Дякую за життя

Мене виховували унікальним чином. Ніяких заборон і обмежень. Ніяких «ні» і «не можна». Ніяких кордонів. Так-так, ви правильно зрозуміли - ніяких кордонів, від слова «зовсім».

Можна було все. Все дозволено. За будь-який вчинок, проступок, косяк, і пробу світу на смак будь-яким способом, в тому числі деструктивним - безумовне прийняття.

Обмалювала шпалери в орендованій (читай - чужій) квартирі, а грошей на ремонт у батьків немає - ніхто не карає, не сварить, не читає моралі, не пояснює, що таке «добре» і що таке «погано».

Це дивне виховання, так. Всі психологи, особливо дитячі, можуть заволати: «Як же так! Треба було відокремити вчинок від особистості. Треба було пояснити дівчинці, що вона хороша, а вчинок її поганий, він приведе до таких-то проблем і негативних наслідків».

Але у моїх батьків був якийсь особливий підхід.

Радянські часи. Штори - дефіцитні. Я вирізала з них звіряток - верблюдиків, пінгвінчиків, конячок. І нічого.

Та ж орендована квартира. Сім'я ледве зводить кінці з кінцями. Мама - вчителька, тато - військовий. Мені стало цікаво дізнатися, як далеко може літати тапок і наскільки він важкий при взаємодії з іншими предметами. Підсумок - розбита хазяйська люстра. І нічого.

Дівчинка в пісочниці мене образила. Я її вдарила по обличчю залізним совочком. Дівчинка плакала і затискала рукою червоний рубець. Був скандал. Батьки дівчинки кричали на мою маму. Мама стояла і мовчки їх слухала. І не сказала мені жодного слова. І ось тут починається магія. Вона давала мені свободу самій зробити свої висновки - про свої вчинки. Вона мене не виховувала. Вона мене просто любила і тотально довіряла тій силі всередині мене, яку можна було б назвати мудрістю душі. Вона довіряла тому, що ця мудрість сама, без навіювань і обстругування Буратіно, розбереться, як треба жити. І ця сила вчилася сама розбиратися.

Дівчинка плакала. Затискала щоку. На дитячому майданчику стояв крик і виття. Всі бігали. Кричали на мою маму і засуджували її. Вона переживала все, що відбувається. Я стояла і спостерігала. Більше я ніколи не ображала дітей.

Почувши, як власниця квартири лає мою маму за шпалери і лампу, я більше ніколи не псувала чуже майно. У моїй голові щось сходилося. Я зробила вчинок, за який маму лають. А вона мене не кричить, вона приймає удар на себе. І я буквально кожною фіброю душі відчувала це батьківське благословення - тотальну любов, абсолютна прийняття, абсолютну довіру. І ця любов  розкриваласяв мені особливим чином. Любов'ю до життя. Це важливо. Адже тотальна свобода, яку мені давали і до якої привчили, завжди може розвернутися і проти: свободою вбивати, свободою заподіювати шкоду собі і іншим, свободою творити зло. На те вона і свобода! Але ні. Якщо свобода йде у зв'язці з любов'ю і довірою, то ця любов, наповнивши і переповнивши душу, починає виливатися в світ. А якщо ти любиш, ти вже не можеш заподіяти шкоду.

Кажуть, тільки відповідальність може гарантувати свободу, як благо. Вірно. Але відповідальність - не сама по собі, вона не є первинною, вона виростає з любові до себе, людей і світу. Якщо любиш - починаєш вчитися піклуватися. З цієї турботи і формується відповідальність.

У мене з'явилася дивна звичка року в чотири. Світ предметів і об'єктів я вже вивчила. Прийшов час вивчити людей. І я стала ходити по гостях. Одна. Приходжу в будь-яку незнайому квартиру, стукаю - і стою на порозі. Мовчки. Мені відкривають двері. Купа питань - хто я, звідки, загубилася чи, і де мої батьки. Я просто стояла на порозі і мовчала. Обіймаючи свою ляльку наречену, в своїй в'язаній шапці будьонівці з довгими гуфі вухами. Мене пускали в квартиру. Я проходила. Роззувалась. Ходила по квартирі, розглядала всякі цікаві речі, грала з іграшками, якщо вони були, мене годували - і в якийсь момент я несподівано збиралася додому і йшла, залишаючи здивованих господарів квартири. В день я робила кілька таких візитів. Мама моя бігала по району, розпитуючи всіх, чи не бачили вони дівчинку з лялькою нареченою в шапці будьонівці з довгими гуфі вухами - їй добрі люди говорили, куди я пішла, і на якийсь стежці-доріжці ми завжди з нею випадково зустрічалися. Вона просто брала мене за руку і вела додому. Так, вона хвилювалася, так, вона шукала. Але я жодного разу не почула від неї ніякого осуду, критики, лайки і моралі. Мовчки брала мене за руку і вела додому. Вона довіряла моєї інтуїції. Якщо я відчую погану людину - я не піду до неї у квартиру. Вона довіряла тому, що я сама навчуся розбиратися в людях. І я навчилася. Саме тоді. І з тих пір у мене немає бар'єрів у спілкуванні з будь-якими людьми. Всі люди брати. Немає ніяких вертикалей, дистанцій і субординацій. Будь-хто,  ким би він не був, хоч президентом Всесвіту, мій друг. Це стало важливою особливістю. Я спілкувалася завжди, як з друзями зі своїми роботодавцями та науковими керівниками, і ніколи не боялася людей, якого б статусу, посади і важливості вони не були. Адже в гості у свої чотири роки я ходила до всіх. А скільки чаю з тістечками було випито з ними.)

Звичайно, в підлітковості були усілякі-різні дослідження світу. І п'янки, і розгульно-загульний спосіб життя, і ранок, що починається з віскі, і гашиш. Але всередині мене вже було це щось - любов, довіра, прийняття. Цей батьківський оберіг. Тому я, в пошуках кордонів життя і смерті, добра і зла, щастя і страждання, чорного і білого доходила до них і завжди залишалася по цей бік. Доходила - сама - до своїх кордонів. Не маминих. Не татових. Не чиїхось ще. До своїх власних. Роблячи власні вибори. Власні помилки і висновки.

Пам'ятаю, я хотіла спробувати якусь наркоту. І - в це важко повірити - я попросила маму побути моїм сіттером. Тобто я чесно сказала, що я боюся здохнути, речовина нова, і дозування невідоме, і просити мені більше нікого, і чи не може вона посидіти зі мною, коли я буду під кайфом, і поспостерігати за мною, щоб якщо що, викликати мені швидку. Це ж просто жесть якась! Я б на місці моєї мами просто вибухнула від цієї жесті. Я б відмовилася навідріз. І накричала. І послала, куди подалі. І сказала б: «Хочеш подихати - подихай без мене. А я в цьому участі не беру! Але це я, дура, так би вчинила. А моя мама - вона інша, вона інопланетянка. Вона зробила материнський подвиг любові, довіри мені і прийняття будь-якої мене. Вона - погодилася... Її очі висловлювали все: страх за мене, печаль, тривогу, страх, текли сльози, і материнське серце стискалося від розуміння того кошмару, через який вона мала пройти. Але не засуджувала, не кричала, не критикувала. Я дивилася в її очі. Я вбирала в себе її любов. Я офігевала від її безмежної доброти. І я не могла це зрадити, я не могла заподіяти біль цій людині. Тема з наркотиками була закрита назавжди. Хіба може хімічний кайф бути крутішим від кайфу такої любові. Ні, будь-яка хімія - це просто жалюгідна фігня в порівнянні з маминої любов'ю, і ця жалюгідна фігня була мені більше не потрібна.

Я обікрала центральну міську бібліотеку. Дуже хотілося вздовж і впоперек вивчити ці книги, які не можна було купити. Прийшли в школу. Хотіли вигнати. Скандал «горів» нереальний. Ганьбили мене направо і наліво. Мама ходила в школу. Ходила в бібліотеку. Компенсувала збитки. Вона щосекунди свято вірила в те, що я хороша людина, а помилки всі роблять. Вона вірила в мене. І – ні, я не була хорошою людиною. Я нею поступово ставала, тому що в мене беззастережно вірили. Я перестала красти. Чесність і порядність виплавлялося в мені з віри моєї мами в те, що я, чорт забирай, хороша людина. Це дивно, але навіть брехня, звичайна побутова брехня пішла з мого життя. Говорити правду, чинити чесно, тримати слово, виконувати обіцянки стало так само природньо, як дихати.

Дивно, але ось цю рідкісну манеру виховання підтримував і тато. У нього було своє вираження любові до мене. Він вирощував в мені красу. В ті часи книги були дефіцитом, а він відшукував величезні глянцеві стокілограмові альбоми живопису та фотоальбоми і годинами вивчав їх зі мною. У п'ять років я знала скарби всіх світових музеїв. Побіжно читала - і читала багато, тато навчив. Він купив мені кращі колекції казок народів світу. Я навіть не уявляю, скільки сил йому довелося вкласти, щоб в епоху лютого дефіциту за все, і книг в тому числі, знайти для мене ці книги. З тих пір книга - мій фетиш, моя головна ерогенна зона. І ми гортали і знову гортали ці сторінки. І обговорювали. І придумували до кожної сторінки свої історії. Ми думали, розмірковували, разом шукали відповіді. Чому у нареченої на картині «Нерівний шлюб» таке сумне обличчя, а у старого таке гордовите, і що там за молода людина стоїть в кутку, і чому у нього такий розпач і безвихідь в очах. Навіщо і куди діти тягнуть цю бочку на картині «Трійка», і хто це штовхає її ззаду, і що виражають очі старшої дівчинки, і чому хлопчик так згорбився. Папа показував мені світ через ці історії. У них було страждання, відчай, біль. І вже тоді тато дав мені і свій оберіг. Прийняття страждання, відчаю, болю, несправедливості - життя все одно варте того, щоб жити. Що б не трапилося і що б не відбувалося. І він гортав фотоальбом з приголомшливими видами природи. І я не забуду це ніколи. Сніг, прозора скоринка льоду на темній землі - і фіолетова квітка сон-трави, пухнастий, космічний, в променях першого весняного сонця. Кожен день заворожено я дивилася на цю фотографію. Втілена краса життя. Я ввібрала її. Це дар мого батька. Це любов до життя, незважаючи ні на що. Це повернення до сонця з будь-яких снігів. Це відродження пухнастою ніжною квіткою після будь-якої зими. Це очікування сонця і готовність розпуститися йому назустріч будь-якої ночі. Це сонце всередині.

Я не знаю, чи праві були мої батьки, даючи мені тотальну свободу. Праві вони чи ні - я вклоняюся їм в ноги за цей подарунок. Завдяки йому я не маю знання про те, що є якісь межі людських можливостей. Захотіла написати і видати книгу - написала і видала 6 книг з йоги, без роздумів про те, чи є у мене літературні здібності, і що я можу сказати людям, і чи потрібно їм моє слово. Захотіла зробити кору навколо Кайласа - поїхала до Тибету і зробила, і зовнішню, і (випадково) внутрішню, без сумнівів, а чи вистачить фізичної форми, а чи безпечно це, а, може, почекати. Захотіла тату на обличчі - зробила, без думок, що подумають люди і як я буду виглядати в старості. Навіщо мені люди, які подумають про мене погано, мені з ними просто не по дорозі, і яка різниця, як в старості виглядає щаслива людина. Захотіла поставити свій спектакль - взяла і поставила його в «Театрі Місяця», без роздумів, чи зможу без режисерського освіти, чи не зганьблюся я, а раптом вийде гівно. До речі, вийшло якраз воно.) Свобода включає в себе і свободу проходити крізь гівно, обтрушуватись, митися і йти далі. Розпускатися пелюстками сон-трави назустріч весняному сонечку. Адже у світі повно краси. Адже в душі любов. Адже є обереги від мами і тата - їх віра в мене. Віра в те, що я володію достатньою мудрістю і силою, щоб стати щасливою. І у мене з нізвідки з'явилася ця мудрість і сила. І я стала щасливою. Значить, мої батьки не помилилися...

Мама і тато, дякую вам за любов, віру і красу. Дякую за свободу знайти своє власне щастя. Дякую за свободу здійснювати свої помилки і платити за них свою ціну. Дякую за те, що не вставали між мною і моєю долею. Дякую за силу. Дякую за світ безмежних можливостей. Дякую за життя. Ом...

Настя Міхєєва, психолог - сексолог