хворобливості і хирлявості.
- Чим же зцілити цю неміч?
- Добрими помислами.
— Геронде, а якщо людина побачить, що в чомусь помилилася, тобто, що її підозри не підтвердилися, то хіба це не допоможе їй [усвідомити свою помилку]?
— Якщо вона помилилась одного разу, то це ще не біда. Однак, помилившись двічі, вона вже, поки лікується, потребує уваги. Бо ж ми тяжко грішимо, навіть якщо справи йдуть не так, як ми собі це уявляли, всього лиш на одну тисячну частку. Пам'ятаю, коли я жив у спільножитному монастирі, старенький чернець, отець Дорофей, у Великий піст смажив кабачки. Якийсь брат, побачивши як Старець кладе кабачки на сковорідку, поспішив поділитися зі мною своїми враженнями: "Піди-но полюбуйся! — сказав він. — Отець Дорофей смажить рибу! Ось такі великі барабульки!" — "Ну вже ні, — відповідаю, — бути не може, щоб Старець Дорофей у Великий піст смажив барабульки!" — "Може, може! — наполягав він. — Я своїми очима бачив! Ось такущі барабульки!" А Старець Дорофей прийшов на Святу Гору п'ятнадцятирічним хлопцем і був для братії як рідна мати. Бачачи, що в когось з ченців негаразди зі здоров'ям, він говорив йому: "Іди-но, дорогий, сюди, я хочу розповісти тобі один секрет" — і підживлював хворого тахіном6 з товченим волоським горіхом або ж чимсь ще. І про стареньких ченців він піклувався подібним чином. Ну то що ж? Іду я до отця Дорофея й бачу, що він смажить кабачки для монастирської лікарні!
- Геронде, а як бути, якщо помисел підозри про когось насправді підтвердиться?
- Якщо такий помисел один раз і підтвердиться, то невже це значить, що подібні помисли будуть підтверджуватися постійно? А крім того, звідки ти знаєш: можливо, Бог допустив такому помислу виправдатися на ділі заради того, щоб людина, яку ти підозрював, склала іспит на смиренність?
Звичайно, і ми самі мусимо бути уважними. Ми не повинні давати людям приводу приходити до помилкових висновків. Наприклад, якщо в людини виник про тебе "лівий" [недобрий] помисел, то причиною цього може бути як її власна недоброзичливість, так і те, що ти сам дав їй привід погано про тебе думати. Але якщо людина думає про тебе погано, незважаючи на те, що ти ставишся до неї уважно, то прослав Бога й помолись за неї.
Співбесіда з помислами
- Геронде, коли до мене приходить гордий помисел, я зазнаю мук.
- Ти що, утримуєш цей помисел у собі?
- Так.
- Навіщо ж ти його тримаєш? Зачини перед ним двері. Утримуючи такий помисел у собі, зазнаєш ушкоджень. Помисел, ніби злодій, приходить до тебе — ти відчиняєш йому двері, заводиш до будинку, починаєш з ним бесіду, а потім він тебе грабує. Хіба можна починати розмови зі злодієм? З ним не тільки уникають розмов, але й двері зачиняють міцно, щоб він не ввійшов. Добре, навіть якщо ти й не бесідуєш з помислом — все одно, навіщо ти дозволяєш йому входити всередину? Наведу тобі приклад. Припустимо, тобі приходить помисел про те, що ти можеш стати ігуменею. Я не кажу, що ти й справді маєш такі помисли, але наводжу це як приклад. Так от, прийшов тобі такий помисел. Добре. Як тільки він прийшов, скажи собі так: "А-а! Чудово! Ти хочеш бути ігуменею? Так от: стань спершу ігуменею для самої себе". Сказавши так, ти відразу ж припиняєш бесіду [з дияволом]. Та невже будемо з дияволом ляси точити? Відомо ж, що коли диявол прийшов спокусити Христа, Він сказав йому:
''Відійди від Мене, сатано"7. Коли Христос сказав дияволу: "А ну йди звідси...", то вже ми тим більше не повинні з ним ляси точити?
— Геронде, а якщо я розмовляю з "лівим" помислом, щоб дізнатися, звідки він походить, — це погано?
- Погано те, що ти розмовляєш не з помислом, як тобі це здається, а з тангалашкою. Бесідуючи з ним, ти приємно проводиш час, однак згодом мучишся. З такими ["лівими"] помислами не розмовляй зовсім. Лови [ворожу] гранату на льоту, і [відразу] кидай її [назад] у ворога — щоб він загинув. Є такі гранати, які розриваються не відразу, а через дві-три хвилини. "Лівий" помисел подібний до таких гранат: якщо ти виженеш його відразу, він не може тобі зашкодити. Але іноді, втрачаючи пильність, полишаючи Ісусову молитву, ти не можеш оборонятися. Диявол, перебуваючи ззовні, посилає тобі "телеграму". Отримавши цю "телеграму", ти читаєш і перечитуєш її, віриш тому, що в ній написано, і потім кладеш в архів. Ось саме ці "досьє" і використає тангалашка у день суду для того, щоб тебе звинуватити.
- Геронде, а коли прираження "лівого" помислу є падінням?
- Ось приходить помисел, і ти його негайно проганяєш. Це не падіння. Але ось він приходить, і ти розмовляєш з ним. Це — падіння. [А може бути й так:] ось він приходить, ти його ненадовго приймаєш, а потім проганяєш. Це половина падіння, оскільки й у цьому випадку ти пошкодилася: диявол опоганив твій розум. Тобто в останньому випадку ти ніби говориш дияволу, який прийшов: "Добрий день, як поживаєш? Добре? Сідай, я тебе почастую. Ну як?! То ти диявол? Ну, тоді забирайся!" Але коли ти бачила, що це диявол, навіщо було пускати його всередину? А тепер ти його "почастувала", і тому він прийде знову.
Співслужіння з помислом
— Геронде, чому в монастирі до мене приходять різні погані помисли, тоді як у миру зі мною такого не траплялося? Я цю, сама дозволяю їм це?
- Та ні ж, дурненька! Нехай собі приходять і йдуть. Хіба літаки, які пролітають над монастирем і порушують тишу, беруть у тебе на це дозвіл? Так само і з цими помислами. Не впадай у відчай. Ці помисли вселяє тобі диявол. Вони подібні до перелітних птахів, які, витаючи у височині, виглядають дуже красиво, — і ти, роззявивши рота, ними любуєшся. Однак, коли ці птахи опустяться, зів'ють на твоєму будинку гнізда й виведуть там пташенят, ці пташенята запаскудять тобі весь будинок.
- То чому ж, Геронде, до мене приходять такі помисли?
- Це робота диявола. Але й у тобі самій є якийсь каламутний осад. Очищення ще не відбулося. Однак коли ти не приймаєш цих помислів, то й відповідальності не несеш. Залиш псів — хай собі гавкають. І не кидай у них багато каменів. Бо поки ти будеш кидати в них каміння, вони будуть продовжувати гавкати. А потім з багатьох каменів [біси] збудують собі "монастир" або будинок — на що вистачить будматеріалів... І потім тобі вже нелегко буде зруйнувати те, що вони збудують.
- Геронде, а коли виникає співслужіння з помислами?
— Коли ти їх смокчеш, як карамельку. Постарайся не насолоджуватися смаком цих помислів, зовні вкритих цукровою глазур'ю, а зсередини повних отрутної гіркоти, інакше згодом ти будеш впадати у відчай. Те, що через людину [просто] проходять недобрі помисли, — не привід для занепокоєння. Адже злі помисли не пристають тільки до ангелів і до людей, які досягли досконалості. Турбуватися варто в тому випадку, коли людина утрамбовує, вирівнює частину свого серця й починає приймати на посадку "вовкольоти"8 [ворожих Вовко-Повітряних Сил] — тобто бісів. Якщо таке раптом трапиться, необхідна негайна сповідь, переорювання Вовко-Посадочної смуги і її засадження плодоносними деревами — щоб серце знову перетворилося на райський сад.
Зноски:
1Пс.50:12.
2 Пор.: Мт. 15:19.
3 Пор.: Лк. 6:45.
4 Старець Харалампій (1914—1998-) — святогорський чернець, який подвизався На Капсалі, сучасник Старця Паїсія. — Прим, перекл.
5 Відомі слова із Акафісту Пресвятої Богородиці, які вихваляють її Божественне Зачаття, Різдво і Непорочність.
6 Кашоподібна маса із кунжуту. — Прим, перекл.
7 Лк. 4: 8
8 Гра слів: витворене Старцем слово "вовколіт" (λυκόφτερο) у грецькій мові співзвучне зі словом "вертоліт" (ελικόπτερο). — Прим, перекл.
ЧАСТИНА ДРУГА
Про справедливість і несправедливість
"О, якби всі люди чинили
зі мною несправедливо! Кажу вам
зі всією щирістю: найсолодшу
духовну радість я відчув серед
несправедливості"
ГЛАВА ПЕРША
Про те, як приймати несправедливість
Треба правильно налаштувати себе стосовно несправедливості
- Геронде, коли зі мною чинять несправедливо, моє серце озлоблюється.
— Щоб воно не оздоблювалося, ніколи не думай ні про те, що винен той, хто чинить з тобою несправедливо, ні про те, наскільки велика його провина, а помізкуй краще про те, наскільки винна ти сама. Подивися: коли люди сваряться, кожен з них стверджує, що має рацію саме він. Тому люди й перебувають у постійних протиріччях. Приміром, двоє йдуть у поліцію й, показуючи один на одного, навперебій стверджують: "Він мене побив!" Проте жоден з них не каже про те, скільки іншому дісталося від нього самого! Куди там — кожен ще й у суд на свого кривдника подає.
Якби ми розважали про те, що найбільшу зі всіх несправедливість взяв на Себе Христос, то приймали б несправедливість з радістю. Будучи Богом, Він через велику любов зійшов на землю й на дев'ять місяців вклав Себе в утробі Пресвятої Богородиці. Потім тридцять років Він був безвісним, з п'ятнадцяти до тридцяти років працював на євреїв теслею. А знаєте, які тоді були інструменти? У ті часи користувалися дерев'яними пилками з дерев'яними зубцями. Йому давали усілякі дошки й казали: "Зроби те, зроби інше..." Але як було стругати ці дошки? Спробуй-но постругати тим незграбним залізяччям, яке вживали тоді замість рубанків! Знаєш, який це був тяжкий труд? І після цього — три роки страждань. Заради проповіді пройшов Він босоніж всю [їхню землю] вздовж і впоперек. Він зцілював хворих, отверзав очі сліпим, а вони всі вимагали від Нього знамень. Він виганяв бісів з одержимих, а невдячні люди називали біснуватим Його Самого. Про Нього було стільки пророцтв і передбачень, Він здійснив стільки чудес, але, незважаючи на все це, зрештою Його піддали знущанням і віддали на Хресну Смерть.
Тому ті, хто терпить несправедливість, є найулюбленішими Божими чадами. Бо, терплячи несправедливість, ці люди носять у своєму серці Христа, який потерпів несправедливо. У засланні чи у в'язниці вони радіють так, немов перебувають у Раю, тому що Рай — там, де Христос.
— Геронде, а чи може ноша людини виявитися для неї непосильною?
- Бог не допускає, щоб ноша перевищувала наші сили. Це нерозважливі люди звалюють на плечі інших непосильний тягар. Часто Благий Бог допускає добрим людям пройти через руки злих, щоб вони зібрали небесну винагороду.
- Геронде, а чи має невдоволення зв'язок з невдячністю?
— Так. Може бути й таке: інші [роблячи людині зауваження] піклуються про її благо, але вона цього не розуміє, відчуває себе несправедливо скривдженою і висловлює невдоволення. Якщо така людина не стежить за собою, вона цілком може вважати, що з нею чинять несправедливо навіть тоді, коли вона робить якусь помилку і її просять бути уважнішою.
У такий спосіб вона може дійти й до безсоромності. Наприклад, черниця, обприскуючи оливкові дерева, наливає в розчин занадто багато отрутохімікату й спалює на деревах листочки. їй роблять зауваження, а вона, замість того щоб усвідомити свою помилку й сказати: "Простіть й благословіть", відчуває себе несправедливо скривдженою і плаче. "Вони чинять зі мною несправедливо, — думає вона. — Якби листя на деревах пожерла сарана, вони не сказали б ні слова! А зараз, коли це листя зіпсувала я, вони підняли такий лемент! Ах, Христе мій, тільки Ти мене розумієш". І давай собі заводити! Така черниця навіть може відчувати радість, думаючи про винагороду за ту "несправедливість", яку перетерпіла, і дякувати за це Христові! Такий стан — велика облуда.
Радість від прийняття несправедливості
- Геронде, чи є чистою та радість, що я відчуваю, коли мене розпікають за якусь мою провину?
- Дивися, без нарікання, але з радістю та словами: "Слава Тобі, Боже, так мені й треба!" — приймаючи наганяй за зроблені помилки, ти будеш мати половину радості. Але якщо тебе сварять незаслужено, безневинно з твого боку, і ти приймаєш догану з добрим помислом, то твоя радість буде повною. Я не спонукую тебе до того, щоб ти сама напрошувалася на несправедливість, оскільки в цьому випадку тангалашка вкине тебе в гординю, але закликаю до того, щоб ти приймала несправедливість, коли вона приходить сама собою, і втішалася з цього приводу.
Існують чотири стадії ставлення до несправедливості. Приміром, хтось тебе несправедливо б'є. Якщо ти перебуваєш на першому щаблі, то даєш йому здачі. Якщо перебуваєш на другому, то відчуваєш у собі дуже сильне збентеження, але стримуєшся й нічого не говориш. На третій стадії ти вже не бентежишся, а на четвертій почуваєш більшу радість і дуже втішаєшся душею. Якщо людину в чомусь несправедливо звинувачують, то, довівши, що ці звинувачення непереконливі, вона реабілітує себе й отримує задоволення. У цьому випадку вона відчуває радість мирську. Однак, ставлячись до несправедливості духовно, з добрим помислом і не піклуючись про те, щоб довести свою невинність, вона зазнає радості духовної. Тобто в цьому випадку вона має в собі божественну втіху й славослів'я Бога стає її станом. Знаєте, яку радість зазнає душа людини, коли її несправедливо скривдять і вона при цьому не виправдовується, домагаючись, щоб їй сказали "молодець" або "вибач"? І радість, яку переживає така душа зараз, терплячи несправедливість, більша, ніж та радість, якої вона зазнала б у випадку, коли б їй вдалося виправдатися. Ті, хто досягає такого стану, бажають віддячити своєму кривдникові як за радість, що той подарував їм у житті земному, так і за радість, яку він забезпечив їм у вічності. Наскільки ж духовне відрізняється від мирського!
У житті духовному інша система вимірів. Якщо ти залишаєш якусь некрасиву або негідну річ собі, то відчуваєш себе прекрасно. Якщо віддаєш її іншому, то почуваєшся недобре. Якщо ти [не нарікаючи] приймаєш несправедливість і виправдовуєш свого ближнього, то у своєму серці ти приймаєш багаторазово неоправданого Христа. Тоді за існуючим [духовним] законом Христос "продовжує строк оренди"1 твого серця. Він залишається в ньому й сповнює тебе миром і радуванням. Ах, голубчики мої, спробуйте й ви пережити цю радість самі! Навчіться тішитися не тією мирською радістю, а цією — духовною. Коли ви цьому навчитеся, у вас щодня буде Великдень.
Нема радості більшої, ніж та, котру відчуваєш, приймаючи несправедливість. О, якби всі люди поводилися зі мною несправедливо! Кажу вам зі всією відвертістю:, найсолодшу духовну радість я відчув серед несправедливості. Знаєте, як я радуюся, коли хтось називає мене спокушеним? "Слава Тобі, Боже, — кажу я, — бо за ці слова я дістану винагороду. А ось якщо мене назвуть святим, то я стану боржником". Нема на світі речі більш солодшої, ніж [прийнята тобою] несправедливість!
Одного разу вранці хтось постукав у залізне калатало біля хвіртки моєї Келії. Було ще занадто рано, щоб приймати відвідувачів. Я подивився у вікно й побачив юнака з просвітленим обличчям. Я зрозумів, що, раз Благодать Божа так його "видає", значить що він на власному досвіді пережив щось духовне. Тому, хоча в мене й були невідкладні справи, я залишив їх, відчинив йому двері, завів у Келію, приніс йому води й, бачачи, що в ньому приховане щось духовне, обережно почав розпитувати про його життя. "Ким працюєш, молодче?"-запитав я його. "Яка там, отче, робота, — відповів він. - Адже я виріс у в'язниці. Зараз мені двадцять шість років, і більшу частину свого життя я провів там". — "Що ж ти такого накоїв, що опинився у в'язниці?" — запитав я, і він відкрив мені своє серце. "З дитячих років, — почав він свою розповідь, — мені було дуже боляче бачити нещасних людей. Я поіменно знав усіх, хто страждає й відчуває нестатки, — не тільки в нашому приході, але й в інших. Наш парафіяльний священик і староста приходу все збирали й збирали гроші, витрачаючи їх на будівництво різних будинків, залів, на благоустрій храму тощо, а бідні, нужденні сім'ї залишалися зовсім нікому не потрібними. Я не беруся судити, чи була дійсна потреба у всіх цих будівлях, але просто кажу про те, що я бачив безліч знедолених. Ну і тоді я й став таємно брати зібрані на пожертвування гроші. Я брав не всі, а скільки було необхідно. На крадені гроші купував продукти, різні [необхідні] речі й залишав це під дверима бідняків. Відразу після цього, не бажаючи, щоб по підозрі в крадіжці схопили ні в чому не винну людину, я приходив у поліцію й казав: "Я вкрав гроші з церкви і їх витратив". Більше не говорив нічого. Мене били, називали "шпаною" й "злодієм", але я мовчав. Потім саджали у в'язницю. Так тривало кілька років. У нашому місті тридцять тисяч мешканців, всі вони про мене чули й інакше, як "шпаною" й "злодієм", не величали. А я мовчав і відчував радість. Якось я просидів у в'язниці повних три роки. Іноді мене саджали за самою лише підозрою в крадіжці — безвинно з моєї сторони, і коли затримували справжнього злочинця, мене відпускали. А якщо винного в злочині, якого я не робив, не знаходили, я відсиджував у в'язниці весь призначений цьому злодієві термін. Тому, отче мій, я й сказав тобі, що більшу частину свого життя провів у в'язницях".
Уважно вислухавши його розповідь, я відповів: "Ось що, хлопче. Хоч усе, що ти мені розповів, і здається, на перший погляд, хорошим, але насправді нічого доброго в цьому нема. Більше так не роби. Я тобі дещо пораджу. Послухаєшся моєї поради?" — "Послухаюся, отче", — відповів він. "Зі свого рідного міста тобі потрібно виїхати, — сказав я. — Поїдь туди, де тебе не знають, — у місто таке-то. Я подбаю про те, щоб ти зійшовся там з добрими людьми. Починай працювати й, скільки зможеш, допомагай знедоленим, ділися з ними останнім шматком хліба, тому що це має більшу ціну [ніж те, що ти робив дотепер]. Але навіть якщо людина не має що дати жебракові й у неї болить від цього серце, то вона дає йому милостиню вищого порядку. Вона дає йому милостиню кров'ю свого серця. Адже якщо людина дає милостиню з того, що має, то при цьому вона відчуває й радість, а ось якщо вона не має що дати, то вона відчуває в серці біль". Вислухавши мене, юнак пообіцяв послухатися моєї поради й пішов у радісному стані духу.
Минуло сім місяців. Одного разу я отримав листа з в'язниці Корідаллу2. Відкривши конверт, прочитав таке: "Отче мій, ти, звичайно, здивуєшся тому, що після скількох отриманих від тебе порад і даних тобі обіцянок я пишу тобі знову з в'язниці. Але знай, що цього разу я відсиджую строк, який вже відсидів раніше. Сталася якась судова помилка. Слава Богу, що серед людей нема справедливості: бо якби вона існувала, це було б несправедливістю стосовно людей духовних, які втрачали б тоді небесну винагороду". Прочитавши останні слова, я був вражений цим парубком, який настільки гаряче взявся за життя духовне й настільки глибоко збагнув найглибший сенс життя взагалі. Злодій заради Христа! Він мав у собі Христа Він не міг стримати себе від радості, яку переживав. Він переживав божественне навіженство, святкову втіху!
— Геронде, ця втіха походила від того, що люди вкривали його ганьбою?
— Ця радість походила від того, що він терпів несправедливість. Він був мирською людиною — не читав ні Житій Святих, ні творів Святих отців, і незважаючи на те, що його незаслужено били, саджали у в'язницю, незважаючи на те, що в місті його вважали шпаною, негідником і злодієм, незважаючи на те, що його ославляли й соромили, — незважаючи на все це, він не виправдовувався й до всього ставився настільки духовно! Парубок — а піклувався не про те, як відновити свою репутацію, а про те, як допомогти іншим. Великих, справжніх злодюг часто не ув'язнюють жодного разу, а цього бідолаху двічі ув'язнили за ту саму крадіжку. А скільки разів його ув'язнювали безневинно — поки не знаходили справжнього злочинця! Однак тієї радості, що зазнавав він, не зазнавали навіть всі мешканці того міста — разом узяті. Тридцять тисяч їхніх радостей не змогли б переважити однієї такої радості, як у нього.
Ось тому я й кажу, що в людини духовної нема скорбот. Коли в людині множиться любов і її серце обпалюється божественною ревністю, то скорбота вже не може знайти в ній місця. Оточуючі заподіюють такій людині біль і страждання, однак їх перемагає велика любов до Христа.
Прийняття несправедливості — прибуткова справа
— Геронде, трапляється, що якась сестра зводить на мене наклеп, а я не можу перенести цього [як потрібно] і байдужію до неї.
— Перечекай трохи! Чому вчить нас Церква? Як треба діяти в подібних випадках? І сама ти в якому випадку дістаєш більшу користь? Добре, допустимо, діло дійсно є таким, як ти кажеш, — тобто ти не винна. Ну так що ж: якщо з тобою обійшлися несправедливо, ти дістаєш користь. А та сестра, котра, бажаючи себе виправдати, звела на тебе наклеп, згодом відчує каяття совісті, буде каятися й ставитися до тебе з більшою любов'ю. Таким чином, від того, що з тобою обійшлися несправедливо, відбувається не одне добро, а відразу два або три. Тим самим тобі дається сприятлива можливість розбагатіти і з циганки-обідранки стати шляхетною панянкою. Чому ж ти хочеш і далі циганити [залишатися жебрачкою], коли Бог дає тобі змогу розбагатіти й ділитися своїм багатством з іншими?
- А мій помисел наполягає на тому, щоб я запитала сестру, яким чином вона витлумачила мою поведінку й звела на мене наклеп...
- Ну, звичайно, хіба тангалашка може стерпіти, бачачи, що в тебе є деякі [духовні] заощадження? Він змушує тебе виправдовуватися, щоб у такий спосіб ти вигнала з себе Христа.
- Геронде, але все-таки я б хотіла, щоб мені хоч інколи прощали мої прогрішності.
- Хочеш, щоб тебе виправдовували? Добре, припустимо, тебе виправдають. Ти від цього дістаєш духовний прибуток чи ж терпиш духовні збитки?
- Терплю збитки.
- А от якби в тебе був магазин, то що б ти хотіла — діставати прибуток чи зазнавати збитків?
- Діставати прибуток.
- Ну так от: якщо ми не хочемо зазнавати втрат в речах матеріальних, суєтних, то наскільки більше ми повинні намагатися не зазнавати втрат в духовному відношенні! Люди мирські переслідують матеріальну вигоду й не упускають її — то хіба правильно буде людям духовним знехтувати духовною вигодою? Але люди мирські — ще куди не йшло: розбазарюючи свої гроші, вони марнують лише свій матеріальний стан, тоді як ми, якщо не зазнаємо щодо себе несправедливості, пускаємо на вітер свій духовний, небесний стан. Все це майно ми розтрачуємо тут — на землі. Так навіщо ж ми будемо міняти небесне на земне? А крім того, нещасні мирські люди перебувають у духовному невіданні, тоді як нам відомий [духовний] смисл [нашого життя]. Ми ставали ченцями для того, щоб здобувати небесне, а виходить, що, направившись до однієї мети, ми прямуємо зовсім до іншої. Якщо мирську людину поранять, поб'ють або просто неправедно виженуть, то для неї це дуже гірко. Однак ми [ченці] повинні самі прагнути до всього цього, ми повинні терпіти все це заради любові до Христа. Ми повинні прагнути до того, щоб прийняти безчестя, презирство, образи — оскільки вони приносять прибуток нашій душі. Сімейна людина прагне себе виправдати, тому що має повсякденні турботи. Адже вона думає про те, як будуть жити вона сама і її нещасні діти, якщо, приміром, втратить репутацію або збанкрутує. Тому в людей мирських є зм'якшуючі провину обставини, тоді як у нас таких обставин нема.
Коли з нами поводяться несправедливо, то, приймаючи цю несправедливість, ми, по суті, приймаємо благодіяння. Приміром, мене оббрехали й неправедно ув'язнили. Ну то що ж? По-перше, оскільки ніякого злочину я не скоював, моя совість спокійна. А по-друге, мене чекає небесна винагорода. Хіба можна зробити мені більше благодіяння? Я не нарікаю, але славословлю Бога: "Як дякувати Тобі, Боже мій, за те, що я не скоїв цього злочину? Адже якби я його дійсно скоїв, то не міг би витримати каяття совісті". Для тих, хто думає так, в'язниця стає Раєм. Або інший приклад: хтось мене несправедливо вдарив. "Слава Тобі, Господи! — говорю я. — Можливо, у такий спосіб я спокутую якийсь із моїх гріхів, адже колись і я підняв руку на свого ближнього". Або ж мене справедливо висварили, і я дякую: "Слава
Тобі, Господи! Я приймаю це заради Твоєї любові, через яку Ти перетерпів заради мене ляпаси й образи".
Внесок у небесну скарбницю
— Геронде, я дратуюся від того, що в інших не складається хорошої думки про мене.
— Як добре, що ти мені про це сказала! Починаючи із сьогоднішнього дня я буду молитися за те, щоб в інших ніколи не було про тебе хорошої думки, оскільки хороша думка інших, дитятко моє, тобі не на користь. Бог, помишляючи про нас, допускає людям чинити з нами несправедливо, ображати нас для того, щоб ми спокутували цим якісь із наших гріхів або ж відклали деякий [духовний] капітал для майбутнього життя. Але я не можу зрозуміти: якого духовного життя ви хочете? Ви ще не зрозуміли, у чому полягає ваша духовна вигода, ви хочете витратити весь свій [духовний] капітал уже тут — а для Неба не залишаєте нічого. Чому ти розумієш все саме так? Які книги ти читаєш? "Евергетінос"3 читаєш? Хіба там не написано, як ти повинна діяти? А Євангеліє читаєш? Дивися — щоб читала щодня.
— Геронде, а я, роблячи якусь добру справу, засмучуюся, якщо вона не дістає в інших визнання.
— Послухай, але якого визнання ти хочеш: від Христа чи від людей? Хіба ти можеш отримати від чогось користь більшу, ніж визнання Христа? І що за користь у тому, що люди звертатимуть на тебе увагу? Якщо люди будуть визнавати зроблене тобою добро вже зараз, то потім, у житті вічному, ти почуєш: "Ти отримав свої блага за життя твого...'4. Нам варто втішатися тим, що інші не визнають наших трудів і залишають нас без [людської] винагороди, оскільки Бог врахує ці [по-людськи неоплачені] труди й відплатить нам за них вічною платою. Оскільки існує божественна винагорода, будемо намагатися зробити який-небудь — нехай і малий — внесок у Божу "ощадну касу". Несправедливість стосовно себе ми повинні приймати як велике благословення, оскільки за рахунок несправедливості на наш [духовний банківський] рахунок перераховується певна сума — у небесне благословення.
- Геронде, а якщо людина [благодушно] приймає несправедливість стосовно себе, але не тому, що думає про прийдешній Суд, а просто тому, що вважає ніби так буде краще, то вона поводиться правильно?
- Ну, а хіба думка про те, що так краще, не приведе її зрештою до думки про прийдешній Суд? Тільки хай вона остерігається поводитися так заради того, щоб бути "просто доброю людиною", тому що так роблять європейці5 . Треба думати про те, що ти — образ Божий і тобі у всьому варто бути схожим на свого Творця. Якщо людину спонукає до дії саме ця думка, то вона рухається у правильному напрямку. В іншому випадку їй загрожує небезпека впасти в гуманізм6 європейців.
Святе прикидання
— Геронде, скільки на Святій Горі пустельників?7
— Не знаю. Кажуть, що сім8. В останні роки знайти тихе, безмовне місце для подвижництва стало дуже нелегко. Тому, поки на Святій Горі ще існували окреможитні монастирі9, деякі з отців знаходили інший спосіб подвижництва. Приміром, спочатку подвизаючись десь ще, вони в якийсь момент говорили: "Ні, тут мені якось не до душі. Піду я краще попрацюю в якомусь окреможитному монастирі й зберу грошенят". Оточуючі вірили, що це дійсно так. Подвижник переходив в окреможитний монастир, працював там три-чотири місяці й потім вимагав великого збільшення до платні. А коли в такому збільшенні йому відмовляли, то казав: "Ну ні, так працювати мені невигідно. Я йду геть". Він брав зі собою трохи сухарів, йшов з монастиря, ховався в якійсь печері й здійснював подвиги. А в тих, хто залишився в обителі, створювалося враження, що він знайшов роботу десь ще. Коли мешканців цієї обителі запитували: "Ну як, був у вас отець такий-то?", вони відповідали: "Так, був, але який же він вередун! Прийшов сюди, щоб зібрати грошей. Вимагав собі підвищення! Подумати тільки: чернець і вимагає підвищення! Що ж це за чернець такий?" А подвижник, таким чином, мав подвійну користь — і від свого подвижництва, і від їхніх звинувачень. Та й від злодіїв теж: адже злодії, почувши, що в нього водяться гроші, йшли до нього в печеру, били його, але нічого не знаходили.
- Геронде, але якщо сестра приховує свої чесноти, то як я зможу наслідувати її?
- Що ж вона, по-твоєму, зовсім дурна, щоб не приховувати свої чесноти? Більший подвиг святі робили не для того, щоб придбати чесноту, але для того, щоб її сховати. Знаєте, що робили юродиві заради Христа? Спершу вони уникали лицемірства світу цього й вступали в царину євангельської істини. Але цього їм теж було замало, і вони йшли далі — до святого лицемірства заради Христової любові. Потім вони вже не переймалися ні тим, що з ними робили, ні тим, що про них говорили. Однак для цього потрібне велике смирення. І подивіться: якщо людині мирській сказати щось неприємне, вона ображається; якщо не похвалити її за щось, в неї псується настрій, тоді як Христа заради юродиві втішалися тим, що люди мали про них неправильний помисел.
За давніх часів були ченці, які прикидалися навіть біснуватими, бажаючи сховати свої чесноти й зіпсувати в інших добрий помисел про себе. Живучи у Філофеївському монастирі10 в той час, коли він був окреможитним, я застав там одного ченця, який колись подвизався в пустелі Віглі11. Зрозумівши, що тутешні отці здогадуються про його аскетичні подвиги й духовний успіх, він взяв благословення у свого духівника й пішов відтіля. "Ну от ще! — сказав ідучи. — Я цими зацвілими сухарями ситий по горло. Піду в якийсь своєкоштний монастир: там і м'ясним поласую, і поживу по-людськи! Дурень я, чи що, тут залишатися?" Так він перейшов у Філофеївську обитель і прикинувся біснуватим. Його духовні брати12, почувши, що він зробився "одержимим", стали говорити між собою: "Жаль бідолаху — він став одержимим. Ну а що ж: адже цього й слід було очікувати. Звідси втік: зацвілі сухарі, бачите, набридли! Перейшов у своєкоштний монастир — м'яса йому захотілося поїсти!" А що ж "одержимий"? А ось що: він прожив у Філофеї більше двадцяти п'яти років і всі ці роки не готував собі їжі й не лягав спати. Борючись зі сном, він всі ночі бродив з ліхтариком по монастирських коридорах. Украй знесилений, подвижник зупинявся й ненадовго тулився до стіни, але, тільки лиш сон починав його долати, він підхоплювався й пошепки починав вимовляти Ісусову молитву: "Господи, Ісусе Христе..." Потім він продовжував молитися подумки — не вголос, однак іноді молитва мимоволі зривалася з його вуст, і її було чути іншим. Зустрічаючись з ченцями, подвижник просив: "Молися, молися, щоб з мене вийшов біс". Якось одного разу один юний п'ятнадцятирічний черничок сказав мені про нього: "Та ну його, цього біснуватого". — "Не кажи так, — зауважив я йому. — Ця людина здобувала чималі чесноти й біснуватим тільки прикидається". Згодом цей юний чернець почав ставитися до подвижника із благоговінням. А коли подвижник помер, його знайшли зі списком монастирської братії на аркуші паперу, який він тримав у руках. Навпроти імені кожного ченця [добрий лицедій] написав якесь прізвисько. Він зробив це для того, щоб і після кончини зіпсувати іншим той — хай і найменший — добрий помисел, який вони, можливо, могли мати про нього. Потім його останки почали виділяти пахощі. Бачиш як: він хотів утаїтися, але Благодать Божа видала його іншим.
Тому нам не слід робити про людину висновків на підставі видимого — якщо ми не в змозі розрізнити те, що вона приховує в собі.
Зноски:
1 Орендатори приміщення для житла і професійної діяльності згідно з законом про оренду мають право на її продовження і після закінчення попереднього терміну.
2 Одна із центральних грецьких в'язниць. — Прим, перкл
3 "Евергетінос" — систематизована збірка аскетичних вчень святих отців, упорядкована близько XI ст. засновником ігуменом константинопольського монастиря "Евергетіс" Павлом і вперше видана наприкінці XVIII ст. преподобним Никодимом Святогорцем.
4 Лк. 16:25.
5 Говорячи про європейців, Старець не принижує народи Західної Європи, а бажає уберегти нас від пануючого в цих країнах духу раціоналізму.
6 Гуманізм — культурний рух, в центрі котрого стоїть самокерована — тобто відірвана від Бога і Церкви — людина; розвинувся на Заході у післясередньовічну епоху.
7 Одного разу у 1950 р., коли Старець Паїсій вперше прийшов на Святу Афонську Гору і шукав стежинку, котра пролягала із Кавсокалівії до Скиту Святої Анни, він зустрів самітника, обличчя котрого випромінювало світло. "На вигляд йому було близько сімдесяти, і по одежах його можна було зробити висновок, що він не мав жодних зв'язків з людьми... Зі всього було видно, що переді мною стояв святий". Коли Старець Паїсій запитав пустельника, де він живе, той відповів: "Тут" — і вказав на вершину Святої Гори. Потім досвідчені старці підтвердили отцю Паїсію, що на вершині Афону живуть в невідомості дванадцять самітників. Див.: Старец Паисий. Отцы-святогорцы и святогорские истории. Свято-Троицкая Сергиева Лавра, 2001. С. 45—47.
8 Сказано в листопаді 1988 р.
9 Окреможитний (своєкоштний) монастир — протилежність спільножитному (кіновії). Обитель, яка не має ігумена і не керована епітропами. Служителі окреможитних монастирів дотримуються особистого розпорядку чернечого життя, не мають спільної трапези і отримують від монастиря грошову винагороду за несення послуху. Останній окреможитний монастир Святої Афонської Гори був перетворений на спільножитний у 1992 р.
10 У 1956-1958 рр.
11 Вігла — пустельна місцевість у південно-східній частині Афонського півострова.
12 Духовні брати — ченці, які отримали чернечий постриг від одного і того ж Старця.
ГЛАВА ДРУГА
Про те, що самовиправдання відганяє від нас Благодать Божу
Самовиправдання перешкоджає духовному успіху
- Геронде, що мають на увазі, коли кажуть, що у Святому Письмі не зустрінеш самовиправдання?
- Те, що самовиправданню певним чином не знаходиться виправдання.
- А я, Геронде, коли виправдовуюся, то вже вчорашнім числом розумію, що ченцеві самовиправдання не личить.
— Воно йому не просто не личить — самовиправдання не має нічого спільного з духовним життям. Необхідно зрозуміти, що, виправдовуючи себе, я перебуваю в стані хибному. Я перериваю зв'язок з Богом і позбавляю себе Божественної Благодаті. Адже Божественна Благодать не приходить до людини, котра перебуває в неправильному стані. З того моменту як людина виправдовує те, чому нема виправдання, вона відокремлює, ізолює себе від Бога. Простір між людиною й Богом заповнює ізоляційний матеріал, ніби [духовний] каучук. Хіба через каучук може пройти електричний струм? Ні, не може, він для струму непроникний. Так і для Божественної Благодаті нема більш сильного ізолюючого матеріалу, ніж самовиправдання. Виправдовуючи себе, ти немов будуєш стіну, яка відділяє тебе від Бога, і в такий спосіб перериваєш з Ним будь-який зв'язок.
— Геронде, Ви часто кажете: "Будемо намагатися принаймні не опинитися нижче духовного прохідного балу?" Що це за духовний прохідний бал?
— Духовний прохідний бал — це смиренне визнання своєї помилки, а також відмова від самовиправдання хоча б тоді, коли людині вказують на те, у чому вона винна, і вона усвідомлює свою провину. Ну а не виправдовувати себе, коли звинувачують у тому, у чому ти не винен, — це вже найвищий бал з плюсом. Той, хто виправдовує себе, не тільки не процвітає, але й не має внутрішнього спокою. Бог не стратить нас за якусь зроблену нами помилку, однак і нам самим не слід виправдовувати себе за цю помилку й вбачати її чимось природним
- А якщо мені роблять зауваження за якусь помилку, але я не можу зрозуміти, наскільки велика моя провина, чи варто запитати про це, щоб іншого разу бути уважнішою? Чи все-таки краще промовчати?
- Якщо твоя провина на п'ять відсотків, а ти звинувачуєш себе на двадцять п'ять, то хіба ти не залишаєшся з прибутком? Звинувачуй себе про запас, щоб не прогадати. Це і є те духовне діяння, яке ти повинна робити: відшуковувати свою погрішність і ловити себе на місці злочину. В іншому випадку ти боїшся розлучитися зі своїм "я", виправдовуєш його, і, зрозуміло, внутрішнього спокою не матимеш.
- Геронде, а чи має користь людина, котра, виправдовуючись за звичкою, згодом усвідомлює свою помилку і розкаюється?
— Принаймні, у такої людини накопичується досвід. Якщо вона -використає цей досвід належним чином, то це піде їй на користь. А якщо Бог скаже: "Ну, оскільки вона зрозуміла свою помилку й покаялася, треба їй щось дати", то ця людина отримає і якусь "субсидію", але вже з іншого [духовного] фонду — з Фонду Покаяння.
Причиною того, що людина виправдовує себе, є її егоїзм
- Геронде, якщо я не знаходжу виправдання вчинкам інших, значить, у мене жорстоке серце?
- Не знаходиш виправдання іншим, а знаходиш для себе? Але тоді дуже скоро і Христос не знайде для тебе виправдання. Якщо людина діятиме злобливо, то її серце може в одну мить стати твердим, як камінь. А якщо вона діятиме з любов'ю, її серце може в одну мить стати дуже ніжним. Набудь материнське серце! Як поводиться мати: вона все прощає [своїм дітям] і іншого разу робить вигляд, що не зауважує [їхніх витівок].
Той, хто правильно здійснює над собою духовну роботу, для всіх знаходить зм'якшуючі провину обставини, всіх виправдовує, тоді як для себе не шукає виправдання ніколи — навіть якщо має рацію. Він завжди називає себе винним, оскільки думає про те, що не використовує тих сприятливих можливостей, які йому даються. Приміром, якщо така людина бачить, як хтось краде, то думає про те, що й сам крав би ще більше, якби збився з правильного шляху. "Бог мені допоміг, — каже така людина, — однак я приписав Його дари собі самому. Це злодійство більше, ніж те, що робить мій ближній: різниця лише в тому, що його крадіжка помітна, а моя залишається прихованою". Таким чином, людина зі строгістю засуджує себе й з поблажливістю судить ближнього. Або, побачивши в ближньому якийсь — великий чи малий — недолік, така людина виправдовує його, включаючи в роботу добрі помисли. Вона думає про те, що й сама має недоліки, які помітні іншим. Адже якщо постаратися, то в собі можна відшукати безліч недоліків! Тоді виправдання ближнього стане дуже легкою справою. Скільки ж ми дров наламали! "Гріхів юності моєї і переступів моїх не згадуй, Господи4.
— Геронде, буває, коли мене просять про допомогу, я охоче її надаю, але в поспіху щось трішки псую, а потім, коли мені роблять зауваження, намагаюся виправдатися...
— Якщо, бажаючи зробити добру справу, ти щось трішки зіпсувала, то тобі потрібно [смиренно] прийняти зауваження за зроблену помилку — щоб одержати винагороду сповна Диявол дуже лукавий. Своє ремесло він знає просто блискуче. То що ж — хіба він не використає свій багаторічний досвід? Це він підбурює тебе виправдовуватися, щоб ти не мала користі від зробленого тобою добра. Якщо ти бачиш, як людина, обливаючись потом, звалює на плечі якусь ношу і хочеш перекласти її на свої плечі, щоб їй полегшало, то це, можна сказати, природно. Побачила, як вона несла на собі цю вагу, і, спонукувана любочестям, поспішила їй допомогти. Однак бажання перебрати на себе вагу завданої несправедливої образи має набагато більшу ціну. Якщо нам дають зауваження і ми відразу починаємо виправдовуватися, це свідчить про те, що в нас ще повною мірою живе мирське мудрування.
— Геронде, так у чому ж причина самовиправдання?
— В егоїзмі. Самовиправдання — це падіння, воно виганяє Благодать Божу. Людина повинна не тільки не виправдовуватися, але й полюбити ту несправедливість, що здійснюється стосовно неї. Адже що як не самовиправдання вигнало нас із Раю? Хіба не в цьому полягало Адамове падіння? Коли Бог запитав Адама: "Можливо, ти вкушав від древа, з якого Я заборонив тобі вкутати?", Адам не сказав: 'Так, Боже мій, згрішив", але став виправдовуватися: "Жінка, яку Ти мені дав, дала мені від древа, і я їв". Цим він ніби сказав Богу: "Це Ти винен, тому що Єву сотворив Ти". Але хіба Адам був зобов'язаний слухати Єву в цьому питанні? Бог задав те ж питання Єві, але й вона почала виправдовуватися: "Змій спокусив мене"2. Якби Адам сказав: "Згрішив, помилився, Боже мій", якби Єва теж визнала свою провину, то все знову стало б на свої місця Але ні: обоє вони стали навперебій себе виправдовувати.
— Геронде, а якщо людина не розуміє, наскільки великим злом є самовиправдання, що тому виною?
— Що тому виною? Те, що винна вона сама. Без кінця виправдовуючи себе й вважаючи, що інші її не розуміють, що всі навколо несправедливі, а вона — безневинний страждалець і нещасна жертва, людина стає несамовитою, перестає володіти собою. І подумати тільки: вчинивши іноді несправедливість і провинившись перед іншими, така людина каже: "Я б, звичайно, стерпіла цю несправедливість, але не хочу вводити в гріх інших"! Тобто вона прагне виправдати себе нібито зі спонукань любові, щоб той, хто, як їй здається, її скривдив, опам'ятався і не впав у гріх! Або ж вона починає наводити цілу купу пояснень, щоб її "кривдник" не впав у гріх через те, що випадково зрозуміє її неправильно. Бачите, якою тонкою роботою займається диявол?
Той, хто виправдовується, не може отримати духовної допомоги
Я помітив, що сьогодні всі — від малого до великого — виправдовують все за допомогою якогось сатанинського помислу. Диявол для них перетлумачує все на свій лад, і таким чином, ці люди випадають з реальності. Сатанинське тлумачення — ось що таке самовиправдання.
— Геронде, а чому деякі люди заперечують будь-яке сказане їм слово?
— О, розмовляти з людиною, що звикла виправдовуватися, — це страшна справа! Це однаково, що розмовляти з біснуватим Хай простить мене Бог, але ті, хто себе виправдовують, мають "старцем" самого диявола. Це страшно вимучені люди, вони не мають у собі миру. Вони зробили самовиправдання своєю наукою. Тобто, подібно до того, як злодій всю ніч не заплющує очей і придумує спосіб щось украсти, ці люди постійно придумують способи виправдання своїх погрішностей. Інша людина обмірковує, як їй смиритися або зробити якусь добру справу, а вони придумують прямо протилежне — спосіб виправдати те, чому не може бути виправдання. Ці люди стають справжніми адвокатами! їх неможливо переконати — це однаково що намагатися переконати самого диявола. Знаєте, як я намучився з однією такою людиною! 'Те, що ти робиш, не лізе ні в які ворота, — перестерігав я її. — Тобі необхідно звернути увагу на деякі речі, ти зовсім відбилася від рук, тобі варто поводитися так-ось і так..." Однак вона знаходила собі виправдання у відповідь на кожне моє слово, а наприкінці розмови ще й заявила: 'Ти так і не сказав, що мені потрібно зробити!" — "Золота ти моя, — оторопів я, — про що ж ми тоді товкмачимо стільки часу? Ми говоримо про твої помилки, про те, що ти зайшла не туди, куди потрібно, але ж ти без зупинки виправдовуєшся. За ті три години, поки ми розмовляли, ти мене всього вимотала! Допекла до живого! Ну хіба я не сказав, що тобі потрібно зробити?" Ось так: ти наводиш людині відповідні приклади, пояснюючи, що ставитися до всього так, як ставиться вона, — це сатанинський егоїзм, попереджаєш, що вона піддається бісівським впливам і якщо не зміниться, то загине, — а вона після всього цього заявляє, що ти так і не сказав, що їй потрібно робити! Ні, правда, хіба тут не роздратуєшся? Якщо людині на все наплювати, то вона у таких випадках не втрачає рівноваги. Що б не сталося, все для неї життєві дрібниці. Але якщо ти не байдужий, то в подібних ситуаціях просто вибухаєш. Ні, все-таки щасливі вони — люди, яким нема діла ні до чого.
— Однак, Геронде, самі Ви за жодних умов не хочете залишатися байдужим...
- Брате мій, та ж байдужий, принаймні, не розтрачує себе даремно... Страждати є смисл заради тієї людини, якій боляче. Але поміркуймо: вимотуєшся заради неї, говориш їй стільки всього, а вона зрештою заявляє: 'Ти не сказав, ідо мені робити" — і виправдовує те, ідо не можна виправдати. Так з людини вона перетворюється на демона! Як це страшно! Якби вона подумала хоча б про те, скільки ти витратив сили, щоб їй допомогти, то змінилася б хоч трішки. Я вже не кажу про те, щоб вона відчула, як тобі за неї боляче. Та куди там: вона бачить, як ти страждаєш, бачить, як ти б'єшся, мучишся, і на все це заплющує очі!
- Геронде, якщо ти говориш людині, яка виправдовує якусь свою негідну витівку, що не самовиправдання, а вона, бажаючи довести, що не не самовиправдання, продовжує себе виправдовувати, то чи є в неї можливість виправитися?
— Та де ж їй виправитися? Вона розуміє, що зробила помилку, тому що зазнає мук, але через егоїзм не хоче її визнати. Це дуже страшно!
- Так, але при цьому вона заявляє: "Ти відмовляєшся мені допомогти. Я прошу тебе про допомогу, а ти не хочеш навіть запросити мене для бесіди. Ти ставишся до мене з презирством".
- Ну то й що — такий стан теж починається з егоїзму. Цим людина ніби каже тобі: "Це не я, а ти винен у тому, що в мене все так погано!" Так-так, деякі люди інколи доходять і до цього. Дай їм спокій: не потрібно витрачати на них час, оскільки ти їм не допоможеш. За таку людину не несе відповідальності ні її духівник, ні — якщо вона живе в монастирі — ігумен або ігуменя. Це не людський, а сатанинський егоїзм. Людським егоїзмом страждає той, хто, не смирившись настільки, щоб сказати "пробач", все-таки не стане й виправдовуватися. Але той, хто грішить, виправдовує себе, перетворює своє серце на бісівське пристановище. Якщо така людина не розтрощить свого "я", то буде робити усе більше й більше прорахунків і її без усякої користі буде розтрощувати власний егоїзм. Якщо людина не знає, яким злом є самовиправдання, у неї є зм'якшуючі провину обставини. Але коли вона дізналася про це — сама чи зі слів інших, — то зм'якшуючих провину обставин у неї нема.
Коли хочеш допомогти людині, що звикла виправдовуватися, будь дуже уважним. Тому що, коли вона виправдовується, це значить, що в неї багато егоїзму, і тому іноді відбувається таке: ти кажеш їй, що вона вчинила неправильно, а вона, оберігаючи свою "бездоганність" і доводячи [що не маєш рації саме ти], починає додавати брехню до брехні й самовиправдання до самовиправдання. У цьому випадку вже ти, хто вказав їй на її неправоту, стаєш причиною того, що ця людина виявляється ще більшим егоїстом і брехуном, ніж була раніше. Побачивши, що вона продовжує виправдовуватися, припиняй що-небудь їй втовкмачувати, а молися, щоб Бог її просвітив.
Якщо ти не виправдовуєш себе, тебе Бог виправдає
— Геронде, часто, коли мені роблять зауваження, я, думаючи, що потрібно дати якісь пояснення, починаю: "Так, це так, проте не знаю, чи те ви подумали..."
— Та навіщо тобі всі ці "проте" і " чи те"? У цьому "чи те" нема... солі!3 І воно все псує. Якщо роблять тобі зауваження, говори: "Прости. Твоїми молитвами в подальшому я буду уважнішою".
- Геронде, а якщо хтось, бачачи, як я роблю той чи інший проступок, приходить до помилкового висновку, чи потрібно пояснювати, що спонукало мене вчинити так, а не інакше?
- Якщо є в тебе духовна сила, тобто смиренність, то визнай себе винною і нічого не пояснюй. Дозволь Богові тебе виправдати. Якщо не скажеш ти сама, то згодом за тебе скаже Бог. Подивися, адже коли брати продавали Йосипа в рабство4, він не сказав [ізмаїльтянським купцям). "Я їхній брат, а не раб. Мій батько любив мене більше ніж всіх своїх дітей". Він не мовив ні слова, зате потім Бог сказав Своє слово і зробив його царем5. Що ж ти думаєш — Бог не сповістить [людей про те, як все відбувається насправді]? Якщо Бог, заради твоєї користі, відкриє людям правду, то добре. Але, якщо Він її не відкриє, це теж буде заради твоєї користі. Коли хтось чинить з тобою несправедливо, думай про те, що він робить це не зі злості, а просто тому, що побачив все в такому світлі. Якщо в цієї людини нема злоби, то мине якийсь час, і Бог сповістить її про правдивий стан справ. І тоді людина ця зрозуміє, що була несправедлива до тебе, і покається. Бог не сповіщає людину тільки в тому випадку, якщо в неї є злоба, оскільки радіостанція Бога працює на частоті смирення і любові.
- Геронде, а чи можна просити в людини пояснення після якогось непорозуміння між тобою і нею?
- У тебе що, зіпсувався помисел [про цю людину]?
- Ні.
— Якщо твій помисел не пошкодився, то нема необхідності й у тому, щоб людина щось тобі пояснювала.
Якщо ж твій помисел пошкодився, то непогано почути якісь пояснення, щоб він не пошкодився ще більше.
— Геронде, але якщо прагнеш порозумітися не з метою виправдатися, а просто розповідаєш про своє ставлення до тієї чи іншої події, про те, що спонукало тебе діяти так чи інакше?
— Це теж ні до чого. Краще сказати "прости" і втриматися від пояснень, за винятком тих випадків, коли їх у тебе просять. Тоді вже смиренно розкажи, як усе відбулося.
— Тобто, Геронде, у яких випадках пояснення необхідні?
— Вони необхідні в тих випадках, коли мова йде про непорозуміння, яке стосується інших людей. Тоді людина зобов'язана дати пояснення, щоб якось виправити стан справ. А ще буває, що людина занадто чутлива, має якусь частку егоїзму, і якщо вона не порозуміється, це може її травмувати. У такому випадку найкраще, якщо вона пояснить, що спонукало її зробити той чи інший крок.
— Іноді, Геронде, ми не можемо відрізнити самовиправдання від пояснення.
— Самовиправдання не приносить спокою душі, тоді як пояснення приносить їй спокій і мир.
Хто досліджує себе правильно, той себе не виправдовує
— Геронде, чому, навіть відчуваючи, розуміючи свою [духовну] слабкість, я все одно виправдовуюся?
— Ти виправдовуєшся саме тому, що ще не відчула своєї слабкості. Якби відчула, то не виправдовувалася б. Адже ми, себелюби, труднощів зазнавати не хочемо, трудитися не любимо, часто хочемо [духовно] розбагатіти, не вдаривши при цьому палець об палець. Нам треба, принаймні, визнати, що, ставлячись до всього подібним чином, ми духовно кульгаємо на обидві ноги. Визнавши це, мусимо смиритися. Але де там! Ні працею, ні визнанням своєї немочі в нашому випадку й не пахне.
— А чи може виправдовувати себе людина, яка займається самопізнанням, досліджує себе?
— Хто вивчає себе правильно, той себе не виправдовує. Подивися: адже деякі розумні люди, поївши всі розуми, зрештою, роблять жахливі дурниці. Це тому, що підмішується бажання влаштуватися якнайзручніше. "Як би влаштуватися зручніше, — розважає така людина, — як би зробити так, щоб було добре мені самій".
- Геронде, а той, хто себе виправдовує, не бачить своїх падінь у духовному житті?
- Диявол обманює таку людину у всьому, що б вона не робила, і ця людина знаходить виправдання всьому: власному свавіллю, упертості, егоїзму, неправді.
— А якби така людина оцінювала себе, дивлячись, як у дзеркало, у святоотцівські твори й особливо у Святе Письмо, то хіба це не допомогло б їй?
— Для людини, яка мислить правильно, духовно, Святе Письмо й книги Святих Отців розв'язують всі труднощі. Вона розуміє зміст написаного чітко і ясно. Однак якщо людина не займається духовним діянням і її душа не очищена, то навіть Святе Письмо їй не допоможе, оскільки все прочитане така людина витлумачує навпаки. їй краще відкривати помисел своєму духівникові й не намагатися самому витлумачувати зміст прочитаного. Приміром, читаючи Старий Завіт, така людина може витлумачити зміст прочитаного в дусі лукавства й заразитися [духовною] інфекцією. Я помітив, що деякі люди вибирають щось із прочитаного в духовних книгах і потім витлумачують це так, як їм на руку. Причина не в тому, що в них не вистачає міркування або вони неправильно розуміють зміст прочитаного. Ні, вони дають прочитаному своє тлумачення для того, щоб виправдати себе. Страшне діло! При цьому ті духовні поради, наставляння, які вони чують від інших, ці люди, як я переконався, також не завжди сприймають належним чином. Приміром, бажаючи звернути їхню увагу на щось, я розповідаю їм який-небудь випадок. Я хочу підкреслити щось одне [зовсім конкретне], але вони переривають розказану мною історію для того, щоб знайти в ній щось зовсім інше, схопитися за це "інше" і виправдати якісь свої недоліки або помилки. Тобто вони роблять все це заради того, щоб знайти виправдання своїм пристрастям. Коли я їм розповідаю про яку-небудь людину, що дійшла до жалюгідного стану через свою неуважність, вони, вислухавши історію, не замислюються про це, а кажуть: "Ну, якщо вже бувають люди в такому жахливому стані, то ми взагалі вище всяких похвал". У такий спосіб вони виправдовують себе. Так, чого-чого, а самовиправдань диявол запропонує скільки завгодно.
Самовиправдання не заспокоює душу
Душа того, хто виправдовує себе, не знаходить спокою. Така людина позбавлена втіхи. Сама вона виправдовує своє "я", але от чи виправдовує це "я" її саму? Її "я", її совість не знаходять їй виправдання, і тому душа не має спокою. Це свідчить про те, що вона винна. Наскільки ж премудро Бог усе влаштував! Він дав людині совість. Страшне діло! За допомогою жорстокості, хитрості, лестощів людина може домогтися того, чого хоче, але при цьому вона буде позбавлена й душевного спокою. А якщо людина керується совістю, то вона і без сторонньої допомоги може переконатися в тому, що збилася зі шляху.
Благодушно терпіти несправедливість — це однаково що збагачуватися духовно і відчувати радість.
А виправдовуючи себе, людина немов розтрачує якусь частину свого багатства — і радості не відчуває. Я хочу сказати, що в останньому випадку в людини нема того духовного спокою, який вона мала б, не виправдовуючи себе. А що вже говорити про того, хто себе виправдовує, будучи до того ж і справді винним! Така людина накликає на свою голову гнів Божий. Адже, по суті справи, вона займається розкраданням того, що їй не належить. їй дається багатство, а вона пускає його на вітер. Хіба може мати спокій душа того, хто пускає багатство на вітер?» Людина, яка виправдовується, себе засліплює. [Згодом] диявол знайде їй виправдання, навіть якщо така людина вчинить вбивство. "Як же ти його так довго терпіла? — каже диявол. — Так тобі треба було прикінчити його набагато раніше!" І така людина може навіть захотіти дістати від Христа винагороду за ті кілька років, які вона "терпіла"! Тобі зрозуміло? Так-так, можна й до цього дійти!
- Геронде, але якщо той, хто виправдовує себе, страждає, то чому він не хоче [перестати себе виправдовувати, щоб] припинити муки совісті, які мучать його?
- Тому що самовиправдання — це звичка. Щоб її відсікти, необхідна сила волі. Такій людині необхідно навчитися не просто не виправдовуватися, але ще й займати правильну духовну позицію. Адже якщо людина, не виправдовуючись вголос, стане все-таки носити в душі впевненість у тому, що з нею обійшлися несправедливо, то буде ще гірше, тому що якби вона сказала щось на своє виправдання, то їй би на це заперечили, і в такий спосіб вона змогла би пізнати себе й позбутися омани. В іншому ж випадку вона може нічого не говорити вголос, але про себе думати: "Правда на моєму боці, однак я мовчу, тому що я вище цього". У такий спосіб людина залишається в стані омани.
Будемо брати на себе тягар [чужих гріхів]
— Геронде, вчора Ви казали, що одне діло — це терпіння, а інше — терпимість. Що Ви мали на увазі?
— Терпіти — це не значить ставитися до когось з терпимістю. Стверджуючи, що я маю терпимість стосовно якоїсь людини, я цим однаково що кажу "У неї все дуже погано, а в мене добре, і я ставлюся до неї з терпимістю". Справжнє терпіння полягає в тому, щоб відчувати свою провину за той стан, у якому перебуває ближній, і йому співчувати. У такому ставленні до ближнього багато смиренності й любові. У цьому випадку я приймаю Благодать Божу, а мій ближній дістає допомогу. Приміром, побачивши якогось кульгавого, глухого чи наркомана, я повинен подумати так: "Якщо б я був духовно процвітаючою людиною, то я вблагав би Бога, і Він зцілив би цього нещасного". Бо Христос сказав: "Я дам вам силу творити чудеса більші, ніж сотворив Я"6. Розмірковуючи так, ми починаємо відчувати біль за ближнього й любов до нього. Якщо ж я кажу: "Еге, та чим я можу йому допомогти? Каліка він і є каліка; добре, посиджу з ним трішки — може, якраз дістану й винагороду за добру справу", то я "ставлюся поблажливо" до свого ближнього, ставлюся до нього "з терпимістю" і виправдовую себе тим, що виконав свій обов'язок.
- Геронде, а чи завжди корисно повністю брати на себе провину за якийсь чужий гріх?
- Так, якщо ти можеш понести цей тягар, то користь від цього чимала. У всьому звинувачуй себе. Забирай у ближнього провину за гріх, звалюй її собі на плечі й проси Христа, щоб Він давав тобі силу її понести. А беручи на себе тягар більший, ніж твоя справжня провина (та хоча б навіть на тобі й зовсім не було провини, але ти знаходиш спосіб довести собі, що вона все-таки є), ти ніколи не будеш приписувати своїй власній силі те, що несеш на собі чужий гріх. [Значить] ти не будеш гордитися й зможеш набувати щедру Благодать Божу. Однак потрібно обережно вимірювати свої сили й розраховувати: а чи зможеш ти нести більший вантаж? Бо якщо надірвешся, то заробиш собі грижу, зірвеш поперек...
- А що значить у цьому випадку "заробити грижу" і "зірвати поперек"?
- Ну ось, приміром, якщо ти візьмеш на себе чужий гріх, важкість якого буде перевищувати твої сили й не даси при цьому ніяких пояснень, то потім почнеш нарікати, дратуватися, засуджувати...
- Однак, якщо я дам якісь пояснення, хіба це не буде самовиправданням?
— А ось ти й намагайся дати виправдання [тільки] тому, на що не вистачило твоїх сил. На що сил вистачає, те залишай без пояснення. Приміром, якщо людина чуттєва, їй треба намагатися не піднімати [таких духовних] тягарів, які перевищують її сили. Такій людині не варто зображувати із себе силача. їй треба випробовувати себе й піддавати себе несправедливому звинуваченню з розважанням — відповідно до тієї [духовної] ваги, яку їй під силу підняти, щоб у протилежному випадку, надірвавши її надмірною чуттєвістю, ворог не вкинув би таку людину в розпач і не довів би її до непридатності.
— Геронде, а я іноді не тільки не знаходжу в собі сили стерпіти несправедливість, але ще й перекладаю на чужі плечі відповідальність за своє власне падіння.
— Ви не тільки не хочете з любові понести торбинку ближнього, але ще й свою важку торбу прагнете нав'ючити на його плечі. І не тільки на здорового, але й на слабкого! Тобі потрібно здобувати духовну відвагу, щоб бути в змозі брати на себе всю відповідальність за свій гріх. А чим більше ми будемо збільшувати свою [духовну] ношу, беручи на себе чужі гріхи, тим більше буде полегшувати важкість нашого тягаря Благий Бог — і ми станемо переживати божественну втіху.
Якщо якийсь здоровань від любові до ближнього, у якого нема сил на те, щоб перевертати тягарі, звалює на свої плечі два мішки цементу, то це вартує не так багато, як прийняття на себе тягаря чужого гріха, "присвоєння" цього гріха собі — хай навіть люди подумають, ніби саме ти дійсно згрішив. Це велика чеснота, велика смиренність.
Якось послушник одного афонського спільножитного монастиря нагрубив статутнику7, котрий був до того ж ієромонахом. Статутник, бажаючи допомогти послушникові, який читав під час богослужіння, підійшов до нього й показав, який кондак треба читати першим. Але той образився й після служби в гніві закрився у своїй келії. Пошукавши провину в собі, статутник прийняв тягар на себе й став переживати, міркуючи про те, що це він винен у тому, що брат відповів йому грубо. Відчуваючи справжні муки від докорів сумління, він не став виправдовувати свою поведінку тим, що [зобов'язаний був вказати послушникові, що потрібно читати, тому що] як статутник відповідав за те, що відбувається в храмі. Замість цього він сказав собі: "Це я винен у тому, що брат образився". І ось він пішов у келію послушника, щоб поклонитися і попросити прощення, але той замкнувся зсередини на ключ і не відчиняв. Тоді ієромонах сів у нього під дверима. Він просидів так із самого ранку до третьої години пополудню. Коли вдарили дзвони до вечірньої служби, послушник був змушений відчинити двері й вийти. Статутник опустився на коліна, поклав йому земний поклін і сказав: "Прости мені, брате, це я винен". Ось яким способом приходить Благодать Божа.
Зноски:
1 Пс. 24: 7.
2 Див. Буг. 3:11-13.
3 У Старця гра слів: «То "άλλα" δεν έχει αλάτι καί όλα τα αλλοιώνει». — Прим. перекл.
4 Див.: Бут. 37: 20 і далі.
5 Див.: Бут. 41:41.
6 Пор.: Йн. 14: 12.
7 Статутник — монах, який відповідає за дотримання богослужбового статуту і взагалі за порядок в храмі.
ГЛАВА ТРЕТЯ
Про справедливість Божественну і людську
- Геронде, що таке справедливість Божественна?
— Справедливість Божественна — це коли ти робиш те, що заспокоює твого ближньою. Приміром, якщо тобі потрібно розділити щось між собою й ближнім, то дай йому не половину того, що маєш, а стільки, скільки він хоче. Запитай його: "Скільки ти хочеш взяти собі? Дві з половиною, три частини? На, візьми їх". Віддавай іншому добре, а собі залишай гниле. Віддавай іншому більшу частину, а собі залишай меншу. Ось уяви, що сестра приносить нам зараз десять слив. З` ївши через обжерливість вісім слив і залишивши тобі дві, я чиню з тобою досить несправедливо. Сказавши: "Оскільки нас двоє, то я з'їм п'ять, а п'ять залишаться тобі", я вчиню за людською справедливістю. А якщо, побачивши, що сливи припали тобі до смаку, я з'їм тільки одну й скажу тобі: "Зроби ласку, доїж решту, бо мені вони не дуже смакують, та до того ж у мене від них болить живіт", це буде справедливістю Божественною.
— Тобто в чому полягає людська справедливість?
— Людська справедливість полягає в тому що, коли тобі потрібно, приміром, з ким-небудь поділитися, ти одну половину даєш йому, а іншу залишаєш собі.
— Геронде, а яке місце людська справедливість посідає в духовному житті?
— Людська справедливість призначена не для людей духовних, а для того, щоб служити гальмом для людей світу цього. Якщо духовна людина покладає надію на людську справедливість, то вона нерозумна, тому що в порівнянні зі справедливістю Божественною людська дорівнює нулю. Але навіть і людина мирська, домігшись чогось у цьому житті, застосовуючи людську справедливість, не буде мати справжньої радості й душевного спокою.
Припустимо, два брати володіють ділянкою землі площею десять стрем1. За людською справедливістю кожен з них має взяти собі по п'ять стрем, але за справедливістю Божественною кожен повинен взяти стільки, скільки йому необхідно. Тобто, якщо в одного брата семеро душ дітей, а в іншого тільки двоє чи якщо один отримує високу зарплату, а інший малу, то більшу частину землі варто взяти тому, хто відчуває більшу потребу. Якщо в цьому випадку другий брат візьме собі стільки ж, скільки й перший, — це буде несправедливо. Однак людина мирська не бере до уваги того, що її брат ледь зводить кінці з кінцями. Не мислячи духовно, така людина не розуміє, що розділити маєток так, як збирається зробити вона, буде несправедливістю. "Тобі варто пояснити своїм домашнім, що твій брат бідує, щоб вони погодилися з тим, що більшу частину ти віддаси йому", — говориш такій людині. А у відповідь чуєш: "Чому? Адже [розділивши маєток навпіл] я зовсім не чиню стосовно нього несправедливо". Однак якби той, хто говорить так, був духовною людиною, то, навіть незважаючи на опір дружини й дітей, йому варто було б переконати їх прийняти те, що погодиться дати їм брат, який живе в нужді. Якби бідний брат сказав: "Ти візьмеш собі одну стрему", то іншому варто було б взяти собі одну й не сказати ні слова, щоб брат, який взяв собі більшу частку, відчував себе вільно. Як не глянь, але найсправедливіший розподіл відбувається за Євангелієм. Мене вражає великодушність Авраама. Коли пастухи Лота й Авраама стали сваритися через пасовища, Авраам пішов до Лота й сказав: "Негоже нам з тобою сваритися, адже ми родичі. Яка сторона тобі більше до серця? Хочеш піти праворуч чи ліворуч?". Лот хоча і частково, але вчинив з людських спонукань, він вибрав Содом і Гоморру, тому що там були зелені луги, гарні пасовища для худоби2. І якої ж біди йому потім довелось там сьорбнути! А Авраам, спонукуваний Божественною справедливістю, бажав зробити приємність Лотові. Те, що Лот поселився в кращому місці, навіть принесло Аврааму радість.
Правосуддя Боже
— Геронде, що таке правосуддя Боже?
— Правосуддя Боже — це довготерпіння, яке має в собі також смиренність і любов. Бог дуже справедливий, але Він і досить співчутливий3, і Його співчуття перемагає Його справедливість. Щоб тобі було зрозуміло, наведу такий приклад: якщо людині ніколи не випадало сприятливої нагоди почути про Бога, то Бог буде судити її не відповідно до того стану, в якому вона перебуває, а відповідно до того стану, в якому вона перебувала б, якби Його пізнала. Бо в протилежному випадку Бог не був би справедливим. У Божественної справедливості свої математичні закони: іноді один плюс один дорівнює двом, а іноді — двом мільйонам.
— Геронде, а у який спосіб Божественна справедливість здійснюється над людиною, яка допускає якусь погрішність?
— Людська справедливість говорить: "Ти допустив погрішність і повинен бути покараний", а справедливість Божественна: "Ти визнаєш свою помилку й каєшся? Отримуєш прощення". Подивися, якщо людина, яка вчинила злочин, щиро кається й сама зізнається у вчиненому — хоча на неї ще не впало і найменшої підозри, — то навіть людський закон ставиться до неї поблажливо. І якщо така людина поблажливо судиться навіть людьми, то наскільки більше полегкості робить їй Бог — праведний і співчутливий Суддя.
Усі ми перебуваємо в руках Божих. Бог спостерігає за нами й бачить достеменно все, Йому відкрите серце кожної людини. Він не буде до нас несправедливим. Оскільки є Божественна справедливість, Божественна винагорода й — що найважливіше — оскільки Бог нас любить, то все добре, що робить людина, не пропадає марно. Тому той, хто прагне до справедливого ставлення людей, — людина нікчемна, зовсім недорозвинена.
Я помітив, якщо людина, з якою повелися несправедливо, ставиться до того, що відбулося так, як цього вимагає Божественна правда, то Бог виправдовує її ще в цьому житті. Пам'ятаю, як після війни до нас у частину приїхав генерал вручати ордени. Мене в той день не було. Коли генерал вигукнув моє прізвище, з шеренги вийшов один мій товариш по службі, родом з Фессалії, і отримав нагороду, яка призначалася мені. Інші солдати промовчали, тому що в ті часи за такий обман в армії саджали до в'язниці. А коли генерал поїхав, той солдат зі страху, що інші поб'ють його до півсмерті, сховався. І до мене, коли я повернувся в частину, він боявся підійти. Ходив, ходив колами й нарешті сказав: "Пробач мені, я зробив те і те". — "Ну й правильно зробив, що взяв цей орден! — відповів йому я. — Що б я з ним робив?" Потім він одягав цей орден на паради. А через сорок років сюди в монастир приїхав командувач Першої Армії з Фессалії й привіз мені нагороду — орден Олександра Македонського. Побачивши його, я не міг стримати посмішки. Через сорок років! І мене вразило те, що маршал приїхав з Фессалії — з батьківщини того солдата, який отримав тоді мою нагороду. Бачите, як буває! Якщо ж ми прагнемо до того, щоб з нами чинили справедливо, то, в остаточному підсумку, втрачаємо й те, до чого прагнемо тут, і те, що Христос готує нам у житті вічному за те, що ми перетерпіли несправедливість. Тобто через нікчемні речі губимо найголовніше, вічне. Бо так чи інакше все земне нікчемне. Навіщо ж воно нам потрібне?
Те, на що чернець має право, Христос зберігає для життя іншого
— Геронде, що значить "мати право" на що-небудь?
— "Мати право" — це мирська логіка. Чим більше в людині мирського, тим більше "прав" вона має. Чим більше в ній духовного, тим меншими вона володіє правами. Особливо чернець — у нього є самі лише обов'язки, він не має права ні на що. Я хочу сказати, що чернець не повинен мати ні до кого ніяких претензій. Заради Христової любові чернець відмовився від усього, тому, якщо він прагне мати в цьому житті якісь права, це явна помилка. Поводячись таким чином, чернець ображає Христа, ображає чернецтво. Люди світу цього "мають право" на багато що — на те вони й мирські. Але те, на що має право чернець — та й просто людина духовна, — зберігає для майбутнього життя Христос.
Тенденція "маю право" сьогодні охопила не тільки майже всю [мирську] молодь, але й молодих ченців. Деякі з них не знають ні того, навіщо вони стали ченцями, ні того, що таке чернецтво взагалі. Тому вони й носять у собі це "маю право", володіють мирським духом, [духовно] непоясненою логікою, людською справедливістю — стосовно всього. Ця людська справедливість, що почалася з європейського духу, проникла вже й у чернецтво.
У нинішню епоху в чернецтві нерідко можна зустріти такий дух: "Я не завдаю своєму ближньому ніяких неприємностей і не хочу, щоб він завдавав неприємності мені. Я ж його не ображаю, у мене все в порядку". Деякі ченці кажуть так: "Я свою роботу зробив: де повинен був допомогти — допоміг, усе, що треба було закінчити, — закінчив. У мене все в порядку. А що інша робота? Вона не моя. Я йду геть — іду в келію здійснювати своє чернече правило". Такі люди не замислюються над тим, що їхній брат немічний чи в нього болить голова, і тому він не може виконати якусь роботу або ж працює менше, тому що був на цілонічному чуванні й повернувся дуже стомленим. Або ж кажуть так: "Це моя порція їжі. Я маю на неї право", не думаючи про те, що їх ближній слабший або ж його організм споживає більше енергії й він має потребу в посиленому харчуванні. У результаті всього цього, [тілесно] перебуваючи в духовному середовищі, вони доходять до того, що мають мирський спосіб мислення й стають бездоганними людьми... світу цього. Знаєте, як це боляче — бачити людей духовних, які ставляться до всього по-мирському? Тобто я помітив, що багато хто із ченців — хто більше, хто менше, — постячи, молячись, ходячи на службу, виконуючи призначений послух, носячи чернечі одежі, живучи за чернечим розпорядком, ставляться до всього не духовно, а по-мирському. Вони стежать, як би їм не сказали образливого слова, як би до них не поставилися несправедливо. Тобто ці ченці перебувають у рамках мирської справедливості, а дехто не доростає навіть до неї. І ось спробуй-но тепер прийти з ними до духовного взаєморозуміння! Ці ченці намагаються влаштувати все так, щоб у майбутньому полегшити Христові бухгалтерські розрахунки зі собою [щоб Він не залишився перед ними в боргу]! Притому, що Христос дивиться на ступінь несправедливості, яку терпить кожна людина, і на ступінь її жертовності для того, щоб віддати їй відповідну винагороду, ці люди бажають самі зробити [для Христа] розрахунки [своїх заслуг].
Я обурений взагалі тим напрямком думок, який бачу в деяких сучасних ченців. Ну абсолютно людська справедливість! Проте як людська справедливість укладається в життя духовне? На людській правді далеко не поїдеш, навіть у житті мирському — що вже казати про життя духовне! Коли я мешкав у спільножитному монастирі, всі тамтешні мешканці раз по раз намагалися піти на якусь жертву. Цей дух панував скрізь: за роботою, на трапезі. Думали спочатку про свого ближнього і тому жили, немов у Раю. Приміром, сидячи за трапезою, чернець намагався з'їсти менше, щоб іншому дісталося побільше. Навіть якщо сам він не відрізнявся богатирським здоров'ям, то не надавав цьому значення. Такого ченця не турбувало, здоровий чи немічний його ближній. Чернець [просто] жертвував собою. Він не користувався навіть своєю здатністю до судження й не казав: "Якщо брат з'їсть більше норми, йому це зашкодить". Але з тієї самої хвилини, коли ченця починає турбувати те, як би його не скривдили, як би йому не перепрацюватися, як би не пропала його праця, — він немов перестає вірити в те, що є Бог, що існує життя інше, що кожного чекає грядущий Суд і божественна відплата. Та хоча б він потрудився трохи більше [за інших] — ця праця теж не буде даремною. Даремною буває лиш праця тварин. Але навіть і ці нещасні створіння жертвують собою заради нас! І це незважаючи на те, що мучаться вони з нашої вини. Бо після злочину праотців природа стогне разом з людиною, співчуває їй. Як це страшно! Подивіться, як мучаться дикі тварини, яких ранять мисливці! Покалічені, з поламаними ногами, вони не можуть втекти від великих хижих звірів, які їх терзають і пожирають. І при цьому нещасні не мають ні найменшої відплати! Якщо людина не розуміє цього, то вона не людина. Бог дав їй розум саме для цього: щоб вона здійснювала правильну роботу й знаходила свій шлях. Я кажу зараз не про те, щоб ви вичавлювали із себе останні соки, але про те, щоб мали любочестя.
- Тобто, Геронде, Ви хочете, щоб наші серця тремтіли від гарячого бажання дати ближньому полегшення й заспокоєння...
- Так, тому що, намагаючись полегшити долю ближнього, дати йому спокій і при цьому цілком віддаючи себе в руки Божі, ти не знесилюєшся. А от якщо, знесилившись, скажеш про це [іншим], то всі твої труди сходять нанівець. Що, думаєш, Христос нагородить тебе за те, що ти скаржишся на свою гірку долю? [Якщо й "нагородить", то] хіба що ляпасом.
Наскільки можливо, намагайтеся здійснювати ту роботу, про яку я говорю. Це і є те духовне діяння, яким ви повинні займатися. Для того, хто не здійснює цього діяння, не буде користі навіть від аскетичних подвигів, тому що його радіостанція працює не на тій частоті, що радіостанція Божа. А коли так, то й все інше сходить нанівець: і поклони, і піст... Я не кажу, що всього цього робити не потрібно, але не слід думати, що, якщо ми виконуємо всі ці подвиги, в нас усе в порядку.
Люди створили собі інше "євангеліє"
- Геронде, у якому випадку людина може називатися справедливою?
- З мирської точки зору справедлива та людина, судження якої засноване на людській справедливості. Однак досконалою є людина, що справедлива не за [законами] людської справедливості, а за Божественною правдою. У цьому випадку її благословляє Бог. Ніколи не домішуючи до своїх дій свого "я" і власної вигоди, я, можна сказати, змушую Бога послати мені Божественну Благодать.
Будь-яка, навіть найдосконаліша людська правда завжди має в собі людські начала. І поки в людині духовній жива правда людська, Дух намагається вивергнути з неї цю правду — як чужорідне тіло, а людина б'ється, то перемагаючи, то зазнаючи поразки, і душевно знесилюється. Проте, набувши Божественної правди, людина очищується4 і приймає Божественне просвіщення.
— Геронде, якщо я скажу людині, яка стверджує, що її несправедливо скривдили, про те, що існує Божественна справедливість, чи допоможуть їй ці слова?
— Ні, краще скажи їй так: "Поглянь на те що відбувається духовно, як заповідає Євангеліє". Адже якщо ти скажеш їй про те, що існує Божественна справедливість, то вона і справді повірить, що інші її скривдили, тоді як насправді, можливо, вона сама скривдила їх.
Ні, справді, у мене болить душа. Я знався з чоловіком, котрий регулярно ходив до храму, постив, виконував інші призначені християнинові дії й думав про себе, що живе духовно. Притім, що в нього було п'ять квартир, дві зарплати й жодної дитини, він не давав бідним ні драхми милостині. "Ну, добре, — сказав я йому, — адже в тебе стільки незаможних родичів. Чому ж ти не допоможеш їм? Що ти будеш робити з такою кількістю грошей? Роздай їх вдовам, сиротам..." І знаєте, що він мені на це відповів? "То що ж, — каже, — якщо моя сестра вдова, то виходить, я не повинен брати з неї грошей за квартиру?" Коли я це почув, мені кров ударила в голову! Ось вона — правда світу цього! "Коли діти, які не мають що їсти, не мої, а чужі, — думає така людина, — то я за них не відповідаю. Я нікого не кривджу. Та Боже мене збав, щоб я когось скривдив!" Такі люди знаходять спосіб заспокоювати свій помисел, однак вони не отримують справжнього заспокоєння. Керуючись людською логікою, мирською справедливістю, ці люди залишаються байдужими — у той час, як на їхніх очах діється щось серйозне [що потребує їхньої участі]. Як же вони відчують після цього щось духовне? Є люди, які можуть пожертвувати комусь цілий будинок, але водночас, коли хтось заборгує їм плату за квартиру, вони подають на нього в суд. Як ви це можете пояснити?
— Геронде, це пояснюється правдою людською?
— Це навіть і не правда людська. У таких людей і людської правди — кіт наплакав. З одного боку, жертвують комусь сто тисяч драхм, а з іншого — через тисячу драхм торгуються з таксистом і тягнуть його в поліцію. Ну як ви це поясните?
- Можливо, Геронде, у них не все в порядку з головою?
- Ні, з головою у них якраз усе в порядку.
- Можливо, Геронде, вони дають милостиню з гордині, щоб відчути від цього задоволення собою?
— Ага, ось у цьому вся справа! Вони жертвують багато з гордині й роблять це не во славу Божу, а для того, щоб прославитися самим. Такі люди можуть пожертвувати іншим навіть все, що в них є, однак любові вони не мають.
Сьогодні [серед людей] панує якийсь порочний дух. Навіть духовні люди прагнуть до юридичної справедливості й при цьому ще стверджують, що вірують у Бога. "Ти маєш право на те, я маю право на се..." О, якби серед людей не було цього "євангелія здорового глузду", жахливого "здорового глузду"! "Нехай мене не вважають за дурника", — кажуть такі люди. Ви знаєте, що християни доходять до того, що подають [один на одного] у суд? Вони не повинні були б звертатися до суду, навіть якби правда була на їхньому боці, — тим паче, якщо вони не мають рації! Ось тому деякі й зневірюються — з вини таких християн. Люди бачать, що хтось ані до церкви не ходить, ані чувань не здійснює, а, проте, не доходить до такого, як якийсь християнин, що відвідує храм, буває на цілонічних чуваннях, здійснює все, що призначено, і при цьому тягне в суд якогось бідняка за те, що той винен йому трохи грошей. І робить це тільки й тільки для того, щоб "відстояти свої права". Я запитав одного чоловіка, що збирався подати до суду на того, хто заборгував йому якусь суму: "Ти що, терпиш нужду? Чи в тебе більше дітей [ніж у твого боржника]? Або, можливо, твоя дружина наполягає на тому, щоб ти подавав до суду, і тому ти перебуваєш у скрутному становищі?" — "Ні, — відповідає, — я роблю це для того, щоб домогтися справедливості".
Що тут скажеш! Звичайно, відіграло свою роль і те виховання, котре деякі люди отримали в дитинстві в певних близькоцерковних колах. Ось уже багато років мені з пам'яті не виходить такий випадок. В Будинку дитини несли послух сестер милосердя дівчата з одного християнського сестринства, у якому давали обітницю не виходити заміж. Якось одне маля занедужало, і йому знадобилося зробити обстеження, пов'язане з радіаційним опроміненням. Лікар попросив сестер прийти йому допомогти, однак жодна із сестринства навіть не поворухнулася — побоялися радіації. Але почнемо з того, що раз вони дали обітницю не виходити заміж, то питання взагалі не вимагало обговорення. Якби вони збиралися заміж, то це ще нічого, страх був би якось виправданий. Але ж вони були людьми духовними, і тому їм потрібно було проявити жертовність навіть у тому випадку, якби вони збиралися створювати сім'ї. Було б [духовно] правильно, якби ці сестри посварилися, відстоюючи своє право пожертвувати собою. Але тоді справа скінчилася тим, що на допомогу лікареві поспішила інша медсестра — не із сестринства. Ця дівчина не тільки не жила життям духовним, але й збиралася заміж, однак їй стало шкода маля.
І найгірше, що таких людей не мучить совість за подібне, оскільки вони твердять: "Вся ця [самопожертва] не для нас. Ми живемо для духовних занять". У них може навіть виникнути і такий помисел: "Ну що ж: комусь до душі жертвувати собою, а мені от більше подобається спокійне безтурботне життя...". Іноді вони навіть можуть засуджувати того, хто приносить себе в жертву, і говорити, що він не досяг духовного стану. Але Христос перебуває там, де благородство і великодушність, там, де дух жертовності, непомітність і бажання залишатися в невідомості.
— Геронде, якщо бачиш людину в скрутному становищі, то хіба не потрібно поспішати їй на допомогу незалежно від того, чи стомився ти сам, чи хворий?
— Так, звичайно! Але, знаєте, я помітив, що багато духовних людей зростили в собі мирське мудрування. Вони створили своє власне мирське "євангеліє" — "євангеліє", яке зшите за їхніми мірками. "Християнин, — кажуть такі люди, — повинен мати почуття власної гідності, йому не можна вдаряти лицем в багнюку, не можна здаватися дурником". Тобто такі люди до всього ставляться з мирською логікою і правдою. "Я маю на це право! — каже така людина — Я його не кривджу й не хочу, щоб він кривдив мене!" І при цьому вона заспокоюється тим, що має рацію. У такій людині видимі всі прояви правди мирської. Любочестя в неї нема, жертовності в неї нема — нічого в неї нема Вона створила своє власне "євангеліє" і не має з Богом ні найменшого споріднення. Ех, ну хіба може її після всього цього осінити Божественна Благодать?
Коли я служив в армії, один радист з військового аеродрому приходив до нас у частину за позивними5, і ми з ним спілкувалися. У миру він одержав богословську освіту, а в частині навіть виголошував [перед товаришами по службі] проповіді. Однак усі називали його "Єзуїт"6, тому що він не тільки ні в чому не жертвував собою, але не хотів просто допомогти іншому навіть найменшим. Іноді я його просив: "Ти ж однаково йдеш на аеродром, будь ласка, захопи ось ці позивні для такого-то радиста". Але він нізащо не погоджувався. "Ні, — казав, — я ходив за своїми позивними, а він хай іде за своїми". Він заспокоював свій помисел тим, що не чинить щодо іншого несправедливо. Але ж Христос говорить, що треба йти з кимось дві милі, якщо тебе не просто просять, але й змушують до того, щоб пройти одну7. Він не каже: "Якщо хтось просто попросить у тебе сорочку, то віддай йому й верхній одяг", але заповідає:
"Хто захоче судитися з тобою й взяти в тебе сорочку, то віддай йому й верхній одяг"8. Христос дає нам таку заповідь, а людина, котра вважає себе духовною, каже: "Я ходив за своїми, а він хай іде за своїми"? Тобто вона однаково що каже: "Знайшли дурника! Мене просять про одну версту, а я що, повинен йти цілих дві?" Ну то як після цього Благодать Божа наблизиться до такої людини? А от якщо хтось [дійсно] застосовує до себе цю євангельську заповідь і водночас як його змушують пройти одну милю, йде більше, то потім починає працювати Христос. І той, хто змушував цю людину йти [разом з ним], духовно змінюється й з подивом чухає потилицю: "Ну, — каже, — й діла! Я його запріг тільки на одну версту, а він, дивися, в яку далечінь понісся! Ось це доброта!"
Якби у Христа була та мирська логіка, яка властива сьогодні багатьом "духовним" людям, то Він не залишив би Свого Небесного Престолу, щоб зійти на землю, постраждати й перетерпіти розп'яття від нас — окаянних людей. Однак у цьому — по-людському — "неуспіху" Христа була прихована таємниця спасіння всіх людей. Бо чого тільки Він не зазнав заради нашого спасіння! Він применшив Себе настільки, що люди били Його й говорили: "Проречи, хто вдарив Тебе?" Тобто євреї знайшли собі забаву, знущаючись із Христа! Знаєш, як мені було гірко, коли, будучи маленьким, я бачив, як інші хлопці грають у чижа? І євреї затіяли ту ж гру... з Христом! "Пророкуй, хто той, що вдарив Тебе?"9. О, як це страшно! А ми прагнемо до християнства без розп'яття, до "християнства миттєвого воскресіння". Ми переробляємо християнство, чернецтво так, як нам хочеться. Ми не бажаємо ні в чому себе обмежувати.
Однак, для того, щоб пережити надзвичайне, ми повинні жити надзвичайно.
Зноски:
1 Стрема — міра площі, що дорівнює 1000 м2. — Прим, перекл.
2Див.:Бут.13:1-13.
3 Грецьк. «πολυεΰσπλαχ νος» — слов, "многоблагоутробний". — Прим перекл.
4 «Λαμπικάρισμα», від дієслова «Λαμπικάρω» — очищати, дистилювати; прочищати, проціджувати; ставати прозорим. — Прим, перекл.
5 В армії Старець був радистом.
6 Єзуїти — заснований Ігнатієм Лойолою у XVI столітті католицький чернечий орден, відомий суворою внутрішньою дисципліною і використанням крайніх засобів для досягнення своїх цілей. В переносному значенні єзуїтами називають людей, які строго дотримуються правил формального благочестя, але не мають при Цьому відповідного внутрішнього стану.
7 Пор.: Мт. 5: 41.
8 Пор.: Мт. 5:40.
9 Лк. 22:64.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
Про гріх і покаяння
"Справжнє покаяння полягає в тому,
щоб спершу, усвідомивши свою провину,
людина відчула біль,
попросила у Бога прощення
й уже після цього висповідалася.
У такий спосіб приходить
божественна розрада. Тому я
завжди раджу людям каятися і
сповідатися. Тільки сповідатися
(без покаяння)
я не раджу ніколи".
ГЛАВА ПЕРША
Про те, що гріх мучить людину
Очищення серця
Геронде, Христос спроможний поміститися в серці будь-якої людини?
— Христос вміститися здатен, тільки ось люди не здатні Його вмістити, тому що не намагаються виправитися. Щоб Христос у нас помістився, наше серце повинно очиститися. "Серце чисте сотвори в мені, Боже..."1.
- Геронде, а чому дикі тварини не завдають шкоди святим?
- Коли люди втихомирюються, дикі тварини теж утихомирюються й визнають людину своїм володарем. У Раю до гріхопадіння Адама і Єви дикі звірі їх благоговійно облизували, а після гріхопадіння почали на них кидатися, щоб розірвати. Коли людина повертається в стан, у якому перебувала до гріхопадіння, тварини знову визнають її своїм паном. Одначе сьогодні зустрічаються люди, які гірші, ніж тварини, гірші, ніж змії. Вони використовують у корисливих цілях безпритульних дітей, відбирають у них гроші, а коли бачать, що над ними згущаються хмари, викликають поліцію, звалюють на малолітніх усю свою провину й навіть здають їх у будинки для божевільних. Тому сто сорок сьомий псалом, який преподобний Арсеній Каппадокійський читав для того, щоб дикі тварини стали смирними й не робили зла людям, я читаю з тією метою, щоб стали смирними люди й не робили зла ні подібним собі людям, ні тваринам.
— Геронде, а яким чином людина повертається в стан, у якому перебувала до гріхопадіння?
— Повинно очиститися серце. Треба здобувати душевну чистоту — тобто щирість, чесність, несвоєкорисливість, смиренність, доброту, незлобивість, жертовність. У такий спосіб людина споріднює себе з Богом, й у ній почиває Божественна Благодать. Якщо в людини є тілесна чистота, але нема чистоти душевної, Бог не перебуває в ній, тому що в такій людині живуть лукавство, гордість, злість і подібні пристрасті. її життя - суцільний обман. Починайте свій подвиг саме з цього - зі старання здобувати душевну чистоту.
— Геронде, а чи можна за один раз викорінити якусь погану звичку?
— Насамперед людина повинна зрозуміти, що ця звичка їй шкодить. Зрозумівши це, вона повинна захотіти почати боротьбу, щоб позбутися цієї звички. Для того, щоб викорінити погану звичку одним махом, треба володіти великою силою волі. Мотузка, поступово протерши рівчик в криничному зрубі, вже не зісковзує ні вправо, ні вліво. Так і будь-яка звичка поступово протирає рівчик в серці й потім виходить із цього рівчика з трудом. Тому треба бути дуже уважним, щоб не набувати поганих звичок, тому що потім буде потрібна чимала смиренність і велика сила волі, щоб їх викорінити. Як казав священик Тихон: "Добра звичка, синку, — це чеснота, звичка погана — пристрасть".
Але, що не кажи, я переконався в тому, що якщо, подвизаючись, людина все одно продовжує оступатися й не міняється, то причина в її егоїзмі, себелюбстві й своєкорисливості. Такій людині не вистачає смиренності й любові, і це перешкоджає божественному втручанню. Сама людина не дає Богові їй допомогти. Приміром, якщо Бог допоможе такій людині перебороти якусь пристрасть, то вона припише це собі й загордиться, тому що вирішить, що справилася зі своєю пристрастю сама — без Божої допомоги.
Визволення від гріховної пітьми
— Геронде, якщо людина забруднить себе [гріхами] після Святого Хрещення, то це дуже тяжко?
— Залежить від того, наскільки вона себе забруднить. Один вимажеться весь з голови до ніг, інший — заплямується тільки ледь-ледь, у когось — одна брудна пляма, у когось дві...
- А які гріхи бруднять Благодать Святого Хрещення — тяжкі?
- Ну звичайно, смертні гріхи опоганюють Святе Хрещення, і тоді Божественна Благодать теж віддаляється від християнина. Звичайно, Вона не полишає його [зовсім], як і Ангел Хоронитель його не полишає. Пам'ятаєте, що сказав диявол ідольському жерцеві, на дочці якого хотів оженитися один чернець? "Не квапся. Цей чернець залишив Бога, але Бог його ще не покинув"2.
- Геронде, а чи можна жити в пітьмі гріха й не відчувати цього?
— Ні, відчувають всі, але тільки в людей є байдужість. Для того, щоб хтось прийшов до світла Христового, він повинен захотіти вийти з гріховної пітьми. Візьмімо як приклад людину, котра опинилася в темному льосі й помилково зачинила за собою двері. Побачивши, як через якусь дірочку в льох пробивається промінь світла, вона йде на це світло, потрошки розширює отвір, знаходить двері й виходить назовні. Так само й людина, що перебуває в пітьмі гріха: з того моменту, як вона відчує добро необхідністю й у неї ввійде добра стурбованість, вона буде докладати зусиль, щоб вийти з цього мороку. Сказавши: "Те, що я роблю, — неправильно, я збилася зі шляху", людина смиряється, до неї приходить Благодать Божа, і в подальшому вона живе правильно. Але якщо в людину не ввійде добра стурбованість, то виправитися їй непросто. Приміром, хтось сидить у замкненому приміщенні й почувається погано. Ти кажеш такій людині: "Встань, відкрий двері, вийди на свіже повітря й прийдеш до себе", а вона у відповідь починає: "Вийти на свіже повітря я не можу. Але скажи, чому я замкнена у чотирьох стінах і не можу дихнути? Чому тут нема свіжого повітря? Чому Бог посадив мене сюди, а іншим дав можливість насолоджуватися волею?". Ну хіба можна допомогти такій людині? Знаєте, скільки людей мучаться, тому що не слухають того, хто може надати їм духовну допомогу? Гріхом людина перетворює земний рай у земну пекельну муку. Якщо душа забруднена смертними гріхами, то людина переживає демонічний стан: стає дибки, мучиться, не має в собі миру. І навпаки: мирний той, хто живе з Богом, спрямовує свій розум у божественні смисли й постійно має добрі помисли. Така людина живе в земному раю. У неї є щось відчутно інше, ніж у того, хто живе без Бога. І оточуючі це теж помічають. Ось це і є Божественна Благодать, що видає людину, навіть якщо вона прагне залишитися невідомою.
Гріхи по добрій волі
Нам варто бути дуже уважними до гріхів по добрій волі, тому що наша воля — це і є те, на що зверне Свою увагу Бог [коли буде нас судити]. Гріхи, які ми вчинили через неуважність, не настільки тяжкі. У деяких гріхів є й пом'якшувальні обставини, незважаючи на те, що бути гріхами вони однаково не перестають.
Крім цього, якщо ми грішимо, не бажаючи цього, то Бог влаштовує все так, щоб наша помилка була використана для чогось доброго. Це не значить, що нам потрібно було згрішити для того, щоб це "добре" відбулося, — просто Бог використає наш гріх во благо і [з цього] виходить щось добре, оскільки ми згрішили, не бажаючи цього. Проте, якщо ми каємося в гріху, вчиненому нами свідомо, то нам [самим] треба молитися, щоб результатом нашого гріха не стало якесь зло.
- Геронде, а як спасся той чернець, про якого говориться в "Евергетіносі"? Він десять років щодня впадав у той самий гріх, але щодня приносив за нього покаяння3.
- Чернець, про котрого йде мова, був якимось чином поневолений пристрастю, полонений нею. У нього не було поганого налаштування, але він не дістав допомоги, його підштовхнули до зла Тому він мав право на божественну допомогу. Він боровся, страждав, він щиро каявся. І, зрештою, Бог його спас. Бачиш як: у людини може бути добре налаштування, але якщо вона не отримає допомоги в дитинстві та захопиться злим, то потім їй вже важко буде зіпнутися на ноги. Людина намагається [встати], знову падає, знову піднімається... Тобто вона бореться. Бог не залишить таку людину. Бо ж нещасна долучає власне невелике старання, вона просить божественної допомоги й здійснює гріх незловмисно. Приміром, людина вирушає в дорогу, не маючи наміру вчинити гріх. Але, йдучи цим шляхом, вона піддається якійсь спокусі й впадає в гріх. Потім вона кається, намагається [звільнитися від гріха], але їй знову влаштовують якусь пастку, і нещасна, не будучи налаштованою робити щось погане, знову падає й знову кається. У такої людини є зм'якшуючі провину обставини. Адже вона не хоче робити щось погане, але захоплюється злом, а потім кається. Але якщо хтось каже: "Для того, щоб домогтися цієї мети, мені потрібно скоїти таку-то несправедливість, для того, щоб домогтися чогось ще, треба піти на таке-то лукавство" — тощо, то він грішить навмисно, усвідомлюючи, що робить. Тобто така людина будує свій гріховний план і разом з дияволом складає програму здійснення того чи іншого гріха А це дуже негоже, оскільки [гріх] скоюється із заздалегідь обміркованим наміром. Така людина не впадає в якусь спокусу, але приступає до здійснення гріха разом зі самим спокусником. Вона ніколи не дістане божественної допомоги, тому що не має на неї права. Зрештою такі люди помирають нерозкаяними.
Але й той, хто каже, що покається в старості, — як може бути впевненим в тому, що встигне покаятися й смерть не застане його несподівано? Пам'ятаю одного підрядника, який жив гріховно. "Ось зістарюся, — казав він, — поїду до Єрусалима, омиюся в Йордан-ріці, і всі мої гріхи зітруться з пам'яті". І він продовжував жити, як жив. Нарешті, коли він дійшов до того, що в нього більше не було сил грішити — ходив і то ледь-ледь, — вирішив їхати до Єрусалима. "Слухай, — сказав він одному зі своїх майстрів, — вирішив я поїхати в Єрусалим, обмитися в Иордан-ріці". — "Е, хазяїне, — відповів йому той, — якщо ти чистий, то доїдеш, якщо нечистий — не доїдеш". Як ніби напророчив! Тільки-но підрядник доїхав до Афін, щоб оформити необхідні документи, як помер. Якісь люди забрали всі його гроші, відвезли його в похоронне бюро й звідти в труні надіслали назад — у його місто.
Будемо робити добро заради любові до Христа
— Геронде, коли я думаю про грядущі тяжкі роки, мене опановує страх.
— Чого ти боїшся? Можливо, ти боїшся потрапити до пекла і мучитися разом з тангалашками? Я розумію, якщо ти говориш так: "Христе мій, допоможи мені удостоїтися Раю, щоб не заподіяти Тобі болю. Бо Тобі буде дуже тяжко знати, що я в пеклі після всього того, що Ти для мене зробив". Але в бажанні опинитися в Раю задля того, щоб тобі було добре, любочестя нема. Я кажу це не для того, щоб ми почали жити розхлябано, безчинствувати й потрапили в пекельну муку. Але іноді в людини з'являється свого роду пристрасть: "Буду робити добро задля того, щоб не позбутися Раю". Якщо ж у нас є любочестя, то ми станемо міркувати в такий спосіб: "Стільки нещасних людей, які не зазнали навіть трохи істинної радості в цьому житті, будуть мучитися в пеклі, а я буду думати про себе?" Скажу вам відверто: питання про те, буду я в Раю чи в пеклі, мене не займає. Я сам уже відкинув себе вбік. Питання про те, чи буду я в Раю, не займає мене не тому, що я не хочу бути поруч із Христом, ні. Але я не ставлю перед собою мети робити добро для того, щоб у такий спосіб заробити собі Рай. "Навіть якщо Ти відкинеш мене вбік, Христе мій, — кажу я, — я не ображатимуся: бо ж Раю я недостойний".
Сьогодні наше життя безрадісне й тяжке, тому що зменшилися героїзм, любочестя. Навіть духовні люди думають, як дріб'язкові торговці, і доходять до того, що живуть нібито духовним життям. Вони прагнуть урвати від життя будь-яке задоволення, поки воно не перейшло в гріх. "Це [уже] гріх [або ще не гріх]? — прораховують такі люди. — Ні, [ще] не гріх. Виходить, я можу цим насолодитися". Наприклад, до посту ставляться так: "Ага, завтра в нас що: п'ятниця. Ну то що ж, виходить, сьогодні за п'ять до дванадцятої ночі можна їсти м'ясо. Неси, поїмо! Ні, після дванадцятої вже не можна — починається нова доба і буде гріх". Тобто такі люди хочуть і земним життям насолодитися і Раю не позбутися. Тобто вони ставляться до гріха й до пекельної муки подібно до дріб'язкових торговців. Одначе якби вони мислили любочесно, то казали б [собі] так: "Христос перетерпів Розп'яття і стільки вистраждав заради мене! То хіба я можу поранити Його своїм гріховним вчинком? Я не хочу опинитися в пекельних муках ні з якої іншої причини, крім тієї, що я не зможу витримати страждань Христа, Котрий буде бачити, що я перебуваю в пеклі".
Не будемо робити добро з розрахунком, що ми дістанемо за нього винагороду, але станемо подвизатися заради любові до Христа. Постараємося, щоби все, що ми робимо, було чистим, відбувалося заради Христа. Будемо уважними, щоб [у наших діях] не було людського начала, догоджання собі, своєкорисливості й такого іншого. Будемо пам'ятати про те, що Христос бачить нас, спостерігає за нами, і постараємося не засмучувати Його. У протилежному разі наша віра й наша любов розповзаються по швах.
І якщо ми придивимося до всього, що робимо в духовному житті: до подвижництва, до посту, до чування й тому подібного, то побачимо, що всі [ці засоби] зміцнюють і наше тілесне здоров'я. Хтось [подвизаючись] спить на жорсткому ліжку? І лікарі радять те ж саме: "Спи на твердому, тому що спати на м'якому шкідливо". Хтось б'є поклони? Багато хто займається гімнастикою, щоб зміцнити м'язи. Хтось ще задовольняється коротким сном? Адже довгий сон одурманює людину. Хіба не кажуть: "Ця людина як сонна муха, а ось та — молодець, не позіхає"? Тобто духовні вправи, які робить людина, зміцнюють і її тілесне здоров'я. А крім того, людина дістає більшу користь від помірності. Бо і ті, хто займаються науковими дослідженнями й тому подібним, намагаються жити доброчесно, щоб їхні голови були не запаморочені, а мали ясність думки. Звичайно, не в цьому мета нашої [чернечої] помірності, але одним з результатів духовних вправ, які ми робимо, є саме та користь, до якої прагнуть люди мирські. Ми здійснюємо духовне, і через це духовне отримуємо й тілесне здоров'я.
Спокуси в нашому житті
Бог допускає спокуси відповідно до нашого духовного стану. В одному випадку Він допускає нам зробити якусь помилку, приміром, проявити невелику неуважність у чомусь, щоб наступного разу ми були уважними й уникли або, краще сказати, попередили більше зло, яке готувався зробити нам тангалашка. В іншому випадку Він дозволяє дияволу спокушати нас для того, щоб нас випробувати. Тобто [у цьому випадку] ми складаємо іспити і замість зла диявол робить нам добро. Пригадайте Старця Філарета, який скорбів: "Чадо, Бог залишив мене — сьогодні не було жодної спокуси!"4. Старець хотів боротися зі спокусами щодня — щоб діставати від Христа переможний вінець.
Людина сильна, подібна до Старця Філарета, не уникає спокус, але просить Христа: "Христе мій, пошли мені спокуси і дай мені силу боротися". Одначе людина слабка скаже інакше: "Христе мій, не допусти мені впасти у спокусу". "/ не введи пас у спокусу..."5. Однак часто, потрапляючи в якусь спокусу, ми починаємо нарікати: "Ну не можна ж так! Бо ж я теж людина, я більше не можу!", тоді як нам би слід сказати: "Я не людина, я людський покидьок. Боже мій, допоможи мені стати людиною!" Я не закликаю до того, щоб ми самі прагнули до спокус. Але, коли спокуси приходять, ми повинні зустрічати їх витримкою й молитвою.
Під час будь-якої духовної зимової негоди будемо з терпінням і надією чекати духовної весни. Найбільші спокуси, як правило, проносяться, як ураган. І якщо в той момент, коли вони навалюються, нам вдається їх уникнути, то бісівське полчище, пролетівши [над нами], несеться далі, а ми звільняємося від небезпеки. Коли людина з'єднується з Богом, у неї вже не буває спокус. Хіба може диявол зробити зло Ангелові? Ні: [наближаючись до нього] він згоряє сам.
Духовне життя дуже просте й легке. Це самі ми, подвизаючись неправильно, його так ускладнюємо. Доклавши трохи старання й маючи при цьому велику смиренність і довіру до Бога, людина може досягти значного успіху. Бо там, де смиренність, дияволу нема місця. А там, де нема диявола, нема і диявольських спокус.
- Геронде, чи може людина впасти в якийсь гріх за допуском Божим?
- Ні, говорити, що Бог допускає нам грішити, — це дуже велика помилка. Бог ніколи не допускає, щоб ми впадали в гріх. Це самі ми допускаємо собі [давати дияволу привід], а потім він приходить і починає нас спокушати. Наприклад, маючи гординю, я відганяю від себе Божественну Благодать, від мене відступає мій Ангел Хоронитель, і до мене приступає інший "ангел" — тобто диявол. У результаті я зазнаю повної невдачі. Але це не Боже потурання, а сам я допустив диявола [підштовхнути мене до гріха].
- Геронде, а чи правильно говорити про якесь своє падіння: "Це спокусник мене підштовхнув?"
- Мені теж часто доводиться чути від декого, що в його стражданнях винен спокусник, тоді як насправді ми самі винні в тому, що неправильно ставимося до того, що з нами відбувається. А крім того, спокусник — він же і є спокусник. Хіба він стане втримувати нас від зла? Він робить свою справу. Не треба звалювати всю провину на нього. Один послушник жив у келії разом зі своїм Старцем. Одного разу, коли Старець ненадовго відлучився, послушник взяв яйце, поклав його на кільце ключа — пам'ятаєте ті стародавні амбарні ключі? — і став присмажувати яйце на свічці! Раптом повертається Старець і застає його за цим заняттям. "Що це ти там робиш?" — "Та ось, Геронде, лукавий підбив мене спекти яєчко!" — став виправдовуватися послушник. Раптом у кімнаті пролунав страшний голос: "Ну ні, такого рецепту я раніше не знав! Від нього навчився!". Диявол іноді спить, але ми самі провокуємо його [нас спокушати].
У грішників є багато вихідного матеріалу для смиренності
Ті, хто колись жили гріховним життям, а згодом, покаявшись, почали жити духовно, повинні з радістю приймати приниження і скорботи, які їм випадають, тому що, приймаючи їх, вони розплачуються з колишніми боргами. Ми бачимо, що преподобна Марія Єгипетська, яка колись жила гріховно, покаялася й змінила своє життя, її мучили мирські похоті. Проте, для того щоб прогнати ці похоті, преподобна вступила у велику боротьбу. Диявол говорив їй: "Ну що ти втратиш, якщо одним оком глянеш на Олександрію? Я ж не підштовхую тебе бігти туди на гульки! Ти тільки трішки подивися на неї здалеку!" Але Свята навіть і не глянула в той бік. Яке ж у неї було покаяння! В інших преподобних жон, котрі не жили раніше мирським життям, такої брані не було. А в преподобної Марії, яка мирським життям жила, була й брань. Це страждання [через брань] — припікання гріховних ран. У такий от спосіб і перші, і другі підходять до кінця в однаковому [духовному] стані.
— Геронде, а у випадках, як із преподобною Марією Єгипетською, той, хто подвизається, зовсім не має божественної втіхи?
— Та чому ж не має! Має, та ще скільки! Преподобна Марія досягла такої духовної міри, що при молитві піднімалася на лікоть від землі.
Великі грішники, пізнавши самих себе, природно, мають багато вихідного матеріалу для смиренності. Звичайно, будь-яке падіння залишається падінням. Але падіння — це ще й вихідний матеріал, "сировина" для смиренності й молитви. Гріхи, які використовуються грішником для смиренності, однаково що гній, яким ми удобрюємо ґрунт. То чому ж не використати цю речовину для удобрювання ниви своєї душі, щоб вона стала родючою й дала врожай? Тобто людина, що вчинила великі гріхи, відчувши, наскільки велика її провина, і сказавши: "Я не повинен піднімати голову й дивитися на людину", сильно смиряється й тому приймає велику Благодать. Вона стійко, без збоїв процвітає і може досягти чималої [духовної] міри. А той, хто великих гріхів не робив, не налаштувавши себе правильно, не буде казати: "Бог зберіг мене від багатьох небезпек, а я настільки невдячний. Я грішніший за найбільшого грішника". Така людина духовно поступається грішникові, який усмиряє себе.
Пригадайте хоча б фарисея й митаря6. У фарисея були діла, але була й гординя. А в митаря були гріхи, однак він визнавав їх, сокрушався, смирявся — а це і є те головне, чого хоче від людини Христос. Тому — легким способом — митар спасся. Бачили, як зображений фарисей на одній іконі? Він показує на митаря пальцем: "Я не такий, як він!" Бідолашний митар, ховаючись за колоною, і очей не сміє підняти, щоб розглянутися навколо. А фарисей показує Христові пальцем, де перебуває митар! Ви звернули на це увагу? Можна подумати, Христос Сам не знав, де ховався митар! І ось, незважаючи на те, що фарисей виконував зовнішні приписи закону, все це не принесло йому ніякої користі. Що творить гординя! Грішник, у якого нема смиренності, має митареві гріхи і фарисейську гординю. Подвійні "дари"! Як кажуть в Епірі7 , "і вошивий, і паршивий".
Щоб стати духовно здоровими, постарайтеся, наскільки можливо, очиститися від духовних токсинів — тобто пристрастей.
Зноски:
1 Пс 50:12
2 Див.: Древний Патерик. М., 1899. С 87.
3 Див.:ΕΰεργετιναςΤ.Α', ' Αθήάι, 1996.Σ. 34 і далі.
4 Див.: Старец Паисий. Отцы-святогорцы и святогорские истории. Свято-Троицкая Сергиева Лавра. 2001. С. 63.
5 Лк.11:4.
6 Див.: Лк. 18:9-14.
7 Епір — область в Західній Греції. — Прим, перекл.
ГЛАВА ДРУГА
Про те, що необхідно турбуватися про совість
Будемо випробовувати свою совість
Благий Бог дарував первозданним людям совість — перший божественний закон. Бог глибоко вклав совість у людські серця, і з тих пір кожен успадковує совість від батьків. Якщо людина щось робить неправильно, то совість, працюючи в неї всередині, викриває і веде її до покаяння. Одначе мусимо займатися правильним духовним діянням і випробовувати свою совість, щоб завжди бути здатними чути її голос. Не випробовуючи свою совість, людина не матиме користі ні від читання духовних книг, ні від порад святих Старців. І навіть заповідей Божих вона, не випробовуючи своєї совісті, зберегти не зможе.
- Геронде, а чи можна зовсім не бачити свого реального духовного стану й не помічати того, що ти збився зі шляху?
- Якщо людина не стежить за своєю совістю й не очищає її, то поступово совість вкривається шаром накипу, і вона стає байдужою. Вона грішить, і при цьому вважає, що не чинить нічого особливого.
- Геронде, розкажіть, будь ласка, як треба піклуватися про совість.
- Щоб бути впевненим у тому, чи дійсно ми прислухаємося до голосу своєї совісті, мусимо стежити за собою й відкривати себе своєму духівникові. Адже можна, нехтуючи своєю совістю, вважати, що в тебе все в порядку. Або ж, спотворивши свою совість, людина може вважати здійснений нею злочин благодіянням. Можливо й таке: людині шкодить те, що вона зробила свою совість надмірно чутливою.
- Геронде, я внутрішньо засуджую інших і не контролюю себе в цьому. Можливо, все відбувається тому, що я збайдужіла?
- Необхідно бути уважним. Бо, скоюючи гріх уперше, людина відчуває якусь [внутрішню] тривогу, переживає. Скоївши той самий гріх повторно, вона вже тривожиться менше, і якщо вона неуважна і продовжує грішити, то її совість черствіє. Приміром, якщо комусь робиш зауваження за якусь провину, то, щоб не зазнавати докорів сумління й не дратуватися, він змінює тему розмови. Так іноді чинять індуси, які занурюються у нірвану1! Якийсь юнак у Гімалаях убив п'ятьох італійських альпіністів й, закопавши трупи в землю, почав вправлятися в концентрації свідомості. Сівши на землю, він дві години безперервно повторював: "Дерево-дерево-дерево..." — щоб "вийти в духовний вакуум", забути те, що сталося й не мати неспокою від помислу. Ось, припустимо, я сварю когось із наших сестер за якусь свавільну провину. Якщо ця сестра не здійснює правильного духовного діяння й не прагне виправитися, то, у відповідь на всі мої розпікання, вона може сказати: "А сьогодні до вечірні будуть дзвонити раніше..." — для того, щоб змінити тему розмови. А потім диявол заморочить їй голову й навіє: "Не турбуйся! Ти ж сказала це для того, щоб не дратувати Старця!" Диявол теж знаходить їй виправдання, і, замість того, щоб зізнатися: "Я зробила це, щоб потоптати свою совість", вона виправдовує себе: "Я зробила це заради того, щоб не дратувати Старця!" Бачите, що творить тангалашка? Тонка робота! Він повертає ручку настроювання на іншу частоту, щоб ми не побачили своєї провини.
- Геронде, а чи може людина зауважувати за собою малозначні провини й при цьому не бачити тяжких гріхів?
- Та як же не може! Мій знайомий духівник розповідав такий випадок. Одна жінка, прийшовши до нього на сповідь, безутішно ридала й повторювала ту саму фразу: "Я не хотіла її вбивати!" — "Послухай, — став заспокоювати її духівник, — якщо в тебе є покаяння, то в Бога є прощення гріха. Адже Він простив Давида, який покаявся"2. — "Так, так, але я цього не хотіла!" — повторювала вона. "Як же ти її вбила?" — обережно запитав духівник. "А ось як: я витирала пилюку, ненавмисно махнула ганчіркою й убила її! Але я не хотіла вбивати цю муху!" А крім усього іншого, ця особа зраджувала чоловікові, покинула дітей, розвалила сім'ю й жила невідомо де, але про все це розповідала як про нічого не варті дрібниці. "За все це накладається епітимія", — сказав духівник, коли почув про її "подвиги". "І чому ж це вона за "все це" накладається?" — заперечила жінка. Ну скажіть, чим можна допомогти такій людині?
Заглушена совість
- Геронде, інколи мені кажуть: "Ця похіть сидить у тебе в підсвідомості, але ти її не усвідомлюєш". Як мені її усвідомити?
- Придивившись до себе, ти зрозумієш, що, навіть твердячи, що в тебе все в порядку, ти однаково почуваєшся погано. Тому тобі потрібно [духовно] обстежитися. Якщо людина погано себе почуває [тілесно], відчуває спад тілесних сил тощо, то її аналізи досліджують у мікробіологічній лабораторії, їй роблять томографію, щоб знайти причину недуги. Якщо ти бачиш, що не маєш миру й дратуєшся, то знай, що в тебе всередині щось негаразд і тобі треба знайти причину цього негаразду, щоб його виправити. Припустимо, зробивши якийсь [гріховний] проступок, ти переживаєш, але на сповіді його приховуєш. Минає час, і з тобою трапляється радісна подія. Ти відчуваєш радість, ця радість покриває переживання за гріх, і ти поступово про нього забуваєш. Ти вже не бачиш свого гріха, тому що радість, як накривка, прикрила його зверху.
Радості прикривають гріх, заганяють його вглибину, але цей гріх продовжує працювати зсередини. Таким чином, людина зневажає свою совість і тому починає черствіти, а її серце потихеньку забруднюється. А потім тангалашка у всьому її виправдовує: "Ця справа дріб'язкова, а ця річ природна..." Однак таку людину мучить постійно неспокій, оскільки загнана вглибину дисгармонія нагадує про себе, викликає постійне занепокоєння, порушує внутрішній мир і тишу. Вона безперервно страждає, мучиться й не може зрозуміти, у чому причина всього цього, тому що її гріхи прикриті зверху, загнані вглибину. Така людина не розуміє, що страждає від того, що вчинила гріх.
- Геронде, а якщо такій людині [відкрити очі] сказати, у чому причина її страждань, це їй допоможе?
- Потрібно бути уважним, тому що, коли ти відкриєш їй очі, у неї прокинеться совість. Совість почне її викривати. І якщо така людина не смириться, то вона може впасти у розпач, оскільки істина буде їй не під силу. Однак якщо вона смириться, то [знання справжньої
— Геронде, а чи бувають люди, які народжуються із зачерствілою совістю?
- Ні, людей, що народилися із зачерствілою совістю, не буває. Бог зачерствілої совісті не створював. Проте, якщо людина нагромаджує в собі гріхи, заганяє їх вглибину, совість поступово вкривається шаром накипу й перестає її викривати.
- Геронде, така людина стає "самоке-рованою", вона створює [собі] свої власні закони.
- Так... Страшна справа!..
- Це що — омана?
- Ну а що ж? Звичайно, омана.
Спотворена совість
- Геронде, Ви часто говорите, що людина повинна бути уважною, щоб не зіпсувати, не спотворити свою совість. Яким чином совість спотворюється?
- Заспокоюючи свій помисел, людина зневажає свою совість. Заспокоюючи помисел тривалий час, людина влаштовує собі іншу — свою власну совість, совість, зшиту за власними мірками, тобто совість спотворену. Однак у цьому випадку людина втрачає внутрішній спокій, оскільки спотворена, зіпсована совість внутрішнього спокою принести не може. Бо людина, що допустила якусь погрішність, не знаходить собі спокою, навіть коли хтось робить вигляд, що не помітив її погрішності або заспокоює її: "Ти не винен, не хвилюйся". Декотрі з тих, хто стає послідовниками різних гуру й займається подібними речами, зрозумівши, що з ними відбувається щось недобре, приходять до мене за порадою. Але, коли, бажаючи їм допомогти, я починаю щось пояснювати, вони опираються й стоять на своєму: "Ні, у нашій вірі все правильно". — "Послухай, —відповідаю я, — якщо у вас "все правильно" і коли це "правильне" приносить тобі спокій, то навіщо ти приходиш до мене зі своїми питаннями?" Ось так ці люди, не знаходячи внутрішнього спокою в брехні, все одно наполягають на своєму й намагаються де тільки можна "урвати" хоч скільки-небудь хибного спокою. Однак правдивого спокою вони не знаходять.
- Геронде, а чи може людина все життя прожити зі спотвореною совістю?
- Якщо вірить своєму помислу, то може.
— А як вона може виправити свою спотворену совість?
— Бона може її виправити, якщо мислить смиренно, не довіряє своєму помислу й обговорює його з духівником.
- А чи може, Геронде, людина спотворити свою совість через те, що є [надмірно] чутливою?
- Коли вона спотворила свою совість, то це значить, що, швидше за все, її чутливість ні до чого не придатна. Бо зіпсоване спричинить зіпсоване. Дехто каже: "Я людина чутлива", але з людьми при цьому поводиться, як варвар, і без причини на них нападає.
— Геронде, у людей, які займаються самовиправданням, совість вкрилася "накипом"?
— Той, хто займається самовиправданням, все- таки не позбавлений і внутрішнього викриття [голосу совісті], не є безсердечним. А коли людина не байдужа, то їй стає боляче за свій гріховний проступок, і згодом до неї приходить божественна втіха. Але той, хто спотворив свою совість, доходить до очерствіння. Така людина вихваляється злочином, який вчинила. Мені доводилося бачити людей, які розповідали про здійснені ними злочини так, ніби вихвалялися подвигами. Адже якщо хтось витончить свою спотворену совість, то це вже не просто очерствіння, це дещо гірше. Одного разу, коли я жив у монастирі Стоміон у Коніці3, туди прийшов якийсь чоловік і сказав: "Я хочу висповідатися". — "Я не священик", — почав відмовлятися я, але він продовжував наполягати: "Ні, хочу розповісти про це тобі". Поруч з нами опинилося кілька жінок, які прийшли в обитель поклонитися святині. "Вам краще піти", — сказав їм я. "Нічого, хай посидять, послухають", — дозволив чоловік і почав розповідати про свої молоді роки: "В молодості мене віддали вчитися шевському ремеслу, але, сидячи вдень у майстерні, я увесь час дрімав, клював носом. Запитаєш, чому? Та тому, що ночами разом з такими ж відчайдушними хлопцями я ходив красти. У нас у повіті становий пристав був хлопець не дурний. Він нам так казав: "Ну, молодці: ніч темна — злодієві прибуток. Мені потрібні два барани. Решта ваше — скільки винесете". Ну, раз таке діло, то йшли ми, як кажуть, по християнських домах. Знімав я свою бурочку, першою справою псам — бичем по морді з-за плеча, а бич у мене був гарний, кизиловий, потім заходили ми в загін, відбирали двох баранів й овець, скільки було сили. Баранчики — панові становому, овець у нашу кошару ховали, а потім без зволікання становий — що б ти думав? — саджав нас у кутузку! Але ти послухай далі! Хазяї, які бачили вночі, як ми в них крали, раненько поспішали в дільницю до станового й казали: "Такий-то й такий-то нас обікрали!" — "Як так: "такий-то й такий-то"? Вони обоє сидять у каталажці! Наклеп на людей прийшли наводити?" І давай їх лупцювати — рахувати ребра!.. Але ось який я тобі розповім випадок: прийшли ми якось до отари й бачимо: сторож, молодий ще влашок4, але здоровенний як бугай, і з ним його батько.
"Як підійти до отари? — запитують мене товариші. — Вони ж нас розкидають, як сірники!". Сірники, кажеш? Ану ж бо... Знімаю я із плеча обріз, ловлю влашка на приціл, і — пук! — готова справа, завалився, рідненький... Батечка його я мотузками примотав до якоїсь груші... Ну, я тобі скажу, ми там і набрали добра!". І про все це він розповідав, як про подвиги, зі сміхом! Бачиш, до чого доводить людину спотворена совість?
А один мій знайомий поліцейський, що служив у Конвойному Управлінні, безперестанку плакав, тому що злочинець, якого йому довелося конвоювати з однієї в'язниці в іншу, за безліч злочинів був засуджений військовим трибуналом до найвищої міри покарання і розстріляний. Поліцейський почав розшукувати родичів розстріляного, декого відшукав і попросив у них прощення. Але один з родичів злочинця, який жив в Америці, прислав йому таку відповідь: "Та його давним-давно треба було розстріляти, тоді стільки людей залишилися б живими!"
Бачите, яка [величезна] різниця між станом поліцейського і того чоловіка, про якого я розповів вам раніше? Перший зі службового обов'язку просто відконвоював у в'язницю злочинця і вважав себе винним [у його смерті]. А другий розповідав про здійснені ним злочини, немов про подвиги, і вихвалявся ними!
Неправда не приносить людині спокою
— Геронде, чи може допомогти людині молитва інших, якщо, вірячи своєму помислу, вона створила свій власний світ?
— Раз вона створила свій власний світ, то навіщо їй допомога... Людина створила цілий власний світ! Думаєш, це дрібниця? Дивися: якщо хтось своїм помислом створює власний світ, то, думаєш, він має
спокій, відчуває радість? Це неправда. А неправда залишає людину без повідомлення. Припустимо, хтось змушений сказати неправду, щоб врятувати свого ближнього. Він може врятувати його навіть од смерті, однак неправда при цьому не перестає бути половиною гріха. Іноді людина з добрим помислом йде на неправду для того, щоб допомогти в якійсь справі й уникнути спокуси. Приміром, у монастир таємно, щоб ніхто не знав, приїжджає прочанин, для того щоб поділитися своєю сімейною проблемою, виговоритися. А потім у монастир приїжджає, припустимо, його брат і запитує: " Чи не було у вас такого-то?" Якщо сказати йому правду, то вийде ціла історія, тому що його брат буде скомпрометований. Таким чином, ти змушений відповісти: "Не знаю". Адже якщо ти скажеш йому, що той приїжджав, то діло може дійти навіть до рукоприкладства. Хоча зараз ми ведемо мову не про такі випадки, однаково необхідно бути уважним, тому що коли три-чотири рази станеться щось подібне, то потихеньку людина може зайти й далі. Звикнувши використовувати обман без потреби, вона спотворить свою совість. Вона дійде до того, що буде складати цілі казки, і при цьому її совість зовсім не буде її викривати. Потім така "творчість" стає справжньою наукою.
Як же вміють деякі люди "підганяти" одну брехню до іншої, освоївши це мистецтво! О! Для того, щоб переконати тебе в чомусь, вони можуть скласти цілу небилицю! Якось до мене в келію прийшов один знайомий і одночасно з ним кілька земляків хлопчика, якому я допомагав. У цього нещасного хлопчика була і голова на плечах, і добра душа, однак він був ледарем, не хотів працювати. Звик тинятися без діла. Чотири роки я бився над тим, щоб прилаштувати його до якої-небудь справи, і цього разу став теж просити його земляків: Постарайтеся влаштувати хлопчика на якусь роботу. Я й раніше намагався йому допомогти. Я навіть посилав його до моїх знайомих у місто Касторію щоб він навчився ремеслу кушніра, але він утік відтіля. Він же ще молодий, шкода, якщо зіпсується. У нього тільки одна мати, а батько помер". Чуючи все це, мій знайомий, що прийшов одночасно з людьми, до яких я звертався, почав говорити їм: "Так, ми з отцем Паїсієм постаралися прилаштувати хлопця на навчання й зробити з нього кушніра. А знаєте, скільки грошей я відбухав на телеграми, які посилав у Касторію тим людям, у яких він учився, щоб заспокоїти їх після того, як хлопець утік! Ну що там — діло минуле, про такі речі краще помовчувати. Я тоді так і сказав отцеві Паїсію: "Горбатого могила виправить". — "Що ж він таке меле!", — подумав я, але виражати свого подиву вголос не став, щоб не скомпрометувати цього чоловіка. Подумати тільки! Вперше в житті почувши про цього хлопчика, він склав цілу небилицю про те, як ми разом з ним піклувалися про юнака, як, бажаючи йому допомогти, "влаштували його в кушніри" тощо! Він говорив це таким тоном, що навіть я став сумніватися [можливо, це правда]!
- Він казав Вам це в очі?
- В очі. Та ще й при інших.
- А що він відчував?
- Що він там відчував! Вимовляючи всю цю брехню, він відчував якесь егоїстичне задоволення, однак потім терзався. Думаєш, він мав у собі мир?
- А коли людина, розповідаючи про якусь подію, її трохи перебільшує...
- Так, трішки поливає її соусом!..
- Вона робить це від марнославства?
- Ну від чого ж ще? Людина говорить про щось із перебільшенням від марнославства, від егоїзму.
—А що допоможе такій людині виправитися?
— Вона повинна припинити брехати. Вона повинна знати, що брехня, навіть маючи зм'якшуючі провину обставини, не припиняє бути половиною гріха.
- Геронде, а чи може відбуватися таке: нам дають щось, простягаючи руку допомоги, а ми вважаємо, що нам дали це, тому що ми були цього гідні?
- Дивися, якщо я скажу тобі: "Ти, сестро, можеш досягти міри своєї святої!", то, почувши ці слова, ти можеш ненадовго розпливтися в глупій посмішці, однак внутрішнього спокою не матимеш. Неправда не приносить людині спокою. Як не має в собі спокою й та несправедлива людина, що, кривдячи інших, каже: "Це моє". Подивися, турки взяли Константинополь уже стільки років тому, однак, дивлячись на греків, котрі приїздять у Константинополь, турки відчувають, що захопили чуже, і дивляться так, немов повернувся хазяїн! Але ж вони турки, і пройшло вже стільки років!
Незіпсована совість дає безпомилкове повідомлення
Для людини нема нічого важливішого, ніж спокійна совість. Якщо твоя совість не викриває тебе в тому, що ти міг зробити щось ще, але не зробив, то це велике діло. У цьому випадку людина має постійну внутрішню радість, і все її життя — торжество, свято. Ця внутрішня радість дає людині духовну силу.
— Геронде, а як зрозуміти, що наші дії благоугодні Богові?
- У людини є внутрішнє повідомлення.
- Власного внутрішнього повідомлення досить чи необхідні також свідчення інших?
— Я веду мову про людину, совість якої не зіпсована, а не про те, хто свою совість спотворив. Незіпсована совість дає безпомилкове повідомлення. У цьому випадку людина відчуває впевненість, надію й зі смиренністю говорить: "Я не годжуся для Раю, я заслужив вічну муку, однак вірую в те, що любов і милість Божа мене не залишать". Вона відчуває це, тому що подвизається, не сидить, склавши руки, заспокоюючи при цьому свій помисел словами: "Бог мене спасе".
Совість — це страшне діло! Нема більш пекучого полум'я, нема більш пекельної муки, ніж докори совісті. Докори совісті — це найстрашніший і найболіснішии для людини хробак. Ті, хто перебуває в пеклі, будуть вічно мучитися, тому що їх буде терзати думка про те, що вони втратили райські блага за ті недовгі роки, які прожили на землі, хоча й ці земні роки були сповнені каяттям совісті й внутрішньої задухи. Крім цього, пристрасті людей, які перебувають у пекельній муці, не будуть знаходити собі задоволення, і це буде для них ще однією мукою.
- Геронде, а яким чином чернець може на практиці переживати "муки" совісті?
- "Муки" совісті призначені не тільки для ченців, вони — для всіх людей, а ченці, крім того, мучаться й солодкою мукою подвижництва. Однак, по суті, для людини, котра подвизається правильно, "мук" совісті не існує. Бо чим більшого духовного болю зазнає людина, тобто чим їй болючіше — чи за свою скверну, чи тому, що вона є спільником у Стражданнях Господа, — тим більшою божественною втіхою їй віддається. Якщо совість людини спокійна, то, навіть маючи скорботи, незгоди, тощо людина відчуває божественну втіху.
Зноски:
1 Старець має на увазі техніку йоги і медитації, яку послідовники східних релігій використовують для того, щоб досягнути стану так званої нірвани, яку вони розуміють як звільнення.
2 Див.: II Цар 12:13
3 Коніца — містечко в Західній Греції, де пройшли дитячі та юнацькі роки Старця Паїсія. — Прим, перекл.
4 Влахи — балканська народність, яка проживає в гірських районах Греції і розмовляє на романському діалекті. — Прим, перекл.
5 Касторія — місто в Західній Греції, великий центр переробки хутра —· Прим, перекл.
ГЛАВА ТРЕТЯ
Про необхідність спостереження за собою й пізнання себе
Дослідження себе
У армії, у Військах Зв'язку, у нас була мережа радіостеження, а в радистів були таблиці розпізнавання [своїх і чужих радіостанцій]. Ми стежили за радіостанціями й розуміли, яка з них чужа, а яка — наша, тому що іноді до зв'язку між нашими радіостанціями підключалися ворожі радисти. Так само кожній людині варто спостерігати за своїми помислами й діями, щоб бачити, чи збігаються вони із заповідями Євангелія. Треба помічати свої помилки, боротися, щоб їх виправити. Бо той, хто дозволяє своїй помилці прослизати непоміченою або не замислюється над своїми недоліками, коли інші вказують йому про них, не може духовно процвітати.
Дослідження себе — це найкорисніше зі всіх інших досліджень. Людина може читати багато книг, однак, якщо вона не стежить за собою, все прочитане не приносить їй ніякої користі. А ось коли вона за собою стежить, то користь, яку дістає, велика, навіть якщо вона читає небагато. В останньому випадку вчинки, поведінка людини витончуються — що б вона не робила. А інакше вона припускається грубих помилок й не розуміє цього. Коли до мене в келію приходять відвідувачі, то я приношу їм пеньки для сидіння з іншого кінця подвір'я.
І я помітив, що, йдучи геть, люди навіть не замислюються над тим, хто віднесе ці пеньки назад, на їхнє місце. Або, бачачи, як я несу їм один пеньок, і розуміючи, що його не вистачить для того, щоб сісти всім, відвідувачі однаково чекають, поки я принесу їм і решту. Але якби ці люди хоча трішки задумалися й сказали: "Добре, адже нас п'ятеро-шестеро. Невже отець повинен сам тягати для нас пеньки з іншого кінця двору?" — то, взявши кожен по пеньку, вони швидко перенесли б їх на потрібне місце.
- Геронде, одна з молодших сестер запитала мене: "А будучи початкуючим ченцем Старець не мав падінь у своїй боротьбі? У нього не було ніякого помислу "зліва"? Він ніколи не впадав в осуд?"
- Коли в моїй боротьбі відбувалося щось подібне або коли мене сварили, то я не давав всьому цьому "безмитних прав".
- Геронде, що значить "безмитні права"?
— Давати своїм помилкам, гріхам "безмитні права" — це значить ставитися до них з байдужістю. Тобто намагатися, щоб усвідомлення помилки не стосувалося душі, а "пролітало" повз неї. Якщо земля скам'яніє, стане твердою, то, скільки б дощу на неї не лилося, вона не всмоктує в себе воду. Подібне відбувається і з людиною, котра дає своїм помилкам і гріхам "безмитні права". Нива серця такої людини оздоблюється від байдужості, і що б їй не сказали, що б з нею не трапилося, її це не зворушує, тобто вона не відчуває своєї провини і не кається. Коли я [будучи ще початківцем] дізнавався, що хтось назвав мене, приміром, лицеміром, я не казав: "Та щоб йому порожньо було, раз він говорить такі речі", але намагався знайти причину, що спонукала так про мене сказати. "Щось тут негаразд, — думав я, — ця людина не винна, це сам я був у чомусь неуважний, дав їй привід, і вона неправильно витлумачила мою поведінку. Ні з того ні з сього сказати таке вона не могла. Якби я був уважним і поводився розумно, вона не витлумачила б мою поведінку так перекручено. Я нашкодив своєму ближньому й відповім за це перед Богом". І відразу ж я намагався знайти, у чому моя помилка, і виправити її. Тобто я не досліджував, чому людина сказала про мене таке: чи від ревнощів, від заздрості, чи тому, що зрозуміла перекручено почуте від інших. Це питання мене не займало. І зараз у всіх [подібних] випадках я вчиняю так само. Якщо, приміром, хтось скаже мені жорстке слово, я не можу навіть заснути. І якщо діло дійсно є таким, як він говорить, то я засмучуся і намагаюся себе виправити. Але навіть якщо все виглядає і не так, як подумала і сказала ця людина, то я однаково засмучуся, буду думати про те, що я в чомусь винен, тому що був неуважний і спокусив мого ближнього. Я не звалюю всю провину на ближнього: я замислююся над тим, як буде судити мої дії Бог, а не про те, якими вони здадуться людям.
Якщо людина не буде досліджувати те, що відбувається подібним чином, то їй ніщо не принесе користі. Часто кажуть: "Така-то людина втратила контроль над собою". Знаєте, коли людина втрачає над собою контроль? Коли вона за собою не стежить. Якщо в людини не все гаразд з головою, і тому вона не контролює себе, то в неї є зм'якшуючі провину обставини. Проте зм'якшуючих провину обставин нема в того, хто, не маючи жодних проблем з головою, не контролює свої дії, оскільки не стежить за собою.
Досвід від наших падінь
У дослідженні самих себе вам буде дуже корисно час від часу аналізувати своє життя: крок за кроком, починаючи з дитячого віку. Це необхідно для того, щоб бачити, де ви перебували раніше, де ви перебуваєте зараз і де ви повинні перебувати. Не порівнюючи минулого із сьогоденням, ви не зрозумієте, що, навіть будучи в більш-менш непоганому стані, однаково перебуваєте не там, де вам варто було б перебувати... Ви не зрозумієте того, що засмучуєте Бога. Коли людина молода, у неї є виправдання в тому, що вона перебуває в не зовсім хорошому стані. Однак у неї нема виправдання, якщо вона, вже вийшовши з юного віку, перебуває в тому ж стані або ж виправляється недостатньо.
Чим більше минає років, тим більше духовно зрілою повинна ставати людина. А використовуючи во благо досвід свого минулого, ми йдемо вперед більш упевнено й більш смиренно. Часто навіть мінливі злети і падіння в [духовній] боротьбі допомагають людині в тому, щоб вона плідно й упевнено звершувала свій духовний шлях до Вишнього.
Цілком природно, що дитина, яка вчиться ходити, стрімголов звалюється зі сходів, ударяється головою об поруччя, залазить з ногами на стілець і падає з нього. Маля не розуміє, що, вилазячи з ногами на стілець і встаючи на його край, воно впаде разом зі стільцем. Але, дорослішаючи, малюк здобуває досвід, зріє й стає уважним. "Минулого разу, — думає він, — я заліз з ногами на стілець і впав. Зараз я вже не буду цього робити". Так само й у нашій [духовній] боротьбі: уважно стежачи за всім, що відбувається і використовуючи все во благо, ми здобуваємо досвід, використовуючи який дістаємо чималу допомогу.
Пам'ятаю, у нас вдома, у Коніці, було шестеро коней: і дорослі коні, і лошата. Одного разу мені випало переводити наших конячок через місток, зроблений з колод. Одна колода прогнила, і нога молодого чотирирічного коня провалилася між колод і дощок. Потім я полагодив місток, замінив всі згнилі колоди й дошки на міцні. Однак щоразу, коли я гнав коней через цей міст, коник, який одного разу на ньому провалився, починав непокоїтися, трясти головою і або, порвавши вуздечку, втікав, або одним махом перестрибував на інший бік містка. Бачите: якщо вже безсловесна тварина — чотирирічний кінь — використала свій досвід і не ступала на те місце, де колись була пастка, то наскільки більше повинна використати досвід від своїх падінь людина!
Треба приковувати ворога до одного місця й завдавати йому удару
— Геронде, я ще не полюбила смиренність, жертовність, сприйняття несправедливості...
- Справа є не зовсім такою, як ти говориш. Я [за тебе] не тривожуся, тому що бачу: в тобі з'явилася добра стурбованість. Ти швидко позбудешся пристрастей, тому що почала "ловити себе на місці злочину". А це допомагає більше, ніж будь-який інший подвиг. Той, хто "ловить себе на місці злочину", позбувається своєї ветхої людини й виходить на правильну духовну дорогу. Наша ветха людина розкрадає те, що здобуває людина нова. Вивчившись ловити нашу ветху людину на місці злочину, ми ловимо разом з нею всіх інших злодіїв, які розкрадають те добре, що дарує нам Бог. Таким чином, духовне багатство залишається в нас.
- Геронде, а якщо я буду дуже переживати за допущену мною помилку, наприклад, за те, що грубо поговорила з кимось зі сестер, то це піде мені на користь?
— На користь тобі це піде, але треба бути уважною, щоб не переборщити, не вийти за межі [розумної печалі]. Зазнавай смутку, але разом зі смутком відчуй і радість, тому що тобі була дана сприятлива нагода помітити свою хворобу, що вийшла назовні, і зцілити її. Поміркуй так: "Якщо я нагрубила сестрі й повелася з нею погано, то це значить, що в мене всередині сиділа якась пристрасть. А зараз мені трапилася сприятлива нагода: пристрасть вийшла назовні, щоб я її побачила й виправила". Але, звичайно, і прощення в сестри попросити потрібно. Падіння допомагають тобі пізнати саму себе. Все виходить назовні, й потихеньку відбувається корисна робота [над собою]. Подивися, адже й лікарі іноді дають хворим різні речовини для того, щоб проявилися симптоми їхньої хвороби й був поставлений правильний діагноз. Наприклад, хворим дають цукор, потім беруть у них на аналіз кров і дивляться, чи підвищився рівень цукру.
У духовній боротьбі необхідно визначити "координати" слабких місць нашого характеру — наші недоліки — і після цього намагатися завдавати удари в ці місця. Як на війні: роблячи розвідку якогось району, ми відзначаємо на карті місця, у яких перебуває ворог, або плацдарми, з яких він може піти на нас у наступ. І потім ми стежимо за цими місцями з особливою увагою. Бо, знаючи, у яких конкретно місцях перебуває ворог, можна рухатися з упевненістю. Військові розгортають карту й кажуть: "Ворог перебуває тут і тут. Виходить, нам потрібно встигнути захопити ось цю та ось цю висоту. Сюди потрібно послати підкріплення, а тут необхідні такі-то і такі-то види зброї". Тобто, знаючи, де перебуває ворог, можна розробити якийсь план. Однак, для того щоб це зробити, потрібно турбуватися й досліджувати [район бойових дій]. Спати тут не можна.
- Геронде, що краще: коли людина виявляє свої недоліки сама чи ж коли їй говорять про них інші?
- Добре, коли людина виявляє свої недоліки сама, але і в тому випадку, коли про них кажуть інші, їй теж не слід заперечувати. Треба приймати викриття від інших з радістю. Адже можна бачити себе таким, яким тобі хочеться себе бачити, а не таким, який ти є насправді.
- Геронде, інші, збоку, бачать мене краще, ніж я бачу себе сама?
- Захотівши, можна побачити себе краще, ніж бачать нас наші ближні. Тобто самій людині зручніше виявити свою реакцію на щось, якусь помилку й визначити їх причини, тоді як сторонній спостерігач приходить до висновку про свого ближнього на підставі власних припущень.
- Геронде, а чи може людина, намагаючись побачити себе такою, якою вона є, цього не домогтися?
— Так. Якщо в старанні людини присутня гординя, то побачити себе такою, якою вона є насправді, вона не зможе.
Треба вдивлятися в інших, як у дзеркало
Людина бачить себе краще, коли вона дивиться на інших, як у дзеркало. Кожного Бог наділив дарами, необхідним для того, щоб отримати користь, — незалежно від того, використає людина ні дари во благо чи ні. Якщо людина використає дароване їй з користю, то вона досягне досконалості. Наші недоліки — чи придбані вони від власної неуважності, чи успадковані від наших батьків — це теж наша власність. Кожен з нас повинен прагнути до того, щоб від цих недоліків звільнитися. А поки ми від них не звільнимося, нам потрібно "вдивлятися" у недоліки нашого ближнього і з'ясовувати для себе, де перебуваємо ми. Приміром, побачивши в ближньому якийсь недолік, треба відразу міркувати: "Дай-но подивлюся, можливо, такий самий недолік є і в мене". І, якщо ми дійсно знайдемо в собі цей недолік, треба докласти всіх зусиль, щоб від нього звільнитися.
- Геронде, а якщо помисел говорить мені, що в мене нема такого недоліку, як потрібно йому відповідати?
- Відповідай так: "У мене є інші — більші недоліки. Цей недолік мого ближнього, у порівнянні з моїми, мізерно малий". Адже іноді твої недоліки можуть у дійсності бути меншими, однак і зм'якшуючих провину обставин у тебе теж менше. Якщо людина досліджує себе подібним чином, то вона бачить, що її вади більші, ніж у її ближнього. А потім вона починає бачити в ближньому і його чесноти. "Дай-но я подивлюся, — каже така людина, — чи є ця чеснота в мене? Нема. Ох-ох-ох! Як же я ще далеко від того [духовного стану], у якому повинна перебувати!" Виконуючи таку роботу, людина від усього отримує допомогу, змінюється — у доброму значенні цього слова — і вдосконалюється. Вона дістає користь від святих, дістає користь від подвижників, дістає користь навіть від людей світу цього. Приміром, побачивши, як мирська людина не бере себе в розрахунок і жертвує собою, християнин, який здійснює над собою таку духовну роботу, каже: "А в мене є таке любочестя? Де там! Але ж я ще й духовна людина!" І, таким чином, він намагається наслідувати побачене добро. У нас — тобто у всіх людей — стільки роботи! Благий Бог премудрим способом все влаштовує для нашого блага.
Той, хто пізнає себе по-справжньому, має смиренність
— Геронде, я переважно виявляю свою гординю вчорашнім числом, уже після того, як впадаю у цей гріх.
- Завдання в тому, щоб ти побачила її до падіння. Якщо тобі кажуть, що ти зробила щось добре, не відчувай задоволення. Не давай похвалі прилипати, чіплятися за тебе.
- А що могло б мені в цьому допомогти?
- Пізнання себе. Якщо людина пізнала саму себе, то все — питання закрите. Після цього похвали стають сторонніми предметами: вони до неї вже не прилипають. Приміром, якщо людина знає, що вона голодранець, то до неї не може прилипнути помисел, що вона король. Якщо ти уявиш себе принцесою, це буде значити, що ти розумово відстала.
- А якби я вже заздалегідь була готова не приймати похвали, це сприяло б мені в брані, про яку ми говоримо?
- Звичайно, треба намагатися бути готовою. Іноді це буде в тебе виходити, а іноді й ні. Завдання в тому, щоб ти пізнала себе. Не пізнавши своєї ветхої людини, християнин не усмиряється. Тому не зможе відбутися духовне розщеплення його [егоїстичного] атома, необхідне для того, щоб вийти на духовну орбіту. І, таким чином, людина залишається на орбіті мирській.
— Геронде, а чи може моє пізнання себе бути неправильним?
— Та ми ж з тобою не говоримо про неправильний стан. Той, хто має про себе правильне уявлення, має смиренність. А коли людина смириться, обов'язково прийде Благодать Божа.
Людина, що здійснює роботу, необхідну для пізнання себе, схожа на того, хто глибоко вкопується в землю й знаходить у ній корисні копалини. Чим більше ми заглиблюємося в самопізнання, тим нижчими ми себе бачимо. У такий спосіб людина смиряється, проте десниця Божа її постійно піднімає. І коли людина нарешті пізнає себе, смиренність стає вже її станом і
Благодать Божа в обов'язковому порядку має право на "продовження оренди" [у її серці]. Гординя такій людині вже не загрожує. А ось той, хто не здійснює над собою подібного діяння, постійно додає до свого [духовного] сміття все нове і нове, нарощує свою купу сміття, якийсь недовгий час гордо сидить на її вершині й в остаточному підсумку скочується вниз.
Нам треба дізнаватися, чим ми хворі
- Геронде, я часто бачу недоліки інших людей і засуджую їх.
- А чи знаєш ти свою власну хворобу?
- Ні.
- Ось тому ти й знаєш хвороби інших. Якби ти знала свою власну хворобу, то про хвороби інших людей не мала б і поняття. Я кажу не про те, щоб ти не була спільником у їхньому болю, але щоб ти перестала аналізувати їхні недоліки. Якщо людина не займається собою, то лукавий знайде їй роботу, і ця людина буде займатися іншими. Однак, працюючи над собою, людина знає і себе, і свого ближнього. В іншому ж випадку [маючи помилкові уявлення], роблячи неправильні висновки про саму себе й підходячи з такими ж критеріями до інших, людина робить помилку й у ставленні до них.
— Геронде, а що найбільше допомагає людині виправитися?
— Насамперед, воля, бажання. Воля, бажання [виправитися] — це, певним чином, добрий почин. Потім людина повинна зрозуміти, що вона хвора, і почати приймати відповідні [духовні] антибіотики. Бо якщо [тілесно] хворий приховує свою хворобу, то в якийсь момент він — несподівано й сам не зрозумівши як — звалиться як підкошений, і лікарські засоби вже будуть для нього безсилі.
Скажімо, людина знає, що вона схильна до туберкульозу, і з цієї причини в неї нема апетиту. "Чому ти не їси?", — запитують її. "Е, — відповідає вона, — ця страва мені не дуже до смаку!" Потім у неї починається занепад сил, і вона ледве пересуває ноги. "Що з тобою, чому ти ледве плетешся?" — дивуються люди, "А мені, — відповідає вона, — подобається ходити повільно. Навіщо я буду носитися як очманіла!" Вона приховує, що в неї занепад сил і через це ледь пересуває ноги. Потім у неї починається кашель. "Чому ти кашляєш?" — запитують її люди. "Це в мене алергія!" — відповідає вона. Приховує, що сухоти вже вразили її легені й вони дуже хворі. Проходить ще якийсь час, і хвора починає харкати кров'ю. "А це що таке?!" — запитують її ближні. "Дурниця, — відповідає, — запалення слизової оболонки горла!"
- Геронде, і все це людина робить для того, щоб її хвороба залишилася непомітною для інших?
- Так, вона поводиться так, щоб приховати свою хворобу. Так вона її ховає-приховує, а потім туберкульоз переходить у швидкоплинну форму. Легені розкладаються, у хворого йде горлом кров, як із труби, яка лопнула, він валиться з ніг, і оточуючі дізнаються про його хворобу. Одначе хвороба вже зайшла в таку стадію, що допомогти йому непросто. А якби на самому початку хвороби він визнав, що причина його, приміром, трохи підвищеної температури — туберкульоз, що починається, і дав себе лікувати, то став би здоровішим від здорового. Так само й у духовному житті: той, хто виправдовує свої пристрасті, в остаточному підсумку піддається бісівському впливу, і це не може залишитися непоміченим. А знаєш, що буває, коли людина приймає бісівський вплив? Той, хто приймає бесівський вплив, оздоблюється, стає звіром, встає дибки, розмовляє з людьми зухвало, з безсоромністю і не приймає допомоги ні від кого.
Тому вся основа в тому, щоб спочатку чоловік пізнав свою недугу й тішився з цього. Опісля він повинен дати себе лікувати, приймати відповідні ліки. Крім того, він повинен бути вдячним своєму лікареві — духівникові · або Старцеві — і не противитися йому. Приміром, хворому роблять переливання крові: він простягає лікареві свою руку, дає проколоти вену, відчуває біль, але терпить, бо знає, що переливання йому допоможе. А як страждає той, кому роблять хірургічну операцію! Однак, незважаючи на страждання, хворий погоджується для того, щоб його прооперували і він одужав.
- Геронде, а якщо я знаю, що, приміром, чиєсь строге зауваження піде мені на користь, то чому я не приймаю це зауваження як щось приємне?
- Ну добре, хай приємного в зауваженнях не знаходиш. Але ти хоча б розумієш, що робиш невірно?
- Так, розумію.
- Ну, коли розумієш, це вже дещо. Дивися: гірку-прегірку пігулку хворий приймає охочіше, ніж солодку карамельку, тому що розуміє: пігулка принесе йому користь. Не прийнявши гірких ліків, хворий не зцілиться. Людина повинна пізнати свою неміч, прийняти відповідні [духовні] ліки для того, щоб потім її зміцнив Христос.
ГЛАВА ЧЕТВЕРТА
Про те, що усвідомлення нами своєї гріховності розчулює Бога
Визнання своєї помилки
- Геронде, Авва Ісаак говорить, що в молитві треба відчувати себе ніби дитиною1.
— Так, треба відчувати себе дитиною, але дитиною неслухняною. Треба усвідомлювати, що ти засмутив свого Отця, і оплакувати це. Тоді ти відчуєш божественну ласку. Не треба говорити так: "Я дитина, і тому Бог зобов'язаний мене любити й мене прощати, отже, я можу викидати різні фокуси".
- Геронде, я прочитала у святого Григорія Ніського, що для того, щоб називати Бога Отцем, ми повинні досягти безпристрасності, у протилежному випадку — це "брань і зневага"2.
- Не хвилюйся, дурненька. Святитель написав це для тих, хто живе бездіяльно й грішно. Проте, якщо, чинячи гріх, людина глибоко усвідомлює свою провину, вона може називати Бога Отцем.
— Геронде, я відчуваю себе великою боржницею Бога, і це завдає мені болю.
— З того моменту, як ти починаєш відчувати себе боржницею Бога й смиренно говорити "згрішила, Боже мій", Бог прощає тебе, допомагає тобі й дає тобі Свою Благодать. І якщо в цьому стані тебе застане смерть, ти спасешся. Адже ти не просто називаєш себе боржницею й одночасно продовжуєш скочуватися по похилій площині. Ні — ти подвизаєшся. Ти не перебуваєш у бісівському стані — Боже збав! Бо з Божою допомогою тут, у монастирі, всі сестри більш-менш перебувають у покаянні. А крім того, знай, що, відчуваючи себе ні на що не здатною, духовна людина приймає Божественну Благодать. Бо це усвідомлення своєї гріховності стає для такої людини [духовним] обмиванням.
Коли в розмові зі мною хтось з болем говорить про себе: "Я такий, сякий, розтакий", то я радуюся, тому що як тільки людина визнає свої гріхи, то вона від них звільниться. Якось на Афоні я випадково набрів на хатину, у якій жив один чоловік разом з котами й собаками. Боячись пожежі, він навіть не запалював вогню для тепла. Цей чоловік був забутий і залишений всіма! Мені стало за нього боляче, але, коли я почав висловлювати йому своє співчуття, він відповів: "Не жалій мене, чернече. Я повинен помучитися. Якби ти знав, скільки я всього накоїв, ти б мене не жалів. Для мене й ті умови, у яких я живу зараз, надто хороші". Але хіба Бог не влаштує спасіння такої людини — які б гріхи вона не зробила раніше? Нещодавно3, коли був у лікарні, до мене підійшла одна жінка, руки якої були настільки сколоті від переливання крові, що на них було страшно дивитися! Там буквально не було живого місця! "У мені нема нічого доброго, — говорила мені вона, — можливо, Бог пожаліє мене й візьме до Раю. Адже ж в мене є такий-то порок, такий-то недолік" — і вона звинувачувала себе в цілій купі різних недоліків. Якою ж тонкою роботою стосовно себе вона займалася! Я не бачив іншої людини, що перебувала б у подібному стані!
- Геронде, я чула, як одна людина казала: "У мене є помисел, що [судячи людей] Христос поставиться до нас із поблажливістю". Це правильний помисел?
- Якщо в людини є велике смирення, якщо вона усвідомлює свої помилки, великою мірою відчуває свою провину й страждає, тоді Христос "поставиться" до неї з полегкістю і простить її. "Дитя Моє, — скаже Христос ній людині, — припини про це думати. Це все в безповоротному минулому". Однак, якщо, не усвідомлюючи своєї провини, людина заспокоює свій помисел тим, що Христос "проявить" щодо неї полегкість і милосердя, то це дуже небезпечно. То виходить, що Христос дасть винагороду грішникам?
Добре пізнання себе приводить Бога в розчулення і дає нам божественну допомогу і райську радість. Однак, якби ми могли отримати допомогу й без пізнання себе, Бог не вимагав би від нас навіть цього.
- Геронде, Ви сказали "добре пізнання себе". А буває й недобре пізнання себе?
- Так, можна, маючи помилкове пізнання своєї внутрішньої людини, виправдовувати себе й заспокоювати свій помисел Тому, кажучи, що в людини є усвідомлення помилки, я маю на увазі те, що вона докладає хоча б малих старань до виправлення. Приміром, я винен тобі п'ятсот тисяч драхм При зустрічі з тобою я кажу: "За мною боржок — п'ятсот тисяч", але повернення боргу мене не турбує, я просто визнаю за собою борг. Минає трохи часу, я знову згадую про це й знову кажу тобі: 'Так, так, за мною боржок". Але це не означає усвідомлення [боргу]. Дійсно усвідомлюючи за собою борг, людина не спить: вона шукає спосіб його повернути. І в цьому випадку слова: "Я тобі винен" — вона вимовляє таким тоном, що позикодавець отримує повідомлення про те, що віддача боргу дійсно хвилює боржника.
Усвідомлення гріховності та процвітання у боротьбі
- Геронде, якщо людина не процвітає у своїй духовній боротьбі, то чи правильно, якщо вона говорить собі: "Якою ти є, такою ти й залишишся. Нічого кращого я від тебе не чекаю".
- Ставлячись до свого стану подібним чином, можна увійти в оману. Така людина може дійти до того, що почне говорити: "Ті, кому призначено потрапити до Раю, у нього потраплять. Виходить, навіщо я буду подвизатися?" Так що ж, виходить, що святі освятилися без боротьби? Говорячи так, людина чекає свого виправлення й звільнення від пристрастей, не подвизаючись. Вона поводиться подібно до того старого чоловіка, який хотів поласувати ягодами і сів під шовковицею з роззявленим ротом, очікуючи, коли якась ягода сама впаде з дерева йому до рота
- Геронде, як я можу зрозуміти, що духовно процвітаю?
- Якщо в тебе є усвідомлення своєї гріховності, то буде й духовний успіх. Чим більшими ти бачиш свої гріхи, тим більше усвідомлення гріховності ти будеш здобувати й тим більше процвітатимеш.
- Геронде, а чи можна усвідомлювати свою гріховну помилку й при цьому не процвітати?
- Коли людина усвідомлює свою гріховну помилку й знову, не бажаючи того, її здійснює, то це значить, що в неї є гординя або схильність до гордині. І тому Бог не допомагає їй досягти успіху.
Якщо людина усвідомлює свою гріховність, то це велика сила, велике діло. Потім людина починає гидувати собою, смиряється, приписує все добре людинолюбству й доброті Божій і відчуває велику вдячність до Нього. Тому Бог любить грішників, які усвідомлюють свою гріховність, які каються і живуть зі смиренністю більше, ніж тих, хто багато подвизається, однак не визнає своєї гріховності й не має покаяння.
Треба смиренно просити милості Божої для нашого виправлення
- Геронде, коли святі отці говорять, що покаяння полягає в тому, що людина приймає рішення не повторювати попередніх гріхів і скорбить за них, то це означає, що ми повинні пам'ятати про скоєні нами гріхи постійно?
- Ні, не потрібно пам'ятати кожен гріх окремо, але треба постійно мати усвідомлення своєї гріховності. До якогось моменту людина повинна думати про свій гріх, а потім їй варто смиренно просити милості Божої — і якщо в неї нема гордині, то Бог їй допоможе. Особливо людині вразливій: якщо вона покаялася й висповідалася у своїх старих гріхах, то краще їх забути. Бо інакше тангалашка може нагадувати їй її старі гріхи, пригнічувати помислами, для того, щоб віднімати в неї час і відволікати її від молитви. Однак якщо людина, яка не відрізняється чуйністю, бачить, як у неї народжується гординя, то буде непогано, якщо вона пригадає свої гріхи, для того, щоб смиритися.
- Геронде, а чи може людина усвідомлювати свою гріховність, але при цьому не мати покаяння?
- Може, якщо в неї нема смиренності. Коли до покаяння домішується егоїзм, то людина без кінця мучить себе думками: "як же я міг це зробити?", "як подивляться на це люди?", "що ж про мене подумають?" — і терзається. У словах "як же я знову міг це зробити?" і "як я міг до такого докотитися?" — є егоїзм. Покаяння в таких словах нема. Людина повинна зрозуміти, що вона згрішила, і, зрозумівши це, смиренно попросити милості Божої. "Боже мій, — повинна сказати така людина, — я згрішив, прости мене. Ось така я погань. Пожалій мене. Якщо Ти не допоможеш мені, то я можу стати ще гіршим, кращим я стати не можу. Сам я ніколи не виправлюся". І, сказавши це, треба постаратися не повторювати свій гріх. Багато людей, згрішивши, зазнали болю не тому, що вони впали в очах людей, а через те, що вони поранили своїм гріхом Бога. Якщо людина, що жила по-мирському, перериває свої зв'язки з мирським духом, то потім, часто і не бажаючи того, вона відчуває, що цей дух вабить її до себе. Однак такій людині не потрібно впадати у відчай. Я думаю, що в такому разі успіхом буде й добра стурбованість, що почалася в грішника, яка викриває його душу за здійснені провини й за те, що він міг зробити щось [добре], але не зробив цього. Потихеньку відбувається боротьба, людина мимоволі смиряється й впадає в розпач добрим розпачем, тобто зневіряється у своєму "я". Тоді вона пояснює все дароване їй добро Благодаттю Божою і воістину вірує в слова, сказані Господом: "Без Мене не можете чинити нічого4. Якщо згодом така людина стане любочестно, з великою смиренністю подвизатися, уповаючи при цьому на Всемогутність Божу, то Благий Бог її помилує.
Печаль за наші гріхи
— Геронде, як людина може допомогти собі не повторювати вчинений нею проступок?
— Якщо людині стане по-справжньому боляче за свою провину, то вона її не повторить. Для того, щоб людина виправилася, у ній повинно бути присутнім внутрішнє сокрушения зі щирим покаянням. Тому святий Марко Подвижник наставляє: "Якщо людина не скорбітиме за свій гріх, відповідно до його міри, то вона знову легко потрапить в ті ж тенета"5. Тобто, якщо гріх невеликий, потрібне менше покаяння, якщо гріх тяжчий, потрібне покаяння більше. Не розглядаючи величину свого падіння й не засмучуючись за нього відповідно до цієї величини, людина легко впадає в той же самий або навіть ще більший гріх.
- А як ми можемо зрозуміти, що засмутилися через наше падіння не відповідно до його величини?
- Доказом невідповідності між падінням і сумом є те, що ви знову впадаєте в той самий гріх. Крім цього, стежачи за собою, не обмежуйтеся однією [духовною] діагностикою. Ви ж бо без кінця займаєтеся [духовними] мікробіологічними дослідженнями. Знайшовши свій [духовний] мікроб, ви розглядаєте його й говорите: "Треба цю комашку розчавити". Однак лікування ви так і не починаєте. Ну добре, ось ви переконалися, що страждаєте через якесь нездужання. Відразу ж треба думати про те, як цю хворобу зцілити. Яка користь від того, що ви будете постійно займатися самими аналізами, не намагаючись виправитися? Ви кажете: "У мене є така-ось пристрасть, у мене є пристрасть інша". Однак ви не відсікаєте ці пристрасті й, голосячи, залишаєтеся в тому ж пристрасному стані. Таким чином, ви викидаєте на вітер свою силу й розтрачуєте себе даремно. Ви розтрачуєте свій розум, своє серце. Від розладу ви стаєте хворими й потім нічого не можете робити. Потім, видужавши, знову починаєте голосити: "Як же це я так того разу розхворілася? Чому це відбулося?" Я не кажу, що не треба стежити за собою, ні. Не дозволяйте своїм гріхам проскакувати непоміченими. Але, брате мій, впадати у розпач теж потрібно до якоїсь межі! Не можна бути байдужим, але ж і відчуття лихої долі, нещастя теж треба уникати! Ти зробила щось неправильно? Задумалася над цим? Побачила свою помилку? Усвідомила її? Висповідала її? Якщо так, то продовжуй свій шлях, не застрявай на цій помилці. Відклади її тільки у своїй пам'яті, для того, щоб наступного разу, коли тобі знову випаде нагода її повторити, ти була уважною.
Якщо ми не намагаємося виправити свої помилки, то роздратування через них даремне. Печалячись через помилки, не намагаючись їх виправити, ми однаково ідо безперестанно плачемо за якимось хворим, але при цьому не намагаємося допомогти йому стати здоровим.
- Геронде, засмучуватися не потрібно навіть тоді, коли ти заслужено страждаєш за якусь скоєну тобою помилку?
- Не так. У цьому випадку засмучуватися потрібно, однак печаль має бути відповідною, пропорційною дотвоєї помилки. Якщо тобі не стане боляче за свою помилку, то ти з легковажності знову повториш її — тобто залишишся невиправленою. Однак, якщо, почавши з покаянної печалі, ти доходиш до розпачу, виходить, ти засмутилася більше, ніж було потрібно. У подібних випадках необхідно трішки підбадьорити себе й поставитися до зробленої тобою помилки з деякою часткою доброї байдужості.
Нам потрібне самодокоряння, а не розпач
— Геронде, але хіба легко глибоко усвідомити свою гріховність, перебуваючи на початку духовного шляху?
— Коли ми знаходимося на початку нашого духовного життя, Бог у Своїй любові не допускає нам, щоб ми усвідомили нашу гріховність, і, отже, не зігнулися [під її вагою]. Деякі любочесні й чутливі душі не змогли б витримати усвідомлення своєї гріховності й терпіли б шкоду. Таким чином, Бог засліплює наші очі, й ми не бачимо всіх наших гріхів разом. Приміром, рукав нашого одягу може бути забруднений пташиним послідом, а ми, дивлячись на нього, будемо думати, що це не послід, а квіткові пелюстки. Однак, коли ми процвітаємо в нашій духовній боротьбі, Бог делікатно допускає нам бачити наші помилки. Водночас Він дає нам і силу для того, що б ми подвизались і ці помилки виправляли. Якщо відсутній досвід, то тонка робота не на користь. Те ж саме відбувається й з усвідомленням благодіянь Божих. Якби людина, перебуваючи на початку свого духовного життя, бачила благодіяння Божі, то в неї почався б духовний крововилив, тому що, бачачи благодіяння Божі й усвідомлюючи свою невдячність за них, людина страждає, тане.
- Геронде, а я не бачу своїх помилок, і моє серце подібне до каменю.
- Іноді Бог допускає нашим очам не бачити наших помилок, а нашому серцю — бути каменем, тому що в протилежному випадку диявол може довести нас до відчаю. Людина повинна ставитися до своєї гріховності розважливо. Покаяння, у якому присутні душевне терзання й розпач, — не від Бога, у такому покаянні накрутив своїм хвостиком тангалашка. Людина повинна бути уважною, тому що диявол, підловивши її "справа" — на покаянні, може кинути її "вліво" — у печаль і розпач. Диявол хоче зламати людину — душевно й тілесно — і довести її до непридатності. Тобто він приносить інше сокрушення — наповнене душевною тривогою, для того щоб сокрушите цим сокрушениям людину. Приміром, диявол може сказати людині: "Ти такий великий грішник, що не спасешся". Роблячи вигляд, що піклується про душу людини, диявол вводить її в душевну тривогу й розпач! То навіщо ж дозволяти дияволу робити все, що він хоче? Коли диявол говорить тобі: "Ти грішниця", відповідай йому: "Ну а тобі яке до цього діло? Я скажу, що я грішниця, коли захочу цього сама, а не тоді, коли цього захочеш ти".
- Геронде, а в чому причина того, що душа часто зневіряється?
- Зневіра й душевна важкість зазвичай мають свою причину в каяттях совісті, які відбуваються тому, що людина занадто вразлива. У цьому випадку людині необхідно висповідатися, щоб розраховувати на допомогу від духівника Бо якщо людина занадто вразлива, то гріх, який вона вчинила, може бути дуже маленьким, однак ворог збільшує цей гріх в очах такої людини. Він показує їй цей гріх через мікроскоп, для того, щоб довести її до розпачу і непридатності.
Приміром, диявол може переконати таку занадто чутливу людину, що вона нібито дуже засмутила своїх ближніх, що вона створила їм труднощі тощо. У такий спосіб диявол доводить людину до душевного розладу, який перевершує її сили. Однак якщо диявол дійсно піклується про благо нашої душі, то чому він не йде спокушати [будити] совість байдужої людини? Але де там людину байдужу — для того, щоб вона не отямилася, — диявол переконує, що її великий гріх не такий вже значущий.
Людина повинна пізнати себе такою, якою вона є й насправді, а не такою, якою являє її у власних очах ворог — диявол. Бо диявола турбує одне: як заподіяти нам зло. Людина ніколи не повинна впадати у відчай — тільки б у неї було покаяння, тому що і гріхи її менші, ніж гріхи диявола, і зм'якшуючі провину обставини в неї є — адже вона сотворена із землі, але, будучи неуважною, спіткнулася й забруднилася.
Для того, щоб духовна боротьба була результативною, ми повинні обертати колесо [нашої духовної машини] в бік, протилежний тому, куди його крутить диявол. Диявол навіює нам, що ми нібито щось із себе являємо? Нам треба вибробляти в собі самодокоряння. Переконує, що ми не являємо із себе нічого? Будемо говорити: "Бог мене помилує". Якщо людина поводиться в такий спосіб — із простотою, довірою до Бога й сподіванням на Нього, то в її життя входить покаяння, смиренність і вона сягає духовних висот.
— Геронде, отже, самодокоряння не допомагає в духовній боротьбі?
— Допомагає, однак потрібне міркування. Приміром, людина може говорити сама собі: "Ах ти, недоумку такий_". Однак картати себе треба зі смиренністю, для того, щоб посміятися над дияволом, а також з мужністю, а не з відчуттям власного злополуччя. Нам необхідне самодокоряння, а не розпач.
Якщо людина вірить у те, що вона не робить нічого хорошого; якщо — у доброму смислі цього слова — вона розчаровується в собі, у своєму "я"; якщо вона вірить у те, що своїми ділами вона постійно додає нулі до нулів, і при ньому продовжує свою духовну боротьбу з надією на Бога — це ознака того, що вона досягла духовної зрілості У цьому випадку Благий Бог, побачивши нулі її благого власного наміру, пожаліє її й поставить на початку цих нулів одиницю. Таким чином, її нулі зростуть в ціні, і вона стане духовно багатою. У смиренному стані розчарування в собі ховається добрий духовний стан
Духовне діяння зі збільшувальним склом
- Геронде, яким чином людина може постійно бачити себе грішною?
- Людина може бачити себе грішною, якщо вона випробовує себе з увагою. Чим з більшою увагою випробовує себе людина, тим більшим грішником вона себе бачить.
- А як може займатися таким діянням той, хто обтяжений безліччю турбот?
— Добре, якщо протягом дня така людина хоч скількись часу присвячує Ісусовій молитві, а також має певний час для підрахунку своїх [духовних] прибутків і втрат. Погляньте господар бакалійної крамниці підраховує свої гроші щодня. Адже, не контролюючи своїх прибутків і боргів, збанкрутіє, і його посадять у боргову яму.
— Геронде, деякі люди не знають, що їм говорити на сповіді? Чому?
— Це є свідченням того, що вони не займаються тонкою роботою над собою. Якщо ми не займаємося тонкою роботою, то не зауважуємо за собою навіть грубих погрішностей. Нам потрібно очистити очі нашої душі. Сліпа людина не бачить нічого. Людина одноока щось уже бачить, однак краще за інших бачить той, у кого є обидва ока й вони здорові. Ну а якщо в такої людини є під рукою й телескоп з мікроскопом, то вона буде бачити дуже чітко й те, що знаходиться далеко, і те, що дуже близько. Приміром, невелику різьблену іконку я можу закінчити за три дні, однак, залишивши її полежати кілька днів і потім знову взявши в руки, я знайду в ній багато недоліків. Над однією іконкою я можу працювати і тиждень, і місяць, і два роки. А якщо захочу, то можу працювати над нею і п'ять років. Однак у цьому випадку я повинен буду працювати зі збільшувальним склом Я хочу сказати, що духовне діяння теж не має кінця Чим більше людина духовно процвітає, тим чистішими стають очі її душі, і тоді поступово вона бачить свої гріхи все більшими й більшими. У такий спосіб людина смиряється, і до неї приходить Благодать Божа Святі, які говорили: "Я окаянний грішник", вірили в це, тому що очі їхньої душі перетворилися в [духовні] мікроскопи. Чим більше вони процвітали, тим потужніший духовний мікроскоп здобували і, таким чином, бачили себе більшими грішниками. Ось, наприклад, зараз неозброєним оком я дивлюся на мою руку, і вона здається мені гарною. Однак якщо подивлюся на неї через збільшувальне скло, то ось ці волосинки, яга зараз ледь видимі, уявляються цілим кипарисовим гаєм! "Брате мій, — здивуюся я, — це що ж, виходить, я троглодит?" Здійснюючи над собою таке духовне діяння, ви гидуєте своєю ветхою людиною.
Наша ветха людина — це злісний "квартиронаймач", котрий живе в нас. Для того щоб він пішов, ми повинні зруйнувати його житло та почати зводити новий будинок — будувати нову людину.
Зноски:
1 Пор.: Иже во Святых отца нашего Исаака Сириянина Слова подвижнические М, 1993. С. 97.
2 Αγ.αρηγορΐονΝύσσης.Είςτήνπροσενχήν.ΛόγοςΒ'.Ρ0.44,1141 А; пор.: св. Григорий Нисский. Творения, ч. 1. // Творения святых отцов в русском переводе, издаваемые при Московской Духовной Академии. Т. 37. М., 1861.
3 У 1994 р.
4 Йн. 15:5.
5 Пор.: Добротолюбіє в російському перекладі. Т. І. Свято-Троицкая Сергиева Лавра, 1992. С 560.
ГЛАВА П'ЯТА
Про те, що покаяння має велику силу
"Опам'ятавшись... "1
Бог перебуває дуже близько від нас, але водночас й дуже високо. Для того, щоб людина "вблагала" Бога зійти й перебувати разом з нею, їй потрібно смиритися й покаятися. Тоді, бачачи смиренність цієї людини, Всемилостивий Бог возносить її до небес і відчуває до неї велику любов. "На небі буде більша радість за одного грішника, що кається"2 , — говорить Євангеліє.
Бог дав людині розум для того, щоб та розважала, наскільки великим є її гріх, каялася й просила прощення. Нерозкаяна людина дуже зачерствіла й поглупіла, тому що не хоче покаятися й звільнитися від тієї малої пекельної муки, у якій вона живе і яка веде її в ще гіршу — вічну муку. Таким чином, вона позбавляє себе й тих земних райських утіх, які, перетворюючись у набагато більші, вічні утіхи, продовжуються у Раю поруч з Богом.
Перебуваючи далеко від Бога, людина перебуває поза собою. Подивися, у Євангелії написано, що блудний син "опам'ятавшись, він сказав до себе: іду до батька свого". Тобто блудний син вирішив повернутися до батька, отямившись і покаявшись. Живучи в гріху, він був поза собою, жив без розуму й смислу, оскільки гріх — поза здоровим глуздом.
— Геронде, Авва Алоній говорить: "Якщо людина хоче, то від ранку до вечора вона може досягти божественної міри"3. Що він має на увазі?
— Для духовного життя не потрібно багато років. Покаявшись, людина за одну мить може перенестися з пекельної муки до Раю4. Людина має здатність змінюватися. Вона може стати Ангелом, а може стати дияволом. Ах, яку ж силу має покаяння! Воно всмоктує в себе Божественну Благодать. Якщо людина піддасться одиному-єдиному смиренному помислу, то вона спасається. Якщо вона спокуситься гординею і при цьому не покається й у такому стані її застане смерть, то все — вона загинула. Звичайно, смиренний помисел повинен супроводжуватися і внутрішнім зітханням, внутрішнім сокрушениям. Тому що помисел є помисел, однак у людини є й серце. "Всією душею, і мислею, і серцем"5, — говорить піснописець. Але я думаю, що Авва Алоній має на увазі якийсь більш твердий стан. Для того, щоб досягти доброго стану, необхідний якийсь час. Я зашпортуюся, каюся — і в ту ж саму мить дістаю прощення. Якщо в мене є подвижницький дух, то я можу потихеньку зміцнити своє становище, але, поки це не відбудеться, мене буде кидати з боку в бік.
— Геронде, а чи може духовно допомогти собі людина літня?
— Коли людина зістариться, їй надається особлива можливість покаятися, тому що її ілюзії розвіюються. Коли людина була молодою, мала тілесні сили й не відчувала труднощів, вона не бачила своєї слабкості й думала, що з нею все гаразд. А на старість ті труднощі, з якими вона зіштовхується, і ті розчарування, що їх вони спричиняють, допомагають їй зрозуміти: вона є слабкою, вона [духовно] кульгає, і, зрозумівши це, — покаятися. Якщо така людина здобуде духовну користь з тих небагатьох років життя, які в неї залишаються, і якщо вона використає досвід, який залишили їй ті багато минулих років життя, то Христос не залишить її, Він помилує цю людину.
Сльози покаяння
Покаяння — це хрещення слізьми. Каючись, людина проходить через нове хрещення, відроджується. Апостол Петро своїм відреченням, певною мірою, зрадив Христа. Однак він "плакав гірко"6 і тому дістав прощення у своєму падінні. Тобто щире покаяння обмило апостола Петра, знову очистило його. Подивися: адже Бог спочатку сотворив землю, сотворив море, все інше, а вже із землі потім сотворив людину. Людина спочатку народжується тілесно, а потім, у Таїнстві Святого Хрещення, вона духовно відроджується від води — творіння Божого й від Святого Духа — Божественної Благодаті. "Водою і Духом"7 відроджується людина і стає людиною новою.
— Геронде, тобто подібно до того, як Бог при сотворінні людини взяв землю й сотворив її, так і зараз у Таїнстві Святого Хрещення Він використовує воду, для того щоб людину відтворити?
- Так, вода має очищувальний смисл, тому священик у Таїнстві Святого Хрещення занурює людину у воду. Людина обмивається від первородного гріха, очищається від гріхів, її осіняє Благодать Божа, вона облачається в Христа і стає новою, відродженою людиною. Це результат Святого Хрещення. Коли Никодим, прийшовши до Христа, запитав Його, як людина може народитися знову, Христос зрозуміло відповів йому: "Істинно, істинно, кажу тобі, коли хтось не народиться з води та Духа, не спроможний увійти у Царство Боже"8. У Таїнстві Святого Хрещення людина стає новою, досконалим творінням Бога після гріхопадіння. Тому якщо людина не осквернить своє Святе Хрещення, то в неї буде багато Божественної Благодаті. Але навіть якщо вона забруднить себе після Таїнства Святого Хрещення, то в неї є хрещення покаянням. Якщо людина усвідомлює свій гріх, якщо їй стане за нього боляче, то вона, певним чином, омивається слізьми покаяння і до неї знову приходить9 Благодать Божа.
- Геронде, я вже багато років не можу оплакувати свої гріхи, у мене нема ні сльозинки. Це значить, що в мене нема справжнього покаяння?
- Тобі що, не боляче за гріх, який ти чиниш?
- Боляче, але, напевно, цей біль неглибокий.
— Не приходь до висновку на підставі сліз. Звичайно, сльози — це розпізнавальна ознака покаяння, однак не єдина. Деякі люди плачуть і ще з мокрими від сліз очима починають сміятися. Сердечний біль і внутрішнє зітхання — це ті внутрішні сльози, які вищі, ніж сльози зовнішні. Одна нещасна людина казала мені: "Яка ж я тверда людина, отче! У мене нема ні сльозинки! Моє серце скам'яніло. Ох, яке ж у мене тверде серце!" Будучи дуже чутливим, цей нещасний відчував себе дуже жорстокосердим, тому що не плакав. Однак він глибоко переживав, стогнав, і було видно, що стогони й зітхання немов виходять із глибин серця цього нещасного! А хтось інший може плакати й відразу сміятися. Така людина подібна до мінливої весняної погоди. Наприклад, побачивши знедоленого, вона може розчулитися, трішки поплакати й відразу сказати собі: "Подивися, як я співчуваю чужому болю!" Або, проливши трохи сліз у молитві, вона каже: "Якщо моя молитва відбувається зі слізьми, то Бог її чує!" И у такий спосіб вона заспокоює свій помисел.
А бувають і безутішні сльози. Ці сльози — від тангалашки. У таких сльозах нема покаяння, але є зачеплений егоїзм. У цьому випадку людина егоїстично плаче через своє падіння. Вона роз'ятрює свою рану не тому, що засмутила Бога, а тому, що, будучи неуважною, впала в очах інших людей. Таким чином, вона страждає подвійно. Пам'ятаю одного ватажка банди заколотників під час громадянської війни. Хай дарує Бог покаяння цій людині! Якось до його рук потрапив один бідний глава сімейства, у якого було дев'ятеро дітей. Оскільки цей чоловік не погоджувався з комуністичною ідеологією, ватажок бандитської зграї повалив його додолу і почав безжалісно бити. А колись цей нещасний був його лакеєм. "Слухай, — кричав нещасний, — невже тобі мене не шкода! Адже в мене дев'ятеро дітей! Хіба ти не пам'ятаєш, як, коли ти був дитиною, я носив тебе на плечах? Що поганого я тобі зробив?" Бачачи, як ватажок жорстоко б'є ногами цього нещасного, один з його товаришів по зграї крикнув йому: "Послухай, що поганого він тобі зробив? Невже тобі його не шкода? Та він же глава сімейства". І відразу сталася дивна зміна: лиходій почав гірко плакати, тому що зауваження товариша зачепило його егоїзм!
Подібні сльози егоїстичні, вони подібні до каяття Юди. Юда, зрадивши Христа, пішов до фарисеїв, щоб сказати їм: "Згрішив". Але фарисеї відповіли Юді: "Ну а нам ти навіщо кажеш про те, що згрішив?" Ці слова зачепили Юду, він озлобився, жбурнув фарисеям срібняки, пішов і через егоїзм повісився10. Але якби Юда покаявся, пішов до Христа і сказав Йому "прости", то він би спасся.
Покаяння — це нескінченне рукоділля
- Геронде, що таке радіснотворний плач?
- Радіснотворний плач — це радість, від того, що ми печалимося за якийсь скоєний нами гріх. У радіснотворному плачі присутні і біль, і радість, тому він називається і радісною печаллю. Від любочестя людина засмучується тим, що засмутила Христа, однак вона і радується — тому що відчуває божественну розраду. Грішник, який щиро покаявся, отримує від Бога прощення, відчуває в собі божественну радість і може досягти духовної втіхи.
— Геронде, чи може людина, яка подвизається, жити в покаянні все своє життя?
— Так, подвизаючись правильно, людина не бачить свого успіху, вона усвідомлює самі лише падіння і тому живе в постійному покаянні. Вона не знає, що спочатку боролася з одним бісом, а зараз, можливо, бореться із цілим бісівським полчищем. Бо з чим більшою силою людина намагається викорінити із себе пристрасть і насадити в собі чесноти, тим більше ворогів збирається навколо коріння цієї пристрасті [тягнуть униз і заважають подвижникові цю пристрасть викорінити]. Тоді людина процвітає, незважаючи на те, що сама вона не знає про свій успіх. Вона може перебувати в такому стані, поки не помре. Вона може не бачити свого успіху, думати, що раз вона падає, то неодмінно [духовно] тупцює на місці. Однак насправді така людина процвітає, тому що вона постійно примножує боротьбу й бореться все з більшою і більшою кількістю тангалашок.
Для людини, яка подвизається, покаяння — нескінченне рукоділля. Коли хтось помирає, то його оплакують, закопують у землю, а потім забувають... Але за наші гріхи ми будемо плакати постійно — поки не помремо. Однак будемо здійснювати це діяння з розважанням і надією на Христа, Котрий перетерпів Розп'яття для того, щоб нас духовно воскресити.
Зміна життя
Для того щоб надалі не впадати у гріх, людина повинна намагатися уникати всього того, що її на цей гріх провокує. Приміром, якщо пияк хоче отримати допомогу й кинути пити, то він не повинен навіть наближатися до закладів, у яких продають алкоголь. Необхідна невелика ретельність і добре налаштування, і тоді Благий Бог допоможе нам перебороти труднощі. Приміром, у людини є якась пристрасть. Вона визнає цю пристрасть, подвизається для того, щоб її відсікти, кається, смиряється. У неї є бажання відсікти цю пристрасть. Це бажання доходить до Бога, і Бог їй допомагає. Але як Бог може дати людині Свою Благодать, якщо та не докладає зусиль до того, щоб змінитися, і продовжує грішити? Благодать Божа не приходить до людини, яка перебуває в стані неправильному, тому що такій людині Благодать Божа не допомагає. Бо якщо б Благодать допомагала й у таких випадках, то Бог дарував би її навіть дияволу.
Людина, котра впала в якийсь гріх, але не лежить у ньому, тобто не залишається у своїх гріховних думках, але кається у своєму падінні та подвизається з метою не повторити це падіння, приймає Благодать Божу і дістає допомогу. Однак якщо в людини нема покаяння й вона вважає гріх модою, то її стан демонічний.
— Геронде, а яким способом спасся один з розбійників, розп'ятий поруч з Христом?
— Цей розбійник переліз через паркан і потрапив у райський сад! "Покаяння розбійника Рай обкраде"11. Тобто своїм великим покаянням благорозумний розбійник зумів "обікрасти" навіть Рай.
- Геронде, якщо людина, котра змінила своє життя не живе за своїми старими гріховними звичками, однак іноді впадає в якийсь зі старих гріхів, то це значить, що в неї нема покаяння?
- Е, якщо вона падає при тому, що докладає необхідні зусилля до виправлення, то в неї є деякі зм'якшуючі провину обставини. Відразу змінити своє життя нелегко. Однак, дійсно зрозумівши, наскільки тяжкими є скоєні нею гріхи, людина перестає в них впадати.
За давніх часів покаяння було щирим. Якщо людина каялася, то вона вже не грішила. Пам'ятаю одну жінку, яка каялася. Як же вона допомогла мені своїм щирим покаянням! Вона поводилася дуже скромно, нічого не говорила. Одягнена в чорні — схожі на чернечі — одежі, ця жінка приходила в одну капличку й наводила там порядок, запалювала лампади... Навіть просто дивлячись на неї, ти діставав величезну користь. А зараз я бачу, як деякі люди, тільки-но змінивши своє колишнє гріховне життя, починають вчити інших, у той час як у них самих ще живе їхня ветха людина. Звичайно, якщо хтось покається, припинить жити так, як жив раніше — у блуді й розпусті, — і почне жити духовно, це буде великою допомогою й для інших. Однак якщо, тільки-но перейшовши з одного стану в інший, вона відразу починає видавати себе за духовну людину й проповідувати, то це омана.
- Можливо, Геронде, такі люди поводяться так, думаючи, цю в такий спосіб вони допоможуть іншим?
- Дійсно, вони поводяться так, для того, щоб допомогти іншим. Однак за їхніми діями — особливо якщо вони люди хоч трохи відомі — криється гордий помисел: "Зараз забудуть про Караїскакіса12 й Колокотроніса13 і будуть говорити про мене!" Звідси зрозуміло, наскільки порочні їхні спонукальні причини. Якщо їм дійсно боляче за свої гріхи, то упродовж певного часу краще про них пам'ятати й уникати впевненості в собі. їм потрібно бути дуже уважними. І коли в них з'являються різні образи чи помисли з їхнього колишнього життя, треба виганяти їх як помисли огудні. Таке вигнання буде доказом того, що вони вже не приймають цих помислів, що їх [духовний] організм реагує на них [негативно]. Тобто, для того щоб по-справжньому змінитися, людина повинна погидувати своїм минулим, мати велику смиренність. Якщо вона втримає зі свого колишнього життя тільки дещо — те, що вважатиме не дуже шкідливим, то потім від цього "нешкідливого" забрудниться і все інше. З того моменту як людина буде мати хоча б одну малу думку — малу зарозумілість про свою ветху людину, Бог припинить надавати їй Свою допомогу й те, що буде робити ця людина, не буде чистим.
- Геронде, змінивши своє життя, людина повинна прагнути до того, щоб виправити в людей той помисел, який вони мали про неї раніше?
- Не треба егоїстично намагатися виправити чужий помисел. Якщо людина виправиться сама, то й помисел про неї у людей відпаде сам собою. А якщо її колишнє гріховне життя залишило шрам у суспільстві чи в її оточенні, то цей шрам розсмокчеться сам собою, коли людина буде поводитися правильно, похристиянськи. Людині, котра покаялася, не потрібно нічого говорити іншим. Сам Бог буде говорити з людьми словами її покаяння.
«...гріх мій завжди переді мною»14
— Геронде, чи корисно записувати свої гріхи, для того щоб їх не забути до сповіді?
— Якщо мені дійсно боляче за скоєний мною гріх, то я не можу його забути. Мене викриває моя совість. Моя душа болить, і я постійно пам'ятаю про свій гріх. Увесь час між скоєнням гріха й сповіддю гріх продовжує працювати" у мені, він вражає моє серце й викриває мене. Тобто я страждаю, однак відповідно до цього страждання отримую винагороду від Бога Однак якщо, скоївши якийсь гріх, я про нього зовсім не думаю, то це значить, що мій гріх мене зовсім не вражає. Я забуваю його й залишаюся невиправленим. Тому деякі люди, почувши, як їм роблять зауваження за якусь провину, сміються — начебто все це дрібниці. У цьому є безсоромність, байдужість. Так ставитися до свого гріха — це зовсім по-сатанинськи. Пам'ятаєш, що говорив пророк Давид? "Я бо провину мою визнаю і гріхом моїм журюся"15. І ще: "Гріх мій є завжди переді мною". Незважаючи на те, що Бог простив Давида, який покаявся, він — від любочестя — зазнавав внутрішнього болю і тому постійно приймав божественну втіху.
А деякі люди постійно займаються [духовною] "самодиагностикою", і ця справа їх засмоктує. Вони без кінця скрупульозно записують свої гріхи — нібито для того, щоб займатися тонким духовним діянням, "розкладають" ці гріхи на складові частини, заморочують собі голову, але не виправляються. А якби один за одним вони зауважували свої великі недоліки й почали подвиг виправлення себе, то недоліки малі теж би зникли.
- Геронде, якщо людина не живе в покаянні й при цьому славословить Бога, то чи прийме Бог її славослів'я?
- Ні, як же Бог може прийняти подібне славослів'я? Насамперед необхідне покаяння. Бо якщо людина перебуває в гріху, то яка їй користь від того, що вона скаже: "Слава Тобі, Котрий показав нам світло..."? У цьому є безсоромність. Ось єдине славослів'я, яке підходить такій людині: "Дякую Тобі, Боже мій, за те, що Ти не скидаєш блискавку, щоб мене спалити", тому що в славослів'ї такого роду присутнє покаяння.
Вимушене покаяння
— Геронде, авва Ісаак пише: "Кожне покаяння, чинене без власної волі, не містить у собі радості, а також не вважається гідним нагороди"16. Яким чином людина може каятися без свого бажання?
— Йдеться про людину, яка змушена покаятися, тому що впала в очах інших, однак смиренності при цьому вона не має. Я розумію слова святого Ісаака так.
— Тобто буває покаяння без нашого бажання?
— Так, буває й вимушене покаяння. Наприклад, бажаючи уникнути неприємних для мене наслідків, я прошу, щоб ти простила мене за те зло, що я тобі зробив, однак внутрішньо при цьому не змінююся. Людина, яка витончилася в лукавстві, робить вигляд, що покаялася, вона поводиться з лукавством, з удаваною добротою кладе людям поклони, просить у них прощення, для того, щоб ввести їх в оману. Однак і коли грішник іде до духівника, щоб розповісти йому про свої гріхи, тому що боїться потрапити в пекельну муку, — це теж не покаяння. Тобто для такої людини завдання не в тому, як би покаятися, а в тому, як би не потрапити в пекельну муку! Справжнє покаяння — усвідомити свої прогрішення, відчути за них біль, попросити в Бога прощення й після цього висповідатися. У такий спосіб до людини прийде божественна розрада. Тому я завжди рекомендую людям покаяння й сповідь. Саму тільки сповідь без покаяння я не рекомендую ніколи.
Дивися: коли починається землетрус, то видно, що ті, у кого є добре налаштування, починають сильно хвилюватися, каються й змінюють своє життя. Інші ж — більшість — на якусь мить приходять до тями, однак, коли небезпека минає, вони знову повертаються до свого колишнього життя. Тому, коли один чоловік розповів мені, що в їхньому місті був сильний землетрус, я запитав його: "То, виходить, вас хитнуло міцно? Але чи розбудив вас цей землетрус?" — "Розбудив, розбудив!" — відповів він. "Розбудити-то розбудив, — зауважив я, — однак ви знову заснете".
Покаяння приносить людині божественну розраду
- Геронде, що таке божественна розрада?
- Що таке божественна розрада? Щоб ви краще зрозуміли це, наведу такий приклад. Скажемо, дитина псує недорогу річ, приміром, ламає який-небудь інструмент батька, а потім впадає у відчай і плаче, тому що завдану нею шкоду вважає дуже великою. Однак, чим невтішніше вона плаче, усвідомлюючи, що заподіяла шкоду, і страждає, тим більше батько голубить і втішає її: "Нічого страшного, дитинко моя, не хвилюйся; невелика біда — ми купимо новий інструмент". А дитина, бачачи ніжну батьківську любов, від любочестя плаче ще безутішніше. "Я не можу не хвилюватися, — говорить вона крізь сльози. — Саме зараз ми потребуємо цей інструмент, а я його зламала". "Дитинко моя, — знову втішає її батько, — нічого страшного, цей інструмент був старим". Однак дитина продовжує плакати. І чим більше вона засмучується, тим більше батько стискає її у своїх обіймах, цілує й голубить її. У такий же спосіб, чим більше страждає й засмучується людина за свою гріховність чи за свою невдячність Богові, любочесно плачучи через те, що своїми гріхами вона засмутила Бога — Свого Отця, тим більшим божественним радуванням відплачує їй Бог і тим більше тішить її внутрішньо. Хоча в печалі такої людини присутній біль, однак у ній є надія й втіха.
Однак той, хто хоче отримати божественну втіху, про втіху просити не повинен. Така людина повинна відчути свій гріх, покаятися в ньому, і тоді божественна розрада прийде сама собою. Якось на Святій Горі виникла одна спокуса, й деякі ченці підмочили свою репутацію. Один з них, випадково зустрівши мене, почав говорити: "Ах, як же я хотів тебе побачити, щоб ти мене втішив". Він хотів, щоб я втішив його, тому що йому задали доброї прочуханки! І треба визнати, що той, хто задав йому цю прочуханку, правильно зробив! Я слухав цього ченця з великим подивом. Бути винним і при цьому просити втіхи! Якби, не просячи втіхи, він смирявся й говорив: "Я згрішив, Боже мій", то божественна втіха з'явилася б у нього всередині. Однак, будучи винним, він хотів, щоб я сказав йому щось таке: "Нічого страшного, не хвилюйся, адже твоя провина не така вже велика. До того ж винен не ти один, винні й інші". Ну, скажіть, будь ласка, що це за втіха? Це не втіха, а глузування. Божественна втіха приходить від покаяння.
- Геронде, а коли після гріховного падіння людина перебуває в покаянні, однак одночасно відчуває душевний і тілесний надлом, це значить, що її покаяння неправильне?
- У перший день душевний і тілесний надлом виправдані. Однак якщо в цієї людини є справжнє покаяння, то вона, переживаючи внутрішню скорботу й біль, при цьому зазнає і божественної втіхи.
- Так, але ж й гріха свого вона теж не забуває?
- Так, гріха свого вона не забуває. Така людина скорбить і втішається, скорбить і втішається. Вона завдає собі удару за вчинений гріх, і Бог її ласкаво гладить, вона знову б'є себе, і Бог знову гладить її... Це і є покаяння, яке приносить людині божественну втіху.
Зноски:
1Лк. 15:17.
2Лк. 15:7.
3 Пор.: Достопамятные сказания о подвижничестве святых и блаженных отцов. Свято-Троицкая Сергиева Лавра 1993. С. 42.
4 В даному випадку Старець має на увазі не загробне життя людини, а звільнення грішника від падіння і зміну стану його земного життя. — Прим, перекл.
5 Див.: Канон молебен по Пресвятей Богородице изрядный. Песнь 7.
6Мт.26:75іЛк.22:62.
7 Йн. 3: 5.
8 Йн. 3: 5.
9 У даному контексті, говорячи: "Приходить Благодать Божа", Старець має на увазі, що Благодать Божа знову вступає в дію, являє Свою силу в грішникові, який покаявся.
10 Див.: Мт. 27: 3-5.
11 Див.- Октоих. Глас 1. На Воскресной утрени ипакои.
12 Караїскакіс Георгіос (1782-1827) — національний герой Еллади. Видатний діяч грецької революції 1821 р. — Прим, перекл.
13 Колокотроніс Феодорос (1770-1843) — національний герой Еллади. Видатний діяч грецької революції 1821 р. — Прим, перекл.
14 Пс 50: 5.
15 Пс 37:19.
16 Пор; Иже во святых отца нашего Исаака Сириянина Слова подвижнические. М, 1993. С. 11.
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
Чорні сили пітьми
"Чорні сили пітьми безсилі.
Самі люди, віддаляючись від Бога,
роблять їх сильними, оскільки,
віддаляючись від Бога,
люди дають дияволу
право над собою"
ГЛАВА ПЕРША
Про чаклунство
Оскільки часто — бажаючи вам допомогти — я розповідав вам про Рай, про Ангелів і про святих, то зараз — знову бажаючи вам допомогти — розповім трохи про пекельну муку і про бісів, для того, щоб ви знали, з ким ми ведемо брань. Одного разу до мене в келію прийшов юнак — чаклун з Тібету. Він розповів мені багато чого зі свого життя. Трирічною дитиною — будучи тільки віднятим від грудей матері — рідний батько віддав його групі тібетських чаклунів із тридцяти осіб, для того, щоб вони посвятили його в таємниці свого чаклунського мистецтва. Цей юнак дійшов до одинадцятого ступеня чаклунства — найвищий ступінь дванадцятий. Коли йому виповнилося шістнадцять років, він виїхав з Тібету і поїхав до Швеції, щоб побачити свого батька. У Швеції він випадково познайомився із православним священиком і захотів поговорити з ним. Юний чаклун зовсім не знав, що таке православний священик. У залі, де вони розмовляли, юнак, бажаючи проявити свою силу, почав показувати різні чаклунські фокуси. Він викликав одного зі старших бісів на ім'я Міна і сказав йому: "Я хочу води". Після того, як він вимовив ці слова, одна зі склянок сама собою здійнялася в повітря, підлетіла під кран, вода відкрилася, склянка наповнилася і потім крізь зачинені скляні двері влетіла у зал, де вони сиділи. Юнак взяв цю склянку й випив воду. Потім, не виходячи із зали, він показував священикові, який сидів перед ним, весь Всесвіт, небо, зірки. Він використав чаклунство четвертого ступеня й хотів дійти до одинадцятого. Потім він запитав священика, як той оцінює все, що бачить. "Якби священик похулив сатану, — говорив мені молодий чаклун, — то я міг би його вбити". Однак священик нічого не відповів. Тоді юнак запитав: "А чому й ти не покажеш мені яке-небудь знамення?" — "Мій Бог — Бог смиренний", — відповів священик. Потім взяв хрестик, дав його в руки юному чаклунові й сказав йому: "Сотвори ще якесь знамення". Юнак покликав Міну — старшого біса, але Міна, тремтячи, як осиковий лист, не міг зважитися до нього наблизитися. Тоді юнак викликав самого сатану, але той, бачачи в його руках хрест, поводився так само — боявся до нього підійти. Сатана велів йому тільки одне: поскоріше виїхати зі Швеції й знову повернутися на Тібет. Тоді юнак почав сварити сатану: "Тепер я зрозумів, що твоя велика сила насправді — велике безсилля". Потім добрий священик навчив юнака істинам віри. Священик розповів йому про Святу Землю, про Святу Афонську Гору й інші святі місця. Виїхавши зі Швеції, юнак здійснив паломництво до Єрусалима, де бачив Благодатний Вогонь. З Єрусалима він поїхав в Америку, для того, щоб дати доброї прочуханки своїм знайомим сатаністам і вправити їм мізки. Бог зробив цього юнака найкращим проповідником! З Америки він приїхав на Святу Афонську Гору.
У дитинстві з цим нещасним обійшлися несправедливо, і тому Благий Бог допоміг йому Сам, втрутившись у його життя без зусиль з його боку. Однак моліться за нього, тому що чаклуни з усіма бісівськими полчищами ведуть проти нього війну. Якщо вони споруджують таку брань проти мене — коли він приїжджає до мене й просить допомоги, — то наскільки велику брань вони ведуть проти нього самого! Коли священики читають над ним заклинальні молитви, з вен на руках нещасного виступає кров. Біси страшно мучать нещасного юнака, але ж раніше, коли він водив з ними дружбу, вони не робили йому нічого поганого, а тільки допомагали йому й виконували всі його побажання. Моліться. Однак і самому йому зараз треба бути дуже уважним, тому що в Євангелії написано, що робить нечистий дух, вийшовши з людини. "Тоді він іде, бере зі собою сім інших духів"1.
Чаклуни використовують і різні бісівські "святині"
— Геронде, хто такі "спокусники?"2
— Чаклуни. Вони використовують у своєму ворожінні псалми Давида, імена святих тощо, але змішують це із прикликанням бісів. Тобто подібно до того як ми, читаючи Псалтир, призиваємо допомогу Божу й приймаємо Божественну Благодать, вони, використовуючи псалми й святині подібним чином, роблять прямо протилежне: хулять Бога, відходять від Божественної Благодаті, і після цього біси роблять те, що ті попросять. Мені розповідали про одного хлопця, який пішов до чаклуна, щоб той допоміг йому домогтися якоїсь мети. Чаклун прочитав над ним щось із Псалмів, і хлопчина домігся того, чого хотів. Однак минуло зовсім небагато часу, і бідолаха почав угасати, танути, як свічка.
Що ж зробив чаклун? Він взяв у долоню якісь горішки, насіннячко і почав читати над хлопцем п'ятдесятий псалом. Дійшовши до слів "жертва Богові"3, він стискав руку й викидав затиснуті в ній горіхи, насіннячко, приносячись у такий спосіб жертву бісам, для того щоб вони виконали його прохання. Так за допомогою Псалмів цей чаклун хулив Бога.
— Геронде, а дехто з тих, хто займається магією, використовує хрест, ікони...
— Так, я це знаю. З цього можна зрозуміти, який обман криється за всіма їхніми діями! Використовуючи священні предмети, вони обводять нещасних людей навколо пальця. Люди бачать, що чаклуни запалюють свічки, "моляться" перед іконами, роблять подібні дії, — і довіряють шахраям. Один чоловік розповів мені, що в місті, де він живе, якась туркеня поставила на один камінь ікону Пресвятої Богородиці й тепер називає цей камінь "каменем, що допомагає людям"! Вона не каже, що людям допомагає Пресвята Богородиця, але твердить, що їм допомагає камінь. Християн, які бачать ікону Пресвятої Богородиці, це спантеличує. Ті з них, у кого не все гаразд зі здоров'ям, біжать до цього каменю з помислом, що дістануть від нього допомогу, а потім диявол робить з ними все, що хоче. Адже, з того моменту як туркеня говорить, що людям допомагає не Божа Матір, а камінь, відразу ж у справу втручається диявол, оскільки ці слова — презирство до Пресвятої Богородиці. Від людей відходить Благодать Божа, і починається біснування. Ось християни і біжать зі всіх ніг до каменя, щоб він їх вилікував — камінь разом з тангалашкою! А в остаточному підсумку вони калічаться, тому що хіба можна дістати допомогу від диявола? Якби в цих людей було хоч трішки розважання в голові, вони б задумалися: туркеня — мусульманка, який же зв'язок вона може мати з іконою Пресвятої Богородиці? Навіть якби ця туркеня говорила, що людям допомагає Пресвята Богородиця, то вартувало б задуматися: яке відношення вона може мати до Пресвятої Богородиці, будучи мусульманкою? А вже тим більше казати, як вона стверджує, що людей зціляє камінь! Почувши про цю історію, я попросив свого знайомого повідомити про все це відповідальних осіб у Єпархіальному Управлінні того міста, де це відбувалося і вжити відповідних заходів, щоб уберегти людей від цього зла.
- Геронде, люди просять у нас ладанки.
- Коли вони просять у вас ладанки, краще давайте їм хрестики. Не шийте ладанки, тому що ладанки використовують зараз і чаклуни. Зовні вони приклеюють на ладанку іконку або хрестик, але всередину вкладають різні чародійні предмети. Люди бачать зовні ікону чи хрест і спантеличуються. Ось і мені кілька днів тому принесли ладанку, взяту в турка на ім'я Ібрагім. На цій ладанці зовні був вишитий хрестик. Мені розповідали про одного чарівника, який зовсім не боїться Бога, що він згортає в трубочку різні іконки, а всередину вкладає вовну, якісь деревинки, шпильки, різне намисто й тому подібні предмети4. Коли Церква викрила цього чарівника, то він сказав, що він медіум. А оскільки медіумам у нашій країні надана свобода, він і продовжує робити все, що йому заманеться. Я сказав якомусь чоловікові, що пошкодився від цього чарівника: "Піди висповідайся, тому що ти приймаєш бісівський вплив". Він пішов висповідався, потім повернувся до мене й сказав: "Я не відчуваю ніякої різниці між нинішнім станом і тим, у якому я перебував до сповіді". — "Слухай-но, можливо, ти носиш на собі який-небудь предмет, що дав тобі той спокусник?" — запитав я його. "Так, — відповів він, — у мене є зі собою маленька коробочка, яка зовні нагадує Євангеліє. Це він мені дав". Я взяв у нього коробочку, відкрив її й знайшов всередині різні скручені іконки. Розкручуючи їх, я знаходив всередині намисто, клаптики вовни, дріб'язки й тому подібні предмети! Після того як я забрав у нещасного цю коробочку, він звільнився від бісівського впливу. Бачиш, який диявол умілець!
Нещасні люди носять на собі подібні ладанки, талісмани нібито для того, щоб отримати допомогу, і в остаточному підсумку вони мучаться. Тим, хто, сплутавшись із чаклунами, дістав від них у вигляді "благословення" подібні чаклунські предмети, треба спалити ці предмети, а попіл закопати в землю або викинути в море. Потім таким людям треба піти висповідатися. Звільнитися від бісівського впливу можна тільки так. Одного разу до мене в келію прийшов юнак, що перебував у дуже тяжкому стані, причому в багатьох відношеннях. Він тілесно й душевно мучився вже більше чотирьох років. Він жив гріховним життям, а останнім часом зачинився вдома й не хотів нікого бачити. Двоє його друзів, які регулярно приїжджали на Святу Гору, з великими труднощами переконали його поїхати з ними. Вони зробили це, щоб привезти його до мене. Від Урануполіса до Дафни5 вони пливли кораблем. Коли корабель причалював до різних святогорських монастирів, юнак у знемозі падав на корабельну палубу. Його друзі й ченці, які перебували на кораблі, намагалися привести його до тями, творячи Ісусову молитву. 3 величезними труднощами їм вдалося привести його до мене в келію. Нещасний відкрив мені серце, розповів про своє життя. Зрозумівши, що він мучився від якогось бісівського впливу, я порадив йому піти до одного афонського духівника, зробити те, що той йому скаже, і в такий спосіб отримати зцілення. Він дійсно пішов і висповідався. Коли, повертаючись з Афона, вони піднялися на корабель, юнак сказав своїм друзям, що духівник велів йому викинути в море талісман, подарований йому знайомим, який він постійно носив на собі. "Але я не можу його викинути!" — говорив нещасний. Як не вмовляли його друзі викинути талісман у море, він немов скам'янів і не міг підвестися зі свого місця. Тоді його на руках з великим трудом винесли на палубу. За допомогою друзів юнак зняв зі себе цей бісівський талісман. Він не мав сили навіть кинути його в море. Він просто розтиснув руку, і бісівський талісман впав у море сам. Миттєво він відчув, як його руки дістали свободу і його вимучене тіло відразу зміцніло. Повний життя, юнак почав радісно скакати по пароплаву, а потім кинувся випробовувати силу своїх рук на залізних корабельних поручнях і корабельній обшивці.
Ті, що займаються чаклунством, придумують і багато брехні
- Геронде, чи отримують чаклуни якісь одкровення про людину, про події, що відбуваються, і т.п.?
- Буває, що вони дізнаються про щось від диявола, однак і самі видумують багато різної брехні. Ті з вас, хто має послух в архондарику6, повинні бути уважними. Ви не повинні випускати те, що там відбувається, з-під контролю. Вам треба дивитися, що за люди відвідують монастир, тому що може прийти і хтось, хто займається чаклунством. Це здається вам дивним? Якось сюди на одне цілонічне чування прийшли двоє чоловіків, які займаються чаклунством. Вони чіплялися до людей і морочили їм голови. Вони обманювали всіх і тим, що нібито підтримують зв'язок з митрополитом Августином7. Одній жінці вони сказали: "На тебе навели порчу. Давай прийдемо до тебе додому й знімемо з тебе порчу за допомогою хреста, якого маємо". А люди, бачачи, як чаклуни приходять на чування, розмовляють про духовне, думають: "Але якщо вони ходять по чуваннях, то, виходить, вони люди віруючі" — і відкривають брехунам своє серце. Як же вони морочать людям голови своєю брехнею! Один такий брехун, бажаючи обдурити дівчину, сказав їй: "Отцю Паїсію було видіння про те, що ми з тобою одружимося. То візьми ж ось цю штуковину і надягни собі на шию. Але тільки не дивися, що там усередині!" І він дав їй якийсь чаклунський талісман. На щастя, дівчина не надягла його на себе. "Ах, так, виходить, отець Паїсій займається такими ось "штучками!" — скипіла вона. Недовго думаючи, сіла за стіл і написала мені листа — переповненого міцними висловами. Чотири сторінки густим почерком! Вона висварила мене найостаннішими словами! "Посварися, посварися, — промовляв я, читаючи листа, — нічого страшного. Для мене твоя лайка однаково що бальзам — адже ти не дала себе обдурити й не одягла на себе бісівську ладанку!"
- Вона вас знала, Геронде?
- Ні, не знала. І я їх теж не знав: ні її, ні того обманщика.
Бісівські чаклунські дії
- Геронде, що Ви сказали школярам, які приходили сьогодні й розповідали Вам, що вони викликали духа?
- Що їм було говорити? Насамперед я задав їм доброї прочуханки! Адже все те, що вони зробили, було відреченням від християнської віри. У той самий момент, коли люди викликають диявола і приймають його, вони відрікаються від Бога. Тому я порадив їм насамперед покаятися, щиро висповідатися й у майбутньому бути уважними: ходити до церкви, і з благословення свого духівника причащатися, для того щоб стати доброчесними. Але в цих школярів — оскільки вони діти — є пом'якшуючі провину обставини. Вони займалися цим так, ніби це була гра. Якби це були дорослі, то таке заняття завдало б їм величезної шкоди: диявол набув би над ними чималої влади. Але й цих дітей він уже всіх зашарпав.
— Геронде, а чим конкретно вони займалися?
— Тим, чим займаються багато хто... Вони ставлять на стіл склянку з водою, навколо креслять коло з алфавітом: альфа, бета, гамма і т. д. Потім занурюють у воду пальці рук і викликають духа, тобто диявола. Склянка починає переміщатися по столі, зупиняється перед буквами й у такий спосіб створюються слова. Діти, які приходили сьогодні, викликали духа й, коли він прийшов, запитали: "Чи є Бог?" — "Бога нема!" — відповів їм диявол. "А ти хто такий?" — запитали діти. "Сатана!" — відповів він їм. "А сатана є?" — запитали діти. "Є!" — відповів він їм. Тобто така дурість, що в жодні ворота не лізе! Бога нема, а диявол є! А коли вони знову запитали його, чи є Бог, він відповів їм: "Так, є". То так, то ні. Так що й самі діти не знали, що подумати. Так влаштував Бог, щоб їм допомогти. А потім одна дівчина з їхньої компанії взяла і розбила цю склянку. Вона розбила її за промислом Божим, щоб інші хлопці теж прийшли до тями.
Сьогодні багато хто, бажаючи зробити комусь зло, вдається за допомогою до чаклунів, які використовують воскових ляльок. Воскові ляльки — це однаково що іграшка, хобі чаклунів.
- Геронде, а іцо вони роблять з лялькою?
- Вони роблять з воску ляльку, схожу на людину. Коли до них приходять і просять, щоб, наприклад, їхній ворог осліп, то вони встромляють голку в очі ляльки й при цьому вимовляють ім'я людини, яку хочуть осліпити. Вони роблять й інші бісівські дії. І якщо людина, на яку у такий спосіб наводять порчу, живе гріховним життям і не сповідається, то бісівський вплив вражає її очі. Від болю вони немов виходять із орбіт! Людина обстежується в лікарів, але лікарі нічого не знаходять.
А яке зло роблять людям медіуми, екстрасенси, "ясновидці" і подібні до них! Мало того, що вони виманюють у людей гроші, вони ще й руйнують сім'ї". Приміром, людина йде до "ясновидця" і говорить йому про свої проблеми. "Дивися, — відповідає їй "прозорливець", — одна твоя родичка, трохи смаглява, росту трохи вище середнього, навела на тебе порчу". Людина починає шукати, хто з її рідні має такі характерні ознаки. Не може бути, щоб ніхто з її рідні хоч трішки не був схожий на ту, котру описав їй чаклун. "А-а, — каже людина, знайшовши "винуватицю" своїх страждань. — Так це, виходить, вона навела на мене порчу!" І нею опановує ненависть до цієї жінки. А сама ця неборачка зовсім не знає причини її ненависті. Буває, що вона зробила їй якесь благодіяння, але вона кипить стосовно неї ненавистю й не хоче навіть бачити її! Потім вона знову йде до чаклуна, й той говорить: "Ну що ж, тепер треба з тебе цю порчу зняти. Для цього ти мусиш заплатити мені якісь гроші". — "Ну що ж, — відповідає людина, яка заплуталася, — раз він знайшов, хто навів на мене порчу, я повинен його винагородити!" І розщедрюється.
Бачиш, що творить диявол? Він створює спокуси. Тоді як людина добра — навіть якщо вона і дійсно знає, що хтось зробив комусь щось погане, — ніколи не скаже цього потерпілому: "Такий-то зробив тобі зло". Ні, вона постарається допомогти нещасному. "Послухай-но, — скаже вона йому, — не приймай ти різних помислів. Піди висповідайся і нічого не бійся". У такий спосіб вона допомагає і одному, й іншому. Адже той, хто завдав своєму ближньому шкоди, бачачи, що той поводиться стосовно нього з добротою, замислюється — у хорошому значенні цього слова — і кається.
Диявол ніколи не може зробити добра
— Геронде, а чи може чаклун зцілити хворого?
— Щоб чаклун зцілив хворого? Людину, яку мучить біс, чаклун може "зцілити" — посилаючи цього біса до іншої людини. Бо чаклун і диявол — це друзі- товариші. Чаклун каже дияволу: "Вийди з цієї людини і ввійди в цю". Тобто, виганяючи біса з людини, яка є під бісівським впливом, чаклун, як правило, посилає його в того з її родичів чи знайомих, хто дав дияволу право над собою. Потім людина, що мала в собі біса, каже: "Я страждав, а такий-то цілитель мене зцілив". Ось чаклунові і створюється реклама. Але в остаточному підсумку біс, який вийшов з людини, кружляє по її родичах і знайомих. Припустимо, потрапивши під бісівський вплив, чоловік став горбатим. Чаклун може вигнати з цього чоловіка біса й послати його в іншу людину. Таким чином, горбата людина випрямиться. Однак, якщо хтось став горбатим у результаті нещасного випадку, чаклун не може його зцілити.
Якось мені розповіли, що одна жінка "зцілює" хворих, використовуючи різні священні [символи й предмети]. Почувши про те, що вона робить, я був вражений вигадкою, "мистецтвом" диявола. Під час своїх сеансів чаклунка бере в руки хрест і співає різні церковні пісні. Приміром, вона співає "Богородице Діво" і, дійшовши до слів "Благословенний Плід чрева Твого", плює поруч з хрестом, тобто в такий спосіб хулить Христа, і тому тангалашка їй допомагає. У такий спосіб вона "зцілює" — наприклад, від душевної пригніченості [депресії] — деяких людей, що захворіли через бісівський вплив. Лікарі не можуть вилікувати цих людей, а вона їх "зцілює", тому що виганяє з них біса, який давить на їхні душі. А потім посилає цього біса до іншої людини. А багато хворих вважають цю чаклунку святою! Вони радяться з нею, а вона потихеньку шкодить їхнім душам, губить їх.
Необхідна увага. Треба триматися подалі від чаклунів, від чаклунства, подібно до того як людина тримається подалі від вогню чи змій. Не треба змішувати різні речі. Диявол ніколи не може зробити нічого доброго. Він може "зцілити" тільки ті хвороби, які викликає сам.
Я знаю такий випадок. Один юнак зв'язався з чаклуном і почав займатися чаклунством сам. Потім він пошкодився, занедужав, і зрештою його поклали в лікарню. Він лежав у лікарні кілька місяців, і його батько витратив дуже багато грошей, тому що в той час не було страхівок і тому подібного. Лікарі намагалися знайти причину його хвороби, але нічого не знаходили. Юнак дійшов до жахливого стану. І що ж тоді зробив диявол? Він з'явився цьому юнакові у вигляді Чесного Предтечі — покровителя їхньої місцевості. "Чесний предтеча" сказав хворому: "Я зцілю тебе, якщо твій батько збудує церкву". Юнак розповів про видіння своєму батькові, і нещасний батько сказав: "Це ж моя дитина. Я віддам усе, що в мене є, аби тільки він став здоровим". І батько хворого дав обітницю побудувати церкву на честь Чесного Предтечі. Диявол вийшов з хворого, і юнак виздоровів. Диявол створив... "чудо"! Після зцілення батько юнака сказав: "Я дав обітницю відбудувати церкву, а тепер настав час цю обітницю виконати". Зайвих грошей у цих людей не було, і, щоб збудувати храм, вони продали всі свої земельні ділянки. Батько юнака збанкрутів, і всі його діти залишилися під відкритим небом. "Та щоб йому порожньо було, цьому Православ'ю!" — сказали вони в гніві і стали єговістами. Бачиш, що творить диявол? Цілком ймовірно, у тій місцевості раніше не було єговістів, і тангалашка знайшов спосіб посіяти єговістські бур'яни і там!
У якому випадку чаклунство має силу
- Геронде, в якому випадку чаклунство має силу?
- Якщо чаклунство подіяло, виходить, людина дала дияволу право над собою. Тобто вона дала дияволу якийсь серйозний привід і потім не впорядкувала себе за допомогою покаяння і сповіді. Якщо людина сповідається, то порча — навіть якщо її підгортають лопатою — не заподіює їй шкоди. Адже коли людина сповідається і має чисте серце, чаклуни не можуть "спрацюватися" з дияволом, щоб цій людині зашкодити.
Одного разу до мене в келію прийшов чоловік середніх років. Він прийшов з нахабним і безцеремонним виглядом. Побачивши його ще здалеку, я зрозумів, що він є під бісівським впливом. "Я прийшов, щоб ти мені допоміг, — сказав він мені. — Помолись за мене, тому що я вже тривалий час мучуся страшними головними болями, й лікарі нічого не знаходять". — "У тобі біс, — відповів я йому. — Він увійшов у тебе, тому що ти дав дияволу право над собою". — "Та ні, нічого я такого не зробив", — став він запевняти мене. "Нічого "такого" не зробив, — кажу. — А про те, як ти обдурив ту дівчину, що, забув? Ну то вона пішла до чаклуна й навела на тебе порчу. Тепер іди, проси в обманутої дівчини прощення, потім висповідайся. Крім того, над тобою треба прочитати й заклинальні молитви, щоб ти став здоровим. Але якщо ти не зрозумієш, не усвідомиш свого гріха й не покаєшся в ньому, то навіть коли всі духівники з усього світу зберуться і будуть молитися за тебе, біс однаково з тебе не вийде". Коли до мене приходять люди з такою безсоромністю, я говорю з ними без натягав, називаючи речі своїми іменами. Ще один чоловік розповідав мені про те, що його дружина одержима нечистим духом, вона влаштовує вдома страшні скандали, підхоплюється вночі, будить всю сім'ю і перевертає все догори дном "А ти сповідаєшся?" — запитав я його. "Ні", — відповів він.. "Мабуть, — сказав я йому, — ви дали дияволу право над собою. Такі речі ні з того ні з сього не відбуваються". Ця людина почала розповідати мені про себе, і нарешті ми знайшли причину того, що відбувалося з його дружиною. Він, виявляється, відвідав одного ходжу, котрий "на щастя" дав йому якусь воду, щоб той покропив свій будинок Цей чоловік не надавав цьому бісівському кропленню ніякого значення. А потім диявол розгулявся в його будинку не на жарт.
Яким чином може бути зруйноване чаклунство
— Геронде, якщо чаклунство подіяло на людину, отримало над ним силу, то як від нього звільнитися?
— Звільнитися від чаклунства можна за допомогою покаяння і сповіді. Насамперед треба знайти причину, по якій чаклунство подіяло на людину. Вона повинна визнати свій гріх, покаятися і висповідатися. Скільки ж людей, вимучених наведеною на них порчею, приходять до мене в келію і просять: "Помолись за мене, щоб я звільнився від цієї муки!" Вони просять моєї допомоги, але при цьому не вдивляються в себе, не намагаються зрозуміти, з чого почалося зло, що відбувається з ними, — для того, щоб усунути цю причину. Тобто ці люди повинні зрозуміти, у чому була їхня провина й чому чаклунство набуло над ними силу. Вони повинні покаятися й висповідатися, для того щоб їхні муки припинилися.
- Геронде, а якщо людина, на яку навели порчу, доходить до такого стану, цю вже не може допомогти собі сама? Тобто якщо вона вже не може піти висповідатися, поговорити зі священиком? Чи можуть інші їй допомогти?
- Її близькі можуть запросити в дім священика, щоб він здійснив над нещасною Таїнство Єлеоосвячення або відслужив водосвятний молебень. Людині, яка перебуває в такому стані, треба давати пити освячену воду, щоб зло хоч трішки відступило і в неї хоч трохи увійшов Христос. Одна жінка, дитина якої перебувала у стані, про який ви говорите, робила таким чином, і це дитині допомогло. Вона розповіла мені, що її син дуже страждав, тому що на нього навели порчу. "Йому треба піти висповідатися", — порадив я їй. "Отче, — вигукнула вона, — так як же він може піти сповідатися в такому стані?" — "Тоді, — сказав я їй, — попроси свого духівника прийти до вас у дім, щоб відслужити водосвятний молебень, і дай своєму синові випити цієї освяченої води. Однак чи буде він її пити?" — "Буде", — відповіла вона. "Ну що ж, — кажу, — почни з водо святного молебню, а потім постарайся, щоб твоя дитина поговорила зі священиком. Якщо вона висповідається, то зможе далеко відкинути від себе диявола". І дійсно: ця жінка послухалася мене, і її синові це допомогло. Минуло трохи часу, і він зміг висповідатися і одужав.
А знаєте, що придумала інша нещасна жінка? Її чоловік сплутався з чаклунами й не хотів навіть надягати на себе натільний хрестик. Для того, щоб хоч трішки йому допомогти, вона вшила маленький хрестик у комір його піджака. Одного разу її чоловікові треба було перейти через міст на інший бік ріки. Піднявшись на міст, він почув, як якийсь голос нашіптує йому: "Анастасію! Анастасію! Зніми-но ти свого піджачка, щоб ми разом з тобою пройшли по мосту". На щастя, погода стояла холодна, і він відповів: "Куди там знімати? Холод собачий!" — "Зніми, — вмовляв його той же голос, — зніми, щоб ми пройшли по містку". Та щоб тебе, дияволе! Диявол хотів скинути чоловіка в ріку, однак не міг цього зробити, тому що на тому був хрестик. І зрештою диявол зміг відкинути нещасного тільки до краю моста. Рідні шукали всю ніч і нарешті знайшли його лежачим на мості. Якби не було холодно, він зняв би свій піджак, і тоді диявол скинув би його в ріку. Чоловіка врятував вшитий у його одяг хрест. Його нещасна дружина була віруюча. Якби в неї не було віри, хіба вона стала б вшивати хрестик у його одяг?
Співробітництво чаклунів і бісів
— Геронде, а хіба людина, яка має святість, не може допомогти якомусь чаклунові?
— Так як же вона йому допоможе? Тут ось говориш людині, у якої є трохи страху Божого, щоб вона була уважною, тому що, живучи так, йде хибним шляхом, — і така людина, навіть маючи страх Божий, однаково продовжує дути у свою дуду. А вже що говорити про чаклуна, який співпрацює з дияволом. Як можна допомогти такій людині? Ти станеш говорити йому духовні речі, а він однаково буде залишатися з дияволом Чаклунові не допоможеш нічим. Тільки у випадку, якщо твориш Ісусову молитву, коли він перебуває перед тобою — тоді біс може розгубитися, і чаклун буде не в змозі зробити свою справу.
Один чоловік був нездоровим. І ось чаклун — шарлатан такий, що пошукати — прийшов до нього в дім, щоб "допомогти". А хворий творив Ісусову молитву. Він був дуже простою людиною і не знав, що той, хто до нього прийшов — чаклун. Тому Бог і втрутився в те, що відбувається. І подивіться, що допустив Бог, для того щоб нещасний зрозумів, з ким він має справу! Хворий творив Ісусову молитву, і біси почали бити чаклуна, так що чаклун сам став просити допомоги в людини, у чий будинок він прийшов, щоб її "зцілити"!
- Геронде, хворий що, бачив біса своїми очима?
- Він не бачив біса, він бачив, що відбувається щось незрозуміле. Чаклун кричав: "Рятуйте!" — перевертався по підлозі, падав, закривався руками від ударів невидимих ворогів. Так що не думайте, що в чаклунів солодке життя і біси щоразу роблять для них усе, чого тільки попросиш. Бісам досить уже того, що чаклуни одного разу відреклися від Христа. Спочатку чаклуни укладають з бісами договір, щоб ті їм допомагали, і на кілька років біси підкоряються їхнім наказам. Однак минає небагато часу, і біси говорять чаклунам: "З якої рації ми будемо з вами церемонитися?" А якщо чаклуни не впораються із завданнями бісів, то знаєте, як їм потім дістається?
Пам'ятаю, ми розмовляли на подвір'ї келії з тим юним чаклуном з Тібету, про якого я розповідав вам раніше. Раптом він підхопився, схопив мене за руки й заламав їх за спину. "Нехай прийде зараз Хаджефенді8 й звільнить тебе!" — зухвало сказав він мені. "Ах ти, дияволе! — скипів я. — А ну пішов звідси!" Я штовхнув богохульника, і він упав на землю. А що, слухати, як він хулить Святого?! Потім він підхопився й хотів ударити мене ногою, однак і цього зробити не зміг: його нога зупинилася якраз біля моїх губ. Мене зберіг Бог. Я залишив свого недруга стояти на дворі й увійшов до келії. Минув якийсь час, і дивлюся: він — весь у колючках, у якихось гілках — виходить із зарослого бур'яном яру, який був біля моєї келії. "Сатана покарав мене, — сказав чаклун, — тому що я не зміг тебе перемогти. Це він затяг мене в цю хащу".
Чорні сили пітьми самі по собі безсилі. Тільки люди, віддаляючись від Бога, роблять їх сильними, тому що, віддаляючись від Бога, люди дають дияволу право над собою.
Зноски:
1Мт.12:45.
2 Див: Книга Правил. Свято-Троицкая Сергиева Лавра. 1992. С 101.61 Правило VI Вселенского Собора.
3 Пс. 50: 14.
4 61 Канон VI Вселенського Собору передбачає піддавати шестирічній епітимії "майстрів захисних талісманів", а коли вони не покаються, відлучати їх від Церкви. Канон має на увазі чаклунів, котрі виготовляють ладанки чи талісмани, в які вони вкладають різні чаклунські предмети (наприклад, волосся, шерсть, кігті, кості змії чи летючої миші и т.п.). Ці предмети чаклуни з допомогою чаклунства попередньо піддають бісівському впливу.
5 Дафна — центральна святогорська пристань. — Прим. перекл.
6 Архондарик — місце прийому гостей в грецьких монастирях. — Прим, пєрекл..
7 Августин (Кандиотіс) (народ. 1907). Митрополит Флорини з 1967 до 1999 рр. — Прим. пєрекл.
8 Тобто Святий Арсеній Каппадокійський.
ГЛАВА ДРУГА
Про одержимих нечистим духом
- Геронде, скільки бісів було в гадаринському біснуватому?1
— "Багато бісів"2, — написано в Євангелії. Тому-то нечистий дух вустами одержимого й сказав, що ім'я йому "легіон"3. І подивіться, подібно до того, як у людині, одержимій нечистим духом, можуть жити багато бісів, так і в серці віруючої людини можуть уміститися всі святі. Та якщо у серці християнина вміщається Сам Христос, то що вже казати про святих! Це велика таємниця! Одного разу, коли я жив у келії Чесного Хреста, до мене прийшов відвідувач і постукав залізним калаталом біля хвіртки. Коли я виглянув з вікна, перед моїми очима постало страшне видовище! Я побачив чоловіка, за яким йшла повна фаланга бісів. Його оточував цілий чорний бісівський рій! Я вперше побачив людину, що перебуває під владою стількох нечистих духів. Цей нещасний був екстрасенсом. Між словами церковних молитов він вставляв закликання бісів, християнські книги змішував з окультною літературою, і після всього цього біси здобували над ним владу. Просто жах! Побачивши його, я дуже засмутився. Є психіатри, які вважають людей, одержимих нечистим духом, психічно хворими. Є священики, які, у свою чергу, вважають деяких психічно хворих — біснуватими. Насправді психічно хворий і одержимий нечистим духом мають отримувати допомогу в різних місцях і по-різному. Яким чином психіатр може допомогти біснуватому?4
- Геронде, а чи може біснуватий зрозуміти, у чому була його провина і чому в нього вселився нечистий дух?
- Так, він може це зрозуміти, окрім тих випадків, коли вже ушкодився і його розум. Тоді допомогти біснуватому дуже непросто. Якщо ж він просто біснуватий, тобто якщо його розум не ушкоджений, то з ним можна легко прийти до взаємного порозуміння й надати допомогу. Однак така людина повинна бути слухняною. В іншому випадку як їй можна допомогти?
Якось до мене в келію прийшов відвідувач з Південної Греції. Він зв'язався з усякими там індусами, і в результаті в нього вселився нечистий дух. Він мерзенно лаявся, з рота в нього йшла піна. Очі нещасного були дикими, вони вилазили з орбіт. "Не говори цих богохульств, тому що в такий спосіб ти прикликаєш бісів", — застерігав я його, однак він мене не слухав. І водночас просив, щоб я йому допоміг. "Допоможи мені, - благав він мене, — тільки ти можеш мені допомогти".
- "Послухай, — відповідав йому я. — Ну як же я тобі допоможу? Ти хочеш, щоб я помолився за те, щоб ти Благодаттю Христовою звільнився від нечистого духа, і водночас ти сам цих нечистих духів прикликаєш! Піди висповідайся, хай над тобою прочитають заклинальні молитви, а потім приходь до мене знову, й ми поговоримо". — "Не піду", — відповів він мені. "Ех, ну що ж, тоді підемо хоча б до церкви, я помажу тебе олійкою з лампадки", — запропонував я йому. "Не хочу,
- відповідає. — Я хочу, щоб ти мені допоміг". Потім він відійшов убік і заговорив з одним з відвідувачів, які перебували у мене на подвір'ї. А я в цей час розмовляв із групою прочан про те, що Бог допускає випробування для нашого спасіння. Почувши мої слова, біснуватий, не підходячи до нас, закричав: "Ну ти, що ти там верзеш про те, що Бог трудиться над тим, щоб люди спаслися? У нас один батько на небі й один батько на землі! А вище всього ми маємо ще одного князя!" — "Припини бісословити!" — відповів я йому і почав творити Ісусову молитву. "Так, — каже, — зараз ти мене поплутав!" — вигукнув він. "Ану, йди геть!" — звелів йому я, і він відлетів убік. Потім він почав мене запитувати: "А сам-то ти з ким?" — "З Христом", — кажу. "Брешеш, — заявив, — ти не з Христом, тому що Христос — це я, а ти мене б'єш". Диявол усе перевертав з ніг на голову.
- Геронде, це все говорив сам диявол?
- Так, диявол, але дивися, адже Бог дав цьому чоловікові силу для того, щоб він зміг приїхати на Святу Гору. Перебуваючи в такому стані, приїхати на Афон з іншого кінця Греції — це не жарти! Але що вдієш: він не слухає тебе, і йому стає гірше. А ось якби він мав послух, то отримав би допомогу.
Маючи диявольську гордість, людина може стати одержимою
Той, у кого багато гордості, — затьмарений. Його голова затуманена, немов задимлена вихлопними газами. Він скоює тяжкі гріхи і не розуміє цього "Я, — заявив мені один такий чоловік, — люблю всіх і диявола теж люблю. Адже диявол не злобний, ні..." — "Та що ж ти таке мелеш? — заперечив я йому. — Відтак якби Бог дозволив дияволу хазяйнувати зовсім вільно, то він би нас усіх розтерзав. Хто бачив від диявола що-небудь добре, щоб ти теж міг чекати подібного?" Однак цей нещасний дійшов до такого затьмарення, що нічого не розумів — що б ти не казав, сподіваючись надати йому допомогу. Він одразу починав говорити, що ти "чиниш на нього тиск"! Та хіба [спроба звільнити його від цього помислу] — це тиск? Ця людина не божевільна, адже її мізки працюють. Вона повинна зрозуміти, що говорити так — це однаково що відрікатися від Христа, що [стверджувати, що диявол не злобний] є богохульством.
І таким ось шляхом люди потихеньку доходять до поклоніння сатані. Коли бачиш сатаністів — стає зрозуміло, що ці люди поневолені дияволом. Навіть на їхній зовнішності відбилося щось бісівське. Темні сили за допомогою сатанинської музики і нещасних дітей направляють туди, куди хочуть. Доходить уже до того, що сатану прикликають на допомогу. Я чув, що коли прослухати деякі диски з рок-музикою ззаду наперед, то можна почути пісні з прикликаннями сатани5.
Доходить навіть до того, що "славословлять" сатану: "Сатано, я присвячую себе тобі". Як це страшно!
— Геронде, тобто гординя може довести людину до біснування?
— Так. Припустимо, що хтось скоїв якийсь гріх і виправдовує себе. Коли люди роблять йому зауваження, щоб допомогти, він каже, що вони ставляться до нього несправедливо. Вірячи, що сам він кращий від тих, хто робить йому зауваження, він засуджує їх. Потім потихеньку починає засуджувати святих. Спочатку нових святих, потім святих давніх... "Цей святий не сотворив жодних чудес, — говорить така людина, — а той мав ось такий недолік..." Минає ще трохи часу, і така людина, заходячи все далі у своєму осуді, починає засуджувати і Собори нашої Церкви. "І на всіх цих Соборах, — говорить вона, — наприймали всіляких рішень..." Отже, на її думку, і Собори нашої Церкви помилялися. В остаточному підсумку така людина доходить до того, що заявляє: "Ну і навіщо Бог зробив це так, як це зроблено?" Ну що ж, якщо людина доходить до такого стану, то вона не божеволіє — ні. Вона стає біснуватою.
Якось до мене в келію прийшов один біснуватий, котрий називав себе богом. Він прийшов до мене зі своїм батьком. Цей біснуватий ходив до якогось духівника, що живе не на Святій Афонській Горі, і той злякався, що диявол може на нього накинутися, сказав одержимому: "Ну що ж, тоді мене благословляй!" І що ти на це скажеш? Гаразд, краще залишити це... І ось потім цей одержимий став говорити своєму батькові: "Ось побачиш, і отець Паїсій теж погодиться з тим, що я бог". І так він побився об заклад з батьком на всі гроші, які в нього були при собі, що я прийму його як бога. Але тільки я почав молитися по чотках, біснуватий підхопився, як ужалений. "Що ти робиш цією своєю брязкалкою? — закричав він. — Я скоїв усі гріхи, які тільки бувають! Я скоїв і такий-то гріх, і такий... Я маю в собі диявола. Я став богом. Ти повинен погодитися з тим, що я бог. А ти, такий-сякий, не зробив нічого! Ти тільки постійно бряжчиш цією своєю брязкалкою!" Знаєте, яку мерзоту він говорив? Я розгнівався. "Ану, пішов звідси, пропаща ти людино!" — прикрикнув я на нього. Я йому дав прочуханки! Тут він зовсім сказився, став подібний до звіра. Витяг з кишені гроші й жбурнув їх батькові. "Бери, — каже, — свій виграш, я проспорив".
Біснуватий реагує на будь-яку святиню
— Геронде, а як можна зрозуміти, що коїться з людиною: біснування чи психічне захворювання?
— Це може зрозуміти навіть простий побожний лікар. Люди, що страждають від біса, наближаючись до святині, збуджуються, їх починає трясти. Тому добре видно, що в них вселився біс. Якщо пропонуєш таким людям випити трохи свяченої води або хочеш перехрестити їх святими мощами, то вони противляться, тому що Благодать Божа тисне на бісів, які перебувають у них всередині. А якщо люди страждають якоюсь психічною хворобою, вони зовсім не противляться святині. Біснуваті бентежаться, їх починає трясти, навіть якщо ти просто наближаєшся до них, маючи на собі хрест. Якось я прийшов на цілонічне чування в один святогорський монастир. Братія монастиря сказала мені, що в них є помисел ніби один із прочан, що прийшли в монастир, одержимий нечистим духом. Я сів у стасидію поруч із цим чоловіком і доторкнувся до нього своїм хрестом, у який була вставлена часточка Чесного Древа Хреста Господнього. Одержимий затрясся, підхопився і відійшов у дальній кут храму. Коли народ після чування розійшовся, я акуратно, по-доброму, намагався з ним заговорити. Але знову повторилося те ж саме. І я зрозумів, що ця людина дійсно одержима.
Іноді до мене в келію привозять дітей і кажуть, що вони одержимі бісом. Іноді, для того, щоб зрозуміти, чи дійсно це так, я беру часточку мощів святого Арсенія Каппадокійського й затискаю їх в долоні. І ви б тільки бачили: обидві мої руки затиснені, однак, якщо дитина одержима нечистим духом, вона зі страхом дивиться на ту руку, у якій схована часточка святих мощів. А от якщо в дитини нема ніякого біснування, але вона просто страждає на якусь, приміром, хворобу мозку, то вона зовсім не реагує на мощі, не противиться їм. А іноді я даю дітям воду, у яку попередньо занурюю часточку святих мощів. Якщо в дітях біс, то вони цю воду не п'ють — втікають. Якось до мене принесли одного біснуватого малюка. Спочатку я як слід нагодував його солодощами, щоб викликати в нього спрагу, а потім приніс водички від святих мощів. "Нашому Янакісу, — сказав я, — я дам напитися водички смачнішої, ніж іншим". Напився малюк трішки цієї води і почав кричати: "Ця вода мене пече, що в ній?" — "Нічого в ній нема", — відповів я. "Що ти із мною робиш? Вона мене пече!" — кричало нещасне маля. "Вона не тебе палить, — сказав я, — вона пече декого іншого". Я почав хрестити голову маляти, і його затрясло, він почав біснуватися. Біс, що перебував у малюку, скрутив його тіло.
А пам'ятаєте того студента, який багато років тому приходив сюди, у монастир? "У мені живе біс, — говорив він мені, — і він дуже мучить мене. Я страшенно страждаю від цього біса, тому що крім усього він змушує мене говорити різну гидоту. Я дійшов до розпачу. Я відчуваю, як він стискає мене зсередини, тисне мене то тут, то там", — і нещасний юнак показував на свій живіт, на груди, на ребра, на руки. Цей нещасний був дуже чутливим. Тому, для того щоб його не ранити й утішити, я сказав: "Слухай-но, та нема в тобі ніякого біса. Те, що відбувається з тобою, — це зовнішній бісівський вплив". Коли ми зайшли з ним до храму, я попросив сестер, які перебували там, молитися за нещасне Боже створіння. А сам зайшов у вівтар, взяв часточку мощів Святого Арсенія, вийшов з вівтаря, наблизився до нещасного й знову запитав його: "То в якому місці тисне і мучить тебе біс? Як ти сам думаєш, де він сидить?" Тут він показав мені на свої боки. "Де? Тут?" — запитав я його й доторкнувся до нього святими мощами. Ух, як же він тут завив! "Ти мене обпік, ти мене обпік! Я не вийду, не вийду!" Він кричав, лихословив, вимовляв різну гидоту. Тоді я почав творити про себе Ісусову молитву: "Господи, Ісусе Христе, Господи Ісусе Христе, вижени нечистого духа з Твого створіння". Молячись, я хрестив нещасного святими мощами. Це тривало близько двадцяти хвилин. Потім біс почав його трясти, повалив додолу, і нещасний почав качатися по підлозі. Його костюм від пилюки став схожий на ганчірку для підлоги. Ми поставили нещасного на ноги. Він трясся всім тілом і різко, судомно смикався. Для того щоб встояти на ногах, він тримався за іконостас. Його руки вкрилися холодним потом — як роса на ранковій траві. Незабаром біс вийшов з нього і нещасний заспокоївся. Він звільнився від нечистого духа і зараз живий, здоровий і почувається прекрасно.
Не надавайте значення словам біснуватої людини
— Геронде, на що потрібно звертати увагу, розмовляючи з біснуватим?
— Потрібно творити Ісусову молитву й поводитися з такою людиною по-доброму.
— Геронде, а чи пам'ятають біснуваті те, що вони говорили в припадку біснування?
— Щось пам'ятають, щось не пам'ятають. Ми не знаємо, як діє Бог. Іноді Він допускає нещасним пам'ятати те, що вони сказали в припадку одержимості для того, щоб вони смирилися й покаялися.
Якщо біснуватий щось просить, то нелегко зрозуміти, у якому випадку він просить це, перебуваючи під дією диявола, а в якому випадку сам — як людина — має в цьому потребу. Якось я зустрівся з однією біснуватою дівчиною. Вона начиталася книг Казандзакіса6 і вірила тим богохульствам, які були в цих книгах. У результаті всього цього нею заволодів нечистий дух. Коли ми з нею розмовляли, з нею раптово стався припадок біснування, і вона почала кричати страшним голосом: "Я горю, я горю!" Рідні тримали її, щоб я міг її перехрестити. Потім вона закричала: "Води, води!" — "Принесіть води", — попросив я її рідних. "Ні, ні! — відповіли вони. — Хтось сказав нам, щоб ми не слухалися диявола". — "Зараз, — сказав я, — нещасна хоче пити. Принесіть води". Мені було зрозуміло, коли печія, якої вона зазнала, походила від диявола, а коли — тому, що вона мала спрагу. Нещасна випила дві склянки води. "У мені, — говорила вона потім, — немов палаюче вугілля, таку я відчуваю печію. Навіть якби я випила ціле відро води, то однаково полум'я, що я відчувала в собі, не згасло б". Так її палило!
— Геронде, а якщо біснуватий кричить, то як можна зрозуміти, у якому випадку його вустами говорить диявол, а в якому випадку говорить він сам — як людина?
— Коли говорить диявол, губи біснуватого рухаються неприродно. Вони ворушаться механічно. А коли біснуватий говорить як людина, його губи ворушаться природно. Якщо над біснуватим читають заклинальну молитву і він кричить, це може відбуватися тому, що мучиться сама людина й, приміром, говорить дияволу: "Іди, чому ти не йдеш?" А в іншому випадку сам диявол паплюжить людину або священика, який його вичитує. Буває, що диявол хулить Христа, Пресвяту Богородицю і святих. Іноді диявол говорить неправду, а іноді сила імені Христового змушує його сказати правду. Бувають випадки, коли біснуватий викрикує щось із прочитаних ним духовних книг тощо. Що тут сказати? Все це дуже заплутано. Тому, розмовляючи з одержимою людиною, будьте дуже уважними. Не надавайте значення її словам. Приміром, вона може сказати: "Ти мене палиш". Якщо ти справді її палиш і, погодившись з цим, скажеш: "Я його палю", — то все — ти [духовно] погоріла. Якщо ж ти повірила в те, що палиш диявола, тоді як насправді нічого подібного не відбувається, то ти погоріла двічі. Або, наприклад, біснуватий кричить: "Ах ви, бридкі баби!" — а якійсь черниці може сказати: "А ось ти — чиста". Якщо ця черниця повірить словам, які сказав диявол, то все, вона пропала. Тому не треба проводити з дияволом експериментів.
Якось в один монастир привезли біснуватого. Ігумен зібрав братів у церкві, щоб вони молилися за нього по чотках. У цьому монастирі зберігалася голова Святого Парфенія, єпископа Лампсакійського7. Благодать Божа стала дуже тіснити біса. Братія молилася за одержимого по чотках, і одночасно ігумен доручив одному монастирському ієромонахові прочитати над біснуватим заклинальні молитви. Цей ієромонах представлявся побожним зовні, однак усередині мав приховану гординю. Він подвизався [тілесно], виконував усе, що призначено статутом. Він був освіченим і давав іншим духовні поради. Однак сам не отримував допомоги ні від кого — тому що інші брати, бачачи, як він робить щось не так, з поваги до нього не наважувалися йому про це сказати. У нього почалися ілюзії стосовно себе. Він вважав себе найдоброчеснішим мешканцем обителі й плекав інші подібні помисли. У цей день лукавий знайшов сприятливу нагоду зробити цьому ієромонахові зло. Доклав все своє лукавство для того, щоб у нещасного склалося враження, що це він виганяє біса з біснуватого. Отже, коли він почав читати над одержимим заклинальні молитви, біс закричав: "Я горю! Куди ти мене заганяєш, немилосердний?" Ієромонах став думати, що біс горить, тому що молитви читає саме він, тоді як насправді біса виганяли молитви інших братів. Нещасний ієромонах відповів бісові: "Увійди в мене". Так, з житія Святого Парфенія відомо, що в одному подібному випадку він дійсно сказав бісові такі слова. Але ж це був Святий! Дійсно, одного разу зі Святим Парфенієм стався такий випадок. Він виганяв біса з одержимого, і біс кричав: "Я горю, горю! Куди мені йти?". Тоді Святий Парфеній відповів йому: "Увійди в мене" І біс відповів Святому: "І саме лише ім'я твоє обпалює мене, Парфенію!" — і вийшов з одержимої людини, яку він мучив. І от цей ієромонах, про якого йде мова, захотів зобразити із себе Святого Парфенія і став біснуватим сам. З цього моменту біс дістав над ним владу. Багато років потім нещасний мучився й ніде не міг знайти спокою. Він постійно кружляв, не сидів на одному місці. То кружляв по світу, то по Святій Афонській Горі. Що ж він, нещасний, витерпів! Стан, у якому він перебував, привів його до душевного і тілесного виснаження. Його трясло як у лихоманці. Дивіться, адже колись він був хорошим священиком, а перебуваючи в такому стані, уже не міг служити Божественну літургію8 . Бачите, що творить диявол?
— Геронде, а чи є якийсь зв'язок між вживанням кави і поведінкою біснуватого?
— Коли нервова система людини збуджена і вона п'є багато кави, то її нерви розхитуються ще більше, а тангалашка цим станом користується. Не те, щоб у каві було щось бісівське — ні, але тангалашка використовує дію кофеїну на нерви і потім біснуватому стає ще гірше.
Допомога біснуватим
— Геронде, десь написано, що диявол вселяється в серце біснуватої людини, однак не хоче, щоб та знала про це й почала боротися з ним за допомогою Ісусової молитви. Це дійсно так?
— Так, тому що біс має право жити в біснуватому якийсь час. Він може причаїтися в людині й сидіти тихіше води, нижче трави. А коли з ним борються за допомогою Ісусової молитви, то йому стає важко, він обурюється і може вийти з людини. Молитва Ісусова — це важка артилерія проти диявола. Якось мені в келію привезли одного біснуватого хлопця, який постійно повторював Ісусову молитву. Батько нещасного був ченцем, однак скинув рясу, повернувся в світ і оженився. І ось його нещасна дитина народилася біснуватою. Бог допустив це, щоб ця дитина отримала від Нього відплату для того, щоб спасся її батько, а також для того, щоб ми — ченці — мали перед очима приклад ченців, котрі повернулися в світ і зараз мучаться. Під час нашої бесіди біс почав мучити одержимого, і він дуже голосно заквоктав як курка "Що з тобою?" — запитав я його. У цей час я говорив таке: "Во ім'я Ісуса Христа вийди нечистий душе із сотворіння Божого". — "Та я й сам хочу вийти, — закричав біс, — тому що ця людина дуже мучить мене! Адже він беззупинно творить молитви! Ах, як же я хочу виїхати в Пакистан і хоч трішки перепочити!"
— Геронде, чому ж біс не виходив із цього хлопчика, якщо він творив Ісусову молитву?
— Видно, і сам він дав дияволу якісь права над собою. Але ж і у біса теж є "начальство", і він дістає розпорядження від нього.
- Геронде, які конкретно слова потрібно говорити, молячись за біснуватого?
- Насамперед треба воздати славослів'я Богові. Треба сказати: "Дякую Тобі, Боже мій, за те, що Ти допоміг мені і я перебуваю в нормальному стані, тоді як я міг бути на місці цього нещасного, і тоді в мені жили б не п'ять-шість бісів, а цілі тисячі. Прошу Тебе, допоможи Твоєму рабові, що мучиться так сильно". Тобто спершу треба сотворити сердечну молитву, а потім продовжити молитися молитвою Ісусовою: "Господи, Ісусе Христе, помилуй раба Твого".
Іноді, молячись за біснуватого, ми самі стаємо причиною того, що біс із нього не виходить. Це відбувається тому, що ми молимося з гординею. Якщо ми приймемо тільки один гордий помисел, приміром, подумаємо: "От зараз я своєю молитвою зроблю так, що біс кулею вилетить із одержимого", то такий помисел відразу ж перешкодить божественній допомозі, і ми допоможемо дияволу залишатися в нещасному.
Молячись за людей, одержимих нечистим духом, будемо завжди робити це зі смиренністю, болем і любов'ю. Пам'ятаю одну біснувату жінку, за яку дуже боліла моя душа. Ця нещасна пішла на поступку гріхові, сказала дияволу "так", і з того часу уже багато років нечистий дух страшенно її мучить. Він палить її плоть. Вона і її чоловік їздять по різних монастирях і возять з собою свою шістнадцятирічну доньку. Ночі ця сім'я проводить у храмі й здійснює цілонічні чування. Якби ця нещасна була чоловіком, то я стиснув би її у своїх обіймах. Якщо міцно, з божественною любов'ю, стиснути біснувату людину у своїх обіймах, то нечистий дух, що перебуває в ній, дуже мучиться.
Якщо не дратувати біснувату людину і не суперечити їй, але відчувати за неї біль, то біс йде геть — на менший або більший термін. Смиренність — найсильніший шоковий удар по дияволу. В одному монастирі після служби винесли прочанам святі мощі для поклоніння. Раптом один із прочан, що мав у собі нечистого духа, підскочив до ігумена й диким голосом запитав: "Що — силоміць, чи що, змусиш кланятися цим мощам?" Ігумен зі смиренністю й добротою відповів: "Ні, не силоміць, а за вашою вільною волею". Тоді, закричавши: "А я піду силоміць!" — біснуватий кинувся до святих мощів і приклався до них. Бачите, смиренність і доброта ігумена прийшлися бісові не по нутру. Адже біси бояться смиренності й доброти.
- Геронде, а чи допомагає одержимим нечистим духом благодать святих, коли в день їхньої пам'яті нещасні йдуть на святкове богослужіння в храм, освячений їх іменем?
- Біснуватим краще не ходити на престольні свята, тому що цим вони відривають людей від молитви. У храмі настає безлад. Нехай приходять в інший день, щоб прикластися до мощів святого або до ікони. І навіть якщо рідні біснуватої людини знають, що на престольному святі буде присутня якась [благодатна] людина, що зможе їм допомогти, їм однаково не потрібно вести туди біснуватого в той день, коли збирається багато народу. Не рекламою ж ми будемо займатися!
Крім того, людям не слід збиратися навколо біснуватого, котрий перебуває в припадку одержимості. Кілька днів тому один нещасний біснуватий хлопчик поскаржився мені: "Я став опудалом гороховим". Коли він перебував у припадку біснування, довкола нього зібралася ціла купа народу — як зграя вороняччя. Це відбувалося біля моєї келії. "Ідіть, — просив я цих людей, — хіба це циркова вистава?" Але ці люди мене не чули і не йшли. Люди не розуміють, що якщо в людини є недолік і цей недолік стає явним перед усіма, то людина стає посміховищем для інших.
— Геронде, чи допомагає біснуватим Божественне Причастя?
— Для тих, хто вже народився одержимим нечистим духом, часте Божественне Причастя — це найдієвіші ліки, тому що нечистий дух увійшов в цих людей не через їхню власну провину. Якщо такі люди не нарікають доти, поки Благодать Божа не звільнить їх від нечистого духа, то вони дістануть велику винагороду. Терплячи, такі люди зараховуються до мучеників, і тому їм необхідно причащатися часто. Однак якщо людина стала одержимою нечистим духом з власної неуважності, то їй потрібно покаятися, висповідатися і — для того, щоб зцілитися — здійснити подвиг. А причаститься вона з благословення свого духівника, коли це стане можливим [після того, як ця людина понесе відповідну покуту]. Якщо така людина причаститься Святих Христових Тайн, але не покається і не висповідається, то нечистий дух опанує нею ще сильніше. Коли якогось біснуватого підводили до Святої Чаші, щоб його причастити, то він випльовував Святі Христові Дари.
Христос приніс Себе в Жертву, зглянувся до того, що дав людині Своє Тіло й Кров, — а цей нещасний випльовував Святі Христові Дари! Як це страшно! Бачите: диявол не приймає допомоги.
- Геронде, а чи молена поминати імена біснуватих на проскомідїї?
- Так, звичайно. Коли священики з болем поминають імена біснуватих під час проскомідїї, нещасні дістають величезну допомогу.
- Геронде, іноді буває так: біснуватий покаявся, сповідається й причащається регулярно, однак при цьому продовжує залишатися під бісівським впливом. Що відбувається в цьому випадку?
— Біс не йде, тому що духовний стан цієї людини ще не стабілізувався. Якщо Бог відразу ж допоможе людині звільнитися від бісівського впливу, то вона дасть бісові привід вселитися в неї знову. Тому Бог — від Своєї великої любові — допускає злу відступати повільно, поступово. У такий спосіб людина і розплачується за скоєний нею гріх, і одночасно робить свій духовний стан більш стійким. І чим більш стійким вона робить свій духовний стан, тим швидше відступає зло. Те, наскільки швидко людина звільниться від бісівського впливу, залежить від неї самої. Якось батько, що мав біснувату дитину, запитав мене: "Коли моя дитина стане здоровою?" — "Коли ти зробиш свій духовний стан стійким, — відповів я йому, — тоді дістане допомогу і твоє чадо". Ця нещасна дитина спочатку жила духовним життям, однак батько цьому противився й говорив, що вона збожеволіє, якщо не змінить свого способу життя. Потім батько сам почав водити власного сина в будинок розпусти. У результаті хлопець був захоплений гріхом, і у нього увійшов нечистий дух. Потім, коли біс, що перебував у дитині, брав над нею владу, бідолашний кидався на свою матір з нечистими намірами. Щоб врятуватися від зазіхань з боку власного сина, нещасна мати змушена була виїхати на один з островів. Батько негласної дитини покаявся й намагався вести духовне життя, але хлопець однаково не зцілявся. Він зцілився тільки тоді, коли його батько відвідав разом з ним всі монастирі й святі місця, прочитав і гарненько засвоїв Житія всіх святих і зробив свій духовний стан стійким.
Про вичитку
- Геронде, сьогодні до нас у монастир привезли біснувату жінку й попросили покликати священика, щоб він прочитав над нею заклинальні молитви. Що нам треба було робити?
- У цьому випадку вам краще було б сказати тим, хто її привіз, щоб духівник цієї нещасної вирішив, необхідно читати над нею заклинальні молитви чи ні. Адже якщо в ній перебуває диявол, то це значить, що або вона сама, або її батьки скоїли серйозний гріх і дали дияволові владу над цією нещасною. Адже гріх приводить за собою диявола. Якщо люди, які згрішили, не покаються й не висповідаються, то гріх не відходить, а отже, не йде й диявол. А можливо, Бог допустив цій нещасній впасти в біснування з якоїсь іншої причини, про яку ми не знаємо.
— Геронде, чи допомагає біснуватим вичитка?
— Різним біснуватим — по-різному. Вичитка допомагає в тому випадку, коли заклинальні молитви читаються над біснуватою дитиною, яка не давала дияволові прав над собою й не розуміє, що таке сповідь. Або ж вичитка може допомогти дорослій людині, що втратила розум і не може сповідатися. Якщо біснуватий перебуває при здоровому глузді, то насамперед потрібно допомогти йому усвідомити свою провину — причину, з якої він став одержимим. Йому потрібно покаятися, висповідатися й тільки потім — якщо це буде необхідно — над ним можна прочитати заклинальні молитви. Адже біс може вийти з одержимого й після того, як над ним буде прочитана молитва розгрішення в Таїнстві Сповіді.
Деякі священики збирають в одну купу й тих, хто одержимий нечистим духом, і тих, хто хворий, і читають над всіма цими людьми разом заклинальні молитви. Пам'ятаю, як на вичитку привезли чоловіка, у якого була хвороба Паркінсона! Так ось і сьогодні сюди привезли якусь літню людину й говорили, що вона одержима нечистим духом. Ліва рука цього нещасного постійно трясеться. Іноді в нього трапляються припадки. "З якого часу, — запитав я його, — ти перебуваєш у такому стані?" — "З дитинства", — відповів він мені. Я здивувався. Потім я помітив, що зліва на голові цього нещасного була невеличка вм'ятина. Видно, ця вм'ятина була наслідком родової травми, і те, що відбувалося з ним, було результатом саме цього. Уявляєте: людина хвора, а їй кажуть, що в ній сидить нечистий дух, над нею читають заклинальні молитви, велять: "Вийди, нечистий духу...", і в результаті він стає посміховищем в очах людей! Так не можна! Скільки дітей, яких вважають біснуватими, насправді не мають у собі жодного біса! Якось до мене привезли двадцятип'ятирічного хлопця, про якого говорили, що він біснуватий. Я дав йому випити святої води, і нещасний зовсім ніяк не відреагував на це. "А як проявляється те, про що ви говорите? — запитав я його батька. — 3 якого часу він почав страждати цією недугою?" — "Із шестирічного віку, — відповів чоловік. — Ми тримали магазин, і одного разу туди принесли труп його вбитого діда. Відразу після цього з хлопцем і почалися всі ці дивні речі". Так ось воно що: нещасна дитина просто пережила нервове потрясіння. Якби на її місці опинилася доросла людина, то навіть у неї після подібних переживань могло б пошкодитися здоров'я. А що ж говорити про малу дитину! І ось, будь ласка: тепер нещасного називають біснуватим!
- Геронде, заклинальні молитви можуть читатися не вголос, а про себе?
- Про себе навіть краще. Основне при читанні заклинальних молитов це те, що вони повинні читатися з болем, зі смиренністю, а не з гординею. Коли священики голосно й гордо "велять" нечистому духові: "Вийди, духу нечистий", то це розлючує диявола, він, використовуючи егоїзм біснуватого, може навіть сказати йому: "Дивись-но, адже священик перед усім світом зробив з тебе блазня горохового! Ану ж бо дай цьому попові по шиї!" Біснуватий, заведений нечистим духом, починає бити священика, у результаті чого втікає не біс, а священик зі своїм требником... Якось священик під час вичитки сказав біснуватому: "Я велю тобі, нечистий духу, вийти з цієї людини!" — "Ну так, все правильно, — відповів диявол вустами біснуватого. — Я тому й не виходжу, що ти мені велиш..." Тому я раджу священикам, читаючи заклинальні молитви, ніколи не вимовляти слова: "Вийди, нечистий духу!.." Можна подумати, що біси їх не чують!
І родичам біснуватого не потрібно розповідати іншим про те, що вони запросили до себе в будинок священика, для того щоб той прочитав заклинальні молитви. Краще сказати людям, що отець прийшов відслужити молебень. А заклинальні молитви — щоб не привертати нічиєї уваги — краще прочитати тихим голосом.
У біснуватих мученицьке життя
Що не говори, а ті, хто мають у собі біса, дуже страждають. Хоча такі люди смиряються, вони мучаться від диявола! Якось у монастирі Ставронікіта я зустрів двадцятитрьохрічного хлопця, одержимого нечистим духом. Шкіра й кості! Був страшний холод, у храмі палилася піч, а юнак, одягнений у тонку сорочку з короткими рукавами, сидів у притворі храму. Я не витримав, підійшов і дав йому теплий вовняний светр. "Одягни цей светр, — сказав я йому. — Невже тобі не холодно?" — "Яке там холодно, отче, — відповів він мені. — Я весь горю!" Бачите як: це справжня мука.
Бувають біснуваті, які від природи є особливо чутливими. Таким людям тангалашка навіює, що вони не спасуться, і підбиває їх на самогубство. Як це страшно! Це неабияка справа! Я був знайомий з один біснуватим, котрий набрид навіть священикам. Нещасний приходив у храм, щоб над ним прочитали заклинальні молитви, а священики його виганяли. Потім диявол почав говорити йому й про мене: "І до цього теж не ходи, він теж тебе не прийме". Диявол довів його до розпачу.
Пам'ятаю ще одного одержимого, який благодаттю Святого Арсенія Каппадокійського звільнився від нечистого духа. Яку ж спокусу влаштував йому після цього диявол! Уже після звільнення від нечистого духа, він якось приїхав сюди в монастир, щоб поклонитися святим мощам преподобного Арсенія. Однак монастир був закритий9. Тоді біля нижніх воріт монастиря йому з'явився диявол в образі Святого
Арсенія й сказав: "Щоб ноги твоєї тут більше не було. Ні я, ні Паїсій не хочемо тебе бачити". Так диявол відігнав його від монастиря. Тобі зрозуміло? Після цього нещасний почав хулити Святого Арсенія, лаяти мене... Ну гаразд, мене-то, зрозуміло, висварити варто, але хулити Святого!.. У результаті нещасний знову став біснуватим. Адже коли людина поведеться безсоромно, то від неї відступає Благодать Божа. А що говорити про тих, хто хулить святих! Потім він приїхав і на Святу Афонську Гору, прийшов до мене в келію і почав кричати: "Що поганого я тобі зробив, що ти не хочеш мене бачити? Чому ти теж не хочеш мені допомогти? Що, хочеш, щоб я мучився?" — "Дурненький, — перестерігав його я. — Той, хто тобі з'явився й прогнав тебе, був диявол. Це не був святий. Святі люди не проганяють". Але він мене не слухав. Він вірив своєму помислу. Знаєте, як страждають, як мучаться ці нещасні щодня?
Але багато біснуватих мучаться для того, щоб узялися за розум інші. Адже бачачи, як мучаться біснуваті, інші замислюються і каються. Не треба думати, ніби у біснуватих гріхів більше, ніж в інших. Однак Бог допускає їм впадати у біснування, у результаті чого вони принижуються, упокорюються, розплачуються за свої гріхи й отримують винагороду самі. Але й інші, дивлячись на їхні муки, теж отримують допомогу.
Звичайно, хтось може сказати, що є люди, які не стають біснуватими, незважаючи на те, що скоюють безліч гріхів. Чому це відбувається? А ось чому: коли людина доходить до повного очерствіння, то вона вже не піддається бісівському нападу, тому що Бог бачить, що ця людина не матиме [від такого нападу] користі. Адже нам необхідно знати, що спокуса, піддавання бісівському впливу — це теж, якимось чином, дар Бога грішній людині, для того щоб вона смирилася, покаялася й спаслася.
Зноски:
1 Див.: Лк. 8: 26 і нижче.
2 Лк. 8: ЗО.
3 Ліс 8: ЗО; легіон (церковнослов. легеон) — підрозділ римської армії чисельністю від 3 до 6 тис. воїнів.
4 Старець говорив, що психічно хвора людина потребує лікарської допомоги хорошого, віруючого психіатра та духовної підтримки духівника, тоді як одержимому нечистим духом (у випадку, коли його свідомість не пошкодилася) необхідно відшукати свою провину — причину, з якої він став біснуватим, покаятися і висповідатися, для того, щоб звільнитися від нечистого духа.
5 Старець має на увазі інформацію, яка міститься на деяких дисках, яка сприймається слухачем на підсвідомому рівні. В книзі грецької дослідниці рок-музики Е. Даді "Рок-музика" наводяться 16 конкретних прикладів пісень та дисків відомих західних і грецьких виконавців рок- і поп-музики, в яких містяться заклики поклонятися сатані, вживати наркотики, займатися розпустою тощо, які сприймаються на підсвідомому рівні. Див.: Έλ. Δάδη. «Μουσική Ρακ», Θεσσλονίκη. 1993. — Прим. перекл.
6 Казандзакіс Нікос (1885—1957) — відомий грецький богохульник і антихристиянський письменник, автор найбогохульнішого роману "Остання спокуса" (відомого багатьом за фільмом М. Скорцезе) та інших книг, які хулять Христа, Церкву і святині християнської віри. — Прим, перекл.
7 Пам'ять Святого Парфенія Лампсакійського припадає на 7 лютого.
8 Див.: Старец Паисий. Отцы-святогорцы и святогорские истории. Свято-Троицкая Сергиева Лавра. 2001. С 101.
9 У багатьох грецьких монастирях поза Святою Афонською Горою в пісні дні седмиці (понеділок, середу і п'ятницю) ворота обителі замкнені упродовж цілого дня, щоб монахи не спілкувалися в ці дні зі світом і займалися духовною роботою над собою. В інші дні седмиці монастирські ворота в певні години відчинені, коли паломники можуть відвідати обитель і поклонитися її святиням. — Прим. перекл.
ГЛАВА ТРЕТЯ
Страшні заблудження (омани)
Подвижництво і заблудження (омани)
- Геронде, я боюся омани (заблудження).
— Правильно робиш. Той, хто боїться заблудження, не впадає в заблудження, тому що така людина, будучи уважною, сповідає [Старцеві] всі свої помисли. Вона не приховує нічого й у такий спосіб дістає допомогу.
— Геронде, а що таке схильність до заблудження?
— Бути схильним до заблудження — означає мати ідею про те,що ти щось із себе являєш, і показувати іншим те, що ти займаєшся якимось діянням. Бути схильним до заблудження — означає вважати, що ти досягла духовного стану, оскільки, наприклад, здійснюєш якийсь подвиг, а про інших думати, що вони ще не усвідомили смислу духовного життя, і поводитися з ними гордовито. Якщо людина егоїстично насилує себе в подвижництві, бажаючи досягти рівня якогось святого й для того, щоб інші нею захоплювалися, — то це початок омани. Одне діло — примушувати, а інше — насилувати себе в подвигу. Якось я сказав одній людині: "Будь уважним, щоб не впасти в оману через неправильне ставлення до духовного життя. Ти перебуваєш у духовній небезпеці". — "Я впаду в оману? — обурився він. — Та я навіть м'яса й то не їм!" Тим часом ця людина не ходила навіть на сповідь. Свої гріхи він "сповідав" іконі. "Ти православний чи ти протестант? — запитав я його. — У якій книзі ти прочитав, що так треба сповідатися?" — "А що? — запитує він мене. — Хіба Христос мене не чує?" Розумієш, що діється!
- Геронде, чи допомагає тілесний подвиг у боротьбі проти пристрастей?
- Якщо тілесний подвиг використовується для того, щоб побороти пристрасті, то допомагає. Тіло усмиряється, і плоть підкоряється духові. Однак якщо хтось займається "сухим" подвижництвом1, то в результаті в нього створюються ілюзії. Адже подвижництво такого роду культивує душевні пристрасті, розвиває гординю, примножує самовпевненість і веде до заблудження. Тоді, дивлячись на своє "сухе" подвижництво, людина приходить до висновків про свій духовний успіх. "Я займаюся таким-то і таким-то тілесним діянням, — пишається він. — А ось такий-то брат щодо цього кульгає. Я вже дійшов до рівня такого-то святого, а іншого святого я вже перевершив..." — і він примножує свої пости і чування. Але весь чинений ним подвиг вилітає в трубу, тому що людина здійснює його не з метою позбутися пристрастей, а для того, щоб дістати егоїстичне задоволення. Я знав одного ченця, котрий через гординю займався тілесним діянням, і його помисел говорив йому, що він великий аскет. Він дійшов уже до крайності: не їв, зовсім не прав одягу і лежав у страшному смороді й бруді. Від бруду його одяг повністю згнив. Якось я взяв його одяг, щоб випрати. Але що там було прати! Одного разу він сказав мені: "Преподобного Иоана Кущника2 я вже залишив позаду". — "Та що ж ти, — кажу, — мелеш? По-твоєму, святий Йоан Кущник досяг святості через бруд?" Минуло ще кілька днів, він знову прийшов до мене й заявив: "Преподобного Максима Кавсокалівіта3 я теж залишив позаду". — "Тобто як же це ти його залишив позаду?" — запитав я. "Та як, — відповідає, — дуже просто: кручусь як дзиґа по Святій Афонській Горі!" — "Ну ти, — кажу, — даєш! Преподобний Максим досяг станів безтілесних і літав, а не крутився, як ти — дзиґою!" Потім цей чоловік став "обробляти" у собі пам'ять смертну й у помислі навіював собі: "Зараз я перебуваю в пеклі". Минуло ще трохи часу, і він — нібито для того щоб смиритися — почав говорити: "Зараз я став дияволом, став сатаною і піду збирати своїх прихильників". У такий ось спосіб ця людина впала в оману.
Увага до уяви
- Геронде, Ви говорили, що під час молитви нашому розуму варто уникати різних картин з життя Христа й такого подібного. Для чого їх потрібно уникати?
- Для того, щоб диявол не спокусив нас за допомогою фантазій, уяви. Уява — річ хороша, і якщо вона використається з толком, то має велику силу. Є люди, які, наприклад, можуть побачити якийсь пейзаж, а через рік пригадати його зовсім таким, яким він є насправді, і відобразити його на картині. Таку здатність дає людині Бог, однак диявол використовує це у своїх цілях. Люди, які впали в оману, уявляють побачене або прочитане ними так, як їм хочеться. А потім вірять, що картина, намальована їхньою уявою, є справжньою. Для того, щоб ці нещасні отримали допомогу, їм варто перебувати під постійним [духовним] спостереженням, тому що диявол повсякчас обводить їх навколо пальця.
Тому, коли людині, наділеній від природи [багатою] уявою, кажуть, що вона мислить неправильно, їй необхідно задуматися й ставити після свого помислу знаки запитання. Я був знайомий з однією звичайною жінкою, котра постійно молилася і просила Христа про те, щоб побачити Його тут, у цьому житті, оскільки — як вона твердила — у житті іншому однаково б Його не побачила. І дійсно, коли вона підійшла причащатися, Христос явився їй у Святій Чаші у вигляді Дитини із закривавленим волоссям. Потім видіння зникло, і жінка змогла причаститися. Після цієї події ворог почав обробляти її помислом про те, що вона щось із себе являє, а потім розпікав її уяву й постійно влаштовував їй свої "кіноперегляди". Якось, виїхавши зі Святої Афонської Гори в світ, я застав цю нещасну в одному будинку й почув, як вона переказувала свої фантазії чоловікам і жінкам, які там зібралися. Мені коштувало величезних зусиль привести її до тями. Я дав їй доброї прочуханки на очах у всіх, для того, щоб її чарівний стан став явним і вона смирилася.
- Геронде, ці видіння були її фантазією?
- Фантазією й оманою.
- Геронде, вона що, не розповідала своєму духівникові про ці видіння?
— Знаєш, що відбувається в подібних випадках? Сатана обманює таких людей тим, що вони бачать. Вони не замислюються, і їм навіть у голову не приходить, що про подібні "видіння" треба розповісти духівникові. Який же диявол умілець! Страшне діло! Якщо людина неуважна до своєї уяви, то спокусник може ввести її в оману, використавши навіть якусь найпростішу, звичайну подію. Коли я жив у монастирі Стоміон, то, читаючи взимку вечірню, розпалював пічку. Жінки, які іноді приходили в монастир з міста, почали зауважувати, що під час вечірні від ікони Пресвятої Богородиці в іконостасі доносився якийсь хрускіт. Я на цей хрускіт уваги не звертав, а жінки почали шепотітися між собою: "Уявляєте! Коли чернець читає вечірню, від ікони Божої Матері лунає хрускіт!" Почувши, як вони шепочуться, я подумав: "Дай-но подивлюся на ікону, від якої чується хрускіт". Я не хочу сказати, що не вірю в божественні події, — ні, я вірю, що Божа Матір являється людям і говорить з ними і ті, хто перебувають у доброму духовному стані, її бачать; однак у подібних випадках необхідна увага. Ну що ж, взяв я стілець, став на нього і подивився, що відбувається з іконою. Що ж сталося? Дошка, на якій була написана ікона, була стара, зі вставленими в неї з тильної частини шпонками. Коли пічка розігрівалася як слід, одна шпонка нагрівалася, розширювалася й потріскувала. Потім я забив в ікону цвяшок, і вона вже не хрустіла. Після цього я запитав у цих жінок: "Ну що, зараз чуєте якийсь хрускіт?" — "Ні", — відповіли вони мені. "Ну от, — кажу, — не треба надавати значенням подібним речам". Необхідно бути уважними, бо якщо потихеньку в людині розів'ється уява, то все її життя стає ні на що не придатним.
- Геронде, а яким чином можна зрозуміти: від Бога чи від диявола була якась [надприродна] подія?
- Це видно одразу. Якщо подія не від Бога, то диявол приносить людині горді помисли. А крім нього, видіння диявола — грубої роботи: він доходить навіть до богохульства. Одного разу до мене в келію прийшов чоловік, що перебував в омані й мав у собі нечистого духа. Я поговорив з ним, і це пішло йому на користь. І знаєте, що він мені після цього сказав? "Такі, — каже, — премудрі речі я чую вперше! Я навіть у Євангелії такого не читав!" Тобто він ніби говорив мені: "Те, що ти сказав, було кращим за те, що сказав Христос". Розумієш, що творить диявол для того, щоб принести тобі гордий помисел? Що б там хто не говорив, але якщо людина не зрозуміє, що сама своєю силою вона не може зробити нічого, а те, що вона робить, здійснюється силою Христовою, то така людина не зробить нічого, навіть якщо вона буде виганяти з біснуватих тисячі бісів.
Диявол являється у вигляді ангела світла
Якщо людина, яка не зазнала вищої райської радості, — тобто не має духовного досвіду [божественних відвідувань] — неуважна, то вона може легко впасти в оману. Диявол лукавий. Він трішки роздратовує серце людини і дає їй відчути щось приємне. Таким чином, створюючи в людині враження про те, що це приємне було духовним і божественним, диявол втягує її в стан омани. Він обкрадає серце людини, і та думає, що те, що відбувається з нею, — духовно правильне. "Я не відчуваю ніякого хвилювання", — говорить така людина. Так, хвилювання ти дійсно не відчувала, однак те, що ти відчула, не було справжньою духовною радістю. Радість духовна є щось Небесне.
Диявол може з'явитися у вигляді ангела або у вигляді святого. Біс, замаскований під ангела або під святого, поширює навколо себе хвилювання, збентеження — те, що має в собі. Тоді як справжній Ангел або святий завжди поширюють райську радість і небесні веселощі. Смиренна чиста людина, навіть будучи недосвідченою, відрізняє Ангела Божого від біса, який явився у вигляді ангела світла. Це відбувається тому, що така людина має духовну чистоту і споріднена з Ангелом. А ось егоїст і людина тілесна легко підпадають під вплив лукавого диявола. Диявол являється у вигляді ангела світла, але варто людині включити в роботу один смиренний помисел, як диявол зникає. Одного разу ввечері, після вечірні, я сидів у себе в келії на лавочці (я жив у монастирі Стоміон) і творив Ісусову молитву. Раптом я почув, як з одної будівлі, що знаходилася неподалік від монастиря й служила готелем для прочан, доносяться звуки струнних музичних інструментів і кларнета. Я дуже здивувався! "Що ж це за музика чується так близько?" — сказав я собі. Престольне свято в монастирі вже минуло. Я підвівся з лавочки, підійшов до вікна подивитися, що відбувається надворі. Дивлюся: навкруги повна тиша й безмовність. Тоді я зрозумів, що вся ця музика була від лукавого — для того, щоб я перервав молитву. Я повернувся на лавку і продовжив Ісусову молитву. Раптом кімната наповнилася яскравим світлом. Стеля й верхній поверх наді мною зникли, дах відкрився, і я побачив стовп світла, що доходив до неба. На вершині цього світлого стовпа виднілося обличчя білявого юнака з довгим волоссям і бородою, котрий був схожий на Христа. Половина його обличчя була від мене закрита, тому я підвівся з лавки, щоб побачити його обличчя повністю. У цей момент я почув усередині себе голос: "Ти удостоївся побачити Христа". — "Та хто я такий, недостойний, щоб бачити Христа?" — відповів я і перехрестився. У ту ж мить світло й лже-христос зникли, і я побачив, що стеля повернулася на своє місце. Якщо чиясь голова не замкнена як слід "на замок", то лукавий може принести такій людині помисел гордині й спокусити її за допомогою фантазій і хибного світла, які не підносять до Раю, а ввергають у хаос. Тому ніколи не треба просити побачити світло, отримати божественні дари чи щось подібне. Просити потрібно лише покаяння. Покаяння принесе людині смиренність, потім Благий Бог дасть їй те, що необхідно. Одного разу, коли я жив на Сінаї в печері Святої Єпістімії, тангалашка захотів... зробити мені послугу! Неподалік від келії було три-чотири сходинки. Вночі, коли небо було ясним і світили зорі, я йшов у печери і, для того, щоб спуститися по цих сходах, світив запальничкою. Одного разу вночі я хотів запалити запальничку, але вона не запалювалася. Раптом з якоїсь скелі вдарив яскравий промінь світла, подібний до прожектора! Ух, все навколо стало світлим! "Ні, — кажу, — від таких "прожекторів" треба триматися якнайдалі!" Я повернувся назад, і світло одразу зникло. Ось же який диявол: він не хотів, щоб я зійшов по сходинках, підсвічуючи запальничкою! "Ну хіба це добре, — пожалів він мене, — що людина так мучиться! Дай-но я їй посвічу!" Ось яка "доброта"!
- Геронде, а як ви зрозуміли, що це світло було не від Бога?
- Це зрозуміло... Просто жах!
Сни оманливі, лукаві
- Геронде, мене мучать нечисті, лукаві сни...
- Побачивши лукавий сон, ніколи не потрібно згадувати, що і як ти бачила. Бо якщо лукавий не зміг спокусити тебе вдень, він прийде вночі. Іноді й Бог допускає лукавому спокушати нас уві сні, для того щоб
ми побачили, що наша ветха людина ще жива. А буває й так, що ворог наближається до людини уві сні й показує їй різні сни, для того, щоб, прокинувшись, така людина впала в розпач. Тому снам не треба надавати жодного значення: осіни себе хрестом, осіни хрестом подушку, поклади на неї хрест і кілька іконочок і, засинаючи, промовляй Ісусову молитву. Чим більшого значення ти будеш надавати снам, тим частіше буде приходити ворог і тебе спокушати. Диявол показує свої сни не тільки дорослим людям, але й дітям. Диявол приходить навіть до сплячих малят, незважаючи на те, що вони маленькі ангели. Вони з жахом підскакують і злякано, зі слізьми на очах біжать в обійми до матері. А іноді до сплячих дітей приходять Ангели, і вони від радості сміються уві сні або, відчуваючи велику радість, прокидаються. Таким чином, принесені лукавим сни є зовнішній ворожий вплив на людину в той час, коли вона спить.
- Геронде, а якщо під час сну ти відчуваєш незрозумілий душевний тягар, що це?
- Іноді причиною такого тягаря може бути тривожний стан, у якому людина живе вдень, або різні страхи, підозри тощо, які вона відчуває. І, звичайно, все це може використати тангалашка. Він здатен перетасувати ці страхи, тривоги й підозри в будь-якій комбінації, тільки б викликати в людини неспокій. А часто людина спить настільки чуйно, що думає, ніби вона не спить, а молиться за те, щоб цей тягар, який стискає їй подих, якомога швидше минув.
А іноді буває й таке: диявол може втілитися в будь-який образ, навіть святого, і явитися уві сні. Одного разу він явився якомусь хворому уві сні у подобі Святого Арсенія Каппадокійського й сказав йому: "Я — Святий Арсеній. Я прийшов сказати тобі, що ти помреш. Ти мене чуєш? Ти помреш!" Людина жахнулася. Але Святий ніколи не вимовить подібних слів. І навіть якщо хворий дійсно має померти і йому являється Святий, щоб попередити його про смерть, то він скаже про це по-доброму: "Бог побачив, як ти мучишся, і тому Він забере тебе з цього світу. Постарайся приготуватися". Святий ніколи не скаже хворому: "Ти мене чуєш? Ти помреш!"
— Геронде, а коли людина кричить уві сні, чому це відбувається?
— Коли кричить — краще, адже в цьому випадку вона прокидається... Багато снів походять від тривоги. Коли людина тривожиться чи стомилася, то ця тривога або втома гризе її зсередини, і вона бачить тривожні сни. Я часто вдень зустрічаюся з людьми, вислуховую різні їхні проблеми. А потім уві сні сварю когось: "Ах ти, безбожнику, — кричу, — тобі на всіх наплювати!" І прокидаюся від власних криків.
- Геронде, а чи може людина зрозуміти зі своїх снів, що якісь події відбудуться в дійсності?
- Ні, снам значення надавати не потрібно. Якими б не були сни, приємними чи неприємними, їм не потрібно вірити, тому що є небезпека впасти в оману. Адже дев'яносто п'ять відсотків снів брехливі. Тому Святі Отці вчать, що снам не треба надавати значення. Снів, які походять від Бога, буває дуже небагато, але, для того, щоб витлумачити навіть такі сни, потрібно мати чистоту й інші необхідні передумови — подібно до праведного Йосипа4 і пророка Даниїла, які мали Благодать від Бога. "Я, — сказав Даниїл Навуходоносору, — розповім тобі й про те, який сон ти бачив, і про те, що він значить"5. Але якого стану досяг пророк Даниїл! Він сидів разом з левами в рові, і леви, незважаючи на те, що були голодними, не чіпали його6. Коли Авакум привіз Даниїлу їжу, той сказав: "Невже Бог згадав про мене?"7. Та якщо б Бог не пам'ятав про пророка Даниїла, про кого б Він тоді пам'ятав?
- Геронде, а деякі люди не бачать снів.
- І добре, що не бачать! Не витрачають грошей ні на квитки, ні на бензин! У сні за одну хвилину можна побачити події, які в дійсності тривали б кілька годин або кілька днів. Тому що під час сну час ущільнюється. Ось тому людина і може зрозуміти слова псалма: "...бо тисяча літ в очах у Тебе, мов день учорашній, що минув. .."8.
Увага до видінь
— Геронде, що відповідати людям, які розповідають нам про колишні їхні видіння, про те, що вони бачили такого-то святого, або про щось подібне?
— Краще порадьте таким людям бути обережними, стриманими. Таке ставлення до видінь більш надійне, тому що не всі люди здатні розрізнити, від Бога було видіння чи ж від диявола. Але навіть якщо видіння від Бога — з першого разу людина не повинна його приймати. Бог, бачачи, як Його творіння — людина — не приймає видіння [не засмучується, але навпаки], якимось чином, розчулюється. Бо таке ставлення до видіння показує, що в людини є смирення. Якщо Святий, який явився людині, дійсно був Святим, а людина цього видіння не прийняла, то Бог знає, яким способом сповістити душу цієї людини й привести її туди, куди
Він хоче. Необхідна увага, тому що [замість Святого] може прийти тангалашка, який увімкне [бісівський] "телевізор" і почне свою передачу...
Пам'ятаю одну жінку, котра не отримала від людей жодної допомоги і тому мала право на допомогу Божу. Бог, бажаючи допомогти цій жінці, дав їй певне видіння. Однак після цього видіння диявол навіяв їй такий помисел: "Хто знає, можливо, Бог удостоїв тебе такого видіння, тому що Він призначає тебе для якоїсь вищої місії!" З того моменту як вона стала вірити подібним диявольським навіюванням, диявол почав свою роботу, і вона потрапила під його владу. Однак, зрештою, Бог знову над нею змилосердився. Їй було видіння, і вона почула голос, що говорив їй: "Напиши листа отцеві Паїсію й опиши всі видіння, які ти мала". Вона написала мені листа і розповіла про всі бачені нею видіння. Лукавий познущався над нею як слід. Так, всі її видіння були справжніми, однак майже всі вони були від спокусника. Зі всіх попередніх видінь тільки перше й останнє були від Бога. Бажаючи привести її до тями й допомогти звільнитися від заблудження, Бог дозволив відбутися цьому останньому видінню. В остаточному підсумку нещасна послухалася моїх порад і зуміла виплутатися [з тенет] тих диявольських видінь, які вона мала.
Характерні ознаки спокушеної людини
- Геронде, а як можна зрозуміти, що людина перебуває в омані?
- Це можна зрозуміти навіть за її зовнішнім виглядом. Людина спокушена зовні одягнена в якусь хибну "безпристрасність". Вона виглядає смиренною і покірливою, однак у ній криється велика зарозумілість — велика ідея, яку вона має про себе.
Глянувши в очі спокушеної людини, ви побачите, що на всіх інших вона дивиться як на нещасних, як на мурашок. Однак спокушеного можна розкусити й за словами, які він вимовляє. Пам'ятаю одного спокушеного, котрого багато людей вважали за святого. Він розповідав, що Христос нібито явився йому, сидячи верхи на коні. У руках Христос нібито тримав флягу з вином, з якої дав відпити цьому чоловікові, після чого той нібито дістав дар прозірливості! Якось, коли цей "прозірливець" розмовляв з людьми, якийсь чоловік запитав його: "А чому я теж не можу творити чудеса?" — "Тому, що ти вчинив такий-то і такий-то гріх..." — відповів спокушений і почав перераховувати йому гріхи, які той дійсно скоїв. Нещасний чоловік запанікував і приїхав до мене, щоб все це мені розповісти. "Послухай, — сказав я йому, — невже ти думаєш, що Святі виставляють людей на посміховисько? Людей виставляє на посміховище тільки диявол. Невже ти не розумієш, що [вустами цього спокушеного] говорить диявол? І якщо те, що він каже, — істина, то цю істину однаково виголошує диявол". А ще одна жінка розповідала мені про те, як вона повела одну біснувату до чоловіка, про якого ходили чутки, що він виганяє бісів і робить тому подібні чудеса. Цей "чудотворець" відвів обох жінок в якусь закинуту каплицю. Як тільки вони увійшли в храм, він взяв єпитрахиль і квапливо одягнув на себе. Жінка дуже здивувалася! Мирська людина й надягає на себе єпитрахиль! "Ти що — священик?" — запитала його. "Та чого варті усі ці священики!" — відповів він і взявся осуджувати священиків. У такий спосіб нещасні жінки зрозуміли, що він перебуває в омані, підхопилися і втекли.
Омана і божевілля
— Геронде, людина, що перебуває в омані, хвора ще якоюсь душевною хворобою?
— Не завжди. Омана — це одне; душевне захворювання — інше. Деякі люди просто впадають в оману. Інші впадають у оману і починають хворіти душевно. Я був знайомий з одним ченцем на Святій Афонській Горі, який нікого не слухав. Він пішов зі свого монастиря й тинявся по Афону. Чотири чи п'ять разів він приходив до мене для того, щоб взяти благословення здійснювати нібито аскетичне життя, і щоразу я радив повернутися в той монастир, у якому він прийняв постриг. Зрештою він купив келію і жив у ній сам. Після семи місяців такого пустельного житія він прийшов до мене в келію. "Повертайся у свій монастир", — умовляв я його. "Наразі, — відповідав він, — я взяв від монастиря відпускну грамоту, і мене вже не приймуть назад". — "Будь уважний, — перестерігав його я, — будь дуже уважний. Принаймні, постарайся прив'язатися до якого-небудь старця, щоб жити за послухом, а не за своєю волею".
- "А ось послух, — відповів він мені на це, — я буду здійснювати з волі Божої". — "Давай, давай, — намагався переконати його я, — попросися в якийсь монастир". — "Я, — відповідав він на це, — ставши пустельником, буду повертатися назад? Це ти йди і просися в монастир". — "Що ж я буду проситися один, - кажу я, бажаючи йому допомогти. — Якщо хочеш, щоб я попросився в монастир разом з тобою, то я зроблю це від усього серця". — "Ось що, — відповів він на це, — послухай-но мене уважно. Якщо тобі остогидло життя в безмовності й ти хочеш попроситися в монастир, то йди і просися!" Побачивши, що він поводиться в такий спосіб — з безсоромністю, — я теж дав йому спокій. Минуло трохи часу, і я довідався, що в цього ченця вселився нечистий дух й, крім цього, він збожеволів. Йому з'явився диявол в образі Пресвятої Богородиці й сказав: "Чадо моє, якщо ти поклонишся мені в ноги, то я дам тобі сім дарів Святого Духа..." Нещасний подумав: "Зараз я дістану сім дарів Святого Духа і всім утру ніс!" І, впавши до землі, поклонився дияволу. Як тільки він поклонився, диявол затряс його й у нього вселився нечистий дух. Однак від цього диявольського потрясіння затрясся і його душевний стан. Він захотів стати протепістатом, прийшов у Священний Кінот9, закрив на ключ ченців, які перебували в будинку, взяв посох протепістата й, милуючись собою, почав спускатися сходами. Ченці в Карієсі здивувалися, бачачи, як по сходах Священного Кінота спускається вниз новий "протепістат"! Деякі з ченців потихеньку поїхали за хворим на джипі й трохи далі від Карієса посадили його в машину й відвезли в лікарню для душевнохворих. Зараз щодо біснування його стан покращився, однак психічна хвороба залишається при ньому.
- Геронде, а чоловік, що перебуває в омані, чи не є, якимось чином, біснуватим?
- Ну а ким же він є? Він не просто біснуватий
- той, хто перебуває в омані, може мати в собі більше бісів, ніж має в собі біснуватий. Однак той, хто в омані - справа одна, а біснуватий — інша.
Треба бути уважним з тими, хто в омані
[На світі] є два-три духівники, у яких невелике благоговіння поєднується з непорядком у голові. Ці духівники морочать людям голови. І всім вони ставлять діагноз біснування. Вони нікого не слухають. "Я, — кажуть вони, — священик і тому маю владу!" Якщо вам розповідають про такі випадки, то пояснюйте людям, що відбувається, змушуйте їх задуматися, тому що такі духівники роблять Церкві зло. Кажіть людям, які потрапили під вплив таких духівників: "Знайдіть правильного [неспокушеного] духівника й наставляйтесь у нього, щоб отримати допомогу". Ці "старці" доходять до того, що використовують моє ім'я і навіть мою фотографію — щоб у людей склалося враження, нібито вони підтримують зі мною стосунки.
Зрозуміло, що ці духівники — люди невеликого розуму, і тому в них є зм'якшуючі провину обставини. Однак є й такі безсоромні, які свідомо видають оцет за вино. Один з таких — колишній бухгалтер — зараз їздить по всій Північній Греції й видає себе за мого послушника. Він говорить, що я дав йому дар прозірливості й ще "штук п'ять дарів". У такий спосіб він приваблює людей і збирає гроші.
— Геронде, ця людина — священнослужитель?
— Ні, мирянин. Одного разу він зустрів мене в Дафні, але встиг зникнути, щоб я його не побачив. "Істинне чадо"! Добре хоч те, що він любить випити. Від нього тхне перегаром. Деякі люди бачать, як він погойдується, і починають у ньому сумніватися.
Ох, як багато таких ошуканців, які наживаються на болю людей і перетворюють цей біль у комерцію! Один з таких пройдисвітів сказав якійсь удові: "Одна рука твого померлого чоловіка не розіслалася в могилі, тому що його душа має потребу в молитві". — "Ну що мені тепер робити? — подумала нещасна. — Дам я йому грошей, щоб він помолився за душу мого чоловіка". Взявши в неї досить багато грошей, він через нетривалий час сказав їй: "Ну що ж, першої небезпеки ми уникнули. Зараз стан твого чоловіка трішки покращився..." Нещасна продовжувала давати ошуканцеві гроші, він заволодів половиною її майна нібито для того, щоб душа її чоловіка заспокоїлася!
А є такі спокушені, які, шепочучи собі під ніс якісь слова, осіняють хворих хрестом і нібито зцілюють їх. І люди обманюються, не сповідаються, не запрошують до себе в дім священика, щоб він вчинив над ними Таїнство Єлеоосвячення чи прочитав відповідну молитву, однак ідуть до цих шахраїв. І, між іншим, вони залишають у цих людців цілу купу грошей. Мені розповідали, що в одному селі двоє спокушених влаштували дуже вигідну справу — справжній кооператив!.. Диявол наводив на когось із їхніх односельчан, приміром, сильний головний біль, або, за навіюванням диявола, в когось із жителів цього села схоплювало поперек. Потім диявол йшов до одного з цих спокушених і повідомляв йому: "У такої-то людини сильний головний біль через таку-то причину". Знайшовши зручний момент, цей спокушений казав хворому односельчанинові: "Я знаю, чому в тебе болить голова" — і відразу розповідав про "причину" його хвороби. "І правда! — дивувався хворий. — Ти подивися, яке одкровення! І що ж мені зараз потрібно робити, щоб біль минув?" — "Іди до такого-то, і він тобі допоможе", — говорив спокушений і посилав його до іншого спокушеного. Бачите, яку хитрість вигадав диявол, щоб утримувати людей в омані? Об'єднав двох спокушених в "медичний кооператив"! Один ставив діагноз, а другий нібито зціляв! Диявол зробив це, щоб утримувати людей подалі від Церкви.
Дешеві дари спокушених
- Геронде, а чому, маючи якусь проблему, люди часто вдаються до спокушених?
- Тому, що дари диявола дешеві і їх легко придбати. Адже спокушені не жадають від тих, хто до них приходить, чогось важкого, вони заспокоюють, виправдовують людей у їхніх пристрастях. І ось нещасні, замість того, щоб покаятися в гріхах, замість того, щоб піти до духівника й висповідатися, знаходять таких ось спокушених — тобто самого диявола — і просять, щоб вони розв'язали їхню проблему. А потім мучаться й не розуміють, що диявол зв'язав їх і здобув над ними владу.
- Геронде, чому ж народ вірить таким спокушеним?
— У людей запаморочена голова. Знаєте, як багато тих, що стверджують, ніби ведуть людей правильним шляхом, а самі в той час несуть за плечима мішок, у якому причаївся не хто-небудь, а диявол! Однак Благий Бог не допускає дияволу залишитися зовсім непоміченим. Іноді з мішка, який несуть обманщики, витикається ріг або хвіст диявола. Люди бачать це і з жахом кричать: "Ах, що це? Ріг? Хвіст?" — "Так ні, що ж ви таке говорите! Який там ріг, який там хвіст! Це ж просто... баклажан", — заспокоюють їх обманщики, щоб обвести їх навколо пальця й видати бісовщину за щось добре й корисне.
І сюди, у монастир, одного разу прийшла така компанія на чолі з якимось спокушеним. Шахрай зібрав навколо себе до десяти чоловік і зображував із себе їхнього старця. "Ви що, належите до якоїсь християнської організації?" — запитав я їх. Вони нічого не відповіли. "До якого-небудь товариства?" Вони мовчали. "А у вас є духівник?" Мовчання. Потім вони почали підходити до мені й робити мені поклони. Цей спокушений привіз їх сюди для того, щоб утримати їх у омані. Потім він буде говорити: "Ми були в Старця Паїсія, і він з нами згоден!" Тобі це зрозуміло? Мені не слід було навіть з ним зустрічатися, тому що само по собі те, що я з ним зустрівся, буде йому на руку. Він виглядав дуже підозріло! А ось по його нещасних прихильниках, які стояли на колінах, було видно, що вони захоплені цим дурисвітом.
- Геронде, Ви їм нічого не сказали?
- Сказати я їм сказав, однак лукавий, як тільки вони підуть звідси, буде говорити їм інше. Як не тепер, то в четвер він знову повертатиме їх на свою дорогу.
- Геронде, а як можна охоронити себе від спокушених?
— Це можна зробити, залишаючись під покровом нашої Церкви. Звичайно, якщо людина піде за спокушеним через незнання, то Бог її не залишить. Бог допоможе такій людині усвідомити свою помилку й поверне її до істини.
Виправлення спокушеного
- Геронде, а що допоможе людині, котра має якісь оманливі ідеї, повернутися до нормального стану?
- їй допоможе усвідомлення свого ні до чого не придатного стану, сповідання духівникові всіх своїх помислів і послух духівникові у всьому, що він говорить. Така людина повинна постійно просити милості Божої, щоб до неї знову повернулася Божественна Благодать. Тобто, для того щоб повернутися в нормальний стан і спастися, їй необхідно упокоритися.
І подивися: суди, поради Божі є безодня. Ах, Його любов не має меж! Один чоловік з головою, набитою оманливими ідеями, часто приїжджав на Афон і приходив до мене в келію. Що б я йому не говорив, він нічого не слухав. Усе витлумачував на свій лад. А покинувши Святу Гору, починав проповідувати й завдавав людям великого [духовного] збитку. Він говорив, нібито я доручив йому проповідувати, і в такий спосіб морочив людям голову. Колись давно я дав йому на благословення кілька книг, отож навіть ці книги він показував людям, щоб вони повірили в те, що він зі мною радиться. Але одного разу, під час однієї такої "проповіді", на якусь мить Божественна Благодать його зовсім покинула, й він почав найбруднішими словами хулити Христа й Пресвяту Богородицю. Почувши такі богохульства, люди жахнулися й розбіглися. Потім приїхала поліцейська машина, і його відвезли в психіатричну лікарню. Бачите, до чого доходить любов Божа! Бог допускає хулити навіть Своє Імення — аби тільки Його сотворіння отримали допомогу й уникнули зла!
— Геронде, а якщо якийсь спокушений, зрозумівши, що перебуває в омані, покається, то чи покаються його послідовники?
Якщо його покаяння справжнє, то він повинен смиритися, сказати своїм послідовникам, що він помилявся, і постаратися вивести їх на праведну [духовну] дорогу. Однак, коли спокушені ідеї такої людини стануть відомими, а сама вона буде залишатися в омані, її послідовників слід м'яко, акуратно просвітити й попередити. Бо деякі спокушені доходять до того, що поширюють свої ідеї всередині Церкви. А тому є небезпека, що послідовники таких людей, раптово довідавшись, що все, чому їх учили, було заблудженням, оманою, спокусяться й відійдуть від Церкви.
Зноски:
1 "Сухими" Старець називав подвижництво, аскезу, котрі здійснювалися як самоціль, а не як засіб для очищення серця і досягнення досконалості во Христі.
2 Пам'ять преподобного Иоана Кущника припадає на 15 січня.
3 Пам'ять преподобного Максима Кавсокалівіта припадає на 13 січня.
4 Див.: Бут. 37: 5-11.
5 Див.: Дан. 2:25-46.
6 Див.: Дан. 6:1 б і далі.
7 Див.: Дан. 14: 30-42.
8 Пс 89: 5.
9 Священний Кінот Святої Афонської Гори складається із представників 20 спільножитних святогорських монастирів. На засіданнях Священного Кінота обговорюються загальні питання, які стосуються життя святогорських монастирів, координується їхня діяльність тощо. Для вирішення щоденних питань щорічно призначається Св. пістасія, яка складається з чотирьох людей — епістатів. Протепістат головуючий Св. Епістасії і Св. Кінота. — Прим. перекл.
ГЛАВА ЧЕТВЕРТА
"Зводячи інших, і самі зведені"1
Про заблудження п'ятидесятників2
- Геронде, ті, котрі спокушаються через заблудження п'ятидесятників, розповідають, що в тих бувають видіння, вони розмовляють різними мовами тощо. Те, про що вони розповідають, — їхня фантазія або ж це дійсно відбувається під дією бісівського впливу?
— Це відбувається під дією бісівського впливу. Адже, спокушаючись через єресь п'ятидесятників і приймаючи від них хрещення, люди зневажають здійснене над ними Святе Хрещення Святої Православної Церкви. "Сповідую одне хрещення на відпущення гріхів", — говорить Символ Віри. І от, приймаючи таке сектантське хрещення, ці нещасні потрапляють під бісівський вплив і починають видавати різні незрозумілі звуки — нібито розмовляти на різних мовах. "Це, — кажуть п'ятидесятники, — говорить святий дух п'ятидесятниці". Але це насправді не Святий Дух П'ятидесятниці, а ціла купа духів нечистих. То яке там ще говоріння на різних мовах! Вони верзуть різну беззмістовну нісенітницю: навіть самі не розуміють того, що говорять. А до того ж записують всю цю нісенітницю на магнітофон і потім ведуть підрахунки, на підставі яких роблять висновок: "На цій плівці скільки-то разів "Алілуя" вимовлено такою-то мовою, скільки-то разів — такою-то..." Та чого ж там: адже у всій цій абракадабрі справді можна відшукати якісь звуки, які будуть схожі на "Алілуя" якоюсь із мов народів світу! Дивися, адже така "розмова на мовах" — справа бісівська. Однак цю бісовщину вони вважають дією Святого Духа й стверджують, нібито переживають те, що пережили в день Святої П'ятидесятниці святі апостоли. Те, у що вони вірять, є хулою [на Бога], і тому ці люди стають біснуватими.
- Геронде, а чому вони заново хрестяться?
- Тому що вони кажуть: "Я був хрещений у дитинстві й не знав того, що зі мною хочуть робити, а ось зараз я хрещуся, усвідомлюючи це". Таким чином, вони знову хрестяться й нібито виправдовують свої гріхи [скоєні до цього сектантського хрещення]. Але якби Церква не здійснювала хрещення немовлят, то що було б з душами дітей, які вмирають нехрещеними? Тому в Таїнстві Святого Хрещення хресний стає поручителем за немовля, він вимовляє [за нього] Символ Віри й несе за маля відповідальність, поки воно не підросте. То невже хрестити немовлят — несправедливість стосовно них? Звичайно, ні. Навпаки — хрещена дитина отримує божественну допомогу, тому що причащається Святих Христових Тайн. А якщо, ставши дорослою, вона забруднить Таїнство Святого Хрещення якимось гріхом, то й це не означає, що треба хреститися заново! У Церкві є Покаяння і Сповідь, які омивають людину від скоєного нею гріха.
Про вогнеходців3
— Геронде, розповідають, що на святі Святого Костянтина вогнеходці ходять по розпаленому вугіллі і не згоряють. Що це за явище?
— Це бісівське явище й одночасно обман. А те, що вони танцюють на вугіллі, тримаючи в руках якусь ікону чи хрест, — це безсоромність, тому що робити так — значить зрікатися віри. Від таких людей віддаляється Благодать Божа, і тому їм допомагає диявол. То як же можна, щоб диявол після цього їм не допоміг? Адже вони "мають право" на його допомогу!
Але в цій справі, у ходінні по вугіллі, їм допомагає і їхнє власне лукавство. Вогнеходці приходять на місце, де буде відбуватися вистава, заздалегідь, і все готують. Тобто вони палять платанові сучки, які залишають після себе мало вугілля і багато попелу, і, танцюючи, знають, куди ступати. Чому, цікаво, вони не кладуть у багаття гілки кам'яного дуба або суничного дерева, після спалення яких вугілля довго не гасне? Ось хай хтось інший розкладе їм багаття, а вони потім хай підуть і потанцюють там на вугіллі!
Одна людина сказала мені: "Оце чудо! Вогнеходці ходять голими ногами по вугіллі і не згоряють". — "І це здається тобі дивним? — запитав я в неї. — Біси перебувають у вогні пекельної муки багато років, а тепер уже століття, і теж не згоряють! Ось цьому варто дивуватися, а не тому, що хтось не згоряє, трохи походивши по вугіллю і попелу".
Перевтілення4
- Геронде, чому деякі люди, навіть освічені, вірять у перевтілення?
- Перевтілення влаштовує людей, і особливо людей безбожних, невіруючих. Це псевдовчення — найбільше лукавство диявола. Диявол утримує таких людей у гріховному житті помислом про те, що їхні душі нібито відходять із цього світу й знову повертаються в нього. "Подумаєш, яке діло, — нашіптує диявол прихильникам перевтілення. — Якщо цього разу ти зазнаєш невдачі, то удача чекає тебе наступного разу, коли ти знову повернешся в це життя. А якщо ти зазнаєш невдачі знову, то ти знову повернешся, а потім ще раз... Ти перетерпиш еволюцію!". Після цього люди кажуть: "Нічого страшного в тому, що я зроблю ще й цей гріх" — і на все махають рукою. Вони живуть неуважно, не каються. Бачиш, як диявол засліплює цих людей і втримує їх у пеклі! Я не знаю лукавства й вигадки диявола більшої, ніж псевдовчення про перевтілення: він придумав це для того, щоб збирати людей у пеклі. А якщо диявол один раз впіймає тебе, то думаєш, він дасть тобі повернутися назад? Теорія перевтілення — найгірша з усіх індуїстських теорій.
Якось пізно ввечері до мене в келію прийшов один юнак. "Ти прийшов до мене в такий час, коли я збирався читати вечірню", — сказав я йому. "І ти усе ще займаєшся такою дурницею?" — зауважив він і пішов. Наступного дня знову прийшов і почав розповідати мені про свої колишні видіння. "А ти, — кажу, — раніше гашишем ніколи не бавився?" — "Так, — каже, — колись бавився. Однак того разу, коли мені були ці видіння, я не курив ніякого гашишу!" — "А можливо, — запитав я його, — ти читав книги про перевтілення?" — "Так", — відповів він мені. Ось на цьому і погорів. Він начитався про перевтілення, до цього домішався егоїзм, і диявол почав навіювати йому сни про те, що тисяча років тому він був великою людиною! Грошей кури не клювали! Потім у видінні він був "вознесенний на небо", однак на небі ще "не був записаний", і йому знову веліли приземлитися. До цього стану його довів диявол. "Все, про що ти мені розповів, — сказав я йому, — це небилиці. А ти їм повірив?"
На жаль, є й освічені люди, які вірять подібним дурницям. У мене біля келії пасся один ослик. Він був жвавим, і тому я назвав його Насером5. Якось до мене прийшов прочанин — грек, що жив у Швейцарії. Він почув, як я кликав ослика Насером, і, приїхавши наступного разу, привіз із собою дві коробки з солодощами — одну просту, іншу подарункову. "Ці солодощі тобі", — сказав він мені й вручив коробку із простими солодощами. "А ось ці вишукані тістечка — для Насера. Я ще минулого разу зрозумів, що він справжній Насер. Коли я з ним зустрівся, він подивився на мене настільки скорботним поглядом, що наскрізь простромив моє серце!" Тобто він думав, що Насер перевтілився й став ослом! І вірив у це! "Брате мій, — сказав я йому, — чи при своєму ти розумі? Я кличу осла Насером, тому що він жвавий!" Але, незважаючи на всі мої старання, він мене не розумів.
Але це не все! Розповім вам ще про один випадок. Кілька років тому на Кріт приїхала група німців, щоб вшанувати пам'ять німецьких солдатів, убитих там під час окупації Греції фашистами. Коли приїжджі проводили свій захід, повз них проходив якийсь селянин з ослом, навантаженим покупками. Побачивши юрбу людей, осел почав ревіти. Один з німців зрозумів це таким чином, що осел, який ревів, був його вбитим на війні братом, що перевтілився на осла! Зрозумівши, що "брат" упізнав його і привітав своїм ревінням, німець витягнувся в стійці струнко й викинув уперед руку у військовому вітанні... І сміх і гріх!.. Недовго думаючи, німець підбіг до селянина й запитав його: "Скільки ти хочеш за осла? Я його купую". — "Та пішов ти, знаєш куди". — відповів йому селянин. Однак німець, не слухаючи його, уже відраховував марки: більше, ще більше... "Та йди ти, — умовляв селянин, — дай мені пройти". Ще більше, ще більше... Зрештою, хтось із присутніх при цій сцені сказав селянинові: "Дурень ти, дурень. Адже він платить тобі за осла однаково що за "Мерседес". Ну й віддай йому". Селянин постояв, подумав, потім розв'ючив осла, зняв з нього сідло й передав тварину німцеві. Той зі сльозами на очах забрав осла й повіз його до Німеччини!
— Геронде, це все серйозно?
— Серйозніше не буває! Я б і сам не повірив цьому, якби не почув цю історію від певної серйозної людини.
Про аскетичні вправи в індуїзмі6
— Геронде, індуїсти досягають певного самовладання, тому що їм допомагають посилені аскетичні вправи, якими вони займаються в йозі?
— Займатися-то всіма цими вправами вони займаються, тільки чого ж досягають в остаточному підсумку? Православна помірність і взагалі духовна аскеза завжди має на увазі вищу духовну мету — освячення душі. А сатанинська мирська аскеза тих, про кого ми ведемо мову, відбувається для того, щоб тіло стало гнучким, щоб можна було крутити руками й ногами, подібно до паперового Карайоза7, щоб цими "аскетами" захоплювалися деякі нерозумні люди й для того, щоб над ними сміялися гідні осміяння біси. Той, хто займається такою східною аскезою, з дитячого віку починає розтягувати собі ноги, одну ногу закладає за одне плече, другу — за інше й, сидячи в такому положенні, молиться. Вони набивають мозолі на руках, тому що впродовж багатьох годин луплять кулаками по мішку зі щебенем, і потім можуть ламати камені, дошки тощо.
Але відчуття й переживання, про які розповідають послідовники східних релігій, легко пояснити. Приміром, дотягуючись язиком до кінчика носа або ж, навпаки, втягуючи його усередину й доторкаючись кінчиком язика до гортані, вони відчувають якесь подразнення, відчувають якусь насолоду лоскоту й кажуть: "Ми випили нектару [напою богів]". Потім такі "аскети" стискають пальцями нерви біля вух і починають чути якийсь гул: "У-у-у..." Музика!.. Або ж вони тиснуть пальцями на очі, і в їхніх очах починають мерехтіти зірочки! А то, буває, вирячаться широко розплющеними очима на сонце, потім заплющать очі й бачать світло! "Ось, — кажуть, — ми домоглися того, чого хотіли. Побачили божественне світло!" А потім диявол каже їм: "А-а, то ви хочете світла? Ну що ж, я вам його дам". Диявол розпікає їхню уяву, і згодом вони бачать "світло", уже не натискаючи на очі пальцями й не дивлячись на сонце. Нас [православних ченців] диявол часто намагається спокусити, показуючи яке-небудь світло або щось подібне до цього. Ми його не просимо про це, навіть повертаємося до цього світла спиною, а він однаково намагається нас спокусити! Що ж тоді говорити, якщо людина сама провокує на це диявола! Адже дияволу тільки дай привід!
- Геронде, тобто диявол показує їм різні картини?
- Так, він розпалює, загострює їхню уяву до високого ступеня й потім вводить їх в оману.
А деякі наші співвітчизники їдуть до індуських учителів. Індуси вчать їх говорити на своїй мові різні огудні речі про Христа, про Пресвяту Богородицю, про Святих. Одні з них знають, що це хула, інші — не знають. І, таким чином, ці люди стають біснуватими. Потім вони починають вимовляти "невиречені глаголи". Вони доходять до нестями, несамовитого стану, а люди, бачачи їх, думають, що ті перебувають у духовному стані! Але цей стан — бісівський.
Індуїзм заподіяв багато зла
Індуси — народ розумний. Вони [не задовольняються земним], їх турбує те, що лежить поза межами єства. І вони наділені щедрим серцем. Але, незважаючи на це, вони займаються нібито філософією, оманливими вченнями і чаклунством. Індуси розкладають європейців своїми теоріями. І подивися на тих, хто стоїть на чолі східних релігійних течій: самі вони за комплекцією схожі на биків, тоді як більшість людей у тих країнах помирають від голоду! Ці вчителі приїжджають і до нас у Грецію, дурять людей нірваною — можливістю побайдикувати, перевтіленням... Крім усього іншого, вони використовують у своїх книгах уривки зі Святого Письма, з Добротолюбія, зі святоотцівських книг і в такий спосіб залучають до себе народ. Хіба можна було собі уявити за давніх часів православних, котрі вірять індуїстським теоріям! А зараз навіть деякі, як би це краще сказати, правильні, позитивні люди підтримують подібні дурниці і дають цим вчителям купу грошей. Індуїзм заподіяв нам величезне зло.
— Геронде, а чи є в Індії православні християни?
— Дуже мало. Залишалося небагато членів тієї Церкви, що заснував в Індії апостол Тома, але перевелися й вони. Одні з них стали католиками, інші —протестантами. Сьогодні православних у цих країнах можна перерахувати на пальцях.
Те, що інші релігії або релігійні рухи видають за чудеса, не має ні найменшого зв'язку із чудесами нашої віри. Христос хоче від нас любочестя. Він не хоче, щоб ми любили Його тому, що Він Всесильний. Якби Він захотів, то міг би здійснити якесь чудо й увесь світ відразу увірував би в Нього. Однак, якби Він так вчинив, то зв'язав би волю людини. Тому Христос каже: "Блаженні ті, які не бачивши, увірували"8.
У Православ'ї присутні чудо і Божественна Благодать. В індуїзмі — чаклунство й філософія. Чудо індуїзм заміняє чаклунством, а Божественну Благодать - філософією. Диявол дає сили гуру, чаклунам і подібним до них, тому що вони самі дають йому право над собою. Таким чином, ці люди можуть робити нібито чудеса, бачачи які, інші захоплюються.
З того моменту як людина, яка захопилася східними релігійними вченнями, бачить, що той, хто здійснює фальшиві чудеса, не має ні найменшого споріднення із
Христом, вона повинна зрозуміти, що все, вчинене таким "чудотворцем", є диявольським обманом. Диявол не здатен говорити істину. Він говорить саму неправду і вводить в оману творіння Божі. Якщо люди, що зв'язалися зі східними вченнями, колись трохи пізнали Православ'я й мають добре налаштування, то вони замислюються, бачачи, що життя східних чарівників нечисте, заплутане, у той час як у Православ'ї знаходять чисте життя й вищі [духовні] дари. У Православ'ї вони знаходять людей, які мають святість і здійснюють справжні чудеса.
Доброта в Православ'ї є виявом любові людини до Бога й до свого ближнього. Всі інші види доброти, які відбуваються з інославними, спокушеними й подібними до них, не мають духовних основ [життя] у Христі, однак, можуть мати в собі якусь позитивну людську основу. Той, хто правильно живе православним життям, має смиренність, любов і повністю віддає себе ближньому, приносить себе в жертву. І свої аскетичні подвиги, піст, чування він теж здійснює від любові до Бога, а не заради того, щоб відчути щось приємне.
Христос прийшов у цей світ для того, щоб перетерпіти розп'яття через любов до Свого творіння. Спочатку Він перетерпів розп'яття, а потім воскрес. Просити духовних радостей — діло дешеве. Інша справа, якщо небесну насолоду дасть відчути людині Сам Христос. А ось ті, котрі займаються, приміром, різними індуїстськими філософіями, йогою й тому подібним, роблять це, прагнучи досягти нібито духовного стану, екстазу. Вони прагнуть зазнати насолоди або ж стати вище за інших — при цьому не маючи ні до кого ніякого співчуття, інтересу.
Припустимо, що послідовник східної релігії сидить на морському березі й займається "самоконцентрацією". Якщо у той час, як він займається своїм діянням, у морі буде тонути людина й кричати: "Допоможіть!" — то послідовник східного культу залишиться зовсім байдужим до її крику. Він навіть не поворухнеться, не зійде зі свого місця, щоб не втратити насолоди, яку відчуває. А ось якби на його місці був православний чернець, який творив би Ісусову молитву, то, почувши лемент утопаючого, він відразу відклав би убік чотки і кинувся б у море рятувати людину.
Як зваблюються люди
- Геронде, коли перед Другим Пришестям на Землю прийдуть пророки Ілля й Єнох для проповіді покаяння, то чи зрозуміє світ їхню проповідь, чи прийде він до тями?
- Ті, у кого є добре налаштування, зрозуміють. А ті, у кого доброго налаштування нема, не зрозуміють і спокусяться. Христос попередив нас про те, що нам потрібно бути дуже уважними, оскільки "Постануть бо месії неправдиві та пророки кожні й чинитимуть знаки та чуда, щоб, якщо можливо, обдурити і вибраних "9 .
Є люди, які приймають тих, що в омані, за пророків. Кілька років тому один протестант безперестанку їздив з одного міста в інше, маючи при собі шкіряну валізку, на якій була наклейка з написом англійською: "Я — Ілля Пророк!" Цей протестант був одягнений у сорочку з короткими рукавами, мав при собі Святе Письмо англійською мовою і говорив людям, що він спустився з неба! Коли його запитували, у що він вірить і яку релігію сповідує, він відповідав: "Е, зараз все це не має жодного значення! У ті часи, коли я ще жив на землі, ніяких релігій не було!" Тобі зрозуміло? Отже, усі: католики, протестанти, п'ятидесятники, всі єресі й всі єретичні відгалуження — для цього протестанта не мали ніяких відмінностей. Невже після цього не стає зрозумілим, що це за "пророк"? А скільки він мені надсилав листів! Всі його листи майоріли цитатами зі Святого Письма й різними протестантськими ідеями. Він надсилав цілу купу листів і іншим людям: одним — з Англії, іншим — з інших місць. Деякі повірили йому й навіть хотіли опублікувати в якомусь журналі статтю про те, що прийшов Пророк Ілля. "Та ви при своєму розумі? — сказав я цим людям. — Що ж ви таке збираєтеся робити?" Нещасні люди: у них зовсім запаморочена голова!
Навіть просто слухаючи те, що говорять спокушені, людина грішить. Деякі кажуть: "Якщо ти повіриш у те, що якась подія відбудеться, то вона відбудеться". Така віра — віра у своє "я", однак за цим "я" ховається тангалашка. Такі люди роблять своє "я" богом і втрачають Божественну Благодать. І ось подібними теоріями дехто намагається ввести людей в оману. Один такий спокушений, років сорока п'яти, видавав себе за випускника богословської школи на Халкі10 й проповідував різні індуїстські теорії. "Поширюючи всі ці облагороджені індійські дурниці, — сказав я йому, — і одночасно видаючи себе за випускника школи на Халкі, ти шкодиш і собі самому, і людям. Будь уважний: ти можеш стати біснуватим".
— Геронде, а чому деякі поширені в Греції псевдорелігійні течії прагнуть видати себе за нерелігійні об'єднання, клуби, товариства тощо? Чому вони не говорять про те, що зміст їхнього навчання є релігійним?
— Вони роблять це для того, щоб спокусити людей. І подивися: адже ще Святий рівноапостольний Костянтин Великий скасував ідолопоклонство й зробив християнство державною релігією всієї тодішньої Римської імперії. І от сьогодні нас знову хочуть повернути до ідолопоклонства. [На державному рівні] дозволяють будувати мечеті, різним там гуру — засновувати в нас свої монастирі, вільно виступати з лекціями, відкривати різні прозелітські центри... Масони діють у нас вільно, єговісти теж... На Православ'я ополчилася ціла купа різних релігійних вчень. Але все це не втримається — розпадеться як будиночок з карт.
Нещасні люди захоплюються всіма цими псевдовченнями, тому що вони віддалилися від Бога й дійшли до затьмарення! Двоє юнаків розповідали мені, як, подорожуючи по Святій Землі, вони приїхали у Хеврон поклонитися гробу Авраама, і там їх пустили до гробу тільки з тією умовою, що вони одягнуть єврейські шапочки. Але якщо ти одягнув на свою голову річ, яка використовується в єврейському релігійному культі, то чим допоможе тобі православне паломництво?
Та що тут казати! Відбувається страшний [духовний] розгардіяш! У Парижі при вході в якусь римо-католицьку церкву повісили табличку: "Даємо уроки Ісусової молитви за методом йоги". До чого ж вони докотилися! А потім у таких "молитвеників" починаються непорядки з головою і вони божеволіють. Вони не знають, чого просять. Деякі римо-католики, протестанти й подібні до них довідуються, що при Хрещенні в Православній Церкві людина змінюється, відроджується. І ось ці люди вважають, що, коли вони теж охрестяться Православним Хрещенням, стан їхньої психіки знову увійде в норму. Один протестант хотів стати православним. Коли ті, кого він попросив про Хрещення, прийшли до мене, я сказав їм: "Послухайте, не потрібно його хрестити. Він не готовий до Хрещення". — "Ні, — відповіли мені, — якщо він охреститься, то отримає допомогу". — "Але ж він не готовий до Хрещення! Невже ви цього не розумієте?" Але вони мене не послухали, відвезли цього протестанта на море й охрестили! Через два-три дні він приходить до мене в келію й заявляє: "Я охрестився, але стан моєї психіки Хрещення не поліпшило". — "Послухай, невже ти хрестився заради того, щоб покращився стан твоєї психіки? — запитав я його. — Дивися: якби ти відчував необхідність у Хрещенні, якби ти розумів його достоїнство й заради цієї величі прагнув би до цього Таїнства, тоді й твоя психіка прийшла б до норми. Але зараз, коли ти приступив до Таїнства Святого Хрещення тільки заради того, щоб виправити негаразди із психікою, як же вони виправляться, ці негаразди? Думаєш, вони виправляться магічно?"
Ці люди змішують чаклунство з чудом. Вони не можуть відрізнити золото від бронзи. Ти подивися: який-небудь протестант може прийняти, приміром, Православне Хрещення, а після цього стати католиком, потім, сказавши: "Ні, це мені теж не до душі", знову повернутися в протестантизм або в Православ'я. Один католик прийняв Православне Хрещення, став ченцем і дев'ять років прожив у православному монастирі. Якось він прийшов до мене в келію й заявив: "Як православний я ще не жив мирським життям і тому хочу піти в світ і оженитися!" Ти тільки послухай! І крім усього іншого, коли ти йому говориш, наскільки тяжкий гріх думати так, він тобі відповідає: "А чому це тяжкий гріх? Цього я зрозуміти не можу".
Повернення в Православ'я
Нинішні дивні люди знаходять задоволення в тому, що дивно, а не в тому, що правильно. Приміром, вони ідуть в Індію, розташовану на іншому краю землі і відому своїм чаклунством. А про Святу Афонську Гору, що є на їхній Батьківщині, поруч з ними і зберігає істинне таємниче життя в Христі, вони не знають, зневажають її! Один студент розповідав мені про те, що він їздив в Індію й прожив там три з половиною роки. Він намагався розібратися й зрозуміти, яка релігія істинна. Зрештою якийсь індус сказав йому: "Навіщо ти сюди приїхав? Те, що ти шукаєш, є в Православ'ї'. Світло йде відтіля. Поїдь на Святу Гору Афон, і знайди там те, що шукаєш"11. Таким чином, юнак повернувся в Грецію й приїхав на Святу Гору.
- Геронде, коли православний християнин, що зв'язався з різними східними релігійними культами, кається в цьому, то Православна Церква знову приймає його в число Своїх членів?
- Такій людині необхідно велике покаяння й помазання Святим Миром. Якщо він захоче повернутися в Православ'я й знову стати членом Церкви, то, згідно з правилами, йому спершу потрібно письмово відректися від злославлення східних культів, визнати православну віру, а після цього священик повинен прочитати над ним молитви про того, хто повертається до істинної віри12 й помазати його Святим Миром.
Я бачу, як деякі молоді хлопці—наші співвітчизники, не прочитавши ні рядка з Євангелія, починають читати брахманську, буддистську літературу, Коран тощо. їдуть вони й до індуського гуру. Потім вони розчаровуються й повертаються в Православ'я, заразившись у цих східних культах цілою купою різних [духовних] мікробів. Люди ушкоджуються, і потім їм важко знайти істину. Нехай людина спершу [життєвим досвідом] пізнає Православ'я, а потім — якщо Православ'я їй не подобається — йде з нього. Нехай вона пізнає Православ'я правильно і потім зрівняє його з різними релігійними вченнями, про які вона чує. Адже, пізнавши Православ'я, людина зможе відрізнити підробку від золота або зрозуміти, наскільки чисте золото, яка його проба. Таку людину не спокусиш половою, вона не приймає за золото все те, що блищить.
Я звернув увагу ось на що: із Православ'я йдуть тільки егоїсти. Людина смиренна із Православ'я ніколи не йде.
ЧАСТИНА П'ЯТА
Про силу сповіді
"Для того, щоб
зазнати внутрішнього спокою,
потрібно вичистити себе від сміття.
Це потрібно зробити
за допомогою сповіді.
Відкриваючи серце духівникові
й сповідаючи йому свої гріхи,
людина смиряється. У такий спосіб
їй відкриваються небесні двері,
її щедро осіняє Благодать Божа,
і вона стає вільною"
ГЛАВА ПЕРША
Про необхідність духовного керівника
За допомогою сповіді людина стає вільною
- Геронде, у перші роки християнства всі члени Церкви здійснювали сповідь привселюдно. Чи є користь від такої привселюдної сповіді?
- Перші роки християнства — це одне, а наші з вами роки — справа інша. Сьогодні користі від такої привселюдної сповіді нема.
- Чому, Геронде? У ті часи у християн було більше ревності?
- І ревності у них було більше, і того, до чого ми докотилися сьогодні, у них не було. Сьогодні не так, як за давніх часів, — ні з того ні з сього розлучаються чоловік з жінкою, руйнуються сім'ї.
Люди відійшли від Таїнства Сповіді і задихаються в помислах і пристрастях. Знаєте, скільки людей приходять до мене й просять, щоб я допоміг їм у якомусь їхньому скрутному становищі? Але при цьому ці люди ні до сповіді, ні до церкви не хочуть йти! "А до церкви ти хоч ходиш?" — запитую. "Ні", — відповідають вони. "А ти хоч коли-небудь сповідався?" — запитую знову. "Ні. Я прийшов до тебе, щоб ти мене зцілив". — "Але як же я тебе зцілю? Тобі потрібно покаятися у своїх гріхах, потрібно висповідатися, ходити в храм, причащатися — якщо ти маєш на це благословення свого духівника, — а я буду молитися за твоє здоров'я. Невже ти забуваєш про те, що є й інше життя й до нього нам необхідно готуватися?" — "Послухай-но, отче, — заперечують у відповідь такі люди, — все те, про що ти говориш, — церкви, інше життя тощо, — нас не цікавить. Все це казки. Я був у чаклунів, був у екстрасенсів, і вони не змогли мене зцілити. І от я довідався, що зцілити мене можеш ти". Уявляєш, що діється! Ти говориш їм про сповідь, про майбутнє життя, а вони відповідають, що "все це казки". Але одночасно просять: "Допоможи мені, бо я сиджу на пігулках". Але як я їм допоможу? Хіба зціляться вони чарівним способом [без праці]?
І дивись, багато людей, вимучених проблемами, які вони самі собі створили своїми гріхами, не йдуть до духівника, котрий може їм дійсно допомогти, але закінчують тим, що "сповідаються" у психолога. Вони розповідають психологам історію своєї хвороби, радяться з ними про свої проблеми, і ці психологи [своїми порадами] немов жбурляють пацієнтів у середину ріки, яку їм потрібно перейти. У результаті нещасні або тонуть у цій ріці, або все-таки допливають до іншого берега, однак течія відносить їх дуже далеко від того місця, де вони хотіли опинитися... А от якби прийшли на сповідь до духівника й висповідались, то такі люди без ризику й страху перейшли б ріку через міст. Адже в Таїнстві Сповіді діє Благодать Божа, і людина звільняється від гріха.
- Геронде, деякі люди виправдовуються: "Ми не можемо знайти хороших духівників і тому не йдемо сповідатися".
- Усе це відмовки. Кожен духівник, якщо він одягнений у єпитрахиль, має божественну владу. Він здійснює Таїнство, має Божественну Благодать, і коли читає над тим, хто покаявся, розгрішувальну молитву, Бог стирає всі гріхи, у яких той висповідався зі щирим покаянням. Те, яку користь ми отримаємо від Таїнства Сповіді, залежить від нас самих. Якось до мене в келію прийшов чоловік, у якого був непорядок з психікою. У нього був помисел, що я наділений даром прозірливості й зможу йому допомогти. "Що ти про мене передбачаєш?" — запитав він мене. "Знайди духівника й сповідайся йому, — відповів я. — Тоді ти будеш спати як дитина і викинеш пігулки, які п'єш". — "У наш час, — відповів він, — хороших духівників нема. Раніше були, а зараз перевелися". Ось так ні люди приходять до мене з добрим помислом отримати користь, однак не слухають того, що я їм кажу. Ну то що ж: тільки даремно витратилися на квитки до Афона.
Однак я бачу, що диявол придумав нову пастку для того, щоб уловлювати людей. Диявол вселяє людям помисли про те, що, коли вони виконують якусь дану ними обітницю, наприклад поїдуть на прощу до святого місця, то вони одразу відчують духовну рівновагу. І от часто бачиш, як багато прочан з великими свічками й зі срібними підвісками, які вони обіцяли підвісити до тієї чи іншої чудотворної ікони, їдуть по монастирях, по святих місцях, вішають там ці срібні підвіски, осіняють себе широким хрестом, утирають сльози, що навернулися на очі, і цим задовольняються. Ці люди не каються, не сповідаються, не виправляються і цим утішають тангалашку.
- Геронде, чи може мати внутрішній спокій людина, яка не сповідається?
- Як же вона буде мати внутрішній спокій? Щоб відчути внутрішній спокій, необхідно вичистити себе від сміття. Це потрібно зробити за допомогою сповіді. Відкриваючи своє серце духівникові й сповідаючи йому гріхи, людина смиряється. У такий спосіб їй відкриваються небесні двері, її щедро осіняє Благодать Божа, і вона стає вільною.
До сповіді [духовна] вершина людини затягнута туманом. Людина бачить крізь цей туман дуже нечітко, розпливчасто — і виправдовує свої гріхи. Адже якщо розум затьмарений гріхами, то людина бачить наче крізь туман. А сповідь ніби сильний вітер, від якого розсіюється туман і розчищається обрій. Тому якщо люди, які прийшли до мене попросити поради, не сповідалися, то насамперед я посилаю їх на сповідь і кажу, щоб вони прийшли до мене для бесіди вже після неї. Деякі люди починають відговорюватися: "Геронде, якщо ти можеш зрозуміти, що мені потрібно зробити для вирішення моєї проблеми, то просто скажи мені про це". — "Навіть якщо я дійсно можу зрозуміти, що тобі потрібно робити,— відповідаю їм, — то ти цього зрозуміти будеш не в змозі. Тому спершу піди висповідайся, а потім приходь, і ми з тобою поговоримо". І правда, як можна встановити з людиною зв'язок і прийти до взаєморозуміння, якщо вона "працює" на іншій [духовній] частоті?
За допомогою сповіді людина вичищає себе зсередини від усього непотрібного — і духовно плодоносить. Одного разу, коли я копав свій город, щоб посадити кілька кущів помідорів, до мене прийшов якийсь відвідувач і запитав: "Що ти робиш, Геронде?"— "Що я роблю? — сказав я. — Та ось, сповідаю свій город". — "Та як же, Геронде, — оторопів він. — Невже город теж має потребу в сповіді?" — "Звичайно, потребує. Я переконався, що коли висповідаю город, тобто вичищу землю від каміння, бур'янів, колючок і тому подібного, то овочі, які він вродить, будуть міцними, здоровими як на підбір! А якщо город залишити без сповіді, то й виростуть на його грядках якісь недорозвинені жовтенькі і зморщені помідорчики!".
Бог хоче, щоб людина виправлялася за допомогою людини
- Геронде, коли я зіштовхуюся з якоюсь проблемою і молюся за те, щоб вона розв'язалася, як мені зрозуміти, у чому полягає воля Божа?
- Волю Божу подібним чином не відшукаєш. Краще тобі розповісти про свою проблему іншим. Не проси повідомлення від Бога, якщо ти можеш порадитися з людиною. Адже інакше ти можеш ввести себе в заблудження. Якась людина, приходячи в храм, ставала перед іконостасом і починала говорити: "Владичице моя, то я візьму гроші зі скриньки для пожертвувань?" — "Бери", — відповідав їй її помисел. "Добре, тоді я їх візьму", — відповідав він своєму помислу й брав гроші. Коли це трапилося кілька разів, один з членів парафіяльної ради помітив, що зі скриньки для пожертвувань зникають гроші. "Що ж таке діється? — здивувався він. — Невже хтось краде гроші?" Він вирішив довідатися, хто цим займається. І що ж він побачив? Незабаром прийшла ця людина й усе повторилося: "Владичице моя, то я візьму гроші зі скриньки?.. Добре, тоді я їх візьму". Так член парафіяльної ради застав злодія на місці злочину.
Завжди, коли поруч є духовна людина, до неї потрібно звертатися за порадою. А от якщо людини, у якої можна запитати, нема — приміром, ти перебуваєш десь у пустелі, — однак у тобі живе потреба послуху, тоді Благий Бог Сам стає твоїм Старцем. Він просвіщає й сповіщає тебе. Скажімо, ти не можеш знайти людину, яка здатна роз'яснити тобі якесь місце зі Святого Письма. Але в цьому випадку тебе просвіщає Бог, і ти розумієш це місце.
— Геронде, а як можна зрозуміти, у чому причина якогось явища мого духовного життя - чи спокуса це лукавого, чи винна моя власна неуважність?
— Треба піти й запитати.
— Виходить, людина не може цього зрозуміти сама?
— Навіть якщо вона щось і розуміє, упевненою бути не може. Та тут навіть той, хто має досвід, йде й запитує іншого. Якщо питання стосується особисто мене, то я завжди запитаю когось. Коли мова йде про те, що стосується мене особисто, то моє власне рішення — яким би премудрим воно не здавалося — я вважаю найбільшою дурістю. При цьому я йду запитувати не в тієї людини, яка заздалегідь знає, яке рішення мені припаде до душі, а йду до того, хто цього не знає. Дивись, адже й лікар, для того, щоб бути впевненим, що він ставить правильний діагноз у тяжкому випадку, радиться з іншим лікарем. Тим більше варто радитися якомусь студентові! Наскільки б духовною не була людина, наскільки б добре вона не вміла сама розкладати по поличках питання стосовно себе, — вона не може знайти внутрішнього спокою, тому що Бог хоче, щоб людина отримувала допомогу від людини й виправлялася через людину. Благий Бог влаштовує це для того, щоб людина усмирялася. Людина повинна викласти свої помисли і те, що з нею відбувається, своєму духівникові, радитися з ним і не вирішувати складних питань самостійно. Їй також не треба самій намагатися перебороти ті труднощі, які вона зустрічає у своїй духовній боротьбі — адже роблячи це, вона ставить досліди на самій собі, лукавий може заплутати її й створити їй [нові] проблеми. Деякі люди доходять до того, що самі визначають для себе епітимію. Такі речі дуже небезпечні.
Християнин, який не має духівника, з яким він міг би радитися, просуваючись своїм духовним шляхом, заплутується, знесилюється, плентається у хвості.
Досягти поставленої мети такій людині дуже непросто. Якщо людина сама розв'язує свої проблеми, то, якою б вона не була мудрою, все одно залишається затьмареною, оскільки поводиться із самовпевненістю й гординею. А от той, хто усмиряється з довірою й самовідданістю, йде до свого духівника й запитує його думку, отримує допомогу. Це відбувається тому, що в останньому випадку Бог обов'язково просвіщає духівника й духівник дає людині правильну відповідь. Так ось і у випадку зі мною. Бо хто ж я? Кришка від консервної банки. Однак, якщо до мене приходить людина з помислом, що я — Святий, то я зауважую, що відчуваю в собі якусь зміну й відчуваю, що говорю не від себе. Звідси мені зрозуміло як двічі два чотири, що людина, яка прийшла до мене, прийшла з благоговінням і Бог, для того, щоб не вчинити з цією людиною несправедливо, приводить мене в цей добрий стан. У подібних випадках, якщо тебе запитують про щось серйозне, Бог сповіщає тебе, й ти можеш сказати людині про те, що трапиться, коли трапиться, і як вона повинна до цього ставитися.
У духовному житті необхідний духовний керівник
Сьогодні найнеобхідніше для людей — це знайти духівника, сповідатися йому, довіряти йому й радитися з ним. Якщо, маючи духівника, люди влаштовують своє життя так, щоб у ньому знаходилося місце для молитви й читання духовних книг, якщо вони ходять у храм, причащаються, тоді в цьому житті їм нема чого боятися.
Для того, щоб душа не збилася зі шляху, за нею повинен спостерігати духівник. У духовному житті дуже допомагає, приміром, читання духовних книг, однак, не маючи духовного керівника, людина може витлумачувати прочитане на свій лад і в такий спосіб впасти в заблудження. Дивись, адже людина, що їде кудись машиною й погано знає дорогу, може заглядати в карту, однак, крім цього, вона зупиняється, щоб запитати в людей, як проїхати, як не збитися зі шляху. Приміром, людина виїжджає з Афін і прямує у Флорину. Карта в неї, звичайно, є, і вона у неї заглядає, але все-таки вона зупиняється біля якого-небудь кіоску й запитує, чи правильно їде, чи добра попереду дорога. А якщо не буде запитувати, то піддасться небезпеці або поверне не туди, куди потрібно, і замість Флорини опиниться в Кавале або ж зірветься разом з машиною з кручі і розіб'ється на смерть.
Звичайно, може бути й таке: людина запитує інших про те, як їй проїхати в потрібне місце, однак, почувши відповідь [що потрібно повернути в інший бік], все-таки їде своєю дорогою й у підсумку потрапляє не туди, куди бажала. А ще вона може не звернути уваги на ті дорожні небезпеки, про які її попереджали, і потрапити в аварію або в якусь іншу неприємність. Однак той, хто показував цій людині правильну дорогу й попереджав: "Будь уважним: у такому-то місці крутий поворот, а в такому-то дорога проходить по краю високого обриву...", отримує свою винагороду. Те ж саме повинно відбуватися й у духовному житті. Віруючому необхідно мати духівника, який допомагав би йому за допомогою Таїнства Сповіді, давав поради. Тільки так людина може жити духовним життям і бути впевненою у тому, що перебуває на правильному шляху.
Звичайно, духовного керівника людина вибирає собі [сама]. Довіряти свою душу першому-ліпшому не потрібно. Подібно до того, як, піклуючись про тілесне здоров'я, людина розшукує хорошого лікаря, так само, піклуючись про здоров'я душі, потрібно постаратися знайти доброго духівника й ходити до цього духівника — лікаря душі — регулярно.
Посилайте людей до духівника
- Геронде, часто люди, які приходять до нас у монастир, бачать, що ми одягнені в ряси, і це налаштовує їх говорити нам про свій біль, про свої проблеми — навіть сповідатися. Як нам ставитися до таких людей?
- Коли люди звертаються до вас із запитаннями про те, що їх мучить, спочатку запитуйте їх: "Чи є у вас духівник?" І я теж кажу тим, хто приходить до мене в келію: "Я не духівник. Ідіть до свого духівника й робіть те, що він вам скаже". Люди повинні покаятися. Крім цього, вони повинні мати духівника й сповідатися йому — щоб диявол був позбавлений тих прав, які вони самі йому над собою дали. Якщо черниця одного разу розділить біль якоїсь вимученої жінки, що прийшла в монастир розповісти про свої проблеми, і, вислухавши, пошле її до духівника, це мені зрозуміло. Однак робити бесіди із цією нещасною жінкою регулярними — це неправильно. Якщо ж якусь жінку не влаштовує її духівник, або вона ніколи не була на сповіді, або перебуває в стані розпачу, то нехай черниця — вислухавши її один раз — знов-таки відішле її до духівника, а жінці скаже, що сама теж буде за неї молитися.
В обов'язки черниці не входить допомагати людям, постійно вислуховуючи їхні проблеми. До того ж від такого вислуховування не мають користі й самі люди. Адже з людиною можуть відбуватися зміни трьох видів: вона змінюється від себе самої, від інших і від диявола. І ось люди приходять сюди, у монастир, знаходять тут людську розраду, однак, як тільки вони йдуть із монастиря, відразу повертаються до колишнього життя, і так повторюється їхня стара пісня. [Тому] і жінки, і чоловіки повинні йти до своїх духівників. Якщо[замість цього] вони розповідають про свої проблеми черниці, це неправильно. Тому що згодом люди виправдовують себе: "Я про себе розповів, тобто зробив те, що потрібно". Тобто такі люди хибно заспокоюють свій помисел і не йдуть до духівника. А це хитрощі диявола, щоб люди не сповідалися.
Ви повинні зрозуміти, яка місія кожної з вас як черниці, і не прагнути займатися помилковим місіонерством. Адже до такого "місіонерства" ми схиляємося тому, що не розуміємо нашої чернечої місії. Як ченці, ми зобов'язані молитися за людські проблеми — однак розплутувати ці проблеми ми не зобов'язані. А от у коло обов'язків духівника людські проблеми входять, [навіть] він несе за це відповідальність. Якщо ж люди розмовляють про свої проблеми з вами, то вони перекладають цю відповідальність на вас, тоді як духівник може стежити за людьми з близької відстані й допомагати їм ці проблеми вирішувати. Тобто з людьми потрібно працювати, але ця робота — не справа черниці. Від нас люди можуть вимагати тільки молитви. Якщо вони надсилають нам листа з іменами й проханням помолиться за них, то нам треба — наскільки це можливо — молитися за цих людей по чотках.
"Лікуючий духівник"
Подібно до того як людина піклується про те, щоб її сімейний лікар перебував якомога ближче від неї, так само їй треба намагатися, щоб поруч із нею перебував її духівник. Звичайний лікар, перебуваючи поруч з хворим, може надати йому допомогу набагато більшу, ніж професори медицини, — навіть якщо його досвід і не настільки багатий. Адже, перебуваючи поруч із хворим, лікар може його регулярно обстежувати, а коли виникне потреба — послати його на консультацію до фахівця. Коли я лежав у туберкульозному диспансері1, то звернув увагу на таку річ: чимало багатіїв, будучи хворими на туберкульоз, не лягали в диспансер, а залишалися в себе вдома. Лікувати їх приходили професори медицини. Однак, як показав досвід, таке лікування виявилося зовсім безрезультатним, оскільки професори не могли стежити за домашніми хворими регулярно. Тому в диспансері були змушені відкрити особливе відділення для багатих — щоб вони лікувалися стаціонарно і могли перебувати під постійним медичним наглядом.
Я хочу сказати таке: лікар, перебуваючи близько від хворого, стежить за ним, призначає йому те чи інше лікування і бачить, чи допомагають йому ліки, які він прописав, або ж вони мають побічну, небажану дію. Згідно зі своїми спостереженнями, лікар збільшує або зменшує призначену дозу, а якщо це знадобиться, може призначити хворому й зовсім інший курс лікування. Так само й духівник: він повинен спостерігати за душею зблизька, оскільки час від часу в людині відбуваються різні зміни, за якими неможливо простежити здалеку, для того щоб допомогти їй результативно. Якось я порадив одній жінці, що перебувала в спокусі: "Зроби те й те і побачиш, що цю спокусу ти зможеш перебороти". І дійсно: вона мене послухала, спокуса пройшла. Однак через деякий час вона впала в зовсім протилежну спокусу й спробувала перебороти її тим самим способом, що й першу. У результаті вона сьорбнула чимало горя! Але ж ця дивачка могла прислати до мене якусь людину або ж написати листа, щоб запитати мене, що їй варто робити, оскільки труднощі, з якими вона зіштовхнулася, були іншого порядку. І я прописав би їй нові "ліки" — тобто дав би іншу пораду.
Але вона не знайшла можливості мене запитати, тому що я був далеко від неї. Тому — якщо я не знаю людину як слід і не перебуваю з нею у тісному зв'язку — здалеку я порад не даю.
Духівник у сім'ї
— Геронде, які книги здатні допомогти подружжю?
— Подружжю допоможе ось що: жоден з них не повинен себе виправдовувати. Якщо кожен із подружжя виправдовує себе, то — скільки б духовних книг вони не прочитали — користі не матимуть. А якщо чоловік і дружина налаштовані по-доброму, якщо в них є духівник і вони чинять йому послух, то вони зможуть уникнути проблем. Без духовного "третейського судді" [нормальне життя в сім'ї] неможливе.
Найкраще, коли чоловік і жінка мають одного духівника. Не так, щоб у чоловіка був один духівник, а в дружини — інший. Якщо дві дошки будуть обтесувати два різних теслі — кожен по-своєму, то підігнати одну дошку до іншої ніколи не вдасться. А якщо чоловік і жінка мають одного духівника, то духівник "обтесує" їх "опуклості" — недоліки. Він обтесує недоліки одного, обтесує недоліки іншого, і в такий спосіб вирівнюються, згладжуються труднощі [у їхніх стосунках]. Однак нині навіть у тих подружніх пар, які живуть духовно, чоловік і дружина мають різних духівників. Рідкість, якщо обоє мають одного духівника. Тому вони й не отримують допомоги. Я знав подружні пари, у яких чоловік і жінка цілком підходили один одному, однак у них не було одного духівника, що міг би їм допомогти, і тому вони розлучилися. Водночас я знаю такі родини, у яких чоловік і дружина, маючи одного духівника, жили гармонійним, злагодженим подружнім життям, незважаючи на те, що [як люди] один одному не зовсім підходили.
Звичайно, якщо вся сім'я має одного духівника, то це ще краще. Коли в такій сім'ї виникне проблема, духівник вислухає всіх членів родини й розв'яже її, знаючи про неї з усіх боків. В одному випадку духівник строго велить зробити щось батькові чи матері, а в іншому — якщо він не зможе розібратися з проблемою на підставі того, що говорять батьки, — запросить до себе дітей. Якщо в сім'ї є проблеми, в яких винна, приміром, дружина, то духівник може запросити до себе чоловіка, щоб порадити, як потрібно поводитися. Нарешті, він може попросити про розважливу допомогу когось з їхніх родичів або знайомих.
Зміна духівника
- Геронде, якщо людина з якоїсь причини змушена змінити духівника, то їй знову потрібно сповідатися перед новим духівником у тих гріхах, в яких вона сповідалася попередньому?
- Добре, якщо людина поставить свого нового духівника до відома [про те, якими духовними хворобами вона хворіла], подібно до того, як хворий розповідає новому лікареві історію своєї хвороби, щоб той міг допомогти йому більш результативно.
- Геронде, а якщо людина хоче перемінити духівника й запитує нас про те, чи правильно це, що потрібно їй відповідати?
- [Щоб знайти собі нового духівника] треба взяти благословення від духівника попереднього. У легкій зміні духівників нема нічого доброго. Якщо при спорудженні будинку будуть раз у раз мінятися інженери й майстри, той цей будинок не буде збудовано як слід. За старих часів люди йшли до Старців, щоб порадитися з ними про свої труднощі й отримати допомогу. Сьогодні багато людей йдуть до Старців не для того, щоб з ними порадитися, а для того, щоб виправдати самих себе або щоб потім розповідати іншим, що вони радилися й з таким-то Старцем. "Я був у такого Старця й у такого — говорять ці люди, — і отця Паїсія я щодо цього теж запитував". А насправді може бути й так, що, коли він мене запитував, я його висварив. Або навіть таке буває: він дійшов до моїх дверей, але в останній момент побоявся постукати й пішов. Таким чином, ці люди закінчують тим, що кружляють від одного духівника до іншого, не маючи постійного духівника. У результаті вони заплутуються.
А є ще люди, які, впадаючи в гріх, не йдуть його сповідати до свого духівника, а розповідають про нього духівникові іншому — щоб не втратити свою репутацію. Минає небагато часу, вони впадають у той самий гріх знову й розповідають про нього якомусь третьому духівникові, потім якомусь ще... У підсумку кожному із цих духівників вони представляють справу так, нібито скоїли цей гріх тільки один раз. Від цього такі люди продовжують грішити й не виправляються.
Я помітив, що бувають і такі, які ухиляються від того, щоб розповісти про щось своєму духівникові, навіть знаючи, що він їм допоможе, а також розуміючи, що й мови бути не може про те, що цей духівник розголосить таємницю їхньої сповіді комусь ще. Однак замість сповіді духівникові вони розповідають про себе знайомій людині, яка не може їм допомогти і яка, без сумніву, розповість про все іншим. Пам'ятаю, коли я був початкуючим ченцем в одному спільножитному монастирі2, до нас підійшов чоловік, який хотів стати ченцем. Після того, як він прожив у монастирі якийсь час, помисли змушували його піти з обителі. І ось він "висповідав" свої помисли не ігуменові, не якомусь іншому духівникові обителі, а — кому б ви думали! — одному робітникові з Єріссоса3, який працював у монастирі. Коли цей чернець розповідав про себе робітникові, я виявився поруч, тому що чистив цибулю неподалік від кухні, і чув їхню розмову. Чернець і робітник перебували від мене на відстані двох метрів, і чернець почав голосно "сповідатися" робітникові. "Я, — почав він, — розкаявся в тому, що став ченцем". — "Так що ж, — здивувався робітник, — коли ти прийшов у монастир, хіба ти не жив у ньому до постригу якийсь час, щоб придивитися?" — "Та я цілих два роки придивлявся!" — скаржився чернець. "Ну й ну, — дивувався робітник. — А чому ж ти раніше не пішов?"
- "Та що тепер питати, — плакався той, — бачиш же, що не пішов". — "Отаке маєш! — робив круглі очі робітник. — Але в ченці ж тебе хіба силоміць стригли?"
- "Ні, — журився той, — я й сам цього хотів". — "От так штука, — кивав головою робітник. — А ігуменові ти про це розповідав?" — "Ні", — відповідав йому чернець. "Ну а мені, — дивувався робітник, — ти все це навіщо розповідаєш? Яка тобі з цього користь?" Так чернець виклав робітникові всю свою таємницю. Бачите як? Він повинен був розповісти про все ігуменові, щоб отримати допомогу, однак замість цього пішов "сповідатися" робітникові. А цей робітник, сидячи в найближчі вихідні в якій-небудь кав'ярні свого містечка, перекаже його "сповідь", щоб повеселити своїх товаришів по чарці, а ті рознесуть це далі, і потім про монаха-невдаху будуть ляпати язиками по всіх кутках. І не можна сказати, що цей чернець був недоумкуватим. Знаєте, скільки в нього було словників? Давньогрецьку мову він знав досконало.
— Геронде, а якщо в мирської людини духівник на якийсь час відлучився, то чи може вона радитися про свої труднощі або спокуси з кимось зі своїх духовних братів?
- А що, вона не може зателефонувати своєму духівникові й порадитися з ним? Духовний брат іноді спроможний нам допомогти, а іноді — зовсім не в змозі. Або навіть, незважаючи на добре налаштування нам допомогти, духовний брат може нашкодити. Якщо буде потреба, можна зателефонувати духівникові й таким чином розставити речі по своїх місцях. Якщо ж людина не може зв'язатися зі своїм духівником, а питання, з яким вона зіштовхнулася, серйозне і не терпить зволікання, то хай запитає якогось іншого духівника. Буде добре, якщо людина заздалегідь довідається у свого духівника про те, до якого духівника вона може звертатися в подібних випадках. Необхідно радитися з людиною, що має той самий дух, що й твій духівник. Адже один інженер робить план так, а інший — інакше. І в того, і в іншого інженера плани можуть бути гарними, однак вони відрізняються один від одного.
Зноски:
1 У 1966 р.
2 У монастирі Есфігмен у 19 5 3—19 5 б рр.
3 Єріссос — містечко на Халкідику, недалеко від Святої Гори Афон. — Прим, перекл.
ГЛАВА ДРУГА
Про те, як правильно сповідатися
Треба перебинтовувати свою рану
- Геронде, коли в моїй духовній боротьбі трапляються падіння, я починаю панікувати.
— Не бійся. Боротьба є боротьба. І рани в цій боротьбі теж будуть. Ці рани зцілюються сповіддю. Бо ж солдати, отримуючи в бою рани, відразу біжать у госпіталь, їм перев'язують їхні рани, і вони з любочестям знову рвуться до бою. Крім усього іншого, від поранення солдати дістають досвід і бережуться від ворожих куль й осколків краще, ніж раніше, — щоб їх знову не поранило. Так і ми: якщо отримуємо рани під час нашої духовної боротьби, то нам потрібно не боятися, а бігти до лікаря-духівника, показувати йому нашу рану, духовно зцілюватися і знову продовжувати "добрий подвиг4. Погано буде, якщо ми не почнемо відшуковувати пристрасті, які є страшними ворогами душі, і не будемо подвизатися заради того, щоб їх знищити.
— Геронде, а дехто не йде до сповіді від [нібито] любочестя. "Якщо я можу знову впасти в той самий гріх, — кажуть такі люди, — навіщо піду сповідатися? Щоб над священиком посміятися, чи що?"
— Це неправильно! Однаково що солдат, отримавши рани в бою, сказав би: "Коли війна ще не закінчилася і мене знову може поранити, навіщо я буду перев'язувати свою рану?" Але ж, якщо не перев'язати рану, людина втратить багато крові й помре. Можливо, ці люди не йдуть на сповідь дійсно через любочестя, однак, зрештою, вони доводять себе до непридатності. Бачиш як: [для того, щоб обдурити людину] диявол використовує й ті дари, якими людина наділена. Якщо, падаючи й забруднюючись, ми не очищаємо свою душу сповіддю, виправдовуючи себе помислом, що знову впадемо і знову забруднимося, то засохлі шари нашого старого бруду вкриваються все новими й новими брудними нашаруваннями. Очистити весь цей бруд потім непросто.
Необхідність сповіді
- Геронде, преподобний Марк Подвижник говорить: "Знавець справи, який пізнав істину, сповідається Богові не спогадом про те, що зроблено, а терпінням того, що очікує його"2. Що він має на увазі?
- Треба сповідатися обома способами. Віруючий сповідається духівникові, а перед тим, як почати молитися, він смиренно сповідається Богові, оголюючи себе [перед Ним]: "Боже мій, я згрішив, я такий і сякий". Але одночасно з цим християнин терпить скорботи, які накладаються на нього як ліки. Преподобний Марк говорить не про те, що не потрібно сповідатися Богові й духівникові й задовольнятися лише терпінням скорбот. Що значить слово "сповідатися"? Хіба це не значить "відкрито визнавати, оголошувати те, що я маю в собі"3? Якщо маєш у собі добре, то "Хваліте Господа, бо добрий4, тобто славословиш Бога Маючи в собі зло, ти сповідаєш свої гріхи.
- Геронде, прийшовши до сповіді вперше, потрібно розповісти духівникові про все своє попереднє життя?
- Прийшовши до духівника вперше, треба вчинити загальну, генеральну сповідь за все своє життя. Коли хворий прибуває до лікарні, він дає лікарям історію своєї хвороби. Приміром, він каже: "У минулому в мене було таке-то легеневе захворювання, але зараз воно пройшло, мені було зроблено таку-то операцію під загальним або під місцевим наркозом" - і так далі. Точно так само на першій сповіді той, хто кається, повинен постаратися розповісти духівникові подробиці свого життя, а духівник знайде [духовну] рану цієї людини, щоб її зцілити. Бо часто одна проста травма, якщо залишити її без уваги, може мати серйозні для здоров'я наслідки. Звичайно, коли, людина прийде до духівника вперше, вона принесе зі собою, припустимо, сто гріхів, у яких їй треба буде висповідатися. Прийшовши на сповідь вдруге, вона принесе зі собою вже сто десять гріхів: адже диявол
- оскільки ця людина висповідалася і "завалила йому всю справу" — влаштує проти неї більшу брань. Втретє прийде сповідатися вже в ста п'ятдесяти гріхах. Однак потім кількість гріхів буде постійно зменшуватися, поки справа не дійде до того, що людина буде приносити зі собою на сповідь найменшу кількість гріхів, про які їй треба буде розповісти.
Правильна сповідь
— Чому іноді ми не ведемо необхідної боротьби для того, щоб виправитися, незважаючи на те що нас викриває совість?
— Це може статися і від якогось душевного надлому. Якщо людина охоплена панікою через спокусу, що найшла на неї, то вона хоче здійснити подвиг, однак не має до цього налаштування, не має душевних сил. У цьому випадку їй потрібно внутрішньо впорядкувати себе за допомогою сповіді. За допомогою сповіді людина втішається, підкріплює свої сили і Благодаттю Божою знову знаходить рішучість для боротьби. Якщо ж людина не впорядкує себе подібним чином, то на неї може навалитися і якась ще спокуса. У результаті, перебуваючи в такому скорботному пригніченому стані, вона надломлюється ще більше, її душать помисли, вона впадає у відчай і потім не може подвизатися зовсім.
- А якщо те, про що Ви говорите, відбувається часто?
- Якщо це відбувається часто, то й приводити себе до духовного порядку теж треба часто. Людина повинна відкривати своє серце духівникові, щоб знову отримувати рішучість, силу в боротьбі. А привівши себе до внутрішнього порядку, людина повинна розігнати свою [духовну] машину, вона повинна любочесно й напружено подвизатися, для того щоб наступати на п'яти дияволу [який втікає].
- Геронде, а в чому причина того, що я не відчуваю необхідності в сповіді?
- Можливо, ти не стежиш за собою? Бо ж сповідь — це Таїнство. Ходи на сповідь і просто говори духівникові про свої гріхи. Ти що, думаєш [у тебе їх мало]? Хіба в тебе нема впертості? А егоїзму? Ти не раниш сестру? Нікого не засуджуєш? Думаєш, я, коли приходжу на сповідь, каюся в якихось особливих гріхах? Ні, я сповідаюся: "Згрішив гнівом, осудом...", і духівник читає наді мною розгрішувальну молитву. Однак маленькі грішки теж мають свою вагу. Коли, не маючи якихось серйозних гріхів, я приходив на сповідь до отця Тихона5, то він казав: "Пісочок, синку, пісочок!"
Маленькі грішки збираються в цілу піскову купу, що за вагою може перевищувати один великий камінь. Людина, що скоїла великий гріх, постійно думає про нього, кається й смиряється. А в тебе — безліч малих грішків. Однак, зрівнявши ті умови, у яких виросла ти, і умови, у яких виросла людина, що вчинила цей великий гріх, побачиш, що ти гірша за неї.
Крім того, намагайся бути під час сповіді конкретною. На сповіді не досить тільки назвати свої гріхи, приміром, "я заздрю, гніваюсь" тощо, потрібно висповідати і свої конкретні падіння для того, щоб дістати допомогу. А якщо ти сповідаєшся у тяжкому гріху, у такому, наприклад, як лукавство, то повинна докладно зізнатися й у тому, що ти думала, коли впадала в цей гріх, і в тому, які були твої конкретні дії. Не здійснюючи такої конкретної сповіді, ти глузуєш з Христа. Якщо людина не сповідає духівникові істини, не відкриває йому свого гріха для того, щоб духівник міг їй допомогти, то вона сильно пошкоджується, подібно до хворого, який завдає здоров'ю великої шкоди, приховуючи свою хворобу від лікаря. Тоді як людина показує себе духівникові в точності такою, якою вона є насправді, то духівник може зрозуміти цю людину краще й допомогти їй більш результативно.
Крім цього, той, хто несправедливо вчинив з людиною або ранив когось своєю поведінкою, повинен спершу піти до скривдженого ним, смиренно попросити в нього прощення, помиритися з ним, а потім йому треба висповідати своє падіння духівникові, щоб одержати розгрішення. У такий спосіб приходить Благодать Божа. Якщо людина висповідає такий гріх духівникові, не попросивши попередньо прощення в того, кого вона ранила, то її душі неможливо прийти в мирне налаштування, тому що людина [яка згрішила] в цьому випадку не смиряється. Виключенням є випадок, коли скривджена людина померла або ж її неможливо розшукати, тому що вона перемінила місце проживання, і не можна попросити пробачення хоча б у листі. Але якщо в того, хто кається, є налаштування зробити це, то Бог, бачачи це налаштування, його прощає.
— Геронде, а якщо ми попросили пробачення в людини, котру ми скривдили, а вона нас не прощає?
- У цьому випадку будемо молитися, щоб Бог зм'якшив її серце. Проте Бог може не зм'якшити серце цієї людини і з тої причини, що, якщо вона нас простить, ми можемо легко впасти в той самий гріх знову.
- Геронде, а чи допустимо, скоївши якийсь тяжкий гріх, визнати його не відразу?
- А навіщо залишати його на потім? Для того щоб він прокис? Бо чим довше ти не викидаєш якусь тухлятину, тим більше вона гниє. Навіщо чекати два-три місяці, а потім йти сповідатися у тяжкому гріху? Треба йти якнайшвидше. Якщо ми маємо відкриту рану, хіба треба чекати, поки мине місяць, і тільки потім її лікувати? Ні. У такому випадку навіть не треба чекати, коли в духівника буде більше часу або більше можливості приділити нам увагу. Треба відразу бігти до духівника, коротко сповідати йому зроблений гріх, а потім, коли в духівника буде більше часу, можна піти до нього, щоб поговорити або отримати духовну настанову.
Для того щоб описати духівникові стан, у якому ми перебуваємо, багато часу не потрібно. Якщо совість працює правильно, то людина описує свій стан двома словами. Однак якщо усередині в людини сумбур, то вона може вимовляти багато слів і при цьому не давати духівникові уявлення про свій стан. Деякі люди надсилають мені цілі зошити з розповідями про себе й про свої проблеми. По двадцять-тридцять сторінок дрібним почерком, а наприкінці ще кілька сторінок постскриптуму... Хоча все, про що вони пишуть, могло б уміститися на одній сторінці.
Виправдовуючи себе під час сповіді, ми обтяжуємо свою совість
- Геронде, якщо під час сповіді той, хто кається, не відчуває того болю, що його він відчував, вчинивши гріх, виходить, у нього нема справжнього покаяння?
- Якщо з того моменту, як чоловік вчинив цей гріх, минув певний час, то рана затягується й настільки сильного болю він не відчуває саме тому. Але треба бути уважному ось до чого: під час сповіді не слід себе виправдовувати. Приходячи на сповідь і каючись перед духівником у тому, що я, приміром, на когось розгнівався, — хоча, за великим рахунком, тому, на кого я розгнівався, вартувало дати й стусана, — я не розповідаю духівникові про те, що ця людина була дійсно винною, щоб духівник не став мене виправдовувати. Людина, котра, сповідаючись, виправдовує себе, не дістає внутрішнього заспокоєння — наскільки б вона не пригнічувала свою совість. Ті самовиправдання, якими вона прикривається під час сповіді, лягають тягарем на її совість. А ось той, хто, маючи витончену совість, перебільшує тяжкість здійснених ним гріхів і приймає від духівника тяжку епітимію, — відчуває невимовну втіху. Є люди, які, зірвавши без дозволу всього одну виноградинку, почуваються так, немов украли багато кошиків винограду, і постійно думають про свій гріх. Вони не сплять цілу ніч, поки цей гріх не висповідають. А інші, крадучи виноград повними кошиками, виправдовують себе й говорять, що вони взяли всього одне виноградне гроно. Однак знаєте, яку божественну втіху зазнають люди, які не тільки не виправдовують себе але й перебільшують свій незначний гріх, переживають і дуже страждають за якийсь маленький зроблений ними проступок? У цьому випадку видно божественну справедливість, видно те, як відплачує людям Благий Бог. Я помітив, що люди, які смиренно відкривають свої гріхи перед духівником і принижують себе, сяють — оскільки приймають Благодать Божу. Один відставний офіцер з якнайбільшим сокрушениям розповідав мені про те, що він зробив, будучи восьмирічним хлопчиком. Він відібрав в іншої дитини м'ячик. Цей м'ячик він протримав у себе всього одну ніч, а наступного ранку його повернув. Розповідаючи мені про цей випадок, ця людина плакала через те, що засмутила свого ближнього. Вийшовши у відставку, він розшукав усіх, кого через обов'язок своєї служби чимось засмутив — навіть тих, кого засмутив, виконуючи свій службовий обов'язок, — і попросив у цих людей прощення! Мене вразило налаштування цієї людини: він брав на себе всю провину. Зараз він живе в селі й зі своїх заощаджень подає милостиню нужденним. Його дев'яносто-п'ятилітня мати, розбита паралічем, прикута до ліжка, і він сам доглядає за нею. Оскільки, доглядаючи, він змушений бачити тіло своєї матері, його мучить такий помисел: "Якщо Хам, побачивши наготу свого батька, був за це покараний, то що чекає мене, що бачить наготу своєї матері!".6 Цей чоловік безперестанку плакав. Але обличчя його було сяючим. Яку ж користь зробило мені його сокрушения!
— Геронде, а чи може людина перебільшувати свої гріхи для того, щоб показати духівникові, що вона займається тонким діянням?
— Це зовсім інша справа. У цьому випадку людина гордиться своєю "смиренністю".
Після сповіді
— Геронде, чи оправдано після сповіді відчувати на душі якийсь тягар?
- Навіщо відчувати якийсь тягар? Правильною сповіддю все старе стирається. Відкриваються нові "кредитні книги". Приходить Благодать Божа, і людина повністю змінюється. Пропадають зніяковілість, озлобленість, душевна тривога, і настає тиша, умиротворення. Ця зміна настільки помітна навіть зовні, що я раджу деяким людям сфотографуватися до сповіді й після неї, щоб вони теж упевнилися в цій добрій зміні, яка відбулася з ними. Бо внутрішній духовний стан людини відображається на її обличчі. Таїнства Церкви роблять чудеса. Наближаючись до Боголюдини Ісуса Христа, людина й сама стає богом [за Благодаттю], внаслідок чого вона випромінює світло, й Божественна Благодать видає її іншою.
- Геронде, тобто відразу ж після щирої сповіді той, хто покаявся, відчуває радість?
- Не завжди. Спочатку можна не відчути радості, але потім радість потихеньку буде народжуватися в тебе всередині. Після сповіді розкаяному необхідне любочесне визнання [того, що Бог зробив йому милість]. Потрібно відчувати себе так, як людина, якій пробачили її борг, і вона від любочестя відчуває себе вдячною й зобов'язаною своєму благодійникові. Дякуй Богові, але одночасно з цим переживай слова з псалма: "...беззаконня мої я знаю, і гріх мій завжди передо мною"7, для того щоб не дати собі волю й не впасти знову в ті самі гріхи.
- Геронде, я десь читала, що в майбутньому житті біси будуть мучити нас навіть за один лихий помисел, який ми не висповідали.
- Дивися, коли, покаявшись і не маючи наміру щось приховати, людина скаже духівникові про те, що вона пам'ятає, то питання закрите — тангалашки не мають над нею ніякої влади. Однак якщо вона не висповідає якісь зі своїх гріхів свідомо, то за ці гріхи буде мучитися в житті іншому.
- Геронде, якщо людина, висповідавшись у своїх юнацьких гріхах, знову думає про них і мучиться, то таке ставлення до гріхів правильне?
— Якщо, дуже сокрушаючись за свої юнацькі гріхи,людина їх висповідала, то причини для страждань нема,оскільки, з того моменту як вона сказала про ці гріхи насповіді, Бог їх простив. Після цього не потрібно розколупувати свої старі, особливо плотські гріхи, оскільки, роблячи це, можна пошкодитися. Приміром, під час бою поручіз солдатом падає граната, однак Бог оберігає цього солдата,і граната не розривається. Але ось бій закінчився, солдатзнаходить гранату, яка не розірвалася, бере її до рук, починає розкручувати, з цікавістю розглядати — і в підсумкуграната розриває його на клаптики не в бою, а після нього.
Довіра до духівника
— Геронде, якщо духівник висварить людину за якийсь гріх і та через те дуже опечалиться, у цьому є егоїзм?
— Та, звичайно ж, тут не обходиться без егоїзму.Якщо в людини печаль за Богом, то вона буде матибожественну втіху. І процвітати вона теж буде, тому щопостарається цього гріха більше не здійснювати. Той, хторозкаюється, повинен говорити духівникові про своїтруднощі, помисли, падіння — і з радістю приймати віддухівника і м'яке, і строге слово, тому що і в першому, і вдругому випадку духівник, спонукуваний любов'ю йтурботою, піклується про досягнення його душі.
— Геронде, а якщо я не приймаю віддухівника догани або навіть простого зауваження?
- Якщо ти цього не приймаєш, то залишаєшся невиправленою. Ті, хто не приймає зауважень навіть від людей, котрі їх люблять, зрештою, залишаються [духовно] необтесаними і самі приводять себе до духовної непридатності. Як дошки, які не приймають рубанка столяра, відкидаються вбік і використовуються на бетонну опалубку або на будівельні риштування, а, врешті-решт, затоптані й заляпані цементом згоряють разом з іншим будівельним сміттям, так в остаточному підсумку гинуть і люди, які не приймають зауважень.
- Геронде, якщо людина в чомусь не згідна зі своїм духівником, що їй потрібно робити?
- Їй потрібно просто й смиренно відкрити духівникові свій помисел. Звичайно, при виборі духівника необхідно багато уваги, щоб людина могла довіряти духівникові й знаходити втіху в його керівництві.
- Геронде, а якщо людині щось бачиться не так, як її духівникові, то чи корисно для душі такої людини наполягати на своїй думці?
- Ні, не корисно, тому що ця людина не знає, що криється за тією чи іншою дією, яку вона може вважати неправильною. Приміром, для того щоб людина зрозуміла, що приховується за тою чи іншою дією духівника, той повинен був би порушити таємницю сповіді й розповісти їй про те, що він почув на сповіді від когось іншого. А хіба можна порушувати таємницю сповіді? Звичайно, ні. Приміром, людина домовилася зі своїм духівником, що прийде до нього для бесіди в такий-то час. Однак у призначену годину одночасно з нею до духівника приходить і інша людина, яку опанували помисли про самогубство, і духівник спершу приділяє час саме їй. Та, що залишилася чекати, починає думати:
"Спершу він запросив для бесіди його, виходить, мене він зневажає". Але як духівник може пояснити, що інша людина дійшла до того, що зробила спробу самогубства? Якщо він це пояснить, то зруйнує й погубить іншу людину. Тоді як, якщо людина, котра залишилася за дверима, спокуситься або ненадовго зневіриться, це зло буде не таким вже великим. Одного разу подібним чином спокусилися деякі люди, що прийшли до мене в келію. Одночасно з ними в мене опинився чоловік, якого його родичі з величезним трудом змогли вмовити приїхати до мене для бесіди. Я прийняв цього чоловіка з величезною радістю. Я його обійняв, надавав йому чоточок, іконок. Інші образилися. "А на нас Старець, — сказали вони, — нуль уваги!" Але нещасний, через якого вони спокусилися, був блудником, я знав подробиці його життя. Від мене він пішов іншою людиною. Тому, навіть якби ці люди спокушалися хоча б тисячу разів, я однаково зробив би те ж саме. Бо ти не маєш права руйнувати людину заради того, щоб заспокоїти чиюсь [егоїстичну] душу, що спокусилася.
Правильний зв'язок з духівником
Духовна людина, бажаючи комусь допомогти, намагається зв'язати його не зі самим собою, а з Христом. Якщо їй вдалося це зробити, то вона радується, а той, кого вона зв'язала з Христом, подвизається заради Христа. У цьому випадку і та й інша людина мають свою винагороду і все йде своєю чергою. Однак, якщо той, хто подвизається, намагається зробити приємність тому, хто намагається зв'язати його з Христом, тобто якщо він заклопотаний тим, наскільки його вчинок роздратує чи обрадує наставника, але не замислюється над тим, що цей вчинок бачить Христос, то цим він не радує ні людину, котра йому допомагає, ні Христа, та й сам не дістає користі, оскільки не приймає Божественної допомоги. Тобто його дії не тільки не приносять радості ні Христу, ні духівникові, але й сам він не отримує від них необхідної допомоги. Візьмемо таке, сестра співає на криласі й думає: "Цікаво, як я співаю? Добре? Чи буде задоволена матінка ігуменя?" Ну що ж, така сестра не дістане ніякої користі. А ось якщо вона співає заради Христа, то все йде як слід: і співати вона буде добре, і матінка залишиться задоволеною.
— Геронде, а чи винна людина, що неправильно зрозуміла те, що сказав їй духівник?
— Дивися: якщо вона заздалегідь хотіла почути від духівника прийнятну для неї відповідь і якщо її розум був занурений в це бажання, то вона однаково винна — навіть незважаючи на те, що неправильно зрозуміла духівника. Деякі свою власну волю перетворюють у "волю Божу". Приміром, людина запитує свого духівника про проблему, з якою вона зіштовхнулася, але при цьому вже має у своєму помислі той спосіб вирішення цієї проблеми, який їй до душі. Духівник каже цій людині, що потрібно зробити, а та розуміє сказане таким чином, що духівник велів їй робити саме так, як хотіла вона сама. Вона з радістю робить по-своєму і при цьому ще думає, що робить послух. А якщо потім духівник запитає в неї: "Навіщо ж ти це зробила?" — то вона йому відповість: "Ну а хіба не ти велів мені так робити?"
Втім, буває, що не можна буквально сприймати те, що говорить духівник. Часом сказані духівником слова можуть бути просто способом вираження його думки. Наведу приклад. Одна сорокап'ятилітня вчителька старших класів, котра мала власних дітей, спокусила до гріха свого шістнадцятирічного учня. Хлопець пішов з дому й жив зі своєю вчителькою. Коли його батько прийшов до мене в келію і відкрив мені свій біль, я порадив йому зробити так, як велить йому його духівник. Нещасний пішов до свого духівника, але потім знову повернувся до мене. У той день, коли він до мене прийшов, я приймав у себе представників Всесвітньої Патріархії й тому, бачачи, що не зможу знайти для нього часу, сказав йому: "Зроби те, що велів тобі твій духівник". Але цей чоловік не йшов — і слава Богу, що він не пішов і все-таки дочекався зустрічі зі мною. Коли мені вдалося вибрати для нього хвилинку, він сказав мені: "Геронде, я вирішив убити цю жінку, тому що так велів мій духівник". — "Зачекай-но, чоловіче, — оторопів я, — що конкретно сказав тобі духівник?" — "Він сказав мені: "Цю паскуду вбити мало!" Вам зрозуміло? Духівник сказав, що "цю паскуду вбити мало" не для того, щоб він дійсно вбив цю жінку! Він просто виразив цими словами своє обурення! Після цього випадку я вже нікому не кажу: "Зроби те, що тобі велить твій духівник", але спершу запитую кожного, що конкретно велів йому зробити його духівник...
— Геронде, а чи може людина, попросивши у свого духівника допомоги, одночасно запропонувати йому якесь своє вирішення проблеми?
- Якої ж вона тоді просить допомоги? Одна справа,якщо людина смиренно, у вигляді помислу, говорить своєму духівникові про щось, що, як вона думає, може їй допомогти. Це вона робити зобов'язана Але зовсім інша справа, якщо вона наполягає на тому, що її помисел правильний. Це саме той випадок, у якому людина залишається непроцвітаючою. Вона однаково що йде до лікаря й каже йому: "Випиши мені такі й такі ліки". Але хворий зобов'язаний робити лікареві послух, він не повинен підказувати лікареві, які ліки той повинен йому виписувати. Адже ліки — це не "справа смаку", подібно до страв і солодощів, про які людина може сказати: "Я хочу тістечко чи пастилу". Лікар виписує хворому ліки відповідно до його хвороби.
ГЛАВА ТРЕТЯ
Про те, що духівник — це лікар душі
Необхідність у хороших духівниках
Нинішні люди стомилися; гріхом та егоїзмом вони доведені до очманіння і затьмарення. Тому зараз — більше ніж у будь-яку іншу епоху — ми відчуваємо потребу у хороших і досвідчених духівниках, які просто й з непідробною любов'ю будуть ставитися до людей і з розважанням їх наставляти, щоб ті умиротворилися. Якщо нема хороших духівників, то порожніють храми і наповнюються психіатричні лікарні, в'язниці й шпиталі. Люди мають усвідомити: вони мучаться, тому що перебувають далеко від Бога. Вони повинні покаятися й смиренно висповідатися у своїх гріхах.
Робота духівника — внутрішнє зцілення людини. Нема лікаря більшого, ніж досвідчений духівник, котрий своєю святістю вселяє довіру до себе, вичищає із чутливих створінь Божих помисли, які приносить їм тангалашка, і без ліків — Благодаттю Божою — зцілює душі й тіла.
Маючи божественне просвіщення, Духа Божого, духівник розуміє й розрізняє стан, у якому перебувають люди, і може спрямовувати їх у правильному напрямку. Добре, якщо духівник не обтяжений безліччю турбот і має змогу приділяти кожній душі необхідний час і правильно виконувати свою працю. У протилежному випадку духівник потрапляє в ситуацію вправного хірурга, котрий, роблячи щодня по кілька операцій, стомлюється й після цього, природно, не в змозі приділяти кожному хворому стільки часу, скільки потрібно. Тому духівникові не слід втручатися в маловажливі сімейні питання, але краще обмежуватися тим, що в кожному конкретному випадку має відношення до душі кожної конкретної людини, яка приходить до нього. Тоді він матиме час допомогти цій душі результативно. Однак і сама людина, що прийшла на сповідь, не повинна морочити духівникові голову [тими недуховними] питаннями, про які можна запитати когось більш компетентного: приміром, який будинок вибрати для проживання, на які підготовчі курси записати дитину тощо.
Під час сповіді несуть відповідальність і той, хто кається, і духівник. У справі керівництва душі дуже допомагає духовна свобода. Тобто духівник, керуючи душами людей, повинен орієнтуватися на те, чого вчать святі отці, а не на те, що пропонує хтось ще. Він має діяти з розважанням, відповідно до падіння людини і її покаяння. Однак іноді [навіть серед деяких духовних осіб] відсутня щирість. Приміром, людина сплуталася з чаклунами, зі спокушеними й тому подібними, а деякі з духовних осіб, які несуть відповідальність за душі людей, не можуть поговорити з нещасною, зробити їй настановлення й змусити її трішки задуматися. Вони [бояться] виразити свою позицію. Вони уникають цього, щоб не нажити собі неприємностей від всіх цих чаклунів, спокушених і подібних до них. Тобто що ж виходить: для того, щоб не зіпсувати відносин ні з одним, ні з іншим, щоб про нас говорили добрі слова, ми будемо, на радість дияволу, віддавати людину на погибель?
Розважання і досвід духівника
- Геронде, як Ви вважаєте, у нашу епоху, коли в світ увійшло стільки гріха, чи не є служіння духівника інколи нелегким?
- Так, є. Тому добре, якщо спочатку духівник намагається виправити найтяжчі гріхи тих, що розкаюються — щоб створіння Божі звільнилися від багатьох гріхів і краще піддавалися [духовному керівництву]. Духівник повинен поводитися з тими, що каються, поблажливо, але одночасно йому треба знайти до керованої ним людини такий підхід, щоб та усвідомила свої гріхи і попросила у Бога прощення. Необхідно, щоб духівник нагадував людині, котра прийшла до нього на сповідь, що та має потребу в покаянні, у зміні життя — для того, щоб прийняти милість Божу. Крім цього, буде чимало користі, якщо духівник стане з любов'ю говорити людям, які приходять до нього, про велику любов Божу — так, щоб у них самих запрацювало любочестя, щоб вони відчули свої помилки й відмовилися від своїх поганих звичок.
Поки духівник не набуде достатнього досвіду, йому краще допомагати людям у більш легких випадках. Бо якийсь "тяжкий" розкаюваний, постійно влаштовуючи своєму духівникові "диверсії", може заважати його духовному успіху й забирати в нього увесь час. Якщо молодий духівник неуважний, то, маючи добре налаштування [допомогти людині], він буде завжди надавати зайвого значення сценам, які та буде влаштовувати, без користі витрачати на таку людину силу й страждати. Набувши досвіду, духівник буде знати, коли потрібно звертати на щось увагу, а коли можна пропустити щось повз вуха. Ось, приміром, і я, відкриваючи прислані мені листи, пробігаю їх одним оком і, якщо в листі є щось серйозне, звертаю на це більш пильну увагу. Адже часто лукавий [убиває наш час] відволікає на малозначні речі. Є такі люди, які можуть сказати тобі: "Почекай дві хвилинки, не зачиняй двері, я скажу тобі дещо швидко, навіть заходити не буду" — і після цього тримають тебе на порозі цілу годину. Ось ти й стоїш, спітнілий, на порозі біля відкритих дверей, тебе продуває протяг, ти починаєш тремтіти, а ця людина, ніби нічого не трапилося, розповідає тобі різні [пусті] історії. Та хіба це від Бога? Потім, захворівши, ти не можеш молитися ні за світ, ні за себе самого й робишся немічним на кілька днів. І коли до тебе приходить людина, яка має справжню потребу, ти вже не можеш їй допомогти.
Крім цього, [духівникові треба мати на увазі й те, що] людей, які мають якусь серйозну проблему, недостатньо просто вислухати й, побачивши, що вонидійсно страждають, сказати їм: "Випий пігулочку. аспірину".
"Я затримаю тебе всього на одну хвилинку, тому що мене чекає машина", — говорить дехто і раптом розповідає тобі про якусь дуже серйозну проблему. Це однаково що людині, хворій на рак, просити лікаря: "Прооперуй мене швидше, тому що я на літак спізнююся!" Кожна хвороба вимагає певного часу, щоб звернути увагу на те, з чого вона почалася, які у хворого симптоми тощо. Серйозне питання не можна вирішувати нашвидкуруч. Якось на Світлій Седмиці ми йшли по Святій Горі Хресним ходом. Як тільки ми почали підніматися вгору, один послушник підійшов до мене й став просити, щоб я розповів йому про умову молитву. Він стільки разів приходив раніше до мене в келію й ніколи не запитував про це, а тут, на підйомі, на нього, бачите, найшло натхнення. Але питання тонкі й серйозні ні на ходу, ні на підйомі вгору не обговорюються.
Те, як часто віруючому причащатися, визначає його духівник
- Геронде, апостол Павло пише: "Бо той, хто їсть і п'є недостойно, той їсть і п'є осуд собі, не розважаючи про Тіло Господнє'4. Коли людина причащається недостойно?
- Основа всього в тому, щоб ми приходили до Божественного Причастя, усвідомлюючи, що недостойні нього. Христос чекає від нас сокрушення і смирення. Якщо нашу совість щось турбує, то ми повинні привести себе до ладу. Приміром, якщо ми з кимось посварилися, то перед тим, як іти до Святого Причастя, маємо помиритися з цією людиною й причащатися вже після цього.
— Геронде, деякі люди, хоча й мають благословення від духівника, однаково не зважуються причащатися.
— Не слід вирішувати самовільно, причащатися тобі чи ні. Якщо людина буде сама приймати такі рішення, цим скористається диявол і почне випробовувати цю людину [спокусами]. Бо часто ми думаємо, що достойні Святого Причастя, тоді як насправді це не так. А в інших випадках, якщо розглядати нас відповідно до букви закону, то ми дійсно виявляємося недостойними Святого Причастя, однак, згідно з духом Святих Отців, для лікування ми маємо потребу в божественному переливанні крові. Або ж ми маємо потребу в божественній розраді — оскільки від великого покаянного сокрушення ворог може довести нас до відчаю і підкрастися до нас справа .
— Геронде, наскільки часто можна причащатися?
— Не можна всіх людей підігнати під один гребінь в питанні про те, наскільки часто потрібно причащатися й скільки днів перед Святим Причастям потрібно постити. Духівник з розважанням повинен визначати те, наскільки часто слід причащатися віруючому, і те, скільки він повинен постити перед Святим Причастям. Все залежить від того, скільки в людини міцності. Одночасно духівник має вести людину і до духовного посту — утриманню від пристрастей. Інтенсивність такого духовного посту теж потрібно регулювати відповідно до духовної чуйності людини, тобто згідно з тим, наскільки глибоко вона усвідомлює свій гріх. Крім цього, духівник повинен мати на увазі й те, якого зла може завдати ворог душі вразливої людини, споруджуючи проти неї брань з метою привести її до розпачу. Приміром, людина впала тим плотським падінням, яке спричиняє відлучення від Причастя на сорок днів. Але на тридцять п'ятий день цієї епітимії диявол знову може скинути людину в той же самий гріх, і якщо на грішника буде накладена нова сорокаденна епітимія, то диявол візьме гору над цією душею, так що вона впаде в збентеження і розпач. У таких випадках після перших днів покути духівник може сказати розкаюваному: "Дивися, не причащайся ще один тиждень", а через тиждень благословити його причащатися кожної Божественної літургії. Душа людини зміцніє, і вона зможе впоратися з дияволом. Якщо ж людина веде розважливе духовне життя, вона може приступати до Таїнства Святого Причастя тоді, коли відчуває потребу у Ньому, а не просто за звичкою. Але й така людина повинна мати на це благословення духівника.
Про епітимїі
— Геронде, чи допомагає бездоганне дотримання заповідей мати живе відчуття Бога?
- Яких заповідей? Закону Мойсея?
- Ні, євангельських.
- Дотримання заповідей допомагає, але тільки робити це треба правильно, тому що можна дотримуватися заповідей перекручено. У духовному житті потрібне не схоластичне застосування закону, а божественна справедливість. Ми бачимо, що навіть Святі Отці вчили застосовувати Священні Канони з великим розважанням! Василій Великий, найстрогіший з отців нашої Церкви, що склав найстрогіші канонічні правила, після одного з них — у якому йдеться про канонічне покарання за якийсь гріх — додає: "Відчувай не час, а образ покаяння"2. Тобто на двох людей, які вчинили той самий гріх, духівник, з огляду на покаяння кожного з них, може накласти різні епітимії: одного відлучити від причастя на два роки, а іншого — на два місяці. Така велика різниця!
— Геронде, чи допомагає епітимія у відсіканні пристрасті?
— Той, хто покаявся, повинен зрозуміти, що накладена на нього епітимія йому допоможе. В іншому випадку який у ній смисл? Намагаючись виправити людину насильно, ти нічого не добиваєшся. У день Страшного Суду Христос запитає того, хто намагався виправити свого брата силою: "Ти що, був новим Діоклетіаном?", а тому, кого намагалися виправити, скаже: "Ти все зробив через силу, а не зі своєї волі". Бажаючи послати людину в Рай, ми повинні не душити її, а допомогти так, щоб вона сама захотіла взяти на себе подвиг. Вона повинна досягти стану, у якому буде втішатися тим, що живе, втішатися тим, що має померти.
[Міра епітимії] підлягає розважанню духівника. До тих, хто свідомо йде на гріх, духівник повинен бути непоступливо строгим. Людині, яка піддається пристрасті, але потім кається, смиряється, схиливши голову, просить прощення, духівник повинен з розважанням допомагати знову наблизитися до Бога Бо багато святих робили саме так. Приміром, преподобний Арсеній Каппадокійський, будучи духівником, переважно не накладав на людей епітимії. Він намагався привести розкаюваних до тями, так, щоб від любочестя вони самі просили його благословення на подвиг, на милостиню або на добрі справи іншого роду. А коли Преподобний бачив одержимого нечистим духом або розслаблену дитину й розумів, що причина страждань дитини — її батьки, то спершу він зціляв дитину, а потім накладав на його батьків епітимію, щоб надалі вони були уважними.
А деякі кажуть: "Знаєте, а такий-то духівник дуже дотримується святоотцівського напрямку! Ну такий вже вимогливий і розумний, все пам'ятає, "Підаліон"3 знає напам'ять!" Однак духівник, що занадто буквально застосовує канони, які містяться в "Підаліоні", може завдати зла Церкві. Уяви собі, що духівник бере до рук "Підаліон" і починає говорити грішникам: "Так, ну що, який ти там скоїв гріх? Ага, такий. Подивимося, що в нас тут написано про подібні випадки? Відлучення від Святого Причастя на скільки-то років! Тепер наступний... А ти що накоїв? Ой-ой-ой! Зараз прочитаємо, що тобі за це належить... Ага: ось така-то епітимія!" У цьому нема ніякої користі.
- Геронде, духівник повинен враховувати десятки обставин...
- Так, особливо в нинішню епоху не вдасться з нерозсудливою строгістю застосувати весь закон Церкви. Замість цього духівник повинен плекати в людях любочестя. Спершу він повинен працювати над собою, щоб могти допомагати людям. У протилежному ж випадку [своєю нерозсудливістю] духівник буде проламувати людям голови.
"Підаліон" називається так, тому що ця книга керує людиною до спасіння то одним, то іншим способом, подібно до того, як керманич, що спрямовує корабель до берега, повертає стерно то вправо, то вліво. Постійно дотримуючись прямого курсу, не повертаючи штурвал коли це потрібно, керманич посадить корабель на рифи, потопить його й погубить людей. Якщо духівник використовує канони як гармати4, тобто без розважання, не беручи до уваги конкретну людину, міру й образ її покаяння й подібне до цього, то, замість того, щоб зцілювати душі, він буде скоювати злочини.
Розгрішувальна молитва
Деякі духівники мають такий "типікон": у випадках, коли тому, хто висповідався, не можна причащатися, вони не читають над ним розгрішувальної молитви. Деякі духівники навіть говорять: "Читати розгрішувальну молитву не у всіх випадках — це наш принцип". Це вже схоже на протестантизм... Якось до мене в келію прийшов один юнак, у житті якого траплялися різні гріховні падіння. Він був у духівника, висповідався в цих падіннях, однак духівник не прочитав над ним розгрішувальної молитви. Нещасний впав у відчай. "Якщо духівник не прочитав наді мною розгрішувальної молитви, — став думати він, — виходить, напевно, Бог теж мене не прощає". І від цих думок він почав думати про самогубство. "Піди до духівника, — сказав я хлопцеві, — і нехай він прочитає над тобою розгрішувальну молитву. А якщо цей духівник все-таки відмовиться читати над тобою молитву, то піди до іншого духівника".
Якщо над розкаюваним не читати розгрішувальної молитви, то він буде постійно падати, тому що диявол зберігає над ним свої права. А як людина може боротися, якщо диявол, як і раніше, володіє нею? Така людина не звільнена, вона піддається бісівським впливам. Тоді як, якщо розгрішувальна молитва над людиною прочитана, бісівські впливи відтинаються й [Благодать Божа] знову займає "плацдарм" [людини]. У такий спосіб нещасний отримує допомогу й може почати якусь [духовну] боротьбу, подвиг, щоб звільнитися від пристрастей.
Зноски:
1 Кор.11:29.
2 "Зрештою потрібно... лікування виміряти не часом, а образом покаяння". Див: Св. Василий Великий. Первое каноническое послание к Амфилохию, епископу Иконийскому. Правило 2 в "Книге Правил". Свято-Троицкая Сергиева Лавра. 1992. С. 310. См. также. Св. Василий Великий. Третье Каноническое послание к Амфилою епископу Иконийскому. Правило 74.
3 "Підаліон" (букв, значення слова: стерно, руль корабля) — найбільш повне і авторитетне зібрання Священних Канонів Православної Церкви з тлумаченням, складене близько 1793 р. преподобним Никодимом Святогорцем і монахом Агапієм. — Прим, перекл.
4 Гра слів: «αν α πνευμάτικας γρησιμοποιή τους κανανες σαν κανονιά».
ГЛАВА ЧЕТВЕРТА
Про роботу духівника над душами людей
Уміння поводитися з душею — справа тонка
- Геронде, як можна допомогти людям, які мають важкий, непіддатливий, "кособокий" характер?
— Будучи теслею, я працював з перекошеними, "кособокими" дошками й брусами. Однак при роботі з таким деревом потрібно було терпіння, тому що, з якого би боку ти не стругав перекособочену дошку, вона однаково "єрепениться", піднімає задирки. Тому, коли мені доводилося працювати з такими дошками, я брав подвійний рубанок й акуратно, потихеньку скоблив їх то з одного, то з іншого боку — і в такий спосіб домагався, чого хотів. І треба сказати, після обробки такі дошки виглядали дуже красивими — відкривався гарний малюнок їхніх волокон. Крім того, речі, зроблені з таких дощок, дуже міцні, їх нелегко зламати. Тим часом, не знаючи цього, майстер міг би викинути таку дошку, бачачи, що вона трішки кособока. Я хочу сказати, що люди, у яких тяжкий характер, мають внутрішні сили, і, давши тобі попрацювати над собою, вони зможуть рухатися в духовному житті семимильними духовними кроками. Однак роботі з такими людьми необхідно приділяти багато часу.
Крім цього, бажаючи з'єднати дві скривлені дошки, я ніколи не користувався великими цвяхами. Спершу я проганяв такі дошки рубанком, наскільки можливо, вирівнював їх, а потім скріплював тоненьким цвяшком. Якщо дві скривлені дошки відпружинювали одна від одної, то я ніколи не притискав їх насильно, збиваючи великими цвяхами: адже якщо з'єднати такі дошки подібним чином — насильно, то через певний час вони однаково тріснуть, розійдуться й виявиться, що вся наша робота була даремною.
Тим, хто має справу з душами людей, необхідні розважання й ще раз розважання. У духовному житті не буває одного рецепту, одного канону [на всіх]. Кожна душа відрізняється від іншої якістю й вмістимістю. Адже є посудини з більшою, а є посудини з меншою вмістимістю. Одні зроблені з пластмаси й не мають великого запасу міцності, інші — металеві, міцніші. Пізнавши якість і вмістимість душі, духівник діятиме відповідно до її можливостей, до її спадковості, а також відповідно до того, наскільки душа процвітає. Духівник повинен поводитися з людиною, котра сповідається, відповідно до того стану, у якому ця людина перебуває, з огляду на скоєний нею гріх і безліч інших обставин. У ставленні до людини безсоромної духівник має бути уважним, щоб не дати їй права [приводу] для безсоромності. Якщо душа того, хто сповідається [надто] чутлива, то духівникові треба постаратися допомогти йому перебороти його проблеми мужньо.
Крім цього, духівник має бути уважним і не брати за основу те, що він бачить у людині зовні. Він не повинен легко вірити почутому й приходити на підставі почутого до якихось висновків — особливо якщо духівник не наділений даром бачити людину глибше. Деякі дошки, які зовні здаються дуже міцними, всередині — потрух. Якщо ледь-ледь постругати такі дошки рубанком, то відразу стає видно, що в них усередині. А інші дошки зовні видаються ні на що не придатними, тоді як усередині їхня деревина дуже міцна.
Уміння спілкуватися з душею — справа тонка. У рецептах не повинно бути помилок. Подивися, організм кожної людини має потребу в тому вітаміні, якого йому не вистачає, і кожна хвороба виліковується відповідними ліками.
Не даваймо людині заспокоюватися у своїх пристрастях
- Геронде, якщо якась жінка скаже нам: "Мій духівник мене не зрозумів", що треба їй відповісти?
- Відповідайте їй: "Можливо, це ти сама не дала духівникові тебе зрозуміти? Можливо, провина лежить на тобі?". Зіштовхуючись з подібними випадками, змушуйте людину задуматися, не знаходьте їй легкого виправдання. Ці питання дуже тонкі. Тут часом бачиш, як людям вдається заплутати навіть духівників.
- А якщо людина скаже нам, що духівник їй не до вподоби?
- Якщо він їй не до вподоби, то, можливо, у цьому теж винна сама людина. Можливо, вона хоче, щоб духівникові було до вподоби її свавілля, щоб він виправдовував її в цьому. Припустимо, хтось зовсім не піклується про свою сім'ю, і на цьому ґрунті в нього із дружиною постійні сварки. І ось такий чоловік, бажаючи розлучитися, приходить до мене й починає скаржитися на дружину, розраховуючи, що я стану на її бік. Якщо я відповім чоловікові: "Ти сам винен у всій цій історії", то, не усвідомивши своєї провини, він скаже, що моя відповідь йому не до вподоби. Тобто деякі люди кажуть, що духівник їм не до душі, тому що духівники не дозволяють робити те, що хочеться.
Якщо духівник виправдовує пристрасті кожної людини, то він може подобатися всім, однак користі від цього люди не отримують. Якщо ми хочемо припасти кожному до душі в його пристрастях, то тоді давайте "припадім до душі" і дияволу. Приміром, ти приходиш до мене й починаєш скаржитися: "Така-то сестра мені нагрубила". — "А, — кажу я тобі, — не звертай на неї уваги". У такий спосіб я виправдовую тебе, і тобі це до душі. Трохи згодом до мене приходить та сестра, яка нагрубила тобі й починає скаржитися на тебе: "А така-то сестра зробила те-то й те-то". — "Та що ти, насправді! — кажу я їй. — Хіба не знаєш, що це за людина? Не сприймай її всерйоз". У такий спосіб я виправдав і цю сестру, а їй це теж сподобалося. Таким чином, я приходжуся до душі всім, однак усім при цьому я ставлю підніжки! Тоді як я повинен відповісти тобі так: "Ану ж бо, підійди сюди! Якщо сестра говорила з тобою грубо, виходить, ти дала їй привід!" Після таких слів ти скоріше усвідомлюєш свою провину й виправишся. Адже з того моменту, як людина усвідомить свою провину, все йде добре.
Справжній внутрішній спокій приходить, коли людина займає правильну [духовну] позицію. Наше завдання в тому, щоб знайти спокій у Раю, а не на землі. Деякі духівники заспокоюють, виправдовують помисел людини, яка потім каже: "Цей духівник мені дуже до душі!" — однак при цьому така людина залишається невиправленою. Але ж духівники повинні допомогти людині знайти її недоліки, щоб вона виправилася, і потім керувати нею, спрямовуючи її у потрібному напрямку. Справжнє заспокоєння приходить тільки в цьому випадку. А виправдання людини в її пристрастях — це не допомога їй. Для мене це злочин.
Для того щоб духівник міг допомогти двом людям, пов'язаним між собою, він повинен спілкуватися з кожним із них. Приміром, чуючи про те, що двоє людей різняться у своїх помислах, духівник повинен знати душу кожного, тому що кожен може представляти справу таким чином, як розуміє її сам. Духівник повинен брати на себе вирішення незгод цих людей тільки тоді, коли вони погодяться з тим, що він примирить їх згідно з Євангелієм. Тому що всі інші рішення будуть головним болем, який не припиняється, і доведеться постійно пити аспірин. Крім цього, духівник має ставити кожного з незгодних на своє місце, він не повинен нікого виправдовувати. Він мусить вказати кожному з людей на недоліки. У такий спосіб і одна, і інша кривизна будуть обтісуватися, а люди будуть приходити до згоди й до взаємного розуміння.
У мене нема жодної хорошої якості, крім такої: я ніколи нікого не виправдовую — навіть якщо людина не винна. Приміром, якщо до мене приходять жінки й починають скаржитися на чоловіків, я даю їм доброї прочуханки. Коли до мене приходять чоловіки й скаржаться на своїх дружин, я даю прочуханки цим чоловікам. Я не заспокоюю їхнього помислу, але вказую кожному на його недоліки, я кажу кожному те, що йому потрібно, щоб була користь. А в іншому випадку і чоловік і дружина йдуть від людини, до якої вони приходили порадитися, заспокоєними, однак вдома починають сваритися: "Ні, все-таки мав рацію священик, коли сказав мені, хто ти є насправді!" — докоряє один одному, а у відповідь чує: "А мені, знаєш, що він про тебе понарозповідав!" Я хочу сказати, що нікого не виправдовую в його пристрастях. І не тільки не виправдовую: деяких людей дуже сварю — зрозуміло, що для їхнього ж блага, — і вони дійсно йдуть внутрішньо заспокоєними. Тобто вони можуть іти від мене засмученими, однак розуміють, що моя гіркота більша, ніж їх власна.
- Геронде, дехто, коли ви його сварите, однаково відчуває себе, як за кам'яною стіною.
- Так, тому що я не сварю людину сухо, формально. Я юворю їй, що в неї є чесноти, з яких треба брати користь, і недоліки, які треба виправити. Якщо не сказати людині правди, то в якийсь момент, не почувши лестощів, [що полюбилися їй], вона вийде з рівноваги.
Як ставитися до людей, що впали у відчай
Якось до мене прийшов один схвильований юнак і сказав: "Геронде, я не в змозі виправитися. Мій духівник сказав мені: "Це в тебе спадкове..." Від таких слів юнак впав у відчай. Якщо хтось довірить мені свої проблеми, я скажу такій людині: "Це відбувається з такої і такої причини. Для того щоб змінитися, ти повинен зробити те-то й те-то". Приміром, до мене приходить людина, що мучиться якимось помислом і не може заснути. Вона п'є пігулки від головного й шлункового болю й запитує мене: "Може, мені їх краще не пити?" — "Ні, — відповідаю, — пігулки поки попий. Викинь той помисел, який тебе мучить, а після цього можеш залишити й пігулки. Якщо ти не викинеш помислу, твій стан не зміниться, ти й далі будеш мучитися". Бо яка буде користь цьому чоловікові, якщо він припинить пити пігулки, але не припинить тримати в собі помисел, який його мучить?
Добре, якщо духівник не доводить справу до такого стану, коли [перед тим, хто сповідається] треба запалювати червоне світло, але ставиться до деяких речей з терпінням. Але, звичайно, і той, хто сповідається, щоб отримати допомогу, повинен трудитися правильно.
Якось один парубок почав у якомусь питанні тиснути на дівчину, з якою був заручений. Хто його знає, що він їй наговорив... Вона розгнівалася, сіла в машину, поїхала й по дорозі розбилася. Після цього парубок хотів накласти на себе руки, тому що відчував, що став причиною її смерті. Він прийшов до мене й розповів про це. По суті, він вчинив злочин, однак я втішив його й привів до нормального стану. Втім, після цього він і зовсім перестав згадувати про цей випадок, зробився зовсім байдужою людиною, та ще й зв'язався з іншою дівицею. І ось, коли в такому стані через три роки він знову прийшов до мене, я задав йому доброї прочуханки, тому що небезпеки, що він накладе на себе руки, вже не було. Він не бачив, не визнавав за собою провини, і тому прочуханка була необхідною. "Невже ти не розумієш, — сказав я йому, — що минулого разу ти скоїв убивство й став причиною загибелі дівчини?" Якби цей парубок працював над собою правильно, то, не забуваючи про той випадок, він продовжував би страждати, однак за це страждання йому віддавалося б божественною втіхою, і тоді він не докотився б до такої цинічної байдужості.
Таким чином, слід бути дуже уважними. Адже хтось, вчинивши гріх, впадає у відчай. У цей момент ти можеш його втішити, але, щоб він не пошкодився, потрібно і його власне любочестя. Одного разу до мене в келію прийшов юнак, що впадав у плотський гріх і не міг звільнитися від цієї пристрасті. Нещасний впав у відчай. До мене він був у двох духівників, які строго намагалися пояснити йому, що він тяжко грішить. Хлопчина втратив усяку надію. "Коли я знаю, що здійснюю гріх, — вирішив він, — і не можу виправитися, то краще мені порвати всі стосунки з Богом". Коли я почув про те, що з ним відбувається, мені стало боляче за нещасного, і я сказав йому: "Послухай мене, благословенна душа. Ніколи не починай свою боротьбу з того, що ти не можеш зробити, але починай ЇЇ з того, що ти зробити можеш. Давай подивимося, що тобі під силу, і ти почнеш з цього. Чи можеш ти ходити до церкви щонеділі?" — "Можу", — відповів він. "А чи можеш постити щосереди і щоп'ятниці?" — запитав я знову. "Можу", — відповів він. "А можеш роздавати як милостиню десяту частину від твоєї зарплати або ж відвідувати хворих і допомагати їм?" — "Можу". — "А чи можеш ти — навіть упавши в гріх — молитися щовечора й просити: "Боже мій, спаси мою душу?" — "Геронде, — сказав мені він, — я буду все це робити". — "Ну отож, — кажу, — починай безпосередньо з сьогоднішнього дня робити все, що тобі під силу, а Всесильний Бог зробить те єдине, що тобі не під силу". Нещасний юнак заспокоївся й безперестанку повторював: "Дякую тобі, отче". Бачиш: у нього було любочестя, і Благий Бог допоміг йому.
До безсоромного потрібно ставитися суворо, до любочесних — поблажливо
Якщо людина, маючи благе налаштування, не отримала допомоги в дитячому віці, то сказати їй про те добре, що ти бачиш у ній [щось добре], не буде догоджанням і лестощами. Адже від цього людина отримує допомогу й змінюється, оскільки на божественну допомогу вона теж має право. Я сказав одному чоловікові: "Ти ж хороший. Те, що ти робиш, тобі не личить". Я сказав йому це, тому що побачив [у його серці] добру ниву й кинуте на неї недобре насіння. Я побачив, що всередині він був добрим, і зло, що він робив, було зовнішнім. Я сказав йому про те, що він хороший не для того, щоб йому підлестити, а щоб допомогти, щоб у нього почало працювати любочестя.
Деякі живуть за таким "типіконом": незалежно від того, чи є в людини дари, чи ні, вони в кожному разі говорять їй: "Ти бездара" — нібито для того, щоб вона не впала у гординю і не пошкодилася. Тобто підводять усіх під один знаменник. Однак якщо людина впадає у відчай й через те зло, що вона робить, і через те добро, що має в собі, то як вона зможе придбати впевненість, необхідну для того, щоб із запопадливістю взятися за духовний подвиг? А ось якщо сказати людині про те добре, що вона має в собі, і обробити в ній любочестя й благородство, то вона отримує допомогу, розвивається й процвітає.
Мій типікон такий: якщо бачу, що людина вирізняється якимись дарами або ж процвітає в духовній боротьбі, то я говорю їй про це. Ну а якщо я бачу в ній кривизну, — беру в руки важкого дрючка... Я не думаю про те, що перший або другий спосіб може зашкодити душі людини, тому що й у першому й у другому випадку присутня любов. Якщо вона пошкодиться від того, як я з нею себе поведу, це буде значити, що вона вже мала у собі пошкодження. Приміром, якщо якась черниця напише красиву ікону, то я скажу їй про те, що ікона написана добре. Якщо ж я побачу, що вона загордилася й стала нахабнуватою, то надалі в спілкуванні з нею я буду витримувати певну дистанцію. Звичайно, якщо черниця, що має послух в іконописній майстерні, загордиться, то з-під її пензлика будуть виходити не ікони, а карикатури, і вона отримає прочуханки ще й від інших. А якщо вона знову стане смиренною, то знову буде робити хорошу роботу. Хворобливі явища мені не до душі. Я терпіти не можу різні потворні виверти. Я постараюся тим чи іншим способом повернути все в нормальне русло. А як же інакше? Покривати різні хворобливі відхилення від норми?
- Геронде, а якщо безсоромна людина, коли їй співчувають, стає ще більш безсоромною, то як їй допомогти?
- Я тобі ось що скажу: якщо бачу, що моя увага, доброта, любов не йдуть людині на користь, то я вирішую, що не є близьким з цією людиною, і буваю змушений уже не поводитися стосовно неї з добротою. За [духовними] законами, чим з більшою добротою поводяться стосовно тебе, тим більше ти повинна змінюватися, розсипатися на порох, танути, подібно до свічки.
Якось давно я познайомився з одним чоловіком, і на початку нашого знайомства, бажаючи йому допомогти, розповів про деякі пережиті мною божественні події. Однак, замість того, щоб подякувати Богові: "Боже, як мені тобі дякувати за цю втіху..." — і впасти на землю з подяки, ця людина дала собі волю й стала поводитися з нахабністю. Тоді я зайняв стосовно нього строгу позицію. "Я допоможу йому здалеку, молитвою", — вирішив я. І вчинив так не тому, що не любив цю людину, а тому, що такий спосіб поведінки був їй на користь.
- Геронде, а якщо людина зрозуміє свою помилку й попросить вибачення?
- Якщо вона її зрозуміє — справа інша. Тоді ми з нею можемо прийти до взаємного розуміння. У протилежному ж випадку — якщо моє любочестя не йде їй на користь, я не знаходжу в цій людині віддачі й не відчуваю, що перебуваю з нею у спорідненні. Якщо в людини є любочестя, смиренність і нема нахабства, то й ти стосовно неї поводишся просто. З усіма людьми я спочатку поводжуся із привітністю й простотою. Я цілком віддаю себе іншому, щоб він дістав допомогу, щоб дати можливість розвитку для [створеної між нами] атмосфери любові. А потім потихеньку починаю вказувати людині на її недоліки. Залежно від віку мого співрозмовника я дивлюся на нього як на мого брата, батька або діда. Я зігріваю людину, як сонечко, щоб назовні вилізли всі змії, скорпіони, жуки — тобто її пристрасті, — а потім допомагаю людині їх умертвити. Однак якщо бачу, що ця людина не цінує [моєї любові до неї] і не отримує від моєї поведінки користі, але, граючи на моїй простоті або моїй щирій любові, починає поводитися зухвало, то потихеньку відходжу від неї, щоб вона не стала ще більш нахабною. Але спочатку я віддаю себе людині цілком, і тому моя совість залишається спокійною. Живучи в монастирі Стоміон, я взяв до себе одного хлопчика, щоб допомогти йому й заодно навчити столярному ремеслу. Я ставився до нього по-доброму, вважав його братом. Однак я бачив у юнаку деякі якості, які були мені не до душі. Одного разу я його запитав: "Котра година?" — "Година — у тебе в голові половина!" — відповів він мені. Ну що ж, тоді я подумав: "Ні, у такому дусі краще далі не продовжувати. Треба й мені трішки кумекати своєю "головою", тому що інакше хлопець пошкоджується". Я ж ставився до нього так, що якби в нього було любочестя, то за [духовними] законами він повинен був би впасти від подяки в ноги. Однак я побачив, що він не вміщував цього, не розумів мене. І потім він пішов від мене сам. Я його не виганяв. Бачиш: терпіння, любов роблять безсоромного більш безсоромним, а любочесного — більш любочесним.
Доброта шкодить людині, котра не покаялася
— Геронде, пам'ятаю, якось Ви мене так висварили...
- Якщо знадобиться, я тебе ще раз висварю, щоб ми всі разом пішли до Раю. Але вже цього разу вживатиму драконівські методи!.. Адже в мене який типікон: спершу даю людині зрозуміти, що вона має потребу в тому, щоб її висварили, а вже потім знімаю з неї стружку. Правда, гарний метод? Я бачу, як людина чинить якийсь серйозний проступок, сварю її за це й — само собою зрозуміло — стаю "злюкою". Але що я маю робити? Заспокоювати кожного в його пристрасті, щоб здаватися добреньким, а потім всією чесною компанією опинитися в пеклі? Коли людина, яку я висварив або ж зробив зауваження, хвилюється, то мене за це ніколи не мучить совість, тому що я сварю людину від любові до неї, для її ж власного блага. Я бачу, що людина не розуміє, наскільки вона ранила Христа тим, що зробила, і тому сварю її. Сварячи людину, зазвичай зазнаю болю, перевтомлююся, однак моя совість не мучить мене за це. Потім я можу спокійно — без сповіді — йти до Святого Причастя. Я відчуваю в собі втіху, радість. А втіха й радість для мене — спасіння душі.
- Геронде, іноді помисел підказує мені, що Ви розмовляєте зі мною втішливо тому, що строгість мені не під силу, або тому, що Ви вже багато разів казали мені про щось й, оскільки я цього не виконала, вирішили махнути на мене рукою.
- Ось благословенна душа! Ти що ж думаєш, що я буду жартувати спасінням твоєї душі? Це хтось недосвідчений може ставити подібні експерименти. А в зрілої людини є здатність до судження, і вона йде, не ухиляючись ні вправо, ні вліво. Відчувай себе в безпеці. Якщо я побачу в тобі непорядок, то чи буду я від тебе близько чи далеко, я тобі про нього скажу. Ти май у собі довіру й мир. Ах, ви мене ще зовсім не зрозуміли! Невже ти думаєш, що я ось так легко буду заспокоювати ваші помисли? Що я, по-вашому, скажу людині, бачачи, що її душа [надмірно] чутлива або що вона перебуває в потрясінні від усвідомлення свого гріха? У цьому випадку я втішаю людину, щоб вона не впадала у відчай. Однак, бачачи, що серце людини тверде, як камінь, я говорю з нею суворо, щоб розхитати цей камінь і зрушити його з місця. Адже, якщо, бачачи що хтось йде до прірви, я буду говорити йому: "Іди-йди, ти на дуже вірному шляху", хіба це не буде злочином з мого боку? Але в деяких людях є така погана риса: коли ти говориш їм, щоб вони не тривожилися, вони не вірять тобі й терзаються. Невже, побачивши в людині щось погане, я їй про це не скажу? Та хіба я зможу не зупинити того, хто прямує до пекла? Несучи за людину відповідальність, ти, коли це знадобиться, станеш навіть кричати [бажаючи її врятувати]. Зрозуміло, що особисто для мене краще мовчати, але я не можу мовчати, тому що відповідаю за інших.
Приміром, ти робиш мені якесь зло, і я тебе прощаю. Ти знову робиш мені якесь зло, і я знову тебе прощаю. У мене все в порядку, але якщо ти не виправляєшся від того, що я тебе прощаю, то твій стан дуже важкий. Інша справа, якщо ти [хочеш виправитися], але не можеш зробити це до кінця. Однак ти мусиш постаратися виправитися, наскільки можливо. Ти не повинна заспокоювати свій помисел і говорити: "Якщо він мене прощає, то в мене все прекрасно, й нема приводу для занепокоєння. Хвилюватися не потрібно". Людина може грішити, однак, коли вона кається, плаче, зі сокрушениям просить пробачення, хоче виправитися, тоді в неї є усвідомлення гріха, й духівник повинен її прощати. А ось якщо людина не кається й продовжує свою тактику, то той, хто відповідає за її душу, не може ставитися до цього несерйозно, зі сміхом. Доброта шкодить людині, яка не покаялася.
Повага до чужої волі
— Геронде, чи можливо, щоб людина свідомо приховувала своє падіння від духівника?
— Так, таке можливе, але й у тому випадку, якщо духівник знає або здогадується про її падіння, нема рації й користі говорити про це людині, яка впала. Часто, бачачи, що в духовному житті людини щось відбулося, здогадуючись або знаючи, що вона щось накоїла, я — поважаючи її — нічого не кажу їй про це, якщо вона сама не скаже. Я вважаю насильством, безчестям сказати людині про щось у той момент, коли вона сама не хоче, щоб я про це дізнався. Це делікатне питання, оскільки, сказавши людині про щось, що сталося з нею проти бажання, ти виставиш її на посміховище. Хіба можна насилувати іншого? Існує людська воля. Я скажу людині, що знаю про неї щось тільки в тому випадку, коли побачу, що вона перебуває в небезпеці й іншої можливості допомогти їй нема. Або ж я зроблю це, бачачи, що вона перебуває в невіданні й може зазнати повної невдачі й загинути.
Краще — якщо сама людина попросить тебе про це — дати їй зрозуміти, у чому вона винна, щоб вона сама почала вбивати в собі ветху людину, оскільки тоді вона менше відчуватиме біль. Подивися: якщо маля впаде само і вдариться, то воно плаче не так сильно, як тоді, коли його штовхнула інша дитина. Щоб одна людина сказала іншій, що їй потрібно робити, той, хто слухає повинен бути смиренним, а той, хто говорить, — у десять разів смиреннішим, і, крім цього, він сам повинен намагатися застосовувати у своєму житті те, чого вчить іншого. Якщо я раджу зробити щось на сто відсотків, то це значить, що сам я роблю це на сто п'ятдесят відсотків.
Але навіть й у цьому випадку я подумаю, чи варто йому про це говорити.
Звичайно, у кожному разі викривати можна тільки близьких і знайомих людей. Духівник повинен враховувати, які права над собою дала йому людина і яку відповідальність він за неї несе. Якщо духівник взяв на себе відповідальність за чиюсь душу, то він зобов'язаний її викривати — природно, з розважанням. Однак нема користі в тому, що ти стаєш чиїмось учителем і викриваєш погані звички людини, котра не давала тобі на це право. Це однаково що хтось зайшов би до мене в келію й став би переставляти в ній все по-своєму: переставив би лампадку, ліжко пересунув би он у той кут, а чотки перевісив би он на той цвях, не запитуючи мене про це.
Любов духівника до людини, що сповідається
Благодатний духівник любить душу й боліє за неї, тому що йому відоме її велике достоїнство. Він допомагає душі в покаянні, полегшує її за допомогою сповіді, звільняє її від душевної тривоги й веде її в Рай. Духівник називається "духовним отцем" — тому він повинен постаратися бути отцем правдивим: наставляти своїх чад з божественною любов'ю й ніжністю. Він повинен ставити себе на місце кожної людини, що приходить до нього на сповідь, й переживати її біль так, щоб та бачила свій власний біль відображеним на обличчі духівника. Це особливо необхідно в нашу епоху, коли людям потрібна свіжа вода, а не міцний оцет. Більшість людей, піддаючись бісівським впливам, з трудом приймають духовну пораду або зауваження. Тому навіть сварити людей треба з любов'ю: вказувати їм на помилку тонко, тактовно, змягчуючи це сміхом чи жартом.
Якщо в комусь є любов, то її бачать люди; якщо ж хтось має душевні пристрасті, то вони видають його. Якщо в нас нема любові, то, коли ми робимо якійсь людині "красиве" зауваження, вона єрепениться, стає дибки. А тоді, коли ми сваримо людину з болем і любов'ю, вона може образитися, однак у глибині це її не ранить, тому що вона відчуває любов. Я знаю одного духівника — дуже гладкої статури. Звичайно, одна із причин його надмірної ваги в статурі його тіла, але, крім цього, можливо, священикові вартувало б бути трішки стриманішим відносно їжі... Проте, знаєте, як цей отець боліє за ближнього, як він піклується за стражденних? У цього духівника є смиренність, тому що, мало подвизаючись і засуджуючи себе за це, він одночасно має чималу доброту. І тому багато людей знаходять у нього більше спокою своїм душам, ніж у якогось духівника-аскета.
Якщо в духівника нема рішучості піти заради любові до своїх духовних чад навіть у пекельну муку, то це не духівник.